Читати онлайн “Причепа” «Іван Нечуй-Левицький»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Причепа
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Семенович Нечуй-Левицький

Причепа





I


Восени, пiсля другоi пречистоi, в чималому селi Нестеринцях раз якось вечiрньою добою сидiв отець Хведор Чепурновський на канапi в своiй свiтлицi. На другiм кiнцi канапи сидiв близький його сусiда, отець Мойсей. Було вже пiзненько. Сiм’я о. Хведора, повечерявши з гостем, розiйшлася по кiмнатах одпочивати. О. Хведор зостався з гостем побалакати, як бувае мiж близькими сусiдами й приятелями.

Вони вдвох приятелювали ще ззамолоду, навiть змалку. Не були вони й товаришами по школi, але всi знали, що о. Хведор з о. Мойсеем живуть душа в душу, дуже часто iздять один до одного в гостi, i як зiйдуться, то не швидко розiйдуться, доки не набалакаються всмак.

О. Хведор був веселий, реготун. Не один повiт знав о. Хведора; його знала навiть уся губернiя. Хто не пам’ятав його круглого, повного, червоного виду, його круглих, здорових, веселих сiрих очей! Якi ж то були веселi очi! Самi нiби реготалися навiть тодi, як о. Хведор журився або сумував, його повнi червонi уста, здаеться, були зроду складенi задля смiху. Вони стулялись хiба тiльки тодi, як в сонного о. Хведора злипались очi. А то все було мiж червоними губами блищать два рядки бiлих, рiвних, дрiбних зубiв! Голову його вкривали коротенькi, до плiч, яснi коси, зроду завитi кучерями по всiй головi; так i стирчали кругом, неначе в киiвських протодияконiв.

Реготуном його зазнали всi: й попи, i дяки, i мужики, навiть пани й жиди. Куди було не приiде в гостi, вже було наймити, погоничi надворi пiднiмають регiт. Було ступить на пoрiг, покаже кучеряву голову, блисне веселими очима, — всi гостi вже чогось регочуться, аж за боки беруться. Скаже й прикаже, — зараз пiде регiт по хатах. Всi любили о. Хведора, — всi, навiть дiти бiгали за ним слiдком, ловлячи його веселе слово й жарти.

З себе був о. Хведор огрядний, тiлистий, невисокий, але плечистий. На м’яких плечах в його ряса аж влипае! Шия в його була така коротка, нiби голова лежала на самих плечах. Мовчати не любив о. Хведор. Було або говорить, або регочеться, або разом i регоче й говорить, та все голову закидае аж на плечi; кучеряве волосся було дрижить на головi, а плечi й груди — аж ходором ходять.

О. Мойсей був високий, сухорлявий. Довгi, рiдкi, м’якi коси поприлипали до його стовбоватоi голови, розсипавшись тоненькими, позлiплюваними пасмами по плечах. З-пiд густих брiв блищали чорнi, як терен, очi. На сухому, пожовклому, довгому виду щоки глибоко позападали i помурхли, а мiж рiдкою бородою та миршавими вусами темнiли нiби присмаглi, аж синi губи.

Тодi як о. Хведор жартував, смiявсь навiть з рiдного батька, з своеi жiнки, його приятель все було сумуе та жалiеться на слуг, на жiнку, на парафiян, на господарство. Не одна тiльки однаковiсть вдачi зводить людей докупи: частiше робить людей близькими приятелями супротилежнiсть iх вдачi.

— Якби, о. Мойсей, з нас двох та зробився один пiп! — каже було о. Хведор, — що б то за диво вийшло! Який би то був пiп! i великий, i широкий, i товстий, i довгий!

Свiтлиця о. Хведора була невелика. Попiд стiнами стояло дванадцять стiльцiв, в кутках — косi столики, а над ними вгорi — косинчики з карнизом на книжки та на проскури; коло стiни стояла камода, а перед канапою — стiл. На стiнах висiло багато образiв, невеликих картинок у чорних узеньких рамках, а коло порога висiв у бiлому клобуцi, намальований олiйними фарбами, якийсь давнiй митрополит, червоний на виду i ввесь обвiшаний червоними стрiчками, наче молодиця намистом.

О. Мойсей притуливсь, нiби зщулившись, в однiм кутку канапи, а о. Хведор розлiгся в другому, закинувши голову на спинку канапи. При двох свiчках, на полi темнобронзовоi оббивки канапи, обидвi постатi так виразно малювались, неначе на чорному полi картини дуже ясне малювання.

Довгий, сухорлявий о. Мойсей трохи скинувсь своею постаттю й видом на тих довгих, темних аскетiв святих, що малюють на вiзантiйських образах. І ряса його, з добрящого товстого баракану, спадала навкруги його такими ж довгими цупкими фалдами, й фалди переламувались так само гостро впоперек, як на вiзантiйських образах.

На другiм боцi канапи червонiло повне, кругле лице о. Хведора, неначе лице товстого свiжого амура, що вишивають гарусом на подушках, занадто наляпавши йому щоки червонястими нитками.

Вже в хатах все поснуло, всюди стало тихо, тiльки годинник на стiнi цокав, мляво й лiниво гойдаючи маятник.

Перед панотцями на столi, накритому червоною вовняною скатеркою, мiж двома свiчками, стояв повний графин горiлки. Промiння од свiчок пронизувало пляшку з обох бокiв, вигравало в жовтiй, чистiй, як сльоза, горiлцi, заправленiй пахучими корiнцями, — бодяном, каманом та гвоздичками, — блищало веселими iскрами на гранчастiй рiзанiй затичцi, на чистих, прозорих боках графина. Коло графина стояла тарiлка з скибками паляницi i мисочка з вишневим варенням.

— А що, о. Мойсей! Чи вип’емо по чарцi? — запитав о. Хведор.

О. Мойсей так смутно, так жалiбно поди

Сторінка 2

ився на графин, неначе вiн жалкував за якоюсь великою втратою, неначе в його або дитина вмерла, або конi вкрадено. Аж притухли його чорнi очi, а темне, смугляве лице стало ще темнiше.

— Хiба ж ти не знаеш, що менi не можна пити? — одказав о. Мойсей.

— А що ж ми оце робитимемо отутечки? Хiба будемо дивитись один одному в вiчi та й годi?

— Отой доктор останнiми часами дуже лякае… — одказав о. Мойсей. — І позавчора казав моiй Марii Івановнi, щоб я покинув горiлку пити, а то погано буде…

— А ти ймеш вiри докторам! Що не доктор, то й брехун! Вiн говорить, аби язик вертiвся, — так собi, — на вiтер…

О. Хведор закинув голову назад, пiдняв угору куценьку борiдку i захихикав, показуючи усi щелепи i два рядки бiлих зубiв. Канапа задвигтiла, а ближча стiльцi аж нiжками застукотiли об помiст.

— А я докторiв не слухаю! — промовив далi о. Хведор. — Вiн менi скаже не iсти того й того, а я на злiсть наiмся та й поздоровшаю. Доктор каже, а ти роби навпаки: тодi якраз буде гаразд.

О. Хведор знов зареготавсь i налив двi чарки горiлки. Запахло в хатi спиртом, корiнням.

— Будьмо здоровi! — промовив р. Хведор i випив переднiше, як господар, прицмакуючи.

В о. Мойсея аж слинка покотилась. Чудовi пахощi торкнули його фантазiю, нагадали йому про якiсь чудовi сади теплого краю. Омана смаку разом з оманою фантазii була аж надто велика! О. Мойсей нахилив голову нижче, не одриваючи очей од чарки.

— Починай-бо, о. Мойсей! Ти ж гiсть! Чого ж ти скривився, як середа на п’ятницю?

— Не можна, брате, не можна! Ти ж бачиш, як я погано кашляю. Недурно ж казав доктор, що в мене зроду нахильнiсть до якоiсь грудяноi слабостi, бо в мене шия дуже довга.

— Хи, хи, хи, — зареготавсь о. Хведор. — От тобi й на! Не одрубувати ж тобi трохи шиi, щоб можна було горiлку пити. В довгу шию краще й зручнiше тектиме, мов у лотоки… Ось спробуй лишень!

О. Хведор пiдняв чарку проти свiчки. Кришталева чарка неначе засмiялась проти вогню. Червоно-жовтий чистий напиток замиготiв iскорками, неначе в йому грало лiтне марево, а чудовi пахощi лоскотали в носi, в горлi, по язицi.

