Читати онлайн “Шенгенська історія. Литовський роман” «Андрій Курков»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Шенгенська iсторiя. Литовський романАндрiй Юрiйович Курков
21 грудня 2007 року опiвночi Литва приедналася до Шенгенського простору. У цю нiч три молодi пари, якi подружилися на рок-фестивалi, зiбралися на хуторi Пiенагалiс, щоб вiдсвяткувати «Шенгенську нiч» i подiлитися одне з одним планами на майбутне. Інгрида та Клаудiюс говорили про свiй переiзд до Лондона, Андрюс i Барбора збиралися до Парижа, а Рената i Вiтас – до Італii. Вони не знали i навiть припустити не могли, чим iм доведеться там займатися. Вони довiряли Європi i були впевненi, що вона iх не пiдведе. Вони були молодi й самовпевненi. І поки вони сидiли за столом i очiкували на «шенгенську пiвнiч», далеко вiд Пiенагалiса до шлагбаума, який перекривае дорогу на литовсько-польському кордонi, пiдiйшов старий з дерев’яною ногою, який знав Європу як своi п’ять пальцiв. Вiн дочекався пiвночi i, як тiльки прикордонники пiдняли назавжди смугастий шлагбаум, став першим литовцем, який перейшов кордон без пред’явлення паспорта. Перед ним теж лежала далека дорога, а в схованцi його дерев’яноi ноги вирушили в подорож разом зi своiм власником шiсть його паспортiв. І все на одне iм’я – Кукутiс…
Андрiй Юрiйович Курков
Шенгенська iсторiя
Литовський роман
Автор висловлюе щиру подяку за допомогу i пiдтримку при написаннi цього роману:
Гражинi Мартiнайтене, Альгiрдасу Кумжi, Томi Кумжене, Аудрюсу Сяурусевiчусу, Пятрасу Вайтекунасу, Рутi Малiкенайте, Вiргiнiюсу Стролi, Йонасу Басалiкосу, Лаурасу Лучюнасу, Владасу Лучюнасу, Сiгутi Лучюнене, Ромуалдасу Баурi, Ігорю Майстренку, Рамунасу Вiшняускасу,
Франсуа Деверу, Нiколь з Лiлля, Колетт Дебле, Марку Саньолу, Мiшелю Сiгалла,
Свiтланi Азаровiй, Сташеку Новаку, Марюсу Януконiсу, Інгридi, Астi, Елiзабет Шарп, Рiмантасу, Кястутiсу Масальскiсу, Андрюсу,
добрим жителям англiйського графства Кент, особливо Майку i Джакi Шарп,
Ерiку Ле Бруну, Людовику Пасков’яку, Шарлю Делькуру,
Адольфасу Терезiусу.
Пам’ятi
Марцелiюса Мартинайтиса,
великого литовського поета
Роздiл 1. Шештокай. 20 грудня 2007 року
Земля не слiпа, вона своi очi навiть на нiч не заплющуе. Дивиться величезними зiницями – океанами, морями й озерами – в темряву, в небо! Все бачить i все вiддзеркалюе. І тiльки нiхто не знае, мабуть, чи зберiгае вона побачене в пам’ятi. Й якщо береже, то як? І де ii пам’ять криеться? Можливо, через ось такi безмовнi запитання людина часто вважае себе очима землi i намагаеться зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архiви. І так людина намагаеться писати iсторiю землi, хоча насправдi пише лише iсторiю, побачену власними очима.
Людина звикла довiряти своiм очам, своiм вухам, своiй пам’ятi.
Але одна рiч – людський погляд, а зовсiм iнша – погляд землi, бездонний i нескiнченний. У ньому легко потонути i думками, i тiлом. У ньому – в цих океанах, морях та озерах – уже потонули мiльйони людей. І тих, хто намагався писати iсторiю землi, насправдi нотуючи лише свою власну iсторiю, i тих, хто не намагався.
Є одна велика рiзниця мiж поглядом землi та поглядом людини. Земля завжди дивиться вгору, в небо, а людина – навколо себе, iнодi вдалину, iнодi в небо, коли вiдчувае на собi чийсь погляд, що вигулькуе звiдти. Земля дивиться в небо завжди. Землi байдуже все, крiм того, що нагорi, над нею. А над нею завжди воно – то сине, то чорне, то сiре. А ще iнодi сонце, iнодi хмари, iнодi миготливий вогник авiалайнера чи блискуча точка засланого людьми, зробленого ними ж iз блискучого металу космiчного шпигуна з узагальнюючою назвою «Супутник», що рухаеться помiж зiр. Цi «супутники» – едина спроба людства розгорнути свiй погляд униз, на землю. Мабуть, першi вченi мрiяли, щоб погляд землi та «погляд» супутника колись зустрiлися. І щоб супутник сфотографував реакцiю землi на цей жарт розумних людей. Першi вченi вже померли. А наступнi забули або не знали про задум перших. Вони намагалися за допомогою супутникiв розгледiти всi стежки в лiсах i всi кораблi, особливо вiйськовi, на морях. І не було для них серйознiшоi перешкоди в своему спогляданнi землi, нiж важкi, навантаженi снiгом хмари, що поспiшають укрити землю бiлоснiжною шубою, щоб могла вона перезимувати в теплi.
Ось i цього разу супутнику, що пролiтав над Схiдною Литвою, нiчого не вдалося розгледiти. Вiн навiть не помiтив, як гарно на землю, вже мiсяць, як укриту снiгом, падае новий.
20 грудня 2007 року, близько опiвночi, хмари, звiльнившись вiд снiгового вантажу, очистили небо над лiсом бiля мiстечка Анiкщяй. Полетiли на «дозаправку». І лiс, обтяжений новим снiгом на лапах ялинок i кронах сосен, перестав шумiти, затих i прислухався. Над заснiженими кронами високих струнких сосен на единому в цьому лiсi пагорбi блимав червоний вогник маяка. Таким же червоним мерехтiнням згори, з-пiд насупленого грудневого неба, йому вiдповiдав лiтак у небi. Чужий лiтак, який не з цiеi землi злетiв i не на цю землю сяде.
Земля, що пiдживлювала корiння цього лiсу, була не настiльки мала,
Сторінка 2
щоб не знайшлося мiсця для злiтноi смуги. Але i не настiльки велика, щоб завантажити власними жителями своi ж лiтаки. Не можна ж зобов’язати кожного литовця раз на мiсяць купувати собi авiаквитки i кудись летiти. Не можна i небезпечно. Та й навiщо, якщо е море, рiчки, озера, якщо е човни та кораблi?! І навiть високий маяк iз червоним вогником посеред Анiкщяйського лiсу за триста кiлометрiв вiд морського узбережжя! Є i залiзниця, i навiть вузькоколiйка е, якою з Анiкщяя до Паневежиса можна доiхати. Є все, щоб почуватися вiльним i через це почуття вiдмовитися вiд поспiху. Вiльнi люди нiкуди не квапляться. Тому i спiзнитися не можуть. Не поспiшають i частiше дивляться собi пiд ноги. Тому й спотикаються рiдше.20 грудня 2007 року за чверть до опiвночi до шлагбауму бiля села Шештокай, що загубилося десь помiж Кальварiею та Лаздияем на самому краечку литовськоi землi, далеко вiд Анiкщяйського лiсу, без поспiху пiдiйшов якийсь старий. Пiдiйшов упевненою, але по-особливому хиткою ходою. Пiдiйшов i зупинився крокiв за п’ять, прямо на дорозi, яку цей шлагбаум своею смугастою стрiлою перегороджував.
У будиночку, пофарбованому в зелене, що стояв лiворуч, свiтилося два вiкна. Домашне, трохи приглушене свiтло падало з них на заснiжену дорогу. І навiть смугастий шлагбаум виблискував, хапаючи на собi рикошет вiконного свiтла, що вдаряеться спочатку об снiг, а вiдтак розкидае своi жовтi бризки найближчими до вiкон околицями.
Дверi рипнули. Вийшов на дерев’яний порiг прикордонник без шинелi. Задер голову догори, поглянув на лампочку, що висiла пiд дашком. Потягнувся до неi двома руками. «Мабуть, замерзла!» – подумав вiн. І, схопившись лiвою рукою за патрон, а правою – за лампочку, повертiв ii туди-сюди. І спалахнула лампочка, розбуджена руками прикордонника. А той, задоволений своiм досягненням, усмiхнувся, вдихнув морозне повiтря та видихнув його парою. З пiвхвилини вiн старанно робив вигляд, що не помiчае старого, котрого раптове свiтло лампочки примусило примружитися й озирнутися. Але потiм прикордоннику стало незручно i вiн звернув на стороннього свiй погляд, кивнув. Старий, котрий спостерiгав за прикордонником, кивнув у вiдповiдь i, витягнувши з кишенi короткого сiрого пальта з пiднятим комiром старомодний кишеньковий годинник, вiдкинув накривку циферблата. Вiсiм хвилин до пiвночi.
– Може, зайдете? – спитав ввiчливо прикордонник.
– Може, й зайду, – вiдказав старий, але з мiсця не зрушив.
– Та заходьте вже, – повторив свое запрошення вiйськовий. – У нас i чай е, i дещо мiцнiше!
– Що ж це таке? – здивувався вголос старий. – Ви всiх без винятку готовi до себе запрошувати? Та й хiба дозволено пити на кордонi?
– Сьогоднi можна, – зiтхнув прикордонник. – Сьогоднi такий день, що можна.
І вiн вiдчинив дверi, зайшов у будиночок й огледiвся. Стариган пiднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в колiнi i закiнчувалася не важким черевиком, як лiва, а гумовим пiдбором, прибитим до дерев’яноi щиколотки.
У великiй кiмнатi прикордонноi застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькiй електроплитцi пускав iз носика пару синiй емальований чайник. На пiдвiконнi мiж двох вазонiв зi старими алое стояла приземкувата, не вища за самi вазони, пляшка «Жальгiрiса». Поруч – маленькi чарки. А на стiнi над письмовим столом висiв портрет президента Адамкуса.
Старий перевiв погляд iз президента на трьох прикордонникiв. Похитав головою.
– Хто ж так кордон охороняе? – здивовано спитав вiн.
– Ми закриваемося, – сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офiцер i розвiв руками, показуючи, що бiльше вiн нiчого вдiяти не може.
– Кордон закриваете? – перепитав старий.
– Навпаки. Вiдчиняемо. А от прикордонний пункт бiльше не потрiбен, – сказав iнший прикордонник.
– І куди вас переводять?
– Кого куди, – зiтхнув третiй. – А я, вочевидь, поiду за нього, за кордон, – вiн кинув не дуже радiсний погляд у вiкно.
– Либонь, е ж такi краiни, в яких бракуе прикордонникiв, – задумливо промовив старий знову пiсля недовгоi паузи. – Але цi краiни або хворi, або великi… Або i те й iнше!
Роздiл 2. Хутiр Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
Дiд Йонас, зайшовши в будинок iз двома цеберками, повними чистого оксамитового снiгу, зупинився на гумовому килимку.
Свiтло коридорноi лампочки вiдсвiчувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених пiд стiною у вiльному напiвпорядку черевикiв i чобiткiв. З пари чоловiчих коричневих черевикiв стирчали все ще стисненi судомою морозу шнурiвки.
Опустив старий Йонас вiдра перед собою. Пiдняв мiтлу, що лежала тут же, бiля дверей, обмiв нею снiжок зi своiх чобiт i вiдразу ж перевзувся в сiрi фетровi капцi бiльшого, нiж треба, розмiру. У них можна було човгати пiдлогою, не пiдiймаючи ноги. І дiд Йонас, пiдхопивши цеберка зi снiгом, «прослизнув» коридором до перших дверей злiва, дерев’яних i безлiч разiв фарбованих у рiзний колiр, через що в усiх гостей цього затишного хутiрського будиночка з’являлося враження, що такi дверi мо
Сторінка 3
уть провадити тiльки в iнший, паралельний свiт. Якщо придивитися до них, то зшкрябана фарба в рiзних мiсцях видавала iхне червоне, бiле i навiть сине минуле. Хоча якось дiд зафарбував iх благородною зеленою фарбою, не яскравою, матовою. Все iнше в коридорi було «оновленим» на вимогу внучки Ренати, котра жила на власнiй половинi господи, за зовсiм звичайними, але також добротними, не фарбованими дерев’яними дверима праворуч у коридорi. За ii дверима дзвенiв смiх, чулися молодечi голоси.Дiд Йонас повернувся в коридор зi шваброю. Витер пiдлогу навкруги. Посмiхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вiтальнi Ренати зiбралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й ii саму. Зiбралися три пари. Отже, будуть мрiяти. Що вони там святкують?! До Нового року ще десять днiв! Могли б i зачекати.
* * *
– Нам потрiбен капелюх! Пiди попроси у дiда! – Вiтас втупився бешкетним i водночас вимогливим поглядом у Ренату.
– Вiн капелюхiв не носить! Ну гаразд!
Рената постукала в зеленi дверi.
– Дiду, можна? – гукнула вона i потягнула за ручку.
Зазирнула. Дiд Йонас сидiв у крiслi пiд вiкном. Над головою свiтилася лампочка торшера. На носi – окуляри в кiстянiй оправi дивного, майже бурштинового кольору. В руках – книга.
– Можна у тебе каструлю узяти?
– Бери! А що варити будеш?
– Майбуття, – пожартувала Рената i пройшла в його кухоньку, в якiй пательнi, каструлi й iншi емностi та пристосування для приготування iжi висiли, зачепленi за довгi та загнутi догори цвяхи, вбитi в колоди стiни рядами аж до самоi стелi. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате вiконце, яке абсолютно не було схоже на iншi вiкна в iхньому будинку.
Це вiконце трохи скидалося на середньовiчну бiйницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнiм бастiоном. Або ж розмiр вiкна свiдчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерiгати за трапезою?!
Рената зняла з цвяха велику каструлю i забрала до себе.
Дiд Йонас вiдклав книжку на широкий пiдлокiтник крiсла, пiднявся i собi зазирнув у кухню, де пiд вiконцем на дерев’янiй пiдлозi в двох вiдрах танув снiг.
Старий дивився на вже потемнiлий вiд домашнього тепла снiг, який готуеться стати водою, що потiм перетвориться на чай. Дивився i намагався вiдчути смак снiданку на своему язику. А язик «мовчав», як справжнiй, вiрний присязi солдат ворожоi армii, узятий у полон. Вiн не видавав навiть натяку на смак. Вiн, язик, i так був непридатним i щодо смаку iжi «пiдслiпуватим». Звiсно, це через старiсть. Нiчого вiд язика не добившись, Йонас пiдiйшов до вмивальника i все зрозумiв: вiн сьогоднi не снiдав! Адже якщо б снiдав, то обов’язково помив би за собою тарiлку i тепер вона сушилася б на залiзнiй решiтцi якраз на рiвнi його очей. А навiть якби й не помив, то лежала б вона, тарiлка, в раковинi умивальника!
– Дивно, а голоду немае! – прошепотiв старий.
Озирнувся на холодильник, перевiв погляд на кошик iз картоплею пiд мiцним дубовим столом. Погляд сам перестрибнув на вiденський стiлець, крихкий, тоненький, але який вже рокiв iз сiмдесят, а то i бiльше жив в iхньому будинку. Звiдки ж вiн узявся?!
Йонас присiв на нього, вперся лiктями в стiльницю.
І згадав, як на цьому стiльцi сидiв восени сорокового року минулого столiття радянський офiцер i виписував Йонасу, тодi ще пiдлiтку, якийсь папiр, за яким його мали вiдразу ж забрати в Червону армiю. А потiм цей офiцер випитував довго дорогу до Бiржая.[1 - Бiржай – мiстечко в литовськiй Аукштайтii.] І Йонас, насилу розумiючи росiйську, малював йому план стежки через лiс до битого шляху, який мав би вивести цього офiцера до iншоi дороги, що веде саме туди, куди йому було треба. А потiм стiлець зник. Мати затягла його на горище, щоб нiхто з чужих бiльше не сiдав за iхнiй старий стiл. Самi вони, коли сiдали iсти, приносили сюди двi дошки i клали iх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потiм ще кiлька разiв приходили до них сов’етськi, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогiсть така! Навiть сiсти нiде! – сказав якось один iз них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому ранiше пан жив!»
«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – вiдповiв тому офiцеровi батько Йонаса Вiтас. «Правильно зробили!» – схвалив офiцер i пiшов, так i не пояснивши мету свого вiзиту. А коли пiшов вiн, батько Йонаса Вiтас усмiхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дiзнався про це офiцер, може, i прогнав би Вiтаса разом iз дружиною i сином iз дому кудись на Сибiр. Але цього не сталося.
* * *
– Ну що, каструлю до бою! – з посмiшкою на веснянкуватому обличчi заявив рудий Андрюс i, обвiвши всiх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевiримо свою вдачу?
Чарки наповнилися напоем бурштинового кольору.
Рената роздала ручки й аркушi паперу, вирванi з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своему аркушi, згорнув його i кинув у каструлю.
– Ось тепер можна! – Андрюс акуратно взявся за нiжку своеi чарочки. –
Сторінка 4
а удачу!Присутнi за столом «торкнулися» один одного поглядами i пригубили тягучий, мiцний бальзам.
– Я перша! – заявила Інгрида i тут же витягнула з каструлi згорнутий папiрець. Поклала його бiля себе на стiл, не розгортаючи.
Потiм уже витягли по фанту i Клаудiюс, i Вiтас iз Ренатою, й Андрюс, i Барбора.
У вiтальнi раптово стало тихо. Тiльки годинник на стiнцi – жартiвливий, подарований Ренатi друзями шiсть рокiв тому на повнолiття, в якому стрiлки рухалися порожнiм циферблатом, а цифри, немов зiрвавшись зi своiх мiсць, «лежали» внизу купою одна на однiй, – тiльки цей годинник своiм цоканням не давав тишi нагоди стати абсолютною. Але й гостi, хоч i затамували подих, але довго так всидiти не могли, i тому мить кiмнатного затишшя була короткою, але вона встигла надати моменту хвилюючоi врочистостi.
Папiрцi зашелестiли. Хтось полегшено зiтхнув. Здаеться, Андрюс.
– Клас! – захоплено прошепотiла Барбора.
Рената обернулася до Вiтаса, який сидiв поруч, i, всмiхаючись, похитала грайливо головою.
– Це, – вона показала пальчиком на свiй розгорнутий фант, – твое мiсто! А мое – у тебе! Вiддай!
Решта зi смiхотливим подивом в очах дивилися, як Рената та Вiтас обмiнялися фантами.
– А ви що, рiзнi написали? – Барбора подалася вперед, намагаючись розгледiти, що ж там було написано на iхнiх фантах.
– Рiзнi, але вони поруч! – пояснила Рената. – Несуттево! Важливо, що удача нам усмiхнулася! Я навiть не вiрила!
– Це ж нiяка не миттева лотерея! – махнув рукою рудий Андрюс. – Ну й якби навiть я витягнув чужу мрiю?! Менi вона не потрiбна! Менi потрiбна своя! Я б ii повернув. В обмiн на мою, певна рiч!
– На нашу! – виправила його Барбора. – А вам, – вона зиркнула на Ренату та Вiтаса, – мабуть, ще зарано iхати! Рената хоче до Венецii, а вiн – у Рим! Ви ще не «синхронiзувалися», як ми, – дiвчина озирнулася на Андрюса.
Барбора взяла його фант, потiм свiй, пiдняла iх так, аби всiм було видно. На обох рiзними почерками було написане одне i те саме слово – «Париж».
– Побачити Париж i померти! – проспiвала грайливо Інгрида.
– Вмирати не обов’язково, – Барбора кинула на неi самовпевнений, трошки зарозумiлий погляд. – А ось приiхати, побачити i перемогти – це так! І клiмат там, до речi, набагато м’якший, нiж у вашiй улюбленiй Англii!
– А ми не до Англii, – миролюбно вiдповiв за свою подругу Клаудiюс. – Ми до Лондона! А в Лондонi погода залежить вiд того, скiльки у тебе на банкiвському рахунку грошей!
– Ой, гадаю, що наша гуска вже готова! – вигукнула Рената, справдi вчасно згадавши про залишену в духовцi страву. – Я миттю!
Вона вийшла в кухню. Вiдчинила дверцята духовоi шафи з трохи потемнiлого жаростiйкого скла, зазирнула всередину. Тепла, смачна, ароматна хвиля зупинила ii думки. І вже не думала Рената про Барбору, котра так любить встрявати в суперечки через дрiбницi. Не думала i про своi з Вiтасом суперечки про мету та сенс iхньоi уявноi мандрiвки. Та й не важливе мiсто, в яке хочеш потрапити! Важливо розумiти, що сама подорож – це i е життя. Та й подорож не закiнчуеться, коли потрапляеш в мiсто своеi мрii та стаеш його щасливим жителем!
Рената натягнула на руки грубi кухоннi рукавички, витягла з духовки деко з гусятницею, опустила його на плиту. Гуска була, без сумнiву, готова! На днi духовки стояв зачинений чавунний казанок iз ведераями.[2 - Ведераi – литовська нацiональна страва: круп’янi або картоплянi ковбаски з м’ясом.]
– Варто було б твого дiда до нас запросити! – запропонував Андрюс, дивлячись на апетитну запечену птицю.
– Звiсно, – закивала Рената, – обов’язково!
Чарки знову наповнилися бальзамом i стало iх тепер на одну бiльше – для дiда Йонаса.
У повiтря кiмнати, вже заповнене ароматом запеченоi гуски, влився новий теплий кминний аромат – ведераiв. І погляди друзiв одразу ж втупилися в чавунець iз картопляними ковбасками, що тiльки-но з’явився на столi.
Дiд Йонас, зайшовши, вiдразу ж сiв на вiльне мiсце. Витягнув своi окуляри з кишенi домашнього, мiшкуватого пiджака. Всадив на нiс i нахилився вперед, вирiшивши ретельнiше розгледiти головну страву вечерi.
– У когось день народження? – вiн обвiв друзiв онуки поглядом.
– Нi, дiду, – Рената усмiхнулася. – Якщо б ти дивився телевiзор, ти б…
– Я б став дурнем! – урвав онуку дiд Йонас. – А позаяк менi вже пiзно ставати дурнем, то краще вже продовжу книжки читати!
– Сьогоднi опiвночi Литва накриеться Шенгеном! – доброзичливо виголосив Клаудiюс, втупившись дiдовi прямо в його збiльшенi лiнзами в кiстянiй оправi очi.
– Чим?! – перепитав задумливо Йонас, кинувши погляд на стелю кiмнати.
– Безмежний простiр спiльноi Європи, – пояснив Клаудiюс. І тут же себе виправив: – Точнiше безкордонний.
– А-а. А я тут сховаюся, – спокiйно зронив дiд Йонас. – Мене не накрие. А ви – як хочете…
– Але вiдзначити ж це треба! – Вiтас пiдняв свою чарку.
Гуска виявилася набагато актуальнiшою за шенгенський простiр. Їi нiжний смак витягував iз присутнiх набагато бiльше слiв, загальнозрозумiлих i позитивних.
Сторінка 5
iд Йонас за столом вирiшив не затримуватися. З’iв шматок гусячого м’яса, похвалив онуку за розкiшну вечерю, попрощався та пiшов до себе, забувши пiд серветкою окуляри.Рiвно опiвночi друзi випили ще по чарцi – за початок новоi ери.
А ще через десять хвилин у вiтальню зазирнув дiд Йонас, вже в теплiй фланелевiй пiжамi синього колiру.
– Я тут окуляри забув, – сказав вiн. – А без них не засинаю…
– А ви що, в окулярах спите? – реготнув рудий Андрюс, уже трохи захмелiлий.
– Природно, – Йонас знайшов свою пропажу й опустив у кишеню пiжами. – У мене зiр слабкий. Без окулярiв навiть сон добре подивитися не можу – розпливаеться. А в окулярах – все видно, найменшi деталi! І чутно, до речi, набагато краще, коли вони на носi!
– Ну, вiн у тебе i дивак, – прошепотiв Андрюс, коли дверi за старим Йонасом зачинилися.
Рената стенула плечима.
– Старiсть прикрашае людину примхами, – видихнула вона легко i сама всмiхнулася власним словам.
– Старiсть прикрашае людину примхами?! – повторила Барбора. – Ха! Цiкаво! А якщо просто взяти й залишитися вродливою i в старостi? Тодi i примхи нiякi не потрiбнi!
– Намагатися залишитися вродливою в старостi – також примха! – приеднався до розмови Клаудiюс.
Барбора запрагнула було за звичкою вступити з ним у суперечку, але тут Вiтас став прибирати зi столу бруднi тарiлки. Рената взялася йому допомагати. Інгрида схопилася, взяла в руки тарiль iз залишками печеноi гуски. Барбора тiльки кинула на Клаудiюса колючий погляд i собi стала збирати виделки та ножi.
«Ну чому Інгридi так не пощастило?» – подумала вона ехидно, заносячи виделки та ножi на кухню.
Роздiл 3. Шештокай
За двi хвилини до пiвночi на робочому столi пiд портретом президента Адамкуса задзеленчав телефон.
Старший за рангом офiцер прикордонноi служби зняв трубку, назвався. Вислухав спiврозмовника, мабуть, ще старшого за чином, стоячи та шанобливо, а потiм якось зовсiм спокiйно та розслаблено зiтхнув i вимовив:
– Gerai![3 - Гаразд! (Лит.)]
– Наказано пiдняти шлагбаум, – сумно промовив вiн i кинув задумливий i трохи скептичний погляд на фотографiчного Адамкуса.
І старий, i двое iнших прикордонникiв також пересунули погляди на портрет президента.
А старший за рангом уже дивився на монiтор комп’ютера, де шiсть квадратiв видавали зображення з камер спостереження. Чорно-бiла хуртовина робила всi квадрати однаковими. Тiльки на одному з них зрiдка проривалася краще освiтлена картинка з прикордонним шлагбаумом.
Офiцер, прикипiвши поглядом саме до цього зображення, потягнувся рукою до установки дистанцiйного керування та натиснув велику, розмiром iз кришечку вiд пивноi пляшки, зелену кнопку. Однак на монiторi нiчого не сталося. Ще раз натиснув. Вилаявся.
– Гайда пiдiймати! – скомандував вiн iншим, вставши з-за столу.
Густий снiг нового дня, що валив iз неба, трохи вiдступив вiд дверей, якi розчахнулися.
– Ого, як мете! – вирвалося в одного з тих, хто вийшов на порiг.
Скрипнули схiдцi пiд ногами. Трое прикордонникiв i старий наблизилися до шлагбауму. Старший за чином нахилився до шлагбаумноi тумби, вiдчинив дверцята механiчного блоку. Розблокувавши механiзм, покликав колег, i вони втрьох вручну пiдняли довгу смугасту стрiлу.
– Дякую! – сказав iм старий i пiшов по бiльше не перекритiй шлагбаумом дорозi.
– У вас хоч паспорт е? – гукнув його один iз прикордонникiв.
– Є, – озирнувся той на ходу, – звичайно е!
– А звати вас як?
– Кукутiс! – вiдповiв старий.
– Це iм’я чи прiзвище?
– І те й iнше! – гукнув Кукутiс i перейшов межу видимостi. Простiр вiд шлагбаума, що збiльшувався з кожним його кроком, i далi заметiль заповнювала живим снiгом.
Прикордонники квапливо повернулися в службовий будиночок, позбавлений майбутнього.
– Занотуй, – скомандував старший прикордонник своему колезi. – Першим без пред’явлення документiв кордон перейшов Кукутiс Кукутiс! І як йому тiльки живеться з таким iм’ям?!
Колега, всмiхнувшись, кивнув, i погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на пiдвiконнi.
– Паспорт! – глузливо шепотiв сам собi старий Кукутiс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроцi свою негнучку праву ногу. – У мене iх шiсть штук, цих паспортiв! І всi вони – моi!!!
Роздiл 4. Вiльнюс
Кав’ярня на Нiмецькiй явно нудьгувала за вiдвiдувачами. Тiльки Барбора та парочка лiтнiх туристiв, котрi сiли за столик бiля вiкна, щоб випити кави i дивитися на таке неспiшне зимове життя. І бiльше нiкого!
Барбора з цiкавiстю спостерiгала за жiночкою, з рум’яного обличчя якоi вiк уже давно стер молодiсть. Їi синя дублянка i «дута» чорна куртка ii супутника, чоловiка з молодечою спортивною фiгурою й утомленими очима, висiли поруч на одноногому дерев’яному вiшаку. Жiнка пила каву в рукавичках, у синiх шкiряних рукавичках, явно куплених пiд колiр дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як пiалу, в долонях, складених човником. Тримала в повiтрi перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.
А по Нiмецькiй вулицi проiжджали
Сторінка 6
ашини, проходили люди.– Даруй, Барбi, спiзнився! – Чоловiк рокiв сорока повiсив на спинку сусiднього крiсла шкiряну куртку i сам опустився поруч. – Я звик, що ти запiзнюешся! Гадав, що все одно прийду першим!..
– Уже не прийдеш, Борисе, – обернулася до нього Барбора, вiдвернувшись вiд дами в синiх рукавичках та ii супутника.
– А що, ти вирiшила стати пунктуальною?
Барбора не вiдповiла.
– Коньячку для зiгрiву? – спитав Борис.
Дiвчина заперечно похитала головою.
– Ти чого? – здивувався чоловiк. – Вирiшила зрадити своi звички?
Барбора кивнула.
– Так. І не тiльки звички.
– А кого ще? – грайливо поцiкавився парубок.
– Всiх. І тебе також.
Вираз обличчя Бориса змiнився. Погляд став холодним.
– Може, поясниш? – неголосно, але наполегливо зажадав вiн.
– А що тут пояснювати?! – Барбора зазирнула в його сiрi очi. – Це ти не змiнюешся! Все такий же! Сiм’я – робота – фiтнес-клуб i молода коханка. Але хтось же мае змiнюватися, щоб життя минало правильно та цiкаво. Ось я i вирiшила змiнитися. І життя свое змiнити. Сподiваюся, на краще! До речi, я вирiшила замiж вийти.
– Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! – зневажливо засипав ii запитаннями Борис, зовсiм не здивувавшись почутiй новинi.
– Ага, за нього! Ми через тиждень iдемо до Парижа.
– Новий рiк святкувати?
– Нi, в нове життя.
– То ти що, останнiм часом одночасно i з ним, i зi мною?!..
– Ти менi, до речi, колись також Париж обiцяв…
– Не все вiдразу…
– І не всiм одразу! – захихотiла Барбора. – З дружиною ж ти нещодавно туди злiтав? І ваше подвiйне селфi на Ейфелевiй я у тебе на сторiнцi в фейсбуцi лайкнула. Ти помiтив? А вiн, мiй рудий клоун, без усiляких обiцянок заробив грошi i купив два квитки на автобус.
– Автобусом у Париж?! – Губи Бориса розпливлися в ехиднiй усмiшцi.
Барбора помiтила на бульварi якийсь дивний рух. Вiдволiклася вiд спiврозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобiльник i немов забула про Бориса.
– Андрюсе, привiт! Я тебе бачу, тiльки не знаю, в якiй ти пляшцi? – звеселiлим голосом заговорили вона в телефон.
Борис ошелешено дивився на дiвчину.
– Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тiльки вас п’ятеро! Ану зупинись!
Одна червона «пляшка» спинилася на бульварi i крутонулася навколо своеi осi, розмахуючи руками врiзнобiч. Іншi чотири пiшли далi.
– Тепер зрозумiло! Спасибi! Цiлую! До вечора!
Барбора сховала мобiльник назад у торбинку.
Борис доволi голосно зiтхнув, немов захотiв привернути до себе ii увагу.
Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд i знову втупилася на бульвар. Рекламна процесiя кока-коли вже зникла. Іншi пiшоходи яскравiстю барви одягу не видiлялися.
– І ти думаеш, що ось цим вiн зможе вам заробити на життя в Парижi?! – Борис пiднявся, одягнув шкiряну куртку. – Буде зле – телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тiльки тобi!..
Борис рiзкою ходою вийшов iз кав’ярнi i, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вiкон, за якими пила каву лiтня парочка iноземцiв i Барбора.
– Ще щось бажаете? – спитав офiцiант.
– Нi, – видихнула дiвчина i пiднялася з-за столика.
Роздiл 5. Лондон
Однокласник Клаудiюса Марюс зустрiв iх прямо на платформi автовокзалу «Вiкторiя». Поки Інгрида роззиралася, Марюс допомiг Клаудiюсу закинути рюкзак на плечi, а потiм закинув собi на спину i рюкзак Інгриди. Так що першi кроки по лондонськiй землi далися iй особливо легко.
– На квартирi нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидiти в кафе, – повiдомив Марюс.
– Так давайте речi в камерi схову залишимо! – запропонувала Інгрида i кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.
– По три фунти за мiсце, – сказав Марюс i заперечно похитав головою. – Краще цi фунти в кафе проiсти!
– Та в нас е п’ятсот фунтiв, – похвалилася дiвчина, все ще розглядаючи небо над Лондоном i думаючи, що не так уже воно й вiдрiзняеться вiд зимового литовського неба.
– На двох? І все?! – здивувався Марюс. І тут же вирiшив змiнити тему, зауваживши в очах Інгриди неспокiй. – Ходiмо! Тут поруч е одна симпатична кав’ярня з майже литовськими цiнами!
І Марюс повiв прибульцiв за собою по Воксгол-роуд. Хвилин через десять вони звернули на бiчну вуличку i побачили цiлий ряд маленьких крамничок.
Присiли в дальньому та темному кутку iталiйськоi тратторii, не обтяженоi дизайном та особливими меблями. На стiнцi висiло меню з перелiком десятка видiв пiци. Праворуч вiд бару – холодильник зi скляними дверима, в ньому – пляшки з колою та фантою.
– Я пригощаю, – оголосив Марюс.
Двi пiци на трьох i пляшка коли з трьома склянками. Легкий столик iз червоного пластику похитувався на нерiвнiй пiдлозi, покритiй коричневою керамiчною плиткою. Інгрида згорнула вже не потрiбний автобусний квиток i пiдсунула пiд одну з нiжок стола.
Клаудiюс нахилився до наплiчника Інгриди, витягнув звiдти пляшку бальзаму «Три дев’ятки»
Сторінка 7
По-змовницьки зиркнув на Марюса. Той кивнув.Клаудiюс розлив по третинi склянки та сховав назад.
– Тут загалом класно, – «Три дев’ятки» розслабили Марюса, i його обличчя немов округлилося через посмiшку. – Головне – знайти роботу. А далi: калькулятор у руки й усе можна прорахувати. Можна i на три фунти в день харчуватися, можна на п’ять. Якщо велосипед купувати, то краще вживаний i поганий на вигляд, щоб не вкрали. Зате економiя величезна.
– А ти сам де влаштувався? – жуючи шматок пiци, поцiкавився Клаудiюс.
– Я зараз одного серба пiдмiняю на заправцi. Ночами. Вiн на батькiвщину поiхав, а менi за нiч по тридцять фунтiв платять. Чистими. Господар заправки – араб. Нормальний чолов’яга. З ним жодних проблем.
– Тридцять фунтiв за нiч? – задумливо повторила Інгрида. – Це непогано…
Квартирка, в яку Марюс привiв друзiв, мiстилася в пiдвальному поверсi вузького чотириповерхового таунгауза за два квартали вiд метро «Іслiнгтон». На вiконцi – решiтка з товстоi арматури.
Дверi вiдчинила коротко обстрижена молода жiнка в джинсах i довгому светрi синього кольору. Побачила Марюса, кивнула i пропустила гостей усередину. Вiдразу ж провела Інгриду та Клаудiюса в маленьку кiмнатку з полуторним лiжком i вiконцем.
– Тут можете розташовуватися, – сказала вона. – Марюс вам усе розповiв?
Інгрида, опустивши рюкзак бiля лiжка, обернулася на лондонського однокласника Клаудiюса, який зупинився в дверях.
– Нi, Таню, ще не встиг. Зараз усе розповiм.
– Ходiмо на кухню, там затишнiше!
Таня завела iх на маленьку кухню зi старою газовою плитою, умивальником, холодильником i квадратним столиком, за яким ледь могли б розмiститися четверо. Однак цього разу iм це вдалося.
Насамперед Таня увiмкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сiли на табуретки.
– За тиждень сто двадцять фунтiв, – сказала вона доброзичливо. – Тiльки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще двi пари живуть, i вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користуеться кухнею. Влаштовуе?
Інгрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудiюс також глипнув запитально на однокласника.
– Це найнормальнiшi умови, – сказав той неголосно. – Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самi вирiшите: залишатися чи щось iнше шукати! Але дешевше в Лондонi нiчого не знайдете! Ще спасибi Танi скажете, – вiн глянув на господиню з удячнiстю.
Клаудiюс також дивився на неi, на ii волосся, по якому неможливо було визначити його натуральний колiр. Свiтло на кухню потрапляло з вiкна, але позаяк вiкно виходило на вузький бетонний колодязь i на залiзну драбину, що спускалася з рiвня вулицi до вхiдних дверей, то i розгледiти саме примiщення в його подробицях без увiмкненоi пiд стелею лампочки нiхто б не змiг. Ось i волосся Танi здавалося Клаудiюсу то червоним, то темним, то русявим, i не мiг вiн збагнути: чи це гра його зору, ослабленого пiвмороком кухнi, чи ж справдi дiвчина так часто мiняла колiр свого волосся, що воно стало пiстрявим i вiдмовилося «слухатися» новоi фарби.
– Гаразд, – видихнула Інгрида.
– Ви, будь ласка, зараз заплатiть, i я вам дам ключi, – наполегливо мовила Таня.
Отримавши грошi, вона пiднялася до чайника, що закипiв на холодильнику.
– Тiльки ви iх не загубiть! – Кiльце з чотирма ключами, дзенькнувши, опустилося на стiл. – І нiкому не вiдчиняйте! В усiх, хто тут живе, е своi ключi!
Інгрида кивнула.
Танi зателефонували на мобiльний, i вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися ii.
– Ось бачите, навiть без застави, – сказав вiн iз гордiстю.
– А вона господиня? Вона що, росiянка? – зацiкавився Клаудiюс.
– Нi, господарi – араби, вони десь за кордоном, у Туреччинi. А вона у них орендуе та перездае. Інодi i сама тут ночуе.
– Де ночуе? – здивувалася Інгрида. – Тут же всього три кiмнати, й усi вони зайнятi!
– Не знаю, може, на кухнi. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!
Через пiвгодини повернулася Таня.
– Пощастило вам, – сказала. – Тут ще одна пара хотiла вашу кiмнату винайняти. Але я iх в iншому мiсцi поселила. У знайомих.
Роздiл 6. Дорога на Августiв.[4 - Августiв – мiсто в пiвнiчно-схiднiй Польщi, на рiчцi Нетта.] Пiдляське воеводство
Скiльки там тiеi Європи?! Вiн ii вже пройшов iз кiнця в кiнець десятки разiв! І до своеi дерев’яноi ноги, i з нею. Найбiльше йому подобалася колись Пруссiя, Схiдна Пруссiя. Вона була майже рiдною, як двоюрiдна сестра. Знав ii якщо не з народження, то вже явно з молодих рокiв i до того дивного моменту, коли вона розчинилася в iсторii. Цей момент тривав достатньо довго, кiлька рокiв Кукутiса не вiдпускало вiдчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеноi капусти та гороху. У великому казанi, що висить на гаку над багаттям. Запах цiеi зупи наздоганяв Кукутiса то на однiй дорозi, то на iншiй. А той единий раз, коли вiн потрапив у Кенiгсберг, ноги занесли його в самiсiньке черево Схiдноi Пруссii – ресторан «Блутгерiхт» у погребi королiвського замку. І вiн, напившись пива i наiвшись перцевих клопсiв,[5 - Кенiгберзькi клопси – м’ясн
Сторінка 8
страва нiмецькоi кухнi, що складаеться з кiлькох котлет, политих каперсовим соусом.] нiяк не мiг i не хотiв iти звiдтiля. Сидiв i все милувався люстрами та пiдвiшеними вiтрильниками, i торцями великих бочок iз родинними гербами схiдно-прусських баронiв i зображеннями iхнiх замкiв. І пiшов тiльки, коли над ним у стiйцi фельдфебеля завмер насуплений i вусатий офiцiант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung».[6 - Час (нiм.). Порядок (нiм.).] І тодi, розумiючи, де вiн перебувае й як тут ставляться до коротких слiв, Кукутiс устав i насилу пiднявся крутими схiдцями з пiдвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Схiдноi Пруссii. Минали роки, i вiн знову i знову заходив у прусськi села та мiстечка, бачив iх, чув iх, хапав носом запахи iхнiх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змiнилося. Вони зникли. Звiялися пруссаки, немов в один момент зiбрали своi манатки та запахи i пiшли. Ось так жили собi столiттями, зустрiчалися на шляху, всмiхалися своiми особливими дрiбними посмiшками. Першими i голоснiше за всiх на всю Європу вiдсвяткували винахiд барона Карла Фрiдрiха Крiстiана Людвiга Драйз фон Зауерброна – механiчну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрiбненням ножами м’яса для клопсiв, здрастуй, нове, комфортне життя! Але нi, недовго вони радiли появi механiчноi м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стiйцi фельдфебеля, насуплений i вусатий або навпаки – хитро усмiхаючись, безвусий. Встав i сказав: «Es ist Zeit».І вони пропали. Зникли безвiсти. Коли Кукутiс уперше задумався про це, проходячи через колишнi прусськi землi, i спитав у зустрiчного поляка, куди подiлися прусси, той вiдповiв: «Їх убили литовцi!» Поляк, мабуть, литовцiв не любив i в Кукутiсi також литовця визнав. Тому так i сказав. А Кукутiс спочатку повiрив. Вiн згадав, що йому казали про пруссiв литовськi селяни. А торочили вони, що прусси не вмiють любити i тому в них майже не бувае дiтей. І справдi, жодного разу ранiше, проходячи через прусськi села та мiстечка, вiн не бачив дiтей, не чув дитячих голосiв i смiху. «Вимерли?» – перепитав вiн. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозумiло, чому й сама Пруссiя зникла. Розтягнули ii по шматках поляки та росiяни. Ну, литовцям також шматочок дiстався – Мемельланд, але вiн i так був литовським. Хоча до литовцiв був вiн i шведським, i тевтонським, i лiвонським. Однак коли Мемельланд став литовським i повернув собi назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссiв. Нiмцi були, поляки були, навiть цi дивнi мемельландери, котрi розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссiв не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссiв литовцi вбили. Історiя ж свiдчить, що якщо один народ убивае iншого, то земля убитого народу вiдразу ж переходить до народу-вбивцi, але й недобитi залишки вбитого народу продовжують собi тихенько жити на околицях. Але ж немае на околицях Литви жодних пруссiв. І землi у Литви бiльше не стало.
Їi як було мало, так i залишилося мало. Хоча в старi часи, багато столiть тому, Велике князiвство Литовське було найбiльшим панством Європи, в яке, до речi, й усi прусськi землi входили. І було тодi Європi в цьому князiвствi затишно. І полякам, i пруссам, i тим малим народам, якi ще не вигадали, як себе називати.
