Читати онлайн “Гора між нами” «Чарльз Мартін»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Гора мiж намиЧарльз Мартiн
У Солт-Лейк-Ситi вируе негода. В аеропорту скасували всi рейси, а пасажири опинились у полонi снiговоi бурi. Журналiстка Ешлi Нокс, яка мае встигнути на свою передвесiльну вечерю, та хiрург Бен Пейн, що поспiшае на важливу операцiю, вирiшують летiти на невеликому приватному лiтаку. На Ешлi вдома чекае наречений, Бен сумуе за коханою дружиною. Пiд час польоту пiлот помирае вiд серцевого нападу, i лiтак зазнае катастрофи в одному з найбiльш вiддалених куточкiв США на висотi понад 3000 метрiв. Пасажири, двое ледь знайомих людей, залишилися сам на сам посеред заснiжених гiр. Допомоги чекати нiзвiдки. Вони повиннi негайно вибратися звiдси. Але для цього потрiбнi неймовiрнi зусилля…
Чарльз Мартiн
Гора мiж нами
© Charles Martin, 2010
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
Видаеться з дозволу Crown Business, an imprint of the Crown Publishing Group, a division of Penguin Random House LLC та Synopsis Literary Agency
Публiкуеться за сприяння Yates & Yates, LLP, attorneys and counselors, Orange, CA, www.yates2.com
* * *
Гора мiж нами
Присвячуеться Крiсу Фiрбi
Ця книжка е художнiм твором, i всi iмена, мiсця, персонажi й подii вигадано або ж використано суто з художньою метою. Усi збiги з реальними подiями, людьми та мiсцями випадковi.
Пролог
Привiт.
Не знаю точно, котра зараз година. Ця штука мае записати час. Я кiлька хвилин як прокинувся. Ще темно. Не знаю, скiльки я був непритомний. Крiзь розбите лобове скло падае снiг – у мене обличчя вже кригою взялося. Важко клiпати. Шкiру наче пофарбували. Тiльки на смак iнакше.
Мене усього трусить… Дихати теж важко. Наче хтось сидить на грудях. Гадаю, два чи три ребра точно зламанi. Є пiдозри, що легеню прохромило кiсткою.
Вiтер не вщухае, i хвiст фюзеляжу постiйно гойдае. Ну, чи що там лишилося вiд хвоста. Над моею головою щось шкрябае плексиглас[1 - Маеться на увазi оргскло. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)] – мабуть, гiлка. Звук просто гидотний – наче хтось нiгтями дере шкiльну дошку. Звiдкiлясь iззаду теж дме холодом. Ранiше там був хвiст. Пахне пальним – мабуть, у баках зосталося чимало. Мене страшенно нудить.
На менi лежить рука. Пальцi холоднi та перекрученi. На одному – тоненька обручка. Це рука Гровера. Вiн помер ще до того, як лiтак зачепив дерева. Не знаю, як вiн примудрився посадити цю пташку i не вбити мене.
Коли ми злiтали, температура була близько —10 °С. Зараз – не знаю, але на вiдчуття набагато холоднiше. Ми на висотi плюс-мiнус три з половиною тисячi метрiв. Навряд чи ми встигли пропадати бiльш як двiстi метрiв, перш нiж Гровер завалився на крило. Приладова панель не свiтиться та вся запорошена снiгом. Інодi мерехтить iндикатор GPS.
Десь тут собака. Хвiст та зуби, а не собака. Шерсть коротка, розмiром трохи бiльша за хлiбину. Дихае з якимось моторошним хрипiнням. Мабуть, зовсiм малий стомився. О, а ось i вiн! Ходи до мене, хлопчику… Та нi, нi, не сюди. Ось так. Ой, ну добре, лижи, тiльки не гарцюй тут. Як тебе звати, малий? Страшно? Розумiю, малий, менi теж…
Не пам’ятаю, як звати собаку…
Так, я знову тут. Що, довго я був без тями? Тут зi мною пес – пiд пахвою грiеться, пiд пальто. Я вже розповiдав про нього? Як же його звати?..
Вiн теж труситься, аж повiки тремтять. Кожного разу, як вие вiтер, вiн пiдскакуе та починае вити у вiдповiдь.
Не можу чiтко згадати, як усе сталося. Ми з Гровером розмовляли… Вiн був за штурвалом… Брав трохи праворуч… Приладова панель свiтилася синiми та зеленими вогниками. Пiд нами – суцiльна темрява, жодного лiхтаря миль на шiстдесят навколо. На борту була жiнка – вона квапилася до свого нареченого… У неi мала бути передвесiльна вечеря абощо… Пiду пошукаю ii.
Вона непритомна, але серцебиття вiдчуваеться. Очi заплющенi, набряклi. Зiницi розширенi. Мабуть, струс мозку. На обличчi кiлька порiзiв – можливо, доведеться зашивати. У правому плечi точно вивих, а лiве стегно зламане. Перелом закритий, але видно, що нога лежить пiд неприродним кутом та сильно набрякла. Треба буде перевiрити, у якому вона станi, – ось тiльки трохи вiддихаюся.
Стае дедалi прохолоднiше. Мабуть, наближаеться буря. Треба у щось загорнутися, бо iнакше до ранку ми не доживемо. З ногою будемо розбиратися пiзнiше.
Рейчел… Слухай, я не знаю, скiльки у мене ще е часу… я не знаю, чи ми зможемо звiдси забратися… але… я беру своi слова назад. Я був неправий. Я розсердився i тому наговорив того. Правда. Ти думала про нас – не про себе. Тепер я це розумiю. Ти вiд самого початку мала рацiю. Завжди е шанс.
Завжди.
Роздiл перший
Аеропорт Солт-Лейк-Ситi
За дванадцять годин до того
Краевид був нiякий. Типовий похмурий сiчневий день. За моею спиною висiв телевiзор – там по якомусь каналу передавали новини, i нью-йоркський ведучий розповiдав, що аеропорт зачинено через кепськi погоднi ум
Сторінка 2
ви. Я притис лоба до скла й подивився на летовище. Хлопцi у жовтих комбiнезонах розвозили багаж по лiтаках, i за iхнiми маленькими вантажiвками з безлiччю причепiв змiiлися довгi дорiжки у снiгу. Поруч зi мною на пошарпанiй шкiрянiй валiзi сидiв утомлений пiлот i крутив у руках картуз. Вочевидь, iще сподiвався дiстатися додому та провести нiч у власному лiжку.На заходi злiтну смугу не було видно за хмарами, але зрiдка вiтер розганяв туман i вiдкривалися такi собi вiкна надii. У Солт-Лейк-Ситi аеропорт оточений горами. На сходi заснiженi вершини навiть виступають над хмарами. Я завжди любив гори. На якусь мить я замислився: цiкаво, а що там за ними?
Я мав злiтати о 18: 07, але, судячи з того, що iншi рейси сильно затримують, то мiй ранiше вiд завтрашнього ранку не рушить. Якщо рушить узагалi. Спостерiгати за червоним написом «Затримано» на табло набридло, i я перейшов у куток зали до стiни. Тут я всiвся, дiстав теки з iсторiями хвороби пацiентiв за минулий тиждень та почав на диктофон записувати звiти, дiагнози й рекомендацii. Загалом я працюю i з дорослими, але наразi бiльшiсть тек у моiх руках належала дiтям. Багато рокiв тому Рейчел – це моя дружина – переконала мене звузити спецiалiзацiю до спортивних травм у дiтей. І вона мала рацiю. Я ненавиджу, коли дiти шкутильгають, заходячи у мiй кабiнет, але обожнюю, коли вони вибiгають з нього здоровими.
Менi треба було зробити ще кiлька записiв, але лампочка на диктофонi вже почала блимати червоним, тому я зайшов у крамничку коло термiнала по батарейки. Можна було придбати двi батарейки АА за чотири долари або дванадцять за сiм, i я обрав другий варiант. Замiнивши батарейки у диктофонi, решту я сховав до наплiчника.
Я щойно з медичноi конференцii у Колорадо-Спрiнгс, куди мене запросили взяти участь в обговореннi теми «Поеднання дитячоi ортопедii та медицини катастроф». Мова йшла про реанiмацiйнi заходи й рiзноманiтнi психологiчнi пiдходи до дiтей у складнiй ситуацii. Маю вiддати належне органiзацii заходу: у професiйному аспектi вiн мене повнiстю вдовольнив, а мiсце було обране просто чудове. Ну, а як приемний бонус – можливiсть на чотири днi вирватися в гори Колледжiейт-Пiкс, що поблизу Буена-Вiста у Колорадо. Вийшла така собi дiлова поiздка з вiдпочинком у альпiнiстському стилi. Хтось iз лiкарiв купляе собi «порше», дехто будуе величезний будинок, а ще хтось витрачае шаленi грошi на гольф-клуб, у який приiздить бодай раз на мiсяць. А я полюбляю бiгати пляжем i ходити в гори. Удома не був уже тиждень.
Прямого рейсу з Колорадо-Спрiнгс додому не було, тому я мав летiти через Солт-Лейк-Ситi. Авiаподорожi нiколи не перестануть мене дивувати: летиш на захiд, щоб опинитися на сходi. Натовп у залi очiкування суттево зменшився – такоi пiзньоi пори в недiлю усi вже щонайчастiше вдома вечеряють. Тi ж, хто опинився тут, або чекають коло свого виходу, або сидять у барi з пивом та крильцями й чипсами.
Їi хода не могла не привернути моеi уваги. Довгi стрункi ноги, рiшучi цiлеспрямованi кроки, грацiя, ритм. Одразу помiтно, як iй комфортно у своему тiлi. Вона була десь 175–180 сантиметрiв на зрiст, мала темне волосся та вродливе обличчя, але складалося враження, що власна зовнiшнiсть не надто ii турбуе. За вiком я б дав iй рокiв тридцять. Щоб краще ii уявити собi, згадайте Вайнону Райдер у «Перерваному життi»[2 - Оригiнальна назва фiльму «Girl, Interrupted».] чи Джулiю Ормонд у «Сабринi»[3 - Ідеться про фiльм «Sabrina» 1995 року з Гаррiсоном Фордом.]. Не те щоб вона була якась особлива – на Мангеттенi повнiсiнько жiнок, якi заплатили багато грошей, щоб мати такий вигляд. Утiм, я певен: ii краса вiд природи. Ну або ж вона заплатила силу-силенну грошей, щоб мати природний вигляд.
Вона спинилася навпроти мене, оглянувши термiнал, обрала собi мiсце метрiв за три чи чотири вiд мене, теж на пiдлозi. Краечком ока я й далi ii роздивлявся. Темний брючний костюм, шкiряний портфель для паперiв та невеличка сумка. Я сказав би, що вона повертаеться з короткоi дiловоi поiздки. Молодичка поставила сумку на пiдлогу, дiстала кросiвки «Найк» i перевзулася. Потiм знов оглянула залу, сiла на пiдлогу та повiльно нахилилася до нiг. Судячи з того що пiдлоги мiж ногами вона торкнулася не тiльки головою, а й грудьми та животом, я припустив, що вона робить таке не вперше. Ноги в неi були наче в iнструктора з аеробiки – м’язистi, сильнi. У цiй позi вона провела кiлька хвилин, пiсля чого зручно вмостилася та видобула з портфеля кiлька жовтих записникiв, знайшла якiсь нотатки, витягла ноутбук i почала щось друкувати. Друкувала вона приголомшливо швидко. За кiлька хвилин ноутбук видав якийсь писк. Дiвчина насупила брови, прикусила олiвець та почала роззиратися, шукаючи розетку. Я вже займав одну з двох на стiнi поруч. Вона пiдiйшла зi шнуром у руках.
– Вибачте, ви не проти, якщо я ввiмкну свiй ноутбук?
– Звiсно ж нi. Прошу вас.
Вона увiмкнула зарядний пристрiй та сiла ближче, знов розклавши навколо своi блокноти. Я повернувся до iсторiй своiх хворих.
– «Висновки за результ
Сторінка 3
тами консультацii вiд… – я поглянув у календар, шукаючи потрiбну дату, – 23 сiчня. Лiкар: Бен Пейн. Пацiент: Ребекка Патерсон. Особистi данi: дата народження 6 липня 1995 року, номер медичноi картки BMC2453, стать жiноча, бiлошкiра, успiшний форвард правого флангу футбольноi команди, лiдер за кiлькiстю голiв у Флоридi, мае багато запрошень вiд рiзних клубiв краiни, включно з чотирнадцятьма пропозицiями вiд клубiв Першого дивiзiону. Три тижнi тому мала операцiю. Пiсляоперацiйний перiод стабiльний, без ускладнень. Проходила активну фiзiотерапiю. Повний спектр руху вiдновлено, тест на згинання – 127 градусiв. Тест на силу – суттевi покращення, як i в тестi на рухливiсть. Загалом, нога як нова, а за ii словами, навiть краще. Пацiентка повiдомляе, що пiд час рухiв болю немае. Їй дозволено повернутися до усiх ii спортивних занять, окрiм скейтбордингу – вiд цього я радив би втриматися рокiв до тридцяти п’яти».Я взяв наступну теку.
– «Перша ортопедична консультацiя, 23 сiчня. Лiкар: Бен Пейн, – доводиться повторювати те саме, бо у свiтi електронних даних усе постiйно плутаеться, i треба, щоб на кожному записi була вся необхiдна iнформацiя. – Пацiент: Рашид Смiт. Особистi данi: дата народження 19 лютого 1979 року, номер медичноi картки BMC17437, стать чоловiча, темношкiрий, почав грати на позицii захисника у „Джексонвiлльських ягуарах“. Чесно, найшвидша людина, яку я бачив. Згiдно з результатами МРТ розриву зв’язок чи сухожилок немае. Рекомендовано агресивну фiзiотерапiю. Також я б радив утримуватися вiд вiдвiдування баскетбольних майданчикiв до завершення професiйноi футбольноi кар’ери. Рухливiсть обмежена через больовi вiдчуття та подразливiсть, але за дотримання порад це зникне пiсля завершення сезону. Можна вiдновлювати обмеженi силовi та швидкiснi тренування, але до появи больових вiдчуттiв. Повторний огляд призначено за два тижнi. Також треба зателефонувати у баскетбольний клуб YMCA[4 - Young Men’s Christian Association (YMCA) – Християнська асоцiацiя молодi.] та сказати, щоб його картку анулювали».
На цьому поки що все. Ховаючи документи в рюкзак, я помiтив, що жiнка смiеться.
– Ви лiкар? – спитала вона.
– Хiрург, – я помахав текою, яку ще тримав у руцi. – Розбираюся з пацiентами за минулий тиждень.
– А ви добре iх знаете, еге ж? Своiх пацiентiв. Пробачте, не могла не пiдслуховувати, – вона осмiхнулася, перепрошуючи.
– Це моя дружина мене навчила, – пояснив я.
– Чого саме?
– Бачити у людях дещо бiльше за суму серцебиття та кров’яного тиску вiдносно до iндексу маси тiла.
– Менi б такого лiкаря! – знов засмiялася молодиця.
– А ви?.. – кивнув я на записники.
– Журналiстка, веду рубрики у кiлькох часописах для жiнок, – вона таким самим жестом помахала записником.
– А про що пишете?
– Про моду, усiлякi новi тенденцii, про стосунки. Частiше за все з гумором та сатирою. Одначе не плiтки, нi, я не з тих.
– А я i двох слiв зв’язати не зможу. А скiльки статей на рiк ви пишете? Приблизно?
– О… Гадаю, сорок чи п’ятдесят. – Вона схилила голову. – Зазвичай лiкарi ненавидять такi штуки, – жiнка кивнула на диктофон, який я й досi тримав у руцi.
– А я навпаки, майже завжди з ним.
– Що, талiсман?
– Щось на взiр цього, – розсмiявся я.
– Так зручно користуватися?
– Ну, менi справдi зручно. Гадаю, без нього вже буде важко.
– Журналiст у моiй душi вiдчувае тут якусь iсторiю.
– Вiн не помилився. Диктофон менi Рейчел подарувала. Це моя дружина. Я тодi гнав вантажiвку з нашими меблями у Джексонвiлль, додому. На мене чекала робота в лiкарнi, i графiк дуже лякав Рейчел. Вона боялася стати типовою «вдовою лiкаря», знаете? Чоловiка нiколи немае, а дружина вечорами сидить удома з морозивом та дешевими серiалами. А диктофон… Так ми, можна сказати, спiлкуемося. Намагаемося не згубити якiсь нашi дрiбнички… Слухаеш голос – i нiби iнша людина поруч. Я щось розповiдаю iй мiж операцiями чи коли менi треба вставати серед ночi. Потiм через кiлька днiв вiддаю iй. Вона записуе якiсь своi думки та переживання й вiддае менi.
– А чому б просто не користуватися телефоном?
– Та нi, це не те саме. Спробуйте – ви зрозумiете, про що я.
– Давно ви одруженi?
– Гм-м… цього тижня виповниться п’ятнадцять рокiв. – Я кинув погляд на ii руку. Каблучка на пальцi являла собою таку, якi дарують на заручини, але обручки не було. – А ви що ж, от-от маете вийти замiж?
Молодичка стримала усмiшку.
– Якраз намагаюся встигнути на передвесiльну вечерю. Завтра.
– О, моi вiтання!
Вона похитала головою та оглянула натовп.
