Читати онлайн “Між небом і землею” «Марк Леві»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Мiж небом i землею
Марк Левi


Лорен жила звичайним життям. У буденних радощах та дрiбних проблемах. Працювала в лiкарнi, допомагала людям. Доки одного разу не потрапила в жахливу аварiю. Вона опиняеться в комi, за крок вiд смертi та життя. Артур – молодий архiтектор. Вiн винаймае квартиру, плануе щоденнi справи. Одного дня хлопець зустрiчае в помешканнi молоду дiвчину. Виявляеться, вона – власниця квартири. Їi звуть Лорен, i вона не розумiе, чому лише Артур бачить ii… А якщо Артур – остання нитка, яка не дае Лорен втратити себе десь мiж небом i землею? І тiльки його любов здатна повернути ii до життя…





Марк Левi

Мiж небом i землею


Для Луi





1


Лiто 1996 року



На нiчному столику зi свiтлого дерева щойно задзеленчав маленький будильник. Було пiв на шосту ранку, i кiмната купалася в золотому сяйвi, яким могли палахкотiти лише свiтанки Сан-Франциско.

Усi мешканцi спали: собака Калi – розпластана на великому килимку, а Лорен – загорнута в теплу ковдру посеред величезного лiжка.

У квартирi Лорен панувала неймовiрна нiжнiсть. Розташоване на останньому поверсi вiкторiанського будинку на Грiн-стрит, ii помешкання складалося з кухнi-вiтальнi в американському стилi, гардеробноi, великоi спальнi й простороi ванноi кiмнати з вiконцем. Свiтло-жовтий паркет iз широкими дошками вкривав майже всю квартиру, тiльки пiдлогу ванноi було пофарбовано в чорно-бiлi квадрати. Бiлi стiни оздоблювали антикварнi малюнки, придбанi в галереях Юнiон-сквер, а стелю обрамлювала вишукана дерев’яна рiзьба, створена руками талановитого столяра на початку столiття. Лорен пiдкреслила ii карамельною барвою.

Кiлька кокосових килимкiв, обшитих бежевим джутом, лежали в кутках вiтальнi, iдальнi та бiля камiна. Навпроти вогнища гостинно розташувався диван зi свiтло-коричневим бавовняним покриттям, що так i вабив умоститися зручнiше. Такi-сякi меблi ховалися в тiнi гарненьких ламп iз абажурами плiсе, якi власниця купувала по одному протягом останнiх трьох рокiв.



Нiч минула дуже швидко. Лорен, iнтерн у лiкарнi «Сан-Франциско Меморiал», була змушена попрацювати понад звичну добу через пiзне прибуття жертв великоi пожежi. Першi машини швидкоi завили бiля санiтарного боксу за десять хвилин до кiнця ii змiни, тож дiвчина, не гаючи часу, взялася розподiляти поранених у рiзнi пiдготовчi вiддiлення пiд зневiреними поглядами колег. Вона вiртуозно оглядала кожного пацiента за кiлька хвилин, чiпляючи на нього кольоровий ярлик, де зазначала важкiсть стану постраждалого, ставила йому попереднiй дiагноз, призначала аналiзи й спрямовувала санiтарiв до потрiбного вiддiлення. Розподiл шiстнадцяти осiб, що прибули мiж пiвнiччю та чвертю на першу, завершився рiвно о пiв на першу, тож спецiально викликанi хiрурги змогли розпочати першi за цю нiч операцii вже за п’ятнадцять хвилин перша.

Лорен допомагала хiрурговi Фернштейну двi операцii поспiль i повернулася додому тiльки пiсля прямого наказу лiкаря, який зауважив, що втома позбавляе ii уважностi, а тому ставить пiд загрозу здоров’я пацiентiв.

Посеред ночi дiвчина виiхала з лiкарняного паркiнгу за кермом «трiумфа», швидко прямуючи порожнiми вулицями додому. «Я дуже стомлена, а iду надто швидко», – повторювала вона собi щохвилини, борючись зi сном. Та самоi думки про перспективу повернутися до лiкарнi – тiльки не за кулiси, а просто на сцену – вистачало, щоб не змикати очей.

Скориставшись пультом, Лорен вiдчинила дверi гаража й запаркувала там свою стару автiвку. Проминувши коридор, дiвчина хутко помчала вгору головними сходами, раз у раз перескакуючи сходинки, а коли зайшла додому, зiтхнула з полегшенням.

Стрiлка годинника над камiном показувала пiв на третю. Лорен скинула одяг на пiдлогу посеред простороi вiтальнi. Як мати вродила, вона рушила до кухнi – приготувати чаю. У баночках, якi прикрашали полицi, зберiгалися рiзнi види трав, неначе кожна частина дня потребувала особливого аромату настоянки. Дiвчина поставила чашку на нiчний столик, заповзла пiд теплу ковдру й миттево заснула. Цей день виявився надто довгим, а наступний передбачав раннiй пiдйом. Лорен вирiшила скористатися тим, що ii два вiдгули нарештi збiгаються з офiцiйними вихiдними, тому погодилася навiдати друзiв у Кармелi[1 - Кармел (англ. Carmel, повна назва – Carmel-by-the-Sea) – мiстечко на березi Тихого океану в окрузi Монтерей, штат Калiфорнiя. (Тут i далi примiтки перекладача, якщо не зазначено iншого.)]. Звiсно, можна було б поспати трохи довше, виправдовуючись хронiчною втомою, однак Лорен нiзащо не хотiла вiдмовлятися вiд раннього пробудження. Вона обожнювала зустрiчати свiтанки на дорозi вздовж Тихого океану, що з’еднуе Сан-Франциско iз затокою Монтерей.

У напiвснi дiвчина навпомацки знайшла кнопку, що вимикае дзеленчання будильника. Лорен потерла очi стиснутими кулачками й кинула перший погляд на Калi, що розляглася на килимi.

– Не дивися на мене так, я вже не належу цьому свiтовi.

Почувши голос господинi, собака квапливо обiйшла навколо лiжка й поклала голову iй на ж

Сторінка 2

вiт.

– Дiвчинко, я тебе залишаю лише на два днi. Мама провiдае тебе близько одинадцятоi години. Посунься, я встану й дам тобi поiсти.

Лорен випростала ноги, солодко позiхнула, простягнувши руки до неба, i стрибнула.

Скуйовдивши волосся, вона обiйшла стiльницю, вiдчинила холодильник, знову позiхнула, а тодi витягла масло, варення, тости, консерви для собаки, вiдкритий пакет прошуто, шматочок гауди, кухлик кави, два глечики з молоком, креманку яблучного пюре, два натуральних йогурти, кашу й половину грейпфрута; iнша половинка лишилася на нижнiй полицi. Калi поглянула на господиню, кiлька разiв похитавши головою, тож Лорен зиркнула на неi й вигукнула:

– Я голодна!

Як i зазвичай, спершу вона приготувала снiданок для улюбленицi, виклавши його у важку керамiчну мисочку.

А потiм насипала поiсти собi й умостилася за столиком. Звiдти вона могла, ледь повернувши голову, милуватися Саусалiто i будиночками, якi ряснiли на пагорбах, мостом «Золота Брама», що, нiби струна, поеднав два береги затоки, риболовецьким портом Тiбурона, а нижче – каскадами дахiв, якi простяглися аж до Марини[2 - Марина – район у Сан-Франциско.]. Лорен широко розчинила вiкно – у мiстi панувала повна тиша. Свiтанкову млiсть порушували тiльки змiшанi з криками мартинiв туманнi горни великих вантажних човнiв, що прямували до Китаю. Дiвчина ще раз потягнулась i жваво накинулася на снiданок, гiдний Гаргантюа. Напередоднi забракло часу, тож вона не встигла повечеряти. Дiвчина тричi намагалася поласувати сандвiчем, однак щоразу дзеленчав ii пейджер, повiдомляючи про прибуття чергового пацiента, що потребуе невiдкладноi допомоги. Коли Лорен натрапляла на знайомих, що розпитували ii про життя, то вiдповiдала лише одне: «Кваплюся». Ум’явши левову частку снiданку, вона поставила тарiлку в раковину й рушила до ванноi.

Лорен провела пальцями по дерев’яних жалюзi, аби iх прикрити, скинула до нiг бiлу бавовняну сорочку й ступила пiд душ. Потужний струмiнь теплоi води остаточно ii розбудив.

Вийшовши з-пiд душу, вона обгорнула рушник навколо талii, лишаючи ноги й груди оголеними. Скорчила в дзеркало мармизку й вирiшила зробити легкий макiяж. Надягла джинси, сорочку, скинула джинси, вбралась у спiдницю, скинула й спiдницю та повернулася до джинсiв. Лорен витягла з шафи цилiндричну тканинну сумку, кинула туди кiлька речей, предмети гiгiени – i зрозумiла: тепер вона нарештi готова до вихiдних. Озирнувшись, вона поглянула на безлад, що панував у квартирi, – на розкиданi рушники, посуд у раковинi, незастелене лiжко, – а тодi голосно й рiшуче звернулася до всiх своiх речей:

– Нiчого не кажiть i не бурчiть. Я завтра ранiше повернуся й поприбираю за весь тиждень!

Потiм Лорен схопила олiвець i клаптик паперу й написала записку, яку причепила до дверцят холодильника великим магнiтом-жабкою:



Мамо,

дякую за собачку. Головне – нiчого не прибирай, я все зроблю, коли повернуся.

Калi заберу вiд тебе в недiлю, близько п’ятоi вечора. Люблю тебе.

    Твоя улюблена лiкарка

Лорен накинула пальто, нiжно погладила по голiвцi Калi, поцiлувала ii в лоб i зачинила дверi квартири.

Вона спустилася великими сходами, вийшла надвiр, щоб потрапити в гараж, i заскочила у свiй старий кабрiолет.

– Поiхала, я поiхала, – повторювала вона. – Повiрити не можу, це ж справжне диво! Головне, щоб ти захотiла завестися. Звiсно, можеш кашлянути ще раз, але тодi я заллю твiй двигун сиропом, перш нiж викинути тебе на звалище, i замiню тебе новенькою, оснащеною електронiкою автiвкою, без пусковика i примх холодними ранками, ти зрозумiла? Заводься!

Мабуть, стару англiйку щиро вразила промова власницi, адже ii двигун завiвся з першого оберту ключа. Вимальовувався вдалий день.




2


Лорен повiльно зрушила з мiсця, аби не розбудити сусiдiв. Грiн-стрит – мальовнича вулиця, обрамлена деревами й будинками. Тут люди знають одне одного, неначе в селi. Проминувши шiсть перехресть до авеню Ван-Несс, однiеi з двох найбiльших артерiй мiста, дiвчина довела швидкiсть до максимальноi. Блiде свiтло, сповнюючись барвами за лiченi хвилини, поволi пробуджувало слiпучi обриси мiста. Машина стрiмко мчала порожнiми вулицями, а Лорен насолоджувалася хмiльною миттю. Схили Сан-Франциско мають особливий хист – дарувати запаморочення.

Крутий поворот на Саттер-стрит. Шум i деренчання в кермовiй передачi. Рiзкий спуск до Юнiон-сквер, на годиннику – шоста тридцять, iз касетного магнiтофона ллеться гучна музика. Лорен щаслива як нiколи. Можна забути про стрес, лiкарню та обов’язки. Цi вихiднi належатимуть тiльки iй, i дiвчина не мае намiру гаяти нi хвилини. На Юнiон-сквер спокiйно. Уже за кiлька годин тротуари повнитимуться туристами й мiстянами, що скуповуватимуться в магазинах навколо площi. Один за одним мчатимуть канатнi трамваi[3 - Канатний трамвай – один iз видiв громадського транспорту в Сан-Франциско й одна iз цiкавинок мiста. Це гiбрид трамвая з фунiкулером i канатною дорогою.], засяють вiтрини, довгий ланцюжок машин застрягне бiля в’iзду до центрального паркiнг

Сторінка 3

, схованого мiж садами, в яких музичнi гурти продаватимуть ноти й приспiви за центи й долари.

