Інтернет-магазин книг TellNovel

Дін Кунц

Читати онлайн “Хранителі” «Дін Кунц»

01.02
0
0

Сторінка 1

Хранителi
Дин Рэй Кунц

Із надтаемноi лабораторii, в якiй проводилися генетичнi експерименти, пiд час пожежi втiкають два створiння, надiленi майже людським розумом: пес породи ретривер i Аутсайдер – жива машина для вбивства. Перший iз них стане найкращим другом Трейвiса Корнелла i Нори Дейвон, а другий – заклятим ворогом. Ситуацiю ускладнюе той факт, що втiкачiв наполегливо розшукують спецслужби i божевiльний найманий убивця.

Обережно! Ненормативна лексика!

Дiн Кунц

Хранителi

Присвячуеться Леннарту Сейну, не лише найкращому у своiй справi, а й просто хорошому хлопцевi, й Елiзабет Сейн, такiй же чарiвнiй, як i ii чоловiк

ЧАСТИНА 1

ЗНИЩЕННЯ МИНУЛОГО

Минуле – це початок початку, i все, що було, i все, що е, – всього лише сутiнки свiтанку.

Г. Дж. Веллс

Зустрiч двох особистостей чимось схожа на контакт двох хiмiчних речовин: за найменшоi реакцii змiнюються обидва елементи.

К. Г. Юнг

РОЗДІЛ 1

1

Вiсiмнадцятого травня Трейвiс Корнелл прокинувся о п’ятiй ранку. Йому сьогоднi стукнуло тридцять шiсть. Вiн узув величезнi туристичнi чоботи, надiв джинси та картату вовняну блакитну сорочку з довгими рукавами, вiдтак сiв у пiкап i поiхав на пiвдень вiд свого будинку в Санта-Барбарi. Його шлях пролягав до сiльськоi мiсцевостi в каньйонi Сантьяго, що розташовувався на схiдному кордонi округу Орiндж, на пiвдень вiд Лос-Анджелеса. Трейвiс прихопив iз собою лише пакунок печива «Орео», велику флягу «Кул-ейду»[1 - Вiдомий американський бренд безалкогольних напоiв. Продаеться у виглядi порошку, який необхiдно розчинити у водi. (Тут i далi прим. пер.)] зi смаком помаранчiв та заряджений «cмiт-вессон» 38-го калiбру (модель Chief’s Special).

Пiд час поiздки, що тривала двi з половиною години, вiн не вмикав радiо, не наспiвував i не насвистував жодних мелодiй, як це зазвичай роблять чоловiки на самотi. Частину дороги вiн iхав повз Тихий океан, що розкинувся справа. Над його ранковими водами нависав удалинi темний горизонт, важкий i холодний, наче сланець. Але ближче до берега свiтанковий краевид вигравав фiолетовими та рожевими вiдтiнками – так наче хтось порозкидав пелюстки чебрецю i троянд. Трейвiс укотре замилувався красою океанiчних вод, що мерехтiли у вранiшньому промiннi.

Це був худорлявий жилавий чоловiк iз глибоко посадженими темно-карими очима, такого ж кольору, як i його волосся. В нього було вузьке обличчя з високими вилицями, аристократичний нiс i ледь загострене пiдборiддя. Це аскетичне обличчя бiльше б личило монаху якогось ордену, котрий досi свято вiрив у самокатування й очищення душi через страждання. Один лиш Бог знав, що йому довелося пережити.

Проте iнодi на його обличчi проступав приемний, вiдкритий i теплий вираз. Колись його посмiшка звабила не одну жiнку. Але це все було в минулому, i посмiшка вiддавна вже не осявала його лиця.

«Орео», фляга та револьвер покоiлись у маленькому зеленому нейлоновому рюкзаку з чорними лямками, що лежав на сидiннi збоку. Інодi, коли Трейвiс поглядав на рюкзак, йому здавалося, що вiн бачить крiзь тканину свiй заряджений Chief’s Special.

З шосе, що вело в каньйон Саньяго в окрузi Орiндж, вiн звернув на вужчу дорогу, а потiм – на сiльський гостинець, хоча це й було згубно для шин. Десь о пiв на дев’яту вiн припаркував свiй червоний пiкап на придорожньому майданчику пiд густою наiженою кроною канадськоi сосни.

Трейвiс закинув рюкзак за плечi й пiшов пiднiжжям Санта-Ани. Вiн ще змалку вивчив тут кожен схил, долину, ущелину та хребет. У його батька була кам’яна хижка у верхнiй частинi каньйону Святого Джима – напевне, у найвiддаленiшому з обжитих каньйонiв, – тому Трейвiс тижнями тинявся безлюдними землями, що розкинулися на декiлька миль.

Вiн обожнював цi дикi каньйони. Коли був ще хлопчиком, у цих лiсах водилися чорнi ведмедi. Зараз iх уже не стало. Траплялися ще оленi-мули, хоча значно рiдше, нiж пару десятирiч тому. Проте мальовничий гористий ландшафт, буйна i розмаiта рослиннiсть зоставалися в повнiй цiлостi. Трейвiс усе йшов i йшов пiд навiсом, утвореним кронами калiфорнiйських дубiв i платанiв.

Час вiд часу йому траплялися поодинокi хатини й поселення. Та жменька людей, що замешкували тут, у каньйонi, – такi собi вiдлюдники, якi вiрили у близький кiнець цивiлiзацii, але не зважувалися переiхати у вiддаленiшi закутки. У бiльшостi вони були простими людьми, яким остогидло гамiрне сучасне життя, i вони жили тут собi на втiху, чудово обходячись без каналiзацii та електрики.

Хоч каньйони здавалися вiддаленими, передмiстя поступово пiдступало до них. У радiусi сотнi миль у тiсно заселених мiстечках округу Орiндж та Лос-Анджелеса проживало майже десять мiльйонiв людей. Поселення постiйно розширювалися.

Але зараз на цей дикий край опускалося божественне свiтло, яке, здавалося, очищуе все довкола, наче дощ, повертаючи йому первiсну чистоту.

Трейвiс присiв на широкому плоскогiр’i i зняв рюкзак. Тут, на цьому голому хребтi, майже нiчого не росло, i навiть к

Сторінка 2

ца трава, що пробилася пiд час короткого сезону дощiв, уже встигла висохнути i пожовтiти.

Десь за п’ятнадцять метрiв вiд Трейвiса на каменi вигрiвалася пiвтораметрова змiя-гримучка.

Злiсно здiйнявши свою клиноподiбну голову, вона уважно подивилися на чоловiка.

У дитинствi на тутешнiх пагорбах Тревiс убив купу змiй-гримучок. Зараз вiн дiстав iз рюкзака револьвер, пiдвiвся з каменя i зробив кiлька крокiв у ii бiк. Вона випросталась i пильно глянула на нього.

Трейвiс, узявши револьвер в обидвi руки, зробив ще кiлька крокiв, наблизившись на вiдстань, достатню для прицiльноi стрiльби.

Змiя зашипiла. Скоро вона зрозумiе, що не зможе напасти з такоi вiдстанi, i спробуе втекти.

Хоча Трейвiс не сумнiвався, що завиграшки влучить у цiль, вiн iз подивом вiдчув, що не може натиснути на спусковий гачок. Колись, приходячи на цi пагорби, вiн не лише спогадував добрi давнi часи, а й убивав усiх змiй, що траплялися йому на шляху. Останнiм часом самотнiсть i безглуздiсть власного життя настiльки допекли його, що вiн почувався як напнута тятива лука. Йому треба було вивiльнитися вiд нагромадженоi злостi, тому вбивство кiлькох змiй – невелика втрата – здавалося чудовими лiками вiд душевного сум’яття. Але поки вiн дивився на змiю, то усвiдомив, що в ii iснуваннi бiльше сенсу: вона займае певну екологiчну нiшу й напевне отримуе вiд життя бiльше задоволення, нiж вiн. Трейвiса почало трясти. Вiн не мiг прицiлитися i змусити себе натиснути на гачок. Убивцi з нього не вийшло, тому вiн опустив револьвер i повернувся до каменя, на якому залишив рюкзак.

Змiя, безумовно, була мирно налаштована, позаяк одразу винувато опустила голову на камiнь i завмерла.

Через якийсь час Трейвiс розiрвав пакунок «Орео». Це були його улюбленi ласощi ще з отроцтва. Вiн не iв iх уже п’ятнадцять рокiв. Печиво було таким же смачним, як i тодi. Трейвiс вiдпив «Кул-ейд» iз фляги, але напiй сподобався йому менше, оскiльки виявився занадто солодкий, як для дорослого чоловiка.

«Невиннiсть, захват, радощi та ненаситнiсть молодостi можна згадувати, але навряд чи можливо повернути», – подумав Трейвiс.

Давши змii-гримучцi разом з ii сонячними ваннами спокiй, вiн знову взяв рюкзак на плечi й почав спускатися пiвденним схилом у затiнок дерев. Там починався каньйон, а повiтря освiжував весняний подих вiчнозеленого лiсу. На захiдному схилi, що вiв до темного дна каньйону, Трейвiс повернув на захiд i ступив на оленячу стежку.

Через кiлька хвилин, проходячи мiж парою калiфорнiйських платанiв, крони яких нахилились, утворивши подобу склепiння, Трейвiс опинився на осяянiй сонцем галявинi. На протилежному ii кiнцi оленяча стежка губилася в тiй частинi лiсу, де ялинки, лаври та платани росли щiльнiше, нiж в iнших мiсцях. Попереду був крутий схил, що вiв на дно каньйону. Хоча Трейвiс стояв на самому краечку залитоi сонцем галявини, його черевики ховалися в тiнi, та й бачити вiн мiг уперед лише метрiв на п’ятнадцять. Потiм стежка рiзко обривалася в темрявi.

Щойно Трейвiс ступив у тiнь дерев, як iз сухого паростя справа виплигнув пес i, хекаючи, кинувся до нього. Це був чистопородний золотистий ретривер. Навскидь йому, мабуть, було трохи бiльше року, бо хоча тiлом вiн уже скидався на дорослого пса, проте не втратив iще цуценячоi жвавостi. Густа шерсть ретривера, куди понабивалися якiсь колючки, травинки та листя, була мокрою, брудною, скуйовдженою i закустраною. Пес зупинився навпроти нього, присiв, пiдняв голову й подивився на чоловiка з непiдробною приязнiстю.

Хоча ретривер i був брудним, усе ж вiн не втратив своеi привабливостi. Трейвiс нахилився, погладив його по шерстi й почухав за вухами.

Вiн також очiкував, що зараз iз порослi вигулькне захеканий хазяiн, можливо, розлючений через його втечу. Але нiхто не з’явився. Трейвiс вирiшив перевiрити, чи на псовi, бува, нема ошийника й жетона. Нi того, нi другого не виявилося.

– Ти ж не дикий пес, еге ж, хлопче?

Ретривер вiдхекувався.

– Нi, ти занадто приязний, як для дикого пса. Загубився?

Пес понюхав його руку.

Трейвiс помiтив, що, крiм брудноi та закустраноi шерстi, на правому вусi ретривера запеклася кров. На переднiх лапах виднiлася свiжiша рана, так наче пес тривалий час бiг якимись нетрями та хащами, вiд чого подушечки на лапах потрiскалися.

– Видно, що ти подолав важкий шлях, хлопче.

Пес тихо заскавчав, наче згоджувався iз Трейвiсом.

Той продовжував гладити його спину й чухати за вухами, але за мить чи двi усвiдомив, що очiкуе вiд пса того, чого вiн не може йому дати: сенсу та мети його життю й полегшi його горя.

– Добре, йди.

Трейвiс легенько поплескав ретривера по боцi й випростався.

Пес продовжував сидiти.

Трейвiс проминув його i ступив на вузьку стежину, що вела в темряву.

Пес оббiг його i всiвся посеред стежки.

– Ну ж бо, хлопче.

Ретривер вишкiрив зуби i глухо загарчав. Трейвiс спохмурнiв.

– Вiдiйди, ти ж бо хороший песик, – промовив Трейвiс i спробував обiйти його.

Ретривер продовжував гарчати, вiдтак вишкiрився й заклацав зубам

Сторінка 3

просто бiля його нiг. Трейвiс вiдступив на два кроки.

– Гей, що з тобою?

Cобака припинив гарчати й тепер лише важко хекав.

Трейвiс знову спробував пiти вперед, але пес ще лютiше кинувся на нього. Вiн не гавкав, але гарчав ще сильнiше, постiйно намагаючись вкусити його за ноги, тож Трейвiсу доводилося поступово задкувати. Таким робом вiн зробив вiсiм-десять крокiв слизьким покривом iз висохлих хвоiнок, вiдтак перечепився i впав на задницю.

Щойно Трейвiс усiвся, пес вiдвернувся вiд нього, подрiботiв галявиною до межi схилу й зазирнув у темряву, щосили при цьому нашорошивши вуха.

– Клятий пес, – промовив Трейвiс, але тварина не звернула на його слова жодноi уваги. – Що, до дiдьковоi матерi, з тобою таке, песику?

Стоячи в тiнi лiсу, пес продовжував дивитися на оленячу стежку та вглядатися в темряву лiсистого схилу, що вiв углиб каньйону. Його хвiст був пiдiбганий.

Трейвiс набрав з пiвдюжини камiнцiв i вже першим поцiлив у ретривера. Хоча удар був досить болючий, пес не заскавчав, а просто здивовано пiдскочив.

«Ось я й догрався, – подумав Трейвiс. – Тепер вiн перегризе менi горлянку».

Але пес лише з осудом дивився на нього, все ще залишаючись на мiсцi.

Щось у поведiнцi змученоi тварини – чи то широко розплющенi очi, чи то нахил великоi кутастоi голови – змусило Трейвiса засоромитися свого вчинку. Бiдолашний пес дивився на нього з таким розчаруванням, що Трейвiс почувався винним.

– Послухай, – сказав вiн, – ти перший почав i ти це знаеш.

Пес просто дивився на нього.

Трейвiс викинув камiнцi.

Пес подивився на вiдкинутi «набоi» i пiдвiв голову. Трейвiс готовий був заприсягнутися, що побачив схвалення на собачiй мордi.

Трейвiс мiг повернутися назад або знайти iнший шлях у каньйон. Але його охопило непоясниме бажання будь-що йти туди, куди намiрявся. Сьогоднi, як i завжди, його нiщо не може зупинити – тим паче така дрiбниця, як пес.

Вiн пiдвiвся, порухав плечима, щоби поправити рюкзак, глибоко вдихнув пропахле сосною повiтря й рiшуче пiшов через галявину.

Вишкiривши зуби, ретривер знову почав гарчати – тихо, але загрозливо.

З кожним кроком Трейвiс втрачав вiдвагу, а коли опинився десь за пiвметра вiд пса, то вирiшив дiяти iнакше. Вiн зупинився, похитав головою, а потiм промовив iз м’яким докором:

– Поганий пес. Ти дуже поганий пес. Ти знаеш це? Що з тобою таке, га? Ти ж не був таким, бо схожий на хорошого пса.

Поки Трейвiс улещував ретривера, той припинив гарчання i навiть спробував заметляти своiм пишним хвостом.

– Молодець, – з хитриком у медоточивому голосi промовив Трейвiс. – Ось так краще. Ми можемо подружитися, еге ж?

Пес заскавчав на знак згоди. Всiм вiдомо, що кожен пес видае подiбний звук, виказуючи тим самим свою природню любов до ласки.

– Це вже щось, – сказав Трейвiс i зробив ще один крок до ретривера, щоб нахилитися й погладити його.

Пес одразу ж iз гарчанням стрибнув на нього й погнав назад галявиною. Вхопившись зубами в його джинси, вiн почав щосили телiпати головою. Трейвiс спробував було вдарити пса ногою, але промахнувся i заледве не гримнувся на землю. Пес за цей час устиг схопити його за iншу ногу й побiг по колу, тягнучи Трейвiса. Той вiдчайдушно пiдстрибував, намагаючись втриматися на ногах, але знову гепнувся на землю.

– Дiдько! – промовив Трейвiс, почуваючись цiлковитим дурнем.

До пса знову повернувся дружнiй настрiй, i вiн заскавчав, облизуючи руки Трейвiсу.

– Божевiльний, – промовив Трейвiс.

Пес побiг на iнший кiнець галявини i, як i ранiше, почав вдивлятися на оленячу стежку, що вела вниз, у тiнисту прохолоду. Раптом пес нагнув голову й зiщулився. М’язи на його спинi та заднiх ногах помiтно напружилися, наче вiн приготувався до втечi.

– Куди ти дивишся?

Трейвiсу несподiвано спало на думку, що пса приваблювала не сама стежка, а щось на нiй.

– Кугуар? – поцiкавився вiн уголос, пiдводячись. За часiв його юностi цi лiси кишiли кугуарами, тому вiн подумав, що тут i досi могло залишитися кiлька особин.

Ретривер загарчав. Цього разу не на Трейвiса; щось iнше привернуло його увагу. Пес гарчав глухо i ледь чутно. Трейвiсу здалося, що пес одночасно i злиться, i боiться.

Койоти? Їх було повно на схилах. Зграя голодних койотiв зможе налякати навiть таку сильну тварину, як цей золотистий ретривер.

Зненацька пес, здивовано заскавчавши, рiзко вiдскочив вiд темноi оленячоi стежки в бiк Трейвiса, а за мить вiн уже мчав повз нього до iншого краю лiсу. Здавалося, що вiн ось-ось зникне там. Але пес зупинився бiля арки iз двох платанiв, через яку Трейвiс нещодавно пройшов, i очiкувально озирнувся. За мить вiн одчайдушно i стривожено помчав назад, швидко оббiг Трейвiса, схопив його за штанину i почав задкувати, намагаючись потягнути чоловiка за собою.

– Добре, добре, – сказав Тревiс, – заспокойся.

Ретривер вiдпустив Трейвiса i коротко гавкнув, хоча це його «гав» радше було схоже на важке зiтхання.

Було зрозумiло, що пес навмисне перепиняе шлях уздовж похмуроi оленячоi стежки, бо там ховаеться щось небез

Сторінка 4

ечне. А зараз ретривер хотiв, щоб Трейвiс утiкав, бо наближалася якась загроза.

Щось наближалося. Але що?

Трейвiс не боявся, йому просто було цiкаво. Істота, що наближалася, могла налякати собаку, але нiхто в цих лiсах нiколи б не напав на дорослого чоловiка, навiть койот чи кугуар.

Ретривер нетерпляче скавчав i знову спробував схопити Трейвiса за штанину джинсiв.

Вiн поводився дуже дивно. Якщо ретривер був наляканий, то чому не втiк, покинувши Трейвiса? Вiн не був хазяiном пса, i той нiчого не був йому винен, тож не мав любити чи захищати Трейвiса. Безпритульнi пси не мають нi почуття обов’язку до незнайомцiв, нi моральних зобов’язань. Невже цей ретривер уявив себе якоюсь подобою Лессi[2 - Лессi (англ. Lassie) – вигаданий собака породи коллi, персонаж багатьох фiльмiв, серiалiв i книг.]?

– Добре, добре, – промовив Трейвiс, вiдмахуючись вiд пса, але йдучи за ним до арки з платанiв.

Пес побiг уперед по оленячiй стежцi, що вела вгору до краю каньйону, де дерева росли не так густо i було бiльше свiтла.

Трейвiс зупинився бiля платанiв i спохмурнiв. Вiн дивився на чорну дiру серед дерев, яка видiлялася на тлi сонячноi галявини, дивився туди, де губилася оленяча стежка. Що там могло бути?

Раптом рiзке стрекотання цикад замовкло, так наче з платiвки хтось прибрав голку грамофона. У лiсi запанувала незвичайна тиша.

І в цю мить Трейвiс почув, як по захованiй у темрявi стежцi щось бiжить – до його вух долинали лише шурхiт камiнчикiв, що розлiталися навсiбiч, i тихе потрiскування сухоi хащини. Хтось продирався до них. Здавалося, що та iстота ближче, нiж була насправдi, бо вузький тунель iз дерев пiдсилював звук. І все ж таки це «щось» невпинно наближалося, i наближалося аж занадто швидко.

Уперше Трейвiс вiдчув, що опинився у смертельнiй небезпецi. Вiн знав, що в цьому лiсi немае таких великих i вiдважних iстот, якi можуть напасти на людину, проте iнстинкт виявився сильнiшим за розум. Його серце трохи не вискакувало iз грудей.

Зупинившись вгорi на стежцi, ретривер, здавалося, вiдчув його вагання i збуджено загавкав.

Кiлька десятирiч тому Трейвiс, напевно, подумав би, що оленячою стежкою, нетямлячись вiд хвороб чи болю, гасае розлючений чорний ведмiдь. Але мiсцевi жителi й туристи, котрi з’iжджалися сюди на вихiднi, – провiсники цивiлiзацii – давно вже витiснили ту жменьку вцiлiлих ведмедiв далеко вглиб Санта-Ани.

Висновуючи зi звукiв, невiдома тварина ось-ось дiстанеться галявини, що дiлила верхню i нижню стежку.

Трейвiс вiдчув, як уздовж його спини наче пробiгли мурахи – так по вiконнiй шибцi стiкають дощовi краплi.

Трейвiс хотiв побачити ту iстоту, але водночас вiдчував пронизливий первiсний жах.

Нагорi нетерпляче гавкав пес. Трейвiс обернувся й побiг.

Вiн був у чудовiй формi: нi краплi зайвого жиру. Попереду мчав захеканий ретривер. Трейвiс притиснув руки до тулуба i погнав оленячою стежкою, пригинаючись пiд низькими гiлками. Шипованi пiдошви його туристичних черевикiв прийшлися дуже до речi. Трейвiс декiлька разiв ковзався на камiнцях та злежаному настиловi iз хвоiнок, але жодного разу не впав. Поки вiн бiг крiзь оманливе плетиво iз сонячного промiння i тiней, в його легенях почалася справжня пожежа.

Життя Трейвiса Корнелла завжди було сповнене небезпек i трагiчних подiй, але вiн жодного разу не вiдступав. Навiть у найгiршi часи вiн спокiйно переживав утрати, бiль i страх. Проте сьогоднi трапилося щось особливе. Трейвiс утратив самоконтроль i вперше у своему життi запанiкував. Цей первiсний страх засiв у ньому настiльки глибоко, що до цього часу вiн про нього навiть не здогадувався, а зараз все його тiло взялося сиротами i холодним потом. Вiн не мiг зрозумiти, чому невiдоме створiння вселяло в нього такий неймовiрний жах.

Трейвiс не озирався. Спочатку вiн не зводив очей iз звивистоi стежки, остерiгаючись врiзатися у низько навислу гiлку. Але пiд час бiгу його страх посилювався. І навiть подолавши кiлька сотень метрiв, вiн не озирався, щоби, бува, не побачити те, що могло бути позаду.

Трейвiс усвiдомлював, що це нелогiчно. Мурахи по спинi та холод у шлунку свiдчили про дикий забобонний страх. Але цивiлiзований та освiчений Трейвiс Корнелл слiпо слухався наляканого дикого пуцьвiрiнка, який живе в кожному з нас (наш примарний генетичний предок). Вiн не мiг так просто вiдновити контроль над собою, хоч i усвiдомлював абсурднiсть своеi поведiнки. Ним рухав лише iнстинкт, який наказував лише бiгти, а не думати.

Бiля верхiвки каньйону стежка повертала влiво i вилася вгору крутим пiвнiчним схилом у бiк хребта. Трейвiс вибiг з-за скелi i, побачивши колоду впоперек стежки, спробував ii перестрибнути, проте зачепився ногою за гнилу деревину й гепнувся долiлиць. Вiд удару вiн довший час не мiг нi вiдсапнути, нi поворухнутися.

Трейвiс лежав i все чекав, що iстота ось-ось накинеться на нього й роздере йому горлянку.

Ретривер побiг стежкою назад i, перестрибнувши через Трейвiса та впевнено приземлившись позаду нього, почав несамовито гавкати на переслiдувача – ще

Сторінка 5

з бiльшою люттю, нiж коли тягнув Трейвiса з галявини.

Трейвiс перекотився i, важко сапаючи, поволi сiв. Внизу не було нiчого. Потiм вiн усвiдомив, що ретривера не цiкавило нiчого в тому напрямку; вiн стояв збоку вiд стежки i дивився на молоду поросль на сходi. Бризкаючи слиною, впертий пес гавкав так рiзко i голосно, аж Трейвiсу здавалося, що в нього зараз луснуть барабаннi перетинки. Ця несамовита й люта гавкотня дiяла на нього гнiтюче. Пес наче попереджував невидимого ворога, щоб вiн тримався вiд них подалi.

– Спокiйно, хлопче, – м’яко сказав Трейвiс. – Спокiйно.

Ретривер припинив гавкати, навiть не глянувши на Трейвiса. Вiн втупився у поросль, ошкiривши зуби, що ховалися за чорними товстими губами, i глухо гарчав нутряним голосом.

Досi важко хекаючи, Трейвiс нарештi звiвся на ноги i глянув на схiд, у бiк лiсу. Там не було нiчого, крiм вiчнозелених платанiв i кiлькох модрин. Тiнявi дiлянки то там, то сям нагадували клаптi чорноi тканини, попротинанi золотистими голками сонця. Трейвiс продовжував вдивлятися, але не побачив нiчого незвичного: поросль, шипшина, плющ, кiлька вивiтрених гострих скель, схожих на iкла.

Коли вiн опустив руку, щоби погладити пса, той припинив гарчати, наче зрозумiвши його намiр. Трейвiс затамував подих i вслухався, намагаючись почути якiсь звуки в порослi.

Цикади затихли, птахи на деревах анiчичирк. Лiс завмер, наче весь безмежний годинниковий механiзм природи зупинився.

Трейвiс був упевнений, що це не вiн е призвiдцею такоi несподiваноi тишi, тому що його поява у каньйонi не потурбувала нi птахiв, нi цикад.

Там щось було – чужинець, який не подобався звичайним жителям лiсу.

Трейвiс глибоко вдихнув i знову затамував подих, напружившись, щоб не прогавити найменшого поруху з лiсу. Цього разу вiн почув хрускiт порослi та сухих гiлок, м’яке потрiскування сухого листя i зловiсне, уривчасте важке дихання якогось величезного створiння. Складалося таке враження, що це створiння ховаеться метрiв за дванадцять звiдси, але Трейвiс не мiг визначити його точного мiсцезнаходження.

Ретривер, що стояв збоку, напружився. Його пелехатi вуха нашорошилися.

Скрипуче дихання невiдомого супротивника звучало так зловiсно – можливо, його пiдсилювала луна помiж лiсом i каньйоном, а може, воно було страшним саме собою, – що Трейвiс швидко скинув рюкзак, розкрив його i дiстав заряджений «смiт-вессон».

Пес глянув на револьвер. У Трейвiса виникло дивне вiдчуття, наче тварина знала призначення зброi i схвалювала його дii.

Припускаючи, що там може бути людина, Трейвiс вигукнув:

– Хто там? Вийдiть, щоб я вас побачив.

Хрипiння в порослi тепер супроводжувалося грубим погрозливим гарчанням. У Трейвiса душа сховалась у п’яти, а серце закалатало, наче скажене. Вiн напружився, як i ретривер обабiч. Кiлька секунд, якi здалися йому вiчнiстю, Трейвiс не мiг зрозумiти, чому цей звук настiльки перелякав його, але потiм усвiдомив, що це через неоднозначний характер того гарчання: воно, без сумнiву, належало тваринi, хоча й з очевидними нотками свiдомостi: тон i тембр нагадували ревiння розлюченого чоловiка. Чим бiльше Трейвiс вслухався, тим бiльше вiн був упевнений, що то не людина i не тварина. Але… що то, в бiса, таке?

Попереду захиталася висока поросль. Щось рухалося в його бiк.

– Стiй! – суворо сказав вiн. – Не пiдходь.

Але iстота наближалася.

Ось вона вже в десяти метрах.

Істота сповiльнила кроки, напевне, трохи злякавшись, але все ж наближалася.

Золотистий ретривер почав загрозливо гарчати, знову вiдганяючи противника. Та все ж Трейвiс бачив, як тремтять його боки та голова. Хоч пес i намагався боротися з iстотою з порослi, вiн боявся вiдкритого протистояння.

Страх собаки бентежив Трейвiса. Ретривери славляться своею вiдвагою та завзятiстю; це мисливська порода, вiдтак iх часто використовують у небезпечних рятувальних операцiях. Яка небезпека чи супротивник могли так налякати сильного i гордого пса?

Істота у порослi рухалася в iхнiй бiк. Тепер iх iз Трейвiсом роздiляло менше шести метрiв.

Хоча досi Трейвiс не бачив нiчого незвичайного, його переповнював забобонний страх присутностi якогось незнаного, але зловiсного створiння. Вiн продовжував повторювати собi, що то просто кугуар, який, напевне, злякався ще бiльше. Але мурашки по спинi Трейвiса забiгали швидше, а волосся стало дибки. Його долоня настiльки спiтнiла, що вiн побоювався, аби з неi не вислизнув револьвер.

Чотири метри.

Трейвiс пiдняв «смiт-вессон» i вистрелив у повiтря. Пострiл луною рознiсся лiсом i каньйоном.

Ретривер навiть не поворухнувся, але iстота у порослi одразу ж розвернулася й побiгла на пiвнiч вгору, до краю каньйону. Трейвiс не бачив ii, але виразно помiчав ii швидкий бiг за хитанням трави та кущiв, що виросли по пояс.

Упродовж кiлькох секунд Трейвiс вiдчув полегшення, оскiльки подумав, що налякав ii. Проте згодом вiн побачив, що насправдi iстота не втiкала. Вона бiгла на пiвнiчно-пiвнiчний захiд, щоб обiйти iх згори. Трейвiс зрозумiв, що таким побитом iстота хоч

Сторінка 6

вiдрiзати iм шлях i змусити вийти з каньйону нижнiм маршрутом, де було би простiше напасти. Трейвiс не знав, чому вiн про це подумав, – просто спало на гадку.

Його первiсний iнстинкт самозбереження змусив його дiяти, не обмiрковуючи кожен свiй крок; Трейвiс робив усе автоматично. Вiн не вiдчував такоi iнстинктивноi впевненостi з тих пiр, як десять рокiв тому повернувся з вiйни.

Трейвiс побiг вгору крутою стежкою, намагаючись слiдкувати за помiтним тремтiнням порослi справа. Вiн залишив рюкзак i прихопив iз собою лише револьвер. Ретривер бiг за ним. Хоча Трейвiс мчав доволi швидко, вiн не мiг обiгнати невидимого ворога. Коли вiн усвiдомив, що переслiдувач добiжить до стежки ранiше за нього, то знову зробив попереджувальний пострiл. Але цього разу супротивник не злякався i не сахнувся в iнший бiк. Трейвiс двiчi вистрелив просто в хащi, туди, де рухалася ця iстота. Йому вже було байдуже, хто там. Цього разу спрацювало. Трейвiс сумнiвався, що поцiлив у переслiдувача, але нарештi вдалося налякати й вiдiгнати його.

Трейвiс продовжив бiгти. Вiн дуже хотiв досягти краю каньйону, де росло лише кiлька дерев, а хащi були не такими густими, тим паче, що яскраве сонячне свiтло не залишало там мiсця для зрадливих тiней.

Коли через кiлька хвилин Трейвiс пiднявся на вершину, то почувався страшенно втомленим. М’язи нiг наче вогнем пекло, а серце так калатало, що Трейвiсу здавалося, наче луна ось-ось вiдiб’еться вiд протилежного хребта i повернеться до нього через весь каньйон.

Ось мiсце, де вiн зупинявся, щоб перекусити печивом. Змii-гримучки, яка ранiше вигрiвалася, лежачи на величенькiй каменюцi, вже не було.

Золотистий ретривер прийшов сюди вслiд за Трейвiсом. Вiн стояв бiля нього, вiдхекуючись, i дивився вниз зi схилу, яким вони щойно пiднялися.