– У мене цiла купа весiльних справ, а я сиджу тут i пишу статтю про якийсь писк моди, який менi навiть не подобаеться.
– Гадаю, ви хороша журналiстка, – зауважив я.
– Ну, мабуть – раз вони менi ще платять, – жiнка стенула плечима. – Я навiть чула, що е люди, якi купують журнали винятково заради моеi колонки. Щоправда, я нiколи iх не бачила. – Їi усмiх дiйсно зачаровував. – Так що, ви й досi живете у Джексонвiллi?
– Саме так. А ви звiдки?
– З Атланти. – В
Сторінка 4
на простягла менi свою вiзитiвку: Ешлi Нокс.– Можна Ешлi? – спитав я.
– Звiсно. Ось тiльки тато називае мене Ешером. Вiн хотiв хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнання – тобто взагалi без належного причандалля, – йому довелося трошки змiнити iм’я. Нiчого дивного, що замiсть балету та бадмiнтону менi випало вивчати тхеквондо.
– А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усiлякi речi з голiв iнших людей?
Вона кивнула.
– Ну тодi нема чого дивуватися з вашоi гнучкостi.
Знову кивок – вочевидь, у неi немае потреби когось вражати.
– То що, маете i пояс якийсь?
Жiнка пiднесла три пальцi.
– У мене був один тхеквондист минулого тижня. Довелося поставити йому кiлька гвинтiв та пластину в гомiлку.
– Що з ним сталося?
– Ударив ногою супротивника, а той поставив блок лiктем. Ну, гомiлка й зiгнулася в iнший бiк.
– Доводилося таке бачити.
– А самiй не випадало ближче знайомитися з хiрургами?
– Авжеж. У пiдлiтковому вiцi, та й трохи пiзнiше теж. Я багато iздила на змагання. Навiть на нацiональному рiвнi, у рiзних краiнах. Отож зламаних кiсток i вивихiв у мене чимало. Якийсь час на швидкому наборi у телефонi я мала номер мого ортопеда в Атлантi. А ви приiздили по роботi чи на вiдпочинок?
– Я iздив на медичну конференцiю. Брав участь у кiлькох обговореннях, а ще пощастило на кiлька днiв утекти в гори.
– У гори?
– Полюбляю альпiнiзм i гiрський туризм.
– Це коли не рiжете людей?
Я розсмiявся.
– Ну, у мене двi пристрастi. Перша – бiг. Так я познайомився з Рейчел. Ще у старшiй школi. Бiг – це така звичка, якоi тяжко позбутися. Коли ми знов переiхали на узбережжя, то оселилися коло пляжу, щоб бiгати за прибоем. А ось друга – гори. Це захоплення ми вiдкрили разом пiзнiше, коли я вчився в медичному коледжi у Денверi. Власне, я захопився альпiнiзмом, а вона пильнувала, щоб менi не зiрвало дах. Загалом у Колорадо е п’ятдесят чотири пiки, висота яких сягае бiльш як чотирнадцять тисяч футiв[5 - 14000 футiв – прибл. 4260 м]. Мiсцевi називають iх чотирнадцятками. У штатi навiть iснуе неофiцiйний клуб людей, якi побували геть на всiх вершинах. Ну й ми з Рейчел теж почали свiй список.
– І на скiлькох ви вже встигли побувати?
– На двадцяти. А я щойно додав гору Прiнстон, 14 197 футiв[6 - 14197 футiв – прибл. 4327 м], з масиву Колледжiейт-Пiкс.
Якусь мить жiнка це обдумувала.
– Так це ж вище за чотири кiлометри над рiвнем моря!
– Трохи вище, – погодився я.
– І довго дряпатися на таку гору?
– Зазвичай день або трохи менше. Проте зараз зима, тому йти, – я замислився, добираючи влучне слово, але так i не дiбрав, – важкувато.
– То що, i кисень треба з собою нести?
– Нi, це не настiльки високо. Але попередня аклiматизацiя не завадить.
– Там нагорi усе вкрите снiгом та льодом?
– Саме так.
– Ще й, мабуть, собачий холод i страшенний вiтер?
– Та ви точно хороша журналiстка! – засмiявся я.
– Що, я вгадала?
– Ну, прохолодно.
– І що, ви дiсталися верховини та спустилися додолу живий?
– Очевидно, що так.
Їi брова злетiла вгору.
– Виходить, ви один з отих людей?
– Це ж iз яких?
– Що люблять кидати виклик дикiй природi.
– Та я швидше воiн вихiдного дня. Здебiльшого я таки живу на рiвнi моря.
Вона оглянула натовп.
– Виходить, ваша дружина не iз вами?
– Цього разу я сам. – Вiд ароматiв iз пiцерii поруч у мене вже почав бурчати живiт. – Можу я лишити з вами своi речi? Я на хвилиночку.
– Звiсно ж.
За кiлька хвилин я вже повернувся з тарiлкою салату «Цезар» i чималою пiцою з пеперонi. Аж тут затрiщали гучномовцi.
– Прошу уваги! Шановнi пасажири, якщо ми зараз усi поквапимося та швиденько сядемо в лiтак, у нас е шанс вирватися зi шторму. Людей небагато, тож пасажирiв усiх напрямкiв запрошуемо на рейс 1672 до Атланти. Будь ласка, поспiшiть.
Над усiма виходами навколо свiтилося «Затримано». Обличчя присутнiх мали майже однаковий розчарований вираз. Пара батькiв уже бiгла повз мене, тягнучи за собою двох хлопчакiв з валiзками у стилi «Зоряних вiйн» i свiтловими мечами в руках.
Я схопив наплiчник, iжу та рушив з iншими сiмома пасажирами, серед яких була й Ешлi, до виходу. Вже у лiтаку я знайшов свое мiсце, сiв та застебнув ремiнь. Стюардеси хутко провели перевiрку, i лiтак почав виiжджати на злiтну смугу. Я ще нiколи не бачив, щоб посадка пройшла з такою швидкiстю. Почувся голос пiлота:
– Говорить пiлот. Ми у черзi на протильодову обробку. Якщо встигнемо, то вирвемося зi шторму. До речi, у першому класi повно мiсця – якщо ви ще не там, то це цiлком ваша провина. Мiсць вистачить на всiх.
Усi мерщiй пересiли. Останне вiльне мiсце в першому класi, коло мене, посiла Ешлi – вона усмiхнулась менi та застебнула свiй ремiнь.
– Як гадаете, вдасться нам сьогоднi звiдси вшитися?
– Навряд чи, – поглянув я в iлюмiнатор.
– А ви, виявляеться, песимiст.
– Я лiкар, а лiкар завжди мае бути оптимiстом з реалiстичними поглядами.
– Ваша правда.
Наступнi тридцять хвилин ми чекали на свою ч
Сторінка 5
ргу, а стюардеси приносили нам геть усе, чого ми тiльки могли забажати. Я взяв томатний сiк зi спецiями, а Ешлi – склянку каберне.Знов почувся голос пiлота:
– Шановнi пасажири, як я вже казав, ми намагалися встигнути забратися звiдси до приходу грози, – вiн вжив минулий час. – Диспетчери твердять, що маемо вiкно десь у годину… – Усi полегшено зiтхнули: отже, е надiя. – Але щойно повiдомили, що одна з наших машин для протильодовоi обробки зламалася. Тобто наразi працюе тiльки одна, i наш лiтак двадцятий у черзi. До чого я веду: пробачте, але сьогоднi ми нiкуди не летимо.
Пасажири розчаровано загули. Ешлi розстебнула ремiнь безпеки та похитала головою.
– Та що ж це коiться…
– Сучi тельбухи! – почулося вiд чоловiка лiворуч.
– На виходi вас зустрiнуть представники авiакомпанii, – вiв далi пiлот. – Якщо комусь потрiбен ваучер на номер у готелi, будь ласка, звернiться до Марка – його легко впiзнати за червоною курткою. Ми зробили все, що могли. Вiд iменi команди прошу нас вибачити.
Нам нiчого не лишалось, як знову повернутися до термiнала. На табло усi написи «Затримано» швидко змiнювалися на «Скасовано».
– Маячня якась, – висловив я загальний настрiй.
За стiйкою стояла жiнка у формi спiвробiтника компанii. Я ще не встиг i рота розтулити, як вона вказала рукою на екран iз прогнозом погоди та мовила:
– Даруйте, нiчим не можу вам допомогти.
На чотирьох величезних екранах одночасно гiгантська зелена пляма грози рухалася на пiвнiчний схiд з Вашингтону, Орегону та пiвнiчноi Калiфорнii. У нижнiй частинi екрана повiдомляли про снiговiй, мороз i вiтер. Лiворуч вiд мене пара солодко цiлувалася. Еге ж, у них, мабуть, зайвий день вiдпустки. От же пощастило.
Той-таки Марк, про якого говорив пiлот, роздавав ваучери та квапив усiх розбирати багаж. У мене, крiм маленького наплiчника, який я брав у салон, був iще великий рюкзак. Треба було дочекатися, поки вантажники його привезуть. Ешлi я загубив десь поблизу крамнички корисних продуктiв. Поки я стояв коло лiнii для отримання багажу, мiй погляд впав на напис «Приватний аеропорт», що свiтився десь за пiвтора кiлометри вiд головноi будiвлi. На найбiльшому ангарi був напис «Чартер». Тут якраз на стрiчцi з’явився мiй рюкзак. Я закинув його на плече, розвернувся та зiткнувся з Ешлi, котра теж чекала на свою валiзку.
– А ви не жартували, коли казали, що полюбляете альпiнiзм, – зауважила вона, роздивляючись мiй багаж. – Ви наче щойно з Евересту. Ви дiйсно усiм оцим користувалися?
Мiй рюкзак, помаранчевий «Оспрi» на 70 лiтрiв, пройшов зi мною чимало. Я нерiдко використовую його замiсть валiзи, бо це зручно, але насправдi ходити з ним у гори – саме задоволення. Наразi там був теплий одяг та все для ночiвлi у горах: спальний мiшок, карiмат[7 - Карiмат – розмовна назва туристичних килимкiв.], джет-бойл[8 - Jetboil – модифiкований газовий пальник iз чашею. Завдяки особливим технологiям швидко кип’ятить воду з низькою витратою газу.] (чи не найцiннiше мое спорядження, якщо не брати до уваги спальний мiшок), кiлька пластмасових пляшок для води й iншi дрiбницi для виживання чи просто комфортного перебування вище вiд трьох-чотирьох тисяч метрiв. А ще в рюкзаку був темно-синiй дiловий костюм у тоненьку смужку, чудова синя краватка – ii Рейчел подарувала – та блискучi черевики до костюма.
– Та нi, Еверест – це для мене занадто. Я добре знаю своi можливостi. Вище вiд чотирьох з половиною тисяч метрiв менi вже дуже важко. Тому я утримуюся вiд висотних походiв. А тут лише найнеобхiднiше, – я труснув рюкзаком.
Ешлi помiтила свою валiзу та взяла ii зi стрiчки. З виразу ii обличчя легко було зрозумiти, наскiльки iй боляче вiд думки, що вона спiзнюеться на власне весiлля. Куди й подiлися ii шарм i веселощi.
– Було приемно з вами познайомитися. Сподiваюсь, вам поталанить дiстатися додому. – Вона простягла руку для потискання.
– Так, я теж спо… – Але вона вже розвернулася та швидко прямувала до юрби, яка чекала на вiльнi таксi.
Роздiл другий
З рюкзаком на плечi я пройшов через склянi дверi. Неподалiк стояв автобус, шо пiдвозив людей з термiнала до лiтакiв, – наразi вiн був порожнiй, бо всi пасажири або сидiли у своiх лiтаках, або ж намагалися поiхати до готелю. Водiй нудився за кермом, вистукуючи пальцями якусь мелодiю.
– Пробачте, ви не пiдкинете мене до чартерiв? – постукав я в його вiкно.
– Заходьте. Однаково iншоi роботи не маю.
За якусь хвилину вiн вже висадив мене коло ангара.
– На вас почекати?
– Якщо вам це не складно. Дякую.
Водiй не став глушити мотор, i я, пiднявши комiр та запхавши руки в кишенi, побiг усередину. Небо було чисте, але температура швидко падала, а вiтер почав боляче кусатися. Зачинивши за собою дверi ангара, я потрапив у тепло обiгрiвача. Крiм трьох невеличких одномоторних лiтакiв тут був сивий чоловiк – вiн стояв коло лiтака з написом «Чартери Гровера: риболовля й полювання у найвiддаленiших куточках». На хвостовiй частинi лiтачка був також номер: 138GB.
Чоловiк стояв до мене спиною та ст
Сторінка 6
iляв iз блокового лука в мiшень на дальнiй стiнi, метрiв за тридцять п’ять вiд нього. Коли я увiйшов, вiн саме випустив стрiлу, яка просвистiла в повiтрi та встромилася в мiшень. Чоловiк мав на собi потертi джинси та сорочку на кнопках iз закатаними рукавами. На шкiряному ременi великими лiтерами було вибито «Гровер», а збоку висiв чохол з мультитулом[9 - Мультитул – унiверсальний складаний iнструмент, що об’еднуе кiлька iнструментiв в одному.]. Через стоптанi черевики вiн здавався дещо клишоногим. Бiля його нiг сидiв тер’ер Джека Рассела[10 - Тер’ер Джека Рассела – невеличка мисливська порода собак; дорослий пес важить 5–6 кг.], кидаючи на мене прискiпливi погляди.– Добрий вечiр, – привiтався я.
Вiн опустив лук, розслабив плечi та повернувся до мене. Високий вродливий чоловiк iз сильним квадратним пiдборiддям.
– Вiтаю. Ви, мабуть, Джордж?
– Нi, сер. Я Бен.
– Шкода. – Вiн повернувся та знов пiдняв лук.
– А що, Бен не пiдходить?
Чоловiк напнув тятиву.
– Двое бронювали мiй лiтак до Сан-Хуана. Мали сiдати на невеличкому аеродромi близ Орея. – Вiн випустив стрiлу, i та з пронизливим свистом полетiла до цiлi. – Так ось одного з тих двох i звати Джордж. Думав, це ви. – Вiн узяв наступну стрiлу.
Я пiдiйшов ближче до нього та оглянув мiшень. Щiльнiше за все вона була вибита навколо яблучка – вочевидь, старий чимало часу проводив тут з луком.
– Таланить же новачкам, – пожартував я.
Вiн осмiхнувся та знов напнув тятиву.
– Тренуюся, коли чекаю на клiентiв. – Чоловiк випустив третю стрiлу, i та увiйшла в цiль чiтко мiж двома попереднiми – навiть торкнулася iх.
Потiм вiн причепив лук до спинки свого сидiння в лiтаку та пiшов до мiшенi. Я рушив за ним.
– Хтось любить у вiльний час ганяти маленький м’ячик по травi дорожезними металевими дрючками, – вiн витяг стрiли, – а менi до вподоби рибальство та полювання.
Я змiряв оком його лiтак.
– Слухайте, а чи змiг би я переконати вас допомогти менi вшитися звiдси сьогоднi?
– Ви що, переховуетеся вiд полiцii? – глипнув вiн на мене спiдлоба.
– Нi-нi, – всмiхнувся я. – Просто дуже хочу додому.
– Та я i сам вже думав зачиняти ангар i бiгти у тепле лiжечко до моеi дружини, – вiн кинув оком на годинник, а потiм помiтив у мене на пальцi обручку. – Либонь, ви теж хочете того самого. Хiба що не з моею дружиною, – легко розсмiявся старий.
– Саме так, сер. Саме так.
– І що, де ж ваш дiм?
– Флорида. Думав, може, ви допоможете менi вирватися з цiеi грози, а вранцi я вилечу першим рейсом у Флориду. То що, чи годен я переконати вас пiдкинути мене кудись на схiд вiд Скелястих гiр?
– Господи, та куди ж ви так поспiшаете?
– У мене за, – я зиркнув на годинника, – тринадцять годин сорок три хвилини операцiя на колiнному суглобi, а потiм ще двi з замiни кульшового суглоба.
Гровер засмiявся, витяг iз кишенi ганчiрку та почав витирати руки.
– І що, боляче вам завтра буде?
– Ну, менi навряд чи. Я ж хiрург.
Вiн визирнув за дверi ангара в бiк головного аеропорту.
– Що, великi пташки сьогоднi вдома?
– Рейси скасували. Зламалась одна з машин для протильодовоi обробки.
– Вони в них постiйно ламаються. Можливо. А може, з машинами насправдi все гаразд, а причина у профспiлцi. І щодо ваших операцiй – iх не можна перенести? Пам’ятаю, менi переносили, – вiн постукав кулаком собi по грудях, – iз серцем iнодi проблеми.
– Та мене й так тиждень не було – через конференцiю. За скiльки ми могли б домовитися?
Закiнчивши протирати руки, вiн запхав ганчiрку до кишенi. Свiй лук разом з колчаном зi стрiлами старий прилаштував за спинкою сидiння у лiтаку та закрiпив липучками. Ще я побачив у салонi три довгi футляри з чимось.
– Моi спiнiнги, – поплескав вiн iх долонею.
– А це що? – вказав я на iнший футляр неправильноi форми поруч iз вудками.
– Сокира. Я лiтаю у дiйсно вiддаленi мiсця i маю на борту все необхiдне, – вiн поплескав туго зiбганий спальний мiшок. – У таких мiсцях треба розраховувати тiльки на себе.
