Сторінка 1

Стара холера
Володимир Савович Лис


Єва була найвродливiшою дiвчиною в селi, але чоловiк, якого вона покохала на все життя, одружився з ii сестрою Павлиною. Єва поламала iхнiй щасливий шлюб… А на старiсть лишилася самотньою. Як i Адам, що все життя до нестями любив чужу дружину. Друзi Адама, колишнi хулiгани та вiдчайдухи, «дiдусi-розбiйники», вирiшують одружити цих двох. Та як звести упертих самiтникiв? Тим часом у великому мiстi Лiза, онука Павлини, будуе свое життя разом iз коханим Степаном. Однак, здаеться, вона втрапила у велику халепу… І тепер спалахне боротьба двох молодих за свое щастя, i несподiвано в цю боротьбу втрутяться не такi вже й простi дiди з полiського села…





Володимир Лис

Стара холера



Якщо ляжуть двое, то тепло iм буде, а як же зiгрiтися одному?

    Еклезiаст, 4—11

«Любов непояснима».

    Назва п’еси, прочитаноi колись автором цього роману

Ой ти, дiвчинонько, та й зарученая,

Чом ти, дiвчинонько, та й засмученая?

    Старовинна пiсня

В нас тепер Європа —

баба любить хлопа,

а стара холера

хоче кавалера.

    Сучасна пiсня






Частина перша





Роздiл 1


Їх було четверо. Трое – вiдомi сiльськi насмiшники й пересмiшники, а в минулому – хулiгани, збитошники, пройдисвiти, яких колись не те що побоювалися, а таки боялися в iхнiх Тупталах. Бо кожен з отiеi трiйцi, далеко не святоi, мав своi грiшки й те, чим був знаменитий. Чимало навитворювали, як казав старий Пилип Лохасько, поставили догори дригом, а потому назад перевернули, щоб ще раз крутнути на iднiй нозi. Були ровесниками з рiзницею в один-два, хай три роки, i так склалося, що компанiю водили здавна, ще з молодих лiт.

Найстарший за чином, як вони казали, Роман Корогода, по-сiльському Байчик, крiм того, що мав гострого язика, – вмiв i байки та анекдоти травити, i слiвцем до лавки прибити, – уславився тим, що, довгенько попарубкувавши, женився на сiльськiй красунi Тамарi, котра ради нього вернулася з мiста, де мала добру роботу i хлопця, якого вже привозила показувати батькам. А покинула його ради Романа й пiшла робити в колгоспну ланку. А що ж Роман? Устругнув дитину, а потiм вчинив повар’ятськи – подався-поженихався до дiвки на своему кутку, в якоi, як мовиться, нi кола, нi двора, нi лиця, нi до кравця, – Кульовоi Маруськи. Та через два роки повернувся назад, видавши Маруську замiж за сусiдського хлопця, котрий вiрно неi ждав. Зате Байчикова жiнка не стала ждати, подалася у свiти. Байчик удруге привiз свою Тамарку з мiста i потiм устругнув ще трьох синiв i дочку.

Омелян Лiщиця на прiзвисько Лущений (бо били його i «лущив» вiн) замолоду, як казали, тоже чимало дiвок перепробував, а взяв удовицю Катьку, чоловiк якоi перевернувся i згинув на тракторi на старому мостi за Тупталами. Омелян признав Катьчину дочку за свою (себто удочерив), та ще й наполiг, щоб його перевели робити на трактор покiйного Максимка. Потому ще нажив двое дiтлахiв, але то вже гинча пiсня.

Платон Клок носив два вуличнi прiзвиська – Параний i Тежкий. Параний – бо мав доволi похмуру натуру i коли закипав, як те молоко, то вже було не спинити. Не одному досталося од його важкоi руки (того й Тежкий). За побиття сусiда три роки в тюрмi одсидiв. Жiнку взяв собi тоже сусiдську, тiльки з другоi доми[1 - Хата (дiал.). – Тут i далi прим. авт.] через хату, i на цiльних десять лiт молодшу. Колись вибрав неi зовсiм дитиною. Як уже сказав, коли парубком був i з армii вернувся, тому дiвчиську Маринцi: будеш моею жiнкою, як виростеш, – то так воно й вийшло. Мусила рости i не смiти на хлопцiв глянути, бо знала, що пiд боком неi дожидався Платон Тежкий. Одне в Платона було не так, як тре’ – мав п’ятьох дочок i жодного сина. Вже як набiгло йому за п’ятдесятник, до копи лiт дiло йшло, то признався Маринi: мае грiх, в Ольги Луцьовоi його дитина, спецiально хотiв перевiрити, мусив же на сина спромогтися, та не – грiшне дитя тоже дочкою вродилося.

Одне слово, iх трое за молодостi нашкодило чимало: i кози на Маланку наводи?лися, i за дiвками набiгалися, i пик набили суперникам, i перепили горiлки чимало (казьонки, а бiльше – самогонки), на свята нарiзалися в карти (очко й трiнька – то iхне, бувало на свята од свiтання й до смеркання), хоч пiзнiше всi вдалися добрими господарями. Всi трое були статнi, вродливi, а Роман з Платоном ще й нiби циганкуватi трохи, то не одна зi слабкоi половини за ними вмирала. Та вибрали тих, яких вибрали, мали вже i внукiв, а Роман i Омелян навiть правнукiв. Лiта збiгли, як швидка вода, назбирали iх вже пiд чи за вiсiмдесяток, хоч дiди ще трималися (чи намагалися триматися) ого-го, час вiд часу збиралися разом, аби згадати молодiсть та пограти в очко, як не на грошi, то хоч на щиглi, ще й якусь чарчину перехилити, та потравити анекдоти, та по-старечому посмiятися. Тi святковi зустрiчi лишилися як давнiй ритуал, без якого вже й життя свого не уявляли. Жiнкам iхнiм було на тi збориська зась, i вони те добре знали, та й Омелянова Катерина вже вiддала Боговi душу, жив коло дочки, щ

Сторінка 2

знала про батьковi звички.

Четвертим же в iхнiй компанii був Адам Лесь на прiзвисько Тихiський. Воно найбiльше й пасувало до його вдачi. Адам вирiс невисоким, худорлявим, iз невродливим, хоча й не потворним, одне слово, звичайним обличчям, й бiльшою вiдзнакою серед iнших лиць був хiба що його вираз. Здавалося, що i колись малий Адасько, i згодом дорослiший Адамко, i тепер уже старий струхлявiлий Адам хоче щось дiзнатися в iнших людей, але чи то не здатен висловити запитання, чи не одважуеться про щось спитати. Той вираз викликав не раз i не два в односельчан запитання: «Чого тобi, Адаську (Адамку, Адаме)?» Адам у вiдповiдь мовчав, iнодi збентежено i злякано одказував:

– Я… Я нiчого. Нiчого…

Люди здвигували плечима i давали i питати перестали.

А ще мав Адам Тихiський виразнi свiтло-сiрi, аж блакитнi очi.

Вони – едине, що привертало колись до нього увагу дiвчат. І власник таких прикметних, таких досить гарних i виразних очей мав би неодмiнно цим скористатися. Якби…

Якби не був за своею натурою Адамом Тихiським.

У селi знали, що за ним криеться якась загадкова, таемнича iсторiя, бо народився Адам десь на Схiднiй Украiнi, куди перед вiйною, ще за Польщi, його батьки подалися до «советiв». Там, казали, й згинув його батечко, а мати вже у вiйну вернулася з ним малим назад у село, та через якийсь час попала у нiмецьку облаву, була вивезена до Нiмеччини, де й загубився неiн слiд. Малого Адама взяла у свою сiм’ю тiтка Ярина. Там, серед тiтчиноi дитячоi орави, жилося йому не вельми солодко, вирiс – нiби й родич, але чужий, затурканий i тихий, аж став геть отим Тихiським, прожив непомiтне житте, яке всеньке, вважай, був пастухом. Пас колгоспнi корови, так i не женився, а тепер доживав свого трудного вiку в старiй хатинi, яку викупив йому колгосп у родичiв баби Параски Клецьовоi.

При такiм мовчазнiм характерi, непримiтностi його колись, ще в юностi, щось потягло до компанii найбiльших тупталiвських хулiганiв, забiяк, пиякiв i насмiшникiв. Раз, i два, i три прийшов до гурту, коли вони в старiм Чумаковiм садку рiзалися в карти на грошi, прийшов i зимою «водити козу», отримавши роль ведмедя, котрого тягли за собою на цепу. Роман, Омелян i Платон (а колись йому спокiй, а з часом був у iхнiй компанii й Демид Вiтрогон, який по тому подався на заробiтки десь на Восточну, та там i женився й остався в приймаках) спершу проганяли його, насмiхалися, а Адам терпеливо зносив iхнi насмiшки, в’iдливi пiдколки, при грi в очко чи трiньку вносив своi грошi, звiсно, програвав, але не сперечався, коли батяри вiдверто мухлювали. Покiрно пив з ними самогонку, хоч швидко впивався i новоявленим друзякам доводилося тарагунити його попiд руки, щоб скинути, як куль соломи, коло його ворiт. Ця дивна покiрнiсть i прив’язанiсть зрештою змусила махнути рукою на нього, що так вiдрiзнявся од решти, прийняти до своеi компанii. Спершу до нього ставилися як до тiнi, що набридливо волочиться за тобою i яку не можна одчепити, потому вже звикли, i з часом, коли Тихiський не приходив на гульки чи якiсь iхнi походеньки, вже й питалися з усмiшечками: «А де ж то наш Адась?» Чи: «А чого ж то Тихiський сачкуе?»

Хоч i рiдше, та все ж час од часу збиралися й теперка, постарiлi, полисiлi й облiзлi, бо досi, як мовив колись Роман, сидiв у кожного в дупi магнiт, що притягав iх один до одного i всiх iх докупи.

Ще сказав якось Омелян:

– Мо’ , доки разом ото валандаемось, то стара карга й побоiться зi своею косою пiдходити.

Цеi недiлi, як позлазилися на лавку навпроти Ромковоi хати, то й зауважив Байчик:

– Хлопи, а щось то Тихiського зновика нима…

– Точно, – Омелян Лущений. – Що ж вiн-то, стара холера, компанii цураеться?

– Мо’ грошей на трiньку жалько стало. – Тежкий, як завше, в’iдливо рештки жовтих зубiв вишкiрив. – Так би позичили…

– Яка там вже трiнька, – зновика Омелян. – А просто посидiти мiг би й прийти… ци може…

Роман тодi зразу:

– Що «чи може»? Що там уже в голову полiзло?

– Та я нiчо, – Омелян. – Тико ж не приходить… Другий раз… А мо’ , й третiй…

– Хоч сказати, що скапарався Тихiський? – Роман мало не визвiрився. – Чого б то йому, без нашого дозволу… кiнцi оддавати… та чути було б, що вмер…

Омелян:

– Жарти жартами, а хто Адаська останнiй раз коли бачив?

– Та давно… Я вродi ще на Спаса…

– Точно, тогдi ж збиралися…

– А вiн же, холерник, сам живе… Та й родаки його не вельми жалують…

І тут вони всi разом, гуртом своiм старечим, вiдчули, як подув вельми зимний вiтер. Завiявся i накрив усiх трьох своiм холодним чорним крилом. Не того, що осiнь, до Покрови близько, а того, що був той холод особливим.

Вони знали, що не так i багато кожному з них лишилося ще прожити. Ну, рiк-два, ну, п’яток лiт, а коли повезе – то й десяток. Як то в селi водиться, були готовi, що рано чи пiзно доведеться попрощатися з цим свiтом i перейти до iншого, як мовили богомiльнi iхнi жiнки – лiпшого. Але то мало бути колись. Кепкували часом з тоi часницi, i тоi росомахи, що мае прийти i затулити бiлий свiт своею ч

Сторінка 3

рною тiнню.

І от вона, вочевидь, прийшла.

До одного з них.

І тягне протяг, змушуе нагинати плечi, бо одтулила заслiнку од чогось такого, що зимнiше за найлютiший мороз.

Боялися собi признатися, що вперше вони розгубленi – не один, а всi разом.

– Ходiмо, хлопаки, до того гицля, – перервав зимну мовчанку Роман. – Знайшов коли вмирати… Ще ж тико листя жовтiти почало.

– Ну, знаця, не схотiв у мерзлу землю лягати. – Платон криво всмiхнувся. – Та й нам удобнiше зараз буде…

Не доказав «його проводити», кволо змахнув рукою. Жарт завис, готовий тарахнути, як мерзла грудка об землю.

Платон:

– Та, може, вiн вже й засмердiвся там у своiй пустцi…

– Ну, того ще не хватало… А щось таки сталося… Ходiмо… І трое пiшли до четвертого, що так вiдрiзнявся од iнших. Якого, може, й не було вже.

Яким же було iхне обурення, коли вступили, потупцявши трохи перед порогом, до ще старезнiшоi, нiж вiн сам, хатини Тихiського. Хоч у хатi було задушливо од застояного повiтря, мертвим духом i не пахло. Не смердiло. А клятий Тихiський, котрого вони вже подумки поховали, сидiв за столом i лущив горох[2 - Квасоля (дiал.).]. Спокiйнiсiнько пiдвiв очi, зиркнув трохи здивовано, мовляв, чого приваландалися? Чи питав: ага, то ви-те? Горошини у мисцi, здавалося, засмiялися.

Ну всi трое й видали, яка вiн зараза. Тако налякати, а потому розчарувати!

Горох вiн лущить!

– Хто багато iсть гороху, пердiтиме потроху, – сказав Омелян.

– Вже вмер би вiн, то хоть би, може, чарку на поминках випили, i то була би користь, – видав Роман.

А Тихiський у вiдповiдь:

– Так теперка батюшка те ни схвалюе, а то й зусiм заприщае.

Ну й далi тихо сказав, що ото йому нiкуди йти не хочеться, тож рiшив дiлом зайнятися. Бо якось воно нудно, хоч вовком вий.

– То ми вже тобi й ни потрiбнi… – видав Платон з образою, а Тихiський на те:

– Я сам собi ни потрiбен.

– Собi… – котрийсь iз них те вимовив. Видихнув…

Десь далеко в селi щось гухнуло. Глухо й протяжно, мовби хто скинув з висоти мiшок iз залiзяками, а може, й цементом, чи забив у землю одним ударом палю.

Чи щось обiрвалося.

А таки обiрвалося з тими Адаськовими словами.

Роман озирнув хату iхнього товариша самiтника. Така сама, як у них. Така – i не така. Хоч довкола було чисто, вiдчув запущенiсть в цiй бiднiй хатинi. Роман мiг би поклястися, що з печi визирае порожнеча. Виставила свою чорну пащеку i от-от вхопить усiх iх чотирьох. Не, трьох. Бо Адам Тихiський жив iз цiею порожнечею, вона, вочевидь, сiдала йому на плечi, обiймала, готова зараз ковтнути. Проте не ковтала, бо вiн був iй потрiбен.

У них трьох було до кого прийти з чоловiчих походеньок, з отих iхнiх стрiч, трiньок, а ще ранiше – з роботи. Жiнки й дiти чекали вдома, а як i не чекали, то ти знав, що вони е. Є. І жiнка сабанюща[3 - Лайлива (дiал.).], та жива й тепла, i дiти замурзанi, а потiм бiльшi й бiльшi, з iхнiми проблемами i турботами, а далi внуки, що забiгали до хати, аби щось прощебетати чи просто тернутися об дiдовi колiна.

Роман раптом вiдчув, яке то щастя просто покласти шкарубню свою долоню на маленьку чубату голiвку. Чи голiвку з косичками. В нього тепер з’явилися й правнуки. Хай вряди-годи, а таки навiдувалися.

До Адама не приходив нiхто. І нiколи не прийде. Роман зиркнув на своiх друзiв i нутром вiдчув, що вони думають те саме.

Чи схоже на те.

А в розчиненiй пащецi печi смiялася з них порожнеча. З якою жив Адам.

– Ну, тойво, треба було блешчину[4 - Пляшку (дiал.).]захопити, – порушив тишу Омелян. – Чи в тебе е?

Адам одказав, що нема. Ранiше водилася, вiн у Ганки Трикальовоi, поки жива була, купував, альбо в Марини-сусiдки, чи у Вiтьки Смалунця, та зрозумiв, що з часом йому все бiльше самому хочеться до тоi блещини прикладатися, то й перестав купувати. Ну, якби знав, що такi гостi заваляться…

– То що робити будемо? – Платон. – Мо’ , до когось iз нас почалапаемо?

Оте «iз нас» змусило посмiхнутися. Бо Платон був iз них найскупiшим.

І тут Роман видав:

– Ми тутечки в Адамця посидимо та покалякаемо. А заодно подумаемо, куди його у приймаки оддати. Бо ж до цеi халупи яка баба пiде?

Чоловiки засмiялися. Спершу Омелян, а далi Платон. І сам Адам скупо всмiхнувся. Мов боявся, щоб усмiшку не забрали.

– А я й ни шуткую, – сказав Роман. – Тре’ було ранiше про те думати… А нашому Адасьовi i в приймаки мона пуйти.

– Та хiба ж ми про те ни казали? І ни раз…

Справдi, вони ще й ранiше заводили мову, що Адамовi добре б женитися, та вiн тилько махав рукою. З часом вони переконалися, що товариш iхнiй боiться жiнок, як вогню, i перестали навiть жартувати.

– Та хiба силою цього старого холерника пiд вiнець поведеш? Та й з ким…

– А хотя б iз Євкою Клепцьовою… Лицючкою… Ружею старою… – сказав Роман, ще й пiдморгнув.

– Євкою…

Роман значливо пiдняв догори великого пальця.

– Адаму що тре’ яко чоловiковi?

– Ну жiнку, – озвався Омелян.

Роман:

– Ни просто жiнку – Адамовi потрiбна Єва. А у Тупталах, щитай, тико ж iдна Єва й осталася. Єва – Красн

Сторінка 4

Ружа.

– Та ж вона гордячка, – сказав Платон. – Ни для нашого Адама. Шмидко[5 - Швидко (дiал.).] покине такого, як Адам. Якщо вже сватати, то тико ни тую Єву.

Роман:

– А чого б не? Якраз вони iдне iдному пiдходять. Адасько наш так дiвичем i зостався… Та не червонiй так… Ми ж тут всi своi… І не йорзайся… Гля, у нього ще й кров е… Аж бурячковим зробився. Та ж Євка, певно, тоже дiвкою так i провiкувала. Чим не пара?

– Та в нашого Адася i сили не стачить, щоб неi розпечатати, – вискалив зуби Платон. – Чи ще зможеш, га, Адаме?

– А воно йому тре’ ? – Роман стукнув долонею по столу. – Як далi буде – то вже iхне дiло. А я, iй-Богу, iх засватаю. Бо обое як теi дрючки на своiх городах стирчеть.

– То, мо’ зара й пуйдемо? – Ув Омеляна заблищали вицвiлi очi, досi охочий був, як i Роман, до всяких витiвок.

– Не, – сказав Роман. – То дiло не шутейне. До тоi баби серйозний пiдхiд потрiбен. Я сам за те вiзьмуся. Пом’янете мое слово – ще як не на весiллi, то на гостинах погуляемо.

