Сторінка 1

Печера
Марина и Сергей Дяченко


Дiя роману Марини та Сергiя Дяченкiв «Печера» вiдбуваеться в мiстi, в якому нема злочинiв i замкiв на дверях. Ідеальний варiант суспiльства? Так, але тiльки на перший погляд. Тому що свiдомiсть мешканцiв цього мiста роздiлена. Удень вони живуть у реальностi, яка регулюеться звичайними нормами i правилами. А вночi до iх «послуг» Печера – свiт поза свiдомостi, який наповнений дивними i жорстокими створiннями. Прокидаючись зранку, мешканцi мiста розумiють, що у свiтi Печери вони реалiзують усi своi потаемнi бажання, якi забороненi у свiтi реальному. Але де проходить межа мiж свiтами? І чи е вона взагалi?…

Як завжди, Дяченки, майстерно пiдкоряючи захоплюючим сюжетом, ставлять перед читачами фiлософськi питання, вiдповiдь на якi кожен повинен знайти сам…





Марина та Сергiй Дяченки

Печера





Роздiл перший


…Вона була безтурботна.

Вуха ii, схожi на половинки великоi мушлi-перлiвницi, легко рiзнили звуки вiд згукiв; шерехи, накладаючись на дзвiн крапель, вiдлунювали вiд стiн, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в заростi моху, незлiченно повторювалися, вдаряючись об стiну. Звуки – ниточки, що заповнюють простiр Печери, – зараз усi були тонкi, нечастi й цiлком безпечнi. Шарудiли у вологих щiлинах комахи, ледь чутно шелестiла повiльна рiчка, а на цiлий ярус нижче парувалися два дрiбнi тхолi. Спокiйне дихання Печери; цiлковитоi тишi тут не буде нiколи. У цiлковитiй тишi царна почувалась би слiпою.

Вона постригла вухами, неквапливо, iз задоволенням перебираючи ниточки знайомих безпечних звукiв; тодi пiдвела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води.

Кам'яне склепiння тут губилося в темрявi. Мерехтливi лишайники не освiтлювали, вони ледь свiтилися самi, позначаючи стiни та схили зеленуватими нерiвними плямами. Царнi було байдуже до дикуватоi привабливостi залу – вона чула воду. Найпрекраснiший з усiх вiдомих iй звукiв.

І вона схилилася над темною поверхнею i насамперед побачила себе – мiнiатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на макiвцi. Плетиво ледве чутних звукiв знову запевнило ii, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися свiт по той бiк водяноi плiвки – далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очiкуючи, самосвiтнi камiнцi серед звичайноi гальки, пасма цупкоi пiдводноi трави…

Далi була чорна морда, вся, здавалося, з самих тiльки iкластих щелеп.

Слух повiдомив ii про небезпеку надто пiзно. Хижак умiв обманювати звуки; величезне тiло, що досi зливалося з камiнням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а ii вуха й досi не чули смертi.

Час, необхiдний звiровi для вбивства, був незмiрно менший за час, вiдпущений царнi на думку про втечу. Тiльки на думку, бо це не був анi товстом'ясий барбак, анi жадiбний схруль.

Хижак був – сааг.

А сааги не хиблять.

Царна може побачити саага тiльки раз у життi.

Проте завжди впiзнае.

М'язи, що вiдповiдають за дихання, встигли скоротитись.

Видих…

Прорвана поверхня води гойдалась, i бризки, якби вони були, ще б висiли в повiтрi; проте сааги на здiймають бризок.

І нiколи не хиблять.

Цей – схибив.

У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, – ратички царни ковзнули на гладенькому каменi. І вона рефлекторно зробила рух, до якого ii паралiзована жахом голiвка не додумалась би нiколи. Просто не встигла б.

Вона сахнулась – i щелепи саага, iдеальне знаряддя для перегризання ший, зiмкнулися не там, де мали.

І замiсть гарячоi кровi в пащу хижаковi полiзла густа, пишна, цупка вовна ii манишки, а ця царна була особливо кудлата.

Частка секунди – вона бачила просто перед собою його каламутнi, скаженi, широко посадженi очi.

Потiм iнстинкт, що дiяв окремо вiд ii бажань, скинув вовну. Залишив хижаковi як викуп. Як жертву. Усi царни вмiють жмутками скидати вовну, i чимало якi з них завдяки цьому довше живуть.

Може, сааг поперхнувся ii манишкою. Може, вiн просто не повiрив у те, що сталося, – бо царна бачить саага тiльки раз, единий раз у життi!..

Однак за мить вона вже мчала, i цокiт ратичок об камiння метався по Печерi, вiдбивався вiд стiн i вказував утiкачцi просвiти й щiлини, i тому вона нi разу не спiткнулася, й не налетiла на сталагмiт, i не скрутила витонченоi шийки.

Можливо, сааг переслiдував ii.

Можливо.


* * *

Паула прокинулась i якийсь час бездумно дивилась на прямокутник свiтла, що помалу сповзав зi стелi на стiну.

Серце ii калатало так, що пiдстрибував витканий на ковдрi гном. Паула не терпiла цiеi ковдри – що за слинявi iнфантильнi мотиви, до чого тут гном, та ще й з такою мерзенною бородатою пикою…

Вона схлипнула. У вухах iй i досi метався, вдаряючись об стiни, цокiт бентежних ратиць.

Отже, це все-таки СТАЛОСЯ?

Серце закалатало дужче, та Паула встигла накрити його холодною рукою розуму. Найстрашнiшого якраз i НЕ СТАЛОСЯ. А тому немае самосвiтних лишайникiв з неясного сну, а е тiльки сонячний промiнець, вульгарний гном на ковдрi, бурмотiння радiо на

Сторінка 2

ухнi i – ось, нате вам!..

– Пауло, вставай!

Стефанин голос видае легку застуду й дедалi бiльше роздратування. Густий тупiт – це тiльки здаеться, що галопуе сотня кiнноти. Насправдi то Митик ганяе м'яча, хоч дитинi начебто давно пора бути в садку… І найкраще – разом з м'ячем…

– Пауло, вставай!..

Вона блаженно всмiхнулася.

Серце втишувалось. І висихав холодний пiт. Зараз вона помиеться, вип'е кави й подасться одержувати чергову прочуханку вiд Розганяя…

Вона засмiялась. Іншим разом така думка викликала б напад депресii, одначе зараз iй шалено подобаеться жити.

– Пауло, спiзнишся!..

Гуркiт. Це Митик перекинув м'ячем табуретку, о, йому сподобаеться, вiн повторить…

Так i е. Гуркiт. Паула потяглася.

А от якби ви знали, думала вона, шматуючи на тарiлцi жовту грудку омлету. А от якби ви знали, що зi мною… та ну його. Не годиться весь час про це думати, але якби ви всi – i ти, Стефано, i твiй Влай, що вже годину як пiшов на роботу, i ти, Митику, малий вилупку…

– Пауло, ти взяла червону заколку до зеленоi сорочки?! Ти що, дальтонiк?

– Та я не помiтила…

– Їй-богу, Митика легше навчити, нiж тебе… Митику, негайно викинь муху.

– Та вона вже здохла…

– Тим бiльше викинь! Пауло, помiняй заколку негайно.

– Дай каву допити…

– Бiгом-бiгом, потiм доп'еш, це одна хвилина… А то забудеш, так i пiдеш, без смаку, наче клоун…

– Клоунiв не iдять, – припустив Митик. – Клоуни не бувають зi смаком…

Паула щасливо всмiхнулася.

Якби вони знали…

Якби ви всi знали, думала вона, взуваючись перед дверима, де пришпилено було аркуш з яскравим фломастерним текстом: «Пауло! Йдучи, вимкни праску, плиту, кавоварку, телевiзор! Не забудь годинник, бутерброд, гаманець, проiзний, перепустку! Перевiр, чи замкнула вхiднi дверi!»

Якби ви знали, наспiвувала вона собi пiд нiс, розкланюючись у лiфтi з сусiдами. Якби ви…

Двiр заливало сонце. Паула мiцно-премiцно заплющила очi, вдивляючись у червоне марево своiх зiмкнутих повiк. Якби ви знали… яке чудове життя. І яке воно ще чудовiше, якщо зрозумiти, нi, шкурою вiдчути, яке воно тоненьке…

– Пауло!..

Стефана звисала з балкона, потрясаючи бiлим згортком:

– Пауло! Легше Митиковi, iй-богу… На!

Бутерброд у полiетиленовому пакетi гепнув на газон. Гойднулися ромашки.

Вона спiзнилася хвилин на двадцять.

На сходовому майданчику стояв i курив Сава, оператор з чотирнадцятого каналу; iншим разом Паула шаснула б повз нього, не посмiвши заговорити, але сьогоднi гострий смак до життя звелiв iй зупинитись, i усмiшка вдалася сама собою:

– Привiт!

Усе, тепер Сава ii запам'ятае. Тепер вона перестане бути для нього блiдою асистенткою, яких на всiх поверхах телецентру хоч греблю гати. Тепер, можливо, при наступнiй зустрiчi вiн сам привiтаеться, перший…

Наспiвуючи й цокаючи каблуками, Паула пройшла на робоче мiсце; секретарка Лора метнула в неi лютий погляд:

– Пауло!.. Щоб ти була здорова! Тебе Розганяй… Тебе пан Мирель уже… Ти йому iнтерв'ю розшифрувала?

Цiлих пiвхвилини Паула гарячково мiркувала, про що йдеться, i встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потiм, полегшено зiтхнувши, ляпнула об стiл бувалим у бувальцях дипломатом.

– Навiщо так репетувати…

Кришка дипломата розкрилася, вивiльнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула нiздрями гостренького носика; Паула сторопiло дивилася в надра власного портфеля.

Згори, просто пiд кришкою, просто на акуратному стосику розшифрованого iнтерв'ю, лежав, закотивши каламутнi очi, запашний сiро-коричневий оселедець. У трагiчно розкритiй пащi громадилися дрiбнi безглуздi зубки; Паула повiльно закрила дипломат. Лора дивилась очiкувально.

Паула зiтхнула. Заплющила очi, здолала потужну огиду до всiх дiтей планети, до цих безкарних, нахабних тиранiв, що чинять своi неподобства з безневинним виразом на рожевих пичках. Скреготнула зубами, зиркнула на Лору:

– Я зараз…

Пiд неклiпаючим здивованим поглядом вийшла з кiмнати, процокала каблуками до бiлих дверей з силуетом елегантноi дами; тут, злодiйкувато озирнувшись, розкрила портфель i гидливо, двома пальцями, взяла оселедця за шорсткий хвiст.

– Зар-раза мала…

Паула не оселедця мала на увазi. Паула мала на увазi Митика, котрому, як завжди, все минеться безкарно.

Якийсь час вона стояла посеред хромованого блиску та бiлих кахлiв, погойдуючи на вису оселедцем, мов маятником. Потiм зiтхнула й опустила рибину на скляну поличку пiд дзеркалом; тепер оселедцiв стало два, й обидва смердiли нестерпно.

Зi звуком водяного зливу з найближчоi кабiнки виплила строга бабуся – завiдувачка архiву; на мить збентежившись, вона кинула погляд, призначений одночасно й Паулi, i ii оселедцевi. Бабуся вийшла, не наважившись пiдiйти до умивальника; Паула зiтхнула, вийняла з портфеля перший аркуш розшифрованого iнтерв'ю i ретельно, з милом, стала вiдпирати оселедцеву пляму пiд струменем гарячоi води.

– …Скажiть, Пауло Нiмробець, що за дивнi мiркування змушують мене й досi…

Сторінка 3

нормальна людина ще два мiсяцi тому вигнала б вас утришия!

– Я передрукую.

– Не треба!.. Я знайду, хто зробить цю роботу швидко й не пiдведе… А от як менi треба буде якусь справу провалити, тодi я надiшлю вам особисте запрошення…

Пан Мирель, успiшний режисер, до якого давно й мiцно прилипла кличка Розганяй, жовчно скривив губи. Паула мовчала; радiсть життя потьмарилась, пригнiчена прочуханкою. Та щойно ii перестануть лаяти – i там, за дверима задушливого кабiнету, ранковий настрiй повернеться знову.

Пан Мирель нiби прочитав ii думки.

– Усе з вас скочуеться… наче з гуски вода. Говориш, говориш…

Секунду Паула вирiшувала, всмiхнутися iй чи почервонiти. Вийшло i те й те.

– Що ж, Нiмробець… До наступного проколу. Наступний великий прокол буде у вашiй кар'ерi останнiм… Ідiть у сiмнадцяту студiю, вiднесiть оцi касети й оцей текст… І, якщо на вашому шляху трапиться буфет, не надумайте загортати в папери пирiжок!

Посеред сiмнадцятоi студii стояв, широко розставивши довгi ноги, оператор Сава. Навушники й мiкрофон робили його схожим на пiлота космiчного корабля; Сава дивився у вiчко камери, iнодi обертався до асистента, i тодi крiзь вiконце апаратноi Паула бачила вилицювате серйозне обличчя й мужне пасмо волосся, що мальовничо спадало на лоба.

– Пауло… Агов, Пауло!.. Іди скажи шефовi, що ця касета не пiдходить…

– Подзвони йому – чого менi бiгати?

– Тобi що, ноги вiдпадуть?! Бiгом, туди-сюди… – другий режисер, що сидiв за величезним пультом, не терпiв на роботi ледарiв. І вiн давно був переконаний, що вiд Паули було б бiльше користi, якби ii посадити в бiляче колесо й змусити в ньому бiгати.

Оператор Сава стяг з голови навушники й повiсив iх на ручку камери.

Паула всмiхнулася. Другий режисер нi-чо-гiсiнько в життi не розумiе.

Гарний настрiй повернувся мелодiею – джазовим ритмом цокання каблукiв по коридору.


* * *

…Прохолодний вiтер Печери холодив iй шию й груди – на мiсцi скинутоi манишки зяяла тепер велика прогалина. Царна повела вухами; у просторому склепiнчастому залi, повному соковитого моху, пасся невеликий полохливий табунець. Царна чула неголосне рипiння ратичок на камiнцях, апетитний хрумкiт зеленi, легке дихання двох десяткiв товаришок; чуття небезпеки жило десь дуже глибоко – спогад про страх змушував нервово здригатися чутливi напруженi вуха.

Їi супутницi були спокiйнi. Хижаки рiдко нападають на царн у великих залах; царна мае неоцiненну перевагу – швидкiсть; вона може метнутись у будь-який з безлiчi ходiв, i напасник приречений на невдачу…

Кислуватий смак моху, запах вогкостi з розколин, шарудiння крихiтного хiтинового панцира – пробираеться у вузькiй щiлинi незграбний свiтляний жук. Пiд темним склепiнням рояться його побратими – вигадливий вiзерунок мерехтливих цяток. Та царнi незвично дивитися вгору – й вона опускае морду до рiденького вже моху.

Усе випасши, табунець перебираеться в iнший зал; мох розростаеться миттю, що бiльше його iдять, то краще вiн росте…

Стара царна, вiдтиснута молодими до краю, до чорноi дiри проходу, рiзко втягла в себе повiтря. І цей ледь чутний звук, вибившись iз плетива iнших звукiв, змусив череду здригнутися.

Кислуватий смак моху розтанув на язицi; юна царна смикнулась, i холодний вiтер лизнув залисинку на ii грудях.

Табун вичiкував, нашорошуючи вуха-мушлi, а стара царна, тремтячи всiм тiлом, непорушно вдивлялася в чорний прохiд. І це спантеличило череду – при найменшiй небезпецi царна тiкае, а якщо вона непорушна, то небезпеки немае, е тiльки можливiсть, тiльки передчуття лиха…

Передчуття… Царна з залисиною одразу згадала жах смертi.

Схруль?

Близько?

На щастя, сааг не нападае на табун. Сааг не любить тiсноти, вiн вибирае самотнiх тварин, вiн нiкому не дае змоги глянути на себе двiчi…

І тому така неймовiрна була наступна мить, коли з чорноi пащi бiчноi печери разом з хвилею повiтря вирвалося чорне гнучке, стрiмке тiло.

Табун, здолавши секундний паралiч, кинувся врозтiч, однак стара царна була приречена.

Вона була приречена з самого початку – коли, вiдчувши саага в темрявi коридору, зацiпенiла зi страху; тепер вона теж хотiла тiкати, проте в час, необхiдний iй, щоб рвонути з мiсця, уклалось би аж три сааговi стрибки. Реакцiею сааг набагато перевершуе будь-яку жертву; старiй царнi лишилася едина мить життя.

Але сааг вирiшив iнакше.

Через секунду стара царна вже мчала, плутаючи ходи, кидаючись у прогалини, вказанi вiдлунням ратиць; вона дихала страхом i тому ще не збагнула, що врятувалася. Нещадний сааг чомусь кинув легку, певну, самою долею визначену жертву.

Зате царна з прогалиною на грудях, що дременула в один з бiчних коридорiв, учула за собою характерний свист повiтря, що його розсiкав, розтинав могутнiй стрiмкий звiр.

Три чи чотири ii подруги метнулися в бiчнi ходи – сааг не звернув.

Глухий стукiт ратиць об камiння раптом урвався – пiд ноги лiг суцiльний килим висхлого торiшнього моху; слабкого шереху вiд ii бiгу виявилося мало, щоб ловити згуки й миттю орiентуватися.

С

Сторінка 4

аг вiдчув розгубленiсть жертви й ривком скоротив вiдстань.

Царна мчала майже наослiп, щомитi ризикуючи налетiти на стiну й розтрощити собi череп; рано чи пiзно коридор заверне. Чи закiнчиться глухим кутом, i тодi краще вдаритися об камiнь, анiж умерти на вигнутих саагових зубах. Вiтер бив у незахищенi груди, i царнi здавалося, що на ii шиi вже змикаеться кiстяне знаряддя вбивства.

Удар…

Цiлу частку секунди вона вважала себе мертвою. А потiм у вiчi вдарило свiтло.

Їi бiг перепинила не кам'яна стiна. Лiгво вогненних жукiв – тугий мiшок з волосяними стiнками; жучихи все життя плетуть його з пiдiбраних шерстинок, щоб перед смертю вiдкласти яйця. Личинки свiтляних жукiв не мерехтять у темрявi – вони палають так яскраво, що аж боляче очам; сааговим очам, зiрким у темрявi, боляче особливо.

Царна пробила волосяний мiшок, полетiла шкереберть, знову схопилася на тремтячi ноги – серед розсипiв олiiстих ядучих зiрок. З пошкодженого гнiзда лавиною сипалися личинки; в печерi розлiгся рик, сповнений болю та лютi, – i царна побачила саага зблизька, вдруге в життi.

Мить.

Морда, що складалася, здавалося, з самих тiльки iкластих щелеп, величезнi роздутi нiздрi – вiн чуе ii запах!.. Заслiпленi яскравим свiтлом каламутнi очi.

Ще частка митi – й сааг кинувся знову, керуючись тiльки нюхом; у бiлому сяйвi розкиданого жучого лiгва царна рвонула в боковий, неймовiрно вузький прохiд. Занадто вузький для величезноi тушi саага.

Роздратований крик звiра, що вдруге упускае здобич.

Удруге – бо царна знала, що це саме ТОЙ сааг. Вiдчувала мокрою тремтячою шкурою.


* * *

Сонячний промiнь сповз зi стелi на стiну.

Паула лежала, вiдчуваючи, як липне до тiла пiтна нiчна сорочка.

Їi нудило. В ротi стояв огидний металевий присмак, раз у раз доводилось ковтати слину. М'язи болiли, наче вiд тривалоi виснажливоi працi.

– Пауло!.. Спiзнишся!..

Вона схлипнула.

За що?!

Уникнути небезпеки – щастя, але кошмар, що повторюеться ДВІЧІ?!

– Па-ауло!..

Лунко гахнула хлопавка. З-пiд дверей потягло збiглим молоком.

Притиснувшись лобом до вiкна автобуса, вона бездумно множила номери машин, що пропливали мимо.

Автобус ледве повз на гору, вiн нагадував важкого, ситого звiра, що сопе вiд найменшого зусилля; нiч одсувалася вiд Паули, затягалася туманом, яскравi спогади вiдходили, проте липкий пiт лишався.

Вервечкою промайнули велосипедисти – душ десять, усi яскравi, мов iграшки на вiтринi.

Пливла над тротуаром величезна надувна гусениця. Це тупали на екскурсiю дiтлахи, й кожне урочисто тримало по однiй пластмасовiй нiжцi; гусениця пiдстрибувала над iхнiми головами, мов жива. Перехожi оберталися.

Торговець папугами, що примостився коло автобусноi зупинки, вловив похмурий Паулин погляд. Променисто всмiхнувся, поплескав долонею по клiтцi, рекомендуючи свiй товар як найкращий засiб од депресii.

Паула здригнулася, бо хлопець, що йшов по проходу, зачепив ii газетою; хлопець попросив вибачення, й по очах було видно, що вiн не проти завести розмову, проте Паула не вiдповiла. Саме цiеi митi пiд вiкном пропливла, обганяючи автобус, непримiтна бiленька машина з емблемою Робочоi глави на даху та на дверцятах.

Паула заплющила очi, одначе клята уява вже пiдсувала картинку – залитий сонцем дворик, газон з ромашками… І оця ось машина коло пiд'iзду. І виносять щось, укрите простирадлом, i злякано перезираються сусiдки: «Така ж наче здорова була, молода… Чого це?» – «Не пощастило…»

Не пощастило.

Хоч насправдi, звiсно, пощастило. Двiчi уникнути певноi смертi – з цим, здаеться, до психотерапевта йдуть…

Паула скривилася. Вона завжди дивувалася людям, здатним говорити «про це» зi стороннiми. Не з другом i не з родичем, а з геть чужою, професiйно спiвчутливою людиною… Нi, соромно.

Загавившись, вона проiхала потрiбну зупинку.

Годинi об одинадцятiй ii покликав до себе Розганяй; на його захаращеному столi парувала чашечка кави. Паула байдуже дивилась, як загортаеться спiралями, тане бiлими язичками запашна кавова пара.

– Нiмробець… Ти мене слухаеш чи нi?

Паула перевела погляд на червону напористу фiзiономiю Розганяя. У лабiринтах Печери вiн напевно хижак. Навряд чи сааг – але схруль, щонайменше зелений схруль…

Ця думка ii злякала. Не тому, що вона боялася схрулiв, – вона боялася ненормальностi. Жодна нормальна людина не стане вдень мiркувати про свiт Печери. Це дозволено хiба що пiдлiткам у перiод статевого дозрiвання, та й то вони цього соромляться…

– Егей, Пауло… Ти чого?

– Нiчого… – вона опустила очi. – Зроблю…

– Маеш три днi. Бо ми й так не вкладаемося в термiни… Потрiбнi статтi шукай у торiшньому «Театрi». У «Сюжетах». Крiм того, недавно щось було в «Плiткарцi»… Фiгура вiн помiтна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, вiзьми касети з виставами, якiсь аматорськi зйомки, все пригодиться…

– Вiн менi не дасть, – сказала Паула похмуро.

