Читати онлайн “Гаряче молоко” «Дебора Леві»
- 01.02
- 0
- 0

Сторінка 1
Гаряче молокоДебора Левi
Софiя покладае значну частину власного життя на те, щоб розкрити таемницю загадковоi хвороби своеi матерi. Дiвчина змучилася вiд ii постiйних скарг i примх, але з певним полегшенням вiдмовляеться вiд не надто втiшноi дорослоi дiйсностi заради матерi та боротьби з хворобою. Доктор Гомес – останнiй шанс, несмiлива надiя, за якою донька i мати вирушають на пiвнiч Іспанii. Але його дивнi методи, схоже, не стосуються медицини: хвороба прогресуе i вiд того стае дедалi загадковiшою. Софiя здаеться собi детективом, який жадае справедливостi й намагаеться з’ясувати, хто в цьому лиходiйствi злочинець, а хто – жертва. Боротьба стае напруженiшою, коли дiвчина виявляе в собi не вiдомi iй ранiше бажання…
Дебора Левi
Гаряче молоко
© Deborah Levy, 2016
© DepositPhotos.com/apid, Marsea, Shebeko, обкладинка, 2017
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
2015 рiк. Альмерiя, Пiвденна Іспанiя. Серпень
Сьогоднi я впустила свiй ноутбук на пiдлогу в барi, що стоiть на узбережжi. Я тримала його пiд пахвою й вiн вислизнув з чорного гумового чохла (у виглядi конверта), упавши монiтором донизу. Цифрова сторiнка зараз розтрощена, але принаймнi вiн досi працюе. Усерединi мого ноутбука зберiгаеться все мое життя, вiн знае про мене бiльше, нiж будь-хто.
Отже, я веду до того, що як вiн зламався, то я теж.
На моему робочому столi стоiть заставка пурпурового нiчного неба, всипаного зорями, з Молочним Шляхом, назва якого походить вiд класичного латинського lactea. Багато рокiв тому мама казала менi, що Молочний Шлях слiд писати так: Г??????? ?????? – i що Аристотель споглядав Молочне коло в Халкiдiках, за тридцять чотири милi вiд сучасного мiста Тессалонiки, де народився мiй батько. Найстаршiй зiрцi майже 13 мiльярдiв рокiв, але зiркам на моему робочому столi два роки i iх зроблено в Китаi. І цей Всесвiт зараз розбито.
Я нiчим не можу зарадити. Мабуть, у наступному засидженому мухами мiстi е iнтернет-кав’ярня, хазяiн якоi часом усувае дрiбнi поломки, але менi треба замовити дисплей, а вiн прийде десь через мiсяць. Чи я ще буду тут через мiсяць? Гадки не маю. Залежно вiд моеi хвороi матерi, яка спить, укрившись москiтною сiткою в кiмнатi поруч. Прокинувшись, вона прокричить: «Принеси води, Софiе!» І я принесу iй води, i вона завжди буде не такою, як треба. Я вже не певна, що означае вода, але я принесу iй води такоi, як я ii розумiю: з пляшки в холодильнику, з пляшки не з холодильника, з чайника, закип’ятивши в ньому воду й залишивши ii вистигати. Вдивляючись у зоряне небо на заставцi, я часто дивним чином пливу в часi.
Тiльки одинадцята вечора i я б могла по-справжньому плисти на спинi в морi, споглядаючи справжне нiчне небо й справжнiй Молочний Шлях, але я боюсь аурелiй. Учора по обiдi одна мене вжалила, залишивши на моему передплiччi яскравий пурпуровий рубець, як вiд батога. Менi довелося бiгти по гарячому пiску до медпункту в кiнцi пляжу, щоб студент-медик (з бородою), чия робота полягала в тому, щоб сидiти цiлий день на пляжi, чекаючи на вжалених туристiв, намастив мене маззю. Вiн сказав, що в Іспанii аурелiй називають медузами. Я гадала, що Медуза – це грецька богиня, яка обернулася на страховисько, коли ii прокляли, i що вона силою погляду обертала всiх, хто на неi гляне, на камiнь. То чому ж аурелiю назвали на ii честь? Вiн погодився, але припустив, що, мабуть, щупальця аурелii скидаються на волосся Медузи, яке на картинах завжди зображено у виглядi купи змiй, якi звиваються.
Я помiтила зображення з Медузою з мультика на жовтому застережному прапорцi, у неi божевiльнi очi й замiсть зубiв – бивнi.
– Там, де прапорець з Медузою, краще не плавати. Вибiр за вами, справдi.
Промокнувши вжалене мiсце ватою, змоченою в пiдiгрiтiй морськiй водi, вiн дав менi пiдписати папiрець, що скидався на якусь заяву. Це перелiк усiх ужалених людей того дня. У бланку просили зазначити мое iм’я, вiк, фах та краiну походження. Важко обмiркувати стiльки даних, коли в тебе рука в пухирцях i пече. Вiн пояснив, що мусить просити мене заповнити бланк, щоб медпункт не закрили пiд час економiчноi кризи в Іспанii. Якщо туристам ця послуга не потрiбна, вiн зостанеться безробiтним, тому медузи, мабуть, його тiшили. Завдяки iм вiн заробляв собi на хлiб i на пальне в мопед.
Зазираючи у бланк, я помiтила, що вiк ужалених медузами коливаеться вiд семи до сiмдесяти чотирьох, усi вони переважно з Іспанii, хоча е кiлька з Великоi Британii та Трiеста. Я завжди хотiла поiхати у Трiест, бо ця назва схожа на tristesse, легке i свiтле слово, хоча французькою воно означае «сум». Іспанською буде tristeza, важче, нiж французький сум, радше скидаеться на стогiн, нiж на шепiт.
Плаваючи, я не помiтила жодноi медузи, але студент пояснив, що вони мають дуже довгi щупальця, тому здатнi жалити на вiдстанi. Палець у нього був липкий вiд мазi, яку вiн саме зараз втирав менi в руку. Вiн наче добре знаеться
Сторінка 2
а медузах. Медузи на 95 вiдсоткiв складаються з води, тому легко маскуються. А ще iх так багато розвелося в океанах через надмiрний вилов риби. Головне, щоб я не терла й не чухала укуси. Можливо, там ще залишились клiтини медузи, i якщо чухати, з них може ще видiлитися отрута, але завдяки цiй мазi пекучi клiтини знешкодяться. Поки вiн розмовляв, я спостерiгала за його нiжними, рожевими губами, що ворушилися з-пiд бороди. Вiн дав менi списаний олiвець, гречно вмовляючи заповнити бланк.Ім’я: Софiя Папастергiадiс
Вiк: 25
Краiна походження: Велика Британiя
Фах:
Медузам байдуже, який у мене фах, то в чому ж рiч? Це дражливе запитання, болiснiше за вжалену руку й складнiше за халепу з моiм прiзвищем, яке нiхто не може правильно анi вимовити, анi написати. Я йому сказала. У мене диплом антрополога, але наразi я працюю в кав’ярнi в Захiдному Лондонi, вона називаеться «Кофi Хаус», у нас безкоштовний Wi-Fi i вiдреставрований костел. Ми пiдсмажуемо зерна, якi самi вирощуемо, i варимо три рiзновиди висококласного еспресо… тому я гадки не маю, що записати у графу «фах».
Студент смикнув себе за бороду.
– Адже ви, антропологи, вивчаете примiтивних людей?
– Так, але едина примiтивна людина, яку я досi вивчала, – я сама.
Раптом мене охопила ностальгiя за британськими лагiдними, вологими парками. Я прагнула простягти свое примiтивне тiло на зеленому морiжку, де в колючiй травi не плавають медузи. В Альмерii немае зеленоi трави, окрiм як у гольф-клубах. Вкритi пилом голi пагорби так випаленi сонцем, що колись тут знiмали спагетi-вестерни – в одному з них навiть грав Клiнт Іствуд. Мабуть, у справжнiх ковбоiв були повсякчас потрiсканi губи, бо ж моi почали розтрiскуватися вiд сонця й менi постiйно доводиться намащуватися бальзамом для губ. Може, ковбоi намащувалися тваринним жиром? Чи сумували вони, вдивляючись у нескiнченне небо, без поцiлункiв та пестощiв? Чи розсiюються iхнi турботи в загадковостi Всесвiту, як моi, коли я часом споглядаю галактики на розтрощенiй заставцi?
Студент, здавалось, так само добре знаеться на антропологii, як i на медузах. Прагне пiдказати менi iдею щодо «дослiдження у природних умовах», поки я в Іспанii.
– Ти бачила бiлi пластмасовi будiвлi, якi вкривають усю землю в Альмерii?
Я справдi бачила химерний бiлий пластик. Вiн простягаеться нивами та долинами, скiльки сягае око.
– Це парники, – мовив вiн. – Температура всерединi цих ферм у пустелi часом сягае сорока п’яти градусiв. Вони наймають нелегальних мiгрантiв, щоб збирали помiдори та перець для супермаркетiв, але це радше рабство.
Я так i думала. Усе, що приховують, завжди цiкаво. Не бувае так, щоб те, що приховано, було неважливим. Малою я ховала обличчя в долонях, щоб нiхто не знав, що я там е. А потiм я збагнула, що, закриваючи обличчя, стаю помiтнiшою, бо всiм цiкаво, що я там прагну сховати.
Вiн поглянув на мое прiзвище на бланку, потiм на свiй великий палець на лiвiй руцi, яким заворушив, нiби перевiряючи, чи суглоб не ушкоджений.
– Ти грекиня, так?
Вiн такий неуважний, i мене це турбуе. Вiн нiколи не дивиться на мене прямо. Я повторюю завчене: мiй батько грек, мати англiйка. Я народилася в Британii.
– Грецiя менша за Іспанiю, але вона не здатна оплатити своi рахунки. Мрiя померла.
Я спитала, чи мае вiн на увазi економiку. Вiн вiдповiв ствердно, вiн навчався на магiстра у Школi фiлософii при Гранадському унiверситетi, але вважав, що йому поталанило отримати роботу на лiто в цьому медпунктi на пляжi. Якби «Кофi Хаус» наймав працiвникiв, коли вiн закiнчив унiверситет, вiн би полетiв у Лондон. І вiн не знав, чому сказав, що мрiя померла, адже сам так не думае. Мабуть, десь прочитав i зачепився за цi слова. Хоча сам вiн не вважав, що «мрiя помирае». Для початку, хто такий мрiйник? Єдина iнша мрiя, яка спадала йому на гадку, це слова з промови Мартiна Лютера Кiнга «У мене була мрiя…». Але вислiв про те, що мрiя померла, означае, що вона народилась i зараз iй настала смерть. Лише мрiйники могли б сказати, що вона померла, а вiд iхнього iменi нiхто таке сказати не в змозi.
А потiм вiн промовив до мене цiле речення грецькою i здивувався, коли я вiдповiла, що не розумiю грецькоi.
Безкiнечно нiяково мати прiзвище Папастергiадiс i не знати мови свого батька.
– Моя мати англiйка.
– Так, – вiдповiв вiн своею досконалою англiйською. – Я у Грецii був лише один раз, у Скiатосi, але змiг набратися кiлькох фраз.
Немов вiн навмисне мене ображав за те, що я недостатньо грекиня. Батько покинув матiр, коли менi було п’ять, а вона – англiйка й переважно розмовляе зi мною англiйською. А до нього це який мае стосунок? Хай там як, а вiн мусить перейматися вжаленим медузою мiсцем.
– Я бачив тебе на площi з матiр’ю.
– Звiсно.
– Їй важко ходити?
– Часом Роуз може йти, часом – нi.
– Твою матiр звуть Роуз?
– Так.
– І ти називаеш ii на iм’я?
– Так.
– Не кажеш iй «мама»?
– Нi.
Торохтить холодильник, що стоiть у кутку медпункту, скидаючись на щось мертве й холодне
Сторінка 3
але з пульсом. Менi стало цiкаво, чи е там вода. «Agua con gas, agua sin gas»[1 - Вода з газом, вода без газу (iсп.).]. Я завжди розмiрковую над тим, як зробити так, щоб вода для матерi була такою, як треба.Студент зиркнув на годинник. «За правилами всi вжаленi мають залишатися тут протягом п’яти хвилин. Щоб я мiг пересвiдчитись, що в тебе немае серцевого нападу чи якоi iншоi реакцii».
Вiн показав на графу «фах» у бланку, яку я не заповнила. Можливо, через бiль вiд ужалення, але я зрештою почала розповiдати йому про мое жалюгiдне мiнiатюрне життя. «У мене власне не робота, а турбота, i це моя мати Роуз».