Тут усi збагнули, що Роман справдi всерйоз задумав нову авантюру. І Платон, i Омелян теж повеселiли.

Адам же злякався. І не на жарт.

– Ну добре, хлопцi, пошуткували й хватить, – сказав поспiшно, й було видко, що неабияк збентежений. – Я зара як не до Марини, то до Костика Рицька збiгаю за блешчиною, то й вип’емо. Сало й огiрки на закусь в мене найдуться. І яйця е…

– Точно? – Роман реготнув. – Провiряти не тре’ ?

– Та не моi, а курячi, ще маю пару несучок… То я пуйду?

Чоловiки загомонiли, що таке дiло таки варто обмити.

– Яке дiло… – Адам аж знову сiв на лавку. – Романе, ни здумай щось робити… Бо присяй-бо, посваримося… Все ж село смiятиметься.

– А шо, лiпше, як сам загнешся та пару днiв пролежиш, поки не засмердишся? – уже сердито сказав Роман. – Цього ти хочеш?

– Та якось воно буде… Я вже звик сам…

– Звикнеш i до баби… Можеш сваритися скiльки хоч, али я таки вас зведу…

– Та Євка за мене й не пуйде… Хiба ти забув – то ж Ружа… Красна Ружа.

Справдi, Євку, Єву Клепцьову (покiйного неiного батька Клепцьом прозивали) досi в селi позаочi кликали Ружею, або й Красною, Пишною Ружею. Бо, на вiдмiну вiд незавидного Адама, колись була статною й вродливою, мала й багацько бажаючих на нiй женитися. Та так на всеньке життя й зосталася незамiжньою старою дiвою, а тепер i бабою старою, що не звiдала сiмейного життя. Про те багато в селi переговорили всякого, доки ще молодшою була. Та найбiльше вважали: надто гордою, перебiрливою виросла. Того й прозвали Ружею. Красною, Пишною Ружею. Ходила завше з високо пiднятою головою, вся аж цвiла, мовби казала: он же возьмiте, зiрвите. Тiльки ж абикому не дамся. Одне слово, хтось першим сказав – Ружа, Красна Ружа.

– Вона ото зрiла-дозрiвала, та тобi на руки i впаде, – сказав Роман.

Адам йому:

– Поколюся, Романцю. І що тодi чинити? На пальцi дмухати ци кров злизувати?

– Руками пригорнеш, то й пазурцi своi сховае.

Адам подивився на своiх товаришiв. Як то колись вiн прагнув iхнього товариства! А тепер нiби з нього виштовхували до тоi Ружi.

Щось вiн пробував пригадати. Щось, пов’язане з тою надто вродливою, як для нього, жiнкою. І не мiг. Мовби колись iй навстрiч iшов, хотiв заговорити й не одважився. А тепер пiзно, слова всенькi погубив, i де iх теперка знаходити? Пiзно… На краю життя як на краю великого шляху стоiть.

«Не тра’ тобi починати новi походеньки, Адаме, – подумав. – Спочивати пора. Там нихто не провiдае, i не треба».

– Адаме, – сказав Роман, – другий раз, присяй-бо, не прийдемо, як ото сьогодне до тибе прийшли.




Роздiл 2


Адам провiв товаришiв до вулицi. Перед тим сходив до Костика, гостi нарiзали сала й огiркiв, на електричнiй плитцi, що була в Адама хтозна з яких часiв, зготували яечню з цибулею i старим салом. Посидiли трохи, випили. Скiльки iм там треба тепер – пляшки на чотирьох цiлком вистачало, то ранiше, за молодостi й блещини на iдного часом мало було.

Посидiли, побалакали про те, про се, i Адам таки взяв з Романа слово, що той облишить свою варiятську затiю зi сватанням i женячкою на Євцi – Краснiй Ружi. Звiсно, посмiялися: яка там уже Ружа та ще й тим бiльше – Пишна. Стара й висохла, хоч i намагаеться ходити прямо й дрiботить, нiби бiжить.

Адам стояв бiля ворiт, розсохлих i скрипучих, вдивлявся, як робилися все меншими трое старих, що вiддалялися, й вiдчував з кожною секундою, як йому не хочеться вертатися до своеi порожньоi хати. Хiба постояти надворi, де бродять п’ятiрко курей та чужий пiвень, що хорохориться коло них… Тоже старий, як для свого пiвнячого вiку. У Адама був ще пес Бобик, з яким колись стiльки вiдпас худоби. Та пес отам-о пiд яблунею лiт сiм як лежить, а нового заводити не став – подумав, що Бобик хоч i на тамтiм свiтi, а обiжатися буде. Зрослися обое, то йому самому тре’ ждати пори, коли не пiд яблунею закопають, а на могилки понесуть.

«Бач, таки згадали», – раптом подумав про своiх стариганiв-товаришiв.

Мовби теплiше стало на якусь хвилю. Притиснувся до нього хтось чи що…

Холерники!

Сторінка 5

Таки згадали, холерники старi…

І ще й женячку намислили…

Куди там, жив сам бiльше, проживе й менше.

Вiн кинув востанне позирк на вулицю, бо хоч-не-хоч, а таки до оселi-пустки вертатися треба.

Часом йому здавалося, i тепер прийшло: от вiзьме свою хатину в торбу чи ряднину, закине на плечi й пiде кудись свiт за очi. Може, до якогось другого Адама, що десь там сидить, його дожидаеться.

Той Адам знав набагато бiльше про свiт, в якому жив, i взагалi був розумнiший. Бо то бiльший Адам.

Вiн скаже йому:

– Приймай мене до себе.

І другий Адам одповiсть:

– А чого ж, сiдай. Бакуну[6 - Тютюн-самосад (дiал.).]принiс?

– Принiс, хоч i не палю.

Ранiше, як палив, то кашляв. Так часом кашляв, що, здавалося, от-от хата розсиплеться.

Вiн тодi виходив надвiр, щоб пiдперти хату. Стояв i дихав, одходив од кашлюка. Той стихав i стихав у нього за спиною, й Адам боявся ворухнутися. Стояв, тулив долонi до стiни, мов збирався втримати хатину, якби раптом та почала розсипатися.

Може, направду привести когось до тебе, хатино?

Привести? Хоть би й ту ж Євку…

Хай Ружа, хай Красна, Пишна, а вже не Ружа, саме бадиллячко, як i вiн сам.

Не така пустка була б у хатi.

А що вдвох робитимуть, як вiн направду вже сили не мае… «І нiколи ни мав, – подумав Адам. – Ни мав полюдськоi сили, а ще бiльше боявся бабiв. Гой, боявся, страхолюднику…»

Аж почув смiх. То смiявся пес, закопаний коло староi яблунi. Бобик, що вiрно пас худобу. Якому звiряв думки, i часом здавалося, пес от-от заговорить до нього. Так було, доки худобу пас, доки колхоз не розсипався.

«Мовчи, Бобчику, старий псюро, ще на тiм свiтi наговоримося», – подумки насварився.

Йому хотiлося, аби хтось почепив до нiг важкi гирi, щоб отак довше стояти, як стояв уже не раз, тулячись до хатини. Раз, коли отак стояв, пiдвiв очi до неба, бо наче почув, що згори долинав якийсь дивний звук, зиркнув – а там боцюн[7 - Лелека (дiал.).] летiв i раптом став над ним кружляти. Виходить, його запримiтив.

«Чи ж боцюн, як i я, старий?» – подумав тодi Адам.

Вiн стояв отак коло доми свеi, пiдпирав, а над ними обома – хатою i дiдом – кружляв птах, мов чогось ждав. Може, що Адам справдi закине хату на плечi й понесе.

Пiде з хатою за плечима, а над ним кружлятиме птах, широко розпростерши крила. Вони йтимуть довго, може, до самого вирiю. Йтимуть, доки стачить сил – йому нести хату, а боцюновi летiти.

«Йому добре, вiн летiтиме й через море», – подумав Адам.

І став занурюватися у воду з хатою в ряднинi. Йшов, доки вода його не накрила.

Адам iшов по дну моря й думав, чи воно таке саме велике, як iхне озеро? Певно ж, бiльше.

А море глибшало й глибшало, i вже не було чим дихати. Товща води тисла його до дна. Адам заплющив очi, щоб вода не затекла в них, бо тодi ж нiчого не побачить.

«А де ж риба?» – подумав раптом Адам i спинився.

Коли розплющив очi, то угледiв перед собою стiну. Його хати. Поглянув у небо, боцюна там вже не було видно. Небо притягало його погляд, воно було таке неозоре й далеке – аж не вiрилося, що воно е.

Воно забрало до себе птаха.

«Забери й мене», – попросив Адам.

Небо мовчало, а вiн пiдпирав хату. Боявся одняти руки, мовби справдi хата мала впасти. Знав – не впаде. А тра’ щоб упала, тодi лишився б геть сам-один. А що тодi? Тодi було б ще зимнiше.

«Ще тико осiнь», – подумав тепер Адам.

Думати так було втiшно.

Потупцяв на мiсцi й поплентався. До порога – той наче вирiс останнiм часом.

А в хатi, як вже сiв за стiл, щоб таки долущити стручки гороху, що у великiй мисцi лежали, крiзь маленьке свое вiкно побачив, як заходить на подвiр’я той чоловiк, що принiс колись звiстку про батька. Про батька, а по сутi i про його, Адамову, iсторiю.

«Де то ви-те, тату, – подумав Адам. – Може, вас той чоловiк у торбинi принiс, а я й ни зобачив».

Чоловiк казав, що десь там, на Пiвночi, де зима дев’ять мiсяцiв на рiк, ще по мiсяцю весна, осiнь i лiто, разом з його батьком сидiв у таборi як ворог народу. Батько Адамiв Пилип i розказав колись гостю свою iсторiю, як iшов на схiд разом з Адамовою матiр’ю назустрiч своему щастю, а виявився польським шпигуном, за що i поiхав у далекi снiги.

Адам лущив горох i враз вiдчув, як йому на потрiсканi пальцi впало щось рiдке. Одне, друге. Господи, невже вiн плаче…

Чого ж не заходить так довго той чоловiк.




Роздiл 3


Той чоловiк приходив багацько лiт тому. Адам тодi був геть молодим. А чоловiк мав старезне лице, пооране-переоране глибокими борознами, й тихий голос. Потiм, як став уже оповiдати те, що колись йому передав Адамiв батько, розповiв про свiй голос: його одбили, як i всi нутрощi.

«Хiба голос всерединi живе? – Адам тодi здивувався. – Ну так, всерединi, але ж то не печiнка, i не бочка[8 - Нирка (дiал.).], щоб його одбити».

Голос плюскотiв, i з того плюскоту народжувалась iсторiя Адамових батькiв, котрi жили в цьому селi, Тупталах, i полюбили одне одного. Адам дiзнався, що вже тодi вiн iснував, зачатий з великоi тоi любовi, а його батько Пилип в

Сторінка 6

рiшив, що дитина мае з’явитися на свiт вiльною, у великiй краiнi робiтникiв i селян, яка жила й процвiтала десь там на сходi. Бо Пилип був комсомольцем, членом КСМЗУ[9 - Комунiстична спiлка молодi Захiдноi Украiни.], i не вiрив розповiдям, що в тiй краiнi пару лiт перед тим стався голод. Такого не могло бути в прекрасному, омрiяному ним мiсцi, де мав народитися iхнiй син. А що Мокринка свято вiрила кожному слову коханого, то одноi лiтньоi ночi вони i рушили на схiд.

Пiзнiше, згадуючи розповiдь того чоловiка, якого звали Артемом, Адам уявляв, як вiн також iде з мамою й татом крiзь села й лiси, виходить з маминого живота i вони беруть його за руки, щоб разом перейти кордон. І вони переходять, уночi, в лiсi, пiд совинi крики, i дихають вiльним, а не панським повiтрям, i вранцi мельдуються[10 - Заявляються (дiал.).] в маленькому мiстечку вже по той, не польський бiк кордону. Та замiсть радiсних обiймiв iх трьох ждав арешт, звинувачення в тому, що насправдi вони польськi шпигуни, а заодно й нiмецькi, i Адам з переляку зновика ховався до маминого живота, чув, як маму Мокринку б’ють по тiлу й по животу, де вiн сховався, i йому також боляче, i вiн плаче, хоч того плачу нiхто не чуе.

Зате Адам почув од того чоловiка Артема, що його батька повезли ще далi на схiд, на далеку Пiвнiч, будувати мiдний рудник. Там його батько й познайомився з Артемом, який був також шпигуном, тiльки японським, хоч жив неподалiк радянсько-польського кордону. Бо план по польських шпигунах, як признався Артемовi слiдчий, уже виконали i навiть перевиконали, а от шпигунiв японських бракувало. «Шпигуни» подружилися, й Пилип розказав друговi свою iсторiю, а коли почалася вiйна, то iх розлучили: Пилипа, як нiмецького шпигуна, що готував вторгнення Гiтлера (хоч перед тим з фюрером нiбито уклали спiлку), повезли ще далi на схiд, аж на Колиму. Обое друзiв-шпигунiв дали слово, що коли залишаться живими, то обов’язково зустрiнуться, i от Артем приiхав у село, про яке йому розказував Адамiв батько. Йому й показали, де живе син Пилипа Леся.

– Може ж, твiй тато вижив у тому проклятому казанi, – сказав Артем, i хоч у його тихому голосi жив безпробудний сум, Адам довго вiрив, що батько таки живий, що вiн ще вернеться й уночi постукае в його самотне вiкно. А може, й удвох з матiр’ю, яка приiде з далекоi Нiмеччини, куди неi вивезли.

Бо од тiтки Ярини, в якоi вiн вирiс, Адам дiзнався й мамину iсторiю.

Маму тодi так само посадили, так само спершу били, так само вимагали визнати, що вона польська шпигунка, яка прийшла нашкодити славнiй i непереможнiй Червонiй армii, пiдiрвати ii мiць, а дiставшись до Москви, заодно i вбити товариша Сталiна. Для цього в мами нiбито й була велика «циганська» голка, яку знайшли пильнi спецагенти. Ту голку мама Мокрина мала встромити в саме серце вождя, i коли Адам уявляв оте, то здригався. Але водночас вiн бачив, як мама перелазить через стiни Кремля, щоб здiйснити свiй чорний задум. Їй було страшенно важко, бо ж Адась сидiв ще в животi й мусив з того живота вилазити i пiдсадити маму, аби вона перебралася через тую стiну, вилiзла на неi, щоб, зiстрибнувши по другий бiк стiни, пiти вже вбивати товариша Сталiна. Бо товариш Сталiн був i тим слiдчим, котрий закохався в неi, як казала тiтка Ярина, втопився в маминих синiх очиськах, синiших за льон на полiськiм полi. І Адась, почувши те од тiтки Ярини, мусив потiм уявляти ще, як слiдчий, який був водночас товаришем Сталiним, пiдходить до великих маминих очей, схожих на озера з водою-синькою, залазить туди й бреде, доки не потоне.

Мама призналася сестрi, як вернулася додому з малим Адасем на руках, коли вже почалася вiйна, що слiдчий той змусив неi пiдписати бомагу, де було написано самим слiдчим, як пiдло ii обдурив тато Пилип, а вона сном-духом не вiдала, що насправдi вiн iде до Краiни Рад, щоб там щось вивiдати й убити товариша Сталiна.

– Їй хотiлося жити й тебе дурного врятувати, – казала тiтка Ярина й зiтхала. – Так во, таке дiло, а вона й не призналася тому слiдователю, що вже тобою груба[11 - Вагiтна (дiал.).], ну й той бандюга прямо в кабiнетi, казала, неi товк, а ти ж там уже сидiв… Ха-ха…

Адась при тому здригався, йому робилося нестерпно боляче, хотiлося плакати й кричати од такоi наруги, вiн дивився на тiтку Ярину й починав дрiбно-дрiбно тремтiти. Взагалi тiтка Ярина подiлялася мовби на двi Ярини. Одна – коли мама, зiбравшись купити в мiстi якусь взувачку й пальтечко Адасевi (йому йшов уже сьомий рiк), потрапила в облаву i ii повезли до тоi Нiмеччини, – та тiтка прийняла Адася у свою сiм’ю, не дала загинути малому. І часом гладила його по головi, зiтхала над його сирiтською долею, бо певна була, що сестра там i згинула, в далекiй Нiмеччинi. Що й батько десь там у советськiм таборi згинув.

А друга тiтка Ярина постiйно штурхала його, докоряла шматком хлiба, який мусила одривати од восьми своiх дiтей, котрi тулилися з ними в кiмнатцi й кухоньцi, покотом спали там, а коли вже вельми злилася, то називала його енкаведистським вилупком, якого вона тiльки по

Сторінка 7

добротi своiй не здала в детдом, як прийшли «другi совети».

Уже пiзнiше, як вирiс, Адам збагнув (хоч тiтка й казала, що в нього повно тарганiв й мурах в головi), що насправдi тiтка Ярина дико, люто заздрила своiй сестрi – i ii голубим очищам, i що неi так полюбив той голодранець-комсомоляка Пилип, за яким пiшла свiт за очi, аж у ту Советiю, i навiть той же енкаведист, котрий, по сутi, врятував од смертi чи мук десь там в лагерi, i що, як вернулася в село з дитиною, сваталися до неi не тiльки вдiвцi, а й хлопцi. А тiтка ж спокусила колись багацького сина, хоч любила iншого, ввiйшла в його сiм’ю, а потiм те тико восьмима дитиськами i обернулося, та й за ii нелюбов мстився кулаками чоловiк, а вона вже зганяла злiсть на дiтях, найбiльше на небожевi.

Адасевi у тiтчинiй сiм’i рости було не вельми солодко, часто зовсiм гiрко. Штурхали ще й дядько Марко i всi iхнi дiти – старшi й навiть молодшi, коли зрозумiли, що тут вiн насправдi нiхто, п’яте колесо до воза, немовби нiкому не потрiбний. Та чим бiльше його зневажали й упослiджували, так що вiн зробився загальним поштурхачем i служкою навiть для наймолодших Ярининих i Маркових дiтей, тим бiльше тулився до них, по крихтi випрошував хоч маленький проблиск iхньоi уваги, того, що було якось i чимось схоже на любов. Меншим за себе пiдтирав носи, як мiг – доглядав, старшим старався помогти в чомусь, мов той песик заглядав у вiчi. І вирощував зернятко надii, що знайшов якось чи то надворi пiд порогом, чи в душi, в якомусь найпотаемнiшому ii закапелку: прийде час, i вiн вирветься на волю з цього пекла, бо десь же е свiт, в якому вiн буде людиною, а не поштурхачем. Не була вiддушиною й школа, коли пiшов до неi й сяк-так вчився, бо там уже чужi дiти теж смiялися з нього й штурхали на перервах, а то й давали щиглi або запускали в голову пижа з паперу прямо на уроках, пiдставляли ноги, коли вчителька викликала до дошки. Не вмiв у вiдповiдь здобути якесь гостре слово чи дати здачi. Винувато всмiхався, i та усмiшка й скупа сльоза, що часом викочувалася з ока, викликали до нього ще бiльше зневаги й жалю, схожого на черству шкоринку, що часом кидають бездомному псовi.

Коли пiдрiс, щось таки змiнилося у ставленнi до нього, та вiн того вже не здатен був помiтити, бо над ним, наче в равлика, вирiс невидимий панцир.