За спинкою висiла куртка з усiляким рибальським приладдям – я навiть ножички та сiтку розгледiв. Гровер пояснив:
– Подекуди моi клiенти хочуть у такi мiсця, що сам я не можу дозволити собi туди лiтати. Тож я користуюся нагодою та роблю те, що полюбляю. Зi мною iнодi дружина лiтае.
Гроверу, вочевидь, було вже за шiстдесят, а втiм, вiн мав вигляд людини, не старшоi за п’ятдесят, i за енергетикою нагадував радше пiдлiтка.
– Це ваш власний лiтак?
– Так, «Скаут».
– Схожий на лiтак Стiвена Фоссетта[11 - Стiвен Фоссетт – американський пiлот та мандрiвник. Двi тисячi сьомого року злетiв на одномоторному лiтаковi й зник безвiсти. Наступного року туристи випадково натрапили на мiсце аварii його лiтака у горах Сьерра-Невада.].
– Це такий самий. Двигун «Локомен» 0-3-60, видае 180 конячок. Максимальна швидкiсть – 140 миль на годину.
– Небагато, – зауважив я.
– Швидкiсть не головне. – Гровер нiжно погладив лопать пропелера. – У цiеi пташки швидкiсть на приземленнi 38 миль на годину – ii можна поса
Сторінка 7
ити на клаптик землi завбiльшки з цей ангар.Я оглянув примiщення – метрiв 25 на 45.
– Завдяки цьому я можу дiстатися дiйсно вiддалених мiсць, – розповiдав вiн. – Саме за це менi й платять. – Чоловiк позирнув на годинник та на мить замислився. – Слухайте, ну, навiть якщо я пiдкину вас до Денвера, ви все одно зможете вилетiти тiльки вранцi.
– Я хочу спробувати. Крiм того, кажуть, насуваеться така буря, що може засипати снiгом надовго.
– І це не дешево, – зауважив вiн.
– Скiльки?
– Сто п’ятдесят на годину, i вам доведеться також заплатити за шлях назад. Тобто 900 доларiв.
– Кредитки берете?
Чоловiк примружив одне око, нахилив голову, прискiпливо мене оглядаючи. Вочевидь, вiн щось вирiшив, кивнув, криво всмiхнувся та простяг руку.
– Гровер Рузвельт, – вiдрекомендувався вiн.
Я потис його жорстку долоню.
– Часом не родич колишньому президентовi?
– Не дуже близький. Не те щоб вони дуже хотiли зi мною породичатися.
– Бен Пейн.
– І ви що, ходите лiкарнею у халатi з написом «Лiкар Пейн»?
– Саме так.
– І вам дiйсно платять за лiкування?
– Навiть рiзати себе дозволяють. – Я дав йому свою вiзитiвку. «Ви знаете Пейна? Бiльше нiякого болю»[12 - Гра слiв на подiбному звучаннi прiзвища «Пейн» (англ. Payne) та iменника «бiль» (англ. pain). (Прим. ред.)].
– Щось надто моторошно, еге ж? – Вiн прочитав напис на картцi.
– Ну, можна по-рiзному це сприймати.
Гровер осмiхнувся, видобув з кишенi люльку та запалив ii бронзовою запальничкою, втягуючи полум’я глибоко у тютюн. Коли середина вже яскраво свiтилася червоним, вiн знову клацнув запальничкою та сховав ii у кишеню.
– Ортопедiя, значить?
– Ну, i медицина катастроф. Це спорiдненi сфери медицини.
– Тодi злiтаемо за п’ятнадцять хвилин. Я потелефоную дружинi та скажу, що буду пiзно. Сходимо завтра з нею в ресторан та з’iмо по добрячому стейку. Ну, i поклик природи, – додав вiн через плече, прямуючи до туалету. – Кидайте ваш рюкзак на задне сидiння.
– Тут е вай-фай?
– Пароль «танк».
Я вiдкрив ноутбук та пiд’еднався до Інтернету, завантажуючи дiлову й особисту голосову пошту – вона надходила менi на е-мейл у виглядi аудiофайлiв. Я взагалi взяв собi за звичку геть усе спiлкування вести через електронну пошту, бо це суттево ощадить час. Вiдтак я скопiював з диктофона записи про своiх пацiентiв та надiслав iх секретаревi (а також iще на два незалежнi сервери – про всяк випадок, раптом одна чи двi копii десь загубляться). На тому я закiнчив – на решту листiв можна буде вiдповiсти у польотi, а щойно десь знайду вай-фай – усе вiдправлю. Гровер повернувся за кiлька хвилин. Раптом я згадав про Ешлi Нокс.
– Гровере, а скiльки людей ви можете взяти на борт?
– Опрiч мене ще двох, якщо вони не проти сидiти плiч-о-плiч.
Я озирнувся на головну будiвлю аеропорту.
– А ще хвилин десять маемо?
– Я якраз готуватиму лiтак до польоту. Але покваптеся, погода не лишае нам багато часу.
Уже знайомий менi водiй автобуса пiдвiз мене до термiнала, а оскiльки роботи вiн i досi не мав, то пообiцяв знов почекати. Ешлi знайти було неважко – вона стояла у великiй черзi на таксi, у застебнутiй аж до носа довгiй куртцi вiд «Норс Фейс».
– Гей, Ешлi, я винайняв чартер до Денвера – можливо, ми встигнемо вшитися звiдси, перш нiж здiйметься буря. Знаю, ми з вами не надто добре знайомi, але в лiтаку е ще одне мiсце. Що скажете?
– Ви серйозно?
– Менш як за двi години будемо там, – я зробив якийсь заспокiйливий жест. – Слухайте, може, це здаеться… дивним… Але я i сам пройшов через усi цi весiльнi клопоти. Я добре пам’ятаю, як моя дружина не могла спати два днi, намагаючись зробити все iдеально. Чесно, я просто хочу допомогти. Нiяких приписiв дрiбним шрифтом.
Обличчя ii так i пашiло скепсисом.
– І ви нiчого за це не хочете вiд мене? Знаете, я ж можу добряче роздати карасiв. І не таких у нокаут вiдправляла.
Я пiднiс руку з обручкою.
– Я люблю пити каву на заднiй верандi нашого будиночка на пляжi та дивитись на океан. Якось моя дружина поставила там блюдечка для трьох бродячих котiв, що вешталися неподалiк. Тепер кожного ранку вони складають менi компанiю. Я дав iм iмена та звик до iхнього приемного муркотiння.
– Ви що, хочете порiвняти мене з бродячим котом? – насумрилась Ешлi.
– Нi. Я хочу сказати, що не помiчав жодного з тих котiв, аж поки дружина не почала iх годувати. Тепер коти просто всюди. З людьми в мене так само – з лiкарями це часто бувае. Так ось, я просто не хочу, щоб зiрвалося ваше весiлля. Правда.
Я помiтив, що вона аж трохи пiдстрибуе вiд надлишку енергii.
– Тiльки я сама за себе плачу, згоднi?
– Як вам за краще. Але, навiть якщо ви не платите, я все одно запрошую вас приеднатися, – знизав плечима я.
Поглянувши на злiтну смугу, вона переступила з ноги на ногу.
– Завтра вранцi я маю iхати з дiвчатами у спа пiсля снiданку. – Їi погляд на мить затримався на написi «Чартери». – Було б добре забратися звiдси сьогоднi, – зiтхнула Ешлi та посмiхнулася. – Маю три хвилинки?
– Звiсно
Сторінка 8
але… – На екранi з прогнозом погоди величезна зелена пряма бурi пiдповзала все ближче.– Випила забагато кави. Пробачте. Думала, уже дотерплю до готелю, але в лiтаку навряд чи е туалет, еге ж?
– Це точно, – засмiявся я.
Роздiл третiй
Гровер вже сидiв на мiсцi пiлота з навушниками на головi та клацав рiзноманiтними перемикачами.
– Що, готовi?
– Гровере, це Ешлi Нокс, журналiстка з Атланти. У неi весiлля за двi доби, тому я запропонував iй полетiти з нами.
– Вiтаю на борту. – Вiн узяв ii валiзу та прилаштував за заднiми сидiннями.
– А у хвостовiй частинi немае багажного вiдсiку? – поцiкавився я.
Гровер усмiхнувся та вiдчинив невеличкi дверцята бiля хвоста.
– Тут вже зайнято, – показав вiн великий помаранчевий прилад. – Це АРМ.
– Тепер я знаю, що вiдчувають пацiенти, коли я вживаю абревiатури.
– Аварiйний радiомаяк, – пояснив той. – Якщо лiтак упаде, ця штука вiдправить сигнал на частотi 122.5. Вона дуже мiцна – витримуе удари до 13 кг. Таким чином iншi лiтаки знатимуть, що ми в бiдi, i за нами вiдправлять кiлька лiтакiв, якi розрахують наше мiсцеположення та передадуть його рятiвникам.
– А чого ж лiтак Стiва Фоссетта не змогли знайти?
– Якщо лiтак розбиваеться за швидкостi бiльш як 320 кiлометрiв на годину, АРМ не витримуе.
– Зрозумiло.
Приготування були завершенi, й ми з Ешлi влаштувалися на задньому сидiннi. Гровер зачинив дверцята та завiв двигун. Для нас теж були навушники – звисали зi стелi. Мiсця тут дiйсно було обмаль, сидiли ми дуже щiльно. Лiтак повiльно виiхав з ангара, i Гровер клацнув iще кiлькома перемикачами та посмикав ручку штурвала. Я не дуже знаюся на лiтаках, та Гровер був схожий на людину, яка може лiтати навiть увi снi. На панелi приладiв мерехтiли два GPS.
– Гровере, а навiщо два? – Я поплескав його по плечу та тицьнув пальцем у бiк одного з приладiв.
– Про всяк випадок.
– Це ж який?
– Ну, всяк… – Вiн знов поринув у пiдготовку до зльоту, а я набрав на телефонi номер голосовоi пошти та притис апарат до вуха.
– Гей, чуеш, це я… – почувся ii сумний голос. Чи, може, стомлений. Або сонний. А може, вона плакала. Десь на задньому планi я чув гуркiт океану – хвилi ритмiчно розбивалися об берег. Мабуть, Рейчел стояла на заднiй верандi. – Менi не подобаеться, коли ти йдеш… – Пауза. Глибокий вдих. – Я знаю, ти хвилюешся, але не треба. Ще три мiсяцi – й усе це буде позаду. Ось побачиш. Я почекаю, – вона вичавила з себе смiх. – Ми всi почекаемо. Кава на пляжi. Поквапся… Усе буде добре. Повiр менi. І нi на мить навiть не сумнiвайся – я кохаю тебе. Кохаю навiть дужче. Ти це знаеш, правда? Не сердься. Ми це переживемо. Я люблю тебе всiм своiм серцем. Швидше повертайся. Чекатиму тебе на пляжi.
Я вимкнув телефон i втупив погляд у вiкно. Гровер зиркнув на мене та повiльно нахилив ручку штурвала уперед. Лiтак покотився до злiтноi смуги.
– Хочете зателефонувати iй?
– Що?
– Хочете зателефонувати iй, перш нiж ми злетимо? – Вiн жестом показав телефон.
– Нi-нi, – я замахав руками та сховав мобiлку до кишенi. – Потiм зателефоную. У вас вiдмiнний слух – я й не пiдозрював, що в такому шумi можна щось почути.
Вiн пальцем постукав по мiкрофону, що стирчав з навушникiв.
– Мiкрофон пiдхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихiтному лiтаку немае таемниць, – вiн хитнув головою у бiк Ешлi.
Вона усмiхнулася й теж постукала себе по навушниках, пiдтверджуючи його слова.
– Якщо хочете, можемо зачекати, – ще раз запропонував Гровер.
– Нi-нi, все добре. Правда, – я енергiйно захитав головою.
– Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вiсiм-браво. Дозвольте злiтати, – промовив Гровер у свiй мiкрофон.
За кiлька секунд у наших навушниках почулося:
– Борт один-три-вiсiм-браво, злiт дозволяю.
– А цей GPS-прилад показуе погоду? – поцiкавився я.
Замiсть вiдповiдi Гровер натиснув якусь кнопку, i зображення на невеличкому монiторi змiнилось i стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у термiналi. Розлога зелена пляма i далi упевнено наближалася.
– Просто чудова буря! Снiгу буде чимало! – вигукнув Гровер, поглянувши на екран.
Уже за двi хвилини ми були в повiтрi, i лiтак швидко набирав висоту. Гровер розмовляв з нами через мiкрофон.
– Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кiлометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на пiвденний схiд над долиною Сан-Хуан у бiк озера Строберi. А щойно побачимо його – вiдразу повертаемо на пiвнiчний схiд, пролiтаемо над природним заповiдником у горах Юiнта i сiдаемо в Денверi. Полiт триватиме трохи бiльш як двi години. Тiльки-но наберемо висоту, можете вiдстебнути ременi та вiльно пересуватися салоном. За кiлька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приемного польоту.
Авжеж, пересуватися. У банцi сардин бiльше мiсця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Гровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи своi дii пiснею «Летiтиму звiдси» у власному виконаннi.
– Бене! – раптом
Сторінка 9
урвавши свою пiсню, вiн погукав мене.– Що?
– Ви давно одруженi?
– Цього тижня буде п’ятнадцять рокiв.
– А скажiть-но, тiльки чесно, це й досi кльово чи вже набридло? – втрутилась Ешлi.
Гровер розсмiявся та вiдповiв замiсть мене:
– Я одружений вже майже пiвстолiття, так що повiрте моему досвiдовi: з роками дедалi краще. Нi в якому разi не гiрше. І не набридае. Я кохаю свою дружину навiть сильнiше, нiж у день нашого весiлля, хоча тодi, як я стояв спекотним липневим днем у весiльному костюмi, менi здавалося, що дужче кохати взагалi неможливо.
– Плануете щось особливе на рiчницю? – спитала мене Ешлi.
– Подарую квiти, вiдкоркую пляшку чудового вина та запрошу ii на пляж дивитись, як розбиваються хвилi.
– Ви й досi даруете iй квiти?
– Щотижня, – кивнув я.
Вона нахилила голову, пiдняла одну брову та увiп’яла в мене такий погляд, наче не вiрить жодному моему слову.
– Ви щотижня даруете дружинi квiти?
– Саме так.
– Ай молодець! – почулося вiд Гровера.
– Якi ж квiти вона любить? – спитала Ешлi тоном професiйного журналiста.
– Орхiдеi у вазонках. Та коли вони не квiтнуть, я заходжу до квiтковоi крамницi коло моеi лiкарнi й купую що завгодно.
– Ви не жартуете?
– Анiтрiшечки.
– Господи, та куди ж вона дiвае всi тi орхiдеi? Лишень не кажiть, що викидае.
– Я побудував для неi оранжерею.
– Оранжерею? – знов брова вгору.
– Так.
– І скiльки ж там рослин?
– Ну, востанне, коли я рахував, було 257.
– Справжнiй романтик! – весело гаркнув Гровер. – Ешлi, як ви познайомилися з вашим нареченим?
– У залi суду. Я писала статтю про судовий процес над однiею зiркою в Атлантi, вiн же представляв iнтереси iншоi сторони. Я взяла в нього iнтерв’ю, а вiн запросив мене на побачення.
– Чудово! А якi плани на медовий мiсяць?
– Італiя. Двотижнева мандрiвка – вiд Венецii до Флоренцii.
Тут лiтак трохи труснуло.
– Суто з цiкавостi, пане…
– Гровер, просто Гровер.
– Добре. Гровере, скiльки ви маете годин у повiтрi?
Лiтак рiзко лiг на праве крило, а потiм вирiвнявся, вiд чого мiй шлунок ледь не вискочив з рота.
– Вам, мабуть, цiкаво, чи зможу я доправити вас на весiлля i не врiзатися в жодну гору дорогою?
– Ага.
Гровер «помахав крилами» лiтака, очевидячки вихваляючись. Я зi страху вчепився в ручку над головою.
– Службу в армii брати до уваги?
– Без армii.
– Десь п’ятнадцять тисяч годин.
– А разом з армiею? – Ешлi помiтно заспокоiлася.
– Гадаю, до двадцяти.
Я вiдпустив ручку – пальцi аж почервонiли вiд напруги.
– Ви як? Нормально? – весело спитав Гровер.
Тут з-пiд його сидiння вилiз пес, зручно влаштувався на колiнах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергii у цiеi бiлки на стероiдах було хоч греблю гати – песик без упину крутився та щось там собi гарчав. Ноги по десять сантиметрiв, зуби та хвiст – от i весь собака. Хоча поводився вiн так, наче вважав увесь лiтак за свою територiю i навiть думки не припускав, що вiн тут не головний.
– Знайомтеся, це Танк – мiй другий пiлот.
– А в нього скiльки годин у повiтрi?
– Тисячi три чи чотири, – вiдповiв Гровер, хвильку помiркувавши.
Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потiм – вочевидь задоволений побаченим, – знову зник пiд сидiнням.
Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Гроверовi руки: великi, грубi, м’язистi, iз сухою шкiрою та великими суглобами. На пальцi була потерта обручка: вона доволi вiльно обiймала нижню частину пальця, але було зрозумiло, що через суглоб без мила ii не зняти.
– А скiльки ми летiтимемо?