Вiн водив пальцями по своiй литцi, поки я розповiдала.
– Ми приiхали в Іспанiю на огляд у клiнiку Гомеса, щоб дiзнатися, що насправдi в неi з ногами. Наш перший огляд через три днi.
– У твоеi матерi паралiч кiнцiвок?
– Ми не знаемо. Це загадка. Вже давненько тривае.
Вiн почав розгортати скибку бiлого хлiба, обмотану харчовою плiвкою. Я гадала, що це друга частина лiкування вiд ужалення медузою, але то виявився сендвiч з арахiсовим маслом, як вiн сказав, його улюблений обiд. Вiн вiдкусив шматочок i, поки пережовував, його масна борода ворушилася. Мабуть, вiн знае, що то за клiнiка Гомеса. Про неi всi високоi думки, а ще вiн знаеться з жiнкою, яка здала нам в оренду маленьку прямокутну квартиру на пляжi. Ми вибрали ii, бо там немае сходiв. Усе розташовано на одному поверсi, обидвi спальнi поруч, а неподалiк – кухня, i вона поряд з головним майданом та мiсцевим супермаркетом «Спар». А ще по сусiдству – школа дайвiнгу Escuela de Buceo y Nа`utica, бiлий куб заввишки два поверхи з вiкнами у виглядi iлюмiнаторiв. Наразi там фарбують приймальню. Щоранку двое мексиканцiв стають до працi з двома величезними банками фарби. Велика нiмецька вiвчарка, нахилившись, вие, прикута цiлий день до залiзноi поперечини на терасi школи дайвiнгу, розмiщенiй на даху. Це пес Пабло, якому належить школа дайвiнгу, але вiн постiйно сидить за комп’ютером, граючи у гру пiд назвою «Нескiнченне пiдводне плавання». Ошалiлий пес постiйно тягне ланцюг i раз по раз намагаеться зiстрибнути з даху.
– Нiкому Пабло не подобаеться, – погодився студент. – Вiн iз тих, хто патрае курча, коли воно ще живе.
– Добра тема для антропологiчного дослiдження у природному середовищi, – вiдповiла я.
– Що саме?
– Чому нiхто не любить Пабло.
Студент пiдняв три пальцi. Я зрозумiла, що мушу лишатись у медпунктi ще три хвилини.
Уранцi чоловiки у школi дайвiнгу навчають учнiв-дайверiв, як вдягати костюм для пiдводного плавання. Їх непокоiть те, що пес постiйно прив’язаний, але вони роблять свою роботу. Друге iхне завдання – налити бензин крiзь лiйку в канiстри й викотити iх по пiску на електричний пристрiй, щоб пiдняти в човен. Це досить складна технологiя порiвняно з пристроем шведського масажиста, Інгмара, який напинае свого намета щодень в один i той самий час. Інгмар транспортуе свое масажне лiжко на пляж, припасувавши м’ячики для пiнг-понгу до нiжок, i котить його по пiску. Вiн особисто нарiкав менi на собаку Пабло, нiби мое випадкове мешкання по сусiдству зi школою дайвiнгу е доказом, що я – спiввласниця тiеi жалюгiдноi вiвчарки. Клiенти Інгмара нiколи не можуть розслабитись, бо собака вие, скавчить i гавкае, наче намагаеться покiнчити з життям просто пiд час iхнього сеансу масажу з ароматерапiею.
Студент у медпунктi спитав, чи я ще дихаю.
Я починаю пiдозрювати, що вiн хоче мене тут затримати.
Вiн пiдняв палець:
– Маеш побути зi мною ще хвилинку, а потiм я повинен спитати, як ти почуваешся.
Я хочу значущого життя.
Попри те, що я здебiльшого вважаю себе невдахою, я радше працюватиму в «Кофi Хаус», нiж улаштуюсь на роботу, щоб проводити дослiдження того, чому покупцi вiддають перевагу тiй пральнiй машинi, а не iншiй. Бiльшiсть моiх однокурсникiв скiнчили тим, що працюють корпоративними етнографами. Якщо метою етнографii е опис культури, то дослiдження ринку в чомусь подiбне до вивчення культури (де люди мешкають, яке iхне навколишне середовище, як обов’язок прати розподiляеться мiж членами спiльноти…), але, зрештою, все зводиться до продажу пральних машин. Я навiть не певна, що хотiла б провести польове дослiдження, пiд час якого лежиш у гамаку, споглядаючи, як священний бик пасеться в тiнi.
Я не жартувала, кажучи, що тема «Чому всi ненавидять Пабло» була б добрим польовим дослiдженням.
Мрiя для мене померла. Вона народилася, коли я, залишивши мою кульгаву матiр рвати грушi з дерева в нашому саду в Захiдному Лондонi, тiеi осенi збирала речi, щоб iхати в унiверситет. Я отримала диплом з вiдмiнними оцiнками. Так тривало й коли я навчалася на магiстра. А померла, коли вона захворiла, а я покинула аспiрантуру. Недописана докторська досi принишкла десь у цифровому файлi за моею розбитою заставкою, як незаявлене самогубство.
Так, деякi речi збiльшуються (брак напрямку в моему життi), але зовсiм непотрiбнi речi. Печиво в «Кофi Хаусi» розростаеться (вже завбiльшки з мою голову), чеки бiльшають (у них так
Сторінка 4
агато iнформацii, що це мало не польове дослiдження саме по собi), i моi стегна розростаються (через дiету iз сендвiчiв та здоби…). Мiй рахунок у банку зменшуеться, як i плоди пристрастi (а гранати натомiсть збiльшуються, як i забруднення повiтря, як мiй сором через те, що п’ять разiв на тиждень я ночую в комiрцi на горiшньому поверсi «Кофi Хауса»). Здебiльшого, ночуючи в Лондонi, я безтямно падаю в дитяче односпальне лiжко. У мене нiколи не бувае вiдмовки, чому запiзнитись на роботу. А найгiрше в моiй працi – це клiенти, якi просять полагодити дорожнi бездротовi мишi та заряднi пристроi. Вони на шляху до змiн, а я забираю iхнi чашки й приклеюю цiнники на сирнi запiканки.Я почала тупати ногою, щоб вiдвернути увагу вiд колючого болю в руцi. А потiм помiтила, що ремiнчик навколо шиi на моему купальнику-бiкiнi порвався й моi голi груди здiймаються й опускаються, коли я тупцяюся. Мотузка, мабуть, порвалася, поки я плавала, отже, бiжучи через пляж у медпункт, я була топлес. Може, тому студент не знав, куди подiти очi, розмовляючи зi мною. Вовтузячись iз мотузками, я вiдвернулася вiд нього.
– Як почуваешся?
– Незле.
– Можеш iти.
Коли я повернулася, його очi пробiгли по моiх знову захованих грудях.
– Ти не заповнила графу «фах».
Узявши олiвець, я вписала: ОФІЦІАНТКА.
Мати наказала менi випрати ii жовту сукню з соняшниками, бо вона хоче вдягти ii на огляд у клiнiцi Гомеса. Я не проти. Менi подобаеться прати руками, а потiм розвiшувати речi, щоб висихали на сонцi. Ужалене мiсце знов запульсувало, незважаючи на мазь, якою студент намастив усю руку. У мене палае обличчя, мабуть, через те, як важко менi було заповнити графу «фах» у бланку. Немов отрута вiд опiку медузи згодом вивiльнила якийсь трунок, який дрiмав у моему тiлi. У понедiлок мати покаже рiзноманiтнi симптоми лiкарю-консультанту, наче асортимент таемничих канапок.
А я триматиму вiзок.
Ось вона. Прекрасна грекиня йде через пляж у бiкiнi. Мiж нашими тiлами тiнь. Інодi вона тягне ногу по пiску. Їй нiкому втирати крем вiд засмаги у спину, вона нiкому не може сказати: «Так, нi, так, отут».
Лiкар Гомес
Ми розпочали тривалу мандрiвку до нашого цiлителя. Таксист, якого ми найняли, щоб довiз нас до клiнiки Гомеса, не мав причин зрозумiти, наскiльки ми знервованi й що поставлено на карту.
Ми вiдкрили новий роздiл iсторii про материнi ноги, i вiн завiв нас у напiвпустелю на пiвднi Іспанii.
Це не абищо. Нам довелося знову закласти будинок Роуз, щоб сплатити за ii лiкування у клiнiцi Гомеса. Загалом це коштувало 25 тисяч евро, шкода втрачати таку суму, зважаючи, що я вiдстежувала симптоми материноi хвороби самостiйно, вiдколи себе пам’ятаю.
Мое власне розслiдування тривало рокiв з двадцять iз моiх двадцяти п’яти. А може, й довше. Маючи чотири рочки, я спитала в неi, що означае «головний бiль». Вона сказала, що це нiби хтось грюкае в неi в головi дверима. Я добре навчилася читати думки, а отже, ii голова – це моя голова. Там грюкають купою дверей, а я – головний цьому свiдок.
Якщо я вважаю себе детективом мимоволi, що прагне справедливостi, чи стае через це ii хвороба нерозкритим злочином? Якщо так, то хто тут злочинець, а хто – жертва? Намагання розшифрувати ii нездужання та болi, те, що iх запускае i що спричиняе, – добре тренування для антрополога. Часом здавалося, що я стою на порозi неймовiрного вiдкриття, знаючи, де похованi тiла, лише для того, щоб потiм в усьому розчаруватись знов. Роуз лише представляе цiлком новий загадковий симптом, вiд якого приписують цiлком новi та загадковi лiки. Нещодавно британськi лiкарi приписали iй вiд нiг антидепресанти. Вона сказала менi так: це для нервових закiнчень у ногах.
Клiнiка розташована недалеко вiд мiстечка Карбонерас, вiдомого своею фабрикою з виробництва бетону. За тридцять хвилин iзди. Ми, тремтячи, сидiли на задньому сидiннi, бо завдяки кондицiонеру пустельна спека стала бiльше скидатися на росiйську зиму. Водiй сказав, що карбонерас означае «вугiльнi копальнi», а колись цi пагорби вкривав лiс, який вирубали заради деревного вугiлля. Усе повигрiбали заради «печей».
Я спитала, чи не вимкне вiн кондицiонер. Вiн переконував, що клiмат-контроль автоматичний, тож вiн нiяк його не налаштуе, але вiн може порадити нам, де е пляжi з чистою, прозорою водою.
– Найлiпший пляж – це Плайя-де-лос-Муертос, що перекладаеться як «Пляж мерцiв». І лише за п’ять кiлометрiв на пiвдень вiд мiста. Треба пройти до гiр двадцять хвилин. Дорогою туди не доiдеш.
Роуз, нахилившись вперед, поплескала його по плечу.
– Ми приiхали сюди, бо в мене хвороба кiсток i я неспроможна ходити.
Вона насупилась, побачивши пластиковi розарii на люстерку заднього огляду. Роуз переконана атеiстка, тим паче вiдколи мiй батько навернувся в релiгiю.
У неi посинiли губи через екстремальнi погоднi умови всерединi машини.
– А щодо Пляжу мерцiв, – вона тремтiла, говорячи, – я ще не на тiм свiтi, хоча розумiю, що приемнiше плавати в чистiй водичцi, нiж горiти в пекельних печах, зад
Сторінка 5
я яких треба буде повирубувати всi дерева на свiтi й повигрiбати все вугiлля з гiр.Їi йоркширський акцент раптом посилився, як завжди трапляеться, коли вона задоволена суперечкою.
Водiй переймався мухою, яка сiла на його кермо.
– Може, замовите мое таксi для зворотноi подорожi?
– Це залежить вiд того, яка у вашiй машинi температура.
Їi тонкi, посинiлi губи розтяглися в чомусь схожому на усмiшку, коли в таксi потеплiло.
Тепер у салонi не типова росiйська зима, а радше зима шведська.
Я розчинила вiконце. Долина була вкрита бiлим полiетиленом, достоту як розповiдав студент iз медпункту. Пустельнi ферми вкривали землю, наче тьмяна, хвороблива шкiра. Гарячий вiтер здувае менi волосся на обличчя, а Роуз схилила менi тим часом голову на плече, яке досi проймав пекучий бiль пiсля опiку медузи. Я не наважувалася сiсти в менш болiсну позу, бо знала, що вона налякана, тож я мушу вдавати, що не боюсь. У неi немае Бога, у якого можна попросити милосердя чи удачi. Справедливiше було б сказати, що вона бiльше залежна вiд людськоi доброти та знеболювальних.
Поки водiй заiжджав на облямовану пальмами територiю клiнiки Гомеса, ми кинули оком на те, що в рекламному проспектi названо «вкрай екологiчно важливими мiнi-оазами». Двое диких голубiв, притулившись один до одного, сидiли пiд мiмозами.