За спиною Кукутiса несподiвано зафиркав кiнь, це вiдвернуло його вiд пiших роздумiв, i ступив вiн злякано вбiк, поступаючись тваринi дорогою.
– Пру! – гукнув до коняки чолов’яга i потягнув вiжки на себе, вiдхилившись назад. Вiдсахнулися вiд його розкритого рота снiжинки, що летiли вниз.
– Siadaj![7 - Сiдай (пол.).] – Чоловiк заклично вказав Кукутiсу рукою на вiз.
Старий пiдiйшов, незграбно пiдстрибнув, вiдштовхнувшись здоровою ногою i вiдвiвши трохи вбiк дерев’яну. Сiв боком, обернувся до вiзника, кивнув на подяку.
Вiзник стьобнув рябу коняку коротким батогом, i вiз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собi насторожило Кукутiса. Вже зустрiчалися йому в життi безгучнi вози, що везли пiдiбраних випадкових попутникiв у вiчнiсть, з якоi немае вороття. Траплялися 1918-го, коли вiйни вже майже не було, але не було й iжi. І тодi села вибирали вiзника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипiли, i вiдправляли на найближчу путь, аби вiзник пiдiбрав якогось мандрiвника молоденького, вбив, голову вiдрiзав i викинув, а тiло в село на iжу привiз. Тiло без голови й обробляти легше. Голова ж вiдволiкае, змушуе вдивлятися, замислюватися: звiдки людина прийшла, якого роду, якого кольору очi?
Кукутiс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетiв з воза на вибоiнi. Однак встиг помiтити, що колеса пiд возом були вiд автомашини.
Небо попереду свiтлiшало. Снiговi хмари вичерпалися, весь свiй запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снiгом, але вiн на нiй не затримувався, раз по раз оголював гострi, вичавленi ще восени iншими колесами краi колii, замороженi зимовим повiтрям.
– Тобi куди треба? – спитав, не обертаючись, вiзник.
– Прямо, –
Сторінка 9
iдповiв Кукутiс. – У Париж.Вiзник озирнувся. На губах з’явилася посмiшка.
– Це ж далеко, за Варшавою! А навiщо тобi туди?
– На похорон.
– Спiзнишся!
– Нi. Вiн ще не вмер.
– Хто?
– Покiйник. Небiжчик ще живий…
Вiзник стенув плечима й обернув свiй погляд на рябого коника, що тягнув вiз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, i той побiг швидше, через що i вiз затрясло веселiше на мерзлому грунтi, i Кукутiса кiлька разiв пiдкинуло, та так, що вiн мало спиною на солому не беркицьнувся.
«Хоче, щоб я не спiзнився?!» – подумав про вiзника Кукутiс, сильнiше вхопившись руками за бiк воза, на якому сидiв.
Роздiл 7. Париж
Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо. Вiдразу ж навпроти кав’ярнi, перед якою смаглявий магрибинець пiдмiтав вулицю. Водiй увiмкнув свiтло в салонi, та злежала за нiч маса пасажирiв заворушилася, стала розпадатися на людськi одиницi, що лиш прокидалися.
Андрюс розплющив очi. Кинув погляд на Барбору. Та ще дивилася сни. Будити ii не хотiлося. Хоча мрiя дiвчини – прокинутися в Парижi – тепер була за кiлька миттевостей вiд реальностi. Й усе ж Андрюс тягнув цi митi, розтягував iх на секунди та десятки секунд, бачачи, як неспiшно i, слава богу, неголосно, пiдiймалися зi своiх мiсць iншi пасажири.
Вiн озирнувся, намагаючись побачити кiлька знайомих облич, тих, хто сiдав разом iз ними у Вiльнюсi в цей автобус. Але, дивна рiч, пасажири виходили та входили дорогою в рiзних мiстах Польщi та Нiмеччини. І, мабуть, iз литовцiв, котрi сiли в автобус у Вiльнюсi, тiльки вони удвох iз Барборою й доiхали до Парижа. Решта зiйшли ранiше, а iхнi мiсця зайняли поляки, словаки та нiмцi. Тепер вони стояли пiд автобусом i чекали на своi наплiчники та саквояжi, захованi в багажному вiдсiку. А водiй не поспiшав. Вiн усе ще сидiв за кермом, споглядаючи в дзеркало на салон, i намагався додзвонитися комусь по мобiльному.
– Доброго ранку, – прошепотiв Андрюс у вушко Барборi.
І та розплющила повiки.
– Париж тебе вiтае! – сказав вiн iй i показав поглядом за вiкно автобуса.
А за вiкном у цей час повзли вгору по вiтринi кав’ярнi захиснi залiзнi жалюзi. Всерединi вже горiло свiтло, i в мiру пiдняття цих жалюзi вулиця пiд вiтриною ставала все свiтлiшою та свiтлiшою.
– Для нас вiдкрили кав’ярню! – прошепотiв Андрюс. – Гайда?
Вона кивнула.
Забравши два наплiчники, мандрiвники зайшли всередину. Забилися в затишний закуток.
Магрибинець, що тепер стояв за барною стiйкою, запитально зиркав на Андрюса.
– Кава i круасан. Два! – замовив юнак.
Магрибинець кивнув i вийшов iз кав’ярнi. Вони залишилися самi, провiвши його здивованим поглядом.
– Куди це вiн? – здивувався Андрюс.
– Яка рiзниця! Зате ми прокинулися в Парижi, – промовила Барбора. – І тепер будемо тут прокидатися завжди!
Магрибинець повернувся з паперовим пакетом у руцi. Пакет ледь помiтно парував. Бармен висипав на тацю на барнiй стiйцi гарячi круасани. І пiдiйшов до блискучоi нiкельованоi кавоварки.
Автобус, що привiз iх у Париж, повiльно рушив iз мiсця i поiхав, вiдкривши для Андрюса та Барбори протилежний бiк вулицi. Там уже свiтилися вiтрини булочноi та маленькоi продуктовоi крамнички.
Бармен подав каву та круасани.
– Мерсi! – подякував йому Андрюс.
Бармен вiдповiв довгою та незрозумiлою фразою.
Андрюс i Барбора перезирнулися.
– Як гадаеш, що вiн сказав? – спитала дiвчина.
– Мабуть, що у мене дуже гарна супутниця.
– Нi, вiн же до мене звертався, – не погодилася Барбора. – Гаразд, треба буде вчити французьку! Чому ми з тобою ранiше цього не зробили?
– У нас було мало часу, – Андрюс ковтнув кави. – А коли вiн був, займалися коханням, а не французькою…
– Ну, тепер треба буде займатися французькою. А кохання може й зачекати!..
– З якого це дива? – жартома обурився Андрюс.
Роздiл 8. Анiкщяй
Мiстечко здалося Ренатi цього разу навiть меншим, нiж зазвичай. Немов вiд морозу зiщулилося. Свiй маленький, майже iграшковий «фiат» вона залишила бiля цукернi.
Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стримiють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в iхньому маленькому Анiкщяi збудувати найвищий костел у Литвi? Чому в Анiкщяi? Але спитати вже нема в кого, всi, хто загадав i збудував, давно янголи i давно там, на небi!
Рената перенесла погляд зi шпилiв башточок костелу на веселе, не затьмарене нi хмарами, нi снiговими хмарами зимове небо.
І тут радiсний спокiй порушив дзвiнок мобiльника.
– Вiтаю! – пролунав бадьорий голос Вiтаса, немов вiн тiльки-но вистрибнув з-пiд холодного душу. – Даруй, я сьогоднi не приiду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачiв на квартиру! Ти вже речi зiбрала?
– Нi, не зiбрала.
– А з дiдом побалакала?
– Увечерi побалакаю.
– Ти чимось заклопотана?
– Так, – зiзналася Рената. – Менi не дуже й хочеться iхати!
– Але ми ж вирiшили! – вигукнув Вiтас. – Твоя машина, мiй бензин
Сторінка 10
наше майбутне!– Гарно, – спокiйно вiдреагувала на пишномовнiсть Вiтаса Рената. – Ти б мiг стати спiчрайтером у президента!
– Може, й буду! Тiльки не у нашого! Вранцi зателефоную, а завтра до вечора приiду. О’кей?
Потiм у маленькiй затишнiй кав’ярнi на вулицi Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила i дивилася у вiкно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляе будинками, не визнае прямих лiнiй i прямих кутiв, таку типову для маленького мiстечка Анiкщяй, бiля якого вона виросла пiд наглядом дiдуся Йонаса та бабусi Северюте. Згадала себе шестирiчною. Тодi дiдусь був молодший i не такий замислений, як зараз. Тодi у нього був кiнь i вiзок, на якому вiн iздив у мiсто. Тодi вiн був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а вiн хитро посмiхався. Й iнодi робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселi, яку сама i наводила. Через цю чистоту дiд Йонас улiтку залишав черевики на порозi та заходив у господу в шкарпетках або босонiж. Бабуся якось вирiшила, що Рената любить пирiжки з яблуками i пекла iх щотижня в суботу. Пирiжки були смачнi, але дiдовi вони подобалися бiльше, нiж Ренатi. І вiн намагався з’iсти iх бiльше, нiж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкiсть, витягнувши гарячi пирiжки та закликавши Ренату на кухню, не вiдходила вiд столу, поки внучка не з’iсть стiльки, скiльки може. І тiльки пiсля того, як дитина вимовляла жалiбним голосом: «Бiльше не можу!», тiльки тодi Северюте кликала дiда, але наодинцi з рештою пирiжкiв його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срiбну чарочку. Адже колись вона вирiшила, що дiд Йонас любить наливку, i стала робити ii з вишень, слив i малини. І дiд Йонас справдi полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як ii ж пирiжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодноi, з льоху, наливки теплий пирiжок – бiльшого задоволення для Йонаса й не iснувало.
А коли Северюте не повернулася з лiкарнi, все в iхньому життi з дiдом змiнилося. Час пирiжкiв iз яблуками минув i бiльше не повертався. Щоправда, в погребi ще стояло кiлька бутлiв iз наливками, i дiд щовечора навiдувався туди зi скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срiбна чарочка кудись згинула, i скiльки не намагався дiд Йонас, а знайти ii так i не змiг. У льох вiн вiднiс стiлець, щоб не пiдiймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собi скляночку, посидить, помiркуе.
Якось Рената перелякалася, коли раптом помiтила, що час наближався до пiвночi, а дiда ще вдома немае. У льох вiн пiшов близько сьомоi! Тринадцятирiчна на той момент дiвчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дiдусь помер, i вiд жаху ввiмкнула по всьому будинку свiтло та забилася в закуток кухнi. Але потiм раптом подумала, що вiн мiг впасти зi сходiв i вдаритися або зламати ногу. І так лежить i чекае, коли ж онучка прийде йому на допомогу!
Нелегко було Ренатi змусити себе здiйнятися на ноги, але, врештi-решт, озброiвшись лiхтариком i взувши гумовi чоботи, вона таки вийшла з оселi. На порозi зупинилася i прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: iхнiй пес Барсас визирнув iз будки.
«Якщо не гавкае, отже, чужих немае!» – подумала Рената i пiшла смiливiше до льоху, пiдсвiчуючи собi шлях.
Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кiмнату з полицями обабiч стiн i нiшею для картоплi й iнших овочiв у кiнцi примiщення.
Дiд сидiв на стiльцi прямо пiд палаючоi лампочкою спиною до Ренати. Сидiв нерухомо, через що дiвчинка подумала, що вiн мертвий. Затамувавши подих, вона обiйшла його i присiла перед Йонасом навпочiпки, вдивляючись в опущене обличчя.
– Дiду, ти помер? – спитала переляканим голосом.
Голова Йонаса сiпнулася, пiдвелася. Вiн розплющив очi i тут же з його руки випала на пiдлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердiй, затоптанiй до блиску пiдлозi.
– Що? – вирвалося у дiда Йонаса.
– Ти не помер? – прошепотiла внучка.
– Я не помер, – захитав головою дiд. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!
Вона взяла його за руку i повела до сходiв.
Дiд потiм ще кiлька разiв вибачався.
Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиноi наливки i так йому сумно стало, немов знову i цього разу вже, певно, назавжди попрощався зi своею Северюте. Вирiшив сидiти в льосi, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замiсть смертi прийшов сон, а потiм прийшла й онучка, перелякана та блiда.
– А у вас е пирiжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офiцiантки, Рената.
– Є з журавлиною та чорницею, – вiдповiла бiлява дiвчина-офiцiантка. – Будете брати?
Рената заперечно похитала головою.
Миготiв по обидва боки дороги зимовий лiс. Високi сосни стояли, впершись кронами в небо, й iхнi стовбури здавалися напруженими струнами величезноi арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!
Поруч на пасажирському сидiннi – пакет iз продуктами з супермаркету. На пiдлозi пiд сидiнням – ще один. Запас на двi кухнi.
Звернула з
Сторінка 11
сфальту на мерзлу вкочену гравiйку. Тут уже маленький червоний «фiат» зменшив швидкiсть. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Снiг перед його ворiтьми i хвiрткою лежав незайманий. Нiхто пiсля того, як вiн випав, до давно померлих не навiдувався.Далi два новi дерев’янi будинки, збудованi на мiсцi старих хутiрських. На тому ж фундаментi. Так тут заведено. Потiм лiсок i ще один хутiр, тiльки той уже сучаснiший, цiла ферма! Там i корiвник, i свинарник, i два трактори.
Мерзла укочена бiчна дорiжка з гравiю повернула до цiеi ферми, а Рената поiхала далi. По ii особистiй дорiжцi, по колiях, витиснених у снiгу, що осiв пiд колесами ii маленькоi машинки. Ще п’ять кiлометрiв, i вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в дiда Йонаса. Їхнiх двох «домiв» пiд одним дахом. Просто один дивиться вiкнами на пiвнiч, а другий – на пiвдень.
Пес Барсас вискочив iз будки i заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фiат» спинився бiля комори.
Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила бiля зелених фарбованих-перефарбованих дверей дiда. Другий занесла до себе.
«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати i дiда покликати!» – вирiшила вона.
Повернулася в коридор, постукала в зеленi дверi, штовхнула iх. Тi вiдчинилися.
– О! Приiхала! – зрадiв Йонас. – Якi в свiтi е новини?
– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив ii про це дiдусь.
– Нi, навiщо менi газети! Що там у мiстi? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?
– Нi, – на ходу вiдповiла Рената. Занесла пакет iз iжею на кухню, розклала покупки на столi. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку бiля плити.
– Все по-старому. Нiчого нового! Згадувала там бабусинi пирiжки з яблуками…
– Так, – дiд кивнув. – Пирiжки… Завези мене якось туди, в мiсто. Давненько не був.
– Звiсно! Ти сьогоднi ввечерi у мене повечеряеш?
– О! А я думав тебе до себе кликати! – зiзнався дiд.
– Ну тодi давай я вечерю приготую, а iсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.
– Тобi треба в полiтику йти, – посмiхнувся дiд. – Згоден. А що приготуеш?
– Ще не знаю, але спробую щось смачне! – пообiцяла Рената.
Повернулася до себе.
Задумалася про Вiтаса. Згадала нещодавню «Шенгенську нiч», згадала гостей i веселу атмосферу очiкування вiд опiвночi дива. Інгрида та Клаудiюс уже в Лондонi, Барбора й Андрюс – у Парижi. Вiтас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захватi. У них все чудово!
Може, якби Вiтас принiс iй квитки на потяг чи на лiтак i стояв би над нею, поки дiвчина не збере речi, тодi б i вони вже були зараз десь в Італii. Але Вiтас – практичний, вiн усе ж ветеринар. Вирiшив, що вони поiдуть ii автiвкою. А iхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навiть не це головне! Навiщо? Що робити iм, литовцям, в Італii? Подивитися на Рим i Венецiю? Авжеж. А потiм?
Уся ця iсторiя з «Шенгенською нiччю» зараз здавалася Ренатi продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всi й познайомилися наприкiнцi серпня. Драйв, який захопив iх у вир музики та спiлкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опiр. Та й не було причини чинити опiр. А потiм жартiвливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радiстю взяли участь i пiсля цього, як пiсля справжнього одруження, влаштували в окремому наметi потрiйне весiлля без гостей. Кожен був одночасно i нареченим, i гостем на весiллi своiх друзiв. А потiм, коли прощалися, домовилися вiдсвяткувати разом «Шенгенську нiч». Ця iдея, здаеться, спала на гадку Барборi. Вiтас зрадiв, але сказав, що у нього в Каунасi не можна: занадто маленьке помешкання, хоч i свое власне – подарунок вiд батькiв на честь закiнчення ветеринарноi академii. До Інгриди, яка живе в Пренаi, далеченько. Клаудiюс та Андрюс своiм мовчанням дали зрозумiти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тiльки у Ренати виявилося достатньо мiсця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторi Пiенагалiс, на цьому литовському хуторi, на своiй землi, вкритiй снiгом. І iздила вона в Анiкщяй двiчi, зустрiчаючи з автобуса друзiв i вiдвозячи iх у будинок. А наступного дня пiсля «шенгенськоi забави», коли всi вiдiспалися та пообiдали, вiдвезла iх назад на Анiкщяйський автовокзал. Вiдвезла за один раз, здивувавшись, що в ii маленькому «фiатi» на задньому сидiннi вмiстилося аж четверо пасажирiв! А вони не тiльки вмiстилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже iх назва хутора розсмiшила. Пiенагалiс – корiння молока. «У тебе ж жодноi корови!» – реготав Клаудiюс. «А яке в молока може бути корiння?» – питала теж iз посмiшкою на обличчi Інгрида. Рената кермувала машиною i на iхнi запитання тiльки стенала плечима. І сама при цьому думала про «корiння молока». Адже й ii колись ця назва – Пiенагалiс – здивувала. Коли була зовсiм маленькою. «Все мае корiння, – вiдповiдала тодi на ii цiкавiсть бабуся Северюте. – У камiння, в iсторiй, у трави й у молока. Корiння молока дуже схоже на корiння трави! Якщо
Сторінка 12
молоко на траву пролити, то пiде воно в землю по корiнням трави…»Голос бабусi Северюте пролунав у пам’ятi Ренати дзвiнкiше, нiж зазвичай.
Тепер чотири пасажири зi заднього сидiння роз’iхалися по двое в двi краiни, а тi, хто сидiв на переднiх, залишилися наразi вдома, в Литвi.
– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.
Дiд Йонас зiзнався, що про вечерю почав думати з обiду, якого вирiшив не iсти. Апетит уже не той, що ранiше. Зовсiм не той. По два апетити на день не навiдуеться! Тому вирiшив зберегти той единий, що ще з’являвся у нього в думках i бажаннях, на вечiр.
На кухонному столi по центру – дерев’яне кружальце: пiдставка для каструлi чи казанка, двi тарiлки, виделки, ножi. І двi чарочки. Строго, по-прусському. Нiчого зайвого.
Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кiмнату. Дiд звеселiв, вловивши простий i знайомий аромат тушкованих свинячих реберець iз картоплею.
– Ти ж зi мною вип’еш трохи? – спитав вiн, уже сiвши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарiлку.
Не чекаючи вiдповiдi, налив собi й iй гiркого бальзаму.
– Дiду, – Рената сiла за стiл, – ну давай, смачного!
Йонас вхопив мiцними пальцями свиняче реберце, пiднiс до рота.
– Чим простiша iжа, тим смачнiша, – вимовив вiн перед тим, як зняти з кiсточки зубами м’ясо.
– Не поспiшай, гаряче! – попередила Рената.
– Це не я поспiшаю, а мiй голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дiд кинув уважний погляд на онуку. – Пiд колiр машини купувала?
– Майже! Я ж спочатку машину купувала пiд колiр старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаеш… Майже такий же червоний… А потiм новий светр – пiд колiр машини.
– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Вiн у тебе ще, як гольф, на шиi манжетою закручувався! А що з роботою?
– Звiльнилася.
– Це я вже помiтив. А нову знайшла?
– Ще нi. Треба вирiшити, що хочу робити.
– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…
– Нi, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупцiв зараз в Анiкщяi стало менше. Всi, у кого машина е, в Паневежис за покупками iздять. Там вибiр бiльший! Тобi, дiду, також, до речi, треба щось купити. А то носиш усе старе!
– Старi носять старе, а новi – нове! Я ж не винен, що ранiше так шили, що двадцять рокiв носити можна!
– Винен, – засмiялася Рената. – Певна рiч, винен! Сам же ж шив!
– Шив, маю грiх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати пiдеш?
– Поки що не знаю… Ми з друзями вирiшили пошукати роботу в Європi…
Дiд Йонас завмер. Очi на мить зробилися склянi.
– В Європi? А ми тут де? – пiсля паузи перепитав вiн. – Це ти з Вiтасом вирiшила?
– Це ми вшiстьох вирiшили. Нашi друзi вже поiхали i влаштовуються, а ми наразi ще тут…
– А ти з Вiтасом давно знайома?
– З серпня. Вiн хороший. Ветеринарну академiю закiнчив. Уже працюе.
– Справдi? Нехай вiн нашого Барсаса подивиться!
Йонас важко зiтхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, пiдняв руку та тут же опустив знову на стiльницю.
– Чорна дiра – ця Велика Європа, – промовив вiн. – З неi не повертаються, не вiдгукуються…
Рената замовкла. Вона i до вечерi знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдiяти? Казати щось треба!
– Як звали твою матiр, мою доньку? – Йонас перейшов на шепiт.
– Юрате, – вiдповiла також пошепки Рената.
– А твого батька?
– Римас.
– Ти iх пам’ятаеш?
Рената мовчала. Вона заплющила очi. Не хотiла, щоб дiд бачив сльози.
– Кого ти пам’ятаеш? – продовжував шепотiти запитання дiд Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаеш?
Онучка кивнула.
– Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобi ще й шести не виповнилося. Поiхали на пiвроку в Англiю на заробiтки… І де вони? Де iхнi заробленi фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона iх просто вбила!
Рената пiднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.
– Я зараз, вибач, дiду! – сказала i вийшла.
Повернулася через кiлька хвилин, умита.
Якийсь час iли мовчки. На кухнi у дiда було теплiше та затишнiше, нiж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всi боки. Здавалося, все тут iз дитинства знала, кожен вбитий у стiнку i загнутий цвях, на якому висiла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цiкаво. Думки легко пiдпорядковувалися цiкавостi, лишаючи в спокою теми важкi, що викликають смуток й iнодi – сльози.
– Одягнися, пiдемо на зiрки подивимося! – запропонував дiд Йонас, коли чай уже допили.
Вони вийшли на порiг. Дiд у накинутому на плечi старому сiрому драповому пальтi, внучка – в китайському пуховику.
Зiрки палали яскраво на темно-синьому небi. Здавалося, що вони вiддзеркалюються на бiлiй скатертинi снiгу.
– Он там i там рокiв iз десять тому по вечорах свiтилися вiкна, – дiд показав рукою в бiк занедбаних сусiднiх хуторiв. – Цей помер, – вiн затримав витягнуту руку, потiм повiв ii далi, – цей потонув, цей спився, цi поiхали на заробiтки… Я тут останнiй… Якщо ти поiдеш…
– Я ще не знаю, – зiзналася Рената.
– Хочеш, я тобi пал
Сторінка 13
то пошию? У мене десь сувiй драпу лежить, сiро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.– Ти вже рокiв десять голку в пальцях не тримав!
– Вiчний «Зiнгер» працюе, та й пальцi ще мiцнi… Пальто, природно, до кольору машини не пiдiйде, – вiн усмiхнувся. – Пiд нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…
– Згода, – Рената кивнула. – Тiльки потiм пришиеш пiд петлю лейбик «Зроблено в Китаi».
– Нi, – дiд захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литвi. Фабрика Йонаса»!
Роздiл 9. Лондон
М’яка лондонська зима спочатку втiшила Клаудiюса. Все мiсто святкувало Рiздво, гамiрно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристiв. Суцiльна молодь. У лiвому вусi дзвенiла iспанська мова, в правому – польська. А Клаудiюс стояв на розi Оксфорд-стрит i Бервiк-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердинi справдi привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, iси, скiльки заманеться!» І стрiлка, що вказувала на бiчну вуличку, де розмiстилася та сама китайська забiгайлiвка, яка забезпечила його першим лондонським заробiтком. У першу годину Клаудiюс навiть лiчив, скiльки людей його щит звернув iз дороги i вiдправив пiдкрiпитися до китайцiв, але потiм перестав.
Інгрида волочилася крамницями, час вiд часу навiдуючись до свого коханого. Раз принесла каву в паперовому горнятку з пластиковою накривкою. Другий раз – ситний пирiжок iз картоплею.
– Може, пiдемо посидимо в кав’ярнi? – запропонувала вона, пiдiйшовши до Клаудiюса вже десь о четвертiй. – Я всi магазини в окрузi обiйшла! Бiльше нiчого робити!
– До восьмоi не можу, – втомлено видихнув хлопець. – «Довгий» сказав, що якщо прийде i мене не застане, то за день не заплатить!
– Цiкаво, а тут можна отримати роботу напряму?! – пирхнула Інгрида. – Так, щоб не за когось працювати, а за себе?
– Треба шукати, – впевнено промовив Клаудiюс. – Ще кiлька днiв тут простою, а бiльше – нi! Вже ноги гудуть!
– А менi що робити? – спитала розгублено Інгрида.
– Пiди в нацiональну галерею! Вона безкоштовна та велика!
– Гаразд, – дiвчина покiрно кивнула. – Пiду закохуватися в свiтовi шедеври!
«Довгий» з’явився тiльки о чверть на дев’яту, коли Клаудiюс, опустивши щит-покажчик догори дригом, притулив його до стiни кутовоi крамницi одягу мiж вiтринами, а сам сидiв навпочiпки, спираючись спиною об ту ж стiнку. Настрiй був гидкий. Вiн уже думав, що його просто кинули, як якогось розтелеху.
Інгридi ж настрiй приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варiантi. Вона стояла на розi бiля входу в магазин, склянi дверi якого раз по раз роз’iжджалися та з’iжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потiк теплого повiтря. Інгридi було холодно та нудно, але найбiльше iй було прикро за Клаудiюса.
Однак «Довгий» усе ж з’явився. Вiдлiчив Клаудiюсу тридцять фунтiв – по три за кожну годину роботи, i пiдказав, що тепер вiн може вiднести щит-покажчик у китайський ресторанчик i його там безкоштовно погодують.
– А ii? – поцiкавився Клаудiюс, показавши рукою на Інгриду, котра стояла трохи вiддалiк.
– Їi? Нехай на вулицi зачекае! А ти вiзьми це, – вiн передав хлопцевi маленький пластиковий пакет. – Поклади його в кишеню куртки i потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!
Китайцi – юнак i дiвчина, що прибирали з вiльних столикiв посуд, – побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудiюса, привiтно закивали. Кинули погляд на Інгриду, котра зайшла з ним. Старший китаець забрав iз його рук щит, вiднiс у пiдсобку. Потiм показав рукою на буфетний прилавок, на якому пiд склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всiляка iжа. З кожного стирчала ручка великоi ложки.
Клаудiюс показав китайцевi пальцем на Інгриду. Той зрозумiв безсловесне запитання i, чемно всмiхнувшись, кивнув.
Вони взяли по тарiлцi, наповнили ii кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, пiдсмаженою з ананасами i горiхами кеш’ю. Сiли за чистий столик i почали наминати смачну, екзотичну вечерю.
Коли захотiлося пити, Клаудiюс пiдiйшов до холодильника зi скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаець i пояснив, що за фанти i коли треба платити. Клаудiюс повернувся на мiсце, i тут же iм принесли лiтрову фiгурну пляшку з водою та двi склянки.
– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудiюс.
Інгрида подивилася на нього сумно.
– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тiльки знайти нормальну роботу! І знайти ii самим!
До Іслiнгтона iхали на другому поверсi автобуса, на переднiх сидiннях. Вечiрне мiсто, що пропливало повз iз висоти «даблдеккера», дiяло як заспокiйливi лiки. У Клаудiюса трохи паморочилося в головi. Язик ще вiдчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудiти, але водночас настало умиротворення i навiть десь поруч iз його думками ховалася радiсть вiд того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кiмнатку, де буде майже тепло та затишно i де вони зможуть вiдпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, помiркувати вголо
Сторінка 14
про наступнi кроки з пошуку власного мiсця, власного життевого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою мiстi.Сходинки, що спускалися до дверей, були освiтленi кухонним вiкном. За столиком хтось сидiв.
– Добре, що ми вже поiли, – промовив Клаудiюс, витягаючи ключi з кишенi.
У кiмнатцi вони зняли куртки, роззулися, прилягли на лiжко, накрите старим пледом.
– Чимось пахне, – Інгрида пiдняла голову.
Клаудiюс принюхався.
– Сусiди на кухнi курять, – сказав вiн. Нахилився, зазирнув пiд лiжко i раптом зареготав.
– Ти чого? – здивувалася Інгрида.
– Минулi мешканцi свiй антикварiат забули! – Вiн пiдняв iз пiдлоги червону гумову грiлку, наповнену холодною водою.
– Може, залити окропом? – спитав весело в Інгриди.
– Не треба, – вiдмахнулася вона й усмiхнулася. – Ти будеш моею грiлкою!
Роздiл 10. Париж
Рю де Бельвiль котилася вниз у напрямку площi Републiк, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, сине та легке, як ситець, що проглядае через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимiзму.
Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз вiдпускали один одного, щоб обiйти жiнку з вiзочком, котра йшла назустрiч, або пенсiонера з продуктовою торбою-вiзком.
Все у них вийшло напрочуд швидко та безболiсно. Нехай торочать, що iнтернету довiряти не можна. А ось вони ще до вiд’iзду познайомилися у фейсбуцi з литовцем, котрий уже десять рокiв живе в Парижi. Вiн iх через соцмережу познайомив iз поляком, а той пiдшукав для молодоi симпатичноi пари маленьку однокiмнатну квартирку поруч iз метро «Жардан», на вируючiй життям вуличцi з десятками крамничок, цукерень i дешевих перемовних пунктiв. Половина привезених грошей пiшла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав ii поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч i мiкроскопiчна, вмiщала в себе все необхiдне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мiкрохвильовка, на нiй – електрочайник. Праворуч вiд холодильника – мийка. Власне, ось i вся кухня – метра зо два завширшки i стiльки ж – углибину. Довжини тут не було. Зате не було i дверей, просто кухонна нiша, в яку заходиш безпосередньо з кiмнатки з одним вiкном, одним столиком пiд цим же вiкном, широким лiжком пiд стiнкою i дивною шафкою в закутку. Дивовижа ii полягала в тому, що шафка застiбалася на блискавку i зроблена була з бiлоi тканини, натягнутоi на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.
А над лiжком висiв аматорський портрет кучерявоi африканки з бiлозубою посмiшкою, намальований гуашшю i навiть нерозбiрливо пiдписаний художником. Картонка висiла без рами. Квартирку здавала iм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англiйською. Отже, портрет африканки, що висiв над лiжком, явно не був ii родинною релiквiею.
Мiж крамницею арабського рiзника з вивiскою «HALAL»[8 - Halal (араб.) – вiльний, все те, що дозволено та допустимо в iсламi (на протилежнiсть хараму). Найчастiше це поняття використовуеться для позначення правильно приготовленоi та дозволеноi мусульманам iжi.] над вiтриною i турецькоi кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.
Вони зайшли в його дверi так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярнi Вiльнюса.
– Deux cafеs![9 - Двi кави (франц.).] – чiтко, з гордiстю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.
Вони стояли з Барборою бiля барноi стiйки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони i ранiше знали. Кава бiля барноi стiйки – найдешевша. Один евро. Варто сiсти за столик поруч, й ii цiна пiдскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи бiля барноi стiйки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньоi краплi кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввiмкнув раптом пультом телевiзор, що висiв на кронштейнi пiд стелею, i не спитав iх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсовi розвести руками.
– Pas Fran?ais, English, – сказав Андрюс.
– Pas English, Fran?ais,[10 - Не розмовляю французькою, тiльки англiйська. (Франц.) Не розмовляю англiйською, тiльки французька. (Франц.)] – вiдповiв бармен, але вимовив це з посмiшкою цiлком привiтно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через вiдсутнiсть спiльноi мови.
А на рю Бельвiль випали вслiд за зграею хмар, що пролетiли, променi сонця. Вулицею застрибали сонячнi зайчики вiд скляних дверей магазинчикiв i ресторанiв, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.
Андрюс витягнув iз кишенi куртки пухнастий червоний клоунський нiс на гумцi, почепив його.
Малюк, якого назустрiч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик i заусмiхалася.
На розi бiля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайцi, афр
Сторінка 15
канцi, магрибинцi. Хоч настрiй i спонукав Андрюса до веселоi вуличноi клоунади, але ця публiка не вселяла впевненостi, що його перший паризький сольний номер виявиться успiшним. І вони рушили далi.Тепер це була вже iнша вулиця, рiвна, не така яскрава, але ще жвавiша та залюднена. По обидва боки тягнулися нескiнченнi магазини одягу та взуття, iнодi розбавленi крамницею з валiзами, перед якою на тротуарi, «скутi одним ланцюгом», щоб не вкрали, стояли цiлi валiзнi родини: вiд маленьких несесерiв, якi дозволялося брати зi собою в лiтак як ручну поклажу, до скринь, в яких могла б помiститися й людина середньоi статури.
Повз промайнули ще двi паризькi кав’ярнi, за барними стiйками яких звичайнi парижани, французи, пили повiльно свiй еспресо за евро, зануривши погляд у газети, що лежали поруч.
А попереду вигулькнула карусель, i вона крутилася! Очi Андрюса спалахнули азартом. Вiн прискорив крок, Барбора ледве встигала за ним. Зупинилися бiля каруселi посеред площi Републiк. На карусельних кониках кружляли дiти, а мами та нянi стояли поруч i махали iм руками.
Барбора кинула погляд на Андрюса. Потiм озирнулася навколо, намагаючись здогадатися: куди вiн зараз встане, щоб привернути до себе увагу. Мiж бровкою дорожньоi розв’язки та каруселлю мiсця було замало, хоча саме тут якраз i проходили люди, котрi перетинали площу. За каруселлю вiдкривався вiльний майданчик, а далi стояв пам’ятник. «Мабуть, пiд пам’ятником!» – вирiшила Барбора.
І помилилася.
Андрюс зробив два кроки вперед i, жестом попросивши ii не пiдходити, закрутився на мiсцi, як турецький дервiш. Мами та нянi озирнулися на нього здивовано, але його червоний клоунський нiс нiби виправдовував таку поведiнку. Й iхнi напруженi спочатку погляди заспокоiлися.
А Андрюс зупинився, скорчив здивовану фiзiю i став махати дiтям, що кружляли на каруселi, якi також його помiтили i тепер, як тiльки клоун з’являвся в iхньому кругозорi, розглядали його жадiбно та з цiкавiстю.
А коли карусель сповiльнила свое обертання та зупинилася, i мами з нянями познiмали своiх малюкiв iз конячок, дiтлахи самi потягнули дорослих ближче до чоловiка з червоним клоунським носом.
Тут уже Андрюс розiйшовся не на жарт. Барбора споглядала на нього i не могла збагнути, чим, крiм носа, вiн привертае увагу цих дiточок. Може, рудою шевелюрою? Адже клоуни часто рудi. А вiн до того ж рудий вiд народження! Андрюс просто нахилявся, махав руками, робив вигляд, що втрачае рiвновагу й ось-ось впаде. Опускався рiзко навпочiпки i заглядався по-собачому в небо. Коротко кажучи, пустував вiд душi. Дiти смiялися, мами з нянями всмiхалися, перемовляючись мiж собою.
«Цiкаво, на скiльки його вистачить?» – спитала себе Барбора.
Хвилини через три клоун сповiльнив своi рухи i немов поплив, захитався, не зводячи з дiтей погляду. Потiм схопився руками за голову i нiби став ii руками нахиляти. І сiв знову навпочiпки.
Висока струнка мулатка вiдпустила руку бiлого малюка, щоб витягти з гаманця монетку. Пiдiйшла, поглядом шукаючи, куди б ii опустити.
Андрюс знiяковiв на мить, мабуть, допетрав, що бракуе горнятка або тарiлки для гонорару. Тому просто простягнув свою долоню. І монетка лягла в неi, заманливо блиснувши на сонцi. Ще три жiнки потiшили його своею щедрiстю, а решта, забравши дiтей, пiшли.
– Ну от, Барбi, можемо ще кави випити! Тут досить! – зрадiло повiдомив Андрюс.
– Я бiльше кави не хочу! – твердо заявила вона. – А ось перекусити було б незле.
Андрюс озирнувся вусiбiч. Зупинив погляд на новiй групi мам-няньок iз дiтьми, котрi з’юрмилися бiля каруселi.
– Ну, тодi зачекай ще трохи, а я попрацюю! Щоб на щось смачненьке вистачило! – запропонував вiн.
Роздiл 11. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
– Природа Рiздво не святкуе, тiльки людина! – сказав старий Йонас у вiдповiдь на пропозицiю Ренати прикрасити не тiльки ялинку в будинку на половинi дiда, а й ялинку, що виросла за коморою ближче до лiсу.
Рената сперечатися не стала. Тим бiльше, що сама сумнiвалася, чи вистачить у них прикрас аж на двi ялинки. Коробки з ялинковими iграшками – старi та рiзних розмiрiв – дiд принiс iз комори. Пригадати, де вони там лежали, внучцi Йонаса так i не вдалося, та й не було часу.
Дiд Йонас сам принiс iз лiсу ялинку, вже пiдрубав нижнi гiлки, щоб глибше запхнути ii у вiдро.
У картонцi, яка ще зберегла приклеений ярличок iз написом «Годинник настiнний», лежали, загорнутими в газетний папiр, iз пiвтора десятка прикрас. Рената звiльнила iх вiд паперу i виклала, щоб легше було вирiшити: яку кульку або яку святкову фiгурку на яку ялинкову гiлку повiсити. Перед нею тепер лежали два старовинних прусських Дiда Мороза розмiром iз долоню кожен. Один – одягнений у червону м’яку шубку з гудзиками-перлинками, на головi – червона шапка, а другий – у бiлiй шубi та коричневiй шапцi i з яскраво-червоними плямами рум’янцю на ляльковому веселому личку. Поруч iз ними – двi снiгуроньки, одягненi так, що здогадатися, котрому з Дiдiв Морозiв кожна становила рiздвяну пару, нiкому б важк
Сторінка 16
не було.Пiсля пiдвiшування снiгуроньок та iхнiх бiлобородих дiдiв Рената прикрасила ялинку кульками радянського часу та рiзнобарвними янголятами – новими i дуже старими.
Дiд Йонас тим часом занiс у кiмнату двi набитi полотнянi торбини. Прибрав усе зi свого пiдвiконного круглого столика, розв’язав торби. З однiеi витягнув пучок сiна i став акуратно розкладати його на стiльницi. Дiстав ще пучок, покрив стiльницю так, що й дерево ii перестало крiзь сiно прозирати. Потiм розв’язав другу торбину i витягнув звiдти сухi польовi квiти. Розклав iх поверх сiна, вiд чого стiльниця стала схожою на галявину в глибоку осiнь – поверх жовтого сiна висхлi синi зiрочки квiтiв, як зорi розсипанi.
Вiдiйшов Йонас на два кроки вiд столу, помилувався своею роботою. Потiм повернувся i став руками сiно з квiтами притискати, особливо в тих мiсцях, де вони вгору стирчати намагались.
Пiсля цього попросив Ренату допомогти бiлоснiжну лляну скатертину поверх сiна i квiтiв постелити. Опустили вони ii з двох бокiв акуратно.
– Гайда тепер до тебе, твiй стiл прикрасимо! – скомандував дiд, пiдхопивши обидвi вже легкi торби.
Рената пiшла за ним на свою половину. Їi стiл був бiльший, овальний. За ним могло помiститися до дванадцяти гостей. На ii стiл, як iй зараз здалося, сiна та висушених польових квiточок може й забракнути.
Та насправдi вистачило. Дiд Йонас, здавалося, встеляв ii стiльницю сiном i квiтами набагато стараннiше, нiж свiй власний круглий столик. Коли рiвняв синi висхлi квiточки, в очах його крiзь товстi лiнзи окулярiв блиснули сльози. І вiн зняв окуляри, витер очi тильним боком великоi долонi, пiсля чого знову начепив окуляри на нiс i продовжив, намагаючись зробити так, аби квiточки по сiну були розсiянi бiльш-менш рiвномiрно.
«Навiщо? – думала, спостерiгаючи за ним, Рената. – Все одно ж згори ляже лляна скатертина, i тiльки тi, хто готував рiздвяний стiл, знатимуть, що мiж традицiйною дюжиною страв i стiльницею, на якiй вони, цi страви, начебто стоять, лежить висхле поле минулого лiта».
Старовинна лляна скатертина з ледь помiтним бiлим по бiлому вiзерунками лягла на великий овальний стiл. Дiд Йонас завмер на мить, озирнувся, немов давно не заходив на половину внучки.
– Ну, гаразд, пiдемо, займемося нашим столом. А iхнiй стiл, – вiн подивився на тiльки-но покрите лляною скатертиною овальне поле минулого лiта, – iхнiй стiл встигнемо приготувати!
Повернулися на половину Йонаса. Тут усе було iнакше, немов пiд одним дахом сусiдило двi рiзних оселi: стара й нова. У дiда в кiмнатi стояв запах часу, минулого часу, запах майже ста рокiв, спресованих в один гербарiй iз сотнею рiзних листочкiв – у кожного року, як у дерева, свiй власний листочок. У Ренати на ii половинi якщо й з’являлися iнодi запахи, то тiльки на кухнi або коли гарячу iжу заносила в кiмнату й ii аромати ненадовго затримувалися там. На ii половинi повiтря було чистим i майже стерильним, воно не вiдволiкало якимись особливими вiдтiнками чи нагадуваннями. Лише iнодi ставало солодким, коли на столi з’являлися квiти – частiше зрiзанi на дворi пiд будинком самоi Ренати, нiж подарованi гостями.
Дiд поставив у центрi круглого столика стару дерев’яну фiгурку Рупiнтоелiса.[11 - Ісус заклопотаний (лит.).] Трохи поправив ii, щоб обличчям Рупiнтоелiс був обернений до дверей у коридор, назустрiч тим, хто мiг би прийти, але не прийде. Зiтхнув важко старий Йонас, вiдiрвав погляд вiд прочинених дверей у коридор, подивився на внучку.
– Ну що, накривай уже тут, а я на твiй стiл пiду його поставлю!
Рената побачила в його руцi ще одну дерев’яну фiгурку Ісуса, котрий сумно сидить.
– Дiду, а чому у нас Ісуса називають Рупiнтоелiсом? – спитала вона.
Йонас пiдняв фiгурку на долонi до обличчя, глянув на неi задумливо. Стенув плечима.
– Ісус – вiн завжди на хрестi розп’ятий, а Рупiнтоелiс завжди сидить, пiдперши голову рукою. Сидить i про нас думае, переживае.
– Про нас – про литовцiв чи про всiх людей?
– Ім’я ж литовське – Рупiнтоелiс, iншi народи його так не називають. Отже, про литовцiв, бiдолашний, весь час думае!
