Читати онлайн “Капітан Смуток” «Сергій Мартинюк»
- 01.02
- 0
- 0

Сторінка 1
Капiтан СмутокСергiй Мартинюк
Дебют
Дебютний роман Сергiя Мартинюка, лiдера вiдомого украiнського гурту «Фiолет»,– незвична, заворожуюча книга. Оповiдач iсторii, який не вимовить за весь роман жодного слова, вирушае зi своiм единим другом, котрий мае дивне прiзвисько невiдомого походження – Пi, в мандри Украiною. На цьому шляху героiв чекатимуть зустрiчi з придорожнiми повiями, пiдступними волоцюгами, ображеними на свiт художниками, щойно посталими та згаслими зiрками рок-н-роллу, матерiалiзованими примарами минулого та мiстичними зблисками майбутнього. Загадкова мета вестиме героiв химерними лабiринтами iхнiх власних сподiвань, страхiв та iлюзiй, а справжнiй сенс цiеi мандрiвки вони осягнуть лише наприкiнцi дороги, що сама – наче заново прожите життя.
Сергiй Мартинюк
Капiтан Смуток
Шановний читачу!
Спасибi, що придбали цю книгу.
Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.
Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.
Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!
ПЕРЕДМОВА
Епiграфiв тут багато, i спершу це викликае деяку пiдозру, хоч уже невдовзi починаеш розумiти: це не вивiски для прикриття, а своерiдний Авторiв iконостас, духовнi предтечi й отцi-засновники його «Капiтана» – само по собi доволi цiлiсне i пристойне товариство. Керуак, Кiзi, Буковскi, Паланiк… І звiсно, Селiнджер, чи то пак Голден Колфiлд, який очiкувано матерiалiзуеться зачитуваним i перечитуваним примiрником «Ловця».
Що неочiкувано (пiдкреслю – особисто для мене) – це Авторове в моiх очах радикальне роздвоення. Нiяк не можу повiрити, що фронтмен гурту, музику якого я не витримую довше двох хвилин, i автор цiеi прози, вiд якоi часом так важко менi вiдiрватися – одна й та ж людина. Цей солодкавий i, на жаль, такий типово украiнський «дiвчачий рок» в моiй уявi нiяк не хоче корелювати з жорсткiстю та мудрiстю, справжнiстю та цинiчною нiжнiстю, а головне – з максималiзмом романного письма. Так, нерiвного, стрибкоподiбного. Так, iнодi штучного. Але все ж переважно мiцного i зрiлого.
Тож роздвоення нехай залишаеться на моему сумлiннi. Всiх же нас, хто читае книжки, та ще й украiнською, годиться привiтати з новим iменем, новим романом, новим героем.
І страшенно цiкаво, як усе складеться далi.
Юрiй Андрухович
Завжди iснуе дещо бiльше, завжди можна зробити маленький крок вперед…
Джек Керуак «В дорозi»
Я не повинен забути, що я живий…
Рей Бредберi «Кульбабове вино»
Вiк – всього лише число.
Стiвен Кiнг «Краiна розваг»
Можливо, самовдосконалення – це ще не все.
Можливо, саморуйнування набагато важливiше.
Чак Паланiк «Бiйцiвський клуб»
…По небагатьох днях зiбрав син молодший усе та й подався до далекого краю, i розтратив маеток свiй там…
Притча про блудного сина (Лк. 15:11-32)
Нi, я ненормальний! Клянуся богом, я божевiльний!
Джером Селiнджер «Ловець у житi»
…Цiкаво, як Макмерфi вдалося знову зробити мене великим.
Кен Кiзi «Над зозулиним гнiздом»
Зранку був ранок, i я досi був живий.
Чарлз Буковскi «Поштамт»
1
Пi на все мав своi залiзнi причини.
На раптовi зникнення з «тепер» i не менш раптовi появи «на завтра». На диявольську пиятику i сумнiвноi репутацii дiвчат з жовтими прокуреними пальцями та хронiчним герпесом на потрiсканих губах. На безiменних пристаркуватих друзiв-волоцюг з глибинним знанням вищоi математики та кинутих напризволяще дiтей теренами ледь не всiеi краiни. На брудноротi тусовки закинутими пiдвалами з юними безпритульними гастролерами та грибоподiбних фанiв творчого послiддя Кастанеди. Фактично на все – рацiональним воно здавалося чи абсолютно позбавленим звичних норм людськоi логiки.
От тiльки про причини Пi здебiльшого волiв гордо мовчати. Мовляв, для чо
Сторінка 2
о вам питання, вiдповiдi на якi вам не сподобаються? У вас завжди лишатиметься вiчний двигун конвеера свiжих новин у стрiчках соцмереж – як вiдволiкаючий вiд реальностi маневр, священна мiсiя продовження роду i ритуального виховання собi подiбних. А ще – затишна перспектива свiтлоi, як останнiй день лiта, старостi й омрiяний шанс на свiй персональний джекпот. Для чого зайвi питання?.. Щасливе «потiм» снить небуттям i теперiшнього знати не знае.Так, Пi був ще тим пройдисвiтом, i за спиною в нього, як видаеться менi зараз, лишився далеко не один пройдений свiт: десь ущент поруйнований i згаслий, як мiсячнi кратери, а десь квiтучий i життедайний – справжнiй Едем, що постав на мiсцi безнадiйно мертвоi Сахари. Наслiдивши тут i там вiдбитками ситуативних пiдйомiв та падiнь, Пi розмiрено крокував далi, забуваючи про одних i з лотерейною точнiстю згадуючи про iнших.
– Однi проживають життя на сноубордi, iншi – на лижах,– любив повторювати Пi.– Я переконаний сноубордист – розбишака i митець. Лижники – надто делiкатнi та правильнi. Їм часто не стае духу на те, що сноубордисти роблять однiею лiвою та iз заплющеними очима.
Втiм, любити його я не переставав нiколи. Навiть тодi, коли ладен був розмазати цього хирлявого вертихвоста найзамизганiшими тротуарами одеського Привозу чи облупленими стiнами чумних пiдворiть столичноi Троi. Таких, як Пi, треба було пошукати. Його хвороблива винятковiсть межувала зi складними психопатологiями, замiшаними на крайнощах та хаосi: таких або жертовно люблять, або свято ненавидять.
Мiй надприродний потяг до цього психа з очима безалаберного немовляти пояснювався явищем, яке хтось колись назвав «життествердною руйнацiею»: себе нового ти можеш здобути тiльки тодi, коли холоднокровно розчавиш себе старого.
Пi був iдеальним знаряддям самогубства для мого звичного «я». Завжди.
Химерний вираз його обличчя подекуди межував iз магiчним зачудуванням свiтом розумово вiдсталоi дитини. Дитина ця повсякчас вимагала експериментiв та нових досвiдiв. Чого б це iй не коштувало: зламаноi ноги, запльованоi буцегарнi чи серйозного вльоту на грошi. Таким я його остерiгався найбiльше – передбачити розвиток подiй тодi було абсолютно неможливо: грабуватиме вiн секс-шоп, стрибатиме на купу пiску з четвертого поверху недобудови чи гримуватиметься пiд дешеву повiю i продаватиме себе для розваги далекобiйникам, щоб потiм зробити iм сюрприз. Усе це i багато чого iншого з Пi вже траплялося. Сноубордист, знову ж таки.