Той панцир звався вiдчуженiстю, втiм, Адам не знав такого слова.

Вiн мрiяв, що пiсля сьомого класу пiде вчитися в якесь училище чи ремiсничу школу, може, на тракториста чи навiть майстра, але раптом зрозумiв, що боiться тих залiзяк. І ще одне збагнув з жахом: у тому училищi над ним також будуть смiятися i всiм вiн буде чужим. Вiдкриття вкрило тiло холодним потом.

А потiм сталося те, що мало статися. Вiн саме сьомий клас i закiнчив, п’ятнадцятий рiк навеснi пiшов йому…

Увалився тодi ввечерi до хати дядьо Марко, вже п’яненький, сiв за стiл i до Адама, що бочкував, аби швидше з хати вибратися:

– Стiй! Назад, вилупку!

– Дедьку, я надвiр хочу, – Адам жалiбно.

– Ни бiйся, ни всцися, – реготнув Марко. – Я для тебе роботу напитав. Якраз для тебе, бо ж на гинчу тобi кебети ни хватить. Ну, глень сюди…

Адам, що стояв перед дядьком, од якого йшов густий самогонний дух, боявся пiдвести очi. Одне було радiсно: якщо дядько Марко про роботу каже, то не чiплятиметься й не битиме, як звичайно.

І дядько Марко сказав:

– У колхозi якраз пастух тре’ . Завтра й пуйдеш. Я вже договорився. Крутитимеш коровам хвости. Разом з дiдом Семенком. Там, у коровнику, й кiмнатка е, то там i житимеш. Сам житимеш. Як пан. Ни то, що тут… Бо ж Тарас, холера б його взяла, ще й невiстку скоро приведе, приспiчило йому, бач… Де нам усiм тут подiтися? Чо ж ни декуеш, вилупку?

– Декую, – тихо сказав Адам.

– То-то. Доста нашого хлiба наiвся…

Наступного дня i почалося пастуше Адамове життя – довге й майже вiчне.




Роздiл 4


Роман не збирався вiдмовлятися вiд своеi варiятськоi задумки – женити хоч на старостi лiт непутьового Адама, оддати в приймаки до колишньоi сiльськоi красунi Євки – Красноi Ружi. Тож ледь другоi недiлi дождався, зiбрався, навiть маринарку[12 - Пiджак (дiал.).] празничну вдяг, волосся порiдiле й геть сиве п’ятiрнею причесав.

– Зновика на старече свое збiговисько? – Тамарка його, тепер вже баба Тамара, з лежанки.

Роман вишкiрив рештки жовтих зубiв:

– Бери вище. Дiло сторубльове, а мо’ й на цiлу тищу гривнякiв потягне.

– І коли ти вгомонишся, холернику…

– Як на столi в трунi лежатиму…

Одною, другою вулицею Роман iшов певно, як ноги, що тепер кожного дня нили, дозволяли, а на Євчинiй вулицi спинився. Не так щоб передихнути, як слова, що заготовив, докупи позбирати. Давно таких слiв не казав, давно. І сватом лiт зо двадцять, а мо’ , й бiльше вже не траплялося бути.

Роман згадав одну зi своiх походеньок, коли Тимка Пиркаля за Варку Войтишину сватав. Чимось теперiшне його дiйство нагадало. Тамика така комизиста дiвка була, дарма, що третiй десяток добiгав. Бач, вона за свого давнього ухажора, що десь там по свiтах, по морях-окiя

Сторінка 8

ах валандався, задумала вийти, тiльки за нього – i квит.

А той дурнисько Тимко – тико на Варцi женюся. Ну й люди! Як геть уторопав Роман, що дiло до диньки[13 - Гарбуз (дiал.).] йде, що нiякi його слова до тоi дурноi Тимковоi головешки не лiзуть, як бiб об стiну вiдскакують, скомандував до другого свата, Омеляна:

– А бери-но мотузок!

Омелян тодi витрiщив очиська:

– Нащо?

– Будемо дiвку цюю в’язати.

– Хоч в’яжiть, хоч несiть, а за Тимка не пiду, – Варка. – Ци вiн зi мною зв’язаною спати буде?

– А ми тебе ни до Тимка понесемо, – сказав Роман, – а на пошту. Давай мотузок, Омеляне.

– Як то на пошту? – Варка аж назад вiдступилася.

– А так, що в мiшок запакуемо i твоему морячку пошлемо. Хай получае свое добро. Бачив я сон, що вiн там, ув Одесi, дiвку мае, i не одну, а з сином, то, може, й тобi десь мiсце найдуть. А не – так на кораблi, коло кочегара. Будеш там вугiль помагати в топку кидати. Все, в’яжiмо!

– Ви-те, дедьку, брешете, – визвiрилася Варка. – Нима в Петра нiякоi дiвки.

– Ну нима, то й нима, на нима й свекруха нiма. Сама переконаешся – як то я брешу, то й назад вернешся. А мо’ морячкою зостанешся.

Не брав тодi дурну дiвку на гачка Роман. Али й щось – може, та пташка-совiсть – не позволяло сказати, що чула його Тамара од Мотрунки, Петровоi матерi: мае от-от син привезти з тоi Одеси городську невiстку. Тико ж казав, бiдкалася Мотрунка, що мае та дiвка хлопця нагуляного, свiте ясний.

Таки пробував зв’язати Варку Роман, ледь батько вiдборонив, сватання нiби й нiчим не кiнчилося, а через днiв п’ять Варка його перестрiла та тихо так:

– Я згодна, згодна, дедьку Романе. Тимковi скажiте. Бо менi встидно.

Виявилося, таки приiхав Петро зi своею морячкою i сином неiним.

«Чого ж менi те сватання помiж iнших згадалося? – Роман аж спинився. – Нiц доброго тодi не вийшло. Тимко вже закомизився. Мо’ вернутися, раз таке згадав?»

Але тут йому хтось нiби пiдказав порахувати, кiлько то разiв до сватання прилучався. Виходило, що багацько. Язик не раз його виручав. Мо’ й зараз виручить. Тутечки ж слова неабиякi заготовив. І дурня Адаська шкода, ще й як.

Ступив до Євчиноi хати Роман вже певний себе. З блискiтками в очах. Знав, що вони ще в нього живуть.

І Євка, яка саме з церкви вернулася, навстрiч пiдвелася:

– Гой, який гiсть! Килько то лiт, Романку, ни заходив?

– Довго збирався.

Тут, в домi Євки – Красноi Ружi, Роман раптом зачудувався. Як то так можна – хата-дома Євчина, що iй од батькiв осталася, ни набагато бiльша буде за Адамову, а враження таке, що до господи ступив, а не до пустки, як в Адама. На образках – Ісуса, святого Миколи й Божоi Матерi з Дитям – рушники, i над рамками з карточками Євчиноi родини – ще лiпший рушник, на якiм двi пташки (зозулi чи що) серед квiтiв.

Роман пригадав: була ж Єва знатною в селi вишивальницею, дарма що все життя на «панськiй» роботi крутилася – на сiльськiй поштi писала й сортувала газети, а ще ранiше по селу iх розносила.

І подушки вишитi з дверей до другоi хати[14 - Кiмната (дiал.).] виглядають. І чиста пiдлога, а на столi скатертина, мовби зiбралася Євка гостей приймати чи знала, що вiн ото прийде. Навiть кiт, старий рудий котяра, який на лавку застрибнув, був iз бантиком на шиi, i той бантик червоно-зелений якось вельми йому личив.

– Сiдай, Романку, в ногах правди нима.

– І седу, – сказав Роман. – Бо дiло в мене ни шутейне.

Ну, як на лавку вмостився, то став, звiсно, порядки в Євчинiй домi хвалити i неi саму i сказав, що в хатi, хоч i осiнь уже, соловейки живуть, ни тико на рушниках. І ще багато чого такого, що жiночу душу вмащуе. Хтiв було i про те нагадати, як хлопцi колись штабелями перед вiкнами цiеi доми лягали, аби до Красноi Ружi посвататися, та вчасно прикусив язика, бо ж згадав, що

Євка норовлива жедного так i не вибрала. Хтозна, що там у неi на душi зосталося.

Говорив усе iз жартами та приказками, якi ще не забув, бачив, як вогники зачудування блимають у Євчиних очах. Перейшов до того, як то добре та затишно в такiй ошатнiй i причепуренiй господi. А хтось же на самотi в холоднiй хатинi й зiгрiтися не може.

– Господи Боже ти мiй, – аж сплеснула руками Євка. – Ци ти ни свататися прийшов, Романе? Свят, свят…

– Та я би ни проти, – одказав Роман. – Чом би й не до такоi панi. Од тибе, Євочко, ще б i в такого шкарбуна, як я, щось би заворушилося. Присяй-бо, цапа ни дою. Тико ж у мене на печi мое чудисько зеленими очищами бликае. Неi же, як торбу, з печi ни скинеш, за ворота ни винесеш.

Ну, звiсно, Євка взялася розпитувати, як там Томочка, нивже й ходити ни може? Щось давно в церквi не бачила. Та ходить ще, ходить, тарагуниться сяко-тако, хоч i з паличкою, заспокоiв Роман. Ну, на дiтей i на внукiв Романових перекинулися. Та не дав Роман збитися розмовi на манiвцi. Сказав, що гинчий чоловiк е, котрий у самотинi-пустцi загибаеться, а його ж думка про Євцю – солодка, як груша на Спаса – тико на свiтi й тримае ще.

– Ни догадуешся, хто то?

Євка гордовито:

– Тре’ то й скажеш.

І Ром

Сторінка 9

н сказав. І розказав, голос на жалiсливий перемiнивши, про давню Адамову самотнiсть, про те, що вiн, бiдака, цiле свое житте любив неi, Євку золоту та ружану. Романа вже повело, як то не раз бувало, i його розповiдь про давню Адамову любов до Єви (уже й сам починав у неi вiрити) стала обростати деталями i споминами, насправдi тут таки, на ходу, вигаданими.

– Спинися, Романе, – перебила його мову Єва. – Як ото вiн всеньке житте мене так любив, сох i жити не мiг, то чого ж ни iдного разочку про те ни сказав, словом ни обмовився? Ци й до доми меi хоч разок ни загленув… Таки доiш цапа, Романе, тико ще ни пойму нащо… Нащо ото цiлу годину тарандиш, як калатило…

– Нащо… Нащо… – Роман вiдчув, що от-от вислизне сплетена ним золота нитка. А вдруге вiн буде не годен сплiтати… – Нащо… Ни таранджу, а правду кажу… Вiн же тебе як вогню досi боiться…

Єва дрiбно-дрiбно засмiялася. Мовби пацьорки[15 - Намисто (дiал.).] з неiноi шиi зiрвалися та по пiдлозi заторохтiли. Нявкнув котисько з бантиком на шиi.

– Боiться, кажеш? То нащо менi такий чоловiк на старостi лiт потрiбен? Щоб я за ним старi його сморки пiдтирала, а вiн од мене пiд помелом ховався?

Роман клiпнув очима. Засовався на лавцi. Але здаватися не хотiв.

– Та як пригрiеш, то й диви, оживе чоловiк… Удвох i веселiше буде…

– Ни чоловiк, а iдна тiнь од нього, – рубонула Євка. – Нiж з таким вiку доживати – лiпше вже з цим котом. Вiн хоч муркне коли-не-коли та об ногу тернеться. А з того Адася Тихiського користi направду як iз козла молока. Сам кажеш: жiнок боiться, як той прусак[16 - Тарган (дiал.).]– людського ока.

Роман подумав, що його затiя мокрим рядном накрилася.

Холера ясна, до чого ж уперта баба…

Правдива Красна Ружа!

Досi Ружа, хоч пелюстки давно пооблiтали.

І на ноги вже, бач, зводиться, знати дае, що пора балачку порожню кiнчати. Мусив i собi на ноги ставати.

Спробував ще раз щось сказати:

– Вiн, Євцю, тойво, Адам… Сам збирався прийти посвататися… Та, казав, з пiвдороги вернувся… Жижки затремтiли, як то ни раз бувало…

– Кажеш, ни раз… Ну й дурень дурнем… Їдне слово – Тихiський… Вибачай, що блешчини у мене не водиться, а то б посидiли… Недiля все ж…

– І ти звиняй, Євцю…

Уже за дверима Роман сказав Євi, що правда неiна: дурень дурнем той Адам. Так i загнеться самотиною. Али й правда, що, може, його, Тихiського, тико на свiтi й тримае ще давня любов до неi, Єви. Тую любов, як дитину малу, у своiй хатi-пустцi вiн гуцикае[17 - Колише (дiал.)]. У долонях грiе, хукае з остатнiх сил… Ци ж тико ще надовго духу стачить…

– Гарно продаеш свiй крам, Романе, – одказала на його мову

Єва. – Тико товар твiй давно заплiснявiв i протух…




Роздiл 5


Їi те питали не раз у вiчi, а ще бiльше разiв Єва читала запитання в людських очах: чого ж вона, вдатна та пригожа, так i не вийшла замiж. Знала, що та загадка множилася чутками, до неi долiтали якiсь вiдголоски: i про хлопця, котрого колись зустрiла в мiстi, по тому iздила до нього, вiн був буцiмто присланий на роботу зi Сходу, й батьки його не дали одружитися iз «западенкою»; i навiть про ii «не таку» любов до двоюрiдноi сестри Гафii, котра од неiноi любовi мусила втiкати до мiста; i про те, що картала себе за одказ Грицьовi Лучиковi, який неi вельми кохав, а потiм на тiй дурнiй Мартосi женився; i навiть про якусь обiтницю, що мовби дала зайшлiй черницi, котра й поставила на неi «знак безшлюбностi», якого розiрвати не змогла. І ще багато про що шепталися та i iй натякали… Хай. Єва тiльки сумовито посмiхалася. Правда була простiшою й вiд того болючiшою, набагато болючiшою, i несла ii, i вiдала про неi тiльки вона одна.

Правда сидiла занозою, великою скiпкою в ii серцi, i знала Єва: коли ту скiпку-занозу витягти, розказати комусь про ii бiду, то серце не витримае, вибухне, з рани проллеться велика кров i витече ii життя великою червоною рiкою.

А вона таки хотiла жити.

Життя ось воно, поруч. І в тих пiвниках та ружах – великих золотих кулях, – якими обсаджували хату, i оселя влiтку сама, здавалося, цвiла. І в рушниках, якi вишивала квiтами й усiлякими вiзерунками, малюнками, що сама вигадувала. Життя було в татовi й мамi, яких доглядала до самоi iхньоi смертi. І внуках, хай двоюрiдних, од братiв Миколки i Дмитра, котрих любила няньчити. Часом вона навiдувалася до Миколчиноi доньки Софii, чи iхала в бiльше мiсто до Митриковоi Маринки, а то й вони самi привозили в село нащадкiв, а для неi – радiсть. Не було таки неiне життя гiркою самотиною, як дехто думав, не було, то правда.

А до головноi ii правди й гiркоти, рани, яка нiколи не зарубцюеться i болiтиме, iншим – зась.

Їх вродилося в сiм’i також четверо, як тих сiльських халамидникiв, до яких належав Роман, що ото надумав неi на старостi за Адаська Тихiського оддати. Не, халамидникiв трое, а той Адам Лесишин (бо ж Лесь прiзвище) у iхнiй компанii хулiганськiй – приший кобилi хвiст.

Їх було четверо по-iнакшому. Двое братiв i двi сестри. Спершу Павлина з’явилася на свiт, потiм Микола, далi вона, Єва, а тодi

Сторінка 10

вже найменшенький пуцьвiрiнок, що вродився через дев’ять лiт пiсля неi, – Митрик.

Миколи вже нема, прожив, слава Богу, вiсiмдесят i п’ять лiт, i Павлини нема, остались вона й Митрик, ще сивiший за неi, дарма що молодший.

Микола женився, вважай, у двадцять п’ять, за два тижнi до дня народження. Знайшов собi суджену в сусiднiм селi, зi смiхом потiм розповiдав, як познайомилися. Ждав автобуса на зупинцi, щоб iхати до райцентру, а тут пiд’iхав автобус з другого боку. З нього й вийшла, разом з iншими пасажирами, дiвчина з сумкою в руках, i рушила до дороги в сусiдне село (тодi ще автобуси в Кутiвцi не ходили), i щось побачив у ii фiгурцi, а особливо в обличчi, коли на мить озирнулася до людей на зупинцi. Угледiв таке, що змусило йти за нею, i заговорити, i сказати, начеб теж iде до родичiв у Кутiвцi. І пройшли ту дорогу разом, забув Євин братик за свою поiздку.

– Я питаю його: «А до кого йдеш?» А вiн очима заклiпав, когось назвав, а я кажу: «В нас таких не водиться», – зi смiхом Миколина Вiтка, вже як поженилися. – Ну вiн: «Все iдно до родичiв iду». А я: «Може, дорогою мене пограбувати хочеш?» А вiн: «Хiба що тебе саму вкрасти». Так i вкрав.

Вiталинка була наймолодшою у своiй сiм’i. Старшу дочку вже оддали замiж, а старший брат, на три роки од Миколи старший, нiяк пари собi не знайде, хоч хлопець вдатний. І майстровитий, хвалила сестра. На технiцi розбираеться. І iм’я та прiзвище пiдходящi – Арсен Соломаха, га, яке назвисько, i чого б такому старим парубком бути, казала сестричка.

Що не просто вдатний, а найвродливiший, найлiпший у свiтi, Єва переконалася, вже коли зблизька побачила на весiллi брата i Вiталини. Високого, сильного, з дужими руками, виразними темно-сiрими очима, що, вона бачила, пригортали ii до себе. А тi дужi м’язистi руки обiйняли й насправдi пригорнули, коли запросив до танцю.

«Мiцнiше, мiцнiше», – подумки попросила Єва.

Вiн почув ii думку, i свiт поплив неi перед очима, свiт теж кружляв од радостi.

Свiт був тепер зовсiм iнший.

«Дякую, Боже, що ти зберiг його для мене», – подумала Єва.

Бо ж, звiсно, такий хлопець вже давно мав знайти собi пару. Зрозумiло, що чекав саме ii – суджену свою, Єву. Теж гарну, справдi, як та ружа, ще гарнiшу. Що на неi задивляються хлопцi, знала ще зi школи. Одним поблажливо дарувала усмiшки, повз iнших гордовито проходила. Вона ждала свого, тiльки для неi призначеного. І дождалася, хоч не так i багато чекала. Ішов iй тодi двадцять перший рiк.

Подумки благала ще покликати танцювати. І вiн запросив. І свiт весь затанцював удруге. Пiсля танцю вивiв ii з кола розпашiлу й тернувся щокою об ii лице. Сьоме небо, на якому досi була Єва, стало сiмдесят сьомим. Чи й мiльйонним. Мрiя ii, любов вiдтепер була небом.

Вона притулилася, теж на мить, до його рук.

– У мене руки пахнуть солярою, – тихо сказав.

«То й що?» – Єва вiдповiла подумки.

Знала вже: вiн працюе на великому тракторi – справжня чоловiча робота.

В уявi майнуло, як вiн вертаеться пiсля тоi роботи, а вона зливае йому на руки. Вiн умиваеться, а вона подае рушника.