У Трейвiса трохи паморочилося в головi. Йому здалось би трохи посидiти i вiдпочити, але вiн розумiв, що досi в небезпецi невiдомого характеру. Трейвiс услiд за ретривером глянув униз на оленячу стежку, намагаючись осмислити, що могло ховатися в хащах. Якщо iстота досi гналася за ним, то тепер вона стала обережнiшою i дерлася схилом, не зачiпаючи траву та кущi.

Ретривер заскавчав i потягнув Трейвiса за джинси. Вiдтак вiн швидко побiг на вершину вузького хребта, звiдки вони могли спуститися в наступний каньйон. Вочевидь, пес вважав, що небезпека ще не минула, i пiдганяв Трейвiса.

Трейвiс теж був такоi думки. Його iррацiональний страх та надiя на iнстинкт, що прокинувся в ньому, гнали його вслiд за ретривером через гребiнь униз, у сусiднiй лiсистий каньйон.

2

Вiнсент Наско вже декiлька годин вичiкував, сидячи у темному гаражi, хоча i не справляв враження терплячоi людини. Це був м’язистий здоровань вагою за сто кiлограмiв. Йому було шiстдесят три роки, але його завжди переповнювала така енергiя, вiд якоi вiн, здавалося, от-от лусне.

Його широке обличчя завжди було спокiйним, як у корови, але в зелених очах свiтилася життева сила та якась неврiвноваженiсть i дивний голод, як у дикоi тварини на кшталт очеретяного кота. Люди з таким поглядом трапляються рiдко. Незважаючи на свою колосальну енергiю, вiн видавався доволi спокiйним. Вiнсент мiг годинами чекати на здобич, скоцюбившись i не розмовляючи.

У вiвторок о 9:40 ранку Наско почув, як засув мiж гаражем та будинком голосно клацнув, хоча це й трапилося набагато пiзнiше, нiж вiн очiкував. Дверi прочинилися, голосно дзвякнувши, i доктор Дейвiс Везербi, ввiмкнувши свiтло в гаражi, потягнувся до кнопки, щоб пiдняти великi секцiйнi дверi.

– Стiй! – пiднiмаючись, промовив Наско, вигулькнувши побiля блакитно-сiрого «кадилака», що належав доктору.

Везербi здивовано заклiпав.

– Хто, в бiса…

Наско пiдняв «Вальтер P-38» iз глушником i зробив один пострiл доктору в обличчя.

Клац!

Не договоривши, Везербi впав на спину просто у пральню, розфарбовану в яскравi жовтi та бiлi тони. Падаючи, вiн головою зачепив сушилку i металевий возик для речей, який покотився до стiни.

Вiнс Наско не турбувався через шум, оскiльки Везербi був нежонатий i жив самотою. Вiн схилився над трупом, який пiд час падiння вiдкрив дверi, й обережно поклав руку доктору на обличчя.

Куля втрапила Везербi точнiсiнько в лоба, на кiлька сантиметрiв вище носа. Кровi натекло мало, позаяк смерть настала миттево, а вистрiл був не таким потужним, щоби пробити череп наскрiзь. Карi очi Везербi були широко розкритi. Вiн виглядав здивованим.

Вiнс провiв пальцями по теплiй щоцi Везербi, а потiм по шиi. Закривши незряче лiве око, а потiм – праве, хоч i знав, що завдяки посмертним м’язовим реакцiям вони вiдкриються через кiлька хвилин, вiн промовив з глибокою вдячнiстю, яка добре вiдчувалася у його тремтячому голосi:

– Дякую. Дякую, докторе. – Вiдтак Вiнс поцiлував заплющенi очi мерця. – Дякую.

Вiдчуваючи приемне тремтiння, вiн пiдняв з пiдлоги ключi вiд машини, пiшов у гараж i вiдчинив багажник «кадилака», намагаючись нiчого не торкатися, щоб не залишати вiдбиткiв. Багажник був порожнiй. Чудово. Вiнс винiс труп Ве

Сторінка 7

ербi з кiмнати для прання, поклав його в багажник i зачинив.

Вiнсу наказали, щоб тiло доктора нiхто не знайшов до завтрашнього дня. Вiн не знав, чому цей час вiдiгравав таку важливу роль, але пишався своею бездоганною роботою. З цiеi причини Вiнс повернувся у пральню, поставив металевого возика на мiсце i перевiрив, чи у примiщеннi все лишилося на своiх мiсцях. Задоволений оглядом, вiн замкнув дверi у жовто-бiлу кiмнату ключами, що iх забрав у Везербi.

Вiдтак вимкнув свiтло у гаражi, пройшов крiзь напiвтемне примiщення i зупинився перед бiчними дверима – тими самими, через якi зайшов уночi, зламавши миршавий замок за допомогою кредитки. Ключем доктора вiн вiдкрив дверi й вийшов з будинку.

Дейвiс Везербi мешкав у Корона-дель-Мар, звiдки рукою було подати до Тихого океану. Вiнс припаркував свiй мiкроавтобус «форд», випущений два роки тому, за три квартали вiд будинку доктора. Вiн iз задоволенням пройшовся назад до машини; прогулянка збадьорила його. Шлях пролягав повз чудовi садиби. Тут можна було помилуватися рiзноманiтними архiтектурними стилями: дорогi iспанськi casas[3 - Помешкання (iсп.).] чудово гармонiювали з охайними будиночками, яких було чимало на Кейп-Кодi. Всi садиби вирiзнялися пишнiстю i доглянутiстю. Завдяки пальмам, смоквам та оливковим деревам на тротуарах завжди панував затiнок. Бугенвiллii вигравали мiрiадами червоних, коралових, жовтих та помаранчевих квiтiв, втiм, як i хвощi. Гiлки палiсандрiв теж були заквiтчанi пурпуровим круглястим цвiтом. У повiтрi вiдчувався аромат трахелоспермуму[4 - Покритонасiнна дводольна рослина.].

Вiнсент Наско був у чудовому настроi: вiн почувався сильним i могутнiм, а головне – живим.

3

Трейвiс i пес по черзi виривалися вперед. Вони довго йшли, аж поки Трейвiс не згадав, що зовсiм забув про той вiдчай та цiлковиту самотнiсть, якi й привели його до пiднiжжя Санта-Ани.

Великий замизканий пес супроводжував його аж до пiкапа, що стояв на узбiччi сiльськоi дороги пiд розлогим гiллям величезноi канадськоi сосни. Зупинившись бiля машини, ретривер озирнувся, наче щоб подивитися, який шлях вони подолали.

У безхмарному небi кружляло гайвороння. Здавалося, що його вiдправив на вивiдки якийсь гiрський чарiвник. Темнi дерева, що юрмилися довкола, нагадували бастiони казкового зловiсного замку.

Хоча лiс виглядав досить похмуро, сiльський путiвець, на який вийшов Трейвiс, заливало сонце. Земля була запечена до блiдо-брунатного кольору i вкрита дрiбною м’якою пилюкою, яка здiймалася при кожному кроцi Трейвiса. Вiн не мiг збагнути, як непоборний i майже вiдчутний страх мiг так несподiвано перекреслити цей погожий день.

Уважно дивлячись на лiс, з якого вони щойно втекли, пес уперше гавкнув за останнi пiвгодини.

– Досi женеться за нами? – запитав Трейвiс

Пес глянув на нього i сумно заскавчав.

– Так, – вiдповiв Трейвiс. – Я теж його вiдчуваю, хоч це й безглуздя… Але що воно, в бiса, таке, малюче? Га? Що то за чортiвня?

Пес рiзко здригнувся. Вiн був нажаханий, i Трейвiсу вiд цього стало ще страшнiше.

Вiн опустив заднiй борт машини i промовив:

– Залазь. Я вивезу тебе звiдси.

Пес стрибнув у багажник.

Трейвiс пiдняв борт i обiйшов машину. Коли вiн вiдкривав дверцята водiя, йому здалося, що у найближчих кущах був якийсь порух: не з боку лiсу, а в дальньому кiнцi дороги. Там було вузьке поле, вкрите коричневою травою по пояс, хрумкою, як сiно, а також кiлька колючих мескитових дерев та розлогих кущiв олеандра. Їхне корiння, мабуть, проросло досить глибоко – i завдяки цьому листя ще зеленiло. Коли Трейвiс знову глянув у поле, то вже не запримiтив жодного руху. Але вiн був майже впевнений, що йому не здалося.

Трейвiс знову вiдчув тривогу, тому залiз у машину й поклав револьвер на сусiдне сидiння. Вiн iхав так швидко, наскiльки дозволяв путiвець, i, крiм того, слiд було ще й зважати на чотирилапого пасажира в багажнику.

Через двадцять хвилин, коли Трейвiс вибрався на шосе поряд iз каньйоном Сантьяго i зупинився, знову опинившись у свiтi асфальту та цивiлiзацii, вiн досi тремтiв i вiдчував слабкiсть. Але цей страх був не такий, як у лiсi. Його серце вже не калатало, а долонi та чоло не вкривались холодним потом. Дивне поколювання в потилицi та чолi зникло; Трейвiс навiть не вiрив, що це вiдбувалося з ним. Тепер вiн радше боявся своеi дивноi поведiнки, анiж невiдомоi iстоти. Опинившись у безпецi, далеко вiд лiсу, вiн уже не мiг пригадати мiру свого переляку; ба й бiльш од того – його дii здавалися йому геть нелогiчними.

Вiн потягнув за ручне гальмо i заглушив мотор. Була одинадцята, i ранковий потiк автомобiлiв уже порiдiв; сiльською дворядною асфальтiвкою тепер проiжджали лише поодинокi машини. Трейвiс посидiв хвилинку, намагаючись запевнити себе, що дiяв суто пiд впливом iнстинктiв i що це було добре, правильно та надiйно.

Вiн завжди пишався своею незворушнiстю та тверезим поглядом на життя i цiнував цi риси найбiльше. Трейвiс мiг спокiйно перебувати в епiцентрi пожежi, вирiшувати, навiть коли на нього тиснули, i з

Сторінка 8

вжди вiдповiдав за наслiдки.

Але зараз Трейвiс заледве вже вiрив, що за ним справдi гналася якась дивна iстота. Можливо, вiн просто неправильно зрозумiв поведiнку собаки, а все те ворушiння в кущах були лише витвором його уяви, способом вiдволiктися вiд жалощiв до самого себе.

Трейвiс вийшов з машини i зупинився поряд iз багажником, звiдки на нього глянула морда ретривера. Пес почухався об нього своею кудлатою головою й облизав його шию та пiдборiддя. Хоча вiн до цього гавкав на Трейвiса, все ж це був дружелюбний пес – i вперше його замурзаний вигляд здався чоловiковi кумедним. Вiн спробував вiдштовхнути пса, але той рвався до нього, заледве не падаючи через борт, намагаючись лизнути обличчя. Трейвiс засмiявся i почухав його закошлану шерсть.

Грайливiсть ретривера, який щосили метляв хвостом, несподiваним чином вплинула на Трейвiса. Тривалий час його розум був темним мiсцем, наповненим думками про смерть. Сьогоднiшня поiздка стала кульмiнацiею, коли цi роздуми сягнули свого найвищого пiку. Але щеняча радiсть ретривера була тим маяком, що розвiяв внутрiшнiй морок у душi Трейвiса й нагадав йому, що в життi е i свiтла сторона, про що вiн давно забув.

– Що то було? – запитав вiн уголос.

Пес припинив облизувати його, як i водночас метляти закустраним хвостом. Тепер ретривер дивився на нього своiми серйозними карими очима, i Трейвiса раптом заворожив цей добрий i м’який погляд. Щось у цьому поглядi було незвичайне i привабливе. Вiн майже загiпнотизував Трейвiса, та й сам пес виглядав наче зачарований. З пiвдня подув легкий весняний вiтерець, а Трейвiс з усiх сил намагався вiдшукати в очах пса розгадку його особливоi сили та привабливостi, проте так нiчого й не вiднайшов. Ну хiба що тi очi були виразнiшi, розумнiшi, нiж в iнших собак, i в них було бiльше розумiння. Враховуючи, що бiльшiсть собак не можуть на чомусь одному зосередитись, непорушний погляд цього ретривера справдi вражав, чорт забирай. Минали секунди, але Трейвiс i ретривер не вiдводили поглядiв одне вiд одного. Цiкавiсть Трейвiса зростала. Вiн вiдчув щось схоже на тремтiння. І це був не страх, а якесь надприродне передчуття, що вiн стоiть на порозi якогось дивовижного вiдкриття.

Пес труснув головою i лизнув руку Трейвiса. Це вивело його iз зацiпенiння.

– Звiдки ти, хлопче?

Пес нахилив голову влiво.

– Хто твiй хазяiн?

Пес нахилив голову вправо.

– Що менi з тобою робити?

Наче у вiдповiдь, пес перестрибнув через заднiй борт, оминув Трейвiса i помчав до водiйських дверцят, щоб за мить заскочити в кабiну.

Коли Трейвiс зазирнув усередину, то ретривер уже сидiв на пасажирському сидiннi й дивився у лобове скло. Побачивши Трейвiса, пес повернувся до нього i тихо гавкнув, наче сердячись через його вагання.

Трейвiс сiв за кермо, засунувши револьвер пiд сидiння.

– Не думай, що я зможу за тобою доглядати, – надто багато вiдповiдальностi, хлопче. Та й не входить це у моi плани. Вибачай.

Пес запитально подивився на нього.

– Ти виглядаеш голодним, хлопче.

Пес гавкнув один раз.

– Ну, тут я тебе зможу виручити. Гадаю, у бардачку знайдеться грильяж «Плантерз»… а зовсiм поряд «Макдональдс», де, як я собi гадаю, для тебе знайдеться кiлька гамбургерiв. Проте пiсля цього… тебе доведеться або знову вiдпустити, або вiдвезти у притулок.

Поки Трейвiс говорив, пес пiдняв передню лапу й натиснув кнопку бардачка. Бардачок вiдкрився.

– Що, до дiдька…

Пес нахилився вперед, устромив носа у вiдкритий вiддiл i зубами витягнув батончик, але так обережно, що навiть не подряпав обгортку.

Трейвiс здивовано заклiпав.

Ретривер простягнув батончик Трейвiсу, наче прохаючи зняти з нього обгортку.

Збентежений Трейвiс так i вчинив. Ретривер спостерiгав за ним, облизуючись.

Розламавши батончик на шматочки, Трейвiс годував пса невеличкими порцiями, а той з радiстю приймав пригощення i iв майже вишукано.

Трейвiс спантеличено спостерiгав за твариною. Вiн не мiг зрозумiти – вбачати в такiй поведiнцi пса щось незвичайне чи цьому е розумне пояснення. Невже пес зрозумiв його слова про те, що у бардачку е шоколадка? Можливо, вiн почув запах арахiсу? Певно, останне.

Трейвiс промовив до пса:

– Але як ти дiзнався, що для того, аби бардачок вiдкрився, треба натиснути кнопку?

Пес подивився на Трейвiса, облизався i попросив ще шматочок.

Трейвiс промовив:

– Добре, добре, тебе, напевне, цьому навчили. Хоча зазвичай таким фокусам псiв не вчать, еге ж? Зазвичай iх учать качатися, вдавати мертвого, подавати голос на iжу чи навiть ходити на заднiх лапах… але iх не вчать вiдкривати замки та засуви.

Ретривер сумно дивився на останнiй шматочок шоколаду, але Трейвiс, замислившись, забрав долоню.

Вiн був готовий заприсягнутися, що пес досить дивно вичiкував: через двi секунди пiсля того, як чоловiк згадав про батончик, пес потягнувся за ним.

– Ти зрозумiв, що я сказав? – запитав Трейвiс. Вiн почувався дурнем, оскiльки запiдозрив, що пес розумiе людську мову, i попри те повторив питання: – Ти зрозумiв, що я сказав?

Сторінка 9

етривер неохоче вiдвiв погляд вiд останнього шматочка шоколадки, i iхнi погляди вкотре зустрiлися. Трейвiс усвiдомив, що вiдбуваеться якась чудасiя, i його знову кинуло у дрож. Але тепер це було приемне вiдчуття.

Трейвiс завагався i прокашлявся.

– Емм… ти не проти, якщо я вiзьму останнiй шматочок?

Собака подивився на останнi два квадратики «Плантерза», що досi лежали в долонi Трейвiса, вiдтак чмихнув, наче шкодуючи, i став дивитися у лобове скло.

– Чорти б мене вхопили! – вигукнув Трейвiс.

Ретривер позiхнув.

Трейвiс знову звернувся до пса, намагаючись не поворухнути рукою, не показувати йому батончик i жодним чином не привертати уваги до шоколаду, крiм як на словах.

– Ну, можливо, хлопче, тобi шоколад потрiбний бiльше, нiж менi. Якщо хочеш, то останнiй шматок твiй.

Ретривер подивився на чоловiка.

Досi не рухаючи рукою, лише тримаючи ii бiля себе, щоб не показати шоколад, Трейвiс промовив:

– Якщо хочеш, бери, бо iнакше я викину ii.

Ретривер посовався, а тодi нахилився до нього й обережно взяв шоколад iз долонi.

– Щоб я сказився! – вигукнув Трейвiс.

Ретривер встав на чотири лапи, випроставшись на сидiннi. Тепер вiн дiставав майже до стелi. За мить вiн глянув крiзь задне скло кабiни й тихо загарчав.

Трейвiс подивився у дзеркало заднього огляду, але не помiтив нiчого дивного. Лише асфальтована дворядна дорога, вузьке узбiччя i трав’янистий схил справа.

– Гадаеш, слiд iхати далi? Ти це хотiв сказати?

Пес подивився на Трейвiса, знову визирнув у задне скло, вiдтак усiвся, пiдiгнувши заднi лапи пiд один бiк, i знову почав дивитися вперед.

Трейвiс завiв двигун, натиснув муфту зчеплення, виiхав на шосе i взяв курс на пiвнiч. Глянувши на свого супутника, вiн промовив:

– Ти справдi е чимось бiльшим, анiж звичайний пес… чи це я просто з’iхав з глузду? Якщо так… то хто, до дiдьковоi матерi, ти такий?

У схiднiй, передмiськiй, частинi Чепмен-авеню Трейвiс повернув на захiд – у напрямку згаданого ним ранiше «Макдональдса».

– Тепер я вже не можу тебе вiдпустити чи вiддати у притулок, – промовив Трейвiс, а за хвилину додав: – Інакше я помру вiд цiкавостi.

Вони проiхали ще кiлька кiлометрiв, аж поки не припаркувалися бiля «Макдональдса».

– Гадаю, ти тепер мiй пес, – промовив Трейвiс.

Ретривер не вiдреагував жодним чином.

РОЗДІЛ 2

1

Нору Дейвон налякав телемайстер. Хоча йому було вже близько тридцяти (ii однолiток), вiн поводився як нахабний пiдлiток-вихватько. Коли вона вiдчинила йому дверi, вiн зухвало подивився на неi i назвався: «Арт Стрек, “Водлоуз ТiВi”», а коли вона знову зустрiлася iз ним поглядом, то вiн пiдморгнув iй. Це був високий, худорлявий i доглянутий чоловiк, одягнутий в унiформу. Гладенько виголений, русяве волосся акуратно пiдстрижене та зачесане. Вiн справляв враження мазунчика, але не гвалтiвника чи психопата. Втiм, Стрек одразу ж злякав Нору, можливо, через свою зухвалiсть i самовпевненiсть, яка контрастувала з його зовнiшнiм виглядом.

– Я до ваших послуг! – промовив Стрек, коли побачив завмерлу у дверях Нору.

Хоча ця фраза була досить невинною, проте через наголос на словi «послуги» його реплiка видалася Норi страхiтливо непристойною. Нора була впевнена, що зрозумiла його правильно. Але вона викликала майстра з «Водлоуз ТiВi» й не могла прогнати його просто так. Якби вона почала йому щось пояснювати, розпочалася би пересварка, а Нора не була скандальною особою. Тому вона впустила його.

Поки Нора вела його широким прохолодним коридором до арки, через яку вони потрапили до вiтальнi, в неi з’явилося тривожне вiдчуття, що привабливий вигляд i широка посмiшка цього майстра – це частина ретельного гриму. Вiн справляв враження звiра, який уважно за чимось спостерiгае, i поводився так, наче всерединi нього була стиснута пружина. Що бiльше вони вiддалялися вiд парадного входу, тим бiльше Нора починала хвилюватися.

Арт Стрек йшов позаду занадто близько i майже нависав над нею.

– У вас дуже гарний будинок, мiсiс Дейвон. Дуже гарний. Менi подобаеться, – сказав вiн.

– Дякую, – сухо промовила вона, навiть не виправивши його помилки щодо ii сiмейного стану.

– Будь-який чоловiк вважав би за щастя жити тут, чесно.

Оселю було побудовано у стилi, який iнодi називали «старовинною iспанською Санта-Барбарою»: два поверхи, кремовий тиньк, дах iз червоноi черепицi, веранди, балкони, i повсюди натомiсть кутiв – округлi лiнii. На пiвнiчнiй стiнi вилися пишнi червонi бугенвiлii, з яких нападало яскравих пелюсток. Це був прекрасний дiм.

Нора ненавидiла його.

Вона жила тут iз дворiчного вiку (отже, всього двадцять вiсiм рокiв), i весь час тiтка Вайолет тримала свою залiзну руку на ii пульсi. В неi було нещасливе дитинство, а тепер i життя. Вайолет Дейвон померла рiк тому. Але насправдi Нора й досi перебувала пiд диктатом своеi тiтки, оскiльки пам’ять про стару каргу все ще жила в нiй i душила ii.

У вiтальнi Стрек поставив свою валiзу з iнструментами бiля телевiзора марки «Magnavox» i роззирнувся. Його здивува

Сторінка 10

iнтер’ер цiеi кiмнати.

Квiтчастi шпалери в темних, похмурих тонах. Перський килим просто вiдразливий: завдяки блiдо-жовтим вкрапленням його кольорова гама – сiрий, темно-бордовий, волошковий – видавалася ще похмурiшою. Масивнi англiйськi меблi середини XIX ст., обрамленi химерною рiзьбою, стояли на нiжках у формi лап: важкi крiсла, пiдставки для нiг, шафи в дусi доктора Калiгарi[5 - Персонаж класичного нiмецького фiльму жахiв.], комоди виглядали так, наче кожен iз них важив пiвтонни. Столики обтягнутi важкою парчею. Частина ламп iз блiдо-сiрими абажурами була виготовлена з п’ютера[6 - Сплав олова зi свинцем.], а частина – iз темно-бордовоi керамiки, i тi, i другi давали обмаль свiтла. Штори здавалися виготовленими зi свинцю; мiж боковими панелями висiли пожовтiлi фiранки, впускаючи в кiмнату лише тоненьку смужку свiтла гiрчичного кольору. Це зовсiм не поеднувалося з iспанською архiтектурою; Вайолет навмисне переробила iнтер’ер цього шляхетного дому вiдповiдно до свого несмаку.

– Це ви працювали над iнтер’ером? – запитав Стрек.

– Нi, тiтка, – промовила Нора. Вона стояла бiля мармурового камiна, намагаючись триматися вiд майстра якнайдалi, але не залишаючи кiмнату. – Це був ii дiм. Я… успадкувала його.

– На вашому мiсцi я б усе це викинув, – промовив Стрек. – Перетворив би це мiсце на яскраву i веселу кiмнату. Перепрошую за своi слова, але це на вас не схоже. Можливо, це й нормально для якоiсь староi дiви… Вона ж була старою дiвою, еге ж? Я так i думав. Це нормально для староi баби, але не для такоi гарненькоi жiночки, як ви.

Нора хотiла насварити його за зухвалiсть, закрити йому рота i попросити полагодити телевiзор, але в неi не було сил постояти за себе: тiтка Вайолет привчила ii до покiрностi.

Стрек посмiхався, при цьому правий куточок його рота кривився найнеприемнiшим чином, так наче вiн шкiрився.

Нора змусила себе сказати:

– Менi подобаеться.

– Та невже?

– Так.

Стрек знизав плечима.

– Що з телевiзором?

– Зображення постiйно бiгае i снiжить.

Стрек вiдсунув телевiзор вiд стiни, увiмкнув його i почав спостерiгати за зображенням. За якийсь час вiн увiмкнув невелику переносну лампу в розетку, щоб освiтити задню стiнку телевiзора.

Старовинний годинник у коридорi вибив чверть години одним ударом, який рознiсся по всьому будинку.

– Ви часто дивитеся телевiзор? – запитав вiн, вiдкручуючи протипиловий щиток.

– Нi, – вiдповiла Нора.

– Менi подобаються мильнi серiали, що крутять уночi: «Даллас», «Династiя» i таке iнше.

– Я не дивлюся iх.

– Невже? Та не може такого бути. – Стрек хитро засмiявся. – Всi дивляться iх, хоч i не зiзнаються. Немае нiчого цiкавiшого за сюжети, де постiйно когось пiдставляють, дурять, крадуть, брешуть… i зраджують. Розумiете, про що я? Люди сидять, дивляться i цмокають язиками, говорячи: «Гидота», але все ж прикипають до телевiзора. Така вже людська натура…

– Менi… менi треба на кухню, – нервово сказала Нора. – Покличте мене, коли полагодите телевiзор.

Нора залишила кiмнату i коридором пiшла в бiк стулкових кухонних дверей.

Вона тремтiла i зневажала себе за слабкiсть, через яку так легко пiддалася страху, але не могла змiнити свою натуру.

Вона була сiрою мишею.

Тiтка Вайолет часто казала:

– Дiвчинко, у свiтi е два людськi типажi: коти i мишi. Коти йдуть, куди хочуть, роблять, що iм заманеться, i беруть усе, що захочуть. Вони агресивнi та самодостатнi. У мишей, навпаки, немае нi краплi агресii. Вони зазвичай вразливi, тихенькi й сором’язливi. Найкраще вони почуваються тодi, коли пригинають голову i приймають те, що отримують вiд життя. Ти – мишка, люба. Це не погано. Ти зможеш бути достатньо щасливою. У мишей, можливо, не таке насичене життя, як у котiв, але якщо миша сидить у своiй безпечнiй нiрцi, то проживе довше, нiж кiт, i матиме менше клопотiв.

Зараз у вiтальнi нишпорив кiт, котрий лагодив телевiзор, а Нора сидiла на кухнi тихенько, наче мишка. Вона збрехала Стреку, позаяк нiчого не готувала. Пару секунд вона постояла бiля зливальницi, зчепивши холоднi долонi – вони завжди були холодними – i мiркуючи, чим би зайнятися, поки Стрек закiнчить роботу й пiде. Вона вирiшила спекти торт – жовтий iз шоколадною глазур’ю. Це допоможе iй вiдволiктися i забути про двозначне пiдморгування Стрека.

Нора взяла посуд та iнше начиння, не забувши за електромiксер, вийняла з буфету пакетик з iнгредiентами для випiчки й почала готувати. Незабаром пiд впливом рутинноi хатньоi роботи ii змученi нерви заспокоiлись.

Коли вона розлила тiсто у двi форми, в кухню прийшов Стрек i запитав:

– Ви любите готувати?

Вiд здивування Нора ледь не впустила порожню металеву миску з-пiд тiста та лопатку, проте якось-таки втримала iх i поклала у мийку – при цьому лише легенький брязкiт виказав ii напругу.

– Так, я люблю готувати.

– Чудово! Завжди любив жiнок, якi обожнюють жiночу роботу. А ви, мабуть, ще й вишиваете, в’яжете, плетете мереживо чи щось таке?

– Плету мережива, – вiдповiла Нора.

– Ще краще.

– Ви полагодили

Сторінка 11

телевiзор?

– Майже.

Нора вже була готова поставити торт у духовку, але не хотiла брати форму, поки Стрек дивився на неi, оскiльки боялася, що ii руки сильно тремтiтимуть. Вiдтак вiн побачить ii переляк i ще бiльше знахабнiе. Тому Нора залишила повнi форми на столi i взялася до глазурi.

Стрек невимушено зайшов углиб великоi кухнi. Вiн був розслабленим, приязно посмiхався i йшов прямiсiнько до Нори.

– Можна води?

Нора ледь не зiтхнула з полегшенням, переконуючи себе, що йому тут справдi потрiбна лише холодна вода.

– Так, звiсно, – сказала вона, беручи з буфету склянку, а тодi наповнюючи ii.

Коли вона обернулася i простягнула йому склянку, вiн уже стояв поряд, пiдкравшись тихенько, наче кiт. Нора мимоволi здригнулася, i трохи води вихлюпнулося на пiдлогу.

– Ви… – почала було вона.

– Ось, – сказав Стрек, забираючи в Нори склянку.

– …злякали мене.

– Невже? – сказав вiн, посмiхаючись i свердлячи ii своiми крижаними блакитними очима. – Повiрте, я не хотiв. Пробачте менi. Панi Дейвон, я нiчого вам не зроблю, чесно. Я всього лише хочу води. Сподiваюсь, ви нiчого такого не подумали?

Який нахаба! Нора повiрити не могла, що е такi нахабнi, язикатi, безапеляцiйнi й агресивнi люди. Вона хотiла дати йому ляпаса, але боялася наслiдкiв. Це могло радше заохотити його, а не вiдлякати, бо таким чином вона визнае його образливi двозначнi натяки та залицяння.

Стрек похiтливо витрiщався на Нору, i це бентежило ii, як i його хижа посмiшка.

Нора вирiшила, що найкращим порятунком вiд Стрека буде вдавати невиннiсть i надзвичайну черствiсть та iгнорувати його огиднi сексуальнi натяки, роблячи вигляд, що вона не розумiе iх. Отже, вона повинна поводитися, наче мишка, якiй загрожуе невiдворотна небезпека. Слiд прикидатися, що ти не помiчаеш кота, що його тут узагалi нема. Можливо, це збентежить його i вiн, розчарований вiдсутнiстю реакцii, пiде шукати сприйнятливiшу жертву.

Щоб уникнути його вимогливого погляду, Нора вiдiрвала кiлька паперових серветок з роздавача поряд iз мийкою i взялася витирати розлиту воду. Проте коли вона нахилилася перед Стреком, то лише тодi зрозумiла свою помилку, позаяк поки вона вовтузилася, вiн не вiдiйшов, а продовжував стояти, майже нависаючи над нею. В цiй сценi було повно еротичних натякiв. Коли Нора усвiдомила вразливiсть своеi пози, вона пiдвелася i побачила, що Стрек посмiхаеться ще ширше, нiж ранiше. Зашарiвшись i геть розхвилювавшись, Нора викинула мокрi серветки у смiтник пiд мийкою.

Арт Стрек промовив:

– Куховарити, плести мережива… гадаю, це дуже добре. А що ви ще полюбляете робити?

– Боюся, що це все, – сказала вона. – В мене немае жодних незвичайних хобi. Я нецiкава особа. Пересiчна i навiть нудна.

Проклинаючи себе за нездатнiсть випхати нахабу з дому, Нора прослизнула повз нього до плити, вдаючи, що бажае перевiрити, чи та нагрiлася. Насправдi ж Нора хотiла опинитися подалi вiд Стрека.

Вiн пiшов за нею, тримаючись поряд.

– Коли я стояв бiля парадного, то бачив купу квiтiв. Ви iх вирощуете?

Витрiщаючись на кнопки на плитi, Нора вiдповiла:

– Так… Я люблю садiвництво.

– Схвалюю, – промовив Стрек таким тоном, наче Норi доконче потрiбне було його схвалення. – Квiти… Добре, коли жiнки цiкавляться таким. Куховарство, плетiння мережива, садiвництво… та у вас чи не цiлий набiр жiночих хобi й талантiв. Готовий заприсягнутися, що ви з усiм добре даете раду. Я маю на увазi, з усiм, що стосуеться жiночих справ. Гадаю, ви в цьому першокласна жiнка.

«Якщо вiн торкнеться мене, я закричу», – подумала Нора.

Але стiни старого будинку були доволi товстими, а сусiди мешкали далеченько. Нiхто не почуе i не прийде на помiч.

«Я опиратимуся, – подумала Нора. – І не здамся просто так».

Але насправдi вона не була впевнена, що спроможна вчинити спротив, бо не знала, як це робити. Навiть якщо вона спробуе, вiн усе одно бiльший i сильнiший.