Рената стримувала посмiшку, поки дiд не вийшов iз кiмнати. Та й потiм, спочатку до вiкна i столу обернулася, а потiм уже розсмiялася беззвучно. Настрiй став свiтлим i теплим, нiби рання весна настала. Стала носити дiвчина з кухоньки дiда приготованi вже страви на стiл: облатки, привезенi з костелу, квашену капусту з кмином, журавлиний кисiль, огiрки та гриби солонi, салати з буряка i з морквини з часником, шлижикай,[12 - Шлижикай – литовське рiздвяне печиво.] а до нього макове молочко, картоплю варену зi сушеним кропом, щедро политу соняшниковою олiею, коропа, тушкованого зi селерою, i запеченого лосося. Потiм уже додала на стiл кiлька яблук зi староi яблунi, якi в льосi до весни завжди зберiгаються, i квадрат чорного ароматного литовського хлiба. Поправила страви так, аби м’яко iм i рiвно на столi стоялося i щоб виглядали вони гарно, як годиться в такий день. Поки стiл накривала – забулася i про дiда забула. А як важкий кв
Сторінка 17
драт литовського хлiба на дошцi на скатертину поклала, так i згадала про нього, про те, що вже хвилин зо п’ять, як вiн на ii половину пiшов Рупiнтоелiса ставити, пiшов i не повернувся.Миттевим дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосi на крiслi знайшла, того дня, коли допив вiн останню скляночку наливки, зробленоi покiйною дружиною. Але тодi Рената перелякана була i боялася, що дiд помер. А тепер вiн був поруч. Мiг просто сiсти i забутися, як вона тiльки-но забулася!
Зайшовши до своеi кiмнати, Рената вiдразу побачила дiда – той сидiв у на стiльцi, вiдсунутому вiд столу на добрi два метри. Сидiв i дивився на Рупiнтоелiса.
Вона пiдiйшла i застигла, також звернула свiй погляд на дерев’яну фiгурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи каменi, пiдставивши пiд щоку напiврозкриту долоню, Рупiнтоелiс дивився на двi знiмки в рамочках, поставленi перед ним, – фотографii ii батька Римаса й ii матерi Юрате. Рената раптом згадала, що ранiше це була одна свiтлина, на якiй ii батьки сидiли на двох стiльцях разом, поруч.
– Дiду, а навiщо ти свiтлину розрiзав? – здивувалася.
– Щоб Рупiнтоелiсу було зручнiше за ними плакати, за кожним окремо, – не дивлячись на внучку, вiдповiв старий Йонас.
– Сюди вже можна нести? – спитала вона, вирiшивши бiльше не продовжувати розмову про ii давно зниклих батькiв – крiм болю ця розмова нiчого iй нiколи не приносила, а сьогоднi в свiтi найсвiтлiше свято, то навiщо його затьмарювати?
– Неси! – кивнув дiд.
Незабаром дiвчина стояла на порозi, накинувши дiдiв кожух поверх светра. Стояла, послана дiдом вивiдати на небi першу зiрку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зiрки, але назад у будинок не поспiшала. Дивилася на цi зiрки та шепотiла собi: «Ну, ще одна, i пiду!» Але коли поруч iз трьома спалахнула четверта, так i залишилася стояти i про майбутне мрiяти. І тiльки коли вiдчула, що лiчити зорi, якi прокинулися на небi, вже сенсу немае, повернулася в коридор i збагнула, що, незважаючи на теплий дiдiв кожух, вона трохи змерзла.
Дiд ii повернення в кiмнату зрозумiв правильно i налив одразу собi й iй рiздвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрiлися i поглядами ж привiтали одне одного зi Святим Рiздвом. І за трапезу взялися.
Близько пiвночi перейшли на половину Ренати та посидiли за овальним столом. Теж мовчки, тiльки задумливiше i без тихоi радостi, яку вiдчувала в собi Рената за круглим столиком дiдуся. Фотографii батька та матерi, якi стоять перед Рупiнтоелiсом, навiяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле – i рамки, i старий кольоровий фотопапiр, що спотворюе колiр облич, i самi обличчя, застиглi з неприродним, позуючим i напруженим виразом. Вони, Римас i Юрате, молодi та вродливi, немов не хотiли фотографуватися, соромилися об’ектива фотографа i чекали, коли вiн уже нарештi клацне своiм апаратом. В iхнiх поглядах i обличчях не вiдчувалося любовi. Зараз цi двi свiтлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне iз одним людей. Якщо б Рената не бачила цю свiтлину ранiше, вона нiколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею i Рупiнтоелiсом стоять двi половинки одного знимка.
– А вони кохали одне одного? – Рената зазирнула дiдовi в вiчi.
– Тут – так, – сказав вiн. – А там – не знаю.
Уранцi, коли Рената везла дiда в Анiкщяйський костел Святого Матаса на Рiздвяну службу, в ii головi шумiло випите минулого вечора пиво. Шумiло неголосно. Поки iхали по снiжнiй колii до асфальтовоi дороги, дiда Йонаса заколисало i вiн задрiмав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкiсть, боячись розбудити його. Чомусь захотiлося довезти його в дрiмотi прямо до ворiт костелу i тiльки там розбудити.
Думками Рената забiгла вперед та побачила, що буде далi цим святковим днем. Побачила овальний стiл уже без свiтлин батькiв i круглий столик – також. Побачила дiда, котрий нарiзае до снiданку товстi скибки копченого окосту i скибки чорного литовського хлiба, побачила великi святковi чайнi горнятка: червонi у великий бiлий горошок. Дiд любив iх витягати «з особливоi нагоди», i цей випадок наступав тiльки один раз на рiк, на Рiздво. У думках Рената намагалася забiгти ще далi, в пiслязавтра, коли обiцяв приiхати Вiтас. Але туди Рената iх уже не вiдпустила, щоб не вiдволiкатися вiд дороги i думати про сьогоднiшнiй день, такий свiтлий i тихий, даруючи спокiй i внутрiшню радiсть, яку хотiлося зберiгати в собi довше i дiлитися нею тiльки зi найближчими. Ближчого за дiда Йонаса у Ренати нiкого не було. І вона на ходу кинула турботливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своiй дрiмотi та в машинi, як на човнi, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши пiд вiтер, що дме з боку Вiльнюса. Вiтер завжди або майже завжди дме з боку столицi.
Рената всмiхнулася своiм думкам, зрадiвши тому, що вiдволiклися вони вiд найближчого майбутнього i просто пiрнули в фантазii, що нагадують дитинство, ii дитинство.
Роздiл 12. Дорога на Ломжу. Пiдляське воеводство
– Ну, тут я повертаю, – обернувся вiзник-пол
Сторінка 18
к до Кукутiса, призупинивши коня окриком. – Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемнiе!Кукутiс озирнувся назад. Побачив позашляховик iз увiмкненими фарами, що наганяв iх. Джип, не зменшуючи швидкостi, об’iхав вiз, що стояв на його шляху, i помчав далi. А праворуч за заснiженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв i виблискував срiблястим хрестом великий костел.
– Нi, дякую, – Кукутiс зiстрибнув на дорогу. – Пiду я ще трохи вперед. Та й тобi краще буде!
– Чому менi краще буде? – здивувався вiзник-поляк.
– Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий грiх помiтив. Де переночую, там, бувае, й залишаюся…
– Що, поки не виженуть? – поляк зацiкавлено дивився в очi Кукутiсу.
– Нi-i, мене не виганяють… Просто перестають помiчати. Я до будь-якого обiйстя характером пiдходжу. Характер у мене – те, що треба. Я – скрiзь у свiтi вдома. А потiм, прижившись, сам iду. Я ж бо знаю, що в гостях добре, а в дорозi – краще!
– Так, – закивав поляк. – В дорозi краще, нiж у гостях! Але дорога все одно веде або додому, або в гостi… Ну, нехай щастить!
Вiн перевiв погляд з Кукутiса, що стояв на дорозi, на конячку.
– Но-но, пiшла! – i його короткий батiг несильно торкнувся кiнського крупа.
Кукутiс стояв i проводжав поглядом пiдводу, що звернула на польову стежку. Потiм знову озирнувся назад – зимове повiтря загусало, каламутнiло.
Провiв Кукутiс тильною стороною долонi по щоках. Огрубiла шкiра пройшлася по щетинi. Вiн немов прислухався до волосся шкiрою кистi. По довжинi волоскiв безпомилково визначив час, адже голився рiвно о дев’ятiй ранку, отже, зараз десь пiв на третю. Можна було б перевiрити, витягнувши з кишенi короткого плащика годинника, але навiщо? Навiщо йому точний час, якщо вiн не спiзнюеться на потяг i не спiзнюеться на лiтак? Певна рiч, що так чи iнакше вiн усе одно запiзниться, однак вiдбудеться це не зовсiм iз його вини. Вiн уже стiльки разiв в життi спiзнювався прийти на допомогу, тому що передбачити, коли i де знадобиться його помiч, за допомогою точного часу було аж нiяк неможливо. Точний час дiе тiльки там, де е розклад. Та й то не скрiзь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смертi? Га? Чужий бiль вiн вiдчував серцем i дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як i на звичайному шкiльному глобусi, вписанi були краiни та континенти, точками жирними були позначенi столицi великих держав. І ось кольне у нього серце лiворуч i внизу, i розумiе вiн, що комусь iз литовцiв в Іспанii чи Португалii погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанii або Португалii опинитися. Вже точно не в Польщi, а десь ну хоча б на половинi дороги мiж Варшавою та Мадридом!
«Атож!» – погодився зi своiми думками Кукутiс i кивнув.
І продовжив свiй шлях. За наступну годину його обiгнали двi вантажiвки й автобус, а назустрiч – жодноi машини. Небо в сутiнках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячiли. І додав Кукутiс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здоровоi. Час вiд часу озирався назад, аби вчасно з дороги зiйти в разi появи транспорту. Однак iз боку Литви дорога була порожня, та й у бiк Литви нiхто не iхав.
Холод посилився i став поколювати щоки. Дiйшовши до повороту до манливих вогнiв iз вiкон будиночкiв, Кукутiс звернув i вiдчув полегшення.
Як i годиться, крайнiй будиночок цього села був кособокий i не фарбований, i всiм своiм виглядом волав про допомогу.
Кукутiс зайшов у прочинену хвiртку. Пiднявся на дерев’яний порiжок, вiд чого дошки пiд ногами заскрипiли жалiбно. Постукав у дерев’янi дверi, оббитi грубою сiрою повстю, з якоi в Росii валянки катають.
Хвилини зо три минуло, перш нiж дверi вiдчинилися, i в проймi з’явилася жiнка рокiв шiстдесяти в теплiй синiй хустцi, синiй кофтi i чорнiй грубiй спiдницi аж до пiдлоги.
– Dobry wieczоr![13 - Добрий вечiр! (Пол.)] – привiтав ii Кукутiс польською. – Я з Литви до Парижа йду. Пустiть переночувати?
– З Литви? До Парижа? – Жiнка придивилася до обличчя мандрiвника, потiм опустила погляд нижче i коли побачила дерев’яну ногу Кукутiса, то вiдразу ж крок назад зробила. – А як пана звати?
І втямив Кукутiс, що його впускають на нiч. Інакше навiщо iм’я питати?
– Кукутiс, – повiдомив вiн.
– А я – Ельжбета.
Слiдом за господинею зайшов гiсть у кiмнату, ледь освiтлену слабкою лампочкою, свiтло якоi ще бiльше притлумлювала зелена тканина абажура. На бiлих стiнах – безлiч свiтлин в однакових рамках. Пiд вiконцем лiворуч – овальний стiл i три вiденських стiльцi. Праворуч – застелене лiжко з пiрамiдкою трьох подушок, бiля неi – тумбочка. На нiй – карафка з водою, склянка та коробочка лiкiв.
Сiвши на стiлець, Кукутiс озирнувся й обернув свiй погляд до Ельжбети, котра присiла поруч.
– Добре, що ви пам’ять про рiдних зберiгаете! – сказав вiн у задумi, кивнувши на фотографii, що висiли на стiнах.
Жiнка вiдмахнулася, в ii очах, попри тьмяне свiтло, гiсть помiтив веселий вогник.
– Це
Сторінка 19
я колись iз кiножурналiв повирiзала! Тут i актори, i спiваки нашi… З ними якось затишнiше. То до одного пiдiйдеш, то до iншого. Погомониш, i на душi легше стае!..– Байдуже, отже, рiднi! – кивнув Кукутiс. – З чужими ж про те, що хвилюе, не радяться!
Ельжбета глянула в обличчя гостя, i в ii очах з’явилася стурбованiсть.
– Що це я вас забалакую, коли ви з дороги! І втомилися ж, мабуть!
– Втомився, – зiзнався Кукутiс.
– А худий який, – сплеснула долонями господиня, все ще не зводячи очей iз обличчя гостя. – Я зараз! – вона пiдхопилася на ноги. – Я зараз вам у кухнi постелю. Там добре, тiльки мишки iнодi пищать.
Хвилин за п’ятнадцять жiнка провела Кукутiса на маленьку затишну кухоньку. Показала поглядом на лавку, край якоi, дерев’яний, фарбований у коричневе, визирав з-пiд старого смугастого матраца, накритого, своею чергою, простирадлом i червоною ватяною ковдрою.
– Подушку я зараз принесу!
– Не треба, – зупинив ii гiсть. – Менi без подушки iнодi краще спиться!
– Гаразд! Тодi – на добранiч! Я сплю мiцно, тому не бiйтеся галасувати, якщо треба! – сказала вона i вийшла.
Кукутiс, залишившись наодинцi, витягнув iз кишенi пальта годинник, вiдкинув накривку i поклав його на столик, вiдсунутий пiд сумiжну стiну. Потiм зняв верхнiй одяг i накинув його на спинку крiсла. Роздягнувся. Вiдстебнув на нiч дерев’яну ногу, подивився, чи не зносилися ще ремiнцi, якими крiпилася вона до культi. Ремiнцi добрячi, зi свинячоi шкiри. Їм уже рокiв тридцять, а то й бiльше! Трохи потерлися, але iм ще служити i служити! Опустив важку ногу акуратно пiд столик – щось у нiй дзенькнуло раптом металом, щось у ii нутрi. Кукутiс вимкнув у кухнi свiтло i залiз пiд ватяну ковдру.
Лежав, думав про господиню, слова ii в пам’ятi перебирав, як вервицю. На холодильник зиркав пiд iншою стiнкою, поруч iз плитою, бiля якоi стояв невеликий газовий балон.
«Та й нема де бiльше мене покласти тут! – подумав. – Будиночок однокiмнатний, й як iй тут живеться з ii трьома десятками акторiв i спiвакiв!»
Усмiшка розiмкнула губи.
– Ви такий худий, я вам у кухнi постелю! – прошепотiли губи Кукутiса ранiше почутi слова.
Вiн прислухався. На столику цокав його годинник, а в холодильнику щось дзюркотiло.
«Може, вона чекае, коли я дверима холодильника трасну? – подумав Кукутiс. – Добрi жiнки люблять годувати мандрiвникiв, а вона, Ельжбета, добра! Я таких багато зустрiчав!»
Полежавши з пiвгодини, та так i не заснувши, пiднявся Кукутiс на одну ногу. Тримаючись руками за стiльницю, вмiло однiею ногою в бiк холодильника просунувся, то п’яту вперед викручуючи, то носок стопи. Вiдкрив дверцята, й одразу на дерев’яну брунатну пiдлогу вилилася, як сирий жовток, пляма свiтла.
У холодильнику лоток яець стояв, пляшка молока поруч, банка з бринзою в мутнуватому росолi, пiвпалки ковбаси. У дверцятах – вiдкрита пляшка «Зубрiвки» i коробочка з лiками.
А у вiтальнi тим часом свiтло згасло, i збагнув Кукутiс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя мiркуе. Про життя, i про нього, про Кукутiса. Намагаеться, мабуть, утямити, чи сам Кукутiс до неi зайшов, чи його Бог до неi послав. Звiсно, варто лиш жiнцi в такiй ситуацii вiдповiдь на це запитання знайти, i свiт ii вiдразу перевернеться. Це якщо вона допетрае, що мандрiвника до неi Бог послав. Але ж i ii свiт не такий уже й поганий! Навiщо його перевертати?!
Узяв Кукутiс iз полицi шмат ковбаси. Вiдкусив. У ротi розлився милий iз дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хлiба погризти!
Кукутiс хлiб поглядом знайшов, але далеко вiн лежав – на пiдвiконнi в дерев’янiй мисцi.
Потягнувся Кукутiс рукою за пляшкою «Зубрiвки», вiдкрив i шийку до носа пiднiс. Запах горiлки оживив нiздрi.
Зiтхнув мандрiвник, знову закрив пляшку корком i на мiсце поставив. Замiсть горiлки взяв у руки сире яйце, нiгтем великого пальця шкаралупу знизу i згори пробив та й висмоктав яечко.
Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, i стало в кухнi темно. Усмiхнулася, почувши цей гамiр iз кухнi, Ельжбета. Усмiхнулася, заплющила очi та заснула.
Вранцi за вiкном снiг валив, густий i лапчастий.
Снiдали чаем i бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стiл чорного хлiба, а до чаю – меду.
– Може, зачекаете? – спитала вона, споглядаючи у кухонне вiкно.
– Зачекаю, – кивнув гiсть.
І сидiли вони за чаем довго. То мовчки, то обережними словами обмiнюючись. Ельжбета очей iз Кукутiса не зводила, i так довго на нього дивилася, що став вiн iй таким же рiдним, як i вирiзанi з кiножурналiв портрети акторiв i спiвакiв.
– Я в одному журналi читала, – озвалася господиня пiсля черговоi паузи, – що одруженi чоловiки довше за неодружених живуть.
– Так, i помирають рiдше, – з готовнiстю погодився Кукутiс. – Так воно й е! А ще одруженi рiдше пiд потяг або пiд машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотiв би зараз по землi двома власними ногами, а не однiею власною, а другою дерев’яною! Але мудрiсть приходить з
Сторінка 20
надто пiзно…– А чому ж не одружилися? – вже смiливiше поцiкавилася Ельжбета, сприйнявши балакучiсть Кукутiса як готовнiсть про свое життя розповiсти.
Кукутiс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господинi, одягнену явно на його честь. Спiдниця на Ельжбетi цього ранку коротша була, трохи нижче колiн, але теж чорна та тепла.
– Я б одружився, тiльки батько нареченоi проти був, – сказав гiсть i зiтхнув. – Давно це було.
Кукутiс озирнувся до вiкна, на снiг, що валив суцiльним бiлим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Бiле воно й е бiле, навiть якщо згори вниз летить.
– Як же його звали? – прошепотiв Кукутiс.
– Кого? – перепитала господиня.
– Мiрошника. Батька нареченоi моеi. Їi Рамуте звали.
– Гарна була?
– Дуже. Очi зеленi. Носик, як у лисички, тоненький.
– Струнка була?
Кукутiс похитав головою.
– Горбатенька.
Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профiль гостя, котрий втупився у вiконце. Теж на снiг погляд свiй пересунула.
А Кукутiс, навпаки, обернувся й iй в обличчя зазирнув. Погляди iхнi зустрiлися, i здалися йому очi господинi такими ж, як у Рамуте.
– І батько не вiддав за вас горбату доньку? – В голосi Ельжбети прозвучав щирий подив.
– Не вiддав, – Кукутiс зiтхнув. – Не вiддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який iз мене, одноногого, помiчник на млинi?! Мiшки з борошном носити я не мiг, лопатi лагодити – також. Так i не склалося у нас щастя.
– Шкодуете?
– Як не шкодувати?! – Кукутiс провiв долонею по щоцi, згадавши, що вранцi не поголився. Не витягнув iз таемноi шухлядки своею дерев’яноi ноги небезпечну, добре нагострену бритву.
І раптом спинився за вiкном снiгопад, i свiтлiше стало.
«Не Бог його послав», – подумала Ельжбета.
А Кукутiс попросив господиню води нагрiти. Поголився. Перевiрив, чи добре дерев’яну ногу на мiсце прилаштував.
Дала Кукутiсу господиня в дорогу недоiдену ним уночi ковбасу i шматок бринзи зi скибкою хлiба.
– Зараз такi гарнi новi ноги роблять, – сказала вона наостанок, коли чоловiк уже в плащi на порозi стояв. – Я по телевiзору бачила! Люди з такими ногами навiть в Олiмпiадi беруть участь!
– Я дуже старий для новоi ноги, – спокiйно вiдказав на це гiсть. – Та й до староi звик, вона в мене особлива! Зараз таких уже не роблять!
Ельжбета кивнула. І погоджуючись iз мандрiвником, i прощаючись з ним одночасно.
Пiд ногами снiг хрустiв. Ішов Кукутiс узбiччям лiворуч вiд свiжих слiдiв автомобiля, що проiхав нещодавно. Попереду з’явилася iнша дорога, та, з якоi вiн минулого вечора звернув. За нею iхали вантажiвки й автобуси. Їхали, в основному, праворуч, у бiк Нiмеччини. Ну а там, навколо Нiмеччини, й уся iнша Європа скупчилася. Праворуч – данцi з норвежцями, прямо – голландцi, лiворуч – французи з iталiйцями. Головне до правильноi розвилки дiстатися!
Роздiл 13. Лондон
Три ночi поспiль на вулицi Лондона лягав снiг. Тонким шаром вкривав тротуари та дороги. На дорогах вiн танув швидше, i вже години до восьмоi ранку завдяки машинам i автобусам вiд нього нiчого, крiм мокрого асфальту, не залишалося. На тротуарах вiн затримувався довше, немов хотiв показати, з яких будинкiв i куди виходили люди, котрi залишали на снiгу слiди вiд свого взуття.
Інгрида та Клаудiюс цього ранку вийшли першими з дверей свого пiдвального помешкання. Першими на сходинках i слiди залишили.
На вечерю iх запросив у гостi Марюс, однокласник Клаудiюса, той самий, котрий зустрiчав iх у Лондонi на автовокзалi. Але до вечерi далеко. Болгарка Таня, у котроi вони винаймали кiмнатку, запропонувала Клаудiюсу «теплу» роботу на кiлька днiв. Але вiдразу ж попередила, що робота хоч i легка, але вiдповiдальна, що вiн буде удвох iз напарником, за котрим треба стежити, щоб той нiчого не взяв.
– А робити що треба? – спитав вiн врештi-решт нетерпляче.
– Бiля багаття сидiти, – вiдповiла Таня. – Папiрцi рiзнi спалювати.
Клаудiюс здивувався пропозицii, але п’ятдесят фунтiв за день сидiння бiля багаття його цiлком влаштовували.
Й ось сходили Інгрида та Клаудiюс з самого ранку по свiжому снiгу в найближчий мiнi-маркет, купили двi сiм-картки, якими замiнили в мобiльниках литовськi номери на англiйськi, купили два йогурти та повернулися до себе. Кухня була вiльна, й ii тiснота виявилася iдеальною для снiданку вдвох. У квартирi було напрочуд тихо. Навiть не вiрилося, що за стiнами сплять ще двi пари, з якими Інгрида та Клаудiюс наразi навiть не познайомилися.
– Я, як звiльнюся, тебе наберу, – пообiцяв Клаудiюс. – Мене сюди назад привезуть.
– А до Марюса на котру годину?
– На восьму!
Над вiкном кухоньки заторохкотiв мотоцикл. Сходами до дверей в iхню пiдвальну квартиру спустився чоловiк рокiв сорока в чорному комбiнезонi зi штучноi шкiри. Постукав.
Уже провiвши поглядом Клаудiюса та незнайомця, котрий заiхав за ним, перечекавши торохтiння мотоциклетного двигуна, що вiддалявся, дiвчина кинула собi в горнятко новий пакети
Сторінка 21
чаю i залила його окропом.Тиша в квартирi стояла iдеальна, стерильна. Інгридi здалося, що вiд цiеi тишi вiе холодом. Помацала батарею пiд вiконцем. Та не грiла. Обвела кухоньку шукаючим поглядом i раптом, до своеi несподiваноi радостi, помiтила маленький радiоприймач у кутку на кухоннiй тумбочцi. Дротик, що тягнувся вiд неi до розетки, немов пiдтверджував, що приймач працюе. Інгрида натиснула згори на приймачi червону кнопку, що пихато стирчала, i приемний, трохи вкрадливий голос ведучого став розповiдати iй про благодiйний концерт на допомогу дiтям-сиротам iз Румунii. Інгрида заслухалася, захоплена тим, що практично кожне слово, вимовлене цим диктором, було iй зрозумiле. «Невже я так добре знаю англiйську?!» – зрадiла Інгрида.
І стало iй трохи теплiше.
Згадалося минулорiчне Рiздво. Мама, тато, молодша сестричка та паперовi снiжинки, налiпленi на вiкна. Торiк снiжинки вирiзала з паперу сестричка. А ранiше вони вирiзали iх утрьох iз сестричкою та матiнкою. Мама, у котроi ножицi в руках завжди були спритнiшими, нiж у доньок, вирiзала й янголят iз крильцями. І колись рiздвянi витинанки на вiкнах iхньоi квартири в Пренаi були дуже багатими. Внизу, вiдразу над ширшим пiдвiконням – бiлi янголи. Деякi з них дивляться вгору, на небо, хоча нiхто iм не домалював очi. Та й не потрiбнi iм були очi! Мама так добре вирiзала фiгурки, що голiвка янгола, задерта догори, зазираючи невидимими очима в небо, здавалася природнiшою, нiж розфарбованi, яскравi та з виряченими очима янголи та серафими в костелi. А згори над янголами по склу були розклеенi ажурнi снiжинки: великi внизу, а чим вище, тим дрiбнiшi! Адже те, що далi, здаеться меншим, нiж те, що ближче!
З радiоприймача полилася музика Дебюссi, пiзнавана, легка, така легка та нiжна, що ii можна спiймати та перенести на кiнчику мiзинця ближче до вуха. І залишити там.
Спогади викликали в Інгриди теплий, добрий смуток.
І знову з’явилися перед очима вiкна iхнього помешкання, високi вiкна простороi кухнi, на якi вони клейстером наклеiли з мамою та сестрою янголiв i снiжинки. Наклеiли вдень, коли за вiкнами було ще свiтло. А коли стемнiло, i бiлi фiгурки янголiв, й ажурнi снiжинки немов засяяли в темрявi. І виникло дивне, чарiвне вiдчуття свята. Свiт зменшився, в iхньому маленькому свiтi залишилися тiльки вони з мамою, татом i сестрою, i цi янголи, яких ось-ось вкрие паперовий снiг.
Інгрида глянула у вiкно, пiдняла погляд, i вiн вибрався з бетонного колодязя, перейшов у сiре зимове небо.
Потiм придивилася до скла. Його давно не мили.
Знову зазвучав вкрадливий, добрий голос радiоведучого.
І раптом згори вниз, в завiконний колодязь впала тiнь. Хтось спускався до дверей.
Інгрида вiдтиснула червоний гудзик на радiоприймачi, i той замовк.
Болгарка Таня опустила важку торбу на порiг, витягнула з кишенi бiлоi пуховоi куртки ключi та вiдчинила вхiднi дверi.
Роздiл 14. Париж
Паризький снiг схожий на хлопчиська, який дражнить песика. Свисне, почекае, поки його песик помiтить, i забiжить за рiг. І крутить бiдне собаченя мордочкою навсiбiч, не второпавши, куди подiвся той, хто його кликав.
В останнi днi снiг немов зумисне починав падати годинi о шостiй ранку, щоб до полудня вiд нього i слiду не залишилося. Але в шостiй-сьомiй ранку, коли правильнi парижани вибiгають у своi кафе, вiн падав. Падав i на мiсто, i на городян.
Андрюс намагався пройти цi сто метрiв до булочноi швидше, нiж зазвичай, але насправдi сенсу в цьому не було. Все одно черга за багетами та круасанами в булочнiй не помiщалася. Але рухалася вона швидко i вже через мить-другу вiн опинився всерединi, змахуючи долонею з потилицi снiжинки, якi ще не розтанули.
– У нас залишилося триста сiмдесят два евро, – спокiйно оголосила йому Барбора за снiданком. Оголосила i, не дочекавшись вiдповiдi, вiдламала ще шматочок багета i, вмочивши його краечок у слоiк зi сливовим джемом, вiдправила до рота.
– Усе буде гаразд, – запевнив ii Андрюс. – Давай домовимося, що про грошi будемо розмовляти не ранiше обiду! Щоб не псувати ранок!
Вiн перевiв погляд на вiкно, за яким усе ще падали снiжинки, але тепер iх було набагато менше.
– Ранок грошима не зiпсуеш! – вiдповiла з усмiшкою Барбора. – Це я так, щоб ти пам’ятав!
На площi Републiк знову кружляла карусель. Коники та вiслючки пiдiймали й опускали дiточок, якi захопленими поглядами проводжали машини та будинки, що проiздили повз. Поруч знову стояли мами та нянi. Іншi мами та нянi чекали черги повозити своiх малюкiв, жадiбним поглядом стежили за запаморочливим кружлянням-обертанням цiеi величезноi, чарiвноi й яскравоi «дзиги».
Як тiльки Андрюс одягнув червоний нiс, хлопчисько-китаець, обернувшись, закричав: «Сяочао!» i заплескав у долонi.
Іншi дiти, а за ними вже й мами з нянями, вiдволiклися вiд каруселi, й Андрюс негайно сiв навпочiпки i пiшов по колу смiшною качиноi ходою, похитуючись iз боку на бiк i лише якимось дивом не падаючи на мокрий вiд талого снiгу асфальт.
П’ятнадцять хвилин клоунади принесли Андрюсовi м
Сторінка 22
йже сiм евро i трохи втоми.Хлопчисько-китаець у надутiй жовтiй куртцi, той самий, що перший упiзнав Андрюса i закричав «Сяочао», пiдбiг i, задерши голiвку та простягнувши руку, спробував дотягнутися пальчиками до червоного клоунського носа. Андрюс нахилився нижче, щоб плани малюка здiйснилися. Шибеник помацав нiс, i посмiшка його стала ще ширшою, а оченята ще звузилися. Вiн знову радiсно вигукнув «Сяочао!» Андрюс запитально подивився на вродливу китаянку, котра стояла за малюком.
– Льо клунi! – витлумачила вона французькою.
– А так, клоун! – закивав Андрюс. Потiм пiдстрибнув смiшно, чим знову привiв у захват присутнiх навколо нього малюкiв, зняв перед ними невидимого капелюха, вклонився i подався в бiк рю Рене Буланжер, на ходу кiлька разiв обернувшись i помахавши рукою.
– Пiсля бульйону – прогулянка околицями! – заявила Барбора. – Будемо шукати новi мiсця!
– Для моеi клоунади? – спитав Андрюс.
– Нi, для моеi полуденноi кави!
До бульйону дуже добре пiдiйшли вчорашнi круасани, щедро намазанi всерединi паштетом. Паштет сподобався Барборi своею цiною та намальованою на етикетцi качкою. Уявити собi качку, утрамбовану в маленький скляний слоiчок вартiстю сiмдесят евроцентiв, змiг би тiльки письменник-фантаст, але, мабуть, Барборi також це вдалося. І вона з неприхованим задоволенням вмочала круасан iз паштетом в горнятко з бульйоном i вiдправляла в рот. Смак курячого бульйону змiшувався з уявним смаком уявноi качки з паштету та викликав у Барборi, котра ранiше не переживала «буддистськi» емоцii, – спокiйну та радiсну байдужiсть до навколишнього свiту.
– Про що задумалася? – поцiкавився Андрюс.
– Я? – спохопилася Барбi. – Та нi про що! Тут поруч е гарний парк iз йогами. Я, либонь, про йогiв задумалася…
– Хочеш зайнятися йогою?
Дiвчина стенула плечима.
– Рокiв через двадцять. Там, у парку, молодих йогiв не було.
– А цi йоги в парку – iндуси?
Барбi на мить заплющила очi, немов намагаючись вiдновити в уявi картинку ранiше побаченого, i заперечливо похитала головою.
– Нi, французи та китайцi. І тренер у них – китаянка. Їй рокiв… – Барбi кинула погляд вгору на лампочку, що звисала зi стелi. – Навiть i не скажеш, скiльки iй рокiв… Це, мабуть, тому, що вона йогою займаеться. Може, iй вже рокiв сто!
– Це тому, що вона китаянка! – Андрюс дожував хвостик круасана. – Тiльки китаець може здогадатися, скiльки рокiв iншому китайцевi! Мене сьогоднi один маленький китаець впiзнав, а за ним китаянка стояла. Чи мама, чи бабуся – важко сказати! До речi, знаеш, як буде клоун китайською?
– Як?
– Сяочао!
– То ти, виявляеться, мiй улюблений сяочао! – Барбора всмiхнулася.
Через пiвгодини, пройшовшись балакучою рю де Бельвiль, вони звернули в незнайомий безлюдний провулок. Ішли як туристи, раз по раз задираючи голови та розглядаючи будинки, пересiчнi й одноманiтнi. Андрюса дивували розчахнутi вiкна. Все ж не так уже й спекотно на вулицi. Та й опалення грошей коштуе! А вони мало не висовуються з вiкна з цигаркою чи кавою! Щоправда, цi «вони» не завжди були схожi на справжнiх французiв. Може, справжнi французи взимку вiкна не вiдчиняють?!
– Поглянь! – радiсно вигукнула Барбора.
Вони зупинилися на тротуарi бiля двох сходинок, що пiдiймалися до коричневих вхiдних дерев’яних дверей. Безпосередньо перед сходами, залишивши, може, пiвметра для перехожих, хтось склав непотрiбне домашне начиння i меблi: мiкрохвильовку, старий кубик-монiтор вiд комп’ютера, два стiльцi, дитяче лiжечко i кiлька картонних коробок з-пiд бананiв.
– Перевiримо? – запропонував Андрюс.
Барбора скривила губки.
– Мiкрохвильовка у нас е, а по картонках ритися нам ще зарано – ми ж не бездомнi!
– Тодi чому ти так зрадiла, побачивши цю купу? – здивувався Андрюс.
– Тому, що це – типовий Париж! Я б також так хотiла жити! Виносиш iз дому те, що тобi не треба, i купуеш нове!
– Тебе iнодi не збагнути! – по-доброму промовив Андрюс.
– Зате ти менi завжди зрозумiлий, сяочао! – Барбi взяла Андрюса за руку i потягнула далi провулком. – Гайда шукати паризьку кав’ярню!!!
Роздiл 15. Анiкщяй
Маленький червоний «фiат» ледь не влетiв у зад автобусу «Каунас-Анiкщяй», що повертав на автовокзал. Дикий вереск гальм налякав i перехожих, i пасажирiв автобуса, котрi вiдразу ж прилипли до вiкон, i водiя маленькоi машинки Ренати, котра так стиснула кермо в своiх долонях, наче воно було рятiвним колом, а навколо вирував океан. Машина вже зупинилася, проiхавшись по пiдмерзлому, слизькому асфальтi. Позаду засигналили. Рената, все ще перелякана, натиснула на педаль газу, i «фiат» рушив iз мiсця, але тут же «причалив» до бровки i застиг iз увiмкненою аварiйкою бiля невисокоi гiрки снiгу, явно зсунутоi на тротуар трактором або грейдером. Рената вiдпустила кермо. Глянула через вiкно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водiй пiдняв кришку бiчного багажного вiдсiку, i кiлька чоловiкiв стали вивантажувати звiдти квадратнi картоннi коробки. Дiвчина так захопилася нагляданням за н
Сторінка 23
ми, що не вiдразу помiтила Вiтаса, котрий уже наближався до ii «фiата».Дверi, через якi дiвчина дивилася на автобус, вiдчинилися, i Вiтас опустився на пасажирське сидiння поруч. Сiв спочатку спиною до Ренати i постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий снiг.
– Привiт! – сказав вiн, розвернувшись i сiвши зручнiше. – Ти чого така блiда?
– Знаеш, я трохи в твiй автобус не врiзалася! – зiзналася Рената.
– То це ти гальмувала? – Вiтас широко вибалушив очi, сповненi подиву.
Рената кивнула.
– Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась i про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!
– А про що задумалася?
На обличчi дiвчини з’явився сумнiв, буцiмто вона не могла вирiшити вiдразу: казати йому, чи нi?
– Про тебе задумалася, – зiзналася нарештi. – Точнiше – про нас i про Італiю…
Вiтас усмiхнувся. Слово «Італiя» нiби пiдняло його над сидiнням машини.
– І що ти про нас i про Італiю подумала? – продовжив допитуватися вiн.
Рената зiтхнула.
– Потiм скажу!
Асфальтова стрiчка дороги бiгла вперед спочатку рiвною смугою, а потiм, пiсля повороту, коли «фiат» з’iхав iз головноi дороги на бiчну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то лiворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зi старим кладовищем i кiлькома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотнiй занедбаний хутiр. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин iз п’ять по насипнiй, вже не асфальтовiй дорожнiй стрiчцi, покритiй втоптаним снiгом, що виблискуе на холодному зимовому сонцi, якому, здавалося, в цей пiсляобiднiй час також не дуже гаряче на сiрому, наче навiть промерзлому безхмарному небi.
Дуже скоро вiд насипноi, покритоi втоптаним снiгом гравiйки вiдокремилася особиста колiя Ренати i вона акуратно спрямувала свiй маленький «фiат» далi, до будинку. І зупинила машину в самому кiнцi колii, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кiркою рiвним снiгом. На тлi темно-сiроi торцевоi стiни великоi комори червона машинка виглядала так яскраво та несподiвано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.
Перед дерев’яним порiжком обiйстя Вiтас забарився. Почав старанно збивати снiг iз черевикiв, хоча снiгу на них уже не було.
– Ти що, дiда Йонаса боiшся? – всмiхаючись, спитала Рената.
– Нi, що ти! – Вiтас вiдволiкся вiд черевикiв. – Але вiн якось дивно дивився на мене тодi, «Шенгенськоi ночi»!
– Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Вiн на всiх так дивиться, бо мае зiр поганий. Та й очi його всiм здаються занадто великими i невдоволеними, це – через лiнзи окулярiв! Гайда!
У коридорi ближнiми до виходу стояли чоботи дiда Йонаса i бiля них виблискувала калюжка талого снiгу. Отже, виходив на двiр, поки внучки вдома не було.
Роззувшись, обое пiшли на половину Ренати. Вiтас тiльки озирнувся на багато разiв перефарбованi дверi, що провадять до дiда Йонаса, в його життевий простiр.
– Щось у нього тихо! – пiдозрiло виголосив Вiтас, сiвши на тапчан.
– А чому у нього мае бути голосно? – здивувалася Рената. – Вiн рок не слухае, телевiзор не дивиться! Люди похилого вiку взагалi намагаються жити непомiтно для оточуючих!
– Авжеж, – погодився Вiтас, але по його погляду Ренатi стало зрозумiло, що думае вiн уже про щось iнше. – То через якi думки ти мало в мiй автобус не врiзалася? – спитав вiн пiсля короткоi паузи.
Рената присiла поруч, закинула руку Вiтасовi на плече, поцiлувала в щiчку. Вiн хотiв уже було обiйняти кохану i поцiлувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.
– Ти хочеш цiлуватися чи дiзнатися, про що я думала?
– Дiзнатися, звiсно! – закивав той i трохи вiдсунувся.
– Я думала, що нам ще зарано кудись iхати, – серйозним тоном промовила вона i глянула йому в вiчi, чекаючи на реакцiю.
– Чому? – щиро перейнявся Вiтас.
– Скiльки часу ми знайомi? – спитала молода господиня половини хутiрського будиночка.
– Ну, майже п’ять мiсяцiв або навiть трохи бiльше!
– А скiльки днiв провели разом? – продовжила вона важливий допит.
Вiтас задумався.
– Сiм? – невпевнено спитав вiн.
– Шiсть, – пiдказала дiвчина правильну вiдповiдь. – А скiльки ночей ми провели разом?
– Три.
– Чотири, – виправила вона його знову. – Чи ти «Шенгенську нiч» до уваги не береш?
– Не беру, ми ж були з iншими.
– Бачиш, – дiвчина знову всмiхнулася. – Для тебе нiч – це секс, а для мене – бути разом! Але це нiчого, це, мабуть, у всiх так… Але рiч у тiм, що якщо я поiду, то дiд залишиться сам-один. І якщо вiн занедужае або щось трапиться, то нiкого поруч не буде! Я з ним уже кiлька разiв про Італiю балакала, i про тебе… Йому вже багато рокiв i просто страшно залишатися самому. Я це вiдчуваю.
– Зараз самотнiсть перестала бути страшною, – Вiтас стенув плечима. – Є мобiльник, е iнтернет, е, врештi-решт, «скайп», яким можна з усiма в свiтi контактувати.
– Знаеш, у нас тут iнодi зникае електрика. Три тижнi тому вiтер звалив гiлку сосни на дроти i ми два днi жили при
Сторінка 24
вiчках. Самотнiсть «скайп» не лiкуе!– То ти хочеш сказати, що в Італiю зi мною не поiдеш? – Вiтас нарештi наважився поставити запитання руба, бо воно вже кiлька хвилин просилося на язик.
Рената заперечно похитала головою.
– А як же ми? Як же нашi плани? – поцiкавився вiн.
– Я поки що звiдси виiхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переiжджай до мене! – З голосу Ренати стало зрозумiло, що вона хвилюеться. Їi очi зволожилися.
– А давай я з ним побалакаю, – запропонував раптом Вiтас. – По-чоловiчому потеревеню! Вiн мене зрозумiе! Його старiсть не мае заважати нашiй молодостi!
Рената явно не очiкувала таких слiв i негайно нiчого вiдповiсти не змогла.
– Точно, – осмiлiв Вiтас. Пiднявся з дивана. – Я пiду i побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обiдом зайнятися.
І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспiшив до виходу в коридор.
Зупинився перед зеленими, багато разiв фарбованими дверима. Постукав. Не почувши вiдповiдi, взявся за ручку, потягнув на себе. Дверi подалися, прочинилися, i Вiтас зазирнув у щiлину. Побачив у лiвому кутку кухню з маленьким вiконцем, столиком i висячими на стiнi пательнями i кришками для каструль. Побачив вiкно кiмнати – бiльше за кухонне. Стiл пiд ним. Чайне горнятко i закриту книжку. Праворуч вiд столика i стiльцiв – прикрашена iграшками ялинка.
Прочинив дверi ширше i зазирнув у правий бiк кiмнати. Там, на старiй канапi, на боцi спиною до стiнки й обличчям до вiкна дрiмав дiд Йонас, трохи пiдiбгавши ноги.
Вiтас ступив у кiмнату та зупинився. Тут, на цiй половинi будинку, йому в нiс вдарив iнший, незнайомий запах. На половинi Ренати повiтря здавалося стерильним, очищеним вiд будь-яких ароматiв i запахiв. Тут же запах був присутнiй, i чим бiльше Вiтас намагався збагнути його, тим складнiшим i багатопричиннiшим вiн здавався. Коли Вiтас дивився на сплячого дiда Йонаса, то в запаху з’являлися вiдтiнки староi шкiри – тапчан, на якому лежав дiд, був оббитий коричневою шкiрою. На ближньому до дверей кутку шкiра була протерта до дiрки. Коли Вiтас перевiв погляд знову на кухоньку, то вiдчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якiй живуть мишi. Але коли зупинив погляд на вiкнi, то запахи зникли, немов у якiйсь дуже розумнiй комп’ютернiй грi, немов запах був пiдказкою вiку чи призначення предмета, на який падав погляд.