Іншим разом перед тобою гарцював безкомпромiсний, пропащий рецидивiст iз грайливим поглядом та манерами молодого Алена Делона. Естетично витончений гвалтiвник дискотечних нiмфоманок, цинiчний грабiжник заплiснявiлих мафiозi та брудний сутенер з повним борделем провiнцiйних зiрок – Пi напрочуд гарно вживався в новi ролi та вiртуозно змiнював iх на iншi. Проте переважно просто грав – не бiльше. Таким я його остерiгався значно менше – саме так вiн зазвичай бавився: адаптував до реальностi черговий сценарiй артхаусного блокбастера власного авторства.
Інколи в ньому прокидався поет-нонконформiст або вiльний художник, як любив вiн називати себе в третiй особi. Тодi Пi розписував своiми багатозначними бiлими вiршами дверi привокзальних туалетiв. Або малював маркером геометрично вивiренi пейзажi на капотах «Лексусiв», що iх необачнi власники лишали незграбно припаркованими на тротуарах нiчних мiст.
Капiтан Смуток, вершник на безголовому конi короткочасноi лiтньоi ночi.
Рiдше, в хмiльному трансi, поночi, в якомусь неприглядному караоке-клубi, в оточеннi незнайомих людей, пiд фонограму одного з хiтiв «Океану Ельзи» чи единого хiта «Bon Jovi», вiн натхненно, хоча й не зовсiм ритмiчно, фристайлив про свое босяцьке життя, виповнюючи вуха присутнiх неримованими рядками з лайкою та соковитими фактами власноi бiографii. Допоки його не викидали з клубу розлюченi охоронцi пiд iстеричнi крики Пi про расизм, неприйняття бiлих в репi та культурний фашизм. Про те, що вiн неодмiнно повернеться i розкладе по поличках i рядках усю правду, i жоднi кулаки не зупинять цiеi стихii, бо вона – божественний синхрон життевого пульсу.
Таким я його любив найбiльше. Таким Пi я вiдверто захоплювався.
Чи мае любов рацiональну причиннiсть? Навряд.
2
От i зараз, коли мое обличчя нiяково цiлувало асфальт на задньому подвiр’i автозаправки десь за околицями Житомира, вiн наче розчинився в повiтрi. Хоча декiлька хвилин тому оскаженiло кричав в очi темним полям на горизонтi: мовляв, покаже ще всiм, де раки зимують, головне – перебути цей складний перiод. Перiод доступних тiл та занадто абстрактного мистецтва.
Його на розмiрiв п’ять бiльша футболка, вкрадена зранку на секондi в Рiвному, урочисто трiпотiла жовтим стягом на фонi густого мазуту полiськоi ночi. Звичайна жовта футболка, без креативних принтiв на кшталт Папи Римського з головою Дарта Вейдера на червонiй «Веспi» й епатажних написiв типу «Fuck Me I’m Famous». Футболка, яка б iдеально пасувала раннiм рокам Ісуса Христа.
Пi був п’яний.
Сторінка 3
i завжди був хоча б трохи, але п’яний. І я не певен, що справа тiльки в алкоголi. Що справа в фiзiологii, екологii чи впливах оточення. Не певен.– Мiй дiд в дитинствi багато i злiсно дражнив мене,– якось розповiв Пi.– Обзивав, кпинив, робив менi «кропивку»… Я терпiв i вичiкував. А потiм, коли вiн засинав, витягував у нього з нагрудноi кишенiсорочки цигарки i ховав iх. Щоб купити улюблену «Приму» без фiльтра, дiду потрiбно було пертися в iнше село, через що вiн дико злився й обiцяв вiдiрвати менi яйця, коли виявиться, що то моiх рук справа. Кiнець кiнцем ми випрацювали розумний паритет. Дiд лишався при своiх цигарках, я з грошима на «Мiвiну» i з вiдсутнiстю кпинiв з «кропивкою». Це називаеться мудрiсть.
Я спробував пiдвестися, але не змiг. Голова пульсувала точковими спалахами слiпуче гарячого болю, наче невiдомий садист у нiй розвiсив новорiчнi гiрлянди в найгiршому з можливих режимiв iх роботи. Кололо в животi, сполохано стугонiло в грудях, з носа струменiла кривава юшка. Нещодавно пiдлатана права «четвiрка» у верхнiй щелепi час вiд часу пронизувала мiзки бронебiйним струмом. Тупим ниттям давало знати про себе лiве колiно. Воно завжди нило пiд час рiзного ступеня попандосiв.
У повiтрi низькою нотою зависло тривожне гудiння, i менi знадобилася цiла хвилина, щоб зрозумiти: так звучить мiй бiль. Бiль, хитро пiдсвiчений розсiяним свiтлом лiхтаря, що гордовито бовванiв за декiлька метрiв вiд мого розпластаного тiла. Ідеальна сцена для нового полотна Мунка.
Подiбне зi мною вже траплялося. Якось у дитинствi, в рiдному Дубнi, коли менi було рокiв дванадцять i я набирався перших чоловiчих сил, на мене накинулася зграя циганчат. Сталося це, що символiчно, теж навеснi. Хоча цi замурзанi нечупари i здавалися молодшими за мене, iх було значно бiльше. Очолювала ватагу, як не дивно, дiвчина. В бiлiй, зашурганiй до чорноти сукенцi, з грiзним поглядом вовчих очей та ланцюгом у руках, яким вона вправно вертiла перед собою.
Спочатку, тримаючись на протилежному боцi малолюдного провулка, куди мене занесло в бездумних тиняннях районом, вони iз самовдоволеним смiхом володарiв цього свiту вигукували в мiй бiк слiвця на зразок «макака» та «гнида». Я, скiльки мiг, стримувався, пiсля чого, вже не контролюючи себе, в поривi гнiву показав агресорам свiй чи не перший в життi «fuck». Той жест циганчат, iмовiрно, добряче роздраконив. Вже за якихось десять секунд iхнi бруднi руки з ногами обрушилися на мое беззахисне тiло. Все, що я мiг,– це, лежачи на тротуарi, так-сяк прикривати руками обличчя, i, пiдiбгавши пiд груди колiна, захищати живiт. Трохи згодом провулком рознеслося жiноче репетування…
Галайкаючи, наче монголо-татарська орда, циганчата за лiченi секунди зникли з поля зору, а я – з розбитим носом, роздертими колiнами та розпеченим оладком замiсть лiвого ока – посунув додому, втираючи на ходу ряснi сльози та картаючи себе за той необережний «fuck». Картаючи та водночас сповнюючись досi незнаною погордою за свою вже не цнотливу смiливiсть.
Циган я не любив (радше боявся) i до того, хоча та пригода остаточно укорiнила в менi стале несприйняття цих кочiвникiв сучасним урбаном, поiдачiв iжакiв та чифiрних гурманiв, торговцiв ширкою та краденим. Хоча й тодi, i зараз я був цiлком свiдомий того, що на мiсцi малолiтнiх ромiв могла бути зграя подiбних менi бiлодупих зайд iз сусiднього району. І ця правда життя для мене й досi вище за всi висмоктанi з невiдомо якого пальця теорii про кращiсть чи гiршiсть якихось народiв. Такi речi завжди полягають у площинi людяностi, i нiколи – в площинi кольору шкiри.
Минуло багато рокiв, а я цю, в чомусь знакову для себе, пригоду пам’ятаю в найдрiбнiших деталях – вiд кольорiв до звукiв та запахiв: червона кепка з американським орлом на одному з нападникiв, босi ноги з довгими брудними нiгтями в iншого, ланцюг у руках циганськоi принцеси, яка була надто близько до вiку, коли, за традицiями ромiв, мала стати жiнкою, якщо досi нею не стала, повнi кишенi копiйок у третього – без переднiх зубiв i з великим рубцем на щоцi, безголосе сопiння дикунських пискiв надi мною, глухi удари нiг по тiлу, моя зношена смарагдова футболка з парою тенiсних ракеток на нiй i гидкий запах власного поту, який через переляк набув ще ядучiших вiдтiнкiв.
