Сторінка 1

Страта
Марина и Сергей Дяченко


…Письменниця Ірена Хмiль потрапляе в лабiринт свiтiв, створених таемничим Моделятором – ii колишнiм чоловiком, генiальним винахiдником. Вона розумiе, що треба рiшуче втрутитись, бо «творiння» безумця вже не контролюеться його волею i може спричинити катастрофу, яка зруйнуе свiт…





Марина та Сергiй Дяченки

Страта





Роздiл перший



* * *

На поворотi, де дорога виписувала петлю над самим урвищем, Ірена зупинилася. Вийшла з машини, щоб подивитися на туман.

Провалля починалося вiдразу ж за смугастими стовпчиками дорожньоi розмiтки. На днi провалля залягла густа хмара – щiльна, струмениста, що повiльно перетiкала сама в себе. Сiрi пасмуги, пiднiмаючись над краем, танули в променях вранiшнього сонця, – крiзь розпливчастi клаптi проступали гори, далекий лiс, череп’яний дах маленькоi кав’ярнi, до якоi ще десять хвилин iзди…

З-за повороту обережно – а в цих горах усi iздять обережно – витнувся синiй легковичок. Побачивши на узбiччi Ірену, пригальмував, зупинився; з-за керма вибрався лисуватий чоловiк – Іренi вiн видався начебто знайомим. (Утiм, у цих мiсцях усi десь колись зустрiчаються – людей не так-то вже й густо.)

– Вам допомогти? Щось iз машиною?

Над осiлими клаптями туману, змахуючи крилами, розмiрено летiв бiлий птах. Лiс проступав, виднiлися пагорби, нiби недбало накинута розмаiта шаль.

– Е-е-е… Вибачте, що встряв…

Вона опам’яталася:

– Нi-нi… дякую. З машиною все гаразд.

Чоловiк нерiшуче тупцявся на мiсцi. Мабуть, уже картав себе за миттевий порух, не хотiв видатися нав’язливим.

Туман танув. Вже проступали валуни на днi провалля i струмок мiж ними.

– Дякую, – повторила вона ще раз, думаючи про свое.

– А знаете… – несподiвано мовив чоловiк, простеживши за ii поглядом. – Кажуть, е така прикмета…

На червоний дах кав’ярнi лягло сонце, i черепиця заяскрiла, нiби мак.

– Так от, кажуть, – чоловiк кашлянув, – що коли отак на безлюддi довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця. Вiн просуваеться в туманi, як у хмарi… Ви часом не його сподiваетесь уздрiти?

Ірена слухала машинально. Мiж тим раптом страшенно захотiлося кави. Вона уявила маленьку порцелянову чашечку з петелькою ручки, такою крихiтною, що лиш двома пальцями можна взятися…

А до кав’ярнi – ой-йой-йой – ще десять хвилин дороги…

– Вибачте, – нахилив голову чоловiк, i через секунду за спиною Ірени загурчав мотор його синього легковичка.

– Я просто люблю це мiсце… – мовила Ірена мрiйливо в порожнечу. – Гарно, правда?

Синя машина вiддалялася, виляючи хвостом вихлопiв. Мабуть, на знак згоди.


* * *

Кафедра фiлологii з адмiнiстративними кабiнетами мiстилася в центральному корпусi – старовинному i просторому, з кам’яними гарпiями при фронтонi. Іренi збридились отi гарпii, щось вони навiювали…

Вона таки спiзнилася на десять хвилин. Завiдувачка кафедри демонстративно подивилася на годинник:

– О, панi Хмiль, як завжди, вчасно…

Ірена не вiдповiла. Сiла в кутку бiля столу, дiстала записник i почала бездумно креслити щось ручкою на сторiнцi.

– …Пiдсумки нинiшньоi сесii дозволяють зробити висновки про…

Завiдувачка кафедри, доглянута блондинка з головою в крутих кучерях, схожа була на великого породистого пса, голос мала глибокого тембру, а розум тверезий i рацiональний. Із поколiння в поколiння студенти передавали одне одному ii незмiнну кличку – Карателька. Ірена знала: нехай будучи хоч при смертi, але студент (якщо не помре до початку найближчоi сесii) – з останнiх сил приповзе до неi на лекцiю, страхаючись жорстоких санкцiй…

Половина невдах, що вилетiли з унiверситету пiсля першого ж триместру, з цiлковитими пiдставами могли дякувати за це панi Карательцi. Щодо кафедри, то тi, хто всидiв на нiй протягом останнiх п’яти рокiв, давно вже змирилися iз вiчною гризнею на засiданнях.

Ірена водила ручкою по чистому аркушу. Крiзь блiду сiтку клiтинок проступали контури замку – половина веж обрушилась, i над донжоном здiймалися язики полум’я. Облога вежi, таран гатить у браму, полчища варварiв лiзуть по стiнах…

Темпераментний монолог Карательки змiнився ядучою тирадою довгого, як жердина, професора схiдноi лiтератури; конфлiкт спалахнув, як купа соломи, Ірена досадливо скривилася.

– …Адже за подачу робiт на конференцiю вiдповiдали саме ви! І як зрозумiти, що я i моi студенти дiзналися про неi за тиждень, в той час як вашi встигли пiдготувати три розгорнутi доповiдi?!

Ірена вiдiрвала погляд вiд пожежi коло ворiт.

У просторiй кiмнатi кипiли пристрастi. Кволi гiлочки кiмнатного лимонного дерева заснував дрiбненький виснажений павучок, а у професора схiдноi лiтератури вже трусилися губи i летiла з рота слина. Іренi здалося, що мiж професором i Карателькою яскрiе вольтова дуга:

– …Ви все сказали? Я питаю, ви все сказали? Може, ви якийсь час помовчите?!

У порiвняннi з бойовиськом на кафедрi картинка облоги здалася блiдою, геть позбавленою життя, несправжньою. Ірена прималювала в куточку ще й шибеницю з по

Сторінка 2

ожньою петлею – моторошна картинка набула якогось опереткового вигляду. Вiдсунувши зошит, Ірена перегорнула сторiнку.

– …Ось хоча б i наша панi письменниця…

Ірена зсунула брови. Помовчала, розглядаючи чистий аркуш; пiдвела погляд. Усi присутнi чомусь втупилися в неi – тiльки професор, ухопившись за грудину, дивився у вiкно. Напевно сподiвався, що пейзаж за вiкном здатен його якось заспокоiти.

– Ось кому я заздрю, – з iронiчною ноткою протягла Карателька. – Це, панове, у нас нерви. Все це лише нас стосуеться. А у панi Хмiль – зовсiм iншi iнтереси. І якщо якогось прикметного дня весь наш iнститут згорить к бiсу – наша мрiйниця може цього навiть i не помiтити…

Ірена уявила собi язики полум’я над адмiнiстративним корпусом. Облогова вежа на клумбi, таран збивае гарпiй бiля входу, закiптюженi рятувальники, що падають пiд безжальним канчуком панi Карательки…

– Панове, – огрядна жiнка-доцент постукала по циферблату ручного годинника. – Може, час закруглятися?…

А коли члени кафедри, полегшено зiтхнувши, хутко висипали в коридор, Іренi спала на думку колюча i дотепна вiдповiдь.


* * *

– Ірено, ви мене пiдкинете? – запитав професор схiдноi лiтератури. Вiн жив на околицi унiверситетського мiстечка i зазвичай напрошувався до Ірени в попутники.

– Ох, як я ненавиджу стервозних жiнок, Ірено! О, як я iх ненавиджу… Моя перша дружина була з таких… Знаете пiсеньку: «вiдкiля беруться стерви – iз гарнесеньких дiвчат»?… Але тим приемнiше бачити поруч жiнку, яка… обережно, автобус!!

У професора була кепська звичка – вiн повсякчас пiдказував Іренi, як вести машину. Шпарко сiпався на сидiннi та злякано попереджав про неминучу ймовiрну небезпеку.

Автобуси вивернули з-за рогу – iх було три. Бiля ворiт гуртожитку iх чекало юрмисько: купою зваленi впоперек тротуару рюкзаки перегороджували дорогу пiшоходам, а збудженi студенти галасливо i привiтно махали барвистими спортивними шапочками.

– У молодi канiкули… – заздрiсно зiтхнув професор.

Ірена пригальмувала.

Прогуляти лекцiю панi Хмiль – то було серед студентiв звичайним дiлом, зате i радiсть, iз якою зазвичай вiтали Ірену, була абсолютно щирою. Вибравшись iз машини, вона вiдразу ж опинилася в колi хлопцiв, котрi, вiдтiснивши дiвчат на заднiй план, жартiвливо змагалися за право поцiлувати Іренину руку.

– Вiтаемо! Вiтаемо!

– Панi Ірено, iдьмо з нами!

– Панi Хмiль, дозвольте привiтати…

Вона, звичайно ж, не встигала вiдповiсти всiм одразу – роздавала кивки та усмiшки. Збудження потроху спало, кiльце хлопцiв навколо Ірени порiдшало, i через кiлька хвилин вона залишилася в товариствi двох давнiх шанувальникiв (iмен вона, на свою прикрiсть, нiяк не могла згадати).

– Панi Хмiль, – нерiшуче втрутився високий худий юнак в окулярах. – А можна ваш автограф?… Я спецiально за журналом ганявся… Отим, де ваша повiсть…

Вона знiяковiла, як завжди, коли студенти згадували ii публiкацii. Кивнула.

– А чи скоро вийде книжка?… Скажiть, будь ласка, панi Хмiль… – студент зам’явся. – Чому у вас завжди все так сумно закiнчуеться?

– Та невже? – вона всмiхнулася, приховуючи збентеження. – Герой загинув – звичайно, шкода, але ж вiн знав, на що йде…

Хлопець почервонiв:

– Рiч не в тiм… Погано, що його дiвчина вийшла замiж за барона. Кепсько, що… ну, загалом, це…

– Ви свiдомо… м-м-м… деформували образ романтичноi легенди? – втрутився iнший, широкоплечий i мiцний, але з дитячим кругловидим обличчям.

– Абсолютно свiдомо, – вона подивилася кругловидому в вiчi, але вiн не збентежився пiд цим поглядом, по-дорослому стиснувши губи:

– Отже, це… руйнування романтики, заземленiсть… Може, це суто творчий пiдхiд?

Вона замислилася.

Молодь товпилася навколо автобусiв, двох студентiв хтось уже смикав за рукав, iх гукнули; в ii авто нетерпляче вовтузився професор.

– Ми поговоримо про це… в майбутньому триместрi, – вона кивнула i сiла за кермо. – Вдалих канiкул…

– І вам нехай щастить, панi Хмiль!.. Пишiть iще!..

– Наiвнi хлопчаки, – сказав професор, коли автобуси зникли з очей. – Одружаться, тодi кожного ухопить стерва – i стануть вони, як усi… Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку – я хочу вiдпочити, хочу релаксу… А стерв i в життi достобiса…

– Не треба було з нею зв’язуватися… – спокiйно сказала Ірена, згадавши Карательку.

– Нi, не те… Знаете, чому я не можу читати ваших оповiдань? Бо коли дама з кринолiном, а лицарi в кольчугах i з мечами – це спокуслива казка, Ірено. З iншого, так би мовити, свiту… свiтоустрою… У кожного це з дитинства – лiсовi духи, гноми там рiзнi, лицарськi турнiри, жорстокi бойовиська… любов… А не убогi побутовi розбiрки з наперед вiдомими наслiдками.

– Я подумаю, – сказала вона. І це не була вiдмовка – вона справдi збиралася подумати, а як ii думки стикувалися зi словами професора – то вже буде видно…

– Ви тiльки не ображайтеся…

Вона пригальмувала перед професорським будинком.

– Ох, спасибi, Ірено… Творчих вам успiхiв! Але не завадить хоч трошки вiдпочити на канiкулах…

– Навзаем. Дякую.

Сторінка 3

Професор вже вiдчинив дверцята. Затримався, наче роздумуючи.

– Ірено… Ви даремно гадаете, що всi чоловiки на свiтi – самозакоханi егоiсти.

– Я поду… – почала вона звично, але схаменулася: – Я зовсiм так не думаю…

Професор недовiрливо похитав головою:

– Знаю… Ну, що ж. До побачення.


* * *

Перше, що вона зробила, зайшовши до кiмнати, – витягла з-пiд лiжка черепаху i поклала ii на килимок пiд свiтло настiльноi лампи. Черепаха, схожа на закутого в панцир лицаря, змiряла Ірену вiдсутнiм поглядом намистинок-очей (вона не вiдгукувалася на поклик – у неi було свое життя. Ірена тримала черепаху просто так, для настрою).

Сторожовий пес Сенсей нетерпляче бив хвостом по дошках ганку, благаючи впустити його досередини. Ірена зжалiлась, затим пiдiйшла до телефону, щоб перевiрити, хто дзвонив за ii вiдсутностi.

Ого! Два дзвiнки вiд лiтагента i ще три – невiдь-чиi. Хто це, цiкаво, так наполегливо домагався уваги панi Хмiль…

Вона дала черепасi капусти. Поторсала Сенсея по шиi, вляглася на канапу i натягнула плед до самого пiдборiддя.

Чесно кажучи, слiд було би самiй зателефонувати лiтагенту. Мало що, а раптом вигiдний контракт…

«Руйнування романтики, заземленiсть…» «Хочеться казки, Ірено… Іншого, так би мовити, свiту…»

Треба було вiдповiсти так: авжеж, нiщо не заважае вiрити, що там десь, в iншому свiтi, краще i цiкавiше… У чистому i прозорому свiтi, без нудних екзаменiв, без Карательок, без податковоi iнспекцii… Але ви помиляетеся, бо…

Озвався телефон. Ірена зiтхнула – на табло висвiтився номер лiтагента.

– Так, я слухаю…

– Панi Хмiль? Нарештi… Уявiть собi, у нас е замовник на весь цикл про Облогу!

– Але ж вiн ще не написаний…

– Це нiчого! Авансом, пiд замовлення… Тiльки, Ірено, заради Бога, вони просять обов’язково якоiсь магii. Темний Володар хоча б на вiддаленому планi. Ну, ви знаете, буяння фантазii, чарiвники, артефакти, квести, поединки… Панi Ірено, ви пам’ятаете, ми з вами вже про це говорили…

– Я подумаю, – пiдсумувала вона почуте.

Лiтагент досить добре встиг вивчити свою пiдопiчну, щоб розрiзняти всi вiдтiнки цiеi ii звичноi фрази.

– Панi Ірено… Бажано конкретноi розмови, не по телефону. Де ми могли б зустрiтися?

Вона зiтхнула:

– Я вiзьму до уваги…

– Домовились, – голос у трубцi спохмурнiв. – Я передзвоню завтра вранцi…

– Гаразд, – сказала вона з полегшенням i поклала слухавку.

Сенсей крутився коло лiжка, лiз лапами на плед, нахаба такий, лапи у нього – бруднющi…

…Ви даремно вiрите, хлопцi, що там, у цьому реальному свiтi, ви опинитеся в рядах сильних, знайдете гiдне мiсце… Адже тi, хто дiйсно вмiють знаходити вигiдне мiсце, – опиняються там в БУДЬ-ЯКОМУ свiтi… Вони будь-що перемагають на виборах, бо орудують мiльйонами i зовсiм не читають казок. Отож ви обманюете себе, хлопцi… А я вас обманювати не збираюся…

– Якi дурницi! – сказала вона вголос. – Теж менi проблема…

Знову – телефон. Господи, ще один дзвiнок – i вона вiдключить його…

Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька – але цiлком приемна. З тих, iз ким цiкаво розмовляти двiчi на мiсяць i бачитися двiчi на рiк…

– Ірено? Що ти робиш сьогоднi ввечерi?

– Спатиму, – сказала вона вiдверто.

– А хочеш, ми заiдемо за тобою? Сьогоднi рiчниця весiлля Ігоря i Янки, ми хотiли б…

Ірена ледве пригадала, хто такi Ігор i Янка. Ах, так, досить симпатична пара…

– …Цiкаве товариство. І кiлька твоiх читачiв-шанувальникiв, ти iх iще не знаеш… Всi дуже хочуть тебе бачити. Ну як, iдьмо?

Ірена мовчала. Голос у слухавцi трохи втратив певнiсть:

– Ірено… ти здорова?

Вона подумала, що слiд вiдповiсти «нi». Вiдмогтися хворобою, щоб нiхто не образився…

Вставати зараз iз канапи? Одягатися, робити макiяж? Їхати кудись, аби повернутися за пiвнiч iз важкою головою, у шлейфi чужих терпких духiв i сигарет…

Черепаха пiд настiльною лампою флегматично рухала щелепами.

– Вибач, – Ірена зiтхнула. – Але я не поiду. Занадто багато… – вона хотiла сказати «пiдстав для роздумiв», але в останнiй момент виправилася: – занадто багато роботи…

– Але ж це тiльки один вечiр! – приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. – Ми ж не так часто… тебе турбуемо!

– Вибач, – Ірена знала, що через кiлька хвилин по тому в головi у неi з’являться вагомi i доречнi виправдання, але вислухати iх буде вже нiкому…

Сенсей i черепаха давно звикли до ii монологiв у порожнечу. І, можливо, знали усi ii аргументи наперед.


* * *

Вона пiдмела в дворi. Задивилась, як сiдае за гори сонце, тодi розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра – не вийшло. Сенсей бiгав як навiжений, вiдкидаючи заднiми лапами груддя землi, i його захват частково передався Іренi. В повiтрi вiдчувалася весна…

Телефонний дзвiнок вивiв ii зi споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго i наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвiнкiв.

– Панi Хмiль?

Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нiкому не давати ii номера…

– Панi Хмiль? Мене звуть Нi

Сторінка 4

олан Петер, я прошу вибачити менi, якщо потривожив…

Вiн зробив паузу нiби ненавмисне – щоб вона люб’язно спростувала його – мовляв, нiчого страшного, я слухаю.

Але вона мовчала. Бо отой невiдомий Петер справдi потривожив ii.

– Панi Хмiль, мова йде про вашого чоловiка, Анджея Кромара.

– Про мого колишнього чоловiка, – наголосила вона мимохiдь.

У неi чомусь пiдкосилися ноги, i вона сiла на канапу.

– Вiн… живий?

– Але, панi Хмiль, навiщо вiдразу такi страшнi припущення…

– То вiн живий?!

– Так, звичайно… Бачите, взагалi-то я з Комiтету громадськоi безпеки…

Ірена глибоко зiтхнула. Серце калатало, як шалене, навiть черепаха, здаеться, повернула з-пiд панцира голову i повела намистинками безглуздих очей…

– Вiн… щось накоiв?

– Нi, навпаки! Можливо, його навiть представлять до нагороди…

Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена пiдiйшла до столу i поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював ii.)

– Тодi – до чого тут я?

– Нам необхiдно зустрiтися.

Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря i Янки, якi будь-що вирiшили витягти ii сьогоднi на вечiрку…

Вона уявила, як iде на зустрiч зi спiвробiтником комiтету – а потрапляе в веселу пiдпилу компанiю розкутих галасливих людей…

– Сьогоднi?

– Завтра вранцi, – невидимий Петер нiби не розчув iронii в ii голосi. – Якщо побажаете, за вами пришлють машину…

– У мене багато роботи, – повiдомила вона про всяк випадок.


* * *

…Їй було вiсiмнадцять рокiв, i вона шалено закохалася в однокурсника Івонiку – першого красеня на всьому факультетi. Їхнi стосунки деякий час обмежувались обiймами в темрявi кiнозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнiченi, боячись i розiйтись, i зблизитися – аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івонiка палко поцiлував ii на автобуснiй зупинцi…

І – закрутилося…

На зупинцi нiкого не було; вони довго цiлувалися пiд скляним навiсом, а потiм, обмiнявшись палкими поглядами, що нiби обiцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бiк i поiхали… до Івонiки в гостi.

Поодинокi пасажири поглядали на них спiвчутливо. Пропустивши потрiбну зупинку, закоханi поверталися пiшки, тримаючись за руки. На перехрестi грав бродячий оркестрик – величезна туба, двi труби i барабан iз тарiлками. Івонiка купив iз рук доброзичливоi бабусi маленький бiлий букетик пролiскiв…

Вiкна його будинку були порожнi й темнi – батьки поiхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спiткнулась i впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.

Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячi руки. Потiм зайшли до будинку, поставили чайник i тут же про нього забули. Івонiка витягнув келихи i вино; вони швиденько спустошили пляшку i вiдчули себе майже в раю…

У спальнi Івонiка спершу загасив нiчник, потiм увiмкнув, потiм знову вимкнув. Йому дуже хотiлося мати вигляд досвiдченого чоловiка, а Ірена згадала, що у неi на сорочцi е непiдшита бретелька, i вже нi про що не думала, окрiм як повсякчас тримати ii долонею…

Івонiка спрагло й часто дихав. Вiн нiяковiв, усмiхався, здригався – i, нарештi, залiз до неi пiд ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очi й вiддала себе в руки долi… Аж тут пiд самiсiнькими вiкнами гримнув нi сiло нi впало духовий оркестр.

…Ірена здригнулася – спогад було занадто виразний… Зняла руку з теплого панцира. Обмiнялася поглядом iз черепахою, послухала шум вiтру за вiкном, втомлено опустилася в крiсло.

Негiдник… Того дня вiн зустрiв парочку закоханих i безпомилково накинув на дiвчину оком. Простежив. А потiм вигрiб iз кишень весь дрiб’язок i зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення…

…Вони стояли пiд вiкном – бадьорi волоцюги з мiдними трубами, – отi, з перехрестя… І гримiли весiльний марш так, що в сусiднiх будинках перелякано засвiчувалися вiкна… Бамс! – пронизливо клацали тарiлки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась i гарячково почала одягатись, а Івонiка укляк стовпом, а потiм хутко рвонув вiкно, обриваючи поролоновi смуги утеплювача, i пошпурив на музикантiв круглу табуретку…

Здоровезна туба з’iмiтувала непристойний пшик.