Власне клiнiка була врубана у випаленi гори. Зведена з кремового мармуру у виглядi склепiння, вона скидалася на величезну, перевернуту догори дном чашку. Я розглядала ii у «Гуглi» не раз, але на iнтернет-сторiнцi не вiдчуеш, як вона заспокоюе i втiшае, коли стоiш бiля неi в реальному часi. А вхiд натомiсть був повнiстю скляним. Вигин склепiння густо обсаджений колючими кущами, що цвiтуть пурпуровими квiтками, й переплетеними срiблястими кактусами, залишалась вiдкритою лише гравiева пiд’iзна алея, щоб таксi паркувалися бiля стоянки автобуса, що розвозить територiею лiкарнi. Наша з Роуз дорога вiд авто до скляних дверей забрала чотирнадцять хвилин. Вони нiби чекали на нас, тихо вiдчиняючись, немовби заохочуючи увiйти, i нам навiть просити про це не треба.
Я глянула на глибоке сине Середземне море пiд горою й вiдчула спокiй.
Коли на рецепцii гукнули «сеньйора Папастергiадiс», я взяла Роуз за руку й ми разом пошкандибали по мармуровiй пiдлозi до стiйки. Саме так, пошкандибали разом. Менi двадцять п’ять i я накульгую разом з матiр’ю, щоб ступати з нею в крок. Моi ноги – ii ноги. Отак ми за компанiю крокуемо вперед. Як дорослi ходять з дiтьми, якi щойно перестали повзати, i як дорослi дiти ходять з батьками, коли тим потрiбно пiдставити руку для опори. Уранцi цього ж дня мати на своiх двох ходила в мiсцевий супермаркет «Спар», щоб придбати кiлька шпильок для волосся. Навiть не взяла з собою палицю, щоб спертися. Я бiльше не хотiла про це розмiрковувати.
Жiнка з приймальнi провела мене до медсестри, яка чекала з вiзком. Для мене було полегшенням передати Роуз комусь iншому, йти позаду медсестри, поки вона котила вiзок уперед, дивуючись, як вона гойдае стегнами, йдучи, з довгим блискучим волоссям, зав’язаним бiлою атласною стрiчкою. Це геть iнший стиль ходи, позбавлений болю, прив’язаностi до родича, компромiсу. Звук пiдборiв ii сiрих замшевих черевикiв, коли вона йшла мармуровими коридорами, нагадував трiск яечноi шкаралупи. Зупиняючись бiля дверей iз написом «Мiстер Гомес», виведеним золотавим на полiрованiй дерев’янiй дощечцi, вона постукала й зачекала.
Нiгтi в неi були пофарбованi блискучим темно-червоним.
Ми подолали довгу дорогу з дому. Дiставшись нарештi в цi звивистi коридори, по стiнах яких простягаються жовто-бурштиновi прожилки, ми почувалися, немов пiсля якогось паломництва, нiби отримавши останнiй шанс. Роками чимраз бiльше й бiльше британських медичних спецiалiстiв шукали навпомацки в темрявi дiагноз, спантеличенi, розгубленi, приниженi, скоренi. Це мала бути наша остання подорож i, мабуть, мати теж це розумiла. Чоловiчий голос щось прокричав iспанською. Медсестра штовхнула вперед важкi дверi, показуючи менi, щоб завозила Роуз у кабiнет, нiби промовляючи: «Вона твоя».
Лiкар Гомес. Ортопед-консультант, якого я старанно шукала мiсяць за мiсяцем. На вигляд йому трохи бiльше шiстдесяти, волосся майже повнiстю посрiблене, з прикметною ясно-бiлою смугою, що простягалася через увесь лiвий бiк голови. На ньому був костюм у тоненьку смужку, руки мав засмаглi, очi синi й сторожкi.
– Дякую, сестричко Сонечко, – мовив вiн до медсестри, так нiби для видатного лiкаря, фахiвця з м’язово-скелетних хвороб, називати працiвникiв лiкарнi залежно вiд погоди було цiлком звичною рiччю. Вона досi тримала дверi настiж розчиненими, немов ii думки линули вдалину, аби блукати у Сьерра-Невадi.
Вiн, пiдвищивши голос, повторив iспанською:
– Gracias, Enfermera Luz del Sol.
Цього разу вона зачинила дверi. Я розчула, як ii пiдбори, скриплячи, стукали по пiдлозi, спочатку рiвним кроком, а потiм раптом пришвидшеним. Вона побiгла. Луна вiд ii пiдборiв дзвенiла в моiх вухах ще довго потому, як вона вийшла з
Сторінка 6
абiнету.Лiкар Гомес говорив англiйською з американським акцентом.
– Прошу, чим можу вам допомогти?
Роуз мала спантеличений вигляд.
– Та, власне, я у вас хотiла про це запитати.
Коли лiкар Гомес усмiхнувся, його рiвнесенькi зуби геть усi виблиснули золотом. Це нагадало менi про зуби в чоловiчому черепi, який ми вивчали на першому курсi в унiверситетi: треба було здогадатися, чим людина харчувалася. У зубах було повно дiрок, тож, iмовiрно, вiн пережовував тверде зерно. Пильнiше розгледiвши череп, я помiтила, що в найбiльшу дiрку запхнуто маленький полотняний квадратик. Вiн був просякнутий кедровою олiею, щоб полегшити бiль та вбити iнфекцiю.
Лiкар Гомес говорив трохи по-дружньому й водночас трохи офiцiйно.
– Я перечитав вашi записи, панi Папастергiадiс. Ви кiлька рокiв пропрацювали бiблiотекаркою?
– Так. Я рано пiшла на пенсiю за станом здоров’я.
– Чи хотiли ви припинити працювати?
– Так.
– Отже, ви пiшли на пенсiю не за станом здоров’я?
– Так склалися рiзнi обставини.
– Розумiю. – Вiн не мав анi знудженого, анi зацiкавленого вигляду.
– Я мала каталогiзувати, складати покажчики та класифiкувати книги, – мовила вона.
Кивнувши, вiн кинув оком на комп’ютерний монiтор. Чекаючи, поки вiн зверне на нас увагу, я роззирнулася, роздивляючись його консультацiйний кабiнет. Меблiв небагато. Як у лазничцi. Кушетка на колiщатках, яку не можна нi пiдняти, нi опустити, срiбна лампа бiля кушетки.
У шафцi за робочим столом повно книжок у шкiряних оправах. А потiм я помiтила те, що дивилося просто на мене. Очi – яскравi та цiкавi. Маленьке сiре опудало мавпочки, що сидить навшпиньки, у скляному ящику на поличцi посерединi стiни. Вона не зводила вiчного погляду непорушних пильних очей з людських братiв-сестер.
– Панi Папастергiадiс, бачу, вас звати Роуз.
– Так.
Вiн вимовив Папастергiадiс так легко, нiби промовляв Джоан Смiт.
– Чи можу я називати вас Роуз?
– Так, можете. Це ж, зрештою, мое iм’я. Моя донька кличе мене Роуз, тож я не бачу причин, чому б i вам до мене так не звертатись.
Лiкар Гомес усмiхнувся менi:
– Ви називаете матiр Роуз?
Це вже вдруге за три днi менi поставили таке запитання.
– Називаю, – вiдповiла я поспiхом, нiби це дрiбниця. – Чи можна спитати, як нам вас називати, лiкарю Гомес?
– Звiсно, я ж консультант, тому – пан Гомес. Але це надто офiцiйно, тому я не проти, якщо ви кликатимете мене просто Гомес.
– Так, це добре знати. – Мати здiйняла руку, щоб упевнитись, що шпильки на шиньйонi досi на мiсцi.
– І вам шiстдесят чотири роки, панi Папастергiадiс?
Чи вiн забув, що йому дозволено називати свою нову пацiентку на iм’я?
– Шiстдесят чотири i скнiю.
– Отже, вам було тридцять дев’ять, коли ви народили доньку?
Роуз кахикнула, нiби щоб прочистити горло, кивнула й знову кахикнула. Гомес теж закашлявся. Прокашлявшись, провiв пальцями по бiлому пасмi у волоссi. Роуз, поворухнувши правою ногою, застогнала. Гомес, поворухнувши лiвою ногою, застогнав.
Я вже й не збагну, вiн ii передражнював чи вона його. Якщо вони розмовляли стогонами, кахиканням та зiтханнями, цiкаво, чи вони порозумiлися.
– Ми радi вiтати вас у нашiй клiнiцi, Роуз.
Вiн простягнув руку. Мати нахилилася, наче хотiла потиснути руку, але раптом вирiшила цього не робити. Його рука так i стирчала в повiтрi.
Вочевидь, iхне невербальне спiлкування не викликало в неi довiри.
– Софiе, дай менi паперову хустинку, – мовила вона.
Передавши матерi хустинку, я потиснула Гомесу руку вiд iменi матерi. Їi рука – моя рука.
– А ви мiс Папастергiадiс? – Вiн наголосив слово «мiс» так, що воно чулося як «мiззззз».
– Софiя – моя едина донька.
– Маете синiв?
– Як я вже сказала, вона едина.
– Роуз, – вiн усмiхнувся, – гадаю, ви зараз чхатимете. Чи сьогоднi в повiтрi лiтае пилок? Абощо?
– Пилок? – Роуз мала ображений вигляд. – Ми ж посеред пустелi. Тут немае квiтiв, як я iх знаю.
Гомес передражнив, теж нiби ображено:
– Згодом я поведу вас на прогулянку по наших садах i покажу вам квiти, як ви iх не знаете. Пурпурову морську лаванду, кущi жожоба, що мають дивовижнi колючi гiлки, ялiвець червоноплiдний, безлiч лiсових квiтiв, завезених для вашоi втiхи до нас аж iз Табернаса, що в Андалусii.
Пiдiйшовши до ii вiзка, прихиливши колiна бiля ii нiг, глянув iй просто у вiчi. Вона почала чхати.
– Софiе, дай ще хустинку.
Я дала. Тепер вона мала двi – по однiй у кожнiй руцi.
– У мене завжди починае болiти в лiвiй руцi, коли чхну, – мовила. – Гострий бiль, нiби роздирае. Доводиться тримати руку, поки чхання не закiнчиться.
– Де болить?
– У лiктi.
– Дякую. Я проведу повний неврологiчний огляд, включно з черепно-мозковим нервом.
– А ще в мене хронiчний бiль у мiжфалангових суглобах лiвоi руки.
У вiдповiдь вiн заворушив пальцями лiвоi руки до мавпи, нiби заохочуючи повторювати за ним.
За кiлька хвилин повернувся до мене.
– Я помiтив подiбнiсть. Але ви, мiс Папастергiадiс, темнiша. І шкiра жовтувата. А волосся майже чорне. А в
Сторінка 7
атерi свiтло-коричневе. І нiс у вас довший, нiж ii. У вас карi очi. А в матерi блакитнi, достоту як моi.– Батько в мене грек, але я народилася у Британii.
Я не збагнула – зауваження про жовтувату шкiру комплiмент чи нi.
– Тодi ви такi, як я: у мене батько iспанець, а мати американка. Я вирiс у Бостонi.
– Як мiй ноутбук. Розроблено в Америцi, а вироблено в Китаi.
– Так, мiс Папастергiадiс, завжди важко бути впевненим в iстинностi.
– Я народилася неподалiк Халла, у Йоркширi, – несподiвано встряла Роуз, нiби почуваючись забутою.
Коли Гомес простягнув руку до материноi правоi ноги, вона пiдставила йому ii, немов дарунок. Вiн почав натискати iй на пальцi великим та вказiвним пальцями, а я та мавпа у скляному ящику за ним спостерiгали. Потiм провiв пальцем до ii литки.
– Це таранна кiстка. А перед тим я натискав на фаланги. Чи вiдчуваете ви моi пальцi?
Роуз похитала головою:
– Я нiчого не вiдчуваю. Ноги занiмiли.
Гомес кивнув, немов уже знав, що так воно i е.
– У якому ви моральному станi? – промовив вiн таким тоном, нiби питав про стан кiстки, яка зветься моральною.
– Непоганому.
Нахилившись, я взяла ii взуття.
– Прошу, – мовив Гомес, – поставте там, де воно було. – Тепер вiн мацав пiдошву на материнiй правiй нозi. – У вас тут виразка, i отут. Чи вас перевiряли на дiабет?
– О, звiсно, – мовила вона.
– Дiлянка шкiри незначна, але трохи заражена. Треба негайно ii оглянути.
