Читати онлайн “Афонський пройдисвіт” «Іван Нечуй-Левицький»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Афонський пройдисвiтІван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Нечуй-Левицький
Афонський пройдисвiт
I
Весною, пiсля великодня, ченцi й послушники в одному киiвському монастирi запримiтили, що до церкви усе ходить якийсь не то грек, не то арм'янин. Тiльки вдарять у дзвiн чи на вечерню, чи на службу – в церкву входить поперед усiх людей якийсь високий, чорнявий, з товстими густими бровами, здоровими чорними очима вже лiтнiй чоловiк, стае перед чудовною iконою, молиться, б'е поклони, зiтхае, знаменуеться до образа богородицi й позад усiх людей виходить з церкви.
Той чоловiк був грек Христофор Хрисанфович Копронiдос. Вiн довго блукав по селах на Украiнi, продавав кипарисовi хрестики, образки й чотки, продавав темним селянам камiнцi, нiбито з Єрусалима, свячену воду, нiби з Йордану, ладанки од усяких хвороб, навiть пальмовi гiлки, нiбито посвяченi на вербу в Єрусалимському храмi. Тi камiнцi вiн збирав на березi Росi, Расави та iнших рiчок, а святу воду набирав у пляшечки просто з криниць i з ставкiв. Продавав вiн i свячене помiчне зiлля i жебрав на Афон. Набивши добре кишенi грiшми, видуреними в темних богобоящих селян, вiн пiшов на хитрощi вже бiльше кориснi: задумав дурити багатих киiвських ченцiв…
Якось пiсля вечернi вiн пристав до послушникiв, примостився коло iх в садку на лавцi, в темнiй алеi, на цвинтарi i почав розпитувати, хто з ченцiв мае багато грошей.
– Чи то пак правду кажуть, що нiбито в отця Палладiя дуже багацько грошей? Чи то правда, що вiн багатющий? – спитав вiн у послушника.
– Що правда, то правда, – обiзвався келiйник отця Палладiя, – я в його вже давно служу за келiйника; кажуть, в його е тисячок зо три карбованцiв, коли й не бiльше.
– А з яких вiн: мужикiв, чи з мiщан, чи таки з духовних? – спитав Копронiдос.
Копронiдос говорив доволi чистою украiнською мовою, котроi навчився, тиняючись на селах, але в розмовi примiшував великоруськi слова й шепеляв, як шепеляють греки, що родились i зросли не в Росii.
– Отець Палладiй таки з духовних. Вiн був на селi священиком, овдовiв; кажуть, що вже видав двi дочки замiж, i оце годiв з п'ять живе в монастирi, – одповiв келiйник.
– Здаеться, вiн богобоящий та богомiльний. Так молиться та б'е поклони… що менi аж кинулося в вiчi… – обiзвався Копронiдос.
– Дуже богомiльний та богобоящий. Ввечерi довго молиться богу, а як лягае спати, то, мабуть, грошi лiчить, чи всi дома, бо я часом чую в себе, в другiй келii, як бряжчать срiбнi карбованцi та, здаеться, i червiнцi, – сказав келiйник.
– Бряжчать карбованцi! – аж крикнув Копронiдос, i його здоровi банькатi очi аж закрутились на бiлках, а зiньки аж заблискали.
– Бряжчать, ще й, видно, в його iх немало, бо лiчить часом отой лапiга таки довгенько. Усе сидить i ледве ходить помалу, – сказав молодий проворний келiйник.
– І, певно, благочестиво живе й пiснюкае, бо такий захуджений, з лиця такий тихий, такий добрий.
– Тихий, тихий, але тиха вода греблi рве… Горiлочку п'е добре; а сiльськi бабки та молодицi з того села, де вiн був попом, часто приносять йому гостинцi: i сало, i масло, i печенi кури. А одна якась удова таки часто ходить на прощу в наш монастир.
– І до отця Палладiя заходить?
– Атож! Заходить i балакае приязно з ним.
– А як ii звуть? – спитав Копронiдос.