Івонiка опустився на пiдлогу й гарячково згадував усi бруднi лайки – якi знав i колись чув та забув, i ще такi, яких не знав i не чув – вони придумалися на ходу i тому вилiтали з рота якось жалюгiдно…

Яка вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вiсiмнадцять рокiв усi дiвчатка – iдiотки?!

А тодi вона, звичайно, вмить протверезiла. І бiгла пiд звуки весiльного маршу свiт за очi i ледь не потрапила пiд машину…

А наступного ранку ii, заплакану, кiлька разiв кликали до телефону, але вона не пiдходила, не бажаючи розмовляти з Івонiкою… А коли покликали вчетверте, i вона зробила над собою зусилля та спустилася до вiконця вахтерки, – нiякого Івонiки в слухавцi не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцiкавився:

– Це Ірена?

Вона не готова була до такого повороту подiй i тому промовчала.

– Алл

Сторінка 5

, Ірена?

– Ви хто? – запитала вона похмуро.

– Я Анджей.

…Згодом вона дiзналася, що вiн будь-що домагався поставленоi мети. Абсолютно будь-якоi.

– Який ще Анджей? – Їй наплювати було, що ii слухають.

– Той, хто замовляв музику.

Вона промовчала.

– Я пiдiбрав ваш записник… разом iз номером телефону.

– І що? – запитала вона.

Проте вже через секунду додала:

– То засуньте цей записник… знаете куди?

І жбурнула трубку на важiль…

Вiн був старший за неi на сiм рокiв. Жив сам, у величезнiй кiмнатi – майже без меблiв, але перемiщатися по нiй можна було тiльки боком, попiд стiною, бо весь простiр займало середньовiчне мiсто, побудоване… iз сiрникових коробок.

– Це що? – запитала вона, вперше переступивши порiг його кiмнати.

– Та так, – вiн недбало махнув рукою. – Нiчого особливого… Така собi моделька…







* * *

Вони зустрiлися на нейтральнiй територii – в кафе; Нiколан Петер прийшов у супроводi вродливоi доглянутоi жiнки (з тих, хто до глибокоi старостi пунктуально вiдвiдуе спортзал, масажиста i косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом ii напруги е безневинна панi Хмiль.

– …І вашi останнi речi. Я дала читати iх синовi – той у захватi, у нього половина класу стоiть у черзi на цей журнал…

Скорiше за все, дама брехала. Мабуть, iй тiльки вчора ввечерi вручили журнал, i вона спiшно простудiювала Іренину повiсть, бажаючи мати тему для приемноi розмови з потрiбною спiвбесiдницею…

Бо вона, Ірена Хмiль, для чогось iм потрiбна.

– Ви збираетеся розмовляти зi мною як представники Комiтету чи як приватнi особи?

Дама посмiхнулася – досить мило, але за посмiшкою все-таки вiдчувалося напруження:

– Затишна обстановка… сприяе насамперед приватнiй бесiдi.

– І все ж таки?

– Так, ми уповноваженi говорити офiцiйно, – Петер, повненький сумний блондин, зiтхнув. – Ми розумiемо ваше… м’яко кажучи, замiшання.

– Ви, звичайно, знаете, що ми з чоловiком розлучилися п’ять рокiв тому? – недбало запитала Ірена.

Петер кивнув:

– Ну так… Перепрошую за мимовiльне нагадування про речi небажанi та неприемнi. Але… Комiтет змушений просити вас про допомогу. Зокрема й про допомогу вашому… колишньому чоловiковi.

Ірена мовчала.

Дерев’яний будиночок кафе був у цей час майже порожнiй. Столи стояли кружкома, проти входу – стiйка, а в центрi, пiд широким отвором у стелi – жарiвня. Ледь вiдчутно пахло димком, страва, замовлена паном Петером на трьох, тiльки почала свое перетворення – вiд свiжих м’ясних шматкiв до рум’яноi апетитноi смаженини…

– У нас обмаль часу, – сказав заклопотано пан Петер. – Справа ось у чiм. Уявiть собi, що наш спiвробiтник, який виконав певну мiсiю, в процесi деяких соцiологiчних дослiджень… пережив важкий шок i фактично впав у… шаленство.

Ірена не ворухнулась. Сизий димок, що здiймався над жарiвнею, тонкими пасмами витягувався в дiрку пiд стелею.

Навiть при iхньому спiльному життi Анджей нiчого не розповiдав iй про свою роботу… І певна рiч, вiн завжди був трохи несамовитим (якщо, звичайно, можливе таке поеднання слiв).

– Напевно, ви будете здивованi, – втрутилась жiнка. – Чоловiки дивують нас не рiдше, нiж ми iх… Але данi спецiального тесту показали, що вивести людину зi ступору iнодi може… сильний подразник. Зокрема – поява колишньоi дружини…

Ірена, як i досi, мовчала. Цi двое вже завантажили ii вище ватерлiнii – саме час залягти на дно, себто на канапу, натягнути до пiдборiддя плед i подумати над почутим…

Цiкаво, що воно за «спецiальнi тести»?

«Я подумаю», – хотiла вона сказати звичне, але в останнiй момент стрималася.

– Отже, – пан Петер подався наперед i гостро заглянув iй в очi. – Сталося так, що вiд… душевного здоров’я цього чоловiка нинi залежить доля багатьох людей… Можна сказати, питання життя i смертi. І комiтет звертаеться до вас… як до свiдомоi громадянки. Як до жiнки, педагога, гуманiста…

М’ясо на грилi потроху набувало смаковитостi. Схоже ii, панi Хмiль, зараз обробляють, доводячи до готовностi…

До чого вся ота патетика?

– Вiн у лiкарнi? – запитала Ірена, i голос ii був не такий байдужий, як iй хотiлося.

Схоже, Петер i жiнка ледве втрималися, щоб не перезирнутися.

– На жаль, нi… Нещастя трапилося, коли пан Анджей Кромар перебував iз науковою мiсiею… у вiдрядженнi.

– Про яку таку науку ви говорите? – здивувалась Ірена. – Я завжди вважала, що Комiтет…

– Про прикладну соцiологiю, – стиха вимовив Петер. Погляд його став вiдчужений, нiби вiн дивився на Ірену з далекого далека. – Про експериментальну соцiологiю… Бачите, у будь-якi часи в людства були, так би мовити, потаемнi забороненi куточки. Дослiдження, якi вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними… І все ж таки вони були нечувано перспективнi. Певна рiч, тiльки пiд наглядом Комiтету…

Шматочки м’яса повiльно оберталися на рожнi, пiдставляючи вогню то один, то другий бiк.

– Що трапилося з Анд… з паном Кромаром?

Жiнка зiтхнула.

– Вiн проводив експеримент… – Петер, як i ранiше, дивився Ір

Сторінка 6

нi у вiчi, й погляд його був схожий iз поглядом змii, що вистежуе жертву.

– Невдалий?

– Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара… ще буде оцiнений державою та суспiльством… Утiм, про це згодом. Справа в тому… що коли працюеш на межi дозволеного… уточню: дозволеного не суспiльством – а природою… Тодi й успiх може раптово обернутися трагедiею. Ось як у нашому випадку…

Ірена тоскно думала про свiй плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватоi черепахи.

– Ви, мабуть, уже втомилися, – жiнка роблено посмiхнулася, – вiд наших недомовок…

– Що власне вiд мене потрiбно? – запитала Ірена, з досадою розумiючи, що цим запiзнiлим запитанням i слiд було починати розмову.

– Ми сподiваемося… – голос Петера став зовсiм уже проникливим, – що ви вiдвiдаете пана Кромара там, де вiн зараз перебувае… i виведете його з шокового стану. Цим ви врятуете… його життя. І, можливо, життя багатьох людей… Професiйна етика не дозволяе менi сказати бiльше.

Ірена геть розгубилася.

Нiчого собi… Якби йшлося про те, щоб з’iздити в якесь сусiдне мiстечко i розшукати там Анджея – навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова…

– Я так розумiю… вiн перебувае десь… далеко?

– Транспортнi витрати бере на себе Комiтет, – глухим голосом повiдомила жiнка.

– А куди, власне, належить…

Петер зiтхнув. Витягнув iз-пiд столу свiй плаский портфель, а звiдти – заздалегiдь заготовлений аркуш:

– Ось… прочитайте, сподiваемось, ви зголоситесь.

Ірена пробiгла очима текст – це була пiдписка про нерозголошення державноi таемницi. Їй чомусь стало весело. Мiсцезнаходження Анджея е державною таемницею! Давно пора. Давно пора оголосити дослiди цього нiкчеми зброею тактичного значення, а у похмурому настроi – i стратегiчного… І, розсердивши як слiд, скидати його на позицii ймовiрного противника. «Через годину вороги у вiдчаi побiжать здаватися в полон…»

Петер насупив брови. Йому незрозумiла була ii усмiшка.

Вона знизала плечима:

– Зроду не вникала у вашi таемницi…

– Це, власне, формальнiсть, – м’яко сказала жiнка. – Але без вашого пiдпису ми не можемо…

«На канапу… – подумала Ірена стомлено. – І днiв зо два не висовувати носа з-пiд пледа. Вiдновлювати внутрiшню екологiю…»

Вона таки пiдписала. Петер довго вдивлявся в папiр, нiби сумнiваючись у справжностi Ірениного автографа.

Мiж тим офiцiант принiс смаженину, i документ спiшно прибрали – вiд жирного соусу подалi.

– Бачите… Основна спецiальнiсть вашого колишнього чоловiка – моделятор.

Гарячий соус стiкав краплями – м’ясо, просмажившись над вогнем, неначе побажало знову прибрати первинного вигляду i скористалося кривавим томатом. «Ось так i жiнки…» – подумала було Ірена, але доводити повчальну думку до кiнця не вельми хотiлося.

– Отже, моделятор, – голос Петера знизився до шепоту. – Експериментатор… І сталося так, що в процесi експерименту ваш чоловiк створив…

– Мiй колишнiй чоловiк, – мимохiдь виправила Ірена.

– Ваш колишнiй чоловiк… створив функцiонуючу чотиривимiрну модель. У тимчасовому режимi десять до одного…

– Добре, – автоматично кивнула Ірена, бо обое ii спiврозмовникiв явно чекали хоч якоiсь реакцii.

Жiнка поперхнулась. Петер глитнув шмат:

– Ви не зрозумiли… Вiн перебувае ВСЕРЕДИНІ моделi. Ми маемо вiдомостi про те, що вiн живий i здоровий… В той же час його поведiнка наводить на думку про шок. Про розлад сприйняття…

Іренi уявився Анджей, котрий сидить всерединi свого сiрникового мiста – найвища вежа ледь дiстае йому до плеча. «Це? Дурницi, так, моделька…»

– Я щось не дуже вас розумiю, – зiзналася вона вiдверто. – Але обiцяю подумати.


* * *

…Приблизно мiсяць тому вона отримала листiвку без пiдпису. Текст був надрукований безликим принтером, але вона вiдразу зрозумiла, хто вiдправник.

На листiвцi не було нiчого особливого – просто типовий мiський пейзаж. Якийсь магазин iз яскравою вiтриною. Вивiска над входом, щось на зразок «Святковi жарти i сюрпризи». Вулиця, перехожi, дiти, звичайнi жанровi сценки…

«Ну, я пiшов, – написано було на зворотному боцi. – Привiт».

Вона довго крутила листiвку в руках. У якийсь момент навiть занепокоiлася – iй вчувся натяк на самогубство… І, можливо, будь-яка iнша людина, вiдправляючи таке послання, справдi думала б про суiцид. Будь-яка iнша – але не Анджей.

Вiн був iз тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навiть у помислах.

Що вiн мав на увазi? (Вона думала про це вже кiлька днiв, а потiм переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому – Анджей…)

Анджей.

Вона сiла на канапi. Будинок спав; дрiмала на журнальному столi черепаха, i Сенсей теж, iмовiрно, спав у своiй будцi (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почуе, який бувае Сенсей).

А ту листiвку вона вже давно викинула. Разом iз iншим паперовим непотребом.


* * *

Спочатку була прохiдна. Потiм внутрiшнiй бар’ер, iще один, потiм iще. Звiдусiль витрiщалися рачачi очi телекамер; на всiх постах пан Петер пхав у спецiальне гнiздо с

Сторінка 7

ое посвiдчення – зелену пластикову картку. І ще одну картку – червону, виготовлену спецiально для Ірени; лампочки блимали згiдливо, i зосередженi охоронцi знiмали блокування з броньованих дверей.

– Вибачайте за, е-е-е, деякi незручностi…

Ірена зверхньо посмiхалася. Для того щоб захистити цю iх хвалену секретнiсть, досить було б посадити бiля входу одного-единого Сенсея.

За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кiмната; Ірена з цiкавiстю озирнулась.

Петер нервово потер долонi:

– Кави хочете?

Найбiльший i найскладнiший прилад, що примостився бiля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.

– Автомат для миття посуду теж у вас е?

Петер не вiдповiв. Пiдсiв до мiнiатюрного монiтора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:

– Виведи на нас його фiзданi…

Кавоварка засичала, випускаючи цiвку ароматноi рiдини. В ii шипiння вклинився iнший звук – достоту фонограма з фiльму про лiкарiв-убивць.

Розмiренi удари серця. Звук подиху – вдих-видих… Екран монiтора ожив, засвiтився якоюсь розгорнутою дiаграмою. Свiтловi стовпчики пiдстрибували i опадали.

Ірена пiдiйшла до верткого крiсла.

– Це Анджей, – збуджено сказав пан Петер за ii спиною. – Зараз данi розгортаються в реальному часi, для наочностi й для зручностi. Хоча – ви пам’ятаете – модель працюе в хронорежимi десять до одного…

Ірена не сказала нi слова.

Їй складно було повiрити, що самолюбне серце Анджея здатне битися напоказ, у динамiках. У якийсь момент iй стало мулько – нiби якусь iнтимну подробицю виставили для загального огляду…

– Вiн притомний, – сказав Петер, дивлячись на кавову чашечку у власних руках. – Експеримент тривае ось уже мiсяць… реального часу. У нас колосальна перевитрата енергii. Модель вже необхiдно згортати… Якщо вiн цього не робить – вiн неадекватний.

Ірена взяла чашку з його рук i жадiбно сьорбнула. Торкнулася долонею шиi, ловлячи власний пульс; серце Анджея завжди билося повiльнiше. «Удав, – казала Ірена свого часу. – Холоднокровна сита змiюка…»

Вона поставила каву на блюдечко. Вона УСВІДОМИЛА, i мiрнi удари перестали бути фонограмою. Це дiйсно билося серце – цiлком певноi, знайомоi Іренi людини…

– Справа ось у чому, – Петер зiтхнув. – Ми… гм, володiемо можливiстю… Ми можемо перервати експеримент, закрити модель ззовнi… Навiть якщо не брати до уваги пана Кромара, який в даному разi обов’язково загине… Якщо навiть не брати цього до уваги – вибух iмовiрнiсних аномалiй такоi сили… здатен… заподiяти неконтрольованi наслiдки… викликати не до кiнця вивченi процеси… Я вже не кажу про мiжнародний скандал – але простiше, грубо кажучи, нас чекае катаклiзм, який…

– Тобто як – не брати до уваги? – здивовано запитала Ірена.

Пан Петер замовк.

– Тобто що не брати до уваги? Смерть Анджея?

Пан Петер болiсно скривився:

– Нi… тобто… Рiч у тiм, Ірено, експеримент iз самого початку нiс у собi небезпеку… для життя випробовувача. Пан Кромар…

– Пан Кромар нiколи не був схильний до авантюр, – вiдрубала Ірена. – І нiколи не ризикував би життям просто так… заради наукового iнтересу. Гадаю, вiн був абсолютно упевнений… що йому вдасться провести експеримент i залишитися живим.

– Звичайно! – Петер скривився так, що обличчя його стало схоже на здутий гумовий м’яч. – Але експеримент виявився НАСТІЛЬКИ вдалим… Що це межуе з катастрофою, Ірено. Боюся, що навiть Анджей… не мiг припустити…

Серце в динамiках билося впевнено й рiвно – але Ірена раптом похолола вiд думки, що ще секунда-двi – i воно зупиниться. Заволають, забiгають невидимi спiвробiтники пана Петера, i сам вiн пролле каву на свiтлi штани – i тiльки вона, Ірена, залишиться сидiти нерухомо, i навiть чашка в ii руцi не здригнеться…

– Отже, Ірено, ми не можемо закрити модель ззовнi… І пiдтримувати ii життезабезпечення не можемо теж. Бо кожна хвилина iснування моделi породжуе проблеми… зокрема, вибачте, етичнi. Адже оте, створене паном Анджеем… з кожною миттю стае все бiльш… як би це пояснити… автономним. І коли воно стане зовсiм автономним… Бачите, це ракова пухлина на ймовiрнiснiй структурi реальностi…

Вiн iще щось говорив – збуджено i науковоподiбно. Ірена пила каву i слухала, як дихае Анджей. Здаеться, i пульс, i дихання трохи прискорилися – можливо, вiн хвилюеться, чи, може, бiгае…

При словi «модель» iй уявилася збiльшена копiя сiрникового мiстечка, запакована в непроникну капсулу. І де там, власне, розiгнатися?…

Вона iронiчно посмiхнулася. Петер помiтив ii усмiшку i перервався:

– Я розумiю – все це звучить… може, фантастично або не цiлком переконливо… Але едина для нас можливiсть – знайти моделятора всерединi моделi i, повторюсь, спонукати його… примусити його завершити експеримент!

Вiн замовк. На обличчi його, як не дивно, проступило полегшення – наче вiн нарештi переступив через вагання i вилив душу. Висловив усе начистоту.

Кава закiнчилася. Ірена з жалем заглянула в порожню чашечку. (Попросити ще, чи що?)








– Чому для цiеi… мiсii вам потр

Сторінка 8

бна тiльки я i нiхто iнший? Ви гадаете, я здатна вплинути на Анджея? Ви помиляетеся. На нього i в кращi часи нiхто не мiг вплинути…

Петер роздратовано поклацав кнопочкою – в кiмнатi стало тихо, екран монiтора згас, несучи з собою таемницю кров’яного тиску Анджея Кромара i температури його тiла, та ще безлiчi показникiв, в яких Ірена, не будучи лiкарем, геть не розумiлась…

– Надiшлiть краще роту десантникiв, – порекомендувала Ірена серйозно.

Петер засопiв. Пiдвiвся, пройшовся по вузькому коридорчику мiж приладами, характерним жестом потираючи долонi:

– Бачите… По-перше, ми виходимо з того, що пан Анджей, м’яко кажучи, не при тямi вiд пережитого потрясiння… І жiноча м’якiсть тут куди доречнiша за грубу силу. По-друге… вiрнiше, це по-перше i по-едине… Всередину моделi веде лише один канал. Чи за iронiею долi… чи за дивною примхою пана Анджея… чи ще з якоiсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нiкого, крiм вас, модель не впустить.

– Можна ще кави?

– Будь ласка…

Закрутилася кавоварка, перетворюючи зерно на пил. Засичала, давлячись власною парою.

Добряче ж сiрникове мiстечко спорудив ii давнiй друг…

Вiн завжди домагався свого. Завжди. Жоден його екстравагантний вчинок не пiддавався передбаченню. На мiсцi пана Петера вона б нiколи не зв’язувалася з…

Добре давати поради iншим. А вона сама? Можливо, тисячi жiнок час вiд часу повторюють те саме: на мiсцi цiеi дурепи Хмiль я нiколи б не…

– Де знаходиться модель?

– Що? – пан Петер чомусь здригнувся.

– Де знаходиться ця його модель?

– Бачите…

Тонка шоколадна цiвка лилася в порцелянове нутро чашечки.

– Бачите… нiхто не в змозi вiдповiсти на ваше запитання. Ми контролюемо лише ВХІД в модель, себто отой ваш канал…

Ірена вклякла.

– Панi Хмiль. Не знаю, як ви це собi уявляете… Справа в тому, що в ходi експерименту Анджею Кромару вдалося змоделювати самодостатню реальнiсть, яка саморозвиваеться… Тiльки пам’ятайте – ви давали пiдписку про нерозголошення!

Автомат витиснув останню краплю свiжозвареноi кави.

Ірена мовчки думала.


* * *

Вона була тодi на третьому курсi. Єдина серед усiх дiвчат – замiжня.

…Про самогубство однокласницi Владки вона дiзналася по обiдi. І треба ж, тiльки вчора прийшов останнiй Владчин лист – такий веселий, безтурботний…

Лiтак вилiтав о дев’ятнадцятiй, раз на два днi, але саме той день якраз був днем рейсу; Ірена кинулася до каси – квиткiв на сьогоднi не було. Нiяких – не допомогла телеграма, яку вона сунула у вiконечко. Касирка спiвчутливо зiтхала й розводила руками. Всi мiсця зайнятi. Абсолютно всi. Бронi не буде, берiть квиток на пiслязавтра…

Тодi вона зателефонувала Анджею на роботу. Вона чинила так лише тодi, коли iншого виходу не було.

«Передзвони через пiвгодини…»

Вона передзвонила.

«Я пiдвезу тобi квиток просто до рейсу. Чекай в аеропорту о шостiй…»

Вдячнiсть за це на якийсь час поборола навiть шок вiд трагiчноi звiстки. Вона метнулася додому, кинула в сумку необхiднi речi й поспiшила в аеропорт.

О шостiй годинi посадка була в самому розпалi.

Ірена стояла з сумкою в однiй руцi й телеграмою в iншiй, розгублено роззиралася, вишукуючи серед натовпу знайоме незворушне обличчя…

О пiв на сьому оголосили, що посадку закiнчено.

О сьомiй лiтак вiдлетiв.

Вона постояла ще якийсь час, нiби сподiваючись, що лiтак, схаменувшись, повернеться. Потiм побрела на зупинку автобуса…

Анджей був удома. Сидiв за комп’ютером i навiть не помiтив Ірениного повернення. У вiконцi монiтора плавала складна тривимiрна конструкцiя – Анджей в екстазi крутив ii то так, то сяк; у передпокоi, пiд дзеркалом, сиротливо лежав авiаквиток на сьогоднiшнiй рейс…

Деякий час по тому Ірена дiзналася, що Владка наклала на себе руки через постiйнi сварки з чоловiком.