Роуз важко кивнула, але мала задоволений вигляд.
– Дiабет! – вигукнула. – Може, у ньому вся справа.
Вiн нiби не хотiв продовжувати цю розмову, бо пiдвiвся й пiшов до рукомийника помити руки. Дiстаючи паперовий рушник, вiн повернувся до мене: – Можливо, вам буде цiкаво помилуватися архiтектурою моеi лiкарнi?
І менi дiйсно було цiкаво. Я вiдповiла, що, як менi вiдомо, найпершi склепiння зводили з мамонтових бивнiв та кiсток.
– Так, а у вас квартира прямокутна. Та принаймнi з морським краевидом…
– У нiй незатишно, – втрутилася Роуз. – Менi вона схожа на прямокутник, зведений на галасi. Там е тераса, нiбито для усамiтнення, але вона зовсiм такою не е, адже виходить на пляж. Моiй доньцi подобаеться сидiти там i вдивлятися в комп’ютер, ховаючись вiд мене.
Роуз розiйшлася зi своiми нарiканнями.
– Уночi на пляжi проводять шоу з фокусами для дiтей. Так гамiрно. У ресторанi торохтять тарiлками, кричать туристи, гудуть мопеди, галасують дiти, вибухають феерверки. Я нiколи не виходжу до моря, хiба Софiя вiдвозить мене на вiзку, але там все одно дуже спекотно.
– Отже, менi доведеться принести море до вас, панi Папастергiадiс.
Роуз закусила верхнiми зубами нижню губу й сидiла так певний час. Потiм вiдпустила.
– Як на мене, вся iжа тут на пiвднi Іспанii дуже важко перетравлюеться.
– Менi прикро, – його блакитнi очi спинились на ii черевi, немов метелик, що сiв на квiтку.
Протягом останнiх кiлькох рокiв моя мати схудла. Вона всихала й наче стала нижчою, бо ii сукня, яка колись сягала колiн, зараз спадала трохи вище литок. Я нагадувала собi, що коли вона почала старiти, була привабливою. Їi волосся, завжди зiбране на потилицi й заколоте шпилькою, було единим, на що вона не шкодувала коштiв. Раз на три мiсяцi, коли показувалася сивина, модний перукар-колорист, жiнка iз поголеною головою, загортала його у фольгу й фарбувала у свiтлий вiдтiнок. Вона пропонувала менi вчинити так само з моiми непокiрними чорними кучерями, якi закручувалися щоразу, коли намокнуть пiд дощем, що траплялося часто.
Я вбачала в тому, що перукарка поголилася, ритуал, у якому я не можу брати участi. Колись я спитала ii, може, вона ставилася до свого волосся як до тягаря минулого, а голiння стало кроком назустрiч майбутньому, як в iндiйськiй культурi, але вона вiдповiла (тримаючи шмат фольги в ротi), що поголила волосся, бо так менше клопоту. «Вага мого волосся для мене – найменший тягар».
– Софiе Ірино, сiдайте-но тут. – Гомес поляскав долонею по стiльцю навпроти свого комп’ютера. Вiн по-панiбратськи назвав мене на iм’я так, як зазначено в паспортi. Коли я сiла, де менi показали, вiн повернув до мене монiтор, аби показати чорно-бiле зображення на дисплеi з iменем моеi матерi на ньому: Р. Б. ПАПАСТЕРГІАДІС (Ж).
Тепер вiн стояв за моею спиною. Я чула гiркуватий трав’яний аромат вiд мила, яким вiн мив руки. Мабуть, то шавлiя.
– Ви дивитесь на високоякiсний рентгенiвський знiмок спинного мозку вашоi матерi. Це вигляд ззаду.
– Так, – вiдповiла я. – Я просила лiкарiв з Британii переслати його вам. Вiн уже старий.
– Звiсно, ми самi зробимо рентген i порiвняемо. Ми шукатимемо порушення, щось незвичне. – Вiн забрав палець з дисплея й натиснув на маленьку кнопочку на сiрому радiо, що стояло на його столi. – Даруйте, – мовив вiн, – хочу послухати, як там справи з програмою затягування паскiв.
Ми послухали випуск новин iспанською, а Гомес раз по раз коментував, називаючи нам iм’я iспанського фiнансового експерта, який говорить по радiо. Коли Роуз насупилася, немов хотiла спитати, що вiдбуваеть
Сторінка 8
я, – невже вiн справдi лiкар? – Гомес осяяв нас своею золотою усмiшкою:– Так, я справдi лiкар, панi Папастергiадiс. Я прагну цiлий ранок разом з вами аналiзувати ваше лiкування. Звiсно, у мене е певнi данi, але я хочу, щоб ви самi менi сказали, до яких лiкiв ви звикли, а якi можете облишити. До речi, вас утiшить, що за прогнозом погоди в Іспанii здебiльшого буде сухо i сонячно.
Роуз заворушилась у вiзку:
– Принесiть менi склянку води, будь ласка.
– Чудово. – Вiн пiдiйшов до рукомийника, наповнив пластиковий стаканчик i принiс iй.
– Проточну воду пити безпечно?
– О, певна рiч.
Я спостерiгала за тим, як мати вiдсьорбуе бiлувату, як хмарина, воду. Це правильна вода? Гомес попросив ii висунути язика.
– Язика? Навiщо?
– Язик яскраво показуе загальний стан вашого здоров’я.
Роуз послухалась.
Гомес, сидячи до мене спиною, немов вiдчув, що я зараз дивлюся на мавпу на його полицi.
– Це зелена мавпа з Танзанii. Їi вбило струмом на електричному стовпi, а потiм один з моiх пацiентiв вiднiс ii таксидермiстовi. Помiркувавши, я прийняв його подарунок, адже зеленi мавпи мають з людьми чимало спiльного. Зокрема гiпертонiю та тривожнiсть. – Вiн досi пильно роздивлявся материн язик. – Але нам не видно його синьоi мошонки й червоного пенiса. Мабуть, роблячи опудало, майстер вiдрiзав iх. Тому нам доводиться тiльки уявляти, як цей хлопчина грався на деревi зi своiми братиками та сестричками. – Вiн легенько постукав матiр по колiну, i вона засунула язик у рот. – Дякую, Роуз. Ви слушно попросили води. Ваш язик свiдчить, що у вас зневоднення.
– Так, менi завжди хочеться пити. Софiя лiнуеться поставити менi склянку води коло лiжка ввечерi.
– Де саме в Йоркширi ви народилися, панi Папастергiадiс?
– У Вортерi. Це селище за п’ять миль на схiд вiд Поклiнгтона.
– Вортер, – повторив вiн. Усi його золотi зуби зараз на виднотi. Вiн повернувся до мене. – Гадаю, Софiе Ірино, ви захочете звiльнити нашого маленького примата-евнуха, щоб вiн погуляв кабiнетом i почитав моi першi видання Сервантеса. Але спочатку звiльнiться самi. – Його очi стали такими синiми, що могли б розрiзати скелю, як лазер. – Менi треба поговорити з панi Папастергiадiс i скласти план лiкування. Ми маемо обговорити його наодинцi.
– Нi. Вона мае лишитися. – Роуз стукнула фалангами пальцiв по вiзку. – Я не буду вiдмовлятися вiд моiх лiкiв у чужiй краiнi. А Софiя едина, хто про це знае все.
Гомес помахав менi пальцем.
– Чому б вам не почекати на рецепцii двi години? Нi, ось що вам слiд зробити: сядьте на автобус, що вiд’iжджае вiд дверей моеi лiкарнi. Вiн висадить вас бiля пляжу в Карбонерас. Усього двадцять хвилин iзди вiд лiкарнi до мiста.
Роуз мала спантеличений вигляд, але Гомес не звернув на неi уваги.
– Софiе Ірино, я раджу вам iхати негайно. Зараз полудень, тож ми з вами побачимося о другiй.
– Я б охоче поплавала, – обiзвалася моя мати.
– Завжди добре бажати бiльше розваг, панi Папастергiадiс.
– Якби ж я могла, – зiтхнула Роуз.
– Могла б що? – нахилившись, Гомес приклав стетоскоп iй до грудей.
– Якби ж я тiльки могла плавати й засмагати на сонцi.
– А, як би то було чудово.
І знову я гадки не мала, що про нього думати. Незрозумiлий у нього тон. Ледь насмiшкуватий i ледь товариський водночас. Змiшаний якийсь. Дотягнувшись до руки Роуз, я потисла ii. Хотiла попрощатися з нею, та Гомес зараз цiлком зосереджено слухав iй серце. Тому я натомiсть поцiлувала ii в макiвку.
Мати мовила: «Ой!» – заплющилась i вiдхилила голову назад, як в агонii, – чи, може, в екстазi. Важко сказати.
На той час, поки я доiхала до спустошеного пляжу навпроти бетонноi фабрики, сонце вже пекло немилосердно. Я попростувала до маленькоi кав’ярнi бiля рядочка бензинових канiстр i замовила в люб’язного офiцiанта джин з тонiком. Показавши на море, вiн застерiг мене вiд плавання, бо зранку трьох людей сильно вжалили медузи. Вiн бачив, як опiки в них на руках почервонiли, а потiм стали пурпуровими. Скривившись, вiн заплющився, потiм помахав головою, нiби вiдганяючи вiд себе океан та всiх медуз, що в нiм живуть. Бензиновi канiстри скидалися на дивовижнi рослини, що ростуть з пiску.
На обрii показалося велике вантажне судно. На ньому майорiв грецький прапор. Я вiдвела погляд натомiсть на iржаву дитячу гойдалку, яку забили молотком у грубий пiсок. Сидiння зробили з уживаноi автогуми, воно повiльно гойдалося, нiби щойно з нього зiскочила якась дитина-привид. Вантажнi крани на заводi для опрiснення води врiзалися в небо. Високi хвилястi насипи зелено-сiрого порошкоподiбного цементу лежали на складi праворуч вiд пляжу, де здiймалися розбита готельна недобудова та багатоквартирка, нiби iх хтось повбивав.
Я зиркнула на телефон. Побачила стару есемеску вiд Дена, який працюе зi мною в «Кофi Хаусi». Хотiв знати, де я поклала фломастер, яким ми пишемо цiну на сендвiчах та випiчцi. Ден з Денвера писав менi в Іспанiю, щоб спитати про фломастер? Сьорбаючи з великоi склянки джин з тонiком, я кивнула офiцiанту на знак подяки i див
Сторінка 9
валася, чи справдi поклала фломастер не на виднотi.Я розстебнула сукню так, щоб сонце дiсталося моiх плечей. Опiк вiд медузи вже загоiвся, але час вiд часу всерединi щось сiпалося. Не найгiрший у свiтi бiль. Певним чином, це було полегшенням.
Ще одне, свiжiше повiдомлення вiд Дена. Вiн знайшов фломастер. Виявляеться, поки я в Іспанii, вiн ночуе в моiй кiмнатчинi на горiшньому поверсi «Кофi Хауса», бо його орендодавець минулого тижня пiдвищив орендну плату. Фломастер був у моему лiжку. Без ковпачка. Тому ковдра та простирадла зараз замащенi чорним чорнилом. Власне, вiн назвав це чорнильною геморагiею.
Не треба, щоб вiн i надалi так писав:
«Гiрко-солодкий Софiiн чизкейк з амарето – тепер ?3.90, замiсть ?3.20.
Денiв вологий помаранчево-кукурудзяний пирiг (без пшеничного борошна та глютену) – тепер ?3.70, замiсть ?3».
Я – гiрко-солодка.
А вiн вологий.
Ден, безсумнiвно, не вологий.
Ми не випiкаемо цi пироги особисто, але наш шеф каже, що люди охочiше купуватимуть, якщо гадатимуть, що печемо. Ми називаемо нашими iменами речi, якi не робимо. Я тiшуся, що чорнило витекло з фломастера-брехунця.
Тепер пригадую, що, певно, я залишила фломастер у лiжку, коли переписувала висловлювання Маргарет Мiд, культурного антрополога. Я переписала цитату просто на стiну.
«Я часто повторювала своiм студентам, що дiйти до сутi можна кiлькома способами: вивчаючи дiтей; вивчаючи тварин; вивчаючи примiтивних людей; дозволити психоаналiтику оцiнити вас; навернутися в релiгiю й пережити ii; пережити психотичний напад й упоратися з ним».
У цiй цитатi п’ять крапок з комою. Пригадую, я фломастером намалювала на стiнi;;;;; пiдкресливши двiчi «навернення в релiгiю».