О. Мойсея потягло до чарки нiби двома мiцними руками. «Велiе iскушенiе!» — промовив вiн.

— І що зашкодить одна чарка? — вмовляв далi о. Хведор. — Чарка — то нiби одна крапля; вона тобi навiть горла всього не обмоче…

— Може, й справдi так! — промовив о. Мойсей, радий, що натрапив на сяку-таку причину.

Що божого дня о. Мойсей зарiкався пити й курити, але що божого дня було знайде якусь причину, щоб розрiшити, буцiмбито в останнiй раз. А потiм знов давав собi зарiк, i знов знаходився той капосний останнiй раз. І тепер — очi в його повеселiшали; вiн узяв чарку, пiдняв ii до свiтла, подививсь на неi любо, як мати на свою дитину, i тихенько почав цiдити в рот, помалу задираючи голову. Довго держав вiн чарку коло рота, висмоктував останню крапельку i, одiрвавши чарку, почав утягувати в рот синi своi губи, нiби смоктав iх.

— Яке ж то добро, оця горiлка! — промовив стиха о. Мойсей. — І той розумний був, хто ii вигадав.

Вiн схопився з мiсця i хотiв налити другу чарку. О. Хведор миттю пiдняв графин вгору.

— А зась тобi! вибачай на цей раз! Просив я тебе, а тепер попроси ти мене. Ха, ха, ха!

О. Мойсей силою взяв пляшку i миттю випив другу чарку. Перегодя о. Хведор закурив сигарку. Перший свiжий димок дуже приемно залоскотав у носi в гостя.

— Не кури, будь ласка — просив о. Мойсей. — Хiба ж ти не знаеш, що доктор заборонив менi й курити. Не дратуй-бо мене.

— Одчепись ти з своiм доктором! що не доктор, то нахаба! Як його слухати, то й з голоду вмерти треба.

— Скiльки раз я зарiкався не курити! — каже о. Мойсей. — Одже ж не покину! Поки не чую диму, то й байдуже. А як курить хто менi пiд носом, то, здаеться, оддав би все на свiтi, щоб тiльки покуштувати отого поганого зiлля.

— Коли хочеш кидати, то не одразу: один день покури тричi, другого дня — двiчi. От почни так од цього вечора! — На, посмокчи!

— Може, ти й правду кажеш, — промовив о. Мойсей вже якось веселiше. — Давай, покурю та й закаюсь!

Закадили панотцi i поодкидали голови в кутки канапи. І полилась iх розмова — щира, непотайна; без жадних свiдкiв, чужих i своiх рiдних, в тихiй теплiй свiтлицi, в тишi спокою темноi осiнньоi ночi, за чаркою доброi горiлки або наливки, — не раз було панотцi пробалакають цiлу нiч до свiта. Вже матушка, виспавшись, було вигляне з дверей, гримне на iх та й знов засне, а панотцi на те не вважають! Нiчна пiзня доба, чарка горiлки — розгортують душу, розв’язують мову, додають красномовностi навiть не красномовнiй розмовi мовчуна о. Мойсея.

Батюшки мовчали, втягуючи в себе дим, i буцiм збирали розкиданi думи, вибираючи ту, з котороi треба б почати розмову.

— Як же, о. Мойсей, твоя сiм’я?

— Моя сiм’я? Не благословив бог мене сiм’ею! Не ростуть чогось моi дiти. Чи мене за що бог карае, чи я сам нездоровий, чи моя жiнка така! От i цi двойко, позоставались живi… чогось вже мизернiють, кривляться…

— Ти шкодуеш, що твоi дiти вмирають. А моi вже

Сторінка 3

геть-то живучi. Такого iх, такого iх багато, що, далебi, не знаю, що й дiяти! Семеро однiс я на кладовище, а там спить у мене аж сiм дочок, а два сини в школi. Коли тебе нудьга бере за дiтьми, вiзьми, будь ласка, в мене зо двое або зо трое, — я тобi ще й подякую.

О. Хведор зареготався, аж канапа задвигтiла на хисткому тонкому помостi.

— Чужi дiти — не своi, — одказав сумно о. Мойсей.

— Та ще й не мруть чогось! — промовив о. Хведор, — не так, як бувае в людей. Оце й заслабне часом котра дитина, хирiе, стогне, мизернiе. Думаю: от-от умре! От-от бог прийме до себе. А воно вiзьме та й очуняе. А все то жiнка! Як вiзьме коло його панькати, тупцяти, як вiзьме припарювати, та виливати, та облизувати, то, дивись, вже моя дитина й очуняе! Ха, ха, ха!

— Грiх тобi, о. Хведор, таке говорити про своiх дiтей!

— Та вже нехай хоч грiх! У мене, що на умi, те й на язицi… Ха, ха, ха! А як ти собi, о. Мойсей, мiркуеш? Оде в мене сiм дочок — я не лiчу синiв — треба iм справити сiм суконь, та сiм сорочок, та сiм пар черевикiв. Побiльш вдвое, то буде чотирнадцять. А там ще як почнуть вигадувати своi витребеньки, якiсь комiрчики, та стьожечки, та блонди, та якесь дрантя, та якесь бiси-батька-зна-що! Та все по модi та по мордi! Я тобi кажу, що на силу велику вистачаю! Несила настачить на iх. А тут, знаеш, ще до того вдались моi дочки в свого батька! Ха, ха, ха! Всi сiм товстi, неначе «сiм гладких корiв фараонових». Сьогоднi справиш одежину, яку удяганку, а через тиждень — вже й тiсна стала! Ще добре, що не всi дорослi, — одна другу доганяе — так одежина переходить з плечей на плечi. Та ще й повдавались в матiр: усi чепурнi, шанують одежу, усi глядять одежини, як ока в лобi.

— А хто ж винен, — промовив о. Мойсей, — коли й ти сам не згiрше колесницегонителя фараона: гладшаеш щодня, нiвроку тобi.

— Ти й правду кажеш, отче Мойсее! Недавно стулив я собi оцю рясу. Не жаль би було, якби не казав кравцевi, — а то казав i наказував: не ший же щiльно та тiсно! Ший якмога ширше! Коли вчора дивлюсь, — на плечах чисто порозлазилось шитво. Я до попадi — показую та лаю кравця. А вона менi як одрубала, та ще й при дочках: «Не кравець-бо винен! сам розлазишся, то й одежа мусить розлiзтись, — не залiзна ж!» Я покинув рясу та мерщiй з хати! Ха, ха, ха! А тут, не тобi кажучи, ростуть дочки так швидко, наче на дрiжчах! У других дочки i в двадцять рокiв ходять в куценьких сукнях, а в мене, оце мине дочцi тринадцять, так ii хоч зараз замiж давай. Одна одну доганяе! Не знаю, що й робити на свiтi. Богослови знають, що в мене не гурт-то грошей, обминають мою хату або приiдуть об’iдять, обiп’ють, понюхають та й поiдуть. А моi дочки сидять, хоч i гарнi, враг iх не взяв! Видаватиму, хто перший трапиться: хоч би й за дякiв! А де ж я iх подiваю. До старших дочок вже й богослови не присватуються, — кажуть, що старi. А iм всього вiсiмнадцятий та дев’ятнадцятий рiк!

— Чого це ти, о. Хведор, взявся на своiх дочок? Вони ж дурно не iдять в тебе хлiба, — вони коло всього, а твоя матушка тiльки порядкуе.

— Отак пак! Ба, ще б посiдали та руки позгортали! Вони, бач, i робили б, що тiльки б плутали на п’яльцях якесь свое дрантя. А я iх турлю до пекарнi! Робiть, кажу, дiти, самi на себе, — на вас слуг не настачиш. Нехай пораються i коло печi, i в хатi, i на огородi; нехай хлiб печуть, обiдати варять у жнива, прядуть. Тiльки не посилаю з сорочками на рiчку та на поле.

О. Хведор знов поналивав горiлки в чарки.

— Будьмо здоровi! — промовив вiн, випив i закусив варенням. — Прошу покорно, о. Мойсей.

— Ой боюсь, боюсь! Лихо менi з цiею горiлкою! Хтось лукавий вигадав ii на мое лихо! Не довго животiти менi через неi.

— Пий-бо! чого ти? Дома собi будеш пiснюкати, а в гостях «розрiшенiе на вся: вина i елея».

— Воно й справдi, що я оце в гостях! Не питиму вже дома, — промовив о. Мойсей, а сам скоса привiтно поглядав на ясну, блискучу, як зоря, чарку настойки.