«…Нiчого особливого. Просто чергова моделька».


* * *

Вона витягла черепаху з-пiд канапи i поклала на подушечку пiд лампою. Черепаха не зрадiла i не засмутилася – закута в лицарськi лати морда залишалася безглуздою i незворушною.

У дворi Сенсей жадiбно перемелював курячi кiстки; мляво димiло багаття iз хмизу.

«Ми вживемо всiх заходiв для того, щоб ваша… подорож була якомога безпечнiшою. Майже такою ж безпечною, як катання на лижах iз гiр… Тобто ймовiрнiсть якоiсь випадковостi е завжди… Але ми зробимо все, щоб виключити таку ймовiрнiсть…»

«Я подумаю», – твердила вона як заведена. Їй хотiлося додому, в самотнiсть.

«Ваше завдання дуже просте – ви ввiйдете в свiт… iмовiрно, вiн точно вiдповiдае нашому, хiба що деяка розбiжнiсть у часi… Точка вашого входу буде вiдповiдати мiсцю розташування моделятора. Ви ввiйдете з ним у контакт. У разi успiшного результату… (Ви розумiете, всi ми сподiваемося саме на успiшний результат…) Так от, при цьому варiантi експеримент буде негайно згорнуто, i ви повернетеся автоматично – разом iз моделятором. У разi ж… ми все зобов’язанi передбачити… якщо ви не знайдете моделятора, або якщо його стан виявиться незворотним… Тодi ви знову скористаетеся своiм iндивiдуальним каналом. Мi

Сторінка 9

це вашого входу ви використаете як вихiд. Вашому здоров’ю нiчого не загрожуе… ви проведете всерединi моделi не бiльше кiлькох годин, а в режимi реального часу – менше пiвгодини…»

«Я мушу подумати…»

На вулицi дiти ганяли м’яча посеред пустельноi дороги. Сусiдка час вiд часу вимагала припинити галас; м’яч перелетiв через Іренину хвiртку – слiдом боязко заглянув розпатланий щуплавий хлопчак – Валько, сусiдський син.

– Сидiти, Сенсею, – сказала Ірена настороженому псу.

Валько осмiлiв. Перемахнув через паркан, улесливо всмiхнувся Іренi та, вже вибравшись знов нагору, показав Сенсею довгий язик:

– Бе-е-е…

Проiхала, вiдчайдушно сигналячи на хлопчакiв, чиясь машина. Сусiдка вискочила на вулицю i вiд погроз перейшла до дiла – почулося волання дiтлашнi.

Ірена поворушила присок у багаттi.

Якби тодi вона зважилася мати дитину вiд цього божевiльного… Нi. Тобто, звичайно, малюк бiгав би й лазив через паркани укупi з цими шибайголовами – але тодi вона була б пов’язана з Кромаром куди бiльш, анiж просто спогадами…

Половину з яких слiд було б навiки забути.

«Ірено… Я не кажу про винагороду, яку призначить вам Комiтет. Я просто звертаюся до вашоi гуманностi… Ви ж благородна людина. Криза експерименту спричинить… на жаль, постраждають зовсiм безневиннi люди. У нас е останнiй шанс…»

«Я мушу подумати…»

…«А який поштовх для творчостi!.. Певна рiч, ви пов’язанi пiдпискою про нерозголошення… Але, творчо переробивши… ви могли б написати фантастичний роман! Узгодивши сюжет iз Комiтетом… У нас е канали для швидкого видання, поширення, популяризацii… Це був би сплеск вашоi письменницькоi кар’ери… Не кажучи вже про незабутнi враження… Уявiть собi, що вам запропонували б злiтати в космос. Невже ви вiдмовилися б?!»

Вона повернулася додому. Лягла на канапу й натягнула плед до самого пiдборiддя.

Пiд стiльцем безформною купою лежала роздрукiвка ii незакiнченоi повiстi. Уже написана вiдсоткiв на шiстдесят – i раптом виявилася непотрiбною, недоречною, безперспективною…

А чого, власне, iй треба? Щоб ii упiзнавали на вулицях? Щоб ii iм’я було у всiх на вустах? Щоб вiдiрвати хоч раз у життi Срiбний Вулкан у номiнацii «повiсть»?

Вона пошукала поглядом черепаху. Не знайшла; стомлено заклала руки за голову.

Хай йому грець. Їй хочеться мати привiд для гордостi. І вона бажае, щоб ii право на цю гордiсть визнали…

Ірена скривилася.

Ось уже тижнiв зо два вона не бралася за роботу. І називала це «вiдпочинком…»

Навiщо Анджею знадобилося вiдправляти iй ту листiвку? З огляду на те, що ось уже п’ять рокiв, як вони щезли з обрiю одне для одного?…

Увiйшов, вiдчинивши лапою незамкненi дверi, мовчазний Сенсей. Поклав морду на край пледа, пiдвiв на Ірену сумнi очi.

«Подивимося… – сказала вона пошепки. – Менi треба ще трошки подумати».


* * *

Експертiв було п’ятеро. Всi чепурнi, партикулярнi, напахченi дорогими парфумами; всiх по черзi представили Іренi – але вона, певна рiч, жодного iменi не запам’ятала.

– Звiримо годинники…

Пан Петер нервувався i намагався приховати свое хвилювання. Іренi було його навiть трiшечки жаль.

– Отже, зараз дванадцята година тридцять чотири хвилини, ми перебуваемо безпосередньо перед входом у канал… О дванадцятiй сорок п’ять панi Хмiль увiйде в простiр моделi. На жаль, ми не зможемо безпосередньо спостерiгати за ii дiями… Однак панi Хмiль пройшла необхiдний iнструктаж i здатна впоратися зi своею мiсiею абсолютно самостiйно…

Петер говорив i говорив, спостерiгачi мовчки кивали.

– Аварiйний вихiд не передбачено? – недбало запитав найпахучiший iз них, який був представником, здаеться, якогось секретного вiддiлу президентськоi адмiнiстрацii. – Наприклад, якщо контактерка не повернеться через енну кiлькiсть годин…

Пан Петер потер долонi:

– Панове… Ми зобов’язанi передбачити все. Ми й передбачили все… що в нашiй змозi. На жаль, специфiка роботи з моделлю… Однак, уже час! Панi Хмiль…

Ірена подивилася на круглий циферблат, встановлений над залiзними похмурими дверима. Дванадцята сорок п’ять…

Пан Петер нервувався все сильнiше. Мовчазний молодик у спецiвцi технiка – але з фiзiономiею досвiдченого охоронця – спритно вiдiмкнув усi навiшенi на дверi замки.

Експерти переглянулися. За дверима починався вузький занедбаний коридор, причому з глибини його вiдчутно тягло котячою сечею.

– Удачi, панi Хмiль… Ваша нова книга буде мати феноменальний успiх!..

Ірена зробила крок через високий порiг. Таке враження, що поверхом вище зараз вискочить вересклива сусiдка, а з-пiд нiг iз нявкотом сахнеться щось…

Цiлковита темрява. І нiмотна тиша.




Роздiл другий



* * *

По широкому вигину траси повзли назустрiч одна однiй двi машини – жовта i бiла. З такоi вiдстанi обидвi здавалися iграшковими; ось вони розминулися, роз’iхалися не озираючись урiзнобiч…

Ірена зiщулилася. Вiтер був сирий i пронизливий.

Осторонь, пiд пагорбом, вiдчужено бродили зо два десятки корiв. Ірена перевела погляд: гай був по-осiнньому жовто-багряний, посеред вулицi

Сторінка 10

аняла м’яча галаслива дiтлашня, а з димаря знайомого будинку вився кволий димок…

Вона вдивилася пильнiше. Невже…

«Моделятор мае перебувати в безпосереднiй близькостi – такi конструктивнi особливостi каналу… Негайно приступайте до пошукiв. Використовуйте всi вашi знання про моделятора – ймовiрно, модель багато чим несе в собi вiдбиток його особистостi…»

Праворуч i лiворуч стирчали iз землi два грубi прути iз прив’язаними до них червоними клаптиками. (Так нашвидкуруч огороджують ополонку на озерi або незакритий каналiзацiйний люк…)

Ірена нерiшуче зробила крок уперед. Скрипнули пiд ногами камiнцi.

Озирнулася.

Отi два прути нагадали iй саморобнi «ворота» для дворового футболу. Сумнiвно, щоправда, аби дiтлахи дерлися на верхiвку пагорба, щоб погратися тут у футбола. Тим бiльше що м’яч тут котиться лише в одному напрямку – вниз…

Вона потупцялася, вкотре оглядаючи до болю знайомий пейзаж.

Що ж, частину справи зроблено, тепер треба обмiзкувати…

Вервечка диму над ii будинком потроху вичерпувалася.

Стара тополя росла чомусь не праворуч од ворiт, а лiворуч. Виявивши це, Ірена якийсь час стояла уклякло на мiсцi.

«Перебування в тканинi моделi абсолютно безпечне для здоров’я…»

Осiннiй вiтер ворушив листя. Хвiртка скрипнула старечо-звично; Ірена торкнулася рукою дощок, неначе хотiла впевнитись, що це не голограма i не iлюзiя. «Тканина моделi?…»

Нi, все це треба обмiркувати потiм… Вона сяде за комп’ютер i виведе бiлим по синьому: «Роздiл перший…»

– Сенсей?

Шамотiння у будцi. З’явилася одна лапа, тодi морда…

Вiн ПРОСПАВ ii появу?!

Радiсний гавкiт. Назустрiч iй стрибнуло собача – заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте…

– Сенсею, це… ти?!

Вереск. Поважнi собаки, переступивши межу повнолiття, зазвичай так не поводяться.

Може вiн дуже скучив?

– Сенсею, у хатi е хтось?

Нiякоi реакцii. Висунуло язик. Щирi собачi очi…

Вхiднi дверi не були замкненi. Бiльше того – бiлi трiски на порозi та судомно висунутий язичок замка свiдчили про те, що досередини увiйшли не цiлком мирним шляхом…

Зрозумiло. У Анджея немае ключа, але якщо вiн хоче зайти – зупинити його неможливо…

– Очам не вiрю! – Вона стала в передпокоi, схрестивши на грудях руки. – Ти ж клявся, що нiколи в життi сюди не заявишся!

Мовчання. Незвичний запах – чи то вiд чужоi присутностi, чи то будинок вже пахне по-iншому…

Ірена ревниво озирнулась. Нi, все знайоме. Все до останньоi рисочки…

А ось цiеi плями пiд дверима – не було. Що вiн тут розлив? Чорнило? Мастило?

– Анджею! – гукнула вона рiзко. – Виходь!

Мовчання.

Вона прочинила дверi до вiтальнi – в камiнi димився попiл. Вмiст камiна ii здивував. Якесь обгорiле лахмiття… Крiсла перед круглим столом були коричневi, а не синi.

Ірена зцiпила зуби.

– Анджею!

На кухнi вона знову виявила слiди чужоi присутностi. Тривалоi, абсолютно безладноi. Сенсей бiгав за нею хвостиком, i в вiдданих очах його не було анi краплi каяття.

– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… i ти впустив?

Радiсне повилювання хвостом.

– А де той дядько зараз? Де вiн?

Песик побiг до вхiдних дверей. Ірена вискочила слiдом; сусiдськi дiтлахи все ще ганяли м’яча перед ворiтьми.

– Валько!

Вона мимоволi здригнулася. Чубатий хлопчак, який пiдбiг, був старший, нiж вона очiкувала побачити.

– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?

Хлопчисько подивився здивовано.

– Пiвгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди вiн пiшов?

Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаноi кросiвки:

– Таж… тiтко Ірено… Хiба то були не ви?…


* * *

Вони одружилися раптово i без усяких церемонiй. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нiтилася: отi ii черевики зi стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навiть iх пiдбити…

Наступного дня вона привела свого чоловiка (це ж треба!) в компанiю однокурсникiв. З такоi нагоди зал у гуртожитку було звiльнено вiд зайвих меблiв, а трое дверей, знятi з завiс i укладенi на двi тумбочки, утворили належний цiй нагодi довгий стiл. Дiвчата клопотались на кухнi безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – вiн був того дня особливо показний. Ірена вiдчувала себе нiби фокусник на аренi: от-от влаштуе однокурсникам святковий феерверк iз коробки…

Ще в таксi вона взяла з Анджея обiцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр пiд вiкнами Івонiки – щоб не травмувати бiдолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий i сипав жартами так, що навiть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепiв, щоб потiм дивувати приятелiв…

Приiхали. Всiлися за святковий стiл. Ірена бачила, якими цiкавими очима дивляться на Анджея ii однокурсники, наперед смакуючи обiцяного джина з пляшки…

Випили за молодят – i з цiеi митi Анджей раптом замовк. Нiчичирк.

Вiн сидiв поруч iз молодою дружиною на чiльному мiсцi за столом – i похмурнiв на виду. Дивився в скатертину перед собою, вiдмахувався вiд тостiв,

Сторінка 11

щось бурмотiв, досадливо мружачись на келих iз шампанським. За столом залягла нiякова тиша; Іренi здавалося, що ii пiдсмажують на повiльному вогнi. Бiлий комiр сукнi безжально вiдтiняв рожеву шию, яскраво-червонi щоки, палахкi вуха; подруги силувано жартували, заздрiсницi скептично кривили вуста, а хлопцi хмурнiли на виду i все частiше виходили покурити…

Мiж тим, Анджей кривився, як вiд кислиць. Пiдвiвся iз келихом у руцi; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвiв похмурим поглядом присутнiх i запитав, нервово постукуючи пальцями по стiльницi:

– До речi, що ви думаете про смертну кару?…

Вiдтодi ця фраза стала на курсi своерiдним паролем. Коли комусь сказати було нiчого, той питав багатозначно: «А що ви думаете про смертну кару?…»

Ірена втекла зi святкування завчасно. Анджей наздогнав ii на вулицi, довго мовчки йшов поруч i раптом заговорив – якось дивно. Спочатку iй здалося, що вiн цитуе якихось забутих поетiв, але потiм вона зрозумiла iз забобонним острахом, що чоловiк ii у такий спосiб просить вибачення, i його укладенi в ритм зiзнання – то не просто заримований текст, а вiрш, який лякае своею вивершенiстю…

Вiн говорив увесь вечiр – коли вони прийшли додому i вклалися в лiжко. Коли вони… Утiм, це було вже без слiв. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) нiхто з них не змiг згадати жодного рядка. Неначе нiчого й не було. Ірена плакала з досади, i, втiшаючи ii, вiн винувато знизував плечима:

– Миттеве – невiдновне…

– А що ти думаеш про смертну кару?! – питала вона крiзь роздратованi сльози.

Вiн знизував плечима:

– Зараз – нiчого…


* * *

– …Анджею!

Будинок мовчав, але Ірена i не чекала, що вiн вiдповiсть. Будинок був порожнiй, ii поклик звучав за iнерцiею, для самозаспокоення…

Вона пройшлася по кiмнатах. Зупинилася в кабiнетi, присiла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.

Дiстала iз сумки записник. Акуратно вивела пiд малюнком палаючого замку: «У будинку нiкого немае. Крiсла не синi, а коричневi. Дверi вiдчинено ломиком. Песик не злий… i недоглянутий. Черепахи немае. У будинку хтось жив».

Перечитала написане. Скривилася. Нi, за таке Срiбний Вулкан не дають…

…Час?

Минуло близько години вiдтодi, як вона побачила двi машини, що повзли назустрiч одна однiй на широкому вигинi траси. І тепер, вiдновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.

Вона сховала записник, пiдвелась i попрямувала в гараж.

Машина була на мiсцi. Брудна, iз забризканими глиною бортами, i це вразило Ірену навiть бiльше, нiж незвична форма даху.

Адже ii звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як i тi двi – жовта i бiла, що вона iх бачила з пагорба…

Вона трохи постояла.

Потiм дiстала записник i додала кiлька слiв: «Машини не такi. І моя теж. Вона горбата. І брудна».

Глибоко зiтхнула. Подивилася на годинник.

– Анджею…

Там, звiдки вона прийшла, минуло сiм хвилин. Імовiрно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розумiють з того, що вiдбуваеться. А пан Петер – нервово тре долонi.

У принципi, вона просто зараз може пiднятися на пагорб i пройти в тi iмпровiзованi «ворота». Пан Петер буде в розпачi (втiм, матерiалу на оповiдання уже вистачить). Хiба ii не влаштуе Срiбний Вулкан у номiнацii «оповiдання»?

Вона всмiхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерiгае за нею – якимось хитрим моделяторським способом?

– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…

Календар висiв на звичному мiсцi – у спальнi; сторiнка розкрита була на позначцi «грудень».

Вона опустилася на краечок лiжка. Дiстала записник, але додавати нiчого не схотiла.

Якi е варiанти?

Пан Петер напхав ii наркотиками, i тепер вона живе всерединi великоi галюцинацii?… Тодi все зрозумiло. Тiльки з якого дива?…

Вона роздратовано вiдкинула подушку. Зi зворотного боку наволочки виднiлася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.

Якого бiса вона далася утягнути себе в цю сумнiвну халепу? Тим бiльше що в нiй замiшаний Анджей…

От що… Десь вона читала, що iснуе спосiб вiдрiзнити галюцинацiю вiд реальностi…

Вона стомилася. Лiжко чомусь не вселяло довiри – можливо, через пляму, якоi на ii наволочцi нiколи не було. Притримуючись за скрипливi перила, Ірена зайшла в кабiнет, увiмкнула комп’ютер у надii вiдшукати на диску власний твiр – але не знайшла. Нiчого зi свiжих речей, навiть незакiнченоi повiстi…

Вона лягла на канапу, натягнувши плед до пiдборiддя.

Чути було, як у передпокоi стукае хвостом Сенсей.

Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвiдомити.

Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!

Вона потягнулася до телефону. З пам’ятi набрала номер довготелесого професора схiдноi лiтератури. Чекаючи зв’язку, всмiхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевiримо…

– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!

Вона сiла на канапi, бездумно кутаючись у плед.

– Я такий радий вас чути! Вашi студенти вас чекають… Правда, Карателька стоiть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнiв як почав

Сторінка 12

я… Ірено, як ви з’iздили?

– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…

– Коли вас чекати? Із торбою вражень, iз сувенiрами? – голос професора став грайливим.

Ірена зам’ялась:

– Власне… а коли зручнiше?

– Завтра, звичайно! Вiдразу ж приходьте до iнституту. Не слiд давати Карательцi зайвого приводу… Може, буде краще iй просто зараз зателефонувати?…

– Так-так… – пробурмотiла Ірена мимохiть. – Так… я теж рада… вас чути.

– Може, розповiсте хоч коротенько? – професор заусмiхався в слухавку.

– Нi… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.

– Гаразд… тодi до завтра. Нехай щастить…

– І вам… також…

Вона перевела подих.

Оце вже цiкавiше. Теж, як i все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?

Вона знову ж таки з пам’ятi набрала давнiй телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)

Нiхто не брав слухавку. Ірена замислилась i згадала ще два телефони, за якими Анджея можна було впiймати.

Той же результат. Довгi гудки.

Через кiлька годин геть стемнiе. Авжеж, бо… як там казав професор? Триместр уже п’ять тижнiв як почався? Жовтень…

Їi охопив страх – крижаний i раптовий. Сорочка миттево прилипла до спини (як вона дозволила себе втягнути!). Чому вона просто не вiдмовилася вiдразу ж?! Зараз – це галюцинацiя, чи вона «в тканинi моделi»? Над ким тут проводять експеримент?!

З-пiд канапи виповзла черепаха. Зиркнула на Ірену безглуздим блискучим оком; Ірена автоматично ввiмкнула настiльну лампу, поклала черепаху на серветку…

Час початку експерименту – грудень. Правильно, i календар у спальнi свiдчить про те саме… Експеримент тривае ТАМ мiсяць, а ТУТ – десять. Все сходиться…

Але хто в бiса весь цей час доглядав Сенсея i черепаху?!

Коли стемнiе, пертись до пагорба немае сенсу – можна запросто зламати шию. Значить, за кiлька свiтляних годин, що залишилися, будь-що треба вiдшукати Анджея… Схоже, вiн утiк при ii наближеннi? Граеться в кота i мишки?!

Ірена пройшлася кабiнетом. «Ти вдома», говорили очi, але всi iншi почуття нiяк не хотiли цьому вiрити. Можна було пiти на кухню i вiдкрити банку якихось консервiв, але заважала думка про учинене чужими руками безладдя. Розкидане начиння, брудний посуд, якiсь ганчiрки в кутку…

Ганчiрки… Вона почухала кiнчик носа.

…Купа попелу у камiнi з рештками якоiсь тканини. Що то була за тканина i чому Анджей ii палив?

І чи був це Анджей?

Клята загальмованiсть! «Тiтко Ірено, а хiба це були… не ви?»

У той момент вона вирiшила, що сусiдський Валько або фантазуе, або бачив щось не те…

Що вiн бачив?! А раптом у цiй… моделi живе змодельована Анджеем Ірена?…

Вона перевела подих. Пройшла на кухню; в дальньому кутку лежала купа якогось лахмiття. Втiм, у Ірени не було нiякого бажання порпатись у ньому…

Кривлячись вiд огиди, вона згребла ганчiрки в пакет i скинула в смiттеву яму. Нехай цей будинок i змодельований чи несправжнiй – але допускати такий безлад Ірена не бажала.

Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що нiякоi МОДЕЛІ немае, i пан Петер просто оглушив ii наркотою на десять мiсяцiв, i вона тiльки тепер прийшла до тями… Якщо допустити, що це можливо – тодi чому тополя росте не праворуч од ворiт, а лiворуч?!

Наскiльки МОДЕЛЬ реальна? Де ii межi? Наприклад, професор iснуе? Чи е тiльки його голос у слухавцi?