Арсен Соломаха! І вона, Єва, буде Соломахою.

Вона знала: через рiк, а може й менше, заграе, зазвучить на iхньому подвiр’i ще одне весiлля. Так бувало, що брати женилися на сестрах. Так мало статися i в них. І сталося. Тiльки поруч з найлiпшим, найвродливiшим нареченим всього за пiвроку з хвостиком до вiнця селом iшла не вона, Красна Ружа Єва, а сестра ii старша – Павлина.

Та сама, що виросла худорлявою, невродливою, нескладною, вугловатою, не знала, де подiти дiвочi руки, завше ходила з опущеними очима, нiхто неi не просив вийти замiж, i невiдомо було, чи вийде вона колись взагалi. І в сiм’i вже звикли до того, що вона стара дiва. Позаочi зiтхали: може, й останеться такою.

Болючi спалахи пам’ятi Єви.

Спалах перший. У них тодi не прийнято ще було вiдзначати уродини[18 - День народження (дiал.).]. А вона наполягла: привiтаемо Миколу з двадцятип’ятилiттям. І запросимо на свято своякiв – Вiтчиних батькiв.

І, звiсно, його, Арсена.

Братовi своему вишивала Єва сорочку. До весiлля не встигла, а тепер вирiшила – подаруе Арсеновi. А Миколi – рушника, стiл у свята застеляти. А захоче – над вiкном повiсить.

Навiщо вона подарувала сорочку, призначену братовi, Арсеновi, в якого без пам’ятi закохалася?.. Може, тим i повернула свою долю в iнший бiк? Але ж нi – мiж тими двома ще до ii подарунка почалося.

Коли?!

Арсен i не танцював з Павлиною, вона, те старе дiвисько, i не вмiла танцювати. Усеньке весiлля простримiла в коморi, звiдки виносила на столи то холодець, то гомачку[19 - Сир, розмiшаний у сметанi й кислому молоцi (дiал.).], то iншi страви. З кимось розмовляла, та бiльше сидiла в тiй же коморi, iнодi присiдала на краю лавки.

Танцювала Єва.

І неi, саме неi запрошував до танцю Арсен. І ii обiймали його руки. І вона тулилася до них. І ii пiсля весiлля проводив вiн на край села.

Тих «i» було ой як багато.

То чому сталось iнакше?

Вiдповiдi не було.

На уродинах Миколиних i виявил

Сторінка 11

ся раптом, що вже стрiчалися вони з Павлиною. Арсен зi смiхом розповiдав, як Павлина прийшла до клубу на танцi, а вiн учив неi танцювати. І те одороблисько теж усмiхалося. Хоч мало б паленiти вiд сорому. Єва також за цей час – два тижнi – раз пiшла до клубу. В таемнiй надii зустрiти там Арсена. Його в клубi не виявилося. Не прийшов. То пiсля кiно не було чого й зоставатися на танцях. Кольнуло тико: чого ж не прийшов, чого не вiдчув ii таемного позову?.. Образилася, подумала, що сам до них прийде, тепер же вони родичi через Миколу й Вiтку.

– Вiта, Вiта, затулила менi пiвсвiта, – смiявся Микола на тих уродинах.

– А ти менi цiлий свiт, – Вiтка, ще щасливiша, дурна гуска. Не смiялася тiльки Єва. Чого ж вона не помiтила, як того злощасного вечора Павлина кудись зникла з хати, кудись повiялася? Думала, до родичiв подалася, до тiтки Мотрунки, а вона, зараза, до клубу. Певно, перший раз у своему життi. Щоб той зрадливець учив неi танцювати! У двадцять вiсiм лiт!

Теперiшня Єва подумки, як не раз вже було, виходить iз колись батькiвськоi хати. І стае Євою тодiшньою – молодою i вродливою. Може, i найвродливiшою в селi. А може, й на цiлiм свiтi. Виходить з хати, йде до хвiртки, вiдчиняе, опиняеться на вулицi. І розминаеться сама з собою, тодiшньою. Та, друга Єва, озиваеться i питае – куди ти йдеш, Єво? Євко, дурна красуне, без тями закохана… А вiн закохався у ту тиху (ще тихiшу i потворнiшу за Адама Тихiського) почвару, ii сестру. Стару дiвку.

Спалах другий. Єва пiсля пiвроку розпачу й ненавистi, коли Павлина вже неприховано бiгала до Арсена, Арсеника, Арсениська на побачення, а то й вiн до них навiдувався (бо ж родичi вже, сьома вода по киселю) й брав Павлинище за руку, i обое розтавали серед зимового, а потiм весняного вечора, Єва таки зновика стала веселiшою. На iхньому весiллi. Такою веселою, що сусiда Тимiш Рикун, котрий тоже колись до неi клинцi пiдбивав, сказав зачаровано, захоплено:

– Ну ти й сьогоднi, Євцю, в ударi!

– А чом би не, – зиркнула Єва так, мовби щойно виторгувала сто, не, тисячу рублiв. – Чом би й не, Тимошику, сестру замуж оддаю! Старшу сестру! Скоро й менi пора прийде.

– Ну-ну, – сказав Тимiш. – Чудо ти, Євцю. Правдива Красна Ружа.

Красна Ружа була мовби розпорядницею того весiлля. І на столи подавала, i iсти-пити припрошувала, та все зi словами i лагiдними, i такими квiтчастими, що гостi й собi розтуляли пащеки та всмiхалися. І чарки перехиляли за здоровля молодих, i не захлиналися од тоi смердючоi самогонки. І вона з ними пила й не п’янiла, а ще бiльше веселiла. Танцювала – розпашiла, весела, задихана, з сяючими очима, червоними щоками, пишною косою, квiтуча, бо надворi стояла весна (як вони поспiшали з весiллям, проклятi безстидники), i нiхто не вiдав, яка безлистяна, чорна осiнь, чорний понедiлок в неi на душi.

Чи вiдав?

У них в селi була звичка – коли в хатi, де гуляли весiлля, ще лишалася незамiжня молодша сестра (авжеж молодша, як i належало), то наречений, котрий брав старшу, пiсля танцю зi своею судженою запрошував меншу сестру на другий танець, який так i називали – сестринський. Вважалося, що то прикмета – молодша мае незабаром також вийти замiж.

І Арсен запросив неi.

«Я вб’ю його зара», – подумала Єва, коли його руки торкнулися ii стану, обiйняли й вона знову, вперше пiсля братового весiлля, вiдчула дуже тепло тих наймилiших на свiтi рук.

Вб’е чим? Ножа пiд рукою не було. А руки, що мали б стискати ножа, пригорнулися до його тiла. І свiт кудись поплив, тiльки цього разу рiчкою, по якiй, наче смiття, щойно викинуте в неi, пливла ii, Євина доля.

Вони танцювали, пливли вже разом, поруч закружляли й iншi пари.

І тодi вiн сказав пошепки:

– Прости, Євочко, що так сталося.

Вона звела очi, глянула в його очиська. Вiдповiла:

– Як сталося, Арсене?

Вiн, мабуть, прочитав нiме запитання, що жило в ii поглядi всупереч словам, якi вимовляла: «Навiщо? Чому?»

Вiн почув те неiне нiме запитання-крик.

– Сам не знаю чого, – прошептав ще тихiше. – Хiба любов поясниш?

– А ти й не кажи…

Вона ледве дочекалася кiнця того сестринського танцю. Усмiхнулася, вклонилася.

Хтось крикнув:

– Єва!

І слiдом за тим голосом iншi:

– Єва! Єва!

Вона видала усмiшку на всi своi зуби й чмокнула Арсена в щоку. Знову заграли троiстi музики, але то вже була музика не для неi. Єва вибралася з гурту, та ноги понесли ii не до хати. Впораються i без неi. І веселитимуться без неi. Їi весiлля закiнчилося не розпочавшись.

Єва йшла i йшла – спочатку через iхнiй город, потiм сусiдський. Довкола стояв теплий весняний вечiр. Вiн пригортав неi за плечi, обiймав, пестив лагiдним вiтерцем. Але вона прагла не леготу, не тепла i нiжностi. Чим далi ii огортала темрява, чим бiльше вiддалялася музика з подвiр’я, тим бiльше Єва вiдчувала, що прагне холоду, хоче замiнити весну осiнню. А може, й зимою, яка б сiкла ii по щоках, руках, всiй поставi колючим снiгом, хугою, забивала б подих, брала в крижанi обiйми.

«Мамо, менi нема чим дихати, – подумала Єва. – Менi нема

Сторінка 12

чим дихати i я не хочу дихати».

Ось-ось вона мала впасти, але не падала.

Ось-ось мала померти, але жила.

Зрозумiла: i житиме. І то було найстрашнiше. Як там вiн сказав: «Хiба любов поясниш?»

– Хiба… поясниш, – крiзь сльози шептала Єва. – Хiба по… по… ясниш…

Єва спинилася на березi рiчки. Їхньоi рiчки Ситiвки. Вода мала б остудити жар, що спалював усе ii тiло, але не остуджувала. Вона теж була паркою, i дiвчина вiдчувала ii пар. Кинутися вниз, захлинутися у водi? Вiдчула – не хоче цього. А чого вона хоче? Вiдповiдь була страшною: «Нiчого». Нiчогiсiнько. Не хоче жити, не хоче i вмирати. Але як жити у свiтi, де тi двое вкрали ii любов?.. Вона прислухалася. Тихi звуки музики долинали, як якесь марево. Пiд ту музику крутилися, вигиналися, показували язики чорти у вiдблисках вогню, що спалахнув i горiв дедалi дужче – Єва раптом побачила це крiзь весняну темряву пiд виразно байдужим блиском далеких зiр. Їй хотiлося дотягнутися до неба i позривати тi зорi. Навiщо вони свiтять, кому свiтитимуть? Тим двом?.. Вони вкрали ii кохання, ii щастя, ii ненароджених дiтей вiд найлiпшого, найкрасивiшого, найсильнiшого у свiтi чоловiка. Вкрали його нiжнiсть до неi, неiне щастя, що зав’яло, мов пуп’янок, який так i не розпустився. Вони мусили за те заплатити. За все в цьому свiтi треба платити. Єва випросталася, зникло полум’я i дiдьки, що танцювали бiля вогню на тiм березi рiчки.




Роздiл 6


Все, що вiдбувалося далi того весiльного вечора, Єва пам’ятала виразно, але водночас наче крiзь туман. Вiн то розсмоктувався, вiдступав, то огортав ii ще сильнiше. Вона повинна була помститися, але помста мала початися з мщення самiй собi. Так вона отруiть своею помстою тих, що потопили ii радiсть i любов, посiе в iхнi серця зерна блекоти, яким зiйти блекотою долi. За те, що забрали долю i щастя в неi. Крiзь туман Єва йшла, потiм бiгла назад, на подвiр’я, там озиралася, проводила очима по натовпу, що чекав наступного танцю, перед тим як знову сiсти за столи. Родичi й сусiди. Серед них i тi, що упадали за нею. Яким вiдмовила, чекаючи свого справжнього. Арсена. Котрий так пiдло зрадив. Його одруження з Павлиною було зрадою. Так думала тодi Єва. Наштовхнулася поглядом на Тимоша. Вiн дивився на неi майже як колись – захоплено. Чи так iй тодi здавалося. Вiн дивився… Продивлявся неi наскрiзь. Вона кивнула. Тимiш посмiхнувся.

Єва пройшла мимо i тихо промовила:

– Ходи за мною.

Була певна, що пiде. Так i сталося.

Єва знову вийшла за хлiв, попростувала стежкою. Небо вкривали хмари, крiзь якi тепер тiльки де-не-де проглядали зорi. Хмари огортали ii душу, i подумки вона розсувала iх руками. Хай зорi дивляться на ii ганьбу.

– Єво! – Вигук Тимоша почула вже на самiсiнькiм березi.

Спинилася. Вiн пiдiйшов i став поруч. Обдав горiлчаним запахом.

– Чого ти кликала, Євцю?

– А то ти не знаеш, – сказала зло. – Чого стирчиш, як пень? Роби, що хочеш…

Мав би накинутися на неi, згребти в обiйми, стиснути, притиснути до себе. А вiн стояв. Невже й цей гидуе нею? Якщо нi, то чого пiшов?

– Що з тобою, Єво?

– Що зi мною? Ти прийшов, щоб про те спитати?

Єва раптом щосили штовхнула цього теж пiдлого чоловiка. Та так штовхнула, що вiн не втримався на ногах, полетiв униз, у воду. Вже коли шубовснувся й виринув, почула вигук:

– Здурiла чи що?

Борсався у водi, та навiть не глянула. Знала: тут мiлко, не потоне, хай i п’яний. Чи й собi стрибнути, потягти на дно i обом захлинутися?.. Завтра знайдуть чи таки кинуться шукати ще сьогоднi?

Доки мiркувала, Тимiш вибрався на берег. Сказав ще злiше:

– І як тепер вернуся такий мокрий?

– Як хоч. – І тут ii злiсть, гнiв на нього i саму себе змiнилися каяттям. – Вибач, щось найшло… Думала, ти на мене кинешся…

Чийсь голос безмовний з-за плiч: «Ти ж сама цього хотiла».

Тимiш:

– Чого ж кликала тодi?

– Я кликала? І бровою не повела. Сам, як той пес, побiг за мною. – Щоби вигорiло ваше дике бабське кодло! – Тимiш далi матюкнувся й подався у бiк весiлля. А може, й додому перевдягатися, йому ж недалеко.

Єва лишилася сидiти на березi. Холод дедалi дужче заповзав iй пiд легеньку ситцеву сукенку. Стали бити дрижаки.

«Що ж робити?» – подумала Єва.

Вертатися назад не хотiлося. Бачити щастя тих двох, рiдних iй i ненависних, було над ii силу. І раптом зловила себе на думцi, що iй страшенно хочеться, аби сюди прийшла Павлина. Їi старша сестра, що вкрала в неi щастя. Хай би пiдiйшла, поклала на голову руку, як не раз робила, коли Єва була маленькою. Пригорнула, як то бувало.

Вона раптом почула Павлинин голос:

– Маленька моя, яка ж ти гарненька. Погляньте, мамо, якою красунею росте наша Євочка.

Наша Євочка… Єва мимоволi озирнулася. Крiзь темряву пробивалися вогники в хатах i звучала далека музика. Їхне весiлля! А самоi Павлини поруч нема. А як би iй хотiлося, щоб Павлина справдi пiдiйшла, покинувши те свое неправедне дiйство, гульбище, присiла поруч, пригорнулася, сказала, як так трапилося мiж ними, коли почалося, чому…

Вона сама-самiсiнька. А Павл

Сторінка 13

на разом з Арсеном. Сповна п’е келих своеi радостi, свого щастя. Єва пiдвелася, тепер у неi всерединi все горiло вогнем образи й ненавистi. Ще бiльших, нiж досi.

А як сталося, з чого в них почалося, Єва почула ще за пару тижнiв. Коли старша сестра чогось навiдалася до них. Може, щоб принести на блюдечку, на тарiлочцi свое щастя. А може, в мiшечку. І оте щастя (щiстечко, казали покiйна мама) вивалилося i влiзло до хати вслiд за Павлиною. Прийшла зовсiм iнша Павлина. Такою вона не була, коли бiгала до того свого трутня на побачення. Нi, не трутня, бо ж Арсен iздив на найбiльшому тракторi, який бачила до того у своему життi. Як i мав iздити справжнiй чоловiк. Справжнiй чоловiк, що незаслужено дiстався iншiй, ii сестрi. А та сестра зробилася геть певна в собi. Аж свiтилася, кудись зникли вуглуватiсть i незграбнiсть, дивилася так, мов щойно отримала велику спадщину або збираеться будувати велику доминку замiсть староi халупи.

Пiзнiше Єва збагне, що так бачила сестру вона. А Павлина насправдi лишилася такою, як i перше. Як була досi. Такiсiнькою. Тодi Павлина й сказала, що вона закохалася в Арсена майже одразу, як його побачила. Ну геть так, як Єва. Але головне, що пiзнiше вперше пiшла до клубу на танцi, бо сподiвалася побачити там Арсена. І побачила. А що не вмiла танцювати, то Арсен взявся ii вчити.

А Єва не пiшла до клубу. Арсен мусив неi завойовувати, як всi iншi хлопцi. І був би першим, чию увагу вона б не вiдкинула гордовито, а прийняла. А вiн уваги i не виявив. Хiба пiд час тих танцiв на братовому весiллi…

Коли Єва почула розповiдь-одкровення Павлини, то якраз тримала щось у руцi. Склянку або тарiлку. І те щось впало й розбилося. Вислизнуло з рук. І розбилося. Нi, не розбилося, тiльки покотилося долiвкою. І дивна рiч: вона, згадуючи, нiяк не може пригадати, що то було – склянка чи тарiлка… Все пам’ятала – i розмову, i те, в яку хустину була тодi вбрана Павлина, а це нi… Хоч саме це, вона збагнула потiм, було для неi важливе. Найважливiше.

Як Павлина пiшла нарештi вже не зi своеi, з iхньоi доми, Єва сiла на порiг i довго так сидiла. Зацiпенiла, геть байдужа до всього на свiтi, в якому нiчого не iснувало. Нi неi, нi Павлини. Навiть Арсена.

Так сидiла, доки мама не спитали:

– Що з тобою, Євцю?

Що з нею… Нiчого. Тодi Єва вперше подумала, що вiдiб’е, неодмiнно вiдiб’е у Павлини Арсена. Спокусить, змусить зрадити сестру. А потiм розкаже iй про те. Вона переграе iх обох. І смiятиметься, ой, як смiятиметься. Та коли уявила, що спокушатиме чоловiка, якого вже спокусило, невiдомо чим привабило, як останнього дурня, оте незграбисько, одороблисько, подумала: «Завелика честь». І що iй буде огидно те робити – спокушати вже спокушеного. Надкушеного. Червивого. Схожого на виваляне в землi яблуко. А вона ж Єва – Красна Ружа.

А проте помста жила в нiй, зрiла, як болячка, як нарив, що мусить прорватися, iнакше людина помре. Єва старалася ту болячку не помiчати, коли в нiй озивався, починав гарчати звiр, що щирив своi iкла, гладила його, i звiр (пес або й тигряка) перетворювався на слухняного муркотливого кота. Єва тодi спускала його на землю – ну, бiжи геть. І вiн бiг, щоб повернутися. Не котом, що мур-мур, що треться, випрошуючи ласки, а тим грiзним звiром.

Те сталося раптово, теж як спалах. Вийшла з пошти, а навпроти, коло сiльмагу, трактор стоiть. Той самий, великий. Його трактор. Єву ноги самi потягли до залiзного чудовиська. Рука сама, проти ii волi, торкнулася, погладила ту залiзяку. Вiд того залiзний тракторисько став живим i теплим. Замуркотiв, нiби кiт, а не гарчав, як досi. Єва стояла, наче поруч з Арсеном. А вiн вийшов з крамницi, насвистуючи. З пачкою цигарок у руцi. Насвистуючи… І раптом Єва подумала, що там же торгуе Софiйка – пiдступна змiйка, яка мала в селi репутацiю розбитноi, гулящоi дiвки.

Єва вiдступила, сховалася за трактор. Подумала: вона вистежить iх, неодмiнно вистежить.