Вiтас хитнув головою. Захотiлося вийти звiдси. Цей свiт був йому чужим, занадто старим, напiвмертвим. Але все ж вiн зайшов сюди смiливо i з конкретною метою – погомонiти з дiдом, сказати йому, що вiн не може i не мае права вирiшувати за внучку, що iй робити, а що – нi!
Вiтас наблизився до канапи. Пiд його ногами рипнула дошка пiдлоги, i дiд Йонас розплющив очi.
Глянув на Вiтаса невдоволено та здивовано. Повiльно, крекчучи, сiв на тапчанi.
– Добридень, – поспiшив сказати Вiтас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приiжджав.
– Так, так, – дiд кивнув. – А що, знову треба щось iз кухнi?
– Нi, я хотiв тiльки спитати…
– Ти ж Вiтас, ветеринар! – допетрав дiд Йонас. – Спасибi, що зайшов! Отже, Рената тобi сказала!
– Що сказала? – не втямив хлопець.
– Ну, здоров’я Барсаса перевiрити, мого собаки! Вiн якийсь сумний останнiм часом!
Дiд Йонас звiвся на ноги i сонною ходою пiдiйшов до вiкна. Поглянув на снiг, на яблуню, що росла метрiв за три вiд будинку. На стiну комори, що виднiлася лiворуч, i червону машину Ренати, що стояла пiд нею.
– Вiн там, – показав дiд Йонас рукою у вiкно. – Будка за коморою, ii звiдси через машину не видно!
Вiтас пiдiйшов, також у вiкно визирнув. Уся його рiшучiсть кудись зникла. Натомiсть яскравiше вiдчув вiн у цьому мiсцi запах кухнi, до якого додалися вiдтiнки спаленого молока. Вiн кинув погляд лiворуч i побачив на плитi черпак iз довгою металевою ручкою, i подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дiдом Йонасом про Італiю та Ренату зараз не мало сенсу.
– Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообiцяв Вiтас. – Зараз, ми перекусимо тiльки, й я вийду!
– Ну, дякую! – втiшився Йонас. – А я по лiсу пройдуся. Снiг пiд ногами послухаю! Кiрка у нього зараз, мабуть, тверда! Вiтер ii шлiфував, добряче вiтер дув в останнi днi.
– Ну що, побалакав? – спитала Рената Вiтаса, коли той повернувся на ii половину.
– Нi. Вiн одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італiю…
Рената зiтхнула з полегшенням.
– Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поiмо?
– Давай спочатку поiмо, – попросив Вiтас. – Я до тебе шiсть годин iхав!
Їли мовчки.
– Не треба з ним балакати, – рiшуче порадила Рената вже за чаем. – Я все одно не поiду звiдси, поки вiн живий. А потiм, – вона озирнулася на дверi, що вели в коридор, – потiм – байдуже куди. Можна в Італiю, можна в Іспанiю…
– А скiльки дiдовi рокiв? – поцiкавився Вiтас i тут же засоромився запитанням, що прозвучало так, нiби вiн спитав: «А коли ж цей старий помре нарештi?»
– Багато, – вiдповiла Рената. – Дуже багато. Майже дев’яносто.
Вони чули, як дiд вийш
Сторінка 25
в у коридор, як нахилявся, взував чоботи i брав цинковi цебра для снiгу. Чули, як грюкнули дверi.До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будцi i тiльки його коричневий нiс стирчав назовнi.
– Ну що, песику? – спитала, присiвши навпочiпки, Рената.
Барсас пiднявся i вибрався неспiшно на снiг.
– Це Вiтас, – показала вiвчуру рукою Рената на хлопця в джинсах i синiй куртцi, котрий стояв метри за два вiд них. – Вiн умiе лiкувати собак i кiшок. Вiн свiй! Пiдiйди! – останню команду вона вiддала Вiтасу.
І той сiв навпочiпки поруч, пiдсунув долоню пiд нiс Барсаса, щоб вiвчур «записав» його запах у список запахiв «своiх».
– То що тебе хвилюе, дiдусю? – спитав по-дружньому Вiтас, погладивши вiвчура по загривку. – Тобi скiльки рокiв?
– Йому тринадцять, – вiдповiла за собаку Рената. – Й останнiм часом вiн майже нiчого не iсть.
– Ха! – вирвалося у Вiтаса. – Та це вже граничний вiк! Що ж тут дивитися?
Однак усупереч своiм словам, Вiтас простягнув руку i м’яко штовхнув лежачого на животi Барсаса на бiк. Вiвчур повалився, лапи вбiк простягнув, потiм стиснув. Вiтас взявся обмацувати пальцями живiт собаки, натискаючи на нього в рiзних мiсцях.
Барсас раптом заскиглив, i Вiтас вiдвiв руку, почекав iз пiвхвилини i знову натиснув на те ж мiсце. І знову собака заскиглив i спробував зiп’ястися на лапи.
– Лежи, лежи! Бiльше не буду, – заспокоiв тварину Вiтас.
Обернувся до Ренати.
– Знаеш, цьому собацi стiльки ж рокiв, скiльки й твоему дiдовi! Лiкувати його, навiть якщо це не просто старiсть i слабкий кишечник, не мае жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасi, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кiлометрiв вiд будь-якоi цивiлiзацii…
– То що ти скажеш дiдовi з приводу Барсаса? – спитала Рената.
Вiтас зiтхнув.
– Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати iсти тiльки м’яку та теплу iжу i жодних кiсток! От i все!
Вiтас пiднявся на ноги i помiтив лiворуч трохи вiддалiк шiсть повздовжнiх горбочкiв iз частково визираючими з-пiд снiгу табличками.
– А це що у вас тут за кладовище? – здивувався вiн.
– Там собаки дiдусевi похованi, – пояснила Рената, також пiднявшись на ноги i провiвши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. – Шiсть собак у нього було вiд народження. Барсас – сьомий.
– Сьомий? – перепитав Вiтас. – Сiм собачих життiв – це й е одне людське. Гаразд. Я тобi напишу лiки для пса, замовиш по iнтернету, й апетит до нього повернеться.
– Ти тiльки дiда заспокой зараз, скажи, що у собаки проблеми вiд вiку, а не вiд хвороб! – попросила Рената. – Вiн це зрозумiе!
До вечора на хутiр дiда Йонаса та його внучки посипався снiг. Все стало бiлим, навiть червона машинка Ренати повнiстю зникла пiд снiгом. І падав вiн якось незвично гамiрно, немов великi снiжинки терлися одна об одну, поки летiли чи розмовляли.
Рената i Вiтас, утомившись вiд взаемноi нiжностi та вiдпочивши вiд неi потiм, пiднялися i голими стояли в темнiй кiмнатi перед вiкном, за яким темна нiч продовжувала вкриватися бiлим снiгом. У теплу кiмнату звiдкiлясь просочувалося холодне зимове повiтря i час вiд часу його тонкi потоки наче торкалися кiнчиками голки то руки Вiтаса, то щоки Ренати. І вони, намагаючись захиститися вiд цих невидимих протягiв, стали до них спинами, обiйнялися, що було сили, втиснулася один в одного так, що якби хтось побачив iхнi обриси в темрявi, то подумав би, що стоiть у кiмнатi один чоловiк бiльший за середнього, або одна жiнка, котру також худенькою не назвеш.
– Ти на завтра залишишся? – шепiт Ренати зiгрiв вухо Вiтаса.
– Нi, менi треба назад! – прошепотiв той у вiдповiдь. – Якщо ми не iдемо до Італii, отже, треба щось скасувати… І багато чого обмiркувати.
На словах «ми не iдемо до Італii» Рената ще сильнiше притиснула до себе Вiтаса. Їi губи торкнулися мочки його вуха.
Роздiл 16. Лондон
Клаудiюс втомився вертiти головою, намагаючись вихопити поглядом то гарну церквицю, то старовинний особняк. Поки мотоцикл iхав нешвидко, раз по раз зупиняючись на свiтлофорах, роздивляння лондонських визначних пам’яток, що пропливали повз них, навiть додавало задоволення. І це незважаючи на явну незручнiсть, адже сидiв парубок за спиною мотоциклiста, обхопивши останнього спереду, на животi, руками. Руки терлися об штучну шкiру комбiнезона, i це тертя приемним назвати нiхто б не наважився. Найменш приемним, проте, для Клаудiюса було те, що вiн зовсiм не пам’ятав обличчя мотоциклiста. А зараз на головi у того був шолом. Клаудiюс пам’ятав, що волосся – русяве, й обличчя худе, витягнуте. З тих кiлькох фраз, якi почув, стало ясно, що хлопець розмовляе англiйською зi слов’янським акцентом. Але зараз, коли центральний Лондон залишився позаду, а з бокiв потягнулися iндустрiальнi майданчики, склади, паркани, в думках у Клаудiюса з’явився неспокiй.
Їхали вони хвилин iз сорок-п’ятдесят. Нарештi мотоциклiст скинув швидкiсть i став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир iз руiнами не надто староi будови, далi з
Сторінка 26
новим парканом iз металевоi сiтки стояли нескiнченнi ряди мобiльних будинкiв-караванiв. На майданчик для торгiвлi це мiсце схоже не було, та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудiюс iз цiкавiстю розглядав цi бруднi вагончики на колесах, i раптом помiтив, як в одному з них вiдчинилися дверцята i назовнi вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч iз старим, загавкав собака. Побачив димок, що пiдiймаеться звiдкiлясь з-за будиночкiв-караванiв. Клаудiюса взяла цiкавiсть.– Це також Лондон? – спитав вiн англiйською мотоциклiста, нахилившись уперед i майже вклавши свое запитання в праве, затулене шоломом вухо.
Та мотоциклiст почув.
– Так, це ще Лондон, – пiдтвердив вiн.
Коли поле, зайняте мiстечком мобiльних будинкiв, залишилося позаду, мотоциклiст пригальмував та обережно в’iхав у вiдкритi ворота наступноi обгородженоi територii. Зупинився бiля складених у три поверхи один на одного морських контейнерiв.
Клаудiюс зiстрибнув iз мотоцикла i розiм’яв ноги.
Водiй, не знiмаючи шолома, притулив свiй двоколiсний транспорт до контейнера, потiм жестом закликав Клаудiюса за собою.
Вони пройшли метрiв iз п’ятдесят, пiсля чого мотоциклiст зупинився, стягнув iз голови шолом i обернувся до Клаудiюса.
– Ми зарано, доведеться чекати, – сказав вiн.
– А як тебе звати? – спитав литовець.
– Адам, – неохоче вiдповiв хлопець.
Через хвилин п’ятнадцять на територiю заiхала крита вантажiвка. Чорношкiрий водiй доiхав до крайнiх синiх контейнерiв iз написом «Maersk». Там зупинився, вийшов iз кабiни. Побачивши двох чоловiкiв, котрi наближаються до нього, привiтно махнув рукою.
Вони втрьох скинули з вантажiвки на вкриту снiжком землю кiлька десяткiв чорних смiттевих мiшкiв, щiльно зав’язаних i не дуже важких. Машина поiхала. Адам розв’язав пластиковий мiшок, клацнув витягнутою з кишенi комбiнезона запальничкою та засунув ii палаючу всередину мiшка. У повiтрi запахло паленим папером.
– Це все нам треба спалити? – спитав Клаудiюс, дивлячись на зваленi на землю мiшки.
– Ага.
– То краще висипати все в купу i…
– Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вiтром, – спокiйно пояснив Адам. – А наше завдання – щоб усе згорiло.
– А що це? – поцiкавився Клаудiюс.
– Бухгалтерiя, – Адам стенув плечима. – Цифри, лiтери, печатки…
– Ага, – кивнув Клаудiюс. – А я думав, що тепер уся бухгалтерiя в комп’ютерi зберiгаеться!
– Зазвичай так. Тобто «бiла» – в комп’ютерi, а «чорна» ось так, на папiрцях.
– «Чорна»? – здивувався Клаудiюс. – В Англii?!
– А яка рiзниця: в Англii чи Угорщинi?! – усмiхнувся бiлявий Адам. – Глобалiзацiя – штука серйозна! Я в Будапештi барменом працював, то у нас по «чорнiй» бухгалтерii в тридцять разiв бiльше грошей проходило, нiж по «бiлiй»! Але «чорну» пiсля всiх розрахункiв i дiлення знищують, а «бiлу» зберiгають. По цих папiрцях, вочевидь, уже все подiлили! Хоча я собi пакетик такого смiття забрав би, – Адам запитально зазирнув у вiчi Клаудiюсу. – Часу вiльного вистачае. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» – класна професiя!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мiшечок вiзьму собi?
Клаудiюс завмер. Вiн згадав напуття Танi.
– Менi сказали, щоб я за тобою стежив, – зiзнався вiн. – Щоб ти нiчого звiдси, – вiн кивнув на чорнi мiшки, – не взяв…
– А менi сказали: стежити за тобою, щоб ти нiчого не взяв, – розвiв руками Адам. – Та менi байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!
У розмовi зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на вiдповiдь Клаудiюса i не дочекавшись, розв’язав другий мiшок, витягнув звiдти кiлька аркушiв паперу, пробiг поглядом. Потiм пiдпалив один iз них запальничкою i пiднiс вогонь до документiв, що стирчали з горловини чорного пластикового мiшка.
– А ти ким у себе вдома працював? – знову обернувся вiн до напарника.
– Дiджеем, вантажником на пивзаводi. Батьковi допомагав – у нього автомайстерня. На курси масажистiв хотiв пiти…
– О-о! А навiщо тодi поiхав?
– У нас, у Литвi, жодноi перспективи…
– Що, масаж робити нiкому?! – Адам реготнув. – Перспектива, вона для тих, хто залишаеться. А iдуть за мрiею! Зазвичай – за безперспективною.
Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкiра на ньому розплавилася i розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синiм полум’ям. Зотлiлий i згорiлий папiр ще димiв.
Адам зi знанням справи взявся за тi мiшки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них i переглядаючи швидким поглядом ближнi до горловини документи. Передостаннiй мiшок своiми папiрцями викликав у нього неприхований iнтерес. Першi ж витягнутi документи пiсля короткого ознайомлення вiн закрутив у рурку i засунув за пазуху комбiнезона. Туди ж вiн засунув через кiлька хвилин ще одну паку паперiв, вже не скручуючи iх, позаяк стосик виявився грунтовнiшим. Вiдсунувши розкритий мiшок убiк, узявся за останнiй. Сунув усередину палаючу запальничку. А передостаннiй мiшок пiсля цього зав’язав, пiдняв, нiби примiряючись до його ваги, поп
Сторінка 27
ескав по боках, нiби пiдрiвнюючи i утрамбовуючи вмiст.На Клаудiюса вiн бiльше уваги не звертав. Та й сам Клаудiюс раптом збагнув досконалу необов’язковiсть своеi присутностi. Навiщо йому пiдкинули цей заробiток? Із гуманiзму? Адже бiлявий Адам i сам би мiг впоратися зi знищенням мiшкiв iз непотрiбними папiрцями.
Спантеличений, вiн стежив за вилiтаючим iз вiдкритоi горловини мiшка димом. Вiтер, що набирав до вечора потуги, розривав цей легкий димок на шматки, змiшував iз повiтрям. І ось уже смак диму осiдав на язик, лоскотав нiздрi Клаудiюса. Цей же вiтер став розсипати по мерзлiй землi паперовий попiл, i не було вже поруч бiлого снiгового покрову, що знайшов iх тут. Раннi зимовi сутiнки додали непривiтноi похмуростi в барви, якими були пофарбованi контейнери. Клаудiюсу захотiлося виiхати звiдси якнайшвидше. Занепокоення, яке виникло в душi, навiть не намагалося пояснити причину своеi появи. Необов’язковiсть своеi присутностi в думках Клаудiюса поступово трансформувалася у вiдчуття повноi своеi недоречностi тут, у цьому дивному безлюдному мiсцi.
– Послухай! – голос Адама змусив Клаудiюса сiпнутися. – Я все одно старший. Адже це я тобi маю заплатити!
Й Адам простягнув напарнику кiлька банкнот.
– Ось, п’ятдесят фунтiв за роботу, – продовжував вiн повiльно. – А ось це – десять фунтiв на дорогу додому. Утрьох iз мiшком ми на байку не помiстимося. Ти пройдеш до мiстечка знедолених, а там навпроти в’iзду по iнший бiк дороги е зупинка. Автобус ходить щогодини, довезе до метро. Там уже розберешся!
– «Мiстечко знедолених?» – перепитав Клаудiюс.
– Бiлi «каравани» за парканом…
Клаудiюс згадав, кивнув.
Адам змiцнив стягуючими ременями чорний смiттевий мiшок на заднiй частинi сидiння. Натягнув на голову шолом, одягнув рукавички i махнув напарнику рукою.
Червоний заднiй вогник мотоцикла хитнувся лiворуч i зник за крайнiми, збудованими в три поверхи контейнерами. Звук двигуна також зник. А вiтер став ще сильнiшим, i вже щоками та носом Клаудiюс вiдчув неприемний, вологий холод зимовоi лондонськоi ночi, що наблизився вже впритул.
Озирнувся навсiбiч, вiдiйшов пiд контейнерну «стiну», ховаючись вiд цього вiтру. Поглянув угору, на небо, яке не видавало себе нi зiрками, нi мiсяцем. Просто сiре повiтряне напинало, важке, готове впасти вниз, де все, що не було чорним, також здавалося сiрим.
Маленький чорний предмет, що визирав iз висоти горiшнього контейнера, привернув на мить увагу Клаудiюса. Придивившись, вiн збагнув, що це – камера CCTV.[14 - CCTV – система охоронного вiдеоспостереження, кiлька вiдеокамер, зображення з яких передаються на один екран, розбитий на квадратики.]
Вiдiйшов убiк, розглядаючи ii. Втямив, що об’ектив спрямований якраз на той майданчик, де вони палили чиюсь «чорну» бухгалтерiю. Подивився пiд ноги, вiн якраз на ньому стояв. Попiл ледь чутно шелестiв пiд ногами.
По-хлоп’ячому Клаудiюс вдарив по гiрцi найближчого попелу носком черевика. Запах гару вiдчувся сильнiше.
– Англiя! – саркастично гмикнув Клаудiюс i, кинувши прощальний погляд на вiдеокамеру, прикручену до горiшнього контейнера, попрямував до кутка контейнерноi «стiни», за якою хвилин iз десять тому зник червоний заднiй вогник мотоцикла бiлявого Адама.
Роздiл 17. Бжежнiци. Мазовецьке воеводство
Бавилася снiгом зима, то засипаючи польськi дороги i села, то оголошуючи в своiй холоднiй виставi антракт i дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та своi звичнi шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутiс на узбiччя шосе, по краях якого нескiнченнi снiговi вали тягнулися, знову озирався в бiк, звiдки йшов, в очiкуваннi хоч якогось транспорту, готового його пiдiбрати та вiдвезти далi в европейську глибинку, туди, де мови змiшуються.
Вчора пiдкинув його вперед кiлометрiв на сто латиш-далекобiйник. З латишами Кукутiсу завжди було легше – як-не-як, а мови у них родиннi, хоча загальних чи схожих слiв у литовськiй i латиськiй усе ж бракуе, щоб бесiду пiдтримувати. Балакали вони тому спочатку нiмецькою, а коли втомилися – мовчали кожен на своiй.
Юргiс-латиш насамперед поцiкавився у Кукутiса, чи бував то у Бiржаi.
– Природно, бував! – вiдповiв йому Кукутiс. – Бував i не раз!
– Там моя сестра живе, Айва! Може, стрiчали?
– Може, й стрiчав! Але всiх зустрiнутих не згадаеш!
Юргiс вiз цiлий контейнер «Ризького бальзаму». У кабiнi в бардачку навпроти сидiння Кукутiса також лежала знайома своею формою керамiчна пляшечка. Водiй ввiчливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрiвник пригубив. У ротi теплiше стало.
– Гарна штука! – похвалив бальзам Кукутiс. – Скiльки рокiв живу, а його смак не змiнюеться!
Юргiс кивнув. Запропонував пасажировi ще випити.
– Я краще з собою вiзьму! – Кукутiс сунув пляшку в кишеню сiрого пальта. – Будь-що взимку трапитися може!
– Атож, – погодився водiй. – Взимку треба до всього бути готовим!
А потiм бiгли уздовж дороги снiговi поля та наваленi бульдозерами по узбiччях замети. Бiгли, миготiли, мерехтiли пiд iхне обопiльне мовчання
Сторінка 28
е годинки зо двi, поки не загальмував Юргiс на розвилцi.– Менi на Гданськ! – сказав вiн. – А вам треба прямо!
Подякував мандрiвник далекобiйнику. Сказав йому кiлька добрих слiв, вiдпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру i знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледiвся. Годинника з кишенi витягнув i час перевiрив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Пiдкрутив його Кукутiс, i знову зацокав вiн, показуючи тепер уже свiй власний час, що зi загальним часом нiчого спiльного, крiм стрiлок, не мае. Раннiй зимовий вечiр наближався i навiював думки про нiчлiг, змушуючи Кукутiса уважнiше в краевиди вдивлятися. Ще трохи, i потемнiють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вiкнах будинкiв, якi зараз зi снiговими полями змiшалися i наразi невидимi.
Але поки сталося це, як трапляеться кожного снiжного дня року, встиг Кукутiс уздовж дороги не один кiлометр прочалапати, а може, й усi три! Й як тiльки молочнi сутiнки опускатися стали на бiлу землю, вiд шосе, узбiччям якого йшов Кукутiс, вiдшарувалася вузька асфальтована дорiжка i подалася праворуч до вогникiв невiдомого мандрiвниковi селища. Й як тiльки ступив Кукутiс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» – стара iталiйська мiкролiтражка, i вiдчинив водiй перед одноногим старим дверцята.
– До Бжежнiци? – спитав.
Мандрiвник не знав, як це селище називаеться, але в машину сiв, хоч i довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, нiж дверцята з його, Кукутiса, боку зачинитися змогли.
Їхали вони хвилин iз сiм, i за цi митi встиг Кукутiс зiгрiтися i про себе трохи розповiсти. Хотiв було навiть на нiчлiг до доброго водiя – старiючого газди рокiв шiстдесяти – напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше iхали! А так, сiм хвилин знайомства – не привiд на нiчлiг проситися!
Бiля першого ж будинку селища попросив Кукутiс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далi поiхав i звернув на якусь iншу, невидиму вже дорогу, що втiкала праворуч вiд селища.
Будиночки тут були кам’янi та двоповерховi. Це Кукутiса засмутило вiдразу. Тi люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такi гостиннi, як тi, що живуть у дерев’яних!
Вiкна ближньоi садиби свiтилися однаковим рiвним жовтим свiтлом, немов за кожним таким вiкном однаковi люди жили, i все в кiмнатах iхнiх також було однаковим, таким само, як i в iнших кiмнатах цього будинку.
Пройшов Кукутiс трохи далi стежкою i побачив, що з вiкон першого поверху третього в ряду будинку на снiг бiльше свiтла падае, нiж iз вiкон ближнiх обiйсть. Наблизився i побачив яскраву вiтрину кав’ярнi. Всередину зайшов, озирнувся. Всi столики зайнятi: де двое, де трое чолов’яг сидять i пиво цмулять. І тiльки за одним столиком iз келихом бiлого вина – молода жiнка в джинсах i синьому светрi з незвично сплетеною русявою кiскою волосся. Косичка, в яку було зiбране волосся з самоi макiвки, опускалася, затуляючи лiве вухо, майже до самого плеча. Поруч iз нею – малюк рокiв чотирьох вiд народження. Хлопченя на аркушi паперу кольоровими олiвцями кола малюе. Захоплено та зосереджено.
– Можна бiля вас? – спитав Кукутiс, iз цiкавiстю розглядаючи ii незвичайну зачiску.
Жiнка пiдняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.
Присiв Кукутiс за стiл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк iз веселими очима стояв у кухарськiй бiлiй куртцi. За його спиною на прикрiпленому до стiни телевiзорi показували без звуку футбольний матч в якiйсь теплiй краiнi. Футболiсти бiгали по зеленому полю, але нiхто в кав’ярнi не звертав на них жодноi уваги.
– Тут самому треба замовляти, – сказала жiнка Кукутiсу, вирiшивши, що той офiцiанта чекае.
– Ага, – мандрiвник кивнув. – Вiдпочину трохи i пiду замовлю!
П’ять хвилин насолоджувався Кукутiс теплом i домашнiм легким гамором, сплетеним iз розмов за iншими столиками, шелестiнням олiвцiв по паперу, цоканням кухлiв, горняток i ложечок, якi час вiд часу збирав бармен зi столiв i складав у мийку. Але потiм пiднявся, пiдiйшов до стiйки. Простягнув бармену розкриту долоню зi жменею монет.
– Тут, може, е й вашi злотi? Подивiться, а раптом на горнятко чаю вистачить?
Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутiса. Серед старовинних англiйських шилiнгiв i фартингiв, серед панських росiйських гривеникiв i болгарських левiв побачив срiбний польський грiш Зигмунта Першого. Виловив його двома пальцями зi жменi. Подивився таемниче на одноногого клiента, немов здогадався про щось загадкове.
– Є тут польськi, – прошепотiв радiсно. – Навiть на вечерю вистачить, не тiльки на чай! Зачекайте з пiвгодинки, вам моя дружина приготуе!..
«Що таке пiвгодини в життi людини, котра не вмiе вмирати?!» – подумав Кукутiс i всмiхнувся.
Повернувся за стiл. Покосував поглядом на молоду жiнку з незвичайною кiскою, на ii малюка, що тримав у руцi товстий кольоровий олiвець, як досвiдченi бандити тримають ножа – вiстрям донизу, мiцно стиснувши рукiв’я в долонi. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час вiд часу змiнюючи кольоровi олiвцi, але не змiнюючи
Сторінка 29
посiб малювання.– А ти спробуй квадрат намалювати, – неголосно запропонував Кукутiс хлопчиковi польською.
Мама малюка обернулася. Шибеник завмер, олiвець вертикально спинився на паперi.
– А як це? – не збагнув малюк.
– Можна? – Кукутiс узяв коричневий олiвець точно так само, як тримав його хлопчик, намалював у вiльному кутку аркуша квадрат i втомлено зiтхнув.
– Важко, – сказав вiн. – Давай я спробую iнакше! – Вiн узяв олiвець пальцями, як ручку, i легко кiлька разiв обвiв квадрат, а опiсля, помiнявши кiлька разiв олiвцi, зробив його рiзнобарвним.
Малюк iз цiкавiстю спостерiгав за пальцями старого. Потiм спробував сам узяти так олiвець. Було видно, що вiн боiться його впустити – пальцi хлопчика виявилися не привченими до тримання.
– Ви, мабуть, iз Бiлорусi? – поцiкавилася молода жiнка.
– Чому ви так подумали? – здивувався Кукутiс.
– У нашого сiльського старости домогосподарка з Мiнська, вона також усiм показуе, як треба правильно робити. Довго i таемно намагалася iхнього сина з шульги на правшу перевчити, поки ii не змусили книгу прочитати про те, що шульга мае бiльше шансiв стати президентом Польщi, нiж правша. Тiльки тодi заспокоiлася, але досi за всiма наглядае, де б не опинилася, i поради дае!
Промовляла це все жiнка з кiскою цiлком привiтно, без жодного натяку на невдоволення.
– Ви майже вгадали, – посмiхнувся Кукутiс. – Я з Литви, а Бiлорусь колись також була Литвою.
– Помилилася, – видихнула молодиця. – Литовцi iншi, вони порад не дають i нiкого перевчити не намагаються.
– А ви звiдки так багато про литовцiв i бiлорусiв знаете?
Жiнка замислилася. Подивилася на сина – той знову водив олiвцем, як ножем, по паперi, намагаючись не вискакувати лiнiею з уже багаторазово наведених кiл iз грубими рiзнокольоровими краями.
Молоду жiнку з кiскою звали Агнешкою. Жила вона прямо над кав’ярнею на другому поверсi, i тому майже щодня спускалася сюди посидiти i послухати гамiр життя. Пiсля недовгоi паузи зiзналася, що про литовцiв тiльки чула, але нiчого точного про них не знае, позаяк в iхньому селi литовцiв немае i ранiше не було. Чула тiльки, що колись давно два литовцi десь недалеко звiдси з неба на землю впали та розбилися на смерть. Було це якоiсь ночi минулого столiття. А ось бiлорусiв бачила чимало, бачила i росiян iз украiнцями, i навiть одного iспанця, у котрого машина якраз поруч iз iхнiм селом поламалася i тому довелося йому три днi у них жити.
Сiпнувся Кукутiс, почувши про двох литовцiв, котрi впали з неба. Згадав ту нiч, коли вони до Каунаса не долетiли. Згадав, як сам iз десятками тисяч iнших чекав iх iз ранку на Каунаському летовищi. Але бiльше згадувати не став. Вiдволiкся.
Дружина бармена зайшла в кав’ярню в синiй довгiй сукнi зi зав’язаним поверх сукнi бiлим фартухом. У руках несла тацю з великою глиняною мискою, над якою здiймалася пара. Галас розмов у кав’ярнi стих, всi на неi глядiли, як вона до Кукутiса пiдходила, як перед ним миску ставила i нiж iз виделкою, загорнутi в паперову серветку, клала. На круглому обличчi молодицi свiтилася така свiжа посмiшка, яку Кукутiс ранiше на старовинних рекламних листiвках рiзних готелiв бачив.
– Смачного! – видихнула оксамитово дружина бармена i тут же вiдiйшла, не обертаючись до гостя спиною, до дверей.
Приголомшливо соковитий запах свiжозапеченоi рульки наполегливо кликав Кукутiса опустити погляд вниз, на миску. Але вiн витримав випробування запахом свинячоi нiжки й опустив свiй погляд на iжу, тiльки коли дружина господаря кнайпи кивнула на прощання та вийшла.
Свиняча нiжка з рум’яною скоринкою лежала на боцi в оточеннi печеноi картоплi та печеного пастернаку, додаючи солодкостi i в так багатий аромат цiеi панськоi страви.
Кукутiс зазвичай не звертав особливоi уваги на iжу, та цього разу пожвавився, пiдбадьорився в очiкуваннi трапези. Краем вуха почув, як малюк за столом перестав водити олiвцем по паперi. Краем ока помiтив, що вся увага малюка тепер була прикута до свинячоi нiжки, над якою здiймалася ароматна пара. Немов дiтвак готувався намалювати цю нiжку. Мама хлопчика також заворожено дивилася на глиняну миску Кукутiса.
Мандрiвник розгорнув серветку, взяв у руки виделку та нiж, вiдрiзав шматочок м’яса i вiдправив собi до рота. Скiльки разiв вiн уже в життi ласував запеченоi рулькою, але щоразу нова рулька здавалася йому найсмачнiшою з усiх ранiше з’iдених. Ось i зараз це вiдчуття мало не налякало його: адже найсмачнiше людина зазвичай iсть перед смертю. Пiсля смертi вже нiчого смачного бути не може. Але думки Кукутiса про смерть i iжу хоч i з’являлися в головi час вiд часу, але нiколи не змушували його похмурнiти чи лякатися. Кукутiс уже поховав тисячi знайомих i незнайомих людей, звикся з особливiстю свого життя, що iнодi викликала досаду – зi своiм тимчасовим чи постiйним безсмертям. Вiн просто не вмiв умирати. Нi батьки його, нi сусiди батькiв, нi саме життя його цьому не навчили. Іншi навколо вмiли вмирати. Надходив час, i вони лягали на тапчан або в лiжко, кликали до себе друзiв i р
Сторінка 30
дних попрощатися, промовляли настанови та побажання з подiлу iхнього майна, якщо таке у них було, а потiм спокiйно заплющували очi й помирали. Дехто, звiсно, помирав не в лiжку i без прощальних слiв, як тi двое, Дарюс i Гiренас, котрi впали на землю теперiшньоi Польщi в часи, коли господарювали там нiмцi, замiсть того, щоб приземлитися в Литвi, де на них чекала вся краiна, що зiбралася ще з вечора i до ранку марно виглядала вогники лiтака в чорному небi.Нерухомiсть малюка, що не зводив з рульки маленьких своiх оченят, вiдвернула Кукутiса й оживила його думки, змусивши забути про смерть i вмирання. Мандрiвник вiдрiзав шматочок свинячоi нiжки i, наштрикнувши на виделку, простягнув хлопчиковi. Той узяв пальчиками шматочок м’яса i пiднiс до рота, але одразу iсти не став. Мабуть, йому сподобався теплий запах свинини. А Кукутiсу сподобалося, як хлопчисько акуратно затиснув подушечками трьох пальчикiв шматочок м’яса – саме так, як треба тримати олiвець чи ручку.
– Молодець, – сказав малюковi Кукутiс. – Добре м’ясо тримаеш!
Малий сам придивився до своiх пальцiв. Потiм поводив довгим шматочком м’яса над папером, уявляючи, що тримае в руках олiвець, а потiм не втримався i вiдправив свинину до рота.
Запропонував Кукутiс шматочок свинини i його мамi, але та, всупереч своему погляду, що показував до м’ясноi смакоти найкращi почуття, вiдмовилася вiд частування. Правда, пiсля цього так глянула на свого сина, що допетрав Кукутiс: вiдмовляеться вона вiд м’яса на користь хлопчика. І тодi вiдрiзав мандрiвник ще шматок свинини та простягнув на виделцi малюковi.
– Ви не знаете, де тут у вас переночувати можна? – спитав Кукутiс Агнешку, закiнчивши трапезу, роздiлену з малюком, iм’я якого вiн i досi не знав.
– Гадаю, що Марек iз Ядвiгою, – вона кивнула на власника генделика, – вас поселять на нiч. А якщо бажаете, можете у нас переночувати. У нас просторiше. А вони з двома дiтьми живуть. До того ж у дальньому пiд’iздi.
– Тодi я краще у вас, – кивнув вдячно Кукутiс.
Уранцi, коли Кукутiс прокинувся на вузькiй канапi в досить просторiй кухнi, за вiкном ще панувала темрява. У квартирi було тихо, хоча перед тим, як розклепити повiки, крiзь знесилений пiд ранок сон, чув мандрiвник кроки, поскрипування дверей i брязкiт посуду. Цiкавiсть до точного часу Кукутiс вважав забавою молодих i смертних. Тому навiть неточний час його не цiкавив, тому кишеньковий годинник, циферблат якого захищала кругла накривка з вензелями i написом нiмецькою «Повертайся з перемогою!», так i залишився у кишенi пальта, що висiв у коридорi.
Сiвши на тапчанi, Кукутiс дiстав з-пiд нього свою дерев’яну ногу з причiпними ремiнцями. Прикрiпив ii надiйно до культi, пiсля чого натягнув холошу спочатку на дерев’яну ногу, а потiм i здорову в лiву штанину просунув. Пововтузився звично, пiдтягуючи штани вгору, застебнув всi гудзики на них i зав’язав мотузяний пояс. Тiльки пiсля цього озирнувся i помiтив у темрявi на кухонному столику, що пiд вiконцем стояв, два банячки i бiлий прямокутник паперу, придавлений круглою скляною сiльничкою.
«На роботу пiшла, чи що?!» – подумав про господиню.
Ввiмкнув свiтло, пересiв на стiлець, взяв у руки записку.
«Даруйте, що так вийшло, – писала господиня квартири акуратним шкiльним почерком. – Я подумала, що вам усе одно добре б вiдпочити з дороги, тому залишаю вас у квартирi зi Сташеком до вечора. Менi давно треба було в мiсто з’iздити за покупками – одяг синовi купити, та й менi також. Вiд нас до мiста – двi години, i назад двi години. Ранiше вечерi не повернуся, але на вечерю привезу щось. Не сердьтеся! Вiдпочивайте. Сташеку i вам я на снiданок млинцi в банячку залишила. На обiд у холодильнику журек е i вiнегрет. Агнешка».
– Пiдступнi в Польщi жiнки! – прошепотiв, усмiхнувшись, мандрiвник. – Не встигнеш у неi заночувати, а на ранок тебе вже вiдповiдальним за дитину роблять! Гаразд!..
Вийшов iз кухнi, зазирнув за наступнi дверi – там, у кiмнатi трохи бiльшого розмiру, нiж кухня, на тапчанi спав, сопучи увi снi застудженим носом, хлопчисько. Лiворуч – застелене залiзне лiжко, праворуч пiд вiкном – письмовий стiл.
«Сташек, отже», – подумав Кукутiс, акуратно замикаючи за собою дверi перед тим, як повернутися до кухнi.
За вiкном уже свiтлiшало, коли дверi в кухню вiдчинилися i сонний хлопчик у пiжамi звично пройшов до столу i сiв на табуретку.
– Ну, привiт, – сказав йому польською Кукутiс. – Будемо снiдати?
Сташек, не здивувавшись присутностi гостя, кивнув.
Кукутiс поклав на тарiлку хлопчика круглий млинець, полив його полуничним варенням. Сташек провiв пальчиком по краю тарiлки, немов перевiряючи ii на круглiсть – на обличчi у нього з’явилася посмiшка. Ранкова сонливiсть полишила хлопчика. Зiскочивши з табуретки, вiн проляскотiв голими п’ятами по лiнолеуму пiдлоги до кухонноi тумбочки, витягнув зi шухляди два ножi та двi виделки i повернувся за стiл. Однак взявши в руки нiж i виделку, завмер нерiшуче, не зводячи очей iз червоноi плями варення.
– Знаеш що, – звернувся до нього Куку
Сторінка 31
iс. – Я тобi вiдкрию одну таемницю, яка потiм у життi не раз допоможе! Хочеш?Сташек кивнув.
– Усе, що можна скрутити в рульку, треба обов’язково скручувати! І iжу, й одяг. Їжа так легше в рот проходить, а одяг так легше iз собою возити. Ось дивись!
І вiн, розмазавши варення по всьому своему млинцю, скрутив його в «сигару», взяв у руку i вiдкусив кiнчик.
Сташек опустив виделку i нiж на стiл i почав зосереджено скручувати в рурку свiй млинець.
– Молодець! – похвалив його мандрiвник. – У тебе з першого разу вийшло!!!
Роздiл 18. Париж
Якщо заткнути вуха музикою й увiмкнути в смартфонi пiсеньку про парасольку Рiанни, то жодних неприемних вiдчуттiв легкий зимовий паризький дощик не дасть. Парасолька не потрiбна. Адже ii треба нести над собою. А у Барбi i так руки зайнятi – однiею рукою штовхати вiзочок iз чужою дитиною не зручно. До того ж до поручня вiзочка прив’язаний повiдець iз сенбернаром. Кличка у собаки зовсiм людська i, до того ж, аж надто французька – Франсуа. І господарi – французи. Сюзанн i Режис. Правда, Режиса Барбора бачила тiльки раз. Коли його дружина Сюзанн завела Барбору в коридор iхнього помешкання на рю де ля Вiлетт. Завела й одразу ж познайомила i з чоловiком, i з iхнiм собакою. Сказала, що Франсуа – спокiйний i нiкуди ii пiд час прогулянок тягти не буде. І боятися його не треба, хоч вiн i великий.
– А чому ви оголошення англiйською написали? Я думала, що ви також iноземцi! – здивувалася тодi Барбi, втямивши, що перед нею справжнi французи, хоч i чудово розмовляють англiйською.
Сюзанн всмiхнулася, почувши запитання.
– Ми писали французькою, i до нас одна за одною на це оголошення припленталися три бабусi, котрi живуть по сусiдству. Балакучi та самотнi, й у кожноi вдома свiй маленький песик. Франсуа на них справив вiдчутне враження. Одна, побачивши сенбернара, навiть за серце хапалася! Добре, що хоч лiкаря не довелося викликати. Тому вирiшили найняти когось iз мiгрантiв. Мiгранти завжди молодшi i роботи не бояться!
Авжеж, Сюзанн саме так i сказала тодi про мiгрантiв. Барбора, пригадавши ту розмову, всмiхнулася i трохи сповiльнила крок. Зупинилася бiля галявинки, на якiй уже кiлька разiв бачила групу, що займаеться йогою пiд керiвництвом мiнiатюрноi китаянки. Цього разу йогiв у парку Бут-Шомон не було. Мабуть, через дощ. Однак погода явно не заважала десяткам, якщо не сотням дiдусiв i бабусь вештатися алеями з собаками i без. Погода не заважала i десяткам молодих матусь штовхати поперед себе вiзочки з дитинчатами точно так само, як штовхала свiй Барбора.
«Може, i вони нiякi не матусi?!» – подумала вона.
І продовжила свiй шлях. Побачила лiворуч вiд алеi явно штучну гору над штучним озером. А на його поверхнi – море качок.
Сенбернар статечно йшов праворуч, немов охороняв вiзочок iз сплячою дитиною. Пес виявився настiльки слухняним i тямущим, що в якийсь момент Барбора i сама уявила себе господинею такого же великого та поступливого собаки, тiльки в майбутньому, коли у них буде своя квартира i свiй власний малюк!
Дощик посилився, i дiвчина мимоволi пришвидшила крок. Попрямувала до виходу з парку. Вже вийшовши за металеву огорожу, зупинилася. Будинки, що виходили до парку, вже засвiтили своi очi-вiкна. Вуличнi лiхтарi вiддзеркалювалися в мокрому асфальтi тротуарiв. І склянi дверi кав’ярнi на розi, вiдчиняючись i зачиняючись, бавилися зi свiтлом найближчого лiхтаря. До повернення малюка батькам залишалося близько години. До повернення собаки господарям – трохи менше. Можна буде спочатку вiддати собаку, а потiм i дитину. Малюк зараз прокинеться i зарюмсае. На цей випадок його вже чекае пляшечка з молочною сумiшшю.
Зайшовши до кав’ярнi, Барбора вiдразу ж подалася до столика бiля вiкна. Вiдсунула дерев’яний вiшак iз червоним плащем, що перепинив iй шлях, аби втиснути мiж ним i столом вiзочок. Сенбернар спокiйно лiг на пiдлогу. Бармен вийшов з-за стiйки.
– Мадам? – спитав вiн.
Дiвчина витягла з вух навушники i засунула iх у кишеню куртки до смартфона. Попросила коньяку i дуже вчасно кашлянула. Бармен схвально кивнув.
Малюк запхинькав. Немов вiдчув, що зараз його точно почують.
Довелося пiдняти дитину акуратно з вiзочка. Теплий синiй комбiнезончик, застебнутий на блискавку, приховував ii майже повнiстю. Дiвчина вийняла хлопчика з комбiнезона. Зазирнула в сонне розпашiле личко.
– Ну що, Валiде? Їсти хочеш? – спитала, вкладаючи його на колiнах так, аби головка лягла на внутрiшнiй вигин лiктя. Дала йому пляшечку iз сумiшшю.