Мiй батько зазнав релiгiйного навернення, але, як я знаю, вiн з ним не впорався. Власне, вiн одружився з жiнкою, на чотири роки старшою за мене, й у них народилося дитя. Їй двадцять дев’ять. А йому шiстдесят дев’ять. За кiлька рокiв до того, як познайомився з новою дружиною, вiн успадкував статок, зароблений його дiдом у корабельному бiзнесi в Афiнах. Мабуть, вбачав у цьому знак, що вiн на правильному шляху. Господь дав йому грошi, саме коли його рiдна краiна почала банкрутувати. І кохання. І маленьку донечку. Я не бачила батька з чотирнадцяти рокiв. Вiн не вважав за потрiбне подiлитися навiть одним евро зi свого щойно отриманого багатства, тож я сиджу на шиi в матерi. Вона – мiй кредитор, а я розплачуюся з нею своiми ногами. Вони завжди бiгають навколо неi.
Щоб отримати позику для сплати за лiкування у клiнiцi Гомеса, ми мали разом iти до материного iпотекодавця на спiвбесiду.
Менi довелось узяти на роботi вiдгул на ранок, а отже, я втратила вiсiмнадцять фунтiв тридцять пенсiв за три години. На вулицi дощило й червона дорiжка в банку була мокра. Усюди на стiнах висiли плакати, на яких було написано, як багато ми важимо для банку, адже права людини – iхня головна турбота. Чоловiк, що сидiв за комп’ютером, натренувався поводитися весело та дружньо; виявляти емпатiю, як вiн ii уявляе; бути чуйним та енергiйним, як вiн те собi уявляв; i любити свою гидку червону краватку з гаслом банку. На червоному бейджику зазначалося його iм’я та посада, але там не було анi слова про зарплатнi ставки – мабуть, десь близько до рiвня злидарювання з гiднiстю. Вiн силкувався поводитися небезсторонньо, бути чесним, з огляду на нашi обставини, говорити до нас простою мовою так, щоб ми зрозумiли. З плаката з нас не зводили очей трое усмiхнених працiвникiв. Жiнка в жiночому костюмi (жакетi та спiдницi), а чоловiки в чоловiчих (пiджаках та штанях), у посланнi йшлося про нашу подiбнiсть, стираючи нашi вiдмiнностi; ми чуйнi мрiйники iз зiпсованими зубами, як i ти; ми всi хочемо мати власну оселю, щоб сперечатися з родичами на Рiздво.
Я помiтила, що цi плакати – обряд iнiцiацii (у майно, iнвестицii, борги), а корпоративнi суворi костюми засвiдчують принесення в жертву складних гендерних вiдмiнностей. На iншому плакатi була свiтлина гарненького напiвусамiтненого будиночка, а перед ним – садок завбiльшки з могилу, де не було квiтiв, лише щойно постелений газон. Садок здавався безлюдним. Квадратики газону досi не вросли один в один i не стали суцiльною галявиною. Може, лiворуч вiд казки, яку для нас створили, ховаеться якийсь псих. Вiн позрiзав усi квiти й повбивав усiх домашнiх тварин.
Наш чоловiчок розмовляв жваво, але немов робот. Спочатку сказав так: «Привiт, друзi». Хоч не сказав «Добридень, панi», перш нiж випалити на одному диханнi всi способи, як мене можна позбавити спадку. Раптом вiн спитав, чи iсть моя мати стейки. Запитання пролунало як грiм серед ясного неба, але ми збагнули, до чого вiн веде (марнотратний спосiб життя), тож Роуз сказала йому, що вона веганка, адже проповiдуе, щоб свiт став бiльш людяним та дбайливим. Якщо вона почуваеться занадто екстравагантною, то часом додае до супу з розварених бобових та рису ложку йогурту. Вiн гадки не мав, що вегани не iдять молочних продуктiв, iнакше б вона випала з корпоративного червоного стiльця, не здо
Сторінка 10
авши першоi ж перепони. Вiн спитав, чи iй подобаеться дизайнерське вбрання. Вона сказала, що любить дешевий гидкий одяг. Чи записана вона у тренажерний зал? Дивне запитання з огляду на те, що мати опиралася на цiпок, а обидвi набряклi литки були перебинтованi, попри протизапальне знеболювальне, яке вона перехиляла щоранку, запиваючи склянкою неправильноi води.Вiн попросив ii дати рiелтерську оцiнку нашого майна, згодом повiдомивши, що iхнiй власний оцiнювач завiтае до нас додому. Комп’ютеру, мабуть, досi подобалися данi, якi ми надали, бо мати викупила iпотеку. Цегла та будiвельний розчин мають у Лондонi певну вартiсть, навiть попри те, що вiкторiанськi цеглини тримаються купи на слинi, сечi та невидимiй клейкiй стрiчцi. Вiн сказав, що схиляеться до того, щоб списати нам позику. Мати захоплювалася перспективою поiхати в мандрiвку, пов’язану з лiкуванням: клiнiка Гомеса була наче китом, що виглядае ii. Я повернулася на роботу, щоб зробити три види еспресо, а Роуз – додому, щоб написати новий перелiк недуг та болiв. Не можу заперечити, що ii симптоми становлять для мене культурний iнтерес, хоч вони й тягнуть мене на дно разом з нею. Їi симптоми промовляють замiсть неi. А вони теревенять постiйно. Навiть я про це знаю.
Я йду по пекучому пiску, щоб охолодити потiм ноги в морi. Часом я помiчаю, що накульгую. Нiби мое тiло пригадуе, як я ходжу разом з матiр’ю. На пам’ять не завжди можна покладатися. У нiй не вся правда. Навiть я про це знаю.
Коли я повернулася у клiнiку о 2:15, Роуз змiнила вiзок на звичайний стiлець i тепер саме читала свiй гороскоп у газетi для англiйських емiгрантiв.
– Привiт, Софiе, бачу, ти добре розважилася на пляжi.
Я розповiла, що пляж виявився безлюдним, тож я двi години витрiщалася на бензиновi канiстри. У мене особливий талант применшувати подii свого дня, щоб ii день видавався важливiшим.
– Поглянь на моi руки. Я вся в синцях через забори кровi.
– Бiдолаха.
– Так, бiдолаха. Лiкар скасував три моi пiгулки. Три!
Вона скривила рота, намагаючись надати йому насмiшкувато-плаксивого вигляду, а потiм махнула газетою на Гомеса, який не те щоб iшов, а радше прогулювався бiлою мармуровою пiдлогою в наш бiк.
Вiн розповiв менi, що в матерi хронiчний дефiцит залiза, може, саме тому iй бракуе сил. З-помiж iншого, як-от срiбна пов’язка, щоб прискорити загоення виразок на ногах, вiн приписав iй вiтамiн В
.
Рецепт на вiтамiни. І це коштуе двадцять п’ять тисяч евро?
Роуз почала гортати перелiк лiкiв, якi викреслили з ii лiкувального ритуалу. Вона говорила так, наче тужить за далекими друзями. Гомес, пiднявши руку, помахав медсестрi Сонечко, яка простувала до нього на своiх сiрих замшевих пiдборах. Коли вона стала коло нього, вiн безпардонно поклав руку iй на плечi, поки вона вовтузилася з годинником, приколеним праворуч на ii грудях. На стоянку автомобiлiв пiд’iхала «швидка». Медсестра сказала йому англiйською, що водiевi треба пообiдати. Кивнувши, вiн забрав руку з ii плечей, щоб iй було зручнiше дiстати годинник.
– Сестра Сонечко – моя донька, – мовив вiн. – Їi звати Хулiета Гомес. Прошу, звiть ii, як вам заманеться. Сьогоднi в неi день народження.
Вперше Хулiета Гомес усмiхнулася. Своiми слiпучо-бiлоснiжними зубами.
– Менi сьогоднi тридцять три. Мое дитинство офiцiйно скiнчилося. Прошу, кличте мене Хулiета.
Гомес поглянув на доньку очима, що вигравали рiзними вiдтiнками блакитного.
– Ви дiзнаетеся, що в Іспанii великий рiвень безробiття, – мовив, – наразi близько 29,6 %. Тому я тiшуся, що моя донька здобула добру медичну освiту в Барселонi i е найбiльш шанованим фiзiотерапевтом в Іспанii. А отже, я можу собi дозволити трiшки побути нечистим на руку, скориставшись посадою, щоб знайти iй роботу в моему мармуровому палацi.
Розкривши своi смугастi обiйми, вiн немов по-королiвськи огортав собою звивистi стiни та квiтучi кактуси, нову-новiсiньку машину «швидкоi», рецепцiонiстку та всiх медсестер i кiлькох лiкарiв-чоловiкiв, якi, на вiдмiну вiд Гомеса, носили синi унiформовi сорочки та новiсiнькi кросiвки.
– Цей мармур добули iз землi Кобдару. За кольором вiн скидаеться на блiду шкiру моеi покiйноi дружини. Так, я звiв свою клiнiку, вшановуючи матiр своеi доньки. Навеснi нас зачаровують хмари метеликiв, якi злiтаються до мого склепiння. Вони завжди пiднiмають дух стражденним. До речi, Роуз, може, ви захочете вiдвiдати статую Непорочноi Дiви Розарiя. Їi витесали з найчистiшого гiрського мармуру в мiстi Макаель.
– Я атеiстка, пане Гомес, – суворо вiдповiла Роуз. – І я не вiрю, що жiнки, котрi народжують, е непорочними.
– Але ж, Роуз, ii витесано з крихкого мармуру кольору материнського молока. Бiло-жовтуватого. То, може, скульптор просто виявляв свою пошану до годування немовляти. Цiкаво, чи називае едине дитя непорочноi матерi ii на iм’я?
– Не мае значення, – мовила Роуз. – Хай там як, а все це брехнi. І, до речi, Ісус називав свою матiр «жiнка». На iвритi це «мадам».
Раптом з’явилася рецепцiонiстка й почала дуже швидко щось розповiд
Сторінка 11
ти Гомесу iспанською. Вона тримала на руках товсту бiлу кiшку, потiм поставила ii на мармурову пiдлогу коло начищених Гомесових чорних черевикiв. Коли кiшка почала кружляти навколо його нiг, чоловiк присiв i простягнув руку.– Ходо – моя щира любов, – мовив чоловiк. – Кiшка потерлася мордою об його розкриту долоню. – Вона дуже лагiдна. Менi прикро, що мишей у нас немае, тож iй цiлими днями нiчого робити, окрiм як мене любити.
Роуз почала чхати. Чхнувши вчетверте, вона ляснула себе по оку рукою:
– У мене алергiя на котiв.
Гомес засунув мiзинця кiшцi до рота.
– Ясна мають бути твердими та рожевими, тож iз цим у Ходо все добре. Але в неi випнуте черево, боюся, що це може бути хвороба нирок.
Вiн опустив руку в кишеню й, добувши антимiкробний спрей, побризкав руки, а Хулiета тим часом спитала, чи дати Роуз краплi вiд ока, що свербить.
– О, так, дякую.
Нечасто моя мати каже дякую. Пролунало так, нiби щойно iй подарували коробку шоколаду.
Хулiета Гомес добула з кишенi маленьку бiлу пластикову пляшечку.
– Це антигiстамiни, я нещодавно зараджувала iншому пацiенту з такою ж проблемою.
Пiдiйшовши до Роуз, вона вiдхилила iй голову назад, узявши за пiдборiддя, i накрапала по двi крапельки в кожне око.
Тепер моя мати мала витончено заплаканий вигляд, докiрливий, нiби вона хотiла заплакати, але сльози не текли по щоках.
Ходо, кiшка, зникла на руках в одного з санiтарiв.
Сестра Сонечко, а насправдi Хулiета, не була анi привiтною, анi непривiтною. Власне, вона поводилася по-дiловому, спокiйно. Їй не властивий був батькiв радiсний ентузiазм, але, втiм, я помiтила, що вона дуже уважно слухае Роуз, не видаючи себе. Я знову розмiрковувала над тим, як вона затрималася в одвiрку, коли ми заходили в консультацiйний кабiнет. Може, ii думки не блукали так далеко, як я перше гадала. Вона все зауважувала, бо спитала, чи допомогти менi застебнути сукню. Я забула, що розстебнулася на пляжi.
Хулiета обережно потягнула змiйку, а потiм, поклавши руки на тендiтний стан, повiдомила, що наше таксi приiхало.
– Бувайте, Роуз. – Гомес енергiйно потиснув iй руку. – До речi, сiдайте за кермо авто, яке ми для вас наладнали. Його включено у плату.
– Але як же менi кермувати? Я нiг не вiдчуваю, – Роуз знову мала ображений вигляд.
– Я дозволяю вам кермувати машиною. Заберiть ii, коли приiдете наступного разу. Треба заповнити трiшки паперiв, але вона чекае вас на стоянцi.