В задумi вона повернулася в дiм, пiдiйшла до телефону i набрала номер Карательки.

– Нарештi, панi Хмiль зволила обiзватись…

Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навiть не вважала за потрiбне iронiзувати; байдужа холоднiсть у ii голосi вiщувала найбiльшi з усiх можливих неприемностей.

Ірена вiдсторонено вислухала монолог про несумлiннiсть i безвiдповiдальнiсть та повiдомлення про те, що питання про ii звiльнення майже вирiшене. Цiкаво: це сама Карателька дихае зараз у трубку, чи зневажливий ii голос моделюеться на рiвнi електронних iмпульсiв?…

– …за версту не пiдпускати до педагогiки. Це все, панi Хмiль, вам ясно?…

– Хочете, розповiм анекдот? – раптом запропонувала Ірена. – Прибiгае студент у медпункт. «Швидше! Там панi Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цiй гадюцi вже нiчим допомогти не зможу…»

Короткi гудки. Виявляеться, в трубцi ось уже кiлька хвилин нiкого немае – вона говорить у порожнечу…

Ірена поклала слухавку на важiль.

Пiд час так званого iнструктажу вона не раз i не два питала у пана Петера: наскiльки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну i ту ж незрозумiлу вiдповiдь: не бiльше, нiж будь-яка модель… Хоча генiальнiсть пана Анджея полягае саме в тому, що модель, як би це сказати точнiше… багатофункцiональна, внутрiшньо несуперечлива i, певною мiрою, самодостатня… Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяе повноцiнно працювати з таким рiвнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвiдомлюе… що цей колосальний прорив рiвносильний нищiвнiй поразцi…

Обiзвався телефон. Ірена машинально пiдняла слухавку:

– Алло!

Мовчання. Тиша.

– Алло, я слу

Сторінка 13

аю!

Короткi гудки.


* * *

Був час (вона саме вчилася в аспiрантурi), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькi дiвчата. А в комплектi з ними – i юнаки. Ірена кiлька разiв пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартiв не сприйняв. У той перiод вiн узагалi не розумiв жартiв; Ірена не знала, що iй робити – ревнувати чи насмiхатися, а може, вдати, що нiчого не вiдбуваеться…

Потiм ця компанiя молодi раптом заявилась до них у гостi. Їх було десятеро, Ірена полишила будь-якi спроби напоiти гостей чаем i тiльки здивовано спостерiгала, як вони хвилюються, нiби перед iспитом, медитують по кутках i передають одне одному якiсь наспiх виданi брошури…

Потiм вона ненадовго усамiтнилася на кухнi i, повернувшись, застала серед гостей демонстративну сценку. Двое хлопцiв утримували третього, але це не була звичайна бiйка – поруч метушилася дiвчина з мотузяним нагаем у руцi, нещадно шмагала крiсло, кричала, буцiмто вимагаючи вiд хлопця якихось зiзнань, вигукувала незрозумiлi питання. Ще двое дiвчат застигли обабiч дверей, стискаючи пластмасовi пiстолети, а решта компанii забилася пiд стiл i звiдти напружено спостерiгала за тим, що вiдбуваеться…

Анджей стояв, схрестивши руки на грудях, i виглядав вдоволеним.

Дурне оте дiйство тривало години три; нарештi присутнi вичерпали всю снагу i, знову ж таки, вiдмовившись вiд чаю, розiйшлися.

– Ти мiг би хоч раз змоделювати що-небудь пристойнiше? – запитала вона, коли зачинилися дверi за останнiм гостем.

Вiн пiдвiв брову:

– А що, наприклад?

– Якесь спокiйне життя, – сказала вона втомлено. – Хоч мiсяць. На морi. У вiдлюдному мiсцi, в будиночку на березi, i щоб довкола кричали лише чайки…

– Гм…

Вiн зiбрався i пiшов, i вона вирiшила, що вiн образився. Але вже назавтра був потяг, а ще через день вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискiпливо вивчала вмiст холодильника, перевiряла ногою температуру морськоi води.

– Анджею… От бачиш… Але навiщо ж сприймати все так прямолiнiйно?

Вiн кидав у море камiнцi i не помiчав ii вдячноi усмiшки.

Думав про свое.


* * *

На журнальному столику вона виявила грудневу газету. Переглянула – i, вражена, ледь не сiла на черепаху.

Газета «Вечiрне мiсто», знайома до останнього рядочка, спокiйна щоденна газета, здалась iй розгорнутим висновком судово-медичноi експертизи.

«Видобуте з колодязя тiло перебувало в четвертiй стадii розкладання i мало на собi слiди…»

«…Новi жертви. Їхнi прикмети: хлопчик близько десяти рокiв з ознаками насильницькоi смертi, русявий, був одягнений…»

«Ми не мусимо вiдвертатися. Нi гидливiсть, нi страх, нi байдужiсть… Тi, хто хоч раз переступили визначену законом межу, – усiх спостигне правосуддя… За активноi допомоги… Ти i твiй сусiда – нiхто не мае залишатися осторонь, i тiльки тодi…»

І наостанок:

«Учора в ратушi вiдбулося засiдання мiськоi ради. Розглядалися питання фiнансування правоохоронних структур… новi джерела поповнення мiськоi скарбницi… затверджений законопроект, згiдно з яким буде налагоджено цiльове перемiщення засуджених – пiдприемствам i органiзацiям для вiдповiдних цiлей, у тому числi… розширенi мотивацiйнi списки для передачi засуджених до смертноi кари у користування громадянам з гемоглобiновою залежнiстю… за умови дотримання… розгляду в кожному окремому випадку».

Ірена вiдклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегii, прочитала адресу редакцii та друкарнi, якiсь технiчнi данi…

Якщо модель носить на собi вiдбиток особистостi моделятора, то що ж тодi трапилося з Анджеем в останнi перед експериментом мiсяцi?…

Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемнiе. Моделятор не з’явився, ii мiсiя на межi провалу, i все дужче болить голова…

Задзявкав у дворi Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…

До речi, невже змiнений характер песика – теж вiдбиток неясних бажань ii колишнього чоловiка?

Посеред двору сусiдський Валько намагався вiдiбрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопiв; секунда – i палиця полетiла далеко в кущi, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишнiй (чи майбутнiй?) вовкодав…

Побачивши Ірену, Валько знiяковiв. Засунув руки в кишенi, почав колупати землю носком кросiвки.

– Валько… – сказала вона якомога спокiйнiше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуете?

Хлопець кивнув.

– А ти не мiг би… принести менi ненадовго який-небудь останнiй номер? Я тiльки подивлюся…

Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.

– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?

Валько метнувся за хвiртку. Хвилин п’ять Ірена сумнiвалась: чи вiн повернеться – але одночасно з вереском Вальковоi сестри i звуком розбитоi пляшки iз сусiдського двору вискочила маленька метка тiнь.

Вечорiло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторiнку займали повiдомлення в щiльних рамочках: вироки, вироки, вироки…

– Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своiм, а противно-солодким голо

Сторінка 14

ом. – А скажи – ти в школу ходиш?

Валько кивнув.

– А Сенсея, коли мене не було, хто годував?

Валько соромливо всмiхнувся.

– Ти?

Кивок.

– А хто в моему будинку був, – ти не бачив? Тiтка? Чи дядько?

Хлопчак спохмурнiв. Взявся колупати землю кросiвкою, провiв у пилюцi перед собою нерiвну лiнiю.

«І ти житимеш у цьому ненормальному свiтi? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»

Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.

– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… iз собакою пограешся… чаем пригощу…

Валько кивнув, не пiдводячи очей.

– Ну, бiжи…

Хлопчака немов вiтром здуло. Спортивна газета так i залишилася в Ірени у руках.

Незручно…

Вона поклала газету на лавицю перед сусiдськими ворiтьми.

Анджей…

Долаючи раптову втому, Ірена переступила порiг начебто свого будинку. Побрела в нiбито свiй кабiнет, опустилася на знайому канапу…

Все, пане Петере. З мене досить.

Нiчого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числi етичнi… Модель багатофункцiональна, внутрiшньо несуперечлива i певною мiрою самодостатня…»

Без неi.

Ірена потяглася до телефону. Востанне, навмання, набрала один iз номерiв пана Кромара – порожньо. Можливо, вiн спецiально заманив ii в свiй божевiльний свiт – i тепер зловтiшно спостерiгае?…

«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не е можливим… Що, спробувати iще раз? Нi! Нi другоi, нi третьоi спроби не буде. У мене – iнша спецiальнiсть… Я не секретний агент, я викладаю лiтературу. На нову повiсть матерiалiв уже досить, – а роман пишiть самi, пане Петере, – у спiвавторствi з божевiльним Анджеем Кромаром. Я навiть готова поступитися вам своiм Срiбним Вулканом…»

Вечорiло. Ще пiвгодини – i вона зроду не знайде в темрявi два прутики з прив’язаними на них червоними ганчiрочками…

Скiльки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, i все так само нервуеться пан Петер…

Вона пiдвелась. Увiмкнула свiтло в передпокоi, вiдшукала на вiшалцi свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…

«Нi в якому разi не намагайтеся пронести з собою будь-якi предмети зi змодельованого середовища…»

Куртку вона потiм викине.

Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разi. Це зовсiм iнший пес – чужий, йому i тут непогано…

Усе.

Ірена поправила на боцi сумку i вiдчинила вхiднi дверi.

Вiдразу кiлька лiхтарикiв вдарили промiнням iй в обличчя, заслiпили, змусили спiткнутися на порозi.

– Не чинiть опору… Це полiцiя. Пiдведiть руки.


* * *

Так, заслiплену й розгублену, ii доставили в тiсне примiщення з жорстким лiжком i залишили на нiч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона вiдчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутикiв на вершинi пагорба не знайти без прожектора…

Крiзь загратоване вiконце машини вона мигцем побачила мiсто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…

Вона думала, що не засне, – але варто було ii головi торкнутися пласкоi подушки, як свiт – i реальний, i змодельований – перестав iснувати. Обернувся сновидiнням.

У сновидiннi був Анджей, але за межею видимостi. Спотикаючись, сердячись, усе бiльше заплутуючись, вона шукала його i кликала – але вiн знущально вислизав, залишаючи тiльки лиху пам’ять по собi, чужий запах, тривожне коливання повiтря…

І в той же час вiн був. Повсякчас. Поруч – тiльки руку простягни.


* * *

Кабiнет слiдчого був схожий на тисячi iнших кабiнетiв.

– Панi Хмiль, ви можете вимагати присутностi адвоката… У вас е адвокат?

– Навiщо? – запитала вона пiсля паузи.

– Тому що закон передбачае наявнiсть адвоката, – слiдчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив iз неi неприемного, прискiпливого погляду. – Не знаю, хто б узявся захищати вас, панi Хмiль, але… за наявностi певноi кiлькостi грошей…

Вiн вичiкувально замовк. Ірена знизала плечима:

– А навiщо… в чому мене… власне, звинувачують?

Минуло ось уже двадцять двi години, як вона увiйшла «в тканину моделi». Реального часу – двi з гаком години. Ймовiрно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знае, що й думати…

Слiдчий насупив брови:

– Скажiть, будь ласка, панi Хмiль… Де ви провели останнi десять мiсяцiв? Приблизно з десятого грудня?

Вона мовчала. Вона сидить тут i все глибше вплутуеться в цю маячню, в той час як на пагорбi чекае ii дорога ДОДОМУ…

– Панi Хмiль, ви згадали?

– У вiдрядженнi, – сказала вона глухо. – А в чому рiч?

– Де? Рiч у тiм, що це дуже важливо… Хто вiдправив вас у вiдрядження? Адже iнститут не вiдправляв…

– Творче вiдрядження, – сказав вона вже твердiше. – Я письменниця…

Слiдчий кисло скривився:

– Я знаю… Здаеться, навiть щось читав… так, цiкаво, до певноi мiри… І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поiзд? Вiзитки з готелiв?

– А в чому рiч? – тупо повторила Ірена.

Слiдчий зiтхнув:

– Рiч у тiм, що наш вiддiл веде справу про серiйного вбивцю. В районi за останнi два

Сторінка 15

iсяцi вбито трое дiтей – очевидно, однiею людиною… Схоже, не з корисливих мотивiв. І, ймовiрно, вбивця – жiнка.

– А до чого тут я? – запитала Ірена пiсля паузи.

Слiдчий подивився зовсiм уже похмуро. І поклав перед нею на стiл протокол, як з’ясувалось, – обшуку в ii будинку.

В ii змодельованому Анджеем будинку.

У пiдвалi – сокира зi слiдами кровi.

В камiнi – рештки згорiлого одягу…

У смiтнику – теж одяг iз плямами кровi.

У машинi – курточка, яка належала хлопчику, що його було вбито три днi тому… І його ж правий черевик.

Машина – це взагалi особливий випадок. Крiм глини, налиплоi на колесах, крiм плям кровi в багажнику – ще й характерна вм’ятина, причому при зiткненнi частинки емалi залишилися на мiсцi злочину…

Ірена мовчала.

– Панi Хмiль, ви розумiете всю серйознiсть… всю доказовiсть звинувачень?…

– У мене алiбi, – сказала Ірена i була вражена, як вдало згадалося потрiбне слово. – Мене тут не було… десять мiсяцiв.

– Де ви були? ХТО може пiдтвердити ваше алiбi?

Ірена мовчала.

– Сусiди бачили вас… Три днi тому вас бачив сусiдський хлопчик. Чи варто заперечувати?

Вiн дивився на неi, гидливо скривившись. Ірена теж подивилася на себе його очима i вжахнулась: адже вiн вiрить у всю цю нiсенiтницю!.. Перед ним сидить виплодок пекла – жiнка, що холоднокровно вбила трьох дiтей!

Ірена мимоволi зiщулилася. Погляд слiдчого присмоктався щiльнiше:

– Ви розмовляли вчора з сусiдською дитиною? З Валентином Єльником десяти рокiв?

– Так, – сказала вона механiчно.

– Ви кликали його до себе? Попити чаю?

Ірена мовчала. Тепер вона взагалi перестала будь-що розумiти; пiд доскiпливим поглядом думки, зазвичай неквапливi, перестали рухатися взагалi. Зацiпенiння.








– …Панi Хмiль, вам краще зiзнатися вiдразу. Для користi справи – для мене i для вас.

– Я не винна… – сказала вона через силу.

– Ви можете пояснити, де були три днi тому? Мiсяць? Пiвроку?

Ірена мовчала.

Ще вчора… Нi, ще три години – три ЗОВНІШНІ години тому – вона вийшла з будинку… Зi справжнього свого будинку… Замкнула ворота… Їi проводжав Сенсей – нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхiв на черевi i без замашок вертлявого пуделя…

Який чорт тягнув ii? НАВІЩО вона вплуталася…

Думки ще трохи поскрипiли й зупинилися – нiби iржава карусель.

– Панi Хмiль, ваше мовчання справдi не допоможе – скорiше ускладнить… Повторюю запитання: де ви були протягом десяти мiсяцiв, i хто може пiдтвердити, що ви дiйсно там були?

– Я не винна… – сказала Ірена, i голос ii затремтiв.

Слiдчий подався наперед – iмовiрно, на своему вiку вiн частенько чув цю фразу i тепер ловив у очах пiдслiдноi прикмети безсоромноi брехнi.

– А як ви поясните всi цi знахiдки – у вашому будинку й у вашiй машинi?

– Я не винна… Це хтось iнший…

– Себто хтось iнший жив у вашому будинку i користувався вашою машиною?

– Так…

– Ви розумiете, що це звучить геть непереконливо?

Вона розумiла.

Вона розглядала власнi долонi, але перед очима у неi стояли двi позначки на пагорбi – два прутики, нiби саморобнi футбольнi «ворота…»

Цiкаво, якщо там корова пройде, – пан Петер iз експертами отримае в лабораторii корову? Нi… Канал працюе тiльки на неi, на Ірену, – саме так улаштував цей свiт пан моделятор – довiльно чи мимоволi…

– Я не винна, – сказала вона, не пiдводячи очей. – Мое алiбi… може пiдтвердити пан Анджей Кромар.


* * *

Вона скористалася правом на телефонний дзвiнок. Єдиний.

І набрала номер Анджея.

Довгi гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять…

– Ще один, я не додзвонилася! – в розпачi повiдомила вона слiдчому.

Той насупився:

– Спробуйте ще… протягом хвилини.

Вона дивилася на телефон, перебираючи в думцi всi вiдомi iй номери; час минав.

Вона набрала номер довготелесого професора схiдноi лiтератури – зайнято. Короткi гудки…

Що за трагiчний балаган…

Вона набрала телефон Карательки – i чомусь вiдразу заспокоiлася. Те, що вiдбуваеться всерединi моделi, – не бiльше, нiж гра, в реальному життi вона нiзащо не додумалася б до такого незвичного ходу…

– Це панi Хмiль, – повiдомила вона у вiдповiдь на байдуже «Алло». – Я дзвоню з полiцii… мене пiдозрюють у тому, що я… манiячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я…

Вона затнулась. І мовчала секунд десять – аж поки Карателька без единого слова не поклала слухавку на важiль.


* * *

На щастя, у камерi вона була сама. Їй вистачало часу для роздумiв; вона лежала на жорсткому тапчанi, натягнувши до пiдборiддя сiру казенну ковдру.

Анджей змоделював усе це… з метою, яка вiдома самому Анджею. Ще, можливо, пановi Петеру, але Іренi чомусь мало в це вiрилось. Анджей змоделював… ось що означала листiвка: «Ну, я пiшов… Привiт». Ще одна листiвка – та, яку Ірена виявила в своiй поштовiй скриньцi – iнша… Теж нагадування.

«Усередину моделi веде лише один канал. Чи за iронiею долi… чи за дивним намiром пана Анджея… чи ще з якоiсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нiкого, крiм вас, модель не впустить…»

Гаразд. Анджей залишив цю

Сторінка 16

азiвку, знаючи, ймовiрно, що в критичнiй ситуацii пану Петеру нiчого iншого не залишиться, як запхати туди Ірену, яка нiчого не пiдозрюе… У той час як вихiд iз ii персонального каналу веде прямо в мишоловку. Будинок, начинений доказами, свiт, оточений правосуддям… Це що – маленька помста?!

Ірена сiла на лiжку.

Їх iз Анджеем розставання мало пристойний i скромний вигляд. Без скандалiв i без гучних сцен; усе, що говориться в таких випадках, було давно сказано. Вона сама, перша, подала на розлучення; вона потроху звiльнялася вiд ороговiлих часток колишньоi любовi майже безболiсно – звична гiгiенiчна процедура…

Щодо Анджея – то вiн був захоплений черговою iдеею i, здаеться, не вiдразу помiтив, що дружини поруч бiльше немае.

Утiм, через мiсяць вiн з’явився до неi без дозволу – напружений i злий. Сунув iй у руки букет шпичастих троянд, розвернувся й пiшов, кинувши через плече, неначе прокляття: «Я тебе пам’ятатиму…»

Краще б вiн забув. Бо якщо все, що сталося з нею – не ланцюг випадковостей, а заздалегiдь спланована розправа…

Але ось питання: невже чоловiк, iз яким вона прожила довгих сiм рокiв, здатний на таке?

Вiдповiдь: так, якщо ця людина Анджей Кромар.

Вiн на все здатен.

Ірена втомлено заплющила очi.


* * *

…На турбазу вона iхала неохоче – але Анджею раптом захотiлося «справжнiх гiр». Ірена терпiти не могла гiр – можливо, тому вони майже щодня лаялись i виключно через дрiбницi…

Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристiв до стародавнiх руiн, зовсiм не готовий до труднощiв гiрськоi траси.

За перевалом вiдмовили гальма. А туристи, з яких половина були дiтлахи, не вiдразу зрозумiли, в чому справа – дорога летiла назустрiч усе швидше i швидше, каменi, стовбури висохлих дерев, вибоiни та купини, а у передньому дзеркалi – бiлi вiд жаху очi водiя…

Ірена не встигла нiчого усвiдомити до пуття – саме сповiльнена реакцiя зберегла iй нерви, утримавши вiд миттевоi панiки.

Вони проскочили один за одним два вiдгалуження дороги – можливо, водiй просто не встиг iх помiтити…

Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:

– Сидiти!!

Водiй опинився на пiдлозi у проходi – Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у iграшковоi риби.

Автобус мчав iз гуркотом усим своiм залiзяччям, не створеним для гонок, матерi вчепилися в дiтей, прагнучи захистити iх живою бронею, увiбгати в себе. Полiт у нiкуди, полiт, що от-от перейде у падiння…

Раптом усе скiнчилось. Автобус уповiльнив хiд, запихкотiв, зупинився.

Ірена вчепилася в поручень. Мiсце поряд iз нею було порожне, i схоже, вже давно…

З водiйського крiсла обернувся Анджей.

Спинка крiсла була розiрвана, з дiри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину – в той час як його лiва рука все ще не наважувалася вiдпустити кермо…

Згодом були плачi, iстеричний смiх i щасливе братання. Майже всi сидiння в салонi виявилися… мокрими. Туристи цiлувались i танцювали серед невимовноi краси гiр, у тишi, поруч iз загнаним у глухий кут автобусом; два десятки людей водили хороводи навколо свого рятiвника, а двое сидiли осторонь: водiй – як i ранiше, з сiрим обличчям, та Ірена, до якоi тiльки зараз ДІЙШЛО…

Пiсля цiеi подii вони з Анджеем провели – душа в душу – цiлий прекрасний тиждень.


* * *

Наступного дня iй пред’явили офiцiйне звинувачення.

– Я не винна… – повторяла вона як заклинання.

Їi не слухали.

Ще через пiвгодини вона зустрiлася зi слiдчим. Слiдчий був похмурий.

– Ви подумали про адвоката?

– Нi…

Мовчання. Вiн перебирав папери – механiчно, для годиться. Чогось вiд неi чекав.

– Отже… панi Хмiль. Коли ви востанне бачили пана Анджея Кромара? Вашого колишнього чоловiка, який, за вашими словами, при нагодi може пiдтвердити ваше алiбi?