Цiеi свiтанковоi хвилини пануе тиша. Темнiють згаслi вiтрини, кiлька волоцюг iще сплять на лавках. Охоронець паркiнгу дрiмае у своiй вартiвнi. «Трiумф» пожирае асфальт у ритмi руху важеля перемикання передач. Свiтлофор горить зеленим, i Лорен сповiльнюеться до другоi швидкостi, аби краще розрахувати поворот на Полк-стрит – одну з чотирьох вулиць, розташованих навколо площi. Убрана в хустину замiсть шолома i сп’янiла вiд емоцiй, вона здiйснюе крутий вiраж перед величезним фасадом будiвлi «У Мейсi». Бездоганна крива; шини легенько поскрипують, долинае дивний шум, ритмiчнi постукування – усе вiдбуваеться дуже швидко, – i вже вони сплiтаються, плутаються, розсипаються.

Раптовий удар! І час завмирае. Кермо й колеса бiльше не розумiють одне одного, зв’язок остаточно втрачено. Машина летить убiк i ковзае по ще вологому шосе. Обличчя Лорен напружуеться. Їi руки стискають аж надто слухняне кермо, ладне безкiнечно обертатись у порожнечi, яка ставить хрест на цьому днi. «Трiумф» продовжуе iхати, час, здаеться, знову вiднаходить свiй ритм, а тодi раптом потягуеться, нiби вiд довгого позiхання. У Лорен iде обертом голова, але насправдi це весь навколишнiй свiт крутиться iз запаморочливою швидкiстю. Машина уявила себе дзигою. Колеса рiзко б’ються об тротуар, капот пiдскакуе i, врiзавшись у пожежний гiдрант, продовжуе задиратися до неба. Останнiм зусиллям автомобiль обертаеться навколо своеi осi та виштовхуе водiйку, що враз стала заважкою для таких пiруетiв, якi кидають виклик законам гравiтацii.

Тiло Лорен здiйнялося в повiтря, перш нiж упасти на фасад унiвермагу. Велетенська вiтрина вибухае та осипаеться килимом зi скалок.

Скляне простирадло приймае тiло молодоi жiнки, що спершу котиться по землi, а тодi завмирае. Скуйовджене волосся сплелося з уламками. А старенький «трiумф» закiнчуе гонитву i заразом свою кар’еру, перевернувшись на спину на тротуарi. З черева автiвки здiймаеться пара – i машина вiддае свiй останнiй подих. Остання примха староi англiйки.

Лорен лежить, нерухома i тиха. Риси ii обличчя спокiйнi, дихання повiльне й рiвномiрне. Здаеться, напiввiдкритий рот злегка всмiхаеться. Очi заплющенi, неначе дiвчина спить. Довге волосся облямовуе обличчя, а права рука впала на живiт.

Охоронець паркiнгу клiпае очима у вартiвнi. Вiн усе бачив. «Як у кiно, але цього разу насправдi», – скаже потiм вiн. Чоловiк пiдводиться, вибiгае надвiр, але опановуе себе та повертаеться. Вiн гарячково знiмае телефонну слухавку й набирае 911. Кличе на допомогу – i та вже вирушае.



Їдальня в лiкарнi Сан-Франциско – це величезна зала, пiдлогу якоi вкрито бiлими кахлями, а стiни пофарбовано в жовтий колiр. Багато прямокутних формайкових[4 - Формайка – назва мiцного жаростiйкого пластику, що використовуеться для покриття кухонних меблiв.] столикiв розташувалися вздовж центрального проходу, що веде до автоматiв з iжею у вакуумнiй упаковцi та напоями. Лiкар Фiлiп Стерн спав, умостившись на одному зi столiв. Вiн тримав у руках чашку холодноi кави. Трохи далi гойдався на стiльцi його колега, витрiщаючись у порожнечу. У глибинi кишенi Стерна задзеленчав пейджер. Вiн розплющив око й невдоволено гмикнув, поглянувши на годинник. За п’ятнадцять хвилин мала завершитися його змiна.

– Це неможливо! Не щастить же менi. Френку, зв’яжися з оператором.

Френк схопив телефон, що висiв просто над ним на стiнi, вислухав повiдомлення, поклав слухавку й повернувся до Стерна.

– Пiдводься, старий, е справа для нас. Юнiон-сквер, код три, здаеться, щось серйозне…

Обидва iнтерни з вiддiлення швидкоi Сан-Франциско встали й рушили до санiтарного боксу, де на них уже чекала машина iз заведеним двигуном та увiмкненими блимавками. Два короткi сигнали сирени ознаменували вiд’iзд другоi бригади. На годиннику – за п’ятнадцять сьома, i Маркет-стрит порожня. Карета швидкоi повним ходом летить крiзь свiтанок.

– А гарна ж погода сьогоднi буде, хай йому грець.

– На що ти скаржишся?

– Я дохлий, тож пролежу весь день i не скористаюся нею.

– Повертай лiворуч, рушаймо пiд «цеглу».

Френк послухався – i карета виiхала на Полк-стрит у напрямку Юнiон-сквер. А тодi колега гукнув:

– Ну ж бо, тисни на газ, я iх бачу.

Прибувши на велику площу, iнтерни насамперед помiтили кiстяк старого «трiумфа», зiгнутого над пожежним гiдрантом. Френк вимкнув сирену.

– Ти поглянь, ще й влучив, – зауважив Стерн, вискакуючи з карети швидкоi.

Двое полiцiянтiв уже були на мiсцi, й один iз них спрямував Фiлiпа до розбитоi вiтрини.

– Де жертва? – запитав Френк у полiцiянта.

– Там, перед вами. Це жiнка. Вона лiкар, вочевидь, працюе на швидкiй. Може, ви ii знаете?

Стерн уже став навколiшки бiля тiла Лорен i гукнув колезi, аби той швидше пiдбiг. Вiн уже розрiзав ножицями джинси i светр, оголюючи шкiру потерпiлоi. На довгiй нозi значний вигин, оточений гематомою, вказував на перелом. Інших помiтних ушкоджень на тiлi не спостерiгалося.

– Пiдготуй прис

Сторінка 4

ски й розчин, у неi ниткоподiбний пульс i немае тиску, частота дихання – 48, порiз на головi, закритий перелом у правому стегнi i внутрiшня кровотеча. Дай двi шини. Ти ii знаеш? Вона з наших?

– Я вже бачив ii, вона iнтерн у реанiмацii, працюе з Фернштейном. Єдина, хто його не боiться.

На останню заувагу Фiлiп не зреагував. Френк розташував сiм присосок вiд монiтора на грудях молодоi жiнки, приеднав кожну з них дротом певного кольору до портативного електрокардiографа й увiмкнув прилад. Екран спалахнув миттево.

– І що каже технiка?

– Нiчого хорошого. Дiвчина залишае нас. Тиск 80 на 60, пульс – 140, цiаноз губ. Я приготую ендотрахеальну трубку № 7, виконаемо iнтубацiю.

Лiкар Стерн щойно ввiв катетер i простягнув полiцiянтовi пляшку з розчином.

– Тримайте повище, менi потрiбнi обидвi руки.

Миттево переключившись iз офiцера на свого напарника, вiн попросив увести в трубку для внутрiшньовенного вливання п’ять мiлiграмiв адреналiну, сто двадцять п’ять мiлiграмiв «Солумедролу» й негайно пiдготувати дефiбрилятор.

Температура тiла Лорен почала рiзко падати, а ii кардiограма стала нестабiльною. Унизу зеленого екрана заблимало червоне сердечко i водночас почав лунати короткий повторюваний писк, попереджаючи про неминучу фiбриляцiю серця.

– Ну ж бо, красуне, тримайся! У неi внутрiшня кровотеча. Як там живiт?

– М’який. Мабуть, то нога кривавить. Ти готовий до iнтубацii?

Менш нiж за хвилину Лорен зробили iнтубацiю, до дихальноi трубки причепили мундштук. Стерн попросив надати загальнi показники, i Френк сказав, що дихання стабiльне, а тиск упав до 50. Не встиг вiн закiнчити речення, як уривчасте пищання змiнилося рiзким свистом, що долинав iз приладу.

– Ну от, у неi фiбриляцiя, дай-но менi 300 джоулiв.

Фiлiп притиснув електроди приладу один до одного.

– Добре, ти молодець! – крикнув Френк.

– Вiдiйди, застосовую електрошок!

Пiд дiею розряду тiло рiзко вигнулося, живiт дугою здiйнявся до неба, а тодi опав.

– Нi, не працюе.

– Виставляй на 360, починаемо спочатку.

– 360, уперед.

– Вiдiйди!

Тiло пiдскочило й нерухомо впало.

– Дай п’ять мiлiграмiв адреналiну i заряди до 360. Вiдiйди!

Новий розряд, тiло пiдскакуе.

– Фiбриляцiя тривае! Ми втрачаемо ii, введи одиницю лiдокаiну внутрiшньовенно i заряджай. Вiдiйди!

Тiло пiднялося.

– Введи п’ятсот мiлiграмiв берилiю i негайно заряджай до 380!

Лорен дали ще один розряд, ii серце зреагувало на введенi лiки й забилося в стабiльному ритмi, але тiльки на кiлька секунд: свист, який ненадовго змовк, залунав знову.

– Зупинка серця! – вигукнув Френк.

Фiлiп одразу ж, iз надзвичайним завзяттям, узявся виконувати серцево-легеневу реанiмацiю. Намагаючись повернути дiвчину до життя, вiн благав ii:

– Не дуркуй, сьогоднi така гарна погода, повертайся, не чини з нами так.

Потiм вiн наказав колезi ще раз зарядити дефiбрилятор. Френк спробував його вгамувати:

– Фiлiпе, облиш, це не допоможе.

Однак Стерн не здавався. Вiн гарикнув, щоб Френк зарядив дефiбрилятор. Той послухався. Фiлiп укотре наказав йому вiдiйти. Тiло знову вигнулося, але кардiограма лишилася рiвною. Фiлiп знову взявся до масажу, на його лобi замерехтiли краплини поту. Утома тiльки посилювала вiдчай молодого лiкаря, не здатного прийняти власну неспроможнiсть щось змiнити. Його колега побачив, що поведiнка Фiлiпа втрачае логiку. Уже багато хвилин тому варто було все припинити й констатувати смерть, однак вiн продовжував виконувати масаж серця.

– Передай-но сюди пiвмiлiграма адреналiну й пiднiми до 400.

– Фiлiпе, припини, це позбавлено сенсу. Вона мертва. Ти коiш казна-що.

– Стули пельку й роби що наказую!

Полiцiянт кинув запитальний погляд на iнтерна, який стояв навколiшки бiля Лорен. Фiлiп не звернув на нього жодноi уваги. Френк знизав плечима, впорснув нову дозу в перфузiйну трубку й перезарядив дефiбрилятор. Вiн установив пороговий показник на чотириста мiлiамперiв. Стерн навiть не наказав вiдiйти й одразу послав розряд. Уражена сильним струмом, грудна клiтина дiвчини рiзко здiйнялася над землею. Однак лiнiя лишалася безнадiйно рiвною. Інтерн навiть не глянув на неi: вiн усе знав ще до останнього удару струмом. Вiн ударив кулаком у груди Лорен:

– Лайно, лайно!

Френк схопив його за плечi й мiцно стиснув.