А ще – небо над головою, в зефiрних обрисах хмар та рихлих слiдах лiтакiв.
Нинi на вулицях знову гарувала весна. Першi днi травня пустотливо закликали стати частиною правiчного танку природи, манили завуальованою садовим квiтом розпустою та новими життевими перехрестями. Гостро бажалося дихати тими днями, впиватися iх глибинними соками, шукати першопричини всього сущого, а знайшовши iх, сидiти й хилитати ногами на найвищiй гiлляцi староi заквiтчаноi папiровки.
Юний весняний вiтер прохолодними поривами грай- ливо нишпорив переповненими смiтниками, дружньо потрiпуючи мое вiдучора немите волосся. Нiч безпардонно дихала в заюшений фейс липкою, майже болотяною вологою. Небо вгорi, густо всипане суцвiттями зiрок, вабило й заколисувало. Поруч пробiг чор
Сторінка 4
ий кудлатий пес-примара. Вiд нього смердiло сечею та тухлою рибою. Я би сказав, що саме так пахне життя, але життя подекуди пахне i розкладеними на триденному липневому сонцi тiлами збитих котiв. Якщо, звiсно, не пахне рiдним домом, маминими сирниками чи невинним тiлом жiнки твого життя.Саме зараз, у цi короткочаснi миттi безпредметного осяяння, кортiло написати короткий, але влучний вiрш про вiчнiсть. Короткий, як життя Кобейна, i влучний, як та iсторичноi значимостi куля, котра вкоротила Курту життя. Вiрш, який було б не соромно вишкрябати на надмогильнiй плитi нашоi юностi.
Десь наче зовсiм здалеку до мене долинали уривки розмов далекобiйникiв зi строкатими розливами iхнього кiнського реготу, радiйна музика з прокурених салонiв iхнiх «Volvo» та «MAN’iв», хриплий голос оператора заправки, вiдголоси дорожнього руху та iстеричний плач дитини.
Хоча не виключено, що то був крик якоiсь невiдомоi менi пташки. Одуда? Сови? Старого самотнього тетерука? Сапсана, чия швидкiсть може перевищувати 300 кiлометрiв за годину? Все можливо. Менi завжди бракувало знань з орнiтологii, хоча з дитинства кортiло розбиратися в тонкощах життя пернатих. Хоча б тому, що птахи мають над людьми одну дуже важливу перевагу, i вона полягае далеко не в iхньому природному вмiннi лiтати. Справа в iншому. Птахи, на вiдмiну вiд людей, не мрiють. Вони живуть. Так, як умiють.
– Хай краще птахи сруть менi на голову, нiж люди пiд ноги,– полюбляв повторювати Пi.– Я сказав щось недоречне?..
У школi, якщо чесно, менi значно бiльше подобалися фiзкультура та зарубiжна лiтература. Та й на уроках фiзкультури мене впирали тiльки останнi п’ятнадцять хвилин, коли стабiльно осатанiлий вiд нашоi неконтрольованостi фiзрук вряди-годи дозволяв нам пограти у футбол. Лiтература ж вабила мене пишнотою грудей вчительки – в тих Гiмалаях можна було i знайти себе, i безповоротно загубити.
Хоча, нiде правди дiти, читати книжки я почав з раннiх рокiв. Вiд нiчого робити. Як i цiкавитися сексом. Цiкавитися. Не бiльше. Наче соромився того всього. Наче визнати факт свого iнтересу до сексу значило публiчно оголосити себе збоченцем. Наче читання в таких обсягах, до якого я вдавався у шкiльнi роки, не було збоченням для мого розхристаного вiку.
– Бажання злягатися – це так же природно, як бажання iсти. Неприродно заперечувати його в собi,– усмiхаючись, стверджував Пi.– Збоченцi не тi, хтобагато кохаються, а тi, хто знаходять у собi причини не кохатися.
3
Подii останнiх п’яти хвилин збили мене з нiг i з пантелику: невдала спроба порозумiтися з парочкою проiжджих незнайомцiв iз чорного «Renault Trafic» iз трiснутим лобовим на предмет можливостi пiдкинути нас iз Пi в напрямку столицi (та в будь-якому напрямку, зрештою!.. нiхто з нас двох, нi я, нi Пi, не знав, куди ми держимо сьогоднi курс) закiнчилась серiею прицiльних ударiв межи очi. Це трапилося за будiвлею заправки, куди тi завбачливо завели мене перед тим як пiдступно вiддубасити, пограбувати i нагло лишити спливати кров’ю пiд незмiрним склепiнням цнотливо-травневого неба.
А що, як у мене стався би внутрiшнiй крововилив i я там же помер? На заправцi, неподалiк вiд свiжоi, ще паруючоi купи собачих вивертiв, в останнi хвилини життя вимiрюючи його кiлькiстю прочитаних книг… Свiт умотивовано жорстокий. Я невмотивовано слабкий. І це не вирок моiй безхребетнiй волi до життя – це акт обвинувачення нашiй цивiлiзацii. Вона тiльки iмiтуе, що захищае слабших, а насправдi повсякчас збиткуеться з них.
– Долi виднiше, коли вкоiти з нами свiй черговий фокус,– любив повторювати Пi.– І не варто перейматися доцiльнiстю ii рiшень – рано чи пiзно мозаiка складеться. Про всяк випадок ти завжди можеш вiдповiсти долi неочiкуваним кульбiтом зi свого боку. І тодi вже нехай вона слiдкуе за мозаiкою.
Найбiльш образливим було те, що пiд час побиття цi двое навiть цигарок iз губ не випустили. Я чiтко фiксував гострий запах солярки вiд iхнiх рук, затхлий душок немитих чоловiчих промежин, прокуренiсть вiддиху та нудотний аромат дешевоi туалетноi води. Один з них, iз золотим зубом, у бiлiй кепцi з написом «Everlast», смачно вiдригнув в процесi, i я мало не виблював вiд гидкого смороду неперетравленоi ковбаси зi спиртним. Але стримався, бо на той момент ледь не захлинався власною кров’ю.
Попри таку показну жорстокiсть, цi окунi були жалюгiдними та смiшними. Далеко не такими грiзними й безкомпромiсними, як бандюки з нашого дитинства. Я й досi пам’ятаю тi обличчя, профiлi, жести i холодний метал поглядiв… Суворолика братва в куртках рiзного ступеня потертостi та якостi шкiрзамiнника (байдуже – лiто чи зима на вулицi), хто на колесах, а хто на своiх двох. Дрiбний рекет, що кришував нашi ринки з кiосками по районах. Полiтичнi схеми, само собою, i багато чого iншого, далекого вiд пiзнань i уявлень дитини, яка хоч i виростала в дев’яностих, та все ж лишалася дитиною.
Про все це я чув i вiд Пi, i вiд дорослих. Дещо читав у мiськiй пресi, а дещо бачив i на власнi очi. В нашому маленькому мiстечку плавала така ж д
Сторінка 5
iбна риба, хоча гонору iй було не позичати. Коли крутелики з’ясовували мiж собою стосунки, мiлiцiя намагалася в iхнi справи не втручатися, очiкуючи на ситуативного переможця й того, з ким iй доведеться мати справу найближчим часом. Були й розбiрки посерйознiше: одного разу невiдомi в масках i при «калашах» розстрiляли за вечерею бiзнесмена з його дружиною, малими дiтьми та доберманом. Спiвчувало все Дубно, хоча самого бiзнесмена, ясна рiч, знали одиницi.Сьогоднiшнi моi кривдники робили все швидко, професiйно i холоднокровно. Я не вважав за потрiбне чинити незнайомцям опiр або кликати когось на допомогу. Вони забрали i мiй гаманець (смiшно, але там, окрiм тридцяти з лишком гривень, недiйсноi кредитки та якогось смiття, нiчого не було) i стареньку мобiлку «Nokia», з якою ми були нерозлучнi останнiх рокiв п’ять. Потiм нападники зникли. Як зник ще ранiше в невiдомому напрямку Пi.