Вiн дiстав з кишенi срiбного годинника та клацнув кришечкою (пiд нею була вицвiла фотографiя вродливоi жiнки), потiм поглянув на GPS i ще раз перевiрив якiсь прилади. Було видно, що вiн тут не новачок.
– Беручи до уваги боковий вiтер, за двi години будемо на мiсцi. – Вiн закрив годинника.
– Гровере, а дiти у вас е?
– П’ятеро. І тринадцятеро онукiв.
– А ви часу не гаяли! – засмiялась Ешлi.
– Аякже! Три сини та двi доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скiльки рокiв?
– Тридцять дев’ять.
– А вам, Ешлi?
– Хiба ви не знаете, що не можна питати ледi про ii вiк?
– Ну, не можна саджати двох людей на задне сидiння цього лiтака, але я вже надто старий, щоб дотримуватися дурних правил. Та i вам там наче непогано.
– А чому не можна двох? – поцiкавився я.
– Федеральна авiацiйна агенцiя так вважае.
– Тож це виходить, я переступаю закон? – всмiхнулась Ешлi.
– Спочатку треба розiбратися, що таке закон, – буркнув Гровер.
– Тобто зi злiтноi смуги ми пiдемо не у термiнал, а до в’язницi?
Гровер розсмiявся.
– Загалом, вони й не знають, що в мене пасажири, тому навряд чи на вас там чекае полiцiя. Ну а якщо чекае, то я скажу, що ви захопили мiй лiтак, узявши мене в заручники, а потiм позиватимуся на вас до суду.
– А, ну тодi добре.
– Цей лiтак не може швидко й високо лiтати. Так що менi не потрiбен повiтряний коридор – я лiтаю за правилами вiзу
Сторінка 10
льного польоту.– А це як? – Менi стало цiкаво.
– Ну, якщо я планую летiти, керуючись вiзуальними орiентирами, то не маю оформлювати план польоту, тому я цього й не роблю. Тож скiльки вам рокiв, Ешлi?
– Тридцять чотири.
Гровер кинув погляд на GPS-прилад.
– Чорти б узяли цей вiтер! Буря йде чималенька! Добре, що я знаю, куди летiти, iнакше точно загубилися б. Якi ж ви обое ще молодi, – зауважив вiн. – Маете цiле життя попереду. Усе б вiддав, аби стати знов тридцятирiчним i мати мiзки, що маю зараз.
Ми якось притихли. Настрiй Ешлi помiтно змiнився, i менi стало нiяково – адже це через мене вона переступае закон.
– Та не переймайтесь аж так, – спробував заспокоiти нас Гровер. – Це незаконно, тiльки якщо вас упiймають. А нiхто вас не впiймае. Уже за двi години сидiтимете в аеропорту та чекатимете на свiй рейс, – вiн вiдкашлявся.
Крiзь прозорий дах над моею головою було видно нiчне небо. Зiрки висiли так близько, що, здавалося, iх можна було б торкнутися руками.
– Так ось, – знов почав Гровер i кашлянув. Я ще вiдпочатку помiтив кашель, а тепер прислухався пильнiше. – Оскiльки ми намагаемось обiгнати бурю, що в нас лiворуч, а також зважаючи на ходовий вiтер i брак кисню у мене в салонi, ми маемо триматися не вище вiд 4500 метрiв, iнакше у вас почне болiти голова.
– Вiдчуваю, що тут мае бути якесь продовження, – буркнула Ешлi.
– Ага, продовжую: тримайтеся, попереду в нас гори Юi?нта.
– Чиi гори?
– Це дiлянка зовсiм диких гiр у хребтi Юiнта. Найбiльший за довжиною – iз заходу на схiд – хребет на континентi. Тут близько 1,3 мiльйона акрiв земель, на якi не ступала людська нога. Ну, звiсно, ступала, але рiдко. На рiк тут випадае близько 12–18 метрiв снiгу, деiнде навiть бiльше. А ще тут понад сiмсот озер – чудовi мiсця для рибалок та мисливцiв.
– Важкоприступнi мiсця.
– Дивилися фiльм «Єремiя Джонсон»?[13 - Фiльм 1972 року. Головний герой з рiвнинних мiсцин iде в гори, де намагаеться вести життя, протилежне життю «цивiлiзованоi людини».]
– Один з моiх улюблених.
– Його знiмали просто отут, – з усмiшкою вiн показав униз.
– Що, правда?
– Щирiсiнька правда.
Лiтак почало вiдчутно кидати. Шлунок намагався вирватися на волю.
– Гровере, а ви у парках розваг нiколи не каталися на таких атракцiонах, що жбурляють людину в усi боки, але нiкуди не iдуть?
– Катався. – Вiн сильно нахилив ручку штурвала до свого лiвого колiна.
– Я називаю iх блювальними стiльцями. У нас що, буде саме такий атракцiон?
– Та нi. Швидше «американськi гiрки». Вам сподобаеться. – І вiн утупився у вiкно.
Ми вчинили так само. З-пiд крiсла знову вилiз собака.
– У центральнiй частинi масиву створили нацiональний парк, тобто туди не можна дiстатися нiяким моторним транспортом. Ця територiя – радше Марс, анiж Земля, бо туди важко дiстатись, а ще важче звiдти вийти. Якщо пограбуете банк, тiкайте сюди, тут вас точно не знайдуть.
– Дiлитеся досвiдом? – засмiялась Ешлi.
– Без адвоката не вiдповiдатиму! – розсмiявся чоловiк i знов закашлявся.
– Гровере! – погукав я.
– Що?
– А як далеко зараз видно?
– Гадаю, кiлометрiв на сто двадцять.
Озирнувшись, я не побачив на землi жодного вогника.
– Часто ви тут лiтали?
– Разiв сто чи й бiльше.
– І могли б пролетiти навiть iз заплющеними очима?
– Хтозна.
– Добре. Бо таке вiдчуття, що ми от-от почнемо дном торкатися цих шпилiв.
– Та нi, до них метрiв тридцять, – пожартував вiн. – Але якщо ви й далi так на них дивитиметеся, то ялинки почнуть вам очi колоти.
Ешлi засмiялась, а Гровер дiстав з кишенi коробочку антацидних[14 - Антациди – група медичних препаратiв для нейтралiзацii кислотностi шлункового соку.] льодяникiв, закинув до рота два та знов кашлянув. Іще за хвилину вiн прикрив рукою свiй мiкрофон i вiдригнув.
– Слухайте, Гровере, я стосовно ваших проблем iз серцем. Чи давно вже ви кашляете та iсте антациди, як цукерки?
Вiн потягнув на себе ручку штурвала, i лiтак почав набирати висоту, злiтаючи над плато мiж двома високими горами. Лiворуч у небi висiв мiсяць, заливаючи своiм сяйвом свiт, щiльно вкритий бiлою ковдрою. Гровер помовчав, а потiм зауважив:
– Яка ж краса, еге ж?
– Просто нереальна, – погодилась Ешлi.
– Док, я минулого тижня був у свого кардiолога, – зрештою вiдповiв Гровер на мое запитання. – І вiн прописав менi цi льодяники.
– А кашель тодi вже був?
– Був. Саме через нього дружина й вiдрядила мене до лiкаря.
– Вам зробили кардiограму?
– Так. Усе в нормi.
– Слухайте, я вам наполегливо радив би пiти до нього знову. Може, нiчого немае, але треба переконатися.
– Ви так думаете?
– Нехай вас iще раз оглянуть, добре?
– Гаразд, док. Я дотримуюся простих правил у життi, й одне з них – роби свою справу. І я прислухаюся до людей, якi знаються на власнiй справi.
– Обiцяете, Гровере? Ви сходите до лiкаря?
– Завтра навряд чи матиму час, але до середини тижня вирвуся. Згодиться?
– Згодиться. Тiльки обов’язково сходiть цього тижня.
– Гровере, розкажiть про св
Сторінка 11
ю дружину, – урвала нас Ешлi.Якийсь час вiн мовчав. Лiтак чiтко обходив височеннi гори, майже облизуючи схили.
– Дiвчина з Середнього Заходу[15 - До регiону пiд назвою Середнiй Захiд входить 12 штатiв, розташованих у пiвнiчно-схiднiй та на пiвночi центральноi частини США.]. Коли ми побрались, я не мав анiчогiсiнько, крiм кохання, мрiй та пристрастi. Вона подарувала менi дiтей. Не кинула мене, коли я втратив усе. Пiдтримала й була поруч. І вона – найвродливiша жiнка на планетi. Нехай присутнi ледi не ображаються.
– У жодному разi. Яку пораду дасте жiнцi, що за сорок вiсiм годин мае стати до вiвтаря?
– Коли я прокидаюся вранцi, вона тримае мене за руку. Я варю каву, а вона сiдае поруч – так, щоб ii колiна торкалися моiх. – Гроверу подобалося розповiдати, i ми просто йому не заважали. Хоча вибору в нас i не було. – Я не чекаю, що ви мене зрозумiете. Може, колись пiзнiше. Я вже давно одружений i багато чого пережив, але можу точно сказати: кохати когось iз часом стае тiльки цiкавiше. Може, ви думаете, що такому старигановi, як я, байдуже, коли вона заходить до спальнi в нiчнiй сорочцi? Я вам скажу, не байдуже. І iй не однаково, – розсмiявся вiн. – Так, може, вона вже не така завзята, як у двадцять рокiв, може, десь пiд руками провисла шкiра, може, задок вже не такий пружний, може, з’явились якiсь зморшки й мiшки пiд очима, а трусики вже не такi крихiтнi, як були колись, – але i я вже не той красунчик з наших весiльних фотографiй. Я став сивим, зморщеним, повiльним та засмаглим вiддзеркаленням того хлопчини. Може, я кажу вичовганими фразами, але я пошлюбився з жiнкою, яка менi пiдходить. Ми з нею – пазл iз двох шматочкiв.
– А що найкраще у подружньому життi? – спитала Ешлi.
– Найкраще… Коли вона смiеться – я усмiхаюся. Коли вона плаче – з моiх очей течуть сльози. Я нiколи б цього не змiняв нi на що.
Лiтак перемахнув через якусь гору, i внизу простяглася долина. Гровер тицьнув пальцем у екран GPS, а потiм кудись за вiкно.
– Отам ми провели медовий мiсяць. Гуляли в горах. Гейл любить природу, i ми щороку сюди приiжджаемо. Щоправда, тепер вже iздимо у кемперi[16 - Будинок на колесах.], спимо пiд ковдрами з пiдiгрiвом, маемо електричну кавоварку – загалом, кидаемо виклик природi. – Вiн умостився зручнiше. – Ви питали поради? Скажу вам те саме, що радив своiм дiвчаткам перед весiллям. Виходьте за чоловiка, який буде йти життям поруч iз вами наступнi п’ятдесят чи шiстдесят рокiв. Буде вiдчиняти перед вами дверi, готувати каву, мастити кремом п’яти – загалом, ставитиме вас на п’едестал, де вам i мiсце. Подумайте, чи одружуеться вiн з вами лише через чудове личко та довгi коси? Чи кохатиме вiн вас через п’ятдесят рокiв будь-якою?
Запала тиша, i я вирiшив трохи розрядити атмосферу:
– Гровере, ви змарнували талант!
– Це ж який? – Вiн не вiдривав погляду вiд якихось приладiв.
– Та вам треба власне телешоу вести! Сiдаете на диван, викликаете когось iз зали та балакаете з ним. Був би просто фурор.
Гровер знов розсмiявся.
– Ось ви двое прийшли до мене в ангар, побачили жовто-блакитний лiтак i старого з пошарпаними руками та крихiтним злим псом. Ви квапитеся в Денвер, щоб хутчiше повернутися до свого заклопотаного життя серед е-мейлiв та повiдомлень. А я бачу капсулу, що дозволяе злетiти над своiми проблемами та подивитися на них iз зовсiм iнакшого пункту. Звiдси ж краще видно, еге ж? – Вiн махнув рукою у напрямку чудового краевиду пiд нами. – Ви всi дивитеся на життя крiзь забрудненi, подряпанi, спiтнiлi, а iнодi навiть розбитi окуляри. А тут, – вiн постукав по ручцi штурвала, – тут ви маете змогу на хвильку зняти своi окуляри та подивитись на життя власними очима.
– Саме тому ви любите лiтати? – тихо спитала Ешлi.
– Ми з Гейл iнколи сiдаемо в лiтак та двi-три години просто лiтаемо. Мовчки. Тут нiчого казати – слова й не потрiбнi. Не треба сповнювати повiтря зайвими хвилями. Вона просто сидить там, де сидите ви, i тримае руку в мене на плечi. А коли ми повертаемося на землю, усе наче стае на своi мiсця.
Протягом кiлькох хвилин ми всi мовчали.
Гровер знов закашлявся. Потiм захрипiв – низько та моторошно – i схопився руками за груди. Голова його вдарилась у скло збоку, спина вигнулася, рука почала рвати сорочку. Ще за мить вiн низько зiгнувся над штурвалом та рiзко смикнув його праворуч. Лiтак важко нахилився i помчав до землi.
Гора перед нами наче пiднялася назустрiч. Вiдчуття було таке, нiби ми падаемо з величезного столу. За мить до удару об землю Гровер потягнув штурвал на себе, i лiтак почав вирiвнюватися. Швидкiсть суттево впала, почулось, як гiлки дерев дряпають дно лiтака – i Гровер, немов робив це кожного дня, «поклав» лiтак на схил. Першим торкнувся хвiст, потiм лiве крило – воно об щось зачепилося та вiдламалося. Праве крило сильно переважило лiтак, ставши своерiдним якорем. Десь саме тiеi митi Гровер вимкнув двигун. Останне, що я пам’ятаю, – лiтак починае перевертатись, i хвiст вiдламуеться. Потiм гучний хрускiт, крик Ешлi, гавкiт собаки (його, мабуть, викину
Сторінка 12
о в повiтря), вiдчуття снiгу на обличчi, трiск деревини – й удар. На приладi GPS мерехтить зелена лампочка – i далi темрява.Роздiл четвертий
Пiсля зустрiчi з Ешлi – а вона дуже нагадуе тебе – я думав про той день, коли ми познайомилися.
Уроки закiнчились, i я стояв на треку. Вже розiгрiтий – ох, зараз би менi так зiгрiтися. Ми бiгали чверть кiлометра, а тут бачу – через поле йде команда бiгунiв кросу[17 - Крос – iнша назва бiгу по перетятiй мiсцевостi.]. Власне, команда йшла однiею юрбою, а кiлькома сотнями метрiв за ними йшла дiвчина. Ти.
Таке враження, нiби ти навiть не торкалася ногами трави. Твое тiло було просто симфонiею рук i нiг, якою керував якийсь невидимий лялькар. Я бачив тебе ранiше – ти бiгала крос уже другий рiк. Ходили чутки, що ти просто неймовiрно бiгаеш великi дистанцii. Ти мала коротке волосся – як у Джулii Ендрюс у «Звуках музики»[18 - Вiдомий мюзикл 1965 року. Головна героiня мае дуже коротке каре.]. Ти пiдiйшла ближче та легко перестрибнула лавку, а потiм i високу огорожу, бiля якоi я стояв. Я чув твое дихання – глибоке, ритмiчне, цiлеспрямоване. Десь у той момент, коли перестрибувала через паркан, ти кинула на мене погляд своiх смарагдових очей. Вiд твоiх рук та пальцiв мене загнало в пiт. Я пробубонiв щось на кшталт «отакоi», перечепився через бар’ер i впав. Це на мить вiдвернуло твою увагу – чи, може, ти дозволила iй вiдвернутися, – i куточок твоiх губ осмiхнувся менi, а очi спалахнули. Уже наступноi митi твоi ноги торкнулися землi, з очей зникло свiтло, i ти побiгла.
Я дивився тобi у спину. На треку стояли перешкоди, i ти рушила, легко перестрибуючи iх усi. Земля пiд тобою здiймалася та опускалась, але це мовби нiяк не впливало на твоi рухи. Абсолютна концентрацiя. Однак твое обличчя – воно наче не брало у цьому участi. І я знову щось пробубонiв, а мiй товариш ляснув мене по потилицi.
– Навiть не мрiй про неi, – мовив Скотт.
– Що?
– Рейчел Гант – у тебе жодних шансiв.
– Це ж чого?
– Усе просто. Нейт Келсi.
Довелося вiдвести погляд вiд твоеi спини. Перед очима виник образ Нейта – пiвзахисник футбольноi команди без жодного натяку на шию. Уже три роки утримуе рекорд iз тиску лежачи. Тим часом ти добiгла до кiнця поля та зникла у жiночiй роздягальнi.
– Ще побачимо, хто кого.
Знову ляпас.
– Хлопче, та тебе треба лiкаревi показати.
Шкода, що вiн не показав.
Дружина тренера працювала у приймальнi декана[19 - Мова йде про навчання у старшiй школi.] – вона завжди менi допомагала, так що я попросив у неi твiй розклад. Щойно я його проглянув, як у мене з’явилося неймовiрно сильне бажання узяти iнший факультатив. Мого куратора переконати було непросто.
– Що ти хочеш вивчати?
– Латинську мову.
– Навiщо?
– Менi подобаеться, як люди розмовляють латиною.
– Люди не розмовляють латиною вiдтодi, як упав Рим.
– А вiн що, впав?
– Бене.