– Годi, Фiлiпе, ти вже зовсiм береги плутаеш, заспокойся! Констатуй смерть i збираймося. Ти зараз просто не витримаеш, поiдь вiдпочинь.

Фiлiп стiкав потом, його очi гарячково палали. Френк стишив голос, обхопив голову друга руками й змусив поглянути собi у вiчi. Наказав заспокоiтися. Зауваживши вiдсутнiсть реакцii, дав Фiлiпу ляпаса. Молодий лiкар нарештi зреагував. Тодi колега пом’якшив тон:

– Повертайся зi мною, друже, опануй себе.

Ослабнувши до краю, Френк вiдпустив Фiлiпа. Погляд його був так само порожнiй. Полiцiянти нерухомо спостерiгали за лiкарями. Абсолютно розгублений Френк топтався на мiсцi. Стоячи навколiшки, згорблений Фiлiп повiльно пiдвiв голову, розтулив рот i тихо промовив:

– Час смертi –

Сторінка 5

ьома година десять хвилин.

Тодi вiн звернувся до полiцiянта, що досi тримав пляшку з розчином, затамувавши подих:

– Вiднесiть ii, все скiнчено. Бiльше ми нiчого не можемо для неi зробити. – Вiн пiдвiвся, узяв колегу за плечi й повiв його до машини швидкоi. – Ходiмо, ми повертаемося.

Обидва полiцiянти не вiдривали поглядiв вiд лiкарiв, доки тi сiдали до машини.

– Щось цi медики непевнi! – зауважив один iз них.

Другий полiцiянт зиркнув на колегу.

– Тобi вже доводилося розслiдувати справу, де загинув хтось iз наших?

– Нi.

– Тодi ти не можеш збагнути, що вони переживають. Хутчiше, допоможи менi. Обережно пiднiмаемо тiло й кладемо його на ношi у фургон.

Швидка вже повернула за рiг вулицi. Полiцiянти пiдняли нерухоме тiло Лорен, поклали його на ношi й накрили простирадлом. Кiлька запiзнiлих витрiщак залишали мiсце дii, адже виставу завершено.

Усерединi машини швидкоi мовчки сидiли лiкарi. Френк перервав тишу.

– Що за муха тебе вкусила, Фiлiпе?

– Їй ще й тридцяти немае, вона лiкарка – i надто гарна, щоб помирати.

– Так, але саме це вона i зробила! Хiба щось змiнюеться вiд того, що вона лiкарка, ще й красива? Вона могла бути бридкою i працювати в супермаркетi. Це доля, i нiчого тут не вдiеш. Настав ii час. Ми повернемося, ти пiдеш поспиш i спробуеш лишити цю iсторiю в минулому.

За два квартали позаду них полiцiйне авто виiхало на перехрестя, а таксi перед ним проскочило на жовтий. Розгнiваний полiцiянт рiзко загальмував i ввiмкнув сирену, у вiдповiдь на що водiй «Лiмо-Сервiсу» зупинився й сухо вибачився. Тiло Лорен упало з кушетки. Чоловiки пройшли в задню частину машини, i молодший з них узяв Лорен за кiсточки, а старший – за руки. Та коли вiн поглянув на грудну клiтину жiнки, його обличчя закам’янiло.

– Вона дихае!

– Що?

– Кажу тобi, вона дихае! Стрибай за кермо i iдь до лiкарнi!

– Повiрити не можу! Казав же я, що тi двое медикiв якiсь мутнi.

– Стули пельку й кермуй. Я нiчого не розумiю, але вони про мене ще почують.

На очах обох шокованих iнтернiв полiцiйна машина рiзко обiгнала швидку. Це ж «iхнi копи»! Фiлiп хотiв увiмкнути сирену й помчати за ними, однак колега заперечив: вiн почувався спустошеним.

– Чому б це iм так летiти?

– Гадки не маю, – вiдказав Френк. – А може, це й не «нашi». Вони всi однаковi.

За десять хвилин iнтерни запаркувалися бiля полiцiйноi машини, дверi якоi лишилися прочиненими. Фiлiп вийшов з авто й рушив до санiтарного боксу. Вiн прямував до реестратури, пришвидшуючись iз кожним кроком, а тодi звернувся до працiвницi за стiйкою, навiть не привiтавшись:

– У якiй вона палатi?

– Хто, лiкарю Стерн? – запитала чергова медсестра.

– Молода жiнка, яку щойно привезли.

– Вона в третьому блоцi, з нею Фернштейн. Здаеться, вона з його команди.

Старший полiцiянт, що стояв позаду, поплескав його по плечi.

– Коновали, чим ви взагалi думали?

– Перепрошую?

«Звiсно, перепросити не завадить, – думав полiцiянт, – але цього не достатньо. Як вiн мiг констатувати смерть дiвчини, яка ще дихала у фургонi?»

– Ви хоч усвiдомлюете, що, якби не я, ii б живою запхали в холодильник?

Вiн це так просто не залишить.

Тiеi самоi митi з блоку вийшов лiкар Фернштейн. Вiн удав, нiби не помiчае полiцiянта, i звернувся одразу до молодого лiкаря.

– Стерне, скiльки доз адреналiну ви вкололи?

– Чотири рази по п’ять мiлiграмiв, – вiдказав iнтерн.

Професор дорiкнув новачковi: мовляв, його поведiнка свiдчить про надмiр зусиль, прикладених для порятунку жертви. А полiцiянта вiн запевнив, що Лорен померла задовго до того, як лiкар Стерн констатував ii смерть.

А ще додав: едина помилка медикiв – те, що вони аж надто прагнули запустити серце пацiентки i робили це за рахунок iнших застрахованих осiб. Аби покласти край балачкам, вiн пояснив, що впорснута рiдина скупчилася навколо перикарда.

– Коли ви рiзко загальмували, розчин потрапив у серце. Вiдбулася суто хiмiчна реакцiя, внаслiдок якоi серце запустилося. Це нiчого не змiнюе, адже мозок жертви помер. Ну а щодо серця, то щойно з нього витече рiдина, воно зупиниться, якщо цього не вiдбулося просто зараз, доки ми розмовляемо.

Вiн порадив полiцiянтовi попросити вибачення у лiкаря Стерна за надмiрну емоцiйнiсть своеi промови, а самому медиковi сказав заскочити до нього, перш нiж iти додому.

Полiцiянт повернувся до Фiлiпа й буркнув:

– Бачу, корпоративна етика не лише в полiцii iснуе. Не бажаю вам хорошого дня.

Вiн рiзко розвернувся й вийшов з лiкарнi. І хоча за ним уже зачинилися дверi санiтарного блоку, чути було, як вiн хряснув дверцятами автiвки.

Стерн так i стояв, поклавши руки на стiйку, й дивився, примружившись, на чергову медсестру.

– Що це взагалi за iсторiя? – знизала вона плечима й нагадала: – На вас чекае Фернштейн.

Фiлiп постукав у прочиненi дверi керiвника Лорен. Професор запросив його всередину. Вiн стояв за своiм столом, повернувшись обличчям до вiкна: вочевидь, чекав, що Стерн заговорить першим. Фiлiп так i зробив. Вiн зiзнався, що не розумiе,

Сторінка 6

про що той говорив iз полiцiянтом. Фернштейн сухо його перебив.

– Послухайте, Стерне. Те, що я розповiв полiцiянтовi, – найпростiше пояснення, якого вистачить, аби вiн не написав на вас доповiдну i не зруйнував вашу кар’еру. Ваша поведiнка не припустима для людини з вашим досвiдом. Коли настае смерть, треба вмiти це визнати. Ми не боги, i ми не несемо вiдповiдальностi за долю. Ця дiвчина померла ще до вашого прибуття, а впертiсть могла вам дорого коштувати.

– Але як ви поясните те, що вона знову почала дихати?

– Нiяк, та я й не можу цього зробити. Нам не все вiдомо. Вона мертва, лiкарю Стерн. Хай навiть вам це не до вподоби, але вона вiдiйшла. Менi начхати, що ii легенi здiймаються, а серце б’еться саме по собi. Їi електроенцефалограма рiвна. Смерть ii мозку незворотна. Почекаемо, поки й iншi органи вiдмовлять, а тодi спустимо ii в морг. Крапка.

– Але ви не можете так вчинити, особливо коли е такi факти!

Фернштейн висловив роздратування, хитнувши головою i стишивши голос. Вiн не мав намiру вислуховувати моралi. Чи знае цей Стерн, скiльки коштуе день реанiмацii? Чи ж вiн гадае, що лiкарня видiлить лiжко, аби пiдтримувати штучне життя «овоча»? Вiн негайно наказав молодику подорослiшати.

– Я вiдмовляюся прирiкати родину на довгi тижнi очiкування бiля лiжка нерухомоi та несвiдомоi iстоти, життя в якiй пiдтримуе лише апаратура. Вiдмовляюся брати на себе вiдповiдальнiсть за таке рiшення, просто щоб потiшити его якогось лiкаря. А тепер пiдiть приймiть душ i згиньте з моiх очей.

Та молодий iнтерн так i лишився стояти перед професором, наводячи аргументи з подвоеним завзяттям. Вiн констатував смерть через десять хвилин пiсля того, як у пацiентки зупинилося серце. Їi серце й легенi померли. Так, вiн докладав багато зусиль, адже вперше за всю медичну кар’еру вiдчув, що ця жiнка не хотiла помирати. Вiн описав, як побачив у ii розплющених очах боротьбу. Дiвчина вiдмовлялася зникати в порожнечi.

Тож вiн боровся за неi довше, нiж прийнято, i через десять хвилин, усупереч будь-якiй логiцi, усупереч всьому вивченому, серце знову забилося, легенi почали вдихати й видихати повiтря – вона повернулася до життя.

– Ви маете рацiю, – не здавався вiн. – Ми лише лiкарi, i нам не вiдомо абсолютно все. Ця жiнка також лiкар. Благаю, дайте iй шанс! Ми ж бачили, як пiсля шести мiсяцiв коми люди поверталися до життя, хоч ми й нiчого не розумiли. Те, що з нею сталося, не траплялося ранiше нi з ким, i байдуже, скiльки це коштуватиме. Не вiдпускайте ii, вона не хоче йти, саме це вона нам сказала.

Перш нiж вiдповiсти, професор витримав паузу.

– Лiкарю Стерн, Лорен була однiею з моiх учениць. Вона мала кепський характер, але справжнiй талант. Я дуже цiнував ii й покладав великi надii на ii кар’еру. На вашу також багато покладаю. Розмову завершено.

Стерн вийшов з кабiнету, не зачинивши дверей. У коридорi на нього чекав Френк.

– Що ти тут робиш?

– Ти взагалi з головою не дружиш, Фiлiпе? Ти знаеш, на кого пiдвищував голос?

– Яка рiзниця?

– Чоловiк, iз яким ти розмовляв, – викладач тiеi дiвчини, вiн знае ii i працював разом з нею вже п’ятнадцять мiсяцiв. Вiн урятував бiльше життiв, нiж ти взагалi змiг би за все свое лiкарське життя. Ти маеш навчитися опановувати себе, бо часом правиш нiсенiтницi.

– Залиш мене в спокоi, Френку. На сьогоднi я вже наслухався напучувань.




3


Лiкар Фернштейн зачинив дверi кабiнету, зняв слухавку, завагався, повiсив ii, ступив кiлька крокiв до вiкна – i знову рiзко схопив телефон. Попросив з’еднати його з операцiйним блоком. Невдовзi на тому боцi дроту пролунав голос.

– Це Фернштейн, готуйтеся, за десять хвилин зробимо операцiю. Я передам вам матерiали.

Вiн обережно поклав слухавку, похитав головою i вийшов iз кабiнету. Дорогою натрапив на професора Вiльямса.