– Гадаю, ви в усьому першокласна жiнка, – повторив Стрек ще задерикуватiше.

Нора повернулася вiд плити i вимушено засмiялася:

– Мiй чоловiк здивувався би, почувши це. Менi непогано вдаються торти, але, на жаль, без припеченоi шкоринки, а печеня завжди виходить занадто сухою. Плету я непогано, але надто довго.

Нора прослизнула повз нього i повернулася до столу. Вiдкриваючи коробку з глазур’ю, вона сама була здивована власною балакучiстю. Вiдчай зробив ii говiркою.

– Я добре доглядаю за квiтами, але хазяйка з мене так собi. Якби чоловiк не допомагав, то тут панував би цiлковитий безлад.

Норi здалося, що вся ii поведiнка i мовлення вiдгонять фальшем. Якщо навiть вона вiдчула у своему голосi iстеричнi нотки, то Стрек i поготiв. Але, певна рiч, пiсля ii згадки про чоловiка Арт Стрек добре подумае, чи варт робити подальшi кроки. Поки Нора насипала порошок у миску, додаючи потрiбну кiлькiсть масла, Стрек пив воду. Потiм вiн пiдiйшов ближче i поставив склянку в мийку з брудним посудом та iншим кухонним начинням. Цього разу вiн не терся бiля неi занадто близько.

– Ну, пора до працi, – промовив

Сторінка 12

вiн.

Нора навмисне вiдчужено посмiхнулася йому i кивнула. Вона почала тихо наспiвувати, повернувшись до своеi роботи, наче ii нiхто й не тривожив.

Стрек пройшов крiзь кухню, зупинився бiля стулчастих дверей i промовив:

– Ваша тiтка полюбляла темнi мiсця, чи не так? Ця кухня теж би розквiтла, якби ii пофарбувати веселiшими кольорами.

Стрек залишив кухню до того, як Нора встигла щось вiдповiсти. Вона побачила лише, як за ним зачинялися дверi.

Хоча Стрек висловив свою непрохану думку щодо кухонного iнтер’еру, але Нора була задоволена собою: iй вдалося приструнчити нахабу, вдавшись до холоднокровноi, але невинноi брехнi про неiснуючого чоловiка. Звiсно, коти так не поводяться з агресором, але це не була i поведiнка сором’язливоi наляканоi мишки.

Нора оглянула кухню з високою стелею i вирiшила, що тут занадто темно: стiни були брудного блакитного кольору, а лампи в матових абажурах випромiнювали тьмяне морозяне свiтло. Нора вирiшила перефарбувати кухню i замiнити лампи.

Сама лише думка про значнi змiни в будинку Вайолет Дейвон бентежила Нору i спричиняла запамороки. Пiсля смертi тiтки Нора переоблаштувала лише свою спальню. Тепер, думаючи про те, чи пiд силу iй здiйснити такi масштабнi змiни, вона почувалася страшенно смiливою i непокiрною. Можливо. Можливо, iй пiд силу. Якщо вона змогла вiдшити Стрека, то, можливо, iй вистачить смiливостi кинути виклик своiй покiйнiй тiтцi.

Такий пiднесений самовдоволений настрiй тривав усього двадцять хвилин. Цього було достатньо, щоби поставити форми з тортом у духовку, збити глазур i помити кухонне начиння. Потiм повернувся Стрек i повiдомив, що вiн полагодив телевiзор, i виписав iй рахунок. Хоч вiн здавався пригнiченим, коли йшов iз кухнi, але поводився не менш нахабно. Стрек оглянув ii згори вниз, наче подумки роздягаючи, а вiдтак iз викликом подивився iй в очi.

Нора вважала, що рахунок занадто великий, але нiчого не сказала, бо хотiла якнайшвидше випровадити Стрека з будинку. Поки вiн сидiв за столом i виписував рахунок, вiн застосував звичний прийом: пiдсунувся ближче до неi, намагаючись звабити своею мужнiстю та статурою. Коли вона пiдвелася i простягнула йому чек, вiн узяв його таким чином, щоб Нора вiдчула його недвозначний дотик.

Поки Нора проводжала його в коридорi, вона очiкувала, що вiн раптом поставить свою валiзу з iнструментами i нападе ззаду. Але коли вона дiйшли до дверей, Стрек пройшов повз неi на терасу, i серце Нори припинило калатати.

Стрек зупинився вже за дверима.

– А чим займаеться ваш чоловiк?

Це питання спантеличило Нору. Вiн би мiг запитати це на кухнi, коли вона завела про нього мову, проте зараз така цiкавiсть була недоречною.

Нора могла сказати Стреку, що то не його дiло, але досi його боялася. Вона вiдчувала, що його можна легко розсердити, а стримувана жорстокiсть може вирватися через будь-яку дрiбницю. Тому вона знову збрехала йому, сподiваючись, що це остудить його запал.

– Вiн… полiцейський.

Стрек здивовано звiв брови.

– Невже? Тут? У Санта-Барбарi?

– Так.

– Непогано, як для полiцейського.

– Вибачте? – промовила Нора.

– Не знав, що полiцейським так добре платять.

– Здаеться, я говорила, що успадкувала будинок вiд тiтки.

– Звiсно, я пам’ятаю. Ви говорили.

Намагаючись зробити свою брехню бiльш правдоподiбною, Нора додала:

– Ми мешкали у квартирi. А потiм моя тiтка померла i ми переiхали сюди. Ви правi: ми нiколи б не спромоглися купити такий будинок.

– Ну, – вiдповiв Стрек, – я радий за вас, чесно. Така гарна жiнка заслуговуе на гарний будинок.

Вiн зняв уявний капелюх, пiдморгнув iй i пiшов у напрямку вулицi, де на узбiччi стояв припаркований його бiлий мiкроавтобус.

Нора зачинила дверi i спостерiгала за ним крiзь овальне вiтражне вiконечко посеред дверей. Стрек озирнувся i помахав iй рукою. Нора вiдiйшла вiд вiкна у темний коридор, звiдки ii неможливо було побачити, i продовжувала звiдти спостерiгати за ним.

Певна рiч, Стрек не повiрив iй. Вiн знав, що Нора вигадала iсторiю про чоловiка. Не треба було говорити, що вона вийшла замiж за копа; ii спроба вiдхилити його залицяння була занадто очевидною. Краще б вона сказала, що ii чоловiк – сантехнiк чи лiкар. Будь-хто, але не коп. І все ж таки Арт Стрек пiшов геть. Хоч вiн i знав про ii брехню, все ж пiшов, упiймавши облизня.

Тiльки тодi, коли мiкроавтобус Стрека вiд’iхав, Нора стала почуватись у безпецi. Хоча, якщо чесно, тiнь тривоги залишилася.

2

Пiсля вбивства доктора Дейвiса Везербi Вiнс Наско поiхав на своему сiрому мiкроавтобусi «форд» до СТО на шосе «Пацифiк коаст». У телефоннiй будцi вiн вкинув в автомат кiлька монеток i набрав один iз лос-анджелеських номерiв, який пам’ятав вiддавна.

На тому кiнцi дроту вiдповiв чоловiк i повторив набраний Вiнсом номер. Це був один iз тих трьох голосiв, якi вiдповiдали на дзвiнки. Вчора голос iз телефонноi слухавки був тихим, iз низьким тембром. Часто Вiнсу доводилося розмовляти з iншим чоловiком, власником напрочуд рiзкого голосу, який дратував Вi

Сторінка 13

са.

Зрiдка вiдповiдала жiнка; у неi був сексуальний гортанний i якийсь дiвочий голос. Вiнс нiколи не бачив ii, але часто уявляв.

Коли чоловiк iз тихим голосом повторив номер, Вiнс промовив:

– Все готово. Я радий, що ви зателефонували менi, i я завжди до ваших послуг.

Вiн був упевнений, що чоловiк на тому кiнцi дроту теж упiзнав його.

– Я радий, що все добре. Ми високо цiнуемо вашу роботу. Тепер запам’ятайте наступне, – сказала контактна особа i проказала семизначний номер.

Вiнс здивовано повторив.

Контактна особа додала:

– Це один iз таксофонiв на Фешн-Айленд на променадi бiля супермаркету «Робiнсонз». Ви зможете бути там через п’ятнадцять хвилин?

– Звiсно, – сказав Вiнс. – Навiть через десять.

– Я перетелефоную через п’ятнадцять хвилин.

Вiнс поклав слухавку i, посвистуючи, пiшов назад до мiкроавтобуса. Те, що його вiдправили до iншого таксофону за «деталями», могло означати лише одне: у них знову е для нього робота, i це вже друге завдання за один день!

3

Пiсля того як Нора спекла торт i покрила його глазур’ю, вона пiшла до своеi спальнi у пiвденно-захiднiй частинi другого поверху.

Коли Вайолет Дейвон ще була жива, ця спальня була ii прихистком, незважаючи на вiдсутнiсть замка на дверях. Як i всi кiмнати у цьому будинку, спальня також була напхом напхана громiздкими меблями. Здавалося, що це склад, а не дiм. Та й у всiх iнших аспектах це було похмуре примiщення. А проте коли Нора закiнчувала зi своiми справами або тiтка вiдпускала ii пiсля безкiнечних напучувань, вона бiгла у спальню, де ii рятували книги та яскравi мрii.

Вайолет постiйно перевiряла, що поробляе ii племiнниця, тихо скрадаючись коридором i зненацька вiдкриваючи незачиненi дверi з надiею заскочити Нору за чимось осудливим. Тiтка часто влаштовувала такi неочiкуванi перевiрки, коли Нора була дитиною та пiдлiтком, проте пiзнiше стала рiдше це робити, хоча продовжувала контролювати Нору до самоi смертi, незважаючи на те, що та вже була дорослою жiнкою. Оскiльки Вайолет любила вдягатись у все темне, волосся зав’язувала у жмутик, а ii блiде гостре обличчя навiть не здогадувалось про iснування косметики, вона радше була схожа на чоловiка, нiж на жiнку: такий собi суворий чернець у грубiй чорнiй рясi, який снуе коридорами якогось похмурого середньовiчного монастиря, слiдкуючи за поведiнкою своiх братiв.

Якщо Вайолет ловила Нору за мрiянням чи спанням, то суворо вичитувала iй i давала важку роботу: тiтка не терпiла лiнощiв.

Тiтка Вайолет дозволяла Норi читати книги – звичайно, перед тим перевiривши iхнiй змiст, – хоч би тому, що вони повчали. Окрiм того, Вайолет часто повторювала:

– Певна рiч, звичнi до дому жiнки, як ото ми з тобою, нiколи не вестимуть гламурне життя i нiколи не подорожуватимуть екзотичними мiсцями. Тому книжки мають для нас особливе значення. Завдяки iм ми можемо пiзнавати свiт умоглядно. Саме з цiеi причини вони для нас настiльки цiннi. Це не так уже й зле. Жити у свiтi книжок краще, нiж спiлкуватися з друзями чи пiзнавати… чоловiкiв.

За пiдтримки поступливого сiмейного лiкаря Вайолет не вiддала Нору в середню школу, зiславшись на слабке здоров’я дитини. Вона навчалася вдома, тому книги також були ii единою школою.

Нора до тридцяти рокiв не лише прочитала тисячi книг, а й сама навчилася малювати маслом, акрилом, аквареллю й олiвцем. Тiтка Вайолет схвалювала малювання та живопис. Мистецтво стало ще одним прихистком Нори, в якому вона ховалася вiд сiрих домашнiх буднiв, i воно допомагало iй уникати людей, якi, без сумнiву, не прийняли б ii, якi могли навiть ii образити i розчарувати.

В одному кутку Нориноi кiмнати стояв планшет, мольберт i шафка зi знаряддям для малювання. Вона створила свою невелику студiю, зсунувши меблi, а не виносячи зайвi деiнде, що створило клаустрофобiчний ефект.

Норi часто здавалося, що пiдлога у спальнi ось-ось провалиться пiд масивом дерева, а сама вона гепнеться у кiмнату пiд спальнею, де ii розчавить власне лiжко з балдахiном. Зазвичай такi побоювання виникали вночi, але траплялися i вдень. Коли ii охоплював подiбний страх, Нора вибiгала на галявину на задньому дворi, де сидiла на свiжому повiтрi, охопивши себе руками, i трусилася. Так вiдбувалося до ii двадцятип’ятирiччя, а потiм вона усвiдомила, що напади панiки спричиняють не лише надмiр меблiв i похмурий iнтер’ер дому, а й засилля тiтки.

Одного суботнього ранку, чотири мiсяцi тому й через вiсiм мiсяцiв пiсля смертi Вайолет Дейвон, Нора раптом вiдчула гостру потребу у змiнах i швидко зробила перестановку у своiй студii. Вона переносила i тягала дрiбнiшi меблi, акуратно розставляючи iх в iнших п’яти кiмнатах другого поверху. Деякi важчi речi доводилося розбирати i переносити по частинах. Зрештою у спальнi залишилися лише лiжко з балдахiном, нiчний столик, крiсло, мольберт, рисувальна дошка, табуретка та шафка з рiзним малярським причандаллям. Це все, що iй було потрiбно. Потiм вона здерла зi стiн шпалери.

Упродовж тих запаморочливих вихiдних Нора вiдчувала, що в нiй вiдбула

Сторінка 14

я революцiя i що ii життя бiльше нiколи не буде таким, як ранiше. Але поки вона робила революцiю у спальнi, ii бунтарський дух згас, вiдтак усi iншi кiмнати в будинку зосталися непорушеними.

Але тепер принаймнi ця кiмната посвiтлiшала i навiть повеселiшала. Стiни були пофарбованi у блiдо-жовтий колiр, а штори замiненi жалюзями «Леволор» пiд колiр стiн. Вона забрала геть похмурий килим i натерла красивий дубовий паркет.

Тiльки тодi Нора ще сильнiше вiдчула, що ця кiмната стала ii притулком. Коли вона впевнено ввiйшла у спальню i ще раз оглянула справу своiх рук, у неi одразу ж покращився настрiй i вона навiть на якийсь час вiдволiклася вiд своiх тривог.

Пiсля страхiтливоi зустрiчi зi Стреком Нору, як завжди, заспокоювали жовтi тони ii яскравоi кiмнати. Вона сiла за рисувальну дошку i почала робити олiвцем ескiз для майбутньоi картини олiею, задум якоi плекала вже певний час. Спочатку в неi тремтiли руки, i iй навiть кiлька разiв довелося зупинятися, щоб заспокоiтися i продовжити малювати. Проте через деякий час страх зник.

Вона вже навiть могла подумати про Стрека й уявити, наскiльки далеко вiн би зайшов, якби iй не вдалося випровадити його з дому. Останнiм часом Нора сумнiвалася, що песимiстичний погляд Вайолет Дейвон на свiт та людей був правильним; хоча Норi i прищепили такий свiтогляд змалку, ii постiйно мучили сумнiви, що вiн настiльки покручений i навiть збочений. Але зустрiч з Артом Стреком слугувала яскравим доказом того, що Вайолет мала рацiю; надто частi контакти iз зовнiшнiм свiтом були небезпечними.

Коли Нора зробила половину малюнка, то задумалася над тим, чи правильно вона потрактувала слова та вчинки Стрека. Звiсно ж, вiн не чiплявся до неi. З нею такого не могло статися.

Зрештою, чим вона могла зацiкавити чоловiка, будучи звичайною, домашньою, а можливо, навiть невродливою жiнкою. Нора була впевнена в цьому. Незважаючи на деякi недолiки Вайолет, у староi були i чесноти. Одна з них – це безпосереднiсть. Нора була непривабливою i непримiтною, тому навiть мрiяти не могла про обiйми, поцiлунки чи пестощi. Тiтка Вайолет дала iй це зрозумiти ще за дитячих лiт.

Хоч Стрек i був неприемним типом, але привабливим i, без сумнiву, мав успiх у гарненьких жiнок. Лише дурень мiг припустити, що вiн зацiкавиться такою попелюшкою, як вона.

Нора досi носила одяг, який iй придбала тiтка: темнi безформнi сукнi та спiдницi i блузки, як i в самоi Вайолет. Яскравiшi й жiночнiшi сукнi лише пiдкреслювали б ii худорляве негарне тiло та непримiтне i непривабливе обличчя.

Але чому Стрек назвав ii привабливою?

А… це ж очевидно: вiн, мабуть, таким чином брав ii на кпини.

Або, ймовiрнiше, це просто був вияв ввiчливостi та приязностi.

З кожною секундою Нора переконувалася, що погано думала про бiдолаху. У своi тридцять вона вже була знервованою старою дiвою, яка всього боялася i страждала вiд самотностi.

Вiд цiеi думки iй на якусь мить стало сумно. Але вона змусила себе зосередитися на ескiзi й почала наступний з iншоi перспективи. Вже проминула обiдня година, а Нора, занурившись у живопис, забула про все на свiтi.

Внизу старовинний годинник чiтко вибивав години, пiвгодини та чверть години.

Сонце, що котилося на захiд, усе золотiшало i золотiшало, а в кiмнатi з наближенням вечора ставало все свiтлiше. Здавалося, що виблискуе саме повiтря. За вiкном, яке виходило на пiвдень, пiд травневим вiтерцем легенько погойдувалася велика пальма.

Близько четвертоi Нора вже повнiстю заспокоiлася i, малюючи, навiть щось наспiвувала. Несподiване дзеленчання телефона змусило ii злякано здригнутися.

Нора поклала олiвець i потягнулася за слухавкою.

– Алло?

– Дивно, – сказав чоловiк.

– Що?

– Вони нiколи не чули про нього.

– Вибачте, але, гадаю, ви помилилися номером, – вiдповiла Нора.

– Це ви, мiсiс Дейвон?

Тепер вона впiзнала його голос. Це був… Стрек. На мить вона онiмiла.

Стрек сказав:

– Вони нiколи не чули про нього. Я зателефонував до полiцii Санта-Барбари i попросив покликати полiцейського Дейвона, але там сказали, що в них такий не служить. Правда, дивно, чи не так, мiсiс Дейвон?

– Що вам треба? – запитала Нора тремтячим голосом.

– Гадаю, це якась помилка у комп’ютерi, – вiдповiв Стрек, тихо смiючись. – Так, звiсно. Через якийсь комп’ютерний збiй ваш чоловiк зник iз бази. Мабуть, вам слiд йому про це повiдомити, мiсiс Дейвон. Якщо вiн цього не владнае… чорт забирай, то йому можуть навiть не дати платню в кiнцi тижня.

Стрек поклав слухавку. Вона почула гудки й усвiдомила, що слiд було першою покласти слухавку, як тiльки вiн сказав, що телефонував до полiцii. Їй не треба було заохочувати його, вислуховуючи по телефону оте базiкання.

Нора пройшлася будинком, перевiривши всi вiкна та дверi. Все було надiйно зачинено.

4

У «Макдональдсi» на Іст-Чепмен-авеню в Орiнджi Трейвiс Корнелл замовив п’ять гамбургерiв для золотистого ретривера. Пес, що сидiв на передньому сидiннi пiкапа, з’iв усе i висловив свою вдячнiсть, лизнувши Трейвiса в обличчя.

Сторінка 15

– У тебе дихання алiгатора, у якого проблеми зi шлунком, – промовив Трейвiс, вiдштовхуючи ретривера.

Шлях назад до Санта-Барбари зайняв три з половиною години, оскiльки у порiвняннi з ранком на трасах побiльшало машин. Пiд час подорожi Трейвiс дивився на свого супутника i розмовляв з ним, очiкуючи прояву того самого незвичайного розуму, що його побачив ранiше. Але цi очiкування не справдилися. Ретривер поводився, як будь-який пес пiд час подiбноi мандрiвки. Інодi вiн сiдав прямо, дивлячись крiзь вiтрове або бiчне скло. Хоча Трейвiсу здавалося, що вiн робить це iз дещо бiльшою як для пса цiкавiстю й уважнiстю. Але здебiльшого пес спав, згорнувшись на сидiннi й посапуючи увi снi, або ж iз сонним виглядом на мордi скiмлив i позiхав.

Коли сморiд вiд брудноi собачоi шерстi став нестерпним, Трейвiс опустив скло, щоби провiтрити кабiну, i ретривер висунув голову назустрiч вiтру. Його вуха та шерсть метлялися, а на мордi з’явився дурнуватий i водночас чарiвний безглуздий вираз, який бувае в усiх собак, що висовують голову у вiкно пiд час iзди.

В Санта-Барбарi Трейвiс зупинився бiля мiнi-маркету. Там вiн купив кiлька бляшанок «Альпо»[7 - Їжа для собак.], пачку собачого печива «Мiлк-боун», масивнi пластиковi миски для корму та води, оцинковану ванну, пляшку шампуню для домашнiх тварин з компонентами проти блiх i клiщiв, гребiнець для розчiсування шерстi, ошийник та повiдець.

Поки Трейвiс закидав це все на задне сидiння свого пiкапа, пес спостерiгав за ним крiзь задне вiкно, притиснувши вологий нiс до скла.

Сiдаючи за кермо, Трейвiс сказав:

– Ти брудний i смердиш. Не проти прийняти ванну?

Пес позiхнув.

Поки Трейвiс пiд’iжджав до орендованого ним чотирикiмнатного бунгало на пiвночi Санта-Барбари i вимикав двигун пiкапа, йому стало цiкаво, чи ранкова поведiнка пса справдi була такою дивною, як йому здалося.

– Якщо ти знову не втнеш чогось подiбного, то менi доведеться визнати, що менi це здалося, що я з’iхав з глузду i все вигадав, – звернувся Трейвiс до пса, вiдкриваючи дверi парадного входу.

Пес сидiв на порозi й запитально дивився на Трейвiса.

– Ти хочеш, щоб через тебе я сумнiвався у своему здоровому глуздi? Гмммммм.

Помаранчево-чорний метелик пролетiв повз обличчя ретривера, злякавши його. Пес гавкнув i погнався за летючою здобиччю в бiк тротуару.

Кидаючись туди-сюди галявиною, високо пiдстрибуючи i клацаючи зубами в повiтрi, ретривер нiяк не мiг спiймати свою яскраву здобич. Вiн ледь не перечепився через величезний стовбур канарськоi фiнiковоi пальми з ромбоподiбним вiзерунком, потiм ледь не забив памороки об бетонну ванночку для птахiв, а затим незграбно впав у клумбу з бальзамiном Гокера. Там метелик безпечно полетiв угору. Ретривер перекотився, звiвся на лапи й вистрибнув iз квiтiв.

Коли пес усвiдомив, що програв, то повернувся до Трейвiса. Той збентежено подивився на ретривера.

– Дивний пес, – промовив Трейвiс. – Отаке чудити!

Вiн вiдчинив дверi, ретривер зайшов усередину й одразу ж узявся дослiджувати нове помешкання.

– Сподiваюсь, тебе привчили до лотка! – крикнув Трейвiс навздогiн.

Вiн занiс ванну i полiетиленовий пакет з iншими покупками на кухню. Залишив там собачий корм i пластиковi миски, а все iнше винiс крiзь заднi дверi надвiр. Вiн поставив ванну на бетонну терасу поряд зi скрученим шлангом, прикрiпленим до водопровiдного крана.

Зайшовши знову в дiм, Трейвiс дiстав вiдро з-пiд кухонноi зливальницi, наповнив найгарячiшою водою, винiс i вилив у корито. Трейвiс повторив цю процедуру чотири рази, аж раптом прибiг ретривер i почав дослiджувати заднiй двiр. Поки чоловiк наповнив ванну до половини, пес почав дзюрити через кожен метр побiленоi бетонноi загорожi, позначаючи територiю.

– Коли припиниш знищувати газон, готуйся купатися, смердючко, – промовив Трейвiс.

Ретривер повернувся до нього, пiдвiв голову i почав слухати, що йому говорять. Проте вiн аж нiяк не був схожим на одного iз тих розумних псiв, яких показують у фiльмах. Здавалося, нiчого не розумiе, а лише безтямно витрiщаеться. Щойно Трейвiс замовк, вiн пiдбiг до стiни i знову подзюрив.

Трейвiс спостерiгав за тим, як пес справляе природнi потреби, i йому теж захотiлося вiдлити. Вiн зайшов у туалет, а тодi перед ще одним мокрим дiлом, яке на нього чекало, перевдягнувся в спальнi у старi джинси та футболку.

Коли Трейвiс знову з’явився надворi, ретривер стояв бiля ванни з гарячою водою зi шлангом в зубах. Якимось чином вiн умудрився вiдкрутити кран. Вода текла просто у ванну.

Вiдкрутити кран – для пса це була надзвичайно важка справа, якщо взагалi можлива. Трейвiс подумав, що це те саме, якби вiн, перевiряючи себе на винахiдливiсть та спритнiсть, спробував вiдкрутити однiею заведеною за спину рукою пляшечку з аспiрином, оснащену кришечкою з пiдстраховкою вiд ii випадкового вiдкриття дiтьми.

Вiн промовив вражено:

– Вода занадто гаряча для тебе?

Ретривер кинув шланг, вода з якого почала текти на терасу, а сам навдивовижу грацiйно залiз у ванну. Сiвши там, вiн глянув на

Сторінка 16

рейвiса, наче хотiв сказати: «Давай уже, дурню».

Трейвiс пiдiйшов до ванни i присiв поряд.

– Покажи менi, як ти вимикаеш воду.

Пес дурнувато подивився на нього.

– Покажи, – сказав Трейвiс.

Собака чмихнув i посунувся у теплiй водi.

– Якщо ти вiдкрутив кран, то зможеш i закрутити. Як ти це зробив? Зубами? Напевно, зубами, не лапами ж. Але крутити його важко. Ти мiг зламати зуб об ковану ручку.

Пес ледь визирнув з корита, якраз достатньо, щоб ухопити зубами пакет iз шампунем.

– Ти не закручуватимеш кран? – запитав Трейвiс.

Пес лише загадково клiпнув.

Трейвiс зiтхнув i перекрив воду.

– Добре. А ти – хитра штучка.

Вiн вийняв щiтку та шампунь i простягнув ретриверу.

– Ось. Я тобi навiть не потрiбен. Упевнений, що ти й сам зможеш дати собi раду.

Собака протяжно завив. Виття застрягло десь глибоко в горлi, i Трейвiсу здалося, що пес наче каже йому: «Сам ти розумака!»

«Обережно, – подумав Трейвiс. – Так може i дах поiхати. Це тямковитий пес, але вiн не розумiе, що ти говориш, i не може тобi вiдповiсти».

Ретривер покiрно занурився у воду. Йому там подобалося. Наказавши псу вилiзти з ванни i змивши шампунь, Трейвiс ще з годину розчiсував його мокру шерсть. Вiн витягував колючки i травинки, що iх не вдалося змити, розплутував ковтюхи. Псу це не набридало, i перед шостою годиною його було годi впiзнати.

Пiсля причiсування ретривер погарнiшав. Його шерсть була здебiльшого помiрно золотистого кольору зi свiтлiшими пiдпалинами на тильнiй сторонi лап, животi й пiд хвостом, пiдшерстя – густим i м’яким, що добре зберiгало тепло i вiдштовхувало воду, сама шерсть також була м’якою, але не такою густою, i в деяких мiсцях довше волосся кучерявилося. Хвiст ледь закручувався вгору, i через це ретривер виглядав щасливим i жвавим, i це враження ще бiльше посилювалося через постiйне метляння ним.

Засохла кров за вухом була з невеликоi подряпини, яка вже гоiлася. Кров на лапах з’явилася не вiд серйозноi рани, а через те, що пес бiгав кам’янистою поверхнею. Трейвiс просто полив трiщини розчином борноi кислоти – легким антисептиком. Вiн був упевнений, що ретриверу лише день-два буде трохи незручно – або взагалi нормально, оскiльки вiн не кульгав, – а через кiлька днiв усе владнаеться.

Тепер ретривер виглядав чудово, а Трейвiс натомiсть був мокрим, спiтнiлим i пропахлим собачим шампунем. Йому хотiлося чимшвидше взяти душ i перевдягтися. Крiм того, не завадило б i перекусити.

Залишалося лише одягти на пса ошийник. Проте коли вiн хотiв зробити це, ретривер тихо загарчав i вiдступив подалi вiд Трейвiса.

– Воу, воу! Це всього лише ошийник, хлопче.

Пес дивився на круглий червоний шкiряний ошийник, що його Трейвiс тримав у руцi, i продовжував гарчати.

– Поганi спогади з ошийником?

Пес припинив гарчати, але й не пiдходив.

– З тобою погано поводилися? – запитав Трейвiс. – Напевно, так. Можливо, тебе душили ошийником, затягуючи його, або садовили на короткий ланцюг, еге ж?

Ретривер гавкнув i потрюхикав терасою до найдальшого кутка, вряди-годи позираючи на ошийник.

– Ти довiряеш менi? – запитав Трейвiс, сумирно стоячи на колiнах.

Пес перевiв погляд з ошийника на Трейвiса.

– Я не ображатиму тебе, – серйозно промовив Трейвiс. Вiн не почувався дурнем через те, що так безпосередньо i вiдверто говорить iз псом. – Ти ж бо мав би це знати. Я маю на увазi, що ти добре вiдчуваеш такi речi, еге ж? Покладайся на своi iнстинкти, хлопче, i довiрся менi.

Пес повернувся з дальноi частини тераси i став так, щоб Трейвiс не мiг до нього дотягнутися. Вiн знову поглянув на ошийник, а потiм витрiщився на Трейвiса неприродньо уважним поглядом. Як i до цього, Трейвiс знову вiдчув якийсь незримий зв’язок iз цим псом. Вiдчуття цього було навдивовижу очевидним i водночас – страхiтним, оскiльки його неможливо було передати словами.

Вiн сказав:

– Послухай, iнодi менi доведеться водити тебе на повiдку, а його ж чiпляють до ошийника, правда? Ось чому я хочу, щоб ти дав одягнути його на себе. В такому разi я зможу ходити iз тобою повсюди, а крiм того, вiн ще й вiдганяе блiх. Проте якщо ти не хочеш, я не наполягатиму.

Вони довго дивилися один на одного, в той час як ретривер, здавалося, обмiзковуе ситуацiю. Трейвiс досi тримав ошийник, наче дарував його, а не погрожував ним. Пес продовжував дивитися в очi свого нового хазяiна. Нарештi ретривер обтрусився, чхнув i повiльно пiдiйшов.

– Молодець, – сказав Трейвiс заохочувальним тоном.

Пiдiйшовши до Трейвiса, пес лiг на живiт, а потiм перевернувся на спину й задер усi чотири лапи, тим самим повнiстю пiдкоряючись хазяiну. Ретривер подивився на нього поглядом, сповненим любовi, довiри та легкого страху.

Хоч це було й безглуздо, але Трейвiсу защемiло в горлi, а куточки очей зволожнiли. Подумки обiзвавши себе сентиментальним бовдуром, чоловiк iз зусиллям зглитнув i заклiпав, щоби прогнати сльози. Але вiн знав, чому свiдома покiрнiсть пса так розчулила його. Вперше за три роки Трейвiс усвiдомив, що вiн комусь потрiбен, вiдчув мiцний

Сторінка 17

зв’язок з iншою живою iстотою. Вперше за цей час його життя набуло сенсу.

Трейвiс прикрiпив ошийник i легенько почухав ретриверу живiт.

– Треба тебе якось назвати, – сказав вiн.

Пес пiдвiвся i глянув на нього, настовбурчивши вуха, наче очiкуючи, що Трейвiс зараз озвучить його iм’я.

«Господи, – подумав Трейвiс, – я намарне приписую йому людськi якостi. Вiн усього лише пес, хоч i особливий. Вiн може вдавати, наче чекае, що ось зараз його покличуть на ймення, хоча вiн стопудово не розумiе людськоi мови».

– Не можу пiдiбрати жодного iменi, – нарештi сказав Трейвiс. – Втiм, не будемо поспiшати. Треба, щоб iм’я дiйсно личило. Ти ж не звичайний пес, волохата мордо. Треба подумати над годящим iменем.

Трейвiс вилив воду з ванни, пополоскав ii i залишив висихати, а тодi разом iз ретривером зайшов у будинок, який тепер став iхнiм домом.