– Ну, я вважаю, що ми дарма забули цю прекрасну мову. Настали часи для вiдродження латини!
– Як ii звати?
– Рейчел Гант.
– А що, не мiг одразу сказати? – І вiн пiдписав менi факультатив.
– Наступного разу казатиму.
– Нехай щастить, хлопче.
– Дякую.
– Слухай, у тебе гарна страховка?
– Так. А чого ви питаете?
– Ти ii хлопця бачив?
Я прийшов у клас, мабуть, першим – щоб подивитись, як ти завiтаеш. Добре, що я сидiв, бо точно б гепнувся. Ти помiтила мене, осмiхнулася, пiдiйшла та поклала своi книжки за парту лiворуч. Просто поруч зi мною. А вiдтак повернулася та простягла руку:
– Я Рейчел.
– Привiт! – Ну, може, я не з першого разу чiтко вiдповiв.
Пам’ятаю, я дивився у твоi очi й думав, що ще нiколи не бачив такоi зеленi. Вони були великi та круглi – я згадав Каа з «Мауглi», коли той гiпнотизував мавп.
– Ти Бен Пейн, – мовила ти.
Менi аж щелепа впала, i я лише кивнув. У коридорi за твоею спиною один з моiх товаришiв по командi вже помирав зi смiху.
– Ти мене знаеш?
– Тебе всi знають.
– Усi?..
– Ти ж неймовiрно швидко бiгаеш, це всi знають.
Може, батько був не такий вже й поганий.
Ти осмiхнулася – може, хотiла ще щось сказати, але передумала та розвернулася.
– Що? – тiльки й мiг вимовити я.
– Тобi нiхто не казав, що в тебе приемний голос? – усмiхнулася ти.
Я торкнувся горла та октав на вiсiм вище вiд звичайного писнув:
– Нiхто, – потiм вiдкашлявся, – нi, нiхто, – додав я вже нижче.
Ти розкрила зошит i почала гортати сторiнки, закинувши ногу на ногу.
– Ну тодi я скажу. Вiн у тебе… теплий.
Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я нiяк не мiг зiбрати докупи своi сама-знаеш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про мiстера Голова-без-шиi, який мiг запросто розiрвати мене навпiл. Якби наздогнав.
На початку наступного року якось я зустрiв тебе перед уроками – ми зiткнулися в коридорi, коли ти виходила з дiвчачоi роздягальнi. Волосся в тебе було мокре пiсля душу. На лобi – глибока зморшка, очi звуженi.
– Гей, щось сталося? – спитав я.
Ти вiдвернулася та пiшла до виходу, геть з
Сторінка 13
школи. Я встиг помiтити, що очi в тебе заплаканi, а кулаки мiцно стиснутi.– Нiчого! – кинула ти через плече.
Я наздогнав тебе, узяв твiй рюкзак, i ми разом пiшли на стадiон.
– Може, розповiси, що сталося?
– Моя швидкiсть не росте! – вигукнула ти в розпачi.
– Хочеш, я допоможу?
– Хiба можеш? – наморщила ти нiс.
– Ну, можу. Принаймнi вважаю, що можу. Вiн, – я махнув рукою в бiк кабiнету тренера команди з кросу, – точно не може. Якби мiг, уже б давно сказав тобi.
– Можна подумати, ти знаеш бiльше за нього! – Тебе нелегко було переконати.
Я тiльки кивнув.
– І що ж це тодi?
– Справа у твоiх руках. Надто багато рухiв убiк i замало вперед. А ще, – я вказав на твiй стегновий згинальний м’яз, – ти надто скута отут. Через це в тебе короткий крок. Так, ти рухаешся прудко, але треба збiльшити крок. П’ять сантиметрiв – i ти помiтиш вiдмiннiсть.
Ти так засмутилася, наче я сказав, що форма тобi не личить i ти в нiй здаешся товстою.
– Що, правда?
Я знов кивнув i почав озиратися, шукаючи твого бойфренда. Узагалi та наша розмова була, мабуть, найдовшою розмовою на людях.
Ти поклала долонi на стегна.
– То ти можеш це виправити?
– Ну, я не здатен цього виправити. Проте можу бiгти поруч, i ти нiби подивишся на себе збоку. Можливо, нам вдасться дiбрати тобi новий ритм – з довшими кроками. Щось подiбне до того, як ти йдеш по тротуару та, наприклад, наступаеш на кожну плитку. Є iнший спосiб: якщо бiгти з кимось, у кого довший крок – твiй мозок зможе сам пiдлаштуватися. В обох випадках крок мае стати довшим.
– І ти менi допоможеш?
– Ну, так… Хiба ж я можу тобi вiдмовити?
Ти згорнула руки на грудях.
– І ти досi мовчав? Ти ж не звертав на мене жодноi уваги!
Я й досi озирався, шукаючи твого гевала. Менi здавалося, нiби вiн просто дихае в потилицю.
– А що твiй… твiй отой комод без шиi?
– Якщо ти не чув, генiю, ми розiйшлися ще торiк!
– Правда? – Я почухав потилицю. – А я й не знав.
– Може, на треку ти i швидкий, але отут, – ти постукала мене в груди, – я можу ще й бiгати навколо тебе кругалi.
Ти й досi бiгаеш.
Роздiл п’ятий
Я розплющив очi. Навколо панувала темрява. Бiль посилився. Я клацнув кнопку на годиннику: 4: 47 ранку. Ми розбилися приблизно шiсть годин тому. Сонце зiйде години через двi. Хоча, якщо взяти до уваги, що ми на чималiй висотi, може, й ранiше. Дуже холодно. Навряд чи проживу ще бодай чверть години, якщо просто зараз щось не вдiю. Мене вже колотить, зуби цокотять. Гровера вкрив шар снiгу сантиметрiв десять завтовшки. Мiй ремiнь безпеки i досi був пристебнутий, хоча крiсло пiдi мною зламалося.
Ешлi лежала лiворуч вiд мене. Простягнувши руку, я намацав сонну артерiю на шиi – серцебиття прискорене, але вона не видае анi звуку. Розгледiти ii обличчя в пiтьмi я не мiг. Я намацав довкола снiг та бите скло. Праворуч пiд руку трапився компресiйний мiшок зi спальником, пристебнутий до Гроверового сидiння. Я смикнув за мотузку i повiльно витяг спальний мiшок. Іще якийсь час знадобився, щоб знайти застiбку та розстебнути його, пiсля чого я, як змiг, укрив себе та Ешлi. Рухатися було вкрай тяжко – вiд болю злiва в грудях менi забивало подих. Я спромiгся хiба що засунути ii ноги у кiнець мiшка. Одну ногу точно пошкоджено. Собака стрибнув до нас грiтися. Я знов натиснув кнопку та поглянув на розпливчастi цифри 5: 59 на розмазано-зеленому тлi. За кiлька метрiв попереду я побачив лопатi пропелера, укритi снiгом. Бракувало шматка однiеi лопатi.
На свiтанку мене збудив собака – вiн стрибнув на груди та лизнув мене в нiс. Із сiрого неба валив рясний снiг – Гровера вже майже не було видно. Сантиметрiв тридцять випало. Десь поруч росла якась ялинка – я бачив одну з ii гiлок. Холодно. Я засунув долонi пiд пахви. Пуховий спальний мiшок – це одночасно i добре, i не дуже. Добре, бо я зiгрiвся i кровообiг покращився, а ще я не помер вiд холоду. Не дуже – бо з кровообiгом посилився й бiль у ребрах.
Ешлi так само тихо лежала поруч i не рухалася. Я знов торкнувся ii шиi: серцебиття трохи уповiльнилось, але було досить сильним. Значить, органiзм уже використав усi запаси адреналiну, що викинув у кров пiд час аварii.
Треба ii оглянути. Я повiльно сiв i почав уважно ii роздивлятися. Обличчя набрякло, усюди запечена кров, на головi й на лобi кiлька порiзiв. Плече точно вибите: рука низько висить у рукавi куртки. Засунувши правицю в рукав, я намацав ii руку, мiцно взявся та потягнув униз. Жили в суглобi напружилися та повернули кiстку на мiсце. Я спробував поворушити ii рукою: кiстка ходить занадто вiльно (я згадав, що вона розповiдала про iншi вивихи), але принаймнi все на мiсцi. Загалом плечi вправляти доволi легко, якщо знати, як зробити потрiбний рух. Щодо внутрiшнiх пошкоджень – то це пiзнiше, бо треба ii роздягти. Тепер черга нiг. Я обережно обмацав боки: м’язистi, сильнi. Тут усе нормально. Далi ноги. З правою все гаразд, а от з лiвою бiда.
Коли лiтак загатився в якийсь камiнь, стегнова кiстка Ешлi не витримала удару. Може, саме цi
Сторінка 14
i митi вона кричала. Усе стегно неабияк набрякло та стало вдвiчi бiльшим. Штани щiльно охоплювали ногу. Пощастило, що кiстка не вийшла назовнi. Треба вправити перелом, поки вона не прокинулась, але для цього менi знадобиться бiльше вiльного простору. Тут же наразi як у апаратi МРТ – навiть не повернутися. Я оглянув те, що залишилося вiд лiтака: по сутi ми опинилися в такiй собi печерi зi снiгу та уламкiв фюзеляжу. І це не так вже й кепсько, з одного боку. Силою удару лiтак встромило в снiг, а потiм хурделиця ще й добряче затрусила нас згори. Може, звучить i не дуже добре, але завдяки цiй снiговiй ковдрi маемо тут температуру десь –2 °C, а це точно теплiше, анiж надворi. Крiм того, снiг добре захищае нас вiд вiтру. Плексигласовий дах, притрушений снiгом, пропускае трохи свiтла, i зараз це менi допоможе.Я почав розширювати простiр, викопуючи додаткове мiсце у снiгу для ноги Ешлi. Собака активно менi допомагав, нарiзаючи кола. Потiм вiн стрибнув на колiна Гровера та спробував злизати снiг з його обличчя – мабуть, хотiв спитати господаря, коли ж злiтаемо. Руками копати я не мiг, це стало зрозумiло майже одразу, тому, розгрiбши трохи у Гровера пiд ногами, знайшов пластикову планшетку. Документи я викинув, а планшетка стала непоганою лопатою. Робота йшла повiльно, але менi вдалося викопати досить велику печеру – чи радше поличку, – куди я мiг покласти Ешлi та вправити iй ногу.
Знявши спальник, я постелив його на снiг. Потiм обережно трохи пiдняв дiвчину та почав укладати на снiгову поличку. Це неймовiрно мене виснажило, i я притулився до сидiння Гровера, намагаючись вiдсапнути. Дихати глибоко заважав гострий бiль у грудях. На колiна стрибнув собака та лизнув мене в обличчя.
– Хлопчику, – прошепотiв я, поплескавши його по спинi. Нiяк не можу згадати iм’я.
На вiдпочинок менi знадобилося з пiвгодини. Я сiв поруч та покликав Ешлi, але вона не вiдповiла. Добре, бо зараз буде боляче. Набагато гiрше, нiж коли нога зламалася.
У пригодi став мiй пасок. Я обмотав одним краем щиколотку Ешлi, а другим – свiй зап’ясток, щоб зручнiше було тягти. Потiм зняв свiй лiвий черевик та обережно сперся стопою мiж ii ногами. Готово. Я натягнув пасок мiцнiше та схопився обiруч за ii ногу, готуючись тягти. Раптом я вiдчув на своiй нозi ii руку. Ешлi поглянула на мене з-пiд напiвзаплющених повiк, погладила мою стопу та прошепотiла:
– Давай, сильнiше…
Я щосили потягнув за ногу, одночасно впираючись в неi своею стопою та вигинаючи спину. Ешлi пронизав бiль, ii голова захилилася назад, з горла вирвався придушений крик – а тодi вона знепритомнiла. Нога розслабилась, i я поклав ii в природне положення та вiдпустив. Вона дещо провисла набiк, лягаючи так само, як i здорова нога.
Узагалi в лiкуваннi переломiв головне – повернути кiстки в правильне положення i зафiксувати, аж поки кiстка не зростеться. Завдання непросте. Я почав шукати, чим можна зафiксувати ногу. У мене над головою стирчали двi вiдламанi стiйки крила – десь до метра завдовжки та в палець завтовшки. Мабуть, iх переламало, коли вiдiрвалося крило. Дещиця зусиль та часу – й ось маю двi металевi палицi.
Коли я йду в гори, то беру з собою завжди два ножi: швейцарський армiйський нiж i простий невеличкий складаний нiж iз одним лезом. Оскiльки в аеропорту я проходив контроль, то обидва вони наразi в моему рюкзаковi, який я здавав у багаж. Рюкзак лежав за нашим сидiнням – його добряче засипало снiгом. Я побачив якусь його частину та почав розкопувати. Невдовзi з-пiд снiгу з’явилася застiбка, я засунув руку в кишеню та навпомацки знайшов нiж.
Це був мiй швейцарський нiж iз двома лезами. Я вiдкрив менше та розрiзав штани Ешлi до стегна. Нога страшенно набрякла, а стегно вкривали майже чорнi синцi. Подекуди фiолетовi. Зафiксувати ногу мiж стiйками я вирiшив ременями безпеки – вони були широкi та мали пряжку, за допомогою якоi iх було зручно затягувати. Я зрiзав ременi з нашого сидiння та надiйно зафiксував ногу так, щоб жодна з пряжок не перетискала стегнову артерiю, а ременi лежали рiвно.
Ще я дiстав з рюкзака свою футболку й розiрвав ii на двi ганчiрки, якi скрутив валиками та пiдклав пiд пряжку з обох бокiв. Таким чином я змiг тугiше затягти ременi, не перетискаючи артерiю – нозi зараз потрiбен добрий кровообiг.
Зрештою я мав iще раз завдати Ешлi неприемних вiдчуттiв. Звiсно, усе, що я робив ранiше, важко назвати розслаблювальним масажем, але пiсля всього цього менi довелось обкласти ii стегно снiгом. Наразi треба теж бути обережним, щоб зменшити набряк, але не дати загальнiй температурi тiла опуститися.
Закiнчивши з ногою Ешлi, я пошукав у рюкзаку та дiстав термоштани i вовняний светр, у якi я вбираюся в горах. Светр уже добре потрiпало життя, але вiн дуже теплий, навiть коли мокро, i захищае вiд вiтру. З Ешлi я зняв увесь одяг – куртку, пiджак, блузку, бюстгальтер, – i заходився перевiряти, чи немае внутрiшнiх травм. Жодного синця я не знайшов – це добре. Я одягнув ii у штани та светр – звiсно, на неi вони були завеликi, але принаймнi сухi й теплi.
Сторінка 15
Зверху я надягнув на неi ii куртку, але руки не став устромляти в рукави. Наостанок я загорнув ii у спальний мiшок, наче мумiю, та вище пiдняв лiву ногу. Вiдомо, що приблизно половину тепла нашого тiла ми втрачаемо через голову, тому я вiдшукав у рюкзаку вовняну шапку та насунув ii на Ешлi. Очi затуляти iй не став, аби вона не злякалася, коли прокинеться вночi, i не подумала, що ослiпла.Турботи про Ешлi нарештi були завершенi, аж раптом я помiтив, як пришвидшився мiй пульс та як часто дихаю. Бiль у грудях значно посилився. Я забрав руки з рукавiв усередину й лiг поруч iз нею, прагнучи зiгрiтися. Собака пробiг два кола за своiм хвостом i вмостився мiж нами настiльки звично, наче спав так кожного дня. Я лежав та дивився на припорошене снiгом тiло Гровера, а потiм нарештi заплющив очi. Ешлi простягла свою лiвицю та торкнулася мене. Я сiв i побачив, що вона щось шепоче. Прихиливши вухо ближче, я почув:
– Дякую.
Роздiл шостий
Зараз день. Падае густий снiг. Холодно – я бачу власний подих. І дуже тихо. Цiлковита тиша. Наче хтось вимкнув звук у всьому свiтi.
У Ешлi справи не дуже добре. Я пiдозрюю, що можуть бути якiсь унутрiшнi пошкодження. Плече та ногу я вправив, але треба зробити рентген, а нозi знадобиться операцiя, щойно ми звiдси заберемося. Коли я вправляв ногу, вона зомлiла i вiдтодi спить. Інодi розмовляе увi снi. На обличчi, руках та головi е кiлька глибоких порiзiв, але, перш нiж iх зашити, я маю з нею поговорити, тому це почекае. У лiтаку я знайшов куртку для рибальства з купою приладдя. У ii кишенi вiдшукалося хiрургiчне моноволокно – якраз згодиться на шви.
Гровер, пiлот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не пам’ятаю, казав чи нi. У нього зупинилося серце. І вiн посадив лiтак уже пiсля цього. Я не знаю як. Насправдi це майже героiчний вчинок – ми обое пережили аварiю.
Ну i про мене. Думаю, два чи три ребра зламанi. Коли вдихаю, вiдчутно рiзкий бiль – можливо, пробита легеня. Хоча ми на висотi понад три з половиною тисячi, тут i без цього важко дихати. Я обмiркував iмовiрнiсть того, що нас урятують, i, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нiкому не сказали, що сiли в лiтак. Гровер не заповнював жодних паперiв i нiкому не повiдомив, що взяв на борт пасажирiв – диспетчери про нас не знали.