– Вона Хiвря на ймення, – сказав келiйник, – там така здорова, огрядна та червонопика! А приходить на прощу сливе щомiсяця, бо вона з того ж таки села, що недалечко од Киева.
– А отець Ісакiй та Єремiя, певно, так само мають грошi, як i Палладiй? – спитав Копронiдос.
– Мають, але менше, нiж отець Палладiй. А скупi, скупi обидва, що й сказати не можна! Грошi мають, а ходять у старому дрантi та драних, латаних чоботях, – обiзвався другий келiйник.
– А з яких вони? – спитав Копронiдос.
– Хто ix знае. Здаеться, з мiщан, а може, й селян, – одповiв келiйник.
– Я бiльше од ycix ченцiв люблю отця Tapaciя: такий проворний та жвавий, наче в вiйську служив. Здаеться, i цей мае грошаки, бо на йому одежа нова, чиста… – казав далi Копронiдос.
– I цей мае, – обiзвався один келiйник, – бо часто шие одежу! О, цей любить чепуритись! Як принесе часом кравець рясу або кафтан, а вiн як почне примiрять, то виварить воду кравцевi незгiрше будлi-якоi панни: по три рази часом кравець перешивае одежу та приганяе до стану.
– А не знаете, з яких вiн? – спитав Копронiдос.
– 3 бурсакiв; його вигнали з бурси. Але вiн був у москалях: казав, що навiть служив унтер-офiцером. Та це знати й по ходi, бо як ходить по церквi, то задирае голову вгору, мов москаль на муштрi, – сказав келiйник.
– Про що ж вiн розмовляе в келii, як часом зiйдуться гостi? – спитав Копронiдос. – Розказуе, якi штуки виробляв вчителям у бypci; часом говорить про свою давню службу в москалях. А з молодими дияконами усе балакае за червонi щоки та високi перси одноi удовицi… Вона тут недалечко од монастиря й живе, – сказав келiйник i зареготався на все горло.
«Отже ж, варто закидати мережi в цьому монастирi. Ловитв
Сторінка 2
, мабуть, буде велiя… Чотири цiновитi осятри маю на примiтi… 3 котрого б почати… – думав Копронiдос. – Мабуть, з Палладiя. Палладiй мае показну роль в монастирi, бо з вчених… Треба б зробить початок з його…»Копронiдос сам пробував послушником в усяких монастирях у Грецii та Болгарii i добре дiзнався за норови й звички монастирських осятрiв.
– Чи не крикливий та не лайливий отой отець Тарасiй? – сказав нiби сам до себе стиха Копронiдос.
– Ого-го! Не крикливий! – обiзвався послушник. – Як не встигнемо наставити самовар, то вхопить тебе за коси та як сiпне, то трохи голови не одiрве з волоссям. А лаеться гидко, як москаль, та палкий, та битливий! Часом i приступити до його страшно. Та такий товкущий, непосидящй, що все тотвчеться то по келii, то по садку.
«Ну, з цього страшно починать: не пiде в моi мережi; треба почитати з святих та побожних… хоч би з грошовитого лапiги, що не любить вештаться та ходить, мов качка… з отця Палладiя: тут менi буде менше притичин», – подумав Копронiдос i встав з лавки та й розпрощався з келiйниками.
II
Другого дня, тiльки що вдарили в дзвiн на ранню службу божу, Копронiдос прийшов до церкви. Отець Палладiй сидiв коло низького аналоя. Кругом його стовпились сiльськi бабки, прочанки. Отець Палладiй записував у книгу «жертви» бабок: бабки та й молодицi наймали акафiсти, молебнi та панахиди. Копронiдос держав у руцi здоровий пучок пiвонiй, нарцисiв та тюльпанiв, а пiд пахвою щось завернуте в червону хустину. Баби й молодицi товпились кругом отця Палладiя, неначе овечки кругом ясел з сiном. Копронiдос поклав на вiкнi своi приносини, вдарив три поклони перед чудовним образом, приложився, а потiм став навколiшки височенько на сходах i молився, доки баби одiйшли од отця Палладiя. Тодi вiн узяв з вiкна букет та те, що було загорнуте в хустинi, i якось по-лисичому, навшпиньки пiдступив до отця Палладiя й поклонився йому до пояса.