У Розганяя злетiли вгору брови:

– Он як? То навiщо ж ти менi потрiбна?… Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзв

Сторінка 5

ни йому, похвали останню прем'еру, ну, що хочеш…

– Остання його прем'ера – лабуда без солi, – так само гiрко повiдомила Паула. – Усi бiгають i галасують, то голоснiше, то тихiше…

– Плювати, – Розганяй смачно вiдсьорбнув з кавовоi чашечки. – Знайди гарнi слова… Працюй. Хочеш зробити кар'еру – вчися.

Паула зiтхнула.

В офiсi працював телевiзор; секретарка Лора закiнчила телефонну розмову, кинула слухавку, радiсно кивнула Паулi:

– Зараз наш новий анонс iтиме, хочеш глянути?

З екрана всмiхалася дикторка третього каналу, Паула ii знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в мiськiй адмiнiстрацii, про новий проект озеленення околиць, про вiдкритий Ярмарок iдей пiд патронажем Гуманiтарного унiверситету; Паула розглядала ii жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацканi, нiби спецiально створеною для мiкрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, i мiльйони приемно вражених глядачiв думали, що вона дивиться iм просто у вiчi. Насправдi ж дама дивилася на рухомий рядок пiдказувача.

Секундна пауза; чарiвне обличчя вкрилося професiйним смутком:

– Мiська служба охорони здоров'я з жалем повiдомляе, що сьогоднi вночi пiшов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмiнним мером столицi цiлих десять рокiв, аж до торiшнiх виборiв… Пан Сухич не страждав на смертельнi хвороби, однак солiдний вiк – йому виповнилося вiсiмдесят два роки – став причиною загального ослаблення органiзму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятiй годинi ранку вiдбудеться жалобна хода, i городяни, якi бажають скласти останню шану заслуженому спiввiтчизниковi, можуть з'явитися на дев'яту тридцять до будинку мерii…

– Пауло, що таке? – здивовано запитала секретарка Лора. «Сон Паули Нiмробець був глибокий, i смерть настала природно».

Паула ковтнула солону слину:

– Слухай…

Вона майже наважилася спитати, чи немае в Лори знайомого психоаналiтика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромiтне. А з Лорою ще працювати й працювати…

Якщо, звiсно, Розганяй не виконае своеi погрози й не вижене недбалу асистентку Нiмробець у три з половиною шия.

– Слухай, Лоро… Менi тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологiчноi драми… Ти на нього не маеш нiяких виходiв? Ну, знайомих там…

Лора дивилася недовiрливо. У Лори був чудовий нюх – вона прекрасно зрозумiла, що найголовнiшого Паула так i не запитала.

– Кович? Не знаю, що тобi… А, на п'ятому каналi е такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, вiн колишнiй актор i якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогоднi мов у воду опущена?

Хороший хлопець Стесь повiв ii курити на сходовий майданчик.

Зрiдка прикладаючись – з чемностi – до цупкого смердючого фiльтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарiчний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулюе димучою сигаретою.

– Кович?…

Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрiшнiм драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупi й до краю багатозначнi, служили всього-на-всього рiденьким крiпильним прошарком.

– Кович… М-м-м. Час iде, а люди нiчого не вчаться. Нiчого, – Стесь примружився, мiряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий i вивiрений; Паулi раптом спало на думку, що такий примружений крiзь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кiно.

– Кович… Уся ця отара iдiотiв. Усе однакове, й вони кричать те, що кричить сусiд… А я, дiвчинко, – вiн раптом нахилився вперед, свердлячи Паулу очима, – а я нiколи в життi нiкому гузно не лизав. Так i запиши.

Запишу, похмуро подумала Паула.

Стесь докурив. Задумливо кинув недопалок у залiзну урну, не влучив, скептично стис губи:

– Кович… Лайно твiй Кович. Падлюка й провокатор. У нас таких люблять…

Вiн раптом узяв Паулу за гудзик. Замисленим довiрливим жестом:

– Ти, дiвчинко, бережи честь змолоду. Ти, бачу, така гарна… Повнiсiнько iдiотiв, тiльки й думають… А ти пам'ятай! – вiн випустив Паулин гудзик, щоб повчально пiдняти пальця.

Паула похмуро кивнула.

Пiсля обiду Розганяй вилаяв ii за старi фiльми, якi вона мала привезти з фiльмотеки й не привезла. Фiльмотека була за два квартали вiд студii – Паула пiшла пiшки, i буйний переможний травень усiма силами атакував тугу, що гнiздилася в ii душi. Атакував i домiгся певного успiху – побачивши в дзеркалi вiтрини свое кисле блiде, похнюплено зморщене лице, Паула засоромилася й скоренько зобразила усмiшку. Пам'ять м'язiв – а ii обличчя добре пам'ятало, як усмiхатися, – визволила в душi резерви оптимiзму; переступаючи порiг фiльмотеки, Паула вже наспiвувала. Бо довгий смуток стомлюе. Бо сьогоднi вночi ii чекае спокiйний сон без сновидiнь, i завтра, i пiслязавтра, а потрапивши, зрештою, в Печеру, вона бiльше нiколи в життi не зустрiне саага.

Жодного.

За законом статистики.

І вона розсмiялася, i так, з милою усмiшкою, вислухала повiдомлення бабусi-фiльмотекарки, що замов

Сторінка 6

ених фрагментiв немае i ще довго не буде. Бабусi було нiяково, вона раз у раз знизувала похилими плечима:

– Якийсь дурень в апаратнiй пиво розгатив, лiтрову пляшку… А вони пива нанюхалися – й показилися. Щурi. Видно, нализалися, все пожерли, ну геть усе поперегризали, нiщо не працюе, свiтла нема, приiдуть монтери – пiдлогу здиратимуть… Щурi, вони вiд пива подурiли. Ранiше дротiв не гризли, а тепер отаке… Отож, дiвчинко, не буде замовлень, з тиждень iще не буде, тут зранку такий тупiт з-пiд пiдлоги чувся – страшне…

Усмiшка на Паулиному обличчi помалу зiв'яла. Подякувавши бабусi-фiльмотекарцi – цiкаво, за що, за добру звiстку?! – вона побрела назад i, побачивши в дзеркальному склi шикарноi машини свое охоплене розпачем лице, навiть не спробувала розгладити зморшку на лобi. Та ну, яка рiзниця…

Розганяй довго мовчав. Як завжди бувае в таких випадках, утраченi фрагменти старих фiльмiв щосекунди набували в його очах дедалi бiльшоi цiнностi – зараз вiн повiрить, що без них завтрашня передача взагалi неможлива.

– Ну, ви даете… – тихо сказав вiн нарештi.

Паула уривчасто зiтхнула. «Ви даете» – наче то вона поперегризала дроти у фiльмотецi!..

– Усе, за що ви беретеся, Нiмробець, – з тугою в голосi повiдомив Розганяй, – усе, за що ви беретеся… То дощ пiде, то автобуса нема, тепер от щурi…

– Я iх не запрошувала, – сказала Паула щиро.

Дуже скоро виявилося, що iлюстрований журнал «Сюжети» не мае звички друкувати на першiй сторiнцi змiст. Хочеш щось знайти – будь ласкава, гортай сторiнки.

Паула гортала.

Пiдшивки були тугi й важкi; «Сюжети» виходили щотижня, товстi, лаковi, форматом як невеликий рекламний щит. Паула раз у раз збивалася, розглядаючи шикарнi iлюстрацii, занурювалася в читання, вивчала добiрки про новомодний рух творчого туризму, про конкурс методичних програм для немовлят з несформованим «етичним кiстяком», i про останнi голоснi фiльми, i про новi розробки у ветеринарii, i про «культуру свят у складних клiматичних умовах», про нiчнi клуби, аукцiони акварiумних черепашок, про новiтнi космiчнi проекти, мистецтво влаштовувати рукотворнi гроти та про вечiрки за участi рок-зiрок. Через двi години, очманiвши вiд iнформацii, з важкою головою й затуманеними очима, вона наткнулася нарештi на статтю про Рамана Ковича.

Художнiй керiвник Психологiчноi драми сидiв у пiщаного кольору крiслi, Паула довго й утомлено дивилася в його жовчне, негарне й непривабливе лице. Вона аж бачила, як журналiст, беручи iнтерв'ю, звиваеться в пошуках слабкого мiсця чи пiкантноi подробицi, проте всi його випади розбиваються об кам'яну, непохитну самовпевненiсть першого режисера столицi.

«Скажiть, а чому з театру звiльнився такий-то?» – «Я не лiкар i не можу надавати психiатричну допомогу». – «Газети писали про гучний скандал, коли така-то, вiдсторонена вами вiд роботи, намагалася накласти на себе руки…» – «Бiдолашна не догравала на сценi, зате в життi переграе кого завгодно. Якщо хтось хоче накласти на себе руки, але його рятують, – виходить, що це вистава…» – «Усi кажуть, що ваша остання прем'ера…» – «А ви ii бачили?» – «Н-не вдалося, квиткiв, знаете…» – «Квитки всi продано на мiсяць наперед, але ви все одно спершу подивiться, а потiм поговоримо…»

Паула зiтхнула й вирiшила далi не читати, а просто вiднести Розганяевi ксерокопiю.

До вечора – до закриття бiблiотеки – ii здобиччю стала добiрка в журналi «Театр», кiлька схожих статей у не схожих одна на одну газетах та ядучий допис у «Плiткарцi» – останню прем'еру Рамана Ковича було обкусано й обсипано отруйними кпинами. Героi, мовляв, пересуваються тiльки колами, як на iподромi, i говорять тiльки штампами, як у провiнцiйному музеi, а якщо героiня оголюе груди, то хоч би намалювали той бюст, кружечками обвели, щоб глядач, так би мовити, хоч подобизну побачив… А що герой згоряе вiд пристрастi – про це в програмцi треба писати, оскiльки позбавлений темпераменту, безбарвний, як мiль, артист такий-то, загнаний режисером в оболонку скаженого ритму, схожий на дитяче брязкальце – так само порожнiй i так само голосний…

Бiблiотекарка вже стояла над Паулою, мов караюча примара; Паула замовила ксерокопii, вiдгризла кусень булки, що завалялася в дипломатi, та й побрела додому.

У дитинствi iй трапилося побачити одну з раннiх вистав Ковича, тодi ще чергового режисера якогось дрiбного театрика; «Дiвчинка й ворони» – прем'ера стала вибухом, i навiть через рiк квитки все ще неможливо було купити – по них простоювали ночами. Чотирнадцятилiтня Паула пiд ревним наглядом старшоi сестри Стефани потрапила на виставу випадково, на «зайвий квиточок», i потiм цiлий мiсяць перебувала пiд враженням, в ейфорii. І потiм дивилася знову, й знову, й знову, бо вистава йшла, напевне, рокiв десять…

Десять рокiв Кович сидiв на своему тронi – невiдступно. Тобто вiн, зрозумiло, мандрував по мiстах i селах, приходив у Драму головним режисером i йшов знову, зникав на рiк-два i знову повертався на гребенi скандалу, але трон найкращого режисера – i так вважала не одна тiльки Паула – бро

Сторінка 7

ив за ним, мов вiрний кiнь.

А потiм вiн остаточно осiв у театрi Психологiчноi драми, розiгнав половину тамтешнiх акторiв i набрав натомiсть своiх людей. Паула бачила кiлька вистав – критики захлиналися вiд захвату, маючи перед очима найзвичайнiсiнькi прiснi глевтяки. Паула зiтхнула.

Уся родина була в зборi; Влай, Стефанин чоловiк, грався з Митиком у настiльний хокей, i вiд його темпераментних кидкiв чорна шайба раз у раз вилiтала за бортик i котилася пiд диван, i Митик по-начальницькому вказував пальцем, i Влай слухняно лiз у запилюжене царство загублених речей, вовтузився там, залишивши на поверхнi самi тiльки худющi ноги в спортивних штанях, i повертався задоволений, зi здобиччю. Стефана смажила млинцi – дим стояв коромислом; Паула нiтрохи не хотiла iсти, але звичний сестрин натиск змусив ii насилу прожувати кiлька ложок гречаноi кашi.

– А ми про Ковича робимо передачу, – похвалилася вона просто для того, щоб не мовчати.

– Так? – здивувалася Стефана. – Ой як цiкаво…

І продовжувала перервану розповiдь про справи в iнститутi, про молоду спiвробiтницю, що мае колосальнi успiхи й приречена на велике майбутне в науцi, про свого бездарного, але працьовитого заступника, про великий конгрес, що вiдбудеться наступного мiсяця i на якому вона, Стефана, вестиме секцiю.

Очi Стефанинi по-рисячи горiли. Про роботу вона вмiла говорити годинами; Паула кивала й колупала ложкою остигаючу кашу.

Тим часом чоловiча гра вихлюпнула за межi iграшкового поля; озброiвшись вiниками, хокеiсти ганяли по квартирi тенiсний м'ячик. Паула добиралася до своеi кiмнати обережно, мов альпiнiст на лавинонебезпечнiй дiлянцi. У коридорi iй перепало м'ячиком по нозi – Митик захоплено загорлав; Паула щiльно зачинила за собою дверi, сiла на диван i поставила на колiна жовтогарячу коробку телефону.

«Вiн менi касет не дасть». – «Он як? То навiщо ж ти менi потрiбна?… Учися, люба, розмовляти з людьми, треба, щоб дав… Зателефонуй йому, похвали останню прем'еру, ну, що хочеш…»

Паула скривилася.

Власне, що тут страшного? Що важкого й сумного залишилося в життi, якщо саага бiльше не буде?… Подумаеш, якийсь зарозумiлий режисер. Велике дiло…

Гудки тривали так довго, що вона вже потяглася до важеля, i саме в цю мить на тому краю проводу почулося похмуре:

– Говорiть!

Паула розгубилася. Вона, власне, й подзвонила для того, щоб говорити, але не чекала такоi грубоi й наполегливоi спонуки.

– Говорiть, ну?…

– Добрий день, – пробелькотiла Паула нiжним голоском, одночасно грайливим i елейним. – Пан Кович?

– Ну, – з вiдразою пiдтвердила слухавка.

– Вас турбуе студiя художнiх програм, четвертий канал… Ми готуемо передачу про вашу тво…

– Ім'я режисера.

– Що? – запнулася Паула.

– Ім'я режисера передачi, не ти ж ii робиш, так?

За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вiльне вiд слухавки вухо.

– А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…

– Вiн що, сам не може подзвонити?

– А… Я асистент i хотiла б… касети…

– Потiм, – сухо кинула трубка. – Я зайнятий.

Короткi гудки.

«Знайди гарнi слова… Працюй. Хочеш зробити кар'еру – вчися…»

Паула зiтхнула.

Видно, кар'ери iй не зробити нiколи.


* * *

Царна брела, низько опустивши грацiозну головку, повернувши розтруби вух до землi.

Камiння вiдгукуеться перше. Камiння здригаеться вiд крокiв, i вiдзвуки iх, глухi й дзвiнкi, лунають на багато переходiв навкруги, i царна знае, що хвилину тому в кривому коридорi на два яруси вище жадiбний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу кровi, i тепер не знае, що робити з кiстлявим розтерзаним тiльцем – i так уже ситий…

Дихання. Царнi здавалося, що вона його чуе з усiх бокiв, – рiзними голосами дихав вогкий вiтер. У темрявi переходiв товстий, громiздкий барбак гнався за барбачихою – i наздогнав, i до любовного iгрища додалася неабияка частка жорстокостi. Барбаки хтивi; царна злякано смикнула вухами.

Їi вабила вода, проте шлях до рiчки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожнiх коридорах, ловила вухами зiтхання та згуки, однак – дедалi яснiше й чiткiше – усвiдомлювала, як наповзае, як сочиться з провалiв лихо.

Вона пiднялась на ярус вище. За три проходи обiгнула пару таких, як вона сама, царн на пашi, пiднялася знову, обережно обiйшла ситого схруля й знову нашорошила мушлi вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звукiв ноту свого неспокою, – дарма. Нiщо не порушувало розмiреного життя Печери, i водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалi частiше здригалася, прислухалася й озиралася.

Їi шукали.

Їi шукав напружений погляд, i величезнi нiздрi приплющеного чорного носа цiдили вiтерець Печери, по крихтi виловлюючи ii запах; царна, майже позбавлена нюху, iнтуiтивно вiдчувала, як розтiкаеться ii дух по коридорах i по ярусах, як вiн цiвкою збiгае вниз i пiднiмаеться нагору, повисае над кам'яною долiвкою, грузне в мохах…

Вона брела розгублена. Вiдчуття неправильностi, неможливостi навколишнього позбавляло ii сили.

Потiм родина м

Сторінка 8

леньких тхолiв, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тiкати; це сталося на два яруси нижче, там, де щойно стояла й прислухалася царна з залисинкою i звiдки ii вивело, наростаючи, передчуття. Один з тхолiв потрапив на чиiсь зуби й наповнив печеру передсмертним вереском – iншi його родичi врятувалися, забившись у нори.

Царна стояла непорушно, мов статуя. Слух зараз був единою зброею, здатною ii захистити.

Застукотiли по камiнню ратички. Парочка закоханих царн мчала геть, наче рятуючись од певноi смертi, i незабаром стукiт ратиць завмер удалинi – навiть згуки згасли, з'iденi мохом та вiдстанню.

Потiм метнулися, з тупотом розбiглись, недопарувавшись, барбаки.

Царна стояла, i ш здавалося, що все живе в Печерi тремтить, розбiгаеться, ховаеться, з жахом звiльняе дорогу смертi, що суне по коридорах.

Тупiт нiг, звуки квапливих крокiв; мiж царною i тим, що наближалося, дрiмав пiсля трапези ситий схруль.

Глухе ухкання. Гуркiт, струс стiн, жалiсний крик. Очевидно, схруль спросоння вирiшив вступити у двобiй, а второпавши, хто перед ним, не мав уже змоги вiдступити…

Царна затамувала нерiвне дихання. Розрядивши злiсть у сутичцi зi схрулем, переслiдувач зупиниться… Його iнстинкт на сьогоднi вдоволений, вiн не витрачатиме сили на виснажливе вперте переслiдування…

Вона помилилася.

Тепер ii вуха ловили вже вiдлуння крокiв. Ледь чутний трiск зеленоi пiдстилки – бо по висхлому моху неможливо пересуватися безшумно…

Вона й досi стояла. Уже розумiючи необхiднiсть утечi, вже усвiдомлюючи безглуздiсть опору. У наближеннi того, хто ii шукав, була якась гнiтюча невiдворотнiсть. Неначе там, уперше, бiля води, було допущено помилку. І те, що не здiйснилося тодi, обов'язково вiдбудеться сьогоднi – зараз…

Ледь чутний звук виник наприкiнцi коридору – i тодi вона не витримала й побiгла.

І вiдразу зрозумiла, що переслiдувач побiг теж.

Усе повторювалося, але тепер вона не вiрила в порятунок.

Зливалися перед очима мерехтливi плями лишайникiв; звук ратиць, наполовину з'iдаючись тонким шаром моху, метався серед кам'яного громаддя, i аж в останню мить царна знаходила прохiд. Хвилина – й вона вирвалася в темний зал, заставлений колонами сталагмiтiв, метнулася в перший-лiпший коридор – i помилилася, бо там виявився глухий кут.

Спочатку голий камiнь, дзенькаючи пiд ратичками й надаючи свiтовi ясного об'емного звучання, порадував ii i вселив надiю, та вже за другим поворотом вона збагнула, що спереду нема нiчого. Що звук повертаеться, вiдбиваючись од нездоланноi перешкоди, що перед нею стiна. І вона хотiла розбитися об стiну з розгону – проте природна живучiсть не дозволила.

Коридор загинався догори; царна стояла в найвищiй його точцi, спиною до порослоi мохом перешкоди. Тут усе поросло мохом, тут було розкiшне пасовище, а в глибокiй розколинi, прихованiй пишним зелено-коричневим килимом, бiгла цiвка води. І якщо обережно розгребти мох ратичкою…

Царна дивилась у вiчi своiй смертi.

Сааг був великий навiть для iхньоi породи. У жертву втупилися жовтуватi, широко посадженi очi з величезними, байдужими до темряви зiницями. Другою парою очей здавалися роздутi нiздрi; на третю – i четверту – пару скидалися, волого поблискуючи, чорнi iкла. Переднi лапи саага, широкi, мов щiтки, приховували в собi по два набори втяжних пазурiв. Вигнутих ножiв, що вмiють протикати жертву наскрiзь. Чорна короткошерста шкiра щiльно облягала могутнi, бридко випнутi м'язи; сааг був на вершинi форми. Не молодий i не старий, ненаситний, фанатично впертий сааг, що врештi-решт досяг свого.

Царна важко дихала. Холодний вiтер Печери торкався прогалини на грудях, i iй здавалося, що крижанi пазурi вже добралися аж до серця.

Ледве чутно шелестiв пiд мохом струмок. Можливо, сааг унюхав воду, проте нiжного дзюркотiння вiн чути не мiг; круглi вуха-мушлi здригнулися, готовi похилитися.

Сааг рушив уперед. Безпораднiсть жертви додавала майбутньому вбивству своерiдного солодкуватого присмаку. Сааг iшов – радше, тiк назустрiч загнанiй царнi. Переливалися м'язи пiд лискучою чорною шкiрою.

Царна дивилась; у ту саму мить, коли ii смерть робила крок над невидимим струмком, в обдертих грудях приреченоi тваринки беззвучно вибухнуло бажання жити.

Вона стала дибки; рух скорiше жалюгiдний, нiж грiзний. Їi крихiтнi ратички не спроможнi завдати сааговi шкоди, а виводячи з-пiд кидка шию, вона тим самим пiдставила пiд кiстяний нiж свiй нiжний, з пiдпалинами, живiт.

Сааг це зрозумiв, однак у ту ж саму мить його м'язиста лапа, задня права, вже напружена перед стрибком лапа, втрапила у сховану вiд очей розколину.

Те, що вiдчували круглi вуха царни, виявилося для саага несподiванкою. Сп'янiлий од своеi влади, ошалiлий од смаку ще не пролитоi кровi, здивований поривом безпомiчноi жертви, вiн припустився помилки – не пов'язав у свiдомостi запах води та образ розколини, по якiй ця вода, здебiльшого, тече.

Хижак, що за все життя не зробив жодного хибного кроку, волею обставин став незграбний, мов барбак; лапа загрузла глибок

Сторінка 9

в розколинi, роздратований рев пiдхльоснув царну – стрибнувши з мiсця, вона пролетiла аж попiд самою кам'яною стелею, над головою ревучого звiра, над арсеналом iклiв та пазурiв, над неспроможною люттю, над криком про несправедливiсть та нечесну гру; вона мчала, нiчого не тямлячи й нiчого не вiдчуваючи, i тiльки iнстинктивно вишукувала серед камiння едино правильний, невидимий для ока вихiд.


* * *

Лора злякалася, почувши у слухавцi ii голос.