Випили знов по чарцi. О. Мойсей довго смакував, обсмоктуючи своi синюватi губи. — Гримаеш ти, о. Хведор, на дiтей. А в мене ж то, в мене швидко не буде дитини, анi щастя, нi хатини, як спiвають у пiснi. Чи воно пороблено, чи воно наслано? Надiсь, кимсь, наслано… Кажуть, що моя хата закладена майстрами на дитячу смерть… І в старого батюшки мерли дiти. Я вже й воду святив, вдруге святив усi кiмнати, вже й питав мiж старими людьми…

О. Мойсей зiгнув шию карлючкою, а голова звисла на груди.

— Бог зна, чого ти журишся, о. Мойсей! — каже о. Хведор. — І хочеться тобi того клопоту? Я й не радий, а дiти родяться, родяться та й ще родяться, i не знаю, коли тому кiнець буде!

О. Хведор зареготався, аж затупотiв ногами, аж помiст задвигтiв.

— По цiй мовi — будьмо здоровi! — промовив вiн, наливаючи по чарцi.

— По цiй мовi можна й менi, — додав о. Мойсей.

— Та пий-бо одразу, не смакуй! — приказав о. Хведор, регочучись дрiбно. — І чарки бiси-батька-зна-якi пороблено! Вип’еш, наче муху проковтнеш!

О. Мойсей не сперечавсь, ковтнув хильцем i тiльки втягував, по своему звичаю, обидвi

Сторінка 4

убi в рот.

— Казав я тобi, о. Мойсей, що видам дочок за того, хто перший трапиться, чи вiн буде дяк, чи мужик, чи циган. Одже ж, я так швидко i зроблю. Внадився оце до моiх дочок якийсь ляшок, — ходить та й ходить, трохи не щодня. Дочки й радi, бо, вiдомо, вже дiвчата на порi, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моiм дочкам. Тiльки чин на йому бiси-батька-зна-який! Вiн якогось пана пiдписаря пiдписар, чи що! Фамiлiя його — Серединський. Приiхало воно сюди на економiю недавно, таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мизерне, замлiле! i називае себе шляхтичем. Переднiше колись було мене обминае, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став на панка схожий, тодi почав до мене пiдступати, та все смiливiше, та все смiливiше. Потiм дивлюсь, — вже i втиривсь у мою хату! А з дочками куди тобi! наче зрiс у панських будинках. І тепер ходить трохи не щодня. Менi вже i надокучае, бо треба з ним панькатись, коли впустив до своеi господи. Будьмо здоровi!

Випили й закусили. О. Хведор перехилив порожню пляшку над чаркою.

— Чи це ми вже й вихилили повний графин? Чи не тим, що ти, о. Мойсей, маеш якусь прирожденну нахильнiсть до чарочки?.. Ха, ха, ха!

— Як випили, то господар ще принесе, — одказав о. Мойсей.

О. Хведор скинув чоботи, пiдгорнув поли, взяв графин i, тихесенько закрадаючись, як кiт до мишi, пiшов у другу темну кiмнату точити горiлку з барильця. Серед тишi ночi чути було дуже виразно, як горiлка стиха булькотiла з барильця, вливаючись у пляшку i шелестячи по боках скла.

Коли це — щось заворушилось i загомонiло в другiй темнiй кiмнатцi. В одчиненi дверi, мов той херувим з небес, вилетiв о. Хведор. Од швидкоi ходи вiн аж вихав полами на повiтрi, а волосся на головi настовбурчилось вгору, нiби легкий пух. В руках у його був превеликий бутиль доброi горiлки.

— Ох менi лихо! — промовив о. Хведор, озираючись на темнi дверi, нiби звiдтiль за ним гнався домовик. — Певно, оце моя матушка почула, що я горiлку точу, та так нагнала, що й насилу втiк. Коли б лиш не прибiгла та не одняла бутля.

О. Хведор поставив бутля пiд стiл, але, прислухавшись, що знов все поснуло й запанувала тиша в покоях, незабаром витяг i поставив на столi.

— Будьмо здоровi! Помершим чарка, а нам горiлка, — промовив о. Хведор.

Випили й закусили.

— Смiешся ти з мене, — каже о. Мойсей, — що моя Марiя Івановна забороняе менi пити, а сам, бачу, не згiрше боiшся своеi жiнки…

— Ет, о. Мойсей! Все то твоi доктори нашкодили: набрехали моiй попадi, нiби менi горiлка шкодить через те, що в мене шия дуже коротка. Бач! Вiр дурням! І довга шия — не пий, i коротка шия — не пий. Страхають мене паралiчем. Один тому час! І пити — вмерти, i не пити — вмерти! Лучче ж пити i вмерти! Раз родила мати — раз i помирати! Ану, о. Мойсей, iй правду кажуть доктори? Чи стукне мене паралiч?

О. Хведор налив, випив i замовк, неначе ждучи паралiча.

— Нi, нема! Не бере! — промовив. — Тепер вже не занапастимо себе. Ну, смiливо! Марш уперед.

Знов налили чарки i повипивали.

— Про що пак ми були розговорились? — спитав о. Хведор.

— Про якогось Серединського, про панича.

— Еге! Так, знаеш, занадивсь ото до мене той панок Серединський. Ходив переднiше сам, а це вже почав ходити з нашим сусiдою, дiдичем Хоцiнським. А знаеш, як я познайомився з тим Хоцiнським?..

— А як?

— Дуже чудно й трохи смiшно! Чи до тебе пак приходили панки кумами держати до хреста мужичих дiтей?

— Приходили перед повстанням i не раз, а це щось i перестали, — одказав о. Моисей.

— Ото ж i до мене було оце й несуть хрестити мужичу дитину. Кумою — молодиця, а за кума — панок з заводу. Що це сталося з панами? — думаю було собi. — Колись дерли шкуру з людей, а це почали брататись та еднатись, навiть пити з ними горiлку. Щось воно та е. Аж воно так i вийшло. Випиймо, о. Мойсей… — Раз якось принесли дитину до хреста. Кумою — молодиця, а кумом — якийсь незнайомий пан, здоровий, огрядний, з маленькими тонкими нiжками, — достоту неначе хто пiдпер барило двома паличками. Заповiстивсь менi, що вiн такий i такий дiдич, близький мiй сусiда, i принiс до хреста дитину свого робiтника, доброго й вiрного, знаючи звичай — од хреста не цуратись. А я собi думаю: дай трохи пожартую з паном, щоб не дуже квапився куматись з людьми, бо таки заздрiвав його щирiсть. Веду кумiв у першу хату i починаю хрестити дитину по всiм правилам, як личило такому кумовi. Читаю помалесеньку, виразно, поважно, слово за словом, а дяк з паламарем приспiвують. Стоiть мiй пан, перекидаючи з ноги на ногу свое барило. А я читаю та й читаю, та спiваю! Дивлюсь, — пан мiй вже сопе, а з лоба пiт горохом котиться, а я читаю та читаю! Ха, ха, ха! Нехай, думаю, покуштуе, що е на свiтi дещо й важке. Дивлюсь, — вже близько кiнець. Я перемахнув для поважностi на молебiнь, давай вичитувати один, потiм другий. Хоцiнському дав на руки дитину. Вiн червонiе, от-от упаде! Годi, думаю, — буде пан до нових вiникiв пам’ятати, як о. Хведор хрестив д

Сторінка 5

тину. Навпiсля чую — мiй пан аж трохи заслаб, мабуть, одстояв ноги. Так-то ми й познайомились. Ковтай муху, о. Моисей!

— Нi! щось мало поживи з цiеi мухи. Буду я гедзiв ловити, абощо.

О, Мойсей достав з другого стола стакан, налив трохи не повний i почав дудлити.

— От i почав Хоцiнський до мене вчащати; просить i до себе, дае менi гостинцi, шле менi з сахарнi по головi сахару, — бачу, чогось годить менi, тупцяе коло мене; а як прийде до мене в гостi, в’еться коло моiх дiтей, тирить iм у руки польськi книжки, цвенькав до iх по-польськiй.

— Та нашi пани, — промовив о. Мойсей, — таки догоджають батюшкам, хто вмiе кiльки слiв цвенькнути по-польськiй. І я, грiшний, колись ненароком так собi випадком промовив слiв двое по-польськiй до свого пана, — зараз на другий день прислав хуру дров! За двi словi!

