Сторінка 1

Янголятко
Коллiн Мак-Каллоу


Що може змусити розумну освiчену дiвчину з добропорядноi австралiйськоi родини зi старомодним iменем Гаррiет Перселл полишити батькiвську домiвку й оселитися в будинку, що мае репутацiю осередку злочиностi та розпусти, та ще й полишити нареченого?.. Їi друзями стають дiвчина китайського походження, яка стрибае з лiжка в лiжко в пошуках чоловiка своеi мрii, невдаха художник, лесбiйська пара та колишнiй есесiвець – справжнi покидьки з точки зору доброчесних громадян. А чого варта хазяйка будинку – жiнка-гора, чи то вiщунка, чи то шарлатанка, яка у своiх темних справах використовуе чотирирiчну дочку Фло – прекрасне неземне створiння…

Але Гаррiет розумiе, що цей будинок – ii доля, а Фло – ii янголятко.





Колин Маккалоу

Янголятко








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Висловлюемо щиру подяку лiтературнiй агенцii «Andrew Nurnberg Associates Baltic, Latvia» за допомогу в придбаннi права на публiкацiю цiеi книжки



Дизайнер обкладинки Анастасiя Попова



© Colleen McCullough, 2004

© Depositphotos.com / grandfailure, ZeninaAsya, interactimages, обкладинка, 2019

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2019


Максовi Ламберту, моему найкращому друговi







П’ятниця, 1 сiчня 1960 року (Новий рiк)


Як менi, в дiдька, позбутися Девiда? Гадаете, я не мiркувала про вбивство? Але ж те менi просто не минеться, як не минулося придбання бiкiнi за п’ять фунтiв – подарунок бабусi на Рiздво.

– Люба, вiднеси це назад i обмiняй на щось бiльш пристойне, що прикривало б «цiкавi» мiсця, – наказала мама.

Вiдверто кажучи, я й сама злякалася, коли подивилася у дзеркало. Який я маю вiдвертий вигляд в цьому бiкiнi – видно навiть чорне волосся на лобку, якого не помiчала ранiше, бо воно крилося за «запоною цнотливостi». Сама думка про те, що мушу повискубувати мiльйон лобкових волоскiв, погнала мене назад до крамницi, щоб обмiняти бiкiнi на модель наймоднiшого кольору а-ля американська красуня Естер Вiльямс[1 - Вiдома американська актриса й плавчиня, довгi купальнi костюми якоi тривалий час вважалися модними. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)]. Щось у яскравих червоно-рожевих вiдтiнках. Продавець сказала, що в ньому я зваблива, але ж кого менi зваблювати, якщо за мною повсюди соваеться клятий Девiд Мерчiсон, охороняючи немов той собака кiстку. Чи не самого клятого Девiда Мерчiсона?!

Температура сягнула тридцяти восьми градусiв, тож я пiшла на пляж «обмити» свiй новий купальник. Буруни – досить незвично для Бронту[2 - Приморський район Сiднея.] – здавалися зеленими атласними ковбасами, що збивали з нiг, – нiякого тобi серфiнгу. Я розстелила рушник на пiску, ретельно намастила нiс цинковим кремом, натягнула на голову купальний капелюшок в тон купальника а-ля американська красуня i побiгла до води.

– Для купання море надто неспокiйне, тебе зiб’е з нiг хвилею, – почувся голос.

Девiд. Клятий Девiд Мерчiсон.

«Якщо вiн запропонуе менi поплескатися у жабнику, – подумала я, стискуючи кулаки, – буде бiйка».

– Пiшли краще до жабника, там безпечнiше, – сказав вiн.

– І опинитися у натовпi дiтей, що плескаються у водi. Нiзащо! – сердито вигукнула я й кинулася у «бiй». Хоча боем це назвати важко: я вiдчайдушно галасую, а Девiд лише самовдоволено посмiхаеться – вiн вiдмовляеться приймати виклик. Проте сьогоднiшня сварка сягнула нового рiвня – менi нарештi дiстало тями поiнформувати його, що менi набридло бути незайманою.

– Як щодо того, щоб переспати? – були моi слова.

– Не мели дурниць, – спокiйно вiдповiв вiн.

– Я не мелю. Усiм, крiм мене, вiдомо, що в нас роман! Чорт забирай, Девiде, менi вже двадцять один рiк, а я заручена с хлопцем, який ще жодного разу по-справжньому мене i не поцiлував!

Вiн нiжно поплескав мене по плечу й сiв на свiй рушник.

– Гаррiет, – почав вiн елейним, надто манiрним голосом пiдлiтка-посильного, що ходить до католицького коледжу для хлопчикiв, – час обрати дату весiлля. Я вже здобув докторський ступiнь, рада з наукових та промислових дослiджень запропонувала менi очолити власну лабораторiю та надала грант на дослiдження. Ми вже чотири роки зустрiчаемося i рiк як зарученi. Позашлюбний зв’язок е грiх. Шлюб не е грiх.

Так, сонечко, так!

– Мамо, я хочу розiрвати своi заручини з Девiдом! – сповiстила я, повернувшись iз пляжу. Мiй новий купальник так i лишився «нехрещеним».

– Тож скажи йому це, люба, – вiдповiла вона.

– А ти коли-небудь намагалася сказати Девiду Мерчiсону, що вже не хочеш виходити за нього? – спитала я.

Матуся захихотiла:

– Нi. Я вже одружена.

Боже, ненавиджу, коли матуся кепкуе з мене!

Але я вела далi:

– Справа в тому, що менi виповнилося шiстнадцять, коли ми з ним познайомилися, сiмнадцять – коли вiн почав запрошувати мене на побачення. Тодi здавалося, це пречудово – мати

Сторінка 2

лопця, якого не потрiбно нi в кого вiдвойовувати. Але ж, мамо, вiн такий… такий обмежений, у нього такi забобони! Ось я вже повнолiтня, а вiн ставиться до мене так само, як i тодi, коли менi було сiмнадцять! Я вiдчуваю себе комахою, застряглою в бурштинi.

Матуся – своя людина, тож вона не стала мене повчати, хоча моi слова ii дещо занепокоiли.

– Якщо ти не хочеш виходити за нього, Гаррiет, то й не виходь. Утiм, вiн дуже гарна пара, люба. Красень з чудовою статурою. І таке яскраве майбутне попереду! Поглянь, що стало з твоiми подругами, особливо з Мерл. Вони хапають хлопцiв не таких дорослих та розсудливих, як Девiд, тому постiйно страждають. З iхнiх стосункiв нiчого не виходить. Девiд прилип до тебе як п’явка i нiколи не вiдстане.

– Знаю, – процiдила я крiзь зуби. – Мерл досi гризе мене з приводу Девiда: каже, що вiн святий, а я не тямлю, як менi пощастило. Але, вiдверто кажучи, вiн – кiстка в горлi! Ми вже так давно з ним разом, що всi iншi хлопцi вважають мене зайнятою. Я просто не мала можливостi дiзнатися: а якi, в дiдька, решта чоловiкiв!

Насправдi вона мене не слухала. Мама з татом схвалювали кандидатуру Девiда, тому завжди ставали на його бiк. От коли б я мала сестру або сама була приблизно одного вiку зi своiми братами! Важко бути «випадковiстю» протилежноi статi! Я маю на увазi, що Гавiну та Пiтеру вже за тридцять, а вони й досi живуть iз нами, бавляться з безлiччю жiнок у кузовi своеi вантажiвки на надувному матрацi, допомагають у батьковiй крамницi спортивних знарядь, а у вiльний час грають у крикет – не життя, а мед! А я жила в однiй кiмнатi з бабусею, яка ходила на горщик, а потiм спорожняла його на траву в глибинi заднього двору. Уявiть, який аромат!

– Вважай, що тобi пощастило, Роджере, адже я не жбурляю лайно на сусiдську бiлизну, – едине, що вона вiдповiдала, коли батько намагався ii вмовити.

Яка чудова iдея – щоденник! Я знаю достатньо дивакуватих i талановитих психiатрiв, тож розумiю, що тепер маю «посередника, за допомогою якого можна дати вихiд своiм почуттям та емоцiям». Це Мерл запропонувала менi вести щоденник – я пiдозрювала, що вона сподiвалася, приходячи в гостi, крадькома зазирати в нього. Дзуськи! Я маю намiр сховати щоденник за плiнтусом пiд бабусиним лiжком поряд iз Горщиком.

Бажання на нiч: Нi Девiду Мерчiсону в моему життi. Нi Горщику в моему життi. Нi гострим ковбасам у моему життi. Власна кiмната. Весiльна обручка, аби я могла жбурнути ii Девiду в обличчя. Вiн сказав, що не подарував менi обручку, бо це марне витрачання грошей. Який скнара!




Субота, 2 сiчня 1960 року


Я маю роботу! Минулого року, склавши випускнi iспити в Сiднейському технiчному коледжi, я звернулася до рентген-кабiнету лiкарнi «Роял Квiнз» iз запитом щодо мiсця рентгенолога. І сьогоднi надiйшов лист-повiдомлення, що мене прийнято! Я маю стати до роботи в понедiлок на посадi старшого рентгенолога в найбiльшiй лiкарнi Пiвденноi пiвкулi – понад тисячу лiжок! Порiвняно iз цим лiкарня у районi Райд, моя альма-матер, наче муха поряд зi слоном. Нинi я нiзащо не стала б проходити стажування в лiкарнi у Райдi, а тодi ii менi запропонував Девiд, i це здалося чудовою нагодою. Його старший брат, Нед, працював там у реестратурi – «своя рука». Ги-ги! Вiн поводився нiби сторожовий пес. Щоразу, коли який мужчина кидав на мене зацiкавлений погляд, клятий Нед Мерчiсон волав, щоб той тримався подалi, бо я дiвчина його брата – тож «руки геть вiд чужоi власностi»! Ранiше я не заперечувала, але згодом, коли я переросла пiдлiткову невпевненiсть та нiяковiсть i почала час вiд часу замислюватися над тим, що було б непогано пiти кудись з тим чи iншим хлопцем, це стало видаватись якоюсь трясовиною.

Проте стажування у «Райдi» мало одну перевагу: вiд Бронту до лiкарнi потрiбно було iхати двi години мiським транспортом. Звичка вчитися пiд розмiрене похитування стала у пригодi. То була альтернатива навчанню в оселi Перселлiв: мiж ревом телевiзора, який дивилися матуся з бабусею, та гамором чоловiкiв, що цiлий вечiр грюкотiли посудом i базiкали: крикет, крикет, крикет. Клiнт Волкер[3 - Клiнт Волкер (нар. 1927 р.) – американський кiноактор, знiмався з 1954 до 1998 року. (Прим. ред.)] та Єфрем Цимбалiст-молодший[4 - Єфрем Цимбалiст-молодший (нар. 1918 р.) – американський кiноактор, знiмаеться з 1946 року. Сучасний глядач пам’ятае його за серiалами про Супермена, Людину-Павука, а також за серiалом та фiльмами про Бетмена, останнiй з яких вийшов за його участю 2003 року. (Прим. ред.)] у вiтальнi, Кейт Мiллер[5 - Кейт Мiллер – вiдома австралiйська льотчиця. (Прим. ред.)] та Дон Бредмен[6 - Дональд Джордж Бредмен – австралiйський гравець у крикет з найвищим середнiм показником за всю iсторiю свiтових чемпiонатiв з цього виду спорту. (Прим. ред.)] у кухнi – а мiж ними жодних дверей, i едине мiсце для занять – стiл у iдальнi. Тож мiй вибiр – автобус чи метро. І знаете що? Я склала все на вiдмiнно! Здобула найвищi бали. Саме тому я дiстала роботу в «Роял Квiнз». Дiзнавшись про результати, тато з мамою трохи по

Сторінка 3

урчали: закiнчивши технiкум у Рендвiку, я вiдмовилася вступати до унiверситету, щоб займатися далi наукою або медициною та здобути диплом. Гадаю, найвищi оцiнки з рентгенологii вгамували iхне занепокоення щодо вiдсутностi в мене амбiцiй. Кому захочеться вступати до унiверу та страждати вiд стусанiв та шпичакiв представникiв чоловiчоi статi, якi не бажають, щоб жiнки опановували чоловiчi професii? Тiльки не менi!




Понедiлок, 4 сiчня 1960 року


Сьогоднi вранцi я стала до роботи. Дев’ята година. «Роял Квiнз» значно ближче до Бронту, нiж лiкарня у Райдi! Подорож на автобусi забирае хвилин двадцять. Решту шляху, приблизно зо два кiлометри, я долаю пiшки.

Ранiше я нiколи не була в цьому районi, лише кiлька разiв проiздила повз разом iз родиною, коли ми прямували на пiвнiч або в гостину, або влаштувати пiкнiк. Яке мiсце! Тут е власнi крамницi, пошта, електростанцiя, пральня, настiльки величезна, що укладае угоди з готелями, цехами та складами, – в «Роял Квiнз» е все. Уявiть собi, який то лабiринт! Швидкою ходою за п’ятнадцять хвилин я дiсталася вiд головних ворiт до рентген-кабiнету, минувши майже всi здобутки архiтектури Сiднея за останню сотню рокiв. Чотирикутники, скоси, веранди з шерегою колон, споруди з пiщанику, будiвлi з червоноi цегли, чимало жахливих нових будинкiв зi скляними фасадами – надто спекотно, щоб у них працювати!

Дорогою я зустрiла купу людей – мабуть, тут працюе близько десяти тисяч осiб. Медсестри, схожi на зелено-бiлi пакунки через силу-силенну крохмалю, зобов’язанi вдягати товстi брунатнi бавовнянi панчохи та коричневi черевики без пiдборiв, на шнурках, – бiдолашнi. Навiть Мерiлiн Монро навряд чи вдалося б мати звабливий вигляд у непрозорих панчохах та черевиках на шнурках. А ще чiпцi, схожi на двох бiлих голубiв, що сплелися мiж собою, рукава та комiрцi з целулоiду i спiдницi, облямiвки яких сягали середини литки. Сестри з реестратури мали такий самий вигляд, але вони не носили фартухiв, вбиралися у франтовi египетськi хустки замiсть чiпцiв, нейлоновi панчохи та черевики на п’ятисантиметрових квадратних пiдборах.

Авжеж, менi бракуе терпiння витримувати всю цю безглузду дисциплiну, наче у казармi; певно, я краще б мирилася зi зневагою студентiв-хлопцiв, якi старанно захищали «свою територiю». Ми, лаборанти, мали носити лише бiлу форму з гудзиками на переднiй поличцi (довжина – нижче вiд колiна), нейлоновi панчохи та мокасини.

Тут, мабуть, сотня фiзiотерапевтiв – як я ненавиджу фiзiотерапевтiв! Я хочу сказати: що роблять фiзiотерапевти крiм того, що вихваляють масажери? Але господи, як вони поводяться! Вони навiть доброхiтно крохмалять свою унiформу! І всi мали такий однаково бадьорий та зневажливий вигляд, коли вони боляче щипалися за сiдницi, немов солдати, та лише шкiрилися зi словами: «Непогано!» або «Агов, супер!»

Добре, що я вийшла з дому iз запасом часу i навiть пiсля цiеi п’ятнадцятихвилинноi мандрiвки вчасно дiсталася до кабiнету сестри Топпiнгем. Яка мегера! Паппi каже, що всi звуть ii сестра Агата, тож i я стану звати – за ii спиною. Їй рокiв з тисячу, колись вона працювала медичною сестрою – вона й досi вдягае крохмальну египетську хустку як дипломована сестра. Їi фiгура схожа на грушу, навiть ii акцент – грушоподiбний, просто стрррахiтливий! А ii блiдо-блакитнi очi, холоднi, немов морозний ранок, дивилися крiзь мене, наче я була якоюсь плямою на вiкнi.

– Ви, мiс Перселл, почнете з грудних клiток. Спершу – добрi простi легенi, розумiете? Я волiю, аби весь новий персонал працював на випробувальному термiнi, виконуючи щось нескладне. Пiзнiше подивимось, на що ви здатнi, домовились? Вiдмiнно! Вiдмiнно!

Збожеволiти! Яке випробування! Груднi клiтки. Заштовхати пацiента за екран, наказати затримати подих. Коли сестра Агата сказала «груднi клiтки», вона мала на увазi флюорографiю – ходячих хворих, нiчого серйозного.

Нас на рентгенi працюе трое: я та ще двi практикантки. Але рентген-лабораторii користуються несамовитим попитом, тож маемо дiяти з плiвками вправно та енергiйно, з максимальною швидкiстю – тобто якщо хтось затримуеться довше нiж на п’ять хвилин, на нього вже гримають.

Тут царять жiнки – i це мене здивувало. Дуже рiдкiсний випадок! Рентгенологи отримують гiдну зарплатню, тож чоловiки юрмою сунуть у рентгенологи – у Райдi майже всi студенти чоловiчоi статi. Гадаю, що у «Квiнзi» все навпаки завдяки сестрi Агатi. Отже, е в нiй i щось добре.

Із санiтаркою я познайомилася в похмурому мiсцi – мiж шухлядами для перевдягання i туалетами. Вона сподобалася менi з першого погляду значно бiльше за усiх лаборантiв, з якими я сьогоднi познайомилася. Двi моi помiчницi – милi дiвчатка, але вони вчаться на першому курсi, тож швидко набридають. А от санiтарка Папель Сутама – цiкава. Саме iм’я чого варте! Його володарка мае великi очi, але е в них щось китайське, – подумала я, ледь побачивши ii. Не японське – ii ноги надто стрункi та рiвнi. Пiзнiше вона пiдтвердила мою здогадку про китайськi коренi. О, це найпривабливiша дiвчина, яку я будь-коли зустрiч

Сторінка 4

ла! Губи як бутон троянди, вилицi, за якi можна загинути, тонкi брови. Їi звуть Паппi, наче маленьке цуценя, i це iм’я iй личить. Така собi крихiтка, зовсiм невеличка на зрiст, дуже худорлява, але нiчого спiльного з в’язнями Бухенвальда – тими знервованими анорексiйними пацiентками, яких психiатр надсилае до мене на флюорографiю. Навiщо, в дiдька, дiвчата-пiдлiтки морять себе голодом? Утiм, повернiмося до Паппi, чия шкiра схожа на шовк кольору слоновоi кiстки.

Я теж сподобалася Паппi, тож вона, дiзнавшись, що я принесла з дому бутерброди, запросила пообiдати разом на галявцi за моргом. Це дуже близько вiд рентген-кабiнету, але сестра Агата нас не побачить, навiть якщо буде стежити. Сестра Агата не обiдае, вона надто заклопотана пiдтримуванням порядку у своiй iмперii. Звiсно ж, ми не могли обiдати цiлу годину, особливо у понедiлок, коли рутинну роботу, що накопичилася за вихiднi, всовували у звичайний графiк роботи. Та нам з Паппi вдалося багато дiзнатися одна про одну лише за пiвгодини.

В першу чергу вона розповiла, що мешкае у Кiнгз-Крос. Ого! Це один з районiв Сiднея, на який тато наклав табу, а бабуся назвала «кублом розпусти». З’iдений пороком. Я не зовсiм певна, що розумiюся на пороках. Знаю хiба що про алкоголiзм та проституцiю. В Кiнгз-Крос i того й iншого досхочу, судячи зi слiв преподобного Алана Ролкера. Утiм, вiн сам п’яниця, але дуже праведний. В Кiнгз-Крос мешкае Розалiн Нортон, повiя, – про неi завжди згадують у новинах: вона малюе непристойнi картини. А що непристойного в картинi, де люди злигаються? Я поцiкавилася думкою Паппi про це, але вона вiдповiла, що у кожного своi межi пристойностi. Паппi дуже глибока людина, читае Шопенгауера, Юнга, Бертрана Рассела та iнших вчених, але про Фрейда вона невисокоi думки. Я запитала, чому вона не вступила до сiднейського унiверу, i вона зiзналася, що iй завжди бракувало формальноi освiти. Їi мати – австралiйка, а тато – японець iз Сiнгапуру. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни iх захопили нiмцi. Батько помер, мати пiсля чотирьох рокiв таборiв для вiйськовополонених збожеволiла. Яка бувае у людей трагiчна доля! І тут я – на що менi скаржитися, крiм Девiда та Горщика? Народжена та вихована у Бронтi.

Паппi каже, що Девiд – сама стриманiсть; на ii думку, у всьому винне католицьке виховання. У неi навiть е назва для подiбних девiдiв – «школярики-католики, хворi на закреп». Але годi вже про нього, бо хочу дiзнатися, яке воно, життя в Кiнгз-Крос. Вона вiдповiдае: як i будь-де. Але я не вiрю – це надто банально. Я вмираю вiд цiкавостi!




Середа, 6 сiчня 1960 року


Знову Девiд. Чому вiн не може затямити, що людина, яка працюе в лiкарнi, не хоче дивитися потворнi й пишномовнi iноземнi фiльми? Вони до вподоби йому з його стерильним, закритим маленьким свiтом, де найвидатнiшою подiею е поява у клятоi мишi клятоi пухлини. Я ж працюю там, де люди страждають вiд болю, а iнодi навiть помирають! Мене оточуе жахлива реальнiсть – тож слiз вистачае, я й так пригнiчена! От коли я йду в кiно, то хочу посмiятися або принаймнi ще раз похлюпати носом, коли Дебора Керр[7 - Мова йде про фiльм «Незабутнiй роман» (Affair To Remember) 1957 року з Деборою Керр та Керi Грантом. (Прим. ред.)] вiдмовляеться вiд кохання всього свого життя, бо назавжди залишиться в iнвалiдному вiзку. А фiльми, що подобаються Девiду, такi депресивнi. Не сумнi, а саме депресивнi.

Я спробувала пояснити йому це, але замiсть вiдповiдi вiн уточнив, що запрошуе подивитися новий фiльм у кiнотеатрi «Савой». Я сказала, що це не просто навiюе сум, це огидно.

– Велика лiтература та великi фiльми не можуть бути огидними, – зауважив вiн.

Я запропонувала: хай його серденько втiшаеться у «Савоi», а я пiду до «Принца Едварда», подивлюся вестерн. Але вiн нагородив мене таким поглядом, пiсля якого обов’язково слiд чекати – багатий досвiд нашого знайомства даеться взнаки! – цiла лекцiя: щось середне мiж проповiддю у церквi та виступом з трибуни. Тож я скорилася й пiшла з ним у «Савой» на «Жервезу» за романом Золя – так пояснив менi Девiд, коли ми вийшли з кiнотеатру. Я почувалася вичавленою як лимон – насправдi не гiрше порiвняння. Подii розвивалися у величезнiй пральнi вiкторiанських часiв. Головна героiня була надто молодою та вродливою, чого не скажеш про мужчину: на нього не можна було дивитися без слiз – весь такий гладкий та лисий. Гадаю, Девiд з роками стане лисим, хоча й тепер його волосся вже не таке густе, як тодi, коли ми познайомилися.

Девiд наполiг на тому, щоб вiдвезти мене додому на таксi, хоча я залюбки шугонула б на Центральну набережну та сiла в автобус. Вiн завжди вiдпускае таксi бiля нашого дому, потiм проводжае мене до бiчних дверей, де в темрявi кладе руки менi на талiю та тричi запечатуе менi губи таким цнотливим поцiлунком, що навiть папа римський не угледiв би в тому нiчого грiховного. Потiм дивиться, чи безпечний мiй шлях до чорного ходу, а далi йде собi додому чотири квартали пiшки. Вiн мешкае разом iз матiр’ю-вдовою, хоча й придбав просторе бунгало на пляжi Кугi-бiч, яке

Сторінка 5

вiн здае в оренду родинi новоавстралiйцiв з Голландii, – цi голландцi дуже охайнi, так вiн каже. Боже, що у Девiда в жилах замiсть кровi? Жодного разу вiн не поклав руку, навiть i пальцем не торкнувся моiх грудей. Навiщо тодi менi груди?

Моi великi брати були вдома, пили чай та помирали вiд смiху – вiд того, що коiлося в темрявi за дверима.

Бажання на нiч: хочу мати змогу вiдкладати на новiй роботi п’ятнадцять фунтiв щотижнево й до початку 1961 року зекономити достатньо, щоб поiхати на два роки працювати до Англii. Так я позбудуся Девiда, який, напевно, не залишить своiх клятих мишей, якщо в однiеi з них виросте клята пухлина.




Четвер, 7 сiчня 1960 року


Моя цiкавiсть щодо Кiнгз-Крос мае задовольнитися в суботу, коли я обiдатиму в Паппi. Однак я не казатиму матусi й татовi, де саме мешкае Паппi. Скажу, що десь у передмiстi Паддiнгтона.

Бажання на нiч: нехай Кiнгз-Крос мене не розчаруе.




П’ятниця, 8 сiчня 1960 року


Минулоi ночi виникла невеличка проблема з Вiллi. Це дуже схоже на матусю – вона наполягла на тому, щоб врятувати це пташеня какаду: забрала його з Маджi-роуд та виходила. Вiллi був таким кiстлявим та нещасним, що мама вiдразу ж накапала йому з пiпетки теплого молока, у яке додала «лiкарський» коньяк три зiрочки: ми його тримаемо про всяк випадок, – задля бабусиних «негараздiв» зi шлунком. Дзьоб пташеняти був ще недостатньо мiцний, щоб лущити насiння самому, тож мама почала готувати йому кашу з тризiрковим «лiкарським» коньяком. Вiллi вирiс та перетворився на розкiшного гладкого бiлого птаха з жовтим гребiнцем та загидженим залишками засохлоi кашi пiр’ям. Я ще пiшки пiд стiл ходила, коли мама годувала його кашею з коньяком, подаючи на тарiлочцi з мого iграшкового сервiзу. Але вчора вона розбила останню тарiлочку, тож поклала пташиний обiд у тарiлочку дратiвливого зеленого кольору. Вiллi подивився, перевернув свiй обiд й немов збожеволiв: пронизливо заверещав на нотi сi й не заспокоювався, доки всi собаки у Бронтi не завили у вiдповiдь, а татусь мав вiдповiдати на запитання хлопцiв у формi, якi приiхали на «чорному воронi».

З детективних романiв, яких я перечитала купу за життя, та завдяки своiм детективним здiбностям, що загострилися внаслiдок цього читання, пiсля тiеi жахливоi ночi з волаючим папугою пiд завивання тисячi собак я затямила двi речi. Перша: папуги достатньо розумнi, щоб вiдрiзнити тарiлочку з милими кроликами, що бiгали по обiдку, вiд тарiлочки огидного зеленого кольору. І друга: Вiллi – алкоголiк. Побачивши не те блюдце, вiн вирiшив, що його позбавили кашi з коньяком, i пiшов «у вiдрив» – здiйняв галас.

Коли по обiдi я повернулася додому, у Бронтi нарештi вiдновився спокiй. Я узяла таксi та помчала до мiста купувати нову iграшкову тарiлочку з кроликами. Змушена була купити й чашку в комплектi – два фунти десять пенсiв! Проте Гавiн та Пiтер – гарнi хлопцi, хоча вони й моi старшi брати. Кожен пожертвував третину з цiеi суми, тож це не надто вдарило менi по кишенi. Дурепа, так? Але ж мамуся так любить цього божевiльного птаха!




Субота, 9 сiчня 1960 року


Кiнгз-Крос, безперечно, не розчарував. Я вийшла з автобуса на зупинцi перед Тейлор-сквер i решту шляху здолала пiшки, послуговуючись вказiвками Паппi. Вони, мабуть, в Кiнгз-Крос рано не обiдають, бо на мене чекали не ранiше за восьму. Тож, коли я вилiзла з автобуса, вже сутенiло. Коли я проходила повз лiкарню «Вiннi»[8 - «Вiннi» – скорочена назва сiднейського шпиталю Святого Вiнсента. (Прим. ред.)], пiшов дощ. Скорiше мряка – нiчого суттевого, iз чим не могла б упоратися моя рожева парасолька з рюшами. Дiставшись до того велетенського перехрестя, я вирiшила, що ось вiн, справжнiй Кiнгз-Крос – Королiвський Хрест. Пройтися тут пiшки, по цих мокрих вулицях, бути заслiпленою неоновими вогнями та фарами машин, що вiдбиваються у водi, – анiскiлечки не схоже на те, що бачиш, коли мчиш крiзь цей квартал на таксi. Вiн красивий. Не розумiю, як господарям крамниць вдаеться ухилятися вiд виконання сiднейського «пуританського закону», бо всi крамницi були досi вiдчиненi – i це в суботу ввечерi! Мене трохи розчарувало те, що мiй шлях лежить не вздовж крамниць на Дарлiнгхерст-роуд, а вулицею Вiкторiя-стрит, на якiй i розташований Будинок. Так його називае Паппi – «Будинок», i я розумiю, що вона мае на увазi Будинок з великоi лiтери. Наче назва навчального закладу. Тож я хутко потрусила повз шереги будинкiв по Вiкторiя-стрит.

Менi подобаються шереги вiкторiанських будинкiв, яких багато у старiй частинi Сiднея. На жаль, зараз вони в занепадi. Милi чавуннi мережива хтось поцупив, i iх замiнили листи азбесту – балкони перетворилися на додатковi кiмнати, а штукатурка на стiнах потемнiшала. Але навiть у такому виглядi будинки видавалися дуже таемничими. Вiкна, схожi на заплющенi очi, завiшанi фiранками з манчестерського мережива та шторами з пакувального паперу. Вони так багато бачили! Нашому будинку в Бронтi лише двадцять два роки: тато побудував його пiсля Великоi депресii, коли його крамниця почала

Сторінка 6

авати прибуток. Тож найвизначнiшою подiею в ньому була наша поява, а ми такi нуднi! Нашою найбiльшою проблемою е тарiлочка для Вiллi – принаймнi це був единий раз, коли до нас завiтала полiцiя.

Будинок стояв у глибинi Вiкторiя-стрит. Крокуючи до нього, я побачила, що на цьому кiнцi вулицi на деяких будинках залишилося чавунне мереживо, нещодавно пофарбоване та доглянуте. Вiдразу ж по той бiк Чаллiз-авеню вулиця розширювалася до напiвкруглого глухого провулка. Вочевидь, мiськiй радi не вистачило смоли, бо дорога була залатана маленькими дерев’яними блоками, i я звернула увагу, що тут машини не паркують. Це надавало пiвмiсяцю з п’яти будинкiв, якi виходили в цей провулок, такого вигляду, нiби вони не належать до теперiшнього часу. Вони всi мали номер 17: 17 А, Б, В, Г та Д. Той, що стояв посерединi, – 17-В – i був Будинком. З казковими вхiдними дверима: на прозорому склi – гравiрованi яскраво-червонi лiлii, гострi кути яких вiдблискували жовтогорячим та пурпурним через свiтло, що лилося зсередини. Дверi були не замкненi, тож легким поштовхом я iх вiдчинила.

Але казковi дверi вели до безлюдноi пустелi. Засмiчений передпокiй, пофарбований у брудно-кремовий колiр, червонi сходи з кедру нагору, пара поцяткованих мухами електричних лампочок на довгих скручених дротах, жахливий старий коричневий лiнолеум, увесь у дiрочках вiд пiдборiв-шпильок. Вiд плiнтуса майже на пiвтора метра над пiдлогою кожен клаптик стiни, скiльки менi було видно, густо вкривали карлючки: безглуздi вiти i закрутки рiзних кольорiв, намальованi чимось схожим на м’який олiвець.

– Агов! – гукнула я.

Паппi з’явилася з-поза сходiв, привiтно всмiхаючись. Гадаю, я витрiщилася на неi вкрай нечемно: вона зовсiм була не схожа на себе. Замiсть неприемноi свiтло-бузковоi форми та чiпця, що вкривав волосся, на нiй був атласний халат павичевого синього кольору з вишитими драконами, який тiсно огортав ii фiгуру, i з таким великим розрiзом на лiвому боцi, що я бачила край ii панчiх та мереживо пiдв’язки. Їi волосся струменiло по спинi густим сяючим водоспадом – чого в мене немае такого волосся? Мое таке ж чорне, але настiльки кучеряве, що, коли я вiдпускаю його, воно стирчить, як мiтла в епiлептичному припадку. Тож доводиться пiдрiзати його доволi коротко.

Вона завела мене у дверi в кiнцi коридору за сходами, i ми опинилися в iншiй, меншiй вiтальнi, яка йшла вбiк i, здавалося, виходила на вулицю. Тут були лише однi дверi; iх Паппi й вiдчинила.

Усерединi – казкова краiна. У кiмнатi було стiльки книжок, що стiн було не бачити: самi книги, книги, книги вiд пiдлоги до стелi, ще й повсюди лежали стоси книжок, якi, я пiдозрюю, вона прибрала зi стiльцiв та столу, щоб прийняти мене. Пiд час вечерi я намагалася полiчити, але iх було надто багато. Їi колекцiя ламп приголомшила мене: вони були такi розкiшнi! Двi у формi бабки з кольорового скла, iлюмiнований глобус на пiдставцi, керосиновi лампи з Індонезii, перетворенi на електричнi, одна схожа на бiлий димар мало не два метри заввишки, вкритий рiзьбленим пурпурним орнаментом. Електрична лампочка на стелi була всерединi китайського паперового лiхтарика, з якого спадали шовковi китички.

Потiм Паппi приготувала страви, якi не йшли в жодне порiвняння зi «стравами» вiд Го Фланга з Бронт-роуд. У мене трохи пекло в ротi вiд iмбиру та часнику, коли я проковтнула все в одну мить. І справа тут не в моему апетитi, хоча менi нiколи не вдавалося набрати достатньо кiлограмiв, щоб змiнити чашечку другого розмiру на третiй у своему бюстгальтерi. Клята Джейн Рассел носить повний четвертий, але я завжди вважала, що над велетенською грудною клiткою Джейн Менсфiлд здiймаеться лише другий.

Коли ми поiли та випили чайник запашного зеленого чаю, Паппi проголосила, що час зiйти нагору, щоб познайомитися з мiсiс Дельвекiо-Шварц – господинею.

Коли я запитала про незвичне iм’я, Паппi посмiхнулася.

Вона повела мене назад у передпокiй, до червоних сходiв з кедру. Поки я йшла за нею, знемагаючи вiд нетерпiння та цiкавостi, помiтила, що олiвцевi кривулi не зникають. Скорiше iх навiть побiльшало. Сходи вели вище, на наступний поверх, але ми попрямували до простороi кiмнати, i Паппi заштовхнула мене всередину. Якщо прагнеш знайти кiмнату, абсолютно не схожу на кiмнату Паппi, iншоi годi було б шукати. Порожня. За винятком кривуль, якi так щiльно вкривали стiни, що не залишилося й клаптика чистоi поверхнi. Може, саме тому одну стiну грубо пофарбували: вочевидь, щоб надати митцю свiже полотно, – його вже прикрашало кiлька нових карлючок. У кiмнатi було, здаеться, шiсть крiсел i стiл на дванадцять осiб, але бiльша ii частина пустувала. Тут мiстилися iржавий хромований кухонний стiл з червоною ламiнованою поверхнею, чотири поржавiлих стiльцi, на яких з червоних пластикових сидiнь просочувалася набивка, немов гнiй з карбункулу, оксамитова кушетка, дуже потерта, та сучасний холодильник. Пара скляних фiльончастих дверей вела на балкон.

– Ми тут, Паппi! – гукнув хтось.

На балконi ми побачили двох жiнок. Та, що стояла до мен

Сторінка 7

ближче, безсумнiвно, була з передмiстя Схiдного узбережжя або з Пiвнiчного берега: пiдсинене волосся, сукня iз самого Парижа, черевики до пари, червонi лайковi сумочка й рукавички та крихiтний капелюшок, значно чепурнiший за тi, що вдягае сама королева Єлизавета. Аж раптом крок уперед зробила мiсiс Дельвекiо-Шварц – i цей взiрець моди середнiх рокiв випав у мене з голови.

Оце так! Ось так жiнка-гора! Мало сказати, що вона була гладкою, – вона була велетенською! Майже метр дев’яносто на зрiст, у старих брудних кiмнатних черевиках зi стоптаними задниками – жiнка з неабиякими м’язами. Без шкарпеток. Линялий, пожмаканий старий халат на гудзиках з кишенями по боках. Кругле зморшкувате лице, кирпатий нiс та очi на пiв обличчя, що дивилися просто менi в душу, блiдо-блакитнi, з темними обiдцями, маленькi зiницi – гострi, немов двi голки. Рiдке сиве волосся, коротка чоловiча зачiска, а брови ледь помiтнi на обличчi. Скiльки iй рокiв? Менi здалося, п’ятдесят з добрим гаком.

Тiльки-но вона вiдвела вiд мене погляд, увiмкнулися моi професiйнi знання. Синдром Тiнеля? Синдром Кушинга? Але ж у неi немае величезноi нижньоi щелепи i лоб не випинаеться вперед, як у хвороi на акромегалiю, та й хворою iз синдромом Кушинга нi за будовою тiла, нi за ступенем волосатостi ii не назвеш. Щось, безперечно, зi слизовою, або iз середнiм мозком, або з гiпоталамусом, але що саме, я не могла сказати.

Еталон Моди ввiчливо кивнув нам з Паппi, мимохiдь зачепив нас сукнею та прослiдував до виходу за мiсiс Дельвекiо-Шварц. Оскiльки я стовбичила у дверях, то бачила, як вiзитерка сунула руку в сумочку, витягла товстий стос грошей кольору цегли – банкноти у десять фунтiв! – i кiлька з них передала господинi. Господиня Паппi просто стояла, простягнувши руку, доки ii не задовольнила кiлькiсть вкладених в неi банкнот. Вона зiгнула iх та поклала в кишеню халата, поки Еталон Моди з найзаможнiшого району Сiднея виходив з кiмнати.

Повернувшись до нас, мiсiс Дельвекiо-Шварц опустилася на один з чотирьох стiльцiв i змахом руки, що нагадувала розмiром ягнячу ногу, запросила нас сiдати.

– Прошу, принцесо, сiдайте! – голосно запросила вона. – Як ся маете, мiс Гаррiет Перселл? Чудове iм’я – двiчi по сiм лiтер – сильна магiя! Духовна обiзнанiсть та вдача, щастя через досконалу працю – i я зовсiм не маю на увазi полiтикiв, що вiдстоюють лiвi погляди, хур-хур-хур.

«Хур-хур-хур» було схоже на неприемне кудкудакання, яке набирало обертiв, – немов у свiтi не лишилось нiчого, що б могло ii здивувати, але все в ньому ii дуже розважало. Той смiх нагадав менi смiх Сiда Джеймса з фiльмiв «Не зупиняйтеся!»[9 - Cерiя популярних кiнокомедiй грубуватого гумору, що виходила на екрани з 1958 до 1978 року; назви всiх фiльмiв починалися словами «Carry On» («Carry on Sergeant», «Carry on Nurse», «Carry оn Teacher»). Гра слiв: carry on – продовжувати працювати й carry-on – метушня.].

Я так нервувалася, що, схопившись за ii коментар щодо мого iменi, потiшила слух присутнiх iсторiею про Гаррiет Перселл, розповiвши, що це iм’я мали представницi кiлькох поколiнь моеi родини, але до мого народження всi його власницi були трохи не в собi. Одна Гаррiет Перселл, повiдала я, опинилася за гратами через те, що каструвала свого колишнього коханця, а ще одна – за напад на прем’ер-мiнiстра Нового Пiвденного Уельсу пiд час мiтингу суфражисток. Господиня слухала з цiкавiстю, а коли я закiнчила свою оповiдь словами про те, що рiд мого батька настiльки боявся цього iменi, що бiльше нiкого не називали Гаррiет Перселл, вона розчаровано зiтхнула.

– Проте твiй батько охрестив тебе Гаррiет, – промовила вона. – Добра людина! Схоже на те, що з ним цiкаво було б познайомитися, хур-хур-хур.

«Ого! Руки геть вiд мого батька, мiсiс Дельвекiо-Шварц!»

– Вiн зiзнався, що йому подобаеться iм’я Гаррiет, i вiн не вiрить родинним забобонам, – пояснила я. – Розумiете, я пiзня дитина, до того ж усi вважали, що з’явиться ще один хлопчик.

– Але ж народилася дiвчинка, – додала вона з усмiшкою. – Так, менi це подобаеться!

Пiд час розмови вона пила нерозбавлений коньяк без льоду – на чарцi було намальовано емблему плавлених сиркiв компанii «Крафт». Нам з Паппi вона теж запропонувала по чарцi, але менi вистачило малесенького ковточка «загибелi Вiллi». Жахлива рiч – iдка та гiрка. Я помiтила, що Паппi, здаеться, сподобалося, хоча свою порцiю вона не проковтнула, як мiсiс Дельвекiо-Шварц, одним духом.

Я сидiла та розмiрковувала: чи обiйдеться менi без «писемноi» судоми в суглобах, якщо я скорочу ii iм’я до мiсiс Д.-Ш., проте менi не вистачило смiливостi. Хоробростi менi не бракувало, але мiсiс Д.-Ш… Нi, тiльки не це!

Потiм я вiдчула, що на балконi ми не самi. Весь цей час тут був хтось iще, але вiн залишався абсолютно невидимим. Я вiдчула, як стало поколювати, немов маленькими голочками, мою шкiру, вiдчула приемну прохолоду на кшталт першого подиху пiвденного вiтру-гуляки пiсля багатьох днiв та тижнiв притаманноi цьому столiттю спеки. Десь з-за спини мiсiс Дельвекiо-Шварц на мене уваж

Сторінка 8

о дивилися очi. Потiм над столом з’явилося обличчя. Найчарiвнiше маленьке личко: загострене пiдборiддя, широкi вилицi, бездоганно бiла шкiра, кучерi темно-русявого волосся, чорнi брови, чорнi вii, настiльки довгi, що схожi на заплутаний клубок, – ох, шкода, що я не поет, щоб описати цю божественну дитину! У грудях все стиснулося – я полюбила цю дiвчинку з першого погляду. У неi були величезнi очi, широко посадженi, темно-бурштинового кольору – найсумнiшi очi, якi менi доводилося бачити. Їi малесенькi рожевi губи, схожi на пелюстки троянди, розiмкнулися, i вона посмiхнулася менi. Я посмiхнулася у вiдповiдь.

– Гей, вирiшила посидiти з нами, так? – За мить маленьке створiння сидiло вже у мiсiс Дельвекiо-Шварц на колiнах i продовжувало менi посмiхатися, але маленькою ручкою жадiбно хапатися за сукню мiсiс Дельвекiо-Шварц.

– Це моя дочка Фло, – сказала хазяйка будинку. – Бачте, чотири роки тому я вважала, що у мене вже почався клiмакс, аж раптом розболiвся живiт, я пiшла до туалету, вважаючи, що мене пронесе, i – бух! На пiдлозi, звиваючись у слизу, немов черв’як, з’явилася Фло. Менi навiть i на думку нiколи не спадало, що я вагiтна, доки вона раптом не з’явилася, – щастя, що я не втопила тебе в унiтазi. Правда, янголятко?

Останнi слова зверталися до Фло, яка бавилася гудзиком.

– Скiльки iй рокiв? – спитала я.

– Нещодавно виповнилося чотири. Козерiг, не схожий на Козерога, – вiдповiла мiсiс Дельвекiо-Шварц, звичним жестом розстiбаючи сукню. Звiдти випали груди, схожi на старi шкарпетки, у яких великий палець було набито бобами, та встромила свiй величезний загрубiлий сосок у рот Фло. Фло блаженно заплющила очi, розкинулася в материних обiймах та стала смоктати довго, неймовiрно гучно присмоктуючи. Я сидiла роззявивши рота, не знаючи, що сказати. Очi-рентгени вiдвели погляд вiд доньки й пронизали мене.

– Любиш матусине молочко, так, Фло? – промовила вона спiвучо. – Я розумiю, що iй чотири, так, але до чого тут вiк, принцесо? Найсмачнiшi ласощi – матусине молоко. Єдина бiда – в неi вже вилiзли всi зуби, тож вона так боляче кусаеться!

Я так i сидiла роззявивши рота, доки Паппi не запитала цiлком несподiвано:

– Отже, мiсiс Дельвекiо-Шварц, що ви скажете?

– Я вважаю, що Будинку потрiбна мiс Гаррiет Перселл, – вiдповiла мiсiс Дельвекiо-Шварц, киваючи головою та пiдморгуючи. Потiм вона поглянула на мене й додала: – Ти коли-небудь розмiрковувала над тим, щоб поiхати з дому, принцесо? Переiхати у красиву маленьку власну квартирку?

Я стулила нарештi рота, аж зуби клацнули, i похитала головою.

– Я не можу собi цього дозволити, – зiзналась я. – Розумiете, я вiдкладаю грошi, щоб поiхати на два роки до Англii попрацювати.

– Вдома ти сплачуеш за комунальнi послуги? – запитала вона.

Я вiдповiла, що сплачую п’ять фунтiв щотижня.

– Що ж, у мене насправдi е гарна невеличка квартирка в заднiй частинi будинку – двi великi кiмнати – за чотири фунти на тиждень плюс свiтло. У пральнi е ванна й туалет – в особистому вашому з Паппi розпорядженнi. Моя пожилиця Дженiс Гарвi переiжджае. У квартирi е двоспальне лiжко, – додала вона, хитро скосивши очi. – Ненавиджу цi малюсiнькi односпальнi лiжка, де й не розвернешся.

Чотири фунти! Двi кiмнати за чотири фунти? Сiднейське диво!

– Якщо житимеш тут, то матимеш кращi шанси позбутися Девiда, нiж вдома, – впевнено зауважила Паппi i додала, знизавши плечима: – Врештi-решт, ти отримуеш непогану зарплату, то зможеш заощадити й на подорож.

Пам’ятаю, як менi раптом пересохло в горлi. Я вiдчайдушно шукала ввiчливий спосiб сказати «нi» – i несподiвано сказала «так»! Не знаю, звiдки це «так» узялося – в мене, звичайно, i гадки не було погоджуватися.

– Чудово, принцесо! – прогуркотiла мiсiс Дельвекiо-Шварц, забрала сосок з рота Фло й незграбно пiдвелася.

Коли я зустрiлася поглядом з Фло, то зрозумiла, чому погодилась. Це Фло вклала «так» в моi вуста. Фло волiла, щоб я була тут, i я пiддалася. Вона наблизилася до мене, обiйняла за ноги, розтягнувши в посмiшцi замурзанi молоком губи.

– Тiльки-но погляньте на це, – вигукнула мiсiс Дельвекiо-Шварц, посмiхаючись до Паппi. – Яка шана, Гаррiет! Фло зазвичай не жалуе чужих. Правда, янголятко?

Тож ось я сиджу, намагаючись записати все, що сталося, поки очi не злипаються, i шукаю вiдповiдь на едине питання: як, у дiдька, я розповiм цю новину своiй родинi? Як скажу, що невдовзi переiду в двокiмнатну квартиру на Кiнгз-Крос, – прихисток для алкоголiкiв, повiй, гомосексуалiстiв, сатанiстiв, «нюхачiв» клею, курцiв гашишу й казна-кого ще. Крiм того, те, що я побачила крiзь темряву й дощ, менi сподобалось. Та й Фло ж волiе, аби я жила в Будинку.

Я порадилася з Паппi: скорiше за все рiдним скажу, що квартира розташована в Поттс-Пойнт, а не в Кiнгз-Крос, але Паппi лише засмiялася.

– Поттс-Пойнт – це евфемiзм, Гаррiет, – вiдповiла вона. – Увесь Поттс-Пойнт з тельбухами належить Королiвським Австралiйським вiйськово-морським силам.

Бажання на нiч: нехай у батькiв не станеться серцевого нападу.




Недi

Сторінка 9

я, 10 сiчня 1960 року


Я досi нiчого iм не розповiла. Набираюся духу. Коли вчора я лягала спати – бабця вже хропла у двi дiрки, – то була впевнена: коли прокинуся вранцi, передумаю. Нi, не передумала. Перше, що побачила вранцi, – бабусю, що сидить навпочiпки над Горщиком. Ось тодi мою душу сповнила залiзна рiшучiсть. Який гарний вислiв! Я нiколи не усвiдомлювала, доки не почала вести цей щоденник, що, здаеться, я набралася з книжок усiляких гарних фраз. Вони не спливають у бесiдi, але неодмiнно з’являються на паперi. І хоча моему щоденнику лише кiлька днiв, я вже захопилася ним – щоденник перетворився на товстий зошит. Може, через те, що я нiколи не могла всидiти на мiсцi й подумати, завжди мусила щось робити. Тепер я вбиваю двох зайцiв: розмiрковую над тим, що зi мною вiдбуваеться, та водночас чимось зайнята. Записувати, що вiдбуваеться, – дисциплiнуе, я краще розумiю подii. Зовсiм як у моiй роботi. Я вiддаюся без залишку, бо обожнюю ii.

Я ще не визначилася остаточно зi своiм ставленням до мiсiс Дельвекiо-Шварц, хоча вона менi дуже подобаеться. Вона нагадуе деяких з найнезабутнiших пацiентiв – тих, кого запам’ятала за часи своеi працi на рентгенi, яких, можливо, пам’ятатиму решту життя. На кшталт одного приемного старого з державного шпиталю «Лiдком», який постiйно акуратно складав простирадла. Коли я спитала, що вiн робить, той вiдповiв, що складае вiтрило, а потiм, коли я присiла до нього побалакати, розповiв, що був боцманом на вiтрильнику, на одному з тих швидкiсних клiперiв, мало не догори завантажених зерном, якi використовували, щоб iти пiд вiтром додому, до Англii. Його слова, не моi. Я багато чого дiзналася вiд нього, потiм зрозумiла, що невдовзi вiн помре, i всi цi спогади помруть разом iз ним, бо вiн iх нiколи не записував. Що ж, Кiнгз-Крос не вiтрильник, а я не моряк, проте, якщо я буду все занотовувати, хтось колись у наступних поколiннях прочитае й дiзнаеться, яке життя я прожила. Бо в мене таке дивне вiдчуття, що воно не буде схоже на нудне життя в провiнцii, яким я жила ще вчора. Я вiдчуваю, як змiя скидае свою шкiру.

Бажання на нiч: нехай у батькiв не станеться серцевого нападу.




П’ятниця, 15 сiчня 1960 року


Я досi iм нiчого не розповiла, але завтра ввечерi обов’язково скажу. Коли я запитала маму, чи можна запросити Девiда до нас на вечерю на м’ясо з картоплею, вона вiдповiла: «Звичайно». Краще, вважаю я, ошелешити iх одним махом, всiх вiдразу. Можливо, так Девiд звикне до цiеi думки доти, доки не залишиться зi мною наодинцi, щоб iсти мене поiдом та вiдмовляти вiд такого вчинку. Як мене жахають його повчання! Але Паппi мае рацiю: справдi буде простiше здихатися Девiда, виiхавши з батькiвського дому. Для мене примарного сподiвання було достатньо, щоб, як то кажуть, «робити певнi кроки в цьому напрямi». Точнiше, «спрямувати всi зусилля».

Сьогоднi в лiкарнi я побачила чоловiка на пандусi, що веде вiд рентген-вiддiлення до Чiчестер-хаузу – там, у шикарнiй будiвлi з червоноi цегли, у розкошах проходять лiкування поважнi пацiенти. Кожен в окремiй палатi щонайменше з власною ванною кiмнатою, не зрiвняти з лiжком у ряду схожих двадцяти вздовж стiн величезноi спiльноi палати. Мабуть, до дiдька приемно не прислухатися до сусiдiв, якi блюють, харкають кров’ю, кашляють або марять увi снi. Утiм, слухати, як твоi сусiди блюють, харкають, кашляють або марять, – це, без жодних сумнiвiв, краща спонука одужати й зiбратися геть або змиритися зi смертю й мовчки терпiти.

Так, чоловiка. Сестра Агата схопила мене, щойно я закiнчила розвiшувати знiмки в сушильнiй камерi, – досi ще не запорола жодного знiмку, i така вправнiсть викликала у моiх пiдлеглих справжне благоговiння.

– Мiс Перселл, будь ласка, вiднесiть це до Чiчестера: трете вiддiлення, мiстеру Нейзбi-Мортону, – наказала вона, передаючи менi конверт з рентгеном.

Я вiдчула у ii голосi невдоволення, тож схопила знiмок та поквапом зникла. Першою у списку на виконання доручення у неi стояла Паппi, але сестра Агата не знайшла, бо та або тримала посудину, коли хворий блював, або ж пiдкладала судно. Моя справа маленька – я кинулася, немов наймолодший лаборант до приватноi лiкарнi. Цей Чiчестер-хауз такий шикарний! Вкрита гумою пiдлога блищала так, що я бачила вiддзеркалення рожевих трико сестри з третього вiддiлення Чiчестера, а через кiлькiсть квiтiв, розставлених на нiчних столиках та по коридорах, тут можна було вiдчиняти квiтникову крамницю. У лiкарнi було так тихо, що, коли я зiстрибнула з верхньоi сходинки в третьому вiддiленнi, шестеро людей, не змовляючись, кинули на мене суворий погляд та приклали палець до губ. Тсс! О-о-о! Тож я, набравши покаянного вигляду, вiддала знiмки та навшпиньки пiшла геть, наче Марго Фонтейн[10 - Вiдома англiйська балерина (1919–1991).].

На пiвдорозi я побачила групу лiкарiв, якi йшли менi назустрiч, – завiдувач вiддiлення та його почет. Я й дня не пропрацювала у шпиталi, як усвiдомила: заввiддiлення – бог, але бог у «Роял Квiнз» набагато вищий за бога в лiкарнi у Райдi. Тут вони були вдя

Сторінка 10

ненi в темно-синi смугастi або сiрi фланелевi костюми, краватки староi школи[11 - Cимвол належностi до соцiальноi та iнтелектуальноi елiти; такi краватки зазвичай носять випускники привiлейованих приватних шкiл.], французькi сорочки з манжетами зi скромними, але масивними золотими запонками, коричневi замшевi або чорнi лайковi черевики на тонкiй пiдошвi.

Цей екземпляр носив сiрий фланелевий костюм та коричневi замшевi черевики. З ним iшли двое реестраторiв (бiлi довгi плащi), його старший та молодший асистенти (бiлий костюм та бiлi черевики) та шiсть студентiв-медикiв (короткi бiлi пiджаки) зi стетоскопами, виставленими напоказ, i обгризеними нiгтями на руках, з яких вислизали iсторii хвороби або штативи з пробiрками. І справдi, цiлком солiдний бог – такий великий почет пiдтанцьовуе бiля нього. Саме це й привернуло мою увагу. Коли робиш флюорографiю, нiяк не натрапиш на бога, солiдного чи не дуже, тож менi стало цiкаво. Вiн дуже жваво розмовляв з реестратором, повернувши красиву голову назад, тож я подумала, що маю уповiльнити крок i стулити рота, який останнiми днями часто ловив гав. Ой, який красень! Дуже високий, широкi плечi, плаский живiт. Копна темно-рудого заплутаного волосся та два бiлоснiжних крила, вкрита легким ластовинням шкiра, виточенi риси обличчя – так, вiн був красень. Вони розмовляли про остеомаляцiю – пом’якшення кiстковоi тканини, – тож я вирiшила, що вiн ортопед. Намагаючись прослизнути повз них – вони заполонили весь прохiд, – я вiдчула допитливий погляд пари зелених очей. Оце так! У грудях вдруге за тиждень все стиснулося, хоча це зовсiм не схоже на хвилю кохання, як це було з Фло. Тепер було щось на зразок тяжiння, вiд якого затамовуеш подих. Колiнами побiгли дрижаки.

В обiд я порозпитувала про нього у Паппi, озброiвшись своiм припущенням, що вiн ортопед.

– Дункан Форсайт, – вiдразу ж, без коливань, вiдповiла вона. – Вiн завiдувач ортопедичного вiддiлення. А чому ти питаеш?

– Вiн старомодно подивився на мене, – вiдповiла я.

Паппi витрiщила на мене очi.

– Справдi? Це на нього зовсiм не схоже, вiн не з тутешнiх гульвiс. Вiн давно одружений, у нього репутацiя найпривабливiшого завiдувача вiддiлення у всьому шпиталi – довершений джентльмен, нiколи не жбурляе iнструменти в медсестер, нiколи не розповiдае непристойних анекдотiв, не прискiпуеться до пiдлеглих, якими б незграбними чи нетактовними тi не були.

Я припинила цю розмову, хоча впевнена, що менi не примарилося. Вiн не роздягав мене очима – жодних дурниць такого роду! – але ж вiн явно дивився на мене так, як чоловiк дивиться на жiнку. Як на мене, вiн найпривабливiший чоловiк, якого я будь-коли бачила. Завiдувач вiддiлення! Доволi молодий для цiеi посади, йому не бiльше вiд сорока.

Бажання на нiч: ще раз побачити мiстера Дункана Форсайта.




Субота, 16 сiчня 1960 року


Що ж, я зробила це сьогоднi за вечерею, у присутностi Девiда. Бiфштекс з картоплею – улюблена страва моеi родини, хоча для мамусi це не мед, бо вона змушена смажити м’ясо на великiй сковородi й одночасно стежити за фритюрницею. Гавiн iз Пiтером з’iли по три порцii, навiть Девiд з’iв двi. На десерт був «плямистий собака» – варений пудинг з родзинками та вершковим кремом, наш улюблений, тож усi за столом перебували у станi задоволення, коли мама з бабусею поставили на стiл чайник. Час менi iх приголомшити.

– Знаете що? – почала я. Нiхто й не думав вiдповiдати. – Я винайняла кiмнату в Кiнгз-Крос i переiжджаю туди.

На це теж нiхто нiчого не вiдповiв, але всi звуки разом вщухли: брязкання ложечок у чашках, бабусине сьорбання, татiв кашель курця. Потiм тато дiстав пачку «Ардатс», запропонував Гавiну i Пiтеру, пiдпалив усi три одним сiрником – агов, оце так неприемнiсть!

– Кiнгз-Крос, – нарештi промовив тато, суворо дивлячись менi у вiчi. – Дiвчинко моя, ти дурепа. Принаймнi я на це сподiваюся. Лише дурнi, богема та шльондри мешкають у Кiнгз-Крос.

– Я не дурепа, тато, – смiливо заперечила я. – І не шльондра, i не з богеми. Хоча зараз iх називають богемними бiтниками, «розбите поколiння». Я знайшла собi суперреспектабельну квартиру в суперреспектабельному будинку, який, так сталося, розташований у Кiнгз-Крос – у кращому його краю, бiля Шаллiз-авеню. Майже у Поттс-Пойнт.

– Поттс-Пойнт належить Вiйськово-морським силам Австралii, – вiдповiв батько.

Здавалося, матуся ось-ось заридае.

– Чому, Гаррiет?

– Бо менi вже двадцять один i менi потрiбен вiльний простiр, мамо. Я вже закiнчила стажування, заробляю добрi грошi, а квартири в Кiнгз-Крос доволi дешевi, як на мене, менi вистачить, щоб заощадити на подорож до Англii наступного року. Якби я переiздила кудись в iнше мiсце, то мала б мешкати разом з iще двома-трьома дiвчатами, а так я не бачу вiдмiни вiд того, щоб жити вдома.

Девiд мовчав, просто сидiв праворуч батька й дивився на мене так, нiби у мене виросла ще одна голова.

– Що ж, давай-но, розумнику, – гримнув на нього Гавiн. – Що скажеш?

– Я не схвалюю цього, – холодно вiдповiв Девiд. – Проте я краще побалакаю з Г

Сторінка 11

ррiет наодинцi.

– Що ж, я вважаю, це чудова iдея, – сказав Пiтер, перехиляючись через стiл, щоб на знак схвалення злегка вдарити мене кулаком у плече. – Тобi потрiбно бiльше мiсця, Гаррi!

Здаеться, це переконало батька, вiн зiтхнув i сказав:

– Гаразд, я мало що можу вдiяти, щоб зупинити тебе, так? Принаймнi це набагато ближче, нiж стара матiнка Англiя. Якщо вскочиш у халепу, я завжди зможу висмикнути тебе з Кiнгз-Крос.

Гавiн зареготiв, теж перехилився через стiл – краватка в маслi – i поцiлував мене у щоку.

– Молодець! Браво! – реготав вiн. – Кiнець першоi подачi, а ти досi в загонi. Тримай свою биту напоготовi, зараз будуть подачi з фiнтом!

– Коли ти все це вирiшила? – спитала мама, часто блимаючи.

– Коли мiсiс Дельвекiо-Шварц запропонувала менi квартиру.

Це iм’я прозвучало як щось особливе в нашому домi.

– Мiсiс хто? – перепитала бабуся, яка сидiла iз самовдоволеним виглядом пiд час всiеi бесiди.

– Дельвекiо-Шварц. Хазяйка будинку. – Я згадала те, про що досi не казала. – Там мешкае Паппi, саме завдяки iй я й познайомилася з мiсiс Дельвекiо-Шварц.

– Я завжди знала, що ця вузькоока до добра не доведе, – зiтхнула матуся. – Вiдколи ти з нею познайомилася, зовсiм забула про Мерл.

Я скинула пiдборiддя догори.

– Це Мерл, мамо, зовсiм забула про мене. У неi новий хлопець, крiм нього, вона бiльше нiкого не бачить. Вона знову подаруе менi свою прихильнiсть, коли вiн ii кине.

– Це хоча б пристойна квартира? – поцiкавився тато.

– Двi кiмнати. А ванну кiмнату ми дiлитимемо разом з Паппi.

– Не надто гiгiенiчно користуватися однiею ванною кiмнатою з кимось iще, – зауважив Девiд.

Я вищирилася на нього:

– Тут, вдома, у мене немае особистоi ванноi кiмнати, так чи нi?

Вiд цих слiв вiн проковтнув язика, а матуся вирiшила стиснути зуби i стiйко зустрiти неприемностi.

– Що ж, – сказала вона, – я так розумiю, що тобi знадобиться порцеляна, ножi з виделками та кухонний посуд. Можеш забрати з дому своi простирадла.

Я не встигла й оком змигнути, як вiдповiдь сама вирвалася з рота.

– Нi, спасибi, мамо, але не треба. У мене там двоспальне лiжко! Для мене однiеi! Правда, чудово?

Усi витрiщилися на мене, немов уявили собi, що в ногах лiжка стоiть кондуктор.

– Двоспальне лiжко? – перепитав Девiд розгублено.

– Так, двоспальне лiжко.

– Неодруженi дiвчата сплять в односпальних лiжках, Гаррiет.

– Що ж, так-то воно так, Девiде, – огризнулася я, – але ця неодружена дiвчина буде спати у двоспальному лiжку.

Матуся хутко пiдвелася.

– Хлопчики, посуд сам не вимиеться, – защебетала вона. – Бабусю, час дивитися «Сансет-Стрип, 77»[12 - Телевiзiйний серiал з Єфремом Цимбалiстом-молодшим та Клiнтом Волкером у головних ролях; Стрип – широко вiдома назва центральноi частини бульвару Сансет у Голiвудi, де знаходяться фешенебельнi ресторани, крамницi, нiчнi клуби.].

– Збоченка, збоченка, дай-но менi свiй гребiнець! – проспiвала бабця, трохи пiдстрибуючи. – Ой-ой, уявляете? Гаррiет iде з дому, а в мене буде власна кiмната! Думаю, я собi теж влаштую двоспальне лiжко, ги-ги!

Тато з братами прибрали зi столу вдвiчi швидше, нiж звичайно, i залишили мене з Девiдом наодинцi.

– Чому ти так вирiшила? – запитав вiн крiзь зуби.

– Тут я не маю де залишитися на самотi.

– Зате ти маеш дещо набагато краще, Гаррiет: у тебе е дiм та родина.

Я хряснула кулаком по столу.

– Чому ти такий короткозорий хлопчисько, Девiде? Я мешкаю в однiй кiмнатi з бабусею та Горщиком, менi нiкуди покласти власнi речi – я змушена iх одразу ж забирати, щойно покладу. Який би простiр менi не належав, його завжди займае хтось iще. Тож вiдтепер я буду насолоджуватися своiм власним особистим простором.

– У Кiнгз-Крос!

– Так, у клятому Кiнгз-Крос! Де посильна плата за квартиру.

– У найманому будинку, який належить iноземцi. Новiй австралiйцi.

Цього я вже витримати не могла i розсмiялася йому в обличчя.

– Це мiсiс Дельвекiо-Шварц iноземка? Та вона справжня австралiйка з яскраво вираженим австралiйським акцентом!

– Це ще менше зрозумiло, – вiдповiв вiн. – Австралiйка з таким iм’ям – наполовину iталiйським, наполовину еврейським? Вона хоча б одружена?

– Ти клятий сноб! – роззявила я рота вiд подиву. – Пiдлiток-фанат! Що чудового в австралiйцях? Ми всi походимо вiд клятих каторжникiв! Новi австралiйцi принаймнi оселилися тут з власноi волi!

– Із синдромом Шегрена, що витатуйовано iм пiд пахвами, чи туберкульозом та смородом часнику! – прогарчав вiн. – І ти маеш рацiю – вони вiльнi, бо приiхали сюди за простим квитком у десять фунтiв!

Усе, з мене досить. Я зiрвалася з мiсця й почала бити його по головi, саме по вухах. Хрусь, хрусь, хрусь!

– Вiдчепися, Девiде, благаю, вiдчепися! – пронизливо голосила я.

Вiн вiдчепився, але по його очах було видно: вiн вважае, що в мене один з тих днiв, тож вiн повернеться й спробуе iншим разом.

От вам усе й вiдомо. Я люблю свою родину – вони гарнi люди. Але ж Паппi влучно прозвала Девiда – «школярик-католик, хворий на закреп». Д

Сторінка 12

кувати Боговi, я належу до англiканськоi церкви.




Середа, 20 сiчня 1960 року


У мене скупчилося стiльки справ, що я зовсiм не мала часу сiсти й написати це, але, здаеться, усе гаразд. Менi вдалося вiдмовити тата й братiв вiд того, щоб завiтати до мого нового житла (я поiхала туди у недiлю, щоб подивитися, – квартира ще не готова до iнспекцii). Я кручуся наче бджiлка, щоб зiбрати всi своi речi й наступноi суботи переiхати. Матуся грандiозно попрацювала. У мене безлiч посуду, ножiв та виделок, бiлизни та кухонного приладдя, а тато всучив менi сто фунтiв, буркнувши, що вiн не бажае, аби я торкалася своiх заощаджень на Англiю, тож маю купити те, що i так становитиме мiй посаг. Гавiн подарував набiр iнструментiв та унiверсальний електровимiрювач, а Пiтер пожертвував свiй «старенький» магнiтофон, сказавши, що йому потрiбно щось краще. Бабуся подарувала пляшку одеколону «4711» та набiр серветок, якi вишила тамбурним швом для мого посагу.

У моiй новiй квартирi мiж спальнею та вiтальнею е щось на кшталт арки – без дверей, – тож я збираюся витратити кiлька фунтiв з татусевоi сотнi, щоб придбати склянi кульки i зробити завiсу з бiсеру. Тi, що продають у крамницях, пластмасовi, – вони огиднi на вигляд i жахливо дзеленчать. Я хочу, щоб моя завiса видзеленькувала. Була рожева. У мене буде рожева квартира, бо в Бронтi такого кольору нiхто нiколи не дозволить. А менi подобаеться рожевий. Вiн теплий та жiночний, вiн полiпшуе настрiй. До того ж вiн менi личить, чого не скажеш про жовтий, блакитний, зелений або темно-червоний. Я надто смуглява.

Моя квартира розташована в проходi вiд кiмнати Паппi через пральню до виходу на заднiй двiр. Обидвi кiмнати великi, з височезними стелями, але обладнаннi всiм необхiдним. Тут е мiсце для кухнi: раковина, старовинна газова плита та холодильник – усе це на вигляд аж нiяк не назвеш чепурним, тож я зателефонувала Джинджеру, старшому швейцару з лiкарнi в Райдi, й попросила дiстати для мене стару лiкарську ширму. Вiн сказав, що то не проблема, а потiм почав скиглити, що в лiкарнi стало порожньо вiдтодi, як я звiльнилася. Якi дурницi! Один рентгенолог? Районний вiйськовий шпиталь у Райдi не такий вже й маленький. Джинджер завжди любив перебiльшувати.

Учора до рентген-вiддiлення завiтала старша медсестра. Справжня мегера! Якщо завiдувач вiддiлення – бог, то старша медсестра – хтось на кшталт Святоi Дiви, а я вважаю, що незайманiсть – необхiдна умова для такоi посади, тож це не просто порiвняння. Жодному чоловiковi нiколи не дiстане хоробростi, щоб поквапити старшу медсестру. Скорiше вже рак на горi свисне. Вони – бойовi кораблi пiд усiма вiтрилами, але мушу зiзнатися, старша медсестра з «Квiнзу» – дуже чепурний корабель. Рокiв десь тридцяти п’яти, висока, гарноi статури, iз золотаво-рудим волоссям, зелено-блакитними очима та красивим обличчям. Пiд хусточкою, звичайно, волосся дуже й не роздивишся, але воно явно нефарбоване. Хоча ii очi спроможнi заморозити й тропiчну лагуну. Крижанi. Арктичнi. Ох!

Правду кажучи, менi ii трошки шкода. Вона королева «Квiнзу», тож, цiлком iмовiрно, не може бути просто жiнкою. Якщо хочеш пофарбувати стiну або приклеiти постер задля розваги пацiентiв, старша медсестра вирiшуе, якого кольору буде фарба або чи можна залишити постер. Вона вдягае бiлi бавовнянi рукавички i всюди, де працюють чи вiдпочивають медсестри, проводить кiнчиком пальця вздовж плiнтусiв, карнизiв над вiкнами – ну, самi знаете. І борони боже ту палатну сестру, у чиiй царинi буде хоча б натяк на щось сiреньке на цiй бiлiй рукавичцi! Щоправда, вона не може робити цього в рентген-вiддiленнi (вiдверто кажучи, вона завiтала до сестри Агати). Вона керуе не тiльки медсестрами, але й рештою допомiжного персоналу, вона стоiть на однiй сходинцi з головним лiкарем, е членом правлiння шпиталю, а його, як я дiзналася, очолюе сер Вiльям Еджертон-Смiт, який – ось так несподiванка! – виявився дядьком чарiвного мiстера Дункана Форсайта. Зрозумiло, чому вiн у такому вiцi обiймае посаду завiдувача вiддiлення. Мабуть, дядько чимало допомiг. Шкода! Дивлячись на мiстера Форсайта, я вирiшила, що вiн не з тих чоловiкiв, якi принижуються до того, щоб, скориставшись з блату, лiзти службовими сходами нагору. Чому так виходить, що у наших iдолiв рильце завжди в пушку?

Хай там як, мене вiдрекомендували старшiй медсестрi, i та потисла менi руку, затримавши свою долоню рiвно на стiльки мiлiсекунд, на скiльки передбачали чемнiсть та ранг. От коли сестра Агата знайомилася зi мною, вона дивилася немовби крiзь мене, а старша медсестра пронизала мене поглядом а-ля мiсiс Дельвекiо-Шварц. Виявилося, що старша медсестра прийшла обговорити придбання для рентген-кабiнетiв новоi поворотноi стойки, але огледiти все вiддiлення – це обов’язково.

Бажання на нiч: припинити думати про пiдлабузника Форсайта.




Субота, 23 сiчня 1960 року


Нарештi! Я переiхала! Сьогоднi вранцi я взяла таксi й iз картонними коробками, повними всiлякоi «здобичi», рушила на Вiкторiя-стрит, № 17-В. Водiй виявився чудовим хлопц

Сторінка 13

м: анi слова не сказав менi, просто допомiг забратися з барахлом в авто, великодушно взяв чайовi й поiхав геть – шукати чергового клiента. Одна з картонок була до гори забита бляшанками з рожевою фарбою – щиро дякую, татусю, за сто фунтiв, – а в iншiй мiстилося десять мiльйонiв добiрних скляних кульок. Без зайвих церемонiй я ввiйшла до квартири. Витягла коробку з ефiрним милом (добре працювати у шпиталi й знати, чого варте ефiрне мило), жорстку щiтку, тонку сталеву стружку для чищення каструль i зайшлася прибирати. Мiсiс Дельвекiо-Шварц пообiцяла, що все тут прибере, коли показувала менi квартиру, i вона насправдi непогано прибралася, але повсюди було порозкладане добриво тарганiв. Менi знову слiд зателефонувати Джинджеровi з «Райду» й попросити в нього трохи отрути для тарганiв. Ненавиджу тарганiв, вони переносять мiкробiв, – фу-у, вони живуть у колекторах, спускних отворах та у гноi.

Я шкребла та мила, доки природа не дала про себе знати, тодi пiшла шукати туалет, який, як я запам’ятала, був у кiмнатi для прання. Який жах ця кiмната для прання! Не дивно, що мiсiс Дельвекiо-Шварц не внесла ii до перелiку об’ектiв для огляду, коли робила екскурсiю квартирою. Тут стояла мiдна газова плита з лiчильником, що «з’iдае» грошi, i двi важкi величезнi бетоннi дiжки зi старезним котком для вiджимання бiлизни, прикрученим до пiдлоги. Збоку, позад нього, тулилася ванна з вiдлущеною емаллю. Коли я торкнулася ванни, вона з глухим гуркотом завалилася – була вiдбита одна з ii нiжок. Можна було б пiдкласти брусочок, але ваннi не завадили б кiлька шарiв велосипедноi емалi. Воду нагрiвала газова колонка на стiнi – ще один лiчильник, додатковi витрати. Дерев’яний решiтчастий килимок я поклала прямо в дiжку для прання й замочила в ефiрному милi. Туалет – окрема крихiтна кiмнатка, унiтаз – справжнiй витвiр мистецтва: англiйська порцеляна минулого столiття, сама чаша всерединi й ззовнi прикрашена кобальтовими птахами та виноградною лозою. Бачок висiв дуже високо на стiнi, з’еднувався з чашею розчавленою свинцевою трубою й також був розписаний синiми птахами. Я дещо сторожко присiла на стару дерев’яну сидушку. Хоча та, правду кажучи, була дуже чистою, вона була розташована так високо вiд пiдлоги, що навiть я не змогла зробити пi-пi, не здершись на неi зверху. Ланцюг був оздоблений подiбною до комплекту порцеляновою гулею, а коли я натиснула на неi, у чашу каскадом полився Нiагарський водоспад.

Я працювала весь день i не зустрiла жодноi живоi душi. І справа не в тому, що я сподiвалася когось зустрiти, але менi здавалося, що я маю почути, як десь граеться Фло, – малеча, коли не галасуе, то завжди смiеться та верещить. Але всюди було тихо як на цвинтарi. Де вештаеться Паппi, я взагалi не мала уяви. Матуся наготовила цiлий кошик з наiдками, тож менi вистачило «пального», щоб зробити всю важку роботу. Але я просто не звикла бути на самотi. Дуже дивне вiдчуття. Й у вiтальнi, й у спальнi було лише по однiй штепсельнiй розетцi. Але я дуже винахiдлива дiвчина, тож витягла набiр iнструментiв, подарунок Гавiна, та заклала ще кiлька розеток. Потiм довелось iти на передню веранду, щоб перевiрити запобiжники. Так, я така! Типовий керамiчний штекер зi шматком трьохамперного дроту мiж полюсами. Я витягла його, намотала на нього дрiт, розрахований на п’ятнадцять ампер, i вже збиралася зачинити коробку, коли у ворота ввiйшов юнак у зiм’ятому костюмi з криво пов’язаною краваткою та зi стрижкою «iжачок».

– Добридень, – привiталася я, вважаючи, що це пожилець.

– Новенька, так? – запитав вiн замiсть привiтання.

Я вiдповiла, що новенька, i чекала на продовження.

– Ти звiдки? – запитав вiн.

– Мешкаю у заднiй частинi, бiля пральнi.

– Не на першому поверсi з вiкнами на вулицю?

Я насупилася. Коли людина така смуглява, як я, це надае iй дуже лютого вигляду.

– Тебе це не обходить, – вiдрiзала я.

– Ще як обходить!

Вiн полiз у внутрiшню кишеню свого пiджака, витяг потертий шкiряний гаманець, з ляскотом розгорнув.

– Вiддiл полiцii, який веде боротьбу з незаконною торгiвлею спиртними напоями, – вiдрекомендувався вiн. – Як вас звуть, мiс?

– Гаррiет. А вас?

– Норм. Ким ви працюете?

Я нарештi зачинила дверцята коробки iз запобiжниками, взяла його пiд руку, подарувавши палкий погляд а-ля Джейн Рассел[13 - Джейн Рассел (народж. 1921) – американська кiнозiрка 1940– 1950-х рокiв.]. Принаймнi я сподiвалася, що вiн був палкий.

– Чашку чаю? – запропонувала я.

– Дякую, – охоче погодився вiн i дозволив супроводити себе всередину.

– Якщо ви займаетесь проституцiею, краще вiдверто зiзнатися, – почав вiн, оглядаючи мою вiтальню, поки я ставила чайник на вогонь. Грошi! Доведеться розмiняти цiлi мiшки дрiбних монет: тут стiльки газових лiчильникiв – як iх прогодувати?

– Нi, я не займаюся проституцiею, Норме, я старший рентгенолог у лiкарнi «Ройял Квiнз», – вiдповiла я, пораючись бiля чайника.

– Еге! То тебе сюди привела Паппi!

– Ти знаеш Паппi?

– Хто ж ii не знае? Вона грошей не бере, вона розумна.

Я подала й

Сторінка 14

му чашку, налила й собi, знайшла солодке печиво, яке матуся поклала до кошика. Хвилину ми мовчки вмочали його в чай, потiм я почала розпитувати Норма про роботу. Який чудовий повчальний досвiд! Норм виявився вiдмiнним джерелом iнформацii, таких Паппi називала закiнченими прагматиками. Неможливо вилучити проституцiю iз соцiального рiвняння, i не мае значення, що кажуть всi тi суворi охоронцi моралi – архiепископи та кардинали з мiнiстрами, – пояснив вiн, тож слiд упорядкувати, а не приховувати це явище. Кожна дiвчина на вулицi мае свiй район; проблеми починаються тодi, коли нова дiвчина намагаеться вдертися на «чужу територiю». Усi наче скаженiють.

– Не на життя, а на смерть б’ються, просто-таки не на життя, а на смерть, – говорив вiн, беручи ще одне хрустке печиво. – Потiм сутенери виймають своi ножi та бритви.

– Гаразд, тож полiцiя не заарештовуе вiдомих iй проституток? – поцiкавилася я.

– Лише тодi, коли пуритани починають наполягати на цьому: коли лiгам матерiв та легiонам порядностi вiжки пiд хвiст попадуть – хай iм грець, цим праведникам. Господи, як я iх ненавиджу! А втiм, – продовжував вiн, стримуючи своi почуття, – квартира на першому поверсi вашого будинку завжди е проблемою, бо у 17-В проституцiею не займаються. Мiсiс Дельвекiо-Шварц тримае оборону, але дiвчатка намагаються туди дiстатися будь-що. А потiм дибки стають хазяi 17-Б та 17-Г.

Як я зрозумiла, кiмната на першому поверсi з вiкнами на вулицю – iдеальне помешкання для дiвчини, яка займаеться проституцiею. Можна заводити клiентiв крiзь великi склянi дверi з веранди й так само випроваджувати iх за чверть години. І кому б не здала мiсiс Дельвекiо-Шварц цю квартиру на першому поверсi, жiнка (або жiнки) завжди виявлялася проституткою. Я вирiшила ще трохи розвiдати цей терен i дiзналася, що обидва будинки праворуч i лiворуч – борделi. Що б сказав на це тато? Та просто не слiд йому говорити.

– А ви робите облави в сусiднiх борделях? – запитала я.

Норм – симпатичний, до речi, хлопець – вкрай перелякався.

– Навiть на думку не спадае! Це два найшикарнiшi борделi в Сiднеi, вони обслуговують найкращих клiентiв: членiв мунiципальноi ради, полiтикiв, суддiв, пiдприемцiв. Якщо б ми сунули туди нiс, нас би пiдвiсили за яйця.

– Нiчого собi! – здивувалася я.

Тож ми попили чаю, i я виставила Норма з квартири, але вiн встиг-таки запросити мене на пиво наступноi суботи у паб на Пiкадiллi, де вiдпочивають жiнки. Я погодилася. Норм навiть не здогадувався про iснування в моему життi Девiда Мерчiсона. Дякую вам, мiсiс Дельвекiо-Шварц! Не минуло й дванадцяти годин, а мене вже запросили на побачення. Я не вважаю, що Норм стане моiм першим чоловiком, але вiн досить пристойний чоловiк, щоб випити пляшечку пива. І поцiлуватися?

Бажання на нiч: нехай мое життя ряснiе цiкавими чоловiками.




Недiля, 24 сiчня 1960 року


Сьогоднi я зустрiла кiлькох мешканцiв Будинку. На двох я натрапила, коли, прийнявши ванну (тут немае душу), вирiшила вийти на заднiй двiр. Бiльш за все на Вiкторiя-стрит мене цiкавило те, що лiворуч вiд неi не починаеться жодна вулиця чи провулок, тобто наш маленький сul-de-sac[14 - Тупик (фр.).] був глухим кутом, а далi по вулицi не було будинкiв за номерами, нижчими нiж 17. Брукiвка пiд моiми вiкнами вела аж до заднього двору. Двiр навхрест перетинали мотузки для сушiння бiлизни, «прикрашенi» простирадлами, рушниками та iншими речами, якi, здавалося, належали чоловiку та жiнцi. Милi маленькi оздобленi мереживом трусики в стилi Розкiшноi Гуссi[15 - Гуссi Моран – вiдома австралiйська тенiсистка, яка в далекi 40-i роки ненавмисно пiд час гри на кортi продемонструвала своi мереживнi панталони перед королевою Мерi, присутньою на матчi, та сотнями вболiвальникiв. (Прим. ред.)], боксерськi труси, чоловiчi сорочки, бюстгальтери та жiночi блузи. Я проклала собi шлях крiзь них – вони вже були сухi – i дiзналася, чому лiворуч немае провулка, чому ми в глухому кутi. Вiкторiя-стрит розташувалася нагорi двадцятиметрового бескиду з пiсковику! Пiдi мною стелилися вкритi шифером дахи вулицi Вулумулу до Домейн. Я вперше побачила, що трава там гарна та зелена. Менi подобаеться, як трава вiдокремлюе Вулумулу вiд Сiтi, центральноi частини мiста, хоча я цього не усвiдомлювала ранiше, доки не зупинилася бiля заднього паркану та й не побачила. Ач цi новi будiвлi в Сiтi! Так багато поверхiв! Але все-таки можна розгледiти вежу Ей-Вi-Ей. Праворуч вiд Вулумулу розташований порт, де аж слiпить вiд бiлого, бо сьогоднi недiля й увесь свiт пiшов плавати пiд вiтрилами. Який краевид! Хоча я в захватi вiд своеi квартири, таки вiдчула напад заздрощiв до мешканцiв будинку 17-В, якi живуть у квартирах нагорi, з вiкнами на порт. Сьоме небо – лише за кiлька фунтiв на тиждень!

Коли я розстелила газети, збираючись повернутися до малярства, коридором прокрокував молодик з пустим кошиком.

– Привiт, ти, напевно, та сама Гаррiет Перселл, – привiтався вiн, коли порiвнявся зi мною й простягнув довгу, тонку пещену руку.

Я була заклопотана розгляданням спi

Сторінка 15

розмовника, тож швиденько потиснула його руку.

– Я Джим Картрайт, – назвався «вiн».

Отакоi! Лесбiянка! При другому поглядi стало зрозумiло, що Джим не чоловiк, навiть не схожий на женоподiбного чоловiка, але ж вона була вбрана у чоловiчi штани – iз застiбкою попереду, а не збоку – та в кремову чоловiчу сорочку з пiдгорнутими закотами. Модна чоловiча зачiска, нiякоi косметики, великiй нiс, дуже красивi сiрi очi.

Я потиснула iй руку, сказала, що рада познайомитися, i вона припинила подумки глузувати з мене, дiстала з кишенi сорочки кисет з тютюном, папiр i скрутила однiею рукою цигарку – так само вправно, як робив вiдомий голлiвудський кiноактор Герi Купер.

– Ми з Бобом мешкаемо на третьому поверсi, над мiсiс Дельвекiо-Шварц – така краса! Нашi вiкна виходять сюди й на вулицю.

Вiд Джим я дiзналася бiльше про Будинок i про його мешканцiв. Мiсiс Дельвекiо-Шварц займала весь другий поверх, за винятком кiмнати в кiнцi коридору, саме над моею вiтальнею. Їi орендував лiтнiй вчитель на iм’я Гарольд Ворнер, хоча коли Джим згадала його, то скривилася, немов воно викликало в неi огиду. Прямо над Гарольдом мешкае новий австралiець з Баварii, якого звуть Клаус Мюллер. Вiн заробляе собi на шматок хлiба гравiюванням на прикрасах, а задля розваги куховарить та грае на скрипцi. Щонедiлi вiн вiдвiдуе друзiв, якi мешкають бiля Баурола та готують божевiльнi барбекю з цiлого ягняти, поросяти або теляти на рожнi. Бiльшу частину третього поверху займають Джим з Бобом, а горище належить Тобi Евансу.

Згадавши це iм’я, Джим вишкiрилась.

– Вiн художник. Господи, ти йому сподобаешся!

Цигарка опинилася в урнi, Джим почала знiмати бiлизну, тож я допомогла iй скласти простирадла й iншi речi в кошик. Потiм з’явилася метушлива та насуплена Боб – маленький бiлявий пупс, а не дiвчина, набагато молодша за Джим: маленькi нiжки в дитячих блакитних черевиках на пласкiй пiдошвi, схожi на мишачi лапи, ще й одяг за останнiм словом жiночоi моди чотирирiчноi давнини – пастельно-блакитна сукня з довгою нарядною спiдницею, яку пiдтримували шiсть накрохмалених нижнiх спiдниць, ушитих в талii; груди стиснутi в загостренi мисики. Це, як кажуть моi брати, завжди означае: «Руки геть!»

Вона спiзнилася на електричку, схвильовано пояснила Боб, i поряд не було жодного таксi. Джим нахилилася, щоб ii поцiлувати – ось це поцiлунок! Розтуленi вуста, язики, муркотiння вiд задоволення. Це спрацювало – Боб заспокоiлася. Притиснувши кошик з бiлизною до несумiрного стегна, Джим повела Боб коридором, вони завернули за рiг i зникли.

Дивлячись собi пiд ноги, занурена в роздуми, я помандрувала до своеi квартири. Я знала, що iснують лесбiянки, але ще нiколи iх не зустрiчала – принаймнi не була знайома з ними особисто. Певно, iх багато серед старих дiв у будь-якому шпиталi, але вони цього нiяк не виказують, бо це надто небезпечно. Якщо дiзнаються, що ти лесбiянка, – кiнець кар’ерi! Отже, мiсiс Дельвекiо-Шварц вiдмовляе у квартирi на першому поверсi проституткам, але не проти надати притулок двом вiдвертим лесбiянкам. Робить iй честь!

– Вiтаю, люба, – почувся чийсь голос.

Я пiдстрибнула й поглянула туди, звiдки чувся голос, явно жiночий, – на рожево-бузковi мереживнi вiкна будинку 17-Г. Вiкна 17-Г неабияк мене цiкавили; iхнi рожево-бузковi фiранки та горщики з червоно-рожевими геранями перед кожною видавалися такими милими! Через це № 17-Г скидався схожим на пошарпаний приватний готель. З вiкна визирнула молода оголена жiнка, яка енергiйно розчiсувала густе викрашене хною волосся. Їi груди, дуже повнi й трохи вiдвислi, жваво гойдалися в такт рухам, верхiвка чорного трикутника на ii лобку ховалася в геранях.

– Вiтаю! – озвалася я.

– Переiжджаеш, так?

– Так.

– Приемно познайомитися! – І вона причинила вiкно.

Пiсля побаченого фарбування вже не так мене захоплювало, проте я фарбувала, доки не заболiли руки, а всi стiни й стеля не були вкритi першим шаром фарби. Я прогавила свою недiльну гру в тенiс з Мерл, Джейн та Денiзою, але фарбування мае багато спiльного з розмахуванням ракеткою, тож, принаймнi, спортом я позаймалася. Цiкаво, чи бiля Крос е тенiснi корти? Можливо, але не думаю, що тут багато хто грае в тенiс. Ігри тут значно серйознiшi.

Надвечiр хтось постукав до мене в дверi. «Паппi!» – подумала я. А потiм зрозумiла, що вона стукае по-iншому. Цей стук був владним та енергiйним. Коли я вiдчинила дверi й побачила Девiда, серце впало в п’яти. Я просто не очiкувала на нього, гiвнюка. Вiн увiйшов, перш нiж я встигла запросити його, зогледiвся з таким виглядом вередливоi вiдрази – так мав би дивитися кiт, який опинився в калюжi пивноi сечi. Я мала чотири гарнi стiльцi, мiцнi, дерев’янi, якi ще не розпочинала шлiфувати, тож ногою пiдштовхнула один для Девiда, а сама вмостилася на край стола, щоб мати можливiсть поглядати на гостя зверхньо. Але вiн на це не купився – продовжував стояти, тож дивився менi прямо у вiчi.

– Хтось тут курить гашиш, – сказав вiн. – Я вiдчув запах у передпокоi.

– Це китайськi палички Паппi – фiмiам,

Сторінка 16

евiде, фiмiам! Такий гарний хлопчик-католик, як ти, мав би впiзнати запах, – вiдповiла я.

– Ну, розбещенiсть та блуд я точно впiзнав.

І хто тiльки мене за язик тягнув?

– Ти маеш на увазi кубло розпусти?

– Якщо тобi бiльше подобаеться така назва, то так, – вимушено вiдповiв вiн.

Я прийняла грайливий тон, кидалася словами, як повiтряними кульками.

– Правду кажучи, я мешкаю в кублi розпусти. Вчора заходив констебль з «полiцii моралi», щоб пересвiдчитися, чи я не проститутка. А сьогоднi вранцi я привiталася з однiею професiоналкою з верхнього поверху сусiднього будинку, коли вона абсолютно гола визирнула з вiкна. Сьогоднi вранцi я також познайомилася з Джим та Боб, двома лесбiянками, якi живуть двома поверхами вище, i бачила, як вони цiлувалися. У iхньому поцiлунку бiльше пристрастi, нiж та, яку ти коли-небудь виявляв до мене! Закарбуй це собi на носi!

Вiн змiнив тактику, вирiшив вiдступити й звернутися до моiх почуттiв! На кiнець своеi промови про гарних дiвчаток, якi до замiжжя живуть вдома, вiн додав:

– Гаррiет, я кохаю тебе.

Я цмокнула язиком на знак зневаги з несподiванки й вилаялася – в головi немов свiтло спалахнуло. Раптом я все зрозумiла!

– Девiде, ти з тих чоловiкiв, якi навмисно шукають дуже молодих дiвчат, щоб вилiпити те, що задовольнило б iхнi власнi потреби. Але тут, хлопче, тобi не поталанило. Замiсть того щоб вилiплювати з мене дружину, ти розбив свою кляту дорогоцiнну форму!

Ух, почуваюся так, наче звiльнилася з клiтки! Девiд завжди приборкував мене своiми нотацiями та повчаннями, але тепер начхати менi на його проповiдi. Вiн втратив свою владу надi мною. А втiм, як майстерно: позбавити мене можливостi оцiнити його як чоловiка анi за поцiлунком, анi за обiймами, – годi й казати вже про те, щоб дати менi на огляд свого «малюка». Через те що вiн такий вродливий, з такою гарною статурою, такий «принадний шматочок», я трималася за нього, переконана, що кiнцевий результат виправдае всi очiкування. Тепер я зрозумiла, що кiнцевий результат – то вiн сам. Я нiколи не мала дiзнатися про його вади як чоловiка, тож единий спосiб, до якого вiн мiг вдатися, – тримати мене подалi вiд спокуси спробувати «iншi товари». Я все не так розумiла – це не Девiда я мала позбутися, а свого старого життя. А я його позбулася саме в той момент, коли зацмокала язиком.

Тож я дозволила йому закiнчити промову про те, яка в мене криза, але вiн буде терплячим i зачекае, поки я не отямлюся й таке iнше.

У пральнi я знайшла пачку «Дю Мар’е» й поклала собi в кишеню. Коли вiн добалакався до того, що мене потягло на героiчнi вчинки, я дiстала з кишенi пачку, взяла цигарку й запалила сiрник вiд газовоi плити.

В нього аж очi на лоба повилазили.

– Витягни це з рота! Шкiдлива звичка! – Я випустила дим прямо йому в обличчя. – Наступним кроком буде гашиш, а пiсля гашишу ти почнеш нюхати клей…

– Ти недалекий слiпий фанатик, – вiдповiла я.

– Я вчений-медик i швидко все розумiю. Ти опинилася в поганiй компанii, Гаррiет. Не потрiбно бути нобелiвським лауреатом, щоб це побачити, – заперечив вiн.

Я загасила цигарку в тарiлочцi – яка гидота цi цигарки! – але я не збиралася показувати це Девiду – i проводила його до дверей. Далi – до виходу на вулицю.

– Прощавай назавжди, Девiде, – сказала я.

У нього на очах заблищали сльози; вiн поклав менi на плече руку.

– Не повинно все отак скiнчитися! – промовив вiн тремтячим голосом. – Пiсля стiлькох рокiв! Будь ласка, поцiлуймося й усе владнаймо.

І тут менi й увiрвався терпець. Я стиснула праву руку в кулак i вдарила його в лiве око. Коли вiн похитнувся – у мене непоганий удар правою, про це подбали моi брати, – я через його плече побачила новоприбульця, тож зiштовхнула Девiда зi сходiв на стежку. Сподiваюся, в очах новоприбульця я видалася надзвичайно небезпечною амазонкою. Оскiльки незнайомець побачив Девiда у кумедному станi, той поквапом утiк до ворiт i помчав уздовж Вiкторiя-стрит, неначе його переслiдував собака Баскервiлiв.

Нам з новоприбульцем лишилося оглядати одне одного. Навiть беручи до уваги той факт, що я стояла на сходинцi, а вiн внизу на стежцi, я б сказала, що на зрiст вiн був помiтно нижче вiд середнього. Кремезний, вiн трохи пританцьовував, як боксер. Його рудувато-карi очi недобре дивилися на мене. Красивий прямий нiс, гарнi вилицi, копна золотаво-каштанового хвилястого волосся, укладеного в охайну зачiску, прямi чорнi брови й густi смолянi вii. Надзвичайно привабливий!

– Ви будете заходити всередину чи збираетеся стовбичити тут? – холодно запитала я.

– Увiйду, – вiдповiв вiн, але не ворухнувся, щоб увiйти. Вiн був надто зайнятий розгляданням мене. Особливий погляд – тепер, коли злiсть в його очах згасла, – неупереджений. Такий причаровуе, не збуджуючи емоцiй. Як лiкар дивиться на всiх людей як на пацiентiв. Утiм, якщо вiн лiкар, я з’iм Девiдiв капелюх з широкими крисами. – Ви жiнка-змiя?

Я заперечила.

– Прикро. Я б поставив вас у позу курiпки. М’яса на вас замало – через це у вас спортивний вигляд, але ж гр

Сторінка 17

ди надзвичайно спокусливi. І скорiше, це заслуга вашого тiла, а не справа рук виробникiв бюстгальтерiв. – З цими словами вiн стрибнув на сходи i почекав, доки я вiдiйду.

– Певно, ви художник з горища? – здогадалася я.

– Саме в яблучко. Тобi Еванс. А ви, напевно, нова дiвчина з квартири на першому поверсi з вiкнами у двiр.

– В яблучко. Гаррiет Перселл.

– Ходiмо нагору, я пригощу вас кавою – вам, мабуть, не завадить фiлiжанка пiсля того, як ви вiдлупцювали того бiдолаху. У нього з мiсяць не сходитиме синець.

Я пiшла за ним нагору, подолавши два прольоти сходiв, до сходовоi клiтки, де на одних дверях (безумовно, на дверях Джим та Боб) висiв величезний жiночий символ та альпiйський краевид – на iнших (безумовно, на дверях Клауса Мюллера). Дiстатися горища можна було по мiцнiй драбинi. Тобi полiз першим, але тiльки-но я вiдчула тверду поверхню пiд ногами, вiн потягнув за мотузку й забрав драбину i приставив ii до стелi.

– Ой, як чудово, – промовила я, здивовано оглядаючись навколо. – Можна затягнути нагору пiдйомний мiст i витримати облогу.

Я опинилася у величезнiй кiмнатi з двома мансардними вiкнами у нiшах в глибинi й iще двома у переднiй частинi – тут стеля мала нахил. Уся кiмната була пофарбована у чистий бiлий колiр i скидалася на стерильну операцiйну. Кожна дрiбничка на своему мiстi, жодноi плями чи цятки, жодноi порошинки. Навiть слiди вiд дощових крапель вишикувалися в лiнiю. Це було горище, тож вiкна розташовувались низько над пiдлогою, а на пiдвiконнях-сидушках лежали бiлi вельветовi подушки. Картини у бiлих пофарбованих рамах були вiдвернутi до стiни, тут стояв ще й великий професiйний мольберт (також пофарбований бiлим), помiст iз бiлим стiльцем i маленьким бiлим комодом бiля мольберта. Це було робоче мiсце. Для вiдпочинку вiн мав два крiсла, вкритi бiлим вельветом, бiлi книжковi полицi, де кожна книга стояла суворо прямо. У кухонному закутку за бiлою ширмою, як у лiкарнi, – квадратний бiлий стiл та два бiлих дерев’яних стiльцi. Навiть пiдлога була пофарбована бiлим! На пiдлозi також анi порошинки. Тут навiть свiтло було флуоресцентним. Єдине вiдхилення у кольорi – сiра армiйська ковдра на двоспальному лiжку.

Оскiльки вiн першим вдався до фамiльярного тону, висловившись про моi груди, – яке нахабство! – я сказала те, що думала.

– Господи Боже, в тебе, мабуть, настирлива iдея! Б’юся об заклад: ти видавлюеш фарбу з кiнця тюбика, потiм акуратно згинаеш пустий край, пересвiдчившись, що вiн iдеальноi квадратноi форми.

Вiн посмiхнувся, схилив голову й нашорошив вуха, немов насторожений маленький собака.

– Сiдай, – сказав вiн, зникаючи за ширмою, щоб зварити кави.

Я сiла i стала розмовляти з ним крiзь крохмальнi випрасуванi складки бавовняноi ширми. А коли вiн з’явився з двома бiлими фiлiжанками кави, ми просто продовжили розмову. Тобi зiзнався, що вiн дитя прерiй, зростав серед безкраiх пасовищ Захiдного Квiнсленду та Пiвнiчноi територii. Його батько був казарменим кухарем, але передусiм п’яницею, тож саме Тобi частiше випадало куховарити, аби його батько не втратив роботу. Здавалося, вiн анiтрохи не гнiваеться на свого старого, який врештi-решт i помер вiд пияцтва. Тодi, у дитинствi, за фарби хлопчику правили дитячi акварелi, а за полотна – дешевий пакувальний папiр. Своi першi олiвцi вiн поцупив з контори пiдроздiлу. Пiсля смертi батька юнак попрямував до «Великого Смогу»[16 - Лондон.] – навчатися малювати вже масляними фарбами.

– Але мiсто Сiдней безжалiсне, особливо коли ти ще не знаеш тут жодноi людини, а з-за вух ще стирчить солома, – розповiдав вiн, пiдливаючи коньяк три зiрочки у свою вже другу фiлiжанку кави. – Я спробував працювати на кухнi: кухарем у готелях, пансiонах, безкоштовних iдальнях, лiкарнi репатрiантiв «Конкорд». Просто жах, коли перебуваеш серед тих, хто не розумiе англiйськоi, а всюди, за винятком лiкарнi, самi таргани. Чого в лiкарень не вiднiмеш, того не вiднiмеш, – там чисто. Але годують ще гiрше, нiж на пасовиську. Потiм я переiхав до Кiнгз-Крос. Я мешкав у сараi шiсть на вiсiм в заднiй частинi будинку на Келлет-стрит, коли познайомився з Паппi. Вона привела мене до мiсiс Дельвекiо-Шварц, i та запропонувала свое горище за три фунти на тиждень. Грошi можу вiддати, коли вони у мене з’являться. Розумiеш, всiм вiдомi статуi Дiви Марii, святоi Терези та iнших – вони просто красунi. Але тодi менi здалося, що стара потвора мiсiс Дельвекiо-Шварц – найпривабливiша жiнка, яку я будь-коли зустрiчав. Одного дня, коли стану впевненiшим, я намалюю ii iз Фло на колiнах.

– Ти й досi куховариш? – запитала я.

Вiн глянув з презирством.

– Нi! Мiсiс Дельвекiо-Шварц наказала менi знайти роботу – затягувати гайки на фабрицi. «Ти без великих зусиль заробиш великi грошi, крихiтко» – так вона сказала. Я послухався ii поради, i, коли не малюю у себе на горищi, затягую гайки на однiй з фабрик в Александрii.

– А скiльки ти вже мешкаеш у Будинку? – запитала я.

– Чотири роки. У березнi менi виповниться тридцять, – вiдповiв вiн.

Коли я запропонувала поми

Сторінка 18

и фiлiжанки, вiн жахнувся – гадаю, подумав, що я не зможу зробити цього як належить. Тож я забралася вниз, до власноi оселi, занурена у роздуми. Який день! Якi вихiднi, коли на те пiшло! Тобi Еванс. Звучить немов музика. Проте коли вiн згадав Паппi, в його очах промайнула тiнь якогось нового почуття. Печалi, болю. Зрозумiло: вiн закоханий у Паппi! А ii я ще не бачила, вiдколи переiхала.

Боже, я втомилася! Час вимкнути свiтло й насолодитися вдруге в життi сном у двоспальному лiжку. Єдине знаю достеменно: бiльше нiколи не спатиму в односпальному лiжку. Яка насолода!




Середа, 3 лютого 1960 року


Єдине, що я робила в той час, окрiм рутинноi флюорографii, – розляпувала у своiй оселi рожеву фарбу по всiх речах. А iх залишилося ще чимало. Утiм, тепер я поверталася додому в Крос досить рано, тож мала змогу огледiти свое нове середовище. Воно фантастичне. Подiбних крамниць я нiколи в життi ще не бачила, та й нових страв лише за тиждень скуштувала бiльше, нiж усiх складених докупи за все життя. У Кросi французька булочна випiкае тоненькi довгi хлiбнi палички (м-м-м, смакота!), а кондитерська, яка тут зветься патисерiя, – фантастичнi торти з багатьох тоненьких, як вафлi, шарiв, а не банальнi булочки з варенням та кремом чи шоколаднi тiстечка, як у звичайних цукернях. Куди не поглянь – всюди нектар i амброзiя. Я купила страву, яка називалася картопляним салатом, – м-м-м, смакота! А салат iз шаткованоi капусти! Я проковтнула цiлий пластиковий контейнер – правда, невеличкий, – цiеi смакоти i всю нiч пукала – то й що? Тут продають брикет фаршу з яйцем натвердо всерединi – це називаеться угорський м’ясний рулет. Салямi замiсть девонськоi ковбаси, тiльзитський сир замiсть вологоi слизькоi речовини, яку матуся купуе в бакалiйника. Коли йдеться про iжу, менi здаеться, що я померла i втрапила на небеса. До того ж вона не надто дорого коштуе, i це так здивувало мене! Я навiть сказала про це хлопцевi-новоавстралiйцю, який працюе в моiй улюбленiй гастрономiчнiй крамницi. Його вiдповiдь розвiяла всi моi питання щодо пуританських законiв та годин роботи: вiн пояснив, що всiма справами керують члени родини, хоча цi слова вiн промовив, притуливши долоню до рота. Нiяких тобi найманих робiтникiв! Тому й цiни низькi.

Вiд крамничок з нижньою бiлизною в мене мало очi не повилазили. Усi вiтрини заполонили прозорi чорнi й червонi бюстгальтери та трусики, неглiже, вiд яких у Девiда стався б апоплексичний удар. Бiлизна для шльондр. Паппi було спробувала вмовити мене купити щось, коли ми якось ввечерi поверталися додому, але я рiшуче вiдмовилася.

– Я надто смуглява, – пояснила я. – У чорному та червоному я на вигляд така, наче у мене остання стадiя цирозу печiнки.

Я спробувала дiзнатися бодай що-небудь про iхнi стосунки з Тобi, але Паппi уникала будь-якоi наживки, що я насаджувала на гачок. Уже сам факт пiдозрiлий! Ох, якби менi вдалося знайти спосiб звести iх разом! У них немае родини, кожен занурений у важливi справи – Паппi у свое навчання, Тобi – у своi картини. Вони створенi одне для одного, у них би народилися красивi дiти.

Сьогоднi сестра Агата запросила мене до свого кабiнету й сповiстила, що наступного понедiлка я переходжу з флюорографii до рентген-вiддiлення, що спецiалiзуеться на аварiях та нещасних випадках. Нещаснi випадки! Я була у захватi. Найкраща з робiт: така рiзнопланова, кожен випадок серйозний, бо несерйознi випадки передають до звичайного рентген-кабiнету. У «Квiнз» рентген-кабiнет у вiддiленнi нещасних випадкiв працюе з понедiлка до п’ятницi! Це тому, що за вихiднi у «Квiнз» потрапляе не дуже багато жертв аварiй. Навколо лiкарнi на пiвнiч, пiвдень i захiд – самi фабрики та заводи, а зi сходу на кiлька кiлометрiв тягнуться парки та спортивнi майданчики. А житловi масиви «Квiнз» обслуговуе разом iз лiкарнею Святого Георга. Звичайно ж, уряд намагаеться закрити «Квiнз», вкласти грошi, якi мов цукерки з’iдае «Квiнз», у лiкарню Святого Георга та кiлька маленьких лiкарень на заходi, де населення Сiднея росте наче гриби. Однак я завжди готова пiдтримати старшу медсестру в ii протистояннi з мiнiстром охорони здоров’я. «Квiнз» не можна закрити – мою нову роботу в рентген-кабiнетi вiддiлення нещасних випадкiв забезпечено.

– Ви чудовий рентгенолог, мiс Перселл, – мовила сестра Агата своею характерною вимовою, – до того ж чуйно ставитеся до пацiентiв. Цi факти не лишилися поза нашою увагою.

– Так, сестро, дякую, сестро, – повторювала я, рухаючись заднiм ходом i киваючи.

Агов, нещаснi випадки!

Бажання на нiч: нехай Паппi й Тобi одружаться.




Субота, 6 лютого 1960 року


Бийся головою об цеглисту стiну, Гаррiет Перселл, доки в тебе не запрацюе мозок. Яка ж ти дурепа! Яка iдiотка!

Сьогоднi вранцi ми з Паппi пiшли по крамницях, озброiвшись власними гаманцями та сумками для покупок. У суботу вранцi по Дарлiнгферст-роуд майже неможливо пройти через великий натовп, але в Крос зазвичай нiхто так рано ще не прокидаеться. Ця приголомшливо красива жiнка гордо пройшла повз нас зi своiм пуделем

Сторінка 19

викрашеним у абрикосово-рожевий колiр, на оздобленому фальшивими дiамантами повiдку. Жiнка з волоссям кольору шерстi пуделя була з нiг до голови вбрана в абрикосовий шовк та абрикосову шкiру.

– Отакоi! – видихнула я i витрiщила на неi очi.

– Приголомшив, чи не так? – запитала Паппi з посмiшкою.

– Приголомшив?

– Вiдомий усiм як ледi Ричард. Трансвестит.

– Ти маеш на увазi, вiн надто вiдверто виставляе свою орiентацiю? – Я була вражена.

– Нi, вiн так захоплюеться перевдяганням, що не мае статi, проте багато трансвеститiв – гетеросексуали. Їм просто подобаеться жiночий одяг.

Ось так i розпочалася ця розмова. У Будинку ми з Паппi не бачилися, однак часто зустрiчалися впродовж тижня, тож на той час менi здавалося, що я ii знаю. Але я зовсiм ii не знала.

Вона сказала, що менi вже давно час з кимось переспати, i я з нею погодилась. Але ж виявилося, що Норм, констебль з полiцii моралi, дуже погано цiлуеться – я потонула в слинi.

Ми розiйшлися пiсля пива найкращими друзями, але кожен розумiв, що в нас нiчого не вийде. А Тобi Еванс, хоча я не могла сказати це Паппi вiдверто, уже зайнятий. Прикро. Вiн менi дуже сподобався, i здаеться, вiн знае, як поводитися з жiнкою в лiжку. Саме про це гомонiла Паппi, поки ми йшли: для свого першого разу я маю виключити з кандидатiв нечутливих, нетямущих, напiвсонних та новачкiв.

– Твiй перший мае бути досвiдченим, делiкатним та нiжним, – казала вона.

– Послухайте спецiалiста! – пирснула я.

Утiм, виявилося, що вона насправдi дока.

– Гаррiет, – почала вона трохи роздратовано, – тебе нiколи не цiкавило, чого це ти мене майже не бачиш вихiдними?

Я вiдповiла, що цiкавило, але, мабуть, вона заглиблюеться у своi книжки.

– Ох, Гаррiет, дурненька! – вигукнула вона. – Я цiлими вихiдними займаюся сексом з чоловiками.

– Чоловiками? – видохнула я.

– Так, чоловiками.

– Кiлькома?

– Кiлькома.

Що тут скажеш? Я шукала, що вiдповiсти, коли ми повернули на Вiкторiя-стрит.

– Навiщо?

– Бо я у пошуках.

– Ідеального коханця?

Вона похитала головою з таким виглядом, наче я бовкнула щось непристойне.

– Нi-нi-нi! Справа не в сексi. Справа в душi. Гадаю, я шукаю рiдну душу.

Я припнула язика, аби не сказати, що вона, рiдна душа, розмащуе фарби по полотнах на горищi.

Коли ми увiйшли, на сходах сидiв юнак. Паппi поспiхом посмiхнулася менi на знак вибачення, вiн пiдвiвся, а я попрямувала до своеi рожевоi квартири, де впала у крiсло, щоб перевести подих. Тепер зрозумiло, що мав на увазi Норм, констебль з полiцii моралi, коли казав, що Паппi не бере грошей! Жодних сумнiвiв, вона з ним також переспала.

Час розставити все по мiсцях, Гаррiет Перселл. Те, що тобi так довго втовкмачували, зараз висить на волосинi. Паппi важко назвати «гарною дiвчинкою», хоча вона найгарнiша дiвчина, яку я коли-небудь знала. Але ж гарнi дiвчата не роздають свою ласку всiм i кожному. Так роблять лише повii. Паппi – повiя? Нi, з цим я не можу погодитися!

У нашiй компанii Бронт-Бондi-Уеверлi лише у мене не було навiть iнтрижки, але Мерл, наприклад, не вважае себе повiею. А цi сплески емоцiй, коли Мерл закохувалась! Палкi зiзнання, несамовитiсть, сумнiви й насамкiнець – розчарування! А цi жахливi днi, коли вона чекала запiзнiлих мiсячних! Вони-таки починалися, тож я, влiзши в ii шкуру, вiдчула таке саме полегшення, як i вона. Якщо вiд чогось ми й сидiли як на голках, – це вiд страху завагiтнiти. Деякi жiнки робили-таки аборти, користуючись в’язальними спицями, бо альтернативою цьому е загублена репутацiя: раптове зникнення на чотири мiсяцi або квапливе весiлля й «передчасний» малюк. Хай що б обрала дiвчина – сховатися вдома, щоб потiм позбутися дитини, чи одружитися з хлопцем, – плiтки переслiдуватимуть ii до кiнця днiв. «Вона була змушена вийти замiж!» чи «Ну, нам всiм вiдомо, чи не так? Вона ходить з таким похмурим обличчям, i хлопця нiде не видно; здаеться, вона погладшала в талii, а потiм раптово на кiлька мiсяцiв поiхала навiдати свою бабцю в Захiднiй Австралii – вона гадае, що когось цим обдурить, га?»

Я сама нiколи не пiдтримувала цих розмов, проте впевнена: таке спiткае кожну дiвчину. От, примiром, Паппi. Я люблю ii, але вона граеться з вогнем у всiх сенсах – вiд небажаноi вагiтностi до венеричних захворювань i навiть до можливостi потрапити пiд гарячу руку. Використовувати лiжко як засiб знайти рiдну душу! Хiба лiжко розкривае чоловiчу душу? Проблема в тому, що вiдповiдь менi не вiдома. Єдине, що я знаю: не можу пiдозрювати Паппi нi в чому поганому. Боже, бiдолашний Тобi! А йому воно як? З ним вона теж переспала? Чи, може, вiн единий, хто ii не приваблюе? Не знаю, чому менi так здаеться, але ж таке спадае на думку.

Я не знаходила собi мiсця, тож вирiшила пiти на прогулянку, аби загубитися в натовпi чарiвних людей з Кросу. Але в передпокоi зустрiла мiсiс Дельвекiо-Шварц: вона пiдмiтала, i це в неi не дуже добре виходило. Вона так швидко й старанно розмахувала вiником, що пил лише злiтав хмаринками, а потiм осiдав на пiдлогу позад неi. У мене

Сторінка 20

ало не зiрвалося з язика запитання: чому вона не посипле пiдлогу вологим чайним листям до пiдмiтання, але я так i не наважилася спитати.

– Чарiвна крихiтко! – засяяла вона. – Ходiмо нагору, вип’емо по грамульцi коньячку.

– Я вас не чула й не бачила вiдтодi, як переiхала, – визнала я, пiдiймаючись за нею нагору.

– Нiколи не втручайся у справи людей, коли вони зайнятi, принцесо, – вiдповiла вона, плюхаючись у крiсло на балконi й плескаючи коньяк у двi чарки фiрми «Крафт». Фло спершу чiплялася за ii спiдницю, а потiм забралася до мене на колiна, вмостилася i втупила в мене своi сумнi янтарнi очi. Лежала й посмiхалася.

Я зробила маленький ковток огидноi бурди – менi знову не сподобалося.

– Я нiколи не чула Фло. Вона розмовляе?

– Увесь час, принцесо, – вiдповiла мiсiс Дельвекiо-Шварц.

Вона потримала колоду величезних карт, потiм подивилася своiми очами-рентгенами й вiдклала вбiк.

– Що тебе непокоiть? – запитала вона.

– Паппi каже, що спить з багатьма чоловiками.

– Так, спить.

– Що ви на це скажете? Я завжди вважала, що господинi виселяють дiвчат, якi приводять до своеi квартири чоловiкiв. Я знаю, ви так i робите, коли йдеться про квартиру на першому поверсi.

– Не годиться змушувати насправдi гарних жiнок вважати, що вони аморальнi лише через те, що вони люблять трохи «порозважатися», – зiзналася вона i зробила добрий ковток. – Трахатися так само природно й нормально, як справляти нужду. Що скажеш про Паппi? Секс – це ii спосiб подорожувати.

Ще один погляд-рентген:

– Ти зовсiм не така, правда?

Я вiдчула себе страшенно збентеженою та старомодною.

– У будь-якому разi, поки що нi, – вiдповiла я, зробивши ще один ковток. Напiй почав здаватися кращим.

– У вас iз Паппi рiзнi жiночi долi, – вела далi мiсiс Дельвекiо-Шварц. – Для Паппi немае дотику – немае кохання. Вона винова краля, Терези, а це не дуже сильнi жiнки. Їi планета переважно Марс. Надто розмитi перспективи. Ось ii Юпiтер. Мiсяць у Близнюках, безпосередньо бiля Сатурну.

Гадаю, я правильно все запам’ятала.

– А я хто? – запитала я.

– Не знаю, поки ти не назвеш свiй день народження, принцесо.

– Одинадцятого листопада тисяча дев’ятсот тридцять восьмого.

– Ага! Я так i знала! Скорпiон! Дуже сильний знак! Де народилася?

– Лiкарня «Вiннi».

– Поряд iз Крос! О котрiй годинi?

Я порилася у пам’ятi.

– Уранцi. Об однiй хвилинi на дванадцяту.

– Одинадцять. Одинадцять. Одинадцять. О господи! Крихiтко! – Вона посовалася на крiслi, вiдхилилася на спинку й заплющила очi. – Гм, дитино… ти – Водолiй. Добре, добре!

Наступноi митi вона вже стояла на колiнах бiля маленького комода i дiставала книжку, настiльки потерту, що та розсипалася в руках, потiм – кiлька аркушiв паперу й маленький дешевий пластмасовий кутомiр. Один iз цих аркушiв полетiв до мене разом з олiвцем.

– Запиши все, що я тобi зараз продиктую, – наказала вона, дивлячись на Фло. – Янголятко, дай-но нам своi олiвцi.

Фло зiсковзнула з моiх колiн, побiгла до вiтальнi й повернулася з блакитним, зеленим, червоним, фiолетовим та коричневим олiвцями у руках.

– Я тримаю все в головi. Маю тримати пiсля стiлькох рокiв, – пояснила мiсiс Дельвекiо-Шварц, заглядаючи у свою замизкану книжечку й роблячи дивнi позначки на аркушi паперу, який вона вже роздiлила, мов пирiг, на дванадцять рiвних частин. – Так-так, дуже цiкаво. Пиши, Гаррiет, пиши! Три протистояння, всi могутнi: Сонце – Урану, Марс – Сатурну, Уран – Полюсовi свiту. Бiльшiсть напруження знiмають квадрати. Пощастило, так?

Поки вона диктувала у звичайному темпi, я мусила, наслiдуючи Фло, усе занотовувати карлючками.

– Юпiтер у першому домi Водолiя, твiй знак на пiдйомi, дуже могутнiй! Проживеш щасливе життя, Гаррiет Перселл. Сонце в Десятому домi – це означае, що ти все свое життя будуватимеш власну кар’еру.

Вiд цих слiв я завмерла! Кинула на неi похмурий погляд.

– Нi, тiльки не це! – вiдрiзала я. – Будь я проклята, коли все життя до пенсii робитиму рентгени! Сорок рокiв носити на своiх плечах свинцевий фартух i щомiсяця здавати кров? Це не про мене!

– Тут всюди кар’ера й кар’ера, – посмiхалася вона. – Венера також в Десятому домi, а твiй Мiсяць – у Раку. Сатурн на кордонi Другого й Третього дому – це означае, що ти завжди пiклуватимешся про тих, хто сам не в змозi пiклуватися про себе. – Вона зiтхнула. – Ого, тут багато ще чого, але то все дрiбницi порiвняно з iдеальним розташуванням у шаховому порядку Мiсяця до Меркурiю!

– У шаховому порядку? – це прозвучало як груба непристойнiсть.

– Особисто менi це багато пояснюе, – сказала вона, потираючи руки вiд задоволення. – Тобi слiд подивитися усю дiаграму, перш нiж зрозумiеш шаховий порядок, але якщо вiдстежити рух зiрок з часу твого народження, цей порядок саме шаховий.

Вона знов просвiтила мене очима, мов рентгеном, пiдвелася, пiшла в кухню й вiдчинила холодильник. Назад вона повернулася з тарiлкою зi шматочками чогось, бiльш за все схожого на розрiзану вздовж змiю.

– Ось, пригощайся, принцесо. Копчений вуг

Сторінка 21

р. Дуже корисна страва для мозку. Приятель Клауса Лернер Чусович ловить i коптить iх власноруч.

Копчений вугор мав неперевершений смак, тож я жадiбно накинулася на частування.

– Вам багато вiдомо про астрологiю, – промовила я з повним ротом.

– Ще б пак! Я вiщунка, – зiзналася вона.

Раптом я пригадала жiнку з пiдсиненим волоссям з Пiвнiчного берега, ще кiлькох, яких бачила в передпокоi, – i частини ребусу склалися докупи.

– Тi шикарно вдягненi дами – клiентки? – запитала я.

– В яблучко, крихiтко! – Вона знов настромила мене на цi своi крижанi пронизливi очi. – Ти вiриш у потойбiчний свiт?

Я спершу помiркувала, потiм вiдповiла:

– Можливо, важко вiрити у розсудливiсть та справедливiсть Божого промислу, коли працюеш у шпиталi.

– Справа не в Бозi, йдеться про потойбiчний свiт.

Я вiдповiла, що в цьому теж непевна.

– Зрозумiло, а я маю справу з потойбiчним свiтом, – сказала мiсiс Дельвекiо-Шварц. – Я складаю гороскопи, ворожу на картах, дивлюсь крiзь свiй магiчний Кристал (судячи з ii тону, з великоi лiтери!), спiлкуюся з померлими.

– Як?

– І гадки не маю, принцесо! – жваво вигукнула вона. – Я до тридцяти рокiв навiть i не пiдозрювала, що маю такий дар.

Фло забралася до неi на колiна, щоб посмоктати матусиного молочка, проте ii нiжно, але рiшучо поставили знову на пiдлогу.

– Не зараз, янголятко. Ми з Гаррiет розмовляемо.

І пiдiйшла до невеличкого буфета, витягла звiдти дуже важкий предмет, загорнутий у брудно-рожевий шовк, i поставила на стiл. Потiм передала менi колоду карт. Я перегорнула iх, сподiваючись побачити там звичайнi вино, черви, жир та дзвiнка, але на них були малюнки. На однiй, найнижчiй, було зображено оголену жiнку, а довкола неi – вiнок. Яскраво розмальована картинка.

– Це Земля, – пояснила мiсiс Дельвекiо-Шварц.

Пiд нею лежала карта, де було зображено руку з чашею, з якоi лилася тонкими струменями рiдина. Голуб з чимось маленьким i круглим у дзьобi нависав над чашею вниз головою. На самiй чашi було написано щось на кшталт латинськоi «W».

– Чаша чаш, – сказала вона.

Я дуже обережно поклала колоду на мiсце.

– Що це?

– Карти Таро, принцесо. Я багато чого можу робити з цими картами. Якщо бажаеш, можу прочитати твою долю. Запитай у мене будь-що про майбутне, а я дам вiдповiдь. Я можу сидiти сама-самiсiнька й розкласти циганський пасьянс, щоб знати, що вiдбуваеться в Будинку з моiми «пiдопiчними». Карти мають власну мову. Вони вмiють розмовляти.

– Скорiше з вашим серцем, нiж з моiм, – вiдповiла я, здригнувшись.

Вона вела далi, наче я нiчого i не казала.

– Ось Кристал, – промовила вона, зриваючи брудно-рожевий шовк з предмета, який витягла з буфета, i потяглася через стiл, щоб схопити мою руку й покласти ii на прохолодну поверхню цiеi чудовоi речi.

Фло, яка стояла й мовчки дивилася, раптом почала задихатися й хутко сховалася за своею матусею. Потiм вона подивилася на мене звiдкись з-за Кристала широко розкритими очима.

– Це звичайне скло? – запитала я, дивуючись тому, як в ньому химерно вiдбиваеться балкон, господиня Будинку, платан – усе догори ногами.

– Нi. Це кришталь – справжнiй! Йому вже кiлька тисяч рокiв. Вiн бачив усе, цей Кристал. Я нечасто його використовую – наприклад, з перепою.

– З перепою? – Скiльки ще залишилося питань?

– З п’яного переляку, з похмiлля – у маячнi бiлоi гарячки. З Кристалом нiколи не знаеш, що з’явиться всерединi й притисне свое обличчя до поверхнi. Нi, я частiше використовую карти. А для поважних панi – Фло.

Тiеi митi, коли вона вимовила iм’я Фло, я зрозумiла, навiщо мене втаемничують у цi речi. Мiсiс Дельвекiо-Шварц вирiшила – не здогадуюсь для чого, – що я повинна знати про ii таемниче життя. Тож я перепитала:

– Фло?

– Так, Фло. Вона медiум. Вона просто знае вiдповiдi на запитання, якi ставлять поважнi панi. Сама я вiд народження таким даром не володiю. Я трохи стала чимось володiти, коли – о Гаррiет! – вiдчайдушно бiдувала! Спочатку, вiдверто кажучи, я пророкувала долю, обдурюючи легковiрних. Потiм вiдкрила-таки в собi дар. Але Фло – справжнiй медiум. Інодi лякае мене до мурашок. Правда, Фло?

Так, вона i мене лякае до мурашок, хоча не до нестями. Я б могла в це повiрити. Фло здаеться такою, наче вона не вiд цього свiту. Тож не надто дивним видалося зiзнання про те, що вона мае доступ до потойбiчного свiту. Можливо, для неi той свiт справжнiй. Або вона iстеричка. Це трапляеться в будь-якому вiцi – iстерики. Проте навiть дiзнавшись правду, я полюбила Фло ще бiльше. Це пояснювало загадкову печаль в ii очах. Певно, вона щось бачить i вiдчувае! Медiум.

Пiсля випитоi чарки коньяку я доволi незграбно спустилася сходами, однак не впала на лiжко, бо волiла все занотувати, доки не забула. Тож я сиджу з кульковою ручкою й дивуюся, чому я не обурююся, чому не волiю продемонструвати мiсiс Дельвекiо-Шварц свiй гострий язик, засуджуючи ii вiдверте використовування маленькоi доньки. А в мене ж гострий язичок. Усе, про що я дiзналася, таке далеке вiд того, що я знаю та розумiю! Отже,

Сторінка 22

навiть за нетривалий час проживання тут я дуже подорослiшала. Принаймнi я так вiдчуваю: по-новому. Вiдчуваю, що змiнилася. Менi подобаеться це потворне iм’я – мiсiс Дельвекiо-Шварц, я люблю ii доньку. Це притримуе мiй гострий язичок, Горацiо, – усвiдомлення того, що на свiтi багато речей, якi навiть не снилися нашим мудрецям з Бронту. А до Бронту я бiльше не повернуся. Я бiльше нiколи не зможу жити в Бронтi.

Фло – медiум. Їi мати натякнула, що й сама спiлкуеться з померлими крiзь Кристал, але навiть не обмовилась, що екстрасенсорнi здiбностi Фло мають щось спiльне з померлими. Фло знае вiдповiдi на запитання, якi ставлять «поважнi панi». Я пригадала тих «поважних панi» й дiйшла висновку, що вони не схожi на жiнок, якi полюють за привидами коханих. Навпаки, жодна з них не виказувала невгамовноi печалi. Хай що б змушувало iх шукати допомоги в мiсiс Дельвекiо-Шварц, воно стосувалося цього свiту, а не потойбiчного. Я це вiдчувала. Хоча Фло не вiд цього свiту.

Певно, ранiше, коли мiсiс Дельвекiо-Шварц шахрайством заробляла грошi, яких iй так бракувало, вона знала iм цiну. Гадаю, саме на них вона придбала Будинок. Але сьогоднi? У цьому бiдному, безрадiсному, жахливому оточеннi? Мiсiс Дельвекiо-Шварц навiть i копiйки не витратила анi на власний комфорт, анi на комфорт Фло. Якось я не помiтила анi шикарних суконь, анi зручних диванiв. Я навiть розумiю, чому Фло досi на грудному вигодовуваннi. Це зв’язок з матiр’ю, якого вона потребуе.

О Фло! Янголятко. Твоя мати для тебе увесь свiт – всього початок i всього кiнець. Вона твоя кiтва й твiй притулок. І для мене велика шана, що ти подарувала менi свою прихильнiсть, янголятко. Я почуваюся щасливою.




Понедiлок, 8 лютого 1960 року


Сьогоднi зранку я почала працювати на новому мiсцi – у вiддiленнi нещасних випадкiв. Утiм, мушу зiзнатися, не з таким завзяттям, як колись. Мое життя стае трiшки заплутаним через нiмфоманiю та пророцтва (хоча я не зовсiм упевнена, що сексуальну активнiсть, обмежену вихiдними, можна назвати нiмфоманiею). Та вже за десять хвилин пiсля початку робочого дня я зовсiм забула, що iснуе якийсь iнший свiт, крiм рентген-кабiнету у вiддiленнi нещасних випадкiв.

На рентгенi нас працювало трое – старший лаборант, лаборант (я) та молодший лаборант. Не впевнена, що я в захватi вiд Кристини Лi Гамiльтон (саме так назвалася моя шефиня). Їй рокiв тридцять п’ять, i з ii розмови зi старшою сестрою вiддiлення, яку випадково пiдслухала, я зрозумiла: вона тiльки-но почала страждати на так званий синдром староi дiви. Якщо я у своi тридцять iз хвостиком буду незамiжня, скорiше сама перерiжу собi горло, нiж зiткнуся iз «синдромом староi дiви». Вiн виникае через самотнiсть, коли на думку спадае зустрiти старiсть з iншою жiнкою у вiдносно скрутному становищi, доки вистачить грошей, а iх зазвичай не вистачае. Головним симптомом цього синдрому е нездоланне бажання спiймати чоловiка. Одружитися. Народити дiтей. Засвiдчити, що ти жiнка. Я спiвчуваю старим дiвам, бо сама маю намiр уникнути цiеi «хвороби». Я поки не знаю напевно, що саме рухае жiнками iз синдромом староi дiви: бажання знайти коханого, який вiдповiв би на твоi почуття, чи бажання дiстати фiнансову стабiльнiсть. Звичайно, Крiс – рентгенолог, мае гiдну зарплату, але якщо вона звернеться до банкiвськоi установи по кредит, щоб придбати будинок, iй вiдмовлять. Банки не надають кредити жiнкам. І не мае значення, яка в неi зарплата. Здебiльшого жiнкам платять копiйки, тож iм не вдаеться зiбрати грошей собi на старiсть.

Я обговорила цю проблему з Джим – вона квалiфiкований друкар, але в неi теж зарплата не вiдповiдае квалiфiкацii. Не дивно, що деякi жiнки вiдважуються на незвичний вчинок i зовсiм викреслюють чоловiкiв з власного життя. Боб працюе секретаркою якогось начальника; iй вже точно не переплачують. А якщо ти працюеш на уряд, то маеш залишити посаду, коли вирiшиш одружитися. Саме тому всi сестри та завiдувачки вiддiлень – старi дiви. Проте е винятки – кiлька з них вдовицi.

– Якби не ласка мiсiс Дельвекiо-Шварц, ми б уже ходили з торбою, – зiзналася Джим. – Тiкали б через страх бути викритими та виселеними, не в змозi купити собi житло. Будинок – наша паличка-стукалочка.

Утiм, повернiмося до Крiс Гамiльтон. Вона не з таких, хто приваблюе чоловiкiв: кремезна, ноги як нiжки у рояля, з волоссям, якому не може дати ладу, з невдалим макiяжем, в окулярах. Але й iз цим можна було б змиритися, якби вона мала бодай одну звивину. Але й тiеi немае. Я маю на увазi – щодо поводження з чоловiками. Коли б до нашого маленького володiння не завiтав чоловiк – особливо у бiлому, – вона удавано посмiхалася, бiгала всюди й переверталася «колесом», намагаючись справити на нього враження. Ой, усi, крiм охоронцiв-новоавстралiйцiв, навiть водii «швидких» отримують вiд неi фiлiжанку чаю та сором’язливе щебетання за чаюванням. Якби нам не було чого робити (а роботи ж повно), хай би iй грець. Але ii найкраща подруга Мерi О’Каллаген, з якою вона разом мешкала у квартирi в Куджi, – як доречно! – була старшою с

Сторінка 23

строю вiддiлення. Їм обом було за тридцять. Вони обидвi страждали на синдром старих дiв! Чому так вважаеться, що жiнка не е справжньою, якщо не мае чоловiка та дiтей? Авжеж, якби Крiс могла це прочитати, вона б глузливо посмiхнулася й сказала, що менi легко казати, бо чоловiки на мене западають. Але чому нас розподiляють за таким принципом?

Молодший лаборант – дуже сором’язлива дiвчина, зазвичай така заклопотана, тож бiльшiсть робочого часу вона проводить у темнiй кiмнатi. Згадуючи власне стажування, усвiдомлюю, що тодi я вважала, нiби не здатна працювати у рентген-кабiнетi. Та все врештi-решт якось владналося, я здобула достатнiй досвiд роботи з пацiентами, склала iспити i тепер сама вiдсилаю молодших лаборантiв до темноi кiмнати. Уся рiч у прiоритетах, особливо у вiддiленнi нещасних випадкiв, де не можна припуститися помилки або запороти плiвку.

Не минуло й п’яти хвилин, як я зрозумiла, що тут не все буде так, як я звикла. Реестратор вiддiлення хiрургii увiйшов у супроводi власного старшого помiчника, кинув на мене один погляд i почав грубо лестити. Не знаю, чому я справляю таке враження на деяких лiкарiв (на деяких, не на всiх!), адже я, чесно кажучи, не бiгаю за чоловiками у бiлих халатах. Краще залишитися старою дiвою, нiж одружитися з тим, хто завжди поспiшае на виклик. З тим, хто мае одну тему для розмов – медицина, медицина, медицина. Паппi каже, що я сексуальна, хоча я не розумiю, що це означае. Утiм, якщо Брiджит Бардо сексуальна… Я не вихиляю стегнами, не закопилюю губи, не кидаю на чоловiкiв млоснi погляди – тобто не поводжусь так, наче у мене зовсiм вiдсутнiй розум. За винятком мiстера Дункана Форсайта-пiдлабузника, на решту я дивилася мов на пусте мiсце. Тож я i бровою не повела на залицяння тих лiкарiв, але вони продовжували марнувати час i заважати менi. Врештi-решт я сказала, щоб вони вiдчепилися, чим налякала Крiс (i молодшу лаборантку також).

На щастя, до кабiнету привезли пацiента – пiдозра на перелом шийного хребця – i я стала до роботи, вирiшивши, що так Крiс Гамiльтон не зможе прискiпатися й поскаржитися на мою вправнiсть сестрi Агатi.

Невдовзi я зрозумiла, що зовсiм не маю часу на обiд з Паппi – ми iмо на ходу. За чотири години роботи на новому мiсцi було три пiдозри на перелом хребта, перелом великоi гомiлковоi кiстки, малоi гомiлковоi кiстки, щиколотки, кiлька роздроблень довгих кiсток, зламаних грудних клiток, ще з десяток переломiв та серйозна травма голови – цей пацiент був у комi, тож його вiдразу вiдправили в нейрохiрургiю на операцiю. Крiс змирилася з невеличким проколом, що вийшов з двома приемними, на ii думку, лiкарями, бо iй вистачило розуму зрозумiти, що я не стану на завадi, коли йдеться про роботу. Тож наша команда запрацювала швидко i злагоджено.

Час роботи нашого кабiнету – з шостоi ранку до шостоi вечора. Крiс працювала в ранкову змiну й звiльнялася о другiй, я починала о десятiй i звiльнялася о шостiй.

– Це лише приемна вигадка, що ми звiльнюемося вчасно, – завважила Крiс, застiбаючи гудзики на пальто о пiв на четверту, – але для цього ми й працюемо. Не варто молодшiй лаборантцi затримуватись довше, нiж це потрiбно. Тож переконайся, що вона пiшла додому о четвертiй. Ну, якщо не буде якогось форс-мажору.

Слухаюсь, мем!

Звiльнилася я аж на початку восьмоi. Я була надто виснажена, тож вирiшила узяти таксi. Але зрештою, ледве пересуваючи ноги, я доповзла додому пiшки, хоча знала: Сiдней – небезпечне мiсто для прогулянок самотнiх жiнок у сутiнках. Однак я ризикнула, й нiчого не трапилося. Правду кажучи, аж до лiкарнi «Вiннi» я не зустрiла анi душi. І вiдразу ж у лiжко. Я виснажена.




Вiвторок, 16 лютого 1960 року


Нарештi сьогоднi ввечерi я побачилася з Паппi. Заходячи в Будинок, я штовхнула вхiднi дверi i мало не збила ii з нiг. Напевно, зустрiч, на яку вона поспiшала, була не надто важливою, бо подружка одразу ж пiшла за мною й стала чекати, доки я зроблю каву.

Я вмостилася у крiсло, поглянула на Паппi уважнiше й зрозумiла, що в неi кепський вигляд: шкiра набула жовтуватого вiдтiнку, а очi з чорними колами вiд втоми стали ще вужчими. Їi губи припухли, а на скронях з обох бокiв темнiло по потворному синцю. Хоча вечiр був задушливим, вона не зняла вовняного джемпера – на руках теж синцi?

Кухар з мене кепський, тож я запропонувала пiдсмажити ковбасу й повечеряти капустою та картопляним салатом, який менi нiколи не набридав. Вона похитала головою й посмiхнулася.

– Попроси Клауса, щоб вiн навчив тебе куховарити, – запропонувала вона. – Вiн кухар вiд Бога, а в тебе належний склад характеру, щоб стати гарним кухарем.

– А який склад характеру мае бути, щоб добре готувати? – запитала я.

– Людина мае бути вправною та дисциплiнованою, – вiдповiла вона, вiдкидаючись на спинку крiсла.

Звичайно ж, я розумiла, що сталося. Один iз приятелiв вихiдного дня брутально повiвся з нею. Але вона навiть передi мною цього не визнае. Менi так i кортiло сказати iй, що вона не на жарт ризикуе, лягаючи у лiжко з ледь знайомими чоловiками. Проте

Сторінка 24

ось мене зупинило, i я промовчала. Хоча ми з Паппi багато в чому значно ближчi подруги, нiж були з Мерл, – ого, вже у минулому, «були»! – я вiдчувала, що мiж нами iснуе стiна, яку розумнiше й не намагатися зруйнувати. Ми з Мерл були одного поля ягоди, навiть попри те, що в неi вже було два-три любовних зв’язки, а я досi незаймана. Паппi на десять рокiв старша за мене й набагато досвiдченiша! Менi не вистачае смiливостi навiть удавати, що ми рiвнi.

Вона поскаржилася, що ми стали нечасто бачились – анi обiдiв, анi прогулянок на роботу й додому. Але вона знае Крiс Гамiльтон i згодна, що Крiс стерво.

– Стережися! – так вона сказала.

– Якщо ти маеш на увазi, щоб я не заглядалася на чоловiкiв, це я вже зрозумiла, – вiдповiла я. – На щастя, в нас повно роботи, тож коли вона метушиться й робить чаi для якогось бовдура в бiлих штанях, я займаюся своею справою. – А потiм наважилася спитати: – З тобою все гаразд?

– Так собi, – позiхнула вона i змiнила тему бесiди, спитавши буденно: – М-м-м, ти вже бачила Гарольда?

Питання мене здивувало.

– Шкiльного вчителя, який мешкае надi мною? Нi.

Але й цю тему вона не стала розвивати, тож i я замовкла.

Коли Паппi пiшла, я пiдсмажила собi пару сосисок, проковтнула картопляний салат i капусту i рушила нагору шукати спiврозмовникiв. Коли починаеш працювати о десятiй, тобi не треба рано прокидатися, а я добре знала: якщо рано ляжу спати, встану з першими пiвнями. У Джим i Боб були гостi: я чула гомiн крiзь iх зачиненi дверi та гучне iржання – точно не дiвчат. Але драбина Тобi була спущена, тож я натиснула на дзвоник, який вiн приладнав для вiдвiдувачiв, i дiстала запрошення пiдiйматися.

Вiн стояв бiля мольберта, затиснувши у зубах три пензлi, ще чотири тримав у правiй руцi й один у лiвiй, яким i накладав крихiтну крапельку фарби на суху поверхню. Це було схоже на клубок пари.

– Ти лiвша, – промовила я, сiдаючи на бiлий вельвет.

– Нарештi помiтила, – рохкнув вiн.

Гадаю, що картина, над якою вiн працював, була чудовим витвором мистецтва, але не менi судити. На мiй погляд, це бiльше нагадувало смiтник, який паруе пiд час грози, але картина притягувала погляд – дуже драматична, чудовi кольори.

– Що це? – спитала я.

– Смiтник пiд дощем, – вiдповiв вiн.

Я зрадiла! Гаррiет Перселл, мистецтвознавець, знову влучила в цiль!

– Невже смiтники парують? – здивувалася я.

– Цей паруе. – Вiн закiнчив з клубком, поклав пензлi у стару бiлу емальовану раковину й ретельно вимив iх евкалiптовим милом, потiм посушив iх i вiдполiрував раковину «Господинечкою». І запитав, ставлячи чайник на вогонь:

– Нема що робити?

– Якщо казати правду, то нема.

– Чом би не почитати книгу?

– Зазвичай я читаю, – рiзко вiдповiла я, – о, а вiн може гладити проти шерстi! – але зараз я працюю у вiддiленнi нещасних випадкiв, тож коли звiльняюся, вже не в змозi читати книжки. А ти грубiян!

Вiн повернувся до мене з посмiшкою, здивовано звiвши брови – такий красунчик!

– Ти говориш так, наче читаеш книжки, – мовив вiн i взявся складати лабораторний фiльтрувальний папiр, вставив його у скляну лабораторну лiйку i всипав туди розчинну каву. Я була у захватi: нiколи не бачила, щоб так готували каву. У помешканнi вiдбулися змiни: ширму склали. Мабуть, з’явилася плямочка.

Кава була смачнюча, але гадаю, я звикла до свого ситця в новому електричному чайнику. Певно, я не така вже варивода. Природно, що Тобi варивода у душi.

– І якi книжки ти читаеш? – запитав вiн, сiдаючи в крiсло й перекидаючи одну ногу на пiдлокiтник.

Я згадала все – вiд «Вiднесених вiтром» до «Лорда Джима» та «Злочину й кари», пiсля чого вiн зiзнався, що його власний свiтогляд обмежений «жовтою пресою» та книжками про те, як малювати олiйними фарбами. Менi здалося, вiн неабияк переймався через брак формальноi освiти, але вiдразу ж показав своi «голки», коли я спробувала вжити «реабiлiтацiйних заходiв».

Ранiше я вважала, що митець одягаеться як бурлака, але Тобi одягався вишукано. Вiн придiляв увагу смiтнику пiд дощем, вбраний наче хлопець з «Кiнгстон Трiо»: мохеровий светр, зверху гарно випрасуваний комiрець бiлоi сорочки, на штанях гострi мов нiж запрасованi складки, а коли вiн нахилився надi мною, щоб поставити фiлiжанку з кавою, я вiдчула лише тонкий аромат якогось дорогого сосново-трав’янистого мила. Вiдразу помiтно, що затягування гайок на фабрицi дуже добре оплачують. Дещо вже знаючи про нього, я подумала, що гайки вiн затягуе досконало – вони анi перетягнутi, анi послабленi. Коли я сказала йому про це вголос, вiн смiявся до слiз, але що в цьому смiшного, так i не пояснив.

– Ти вже познайомилася з Гарольдом? – запитав вiн згодом.

– За сьогоднiшнiй вечiр ти вже друга людина, яка мене про це запитуе, – зiзналася я. – Нi, до речi, з Клаусом я теж не знайома, але про нього мене нiхто не питав. Що в цьому Гарольдi такого особливого?

Вiн стенув плечима, але не квапився з вiдповiддю.

– Паппi, так?

– У неi кепський вигляд.

– Знаю. Якийсь козел трохи захопився.

– Таке часто т

Сторінка 25

апляеться?

Вiн сказав, що нечасто, явно не звертаючи уваги на мiй пронизливий погляд. За виразом його обличчя було помiтно, що його це турбуе, але не завдае страждань. Який з нього гарний актор! І як, мабуть, йому боляче терпiти таке нехтування. Я хотiла було його заспокоiти, але останнiм часом мiй язик узяв за правило прилипати до пiднебiння, тож я промовчала.

Потiм ми побалакали про його життя на пасовищi, коли вiн усюди ходив за своiм татом, про поля, про тi мiсця, де зеленi луки тягнуться вiд рiчки Мiтчелл у безкрай, «мов срiблясто-золотий океан», додав вiн. Я це добре уявила, хоча нiколи там не була. Чому ми, австралiйцi, зовсiм не знаемо власноi краiни? Чому нам усiм так хочеться неодмiнно поiхати до Англii? Тут, у цьому надзвичайному будинку, де повно надзвичайних людей, я почуваюся немов комаха, немов черв’як. Я нiчого не знаю! Чи зможу я колись вирости настiльки, щоб дивитися iм у вiчi як рiвня?




Середа, 17 лютого 1960 року


Господи Боже, вчора ввечерi то нiби не я писала! Це Тобi, це вiн так на мене вплинув. Я б залюбки переспала з ним! Що таке з Паппi, чому вона не бачить, що коiться у неi перед носом?




Субота, 20 лютого 1960 року


Що ж, нарештi я це зробила. Я запросила родину на вечерю до новоi оселi. Я i Мерл запрошувала, але вона не прийшла. Мерл телефонувала менi якось у сiчнi, коли я ще працювала на флюорографii, i я була змушена попросити молодшого лаборанта переказати iй, що персоналу заборонено вiдповiдати на приватнi дзвiнки. Вочевидь, Мерл сприйняла це як особисту образу, бо вiдтодi, коли б я не зателефонувала iй додому, ii мати казала, що Мерл немае. Справа в тому, що вона перукарка, а перукарки, здаеться, пiвжиття проводять на телефонi за приватними розмовами. У «Райд» правила були не такими суворими, але «Квiнз» – зовсiм iнша справа. Як не крути.

Я волiла також запросити на вечерю мiсiс Дельвекiо-Шварц з Фло, але господиня посмiхнулася й вiдповiла, що зайде пiзнiше – привiтатися.

Вечiрка вийшла не надто вдалою, хоча все нiби вiдбувалося досить гладенько. За столом виявилося не дуже багато мiсця, але я принесла стiльцi з квартири на першому поверсi – та знову вiльна. Двi жiнки й чоловiк – вiн запевняв, що iхнiй брат, – винайняли цю квартиру, i, повiрте менi, чоловiкам не однаково, коли йдеться про iхню брудну бiлизну. Крiс Гамiльтон, порiвняно з гарнiшою серед двох «сестер», була схожою на кiнозiрку Аву Гарднер. Вiд немитих тiл обох «сестричок» тхнуло сечею й жахливими дешевими парфумами. Вiд «братика» тхнуло лише немитим тiлом. Вони налагодили жваву торгiвлю, але пiсля одного випадку мiсiс Дельвекiо-Шварц зателефонувала до полiцейського вiддiлка. У порту стояв американський авiаносець, тож коли в четвер увечерi я вiдчинила параднi дверi, всюди куди не кинь погляд були матроси – вони сидiли на сходах, у передпокоi пiдпирали стiни з карлючками Фло, влаштувалися навiть у коридорi бiля квартири Паппi, а ще з десяток зiбралися натовпом бiля туалету, i той вiд того, що в ньому так часто спускали воду, почав стогнати й булькати. Мiсiс Дельвекiо-Шварц було зовсiм не до жартiв. «Братик» iз «сестричками» рушили до вiддiлка у полiцейський машинi, а матроси кинулися врозтiч пiд суворими поглядами хлопцiв у блакитному на чолi з Нормом та сержантом – мускулястим велетнем на iм’я Мерв. Старi добрi Норм та Мерв – гордiсть полiцii моралi Кiнгз-Кросу!

Прикро, що я не можу переказати цю iсторiю своiм близьким.

Я ще не познайомилася з Клаусом, тому вiдмовилася вiд того, щоб куховарити самiй. Отже, я трiшки схитрувала й замовила всi цi смачнi страви у своiй улюбленiй гастрономii. Але моiм рiдним жодна не стала до смаку: анi салат з макаронами, анi долма, анi шаурма. Я купила божественне апельсинове печиво з лiкером, з товстим шаром ароматного масляного крему мiж тоненькими прошарками тiста. Моi рiднi лише повертiли iх у руках. Гаразд. Здогадуюсь, що бiфштекс з картоплею фрi, варений пудинг з iзюмом i заварним кремом або морозиво з шоколадним сиропом – ось про що вони мрiють, коли вночi у них бурчить у шлунку.

Вони ходили всюди, мов кiшки у незнайомому мiсцi, яке – це вони давно вирiшили – iм не до вподоби. Моi брати трохи сором’язливо сунули носа крiзь завiсу зi скляних кульок, щоб огледiти мою спальню, а мама з татком взагалi не звернули на неi уваги. Бабусю ж бiльше турбувало те, що iй кожнi пiвгодини потрiбно було пi-пi. Бiдолашна матуся мала ii постiйно виводити надвiр i супроводжувати до пральнi, бо мiй унiтаз у блакитних птахах виявився надто високим, щоб бабуся могла на нього видертися. Я вибачилася за стан туалету та ванноi кiмнати, пояснила, що, коли матиму час, все пофарбую велосипедною емаллю, тож примiщення матиме цiлком пристойний вигляд. «Кобальтово-синi стiни, ванна – бiла з пурпурним», – збуджено гомонiла я. Бiльшiсть часу розмовляла саме я.

Коли я запитала, чи бачив хто-небудь Мерл, мама припустила, що тепер я не бажаю мати з цiею дiвчиною нiчого спiльного, – тепер, коли переiхала, бо не вiрить, що у «Квiнз» персоналу заборонено вiдповiдат

Сторінка 26

на приватнi дзвiнки. Мама говорила це тихо, нiби заспокоюючи мене – так говорять матерi, коли вважають, що iхнi дiточки будуть гiрко розчарованi, але я лише знизала плечима. Прощавай, Мерл.

Про Девiда вони знали бiльше, нiж про Мерл, хоча вiн i не приходив до них – не наважувався, здогадалася я, доки не зiйде той синець, яким я його нагородила.

– У нього нова дiвчина, – мимохiдь додала мама.

– Сподiваюся, вона католичка, – бовкнула я.

– Так, католичка. І iй лише сiмнадцять.

– На нього схоже, – зiтхнула я з полегшенням. Бiльше нiяких девiдiв мерчiсонiв! Вiн знайшов новий вiск, щоб вилiплювати собi дружину.

Я прибрала недоiдене печиво й зробила чай, коли нарештi матерiалiзувалися мiсiс Дельвекiо-Шварц з Фло. О господи! Родина не знала, що й думати! Одна не розмовляе, iнша розмовляе з таким жахливим австралiйським акцентом, i едине, що можна було сказати про iхнi невипрасуванi сукнi, – що вони чистi. Фло, як завжди боса, була вдягнена у звичайний дитячий фартушок тютюнового кольору, а ii мати навпаки – вся в оранжевих маргаритках на яскравому рожево-бузковому фонi.

Хазяйка кинула на мого високого атлетичноi статури батька, безсумнiвно, багатообiцяючий погляд, сiла й заволодiла його увагою, чим роздратувала мою матусю. На свое виправдання мiсiс Дельвекiо-Шварц обрала розмову про Гаррiет Перселл з нашого роду й почала допитувати, чому, коли в його поколiннi не було дiвчат з таким iменем, вiн нагородив цим жахливим iм’ям свою едину дочку. Природно, що тато пiшов жiночим примхам назустрiч – вiд такоi уваги в нього аж очi запалали. Яке кокетство! Йому вже скоро вiсiмдесят, але на вигляд не бiльше вiд шiстдесяти п’яти. Правду кажучи, дивлячись на них, я думала про те, що вони насолоджуються товариством одне одного. Мiсiс Дельвекiо-Шварц слiд вже було пiти, тож матуся дуже розсердилася, а бiдолашна бабуся, схрестивши ноги й скосивши погляд, теж вiдчайдушно волiла пiти. Лише тодi, коли мiсiс Дельвекiо-Шварц i слiд прохолов, мама зробила бабцi ласку. Я нiколи ранiше не бачила матусиних ревнощiв.

– Вiд цiеi малявки я весь аж затрусився, – зiзнався Гавiн. – Схоже, спершу Бог мав намiр зробити ii недорозвинутою, а потiм забув i подарував розум.

Я розлютилася майже так, як i мама, кинула на брата зневажливий погляд – короткозорий юнак!

– Фло – особлива! – вiдрiзала я.

– А менi вона видалася трохи виснаженою, – винесла вердикт бабуся, коли вони разом з мамою повернулися з туалету. – А яка в неi мати – жiнка-гора! Дуже типово!

Це найжахливiша лайка, якою бабуся характеризувала людей. Типовий. Мама палко з нею погодилася.

О господи! Я вирядила iх о десятiй, стояла й махала рукою «до побачення», коли тато увозив усiх на новенькому «Фордi». Стояла й сподiвалася, що вони бiльше нiколи не повернуться. Що вони сказали про мене, мою квартиру, Будинок, Фло й мiсiс Дельвекiо-Шварц, коли дiсталися додому, можу лише здогадатися. Але впевнена: ставлення татка до моеi хазяйки дещо вiдрiзняеться вiд ставлення до неi моеi мами. Б’юся об заклад, що старому прокляттю досить перетворитися на буденнi негаразди, щоб переконатися: родина Перселлiв не стане постiйними вiдвiдувачами Будинку, якщо iм заманеться вийти в люди.

Вiд чого хотiлося плакати – це вiд емоцiй та вражень, що переповнювали мене. За останнi чотири тижнi зi мною стiльки сталося! А ще, побачивши iхнi обличчя, коли вони дивилися на малюнки Фло у передпокоi, я зрозумiла, що не зможу iм вiдкритися. Чому так, коли я досi люблю iх до смертi? Люблю. Люблю! Але це нагадуе прощання з другом, який пливе до Англii на старенькому пароплавi «Гiмалаi», а ти прийшла до порту його проводити. Ти стоiш, вдивляешся в сотнi облич людей, що тiсняться бiля поруччя, тримаеш у руцi яскравий транспарант, а буксирнi судна знiмають корабель з кiтви, вiн рушае вiд пристанi, i всi транспаранти разом з твоiм рвуться, падають i пливуть у бруднiй водi без будь-якоi мети, просто як уламки.

Колись я приiду до них у Бронт. Я вже писала в щоденнику, що нiколи не зможу повернутися до Бронту, але я мала на увазi – повернутися душею. Утiм, тiло мае виконувати свою справу.




Недiля, 28 лютого 1960 року


Завтра я можу запропонувати одружитися зi мною кому забажаю, бо цей рiк високосний, тож у лютому двадцять дев’ять днiв. Жодних шансiв.

Сьогоднi я познайомилася з Клаусом, який не поiхав на вихiднi до Баурала. Вiн виявився маленьким повнощоким «парубком» рокiв за п’ятдесят з великими круглими блакитними очима. Вiн розповiв менi, що за часiв вiйни служив у нiмецькiй армii «канцелярським пацюком» в навчальному батальйонi поблизу Бремена. Потiм англiйцi вислали його до табору в Данii, а далi запропонували на вибiр Австралiю, Канаду або Шотландiю. Вiн обрав Австралiю, бо вона була далеко вiд Нiмеччини. Два роки працював урядовим чиновником, а потiм повернувся до тiеi роботи, якоi колись навчався, – роботи ювелiра. Коли я спитала його, чи не змiг би вiн навчити мене куховарити, вiн аж увесь засяяв i вiдповiв, що зробить це залюбки. Вiн настiльки добре розмовляе англ

Сторінка 27

йською, що за акцентом його можна прийняти за американця, i татуювання «СС» пiд пахвами у нього немае: я бачила, як вiн у самiй майцi розвiшуе свою бiлизну. Ось тобi, Девiде Мерчiсон, з твоiм дрiбним упередженням щодо нових австралiйцiв. Ми з Клаусом домовилися зустрiтися наступноi середи о дев’ятiй вечора. Вiн запевнив, що для европейця це «дитяча година», а я сподiвалася, що до цього часу вже точно буду вдома, навiть якщо роботи буде до дiдька.

У п’ятницю я заскочила у вiддiл продажу алкогольних напоiв у пабi на Пiкадiллi, щоб придбати коньяк три зiрочки у Джо Двайера – цей хлопець вже майже став моiм добрим знайомим, та й коньяк вже не здавався таким огидним. Сьогоднi я сама побiгла нагору до хазяйки, i та радо зустрiла нас iз коньяком. Мене зачаровуе ця жiнка, тому я хочу якомога бiльше дiзнатися про неi.

Поки Фло з десятками й десятками олiвцiв навколо малювала своi безтямнi карлюки на свiжопофарбованiй стiнi у кiмнатi, ми, огорнутi паруючим солоним повiтрям, сидiли на балконi з чарками, тарiлками з копченим вугром, хлiбиною, з пiвкiло масла i купою вiльного часу – принаймнi, так здавалося. Вона менi анi жестом, анi словом не натякнула, що когось iще чекае в гостi, облишивши надiю хутко мене позбутися. Проте я бачила, що вона постiйно стежить за Фло: вона сiла так, щоб було видно, як Фло малюе, i щоразу кивала головою й рохкала, коли маленька фея повертала свою голiвку з нiмим запитанням в очах.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Вiдома американська актриса й плавчиня, довгi купальнi костюми якоi тривалий час вважалися модними. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


Приморський район Сiднея.




3


Клiнт Волкер (нар. 1927 р.) – американський кiноактор, знiмався з 1954 до 1998 року. (Прим. ред.)




4


Єфрем Цимбалiст-молодший (нар. 1918 р.) – американський кiноактор, знiмаеться з 1946 року. Сучасний глядач пам’ятае його за серiалами про Супермена, Людину-Павука, а також за серiалом та фiльмами про Бетмена, останнiй з яких вийшов за його участю 2003 року. (Прим. ред.)




5


Кейт Мiллер – вiдома австралiйська льотчиця. (Прим. ред.)




6


Дональд Джордж Бредмен – австралiйський гравець у крикет з найвищим середнiм показником за всю iсторiю свiтових чемпiонатiв з цього виду спорту. (Прим. ред.)




7


Мова йде про фiльм «Незабутнiй роман» (Affair To Remember) 1957 року з Деборою Керр та Керi Грантом. (Прим. ред.)




8


«Вiннi» – скорочена назва сiднейського шпиталю Святого Вiнсента. (Прим. ред.)




9


Cерiя популярних кiнокомедiй грубуватого гумору, що виходила на екрани з 1958 до 1978 року; назви всiх фiльмiв починалися словами «Carry On» («Carry on Sergeant», «Carry on Nurse», «Carry оn Teacher»). Гра слiв: carry on – продовжувати працювати й carry-on – метушня.




10


Вiдома англiйська балерина (1919–1991).




11


Cимвол належностi до соцiальноi та iнтелектуальноi елiти; такi краватки зазвичай носять випускники привiлейованих приватних шкiл.




12


Телевiзiйний серiал з Єфремом Цимбалiстом-молодшим та Клiнтом Волкером у головних ролях; Стрип – широко вiдома назва центральноi частини бульвару Сансет у Голiвудi, де знаходяться фешенебельнi ресторани, крамницi, нiчнi клуби.




13


Джейн Рассел (народж. 1921) – американська кiнозiрка 1940– 1950-х рокiв.




14


Тупик (фр.).




15


Гуссi Моран – вiдома австралiйська тенiсистка, яка в далекi 40-i роки ненавмисно пiд час гри на кортi продемонструвала своi мереживнi панталони перед королевою Мерi, присутньою на матчi, та сотнями вболiвальникiв. (Прим. ред.)




16


Лондон.