– Як ти? – поцiкавився той. – Вип’емо кави?

– Нi, не можу.

– А що ж ти робиш?

– Дурницю, я готуюся зробити дурницю. Маю бiгти, зателефоную тобi пiзнiше.

Фернштейн зайшов до операцiйноi. Зелений халат був завузьким для нього. Медсестра надягла йому на руки стерильнi рукавицi. У величезнiй палатi команда оточила тiло Лорен. Монiтор позаду голови пацiентки здригався в ритмi ii дихання та серцебиття.

– Що з показниками? – запитав Фернштейн в анестезiолога.

– Стабiльнi, надзвичайно стабiльнi. Шiстдесят п’ять i сто двадцять на вiсiмдесят. Вона спить, гази кровi в нормi. Можете починати.

– Так, ви маете рацiю, спить.

Скальпель розрiзав стегно вздовж перелому. Починаючи розсовувати м’язи, Фернштейн звернувся до всiеi команди. Називаючи iх «любими колегами», вiн пояснив, що зараз вони побачать, як професор хiрургii з двадцятирiчним стажем виконуватиме операцiю рiвня п’ятикурсника: репозицiю стегновоi кiстки.

– А знаете, чому я ii виконуватиму? Бо жоден п’ятикурсник не погодиться лiкувати перелом людинi, мозок якоi помер понад двi години тому.

Також вiн попросив iх не ставити зайвих запитань, адже процедура триватиме не бiльш нiж п’ятнадцять хвилин, i подякував за спiвпрацю.

Сторінка 7

Лорен була його ученицею, тож iншi лiкарi, присутнi в операцiйнiй, розумiли хiрурга й погодилися пiдтримати його.

Прийшов рентгенолог i передав йому знiмки, де було помiтно гематому на рiвнi потиличноi долi. Вирiшено зробити пункцiю, щоб знизити тиск. Отвiр зробили в заднiй частинi голови: на екранi було видно, як тонка голка проходила крiзь оболонку головного мозку. Хiрург спрямував ii до гематоми. Здаеться, мозок не пошкоджено. Кров’яний потiк ринув у зонд – i внутрiшньочерепний тиск знизився практично миттево. Анестезiолог збiльшив постачання кисню до мозку через iнтубацiю дихальних шляхiв. Звiльнившись вiд тиску, клiтини повернулися до нормального метаболiзму, знищуючи поступово накопиченi токсини. Що далi просувалася операцiя, то бiльше настрiй у командi змiнювався. Усi поступово забували, що оперують, по факту, мертву людину. Кожен долучився до справи – професiонали дiяли ретельно й злагоджено. Зробили рентген переламаних ребер i виправили iх, виконали пункцiю плеври. Операцiю проводили методично й чiтко.

П’ять годин по тому професор Фернштейн ляснув рукавицями, знiмаючи iх iз рук. Вiн попросив, щоб пацiентцi зашили рани й перевели ii до реабiлiтацiйноi палати. А також наказав, щоб дихальний апарат вiдключили, щойно завершиться дiя анестезii.

Лiкар iще раз подякував командi за допомогу й зазначив, що розраховуе на нерозголошення цiеi ситуацii в майбутньому. Перш нiж вийти з операцiйноi, вiн попросив одну з медсестер, Беттi, попередити його, коли вона вiдiмкне дихальний апарат. Вiн залишив блок i швидко попрямував до лiфтiв. Проминаючи стiйку реестрацii, поцiкавився у медсестри, чи досi лiкар Стерн перебувае в лiкарнi. Дiвчина сказала:

– Нi, вiн пiшов у дуже пригнiченому станi.

Фернштейн подякував, попрощався i сказав, що буде у своему кабiнетi, раптом комусь знадобиться.

З операцiйного блоку Лорен перевели до реабiлiтацiйноi палати. Беттi пiд’еднала кардiомонiторинг, електроенцефалограф й iнтубацiйну трубку апарата штучного дихання. Обвiшана такими аксесуарами, жiнка на лiжку скидалася на космонавтку. Медсестра взяла кров на аналiз i вийшла з палати. Пацiентка мирно спала; здавалося, нiби ii повiки вимальовували обриси нiжного й глибокого всесвiту сну. Минуло пiвгодини, тож Беттi зателефонувала професору Фернштейну i зазначила, що Лорен бiльше не перебувае пiд анестезiею. Фернштейн поцiкавився ii життевими показниками, i медсестра пiдтвердила його очiкування – тi лишаються стабiльними. Вона попросила, щоб вiн пiдтвердив стратегiю подальшоi поведiнки.

– Вiдключайте апарат штучного дихання. А я скоро спущуся.

Вiн поклав слухавку. Беттi зайшла до палати й вiд’еднала трубку, щоб пацiентка спробувала дихати самостiйно. За кiлька секунд медсестра витягла канюлю, звiльнивши трахею. Вона вiдгорнула пасмо волосся Лорен з обличчя, поглянула на дiвчину з нiжнiстю, а тодi вийшла, вимкнувши за собою свiтло. Палату осявало тiльки зелене свiтло енцефалографа. Лiнiя досi лишалася рiвною. На годиннику була двадцять перша година й панувала тиша.



За годину сигнал осцилографа затремтiв – спершу зовсiм трохи. Раптом крайня точка здiйнялася вгору, окресливши рiзкий пiк, а потiм iз запаморочливою швидкiстю опала, повернувшись до горизонтальноi прямоi.

Не було нiкого, хто мiг би засвiдчити цю аномалiю. Так склалося, що Беттi повернулася до палати лише за годину пiсля цього. Вона вимiряла показники Лорен, розгорнула кiлька сантиметрiв паперу, на який виводилися показники апарата, зауважила аномальний пiк, насупила брови й проглянула ще кiлька сантиметрiв. Побачивши подальше падiння графiка, Беттi кинула папiрець, не загадуючись додатковими питаннями. Вона зняла слухавку настiнного телефона i зв’язалася з Фернштейном.

– Це я, пацiентка перейшла в глибоку кому зi стабiльними показниками. Що менi робити?

– Знайдiть лiжко на п’ятому поверсi. Дякую, Беттi.

Фернштейн повiсив слухавку.




4


Зима 1996 року



Артур пультом вiдчинив дверi гаража й прилаштував там машину. Пiднявся внутрiшнiми сходами й зайшов до свого нового помешкання. Вiн захряснув дверi ногою, поставив сумку, зняв пальто й плюхнувся на диван. Посеред вiтальнi майже двадцять розкиданих коробок звернулися до його сумлiння. Чоловiк зняв костюм, натягнув джинси й узявся розбирати ящики та розставляти книги, що мiстилися в його бiблiотецi. Паркет скрипiв пiд ногами. Значно пiзнiше ввечерi, коли все закiнчилося, вiн склав пакувальний папiр, пропилососив i завершив облаштування кухонного куточка. А тодi поглянув на свое нове гнiздечко.

– Здаеться, я перетворююся на педантичного манiяка, – мовив вiн сам до себе.

Вирушивши до ванноi кiмнати, Артур завагався, обираючи мiж ванною i душем, та зрештою набрав води, увiмкнув маленьке радiо, що стояло на батареi бiля шафи-гардеробноi, роздягнувся й лiг у ванну, зiтхнувши з полегшенням.

Доки Пеггi Лi наспiвувала «Fever» на 101.3 FM, Артур кiлька разiв пiрнув у ванну з головою. Спершу його здивувала акустична якiсть пiснi, яку вiн слухав, а потiм надзвичайний реалiзм

Сторінка 8

тереофонii – особливо коли сам пристрiй мав би бути монофонiчним. Добре прислухавшись, Артур збагнув, що клацання пальцiв у ритм мелодii долинало з шафи. Заiнтригований, вiн вилiз iз води й навшпиньки пiшов до дверей гардеробноi, щоб краще чути. Звук ставав усе чiткiшим. Вiн завагався, а тодi затамував подих i вiдчинив стулки. Витрiщивши очi, вiн позадкував.

Мiж вiшаками ховалася жiнка. Вона заплющила очi, вочевидь, поглинута ритмом мелодii, й клацала, притиснувши великий палець до вказiвного. А ще – пiдспiвувала.

– Хто ви така i що тут робите? – поцiкавився вiн. Жiнка пiдскочила й широко розплющила очi.

– Ви мене бачите?

– Звiсно ж, бачу.

Здавалося, нiби вона повнiстю здивована тим, що ii помiтили. Артур зауважив, що не належить нi до слiпих, нi до глухих, i знову повторив запитання: що вона тут робить? А незнайомка вiдповiла лише, що це «надзвичайно». Артур не бачив нiчого «надзвичайного» в ситуацii, що склалася, i вже куди роздратованiше втрете поставив запитання: що робить вона у його ваннiй такоi глупоi ночi?

– Гадаю, ви не усвiдомлюете, в чому рiч, – не вгавала вона, – торкнiться моеi руки!

Вiн стояв, збитий з пантелику. Вона наполягала:

– Будь ласка, торкнiться моеi руки.

– Нi, я не торкатимуся вашоi руки, що тут узагалi коiться?

Вона взяла Артура за зап’ястя i поцiкавилася, чи вiдчувае вiн ii дотик. Той роздратовано, але впевнено пiдтвердив, що вiдчув, коли вона до нього доторкнулася, а також що вiн ii чудово бачить i чуе. Уже вчетверте вiн запитав, хто вона така i що робить у шафi його ванноi. Гостя повнiстю проiгнорувала запитання i радiсно повторила: те, що вiн ii бачить, чуе i може торкнутися, – «дивовижно».

Виснажений довгим днем, Артур був не в настроi.

– Мiс, годi. Це жарт мого напарника? Хто ви така?

Дiвчина за викликом як подарунок на входини?

– А ви завжди такий вульгарний? Невже я схожа на шльондру?

Артур зiтхнув.

– Нi, ви не схожi на шльондру, але ви чомусь сховалися в моему гардеробi близько пiвночi.

– Мiж iншим, це ви тут голяка, а не я!

Артур пiдскочив, схопив рушника, обгорнув його навколо стегон i спробував опанувати себе. А тодi пiдвищив голос.

– Ну все, добре, час завершувати гру. Виходьте он туди, повертайтеся до себе i скажiть Полу, що це дуже посередньо, дуже-дуже посередньо.

Дiвчина не знала жодного Пола i наказала Артуровi не кричати. Зрештою, вона не глуха, це всi iншi ii не чули, а в неi проблем зi слухом нема. Артур же стомився й не розумiв, що коiться. Дiвчина видавалася дуже схвильованою, а сам вiн щойно завершив переiзд i хотiв тiльки, аби його лишили в спокоi.

– Будьте ласкавi, заберiть своi речi й повертайтеся додому. І вилiзьте вже з цiеi шафи.

– Якщо чесно, це не так i просто, я ще не вiдпрацювала абсолютну точнiсть. Але останнiми днями стало трохи краще.

– Що стало краще останнiми днями?

– Заплющте очi, я спробую.

– Ви спробуете що?

– Вийти з шафи. Ви ж цього хочете? Отже, заплющте очi. Менi потрiбно сконцентруватися. І стулiть пельку на двi хвилини.

– Та ви зовсiм пришелепкувата!

– Припинiть уже хамити, стулiть пельку й заплющте очi. Не сидiти ж нам тут усю нiч.

Артур розгубився й послухався. За двi секунди вiн почув голос, що долинав iз вiтальнi.

– Непогано. Надто близько до дивана, але непогано.

Вiн квапливо вийшов iз ванноi й побачив, що жiнка сiла на пiдлозi посеред кiмнати. І поводилася так, нiби все гаразд.

– Ви лишили килими, це добре. Але картина на стiнi – жахлива.