— Зате ж пiдставляють вони стiльця тому, хто не годить iм! — промовив о. Хведор. — Чи чув про благочинного з Куцого? Як його обговорював дiдич Панятiвський перед архiереем, перед стороннiми людьми, перед панами за обiдом, тодi, як вiкарний iздив по епархii! Де ж пак! видумав якусь iсторiю, нiби його свиня вскочила в попiв огород; пiп нiби дав iiй сто рiзок, звелiв зв’язати i одiслав соцьким у стан, вкупi з прощенням на «оную безпокойную рябу панську свиню».

О. Хведор зареготавсь, наливаючи горiлки в чарку, аж горiлка перелилась через край.

— І справдi, чудна та Польща, — промовив о. Мойсей, — сама лежить зв’язана, скручена, ледве дише, а ще таки простягае руки, щоб щось наше загарбати собi.

— Будьмо здоровi, о. Мойсей! закушуй-бо, а то на голову буде важко… От i почав ходити Хоцiнський з Серединським. Чи не моститься часом вiн у свати до моiх дочок?

— Ой, не хапайся, о. Хведор, з сватанням! Питай людей.

— Добре тобi й говорити, коли тобi на шиi не сидить сiм дочок.

— Коли б менi хоч одну дочку! Вже я й хати святив, i пшеницю сiяв на чотирьох углах дома. Пшениця посходила, значиться, мiсце благословенне…

— Знаеш, що зроби, о. Мойсей! Об’iдь ти, голий, серед дня, верхом на лопатi тричi кругом хати та прочитай на ходi тричi «Отче наш»; тодi, певно, так перелякаеш домовикiв, що не потраплять куди втiкати! Ха, ха, ха!

О. Мойсей пiдняв голову, думав почути щось путне, але зараз схилив ii вниз, осмiхнувшись.

— От ходить до мене Хоцiнський та годить менi. Недавно оце прислав менi деревнi на повiтку та на опал три хурi хмизу.

— Чи й той пан годив тобi, що переднiше був тута? — спитав о. Мойсей.

— Де там тобi! Той був з багатих, значних панiв, з аристократii, та гордий, та пишний! Йому, мабуть, здавалось, що вiн i тепер пануе на Вкраiнi, як було колись за царя Гороха, як людей було трохи.

— А хiба ж i не панували вони в нас? Що хотiли, те й робили, не було iм упину, — одказав о. Мойсей.

— Як приiхав до нас той переднiший старий пан, я накинув свою скуфiю, надiв найновiшу, найпросторнiшу рясу, трохи напиндючивсь та й пiшов до його, — думаю: познайомлюсь i поговорю за квит на дрова, бо тодi, бач, пани давали нам дрова на топливо з свого лiсу. Заповiстивсь через лакея. Коли це — виходить до мене пузань у шлафроцi з люлькою в зубах на довженнiм цибуковi; надувся, насупився, напиндючивсь i заступив менi дверi до гостинноi, та починае питати, чого менi треба, як того мужика, а сiсти й не просить. Е — думаю, — вибач на цей раз! Не годиться ж таки менi стояти коло порога, та ще й в скуфii. «Вибачайте, кажу, пане, але нi вам, нi менi не випадае говорити навстоячки!» Взяв я поминув його, пiшов в гостинну та й лагожусь сiсти в найбiльшому крiслi, а його прохаю сiсти коло себе. Вiн тодi нi в сих нi в тих! Круть-верть сюди, туди! так йому погано стало. Поставали ми обидва коло фотелiв та й почали вгнiзджуватись. Нiяк не влiзу в прокляте крiсло, таке вузьке! Коли дивлюсь, i пан трохи застряг, бо i сам не влiзе гаразд. Ха, ха, ха! — зареготався я, а пан i собi за мною. «Шкода, кажу, пане, й заходу! не задля нас, певно, роблена ця мебiль. Сiдаймо де iнде, — на софi, абощо!» Сiв я та й упiрнув у пружини сливе до самого долу, а пан упiрнув з другого боку. Сидимо ми, тiльки голови нашi видно, мов десь за горбами виглядаемо! А софа трiсь! лусь! трiсь! та все трiщить помаленьку. Одже, од того часу i почав ласкавiше зо мною поводитись, почав навiть руку подавати.

— Випиймо, о. Мойсей, за вiчну пам’ять шляхетського, польського гонору! За iх бундючнiсть давню!

Випили й закусили.

— Е, о. Мойсей! ти, бачу, й честi не знаеш. Дивись! вже горiлки тiльки на днi! — промовив о. Хведор, трясучи останньою горiлкою, котра шелестiла в пляшцi. — Як же я теперечки добуду другого бутля? Треба хоч рачки лiзти в ту хату, бо матушка почуе.

О. Хведор знов, ступаючи навшпиньки, пiрнув у темнi дверi. Але матушка, мабуть, звикла навiть через сон стерегти барильця i пляшок з горiлкою, — зараз заворушилась. О. Хведор, наче архистратиг з небес, вилинув прожогом з темноi хати, держачи в руках чимале барильце, в которому горiлка жалiбно плескалася в порожньому мiсцi.

— Благовiствуй, земле, радость велiю! — к

Сторінка 6

же о. Мойсей.

— Не дуже й «велiю», бо тiльки на днi, та й то простоi, не настояноi. Не потрапив на друге барильце… бо в хатi поночi.

— Дарма! давай покуштуемо, яка вона на смак!

— Як же твоi сини? — опитав о. Мойсей, впiймавши доброго гедза з стакана.

— Як? Василь вже в фiлософii, вчиться дуже добре, а менший i досi в нижчих класах, бо все попасае в класах; вигнався аж до неба, а дурний, як треба, — не хоче вчитись! Таке ледащо! мабуть, тим, що в батька свого вдався. Ха, ха, ха!

О. Хведор зареготавсь, аж одна дитина закричала спросоння.

— Хiба ж ти не вчився в школах? — спитав о. Мойсей.

— Який там недовiрок його вчився б! Ще в бурсi було сяк-так — вчителi добре приганяли, а я дуже боявся каторжноi рiзки! Раз дали такоi прочуханки, що й досi пам’ятаю. Було аж сльози тобi котяться, а таки вилупиш тих проклятих латинiв на грекiв, як «Отче наш»! Перевели мене в семiнарiю, зачув я волю. Дивлюсь, авдиторiв немае, греки та латини валяються в нас попiд лiжками. Не вивчиш лекцii, — професори й слова не кажуть, — а тут ще й не визивають! Еге, думаю я, аж ось де лахва! Кидай, Хведю, книжки та гуляй! Гуляю я та гуляю, книжки i в руки не беру. Коли зирк! читають на конференцii, шо такого-то раба божого Хведора Чепурновського «по малоуспiшiю i маловозрастiю» зоставити в тiм-таки класi на другий курс, тобто ще на два роки попасати. От i попасав я, трохи покаявся; перевели мене трохи не в першому розрядi. А в фiлософii я, розшолопавши фiлософiю, як i подобае фiлософовi, покинув знов книжки. Гуляв, гуляв, аж до кiнця курса, аж остобiсiло! Зберемось було, та все молодi, веселi товаришi, п’емо, танцюемо, спiваемо, байдики б’емо, в карти граемо! Ой, що то за час був гарний, вольний, веселий! Випиймо, о. Мойсей, як ми колись випивали, як стояли в Качуренка! Пом’янiмо днi наших веселих молодощiв!

О. Мойсей добре поминав своi молодощi, бо дудлив без перерви з свого здорового стакана, вже не дожидаючись частування.

— Але, дивись, о. Мойсей! — крикнув о. Хведор, — вже й барильце спорожнили. Потривай! розкажу ж я твоiй Марii Івановнi!

— А я твоiй Марii Василiвнi, — одказав о. Мойсей.

— Ой, не кажи, братiку!

— А не скажеш моiй? Як не скажеш, то я i твоiй не скажу.

— Вже i в вiкнах сiрiе, i небо яснiшае, свiт недалечке. Чи не одпочити б нам, о. Мойсей?

О. Мойсей тiльки нахилив голову ще нижче.

— Чи потрапимо ж до нашоi постелi? — спитав о. Хведор.

— Потрапимо якось, хоч навпомацки, аби тiльки з мiсця зрушити, — одказав о. Мойсей. — Пiдведи мене, а я тебе!

Побрались панотцi за руки i, пiдводячи один одного, встали i тихенько подибали до постелi. Нi один навiть не заточився, доки вони дочвалали до другоi кiмнати.