З того часу й стала часто виходити, вибiгати надвiр, ледь зачувала за вiкном пошти якийсь гуркiт. Але жодного разу то не був Арсенiв трактор. Мовби йому вже й не треба було цигарок.

Раз не витерпiла, забiгла до магазину. Софiйка вiдпускала хлiб i консерву бабi Улитi, Євинiй хрещенiй мамi. Спокiйна й усмiхнена. Ось така ця спокусниця. Арсена в крамницi не було. А вiн мусив бути. Мусив, мусив…

Софiя про щось спитала, здаеться, що вiдпустити, Єва вiдповiла, що сiрникiв. І солi.

«Посипати… посипати», – подумала. Не знаходила слова.

– Солi нема, завтра завезуть, – сказала Софiя.

– Тодi я прийду завтра…

Щось казала до Єви Улита. Якiсь слова про свою сiм’ю, про дочку свою…

– Мамо, – тихо зойкнула Єва i вибiгла надвiр.

Арсен мусив бути в крамницi, мусив пiдбивати клинцi до грiшницi Софiйки, грiшити з нею, зраджувати Павлину, а його не було. І не буде, зрозумiла Єва. Надворi вона заплакала тихими, але пекучими сльозами. Пiшла вздовж вулицi, щоб не вернутися заплаканою на пошту. Вiтер, шукала вiтру, а довкола стояла безшелесна тиша.

Ще подумала: «Сiль, чого ж нема солi?»

Мовби с

Сторінка 14

равдi хотiла купити солi.

Щоб посипати собi на рану.

Через мiсяць Єва сказала сестрi, котра навiдалася до них, що бачила, як Арсен приiжджав не раз до крамницi, довго не виходив звiдти, як садовив Софiйку в кабiну трактора, кудись вiз. Павлина сполотнiла, очi ii так розширилися, що здавалося, вилiзуть з орбiт, покотяться по долiвцi. Або спалять Єву.

– Ти кажеш правду? – Павлина не спитала, а видихнула.

Єва мусила оборонятися, мусила.

– Не вiриш, то спитай у свого чоловiка… Хай вiн тобi правду скаже… І що на твему весiллi менi казав… Про те, де ми стрiчатися будемо… Псисько проклятий… Добре, що не мене вибрав…

Павлина дивилася на неi, а Євi здавалося, що сестра даленiе, що вона вiдступае кудись далеко, крiзь стiну. Проходить стiну так легко, мовби та з ситцю чи картону.

– Спасибi, Євцю, – почула вона голос сестри. – Декую, що вiдкрила менi очi…

– Ти що, смiешся надi мною?

Єва крикнула, аж шибки у вiкнi задзеленчали.

– Що ти, Євцю… Я вiрю тобi…

– Вiриш?

– Звiсно… Чом би я мала не вiрити…

Павлина пiдiйшла й раптом схопила Євину голову в руки, а тодi стала обцiловувати.

– Яка ж я дурна була, Євцю… То ж вiн мав тебе вибрати… А тепер собi мститься, що так учварив… Пожалiв нещасну стару дiвку…

– Мовчи, Павлино…

Сестра одiрвалася од Єви.

Єва здригнулась – сестра дивилася на неi свiтло i якось… наче прозоро, дивилася геть крiзь Єву. І голубила своiми очима. Очиськами. Якi зовсiм недавно з бляклих зробилися молодими.

«Отак легко… Отак легко менi вдалося?» – подумала Єва.

Їй стало смiшно, неначе хто залоскотав у неi пiд пахвами. От-от засмiеться.

Подумала: «Ну й дурна в мене сестра. Тико що тепер – покине Арсена, зновика в хату вернеться? Ще цього не хватало».

Сказала:

– Ти не гарячкуй, Павлинко… Вiн ще перебiситься, от побачиш. Ще заживете й дiтей наживете. Чи, мо’ ти вже груба?

– А що, менi не можна? – Павлининi вуста раптом болiсно скривилися.

– Чого ж не… Я ж i кажу, що все ще буде у вас добре…

…Єва таки почула, як спиняеться коло пошти трактор. І виглядати не тре’ безпомильно впiзнала, що то його трактор. А потiм i його побачила, коли вже вбiг, ввiрвався до маленькоi кiмнати.

Арсен, ввiрвавшись, звелiв, аби iх лишила удвох Олена, Євина напарниця по роботi. А тодi й випалив:

– Що ти iй сказала таке?

– Кому iй?

У нього був такий вигляд, що Єва волiла б померти.

– Я часто заходив до сiльмагу? Коли возив кудись Софiйку? Коли, Єво?!

– А хiба не заходив, Арсене?

– Раз чи хай два за три мiсяцi… По цигарки i ще раз по хлiб… «Коли ж я пропустила, як удруге заходив?» – Євина думка спалахнула, як блискавка.

– Куди вона подiлася, Єво?!

– Хто подiвся?

– Та ж Павлина! Я приiхав додому, а ii нема…. Ось, диви…

Вiн розтулив кулака, i Єва побачила клаптик паперу.

– Читай!

Єва прочитала два коротких речення: «Не шукай мене. Менi буде лiпше самiй».

– Я думав, що до вас вернулася, – сказав Арсен. – Де вона, Єво?

– Звiдки я знаю? Ви-те посварилися, то й розбирайтеся.

Арсен схопив Єву за руку. Єва глянула на нього й здригнулася. Нi лютi, нi ненавистi в Арсенових очах не було. Тiльки бiль. Бiль i здивування. Й очiкування чогось невiдомого, може, дива… То для неi було страшнiше за ненависть…

– Знаеш, що вона менi сказала? Що ти не могла збрехати… Що ти завше правду кажеш… Що така гарна, як ти, не може сказати неправди… Що в тебе чиста душа… Що в твоiй душi соловейки спiвають навiть восени, ось що вона сказала, Єво… Що тобi не може не вiрити…

Слова гарячково злiтали з Арсенових вуст i пашiли, розпеченi, мов клубки невидимого вогню. А серед того вогню стояла Павлина.

Та Павлина, яка завше дивилася на свiт з приреченою насторогою i з любов’ю – на неi, Єву… Єву, яка покохала Арсена, яка пiшла заради своеi любовi на таку пiдлу обмову. Як могла Павлина iй вiрити! Нащо? Чому вона вiрила?

Єва спитала себе, i iй стало зимно. Так зимно, нiби на село враз налетiла хуга, од якоi не знаходилося порятунку, не було де сховатися.

– Прости, Арсене… Менi здавалося, що ти… Якби ти мiг простити… Вона повернеться, от побачиш.

Тодi Єва вiрила в те, що казала. Їi вiра, вiра у власнi слова виросла з розпачу, що огортав неi, що огортав, наче бiлий саван, у якого вона сама себе загорнула. Але помирати вона не збиралася. Вона болiсно хотiла жити, бути поруч з чоловiком, якого вона так любила i який кохав ii сестру… За вiщо?

«Може, за те, що мене любить Павлина», – подумала Єва. – Добре, – сказала Єва. – Вона вернеться, i я все iй розкажу. – Я тоже розказав тiй дурнiй. – Арсен скреготнув зубами. – Я насправдi рокiв два тому мав з тою сучкою дiло…

– З Софiйкою?

– Ну мав, мав… Вона ж як магнiт притягуе… Але то було тико iден раз. До того, як Павлину вперше побачив. За два роки до того… Я ж не знав, що неi стрiчу…

– І ти iй про то сказав? – Євиному здивуванню не було меж. – А як я мiг не сказати?.. Я вже за цi мiсяцi геть розучився брехати…

– Он воно що…

Єва раптом подивилася на Арсена так, як нiколи не дивилася

Сторінка 15

В одну мить ii почуття, ii любов кудись вилетiли. Цiеi митi вона справдi забажала, щоб Павлина вернулася. Щоб цi двое знову стали щасливими. Щоб поруч з такими ними колись стала i вона, Єва.

– Павлина повернеться, от побачиш, – повторила вона.

– І ти iй розкажеш, як було.

Арсен вже не просив – наказував. Єва раптом зрозумiла, що боiться глянути на нього. Як вона може розлюбити такого чоловiка?

– А мене тобi не шкода, Арсене?

Слова цi раптом вирвалися проти ii волi.

Хiба вона винна, що сестра в неi блаженна?

Але Арсен, котрий не змiг учора приховати вiд Павлини правду про свое минуле, був уже iншим Арсеном. Іншого ж вона любити не могла. Не могла.

Їй знову полегшало. Подумалося, що то не Павлина, а вона втекла. А Павлина, яка не вмiе боротися за свое щастя, мусить повернутися. Приречена те зробити. Отже, вона, Єва, сьогоднi знов не програла…

Єва-переможниця чула, як покидае пошту геть чужий iй чоловiк. Останнiй спалах погас. Вона втопилася в чужiй любовi. Їй стало легко. Лишилося тiльки каяття – як ритуал, що належало виконати, коли Павлина повернеться.




Роздiл 7


Павлина не повернулася – нi завтра, нi пiслязавтра, нi через тиждень, нi через мiсяць. Зникла, наче справдi розчинилася в повiтрi. Пiшла з дому, як була – в одному платтячку i пальтечку. Двое коротких речень з тоi записки, сiм слiв, з яких вони складалися (о, ти порахувала, добре порахувала, Єво) давали надiю на те, що Павлина нiчого з собою не зробила, що вона жива. Що справдi колись повернеться – як не до Арсена, то до них.

Арсен, правда, таки звернувся в мiлiцiю. Але там, коли вислухали його розповiдь i прочитали записку, зоставлену зниклою жiнкою, вiдповiли, що пiдстав для оголошення розшуку нема.

Плакала Євина мати, а Євi не стачило духу сказати, що то вона призвiдниця того, що сталося. Не сказав i Арсен. Їй би було легше, якби сказав.

А вiн своiй тещi:

– Посварилися, а вона й поiхала… Гордячка вона, ой гордячка, мамо… Бiльша, нiж ваша Єва.

Єва ходила зацiпенiла, сама не своя. У душi каялася, каялася по-справжньому перед Павлиною, яка не вернулася, та що з того… Тiльки й того, що збагнула: не одне, два життя зламала, зруйнувала. Нi, три. Павлинине, Арсенове i свое.

Десь через мiсяць од Павлини прийшов короткий лист: «Доброго дня, мамо, тату i Євочко! У мене все добре, не переживайте. Устроiлася на роботу. Передайте Арсеновi, що якщо хоче, то може подавати на розлучення. Не сумуйте за мною. За такою дурниською не варто сумувати. Будьте щасливi. Дам про себе знати, а може, й приiду, коли переболить. Ваша Павлина».

Слова «Мамо, тату i Євочко» запекли. Особливо ii iм’я у сестриному листi. Павлина простила ii чи й досi не вiрила у пiдлiсть?

Єва сидiла, тримала аркуш паперу в руках. Хотiлося поцiлувати сестрине iм’я. Сказати: «Мамо, то я все…»

Не сказала. Хтось причепив до язика пудову гирю, а в головi закрутилися, завертiлися слова: «У мене все добре, не переживайте».

На конвертi не було зворотноi адреси, але стояв штемпель iз назвою мiста, звiдки листа було вiдправлено. Через тиждень Єва взяла вiдпустку й поiхала до того мiста. Там на вокзалi побачила вiконечко з написом «Довiдкове бюро» i звернулася туди. Пояснила, що розшукуе сестру, котра повинна жити в iхньому мiстi. Соломаху Павлину Пилипiвну. Дiвчина з вiконечка порадила звернутися в адресний стiл при мiськiй мiлiцii. Пiсля ходiння по кiлькох кабiнетах i запитань, як трапилося, що вона не знае адреси, молоденький мiлiцейський офiцер з двома зiрочками на погонах нарештi змилосердився над вродливою, хоч i сiльською з виду та мови дiвчиною. Подзвонив кудись i попросив сказати, за якою адресою значиться така-то. Лицюк Павлина Пилипiвна. Через хвилину-другу повiдомив, що така в iхньому мiстi не проживае. Тут Єва спохопилася, що ж, мабуть, Павлина досi пiд Арсеновим прiзвищем – Соломаха. Але й пiд ним Павлина не проживала. Не тiльки в цьому мiстi, а й цiлiй областi, як сказав лейтенант.

– Вибачайте, нiчим допомогти не можу, – ввiчливо додав.

Єва йому явно сподобалася, то було ii призначення i кара – подобатися чоловiкам.

Дiвчина збагнула, що листа того Павлина очевидячки вкинула в якомусь iншому мiстi, iншiй мiсцевостi. Передбачила, що шукатимуть? Чи, може, що саме вона шукатиме, Єва…

Як виявилося, шукав i Арсен, писав у рiзнi мiста. І цiлих п’ять лiт прочекав Павлину. А потiм завербувався на заробiтки, кудись на Пiвнiч. До того десь так раз на мiсяць регулярно навiдувався на пошту й питав, чи не дае знати про себе Павлина? Єва хитала головою, вловлювала сум в Арсенових очах, поспiшно вiдвертала своi, бо ж мав ii ненавидiти, а вона боялася цiеi ненавистi. Лише хотiла, щоб Арсен навiдувався частiше. Щоб iй болiло ще бiльше?

Павлина тiльки двiчi присилала вiтання з Новим роком, давала про себе знати, що жива-здорова, а раз прислала листа, адресованого iй, Євi. І в тому листi просила написати до Киева, «до запитання» на незнайоме прiзвище, з помiткою «Для Павлини»: як там, чи так само живi-здоровi мама з татом та Мик

Сторінка 16

ла i Дмитрик. Єва написала. Писала й ще двiчi на ту саму адресу, але вiдповiдi не дiждалася.

Десь через пiвроку по тому, як Арсен поiхав з села, Єва визирнула у вiкно пошти – вулицею йшла жiнка з валiзою в руцi, а другою тримала за руку хлопчика, лiт п’яти-шести. Єва мало не зойкнула – Павлина! Сестра! Вона кинулася на вулицю.

– Павлинко! Павлиночко!

– Євцю!

То були, напевне, найсолодшi обiйми в Євиному життi. Обiйми, що пахли Павлиною, ii тiлом i ще чимось незбагненним, мовби Павлина щойно, десь там у автобусi, викупалася у водi з любистком i м’ятою. Чи так пахли незнанi Євою парфуми?

Коли вони нарештi вiдiрвалися одна вiд одноi, розтулили обiйми, Павлина сказала:

– Познайомся з моiм чудом… А це, Олежку, тiтонька Єва, про яку я тобi розповiдала. Правда ж, вона диво яка гарна?..

– Та сама червона роза?

Малий зиркнув явно оцiнювально, якось не по-дитячому. Але в глибинi його зiниць уже заблимав справжнiй iнтерес, а слiдом за ним i захват.

– Не Червона Роза, а Красна Ружа, – поправила Павлина. – Ну, бачу, – сказав Олежко. – То й що? Я й так знаю, що красива.

– Не, ну яке! – Павлина сказала те не осудливо, а швидше захоплено.

– Твiй син?

– Авжеж. Синулька-вередулька. Обiйми тiтку Єву…

– Не хо, – буркнув Олег. – Хай сама мене обiймае.

Єва засмiялася, нахилилася i обiйняла малого. На неi дивилася зменшена копiя Арсена. Тi самi очi, лице… І ще щось невловиме…

«Боже, як вiн схожий на тата», – ледве не вирвалося в неi.

Прикусила язика. Виходило, що Павлина, коли втiкала, вже була вагiтною… Носила в собi Арсенове сiм’я… Чи знала вона про те?

«Але й щось Павлинине е в цьому малому опецьковi, – подумала Єва. – І навiть мое… Де вiн те навизбирував?»

Вона швидко вернулася на пошту, повiдомила, висяюючи усмiшкою, що проведе сестру.

– Павлина приiхала? – Олена. – Справдi?

– Найсправжнiша. І не сама, а з сином.

Звiсно, колега по роботi забажала побачити Євиного небожа. Пiсля привiтань i розпитувань, чи надовго навiдалася (тиждень побудемо – точно, сказала Павлина), Єва пiшла iх проводжати. Хоч би мама була саме вдома, бо ж збиралася до хвороi баби Мокрини.

Дорогою вона переконалася, що малий таки вередливий. Уже за якусь сотню метрiв запитав, чи далеко ще iм iти, запхинькав, мовби мав рочкiв три, i Євi здалося, що от-от попроситься на руки.

У тому, що Павлинин син варить з мами воду, Єва переконувалася з кожним днем iхнього гостювання дедалi бiльше. Побачила: Павлина пилинцi не дае зi свого чада впасти, дмухае, мов на болячку, готова виконати будь-яку синову примху… А малий сприймав те, як належить, бiльше того, вимагав цiлковитоi покори… Видно було, що всю свою самозабутню материнську любов Павлина спрямовуе на сина. І iй солодка та покора перед сином.

Якби ж Єва тодi знала, яку бiду принесе в ii життя цей хлопчисько, коли виросте.

«То що, задушила б?» – думае Єва.

І гiрко посмiхаеться. Гiрко-гiрко. До себе самоi.

Теперiшня Єва струснула головою, бо зрозумiла, що полiзуть подальшi спогади. Що замiсть квiтiв крiзь пам’ять знов пробиватиметься бур’ян. Щоб не дати йому забуяти, вона подумала, що мае згадати щось iнше, приемнiше, радiснiше, нiж та зустрiч…

Вона подумала, що ж е на свiтi людина, дiвчина, таки схожа на ту неi давню, Красну Ружу… Хай не така вродлива, а чимось схожа. Авжеж, неiна невiстка Лiзка, Павлинина онука, а отже, i ii двоюрiдна… Щось давно не давала про себе знати… Певно, щаслива, як i належить молодим…

«Чи ж щаслива?» – подумала раптом Єва, i враз стало тривожно на душi.

– Павлино, – сказала Єва уголос. – Тобi добре на тiм свiтi, Павлино. Як би ти, певно, посмiялася, коли дiзналася б, що мене сватають за Адама Тихiського… За Тихiського…

Єва стала перед образом. Нащо стала? Вона вже сьогоднi молилася. Стала. А та жiнка, Матiр Божа, дивиться на неi. Щось питае?

Осмiхнулася. Завтра вона пiде до Романа. Давно Тамарку його не видiла. Жива, слава Богу…

«Боженьку, тож грiх, що менi вперше нiчого робити не хочеться, – подумала Єва. – Старезна ти, бабо».

Вона почула молодий голос. Зовсiм молодий. Лiзин? І раптом Єва збагнула – свiй власний. Їй захотiлося, щоб став хтось поруч. Може б, разом заспiвали чи побалакали. А так лишалося хiба що самiй iз собою…

«Житте пройшло повз мою хату, – подумала Єва. – Але то мое житте, мое й нiчие гинше. Мое, Красноi Ружi, що геть обсипалася, так то, Павлинко. Хiба колючки осталися. Ще когось уколють».

Павлина заповiдала наглядати за онукою, яка одночасно була iй мовби й дочкою. А як наглянеш? Павлинина онука далеко, в Киевi.