Хулiета поклала руку матерi на плече.
– Якщо вам буде важко кермувати, Софiя може викликати нас, i ми вас заберемо. У неi е всi нашi контактнi номери.
Клiнiка Гомеса, безперечно, родинний бiзнес.
Але нас не лише забезпечили машиною, Гомес сказав, що радо пообiдае з моею матiр’ю. Вiн сказав Хулiетi записати у щоденнику зустрiч на другу годину дня i, злегка схиливши свою посрiблену голову, розвернувся на пiдборах, щоб поговорити з молодим лiкарем, який чекав на нього за мармуровою колоною.
Шкандибаючи з Роуз до таксi, я спитала, яку вправу Гомес порадив iй робити.
– Це не фiзична вправа. Вiн попросив мене написати в листi перелiк усiх моiх ворогiв, – вона рвучко розстебнула торбинку й почала морочитися з хустинкою, яка застрягла в застiбцi. – Знаеш, Софiе, та сестра Сонечко, чи то пак Хулiета Гомес, чи хто там вона, – коли вона закапувала менi очi, я впевнена, що вiд неi вiдгонило алкоголем. Власне, горiлкою.
– Та в неi ж день народження, – мовила я.
Море пiд горою стояло спокiйне.
Грекиня – ледарка. У iхньому будиночку на пляжi бруднi вiкна, але вона iх не повимивала. Вона нiколи не замикае дверей. Вона недбала. Така поведiнка – немов запрошення. Немов iзда на мотоциклi без шолома. Це теж недбалiсть. Немов заохочуе, щоб ii сильно скривдили, якщо станеться нещастя.
Панi та панове
Пес у школi дайвiнгу вже зриваеться зi шворки, а ще ж лишень восьма ранку. Вiн стоiть на заднiх лапах, пiднявши свою кудлату коричневу голову над стiною й обгавкуючи свiт на пляжi, що простягся пiд ним. Пабло горлае на двох мексиканцiв, якi фарбують стiни. Вони не огризаються, адже не мають потрiбних юридичних документiв, щоб мати змогу показувати йому палець. Що гучнiше дзявкотить пес, то гучнiше горлае Пабло.
Сьогоднi я вiдпущу собаку Пабло.
Я йду пiшки до «Кафе Плайя», що поруч зi школою дайвiнгу, i замовляю мою улюблену каву – кортадо. Певна рiч, я хочу бачити, як офiцiант спiнюе молоко водою, адже я цiлих шiсть днiв вчилася у «Кофi Хаусi» вдосконалювати свое вмiння спiнювати молоко. Чорне волосся в офiцiанта змащене гелем так, що стирчить урiзнобiч. Воно так рiзноманiтно реагуе на силу тяжiння, що я б могла цiлу годину спостерiгати за ним замiсть того, щоб звiльнити собаку Пабло. Вони додають у кортадо молоко тривалого зберiгання, яке тут використовують здебiльшого в десертах. Це молоко зазвичай називають «комерцiйно надiйним».
«Ми подолали довгий шлях вiд корови, пiд вим’ям якоi стоiть цеберка з парним молоком. Ми так далеко вiд дому».
Ось так казала менi моя начальниця своiм, сказати б, засмуч
Сторінка 12
ним голосом мого першого дня в «Кофi Хаусi». Я досi часто згадую цi слова. І те, як вона до них ставилася. Чи домiвка там, де парне молоко?Інструктори з дайвiнгу котять своi пластмасовi бензиновi канiстри та балони з киснем по пiску. Їхнiй човен чекае на них на спецiально вiдмежованiй дiлянцi моря. Чи колись випаде слушна нагода звiльнити пса Пабло?
Пiдвiвшись, дорогою у вбиральню я проминаю мiсцевого п’яницю, який iсть тарелю помаранчевих чипсiв, запиваючи ранковим коньяком. Дверi в сеньйорас нагадують обертовi дверi в барах, як у фiльмах про ковбоiв, вони гримають та пофарбованi бiлим. Я бачила такi у вестернах, коли хазяiн бару пiдозрiливо пильно вдивляеться у вiдвiдувача, який саме заходить у заклад. Поки я пiсяла, хтось зайняв кабiнку поруч. Мiж пiдлогою та ширмою мiж кабiнками поруч е просвiт, тож я помiтила, що то – чоловiк. У нього чорнi шкiрянi черевики iз золотими пряжками збоку. Вiн нiби на мене чекае. Стоiть дуже тихо, я чую, як вiн дихае, але стоiть непорушно. Чатуе. Я раптом вiдчуваю, що за мною спостерiгають. Може, вiн бачить, що в мене спiдниця задрана аж до талii. Чого ж iще йому там стояти? Я чекаю кiлька хвилин, щоб вiн зробив крок i пiшов геть, але коли вiн не йде, я починаю панiкувати. Стрiмко опускаю спiдницю, рвучко розкриваю салоннi дверцята i йду шукати офiцiанта.
Вiн працюе бiля кавоварки: одночасно робить хлiбнi тости й вичавлюе сiк з апельсинiв.
– Даруйте, але в сеньйорас – чоловiк.
Офiцiант хапае рушничка, що висить на плечi, й витирае сталеву паличку без жодноi плямки, з якоi капае молоко. Повернувшись, знiмае сухий багет з решiтки й нарiзае його в тарелю.
– Що?
У мене ноги затрусилися. Гадки не маю, чому так злякалася.
– У жiночiй вбиральнi – чоловiк. Вiн пiдглядав за мною пiд дверима. Може, у нього е нiж.
Офiцiант роздратовано захитав головою, вiн не хоче вiдходити вiд своеi кавоварки, де в рядок стоять склянки та чашки пiд сталевими насадками. Готувати багато порцiй кави заразом важко, адже для кожноi потрiбний свiй рiзновид чашки або склянки.
– Може, ви зайшли в чоловiчу? Вони поряд.
– Нi. Вiн, гадаю, небезпечний.
Офiцiант жваво прямуе зi мною до дверей з написом «Сеньйорас» пiд недоладно пофарбованим червоним вiялом, i ногою вiдчиняе дверi.
Бiля рукомийника стоiть жiнка, миючи руки. Вона майже мого вiку i вбрана у вузькi шорти з синього оксамиту. Бiляве волосся сплетене в товсту косу. Офiцiант питае iспанською, чи був у вбиральнi чоловiк. Кивнувши, мовляв, нi, вона продовжуе мити руки, а офiцiант штовхае черевиком дверцята другоi кабiнки.
– Єдиний чоловiк тут – це ви, – каже жiнка офiцiантовi.
У неi нiмецький акцент.
Я принижено опускаю очi додолу i, дивлячись униз, помiчаю, що на жiнцi з бiлявою косою – чорнi чоловiчi черевики, якi я помiтила в сусiднiй кабiнцi. Чорнi шкiрянi черевики iз золотою пряжкою збоку. Не знаю, що й сказати. Я зашарiлася й у грудях знову все затремтiло вiд панiки. Офiцiант, здiйнявши руки, карбованим кроком вийшов iз вбиральнi, залишивши жiнок самих.
Ми стоiмо мовчки, i я почала мити руки, лише щоб було що робити, але не збагну, як закрутити кран. Вона затискае його долонею, i вода припиняе текти. Пiдвiвши голову й глянувши в люстерко, помiчаю, що вона кутиком своiх зелених очей дивиться на мене. Вона майже мого вiку. У неi густi брови, майже чорнi. І золотаве пряме волосся.
– Це чоловiчi черевики для танцiв, – каже. – Я знайшла iх у вiнтажнiй крамницi там, на пагорбi. Я там працюю.
Я, зануривши мокрi руки у волосся, скуйовджую його. Кучерi починають закручуватися, а вона просто стоiть, спокiйно й упевнено.
– Я влiтку шию для крамницi. А вони вiддали менi цi черевики. – Вона потягнула за кiнчик своеi шовковоi коси. – Я бачила тебе з мамою неподалiк.
Чоловiк на селищному майданi кричить у гучномовець з вантажiвки. Певно, вiн у кепському гуморi, бо б’е рукою у клаксон.
– Так, моя мати лiкуеться в мiсцевiй клiнiцi, – я говорю, наче невдаха. Чомусь менi важливо, щоб у неi склалося добре враження, але я не надто переконлива. У мене досi калатае серце й уся сорочка заляпана водою. Вона висока й струнка. Два срiбнi круглi браслети оперiзують ii засмаглi зап’ястки.
– Ми з моiм хлопцем маемо тут будиночок. Приiздимо майже щолiта. У мене сьогоднi в крамницi купа роботи з ремонту одягу. А потiм ми поiдемо в Роданкiлар вечеряти. Я люблю водити авто вночi, коли прохолодно.
У неi саме таке життя, про яке я мрiю. Їi руки досi пестять косу.
– Ти повезеш маму подивитися визначнi пам’ятки?
Я розповiдаю, що треба забрати авто, яке винайняла для нас клiнiка, але я не вмiю водити, а в Роуз хворi ноги.
– А чому ти не водиш?
– Я завалила iспити чотири рази.
– Так не бувае.
– І з теорii водiння теж.
Вона скривила губу й почала пильно роздивлятися мое волосся очима з довгими вiями.
– Вмiеш iздити верхи?
– Нi.
– Я iжджу з трьох рокiв.
Безперечно, бiльше менi нiчим було зарадити.
– Даруй, що переплутала, – мовила я.
Я вийшла з убиральнi хутко, як могла, хоч i не б
Сторінка 13
гла.Куди менi йти? Нiкуди. Цей страх, зображений на плакатах в iпотечнiй компанii моеi матерi, ми всi мали. Вони мають рацiю. Я вийшла з «Кафе Плайя», удаючи, що хочу придбати кавун.
Я не викидаю шкiрку, складаючи ii для курей, якi досi, навдивовижу, несуть яйця у таку спеку. Це кури панi Баделло, чоловiк якоi загинув у громадянськiй вiйнi, воюючи на боцi фашистiв генерала Франко. Кавуни продае не чоловiк, а жiнка.
Сидячи на водiйському мiсцi, вона сигналить у клаксон своею засмаглою рукою. Я спантеличена. Перед моiми очима постав образ упрiлого водiя-чоловiка зi щетиною на обличчi, а ця жiнка середнiх рокiв i мае солом’яного капелюха. Синя сукня в неi вкрилася дорожнiм пилом, i вона притискаеться великими грудьми до керма.
І раптом я згадала, що не допила каву.
Повернувшись до «Кафе Плайя», я нахильцем проковтнула свое кортадо, як мiсцевий алкоголiк свiй ранковий коньяк.
Ось i вона.
Жiнка в чоловiчих черевиках стала бiля мого столика. Струнка й висока, як жiнка-солдат. Дивиться на море. На човни. Дiтей, що плавають у великих надувних колах. На туристiв, якi порозкладали парасолi та лежаки, порозстеляли рушники на пiску. Човен зi школи дайвiнгу вже навантажили приладдям i зараз вiн саме вiдпливае в океан. Коричнева вiвчарка, яку я досi не вiдв’язала, рветься з ланцюга.
– Мене звати Інгрiд Бауер.
Навiщо це вона стала так близько бiля мене?
– Я – Софi, але грецькою мене звуть Софiя.
– Як ся маеш, Зофi?
Те, як вона вимовляе мое iм’я, скидаеться на зовсiм нове життя. Менi соромно за моi бiлi шльопанцi, якi влiтку посiрiли.
– У тебе губи потрiскалися на сонцi, – каже вона, – як трiскаеться мигдаль на деревах в Андалусii, коли достигае.
Пес Пабло завив.
Інгрiд дивиться на терасу, що на даху школи дайвiнгу.
– Це нiмецька вiвчарка, робочий собака, його не можна тримати на прив’язi цiлий день.
– Це пес Пабло. Його всi ненавидять.
– Я знаю.
– Я сьогоднi звiльню пса.
– О! Як ти збираешся це робити?
– Гадки не маю.
Вона глянула в небо.
– Ти будеш дивитися йому в очi, вiдв’язуючи?
– Буду.
– А ось i не треба. Нiколи. Ти будеш непохитною, як дерево, пiдходячи до нього?
– Дерево нiколи не бувае непохитним.
– Тодi як колода.
– Так, я буду стояти прямо, як колода.
– Як листочок.
– Листочок нiколи не бувае непорушним.
Вона досi дивилася в небо.
– Є одна проблема, Зофi. З собакою Пабло погано поводилися. Вiн не знатиме, що робити зi своею свободою. Собака бiгатиме по мiстечку й кусатиме всiх дiтей. Якщо вiдв’яжеш його, маеш вiдвести його в гори й там випустити на волю. Тодi вiн справдi буде вiльним.