5

Доктор Елiзабет Ярбек та ii чоловiк Джонатан, адвокат, жили у Ньюпорт-Бiч у величезному одноповерховому будинку в стилi «ранчо» – з тесовим дахом, кремовими отинькованими стiнами i дорiжкою iз каменю, що його видобувають у Бокет-каньйонi. Надвечiрне сонце палахтiло мiддю i багрянцем, вилискуючи на гранованих шкельцях вузьких вiтражiв, що прикрашали обабiч параднi дверi, вiд чого створювалося враження, що це палахтять велетенськi рубiни.

Коли Вiнс Наско подзвонив, дверi вiдчинила Елiзабет. Їй було пiд п’ятдесят, цiй доглянутiй i привабливiй блакитноокiй жiнцi з густим свiтло-сивим волоссям. Вiнс назвався Джоном Паркером, повiдомив, що вiн iз ФБР i хоче поговорити з нею та ii чоловiком вiдносно однiеi справи, яка зараз розслiдуеться.

– Справа? – запитала жiнка. – Яка саме?

– Вона стосуеться одного дослiдного проекту, який фiнансувався урядом. Ви брали в ньому участь, – сказав Вiнс, оскiльки йому наказали розпочати розмову саме таким чином.

Елiзабет уважно вивчила його службову посвiдку зi свiтлиною та загальними даними.

Вiнса це не лякало: фальшивi документи готували його ж замовники. Вiн отримав iх десять мiсяцiв тому, i вони допомогли йому пiд час роботи у Сан-Франциско i виручили ще у трьох iнших справах.

Хоча Вiнс розумiв, що жiнка не матиме претензiй до його посвiдки, проте не був упевнений, що сам пройде перевiрку. Вiн був одягнений у темно-синiй костюм, бiлу сорочку, блакитну краватку i в начищених чорних черевиках – типовий агент. Його габарити та байдуже обличчя також допомагали грати роль. Але вбивство доктора Дейвiса Везербi i два наступних убивства неймовiрно схвилювали його i наповнили божевiльними радощами, якi ледь вдавалося приховати. Вiнса розпирав смiх, i йому було все важче його стримувати. Ще коли вiн сидiв у темно-коричневому «фордi»-седанi, який викрав сорок хвилин тому саме для цього завдання, його кiлька разiв пересмикнуло, але не через нерви, а вiд задоволення, яке мало майже сексуальний характер. Йому довелося припаркуватися бiля узбiччя i посидiти десять хвилин, глибоко дихаючи, поки не заспокоiвся.

Тепер Елiзабет вiдвела погляд вiд пiдробленоi посвiдки, зустрiлася очима з Вiнсом i спохмурнiла.

Вiнс ризикнув посмiхнутися, хоч iснувала небезпека того, що вiн зiрветься на неконтрольований смiх i це викрие його. У нього була хлопчача посмiшка, яка обеззброювала всiх через контраст iз його габаритами.

За мить доктор Ярбек також посмiхнулася. Задоволена, вона повернула йому посвiдку й запросила в дiм.

– Менi також потрiбно поговорити з вашим чоловiком, – нагадав Вiнс, коли вона зачинила за собою параднi дверi.

– Вiн у вiтальнi, пане Паркер. Сюди, будь ласка.

Вiтальня була великою та просторою, з кремовими стiнами i килимом, блiдо-зеленими лiжками, великими вiкнами з листового скла, наполовину закритими зеленими завiсами. Звiдти вiдкривався акуратний краевид з будиночками на пагорбах нижче.

Джонатан Ярбек запихав трiски помiж полiн у цегляному камiнi, щоб розпалити вогонь. Вiн пiдвiвся, обтрушуючи руки. Дружина вiдрекомендувала Вiнса.

– …Джон Паркер з ФБР.

– ФБР? – запитав Ярбек, здивовано зводячи брови.

– Пане Ярбек, – сказав Вiнс, – якщо у вас ще е хтось iз рiдних у будинку, я б теж хотiв з ними поговорити, щоб не повторюватися.

Хитаючи головою, Ярбек сказав:

– Лише Лiза та я. Дiти в коледжi. Що трапилося?

Вiнс вийняв iз внутрiшньоi кишенi пiджака пiстолет з глушником i вистрелив Джонатану Ярбеку в груди. Юриста вiдкинуло до камiнноi полицi, де вiн на мить завис, наче його прицвяхували, а потiм упав на латуннi причандалля для камiна.

Клац!

Елiзабет Ярбек на мить завмерла вiд подиву та жаху. Вiнс швидко пiдiйшов до неi i, схопивши ii лiву руку, викрутив за спину. Коли вона закричала вiд болю, Вiнс приклав пiстолет до ii скронi i промовив:

– Тихо, iнакше твоi клятi мiзки розлетяться по всiй кiмнатi.

Вiн змусив ii пiдiйти разом iз ним до тiла чоловiка. Джонатан Ярбек лежав долiлиць на маленькiй лопатцi для вугiлля i кочерзi з латунною ручкою. Вiн був мертвий, але Вiнс не хотiв ризикувати i тому ще двiчi впритул вистрелив Ярбеку в голову.

Лiза Ярбек видала дивний к

Сторінка 18

тячий звук i почала схлипувати.

Зважаючи на значну вiдстань i димчастi шибки у вiкнах, Вiнс був упевнений, що навiть сусiди не побачать нiчого, але хотiв розправитися з жiнкою в потаемнiшому мiсцi. Вiн випхав ii в коридор i потягнув углиб будинку, аж поки не знайшов дверi, що вели до спальнi. Там Вiнс сильно штовхнув жiнку, i вона впала на пiдлогу.

– Сиди тут, – промовив Вiнс.

Вiн увiмкнув лампу бiля лiжка, пiдiйшов до великих розсувних скляних дверей, якi виходили на терасу, i закрив занавiски.

Коли Вiнс повернувся, жiнка звелася на ноги i побiгла в бiк дверей, що вели в коридор.

Вiн зловив ii i спершу жбурнув об стiну, а тодi вдарив кулаком у живiт. Пiднявши голову жiнки за волосся, Вiнс змусив ii подивитися йому в очi.

– Слухайте, панi, я не збираюся вас убивати. Я прийшов за вашим чоловiком i лише за ним. Але якщо ви спробуете втекти вiд мене, поки я не вiдпущу, вас теж доведеться прибрати. Зрозумiло?

Звичайно, вiн брехав. Це саме ii було замовлено, а чоловiка знадобилося прибрати лише тому, що вiн був там. Але Вiнс сказав правду: вiн не збирався стрiляти в неi, а хотiв, щоб вона не пручалася, поки вiн ii прив’язуватиме, щоб убити спокiйнiшим методом.

Два вбивства йому сподобалися, але цього разу вiн хотiв розтягнути процес i вбивати жiнку повiльнiше. Інодi смертю можна насолоджуватися, як хорошою iжею, хорошим вином та чудовими заходами сонця.

Задихаючись i схлипуючи, жiнка запитала:

– Хто ви?

– Не твоя справа.

– Що вам треба?

– Просто заткни пельку i роби, що я скажу, в такому разi не помреш.

Жiнка почала швидко бурмотiти молитву, плутаючи слова й iнодi перериваючи iх короткими, сповненими вiдчаю зiтханнями.

Спершу Вiнс переконався, що завiси закритi.

Потiм вiн вирвав телефон iз розетки i жбурнув через кiмнату.

Знову взявши жiнку за руку, вiн пiдняв ii i потягнув у ванну кiмнату. Вiдтак почав нишпорити по шухлядах, поки не знайшов аптечку. Йому потрiбен був скотч.

Повернувшись до спальнi, Вiнс змусив жiнку лягти на спину, вiдтак зв’язав iй щиколотки i зап’ястя. Знайшовши у шухлядi столу пару мереживих трусикiв, Вiнс зiжмакав iх i запхав iй у рот, заклеiвши його останньою смужкою скотчу.

Жiнка сильно тремтiла, клiпаючи крiзь сльози та пiт.

Пiшовши зi спальнi у вiтальню, вiн схилився над трупом Джонатана Ярбека, з яким ще не закiнчив. Вiнс перевернув тiло. Одна з куль, яка залетiла в потилицю Ярбека, пробила шию якраз пiд пiдборiддям. Його роззявлений рот був повен кровi. Одне око закотилося, тому виднiвся лише бiлок.

Вiнс подивився в iнше око.

– Дякую, – вiдверто i поштиво сказав вiн. – Дякую, пане Ярбек.

Вiнс закрив покiйному очi й поцiлував iх.

– Дякую.

Пiсля цього вiн поцiлував чоловiка в лоб.

– Дякую за те, що ти дав менi.

Пiсля цього Вiнс пiшов до гаража, де, порившись у шафах, знайшов деякi iнструменти. Вiн вибрав молоток зi зручним, обличкованим гумою держаком i вiдполiрованим сталевим бiйчиком.

Коли вiн повернувся в тиху спальню i поклав молоток на матрац поряд зi зв’язаною жiнкою, ii очi так розширилися, що це виглядало майже смiшно.

Вона почала смикатися та звиватися, намагаючись звiльнитися вiд клейкоi стрiчки, але марно.

Вiнс роздягнувся. Вiн помiтив, що жiнка дивиться на нього з таким же жахом, як i на молоток, i промовив:

– Будь ласка, не турбуйтеся, докторе Ярбек. Я не буду вас гвалтувати. – Вiн повiсив пiджак та сорочку на спинку крiсла. – Ви не цiкавите мене в сексуальному планi. – Вiн зняв черевики, шкарпетки та штани. – Вам не доведеться терпiти подiбне знущання, бо я не такий. Я зняв одяг, оскiльки не хочу забруднити його кров’ю.

Коли Вiнс повнiстю оголився, вiн узяв молоток i вдарив по лiвiй нозi жiнки, розбивши iй колiно. Пiсля п’ятдесяти- шiстдесяти ударiв настав Момент.

Клац!

Раптом його переповнила енергiя. Вiн вiдчув себе таким живим, як не вiдчував нiколи. Вiн мiг вирiзнити надовкола найтоншi вiдтiнки кольорiв i найнезначнiшу текстуру матерiалу. Вiнс став неймовiрно сильним – таким сильним мiг би бути хiба що бог у людськiй подобi.

Вiнс впустив молоток i поповз бiля лiжка. Вiн приклався чолом до закривавленого простирадла i декiлька разiв глибоко вдихнув, тремтячи вiд задоволення, яке було настiльки сильним, що чоловiк ледве стримувався, щоб не закричати.

Через кiлька хвилин, коли Вiнс отямився, звикнувши до свого нового та потужнiшого стану, вiн пiдвiвся i, повернувшись до мертвоi жiнки, почав цiлувати ii понiвечене обличчя, а один раз – i долонi кожноi руки.

– Дякую.

Вiн був до такоi мiри зворушений ii пожертвою заради нього, що ледь не розридався. Але його радiсть вiд власного щастя була бiльшою, нiж жаль за нею, тому вiн не заплакав.

У ваннiй Вiнс швидко сполоснувся. Поки струменi гарячоi води змивали мильну пiну, вiн думав про те, як йому пощастило, що вбивства стали його професiею, – йому платять за те, що вiн i так робив би безкоштовно.

Вдягнувшись, Вiнс протер рушником тi речi, яких торкався. Вiн завжди пам’ятав кожен свiй рух i нiколи не боявся, що

Сторінка 19

ропустить якийсь предмет, випадково залишивши на ньому вiдбиток. Прекрасна пам’ять була ще одним складником його Дару.

Вийшовши з будинку, Вiнс побачив, що надворi вже споночiло.

РОЗДІЛ 3

1

Пiсля обiду ретривер не проявляв нiчого надзвичайного, що ранiше настiльки приголомшило Трейвiса. Вiн спостерiгав за псом, iнодi прямо, iнодi краем ока, але нiчого цiкавого не запримiтив.

На вечерю Трейвiс зробив кiлька канапок iз беконом, салатом i помiдорами, а для ретривера вiдкрив бляшанку «Альпо». Псовi харч сподобався, висновуючи з того, як жадiбно поглинав його, проте було зрозумiло, що вiн вiддавав перевагу людськiй iжi. Вiн сидiв на кухоннiй пiдлозi бiля крiсла i сумно дивився на Трейвiса, поки той iв двi своi канапки за червоним столом, оббитим формiкою[8 - Вид вогнетривкоi пластмаси.]. Врештi-решт Трейвiс дав ретриверу двi смужки бекону. У тому, що пес просив iжу, не було нiчого дивного; вiн не робив нiяких дивовижних трюкiв. Пес просто облизувався, пiдвивав час вiд часу i постiйно iз сумом поглядав на Трейвiса – мабуть, щоб викликати жалiсть i спiвчуття. Будь-який пес так може випрошувати гостинця.

Пiзнiше у вiтальнi Трейвiс увiмкнув телевiзор, а пес скрутився на диванi бiля нього. За мить вiн поклав голову Трейвiсу на стегно, щоб той погладив i почухав його за вухами. Трейвiс так i вчинив. Пес iнодi поглядав на екран телевiзора, але не проявляв хоч якогось iнтересу до телепередач.

Трейвiса теж не цiкавив телевiзор, його цiкавив лише пес. Вiн хотiв бiльше дiзнатися про нього i побачити бiльше його фокусiв. І хоча Трейвiс намагався якимось чином змусити пса проявити своi незвичайнi розумовi здiбностi, вiн так i не вигадав нiчого путящого, з допомогою чого мiг би точно визначити iнтелектуальний рiвень собаки.

Окрiм того, у Трейвiса було передчуття, що пес не захоче проходити перевiрку. Чомусь вiн пiдозрював, що той iнстинктивно приховуе свiй розум. Трейвiс пригадав, як ретривер по-дурнуватому незграбно i смiховинно ганявся за метеликом i як це контрастувало з його кмiтливiстю та спритнiстю, необхiдними для того, щоб вiдкрутити кран на терасi; здавалося, що в обох випадках дiяли двi рiзнi тварини. Хоча, можливо, це могло виявитися ахiнеею, але Трейвiс запiдозрив, що ретривер не бажае привертати до себе увагу i проявляе свою незвичайну кмiтливiсть лише в екстремальних ситуацiях (як-от, для прикладу, у лiсi), або коли дуже зголоднiв (коли вiн вiдкрив бардачок у машинi, щоб дiстати батончик), або коли вважав, що його нiхто не бачить (коли вiдкрутив кран).

Це була абсурдна iдея, оскiльки в такому разi пес був не лише найрозумнiшим представником свого виду, а й усвiдомлював незвичайний характер своiх талантiв. У собак – як i в iнших тварин – вiдсутнiй високий рiвень самосвiдомостi, необхiдний для порiвняння себе з iншими представниками свого виду. Порiвняльний аналiз – це суто людська якiсть. Якщо собака навiть досить розумний i вмiе робити багато трюкiв, то це не означае, що вiн зможе вiдрiзняти себе вiд своiх одноплемiнцiв. Можна припустити фактично, що цей пес розумiе цi речi не лише через своi надзвичайнi розумовi здiбностi, а завдяки логiцi та вмiнню рацiонально мислити, якi домiнують над iнстинктами, що керують поведiнкою iнших тварин.

– Ти загадка, сповита таемницею, – промовив Трейвiс до ретривера, легенько погладивши його по головi. – Або ж менi пора в «дурку».

Пес у вiдповiдь глянув на нього, на мить зазирнувши прямо в очi, вiдтак позiхнув i раптом пiдвiв голову, витрiщившись на полицi з книгами обабiч арки, що дiлила вiтальню та iдальню. Вдоволений дурнуватий собачий вираз зник з його морди, а натомiсть з’явився непiдробний iнтерес, який до цього Трейвiс уже помiчав, i цей iнтерес виходив поза межi звичайноi собачоi цiкавостi.

Зiскочивши з дивана, ретривер побiг до полиць. Вiн бiгав пiд ними, дивлячись на барвистi корiнцi акуратно розставлених томiв.

Орендований будинок був уже повнiстю вмебльований, але з напрочуд дешевою оббивкою, щоб вона довго не зношувалася (вiнiл) або щоби приховати невиводжуванi плями (клiтинка, яка постiйно привертала погляд). Замiсть дерева тут була наявна формiка «пiд дерево», яку неможливо вiдколоти, подряпати, протерти чи пропалити цигаркою. Фактично едине, що в цьому домi вiдображало смаки та захоплення Трейвiса Корнелла, – це книги – як у м’якiй, так i у твердiй обкладинках, – що стояли на полицях у вiтальнi.

Пес особливо зацiкавився лише кiлькома книжками з-помiж сотень томiв.

Зводячись на ноги, Трейвiс промовив:

– Що таке, хлопче? Що тебе так зворохобило?

Ретривер звiвся на заднi лапи, зiпершись переднiми на одну з полиць, i взявся нюшити корiнцi книг. За мить вiн позирнув на Трейвiса, а тодi знову повернувся до ретельного вивчення його бiблiотеки.

Здивований Трейвiс пiдiйшов до полицi i взяв одну з тих книжок, у яку пес тицьнув носом. То був «Острiв скарбiв» Роберта Льюiса Стiвенсона. Трейвiс простягнув книгу псу.

– Саме ця? Тебе вона цiкавить?

Пес уважно дивився на зображення Довгого Джона Сiлвера

Сторінка 20

та пiратського корабля, що прикрашали суперобкладинку. Пес поглянув на Трейвiса, а потiм знову на Довгого Джона, вiдтак опустився на пiдлогу, побiг до полицi на iншiй сторонi арки, а потiм знову пiдстрибнув i взявся нюшити iншi книжки.

Трейвiс поставив «Острiв скарбiв» на мiсце й пiшов услiд за ретривером. Тепер той тицяв своiм вологим носом у колекцiю романiв Чарльза Дiккенса. Трейвiс узяв «Повiсть про два мiста».

Ретривер почав знову уважно вивчати iлюстровану обкладинку, наче намагаючись визначити, про що книга, а потiм в очiкуваннi подивився на Трейвiса. Той сказав у надзвичайному збентеженнi:

– Французька революцiя, гiльйотини, вiдтинання голiв, трагедii та героiзм. Це… ммм… про важливiсть того, що особистiсть вища за спiльноту, та про те, що життя кожного чоловiка чи жiнки мае набагато бiльшу цiннiсть, анiж iнтереси мас.

Пес знову повернувся до томiв на полицях перед ним, постiйно щось винюхуючи.

– Я з’iхав з глузду, – промовив Трейвiс, поставивши «Повiсть про два мiста» на мiсце. – Чорт забирай, та ж я роблю короткий переказ сюжету псовi!

Переставивши переднi лапи на наступну полицю, ретривер заскавчав i почав нюшити корiнцi в тому ряду. Коли пес побачив, що Трейвiс не витягуе жодноi iз книжок, аби показати йому, вiн нахилив голову, обережно взяв якийсь том у зуби i спробував витягнути його для подальшого вивчення.

– Гей, – промовив Трейвiс, потягнувшись за книжкою. – Дивись не обслини гарну обкладинку, волохата мордо. Це «Олiвер Твiст», той самий Дiккенс. Історiя одного сироти за часiв королеви Вiкторii. Вiн стикаеться з рiзними неприемними типами, кримiнальним свiтом, i вони…

Ретривер стрибнув на пiдлогу i подрiботiв назад до полиць з iншого боку арки, де продовжив обнюхувати тi томи, до яких мiг дотягнутися. Трейвiс мiг навiть заприсягтися, що пес iз ностальгiею дивиться на книги, що стояли на верхнiх полицях.

Напевне, десь хвилин iз п’ять Трейвiс ходив за псом; його не полишало зловiсне передчуття, що скоро трапиться щось дуже важливе. Вiн показував псу обкладинки безлiчi романiв, переказуючи сюжети одним-двома реченнями. Вiн нiяк не мiг дотямити, чого хоче вiд нього цей занадто розумний песик. Звiсно, вiн не мiг розумiти сюжети, якi Трейвiс розповiдав йому, але, здавалося, уважно слухав. Трейвiс знав, що вiн, найiмовiрнiше, неправильно витлумачуе поведiнку тварини, приписуе iй хитромудрi намiри, яких насправдi i близько не було. Але все ж у його головi крутилося погане передчуття. Поки вони з цiкавiстю займалися пошуками, Трейвiс щомитi очiкував на якесь страшне одкровення i водночас почувався все бiльше ошуканим i дурнiшим.

Художнi смаки Трейвiса були доволi хаотичними. Серед томiв на полицях були «Щось лихе насувае» Бредберi, «Довге прощання» Чандлера; «Поштар завжди дзвонить двiчi» Кейна та «І сонце сходить» Гемiнгвея; двi книжки Рiчарда Кондона й один роман Енн Тайлер; «Вбивству потрiбна реклама» Доротi Лi Сейерс та «П’ятдесят два до виплати» Елмора Леонарда.

Нарештi пес вiдвернувся вiд книжок i подався у центр кiмнати, де, явно чимось збуджений, почав ходити туди-сюди. За якийсь час вiн зупинився навпроти Трейвiса i тричi гавкнув.

– Що трапилося, хлопче?

Пес завив, подивився на заставленi полицi, поколував трохи i знову втупився в книги. Здавалося, вiн засмучений i роздратований, та ще й дуже сильно.

– Я бiльше не знаю, чим можу зарадити, хлопче, – сказав Трейвiс. – Бог знае, що в тебе на думцi i що ти хочеш менi сказати.

Пес чмихнув i обтрусився. Знiчено опустивши голову, вiн покiрно повернувся на диван i влiгся на подушках.

– Все? – запитав Трейвiс. – Ми просто здамося?

Пес глянув на Трейвiса вологим, сумним поглядом. Чоловiк вiдвернувся вiд нього i повiльно перевiв погляд на книжки, нiби вони не лише мiстили iнформацiю на своiх сторiнках, а й несли якесь зашифроване повiдомлення; здавалося, що iхнi рiзноколiрнi корiнцi були дивними рунами забутоi мови, якi слiд витлумачити, аби дiзнатися якусь дивовижну таемницю. Але це було понад сили Трейвiса.

Повiривши, що вiн стоiть на самому краю якогось великого вiдкриття, Трейвiс вiдчув глибоке розчарування – ще бiльше, нiж пес, проте вiн не мiг на подобу ретривера просто скрутитися на диванi, покласти голову i все забути.

– Що, в бiса, вiдбувалося? – запитав вiн.

Пес загадково поглянув на нього.

– Що означала вся оця метушня з книжками?

Пес дивився на нього.

– Що в тобi особливого? Чи, може, менi вже геть знесло дах i всi мiзки звiялися з голови?

Пес лежав нерухомо; здавалося, що вiн от-от заплющить очi й засне.

– Якщо ти тiльки спробуеш позiхнути, дiдько б тебе вхопив, то отримаеш копняка.

Пес позiхнув.

– Чортовий покруч, – промовив Трейвiс.

Ретривер знову позiхнув.

– Так. Що ти маеш на увазi? Ти навмисне позiхаеш, бо я так сказав, i хочеш мене подражнити? Чи ти просто так собi позiхаеш? Як я повинен це розумiти i що це означае?

Пес зiтхнув.

Трейвiс теж зiтхнув i, пiдiйшовши до одного з парадних вiкон, задивився на нiч, де розкидистi гiлки канарськоi фiн

Сторінка 21

ковоi пальми химерно пiдсвiчувалися тьмяним жовтуватим свiтлом вуличних натрiевих лiхтарiв. Вiн почув, як пес зiстрибнув iз дивана i вибiг з кiмнати, проте вирiшив не втручатися у його дii. Зараз вiн би вже не витримав ще одного розчарування.

Ретривер шумiв на кухнi: звiдти чулося якесь брязкання, а потiм тихеньке постукування.

Трейвiс зрозумiв, що пес п’е воду зi своеi миски.

Через кiлька секунд вiн почув, як пес повертаеться. Вiн зупинився бiля Трейвiса i потерся об його ногу.

Глянувши вниз, Трейвiс побачив, що пес тримае в зубах бляшанку пива «Курз». Трейвiс узяв запропоновану бляшанку i вiдчув, як вона холодить пальцi.

– Ти взяв ii з холодильника!

Здавалося, пес посмiхаеться.

2

Коли Нора Дейвон готувала вечерю на кухнi, знову задзвонив телефон. Вона молила Бога, щоб це був не Стрек.

Але це був вiн.

– Я знаю, що тобi потрiбно, – промовив Стрек. – Я знаю, що тобi потрiбно.

Нора хотiла сказати: «Я навiть не приваблива. Я проста похмура стара дiва. Чого ти хочеш вiд мене? Я захищена вiд твоiх залицянь, бо негарна. Хiба ти слiпий?» Але вголос вона не змогла нiчого сказати.

– Ти знаеш, що тобi потрiбно? – запитав вiн.

До Нори нарештi повернувся голос, i вона промовила:

– Дай менi спокiй.

– Я знаю, що тобi потрiбно. Можливо, ти не знаеш, але я знаю.

Цього разу вона першою кинула слухавку, грюкнувши нею так, що, напевне, у нього заболiло у вусi.

О 8:30 вечора телефон задзвонив знову. Нора саме сидiла в лiжку, читаючи «Великi сподiвання» та смакуючи морозиво. Їi так спантеличив перший дзвiнок, що вона впустила ложку в тарiлку i ледь не перекинула десерт.

Вiдставивши тарiлку та книжку, Нора тривожно дивилася на телефон, який стояв на нiчному столику. Почекала, поки вiн не продзвонить десять разiв, потiм п’ятнадцять, i двадцять. Трiскуче дзеленчання наповнило кiмнату, вiдбиваючись вiд стiн, поки Норi не почало здаватися, що кожен дзвiнок впиваеться iй у череп.

Врештi-решт Нора зрозумiла, що робить велику помилку, не вiдповiдаючи. Вiн знатиме, що вона тут, але боiться пiдняти слухавку. Це буде йому на руку, бо вiн любить домiнувати понад усе. А ii боязливiсть, навпаки, лише заохотить його. У Нори не було досвiду боротьби, але вона бачила, що iй доведеться навчитися постояти за себе, i то якомога швидше.

Вона взяла слухавку на тридцять першому дзвiнку. Стрек промовив:

– Я не можу забути тебе.

Нора не вiдповiдала.

Стрек продовжував:

– У тебе гарне волосся. Таке темне, майже чорне, густе i лискуче. Я хотiв би його погладити.

Норi треба було щось йому сказати, щоби поставити на мiсце, або повiсити слухавку. Але вона не могла змусити себе цього зробити.

– Я нiколи не бачив таких очей, як у тебе, – промовив Стрек, важко дихаючи. – Вони сiрi, але це не звичайнi сiрi очi – такi глибокi, теплi й сексуальнi.

Нора не могла вимовити нi слова, ii наче зацiпило.

– Ти дуже вродлива, Норо Дейвон, дуже вродлива. І я знаю, що тобi треба. Так, правда, Норо. Я знаю, що тобi потрiбно, i ти це отримаеш вiд мене.

Нора затремтiла, i це вивело ii iз зацiпенiння. Вона поклала слухавку на мiсце. Коли вона нахилилась уперед на лiжку, iй здавалося, що вона зараз розсиплеться, але за якийсь час тремтiння вгамувалося.

Нора не мала навiть пiстолета.

Вона почувалася маленькою, беззахисною i жахливо самотньою.

«Може, викликати полiцiю?» – подумалось iй. Але що iм сказати? Що вона стала жертвою сексуального домагання? Вони будуть з неi довго смiятися. Вона? Жертва сексуального домагання? Вона була старою дiвою, простою, як дверi, i навiть близько не тiею жiнкою, яка б могла заморочити чоловiковi голову i з’явитися в його еротичних мрiях. У полiцii ще подумають, що вона все вигадала, або вважатимуть iстеричкою, або припустять, що вона повважала сексуальними домаганнями ввiчливi манери Стрека (бо вона спершу так i подумала).

Нора одягла на простору чоловiчу пiжаму блакитний халат, зав’язала пояс i босонiж збiгла в кухню, де швидко вхопила з полицi бiля плити нiж для м’яса. Вiдточеним лезом пробiг вiдблиск свiтла, схожий на тонку струминку ртутi.

Поки Нора крутила блискучий нiж у руках, на широкому пласкому лезi вона побачила вiддзеркалення своiх очей. Вона витрiщилася на свое вiдображення на полiрованiй сталi, мiркуючи, чи зможе використати таку жахливу зброю проти iншоi людини навiть задля самооборони.

Вона сподiвалася, що iй нiколи не доведеться це перевiрити.

Коли Нора знову опинилася нагорi, вона поклала нiж для м’яса на нiчний столик, щоб вiн був пiд рукою.

Вона зняла накидку i присiла на край лiжка, обхопивши себе руками, щоб вгамувати тремтiння.

– Чому я? – вголос сказала вона. – Чому вiн до мене клеiться?

Стрек сказав, що вона вродлива, але Нора знала, що це не так. Рiдна мати вiддала ii тiтцi Вайолет i за двадцять шiсть рокiв вiдвiдала лише двiчi. Останнього разу це трапилося, коли Норi було шiсть.

Вона не пам’ятала свого батька, а жоден iз родичiв Дейвон не захотiв узяти ii до себе. Вайолет вiдверто визнала, що це ч

Сторінка 22

рез непривабливу зовнiшнiсть Нори. Тому, хоч Стрек i сказав, що вона гарненька, це не обов’язково означало, що вiн ii хотiв; вiн мав на метi налякати ii та образити задля власного задоволення. Є такi люди. Нора читала про них у книжках i газетах. Тiтка Вайолет тисячу разiв попереджала ii, що коли чоловiк пiдходить до неi iз солодкими словами та посмiшками, то це лише щоби пiдняти ii, а потiм скинути вниз iз цiеi новоi висоти, завдавши при цьому ще бiльшого болю.

Через якийсь час приступ тремтiння минув. Нора знову залiзла в лiжко. Морозиво, яке залишилося в тарiлцi, вже розтало, тому вона вiдставила його на нiчний столик. Узявши в руки роман Дiккенса, Нора спробувала знову зануритися у розповiдь про Пiпа, але намарне: вона постiйно вiдволiкалася то на телефон i нiж для м’яса, то на вiдчиненi дверi та коридор на другому поверсi, бо iй там постiйно ввижався якийсь рух.

3

Трейвiс пiшов на кухню, пес – за ним.

Вiн вказав на холодильник i промовив:

– Покажи менi ще раз. Дай менi пиво. Покажи, як ти зробив це.

Пес не ворухнувся.

Трейвiс присiв навпочiпки.

– Послухай, волохата мордо, хто витягнув тебе з тих лiсiв i врятував вiд того, що гналося за тобою? Я. Хто купував тобi гамбургери? Я. Я купав тебе, годував, дав тобi прихисток. Тепер менi потрiбно дещо вiд тебе. Припини вдавати з себе дурника. Якщо можеш вiдкрити цю штуку, то зроби це!

Пес пiдiйшов до старенького «Frigidaire»[9 - Фiрма, що випускае побутову технiку, в тому числi й холодильники.], нахилив голову до нижнього кутка емальованих дверцят i, вхопившись за нього зубами, потягнув назад, напружившись усiм тiлом. Гумова прокладка вiдкрилася з леть чутним чпоканням. Дверi вiдчинилися. Пес запхав голову всередину, а потiм, ставши на заднi лапи, передньою обмацав кожну стiнку камери для продуктiв.

– Чорти б мене взяли, – сказав Трейвiс, пiдсуваючись ближче.

Ретривер зазирнув на другу полицю, де Трейвiс тримав бляшанки з пивом, дiетичну «Пепсi» й овочевий сiк «V-8». Пес витягнув ще одну бляшанку «Курзу» iз камери й кинув ii на пiдлогу. Поки вiн повертався до Трейвiса, дверi холодильника зачинилися.

Трейвiс пiдняв пиво. Стоячи з двома бляшанками у кожнiй руцi, вiн уважно подивився на пса, а потiм промовив, звертаючись радше до себе, нiж до тварини:

– Отже, хтось тебе навчив вiдчиняти холодильник i навiть розрiзняти марки пива, знаходити iх з-помiж iнших бляшанок, а також приносити iх. Але все ж тут купа таемниць. Невже тебе вчили розрiзняти саме ту марку, яка стоiть у моему холодильнику? Мабуть, так, але кiнцi тут не сходяться. Окрiм того, я не давав тобi жодних команд стосовно пива. Ти зробив це самостiйно, наче знав, що я хочу пива саме зараз. А саме так i було.