– Паула?! Що з тобою, я тебе навiть не впiзнала…

– Я занедужала, – сказала Паула хрипко. – Я… хвора.

Лора помовчала. Запитала обережно:

– Лiкаря викликала?

– Я сьогоднi вдома попрацюю, спитай у Розганяя… Можна, я сьогоднi вдома попрацюю. Я йому… iнтерв'ю розшифрую. Я захворiла…

Лора зiтхнула:

– Я передзвоню…

І передзвонила через хвилину:

– Добре, один день маеш, але щоб усе iнтерв'ю, щоб на завтра, i щоб матерiали про Ковича… Щось вiд болю прийми, Пауло.

– Ага, – сказала Паула й поклала слухавку.

Стефана примусила ii помiряти температуру, хоч Паула й повторювала похмуро, що нiякоi температури в неi немае й бути не може. Стефана не заспокоiлася, поки сестринi заяви не було пiдтверджено показами термометра; досвiд численних Митикових хвороб привчив ii вiрити, що як немае температури, то про серйозну хворобу не йдеться.

– Пауло, ти сьогоднi вдома? Я тодi малого в садок не поведу – i дощ, i все одно вже спiзнилися… Добре?

Паулi було все одно.

Сидячи на широкому пiдвiконнi, вона байдуже дивилась, як Стефана – величезна бузкова парасолька – бiжить через мокрий двiр; пiд дощем бiлi плити дорiжки здавалися скляними. По шибцi скочувались краплини, Паулi здавалося, що весь великий свiт, у якому вона звикла почуватися мов удома, – що цей свiт пливе, стiкае, гойдаеться.

– Пауло! А ти отак не вмiеш!..

Задоволений Митик стояв обома ногами на двох великих термосах. Скориставшись тiтчиною розгубленiстю, вiн устиг продемонструвати, чого саме Паула не вмiе, – зiстрибнув з саморобних котурнiв, од чого зелений термос перекинувся й покотився, а червоний лунко трiснув розтрощеною колбою.

– Усе розкажу мамi, – повiдомила Паула байдуже. Митик засмiявся; Паула знов обернулася до вiкна.

Царна НЕ ПОВИННА три ночi пiдряд рятуватися вiд того самого саага. Тобто вона, звiсно, МОЖЕ тричi вiд нього врятуватися… Як не виключено, що соняшниковi зернята, висипавшись з торбинки, складуться на пiдлозi в графiчне зображення статуi Натхнення. Немае таких фiзичних законiв, щоб насiння не склалося в картину. Та чомусь нiколи не складаеться!..

Паула закусила губу. Виявляеться, вона все життя пiдсвiдомо цього боялася – у неi, напевно, психiчне вiдхилення. Вона справдi хвора, тiльки не так, як думае Лора, i геть не на ту хворобу, на яких знаеться озброена градусником Стефана…

– Пауло, а давай у хокей!..

Не обертаючись, вона хитнула головою; Митик загорлав так пронизливо, що у Паули запаморочилося в головi:

– Ну давай…

Закусивши губу, вона загатила в Митиковi ворота три шайби пiдряд; на четвертiй вражене самолюбство юного спортсмена викинуло фортель, Митик з люттю жбурнув шайбу пiд крiсло й пiшов сердитись на кухню. Паула полегшено зiтхнула й знову вилiзла на пiдвiконня.

У принципi, вона може подзвонити в анонiмну психiатричну службу. Хоч зараз. Втiм, краще, зрозумiло, з телефону-автомата… Вона пояснить, що i як, i попросить поради. Незручно й обтяжливо, та все ж краще, нiж… Зрештою, е ж якiсь стимулятори. Якi усувають сон. На день, на два… Скiльки людина може протриматися?… «Сон ii був глибокий, i смерть настала природно…»

Та нi, те, що витворяе цей сааг, – воно ж узагалi нi в якi ворота не лiзе!.. От кому треба звернутися до психiатра, якщо вiн, звiсно, не хоче, щоб його незабаром прибив, як скаженого, якийсь егер…

Митик пiдозрiло довго мовчав. Паула вiдiгнала важкi думки, посидiла, прислухалася, потiм тихенько встала й пiшла на кухню.

Ще в коридорi до неi долинуло зосереджене Митикове бурмотiння:

– Поворот, поворот… Пряма дорiжка… Поворот… Куди, куди?! Це не за правилами… Отут поворот, поворот…

Паула зазирнула.

Посеред кухнi стояв рачки захоплений Митик; з розсипаних кiсточок домiно складено було подобу лабiринту, i юний натуралiст водив по ньому прутиком з вiника, причому Паула не одразу роздивилася, що головним персонажем гри став очманiлий, середнiх розмiрiв тарган.

– Митику, тьху! Митику, яка гидота, негайно помий руки!

– Я його руками не торкаюсь, – буркнув Митик, не вiдриваючись од гри.

– Ану не муч комаху!

– Я не мучу…

– Ти слухатимешся чи нi?!

Скориставшись хвилинною неуважнiстю маленького дослiдника, тарган вирвався з лабiринту й пiрнув у щiлину пiд мийку. Митик обурено залементував; Паула мовчки взяла його пiд пахви й потягла у ванну, Митик вирвався, ображений, схопив пригорщу кiсточок од домiно й жбурнув об стiну:

– Ти! Нащо! Чого ти менi заважаеш?! Ти менi заважаеш!!

Паула плюнула, розвернулася й пiшла; хотiла замкнутись у своiй кiмнатi, але поверх незастеленоi постелi грудкою ва

Сторінка 10

ялася нiчна сорочка, i Паула здригнулася, наче iй показали труп. Так i не наважившись торкнутися до власноi постелi, вона взяла зi стола диктофон, папiр i ручку, вийшла у вiтальню, вмостилася в крiслi й почала розшифровувати якесь довге, нудне й безглузде iнтерв'ю.

«Як ви вважаете, чому жанр еротичноi прози так тяжко прокладае собi дорогу в сiльськiй мiсцевостi?» – «Бачите, те, що ми звикли називати еротичною прозою, це насправдi поглиблений егопсихологiчний шар…»

У потилицю Паулi вдарив крижаний струмiнь води; пiдскочивши, вона впустила диктофон. Митик, озброений водяним пiстолетом, негайно чкурнув у ванну й замкнувся зсередини.

Поглиблений егопсихологiчний шар.

Паула побродила по кiмнатi, бездумно поводила пальцем по запилюженому екрану телевiзора; дощ за вiкном ущух, засяяло сонце.

Митик просидiв у ваннiй пiвгодини, i причиною його посидючостi виявилася картина, яку вiн малював на великому дзеркалi Паулиною новою помадою. Паула вивчила телефонний довiдник, у якому номерiв анонiмноi психiатричноi допомоги виявилось аж дванадцять – на рiзнi випадки життя; по обiдi повернулася Стефана, Паула мовчки передала iй притихлого пошкодерника й вийшла надвiр, бгаючи в кишенi папiрець з переписаними телефонами.

Вона сподiвалася, що обраний нею для першого дзвiнка номер – «iнформацiйно-консультативна служба» – буде вимкнений чи зайнятий; слухавку взяли одразу ж, без гудка:

– Добрий день, – привiтався м'який жiночий голос.

– Добрий… – вiдгукнулася Паула автоматично.

– Ви подзвонили нам – ви потребуете допомоги? Паула ковтнула слину.

– Я вiдповiм на всi вашi питання. І повiрте – все, про що ви збираетеся запитати, цiлком природно i нiчого соромитись не треба.

Паула мовчала; стiнки телефонноi будки вiдгороджували ii вiд свiту звуконепроникним синюватим панциром. У будцi вона почувалася на диво надiйно. Надiйнiше, нiж удома.

– Я три ночi пiдряд… потрапляю… туди.

Пауза була така коротка, що, можна сказати, ii й не було; жiнка в слухавцi не перепитувала:

– Так, це рiдкiсний випадок. Здебiльшого ми потрапляемо в Печеру не частiше, нiж раз на тиждень, це оптимальний режим для нервовоi системи в спокiйному станi… Може, останнiм часом ваше життя рiзко змiнилося? Щось нове, сильнi емоцii, якi вимагають виходу?

Паула чесно задумалася. І думала майже хвилину. Щоденнi Розганяевi догани навряд чи можна вважати сильним подразником…

– Нi.

– Гм… Можливо, причина чисто фiзiологiчна. У пiдлiткiв це пов'язано з гормональною перебудовою, у молодих жiнок… Ви ж молода, судячи з голосу?

Паула напружилась. Їй здалося, що вона втрачае дещицю своеi анонiмностi.

– Вам нема чого тривожитись. Розслабтеся – тепер, iмовiрно, ви потрапите в Печеру не ранiше, нiж тижнiв через два…

– Це ще не все! – вигукнула Паула.

– Я слухаю, – голос у трубцi посерйознiшав.

– Я… тричi… усi цi три рази… на мене полював той самий…

– Не хвилюйтеся, – м'яко попросила жiнка в слухавцi. – На вас полював хижак?

– Сааг, – видихнула Паула.

Жiнка в слухавцi зрадила свое збентеження секундним мовчанням.

У Паули спiтнiли долонi. Їй дедалi дужче хотiлося кинути слухавку на важiль.

– Я вам спiвчуваю, – промовила нарештi жiнка. – Ви, очевидно, зазнали дуже сильного струсу…

– Але тричi! Тричi!!

– Не хвилюйтесь… Усе минуло.

– Ану ж вiн… знову?!

– Не хвилюйтеся. Вчетверте таке не повториться… Насамперед вам не слiд розглядати те, що з вами сталось, як щось цiлком неможливе. Такi випадки рiдко, та все ж бувають, це як народження сiамських близнюкiв, сумно, однак при нинiшньому рiвнi медицини аж нiяк не трагiчно… Зараз я вам дам номер телефону, яким ви при бажаннi можете скористатися, вам вiдповiсть консультант, що спецiалiзуеться саме на багаторазовiй небезпецi… Ви записуете?

– У мене немае ручки, – сказала Паула розгублено.

– Не страшно… Ви будь-якоi митi можете передзвонити по цьому телефону, i вам продиктують… Та насамперед – не хвилюйтеся. Знайте, що таке саме вже ставалося з десятками iнших людей. Переважна бiльшiсть iх прожила довге щасливе життя, але якщо у вас виникнуть новi страхи – ви завжди зможете зателефонувати…

– Якщо прокинуся, – пробурмотiла Паула глухо.

– Спробуйте прийняти легке заспокiйливе…

– Добре. Дякую.

Паула повiсила слухавку. По той бiк вулицi, коло входу в невеликий скверик, стояла й сяяла на сонцi чудова доглянута машина.

Паула блiдо всмiхнулася.

Вона дала зрозумiти незнайомiй жiнцi, що ii розради нiяк на Паулу не подiяли, – однак це була неправда.

Подiяли.

Подiяли аж так, що, повернувшись додому, вона насамперед подалась у свою кiмнату й ретельно, без усяких зайвих думок, застелила лiжко, яке досi так ii лякало.


* * *

– …таким чином вiдсоток результативноi агресii становить на сьогоднi три i вiсiм сотих вiдсотка. За минулi десять дiб виявлено дванадцятеро осiб, чия норма агресивноi поведiнки перевищувала встановлене число у два й бiльше разiв… Десятьох лiквiдовано. Двое перебувають пiд посиленим контролем; усi показники за минулу

Сторінка 11

екаду перебувають у рамках норми i дозволяють охарактеризувати ситуацiю загалом як стабiльну.

Худорлявий жовтолиций чоловiчок нарештi пiдняв очi вiд блокнота. Його трикутне обличчя було навдивовижу схоже на емблему – емблему Робочоi глави, вшиту в лацкан його строгого пiджака. Обличчя як емблема – виразне й абсолютно непорушне.

Певний час тривала пауза. Люди, що зiбралися тут за круглим столом, чогось чекали. Проте нiхто не хотiв починати розмову перший.

– Дякую… – пробурмотiв нарештi дебелий бородань, чие крiсло здавалося вищим i вагомiшим за iншi. – А тепер… що ж. Тепер щодо антивiктимноi поведiнки. Щодо цього дикого випадку, про який ви згадали… Дикого, оскiльки максимальний зареестрований iндекс антивiктимностi… сто дев'яносто три, якщо не помиляюся?

– Не помиляетеся, – неголосно проказала едина за столом жiнка, повна, зi звичайною зовнiшнiстю домогосподарки. Погляди звернулися на неi, а вона продовжила перервану справу – шлiфування нiгтiв маленькою, з тьмяним поблиском, пилочкою.

Чоловiк з трикутним обличчям i емблемою на лацканi кашлянув, наче йому зненацька задерло в горлi:

– У нашому випадку – майже триста вiдсоткiв, пане координатор.

Бородань пiдняв брови:

– Тобто? Ви, сподiваюся, цiлком виключили випадковiсть, помилку, ненавмисне перекручування фактiв?

Чоловiк з трикутним обличчям дозволив собi скривджено стиснути губи:

– Робоча глава помиляеться нечасто, пане координатор.

– Слiдчий експеримент?

– Імовiрно, буде потреба. Проте… не найближчим часом. Спричинення психологiчних травм, не сумiсних з життям…

Люди за столом засовалися в крiслах, всiдаючись зручнiше, – так, наче у всiх одночасно затерпли ноги.

– Чи не було нестандартноi поведiнки з боку хижака? – продовжував допитуватись бородань. – Можливо, незавершена агресiя? Чи, навпаки, перевищення припустимого iндексу?

Його спiврозмовник ледь пiдняв пiдборiддя:

– І нам спадало на думку це питання. Спецiальне дослiдження пiдтвердило: хижак дiяв стандартно, в рамках своеi особистоi норми агресii. Вона в нього досить висока… Інша рiч, що саме в цьому випадку перевищення визначити складно – занадто нестандартна, е-е-е, ситуацiя. Але, треба сказати, ця людина сама пiшла на те, щоб дати iнформацiю… Про всяк випадок ми взяли ii пiд контроль.

– Дивовижна передбачливiсть, – неголосно зронила жiнка. І поклала пилочку на стiл.

– Охоронна глава чимось незадоволена? – поцiкавився чоловiк з емблемою.

Жiнка пiдвела погляд; на ii заплилому, позбавленому косметики лицi сидiли чiпкi, мов гаки, пильнi очi.

– Охоронна глава, – жiнка говорила недбало, з ii голосу можна було подумати, що вона розмовляе з подругою по телефону, – мае данi про витiк iнформацii… скажiмо так, про можливiсть такого витоку.

Якийсь час було тихо.

– То можливiсть витоку чи витiк? – повiльно перепитав бородань.

– Манiакальна пiдозрiливiсть, – сказав чоловiк з трикутним обличчям, погладжуючи свою емблему, – це необхiдна особливiсть охоронних структур… Факти?

Жiнка помовчала, пронизуючи його поглядом. Потiм обернулася до бороданя:

– Охоронна просить повноважень для роботи з цiею… несподiваною проблемою.

– У нас виникла не тiльки проблема, але й можливiсть, – неголосно сказав чоловiк, що сидiв навпроти.

У нього було вузьке, смагляве, ледь асиметричне лице, дуже яскравi, ясно-зеленi очi й низький, часом аж до глибоких басiв, голос. Говорячи, вiн не зводив очей з екранчика кишенькового комп'ютера – там змiнювалися мальовничi поеднання барв.

– Я знав, що Пiзнавальна зацiкавиться, – з напруженою усмiшкою проказав бородань.

– Так, пане координатор. Ми вже зацiкавились. Небувалий в iсторii випадок, небувало високi показники… Пiзнавальна просить повноважень для себе.

– Виняткових, – упiвголоса додав блiдий юнак, що сидiв поруч.

– Природно, – смаглявий пiдняв брови. – Природно, виняткових, Пiзнавальна здатна подбати i про спостереження, i про безпеку, i про…

– Охоронна висловлюе протест, – голос повноi жiнки зберiгав байдужiсть, проте очi блиснули так, що бородань у крiслi нервово моргнув. – Це гра з вогнем! Вiдомi всiм нам сили не втратять нагоди… А всяка iнформацiя, що якимось чином од нас витече, рано чи пiзно потрапить до них.

– Факти? – скривджено повторив чоловiк з трикутним обличчям, звертаючись чомусь до пилочки для нiгтiв. – Факти, докази, що пiдтверджують наявнiсть витоку? Чи буде, як того разу?

Смаглявий нарештi вiдiрвав своi зеленi очi вiд барвистих поеднань на екранi. Ледь усмiхнувся; подивився собi на руку, потiм на повну жiнку з очима, як сталевий гак.

– Порушення людських прав… суб'екта, – вiн загнув одного пальця на своiй смаглявiй руцi. – Спричинення травм, не сумiсних з психiчним здоров'ям… – другий палець. – Репресивнi заходи, що суперечать кодексовi Триглава… що ще новенького може запропонувати нам Охоронна?

– Вам не слiд говорити в такому тонi, Тодiне, – знехотя огризнулася жiнка. – Ви чудово розумiете, що вашi дослiдження теж не тее… Як ви, цiкаво, збираетесь працювати? Шлях до р

Сторінка 12

зультату… до того результату, що вас цiкавить…

– Який нас усiх цiкавить, – холодно зауважив смаглявий.

Жiнка вишкiрилася, й цей вишкiр страшнувато контрастував з м'якими рисами домогосподарки.

– Добрий Лiкар використовував методи, що призводили до калiцтв, – нiби нiчого й не сталося продовжував смаглявий. – Ми сподiваемося… знайти iнший шлях.

Жiнка гмикнула, всiм своiм виглядом тавруючи спiврозмовника за неправду.

– Одне можу сказати напевно, – на обличчi смаглявого не здригнувся жоден м'яз, – двi Глави навколо об'екта не тупцюватимуть. Або Пiзнавальна, або ми втрачаемо свiй шанс.

Стало тихо. Чоловiк з емблемою Робочоi глави нарештi всiвся в крiслi й полегшено вiдкинувся на спинку – немовби все, що буде далi, його не стосувалося.

– Тодiне, – повiльно, нiби мiркуючи, запитав бородань, – ви справдi можете… одержати ТОЙ результат?

– Майже напевно, – пробурмотiв зеленоокий, дивлячись на свiтний екран.

– Ви розумiете, що це означае?

– Розумiю краще за вас! – глибокий голос смаглявого прозвучав несподiвано рiзко. – Чудово розумiю, що… але якщо ми сховаемо голову в пiсок – ми програемо майже напевно! Метод Доброго Лiкаря спливе рано чи пiзно, а так ми могли б… грубо кажучи, знайти протиотруту. Дослiджувати механiзм… Донор з'являеться раз на сто рокiв! ТАКИЙ донор! Така можливiсть, а ви…

– Який темперамент, – жiнка криво посмiхнулася. – Розумiю, Тодiне, чого вашi пацiенти так вами захоплюються… А пацiентки особливо.

– Ви менi лестите, – вiдгукнувся смаглявий, миттю заспокоюючись. – Але як доказ, це ваше зауваження… небездоганне.

– Ми не зможемо забезпечити герметичнiсть iнформацii, – жiнка мiцно стисла губи, одразу ж утративши подiбнiсть з домогосподаркою. – Охоронна категорично проти.

– Це ii природний стан, – утомлено пробурмотiв зеленоокий.

– Не треба, Тодiне, – роздратовано зронив бородань. – Усi нервуються… Ваш проект справдi може спричинити руйнування особистостi донора?

Зеленоокий мовчав.

Люди за круглим столом чекали його вiдповiдi, але вiн мовчав, i вiдблиски барв з екрана робили його мовчання мальовничим, майже карнавальним.

Чоловiк з лицем, як емблема, складав бiлий аркуш паперу. Удвое, учетверо, увосьмеро, ушiстнадцятеро…

Жiнка з зовнiшнiстю домашньоi господарки тарабанила нiгтями по своiй пилочцi. На щоках ii палали червонi плями.

Блiдий юнак за плечем зеленоокого нервово сопiв.

Двое похмурих чоловiкiв, що сидiли праворуч i лiворуч вiд жiнки, похмурнiли дедалi бiльше.

По периметру великоi круглоi кiмнати йшла, опустивши хвоста, невелика сiра кiшка.

Ледь чутно гурчав кондицiонер.

– Починайте, Тодiне, – поволi мовив бородань. – Починайте, але… в разi застосування травматичних методiв вам будуть потрiбнi особливi санкцii. Звертайтеся в координатуру.

Жiнка рвучко пiдняла голову – бородань зупинив ii порухом руки. Сказав сухо, нi до кого зокрема не звертаючись:

– Повноваження за фактом антивiктимноi поведiнки передаються Пiзнавальнiй главi i пановi Тритану Тодiну особисто. Пiзнавальна глава повинна особливо дбати про збереження iнформацii i по змозi щадити людськi права суб'екта… Усе, панове. До появи додаткових обставин питання цiлком вирiшено.

Чоловiк iз зеленими очима вiдкинувся на спинку крiсла. Якщо вiн i був задоволений – зовнi це не проявилося нiяк.




Роздiл другий


Розганяй пробiг очима по оберемку ксерокопiй, довго вивчав ядучий допис у «Плiткарцi», нарештi, гмикнувши, пiдняв очi на Паулу:

– Мало.

– Скiльки було, – Паула прекрасно знала, що цим «мало» вiдгук про ii роботу не обмежиться.

– Довго запрягаеш, Нiмробець. По верхах хапаеш… Касети вiд Ковича вже мають лежати отут! – i Розганяй пальцем вказав мiсце для касет на своему захаращеному столi.

Паула зiтхнула:

– Вiн хоче особисто з режисером…

– Та менi начхати, що вiн хоче! Це твоя робота, ясно? Не в «скляночцi» каву пити цiлими днями i не з операторами женихатися, а розкрити рота, домовитися з Ковичем i принести менi касети!..

Паула спалахнула. Докiр був напрочуд несправедливий.

Сьогоднi вранцi вона справдi випила в «скляночцi» двi чашечки кави, але тiльки тому, що в неi злипалися очi! Тiльки тому, що вона до ранку боялася лягти в лiжко й заснула на свiтанку, в крiслi, за розшифровкою якогось дурного iнтерв'ю! І проспала – о щастя, глибоко й без сновидiнь – усього двi години чистого часу! Та Розганяй про це нiчого не знае, а цiлком безпiдставно лае за каву i за операторiв, бо в «скляночцi» Паула зустрiла Саву з чотирнадцятого каналу, а Сава ii навiть НЕ ВПІЗНАВ!..

Либонь, змiна виразу ii обличчя пiдказала Розганяевi, що цього разу вiн перегнув. Принаймнi iншi образливi слова, заготовленi ним для нехлюйки Нiмробець, так i залишилися невисловленi. Якийсь час Розганяй сопiв, скептично дивлячись у вiкно, неначе звiряючи побачене з учорашнiм прогнозом погоди; потiм сказав на тон нижче:

– Пiвгодини тому я дзвонив Ковичу, i вiн погодився дати касети. Вирушай негайно; адресу вiзьмеш у Лори. Я буду вельми вдячний, якщо ти нiчого не на

Сторінка 13

лутаеш i не загубиш. Іди.