Пригубила коньяку, принесеного барменом, i перший маленький ковточок нiби повернув ii, Барбору, собi самiй. Думки й уривки минулих розмов вiдсунулися на другий план. А на першому залишилася вона сама в теплiй i затишнiй кав’ярнi. Але ж тiльки-но iй було холодно та вогко. Тiльки-но вона вiдсувала вiшак iз червоним плащем, що належить, мабуть, жiнцi з короткою старомодною зачiскою, котра сидить через столик вiд неi. Перед жiнкою – келих вина i попiльничка. У руцi – цигарка. А хiба в европейських кав’ярнях можна димi
Сторінка 32
и?! Барбора усмiхнулася, вiдчуваючи, як розслабилася вiд зовсiм дещицi коньяку. На жiнцi – червоний светр. А волосся, здаеться, пофарбоване. Сиве, пофарбоване в такий попелястий колiр, який немов пiдказуе, що воно пiд фарбою все одно сиве.Бармен вибрався з-за стiйки до дверей, вiдчинив, впускаючи всередину ще один вiзочок! Його штовхала худенька кучерява чорнявка у фiолетовiй утепленiй куртцi з каптуром. Разом iз вiзочком i брюнеткою в кав’ярню забiгла брунатна такса, також одягнена в фiолетову тiлогрiйку на блискавцi. Тiлогрiйка була з того ж матерiалу, що i куртка господинi. Чорнявка озирнулася на всi боки, зупинивши свiй гостренький погляд на Барборi, а потiм, вiдсунувши з дороги два стiльця, пiдкотила свiй вiзочок до сусiднього з Барборою столика. Кивнула усмiхнено новiй сусiдцi, зняла курточку i, переступивши через сенбернара, повiсила ii на дерев’яний рiг вiшака. Залишилася у синiй вовнянiй кофтинi, застебнутiй на великi гудзики.
– Il fait froid,[15 - Щось зимно (франц.).] – сказала вона, ще раз усмiхнувшись.
– Pas Fran?ais, – Барбора розвела руками. – English!
– Холодно, – молода жiнка легко перейшла на англiйську. – Тут завжди взимку гидко, i дощ щодня!
Литовка кивнула.
Брюнетка весело гукнула щось бармену i той за хвилину принiс iй горнятко кави i склянку мiнералки з м’ятним сиропом. М’ятний аромат дотягнувся до носика Барбори i вона, немов захищаючись вiд нього, iнстинктивно пiдняла до рота келих iз коньяком.
– Ви з Англii? – спитала брюнетка, знову обернувшись до Барбори.
– Нi. З Литви. А ви?
– Я звiдси, з Бельвiля. Народилася в Алжирi, але виросла тут!
Брюнетку звали Айша i вона раз по раз споглядала на лежачу бiля своiх нiг таксу в фiолетовiй тiлогрiйцi. Песик махав хвостиком, не зводячи очей iз сенбернара. А той, розлiгшись перед вiзочком Валiда, також дивився на таксу, але якось ледаче та байдуже.
Порожня пластмасова пляшка з-пiд молочноi сумiшi випала з рученят малюка, грюкнулася об дерев’яну пiдлогу i покотилася до морди сенбернара. Валiд знову заснув, i Барбора поклала його у вiзочок.
– Скiльки йому? – спитала Айша.
– Сiм мiсяцiв.
– Моему тiльки чотири, – вона з любов’ю озирнулася на свiй вiзочок. – Ви сюди з чоловiком приiхали?
Барбора кивнула.
– Вiн роботу знайшов?
– Вiн – клоун, – на обличчi Барбори сама по собi виникла iронiчна посмiшка.
– Мiй також клоун! – критично вимовила брюнетка. – Пропонували йому хорошу роботу в унiвермазi, а вiн у таксисти полiз. Тепер його нi вдень удома немае, нi вночi!
– Нi, мiй справдешнiй клоун, – Барбора поквапилася виправити двозначнiсть. – Актор-аматор. Вiн у Вiльнюсi в рекламних акцiях працював, а тут наразi тiльки на вулицi… А на вулицi багато не збереш. Ось якби вiн французьку вивчив!
– Справжнiй клоун? – Кругленькi очi Айши спалахнули щирим зацiкавленням. – Вiн ходить на «Маршi де клунi»?
– Куди? – перепитала Барбора. – На ринок клоунiв?
– Ну, так, – закивала Айша. – Менi розповiдали, що коли iх багато, вони дуже смiшнi!
– А де цей ринок?
– Десь на рю де Севр, бiля унiверситетськоi лiкарнi!
– Рю де Севр, – повторила Барбi, намагаючись запам’ятати назву вулицi.
Озирнулася на бармена, попросила кави.
За вiкнами кав’ярнi звiдкiлясь засяяло сонце. Неяскраве i, мабуть, потомлене вiд повсякденноi боротьби iз хмарами, якi не давали йому досвiчувати до землi та людей.
Вони обидвi – Айша та Барбi – обернулися, помiтивши промiння, що потрапило всередину кав’ярнi. Айша витягла жменю дрiб’язку та виклала дрiбними монетами бiля горнятка оплату за каву.
– Даруйте, а це ваша дитина? – обережно запитала Барбi, кивнувши на вiзочок.
– Ага, – на ходу кинула Айша, знiмаючи з вiшака свою фiолетову куртку.
– І пес ваш?
– Звiсно, – кучерява брюнетка засмiялася. – А це що, не ваш собака? – кивнула вона на сенбернара.
Барбi заперечно похитала головою.
– Ще побачимося, – привiтно промовила Айша i, розвернувши вiзочок iз малюком, що проспав усю iхню з Барборою балачку, посунула ii до дверей. Такса побiгла вслiд, проводжаючи трохи здивованим поглядом сенбернара, що все ще лежав на пiдлозi й опустив велику та лагiдну морду повз лапи на правий бiк.
– Рю де Севр, – ще раз повторила Барбора i собi почала лiчити витягнутий iз кишенi куртки дрiб’язок.
Роздiл 19. Лондон
Дивна ця штука – чад вiд згорiлих паперiв. Точнiше його запах. Чому вiн так в’iдаеться в одяг, у волосся? Чому його неможливо змити з першого разу?
Клаудiюс не спав уже пiвночi. Хоча Інгрида, котра скаржилася на запах чаду, який вiн принiс iз собою, вже давно заснула.
Звiсно, шкода, що вони так i не доiхали минулого вечора до Марюса. Але попереду – життя. І не просто життя, а життя лондонське. В якому треба бути «flexible», тобто гнучким. Настiльки гнучким, аби при появi можливостi заробiтку легко скасовувати плани. Адже якi плани без заробiтку?!
Інгрида спала, обернувшись обличчям до вiкна. Їi голова лежала рiвно посерединi маленькоi подушки. Клаудiюс помилувався спокоем ii обличчя. Обереж
Сторінка 33
о злiз iз лiжка. Вийшов на кухню.Тут бурчав холодильник, цокав годинник, щось ледь чутно дзижчало. Цю кухню навiть найзапеклiший романтик нiколи б не змiг назвати затишною. Але iншоi кухнi наразi не було. Та й ця була, за великим рахунком, не iхня кухня, а кухня англiйськоi комуналки. Їi треба було просто пережити. Але для цього знову ж таки потрiбен заробiток. Бажано постiйний. І тодi можна буде спочатку оплачувати маленький затишок, а потiм, якщо все буде гаразд, то i бiльший!
Клаудiюс ще раз помив голову, намагаючись отямитися вiд неприемного запаху чаду. Згадав запах батькiвськоi автомайстернi i запах батька, котрий перекочував iз майстернi в iхню квартиру i прижився в нiй. Мама iнодi скаржилася на цей «аромат» бензину i мастила для двигунiв. Інодi вiдправляла його в душ. Але запах нiкуди не зникав, i найчастiше вона його просто не помiчала. Точнiше – помiчала його тiльки, коли хотiла зауважити, коли треба було знайти причину для свого невдоволення. Певна рiч, зi своеi роботи жодних яскравих запахiв вона принести не могла. Якi запахи в лiкарнi, де вона працювала старшою медсестрою? Запах накрохмаленого бiлого халата? Запах валер’янки? Запах лiкiв i нашатирного спирту? Нi, вона всi цi аромати залишала на робочому мiсцi. Як iй це вдавалося, Клаудiюс досi не мiг збагнути. Хiба бувае робота, яка не передае працiвникам своi запахи? А якщо б йому довелося спалювати папери щодня? І за це дуже добре платили? Щоб тодi сказала Інгрида?!
Клаудiюс зiтхнув i окинув сумним поглядом кухоньку. Тут для них, природно, бракувало мiсця. Їхнiй простiр вимiрювався кроками, i жодна лiнiя iхнього простору не перевищувала трьох-чотирьох крокiв. Чотири кроки – це довжина iхньоi кiмнати. Хоча, якщо захотiти, то можна розтягнути цi два з половиною метри на крокiв вiсiм. Але навiщо? Реальнiсть йому вiдома. Ця реальнiсть – некомфортна та й тимчасова, але термiн ii тимчасовостi залежить тiльки вiд нього самого! Треба менше спати та стараннiше шукати нормальну роботу! Але ж вiн i зараз не спить. І думае саме про це! Клаудiюс заспокоiвся. Нi, вiн не ледачий, вiн не гальмо, вiн думае про майбутне, поки кохана спить i, можливо, бачить це прекрасне майбутне в кольоровому англiйському снi?!
У коридорi рипнули дверi. Потiм кроки. Потiм тиша, немов хтось вийшов i прислухався. Клаудiюс завмер. Знову крок чи два порушили вiдносне нiчне затишшя. І Клаудiюс збагнув, що зi своеi кiмнати вийшли сусiди.
Клацнув замок дверей до помешкання. Та Клаудiюс нахилив голову. Адже з тих дверей ти натикаешся вiдразу на колодязь перед iхнiм напiвпiдвалом. І далi вже пiдiймаешся залiзними сходами якраз повз кухонне вiконце вгору, на рiвень тротуару.
Ще одне клацання вхiдних дверей, i за кухонним вiкном пропливли два силуети. У хлопця на плечах рюкзак, а в дiвчини у руцi – спортивна торба. Вони пiдiймалися сходами майже безгучно. Клаудiюс заворожено провадив iх поглядом. Куди вони? Навiщо?
Кiлька хвилин пiсля цього i собi вийшов iз кухоньки в коридор. Зупинився перед дверима в кiмнату сусiдiв. Побачив залишений у замковiй щiлинi ключ. Потягнув дверi на себе – вони пiддалися.
Кiмнатка за дверима нагадувала iхню тимчасову спальню. Теж одне лiжко, два стiльцi, невеликий квадрат дзеркала на стiнi. На ковролiнi пiдлоги – порожнi бляшанки з-пiд пива. І поруч упаковка чотирьох повних бляшанок пива, скованих пластиком.
«Отже, повернуться», – Клаудiюс усмiхнувся, згадавши, як вирiшив, проводжаючи iх поглядом, що вони таемно полишають свое житло.
Коли Клаудiюс прокинувся, в нiс йому вдарив запах кави. Вiн спав на краечку лiжка i голова його майже звисала з краю подушки. Може, саме тому Інгрида поставила кухлик кави прямо на пiдлогу коло узголiв’я.
Вiн спробував ковтнути кави не пiдiймаючи голови, i тут же обпiк губи. Лайнувся вiд душi. В кiмнату на його голос повернулася Інгрида в домашньому халатику.
– О! Щось нове! – здивувався вiн.
– Ага, – кивнула Інгрида. – Тут поруч е крамничка, в якiй можна за кiлька фунтiв iз нiг до голови одягнутися!
– Секонд-хенд iз Європи?!
– Доброчиннiсть iз Англii. До речi, халатик був новенький, з биркою! За пiвтора фунти!
– Покажеш крамничку пiсля снiданку, – Клаудiюс пiднявся, натягнув джинси i светр. – Я саме учора грошi заробив.
– Тодi готуй снiданок! Нашi яйця праворуч, а сусiдськi – лiворуч! – скомандувала дiвчина.
Коли наминали яечню, сидячи за кухонним столиком, залiзними сходами за вiкном спустилася Таня.
– Ви менi зараз сто двадцять фунтiв за наступний тиждень можете дати? – спитала вона, зазирнувши на кухню.
Клаудiюс похитав головою. Таня перевела погляд на Інгриду, але Інгрида нiби й не звернула на неi уваги. Виделкою вона обскубувала правильноi сонячноi форми жовток, звiльняючи його вiд бiлка.
– За кiлька днiв, – пообiцяв Клаудiюс.
Тетяна зiтхнула i зачинила за собою дверi. Але через хвилину знову з’явилася на кухнi.
– А цi, сусiди вашi? Ви iх не бачили? – поцiкавилася дещо заклопотано.
– Буцiмто вночi галасували, – вiдповiв Клаудiюс.
– Вони менi за
Сторінка 34
иждень заборгували, – промовила вона.– Та прийдуть вони, он i продукти iхнi в холодильнику, i пиво у них е, – вже не пiдiймаючи голови, вимовив Клаудiюс.
Таня зазирнула в холодильник.
– Їхня iжа лiворуч, – пiдказала Інгрида.
– Та тут самi яйця! – видихнула задумливо Тетяна.
Роздiл 20. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
Велика чорна торба на блискавцi важила, мабуть, кiлограмiв iз тридцять, а то й бiльше. Ще в Анiкщяi Рената здивувалася, як важко було Вiтасу ii нести вiд автобуса до машини й як хитнувся ii маленький «фiат», коли Вiтас майже впустив ii в багажник.
Поки iхали, Рената перебрала в головi всi можливi подарунки, здатнi стiльки важити, але жодноi притомноi пiдказки вiд своеi уяви не отримала. Найважчим подарунком в ii думках могла бути тiльки якась китайська ваза, але, з iншого боку, вази ж роблять iз порцеляни, а порцеляна легка. Тобто ваза цiлком могла бути великою, але щоб такою важкою? Це навряд. Кухонна технiка? Комбайн iз електричною м’ясорубкою? Теж не мiг бути аж таким важким, та й не був Вiтас настiльки сiльським хлопцем, щоб дарувати своiй коханiй на Рiздво кухонне приладдя!
Цiкавiсть пришвидшувала ритм серця, i Рената на ходу споглядала на Вiтаса, чекаючи, що вiн усе ж розкрие таемницю подарунка до того, як вiдсуне замок-блискавку на торбi.
Але Вiтас тiльки посмiхався хитро i мовчав, зиркаючи на заснiжене полотно землi по обидва боки дороги, яку взяв у лещата зимовий лiс.
На заснiженiй гравiйцi Рената зменшила швидкiсть, i машина плавно захиталася.
Знову, як кораблик до пристанi, повiльно приткнувся червоний «фiат» переднiми колесами до кiнця колii, зупинившись пiд бiчною дерев’яною стiною комори.
Стежка вела прямо вiд машини на порiг будинку. Протоптана не машиною, звiсно, а тому, що цiею стежкою човгав щодня по кiлька разiв Йонас до Барсаса або в комору, чи в льох, що мiстився за коморою.
Дошки порога жалiбно скрипнули, коли Вiтас опустив на них важку торбу. Удвох занесли вони вантаж на половину Ренати.
– Таких важких подарункiв я нiколи в життi не отримувала! – зiзналася Рената, подивившись на долоню лiвоi руки з червоною смугою вiд ручки торби. – Це що, будматерiали?
– Нi, дещо оригiнальнiше! Але якщо тобi не сподобаеться, то подаруемо твоему дiдовi! Йому точно пiдiйде! Хоча я для нього пляшку «Жальгiрiса» привiз… Загалом, вибирай, що хочеш? Кота в лантуху чи пляшку «Жальгiрiса»?
– Кота в лантуху, – Рената розвела руками.
– Тодi тримай! – Вiн нахилився, бжикнув блискавкою замка, розкриваючи торбу, вiдтягнув ii край, аби Рената могла зазирнути всередину.
– Що це? – здивувалася дiвчина, розглядаючи дивний прилад вiйськово-зеленого кольору, розмiром зi швейну машинку.
– Це «чорна скринька», – пояснив нарештi Вiтас. – Для лiтакiв.
На обличчi Ренати застиг подив. Вона зазирнула у вiчi Вiтасу дивним, розчарованим поглядом.
– Звiдки вона у тебе? – спитала дiвчина пiсля паузи.
– В дев’яностому батьковi на радiозаводi замiсть зарплати за рiк сiм штук дали, обiцяли потiм назад викупити, але Союз розвалився, i вони залишилися у нас… Я думав, тобi буде цiкаво! Адже вона новiсiнька!
Рената раптом зареготала, не зводячи очей iз Вiтаса. Спочатку тихо, потiм голоснiше.
– Ти чого? – Вiтас, здавалося, образився.
– У мене немае лiтака, – крiзь смiх викрикнула вона. – Й у дiда також немае!
У кiмнатi, заповненiй дзвiнким смiхом Ренати, Вiтас раптом вiдчув себе дурнем, повним дурнем.
Вiдчинилися дверi з коридору i в проймi з’явилося здивоване обличчя дiда Йонаса.
– Що це тут у вас? – спитав вiн. – Так регочете, нiби телевiзор дивитесь!
– Це вона смiеться, а не я! – взявся виправдовуватися Вiтас. – Добридень, з Новим роком!
І тут же метушливо хлопець полiз у вiдкриту торбу i витягнув картонну коробку з бальзамом «Жальгiрiс». Пiдiйшов iз нею до старого, вручив.
– О-о! – закивав дiд Йонас, теж посмiхаючись привiтно i зрадiло. – Хороша рiч! Шкода тiльки, що менi його тiльки краплями приймати можна! Але нiчого, буду собi в чай крапати! Так надовго вистачить!
Рената нарештi вгамувалася, але тiнь нещодавнiх веселощiв на ii обличчi залишилася.
– То це вiн тебе розсмiшив? – звернув на неi свiй погляд дiд Йонас.
– Ага, подарунком! – пирснула дiвчина. – Подивися, може, краще його тобi вiддати? – вона кивнула на торбу, що стояла на пiдлозi.
Йонас пiдiйшов, нахилився над вiдкритою торбою.
– Щось вiйськове? – уточнив i обернувся до Вiтаса.
– Ну, майже, – неохоче став пояснювати юнак. – «Чорна скринька» для лiтакiв, мiй батько iх на каунаському радiозаводi за радянських часiв робив. Але ii можна по-рiзному використовувати! Там магнiтофон дуже якiсний, тепер таких не роблять! І акумулятор потужний!
– Це вiн менi на Рiздво подарував, – сказала Рената i знову захихотiла.
– Оригiнальний, – закивав дiд Йонас. – Це що, той завод, що «Шилялиси» випускав?
– Атож. І телевiзори, i радiоприймачi!
– Дивнi все ж люди в Каунасi живуть, – промовив немов до себе Йонас, не подивившись на Вiтаса. – Якось у ни
Сторінка 35
у головi все iнакше влаштовано!– Нiчого не iнакше! – вперто заявив Вiтас.
– Гаразд, – Йонас махнув рукою, немов запропонував до своiх власних слiв серйозно не ставитися. – Ходiмо до мене, я вам «Жальгiрiса» в чай накрапаю. І собi також! – запропонував вiн.
Коли перейшли на дiдову половину будинку, Рената стала серйозною, як камiнь. Немов уся веселiсть на ii половинi залишилася, разом iз вiдкритою торбою, в якiй залишився лежати незвичний рiздвяний подарунок.
Сiли Вiтас i старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаем.
До чаю дiд попросив сягнути з горiшньоi шафки старовинного креденса великi червонi в бiлий горошок горнятка – тi самi, з яких вони на Рiздво чай пили.
Йонас щедро налив у чай Вiтасу бальзаму, собi трохи, та й Ренатi тiльки кiлька крапель.
– Ось ти скажи, ти ж у Каунасi народився? – прискiпувався старий до Вiтаса.
– Авжеж, – вiдповiв той.
– А знаеш, як ранiше казали: «У Вiльнюсi добрi люди живуть, а в Каунасi – злi»?
– Чув, – зiзнався Вiтас. – Але це ж у Вiльнюсi так казали, а не в Каунасi.
– Мабуть, – дiд закивав i пригубив чаю. – А чому у вас так чортiв люблять?
– Чому люблять? – не втямив Вiтас.
– Ну, единий Музей чортiв на всю Литву чомусь у Каунасi, а единий Музей янголiв на всю Литву чомусь у нас, в Анiкщяi? – хитро промовив Йонас i перевiв погляд на Ренату, немов вона i була одним iз янголiв.
Вiтас стенув плечима.
– Це, ймовiрно, комунiсти за радянських часiв музей чортiв заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вiтас i подивився винувато в очi Йонасу. Хлопець був явно збентежений i не второпав, до чого старий хилить.
– Ну, ти й загнув, – Йонас усмiхнувся. – Комунiсти чортiв вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечистi на кiлька тисяч рокiв давнiшi за комунiстiв! А литовськi бiси давнiшi за iнших чортiв!
– Тодi не знаю, – зiзнався Вiтас. – Я чортами не цiкавився i до церкви не ходжу… До речi, мiй тато на радiозаводi в церквi працював, – згадав вiн i очi його спалахнули. – Там у них найсекретнiший цех у недобудованому костелi був, тому i пiдприемство називали «Святим радiозаводом».
– Он як! – щиро здивувався дiд Йонас. – Цiкаво! Може, даремно я нiколи в життi в Каунас не iздив?
– Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вiтас.
А Рената з усмiшкою на вустах тiльки i переводила погляд то з дiда на Вiтаса, то з Вiтаса на дiда, слухаючи iхню розмову i намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дiдусь хоче якось принизити чи образити Вiтаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в iншому напрямку працюють. Та й у почуттi гумору старому нiхто вiдмовити не змiг би, тому залишалося Ренатi тiльки слухати, куди i до чого призведе розмова двох чоловiкiв за вдвiчi мiцнiшим чаем.
– У нас також гарно, – закивав дiд i знову кинув погляд на внучку. – А ти йому нашi краевиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?
– Не було часу, – зiзналася Рената. – Вiн же завжди… – кинула погляд на Вiтаса. – Тiльки на день приiжджае!
– Ну, це ваша справа, як ви своiм часом розпоряджаетесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вiкна.
– Дiду, а може, забереш до себе цей вiйськовий презент? – запропонувала раптом Рената.
– Нi, нехай наразi в тебе побуде! Я тут нi з ким не балакаю, тiльки мовчу i думаю. А мое мовчання i думки вiн не запише!
– Ну, тодi можна в комору вiднести! Вона у вас велика! – невдоволеним голосом запропонував Вiтас.
– В комору не треба, – твердо сказав Йонас. – Там i так стiльки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спiткнуся!
Вiтас пильно подивився на дiда.
– А ви не будете проти, якщо я до Ренати переiду? – випалив вiн на одному подиху.
Дiд розгубився.
– Знаеш, – сказав пiсля паузи, зазираючи Вiтасу в очi, – ви – дорослi люди. Подобаеться вам бути разом – будьте разом! Якщо Рената тебе покличе сюди, переiжджай!..
Вiн ще раз глипнув на Ренату, котра раптом стала серйозною та трохи стурбованою.
– …А якщо не покличе, то сам розумiеш, – закiнчив дiд. – Та якщо переiдеш, то й менi буде з ким про «чорнi скриньки» i про Каунас потеревенити! Жiнкам такi теми не цiкавi!
– Ти що, з глузду з’iхав? – пошепки накинулася на Вiтаса Рената, коли вони повернулися на ii половину будинку. – Може, спочатку треба у мене дозволу питати?
Вiтас опустив голову i мовчав, як п’яниця пiд докорами дружини.
– Чи у вас там у Каунасi справдi всi божевiльнi? – продовжувала збуджено шепотiти Рената. – Ти ж не до дiда переiжджати зiбрався?!
– Даруй, – Вiтас вiдiрвав погляд вiд пiдлоги. Глянув у вiчi Ренатi. – Це все через цю бiсову «чорну скриньку»! Може, i правда, що у нас не так, як скрiзь… Недаремно лиш один Каунас «чорнi скриньки» на весь Радянський Союз робив!
– Перестань нiсенiтницю торочити! – Рената важко зiтхнула, зробила крок до Вiтаса, обiйняла його. – Поiхали, я тобi наших янголiв покажу! Може, вони твою голову вiд дурниць почистять!
Вiтас пригорнув Ренату. Притиснув до себе i, утнувшись носом в ii скроню, пр
Сторінка 36
шепотiв:– Вибач! Я сьогоднi – дурень.
– Гаразд, вибачаю! – прошепотiла у вiдповiдь Рената. – А тепер – до янголiв!
Роздiл 21. Париж
Коли потяг шостоi лiнii метро виiхав на мiст Бiр-Хакейм, лiворуч наче нiзвiдки виросла Ейфелева вежа, й Андрюс, котрий уперше опинився в вагонi цiеi лiнii, провiв ii поглядом, поки та не сховалася за житловими мансардними дахами паризьких будинкiв. Потяг метро, здавалося, забув, що вiн мае бути пiдземним. Навпаки, вiн пiднявся на вiадук i вихилявся, як змiя хвостом, повторюючи всi вигини спочатку широкого бульвару де Гренель, а потiм i його продовження – бульвару Гарiбальдi.
Вийшовши на станцii «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залiзними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотiв ще раз упевнитися, що платформи цiеi станцii перебувають над, а не пiд землею. Тiльки потiм роззирнувся обабiч у пошуках ринку. Але на вiдкритому та зайнятому тiльки машинами та моторолерами майданному просторi на перетинi бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерiгалося. Тiльки нижнi поверхи будiвель як на бульварi, так i на авеню, майорiли фасадами та вiтринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивiсок i хрестiв, звичними логотипами мiнi-маркетiв i банкiвських вiддiлень.
– Ринок клоунiв?! – прошепотiв собi Андрюс i стенув плечима. – «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбi, – подумав вiн. – Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунiв та акторiв?»
На паризькому небi все ще сяяло сонце, яке вирiшило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкостi та сiростi. Їхати назад у Бельвiль або навiть просто до площi Републiк не хотiлося. Та й вiн може з годинку, що залишалася до сутiнкiв, покривлятися бiля базарноi каруселi та назбирати кiлька евро, може, навiть десять, але все одно Барбора принесе бiльше i з гордiстю буде порiвнювати свiй заробiток iз його дрiб’язком. Нi, вона, звiсно, все це робить без задньоi думки, без бажання показати, хто в домi господар. Вона, мабуть, просто жартiвливо провокуе Андрюса, пiдштовхуючи його до пошуку роботи серйознiшоi та надiйнiшоi. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцiю сходив! Тут же сотнi фiльмiв знiмають, iм, мабуть, актори потрiбнi, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою нi бум-бум, як i ти!» – такою була його вiдповiдь. «А навiщо французька для мовчазноi ролi?» «А щоб розумiти команду: куди дивитися, куди йти!»…
Так, вона погодилася з його аргументами. Та й суперечкою цю розмову не можна було назвати. Так, потеревенили та й годi. Побалакали i замовкли. Кожен про свое замовк. Вiн не знав, про що задумалася Барбора. А вона так i не дiзналася, що вiн згадав шматочок дитинства, дивний i кумедний шматочок – «голий пляж» у Паланзi, заповнений голими жiнками. І мама його – тодi ще молода i також гола, водить його, трирiчного малюка, за руку по жовтому пiску пляжу вiд однiеi пiдстилки до iншоi. І на кожнiй пiдстилцi сидить господиня, а поруч iз нею на тiй же пiдстилцi або на розстеленiй газетцi чи цератi лежать товари: одяг, прикраси iз золота, червонi шкiрянi рукавички. Чому вони так запам’яталися йому – червонi шкiрянi рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити мiлiцiонери, щоб завадити «забороненiй i незаконнiй» торгiвлi, запам’ятався Андрюсовi в деталях i особах. Нiхто туди не мiг потрапити одягнений – пляжнi жiнки-гендлярки вiдразу здiймали такий гвалт, що й перетинки могли трiснути. Ну а що може зробити голий мiлiцiонер на такому пляжi-ринку, навiть якщо у нього в руках папiр i ручка для складання протоколiв?! Нiчого не може! Голi жiнки непереможнi! Андрюс був там, на цьому пляжi, десятки разiв, поки не вирiс i поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мiрялося та купувалося. Мiряють всi на пляжi швидко i на голе тiло. То праворуч раптом на звичному тлi жовтого пiску i такого ж кольору оголених жiнок з’являлася фiгура в червонiй сукнi, то лiворуч раптом насилу i зi заздрiсним завзяттям натягувалися на товстi ноги джинси, забарвлюючи жiнку, точнiше нижню ii половину, в синiй колiр. Це був дивний свiт, до якого не пiдiйшла б жодна музика. Тiльки пiсочний шепiт Балтiйського моря. А ось йому мама там нiчого не купила i, мабуть, купити не могла – голi жiнки продавали тiльки жiночий одяг i всiлякi жiночi дрiбнички та аксесуари: торбинки, хустки, рукавички… Нi, здаеться, там продавалися i дитячi речi, але тiльки для дiвчаток. І знову Андрюс повернувся думками до пари червоних шкiряних рукавичок, що лежали прямо на пiску поряд iз коричневою торбинкою, прикрашеною великою металевою пряжкою-застiбкою. Вони, цi рукавички, так сподобалися мамi! Вона iх мiряла по кiлька разiв. Питала цiну. Вiдходила в iнший кiнець пляжу, заходила по щиколотки в прохолодну балтiйську воду i знову вела його до гладкоi жiнки з великими цицьками i круглим добрим обличчям. Андрюс пам’ятав, як мама знову i знову мiряла рукавички й, одягнувши iх, ворушила пальчиками, повертаючи долоню перед своiм обличчям то тильним боком, то внут
Сторінка 37
iшнiм. Вона iх мiряла i балакала з голою гендляркою. Розмова про абсолютно стороннi речi, про те, що не було продано на пляжi – про смак мiсцевого молока, яке щоранку приносила до дерев’яного будиночка iхнього пансiонату молода червонощока бiлявка-селянка; про те, де можна знайти бурштинове намисто дешевше; про те, що путiвки в пансiонати та будинки вiдпочинку Паланги скоро знову здорожчають. Вона iх так i не купила, цi рукавички. Але намiряла iх на кiлька рокiв наперед!Андрюс пройшовся кiлька кварталiв бульваром Гарiбальдi назад у бiк бульвару де Гренель, потiм повернувся до спуску зi станцii метро i повернув на рю Лекурб. Знову лiворуч зелена неонова вивiска аптеки i зелений хрест, в центрi якого миготiв електронними крапками точний час – 15 година 40 хвилин.
Андрюс зупинився пiд аптекою. Задумався. «Ринок на рю де Севр!» – знову згадав вiн слова Барбори.
Повернувся на рю де Севр. Пройшов квартал авеню, що виходила на вулицю, засаджену двома рядами високих дерев. Тут не було жодних слiдiв ринку. Хоча в цьому мiсцi можна було собi уявити тимчасовi ряди продавцiв зеленi, сиру, вина. Але нiчого цього не було. Навпроти авеню, що пiд косим кутом виходила на рю де Севр, по iнший бiк вулицi стояли невисокi будiвлi лiкарняного кварталу. Андрюс пiшов далi. Промайнув табличку з номером будинку – «136».
– О, то ця вулиця не з коротких, – збагнув Андрюс i хотiв уже було крокувати по нiй до самого ii початку, але тут погляд його впав на брунатну господарську торбу в руках у чорношкiрого хлопця, котрий неспiшно йшов назустрiч. Зi саквояжа стирчали загнутими носками вгору яскраво-жовтi клоунськi мешти величезного розмiру. Андрюс зупинився. Хлопець проминув його прогулянковою ходою. Дiйшов до авеню i звернув на неi.
– Цiкаво, – прошепотiв Андрюс i подався за ним слiдом.
Дiйшовши до рогу авеню, засадженоi високими деревами, вiн мало не зiткнувся з цим же хлопцем нiс до носа – той саме знову виходив на рю де Севр i йшов тепер у зворотному напрямку. У джинсах i джинсовiй куртцi з пiднятим комiром, в твiдовiй кепцi, в бiлих кросiвках цей чорношкiрий хлопець найменше, здавалося, пасував на роль клоуна. Але визираючий назовнi вмiст саквояжа його видавав. Тепер Андрюс розгледiв там i зiм’ятий або нашвидкуруч засунутий у торбу клоунський костюм iз атласноi тканини веселих, рiжучих очей барв: яскраво-салатовоi, жовтоi й яскраво-червоноi.
– Цiкаво, – прошепотiв Андрюс i, зачекавши, поки чорношкiрий хлопець пройде метрiв iз десять, рушив такою же прогулянковою ходою за ним. Парубок зупинився на розi бiля кав’ярнi з червоним фасадом i завмер, вдивляючись в арку, немов вбудовану мiж двома однаковими одноповерховими будиночками старовинноi споруди.
– «Госпiталь “Нектар”», – прочитав Андрюс напис угорi арки.
Лiворуч над входом висiла велика буква «H». З арки вийшла, жваво патякаючи щось на ходу, група молодих хлопцiв i дiвчат, мабуть, студентiв. За ними слiдом – лiтня жiнка зi заплаканим обличчям i складеною парасолькою в руцi. Двое чоловiкiв зупинилися на вулицi бiля арки, потиснули один одному руки. Один увiйшов, iнший подався в бiк метро.
Андрюс скосив погляд на хлопця в джинсах i джинсовiй куртцi. Той балакав по мобiльнику, не зводячи очей з арки-входу на територiю шпиталю. Закiнчивши розмову, зайшов у кав’ярню.
Спостерiгаючи за аркою кiлька хвилин, Андрюс також пiрнув у кав’ярню. Зупинився бiля барноi стiйки, замовив еспресо. Дочекався кави i, сiвши на високу табуретку, напiвобернувся й роззирнувся. Непоказна обстановка, великий телемонiтор на стiнi, на якому показували без звуку футбольний матч, все це нiяк не створювало вiдчуття затишку. Та й на телеекран нiхто з вiдвiдувачiв не дивився. «Джинсовий» чорношкiрий юнак сидiв iз келихом пива сам-один за столиком. За iншим столиком сидiли двое бiлих, але смаглявих хлопцiв. Бiля вiкна – жiнка рокiв сорока зi скуйовдженою рудою копицею волосся. На спинцi стiльця поруч висiла ii жовта куртка з бiлим комiром зi штучного хутра. Андрюс уявив ii в куртцi i мало не зареготав – така вийшла в його уявi картинка: руда копиця волосся, явно фарбованого, маленьке личко, худеньке, наче здуте, як здута кулька, i бiлий пух комiра.
У дверi кав’ярнi зазирнув, а потiм, звернувши увагу на клiентiв, зайшов високий чоловiк у коричневому пальтi i коричневих штанях. У руцi, в напiвпрозорому пластиковому пакетi – плюшевий ведмедик. Вiн кинув погляд i на Андрюса i, як здалося Андрюсовi, огледiв його з нiг до голови, пiсля чого пройшов у залу i пiдсiв за столик до «джинсового» хлопця. Вони балакали неголосно, але навiть якби б вони i говорили голоснiше, Андрюс нiчого б не втямив.
Бармен – чоловiк рокiв п’ятдесяти з черевцем, добре прихованим пiд мiшкуватим чорним светром, – пiдiйшов до них. Але чоловiк явно не збирався тут залишатися – вiн i присiв прямо в пальтi, навiть не розстебнувши його. Пiдняв погляд на бармена i похитав головою.
Поки Андрюс проводив поглядом бармена назад до стiйки, чоловiк у коричневому плащi вже пересiв до рудоволосоi жiнки. Вiн промовляв, вон
Сторінка 38
кивала. Розмова тривала не бiльше двох хвилин. Пiсля цього вони вдвох вийшли: в його руцi плюшевий ведмедик, в ii – синя, щiльно набита спортивна торба-сосиска.Дивно, але бiлий комiр куртки все ж не зробив цю жiнку надто смiшною чи безглуздою. Андрюс кинув погляд на «джинсового» – той виглядав роздратованим. Зробив ковток пива, опустив погляд на свою торбу, що стояла на пiдлозi. З неi, як i ранiше, стирчали клоунськi аксесуари. Хлопець пiдняв ii i поставив прямо на сидiння сусiднього стiльця.
«Аби було краще видно!» – здогадався Андрюс.
Вiн розплатився за каву i вийшов на вулицю. Побачив, як чоловiк у коричневому плащi з плюшевим ведмедиком у пакетi разом iз рудоволосою жiнкою заходять в арку лiкарняного комплексу.
Андрюсовi здалося, що вiн починае розумiти побачене. Хоча «картинка» була ще не чiткою, iй, як епiзоду, вирваному з фiльму, бракувало субтитрiв або дiалогiв.
Юнак перебiг дорогу i також увiйшов в арку. Не криючись i вже не боячись бути помiченим, вiн попрямував за дивною парою, витримуючи ввiчливу дистанцiю.
Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут бiля входу вiн помiтив двi сiм’i з маленькими дiтьми i ще одну старшу дитину – в iнвалiдному вiзку. Поруч iз вiзочком – добре одягнена чорношкiра жiнка. Не мати, адже дитина була бiлою.
Чоловiк i рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовнi. Поки стояв бiля подвiйних скляних дверей, усередину зайшов i «джинсовий хлопець» iз торбою, з якоi стирчали загнутi носаки величезних клоунських черевикiв. Пiшов слiдом за молодою жiнкою в чорних шкiряних штанях i такiй же шкiрянiй куртцi, котра несла у лiвiй руцi мотоциклетний шолом, а в правiй – пакет iз супермаркету «Франпрi».
Сутiнки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр i на госпiталь «Нектар». У всiх вiкнах чотириповерхового корпусу свiтилося. Все бiльше людей заходило в подвiйнi склянi дверi i виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхiдними та вихiдними. Але тут його увагу вiдволiкла вже бачена ранiше пара – чоловiк у коричневому пальтi та рудоволоса маленька жiночка в бiлiй куртцi i з синьою спортивною торбою-сосискою на плечi. Вони вийшли i зупинилися поруч iз ним, дружньо теревенячи французькою. Жiнка натягнула на руки бiлi шкiрянi рукавички. Потiм обое витягнули своi мобiльники, вона продиктувала чоловiковi в коричневому свiй номер, той тут же набрав i з ii мобiльного полилася мелодiя пiснi Don’t worry, be happy![16 - Не турбуйся, будь щасливим! (Англ.) Пiсня американського джазового спiвака Боббi Мак-Феррiна.]
Андрюс усмiхнувся.
Музика стихла, мобiлки повернулися в кишенi господарiв. Чоловiк i жiнка обмiнялися ще кiлькома фразами, пiсля чого в руках чоловiка з’явився гаманець. Вiн вийняв iз нього двадцять евро i простягнув iй. Кивнув на прощання i попрямував до арки, що виходила на вулицю. Жiнка залишилася. Озирнулася на всi боки й Андрюс раптом вiдчув, як вона зупинила на ньому свiй погляд. Хлопець стояв за три кроки.
Вона пiдiйшла i спитала щось французькою.
– Pas Fran?ais, – завчено повторив Андрюс свою унiверсальну вiдповiдь на будь-яке питання, поставлене йому французькою.
Вона показала жестом, що просить цигарку.
Вiн похитав головою.
Роздiл 22. Десь мiж Згожельцем i Герлiцем
До кордону з Нiмеччиною залишалося двадцять два кiлометри. На машинi – хвилин двадцять, не бiльше. Яскраве блакитне небо завдяки особливiй, кришталевiй прозоростi промерзлого повiтря вiдбивалося в снiгу, як у люстерку.
Затишний дерев’яний зруб автобусноi зупинки захищав вiд холодного вiтру. Кукутiса сюди пiдвiз мiсцевий лiсник, старий добродiй, на доглянутому зеленому «полонезi». Спочатку вiн хотiв висадити мандрiвника бiля повороту до свого лiсництва, але вже в дорозi сказав: «Нi, висаджу тебе за лiсом!» І провiз Кукутiса зайвий десяток кiлометрiв. Ближче до нiмцiв. Туди, де замiсть лiсу починалося нескiнченне заснiжене поле.
Сонце тiльки-тiльки пiднялося в зенiт. Кукутiс дивився на його бiле холодне кружальце. Дивився i подумки прощався з Польщею, такою зрозумiлою та знайомою! Ось вийде вiн зараз до дороги, стане на узбiччi i, може, вiдразу, а може, через пiвгодини, пiдбере його якась машина i повезе далi. Вiдвезе туди, де вже не так легко знайти випадковий нiчлiг, туди, де люди менше зiтхають про минуле та менше розповiдають про себе, про своi бiди та радощi.
А до вечора ще далеко було. До сутiнкiв – години з чотири, а до теперiшнього вечора, який позiхати змушуе, й усi сiм-вiсiм. Може, тому Кукутiс i не квапився, сховавшись вiд холодного вiтру в дерев’яному зрубi автобусноi зупинки.
Дорогою повз зруб-зупинку поiхали в бiк Нiмеччини вiдразу десять фур iз однаковим коричневим ведмедем, намальованим на борту у кожноi. Поiхали, пiднявши за собою снiгову поземку, яка шлейфом за останньою машиною навздогiн помчала. І настала тиша i нерухомiсть. Тривала вона кiлька хвилин i змусила Кукутiса вийти зi свого сховку i на дорогу в бiк Литви поглянути. А там – порожня дорога. Подивився тодi Кукутiс у бiк Нi
Сторінка 39
еччини: i там порожньо! Здивувався i подумав про рiвновагу. Про рiвновагу руху машин i людей. Коли ця рiвновага iснуе, то все в свiтi гаразд. Приiжджають сто машин iз Нiмеччини до Польщi i сто машин iз Польщi до Нiмеччини, приходить литовський Кукутiс у польське село, а якийсь польський Кукутiс опиняеться випадково на литовському хуторi. Так мае бути i так, мабуть, вiдбуваеться, тiльки нiхто всього цього руху не бачить, бо нiхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Нiхто, крiм того, хто може! Але чи iснуе той, хто може так дивитися, невтямки наразi Кукутiсу. Може, й iснуе. А може, й нi. Вiн, Кукутiс, iснуе. Це Кукутiс точно знае. Вiн iснуе i постiйно вiдчувае, що iснують iншi литовцi, литовцi, розкиданi по хуторах Литви, та литовцi, розкиданi по свiту, i кожен iз них мрiе збудувати свiй хутiр у чужiй краiнi. Й ось вартуе тiльки з кимось iз них якiйсь бiдi трапитися, як починае в Кукутiса серце болiти. Починае поколювати. Й якщо в самому низу серце поколюе, отже, це якийсь литовець у бiду в Пiвденнiй Африцi потрапив. Тодi перечiкуе просто Кукутiс цей бiль, розумiючи, що нiяк вiн до Пiвденноi Африки зараз не дiстанеться. Вiн i в Європi нiколи не встигае на допомогу, але завжди поспiшае. В Європi легше квапитись. Європа маленька i вона найчастiше у Кукутiса в серцi болить. Хоча i займае тiльки малу частину серцевоi поверхнi. Зате «европейський» бiль свого серця вiдчувае Кукутiс докладнiше, нiж будь-який iнший. Вiдчувае так точно, що вiдразу визначити може: з Парижа вiн долинае чи з Тулузи! З Парижа литовський бiль, звiсно, долинае набагато частiше. Вiн уже й не пам’ятав точно, скiльки разiв йому цей шлях проробляти доводилося – то вiд Марiамполя до Парижа, то вiд Сартая до французькоi столицi. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закiнчення Першоi свiтовоi, на якiй вiн свою праву ногу втратив, бачив Кукутiс заграву дивовижну на горизонтi. Бачив ii, визираючи зi шанцiв. І сказав йому тодi товариш, що це Париж горить. Був тодi Кукутiс трохи молодший i сперечатися любив. І сказав вiн приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навiть у сусiдньому бельгiйському мiстечку. Товариш на те негативно головою в касцi хитнув, i сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутiса зберегла краще, нiж обличчя товариша. Замiсть обличчя вiд товариша в пам’ятi тiльки каска залишилася. І кiлька секунд голосу, який сказав: «Пiд час вiйни Європа стае маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляе своi поля та лiси i знову перетворюеться в майже неосяжний простiр, порiзаний нескiнченними дорогами, якими для рiвноваги однакова кiлькiсть машин i людей перемiщаються в протилежних напрямках.Мороз, що пролiз за пiднятий комiр сiрого зимового пальта, поквапив Кукутiса. Знову вийшов вiн до дороги, придивився у бiк Польщi i, побачивши кiлька пар жовтих автомобiльних очей-фар, що повiльно до нього наближаються, всмiхнувся. Хоч i було йому жаль залишати Польщу, та не покинувши ii, до Парижа не дiстанешся!