Вашого, вашими, ваше… Слiдчий робив на цих словах неявний, двозначний наголос.

– Якийсь час тому, – сказала Ірена. – Я не пам’ятаю точно…

Слiдчий уперся поглядом iй в обличчя:

– Змушений вас засмутити: пан Анджей Кромар ось уже майже мiсяць як мертвий – нещасний випадок, автокатастрофа…

Вона мовчала.

За спиною слiдчого, у вузькому вiкнi, голубiв клаптик осiннього неба.

– Панi Хмiль, я припускаю, що, апелюючи до пана Кромара як до свiдка вашого алiбi, ви знали про його смерть… Ви хочете заплутати слiдство таким нехитрим прийомом? Чи варто?

– Цього не може бути… – сказала вона повiльно.

Слiдчий скривився:

– Панi Хмiль…

– Цього не може бути! Ще позавчора вiн був… я чула…

Вона прикусила язика. За тутешнiм часом – це було з мiсяць тому… З мiсяць?!

Розмiрений пульс Анджея в динамiках.

– Автокатастрофа?!

Нi, треба подумати.

Вона зiгнулася над столом. Скоцюбилася, ховаючи вiд слiдчого свое обличчя.

– Панi Хмiль, менi шкода, якщо ви дiйсно не знали… Може, я вчинив нетактовно… Але, можливо, е ще хто-небудь, котрий може пiдтвердити ваше алiбi?

Вона мовчала.

На канцелярський стiл, всупереч ii волi, закапал

Сторінка 17

важкi безпораднi сльози.


* * *

Увечерi ii викликали з камери, але не на допит. У маленькiй кiмнатцi опинився… довготелесий професор схiдноi лiтератури.

– Ірено, нарештi!.. Ви маете кепський вигляд… Нi, не падайте духом. Це жахливе непорозумiння буде виправлене протягом кiлькох днiв… Так-так. Сприймайте все це як набiр матерiалу для новоi повiстi…

Вона криво посмiхнулася.

– Уся кафедра… та що там! увесь iнститут… переконанi у вашiй безневинностi. Вирiшуеться питання про адвоката…

Вiн раптом перервав свiй життествердний монолог. Кашлянув, озирнувся на мовчазного слiдчого, подався вперед:

– Ірено… бачите… Оскiльки справа все-таки серйозна… Може, спробуемо запросити Упиря? Це дорого… але, врештi-решт, якщо вiн вiзьметься… справу можна вважати вирiшеною. Я розумiю – упередження, можливо, забобони… але кращого адвоката на сьогоднi немае. Це було б… розумiете?

– Дякую, – сказала Ірена з важким зiтханням. – Запрошуйте кого хочете.

Схоже, професор здивувався – але приховав подив за радiсною усмiшкою:

– От i гарненько… За собаку не турбуйтеся – його забрала Карателька. Разом iз черепахою.

Ірена помовчала. Торкнула перенiсся:

– «Я вже цьому собацi нiчим допомогти не можу…»

– Нi, нi! – Професор усмiхнувся. – Бачите… перед лицем несправедливостi кафедра згуртувалась як нiколи. А Карателька… вона, виявляеться, любить тварин. І вона навiть вимила вашого Сенсея шампунем вiд блiх…

Професор спохмурнiв. Ймовiрно, згадав, що пiд час десятимiсячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.

Соромно…

Ірена опустила голову:

– Переказуйте iй мою дяку…

Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щiткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися…


* * *

…Чи може моделятор загинути всерединi моделi, нiби черв’як у яблуку? Ймовiрно, може. Але чи може в такому разi модель продовжувати свое iснування, нiби нiчого й не сталося?

Ірена лежала на тапчанi, до пiдборiддя натягнувши сiру ковдру. Перед сном iй спало на думку перечитати голi рядки у власнiм записнику – i, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що новоi повiстi не буде.

Минуло (за ii пiдрахунками) близько шiстдесяти годин iз часу ii входу в модель. Значить, експерти втомились i вечеряють. Може, пан Петер продумуе аварiйнi варiанти…

«Згортайте, пане Петере, усе, – думала вона, перевертаючись на тапчанi. – Згортайте до бiса цю iдiотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дiйсно… якщо його немае – то i моя мiсiя не мае сенсу. А якщо…»

Вона закусила губу. Навiщо слiдчому брехати? Немае сенсу… А навiщо Анджею прикидатися мертвим?

Справдi, навiщо?…

Хiба можна знати заздалегiдь, що спаде на думку Анджею?

…Одного разу – на пiкнiку, на пляжi – вiн пiрнув пiд водою в заростi очерету i звiдти спостерiгав, як уся компанiя на чолi з Іреною шукае його, потроху тверезiючи, а потiм, впадаючи в iстерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно…

Ірена пам’ятала, як бiлий пiсок перед очима ставав чорним. Що це таке – чорний пiсок?…

Імовiрно, вiн хотiв пожартувати. Вiн хотiв сховатися лише на хвилинку – але там, в очеретах, його спостигла чергова генiальна iдея, i вiн якось забув i про час, i про приятелiв, i про дружину…

Тож чого можна очiкувати вiд такоi людини?!

Ірена тяжко зiтхнула i натягла на голову сукняну ковдру.


* * *

Слiдчий показав iй фотографii з мiсця злочинiв. Вона глянула мигцем i з жахом вiдвернулася:

– Нi… я не можу на таке дивитися…

Слiдчий скептично стиснув губи:

– Ви справдi такi чутливi?

– Ви мене не змусите дивитися на це, – повторила вона, вiдчуваючи, як нiмiють щоки, бо схлинула кров. – Це…

Вона замовкла.

Що ж ти злiпив, чудовисько?! Не виправдовуйся, мовляв, у вашому «зовнiшньому», реальному свiтi й не таке бувае… Це ти злiпив МОДЕЛЬ – ти й вiдповiдаеш за це… за цi фотографii теж!..

Ірена пiдвела очi до бiлоi стелi. Нiби очiкувала зустрiти глузливий погляд колишнього чоловiка.

– Я не винна, – повторила вона через силу. Усоте, напевно.

Слiдчий дивився уважно, i вперше за весь час iхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий – так, але на днi очей з’явилося… запитання, чи що. Начебто вiн допустив раптом у свою свiдомiсть крамольну думку: а що коли вона не бреше?…


* * *

Їi ввели в маленьку кiмнатку, де вчора чекав на неi професор схiдноi лiтератури; вона зрадiла була новiй зустрiчi – але виявилося, що в шкiряному крiслi сидить зараз зовсiм iнша людина.

Охоронець провiв ii – i вийшов. Ірена здивовано озирнулася – за минулi кiлька днiв вона майже звикла, що наодинцi ii залишають тiльки зi слiдчим…

– Добрий день, панi Хмiль… Сiдайте, будь ласка.

Вона опустилася в крiсло навпроти. Чоловiк мовчки розглядав ii – не вважаючи за потрiбне ховати допитливий погляд за подобу ввiчливоi розмови.

Йому було десь рокiв сорок. Гладенька шкiра, жорстке блискуче волосся, ретельно поголенi щоки. Свiжий, вiдпочилий пан. Як пiсля лижного курорту…

І в той же час у ньому було щось вiд Анджея. Може

Сторінка 18

цiкавiсть дослiдника?! Безкорислива допитливiсть, щирiсть прозектора, iнтерес до препарованоi iстоти.

Вони мовчали хвилин зо п’ять.

– Мене звуть Ян Семироль. Можливо, вам доводилося чути мое робоче прiзвисько – Упир. Я адвокат… Вашi колеги, серед яких е вiдомi й шановнi люди, попросили мене взятися за вашу справу.

Ірена мовчала. Доглянутий i показний пан Семироль вселяв iй пiдсвiдому тривогу, що потроху переходила в страх.

– Правда, моi послуги коштують недешево, – адвокат усмiхнувся. – Крiм того, перш нiж братися за справу, я маю ознайомитись iз матерiалами, iз пiдозрюваною… Вашi матерiали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.

Ірена опустила голову:

– Я не винна.

– Мушу вас засмутити. Величезна безлiч обвинувачених говорить те ж саме… Отже. Ви були вiдсутнi десять мiсяцiв. Чому ви не хочете сказати, де були?

Що сказати на це?

За довгi години, проведенi в камерi, вона встигла придумати кiлька варiантiв вiдповiдi на це питання. Найпростiша була – послатися на амнезiю, втрату пам’ятi, адже, якщо вiрити телесерiалам, близько половини дорослого населення будь-якоi краiни втрачають пам’ять хоч раз у життi…

Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити ii на брехнi. А по-друге… ця версiя нiби позбавляла Ірену права голосу. «Я нiкого не вбивала». – «Звiдки ви знаете? Ви ж втратили пам’ять!»

Вона зiщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось – хай навiть цей ось адвокат – вважае ii здатною на ТАКЕ… Бiльше того, вона буцiмто реально ЦЕ здiйснила…

Час минав. Адвокат чекав вiдповiдi.

– Це моя особиста… таемниця, – сказала Ірена глухо. – Я… не можу вiдповiсти на це питання.

Адвокат кивнув – нiбито невмотивована упертiсть пiдслiдноi втiшила його:

– Гаразд… Ви часто миете руки?

Вона мовчала, збита з пантелику.

– Ну, пiсля того, як доторкнетеся, скажiмо, до дверноi ручки… е бажання вимити руки з милом?

– Інодi е. Інодi немае… Якщо ручка не брудна…

– Чому у вас немае дiтей?

Вона здригнулась. Адвокат дивився iй просто у вiчi – рiвно i спокiйно. І вимогливо.

– У мене ще можуть бути… – сказала вона вiдвертаючись. – Менi лише трохи за тридцять…

– А чому ви не обзавелися потомством ранiше?

Ірена знала, що десь через пiвгодини пiсля закiнчення розмови iй спаде на думку в’iдлива вiдповiдь нахабi. А зараз – годi й намагатися, нiчого путнього вона з себе не вичавить…

– Гаразд, – адвокат знову кивнув, нiби ii мовчання послугувало для нього вiдповiддю. – Розкажiть менi тепер, як ви зi свого боку уявляете те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаете провини – але якесь пояснення того, що трапилось, у вас е? Вас обмовили? Пiдлаштували? Вороги? Недоброзичливцi?

– Не знаю… – сказала Ірена стомлено. – У моему будинку хтось був… перед моiм приходом… палив ганчiрки в камiнi… я гадала, що це мiй колишнiй чоловiк…

– Але ж сусiдський хлопчик бачив вас. Вiрнiше, вiн бачив жiнку, схожу на вас…

– Поки ви зi мною розмовляете, – сказала Ірена, – справжня манiячка бродить навколо того будинку… І кожну хвилину може когось убити.

– Так, це було б вам на руку, – серйозно погодився адвокат. – Якби вбивство з цiеi ж серii повторилося, поки ви за гратами – це був би вагомий аргумент на вашу користь…

Іренi захотiлося вдарити його по обличчю.

Зараз iй згадався чубатий Валько – як вiн заглядае за паркан… боязко позираючи на Сенсея…

І отi фотографii, що показував iй слiдчий…

Вона мовчала. Вона ще жодного разу в життi так нiкого i не вдарила. Хiба що Анджея – пiсля того випадку на пляжi…

– Скажiть, панi Хмiль… Ви вiдчували сексуальну насолоду при iнтимному спiлкуваннi з вашим чоловiком?

Ірена мовчала, розглядаючи своi долонi. Це ж треба! (А так, на вигляд, цiлком пристойна людина.)

– Менi треба подумати, – сказала вона похмуро.

Навiть бувалий адвокат, здаеться, здивувався:

– Он як? А менi здавалося, що ця iнформацiя давним-давно вами осмислена… Втiм, вибачте.

Вiн поставив ще кiлька запитань – Ірена вiдповiдала коротко, всiляко ухиляючись вiд пильного погляду. Втома пригинала ii до землi. Нестерпна втома…

Нарештi Семироль замовк. Дивним порухом торкнувся рота – мовби витираючи з губ залишки кефiру. Задумався, втупившись у спiврозмовницю пильним поглядом – немов чепурун, що втомлено розмiрковуе, яку краватку вдягти на сьогоднiшнiй раут. Нелегкий вибiр…

В якусь секунду Ірена вiдчула себе гирею на шальках терезiв, а що на iншiй чашi – знае тiльки пан препаратор. І вичiкуе, поки шальки терезiв перестануть коливатися…

– Добре, панi Хмiль… Вiрнiше, втiшливого мало… На жаль, я не можу взятися за ваш захист. Вашi друзi, певно, будуть засмученi.

Вона так здивувалася, що навiть пильно глянула йому у вiчi:

– Ви гадаете… Ви не вiрите в мою безневиннiсть?!

– Я професiонал, – пан Семироль iронiчно всмiхнувся. – До чого тут «вiриш – не вiриш»?… У мене зовсiм iншi критерii.

– Але ж… – почала Ірена пошепки. – Я дiйсно… я можу бути з вами вiдвертiшою… Так, я вiдчувала сексуальне задоволення… i хотiла дитину, але Анджей…

Семирол

Сторінка 19

подивився на неi, сумно похитавши головою:

– Не треба. Я дiзнався про все, що хотiв. Ваша вiдвертiсть тут нi до чого… На жаль. Прощавайте.


* * *

Слiдчий не дивився на неi. І говорив сухо, байдуже; не зважаючи на ii заперечення, справа рухаеться до розв’язки. Громадськiсть вимагае покарання вбивцi, всi журналiсти мiста на ногах; на жаль – через недбальство деяких спiвробiтникiв – фотографii з матерiалiв слiдства стали надбанням преси…

Вона мовчала. Ймовiрно, вiдмова пана Семироля вiд ii захисту рiвнозначна була звинувачувальному вироку – винна! Ірена нiчого не могла зрозумiти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складнiшi справи береться…

Імовiрно, професор схiдноi лiтератури вражений не менше. А Карателька… що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеем, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не вiдповiдае…»

– Дивна рiч, – сказала вона вголос. – Невже я так схожа на манiячку?

Слiдчий глянув на неi мигцем. Вiдвернувся:

– Ви не вiдвертi зi слiдством. Ви самi обтяжуете свое становище…

– Менi дадуть адвоката? – запитала вона ледь чутно.

Слiдчий скривився:

– Безумовно… Але, оскiльки Упир вiдмовився вас захищати, а пiсля його вiдмови жоден приватний юрист за справу не вiзьметься… На судi вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немае iншого виходу – це його робота… Послухайте, але чому вам не зiзнатися?!

– Бо я не винна…

Вiн подивився на неi уважнiше. Вона не вiдвела погляду:

– От ви… вiрите? Що я дiйсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справдi вiрите?

Вiн пожував губами. Симпатичний, узагалi-то, веснянкуватий хлопець. Мiг би зустрiтись iй на вулицi або в кафе – i тодi вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона пiдвезла б його до рогу…

– Ви справдi не схожi на вбивцю, – сказав вiн знехотя. – Хоча всi факти – проти вас.

– Не схожа?

– Нi.

Ірена зiтхнула.

Рiшення прийшло до неi сьогоднi вночi. Вона пiднялася з тапчана – i бiльше вже не могла заснути. Ходила по камерi туди й сюди – пiд ранок у вiчко заглянув здивований сторож…

Єдино правильне рiшення. Але однаково – важко вимовити.

– Я… зiзнаюся, – сказала вона через силу. – Я зiзнаюсь i хочу показати мiсце, де лежить iще одна жертва…

Слiдчий поперхнувся. Кiлька секунд вона дивилася в його очi, що стрiмко склянiли.

Йому важко було стримати емоцii. Але вiн упорався.


* * *

Вже через пiвгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, якi мчали назустрiч.

Вони iхали до ii будинку. Вiконце в машинi було маленьке i загратоване, одначе Ірена впiзнавала знайомi мiсця – кав’ярню пiд червоним дахом… Плавний вигин траси, прiрва, з якоi вранцi здiймаеться туман…

Вони зупинилися бiля ii ворiт. Сусiдський паркан ледь не обвалювався пiд вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школi?…

Вона вдихнула вiтер iз запахом опалого листя. Пiсля довгого сидiння в замкненiй камерi вiн здавався райським, свiжим – але ж, якщо замислитися, всього лише пронизливий сирий протяг…

– Там, – вона показала рукою, – на пагорбi. Я поведу.

Вони супроводжували ii щiльною вервечкою. Гадали, що втече?…

Час вiд часу вона ловила погляди. І щулилася сильнiше, нiж од вiтру. Нiчого… нiчого… скоро все це скiнчиться…

Напевно, iм неприемна була ii бадьорiсть. Вона так радiсно й енергiйно пiднiмалася вгору, невже щоби скорiше показати ще одну могилу вбитоi нею дитини?!

Вона зупинилася на вершинi пагорба. Гарячково озирнулася.

Зiв’яла трава всiяна була коров’ячими кiзяками. Ось! Із землi стирчав прутик iз ганчiркою, потемнiлою вiд дощiв. А поряд…

Поряд лежав iнший. Переламаний. Імовiрно, заблукала корiвка не дуже-то зважала на таку дрiб’язковiсть…

Вона стримала себе. Якщо кинутися вiдразу – виникнуть пiдозри, ii схоплять, кроку не дадуть ступити…

Обережненько, маленькими кроками, вона наближалася до порушених ворiтець. Сантиметр за сантиметром.

Зараз…

Пане Петер!! Ось i я…

Вона заплющила очi.

Нiчого не сталося. Вiтер, як i ранiше, вiйнув запахом листя i гною. А неподалiк стояли i курили переглядаючись ii похмурi супровiдники.

Вона змусила себе розплющити очi. Огледiлася: все правильно. З цього ж таки мiсця вона вперше побачила двi машини, що повзли назустрiч одна однiй…

«Канал вiдкритий у будь-який час. Скористатися ним можете тiльки ви. При незначному вiдхиленнi канал сам знайде вас – вiдхилення не мусить бути бiльше метра…»

Вона помацала вцiлiлий прутик.

– Це неправильно…

– Тут? – холодно запитав слiдчий. – Тут копати?

– Це неправильно! – сказала Ірена, дивлячись просто в його склянi очi. – Це неправильний свiт!.. Його немае! Це модель. Ви всi – модель. Вас придумав Анджей!..

Сусiдськi дiтлахи з цiкавiстю дивились, як ii, скуту наручниками, що викрикувала безглуздi фрази, ведуть до машини.




Роздiл третiй



* * *

Психiатрична експертиза визнала ii осудною. Медична комiсiя визнала ii здоровою.

Ірена доклала всiх зусиль, аби скорiше забути подробицi огляду.

«Ви МОДЕЛЬ, – з

Сторінка 20

осмiшкою говорила вона лiкарям i санiтарам. – Нiчого не можу з цим вдiяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тiнi iнших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».

Їi визнали симулянткою.

Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоем. Їi не турбували нi лiкарi, нi адвокати, нi слiдчий. Натягнувши до пiдборiддя сiру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику i навiть спромоглася на нову: «Весь свiт – лише тiнь…»

Фраза вразила ii своею оригiнальнiстю.

Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював – i не спрацював. Звичайна рiч. Можливо, щось подiбне сталося з Анджеем. Вiн потрапив пiд коток власноi вигадки – не змiг зупинити ним же запущену круговерть…

Думати про те, Анджей мертвий чи iмiтував власну смерть, – вона уникала. Так чи iнакше, скоро все з’ясуеться. Те, що Ірену чекае смертний вирок, нi у кого не викликало сумнiвiв; вона, в свою чергу, не сумнiвалася, що Анджей (якщо вiн живий) нiколи не допустить такого повороту подiй. Якщо моделятор живий – то тiльки для того, щоб спостерiгати за спiйманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навiть дуже хворого самолюбства. І до споглядання ii страти Анджей навряд чи дiйде. (Хоча, знову ж таки, хто його знае…)

Імовiрнiсть того, що Анджей справдi мертвий, Ірена в розрахунок не брала.

Зал суду зберiгав слiди колишньоi величi. Зi стелi слiпо дивилися облупленi барельефи. За довгим столом сидiли люди в темному одязi, за чиiмись потилицями височiли високi спинки крiсел, – Ірена подумала, що це по-своему велично. Рокiв сто тому, напевно, оксамит на пiдлокiтниках мав зовсiм свiжий вигляд…

У залi було повнiсiнько народу. Окремо сидiли батьки загиблих дiтей – в iхнiй бiк Ірена з самого початку вирiшила не дивитися. То була ii мертва зона; дуже скоро вона почала вiдчувати ii, неначе клаптик власного тiла – онiмiлий i запалений. Їi погляд притягувало до цих нерухомих людей, але жах подивитися iм у вiчi був сильнiший.

По всьому залу снували репортери. Ірена болiсно мружилась од спалахiв; репортери видавались iй голками, якi снують крiзь тишу i чиiсь нарiкання, вони тягнуть за собою нитку майбутнiх сенсацiйних матерiалiв…

Чи то в залi бракувало свiтла, чи то перед очима в Ірени стояла напiвтемрява – але iй було важко розрiзняти обличчя. А вона все виглядала, наполегливо виглядала, долаючи рiзь в очах…

Кого?

Анджея Кромара. Кого ж iще?…

Серед свiдкiв були зовсiм незнайомi люди i декотрi Іренинi сусiди. Хлопченятi Вальку довелося пiдставити пiд ноги стiлець – iнакше його голова ледве пiдводилася над трибуною для свiдкiв.

– Я бачив тiтку…

– Це була панi Хмiль?

Хлопчик нiяково всмiхнувся.

Іренин адвокат неохоче пiдвiв руку:

– Питання… Свiдок Валентин Єльник УПЕВНЕНИЙ, що в той день на очi йому потрапила саме його сусiдка, а не iнша жiнка, яка мешкала в тому ж будинку?