– Прошу прийняти од мене вбогу лепту во славу божiю i поставить перед чудовним образом богородицi, – сказав солодким, благочестивим голосом Копронiдос i подав отцевi Палладiевi здоровий пучок квiток.
Отець Палладiй пiдвiв толову й хотiв покласти перо на столик, але глянув на поетичну жертву i тiльки тикнув рукою з пером на чудовний образ i на букети квiток, що стояли в вазках перед образом на столику, застеленому шовковим червоним покрiвцем.
– А це прошу прийняти й записать на монастир мою малу лепту: ладан, смирну i елей, – промовив нишком, якось смирно Копронiдос i почав розв'язувать червону хустку. – Приймiть, отче Палладiю, i пом'янiть мене в ваших святих молитвах, – сказав Копронiдос.
– Яке ж ваше святе ймення? – спитав отець Палладiй, вже ласкавiше дивлячись на грека.
– Раб божий Христофор, – сказав тихо Копронiдос.
– Ви ревнi до божого храму: щодня ходите до нашоi церкви. Я вас запримiтив, – обiзвався отець Палладiй. – А з яких ви будете?
– Я купець: держу магазин з тютюном на Хрещатику. а на Подолi маю дiла торговельнi: скуповую та перепродую пшеницю, – сказав Копронiдос.
Отець Палладiй несподiвано схопився з мiсця.
– Як же вас звати? – спитався Палладiй.
– Христофор Хрисанфович Копронiдос. Прошу вашого благословення i знайомостi.
Отець Палладiй поблагословив його великим хрестом i подав йому по-панiбратськi руку. Копронiдос, одначе, поцiлував ченця в руку.
– Спасибi за жертву, спасибi!.. Бог вас не зоставить! Богу прийому! Бог прiем вашу жертву! Дякую господовi милосердному за те, що вас напутив, навiв на добру путь.
– А це прошу записати лепту на молебень за здоров'я мое. Маю ще дещо пожертвувать на монастир… та говорити в церквi… якось грiх… Ви загаете для мене багацько часу… – сказав Копронiдос, запикуючись.
– То прошу до мене в келiю пiсля служби божоi! Там ми за чайком i побалакаемо, – сказав отець Палладiй.
Вiн подав Копронiдосовi руку на прощання, здоровою кремезною ходою пiшов до олтаря й так швидко шугнув у дверi, що намiтка од клобука заколивалась, майнула i вкрила вирiзанi й позолоченi квiти та виноградне листя на колонах iконостаса.
«Осятрина йде в мою мережу. Непогано!» – подумав Копронiдос i цiлу службу молився та бив поклони перед чудовним образом богородицi, благаючи поспiху собi.
Пiсля служби божоi Копронiдос пождав отця Палладiя, поки вiн вийде з олтаря, i разом з ним пiшов до його в келiю, де послушник вже ставив на стiл самовар, що парував пiд саму стелю та клекотiв, мов скажений. Келiя отця Палладiя була просторна й чиста. Двое вiкон виходило в старий овочний садок. На вiйнах стояли вазони. Один куток був обчеплений i прйкрашеий образами в позолочених рамках. Перед образами телiпалися лампадки. Через келiю був простелений дорогий килим. В келii було чистенько прибрано; було знать, що тут живе чоловiк заможний, котрий колись жив сiм'ею й господарював.