Що вона, Єва, знала про Лiзу? Зовсiм небагато… Краплину… Те, що знала од Павлини, те, що сама спостерiгала, коли гостювала раз в них у Киевi, ну, ще як на похорон Павлини iздила. Як опустили сестру в могилу, ткнулося те дiвчисько iй у плече, за руку схопило… Дрижало, як малейке деревце…

Єва раптом подумала, що Лiза була для неi навiть не як iнша людина з iншого свiту, а як далека зiрка, про яку знаеш, що вона е, а збагнути не збагнеш, яка вона, чо

Сторінка 17

у свiтить, навiть якщо будеш довго на неi дивитися. Довго…

Єва любила дивитися на зорi.

Єва любила людей, хоч i не всiх.

Але у Лiзи була частинка кровi ii батька.

І позбутися цiеi болючоi краплi пам’ятi Єва не могла. Не могла, хоч криком кричи.

Та Лiза не спiшила, а може, не хотiла наближатися. Що неi могло пов’язувати зi старою бабою, за тридев’ять земель од столицi, у якомусь полiському селi…

– Смiшне у вас село, – сказала Лiза, коли вперше приiхала вже сама, без бабусi-мами.

– Чим же смiшне?

– Я маю на увазi назву… Туптали. Туп-туп… Туп-туп…

Лiза заливисто засмiялася. Вперше так, пiсля того як маму-бабусю поховала.

Пусте дiвчисько. Пусте, якому тепер тре’ було якось жити самому.

А воно смiялося…

Такою, коли смiялася, Лiза стала схожа на свого виродка-батька. І скiльки Єва не намагалася, не могла прогнати того видива. Переконувала себе, що е в цiй дiвчинцi й Арсенова кров, що тепер вона не пусте дiвчисько. Одна-однiсiнька на свiтi, без батька й матерi. Та того дня найбiльше бажала, щоб Лiза швидше забралася з ii оселi. Щоб не вертався бiль подвiйний – i за Арсена, i за Олега. А може, й потрiйний – i за неi саму. І за Павлину. З усiх куткiв вилазив бiль.

«Що ж це я тепер така? – Єва звелася на ноги. – Кого я суджу?»

А все той, Роман, збурив. Жила б собi тихо, як той Тихiський. Якось дожила б вiку. А Лiза, що Лiза… Вона ж нi в чiм не винна. Вона – то й Арсен, i Павлина, може, i Єва. І матiр неiна, що невiдомо де?

Нащо iй, Євi, знати, чи щасливе те дiвчисько? Чи таки треба, бо… Бо чогось треба, щось замуляло на душi…




Частина друга





Роздiл 8


Лiза почувалася щасливою, дуже щасливою. Може найщасливiшою у свiтi. Нi, не треба так казати, а то ще зiврочить, сполохае свое щастя. У тому селi, де народилася ii бабуся Павлина й жила двоюрiдна бабуся Єва, казали по-своему, по-полiськи – щiсте. А ще нiжнiше – щiстечко. Лiзi це слово подобалося, шелестливе i якесь беззахисне, що от-от може зламатися. Тому його треба оберiгати. Бо ж не щастя, не щастячко, а щiстечко…

Лiза всмiхалася, згадуючи гостювання й канiкули в тому селi. Залицяння хлопцiв, коли ходила вечорами на дискотеку. То була iнша планета.

А ii персональна маленька планетка – маленька планетка, малесенька – однокiмнатна квартира, що дiсталася од мами-бабусi. Будинок iхнiй на лiвому березi, зовсiм неподалiк вiд Днiпра, сто чи двiстi, ну, може, триста, ну, хай чотириста метрiв, та iхнi вiкна виходять на схiд. З балкона i вiкна можна побачити довгу вервечку багатоповерхiвок, що тягнуться ген-ген, аж до Харкiвського шосе. Мiж ними те, що називають киiвськими селами в мiстi, – iндивiдуальнi будиночки, яких звiдси не видно, а видно садки, що iх покривають. Лiза ображена – сусiди з того боку бачать Днiпро, бачать той, правий берег, поруч Лавру – i який же краевид! Раз i вона побачила, з сусiдньоi квартири, що виходила на той бiк. Захопило дух, i звiдтодi дiвчина мрiяла, що ii вiкно виходитиме на берег, вона дивитиметься на рiчку, на той Киiв, що виступае з далини… Лiза таки знайшла спосiб, як побачити. Їi цiкавiсть привела до останнього, вiсiмнадцятого поверху. І з того дня стало мрiею вiдчинити дверi на горище, а звiдти вибратися на дах. І побачити! Лiза знала, що дах у iхньому будинку майже плаский. Та дверi були мiцно зачиненi. Як iх вiдчинити? Виявилося, дуже просто. Раз дверi вiдчинилися – ледве Лiза до них доторкнулася – i однi, i другi. А на даху сидiла компанiя хлопцiв – i з iхнього будинку, i незнайомих…

Вона почула вигук:

– О, Лiзка!

Хотiла ступити крок назад, щоб зникнути на горищi, й не могла. Їi кликав страх – i перед висотою, i перед цими хлопцями, бiля яких стояла цiла батарея пляшок: вино, горiлка. І пиво. Ще твереза Лiзина голова закрутилася, наче вiддiлилася вiд тiла. Почала свiй окремий танок.

То було в дев’ятому класi. Ту пиятику лiпше не згадувати. Як i те, що сталося пiсля неi…

Лiза дала собi клятву: вона востанне була на даху. Та через пару тижнiв полiзла знову. Бо виявилося, що клятви (особливо перед собою) даються для того, щоб iх порушувати. А пласкi дахи над вiсiмнадцятиповерховими будинками (i вищими) – для того, щоб на них кайфувати, займатися любов’ю i пiдходити зi ще тверезою головою до краю, уявляючи, як стрибаеш вниз.

Лiза пiдходила майже до самого краю, коли виявилося, що вона вкотре нещасливо закохана. То була ii карма – нещасливо закохуватися. Їi колишня подруга Ірка (потiм вона знову стала просто подругою) сказала якось, що в Лiзи своерiдний синдром: кохання до хлопцiв (i чоловiкiв), котрi люблять iнших. Ірка стала колишньою подругою тому, що Лiза закохалася в ii хлопця. Звiсно, вона не взялася вiдбивати його в Ірки, взагалi не мала такоi звички. Вона любила страждати. Та Ірка, зараза, розкусила Лiзину закоханiсть. І сказала, що iй не потрiбна така подруга. Що Лiза взагалi таемна спокусниця. Потiм були грубiшi слова.

– Ах, так, – сказала Лiза. – Ти мене пiдозрюеш в тому, чого не було? Хочеш, щоб я справдi спокусила твого задрипаного Вол

Сторінка 18

дьку?

– Вiн Вовка, а не Володька, – сказала Ірка. – Облиш дурну сiльську манеру.

– Я, мiж iншим, народилася i виросла в Киевi, а не в якiйсь Задрипанцi, як дехто, – вiдрiзала Лiза.

Одне слово, вони посварилися. І Ірка стала колишньою подругою. А Ірчин коханий таки перестрiв Лiзу бiля ii будинку. З його слiв про те, про се, про iхню випадкову зустрiч, яка, мабуть, була зовсiм не випадковою, Лiза зрозумiла, що вiн таки запав на неi. А коли Володька (чи то Вовка) запропонував прогулятися, Лiза схопила його за руку.

– Ходiмо!

– Куди?

Певне, цей чмурчичок подумав, що вона одразу веде його до своеi квартири. І злякався, хоч в очах i спалахнули недобрi вогники. Вовчики з лiсу зирнули…

Лiза повела його на свiй заповiтний дах. На той час вона вже мала ключi вiд обох дверей – i на горище, i на дах. А коли вивела й почула його вигук: «Ух ти!» – мовила:

– Роздягайся!

– Що?

Мабуть, подумав, що йому почулося.

– Хiба я не ясно сказала? Роздягайся. У мене такий ритуал – перший раз трахатися тут, на даху.

Вiн вiдступив крок, другий вiд неi.

– Боiшся чи що? – Лiза вимовила це якомога презирливiше.

– Ти… ти це серйозно?

– Якнайсерйознiше. Як депутатка на трибунi.

– Виходить… Ірка правду сказала?

– Що я б… i вiдбиваю чужих хлопцiв? Я ще гiрша…

Лiза ступила до нього i взялася за сорочку. Мовби сама хотiла його роздягти.

– Та пiшла ти, – процiдив Володька-Вовка i кинувся прожогом униз. По сходах.

Лiза подивилася йому навздогiн, засмiялася i раптом вiдчула, що iй хочеться спiвати. І вона заспiвала. Розставила руки i уявила себе птахом. Птах, який спiвае на такiй висотi! Птах, який не вмiе лiтати. А потiм iй щось залоскотало в горлi й вона обiрвала спiвання на пiвсловi. Вiдчула, що спiв стае плачем, i собi кинулася до отвору, що вiв униз. Бо iнакше вона могла б кинутися вниз iз даху.

А справдi хотiлося кинутися, коли вона дiзналася, що ii коханий Юрчик любить iншу дiвчину, а вона, Лiза, була для нього так: ну, Лiзо, це тобi теж подобалося, я думав, що… доки не зустрiв iншу любов. Кохання. Ха-ха, он воно як! Юрчик-мурчик вимовляв наче й жалiсливо, а iй здавалося, що гарчить.

Вона тодi подумала: «Як же я буду жити без нього?»

Але жила, не стрибнула з даху. Тодi на краю вона подумала iнше: «А як же мама житиме без мене?»

Так i подумала, егоiстка нещасна. Заховала свiй страх перед тим стрибком у цi слова. А у своiй квартирi кинулася мамi-бабусi на шию, обiймала, цiлувала ii спантеличену i ледь не сказала, що вона – мама, думка про маму – щойно ii врятувала.

Мама-соломинка, за яку вона вхопилася. Ну, нехай бабуся, бо де ii справжня мама i яка вона – Лiза не знала. І досi не знае.

А може, справдi вона тодi не стрибнула, бо мала зустрiти свого Степанка… Свое рябеньке, сором’язливе, таке закохане в неi щастя. Щiстечко, як кажуть у тих Тупталах.

Мами-бабусi Павлини четвертий рiк як нема, а Лiза щаслива. Їй трохи соромно вiд цього, й вона приховуе сором думкою, що мама-бабуся Павлина теж би за неi радiла.

…Худющий, до того ж (матiнко!) з обличчям, вкритим ластовинням, хлопець зазирнув до iхньоi квiтковоi крамнички. Зазирнув якось невпевнено, ледь прочинивши дверi. На його рябому обличчi було написано: «Я, мабуть, не туди потрапив».

– Заходьте, не бiйтеся, – сказала Лiза. – Вам потрiбнi квiти? У нас гарний вибiр.

– Я бачу, – сказав рябий хлопець i таки зайшов.

Лiза, як звичайно, спитала, якi квiти вiн хоче купити, а коли вiн став розглядати букети й набори квiток – кому i з якоi нагоди вiн купуе, вона може пiдказати, що йому бiльше пiдходить. І головне – подобаються.

Покупець тупцявся бiля прилавка. Щось нiякове, збентежене i сором’язливе воднораз проглядалося у виразi рябого лиця.

– Вам дiвчинi, знайомiй, мамi, на роботу?

Вiн ще сором’язливiше:

– Менi… Взагалi-то дiвчинi, але…

Його обличчя враз спалахнуло, i виразнi червонi плями на якусь мить навiть заховали ластовиння.

– Бачите… Ви будете смiятися, але моя дiвчина сьогоднi виходить замiж…

– Ваша дiвчина?..

– Так… Колись була моею… – Вiн затнувся, а тодi додав: – Зовсiм нещодавно… Вона запросила мене на весiлля, я повинен би не йти, вiдмовитися, але я…

– Ви хочете ii ще раз побачити? Востанне…

– Ну так… Знаете, сьогоднi вранцi я подумав, що маю побачити востанне себе самого.

– І тодi покiнчити життя самогубством? – Лiза вимовила цi слова майже весело. Глузливо.

Хлопець глянув на неi неприховано здивовано.

– Чому самогубством? Якось про те не думав… Знаете, я, мабуть, не настiльки був закоханий, щоб… Усе вже пройшло… А чого я хотiв пiти на те весiлля – i сам не знаю.

– Значить, досi любите. І страждаете, – безжалiсно сказала Лiза.

– Нi-нi… Спершу страждав… Але я, очевидно, не з тих, що заради кохання жертвують собою… Такий собi бiдний на почуття, як тепер кажуть, чувак… От i все…

Господи, такоi роззброювальноi щиростi Лiза давно не зустрiчала. Нащо вона iй… Тюхтiй, що купуе колишнiй коханiй квiти на ii весiлля, а про смерть вiд нероздiленого кохання вi

Сторінка 19

, бачите, якось не подумав… І розказуе все незнайомiй дiвчинi…

– Значить ви менi не пiдходите, – сказала Лiза. – А то я могла б запропонувати вам стрибок з даху вiсiмнадцятого поверху…

– Та ви кепкуете…

– Аж нiяк… – Лiзi чомусь ставало дедалi веселiше. – Крiм роботи в цьому магазинчику я ще маю пiдпiльну фiрму «Самогубець i К». Дехто, щоправда, називае ii «Останнiй дах». То ви берете квiти? На жаль, чорних троянд у нас нема.

– Чорних троянд? – Хлопець вперше й собi скупо всмiхнувся. А тодi обвiв поглядом маленьку крамничку. – Дякую…

– За що?

– Ну, я, мабуть, ще не зовсiм мазохiст… Спасибi за цю розмову…

– Будь ласка.

Вiн озирнувся бiля дверей. Вернувся до прилавку.

– Знаете, я, мабуть, таки куплю квiти… Ось цi троянди… Не для неi…

Вiн вибрав найпишнiшi й найдорожчi червонi.

«Якщо спробуе всунути менi, я жбурну iх в його рябу пику», – подумала Лiза.

Хлопець узяв квiти, ще раз подякував i вийшов. Лiза не втрималася, пiдiйшла до вiкна, побачила, як вiн переходить вулицю, зупиняеться i жбурляе букета в урну. Вiн озирнувся, i Лiза поспiшно вiдскочила вiд вiкна, хоч звiдти навряд чи мiг ii побачити.

Решту дня Лiза боролася зi спокусою вийти з крамнички, перетнути вулицю i дiстати з урни тi злощаснi троянди. Навiщо? Вони ж призначалися не iй. А кому? Тiй, що мала замiнити дiвчину-зрадливицю, яка сьогоднi вийшла замiж? Чи комусь iншому? Чи взагалi нiкому не призначалися, то був якийсь дивний спонтанний рух…

Лiза раптом зловила себе на думцi, що це iй важливо. Чому? Рябий хлопчисько, певне, забув про неi, ледве перетнув ту вулицю. А раптом не забув… Раптом згадав саме тодi, коли викидав троянди?

До крамницi час вiд часу заходили люди, купували квiти. Все було як зазвичай.

«Все не так», – подумки казала собi Лiза.

А чому не так – вона не знала.

Щось наче продзвенiло у повiтрi. Не дзвiночки збоку дверей, якi дзеленчали, коли покупцi заходили або виходили з крамнички. Щось невидиме, нечутне, котре вловила тiльки вона.

«От iще, – сказала собi Лiза. – А чи не закохалася ти, подруго? – Вона пирхнула, наче кiшка. – От iще… Було б у кого закохуватися… У те рябе чудовисько?»

О п’ятiй вечора Лiза, як звично, зачинила крамничку. О п’ятiй зачинялися всi крамнички i кiоски на iхньому базарi (декотрi о четвертiй, навiть о третiй годинi), бо то ж базар, чи як дехто казав – базарчик. Ринок.

Вона перетнула вулицю i пересилила себе, щоб не заглянути в ту урну. Що за химера – знати, лежать там чи не лежать тi злощаснi, точнiше, нещаснi троянди…

Лiза раптом пригадала пiсню, яку чула колись. Там були такi слова, що тепер зазвучали в ii дурнiй головi:

На перонi, на люднiм перонi,
Де розлуки i зустрiчi плачуть,
Хтось розсипав троянди червонi
І нiхто iх, здаеться, не бачить[20 - Слова О. Богачука.].

Цi троянди в урнi геть нiхто не топтав. Нема за що переживати. «От iще», – повторила Лiза свiй улюблений вислiв.

Вона подалася до ще однiеi своеi подруги – Лерки-Валерки – пити каву, i за кавою в маленькому барчику розказала про смiшного рябого хлопця, який купував троянди для колишньоi своеi дiвчини, що вибрала зрештою iншого. Щоб принести тi троянди на ii весiлля.

– У нього був такий трагiчний вигляд, аж я запропонувала йому покiнчити життя самогубством, – сказала Лiза.

– Так i сказала? – Валерка засмiялася. – Певно, щоб кинувся з твого даху?

– Так i сказала. І порадила.

– Так ти розлякаеш усiх своiх клiентiв…

– Покупцiв.

– Покупцiв, якщо будеш робити iм такi пропозицii…

Вони вдосталь посмiялися з почуттiв невдахи-коханця, Лiза додала деякi вигаданi нею деталi з його поведiнки i раптом зловила себе на думцi, що iй приемно кепкувати отак з того рябого чудиська, невдахи. Певне, не тiльки в коханнi, а й життi. Вони навiть замовили по п’ятдесят грамiв коньячку, щоб випити за трррагiчне кохання. Ха-ха i хi-хi… Далi за вигадану Лiзою фiрму для самогубцiв «Останнiй дах». До них, звiсно, пiдклеiлися якiсь хлопцi, бо ж обидвi мали симпатичнi мордашки, й вечiр удався.

Десь через п’ять чи шiсть днiв, коли Лiза геть викинула з голови випадкового (так-таки, випадкового) покупця, вона глянула у вiкно й побачила на другому боцi вулицi начеб знайомий силует. Наступноi митi серце у неi тенькнуло – рябий! Явився – не замочився. Що йому треба? Знову квiти для ще однiеi, яка його покинула… Ха-ха…

«Ти знаеш, що йому треба, – подумала Лiза. – І що тобi треба…»

Вона розсердилася. На себе i на нього. Чого вiн там стовбичить? Хоче дiстати з урни зiв’ялi троянди?

Хлопець стояв i стояв, через хвилин двадцять Лiза подумала, що мав би пiти дощ. Тодi, може, йому захотiлося б сховатися в iхнiй крамницi.

Простовбичивши ще з пiвгодини, вiн нарештi перетнув вулицю i зайшов. Привiтався i став тупцювати, як i минулого разу, бiля прилавку.

«Ще затанцюй», – подумала Лiза.

– Вам щось пiдказати? – Лiза вiдчула, що голос проти ii волi противно дрижить.

Вiн одважився пiдвести очi, якi виявилися свiтло-сiрими. Десь вона бачила такi очi… Чи хотiла побачити…

Сторінка 20

– Я… Я до вас заходив п’ять днiв тому.

– До нас заходить багато покупцiв, – сказала Лiза.

– Але я… Розумiете, я тодi ще купив у вас квiти. Троянди… – У нас щодня купують троянди. І гвоздики, i гербери… Бувають ромашки i гладiолуси… Навеснi тюльпани. Восени рiзнi хризантеми. У нас великий асортимент. Великий вибiр.

– Я бачу… Хоч не такий уже й великий…

«Ну нахаба, – подумала Лiза. – Вiн ще критикуватиме!»