– Я вiшаю тi картини, якi менi подобаються, там, де хочу, а ще я хотiв би поспати, тож якщо ви вiдмовляетеся сказати, хто ви, нiчого страшного. Просто забирайтеся геть, негайно! Повертайтеся до себе!

– Але я i е у себе! Принаймнi колись була. Це все так бентежно.

Артур кивнув. Вiн винаймав цю квартиру вже десять днiв, тому повiдомив незнайомцi, що це таки його дiм.

– Так, знаю, ви мiй посмертний квартирант. А це навiть кумедно.

– Ви верзете якiсь дурницi. Власниця – сiмдесятирiчна жiнка. І що означае «посмертний квартирант»?

– О, як би ii потiшили вашi слова! Насправдi iй шiстдесят два, це моя мама, а ще наразi офiцiйний опiкун. Справжня власниця – я.

– У вас е офiцiйний опiкун?

– Так, зважаючи на контекст, менi збiса важко пiдписувати папери.

– Вас поклали до лiкарнi?

– Це ще м’яко сказано.

– Мабуть, вони там дуже хвилюються. А про яку лiкарню йдеться? Я вас туди вiдвезу.

– Скажiть, ви вирiшили, що я божевiльна, яка втекла з психлiкарнi?

– Нi, але…

– Бо божевiльна пiсля шльондри – якось забагато як на перше знайомство.

Чхати вiн хотiв, божевiльна вона чи повiя, адже був виснажений i просто прагнув поспати. Вона ж не вгавала i продовжувала наступ.

– Якою ви мене бачите? – знову запитала вона.

– Я не розумiю запитання.

– Яка я? Оскiльки я не бачу себе в дзеркалах, хочу знати, який маю вигляд.

– Схвильована, дуже схвильована, – незворушно вiдказав вiн.

– Я маю на увазi фiзично.

Артур завагався, а тодi описав: висока, з дуже великими очима,

Сторінка 9

арними вустами i милим обличчям, що суперечило ii поведiнцi, сказав про довгi руки, якi виписували елегантнi рухи.

– Якби я у вас попросила вказати станцiю метро, ви б розповiли про всi пересадки?

– Даруйте, але я не розумiю.

– Ви завжди так детально описуете жiнок?

– Як ви зайшли? У вас е дублiкат ключа?

– Вiн менi не потрiбен. Просто неймовiрно, що ви мене бачите.

Вона невтомно повторювала: те, що вiн ii бачить, – це диво. Зауважила, що iй дуже сподобалося, як вiн ii описав, i запросила сiсти поруч.

– Те, що я вам розповiм, непросто збагнути й неможливо пояснити, але якщо ви готовi вислухати мою iсторiю, якщо хочете довiритися менi, то, може, зрештою навiть повiрите. І це дуже важливо, адже ви, самi того не знаючи, едина людина у свiтi, з якою я можу роздiлити таемницю.

Артур зрозумiв: вибору немае. Вiн мусить вислухати, що розкаже ця дiвчина. І хоча йому хотiлося тiльки спати, вiн сiв бiля неi й почув найнеймовiрнiшу iсторiю у своему життi.

Їi звали Лорен Клайн, i вона iнтерн-медик. Пiвроку тому потрапила в автокатастрофу через вiдмову кермового механiзму.

– Вiдтодi я в комi. Нi, зарано робити висновки, дозвольте пояснити.

Вона нiчого не пам’ятала про аварiю. Прийшла до тями тiльки пiсля операцii в реабiлiтацiйнiй палатi. Охоплена дивними вiдчуттями, вона чула все, що говорили навколо неi, але не могла нi поворухнутися, нi заговорити. Спершу вона гадала, що причина в анестезii.

– Я помилилася. Минали години – а я все не могла фiзично прокинутися.

Вона й далi була здатна все сприймати, от тiльки не мала змоги спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. Потiм пережила найбiльший страх у своему життi, багато днiв думаючи, нiби ii розбив паралiч.

– Ви навiть не уявляете, через що я пройшла. Лишитися навiки бранкою власного тiла.

Понад усе вона хотiла померти, втiм складно вчинити самогубство, коли ти навiть мiзинчиком поворушити не можеш. Мати сидiла бiля ii лiжка. Лорен подумки благала, щоб та задушила ii подушкою. А потiм до палати зайшов лiкар. Вона впiзнала голос – це ж ii викладач. Мiсiс Клайн запитала, чи може донька почути, коли до неi звертаються, на що Фернштейн вiдповiв: «Гадки не маю, але дослiдження дозволяють вважати, що люди в ii станi здатнi сприймати зовнiшнi сигнали, тож потрiбно стежити за словами, розмовляючи бiля неi».

– Мама хотiла знати, чи повернусь я колись. Лiкар же спокiйно вiдповiв, що гадки не мае, однак варто зберiгати надiю, адже траплялося, що хворi поверталися до життя через багато мiсяцiв. Дуже рiдко, але таке бувае. Усе можливо. «Ми ж не боги i всього не знаемо, – мовив вiн i додав: – Глибока кома – таемниця для медицини».

Як не дивно, Лорен вiдчула полегшення, адже ii тiло лишилося неушкодженим. Дiагноз не дуже втiшний, але хоча б не остаточний.

– Тетраплегiя[5 - Тетраплегiя – паралiч усiх чотирьох кiнцiвок.] невилiковна, а ось у разi глибокоi коми е надiя, хоч i мiнiмальна, – додала Лорен.

Тижнi проминали один за одним – довгi й щораз повiльнiшi. Вона проживала iх у спогадах i думала про iншi мiсця. Якось уночi, мрiючи про життя по той бiк дверей палати, вона уявила коридор, медсестер, якi проходили там, тримаючи в руках картки чи штовхаючи вiзки, своiх колег, що переходили з однiеi палати в iншу…

– Саме тодi це сталося вперше: я опинилася посеред коридору, який так зосереджено уявляла. Спершу я подумала, що уява зiграла зi мною злий жарт, адже я добре знаю лiкарню – мiсце, в якому працюю. Однак ситуацiя була надзвичайно реалiстичною. Я побачила навколо себе працiвникiв: Беттi вiдчинила шафу, витягла звiдти компреси й зачинила ii, Стiвен пройшов, чухаючи голову. У нього нервовий тiк, тож вiн постiйно чинить так.

Лорен почула, як вiдчиняються дверi лiфта, вiдчула аромат iжi, яку несли черговим працiвникам. Нiхто ii не помiчав: не знаючи про присутнiсть дiвчини, люди проходили повз, навiть не намагаючись ii обiйти. Втомившись, вона повернулась у свое тiло.

За наступнi кiлька днiв Лорен навчилася мандрувати лiкарнею. Думала про iдальню – i опинялася там, про вiддiлення екстреноi допомоги – i бiнго, вона вже на мiсцi. Через три мiсяцi вправлянь вона змогла виходити з примiщення лiкарнi. Роздiлила вечерю iз парою французiв в одному зi своiх улюблених ресторанiв, подивилася половину фiльму в кiнотеатрi й провела кiлька годин у маминiй квартирi.

– Бiльше я так не робила: надто боляче перебувати поруч iз нею, коли не можеш спiлкуватися.

Калi вiдчувала ii присутнiсть i божеволiла вiд цього: кружляла i скавчала. А потiм Лорен повернулася сюди, адже це ii дiм i тут вона почувалася найкраще.

– Я живу в абсолютнiй самотностi. Ви не уявляете, як це: не мати змоги нi до кого заговорити, бути абсолютно прозорою, бiльше не iснувати в життi iнших людей. Тож зрозумiйте, наскiльки я здивувалась i зрадiла, коли ви звернулися до мене сьогоднi ввечерi, там, у шафi, i коли я збагнула, що ви мене бачите. Не знаю чому, але доки це тривае, я б могла розмовляти з вами годинами, менi так потрiбно поговорити – накопичилися сотнi фраз.

Сторінка 10

аленство слiв змiнилося миттю тишi. На очах у дiвчини забринiли сльози. Вона поглянула на Артура. Провела рукою по щоцi та носу.

– Досi вважаете мене божевiльною?

Артур заспокоiвся. Його зворушила емоцiйна iсторiя молодоi жiнки, зачаклувала абсурдна розповiдь, яку вiн щойно почув.

– Нi, це все дуже… Як сказати… Бентежно, дивно, незвично. Не знаю, що сказати. Я б хотiв вам допомогти, але не знаю як.

– Дозвольте менi лишитися тут, я буду зовсiм непомiтною i вам не заважатиму.

– Ви справдi вiрите в те, що тiльки-но розповiли?

– Ви зовсiм менi не повiрили? Ви переконали себе, що навпроти вас – повнiстю приджмелена дiвчина? Та у мене в будь-якому разi не було жодного шансу.

Вiн попросив, щоб вона поставила себе на його мiсце. Наче вона опiвночi побачила дуже схвильованого чоловiка, що ховаеться в шафi ii ванноi. А вiн би намагався iй пояснити, що вiн щось на кшталт привида, в комi. Що вона подумала б i якою була б ii перша реакцiя?

Риси обличчя Лорен розгладилися й посеред слiз виринула усмiшка. Зрештою дiвчина зiзналася:

– Насамперед я б точно заверещала, тож у вас е пом’якшувальнi обставини.

Чоловiк подякував.

– Артуре, благаю вас, повiрте менi. Нiхто б не змiг такого вигадати.

– Та нi, мiй компаньйон здатен придумати жарти й бiльшого масштабу.

– Та забудьте вже про свого компаньйона! Вiн тут нi до чого, це не розiграш.

Коли Артур запитав, звiдки дiвчина знае його iм’я, та вiдповiла, що перебувала тут задовго до того, як вiн переiхав. Вона бачила, як вiн приходив оглядати квартиру, як пiдписував з агентом iз нерухомостi договiр про оренду на кухонному столi. Вона була тут i тодi, коли приiхали коробки з його речами, i коли вiн зламав макет лiтака, розпаковуючи iх. Якщо щиро, то iй шкода, що так сталося, але вона добряче насмiялася з його гнiву. А ще вона бачила, як вiн повiсив ту бридку мазанину над лiжком.

– У вас е манiакальнi схильностi: двадцять разiв пересовувати диван, щоб потiм поставити його в едине доречне мiсце! Менi навiть пiдказати вам хотiлося, наскiльки це очевидно. Я тут з вами з першого дня. Увесь час.

– А коли я приймаю душ чи сплю, ви також поруч?

– Я не вуаеристка. Зрештою, у вас непогана статура. Варто було б звернути увагу на жирок на животi, але загалом ви нiчого.

Артур насупився. Вона була дуже переконливою – чи то пак переконаною, – однак йому здавалося, нiби вони ходять по колу. Історiя цiеi жiнки не трималася купи. Якщо вона хотiла в неi вiрити, то це ii проблема, не було жодного сенсу намагатися довести iй протилежне, вiн же не ii психiатр. Вiн хотiв спати, тому запропонував Лорен лишитися на нiч. Вiн заночуе на диванi у вiтальнi, «для якого йому зовсiм не важко було пiдiбрати мiсце», а iй вiддасть свою кiмнату. Завтра ж вона повернеться додому, у лiкарню чи куди захоче – i iхнi шляхи розiйдуться.

Проте Лорен не погоджувалася, вона похмуро стала навпроти нього iз твердим намiром, аби ii почули. Глибоко вдихнувши, вона перелiчила дивовижну низку фактiв i дiй, якi вiн зробив протягом останнiх кiлькох днiв. Вона переказала йому телефонну розмову iз Керол-Енн, що вiдбулася позавчора близько одинадцятоi вечора.