— Знаеш, о. Хведор, що менi оце опало на думку? Як то пак ми оце вдвох подужали вкласти в копи стiльки горiлки! Одже ж ми вкутали якраз, мабуть, по два бутлi.

— Я думав, що тобi й справдi яка путяща думка прийшла в голову!

Панотцi полягали i ще довго балакали, — що далi, то все тихiше.

— Ну що, о. Мойсей, якби пiсля цього всього та скласти нас докупи! Ой, ой, ой! Який би то з нас вийшов здоровий пiп! мабуть, якийсь протоерей або й архiерей!

— Нi! Бог з ним! — одказав о. Мойсей. — Теперечки з одного мене або з тебе вийшов би цiлий причет церковний. Адже ж тiеi горiлки, що ти видудлив, стало б, певно, на ввесь причет!

— Чи не випити нам ще до подушки? Тут в моiй келii е пляшка настоечки. Я ховаюсь-таки од своеi жiнки, — осьдечки я приховав! — сказав о, Хведор.

— Як випити, то й випити! Я не цураюсь того добра.

О. Хведор достав пляшку з-пiд якихсь паперiв, — здаеться, «Єпархiальних вiдомостiв», завiшаних одежею, сiв на лiжку, випив сам i почастував о. Мойсея.

— Ой, добра ж оця настоечка, взяв би ii лихий!

— Ну, вилиймо за своiх овець, за «пасомих»! Випили i сидiли хвилинку мовчки.

— Ну, випиймо за протоереiв та архiереiв! Випили знов i трохи мовчали.

— Випиймо за «христолюбивое воiнство»! Йому перше мiсце! Куди ж нам до iх, о. Мойсей!

— Ну, випиймо ще востанне — «на сон грядущих», — додав о. Мойсей.

— Одже ж, ти, панотче, здаеться, пив би i через сон; так оце розохотивсь, — одказав о. Хведор.

Полягали панотцi i довгенько гомонiли щось, вже не слухаючи один одного.

— Як твоя Марiя Івановна оце ночуе сама вдома? — спитав о. Хведор.

— Що? що таке? Гуска Івановна, заправлена на горiлцi?.. — замолов нiсенiтницю о. Мойсей та й заснув.




II


На другий день сонце високо пiдбилося вгору, а панотцi ще одпочивали. Тричi закипае, тричi погасав самовар у сiнях, а панотцi спали. Вже матушка наготувала снiдання, порозсилала людей на роботу, ходила, нудилась без роботи, двiчi молилась богу, а панотцi все спочивали. Не втерпiла-таки матушка, пiшла побудила панотцiв i послала до iх наймичку з водою й рушником.

Трохи перегодя в тiй самiй свiтлицi, на тих самих мiсцях, як i ввечерi, сидiли на канапi панотцi i мовчали. О. Хведор, свiжий, здоровий, як i переднiше, протирав очi, позiхав, хрестячи рот за кожним разом, одкидав за вуха мокрi

Сторінка 7

пiсля вмивання густi кучерi. О. Мойсей сидiв непорушне, похиливши голову, трохи скрививши набiк синi губи. Причесаний, мокрий волос його поприлипав до голови. На столi, застеленiм червоною скатеркою, стояли три стакани чаю. Збоку стояв той самий графин, повний жовтоi горiлки, тарiлка з гарячими пирогами та накраяними скибками пухкоi паляницi i маслянка з маслом.

— А доки ми оце будемо протирати очi? — промовив о. Хведор. — Рання пташка дзьобик набивае, а пiзня очицi протирае. Матушка! ходи лиш до нас та почастуй нас!

Вийшла матушка, ще молода на взiр, чорнява, в бiлому простенькому чiпковi. Є такi люди, що i до смертi не теряють краси, цiлий вiк цвiтуть то молодою дiвочою красою, то розкiшною повною молодичою, то якоюсь старечою красою. По виду було знать, що Марiя Василiвна колись цвiла пишною красою. І тепер ще не втратила вона нi чудових чорних високих брiв, нi iскряного блиску в огнястих, променястих чорних очах, нi червоного цвiту на губах, нi рум’янцю на щоках. Здорова на виду, повна в тiлi, навiть трохи огрядна, вона говорила дуже тоненьким голосом, тихим i спiвучим, вимовляючи слова з протягом, нiби вона пiснi спiвала.

— Добридень вам, панотцi! Як вам спалось, що снилось?

— Гуска Івановна снилась, та ще й настояна на горiлцi, — приснув о. Хведор од смiху: — Еге, матушкам не верзеться таке у снi?..

— Добрi смiшки, коли повипивав горiлку з усiх бутлiв! — загримала матушка. — Чого ж ви оце сидите та нiби куняете! Чому не п’ете по чарцi? О. Мойсей! Ану-те лиш по старинному звичаю — до чаю.

Марiя Василiвна валяла чарку, покуштувала, пригубивши й обмочивши тiльки своi свiжi губи, долила знов i пiднесла о. Мойсею.

О. Мойсей пiдняв очi з каламутними бiлками i зирнув на чарку. Вiн боровся з своею думкою дуже, дуже, скiльки було сили, як борються на смерть два закатованi вороги.

О. Хведор подививсь на його, зареготавсь i промовив:

— Еге, о. Мойсей, в тебе тепереньки в ротi наче чумаки ночували? Випий, будеш здоровший. Коли вчора пив, то похмелитись i бог велiв.

О. Мойсей i не сперечався довго, випив i закусив пирогом.

Матушка взяла стiлець, приставила до стола i сiла поруч з о. Мойсеем. Свiже, повне ii лице, освiчене ясним сонцем, стало врiвнi з блiдим, замлiлим лицем ii сусiда. Здавалось, що живоття i смерть посiдали рядочком, щоб глянути одно на одного i подивуватись з себе: дивiться, мов, яке я гарне та свiже, а ти жовта та кисла!

Тiльки що випили вони по стакану чаю, надворi гавкнула собака i побiгла до ворiт, нiби комусь назустрiч. Всi трое разом зирнули в вiкна. В ворота входило два пани: один товстий, неначе барило, другий молоденький, тоненький, як очеретина.

— Бог несе дуже раннiх гостей, — промовив о. Хведор. — Це ж пан Серединський з Хоцiнським.

Серединський, як показуе його прiзвище, походив не з польськоi шляхти. Його прадiд не був приходько з Польщi, нi приблуда на Украiнi звiдкiльсь. Вiн був украiнець, тiльки обляшений. Колись давно, ще не за нашоi пам’ятi, приiхав на Волинську Украiну десь з-пiд Варшави один польський пан-дiдич в свiй куплений на Волинi маеток. З панею наiхала польська двiрня, польки покоiвки. Дiдич збудував костьол на украiнськiй землi, знайшов ксьондза, i тамечки незабаром завелась маленька Польща в нашому селi. Пан звелiв набирати селян у свiй двiр. Нашi хлопцi й дiвчата незабаром зацвенькали по-ляхiвськiй, бо пан i панi нехтували нашою украiнською мовою, зневажали хлопiв i заказали, щоб люди в покоях або говорили по-польськiй, або й ротiв не роззявляли.

Швиденько потiм пан вибрав собi до двору двох хлопцiв, нащадкiв давнiх козакiв. Обидва були високi на зрiст, гарнi, кучерявi, чорнявi. Обидва були одного зросту, одноi вроди, з однаковими чорними очима, з однаковим чорним великим вусом i товстими, аж кудлатими бровами. Одного пан знайшов-таки в своему селi, а другого довго пiдбирав пiд стать по других селах, як от пiдбирають пiд масть паристi баскi й одноразнi гарнi конi.

Поприiжджають було до пана гостi з Варшави. Козаки повиннi стояти коло зали по обидва боки дверей; повбиранi в червону й синю одежу, пообшивану срiблом, в широких синiх шараварах в червоними смугами, було стоять козаки, як вкопанi. Молодi панянки аж жахались, що в козакiв такi страшнi вуси.

Панська челядь цвенькала по-польськiй, iздила з панами до костьола, а далi пани звелiли, щоб уся двiрська челядь говiла до костьола, а не до церкви, вкупi з панами. Поперевертували пани наших людей на свою католицьку вiру. Тiльки тi два козаки не згожувались стати перевертнями, — одного дражнили Середою, другого — Суходолею.

Кажуть: де дiдько сам нiчого не вдiе, туди бабу пошле. Так i тут сталося. Поженив пан наших хлопцiв на ляхiвках покоiвках, що панi привезла з-пiд Варшави. Пан вибрав других козакiв, а Середу й Суходолю на старостi лiт одпустив на волю, дав iм до живоття — по хатi й по грунту, бо тодi землi було доволi, а людей було не дуже густо.