Трейвiс поставив одну бляшанку на стiл, а iншу витер сорочкою, вiдкрив i зробив кiлька ковткiв. Чоловiка не турбувало те, що бляшанка побувала в ротi собаки; вiн був занадто схвильований вражаючими вмiннями пса, щоби перейматися через якiсь мiкроби. Окрiм того, ретривер нiс кожну бляшанку за дно, наче турбувався про гiгiену.

Ретривер спостерiгав за тим, як чоловiк п’е.

Випивши третину бляшанки, Трейвiс промовив:

– Таке враження, нiби ти зрозумiв, що я напружений i засмучений, а пиво допоможе менi розслабитися. Може, я здурiв? Ми говоримо про аналiтичне мислення. Добре, домашнi тварини часто вгадують настрiй своiх хазяiв. Але звiдки вони знають про пиво i те, що вiд нього хазяi добрiшають? Крiм того, звiдки ти дiзнався, що у холодильнику е пиво? Гадаю, ти його встиг побачити ввечерi, поки я готував вечерю, але все ж…

Його руки тремтiли. Вiн випив ще пива. Бляшанка легенько цокотiла об зуби.

Обiйшовши червоний стiл, укритий формiкою, пес подався до подвiйних дверцят шафи пiд зливальницею. Вiн вiдкрив одну з них, просунув голову в темряву, витягнув пакунок печива «Мiлк-боун» i одразу ж понiс його Трейвiсу.

Той засмiявся i сказав:

– Ну, якщо менi дiсталося пиво, гадаю, ти теж заслужив гостинця, еге ж?

Вiн узяв у пса печиво й вiдкрив його.

– Кiлька «Мiлк-боунiв» зроблять тебе щасливiшим, чи не так, волохата мордо?

Трейвiс поставив вiдкритий пакет на пiдлогу.

– Пригощайся. Я вiрю, що ти не будеш переiдати, як звичайний пес. – Вiн знову засмiявся. – Чорт забирай, та тобi можна довiрити кермо машини!

Ретривер виловив iз пакунка одне печиво, присiв на заднi ноги, пiдiбгавши iх, i радiсно захрумтiв.

Трейвiс тим часом вiдсунув крiсло i сiв за стiл.

– Завдяки тобi я можу повiрити в чудо. Ти знаеш, що я робив у тому лiсi цього ранку?

Працюючи щелепами i ретельно подрiбнюючи печиво, пес, здавалося, втратив iнтерес до Трейвiса, принаймнi зараз.

– Це була сентиментальна подорож. Я сподiвався пригадати те щастя, яке вiдчував у Санта-Анi в дитинствi. Ще перед… настанням темних часiв. Я хотiв убити кiлькох змiй, як робив це у дитинствi, поблукати схилами, дослiдити мiсцевiсть i насолодитися життям, як у добрi давнi часи. Тому що багато лiт поспiль менi було байдуже, жити чи померти.

Пес припинив жувати, iз зусиллям ковт

Сторінка 23

ув i зосередився на Трейвiсi з нероздiльною увагою.

– Останнiм часом моя депресiя була чорнiшою за зворотний бiк Мiсяця. Ти знаеш, що таке депресiя, цуцику?

Покинувши печиво, ретривер устав, пiдiйшов до Трейвiса i пильно зазирнув йому в очi з тiею страшнуватою щирiстю, як i до цього.

Зустрiвшись поглядом iз псом, Трейвiс промовив:

– Але я не думав про самогубство. По-перше, я виховувався в католицькiй родинi i, хоч уже давно не вiдвiдував месу, все ж iще досi вiрю в Бога. А для католика самогубство – це смертний грiх, як i вбивство. Крiм того, я занадто злий i впертий, щоб здатися, як би погано не було.

Ретривер клiпнув, але не вiдводив погляд.

– Я в тому лiсi шукав щастя, яке колись спiзнав, а потiм знайшов тебе.

Пес гавкнув, наче кажучи: «Добре».

Трейвiс узяв пса за голову обома руками, нахилив до нього обличчя i промовив:

– Депресiя. Таке вiдчуття, коли життя стае безглуздим. Хоча звiдки псу про це знати? У собак же жодних клопотiв, правда? У пса кожен день – це радiсть. Хлопче, то ти дiйсно розумiеш, що я говорю? Присягаюся, так воно i е. Але чи не приписую я тобi забагато розуму й iнтелекту, навiть для такого дивовижного пса, яким е ти? Ти справдi можеш виконувати рiзнi дивовижнi трюки, але це не мае стосунку до того, що ти розумiеш мене.

Ретривер вiдвернувся i повернувся до печива. Вiн схопив пакунок зубами i витрусив двадцять чи тридцять штучок на лiнолеум.

– Почалося, – промовив Трейвiс. – То ти спершу здаешся напiвлюдиною, а вже наступноi митi перетворюешся у звичайного пса iз псячими iнтересами.

Але виявилось, що ретривер бiльше не хотiв iсти. Вiн почав своiм чорним носом випихати печиво на середину кухнi, акуратно складаючи його докупи.

– Що, в бiса, вiдбуваеться?

Пес виклав п’ять печив у ряд, який поступово загинався вправо. Потiм вiн поклав шосте печиво, пiдкреслюючи вигин.

Спостерiгаючи, Трейвiс швидко допив пиво i вiдкрив другу бляшанку. Вiн вiдчував, що воно йому знадобиться.

Пес на мить затримав погляд на своему витворi, наче сумнiваючись, чи зробив усе як слiд. Кiлька разiв пройшовшись сюди-туди з явно невпевненим виглядом, вiн нарештi додав ще два печива. Вiдтак глянув на Трейвiса, а потiм – на викладену на пiдлозi фiгуру, i додав дев’яту.

Трейвiс сьорбнув пива i напружено чекав, що буде далi.

Труснувши головою i засмучено зiтхнувши, пес пiшов у дальнiй куток кiмнати й, опустивши голову, встромився мордою в куток. Трейвiсу спершу було цiкаво, що робиться iз псом, а потiм до нього дiйшло: пес намагаеться зосередитися. За мить вiн повернувся i поклав десяте й одинадцяте печива, продовживши ряд.

У Трейвiса з’явилося передчуття, що зараз трапиться якась важлива рiч. На його руках проступили сироти.

Цього разу пес не розчарував Трейвiса. Золотистий ретривер використав дев’ятнадцять печив, щоб викласти на кухоннiй пiдлозi хоч i недоладний, але впiзнаваний знак питання, i тепер виразно дивився на Трейвiса.

Пес наче запитував: «Чому? Чому ти впав у депресiю? Чому ти вважаеш, що життя не мае сенсу?»

Без сумнiву, ретривер розумiв, що Трейвiс йому розповiдав. Ну гаразд, можливо, вiн не розумiе мовлення, не слiдкуе за кожним його словом, але якимось чином вхоплюе сенс мовленого, принаймнi достатньо, щоб зацiкавитися.

Заради Бога, якщо пес також розумiе призначення знака питання, то вiн здатний до абстрактного мислення! Саме поняття простих символiв на кшталт алфавiту, цифр, знакiв питання й оклику, якi слугують умовних позначеннями з метою передачi складних думок… це вимагало наявностi абстрактного мислення. На Землi лише один вид живих iстот володiв абстрактним мисленням – люди. Золотистий ретривер явно не належав до людськоi породи, але якимось чином мiг думати так, як не могла жодна iз тварин.

Трейвiс був вражений. Знак питання не був випадковiстю. Вiн був викладений незграбно, але з певною метою. Собака десь бачив цей символ, i його навчили, що вiн означае. Теоретики статистики стверджують, що лише методом пiдбору безмежна кiлькiсть мавп, озброена безмежною кiлькiстю друкарських машинок, рано чи пiзно зможе вiдтворити кожен рядок найвидатнiших творiв англiйськоi прози. Але Трейвiсу спало на думку, що пес, який усього за двi хвилини випадково виклав знак питання з печива «Мiлк-боун», – це така ж вигадка, як i тi клятi мавпи, що видруковують твори Шекспiра.

Пес в очiкуваннi дивився на нього.

Пiднявшись, Трейвiс вiдчув, що його ноги тремтять. Вiн пiдiйшов до викладеного на пiдлозi печива, розкидав його i знову сiв на крiсло.

Ретривер дивився на розкиданi «Мiлк-боуни», потiм перевiв запитальний погляд на Трейвiса i понюхав печиво. Здавалося, вчинок Трейвiса збив його з пантелику.

Трейвiс чекав.

У будинку панувала неприродна тиша, наче час на Землi зупинився для всiх живих iстот, приладiв та предметiв, але не для нього, не для ретривера i не для цiеi кухнi.

Нарештi пес знову взявся пiдпихати печиво носом, як i до цього. Через кiлька хвилин знак питання був готовий.

Трейвiс потягнув пива. Серце в нього калатало

Сторінка 24

а долонi спiтнiли. Його переповнювали цiкавiсть i тривога, дика радiсть i страх перед невiдомим, благоговiння та спантеличення. Трейвiсу хотiлося смiятися, бо вiн жодного разу в життi не бачив такоi чудернацькоi iстоти, як цей пес, i водночас плакати, бо лише кiлька годин тому вiн гадав, що його життя – це безглузда, похмура нудьга. Але щойно Трейвiс зрозумiв, що, незважаючи на всi злощастя, життя е безцiнним. Вiн був майже впевнений, що ретривера йому послав сам Господь, щоб заiнтригувати його та нагадати, що життя сповнене сюрпризiв, тому не слiд зневiрюватися, навiть коли не розумiеш мети та дивних можливостей iснування. Трейвiсу закортiло розсмiятися, але його смiх перейшов у схлипи. Коли ж йому вдалося притлумити сльози, вiн знову розсмiявся. Трейвiс спробував устати, але вiдчував, що не втримаеться на ногах, тож вiн зробив едине, що мiг у цiй ситуацii: сидiти й потягувати пиво з бляшанки.

Нахиляючи голову то в один, то в другий бiк, пес, хоч i виглядав трохи втомленим, спостерiгав за Трейвiсом, наче метикував, чи той, бува, не збожеволiв. Так i було ранiше. Це сталося ще кiлька мiсяцiв тому. Але зараз йому вже краще.

Трейвiс поставив «Курз», витер сльози тильним боком долонi й промовив:

– Йди сюди, волохата мордо.

Ретривер завагався, але пiдiйшов.

Трейвiс поплескав його по спинi й почухав за вухами.

– Ти дивуеш i одночасно лякаеш мене. Я не можу зрозумiти, звiдки ти взявся i як таким став. Але ти прийшов туди, де найбiльше потрiбен. Знак питання, еге ж? Господи! Добре. Ти хочеш знати, чому життя втратило для мене сенс чи радiсть? Я тобi скажу, добре. Я присяду тут, вип’ю ще пива й розповiм усе псу. Але спочатку… Треба тебе якось назвати.

Ретривер чмихнув, наче говорячи: «Давно пора».

Тримаючи пса за голову i дивлячись йому в очi, Трейвiс промовив:

– Ейнштейн. З цiеi митi, волохата мордо, звати тебе Ейнштейн.

4

Стрек зателефонував о 9:10.

Нора похапцем пiдняла слухавку пiсля першого дзвiнка, налаштувавшись рiзко його вiдшити, щоб вiн нарештi дав iй спокiй. Але чомусь ii знову зацiпило, i вона не могла вимовити нi слова.

Вiдразливо панiбратським голосом Стрек промовив:

– Сумуеш, кралечко? Ахмммм? Хочеш, я приiду i стану твоiм чоловiком?

Нора поклала слухавку.

«Що зi мною таке? – подумала Нора. – Чому я не можу просто його прогнати, щоб вiн мене бiльше не турбував?»

Напевне, iй вiдiбрало мову через потаемне бажання почути, як чоловiк – будь-який, навiть найогиднiший представник цього племенi на кшталт Стрека – назве ii гарною. Хоча вiн був не з тих, хто здатен на нiжнiсть та спiвчуття, вона могла би слухати його i уявляти, як вродливий чоловiк говорить iй щось приемне.

«Ну, якщо ти негарна i нiколи такою не станеш, припини ходити околяса. Коли вiн наступного разу зателефонуе, просто вiдший його», – сказала Нора сама до себе.

Вона вилiзла з лiжка й пiшла через коридор до ванноi. Там було дзеркало. Наслiдуючи Вайолет Дейвон, Нора нiде не вiшала дзеркал, окрiм ванноi: не любила дивитись на себе, оскiльки це засмучувало ii.

Але цього вечора вона захотiла подивитися на себе, оскiльки залицяння Стрека збудили ii цiкавiсть, хоч i були холодними i зваженими. Вона не очiкувала побачити щось таке, чого ранiше не помiчала. Нi. Перетворитися з гидкого каченяти на прекрасного лебедя за одну нiч… зухвала i марна мрiя. Нора радше хотiла ще раз переконатися у власнiй непривабливостi. Наполеглива цiкавiсть Стрека тривожила Нору, звиклу до домашнього затишку та спокою, i вона хотiла переконатися, що той лише насмiхаеться з неi, а вiдтак, якщо не брати до уваги слiв, бiльше нiякими дiями не потривожить ii безхмарне iснування. Так вона переконувала себе, заходячи у ванну та вмикаючи свiтло.

Стiни вузькоi кiмнати вiд пiдлоги до стелi були облицьованi блiдо-блакитною плиткою з бiлою облямiвкою. Величезна ванна з нiжками-лапами, бiлий фаянс, латуннi крани i потемнiле вiд часу величезне дзеркало.

Нора подивилася на свое волосся, яке Стрек назвав гарним, темним i лискучим. Але воно було одного вiдтiнку без природних проблискiв; Норi здавалося, що воно не лискуче, а масляне, хоч вона й мила його зранку.

Вона швидким поглядом оглянула своi брови, вилицi, нiс, щелепу, губи й пiдборiддя i навмисне провела по обличчю однiею рукою, але не побачила жодноi риси, якою можна було би причарувати чоловiка.

Насамкiнець Нора неохоче подивилася собi в очi, якi Стрек назвав гарними. Вони були тьмавими i мали вiдворотний сiрий вiдтiнок. Нора не могла терпiти свiй погляд довше кiлькох секунд; цi очi лише змiцнили ii занижену самооцiнку. Але… у власних очах вона побачила тлiючий гнiв. Це дратувало, бо геть не було на неi схоже. Злитися не мало сенсу, оскiльки природа зробила ii мишкою, i тут годi чимось зарадити.

Вiдвернувшись вiд потемнiлого дзеркала, вона вiдчула розчарування: вивчення власного вiдображення не принесло iй жодних приемних несподiванок через те, що, оглянувши себе, вона нiчому не здивувалася i не вiдкрила нiчого нового. Проте в ту ж мить Нора жахну

Сторінка 25

ася цьому почуттю. Стоячи у дверях ванноi, вона лише похитувала головою, вражаючись, як подiбна дурня могла з’явитися в ii головi.

Вона хотiла сподобатися Стреку? Звiсно ж, нi. Вiн був хворим i небезпечним збоченцем. Подобатися йому було б останнiм, чого хотiла б Нора. Можливо, вона б i не була проти, якби якийсь чоловiк симпатизував iй, але не Стрек. Їй слiд було б на колiнах дякувати Богу, що вiн створив ii такою, якою вона е. Якби вона була красунею, то Стрек уже втiлив би в життя своi погрози. Вiн би прийшов сюди, згвалтував… а можливо, i вбив. Хто знае, на що здатен такий чоловiк? Вона боялася вбивства не через те, що була старою дiвою, нi, просто зараз у свiтi коiться чортзна-що: в усiх газетах про це пишуть.

Нора вiдчула себе беззахисною i побiгла назад до спальнi, де залишила нiж для м’яса.

5

Бiльшiсть iз нас вiрить, що психоаналiз може вилiкувати нещасливу людину: мовляв, вона розбереться з усiма своiми проблемами та вiднайде душевний спокiй, якщо зрозумiе власну психологiю та причини свого поганого настрою i саморуйнування. Але Трейвiс збагнув, що це не так. Упродовж багатьох рокiв вiн постiйно займався самоаналiзом i вже давно усвiдомив, чому став самотнiм i не може нi з ким заприятелювати. Але, попри це розумiння, вiн не мiг змiнитися.

Наближалась пiвнiч. Трейвiс стирчав на кухнi з черговою бляшанкою «Курзу» i розповiдав Ейнштейну про свою добровiльну iзоляцiю. Пес непорушно сидiв перед ним, навiть не позiхаючи, так наче його справдi цiкавила розповiдь Трейвiса.

– Я був вiдлюдником ще змалку, хоч у мене й були деякi друзi. Але я завжди волiв бути сам. Гадаю, таким я вже народився. Я маю на увазi, що коли був хлопчиком, то не замислювався над тим, як це небезпечно – товаришувати зi мною.

Мати Трейвiса померла пiд час пологiв, i вiн знав про це змалку. Пiзнiше ii смерть почне здаватися йому якимось надважливим лихим знаком, але це буде потiм; у дитинствi Трейвiса ще не мучило почуття провини.

Все почалося, коли Трейвiсу стукнуло 10. Тодi помер його брат Гаррi. Йому було дванадцять, i вiн був на 2 роки старший за Трейвiса. Одного червневого ранку, в понедiлок, Гаррi вмовив Трейвiса пройтися на пляж за три квартали, хоча батько щонайсуворiше заборонив iм плавати без нього. Це була вiддалена бухта без рятувальника, а окрiм Трейвiса i Гаррi, там не було нi душi.

– Гаррi потрапив у пiдводну течiю, – сповiдався Трейвiс Ейнштейну. – Ми разом були у водi, i нас роздiляло не бiльше трьох метрiв. А потiм вiн потрапив у ту кляту пiдводну течiю, яка засмоктала його, але мене не зачепила. Я навiть було кинувся до нього, щоб спробувати врятувати. Менi потрiбно було заплисти в ту течiю, але, гадаю, перед тим як забрати Гаррi, вона змiнила напрям, оскiльки я врятувався.

Трейвiс надовго затримав погляд на кухонному столi, але бачив не червону формiку, а зрадливi переливчастi блакитно-зеленi морськi хвилi.

– Я нiкого не любив так сильно, як свого брата.

Ейнштейн тихо пiдвивав, наче спiвчуваючи Трейвiсу.

– Нiхто не звинувачував мене в тому, що трапилося з Гаррi. Вiн був старшим, i вiд нього очiкували бiльшоi вiдповiдальностi. Але я вiдчував… якщо пiдводна течiя забрала Гаррi, вона повинна була забрати й мене.

Із заходу подув нiчний вiтер, стукаючи у вiдкриту вiконницю. Сьорбнувши пива, Трейвiс продовжив:

– Того лiта, коли менi виповнилося чотирнадцять, я дуже хотiв поiхати у тенiсний табiр. Тодi я нетямився вiд тенiсу. Тато записав мене в одне мiсце бiля Сан-Дiего, де можна було пройти мiсячний курс iнтенсивного тренування. Вiн повiз мене в недiлю, але ми так i не доiхали туди. На пiвнiч вiд Оушенсайда водiй вантажiвки заснув за кермом, його колимага виiхала на зустрiчну смугу, i нас просто змело з дороги. Тато помер на мiсцi: зламана шия i спина, розтрощений череп, втиснена грудина. Я сидiв поряд на передньому сидiннi, але вiдбувся лише кiлькома порiзами та саднами i двома зламаними пальцями.

Пес уважно дивився на чоловiка.

– Усе сталося, як i з Гаррi. Ми повиннi були обидва померти, але я вижив. Ми б не поiхали в ту кляту поiздку, якби я не носився з тим тенiсним табором, як дурень зi ступою. Тому тут уже нiчого не змiниш. Можливо, я не винний у смертi матерi пiд час пологiв i в смертi Гаррi. Але цього разу… Хоча я й не був завжди призвiдцем чиеiсь смертi, але дiйшов думки, що е проклятим i людям небезпечно перебувати зi мною. Всi, кого я по-справжньому любив, неодмiнно вмирали.

Лише дитина могла бути настiльки впевненою, що всi цi трагiчнi подii свiдчили, що вона – ходяче прокляття. Але Трейвiс тодi й був, по сутi, чотирнадцятирiчною дитиною, тому це було найлогiчнiшим поясненням для нього; вiн був занадто малий, щоб зрозумiти одну рiч: за своею природою нещаслива доля слiпа, тож i дiе наослiп. У чотирнадцять рокiв йому потрiбен був якийсь сенс, тому вiн навiяв собi, що е проклятим, через що i прирiкав усiх близьких друзiв на передчасну смерть. Спочатку Трейвiс став чимось на кшталт iнтроверта, йому було неважко замкнутися в собi, вдовольнившись власни

Сторінка 26

товариством.

До закiнчення коледжу двадцятиоднорiчний Трейвiс був уже затятим вiдлюдником, хоч, подорослiшавши, став сприймати смерть своеi матерi, брата та батька не настiльки хворобливо. Вiн уже не вважав себе проклятим i не звинувачував у тому, що трапилося з його сiм’ею. Вiн залишився iнтровертом, не маючи близьких друзiв, частково через те, що втратив здатнiсть до формування та пiдтримання тiсних стосункiв, а частково тому, що вважав: що менше друзiв, то менше горя i втрат.

– Я жив у емоцiйнiй iзоляцii за звичкою та через самозахист, – сказав Трейвiс Ейнштейну.

Пес встав i пройшов кухонною пiдлогою тi пару метрiв, що роздiляли iх. Вiн протиснувся мiж ногами Трейвiса i поклав йому голову на колiна.

Гладячи Ейнштейна, Трейвiс продовжував:

– Я не знав, що робити пiсля коледжу. На мене чекала служба в армii, i я записався добровольцем. Вибрав вiйськову службу в силах особливого призначення. Менi таке подобалося. Можливо, тому, що там… було вiдчуття братства, i менi довелося завести друзiв. Бачиш, я вдавав, що нi з ким не хочу зав’язувати тiсних стосункiв, але менi довелося, бо я потрапив у ситуацiю, де це було необхiдно. Я вирiшив зробити вiйськову кар’еру. Коли утворили загiн «Дельта» – антитерористичний пiдроздiл, – я закiнчував службу там. Хлопцi з «Дельти» стали моiми справжнiми товаришами, я мiцно здружився з ними. Вони кликали мене «Мовчуном» або, навпаки, «Балакуном», бо я був скупий на слова. Але друзi в мене з’явились усупереч менi самому. І ось пiд час нашоi одинадцятоi операцii загiн вилетiв до Афiн, щоб очистити посольство США вiд палестинських екстремiстiв, якi захопили його. Вони вбили вiсьмох спiвробiтникiв i продовжували вбивати заручника щогодини. На перемовини не йшли. Ми всiх швидко прибрали, але зазнали поразки: вони замiнували будiвлю. Дев’ять чоловiк iз мого загону загинули, один лише я вижив. З кулею у стегнi i шрапнеллю в сiдницях. Проте я вижив.

Ейнштейн пiдвiв голову з колiн Трейвiса.

Чоловiку здалося, що пес зi спiвчуттям дивиться на нього, можливо, тому, що вiн хотiв, щоб той так дивився.

– Це трапилося вiсiм рокiв тому. Менi було двадцять вiсiм. Я покинув службу i повернувся до Калiфорнii. Я отримав лiцензiю агента з нерухомостi, позаяк цим займався мiй тато, а на щось iнше менi забракло уяви. В мене добре виходило, можливо, через те, що менi було байдуже, куплять будинки, якi я продавав, чи нi. Я не тиснув на них i був геть не таким, якими повиннi бути продавцi. Проте факт зостаеться фактом: я став брокером, вiдкрив власний офiс i найняв продавцiв.

Так вiн познайомився з Паулою. Це була висока блондинка, яскрава i цiкава людина. Вона так добре продавала нерухомiсть, що жартувала, нiби в минулому життi була представником голландських колонiстiв, якi за безцiнь викупили Мангеттен в iндiанцiв. Паула божеволiла вiд Трейвiса. Ось що вона йому сказала:

– Пане Корнелле, сер, я божеволiю вiд вас. Гадаю, це через вашу впевнену i мовчазну гру. Ви найкраща копiя Клiнта Іствуда, яку я коли-небудь бачила.

Спочатку Трейвiс не пiдпускав ii до себе. Вiн не вiрив, що здатен принести iй нещастя, принаймнi свiдомо – тодi його дитячий забобон ще не проявився на повну силу. Але Трейвiс боявся знову пережити бiль утрати. Вагання Трейвiса не зупинили Паулу, i з часом вiн визнав, що закохався в неi. Тодi вiн розповiв iй про свою гру в квача зi Смертю, хоча до цього нiколи нi з ким не говорив на цю тему.

– Послухай, – сказала Паула, – тобi не доведеться оплакувати мене. Я проживу довше, нiж ти, оскiльки не звикла стримувати своi почуття. Всi можуть бачити моi нервовi зриви, тому це радше я вкраду з десяток твоiх рокiв.

Вони скромно пошлюбувалися чотири роки тому. Це сталося влiтку, Трейвiсу тодi виповнилося тридцять два. Вiн кохав ii. Господи, як же вiн ii кохав!

Трейвiс промовив до Ейнштейна:

– Ми тодi нiчого ще не знали, але на момент весiлля в неi вже був рак. Через десять мiсяцiв вона померла.

Пес знову поклав голову Трейвiсу на колiна. Якийсь час той не мiг промовити навiть слова.

Вiн випив ще пива i погладив пса по головi.

За мить продовжив:

– Пiсля того я намагався жити звичним життям. Я завжди пишався своею здатнiстю йти вперед наперекiр усьому, приймати виклики, тримати хвiст пiстолетом i все таке. Я ще рiк керував агентством нерухомостi, але бiльше не бачив у цьому анi найменшого сенсу. Тому я продав його два роки тому, перевiв усi своi кошти в готiвку i поклав у банк. Зняв цей будинок, а останнi два роки провiв… ну, в роздумах. І я став забобонним. Дивина, еге ж? Забобонний, як сам чорт. Бачиш, я пройшов увесь цикл i повернувся до того самого стану, що й у дитинствi. Я став небезпечним для своiх близьких. Але ти змiнив мене, Ейнштейне, за один день. Присягаюся, тебе послали менi, щоб показати, яке життя таемниче, дивовижне i сповнене чудес. Лише дурень добровiльно вiдсторонюеться вiд нього i байдуже споглядае, як воно проходить повз.

Пес знову подивився на Трейвiса. Той потягнувся за бляшанкою, але вона виявилася порожньою. Ейнште

Сторінка 27

н пiшов до холодильника i принiс ще одну.

Взявши пиво, Трейвiс запитав:

– Тепер, коли ти знаеш все, що думаеш? Гадаеш, це мудро i безпечно – вештатися зi мною?

Ейнштейн гавкнув.

– Це означае «так»?

Ейнштейн перекотився на спину i задер чотири лапи вгору, показуючи живiт, як i минулого разу, коли вiн дозволив Трейвiсу одягнути на себе ошийник.

Вiдставивши пиво, Трейвiс пiдвiвся з крiсла, сiв на пiдлогу i погладив псовi живiт.

– Добре, – сказав вiн. – Добре. Але дивись, щоб ти не помер через мене, чорт забирай. Навiть не смiй!

6

У Нори Дейвон об одинадцятiй знову задзвонив телефон. То був Стрек.

– Ти вже в лiжку, красунечко?

Нора не вiдповiла.

– Ти мрiеш, щоб я був поряд?

Пiсля минулого дзвiнка вона думала про те, як вибавитися вiд Стрека, i вже вигадала кiлька погроз, якi могли б спрацювати. Нора сказала:

– Якщо ти не залишиш мене у спокоi, я викличу полiцiю.

– Норо, ти спиш голою?

Нора сiла в лiжку, випрямилася i напружилась.

– Я пiду в полiцiю i скажу, що ти намагався… взяти мене силою, присягаюся.

– Я б хотiв побачити тебе голою, – сказав Стрек, не звертаючи уваги на ii погрози.

– Я збрешу i скажу, що ти хотiв згвалтувати мене.

– Невже ти не хочеш покласти моi руки собi на груди, Норо?

Кольки у животi змусили ii влягтися на лiжко.

– Я попрошу телефонну компанiю прослухати лiнiю i записати всi дзвiнки. Тодi у мене будуть докази.

– Я буду цiлувати твое тiло, Норо. Хiба це погано?

Кольки посилювалися, а крiм того, в неi почалася неконтрольована дрож. Їi голос кiлька разiв зривався, поки вона озвучувала свою останню погрозу:

– У мене е рушниця, чуеш?

– Я тобi сьогоднi снитимусь, Норо, я впевнений. Тобi насниться, як я цiлую все твое гарне тiло…

Вона кинула слухавку, впала на бiк i скрутилася клубочком. Бiль був не фiзичною, а радше емоцiйною реакцiею на жах, сором, лють i страшенний вiдчай.

Поступово кольки минали, як i страх. Залишилася тiльки лють.

Нора була настiльки не призвичаена до цього свiту та його неписаних законiв, настiльки не пристосована до спiлкування, що не могла нормально жити за межами свого будинку, який був ii приватним свiтком, де вона не перетиналася з людьми. Нора нiчого не тямила у людських стосунках i навiть не могла пiдтримувати ввiчливу розмову з Гаррiсоном Дiлвортом, юристом тiтки Вайолет (який тепер став юристом Нори), пiд час зустрiчей зi спадкоемних проблем. Вона вiдповiдала на його питання одним-двома словами, опустивши очi й перебираючи холодними пальцями на колiнах. Норi в його присутностi було страшенно незручно. Вона боялася власного юриста! Якщо Нора торопiла у присутностi такого м’якосердого чоловiка, як Гаррiсон Дiлворт, то що вже говорити про типа на кшталт Арта Стрека? Вона бiльше нiколи не викличе майстра на дiм, хай би що там зламалося; краще вже нехай западеться i завалиться, бо наступний чоловiк може виявитися другим Стреком чи навiть чимось гiршим. Згiдно з традицiею, запровадженою тiткою, продукти Норi доставляли безпосередньо з ринку неподалiк, тому iй не доводилося ходити до магазину; тепер би вона побоялася впускати посильного. Вiн нiколи не виказував анi краплi агресii чи хiтi й жодним чином не образив Нору, але одного дня вiн мiг помiтити ту слабкiсть, яку побачив Стрек…

Вона ненавидiла тiтку Вайолет.

З iншого боку, та була права: Нора – миша, тому ii доля втiкати i ховатися, зiщулившись у темрявi.

Норина лють ущухла, як i кольки. Тепер вона почувалася самотньою, i тому тихенько заплакала.

Пiзнiше, обiпершись спиною об узголiв’я лiжка та витираючи почервонiлi очi серветками «Клiнекс» i сякаючись, Нора рiшуче заприсягнулася, що перестане бути такою вiдлюдницею. Їй якимось чином треба знайти в собi мужнiсть тiснiше контактувати iз зовнiшнiм свiтом. Вона зустрiчатиметься з людьми i познайомиться з сусiдами, яких Вайолет до цього часу так чи iнакше уникала. Вона подружиться з кимось, чесно. І не дасть Стреку залякати себе. Вона навчиться вирiшувати iншi проблеми, якi у неi з’являтимуться, i через деякий час стане зовсiм новою людиною. Так Нора пообiцяла сама собi, навiть заприсяглася.

Вiдтак iй спало на думку, чи не висмикнути телефонний провiд, щоби позбутися Стрека, але вона побоялася, тому що телефон iй може знадобитися: раптом вона прокинеться i почуе, що в будинку хтось е, i не зможе швидко його пiд’еднати?

Перед тим як вимкнути свiтло й залiзти пiд ковдру, Нора зачинила дверi в спальню i, оскiльки замок там був вiдсутнiй, пiдперла iх крiслом, вперши у дверну клямку. Уже лежачи в лiжку, вона в суцiльнiй темрявi намацала нiж для м’яса, що лежав на нiчному столику. Коли Нора змогла безпомильно його торкнутися, тодi вiдчула, як iй додалося впевненостi.