– Вона кинула слухавку, щойно ви прочитали iй нотацiю – мiж iншим, досить помпезну – щодо причин, через якi ви не хочете бiльше чути про вашi стосунки. Повiрте менi!

Вона нагадала йому про два кухлики, якi вiн розбив, розпаковуючи ящики – «Повiрте менi!», – про те, як вiн проспав i обпiкся гарячою водою в душi – «Повiрте менi!», – а також про час, який вiн провiв, шукаючи ключi вiд машини й нервуючись на самотi.

– Та повiрте менi, чорти б вас ухопили! До речi, на мою думку, ви дуже неуважний, адже ключi тi лежали на маленькому столику в передпокоi. Представники телефонноi компанii прийшли у вiвторок, о сiмнадцятiй годинi, – вам довелося пiвгодини чекати. Ви з’iли сандвiч iз пастрамi[6 - Пастрамi – м’ясний делiкатес iз яловичини. Страва еврейськоi кухнi Румунii та Молдови.], поставили пляму на куртку й переодягнулися перед виходом. Тепер ви менi вiрите?

– Як довго ви шпигуете за мною i навiщо?

– Але як я маю за вами шпигувати? Це ж не «Вотергейт»![7 - «Вотергейт» – архiтектурний комплекс у Вашингтонi. Готель став вiдомим через «Вотергейтський скандал» 1972–1974 рр., що закiнчився вiдставкою президента США Рiчарда Нiксона.] Тут немае всюди камер i мiкрофонiв!

– А чому б i нi? Це все одно було б логiчнiше за вашу iсторiю!

– Хапайте ключi вiд машини!

– І куди ми поiдемо?

– У лiкарню, я покажу вам себе.

– Ну звiсно! Скоро перша година ночi, а я попруся до лiкарнi на iншому боцi мiста i попрошу чергових медсестер бути такими ласкавими й негайно провести мене в палату незнайомоi жiнки, тому що ii привид у моiй квартирi. Я хотiв би поспати, а примара дуже вперта, тож це единий спосiб змусити ii дати менi спокiй.

– А ви бачите iнший?

– Що – iнший?

– Інший спосiб. Невже ви справдi зможете заснути?

– Господи Боже, то що ж менi зробити, аби таке диво нарештi сталося?

– Ви не вiрите в Бога, ви

Сторінка 11

амi казали про це по телефону своему компаньйону, коли обговорювали контракт: «Поле, я не вiрю в Бога, i якщо нам дiстанеться ця справа, то лише тому, що ми найкращi, а якщо ми втратимо ii, то варто зробити висновки й поставити пiд сумнiв своi принципи». Так ось, хоча б на п’ять хвилин поставте пiд сумнiв своi принципи – це все, про що я прошу. Повiрте менi! Ви менi потрiбнi, ви едина людина…

Артур зняв слухавку i набрав номер компаньйона.

– Я тебе розбудив?

– Та нi, зараз перша ночi, i я тiльки й чекав, щоб ти менi зателефонував, перш нiж пiти спати, – вiдказав Пол.

– Чому? Чому я мав тобi зателефонувати?

– Нi, ти не мав менi телефонувати, але так, ти мене розбудив. Чого ти хочеш у такий час?

– Щоб ти де з ким поговорив. А ще хочу сказати, що твоi жарти стають усе тупiшими.

Артур простягнув слухавку Лорен i попросив ii поговорити з компаньйоном. Вона не змогла ii взяти, пояснивши, що не здатна брати предмети до рук. По той бiк дроту Пол нетерпляче запитав, з ким Артур розмовляе. Артур переможно всмiхнувся й натиснув на кнопку «Гучний зв’язок».

– Ти чуеш мене, Поле?

– Так, я тебе чую. Поясни, у що ти граешся? Я б хотiв поспати.

– Я б також хотiв поспати, тож замовкни на хвилинку. Поговорiть iз ним, Лорен, поговорiть iз ним негайно!

Вона знизала плечима.

– Якщо хочете. Вiтаю, Поле. Я впевнена, що ви мене не чуете, але свого компаньйона ви зараз не чуете також.

– Слухай, Артуре, якщо ти телефонуеш, щоб помовчати в слухавку, вже справдi дуже пiзно.

– Вiдповiдай iй.

– Кому?

– Людинi, яка щойно з тобою розмовляла.

– Але людина, яка щойно зi мною розмовляла, – це ти, i я тобi вiдповiдаю.

– Ти нiкого бiльше не чув?

– Послухай-но, Жанно д’Арк, у тебе глюки через перевтому?

Лорен спiвчутливо глянула на Артура.

Той похитав головою: хай там як, якщо Лорен i Пол у змовi, так просто вони не вiдступляться.

З гучномовця долинув голос Пола: друг знову запитав, з ким Артур розмовляе. Той попросив усе забути й вибачився за пiзнiй дзвiнок. Пол схвильовано запитав, чи все гаразд i чи не потрiбно йому заiхати. Артур заспокоiв його – запевнив, що все добре, i подякував.

– Що ж, друзяко, завжди прошу. Буди мене, коли забажаеш, для своiх дурниць – не вагайся. Ми ж компаньйони i в горi, i в радостi. Тож коли в тебе таке горе, буди мене й дiлися. То менi можна йти спати чи тобi потрiбно щось iще?

– Добранiч, Поле.

Обидва поклали слухавки.

– Вiдвезiть мене до лiкарнi – i все проясниться.

– Нi, я вас туди не везтиму. Переступивши порiг, я визнаю, нiби вiрю в цю абсурдну iсторiю. Я стомився, мiс, i хочу спати, тож забирайте мою кiмнату, а я ляжу на диванi – ну або ж ви пiдете звiдси. Це моя остання пропозицiя.

– О, то я знайшла когось iще впертiшого за себе. Ідiть до своеi кiмнати, менi не потрiбне лiжко.

– А ви чим займатиметеся?

– А вам яка рiзниця?

– Рiзниця е, ось i все.

– Я лишуся тут, у вiтальнi.

– До завтрашнього ранку, а потiм…

– Так, до завтрашнього ранку, дякую за вашу щедру гостиннiсть.

– І ви не пiдете шпигувати за мною до спальнi?

– Якщо ви менi не вiрите, зачинiть дверi на ключ. До того ж якщо ви спите голим, то не хвилюйтеся, я вас уже бачила!

– А хiба ви вуаеристка?

– Нещодавно у ваннiй, щоб вас не бачити, я мала бути слiпою, а не вуаеристкою.

Артур зашарiвся i побажав дiвчинi доброi ночi.

– Так, добранiч, Артуре, солодких снiв.

Артур пiшов до спальнi й хряснув дверима.

– Божевiльна якась, – буркнув вiн. – Та й iсторiя пришелепкувата.

Вiн упав на лiжко. Зелений циферблат радiобудильника показував пiв на другу. Чоловiк спостерiгав, як змiнюються цифри, до другоi години одинадцяти хвилин. Тодi рiзко пiдскочив, натягнув в’язаний светр, джинси та шкарпетки i вийшов до вiтальнi. Лорен сидiла по-турецьки на пiдвiконнi. Коли ввiйшов Артур, вона заговорила, не обертаючись:

– Менi подобаеться цей краевид, а вам? Саме вiн спокусив мене на цю квартиру. Люблю милуватися мостом. А ще люблю влiтку вiдчиняти вiкно й слухати туманнi горни вантажних човнiв. Я завжди мрiяла порахувати хвилi, що розбиваються об носи кораблiв, перш нiж тi проминають «Золоту Браму».

– Гаразд, поiхали, – тiльки й вiдповiв вiн.

– Справдi? І яка муха вас укусила?

– Ви спаскудили менi нiч. Горить сарай – гори й хата. Краще владнати питання ввечерi, адже завтра я маю працювати. У мене важлива зустрiч в обiдню пору, тож не завадило б, щоб я поспав хоча б двi години. Поiхали зараз. А ви не квапитеся?

– Ідiть, я до вас приеднаюся.

– Де ви до мене приеднаетеся?

– Я приеднаюся, запевняю вас, довiртеся хоча б на двi хвилини.

На думку Артура, вiн i так забагато iй довiряе, зважаючи на ситуацiю. Перш нiж вийти з квартири, вiн перепитав ii прiзвище. Вона повiдомила його, як i поверх та номер лiкарняноi палати, де мае лежати, – п’ятий поверх, палата № 505. Лорен додала, що запам’ятати легко, адже там однi п’ятiрки. Артур же не бачив нiчого легкого в тому, що на нього чекало. Вiн зачинив за собою дверi, спустився сходами й

Сторінка 12

вийшов на паркiнг. Лорен уже сидiла в машинi, умостившись на задньому сидiннi.

– Не знаю, як вам це вдалося, але вражаючий трюк. Мабуть, ви колега Гудiнi!

– Хто це такий?

– Гудiнi, фокусник.

– А ви чимало знаете.

– Пересiдайте наперед, у мене немае водiйського картуза.

– Будьте поблажливiшими, я ж казала, що менi ще бракуе точностi. Задне сидiння – це не так погано, могла ж i на капот приземлитися. Але я зосередилася саме на серединi машини. Запевняю, прогрес швидкий i беззаперечний.

Лорен перебралася на сидiння бiля Артура. Запала тиша. Дiвчина дивилась у вiкно. Артур прямував у нiч. Вiн поцiкавився, як йому поводитися пiсля приiзду до лiкарнi. Лорен запропонувала вдати ii двоюрiдного брата з Мексики, який, щойно дiзнався про трагедiю, iхав цiлий день i всю нiч. Вiн мае сiсти на лiтак до Англii на свiтанку й найближчi пiвроку не повернеться, саме тому необхiдно порушити правила й дозволити йому побачити любу кузину, хай навiть у такий пiзнiй час. Сам Артур не вважав, що схожий на мешканця Пiвденноi Америки, тому зазначив, що цi байки не спрацюють.

Дiвчина ж зауважила, що вiн надто песимiстично налаштований, i якщо зараз нiчого не вдасться, завжди можна повернутися наступного дня. Не варто перейматися. Лорен куди бiльше хвилювалася через його уяву.

«Сааб» заiхав на територiю лiкарнi. Лорен зазначила, що слiд повернути праворуч, а потiм виiхати на другу вулицю лiворуч i запаркуватись одразу за гiрською сосною. Щойно вони зупинилися, вона вказала кiнчиком пальця на нiчний дзвоник, уточнивши, що не варто дзвонити надто довго, бо це iх бiсить.

– Кого – iх? – запитав Артур.

– Медсестер, яким часом доводиться йти аж з iншого боку коридору. Вони ж не вмiють телепортуватися. Та прокиньтеся ви нарештi!

– Я б iз задоволенням.




5


Артур вийшов з машини й двiчi коротко подзвонив у дверi. Перед ним з’явилася невисока жiночка, очi якоi обрамляли окуляри в роговiй оправi. Вона прочинила дверi й запитала, що йому треба. Артур розповiдав свою побрехеньку так правдоподiбно, як тiльки мiг. Медсестра повiдомила йому про правила, якi, раз уже вигаданi кимось, мусять дiяти, тож Артуру лишаеться тiльки повернутися завтра й вiдкласти свiй вiд’iзд.

У вiдповiдь на те молодик благав, нагадував про виняток, який пiдтверджуе всi правила, але зрештою готовий був пiдкоритися з болем у серцi. Медсестра таки здалася, поглянула на годинник i промовила:

– Я маю робити обхiд, тож iдiть за мною, не галасуйте й нiчого не торкайтеся. Щоб за п’ятнадцять хвилин вийшли.

Вiн узяв ii за руку й поцiлував на знак подяки.

– Ви всi такi в Мексицi? – усмiхнулася жiнка.