Той Пi, який три днi тому зненацька покликав мене з собою, i я, замiсть пiдготовки до спiвбесiди перед отриманням першоi в життi серйозноi роботи, кинувся в дорогу, сповна розумiючи: бiльше такого запрошення може й не бути. За стiльки рокiв нашого знайомства (дружби!) менi нарештi випав шанс утнути щось дiйсно вагоме, достоту божевiльне i непередбачуване. Чи не задля саме такого пориву весь цей рейвах навколо, що його хтось колись iз легкоi руки назвав життям?
Зрештою, можна весь свiй вiк так i лишатися в стiнах малосiмейки, де пiд пильною опiкою матерi минали моi дитинство, юнiсть та конала в агонii молодiсть. Там же i померти, сонно жуючи маминi котлети (в кращi часи – коли було м’ясо), перемикаючи по колу обридлi канали з убогими реалiтi-шоу, гортаючи десятки раз перечитаного «Робiнзона Крузо» та марячи випадково знайденим кейсом, напханим мiльйоном доларiв, за якi легко купити всi своi мрii.
Я сам був наче Робiнзон, тiльки для моеi iсторii самотностi менi не потрiбно було нi потонулих кораблiв, нi безлюдних островiв. Усе це з легкiстю помiщалося в моiй наглухо закупоренiй вiд людей головi. Я свiдомо вибрав роль непримiтного спостерiгача.
4
За деякий час збоку почулися млявi, розхлябанi кроки. То був Пi. Я пам’ятав манеру його ходи як мiнiмум зi старших класiв, коли вiн гучно чалапав серед ночi пiд’iздом на свiй п’ятий поверх пiсля чергового дворового збiговиська чи мандрiв. Це була хода чи то загнаноi (проте гордоi та благородноi) тварини, яка змирилася з непоправним, чи то просвiтленого власним сяйвом пророка, що хильнув зайвого, але не втратив вiд того своiх сакральних стрижнiв.
Я кволо пiдняв голову i побачив Пi разом iз сонно покiрною незнайомкою рокiв сорока. Вiн тримав ii за руку як лiпшу подругу i з легким розчаруванням дивився на мое немiчне тiло. Пiдiйшов, сiв на бордюрi, розважливо, майже аристократично, закурив. Бiля нього присiла й супутниця. Дешева придорожня лярва – помилитися, дивлячись на неi, було складно.
– Треба любити ближнього свого, як себе,– наголошував Пi.– Нелюбов до когось – не що iнше, як вiддзеркалення нашого найгiршого в людинi навпроти.
Все, що мiж ними могло статися, швидше за все, вже успiшно сталося. Рiвень iскристостi очей Пi та сита котяча усмiшка в кутиках його губ тiльки пiдтверджували це. Клятий ловелас. Казанова з секонда. Дон Жуан з глибинки.
У напiвтемрявi я розгледiв синцi на ногах жiнки, зчесаний на носках дерматин туфель, обдертий лак на нiгтях, обвiтренi губи й по-дитячому сумнi очi. Очi – чи не едине, що нагадувало в ii недоладно-розпливчастих обрисах щось питомо людське, живе i тремке. Тiльки тим i цiнне. Готовий заприсягтися, колись вона була ще тiею красунею. Але «колись» – це вимiр мертвих матерiй та прихисток привидiв втраченого. Схоже, свого виходу на сцену з сольним номером вона так i не дочекалася, залишившись обслуговувати темне закулiсся.
– Братику, вставай. Нас чекають великi справи.– Пi говорив спокiйно i замрiяно. Пускав у небо кружала диму, з непiдробним iнтересом вивчаючи блукаючим поглядом зоряне шатро над головою. Одне з його колiн великим, блiдим та волохатим оком допитливо визирало з порваних джинсiв.– Не час вiдлежуватися. Ну серйозно. Пiдiймайся. Та й дама ж тут як-не-як…
Я знайшов сили пiдвестися. Нiщо нас не мотивуе так, як прикре бажання натовкти комусь пику. Комусь, хто нахабно посягнув на основи елементарноi людяностi. І рятувало Пi зараз тiльки те, що я жодного разу в життi нiкому не товк пики – чомусь нiколи не мав на те реальних причин (можливостей? сили волi?), хоча iх завжди вистачало тим, хто товк пику менi. Хто вивищувався надi мною в пустопорожнiх намаганнях самоствердитися, отримуючи натомiсть розчарування вiд моеi неспроможностi (небажання?) опиратися.
Дешевi блазнi. Слiпi дурнi. Безголовi телепнi. Безмозкi пустодзвони. Безпечнi шалапути. Повнi бовдури та iм подiбнi. Я був вище iх усiх. Вище цивiлiзацii показного оспiвування культу сили i примусу. Я пив воду з-пiд крана, поки iншi пили чужу кров, повчально приговорюючи при цьому, що вода з труб нас вбивае. Я iв перловку, поки iншi жерли м’ясо, виступаючи
Сторінка 6
при цьому проти живих новорiчних ялинок i вирубування лiсiв.Кров з носа припинила юшити, мiй свiтшот iз сiрого став брудно-коричневим, ноги зрадницьки пiдкошувались, але я встояв. У свiтлi мiсяця та лiхтаря моя закривавлена фiзiономiя могла легко зiйти на добротний мейкап монстра з популярного серiалу про зомбi. Втiм, нiкого, судячи з реакцii присутнiх, ситуацiя не турбувала. Нi умиротвореного травневою нiччю Пi, нi його гарноокоi, змарудженоi життям подруги. Я зняв iз себе брудний светр i сховав його в наплiчник, залишившись у футболцi з калiфорнiйським узбережжям на нiй. Де ти, мiй неозорий океане?
– Це Елла. Знайомся. Вона, щоб ти собi розумiв, з Дрогобича. Уяви, менi двадцять вiсiм, а я досi не був там… Що за мiсто й люди – хрiн його зна. А де я тiльки не був за останнi десять, зауваж. З ким я тiльки не був!.. Хто тiльки зi мною не був i що не робив! – Одна половина його обличчя усмiхалась, iнша – щось мислила. Пi дивився наче повз мене. Повз свiт, повз це випадкове життя на прижитомирському узбiччi i тривожну темiнь навколишнiх полiв. Кудись мiж минулим i майбутнiм, у незриму площину, де, можливо, закладаються пiдвалини якихось важливих життевих рiшень, до яких дiстаються тiльки одиницi. У такi митi я завжди пiдсвiдомо молив Бога, щоб Пi повернувся до реальностi. До свiту живих людей i iхнiх священних помилок.– Дивно все це… Розкажи щось про Дрогобич. Яким ти його пам’ятаеш. Люблю оповiдi з минулого.
Нiхто не звертав особливоi уваги на мою примарну постать поруч. Так, нiби я був бездушним компонентом тутешнього краевиду. Ще одним смiттевим баком, лiхтарем над головами, сонним хрущем угорi чи бундючним окриком невиспаного далекобiйника на заправцi. Сказати, що для мене це було чимось новим, я не можу – комусь на життя випадае бути героем дворових епосiв та сердечних драм, а комусь – мовчазним статистом чужих iсторiй. І тi, i iншi життево потрiбнi. Я статист – таке мое кармiчне покликання. Можна сказати, стиль. Тактика ведення вуличних боiв на середнiх дистанцiях. Стратегiя виживання.