«Але ж питання з двiйником ми так i не продумали», – подумки занепокоiлася Ірена. За час, проведений у бесiдах iз собою, вона звикла вважати себе таким собi ходячим консилiумом. «Ми продумали», «ми вирiшили…»

– Свiдковi Валентину Єльнику десять рокiв, – сухо зауважив суддя. – Його свiдчення можуть бути прийнятi до уваги – проте повнiстю покладатися на них…

– А може, й iнша тiтка, – легко погодився Валько. – Темно було…

По залу пронiсся гомiн. Іренин адвокат зiтхнув – йому вже поперек горла став увесь цей процес. Як будувати захист, якщо пiдзахисна з iдiотською впертiстю вiдмовляеться давати найпростiшi вiдомостi – про мiсце свого «вiдрядження»?! Процес було iз самого початку програно. Адвокат нудився: удар по кар’ерi. На нього свiдомо скинули безперспективну, брудну роботу, вiд якоi вiдмовився навiть Упир…

Ірена закусила губу.

Посеред заповненого залу виднiла порожнеча. У центрi плями сидiв, закинувши ногу на ногу, випещений пан Семироль.

І нiхто не сiдав поруч iз ним. Два крiсла праворуч були порожнi, i два лiворуч теж, i перед ним, i за його спиною… У той час як у проходi скрипiли приставними стiльцями, переступали з ноги ногу тi, кому не вистачило мiсць…

Ірена спiвчутливо глянула на свого адвоката.

Не можна так демонстративно розписуватись у власному безсиллi. Як асенiзатор, який задер пiдборiддя серед купи лайна: ви хотiли бачити, як я спiтнiв, займаючись ЦИМ?! Дзуськи, я навiть i не спробую!..

І все ж таки. Чому опинитися поряд iз Яном Семиролем не наважуються навiть до всього звичнi репортери?…

У дальньому кутку залу сидiла ii кафедра в повному складi. На чолi з Карателькою. Ірена й ранiше ледве розрiзняла обличчя – але вiдчувала погляди…

Ближче до кiнця слухання ii колеги почали по одному пiдводитись i виходити. І це вразило ii бiльше, нiж сповненi ненавистi обличчя осиротiлих родичiв. Бiльше, нiж байдужiсть адвоката. Чи натиск молодого агресивного прокурора.

Сильнiше, нiж напружена порожнеча навколо Семироля.

Вони несправжнi, говорила вона собi. Тi, спра

Сторінка 21

жнi, залишилися в зовнiшньому свiтi… І вони нiколи б не повiрили, що я…

Останнiм вийшов професор схiдноi лiтератури. Блiдий, розгублений – утiм, Ірена насилу розрiзняла його поверх безлiчi голiв…

Оголосили перерву до завтра.

Ірену запхали з ii клiтки в тiсну кiмнатку з голими стiнами та плюшевою канапою, а поруч опинився спiтнiлий i злий адвокат. І тодi вона безхитрiсно запитала у нього: чому поруч iз Семиролем нiхто не сiв?…

Адвокат замислився. І кисло сказав, що подасть протест.

Іренi стало смiшно. Що ж, до чистенького пана з прiзвиськом Упир в судовому порядку будуть пiдсаджувати сусiдiв?…

Нiч вона провела, дивлячись у стелю.

А назавтра адвокат дiйсно почав iз протесту:

– Захист вимагае видалити з залу пана Семироля, оскiльки вiн присутнiй тут не з професiйного, а iз зовсiм iншого, корисливого i антигуманного iнтересу… Своею присутнiстю пан Семироль чинить моральний тиск на суд i гнiтюче дiе на обвинувачену!

– Вiн iще й не так подiе, – досить голосно сказала жiнка в темнiй хустцi, можливо, мати одного iз загиблих хлопчикiв.

У залi заремствували.

– Протест вiдхилено, – нервово повiдомив суддя. – Слухання вiдкрите, i немае такого закону, за яким пан Семироль не мае права бути присутнiм на ньому, подiбно до будь-якого громадянина… В противному разi мова йтиме про дискримiнацiю…

Суддя осiкся i пожував губами, мовби шкодуючи про сказане. Закiнчив тоном нижче:

– …Дискримiнацiю за… фiзiологiчною ознакою.

У залi зробилося тихо.

– Багатий упирем не вважаеться, – глузливо сказав хтось в цiй тишi.

Вiльний простiр навколо пана Семироля збiльшився ще на кiлька стiльцiв – утiм, вiн i вухом не повiв.

«Багатий упирем не вважаеться…»

Ірена все ще переживала вiдступництво рiдноi кафедри. Саме вiдступництво, бо повiрити – в такому разi означае зрадити… «Багатий упирем не вважаеться». Щось iй нагадала ця фраза… Щось давно читане…

– І, нарештi, визнання самоi обвинувачуваноi, вiд якого вона згодом вiдмовилася…

Нарiкання в залi.

– Вiдмовившись визнати власну провину… обтяживши тим самим…

Вона перестала слухати.

Бо всi втомились i хочуть iсти. Адже, незважаючи на всю сенсацiйнiсть справи, слухання на завтра скорiше за все не вiдкладатимуть – занадто все ясно… Усiм хочеться фiналу, результату…

Що ж. Тепер вона зi знанням справи зможе писати детективи. Видавець залишиться задоволений…

Вона криво посмiхнулася. Забула зателефонувати лiтагенту. Можливо, всерединi МОДЕЛІ у видавцiв iншi запити?

Навряд…

Вона зустрiлася з поглядом пана Семироля.

І мимоволi здригнулася.

Вiн вже не був схожий на Анджея. Але… Чому вiн так дивиться?!

Нiбито вiдчувши ii раптовий страх, Семироль вiдвiв очi.

«Багатий упирем не вважаеться».

Успiшний адвокат iз прiзвиськом Упир.

«…присутнiй тут не з професiйного, а зовсiм з iншого – корисливого й антигуманного iнтересу…»

Про це треба подумати. Безумовно треба…

– Пiдсудна Хмiль! Ваше останне слово!

Вона пiдвелася ранiше, нiж зрозумiла, чого вiд неi хочуть. І з хвилину простояла стовпом у напруженiй тишi.

Власне, про що говорити?

«Ваш свiт – МОДЕЛЬ»?

«Всi ви – плiд фантазii одного божевiльного чоловiка»?

«Я – людина з iншого свiту, як ви можете мене судити»?

Вона глибоко зiтхнула – i подивилася в той куток зали, де сидiли родичi жертв.

Їi пересмикнуло, але вона знайшла в собi сили заговорити:

– Я…

Скам’янiлi обличчя. Ненавиднi очi. Зовсiм недоречно – спогад про тi фотографii, що пiдсовував iй слiдчий, тi страшнi фотографii…

– Я не винна… Це не я! Слово честi!..

Їi голос потонув у збуреному гулi.

Тiльки родичi мовчали i дивилися.

Чи повiрять?

Нi.


* * *

Їi засудили до смертного вироку. У свiтi, змодельованому правдолюбцем Анджеем, це виявилося рiччю звичайною. Жiнка? Ну то й що? Серiйна вбивця, яку визнали осудною…

Їi перевели в окрему камеру i видали спецiальний одяг. Їй не було страшно – ii мучила тупа, здивована огида.

Власне, як далеко все це може зайти?

Нiколи в життi, нi за якi вигоди вона не погодилася б писати тюремно-судовi хронiки. Хоч як би наполягав лiтагент…

Їй запропонували подати прохання про помилування.

– Кого просити, про що? – запитала вона здивовано. – Вас немае… ви тiнi… ви МОДЕЛЬ, ясно вам?

Їi залишили у спокоi. Кiлька днiв вона провела в тупому зацiпенiннi, а потiм схаменулась i зажадала правди про свою долю: коли?!

Їй вiдповiли ухильно.

Вона попросила принести iй газети за останнiй тиждень – й, отримавши цiлу купу рiзноманiтноi преси, вiдчула шок.

Усi газети – вiд «Вечiрнього мiста» i до найменшоi бульварноi газетки – присвятили ii справi хоч рядок, хоч врiзку. Вона впiзнавала себе на фотографiях – на одних одразу ж, на iнших ледве-ледве. Чи то хист фотографа мав значення, чи то момент, в який спрацювала камера – але здавалося, що в однiй i тiй самiй клiтцi послiдовно сидiли кiлька рiзних жiнок: одна демонiчно вродлива, з вишкiреним хижим осмiхом, iнша – манiячка з одутлою пикою, третя – сонна, четверта заплакан

Сторінка 22

…

Ірена дiстала гребiнець – пластмасовий, iз хисткими зубцями. Все, що мало твердi або гострi гранi (зокрема й дзеркальце), у неi вилучили ще в ходi психiатричноi експертизи…

Вона розчесалася, дивлячись на власну тiнь. Потерла щоки. Акуратно пiдправила брови. Зрештою, якщо Анджей спостерiгае за нею…

Що за маячня! Анджей НЕ безтiлесний дух, вiн не вмiе перевтiлюватися в iнших людей, вiн мертвий, урештi-решт… Ідеться про МОДЕЛІ реального свiту, а зовсiм не про фантастичний роман (блискучими перспективами якого спокушав ii колись пан Петер)…








Найзухвалiшi газети помiстили поряд iз ii фотографiею викраденi у слiдства знiмки з мiсць злочинiв. Найрозважливiшi – прижиттевi фотографii загиблих хлопчикiв. В обох варiантах ефект вийшов убивчий.

Ірена ухопилася за волосся, сколошкавши новостворений фасад. Ідiоти! Справжня ж манiячка на волi!.. Як там говорив пан Упир: «Вам було би на руку, щоб убивства поновилися…»

Манiячка, якщо у неi е в головi хоч крапля розуму, дочекаеться Ірениноi кари. І тiльки тодi…

«Яка ж бо ти сволота…» – сказала Ірена, звертаючись до невидимого Анджея.

Серед газет не було одностайностi. Дехто з репортерiв засумнiвався, що жiнка, яка сидiла за гратами в залi суду, дiйсно могла вчинити всi згаданi злочини. Втiм, навiть цей сумнiв був удаваний, штучний, використаний, щоб пiдкреслити iндивiдуальнiсть пiдходу ii автора…

А потiм ii погляд зупинився на невеликiй скромнiй врiзцi у тiй-таки, колись улюбленiй нею «Вечiрцi»:

«Анонс!.. За вiдомостями, отриманими з достовiрних джерел, процедура страти Ірени Хмiль буде передоручена якiйсь приватнiй гемоглобiнозалежнiй особi. Читайте завтра у «Вечiрньому мiстi»: чи мае право суспiльство передавати своiх смертникiв вампiрам?…»

Ірена проковтнула в’язку слину.

Анджею… Ти що?! З глузду з’iхав? Чи це я з глузду з’iхала? Може, газети марять?…

Вона лягла на тапчан, звично натягнула ковдру й занурилася в сон, як у рятувальну шлюпку.


* * *

…Вона не знала, з чим це можна порiвняти. До знайомства з Анджеем у неi не було нiякого чуттевого досвiду – поцiлунки в темному кiнотеатрi не беруться до уваги, а духовий оркестр пiд вiкнами Івонiки – тим бiльше. Недомовки в бесiдах iз подругами, любовнi романи та моднi фiльми – ось узагалi-то всi Іренинi на той перiод джерела…

Сказати: «вiн винахiдливий» – означало не сказати нiчого.

Поринувши в екстаз, вiн моделював то язичницьке жертвоприношення, то негритянський обряд iнiцiацii, то iнтимне життя глибоководних риб. Не можна сказати, щоб Іренi все це однаково подобалось, проте i дискомфорту вона нiбито не вiдчувала. Вiн був як добрий актор у ролi лиходiя – зал тремтить, а на тiлi жертви – нi подряпини…

Коли був просто в хорошому настроi, то огортав ii своею нiжнiстю, немов махровим рушником.

А коли впадав у задуму, то забував про неi, навiть лежачи в постелi бiк о бiк.

Одного разу вони кохались пiд акомпанемент симфонiчноi поеми, яка звучала iз динамiкiв музичного центру. Звучала багата прелюдiя, завiса пiднялась, i дiйство обiцяло бути колоритним i пишним. Аж раптом диригент, що лежав згори в екстазi, раптово про щось задумався. Вона сприйняла його задуму як драматургiчну паузу i деякий час очiкувала нового повороту сюжету. Проте Анджей уже солодко спав, забувши оголосити антракт…

Вона слухала його рiвне дихання, потiм обережно вивiльнилась i вимкнула музику. Вiн проспав до ранку. Ірена сидiла на кухнi, пила чай i дивилася на свое вiдображення в темному вiкнi – поки не розвиднилося…

Якось, повертаючись додому, вона виявила в кiмнатi… дамочку. Молоду, але не юну, одягнену в усе сине – коротке пальто, синi колготки, синi черевички, капелюшок iз яскраво-синiм пером…

– Ви Ірена? – У дамочки були синi очi, пiдведенi свiтло-синiм олiвцем.

– Так, Ірена…

– Я – Люсiя… Не дивуйтеся. Ви, звичайно, можете мене прогнати… Але вам же не байдужа доля Анджея?

Ірена мовчки розглядала бiло-рожеве обличчя в синьому обрамленнi.

– Анджей… Рiч у тiм, Ірено… Ви – його дружина… Я розумiю, вам важко жити поруч iз генiальним художником, композитором, письменником… Їм потрiбнi неординарнi особистостi. Жiнки, якi могли б зрозумiти iх, пожертвувати, якщо хочете, своею iндивiдуальнiстю, стати вiддзеркаленням, тiнню…

– Ви – його коханка? – увiрвала пафос Ірена.

Дамочка зiтхнула:

– Я… його друг… Чого, на жаль, з вами не трапилось. Ви не змогли стати другом власного чоловiка…

– Це вiн вам сказав?

– Нi, але це ж одразу помiтно… Ірено, зрозумiйте… Талант Анджея – занадто велика цiннiсть, аби розмiнювати його на банальне сiмейне життя. Ви будете з ним нещасливi… адже ви його не розумiете, не цiнуете. Вiн буде нещасливий iз вами… Вам краще… розлучитися. Генiю не потрiбна дружина – йому потрiбен друг, однодумець… нянька…

– Треба подумати, – зiтхнула Ірена.

І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)

Увечерi повернувся Анджей – неуважливий i мрiйливий.

– Приходила твоя… шанувальниця, – сказала Ірена

Сторінка 23

пiсля вечерi, коли говорити, взагалi-то, не було про що.

– Яка? – вiдгукнувся Анджей замислено.

– Синя…

– А-а-а… І що?

Ірена подумала.

– Вона вважае, що я недостатньо з тобою няньчуся…

– А ти вважаеш – достатньо?

Ірена зiтхнула:

– Знаеш, мое оповiдання надрукували… У збiрцi…

– Покажеш?

– Як схочеш… Анджею, як ти гадаеш, тобi потрiбна iнша дружина?

Тепер замислився вiн. Що було дивно (бо у нього, на вiдмiну вiд Ірени, реакцiя була миттева, яка iнодi випереджала подii).

– Не знаю, чи потрiбна менi дружина… Але ТИ менi потрiбна, Ірено. Конкретно – саме ти.


* * *

«Чи мае право суспiльство про… сво… смертникiв вамп…»

Газета була за позавчорашне число. Ірена довго домагалася саме цiеi газети (в якийсь момент iй спало на думку, що охоронцi приховують факти, не бажаючи травмувати ii, Іренину, психiку).

Куди там! Вони, виявляеться, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарештi потрiбну газету, половини сторiнок не було, а тi, що залишилися, смердiли рибою, i частина тексту розпливлася пiд масними плямами…

(Друкарська фарба шкiдлива, особливо якщо ковтати ii разом iз iжею… Охоронцi, вочевидь, нiякого уявлення не мали про правила гiгiени.)

Ірена перевела подих. Чомусь згадався Анджей, який сидiв тодi на чiльному мiсцi за iмпровiзованим студентським столом. «До речi, а що ви думаете про смертну кару?»

Зовсiм недоречний жарт.

«За вiдо…, здобутими з гiдних довiри дже… якийсь успiшний юри… виклав за засуджену Хмiль кругленьку суму в…»

Ірена протерла очi. У таку суму складно повiрити! (Ймовiрно, винен жирний оселедець.)

«…Мiськi… потирають ру… тому що питання фiнансування… традицiйно гострi… новi робочi мiсця… допомоги… благоустрiй… Однак, пам’ятаючи про покарання за тяжкi злочи… забува… якщо страта винного мае сенс, то передача права на страту в приватнi руки…»

«Передача права на страту в приватнi руки».

Анджею, агов! Ти мене чуеш?…

Пане Петере! Що ж ви брехали?!

«Ви увiйдете в свiт… iмовiрно, вiн у точностi вiдповiдае нашому, хiба що деяка розбiжнiсть у часi…»

Що ж. Вiдповiдае. Цiлком.

«Це був би перелом вашоi письменницькоi кар’ери. Не кажучи вже про незабутнi враження… Уявiть собi, що вам запропонували злiтати в космос. Невже ви вiдмовилися б?!»

«Вiдмовилася б», – сказала Ірена вголос.

Величезний клапоть такоi важливоi для неi статтi був обiрваний разом iз усiею шпальтою. Їй так i не судилося дiзнатись, якi саме аргументи наводить кореспондент на осуд порочноi практики – передачi смертникiв «у приватнi руки…»

Вона гатила у дверi спершу кулаками, потiм ногою. Нарештi, вiдчинилося вiконце.

– Скажiть, будь ласка, – попросила вона, намагаючись, щоб голос ii звучав якомога дружелюбнiше. – Кого тут називають вампiрами?

– Я не маю права з вами розмовляти…

Вiконце зачинилося. Кроки вiддалялися.


* * *

Наступного ранку вона оголосила голодiвку, вимагаючи вiдомостей про свою подальшу долю. Коли? Яким чином? За яким законом, до дiдька!

Уже вдень вона, зголоднiвши, скасувала акцiю протесту i з’iла належний обiд. Але якiсь чиновницькi колiщатка закрутилися: ввечерi до Ірени в камеру з’явилася якась офiцiйна особа й ознайомила ii з пiдшивкою документiв.

Усi вони мали позначку «копiя» i вiдсортованi були в хронологiчному порядку. Ось Ірену заарештували… Іде слiдство… Вiдбувся суд…

Останнiй папiрець був найменший, скромний i лаконiчний. Іренi довелося напружувати очi, розбираючи мiкроскопiчний шрифт: ордер… згiдно iз законодавством, пункт такий-то… передачу прав… пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… iз зобов’язанням виконати вирок протягом трьох мiсяцiв…

Офiцiйна особа пiшла, а Ірена все ще стояла посеред камери, насупивши брови i ворушачи губами.

Через кiлька хвилин ноги ii пiдкосилися…


* * *

Прийшли не на свiтанку, як велить традицiя, а пiсля снiданку. Ірена здивовано розглядала похмурих конвоiрiв, тюремного лiкаря i двох офiцiйних осiб – один вже знайомий, другий ще нi. Обидвое здавались однаково сiрими – пiд колiр формених пiджакiв.

Лiкар вимiряв iй тиск i заглянув у горло. Цiкаво, подумала Ірена вiдсторонено, а якби була у неi ангiна?…

Лiкар розписався на сiрiм папiрцi.

Хтось iз офiцiйних осiб – вона не розiбрала, хто – ще раз ознайомив ii з вмiстом маленького непоказного документа. При цьому особа, розбираючи мiкроскопiчнi лiтери, дратувалася так само, як перед цим Ірена:

– «…І здiйснити передачу прав, пов’язаних iз виконанням правосуддя, пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… Разом iз зобов’язанням виконати вирок протягом трьох мiсяцiв…»

Значить, не сьогоднi, вiдчужено подумала Ірена.

Трохи повагавшись, iй накинули на плечi ватяну зашмольгану куфайку. Холодно. Наприкiнцi листопада вести на смерть в однiй тюремнiй робi – нелюдяно…

Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворi на них чекав фургончик.

– І куди ви мене повезете? – запитала Ірена з iстеричним смiшком.

Їй не вiдповiли.

Вона зробила крок усередину залiзноi

Сторінка 24

клiтки – дверi за ii спиною зачинилися. На пiдлозi, витоптанiй сотнями нiг, лежав блiдий квадратик свiтла – все, що залишилося вiд сонячного листопадового дня.

Машина рушила.

Ірена колiньми стала на лаву – нiби дитина в метро. Наблизила обличчя до вiконця за щiльними гратами.

За брудним клiтчастим склом миготiли тiнi. Ірена не могла впiзнати жодноi знайомоi деталi – нiби за час, проведений у в’язницi, мiсто остаточно скинуло упiзнаванi прикмети. Скинуло маску, постало в усiй своiй ворожiй вiдчуженостi.

Вона втомилася дивитись. Стала на лаву ногами – добре, що машина йшла м’яко, i нi вибоiни, нi рiзкi зупинки ув’язнену не турбували.

…У вампiрiв – iкла. Вампiри сплять у трунах. Коли Іренi було рокiв чотирнадцять, вона переглянула всi наявнi фiльми про вампiрiв…

Закляклою рукою полiзла за пазуху. Тюремна роба не мала кишень – але Ірена примудрилася влаштувати в ii складках закапелок. Недарма в останнi днi вона так завзято просила на обiд гостренького – ось вони, кiлька вiдвойованих часникових зубочкiв…

Ірена примружила очi – пан Семироль стояв перед нею як живий. Чи посмiхався вiн пiд час тiеi iхньоi зустрiчi? І якщо посмiхався, то оголював при цьому ясна?…

У неi немае при собi жодноi срiбноi дрiбнички. І осиковий кiлок, зрозумiло, в камерi смертникiв добути нiде…

Зараз чи згодом?

Згодом. Вона акуратно сховала часниковi зубочки. Закусила губу.