Вона пропустила Артура в примiщення лiкарнi й попросила йти за нею. Вони дiсталися до лiфтiв i пiднялись одразу на п’ятий поверх.

– Я проведу вас до палати, завершу обхiд i заберу вас. Нiчого не торкайтеся.

Вона прочинила дверi з номером 505. У палатi панувала напiвтемрява. Здавалося, нiби жiнка, яка лежала на осяяному простою лампою лiжку, поринула в глибокий сон. Бiля входу Артур не мiг розгледiти рис ii обличчя. Медсестра тихо промовила:

– Я лишу дверi вiдчиненими, проходьте. Ви ii не розбудите, однак стежте за словами, якi кажете бiля неi. Бо з хворими в комi нiчого не можна знати напевно. Принаймнi так кажуть лiкарi. У мене щодо цього iнша думка.

Артур навшпиньки зайшов до палати. Лорен уже стояла бiля вiкна. Вона попросила чоловiка пiдiйти ближче:

– Пiдходьте, я вас не вкушу.

Молодик без упину запитував себе, що взагалi тут робить. Наблизившись до лiжка, вiн опустив очi. Схожiсть була неймовiрною. Нерухома жiнка здавалася блiдiшою, нiж ii усмiхнений двiйник, але, як не зважати на цю деталь, iхнi риси були iдентичними. Тодi вiн позадкував на крок.

– Це неможливо! Ви ii сестра-близнючка?

– Ви безнадiйний! Немае у мене сестри. Це я, лежу ось там. Просто собi я. Допоможiть менi й визнайте неможливе. Це не фокус, та й ви не спите. Артуре, у мене немае нiкого, крiм вас, повiрте, ви не можете просто вiдвернутися. Менi потрiбна ваша допомога, ви едина людина на всiй землi, з якою я – вперше за пiвроку – можу розмовляти, едине людське створiння, яке вiдчувае мою присутнiсть i чуе мене.

– Чому я?

– Не маю анi найменшоi гадки, у всьому цьому взагалi нiчого логiчного немае.

– «Усе це» дуже лякае.

– Гадаете, менi не страшно?

Про страх Лорен i сама багато могла б розповiсти. Вона бачила, як ii власне тiло в’януло, наче овоч, з кожним днем, оповите катетером i крапельницею для отримання поживних речовин. Вона не мала жодноi вiдповiдi нi на його запитання, нi на своi – тi самi, якi вона щодень ставила собi пiсля катастрофи.

– Я запитую себе про таке, що ви й уявити не здатнi.

Сумно поглянувши на Артура, вона подiлилася з ним своiми сумнiвами та страхами: скiльки ще триватиме цей загадковий феномен? Чи зможе вона повернутися хоча б на кiлька днiв до життя нормальноi жiнки, здатноi ходити на власних ногах i обiймати тих, кого любить? Навiщо вона присвятила стiльки рокiв вивченню медицини, якщо вс

Сторінка 13

закiнчиться так? Скiльки ще днiв лишилося, перш нiж ii серце зупиниться? Вона бачила, як помирае, i цiпенiла вiд жаху.

– Я привид людини, Артуре.

Чоловiк опустив очi, аби не зустрiтися з поглядом Лорен.

– Щоб померти, потрiбно пiти, а ви й досi тут. Ходiмо, ми повертаемося. Я стомився, та й ви також. Я вас пiдвезу.

Вiн поклав руку iй на плече та обiйняв, нiби щоб утiшити. Обернувшись, вiн опинився перед медсестрою. Жiнка здивовано витрiщалася на вiдвiдувача.

– У вас судома?

– Нi, а що?

– Ваша рука застигла в повiтрi зi стиснутою долонею. Це не судома?

Артур рiзко вiдпустив плече Лорен i звiсив руку вздовж тулуба.

– Ви не бачите ii, так? – запитав вiн у медсестри.

– Кого я не бачу?

– Нiкого!

– Хочете трiшки вiдпочити перед вiд’iздом? Здаеться, ви дивно поводитеся.

Медсестра хотiла заспокоiти його, адже це завжди великий шок. Казала, що «все гаразд», «це мине».

Артур вiдповiв повiльно – неначе враз розгубив усi слова i тепер iх шукае:

– Нi, все гаразд, я пiду.

Медсестра схвильовано запитала, чи знайде вiн шлях. Опанувавши себе, вiн заспокоiв жiночку, сказавши, що вихiд наприкiнцi коридору.

– Тодi я лишаю вас тут, бо маю трохи роботи в сусiднiй палатi – треба помiняти постiльну бiлизну. Трапилася маленька неприемнiсть.

Артур попрощався з нею i вийшов у коридор. Медсестра побачила, як вiн горизонтально вiдставив руку й пробурмотiв:

– Я вiрю вам, Лорен, вiрю.

Медсестра насупилася й повернулася в сусiдню палату, мiркуючи: «Ох! Як же це iх усiх шокуе, що ще скажеш».

Артур i Лорен пiрнули в кабiну лiфта. Артур не пiдводив очей. Вiн нiчого не казав, i вона також. Вони вийшли з лiкарнi. Пiвнiчний вiтер увiрвався в затоку й принiс iз собою колючий дрiбний дощ. Було холодно, хоч вовкiв ганяй. Чоловiк пiдняв комiр пальта до потилицi й вiдчинив дверцята машини для Лорен.

– Пригальмуймо трохи з усiм цим ходiнням крiзь стiни та вчинiмо як треба, будь ласка!

Вона сiла в машину звичайним способом i всмiхнулася.

Поверталися мовчки – нi вiн, нi вона не зронили й слова. Артур зосередився на дорозi, Лорен милувалася хмарами крiзь вiкно. Тiльки коли вони пiд’iхали до будинку, дiвчина, не вiдриваючи погляду вiд неба, промовила:

– Я дуже любила нiч – за ii тишу, за силуети без тiней, за погляди, якими не обмiнюються вдень. Неначе мiсто дiлиться мiж двома свiтами, що не зустрiчаються один з одним, i жоден навiть не здогадуеться про iснування iншого. Безмiр людських створiнь, що зринають у сутiнках i розчиняються на свiтанку. Нiкому не вiдомо, куди вони прямують. Про них знали тiльки ми в лiкарнi.

– А все ж це божевiльна iсторiя. Визнайте. Таке складно прийняти.

– Є таке, але не варто зациклюватися й проводити решту ночi, повторюючи це.

– Що там лишилося вiд тiеi ночi!

– Паркуйте машину, я чекатиму на вас нагорi.

Артур запаркувався на вулицi, щоб не будити сусiдiв шумом гаражних дверей. Вiн пiднявся сходами й зайшов до квартири. Лорен сидiла по-турецьки посеред вiтальнi.

– Ви цiлилися на диван? – весело запитав вiн.

– Нi, на килим. На ньому й опинилася.

– Брешете, я певен, що ви цiлилися на диван.

– Кажу вам, я планувала приземлитися на килим!

– З вас погана актриса.

– Я хотiла б приготувати вам чаю, але… Ідiть краще вiдпочивати, бо лишилося надто мало годин для сну.

Вiн розпитував ii про обставини нещасного випадку, а вона розповiла про «примху староi англiйки», про свою улюблену машину «трiумф» i про вихiдний у Кармелi на початку минулого лiта, що завершився на Юнiон-сквер. Вона не знала, що сталося тодi.

– А ваш хлопець?

– Що – мiй хлопець?

– Ви iхали на зустрiч iз ним?

– Перефразуйте ваше запитання, – усмiхнулася Лорен. – Воно мае звучати так: «Чи був у вас хлопець?»

– Чи е у вас хлопець? – повторив Артур.

– Дякую за теперiшнiй час. Вони в мене бували.

– Ви не вiдповiли.

– А вас це стосуеться?

– Нi, зрештою, сам не знаю, навiщо лiзу.

Артур розвернувся й попрямував до спальнi.

– Може, ви таки вiдпочинете на лiжку? А я розташуюсь у вiтальнi.

Лорен подякувала за галантнiсть, але вiдмовилася, бо iй i на диванi буде добре. Артур пiшов спати надто втомленим, щоб мiркувати про те, що вiдкрив цей вечiр, – вони все обговорять завтра. Перш нiж зачинити дверi, вiн побажав гостi солодких снiв, а вона попросила про останню послугу:

– Чи могли б ви поцiлувати мене в щоку?

Артур запитально схилив голову.

– Так ви схожi на десятирiчного хлопчика. Я просто попросила поцiлувати мене в щоку. Мене вже пiвроку нiхто не обiймав.

Чоловiк повернувся, пiдiйшов до Лорен, узяв ii за плечi й поцiлував в обидвi щоки. А вона притислася до його грудей. Артур почувався недоладним i розгубленим. Вiн незграбно обiйняв ii тендiтнi стегна. Вона провела щокою по його плечi.

– Дякую, Артуре, дякую за все. Тепер iдiть вiдпочивати, а то почуватиметеся виснаженим. Я скоро вас розбуджу.

Вiн попрямував до спальнi, зняв светр i сорочку, кинув штани на стiлець i пiрнув пiд ковдру. За кiлька хвилин його здолав с

Сторінка 14

н. Доки Артур мiцно спав, Лорен, лишившись у вiтальнi, заплющила очi, зосередилася – i приземлилася навпроти лiжка, на бильце крiсла. Вона дивилася, як квартирант спить. Його обличчя було безтурботним; дiвчина навiть помiтила усмiшку, що грала в кутиках вуст. Кiлька довгих хвилин вона спостерiгала за ним, доки ii й саму не зборов сон. Це вперше вона заснула пiсля катастрофи.

Коли Лорен прокинулася – близько десятоi ранку – Артур iще мiцно спав.

– Трясця, – буркнула вона, сiла бiля лiжка й енергiйно потрусила чоловiка. – Прокидайтеся, вже дуже пiзно.

– Керол-Енн, не так гучно.

– Чарiвно, просто чарiвно. Час прокидатися, уже п’ять хвилин на одинадцяту. І це не Керол-Енн.

Артур спершу злегка розплющив очi, а тодi враз витрiщив iх i рiзко сiв на лiжку.

– Порiвняння розчаровуе? – запитала вона.

– Ви справдi тут, це не сон?

– А цього можна було й уникнути, надто вже очевидна реакцiя. Краще б вам поквапитися, десята година вже проминула.

– Що? – закричав вiн. – Ви ж мали мене розбудити!

– Я не глуха. А що, Керол-Енн слабувала на вуха? Вибачте, я заснула, такого зi мною не було, вiдколи я потрапила до лiкарнi, i я сподiвалася вiдсвяткувати це з вами, але бачу, ви не в гуморi. Тож iдiть збирайтеся.

– Притримайте цей iронiчний тон, це ви спаскудили менi нiч, а тепер ще й за ранок узялися. Тож попрошу, годi!

– Ви страшенно чарiвний зранку. Коли спите, ви подобаетеся менi бiльше.

– Ви що, влаштовуете менi сцену?

– Навiть не мрiйте! І йдiть уже вдягатися, а то знову я буду винна.

– Звiсно ж, це ви виннi. А тепер будьте ласкавi вийти, бо пiд ковдрою я голий.

– А ви нинi стали соромливим?

Артур попросив припинити сiмейну сцену iз самого ранку й мав нещастя завершити свое речення словами «бо iнакше…».

– «Інакше» – це те слово, яке часто переповнюе чашу! – вiдповiла Лорен ударом на удар.

Злiсним тоном вона побажала йому вдалого дня i рiзко зникла.

Артур роззирнувся, кiлька секунд повагався, а тодi покликав:

– Лорен? Досить, я знаю, що ви тут. Але у вас справдi кепський характер. Виходьте вже, це безглуздо.