Вона лежала на спинi iз розплющеними очима. Спати не хотiлося. Крiзь зачиненi вiкна пробивалося блiде бурштинове свiтло вуличних лiхтарiв. Стеля переливалася смугами чорного та тьмаво-золотавого кольорiв. Здавалося, що це тигр розпростерся над лiжком у своему вiчному стрибку. Цiкаво, чи вдасться Но

Сторінка 28

i знову заснути?

А ще iй було цiкаво, чи вона знайде людину, яка буде пiклуватися i турбуватися про неi у тому величезному свiтi, у який вона вступае. Невже не знайдеться нiкого, хто змiг би полюбити мишку i делiкатно обходитися з нею?

Десь далеко монотонно свистiв потяг. Звук його був низьким, холодним i невеселим.

7

Ще нiколи Вiнс Наско не був такий зайнятий. І щасливий.

Коли вiн зателефонував на добре знайомий номер у Лос-Анджелесi, щоб вiдзвiтуватися про успiшно виконане завдання в будинку Ярбекiв, його вiдiслали до ще одного таксофону, що виявився мiж магазином, у якому продавали замороженi йогурти, та рестораном iз рибним меню на островi Бальбоа в затоцi Ньюпорт.

Там йому роботу дала та сама жiнка iз сексуальним дiвчачим голосом. Вона розпитувала про вбивства обтiчно, щоб на випадок прослуховування ними не зацiкавилася полiцiя, замiняючи небезпечнi слова екзотичними евфемiзмами, якi з точки зору юриспруденцii не можна використовувати як докази. Вона телефонувала з iншого, вибраного навмання таксофону, тому шанс на те, що iх можуть прослуховувати, фактично дорiвнював нулю. Але у свiтi, де пануе Великий брат, не можна ризикувати.

У жiнки була для нього третя робота за сьогоднi.

Поки Вiнс спостерiгав за вечiрнiми машинами, що проiжджали вузькою острiвною вулицею, жiнка, яку вiн нiколи не бачив i навiть не знав ii iменi, дала йому адресу доктора Альберта Гадстона в Лагуна-Бiч. Гадстон жив iз дружиною та шiстнадцятирiчним сином. Подружню пару слiд було вбити. Але долю хлопця Вiнс мiг вирiшувати самостiйно. Якщо нема потреби вбивати його, то й добре. Але якщо вiн помiтить Вiнса i зможе стати свiдком, то його слiд також прибрати.

– На ваш розсуд, – сказала жiнка.

Вiнс уже знав, що вб’е хлопця, позаяк йому бiльше подобалося вбивати; якщо жертва була юною, то це бадьорило його. Вiн уже давно не вбивав юних, тому ця перспектива збуджувала.

– Пiдкреслюю, що цю роботу слiд зробити якнайшвидше, – сказала контактна особа (Вiнс божеволiв вiд ii дихання пiд час пауз). – Сьогоднi ж це слiд завершити. Завтра нашi конкуренти знатимуть, що ми хочемо провернути, i будуть нам заважати.

Вiнс знав, що пiд «конкурентами» вона мала на увазi полiцiю. Йому заплатили за вбивство трьох докторiв за один день – а вiн до цього не вбивав докторiв, – тому вiн знав, що iх щось об’еднуе i копи зможуть зачепитися за щось, знайшовши Везербi в багажнику свого автомобiля i забиту до смертi Елiзабет Ярбек у спальнi. Вiнс не знав, що iх зв’язувало, бо нiколи не дiзнавався нiчого про людей, яких йому замовляли, та й не хотiв цього. Так було безпечнiше. Але копи знайдуть зв’язок мiж Везербi та Ярбек, а потiм i iхнiй зв’язок з Гадстоном, тому якщо не вбити останнього сьогоднi, завтра полiцiя надасть йому захист.

Вiнс промовив:

– Хотiв уточнити… це слiд виконати так само, як i двi iнших справи? Вам потрiбен почерк?

Вiнс подумав, що, можливо, треба було вщент спалити будинок Гадстона, щоби приховати вбивство.

– Так. Нам конче потрiбен почерк, – сказала жiнка. – Такий, як i в iнших двох випадках. Ми хочемо, щоб вони знали, що ми працюемо.

– Зрозумiв.

– Ми хочемо втерти iм носа, – промовила жiнка i тихо засмiялася. – Посипати сiллю на рану.

Вiнс поклав слухавку i пiшов у «Джоллi Роджер» пообiдати. Вiн замовив овочевий суп, гамбургер, картоплю фрi, цибулевi кiльця, шатковану капусту i шоколадний торт iз морозивом, а насамкiнець узяв ще й яблучний пирiг. Все це вiн запив п’ятьма чашками кави. Вiнс зазвичай любив добре поiсти, але пiсля роботи апетит пiдвищувався, тому навiть давши раду пирогу, вiн не наситився. Та й це зрозумiло: за один напружений день вiн увiбрав життеву енергiю Дейвiса Везербi та Ярбекiв, тож тепер потребував палива, наче двигун перегоновоi машини. У нього був дуже швидкий обмiн речовин: йому зараз ще знадобиться паливо, поки його органiзм не вiдкладе надлишки життевоi енергii у бiологiчнi батареi.

У Вiнса був Дар, який вiдрiзняв його вiд iнших людей: вiн мiг всотувати життеву силу своiх жертв. Завдяки своему Дару вiн завжди буде сильним i сповненим енергii. Вiн житиме вiчно.

Вiн нiколи не вiдкривав таемницю свого чудового Дару жiнцi з гортанним голосом чи своiм замовникам. У свiтi обмаль людей, надiлених достатньою уявою, щоб належно сприйняти й поцiнувати такий незвичайний талант. Вiнс нiкому не розповiдав про це, оскiльки побоювався, що його вважатимуть божевiльним.

Вийшовши з ресторану, вiн якусь хвилину постояв на тротуарi, глибоко дихаючи i насолоджуючись морським повiтрям. Із затоки дув прохолодний нiчний вiтер, ганяючи тротуаром папiрцi та фiолетовий цвiт палiсандра.

Вiнс почувався шаленцем. Йому здавалося, що вiн такий же сильний, як стихiя моря та вiтру.

З острова Бальбоа вiн поiхав на пiвдень до Лагуна-Бiч. Об одинадцятiй двадцять припаркував мiкроавтобус навпроти одноповерхового будинку Гадстона, який закоренився на крутому пагорбi. Звiдти було добре видно океан. У кiлькох вiкнах будинку свiтилося.

Вiнс перелiз через сидiння i присiв позад

Сторінка 29

мiкроавтобуса, щоби бути непомiченим i дочекатися, поки Гадстони заснуть. Залишивши будинок Ярбекiв, Вiнс змiнив свiй синiй костюм на сiрi штани, бiлу сорочку, темно-бордовий светр i темно-синю нейлонову куртку. Сидячи у темрявi, вiн тепер гаяв час, дiстаючи зброю з картонноi коробки, у якiй ii було заховано помiж двома буханцями хлiба, упаковкою з чотирма рулонами туалетного паперу та iншими речами, якi створювали видимiсть, що Вiнс iде з ринку.

«Вальтер П-38» був повнiстю заряджений. Завершивши справи у будинку Ярбекiв, Вiнс надiв новий глушник на ствол. Це був один iз коротких стволiв, якi, завдяки науковому прогресу, були наполовину коротшими за старi моделi. Вiнс вiдклав пiстолет.

У нього був п’ятнадцятисантиметровий викидний нiж, який вiн переклав у праву передню кишеню штанiв.

Вiдтак Вiнс туго закрутив дротяний зашморг i поклав у лiву кишеню куртки.

У праву зовнiшню кишеню куртки вiн запхав ваговитий мiшечок зi шротом.

Вiнс не планував користуватись нiчим, окрiм пiстолета, але волiв бути готовим до випадковостей.

Для деяких замовлень Вiнс використовував пiстолет-кулемет «узi», нелегально перероблений для автоматичноi стрiльби. Але теперiшне завдання не потребувало наявностi важкого озброення.

Також у нього була невелика шкiряна сумочка, вдвiчi менша за набiр для голiння. Там було кiлька iнструментiв для злому. Вiнс навiть не перевiряв iх, бо знав, що вони можуть i не знадобитися, оскiльки багато людей придiляли на подив мало уваги домашнiй безпецi, залишаючи дверi та вiкна незачиненими вночi, так наче вони жили у квакерському селi в дев’ятнадцятому столiттi.

Об одинадцятiй сорок Вiнс схилився до переднього сидiння i глянув на будинок Гадстонiв крiзь бiчне скло. У вiкнах було темно, а отже, всi сплять. Чудово.

Щоб у них був час заснути, Вiнс знову сiв на задне сидiння мiкроавтобуса, з’iв батончик «Мiстер Гудбар»[10 - Марка шоколадних батончикiв з арахiсом, якi випускае компанiя «Хершi».] i почав мiркувати, на що витратити доволi непоганi грошi, якi вiн отримав цього ранку за роботу.

Вiн вiддавна мрiяв про гiдроцикл «PowerSki» – один iз тих хитромудрих пристроiв, якi дозволяли кататися на водних лижах без катера. Вiнс любив океан. Море приваблювало його; пiд час припливiв вiн почувався як вдома, вiдчуваючи душевне пiднесення, коли рухався в гармонii з великими темними масами води, що здiймалися майже вертикально. Вiнс обожнював пiрнати з аквалангом, обожнював парусний спорт i серфiнг. У пiдлiтковому вiцi вiн проводив бiльше часу на пляжi, нiж у школi. Вiн досi час вiд часу займався серфiнгом, коли хвилi були високими. Але щойно йому стукнуло двадцять вiсiм, серфiнг почав здаватися не настiльки цiкавим, як ранiше. Вiн полюбив швидкiсть. Вiн уявляв, як мчатиме на водних лижах сiрувато-темними хвилями, коли вiтер б’е в обличчя, як пiдстрибуватиме на нескiнченних бурунах, приборкуючи Тихий океан, як ковбой на родео приборкуе дикого мустанга.

О дванадцятiй п’ятнадцять Вiнс вибрався з мiкроавтобуса. Засунувши пiстолет за пояс, перетнув тиху спорожнiлу вулицю i пiдiйшов до будинку Гадстона. Вiн пройшов крiзь вiдчинену дерев’яну хвiртку й опинився на бiчнiй терасi, залитiй мiсячним свiтлом, що пробивалося крiзь зеленi гiлки величезного розлогого коралового дерева.

Там Вiнс зупинився, щоб надiти пару шкiряних рукавиць.

Розсувнi склянi дверi, вiд яких вiдбивалося мiсячне сяйво, вели з тераси у вiтальню. Вони були зачиненi. Кишеньковим лiхтариком, що його Вiнс витягнув iз сумки з iнструментами для злому, вiн освiтив унизу дверей дерев’яну запору, встановлену для того, щоб iх не можна було вiдкрити.

Гадстони придiляли безпецi бiльше уваги, нiж бiльшiсть людей, проте Вiнсу було байдуже. Вiн прикрiпив присмоктувач до скла бiля дверноi ручки, алмазним рiзцем обвiв кругом i безшумно вийняв кружало скла разом iз присмоктувачем. Насамкiнець вiн просунув руку в дiрку i вiдкрив замок. Потiм вирiзав iще одне кружало бiля порога i через нього виштовхнув дерев’яну запору у кiмнату, пiд занавiски.

Вiнс не боявся, що в будинку може бути собака: жiнка iз сексуальним голосом повiдомила йому, що у Гадстонiв не було домашнiх тварин. Ось чому йому подобалося працювати iз цими замовниками: вони надавали детальну i точну iнформацiю.

Вiдчинивши дверi, Вiнс пройшов крiзь закритi занавiски й опинився у темнiй вiтальнi. Там вiн постояв якийсь час, аби очi звикли до темряви, i прислухався. В будинку була мертва тиша.

Спочатку вiн знайшов кiмнату хлопця, пiдсвiчену зеленими цифрами на електронному радiогодиннику. Пiдлiток лежав на боцi й тихо спав. Йому було шiстнадцять. Дуже малий, а Вiнс таких любив.

Вiнс обiйшов лiжко i присiв збоку, обличчя до обличчя зi сплячим. Зубами вiн зняв рукавицю з лiвоi руки. Тримаючи пiстолет у правiй, торкнувся кiнчика пiдборiддя хлопця. Той одразу ж прокинувся.

Вiнс сильно ляснув його по лобi голою рукою й одночасно вистрелив. Куля пройшла через м’яку частину пiдборiддя i верхне пiднебiння в мозок. Хлопець помер одразу.

Клац!

Вiнс отримав сильн

Сторінка 30

й заряд життевоi енергii, що вирвався з помираючого тiла. Це була така чиста i живильна енергiя, що вiн аж заплакав вiд задоволення, вiдчуваючи, як вона переповнюе його.

На мить Вiнс затримався бiля лiжка, боячись поворухнутися, п’янiючи i задихаючись. Нарештi у темрявi вiн поцiлував мертвого хлопця в губи i сказав:

– Я прийняв. Дякую.

Вiнс швидко i тихо, наче кiт, скрадався через дiм, аж поки знайшов спальню господарiв. Інший електронний годинник iз зеленими цифрами спiльно з м’яким свiтлом нiчника, що проникало через привiдкритi дверi ванноi, достатньо добре освiтлювали кiмнату. Доктор Гадстон та його дружина спали. Вiнс спочатку вбив жiнку…

Клац!

…а ii чоловiк навiть не прокинувся. Вона спала оголеною, тому коли вiн отримав вiд неi пожертву, то приклав голову до ii голих грудей, прислухаючись, чи перестало битися серце. Вiн поцiлував ii пипки i пробурмотiв:

– Дякую.

Обiйшовши лiжко, вiн увiмкнув нiчник i розбудив доктора Гадстона. Спершу той не мiг зрозумiти, в чому справа, а потiм наткнувся поглядом на свою мертву жiнку. Тодi Гадстон закричав i схопив Вiнса за руку, так що йому довелося аж двiчi вдарити його по головi рукiв’ям пiстолета.

Вiнс затягнув Гадстона, який теж спав голим, у ванну. Як i минулого разу, вiн знайшов скотч i заклеiв зап’ястя та щиколотки доктора.

Наповнивши ванну холодною водою, затягнув туди жертву. Доктор нарештi отямився.

Незважаючи на те, що Гадстон був голий i зв’язаний, вiн спробував вилiзти з ванноi i напасти на Вiнса.

Той ударив чоловiка пiстолетом в обличчя i знову запхнув його назад.

– Хто ти? Чого тобi треба?

Гадстон почав плюватися, коли вийняв голову з води.

– Я вбив твого сина i дружину. Зараз вб’ю i тебе.

Здалося, що очi Гадстона запали на вологому пом’ятому обличчi.

– Джиммi? Нi, тiльки не Джиммi.

– Хлопець мертвий, – повторив Вiнс. – Його мiзки розлетiлися.

Коли Вiнс сказав про сина, Гадстон зламався. Вiн не розридався й не почав благати Вiнса – жодного драматизму. Але його очi помертвiли за одну мить, наче в них вимкнули свiтло. Вiн дивився на Вiнса, але в його поглядi не було нi гнiву, нi страху.

Вiнс промовив:

– У тебе е вибiр: легка або важка смерть. Ти скажеш менi, що я хочу дiзнатися, i помреш легкою, безболiсною i швидкою смертю. Якщо будеш упиратися, я розтягну це задоволення на п’ять-шiсть годин.

Доктор Гадстон витрiщився на нього. Вiн був хворобливо блiдим, якщо не брати до уваги яскравих патьокiв свiжоi кровi на обличчi, i бiлим, як шкiра якоiсь глибоководноi тварини. Вiнс сподiвався, що доктор не страждае на якiсь приступи.

– Я хочу знати, що у вас спiльного з Дейвiсом Везербi й Елiзабет Ярбек.

Гадстон клiпнув i витрiщився на Вiнса, а потiм промовив хрипким i тремтячим голосом:

– Дейвiс та Лiза? Ти про що?

– Ти знаеш iх?

Гадстон кивнув.

– А звiдки? Ви разом ходили до школи чи жили по сусiдству?

Хитаючи головою, Гадстон сказав:

– Ми… ми працювали разом у Банодайнi.

– Що це таке?

– Лабораторiя Банодайн.

– Це де?

– В окрузi Орiндж, – сказав Гадстон i назвав адресу в Ірвайнi.

– Що ти там робив?

– Займався дослiдженнями. Але десять мiсяцiв тому я звiльнився. Везербi та Ярбек досi там працюють, але не я.

– Якi дослiдження? – запитав Вiнс.

Гадстон завагався.

Вiнс додав:

– Швидко i безболiсно чи довго i страхiтно?

Доктор розповiв про дослiдження, якими займався у Банодайнi: проект «Франциск»… експерименти… iз собаками.

Це була неймовiрна iсторiя. Вiнс змусив Гадстона все розповiсти детально три-чотири рази, поки не переконався, що це правда.

Коли вiн упевнився, що все вичавив iз цього чоловiка, то вистрелив йому в лоба, дотримавши обiцянку про швидку смерть.

Клац!

Їдучи мiкроавтобусом пагорбами Лагуни вiд будинку Гадстона, Вiнс думав про небезпечний крок, який вiн щойно зробив. Зазвичай вiн нiчого не знав про своiх жертв. Так було безпечнiше i для нього, i для його замовникiв. Зазвичай Вiнс сам не хотiв знати, через якi дурницi бiдолахи накликали на себе бiду, бо й сам би переживав за них. Але зараз ситуацiя була не зовсiм звичайна. Йому заплатили за вбивство трьох докторiв – не медикiв, як виявилося, а вчених, – якi були шанованими громадянами, а також членiв iхнiх сiмей, якi опинилися не в той час не в тому мiсцi. Подiя – екстраординарна, i завтрашнi газети розриватимуться вiд новин на цю тему. Вiдбувалися якiсь важливi подii, i Вiнс не повинен прогавити таку можливiсть. Вiн може настiльки розбагатiти, що зiб’еться з лiку, рахуючи грошi. Грошi можна отримати за потаемну iнформацiю, яку вiн витиснув iз Гадстона… якщо, звичайно, знайде потенцiйного покупця. Але iнформацiя була не лише товаром, а й джерелом небезпеки. Адам i Єва вiдчули це на собi. Якщо його замовники – жiнка iз сексуальним голосом i тi iншi з Лос-Анджелеса – дiзнаються, що вiн порушив одне з основних правил своеi професii (нi про що не розпитувати у своiх жертв перед лiквiдацiею), то Вiнса теж замовлять, i вiдтак мисливець стане жертвою.

Звiсно, Вiнс не пережива

Сторінка 31

за те, що може померти: в ньому було надто багато життiв iнших людей. Бiльше, нiж у десятьох котiв. Вiнс житиме вiчно, в цьому вiн був непохитно впевнений. Але… вiн же не знав точно, скiльки життiв слiд поглинути для того, щоб здобути безсмертя. Інодi Вiнс вiдчував, що вiн уже житиме вiчно, але iнодi усвiдомлював, що досi вразливий i йому потрiбно ще багато енергii, аби дорiвнятися до небожителiв. Поки вiн точно не знатиме, що вже на Олiмпi, слiд бути обережнiшим.

Банодайн.

Проект «Франциск».

Якщо Гадстон говорив правду, то Вiнсу добряче заплатять, коли вiн знайде потрiбного покупця iнформацii: вiн розбагатiе.

8

Вже десять рокiв Вез Далберг замешкував самотою в кам’янiй хатинi у верхнiй частинi каньйону Святого Джима, що на сходi округу Орiндж. Хатина освiтлювалася лише завдяки кемпiнговiй лампi, а воду Вез помпав ручним насосом, встановленим над кухонною зливальницею. Нужник був за хатиною на вiдстанi 30 метрiв вiд неi, на його дверях було вирiзано щербатий мiсяць (задля жарту).

Везу було сорок два, але вiн виглядав старшим. Це був чоловiк iз добряче видубленим вiтром i сонцем обличчям, акуратно пiдстриженою бородою та пишними сивими вусами. Хоч вiн виглядав старшим як на свiй вiк, але здоров’я мав, як двадцятип’ятирiчний. Вез вважав, що це через те, що вiн жив на природi.

Увечерi 18 травня, у вiвторок, Вез сидiв за кухонним столом при свiтлi шиплячоi кемпiнговоi лампи, потягуючи домашне сливове вино i читаючи роман Джона Д. Макдональда з циклу про Макгi[11 - Цикл романiв про детектива Макгi.]. Вез вважав себе «антисоцiальним волоцюгою, котрий народився не у своему сторiччi» й не бачив свого мiсця в сучасному свiтi. Але вiн любив книги про Макгi, оскiльки той постiйно плавав у тому брудному i пiдлому свiтi й плив упоперек його смертельноi течii.

Коли о першiй ночi Вез закiнчив книгу, то вийшов надвiр, щоби принести оберемок дров. Вiтер хитав гiллям платанiв, що кидали на землю химернi тiнi, а блискуча поверхня шелесткого листя тьмяно виблискувала в мiсячному сяйвi. Десь вили койоти, ганяючись за кролями й iншою лiсовою дрiбнотою. Поряд у кущах виспiвувала комашня, а у верховiттi дерев голосив холодний вiтер.

Вез тримав заготовленi дрова у прибудовi з пiвнiчного боку хатини. Вiн зняв защiпку iз клямри подвiйних дверей дровiтнi. Вез так добре орiентувався тут, що навпомацки накидав з пiвдюжини полiн у великий ношак i, винiсши його надвiр, поставив на землю i повернувся, щоб зачинити дверi.

Нараз до Веза дiйшло, що койоти i комахи раптом затихли. Було чутно лише шум вiтру.

Спохмурнiвши, Вез повернувся обличчям до лiсу, що темною стiною оточував невелику галявинку, де стояла його хатина.

Щось десь загарчало.

Вез окинув поглядом нiчний лiс, i йому здалося, що мiсяць свiтить не так яскраво, як за мить до цього.

Гарчання було глухим i сповненим лютi. Вез не чув нiчого подiбного за всi десять рокiв, якi провiв тут на самотi.

Йому було цiкаво, але не страшно. Вiн завмер, прислухаючись. Так минула хвилина, але повсюди панувала тиша.

Вез зачинив дверi халабуди, поставив защiпку на мiсце й пiдняв ношак iз дровами.

Гарчання почулося знову, але за мить-другу воно затихло. Пiсля цього почувся трiск сухого гiлляччя та шарудiння листя пiд чиiмись ногами.

Висновуючи зi звуку, iстота була десь за тридцять метрiв у лiсi, на захiд вiд його хатини.

І знову гарчання, але вже ближче. Тепер на вiдстанi двадцяти метрiв, не бiльше.

Вез не бачив джерела звуку. Зрадливий мiсяць продовжував ховатися за вузьким, але фiлiгранним мереживом хмар.

Слухаючи грубе нутряне, iз пiдвиваннями, гарчання, Вез раптом захвилювався. Вперше за останнi десять рокiв, упродовж яких вiн жив у каньйонi, Вез усвiдомив справжню небезпеку. З ношаком полiн у руках вiн поспiшив до кухонних дверей.

Шум у потривожених кущах дедалi голоснiшав. Істота в лiсi почала рухатися швидше, нiж до цього. Чорт забирай, та вона бiгла!

Вез теж побiг.

За мить гарчання переросло у зловiсний i агресивний рик – враження було таке, наче це нараз озвалися собака, свиня, кугуар i людина. Істота вже майже наступала йому на п’яти.

Забiгши за хатину, Вез iз розмаху жбурнув ношак туди, де, на його думку, була iстота. Вiн почув, як полiна застукотiли об землю, як зверху на них упав металевий ношак. Проте рик iз кожною миттю ближчав, i Вез зрозумiв, що промахнувся. Пiд час останнiх трьох крокiв вiн прискорився, вiдкрив навстiж дверi на кухню, забiг i з грюкотом зачинив дверi на засув. Вiн не вживав таких заходiв безпеки вже дев’ять рокiв, з тих пiр, як переконався, що жити у каньйонi цiлком безпечно.

Вез пiдбiг до переднiх дверей i теж зачинив iх на защiпку. Вiн був здивований тим, що настiльки налякався. Навiть якщо там ховався якийсь кровожерний хижак – можливо, скажений ведмiдь, що спустився з гiр, – вiн би не змiг вiдчинити дверi й зайти всередину. У замках не було потреби, але тепер Вез вiдчував, що даремно вiн iх не встановив. Вiн керувався iнстинктом i досить непогано орiентувався у дикiй природi,

Сторінка 32

об розумiти те, що iнстинктам слiд довiряти, навiть якщо вони викликанi, здавалося б, iррацiональною поведiнкою.

Що ж, тепер вiн у безпецi: жодна тварина не зможе вiдчинити дверi. Навiть ведмiдь – а це, найiмовiрнiше, вiн i був.

Проте ведмедi так не ричать, тому це й налякало Веза Далберга: жодна тварина в лiсi не здатна видавати такi звуки. Вiн знав усiх лiсових звiрiв i мiг вирiзнити iхнi завивання, крики i тому подiбне.

Єдине, що освiтлювало кiмнату, – це камiн, проте вогонь у ньому не мiг розiгнати тiнi у закутках. Омахи полум’я стрибали стiнами. Вперше Вез пошкодував, що в домi нема електрики.

У нього була рушниця «ремiнгтон» 12-го калiбру, з якою вiн полював на невелику дичину задля доповнення до рацiону з магазинних продуктiв. Вона лежала на кухоннiй полицi. Вез вирiшив зняти i зарядити ii, але тепер, коли вiн був у безпецi за зачиненими дверима, засоромився свого панiчного страху. Як жовторотик, iй-Богу. Так оранжерейнi мiстяни верещать, побачивши мишу-полiвку. Якби вiн просто крикнув i поплескав у долонi, то, найвiрогiднiше, налякав би ту iстоту в кущах. Навiть якщо його реакцiю повважати iнстинктом, Вез поводився не як крутий дикий мешканець каньйону, яким вiн себе вважав. Якби вiн узяв гвинтiвку, коли в нiй не було нагальноi потреби, то втратив би самоповагу. А це було важливо, бо едина думка, до якоi прислухався Вез Далберг, – це його власна думка. Нiяких рушниць.

Вез ризикнув пiдiйти до великого вiкна у вiтальнi. Його встановив якийсь чоловiк, котрий орендував цю хатинку для Лiсовоi служби двадцять рокiв тому; вiн замiнив вузьке, старе багатосекцiйне вiкно на велике з однiею секцiею, зробивши бiльшу дiрку в стiнi. Через це вiкно лiс виднiвся як на долонi.

Кiлька срiблястих хмар у сяйвi мiсяця свiтилися на тлi оксамитового чорного нiчного неба. Двiр перед будинком був залитий мiсячним сяйвом, яке виблискувало на гратцi радiатора, капотi та лобовому склi джипа «Черокi», який належав Везу, i пiдкреслювало примарнi обриси дерев, що росли у дворi. Спочатку вiн побачив лише кiлька гiлок, якi ледь-ледь похитувалися вiд легенького вiтру.

Вез кiлька хвилин вивчав лiсовий пейзаж. Не почувши i не побачивши нiчого незвичного, вiн вирiшив, що тварина пiшла геть. Йому вiдчутно полегшало, i вiн знову знiяковiв. Повертаючись вiд вiкна, Вез помiтив якийсь рух бiля джипа. Вiн придивився, але нiчого не побачив, хоч i уважно вдивлявся протягом кiлькох хвилин. Потiм Вез вирiшив, що це йому здалося, але за мить знову побачив щось: воно з’явилося з-за джипа.

Вез припав до вiконноi шибки.

Щось швидко бiгло по двору в бiк хатини, майже стелячись по землi. У мiсячному свiтлi неможливо було розгледiти, що то за iстота, i це свiтло робило ii ще таемничiшою i безформнiшою. Істота неслася до хатини. Несподiвано – о Господи! – вона здiйнялась у повiтря, i тепер це страховидло летiло в темрявi просто на нього. Вез закричав, а миттю пiзнiше iстота в польотi розбила велике вiкно. А ще через мить вiн захлинувся власним криком.

9

Оскiльки Трейвiс не був любителем випити, то трьох бляшанок пива йому вистачило, щоб вибавитися вiд безсоння. Вiн заснув за кiлька секунд, ледь поклавши голову на подушку. Йому наснилося, що вiн дресирувальник у цирку, де всi тварини, якi виступали на манежi, могли говорити. Пiсля кожного виступу вiн заходив у iхнi клiтки, де тварини розповiдали йому рiзнi таемницi, якi вражали його, хоча вiн i забував iх, коли йшов до наступноi клiтки вислухати новi секрети.

Трейвiс прокинувся о четвертiй ранку i побачив Ейнштейна бiля вiкна у спальнi. Пес стояв на заднiх лапах, обiпершись переднiми на пiдвiконня. Його морда була освiтлена мiсячним сяйвом. Вiн дуже сторожко вдивлявся у нiчну темряву.

– Що трапилося, хлопче? – запитав Трейвiс.

Ейнштейн подивився на нього, а потiм знову повернувся до посрiбленого мiсяцем краевиду. Вiн тихенько пiдвивав i ледь настовбурчив вуха.

– Там е хтось? – запитав Трейвiс, натягуючи джинси.

Пес стрибнув на чотири лапи i побiг зi спальнi. За мить Трейвiс побачив його бiля iншого вiкна у напiвтемнiй вiтальнi, де той знову вдивлявся у темряву з iншого боку будинку. Присiвши бiля пса i поклавши руку на його широку волохату спину, чоловiк запитав:

– У чому справа, га?

Ейнштейн прилип носом до скла i знервовано скавчав.

Трейвiс не бачив нiчого загрозливого на галявинi перед будинком чи на дорозi. Потiм йому дещо спало на думку i вiн запитав:

– Ти переживаеш через нашого вранiшнього лiсового переслiдувача?

Пес подивився на нього серйозними очима.

– Що це воно було в лiсi? – запитав Трейвiс.

Ейнштейн знову заскавчав i здригнувся.

Згадуючи пронизливий страх, що оволодiв ретривером (та й Трейвiсом) на схилах Санта-Ани, та тривожне вiдчуття, що за ними женеться якась надприродна iстота, Трейвiс також здригнувся. Вiн визирнув у темряву. Колючi чорнi обриси фiнiковоi пальми видiлялися на тлi тьмяного жовтого свiтла вуличного лiхтаря, що стояв неподалiк. Пориви вiтру ганяли вздовж тротуару кушпелу, опале листя i дрiбне

Сторінка 33

смiття, на мить-другу давали iм спокiй, а потiм знову здiймали в повiтря. Якийсь нiчний метелик легенько стукнувся об шибку просто перед обличчям Трейвiса та мордою Ейнштейна, мабуть, повважавши вiдображення мiсяця чи вуличного лiхтаря живим полум’ям.

– Ти переживаеш, що воно досi за тобою женеться? – запитав вiн.

Пес тихо гавкнув.

– Я так не вважаю, – сказав Трейвiс. – Ти, напевно, не розумiеш, наскiльки ми далеко заiхали на пiвнiч. У нас була машина, тiй iстотi довелося би бiгти за нами, а таке неможливо. Що б це не було, воно вже далеко позаду. Ейнштейне, воно залишилось у Богом забутому окрузi Орiндж i, звичайно, нi сном, нi духом не вiдае, куди ми поiхали. Не хвилюйся через це, зрозумiв?

Ейнштейн понюхав i облизав руку Трейвiса, наче на знак згоди i вдячностi, але пiсля цього знову виглянув у вiкно i ледь чутно заскавчав.

Трейвiсу довелося кликати його назад до спальнi. Там пес захотiв лягти бiля хазяiна. Трейвiс дозволив, щоб заспокоiти тварину.

На даху бунгало завивав вiтер.

Час вiд часу в будинку щось поскрипувало – звичнi, заспокiйливi нiчнi звуки.

Тихо гуркочучи мотором i шурхочучи шинами, вулицею проiхав автомобiль.