Роздiл 23. Лондон
Сусiди бiльше не з’являлися. Виявилося, що вони втекли, не заплативши за два тижнi. Таня не дуже й засмутилася. Кiлька хвилин лаялася, проклинала iх i свою доброту. А потiм швиденько навела в кiмнатцi лад. Решту iхнiх яець дозволила з’iсти Клаудiюсу й Інгридi, а пиво забрала собi. І вже наступного дня привела в квартиру нових пожильцiв – i також молоду пару, що приiхала з Будапешта. Вони навiть не назвалися, але при зустрiчi в коридорi або на кухнi привiтно всмiхалися.
Клаудiюс у перший момент з досадою поскаржився Інгридi на дивну поведiнку нових сусiдiв.
– А навiщо iм називатися? – дiвчина стенула плечима. – Ти думаеш, ми будемо довго з ними плiч-о-плiч жити? Завтра вони втечуть, або ми пiслязавтра злиняемо, i що – тримати iхнi iмена в пам’ятi?!
Клаудiюс раптом збагнув, що Інгрида мае рацiю. Все навколо мiнливе та швидкоплинне. За останнi кiлька днiв йому вдалося трохи пiдзаробити i щоразу в новому мiсцi. І в кожному новому мiсцi вiн iз кимось балакав, когось слухав i нi у кого iменi не питав. На оптовому ринку риби з третьоi години ранку тягав пластиковi лотки вiд продавцiв до машин рестораторiв i власникiв кафе, котрi скуповувалися на день. У скверику бiля кладовища вигулював вагiтну самку спанiеля похилого iранця, знайомого Тетяни. Іранець, iм’я котрого Клаудiюсу так i залишилося невiдомим, видав йому на порозi своеi квартири двадцять фунтiв за двi години вигулу i, не попрощавшись, хряснув перед носом дверi. Але найважчим, хоча i найприбутковiшим, виявився попереднiй день, коли, знову ж таки завдяки Тетянi, Клаудiюсу довелося допомагати молодому безiменному поляку розрiзати болгаркою у дворi покинутого складу металевi конструкцii будiвельного риштовання. Вони удвох знiмали з автомобiльного причепа трубу з привареними крiпленнями, ставили ii на збитi ними ж з пiдручного дерева козли i спочатку вiдпилювали вiд рури все зайве, а потiм i саму чотириметрову трубу розпилювали навпiл. Поляк виявився спритним, його чiпкi довгi пальцi вiдразу приверн
Сторінка 40
ли увагу Клаудiюса. Вони б пiдiйшли i пiанiсту, i кишеньковому злодiю, але дiсталися, як виявилося, фахiвцевi в царинi сантехнiки. Пiсля кiлькох годин наполегливоi працi вiн запропонував Клаудiюсу викурити по цигарцi, а пiсля цигарки зробив абсолютно несподiвану пропозицiю: розплатитися за працю саме цигарками. Клаудiюс вiдмовився, пояснивши, що йому потрiбнi грошi, позаяк дружина вагiтна. Поляк без зайвих слiв вручив йому тридцять фунтiв.Дорогою додому Клаудiюс зупинився у жалюгiднiй на вигляд кав’ярнi. Одне вiконце, однi дверi. Праворуч у дверях на дошцi крейдою цiнник, де першим пунктом стояла кава за сiмдесят пенсiв.
– Заслужив! – Клаудiюс рiшуче зайшов, сiв за хисткий столик.
Поки грiв долонi об гаряче горнятко, мiркував, як легко йому вдалося сьогоднi переконати поляка заплатити грiшми. Тiльки й того: узяв i збрехав, що дружина вагiтна. А Інгрида не тiльки не вагiтна, але й не дружина. Хоча яка рiзниця? Живуть вони разом i цiлком щасливо. Може, якось занадто спокiйно? Без пристрастi, якою супроводжувалися iхнi першi ночi на прикордонному з Бiлоруссю фестивалi та наступнi рiдкiснi побачення. Так, пристрасть сховалася, злякавшись чи то лондонського клiмату, то чи хиткостi мiсцевого життя, де хиткiсть столика в дешевiй кав’ярнi виявлялася найменшим подразником, що не заслуговуе навiть на прикрощi. А ось хиткiсть життя – штука, що вiдволiкае вiд усього. Думаеш про завтра: яким воно буде? А потiм знову думаеш про наступне завтра, а потiм про наступне… І немае часу думати про щось iнше або вiдчувати. Немае часу i сил для пристрастi…
Клаудiюсу згадалися слова Інгриди про те, що i вони можуть утекти з квартири так само легко та непомiтно, як колишнi сусiди. А куди втекти?!
Господар кав’ярнi, смаглявий, схожий на турка або тунiсця, пiдiйшов, запропонував повечеряти. Курка з картоплею за три дев’яносто дев’ять. Клаудiюс ввiчливо вiдмовився. У цей час дуже до речi в заклад зайшли кiлька будiвельникiв у синiх забруднених фарбою комбiнезонах. Господар заметушився коло них.
Удома Клаудiюс розповiв Інгридi про поляка, про те, як переконливо збрехав йому про ii вагiтнiсть. Дiвчина усмiхнулася якось недобре, неприемно.
– А може, ти справдi вагiтна? – обережно спитав вiн.
– Я? І не сподiвайся! Ось купиш будинок або квартиру, роботу постiйну знайдеш, тодi можна буде i помрiяти!
Останнi слова вона вимовила майже нiжно, чим заспокоiла Клаудiюса.
Правда, мрii про купiвлю будинку i постiйну роботу тут же занурили його в роздуми. А Інгрида тим часом витягла з кишенi джинсiв п’ятдесят фунтiв i помахала банкнотою в повiтрi.
– Звiдкiля? – здивувався Клаудiюс.
– Я сьогоднi фотомоделлю працювала.
– Таня?
Інгрида кивнула.
– Не бiйся, не роздягалася! Перукарню рекламувала.
Клаудiюс зi сумнiвом пiдняв погляд на ii волосся. Нiякоi зачiски, нiчого нового – просто волосся до плечей, та й усе. Все, як завжди.
– Навпаки, – пояснила Інгрида. – Мене фотографували кудлатою, а завтра зроблять зачiску i знову сфотографують. Ну, щоб двi фотографii на вiтринi: до i пiсля.
– Це добре, – абстрактно i сумно промовив Клаудiюс. – Так вони i жили…
– А що тебе не влаштовуе? – здивувалася Інгрида.
– Вiдсутнiсть родинного затишку, – зiзнався вiн.
– Мене також це не влаштовуе. Але все – в твоiх руках!
– Давай вип’емо чаю! – запропонував Клаудiюс.
– Давай! – погодилася Інгрида.
Вони тiльки зiбралися вийти з кiмнати, як вiдчинилися дверi сусiдiв, i парочка, розмовляючи на ходу угорською, зайшла на кухню.
– Хто не встиг, той запiзнився, – засмучено промовила Інгрида.
– Може, вони швидко? – Клаудiюс кинув на подругу пiдбадьорливий погляд. – Давай зачекаемо!
– Давай, – Інгрида кивнула.
Роздiл 24. Анiкщяй
До полудня радiо в машинi пообiцяло снiгопад, але ця обiцянка викликала в Ренати лише посмiшку. Небо над Анiкщяем свiтилося дивовижною блакиттю, дерева пiдступали до дороги i стояли нерухомо. Снiг виблискував так, що хотiлося залишити машину на узбiччi та пробiгтися по ньому, дослухаючись, як хрумтить його пiдмерзла i обвiтрена нижнiми вiтрами кiрка. А ще краще було б пробiгтися по снiгу удвох iз Вiтасом, узявшись за руки. Пробiгтися i вiдчути на щоках колючий i бадьорливий морозець! Але Вiтас приiде тiльки за кiлька днiв. У нього залишилися в Каунасi незавершенi справи, та й квартирантiв вiн знайшов примхливих. Вони йому цiлий список написали, що вiн мае ще в квартиру купити, щоб iм у нього вдома комфортно жилося!
Попереду з’явилися околицi Анiкщяя. Рената зменшила швидкiсть.
Два шпилi костелу Святого Матаса визирнули з-за будинкiв i дерев i знову зникли. Але сьогоднi в плани Ренати вiдвiдини храму не входили. Вона залишила машину на парковцi крамниць будматерiалiв, з-помiж яких дивним чином затесалася ветеринарна аптека.
– Доброго дня! – гукнула Рената, оглядаючись в цьому порожньому дивному квадратику, який так не був схожий на звичайну аптеку, хоча i касовий апарат, i заскленi вiтрини тут були.
Жiнка рокiв сорока, кучерява та круглолиця, в зеленому
Сторінка 41
обочому халатi вийшла з пiдсобки. Вийшла i, не приховуючи подиву, витрiщилася на вiдвiдувачку.Рената сама також на себе глянула – на куртку, на джинси, на чоботи, намагаючись збагнути здивування на обличчi працiвницi ветеринарноi аптеки.
– Вас, мабуть, дiдусь послав? – спитала жiнка i немов зрадiла власному припущенню, що змiнив вираз ii обличчя на спокiйний та умиротворений.
– Ви знаете мого дiдуся? – здивувалася Рената. – А! Може, вiн щось для собаки купував?
– У нас для собак нiчого немае, тiльки для бджiл! – заперечила жiнка в зеленому халатi.
– Бджiл у нас уже рокiв iз десять немае! – вiдвiдувачка стенула плечима. – Я хотiла у вас дещо спитати. До мене з Каунаса наречений переiжджае, вiн дипломований ветеринар i вже працював там у ветлiкарнi. Ви не знаете, де вiн може у нас роботу пошукати?
– До вас iз Каунаса переiжджае? В Анiкщяй? – Очi кучерявоi дами широко округлилися вiд подиву.
– А що? – не втямила ii реакцii Рената. – То ви не пiдкажете?
– Даруйте, бо зазвичай всi звiдси виiхати намагаються! Кому пощастить, той у Гамбург, а кому не дуже – то в Каунас! Але щоб сюди?! А ветлiкарнi у нас немае, найближча – в Паневежисi. Можете там дiзнатися!
– Та це далеко! – засмучено видихнула Рената.
– Набагато ближче, нiж Каунас, у будь-якому випадку. Менше шiстдесяти кiлометрiв!
Попрощалася Рената, вийшла на морозець.
«Сюрприз не вдаеться, – подумала вона. – А добре було б йому роботу пiдшукати! От би вiн зрадiв!»
Проiхалася в центр мiстечка на Баранаускаса, зайшла в кав’ярню, замовила чаю з облiпихою. Згадала, як показувала Вiтасу Музей янголiв i як вiн спочатку смiявся над усiма цими стоячими та пiдвiшеними окриленими фiгурками, поки не зупинився перед янголом-мандрiвником – дерев’яною статуеткою з двома валiзками в руках. Чимось цей янгол-мандрiвник зачепив його. Пiсля цього вiн уже й на iнших янголiв дивився не так саркастично та поблажливо. А пiсля музею вони прийшли сюди, в це кафе. І вона пила такий же облiпиховий чай, а Вiтас узяв кави. І пообiцяв показати iй Каунас i Музей чортiв. «Каунас подивлюся, а до дiдька не хочу!» – регочучи, сказала йому тодi Рената. Столик, за яким вони сидiли та розмовляли про Каунас, зараз зайняла пара пенсiонерiв. «Я теж нiколи туди не хотiв, але знаю, що чортiв там бiльше, нiж у вас янголiв! Навiть твiй дiд про це знае!» – знову пролунав в пам’ятi Ренати веселий голос Вiтаса. Гарно вони тодi погуляли i побалакали тут, в Анiкщяi! І зараз iй тут добре, хоча сьогоднi вона сама. Зате наступного разу вони приiдуть сюди удвох! Адже добре мати улюблену кав’ярню, улюблену кондитерську, улюблений хлiбний магазинчик, що завгодно, але улюблене. Щоб можна було тримати в пам’ятi нiби живу мапу рiдного мiстечка та знати, де, на якiй вулицi i в якому будинку для тебе завжди привiтно сяють вiкна, хоча ти там i не живеш!
«А може, з’iздити в Паневежис, знайти там ветлiкарню i дiзнатися, чи е для Вiтаса робота ветеринара? – подумала раптом Рената. – Автобусом туди годину iхати, не бiльше! Якщо б його взяли, я б вiдвозила його на автобус, а потiм забирала з автобуса додому! Все одно рано чи пiзно в Анiкщяi для мене робота знайдеться! І тодi буду щовечора приiжджати сюди i пити облiпиховий чай, поки його автобус не пiд’iде до автовокзалу!»
Дiвчина замрiяно поглянула у вiкно i побачила, як летять униз снiжинки – великi, пухнастi, легкi. Здалося, що на вулицi стало темнiше.
Посидiла ще з пiвгодини, допила помаранчевий ароматний чай. Вийшовши на порiг, зупинилася й зойкнула – з неба повалив справжнiй снiгопад! Не повiрила своiм очам, шморгнула кiлька разiв, накинула каптур на голову. Пiдiйшла до машини, а вона вже не червона, а бiла вiд снiгу. Хитнула здивовано головою i в кав’ярню повернулася перечекати. Їхати пiд таким снiгопадом не хотiлося! У неi ж таки не снiгохiд, а машинка на чотирьох маленьких колiщатах!
Повернулася за свiй столик i заради рiзноманiтностi попросила чорний чай iз медом. За вiкном продовжував валити снiг, й iнодi Ренатi здавалося, що його хтось прямо над вiкном лопатою вниз скидае. Бо деякi снiжинки немов збиралися разом i падали швидше за iнших через свою «дружню» важкiсть.
Роздiл 25. Париж
Паризьке метро заколисуе нiжно. У його звуках вiдсутнiй метал, вiдсутнiй нестерпний гул. Колеса у метро – гумовi. Потяг повертае м’яко, майже грайливо. То лiворуч, то праворуч. Немов постiйно об’iжджае якiсь пiдземнi перешкоди. І тiльки деякi вiдтинки пiдземки, немов зумисне для здивованого пробудження пасажирiв, котрi закуняли, зробленi прямими. Ось i вiдрiзок одинадцятоi лiнii вiд станцii «Бельвiль» i далi в бiк бульвару Периферiк прямий, як натягнута мiж двома стовпами линва для канатохiдця. Але задрiмалого Андрюса пряма пiдземна колiя пробудила. Залишилася позаду його станцiя «Жардан», залишилися позаду й наступнi станцii, i тiльки на кiнцевiй – «Мерi де Лiла» – вiн розплющив очi, здивувавшись, що потяг довго стоiть на мiсцi. Втома – i фiзична, й емоцiйна – не дозволила йому навiть на себе розсердитися. Вiн
Сторінка 42
опустив погляд униз – саквояж, затиснутий мiж нiг, був на мiсцi. Торба, в якiй лежала його маленька «iнвестицiя» у професiю, нiкуди не подiлася. Нiхто ii не вкрав, хоча вiн уже не раз чув про те, як крадуть у метро речi у поснулих або п’яних пасажирiв.Вийшов на платформу нетвердим кроком моряка, котрий ступив iз корабля на берег. Озирнувся. На протилежнiй платформi в такий же зелений потяг сiдали пасажири. Перейшов туди пiдземно-надрельсовим переходом. Устиг зайти в потяг i поставити саквояж на пiдлогу, як дверi вагона синхронно зачинилися.
«Годилося б сьогоднi випити», – подумав.
Мобiльник показав час – пiв на дев’яту.
– Цiкаво, а Барбi вже повечеряла, чи чекае на мене?
Потяг нарештi рушив. Андрюс дивився вгору на лiнiйну схему одинадцятоi лiнii. Ще чотири станцii, i вiн удома!
Вологий прохолодний вiтерець прочесав його волосся, провiв невидимою мокрою долонькою по обличчю. Легко став рiдним Бельвiль, тiшив то тут, то там яскравими вивiсками китайською й арабською мовами. Всi вiтрини свiтилися, хоча бiльшiсть крамничок уже були зачиненi. Бiля iнтернет-кафе, з яких можна було задешево телефонувати по всьому свiту, стояли представники паризького iнтернацiоналу: iндуси, африканцi, араби, в’етнамцi. Вони зазвичай займали весь тротуар, але, бачачи перехожих, завжди тиснулися до вiтрини, звiльняючи шлях.
«Цiкаво, кому вони телефонують? – подумав на ходу Андрюс, проходячи повз чергове iнтернет-кафе.
І раптом зупинився, глянув на вiтрину, на приклеенi до неi розцiнки телефонних розмов. Знайшов у довгому списку краiн рiдну Литву – двадцять центiв за хвилину!
– Зателефонувати можна? – спитав англiйською.
– Ок, номер три! – Хлопець-араб за прилавком, пiд склом якого були викладенi беушнi мобiльники та новенькi заряднi пристроi, кивнув на ряд телефонних кабiнок, схожих на старомоднi шафки для одягу.
Андрюс витягнув п’ять евро, простягнув хлопцевi.
– After,[17 - Потiм (англ.).] – сказав хлопець i махнув рукою в бiк кабiнок.
Довгi гудки, що долинали з трубки чорного стацiонарного телефону, здалися Андрюсовi чарiвною музикою. Вiн знав, що кожен довгий гудок вiдповiдае довгому дзвiнку телефонного апарата, що стоiть у його будинку, в будинку його батькiв. Навiть якщо там нiкого немае, це не страшно. Головне, що вiн змiг потривожити з вiдстанi двох-трьох тисяч кiлометрiв тишу його домiвки, змiг нагадати про себе речам i меблям, серед яких вiн ще недавно жив.
Довгi гудки тривали, й Андрюс уже було намiрився покласти трубку на мiсце, як раптом знайомий до болю, захеканий голос крикнув йому у саме вухо: «Алло! Алло!»
– Мамо, привiт! – видихнув здивовано Андрюс. – Як ти?
– Андрюсе! Рiднесенький! Привiт! Я тiльки-тiльки зайшла! Ще й снiг iз чобiт не струсила. Чула крiзь дверi, як телефон дзеленчить, а ключ, як на зло, в сумцi загубився! У мене все гаразд! Ти краще скажи, як у вас?
– Чудово! Заробив сьогоднi сорок евро!
– Це в день?
– Так!
– Молодець! То це що, ти тисячу в мiсяць отримуеш?
– Нi, менше, – Андрюс посмiхнувся. – У мене поки що не щодня такий заробiток.
– Головне, що ти влаштувався! Як Барбора? Що вона робить?
– Нянею працюе. Бiльше за мене отримуе.
– Ну, слава богу, що у вас все добре!!! Я так переживала!
– Нi, у нас все чудово! Я нещодавно згадував, як ти мене в Паланзi на «голий пляж» водила!
– Знайшов, що згадувати! – засмiялася мама. – Всi про той час забули, а ти вирiшив згадати!
– Як у тебе з грiшми?
– Достатньо, не турбуйся! На пенсiю, звiсно, не розгуляешся, але я пiдробiток знайшла! Двiчi на тиждень консьержкою в новому будинку. У мене е своя кiмнатка, телевiзор!
– Ти телевiзор довго не дивись! Для очей шкiдливо! – жартома порадив Андрюс. – Вибач, менi час. Барбора вдома чекае!
– Привiт iй передай! Поцiлуй вiд мене! – попросила мама.
– Обов’язково!
Спонтанна телефонна розмова з мамою i розбудила Андрюса остаточно, i зiгрiла. Втома минулася. Залишилося вiдчуття якоiсь душевноi незручностi, але воно так просто не розвiеться. Його треба виговорити. Якщо Барбi ще не вечеряла, то вiн iй усе за вечерею i розповiсть. Бiльше ж йому тут нема з ким потеревенити!
Барбора лежала одягнена на лiжку поверх зеленоi ковдри i дивилася в стелю. Вона навiть не обернула голови, коли Андрюс увiйшов у квартиру.
Вiн роззувся, пiдiйшов, задивився на усмiхнений портрет кучерявоi африканки на стiнi.
– Ти втомилася?
– Ага, – видихнула вона.
– А я думав, ми вийдемо повечеряти. У китайцiв чи у в’етнамцiв. Або навiть у французiв? – Вiн показав двi синi двадцятиевровi банкноти i помахав ними над ii обличчям, швидше намагаючись оживити погляд дiвчини, «прилiплений» до стелi, нiж здивувати своiм сьогоднiшнiм заробiтком.
– Ого! – вона зиркнула на Андрюса. – Це ж скiльки ти годин кривлявся бiля каруселi?
– Не бiля каруселi, – вiдповiв вiн спокiйно. – Пам’ятаеш, ти менi казала про «ринок клоунiв» на рю де Севр? Хтось тобi про цей ринок розповiв. Так ось, нiякого ринку там, певна рiч, немае. Але е велика лiкарня i кав’ярня навпр
Сторінка 43
ти, в якiй сидять клоуни. Сидять i чекають, поки за ними не прийдуть батьки якоiсь хвороi дитини. І тi приходять i наймають клоуна! Якщо у батькiв е грошi i хворiй дитинi клоун сподобався, то у клоуна буде постiйний заробiток. Якщо не пощастить, то одноразовий.– Ну i як? Тобi пощастило? – Барбора сiла на лiжку, обiйнявши своi зiгнутi колiна.
– Здаеться, так! Мене найняв один африканський дипломат. З Камеруна. У нього там син лiкуеться. Звати Поль. Йому рокiв тринадцять.
– А чим вiн хворiе?
Андрюс стенув плечима.
– Я не питав. Якось незручно. Я тiльки годинку в нього пробув. Смiеться, як здоровий. Англiйською шпарить, як рiдною. Татко теж. Сказав, що зайде за мною в кав’ярню завтра о п’ятiй!
– Сорок евро за годину?! – здивовано видихнула Барбора i сумно похитала головою.
– Нi, двадцять за годину. А що тут поганого? – не допетрав Андрюс.
– Поганого нiчого! Просто не вiриться. А скажи, – вона пильно дивилася йому в очi. – У цiй кав’ярнi сидять тiльки клоуни? – задумливий смуток на ii обличчi змiнився веселою цiкавiстю. – З носами, в яскравих костюмах i з надувними кульками?
– Нi, вони одягненi, як звичайнi люди, але у кожного iз собою сумка з костюмом i рiзним причандаллям. То що, пiдемо вечеряти? – знову спитав Андрюс.
Барбора пiднялася з лiжка.
Рю де ля Вiлетт завжди тягнула за собою вниз, у бiк площi Републiк. Ось i цього разу Андрюс i Барбора, вийшовши з чотириповерхового будинку, в якому винаймали помешкання, повернули праворуч i рушили вниз вулицею. Вологий прохолодний вiтерець дув iм в обличчя, вiн немов здiймався вгору цiею вуличкою, освiжаючи своiм дотиком усiх, хто йшов йому назустрiч.
– Може, сюди? – Барбора спинилася, дивлячись на вiдкритий лiванський ресторанчик на iншому боцi вулицi.
– Давай! – охоче погодився Андрюс.
Роздiл 26. Лондон
– Ну що? Пiшли? – прошепотiла Інгрида, вслухаючись.
Клаудiюс кинув погляд на темнi плями двох наплiчникiв, що лежали на пiдлозi пiд ногами.
– Ти все перевiрила? – перепитав вiн, озирнувшись на вiконце, за яким темнiла лондонська нiч. – Давай на секунду ввiмкнемо свiтло!
– Не треба. Я все перевiрила. У холодильнику у нас масло, сосиски. Гадаю, до вечора вона не здогадаеться, що ми втекли…
Вони крадькома покинули помешкання, пiднялися залiзною драбиною на рiвень вулицi й упевнено покрокували в бiк Ессекс-роуд. Коли вийшли на неi, повернули лiворуч. Побачивши скверик, сповiльнили крок i присiли на мокру лавку спочити.
– Я й не думала, що ти такий ревнивий! – Інгрида кинула на Клаудiюса допитливий погляд. – У Литвi ти таким не був!
– В Литвi не було причин.
– Як це не було причин?! Побачення раз на два тижнi! А ти не питав себе: з ким я можу в промiжки мiж нашими побаченнями зустрiчатися? Адже я могла i жити iз кимось разом, втiкаючи двiчi на мiсяць до тебе, а йому брехати, що iду до батькiв…
– Ну ти ж порядна… Ти б так не вчинила!
– А навiщо тодi ти поперся стежити за мною в перукарню? – Інгрида здивовано похитала головою.
– Ну не платять просто так за двi фотографii п’ятдесят фунтiв, – видихнув Клаудiюс. – Я за тебе боявся. Цей придурок явно на тебе оком накинув!
– Не придурок, а Карстен, перукар! А чоловiки-перукарi завжди тонко вiдчувають красу. До речi, половина з них – голубi! Так що даремно хвилювався!
– Бач, ти навiть його iм’я знаеш, хоча ранiше казала, що не треба нi з ким тут знайомитися… А що я мав думати?! Вiн тебе стриг i фотографував… А потiм повiв годувати обiдом. Це нормально?
– Нормально, – Інгрида усмiхнулася. – Вiн же не додому до себе повiв, а в кафе! Та заспокойся ти! Теж менi – чистий i порядний! А хто щойно з квартири дременув, не заплативши за тиждень?
– Ну, ти даеш! – Клаудiюс обернувся до подруги. – Це ж твоя iдея!
– Ідея моя, але ти ж погодився! Якби ти був чистий i порядний, ти би твердо сказав: «Нi, ми так робити не будемо! Ми чеснi!» І ми зараз би спокiйно спали пiд теплою ковдрою…
– …у холоднiй кiмнатi, – додав Клаудiюс.
– Ось бачиш! Тепер у нас обох синдром гастарбайтера! Розбагатiемо, тодi й згадаемо про мораль i чеснiсть! До речi, там, куди ми сьогоднi поiдемо, нам нiкого не треба буде дурити! Там усе по-чесному! І навiть iнтернет безкоштовний.
– Так, iнтернет – це найважливiше! – гмикнув Клаудiюс. – Ти тiльки не сказала, куди ми iдемо, що там будемо робити i де будемо жити?
– Маеш помучитися! – голосок Інгриди став награно жалiсливим. – Я це мiсце знайшла, я й вирiшу, коли тобi все розповiсти! Хоча я краще тобi покажу. Коли приiдемо! Нам там треба бути до десятоi ранку!
Спалахнув монiтор мобiльника й висвiтлив блiде обличчя Клаудiюса.
– А зараз майже друга година ночi, – зiтхнув вiн.
– Тому ми так повiльно й iдемо! – теплi пальчики Інгриди провели по неголенiй щоцi Клаудiюса. – До десятоi ранку у тебе виросте справжня щетина! Але це нестрашно!
До шостоi ранку вони дочвалали, втомленi, до вокзалу Ватерлоо. Купили два квитки до Ішера i сiли в перший примiський потяг, що йшов на Гiлфорд. Залiзнi колеса гримiли, пере
Сторінка 44
иваючись на короткi зупинки. Повз них мелькали таблички з назвами станцiй: «Клепхем Джанкшн», «Вiмблдон», «Сербiтон». І ось, нарештi, пiсля пiвгодинноi дороги вони вийшли на мокру платформу станцii «Ішер». Вийшли й огледiлися.– А тепер? – спитав позiхаючи Клаудiюс, виглядаючи мiсце, куди можна було б покласти наплiчник.
– Туди йти ще зарано. Треба зачекати.
Кiмнату очiкування на першiй платформi вiдкрив iндус-залiзничник, якраз коли вони пiдходили до дверей. Усмiхнувся. Побажав гарного дня.
– Ох, якби всi були такими! – вже опустивши наплiчник на пiдлогу i впавши в залiзне крiсло, мовив у спину залiзничнику Клаудiюс.
– Ти хочеш, щоб усi в Англii були iндусами? – всмiхнулася Інгрида.
– Угу, – Клаудiюс кивнув. – Хочу, щоб усi в Англii були ввiчливими iндусами-залiзничниками. Мене така Англiя цiлком влаштуе!
– Але тодi й тобi доведеться стати iндусом-залiзничником!
– Згоден!
– І що, додому потiм ти також iндусом повернешся? – фантазiя виганяла з голови Інгриди втому.
– Ми ж iз тобою обое повернемося: я – iндусом, а ти – iндускою!.. Спати хочеться…
– Ну спи, а я постережу твiй сон, – пожалiла бойфренда Інгрида i глянула на нього ласкаво. – У тебе i наплiчник важчий! Давай подрiмай! Я потiм тебе розбуджу!
І Клаудiюс, пригорнувшись головою до ii плеча, провалився в дрiмоту. Провалюючись, вiн чув ii подих, чув биття ii серця, що долинало крiзь плоть, крiзь шкiру, крiзь футболку, зелений светр i пухову китайську куртку.
Ритм ударiв ii серця був неспiшним i рiвним. І навiть якщо це було не ii серце, а його власне, то все одно цей ритм присипляв краще за будь-яку пiгулку.
Десь поруч зупинялися поiзди, бжикали автоматичнi дверi вагонiв, вiдчиняючись, i тут же гучно зсувалися, вдаряючись твердими гумовими кантами. Дрiбний стукiт квапливих пiдошов. Усе це не турбувало, не вiдволiкало, не будило. Тiльки коли водномить усе стихло, Клаудiюс розлiпив повiки, немов перевiряючи: чи не провалився вiн часом в iнший, безмовний i неживий свiт? Теплий запах волосся Інгриди його заспокоiв. Вона також дрiмала, сховавши чоло в його скроню. Акуратно, зберiгаючи нерухомiсть, Клаудiюс витягнув iз кишенi куртки мобiльний. Чверть на десяту. Незабаром зустрiч iз кимось, незабаром таемниця, яку так радiсно i врочисто зберiгала Інгрида, пiддражнюючи його, розкриеться. І вiн збагне, куди i навiщо вони приiхали. Але спочатку треба ii розбудити, потiм шукати дорогу, вулицю, будинок чи офiс…
– А ми в касi спитаемо, як туди пройти, – запропонувала Інгрида, коли вони покидали затишну кiмнату очiкування.
Бiля каси станцii нiкого не виявилося. Вiконце було зачинене.
Тому дорогу до записаноi в Інгриди адреси питали на заправцi.
– Ви пiшки? – здивувався китаець-заправник.
Клаудiюс кивнув. Китаець пояснив дорогу, при цьому кiлька разiв повторивши, що там легко заблукати, i що йти туди потрiбно буде не менше, нiж пiвгодини.
Узбiччям автодороги вони йшли одне за одним, вiдчуваючи i посилену важкiсть наплiчникiв, i накопичену з минулоi ночi втому. Повз них шипiли шинами по мокрому асфальту малолiтражки. На розвилцi зупинилися, пригадали маршрут, описаний китайцем. Повернули лiворуч. Хвилин через п’ять опинилися ще на однiй розвилцi. Праворуч i вгору на пагорб тягнулася вузька, в ширину однiеi машини, дорога, прикрашена табличкою «Grosvenor Drive».
– Ну от i наша вулиця! – зрадiла Інгрида. – Тепер треба знайти будинок номер три, i ми на мiсцi!
Ближче до вершини пагорба дорога роздвоiлася.
– «One Grosvenor Drive», – прочитав Клаудiюс на синiй табличцi, прикрiпленiй до двох приземкуватих стовпчикiв на краю правого вiдгалуження дороги.
– Чого це вони цифри лiтерами пишуть? – здивувався вiн уголос. Потiм озирнувся вусiбiч. – Тиха вулиця!
Звернувши на третiй розвилцi на бiчну дорiжку, Інгрида та Клаудiюс дiйшли до зачинених залiзних ворiт, за якими праворуч стояв симпатичний двоповерховий будиночок iз червоноi цегли з черепичним дахом, порослим плямами зеленого моху.
Інгрида, скинувши наплiчник, оглянула ворота та хвiртку. Знайшла перемовний пристрiй. Кiлька разiв безрезультатно натиснула на кнопку. Озирнулася розгублено.
– Здаеться, нас не чекають, – зауважив Клаудiюс.
Вони сiли пiд ворiтьми на рюкзаки.
– А хто нас тут мае зустрiчати? – обережно порушив мовчанку вiн.
– Може, ми просто зарано прийшли, – Інгрида знизала плечима. – Треба зачекати. Поспiшати все одно нiкуди.
– Це точно! – закивав Клаудiюс.
В ii голосi вiн вiдчув нервовi нотки й вирiшив бiльше нiчого не питати. Вона все спланувала, привезла його сюди. Нехай сама щось i пропонуе!
Вiн озирнувся на засипану листям алею за ворiтьми. Алея, обсаджена туями, повертала праворуч. Обабiч росли чагарники й iншi дерева, i в цьому вгадувався колишнiй парковий лад. Тiльки тепер цей парк здавався напiвдиким, покинутим. Та й «алейнi» туi стояли не струнко. Деякi з них вiдхилялися вiд загального ряду, iншi, навпаки, нахилялися вперед, зависали над дорiжкою.
– У тебе е план «Б»? – пiсля пiвгодинного мовчання стиха
Сторінка 45
оцiкавився Клаудiюс.Інгрида заперечно похитала головою. В ii очах зблиснули сльози.
І тут вона здригнулася, спрямувала погляд на дорiжку, якою вони сюди прийшли, в бiк, звiдки долинав усе голоснiше й голоснiше звук автомобiльного двигуна.
Старенька, незвичного вигляду малолiтражка-унiверсал виринула з-за дерев i, пiд’iхавши до ворiт, зупинилася.
З машини вибрався схiдноi зовнiшностi чоловiк у довгому сiрому плащi. Не дивлячись на Інгриду з Клаудiюсом, обiйшов машину, вiдчинив одне з двох заднiх дверцят, узяв звiдти чорну шкiряну течку i парасольку. Звук цей видався Клаудiюсу схожим на ляскiт звичайних квартирних дверей. Вiн придивився й обiмлiв: задня половина кузова була дерев’яною… І вiкна заднього ряду нагадували звичайнi вiконечка старого литовського будиночка.
«Саморобка?» – подумав Клаудiюс.
А водiй незвичайноi машини зупинився перед ними.
– Ви – Інгрида? – спитав вiн iз аристократичною англiйською вимовою, що так не пасувала до його схiдного обличчя.
Інгрида пiднялася з наплiчника.
– Мое iм’я Ахмед, ви зi мною домовлялися телефоном, – продовжив вiн.
З чорного портфеля Ахмед витягнув маленьку сумочку, а з неi – низку ключiв. Спробувавши три з них, вiн iз четвертоi спроби вiдчинив замок хвiртки праворуч вiд ворiт i жестом поманив Клаудiюса й Інгриду зайти.
Дверi в двоповерховий будиночок iз червоноi цегли йому вдалося вiдкрити з другоi спроби. Вже у вузькому холi-коридорчику Клаудiюса щось насторожило. Застояне вологе повiтря викликало бажання чхнути, але вiн затиснув собi пальцями нiс i зачекав, поки це бажання щезло.
На пiдлозi прямо по центру коридорчика стояли майже новi чоловiчi капцi. Ахмед iх вiдсунув ногою пiд лiву стiну й пiшов уперед. Залишивши наплiчники пiд вiшаком, Інгрида та Клаудiюс пiшли за Ахмедом i опинилися в маленькiй кухнi, де акуратний дерев’яний столик був встановлений пiд таким же акуратним вiконцем. Дерев’яна лакована рама навернула думки Клаудiюса до машини, якою приiхав Ахмед.
А той витер столик губкою, взятою з краечка мийки. Поклав на стiл свiй портфель i витягнув звiдти синю пластикову коробку для документiв. Потiм витягнув тонкий ноутбук.
– Сiдайте! – кивнув вiн молодiй парi на стiльцi.
Клаудiюс напружився. Адже вiн досi не мав уявлення, куди вони приiхали i що iх тут чекало. Про що Інгрида за його спиною домовилася з цим Ахмедом? Що за документи лежать у синiй пластиковiй коробцi? Навiщо тут комп’ютер?
Ахмед же розклав ноут на столi, ввiмкнув. І зупинив свiй погляд на Клаудiюсовi.
– Я не знаю, який у вас досвiд роботи, – сказав вiн.
– Я… – почав було щось белькотiти Клаудiюс, захоплений зненацька.
– Гаразд! Розповiсте господаревi! Хвилиночку! – зупинив хлопця водiй незвичайноi машини. І втупився в монiтор свого срiблястого «Apple».
Над столиком зависла тиша, що тривала кiлька хвилин. Клаудiюс краечком ока спостерiгав, як Ахмед намагався з кимось з’еднатися по скайпу. Нарештi довгi тягучi гудки зазвучали в маленькiй кухнi. І кухня пiд «музику» скайпа здалася Клаудiюсу затишною та живою. Втомленi очi Інгриди також ожили. Вона пiдвела погляд на горiшнi полицi над масивною, зробленою пiд старовину, плитою. На них стояли старовиннi чайники та кавники зi старого мутного металу, мабуть, олова. Трохи нижче на iншiй полицi – три мiднi пательнi з довгими держаками.
– Пане Кравець, ви мене чуете? – вишуканою англiйською спитав когось Ахмед.
– Yes, yes, – вiдповiв якийсь Кравець.
– Ми вже у вас. Чи бажаете побалакати з економкою та садiвником, як я вiд вашого iменi пiдпишу з ними контракт?
– З випробувальним термiном? – уточнив iз сильним акцентом якийсь Кравець.
– Природно, пане Кравець.
– Гаразд, давайте iх сюди.
Ахмед розгорнув «Apple» екраном до молодоi пари. Перед ними виникло кругле обличчя бородатого чоловiка. Погляд втомлених очей пробiгся по обличчях Інгриди та Клаудiюса. Синюватi мiшки пiд очима цього Кравеця свiдчили або про безсонну нiч або про безсонне життя. Вiн пiднiс до рота сигарету, затягнувся i повiльно випустив дим убiк.
– Росiйську розумiете? – вiн уже перейшов на росiйську.
– Ну, трохи, – вiдповiв Клаудiюс.
– А багато й не треба! – заспокоiв Кравець. – Ви точно з Литви? Покажiть паспорти!
Інгрида витягнула обидва паспорти, розгорнула, по черзi показала скайповому спiврозмовнику.
– Чудово, – сказав вiн. – Мене недавно парочка бiлорусiв намагалася розвести – теж видавали себе за литовцiв. А я принципово слов’ян на роботу не наймаю! Зрозумiло?
Обое кивнули.
– Деталi вам пакистанець розповiсть. Зв’язок зi мною будете тримати по скайпу. Цей комп’ютер залишаеться у вас. Виходити на зв’язок будете щовечора о двадцять другiй нуль-нуль. Якщо я не вiдповiв – нiчого страшного! Але якщо ви не дзвоните – це привiд для розриву контракту. Хто з вас буде старшим?
Клаудiюс iз Інгридою здивовано перезирнулися.
– В якому сенсi? – обережно спитав хлопець.
– У сенсi вiдповiдальностi.
– Я, – рiшуче заявила Інгрида.
Клаудiюс iз полегшенням кивнув.
– Як звуть?
–
Сторінка 46
нгрида.– Можна, я тебе буду називати Інгою, будемо економити букви та час. Отже, так. Головне: ви живете в цьому будиночку i вiдповiдаете за всю територiю та за садибу. Хоча все це пакистанець вам розповiсть. Вiн може приiжджати в будь-який час, щоби вас контролювати. Я за це йому грошi плачу. Всi обов’язки – в контрактi. Радий знайомству. Бувайте!
Пакистанець Ахмед розгорнув ноут екраном до себе. Вiдiмкнув. Закрив. Витягнув iз коробки файлик iз паперами.
– Ось контракт, – сказав вiн, простягнувши його Інгридi. – Можете прочитати, можете просто пiдписати, а я все усно розповiм. Так краще запам’ятаеться.
– Розкажiть, будь ласка, – попросила Інгрида.
Клаудiюс застиг. Його англiйська була слабшою, нiж у Інгриди, але Ахмед промовляв так чiтко й ясно, що Клаудiюсу здалося, нiби його знання мови миттево покращилося до приголомшливого рiвня.
Пакистанець пообiцяв показати основний будинок i пояснити, як його утримувати в чистотi та порядку. Як користуватися кредиткою, яку вiн також витягнув i вручив Інгридi разом iз конвертиком, в якому був папiрець iз пiн-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, вiн перевiв погляд на Клаудiюса. Розповiдь Ахмеда тривала хвилин iз двадцять, пiсля чого Інгрида пiдписалася пiд двома примiрниками контракту, а вже пiд ii пiдписом поставив свiй i Клаудiюс, помiтивши, однак, що в контрактi його iм’я та прiзвище були вiдсутнi.
Вони пройшлися алеею до великого триповерхового особняка. Пiднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед вiдчинив дверi з першоi спроби – ключ вiд них був бiльшим за iншi. Насамперед показав комору з усiляким начинням для прибирання будинку. Потiм провiв усiма поверхами. На третьому мiстилися до десятка просторих спалень, кожна – зi своiм особливим iнтер’ером. На другому поверсi – зала з камiном, бiблiотека, поеднана з бiльярдною, iдальня з подовженим овальним столом осiб на тридцять i також iз великим камiном. На всiх стiнах iдальнi висiли портрети статечних чоловiкiв у старовинних строях.
– А хто цей Кравець? – поцiкавився Клаудiюс.
– Власник садиби, – вiдповiв пакистанець.
– А чим вiн займаеться?
– Бiзнесом, – холодно вiдрубав Ахмед, даючи зрозумiти, що йому не подобаеться цiкавiсть щойно прийнятого на роботу садiвника. – Я маю ще дати вам ключi вiд службовоi машини та показати господарськi будiвлi…
– А яка машина? – пожвавилася Інгрида.
– Зараз побачите! – спокiйно охолодив ii цiкавiсть пакистанець.
Звернувши за особняк i пройшовши алеею, висадженою хвилястою лiнiею, всi трое вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вiкна, дверi i двое в’iзних ворiт одноповерхового цегляного будинку, збудованого лiтерою «Г». Лiворуч трохи далi виднiлася вже знайома огорожа садиби i ще однi ворота.