Попри лють на Пi i цю пляму жовтого на ньому вкупi з рваними джинсами та стоптаними кедами, я пильнiше придивився до Елли. До розмитих пiтьмою контурiв ii обличчя та постави плечей. Навряд це ii справжне iм’я. Схоже на те, що вона Аня. Можливо, Оля. Чи навiть Алiна. Але навряд чи Христина i точно не Соломiя. Нутром чую. От тiльки звiдки взялася Елла, що за iсторiя ховаеться за цим iменем? З якого ракурсу на тебе краще поглянути, жiнко з дороги?..
Чомусь вчуваеться в тiй iсторii прогiрклий запах мiстечкових кабакiв дев’яностих рокiв, невибагливi пiснi Круга та «Лесоповала», пiд якi пускають скупу чоловiчу сльозу грiзноокi розбiйники часiв становлення ринковоi економiки. Рибоподiбнi лабухи за дешевими синтезаторами, провiнцiйнi авторитети з огрядними дружинами i дещо доглянутiшими коханками за одним столом – i зовсiм юними повiями з настороженими очима за iншим. При стволах та братанах. Прокуренi салони «дев’яток» на вулицi i старий гранатомет «РПГ-7» у багажнику. Все схоплено.
Агресивна, товстолоба i гострозуба субкультура дрiбного бандитизму, присмачена щедрою тюремною лексикою i вiдчуттям епохальноi вседозволеностi. Усе те, до чого я, будучи дитиною, так чи iнакше доторкався в роки свого дозрiвання, хотiлося менi того чи нi. Нiхто i не питав.
Мiж тим (i зараз як нiколи доречно про це згадати), я завжди пам’ятав: дуже часто там, де ти шукаеш iсторiю, пiдтекст, пiдводнi каменi, на тебе чигае глупа пустота, без кiнця-краю i дна з берегом,– у цьому свiтi надто багато безпричинних речей. Значно бiльше, нiж ми здатнi уявити собi в процесi поверхового пiзнання навколишньоi дiйсностi. Деякi питання по сутi своiй позбавленi вiдповiдей.
– Я не маю контролю нi над своiми думками, нi над словами,– замислено усмiхаючись, стверджував Пi.– Вони живуть у менi автономним життям, тому я знiмаю з себе будь-яку вiдповiдальнiсть за сказане чи несказане. Зрештою, що таке слова? Це ситуативна фiксацiя плинностi часу, що вже наступноi митi втрачае свое початкове значення. Все iнше – це тiльки пiзнiшi iнтерпретацii сказаного людською мовою, не бiльше. Істиннiсть скороминуща, i в тому ii цiннiсть та вага.
Я глибоко переконаний, хоча Пi й не роздiляе моеi думки, що саме ми, люди, надаемо первинного змiсту багатьом явищам i процесам. Це ми придумали Бога, в якомусь сенсi матерiалiзували його i в нього ж повiрили. Нам потрiбен був хтось такий, як вiн,– недосяжний, могутнiй, мотивуюче-надихаючий, терпеливий… словом, хтось такий, на кого завжди можна з тупою полегкiстю спихнути все. А ще такий, який так чи iнакше пiдтримував би в людинi спортивний iнтерес до себе, непiзнаного. Конче потрiбен.
Що стосуеться Елли, бiдолашноi Елли, випаленоi зсередини вогнем власних неспроможностей, то дешева придорожня повiя могла бути просто дешевою придорожньою повiею, без особливоi iсторii та пiдтекстiв. Просто тiлом, з дешевим, як ii мешти, iменем.
Якоiсь митi менi здалося, що Елла зараз скаже щось дуже важливе. Визначальне для всiх п
Сторінка 7
исутнiх. Цього строкатого товариства поважних злидарiв та вiдлюдникiв. Кожен з присутнiх тут претендував на щось бiльше, але нiхто достеменно не знав, яке це «щось бiльше» хоча б на вигляд.Одна з найбiльших проблем невдах полягае в тому, що вони не вмiють вiзуалiзувати своi мрii. Уявляти iх в деталях, тим самим спрощуючи рух до втiлення цих мрiй.
Здалеку знову долинув крик – чи то дитини, чи то пташки. Ми здригнулись.
5
– Нiчого не пам’ятаю…
Голос Елли не звучав так, як мав би звучати голос жiнки за сорок. Вiн мляво бринiв голосом мертвоi людини, висипався холодним пiском безтурботностi з ii дрiбнозубого маленького рота. З нього точно не найкраще пахтiло, але певним щодо того я не був. Елла говорила, розмiрено хитаючись вперед i назад. Амплiтуда цих рухiв гiпнотизувала. Мене занудило, але блювати не було чим – ми нормально не iли вже другий день. Десь поблизу крiзь нiч мчав потяг.
– Нi, пам’ятаю бабку покiйну. Їi зжер рак матки ще у вiсiмдесятих. Мудра жiнка була. Хитра. Трьох чоловiкiв пережила, хоча й доживала останнi роки в iнтернатi зi слабоумними та калiками. Я любила туди приходити малою. Там було набагато цiкавiше, нiж у зоопарку, кiно чи на танцях у клубi. Там був один бевзь iз постiйно перемотаною головою – мав паршиву звичку битися нею об стiни. Вiн завжди кричав менi: «Покажи труси, покажи труси, сука!» Я перший раз як почула це, так i змокрiла. Менi було вiсiм, може десять. А бабка… бабка завжди менi казала, що треба жити i робити щось хороше, а не жити i не робити нiчого поганого. От. Бабки нема, а слова в головi й досi сидять.
Пi кинув пiд ноги недопалок i розтер його кедом. Зiтхнув. Почухав колiно.
– І як? У тебе вийшло так жити? – Вiн уважно глянув на ii змарнiлий профiль.
– Думаю, так. У цьому свiтi не так багато людей, що роблять його хорошим. Бiльше виродкiв, якi цим хорошим користуються. А я хороша.– Елла голосно розсмiялась i смачно вiдхаркнувши, сплюнула на асфальт.
Зорi цiеi ночi були дуже близько – здавалось, сягнеш зараз у три скоки на дах заправки, а звiдти й рукою iх легко дiстанеш.
– Куди далi шлях тримаеш? – Пi наче й не помiчав моеi присутностi. Хоч я й звик за цi днi, що в нашiй з ним командi виконую роль веденого, такого собi наiвного Санчо Панси, моя чоловiча гордiсть вимагала моральних контрибуцiй.
– Пiду зроблю комусь цей паскудний свiт хоч трохи кращим.– Повiя, важко зiтхнувши, пiднялась.– А ви куди?
– Ми в Киiв. Їду провiдати свого первiстка. Йому десять, а я його досi не бачив… Як i всiх iнших своiх дiтей.
Ось вiн, Пi, у всiй своiй абсурднiй безпосередностi. У спонтанностi рiшень, висновкiв, крокiв та зiзнань – розповiсти першiй-лiпшiй повii про цiль своiх мандрiв i при цьому мене, свого чи не единого по-справжньому вiрного друга, тримати в повнiй (Йосип драний!) безвiсностi. Якщо, зрозумiло, цi його слова мали хоча б опосередкований стосунок до реальностi.
– І багато iх у тебе, дiтей цих? – Елла помiтно зацiкавилась.