Паула посопiла, дивлячись у Розганяевi глузливi очi; потiм потупилась i сумно кивнула.

У лiфтi ii раптом наздогнав голод; може, тому, що швидкiсна кабiна, несучись униз майже у вiльному падiннi, завжди якось дивно дiяла iй на шлунок. Утiм, Паула сьогоднi не снiдала, а пора була вже обiдня, а на першому поверсi широким колом розташувався десяток скляних кафе, тому вона знехтувала недавнiй Розганяiв докiр i зайшла в «Крило грифона», чия назва на всiх поверхах давно звучала як «Кiло батона».

Поспiхом жуючи бутерброд зi свiжою рожевою ковбасою, вона раз у раз злодiйкувато поглядала на всi боки – чи не з'явиться за скляними стiнами кафе-акварiума жовчне Розганяеве обличчя. За сусiднiми столиками жваво базiкали: у когось шеф схвалив до випуску серiю передач, хтось добув генiальний сценарiй, хтось вискочив уперед у рейтингу; потiм у «скляночку» ввiрвалася цiла юрба, вишукала серед iдцiв блiдого, туманно знайомого Паулi хлопчика й накинулася на нього з поздоровленнями – виявляеться, у хлопчика вийшла перша передача, i приятелi стали в чергу заради права потиснути йому руку.

Спостерiгаючи за чужим трiумфом, Паула вiдсьорбнула гарячого чаю, закашлялася й тому прогавила мить, коли малознайомий журналiст – здаеться, з вiддiлу проблемних програм – надумав сiсти за ii столик:

– Не заважатиму?

Паула мотнула головою. Бутерброда лишалося менше половини; навряд чи малознайомий журналiст устигне iй завадити. Вона зараз пiде.

– А я вас, здаеться, знаю… Паула. Ви в пана Миреля асистентом працюете, правда?

Паула здивувалася. У «скляночках» не було звичаю заводити душевнi знайомства – по-перше, на роботi, по-друге, на очах… По-трете… ну, не було такого звичаю та й годi. Принаймнi з Паулою тут не знайомився нiхто й нiколи.

Вона кивнула – невдоволено i водночас розгублено. Їi спiврозмовник, навпаки, запалився:

– А мене звати Дод Дарнець, програма «Заборонене питання», ви, мабуть, бачили…

Паула бачила. У «заборонникiв» був високий рейтинг, хоч передача анiтрохи не була розрахована на широку публiку; там не було нi ведучого-провокатора, нi почервонiлих зiрок, нi оплескiв радiсноi юрби роззяв – серйозний, навiть похмурий iмiдж, напружене словесне дiйство i справдi гострi, напрочуд смiливi теми.

Паула не любила «заборонникiв» – хоч кiлька разiв, коли Розганяй наполiг, дивилася й аналiзувала. І оцього Дарнця, хоч убий, не пам'ятала… Втiм, це природно, чорнороби-журналiсти потрапляють у кадр дуже рiдко.

Їi спiврозмовник з розумiнням усмiхнувся:

– Думаю, Пауло, ви не любите нашоi передачi.

Вона здригнулася:

– Чому ви так вирiшили?

Дарнець сьорбнув зi своеi чашечки:

– Бачите… занадто гострi теми – це все одно що занадто гострi приправи. Хтось любить… Комусь неприемно. І не можна ж усе життя харчуватися самим хроном…

Паула машинально жувала бутерброд.

– І це, Пауло, цiлком правильно з вашого боку… Є речi, про якi вголос, з екрана, не говорять. І навiть ми не говоримо – не потрiбно… Але вiд нашого мовчання цi, як я сказав, речi з життя не зникають, згоднi?

Рожева ковбаса раптом стала Паулi в горлi – така раптова й сильна була тривога. І Дарнець, зрозумiло, все помiтив; вiн розвiв руками, нiби демонструючи добрi намiри:

– Нi, Пауло, тобто так, ви правильно подумали, але в цьому немае нiчого дивного чи страшного… Я журналiст, проте друга моя робота – консультант у центрi психологiчноi реабiлiтацii…

Вона нарештi пересилила неслухняне горло й мужньо ковтнула напiвпережований кусень.

– Вам дико, що я говоритиму з вами про Печеру. Повiрте, справа варта того, щоб цю нiяковiсть перебороти…

– Яка справа? – вичавила Паула.

Дарнець зiтхнув. Усмiхнувся. З'еднав кiнчики розчепiрених пальцiв:

– З вами стався рiдкiсний випадок. Тричi пiдряд…

– Як ви знаете?!

Хтозна, який це вигляд мае збоку. Паула зробила все можливе, щоб зберегти незворушнiсть на лицi, i iй дуже допомогло усвiдомлення, що вона сидить серед маси людей. Що всi навколо тiльки на неi й дивляться…

Дарнець усмiхнувся:

– Не тривожтеся, Пауло. Це закон сприйняття – у людному мiсцi на нас нiхто не звертае уваги… Ваш шеф у себе в кабiнетi. Не переживайте.

– Як ви знаете про…

– Випадок такий нечуваний, що приховатися вiд нас вiн просто не мiг. Це… якесь феноменальне везiння. При тiм, що ваш… сааг доклав усiеi своеi чималоi сили, щоб це везiння урвати. Вiн, можете повiрити, сам вражений не менше, нiж ви…

– Вiрю, – процiдила Паула крiзь зуби. – Я, знаете, чомусь завжди надiялася, що телефони довiри – це саме телефони ДОВІРИ. Якби я знала, що пiсля единого випадкового, пiд настрiй, дзвiнка…

– Пауло, дорога… Ваш дзвiнок тут геть нi до чого. Якби центр психологiчноi реабiлiтацii не мав власного доступу до iнформацii Триглава… повiрте, силi-силеннiй наших спiввiтчизникiв було б дуже погано. Знаете, я за свою практику бачив стiльки людей, що потребували допомоги…

– Я не потребую допомоги, – сказала Паула рiзко. Втiм, у якусь мить в ii душi ворухнувся слабенький i теплий черв

Сторінка 14

ячок – а що, як узяти та й перекласти своi страхи на вузькi плечi Дода Дарнця…

– Я зустрiчав i нинi зустрiчаю безлiч людей, що потребують допомоги, – незворушно повторив ii спiврозмовник. – Зокрема, вашоi допомоги, Пауло.

Вона помовчала, здивовано розглядаючи недоiдений бутерброд.

– Я поясню… – ii спiврозмовник знову сьорбнув з чашечки. – Щодня тисячi людей несуть у Печеру своi комплекси й страхи – тягнуть це смiття в чистий i чесний свiт, де мiсце тiльки чеснiй боротьбi i первiсним iнстинктам. Щодня сотнi людей звертаються до телефонiв довiри, бо iм здаеться, що в Печерi щось не так, що iхня поведiнка виходить за звичнi рамки… Йдеться про манiякiв-садистiв, яким, на жаль, майже неможливо допомогти. Йдеться про природжених жертв, якi, на жаль, закiнчують свiй шлях ще замолоду… Йдеться про людей, котрi щодня почуваються так само, як почувалися ви, набираючи телефон довiри… Пам'ятаете?

Паула мимоволi зiщулилась.

– От-от… І наша з вами мета – пояснити цим людям, що нiчого жахливого з ними не вiдбуваеться. Що жертва, навiть загнана в кут, мае шанс на порятунок… О, я не сказав, що приблизно вiсiмдесят вiдсоткiв консультованих нами – неагресивнi за орiентацiею.

Паула мовчала.

Дарнець удруге ii приголомшив – якось так непомiтно вийшло, що зi смугастоi лiкарняноi пiжами Паула раптом переселилася в бiлий накрохмалений халат. Дарнець пив свiй чай i розмовляв не з пацiенткою, а з колегою i соратницею, чия порада мала для нього виняткову вагу.

– Пауло… Феномен, який ви продемонстрували, називаеться «яскраво виявлена антивiктимна поведiнка». Наш центр буде вдячний, якщо ви допоможете нам у роботi… Вiзьмете участь у деяких дослiдженнях, нiби як у соцiологiчних опитуваннях… Знаете, це дуже важко пояснити на пальцях, але я гарантую вам цiкаву роботу, товариство розумних привабливих людей… І цiлковиту конфiденцiйнiсть, Пауло. Розумiете?

Вона й далi мовчала, iй здавалося, що за скляними стiнами кафе минули довгi роки, що Розганяй постарiшав i вийшов на пенсiю, що касети Рамана Ковича розсипалися вiд часу, що будинок телецентру сто разiв перебудували, що Митик няньчить онукiв, а вона й досi горбиться над рожевим недоiдком ковбаси, i чоловiк, що сидить з нею за одним столиком, цiлковито заморочив iй голову i розм'якшив мозок.

– Можете зараз не вiдповiдати. Просто подумайте… Повторюсь – я розумiю, яка це делiкатна тема. Як ви серйозно до цього ставитеся… Але, можливо, саме з вашою допомогою буде зроблено вiдкриття… яке врятуе вiд божевiлля тисячi людей. Ви подумаете, Пауло?…

– Подумаю, – сказала вона майже полегшено.

Бо дивна розмова, здаеться, вичерпалася й дiйшла кiнця.


* * *

У лункому пiд'iздi з високою стелею пахло вологим пилом; бiля лiфта стояла величезна, на голову вища за Паулу, дiвуля в екстравагантному макiяжi – iй, очевидно, нiхто нiколи не казав, що темно-коричневих губ у здорових людей не бувае. Дiвиця змiряла Паулу холодним байдужим поглядом – так, нiби перед нею раптом виник у повiтрi якийсь неживий предмет; Паула, котра боялася жiнок-гадюк i соромилася цього свого страху, гордо пройшла повз неi – до сходiв.

Кович жив на четвертому поверсi. Сходинок, що вели до нього, виявилося зненацька багато, однак Паула не нарiкала – нехай дорога буде якнайдовша. Майбутня зустрiч ii анiтрохи не тiшила; якийсь час постоявши на просторому майданчику й провiвши очима лiфт, що понiс угору дiвицю з коричневими губами, Паула стала нарештi перед дерматиновими дверима, мiж iншим, обладнаними замком.

Паула не любила людей, що замикають дверi свого дому. Щоправда, серед ii знайомих таких не було.

Здивована режисерською примхою, Паула натисла на залiзну кнопку дзвiнка; ш не вiдчиняли довго, так довго, що вона стурбовано полiзла в портфель, щоб перевiрити адресу. Вона стояла, мов чапля, на однiй нозi, поклавши дипломат на колiно й риючись у його надрах, коли оббитi дерматином дверi розчинились i протяг умить пiдхопив безцiннi Паулинi аркушики i мальовничо розкидав iх по сходах.

Паула пiдняла розгублений погляд.

Чоловiк, що стояв у дверях, був iй багато разiв знайомий зi знiмкiв, прем'ер та презентацiй; чорний обтислий светр пiд горло i теж чорнi спортивнi штани робили його схожим на лiтнього мiма. Паула встигла подумати, що сорокалiтнiй Кович мае вигляд набагато старший за своi лiта i що чорний колiр йому не до лиця.

– Добрий день… Я Паула Нiмробець, студiя художнiх програм, четвертий канал, вiд пана Миреля, режисера, вiн домовля…

– Зрозумiло, – з огидою сказав чоловiк, стоячи у дверях.

– Вибачте, я зараз…

Прилаштувавши дипломат на килимок перед дверима, Паула кинулася хутко збирати свiй розвiяний скарб; Кович стояв непорушно, Паула скоса позирала на ворсистi кiмнатнi капцi, що вартовими застигли на порозi.

І в ту мить, коли останнiй клаптик паперу був уже в неi в руках, – саме в цю мить ii вперше штрикнуло незбагненне, неприемне передчуття.

Чорний ворс.

Огидно.

Затиснувши дипломат пiд пахвою, вона випросталася; Кович дивився прямо на неi, i на негарне йог

Сторінка 15

лице, здавалося, найшла чорна хмара.

«Учися, люба, розмовляти з людьми, – так не раз казав розумний Розганяй. – Похвали його останню прем'еру… Знайди гарнi слова…»

– Ви знаете, – почала вона вибачливим тоном, – ми… ну, ця передача… Вашу творчiсть треба… ну, я була глибоко вражена «Дiвчинкою й воронами», це була немислима, генiальна вистава…

Вона ледь затнулася на словi «генiальна». Хоч би не перестаратися зi славослiв'ям; кожну нормальну людину таке означення збентежило б. Кожну, але не Ковича – це просто його службовий обов'язок – вiрити у власну генiальнiсть…

– Менi тiльки касети, – Паула винувато всмiхнулася. – Менi тут зачекати?

Якщо вiн i збирався тримати ii на порозi, то тепер передумав. Розтанув од ii незграбних похвал?… Та хай там як, але холодний Ковичiв погляд помалу уважнiшав; нарештi вiн знизав плечима i вiдступив у глибину передпокою:

– Заходьте…

Вона зайшла.

Передпокiй, як виявилось, був надзвичайно великий i феноменально захаращений; стiни, обвiшанi вперемiш плакатами, афiшами та календарями дворiчноi давнини, висока стеля, обклеена пожовклими шпалерами, i запилюжене взуття, що натовпом стояло навколо полички-пiдставки. Паула з подивом побачила тут зимовi хутрянi чоботи, кеди, кросiвки, босонiжки та рiзнобарвнi черевики – усi чоловiчi й усi одного розмiру. Все, чим користувався хазяiн минулi рiк-два.

Нерiшуче потоптавшись, Паула зробила рух, що мав означати бажання роззутися; Кович поморщився, й це означало, що знiмати туфлi не треба.

– Ви… як вас, до речi, звати?

– Паула.

– Отже, ти, Пауло, крiм «Дiвчинки…» нiчого бiльше не бачила?

– Бачила, – поспiшила пробурмотiти Паула, пробираючись за хазяiном серед полиць i стелажiв, серед мальовничого мотлоху – у вiтальню, величезну й несподiвано порожню.

З високих вiкон падали стовпи свiтла; на скрипучому паркетi лежав пил, i на журнальному столику, i на телевiзорi в кутку, i навiть на шкiряному диванi, здаеться, шарами лежало старе, як цей будинок, незаймане покривало пилюки. Пiд стiною стосами громадилися книжки, а на тлi дорогого, але теж запилюженого килима висiли поруч дерев'яна маска якогось демона з вишкiреними зубами i портрет самого Ковича, писаний олiею i, як здалося Паулi, досить бездарний.

– І що ж ти бачила? – недбало поцiкавився Кович.

– Усе… Усi вистави. Але, ви розумiете, «Дiвчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…

Паула затнулася.

Нiчого собi похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в життi одну виставу, все iнше – нiсенiтниця й пiна…»

І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотiла, дивлячись у широку трiщину на паркетi:

– Я твiр у школi… про «Дiвчинку…». Я написала, що це про людину та ii страхи… Але менi трiйку, бо насправдi це про пошук мiсця в життi… А навiщо його шукати, воно в кожного й так е… Я хотiла…

Кович гмикнув. Змiряв Паулу очима – по спинi iй пробiгли мурашки, причому не гарячi, як вiд звичайного збентеження, а крижанi, наче вiд смертного жаху. Паула зiщулилась – iй удруге стало неприемно.

Кович зiтхнув, поморщився, глузливо скривив губи:

– Добре… З касет можу дати тiльки двi. Та й то хотiв би якнайскорiше одержати iх назад.

Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замiсть цього стояла посеред кiмнати непорушно й мовчки, наче обморожена.

Кович тим часом iшов до журнального столика; там, на запиленiй стiльницi, самотньо лежали двi вiдеокасети в яскравих коробках. Кович iшов довго, через усю велику кiмнату, i, як виявилося, ледь накульгував; час тягнувся й тягнувся, Паула стояла, дивилась i вiдчувала, як стигне в жилах кров.

Крок. Заноситься нога в чорному ворсистому капцi… Паула здригаеться. Наступний крок, ось вiн простягае руку до касет, ось обертаеться, ловить ii погляд, щось хоче сказати, але замiсть цього рiзко зводить брови:

– У мене що, дiрка на штанях?

Паула дивилася йому в лице.

Очi його сидiли так глибоко, що ледве можна було розрiзнити iхнiй колiр; через частку секунди вона зрозумiла, що очi в нього не коричневi, як iй здавалося, а блакитнi.

Чому iй здавалося, що очi в нього карi?!

Передчуття, що прокинулося на сходовому майданчику, якось незрозумiло росло й мiцнiло. З кожною секундою вона вiдчувала дедалi дужчий, просто-таки фiзiологiчний страх.

– Ось, – Кович говорив повiльно, не зводячи напружених очей з рiзко зблiдлого обличчя вiдвiдувачки. – Тут перша дiя «Блакитного Рогу», а тут «Залiзнi бiлки» повнiстю… Вам що, погано?

– Нi-i…

Кович постояв, простягаючи iй касети; вона не рушила з мiсця, i тодi вiн, насупившись, пiшов до неi сам.

І знову через усю кiмнату.

Паулi захотiлося вiдступити.

Паулi захотiлося втиснутися в стiну, а краще – кинутися навтьоки.

Геть з величезноi й запиленоi квартири, по сходах униз, униз, щоб гримiла луна квапливих крокiв…

…згук ратичок, що б'ють об камiння.

Вона судомно стиснула мокрi вiд поту долонi.

Кович зупинився, не доходячи трьох крокiв. Утупився в гостю запитальним поглядом; знову простяг злощаснi касети:

Сторінка 16

– На…

Паула не дивилась на його руку. Їй цiлком вистачало обличчя.

Розумне, загалом, тверде до жорстокостi, вольове жовтувате лице сорокалiтнього чоловiка, що вигляд мае на всi п'ятдесят…

Але звiдки цей непристойний жах?! Ще хвилина – i iй термiново знадобляться послуги певного санiтарного закладу…

– На, Пауло, бери…

Вiн рушив уперед – вона сахнулася.

І раптом побачила в його очах замiсть змiцнiлого вже роздратування – якесь незбагненне збентеження.

Вони стояли одне проти одного – блiда дiвчина з дипломатом пiд пахвою i чоловiк у чорному светрi, що простягав iй двi барвистi коробки; тепер його рука помiтно тремтiла. Паула чула стугiн кровi у вухах.

Чоловiк у домашнiх капцях нiчим не нагадував могутнього звiра, чия морда на двi третини складалася з iкластих щелеп.

І все ж таки вона тепер точно знала, ХТО стоiть перед нею на вiдстанi трьох крокiв.

Їi рука мимоволi потяглася до шиi. До того мiсця, де сходяться ключицi, де вiтер холодить неприкриту шкiру. Де зараз повинна бути залисинка.

Кович помiтив ii рух. І раптом сполотнiв сам – аж посинiв:

– Пауло…

Вона вiдступила на крок. Потiм iще.

– Пауло, – в його голосi промайнула безнадiя. – Касети вiзьми…

Вона схлипнула.

Стрiмголов, притискаючи дипломат до грудей, кинулася геть. Заплуталась у величезному коридорi, перекинула триногий табурет, ударилася в дверi – не замкнено; вилетiла на сходи, вхопила ротом повiтря, з тупотом скотилася вниз – i тiльки тодi, у напiвмороцi першого поверху, в оточеннi синiх поштових скриньок, примусила себе зупинитися.

Нiхто за нею не гнався. Не свистiло повiтря, яке розтинае стрiмким тiло, не ревiв хижак, упускаючи здобич…

Невже вчетверте?!

Вона поставила дипломат на пiдлогу й притулилася лицем до холодного залiза поштовоi скриньки номер шiсть.

Вона марить. Дод Дарнець, дивний журналiст, недарма придiлив iй стiльки уваги – i в денному свiтi, спокiйному й свiтлому, iй ввижаються примари Печери…

І вона уявила собi – не хотiла, але клята фантазiя вийшла з-пiд контролю – вона уявила собi, як вiдомий i шановний режисер Раман Кович вiдкидае вбiк нещаснi касети, одним стрибком наздоганяе жертву i встромляе жовтi, напевно нездоровi зуби в тремтливе горло непутящоi Паули Нiмробець.


* * *

Раман Кович не вирощував на балконi квiтiв, але й дерев'янi ящики, наповненi землею, викидати не спiшив. Зараз там зеленiла трава, цвiла самотня залiтна кульбаба та сiрими гiрками лежав попiл, що залишився од вiзиту приятелiв-курцiв.

Раман Кович вийшов тiльки для того, щоб ковтнути свiжого повiтря. Зараз йому дуже потрiбен був кисень; спершись на темнi вiд часу перила, вiн дивився, як по рудiй шапцi кульбаби повзе худа, якась понура бджола.

Балкон був кутовий; вiдразу двi вулицi, зеленi й тихi, лежали пiд ногами Рамана Ковича. Чудовий, престижний квартал, вулиця Кленiв та вулиця Надii; Раман укотре перевiв дух i важко опустився на низенький дерев'яний ослiн.

Вигнутi прути балкона огортали сидячу людину подобою клiтки; пiд дахом будинку навпроти билися за житлоплощу ластiвки. Раман зчепив пальцi.

Подiя, що сталася з ним три хвилини тому, була абсолютно неможлива й тому особливо лякала. Вiн ПОБАЧИВ.

Байдуже, яка була з себе та дiвчина… як ii звали? Паула… Байдуже, бо дiвчина Паула була вдягнена так само, як сотнi iнших дiвчат, – якiсь джинси, щось коротке й обтисле, чи, навпаки, вiльне, балахонисте, чи те й те одразу… Раман давно не звертав уваги на таких звичайних, одна на одну схожих дiвчат. Обличчя, яке годi запам'ятати… Зате вiн чудово пам'ятав, яка була царна з залисинкою на грудях. Ох, вiн запам'ятав ту царну, вiн думав про неi вдень, вiн сподiвався зустрiти ii вночi, тонкi танцюючi нiжки, дзвiнкi ратички, вуха-локатори, живiт з пiдпалинами i вiдчайдушнi очi кольору мiцного чаю…

Раман здригнувся, притисся лобом до залiзних прутiв. Чи е рiзниця, яка з себе дiвчина Паула… якщо з ii очей глянули на нього зацькованi очi його невпольованоi здобичi?!

Якийсь внутрiшнiй сторож поспiшив йому повiдомити, що вiн упираеться в непристойне. Мить – i вiн почне думати про заборонене… Раман усмiхнувся. Вiн режисер, i тому його фантазiя вмiе просочуватися крiзь будь-якi табу.

Якби позавчора вночi вiн здiйснив те, чого так бажав, то дiвчина Паула нiколи б не прийшла до нього по касети.

Якби вiн дотягся до горла, позбавленого вовни… А вiн же нестерпно цього хотiв. З тiеi самоi хвилини, коли захоплена коло водопою жертва вiдмовилась гинути. Коли вiн промахнувся, а вiн не промахувався нiколи!..

Цей ii жест. Як вона потяглася рукою до залисинки – це було так само красномовно, якби вона просто крикнула йому у вiчi: «Я царна, царна, царна!!»