Уплило багато часу, i козаки на старостi лiт вже говiли до костьола, молились по-польськiй богу, сяк-так балакали к

Сторінка 8

лiченою польською мовою, били себе кулаком у груди за молитвою, «кленчили» на одно колiно. Середа став паном Серединським, а Суходоля — Суходольським. А через кiльки десяткiв рокiв два перевертнi розвели двое буцiм польських гнiзд на Волинськiй Украiнi, котрi замiшались мiж сiрячкову, чи ходачкову, дрiбну шляхту, колись украiнську й православну.

З того одного гнiзда вилинув татунь нашого знайомого писаря Серединського. З землею стало скрутнiше. Вже син старого пана пооднiмав грунти й садки, кому що було надаровано до живоття. Цiла сiм’я Серединських розлiзлась по Вкраiнi, шукаючи хлiба то в писарях по сахарнях, то в економiях, то в урядових канцелярiях. Дрiбна шляхта бiднiшала i помаленьку вмiшувалась у народ, втрачувала свою католицьку вiру й польську мову. Батько нашого Яся Серединського вмер у бiдностi i зоставив сина сиротою.

Пiдпанок зрiс мiж селянськими дiтьми, зазнав доволi всякого лиха. Його мати мусила дати його в суконну фабрику робiтником. Смiються було люди з пана робiтника! Ясь Серединський не цурався i нашоi церкви, бо костьол був за верстов шiстдесят; вiн кiлька раз сповiдавсь i причащався в церквi, а кiлька раз в костьолi i, певно, вважав за однаковi обидвi вiри.

Ясь Серединський з дiдичем Хоцiнським увiйшли в свiтлицю, привiтались з господарем, з гостем. Хоцiнського попросили сiсти на каналi, а Серединський притуливсь на стiльцi коло вiкна, недалечке од порога, напроти дверей до другоi кiмнати, де вештались дочки о. Хведора.

Товстий Хоцiнський насилу дихав, одсапував пiсля дороги. З широкого, м’якого, оперезаного густими зморшками його лоба скочувались краплi поту i застрягали в густих, сивих, кудлатих бровах. Товсте, повне, як торбина з борошном, його лице блищало неначе маслом обмазане; очима вiн позирав згорда, по-панськiй, як звикли позирати в нас на Украiнi пани, навiть i тодi, як пестяться до будлi-кого.

Серединський частенько поглядав на дверi, сидячи коло вiкна. Веселий промiнь сонця йшов через вiкно, розсипався помiж зеленим листом китайськоi троянди, що стояла на вiкнi, i простягався золотим пасмом проз лице Серединського на пiдлогу. У тому золотому променi свiтилося молоде лице Серединського; в його лицi злучилось докупи все, шо було луччого i кращого в красi типа украiнського й польського. Стиха освiчений збоку, обквiтчаний зеленим листом троянди, сидiв тут неначе предок його, козак Середа: той був волос розкiшний, густий, кучерявий; той вус чорний, те ж лице з рум’янцем, тi брови рiвнi, блискучi, густi; той козак Середа, та не той! І волос на головi був м’якiший у пана Серединського, i кучерi лиснiли, наче шовк, i брови тоншi, i вуси наче вимальованi на бiлому виду. З-пiд чорних брiв свiтились чисто польськi ясно-сiрi, позиченi од помiшки польськоi, великi очi якось по-дитячiй, трохи з осмiхом. Молодий був панок Серединський; в його очах ше не свiтилась його душа доросла, його серце достигле. А по тому стиха задуманому лицi, по дитячих рум’янцях на щоках трудно було вгадати, якi думи колись заворушаться в головi, як вiн дiйде до зросту, стане людиною з дiйшлим розумом; якi заграють у його серцi принадки!

Серединський сидiв i мовчав, трохи скорчившись, як-от сидять меншi перед старшими. Розмову розпочав пан Хоцiнський. Вiн говорив по-украiнськiй, але вимовляв слова якось на польський лад. Украiнське и вiн вимовляв як польське у або великоруське ы. Нашi голоснi й суголоснi лiтери в його виходили такими твердими та шерсткими, нiби вiн ставив ъ перед кожною. Уся мова його була якась туга, цупка, лемехувата.

— Як же вас, о. Хведор, бог мылъуйе! як жывъетъе ви з диткамы. Як ваше здоров’я?

— Спасибi, — так само, як i ваше, — не вменшай, боже!

Усi осмiхнулись.

— Здаеться, насилу свое здоров’я носите? — додав о. Хведор i зареготавсь.

— Ой важке, важке мое здоров’я, нiгде правди дiти: аж зайве! — одказав Хоцiнський, держачись обома руками за живiт.

— Мабуть, не погано жилось на вiку, коли надбали од безклопiття такого зайвого здоров’я! — промовив о. Хведор, поглядаючи на його скоса.

— Ви б уже й не питали один одного про здоров’я, — вмiшалась матушка.

— Що ж доброго начитали ви в вашому «Синi отечества»? — спитав пан Хоцiнський пiсля недовгоi розмови то про се, то про те. — А я от принiс вам знов кiльки номерiв «Вести». Сказати вам, панотцi, правду, ви не знаете, що е в росiйськiй лiтературi кращого й цiкавого, i читаете не знати що, сказати по щирiй правдi. І мiж росiянами, бачу, е вже люди — як люди, i розумнi, i просвiченi, котрi гаразд втямили, яке становище справи в нас повинно бути найкраще. От дивiться! яка невеличка оця газета, а яка правдива!

Хоцiнський розгорнув листок газети i почав водити очима за стрiчками.

— Нарiкають на нас, на полякiв, — промовив далi Хоцiнський, — буцiмто тiльки ми встоюемо в письменствi за панство. Дивiться! Ось пише те саме таки ж руський i либонь думае трохи-трохи не так, як i ми! Пiшла оце в вас нiби пошесна мода на мужикiв, а панам нiби на свiтi й мiсця вже нема! А коли сказати ширу правду, то тiльки п

Сторінка 9

ни поробили все, що е на свiтi гарного й доброго: iх розумом та хистом стоять царства, процвiтають науки, процвiтають фабрики, живе сам мужик. А мужики тiльки те й робили, що пили в корчмах горiлку та орали, дбали про хлiб, про шматок хлiба та… лаяли панiв. До чого мужик вартий? Тiльки сiяти та орати! та панщину… чи то, правда, роботу чорну робити! Пани багато, без мiри вартнiшi й здатнiшi за хлопiв у всьому. А тепер дали iм волю, порозпускали iх; громада верховодить по селах; далi почнуть верховодити й над панами! Повигадували якiсь вигадки: якiсь земства, де мужик сидить поплiч з паном. Це все я вичитав у «Вести»! По-моему, хто до чого родивсь, до того й берись, — «як не пiп, то й не микайся в ризи»; всьому дав господь свое мiсце в свiтi. Одним треба панувати, другим покорятись, треба ж комусь i мужикувата. Не можна бути всiм панами, — не можна бути всiм i мужиками! Що сам господь звелiв, те й повинно бути.

— Коли ж то звелiв таке диво господь? — спитав о. Хведор.

— Воно не велiв-таки господь такими словами, але, бачте, в бiблii.

— В якiй же то бiблii? хiба, пане, в вашiй, бо в нашiй нiчого такого немае, — промовив о. Хведор, смiючись. — Чому ж i з мужика не може бути i вчений, i купець, i чиновник?

— А нехай бог милуе! — крикнув Хоцiнський. — Що создав господь, те не змiниться.

— Але ж господь создав тiльки голого Адама та Єву i не создав нi шляхтичiв, нi мужикiв.

— Якi-бо ви, о. Хведор, чуднi, iй-богу! А ще й духовнi, i просвiченi! Ви знаете, що не все бог написав у книгах, але е ще на свiтi i фiлософiя…

— Це якась чудна фiлософiя!.

Подали чай. Серединському, мабуть, остогидло слухати таку розмову, тi старечi теревенi. Вiн узяв свiй стакан i пiшов до другоi кiмнати до панночок. Старi самi зостались в свiтлинi.

Заговорили потiм про господарство, про врожай, про буряки, про робiтникiв. Пан Хоцiнський звернув розмову на те, шо колись-то було добре: всiм панам, i духовенству, i навiть мужикам, як мужики були панщаннi.