Отець Палладiй в мирi звався отець Павел Андрiевський. Вiн був з тих священикiв-аристократiв, якi почали вже подекуди заводитись в Киiвщинi. Вiн був священиком на багатiй парафii. Село було велике; окрiм цер
Сторінка 3
овноi землi, до церкви були приписанi ще й ерекцiоннi поля, надарованi давнiми, ще не споляченими православними дiдичами. Отець Павел вiв велике хазяйство, брав з селян-багатирiв чималу плату за церковнi треби й забагатiв. Дочки його грали на дорогому фортеп'янi. В його домi була багата панська обстава: м'яка мебiль, дорогi килими, на дверях важкi портьери… Отець Павел iздив фаетоном, держав баскi конi, вбирався в дорогi ряси та шовковi яснокольоровi кафтани… З селянами вiн поводився гордо, по-панськiй, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику, а ще бiльше задля того, щоб його парафiяни боялися й лучче послухали в роботi. Пишний, гордий, розумний та честолюбний, вiн домагався ролi мiж сiльським духовенством, i його таки обiбрали за благочинного.Отець Павел любив говорити проповiдi, що рiдко трапляеться мiж сiльськими батюшками. Говорив вiн iх, здаеться, бiльше для себе, нiж для селян, бо говорив великоруською мовою та ще й по-вченому. Чесна громада слухала тi проповiдi й нудилась, аж позiхала голосно на всю церкву. Чоловiки без сорому позiхали, а баби таки просто куняли та клювали в спину одна одну носами. Чи постерiгав батюшка це, чи нi, але вiн часто при людях нарiкав на селян, що на селi завелися злодii, завелася розпуста. Вiн забув, що його парафiя не чула од його десятки год живоi моральноi проповiдi на зрозумiливiй для селян народнiй мовi. Але ж за тi проповiдi йому почепили на шию золотий хрест. Народ гомонiв на отця Павла… Отець Павел i не примiтив, що його житло, через його ненависнiсть до народу, через пиху, через панський шик та через полiцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом квартири станового пристава… запахло панським двором. Вiн i незчувся, як у фалдах дорогих завiс та портьер заховалась i притаiлася штунда. Штунда й справдi з’явилась на селi…
Отець Павел вже видав двi дочки замiж, вже наскладав кiлька тисяч карбованцiв, як несподiвано вмерла його жiнка. Засмутився отць Павел, сидячи сам в своiх покоях, став понурий, смутний, впав у тугу й навiть потроху почав запивати з горя та нудьги. А честолюбство та гординя гризли йому серце, як iржа залiзо. Вiн пiшов у монастир, щоб протоптать собi стежку до iгуменства й митри.
«Тепер студенти з духовних академiй чомусь вже не йдуть у ченцi. Архiереями ставляють ченцiв з протоiереiв удiвцiв. Може… може, й моя виграе», – думав отец Павел i постригся в ченцi.
Увiйшовши в келiю, отець Палладiй перехрестився тричi до образiв, поклав на столик проскуру з вийнятими часточками, потiм зняв клобук, пригладив довгi коси, зiбрав у жменю намiтку клобука й, уткнувши ii в клобук, поставив його на косому столику, що стояв в куточку пiд образами. Копронiдос перехрестився й собi тричi, низько поклонився отцевi Палладiевi й привiтався з ним.
Отець Палладiй попросив гостя сiсти за стiл, застелений бiлою скатертиною. Увiйшов келiйник, налив два здоровецькi стакани чаю й поставив iх перед отцем Палладiем та перед гостем.
– Спасiння буде вам од бога за вашi жертви на наш монастир, – почав отець Палладiй розмову, колотячи чай ложечкою й пригладжуючи долонею широку сивувату бороду.
– Приношу жертви, скiльки можу, – обiзвався Копронiдос i почав i собi нiби розчiсувать довгими сухими пальцями чорну, як смола, бороду.
– Ви, мабуть, здалека зайшли до нашого краю? – спитав отець Палладiй.
– Здалека, отче Палладiю. Я родом з острова Пароса i вже давненько торгую в Росii. Переднiше колись я торгував в Одесi, а тепер завiв магазин у Киевi, – сказав Копронiдос.
– Слава богу! Слава богу! І добре йдуть вашi дiла в Киевi? – спитав отець Палладiй.
– Хвалить бога, добренько, непогано.