Раман труснув головою. Подii в Печерi завжди пам'яталися йому туманно, уривками, проте лють i роздратування тiеi ночi йому не забути нiколи. Неначе вiн… так, це буде правильне порiвняння. Наче його кликала до себе прекрасна оголена жiнка, а коли вiн, розпалений, почув ii заклики – спокусниця втекла, граючись i глузуючи…

Проте яка незн

Сторінка 17

чна була ймовiрнiсть iхньоi сьогоднiшньоi зустрiчi!..

Хоча…

Тисячi людей щодня зустрiчаються на роботi, в транспортi, у театрi… Сьогоднi вiн розiгнав у Печерi зграю тхолiв, а завтра привiтаеться за руку з людиною, яку трохи не…

Імовiрнiсть зустрiчi завжди е.

Немае змоги ВПІЗНАТИ одне одного. У Печерi немае людей – е царни й сааги, барбаки та тхолi, iнша живнiсть, а якщо припустити, що три ночi пiдряд не сааг ганявся за царною, а Раман Кович ганявся за Паулою… чи як там ii… Еге ж, таке припущення добряче похитне основи свiтобудови. Хоча, з другого боку, Раман Кович не несе нiякоi вiдповiдальностi за поведiнку дикого саага…

З пiд'iзду на вулицю Кленiв вислизнула дiвчина з дипломатом пiд пахвою. Навiть згори, з балкона, добре було видно й розпатлане волосся, i дивно згорбленi плечi, i непевнiсть, сум'яття в кожному кроцi; грюкнули, зачиняючись, дверi пiд'iзду. Молода мама, що стояла з дитячим вiзком по той бiк перехрестя, здригнулася й обернулась; дiвчина нервово понишпорила рукою в кишенi курточки, впустила на тротуар темний цилiндрик помади, подивилася на нього незрячим поглядом i якось розгублено подалася геть.

Раман Кович перервав своi роздуми, щоб устати й перегнутися через перила.

Нi, вiн не збирався накладати на себе руки. Вiн просто хотiв уважнiше подивитись на Паулу Нiмробець.

Розминувшись з присадкуватою бабусею – та здивовано озирнулась iй услiд, – розпатлана дiвчина бiгцем рушила через вулицю Кленiв; Раман бачив, як молода мама поспiхом пiдняла складаний каптур вiзка – так, наче почався несподiваний дощ.

Непримiтна сiра машина, що стояла за рогом, на вулицi Надii, раптом рiзко рвонула вперед – спортивнi моделi здатнi розвивати швидкiсть миттево, як гепарди.

Невiдомо чому, але Раман Кович мертвою хваткою вп'явся в перила.

Машина вистрибнула з-за рогу в ту мить, як Паула Нiмробець була вже на пiвдорозi до протилежного тротуару; Раман Кович умiв вiдчувати траекторii рухомих предметiв i виразно побачив точку, в якiй сiра машина й Паула конче мусили стрiтися. І навiть розкрив рота, щоб крикнути – крик, iмовiрно, пролунае через секунду пiсля зiткнення…

У цю саму мить непутяща асистентка Нiмробець лайнулася й дзвiнко ляснула себе по лобi. Розвернулася й бiгцем кинулася назад, туди, де самотньо лежав коло пiд'iзду темний тюбик недорогоi помади.

Сiра машина пролетiла мимо.

Рамановi здалося, що його стиснутi долонi здерев'янiли, ставши мов балконнi перила. Сiроi машини й слiду нема; Паула уважно оглянула кам'яний ганок, знайшла тюбик, витерла його об курточку й отак, з помадою в руцi, подалася геть.

Раман кинувся до виходу. Вмить перетнув квартиру, вискочив на сходи й збiг униз, ледь не гублячи по дорозi капцi.

Паула Нiмробець брела вдалечiнь по вулицi Кленiв. Брела, нiчого навколо не помiчаючи, а Раман Кович стояв бiля свого пiд'iзду й дивився iй услiд.


* * *

Сьогоднi ввечерi були його улюбленi «Залiзнi бiлки».

Вiн прийшов у театр за двi години до початку вистави; вiн перебував у тому найважчому станi духу, коли скрiзь – а особливо за спиною – йому ввижалися кривi погляди. Вiн зайшов у театр – i театр наче обiмлiв.

Вахтерова усмiшка здалась йому нещирою й надмiру влесливою: вiн погасив ii якоюсь дрiбною причiпкою. Завпост метнувся з його дороги – тодi вiн не полiнувався пройти на сцену i власноручно перевiрити декорацiю. Знайшов ваду, вилив роздратування, трохи заспокоiвся; прийшов до себе в кабiнет, замкнувся, розчинив вiкно, сiв на широке пiдвiконня.

Весняна вулиця роiлася, галасувала й цокала каблуками. На клумбi навпроти вогнем горiли тюльпани; день готувався стати вечором, весна готувалася стати лiтом. На лавi коло службового входу життерадiсно курили працiвники сцени, а прибиральниця меланхолiйно бродила навколо скляних дверей, пiдхоплюючи вiником рiзноманiтний весняний мотлох; потiм до робiтникiв приедналася молоденька дiвчинка-бiлетерка, що, як добре видно, мрiе стати актрисою, – i веселощi на лавi сягнули апогею.

Раман вiдчув потужне бажання зiйти вниз. Розiгнати хлопцiв по робочих мiсцях, а дiвчиськовi повiдомити, що актрисою вона не стане. Нiколи; що вона бездарна, що iй треба думати про геть iнший фах, вступати в технiкум чи в iнститут…

Вiн себе стримав. Трьома широкими колами пройшовся по кабiнету, сiв за стiл, пiдсунув до себе чистий аркуш паперу.

Пункт перший. Нiколи не слiд проводити паралелi мiж свiтом людей i свiтом Печери. Впольовуючи царну, вiн усього-на-всього вбивае слабшого звiра. У згодi зi своiм iнстинктом хижака i вiдповiдно до ii ролi жертви…

Вiн намалював на чистому аркушi жирну одиницю й обвiв ii бубликом.

Неприроднiсть. От що лякае. Те, що з ним сталося, – збочення. Одна ненормальнiсть за одною – спершу триразовий промах… Чи змiг би вiн упiзнати жертву, якби не упустив ii тричi? Нi. Чи могла б вона впiзнати його?… Поза сумнiвом, не могла б. З цiлком об'ективних причин.

Вiн домалював одиницi руки й ноги.

І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, iншоi модифiкацii. І ще.

Це тут, у те

Сторінка 18

трi, вiн може дозволити собi ненормальнiсть. Мистецтву цiкавi збоченцi… Сааги повиннi бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальнi всi звiрi. Іншi просто не доживають до зрiлостi…

Вiн здригнувся. Колись замолоду вiн бачив у Печерi егеря – тiльки раз, однак запам'ятав на все життя. Людиноподiбна фiгура з залiзним нагаем у руках – що може бути страшнiше з погляду звiра?…

Бути ненормальним режисером – почесно. Але бути ненормальним саагом…

Раман поморщився.

Ще пiвроку тому вiн погодився взяти участь у закритiй соцiологiчнiй програмi. Обiцяв повiдомляти про кожен випадок так званого «везiння» жертви – i посмiявся про себе, впевнений, що сама зустрiч з ним заперечуе якесь там «везiння». І от… позавчора вранцi зателефонував i, морщачись, виклав суть справи.

Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичноi соцiологii?

Нi. Страх перед ненормальнiстю. Бажання навiяти самому собi, що подiя, яка з ним сталася, – закономiрна.

Чемний голос у слухавцi трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричi?!

Раман умiв уловлювати найтоншi пiдтексти – i тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресiю. І не заспокоiвся, поки на ранковiй репетицii на довiв до iстерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дiвку…

І, заспокоiвшись, вирiшив, що прикрий перiод його життя – позаду.

І добряче помилився. Бо iхня з Паулою зустрiч – злочин. Проти законiв природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднiшнiй ранок – уникнути зiткнення за всяку цiну.

Цiкаво, дiвчисько проговориться?

Цiкаво, чи в психiатричноi служби е канали, по яких можна вiдстежувати отакi-от… зустрiчi?

Цiкаво…

Вiн похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.

Вiн спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героiня сьогоднiшнiх «Бiлок», закiнчила галантну бесiду з вахтером i провела крiзь вертушку довготелесого, сяючого радiстю хлопця. Раман зупинився, обiперся об одвiрок i з задоволенням зачекав, поки Клора його помiтить.

Вона помiтила. Усмiшка вивiтрилася з ii лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв – вiн не знав Рамана Ковича. Нiчого, знатиме.

Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:

– Пане Охрик?…

Вахтер забелькотiв виправдання; Раман його не слухав:

– Я наполегливо просив би вас пам'ятати, що перебування стороннiх осiб у службовiй частинi театру може обернутися для вас стягненням по службi. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути примiщення.

Хлопець дивився на нього, витрiщивши очi. Вiн, либонь, думав, що в храмi мистецтва живуть добрi й лагiднi боги.

– Пане Кович, – тремтячим голосом утрутилася дiвчина. – Я хотiла замовити квиток, вхiдний… Але адмiнiстрацiя вiдмовила, я подумала, що якщо вiн тихенько постоiть на ярусi…

– Вийдiть, юначе, – сказав Раман холодно. Юнак почервонiв мов рак – i слiпо посунув назад, до вертушки; дiвчина зробила крок за ним – Раман заступив iй дорогу:

– У вас попереду складна вистава, Клоро. Ви з'явилися на пiвгодини пiзнiше, нiж вам було запропоновано. Ви робите… коротко кажучи, вам плювати на театр, плювати на глядача, плювати на мене i тим бiльше наплювати на мистецтво… Я засмучений. Усе, що я думаю з цього приводу, я скажу потiм, а зараз негайно йдiть готуватись… i постарайтеся зосередитись. Уперед.

Вiн провiв ii очима – ледве стримуючи злi сльози, вона пленталась нагору по сходах, i поряд волiкся по сходинках стягнутий з шиi квiтчастий шарф.

Перед «Блакитним Рогом» вiн би iй нiчого не сказав. Там цiлком iнакша робота… А от перед «Бiлками» ii треба «взути». Треба добре завести – iнакше вона не потягне ритму…

Його настрiй трохи полiпшився; вiн пiднявся в кабiнет, випив кави, потiм прикинув розклад репетицiй на наступний тиждень, потiм подзвонив колишнiй дружинi й досить приемно побалакав iз сином. Зв'язався з адмiнiстраторською, переконався, що «Залiзнi бiлки» розпродано на два мiсяцi наперед, задоволено кивнув i подався в зал.

Публiка, всуцiль пристойна й респектабельна, щiльно заповнила партер, i непохитна бабуся з програмками гнала на верхнiй ярус «заблукалу» парочку студентiв iз вхiдними квитками. Раман пройшовся по фойе – за скляними дверима напитував «зайвого квиточка» вигнаний довготелесий юнак, i на лицi його був розпач.

«Бiлки» пiшли добре.

Раман сидiв у директорськiй ложi – праворуч од сцени; Клора Кобець працювала пристойно, на нервi, але без натиску. Звично фiксуючи дрiбнi неточностi та «блохи», Раман, сам не помiчаючи, клацав пальцями, допомагаючи пiдтримувати ритм. Метроном, метроном, метроном…

Потiм вiн на якийсь час захопився, милуючись своiм дiтищем – точним, гранованим, як алмаз, прозорим i твердим спектаклем; потiм з третього ряду вибралися двi фiгури i крадькома поспiшили до виходу, коло дверей iх догнали ще двi; Раман поморщився – так, «Залiзнi бiлки» вимагають пiдготовленого глядача. Краще б ото не бiгали по залу, заважаючи сусiдам, краще б дочекалися антракту й спокiйно пiшли…

Вiн знову спробув

Сторінка 19

в зосередитися, але з цього моменту думки його розбрелися, наче буйнi п'яницi. Несповiдимi кривi стежки вели iх усе далi й далi вiд дiйства, що розгорталося на сценi; Раман думав про жiнку з возиком.

Коли народився син… Вони з тещею купили клейончастий, простенький, синьо-бузковий вiзок. Батькам належить вiдчувати гордiсть, уперше виходячи на прогулянку з рiдним згортком на чотирьох колесах, але Раман пам'ятав тiльки втому та страх. Вiн просто не знав, що робити, якщо маля закричить.

І малий кричав. Ох, як вiн одного разу кричав, Раман iшов додому сотнями незнайомих вулиць, не йшов – бiг, штовхаючи возик, наче лоток з морозивом, i зустрiчнi жiнки дивилися на нього, як на ката…

Возик… Вiзок…

На сценi застигла чiтко вивiрена мiзансцена; Раман завжди злився, коли героiня не потрапляла в потрiбну точку, але сьогоднi Клора Кобець завмерла саме там i тодi, де й коли iй було велено, Раман самовдоволено всмiхнувся, догана не минулася марно, ганяти iх треба, ганяти…

Возик.

Молода мама на тому боцi перехрестя рiзко пiднiмае складаний каптур возика. Сiра машина зриваеться з мiсця…

Мiзансцена.

Три об'екти, три точки – дiвчина Паула, що ступае з тротуару на брукiвку, молода мама… Машина. Водiй не бачить за рогом Паули, але жiнку з возиком вiн бачить прекрасно, а глядач, що спостерiгае з балкона, випадковий глядач Раман, бачить усiх трьох…

Вiн утратив цiкавiсть до вистави. Чудовий механiзм, сконструйований ним до найдрiбнiшоi деталi, до секунди, до нюансу, – машина його найкращого спектаклю котилася й котилася сама собою, i вiн уже знав, що завтра, всупереч звичаю, не робитиме акторам зауважень…

Ну якого дiдька, як це взагалi може бути – спецiально спрямовувати автомобiль на людину? Та ще й на дiвча? Незбагненно…

Бридкi фантазii.

На той тиждень, нiде не дiнешся, доведеться вирiшувати питання зi звiльненнями. Трупа перевантажена, щонайменше п'ятьох – за борт, а лементу буде, крику…

Можливо, Паулу Нiмробець просто з кимось переплутали?…

Їi вистежували в його будинку. І ця обставина раптом здалася йому лиховiсною. Тому що темна особистiсть Паули – це ii справа, але навiщо втягувати в цю iсторiю сторонню людину? Яким чином до цього всього причетний ВІН?

Вiн згадав, як це дивне дiвчисько стояло посеред кiмнати, притискало до грудей дипломат i бурмотiло, дивлячись у пiдлогу: «Про людину i ii страхи…».

Раман зiтхнув.

Вистава, що зробила йому iм'я. «Дiвчинка й ворони». Десь у запилюженiй шафi зберiгаеться товста папка з газетними статтями – ледь чи не кожен критик вважав за свiй обов'язок вiдзначитися. Комплiменти i славослiв'я, пiвдесятка версiй – i все це так розумно, так професiйно, правильно i яскраво…

Жодна душа не знае, що пiд час роботи над виставою на Рамана напосiли незбагненнi страхи. Вiн боявся висоти, темряви, лiфта, метро… Навiть думав було про лiкарську консультацiю…

І все минулося на другий день пiсля прем'ери. Того самого ранку, коли вiн прокинувся знаменитим.

І, залишившись таемницею для критикiв, усе це, незрозумiло як, вiдкрилося школярцi Нiмробець. «Найкраща ваша вистава…»

На сценi йшов напружений дiалог, фiнал першоi дii; Раман поклав лiктi на синiй оксамит ложi. Внутрiшнiй метроном пiдказував йому, що дорогоцiнний ритм не втрачено, – однак задоволення не було. Було роздратування.

Йому здавалося, що бездоганна машина його найкращоi вистави котиться мимо, нехтуючи i партер, i гальорку, i свого власного творця.


* * *

Простiр Печери бачився йому в постiйному русi – пульсуючi судини переходiв, що переганяють по ярусах тепле життя. Вiн рухався, перетiкаючи з коридору в коридор, пропускаючи крiзь себе сотнi запахiв, непомильно розпiзнаючи слiди на соковитому, недавно прим'ятому моху.

Минали довгi ночi стримування, i хтозна, скiльки порожнiх ночей у нього ще попереду, – проте сьогоднi, вiн вiдчував, нарештi пощастить.

Сьогоднi вiн уполюе.

Вiд водопою пiднiмалися двi царни. Вiн бачив iх мовби очима: самичка й самець, немолодi, наляканi близькою присутнiстю хижака; нiщо не пiдтверджувало цiеi присутностi, нi рух, нi звук, царни вiдчували його самою тiльки iнтуiцiею…

Вiн смикнув нiздрями. Царни пахли страхом – вiд цього запаху в нього звичайно туманилася свiдомiсть. Причаiтись i метнутися; доганяти, вiдчуваючи, як грузне в секундах приречена жертва – i як той самий, подрiбнений на митi час стiкае по твердiй сааговiй шкурi, не завдаючи шкоди, не встигаючи вдержати…

Бiлий спалах у мозку. Сп'янiння; повалити в заростi коричневого моху, тримати за горло, поки тривае агонiя, тримати, тримати…

Інше вiдчуття, схоже на раптову нудоту, остудило його вже сформований порив. Нiздрi здригнулися, наче вловивши запах дохлятини.

Царни.

Сьогоднi вiн не бажае кровi царн.

Вiн не знае чому, але сьогоднi вiн полюватиме на тхолiв. Тхолi не такi досконалi у своему прагненнi до порятунку, тхолi дрiбнi й переважно тупi, але думка про царну викликае в нього вiдразу. Сьогоднi…

І вiн потiк коридорами геть; минав грот, де сталактити, скрапуючи

Сторінка 20

i стелi, i сталагмiти, тягнучись iм назустрiч, перетворювали Печеру на велетенську подобу його власноi iкластоi пащi. Краса застиглого камiння не зачарувала його, бо в цю саму мить здалеку, з вологоi пiтьми, виразно запахло тхолем.


* * *

Лора подивилась на неi зi спiвчуттям.

Сьогоднi на неi всi дивилися зi спiвчуттям – дверi кабiнету були заклично розчиненi, i Розганяй очiкував.

Паулi нiде було дiтися – вона зайшла; шеф ii, незвично милостивий i м'який, ширяв у сигаретному диму, наче привид.

– Сядь, Нiмробець.

Боiться, що вiд гiркоi звiстки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.

– Чого ти так на мене дивишся, Нiмробець? Чи ти вважаеш, що великi сумнi очi – едине, що необхiдно тележурналiстовi?

Паула сiла на запропонований стiлець i нервово закинула ногу на ногу. Уважно ii оглянувши, Розганяй криво посмiхнувся:

– Ти дарма нап'яла цю спiдничку. Твоi голi колiнця мене не розчулять.

Паула спалахнула. Мiнi-спiдницю вона вдягла тiльки тому, що сьогоднi вранцi Митик зiпсував ii робочi джинси; звiсно, пояснювати це Розганяевi було нижче Паулиноi гiдностi.

– Отже, – Розганяй з огидою сьорбнув зi звичноi кавовоi чашечки. – Отже, ми маемо асистентку Нiмробець, в активi якоi очi й колiна, а в пасивi… ДЕ касети вiд Ковича?! Ти повинна була принести iх УЧОРА!..

Паула втягла голову в плечi.

При думцi про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира – пригадувався тюбик помади, що валявся в щiлинi мiж цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…

Сьогоднi вранцi Митик узяв брусочок червоного пластилiну, розтопив на сушарцi для рушникiв i пiдклав тiтцi на табуретку – У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сiдала за стiл. Пластилiн розплющився, як червоний капелюшок сироiжки, i значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик вiдбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…

– Ти чуеш мене, Нiмробець?

Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилiн раз у раз змiнювалася думкою про саагiвську сутнiсть режисера Ковича.

– Менi дуже прикро, Нiмробець, але тобi доведеться робити кар'еру десь в iншому мiсцi.

Розганяй постояв, вивчаючи ii схилену голову; широко крокуючи, пiдiйшов до захаращеного стола, висмикнув зi стосу паперiв самотнiй, лиховiсного виду аркушик.

– Розпорядження про твое звiльнення. Копiю вiднесеш у бухгалтерiю, одержиш своi грошi i зробиш так, щоб ми бiльше не зустрiчалися.

Паула пiдвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:

– Плакати треба було ранiше! Де касети вiд Ковича, де, де?! Яке ти маеш право зривати менi творчий процес, ти, iстота, що самостiйно й кроку не вмiе ступити?! Ти не вмiеш рота розкрити, не вмiеш домовитися з людиною, про iнiцiативу я й не кажу – що з тебе вiзьмеш…

Паула дивилася на нього крiзь набiглi сльози; Розганяй бачився то круглим i товстим, як хмара, то довгим i вузьким, як нiжка смерчу.

Тюбик помади в щiлинi тротуару…

Зловорожий Митик. Пiймати й нам'яти вуха – тiльки не хочеться сваритися зi Стефаною…

– Що ж менi тепер робити?… – запитала вона, i голос погано ii слухався.

Розганяй вiдвернувся:

– Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими колiньми… Нiчим тобi, Пауло, не можу допомогти. Розум не купуеться.

Вiд образи вона зарюмсала вже вiдверто; Розганяй пiдняв пальця, збираючись сказати щось повчальне, – в цю мить задзвонив телефон.

Скоса зиркнувши на Паулу – ii конвульсивнi схлипи могли стати в телефоннiй розмовi небажаним тлом, – Розганяй обiйшов навколо стола й узяв слухавку; Паулу на короткий момент було покинуто напризволяще. Скорчившись на стiльцi й розмазуючи по щоках патьоки чорноi тушi, вона плекала в душi едине бажання – добратись до туалету, замкнутися в кабiнцi й там виплакатися досхочу, не думаючи нi про що й нiкого не соромлячись. Якби ж якась добра сила перенесла ii крiзь стiни, просто зараз…

Загадавши про чемнiсть, вона все-таки стримала плач – i тому змогла почути, як говорить по телефону Розганяй. Говорить, не вмiючи приховати подив.

– Так? Так, аякже, i «Залiзнi бiлки»… Гм. Власне, якби я знав одразу… Та? Так, безумовно, талановита й перспективна… Н-нi. Я, розумiете, ще не встиг… О, так. Я хотiв би ознайомитися з ними сьогоднi… Увечерi? Гм, ну що ж, тодi завтра вранцi я вiдберу й подзвоню вам… Нi. Авжеж, нi. У нас у редакцii напрочуд дружня й тепла атмосфера… Безумовно, я передам ш вашу похвальну думку. Так, дякую, до зустрiчi…

Слухавка вже пищала короткими гудками, а Розганяй так само стояв, наче не зважуючись покласти ii на важiль. Наче це була страшенно вiдповiдальна справа, що вимагала з його боку душевного зусилля.

Паула мовчала – розпатлана, з патьоками тушi на мокрому лицi, з безформними, жалiсно розквашеними губами.