– Але ж вiн здохне в горах без води.
Тепер вона поглянула на мене.
– Що гiрше, сидiти на прив’язi цiлий день без миски води чи бути вiльним i померти вiд спраги?
Вона звела лiву брову, нiби питаючи: «Чи ти трохи iстеричка? Ти змусила офiцiанта вiдчиняти ногою двое дверей, шукаючи чоловiка, якого там немае, ти не вмiеш закручувати кран, не вмiеш кермувати машиною, i ти прагнеш звiльнити неодомашненого пса».
Вона спитала, чи хочу я пройтися на пляж.
Я хочу.
Я скинула бiлi шльопанцi, i ми перестрибнули три кроки, якi вiддiляли бетонну терасу кав’ярнi вiд пляжу. Було щось особливе в тому стрибку, бо ми не спустилися схiдцями, а одночасно побiгли. Ми швидко бiгли по пiску, нiби гналися за кимось, знаючи, що вiн там, хоч i не могли його бачити. Невдовзi ми уповiльнили крок i пiшли вздовж берега. Інгрiд, роззувшись, глянула на мене й кинула черевики в море.
Я почула, як кричу: «Нi, нi, нi!» Задерши спiдницю, я побiгла вихоплювати iх iз хвиль. А коли нарештi вже тримала iх коло грудей, вийшла з води й вiддала черевики iй. Взявши по черевику в руку, вона почала гойдати ними, витрушуючи воду, потiм розсмiялася:
– Хай iм, цим черевикам. Я не хотiла лякати тебе, Зофi.
– Це не твоя провина. Я сама по собi налякана.
І чому я таке сказала? Що сама по собi налякана?
Ми йшли далi, обминаючи пiсочнi замки, якi зводили дiти разом з батьками, мудрованi королiвства з баштами та ровами. Дiвчинка рокiв семи зарилася по пояс у пiсок, закопавши ноги, як е, а трое ii сестер витесували iй з пiску русалчин хвiст. Пiдстрибнувши, ми знов побiгли, поки не дiсталися кiнця пляжу. Коли я впала на купу чорних водоростей бiля каменiв, Інгрiд Бауер зробила те саме. Ми лежали горiлиць, плiч-о-плiч, спостерiгаючи за синiм повiтряним змiем, що летiв у синьому небi. Я чула, як вона дихае. Раптом змiй зiбгався й почав поволi спускатися. Я жадала, аби мое життя вiдпливло разом з хвилями, що накочувалися, щоб розпочати життя зовсiм нове. Але я гадки не мала, що це означае чи як це здiйснити. У кишенi в шортах Інгрiд задзеленчав телефон. Вона перевернулася долiчерева, щоб дiстати його, я теж перевернулася, ми присунулися одна до одноi. Моi потрiсканi губи торкалися ii повних та м’яких – ми цiлувалися. Хвиля прибувала. Я заплющила очi, вiдчуваючи, як вода вкривае менi литки, а на гадку спала заставка з мого ноутбука, сузiр’я на цифровому небi, ро
Сторінка 14
евi вири, що втiлювали космiчний газ та пил. Телефон не вгамовувався, а ми продовжували цiлуватися, вона тримала мене за ужалене медузою плече, стискаючи пурпуровi пухирцi. Було боляче, але я не зважала, потiм вона спинилась, щоб вiдповiсти на дзвiнок.– Я на пляжi, Меттi. Чуеш море? Вона пiдставила телефон до хвиль, не вiдриваючи своiх мигдалеподiбних очей вiд мене. Водночас ii губи карбували: «Я спiзнююсь, дуже спiзнююсь», немов це я завинила, хай через що вона спiзнювалася.
Я так знiяковiла, що пiдвелася й пiшла геть.
Почувши, як вона кличе мене на iм’я, я не озирнулася. Дiвчинка-русалка, якiй сестри закопали ноги в пiсок, тепер тiшилася хвостом, оздобленим мушлями та дрiбною галькою.
– Зофi, Зофi, Зофi.
Я йшла далi як у туманi. Я спричинила подiю. Я вся тремтiла, усвiдомлюючи, що саме так довго стримувала в собi, у моему тiлi, у моiй шкiрi, слово «антропологiя» вiд грецького anthropos, тобто «людський», та logia, що означае «вивчення». Якщо антропологiя – це вивчення людства вiд його зародження мiльйони рокiв тому дотепер, я кепсько себе вивчаю. Я дослiджувала культуру аборигенiв, iероглiфи майя й корпоративну культуру японського автовиробника, я написала есеi про безлiч iнших суспiльств, але я геть не розумiю власноi логiки. Раптом це стало найкращим, що вiдбувалося в моему життi. Мене переповнювало вiдчуття того, як вона стискае мое вжалене медузою плече.
Вона п’е персиковий чай, бо iй дуже спекотно, адже ii синьо-чорна картата сорочка годиться в Андалусii для зими, а не для лiта. Гадаю, iй здаеться, що вона у своiй робочiй сорочцi схожа на ковбоя, завжди самотня, не маючи нiкого, хто б, глянувши на гори на обрii, сказав: «Боже мiй, якi зорi».
Стукiт у дверi
Сьогоднi хтось стукотить у шибки в нашому помешканнi на набережнiй. Я перевiрила двiчi, але нiкого не було. Може, це чайки чи вiтер, що здувае пiсок з пляжу. Дивлячись у люстерко, я не впiзнаю себе.
Я засмагла, мое волосся стало довшим та неслухнянiшим, зуби на тлi темноi шкiри видаються свiтлiшими, а очi – бiльшими, яснiшими. Такi очi краще плачуть, адже зараз мама кричить на мене, вигукуючи:
– Ти не зав’язала менi шнурки як слiд!
Щоразу, коли я пiдбiгаю, стаю навколiшки над ii ногами, щоб зашнурувати шнурки знову, вони розв’язуються, аж поки я нарештi не сiдаю на пiдлогу, кладу ii ступню на колiна й розплiтаю старi вузлики, щоб зав’язати новi. Я довго вовтузилася, розплiтаючи, розплутуючи та починаючи зав’язувати знову. Спитала, навiщо iй узагалi взуватися. А надто у шнурованi черевики. Вже вечiр, i вона не збиралася виходити надвiр.
– Я краще мiркую в черевиках зi шнурками, – вiдповiла вона.
Вiдхилившись на спинку крiсла, вона втупилася в побiлену стiну, а я тим часом клопочуся з ii взуттям. Якби вона дозволила менi розвернути крiсло, то мала б змогу милуватися зорями в нiчному небi. Цей незначний порух змiнив би iй краевид, але iй байдуже. Зорi немов кривдять ii. Кожна для неi нiби образа. Вона каже, що в неi перед очима вже е власний краевид.
Вона бачить йоркширськi пагорби. Вона крокуе стежкою, навколо буйна пружна трава, дощик м’яко накрапае iй на волосся, дощик дрiбнесенький, а в наплiчнику вона несе булочку з сиром. Я б охоче погуляла разом з нею йоркширськими пагорбами, радо б мастила булочки маслом i читала мапу. Коли я кажу iй про це, мати ледве всмiхаеться, але вона вже нiби зреклася своiх нiг, вiддавши iх комусь iншому. Сьогоднi я стривожена. Досi чую, як хтось стукае в шибки. Може, це миша ховаеться у стiнi.
– Ти завжди так далеко, Софiе.
Може, це батько. Прийшов, щоб доглядати маму й дати менi перепочити. А може, бiженець iз Пiвнiчноi Африки, що пристав до берега. Я дозволю йому переночувати. Справдi. Гадаю, я б дозволила.
– У холодильнику е вода, Софiе?
Я розмiрковую про вивiски на дверях у громадських туалетах, якi показують нам, ким ми е.
Чоловiки Жiнки
Gentlemen Ladies[2 - Чоловiки Жiнки (англ.).]
Hommes Femmes[3 - Чоловiки Жiнки (фр.).]
Herren Damen[4 - Чоловiки Жiнки (нiм.).]
Signori Signore[5 - Чоловiки Жiнки (iтал.).]
Caballeros Sen?oras[6 - Чоловiки Жiнки (iсп.).]
Чи всi ми нишком заглядаемо на чужi вивiски?
– Принеси води, Софiе.
Я згадую, як Інгрiд простягнула телефон до хвиль.
Я на пляжi, Меттi. Чуеш море?
Розмовляючи зi своiм хлопцем, вона поставила ногу з внутрiшнього боку мого правого стегна, просто над моiм колiном.
Вона жбурнула чоловiчi черевики у водоростi, де вони гойдалися, як маленькi човники, коли накочувалася хвиля.
Мiнерально-солонi пахощi темних водоростей, що дрейфували, були манливi й сильнi.
Я на пляжi, Меттi. Чуеш море?
Море, сповнене медузами.
Море, яким просякли ii синi оксамитовi шорти.
Я продовжую розв’язувати вузлики на материних шнурках, зав’язуючи новi. Безсумнiвно, хтось стукотить у шибки. Цього разу це вже не легке лопотiння, а радше гучний стукiт. Прибравши мамину ногу з колiн, iду до дверей.
– Ти на когось чекаеш, Софiе?
Нi. Так. Мабуть, я чекаю на гостя.
Інгр
Сторінка 15
д Бауер взута у срiбнi римськi сандалi, шнурiвка вкривае литки. Вона роздратована.– Зофi, я вже цiлу вiчнiсть стукаю.
– Я не бачила тебе.
– Але ж я тут стояла.
Вона розповiдае, що обговорювала мою ситуацiю з Метью.
– Яку ще ситуацiю?
– Про те, що треба перевезти. Це ж пустеля, Зофi! Вiн запропонував забрати машину в клiнiцi Гомеса для вас.
– Машина б не завадила.
– Погляньмо на вжалене мiсце.
Закотивши рукави, я показала пурпуровi пухирцi, якi вже почали надиматися.
Вона провела пальцем по укусовi.
– Ти пахнеш океаном, – прошепотiла вона. – Як морська зiрка.
Зараз ii палець уже був на згинi моеi пахви.
– Цi маленькi потвори таки вполювали тебе.
Вона попросила в мене номер мобiльного, який я записала iй на долонi.
– Наступного разу, Зофi, вiдчини дверi, коли я стукатиму.
Я сказала iй, що нiколи не зачиняю дверi.
У нашому пляжному будиночку темно. Стiни товстi, щоб утримувати прохолоду влiтку. Ми часто не вимикаемо свiтла нi вдень, нi вночi. Невдовзi по тому, як Інгрiд пiшла, раптом усе свiтло згасло. Менi довелося ставати на стiльчик, щоб дотягнутися до розподiльного щитка на стiнi бiля лазнички й клацнути вимикачем. Свiтло знов увiмкнулося, тож я злiзла зi стiльця, щоб зробити Роуз чаю в заварнику. Вона привезла з собою в Іспанiю п’ять коробок йоркширського пакетованого чаю. У кiнцi нашоi вулицi в Хакнi е крамничка, де продають цей чай, тож вона ходила туди пiшки, щоб запастися ним. А потiм повернулася пiшки додому. Це таемниця кульгавих нiг моеi матерi. Часом вони ступають у свiт, як химернi здоровi ноги.
– Принеси менi ложку, Софiе.
Я несу iй ложку.
Я не можу так жити. Я будь-що маю знайти товариство в цiй мандрiвцi.
Час розсипався на друзки, трiскаючись, як моi губи. Потiм я занотовую задуми для польових дослiджень. Я не знаю, пишу в минулому чи в теперiшньому, чи в тому й iншому водночас.
І я досi не звiльнила пса Пабло.
Коли грекиня пiдпалюе вуглики цитронели, щоб вiдiгнати комарiв, я бачу вигини ii живота i грудей. У неi соски темнiшi, нiж губи. Хай перестане спати оголеною, якщо не хоче, щоб у напарфумованому мороцi кiмнати ii зжерли комарi.
Приносячи море до Роуз
Я заприсяглася не прохопитися анi словом пiд час обiду, на який Гомес запросив матiр. Вiн заборонив менi говорити, попросивши довiряти його думцi. Насправдi, сказав вiн, лiкарняний персонал забиратиме Роуз щодня з оселi на пляжi, а я можу робити все, що заманеться. По вiвторках вiн викликатиме мене в клiнiку, адже я в матерi найближча родичка. А решта на мiй розсуд. Вiн хотiв пiзнати Роуз краще, адже ii недуга його справдi зацiкавила. Утiм, його зацiкавило не те, чому вона не може ходити. Його радше цiкавило, чому вона спроможна ходити перiодично. На його думку, ураження цiлком могло бути фiзичним, але не можна бути рабом медичноi теорii. Яка моя думка?