У профiль Гровер дещо нагадував мого батька. У найкращi моменти його життя. Хоча Гровер, гадаю, був набагато лагiднiший.
Хтось казав, що мiй батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що менi пощастило з таким вiдданим батьком. Правда, оцi другi в моему домi й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Вiн жахливо до неi ставився, i вона швидко пiрнула у пляшку. Вiн же почав жбурляти ii з одного реабiлiтацiйного центру в iнший, зрештою позбавивши батькiвських прав. Батько рiдко програвав. Я й досi не знаю подробиць. Менi можна було хiба що розмовляти з матiр’ю по телефону.
Кажуть, дiтей треба виховувати батогом i пряником. Так от з батогом батько ладнав чудово, а пряникiв удома я i не бачив. Уранцi о 4: 55 вiн вмикав у моiй кiмнатi свiтло. За п’ять хвилин я мав уже одягнений стояти коло чорного ходу. У шортах, двох кофтах i кросiвках.
– Ворушися, кiлометри самi себе не бiгають.
– Так, сер.
Частiше за все я спав уже одягнений. Я пам’ятаю, як ти вперше залiзла в мое вiкно та поплескала мене по плечу:
– Гей, а чого ти в одязi?
– Побудь тут iще години чотири – i дiзнаешся, – поглянув я на дверi.
– Е нi, дякую. На тобi ще й двi кофти? Тобi не жарко?
– Та вже звик.
– Давай-но вставай, забираймося звiдси.
Я бiгав до станцii рятiвникiв i назад. Дев’ять з половиною кiлометрiв. Не знаю, чому саме стiльки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут вiдiграли пончики, якi продавали поруч зi станцiею. Схитрувати було нiяк: вiн брав машину та iхав до крамнички з пончиками, сiдав за столик коло вiкна й дивився на океан з пончиком ув однiй руцi та кавою в другiй. Вiн замiряв мiй час, коли я добiгав до станцii та торкався червоного стiльця, що стояв на пляжi. Якщо я прибiгав швидше, нiж звичайно, вiн мовчки доiдав пончик i дивився, як я бiжу назад. Якщо ж час був гiрший, вiн вискакував iз крамнички та волав:
– Сiм плюс! – або ж: – Двадцять плюс!
Я навчився бiгати на межi можливого, контролювати свiй час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.
Коли я добiгав додому, батько був уже на пляжi та чекав на мене. Тут менi можна було зняти своi двi кофти, i я починав бiгати короткi дистанцii на швидкiсть. По понедiлках ми бiгали дванадцять по 660 метрiв. По вiвторках – по 550. По середах – по 440. Ну i так далi. А от у недiлю я мав вихiдний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже надi мною постiйно висiв неминучий понедiлок. На завершення завжди були скакалка, присiдання, прес, вiджимання, медбол та iншi знаряддя для катування, якi батько знаходив. Особливо вiн полюбляв тримати в мене над колiнами бамбукову палицю та кричати:
– Вище!
Я пiднiмав колiна вище, але нiколи не було «досить» високо.
– Бiль – це
Сторінка 16
слабкiсть, що виходить iз твого тiла, – говорив вiн низьким голосом, киваючи головою.А я просто з останньоi сили пiднiмав тi колiна, витрiщався на пiсок та думав: «Може, задля рiзноманiття виженемо трохи слабкостi з твого клятого тiла?»
«Слабкостi» у його будинку я втратив чимало.
Ще до сьомоi ранку я пробiгав 11–16 кiлометрiв залежно вiд дня тижня. Потiм iшов до школи та докладав усiх зусиль, щоб не заснути просто на уроцi. Пiсля урокiв вирушав тренуватися на стадiон чи бiгав кроси з командою – пiсля моiх ранкових катувань це було просто вiдпочинком.
У батька була своя фiрма з пiвсотнею трейдерiв, яких вiн нерiдко виганяв, якщо вони не могли впоратися з навантаженням. Без жодного жалю. Фондовий ринок зачинявся о четвертiй вечора, тож о 16: 15 вiн, розпустивши краватку й дiставши секундомiр, кидав на мене сердитий погляд через паркан стадiону.
Вiдданостi у нього було хоч греблю гати, це точно.
У старшiй школi я виграв спринт на 400 метрiв – прийшов за 50,9 секунд, – був першим в естафетi на 4?400 та зробив милю[20 - Єдина офiцiйна дистанцiя з неметричним вимiром. Дорiвнюе 1609,344 м.]за 4: 28. Я тричi став чемпiоном штату. Тато забрав мене зi стадiону та мовчки вiдвiз додому. Жодного святкування. Нiякого вiдпочинку.
– П’ята ранку настане як завжди. Якщо хочеш наступного року прийти менш як за чотири хвилини – у тебе чимало справ, юначе.
Десь тодi я почав розумiти, що для батька головне – моi показники. І що цi показники нiколи не будуть достатньо добрими. У навчаннi вiн вимагав вiд мене тiльки п’ятiрки – «чотири з плюсом теж непогано, але краще б тобi трохи напружитися». Друзiв у мене було мало, бо за межами школи я або бiгав, або спав.
У передостанньому класi я побив кiлька рекордiв штату та краiни. Щоправда, популярним хлопцем мене це не зробило – усi дiвчата дивилися лише на футболiстiв. Хоча тi, хто знався на справi, почали мене поважати. Наприклад, бiгуни. І ти.
Ти принесла в мое життя смiх i свiтло. Тепло. Ти бiгала разом зi мною, кидала на мене веселi погляди та змахувала краплини поту з чола. А я – я думав лише про те, як менi змити з себе усе, що лiпив батько, й умитися тобою.
Батько вилiпив мене. Вiн зробив мене тим, ким я е. Але його головним iнструментом був бiль. Вiн лишав мене порожнiм. Я не вмiв вiдчувати нiчого, крiм болю. А ти – ти сповнила мене до краiв. Уперше я мiг тренуватись i не знати болю. Ти дала менi те, чого я нiколи не знав: любов, що не залежала вiд секундноi стрiлки.
Роздiл сьомий
Коли я прокинувся, було темно. Годинник сповiстив, що вже 12: 01 ночi. Минув цiлий день. У головi промайнула думка перевiрити дату. Щоб усвiдомити це, знадобилося кiлька секунд. Не один день, а два. Ми з Ешлi проспали тридцять шiсть годин поспiль.
Крiзь прозорий дах на мене свiтили мiльярди зiрок. Здавалося, iх можна торкнутися. Та велика зелена пляма, яку ми бачили на монiторах в аеропорту, пройшла, лишивши по собi товсту бiлу ковдру. Я озирнувся й позаду лiворуч побачив величезний мiсяць. Схотiлося зiйти на оту гору лiворуч та з ii верхiвки ступити просто на мiсяць.
Знов почав навалюватися сон. Я думав про те, що маю зробити. Найголовнiше – iжа та вода. Вода навiть на першому мiсцi. Якщо в Ешлi iнфекцiя, треба примусити ii нирки працювати, а для цього треба чимало рiдини. Вiд шоку органiзм утрачае дуже багато води, а ми з моменту аварii живемо суто завдяки адреналiну. Тож-бо завтра у нас буде тяжкий день. Особливо на такiй висотi. Якщо GPS не вiдмовить, я спробую зрозумiти, де ми е, – на рятувальникiв сподiватися марно. Ми нiкого не сповiстили про полiт. Та навiть якби хтось i знав, то через бурю ми однаково вiдхилилися вiд курсу бiльш як на 250 км. Навiть якщо нас i шукатимуть, то iм знадобиться не один тиждень. Якби нас уже шукали лiтаки, мабуть, ми щось почули б чи побачили… Проте нiчого. А може, навiть гiрше: нас шукали, а ми все проспали. Єдина наша надiя – це аварiйний радiомаяк.
Блакитне небо освiтилося сонцем. Я спробував поворушитися, але м’язи страшенно задубiли. Важко було навiть голову пiдвести. Якщо ви колись потрапляли в автомобiльну аварiю, вам легко уявити, що саме ми вiдчували. Так, у момент аварii дуже боляче, але через два-три днi бiль стае просто пекельним. Я таки примусив себе сiсти та сперся на якийсь камiнь. До речi, це, мабуть, вiн i зламав ногу Ешлi.
При денному свiтлi стало краще видно, що з нами сталося. Напевно, коли лiтак уперше торкнувся схилу, пiд нами було приблизно два з половиною метри снiгу, дерева й камiння. Щось – дерево чи камiнь – вiдтяло нам лiве крило. Через це лiтак сильно нахилився праворуч, крило зачепилося за щось, i нас почало перекидати. Десь пiсля третього разу праве крило мiцно вгрузло, i лiтак жбурнуло на той камiнь, що зараз за моею спиною. Лiтак вдарився в нього – i нога Ешлi зламалася. Як вислiд, ми опинились у вiдносно цiлому шматку фюзеляжу, закопаному у снiг поруч iз великим каменем та якимись деревами.
Так, спочатку поганi новини. Лiтак Гровера був жовто-блакитний – такi кольори ле
Сторінка 17
ко помiтити. Та наразi його майже повнiстю вкрило снiгом i вiн став тiею горезвiсною голкою у сiнi. Ще й хвiст вiдiрвало. Усе, що менi вдалося знайти, – якiсь помаранчевi уламки. Значить, нiякого сигналу на частотi 122.5 не буде i нiхто нас не шукатиме. Нiхто не прийде на порятунок. Ось така гiрка правда. Саме ii я маю повiдомити Ешлi.Була i гарна новина – одна. Ну, як гарна. Вiдносно. Снiг, що щiльно вкрив лiтак, добре захищае нас, бо iнакше ми вже були б мертвi. Мiнус два градуси краще, нiж мiнус тридцять два.
Ешлi ще не прокинулася. Обличчя в неi почервонiло – мабуть, гарячка. А це скорiш за все означае iнфекцiю. Украй недобре, але доволi очiкувано. Треба якомога швидше напоiти ii.
Єдиний спосiб пересування, приступний менi на той момент – повзання, тому я пiдлiз до рюкзака та знайшов там свiй джет-бойл. У чашу я набив чистого снiгу ззовнi та запалив пальник. Блакитне полум’я почало швидко топити снiг, i я поступово додавав iще. Шум вiд моiх рухiв розбудив Ешлi. Обличчя ii набрякло настiльки, що вона ледь могла розплющити очi. Нижня губа спухла. До речi, зараз, поки видно, треба зашити ii порiзи.
– Ось, випий, – я простягнув iй чашу теплоi води.
Вона почала сьорбати.
У мене десь у наплiчниковi була коробка знеболювального. Менi вкрай хотiлося ковтнути вiдразу чотири пiгулки, але я знав, що Ешлi вони потрiбнi бiльше. Особливо через кiлька днiв. Отож я знайшов лiки, дiстав чотири та дав iй.
– Ось, треба це ковтнути.
Вона кивнула, поклала одну на язик та запила. Потiм ще тричi. Снiг навколо ii ноги давно розтанув, i нога знов набрякла. Вiд набряку бiль посилюеться, так що треба його зменшити. Пiгулки допоможуть дати раду зсередини, а снiг – ззовнi. Тому я знов обережно огорнув ногу снiгом, помацавши артерiю на нозi, щоб переконатися, що кров добре циркулюе. Ешлi повiльно допила всю воду – загалом десь 230 мiлiлiтрiв. За день треба буде дати iй ще п’ять разiв по стiльки ж. Пiвтора лiтра води на день нагадають ниркам, що треба братися до роботи.
Я знов наповнив чашу снiгом, щоб зiгрiти води собi. Ешлi очами-щiлинками оглядала нашу печеру, собаку, купу свого роздертого одягу, зламану ногу i нарештi спинилася на тiлi Гровера. Близько хвилини вона його роздивлялася.
– Вiн що?..
– Вiн помер ще до того, як лiтак упав. Гадаю, щось iз серцем. Не знаю навiть, як вiн змiг посадити лiтак.
Вона повiльно пiднесла руку та почала обмацувати голову i лице. Вираз ii обличчя повiльно змiнювався.
– Я накладу шви на глибокi порiзи.
– Який сьогоднi день? – прохрипiла Ешлi.
Я розповiв iй коротку версiю подiй. Жодноi реакцii.
У рибальськiй куртцi Гровера знайшлося хiрургiчне моноволокно та гачок з мушкою. Мушку я вiдiрвав, а от гачок слiд було випрямити. Для цього потрiбен iнструмент – голiруч це важко зробити. У Гровера був якийсь на поясi, здаеться. Я простяг руку, намацав чохол та розстебнув його. Тiло вже задубiло i навiть не поворухнулося, коли я дiстав мультитул. Треба буде його поховати. Пiсля того як я накладу шви Ешлi та знайду нам щось попоiсти. Гровер вже нiкуди не квапиться.
Усе, гачок рiвний. Я усилив волокно у вiчко та спробував сплющити його плоскогубцями, щоб воно пройшло крiзь шкiру. У Ешлi по щоках котилися сльози.
– Його дружина, мабуть, страшенно хвилюеться…
Ми ще не встигли обговорити ситуацiю i свое становище. Свое паскудне становище. З досвiдом я дiзнався, що медицину й альпiнiзм поеднуе одне: треба боротися з кожною проблемою по черзi. Наразi це ii обличчя та голова. Решта – потiм.
Розбиваючи снiгову кiрку тим самим мультитулом, я викопав iще одну поличку поруч iз «лiжком» Ешлi – цього разу трохи нижче. У лiкарнi я часто навiдую своiх пацiентiв пiсля операцii – для цього беру низенький стiлець на колiщатках, щоб опинитися на рiвнi очей пацiента або навiть нижче (я помiтив, як важко людям у такому станi дивитися вгору). Ось ця друга поличка й була звичним для мене стiльцем. Навiть у такiй ситуацii не можу нехтувати лiкарською тактовнiстю.
Пiд поривом вiтру гiлка шкребнула прозорий дах. Я нарештi спромiгся вiдшукати в рюкзаку свiй спальний мiшок та простелив його на другiй поличцi. Досi ми спали в одному – тепер буде зручнiше.
Я знов пiднiс чашу з водою до вуст Ешлi та витер сльозу з ii щоки.
– Що болить?
– Я через нього, – вона кинула погляд на тiло.
– А ще щось болить?
– Серце.
– Фiзично чи емоцiйно?
Вона поклала голову.
– Знаеш, як давно я хотiла замiж? Як я чекала цього дня? Як планувала весiлля? Усе… усе свое життя…
– Узагалi-то я питав про фiзичнi вiдчуття.
– Усе болить.
– На жаль, менi доведеться завдати тобi ще болю. Треба накласти кiлька швiв.
Ешлi лише кивнула.
Глибокими були два порiзи. Один на головi – тут вистачить двох швiв, i це не буде боляче. Другий – над правим оком посеред брови. У неi на цьому мiсцi лишився шрам вiд якоiсь староi травми, i пiд час аварii шкiра знов луснула.
– Тут наче був шрам.
– Нацiональнi змагання. Менi було вiсiмнадцять. Прогавила удар – i так його й не побачила
Сторінка 18
Я вже зав’язував вузлик першого шва. Черга другого.
– І що, ти знепритомнiла?
– Нi. Я страшенно розiзлилася.
– Чого?
– Бо зрозумiла, що на випускних фото матиму вигляд п’янички.
– І що ж було далi?
– Зворотний удар ногою з оберта, далi подвiйний круговий, i на завершення осьовий удар ногою. Упав тарганом.
– Це як – «тарганом»?
– У нас були назви для рiзних поз, у яких падали переможенi.
– А якi ще були пози?
– Дельфiном, тарганом, у танку бiлоi людини та ще кiлька.
Я зав’язав третiй шов та перерiзав нитку.
– Ось. Цього поки що досить. А коли дiстанемося лiкарнi, пластичний хiрург тут усе виправить.
– А що з цiею чудовою шиною з трубок? Нога мене просто вбивае.
– Вибач, але це найкраще, що я можу наразi зробити. Я вправив перелом, однак без знiмка важко щось сказати. Знову ж таки, у лiкарнi тобi зроблять рентген, i якщо кiстка стала нерiвно, то я б радив, i, гадаю, лiкарi за мною погодяться, зламати ще раз. Пiсля цього в тебе з’явиться пара чудових прикрас, що пищатимуть в аеропорту на контролi. У будь-якому разi, будеш як новенька.
– Ти вже двiчi сказав слово «лiкарня». Ти так упевнений, що за нами хтось прийде?
Ми обое пiдвели очi та поглянули в чисте небо мiж крилом i снiговою стiною. Просто над нами пролетiв великий лiтак – на висотi близько десяти тисяч метрiв. Ми розбилися майже шiстдесят годин тому i вiдтодi не чули анiчогiсiнько, крiм власних голосiв, завивання вiтру та шурхоту гiлок. Лiтак iшов надто високо – навiть не чути його двигунiв.
– Ми iх бачимо, а ось вони нас – навряд чи. Усi слiди нашоi катастрофи надiйно прихованi пiд снiгом. Ранiше вiд липня тут нiхто й не побачить решток лiтака.
– Одначе лiтаки мають надсилати якийсь сигнал SOS, чи не так?
– Так. Але прилад, який мав би надiслати цей сигнал, розтрощило на мiльйон друзок.
– Може, треба виповзти назовнi та помахати чимось?.. Сорочкою чи, може…
Я захихотiв, i груди пройняв бiль – рука рефлекторно схопилася за болюче мiсце.