– Пан Кович просив пробачення, – суворим голосом повiдомив Розганяй. – Вiн так вiдповiдально пiдiйшов до добору матерiалiв, що не змiг передати iх учора. З

Сторінка 21

те тепер, мабуть, пан Кович надасть нам у користування ледь чи не весь свiй вiдеоархiв… Пан Кович висловив захоплення професiоналiзмом i чарами посланоi до нього Паули Нiмробець, йому було дуже цiкаво поговорити з нею про театр… Тепер я питаю, Пауло, – якого дiдька було морочити менi голову?! Чого ж ви зразу не сказали…

Паула гiрко схлипнула:

– Ви ж мене нi про що не питали, пане Мирель…

Їй здалося, що цими словами вона вступила в мовчазну змову з Раманом Ковичем. Який наплiв Розганяевi казна-чого – навiщо? Щоб виручити ii, Паулу?… Царну?!

Змова саага й царни – проти злiсного телевiзiйного шефа… Паула всмiхнулася – крiзь сльози.

Розганяй помовчав. Роздратовано сьорбнув кави, поморщився, поставив чашку на наказ про Паулине звiльнення – так, що посерединi цiнного документа лишився коричневий слiд-обiдець.

– Отже так, Нiмробець… Вiн просив приiхати по матерiали пiсля вистави. Пiсля сьогоднiшньоi вистави, в театр, о десятiй вечора… Ти зрозумiла?…

Паула не зрозумiла нiчого, але треба було кивнути, й вона кивнула.


* * *

Сенсори, приклеенi стьожечками пластиру, заважали. Їх було повнiсiнько – на лобi й на шиi, на скронях i на зап'ястках, i навiть на потилицi; шкiра свербiла так, що несила було терпiти, та почухатись не було анi найменшоi змоги.

– Не рухайтеся, дослiджувана. Не ворушiться, бо буде спотворення на виходi…

Паула зцiпила зуби.

Пiсля обiду ii пiдстерiг у «скляночцi» Дод Дарнець – i, солодкий як мед, умовив «спробувати попрацювати». Роботи, за його словами, було щонайбiльше на годину, причому цiкава справа й симпатичнi люди не дадуть Паулi нудьгувати, а пiсля «тестування» спецiальна машина вiдвезе ii, куди вона скаже. Паула розвiсила вуха й, зiтхнувши, погодилась. Усе одно iй нiде було вбити час.

«Цiкава справа» виявилася зграею сенсорiв, що огидно липли до тiла, та нескiнченною серiею дурних питань. Скiльки це тривае? Двi години? Три? Перед початком «iспиту» Паулi запропонували зняти з руки годинник, i тепер вона бачила перед собою тiльки нудну стiну, обклеену корком, та схилену лису голову круглого чоловiчка в бiлому халатi – представника «симпатичних людей». Крiсло, неприемно схоже на зуболiкарське, давно натерло iй спину й намуляло зад.

– Жаби дуже бридкi, – лисий експериментатор бубонiв, не пiднiмаючи голови; на всi запитання Паула мала вiдповiдати тiльки «так» або «нi».

– Реагуйте швидше… Жаби дуже бридкi.

– Нi, – повiдомила Паула роздратовано.

– Червоний колiр викликае втому.

– Нi!..

– Я завжди без остраху беруся за ручку дверей.

– Т-так, – Паула затнулася.

Лисий чоловiчок залишався байдужим; руки його автоматично тарабанили по маленькiй клавiатурi.

– Я спокiйно ставлюся до страждань тварин.

– Нi!..

– Раз на тиждень у мене бувае запор…

– Нi!..

– Телеграфнi стовпи викликають думки про сексуальну агресiю…

– Нi!!

Експериментатор пiдвiв погляд – тьмяний, абсолютно вiдсторонений, наче в зуболiкарському крiслi перед ним сидить не жива розлючена дiвчина, а якась умовна гiпотетична iстота, цiлком байдужа i до жаб, i до червоного кольору, i до телеграфних стовпiв.

– Іде спотворення на прилади, – повiдомив експериментатор докiрливо й сумно. – Останню серiю доведеться повторити. Зосередьтеся: великi автомобiлi бажанiшi, нiж малi.

Паула мовчала.

Вона й сама не розумiла, чого й досi покiрно граеться в цю тяжку, нудну, неприемну гру. Чого й досi не сказала – годi? Спершу вона сподiвалася, що все це от-от закiнчиться, i тодi можна буде пiти тихенько, без конфлiкту, а на другий раз зi спокiйною совiстю вiдмовитися вiд «тестiв»…

Воiстину, ii здатнiсть влипати в неприемностi значно перевершуе всi iншi ii здiбностi. Розганяй це слушно зауважив…

– Дослiджувана, чого ви мовчите?

У тонi лисого експериментатора майнуло обурення. Наче Паула щось йому винна.

Вона опустила голову. Що простiше – дотерпiти до кiнця i вже бiльше нiколи сюди не приходити? Чи висловити… пояснити цьому чоловiчковi, що вона йому – не морська свинка?

– Я вам не морська… – почала вона й затнулася. Вона не любила грубiянити – просто роздратування вихлюпувалось за край.

– Великi автомобiлi бажанiшi, нiж малi, – повторив експериментатор категоричним тоном, вiдмiтаючи можливi заперечення.

Паула покусала губу:

– Нi.

Светр на ii спинi здавався суцiльною цупкою мочалкою. Хотiлося закричати й щосили гупнути кулаком по бильцю крiсла; експериментатор нудив i нудив, здавалося, вiд Паулиних мук вiн мае неабияку втiху:

– Дивлячись на лимон, я вiдчуваю приплив тепла.

– Нi…

– Я завжди читаю газетнi передовицi.

– Нi…

– Малi дiти надокучливi.

Паула згадала Митика.

– Знаете, – сказала вона з ненавистю. – На сьогоднi, мабуть, годi.

Лисий пiдняв брови:

– Дослiджувана…

– Я вам не дослiджувана! – гаркнула Паула, намагаючись видряпатися з обiймiв крiсла. Це виявилося несподiвано важко – руки затерпли, а мереживо делiкатних, як здавалося, проводiв виявилося чiпким, немов тенета, i Паула боялася зiпсувати светр. Лисий холод

Сторінка 22

о спостерiгав за ii спробами, потiм зверхньо випнув пiдборiддя:

– Зважте, якщо ваша ласка, що це обладнання коштуе дорожче, нiж весь ваш телецентр… Я не розумiю вашого роздратування – погоджуючись на експеримент, ви брали на себе певнi нескладнi зобов'язання, хiба не так?

– Нескладнi? – Паула вiдчувала, як тремтить ii голос. – Вашi iдiотськi… нескладнi?!

– Вгамуйтесь, – у голосi лисого змiцнiла крига, – iнакше доведеться визнати, що тест на психiчну врiвноваженiсть дав украй негативний результат.

– Менi плювати!.. – якийсь дротик, зачепившись клемою, таки видер нитку з Паулиного рукава, i плетений вiзерунок провис величезною потворною петлею. Паула закусила губу, щоб не розплакатись. Вона сама винна, ii iдiотська нерiшучiсть – ЩО ii змусило сюди припхатися?!

– Припинiть iстерику, – сказав лисий з огидою. – Раз у життi вам випала нагода зробити щось корисне для людей…

Вiд образи Паулi навiть плакати перехотiлося. Куций експериментатор мав за нiщо ii роботу, i навiть самий факт ii, Паулиного, iснування; на його думку, едино кориснi для людей були тiльки вiн сам та ще пiддослiднi пацюки, запакованi в зуболiкарське крiсло…

Лисий витлумачив ii онiмiння як готовнiсть до роботи. Чи просто скористався хвилинною слабкiстю жертви – вибрався з-за свого пульта, пiдiйшов до Паули, по-хазяйському поправив зiрванi датчики:

– Спочатку ви справляли значно приемнiше враження. Заспокойтесь i спробуйте зрозумiти, що ваша примха – це тiльки ваша примха, – товстий шмат пластиру лiг iй на праве зап'ястя.

Паула вiдчула свою безпораднiсть. Як любила казати Стефана – «вантажать на того, хто спину пiдставляе». Стефана нiзащо б не дозволила втягти себе в якусь дурнувату iсторiю. А якби й дозволила, то зумiла б сказати «нi», та так, що й лисий експериментатор почув би…

Безшумно вiдчинилися дверi. Тобто Паула дверей не бачила, але вiдчула, як миттевий протяг прохолодно лизнув ноги. Лисий пiдняв голову й недоброзичливо втупився за Паулину спину.

– Щось ви довго, – сказав хтось невидимий, i голос у нього був низький, наче в океанського теплохода, та якщо теплохiд реве на все горло, то чоловiк говорив тихо, майже пошепки.

– Я хочу виконати роботу, – повчально вiдповiв лисий. – Виконати ii якнайкраще, а не побити рекорди швидкостi…

Дверi причинились, i Паула злякалася, що чоловiк з низьким голосом задовольнився вiдповiддю лисого й пiшов, залишивши все як е; та через секунду вона зрозумiла, що помилилась. Невидимий спiврозмовник лисого зачинив дверi, зоставшись у кiмнатi.

Лисий тим часом поважно пройшов до свого пульта, пiдняв на Паулу очi – i погляд його був украй неприязний:

– Продовжимо… Носiння темних окулярiв призводить до iмпотенцii в чоловiкiв.

Паулi раптом стало смiшно.

Може, тому, що лисий поставив свое дурне запитання з перебiльшеною серйознiстю, а може, тому, що в особi новоi, невидимоi людини вона враз вiдчула пiдтримку, але вона розсмiялась i насилу видушила крiзь смiх:

– Ну… це… залежить… у яких… чоловiкiв…

– Що тут смiшного?! – загорлав експериментатор, причому доволi грубо. – Якщо ваших розумових здiбностей вистачае тiльки на це, то постарайтеся свою дурiсть приховати!..

– Це зайве, – неголосно сказали в Паули за спиною. – Цiлком зайвi слова, Борк.

Вона нарештi побачила власника низького голос – широку спину пiд коричневою замшевою сорочкою. Чоловiк обiйшов ii крiсло й попрямував до пульта. Ставши за спиною в лисого – той ледве сягав йому до плеча, – пiдняв погляд на Паулу; обличчя в нього було ледь асиметричне, вузьке й смагляве, i несподiвано свiтлими здавалися очi – яскраво-зеленi, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навiть здивувалась, як цей погляд примудряеться поеднати непоеднуване. Аж зiщулилась.

– Некоректнi показники, – повiдомив незнайомець, вивчивши нарештi Паулу й ковзнувши поглядом по пульту.

Лисий набурмосився:

– Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!

– То полегшiть собi роботу, – сказала Паула з крiсла. – Я до вас у пiддослiднi не напрошувалася…

Незнайомець нагородив ii неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонiв, i навiть лисина в нього стала бузкова.

– Закiнчуйте серiю, Борк, – сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулi одразу ж стало ясно, що лисий Борк – його пiдлеглий. І що начальник Борком незадоволений.

Експериментатор, досi червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:

– Носiння темних окулярiв призводить до iмпотенцii в чоловiкiв!

Паула зустрiлася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчi серйозний вираз:

– Нi-i…

– Кiшки бiлоi мастi часто страждають на глухоту!

Паула завагалася, здивована питанням, – i тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очi.

– Так! – повiдомила Паула радiсно. Їй справдi було приемно – так, наче на важливому iспитi ш зненацька й спритно пiдказали.

– Вечiрнi сутiнки викликають тривогу!

– Нi! – гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.

– Використовувати жуйку неестетично!

– Так!

– Барвиста постiль краща за бiлу!

Сторінка 23

Паула знов завагалася – незнайомець легенько хитнув головою.

– Нi, – з гордiстю повiдомила вона лисому. – Нiтрохи.

– Серiю закiнчено, – нудним голосом оголосив експериментатор не Паулi i не смаглявому, а, скорiше, власнiй клавiатурi.

– Я вiльна? – життерадiсно поцiкавилась Паула.

Лисий Борк засопiв, причовпав до Паулиного крiсла й почав знiмати сенсори – Паула вiдразу ж засичала вiд болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руцi, тонких i непомiтних, але цiлком, як виявилося, вiдчутних.

– Обережно… Краще я сама…

Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспiшив до апарата, якийсь час у тишi кiмнати чулося тiльки його незадоволене бурмотiння:

– Нi… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…

Паула з прикрiстю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава ii нового светра; тим часом незнайомець мовчки пiдiйшов i став знiмати з неi прищiпки та пластирi, швидко й спритно; вона була вражена, якi в нього теплi руки, й боялася, що вiн почуе вiд неi запах поту, – вона так змучилася в цьому крiслi, наче пiсля бiгу на довгу дистанцiю…

– Уставайте.

Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить ш запаморочилась голова, через секунду вона iз запiзненням зрозумiла, що пора в туалет.

– Я… – вона розшукала пiд крiслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потiм на дверi. – Менi б…

– Ходiмо.

Кiмната здавалася перевертнем – половину ii було обставлено, мов шикарний кабiнет, проте за напiвпрозорою матовою фiранкою вгадувалися бiлi й нiкельованi лиховiсно-лiкарнянi обриси. Паула вiдчула тривогу; незнайомець приязно ш кивнув:

– Не любимо лiкарiв?

– А за що iх любити? – пробурмотiла Паула збентежено.

– Це як подивитися, – незнайомець усмiхнувся. – Вас звати Паула Нiмробець. А я – Тритан Тодiн… Просто Тритан. І я не лiкар. Я експерт.

– Дуже приемно, – сказала Паула непевно.

Десять хвилин тому – в туалетi – вона облилася дезодорантом, навiть, здаеться, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й пiдфарбувала губи – усе з гарячковим поспiхом. І все одно розумiла, що вигляд мае не найкращий. А який вигляд може мати жiнка, якiй три години морочили голову, а потiм прилюдно обiзвали дурною?!

Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкiряному крiслi, – мiнi-спiдниця здавалась iй тепер особливо недоречною.

– Шкодуете, що до нас прийшли?

Чоловiк на iм'я Тритан ждав, очевидно, щироi вiдповiдi.

Паула зiтхнула:

– Шкодую.

Тритан усмiхнувся знову:

– Наша провина… Моя провина.

– А до чого тут ви? – невпевнено спитала Паула.

Тритан сiв за стiл, висунув шухляду:

– До того…

У руцi його виявилась упаковка разових шприцiв: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум'я…

– До того, – Тритан устав, виколупуючи з упаковки тонку довгу голку. – До того, що треба було заздалегiдь припускати… Давайте руку.

Паула вiдсахнулась; Тритан засмiявся, впiймав ii за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що вiд зiпсованого не лишилося й слiду:

– Ну от…

Паула долонею провела по рукаву. Навiть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.

– Ну от, – Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для смiття. – На жаль, перший ваш досвiд роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагiчно, Пауло. Бо ви – дуже цiнний працiвник.

– Я не працiвник, – гiрко вiдказала Паула. – Я цей… пiддослiдний кролик. От…

– Ви бiльше не будете працювати з Борком, – сказав Тритан, i голос його став геть низький, зiсковзнув на крайнiй для людини регiстр.

Паула напружилася. Їй дуже не хотiлося Тритана засмучувати, однак…

– Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалi бiльше не хочу… тут працювати. У мене своеi роботи повно… Часу немае абсолютно, та й узагалi…

Тритан рвучко пiдвiв своi зеленi очi – круглi з подиву й образи. Хотiв щось сказати, але опустив голову, не промовивши нi слова.

– Менi дуже прикро, – сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе – це ж треба, так швидко забула зуболiкарське крiсло, сенсори-присоски та нескiнченнi дурнi запитання. Їй, бачите, неприемно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, мiж iншим, уперше в життi.

Тритан неуважно пригладив рукою свое коротке темне волосся:

– Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаете?

Вона нервово розстебнула замок на сумочцi – i знову його заклацнула.

– Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зi мною.

Ресторанчик «Нiч» потопав у свiчках.

У глибокому пiдвалi не було жодного вiкна, жодноi лампочки. Свiчки лiпилися до стiн, на кожному столику стояло два канделябри. Паулi страшно було подумати, скiльки мороки з усiм цим горiнням i стiканням – зате ресторанчик мав свiй неповторний вигляд.

– Менi, Пауло, подобаеться ця можливiсть вiльно поводитися з порою доби. Посидiв серед ночi – виходиш у день чи у вечiр…

– Даруйте, а котра година?

– Пiв на сьому. Ви спiшите?

– Нi…

Паула була цiлком вiльна до десятоi вечора,

Сторінка 24

асу зустрiчi з Ковичем, i тому Тританова пропозицiя «попоiсти» виявилася дуже до речi.

– Отож… Ви собi не уявляете, якi подиву гiднi механiзми поеднують нас-денних з нами-в-Печерi… Не прямолiнiйнi. Не однозначнi, не завжди явнi. Це вельми цiкава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприемно… Ну?…

– Нi, – сказала Паула тихо.

Власне, Тритан був першою в ii життi людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не вiдчуваючи при цьому нiяковостi чи вiдвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього – цiлковита Тританова природнiсть. Природнiсть i легкiсть. Ця людина цiлком вiдкрита i не соромиться цього, вiн легкий – i з ним легко…

– Тритане, а можна менi шоколаду з вершками?…

Ну з яким iншим чоловiком, котрий би нi з якогось дива привiв ii в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосереднiсть?!

І кому б iншому розповiла за один вечiр стiльки, скiльки навiть найближчi друзi про неi не знали?

Що було, коли п'ятнадцять рокiв тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя – Стефана…

Тритан хитнув свiчником, пiдкликаючи офiцiанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.

– Шоколаду з вершками? Скiльки порцiй?

Який у нього дивний погляд. Погляд, що поеднуе непоеднуване.

– Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.

Про що завгодно…

Про його родину? Про його життя?…

Вона перевела дух. Вiн терпляче чекав.

– Тритане, – сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплiтаються у вазочцi коричневi струменi рiдкого шоколаду та бiлi потоки вершкiв, – менi так не щастить у життi, бо щастить у Печерi? Так?…

– А хто вам сказав, що вам не щастить?…

Тритан неквапливо помiшував каву, Паула мимоволi всмiхнулася. Невже всього, що вона про себе розповiла, мало, щоб це зрозумiти?…

– Тритане… Я… Я сподiваюся, ТОЙ бiльше не буде… ну…

– Не буде, – вiдповiв вiн серйозно. – Усе буде гаразд.

Паула вiдчула пекуче бажання розповiсти Тритановi про зустрiч з режисером Ковичем.

Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.

І ледве стрималася. І вирiшила зiзнатися – проте iншим разом.


* * *

О пiв на десяту шикарна машина пiдвезла Паулу до службового входу театру Психологiчноi драми. Пiдвезла й поiхала – йти на зустрiч з Ковичем було рано, тому Паула поволi прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламнi щити й по однiй нищачи цукерки, якими почастував ii новий знайомий. Тритан…

Вона бродила пiд лiхтарями й мимохiть усмiхалася. І, згадуючи журналiста Дода Дарнця, що втяг ii в усю цю iсторiю, не вiдчувала колишнього роздратування.

Потiм ii думки знайшли iнший напрямок; з величезних фотографiй на неi дивилися персонажi всiх спектаклiв театру – значну iх частину поставив сам Кович, а меншу – черговi режисери, його придворнi, годованцi, схожi на шефа, мов двi краплi води, тiльки цi дочiрнi краплi були дрiбнiшi й каламутнiшi… Сьогоднi йшла одна з другорядних вистав, «Корiвка», лiрична комедiя, i Паула легко знайшла ii рекламний плакат; фотографiй з «Дiвчинки й воронiв» не було нiде. Виставу знято зi сцени чотири роки тому. Паула згадала, як колись, давним-давно, вона годинами простоювала перед щитом з афiшею, вона й тепер пам'ятае мiсце, де афiша висiла, – там, де нинi пiстрявiе реклама «Залiзних бiлок»…

Потiм вона остаточно вислизнула з того щасливо-сомнамбулiчного стану, в який ii ввiв ресторанчик «Нiч». І якось мимоволi згадала, що ii очiкуе не просто зустрiч з постановником «Дiвчинки й воронiв», а зустрiч з цим…

З саагом, сказала вона собi, переступаючи через усi другоряднi мiркування. З саагом, дiвчинко, з твоiм персональним саагом.

Сам собою втягнувся живiт. Добре, що був у ii життi ресторанчик «Нiч», – страшно подумати, що цiлу другу половину дня вона могла б зосереджено чекати майбутньоi зустрiчi…

Годинник над театром показував за п'ять десяту, коли з дверей висипала втiшена видовищем публiка; натхненна молодь, статечнi пари, що вважають вiдвiдування прем'ер своiм найпершим обов'язком, навiть якiсь дiтлахи з батьками – Паула стояла й дивилась, як усi цi безтурботнi люди розтiкаються по вулицi нагору i вниз, переходять дорогу, завертають за рiг, заходять у метро… Чи не всi вони були впевненi, що чудово провели час, – а Паула вважала «Корiвку» пустушкою, бiльше нiчим. І людина, що заохочуе таких «Корiвок» на сценi довiреного йому театру, глибоко зневажае публiку. І цiлком слушно, бо обманута публiка у захватi…

За п'ять десята Паула подзвонила Стефанi й просила не тривожитись, вислухала лекцiю про «цi дурнi нiчнi доручення» й пообiцяла повернутися до одинадцятоi; рiвно о десятiй вона переступила порiг службового входу й глухо звернулася до дiдуся на вахтi:

– Менi пан Кович призначив зустрiч. Пiдкажiть, куди треба пройти.

Дiдусь заметушився, пiдняв слухавку старенького телефону, заговорив шанобливо, ледь не улесливо, потiм гукнув хлопчака, що нудьгував на лавi, й велiв провести.

Сторінка 25

Хлопчак провiв. І показав Паулi дверi кабiнету зi строгою табличкою – показав оддалеки, наче саме наближення до лiгва головрежа чимось йому загрожувало.

Прямуючи до цих дверей – по червонiй килимовiй дорiжцi, наче адмiнiстратор до трапа лiтака, – Паула встигла подумати, що нiчого страшного, що вся ця iсторiя з кровожерливим саагом закiнчиться через десять хвилин. Вона вiзьме касети, подякуе…

Розумнiше було б, якби Кович додумався залишити касети вахтеровi. Розумнiше… i зручнiше. І гуманнiше, мiж iншим.

А ЧОМУ вiн захотiв саме особистоi ЗУСТРІЧІ?!

Таке просте питання, таке важливе, таке очевидне, таке природне – прийшло до неi тiльки тепер. Коли вона пiдняла руку, щоб стукати.

І тому рука зависла в повiтрi. Збоку могло б здатися, що посеред безлюдного коридору Паула голосуе, намагаючись пiймати таксi.

Стiльки смiття в головi… Розганяй… Розплавлений Митикiв пластилiн, Дод Дарнець, центр психологiчноi реабiлiтацii, «жаби дуже бридкi»…

Про таку смiшну дрiбничку не встигла подумати. А тепер пiзно.

Вона перевела дух. І подумала: все одно. Вiзьму касети й пiду, i бiльше нiколи не побачу…

Ця думка додала iй вiдваги.