В руках у Ахмеда знову задзвенiли ключi. Вiн вiдчинив дверi, i вони зайшли всередину.
– Отам, – показав вiн праворуч на блискучi сталевi дверi, набагато солiднiшi, нiж вхiднi, – вхiд у льох i морозильники. А нам – сюди!
Дверi з лiвого боку вiдчинилися з легким скрипом, i вони увiйшли в гараж, де Клаудiюс на свiй подив побачив таку ж вiнтажну машину, як i та, якою приiхав Ахмед. Вiдрiзнялася вона тiльки кольором – приемним свiтло-бiрюзовим. Може, саме через колiр дерев’янi деталi кузова здалися Клаудiюсу темнiшими, нiж на машинi пакистанця.
– А вона iздить? – спитала Інгрида.
Ахмеду iронiя в голосi дiвчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши мiсце вiдстороненiй байдужостi, з якою вiн проводив цю «екскурсiю» з самого початку.
– Їздить, i буде iздити, якщо ви не зламаете. А якщо зламаете – доведеться оплачувати ремонт, – холодно мовив вiн.
– А як вона називаеться? – зацiкавився Клаудiюс.
– «Моррiс Майнор Тревел».
– У вас теж така? – доброзичливо уточнив хлопець.
На смаглявому обличчi Ахмеда з’явилася ледь помiтна посмiшка.
– Так, – видихнув вiн. – Це одна з найкращих британських машин! Класика! Позаминулий господар садиби знався на автомобiлях. Останнi двое просто купували все, навiть не знаючи, що вони купують…
Ахмед витягнув iз портфеля прозорий пластиковий конверт iз ключами вiд машини i простягнув Клаудiюсу.
– Вiн не вмiе, це я кермую! – Інгрида простягнула руку й узяла конверт.
Ахмед трохи розчаровано глянув на хлопця.
Перед тим як iхати, Ахмед показав молодiй парi навiсну шафку з усiма ключами – вона висiла у коморi iхнього нового службового помешкання з гучною назвою «Gate House». Також Ахмед залишив свою вiзитiвку i копiю пiдписаного контракту.
Зачиняти хвiртку за пакистанцем вони вийшли вдвох. «Моррiс Майнор Тревел» Ахмеда голосно забурчав двигуном, рушив iз мiсця i плавно в’iхав у лiс, сховавшись за деревами за звертаючою праворуч асфальтною дорiжкою.
– Круто! – видихнув Клаудiюс, озираючись на всi боки й оглядаючи доступну поглядовi територiю, на якiй iм тепер треба було жити. Зупинив погляд на Інгридi. – Ну ти
Сторінка 47
аеш! З тобою точно не пропадеш!– Зi мною – нi, – усмiхнулася Інгрида. – А ось iз тобою – можна!
Роздiл 27. Земля Заксен
– У нас дуже хорошi дороги, – з жалем казав Кукутiсу кучерявий молодцюватий нiмець, котрий встиг уже розповiсти пiдiбраному по дорозi одноногому мандрiвниковi про те, що торiк добровiльно пiшов на пенсiю, щоб насолодитися плодами своеi аптекарськоi працi.
Нiмець був iз тих людей, котрi беруть попутникiв для спiлкування i при цьому жодних питань пасажирам не задають. Головне – розповiсти попутниковi про себе i про своi проблеми, якщо такi iснують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутiс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився i запропонував пiдвезти.
Спiдометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, i позаду iхали машини приблизно з такою ж швидкiстю. Автобан раз по раз повертав то лiворуч, то праворуч.
– Коли в краiнi багато хороших дорiг, люди рiдко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, – продовжив Карл пiсля короткоi паузи. – Всiм просто хочеться якнайшвидше кудись доiхати…
– Угу, – кивнув Кукутiс. – Але ж автобан зовсiм не прямий! Та й машини у вас, у Нiмеччинi, добрячi. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробiття серед автомеханiкiв!
Карл вiдiрвав на мить погляд вiд дороги i зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав iз хвилину, потiм знову кинув погляд на Кукутiса, але цього разу вже з посмiшкою на обличчi.
– Нi, автомеханiки у нас всi при дiлi! У нас же цими дорогами не тiльки нiмецькi машини iздять! І французьких повно, i корейських… А декотрi нiмцi зумисне росiйськi «Лади» купують!
– Навiщо? – здивувався Кукутiс.
Нiмець стенув плечима.
– Мабуть, вирiзнятися хочуть, – припустив вiн. І знову скосив цiкавий погляд на мандрiвника. – А ви, мабуть, не нiмець! Або не зовсiм нiмець! Нiмецька мова у вас якась цiкава!
– Так, – кивнув Кукутiс. – Я не зовсiм нiмець. Я iз Жемайтii.
– Жемайтiя? – повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. – Це краiна?
– Це земля. Поряд зi Схiдною Пруссiею.
– Схiдна Пруссiя?! А хiба вона ще iснуе?
– Це як подивитися! – вiдповiв Кукутiс. – Жемайтiя також нiби й е, а нiби й немае. Але для мене, для жемайтiйця, звiсно ж, е. Гадаю, що i Схiдна Пруссiя для схiдних пруссiв iснуе, а для iнших, може, й немае ii бiльше! А ви, часом, не схiдний прусс? Хоча навряд чи… Тодi б ви не сумнiвалися в ii iснуваннi!
– Я? Я нiмець, – промовив замислено Карл.
– Нiмець – це за документами, як я – литовець! А глибше, пiд нiмцем у вас хто?
– Пiд нiмцем у мене шваб. По матерi. А по батьковi… Батько з Балтii був, Штральзунд, Пенемюнде, потiм у Ростоцi рибу ловив.
Кукутiс замовк, задумався. Опустив потилицю на пiдголiвник зручного крiсла. Захотiлося подрiмати.
Водiй, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увiмкнув радiо. У дорожнiй шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспiвали, як зграйка солов’iв.
У Кукутiса кольнуло в серцi. Десь у районi Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло i заспокоiлося.
Отож думки Кукутiса не перейнялися сьогочасною географiею болю. Думки Кукутiса натомiсть стали малювати йому сон.
– Йонасе! – гукнула хлопчика мама.
– Вiтаутасе! – гукнула того ж хлопчика iнша мама.
– Роландасе! – гукнула його третя.
А вiн, трирiчний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят iз однiеi мами на iншу, i раптом за iхнiми спинами побачив ще одну маму, котра ще тiльки збиралася вигукнути його iм’я. Розгубленiсть змiнилася страхом, i хлопчик заплющив очi, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свiй власний! Я не Йонас, я не Роландас, я – Кукутiс!»
На губах дрiмливого попутника водiй помiтив посмiшку. І сам усмiхнувся, заздрячи пасажиру.
Роздiл 28. Анiкщяй
На автовокзал Анiкщяя Рената приiхала за пiвгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виiхала з хутора заздалегiдь, аби не поспiшати на заснiженiй дорозi. Але «фiатик» подолав зимову гравiйку легше, нiж дiвчина очiкувала. Сам намацав колiю пiд снiгом i доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин iзранку проiхало, утрамбувавши снiг i позначивши край дороги. Далi вона iхала з тiею ж черепашачою швидкiстю, але набагато впевненiше. А коли припаркувалася, чай iз малинового листя в термосi все ще був гарячим. І дiвчина сидiла в машинi, пила чай iз металевоi накривки термоса i дивилася на автобус, що набирав охочих iхати в Утену, ближне мiстечко, що подекуди було бiльше схоже на справжне мiсто, нiж сам Анiкщяй, пишаючись найвищим у Литвi костелом. Але якщо залiзти на одну з його двох веж, то i дивитися особливо не було на що, крiм звивистоi «святоi» рiчки Швентоi.
Нарештi автобус на Утену поiхав, i пiсля п’ятихвилинного затишшя на автовокзалi та його платформах замiсть звичних маленьких автобусикiв до приземкуватого одноповерхового комплексу пiд’iхав бiлий «Неоплан».
Вiтас вийшов одним iз перших, а потiм, коли водiй вiдчинив нижне багажне вiддiлення, витягнув звiдти двi чималi валiзи i наплiчник.
Р
Сторінка 48
ната вже бiгла до нього. Вони поцiлувалися i тiльки потiм привiталися.– Помiститься в твоему малюковi? – спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.
– Якщо всерединi не «чорнi скриньки», то якось прилаштуемо!
Валiзи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечi Ренатi, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплiчник i помiстився в багажник, зайнявши там майже все мiсце. Валiзи не без зусиль Рената з Вiтасом запхнули на задне сидiння.
– Це все? – перепитав, визирнувши на шум у коридорi, дiд Йонас.
– Нi, звiсно, нi! – заперечив Вiтас. – Це тiльки одяг i комп’ютер. Меблi я квартирантам залишив, а решту своiх речей мамi вiдвiз. Вона на дачi сама живе, а там мiсця досить!
– Отже, з переiздом! – Йонас закивав цiлком привiтно. – Вiдзначати будемо?
Вiтас запитально глянув на Ренату i тут же полiз у кишеню куртки, витягнув купюри – двiстi лiтiв, простягнув дiдовi.
– Це мiй внесок на утримання будинку! – сказав.
Старий Йонас усмiхнувся. Грошi взяв.
– Я думав, ти ще зеленець! – промовив. – А тепер бачу – дорослий i вiдповiдальний! Ну, якщо будете святкувати – кличте! У вас стiл бiльший за мiй!
Роззувшись i повiсивши куртки в коридорi на вiшаку, Рената i Вiтас занесли речi в кiмнату.
– Я тобi пiвшафи звiльнила, – вона кивнула на вiдчинену шафу з десятком вiльних дерев’яних «плiчок», що висiли на перекладинi.
Розiбравшись iз одягом, Вiтас став шукати мiсце для свого ноутбука.
– Можеш поки обiднiй стiл використовувати, – пiдказала Рената.
– Я згодом нормальний робочий столик куплю, – пообiцяв Вiтас, залишивши комп’ютер на кухнi. – Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твiй дiд начебто не проти!
– Певна рiч, я приготую! – пообiцяла Рената.
Поки вона поралась бiля плити, Вiтас увiмкнув комп’ютер i через модем залiз в iнтернет.
– Щось у тебе мережа погано ловиться! Повiльно! – поскаржився вiн.
– Тут треба мати терпiння, – Рената обернулася. – Тут усе погано «ловиться»! Я оце днями хотiла для тебе роботу знайти, але у нас е тiльки одна ветеринарна аптека, та й та для бджолярiв. А ветлiкарнi немае. Найближча в Паневежисi. Може, поiдемо дiзнаемося?
– Що дiзнаемося? – здивувався Вiтас. – А хто тобi сказав, що я хочу працювати у ветлiкарнi?
– Але ж працювати треба! – сказала дiвчина нiжно, щоб не мiг вiн вiдповiсти на ii слова рiзко. – Я ось собi також роботу шукаю.
– Не варто перейматися, – попросив ii Вiтас. – Якщо буде нормальний iнтернет, я собi i так роботу знайду. А iздити в iнше мiсто i сидiти там iз хворими собаками та кiшками з дев’ятоi до шостоi я не хочу!
Вечеряти зiбралися за овальним столом. До вареноi картоплi Рената нарiзала шинки, поставила солiння, на дошцi – початий квадрат чорного литовського хлiба, що не втратив нi свiжостi, нi аромату зi Святвечора. Налила в склянки компоту.
– А щось мiцнiше е? – спитав Вiтас сiдаючи.
– У дiда е, пiди запроси його, заодно i попроси, щоб вiн бальзам прихопив!
Вiтас повернувся зi старим Йонасом i з пляшкою подарованого старому минулого разу «Жальгiрiса». Рената поглянула на дiда весело – вiн зайшов у своему улюбленому сiрому костюмi, в старiй, але випрасуванiй зеленiй сорочцi з вертикальними синiми смужками, з темно-червоною краваткою. Строкатiсть сорочки та краватки порiвняно зi сiрiстю костюма немов пiдказували, що все всерединi Йонаса радiе, хоч вiн i намагаеться свою внутрiшню радiсть утримати в рамках певних консервативних правил.
– Ти чого так вирядився? – не втрималася внучка.
– Ну, як же? Твiй наречений у наш будинок переiхав! Хiба це не свято? До весiлля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть i не вiнчаються. А для мене це все одно, що на весiлля прийти! Якщо ви не проти!
– Я не проти, – заявив Вiтас. – Тодi й я причепурюся!
Вiн узяв iз шафи свiй костюм, сорочку i вийшов у спальню. Повернувся звiдти вже зовсiм iнший – схожий на успiшного адвоката – все з голочки i пiдкреслено дороге.
Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловiках, тодi пiдiйшла до шафи, вийняла найкращу сукню – темно-синю з червоними квiтами, черевички на високих пiдборах.
Картопля трохи охолола, але тепер вони сидiли справдi як на весiллi. Тiльки без гостей. Вiтас розлив у чарочки бальзам. Дiд Йонас витягнув i поклав поруч iз виделкою праворуч вiд своеi глиняноi миски окуляри з грубими лiнзами.
– Ну що, злагода та любов? – спитав вiн, пiднявши чарку.
Ренатi стало жарко. Якось дивно вона почувалася, нiби щось не так було цього вечора, нiби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дiвчина обернулася до Вiтаса, нiби чекаючи на допомогу, пiдтримку чи пiдказку. Вiтас не помiтив у ii поглядi неспокою. Дивився на ii вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неi, поцiлував. Пiдняв чарку, цокнувся з дiдом i простягнув ii Ренатi.
Весiльна атмосфера, яку дiд Йонас ще кiлька разiв спробував створити навколо вечерi, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крiзь сито. І звичайноi бесiди пiдтримувати iм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось
Сторінка 49
свое думав, i це «свое» не ставало спiльним. Дiд Йонас, коли скiнчив говорити про весiлля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не iсть майже нiчого. Вiтас пообiцяв уранцi обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала i сказала, що з однiеi з його веж весь Анiкщяй побачити можна. Сказала, а потiм уявила собi вираз обличчя Вiтаса, якщо вiн нiчого цiкавого з висоти вежi в iхньому мiстечку не побачить. Тiльки Вiтас, здавалося, був усiм задоволений, на його щоках п’яний рум’янець вiд бальзаму запашiв. Сам вiн тiльки пiдтакував або показував свiй iнтерес до слiв дiда чи Ренати. Їв, пив. Може, i думав про щось, але дiлитися думками не поспiшав. Тiльки за чаем раптом згадав, що в його дiдуся на хуторi завжди мед був. Дiд був пасiчником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очi спалахнули.– У мене також була пасiка, два десятки вуликiв. Вiд мого батька Вiтаса дiсталася. Тiльки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, i я не мiг за ними доглядати, а в окрузi тодi саме бджолина хвороба завелася…
– Так, бджоли – це клопiтно, – пiдтакнув Вiтас. – А вашого батька, отже, також Вiтасом звали?
– Так, як i тебе, – дiд усмiхнувся, забувши про давно загиблих бджiл. – Я син Вiтаса, i вашi дiти будуть дiтьми Вiтаса! Це добре!
У цей момент Вiтас зауважив, що очi у Ренати зовсiм не веселi i не радiснi.
– Ти втомилася? – стурбувався вiн.
Дiвчина кивнула.
– Ну, дякую! – старий Йонас пiднявся з-за столу, взяв своi окуляри. – Я також втомився, пiду вiдпочину!
Лiжко Ренати – старе, доволi широке – здалося Вiтасу вузьким i тiсним.
– Треба буде нове купити, – прошепотiв вiн, притулившись до ii теплого тiла.
– Ось заробиш i купиш! – прошепотiла вона у вiдповiдь.
– Зароблю i куплю! – пообiцяв Вiтас i припав до ii вуст.
Теплий запах чужого тепла проник у нiздрi Ренати. Поцiлунок, в який ii «завiв» Вiтас, видався нескiнченним i прагнув бути нескiнченним. І запах Вiтаса став раптом солодким, своiм, рiдним.
«Мое «я» закiнчилося», – пояснила раптом Рената чiтку, вчасно вихоплену, думку.
Але проникнути глибше в мозок простiй думцi не вдалося: дiвчина вже полинула в свiт iнших, безсловесних вiдчуттiв i прагнень, що вiдключають мозок, – у свiт, де слова стають музикою i втрачають свое словникове значення.
Роздiл 29. Париж
Якби йшов дощ, вона б точно нiзащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечiрнiх сутiнках. Не тому, що боiться цвинтарiв, а просто дивно i нерозумно гуляти з малюком у вiзочку не в просторому парку Бут Шомон неподалiк вiд будинку, а тiсними тротуарами у вуличному гаморi машин, якi розвозять парижан по домiвках пiсля закiнчення робочого дня. У цю пору року робочий день закiнчуеться найтемнiшого вечора.
Гумовi шини колiс вiзочка по-особливому шиплять на мокрому асфальтi. Дощ iшов уночi й уранцi, а вже вдень хмари покинули небо над мiстом, поступившись своiм мiсцем хмарам i розривам мiж ними, крiзь якi проглядала звична й яскрава небесна блакить.
Барбора зупинилася на пiшохiдному переходi. Дочекалася зеленого сигналу. Пiшла далi. Малюк у вiзочку спав. Вiн, мабуть, проспить усю дорогу до кладовища i назад. Ось уже i поворот на бульвар де Бельвiль, звiдси до Пер-Лашез хвилин iз п’ятнадцять.
«Якщо Андрюс буде щодня заробляти хоча б по тридцять евро, я залишу собi тiльки прогулянки з собакою», – подумала вона.
Мама малюка Лейла вже вдруге напружила Барбору. Вперше, тиждень тому, попросила пройтися з вiзочком в iнший бiк, до каналу Сан-Мартан, аби передати ii родичцi пакет зi спецiями. До них, мовляв, приiхала бабуся з Бейрута i привезла купу гостинцiв. Так вона сказала.
Тепер ситуацiя повторилася, тiльки якийсь далекий родич батькiв Валiда мав чекати Барбору бiля правого краю кладовища при кав’ярнi з дивною назвою «Добедодо».
Нескiнченна вервечка машин i моторолерiв iз увiмкненими фарами повзла бульваром. Моторолери поспiшали до своеi мети, об’iжджали застряглi в пробцi автомобiлi лiворуч i праворуч, протискуючись мiж машинами, зачiпаючи дзеркала заднього огляду i отримуючи взамiн у спину добiрну французьку лайку. Година пiк будила в повiтрi Парижа атмосферу агресii. Агресii швидше театральноi, буфонадноi, нiж тiеi, вiд якоi треба ховатися. Але все одно цей рейвах дiяв на нерви. Настрiй у Барбори i так був не святковий.
Лiворуч з’явилася цвинтарна стiна, й одразу ж вiдкрилася увiгнута дуга-арка з воротами центрального входу, вже зачиненого. Барбора вже якось була тут, але без вiзочка. Вони з Андрюсом опинилися бiля кладовища в той момент, коли з машини, припаркованоi безпосередньо бiля входу, добродii в бiлих кухарських куртках почали годувати голодних i бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескiнченною, i також, як змiя, тiльки змiя тиха i терпляча, вона своiм кiнцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, i була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличцi Спокою, що тягнеться лiворуч угору, на вуличцi, де з одного боку стояли житловi будинки, а з iншого – цегляна стiна мiста мертвих.
Перед кав’ярне
Сторінка 50
, на другому й третьому поверхах якоi розташувався однойменний готель, нiхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала ii. Густий потiк машин i моторолерiв продовжував свiй рух бульваром, але тут – усього за якихось сорок метрiв – жодного настирливого гомону. Немов близькiсть стiн цвинтаря вiдштовхувала всi непотрiбнi та чужi для тих, хто залишив цей свiт звуки. Вiд цiеi майже-тишi Барборi стало легше. Їi роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляе алеями, котячи вiзочок iз Валiдом. Тiльки цього ранку пiсля того, як пес поробив усi своi справи, вона завела його в помешкання. Собi зробила чай, а собацi, що лiг бiля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в iхню кiмнатку i залишив на пiдлозi багато мокрих слiдiв. Андрюса вже не було, вiн поiхав одразу пiсля снiданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, вiн уже вдома?– Ви Барбi? – спитав чоловiчий голос з-за спини.
Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець рокiв двадцяти в куртцi з каптуром. Розгледiти його обличчя iй не вдалося. Козирок вiд каптура затуляв очi.
– Для мене Лейла передала два пакети, – нагадав вiн.
– Он один, – Барбора кинула погляд на вiзочок, закритий прозорою пластиковою накидкою вiд дощу.
Вона вiдсунула накидку i витягла легкий пакетик, що лежав у нiжках малюка. Передала його хлопцевi.
– Там мае бути ще один, – недовiрливо промовив вiн i сам нахилився над вiзочком i полiз туди рукою. – Ось! Ось вiн! – радiсно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку вiзочка – з узголiв’я – пакет вдвiчi бiльший за попереднiй.
– Дякую! – сказав вiн i пiшов у бiк бульвару, в бiк гамору i рухомого свiтла фар.
Барбора поправила пластикову накидку вiд дощу. Зiтхнула i, розвернувши вiзочок, рушила дорогою назад.
Лейла чекала ii бiля булочноi. Вони завжди зустрiчалися тут, на рю де ля Вiлетт. За п’ять хвилин ходьби вiд iхньоi квартирки.
– Завтра можете вiдпочити, моя мама з ним погуляе, – повiдомила Лейла, вручаючи Барборi тридцять евро. – А пiслязавтра вранцi я зателефоную!
Андрюса ще не було вдома, i Барбора насамперед витерла на пiдлозi висхлi вiдбитки лап сенбернара. Ввiмкнула електрочайник. Присiла за стiл. Взяла з дерев’яноi миски-хлiбницi ранковий круасан, вмочила його кiнчик у вiдкритий слоiчок iз шоколадним кремом i вiдкусила. Приемна солодкавiсть у ротi не змогла вiдвернути ii вiд обтяжливоi прогулянки до кладовища, не змогла вiдвернути ii вiд неприемного присмаку цього вечора. І тридцять евро, отриманi за послуги нянi-кур’ера, також не тiшили. Думати про це не хотiлося, але i не думати Барбора не могла. Єдине, що вона точно могла – це залишити отi думки i сумнiви собi, щоб не обтяжувати Андрюса, коли той повернеться додому. А вiн, якщо день виявився вдалим, обов’язково буде нав’язувати свою радiсть iй, не звертаючи уваги на настрiй коханоi. Нав’язуватиме й обов’язково нав’яже. І вона йому не буде суперечити i знову пiде з ним у в’етнамську або китайську забiгайлiвку, якi тут гордо iменують «ресторанами».
Барбора зiтхнула. Спробувала вiдвернути себе вiд цього неприемного стану. Згадала про друзiв, котрi перебувають тепер далеко. Про Клаудiюса й Інгриду, до котрих звiдси набагато ближче, нiж до Ренати та Вiтаса. Вони наразi так i не доiхали з Анiкщяя до своеi Італii! Цiкаво, як у них там справи? Чи справдi сидять на хуторi Ренати? Це ж, мабуть, така нудьга! А Інгрида востанне по скайпу показала розкiшний особняк, за яким вони тепер доглядають i в якому влаштовують собi вечерi й обiди. У них усе чудово. Є i грошi, i машина. Хоч комусь iз iхньоi гарноi «шенгенськоi» компанii пощастило!
На обличчi Барбори з’явилася сумна усмiшка. Нi, i тут також не все так кепсько! Навiть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдаеться заробити! Хоча нi, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокiй – нi. Але процес iде. Й Андрюс, здаеться, в цьому процесi обганяе ii, Барбору. Хоча це вона йому розповiла про «ринок клоунiв» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але вiн його знайшов! Бо не дурень!
Усмiшка Барбори перестала бути сумною.
І дуже вчасно. За вхiдними дверима дзенькнули ключi. Два замки по черзi клацнули, i дверi вiдчинилися.
Барбора пiднялася йому назустрiч. Поцiлувала.
– Ти, мабуть, хочеш пiти кудись повечеряти? – поцiкавилася вона.
– А що, у нас нiчого немае? – розгубився Андрюс. – Я якось втомився сьогоднi. Гадав, що вдома повечеряемо.
Барбора з полегшенням зiтхнула.
– Я також втомилася, – зiзналася вона. – Можемо i тут перекусити.
Уже за столиком, поiдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотiти i пiдсмiюватися, чим викликав у Барбори цiкавiсть.
– Ти чого? – не витримала вона.
– Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнiбал, – пояснив Андрюс.
Сторінка 51
– Я таких дивакiв ще не бачив! Заплатив менi тiльки двадцять евро сьогоднi. Сказав, що всi грошi у нього пiшли на дорогий iталiйський костюм. А сам i так прийшов у костюмi вiд «Г’юго Босса».– А ти хiба тямиш в одязi? – здивувалася Барбора.
– Нi, але на рукавi пiджака у нього пришита лейбочка з фiрмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з пiджака зрiзав би! А вiн до того ж ще й дипломат! І iздить на крутому «мерседесi»!
Барбора стенула плечима.
– Африка, – видихнула вона з таким виразом, що це слово було нiби унiверсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. – А як хлопчик?
– Нiчого! Смiявся. У нього, виявляеться, хвороба кiсток. Але у Францii цю недугу лiкують. У Камерунi медицини практично не iснуе. Ганнiбал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лiкарнi кiлька мiсяцiв.
– Це добре, – Барбi закивала.
– Чому добре? – Андрюс подивився на неi спантеличено.
– Для тебе добре, – пояснила Барбора з нотками провини в голосi. – Поки вiн хворiе, у тебе е регулярна робота.
– Так, – погодився Андрюс. – Тiльки спочатку вiн менi платив по сорок евро, а тепер – двадцять.
– Будь удячний i за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмiшити?!
– Клоун не зобов’язаний смiшити, – Андрюс дожував кiнчик круасана i глянув у забарвлене вечiрнiми сутiнками вiкно, що виходило у двiр. – Я, звiсно, сиджу там, у кафе. І це справдi схоже на «ринок клоунiв». Заходить чоловiк, розглядае нас, вибирае когось i веде… Найчастiше беруть Джека, вiн чорношкiрий, iммiгрант. Каже, що з Нiгерii. Є два хлопцi-албанцi, Сесiль сказала, що вони рiднi брати, сидять завжди похмурi, зовсiм не смiшнi, приходять iнодi ще й iншi клоуни. Сесiль завжди сидить за столиком бiля вiкна.
– А Сесiль це хто? – з пiдозрою спитала Барбора.
– Француженка. Руда, маленька, iй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона iнодi ходить у дитячу онкологiю безкоштовно дiтей смiшити. Ну i кiлька разiв на день ii беруть батьки до своiх хворих дiтей за грошi. Вона симпатична, але англiйською не дуже.
У куртцi Андрюса, залишенiй на настiнному вiшаку бiля дверей, зателенькав мобiльний. Вiн витягнув телефон.
– Так, так, привiт, Поле! – сказав у трубку. – Гаразд. О котрiй? Як сьогоднi? Домовилися. На добранiч!
Повернувся за столик i поклав телефон на вузьке пiдвiконня.
– Це хто? Той хлопчик iз лiкарнi? – поцiкавилася Барбора.
– Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього пiднявся.
– Добре, коли клiенти самi телефонують, – Барбора схвально всмiхнулася i раптом завмерла, зникла.
Нi, вона, як i ранiше, сидiла навпроти за столиком, перед блюдцем iз крихтами вiд круасана, перед порожнiм чайним горнятком, перед вiдкритим слоiком «Нутелли», що стояв якраз посерединi столу. Але вона бiльше не дивилася на Андрюса. Дiвчина взагалi нiкуди не дивилася, хоча очi ii залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднiшнього дня. Дивилася на те, що вiд сьогоднiшнього дня залишилося в ii почуттях i переживаннях. Вдивлялася у високi цеглянi стiни кладовища «Пер-Лашез», на вивiску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вiкон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» iз веселою i грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивiскою над входом по iнший бiк бульвару Менiльмонтан. Вона бачила себе, як штовхае вiзочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвiль. І бачила маму Валiда, непоказну молоду арабку, обличчя котроi вона нiколи б не змогла описати так, аби хтось змiг вiдтворити його в своiй уявi, користуючись тiльки описом Барбори.
– А в тебе як день минув? – поцiкавився Андрюс.
– Га? День? – перепитала, «повертаючись» за стiл, Барбора. – Добре. Як зазвичай. До обiду – собака, пiсля обiду – дитина.
– І хто тобi з них бiльше подобаеться? – жартома поцiкавився вiн.
– Собака, – вiдразу ж вiдповiла Барбора. – І дитина також, – додала пiсля ледь помiтноi паузи. – Але собака бiльше… Його не треба возити!..
Андрюс засмiявся.
Роздiл 30. Сейнт Джорджез Гiллз. Графство Суррей
Обiдня зала особняка пана Кравеця нiби зникла, коли Клаудiюс запалив на трьох шестирогих срiбних пiдсвiчниках всi свiчки й установив iх прямою лiнiею на витягнутому овалi трапезного столу. Над кожним пiдсвiчником затрiпотiла неяскрава хмарка свiтла. Здавалося, що воно трохи розповзаеться, розчиняеться. І справдi: лакована стiльниця неначе не вiдразу вiддзеркалювала це свiтло, а немов зачекала кiлька миттевостей.
Клаудiюс обiйшов стiл, ще раз пiдрiвняв крайнi свiчники. Пiдсунув iх трохи ближче до центру. Пiдрiвняв i крiсла, чи то справдi старовиннi, чи зробленi пiд старовину, з високими пiдлокiтниками i витонченими спинками.
Клаудiюс на мить завмер, прислухався. Цiлковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його i те, що з поля зору зникли темнi дерев’янi панелi стiн, що пiдiймалися вiд паркетноi пiдлоги на пiвтораметрову висоту, i старовиннi портрети у важких
Сторінка 52
ельефних рамах. Усе це щезло, коли вiн «перемкнув» освiтлення з електричного на свiчкове.У кишенi джинсiв завiбрував мобiльник.
– Усе готово, ти скоро? – уточнив Клаудiюс.
– Десять хвилин, – вiдповiла Інгрида.
Вона виiхала на iхньому службовому «Моррiс Майнор Тревел» майже годину тому, щоб купити на винос гарячу ресторанну вечерю, що пасувала до нагоди. А нагодою святковоi вечерi було iхне дивовижне переселення з чужоi кiмнатки на винайм у напiвпiдвальному Лондонi в окремий двоповерховий цегляний будинок iз можливiстю користуватися справжнiм англiйським маетком i справжнiм англiйським автомобiлем. Звiсно, переселенням iхнiх душ i тiл командувала Інгрида, й автомобiлем кермувала Інгрида, i вiдповiдальною на довiренiй iм приватнiй територii також призначили ii. Але Клаудiюс легко подолав у своiй душi осад якоiсь власноi «вторинностi» та «другорядностi». Так, вiн чоловiк! Так, вiн вважае себе розумним i фiзично мiцним. Але жiнкам притаманна хитрiсть i гнучкiсть розуму. І без отiеi хитростi та гнучкостi розуму Інгриди вони б так i сидiли в крихiтнiй холоднiй кiмнатцi в Іслiнгтонi, стикаючись нiс до носа з безiменними сусiдами, котрi поспiшають першими зайняти кухню чи душову або туалет.
Вiкна iдальнi будинку виходили на головний пiд’iзд. Клаудiюс ще пiвгодини тому акуратно, спецiальним гачком на довгiй полiрованiй палицi, схожiй на бiльярдний кий, щiльно засунув штори. Але тепер вiн виглянув за штору i припав поглядом до темряви за вiкном. Темрява тривала хвилин iз п’ять, поки свiтло фар автомобiля не розсiяло ii перед тим, як в’iхати в доступний погляду Клаудiюса «кадр» вiкна i зупинитися вiдразу перед сходами помпезного входу.
Клаудiюс заквапився назустрiч Інгридi. Вона легко пiднялася мармуровими сходами на другий поверх, несучи в руках картонну коробку, над якою ледь помiтно здiймалася пара. Запах схiдних спецiй обганяв дiвчину. Клаудiюс вiдчинив перед нею обидвi стулки високих дверей. Вона впурхнула в обiдню залу й поставила коробку на стiл бiля центрального свiчника.
Виклала на темну, полiровану стiльницю, що м’яко вiддзеркалювала запаленi свiчки, пластиковi контейнери з iжею. Зняла кришечки, i тут же, немов у контейнерах був кисень чи горючий газ, свiчки, як здалося Клаудiюсу, спалахнули яскравiше, i в залi стало трохи свiтлiше. І повiтря наповнилося апетитним коктейлем схiдних ароматiв. Кисле, солодке, гостре – пiдiгрiтi запахи змiшалися, залоскотали в носi Клаудiюса.
Вiн вiдкоркував пляшку вина. Пройшов до правого краю столу i налив келих Інгриди так грацiйно, немов тренувався для виконання в якомусь фiльмi ролi слуги лорда. Коли вирiвняв спину, вiдчув потилицею чийсь погляд. Озирнувся. Над ним на стiнi висiв старовинний портрет англiйського аристократа в бiлiй перуцi та суддiвськiй мантii. Задумливо-мружний погляд шляхтича прикипiв до iншого кiнця зали, туди, де ось-ось сяде сам Клаудiюс.
Інгрида раптом схаменулася, злякалася за стiльницю. Пiдклала пiд контейнери паперовi серветки.
Коли все розклали по тарiлках, вона прибрала пластиковi контейнери в картонну коробку й опустила ii пiд стiл.
Незважаючи на пiднесенiсть i якесь особливе вiдчуття неповторностi та важливостi цiеi митi, Клаудiюс час вiд часу неспокiйно озирався на зачиненi подвiйнi дверi, за якими в коридорi другого поверху палали яскравi свiтильники. Головнi дверi були зачиненi зсередини. Службовий вихiд iз кухнi до вузькоi дорiжки, що провадить до комор i гаражiв, також був зачинений. Але невiдповiднiсть iхнього з Інгридою маленького людського щастя з цим урочисто-чужим простором раз по раз змушувала здригатися або з острахом обертатися й перевiряти, чи не пiдглядае за ними хтось.
Інгридi ж, навпаки, все подобалося. Клаудiюс через довжину столу, через палаючi над рiвнем iхнiх поглядiв свiчки вдивлявся в ii обличчя, яке через теплу непрозорiсть повiтря втратило «фотографiчнi» риси та набуло рис «портрету олiею». Погляд його не мiг не пiдiйматися час вiд часу на портретi суддi в мантii та бiлiй перуцi. Інгрида здавалася спадкоемицею цього незнайомця. Не обличчям, не поглядом, а вiльною, незалежною поставою. Вона також, як здавалося Клаудiюсу, вдивлялася в його, Клаудiюса, обличчя i також мружилася. І тодi ледь помiтний нахил ii голови i погляд нiби повторювали такий же нахил голови i погляд чоловiка, зображеного на портретi за ii спиною.
– Ідо, я тебе кохаю! – прошепотiв Клаудiюс, ледь нахилившись уперед.
І вiдчув, як вимовленi пошепки слова вiдiрвалися вiд його губ i зi швидкiстю метелика полетiли над столом до Інгриди. Вона iх упiймала своiми вустами й у вiдповiдь вiдправила Клаудiюсу поцiлунок.
Вiн пiдвiвся, пройшов до ii краю з пляшкою вина, наповнив знову келих коханоi. Нахилився, торкнувся своiми губами ii щоки, вушка.
– Дякую! – прошепотiв. – Ти збудувала для нас замок!
Повернувшись на свiй край, Клаудiюс урочисто пiдняв келих iз вином. Вона пiдняла свiй. Вони пили вино повiльно, так повiльно, як хворим переливають кров. Вiдчували, що земля пiд ногами стала твердiшою, надiйнiшою. Що
Сторінка 53
оги на небi не зводять iз них очей. Що тепер усе буде iнакше, бо у них з’явився власний свiт. Вiн, певна рiч, збiгаеться з чиiмось чужим свiтом, який вони мають охороняти й тримати в красi та порядку. Але у господаря чужого свiту, мабуть, занадто багато iнших свiтiв, i вiн не всюдисущий, не може бути скрiзь. Вiн навiть не може бути тут. Отже, поки його немае, портрет суддi на стiнi цiлком може сприймати Інгриду та Клаудiюса як нових господарiв цього старовинного особняка.За чверть десяту мобiльник завiбрував у кишенi Клаудiюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповiдь» пановi Кравецю про справи в його англiйському маетку. Останнi три днi вiн на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткi правила, прописанi в контрактi, вони все одно мають сидiти бiля монiтора комп’ютера i чекати до чвертi на одинадцяту, пiсля чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.
Роздiл 31. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
Недiльнi плани поiхати в Паневежис довелося вiдкласти. Сухий морозний день, який обiцяв приемну автомобiльну прогулянку пiд зимовим сонцем, несподiвано почався з сумноi новини: помер Барсас.
Рената та Вiтас уже взувалися в коридорi, коли дверi з вулицi прочинилися, i в проймi зупинився, дивлячись на них вiдчужено, дiд Йонас iз баняком, в якому вiн завжди варив iжу для собаки. Над баняком ще здiймалася пара. У коридорi запахло сумiшшю вареноi картоплi, пшона i кiсткового бульйона.
– Мiй пес здох, – видихнув Йонас розгублено.
Потiм опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на порiг i поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою дверi.
– А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.
– Я ж тобi казала, в Паневежис. Вiтасу показати та закупитися. Там крамниць бiльше.
– Так, – Йонас кивнув. – Ну, iдьте! А я його закопаю.
Рената та Вiтас перезирнулися.
– Та ми можемо й iншим разом поiхати, – невпевнено сказав Вiтас.
– Авжеж, – пiдхопила Рената. – У буднiй день навiть буде краще! Може, i ветлiкарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вiтаса.
Хлопець засмучено похитав головою.
– Далася тобi ця ветлiкарня! – зронив вiн неголосно.
– А хiба тобi нецiкаво? Ти ж ветеринар! – зашепотiла Рената i тут же знiяковiла, помiтивши на собi дивний замислений погляд дiда.
– Ви так балакаете, нiби вже сто рокiв разом живете i набридли одне одному, – сказав вiн без злостi. – Можете iхати, я впораюся!
– Нi, – рiшучiше сказав Вiтас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.
Бiля шести поздовжнiх могильних горбочкiв, у продовження цього сумного бiлого ряду застукали двi лопати рискалями по мерзлiй землi. Лопата Йонаса стукала нечасто, вiн зупинявся, робив паузи, а потiм iз силою опускав ii у землю, i лопата дзвенiла у вiдповiдь, ударившись i вiдбивши вiд вже очищеноi вiд снiгу поверхнi кiлька земляних крижинок. Лопата Вiтаса стукала по землi частiше. І саме лопата Вiтаса пробила перший земний лiд i увiйшла пiд його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кiлькох сантиметрiв. Далi копати було легко, i майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.
Дiд Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лiд пiд ногами i обiперся на ii держак.
– Бачиш, мiй останнiй собака мене покинув, – сказав вiн, спостерiгаючи за Вiтасом, котрий продовжував працювати.
Парубок кивнув. Кинув на старого повний спiвчуття погляд.
– Годi! Не людина ж! – зупинив його через кiлька хвилин Йонас. – Стривай, я зараз!
Вiн зайшов у будинок. Повернувся звiдти зi шматком теплоi шинельноi тканини.
– Допоможи! – попросив, зупинившись бiля Барсаса, що лежав на снiгу перед будкою.
Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.
– Тепер не замерзне, – промовив дiдуган iз сумом у голосi. Здiйняв погляд на Вiтаса. Той усе збагнув.
Узявшись удвох за краi згортка, чоловiки пiдняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокоi могилки. Потiм засипали ii.
– Треба буде додати землi, коли потеплiшае, – сказав Вiтас.
Дiд кивнув.
– Пiшли, пом’янемо! – скомандував вiн.
Перед тим як зайти на половину дiда Йонаса, Вiтас зазирнув до себе i застав Ренату за пранням – у ваннiй кiмнатi щодуху гула пральна машина.
– Ну все, закопали! – доповiв Ренатi Вiтас. – Я пiду у нього посиджу трохи!
Посидiти у Йонаса Вiтасу особливо i не вдалося – старий налив собi i хлопцю по чарцi зубрiвки, випили, а потiм дiд вирiшив лягти вiдпочити.
Вiтасу не хотiлося йти вiд дiда, але довелося. У коридорi вiн одягнув куртку i черевики i знову вийшов надвiр. Постояв бiля порожньоi собачоi буди, пiдiйшов до комори – дверi були зачиненi. Прогулявся до ближнього лiсу, вслухаючись, як потрiскуе пiд ногами снiгова кiрка.
На небi сяяло сонце. Свiтило легко, прохолодно та байдуже.
Вiтас задер голову i дивився на свiтило кiлька хвилин, дивуючись, що зовсiм воно не яскраве
Сторінка 54
очам вiд цього перегляду нiтрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кiркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.Утомившись дивитися вгору, Вiтас вирiшив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дiйшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слiд. Усi дверi були зачиненi на новенькi навiснi замки. І хоча жодних слiдiв на снiгу подвiр’я та навколо дверей Вiтас не побачив, але з поваги до людей, котрi навiсили замки, подався геть вiд чужоi землi.
Коли сутiнки почали фарбувати вiдступаючий день, Вiтас вiдчув голод i повернувся в будинок.
– Нудно тут у вас… – вирвалося у юнака, коли зайшов до кiмнати.
– Може, й так, – вiдповiла Рената. – Але нудно бувае тiльки тодi, коли нема чого робити!
Цi слова прозвучали, як докiр. Адже Рената саме розкладала на постеленiй поверх столу цератi випранi сорочки Вiтаса.
– Це я так, – пiшов вiн назад. – Просто пройшовся. Дiд твiй саме вiдпочити прилiг.
Зайшов Вiтас на кухню, вiдрiзав кусень чорного хлiба i змайстрував бутерброд iз шинкою.
Рената поставила в правому кутку дошку для прасування, витягнула праску. Хотiла було увiткнути виделку праски в розетку, але побачила, що та зайнята. З неi стирчала стара виделка, вiд якоi дивний грубий дрiт тягнувся до «чорноi скриньки», що стояла пiд стiною в сумцi.
– Можна твою «чорну скриньку» вимкнути? – В голосi Ренати прозвучали нотки роздратування.
– Взагалi-то вона твоя, – вiдповiв iз кухнi Вiтас i тут же вигулькнув звiдти. – Ну, або наша! – виправився вiн.
Рената нахилилася, висмикнула за шнур виделку з розетки. Ввiмкнула праску.
– Чим ти думав, коли ii сюди вiз? – спитала спересердя.
– Не гнiвайся, – попросив Вiтас. – А то вона все записуе! Це все ж магнiтофон!
Рената невдоволено похитала головою й промовчала. Взялася за прасування.
Вiтас вийшов iз кухнi.
– Може, хочеш сам попрасувати? – спитала вона, не витримавши його погляду, який здався iй поблажливим i спiвчутливим одночасно.
– У мене так не вийде, – м’яко вiдповiв Вiтас.
Годинi о сьомiй вона зварила вермiшель i вiдправила Вiтаса покликати дiдуся на вечерю.