– Чи були ж на Афонi в святих монастирях? Петре, подай лиш нам до чаю проскур! – гукнув отець Палладiй.
Келiйник побiг в опрiчну вузеньку келiю, одчинив дверцi в пiчурку, вхопив три черствi проскури, поклав на тарiлку й поставив ii на стiл.
– Молився i на святому Афонi; сподобив господь молитись i в Єрусалимi, коло гробу господа бога, – сказав Копронiдос.
– Скажiть! Були i в Єрусалимi! – сказав з дивуванням отець Палладiй.
– Я люблю монастирi, люблю монастирське життя, та не сподобив мене господь жити в монастирi, бо батько мене оженив i приставив до торговельного дiла, – сказав Копронiдос смиренним голосом.
Вiн вiв розмову тоном смиренного, покiрливого й тихого послушника, що розмовляе з своiм iгуменом.
– А от я овдовiв та й пiшов у монастир; був священиком на селi…
– В якому селi? – спитав Копронiдос.
– В Мар'янiвцi, – одповiв отець Палладiй. Копронiдос замовк i неначе трохи заметушився. Вiн знав ту Мар'янiвку. Покинувши торг чотками, хрестиками та камiнцями з Єрусалима, вiн надiв кафтан та рясу, назвав себе священиком з Персii й iздив по селах за поданням, буцiмто на убогi християнськi храми, ограбованi й обдертi нiбито персами, випрошував навiть у батюшок старi ряси та кафтани й перепродував евреям-кравцям ту старовизну. Блукаючи по селах, вiн колись заiздив i в Мар'янiвку до самого таки отця Паллад
Сторінка 4
я.Копронiдос пильно придивлявся до отця Палладiя, але примiтив, що чернець його не впiзнав, бо дiя дiялась таки давненько.
– Яку ж жертву думаете принести на наш монастир? – спитав отець Палладiй.
– У вас вже дуже старi покрiвцi на аналоях, котрi стоять перед чудовним образом богородицi. Бог напутював мене й оце навiв на думку справить новi покрiвцi ради прочан, бо вони на виднотi, та не знаю, якого кольору набирати в крамницях парчу, – сказав Копронiдос.
– В честь богородицi треба брати бiлу парчу з золотими або срiбними квiтками; а в честь преподобних – синю, – сказав отець Палладiй.
– От тепер я й знатиму! А то ми не духовнi люди, нiчого того не знаемо, – сказав Копронiдос.
Копронiдос брехав: вiн добре знав за це й без отця Палладiя.
Отець Палладiй строщив за чаем черствi проскури, що лежали на тарiлцi. Biн устав, вийшов в спочивальню й одчинив дверi в сiни. В пiчурках майнули пляшки, бутлi й повнi усяких наiдкiв тарiлки, прикритi рушником. Копронiдос кинув гострим оком на ту пiчурку. Пробуваючи послушником у грецьких монастирях, вiн добре знав, що ховаеться в тих пiчурках. Отець Палладiй взяв там ще одну черству проскуру й поклав перед Копронiдосом.
Перегодя прийшов отець Ісакiй, сухий, тонкий та високий на зрiст, з довгою сивою бородою. Короткi посiченi коси настовбурчились на його головi, неначе колючки на iжаковi. Вiн прiвiтався до отця Палладiя. Отець Палладiй заповiстив йому купця Копронiдоса. Не встиг отець Ісакiй сiсти, як дверi знов рипнули i в келiю увiйшов отець Єремiя, сухий, як опеньок, низькоокий, ще й видроокий, з скалкою на одному оцi. Отець Палладiй порекомендував i йому Копронiдоса. Копронiдос обвiв ченцiв гострими, вивiдуючими та допитливими очима. На обох ченцях були дуже старi, обстрьопанi вовнянi ряси, що вже зблякли, полиняли, а на спинi зовсiм порудiли. На ногах телiпались старi, давно не чищенi зашкарублi шкарбани. На шкарбанах було рясненько латок.