Виснажений психiчними та фiзичними потрясiннями того дня, Трейвiс незабаром заснув.

Перед свiтанком вiн спросоння побачив, що Ейнштейн знову стоiть на вартi бiля вiкна спальнi. Напiвсонний Трейвiс покликав пса i мляво поплескав долонею по матрацу. Але Ейнштейн не залишив свiй пост, i Трейвiс знову занурився у царство Морфея.

РОЗДІЛ 4

1

Наступного дня пiсля зустрiчi з Артом Стреком Нора Дейвон довго гуляла, щоб вивчити тi частини мiста, в яких вона жодного разу не була. До цього вона раз на тиждень робила короткi прогулянки з Вайолет. З тих пiр, як стара померла, Нора продовжила виходити на прогулянку, хоч i рiдше, i не далi шести-восьми кварталiв вiд будинку. Сьогоднi вона пiде значно далi, i це стане ii першим, хай i незначним кроком на довгому шляху до свободи та самоповаги.

Перед виходом Нора вирiшила, що по дорозi зайде у якийсь ресторанчик i перекусить. Щоправда, вона нiколи не була в таких закладах, тому перспектива спiлкування з офiцiантом та сидiння в компанii незнайомцiв страшенно лякала Нору. Тому вона у паперовий пакет спакувала одне яблуко, апельсин i два вiвсяних печива. Нора вирiшила поiсти на самотi в якомусь парку. Уже це було проривом. Крочок за крочком.

Небо було чисте, а повiтря тепле. Дерева у своему свiжому яскраво-зеленому буяннi виглядали вже геть по-весняному; вони хиталися вiд легкого вiтерцю, якого вистачало лише, щоб захиститися вiд спекотного сонця.

Поки Нора йшла повз доглянутi будинки, частину з яких було збудовано у рiзних стилях iспанськоi архiтектури, вона з цiкавiстю розглядала дверi та вiкна, розмiрковуючи про людей, якi там жили. Вони щасливi чи сумнi? Кохають когось? Яка музика та книги iм подобаються? Що люблять iсти? Чи планують вони провести вiдпустку в якомусь екзотичному мiсцi або ж вечiр у театрi, вiдвiдати нiчний клуб?

Ранiше Нора нiколи не цiкавилася цими людьми, бо розумiла, що вона з ними нiколи не перетнеться. Думати про них – марна трата часу i сил. Але тепер…

Коли Нора стикалася з iншими перехожими, то опускала голову i вiдвертала обличчя, як i ранiше. Але сьогоднi в неi вистачило смiливостi подивитися на декого з них. На ii подив, чимало посмiхалися iй i вiталися з нею. Своею чергою Нору ще бiльше здивувало те, що вона вiталася у вiдповiдь.

Бiля окружного суду Нора зупинилася, щоби помилуватися жовтим цвiтом юки[12 - Рослина iз сiмейства лiлейних.] та яскраво-червоними бугенвiлiями, якi вилися отинькованою стiною крiзь вiзерунчастi кованi гратки по одному з високих вiкон.

Дiйшовши до мiсiонерськоi церкви Святоi Варвари, побудованоi у 1815 р., Нора зупинилася бiля парадних сходiв, вивчаючи величний фасад старовинного храму. Вона пройшлася внутрiшнiм двором, де був Священний сад, а тодi пiднялася на захiдну дзвiницю.

Поступово Нора почала розумiти, чому, висновуючи з багатьох прочитаних нею книжок, Санта-Барбару називали одним iз найгарнiших мiсць на землi. Вона прожила тут майже все життя, але постiйно нидiла в будинку разом iз Вайолет Дейвон, а коли виходила кудись, то майже нiчого не бачила, крiм власних черевикiв. Сьогоднi Нора вперше побачила мiсто. Воно вразило i зачарувало ii.

О першiй дня Нора присiла на лавку бiля озера в парку Аламеда в затiнку трьох старих масивних фiнiкових пальм. У неi вже болiли ноги, але вона не хотiла йти додому так рано. Нора вiдкрила паперовий пакунок i почала свiй перекус iз жовтого яблука. Ще нiколи iй не було так смачно. Оскiльки вона добре зголоднiла, то також швидко з’iла й апельсин, склавши лушпайки назад у паперовий пакунок, вiдтак взялася було за вiвсяне печиво, коли поряд iз нею на лавку присiв Арт Стрек.

– Привiт, красуне.

Вiн був одягнутий у блакитнi спортивнi шорти i кросiвки для бiгу, а також у бiлi гольфи. Проте вiн точно не бiгав, бо навiть не спiтнiв. Це був м’язистий чоловiк iз широкими грудьми i те

Сторінка 34

ною засмагою. Вiд нього вiяло маскулiннiстю. Вiн одягнувся так лише для того, щоб похвалитися своiми м’язами, тому Нора одразу опустила очi.

– Соромишся? – запитав вiн.

Нора не могла говорити, бо шматок печива застряг у неi в ротi, а слина раптом кудись зникла. Вона боялася, що похлинеться, якщо проковтне печиво, але й виплюнути його було нiяк.

– Солоденька сором’язлива Нора, – сказав Стрек.

Подивившись униз, Нора запримiтила, як сильно у неi тремтить права рука. Печиво розкришилось у долонi, i крихти сипались на тротуар просто iй пiд ноги.

Нора йшла на цю прогулянку, плануючи таким чином зробити перший крок до власноi свободи, але тепер зрозумiла, що була й iнша причина: вона сподiвалася вибавитись вiд залицянь Стрека. Нора боялася залишатися вдома, непокоячись, що вiн без кiнця телефонуватиме iй. Але тепер, коли вiн знайшов ii на вулицi, де ii вже не захищали зачиненi вiкна та дверi, ситуацiя значно погiршала.

– Подивись на мене, Норо.

– Нi.

– Подивись на мене.

Остання крихта розкришеного печива випала з ii правоi руки.

Стрек узяв ii за лiву руку. Вона спробувала опиратися, але вiн стиснув ii долоню, перебираючи пальцi, тому вона здалася. Стрек поклав ii руку на свое оголене стегно. Його тiло було пружним i гарячим.

У неi почало крутити у шлунку, серце стукотiло наче шалене, i вона не знала, що вiдбудеться ранiше – ii знудить чи вона знепритомнiе.

Повiльно рухаючи ii рукою вгору-вниз по своему оголеному стегну, Стрек сказав:

– Я – те, що тобi потрiбно, красунечко. Я можу подбати про тебе.

Вiвсяне печиво склеiло ii рот, наче глина. Нора сидiла з опущеною головою, але пiдняла очi, щоб подивитися спiдлоба. Вона сподiвалася зустрiти когось, щоби покликати на допомогу, але в парку були лише двi молодих мами з дiтьми, та й то надто далеко.

Пiднiмаючи ii руку зi стегна i кладучи на голi груди, Стрек промовив:

– Як тобi сьогоднiшня прогулянка? Тобi сподобалася мiсiонерська церква? Мммм. А як тобi цвiт юки бiля суду? Гарно, еге ж?

Своiм холодним самовдоволеним голосом Стрек продовжував розпитувати про ii враження вiд побаченого. Вона зрозумiла, що вiн слiдкував за нею весь ранок – з машини чи пiшки. Вона не бачила його, але, безсумнiвно, вiн був там, оскiльки знав про кожен ii рух пiсля того, як вона залишила будинок. Це налякало i схвилювало ii бiльше, нiж усе, що вiн робив до цього.

Нора важко i швидко дихала, але все одно iй бракувало повiтря. У вухах шумiло, але вона чiтко чула кожне слово свого мучителя. Хоч Нора була готова вдарити Стрека чи роздряпати йому очi, ii наче паралiзувало. Вона була готова битися, але не могла, бо хоч ii й переповнювала лють, але страх знесилював. Нора хотiла кричати, але не на допомогу, а вiд розпачу.

– Тепер ти гарно пройшлася, добре пообiдала у парку i розслабилася, – промовив Стрек. – Знаеш, чого зараз тобi не вистачае? Ти знаеш, що зробить цей день просто пречудовим i особливим, кралечко? Ось як ми вчинимо: сядемо до мене в машину, поiдемо до тебе додому, пiднiмемося у твою жовту кiмнату, залiземо в те лiжко пiд балдахiном…

Вiн був у ii спальнi! Напевне, вчора. Замiсть лагодити телевiзор у вiтальнi, вiн прослизнув у спальню. Покидьок, вiн прокрався у ii найiнтимнiше мiсце, вдерся в ii останнiй прихисток i порпався у ii речах.

– …на те велике старе лiжко. Я тебе роздягну, сонечко, роздягну i трахну…

Нора так нiколи i не змогла б пояснити, що надало iй вiдваги – жах вiд раптового усвiдомлення, що Стрек проникнув у ii притулок, чи вiд того, що вiн уперше лайнувся у ii присутностi (чи, можливо, все разом узяте). Але вона пiдняла голову, окинула його гнiвним поглядом i виплюнула недоiдене печиво просто в його обличчя. Вологе мiсиво iз крихт i слини прилипло до його правоi щоки, повiки та боковоi сторони носа, воно також застрягло у волоссi та поцяткувало лоб. Коли Нора побачила спалах гнiву в очах та гримасу на його обличчi, то вiдчула напад жаху через те, що накоiла. Але водночас вона була у захватi, що змогла розiрвати емоцiйнi пута, якi паралiзували ii; байдуже, що ii вчинок розлютить Стрека i вiн захоче з нею поквитатися.

Стрек помстився iй одразу ж досить брутальним чином. Вiн досi тримав ii лiву руку, тож Нора не могла викрутитися. Стрек так сильно стиснув ii долоню, що в неi захрускотiли пальцi. Господи, як iй було боляче! Але Нора не хотiла, щоб вiн отримав задоволення, побачивши ii сльози, тому лише зцiпила зуби i терпiла. На ii лобi проступили краплини поту, i вона вiдчувала, що ось-ось знепритомнiе. Проте гiршим вiд болю було дивитися у холоднi блакитнi очi Стрека, якi сiяли тривогу в серцi Нори. Стискаючи iй пальцi, вiн утримував ii не лише руками, а й холодним i якимось дивним поглядом. Стрек намагався втихомирити i залякати ii. Господи, це працювало: Нора бачила в його очах безум, з яким вона б нiколи не впоралася.

Коли Стрек побачив ii вiдчай, який, вочевидь, сподобався йому бiльше, нiж зойк вiд болю, то перестав стискати ii пальцi, але не дозволив висмикнути руку. Вiн сказав:

– Ти заплатиш з

Сторінка 35

плювок у мое обличчя. І тобi це сподобаеться.

Нора промовила невпевнено:

– Я поскаржуся твоему начальнику, i тебе звiльнять.

Стрек лише посмiхнувся. Норi було цiкаво, чому вiн навiть не потурбувався витерти шматки вiвсяного печива з обличчя. Проте через мить вона здогадалася: вiн хотiв змусити ii зробити це.

– Втратити роботу? А… я вже не працюю у «Водлоуз ТiВi». Звiльнився вчора ввечерi. Тому в мене е для тебе час, Норо, – промовив Стрек.

Вона опустила очi, не маючи сил приховати страх. Вона тремтiла так, що здавалося, скоро навiть ii зуби зацокотять.

– Я нiколи не затримуюся на тривалий час на жоднiй роботi. Такому чоловiковi, як я, дуже швидко все набридае. Я сповнений енергii. Окрiм того, життя занадто коротке, щоб витрачати його на роботу, чи не так? Тому я трiшки працюю, щоби призбирати грошенят, i тодi загуляю, як собi знаю. Час вiд часу я знаходжу таких жiнок, як ти, якi мають велику потребу в менi; вони моляться, щоб знайти подiбного чоловiка, i я iм у цьому допомагаю.

«Копни його, вкуси, видряпай очi», – подумки наказувала собi Нора, але продовжувала сидiти в зацiпенiннi.

Рука Нори тупо нила, i вона ще пам’ятала, яким пекучим i сильним спершу був бiль.

Стрек заговорив м’якшим, пiдбадьорюючим, переконливiшим голосом. Але це ще бiльше ii налякало.

– Я допоможу тобi, Норо. Я поживу в тебе деякий час. Нам сподобаеться. Без сумнiву, ти нервуеш через мене, i я розумiю чому. Чесно. Але повiр менi, це те, що тобi потрiбно, дiвчинко. Це переверне все твое життя i докорiнно змiнить тебе. Це найкраще, що може статися з тобою.

2

Ейнштейну дуже сподобався парк.

Коли Трейвiс зняв ошийника, ретривер пiдiйшов до найближчоi клумби, на якiй росли великi жовтi нагiдки, оточенi рядом пурпурових нарцисiв, i повiльно обiйшов ii; було помiтно, що вiн зачарований. Ретривер пiдiйшов до яскравоi клумби з пiзнiми жовтцями, а потiм до iншоi, на якiй росла розрив-трава. З кожним вiдкриттям пес усе сильнiше метляв хвостом. Кажуть, що пси бачать усе в чорно-бiлих тонах, але Трейвiс мiг заприсягнутися, що Ейнштейн здатен розрiзняти кольори. Ейнштейн обнюхував усе: квiти, чагарник, дерева, камiння, урни, зiм’яте смiття, пiднiжжя фонтанчикiв питноi води та кожен метр землi, якою проходив. Без сумнiву, вiн вiдтворював образи людей i собак, якi пройшли тут, завдяки своему нюху. Цi картини були такими ж чiткими, як для Трейвiса свiтлини.

Впродовж усього ранку та першоi половини дня ретривер не зробив нiчого дивного. Його поведiнка типового «дурного пса» виглядала настiльки переконливою, що Трейвiсу стало цiкаво, чи iнтелект собаки, який майже не поступався людському, проявлявся лише у виглядi коротких спалахiв, чогось на кшталт епiлептичних приступiв, але в хорошому сенсi цього слова. Але пiсля вчорашнього незвичайнiсть Ейнштейна була доведена раз i назавжди, хоча вiн ii показував рiдко.

Поки вони прогулювалися бiля озера, Ейнштейн раптом напружився, пiдвiв голову, ледь настовбурчив обвислi було вуха i витрiщився на парочку, яка сидiла на лавцi за 20 метрiв звiдси. Чоловiк був одягнутий у спортивнi шорти, а жiнка – у мiшкувате сiре плаття; вiн тримав ii за руку. Складалося враження, що вони занурилися у бесiду.

Трейвiс, не бажаючи турбувати парочку, уже почав вiдвертатися, крокуючи в бiк галявини, проте Ейнштейн, коротко гавкнувши, побiг прямо туди.

– Ейнштейне! До мене! Сюди!

Пес не звернув уваги на окрики Трейвiса, пiдбiг до парочки i почав несамовито гавкати.

Поки пiдоспiв Трейвiс, чоловiк у спортивних шортах уже пiдвiвся, простягнувши вперед руки i стискаючи кулаки, i боязко вiдступив вiд ретривера.

– Ейнштейне!

Ретривер припинив гавкати, ухилився вiд Трейвiса, коли той хотiв надiти на нього ошийника, i, пiдбiгши до жiнки на лавцi, поклав iй голову на колiна. Таке несподiване перетворення зi злого пса у лагiдну тварину здивувало всiх.

Трейвiс промовив:

– Приймiть моi вибачення. Вiн нiколи…

– Якого дiдька, – визвiрився чолов’яга у спортивних шортах. – Не можна ж вiдпускати такого злого пса у парку!

– Вiн не злий, – заперечив Трейвiс. – Вiн…

– Брехня! – вигукнув бiгун, бризкаючи слиною. – Ця клята тварина хотiла мене вкусити. Хочеш, я тебе по судах затягаю?

– Я не знаю, що на нього…

– Забери його! – вимагав бiгун.

Збентежений Трейвiс кивнув, повернувся до Ейнштейна i побачив, що жiнка покликала його сiсти побiля неi на лавку. Ейнштейн сидiв, дивлячись на неi i поклавши лапи iй на колiна, а вона не просто пестила, а обiймала його. Взагалi те, як жiнка торкалася пса, виглядало якось розпачливо.

– Забери його! – розлючено промовив бiгун.

Чоловiк був вищим, ширшим у плечах i виглядав мiцнiшим за Трейвiса. Вiн пiдiйшов уперед, нависаючи над ним, щоб налякати своiм масивним виглядом. Вiн звик досягати свого з допомогою ось такоi агресивностi, вдаючи, що вiн – хлопець не в тiм’я битий. Трейвiс зневажав таких.

Ейнштейн повернувся до бiгуна, вишкiрив зуби i глухо загарчав нутряним голосом.

– Слухай, друже, – сердито промовив бiгун. –

Сторінка 36

и що, глухий? Я сказав, щоб ти взяв його на повiдець, он вiн у тебе в руцi. Якого дiдька ти чекаеш?

Трейвiс почав усвiдомлювати, що тут щось недобре. Бiгун перегравав зi своею лицемiрною злiстю; складалося враження, що вiн вчинив щось срамотне й тепер намагаеться приховати свою провину, одразу ж переходячи в агресивний наступ. Жiнка теж поводилася дивно: вона не промовила нi слова, ii обличчя було блiдим, а руки тремтiли. Висновуючи з того, як вона гладила i притискалася до пса, це не вiн налякав ii. Трейвiса також здивувало, як ця парочка, збираючись на прогулянку в парк, спромоглася вдягнутися так по-рiзному: чоловiк – у спортивних шортах, жiнка – у сiрому домашньому платтi. Трейвiс помiтив, що жiнка нишком боязливо поглядае на бiгуна, i раптом зрозумiв, що разом цi двое опинились випадково – принаймнi жiнка цього не хоче, – а чоловiк, без сумнiву, вчинив щось негарне.

– Панi, з вами все гаразд? – запитав Трейвiс.

– Звiсно, з нею не все гаразд, – сказав бiгун. – Твiй клятий пес налякав ii, гавкаючи i клацаючи зубами…

– Здаеться, зараз вона його не боiться, – вiдповiв Трейвiс, зустрiвшись поглядом iз чоловiком.

До щоки чоловiка прилипли якiсь крихти, ймовiрно, вiвсяного печива. Трейвiс помiтив також, що одне печиво випало iз пакунка на лавку бiля жiнки, а iнше лежало розкришене на землi в неi пiд ногами. Що, дiдько б його вхопив, тут вiдбулося?

Бiгун кинув на Трейвiса гнiвний погляд i хотiв щось сказати, але, подивившись на жiнку й Ейнштейна, нарештi усвiдомив, що його награне обурення вже недоречне, тому вперто промовив:

– Ну… все ж треба пильнувати за псом.

– Навряд чи вiн ще когось потурбуе, – сказав Трейвiс, змотуючи повiдець. – Це було всього лиш якесь затьмарення.

Бiгун досi був розлючений, але вже починав вагатися. Вiн звернувся до принишклоi жiнки:

– Норо?

Вона не вiдповiла, а продовжувала пестити Ейнштейна.

– Побачимось пiзнiше, – сказав iй бiгун.

Не отримавши вiдповiдi, вiн знову повернувся до Трейвiса, звузив очi й промовив:

– Якщо той пес гнатиметься за мною…

– Не буде, – перебив Трейвiс. – Можете продовжувати бiгти. Вiн не потурбуе вас.

Чоловiк, озираючись, повiльно побiг у бiк найближчого виходу. За якийсь час вiн зник.

На лавцi Ейнштейн влiгся на живiт, поклавши голову жiнцi на колiна.

– Ви йому точно сподобалися, – сказав Трейвiс.

Не пiднiмаючи голови i гладячи Ейнштейна однiею рукою, Нора вiдповiла:

– Чудовий пес.

– Я знайшов його вчора.

Нора промовчала.

Трейвiс присiв на iнший кiнець лавки так, що Ейнштейн опинився помiж ними.

– Я Трейвiс.

Нора нiчого не вiдповiдала, чухаючи Ейнштейна за вухами. Пес задоволено буркотiв.

– Трейвiс Корнелл, – додав чоловiк.

Нарештi Нора пiдняла голову i подивилася на Трейвiса.

– Нора Дейвон.

– Приемно познайомитися.

Вона нервово посмiхнулася.

Нора була доволi привабливою, незважаючи на пряме волосся i вiдсутнiсть косметики. Вона була брюнеткою з лискучим волоссям, бездоганною шкiрою i сiрими, iз зеленими прожилками очима, якi, здавалося, аж свiтяться пiд яскравим травневим сонцем.

Наче вiдчуваючи прихильнiсть Трейвiса i водночас злякавшись ii, Нора одразу ж вiдвернула погляд, ще нижче опустивши голову.

– Панi Дейвон… У вас щось трапилося? – запитав Трейвiс.

Нора промовчала.

– Той чоловiк… чiплявся до вас?

– Усе гаразд, – вiдповiла Нора.

Нора сидiла з опущеною головою, згорбившись пiд тонною своеi сором’язливостi. Вона виглядала такою вразливою, що Трейвiс не мiг отак встати й пiти, залишивши ii зi своiми проблемами.

– Якщо той чоловiк чiплявся до вас, гадаю, слiд покликати копа… – порадив вiн.

– Нi, – заперечила Нора тихо, але наполегливо. Вона прибрала Ейнштейна з колiн i пiдвелася.

Собака зiстрибнув з лавки i став бiля Нори, спiвчутливо дивлячись на неi.

Пiдводячись iз лавки, Трейвiс промовив:

– Звiсно, я не хочу лiзти в…

Нора побiгла геть, але не тiею дорiжкою, якою покинув парк бiгун.

Ейнштейн кинувся було за нею, але зупинився i неохоче повернувся, коли Трейвiс покликав його.

Нiчого не розумiючи, Трейвiс дивився услiд Норi. Загадкова та знервована жiнка у сiрому платтi, безформному, наче жiночий одяг амiшiв чи членiв iнших сект, прихильницi яких ревно намагалися приховати свою жiночу поставу, щоб не спокушати чоловiкiв.

Трейвiс та Ейнштейн продовжили прогулянку парком. Пiзнiше вони пiшли на пляж, де ретривер, здавалося, взагалi був ошелешений безкiнечними краевидами морських хвиль та бурунiв, вiд яких на пiску залишалися клаптi шумовиння. Пес постiйно зупинявся, щоб кiлька хвилин подивитися на океан, а потiм весело борсався у хвилях прибою. Пiзнiше, вже вдома, Трейвiс намагався привернути увагу пса до книг, якi так схвилювали його минулого вечора, сподiваючись, що цього разу вiн зможе зрозумiти, що такого Ейнштейн знайшов у них. Пес байдуже понюхав томи, якi йому принiс Трейвiс, i позiхнув.

Упродовж усього вечора Трейвiс часто згадував Нору Дейвон. Їi образ яскраво вiдобразився в його свiдомостi, i це дивувало йог

Сторінка 37

. Їй не потрiбен був крикливий одяг, щоби привернути чоловiчу увагу; достатньо було ii личка й отих сiро-зелених очей.

3

Через кiлька годин мiцного сну Вiнсент Наско рано-вранцi полетiв до Акапулько, в Мексику. Вiн заселився у величезний готель на узбережжi. Це була будiвля, залита вогнями, але справляла враження бездушного царства, де панували скло, бетон i тераццо[13 - Пiдлога з венецiанськоi мозаiки.]. Пiсля цього вiн перевдягнувся в широкi бiлi топ-сайдери[14 - Модель взуття.], бiлi вовнянi шорти та свiтло-блакитну сорочку з банлону[15 - Синтетична тканина.] i вирушив на пошуки доктора Лоутона Гайнса.

Останнiй проводив вiдпустку в Акапулько. Йому було тридцять дев’ять рокiв, зрiст метр сiмдесят п’ять i вага – сiмдесят два кiлограми. Гайнс мав буйне темно-коричневе волосся i мiг би бути схожим на Аль Пачино, якби не червона родима пляма на лобi завбiльшки як пiвдоларова монета. Вiн приiжджав до Акапулько не рiдше двох разiв на рiк i завжди зупинявся в елегантному готелi «Лас Брiзас», на окраiнi схiдноi частини затоки. Гайнс любив довго обiдати у ресторанi бiля готелю «Калета», бо там подавали його улюбленi коктейлi з текiли i звiдти було чудово видно пляж ла-Калета.

О дванадцятiй двадцять у цьому ж ресторанi Вiнс сидiв у ротанговому крiслi зi зручними жовтими та зеленими подушками за столом бiля вiкна. Вiн помiтив Гайнса, щойно зайшовши в ресторан. Доктор сидiв за iншим столом бiля вiкна, за три столи вiд Вiнса, i його трохи затуляла пальма у горщику. Вiн iв креветки i пив «маргариту» iз шикарною блондинкою. Дiвчина була одягнута у бiлi слакси та яскравий топ – добра половина чоловiкiв у ресторанi витрiщалася на неi.

На думку Вiнса, Гайнс був бiльше схожим на Дастiна Гоффмана[16 - Американський актор, режисер i продюсер.], нiж на Пачино. У нього були виразнi риси Гоффмана, зокрема гоффманiвський нiс. Що ж до iнших ознак, вiн виглядав точнiсiнько так, як його й описали. Чоловiк був одягнутий у рожевi вовнянi штани та блiдо-жовту сорочку. На ногах у нього були бiлi сандалi. Вiнс вважав такий одяг занадто тропiчним i курортним.

Вiнс закiнчив свiй обiд: суп з тефтелями, енчiлади[17 - Гострi млинцi.] з водоростями у зеленому соусi та безалкогольна «маргарита», i розрахувався якраз тодi, коли Гайнс iз блондинкою збиралися йти.

Блондинка сiла за кермо свого червоного «порше», а Вiнс залiз в орендований «форд». У нього був великий пробiг, тому вiн гримiв, наче перкусii якогось марiачi-гурту[18 - Стиль мексиканськоi народноi музики.]. Окрiм того, пiд ногами був ще й смердючий заплiснявiлий килимок.

Блондинка висадила Гайнса на парковцi бiля «Лас Брiзаса», де вони ще постояли щонайменше п’ять хвилин бiля ii машини, мацаючи одне одного за дупи i посеред бiлого дня цiлуючись засмоктом.

Це видовище розчарувало Вiнса. Вiн гадав, що Гайнс повинен поводитися пристойнiше. Зрештою, у нього був ступiнь доктора. Якщо вже освiченi люди не мають гарних манер, то що вже говорити про звичайних людей? Хiба iх цьому бiльше не навчають в унiверситетах? Не дивно, що свiт сходить на пси.

Блондинка сiла у свiй «порше», а Гайнс поiхав з парковки на бiлому спортивному двомiсному «Мерседесi 560 SL». Вiн явно був не орендованим, i Вiнсу стало цiкаво, звiдки в доктора така автiвка.

Гайнс, як i за хвилину Вiнс, залишив машину в паркувальника. Вiн пiшов за доктором крiзь фойе на пляж – випадковому спостерiгачу могло би здатися, що два чоловiки просто прогулюються узбережжям. Але потiм Гайнс присiв бiля шикарноi мексиканки у стрiчковому бiкiнi. Це була смаглява дiвчина з iдеальним тiлом i рокiв на п’ятнадцять молодша за доктора. Вона засмагала у шезлонгу iз заплющеними очима. Гайнс поцiлував ii в шию, злякавши при цьому. Без сумнiву, вони були знайомi, бо дiвчина засмiялася й обiйняла його.

Вiнс ходив пляжем туди-сюди, а потiм присiв на пiсок позаду Гайнса з дiвчиною. Їх роздiляли кiлька вiдпочивальникiв. Вiн не турбувався, що Гайнс помiтить його: найiмовiрнiше, того цiкавила лише дiвоча анатомiя. Крiм того, незважаючи на своi габарити, Вiнс мав талант до маскування.

Високо над затокою якийсь турист ширяв на парашутi, причепленому на тонкому тросi до катера. Сонячнi променi розсипалися у повiтрi, наче дощ iз золотих монет над пiском i над морем.

Через двадцять хвилин Гайнс поцiлував дiвчину в губи та в груди i пiшов назад. Дiвчина вигукнула:

– Сьогоднi о шостiй!

Гайнс вiдповiв:

– Я буду там.

Пiсля цього Гайнс i Вiнс поiхали кататися. Спочатку Вiнс гадав, що доктор iде з якоюсь конкретною метою, але через деякий час стало зрозумiло, що вони просто безцiльно намотують кола узбережжям, милуючись краевидами. Вони проiхали пляж Револькадеро i мчали далi: Гайнс на своему бiлому «мерседесi», а Вiнс – позаду на своему «фордi», тримаючись на безпечнiй вiдстанi, але так, щоб не втратити Гайнса з поля зору.

Нарештi вони доiхали до якогось мiсця, звiдки вiдкривався мальовничий краевид. Там Гайнс з’iхав з дороги i припаркувався бiля машини, з якоi вийшло четверо ошатно вдягнених туристiв. В

Сторінка 38

нс теж припаркувався, вiдтак пiдiйшов до залiзних поручнiв iз зовнiшнього краю схилу. Звiдти вiдкривався справдi дивовижний краевид на узбережжя та буруни, якi з гуркотом розбивалися об скелястий берег, розташований бiльш нiж на 30 метрiв нижче.

Туристи у смугастих сорочках та пiстрявих шортах, закiнчивши гучно захоплюватися краевидами, познимкувавшись i наостанок насмiтивши, поiхали геть, залишивши на скелi Вiнса та Гайнса наодинцi. На трасi виднiвся лише чорний автомобiль компанii «Транс-Ам», i вiн наближався. Вiнс чекав, поки машина проiде. Пiсля цього вiн планував напасти на Гайнса зненацька.

Проте замiсть того, щоб iхати собi далi, «Транс-Ам» з’iхав iз шосе i припаркувався бiля «мерседеса» Гайнса. Звiдти вийшла красуня рокiв двадцяти п’яти. Вона побiгла до Гайнса. У неi була зовнiшнiсть мексиканки, але з великою домiшкою китайськоi кровi, загалом дуже екзотична особа. Дiвчина була одягнена у бiлий топiк iз бретелькою через шию та бiлi шорти. У неi були найкращi ноги, якi Вiнсу доводилося колись бачити. Дiвчина з Гайнсом пiшли до поруччя, аж поки зупинилися метрiв за двадцять вiд Вiнса, а тодi так увiп’ялися одне в одного, що Вiнс аж почервонiв.

Декiлька хвилин Вiнс наближався до них уздовж поручнiв, час вiд часу ризиковано перехиляючись вниз i витягуючи шию, щоби подивитися на буруни, якi пiдлiтали метрiв на п’ять заввишки, i примовляючи: «Оце я розумiю!» – коли особливо велика хвиля вдарялася об крутий виступ скелi. Вiнс намагався зробити вигляд, що його рух у бiк парочки був зовсiм випадковим.

Хоч вони стояли спиною до нього, вiтер доносив окремi фрагменти iхньоi розмови. Жiнка, здавалося, переживала, що ii чоловiк дiзнаеться про те, що Гайнс у мiстi, а останнiй вмовляв жiнку домовитися про завтрашнiй вечiр. Безсовiсний!

Траса знову спорожнiла, i Вiнс вирiшив, що iншоi можливостi дати собi раду з Гайнсом у нього не буде. Вiн пройшов останнi кiлька метрiв, що роздiляли його та дiвчину, схопив ii ззаду за шию i пояс ii шортiв i, одним махом вiдiрвавши вiд землi, перекинув через поруччя. З криком вона полетiла вниз на камiння.

Усе сталося так швидко, що Гайнс навiть не встиг вiдреагувати. Поки жiнка летiла, Вiнс повернувся до спантеличеного доктора, двiчi вдарив його в обличчя, розбивши губи i зламавши нiс. Гайнс знепритомнiв.

Поки вiн сповзав на землю, жiнка долетiла до скель. Навiть на вiдстанi Вiнс прийняв ii пожертву. Клац!

Вiн хотiв перехилитися через поручнi, щоб глянути на ii понiвечене тiло на камiннi, але, на жаль, часу було обмаль: скоро на трасi з’являться машини.

Вiнс вiднiс Гайнса назад у «форд» i поклав його на передне сидiння, обiперши об дверi. Стороннiй подумав би, що той мирно спить. Вiнс вiдкинув голову чоловiка таким чином, щоб кров з його носа текла у носоглотку.