Голий, вiн стояв посеред вiтальнi й розмахував руками – i зненацька перетнувся поглядом iз сусiдом з будинку навпроти, який здивовано спостерiгав за ним зi свого вiкна. Артур приземлився на диван, схопив плед, обгорнув його навколо стегон i пiшов до ванноi, бурмочучи:

– Я стою в чiм мати народила посеред вiтальнi й розмовляю сам iз собою – що це за божевiльна iсторiя?

Зайшовши до ванноi, вiн вiдчинив дверi гардеробу й тихенько запитав:

– Лорен, ви тут?

У вiдповiдь – нi звуку, i це засмутило Артура. Вiн хутко прийняв душ. Вiдтак побiг до своеi кiмнати, ще раз заскочивши до гардеробу. Жодноi реакцii не було, тож вiн надягнув костюм. Чоловiк тричi перев’язував вузол краватки, лаючись:

– Здаеться, сьогоднi руки в мене ростуть не з того мiсця!

Одягнувшись, Артур рушив на кухню, понишпорив стiльницею, шукаючи ключi – тi виявилися в кишенi. Вiн квапливо вийшов з квартири, зупинився, обернувся i ще раз вiдчинив дверi:

– Лорен, ви ще не тут?

Кiлька секунд панувала тиша. Тодi Артур зачинив дверi на подвiйний замок. Спустившись одразу на паркiнг через внутрiшнi сходи, вiн узявся шукати свою машину, а потiм згадав, що лишив ii на вулицi. Перебiг коридор i зрештою опинився надворi. Пiдвiвши погляд, вiн знову побачив сусiда, що спантеличено спостерiгав за ним. Сором’язливо йому всмiхнувся, незграбно демонструючи ключi у дверцятах авто, сiв за кермо й блискавично помчав геть.

Коли чоловiк прибув на роботу, у вестибюлi йому зустрiвся компаньйон. Побачивши Артура, Пол кiлька разiв хитнув головою й скривився, перш нiж звернутися до нього:

– Тобi варто було б узяти кiлька вихiдних.

– Сам iх бери, Поле, i не доколупуй мене iз самого ранку.

– Чарiвно, ти сама ввiчливiсть.

– Може, вiзьмешся за своi справи?

– Ти бачився з Керол-Енн?

– Нi, я не бачився з Керол-Енн, iз Керол-Енн усе скiнчено, ти чудово це знаеш.

– Якщо ти вже опинився в такому станi, е лише два пояснення: Керол-Енн або новенька.

– Нi, жодноi новенькоi немае. Вiдiйди, я вже i так спiзнився.

– Нi, серйозно, зараз тiльки за чверть одинадцята. Як ii звати?

– Кого?

– Ти свою пику бачив?

– А що з моею пикою?

– Ти нiби провiв нiч iз танком! Тож розповiдай.

– Але менi немае чого розповiдати.

– А твiй нiчний дзвiнок, коли ти верз усiлякi дурницi, що це було?

Артур поглянув на компаньйона.

– Послухай, учора ввечерi я з’iв якусь бридоту, тому огидно почувався вночi. Я дуже мало спав. Будь ласка, я зараз не в гуморi, дозволь пройти, я справдi спiзнююся.

Пол вiдступив, але поплескав Артура по плечу, коли той проминав його.

– Я ж твiй друг, хiба нi?

Артур озирнувся, тож Пол додав:

– Ти розповiв би менi, якби опинився в халепi?

– Ти що, не з тiеi ноги встав? Я просто погано спав сьогоднi, ось i все. Не треба робити з мухи слона.

– Добре, добре. Зустрiч о першiй годинi, вони на нас чекатимуть на горiшньому поверсi готелю «Хаятт Ембаркад

Сторінка 15

ро». Якщо хочеш, поiдемо разом, я потiм повернуся до офiсу.

– Нi, я вiзьму свою машину, бо потiм маю зустрiч.

– Як забажаеш!

Артур зайшов до кабiнету, поставив сумку й сiв. Викликав свою асистентку, замовив кави, повернув крiсло, розташувавшись обличчям до краевиду, вiдхилився назад i замислився.

За кiлька секунд Морiн постукала у дверi, тримаючи в однiй руцi папку «На пiдпис», а в iншiй – кухлик i пончик, що балансував на краю блюдечка. Вона поставила гарячущий напiй на край столу.

– Я додала вам молока. Гадаю, це ваша перша кава за сьогоднiшнiй ранок.

– Дякую. Морiн, а що в мене з пикою?

– Вона промовляе: «Я ще не випив ранковоi кави».

– Я ще не випив ранковоi кави!

– Для вас е повiдомлення, але снiдайте спокiйно, там нiчого термiнового. Лишаю вам листи на пiдпис. У вас усе гаразд?

– Так, усе гаразд, просто я дуже стомлений.

Саме цiеi митi в кабiнетi матерiалiзувалася Лорен, ледь-ледь оминувши край столу. Вона швидко зникла з поля зору Артура, впавши на килим. Чоловiк ураз пiдскочив.

– Ви не забилися?

– Нi, нi, все гаразд, – вiдказала Лорен.

– Чому б це я мала забитися? – запитала Морiн.

– Нi, не ви, – заперечив Артур.

Морiн скинула поглядом кiмнату.

– Нас тут небагато.

– Просто думки вголос.

– Ви подумали вголос, що я забилася?

– Та нi, я подумав про iншу людину, але висловився вголос, з вами таке не траплялося?

Лорен, що сидiла на краю столу, закинувши ногу на ногу, вирiшила перебити Артура:

– Зовсiм не обов’язково порiвнювати мене iз жахiттям!

– Але я не називав вас жахiттям.

– Цього ще бракувало! Тодi вам доведеться шукати iншi жахiття, якi готуватимуть для вас каву, – вiдрiзала Морiн.

– Морiн, я звертаюся не до вас!

– У кабiнетi привид чи мене раптом вразила часткова слiпота i я чогось не помiчаю?

– Вибачте, Морiн, це кумедно, я сам кумедний. Я виснажений, базiкаю вголос i зовсiм не зосереджений.

Морiн поцiкавилася, чи чув вiн узагалi про депресiю вiд перевтоми.

– Знаете, треба дiяти, щойно проявляються першi ознаки, iнакше потiм доведеться вiдновлюватися протягом мiсяцiв.

– Морiн, я не в депресii через перевтому, у мене була кепська нiч, ось i все.

Лорен продовжила:

– Ах! От воно що, кепська нiч, жахiття…

– Припинiть, будь ласка, це неможливо, дайте менi хвилинку.

– Але ж я нiчого не сказала! – вигукнула Морiн.

– Морiн, залиште мене, будь ласка, я маю зосередитися, трiшки розслабитися – i все буде гаразд.

– Ви розслабитеся? Артуре, я хвилююся за вас. Я дуже за вас хвилююся.

– Та нi, все добре.

Вiн попросив секретарку вийти й не перемикати на нього жодний дзвiнок, бо йому потрiбен спокiй. Морiн знехотя вийшла й зачинила дверi. У коридорi вона перетнулася з Полом i попросила побалакати з ним кiлька хвилин наодинцi.

Лишившись сам у кабiнетi, Артур пильно поглянув на Лорен.

– Ви не можете ось так зненацька з’являтися, через вас я опиняюсь у незручному становищi.

– Я хотiла перепросити за ранок, бо поводилася нестерпно.

– Це ви менi вибачте, я був у жахливому настроi.

– Не варто витрачати ранок на вибачення одне перед одним, я хотiла поговорити з вами.

Пол зайшов не стукаючи.

– Можна перекинутися з тобою словом?

– Саме це ти й робиш.

– Я щойно розмовляв iз Морiн. Та що з тобою таке?

– Та дайте вже менi спокiй, варто раз запiзнитися i прийти втомленим, як миттево оголошують, що я в депресii.

– Я не казав, що ти в депресii.

– Нi, але таку думку висловила Морiн. Здаеться, вона вважае, нiби я змарнiв.

– Не змарнiв, а мариш.

– Я справдi марю, друже.

– Чому? Ти когось зустрiв?

Артур широко розкинув руки й, хитро зиркнувши на компаньйона, кивнув на знак згоди.

– Ось бачиш, ти нiчого не можеш вiд мене приховати. Я ж казав. Я ii знаю?

– Нi, це неможливо.

– Розкажеш про неi? Хто це? І коли я з нею познайомлюся?

– Це буде трохи складно, адже вона фантом. У моiй квартирi мешкае привид, я вчора випадково про це довiдався. Це примарна жiнка, що ховалася в шафi моеi ванноi. Я провiв iз нею нiч – однак не спав, хоч вона й дуже гарна як на привида, не… – вiн скорчив гримасу, вдаючи мерця, – зовсiм нi, красива дiвчина з того свiту, але не те щоб вона прийшла з того свiту, радше не пiшла з цього, якось так. Тепер тобi зрозумiлiше?

Пол спiвчутливо глянув на друга.

– Гаразд, я вiдправлю тебе до лiкаря.

– Та годi, Поле, зi мною все гаразд, – вiдказав Артур i звернувся до Лорен: – Буде нелегко.

– Що буде нелегко? – поцiкавився Пол.

– Я не до тебе звертався.

– Ти звертався до привида, вiн у цiй кiмнатi?

Артур нагадав, що йдеться про жiнку, i повiдомив, що вона сидить просто бiля нього, на краю столу. Пол iз сумнiвом поглянув на компаньйона й дуже повiльно провiв долонею по його робочому столу.

– Послухай, я знаю, що часто розiгрував тебе всiлякими дурницями, але зараз, Артуре, ти мене лякаеш. Ти б себе бачив: наче блекоти наiвся.

– Я стомився, мало спав i справдi маю кепську пику, проте всерединi чудово почуваюся. Запевняю тебе: в

Сторінка 16

е гаразд.

– Всерединi чудово почуваешся? Бо зовнi виглядаеш не дуже. А як справи по боках?

– Поле, дай менi попрацювати, ти мiй друг, а не психотерапевт, у мене взагалi немае психотерапевта. Вiн менi просто не потрiбен.

Пол попросив його не приходити на пiдписання угоди, що ось-ось мае вiдбутися, адже через нього вони втратять контракт.

– Гадаю, ти не усвiдомлюеш свого стану. Ти лякаеш.

Артур розгнiвався, пiдвiвся, взяв сумку й рушив до дверей.

– Гаразд, я лякаю i марю, тому повертаюся додому. Посунься i дай менi вийти. Ходiмо, Лорен!

– Ти генiй, Артуре, це просто неймовiрний номер!

– Немае в мене жодного номера, Поле. Твiй розум – як би сказати – надто звичайний, щоб уявити, що я переживаю. Примiтка: я не серджуся, бо дуже змiнився з учорашнього вечора.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Кармел (англ. Carmel, повна назва – Carmel-by-the-Sea) – мiстечко на березi Тихого океану в окрузi Монтерей, штат Калiфорнiя. (Тут i далi примiтки перекладача, якщо не зазначено iншого.)




2


Марина – район у Сан-Франциско.




3


Канатний трамвай – один iз видiв громадського транспорту в Сан-Франциско й одна iз цiкавинок мiста. Це гiбрид трамвая з фунiкулером i канатною дорогою.




4


Формайка – назва мiцного жаростiйкого пластику, що використовуеться для покриття кухонних меблiв.




5


Тетраплегiя – паралiч усiх чотирьох кiнцiвок.




6


Пастрамi – м’ясний делiкатес iз яловичини. Страва еврейськоi кухнi Румунii та Молдови.




7


«Вотергейт» – архiтектурний комплекс у Вашингтонi. Готель став вiдомим через «Вотергейтський скандал» 1972–1974 рр., що закiнчився вiдставкою президента США Рiчарда Нiксона.


Поділитися в соц. мережах: