Сторінка 1

Цифровий, або Brevis est
Марина и Сергей Дяченко


Метаморфози #2
Арсен Снiжицький, чотирнадцять рокiв (скоро буде п'ятнадцять). Це в реалi. Але реальне життя його не дуже цiкавить. Арсен – геймер, природжений геймер, для якого гра – i е життя. У грi вiн майже всемогутнiй Мiнiстр, у якого е влада i грошi. Та влади i грошей завжди на всiх не вистачае, як в реалi, так i в грi. І Мiнiстр програв, був страчений прилюдно на головнiй площi вiртуального мiста…

Це кiнець?… Та нi, це тiльки початок, початок новоi гри.

Максим – преферансист з нiчного Інтернет-клубу. Максим може все, майже все. Причому в реальному життi. Чи все ж таки в грi?… Так чи iнакше, Арсен починае спiвпрацювати в Максимом. Велика Гра починаеться…





Марина та Сергiй Дяченки

Цифровий, або Brevis est





Роздiл перший

Історiя мiнiстра


– Асамблея в п’ятницю. Буде голосування. Вони проведуть Темного Блазня, це вже точно. Все проплачено.

– Ким?

– Нема iнфи. Проти тебе хтось серйозно грае вже кiлька мiсяцiв. Ти помiтив?

– Так, атож.

– Конкретно проти тебе. Блазень не протримаеться довго, його виводять тiльки для того, щоб вiн тебе скинув.

– Думаеш, вигорить?

Пальцi бiгали по розбитiй клавiатурi, iнодi промахуючись, однак щоразу встигаючи виправитися перш, нiж натиснути «Enter».

– Це буде так. Голосують за Блазня, вiн приводить свою команду й вибивае для них право голосу. Потiм пропонуе новий закон про Кабiнет мiнiстрiв. Проводить його. Реалiзуе. І ти злiтаеш.

– Легко думкою ширяти…

– Я попередив.

– Побачимось. Бай-бай.

– Бай, Мiнiстре.

Вiн кiлька секунд сидiв, вiдкинувшись на спинку старого офiсного крiсла. Потiм висунув шухляду, вийняв бiлу замшеву серветку й обережно, наче розбитий рот, протер вiкно монiтора. Кепськi справи. Наближаеться буря. У такi хвилини вiн розумiв, заради чого живе.

Знову взявся за мишку: настала пора змiнити багату червону мантiю на непомiтну сiру. Секунда – i сивуватий, горбоносий, прямий мов дошка чоловiк у мантii кольору попелу вийшов на криту галерею, де ледь чутно жебонiли фонтани. Повагом, слухаючи лопотiння води та своi кроки, пройшов у захiдне крило палацу. Влаштувався в холодку пiд рiзьбленим навiсом, вибрав у списку iм’я нового спiврозмовника.

– Привiт, Чебурашко. Є новини?

– Квiнi зустрiнеться з тобою.

– Приемно чути. Що вона хоче?

– Мiсце радника для свого нового.

– Усе?

– І Мiнiстерство транспорту для себе.

– Вона здурiла?!

– Це ii умова.

Пальцi застукотiли по столу коло нижнього краю клавiатури.

– Скажи, що я згодний.

– П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Таверна «Золотий гусак».

– Дякую. Я вiддячу. До зв’язку.

– До зв’язку, Мiнiстре.

Його спiврозмовник розтав у повiтрi – чи то вийшов з гри, чи скористався порталом. Чебурашка, вiчний посередник; дорого бере за своi послуги, проте досi нiкого ще не «кинув». Репутацiя – едине, що вiн мае… та ще, може, вiяло зв’язкiв i кiлька жирних банкiвських рахункiв.

Вiн посмiхнувся. П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Перед самою Асамблеею. Маленька Квiнi вступить у гру на боцi фаворита, отже, до п’ятницi треба завагiтнiти перемогою. Тодi вона мене пiдтримае.

Вiн мигцем глянув на годинник. Знову перемкнув вiкна. Щоденне пiдписання указiв; полова, марнота, буденщина, а це…

Вiн протер очi. Нi, не привидiлося. Серед купи щоденного смiття сховано бомбу – оцей указ про податки з великих землевласникiв… На що сподiвався Канцлер – що Мiнiстр пiдмахне, не дивлячись? Нi, це теж елемент чиеiсь iнтриги, фрагмент захованого смертоносного механiзму; у жодному разi не можна пiдписувати це до Асамблеi. Але як пояснити затримку, як вишукано, хай йому чорт, пояснити затримку?!

Крiзь грати готичного вiкна пробивалося сонячне промiння. Надворi, в королiвському парку, спiвали птахи. Вiн вiдхилився на спинку крiсла: щось починало укладатися, потихеньку збiгатися, потроху прояснюватися. Не можна спiшити, не можна втрачати думку: голосування у п’ятницю… Зустрiч з Квiнi… Податки з великих землевласникiв… Якщо спробувати… Може вийти цiкава комбiнацiя…

– Арсене! Знiми, нарештi, навушники!

Вiн клiпнув. Схема, вже майже склавшись, вислизнула пiском крiзь пальцi.

– Арсене, я до тебе двадцятий раз звертаюся! Ти що, оглух?!

– Нi.

Перед очима плавали кольоровi плями. Вiн з силою потер лице; мати стояла в дверях, зчепивши на грудях пальцi, – жест, що означав роздратування i водночас непевнiсть.

– Кличу тебе, кличу! А ти, наче зомбi, втупився в монiтор i не реагуеш!

– Пробач, я не чув.

– Викину коли-небудь цей проклятий комп’ютер… Іди вечеряти!

– Я вже iв.

– Уроки зробив?

– Так.

– Перестань зазирати в монiтор! Іди хоч чаю з нами випий, батько тебе тиждень не бачив.

– Ма… У мене дуже мало часу.

– З батьками за столом п’ять хвилин посидiти – немае часу?

Вiн завагався.

– П’ять хвилин.

– Дякую, – сухо сказала мати.


* * *

Проти нього справдi грали, грали серйозно. Його агентiв вицiджували, вистежували, розколювали й перекупляли.

Сторінка 2

Будь-яка комбiнацiя, навiть найтаемнiша, в останню мить опинялася пiд загрозою. А тепер ще Блазень – особа й насправдi темна, як його нiк. Блазень з’явився нiзвiдки з колосальною грошвою. Сам Блазень – фiгура нiкчемна, але хто стоiть за ним? Чие замовлення? Занадто багато тих, хто хоче усунути Мiнiстра. Швидка кар’ера привертае увагу… Його попереджали.

На кухнi затишно свiтилася лампа, й кружляв медовий вир у коричневiй чашцi чаю. Батько добирав слова, це було помiтно по крихiтних зморшках на перенiссi. Вiн почувався винним: часу на сина в нього як не було, так i немае, а вiдчуження росте. А ще ж не забулися чудовi днi, коли Арсен був маленький, коли вони щосуботи ходили в зоопарк, а щонедiлi – в гостi, або запрошували гостей до себе…

– Синку, ти чого такий млявий? – батько вирiшив почати розмову, однак не знайшов правильних слiв.

– Утомився.

– Хочеш, у недiлю в кiно сходимо?

– Нi, дякую. Я вдома вiдпочину.

– Навiть не питаеш, який фiльм?

Вiн знизав плечима:

– Я не люблю кiно.

– А що ти любиш, крiм свого комп’ютера? – тихо й гiрко втрутилася мати. – Книжки? Коли ти востанне розгортав…

– Ма, ну чого ти знову. Я дуже перевантажений.

– Чим це?

– Усiм.

Мати сумно похитала головою. Сама вона в Арсеновому вiцi читала запоем, i батьки силомiць вiдривали ii вiд книг… Так, авжеж.

– Я у твоему вiцi читала запоем, мене батьки силомiць…

Їi передбачуванiсть його засмутила. Тому вiн дозволив собi невеличку нетактовнiсть:

– Часи змiнилися, мамо. Подивись: ти ж тепер сама нiчого не читаеш, крiм блогiв.

Вона спалахнула.

Арсен знав – щойно всi пiдуть з кухнi, вона одразу витягне з сумки ноутбук, пiд’еднаеться до Інтернету й порине у свiй Живий журнал. А батько, щойно побачить, що Арсен i мати зайнятi, – пiде до себе й увiмкне телевiзор. Вони обое вiдчувають, що роблять щось не те; обое виросли в нормальних родинах, де були й сiмейнi вечори, й книжки, й гостi, й походи в лiс чи на пiкнiк. Проте мамi значно цiкавiше, що сталося з ii френдами за день, а батько, мов на голцi, сидить на потоцi новин з телевiзора, вiд глобальних до мiстечкових. Чи свiтова криза, чи п’яний збив машиною дитину – це iнформацiя, це треба знати, це розбурхуе.

У нашiй родинi, подумав зi смутком Арсен, тiльки я роблю корисну справу. Тiльки я роблю те, що люблю, i за це одержую грошi.

Вiн допив чай i встав.

– Дякую.

– На здоров’я.

– Я пiду. На добранiч.


* * *

– Привiт, Канцлере.

– Не спиш, Мiнiстре? Чи у вас уже ранок?

– Хочеш пiдловити?

– На фiга ти менi здався?

– Хто його зна… На тебе виходила Квiнi?

Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екранi. Спiврозмовник мiркував трохи довше, нiж це звичайно бувае при невимушенiй розмовi.

– Про що ти, Мiнiстре?

– Землевласники з’iдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дрiб’язок, як я, i мови нема.

– Що ти хочеш?

– Є схема…

Удома давно всi спали. Годинник показував третю. Потираючи червонi очi, вiн сидiв за монiтором, поки прямо пiд носом не виявились раптом клавiшi «J» та «K».

Тодi вiн вийшов з мережi й лiг. Йому снилися темнi заплутанi коридори й чужi очi в прорiзi червоного каптура.

Потiм вiн вирубався зовсiм, щоб о сьомiй ранку пiдскочити вiд вереску будильника.


* * *

Вони вийшли з дому одночасно – батько, мати й Арсен.

Батько сiв у чорний «Фольксваген», мати в сiру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцiю. Нiяких пробок. Нiяких пересадок. Десять хвилин шаленоi штовханини – i ти на мiсцi.

Як завжди вранцi, вiн майже нiчого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собi подвiйну каву. П’ятниця – пiслязавтра, часу немае, але шестернi вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, пiдштовхнути мiзинцем – i механiзм запрацюе, запрацюе…

– Снiжицький!

Вiн обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовiй хутрянiй курточцi, зi смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.

– Привiт.

– Чого тебе в школi немае? Я думала, ти хворiеш…

– Хворiю, – погодився вiн i сьорбнув кави.

– У тебе очi червонi, – сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зi спiвчуттям. – П’еш? Колешся?

– П’ю, – вiн зробив ще ковток. – Колюся.

Вона засмiялася. Приемно було дивитися, як вона смiеться, – легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.

– А якщо чесно?

– Я працюю, – зiзнався вiн несподiвано для себе.

– Де?

– У мiнiстерствi.

– Кур’ером?

– Мiнiстром!

– От молодець, – вона кокетливо поправила шапочку-навушники. – Слухай, я на перший урок усе одно вже не пiду. Давай по тiстечку? Пригощаю!

Пiв на дев’яту. Поза мережею вiн завжди вiдчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятоi вiн уже знову був удома – не виходячи на поверхню, пересiдав з одного поiзда на iнший, повертався в порожню квартиру й сiдав за комп’ютер. Така ситуацiя не могла тривати довго, однак поки що тривала, i Арсен мав намiр вичавити з неi все можливе. З користю використати кожну хвилину.

Мар’яна дивилась усмiхаючись.

Сторінка 3

– Ну, ходiмо, – погодився вiн, повагавшись. – Тiльки кожен платить за себе.

У нього були кишеньковi грошi – не так i мало, якщо врахувати, що вiн майже нi на що iх не витрачав. Вiн узяв собi шоколадне тiстечко i знову – каву. Мар’яна замовила полуницi з вершками.

Повз високе вiкно йшли перехожi. Там, надворi, почався дощ зi снiгом. Тут, у кав’ярнi, було порожньо на цю пору й – по цiнниках – дорого.

– От мiй братик працюе, – задумливо сказала Мар’яна. – Уже «Нiссан» собi купив. Правда, старий.

– Молодець, – Арсен кивнув.

Одна парадна мантiя коштувала бiльше, нiж його батько заробляв за мiсяць. А до мантii належало мати перуку, туфлi, шпагу; якщо Мiнiстр з’явиться на Асамблеi без гiдного прикиду – його нiхто не слухатиме. Статус – це грошi, грошi – це статус, проте реальна влада значно крутiша й за те, й за те.

Якби ж без грошей можна було дотягтися до влади…

– Скажи чесно – де ти працюеш? – запитала Мар’яна, примруживши смарагдовi очиська. Їi курточка була розстебнута; Арсен затримав погляд на округлих персах пiд тонким светром.

– Розводжу породистих собак.

– Так?! А якоi породи?

– Усяких.

– Що, у квартирi? А батьки?!

– Батьки не знають, – вiн поблажливо осмiхнувся. – Я в мережi розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчi за живих, якщо породистi. Якщо iх правильно виховувати, добирати партнерiв, лiкувати, дресирувати…

– У мережi?!

– Нiколи не чула? Люди заводять у мережi собак, тримають у вiртуальних будинках… Водять у гостi до сусiдiв… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякi влаштовують собачi боi, але я бiйцiвських не вирощую. У мене декоративнi й мисливськi, – Арсен вiдчув натхнення. Вiн нiкому не розповiдав – отак, за столиком, у реалi, – про свою роботу.

Мар’яна недовiрливо гмикнула.

– Ти що, нi в якi iгри не граешся? – запитав вiн недовiрливо.

– Я блогер, – сказала вона з гiднiстю. – Маю три сотнi френдiв.

– Знаю! У мене мама теж блогер, – Арсен iз задоволенням порушив красу й цiлiснiсть шоколадного тiстечка – i побачив вiдбиток своiх зубiв у коричневiй масi.

Його мама нiколи не дивилася серiалiв по телевiзору, i в дитинствi вiн цим трохи пишався. Зате його мама жила всерединi серiалу, вiн почав це розумiти тiльки в минулi пiвроку-рiк. Вона день у день переказувала батьковi за ранковою кавою або в недiлю, за розiгрiтим у мiкрохвильовцi снiданком, – переказувала чужi розмови, коментувала подii та реплiки, i на ii одухотвореному молодому лицi ясно палали очi. Вона стежила за життям не менше як сотнi людей, деякi з них були ii близькi друзi, деяких вона щиро ненавидiла: «Пiсля цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негiдник, ще цим i пишаеться! Я його забанила, не розумiю, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купi гною…»

Мар’яна пiдхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала бiлий молочний шар i милувалася ягiдкою, тримаючи ii за зеленi чашолистики.

– Ти чого ii розглядаеш?

– Уявляю, нiби зараз лiто, – пояснила Мар’яна. – Дуже люблю червень. У червнi така полуниця, – вона повернула ягiдку, наче ялинкову iграшку. Потiм одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.

– А на фiга тобi блог, Мар’яно? – запитав Арсен. – Вести щоденник напоказ – це якось…

– Дурницi! – Мар’яна трохи образилась. – Це обивательське судження людини, далекоi вiд питання. Блоги бувають рiзнi, для рiзних цiлей. Хтось справдi веде щоденник напоказ. Повно таких дурнiв. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блог – iспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякi концепти.

– Виходить?

– Питаеш! Щодня прибувае френдiв, i це без спецiальноi розкрутки… Знаеш, що я помiтила? Пишеш звичайний, середнiй, непомiтний пост – коментарiв мало, а френдiв додаеться. Напишеш щось гостре, скандальне – коментарiв багато, а френди починають вiдпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…

Арсен помiтив у ii очах особливi iскорки – такi бувають у людини, якiй цiкава тема розмови. От i мама, коли говорить про свiй журнал, нiби свiтиться зсередини.

– Зайди якось, добре? – Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. – У мене у френдах нашi з класу: Лада, Свiтлана, ще отой Кузьма з паралельного…

– Заманливо, – вiн витер губи, лишивши на бiлiй серветцi шоколаднi слiди. – Ти на другий урок iдеш?

– Іду, – здавалось, вона розчарована, що розмова так скоро закiнчилася. – А ти?

– А в мене справи, – вiн устав. – Вибач.


* * *

Нiхто не повинен був знати, що Мiнiстр заробив стартовий капiтал розведенням цуценят. Арсен завжди ретельно роздiляв двi своi iпостасi. І, зрозумiло, нiколи й нiде не залишав реальних даних. Його знали як Доктора Веттi, п’ятдесятирiчного лiкаря з Чернiвцiв. Клiенти чомусь довiряли лiкаревi, хоч для виховання вiртуальних псiв медична освiта не потрiбна.

– Родовiд – п’ятдесят три поколiння. У роду – сотнi чемпiонських титулiв, е одна Мiс свiту за собачою версiею – прапрабаба. Вiн розумнiший за звичайного собаку. Неодмiнна умова – ви

Сторінка 4

овиннi щодня мати на нього час. Якщо у вас робота, або щось iнше заважае – краще не берiть цього пса. Вiзьмiть щось простiше. Цей засумуе, якщо ви не будете з ним розмовляти хоч один день… Потiм у нього почнеться депресiя i вiн загине.

– Вiн мене впiзнаватиме? Чи можна попросити, наприклад, дружину зайти пiд моiм нiком i його погладити?

Арсен усмiхнувся в монiтор. Пальцi його бiгали так само швидко, i текст у вiконцi з’являвся в темпi звичайноi людськоi мови:

– Ви знаете, в цьому е щось мiстичне. Якщо ваша дружина, чи хтось з родичiв, зайде пiд вашим нiком – пес зрадiе. Але якщо ви будете з ним займатися, якщо вiн стане по-справжньому вашим собакою – вiн вас упiзнаватиме… не за нiком. Не за ай-пi адресою. Цьому немае технiчного пояснення. Просто вiн звикне до вас i вас вiдчуватиме. Це перевiрено.

Спiврозмовник замислився. Арсен його не бачив – по екрану гасало бiле щеня з чорними вухами, тягаючи в зубах мальовничо подертий черевик. У вiконцi чату – в кутку екрана – моргав курсор.

– Докторе, ви маете п’ять хвилин?

– Авжеж. Скiльки завгодно.

Насправдi часу, як завжди, катастрофiчно бракувало. Однак Арсен знав з досвiду, що вислуховувати клiентiв просто необхiдно.

– Я двадцять рокiв одружений. У мене двое синiв, студенти. І я не впевнений, що хоч один з них мене впiзнае, якщо я зайду пiд чужим нiком… ви розумiете, про що я?

– Розумiю.

– Справдi?

– Менi здаеться, що розумiю, – виправився Арсен.

– Докторе, я двадцять рокiв живу з чужою менi жiнкою. У нас прекрасна родина… Був собака, давно. Пес умер вiд чумки. Ми так переживали, що бiльше тварини не заводили.

– Розумiю, – написав Арсен цiлком щиро. – Вiртуальнi собаки не хворiють. Їх не може збити машина. Вони живуть, поки живе ваша цiкавiсть до собаки, ваша любов.

Нова реплiка довго не з’являлася.

«Хто каже, що щастя не можна купити, той нiколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.

Настала нова пауза. У глибинi квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.

– Я купую цього собаку, – нарештi написав клiент. – Можна оплатити «Вiзою»?

Арсен перевiв дух.

– Будь ласка. Ось реквiзити, щойно прийде пiдтвердження – ви одержите пароль. Я проiнструктую вас, як стати членом клубу… Ви досi не заводили вiртуальних собак?

– Нi.

– Тодi у вас величезний резерв для радостi. Клуб, виставки, новi люди, новi контакти… І головне – ваш пес. Придумайте йому офiцiйне iм’я, воно мае складатися не менше нiж з восьми символiв i починатися на «Ш»…

Пройшов виклик по «асьцi». Арсен подивився, хто викликае. Усмiхнувся.

– Докторе, дуже вам дякую, – написав клiент.

– Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання – пишiть на мою скриньку.

– Так. До побачення.

Цуцик, утомившись, лежав тепер на спинi, не випускаючи з зубiв решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок i згорнув вiкно.

«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумiв?»

«Я знаю».

«Не зрозумiв».

«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вiтальну листiвку».

Вiн клацнув кнопкою мишi. Набрав логiн – CruelHamster. Вiдкрився темний кабiнет, де на столi громадилися папери та жовтi сувоi, де стирчало перо з бронзовоi чорнильницi й на дерев’яних болванках височiли перуки – бiлi, чорнi, фiолетовi, завитi, матовi, напудренi й усипанi блискiтками. Усього кiлька людей мали доступ у цей кабiнет – без згоди хазяiна.

– Не заграйся, Мiнiстре, – сказав маленький сутулий чоловiчок у темному вбраннi, схожому на чернечi шати.

«Не заграйся, Мiнiстре», – з’явилися букви в маленькому вiкнi чату.

– А навiщо ж тодi гра?

Вiн дозволив собi поставити смайлик. Потiм подумав – i, клацнувши по iконцi, змусив Мiнiстра розреготатися. Про його смiх ходили анекдоти – казали, Мiнiстр смiеться тiльки напередоднi землетрусу… або дефолту.

У дверi його кiмнати постукали – рiзко й вимогливо. Мати нiколи ранiше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»

– Арсене!

– До зустрiчi, – сказав вiн чорному чоловiчковi. Закрив вiкно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.

– Менi можна зайти? – сухо поцiкавилась мати. Щось у ii голосi змусило Арсена встати з крiсла.

– Що сталося?

– Дзвонили зi школи. Ваша класна керiвничка. Тебе вже мiсяць не було… ти взагалi не з’являвся в школi!

– Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варiанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаеш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять рокiв? А менi вже чотирнадцять.

– Що?!

Вiн домiгся першоi маленькоi перемоги. Матiр вибито з колii. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кiмнату, розсипалося. Заготовка пропала.

– Знаеш, сучаснi наркотики… Інодi досить одного уколу… А травичку покурити – це взагалi звичайна рiч.

– Ти… – вона схопилася за одвiрок.

– Я в життi не пробував, – сказав вiн з чистою совiстю. – Я не наркоман. Я не п’ю. Навiть пива. У нас пiвкласу курить по пачцi на день… А я курю?

Мати

Сторінка 5

мовчала. На ii блiде лице помалу верталася краска.

– Прошу тебе, тiльки не нервуйся, – тихо сказав Арсен. – У мене була криза, так. Тепер усе гаразд. Я все здам. Класна дуже кричала?

– Нi. Вона тiльки дивувалася, чому тебе немае.

– Мамо, я все владнаю.

Вона вiдступила на крок. Недовiрливо примружилась:

– Та ти ж нам брехав цiлий мiсяць. Прикидався, що йдеш до школи, а сам…

– Я був удома, мамо. Не тинявся по казино, не сидiв у пiдвалi. Не спускав грошi на автомати.

– Обiцяй менi, що завтра пiдеш до школи!

– Обiцяю, – вiн навiть не затнувся.


* * *

Вiн поставив будильник на шосту й за годину встиг зробити кiлька найважливiших справ. Вiдправив останньому клiентовi пароль до його нового собаки, зайшов у розплiдник, узяв двох алiментних щенят. Яскравого, схожого на сетера, майже цегляно-червоного, назвав Крас. Другого, пухнатого й бiлого, хотiв назвати Умка, але передумав i прописав у рядку iменi: Спартак. Витратив хвилин двадцять, навчаючи обох вiдгукуватись на iмена. Навчив; тепер вони мчали до нього по зеленiй луцi, висолопивши язики, у захватi пiдкидаючи на бiгу заднi лапи, варто було набрати в командному рядку: «Крас! Спартак!»

Йому жаль було iх, але справи – головне. Нехай учаться розважати себе самi; Арсен закрив «собачу» програму й цiлком зосередився на справах Мiнiстра. Створив на своему акаунтi нову особистiсть, пiдкреслено позбавлену iндивiдуальностi, натяг чорну маску на типове лице манекена й послав з вiзитами. Туга калитка на поясi свiдчила про платоспроможнiсть.

Новостворена особистiсть обiйшла одну за одною три адреси. Пiсля третьоi розмови калитка з пояса фiгури зникла. Пiдходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер i вийшов снiдати.

Батько пiдвiз його до порога школи. Не докоряв, i взагалi здавався неуважним i замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкiльний вестибюль: його дивувало, що сотнi людей готовi марнувати безцiнний час так бездарно й нерозумно.

Вiн висидiв чотири уроки. Потiм тихенько взяв у гардеробi свою куртку й, закинувши на плече напiвпорожнiй рюкзак, вийшов надвiр.

Сьогоднi п’ятниця.

Його однокласники курили на лавi, нi вiд кого не ховаючись, на землi стояли порожнi пляшки з-пiд пива. Вiн попрощався й, не озираючись, поспiшив до метро.

Дуже зручно – всього одна зупинка вiд дому. І жодних пробок.

Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумiв, що вдома хтось е – хоч i мати, й батько в цей час повиннi працювати. У переднiй пахло чужим одеколоном i трохи – встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полицi для взуття батьковi черевики й маминi чоботи. А кiмнатних туфель не було. З кухнi чулися приглушенi голоси…

– Хто там?

Через секунду мама була вже в переднiй.

– Арсен?! Чого так рано?

– У нас скасували останнi три уроки, – сказав вiн, не замислюючись.

– Правда? Чи подзвонити класнiй керiвничцi?

– Ну, подзвони, – вiн починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити – до вечора. До Асамблеi.

У дверях кухнi з’явився похмурий батько. Теж не поiхав на роботу. Цiкаво, чому.

– Я перепрошую, менi треба дещо…

Вiн зайшов у свою кiмнату й завмер на порозi. Там, де вранцi стояв монiтор, тепер блищала чисто витерта стiльниця.

Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Пiд столом ще не встигли прибрати – там сiрими клубочками лежав пил.

– Нам треба серйозно поговорити, – почав батько в нього за спиною. – Це, звiсно, надзвичайний захiд… Але в нас не було iншого виходу.

– Де мiй комп’ютер?!

– Ми його продали, – сказала мама, i вiдразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.

У Арсена потемнiло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Вiн нiколи не зберiгав паролiв… Наче вiдчував. Але його файли… Його програми…

– Ви вiдформатували диск? – запитав вiн пошепки.

– Покупець сказав, що вiдформатуе сам. Що там у тебе? Іграшки?

Без панiки, сказав собi Арсен. Данi по собаках у мене на флешцi. Особистiсть Мiнiстра зберiгаеться на серверi гри. Імовiрнiсть, що той, хто принагiдно купив старий комп, зрозумiе, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте iснуе.

– Слухайте, – Арсен облизнув губи. – Ще не пiзно. Повернiть його. Якщо треба, я доплачу, – вiн аж зрадiв з правильноi iдеi. – Менi потрiбний мiй комп’ютер. Ви не розумiете, що ви зробили.

– Нi, ми розумiемо, – батько дивився повз нього. – Ти божеволiеш. Є тiльки один спосiб зiскочити з цiеi голки – кинути зразу!

Батько раптом ступнув уперед i взяв Арсена за плечi:

– Послухай, синку. Так багато гарного в життi. Кiно, книжки, дiвчата… Ковзанка… Хочеш, на цi канiкули поiдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотiв у Париж?

Арсен вивiльнився:

– Менi потрiбний мiй комп. Термiново.

– Ти його не одержиш, – батько жестом зупинив маму, котра хотiла щось сказати. – Це наше останне слово.

– Телефон клiента?

– Що?

– Телефон того, хто купив мою машину?!

– Арсене…

– Що ви зробили! – вiн зрозумiв, щ

Сторінка 6

втрачае владу над ситуацiею цiлком i остаточно. – Що ви…

Вiн кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподiваною силою. Мати вiдсахнулася.

– Ти бачиш?! – закричав батько. – Ти бачиш, що з ним дiеться! Вiн несамовитий!

Арсен схопив з вiшалки свою куртку.

– Арсенiю, стiй! Ти нiкуди не пiдеш!

– Я пiду! – тепер вiн верещав, мов дитина. – Я пiду! І ви одержите, що хотiли!

– Стiй!

Батько був сильнiший, проте вiн не уявляв собi Арсеновоi рiшучостi. Чотирнадцятилiтнiй пiдлiток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк. Арсен вирвався, обiрвавши застiбку на куртцi, i вилетiв на сходовий майданчик.

Батько не став його доганяти.


* * *

Надворi йшов снiг. Од вiтру зразу ж навернулися сльози. Арсен бiг, на ходу марно застiбаючи куртку, намагаючись себе переконати, що не плаче, просто вiтер i снiжинки б’ють в очi. За кого вони його мають – за дебiла? За шмаркате маля?

Блискавка на куртцi зламалася. Були ще кнопки, якими Арсен давно не користувався – металевi блямби, тугi й незручнi. Зрештою, зiйде й так. Не вмирати ж од запалення легенiв батькам на зло?

Незабаром вiн засапався й перейшов на крок. Вiн давно не бiгав, не грав у футбол i не катався на велосипедi – тут батьки мали рацiю. Фiзична сила витрачалася швидко, однак душевна рiвновага, здаеться, помалу вiдновлювалася.

Вiн заклацнув на куртцi всi кнопки – вiд зусиль подушечки пальцiв аж почервонiли. Треба знайти Інтернет-кафе. Якнайдалi вiд дому. Щоб батьки не могли його знайти.

Отямившись, вiн витяг з кишенi мобiльник i вимкнув. При думцi, як батьки його шукатимуть, дзвонитимуть i чутимуть «абонент недоступний», йому на секунду стало iх шкода. Та тiльки на секунду.

Вони ж такi самi, подумав Арсен з люттю. Мама зi своiми френдами, тато зi своiм телевiзором. Жодне не грае за правилами, описаними в журналi «Сiм’я та школа» за тисяча дев’ятсот шкопирнадцятий рiк. Арсен для них – персонаж казковий, «син» узагалi. «Син повинен», «син мусить». Жодному з них i на думку не спаде поставити себе на Арсенове мiсце, хоч у такий простий спосiб побачити в ньому особистiсть!

У метро о цiй порi було досить вiльно. Пахло вогкiстю й пилом, мокрим хутром i злежалим одягом. Арсен пробрався в куток вагона й тут примудрився сiсти. Поруч громадилася, мов вежа, повна дама в шкiряному пальтi – навiть сидячи, вона була вища за Арсена на голову. Вiд неi вiдгонило гарними парфумами та мокрою псятиною.

Навпроти дiвчина у фiолетовiй куртцi читала книжку пiд назвою «Vita Nostra».

На жовтих стiнах вагона, тут i там укритих плексигласовими щитами, рясно вiдображалося чуже придумане життя. Рекламнi листiвки обiцяли кредити, знижки, путiвки в теплi краi; окремою нiжною плямою видiлявся аркуш з рекламою виставки орхiдей. У проходi йшов продавець гелевих ручок. Ручки, на вiдмiну вiд усього iншого, були реальнi – тут i зараз.

Сьогоднi о десятiй годинi в Мiнiстра призначено зустрiч з Маленькою Квiнi. Або Рудою Квiнi. Або Змiею. Або Сукою, як кому подобаеться. На вигляд тендiтна дiвчина, майже дiвчисько, зi шкiрою кольору какао, з мiдним волоссям до пiдлоги, вона веде грубу, чоловiчу гру. Майже всi впевненi, що Квiнi насправдi чоловiк. У Арсена був знайомий, котрий завжди грав за дiвчат, а на питання «чому?» вiдповiдав просто: менi приемно бачити на екранi перед собою жiнку, а не дядька…

Арсен, виявляеться, дуже любив своiх батькiв. Вiн сприймав iх такими, як вони е. Що далi?

Вiн згорбився, насунувши на очi кепку. До повнолiття ще чотири роки. Вiртуальнi грошi непросто обмiняти на реальнi. Потрiбен рахунок у банку. Сам вiн, не звiряючись на дорослих, не зможе вiдкрити рахунок. Батьки… не хочеться зараз про них думати.

Допустiмо, вiн проведе iгрову комбiнацiю й переможе. Допустiмо, цього разу вiн скине Темного Блазня й, можливо, навiть довiдаеться, хто за ним стоiть. А далi? Завтра? Пiслязавтра? Де вiн житиме – на вулицi? В Інтернет-кафе?!

Не панiкуй, сказав Мiнiстр. Ти навчився давати раду з мальованими людьми – а зi справжнiми все так само. Треба тiльки з’ясувати: за яких обставин вони дiятимуть так, як потрiбно тобi? І створити для них цi обставини. Це набагато простiше, нiж мати справу з Канцлером або вести небезпечнi переговори з Квiнi. Вони ж не iнтригани, твоi батьки, вони простi емоцiйнi люди, а головне – ти iм дуже дорогий. Так дуже, що керувати ними буде завиграшки…

Зайшла молоденька жiнка з дитиною, Арсен поступився мiсцем. Прямо перед очима виявився рекламний плакат нового супермаркету. У куточку хтось пiдсунув пiд скло листiвку, роздруковану на тонкому паперi. «Інтернет-кафе, цiлодобово»…

Двома пальцями вiн вивудив папiрець. Знадобиться.


* * *

Вiн брiв один по центру мiста, й нiхто не звертав на нього уваги. Вiн гуляв у юрбi, як у березовому гайку; сигнали машин, голоси, уривки музики, човгання пiдошов замiняли йому тишу й пташиний спiв. Хлопчик з мегаполiса, вiн був свiй у цьому свiтi.

У першому кафе, куди привела його рекламка, Арсеновi не сподобалось:

Сторінка 7

абагато понтiв. Інтер’ер пiд «Матрицю», якiсь склянi кабiнки, жетони, засолодка усмiшка тiтки-адмiна; вiн пiшов.

У другому кафе було занадто людно, незважаючи на бiлий день. Школярi, прибiгши зразу пiсля урокiв, лупилися мечами й гасали на космiчних крейсерах. У тишi чiтко чулося бурмотiння «Здохни, здохни!», лайки, сопiння. Якiсь хлопцi ходили в проходi за спинами гравцiв, цмулили пиво з пляшок, стояли, спершись на спинки крiсел, спостерiгаючи за грою. Було душно, з вогкого тамбура несло тютюновим димом.

Арсен подумав з жахом: як працювати при чужих?! Вони ходитимуть у нього за спиною, зазиратимуть у монiтор…

Вiн нiколи не заходив у мережу з чужих компiв. Іти на Асамблею отак, iз задушливого людного клубу, було все одно, що йти до вiтру у всiх на очах.

Вiн замружився й уявив свою кiмнату: все як i ранiше, екран i двi колонки, поруч лежать навушники, пiд столом тихо гуде машина. На одну секунду захотiлося ввiмкнути телефон i подзвонити мамi. Нехай вона скаже, що все повернулося на мiсце, що вони пожартували, що просять пробачення, комп’ютер його чекае…

Чи позичити мамин ноут? Нi, дурiсть, нереально. Вони ще не охололи. Якщо подзвонити зараз – почнуться крик, погрози, вони знову виб’ють його з колii, а тут же треба зосередитись. Треба бути сьогоднi дуже сильним i точним.

Снiг перестав iти, зате вiтер став ще сильнiший. Арсен зрозумiв, що голодний, i купив пiцу й чай з першого-лiпшого лотка. Пiца була на смак пластилiнова, чай обпiкав на вiтрi губи. Так, це вам не прийом у королiвському палацi й не вечеря на терасi, де танцюють танцiвницi, тiшачи гостей на бенкетi.

Викинувши в урну пластиковий стаканчик, вiн перерахував грошi: хтозна, скiльки часу доведеться провести в Інтернет-кафе й скiльки заплатити. Спiшiть побачити: всесильний Мiнiстр дзенькае останнiми мiдяками!

Пiсля липкоi пiци iсти захотiлося ще бiльше. Арсен запхнув руки глибоко в кишенi куртки й пiшов, поглядаючи по боках у пошуках газетного кiоска. Йому потрiбна була рекламна газетка з адресами Інтернет-клубiв.

Ідея обкласти великих землевласникiв додатковим податком не була нi нова, нi несподiвана. Вона вже кiлька разiв спливала й тонула, наче поплавець. Перший ii виклав у мить свого нетривалого пiднесення якийсь тип з нiком Дiд Пiхто. Дiд Пiхто тодi замiрявся в канцлери, одначе й торгiвлi своеi не кидав. Його зжерли: неспiшно, лiниво, просто задавили масою; Дiд Пiхто хряснув дверима й остаточно пiшов у бiзнес. Залишаеться помiтною фiгурою в грi: недавно купив аеропорт i два вокзали…

Арсен мiцно стис жменьку дрiб’язку на днi кишенi. Аеропорт i два вокзали… Дирижаблi, пiдсвiченi сонцем, iздовi дракони, що потребують довгоi злiтноi смуги. Дуже красиво й дуже прибутково. Пригадуеться, дехто запевняв, що аеропорт не вписуеться в концепцiю гри, мае бути пiзне Середньовiччя чи хоч би щось, близьке за часом…

Дiд Пiхто пiшов з полiтики три мiсяцi тому, влiтку. І майже одночасно з’явилася Руда Квiнi – багато хто з неi насмiхався, мовляв, з такими даними тiльки в куртизанки. Проте вона довго не розгойдувалася – зiбрала свою партiю й пробилася в парламент, i де тiльки грошики взялися…

Арсен зупинився. Притулив долоню до лоба, наче перевiряючи температуру. Занадто простий i гарний поворот, щоб бути правдою; i як вишукано, хай йому чорт… От би перевiрити, яку пробну кулю запустити…

Вiн гаяв час. Пiвдня минуло марно. Його суперники й вороги тчуть павутиння перед Асамблеею, носять медок у своi стiльники, а Мiнiстр валандаеться по вулицях, плаче на вiтрi, висмоктуе з пальця дикi припущення… Хiба можна творити стратегiю на неперевiрених даних?!

Квiнi розумна й обережна. І вона собi не ворог – дiятиме, як вважатиме за потрiбне, виходячи зi свого характеру, становища, обставин. «За яких обставин вони дiятимуть так, як потрiбно тобi?» За яких обставин батьки покаються, повернуть комп’ютер або куплять новий?!

Починало смеркати. Листопад. Ідучи з дому, Арсен згарячу взув осiннi черевики з тонкою пiдошвою. Проiхатись до школи – годиться. Однак годинами швендяти по холодних вулицях – холодно.

Пiд козирком закритого на ремонт гастроному лежав шмат картону з пакувальноi коробки, на ньому, згорнувшись, спали двi величезнi дворняги, каштановоi й брудно-сiроi мастi. Арсен пiдiйшов i став поруч, на сухий вiльний краечок картонки. Ногам стало трохи теплiше. Собаки розплющили очi й заснули знову – безпритульнi виродки, нащадки бастардiв. І народила iхнiх дiдiв якась собача невдаха вiд пещеного породистого пса…

Якби я мiг, думав Арсен, перевести вас у цифру й узяти собi. Плювати, що ви безпороднi. Я влаштував би вам двiр i будку, щоб жити, i поле, щоб гуляти й бiгати, улiтку в травi, а взимку в снiгу. Я нiколи не кидав би вас надовго. Отак би й узяв – парочкою.

Розiйшлися хмари, i рiзко похолодало. Собаки спали, притулившись одна до одноi. Арсеновi схотiлося сiсти поруч i погрiтися бiля них, але в цю мить засвiтилися лiхтарi, й запалала на другому боцi вулицi синя неонова вивiска: «Інтернет-клуб “Магнiт”».

Магнiт; Арсен вi

Сторінка 8

чув себе залiзною стружкою.


* * *

По вогких сходах вiн зiйшов, наче в склеп, у маленьке пiдвальне примiщення. З натугою вiдчинив внутрiшнi дверi – i раптом опинився в теплi. На повну потужнiсть працював камiн-обiгрiвач, приемним рожевим свiтлом горiли розжаренi пружинки. У вузькому коридорi стояли на столах компи, всього штук п’ять, усi вiльнi. Останнiй, наприкiнцi коридору, виявився в глибокiй нiшi – збоку неможливо було зазирнути в монiтор. Усе це Арсен побачив у першу хвилину – i перевiв дух. Аж потiм глянув за скляну перегородку на адмiна, на вигляд недовченого студента.

– Ви працюете? – Арсенiв голос пролунав хрипко.

– Ага, – вiдгукнувся хлопець. І, подумавши, додав: – Тiльки в нас на популярнi порносайти заглушка стоiть.

– Я що, схожий на вiдвiдувача порносайтiв?

– Вони всi рiзнi, – туманно вiдповiв хлопець. – Тобi пошту перевiрити?

– Менi грати. Геймер я.

За хвилину вiн уже сидiв наприкiнцi коридору, в нiшi. Вiдкрив заставку «Королiвського балу», набрав у рядку свiй логiн та пароль – i почув з дивним хвилюванням голоси птахiв у парку своеi резиденцii.

Спiвали птахи. Спiвав фонтан. Тихесенько спiвала трава, колишучись од вiтру. Арсен не вважав себе сентиментальним – але в цю мить йому навернулися сльози на очi, сльози мандрiвця, що повернувся додому пiсля важких поневiрянь. Ось мiй кабiнет, моi мантii й перуки, то й нехай собi як знають – ось моя справа, справа життя, папери на столi й величезна мапа на стiнi; нiхто не вiдбере в мене цього свiту. Пора працювати.

Вiн не бачив, як хлопець-адмiн, подивившись у монiтор на своему столi, раптом тихо свиснув i пiдняв брови, i нишком вийшов у сумiжну крихiтну, обладнану телефоном кiмнатку.

– Слухай, у мене тут пацан залогiнився… CruelHamster, прикинь, начебто вiн… Та-ак? Крутизна небачена… Та точно кажу! Ага… Заплатив наперед, питав про нiч… Узагалi ж, у нас неповнолiтнi тiльки до дев’ятоi вечора, Петренко лаятиметься… Добре, я зрозумiв.


* * *

Арсеновi хотiлося пити, але вiн боявся вiдiйти вiд компа хоч на хвилину. Його вже питали кiлька разiв, чи не збираеться вiн поступитися машиною iншому охочому. Вiн не збирався; хлопець-адмiн пiдтвердив його право займати комп’ютер i люб’язно додав, що клуб працюе «до останнього клiента». Це була найкраща новина за цiлий день: Арсен боявся, що в першi хвилини Асамблеi його викинуть на вулицю.

Пiвдня вiн вiдповiдав на листи, возився зi щенятами, встиг зазирнути на двi англомовнi виставки. Люб’язно поговорив з незнайомим собачником, обмiнявся з ним контактами; собачник назвався шотландцем Гаррi. Арсен представився, як Доктор Веттi з Чернiвцiв. У нього тряслися руки, пальцi промахувалися повз клавiшi, вiн писав англiйською з помилками.

Надворi, за стiнами клубу «Магнiт», давно стемнiло. Наближався час рандеву з Квiнi; у вiртуальному свiтi тяглося надвечiр’я, м’яке й сонячне, з глибокими барвами неба, вiдлунням далеких дзвонiв, вiдблисками на флюгерах та нескiнченними пташиними спiвами. Мiнiстровi захотiлось прогулятися – зрозумiло, в плащi з каптуром, що приховуе лице. Прогулянка допоможе зiбратися з думками.

Стукали черевики, шумiли фонтани, скрипiли вози. Виходили на роботу лiхтарники, i лiхтарi уздовж вулицi загорялися тьмяним до часу свiтлом. Походжали стражники, зупиняли приiжджих, вимагали посвiдку на проживання. Столиця розрослася, й так багато вiртуального люду рвалося сюди з намальованих провiнцiй, що мерiя – з подачi Квiнi – запровадила податок на перебування в мiстi. Мiнiстр носив на плащi жетон-дозвiл, i стражники до нього не чiплялися.

На розi стояв знахар у сiрiй хламидi. Судячи з барв головноi пов’язки – початкiвець.

– Що чутно в мiстi? – написав Арсен у вiконцi чату. Знахар помахав рукою:

– Сьогоднi Асамблея в наших кровопивцiв… Слухай, купи в мене гриби для вiдварiв. Дешево продам.

– Сам без грошей.

– Жаль… Там на майданi якийсь шухер, страчують когось чи що.

– На сьогоднi не призначено страт, – сказав Мiнiстр. Що-що, а такi речi вiн знав напевно.

– Тодi, може, жертву приносять. Там зiбралося душ кiлькасот, бiля храму Чорноi Богинi.

– А, – сказав Мiнiстр.

Вiн знав цi сумнiвнi розваги – темнi маги приносили в жертву своiм богам заново створених персонажiв, здебiльшого, бiлявих дiвиць. Безневинно – все одно, що розчленувати ляльку; Арсен вiдчував огиду до жерцiв-катiв. Переважно це були пiдлiтки, тупi недорозвиненi дiти, не здатнi нi на що, крiм брудних фантазiй. Утiм, вiн визнавав за ними право грати, як заманеться.

Вхiд на майдан оточили стражники i пропускали роззяв крiзь вузьку прогалину мiж двома перекинутими возами. Тут аншлаг, подумав Арсен, простий люд розважаеться по-своему, поки ми плетемо iнтриги на наших Асамблеях; спочатку вiн хотiв обiйти майдан, однак тепер передумав. Йому стало цiкаво.

Персонажi всiх станiв юрмилися, обмiнюючись жестами. У вiконцi чату конвеерною стрiчкою повзла балаканина. Мiнiстрова фiгурка, загорнута в плащ, неквапливо пробиралася серед безлiчi iнших фiгурок; ось вiдкрився вхiд у храм – пар

Сторінка 9

днi дверi у виглядi черепа з широко роззявленим зубатим ротом. Арсен пiдiйшов саме вчасно: з храму на помiст коло входу виповзла процесiя, два маги в чорних плащах i мiж ними – напiвгола дiвчина.

Арсена вразила якiсть промальовування. Його Мiнiстр, багато разiв допрацьований, був менше схожий на живу людину, нiж ця одноразова лялька. Стегна ii, кощавi й анiтрохи не привабливi, огортав клапоть тканини – куценька спiдничка до колiн, ще один клапоть прикривав плоскi груди. Дiвчина йшла, оглядаючись, спотикаючись, кожен ii жест був натуральний, без натяку на звички запрограмованого, намальованого персонажа. Їi худе лице було наче натерте блискучою пудрою.

– На славу Чорнiй Богинi! – проголосив один маг.

Вiн говорив, як говорять стандартнi персонажi – губи ворушилися, незграбно зображаючи артикуляцiю, текст з’являвся у вiконцi чату, набраний великими буквами. Руки у дiвчини раптом виявилися зв’язанi й здiйнялися до неба, наче притягнутi до невидимоi балки. Вона закричала, проте у вiконцi чату не з’явилося нi слова. Вона роззявляла рота без звуку, i з рухiв ii губ Арсен несподiвано прочитав: «Нi! Благаю! Не треба!»

Вона так щиро грала свою роль, що Арсена раптом пройняв холодний пiт.

Другий маг змахнув довгим лезом. Кiнчик його чиркнув дiвчину по горлi, й вона замовкла. Як i ранiше спiвали птахи – у вiртуальному свiтi юрби не ревуть, вони майорять стрiчками перемовин у чатi, а спецефектiв для жертвопринесення не передбачено. Кровi не передбачено теж – принаймнi коли вбивають персонажа-людину. Аудиторiя гри – широка, немае обмежень за вiком…

Тiло дiвчини зм’якло. Арсен нахилився до тьмяного екрана – фiгура дiвчини, блiда й кощава, струменiла на екранi, нiби ii повiльно стирали гумкою. Зникли груди, наче залитi патьоками невидимоi фарби. Крiзь тiло проступило тло – помiст, брук на майданi…

Через секунду дiвчина вже лежала пiд ногами жерцiв – грубо намальований персонаж, нерухома картинка.


* * *

Маленька Квiнi сидiла в плетеному крiслi, закинувши ногу на ногу, тримаючи в тонких пальцях теж тонку, кавового кольору сигарилью. Пiсля закону, що забороняе пропаганду курiння в мережi, мила звичка стала ознакою статусу: одна вiртуальна сигарилья в руках Рудоi коштувала, як добрий монiтор. На початку зустрiчi вона не курила; тiльки вислухавши Мiнiстра до кiнця, витягла з сумочки довгий портсигар, мундштук та елегантне кресало.

Скорiше за все, це був неусвiдомлений жест. Скорiше за все, людина, що грае за Квiнi, курила в реальному життi. Це була ознака замислення – i водночас сигнал: мiй статус дуже високий. Не забувай про це.

Арсен вичiкував. Йому вдалося ii здивувати. Вiн сам неабияк собi дивувався: пережитий шок зробив його розкутим. Можливо, занадто. Вiн iмпровiзував, ризиковано – та поки що вдало.

– Що ж, – сказала Квiнi, вiдкинувши розкiшне волосся, випускаючи пiд розмальовану стелю цiвку вiртуального диму. – Припустiмо. А якщо тебе все-таки змiстять – хто менi гарантуе всi цi пряники, га?

– Нiхто, – Мiнiстр м’яко всмiхнувся, – тому ми обое не хочемо, щоб мене змiстили.

Намальованi люди вирiзнялися неабияким самовладанням. Квiнi, як i ранiше, курила, погойдуючи нiжкою в розшитiй бiсером туфлi. Геймер, що грае за Руду, чоловiк небiдний i дорослий, мiг зараз лаятися чи позiхати, чи чхати, забризкуючи монiтор, – на жаль, у грi нiчого не можна визначити по очах. Судити можна тiльки по дiях, по вчинках…

– Хочеш закурити, Мiнiстре? – запитала Квiнi.

Настала його черга дивуватися.

– Не курю. Дякую.

– Ти киянин?

– Нi, я з Аддис-Абеби.

Смайлик.

– Хто ти такий, Мiнiстре? Де ти взявся? Щодо всiх iнших я маю припущення, а ти – наче прищ на рiвному мiсцi. Ризиковано граеш, але талановито, зараза.

– Мiледi, – Мiнiстр потягся в затишному крiслi. – Чи варто розумiти вашi грайливi питання, як згоду?

– До Асамблеi ще година… Якщо я за цей час не передумаю – що ж. Ти можеш на мене розраховувати, Мiнiстре.


* * *

Той, хто грав за Руду, входив у мережу з дому, можливо, з власного кабiнету з картинами на стiнах, може, з камiном, з пузатими пляшками у великому барi. Арсен горбився за чужим компом у клубi «Магнiт».

Пiсля зустрiчi з Квiнi йому стало легко до дзенькоту у вухах. Схему було пiдготовлено й пiдтверджено в деталях. Нехай Блазня сьогоднi оберуть Лордом Асамблеi – Арсен уже приготував йому подарунок до вступу на посаду. Ледь посiвши оксамитове крiсло Лорда, Блазень змушений буде прийняти вкрай непопулярне рiшення. Податки iз землевласникiв причавлять його, мов каменюка жабу.

Вiн облизав язиком потрiсканi губи.

– Хочеш чаю? – привiтно запитав хлопець-адмiн.

Пiсля десятоi в пiдвалi знову стало малолюдно. Худий прищавий молодик вертiв кермо перед монiтором, тис на педалi пiд столом: у мрiях своiх вiн давно перевершив Шумахера. Ще один вiдвiдувач сидiв за далеким од Арсена компом: мужик у яскраво-жовтiй куртцi з червоними наклейками на рукавах. У його широко розкритих очах вiдсвiчували рiзнобарвнi сполохи. Вишкiрившись, мужик натискав на кнопки мишi

Сторінка 10

ак люто, що Арсен зi свого мiсця чув клацання. Той, мабуть, у навушниках чуе автоматнi серii чи бахкання якоiсь атомноi базуки. На вигляд йому добряче за тридцять, подумав Арсен, а поводиться, мов пiдлiток. Кого тiльки не збирають Інтернет-клуби ночами…

– То як щодо чаю?

– Дуже хочу, – зiзнався Арсен. – Слухай… а туалет тут е?

– Службовий. Добре, пущу тебе, а то куди ти побiжиш серед ночi… Ходiмо.

Арсен дбайливо згорнув усi своi вiкна. До Асамблеi лишалося п’ятнадцять хвилин; вiн сидiв у «Магнiтi» одинадцяту годину. Голоду не було, тiльки в ротi пересохло.

Проходячи повз мужика в жовтiй куртцi, Арсен краем ока помiтив, що на екранi в нього нiяка не стрiлялка, а партiя в преферанс. Ти ба; азартний гравець, значить. Тiльки чому тут, у пiдвалi? Хiба в нього вдома немае компа?

Мабуть, посварився з жiнкою, подумав Арсен. Чи навiть з батьками. У таких, як вiн, може, взагалi не бувае дружин. А батьки пиляють: у твоему вiцi нi родини, нi нормальноi роботи, ходиш небритий у жовтiй куртцi, граеш на компi. Вiн узяв та й пiшов ображений. Майже як Арсен…

Вiн згадав про батькiв. Намацав у кишенi телефон. Мама напевно не ляже спати, все думатиме, де вiн, почне обдзвонювати однокласникiв…

Вiн переборов бажання негайно подзвонити додому. Через десять хвилин Асамблея. Зрештою, це ж мама з батьком його скривдили, це через них вiн опинився, наче безпритульний, у сирому холодному клубi, голодний i втомлений, за чужим компом. А крiм того – заради майбутнього – абсолютно необхiдно витримати характер у цю нiч.

Далi буде легше.


* * *

Амфiтеатр наповнювався. Неголосно грала музика з балкона – двi скрипки, флейта й вiолончель. Вiконце чату в лiвому нижньому кутку рябiло реплiками: дружнiми, глузливими, ввiчливими, провокацiйними. Арсен роздiлив чат, залишивши в одному вiкнi загальну розмову, в другому – слова, зверненi тiльки до нього. Схованi реплiки, яких нiхто, крiм нього, не бачив, видiлялися насичено-фiолетовим кольором.

«Як?»

«ОК».

Вiн рушив униз по сходах, повз вельмож, що вже повсiдалися, повз лицарiв з великими й малими маетками, повз священикiв, одягнених у малиновi та багрянi ряси. Музиканти грали Моцарта.

Вiн сидiв у офiсному крiслi, перед чужим монiтором, у напiвпiдвалi клубу «Магнiт». І вiн же йшов, убраний у парадну мантiю, високо пiднявши голову в перлистiй перуцi з кiскою, й пiдошвами вiдчував намальованi сходи. На нього витрiщалися з далеких куткiв залу, згори, з гальорки, знизу, з керiвних мiсць. Йому здавалося, вiн чуе гомiн голосiв, що повторюють його iм’я. Нiздрi лоскотав запах парфумiв та розплавленого воску, i солодкий запах отрути, якою змочують рукавички, перш нiж подарувати iх вороговi.

Його система безпеки коштувала, як половина машини «Фольксваген». Мiнiстр носив при собi дорогезнi амулети вiд пристрiту, вiд отрути, вiд врокiв; мiсяць тому на палацовому майданi, в усiх на очах, до нього пiдскочив найманий убивця з кинджалом. Кольчуга пiд плащем урятувала Мiнiстра, а лиходiя стратили потiм привселюдно – проте вбивця був усього-на-всього ботом, разовим персонажем, i жоднi тортури не могли розкрити логiн та пароль замовника.

Багато хто хотiв би, щоб Мiнiстр зник назавжди. Бажав змести його з шахiвницi, як зайву фiгуру. Останнiм часом проти нього грають прицiльно й потужно. Подивимося, чим закiнчиться сьогоднiшнiй раунд.

У юрбi вельмож вiн побачив Темного Блазня, вбраного в сiро-чорнi зi срiблом хутрянi шати. Блазневе лице, вiдчужено-шляхетне, нагадувало стародавню парадну фотографiю. Скорiше за все, це й був знiмок якогось бiлогвардiйця, оцифрований i оброблений. Багато рядових гравцiв – ремiсники, трактирники, навiть пiрати мали в грi своi справжнi обличчя, та тiльки не вельможi й чиновники, тi, що зiбралися сьогоднi на Асамблею. Жаль. Багато що прояснилося б. Хто з лицарiв щодня миготить на телеекранi? Чиi фотографii друкують на палiтурках популярних книжок? Хто з’явився на Асамблею з урядового кабiнету, хто – з дорогого курорту?

«Добродii, на порядку денному обрання нового Лорда Асамблеi. У пана Темного Блазня е п’ять хвилин, щоб висловити своi мiркування…»

Яскраво-фiолетовим, у додатковому вiкнi:

«Ти що ж, спокiйно дивитимешся на цей цирк?»

Вiн сiв на свое мiсце. Навпроти, на сходинку вище, сидiла Квiнi з почтом. Шкiра кавового кольору, блискуче мiдне волосся та смарагдово-зелена оксамитова мантiя. Мiнiстровi здалося, що вона йому пiдморгнула.


* * *

За Темного Блазня проголосували одразу й злагоджено. Перед голосуванням Арсен одержував здивованi питання, але вони вiдразу вщухли, коли стало ясно, що Блазня обрано. Здавалося, вiд Мiнiстра вiдринуло море – вiн сидiв на своему мiсцi, самотнiй i тихий, неначе заздалегiдь списаний з рахункiв. Влада – примхлива дама: сьогоднi ти на вершинi, а завтра, бач, покотився, тiльки п’яти й потилиця миготять, наче шпицi в колесi.

Пiсля декiлькох хвилин збудження, рваних поздоровлень, питань та пiнг-понгу коротеньких реплiк устав Блазнiв пiдручний, непримiтний i тихий, з нiком Варяг, i винiс на

Сторінка 11

обговорення маленьку технiчну постанову. Асамблея принишкла. Багато хто здогадався, що несподiвано переконлива перемога Блазня – тiльки початок партii.

Варяг дiяв строго за протоколом. Асамблеi пропонувалося проголосувати за перерозподiл функцiй: усi постанови, що стосуються рiльництва, перед набранням чинностi неодмiнно мають бути затвердженi Лордом Асамблеi.

«Що?!»

«Дурiсть яка… Хто тебе випустив, Варяг?»

«Це бот! Перевiрте протокол! Варяг – бот!»

Арсен усмiхнувся.

Варяг не був ботом. У будь-якiй командi знайдеться слабка ланка: Арсен купив Варяга гамузом, обчислив його жадiбнiсть, вiдчув невпевненiсть у майбутньому й поманив грiшми та славою. Хто з дрiбноти не хоче перетворитися на важливу фiгуру великоi гри?!

Варяг був зараз Арсеновим знаряддям, списом, кинутим у спину переможцевi в мить його трiумфу. Блазня запiдозрять або в подвiйнiй грi, або в слабкостi, невмiннi контролювати власних васалiв. Оце тобi, Лорд Асамблеi, завданнячко: а затвердь-но постанову про п’ятикратне пiдвищення податкiв з великих землевласникiв! Затвердиш – лицарi, обуренi сваволею, зжеруть тебе за три днi разом з твоiми капiталами. Не затвердиш – з’явиться формальний привiд для твоеi вiдставки, i дехто – не називаймо його iменi – цим приводом неодмiнно скористаеться!

Яскраво-фiолетовим висвiтилося в додатковому вiкнi:

«Це твоi фокуси, га, Мiнiстре?!»

– Добродii, – проскрипiв Канцлер, – з протоколу видно, що пан Варяг не бот, а повноправний член Асамблеi, а отже, ми повиннi голосувати за внесену пропозицiю… Лорд Блазень, прошу вас, ведiть голосування!

З Канцлером було домовлено напередоднi.

Шляхетне Блазневе лице не вiдбивало жодних емоцiй. Арсен багато вiддав би, щоб подивитися на нього в реалi: що вiн робить? Бiгае по кабiнету? Курить, матюкаеться, стукае кулаком по столу? Чи, добре пануючи над собою, так само вiдчужено дивиться в монiтор, як його вiртуальний персонаж – у зал притихлоi Асамблеi?

Почалося голосування. Люди Квiнi скинули руки однаковим жестом, iх пiдтримали люди Канцлера, потiм, дивлячись на бiльшiсть, пiдтягли своi голоси незалежнi малоземельнi лицарi. Арсен бачив, як пiднiмаються руки, i в душi у нього здiймалася гаряча хвиля: це перемога. Це блискуча, гарна, ох яка бажана перемога; Блазень закiнчився, не встигши початися. Мiнiстр знову святкуе трiумф. Ну, лiчiть голоси!

– Ухвалено, – проголосив Блазень. І уважно подивився на Варяга.

Менше половини присутнiх уловили суть маневру, одначе гру вiдчули всi. Коли з’явився на свiт указ, який першим належало затвердити новому Лордовi Асамблеi, високi збори вибухнули, наче мурашник, у який кинули гранату.

«Це маячня!»

«Що за дурня!»

«Голосувати!»

«Нехай пiдписуе!»

Із сектора, де сидiли лицарi з великими маетками, не долинало жодноi реплiки. Йшла внутрiкланова, закрита нарада.

«Спритно, Мiнiстре».

Особисте повiдомлення без пiдпису. Вiд кого? Сам Темний Блазень?

«…Але це тобi так не минеться».

Мiнiстр на екранi елегантно вклонився в бiк новообраного Лорда Асамблеi. Арсен за монiтором розреготався, його смiх дико пролунав пiд низьким склепiнням напiвпiдвалу. Була вже глибока нiч, хлопець-адмiн дрiмав на продавленому диванчику, розповзлися по домах пiдлiтки, i тiльки небритий мужик у жовтiй куртцi обернувся подивитися, чого Арсен смiеться.

Арсен кивнув йому, мовляв, усе гаразд, i повернувся до гри.


* * *

Асамблея тривала четверту годину. Арсен виснажився вкрай, проте до фiнiшу прийшов безперечним переможцем. Хоч би хто стояв за Темним Блазнем, найближчим часом цим панам доведеться шукати собi нового ставленика.

Указ про додатковi податки було затверджено. Навмисне грабiжницький, обурливий, образливий указ. Його, звiсно, незабаром скасують – великi землевласники не дозволять на собi iздити. Але за тиждень-два, що указ дiятиме, скарбниця збере купу «зайвих» грошикiв. Вони пiдуть частково Канцлеровi, частково Квiнi на ii транспортний проект… Цiкаво, все-таки, Дiд Пiхто – ii вiртуал чи просто союзник?

Пролунав фiнальний гонг. Учасники Асамблеi, не дбаючи про належний вихiд iз залу, просто танули в повiтрi. Внутрiклановi наради тривали на iнших територiях. Арсен вiдчув, що в нього злипаються очi.

Вiн вийшов, деiнсталював гру й дуже ретельно пiдiбрав слiди, залишенi на компi. Сховав у внутрiшню кишеню флешку. Годинник повернув на п’яту ранку; хлопець-адмiн сонно постукував по клавiатурi – сидiв, напевно, в якомусь чатi. Мужик у жовтiй куртцi розвалився перед монiтором, закинувши ногу на ногу, погойдуючи ногою в кросiвцi.

Їх нiхто не чекае вдома, подумав Арсен. А менi куди тепер iти?

Додому.

Проста, затишна, така тепла думка. Ну звiсно, додому. Вони там намучилися, видзвонюючи його, прислухаючись до крокiв на сходах. Додому, попросити пробачення, прийняти душ, поснiдати, напитися чаю… Виспатись у своему лiжку, i, прокинувшись, побачити комп’ютер на колишньому мiсцi…

Вiн устав – i похитнувся вiд раптового запаморочення. Пiдвал i мерехтливi екрани, на яких плавали, мiняючись, пухир

Сторінка 12

й квадрати скрiнсейверiв, низька бетонна стеля, огорожка, за якою нудьгував адмiн, вiдчиненi дверi в кiмнату-пiдсобку – все це здалося йому намальованим, нереальним, схотiлося додати монiторовi яскравостi, та замiсть цього вiн конвульсивно позiхнув i протер сльозавi очi.

– Уже йдеш? – запитав хлопець-адмiн метушливо й неприродно. Правильний текст о п’ятiй ранку був би: «Нарештi вимiтаешся, шмаркач…» Але Арсен занадто втомився, щоб надавати значення таким тонкощам.

– Усе, дякую, – вiн виклав на стiл грошi з кишенi, жмут м’ятих купюр, усе, що в нього було. – Я пiду.

– Одну хвилину.

Арсен i хлопець-адмiн озирнулись одночасно. Мужик у жовтiй куртцi навiть голови не повернув – тасував карти на екранi. Проте це вiн щойно сказав – i дуже вагомо: «Одну хвилину».

– Тобто? – поцiкавився хлопець.

Мужик розвернувся на офiсному стiльцi – як сидiв, усiм тiлом. Щоки його запали, великий нiс загострився, щетина стояла сторч. Очi блищали.

– Ану познищуй його паролi, – сказав дядько, звертаючись до адмiна. – Ігровий акаунт. Поштовi скриньки. Красти негарно.

Адмiн поперхнувся. В Арсена мороз продер по спинi: вiн нiколи, нiколи, не входив у мережу з чужих компiв. Йому здавалося, що вiн усе-все-все пiсля себе вичистив…

– Не зрозумiв, – ображено сказав адмiн. – Що за фiгня? Мужик у жовтiй куртцi раптом усмiхнувся, широко й привiтно:

– Вичисть його паролi з системи. Я все розумiю, грошi потрiбнi, дрiбний пiдробiток, дiтки iсти просять. Чи ти сам iще дитятко, га? Студент? Без стипухи?

– Якi, той, паролi? – адмiн клацнув зубами. – Ви що, дядьку?!

– Роби, або я сам зроблю, – м’яко сказав мужик. – Корона не впаде.

Хлопець позадкував.

– Ти за гру заплатив? – у голосi його прорiзалися верескливi нотки. – Ну то й котися звiдси! Контору закрито! Котiться звiдси обидва!

Мужик у жовтiй куртцi, як i ранiше усмiхаючись, обернувся до монiтора й згорнув преферанс. Вiдкрилося вiкно невiдомоi Арсеновi програми; хлопець гикнув. Преферансист клацнув мишею по червонiй кнопцi «Виконати».

Екран згас. Одночасно згасли всi екрани в пiдвальчику: стало темно, але через секунду монiтори знову освiтилися пульсуючим бiлим свiтлом, з кожного глянула сiра вусата морда з сумними очима, i поповзли по екрану рядки, наче фiнальнi титри: «Я пiвнiчний хутровий звiрок… Я пiвнiчний хутровий звiрок…»

Хлопець метнувся до свого компа. Обернувся; лице його страшно змiнилося: вiн не вiрив очам. Йому хотiлось прокинутися.

– Ти що зробив! – плаксиво вигукнув вiн i кинувся на преферансиста; Арсен не встиг перевести дух. Небритий гакер упiймав адмiна на кулак, пiдсмикнув його вгору, наче ляльку-рукавичку, хлопець хрипко охнув i зразу ж обм’як.

– Красти негарно, – сказала людина в жовтiй куртцi. – Брехати негарно. Я просто попереджаю.

Вiн випустив адмiна й той мовчки осiв на найближчий стiлець. Небритий повернувся до свого компа, витяг з кишенi ножика й перерiзав провiд староi мишi; Арсен роззявив рота.

– Ти йдеш? – небритий запхнув мишу в кишеню разом з ножиком. – Чи лишаешся?

Арсен вийшов, задкуючи й озираючись на адмiна, що не мiг спинити гикавки.


* * *

Небо, обрамлене лiнiями дахiв, було схоже на монiтор. Наче завис скрiнсейвер «Крiзь Всесвiт», i зiрки не летять назустрiч, а залипли де прийшлося, де застала iх катастрофа. Було тихо й морозно; Арсен механiчно спробував застебнути куртку, забувши, що блискавка зламалася.

Небритий мужик iшов, не озираючись, ступаючи по чорному асфальту слiпучо-бiлими зимовими кросiвками. Вiн був або божевiльний гакер, або манiяк, або мережевий «робiн-гуд», що бродить по Інтернет-клубах з ножем у кишенi. Зрiзаючи мишi з повержених компiв, як зрiзують скальпи. Арсен дивився в його спину, яскраво-жовту навiть у темрявi.

Помiняти паролi, стукало в мозку. Негайно помiняти всi паролi. Де? Компа ж удома немае. Взяти в мами ii ноутбук? Простiше в тигрицi здобич вiдняти…

Блищала пiдмерзла брукiвка. Мужик у розстебнутiй жовтiй куртцi вiддалявся, не озираючись, його кругла голова, не покрита шапкою, кидала виклик нiчному морозовi. Арсен залишився один, один-однiсiнький на темнiй вулицi, тiльки де-не-де свiтилися жовтi вiкна. За спиною, в клубi «Магнiт», по всiх монiторах повзли, немов фiнальнi титри, слова: «Я пiвнiчний хутровий звiрок…». Там сидiв – або метався, або видзвонював пiдмогу – хлопець-адмiн, злодiй i падлюка. От чого вiн був такий м’якенький, грати дозволив, скiльки влiзе, у туалет службовий пустив…

Вiн усвiдомив себе на чужiй планетi, на холодi, в темрявi, i швидко пiшов геть од клубу, iнстинктивно вибравши напрямок, протилежний тому, куди подався мужик у жовтiй куртцi. Хмаринка пари виривалася з рота. Чорна тiнь бiгла по асфальту, то вiдстаючи пiд лiхтарем, то знову вириваючись уперед. Змiни-ти па-ро-лi, повторював Арсен про себе, мов фанатську речiвку. Раз-два, три-чотири… З котроi години працюе метро? На таксi все одно немае грошей… Спокiйно, нiч, мороз, вечiр п’ятницi, ранок суботи, я нiкого не зустрiну…

Щойно вiн це подумав, як назустрiч вивалила

Сторінка 13

-за повороту гоп-компанiя: трое пiдпилих хлопцiв рокiв по сiмнадцять. Обiйду, подумав Арсен. Що iм до мене?…

– Алло, пацан!

– Закурить е?

Великий Мiнiстр, захищений од сталi, отрути й пристрiту, вмить виявився беззахисним хлопчаком. Дитиною. Жертвою. Чужi руки схопили його за комiр, в одну мить вивернули кишенi, витрусили мобiльний телефон i флешку. Арсен рвонувся, i його вдарили. Спалахнуло перед очима, полилась на пiдборiддя кров. Флешка зависла на чорнiй мотузочцi, знущально погойдуючись зовсiм поруч, у чужих руках.

– Вiддай!

– Ну, борзий пацан…

Раптом спалахнуло свiтло. Електрично заблищав лiд на асфальтi, i гiрляндою засяяли бурульки. Джип, слiплячи фарами, вивернув з-за рогу й без жодного зусилля виiхав на тротуар, наче вирiшив задавити одразу всiх учасникiв бiйки. Арсена вiдiпхнули, вiн мiшком повалився на крижаний асфальт. Грюкнули дверцята машини.

Крик болю. Тупiт нiг. Трiск голих гiлок – у садочку постраждали чиiсь кущi. Туман клубочився навпроти фар. У будинку засвiтилося двое вiкон.

Джип стояв за кiлька крокiв – величезний, старий, на вологих чорних колесах. Вiзерунок протектора було видно чiтко, наче лiнii долонi. На таких машинах давно, ще до Арсенового народження, iздили братки на стрiлки… Чи й досi ще iздять?

Ну чому той сучий син, що грае за Канцлера, iздить на машинах з блимавками, а Мiнiстр бродить уночi по пiдворiттях, i мiсцева шпана безкарно чистить йому рило?!

Бiлi кросiвки наблизились – i зупинилися, балансуючи на бетоннiй брiвцi. За кiлька сантиметрiв лежала на асфальтi флешка. Чужа рука ii пiдняла. Флешка захиталася на чорному шнурку перед Арсеновим лицем.

– Твое?

Вiн учепився в бiлий пластиковий корпус, затис у кулацi, зморгуючи сльози. Рот i пiдборiддя були мокрi й липкi, у вухах дзвенiло. Вiн боявся поворухнути язиком – ану ж там уламки зубiв?!

– Уставай.

Вiн устав без сторонньоi допомоги. Людина в жовтiй куртцi зiшкребла з карниза пригорщу вiдносно чистого снiгу:

– На, приклади.

Ще нiколи досi Арсена не били – якщо не брати до уваги дитсадкiвських бiйок. Було гiрко, огидно, страшно, в головi паморочилось i нiс болiв.

– На ногах устоiш? – запитав чоловiк з ножиком i мишею в кишенi.

– Устою.

– Далеко звiдси живеш?

– Далеко.

– «Мiж нами десять тисяч кiлометрiв», – промуркотiв власник жовтоi куртки. – Сьогоднi не твiй день, хлопче. Сiдай, а то знов кудись влипнеш.


* * *

При здоровому глуздi й твердiй пам’ятi вiн нiколи б не сiв у машину до незнайомоi людини. Але ця нiч, Асамблея, пiвнiчний хутровий звiрок i все, що сталося, позбавили його розуму.

У машинi преферансист-гакер зняв свою жовту куртку й кинув на задне сидiння, мабуть, разом з ножиком та трофейною мишею в кишенi. З утратою куртки змiнилися пропорцii – преферансист перестав здаватися громiздким, i стало ясно, що в нього велика голова, чималий нiс i круглi вуха, щiльно притиснутi до голови. Запаленi вiд неспання очi сидiли глибоко, колiр iх мiнявся залежно вiд освiтлення, а погляд був пильний – i водночас стримано-доброзичливий.

Фари наскрiзь пронизували свiтлом чиюсь квартиру на першому поверсi. За фiранками кухнi позначилися фiгури хазяiв. Преферансист витяг з бардачка пачку паперових серветок, кинув Арсеновi на колiна:

– Посварився з батьками?

Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб вичислити мотиви пристойного хлопчика, котрий на нiч застряг у клубi за грою. Арсен скупо всмiхнувся:

– Так.

– Кращого мiсця не мiг вибрати? Це ж дупа.

– Я не знав.

– Тепер знатимеш. Життя – це джунглi, скiльки не квакай. Крок управо – iнтелектуальний грабунок, стибрять паролi. Крок улiво – биття пики, витрусять телефон. А ти, як я бачу, юнак домашнiй, тобi краще ночами не тинятися, – вiн вищирився.

А ти сам що там робив? – подумав Арсен.

– Вiн… цей, пiвнiчний хутровий звiрок… украв моi паролi?

– Ще й як. Не ти перший, не ти останнiй.

Машина рушила з мiсця.

– А як ви здогадалися? – Арсен почав заiкатися.

– Кажи менi «ти». І пристебнися. Виб’еш головою скло, а воно грошей коштуе.

Арсен поперхнувся. Машина вилетiла з провулка, вискнула шинами й рвонула по вулицi вгору.

– Нiяких пробок, – утiшено зауважив преферансист. – Чисте, спокiйне мiсто. Де ти живеш? Адреса?

Арсен назвав свою адресу, заклацнув пас i обхопив себе за плечi. Грубка працювала на повну силу. Арсена трясло.

Свiтили лiхтарi. Джип летiв по крижанiй кiрцi, наче по рiвному сухому шосе. Арсен помалу усвiдомлював, що вони iдуть усе-таки до нього додому, а не в темний лiс пiд роздачу, – i вiд цього усвiдомлення йому легшало. Вiн навiть трохи зiгрiвся.

– Сьогоднi за нiч виграв п’ятдесят евро, – дiловито повiдомив преферансист. – Тобто двiстi виграв, сто п’ятдесят просвистiв.

– Класно.

– Було таке, що один знайомий сто тисяч виграв.

– Пощастило.

– Небезпечне таке щастя… А ти не картяр?

– Нi.

– Мене звати Максим, – сказав круглоголовий. – А тебе?

– Арсен…

Вiн нарештi розслабився. Нiс пiдсох. Ще попручаемось, сказав вiн собi. Мобiльник одiбрал

Сторінка 14

– дурницi. Паролi могли стирити, але ж не стирили. І флешка, цiнна флешка – ось вона, в бiчнiй кишенi.

– Як же ви все-таки здогадалися? Про адмiна, про паролi…

– «Ти».

– Як… ти здогадався?

– Вони всi так роблять. Багатьом це минаеться безкарно. А цей попався.

– Як це ви… тобто ти… – Арсен запнувся, – ти його гакнув?

– По-моему, вiн сам нарвався. Нi?

– Ага… – Арсен завагався. – А… мишу ти навiщо вiдрiзав?

– На згадку, – Максим усмiхався. – У мене вдома знаеш скiльки цих мишей?

Арсен зiщулився.

– Паролi мiняй частiше, – повчально сказав Максим. – До речi, у що граемо?

– Ну, – вiн зам’явся, але вирiшив, що брехати не можна. – «Королiвський бал – 4».

– Гарна гра. Я теж там бiгав, десь пiвроку тому, лицарем, тiльки безземельним. Найманцем, скорiше. А ти?

– Та по-рiзному.

– Що, вдома гратися не дають?

Арсен непевно мугикнув.

– А я з жiнкою полаявся, – раптом довiрливо повiдомив Максим.

Арсен прикусив язика, щоб не сказати: «Я так i думав».

– Думаю, вона мене зраджуе, – Максим говорив стурбовано, проте Арсеновi чомусь здалося, що вухатий потiшаеться. – І це вже друга. Щось не так. Зi мною – чи з ними?

– Не знаю, – пробурмотiв Арсен. І подумав про себе: якби я був дружиною божевiльного гакера з мишею в кишенi, то втiк би на другий день.

– Суботнiй ранок, – у Максимовому голосi вчувалася гiркота. – Виграв п’ятдесят евро, не щастить у коханнi… І нiхто мене не жде.

Машина рiзко повернула у двiр; Арсен одразу ж побачив, що вiкна в його квартирi свiтяться всi до единого. Максим подивився на будинок, на Арсена й розсмiявся:

– Доведеться пояснювати?

Арсен остаточно втратив мужнiсть. Побитий, пограбований, довiвши батькiв хтозна до якого стану, – як вiн зважиться подзвонити у дверi?

– Удачi, – Максим перестав усмiхатися. – Серйозно.

– Дякую, – пробелькотiв Арсен.

Торкнувся носа, поморщився вiд болю. Який довгий був день: школа, комп’ютер, клуб «Магнiт», Квiнi, Асамблея, Темний Блазень, пiвнiчний хутровий звiрок…

– Дякую, – сказав вiн щиро, дивлячись у глибоко посадженi, незрозумiлого кольору Максимовi очi. – Ви менi дуже… Тобто ти мене виручив.

Максим кивнув:

– Нема за що.

– Заведи собi вiртуального пса, – порадив Арсен у приступi вдячностi. – Вiн нiколи не зрадить.

Максим кивнув ще раз.

Джип поiхав перш, нiж Арсен зайшов у пiд’iзд.


* * *

– Мiнiстре? Мiнiстре?! Чому немае зв’язку, де тебе носить?!

Позаду були тридцять годин образ, вибачань, слiз, умовлянь, обiцянок i клятв. На колишньому мiсцi стояв новий комп’ютер, з великим плоским монiтором. У ньому, в Мiнiстровому кабiнетi, спочивав на пiдлозi сонячний промiнь, i мозаiка палала на свiтлi червоним, синiм, бiрюзовим.

– Я вiдпочивав, Чебурашко.

– Вiдпочивав?! Послухай, вони взяли Варяга. Вiн зiзнався пiд тортурами… здав тебе з бебехами.

– Що за дурницi, пiд якими тортурами?!

– Ти не зрозумiв, Мiнiстре? Вони його взяли в реалi. Якийсь менеджер з Херсона. Коли вiн зрозумiв, що вечiр буде не такий приемний, як хотiлося, виклав усе… У них е протоколи ваших переговорiв, банкiвськi звiти про перемiщення коштiв, реальнi докази. Проти тебе висунуто обвинувачення, шахрайство в особливо великих розмiрах, рахунки Мiнiстра заарештовано, трибунал призначено на середу…

– Трибунал??

– А ти думав! Блазня вони так просто не простять, а тут саме трапилася зачiпка – занадто ти нахабно, Мiнiстре, перекупив того недоумка Варяга. Залучай свою службу безпеки, бо тебе шукають у реалi. Ти, звiсно, не менеджер з Херсона, якось одбрешешся… Але я тобi раджу – на трибунал не приходь, узагалi не з’являйся, ляж на дно. Я на зв’язок бiльше не вийду. Я – дрiбна рибка, у вашi великi розбiрки не пхаюся… Буду потрiбен – кидай менi листи на запасну скриньку.

Маленький сутулий чоловiчок на екранi низько вклонився Мiнiстровi. Арсен побарабанив пальцями по краю клавiатури; «Залучай свою службу безпеки». Чебурашка думае, що Мiнiстр, як i всi цi, людина шановна, заможна, скорiше за все, на високiй посадi, iнакше звiдки грошi, манери, звичка манiпулювати людьми…

«Нiхто не повiрить, що це я Мiнiстр».

За вiкном вiртуального кабiнету спiвали птахи – як завжди. Високий чоловiк з орлиним носом, у темнiй мантii, оздобленiй срiблом, сперся лiктями на пiдвiконня; звiдси вiдкривався чудовий краевид на все мiсто з його шпилями, банями, горгулiями на карнизах, флюгерами, вежами… Мiнiстровi рахунки мiстили половину його заощаджень. Другу половину вiн зберiгав у гаманцi Доктора Веттi. Позбутися отак, нi за що нi про що, цiлоi гори чесно зароблених грошей… От же ж зараза. Трибунал у середу – е час пiдготуватися. Рiч не в тiм, хто правий, хто винуватий, – головне схилити на свiй бiк провiдних гравцiв. Квiнi одержала з його рук Мiнiстерство транспорту, – вона ж не захоче вiдразу його втратити? Бо вiн усе викладе, потягне за собою й Руду, i Канцлера, на всiх знайдеться компромат. А е ще iншi люди, може, не такi впливовi, але вони завдячують Мiнiстровi хто мiсцем, хто вигiдною угодою, а хтось збирае

Сторінка 15

ься використати його в майбутньому…

Вiн накинув каптур i вийшов. Палацовi коридори петляли так, що, лишаючись невпiзнаним, бродити по них можна годинами. А набридне – чом би не вийти в мiсто через пiдземний хiд чи дверцята в стiнi, або через таверну «Золотий гусак»…

Стiни й пiдлога публiчних примiщень палацу були облицьованi жовтувато-бежевим мармуром. Мiнiстр ковзав, iнодi ловлячи краем ока свое вiддзеркалення в гранях мармурових колон, слухаючи поперемiнно далекий спiв, шум води, бамкання дзвонiв. Десяток персонажiв одночасно намагалися вийти з ним на зв’язок, проте Мiнiстр мовчав, удаючи, що занурений у роздуми.

«Ти чув про Варяга?»

«Мiнiстре, алльо? На тебе приймають ставки, але якось млявенько…»

«Ти читав сьогоднi “Наш бал”?»

Вiн зупинився бiля крамнички газетяра. «Наш бал» був офiцiйним органом гри й сервера, i на першiй же шпальтi сьогоднiшнього випуску виявилася фотографiя Темного Блазня, стилiзована пiд олiйний портрет: «Темний Блазень: Мiнiстра-шахрая четвертують на майданi».

Зовсiм близько шумiв фонтан. Мiнiстр сiв на дерев’яну лаву, нефарбовану, вiдполiровану дотиками багатьох рук, сiдниць, убрань… Ну, неначе вiдполiровану. У намальованому свiтi немае сили тертя, проте всi прикидаються, нiби вона е.

Розгорнув газету на весь монiтор. «Темний Блазень: Слiдство практично довело, що Мiнiстр, давно вiдомий брудними iграми, цього разу перевершив самого себе: його iнтригу за ii пiдлiстю й дурiстю можна порiвняти…» Нi, тут нiчого читати, нiякоi новоi iнформацii, тiльки лайка. Треба б зв’язатися з iнформаторами поштою. Та страшнувато: кого з них уже перекупили?

У фонтанi переливалися цiвки – туго, свiжо, наче справжнi. На краю, на мокрому каменi, сидiв мальовничий голодранець, калатав у водi босими ногами.

Арсен вiдкинувся на спинку крiсла, вiдсторонено дивлячись на Мiнiстра, фонтан та голодранця. Потеребив кiнчик носа. Вони хочуть скандалу? Вони його матимуть. Що нижче нашi шанси, то вище мотивацiя. Ух, яка вимальовуеться колотнеча, аж у животi холоне вiд жаху. У такi хвилини розумiеш, навiщо живеш; подивимось, подивимось…

Голодранець, що телiпав ногами у водi, раптом обернувся. Це був рибалка в мальовничо подертiй сорочцi та коротких штанях, з сiткою на плечах, з мiдною сережкою у вусi. У першу мить Арсен навiть не зрозумiв, що не так, чому його раптом кинуло в жар…

Вiртуальний рибалка був неголений, його близько посадженi очi поблискували знайомо й гостро. Вуха щiльно прилягали до голови. Не вистачало тiльки жовтоi куртки; «Я пiвнiчний хутровий звiрок», – чiтко промовив голос в Арсеновiй головi.

Мiнiстр стояв, не ворушачись. Рибалка не мiг упiзнати в ньому Арсена – Мiнiстрове лице було суворе, покраяне зморшками, лице солiдноi людини при владi. Зрештою, бувають же випадковостi? Максим сам зiзнався, що заходить часом у «Королiвський бал»… Ну, злiпив собi вiртуального двiйника на базi паспортноi фотки, багато хто так робить…

Рибалка зняв крислатого капелюха й уклонився.

«Вiтаю тебе, Мiнiстре».

«І тобi привiт, добра людино».

«Є розмова».

Арсен спiтнiв. Пальцi бiгали по клавiшах:

«Про що нам говорити? Ти – рибалка, а я – державний дiяч».

«Про вiртуальних собак, якi нiколи не зраджують. Про Інтернет-клуб «Магнiт»… Та хiба нема про що?»

Арсен поклав пiтну долоню на мишку. Один клац – i картинка згорнулася. Не стало Мiнiстра бiля фонтана, не стало рибалки зi знайомим лицем. Там, мiж колон з жовтуватого мармуру, Мiнiстр розтав у повiтрi… Легкодухо.

Арсен обрубав зв’язок. Що сталося? Кiлька секунд на оцiнку ситуацii. Чим це нам загрожуе?

Усiм.

Гарячий пiт на його спинi скрижанiв. Ну чому тепер? Саме тепер, коли Мiнiстр такий уразливий?! Але ж Максим не просто знае, хто грае Мiнiстром, вiн знае, де цей гравець живе. Справжне iм’я. Адресу. «Залучай свою службу безпеки…»

Полудень, недiля. Спокiйно, спокiйно. Запанiкував – отже, пропав. Вiн, можливо, мене шантажуватиме. Доведеться вiдкуплятися. Грошi е. Інша рiч, що йому не вистачить цих грошей – вiн захоче шантажувати мене вiчно. Хто вiн такий? Спокiйно, чимось доведеться жертвувати, щоб не втратити все. Ех, якби в мене справдi була служба безпеки…

Стукнули у дверi. Арсен здригнувся. Зазирнула мама з телефоном у руцi:

– Тебе.

У мами припухли повiки, запали щоки, але вигляд вона мала на диво молодий – наче лiтня земля пiсля грози. Син був удома, пiд крильцем. Тепер вона його нiкуди не вiдпустить.

Онiмiлими пальцями вiн узявся за слухавку:

– Алло.

– Не панiкуй, Арсене, – тихо сказав знайомий голос. – Я не з цих. Навпаки, можу прикрити, якщо буде треба. Давай у реалi зустрiнемось – е розмова.


* * *

– Хто ви?

– Кажи менi «ти». Коли менi кажуть «ви», я почуваюся старим чиновником. З лупою на комiрi.

Арсен поперхнувся.

– Е-е-е… Хто ти?

– Мене звуть Максим. Я працюю на одну серйозну контору. Щиро кажучи, я ii очолюю.

Максим сидiв, розвалившись, за столиком у кав’ярнi – ще небритiший, iз запаленими очима, в розстебнутiй жовтiй куртцi з червоними нашивками н

Сторінка 16

рукавах. Пiд курткою виднiвся потертий зелений светр. Люди, що очолюють серйознi контори, так не вдягаються, не сидять ночами в Інтернет-клубах i не велять пiдлiткам звертатися до себе на «ти».

У маленькiй кав’ярнi «Агат», звiдки видно було вiкна Арсеново? квартири, крутилися пiд стелею два ледачi вентилятори. Картина над столиком зображала бiлу чашку, намальовану в абстракцiонiстськiй манерi й тому схожу на затонулий пароплав. Пiд раму давним-давно заповзла зелена мошка – та так i лишилася там, мумiфiкувалася, тiльки крильця стирчали.

– Я, серед iншого, виловлюю в мережi цiкавих людей, складаю психологiчнi портрети вiртуалiв. Недавно мене зацiкавив такий собi Мiнiстр з «Королiвського балу – 4», – Максим поклацав запальничкою, милуючись вогником.

– Тут можна курити, – сказав Арсен.

– Я не курю. Курцi вмирають молодими. Занадто успiшнi гравцi – теж. Ти пiдставився, коли залiз у мережу з клубу. Ура: ця помилка врятувала тобi життя.

– В якому сенсi?

Арсеновi було важко говорити: язик задерев’янiв i переповнював рот, наче юрба маршрутку в годину пiк. Вiн узяв зi стола чашку з охололим чаем i наказав руцi не тремтiти.

– У тому сенсi, що я тебе знайшов перший, – м’яко сказав Максим. – А не вони.

– Як я знаю, що ти – це не вони? І… хто вони такi?

Клац – над запальничкою здiйнявся довгий язик полум’я.

– Вони б не стали з тобою розмовляти. Промацали б, довiдалися, хто такий, потiм вивезли б у лiс i замочили. А перед тим перехопили б персонажа, щоб використати.

Арсенова рука з чашкою все-таки здригнулась. Максим задоволено примружився:

– Це не дитяча гра, от. У «Королiвському балу» останнiм часом крутиться така грошва, що ой-ой-ой… За Квiнi грае четверо, i курируе iх вiдома в бiзнес-колах особа. А ти – ти прогулюеш школу, тиняешся по Інтернет-клубах i торгуеш цуценятами?

Арсен мовчав.

– Я правду кажу? Доктор Веттi – це теж ти?

– Що тобi треба? – Арсен вiдчув себе загнаним у кут. – Вiд мене?

– Ти сам.

– У якому сенсi?!

Голоснiше зазвучала попсова пiсенька з бiлого динамiка над головою. Голосно смiялися двi тiтки за столиком навпроти. За барною стойкою впала й розбилася склянка.

– На жаль, я не людожер, – оголосив Максим, – i, на щастя, не педофiл. Ти менi цiкавий як гравець.

– Я?

– У своi чотирнадцять сопливих лiт ти професiйно манiпулюеш людьми. Он як талановито вiдпрацював з Темним Блазнем: вирахував, купив i пiдставив Варяга. Якби з тобою грали за правилами – ти перемiг би без питань. Але в них iншi правила й iнша гра. У цiй грi прибити школяра – однаково, що стерти програму з диска.

– Ти грамотно мене залякуеш, – сказав Арсен. – За твоiм планом, я маю розм’якнути й кинутися до тебе по допомогу.

Максим знову клацнув запальничкою. Вогник пiдсвiтив його гостре, у дводеннiй щетинi лице:

– Арсене, ти тiльки не нервуйся. Розслабся, прошу тебе. Я, як гравець, за тебе сильнiший, це природно, я досвiду маю бiльше. Ти вибач.

– Усе правильно, – Арсен раптом охрип. – Я зрозумiв… я вже розм’як i кинувся по допомогу. Ти мене виручив… заступився… i я дозволив одвезти мене додому, прямо попiд вiкна… Вiкна свiтилися… Батьки ледь не збожеволiли… Який же я iдiот.

Максим кивнув:

– Це не ганебно. У реалi ти шмаркач, що цiлком природно. Але в грi дуже вправний, CruelHamster. Навiть я спершу за тобою побiгав, i тiльки потiм, не без зусиль, вичепив.

– П’ятдесят евро виграв, – пробурмотiв Арсен.

Ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Блазня вони так просто не простять, тебе шукають у реалi… На краю бiлоi тарiлочки лежала зiм’ята серветка – вiн не пам’ятав, як устиг ii взяти, як склав «кораблика», м’якого й непридатного для плавання, як спресував потiм у кулацi.

– Що ж, – сказав Арсен, дивлячись на кораблик. – Я вiддав би всi паролi… майже добровiльно.

Максим примружився:

– Менi не потрiбнi твоi паролi. Нащо менi Мiнiстр? Я не граюся в «Королiвський бал», у мене абсолютно iнша гра. І дарма ти менi не вiриш.

Вiн дивився через стiл – не те щоб зi спiвчуттям. Вiн дивився заклопотано, i в його поглядi було розумiння. Арсен уже забув, коли на нього хтось востанне так дивився. Батьки? Вiн давно вирiс. А друзiв у нього немае й не було – принаймнi в реалi.

– Зiзнаюсь, я хотiв за тобою поспостерiгати, – Максим почухав кiнчик великого носа. – Чесно кажучи, я хотiв пасти тебе довго й обережно. Якби не ситуацiя навколо «Балу». Там гостро пахне смаленим, Арсене.

– Це гра, – сказав Арсен непевно.

– Усе гра. Полiтика, бiзнес. Ти виграв партiю в шахи – а виявилося, що все вiдбуваеться на ринзi. Чи на бойнi. Залежить од калiбру гравця.

– І… що тепер?

Питання вирвалось ранiше, нiж Арсен устиг придержати язика. Вийшло якось жалюгiдно, нiяково вийшло, наче вiн просить допомоги.

Максим усмiхнувся.

– Тепер я тебе прикрию. Я своiх людей не кидаю, навiть якщо вони банк пограбують.

– Своiх людей? А я твiй?

– Будеш, якщо захочеш. Але, в принципi, я все одно тебе прикрию, погодишся ти зi мною працювати чи нi… Занадто далеко все зайшло. Варяговi, ка

Сторінка 17

уть, усi пальцi на правiй руцi переламали. Добували на тебе компромат.

Арсен закашлявся. Максим схилив голову до плеча:

– А ти думав, усе жартома?

– Думав, – придушено зiзнався Арсен. – Це гра. Варяг – персонаж. Нiякий не менеджер з Херсона, а просто столичний крамар, розбагатiв, купив собi мiсце серед друзiв Темного Блазня…

– Як ти знаеш, що вiн менеджер з Херсона?

– Мишка на хвостi принесла, – Арсен перевiв дух.

– Що вона ще тобi принесла? Арештоване майно? Трибунал? Знаеш?

Максим усмiхнувся самими очима – близько посадженими очима кольору диму. Арсен раптом злякався так, що аж живiт заболiв. Нi вчора, на темнiй вулицi, нi сьогоднi, зустрiвши коло фонтана рибалку, вiн не вiдчував такого жаху.

– Не треба. Нервуватися, – роздiльно промовив Максим. – Я ж сказав: прикрию.

– А ти можеш?

– Я можу.

– А що зажадаеш взамiн?

Максим вишкiрив зуби:

– Що за постановка питання: взамiн… Роботу тобi хочу запропонувати. Дуже цiкаву. За грошi. Щось вийде – буду радий. Не вийде – розiйдемось друзями.

Жах вiдпустив, як, бувае, вiдпускае судома. Максим говорив легко, погойдував ногою в кросiвцi, i Арсен раптом вiдчув до нього довiру, таку довiру, що хоч яблуко клади на тiм’я i вручай Максимовi пiстолет.

– Наша контора, – Максим потягся, наче кiт, – працюе над дуже цiкавими, дуже перспективними розробками. Пов’язаними з психологiею, соцiологiею, iнформатикою, а також… Ой, нi-i-i!

Арсен пiдстрибнув од цього крику.

Трохи не перекинувши стiльця, Максим метнувся до дверей. Арсен теж пiдхопився i тiльки тодi побачив бiлявку рокiв двадцяти, котра заплуталася, схоже, у своiх височенних каблуках i зараз падала, мов газель – або дуже струнка корова – зi зв’язаними ногами. Максим пiдлетiв саме вчасно: дещо приголомшена падiнням, вона легко дозволила себе пiдняти.

– Ой-ой, – воркотав Максим, обнiмаючи бiлявку за плечi. – Обережнiше… Тут сходинка, бачите? Обурливо, не можуть зробити рiвну пiдлогу… Ви не забилися? Ноги, руки?

Блондинка вражено дивилася на небритого галантного залицяльника й не квапилася вивiльнятись. З-за дальнього столика вже спiшив студент в окулярах, на вигляд типовий вiдмiнник, – навiть дивно, що бiлявка з’явилась на побачення до такого «ботана». Максим випустив жертву, наостанок нiжно стиснувши ii в обiймах, i повернувся за столик, дуже задоволений:

– Ти бачив? Ох, яка киця дiсталася дурниковi… Слухай, я скажу тобi неприемну й важливу штуку. Мiнiстровi кiнець.

Арсен клiпнув. Вiн завжди пишався швидкiстю реакцii, однак тепер подii вирвалися з-пiд контролю, вiн вiдчував, як зiсковзуе з крижаного схилу – i не мае за що зачепитися. Жах, довiра, падiння дiвулi, «ботан», Мiнiстровi кiнець…

– Ти ж сказав, що мене прикриеш!

– Тебе, але не Мiнiстра. Його вже з’iли. Твiй Мiнiстр зараз – оголений провiд, не займай його. Не займай свiй акаунт. Не заходь на «Королiвський бал» нi пiд яким приводом.

Арсен знову вп’явся очима в зiм’ятий паперовий кораблик.

У кабiнетi Мiнiстра сонячно, i мозаiка грае пiд промiнням, палае червоним, синiм i бiрюзовим. Нiде бiльше не знайдеш таких чистих фарб, таких сутiнкiв, таких ночей, палацiв та шинкiв, майданiв та вулиць… таких можливостей. Такоi влади.

– Ти мене чуеш? Не ходи в мережу. Це моя умова – якщо ти хочеш, щоб я тобi допомiг.

Арсен схилився над захололим чаем:

– А як ти мене знайшов? Як довiдався, що я саме в цей день прийду в «Магнiт»? У цей единий падлючий «Магнiт», а ти ж сам сказав, що то дупа? Що ти там робив?

За дальнiм столиком iстерично розреготалася бiлявка. Лiниво, як у фiльмi жаху, оберталися два вентилятори над головами, i труп зеленоi мошки в щiлинi мiж стiною та рамою ледь ворушив крильцями. Життя пiсля життя.

– Я серйозна людина, – м’яко сказав Максим. – Ось Мiнiстр – вiн у грi серйозна людина, а я… в iншiй сферi. Дурний адмiн дзенькнув своему шефовi, похвалився здобиччю, а дехто вiдразу попередив мене. Це як павутина: муха торкнеться ниточки, i дзвiночок задзвенить.

Арсен подивився на нього через стiл. Отак стоiш, з яблуком на головi, довiрливий, вiдкритий, навiть веселий. А людина пiднiмае пiстолет… цiлком незнайома людина, цiлком чужа, якщо чесно.

– Чому я повинен тобi вiрити? – пробурмотiв Арсен. – Ти… просто хочеш видавити мене з гри!

– Твое вбивство мае здаватися прозорим, побутовим, не пов’язаним з грою, – м’яко сказав Максим. – Інсценують напад манiяка, наприклад, – це значить, що твое тiло знайдуть у лiсi у вiдповiднiй кондицii… Розумiеш, так?

– Ти мене залякуеш, – сказав Арсен, i голос його неприемно здригнувся.

– Так, – Максим кивнув. – Я тобою зараз манiпулюю. І водночас – я кажу правду.

Надворi, за вiкнами, визирнуло крiзь хмари сонце, i Максимовi очi стали медово-жовтi, наче в кота. Арсен похнюпився.

Кинути все. Грошей вiн iще заробить. Якщо працювати тiльки з собаками – року вистачить, щоб покрити збитки. Помiняти логiн, усi паролi, деiнсталювати гру на диску. Якщо вiн зараз зникне – трибунал пройде, як по нотах, його засудять, але не знайдуть. Це ж т

Сторінка 18

льки гра, гра та й годi, хай навiть на грошi. Схоже, мама свого домоглася – вiн ходитиме до школи, вiн учитиметься, як бджiлка…

Максим ворухнувся. Арсен швидко пiдняв очi й побачив, як той лiзе в кишеню куртки. Арсен очiкував побачити мишу на обрiзаному проводi – однак Максим дiстав усього-на-всього м’яту сигарету. Нерiвно, уривчасто закурив. Арсен недоречно згадав Квiнi: якщо Руда, закурюючи, демонструвала статус, то Максим просто забув у цю мить, що покинув курити. Щось турбувало його в цю мить, щось важливе. Вiн ворушив губами, наче подумки рахував.

Бiлявка на височенних каблуках процокала до виходу, червона, з надутими губами. Нещасний «ботан» залишився, похнюпившись, сидiти за столиком.

– Нi, – сказав Максим. – Не вистачить.

– Чого?

– Потужностей, щоб вiдмити твого Мiнiстра й залишити в грi. Зрозумiй, моя контора з цим не працюе. Нас цей «Бал» зачiпае бортиком, тiльки тому, що в ньому знайшовся ти. По iдеi, якщо всi ресурси перекинути на «Бал»… Усе одно буде пiзно. Крiм того… Ну, пограеш ще мiсяцiв два. І заради цього – довiчний страх, що тебе от-от уб’ють? Ходити з охоронцем, озиратися й здригатися вiд кожного стукоту, нiкому не вiрити? Га?

Вiн говорив, затягуючись, затишно попихкуючи, насупивши брови. Потiм раптом усвiдомив, що в нього в руках сигарета, поморщився й погасив недопалок. Ця деталь сказала Арсеновi бiльше, нiж слова.

– Я тобi не ворог, – Максим помахав рукою, розвiюючи дим перед очима. – Тобi не можна в мережу.

– У мене захист…

– Не смiши моi капцi. Я можу зламати твiй захист прямо зараз, звiдси, з ноута.

– У мене собаки…

– От-от, собаки. Якщо я вирахував Доктора Веттi, то й вони знайдуть.

– Я не можу iх кинути просто так, – Арсен ковтнув слину.

– Кого?

– Собак. У мене зараз двое щенят на вихованнi, вони вмруть, якщо я не прийду!

Максим подивився уважно:

– Дурнику, немае нiяких щенят. Нiхто не вмре, бо нiколи не народжувався. Вони намальованi!

Арсен похитав головою:

– Я iх повинен… хоч передати комусь.

– Втратиш грошi? Багато втратиш?

– Це ж малесенькi щенята. Вони сьогоднi сидять цiлий день… самi… в темрявi. Чекають, поки я прийду.

Максим перестав усмiхатися.

– У темрявi, – повторив вiн замислено. – Чому – в темрявi?


* * *

На дев’ятiй хвилинi пiсля того, як Арсен залогiнився, в приймальнi Доктора Веттi з’явився незнайомий вiдвiдувач. Максим, що скоса поглядав через Арсенову руку на екран ноутбука, ледь чутно гмикнув.

– Це пастка? – запитав Арсен.

На екранi перед ним була його приймальня, знайома до останньоi складки на портьерах. Щенята вовтузилися, вiдбираючи одне в одного гутаперчеву кiстку. Вiдвiдувач сидiв, закинувши ногу на ногу, i лице його було незворушне.

– Безперечно, – Максим говорив пошепки, хоч вiдвiдувач не мiг його чути. – Вiн хоче, щоб ти дав йому реквiзити рахунку, адреси для листування, щоб засвiтив своi контакти в собачих клубах…

– Та це ж складно, – сказав Арсен. – Таких контактiв повно, адреси весь час змiнюються, що вiн може довiдатися?

– Варяга знайшли менше нiж за добу, – Максим вставив у автомобiльний програвач новий диск.

Вiн сидiв на водiйському сидiннi джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сiв до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто вiн такий? Гадки не маю. Проте сiв до нього в машину. Мов теля.

Десять хвилин тому джип зупинився пiд боком великого готелю. Максим за двi секунди настроiв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсеновi:

– Нехай пошукають тебе серед мешканцiв. Давай, що скорiше впораешся – то краще.

І от – вони сидiли мовчки, в колонках грала «Кармiна Бурана», Арсен зв’язався з клубом i оформив передачу, i тепер гарячково прощався зi своiми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого бiлого Спартака, а тi стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фiгурку.

– Вам буде добре, – бурмотiв Арсен, – я вiддам вас гарним людям, ви не бiйтеся, усе буде добре…

Отодi й з’явився незнайомець i захотiв купити «оцього, бiленького».

– А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? – запитав Доктор Веттi, п’ятдесятилiтнiй лiкар з Чернiвцiв.

Покупець назвав голову одного з вiдомих клубiв. Дуже правдоподiбно.

– Ану ж це справжнiй клiент? – запитав Арсен уголос. Максим гмикнув.

– На жаль, – сказав Доктор Веттi, – цього, бiленького, вже продано. Усiх продано. Спробуйте завiтати до мене на тому тижнi – я вiзьму в розплiднику нову партiю й можу врахувати вашi iндивiдуальнi побажання… Якоi статi щеня? Якоi мастi? Буде легше, якщо ви розповiсте менi про вашого улюбленого собаку або надiшлете фото – ви ж тримали собак у реалi, чи не так?

Покупець вiдповiдав короткими реплiками, з великими перервами мiж фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справдi зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» – i акуратно видворив вiдвiдувача з вiртуального кабiнету.

– Професiонал, – з повагою сказав Максим. – Пам’ятаеш, я в тебе цуценят купував?

– Коли?!

Сторінка 19

– Галина Дмитрiвна Корзун з Киева. Купив у тебе таксу з сумними очима. Вiдпрацював контакт.

– І кинув?!

Максим клiпнув:

– Що?

– Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!

– Нi. Подарував дiвчинi, з якою тодi зустрiчався.

– А вона…

– Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидае на смiтник цуценят.

Через кiлька хвилин на дверях кабiнету Доктора Веттi з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручностi». Арсен закрив вiкна й мовчки передав комп’ютер Максимовi.

В один день втратити й статус, i бiзнес, i всi статки. Саме так, напевно, вiдбувалося з людьми пiд час революцiй – та й не тiльки; такий собi Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й лiтературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багаттi просто тому, що король йому позаздрив. Потiм виявилося, що й вiд багаття Пейрак урятувався, i кар’еру змiг зробити заново. Арсен сподiвався у своiй тузi, що й у нього життя ще не закiнчилось.

Вiн перебирав подумки всi справи, якi не встиг доробити. Вiн тужив за Мiнiстром, за свiтом, який утратив, за життям, яке так i не прожив. У машинi дуже тихо звучала «Кармiна Бурана», так тихо, що часом ставала бурмотiнням. Ззовнi йшли пiшоходи у своiх справах, обличчя iхнi ставали то червоними, то зеленими залежно вiд настрою найближчоi неоновоi вивiски.

– Як ти думаеш, – сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, – всi цi люди, що платять реальнi грошi за вiртуальних собак, – вони божевiльнi?

– Чому?

– На цi ж грошi вони могли б купити щось справжне.

– Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радiсть життя? Максим всмiхнувся:

– Все, у що ми вiримо, iснуе. Так?

Арсен здивувався, бо Максим майже слово в слово повторив його власнi думки. Все, у що ми вiримо, – iснуе.

Його прорвало.

– На результат трибуналу якось можна вплинути?

– Думаю, нi. Вважай, що Мiнiстра засуджено.

– Якщо вiн не з’явиться…

– Ще простiше. Обвинувачам буде легко.

– Вiн iснуе. Мiнiстр. Це частина мене. Розумiеш?

– Чудово розумiю. Всi вмирають. Мiнiстри теж.

Якщо пароль не буде активiзовано за три мiсяцi – акаунт анулюють i Мiнiстр умре своею смертю, подумав Арсен. У лiжку, один, далеко ще не старий… Державнi турботи рано звели його в могилу…

Ох, якби ж не ховатися! Якби з’явитися на трибунал, прийти потiм на страту, подивитися на юрбу з ешафота! Сказати на прощання кiлька слiв… Нехай анулюють акаунт в урочистiй обстановцi, нехай Мiнiстр умре на очах у юрби, так, як жив…

Максим тримав на колiнах комп’ютер, синюватий вiдблиск лягав йому на лице.

– Ого, – вiн дивився на екран, неяснi тiнi вiдбивалися в блискучих очах. – Все, як я й боявся.

– Що?

– Твого Мiнiстра зламали.

– Що?!

– Перехопили акаунт. От зараз, якби ти ввiйшов зi своiм логiном i паролем, – тебе б i вирахували, й одразу в гостi… Ти не бiйся. Я на твоему боцi. А це вже дуже багато.

Вiн розвернув екран. Арсен побачив знайому рамку «Королiвського балу», вогку катiвню, голу людину, пiдвiшену за ноги. Голова була побрита наголо, але закривавлене лице ще можна впiзнати: орлиний нiс, шрам на вилицi, роззявлений криком рот… Рядки у вiконцi чату стрибали, мов скаженi – iшли зiзнання, зiзнання, зiзнання, Мiнiстр зiзнавався в злочинах, у вчинених i у вигаданих, у кутку сидiли писар та кореспондент «Нашого балу». Писар строчив, а кореспондент збирався, очевидно, просто скопiювати лог, умiстивши на першу сторiнку скрiншот з камери допитiв – оцю ось картинку з пiдвiшеним за ноги голим Мiнiстром…

Хтось чужий, перехопивши керування Мiнiстром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.

– Дякую, – сказав Арсен. – З мене досить.

Його нудило. Думка про те, що його вiртуальну оболонку голiсiньку пiдвiшено в камерi тортур, була нестерпна.

– Гра, – Максим провiв долонею по клавiатурi, наче погладив. – Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу вiдвiдувачiв у суботу, в день страти.

– Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!

– Ти що ж, сумнiваешся, що трибунал пройде, як iм треба?

Арсен замружився:

– У мене… тобто в Мiнiстра е прихильники.

– Пiсля цих зiзнань?

– Багато хто менi завдячуе! У Мiнiстра е агенти, друзi…

– Були, – вкрадливо зазначив Максим. – Цю гру для тебе закiнчено. Змирися.


* * *

Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомнi болi. Вiн бачив сни, якi мали снитися Мiнiстровi. Вiн ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужi уважнi погляди; на щастя, до четверга вiн занедужав – або вдало прикинувся хворим, вiн i сам не розумiв. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати – i Арсен окопався вдома, у своiй кiмнатi, з термосом теплого чаю на пiдвiконнi й вiдiмкненим модемом.

Вiн намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментiв. Нiчого не виходило; в суботу, забувши всi обiцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримiтного персонажа й з’явитися на страту Мiнiстра – щоб хоч у юрбi постояти.

Зв’язку не

Сторінка 20

уло. Дзвiнки в службу пiдтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його ранiше понедiлка нiхто чомусь не брався.

Арсен лiг у лiжко серед бiлого дня. У нього була занадто багата уява: вiн бачив мiський майдан, розкiшний ешафот, споруджений зi свiжого дерева – аж краплi живицi виступали на струганих боках. Вiн бачив, як пiднiмаеться по сходах Мiнiстр, одягнений у лахмiття, як починають рухатися численнi пристосування для довгоi страти, якi розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських iсторичних романах. Коли Мiнiстр умер, в Арсена зсудомило лiву ногу. Вiн довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальцi на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скiльки рокiв тому? Сiм, вiсiм?

Потiм настало полегшення. Наче Мiнiстр, пройшовши чистилище, заспокоiвся нарештi, скинув тлiнну оболонку й полетiв у свiй вiртуальний рай. Життя закiнчилось; тепер почнеться нове життя…

І вiн заснув.


* * *

Новий рiк вони зустрiли в Парижi – як батько й обiцяв. Снiгу не було, сонця теж. Ейфелева вежа стояла, впершись у землю чотирма впевненими ножиськами, й пiд кожною змiiлася черга. На понтонi коло берега знайшлася непафосна кав’ярня для втомлених туристiв, чайки й голуби гидили на дерев’янi нефарбованi столи, а мимо пропливали прогулянковi катери – «батомушi», i моргали лампочки на мосту, i горiв яскравий вогонь на верхiвцi вежi.

Батьки були щасливi, особливо першi кiлька днiв. Туристська гарячка пiдхопила й Арсена, на якийсь час дозволила забути про своi втрати. Сьогоднi екскурсiя по мiсту, завтра по Сенi, пiслязавтра – Монмартр; вiн не звик так багато ходити пiшки й незабаром вiдтоптав собi ноги.

У Луврi вiн тупо дивився на Джоконду, маленьку й темну, вiдгороджену вiд загальноi жадiбноi уваги непробивним склом. В електронному путiвнику не було навiть росiйськоi, не те, що украiнськоi, версii. Цiлiсiньку годину намагалися збагнути навiгацiю, а потiм виявилося, що паперовий каталог кращий. Згори, на площi, не працювали фонтани. Мама захотiла покататися на оглядовому колесi, але на вершинi був такий вiтер, що в Арсена закрижанiли вуха, й батьки трохи посварилися.

Вiн давно не бував так багато часу поруч з мамою й татом. Вони й самi вiдвикли одне вiд одного в суетi нескiнченноi роботи, днiв i тижнiв, покраяних на фрагменти дзвiнками будильника. І ще – Арсен уперше це помiтив – обое страждали без звичних розваг майже так само, як вiн без своеi гри.

Ноутбук був тiльки один. Мама пiд’еднувалась до готельноi мережi i з головою поринала в блоги друзiв та знайомих. Вона в такi хвилини жвавiшала, вкривалася веселим рум’янцем i взагалi вигляд мала щасливiший, нiж на Єлисейських полях. Батько нервувався й мало не ревнував:

– Навiщо ти читаеш усi тi дурницi! Це ж смiття, смiттева iнформацiя!

– Аж нiяк, – мама ображалася. – Це життя. Це значно цiкавiше й потрiбнiше, нiж твiй телевiзор, машинка для промивання мозку!

Обое звикли командувати, i, за iнерцiею, намагалися керувати одне одним; вони сварилися, потiм мирились, i Арсен почувався на диво зайвим.

Пiсля чергового примирення батьки замикалися в номерi, а вiн iшов у Інтернет-кафе, розташоване в готелi, на поверх нижче, за разовим гостьовим паролем заходив на «Королiвський бал». Бродив по мiсту безiменним персонажем, вступав у розмови, десятою дорогою обминав давнiх знайомих; од цих вiдвiдин йому не легшало – навпаки, здавалося, що вiн намагаеться вгамувати спрагу морською водою. Арсен пробував одну за одною новi мережевi iгри, проте жодна не могла зрiвнятися з його прекрасним покинутим свiтом.

– Його нiщо не цiкавить, – говорив батько при Арсеновi, наче той був маленька дитина. – Вiн, по-моему, навiть «Трьох мушкетерiв» не читав.

– Читав, – мляво заперечував Арсен.

– Мiльйони хлопцiв мрiють про такi канiкули! А ти, здаеться, на ходу засинаеш…

– Вiдчепися вiд нього, – втомлено казала мама.

Канiкули закiнчилися.

На початку березня, злегка заляпавши Арсена водою з калюжi, поруч зупинився знайомий джип. Максим опустив шибку; був вiн, як i ранiше, у жовтiй куртцi, так само небритий, вухатий i носатий; Арсеновi знадобилася вся сила волi, щоб не заверещати вiд радостi.


* * *

Машина заiхала на територiю величезноi промзони й довго блукала серед бетонних споруд, обплутаних антенами та залiзними сходами. Дверi ангарiв, стiни майже без вiкон, прожектори на дахах, цеглянi будочки сторожiв; був вечiр п’ятницi, промзона стояла порожня, i цi величезнi безлюднi простори вселяли Арсеновi незрозумiлу тривогу.

Батьки пiшли в театр, i це було добре, бо брехати iм не хотiлося. Це було погано: батьки гадки не мають, куди поiхав син i з ким вiн поiхав. Вони нiчого не знають про Максима. Нiхто не знае. Арсен знову повiвся, мов малолiтнiй iдiот; людина в жовтiй куртцi якось незбагненно вимикала його охороннi системи. На внутрiшньому уявному табло свiтилося «свiй», i здоровий глузд нiчого не мiг з цим удiяти.

На пiдземнiй стоянцi горiли лампи в залiзних сiтках, схожих на величезнi намордники. Висiв туман, як у душо

Сторінка 21

iй басейну. Поряд, здаеться, над головою, повiльно й ритмiчно прогуркотiли залiзнi колеса.

– Нервуешся? – мимохiдь запитав Максим.

– Нi. Чого це?

– Ну, ти ж нiяк не почнеш менi довiряти.

– Я?!

– Знаю, знаю, ти чесно намагаешся. Але ти вiд природи хлопець недовiрливий. І це правильно.

Зачинилися дверi лiфта, кабiна сiпнулася, й Арсен упiймав себе на тiм, що не розумiе, вгору вони рухаються чи вниз. Через кiлька довгих секунд дверi вiдчинилися з iншого боку, вiдкрився широкий коридор без вiкон, тож, як i ранiше, неможливо було визначити, пiд землею вони перебувають чи пiд небом.

За поворотом виявився пропускний пункт. Арсен сповiльнив ходу. Коротко стрижений чоловiк у синiй сорочцi повернув до них голову. Максим зупинився, запхнувши руки в кишенi жовтоi, бувалоi в бувальцях куртки, широко розставивши ноги в бiлих кросiвках, дивлячись люто, наче гопник-виконавець. На мiсцi охоронця Арсен нiколи б не пустив такого суб’екта на охоронну територiю – проте чоловiк у синiй сорочцi пiдхопився з мiсця й привiтався з явною повагою, навiть улесливо. Мигцем глянув на Арсена, знову всiвся широким задом у потерте крiсло перед монiтором. Поклацав, почекав секунду, витяг з принтера, вклав у пластикову обгортку й видав Арсеновi нагрудний знак: смужечка штрих-коду, бiльше нiчого.

Арсен мовчки прикрiпив бейджик на грудях, ближче до плеча.

В офiсах, де працювали його батьки, завжди було тiсно, метушилися секретарки на височезних пiдборах, нудьгували вiдвiдувачi, тинялися ледарi, походжало начальство. Тут же, крiм сторожа в синiй сорочцi, не було нiкого – порожне примiщення, начинене сенсорами, замками, рачачими очима камер пiд стелею, системами спостереження, якi не тiльки не ховалися – навпаки, наче пишалися, радуючи вiдвiдувача. За ким вони тут стежать? Утiм, сьогоднi п’ятниця, вечiр, робочий день закiнчився…

Сенсори ледь чутно пищали, приймаючи пластикову картку зi штрих-кодом. Грати, що перекривали прохiд, роз’iжджалися. Максим iшов спереду, насвистуючи, крутячи на ланцюжку зв’язку ключiв. Вiн мав дивний вигляд у цьому коридорi: наче бомж в офiсi чи клоун у реанiмацii. Втiм, може, тут усi такi?

Невiдома «контора» серйозно дбала про безпеку. Арсен почав лiчити грати й сенсори – i збився з лiку. Навiщо розробникам комп’ютерних iгор такi крутi запобiжнi заходи?

Нарештi, Максим одiмкнув залiзнi дверi й завiв Арсена у великий кабiнет, заставлений i обвiшаний екранами, дисплеями, монiторами. Пахло iзоляцiею й старим тютюновим димом. Тихо гули помпи. Пiд вентиляцiйними трубами шелестiла «локшина» з цигаркового паперу.

– Кави хочеш? – уривчасто спитав Максим. – Вiзьми в автоматi, задарма. І падай осюди, в крiсло. Подивимось кiнце.


* * *

Один за одним загорялися екрани – монохромнi, з дуже чiтким зображенням, як у стародавньому кiно. На одному Арсен побачив супермаркет – з-пiд стелi, застиглим поглядом камери спостереження. На iншому був вихiд з метро, суцiльним потоком iшли люди, камеру було встановлено на рiвнi iхнiх облич. На третьому, четвертому, п’ятому теж щось вiдбувалося чи, навпаки, не вiдбувалося нiчого: застиглi обриси коридорiв i складських примiщень, повзучi ескалатори, поверхня великоi калюжi, вкрита дрiбними хвильками.

– Подобаеться якiсть картинки?

– Супер, – обережно похвалив Арсен. – А… навiщо?

– Зараз розкажу.

На другому праворуч екранi молочним свiтлом горiли лiхтарi. Мерехтiла вивiска – Арсен раптом упiзнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пiшов, розчарований. Проходили зрiдка перехожi, iнодi проiжджала машина; неподалiк входу в клуб стояв автомобiль, здаеться, старий «Опель». У тiнi будинку мерехтiли вогники – можливо, там хтось курив. На монохромному екранi не розбереш.

Максим упустив на скляний офiсний стiл свiй крутий мобiльник:

– Новини «Балу» знаеш?

– Квiнi з’iла Канцлера.

– Ага. Молодець дiвчинка. Вони вже шкодують, що стратили Мiнiстра, замiсть того, щоб використати. Добряче ти iх розлютив…

– Вони не могли використати Мiнiстра, – сказав Арсен, i голос його пролунав зверхньо. – Все одно, що використати мене.

Максим вiдкрив «Королiвський бал» на своему ноутбуцi; в Арсена защемiло серце вiд вигляду знайомоi заставки. У кiмнатi очiкування нудьгував единий персонаж на цьому акаунтi – неголений рибалка, що колись заговорив з Мiнiстром коло фонтана. Того разу Максим хотiв, щоб його впiзнали, i лице рибалки було сконструйовано на основi фотографii. Зараз Максимовi не хотiлося свiтити фiзiономiею; редагувати персонажа вiн не став, а просто вибрав у спорядженнi крислатий капелюх i надiв на рибалку, цiлком закривши обличчя.

Вiдкрилися вулицi мiста. Кiмнату наповнили дзенькiт пiдкiв та гуркiт дерев’яних черевикiв, далекий стук, iржання, дихання, скрип. В Арсена сiпнулися нiздрi: в його уявi запахло свiжим сiном, деревом i димом.

– А тебе, вважаеш, використати неможливо? – неуважно запитав Максим.

– Використати персонажа – значить просто водити його, клацати мишкою, – Арсен дивився, як рибалка в крислатому кап

Сторінка 22

люсi йде по вулицi намальованого мiста. – Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боiться. Людина настiльки складнiша за свого комп’ютерного персонажа…

Максим кивнув:

– Усi так думають.

– І не мають рацii? – обережно запитав Арсен.

– Авжеж. Водити людину легше, нiж люди собi гадають.

– Не всяку.

– Усяку, – Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. – Якщо ти вважаеш, що не пiддаешся манiпуляцii, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумнiший за багатьох – ти на гачку. Тобою вже манiпулюють.

– Я знаю.

– Що?

– Що мною манiпулюють. Це ти. Ти використовуеш мене або намагаешся використати.

– Молодець, – Максим усмiхнувся великим тонкогубим ротом. – Якщо ти пливеш i знаеш, що тебе несе течiя, то можна боротися з нею, або пливти вбiк, або просто розслабиться – ану ж винесе на мiлке? Але якщо ти впевнений, що не пiддаешся течii, а вона зi страшною силою несе тебе, всiх навколо, зносить береги, будiвлi, машини…

– Моторошна картина.

– Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маеш право на мене наплювати, i то вже мiй клопiт – зробити так, щоб ти захотiв лишитися. Я ж розумiю, який стрес ти пережив.

– Я?

– Ти впав з неба на землю, – продовжував Максим, i очi його у пiвтемрявi стали темнi, шоколаднi. – Ти спершу набув, а потiм утратив справжню владу. Справжню, хоч i у вiртуальному свiтi. Був всесильний Мiнiстр, став хлопець-школяр, нiхто, людина без iменi…

– А тобi що до того? – вiдгукнувся Арсен грубiше, нiж би хотiв.

– Якi твоi плани на майбутне? – запитав Максим тоном шкiльного завуча.

– Ну…

Арсен нiколи не знав, що вiдповiдати на це питання. На щастя, йому не дуже часто його ставили. У дитинствi простiше: ким ти хочеш бути? Пожежником! І всi зворушуються.

– Нi, серйозно, Арсене. Ти хлопець не останнiй. Судячи з досвiду Мiнiстра… Полiтика? Бiзнес? Що?

– Я не знаю, – пробелькотiв Арсен. – Не вирiшив.

(Вiн знав наперед, як це буде. Його спiльно «вступлять» у якийсь крутий виш, i доведеться кiлька рокiв там киснути, вивчати якiсь дурницi, постiйно ризикуючи, що тебе причавить чиясь роздута зарозумiлiсть. А потiм сидiти в просунутiй конторi, вiчно нервуватися, вичавлювати усмiшку, дотримуватись дрес-коду, дбати про статус, i все це роки, роки, перш нiж удасться досягти рiвня якого-небудь Чебурашки. З якою радiстю вiн став би хоч сторожем, аби не працювати, а день i нiч присвячувати грi…)

Вiн не втримався й зiтхнув.

– Розумiю, – вкрадливо сказав Максим. – Тепер послухай мене. Я пропоную тобi роботу. Дуже, дуже цiкаву й прибуткову. І з колосальною перспективою.

– Так бувае? – недовiрливо запитав Арсен.

– Забув? Я тобi розповiдав про нашу контору: ми працюемо, серед iншого, над психологiею та соцiологiею мережевих iгор. Спiвпрацюемо з розробниками. Йдеться про серii iгор нового поколiння: таких, що поруч з нею «Королiвський бал» здасться будиночком Барбi.

І вiн глянув несподiвано гостро, з-пiд лоба. Арсен подумав, що замолоду Максим, напевно, займався боксом – не дарма такi великi круглi вуха так щiльно прилягають до голови.

– Так, i все-таки, – непевно почав Арсен, – у чому ця робота… полягае?

– Багато аспектiв. Тестувати iгри, випробовувати за завданням окремi фрагменти та властивостi. Робити, по сутi, майже те саме, що ти робив своiм Мiнiстром: жити в грi. У багатьох iграх.

– Вау, – тихо промовив Арсен, ще не готовий вiрити своему щастю.

– Отож-бо й воно, що «вау». Є нюанс: я не гарантую, що ти одержиш це мiсце. У нас дуже конкурентний бiзнес. На одне мiсце наразi претендуе кiлька десяткiв душ народу.

– Менi iх наперед жаль, – подумавши, сказав Арсен.

Максим розсмiявся:

– Не варто занадто серйозно до всього цього ставитися, це гра: ти надiешся на виграш, але маеш бути готовий до програшу. А якщо ти переможеш… Ти здобудеш владу, таку саму, а то й бiльшу, нiж влада Мiнiстра. У реалi. Тут i зараз.

Вiн обвiв кiмнату широким жестом, нiби запрошуючи Арсена царювати серед запилюжених стелажiв, монiторiв та офiсних столiв.

– Так бувае? – повторив Арсен ще недовiрливiше.

– Запевняю тебе.

Максим перевiв погляд на екран свого ноутбука. Рибалка вже пiдходив до ринкового майдану й саме пробирався в юрбi.

– Як тiльки сервер не висне? – пробурмотiв Максим.

– Чого так багато людей?

– Сьогоднi п’ятниця, пора приносити жертву Чорнiй Богинi.

– Вони й досi…

– Так, i щоразу глядачiв дедалi бiльше.

– Гидота.

– Авжеж. Хочеш подивитися?

Арсен завагався.

– Я вже бачив. Коли Мiнiстр востанне йшов на Асамблею…

– І як тобi?

– Дуже натуралiстично, – зiзнався Арсен. – Не знаю, як вони це роблять.

– Передовi технологii, – рибалка, корячись ледь помiтним рухам мишки, просувався по вулицi, брукованiй кругляком. – Уяви, що буде, коли почнеться повальне переоснащення: не просто геймерськi окуляри та рукавички, а стенди-тренажери з цiлковитим ефектом присутностi.

– Кому це треба? – Арсен присунувся ближче до екрана. – Запаришся бiгати з мечем. Спробуй, приму

Сторінка 23

ь маминого синка вiдiрвати зад од м’якого крiсла й реально помахати бойовим молотом…

Рибалка на екранi комп’ютера наближався до майдану, оминаючи перешкоди. Юрба з кожним кроком густiшала.

– А постав себе на мiсце маминого синка, – запропонував Максим. – І уяви бойову лють. Екстаз. Трапляються в нього в реальному життi такi переживання? Зрозумiло, потiм у нього болiтиме кожен м’яз, зопалу, може, ще й вивихне собi що-не-будь. Але вiн пам’ятатиме, який був сильний. Який смiливий. Навiть якщо його поб’ють, вiн почуватиметься тимчасово переможеним героем, а не жалюгiдним невдахою, як у життi.

– Це наркотик.

– Це вiтамiн. Мамин синок вiдчуе свого персонажа – всерединi. Пiде в iнститут на пари, несподiвано сильний. Внутрiшньо вiльний. Цiкавий жiнкам.

– Щось я не бачив у пацанiв, любителiв стрiлялок, особливоi внутрiшньоi волi.

– Я кажу про те, чого нема, але що неодмiнно буде… Дивись, починаеться.

На помiст перед храмом вийшли два намальованi жерцi й мiж ними вибрiв, спотикаючись, хлопець рокiв вiсiмнадцяти, гладкий i незграбний. Арсена знову вразила якiсть промальовування; цей пухкий парубок здавався чужорiдним елементом у грi. Неначе в глянсовому журналi знайшлося мiсце аматорському знiмковi провiнцiйноi дiвчини з невиразним круглим лицем.

– Менi гидко дивитися, – сказав Арсен. – Є в цьому якесь… збочення.

Максим кивнув:

– Згодний… І зв’язок гальмуе. Сервер перевантажений.

«Ви справдi хочете вийти з гри»? Максим клацнув пiдтвердження. З’явилася заставка «Королiвського балу»; Арсен вiдкинувся на спинку крiсла, i пiдняв очi на великi чорно-бiлi монiтори.

На екранi, що транслював картинку з супермаркету, з’явився чоловiк з вiзком, зняв з полицi банку, почав читати етикетку. На екранi, що показував вулицю коло входу в Інтернет-клуб, беззвучно вiдчинилися дверi. Вийшов довговолосий хлопець рокiв п’ятнадцяти, в потертих джинсах i дешевiй куртцi, накинув каптур, побрiв, утягши голову в плечi, до порожньоi автобусноi зупинки.

– Навiщо це тобi потрiбно? – запитав Арсен, спостерiгаючи, як iде хлопець. – Навряд чи ти стежиш, щоб у супермаркетi хтось не вкрав пачки масла. Чи щоб в офiсi не гралися в iграшки в робочий час. Або…

На другому екранi миттю все змiнилося. Тiнь метнулася з темного закутка, де Арсеновi ранiше ввижався вогник сигарети. Наздогнала пацана прямо коло чорноi машини; розкрились дверцята. Секунда – i пiдлiтка, що пручався й виривався, затягли в машину, й дверцята захряснулись. Розiйшлась у вогкому повiтрi хмаринка диму з вихлопноi труби.

– Ну от, – меланхолiйно повiдомив Максим.

– Це… як?!

Максим кивнув на сусiднiй екран. Там ожила темрява; веб-камеру було встановлено в машинi над вiтровим склом, де звичайно чiпляють iграшки, iконки чи талiсманчики на ниточках. Максим пiдняв пульт, i Арсен почув важке дихання, звуки боротьби, голоси.

– …Оглух, шмаркач? У що грався?

– «Лицарi й маги»…

– Давай логiн-пароль, справжнiй, я перевiрю. Швидко, а то сiдало порву!

– Я забув…

– Нагадати?

Тiнi сiпнулися. Тонкий голос плаксиво заскиглив:

– Н-нi…

– Згадуй, стерво мале, а то гiрше буде. Не бреши! Перевiрю!

Арсен швидко глянув на Максима. Той неквапливо розкрив на монiторi простеньку мережеву гру, популярну в аматорiв «прокачувати рiвнi» й лупити один одного мечем по головi. Тим часом жертва, замкнена в машинi, белькотiла букви й цифри.

– Хе? Ме? Хе – як наше «не»?

Мобiльник на столi коротко нявкнув, приймаючи СМС. Максим узяв телефон, кивнув i, одним оком читаючи повiдомлення, почав набивати логiн i пароль на своему комп’ютерi.

«Пароль не пiдходить до логiна. Перевiрте й спробуйте ще».

Максим пiдняв брови. Вiдiслав СМС. Минула секунда.

– Ах ти падло! – вибухнув напасник у машинi. – Брешеш!

Почувся глухий звук удару й тонке, майже собаче скиглення.

– Може, ти неправильно набирав? – припустив другий голос, добродушний i басовитий.

– Правильно! Так, стерво, кажи, або я тобi твою флешку в дупу запхну!

Арсен ковтнув слину.

– Зараз, – бурмотiв той, у машинi. – Я… Я переплутав.

– Я тобi кишки переплутаю!

На Максимiв телефон прийшло нове повiдомлення. Вiн набрав комбiнацii у вiдповiдних рядках – i на екранi з’явився персонаж нещасного слабака, затиснутого зараз у машинi: здоровенний лицар в обладунках, з левом на нагруднику, з драконом на шоломi.

Допомогли тобi твоi леви й дракони, сумно подумав Арсен. Захистив тебе твiй панцир? Там, у грi, ти виходиш один проти ворожого вiйська, а тут ти шмат сопливого м’яса, i добре, якщо тебе просто так вiдпустять…

Максим, пiдкреслено незворушний, знову вiдiслав СМС. Через кiлька секунд ii прийняли там, на екранi.

– Тiльки дзявкни комусь, – просипiв напасник, – тiльки засвiтися. Знайду й порiжу, як свиню. Вали звiдси!

Дверцята машини вiдчинили. Напасник – Арсен побачив його мигцем – витяг за комiр жертву, вiдкинув на тротуар, заскочив назад, i машина рвонула з мiсця. Арсен побачив, як тiкае назад вулиця. Зображення сiпнулося – це захиталась камера, вмонтована в талiсм

Сторінка 24

нчик над вiтровим склом. Свiтло лiхтарiв упало на лице водiя, ковзнуло по фiгурi напасника, що сидiв на задньому сидiннi. Максим, не дивлячись, вимкнув монiтор.

– Не мiг би ти взяти менi кави в автоматi? Без цукру. Подвiйноi.

Вiн говорив – i мiняв пароль персонажевi на екранi. Парубiйко, побитий i кинутий зараз десь на безлюднiй вулицi, назавжди втрачав свого лицаря в обладунках – разом з панциром та амулетами, зброею, сумкою, гаманцем…

Арсен мовчки взяв з автомата чашку кави. Поставив на офiсний стiл з матовою й холодною, мов лiд, стiльницею.

– Ти ба, – Максим зацiкавився. – Панцир у пацанчика залiковий. Меч аматорський, а панцир добрий. Усе разом потягне тисячi на пiвтори мiсцевих талерiв, майже сто евро…

– От, виходить, над чим «працюе» твоя славна контора? – тихо запитав Арсен.

Максим обернувся до нього. Круглоголовий, хрящовухий, з близько посадженими запаленими очима, – з iскорками на днi цих очей. Вiн смiявся, не розтискаючи губ, не видаючи нi звуку. Потiм знову обернувся до монiтора – закiнчив мiняти паролi.

– Я грабую малолiток, – проворкував з неповторною iронiею. – Отаман, Хрещений батько. Заробляю по сто евро на безбiдну старiсть.

– А серйозно?

– Серйозно? Це як?

– Серйозно – це значить, що я тобi довiряв… – почав Арсен.

Максим здiйняв руки, обороняючись:

– Ти не дружина менi? Нi? Менi здалося, ти мене дорiкаеш обманутою довiрою? Нi, цього не може бути, менi привидiлося, тому що ти менi точно не дружина.

Арсен мовчав, спантеличений його блазнiвським тоном. Максим уважно глянув на нього й раптом перемiнився цiлковито.

– Ну добре, – сказав суворо, майже рiзко. – Що вiдiбрали в цього шмаркача? Слова без сенсу, набiр символiв?

– Панцир, меч, сумка, два перснi, чоботи, шолом…

– Намальованi.

– Ага, намальованi! А сто евро? А сам персонаж – вiн же його прокачував мiсяцями! Рiвень нарощував!

– А хлопчик не повинен мiсяцями сидiти бiля компа, – вкрадливо пiдхопив Максим, – вiн повинен учитися, дихати повiтрям i займатися спортом, щоб вступити в iнститут або пiти в армiю, зайняти потiм свое мiсце в офiсi чи бiля верстата!

– Знаеш, – Арсен ковтнув густу слину. – Я, мабуть, на тебе не працюватиму. А то ти рано чи пiзно почнеш за мене вирiшувати, що я повинен робити i яке мiсце чекае мене в життi.

– Дурник ти, – Максим усмiхнувся.

Увiмкненi екрани транслювали картинку. Затяглася хвильками поверхня калюжi. Потiк пасажирiв з метро рiдшав. У супермаркетi бiля полицi стояла дiвуля-гот з чорними нiгтями, крутила в руках упаковку сосисок.

– Навiщо ти менi це показав? – запитав Арсен. – Це ж не випадково? Ти нiчого випадково не робиш?

Максим усмiхнувся й знову став колишнiм. Очi потеплiшали:

– Я не дарма в тебе вiрив. Ти вмiеш думати.

– Добре, – сказав Арсен. – Я запитаю по-iншому. Якщо ти не керiвник банди… Робиш це не заради здобичi, не заради якоiсь там сотнi евро… Тодi навiщо ти це робиш?




Роздiл другий

Вiдчуй себе оселедцем


– Отже, дорогi здобувачi, як чудово, що всi ми тут сьогоднi зiбралися, – Максим, чисто побритий, одягнений у червону сорочку навипуск та м’ятi синi джинси, стояв коло зеленоi шкiльноi дошки, погойдуючись з п’яти на носок i назад. Вiн був наче яскрава пляма на картинi iмпресiонiста й поводився вiдповiдно: широко жестикулював, приваблював погляди й заповнював собою аудиторiю. Його задоволена усмiшка контрастувала з чiпким поглядом запалених, червоних, мов його сорочка, очей. Вiн майже не спить, подумав Арсен. Мабуть, таблетки ковтае.

– Ви зараз новачки, – Максим йому пiдморгнув. – Кожний з вас привернув увагу нашоi компанii й домiгся реальних успiхiв на вiртуальному полi. Проте зараз ви – «нуби», щойно створенi персонажi першого чи навiть нульового рiвня. Мене звати Максим, якщо хто не знае. Я тут найголовнiший, хоч у це важко повiрити.

Важко, мовчки погодився Арсен.

Вони сидiли в маленькiй кiмнатi без вiкон, з лампами денного свiтла пiд стелею. Два круглi столи: за одним Арсен та дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, тонка, стрижена пiд хлопчика, в обтислiй майцi. Дiвчину звали Аня. За другим столом сидiло трое: пiдлiток, Арсенiв ровесник, Ігор. Двое дорослих, що називали себе зменшувальними iменами: Толiк i Вадик. Те, що вiдбувалося, нагадувало заняття на банальних мовних курсах: кабiнет, столи й стiльцi, зелена шкiльна дошка.

Толiк, широковидий i низьколобий, мав звичку гойдатися на стiльцi. У Вадика на лицi була написана здивована бридливiсть: вiн наче питав себе, яким вiтром його занесло в таку дивну компанiю – його, людину серйозну, небiдну й розважливу. Дiвчина Аня сидiла, напружившись i скорчившись, наче стиснутий у кулацi кистьовий еспандер. Низько схилившись над столом, малювала вiзерунки на аркушi паперу: квiти, здаеться, орхiдеi. На ii шиi ззаду, у вирiзi майки, виднiлося татуювання – такi самiсiнькi квiти. Арсен не мiг вiдвести вiд них погляду.

– Наша компанiя вiдкривае робоче мiсце для геймера-випробувача, – iнтимно понизивши голос, повiдомив Максим. – Ви – претенденти, дiбранi з кiль

Сторінка 25

ох тисяч душ.

Арсен дивився на дiвчину й думав, що орхiдеi, мабуть, витатуюванi в неi не тiльки на шиi. Дуже тонке, ажурне татуювання. Хто вона така, ця Аня, чому сидить згорбившись, ii що, нiхто в дитинствi не ляскав по круглiй спинi?

Вiн схаменувся, що занадто вiдверто розглядае сусiдку, вiдвiв очi й наткнувся на Толiкiв погляд. Потупився; Толiковi очi були схожi на олов’янi калюжi. Побачивши його перед початком тренiнгу, Арсен у першу секунду подумав, що помилився. Нiяк не мiг опинитися в цiй кiмнатi гопник, вибивайло логiнiв та паролiв, напасник, i просто бандит, якого Арсен бачив один раз на екранi чорно-бiлого монiтора. Толiк ще й кивнув йому, наче знайомому. А в наступну хвилину Арсен побачив Ігоря, того самого довговолосого хлопчика, якого кiлька мiсяцiв тому затягли в чужу машину, пом’яли, залякали й одiбрали персонажа. Ігор зайшов у кiмнату останнiй, роззирнувся, побачив Толiка й упiзнав його, i виявився до цього не готовий. Арсен бачив, як вiдлила кров од запалих щiк, од блiдого лоба з мережками переможених прищiв. Ігор позадкував, нiби збирався непомiтно вислизнути з кiмнати, але Максим змахнув червоним рукавом, широким жестом указав пацановi його мiсце, i Ігор сiв, втягши голову в плечi, зi своiм мучителем за один стiл. «Гавайська» сорочка з речового ринку сидiла на Ігоревi з вишуканiстю лiкарняноi пiжами. Їi, здаеться, давно не прали.

– Ви пройдете тренiнг, набудете нового досвiду й нового вмiння, а ми, спостерiгаючи за вами, визначимо, хто з вас бiльше за iнших пiдходить для цiеi роботи, – Максим доброзичливо кивнув. – Рiч у тому, що серiя наших iгор досi не мае аналогiв. Іспитовi роботи, якi вас очiкують, теж… нестандартнi. Нiчого, що я такий пишномовний?

Вадик поморщився. Толiк гмикнув. Аня не пiдняла голови вiд малювання. Ігор нервово ковтнув слину.

Позавчора Арсен пiдписав контракт на сорока сторiнках – як належить, у присутностi батька i з його згоди. Компанiя називалася «Новi iграшки», i представляв ii Максим; батько неабияк напружився, вперше побачивши його, такого яскравого й розкутого, проте вже через кiлька хвилин вони базiкали, мов давнi знайомi. Максим умiв схиляти до себе людей, угадувати очiкування i iм вiдповiдати. Якщо контакт з якоiсь причини не складався – Максим вишукано вибивав спiврозмовника з колii, приголомшував, потiм налагоджував зв’язок уже на новому рiвнi. Арсен не здивувався – вiн сам це вмiв. Нiколи не вчився. Але використовував, у життi й у грi, максимально.

Батьки три днi пересiювали договiр крiзь сито, радилися з юристами й не знайшли пiдступу: неповнолiтньому було запропоновано взяти участь у конкурсi на мiсце випробувача новоi комп’ютерноi гри. Не потрiбно було платити нiяких грошей – навпаки, за участь Арсена щедро винагороджували. В разi успiху його чекала «цiкава робота у вiльний вiд навчання час» (про себе Арсен вирiшив, що обов’язково наплюе на школу й пiде в екстернат). У разi невдачi вiн, крiм грошей, здобував досвiд, який потiм можна буде використати деiнде. Договiр можна було розiрвати в односторонньому порядку, у будь-який момент. Батьки здивувалися, потiм зрадiли, цiлий тиждень то захоплювалися, то тривожились, i все допитувалися: невже тепер усiм школярам таке пропонують? А якщо не всiм – то чим вiн, Арсен, вирiзнився?

Цiкаво, думав Арсен, вивчаючи вiзерунки на стiльницi. Чим вирiзнився грабiжник Толiк? Яких успiхiв досяг на вiртуальному поприщi? І яких успiхiв досягли Ігор, Аня, Вадик? Чому Аня явно нервуеться й не хоче нi на кого дивитися? Ну, з Ігорем усе зрозумiло – сидить, наче кролик в однiй клiтцi з вовком…

– Сьогоднi – перша сесiя. Кожного з вас проведуть в окрему кiмнату. Там е все необхiдне: iжа, питво, вигоди, душ. І, зрозумiло, термiнал для входу в локальну мережеву гру. Ігровий свiт простий надзвичайно. Це тропiчний острiв зi звичайними ресурсами: деревина, кремiнь, укриття, вода, ягоди, риба. Ви повиннi створити персонажа й за iгровий день захопити якнайбiльше ресурсiв. Бо як настане iгрова нiч, тропiчний острiв перетвориться на крижану пустелю, i персонажi, що не впоралися iз завданням, умруть, – Максим помовчав, наче на секунду засмутившись, потiм пiдбадьорливо всмiхнувся. – Можна створювати альянси. Можна укладати союзи. Можна брехати. Зрозумiло, можна манiпулювати. Це гра.

– Ми будемо в костюмах? – Ігор раптом пожвавiшав.

– Тобто?

– Я маю на увазi, нам дадуть костюми й шоломи для вiртуальноi реальностi? – Ігор облизнув губи. Сутулий i блiдий, вiн був з тих запiйних гравцiв, що перетворюються на приставку до машини й можуть умерти вiд виснаження, якщо мама не пiдсуне до монiтора тарiлку з бутербродами. Схожий на мене, сумно подумав Арсен.

– Нi, – Максим усмiшкою присмачив неприемну новину. – Сьогоднi все як звичайно: ви будете сидiти за монiторами. Але не переживай, Ігоре, це ж тiльки перше випробування!

– Що за зброя? – поцiкавився Толiк.

– Тiльки язик, – Максим, начебто прохаючи вибачення, розвiв руками й зачепив рукавом порожню вазу, що стояла на пiдвiконнi. Ваза гуркнула об пiдлогу й р

Сторінка 26

зкололася на сто друзок, Аня здригнулася, проте не пiдняла голови.

– Трясця йому нехай, навiщо стiльки шуму… – Максим переступив кросiвками, пiд ногами хруснуло. – Язик – ваша зброя. Ресурси можна вiдбирати силомiць, якщо двое нападуть на одного або трое на двох. Чисельна перевага дае бiльше шансiв – автоматично. Нiхто не бачив тут вiника? Або мiтли?

– Скiльки граемо – день, два? – запитав Толiк. – Тиждень?

– Сьогоднiшня сесiя – з десятоi до п’ятоi, без перерви, результати вам повiдомлять завтра. Ще е питання?

– Премii за перемогу передбачено? – скрипучим голосом поцiкавився Вадик.

– Передбачено штрафи за поразку… Жартую, жартую. Це гра, дорогi здобувачi, вами мае рухати азарт. І, зрозумiло, прагнення до перемоги. Бо, як ми всi знаемо, призом буде робота вашоi мрii. Варто постаратися.


* * *

Кiмната нагадувала готельний номер – шкiряний диван, холодильник, дверi у санвузол. Штори були щiльно запнутi, одначе вiкна пiд ними не виявилось – обманка. На стелi горiли лампи денного свiтла; насамперед Арсен пошукав камеру спостереження i не знайшов. Втiм, це не означало, що камери немае.

Увiмкнувся динамiк над дверима.

– Арсене, – сказав Максим. – Ти готовий?

– Двi хвилини.

– Освоюйся, та й починаймо. Уже сiм хвилин на одинадцяту!

Арсен угнiздився перед монiтором. Трошки пiдкрутив спинку офiсного крiсла: гвинт був розхитаний. На екранi вiдкрилася заставка гри: зелена галявина, пальми й рядок – «Створити персонажа». З динамiкiв почулася веселенька, в попсовому дусi, мелодiя.

– Я готовий.

– Анатолiю, ти готовий? – Максимiв голос зазвучав приглушено. – Аню, ти готова? – динамiк клацнув, замовк, знову ввiмкнувся. – Пуск, народ, удачi. Час пiшов!

Арсен клацнув мишкою по рядку «Створити персонажа».

З динамiкiв долинув спiв птахiв, скрекiт, трiск, плюскiт близького водоспаду. Гола людина стояла посеред галявини й витрiщалася на Арсена сiрими безжурними очима. Пов’язка цнотливо прикривала стегна.

Стать? Жiноча.

Раса? Європеоiд.

Вiк? Вiсiмнадцять рокiв.

Картинка мiнялася з кожним клацом. Арсен працював з шаленою швидкiстю, перебирав характеристики, промальовуючи лице. Зорова пам’ять у нього була чудова; через хвилину з екрана на нього дивилася майже точна копiя дiвчини Анi. Ну нехай, не точна, але цiлком пiзнавана.

Татуювання?

Не було часу промальовувати докладно, проте Арсен постарався. Одну гiлочку орхiдей на шию ззаду, ще одну – на живiт. Шкiра хай буде бiла, дивно бiла для тубiлки в пальмовiй спiдничцi. Аня не ходить у солярiй. Груди? Залишаться оголенi – гарнi, тугi дiвочi перса, i крихiтна квiтка орхiдеi над лiвим соском. Отак.

Ім’я? «Аня».

«Навiщо я це зробив?»

Вiн на секунду вiдхилився вiд екрана. Чи не занадто… смiливо? Все одно створювати iншого персонажа вже немае часу. Зараз у гру ввiйде його нахабне, навiть хамське послання. Кому?

Усiм, подумав Арсен. Проте головним чином – iй. Вона не одразу вирахуе, хто стоiть за «Анею». А я за реакцiею вирахую ii. І пограюся.

Вiн вiдчув азарт.

На вулицi, в кав’ярнi, в метро, де завгодно – Арсен не наважився б пiдiйти до дiвчини, схожоi на Аню. Вона була з iншоi планети. Пiдлiток, на вигляд надмiру добропорядний i благополучний, – вона б навiть не глянула в його бiк. А якби глянула – то хоч крiзь землю провались. Цi дiвчиська вмiють так припечатувати поглядами…

І орхiдея на шиi ззаду, у вирiзi майки. У кав’ярнi Арсен навiть пива не зможе iй купити, бо Арсеновi, скорiше за все, нiякого пива не продадуть.

Зате у грi вiн усесильний.

«Увiйти в гру».

Картинка змiнилася: намальована дiвчина отямилась на березi невеликого озерця. Дуже натурально звелася на лiктi, озирнулася. Поголоснiшало сюрчання цикад та спiв води; лiвою кнопкою мишi Арсен розвернув вiртуальну камеру. Повний огляд; над водоспадом висiли веселки, наче схрещенi променi прожекторiв, на водi плавали латаття та бiлi лiлii, у глибинi води промайнула рибина. Арсен замилувався. Намальована дiвчина тим часом устала, струснулася й застрибала на мiсцi, наче вiд надлишку енергii.

На «iконцi», що iлюструе iгровий час, сонце щойно пiднiмалося над обрiем. Чорний прямокутник чату в лiвому куту був порожнiй: Арсеновi супротивники ще не ввiйшли в гру, всi трудилися над створенням персонажiв, Арсен, як завжди, встиг перший. «Як я все-таки швидко мiркую. Я – молодець».

Корячись командi, намальована «Аня» побiгла крiзь джунглi на пiвнiчний схiд. Там, згiдно з картою, можна було знайти ресурси й притулок. І справдi: через кiлька крокiв коло самоi води знайшовся предмет, упiзнаний програмою як корисний: «загострений камiнь, годиться для виготовлення знарядь».

«У гру ввiйшов Шрек», – з’явився службовий напис у вiконцi чату. Це не Толiк, подумав Арсен, ведучи свою дiвчину крiзь джунглi. Нехарактерно. У того фантазiя бiднiша… Хоча – чому? Що, зрештою, про Толiка вiдомо? Що, як вiн такий самий грабiжник, як Максим – скупник краденого?

Я манiпулюю намальованою «Анею», думав Арсен. «W» – бiгти вперед, «A» – лiворуч, «D» – праворуч. А х

Сторінка 27

ось у цей час манiпулюе мною. Це не боляче i загалом нестрашно: просто не можна забувати, що мною постiйно манiпулюють. Не пливти проти течii, втрачаючи силу. Спробувати використати ii у своiх iнтересах.

«У гру ввiйшов Джоннi».

«У гру ввiйшла Пухнастик».

Що це за Пухнастик?!

Тим часом «Аня» пiдiбрала кiлька дровиняк, моток мотузки, гачок для вудки; усе це перемiстилося в намальовану сумку. Дiвчина на екранi бiгла, не вiдчуваючи ваги й не втомлюючись. У просунутiй грi вона б уже на крок перейшла, зажадала б вiдпочинку, iжi, коротко кажучи, повелася б, як бiльш-менш жива. Є такi напоi-енергетики для персонажiв…

Вiн вiдчув, що в ротi пересохло. На секунду лишив дiвчину на самотi, пiдiйшов до холодильника. Той був забитий пiд зав’язку, наче Арсен мав тут просидiти тиждень: самоi мiнеральноi води п’ять дволiтрових пляшок. Судок з пирiжками, бутерброди з сиром, з рибою, з ковбасою, кефiр, йогурти, булки, ще якась iжа. Арсен узяв пляшку води, знайшов пластиковий стаканчик i повернувся до екрана. «Аня» знову бiгла вперед, крiзь джунглi, пiд ногами в неi дуже природно шелестiла трава, десь у глибинi лiсу закричала мавпа…

«У гру ввiйшов Мазай».

Ну от, тепер усi в зборi. Чого Мазай так забарився? Мало досвiду в роботi з редактором персонажiв? Такi, як Толiк, волiють шутери, тупi стрiлялки… Чи означае це, що Мазай – Толiк?

З-за каменюки, наперерiз «Анi», вискочив бронзовошкiрий велетень з рельефною мускулатурою, з густим волоссям на грудях i животi, з небритими щоками. Над коротко стриженою головою плавав напис: «Шрек».

Зупинився. Настала пауза – гравець, що водив Шрека, побачив напiвголу «Аню» й тепер уважно ii розглядав.

«Ти хто» – з’явився вимогливий напис у вiконцi чату. Без знака питання. Спiврозмовник нехтуе роздiловi знаки: або бувалий геймер, або умовно-грамотна людина. Арсен сприймав цi особливостi, як iнтонацiю. Данина досвiду: звичайно вiн «чув» текст у вiконцi, як живу мову.

«Привiт, – вiдповiв вiн миролюбно. – Гуляеш?»

Велетень ревнув i пiдняв до неба кулак. Переконлива пластика. В «Анi» теж мае бути панель соцiальних жестiв… Де?! Той, хто водив Шрека, встиг розiбратися в грi скорiше й глибше за Арсена?!

Ага, от. «Аня», забарившись усього на секунду, зобразила реверанс. Голенька, в пальмовiй спiдничцi – неабияке видовище.

– Гарно, – визнав Шрек. – У тебе справдi таке тату на цицi?

Вiн сказав «у тебе». Вiн подумав, що перед ним персонаж Анi?

Хлопчисько. Хлопчисько Ігор.

– А в тебе справдi таке волосся на пiсi? – вiдгукнувся Арсен без паузи.

Затримка. Якби намальований велетень був людиною – обов’язково б подивився зараз униз, перевiряючи, як сидить на стегнах пальмова пов’язка.

– Дурна!

Арсен змусив свою «Аню» проробити танцювальне па.

– Хочеш вступити зi мною в союз, Шрек? Кого першого зустрiнемо – налупимо й усi ресурси вiдберемо.

– Котись. Я краще з кимось iншим.

Вiн розвернувся й зник у джунглях. Арсен кивнув: страва з назвою «Ігор» готова до столу, вже на тарiлочцi. Хлопчисько, шутери, «Лицарi й маги». Навряд чи в грi, де треба працювати язиком i головою, союз зi Шреком виявиться бажаним.


* * *

Хвилин через сорок реального часу – у грi пройшло кiлька годин – Арсен зрозумiв, що вмирае з голоду. Довелося на якийсь час покинути «Аню» на березi каламутноi тропiчноi рiчечки.

Вiн одкрив холодильник. Накидав на тарiлку бутербродiв. Налив у чашку какао з величезного термоса; тi, хто споряджав геймерiв на сьогоднiшню iгрову сесiю, передбачили, здавалося, всi випадки життя: у туалетi була аптечка з зеленкою, валiдолом та упаковкою лiкiв од усiх хвороб.

З тацею в руках Арсен повернувся до екрана, вiдкусив од бутерброда раз, два – i зрозумiв, що сир сухий, мов картон, а ковбаса огидна. Вони що, вирiшили заощадити на хавцi?! Теж менi, багата фiрма; тим часом iсти хотiлось дедалi дужче.

Гра розгорталася зовсiм не так, як би йому хотiлося. Крiм хлопчиська-Ігоря, що керував Шреком, не вдалося впiзнати жодного гравця. Персонаж Мазай виявився присадкуватим дiдуганом з довгою бородою. Пухнастик – гладкою дамою. Джоннi – чорним, мов сажа, худим i довгим базiкалом. Вiн теревенив не перестаючи, друкував з безлiччю помилок. Вiн забивав вiконце чату безглуздими «Бу-бу», «Ги-ги» й «Лол!», i, здавалось би, природно було впiзнати його, як персонаж Толiка – проте Арсен не поспiшав.

Найгiрше було те, що вiн i досi не вирахував справжньоi Анi, а спочатку ж здавалося, що це так просто. Дiвиця залiзно трималася в рамках iгровоi поведiнки: хоч би хто був ii персонажем, вiн одiгравав намальовану «Аню» цiлком вiдповiдно до ролi.

Джоннi зустрiв «Аню» криком «Вау!» i вибухнув серiею вульгарних комплiментiв. Мазай пожалiвся на вiк: жаль, мовляв, що сивий, а то б позалицявся. Дама Пухнастик (на бiгу в неi мальовничо тряслися крутi боки) раз у раз розкривала приватне вiконце, бажаючи поговорити «про наше, жiноче». Їi балаканина весь час скочувалася до прямолiнiйних неiгрових запитань: «А в тебе в кiмнатi е кондицiонер?», «А тобi поклали в холодильник

Сторінка 28

иво чи тiльки воду?»

Сходило намальоване сонце. Нiхто не спiшив укладати союзи. Йшло нагромадження ресурсiв, iнодi торгiвля, iнодi обмiн. Шрек насiдав на Джоннi, бажаючи вдвох грабувати iнших; Джоннi три чи чотири рази запропонували заткнутися й не засмiчувати чат, проте африканець усе базiкав i базiкав. Мазай одмовчувався. Зрештою, Арсен засумнiвався навiть у, здавалось би, очевидному: що, як Шрек – це не Ігор? Що, як це теж роль? Хтось, невидимий за екраном, грае хлопця, що граеться в комп’ютерну гру…

Вiн вiдсунув тарiлку з надкушеними бутербродами. У холодильнику, пригадуе, було щось апетитнiше. Здаеться, йогурт; точно, яскравi баночки приемноi форми, крапельки поту на срiблястих кришках. У животi смокче, от лихо, вiн сьогоднi погано поснiдав – спiшив, та й не було апетиту…

Ігрове сонце стояло в зенiтi. «Аня» бiгала по джунглях, ловила рибу саморобною вудкою, брала участь у загальнiй балаканинi, проте всi реплiки, зверненi до неi, в основному стосувалися тем «нижче пояса». Арсен вiдзначав на картi новi вiдкритi мiсця.

Наростало неясне роздратування. Страждала його гордiсть: гра якось не складалася, все, що здавалося елементарним, не пiддавалося розв’язанню. Йому починало здаватися, що iншi персонажi давно мiж собою домовилися, давно знюхалися в приватних чатах, глузують з нього, а вiн не чуе. Усi давно знають, що «Аня» – це Арсен. І говорять приблизно так: «Якби цей шмаркач пiдiйшов до тебе, Аню, в реалi – ти б вирiшила, що малюк заблукав i просить провести його додому. Не iржiть – е стаття за педофiлiю… Не iржiть! Пацан, може, намалював собi цю дiвку, щоб дрочити за грою…»

Арсен заскреготiв зубами. Захотiлося кинути все й вийти з гри. Вiн зусиллям волi змусив себе думати про iнше. Ось, ти ба, в джунглях гребля впоперек струмка, i водоспад. Височенний… Краса.

Вiн привiв свою «Аню» пiд падаючi струменi. Глибоко зiтхнув. Затремтiли нiздрi: Арсен вiдчув запах води, теплоi вогкоi землi, побачив веселки пiд опущеними повiками…

А вода дедалi холоднiша. І намальоване сонце почало заходити.

– Поговорiмо?

Арсен навiть здригнувся. Вiдкрилося приватне вiконце: звертався чорний Джоннi, сам на сам.

– Я знаю, що ти Арсен, – цього разу людина, що грае за Джоннi, писала без единоi помилки, з усiма роздiловими знаками. – Навiщо ти намалював собi дiвку? Чи ти трансвестит, у душi почуваешся дiвчинкою?

Ось воно, почалося. Вони справдi змовилися. Джоннi транслюе iхнiй дiалог у приватнi чати iншим.

Моргав курсор, запрошуючи вiдповiсти. Арсен, витримуючи паузу, вiдiйшов до холодильника, взяв собi ще йогурту.

– Дуже сексуальне татуювання, – продовжував у приватному вiконцi Джоннi. – Як ти знаеш, що в цiеi дiвки на животi? Чи ти бачив ii голу?

Арсен, не дивлячись, запустив ложку в бiлу пластикову баночку. Нi, не так. Джоннi не знущатися прийшов, не повтiшатися, вiн чогось хоче вiд спiврозмовника. Чого?

Вiн зачерпував ложкою рожеву масу з м’якими шматочками фруктiв. У ротi було дуже солодко. Коли глумляться – намагаються роздратувати прицiльно; у цього прицiл збитий. У кiлькох реплiках – i «трансвестит», i тут же – ледь чи не статевий гiгант, хлопчисько-спокусник. І початок розмови дивний: «Поговорiмо?» Якось занадто лiтературненько. Хто б це мiг бути?

«Аня» й далi стояла коло водоспаду, коли гiлля навпроти раптом заворушилося. З джунглiв вилiз Джоннi власною вiртуальною персоною – чорний, лискучий, з великими вивернутими губами, з налитими кров’ю очима пiд низьким лобом. Арсеновi здалося, що Джоннi дивиться на нього з глибини рiдкокристалiчного монiтора, дивиться не на «Аню» – на самого гравця:

– Ти що, образився? – запитав Джоннi. – Чи образилася?

– Я граю тим, на кого менi приемно дивитися, – невиразно вiдгукнувся Арсен.

– Авжеж, дивитися на цi цицьки приемнiше, нiж на маскулiнного Шрека, – Джоннi пiдстрибнув.

– Ти Аня, – квапливо написав Арсен.

Коротенька пауза.

– Чому?

– Ти написала «маскулiнний». Я на це слово натрапляв тiльки у фемiнiсток.

– Фiгня! Ти маленький шмаркач. Я не фемiнiстка!

І Джоннi затанцював на мiсцi. Арсен плюнув, влучив на клавiатуру, термiново почав витирати; вiн знову впоров дурницю. Може, це справдi Аня, а може, Толiк. А може, Вадик. Визначити не можу. Максим, мабуть, читае зараз наш приват, точно знае, хто за кого грае, й хихикае в кулачок…

Або не хихикае, а робить вимiри й будуе графiки?

– Агов, – Джоннi стурбовано застрибав на мiсцi, – вони змовилися! Дивись!

У лiвому верхньому кутку екрана з’явилася нова «iконка» – iмена персонажiв, скованi ланцюгом, Пухнастик i Мазай. Поки Арсен мiркував, що вiдповiсти Джоннi, до новоствореного клану приеднався третiй учасник – Шрек.

Формально це означало перемогу трьох, якi першi зумiли домовитися. Тепер вони з’являться, щоб за правом сильного забрати дрова, кресала та все iнше, встановити новий свiтовий порядок. Вони переможцi… Якщо, звiсно, вважати метою гри саме ту, про яку повiдомив гравцям Максим.




Конец ознакомительного фрагмента.