Паула стукнула в чорну дерматинову оббивку – звуку не вийшло нiякого, ii палець нiби потонув у ватi, однак не грюкати ж кулаком; вона постояла, мiркуючи, як iще можна повiдомити про свiй прихiд, – у цю мить дверi розчинилися.

Чомусь Паула думала, що Кович зустрiне ii в тому самому светрi й у тих самих спортивних штанях; а вiн стояв на порозi в бiлiй сорочцi i в м'ятих лiтнiх штанях, а замiсть ворсистих капцiв були жовтi спортивнi туфлi. І знову ж таки нiчого саажачого не було в аскетичному, ледь жовтуватому обличчi, проте Паула вiдступила. Мимоволi. Автоматично.

Проте Кович теж вiдступив. Як в акторськiй вправi пiд назвою «Дзеркало»; Паула подивилася на його руки, сподiваючись побачити в них касети. Один рух – простягти руку – взяти – попрощатися – повернутися – пiти…

– Привiт, Пауло, – режисер Кович був, здаеться, ще й непоганим актором, а тому слова його пролунали цiлком природно. – Заходь…

– Я спiшу, – сказала вона швидко.

Вiн наче спохмурнiв:

– А я тебе не затримаю… П'ять хвилин ти ж маеш?

Паула повагалась i зайшла.

Робочий кабiнет Ковича разюче вiдрiзнявся вiд його квартири: вiн був тiснуватий, i тут панував порядок. Навiть макети декорацiй – а iх, громiздких, було штук п'ять – наводили на думку не про склад, а радше про музей чи виставку.

– Я спiшу, – повторила Паула мов заклинання.

Кович пройшовся навколо стола, де серед паперiв i саморобних палiтурок височiло щось прикрите бiлим рушником; зiтхнув, змiряв Паулу запитливим поглядом, узявся за край тканини, нiби збирався вiдкрити пам'ятник.

Пiд рушником виявилася пляшка коньяку, двi вишуканi скляночки i двi тарiлки – одна з бутербродами, друга з цукерками. Щастить менi сьогоднi, байдуже подумала Паула.

Кович мовчки вiдкоркував пляшку; Паула мимоволi втягла носом повiтря – вона любила коньяк, та мало на ньому зналася i не могла вважатися його цiнителькою.

– На.

Паула взяла з його рук наполовину наповнену скляночку. Вiдмовлятися було незручно… нешляхетно було вiдмовлятись. У Ковича було зараз таке нещасне лице, наче вiн збирався пити на власних поминках.

– Пауло… за твое здоров'я.

Вона подумала, що за цих обставин його тост звучить двозначно. Сьорбнула, як воду, раз, удруге i втрете – i на останньому ковтку поперхнулася, закашлялась, червонiючи й струшуючи сльози, що набiгли на очi.

– Скажи чесно, Пауло… – Кович помовчав, очiкуючи, поки вона вiдкашляеться. – Скажи чесно, чому тобi не подобаються «Залiзнi бiлки»?

Менi б твоi проблеми, втомлено подумала Паула.

– Чому ж не подобаються? Подобаються…

Кович зiтхнув:

– Добре… За що тобi подобалася «Дiвчинка…»?

Коньяк вiльно розливався всерединi Паули, зiгрiваючи й розслаблюючи, знiмаючи стрес; скiльки iх було, тих стресiв, за сьогоднiшнiй довгий день?!

– «Дiвчинка…» – вона поглядом пошукала, де сiсти, й опустилася на низьку м'яку лавочку. – Я ii дивилася разiв дванадцять… У першому складi – тричi, решту в другому…

Кович напружився:

– Чому?

– Тому, що та вистава була вiльнiша, – Паула дивилась у вiдкриту кватирку, туди, де горiли в прямокутнiй рамочцi двi гострi веснянi зiрки. – Як ланцюг… усi ланки вiльнi, а тримають мiцно. Чи так чи так його повертай, вiн залишиться ланцюгом… Не порветься… І приведе, куди треба… Залiзна палиця – теж непогано, але вона… некрасива… палиця та й годi. Вона не танцюе…

– А ланцюг танцюе?

Паула роззирнулась у пошуках свого дипломата. А, так, сьогоднi вона взяла сумку… Бо Митик…

Кович сидiв навпроти. На пiдлозi, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарiлку з бутербродами, гублячи маслянi крихти в складки м'ятих штанiв:

– То «Дiвчинка й ворони» – це ланцюг? А «Залiзнi бiлки» всього-на-всього палиця? А ти знаеш, що «Бiлки» удесятеро розумнiшi… глибшi… досконалiшi? Що це не я придумав, це сотнi розумних людей…

– То й добре, – сказала Паула втомлено. Хвилиннi

Сторінка 26

ари вiд алкоголю минули – вона втомилася, не було сили нi сперечатися, нi думати, нi боятися, ш дедалi дужче хотiлося спати.

– Каву питимеш? – запитав Кович пошепки.

Паула стрепенулася. Чашечка мiцноi кави була зараз единою силою, спроможною без втрат довести ii до дому.

– Пауло… знаеш, я весь час у шоцi. Вiдучора…

Кович стояв тепер над столом – нахилившись над увiмкненим у розетку кавником, нiби прагнучи допомогти йому власним теплом.

Вiн у шоцi, подумала Паула, витягаючи червону цукерку з купи зелених. Вiн у шоцi, чуете?… Вiн, здоровий iкластий сааг, у шоцi. А я нiчого – з Тританом ось познайомилася…

– Що ми можемо змiнити? – спитала вона меланхолiйно.

Кавник нарештi закипiв i забулькав; Кович звiдкись дiстав двi чашечки й бляшанку кави.

Скiльки я цiеi гидоти сьогоднi випила, подумала Паула з вiдразою. Цiлий день кава, кава, кава…

Кович знайшов у шафi одну чайну ложку. Порився в шухлядi стола i знайшов другу.

– Пауло… Скажи чесно – як це тобi вдаеться?

– Що? – запитала Паула пiсля паузи. Вона справдi не зрозумiла.

Кович побарабанив пальцями по столу:

– Тобi щастить? Так? Це просто везiння, удача, тобi щастить, так, Пауло?…

«Зразок яскраво виявленоi антивiктимноi поведiнки», – сухо сказав у Паулинiй головi чужий, туманно знайомий голос.

– Власне кажучи, – сказала вона, дивлячись у чашку, – менi переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немае… А недавно пацюки дроти перегризли…

Кович знову сiв на пiдлогу – прямо перед Паулою:

– Ти розумiеш, ЩО сталося? Та, Пауло?…

Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противноi дикторки:

– «Сон ii був глибокий, i померла вона природною смертю!»

Воiстину, недовге спiлкування з Тританом пiшло iй на користь. Вона стала простiше ставитись до деяких понять.

Кович, утiм, з Тританом не спiлкувався; вiн смикнувся, як вiд удару:

– Ти не могла б…

– Вибачте, – сказала Паула, злякана власним цинiзмом. – Я не хотiла, чесно… Це… я теж, розумiете, трохи сама не своя…

– Ми з тобою обое ненормальнi, – сказав Кович з гiркотою.

Якийсь час вони думали кожне про свое, потiм Кович пiдняв голову:

– Пауло… А та машина, вчорашня – теж пощастило?…

Паула дивилася на нього, не розумiючи. При словi «машина» пригадувався лiмузин, у який ii посадив сьогоднi Тритан… i ще чомусь тюбик помади в щiлинi тротуару.

– Яка машина?

Очi в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:

– То яка ж машина?…

Кович заговорив, повiльно й чiтко, нiби тлумачив роль нетямущiй актрисi; i з тим, як розвивалася його розповiдь, з Паулиноi голови вивiтрювались i сьогоднiшнiй день, i втома, i рештки сп'янiння. Долонi змокли – так, що iх доводилося раз у раз витирати об колiна.

– Вам здалося, – сказала вона нарештi.

Кович осмiхнувся – якось сумно.

– Вам здалося, – промимрила Паула майже крiзь сльози – i в цей момент згадала.

Так, був тюбик помади, який вона впустила перед пiд'iздом. Тiльки вiн володiв у ту секунду ii думками – тiльки вiн; пiдiбрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вiтру, на силует, що промайнув поряд…

Кович дивився, як вона згадуе. З цiкавiстю дивився – режисеровi завжди цiкавий процес. Що вiдбуваеться з людиною, як вона мiняеться зсередини…

– Це випадково, – сказала Паула сама собi, а страх рiс, чiплявся в неi вiсiмнадцятьма пазурами, повисав на ii душi, як кiшка на гардинi. – Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не бувае…

Кович знизав плечима.

– Що ж, дякую, що ви менi сказали, – пробурмотiла Паула до пiдлоги. – Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковiсть…

– Випадковiсть, – луною вiдгукнувся Кович. – Як у Печерi. Тричi випадковiсть… Я вже думав – може, це зi МНОЮ не все гаразд?…

У дверi нерiшуче пошкрябались; бабуся з ганчiркою зазирнула – i злякано зачинила дверi. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й двi – до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звiльнить кабiнет, надавши бабусi почесне право зiбрати пил, що осiв на меблях у процесi творчостi…

Паула зiтхнула. Кович сидiв до неi боком, похмурий, якийсь жалюгiдний, наче гiрський орел, котрий узагалi-то могутнiй, але от саме в цю конкретну мить утомлений i хворий…

– А взагалi-то, – вона всмiхнулася, раптом вiдчувши перевагу своеi поiнформованостi, – взагалi-то бувають такi випадки… Антивiктимна поведiнка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…

Вона не мала намiру багато розповiдати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповiла про Дода Дарнця, про гидкi датчики та iдiотськi питання, i про Тритана теж розповiла – зрозумiло, не згадуючи про ресторан «Нiч».

– Це нiби така соцiальна програма, i я в них – цiнний експонат, – вона всмiхнулася. – Трохи чуднi, звiсно, проте загалом вони – дуже цiкавi, симпатичнi люди…

Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазi тiльки Тритана. Та Кович не мiг цього знати.

– Ти iм сказала? – неголосно запитав Кович.

Паула помовчала.

Сторінка 27

Перепитала обережно:

– Про що?

Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабiнету, сперся лiктями на письмовий стiл:

– Про те, що ми зустрiлися, вони, гадаю, знають. Ти казала iм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?

Паула мовчала.

Пiд вiкном жваво гомонiли – працiвники театру розповзалися пiсля вистави; хтось засмiявся. Грюкнули дверi.

Власне, сьогоднi вона не сказала Тритановi… про Ковича. Можливо, дарма. Втiм, вона ж вирiшила сказати наступного разу…

Кович помiтив ii вагання:

– Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумноi людини. Ну навiщо менi… навiщо це нам?… Кого це цiкавить, це нашi приватнi, iнтимнi справи… Ти ж не розповiдаеш усiм пiдряд, з ким ти спиш?…

Паула спала з гномом, вишитим на ковдрi, однак зiзнаватись у цьому Ковичу справдi не стала. Вiн сприйняв ii мовчання як пiдтвердження своiх слiв:

– От бачиш… Збережи… нашу скромну таемницю. Зроби менi ласку.

Паула мовчала.

Їй не хотiлося вступати в суперечку, але й обiцяти теж нiчого не хотiлося.

– Я подумаю, – примирливо сказала вона нарештi. – Як… вийде… постараюся.

Ледь вийшовши з театру, вона сахнулася вiд скромноi порядноi машини, що повiльно пливла з протилежного боку вулицi й нiкогiсiнько не займала.




Роздiл третiй


Сьогоднi Печера жила особливо голосно; бiлi царнинi вушка тривожно стригли, перебираючи силу-силенну звукiв, вiдокремлюючи випадковi вiд важливих i простi вiд небезпечних. Вона хотiла – i боялася – спуститися до водопою; табунець ii подруг нещодавно наткнувся там на пару голодних сiрих схрулiв, i на якийсь час вода забарвилась червоним… Ненадовго. Течiя вiднесла кров, а жертвою стала всього одна, стара й хвора, обтяжена роками особина, i схрулi бенкетували над ii тiлом, а потiм зчепилися за здобич з барбаком, що непрошений припхався на бенкет… Звуки i згуки розповiли царнi про коротку й жорстоку сутичку, про те, як ситi схрулi нарештi вiдступили, але барбак не задовольнився стервом – одiгнавши схрулiв, кинувся по гарячих слiдах табунця царн…

Вона хоче жити. І вона житиме довго; вона бреде по переходах Печери, де за кожним каменем ховаеться смерть. А маленька тваринка несе свое життя, мов свiчку, i вся сила йде на те, щоб зберегти, сховати од вiтру ii слабкий i гарячий вогник.

Посеред широкого тунелю, що круто йшов униз, царна спинилась. Зовсiм поруч чулося чуже дихання, швидке дихання дрiбноi iстоти; зовсiм поруч шкрябались кiгтики об камiнь, чулось, як хтось розсовуе мох, обривае лишайники…

Пiд воложистою стiною стояв на заднiх лапах тхоль. Молодий i жадiбний, жовтувата шкiра його здавалась у напiвтемрявi коричневою. Тхоль шукав у заростях моху личинки скельних хробакiв, знаходив, виловлював i iв; поява царни змусила його вiдiрватися вiд цiеi справи на секунду, не бiльше. Тхоль був голодний.

Дивлячись на нього, царна теж згадала про голод; мох, у якому дрiбний звiр ловив своiх личинок, цiлком годився в iжу. Свiжий мох i спрагу тамуе, а ш же страх як хочеться пити…

Вона ступнула вперед, уже вiдчуваючи язиком терпкий смак зеленi, проте не забуваючи напружувати круглi мушлi-вуха; серед вiдгукiв-ниток, серед скрипу, шелесту й дихання, що линули вiд тхоля, крiзь шлюбний спiв далекого й безтурботного барбака пробився раптом ледь уловний, ледь вiдчутний…

Їi високi ноги здатнi були на найдовшi, найкарколомнiшi стрибки. Вуха й ноги – де там зеленому схрулевi, схрулевi-пiдлiтку, полювати на таку дичину?!

А мисливець-схруль i справдi був пiдлiтком. Дуже молодий, недосвiдчений, невмiлий хижак, i на царну йому було наплювати. На перший раз йому цiлком вистачало й тхоля.

Не пiдкрiплений нi досвiдом, нi навичками, iнстинкт хижака все одно був смертельною зброею. Значно сильнiшою, нiж незмiцнiлi зуби й маленькi пазурi; тхоль, для якого трапеза виявилася останньою радiстю в життi, заверещав.

Царна готова була зiрватися з мiсця й тiкати, але ii iнстинкт, перевiрений iнстинкт жертви, сказав ш, що небезпеки немае. Немае, поки вона не помчить стрiмголов, не побiжить по коридорах, де тiльки цокiт ратиць i нiколи виловлювати зi звукiв небезпеку; тодi, на бiгу, вона буде вразлива…

І вона лишилася стояти.

Останнiй крик тхоля тривав недовго; пiдлiток-схруль, завбiльшки такий самий, як його дрiбна жертва, намертво перетис зубами волаюче горло. Звук обiрвався; тепер царна чула потривожену Печеру. Ярусом нижче шлюбилися хтивi барбаки; смертний тхолiв крик iм не завадив. Десь удалинi стадо царн перестало скубти мох й попiднiмало голови, намагаючись збагнути, звiдки долинае чужа смерть; неподалiк iнший тхоль, байдужий до долi побратима, так само безтурботно виловлював i поiдав личинки скельних хробакiв…

Царна чула, як дихае схруль. Нерiвно, гаряче; тхолева кров розтiкаеться майже беззвучно – занадто мало ii, кровi, у кволому тiльцi…

Вона повернулась i пiшла геть. Їi вуха не послабляли напруженого очiкування – смерть оминула ii, забравши iнше життя, i перед лицем чужоi загибелi царна не вiдчувала нiчого, крiм бажання знову вижити.


* * *

…Вихiдн

Сторінка 28

минули зовсiм по-весняному, затишно й сонячно, мiсто цвiло всiма своiми клумбами, садами й парками, i Паула остаточно повiрила, що все дивне й неприемне в ii життi зосталося далеко позаду.

Кожен телефонний дзвiнок змушував ii серце пропускати один удар – не зiзнаючись навiть сама собi, вона чекала дзвiнка вiд Тритана. Не дiлового – просто дружнього дзвiнка.

Минула субота, Тритан не подзвонив; Паула зiтхнула й дозволила Стефанi витягти себе на недiльну прогулянку в зоопарк.

Усе йшло чудово, поки Митик не плюнув у верблюда – хто б ото подумав, що п'ятирiчне маля вмiе так прицiльно й потужно викидати слину. Верблюд, на щастя, виявився куди розумнiший i вихованiший, а тому на образу вiдповiв тiльки здивованим поглядом… Стефанинi виховнi зусилля пропали марно; через п'ятнадцять хвилин Митик, якого посадили на крихiтну конячку, смикнув ii за вухо i цим зiрвав катання. У будь-який iнший день Паула б розгнiвалася, але не сьогоднi; вона перебувала в станi чудовоi байдужостi, а тому кожну прикрiсть розглядала як безглузду й незначну дрiбницю, якою вона, власне, й була.

Мiсто цвiло. Мiсто розливалося святковими юрбами; у теплих сутiнках Паула вийшла прогулятися, вибираючи улюбленi безлюднi провулки, особливо чарiвнi в мiсячному сяйвi; досхочу впившись самотнiстю та запахом бузку, вона за своею звичкою загубила гаманець – якомусь випадковому перехожому довелося бiгти за нею цiлий квартал: «Дiвчино! Гей, дiвчино, ну що ви за роззява!..»

Паула неуважно подякувала хлопцевi, вручивши йому самотнiй розцвiлий тюльпан.

Минула недiля – Тритан не подзвонив; у понедiлок весна зiщулилась i почався дощ.

А разом з дощем почалися дивовижi.

Уранцi, вже у дверях, Стефана стягла з Паули ii улюблену легку курточку й всучила теплу – жовту, осiнню й смутну. Протестувати не було сенсу – будь-якi аргументи тiльки затягували заздалегiдь програну суперечку. Стефана особисто простежила, щоб проiзний i монети з кишень улюбленоi курточки перебралися в кишенi нелюбоi, – i аж тодi випустила Паулу, котра, зрозумiло, спiзнилася на роботу.

Розганяй не дорiкнув iй анi поглядом.

– Як? – спитала секретарка Лора, коли занурена у своi думки Паула повернулася в приймальню.

– З руки iсть, – повiдомила Паула i вийшла, лишивши секретарку в благоговiйному здивуваннi.

У фiльмотецi вже полагодили погризену пацюками систему, i бабуся-фiльмотекарка переписала для Паули замовлений матерiал; дощ за вiкном перiщив без упину. Знiмаючи з вiшалки жовту осiнню курточку, Паула оцiнила Стефанину передбачливiсть.

Руки ii звично пiрнули в кишенi; каблуки процокали по коридору – i нерiшуче спинилися.

Щось було не так.

Перша, найприроднiша, думка була – що куртка чужа. Дуже схожа на Паулину – вона взяла ii помилково, треба скорiше помiняти…

Але ii руки вже намацали в кишенях гаманець зi звичним брелоком, магнiтну картку для метро i зiм'яту кульку непотрiбних папiрцiв. Вона пiднесла iх до очей – точно, оце чек з магазину, це стара Лорина записка, це Митикiв паперовий кораблик…

Паула стояла посеред коридору, i вигляд у неi був, певно, дурнуватий.

Друга, найдивовижнiша, думка – що вона, Паула, зменшуеться. Якiсь лихi чари спричинили ii стрiмкий зворотний рiст, i незабаром вона стане завбiльшки як немовля… Саме тому ii стара, трохи тiсна куртка стала тепер величезною, побiльшала розмiрiв на три, саме тому вона висить на своiй власницi, як на городньому опудалi.

Паула повернулась до вiшалки. Переконалася, що iншоi жовтоi куртки на гачках немае; згадала Митиковi витiвки – i роздратовано вiдкинула цю думку. П'ятилiтне хлоп'я проникло в будинок телебачення, щоб мiстифiкувати неуважну тiтку…

Повз неi пройшло двое знайомих дiвчат з адмiнiстративного вiддiлу:

– Привiт, Пауло… Ти чого?

– Нiчого, – вiдгукнулася вона сухо. – Трамвая чекаю.

Дiвчата, мабуть, образились.

Добравшись до найбiльшого вiкна, вона розклала куртку на пiдвiконнi. На правому рукавi була запрана пляма – ще казна-коли Паула влiзла лiктем у тiстечко. Друга знизу кнопка трохи поiржавiла. Пiдкладку на кишенях було пiдшито коричневими нитками; з кожною новою деталлю, такою знайомою i такою красномовною, Паула дедалi бiльше торопiла.

Дощ за вiкном трохи вщух; рядами стояли яскравi машини з написом «Телебачення», i до однiеi з них прямував оператор Сава, а за ним асистент обережно тяг зачохлену камеру.

Паула оглянула себе. Джинси – ось вони, не побiльшали. Светр… туфлi, врештi-решт…

Вона пройшла в туалет i подивилася на себе в дзеркало. Про всяк випадок спробувала дотягтися до вимикача; усвiдомлення того, що вона принаймнi не малiе на зрiст, ii несподiвано заспокоiло. Дивна куртка повернулася на вiшалку – зрештою, до фiльмотеки два квартали, Паула добереться й так…

І вона поринула в буденну суету з дещо перебiльшеним завзяттям – якщо проблема нерозв'язна, то про неi краще забути. Паулине телевiзiйне життя звичайно переповнювали подii та емоцii, маленьку пригоду успiшно було витиснуто з думок i з пам'ятi, однак увечерi Паулi знадобилась неабияк

Сторінка 29

мужнiсть, щоб пiдiйти до вiшалки.

Чого вона чекала вiд своеi куртки? Що та сплесне рукавами i скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?…»

Куртка була на мiсцi. Цiлком колишня – звичайного Паулиного розмiру.

На другий день, рано-вранцi, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспiшила до слухавки.

Поспiшив Митик.

Комунiкабельне дитя, чиi батьки поспiхом доiдали снiданок, а тiтка забарилась у своiй кiмнатi, – це дитя пiдскочило до телефону, i вже за мить Паула чула поважну розмову:

– Так! Здрастуйте! Немае! А, вона оженилась i переiхала… Ну, вийшла замiж, так… Па-па!

Паула кулею вилетiла з кiмнати; слухавка вже лежала на важелi, Митик задоволено посмiхався:

– А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорi цирку, i тепер у вас удома живе справжнiй слон!..

Не кажучи нi слова, Паула схопила паскудника за вухо.

На вереск вискочили з кухнi Стефана i Влай; ситуацiю з'ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з пiдпухлими очима i розмазаною тушшю; на автобуснiй зупинцi бiля самоi будiвлi телецентру ii погукали:

– Дiвчино! Шановна дiвчино!

Здригнувшись – хоча з якого дива, власне, здригатися, – вона обернулася.

Хлопець був абсолютно незнайомий – рокiв двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущенiй руцi вiн тримав великий футляр вiд труби, i Паула механiчно подумала, що хлопець – студент консерваторii.