Інодi вампiрами називають (у переносному значеннi) користолюбцiв, негiдникiв, зажерливих банкiрiв. А що, коли Упир – всього лише прiзвисько користолюбця?…

«Приватний представник правосуддя». Приватний кат, точнiше кажучи. Цiкава практика… Одна рiч – коли страчують на площi. Зовсiм iнша – коли торгують ордерами на страту, нiби мисливськими лiцензiями…

Анджею, це твiй задум? Чи все ж таки помилка, побiчний ефект, цеглинка, що випала зi свого гнiзда i спричинила за собою дивний обвал? Змiнивши тим самим всю структуру МОДЕЛІ?…

Машину трусонуло. Ірена вхопилася за жорсткий край лави; мiсто залишилося позаду. Вони iдуть близько пiвгодини – власне, куди?

Вона виглянула знову – i на цей раз видимiсть виявилася трохи кращою. Вона навiть примружилася вiд низького листопадового сонця, що пробилося крiзь шар пилу на тюремному склi.

Гори. Машина повзла гiрською дорогою – але не звичною, у вигинах зелених пагорбiв iз туманом над вузькими рiчками. Цi гори нагадували скорше давню iхню поiздку на турбазу – високi, уривчастi, лисi, позбавленi рослинностi, холоднi й недосяжнi…

Вона протерла очi. Ну не було скелястих хребтiв у ii передмiстi! Не мусило бути… Це неправильнi гори, поза МОДЕЛЛЮ тут зовсiм iнша мiсцевiсть!.. Але цiкаво: чи iснуе межа, територiальна межа МОДЕЛІ?

Вона жваво уявила собi, як машина перетинае невидиму межу i вихоплюеться з вигаданого Анджеем свiту – просто в натовп зневiрених, схудлих в очiкуваннi експертiв, ув обiйми цiеi безвiдповiдальноi сволоти – пана Петера…

Чи припускав пан Петер, що подii можуть повернутися ТАК? Не припускав – значить, некомпетентний. Припускав, але вирiшив ризикнути? Тодi мерзотник. Гад…

Машина сповiльнила хiд. Зупинилася.

Ірена вiдчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мiшки.

Уже?!

Голоси ззовнi. Людська тiнь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вiкна, стискаючи в спiтнiлому кулаку свою останню надiю – часниковi зубцi…

Хтось, здаеться, водiй, смiшно дрiботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбiччi. Став у вiдповiднiй позi, завмер, нiби тушканчик…

Ірена, подумки сплюнувши, вiдiрвалася вiд вiкна. «Технiчна зупинка».

А може?…

І вона забарабанила в стiнку кабiни:

– Гей! Чуете?! Випустiть мене ненадовго! Менi треба…

Похмурi обличчя. Бурчання. Їм теж не по собi – неприемно, бачте, везти куди слiд смертника, особливо якщо смертник – жiнка…

Так. Імовiрно, моделюючи цi гори, Анджей звiрявся з кращими видовищними альбомами… Утiм, що вона знае про процес моделювання? Будиночки, складенi iз сiрникових коробок, давно вже залишилися в минулому…

Примружившись, вона роззирнулася.

Так. Втрачати iй нiчого. Праворуч стiна, лiворуч провалля. Круте, але не стрiмке. Можна зламати шию… а можна i не зламати.

Охоронцiв двое. Водiй – третiй. У кожного при боцi – важка кобура.

Але чи не краще куля, нiж чиiсь заслиненi iкла?!

– Швидко, – сплюнув крiзь зуби один iз охоронцiв.

Вона зробила здивованi очi:

– Отут? Дайте хоч за кущик вiдiйти…

– Я тобi вiдiйду… – сказав iнший, похмурий i червонопикий. – Тут, на дорозi…

Вона ображено звела брови i зробила крок у напрямку до провалля.

– Стояти!!

Вона зупинилася.

У принципi, слiд заголитись i присiсти, сподiваючись, що охоронцi вiдвернуться хоча б рефлекторно.

Ірена уявила собi, як кидаеться у провалля, пiдхоплюючи на ходу арештантськi штани, що спадають…

Скривилася, як вiд кислого. З огидою озирнулася на охоронцiв:

– Хай вам бiс… Їдьмо! Я передумала.







* * *

Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне зацi

Сторінка 25

енiння – дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, i доводилося боротись iз пiдступною нудотою.

Ще одна «технiчна зупинка»?…

Голоси ззовнi.

Вона насилу пiдвелася з лави. Потягнулася було до вiкна – але тут дверi вiдчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмiнь вистояного гiрського повiтря.

Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо i свiтило з iншого боку.

– Виходьте…

Охоронець звернувся до неi на «ви», i по шкiрi ii продер мороз. Вона не встигла озирнутись, як на зап’ястях у неi клацнули наручники.

Тут уже лежав снiг. І шмагав колючим батогом вiтер.

Тюремний фургончик нiс до носа стояв з якоюсь машиною. Висока, з широкими рифленими шинами, iз прожектором на даху – добряча машина, вiдразу видно – всюдихiд…

– …Розпишiться.

Ірена не вiдразу впiзнала адвоката Яна Семироля. Замiсть елегантного костюма на ньому була спортивна куртка та брезентовi камуфляжнi штани, а на головi – лижна шапочка iз зображенням жовтоi усмiхненоi мишi.

– …Розпишiться тут…

Адвокат поклав на колiно картонну теку, витягнув iз кишенi ручку, що блиснула на сонцi золотим пером, i пiдмахнув по черзi два комплекти документiв.

Ірена вiдчувала на своему плечi лапу червономордого охоронця. Скорiше за все, той мав досвiд у таких процедурах – перед обличчям «приватного представника правосуддя» засудженi, мабуть, робили вiдчайдушнi спроби втечi…

Ірена обережно пiднесла до обличчя вiдразу обидвi руки. Розтулила пропахлу часником долоню. Злизала три теплi зубочки. Зцiпила зуби, не вiдчуваючи посилення печii, обережно почала жувати.

Огидний запах…

Ян Семироль акуратно сховав ручку – i тiльки тодi глянув на Ірену.

Пiд цим поглядом охоронець зняв руку з Ірениного плеча. Довго не мiг витягнути ключi – кiльце зачепилося за дiрку в кишенi…

Наручники розiмкнулися, вивiльняючи Іренi зап’ястя.

Семироль скупо посмiхнувся.

Дуже гладенька шкiра. Чисто поголенi щоки. Доглянутий випещений пан.

– Куфайку нам треба забрати… – сказав водiй, дивлячись у снiг.

Ірена ворухнула плечима. Ватяна зношена куфайка зсунулась на дорогу. Майже впала – та хтось iз охоронцiв спритно ii пiдхопив.

– Боязкi вiдморозки, – сказала Ірена, нi до кого конкретно не звертаючись. – Баби…

– Їдьмо, – нервово сказав водiй.

Усi трое, як по командi, шаснули в кабiну. Наче iх пiдганяли канчуком.

Тюремний фургон смикнувся – занадто рiзко, ледь не потрапивши колiсьми у провалля. Розвернувся, викидаючи з-пiд колiс брудний снiг i рiнь; задимiв вихлопами, кiлька разiв пiдстрибнув на вибоiнах i зник за поворотом…

– У мене в машинi обiгрiвач, – сказав Семироль.

Ірена не повернула голови.

Гори аж надто гарнi. Доречний антураж до фiльму жахiв.

– Ви чуете? Холодно. Сiдайте в машину.

«А чи не кинутися з обриву?» – мляво подумала Ірена.

– Сiдайте ж бо.

Вона нарештi пiдiйшла до вiдчинених навстiж дверцят. Не вiдчуваючи нiг. Вибралася на сидiння, пiдтягла колiна до пiдборiддя.

Семироль сiв за кермо. Увiмкнув приймач; iз далекоi далини тоненьким голоском запищала знайома спiвачка.

Бляха-муха… Ірена навiть не забула ii iм’я. Ім’я ЗВІДТИ – зi справжнього, незмодельованого свiту…

Семироль розвертав машину.

От би було круто, якби всюдихiд не втримався на вузькiй дорозi, загуркотiв по камiнню вниз i розсипався на мальовничому заснiженому схилi…

Вона згадала про часник.

Вiд ретельно збережених зубочкiв залишився тiльки неприемний присмак у ротi. Коли ж бо, з якого переляку вона проковтнула свою останню надiю?!

– Пристебнiть ремiнь…

– Що?…

– Пристебнiть ремiнь, це ж гори…

Їi руки дiяли окремо вiд голови. Клац…

Тепер широка стрiчка ременя прив’язувала ii до крiсла.

– Вам усе ще холодно?

Вона зрозумiла, що тремтить. Цокоче зубами iз загрозою прикусити язик.

– Обiгрiвач грiе добряче, – Семироль посмiхнувся. – Менi вже жарко…

На лобi у нього справдi виступив пiт. Жорстке волосся, звiльнене з-пiд лижноi шапочки, стояло сторчма.

– Нам iхати десь iз пiвгодини… Розслабтеся. Подивiться, якi гарнi гори…

– Несправжнi, – сказала Ірена байдуже. – Модель.

– Але ж гарна модель, правда?

Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах… Руки, що легко лежать на кермi…

– Анджей? – запитала вона пошепки, сама собi не вiрячи. – Анджей?!

Як усе до дiдька на нього схоже… Довести ii до божевiлля – а потiм з’явитися нiзвiдки, раптово – неймовiрно!.. Позирнути з чужоi личини…

– Анджею, я чекала чогось схожого… Але НАВІЩО?!

По щоках у неi вже кiлька хвилин безупинно котилися сльози.

Семироль пригальмував. Машина сiпнулась i стала; Ірена переривчасто зiтхнула пiд поглядом карих очей, якi викликали зацiпенiння.

– Анджею… Ти з глузду з’iхав?! Тюрма… Ти знаеш?! Як це… експертиза… що вони зi мною… адже все, як насправдi. Занадто схоже… на дiйснiсть. Суд… Як ти мiг додуматися?! Манiячка… чому манiячка? Ти божевiльний!.. Ти – сволота!.. Якщо мститися… за що?! У нас… усе тодi вiдбувалося правдиво… але з тобою неможливо жити, ти божевiльний… Анджею!! Але б

Сторінка 26

ло ж i хороше… стiльки хорошого було, за що ж ти так… чому?… обiцяв, що пам’ятатимеш… краще б забув… Гад! Ненавиджу!..

Семироль дивився на неi, i погляд його мiнився. Все ширше розплющувалися очi, з пильних ставали враженими; Іренi здавалося, що випещене обличчя адвоката ось-ось почне розлазитись, випускаючи з-пiд маски глузливу фiзiономiю ii колишнього чоловiка.

– Анджею… Ця скотина Петер обiцяв менi… ПІВГОДИНИ!! Тiльки пiвгодини i цiлковиту безпеку… Ви з ним у змовi? Чи ти його обдурив? Анджею… Годi. Ти вже… познущався з мене досхочу. Ти перейшов усi можливi межi… З мене досить твоеi живолупноi моделi! Я хочу в наш нормальний свiт!!

Вона захлиналася риданням. Семироль дивився, й очi його ставали все похмурiшими:

– Ви мене з кимось плутаете, панi Ірено.

Вона замовкла. Закусила губу, намагаючись зупинити дику iстерику.

Сонце, червоне, як розпечена жарiвня, опускалося все нижче. Пiд поривами вiтру розгойдувалась автомобiльна радiоантена, i здавалося, що машина невдоволено ворушить единим вусом.

Семироль мовчав – важко i похмуро.

– Вражаюча МОДЕЛЬ, – мовила Ірена, нiби виправдовуючись. – Ти ж визнав це, вiрно?

Семироль мовчав.

– Анджею…

Його тонкi губи ледь здригнулися:

– Мене звуть Ян.

Запала мовчанка. Така довга, що сонце майже встигло сховатись за зубчастим небокраем.

Шелестiв, огинаючи машину, вiтер. Зимний протяг пробирався в щiлини.

– Ти прикидаешся, Анджею, – пошепки сказала Ірена, вiдчайно усвiдомлюючи свою помилку, але все ще не бажаючи розлучатися з щойно примарною надiею.

– Нi… Я не прикидаюся. Не знаю, що вам привидiлось, – але я всього лише Ян Семироль…

Якийсь час вона розглядала його пещене чуже обличчя. Потiм з вiдчайною силою вломилася в дверцята; дорога iй була одна – в прiрву, й Ірена рвалася, прагнучи опинитися на днi кам’яного урвища.

Дверцята не пiддались. Ірена даремно торсала хромовану ручку.

– Але ж, панi Хмiль!.. ви так добре трималися… Потерпiть iще трохи – зараз приiдемо…

Машина рушила.

Вона обм’якла, дозволяючи ременю безпеки повернути себе у крiсло.

– Зараз приiдемо, заспокойтеся, поговоримо… Ви любите часник? У мене в холодильнику на цей випадок е часниковий соус…

Вiн замовк, не вiдриваючи очей вiд дороги. Дорога була ще та: для гонок на виживання, для випробування на мiцнiсть нервiв…

– Я iх не вбивала… – сказала Ірена хрипко. – Але ж я iх не вбивала! Я нiкого в життi не вбивала… Я б своiми руками… цю вбивцю… задушила…

– Я не можу говорити, бо за кермом…

– Ви теж ВІРИТЕ, що я вбивця?!

– Я за кермом…

– Ви ж юрист! Ви адвокат, ви мусите…

Машина покотилася вниз – схил ставав усе крутiшим.

За поворотом вiдкрився лiс. Дерева заполонили невелике узлiсся – закритий з усiх бокiв притулок.

Гнiздо.

Дорога стала рiвнiша i ширша. Показалася вирубка.

– У мене тут маленька ферма, – пояснив Семироль, пiд’iжджаючи до широких залiзних ворiт. – Вам сподобаеться…

Гребенi гiр висвiтлювало призахiдне сонце.

Ірена пiдвела очi i раптом упiзнала – мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стiну iхньоi з Анджеем спальнi…




Роздiл четвертий



* * *

– …Перше, про що я вас попрошу, – це про мужнiсть i спокiй. Усi ми смертнi, а доля час вiд часу обертаеться найнепривабливiшими гранями… Нiхто не знае, що буде з ним завтра, а тому розслабтесь i живiть сьогоднiшнiм днем…

Ірена глибоко зiтхнула.

Тут пахло житлом. Пiсля в’язницi, пiсля суду, пiсля камери смертникiв – просто-таки курорт…

Семироль спритно – мабуть, звично – розтопив камiн. Але в кiмнатi й без того було тепло. Ірена сидiла на краю канапи, звiсивши руки мiж колiн, байдуже розглядаючи химернi картини на обшитих деревом стiнах.

– Ви побачите – тут набагато краще, нiж у в’язницi. У вас буде можливiсть навiть вiдпочити…

– Я хочу перевдягнутися, – сказала вона стомлено.

Тюремна роба прилипла до тiла коростою. До того ж, цей часниковий запах, що в’iвся в тiло…

Часник не захистить ii. Срiбна куля?… Осиковий кiлок?…

А до речi, коли буде повня?!

У неi ж був доступ до газет, календарiв!.. А вона не з’ясувала навiть такого простого, важливого питання…

– Ірено, вода вже нагрiлася. Можете прийняти ванну чи душ… Цi лахи, що на вас, киньте в смiттевий бачок. Отам на гачку знайдете халат. У лазничцi – все, що потрiбно… Я вам цiлком довiряю – ви ж не будете… топитися?

Останне запитання прозвучало нiби жартома. Ірена вичавила подобу посмiшки; iй нiкуди не хотiлося йти. Не хотiлось навiть пiдводитися з канапи…

Ванна кiмната була завбiльшки з камеру смертникiв. Але дверi (о радiсть!) зачинялися на гачок.

Вона стягнула з себе ривком робу, розпанахавши по шву. Дивно, що в нiй залишилося ще стiльки сили… (Чи на одяг смертникiв iдуть гнилi нитки?…)

Їi думки були, як соннi рибини, – важкi та пласкi.

Вона змивала ретельно все – в’язницю i суд, усi звинувачення. Шкребла пемзою, терла боки жорсткою губкою, неначе сподiваючись скинути колишню шкiру i вiдродитися – як змiя…

Але шкiра лише побагровiла, й Ірена вже н

Сторінка 27

томилася вiд зусиль. Постояла пiд душем, змiнюючи температуру води; вибралася, залишаючи мокрi слiди на теплому гумовому килимку.

Тiло зрадiло й дихало. Воно хотiло iсти i… спати. Тiло не бажало думати про…

Ірена мимоволi притулила долоню до сонноi артерii. Перевела погляд на гачок, що замикав дверi.

Нi, вiн не витримае навального натиску…

Але думка варта уваги. Хвилин п’ять гачок протримаеться – вона встигла б…

«Я вам абсолютно довiряю – ви ж не будете… топитися?»

«Подивимося», – подумала Ірена мляво.

Старанно розтерлася рушником. Щiльно запнула халат – ii неприемно вразило, що вiн був якраз по нiй, але мимовiльна похмура думка потонула в радiсному зiтханнi розiмлiлого тiла. Звичайний одяг. Нарештi…

Вона трохи повагалася, перш нiж вiдкинути гачок. Прочинила дверi, порушивши короткочасну iлюзiю власного притулку…

Чути було, як далеко внизу потрiскуе в камiнi вогонь. І невидимий Семироль насвистуе щось крiзь зуби – iз класичного репертуару…

Вона озирнулася.

Просторий будинок. Мiцнi вiконницi. Уже потрiбен теплий одяг i надiйне взуття – гори, листопад…

У неi е певний досвiд. Нехай давнiй, ще туристський – але з сiрниками i мiнiмальним спорядженням вона протримаеться в горах, напевно, з тиждень… Навiть у листопадi.

Вона ледь помiтно всмiхнулася.

Дверi, очевидно, замикаються на всiлякi замки – але ж це не в’язниця! Якщо у неi буде час – хоч кiлька днiв… Кухня, комiрчина, веранда…

Вона всмiхнулася певнiше.

«Живiть сьогоднiшнiм днем».

Майже свобода… Принаймнi iлюзiя свободи. Махровий халат замiсть роби смертника – i ось уже людина майже щаслива…

Ноги гули вiд задоволення, потопаючи в хутряних просторих капцях. Вона гадала, що ступае беззвучно, – але Семироль обернувся – лиш тiльки вона з’явилася в дверях.

– Ага… Ну от, зовсiм iнша рiч. Зараз будемо вечеряти… а склянка червоного вина не завадить – для здоров’я.


* * *

Вона накинулась на iжу i якось непомiтно спустошила все i… пляшку вина.

Думкам одразу стало вiльнiше, а тiлу комфортно i навiть весело.

– Я прошу вибачення за недоречну цiкавiсть… Але коли ви збираетеся мене… спожити?

– Я ж не людожер, – докiрливо вiдгукнувся Семироль. – Нiхто не збираеться вас жерти – це негуманно й неестетично…

– Божевiльня… – iз почуттям сказала вона, вiдкидаючись на спинку. – Анджей схибнутий.

Семироль глянув на неi – пильно, без посмiшки.

– Можу я зрештою дiзнатися, хто такий цей Анджей, якого ви весь час згадуете?

– А-а, це мiй колишнiй чоловiк… Рiдкiсний мерзотник. Моделятор цього вашого клятого свiту…

Семироль чекав продовження, але Ірена мовчала, блаженно мружачись на вогонь камiна. Вiн обережно заохотив ii на вiдвертiсть:

– То невже й справдi така скотина? Схоже, всi колишнi дружини так кажуть…

– Не всi, – Ірена образилася. – Ви самi можете судити… Це ж ким треба бути, щоб змоделювати всю цю вашу… увесь цей маразм?!

Семироль обережно сьорбнув зi свого келиха:

– Який саме з маразмiв?

Ірена окреслила рукою навколо себе – камiн, Семироля, екзотичнi картини на стiнi та невидимi гори за вiкном:

– Та все це… Весь цей так званий свiт. Буцiмто реальнiсть… Якоi немае i не було! Яку змоделював Анджей… вiдштовхуючись вiд нашого нормального свiту, але як же далеко вiн, iдiот, вiдштовхнувся!..

Вона з вiдразою подивилася на вмiст власноi тарiлки. Там лежав шмат грiнки пiд часниковим соусом; пан Семироль, нiби на щось натякаючи, весь вечiр пiдсовував iй часник i навiть з’iв сам кiлька зубочкiв. А Ірену вже нудило вiд часникового запаху – мабуть, вона зненавидить його до скону…

(До речi, невiдомо, коли це настане. Може, завтра…)

– Ну подумайте, Яне, – пробурмотiла вона, втомлено заплющуючи очi. – Хiба може вважатися нормальним свiт… ну гаразд, МОДЕЛЬ… Де безневинну людину засуджують до страти за абсолютно жахливi злочини! Яких вона в життi нiяк не могла вчинити – з цiлоi низки причин… По-перше, вона ненавидить будь-яке насильство. По-друге, ii не було не те що в цiй краiнi – в цьому СВІТІ, бо впродовж цих десяти мiсяцiв, про якi всi менi вуха протуркали… Я була у себе! В нормальному, реальному свiтi! Поза МОДЕЛЛЮ, чуете?… Я не могла вчинити всiх цих жахiв, за якi ви мене збираетеся…

Вона так рiзко поставила келих на край столу, що зламала тонку скляну нiжку.

– Ви не порiзалися?

Вона подивилася на самотню червону краплю, що повзла по пальцю.

Швидко глянула на Семироля. Сховала палець пiд пахву:

– Нi-i-i… Це просто кров. Нiчого.

Семироль вiдвiв погляд:

– Та ви не турбуйтеся…

Ірена криво посмiхнулася:

– Я не турбуюся… Це ВАМ треба турбуватися. Бо коли у пана Петера скiнчиться енергiя – а вона вже закiнчуеться – весь цей… уся МОДЕЛЬ захлопнеться, як валiза. Разом iз барвистими пагорбами, нiкчемним правосуддям i… вампiрами… До речi, ви в курсi, що вампiрiв у нормальному свiтi не бувае? Це виверти збоченоi фантазii. Скiльки я перечитала, переглянула… усього такого… отi фiльмики, деякi вельми цiкавi… i чого там тiльки нема… Але ТАКОГО! Нi, це тiльки Анджей

Сторінка 28

а це здатний… Продавати смертникiв вампiрам на поживу – це ж… або вiн жалюгiдний моделятор, або рiдкiсний мерзотник. І у нього марення…

Семироль уже сидiв поруч, на канапi. Брови його болiсно зiйшлися над перенiссям:

– Ірено… Менi здаеться, у вас марення. Ранiше таке бувало? Нi?