Я вбачала в Гомесовi свого асистента в дослiдженнi. Я розслiдую цю справу все життя, а вiн лише починае. Немае чiткоi межi мiж перемогою та поразкою, коли йдеться про материнi симптоми. Щойно вiн поставить дiагноз, вона зростить у собi новий симптом, який геть його спантеличить. А вiн нiби й знае про це. Учора вiн попросив ii перелiчити останнi лiки, якi вона приймала, мертвiй мусi, мабуть, тому, що муху легше впiймати. Вiн запропонував iй поринути в цю дивну дiяльнiсть, прислухаючись до монотонного дзижчання мухи, коли та помирае. «Можливо, – казав вiн, – ви почуете, що дзижчання, яке часом так дратуе людськi вуха, нагадуе тембром i бриньканням росiйську народну музику».
Уперше в життi я бачила, як вона розсмiялася голосно, широко роззявивши рота. Водночас вiн записав ii на безлiч сканувань, а лiкарняний персонал наглядае за срiбним компресом на ii правiй нозi.
У ресторацii на мiсцевому майданi замовили столик на трьох, бо вiн вирiшив, що вона зможе дiйти туди сама з квартири вiдносно легко. Але шлях випав нелегкий. Мати спотикалася через фiсташковi шкаралупи, якi не змели з майдану напередоднi увечерi. Я годину зав’язувала iй шнурки, але зрештою Роуз збив з нiг горiх завбiльшки з велику горошину.
Гомес уже чекав нас за столом. Вiн сiв напроти Роуз, а я поруч з ним, за його настановами. Вiн тепер був одягнений не в офiцiйний смугастий костюм, а в елегантний лляний, кремового кольору, не зовсiм неофiцiйний, але значно менш дiловий, нiж той, у який вiн вбрався, рекомендуючи себе як вiдомого консультанта.
У нагруднiй кишенi пiджака по-старомодному стирчала жовта шовкова хустинка, яка бiльше скидалася на округлий бубон, анiж була складена кутником, як годиться. Гомес був ошатний, люб’язний та галантний. Вiн та мати зазирнули в меню, а я просто показала пальцем на салат, як нiмий, якого вивели на денну прогулянку. Роуз неспiшно обрала суп з бiлих бобiв, а Гомес ефектно замовив делiкатес – восьминога на грилi.
Роуз враз повiдомила йому, що в неi алергiя на рибу, через яку набрякають губи. Коли вiн нiби й не збагнув, вона, нахилившись, штовхнула мене у плече: «Розкажи йому про мою халепу з р
Сторінка 16
бою».Я змовчала, як наказав Гомес.
Вона звернула увагу на нього.
– Я не можу бути поруч з будь-якою рибою. Пара з вашого восьминога дiстанеться до мене, i я вкриюся кропивницею.
Гомес, ледве кивнувши, потягнувся до ii руки. Це ii ошелешило, але, гадаю, вiн перевiряв ii пульс, бо я помiтила, що чоловiк тримав руку в неi на зап’ястку.
– Панi Папастергiадiс, ви приймаете добавки з риб’ячим жиром та глюкозамiн. Я перевiрив усе в лабораторii. Ваш рiзновид глюкозамiну вироблено з верхнього шару панцира молюскiв. А ще одна добавка, яку ви приймаете, зроблена з акулячого хряща.
– Але в мене алергiя на iнший вид риби.
– Акула – це не молюск. – Його золотi переднi зуби виблиснули на сонцi. Столик, який вiн замовив, був не в тiнi, тож бiле пасмо на його головi змокло вiд поту i пахло iмбиром.
Коли Роуз потяглася за винною картою, вiн, рiшуче забравши ii в неi з рук, поклав карту на край столу.
– Нi, панi Папастергiадiс. Я не працюватиму з пацiентом напiдпитку. Якби ви сидiли в моiй консультацiйнiй, я б не частував вас вином. Я лише змiнив мiсце нашоi зустрiчi. Це консультацiя, але я не бачу причин, чому б iй не вiдбуватися просто неба.
Махнувши рукою, вiн попросив офiцiанта принести пляшку особливоi мiнеральноi води, що, як вiн розповiдав Роуз, розлили в Мiланi, потiм експортували в Сiнгапур, а потiм привезли в Іспанiю.
– Ох, Сiнгапур! – Вiн ляснув у долонi, мабуть, показуючи, що хоче привернути бiльше уваги. – Я дуже хвилювався на конференцii в Сiнгапурi минулого мiсяця. Менi порадили, щоб заспокоiтись, погодувати коропа в готельному фонтанi пiд час снiданку й споглядати Пiвденнокитайське море по обiдi. Якi чудовi слова… «Пiвденнокитайське море»!
Роуз здригнулася, нiби думка про те, що у свiтi е щось прекрасне, була для неi особистою образою.
Гомес вiдхилився на спинку стiльця.
– У критому готельному басейнi британськi туристи жлуктять пиво. Вони, стоячи по пояс у водi, пили пиво, але й разу не глянули надвiр на Пiвденнокитайське море.
– Пити пиво в басейнi здаеться менi гарною думкою, – мовила рiзко Роуз, нiби нагадуючи йому, що вона не полюбляе пити воду за обiдом.
Його золотi зуби нiби вогнем палали.
– Ви досi сидите на сонцi, панi Папастергiадiс. Вiтамiн D корисний для ваших кiсток. Треба пити воду. А тепер у мене до вас серйозне запитання: скажiть, чому ви, англiйцi, кажете «вайфай», а ми, iспанцi, кажемо «вiфi»?
Роуз вiдсьорбнула води так, нiби ii попросили випити власноi сечi.
– Вочевидь, через по-рiзному наголошенi голоснi, пане Гомес.
Посеред майдану надував пластикового човна хлопчик рокiв дванадцяти. Ірокез у нього був пофарбований зеленим й однiею ногою вiн натискав на насос, жадiбно ковтаючи морозиво. Час вiд часу його п’ятирiчна сестричка пiдбiгала до зiбганого полiетиленового круга, щоб подивитися, як просуваеться його перетворення на щось таке, на чому можна плавати в морi.
Офiцiант принiс салат та суп з бiлих бобiв, несучи кожний тарiль у зiгнутiй в лiктi руцi. Вiн театрально нахилився до Гомеса, щоб поставити перед ним великий тарiль з пурпуровими щупальцями pulpo alla griglia на плетену паперову пiдставку пiд посуд.
– О, так, грасiас, – мовив Гомес iспанською з американським акцентом. – Нiяк не наiмся цих створiнь!
Йому на пiдставку поставили великий тарiль pulpo з пурпуровими щупальцями.
– Маринад – це королiвська смакота… Перець чилi, лимонний сiк, паприка! Я щиро дякую прадавнiм мешканцям морськоi глибочiнi. Дякую, pоlpo, за твою тямущiсть, загадковiсть та надзвичайнi захиснi механiзми.
У Роуз на правiй щоцi вискочили два червоних пухирцi.
– Чи знали ви, панi Папастергiадiс, що восьминiг здатний змiнювати забарвлення своеi шкiри, щоб замаскуватися? Для мене, як американця, pоlpo досi видаеться загадковим, трiшки monstruo. Але для iспанськоi частини мого ества це страховисько дуже знайоме.
Схопивши ножа, вiн вiдiтнув укритий пухирцями синюшний щупалець. Але не з’iв, а натомiсть кинув на пiдлогу, що стало вульгарним запрошенням для мiсцевих котiв приеднатися до бенкету. Вони оточили пiд столом його ноги, позбiгавшись звiдусiль, аби вибороти одне в одного шматок морського монстра. Вiдiтнувши жорстку, як гума, плоть польпо, вiн з насолодою вкинув шматочок у рот. Згодом йому нiчого не завадило кинути до котячих лап iще три щупальцi.
Моя мати принишкла, сидячи навдивовижу непорушно. Не так непорушно, як дерево, листок або колода. Непорушно, як труп.
– Ми говорили про вайфай, – продовжив Гомес. – Я скажу, яка в мене розгадка до цiеi загадки. Я кажу «вiфi», щоб римувалося з «Френсiс з Ассiзi».
Худа трiйця котiв уже повсiдалася на його черевики.
Мабуть, Роуз усе-таки дихала, бо накинулася на нього. Бiлки в неi порожевiли й набрякли.
– Де ви навчалися медицини?
– В унiверситетi Джона Гопкiнса, панi Папастергiадiс. У Балтиморi.
– Гадаю, вiн жартуе, – голосно шепнула вона до мене.
Я проколола виделкою помiдор, але нiчого не вiдповiла. Проте мене бентежило ii лiве око, що заплющувалося.
Гомес спитав,
Сторінка 17
и iй до вподоби суп з бiлих бобiв.– До вподоби – надто сильно сказано. Вiн рiдкий, але прiсний.
– Як це «до вподоби» надто сильно сказано?
– Це слово не годиться, щоб описати, якоi я думки про цей суп.
– Сподiваюся, незабаром до вас знов повернеться охота до втiх, – мовив вiн.
Роуз спинила своi рожевi очi на моiх. Я вiдвела погляд, наче зрадниця.
– Панi Папастергiадiс, – мовив Гомес, – чи е у вас вороги, про яких ви хочете зi мною поговорити?
Вiдхилившись на спинку стiльця, вона зiтхнула.
Що таке зiтхання? Це ще один предмет для вивчення в польових умовах. Чи це просто тривалий, глибокий, гучний видих повiтря? Роуз зiтхала напружено, але нескорено. Розчаровано, але зовсiм не сумно. Зiтхання перезапускае дихальну систему, тож, цiлком можливо, мати затамувала подих, а отже, вона нервуеться сильнiше, нiж видаеться. Зiтхання – це емоцiйна реакцiя, коли перед тобою поставлено важке завдання.
Я знаю, що вона розмiрковувала про своiх ворогiв, бо вона написала лист. Чи я е в цiм перелiку?
На мiй подив, голос у неi залунав спокiйно, а тон був майже привiтний.
– Певна рiч, найпершими моiми суперниками були моi батьки. Вони не любили iноземцiв, тому я, звiсно, одружилася з греком.
Коли Гомес усмiхнувся, губи в нього були синi вiд чорнила з восьминога.
Вiн жестом показав матерi вести далi.
– Вони обое випустили останнiй подих, тримаючи за добрi руки чорношкiрих медсестер, якi за ними доглядали. Але менi видаеться, що зараз в’iдатись у них було б жорстоко. Хоча я все одно буду. У моiх батькiв на тому свiтi. Нагадайте менi записати для вас iмена лiкарняного персоналу, хто сидiв з вами у ваш смертний день.
Гомес поклав нiж та виделку на край тарелi.
– Ви розповiдаете про вашу британську систему охорони здоров’я. Але я бачу, що ви обрали приватний заклад лiкування?
– Слушно, i менi через це трохи соромно. Але Софiя знайшла вашу клiнiку й спонукала мене спробувати. Ми перебували у безвиходi. Хiба нi, Фiе?
Я дивилася на човен, який надимали посеред майдану. Синiй з жовтою поздовжньою смугою.
– Отже, ви одружилися з греком?
– Так, одинадцять рокiв ми чекали на дитину. А коли нарештi зачали й нашiй донечцi сповнилося п’ять, Крiстоса покликав Божий голос, щоб вiн знайшов собi молодшу жiнку в Афiнах.
– Я сповiдую католицьку вiру.
Гомес вкинув ще шматочок неземного восьминога до рота.
– До речi, панi Папастергiадiс, Gо`mez вимовляеться як Gо`meth [7 - Ідеться про вимову iспанського z як англiйського буквосполучення th (мiжзубний [?]).].
– Я поважаю вашу вiру, пане Gо`meth. Коли потрапите до раю, хай брама з перлiв буде прикрашена восьминогом, що сохне для святкового обiду на вашу честь.
Мабуть, вiн був готовий до всього, що б вона на нього не вихлюпнула, вiн уже не говорив докiрливо, як пiд час iхньоi першоi зустрiчi. Очi в неi вже не були рожевими, а пухирцi на щоцi зiйшли.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
Вода з газом, вода без газу (iсп.).
2
Чоловiки Жiнки (англ.).
3
Чоловiки Жiнки (фр.).
4
Чоловiки Жiнки (нiм.).
5
Чоловiки Жiнки (iтал.).
6
Чоловiки Жiнки (iсп.).
7
Ідеться про вимову iспанського z як англiйського буквосполучення th (мiжзубний [?]).