– Вiн не вiдчиняе, – повiдомив Вiтас, повернувшись iз коридора.
Рената сама вирiшила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в дверi i, не дочекавшись вiдповiдi, зайшла. Старого в оселi не було. Вона взулась i накинула куртку. Вийшла в морозну темряву. Пройшлася до комори i побачила дiда, котрий сидiв на винесеному з дому стiльцi бiля могили Барсаса. Дiд сидiв нерухомо, комiр кожуха був пiднятий i закривав його сиву голову майже до тiменi.
– Ти замерзнеш! – гукнула Рената.
Пiдбiгла до нього, присiла навпочiпки, зазирнула в обличчя.
– Не замерзну! – вперто промовив старий Йонас.
– Слава Богу! – видихнула з полегшенням внучка. – Я злякалася, що ти вже замерз!
– Та я тiльки п’ять хвилин, як вийшов, – зiзнався дiд. – Захотiлося вiдчути, як воно – бути собакою взимку i на холодi…
– Я вечерю спорядила, прийдеш?
Дiд похитав головою.
– Посиджу поки тут. Їсти все одно не хочеться.
Повечеряли вони вдвох, а потiм Рената попросила Вiтаса скласти дiдовi компанiю у дворi.
– Вiзьми бальзам i чарки, побалакай iз ним, а потiм заведи у будинок! – попросила вона.
– Ну, ти з мене якогось соцiального працiвника робиш! – без злостi виголосив Вiтас, пiднявшись з-за столу.
Одягнувся, вийшов iз стiльцем надвiр. Сiв поруч iз Йонасом, налив двi чарки «Жальгiрiса». Одну дiдовi простягнув.
– Для зiгрiву! – сказав.
Старий чарку взяв. Випив одним ковтком, крякнув i повернув. Недовго думаючи, Вiтас наповнив ii ще раз, а свою також одним ковтком осушив.
– Ви тут усе життя прожили? – спитав, простягаючи другу чарку.
Дiд кивнув. Узяв чарку, але до рота не донiс. Затримав у руцi.
– Так, – сказав старий. – Вiд початку й до кiнця.
– І як? Як тут жилося? – Вiтас намагався розговорити дiда.
– Жилося, – вiдповiв той. – Спочатку добре, потiм гiрше, а потiм, коли дружина померла, тоскно було, та Рената сумувати не давала.
– А ii батьки? – обережно спитав Вiтас. – Вона про них згадувати не любить…
– А що вона може про них сказати, якщо iх i не пам’ятае майже! Тiльки по свiтлинах… Вони поiхали за кордон, коли iй рокiв iз шiсть було. Сказали, що на три мiсяцi. Грошей заробити. Батько ii там i похований, за кордоном. А мати, – дiд Йонас зробив паузу, випив чарку бальзаму i простягнув порожню Вiтасу, – а мати згинула. Також, мабуть, померла.
Вiтас випив свiй бальзам i знову наповнив чарки.
– І що, ви ii не шукали? – здивувався хлопець.
Старий Йонас заперечливо похитав головою.
Помивши посуд, Рената занепокоiлася. Одяглася. Знову вийшла надвiр.
– Ви тут ночувати зiбралися? – спитала сердито у двох пiдпилих чоловiкiв.
– Забирай його додому, – запропонував Йонас.
– Нi, ви обидва пiдете, – твердо сказала вона.
Так твердо, що i дiд, i Вiтас заворушилися, пiднялися зi стiльцiв, аж захрумтiла снiжна кiрка пiд iхнiми ногами. Позаду, слiдом за ними, несла на порiг
Сторінка 55
будинку два стiльцi Рената: один старий i легкий, з кухнi – Йонаса, а другий важчий i новiший – зi своеi кiмнати.– Я пляшку й чарки там забув! – зупинився раптом Вiтас.
– Нiхто за нiч не вип’е, – викрикнула неголосно Рената. Нотки роздратування прозвучали в ii голосi вже явно.
І Вiтас слухняно продовжив путь. Короткий зимовий путь до порога будинку, в якому тепер жив.
Роздiл 32. Земля Заксен
Якби Бог, котрий сотворив землю, був нiмцем, то i земля була б квадратна. Всi кути були б прямими, i було б набагато легше та зрозумiлiше нею пересуватися.
Якби Бог, котрий сотворив землю, був нiмцем, то в землi було б набагато бiльше залiзноi руди та вугiлля. Й усi цi мiнеральнi багатства лежали б на зручнiй глибинi та бiля дороги, якою до них можна було б пiд’iхати. Якби Бог, котрий сотворив землю, був нiмцем, то i всi люди, що заселили землю, також були б нiмцями. Бог-нiмець не став би заселяти землю французами чи греками. Навiщо воно йому?!
Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би створив нiмця та доручив би йому пiдготувати креслення майбутньоi землi з докладним описом усiеi необхiдноi для iснування землi iнфраструктури. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би попросив свого заступника-нiмця для створення Литви видiлити половину якогось зручного для проживання континенту, де жилося б не спекотно, i не холодно, де земля охоче годувала би своiми корисними солями всiляку iстiвну рослиннiсть, де тварин i птахiв було б набагато бiльше, нiж людей, де не було б гiр, але чергувалися б лiси iз рiчками та озерами.
Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би обов’язково створив французiв i попросив iх займатися виноробством, створив би полякiв i попросив би iх робити найсмачнiшу горiлку та найсмачнiшу ковбасу в свiтi, створив би чехiв i попросив би iх обмотати весь свiт своiми звукопередавальними дротами, аби всi в свiтi мали доступ до музики та до радiоновин. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би нiколи не змiг вирiшити: кому можна довiрити писати новини для такого всесвiтнього дротового радiо.
Але Бог, котрий сотворив землю, не був нi нiмцем, нi литовцем, не був нi французом, нi голландцем. І тому Бог створив литовцiв, нiмцiв, французiв i голландцiв i сказав iм, аби вони самi своi краiни облаштовували з його найвищого велiння.
І подалися вони будувати своi королiвства, вiдволiкаючись iнодi на розмноження, а iнодi, пiсля епiдемii чуми чи холери, пiсля кожноi з яких знову доводилося вiдволiкатися на розмноження, щоб було кому цi королiвства будувати.
Повз лавку, на якiй сидiв, оповитий дивними думками, мандрiвник iз дерев’яною ногою, прочимчикувала гладка бiлявка, штовхаючи поперед себе вiзочок iз дитиною. Невiдомий Кукутiсу малюк муркотiв, а мама дивилася на дорогу попереду вiзочка, споглядала строго та монотонно. Їi погляд вiдбивав своею нерухомiстю нерухомiсть ii думки. Нерухомiсть думки робить рухи людини ритмiчно одноманiтними та правильними в геометричному сенсi. Це Кукутiсу було вiдомо давно, ще з часiв вiйни. Тодi тi, хто постiйно думав, частiше висували голову з шанцiв i тому й вмирали частiше. А тi, у кого думка виявлялася нерухомою, так i сидiли нерухомо i з ровiв не визирали. Тому i вижило iх бiльше, хоча багато хто й стали калiками.
Алея в цьому парку була ретельно очищена вiд снiгу. І лавки вздовж алеi також. Але тiльки одна жiнка гуляла по парку зi своею дитиною, i тiльки лише вiн, Кукутiс, сидiв на лавi. Винна, звiсно, зима. Або, може, виннi газети?! Кукутiс кинув погляд на газету, що лежала поруч на лавцi, яку щойно читав. На нiмецьку газету, в якiй першi кiлька сторiнок були присвяченi добрим або трохи дивним новинам про них, нiмцiв, а наступнi двi – дивним або недобрим новинам про iнших: про страйк французiв, про невдоволених грекiв, про кровожерливих iсламiстiв i про те, як в Америцi акула вiдкусила руку студентовi Гарварду.
Кукутiс ще встиг подумки пожалiти цього однорукого студента, але жалiсть якось аж надто миттево перетворилася в упевненiсть, що цей студент обов’язково стане видатним ученим, адже чим менше у людини кiнцiвок, тим бiльше вона метикуе головою! Та й найвидатнiшi вченi, котрi найкраще тямлять свiтобудову, вони ж узагалi паралiзованi i живуть в iнвалiдних вiзочках. Тут Кукутiсу i його власна нога згадалася. Та нога, з якою вiн уже багато лiт тому попрощався. Згадалося, як довго вiн звикав без неi жити, а тодi довго звикав до дерев’яноi ноги, й як багато тодi мiркував. Про все думав: про свiт, про вiйну, про Європу та смерть, про Литву та любов. І як тiльки став на одну ногу коротшим, одразу ж думки його стали незмiрно довшими, чiткiшими, просто бери iх гамузом i в книжку записуй!
Кукутiс нiколи в життi не брав у руки газету зумисне. Щоразу газета потрапляла йому в руки випадково, i щоразу вiн потiм досадував, що почав це читати чи переглядати. Вперше пережив таке, коли якась газетка – до речi, також нiмецькою – залетiла до нього в рiв завдяки вiтру. Вiтер, мабуть, вирвав ii з рук якогось
Сторінка 56
фiцера i понiс обвугленою вiйною землею над вирвами, траншеями та блiндажами.У тiй газетi писалося про подвиги i про близьку перемогу. Але писалося нiмецькою, а поруч iз Кукутiсом у шанцях сидiли канадськi солдати. Хтось курив, хтось писав листа на колiнi, пiдклавши вiйськовий планшет. А Кукутiс читав нiмецьку газету i дiйшов до сторiнки солдатських анекдотiв. Спочатку навiть зрадiв, подумавши, що зараз витлумачить канадцям нiмецькi солдатськi анекдоти i вони разом посмiються. Але нiмецький солдатський гумор не викликав навiть найменшоi посмiшки. І тодi наслинив Кукутiс пальця i висунув його з рову, щоб перевiрити напрямок i силу вiтру. Вiтер дув у тил. «Гаразд, – подумав Кукутiс, – нехай там читають!» І пiдкинув газетку догори. Вiтер ii пiдхопив i вiдразу ж пiдняв на кiлька метрiв над землею. Тут же пролунав пострiл, i газета сiпнулася, вражена кулею, але що iй, газетцi, вiд кулi?! Нiчого. Сiпнулася i далi за вiтром полетiла. А нiмцi iй навздогiн ще кiлька куль послали. А потiм бабахнули з гармати.
Обiрвав своi спогади Кукутiс. Не любив вiн про цей гарматний пострiл згадувати. Все намагався виманити зi своеi пам’ятi щось ранiше, щось довоенне, з дитинства. Але дитинство, якщо i згадувалося Кукутiсу, то здавалося чужим, а не його власним. Може, тому, що не збереглося в Кукутiса своеi дитячоi фотографii. Не збереглося, але й не було нiколи. Не збереглося i свiтлини батькiв, що коли задуматися, було чимось незбагненним. Адже i самих батькiв Кукутiс не пам’ятав, а тому iнодi виникав у його думках сумнiв: а чи були у нього взагалi батьки? І тодi на допомогу приходила пам’ять, витягала з далекого минулого голос матерi, котра кличе батька вечеряти: «Марцелiусе, де ти? Іди за стiл!»
– Марцелiус… – нiжно прошепотiв Кукутiс, зрадiвши несподiвано теплим спогадам.
– Можна? – спитав раптом у Кукутiса безхатченко, котрий невiдомо звiдки взявся перед ним. Спитав нiмецькою з балканським акцентом i вказав поглядом на газету.
Кукутiс кивнув. Волоцюга взяв газету i потупцяв очищеною вiд снiгу алеею парку. Дiйшов до наступноi лавки, постелив на неi кiлька сторiнок газети, сiв згори i, розгорнувши сторiнки, що залишилися в руках, заглибився iз серйозним виглядом у читання.
Роздiл 33. Сейнт Джорджез Гiллз. Графство Суррей
Коли Клаудiюс прокинувся, вiкно спальнi iз зовнiшнього боку все ще було затулене нiчною темрявою. А прокинувся вiн через холод. Присунувся до Інгриди, обiйняв i вiдразу ж вiдчув ii нiжне тепло. Але насолодитися ним не встиг, позаяк раптом, крiзь сон, вона щось невдоволено буркнула i вiдсунулася на свiй краечок лiжка.
Клаудiюс пiдвiвся, одягнув важкий махровий халат, знайдений тут же, в спальнi, першого ж дня. Ступнями влiз у пухнастi зсередини капцi. Спустився на перший поверх i вiдразу ж подався на кухоньку, до монетоприймача-вмикача опалення. Пiд стiною, на залiзнiй коробцi вмикача, викладенi стовпчиком, лежало кiлька однофунтових монет. Клаудiюс кинув в отвiр одну, другу. Другий фунт «вiдмовився» падати всередину. Своiм ребром вiн визирав iз щiлини. І звичного клацання, що зазвичай супроводжувало монети, якi опускаються (це сигналiзувало про вiдновлення опалювального процесу), Клаудiюс не почув. Узяв виделку, спробував просунути монету всередину. Не вдалося. Тодi Клаудiюс нетерпляче вдарив п’ястуком по всiй залiзнiй коробцi i фунт нарештi провалився в нутрощi апарата. Почулося клацання, що заспокоiло Клаудiюса. Вiн повернувся в спальню, залiз iз головою пiд важку ковдру. Задрiмав.
– Цей Артур набагато приемнiший за самого господаря, – сказав Клаудiюс за снiданком, згадуючи вчорашнiй вечiр.
Уже три вечори поспiль на зв’язок по скайпу з ними виходив не пан Кравець, загальмований i завжди грубувато-зарозумiлий, а молодик рокiв тридцяти, схожий на неформала: iз сережкою у вусi та з пiдкрученими догори кiнчиками акуратних вусiв. Його звали Артур. Вiн усмiхався пiд час розмови. Питав, яка погода. Просив сфотографувати чагарники й алеi з рiзних точок, але особливо з боку головного в’iзду на територiю. Казав, що пан Кравець хотiв показати знiмки ландшафтному дизайнеру. Питав, чи бували вони з Інгридою в Москвi. Жартував. І головне: вiн опинявся на зв’язку вiдразу, як тiльки вони запускали скайп. Рiвно о десятiй вечора.
– Мабуть, син, – припустила Інгрида, намазуючи на трохи пiдгорiлий тост арахiсове масло.
Клаудiюс нахилився до лiчильника опалення та спробував опустити в монетоприймач ще один фунт. Монета не ввiйшла. Погляд Клаудiюса опустився на наклейку збоку металевоi коробки.
– О! Тут е телефон фiрми обслуговування! – з полегшенням промовив вiн i повернувся за столик.
Фiрма, яка обслуговувала лiчильник, вiдгукнулася швидко, i вже за кiлька годин iз бiлого «форда-фiести», що зупинився перед ворiтьми, вилiз хлопець рокiв двадцяти в синьому комбiнезонi з пластиковою валiзкою.
– А чого у вас так жарко? – здивувався вiн, увiйшовши в будиночок.
Одразу ж завернув на кухню, сiв до коробки лiчильника, виклав iнструменти та маленький ключик.
Здивований
Сторінка 57
Клаудiюс подивився на кiмнатний градусник, що висiв на кухоннiй стiнi, – 20 градусiв за Цельсiем. Пiднявся нагору.– Уявляеш, вiн заявив, що у нас спекотно! – сказав вiн Інгридi, котра застеляла лiжко.
– Це, мабуть, порiвняно з вулицею, – дiвчина кинула погляд на вiкно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.
Клаудiюс повернувся на кухню. Бiчна стiнка коробки лiчильника була знята. На пiдлозi бiля нiг майстра стояла коробка-скарбничка, i окремо на пiдлозi валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лiчильника iншу, порожню скарбничку.
– Забилася! – зауважив вiн, озирнувшись на Клаудiюса.
Потiм п’ять монет iз пiдлоги сховав у кишеню комбiнезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.
– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудiюс.
– Хосе, – назвався хлопець.
– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?
– Ну, у них, в англiйцiв, звичайна температура в будинку взимку градусiв 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!
– І що, значна економiя? – поцiкавився Клаудiюс.
– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провiв поглядом по стiнах, – якщо опустити температуру до 15 градусiв, то фунтiв п’ятдесят за мiсяць збережете!
Надворi сяяло сонце. Термометр iз зовнiшнього боку дверей показував плюс вiсiм. Безхмарне небо годувало погляд радiстю.
– Чого смiешся? – по-доброму спитала Інгрида, глипнувши на Клаудiюса, котрий мружився на сонцi.
– Я щасливий! – вiдповiв вiн. – І зима тут сонячна, i палац ти органiзувала! Усе класно! Дякую, люба!
Вiн обiйняв Інгриду, поцiлував у вуста, в носик.
– Обережно, фотоапарат зламаеш! Забув, що нам треба алеi вiдзняти?!
І рушили вони гуляти по ввiренiй iм територii. Садiвник i економка, молодi та вродливi. Фотографували й один одне на тлi особняка, i маленький будиночок iз червоноi цегли, в якому мешкали, фотографували алеi та слiди колишнiх клумб, фотографували недоглянутий i «подiрявлений» подекуди чагарниковий лабiринт, за яким, як здалося Інгридi, не доглядали вже рокiв iз десять.
– Ти знаеш, як тiльки ми пошлемо цi фотки Артуру, нас звiльнять! Через тебе! – цiлком серйозно заявила Інгрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сiли на кухнi пити чай.
– Чому?
– Тебе десять днiв тому взяли сюди садiвником! За свiтлинами видно, що ти всi цi днi байдикував!
– А смiття? – запротестував Клаудiюс. – Ти бачила, скiльки я його вигрiб?!
Інгрида задумалася.
– Знаеш, треба буде iншi свiтлини зробити! Вiзьми лопату та фотоапарат, пiди обкопай кiлька дерев i сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увiткни ii поруч! Кiлька клумб перекопай, тiльки так, аби було зрозумiло, що там буде!
– А ти допоможеш? – спитав хлопець.
– Нi, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цiкаво, як вони там?! Перейшли на жаб i равликiв, чи ще тримаються?
Як тiльки Клаудiюс узяв до рук садову лопату, то вiдразу вiдчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як i ранiше, сяяло на безхмарному небi. Легкий вiтерець ворушив тонкими гiлками алейних туй. У кишенi куртки лежала камера.
А вiн думав про iнше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморi в валiзi. Пiд фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чистi сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валiзи з фотоапаратом? А може, когось iншого?
Земля по краях клумби виявилася м’якою та пiддатливою. Клаудiюс заганяв лопату на пiврискаля i перевертав вивернуте з поверхнi земляне груддя догори дригом.
«Дивно, – думав вiн, знову згадуючи про валiзу та чужi речi. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садiвник, то чому все таке занедбане?! Чи вiн просто сидiв у будинку i нiчого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навiть зiбрати речi не дали? Дуже навiть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те i зробить! Отож треба трудитися!»
І Клаудiюс запрацював лопатою спритнiше та швидше, тiльки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.
Роздiл 34. Париж
– А ти загалом не зовсiм клоун, – задумливо мовив Поль. – Якщо хочеш, можеш зняти свiй нiс!
– А якщо не хочу? – Андрюс широко витрiщив очi i схилив голову набiк. – Нiс – не капелюх, його знiмати не обов’язково!
Хлопчик не вiдреагував на жарт. Цього дня вiн був сумнiший, нiж учора. Сумнiший чи серйознiший. Вiн напiвсидiв на короткуватому пiдлiтковому лiжечку, спиною упершись у двi поставленi сторчма пухкi подушки, що впиралися своею чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почувае. Чорна шкiра не видавала хворобливостi чи втоми. Тiльки очi були занадто червонi. Поль смiявся, коли першi кiлька разiв Андрюс смiшив його в присутностi татка. Татусь також смiявся, коли Андрюс iз однiею тiльки символiчною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на гумцi, схожим на зменшений помпон на лижнiй шапочцi, показував, як проявляють свiй настрiй домашнi тварини: поросята, кiшки т
Сторінка 58
собаки, як ходить качка, як пiвень стрибае на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотiлося смiятися, або взагалi нiчого не хотiлося.Його двомiсна палата здавалася просторiшою через ретельно застелене друге лiжко.
– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.
– Його забрали в iншу лiкарню, – вiдповiв Поль i зiтхнув.
– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?
– Бенуа. Його вранцi вивозили на процедури, а ввечерi привозили. Вiн менi тiльки раз прошепотiв «Привiт!» А давай у шашки пограемо?
– Згода, – погодився Андрюс.
– Дiстань iх, вони отам у тумбочцi.
Велика бiла тумбочка iз однiею полицею праворуч вiд лiжка була заповнена книжками та iграми.
Андрюс витягнув шашки, пiдкотив до лiжка легкий столик на колiщатках, розставив шашки на дошцi.
– Ти бiлими, – сказав гiсть.
– Нi, ти – бiлими, ти ж бiлий. А я – чорними.
– Тодi я ходжу, – кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армiю.
– Нi, мiй хiд перший! – iз ноткою впертостi, немов iз ним хтось сперечався, заявив Поль.
– Гаразд, тодi сьогоднi чорнi ходять першими! Ходи!
– Зроби хiд за мене. Пiдсунь уперед ось ту, першу з правого краю.
Андрюс посунув чорну шашку. Потiм пiшов своею бiлою iй назустрiч i звiв погляд на Поля.
– Я ходжу тiею ж шашкою вперед, – упевнено заявив хлопчик.
Андрюс знову зробив хiд за Поля.
Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.
– Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! – попросив вiн.
Андрюс зняв клоунський носик i почухав кiнчик свого власного носа.
– Ну, знаеш, – сказав вiн, – шашки – не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!
– Тодi здавайся!
– Здаюсь, – погодився клоун. – Ще одну партiю?
Поль похитав головою.
– Нi, руки болять.
Андрюс мало не засмiявся.
– Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? – Вiн подивився на руки Поля, але не побачив iх. Плечi та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.
– Якщо хочеш – можеш поглянути, – сказав хлопчик i опустив погляд на горiшнiй край пледа.
Андрюс акуратно пiдняв його. Синя фланелева пiжамна сорочка Поля була прикрашена повторюваними зображеннями героiв книжки Сент-Екзюперi «Маленький принц». На обох руках, зiгнутих у лiктях, що лежали долонями на животi, виблискували металевi конструкцii-тубуси, водночас вони немов захищали захованi усерединi руки та фiксували iхне положення. Тiльки долонi, що лежали на животi, були вiльнi вiд металевих кiлець.
– Перелом? – зi спiвчуттям уточнив Андрюс.
– Я ж тобi казав, – Поль подивився на вiдвiдувача, як на нетямущого. – У мене кiсточки болять. Хвороба така. Легко ламаються… А цi штучки, це як брекети для зубiв. Коли все буде гаразд, iх знiмуть!
У палату зайшла мулатка-медсестра. Звернулася французькою до Андрюса. Той перевiв запитальний погляд на Поля.
– Мене зараз на пiвгодини заберуть, зачекаеш? – чи то переклав сказане медсестрою, чи вiд себе попросив Поль.
– А як ти хочеш?
– Зачекай! Я ж тобi винен.
Андрюс вiдкотив столик iз незакiнченою партiею в шашки до вiльного лiжка. А сам пiднявся i вiдсунув свiй стiлець убiк. Медсестра з посмiшкою пiдтягла пледа пiд саму шию Поля, потiм нахилилася i натиснула на педаль унизу лiжка. Пiсля цього вiдчинила дверi в коридор i вивезла хлопчика прямо на лiжку з палати.
За вiконцем темнiло. Андрюс зачинив дверi палати i залишився всерединi, в цiй лiкарнянiй тишi, зовсiм сам. Чомусь стало холодно, i вiн зняв зi спинки стiльця свою куртку, одягнув. Вiдчуття холоду залишилося, але перестало бути фiзичним. Холод немов перебрався з повiтря в тiло Андрюса, всередину, в груди. І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнаковi. Чогось, що зробило б цю лiкарню i цю палату знайомiшою та зрозумiлiшою.
Андрюс склепив повiки. І вiдчув, що тепер холод проймае його наскрiзь. Не просто холод, а два рiзних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовнi дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальцi рук.
– Це просто зима, – прошепотiв собi Андрюс, знову розплющивши очi та намагаючись пояснити свiй стан рацiонально. – Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.
За дверима палати в коридорi хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, вiдразу ж розвiявся. А на обличчi разом iз виразом полегшення з’явилася усмiшка, бо згадалося – i не випадково – його едине перебування в лiкарнi, в дитячiй лiкарнi, куди його привезли з двостороннiм запаленням легенiв. Згадалася палата на шiсть хворих, кашляючих чоловiчкiв. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою пiд очима, прикрашеними зморшками.
– Андрюкасе, вип’еш другий кухлик гарячого киселю? – ii голос прозвучав у пам’ятi так само чiтко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаеш?»
Звiсно, вiн зачекае. І не тому, що Поль, а точнiше, його тато, дещо Андрюсовi винен. Вiн чекатиме, бо iнакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якоi вiдвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адж
Сторінка 59
Полю нi з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скутi руки – практично в прямому сенсi, коли у людини немае свободи руху, то едине, що може принести радiсть чи хоча б вiдволiкти, це розмова.Пiвгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла лiжечко на колiщатках назад у палату разом iз його «пасажиром». Припаркувала на колишне мiсце i знову натиснула на педаль фiксацii колiс, – своерiдне ручне гальмо лiжка.
– Ну як там процедури? – спитав привiтно Андрюс.
– Я не на процедурах був, – Поль ледь помiтно хитнув головою. – Мене наскрiзь оглядали через якийсь апарат. Щось замiряли.
Андрюс розумiюче закивав.
– Я вже втомився, тому можеш iти, – додав Поль i позiхнув упiврота.
Андрюс пiдвiвся зi стiльця, зробив крок до дверей i зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напiвсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.
– Ой, вибач! Там, у тумбочцi, вiдчини! На другiй полицi.
Андрюс сiв навпочiпки перед бiлою тумбочкою. Побачив на стосi книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усерединi лежали двi банкноти по двадцять евро.
– Татко сказав, щоб ти сьогоднi взяв двадцять, а другi двадцять – завтра, – пролунав поряд сонний голос Поля.
Сховавши двадцять евро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчиковi, котрий вже заплющив очi, i тихенько вийшов iз палати.
Повертатися додому з двадцятьма евро заробiтку в кишенi не хотiлося. Тим бiльше, що пiслязавтра треба платити господинi квартири за мiсяць. Грошi на квартиру iз самого початку вiдкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловiк мае заробляти бiльше за дружину. Принаймнi так Андрюсовi думалося. Вона точно заробила сьогоднi не менше сорока евро: двадцять за собаку i двадцять – за арабську дитину. А вiн – тiльки двадцять, i тiльки за дитину. Може, треба i йому пошукати песика? Лише десь учетверо меншого, але з такою ж погодинною оплатою за вигулювання!
Андрюс усмiхнувся, уявивши себе з таксою на повiдку.
Ноги самi привели його до вхiдноi арки. Навпроти, через дорогу, червонiв фасад кафе «Ле Севр», пiдсвiчений трьома настiнними лiхтарями, в обох його вiкнах, що виходили на вхiдну арку шпиталю, свiтилося. Інший бiк вулицi дивував тишею та безлюднiстю, в той час як повз Андрюса, котрий зупинився, не дiйшовши двох метрiв до «зебри» пiшохiдного переходу, безперервно ходили люди. І йшли вони, в основному, до арки. Парижани йшли навiдувати своiх близьких хворих пiсля закiнчення робочого дня. Хтось iз квiтами, хтось iз гостинцями в пакетах.
«Посиджу ще», – вирiшив, недовго думаючи, Андрюс i, перейшовши вулицю, пiрнув у кафе.
Той же пошарпаний життям бармен i знову в мiшкуватому светрi, тiльки цього разу – темно-синього кольору, за стiйкою наповнював комусь келих розливним пивом. Озирнувшись на прибульця, кивнув йому, як старому знайомому.
– Un cafе,[18 - Одну каву (франц.)] – на ходу зронив йому французькою Андрюс i пiдiйшов до вiльного столика пiд стiною справа.
Поки йшов, вiдчув на собi напруженi погляди двох братiв-албанцiв, котрi сидiли так, аби iх та iхнiй поставлений перед столом на пiдлозi прочинений саквояж iз виставленими назирцi клоунськими аксесуарами було видно кожному, хто входить. Інших вiдвiдувачiв Андрюс в обличчя не впiзнавав. Хоча щонайменше один iз них також сподiвався заробити грошi, вiдволiкаючи тимчасових мешканцiв госпiталю «Нектар» вiд iхнiх недуг. Хлопець iз застиглим презирством на обличчi сидiв за столиком праворуч, обличчям до входу. На стiльцi поруч, також трохи розвернутому в бiк вхiдних дверей, лежали три дерев’янi, яскраво розфарбованi булави для жонглювання, а пiд крiслом – закрита, чимось заповнена спортивна сумка. «Новачок! – подумав про нього Андрюс. – Хто ж йому дозволить жонглювати в лiкарнянiй палатi?!»
Столик, за яким зазвичай сидiла рудоволоса Сесiль, був вiльний, але на ньому стояла табличка «Rеservе».
Бармен принiс замовлений еспресо.
У кафе зайшли хлопець iз дiвчиною, юнка пiдняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, i тут же потягла хлопця за рукав шкiряноi куртки на вулицю. Як тiльки вони зникли, в кафе зайшли двi елегантнi француженки бальзакiвського вiку. Одна в довгому, нижче колiн, синьому пальтi й такого ж кольору капелюшку, iнша в сiрiй шубцi зi штучного хутра. Дама в пальтi балакала з барменом, а друга почала розглядати вiдвiдувачiв.
Помiтивши у неi в руцi букет i паперовий пакет iз кондитерськоi, в якому, ймовiрно, ховався торт або картонка з тiстечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що цi жiнки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в лiву кишеню куртки i дiстала червоний носик на гумцi. Одягнувши пухнастий «носик», вiн помiтив, як дама вiдразу звернула на нього увагу. І брати-албанцi обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.
Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмiшувати. Вiдпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жiнка в шубцi йде до нього.
Вона присiла поруч i спитала щос
Сторінка 60
французькою.На обличчi Андрюса з’явилася гiрка усмiшка.
– Pas Fran?ais, – дуже м’яко, прохально вимовив вiн. – English!
Дама, на його радiсть, перейшла на англiйську.
– Скiльки коштують вашi послуги? – спитала вона.
– Двадцять евро.
– Гаразд, ходiмо! Тут поруч, – сказала i пiднялася з-за столика.
Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» i залишив бiля горнятка плату за каву.
Проходячи повз албанцiв, почув незрозумiле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, i з виразу облич споглядаючих на нього братiв збагнув, що не помилився.
– У вас немае костюма? – спитала на ходу жiнка в шубцi, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.
– Нi.
– У нашоi мами сьогоднi день народження – вiсiмдесят п’ять рокiв, – сказала вона. – Ви зайдете в палату першим, з квiтами та тiстечками. Розвеселiть ii, а ми з сестрою зайдемо пiзнiше! Мама, до речi, знае англiйську! Вона ii все життя викладала!
Вони йшли до якогось iншого корпусу лiкарнi. Андрюса скував страх, вiн гарячково мiркував, як можна розсмiшити лiтню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсiм недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» – вирiшив Андрюс.
Зупинилися втрьох перед дверима до палати.
– Їi звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, – прошепотiла йому ледi в шубцi, передаючи букет i пакет iз кондитерськоi. – І одягнiть свiй носик!
Андрюс натягнув «носик», зiбрався з духом. У правiй руцi букет квiтiв i пакет, на обличчi перебiльшена клоунська посмiшка. Зайшов i завмер розгублено: перед ним на двох металевих лiжках, що стояли пiд стiнами, лежали й явно спали чи дрiмали двi жiнки. Вiн навшпиньках пройшов уперед, нахилився легко над узголiв’ям лiвого лiжка – жiнцi, котра там лежала, до вiсiмдесяти п’яти було явно далеко. Пiдiйшов навшпиньки до правого лiжка. Почув ритмiчне дихання сплячоi. Озирнувся на стiлець, що стояв мiж двома бiлими тумбочками, такими ж, як i в дитячому корпусi. Присiв. Іменинниця ворухнулася, немов вiдчула присутнiсть стороннього в палатi. Клоун схопився, вiдсунувши стiлець. Зробив крок до лiжка. Старенька iменинниця, котра лежала пiд ковдрою обличчям до стiни, обернулася тепер до нього, але очi ii ще були заплющенi.
Андрюс став на одне колiно в позу лицаря, котрий зiзнаеться дамi серця в коханнi. Виставив уперед букет тюльпанiв. І тихо заспiвав: «Happy birthday to you, Happy birthday to you…»
Іменинниця розклепила повiки i спантеличено подивилася на молодика з червоним клоунським носом.
Але коли почула «Happy birthday, dear Yvonne, Happy birthday to you!» – обличчя iменинницi, що не видавало ii справжнього вiку, розквiтло усмiшкою.
– Хто послав вас, молодий чоловiче? – спитала вона англiйською, вiдiрвавши голову вiд подушки й узявши в руки букет.
– З Лондона, – гордо сказав Андрюс i тут же пошепки додав: – Вашi доньки!
– Вони в Лондонi? – засмутилася iменинниця Івонн.
Андрюс заперечливо похитав головою i показав поглядом на дверi. Потiм, озирнувшись на все ще сплячу сусiдку Івонн по палатi, зашепотiв:
– Даруйте, я не знаю, як вас розсмiшити… Я завжди смiшу тiльки дiтей!
Прошепотiв i тут же про це пошкодував, позаяк погляд iменинницi миттево став серйозним i вимогливим.
– А як ви смiшите дiтей? – пошепки спитала вона, пiдперши рукою голову та встромивши лiкоть у подушку.
– Ну, показую iм рiзне.
– А ви хiба не знаете, що коли людинi виповнюеться вiсiмдесят, то ii емоцiйне сприйняття свiту вiдповiдае сприйняттю свiту п’ятирiчноi дитини? Що ви показуете п’ятирiчним? – спитала вона i знову всмiхнулася.
Андрюс розслабився. З почуттям гумору в iменинницi явно було все гаразд.
Вiн присiв навпочiпки, нахилив голову, пiднiс тремтливi кулачки до рота i затремтiв усiм тiлом.
– Наляканий iжачок? – спробувала вгадати iменинниця.
Андрюс кивнув.
Івонн залилася безгучним смiхом. Потiм попросила покликати своiх доньок.
Андрюс iз полегшенням прочинив дверi в палату. Жiнки зайшли.
– Зачекайте в коридорi, – дружньо попросила його дама в шубцi.
Вона вийшла до нього через кiлька хвилин.
– Дуже дякую, – сказала i простягла двадцять евро. – У неi чудовий настрiй!
– А чим вона хворiе? – з ввiчливостi запитав Андрюс, ховаючи грошi в кишеню куртки.
– Рак, – не прибираючи посмiшки з обличчя, вiдповiла дама. – Але вчасно помiтили! Тому все буде добре!
Вона кивнула Андрюсовi ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.
Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освiтлений трьома настiнними лiхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув лiворуч i пiшов до метро.
Роздiл 35. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
– Немае нiчого дурнiшого, нiж сидiти i чекати смертi! – Рената важко зiтхнула, повернувшись на свою половину вiд дiда Йонаса.
Ось уже майже тиждень минув вiд дня смертi пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарiв, як за цiлий рiк. Його рухи стал
Сторінка 61
млявими i непевними. Плечi з прямих i могутнiх перетворилися на похилi, з’явилася сутулiсть, вiн став при ходьбi нахилятися вперед, немов нiс на спинi важкий мiшок iз борошном.– Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! – iз розпачем заявила йому прямо в очi внучка, котра зайшла перевiрити, снiдав вiн чи нi.
А той знову не снiдав i тiльки пiд контролем Ренати з’iв варене яйце i зажував його рештками рiздвяного чорного хлiба.
Вiтас, умившись i напившись кави, сiв за ноутбук i щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що iнтернет тут на хуторi не просто слабкий, а уривчастий i «мерехтливий», як недоступна неозброеному оку зiрка. Про зiрку вiн, правда, сказав, коли помiтив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зiрку» на свою адресу. А потiм приставила до «зiрки» слово «мерехтлива» i замислилася.
Певна рiч, було б добре, якби Вiтас хоч словом узяв участь у ii боротьбi з депресiею дiда. Але Вiтас сказав, що працюе, i що дiд розумiе лише мову чарки, а цiею «мовою» Вiтас може з ним балакати лише вечорами.
«Це неправда! – подумала у вiдповiдь на слова Вiтаса Рената. – Дiд нiколи не пив багато! Вiн навiть бабусину наливку розтягнув на кiлька мiсяцiв! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати iншу мову, яка йому пiднiме настрiй i розправить його плечi!»
Але нiякi рятiвнi думки на гадку Ренатi не спадали. І вона сердилася на себе, вiдчуваючи свою безпораднiсть i водночас безвихiдь. Хотiлося втекти, але просто втекти вiд проблем – це все одно, що визнати власну слабкiсть. Ось якби пiти кудись, бо треба! Якби була робота, i вона iздила туди щоранку, а ввечерi поверталася i стикалася iз занепадницьким настроем дiда, то могла б i гримнути на нього! Мовляв, цiлий день працювала, втомилася, повернулася, а вдома – похоронна атмосфера, хоч самiй лягай i вмирай! Ось тодi б вiн почувався винним i облишив клеiти дурня!
Дiвчина знову пiдiйшла до Вiтаса, поклала руки йому на плечi. Вiдчула через светр тепло його тiла.
– Вибач, що вiдриваю вiд роботи, – сказала вона двозначно, нiби й не дуже вiрила, що вiн працюе.
– Нiчого, – вiн обернувся, пiдняв на неi погляд.
– І багато ти заробиш на комп’ютерi? – раптом спитала вона, помiтивши на монiторi ноутбука вiдкритий сайт онлайн-аукцiону.
– Якщо пощастить – то багато! – впевнено вiдповiв хлопець.
– Щось продаеш?
Вiн кивнув.
– Ну, продавай, – Рената зiтхнула, зняла долонi з його плечей i вiдiйшла. – А коли закiнчиш – можеш до нього зайти? Вiдволiкти?
– Гаразд, – пообiцяв Вiтас. – Тiльки ти поiдь i купи щось, а то ми з твоiм дiдом його запаси вже випили!
Бiльше не вiдволiкаючись вiд комп’ютера, вiн витягнув iз кишенi штанiв двадцять лiтiв i простягнув, не дивлячись, Ренатi.
Новий снiг, що випав, знову став старим. Мабуть, тепло вiд сонця, що визирало iнодi крiзь хмари, трохи розтопило його i змусило додатися у виглядi нового шару до староi снiжноi кiрки.
Для того, щоб купити пляшку «Три дев’ятки», iхати в Анiкщяй або навiть у ближне мiстечко Трошкунай, було необов’язково. Дорога до крамнички, куди вже давно протоптав стежку крiзь лiс пияк Борис iз сусiднiх хуторiв, не займала бiльше пiвгодини, заледве – хвилин сорок.
Рената зупинилася перед своiм червоним «фiатом». Витягла з кишенi куртки ключi вiд машини, потримала в руках i сунула назад.
«Нi, – подумала дiвчина. – Навiщо поспiшати?»
І попрямувала до лiсу, слухаючи долинаючий зi землi хрускiт снiжноi кiрки. Вона ходила iнодi цiею стежкою до Андрiонiшкiса. І навiть ходила, коли стежка тяглася безпосередньо вiд ближнього до них краю лiсу. Тодi це була iхня особиста стежка, якою любила прошкувати до кладовища бабуся Северюте. Вона навiть в Андрiонiшкiс не заходила, а лише на цвинтар, де лежала вся iхня родина, всi пращури, крiм прапрадiда, котрий загинув на Першiй свiтовiй десь далеко в Бельгii чи Голландii. Про нього iнодi згадувала Северюте, коли Рената ще пiд стiл могла зайти, не пригнувши голiвку. Бабуся казала, що Рената на свого прапрадiда схожа, але не казала, чим. Мабуть, обличчям. Чим ще Рената могла нагадувати далекого предка, котрий загинув молодим?
«Треба знайти його свiтлину, адже вона десь була! Знайти i поглянути зараз, чи схожi вони з прапрадiдом сьогоднi?» – мiркувала Рената.
Вона вже йшла лiсом. Лiсовий запах, приправлений морозцем, лоскотав нiздрi. Тiеi староi стежки, либонь, давно вже немае. А якщо й залишилися вiд неi якимось дивом слiди, то схованi вони зараз пiд снiгом.
Спробувала згадати: коли востанне Бориса з сусiднiх хуторiв бачила? Обличчя його – опухле, з синюватими мiшками пiд очима – згадала. Згадала, як заходив вiн ранiше до дiда то грошi позичити, то про полiтику погомонiти. Але навiть якщо заходив побалакати, то пiд кiнець розмови все одно просив грошей. А потiм дiд його прогнав. Навiть на порiг не пустив. Що його так розлютило – не пам’ятала. Чи то дiд вирiшив, що Борис щось у них iз двору вкрав, чи щось iнше зробив. Але вiдтодi Бориса вже не бачила. А скiльки рокiв минуло? Може, три чи чотири.
Сторінка 62
Ноги знали цю невидиму дорогу з дитинства. У лiвiй долонi щось кольнуло, i Рената всмiхнулася: це ii долоня згадала, як тримала вона руку бабусi, а бабуся вела ii, маленьку Ренату, в Андрiонiшкiс. Спочатку на цвинтар, де бабуся всi могили родичiв до ладу приводила та наново прикрашала, а потiм далi, в центр мiстечка, де цiла вулиця грюкала дверима маленьких магазинчикiв i крамниць. І вже там Северюте, мiцна та жвава, незважаючи на вiк, заповнювала звiльненi вiд квiтковоi розсади торби печивом i всiлякими смаколиками, щоб не повертатися додому з порожнiми руками.Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Бiржай – мiстечко в литовськiй Аукштайтii.
2
Ведераi – литовська нацiональна страва: круп’янi або картоплянi ковбаски з м’ясом.
3
Гаразд! (Лит.)
4
Августiв – мiсто в пiвнiчно-схiднiй Польщi, на рiчцi Нетта.
5
Кенiгберзькi клопси – м’ясна страва нiмецькоi кухнi, що складаеться з кiлькох котлет, политих каперсовим соусом.
6
Час (нiм.). Порядок (нiм.).
7
Сiдай (пол.).
8
Halal (араб.) – вiльний, все те, що дозволено та допустимо в iсламi (на протилежнiсть хараму). Найчастiше це поняття використовуеться для позначення правильно приготовленоi та дозволеноi мусульманам iжi.
9
Двi кави (франц.).
10
Не розмовляю французькою, тiльки англiйська. (Франц.) Не розмовляю англiйською, тiльки французька. (Франц.)
11
Ісус заклопотаний (лит.).
12
Шлижикай – литовське рiздвяне печиво.
13
Добрий вечiр! (Пол.)
14
CCTV – система охоронного вiдеоспостереження, кiлька вiдеокамер, зображення з яких передаються на один екран, розбитий на квадратики.
15
Щось зимно (франц.).
16
Не турбуйся, будь щасливим! (Англ.) Пiсня американського джазового спiвака Боббi Мак-Феррiна.
17
Потiм (англ.).
18
Одну каву (франц.)