– Який е, – сказала вголос. – То ви щось вибираете? Рекомендую цi троянди…

– Знаете, – його i так тихий голос зробився ще тихiшим, – це, мабуть, було б дуже банальним, якби я купив у вас квiти i вам подарував?

Лiза ледве не пiдстрибнула. Але мусила вдати здивування.

Вдати? Нiби вона чекала цих слiв…

– Це ви мене питаете?

– Вас… Не дивiться так насмiшкувато…

– А як дивитися?

Вiн не вiдповiв. Зате спитав:

– Якi ви квiти любите?

– Не треба, – сказала Лiза. – Я все одно не вiзьму.

– У вас хтось е?

– Це вас не стосуеться.

До крамницi зайшли двi жiнки, i то був порятунок. Але тiльки на кiлька хвилин. Бо Лiзу вже не можна було порятувати. Так само i цього хлопця, котрого, як виявилося, звали старим i вкрай банальним (так сказала собi Лiза) iм’ям: Степан. З того дня все й почалося.

У ньому дивно поеднувалися знання лiтератури, те, як розбирався в полiтицi (так принаймнi вважала Лiза), простота i гумор, сором’язливiсть iз хвальковитiстю, над якою Лiза пiдсмiювалася! Вiн же не сердився i взагалi дозволяв iз себе кепкувати. Інодi Степан i собi пiдсмiювався з Лiзи, але робив це якось так, що iй самiй ставало смiшно. Просто смiшно, а не образливо.

Степан (ii Степанко, казала подумки Лiза) у Киевi закiнчив педагогiчний коледж, працював учителем початкових, чи, як тепер ще казали, молодших, класiв у селi пiд Киевом. Ну, там легше живеться, казав. Кiмнатку мав у бабцi Марини, в якоi е коза i молоко. А то розкiш – козяче молоко. Заочно навчався на фiлфацi столичного унiверситету. На запитання, чому обрав таку дивну, як для чоловiка, професiю, сказав iз роззброювальною усмiшкою:

– А я страшно учнiв боюся. Вони б мене заклювали. А тут собi почуваешся командиром. Часом i крикнути можна.

– Ти – крикнути? Не смiши, – сказала Лiза. – Та ти й мухи не образиш.

– А давай спiймаемо муху, i побачиш, – серйозно сказав Степанко.

– І що б ти зробив тiй мусi?

– Крила пообривав би. Я, щоб ти знала, мушиний садист.

«Мушиний садист» дедалi бiльше подобався Лiзi. Подобалося ходити з ним на каву i просто бродити Киевом. Розмовляти про геть усе на свiтi: про серйозне, ту ж лiтературу, i нi про що. Сваритися i миритися. Подобалося навiть те, як вiн приходив i ставав на другому боцi вулицi. Лiза сердилася за цi його стовбичення, а вiн вiдповiдав:

– А я, може, рахую твоiх колишнiх коханцiв.

– Нащо ж iм приходити до мене?

– А щоб проливати сльози, що втратили таку дiвчину.

– Зайшов би лiпше до крамницi… І взагалi, що за манера – стояти годинами на вулицi…

– А в мене вiдпустка. Канiкули… Хоча ти маеш рацiю – я марную час.

За два днi по тому прийшов уже якраз до закiнчення ii робочого часу. І хоч намагався жартувати, Лiза побачила – Степан дуже стомлений. Уже дорогою до зупинки допиталася. Вiн брехати не вмiв, тож виявилося: влаштувався на iхньому ринку вантажником. І пiвдня носив мiшки.

– З чим?

– З чимось. Не знаю.

Лiза змусила признатися – з цементом.

Сказала, що то робота не для нього. Що вона не хоче, аби вiн надiрвався.

– Ходiмо до мене. Ти не поiдеш сьогоднi в те свое село. Тобi треба вiдпочити.

– До тебе?

Вiн спинився. Глянув так, нiби вперше ii побачив.

«Господи, з якого вiн столiття?» – подумала Лiза.

Все ж взяла його за руку. Мусила взяти, бо здалося, що то не вiн, а вона стомлена.

– Ну, до мене. Здам тобi квартиру в борг. Хочеш – погодинно, а хочеш – на мiсяць наперед. Не бiйся, я не кусатимусь. У мене е розкладачка.

Лiза казала, а в самоi трусилися жижки. Може, вiн справдi старомодний? Може, вiн ще й не спав з дiвчиною? Хоча ж була якась, котрiй купував квiти на весiлля. А може, вiн iмпотент?

Остання думка засоромила Лiзу.

«Я геть заплуталася в цьому життi», – подумала вона.

– Я тебе проведу i поiду, – сказав Степан.

– А я й не напрошуюся, – сказала Лiза.

Вирвала свою руку з його i пiшла геть. Подумав про неi погано?

І хай думае. Їй абсолютно все одно. Все однiсiнько. І хай не смiе бiльше приходити, якщо про неi погано думае.

Вiн швидко наздогнав Лiзу. Схопив за плече i незвично рiзко повернув до себе.

– Лiзо… не ображайся. Я тобi не хочу завдавати клопоту.

– Он як? Ти що, вважаеш, наче я тебе на цiлу нiч наймаю в йо… – вона вимовила грубе слово. Дуже грубе. Далi сказала: – Гарно ж ти про мене подумав…

– А я так не подумав. І нiколи так не подумаю. Я, щоб ти знала…

Вiн затнувся. Щоки раптом спалахнули вогнем, як уже не раз бувало. Вiн соромився по десять разiв на день, а може, й по сто. Треба буде порахувати.

Лiза дивилася на нього неприховано очiкувально. Будь що буде, хай в

Сторінка 21

ажае ii якою завгодно, тiльки б сказав тi слова. Хоча б наостанок, перед тим як вона пiде далi. А вона таки пiде, хай тiльки вiдпустить ii плече.

– Я геть вже переповнений тобою, – сказав Степан. – Не смiйся. Так воно i е. Як вiдро, що от-от вихлюпнеться – А я не вода, щоб вихлюпуватися, – сказала Лiза.

– Ти не вода, ти найлiпша у свiтi Лiзка – свавiльна киска. І тебе треба приручити. Хоч я не вмiю приручати дiвчат.

Ось як вiн сказав. «Дивне освiдчення», – подумала Лiза.

Що то було освiдчення, вона вже не сумнiвалася. Яке вiн незграбно намагався заховати словами про вiдро. Але вiдро, наповнене нею, Лiзою.




Роздiл 9


Пройшов день, другий, третiй, четвертий… Цiлий тиждень. І всерединi Єви поступово наростала злiсть. На того дурного незугарного дiда. Адама Тихiського. Якщо правду казав Роман, що Адам всеньке життя за нею крадькома сох i досi в нього те не минулося, то чого ж не йде хоч щось iй сказати? І ранiше нiколи при випадкових зустрiчах не почула нi словечка, нi пiвсловечка.

Село день за днем усе щiльнiше огортала осiнь. Огортала як туманами по ранках i, коли не було туманiв, густими холодними дощами вдень, так i невидимим покривалом щему, властивого тiльки осенi. Осiнь роздягала село i наче питала: «Чи тобi не холодно?» Скидала не лише листя з дерев, а й з душi те, що було набуте роками. Питала: «То як тобi, ще годна стояти? Ще житимеш? Якщо так, то добре. Бо я, як i ти, постарiла на цiлий рiк».

Єва вслухалася в осiнь, в шурхiт листя пiд ногами, який з кожною осiнню ставав ще тихiшим. Єва виходила надвiр, i iй здавалося, що то навмисне листя падае тепер не так, як ранiше. Безшелесно. Вона боялася стати геть глухою, iй думалося, що колись листя осипалося iнакше – шумливо й весело. Єва взяла граблi, почала згрiбати опавшину у своему старому, як i вона, садку i раптом подумала, що то ж вона згрiбае своi лiта.

Ось вони, лежать пiд кожним деревом.

Дерева вже майже не приносять плодiв, але Єва не дае родичам, тому ж Митровому Васьковi, зрiзати старi дерева. Навiщо? Щоб насадити новi? Вони не виростуть разом з нею, як колись росли. Їх шкода, бо кожне дерево – то ж вона сама. З неi так само опадае листя, i нiхто, крiм неi, не вiдчувае його шелесту – нi в повiтрi, на вiтрi, нi пiд ногами.

Нiхто.

А якби й чув, то не скаже iй.

Бо, щоб почути той шелест, треба хоча б прийти в цей сад, а нащо комусь старий сад староi баби… Староi i самотньоi, яка була самотньою всеньке життя.

«Як одкраяна скибка», – думала Єва. Наступна думка – скибка так i зосталася всихати. Стала сухою шкоринкою.

Єва сама себе вiдкраяла. Вона давно й не помiчала, як скибка перетворюеться на шкоринку. Шкоринку-життя!

«То пожуй ту шкоринку», – кпинить Єва.

І з кого б то… Невже з самоi себе? Хоче втекти од тих думок у в’язання чи шиття, та пальцi в неi вже тремтять. Ледь-ледь вiдчутно, але то кепська ознака.

Лiпше надворi згрiбати листя. Та сьогоднi вона вже згрiбала. Варити iсти не хочеться. Невже iй хочеться кудись iти? За самою собою чи до того дiда? Дiдиська. Що нiяк не збереться прийти до неi, бо, бач, боiться. А хiба вона кусаеться, щоби боятися?

«Я тобi дам боятися!» – подумки грозиться Єва.

Вловлюе якийсь звук. Ага, то проситься з хати рудий котисько. Кудись у своiх котячих дiлах.

– Зараз випущу, – каже Єва.

Дибцяе до кота, випускае, але кiт за дверима озираеться на неi. Єва вiдчиняе й сiнешнi дверi. Та кiт озираеться й за ними.

Ба бiльше, спиняеться, вертаеться i треться об Євину ногу.

– Ну, чого тобi?

Кiт нявчить, рушае й зновика спиняеться. Наче кличе за собою. Куди? На своi котячi походеньки?

І тут Єва розумiе – кiт кличе йти до того дiда. Адама. Тихiського. Чие життя було ще тихiшим, нiж опадання листя в Євиному саду.

– Не пiду, – каже Єва.

І вже подумки: «Котиську, я не пiду».

І справдi – куди iй iти? І тут у Євi наче озиваеться давня, затаена з роками Єва – Красна Ружа. Як то вiн, люблячи, таемно, по-своему, по-тихiському, посмiв нею знехтувати?! А таки знехтував, так виходило… Боявся, казав Роман. Неi? Що ж то за чоловiк такий… Єва думае, що таки мусить пiти до нього, пiти i провчити за те нехтування.

Свище хтось по-розбiйницьки в саду, i Єва радiе, що може почути, вловити цей свист. То ж летить повз ii хату осiннiй вiтер, i вона простягае руку, щоб його погладити. Задоволений вiтер лащиться до руки, а тодi мчиться далi. Несподiвано приходить думка: тому дурному Адаськовi, певно, ще самотнiше, нiж iй. У нього ж i родини путньоi нема. Нема куди пiти, хiба до тих своiх старих гицелiв. Ну, та як вони не хорохоряться, а тоже з них порох сиплеться. То бiльше сам, ще самiший, нiж вона, Єва. Жити ж тi дiдки до Адама не прийдуть.

«Ми таки схожi обое, – думае Єва. – Такi схожi й осталися, далеко iдне од другого. Бо нiколи й не зближувалися. Чипiли собi, як тi дерева, що з мiсця зрушити не можуть, еге ж».

Двое старих дерев у невидимому саду лiт.

Тилько на рiзних його краях.

Обвiвае iх вiтер i далi летить. А вони собi далi всихають.

Не,

Сторінка 22

не таке дерево мало рости поруч з ii деревом, думае Єва. Той Адам був як якийсь будяк у закутку, якщо рiвняти його з нею, Красною Ружею. І бач, його будякове насiння так i не долетiло до Євиного обiйстя.

А мав би прийти хоч тепер, чого то Єва повинна за нього думати. Його стежка мусила пролягти, протоптатися до Євиного обiйстя, до Євиного вiкна. Його пальцi мали б постукати в те вiкно.

Думка, що iм обом було б теплiше – наче запiзнiлий гiсть. Нiби вчорашнiй чи позавчорашнiй борщ, про який раптом згадала. І мусить розпалити грубку, щоб його нагрiти. Нагрiти для двох. Вони повиннi його доiсти обое.

Обое? Чого б то…

Щось дивне оволодiло Євою. Ну хай, пройдеться, протрусить своi старечi кiстки, а заодно й пересвiдчиться, що той Тихiський геть не скапарився. Овва, то iй треба, щоб вiн жив? Не, не i ще раз не. Їй зовсiм байдужiсiнько.

Але ж бiсiв Роман! Отак-о розворушити душу. Розгребти своiм приходом попiл ii грубки. Якоi ще iскри там шукати? Вона просто пройдеться, а заодно й насабанить[21 - Насвариться (дiал.).] на того Тихiського.

Єва вернулася до хати, вдяглася – у виткану колись власноруч спiдницю з червоним узором, святочну кофту i празникове пальто. Осмiхнулася й натягла давнi червонi чобiтки, що стояли з яких-то лiт у коморi. Нiби ждали сьогоднiшнього дня. Хай, вона й iз себе смiеться.

Коло ворiт ii дожидався кiт. Єва засмiялася вже на всi зуби, що зосталися в неi. Взяла котиська на руки. Авжеж, добрий рудий сват.

– Сватисько, – сказала Єва. – Ходiмо, котику-сватику, до того дурного дiда. Може, разом дечому його й навчимо.

Так з котом на руках (зараза, бач, як вгодувався на дармових харчах) Єва пройшла через весь iхнiй куток i дiсталася до вулицi на другiм кутку, де й жив той Тихiський. Двом людям, що стрiлися дорогою, зi смiхом сказала, що несе кота продавати. А як подумати, то йшла продавати саму себе. А може, купувати собi дiдиська? Та скiко вiн там коштуе… Хiба якого пiвмiдяка.

Стара Адамова хата (дома, колись казали в них) свiтилася пусткою вiкон. Єва бачила iднi, другi дверi. В хатi-домi нема нiкого. Куди ж то хазяiн поплентався? Тико кiт зiстрибнув з лiжка. Сiрий i облiзлий. Побачив Євиного кота i засичав. Потому глянув нiби з цiкавiстю. Єва спустила свого котиська з рук.

– Ну йди, знайомся, – сказала. – Може, хоч висте порозумiетеся.

У хатi було геть не так, як у неi. Пустка. Нi тобi картинок на стiнах, нi рушникiв. Сльозилися давно не митi вiкна. Порожнеча. І стiни давно не бiленi. І постiль на лiжку хтозна-коли прана. Добре хоч, сяк-так застелена. На плитi стоять немитi тарiлки. Та що ж то таке, людоньки добрi…

«А холера б тебе взяла, старого чорта», – подумала Єва.

Чортиська згорбленого. Але хiба дiдьки бувають такими?

Їi злiсть, що наростала, мусила мати вихiд. Вона озирнулася. Коти коло печi обнюхувалися. О, добре хоч, дрова коло грубки лежать. Єва знайшла сiрники, наклала дров у грубку i взялася розпалювати. Коли язики полум’я обхопили полiна, знайшла баняка, зi старого облупленного вiдра налила в баняка води, поставила на плиту. Зновика озирнулася. Добре хоч, якийнеякий вiник е. Зняла пальто, що вдягала тико по великих празниках. І нащо то було так вибиратися? Дарма, долiвку треба все одно пiдмести. А потiм помити. Чорна ж долiвка, як та земля, а мiсцями полуплена. Бач, який хазяiн-дурнисько. Навiть пiдлогу вкласти не спромiгся. Не, пiдмести пiдмете, а мити не буде. Що iй, спiдницю святочну псувати?..

Хтозна, скiльки часу порядкувала в Адамовiй хатi Єва, доки не причалапав нарештi господар. Явився iз сiточкою в руках, з якоi стримiли хлiбина i пляшка олii. Зиркнув на Єву ошалiлими очима.

– Євка… Ото так гостя… Доброго дня… Що ти тут робиш?.. – Здоров був, босяцький пане, – вiдказала Єва. – Довше десь там валандатися не мiг? Хоть би домину свою зачинев. А то усеньке твое добро могла покрасти.

– А що там у мене красти? – Адам почухав потилицю. – Хiба кiшку? Так вона, як i я, стара i облiзла.

– То ж бо й воно, що нема чого красти. Як ото за цiлий вiк геть нiчого не нажити?

– Ну, так воно якось… Минi й нiц ни тре’ було… Ого, ще чиiсь кiт коло моеi господинi треться… Твiй чи що?

– Мiй, – сказала Єва. – Ти менi зуби не заговорюй. Скидай свою куфайку та сiдай. Бо тупцяеш, як на вгостинах.

Адам поклав сiтку на стiл. Руки в нього дрiбно тремтiли. Видно було: якби мiг, то втiк би зi своеi хати.

Вiн таки почувався геть не у своiй тарiлцi. Поглянув – а його тарiлки й миска помитi. І чого то було самому не помити… Думав, як вернеться, то помие. Пiшов, бо ж хлiба не мав. Взявся сало з цибулею iсти, такий снiданок вийшов, а от хлiба однi крихти зосталися. Того й пуйшов. Ну, щось таки покликало з дому.

Адамовi стало вкрай незручно, аж соромно.

Раптом постав перед очима сьогоднiшнiй сон. Давно нiц не снилося, а тепер щось приблудилося. Нiби iхав кудись. На хурманцi, а мо’ , й на машинi. Ще як встав, то подумав: «Авжеж, скоро поiду. Так далеко, що не вернуся».

А бач, що означав сон. Гостю, та ще яку!

Адам озирнувся. Потiм погл

Сторінка 23

нув на Єву. Вiн просив до голови якусь думку, хоча б маленьку, незугарненьку, а вона не приходила. Бо бiльшу, яка лiзла до голови, сам проганяв.

– Я, може, щось зготую…

– Що там готувати будеш… Не монькайся, пане господарю.

Сiдай, гривняка все iдно не вистоiш.

– Добре, добре…

Адам нарештi таки присiв, але куфайки так i не зняв.

– Той же во… До гамазину ходив… Ну, хлiба й олii купев… Забув цукру взети… А то би чаю попили. У мене деся там липовий цвiт е. Так во…

– Другий раз поп’емо. І чаю, i, може, чогось крепшого, – сказала Єва. – Можеш iще чогось мiцнiшого, нiж чай, випити?

– Та якусь там грамульку хiба… Я свое вже одпив… Ти, дiйсно, звиняй, Євцю, що мене дома не було… Якби я знав, що таково прийдеш…

– То чо б, короваю спiк би? – покепкувала Єва.

– Короваю ни короваю… А щось би приготовив… Кажи, чого прийшла… Бо ж ни тико того, щоб тута лад навести.

– А то ти не знаеш…

Адам засовався на лавцi. Йому враз стало душно. Душно i мулько. Нiби хто шпичака пiд дупу пiдклав.

– Та, iй-бо, ни здогадуюся…

– Ни про що?