– Хто зна, хто зна… Може, двадцять, а може, й сто двадцять. Слухай, а що там у вас, у Дрогобичi, е такого, що вартувало б побачити, якщо нас туди занесе? – Вираз обличчя Пi знову змiнився. Про дiтей, схоже, вiн уже забув. Як i про цiль подорожi. Його пiдсвiдоме захоплено креслило потенцiйнi маршрути майбутнiх мандрiв. Моiх перших мандрiв. Наших перших спiльних мандрiв.
– Е-е-е-е… Сумнiваюся, шо ви побачите, але ще бабка моя лякала мене тамтешнiми упирями. І не тiльки бабка, i не тiльки мене…
Елла засмiялася, оголивши ряди гострих, рiдко посаджених зубiв. Усмiшка та нагадала менi зображення археоптерикса зi шкiльного пiдручника зоологii – доiсторичного недоптаха, родича динозаврiв, котрий так i не зумiв остаточно еволюцiонувати з плазунiв до пернатих. Принаймнi, подумав я в ту мить, вiн спробував. І байдуже, що там про нього думають i говорять люди з другого чи навiть третього тисячолiття нашоi ери. Вони нiчого про такi спроби не знають. НІЧОГО! Вони винайшли Інтернет i телебачення. Це вiнець iхнiх спроб. При цьому вони не навчились лiкувати собi подiбних вiд раку. Це я вже мовчу про вихiд поза межi Сонячноi системи. ЛУЗЕРИ!
– Упирями? – Пi спантеличено стрепенувся. Дитина вона i е дитина.
– Ага, вампiрами.– Еллi подобаеться виглядати розумнiшою за себе. В лимонному свiтлi лiхтаря обриси ii обличчя набули таемничостi та ледь не потойбiчноi краси. Доiсторичнi часи змiнилися темним середньовiччям.– Був один у тих iсторiях, Зельманом звали. Подейкують, що пiсля смертi лякав вечорами людей. Волочився цвинтарями та навколо. А коли прах його пiзнiше втопили в одному дрогобицькому ставку, то ще багато рокiв по тому пiд час церковних дзвонiв чутно було, як той упир верещить. Така от iсторiя… Коли менi було дванадцять чи щось типу того, я нiби як бачила його. Хоча, швидше за все, то був просто бомж: сунув якогось вечора за мною, мав надiю на дармовий гешефт.
– Гешефт, кажеш… Нiчого собi! Оце так! – Пi зiрвався з мiсця i несподiвано кинувся обiймати Еллу. Та знiчено вiдсахнулася, але не вiдштовхн
Сторінка 8
ла його.– Ти краща шльондра з усiх, кого я знав. Клянуся! І йди вже роби свiт кращим. Чи як ти там казала?Я усмiхнувся. Бiль не минув, та стало легше. В головi снували римованi рядки вiршiв, котрим не судилося побачити бiлого свiту. Я завчасно прирiкав iх на аборт. Для чого вiршам свiт, де iм не знайдеться мiсця пiд сонцем чужих очей?
– Чи жорстоке життя? – п’яно усмiхаючись, запитував сам себе Пi.– Гм… Не бiльш жорстокеза дошкульнi удари граду по головi пiд час липневоi грози. Не бiльш жорстоке за нас, коли морозяного ранку ми бачимо бiля смiтника кiлькамiсячне цуценя i розумiемо – нi, тiльки собаки менi ще не вистачало в хатi.
А взагалi менi подобаеться поезiя Джима Моррiсона. У своiх вiршах вiн писав так, як йому хотiлося i що хотiлося. Якi, у бiса, лiтературнi критики i традицii? Що вони знають про вiршi з того потаемного боку, де вони народжуються? Це магiя, непiдвладна навiть ii творцям. Це твое власне право робити зi словами що заманеться або нiчого не робити i при цьому нахабно називати це «нiчого» вiршами.
– Елла! – Пi несподiвано гукнув у спину жiнцi, i та рвучко обернулася, наче чекала на окрик. Свiт завмер. Стишилося i мое розбурхане побиттям дихання.
– Що?..– Менi так хотiлося знати, чому вона – Елла. Чому саме це iм’я, а не, припустiмо, Ельза, Карiна, Альбiна, Лейла чи Дiана?.. Та я був поза розмовою. Поза iх iсторiею тривалiстю в двадцять шiсть хвилин однiеi з перших цьогорiчних травневих ночей. Вона, наче прочитавши моi думки, кинула знiчев’я погляд на мене, але швидко перевела його в напрямку гордоi постатi в жовтiй футболцi. Менi кортiло понюхати ii шию. Хотiлося дати зрозумiти, що я тут – живий та голодний, iз сонячним калiфорнiйським берегом на грудях, мрiями про iншi варiацii цiеi реальностi та досi живою вiрою в справедливiсть. Ти глянеш на мене чи нi?.. Нi. Не глянеш. А менi так мало потрiбно вiд тебе. Значно менше, нiж тобi вiд Пi.
– Ти на кого вчилася пiсля школи? – Пi питае i чухае пальцями щетину на правiй щоцi. Я знаю цей жест – зворохоблене нутро Пi термiново вимагае щось прийняти. Йому нестерпно болить цей свiт. Хтось мае говорити з повiями, хтось мае iх вислуховувати i розраджувати. Хтось, кому нiчого втрачати i нiчого бруднити, бо сам бруднiший за найбруднiших i в тому чистiший за найчистiших.
– На вчительку… Вчительку початкових класiв.
Голос Елли прозвучав розчаровано, i вона пiшла. Ритмiчний затихаючий крок потонув за краем ночi та галасливим життям оази цивiлiзованого життя на заправцi. Пi в задумi обернувся до мене, неквапом окинув з нiг до голови мою понiвечену, закривавлену постать i скрутно похитав головою.
– Йди вмийся i попроси в когось аптечку… пiдрихтуемо тебе мiнiмально i вирушаемо на Киiв. У нас як нiколи мало часу.– За мить вiн пiдiйшов ближче, пiдбадьорливо глянув менi в очi, дiстав з наплiчника флягу з горiлкою, вiдпив ковток i, навiть не скривившись, почимчикував до найближчих кущiв.
Пi не любив туалетiв у примiщеннях.
Пi любив повiй i дорогу.
6
Вже й не пригадати, коли ми познайомилися з Пi. Складаеться враження, нiби вiн завжди був у моему життi, i мое життя без Пi нiколи не було б моiм життям. Як, до прикладу, подвiр’я нашоi хрущовки нiколи не було б подвiр’ям нашоi хрущовки без староi, покрученоi верби понад лавкою, на довжелезному гiллi якоi ми любили колись «лiтати». Коли тiеi верби не стало (свiт комунальних служб мае своi закони та логiку вчинкiв), зникла i якась важлива частина нас. Присягаюсь.
На газетнiй вирiзцi, датованiй 1997 роком, на чорно-бiлому фото з центрального майдану Дубна, серед святкового натовпу з приводу Дня Незалежностi стоiть пара хлопчикiв: в одного, в простенькому, але охайному одязi, трохи вiдкритий рот i задерте вгору перелякане чи, лiпше сказати, щиро здивоване обличчя – невiдомо, що так захопило увагу дитини; в iншого, в одязi дорожчому, але не такому охайному,– пронизуючий погляд спiдлоба, подряпина на пiдборiддi й вираз обличчя бувалого бешкетника, для якого чим небезпечнiше, тим веселiше.