– Що таке? – Ешлi стурбовано поглянула на мене.
– Думаю, зламано кiлька ребер.
– Дай-но я подивлюся.
Я пiдняв кофту. Себе я не оглядав, але, певен, синець мав проступити добрячий. Виявилося, що весь лiвий бiк у мене густо-фiолетового кольору.
– Та це нiчого. Болить, тiльки коли дихаю, – заспокоiв ii я, i ми обое засмiялися.
– Я наче забув спитатися, чи можна перейти на ти. Ви не проти?
– Тiльки якщо поводитимешся чемно, – вiдповiла Ешлi.
Ешлi завмерла, терпляче чекаючи, поки я зав’язував шостий шов – у неi на руцi. Обличчя ii стало серйозним.
– Господи, повiрити не можу! Ми лежимо хтозна-де у горах, ти шиеш моi порiзи, i ми смiемося. З нами точно щось негаразд.
– Ну, таке важко заперечити.
Я ретельно оглянув те плече, яке вважав здоровим. Камiнь чи, може, гiлка глибоко розрiзали сантиметрiв iз десять шкiри. Ешлi поталанило, адже коли лiтак упав, руку щiльно притисло до снiгу i це спинило кров. Тут необхiдно накласти десь дванадцять швiв.
– Дай менi, будь ласка, руку – треба витягти ii з рукава.
Ешлi повiльно почала витягати руку. Обличчя кривилося вiд болю.
– До речi, звiдки у мене така чудова кофтина?
– Я перевдяг тебе вчора. Твiй одяг змок.
– Менi дуже подобався той бюстгальтер.
– Вiн отам, сохне, – махнув я кудись назад.
Про той порiз на руцi вона й не здогадувалася:
– Це ж треба, а я i не бачила.
Я почав пояснювати iй дiю тиску та холоду, а сам по черзi зав’язував вузлики. Вона розмовляла зi мною, але намагалася не дивитися, що я роблю.
– Тож, як думаеш, якi в нас шанси?
– А ти полюбляеш усе в лоб казати, еге ж? – поцiкавився я замiсть вiдповiдi.
– Ну, а навiщо ходити околяса? Усi цi втiшання не допоможуть нам швидше звiдси забратися.
– Маеш рацiю. Тодi в мене кiлька питань: ти комусь повiдомила, що сiдаеш у лiтак?
Ешлi похитала головою.
– Не вiдправила нiкому е-мейл? Не потелефонувала? Нiяк не сповiстила?
Знов той самий жест.
– Тобто на планетi Земля жодна людина не знае, що ти сiла у приватний лiтак та спробувала дiстатися Денвера?
Те саме.
– От i я нiкому не повiдомив.
– Господи… – Їi голос зiрвався на шепiт. – Усi гадають, що я в Солт-Лейк-Ситi. Принаймнi ще вчора гадали… Зараз вони вже розумiють, що я зникла. Але ж де вони мене шукатимуть? Вони ж тiльки знають, що я взяла ваучер у готель…
– А судячи зi слiв Гровера, я взагалi не можу знайти жодноi причини сподiватися на те, що нас шукатимуть. Немае жодного документа стосовно нашого польоту – пiлот не заповнював нiяких паперiв, бо вони, за його словами, були не потрiбнi. І – ось ця частина подобаеться менi понад усе, – двi дорослi людини з вищою освiтою сiли в лiтак, не сказавши про це жоднiй живiй iстотi. Ми зробили все, щоб цей полiт наче й не iснував.
Ешлi ошелешено дивилася на Гровера.
– Але ж вiн таки iснував… – Вона перевела погляд. – Я просто думала, що ми швиденько долетимо до Денвера… Втечемо вiд тiеi бурi. У мене з’явиться двое нових друзiв. І я покваплюся далi у своiх справах…
– Ешл
Сторінка 19
, пробач менi, будь ласка, – урвав ii я. – Знаю, що понад усе тобi хотiлося б опинитися десь у манiкюрному салонi або готуватися до передвесiльноi вечерi.– Не звинувачуй себе, – вона похитала головою. – Ти ж хотiв як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував менi полетiти. Звiсно, не зараз, – вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свiй мiшок. – Ми з подругами планували iхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камiнцями? Ото на такий. А тепер замiсть гарячих камiнцiв у мене крига. Й одна холодна каменюка, – кивнула вона в бiк уламка скелi, на який я спирався. – Десь там зараз весiльна сукня, яку нiкому вдягти, та наречений, котрого нiхто не чекатиме бiля вiвтаря. Знаеш, скiльки коштувала та сукня?
– Я певен, сукня нiкуди не дiнеться. І наречений теж, – я знову простягнув iй чашу з водою, i вона допила. Це вже сiмсот мiлiлiтрiв. – Зараз твiй гумор – це дар.
– А наскiльки буде смiшно, якщо я скажу, що хочу попiсяти?
– Ну, насправдi це добре. І не дуже добре водночас. – Я бачив, як вона лежить на мiшку без жодноi змоги поворухнутися.
– То як ми до цього поставимося?
– Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно вiддав би зараз за катетер.
– Е, нi. Не треба отих штук. Терпiти iх не можу. Цей отвiр загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.
Я дiстав з рюкзака одну зi своiх туристичних пляшок iз широким горлом.
– Ну, тодi ось таким трибом.
– Що, просто отак?
– Ну, оскiльки збiгати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. – Я видобув свiй швейцарський нiж. – Штани треба буде розрiзати до стегна збоку, а пiд тобою я викопаю ямку для пляшки та своеi руки. Якось так. Вiдсунемо твою бiлизну – i попiсяеш у пляшку.
– А я думала, гiрше вже нiкуди.
– Менi ще й доведеться перевiрити кiлькiсть сечi та ii колiр.
– Колiр?
– Чи немае кровi. Бо якщо е, то iмовiрне пошкодження внутрiшнiх органiв.
– Гадаеш, менi замало пошкоджень?
– Ну, я хочу точно знати, що iх немае.
Я розрiзав штани та вiдсунув одяг убiк. Спершись на здорову руку, Ешлi обережно пiдняла свое тiло.
– Кажи, коли можна, – глянула вона на мене.
Я пiдсунув пляшку та кивнув.
– Мабуть, це найпринизливiша мить у моему життi.
– Якщо зважити, що я поедную ортопедiю та медицину катастроф, менi важко згадати день, коли менi не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.
Дзюрчання припинилось, i вона поморщилася вiд болю.
– Десь болить? – спитав я.
– Та нога… – Вона знов узялася до справи, i пляшка почала наповнюватися. – У тебе пальцi холоднi, – додала вона.
– Ну, якщо це хоч трохи тебе заспокоiть, то пальцi в мене холоднi настiльки, що я геть нiчого не вiдчуваю.
– Я така рада, що зараз упiсяюся.
– Бiльшiсть моiх пацiентiв зазнають якихось травм, i кров у iхнiй сечi майже завжди означае внутрiшнi ушкодження, – спробував я вiдвернути ii увагу.
– Це якось мае мене заспокоювати абощо? – Ешлi глипнула на мене.
Я дiстав пляшку та оглянув ii вмiст.
– Загалом мае, – оголосив я.
– Ого, чимало.
– Це добре. І колiр гарний.
– Мабуть, уперше я чую комплiменти щодо кольору своеi сечi. Нiяк не можу збагнути, як на таке реагувати.
Я допомiг iй одягтися та закутатись у спальний мiшок. Звiсно, для цього довелось ii торкатись, i попри суто професiйний пiдхiд я все одно не мiг абстрагуватися вiд ii оголеного беззахисного тiла. У думках з’явилася Рейчел.
Протягом усiх цих туалетних процедур Ешлi страшенно змерзла, i ii почало лихоманити. Сам я почувався так, наче в мене мiж ребрами стирчав нiж. Важко дихаючи, я лiг поруч.
– Ти приймав знеболювальне? – глянула вона на мене згори униз.
– Нi.
– Чого?
– Скажу тобi як е. Якщо ти думаеш, що зараз тобi боляче – зачекай ще днi три-чотири. Моiх пiгулок тобi стане на тиждень, а далi я нiчим не зможу зарадити.
– Менi подобаеться ваш пiдхiд, лiкарю.
– У моему рюкзаковi ще е кiлька пiгулок рецептурного знеболювального, але iх краще поберегти – на той випадок, коли не зможеш заснути. Щоправда, цього вкрай мало.
– Складаеться враження, що ти постiйно потрапляеш у такi ситуацii.
– Ми з Рейчел часто ходимо в гори, i я дуже швидко дiзнався, що нашi плани та сподiвання мало впливають на перебiг подiй. Їх майже цiлком визначае середовище. Тому нiколи не завадить бути до цього готовим – звичайно, залишаючись у межах розумноi ваги рюкзака.
Ешлi глипнула на кучугуру, з якоi стирчав мiй рюкзак.
– А червоного вина там часом немае?
– Чого нема, того нема. А от джин iз тонiком приготувати можу.
– Було б просто чудово. І розкажи менi, що ти тут зробив з моею ногою. – Вона оглянула iмпровiзовану шину.
– Ну, загалом ортопедiв часто називають столярами. На жаль, так воно i е. Так от, е гарнi новини i не дуже. Шина, яку я оце змайстрував, доволi надiйна – принаймнi тимчасово. Але рухатися з цим ти не зможеш – хiба що я кудись тебе перетягну. Вона захищае мiсце зламу кiстки вiд зайвих рухiв. Якщо почне надто сильно
Сторінка 20
иснути – скажи, i я послаблю.– Ну, вiдчуття таке, наче хтось угатив по нозi молотком.
Я пiдняв краечок спального мiшка та пiдклав ще снiгу з обох бокiв.
– Доведеться тримати ii у снiгу ще кiлька днiв. Так ми пришвидшимо процес загоення i полегшимо бiль. Єдиний недолiк – тобi буде холодно.
– Буде?
Я закрив пляшку та поповз назовнi:
– Я тут трохи приберу, добре? А ти, може, поки замов пiцу.
– Я люблю пеперонi.
– З анчоусами?
– Нiяких анчоусiв!
– Згоден.
Я вилiз iз нашоi фюзеляжноi печери, проповз пiд крилом, обiйшов дерево та зрештою опинився в сонячних променях. Температура була градусiв на 15 нижче за нуль – теплiше, нiж я думав. Колись я чув, що сухий мороз витерпiти простiше, нiж вологий, а як на мене, холод е холод, хай якою була б вологiсть.
Ступивши на пухкий снiг, я провалився по пояс. Груди охопило болем, i я закашлявся. Здаеться, я не дуже успiшно приховав свiй крик болю, бо почувся стривожений голос Ешлi:
– Гей, у тебе все нормально?
– Так, нормально. Шкода, немае снiгоступiв.
Я спорожнив пляшку та спробував роззирнутися. Навколо тiльки гори та снiг. Ми опинилися на якомусь плато на узвишшi. Лiворуч стояло ще кiлька пiкiв трохи вище за нас, але бiльша частина краевиду спускалась униз. Отож, наразi ми десь на висотi 3500 метрiв. Нiчого дивного, що так важко дихати.
Досить на цьому. Я залiз назад до «печери» та впав на свою поличку.
– Ну, як там?
– Та байдуже.
– Не треба оцього. Просто кажи як е. Я впораюся. Кажи прямо.
– Гровер мав рацiю. Це скорiше Марс, анiж Земля.
– Та нi, говори серйозно. Не ходи позавгородньо. Я звикла, що люди кажуть менi усе у вiчi.
Я кинув на неi погляд. Ешлi не дивилася на мене – лежала з заплющеними очима.
– Там гарно. Дочекатися не можу, коли ти вийдеш подивитися. Панорама разюча. Ти точно такого нiколи в життi не бачила. Я вже поставив нам шезлонги, а хлопчик побiг робити коктейлi. Казав, що принесе за кiлька хвилин.
Вона розслабилася та широко всмiхнулась. Уперше вiдтодi, як ми тут.
– Добре, бо я вже почала хвилюватися. Гадала, все набагато гiрше.
Мене просто вразила стiйкiсть цiеi жiнки. Вона лежить тут напiвмертва, ii тiло болить дужче, нiж бiльшiсть людей взагалi може собi уявити, вона пропустила власне весiлля – i шанси на ii порятунок упевнено прямують до нуля. Нiхто нам не допоможе, крiм нас самих. Хто завгодно в таких умовах панiкував би, впадав у розпач та втратив здатнiсть логiчно мислити – а вона смiеться! І не просто смiеться, а примушуе смiятися мене. А я вже думав, що давно забув, як це робиться.
Сили в мене бiльше не було. Менi конче потрiбна iжа та вiдпочинок. Але спочатку вiдпочинок, бо, стомлений, я не зможу знайти нам харч. Так що я оголосив план:
– Нам потрiбна iжа. Та шукати ii я не маю жодних сил. Отож iз iжею розберуся завтра. А зараз я спробую запалити вогонь так, щоб не розтопити наше сховище, зiгрiю нам води та вiдпочину.
– З усього цього менi подобаеться лише думка про вогонь.
– Рятiвники завжди застерiгають iти з мiсця аварii. І це слушна порада. Утiм, нам не пощастило: тут дуже високо, i ми отримуемо десь удвiчi менше кисню, нiж звичайно. Зважаючи на нашi рани, це вкрай недобре. Особливо для тебе. Так що завтра… Або пiслязавтра я почну думати, як нам спуститися нижче. Може, вийду на розвiдку. А зараз – я вiдкрутив крiплення GPS-приладу та висмикнув з нього дрiт живлення, – треба зрозумiти, де ми е, поки ця штука ще працюе.
– Звiдки ти знаеш, як усе це робити?
– Коли я був зовсiм малий, батько побачив, що я можу бiгати швидше за iнших дiтей. Тому вiн доклав до мого таланту свiй запал – чи raison d’etre[21 - Здоровий глузд (фр.).], як вiн полюбляв казати. Ненависть не примусила на себе довго чекати, бо моi результати нiколи не були достатньо хорошими для нього. Вiн завжди сприймав мене лише з позицii секундомiра. Коли ми з Рейчел почали жити разом, нас потягло в гори. На той час я вже мав добрi ноги та легенi, тому ми швидко почали знаходити своi стежки, взялися купляти спорядження. Чи не кожнi вихiднi ми ходили в гори. Власне, тодi я дечого навчився. І вона теж.
– Я хотiла б з нею познайомитися.
– Ну, може, ще бойскаути чогось мене навчили, – всмiхнувся я.
– Ти що ж, i бойскаутом був?
– Був. Це чи не едине, що дозволяло менi на якийсь час позбутися батька – вiн подумав, що там мене зможуть навчити чогось, чого вiн не може. Тож вiн i возив мене на всiлякi заходи.
– Ну й що, до якого рiвня ти дорiс?
Я стенув плечима.
Їi така вiдповiдь не влаштувала.
– Ну давай, зiзнавайся. Ти ж, мабуть, якийсь там Яструб, чи Скопа, чи…
– Та щось таке.
– Ну скажи!
– Орел.
– Ага, Орел. Чудово. Скаут-Орел!
Думаю, тi балачки допомагали iй подолати бiль.
– Ну що ж, тепер маемо змогу перевiрити, чи дiйсно ти заслужив тi значки.
– Ага, – я увiмкнув GPS, i той блимнув лампочкою. Ешлi уважно глянула на прилад.
– А що, за роботу з електронiкою теж давали значки?
Я постукав по корпусу.
– Та, гадаю, вiн просто замерз. Слухай,
Сторінка 21
а поклади його собi в мiшок, будь ласка. Може, зiгрiеться та ще трохи попрацюе.Вона вiдсунула краечок, i я обережно поклав прилад iй коло колiна.
– Електроннi прилади не люблять мороз – вiн зле впливае на мiкросхеми. Та iнодi iх ще можна вiдiгрiти.
– Вiнс – мiй наречений – анiчогiсiнько про це все не знае. Якби вiн був у цьому лiтаку, то шукав би найближчий «Старбакс» i лаявся б, що мобiльник не ловить. Господи, усе б вiддала за чашку кави.
– Ну, усе вiддавати не треба…
– Та ти що! У тебе е кава?!
– Мабуть, у мене крiм бiгу та гiр е ще й третя пристрасть – кава. І не конче у такiй послiдовностi.
– Даю тисячу доларiв за чашку.
Я щиро переконаний, що пiсля компаса на друге мiсце у рейтингу туристичних винаходiв заслуговуе джет-бойл. А може, навiть i на перше. Хоча пуховий спальник також може з ним позмагатися. Я напхав у чашу снiгу та клацнув пальником. Поки розтавав снiг, я заходився шукати пакунок iз кавою. На жаль, лишилося небагато – на кiлька днiв, якщо розтягти задоволення.
– Бен Пейн… Це ж просто диво! Ти приймаеш кредитки? – Ешлi справдi зрадiла, побачивши той пакунок.
– А ти дiйсно поцiновувачка. Це ж треба – вельми скрутна ситуацiя, а ми насолоджуемося такими дрiбницями.