– Та iй-бо… Хотя…

Адам згадав про халамидську Романову задумку – женити його, Адама, на цiй Євi – Краснiй Ружi. Нивже ж Роман до Євки ходив? Той варiят усе може вчварити…

– Ну… Бачу, щось у твоiй лисiй бумбешцi[22 - Головi (дiал.).] заворушилося…

Євина злiсть зновика почала переростати у веселiсть. Господи, стико лiт прожила, а не знала, що й такi чоловiки, як ото перед нею, бувають…

Адам раптом нагнувся, захрипiв. А далi його став душити кашель. Єва аж злякалась:

– Що з тобою? Мо’ води дати?

– Ни тре’… Холера…

Адам справдi, якби мiг, утiк би з власноi доми. Та куди втечеш?..

По довгiй мовчанцi спромiгся на слово:

– Євцю… Що тобi той псисько набалаболив?

Єва простягла до Адама руку. Але не доторкнулася, забрала назад.

– Адаме, не ворохобся… І не бiйся… Ти ж не баба… Менi Роман сказав те, що ти менi давно сам би мусив сказати.

– А що я мусив? – Адам не вимовив, а видихнув з присвистом. До Єви вернулася злiсть. Ну, не чоловiк, а помело з-пiд припiчка.

– То ти не знаеш…

– Їй-бо ни второпаю… Знаю тико, що Роман нас нiбито женити надумав. Та йому ще й не таке до голови прийти може…

– А ти що – не хочеш?.. Любив, чи й любиш – i не хочеш…

– Я – тибе?

«Що ж вiн таке напридумував, той бандитський зарiзяка?» – подумав Адам, i йому все похололо од здогадки.

Думка, яку проганяв?

Єва звелася з лавки – розпашiла й нiби помолодiла. Давня Красна Ружа заклекотiла в нiй.

– То що, Роман, може, неправду сказав?

– Чого ж…

Адамовi не стачило духу признатися – таки неправду. Що для нього Красна Ружа й була Красною Ружею, на яку тико й того, що здалеку, а часом i зблизька, помилуватися мона. Що ще вигадав той Роман? Нивже якусь любов до цеi бабцi, що колись славилася першою дiвкою на селi, хоч, правда, замiж так i не вийшла…

– Що «чого ж»? – сказала Єва й кинулася до свого празникового пальта, що не знати навiщо вдягла, як надумала йти до цього трухлявого пенька.

– Ну, того, – сказав Адам. – Того… Я ни вмiю добре говорити…

– Ни вмiеш? А я повинна до тебе телющитися… Де ти такий взявся?

– Далеко звiдси, – сумно сказав Адам. – Куди ж ти, Єво? Єва спинилася коло порога. У ii грудях щось запекло. Далi наче хтось почав свердлити дiрку. Серце? Серце з перцем, як про неi казали?..

Вимовила рiшуче, зле:

– Ти ось що, Адаме… Щоб на другу недiлю прийшов до мене свататися, як i належить. Можеш навiть свого того Романа взети… Як не ти, то, може, хоч вiн скаже те, що тре’…

– Я той…

– Спробуй не прийти, – пригрозила Єва.

Їi погляд упав на пiч, на якiй сидiло двое котiв. Бач, уже куди забралися… Подружилися… Ци, може, в Адама не кiт, а кiшка?

Ще гiрше… Точно, казав, що кiшка…

– Ходи сюди, руда холеро, – сказала Єва. – Пригрiвся вже… Якби я тут не напалила, то нагрiвся б… У цiй пустцi всi мишi й без кота пропали б…

Взяла кота на руки, сердита, зла, як добре нагострена бритва – на себе, на цього дурного, нездалого нi на що дiда, на цiлий свiт. Грюкнула з усiеi сили, яка ще лишалася, дверима.




Роздiл 10


«Прости, Єво, – подумав Адам. – То була не ти…»

Вiн справдi пiвжиття, а може й бiльше, любив жiнку. Вiрно любив, як умiв, як мiг. То була трудна любов, але його, Адамова.

«Адасьова», – сказала б вона.

Бо так i називала його – Адасем. А ще Адамчиком. Якось ще покликала – Дамчику.

Адам гiрко усмiхнувся тепер – «Дамчику». А кому й що вiн дав, зумiв дати? Що дав iй i що дала вона?

…У п’ятому класi до iхньоi Тупталiвськоi школи, тодi ще семирiчки, додалися учнi з двох сусiднiх сiл – Кутiвцiв i Терешок. Бо там були тико початковi школи. Їхнiй клас роздiлили на два – п’ятий «А» i п’ятий «Б».

Вiн потрапив до «Б»-класу, i з них дражнилися – «бекали», а вони вiдплачували «паралельникам» – «аками» або «гаками».

Серед трьох дiвчат-«бекалок» iз Терешок була i вона – Катя. Катруся, Катеринка, Катюня, Котюня, а ще – Котенятко. Так йому чомусь найбiльше подобалося, так називав подумки,

Сторінка 24

хоч була Катруся-Котенятко статною, високою, на пiвголови, а може, й на цiлу голову вища за нього – недомiрка Адама. Дамчика. Коли вiн уже оселився в цiй хатинi й завiв собi кiшку, то навiть коли та стала дорослою, великою кошицею, все одно називав ii Котенятком. І жiнка – Катруся, Катеринка, Котюня, Котенятко – смiялася:

– Яка ж вона котенятко?

– Котенятко i е, – уперто одказував Адам.

– Та ж стара вже котяра, а ти – Котенятко… Назвав би вже лiпше Мурка. Або Сiрячок. Або Бiлолапка. А то – Котенятко.

– Котенятко, – нiжно вимовив Адам.

– Дивний ти, – казала Катя-Котенятко.

Тодi ж, у п’ятому класi, найбiльшим щастям для нього було, коли його Котенятко повертало голову – сидiла на три парти попереду – i, угледiвши Адамiв захоплено-закоханий погляд, глузливо всмiхалась або показувала язика.

Мала довгу – довжелезну, нижче пояса – косу. За яку любили смикати хлопцi. Катя-Котенятко сердилася, била по руках, а iнодi заливисто смiялася й показувала язика. Язичок у неi був великим, гострим на слiвце i теж найкращим, найлiпшiшим, як i все в неi. За косу Адам смикати не смiв, але норовив тернутися об ту диво-косу, а кiлька разiв крадькома погладив.

Через пару днiв навчання вiн сказав до Котенятка:

– Давай, пiднесу портфеля.

Катя глянула на нього своiми очищами з паволокою:

– Бери, як хочеш.

То було велике, незмiряне нiким щастя – нести ii портфелика цiлих два кiлометри, до повороту на Терешки. Адам нiс би й далi, та вона не давала:

– Хватить, а то ще скажуть, що я собi кавалера найшла.

І смiялася. Йому здавалося, що той смiх ще довго котився за нею рiзнокольоровими горошинами по дорозi, доки Котенятко не зникало разом з iншими дiвчатами й хлопцями, котрi теж пiдсмiювалися з Адама, за ще одним поворотом на терешкiвськiй дорозi.

Таке зриме, всеохопне його щастя тривало недовго, бо знайшлися iншi бажаючi нести Котеняткового портфеля. Один з них, Вiтька Бурець з шостого «А» класу, наказав Адамовi коротко: «Брись!», геть як до кота, i ще й дав болючого щигля. І Адам вiдступив. Завше звик вiдступати.

Йому лишилося те, що було його, Адамове, те, чого нiхто не мiг забрати. Нiхто не мiг забрати його милування Котенятковим обличчям, поставою, косою. Не мiг забрати таемного вдихання неповторних запахiв ii коси, доторкiв крадькома до диво-косицi. Насолоди вiд ii голосу – переливчастого, часом воркiтливого, що розпадався на десятки барв i сотнi скалок. Зазирання крадькома в очi – свiтло-сiрi, трохи зеленкуватi.

А ще була особлива радiсть. Катя мала коротке прiзвище – Без[23 - Бузок (дiал.).]. І в травнi, коли справжнiй квiтучий без наповнював сiльськi вулицi своiм ароматом, Адам прокрадався в чужi садки, де той без рiс, вiдламував гроно та приносив до школи. Для Катрусi з пахучим прiзвищем Без. Це стало своерiдним ритуалом, аж на третiй рiк спитала у травнi:

– А де ж твiй без?

– Без? – Адам збентежився. – Ще ж не цвiте. Коло нас не цвiте.

– Як добре пошукаеш, то знайдеш, – сказала ця примхливиця.

І Адам знайшов аж на другiм кутку.

І вручив галузку своему дивовi.

З його любовi i вiдданiстi пiдсмiювалися однокласники. Нiхто не мiг поставити iх поруч, у Катi, що стрiмко виростала, хай не в писану красуню, як та Єва, а ставну миловидну дiвчину, були своi прихильники, хлопцi, яким дарувала пiдлiткову симпатiю.

Пiсля того пам’ятного дарування раннього безу (пес коло тоi хати порвав Адамовi штани, за що вiн мав доброго прочухана од тiтки Ярини) настав кiнець шкiльному навчанню. Адам пiшов пасти корiв, а Катя поiхала вчитися в бiльше, примiське село.

На пасовиську Адама не раз зiгрiвала згадка про його Котенятка.

І воно не раз приходило до нього. Допомагало пасти корiв. Смiялося. Вiн досхочу смикав ii за косу i гладив те косище. Вiн пiдсаджував Катю на хмарку, яка поволi пливла в лiтньому небi над пасовиськом. Дiвчина сидiла там, метляла босими ногами (неодмiнно босими) й просилася зняти неi.

«Знiму за поцiлунок», – ставив умову Адам, i вона згоджувалася.

Бо та ж хмара могла ii забрати з собою далеко-далеко. І таки забрала. Катя-Котенятко даленiла й даленiла. Хоч згадував i коли була перерва в його пастушому життi на службу в армii. Хоч лишилося щось таке, наче роса на стеблi: зачепи стебло – i легенькi бризки розсиплються на сонцi.

Вiн зустрiв ii через вiсiм рокiв пiсля випускного вечора в iхнiй школi-семирiчцi. Цiлком дорослу. Вже коротко пiдстрижену. То була вона й не вона. Село посвiтлiшало од ii присутностi. Прийшла. Не важливо чому. Адам зрозумiв: завiтала, аби вiн ii побачив, прителiпавшись для чогось (рiдко коли сюди приходив) до центру села. Прийшов, щоб неi побачити. Згадати. Бо почав забувати. Витворити нову ii у своiй уявi. Заново народжену.

– Чого ти так дивишся, Адамчику? – спитала вона, i очi неiнi побiльшали.

«Голос зовсiм не змiнився, – радо подумав Адам. – Такий, як у школi. То ж вона моя».

Спитав натомiсть:

– Де твоя коса?

– Вiдрiзала i продала, – засмiялася вона. – Якби знала, що ти купиш, то привезла б для тебе. Тiльки

Сторінка 25

ж у тебе таких грошей нема.

– Нема, – згодився Адам. – Якби були, то купив би. А хiба коси продають?

– Все продають, Дамчику. Навiть душу.

– Душу? За скiко?

Адам дурнувато всмiхнувся. Колись тiтка Ярина сказала, що душа мiститься всерединi, у тiй ямцi, що пiд шиею. Що там вона кукурiкае або соловейком спiвае, як людина добра. І гавкае, якщо погана.

«А моя ж як озиваеться?» – Адамова думка довго не давала йому спокою.

Врештi вирiшив, що його душа бiльше плаче. Тихенько скиглить, тико того нiхто не чуе. А може, й добре, що не чуе, бо iнакше б украли чи набили таку надокучливу душу.

А виходило, що душу можна було продати i купити. Катя, звiсно, все знае. Бо й вчилася набагато лiпше за Адама, Адася i Адамчика. І Дамчика.

«Нас трое, – признаеться Адам в душi, котру ще не продав, бо його душу нiхто й не купить, кому вона треба, бiдна, як i вiн, душа. – Не, четверо. А штиром легше, нiж iдному. І всi люблять Катю. Котенятко».

Як iшов з того несподiваного побачення з Катрусею-Котенятком, то його душа усмiхалася й спiвала. Вiн зрозумiв, що так не раз уже було, коли згадував Катю. Коли вона сидiла на хмаринцi i метляла босими ногами, а вiн хотiв дотягнутися до тоi хмаринки, щоб полоскотати iй п’ятку. Його душа вмiла не тилько скиглити, а й спiвати.

Адам дiзнався, що Катруся-Котенятко вже закiнчила медучилище i працюе в iхньому медпунктi медсестрою по Терешках – тодi кожне село мало свою медсестру. То було гiрше, бо якби вона була медсестрою по Тупталах, то вiн би приходив до неi лiкуватися, знайшов би собi якусь болячку, а так хоч бери та переселяйся в Терешки.

Адам ще спитав, чи вона не замужем. Катруся-Котенятко сказала зi смiхом, що нiхто полюдський не бере, бо липнуть усе якiсь п’янички, а з хлопцем своiм вона посварилася. Назовсiм.

Адам i подумати не мiг, щоб собi позалицятися до свого Котенятка. Вона була його богинею, яка iздила на хмарцi, а до богинь не залицяються. Їх люблять хiба звiддалiк. І дивляться, як вони мотуляють ногами, що звiшують зi своiх теплих бiлих хмаринок.

Та через кiлька днiв пiсля тоi зустрiчi в Адамовiй головi зблиснула думка – рятiвна i гарна. Така гарна, як гiлка безу, що колись дарував Котенятковi, i ще лiпша. Поруч з Адамовою хатиною, яку на той час колгосп викупив у родичiв староi Буцихи для пастуха Адама (бабу забрала до себе в гинче село дочка), жила стара Хитручка, або ще по сiльському Патичка. Неiн син Федот пару лiт як вернувся з армii, робив на тiй же фермi, що й Адам, пiдвозчиком кормiв, гуляв з дiвками, часом закладав за комiр, а стара Патичиха гризла йому голову, коли вже вiн жениться та за розум вiзьметься. Те було не просто зробити, бо час вiд часу в Федота заводилася дiвчина зi свого чи сусiдських сiл, але Патичиха, коли дiзнавалася про те, бракувала кандидаток у невiстки, якими любив похвалитися Федот. Та була ряба, та гуляща, третя до роботи не годиться, тико й може, що насiнням через губу цвенькати. А Федот же, Федот, хлопака хоч куди, як дзвiн! І пара йому така потрiбна.

І Адам сказав тому хлопацi якось, що в сусiдньому селi, в Терешках, е вельми файна дiвчина. І гарна, i статна, як пава, i характером бойова, одне слово – люксова.

– Люксова, кажеш?

Федот прискалив око, i в тому оцi застрибали чортики iнтересу.

– Ну, правду кажу. У школi разом училися.

– Чого ж сам клинцi не пiдбив, раз така люксова?

– Куди менi до такоi цяцi.

– Точно, куди тобi до полюдськоi дiвки, – сказав Федот.

Наступноi суботи Федот пiшов на танцi в Терешки, де й познайомився з медсестрою Катрусею Без. Котенятком. Подробиць iхнього зближення Адам, звiсно, не знав. Та через пару мiсяцiв Патичиха похвалилася, що в неi скоро буде панська невiстка. Дохтурка. Присяй-бо. І хай буде. Хiба неiн Федотик не заслужив, щоб у нього неабияка жiнка… А вона якось поладиться i з тою панею. І не таких об’iжджала.

– Узнае, по чiм сотня гребiнцiв, – дрiбно засмiялася Федотова матiнка.

Перед Адамом вона не соромилася й не таке казати. Адам же ледь здригнувся, почувши ту мову, але подумав, що швидше його Катя зiгне цю бабу в три дуги. Головне тепер – Котенятко буде поруч, зовсiм поруч, вiн знову бачитиме його кожного дня.

Так i сталося. Адам – звiсно, як сусiд – побував на весiллi, випив чарчину-другу, дивився на гарну молоду пару i бажав Котенятковi справжнього щастя, тiльки коли кричали «Гiрко! Гiрко!» i молодi сповняли волю гостей, опускав голову i брався iсти огiрки чи холодець – несила було дивитися, як тi двое солодять весiльну iжу та випивку.

Так починав розмотуватися новий клубок його тихого (тихiського, як i вiн сам) щастя, яке згодом переросло в невигойний бiль.

«Пробач, Єво, таке було», – думае теперiшнiй Адам.




Роздiл 11


Лiза купалася у своему щастi, а воно ставало все зримiшим i певнiшим. Все усмiхненiшим, як i належало справжньому щастю. Їй дедалi бiльше все подобалося в ii Степанковi. «Геть усе!» – переконувала себе Лiза. А якщо й не все, то те, що не подобалося, – геть, геть, геть!

Їй подобалися тi слова, з яким

Сторінка 26

раптом з’являвся в ii крамничку. Любив складати нiбито вiршики з ii iм’ям, зi словом «Лiза». Запитував:

– Чому Лiза велика пiдлиза? – І тут же: – Наша Лiза зовсiм не пiдлиза. – При цьому додавав iз набурмосеним виглядом: – Правда! І не смiй заперечувати.

Лiза й не заперечувала. Їй подобалося, як вiн балаболив.

І таки згодилася, щоб вiн пiдробляв, аби мати грошi для походеньок в маленький, але дорогий барчик, оформлений у вибагливому модернiстському стилi з народними елементами – його визначення, Лiза б до такого не додумалася, навiть слова такi довелося б позичати.

Лiза визначила для себе: Степашко – так почала його називати, й це здавалося особливо нiжним – у майбутньому переiде в ii квартиру й знайде собi роботу в Киевi. Досить iздити в те село. Ревниво допитувалася, чи е в тiй сiльськiй школi молодi вчительохи.

– Краще вже вчителицi, – сказав Степан. – Культурнiше i ефективнiше. А ще продуктивнiше. Телицi в майбутньому даватимуть молоко, а льохи вже привели поросят. Тобто ти пiдозрюеш, що вони…

Далi був хулiганський i трохи брутальний монолог. З якого Лiза зрозумiла – нiкого там у Степанця нема. Але змiй ревнощiв пiдгризав ii серце.

Вiн несподiвано зупинився i сказав:

– Вибач.

– За що? – Лiза справдi була подивована.

– Вчителицi нещаснi люди, особливо фiлологинi. А я познущався над жiнками.

– Але ж ти сам хочеш бути фiлологом?..

– Я – iнша рiч. Я викопний екземпляр, якого, сподiваюся, полюбила… – Тут вiн затнувся, наче намагався щось пригадати. Сказав: – Ще раз вибач – лiзе в голову всiляка банальщина. Типу «найкраща у свiтi дiвчина». Не можу знайти пiдходящого слова.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Хата (дiал.). – Тут i далi прим. авт.




2


Квасоля (дiал.).




3


Лайлива (дiал.).




4


Пляшку (дiал.).




5


Швидко (дiал.).




6


Тютюн-самосад (дiал.).




7


Лелека (дiал.).




8


Нирка (дiал.).




9


Комунiстична спiлка молодi Захiдноi Украiни.




10


Заявляються (дiал.).




11


Вагiтна (дiал.).




12


Пiджак (дiал.).




13


Гарбуз (дiал.).




14


Кiмната (дiал.).




15


Намисто (дiал.).




16


Тарган (дiал.).




17


Колише (дiал.)




18


День народження (дiал.).




19


Сир, розмiшаний у сметанi й кислому молоцi (дiал.).




20


Слова О. Богачука.




21


Насвариться (дiал.).




22


Головi (дiал.).




23


Бузок (дiал.).