Те фото я знайшов випадково, переглядаючи через роки в читальному залi мiськоi бiблiотеки старi пiдшивки з газетами дев’яностих. Важко сказати, що я шукав,– швидше за все, менi просто подобалося зависати в бiблiотецi. Сторiнку з фото я потайки вiдчикрижив, удома акуратно вирiзав знiмок i пришпилив до стiни. Як не крути, але то було одне з небагатьох наших спiльних фото тих рокiв: такий характерно розгублений я – i такий незмiнно авантюрний Пi.
В тi, ще зовсiм дитячi i на перший погляд безтурботнi роки, Пi мав стiйку репутацiю азартного психа, вуличноi грози для найменших i ледве не гуру для однолiткiв. Говорив вiн мало, проте вчинки його були красномовнiшими за будь-якi слова будь-кого з тих, кого ми знали.
Говорили, що якось на Пi напала скажена собака, i той у нерiвному поединку перегриз горлянку злому псу. Нiхто з нас того не бачив, але брат однокласника Інни з третього пiд’iзду особисто знав хлопака, що був свiдком тiеi лихоi пригоди. Іншим разом Пi вiдбив у гицелiв дворовог
Сторінка 9
улюбленця Джека, розстрiлюючи iх з балкона з рогатки,– псу вдалося втекти, а роздраконенi гицелi погрожували вiдiрвати малому голову. А ще Пi любив навiдуватися до «Едельвейса», бару на першому поверсi сусiднього будинку, куди батьки категорично забороняли нам заходити i де вечорами, окрiм чорних випивак, iнколи засiдали «важливi люди» нашого мiста. Вони i пару гривень на лапу могли кинути, i пiстолет дати потримати. Це я мовчу про те, що Пi абсолютно не боявся циган, вiльно говорив iз ними, гуляв iхнiми районами та мав таемнi справи з тими, кого ми боялися як чуми! Хто, якщо вiрити чуткам, крав дiтей та чистив квартири порядних мiщан.Також Пi лазив дахами багатоповерхiвок, пробирався в чужi гаражi, крав у приiжджих кримчан кавуни, а одного разу проiхався перед нами на вагонi електрички, пiсля чого на ходу зiскочив з нього i пiдвернув ногу, чим ще бiльше укрiпився в статусi психа – смiливого, рiшучого, але все ж таки психа.
Навряд чи хтось зi старших або, тим паче, наших ровесникiв пам’ятае, коли Пi стали називати Пi i що те прiзвисько значить. Що там казати: навiть його мама Олена Андрiiвна, сувора вчителька англiйськоi мови з единоi на той час гiмназii нашого мiстечка, власниця тупуватого ротвейлера Барона (Пi вiд причетностi до цього чорнобокого слинька всiляко вiдхрещувався), називала свого сина Пi. А оскiльки до школи вiн не ходив, бо Олена Андрiiвна, з дозволу незрозумiло яких установ, сама займалася освiтою единого сина, нiхто й гадки не мав – Андрiй вiн, Володька, Саня, Едуард чи сраний Пiтер Пен.
Пi, коли в нього запитували, чому вiн Пi, презирливо дивився на допитливого спiврозмовника, демонстративно спльовував, закладав руки до кишень куцих дитячих шортiв i мовчки йшов. Так було в його вiсiм, i так було в його вiсiмнадцять. Одне з двох: або вiн так i не змiг подорослiшати, або (цей варiант нинi видаеться менi бiльш реалiстичним) дорослим вiн став у дуже ранньому вiцi.
На користь останнього були вагомi пiдстави: рокiв iз семи Пi вперто тримався рiзношерстих компанiй дорослих, рiдко придiляючи увагу нам – своiм однолiткам i потенцiйним друзям.
Один iз тодiшнiх друзiв Пi – Косий, учитель iсторii в мiсцевiй бурсi,– разом iз старшим братом тримав через дорогу вiд нас iмпровiзований вiдеосалон у кiоску. Саме Косий прищепив Пi любов до кiнематографа. І хай фiльми на вiдеокасетах тiеi епохи були нiкчемноi пiратськоi якостi та з одноголосим гугнявим перекладом, цi деталi нiкого не хвилювали. Пi часто зависав у кiоску Косого, переглядаючи «новинки» кiно, пiсля чого розсипався на всi боки влучними цитатами з фiльмiв, затискаючи пальцями нiс та з кумедним акцентом пародiюючи росiйськомовний дубляж. До завершення нашого навчання в школi це минулося, хоча час вiд часу в розмовах iз Пi на поверхню виринали цiлi уривки пiратських кiнодубляжiв дев’яностих. Пi ностальгував за своiми першими знайомствами з Робокопом, Термiнатором, Фреддi Крюгером, Чорнокнижником та Чужим. Сучасний кiнематограф його абсолютно не цiкавив.
– Теперiшне кiно – як гумова баба,– не втомлювався повторювати Пi.– І нiби баба, але щось з нею завжди не так.
Окрiм кiногурмана й бариги-педагога Косого були ще патлатi хiппi в тертiй заяложенiй джинсi з деренчливими гiтарами за спинами та нескiнченними бесiдами про метафiзику творчостi «The Doors», «Jefferson Airplane», «Pink Floyd» та iнших богiв позачасся; вiчно галасливi й бухi панки з опущеними iрокезами, роздовбаними черевиками i футболками iз «Sex Pistols», «Гражданскою Обороною» та принтами «Рunk not dead»; напiвживi алкашi з усього району – з гнилими зубами i пропитими очима, що збиралися чомусь саме в нашому дворi; фальшиво грiзна тутешня гопотня з екранними личинами поганих хлопцiв,– i з усiма Пi знаходив якщо не спiльну мову, то мовчазне порозумiння, що передбачало право на присутнiсть у тiй чи iншiй тусiвцi.
Поводився вiн зi старшими стримано, не виявляючи хворобливого захоплення iхнiми свiтами та iнтересами. Тодi як старшi малому всiляко респектували, i кожен другий, якщо не перший, примiряв на себе роль старшого брата. Брата, що навчить, роздуплить, пiдтримае i захистить за потреби.
Скажу чесно: дивилися ми на такого Пi зi святенницьким захватом i непiдробною повагою. Коли комусь iз наших випадало привiтатися з цим психом за руку, значило те для всiх ну ду-у-у-же багато! Обраний наче перебирав частину величi та досвiдiв Пi i якийсь час потому навiть поводився iнакше. Смiливiше. Гоноровiше. Впевненiше. Викличнiше. Вiльнiше.
І то була далеко не гра – свiт дiтей тiльки обiжно видаеться казкою iз безпечними декорацiями та хеппi-ендом. Якщо придивитися уважнiше, можна помiтити: свiту цьому не бракуе анi прагматизму, анi жорстокостi, анi зверхностi сильнiших над слабшими, анi ненавистi, анi всього iншого, про що ми говоримо, коли намагаемось змалювати цинiчний свiт дорослих. Дiти теж убивають. Хоча й роблять це безкровними методами: словами та вчинками.
– Дiти – квiти! – говорив Пi.– Крокуси. Спочатку вони критично знижують твiй тиск, а потiм… а потiм тво
Сторінка 10
серце несподiвано завмирае.Маю пiдозри, що саме в колi тих дорослих бахурiв Пi досконало вивчив мистецтво добротного пацанячого мату, спробував i спиртне, i цигарки, i картярськi iгри. Там же, я певен, вiн уперше почув багато з того, про що поряднi батьки зi своiми невинними дiтками у вiцi восьми чи навiть десяти рокiв не насмiлюються заговорити, нарiкаючи потiм на негативнi впливи вулицi та передчасне дозрiвання.
Пi випередив i нас iз нашим часом, i себе.