«Скупi й смиреннi оцi скнарi… Певно, в скринях у цих ченцiв безлiч грошей. Коли б натрапить на якесь дурне м'яло!» – подумав Копронiдос.
Ченцi несмiливо посiдали й дивились у землю. Вони неначе соромились свiтського чоловiка i таки добре смирялись перед отцем Палладiем. Отець Палладiй був з вчених i мiг несподiвано стати iгуменом або й apxiмандрнтом… Хитрi й смиреннi на взiр, цi ченцi були з простих селян. Вони сидiли перед Палладiем, неначе тi чоловiки, що прийшли до батюшки годити вiнчання або похорон. Але горiлочку в отця Палладiя хилили таки добре.
– От шановний купець, либонь, дуже любить наше монастирське життя й ладен давати жертви на наш монастир, – промовив отець Палладiй до отця Ісакiя.
– Спасенне дiло! Добре дiло! Тепер такий час… Час грiшний, бо люди стали якiсь скупi на жертви, – обiзвався некрасномовно отець Ісакiй.
– Стали скупi… Ой, якi скупi! А колись було не те… Благодарнi боляри й боляринi давали жертви на монастирi, – промовив отець Єремiя тоненьким тенорцем, дивлячись одним оком на Копронiдоса, а другим косим на отця Палладiя.
– Перевелись тепер благочестивi та щедрi до монастирiв боляри та боляринi, – обiзвався отець Палладiй. – Тепер боляри шугнули за границю до Парижа, а боляринi все в театрi, та в оперi, та на балах, а не в церквах.
– Грiх плодиться на свiтi, як бур'ян на городi: поли, поли, а вiн росте та розкорiнюеться, – сказав отець Ісакiй, очевидячки, на практицi дуже знайомий з цiею спецiальнiстю.
– Слава вам i спасiння на небi, що ви не такi, – сказав отець Єремiя, неначе кiт пронявкав, i знов опустив очi додолу, неначе засоромився, що вчинив грiх, бо став хвалеником свiтського незнайомого гостя.
Дверi в келiю неначе рвонулись i одскочили, неначе в дверi бурхнула буря… На порозi, нiби з землi вирiс, з'явився отець Тарасiй, високий, поставний, рум'яний, з широкими, повними, червоними устами, в новiй рясi, що прилипла до стану, неначе модна сукня в якоiсь гладкоi боляринi.
– А отець пастернак вже тут! О! Та й отець карлючка тут! – крикнув голосно отець Тарасiй i не зареготався, а нiби весело заржав, мов молодий баский кiнь.
Вiн продражнив отця Ісакiя пастернаком, а отця Єремiю карлюкою-небогою, що була у бога, як спiвають в пiснi. Ісакiй i справдi був схожий на пастернака, на цю довгу та трохи кострубату огородню овоч. Побачивши стороннього та ще й свiтського чоловiка, отець Тарасiй раптом стулив широкого рота з якоюсь гримасою, котра нiби казала: «От туди к чорту! Удрав штуку, та невлад!»
Отець Палладiй заповiстив i йому Копронiдоса.
«Спливаються осятри до купи! – подумав Копронiдос. – Сам бог неначе жене iх бовтом в мою мережу; випала добра година познайомиться з багатшими ченцями».
Ченцi збиралися до отця Палладiя, щоб побалакать до обiду та й по чарцi в компанii випити перед iжею, бо вiльного часу в iх було так багацько, що вони не знали, де дiтись з нудьги. Отець Тарасiй, бадьористий та жвавий, як москаль, перейшов через келiю, задравши голову вгору. Клобук стримiв на його головi, неначе великий кiвер на солдатовi за часiв Миколи I. Т
Сторінка 5
и кiнцi чорноi намiтки клобука метлялись на спинi, як метляються на вiтpi стрiчки в дiвчат. Tapaciй аж вiтер погнав по хатi своею широкою рясою. Тоненькi, позлiплюванi, неначе котами позасмоктуванi кiски отця Єремii трохи заколивались, мов пейси.Конец ознакомительного фрагмента.