– Та нi! – Ірена схлипнула. – Я врiвно… важена спокiйна людина… Тiльки… якого дiдька я пiддалася на цю дешеву провокацiю?! Полiзла в чортову МОДЕЛЬ, як лисиця в ополонку… Дешева авантюра… Це через Анджея. Через нього!

– Тiльки не хвилюйтеся, гаразд? Якщо це реактивний психоз… Це бувае. Не хвилюйтеся. Спокiйно. Так?

– Так, – сказала Ірена, заплющуючи очi. – Я абсолютно спокiйна… І менi давно вже на все начхати…


* * *

Вона прокинулася в темрявi.

Лежала, не змiнюючи пози – на спинi, з витягнутими уздовж тiла руками.

Насилу зiгнула затерплi ноги. Ковдри не було.

Холод… Сирiсть…

Темiнь. Ледь вiдчутний запах цвiлi.

Провела долонями по обличчю, грудях, животу. Спробувала розкинути руки ширше – i вперлася в дерев’янi стiнки.

Сiпнулася. Вкрилася холодним потом. Ривком сiла.

Вона сидiла у довгому ящику, що звужувався в ногах. У трунi… (Вона не закричала тiльки тому, що на мить втратила голос.)

Ривок…

Труна зiсковзнула з пiдвищення i загуркотiла, вдарившись об кам’яну пiдлогу. Ірена засичала вiд болю, виповзла з розколеноi домовини, спiткнулась об вiко, що потрапило пiд ноги, впала знову…

Неподалiк сухо стукнуло щось. Неначе розчинилася вiд невидимоi пружини скринька.

Ірена метнулася. Наткнулась на стiну – всуцiль вологу i холодну – жодного натяку на дверi.

Ірена забилася в куток.

Їi розтрощена труна з атласною подушечкою валялася бiля спорожнiлого постаменту. Зате поруч – о жах! – на сусiдньому постаментi повiльно розкривалася iнша…

Лягла на полiрований край бiла рука з довгими пещеними пальцями.

Вiко вiдкинулося повнiстю, перетворивши труну на подобу розкритого контрабасового футляра.

Постать, що перебувала в його оксамитових надрах, неспiшно пiдвелася.

– Перше, про що я фас попрошу – мужнiфть i фпокiй, – стишено проказав пан Семироль. (Йому важко було говорити – гострi iкла впирались у нижню губу, дiстаючи до пiдборiддя.)

– Розслафтефь i жифiть фьогоднiфнiм днем…

Через край труни перекинулася нога в блискучому штиблетi.

– А-а-а!!!



Ірена кричала, збиваючи клубком простирадло.

За вiкном проступали, ледь позначенi свiтанням, силуети гiр.

Ковдра в чистому пiдодiяльнику валялася на пiдлозi. На Іренi була нiчна довга сорочка, насилу оговтавшись, вона сiла на лiжку, пiдiбгала колiна до пiдборiддя.

Маленька чиста кiмната. Вiдчиненi вiконницi. Теплий радiатор iз червоним оком. Прозора карафа на нiчному столику. Вода…

Ірена спрагло провела язиком по сухих губах.

– Ой…

Вода струмочком сочилась iй на груди i губилась у складках нiчноi сорочки.

Силуети гiр проступали все виразнiше, набували барв.

Зовсiм як на тiй турбазi, де вони з Анджеем…

– О-ой…

Вона пiдiбрала ковдру i накрилася з головою. Геть вiдгородитись – вiд кошмарiв, вiд настирливих спогадiв, вiд отих гiр…


* * *

– Учора ви трохи перебрали, Ірено…

Вона важко зiтхнула.

– …Але вам необхiдно було розслабитися. Хiба нi?

Вона скривилася. Ранок обтяжився нудотним вiдразливим присмаком.

– …Дивлячись на вас, важко припустити, що ви вiдзначаетеся тягою до алкоголю… Ранiше, гадаю, з вами такого не траплялось. Я вгадав?

– Яка рiзниця! – сказала вона роздратовано. – Та нехай би я була хоч i затята алкоголiчка… Ви ж розписалися на паперi, що прикiнчите мене протягом трьох мiсяцiв. Ну так не тягнiть зрештою! Чи це така розвага – доводити до сказу безневинну людину очiкуванням смертi?!

Семироль знизав плечима:

– Якщо так мiркувати, Ірено… Власне, все наше життя – очiкування смертi. То що ж – душити немовлят, перш нiж вони це усвiдомлять?

Вона промовчала. Обережно прилаштувала на спинцi крiсла зморену важку голову.

…Вона вже не спала зрання. З ii вiкна вiдкривався непоганий краевид на дорогу за ворiтьми – якiсь будiвлi здалися iй гаражами. У кiмнатi знайшлись, як мiнiмум, два важких предмети, що годились для вибивання шибок. А щоб уникнути шуму – можна було б приклеiти до скла пасмуги з розiрваноi наволочки… Ірена уривчасто дихала, борючись iз запамороченням, а в мозку тим часом крутилася фраза з уявноi повiстi: «…Холодне повiтря обпiкало. По мотузцi з розiрваного простирадла вона спустилася в снiговий замет, пригинаючись, ховаючись пiд вiкнами… дiсталася гаража, туди, де висiв на петлi масивний незамкнутий замок. Дорога була вiльна…»

Вона похмуро скривилась; подоба ii посмiшки не сховалася вiд очей Семироля.

– Ірено, я ще вчора хотiв сказати… Втекти звiдси зовсiм неможливо, ще нiкому це не вдалось. Знаю, ви не повiрите менi на слово… І кожна така спроба принесе вам нове розчарування i, можливо, травми, калiцтва. Давайте домовимося: ви не будете пiддавати свое здоров’я таким випробуванням. Згода?

«Дорога була вiльна…»

Ірена тупо дивилася в стiну

Сторінка 29

росто перед собою. На стильнiй модернiстськiй картинi зображено було жiнку з синяво-блiдим, стражденним обличчям. У темному квадратi вiкна за ii спиною висiв жовтий бляклий мiсяць.

Цiкаво, якi емоцii мае викликати ЦЕ? Особливо у вампiра?…

– У мене до вас iще одне важливе питання, Ірено… – Семироль зiтхнув. Зараз вiн здавався не таким уже пещеним: навколо очей залягли помiтнi темнi тiнi. – Коли я читав у матерiалах вашоi справи про спробу симуляцii психiчного розладу… це не дуже мене злякало. Зрештою, у вашому становищi не симулюе тiльки ледачий… або людина без фантазii…

Вiн вичiкувально замовк. Ірена мовчала теж – удруге за цi кiлька хвилин пан Семироль торкнувся болiсного для неi: викликало iстерику часто чуте там, у тюрмi, слово «симуляцiя».

– Ірено, скажiть менi ще раз. Хто такий Анджей?

– Мiй колишнiй чоловiк, – промовила вона з огидою.

– Де вiн зараз?

– Менi сказали, що вiн загинув, але я не вiрю.

– У вас е пiдстави не вiрити?

Ірена дивилася в його настороженi очi. Незворушний пан адвокат чомусь непокоiвся; Ірена iнтуiтивно вiдчула, що може це занепокоення посилити.

– Є, – промовила вона, не уникаючи його погляду. – У мене е пiдстави. Бо якби Анджей помер – увесь ваш свiт одразу ж накрився б мiдним тазом.

Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили рiзкi складки:

– Виходить, ваш колишнiй чоловiк – Творець? Нi багато нi мало?

Вона помовчала. Їi халат раптом став обтяжувати ii – чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному виглядi…

– Я не думала про це, – зiзналася вона нарештi. – Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Вiн створив не свiт, а всього лише… МОДЕЛЬ. Саме оцю.

Зависла тиша. Семироль пройшовся по кiмнатi, зупинився бiля вiкна, побарабанив пальцями по пiдвiконню:

– Але ж експертиза визнала вас повнiстю осудною, Ірено. Й у неi були на це своi пiдстави…

– Як довго ви збираетеся мене тут тримати? – запитала вона втомлено.

Семироль пiдiйшов. Зупинився навпроти, так близько, що мiг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.

– Вiдверто? Залежить од багатьох чинникiв. В основному, од вас, не вiд мене…

У дверi вiтальнi постукали. Цей звук був настiльки недоречним i несподiваним, що Ірена аж здригнулася.

– Заходь, – не пiдвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: – Знайомтесь. Це мiй управитель, Сiт.


* * *

Іренi не сподобалася присутнiсть управителя.

Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зi звичками професiйного охоронця. Власне, чогось подiбного слiд було очiкувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль вiдбирае собi клiентiв, вивчае матерiали кримiнальних справ, виступае в судi… нагулюе, коротше, потребу в теплiй крiвцi…

Ірену пересмикнуло.

– Ви можете поки що книжки почитати, – байдуже-звично порекомендував управитель. Вiн сидiв, розвалившись у крiслi, простягнувши ноги, заклавши зчепленi маслакуватi руки за коротко стрижену потилицю. Пiд «книжками» малася на увазi купа кишенькового чтива у зiм’ятих дешевих обкладинках, iмовiрно, з iхньою допомогою заспокоювала нерви цiла низка жертв вампiра…

Як часто (задавалася питанням Ірена) пан адвокат вiдчувае свою «гемоглобiнову потребу»? Судячи з того, що Семироль НЕ прокусив iй артерiю при першiй же можливостi – вiд подiбноi спраги вiн особливо не страждае. Нагодилася жертва – викупив, тепер нагулюе апетит…

– Вам, напевно, заборонено говорити зi мною? – запитала вона, неуважно перебираючи зачитанi книжечки.

– Та нi, чому, – пiсля паузи вiдгукнувся управитель. – Я просто… гм. Ну, якщо вам цiкаво зi мною поговорити…

Ірена подивилася на нього уважнiше. Просторi штани, довгий витягнутий светр iз високим, пiд горло, комiром. Вуха щiльно прилягають до круглоi голови. Боксерська щелепа. Невизначеного кольору очi.

– У життi ви б на мене i не глянули, – сказав управитель iз присмаком гiркоти.

– У життi?

Якусь хвилину Ірена була в полонi моторошноi здогадки: Семироль убив ii ще по дорозi! І зараз вона проживае свою вiчнiсть у потойбiчному свiтi, змодельованому безумцем Анджеем…

– У нормальному життi, – уточнив управитель.

Іренi знадобилася ще хвилина, перш нiж вона змогла силувано усмiхнутись:

– Чесно кажучи, я волiла б… Щоби ми зустрiлися за iнших… менш екзотичних… обставин…

– Ви справдi порiшили отих трьох пацанiв?

Деякий час Ірена мовчала, i впродовж паузи очi управителя робилися все колючiшими. Головками цвяхiв ховались пiд брови. «Сука!» – виразно читалося в цих очах.

– Я нiкого не вбивала, – вичавила нарештi Ірена, тоскно розумiючи, що голос ii звучить непереконливо. – Це не я…

– Типу – безпiдставне обвинувачення?

Вiн не те щоб не вiрив iй. Гiрше – йому було абсолютно начхати. Справедливо ii засудили чи нi – кiнець один. Мабуть, управитель-охоронець без лiку перебачив таких ось без п’яти хвилин небiжчикiв, чий термiн життя визначаеться фiзiологiчними потребами пана Семироля…

– Саме помилково, – сказала во

Сторінка 30

а вiдвертаючись. Управитель поплямкав губами – iронiчно чи спiвчутливо, Ірена так i не зрозумiла.

Мовчання тривало вже десь пiвгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нiкчемнi книжечки, не помiчаючи, що по кiлька разiв бере в руки одну i ту саму.

– А ви… давно тут служите?

Управитель звiв брови:

– Служу?

– Ну, працюете… у… тут?

– Сьомий рiк, – вiдгукнувся крем’язень по деякiй паузi. І додав iз несподiваною задумою: – Ну так, сьомий рiк уже… Ну й час… шпарить.

Ірена помовчала.

Управителю можна було дати на вигляд не бiльше тридцяти. Цiкаво, що змусило молодика свого часу вибрати таку… незвичну роботу? Мабуть, грошi. Семироль навряд чи скупиться…

– Господарство величеньке… Ви ж тут не самi? Хтось iще тут працюе?

Управитель зiтхнув i поглянув на Ірену так, нiби питання було йому нестерпно нудне.

– Кажуть, звiдси не можна втекти? – недбало запитала Ірена, коли вiдповiдi на попередне запитання не почула.

Управитель нарештi розчепив руки. Обережно погладив масивне колiно:

– Нi-i. Нiяк не можна. Вiрно кажуть.


* * *

Товариство здорованя вже втомило Ірену, однак поява Семироля тим бiльше не принесла радостi.

Пан адвокат повернувся не сам. Разом iз ним з’явився маленький щуплавий чоловiчок, який, судячи з напруженого верткого погляду, почувався не в своiй тарiлцi. Перед появою обох вона почула звук машини, що пiд’iхала (отже, щуплий гiсть прибув iз великого свiту. Із-за перевалу).

– Ірено, познайомтеся… Це пан Столь… Його iм’я вам нiчого не говорить, але вiн – експерт регiональноi гуманiтарноi комiсii. Ви хотiли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас е така можливiсть… Ходiмо, Сiте.

Управитель-охоронець нарештi вибрався зi свого крiсла. Несхвально зиркнув на розсипанi книжечки. Запобiгливо пропустив поперед себе Семироля.

Дверi зачинилися.

Пан Столь потер долонi i вiдразу нагадав цим пана Петера. Тiльки якщо Петер був опасистий i тлустий, то Столь здавався таким собi опудалом, яке полишило рiдне мiсто у пошуках пригод.

– Радий вiтати вас, панi Ірено…

Вона проковтнула слину.

Про «регiональну гуманiтарну комiсiю» вона чула вперше. У зичливiсть Семироля вiрити не випадало. Але ж ось вiн стоiть – конкретний чоловiк, що заради неi прибув iз-за перевалу, i якщо притиснутись обличчям до вiкна, можна розгледiти його машину бiля ворiт…

Вона помовчала. Приiжджий м’явся, збираючись iз думками.

– Так уже радi? – мовила вона iронiчно.

Той короткозоро заклiпав почервонiлими вiд вiтру очима. Ймовiрно, гуманiтарна комiсiя не користуеться якимось особливим авторитетом. Експерти з поважних органiзацiй поводяться iнакше… Ірена згадала пихатих експертiв, чиi пiдозрiливi погляди проводжали ii, коли вона йшла в МОДЕЛЬ.

– Панi Хмiль, я знайомий iз рiшенням суду… З усiма матерiалами у вашiй справi. З даними судмедекспертизи… З вашими свiдченнями… Картина видаеться, хм… дивна… Я хотiв би ще раз докладно почути вiд вас…

Вона набрала в груди повiтря.

Їй потрiбно подумати. Хоча б десять хвилин, щоб зiбратися з думками…

Але часу не було, i тому вона почала описувати. Ще раз. Детально.

На двадцятiй хвилинi ii розповiдi Столь насупився. На обличчi його, перед тим млявому i розгубленому, проступили ознаки суворостi:

– Панi Хмiль… Не варто ухилятися вiд вiдповiдi на одне з найважливiших питань: де ви були десять мiсяцiв поспiль? Поки творилися всi цi злодiяння? Пан Семироль говорив менi, що у вас е своя версiя – дуже оригiнальна…

Ірена скривилася:

– Неприемно грати роль божевiльноi… проте… менi нiкуди вiдступати. Так, упродовж усих цих десяти мiсяцiв iснування МОДЕЛІ я перебувала… в iншому свiтi. У свiтi, що послугував для МОДЕЛІ прообразом. В реальному свiтi. Я вийшла на пагорб (iз вашоi точки зору – нiзвiдки), спустилася до свого дому. Вiн був порожнiй, але слiди чужоi присутностi…

– Вибачте, панi Хмiль. Отже, ви iснуете в двох свiтах одночасно?

Вона помовчала. Їi спiврозмовник вовтузився в крiслi, на мiсцi управителя Сiта (крiсло, зручне для здорованя, виявилося надмiру для худоi сiдницi пана Столя).

– Нi, – сказала вона виважено. – Зараз – тiльки тут. А вони там, у зовнiшньому свiтi, чекають – не дочекаються, – вона глузливо посмiхнулася.

– Он як? Цiкаво, – Столь кивнув. – Якщо можна, детальнiше… Про той, iнший свiт. Ким ви там були? Хто були вашi родичi та друзi… й кого з них ви, може, зустрiли тут?

Ірена зiтхнула. Закинула ногу за ногу (з iншого боку, що iй втрачати?…).

Вона набрала повiтря в груди i заговорила.


* * *

Пiд кiнець другоi години бесiди пан Столь, iз розумiнням киваючи, обережно поцiкавився:

– А скажiть-но, панi Хмiль… Ви пам’ятаете, коли у вас встановився… менструальний цикл?

Ірена вмовкла.

Те, що гуманiтарну комiсiю цiкавлять рiзноманiтнi питання, вона вже збагнула. Але це вже переходить усiлякi межi…

– Бачите, це мае значення для розгорнутого погляду на проблему…

– На проблему моеi вини?

Спiврозмовник часто заклiпав запаленими повiками без вiй.

Сторінка 31

нього, схоже, розвивалося щось на кшталт кон’юнктивiту, i вiн усе частiше прикладав до очей свою бiлу, складену вчетверо хустинку.

– Зокрема… Не дивуйтеся, моi iнтереси дещо специфiчнi…

Ірена вмовкла. Надiя, що зародилася проти ii волi, – що ii нарештi ПОЧУЮТЬ – танула блискавично.

– Гм… панi Хмiль. У ваших iнтересах бути якомога вiдвертiшою… Гаразд. Поговорiмо про Анджея, вашого чоловiка. Ви розiйшлися. Якi були причини вашого розриву?

Ірена мовчала.

– Гм… Можливо, корiнь ваших суперечностей був у несумiсностi… е-е-е… чисто фiзiологiчнiй? Як складалося ваше iнтимне життя?

Ірена мовчала.

Тепер навiть найвiдчайдушнiша ii iстерика оберталася натомiсть тупим, непробивним мовчанням.


* * *

А вночi, натягнувши ковдру до самого пiдборiддя, вона зрозумiла, нарештi, чого хотiв од неi цей миршавий Столь.

Згодом, у кабiнетi Семироля, вiн казатиме, боязко вiдвертаючись од прискiпливого погляду пана адвоката: «В тому, що це не шизофренiя, я переконаний. Реактивний психоз – можливо. Але це не ядернi… симптоми. Я абсолютно згоден iз даними експертизи. Нi, це не шизофренiя…»

Або нi. Скорiше, вiн скаже щось на кшталт: «Нiчого не можу зрозумiти. За всiма ознаками, вона здорова – але оте стiйке марення… Отак одразу, без тривалого спостереження, без перебiгу динамiки… Нiчого не можу сказати».

Ірена зiтхнула. Можливо, справжнi лiкарi висловлюються iнакше, й ii мiзернi знання про психiатрiв слабко збiгаються з дiйснiстю…

«У вас е совiсть? – подумки запитала вона у щуплавого Столя. – Совiсть… хоча б лiкарська? Скiльки вам заплатили за те, щоб ви поцiкавилися психiчним здоров’ям людини, призначеноi… на забiй?»

У величезному будинку стояла тиша. Мiцно замкненi дверi, за непробивними шибами пануе темрява.

Ірена згадала занепокоення в очах Семироля.

НАВІЩО йому ii психiчне здоров’я? Чи вампiр не може насититись божевiльними?

Вона сiла на лiжку.

Вампiр… Давай мiзкуй. Що вона читала? Срiбнi кулi… Омела… Часник… Безглуздя… Стоп. Формула кровi змiнюеться в зв’язку з психiчними захворюваннями… Вона читала про це! Давно. Щось. Розповiдь чи статтю – не важливо…

Вона засмiялася. Обiперлася на подушки. Ось воно!

Вона – БОЖЕВІЛЬНА… І не годиться в iжу… Їi кров небезпечна для здоров’я вампiра. Вона – неiстiвна…

Яке щастя…


* * *

Вранцi вона снiдала в товариствi управителя Сiта; совалася, м’ялась i нарештi звернулася до здорованя з проханням:

– А чи не можна… переселити мене в iншу кiмнату? Сьогоднi знову… вiдчинявся люк… ну, посеред кiмнати. Приходив юнак iз бiлим обличчям, – переселiть мене, вiн не дае менi спати…

Управитель-охоронець довго i пильно ii вивчав. Потiм вибачився, вибрався з-за столу i поплентався у сусiдню кiмнату (Ірена чула, як вiн розмовляв з кимось по телефону).

Як вона й сподiвалася, роздiлити з нею трапезу незабаром з’явився сам «гуманiтарний експерт». Очi пана Столя сльозилися дужче (цiкаво, скiльки платить йому Семироль за поставлений Іренi дiагноз?).

Вона перевела подих. Спокiйно…

– Ви кепсько спали, панi Хмiль?

Вона скривилася. Провела по очах тильною стороною долонi:

– На жаль. Вiдчинявся люк… у пiдлозi.

Психiатр клiпнув повiками.

– Вiн заважав менi спати! – вигукнула Ірена збуджено. – Прийшов i стояв над лiжком… Молодий хлопець iз бiлим обличчям…

Очi гуманiтарного експерта зробились як двi залiзнi кнопки в обрамленнi запалених повiк. Вони свердлили ii – але вона не вiдвела погляду.


* * *

Вiн мучив ii запитаннями ще поспiль годину. Ірена вiдповiдала. Брехала i плутала вiдчайно; часом iй здавалося, що вона переграе i каже зайве – але вона знала, що знiяковiти хоч на мить – означае провалити всю гру.




Конец ознакомительного фрагмента.