7
Не знаю, чому я згадую про це саме зараз, та якогось лiта в другiй половинi 90-х, знiчев’я блукаючи на самотi мiж гаражами, я застукав Пi та ще одного трохи старшого пуцвiрiнка за не вельми зрозумiлим менi заняттям: тi зосереджено витискали вмiст тюбикiв клею «Момент» у звичайнi кульки, пiсля чого спрагло вдихали з них розляпану всерединi жовтаву бридоту.
На мою присутнiсть хлопаки особливо не зважали, хоча й помiтили, як я пiдходив. Судячи з того, як за трохи Пi з напiвзакритими очима почав дертися на iржаву стiнку гаража, немов намагаючись пройти крiзь неi всередину, ввижалося йому щось питомо позамежне. Я поспiхом лишив iх за гаражами, намагаючись не домислювати дитячими мiзками зайвого.
Приблизно тодi нашим будинком поповзли мацаки чуток, що Пi наркоман i дiтям небажано пiдтримувати з ним будь-якi стосунки. Мало хто сприйняв це серйозно: харизма самовпевненого хулiгана та ореол таемничостi навколо нього брали гору над недалекими пересторогами дорослих. Навiть якщо i так, то це особиста справа Пi, його життевий вибiр.
Зрештою, що дорослi могли знати про наше життя? Вони жили цiлком iншим. У них була своя дiдiвщина – у нас своя. І едине, що нас еднало, окрiм спiльного унiтаза та кухонного столу,– це те, що i в iхньому, i в нашому свiтi безтiлеснi духи так i лишалися безтiлесними духами.
Пi нiколи не був наркоманом. НІКОЛИ! Це так, щоб ви мали на увазi: наркотики в життi Пi нiчого нiколи не вирiшували. Якщо й були якiсь дiйсно небезпечнi речовини чи препарати, то всi вони мiстилися всерединi самого Пi. Вiн сам був залежнiстю для багатьох. Солодкою i болючою, як любов, котра несподiвано падае нам на голову i так само несподiвано зникае.
– Любов мае колiр i властивостi першого снiгу,– замрiяно повторював Пi.– Нiжна, цнотлива бiлоснiжна барва, короткочасна i ледь вловима. Потрапивши до рук людських, вона лишае по собi тiльки воду. Солону на смак, мертву на дотик.
8
На вулицi тодi стояли напiвпритомнi дев’яностi, i люди iснували самi по собi.
Пi, як i я, виховувався без батька. Справи в них, чесно кажучи, йшли значно краще, нiж у нас. Олена Андрiiвна, окрiм урокiв у школi, активно пiдробляла репетитором з англiйськоi для недалеких бовдурiв iз заможних сiмей – окремi батьки завбачливо переймалися майбутнiм своiх короткозорих нащадкiв. Тому у Пi вдома i м’ясо було, i книжки новi з’являлися на полицях (Пi вiдверто нехтував цим скарбом), i перша в нашому дворi «Dendy» з’явилася теж у них, i подарунки пiд подушку Миколай справно приносив, i покласти пiд ялинку щось хороше Дiд Мороз нiколи не забував, був Пi слухняним чи нi. Це я вже мовчу про новий одяг, кросiвки на липучках, футбольнi м’ячi, ракетки для бадмiнтону, настiльний футбол i кишеньковi грошi. Пi ставився до сiмейного достатку прохолодно, викликаючи цим у бiдакуватих заздрiсникiв ледь не благоговiйний трепет. Кожен з нас хоча б раз мрiяв опинитися на його мiсцi.
Щодо батька Пi, то вже значно пiзнiше, пiсля смертi Олени Андрiiвни, Пi розповiв менi, що татко його про iснування сина взагалi не здогадуеться. Принаймнi так казала його мама. Вона розповiла Пi, що той був звичайнiсiньким студентом «кулька», хистким бенкетуном- балагуром, добродушним духовиком-горопахою, що iнколи халтурив на похоронах та весiллях, а переважно, нудьгуючи, сновидою плiвся життям. Вiн був значно молодшим за неi i родом з дитбудинку.
Всю провину за вiдсутнiсть у Пi батька вона взяла на себе й попрохала сина не паскудити iм’я татуся лихими думками та образами. Ще Олена Андрiiвна розповiла, що в того хлопця були гарнi пухкi губи i нiжнi руки – великi та незграбнi, але диявольськи пестливi й уважнi. А не сказала вона студентику про свою вагiтнiсть, бо боялася, що той, не дай Боже, вкоротить собi вiку, осоромившись перед свiтом та людьми через злягання зi значно старшою за себе шкiльною «училкою».
Загалом мама в Пi була чудова – навiть у цьому ми йому заздрили. Нiхто нiколи не чув, щоб вона його сварила, ганила чи хоча б пiдвищувала голос. Не кажучи вже про побоi, що чинилися в кожнiй другiй сiм’i тiеi нервовоi епохи. Хоча дати прочухана йому було за що, i ми – свiдки багатьох дiянь Пi – про це добре знали. Знали i глухо мовчали. Нiхто з нас не був зацiкавлений у тому, щоб зiпсувати усталений образ хоча б чогось iдеального в полi нашого зору.
Чого вартували тiльки вечiрнi тусiвки Пi в бесiдцi з ватагами зальотних панкiв чи старшими пацанами з двору та iхнiми дiвками з цигарками в ротах. Нас трусило вiд одних тiльки припущень, що там вiдбуваеться i про що мовиться!..
Сторінка 11
Коли батьки заганяли нас мало не силомiць спати, ми, наче принишклi пуголовки з напiввiдкритими пельками, до болю в скронях вслухалися з-пiд ковдри в п’янi крики, що лунали з бесiдки, намагаючись усотати до найменших подробиць усе роблене там. Не знаю, як Пi вдавалося знаходити компромiс iз матiр’ю i як вона ставилася до гулянок сина, але факт лишався фактом: Пi й далi гульбенив пiзнiми вечорами з тутешнiми i зайшлими дорослими.
При цьому маму вiн любив так, що коли йому випадало згадати про неi в розмовi, голос Пi починав звучати нiжно й тонко, майже по-дiвчачому, i в тому всьому не залишалося й слiду вiд звичного хулiганського образу. Такi от дитячi метаморфози.
Мiж тим, Пi лишався дитиною. Час вiд часу вiн зависав i з нами. Дiлився новими досвiдами, гострими словечками, карколомними iсторiями, паршивими манерами та тривожними настроями дорослого свiту… Рiдше – мрiями, навiяними кiношними образами.
Був перiод, коли Пi жив i бачив себе кiлером, чим геть проiв нашi юнi вуха. Вiн уявляв себе в довгому пальтi поверх бiлоi футболки, у чорнiй шапочцi та сонцезахисних окулярах, з незворушно черствим обличчям та «Berettа 92FS» у руцi. Пi казав, що кращого фiльму, де було б стiльки рiзноi та незвичайноi зброi, вiн не знае. Коли ж я вперше побачив «Леона», то не мiг вiдiрвати погляду вiд тендiтноi Наталi Портман. Герой Жана Рено, хоча й вселяв у мене хлопчаче захоплення, видавався приреченим самiтником-вовкулакою. Вiд нього навiть через скло телеекрана вiяло протухлим яечним жовтком смертi.
Окрiм того, Пi мав звичку безпардонно колупатися в носi i стрiляти виловленими там кальмарами у присутнiх. Пiд час цiеi процедури, не зводячи зi спiврозмовника погляду великих сiро-зелених очей, вiн мiг захоплено розповiдати про голi груди Іванки з другого пiд’iзду, яка вчора вночi буцiмто демонструвала iх у бесiдцi, безсоромно приспустивши лiфчик до живота.
Конец ознакомительного фрагмента.