— Мова мовиться, як кажуть, — промовив Хоцiнський, — а ми з паном Серединським до вас, о. Хведор, i в гостi прийшли, i за дiлом. Я знаю, що о. Моисей — ваш приятель, i буду i при йому говорити щиро й прямо. У нас — молодий, а в вас, о. Хведор, молода напоготовi. Старша дочка ваша i гарна, й здатна, й добра, i до всього степна, хазяйновита, а пан Серединський, як бачите, хлопець пристойний, здоровий, розумний, а до того незабаром буде на другiй половинi Нестеринець в мого сусiди, помiщика, економом, як вибуде рiк старий економ. Сказати вам правду, Серединський, коли тiльки схоче шануватись та не лiнуватиметься, то чоловiком стане, бо вiн хлопець дуже розумний i до всього придатний. Ви знаете, що ми близькi сусiди, що я вам не ворог, зла не мислю нi вам, нi вашим дiтям. Коли воля ваша, хлiб наш приймайте i дiтей заручайте. А як нi, то й нi. По чарцi, та й додому!

— Цебто ваша мова мовиться про старшу мою дочку, — промовив о. Хведор.

— Еге, — одказав пан Хоцiнський. — Чого iй сидiти та хлiб батькiвський збавляти, коли вона буде щаслива i за Серединським?

Хоцiнський знав, що сiм дочок сидiло на шиi в о. Хведора i богослови вже навiть обминали старших дочок.

— Про мене, — одповiв о. Хведор. — Але ж треба переднiше жiнки й дочки спитати. Коли в iх згода, то про мене хоч i поклони бити. В мене дочок — хоч на продаж!

— Та молодi вже давно згодились! — промовив Хоцiнський, — я вже за те добре знаю.

— Пiду пораджусь iз своею старою, — потривайте трошки, будьте ласкавi, — сказав о. Хведор i вийшов до другоi хати.

— І не говори! — промовляла стиха матушка в третiй хатi, — не дам я своеi дочки за свiтського! Пiдождiм трохи, може, хто навернеться, може, ще хтось трапиться.

— Нiчого нам богословiв ждати! Вони сватаються, де сотнями пахне. А якi нашi достатки, який наш засiб, про те знають усi. Хiба ж мало богословiв перебуло в нас. А чи спитав хоч один? Не оддамо дочки за Серединського, то дамо за дяка. А по-моему, лучче йти за панка, нiж за дяка. Все-таки буде Ганя панi, а не дячиха.

— Боже ж мiй! Але ж вона буде не духовна! Наш рiд споконвiку увесь духовний, одна Ганя наша одрiзниться. Та ще якоi вiн вiри?

Очi одразу зайшли сльозою в матушки.

— Про вiру — хто його знае! Вiн, здаеться, i нашим i вашим, i до костьола i до церкви. Даваймо дочок, поки женихи трапляються, бо потiм i таких не стане.

— Як хоч Ганя сама каже, що iй не йти за богослова. А менi жаль. Першу дитину видаемо, та й то бог зна як, — за якогось ляшка чи недовiрка.

Матушка залилась слiзьми i не змогла далi слова промовити.

— Будуть люди нарiкати на нас, — промовила далi мати, втираючи сльози хусточкою. — Буде Ганя нещаслива, — скажуть, що ми втопили свою дитину. Коли б же вiн був хоч добрий! а то хто його знае, що воно за людина. Я — мати своiй дочцi. Чуе мое серце щось недобре. Чи щаслива ж буде вона з ним, з чужим родом?

— А хто ж його вгадае? Якби пак знаття, що колись буде! Правда, i панки бувають добрi люди, а вiн таки не цураеться нас i нашоi церкви. Боже iх бл

Сторінка 10

гослови! Мiж ними е любов; а де любов, там i щастя. А хiба ж ми не були щасливi, хоч були обое вбогi?

Цими словами матушка трохи вгамувалась i заспокоiлась. А о. Хведор пiшов сповiстити пана Хоцiнського, що од старих жадноi притичини немае.

Як горлиця за дiтками лiтнiм вечором в лузi жалiбно вуркоче, — так рiдна мати перед заручинами за дочкою молодою плаче та сумуе.

— Йди, дочко, коли твоя добра воля! не силуемо тебе. Коли будеш щаслива, дякуй своiй долi. А як будеш сльози лити, ввесь свiй вiк тужити, не нарiкай на мене, не нарiкай на батька. Чи я ж не мати своiй дитинi? Чи я ж не бажаю, господа не благаю рано й вечiр, щоб моi дiти були щасливi, хоч i не багатi? Чи я б тебе, моя доню, не озолотила? Чи я б тебе не оддала за богослова, якби сила моя, якби воля моя!

— І тепер я за тобою плачу, — промовляла мати, обнявши Ганю, — i тепер боюся дати тебе в чужi, небезпечнi руки! Лучче б я тебе пiд шум пустила, нiж мала отак видавати! Будеш, Ганю, безталанна, — не кляни, серце, своеi матерi!

Як зозуля в зеленiм лузi веде перед мiж галочками, — так молода зговорена виходить на заручини з молодими сестрицями.

Обсiли сестри, як галочки, навкруги всю свiтлицю. Зацвiла свiтлиця о. Хведора дiвочими личками та все чорними очима та чорними бровами, як горiдчик цвiте навеснi. Сама Ганя, повна й здорова, була схожа на рослину, що виросла на добрiй вогкiй землi, поливана дощем, завсiгди освiчена сонцем.

Молода, кажуть, все бувае гарна; гарний пуп’янок мiж зеленим листом, але краща квiтка, як розгорне свiй увесь розкiшний лист й розпустить навкруги себе пахощi.

Ганя сидiла коло молодого в повнiй дiвочiй красi, як макiвка раннiм ранком, що тiеi ж ночi розвилася з пуп’янка. З ii лиця ще не сплили тi рум’янцi, що виступили при однiм словi хлопця-чорнобривця: «Чи будеш ти, мила, навiки моею?»

Мати сiла проти своеi дочки i очей з неi не зводила.

— Брови твоi, серце доню, брови чорнi! кому ж ви достаетесь? чи друговi, чи вороговi? чи долi, чи недолi? Не почорнiете ви в розкошi, — коли б же ви рано не злиняли в нуждi?

Взяв жаль серце матерi.

Пан Хоцiнський блискотiв сiрими вирячкуватими очима на молоду, на молодих ii сестер, як той вовк, що залiзе до овечок у кошару. А Серединський сидiв поруч iз молодою гарний, молоденький, наче той мiсяць на пiдповнi. З-за стола виглядали його очi тихi, густi кучерi. Його раде лице повсякчас свiтилось i блищало веселiстю, мов у хлопчика, тодi як його або похвалять, або по головцi погладять, або дадуть дуже доброго гостинця.

Один о. Мойсей сидiв похнюпившись. Невесела думка лежала в його на серцi! «От менi нiколи не доведеться видавати дочок замiж, женити синiв?» була в його така думка. Поглядав вiн ласкавими очима на молоду, теплим поглядом на чужих здорових гарненьких дiвчаток, а його серце занило якось. В йому прокидались батькiвськi почування, заворушилась потреба любовi до дiтей, невгамонна потреба щастя великого, хоч i неспокiйного та болячого, — мати й годувати дiтей, тiшитись i пiклуватись ними, а потiм видавати iх замiж або женити. І заздрiсне йому стало чужому щастю, навiть чужому клопотовi.

Всi сидiли i бiльше думкою думали, нiж говорили. Бувае час, де потрiбнiше красномовне мовчання, нiж говiрке слово. О. Хведор, по своiй удачi, був незугарний наладити мову на тон дуже поважний, не жартовливий i теж мовчав.

Коли це з другоi кiмнати одчинились дверi. У свiтлицю вступила стара бабуся, одягнена чепурненько в бiлу сорочку, в чорну спiдницю з червоними квiточками i зав’язана чорною хусткою. Поцiлувавши о. Мойсея в руку, вона хотiла приложитись i до руки Хоцiнського. Вiн не дав руки, бо при людях пани й панки не дають руки цiлувати. Бабуся принесла в руках килим i почала розгортувати в кутку перед образами. Всi встали. В молодих запалились щоки. Мати не вдержала слiз, як молодi стали на килим i почали бити поклони, iй здалось, що дочка вже ступила на хистку кладку, звiдкiль от-от посунеться в шум. Всi сестри, дивлячись на матiр, i собi поскривлялись.