Зi звивистоi прибережноi траси, в багатьох мiсцях поцяткованоi вибоiнами, Вiнс повернув на бiчну дорогу, яка, дедалi вужчаючи i заглиблюючись у тропiчний лiс, незабаром iз дороги з гравiю перетворилася у звичайний путiвець. Нарештi вiн зупинив автомобiль у вiддаленому закутку, побiля суцiльноi зеленоi стiни iз величних дерев i буйноi рослинностi. Впродовж цього часу Гайнс двiчi починав приходити до тями, але Вiнс утихомирював доктора, б’ючи головою об переднiй щиток.

Вiн витягнув з автiвки непритомного чоловiка i поволiк крiзь прогалину в кущах пiд деревами, поки не знайшов тiнисту галявину, вкриту густим мохом. Пташине кавкання i трiскотiння одразу ж припинилося, а невидима оку дрiбнота з химерними голосами кинулася врозтiч помiж трави. Великi комахи, в тому числi жук завбiльшки як долоня Вiнса, також поспiшили втекти вiд грiха подалi, а ящiрки полiзли на дерева.

Вiнс повернувся до свого «форда», де в багажнику лежало сяке-таке знаряддя для допиту: пакет зi шприцами i двi ампули iз «сироваткою правди», шкiряний мiшечок зi шротом, ручний шокер, схожий на пульт вiд телевiзора, та вiдкорковувач iз дерев’яною ручкою.

Лоутон Гайнс досi не прийшов до тями, коли Вiнс повернувся до галявини. Доктор хрипiв через розбитий нiс.

Гайнс повинен був померти ще добу тому. Люди, якi замовили Вiнсу трьох людей, хотiли задiяти iншого «фрiлансера», котрий мешкав в Акапулько i працював у Мексицi. Але той чолов’яга помер вчора вранцi, бо в довгоочiкуванiй посилцi, яку надiслали авiацiйною поштою з лондонського вiддiлення «Fortnum & Mason», натомiсть желейного та мармеладного асортi виявився кiлограм пластиду.

Через доконечну необхiднiсть органiзацiя з Лос- Анджелеса доручила цю роботу Вiнсу, хоча вiн i так уже запрацювався, а це було небезпечно. Вiнсу пощастило, оскiльки вiн був упевнений, що цей доктор також повинен бути пов’язаний з лабораторiею у Банодайнi i зможе дати йому додаткову iнформацiю про проект «Франциск».

Оглянувши нетрi тропiчного лiсу навколо галявини, на якiй лежав Гайнс, Вiнс знайшов повалене дерево. Йому вдалося вiдiрвати вiд нього покручений шматок товстоi кори, який мiг би придатися як iмпровiзована посудина. Знайшовши потiм зарослий ряскою струмок, вiн набрав у цю посудину д

Сторінка 39

сь iз пiвкварти води. Вода була застояною. Можна собi тiльки уявити, якi екзотичнi бактерii там водилися, але, певна рiч, Гайнсу повинно бути байдуже.

Першу порцiю води Вiнс вихлюпнув доктору в обличчя. Через мить повернувся з другою порцiею, яку змусив випити. Гайнс довго плювався, давився i трохи поблював, поки йому в головi не прояснилося i вiн не почав розумiти, що йому говорили, а вiдтак чiтко вiдповiдати.

Тримаючи шкiряний мiшечок зi шротом, шокер та вiдкорковувач, Вiнс пояснив, яким чином буде iх застосовувати, якщо Гайнс не захоче говорити. У доктора, який виявився спецiалiстом iз фiзiологii та функцii мозку, було бiльше здорового глузду, нiж патрiотизму, тому вiн охоче почав розповiдати всi подробицi надсекретного оборонного проекту в Банодайнi, в якому брав участь.

Коли Гайнс поклявся, що йому бiльше нiчого додати, Вiнс приготував «сироватку правди». Набравши препарат у шприц, вiн запитав невимушено:

– Докторе, що у вас iз тими жiнками?

Гайнс, котрий лежав на спинi в густому моху, витягнувши руки вздовж тiла точнiсiнько так, як наказав йому Вiнс, не змiг швидко перейти на iншу тему розмови i лише розгублено клiпав.

– Я слiдкував за вами з обiду i знаю, що у вас тут, в Акапулько, трое…

– Четверо, – заперечив Гайнс, i, незважаючи на жах, у його голосi прозвучала гордiсть. – «Мерседес», на якому я iжджу, належить Жизель. Це наймилiше створiння…

– Ви користувалися машиною однiеi жiнки, щоб зраджувати iй з iншими трьома?

Гайнс кивнув i спробував посмiхнутися, але скривився, коли вiдчув новий напад болю у зламаному носi.

– Я завжди… так поводився з жiнками.

– Заради Бога! – з вiдразою сказав Вiнс. – Невже ви не розумiете, що шiстдесятi й сiмдесятi давно минули? Вiльне кохання померло, i тепер за це треба платити високу цiну. Хiба ви не чули про герпес, СНІД i все таке?

Вводячи доктору сироватку, Вiнс продовжив:

– Та ви, напевне, носiй усiх вiдомих людству венеричних хвороб.

Дурнувато клiпаючи, Гайнс спершу виглядав спантеличено, а потiм пiд дiею препарату впав у сон. Вiн пiдтвердив своi слова про Банодайн та проект «Франциск».

Коли дiя препарату закiнчилася, Вiнс почав мучити Гайнса шокером просто заради забави, аж поки батарейки не сiли. Вчений смикався, як напiврозчавлений водяний жук, вигинаючи спину i б’ючись п’ятками, головою i руками об мох.

Коли шокер зовсiм розрядився, Вiнс почав лупцювати доктора мiшечком зi шротом до втрати свiдомостi, вiдтак убив його, засунувши вiдкорковувач помiж ребрами у саме серце.

Клац!

У тропiчному лiсi запанувала глуха тиша, але Вiнс вiдчував, що за ним спостерiгали тисячi очей диких мешканцiв. На його думку, невидимi спостерiгачi схвалювали те, що вiн зробив iз Гайнсом, оскiльки спосiб життя, який вiв учений, порушував закони природи, яких дотримувалися всi мешканцi джунглiв.

Вiн подякував Гайнсу, але не поцiлував чоловiка нi в губи, нi в чоло: життева енергiя Гайнса могла би збадьорити його, i Вiнс був би iй радий, проте тiло та дух доктора були нечистими.

4

Пiсля прогулянки в парку Нора одразу ж пiшла додому. Пригодницький настрiй та дух свободи, якi урiзноманiтнили ii ранкову прогулянку, зникли: Стрек зiпсував iй день.

Зайшовши в будинок, Нора зачинила дверi на основний замок, запiрний ригель i латунний ланцюжок. Вона обiйшла всi кiмнати на першому поверсi, щiльно закриваючи занавiски, щоб Артур Стрек не мiг побачити, що вiдбуваеться, якщо вештатиметься навколо. Темрява, що запала пiсля ii дiй, не сподобалася Норi, тож вона увiмкнула лампи в усiх кiмнатах. Не забула вона i про кухню, закривши вiконницi й перевiривши замок на заднiх дверях.

Контакт зi Стреком не лише налякав ii, а й вселив вiдчуття фiзичноi огиди. Найбiльше, чого вона зараз хотiла, – це тривалий i гарячий душ.

Але в Нори раптом почали пiдкошуватися ноги i паморочитися в головi. Щоб не впасти, iй довелося схопитися за кухонний стiл. Нора знала, що впаде, якщо почне пiднiматися сходами, тому вона присiла, склала руки на столi й узялася чекати, поки напад слабкостi не минеться.

Коли найгiрше було позаду, Нора згадала про пляшку брендi у буфетi бiля холодильника. Їй спало на думку, що випивка ii збадьорить. Вона придбала цю пляшку «Ремi Мартiн» пiсля смертi Вайолет, оскiльки та була противником будь-яких напоiв, мiцнiших за яблучний сидр. Наче протестуючи проти цього, Нора налила собi склянку брендi, повернувшись iз похорону тiтки. Їй не сподобався напiй, i вона вилила майже всю порцiю в умивальник. Але зараз Норi здалося, що пiсля склянки брендi тремтiння припиниться. Спершу Нора пiдiйшла до умивальника i кiлька разiв помила руки, увiмкнувши найгарячiшу воду, яку могла витримати. Вона намагался змити всi спогади про Стрека – спершу за допомогою мила, а потiм великоi кiлькостi миючого засобу «Айворi». Пiсля такоi процедури ii руки почервонiли, нагадуючи шматки вареного м’яса.

Вiдтак Нора принесла пляшку з брендi та склянку i поставила на стiл. У книжках, що iх вона читала, часто зустрiчалися персонажi, котрi, перебува

Сторінка 40

чи в розпачi, могли випити цiлу пляшку спиртного. Останне вони використовували, щоб вибавитися вiд першого. Інодi це допомагало, тому могло допомогти i iй. Якщо брендi зможе хоч трiшки впорядкувати ii думки, в такому разi вона готова випити всю цю кляту пляшку.

Проте пиячки з Нори не вийшло, тож склянку «Ремi Мартiн» вона пила цiлих двi години.

Коли Нора намагалася прогнати думки про Стрека, то ii починали мучити спогади про тiтку Вайолет. Коли ж вона намагалася не думати про останню, ii розум знову повертався до Стрека. Намагання ж Нори викинути з голови обох закiнчувалося тим, що вона починала думати про Трейвiса Корнелла – чоловiка у парку. Але роздуми про нього теж не давали спокою. Вiн видався iй приемним – тактовним, ввiчливим i турботливим – i… врятував вiд Стрека. Але вiн мiг виявитися таким же негiдником, як i Стрек. Якби вона залишила йому хоч якiсь шанси, то, напевне, Корнелл теж би намагався чiплятися до неi, як i Стрек. Без сумнiву, тiтка Вайолет була хворим тираном i все ставила з нiг на голову, але Норi все частiше починало здаватися, що вона була права щодо небезпеки спiлкування з iншими людьми.

А… ще ж був пес. Це зовсiм iнша iсторiя. Нора не злякалася його, навiть коли вiн з лютим гавканням бiг до лавки. Якимось чином вона здогадалася, що ретривер – Ейнштейн, як його назвав хазяiн, – гавкав не на неi; його злiсть було спрямовано на Стрека. Коли Нора обiймала Ейнштейна, то почувалася в безпецi, хоча загроза, що ii становив Стрек, досi нависала над нею.

Можливо, пора самiй завести собаку? Вайолет жахалася вiд самоi думки про домашнiх тварин. Але Вайолет померла i вже не воскресне, тож нiчого не заважало Норi завести собаку.

Хiба…

Нора виразно вiдчувала, що жоден iнший собака не дасть iй такого глибокого вiдчуття безпеки, як Ейнштейн. У них з ретривером одразу ж встановився тiсний зв’язок.

Звiсно, Нора приписувала псу тi якостi, яких вiн не мав, бо той врятував ii вiд Стрека. Тож не дивно, що вона бачила у ньому рятiвника та вiдважного охоронця. Але як би Нора не намагалася переконати себе, що Ейнштейн був лише псом, усе одно вона вiдчувала, що вiн особливий i жоден iнший пес не зможе так захистити ii, як це зробив Ейнштейн.

Все ж порцiя «Ремi Мартiн», хай i розтягнута на двi години, та думки про Ейнштейна пiдняли Норi настрiй. Що важливiше, брендi та спогади про пса додали iй вiдваги пiти до телефона на кухнi, щоб зателефонувати Трейвiсу Корнеллу з пропозицiею придбати його ретривера. Зрештою, вiн сказав, що знайшов пса лише день тому, тож, мабуть, не встиг до нього сильно прихилитися. Якщо запропонувати прийнятну цiну, то Корнелл може погодитися. Нора прогортала телефонний довiдник, знайшла номер Корнелла i набрала.

Чоловiк вiдповiв пiсля другого гудка.

– Алло?

Почувши його голос, Нора усвiдомила, що будь-яка спроба придбати собаку дасть йому можливiсть утрутитися в ii життя. Вона забула, що вiн може бути таким же небезпечним, як i Стрек.

– Алло? – повторив чоловiк.

Нора завагалася.

– Алло? З ким маю честь?

Нора мовчки поклала слухавку.

Перш нiж почати з Корнеллом розмову про собаку, слiд убезпечити себе на випадок, якщо вiн виявиться таким же, як Стрек.

5

Коли близько п’ятоi години кiлька хвилин дзвонив телефон, Трейвiс саме висипав «Альпо» у миску Ейнштейна. Ретривер з цiкавiстю спостерiгав за ним, облизуючись i чекаючи, поки Трейвiс вишкребе останнi шматки з бляшанки. У пса був напружений вигляд.

Трейвiс пiдiйшов до телефона, а Ейнштейн узявся за iжу. Коли нiхто не вiдповiв на привiтання Трейвiса, вiн знову повторив: «Алло», а пес пiдвiв голову вiд миски. Трейвiс так i не отримав вiдповiдi й запитав, хто на лiнii. Здавалося, Ейнштейна це заiнтригувало, бо вiн подибав до кухнi й поглянув на слухавку в руках у Трейвiса.

Трейвiс поклав слухавку, повернувся i побачив, що Ейнштейн досi стоiть, витрiщаючись на настiнний телефон.

– Напевне, не той номер.

Ейнштейн подивився на Трейвiса, а потiм знову перевiв погляд на телефон.

– Або дiтлахи думають, що вони найрозумнiшi.

Ейнштейн сумно завив.

– Що тебе гризе?

Ейнштейн досi стояв там, прикипiвши до телефона.

Зiтхнувши, Трейвiс промовив:

– На сьогоднi менi вистачить твоiх вибрикiв. Якщо ти знову хочеш напустити туману, то без мене.

Трейвiс хотiв подивитися новини до того, як почне готувати вечерю, тому взяв iз холодильника дiетичну «Пепсi» й пiшов до вiтальнi, залишивши пса наодинцi з телефоном. Увiмкнувши телевiзор, вiн вмостився у фотель, вiдкрив «Пепсi» й раптом почув, що Ейнштейн щось чудить на кухнi.

– Що ти там робиш?

Щось дзеленькнуло i стукнуло, потiм об тверду поверхню зашкрябали пазурi, а насамкiнець почулося якесь гупання.

– Якщо щось зламаеш, будеш платити, – попередив Трейвiс. – Як ти зароблятимеш грошi? Можеш поiхати на Аляску i стати iздовим собакою.

Шум на кухнi припинився, але лише на мить. Потiм Трейвiс знову почув якийсь брязкiт, стукiт, скрип i пошкрябування.

Трейвiс хоч i вдавав, що злиться, був заiнтригований, тому, с

Сторінка 41

ориставшись пультом, вимкнув звук телевiзора.

Щось гепнулося на кухонну пiдлогу.

Трейвiс хотiв уже пiти подивитися, що сталося, але не встиг вiн пiдвестися з крiсла, як у кiмнатi з’явився Ейнштейн, несучи в зубах телефонний довiдник. Напевне, йому довелося декiлька разiв пiдстрибнути, щоб нарештi скинути довiдник зi столу. Пес пройшов вiтальнею i поклав книгу бiля нiг Трейвiса.

– Що ти хочеш? – запитав Трейвiс.

Пес носом пiдштовхнув телефонну книгу i в очiкуваннi задивився на Трейвiса.

– Ти хочеш, щоб я комусь зателефонував?

Ейнштейн гавкнув.

– Кому?

Ейнштейн знову пiдштовхнув книгу носом.

– Кому телефонувати? Лессi, Рiн Тiн Тiну[19 - Нiмецька вiвчарка, яка знялася в рядi американських фiльмiв 20-х рокiв XX ст.] чи Старому Брехуну?[20 - Пес iз одноiменного американсього фiльму 1957 р.] – запитав Трейвiс.

Ретривер подивився на нього своiми темними очима, яких Трейвiс не бачив у жодного собаки; пес наче намагався передати поглядом те, що можна висловити тiльки словами.

– Слухай, може, ти i вмiеш читати моi думки, але я твоi не вмiю, – промовив Трейвiс.

Ретривер заскавчав у вiдчаi i вибiг з кiмнати, зникнувши за рогом у короткому коридорчику, що вiв до ванноi кiмнати i двох спалень.

Трейвiс хотiв пiти за ним, але потiм вирiшив посидiти i почекати, що буде далi.

За мить Енштейн повернувся зi свiтлиною 8х10 у золотiй рамцi й поклав ii бiля довiдника. На нiй була зображена Паула. Трейвiс зберiгав свiтлину на своему нiчному столику. Цей знiмок було зроблено у день iхнього весiлля, за десять мiсяцiв до ii смертi. На фото Паула була красунею i виглядала оманливо здоровою.

– Немае сенсу, хлопче. Неможливо зателефонувати мертвим.

Ейнштейн чмихнув, наче хотiв сказати, що Трейвiс мiднолобий. Вiн пiдiйшов до стелажу з журналами, перевернув його, розкидавши все, i повернувся до Трейвiса з випуском «Таймз», який поклав бiля фото у золотiй рамцi. Вiдтак вiн пошкрябав лапами якийсь журнал, вiдкрив його i взявся гортати сторiнки, порвавши декiлька з них.

Сiвши на краечок фотелю i нахилившись вперед, Трейвiс iз цiкавiстю спостерiгав.

Ейнштейн кiлька разiв зупинявся, щоб вивчити сторiнки журналу, а потiм продовжував гортати. Нарештi вiн знайшов рекламу автосалону, на якiй красувалася шикарна брюнетка модельноi зовнiшностi. Ейнштейн пiдвiв голову на Трейвiса, потiм на оголошення, а потiм знову на Трейвiса й гавкнув.

– Не розумiю.

Ейнштейн знову почав гортати журнал, аж поки знайшов рекламу, на якiй усмiхнена блондинка палила цигарку. Потiм вiн пирхнув на Трейвiса.

– Машини та цигарки? Ти хочеш, щоб я тобi купив машину та пачку «Вiрджинii слiмз»?

Знову пройшовшись до перевернутого стелажа, Ейнштейн принiс журнал з нерухомостi, який присилали поштою, хоча Трейвiс уже понад два роки не займався цiею справою. Пес також прогортав його, поки не знайшов фото агента з нерухомостi – симпатичноi брюнетки в куртцi з логотипом «Century 21».

Трейвiс подивився на фото Паули, на блондинку з цигаркою, на веселу дiвчину-агента в куртцi. Вiн згадав ту рекламу з брюнеткою та автомобiлем i сказав:

– Жiнка? Ти хочеш, щоб я зателефонував… якiйсь жiнцi?

Ейнштейн гавкнув.

– Кому?

Ейнштейн обережно взяв Трейвiса зубами за зап’ястя i спробував витягнути його з крiсла.

– Добре, добре, я вже йду.

Ейнштейн не хотiв вiдпускати зап’ястя, тягнучи свого хазяiна, який був змушений iти навпригинцi, через вiтальню та iдальню на кухню до настiнного телефона. Там пес нарештi вiдпустив його.

– Кому? – знову запитав Трейвiс, але раптом збагнув: у них iз псом була лише одна спiльна знайома.

– Бува, не тiй панi з парку?

Ейнштейн почав махати хвостом.

– Гадаеш, це вона телефонувала?

Ейнштейн ще швидше заметляв хвостом.

– Звiдки ти дiзнався, хто телефонував? Вона не сказала анi слова. І що ти взагалi замислив? Шукаеш менi пару?

Пес гавкнув два рази.

– Ну, вона справдi симпатична, але це не мiй тип, чуваче. Вона трохи дивна, тобi не здалося?

Ейнштейн, гавкнувши на Трейвiса, побiг до кухонних дверей, двiчi стрибнув на них, повернувся до Трейвiса, знову гавкнув, оббiг стiл, постiйно гавкаючи, кинувся до дверей, стрибнув ще раз. Поступово стало зрозумiло, що пес був чимось дуже стурбований.

Через ту жiнку.

Тодi, пiсля обiду в парку, з нею щось трапилося. Трейвiс згадав того покидька у спортивних шортах. Трейвiс запропонував iй допомогу, але та вiдмовилася. Проте, можливо, вона передумала i зателефонувала кiлька хвилин тому, але iй забракло хоробростi розповiсти про свою проблему?

– Ти дiйсно гадаеш, що то вона телефонувала?

Пес знову замахав хвостом.

– Нууу… навiть якщо то вона, то краще не втручатися.

Ретривер пiдбiг до нього, схопив за праву штанину джинсiв i почав тормосити нею, ледь не зваливши Трейвiса з нiг.

– Ну гаразд, гаразд! Я зроблю це. Дай сюди той клятий довiдник.

Ейнштейн вiдпустив його i вибiг з кiмнати, ковзаючись на слизькому лiнолеумi. Вiн повернувся вже з довiдником у зубах.

Лише взявши довiдник у руки, Трейвiс раптом

Сторінка 42

свiдомив, що вiн навiть не сумнiвався в тому, що пес зрозумiе його прохання. Тобто вiн уже сприймав надзвичайнi розумовi здiбностi пса як належне.

Насамкiнець його осяяло, що пес не став би нести довiдник iз вiтальнi, якби не знав його призначення.

– Готовий заприсягнутися, волохата мордо, що недарма я тебе назвав Ейнштейном!

6

Хоча Нора зазвичай вечеряла не ранiше сьомоi, вона вже зголоднiла. Вiд вранiшньоi прогулянки та склянки брендi iй так приспiло поiсти, що навiть думки про Стрека не могли зiпсувати апетиту. Вона не хотiла готувати, тому взяла тарiлку зi свiжими фруктами та сир, а також розiгрiла у мiкрохвильовцi круасан.

Нора зазвичай вечеряла у своiй кiмнатi в лiжку, читаючи журнал чи книгу. Там вона почувалася найщасливiше. Коли вона вже було зiбралася вiднести тарiлку нагору, задзвонив телефон.

Стрек.

Напевне, це вiн. Хто б iще мiг, крiм нього, бути? Норi рiдко телефонували.

Вона завмерла, прислухаючись до дзвiнкiв. Навiть коли телефон замовк, вона сперлася об кухонний стiл, вiдчуваючи слабкiсть i чекаючи, що ось зараз телефон знову задзвонить.

7

Коли Нора Дейвон не вiдповiла на дзвiнок, Трейвiс уже хотiв знову повернутися до перегляду вечiрнiх новин, але Ейнштейн усе ще був схвильований. Ретривер стрибнув на стiл, знову скинув телефонний довiдник на пiдлогу, схопив його i вибiг з кухнi.

Трейвiсу стало цiкаво, як пес дiятиме далi. Подавшись услiд за ним, чоловiк побачив, що той стоiть бiля вхiдних дверей, усе ще затиснувши довiдник у зубах.

– Що тепер?

Ейнштейн вперся передньою лапою у дверi.

– Ти хочеш вийти?

Пес заскавчав, але звук був приглушений через довiдник у зубах.

– Що ти з ним робитимеш на вулицi? Закопаеш його, наче кiстку? Що сталося?

Хоча Трейвiс не отримав вiдповiдi на жодне зi своiх питань, вiн вiдчинив дверi й випустив ретривера на визолочену надвечiрнiм сонцем вулицю. Ейнштейн одразу ж побiг до пiкапа, що стояв у проiздi. Вiн почав пiдстрибувати бiля дверей автомобiля, схвильовано обертаючись.

Трейвiс пiдiйшов до машини, подивився на ретривера i зiтхнув.

– Я пiдозрюю, що ти хочеш кудись поiхати, i то аж нiяк не в офiс АТС.

Впустивши довiдник, Ейнштейн пiдстрибнув i вперся лапами у дверi пiкапа. Потiм вiн обернувся до Трейвiса i загавкав.

– Ти хочеш, щоб я знайшов адресу панi Дейвон у телефоннiй книзi й поiхав до неi. Так?

Ейнштейн ще раз гавкнув.

– Вибач, – промовив Трейвiс. – Я знаю, що вона тобi сподобалася, але я не шукаю дiвчат. Окрiм того, вона, як я вже говорив, не в моему стилi. А я – не в ii. І, вiдверто кажучи, гадаю, що для неi нiхто не в ii стилi.

Пес гавкнув.

– Нi.

Пес опустився на землю, пiдбiг до Трейвiса i знову схопив його за штанину.

– Нi, – повторив Трейвiс, опускаючись i хапаючи Ейнштейна за ошийник. – Нема сенсу жувати мiй одяг. Я нiкуди не поiду.

Ейнштейн вiдпустив штанину, вирвався i побiг до величенькоi клумби, на якiй яскраво цвiла розрив-трава, i взявся несамовито рити лапами землю, розкидаючи навсiбiч понiвеченi квiти.

– Заради Бога, що ти робиш?

Пес продовжував завзято прополювати клумбу, перетворюючи ii у цiлковиту руiну.

– Гей, припини!

Трейвiс побiг у бiк ретривера.

Ейнштейн побiг в iнший бiк двору перед будинком i почав рити яму на галявинi.

Трейвiс метнувся за ним.

Ейнштейн знову втiк, помчавши в iнший кiнець галявини, де зiпсував ще добрячий шмат газону, вiдтак гайнув до годiвнички i спробував ii пiдкопати, а коли в нього нiчого не вийшло, повернувся до клумби з розрив-травою, щоб добити ii до кiнця.

Трейвiс нiяк не мiг зловити ретривера, тому зрештою зупинився, щоби перевести подих, i заволав:

– Досить!

Ейнштейн припинив ритися у квiтах i пiдвiв голову. З його рота стирчали кучерявi пагони коралових квiтiв розрив-трави…

– Їдемо, – промовив Трейвiс.

Ейнштейн струсив iз морди квiти й обережно вийшов на понiвечений газон.

– Чесно, – пообiцяв Трейвiс. – Якщо це настiльки важливо для тебе, то ми поiдемо до тiеi жiнки. Але я гадки не маю, що iй казати.

8

Нора йшла коридором першого поверху, несучи тарiлку з вечерею i пляшку «Евiан»[21 - Марка мiнеральноi води.]. Свiтло, яке вона увiмкнула в кожнiй кiмнатi, заспокоювало ii. На сходовому майданчику другого поверху вона лiктем увiмкнула свiтло в коридорi. Нора подумала, що наступного разу iй треба буде замовити партiю лампочок в супермаркетi, бо у найближчому майбутньому вона хотiла, щоб свiтло горiло повсюди цiлодобово. Нора принаймнi не збиралася на цьому економити.

Оскiльки вона досi перебувала пiд дiею випитого брендi, то дорогою до спальнi почала тихо наспiвувати:

– Мiсячна рiка завширшки з милю…

Зайшовши у спальню, Нора уздрiла на лiжку Стрека. Вiн посмiхнувся i промовив:

– Привiт, солоденька.

На мить Нора подумала, що це галюцинацiя. Але коли вiн заговорив, то зрозумiла, що це таки реальний Стрек. Тарiлка випала у неi з руки, а фрукти iз сиром розсипалися пiдлогою.

– Що ж ти накоiла, – сказав вiн, пiдвiвшись i опустивши ноги на пiд

Сторінка 43

огу. Вiн досi був одягнутий у спортивнi шорти, гольфи та кросiвки для бiгу. Бiльше на ньому нiчого не було.

– Потiм прибереш. Зараз е важливiшi справи. Я довго чекав, поки ти пiднiмешся нагору. Я чекав, думаючи про тебе… я так хочу тебе…

Вiн звiвся на ноги.

– Час тобi отримати урок.

Нора не могла навiть поворухнутися чи перевести подих.

Напевне, вiн проник у ii будинок, прийшовши просто з парку, задовго до ii приходу. Проник, не залишивши жодних слiдiв злому, i, поки вона потягувала брендi на кухнi, увесь цей час чекав ii тут, на лiжку. У цьому чеканнi було щось значно моторошнiше, нiж в iнших його дiях; в очiкуваннi ii тiла вiн знемагав вiд хотi й згорав вiд нетерпiння, слухаючи, як вона товчеться внизу, не вiдаючи про його присутнiсть.

Що вiн зробить з нею пiсля всього? Вб’е? Вона обернулася i побiгла в коридор другого поверху.

Вже схопившись за поруччя сходiв, щоб стрiмголов бiгти вниз, Нора почула, що Стрек кинувся за нею.

Вона летiла вниз, перестрибуючи двi-три сходинки. Нора боялася, що пiдверне щиколотку i впаде. На майданчику помiж поверхами вона ледь не вивихнула колiно, перечепилась, але продовжила бiгти. Перестрибнувши останню сходинку, вона опинилась у коридорi першого поверху.

Стрек схопив Нору за мiшкуватi плечики ii плаття i повернув до себе.

9

Коли Трейвiс припаркувався на узбiччi бiля будинку Дейвон, Ейнштейн встав на передньому сидiннi, поклав лапи на ручку i, натиснувши всiею вагою, вiдчинив дверi. Ще один трюк. Трейвiс не встиг ще потягнути назад рукiв’я ручного гальма i заглушити двигун, як Ейнштейн уже виплигнув з машини i помчав дорiжкою в будинок.

Конец ознакомительного фрагмента.

notes

1

Вiдомий американський бренд безалкогольних напоiв. Продаеться у виглядi порошку, який необхiдно розчинити у водi. (Тут i далi прим. пер.)

2

Лессi (англ. Lassie) – вигаданий собака породи коллi, персонаж багатьох фiльмiв, серiалiв i книг.

3

Помешкання (iсп.).

4

Покритонасiнна дводольна рослина.

5

Персонаж класичного нiмецького фiльму жахiв.

6

Сплав олова зi свинцем.

7

Їжа для собак.

8

Вид вогнетривкоi пластмаси.

9

Фiрма, що випускае побутову технiку, в тому числi й холодильники.

10

Марка шоколадних батончикiв з арахiсом, якi випускае компанiя «Хершi».

11

Цикл романiв про детектива Макгi.

12

Рослина iз сiмейства лiлейних.

13

Пiдлога з венецiанськоi мозаiки.

14

Модель взуття.

15

Синтетична тканина.

16

Американський актор, режисер i продюсер.

17

Гострi млинцi.

18

Стиль мексиканськоi народноi музики.

19

Нiмецька вiвчарка, яка знялася в рядi американських фiльмiв 20-х рокiв XX ст.

20

Пес iз одноiменного американсього фiльму 1957 р.

21

Марка мiнеральноi води.

Читати онлайн “Хранителі” «Дін Кунц»

Сторінка 1

Сторінка 2

Сторінка 3

Сторінка 4

Сторінка 5

Сторінка 6

Сторінка 7

Сторінка 8

Сторінка 9

Сторінка 10

Сторінка 11

Сторінка 12

Сторінка 13

Сторінка 14

Сторінка 15

Сторінка 16

Сторінка 17

Сторінка 18

Сторінка 19

Сторінка 20

Сторінка 21

Сторінка 22

Сторінка 23

Сторінка 24

Сторінка 25

Сторінка 26

Сторінка 27

Сторінка 28

Сторінка 29

Сторінка 30

Сторінка 31

Сторінка 32

Сторінка 33

Сторінка 34

Сторінка 35

Сторінка 36

Сторінка 37

Сторінка 38

Сторінка 39

Сторінка 40

Сторінка 41

Сторінка 42

Сторінка 43

Увійти в книгоклуб

Реєстрація нового учасника спільноти "TellNovel"

Відновлення пароля

Новий пароль було надіслано на Вашу пошту!

Змінити мову

Вітаємо Вас з успішною підпискою!

Купити за

Жанри книг:

Трилер:

Фентезі:

Дитяча Література:

Жахи:

Фантастика:

Роман:

Казки:

Бізнес-Книги:

Зарубіжна ділова література:

Зарубіжна література:

Економіка:

Класика:

Російська класика:

Книги з психології:

Управління, підбір персоналу:

Дім, Сім'я:

Самовдосконалення:

Бойовики:

Детективи:

Зарубіжні детективи:

Зарубіжні детективи:

Трилери:

Корпоративна культура:

Дім і Сім'я: інше:

Сучасні детективи:

Зарубіжна фантастика:

Наукова фантастика:

Зарубіжне фентезі:

Вітаємо Вас
з успішною підпискою!