– Дiвчино мила, не хочете придбати змiю?

Паула не встигла й клiпнути, як хлопець розкрив футляр i витяг на свiтло невелику бридку змiйку з трикутною головою, роздвоеним язиком i липким гiпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволi вiдсахнулася.

– Чудова змiя, – сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалiзуе по три десятки змiй. – Головне, дуже отруйна… Вiзьмiть у руки. За голову, бачите, отак!..

– Це гадюка? – запитала Паула вiдступаючи.

Хлопець щиро обурився:

– Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рiдкiсна, дорога змiя, окраса серпентарiю, одним укусом валить слона…

– У мене немае грошей, – сказала Паула, радiючи, що знайшла вiдмовку.

– Я вiддаю за безцiнь, – хлопець ясно, мило, геть по-хлоп'ячому всмiхнувся. – Буквально дуже дешево вiддаю. Подивiться, яка змiя!..

Змiiна морда опинилась коло самого Паулиного обличчя. І морда була прегидезна; змiя не просто могла завалити слона одним укусом – вона явно вже таке робила i прагнула зробити знову.

– Менi не треба, – вiдступаючи, Паула вперлася спиною в пластикову стiнку зупинки. – Менi не треба змii, я на роботу спiзнююсь…

Вона спробувала обiйти настирного юнака, однак той, усмiхаючись, загородив iй дорогу. Змiiне тiло, чорно-зелене, з огидним блиском, звисало з його кулака, наче живий пружний пояс.

– Дiвчино мила… Вам пощастило. Ви потiм лiктi кусатимете, це остання змiя з останньоi партii, це рiдкiсть, дуже дешево, ну вiзьмiть, потримайте в руках, вам потiм вiддавати не захочеться, тiльки вiзьмiть у руки!..

Пiдтверджуючи його слова, змiя почала звиватися активнiше й засичала.

Чого я й досi тут стою, подумала Паула безпорадно. Якийсь дурний розiграш… А може, купити? Буде Митиковi подарунок?…

Можливо, кровожерна думка вiдобразилася в неi на лицi – змiеторговець знову заусмiхався:

– У вас дома е акварiум? Немае? Пiдiйде велика каструля з кришкою… Берiть-берiть!..

Змiя ще раз моторошно зашипiла; Паула сховала руки за спину.

Чого вона стоiть i слухае цю маячню?! На роботу… Розганяй…

– Юначе, ця змiя продаеться?

Поруч з Паулою казна-звiдки взялася середнього вiку дама в крислатому капелюсi; очi ii горiли, наче вона сама не могла повiрити своему щастю:

– Дозвольте? Можна глянути?…

Юнак охоче подав ш змiю, а Паулу вже вiдтiсняв убiк лiтнiй чоловiк в окулярах, iз сивуватою лiкарською борiдкою:

– Це змiя? Вона продаеться?… Можна?

– Бачите, – докiрливо сказав Змiеносець Паулi. – А ви не хотiли… Вирiшуйте – ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «нi»…

– Я готовий доплатити, – швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертiла змiю в руках.

Та вона ж iграшкова, подумала Паула з полегкiстю. Ох i хлопець, справжнiй клоун, вона ж механiчна, як вiн мене розiграв…

І, розсмiявшись, ухопила гадину за пружний хвiст.

Дотик живоi холодноi луски враз вибив ш з голови всi думки. І розумнi, й не дуже.


* * *

Чоловiк, потонулий у м'якому шкiряному крiслi, натиснув на «стоп». Повернувся до сiрого вiконця дисплея, де бiгли, пульсували два ламанi графiки – у правiй частинi чорний, у лiвiй – червоний. Чоловiк поклав руку на клавiатуру – графiки сумiстились; певний час вiн похмуро стежив за iхнiм танцем – видовище заворожувало, як полум'я. Як прибiй.

– Обмаль даних, – розчаровано сказав лаборант за його спиною.

– Вистачить, – зронив чоловiк у крiслi. Перемотав плiвку, знову натиснув на «Пуск».

«Чудова змiя. Головне, дуже отруйна… Вiзьмiть у руки. За голову, бачите, отак!» – «Це гадюка?» – «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рiдкiсна, дорога змiя, окраса серпентарiю, одни

Сторінка 30

укусом валить слона…» – «У мене немае грошей…»

Камера смикнулася, розгублене обличчя дiвчини ковзнуло вбiк – i знову повернулося в кадр. Спостерiгач бачив його в дрiбних деталях – рух вiй, рух зiниць, бачив, як на мить стислися пересохлi губи.

«Я вiддаю за безцiнь… Буквально дуже дешево вiддаю. Подивiться, яка змiя!..» – «Менi не треба… Менi не треба змii…»

– Невиразно працюеш, – зiтхнув спостерiгач, зупиняючи запис. – Прiсно.

Вiн пiдвiвся, замислено стяг iз себе бiлий короткий халат – пiд ним виявилася коричнева замшева сорочка.

Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмi, образився:

– Берiть професiйних акторiв… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…

– Повчи мене, – беззлобно вiдгукнувся чоловiк у замшi. Лаборант напружився й трохи вiдступив; його спiврозмовник пройшов до телефону.

– Алло… – На тому кiнцi дроту його усмiшки не бачили, та вся ii чарiвнiсть вiдбилась у голосi, низькому, мов рик. – Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Нiмробець.

Розмова тривала хвилин п'ять, потiм лаборант пiшов, а чоловiк у замшi залишився. Зчепив пальцi, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевiв дух.

(…За годину до свiтанку вiн вийшов нiби на полювання; вiн не вмiв i не любив полювати, але для вiддалених самотнiх прогулянок не було природнiшого й кращого приводу. Пiвнiчнi схили ненависних йому гiр покритi були подобою лiсу: жорсткою, колючою, скорiше коричневою, нiж зеленою; до умовного мiсця – вершини з бiлим каменем – було години три ходи.

Вiн нiкого не зустрiв.

На вершинi вiн сiв i роззирнувся – лiс не добирався сюди, бiлий камiнь здавався самотнiм бiльмом на лисiй головi велетня.

Мандрiвець дiстав з мисливськоi сумки вабик-iдентифiкатор – губку з iдким специфiчним запахом.

Ще година пiшла на чекання. Ненависне йому сонце пiдбиралося до зенiту, коли з глибини бiлястого неба з'явився сiрий криводзьобий птах з жовтогарячою капсулою на правiй нозi.

Вiн нагодував гiнця власним бутербродом. І тiльки потiм, закусивши губу, розкрив капсулу.

Знак був один, знак сиротливо чорнiв посеред великого бiлого аркуша, знак означав вiдмову, вiдхiд, майже втечу.

Власне, чогось такого вiн i сподiвався. У нього було лихе передчуття; або його роботою незадоволенi, або люди, якi послали криводзьобого птаха, точно знають те, про що вiн, мандрiвець, мае тiльки неясну пiдозру.

Люди, якi послали птаха, знають правду про смертельну небезпеку, яка йому загрожуе.

Вiн сидiв на вершинi пiд бiлим каменем, i палюче промiння полуденного сонця обливало його морозом. Певно, вiн зробив помилку, а яку, йому скажуть потiм…

Якщо вiн доживе.

Чи варто повертатися в село? Вiн би й не повертався, якби не знав достеменно, що без спорядження й припасiв йому нiзащо не перейти гiр. Не перейти долини, не добратись до хазяiв криводзьобого птаха.

А тому, коли власна його тiнь перестала ховатися пiд ногами й наважилася вiдповзти по камiнню трохи далi, тодi вiн устав i поспiшив униз.

…запах диму.

Недобрий запах. Не вiд багаття, не вiд домашнього вогнища – страшний запах палаючого людського житла.

Мандрiвець спинився всього на мить.

Чи був у нього вибiр?…

Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо вiн зрозумiв, чий саме дiм перетворюеться зараз на купу головешок.

Але збагнути, куди бiжать з усього села люди, i що це за гвалт на майданi, i що за лемент – щоб це збагнути, йому забракло мужностi.

Вiн уже тiкав.

Посерединi майдану, на вiльному вiд людей клаптику, безлiч рук пiднiмали й ставили на ребро величезний залiзний обруч. Усерединi обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловiк, iз живота в нього стирчало вiстря осi, але вiн ще був живий.

– …Коти! Ану! Коти! Звiдтiляк! Звiдтiляк! Печерна змiя!

Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, пiдстрибуючи на брукiвцi, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало пiдхопити його, пiдштовхнути й випрямити.

Чоловiк на колесi вмирав. Можливо, смерть його затягнеться, i, коли колесо, прокотивши по вулицях, зiштовхнуть нарештi з кручi у прiрву – можливо, вiн устигне вiдчути полегшення…

Його схопили за рукав:

– …дiвчисько?

Вiн дивився, не розумiючи.

– Танкi, де дiвчина? Ми знайшли звiдтiляка, ми давно до нього приглядалися, де дiвчина, ти не бачив?

Вiн перевiв погляд з червоного збудженого обличчя перед собою на колесо, що його вже викочували з майдану.

Власне, що вiн мiг зробити ТЕПЕР?…

…Вони знайшли джерело. Maxi знайшла. Вона мала хист знаходити воду.

Дзвенiли цикади.

Увесь свiт складався з цикад. Увесь свiт замкнутий був у кiльце гiр – далеких, синiх, i близьких, червоно-жовтих, i бiлих, укритих пiском, який так гидко скрипить на зубах…

– …i я давно вже здогадалася. Майже одразу.

Вiн струснув головою, проганяючи зацiпенiння:

– Я прослухав… Про що ти здогадалася?

– Що це ти людина ЗВІДТІЛЯ. Вгадала?

Високо в небi – чи глибоко в небi? – чорною цяткою висiв хижий птах.

– То й що? – запитав вiн без емоцiй.

Maxi мовчала.

– Ну т

Сторінка 31

й що? – перепитав вiн майже зухвало.

– А вони думали, – Maxi криво посмiхнулася, – що це мiй тато… звiдтiляк…

– Я не мiг урятувати твого батька, – сказав вiн, дивлячись у пiсок. – Не встиг. Не знав…

– Вони стратили звiдтiляка… – промовила Maxi, i плечi ii дивно пiднялися. – Вони думають… а насправдi…

– Та я ж не мiг урятувати!..

Обое замовкли.

В обох у недавньому минулому була нiч, коли колесо з розiп'ятою на ньому людиною зiрвалося з кручi. Коли по всiх вулицях дiловито шастали хлопцi i, зустрiвшись, питали один в одного: Maxi не бачив? Коли вже готове було iнше, маленьке колесо, коли вулицю, де димiли залишки будинку, прочiсували й обшукували сусiди, i потомилися, так нiкого й не знайшовши, i пiшли до свiтанку, а вiн стояв перед димними руiнами вже в розпачi, та все одно знав, що перебере згарище по дощечцi, по цеглинi, але або знайде дiвчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що ii тут немае… Коли, пiсля довгих i даремних зусиль, вiн скорiше угадав, нiж почув, ii присутнiсть, i дiстав iз залiзноi бочки бiля паркана ii обм'якле…

– А чого ти не кажеш, що врятував мене? – спитала Maxi, водячи сухою травинкою по крайчику нижньоi губи.

– Чому? – перепитав вiн тупо.

– Ну, ти мiг би сказати… виправдатися… що ти мене врятував… якщо так вийшло, що мали вбити тебе, а вбили тата…

– Чому я маю виправдовуватися?

…Важке тiло обертаеться навколо осi, що стирчить iз живота…

– А правда, – запитала Maxi, не пiднiмаючи голови, – що звiдтiлякiв посилають до нас, щоб вони труiли криницi?

– Хiба я отруiв хоч одну криницю? – запитав вiн утомлено.

– Я не знаю, – Maxi зiтхнула. – Навiщо вони, тi звiдтiляки, взагалi тодi потрiбнi?

– Краще поспимо, – вiн пiдмостив пiд голову драну торбу. – Зараз виспимося – вночi пiдемо…

– Уночi… – сказала Maxi злякано. – Тут, у горах… Уночi…

– Не бiйся, – сказав вiн невпевнено.

Пiсок на сонцi здавався вогненно-бiлим. Тiнь, у якiй ховалися мандрiвцi, здавалася чорною мов нiч.

– Ми все одно не дiйдемо, – сказала Maxi байдуже. – Тут пости… тут щiлини, гiрськi князiвства, облави на волоцюг, на чужинцiв i на звiдтiлякiв… Танкi, а правда, що ТАМ добре?

– Так, – сказав вiн не замислюючись. – Там дуже добре, Maxi. Там люди не вбивають людей…

– Чому ж ти прийшов СЮДИ?

Вiн не вiдповiв.

– Може, ти не хотiв сюди йти? – i далi випитувала дiвчинка. – Може, тебе послали?

– Хто ж мене мiг проти моеi волi послати?

Maxi здивувалася:

– Хiба нема кому?

Тiнь пересунулася; мандрiвець пiдтяг торбу на нове мiсце й знову лiг, простягши ноги.

– Танкi… Це твое справжне iм'я?

– Майже.

– А скiльки тобi рокiв, Танкi?

Вiн мовчав.

– Ну, вiсiмнадцять хоч е? – вона була дуже серйозна, неначе од вiдповiдi на це питання залежало щось важливе.

– Ми дiйдемо, – сказав вiн крiзь зуби.

Maxi зiтхнула – втомлено, по-дорослому.

Гримiли цикади. На схилi далекоi гори здiймала куряву ледь помiтна звiдси бричка; мандрiвець звiвся на лiктi. Придивився, примруживши очi.

– Вони не думали, що звiдтiляки бувають такi молодi, – сказала Maxi, вдивляючись удалечiнь. – Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.

Мандрiвець мовчав.)


* * *

Паула поверталася в сутiнках.

Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кiлька днiв вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвiнка, а тепер i не рада, бо ii зустрiч з Тританом вiдбудеться не в ресторанчику «Нiч», а в ще одному кабiнетi з хромом i нiкелем, iз зуболiкарськими крiслами, сенсорами та iншим непотребом…

Туди-сюди лiтали рiзнобарвнi машини; Паула з подивом усвiдомила, що йде по найдальшiй од них траекторii – краем газону i тротуару. І шкiрою вiдчувае, коли хтось iз безтурботних водiiв перевищуе швидкiсть.

Дивно.

З тiеi самоi митi, коли Кович розповiв iй про якусь сiру машину, що нiбито жадала ii кровi… З тiеi самоi митi Паулу не покидало вiдчуття, що з неi постiйно знущаються.

Ось i тепер…

Вона здригнулась i вiдiрвала очi вiд асфальту.

Посеред тротуару стояли дверi в добротнiй рамi. Широко вiдчиненi, оббитi дерматином дверi; мiдна табличка так i проголошувала: «Вiдчинено». Паула сповiльнила крок.

Повз дверi ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалi не помiчав; якась бабуся перейшла на другий бiк вулицi, а двое хлопцiв-пiдлiткiв гордовито пройшлися крiзь дверi туди-сюди. Потiм розвага iм набридла; вони подалися геть i, очевидно, вiдразу забули про химери мiського дизайну.

Паула зупинилась.

Нiхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до серця; Паула почувалася нещасною вiдступницею. Нiби чиясь безневинна витiвка – ще одна ланка в тоскному ланцюзi дурнуватих збiгiв.

Можливо, в неi манiя величi, але вона чомусь упевнена, що саме заради неi, непутящоi Паули Нiмробець, стоять посеред тротуару цi добротнi дверi з табличкою «Вiдчинено». Стоять i лякають ii до смертi. Цiлком безневиннi дверi.

«Вiдчинено»…

Паула зцiпила зуби. Хотiла обiйти дверi, але пер

Сторінка 32

думала, злiсно пирхнула, пiдiйшла i захряснула оббите дерматином полотно – з грюком, як пiсля скандалу. От, виявляеться, як це – «грюкнути дверима»…

Здивовано озирнулися перехожi. Озирнулися, знизали плечима, подались у своiх справах.


* * *

Раман чудово розумiв наслiдки пiдписання наказу. І навiть бажав цього – бурi, скандалу. Нехай напишуть у газету. Нехай поскаржаться в Управлiння. Нехай хоч голодовку оголосять…

І спочатку подii так i розвивалися – до скандалу; чутка про звiльнення одразу п'ятьох акторiв пролетiла по театру, мов пожежа, i Кович не без утiхи спостерiгав за шаленою жестикуляцiею групи курцiв на лавi коло службового входу.

Потiм прийшла делегацiя – представники акторського цеху, всього четверо. Старiюча примадонна, що колись дружила з його колишньою дружиною. Молодий i перспективний хлопець – от дурний, навiщо вiн у це влiз?… Провiдний актор театру, що вiддавна мав з Раманом натягнутi стосунки, очолював опозицiю – якщо цю жалюгiдну жменьку невдоволених можна було назвати опозицiею… І ще один, сумлiнний служака других ролей i епiзодiв – Раман його в глибинi душi поважав. Можливо, тому, що той анiтрохи не боявся головрежа. Нiколи.

Усi вони прийшли й сiли на м'якiй лавочцi, як учнi; власне, для цього Раман i тримав лавочку. Примадонна нервувалася; молодий актор метав очима блискавки – через молодий вiк вiн плутав сцену з життям i тому сам собi здавався безкомпромiсним героем, борцем за справедливiсть; ще полякае, боронь боже, на знак протесту пiти з трупи…

Розмови не вийшло.

Тобто спершу все йшло наче в п'есi – провiдний актор довго й логiчно говорив про найкращi роки, що iх найкращi люди вiддали найкращому театровi i за це одержали вiд найкращого театру гiркого копняка; примадонна скорботно кивала, а хлопець сопiв i мовчки рвався в бiй. І вирвався, i його понесло, i вiн почав верзти нiсенiтницi, щедро присмаченi словами «зрада», «несправедливiсть», «сваволя»; Раман слухав, примружившись, i бачив, як округляються очi в iнших делегатiв – вони давно вже не радi були, що допустили у своi лави дурну молодь.

Хороший був хлопець, з жалем подумав Раман. Хороший би вирiс актор, майстерний, сильний…

– Що ви маете на увазi пiд «сваволею», Гришко?

Хлопець осiкся. Звiв брови:

– Якщо люди, якi все життя вiддали театру…

– Що ви маете на увазi пiд «сваволею»?

– Та вони були тут… тридцять рокiв тому!.. Сорок… Коли нi нас тут iще не було, нi…

Усе-таки й дуростi бувае межа; хлопець загнувся. Хоч, можливо, це актор на епiзодах штрикнув його чимось у спину…

– …нi мене, ви хочете сказати, Гришко? Не було нi вас, нi мене?

Хлопець мовчав, i решта трое теж мовчали. Мовчала, стиснувши губи, примадонна. Мовчав голова опозицii, провiдний актор театру, улюбленець публiки… Мовчав, хоч мiг би сказати!.. І навiть актор на виходах теж мовчав. Бо розумiв, що слова його марнi… І Раман раптом ясно зрозумiв, що скандалу не буде. Видихнувся скандал.

Та невже ж я таке чудовисько, подумав вiн байдуже. Та невже ж я всiх iх так залякав. Прямо культова фiгура якась – Раман Кович у жорсткому крiслi художнього керiвника…

– Не розумiю, що за трагедiя? – вiн вiдхилився на спинку. – Належна шана, безумовно, ми влаштуемо урочистi проводи…

– Похорон, – упiвголоса сказав актор на виходах.

Раман вирiшив не почути:

– …Тягар рокiв, заслужений вiдпочинок, пристойна пенсiя i на спочинку – гiдна пошана?

– Це забуття, – тихо сказала примадонна, i очi ii блиснули холодно й гнiвно. – Ви чудово розумiете. Крiм «пристойноi пенсii» е ж iще… Їх можна було б лишити на разових… на виходах… i люди почувалися б потрiбними. Але, як я розумiю, ми дарма сьогоднi прийшли…

– Недарма, – Раман зiтхнув. – Тепер я принаймнi маю уявлення про… Гришко, чи дозволить вам ваше сумлiння працювати в трупi, де пануе «сваволя», «несправедливiсть» i навiть «зрада»?

Зависла мовчанка. Хлопець набрав у груди повiтря:

– Я хотiв сказати…

– У згодi зi своiм сумлiнням ви, Гришко, повиннi негайно зажадати у мене звiльнення. І повiрте, я задовольню ваше прохання… Це все, добродii?

Вони й далi мовчали.

Хлопець усвiдомлював науку, примадонна лаяла себе за змарнований час, провiдний актор мiркував про власну долю, бо нинiшнього улюбленця публiка завтра забуде, критики осудять його за найменший огрiх, а головний режисер двiчi й тричi повторить перед телекамерою, що в його театрi головне не «зiрки», а ансамбль, атмосфера…

І тiльки актор на виходах не боявся й не шкодував. Вiн просто розумiв, яка це все марнота.

А хто вiн у Печерi, несподiвано для себе подумав Раман. І його аж у пiт кинуло вiд самоi цiеi думки.

Четверо рiзних людей… Примадонна, зрозумiло, хижачка. Дрiбна, можливо, з жовтих схрулiв; багато акторiв, скорiше за все, хижаки, але от режисери – хижi ВСІ…

Вiн здивувався своiм думкам i злякався iх.

Через годину пiсля того, як делегацiя пiшла, про зустрiч попросив один iз звiльнених – старий актор, чий злет i успiх збiглися з Рамановим шмаркатим дитинством. Тепер це був дуже старий, д

Сторінка 33

же нездоровий, засохлий, мов вобла, чоловiк – з гривою сивого порiдiлого волосся, глибоко запалими очима та неймовiрно довгими, жовтими вiд нiкотину, нервовими пальцями.

Раман злякався цього вiзиту. Добряче здрейфив – i навiть хотiв вiдмовити старому в прийомi, проте вчасно схаменувся. Привiтно вийшов назустрiч, запропонував каву, пiдсунув пачку сигарет; вiн чекав i боявся докорiв i скарг, але помилився й тут. Скарг не було.

Старий просто курив, дивився на Рамана й мовчав; Раман удав, що не помiчае болю, прихованого на днi прищулених старечих очей. Раман знав, що не пiзнiше нiж через рiк-два йому доведеться говорити промову над труною цiеi людини – i тодi пригадаеться йому цей день i цей погляд; Раман це добре знав, проте змiнювати один раз вирiшене було проти його правил. Тим бiльше що вирiшено, в принципi, цiлком правильно.

Старий докурив, вибачився й пiшов; Раман залишився сидiти, втупившись у громiздку, на пiвстола, коробку, де перебувало в мiнiатюрi свiже й смiливе, щойно вчора схвалене сценографiчне вирiшення новоi вистави.

Раман дивився, й мiнiатюрнi декорацii населялися крихiтними фiгурками людей – його акторiв; люди бiгали й плакали, виконували одночасно по десять режисерських завдань, проте Раман бачив тiльки дерев'яну коробку. Скринька, оббита чорними оборочками лаштункiв. Шар пилу на колосниках…




Конец ознакомительного фрагмента.