Колись за кiлька доларiв я придбав невеличкий аксесуар, за допомогою якого чаша джет-бойла перетворюеться на френч-прес[22 - Прилад для настоювання та процiджування кави.] – вiн покращив не одну сотню ранкiв. Вода швидко закипiла, i я обережно всипав в окрiп кави та почекав, поки вона осяде. А потiм налив Ешлi чашку ароматного напою. Обережно взявши обома руками, вона пiднесла ii до обличчя, на якому свiтилася щира усмiшка. На мить здалося, що Ешлi пощастило вiдгородитися вiд свiту, який щосили на неi навалився. Я зрозумiв, що гумор допомагав iй змагатися з болем. Менi вже доводилося таке бачити: люди нерiдко використовують гумор чи сарказм, волiючи приховати якусь емоцiйну травму чи вiдволiктися вiд неi.
Бiль Ешлi ставав дедалi нестерпнiшим. У мене було сильне знеболювальне, та, на жаль, лише двi чи три пiгулки. Й одна з них знадобиться сьогоднi вночi. Наступнi кiлька ночей теж будуть тяжкими. Вiд того часу, як я дав iй знеболювальне, минуло вже шiсть годин, тому затерплими пальцями я видобув iще чотири пiгулки та простягнув Ешлi. Вона швидко iх ковтнула i знов поринула в свою чашу.
– Чи не диво! Як чудово мати фiлiжанку кави, – прошепотiла вона, простягаючи чашку менi.
Я вiдпив ковточок. І дiйсно чудово – Ешлi мае рацiю.
– Отам, – вона кинула на свiй портфель, – е пакетик з якимись закусками. Я купила його у термiналi.
Я дiстав пакетик iз сушеними ананасами, абрикосами й горiшками – вiн важив грамiв триста. Ми обое взяли по жменьцi та почали повiльно жувати.
– Нiколи не iв таких смачних горiхiв, – зауважив я.
Собацi я теж трохи дав – вони вмить зникли в його писку, i вiн знов пiдвiв на мене голоднi очi, а вiдтак пiдiйшов ближче, поставив лапи менi на груди та принюхався.
– Ти не знаеш, як по-собачому «бiльше немае»? – спитав я.
– Авжеж, спробуй поясни! – засмiялася вона.
Я дав песику ще трошки, але втрете довелось його вiдштовхнути та суворо сказати:
– Нi.
Той образився, вiдвернувся вiд мене та скрутився калачиком на спальнику Ешлi. Ми сидiли в тишi й насолоджувалися кавою, аж поки не випили всю чашу.
– Тiльки не викидай гущу. Їi можна буде ще раз заварити. Ну а як вже стане зовсiм скрутно, то й пожувати.
– А ти серйозно ставишся до кави. – Я дiстав з ii мiшка GPS-прилад i знов натиснув кнопку. Той радiсно увiмкнувся. – Ешлi, у тебе е записник чи щось таке?
– Так, у портфелi мае бути.
Я дiстав один з ii жовтих нотатникiв та олiвець i спробував намалювати частину карти з нашим мiсцеположенням, яка з’явилася на екранi приладу. Ще записав точнi координати. Із цим малюнком, що ним мiг би пишатися будь-який п’ятирiчний хлопчик, я вилiз назовнi та спробував зiставити малюнок з тим, що бачив на власнi очi, а також запам’ятати орiентацiю хребтiв згiдно з компасом – корисно точно знати, де пiвдень, а де пiвнiч. Хоч я й не знаю, де я е, але можна принаймнi обрати напрямок руху та дотримуватись його. Звiсно, акумулятор GPS незабаром сяде, так що треба скопiювати якомога бiльше мапи. Наша ситуацiя дедалi погiршувалася, хоча здавалося, що гiрше вже нiкуди.
– У мене е гарна новина та погана. З якоi починати?
– З гарноi.
– Я знаю, де ми.
– А що там з поганою?
– Ми на висотi 3551 метр – з точнiстю до метра. До найближчоi лiсовоi дороги близько п’ятдесяти кiлометрiв через п’ять або бiльше гiрських перевалiв. У той бiк, – я тицьнув пальцем. – До найближчого асфальтованого шляху чи чогось подiбного до цивiлiзацii вiсiмдесят кiлометрiв. Окрiм того, тут майже всюди снiгу приблизно з головою, – закiнчив я.
Ешлi прикусила губу та задумливо оглянула наш снiговий сховок.
– Ось що я скажу. Тобi доведеться мене тут залишити, – вона грiзно схрестила руки на грудях.
– Нiкого я нiде не лишатиму.
– Слухай, тут нема чого навiть обговорювати. Ти не змо
Сторінка 22
еш мене звiдси витягти. Якщо ти пiдеш, то дiстанеш шанс. Залиш менi каву – i давай, воруши своiми мiцними ногами. А як вийдеш – даси координати цього мiсця рятувальникам, i мене заберуть звiдси гелiкоптером.– Ешлi, пий-но каву.
– Питиму. А ти маеш визнати, що це единий варiант, – вона гостро глянула менi у вiчi. – Так?
– Слухай, наразi я знаю тiльки те, що нам потрiбнi вогонь та iжа, а ще варто спуститися трохи нижче. Як упораемося з цим – будемо думати далi. Треба розв’язувати по однiй проблемi за раз.
– Але ж… – Вона була сильна, приголомшливо сильна. Такого не вчаться – iз цим треба народитися. – Гляньмо правдi в вiчi. Можливо, це едине адекватне рiшення.
– Так, Ешлi, востанне тобi кажу: я не збираюся нiкого тут кидати.
Собака помiтив, як змiнився мiй голос. Вiн пiдвiв голову, встав, пiдiйшов до Ешлi та вмостився в неi пiд рукою. Вочевидь, iще не пробачив менi епiзод з горiшками. Вона почухала пса мiж вухами, i в того забурчав живiт. І знову цей ображений голодний погляд у мiй бiк.
– Та знаю я, знаю. Голодний ти. Не треба менi нагадувати.
Ми мовчки сидiли, слухаючи, як вiтер шарпае шмат брезенту. Зрештою я залiз у свiй спальний мiшок та глянув на Ешлi:
– А ти завжди так зi своiми друзями?
– Як?
– Готуеш iх до найгiршого.
– Ну, якщо попереду чекае найгiрше – то так i треба казати. Нiчого ховатися вiд правди. Не треба вiд цього бiгати. Якщо таке може статися, потрiбно думати наперед. Принаймнi коли оте найгiрше станеться, то хоча б не зненацька.
Я нагрiв нам ще води, бо треба багато пити, ну i з голодом так простiше боротися. Потiм ми проспали до самого вечора. Зволiкати з розв’язанням проблеми iжi бiльше не можна. Я не годен нормально функцiонувати голодний – а надто ж коли треба продиратися крiзь величезнi кучугури снiгу. Так що завтра в мене буде непростий день. Може, найважчий день у життi. А бiль у грудях i не думае вгамовуватися.
Сонце сiло – i стало неймовiрно холодно. Поки ще було щось видно, я виповз назовнi та почав розгрiбати снiг пiд ялинкою. З-пiд снiгу я дiстав кiлька жмень сухих голок, уламкiв кори й гiлочок, якi склав купкою пiд крилом лiтака. Вилазити довелося тричi, i я дуже втомився. Ешлi уважно за мною спостерiгала.
Дверцята з боку Гровера були металевi та трималися на однiй завiсi – важили, може, чотири чи п’ять кiлограмiв. Я пiдштовхнув iх знизу ногою, зняв iз завiси та поклав пiд крилом. Цi дверцята покликанi не дати вогню розтопити грубезний шар снiгу пiд нами, а завдяки холодному повiтрю ззовнi снiговi стiни теж залишаться неушкодженими. Треба знайти запальничку. Звiсно, я мiг би розпалити вогонь джет-бойлом, але краще заощаджувати газ. Точно, у Гровера була запальничка!
Розгрiбши снiг, я засунув руку до його кишенi. Ось вона – мiдна «зiппо». Я клацнув кришечкою – приемний звук асоцiювався одночасно з Дiном Мартiном[23 - Джазовий спiвак та актор.] i Джоном Вейном[24 - Популярний актор, вiдомий здебiльшого завдяки вестернам.], – та крутонув колiщатко, поруч iз яким негайно спалахнув вогник.
– Дякую, Гровере, – прошепотiв я.
Запальничка була вся гладенька – вiдразу зрозумiло, що провела в кишенi чимало рокiв. Збоку було якесь гравiрування, i я придивився уважнiше: «Свiтло на моему шляху». Вiд запальнички я пiдпалив невеличку гiлочку та потримав, аж поки вогонь добре розгорiвся, а вiдтак пiдсунув пiд купку сухих голок. Вони швидко пiдхопили полум’я, i я почав пiдкладати клаптики паперу й великi гiлки. Ешлi дивилась, як догоряе пакетик з-пiд горiшкiв.
– Смачнющi були горiхи.
Собака пiдповз до тепла i знову скрутився пухнастим калачиком на мiшку Ешлi поближче до вогню. Вогонь точно не був зайвим – нам вiдразу стало якось веселiше i не так боязко думати про брак iжi чи навiть можливостi ii знайти. Сам я мiг би протриматися десь iз тиждень без харчiв – на самiй водi. Однак у такому станi з мене не буде жодноi користi. Колись давно я бачив фiльм «Живi»[25 - Фiльм «Alive» Френка Маршалла. Кiнострiчка розповiдае про авiатрощу в Андах, пiсля якоi загубленим у горах пасажирам довелося iсти загиблих, щоб вижити.] – i менi було неймовiрно огидно. І зараз навiть думка про тiло Гровера за штурвалом викликала не меншу огиду. Нi, я не iстиму його. Нi. Навiть якщо питання постане руба, у найгiршому випадку в нас е собака. Щоправда, такий песик нагодуе нас лише раз, так що, мабуть, уперше в життi його розмiр дае йому неабияку перевагу. Був би вiн лабрадором чи ротвейлером, я всерйоз замислився б щодо стейку iз собачатини.
Ми мовчки дивилися на вогонь, дозволяючи собi вiдпочити вiд усього. Зрештою Ешлi порушила тишу:
– Я ось думаю, що подарувати Вiнсу на весiлля. І нiчого не спадае на думку. Є iдеi?
Я пiдкинув iще одну гiлку до багаття.
– Наше весiлля ми святкували у хатинцi в горах Колорадо. Невеличкiй такiй, вкритiй снiгом, – я гигикнув, – просто як наша оця. Ми з нею тодi ще платили студентськi кредити i грошей не мали анi солi дрiбка, тому домовилися, що не даруватимемо подарункiв.
– Але ти таки щось подарував?
– Фiо
Сторінка 23
етову орхiдею.– А, ось як уся та оранжерея почалася…
Я кивнув.
– Навзагал менi подобаеться, як ти говориш про дружину. Вiдчуваеться, що для таких людей, як ви, весiльнi обiтницi – не порожнi слова. – Ешлi вмостилася зручнiше в мiшку. – Я часто зустрiчаю людей, якi живуть iз чоловiком чи дружиною наче з сусiдом по кiмнатi. Складаеться враження, що вони випадково зустрiлися, незрозумiло чому взяли разом iпотеку та бозна-як народили спiльних дiтей. При цьому кожен з них немов сам по собi. Тож-бо приемно почути, що бувае iнакше. Як ви з нею познайомилися?
– Давай я завтра розповiм? Нам обом треба вже спати. – Я потер очi та простягнув iй пiгулку рецептурного знеболювального.
– Що це?
– Сильне знеболювальне. Окситоцин з тайленолом.
– А багато його в тебе?
– Три пiгулки.
– А чого ти сам не вип’еш?
– Менi не так боляче. А тобi вони ще знадобляться. Пий-пий, тобi треба добре поспати. На такiй висотi вони ще й дiють одна за двi…
– Це як?
– Через висоту ефект вiд однiеi пiгулки буде як вiд двох.
– А, тобто голова не болiтиме?
– На жаль, головний бiль може лишитися. Аварiя, та ще й така висота… Проте через день-два ти звикнеш, i бiль мине.
– Тобi теж болить?
– Так.
Вона потерла шию та плечi.
– Господи, у мене все затерпло.
– Це вiд удару. Минеться.
Їi погляд упав на Гровера, i вона ковтнула. Вiн сидiв метра за пiвтора вiд неi, задубiлий, вже майже повнiстю засипаний снiгом.
– Ми можемо щось для нього зробити?
– Я поховаю його, але не зараз. Бо його треба буде перенести кудись, а я наразi й себе ледь переносити можу.
– Ти дихаеш так, наче тобi вкрай боляче.
– Нiчого. Вiдпочивай. Я зараз повернуся.
– У мене ще одне прохання.
– Кажи.
– Менi знову треба до вбиральнi.
– Звичайно, зараз.
Цього разу вона закiнчила швидше. Сеча лишилася чистою, жодних ознак кровi – чудово. Я знов обклав ii ногу снiгом.
– Слухай, може, досить уже оцього? Я i так змерзла як цуцик.
Я намацав пульс у неi коло кiсточки.
– Ну, якщо нога нагрiеться, тобi стане дуже боляче. І, повiр, не варто знати, наскiльки дуже. У таких умовах не слiд iз цим жартувати. Слухай, стае холоднiше, тому, вважаю, нам варто спати поруч, щоб було трохи теплiше.
Ешлi кивнула, i я вiдгрiб коло неi трохи снiгу та поклав свiй мiшок.
– Котра зараз година?
– Кiлька хвилин на сьому.
– Я зараз мала б бути в церквi. – Ешлi лягла, увiп’явши погляд у «стелю».
Я сiв поруч. Вiд холоду наш подих повисав у повiтрi невеличкими хмарками.
– Ти вже була замiжня?
Вона мовчки потрусила головою. В очах стояли сльози. Одна покотилася, i я прибрав ii рукавом та заразом оглянув шви над оком. Пiд очима набряк трохи спав, i стало видно, як схудло ii обличчя.
– Ну, ще будеш. От тiльки заберемося звiдси – i ти одразу поiдеш на весiлля. Просто трошки пiзнiше, нiж планувалося. – Я не майстер утiшати, на жаль. – Тобi личитиме бiле.
– Звiдки знаеш?
– Ну, у мене теж було весiлля. Щоправда, маленьке.
– Що, дуже маленьке?
– Так. Я, Рейчел та ii батьки.
– Справдi маленьке.
– Так от, коли вiдчинилися дверi… я побачив ii в тiй довгiй бiлiй сукнi… Скажу тобi, що цей момент чоловiк пам’ятае всеньке життя.
Вона вiдвернула вiд мене голову – очевидно, не варто було такого казати.
– Вибач, Ешлi. Я думав, це якось тебе пiдбадьорить.
Уже приблизно за годину вона заснула – я зрозумiв це з глибокого спокiйного дихання, – i я вилiз назовнi з диктофоном. Вогняне небо низько нахилилося до моря снiгу, i вiд червоного сонця розходилися бiлi стрiли. Пес вибiг за мною. Його незначна вага дозволяла ходити по снiгу, але йому не надто це подобалося. Лишивши мiтки на кiлькох кущиках, вiн усiвся та почав роздивлятися гори, але за мить змерз, чхнув i побiг до Ешлi грiтися.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
Маеться на увазi оргскло. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)
2
Оригiнальна назва фiльму «Girl, Interrupted».
3
Ідеться про фiльм «Sabrina» 1995 року з Гаррiсоном Фордом.
4
Young Men’s Christian Association (YMCA) – Християнська асоцiацiя молодi.
5
14000 футiв – прибл. 4260 м
6
14197 футiв – прибл. 4327 м
7
Карiмат – розмовна назва туристичних килимкiв.
8
Jetboil – модифiкований газовий пальник iз чашею. Завдяки особливим технологiям швидко кип’ятить воду з низькою витратою газу.
9
Мультитул – унiверсальний складаний iнструмент, що об’еднуе кiлька iнструментiв в одному.
10
Тер’ер Джека Рассела – невеличка мисливська порода собак; дорослий пес важить 5–6 кг.
11
Стiвен Фоссетт – американський пiлот та мандрiвник. Двi тисячi сьомого року злетiв на одномоторному лiтаковi й зник безвiсти. Наступного року туристи випадково натрапили на мiсце аварii його лiтака у горах Сьерра-Невада.
12
Гра слiв на подiбному звучаннi прiзвища «Пейн» (англ. Payne) та iменника «бiль» (англ. pai
Сторінка 24
). (Прим. ред.)13
Фiльм 1972 року. Головний герой з рiвнинних мiсцин iде в гори, де намагаеться вести життя, протилежне життю «цивiлiзованоi людини».
14
Антациди – група медичних препаратiв для нейтралiзацii кислотностi шлункового соку.
15
До регiону пiд назвою Середнiй Захiд входить 12 штатiв, розташованих у пiвнiчно-схiднiй та на пiвночi центральноi частини США.
16
Будинок на колесах.
17
Крос – iнша назва бiгу по перетятiй мiсцевостi.
18
Вiдомий мюзикл 1965 року. Головна героiня мае дуже коротке каре.
19
Мова йде про навчання у старшiй школi.
20
Єдина офiцiйна дистанцiя з неметричним вимiром. Дорiвнюе 1609,344 м.
21
Здоровий глузд (фр.).
22
Прилад для настоювання та процiджування кави.
23
Джазовий спiвак та актор.
24
Популярний актор, вiдомий здебiльшого завдяки вестернам.
25
Фiльм «Alive» Френка Маршалла. Кiнострiчка розповiдае про авiатрощу в Андах, пiсля якоi загубленим у горах пасажирам довелося iсти загиблих, щоб вижити.