О. Мойсей прочитав тихо молитву, його голос тихий, з недужих грудей, тремтiв од жалю. З-за дверей виглядала бабуся й дiвчата. Побили молодi поклони, поцiлувались iз старими; Ганя поцiлувалась зо всiма сестрами i з бабусею. Пан Хоцiнський надувся, вирiвняв спину, щоб наддати собi ще бiльше поваги; його живiт страшенно випнувсь, як здоровецький гарбуз, що часом на продиво вродить у городi мiж меншими.

Та ж сама бабуся ввiйшла в свiтлицю i винесла на пiдносi пляшку вина й чарки. Всi побачили, що церемонiя скiнчилась, i почавсь звичайний час. Всi тихо загомонiли; сестри почали пошепки розмовляти; молодий почав тихо балакати з молодою.

Побрали чарки в руки.

— Тепер, Ганю, так, — промовив о. Хведор, взявши чарку, — або пан, або пропав! Будьте ж ви щасливi вдвох у парi, як i я щасливо iзжив свiй вiк. А ви, Іване Станiславовичу, жалуйте мою дочку, коли берете клопiт на себе, а то ще як схочу, то й однiму ii.

— Годi вже тобi жартувати! І тут не обiйдеться без жартiв, — промовила матушка. — Пошли

Сторінка 11

боже, вам з неба чого тiльки треба! Дай, боже, вiк довгий i щасливий! — приказала Марiя Василiвна до чарки, втираючи сльози.

— Де ж ви, паничу, будете священиком? — промовила смiливо бабуся до молодого. Вона виглядiла всiх дiтей о. Хведора, i молоду — Ганю, i була своею людиною у господi, а дiтям навiть здавалась близькою родичкою. — Чи далеко завезете нашу панну? — спитала бабуся.

Всi засмiялись.

— Я не буду священиком, — одказав Серединський, почервонiвши на лицi.

Бабуся очi витрiщила:

— То наша Ганя не буде матушкою? — спитала вона в Марii Василiвни.

— Не буде, Мотре.

— А чим же вона буде?

— Вона буде панi.

— Ох менi лихо! Нехай бог боронить! — прохопилась стара, й сама не зоглядiвшись. — Ви, паничу, лучче таки вистарайтесь на священика.

О. Хведор кивнув бабi, щоб вона йшла собi до пекарнi, не соромила панiв.

А тимчасом у дбайливоi господинi-панiматки вже й обiд постиг. Вона попрохала всiх у столову кiмнату до обiда, а бабуся розказувала в пекарнi, що iх Ганя не буде попадею. Пiшла про те поголоска по селi; загомонiли молодицi. І не раз, зострiчаючись з Ганею, благали ii добрi люди не йти за пана, а дожидати священика.

Тижнiв зо три зоставалося ще до весiлля. Тижнiв зо три безперестану чути було весiльнi пiснi щодня i щовечора до пiзньоi ночi в кiмнатах в о. Хведора. Як тi пташки навеснi, виспiвували наймички в пекарнi. А в покоях шiсть сестер Ганиних, готуючи сестрi виправу, перегукувались з наймичками, наче соловейки в гаю. А до iх голосiв прилучала б молода свiй голос, як та горлиця:

Заручена ти, Ганнуся,
Зарученая,
Та подала свою руку
На заруку.
Ручко ж моя бiлесенька
У батенька! А чи будеш така бiла
У свекорка?

— Коли б уже, Ганю, ти швидше йшла собi замiж! — сказав батько, смiючись. — Так накричали, наверещали менi вуха своiми пiснями, аж в головi гуде. Пiду в клуню, ляжу, думаю одпочину, а там пiд повiткою наймички коноплi тiпають та вищать так, що й спати не можна. А тут в хатi дочки голосять i горло iм не заболить!

А тим часом, як в однiй кiмнатi весела молодiсть пiсень спiвала, в другiй хатi клопотлива старiсть раду радила.

— А яка твоя думка, панiматко? — спитав о. Хведор у жiнки. — Я не думаю справляти такого бучного весiлля, як нашi батюшки скрiзь справляють.

— А що ж ти думаеш? — спитала матушка, здивувавшись.

— Я те думаю, що не запрохуватиму гостей на весiлля бiлетами. Попрошу о. Мойсея, та твого брата, та свата Хоцiнського та й годi. Накажу молодому, щоб музик не наймав, коли то ще е за що найняти. Ти знаеш, якi нашi достатки, якi нашi засоби. Лучче дамо дочцi тi грошi, нiж маемо витратить на весiлля. А то наiде гостей трохи не з усього свiту, i втрачайся на сотню або й на двi карбованцiв! Воно таки якби дочка йшла за богослова, то не жаль було б i заходу! А цей латаний зятьок нехай пробачае.

— А хiба ж весiлля справляеться для зятя? Чом же не для дочки та й не для нас?

— А хто ж iй винен, коли вона не йде за богослова!

— Хто ж бiльше, як не отець-мати! Якби ми були багатi, не сидiли б паннами й досi нашi дочки. Першу дитину видаемо, та й то не по-людськiй. Яке вже те весiлля буде без музик? Скинеться трохи на панахиду… І дочка жалкуватиме. Скаже: випихнули батьки з хати, навiть весiлля не справили.

— А хiба ж iй легше буде, як випхнемо з музиками та танцями?

— Що ж скажуть люди, гостi?

— Якi гостi? — крикнув о. Хведор.

— А тi, що наiдуть!

— Я ж iх не проситиму!

— Наiдуть вони й самi, не проханi.

— То що ж? Ворiт я не запру. А хто приiде, то й так поiде!

— Добре, iй-богу, добре! Та нас же осудять, обговорять кругом! А в нас дiти, та ще й дочки! Не останню дочку видаемо замiж. Отам шiсть сидить.

— Еге-еге! Осудять! Матерi iх ковiнька за це! Сiм дочок, та це випадае сiм весiллiв. Клади по сто карбованцiв, то й сiмсот буде. А треба ж i до дочок щось прикласти! Не здобрiють же вони бучними весiллями та музиками. Нехай гостi дулю з’iдять, як понаiжджають. Не здивують, коли я iм дам по шклянцi чаю та сяку-таку закуску. А вже там тих цукрових пiрамiд, тих вин шампанських… то за це нехай вибачать. Я б сам пожививсь таким добром, якби пак було. Дочки, правда, шкода; «але шкода, та не вигода!» як кажуть в приказцi.

— Про мою честь! — одказала жiнка тихо, пересвiдчена в правдивостi слiв свого чоловiка.

— Ти знаеш, що в нас грошей бiг-ма! Коли б одягти дочку, не випустити босою й неодягненою. А то виходе в злиднi, та ще й з готовiсiнькими злиднями! Потiм буде соломою топити, горшком воду носити та згадувати бучне весiлля. Ти менi там не дуже напiкай та наварюй! Я тобi на це й грошей не дам.

— Про мене! — сказала матушка, вийшовши до другоi хати.

А в другiй хатi панни, нiчого про те не вiдаючи, виспiвували веселих пiсень, марили веселими думками про весiлля, про тих паничiв, що понаiжджають на весiлля, про танцi та музики. Кожна панна вже заздалегiдь мiркувала, як би вбратись до лиця i по модi, i як зачесатись, i чим заквiтчатись, щоб заполонити серце будлi-якого богослова. Тiльк

Сторінка 12

й мови було в iх, що перелiчували гостей паничiв i панночок, котрi мали понаiжджати на весiлля.




III


Перед самим весiллям, у суботу вранцi, затихли весiльнi пiснi. Панни ходили, мов неживi, порались, як соннi. Одна насилу володала руками, прасуючи залiзком сукню, друга чесала косу i спересердя рвала свiй гарний волос. Навiть маленькi сестри ущухли й не щебетали, а молода сидiла невесела, поклавши руки на колiнах. Всiм стало вiдомо, що о. Хведор не звелiв справляти весiлля, напрохувати гостей, — всi знали, що й музик не буде. Всi надii на веселi танцi пiшли марно.

Одна тiльки матушка частенько бiгала до пекарнi i крадькома шепталась з старостихою. В надвiрнiй хатi, що стояла коло комори, вона готувала печене й варене, бо таки сподiвалась багато гостей.

Коли це в хату вбiг о. Хведор. Лице його було неспокiйне, його очi виявляли таку тривогу, переляк так очевидячки малювався на його обличчi, що всi в хатi нiби занiмiли. Всiм здалось, що в хатi або пожежа, або злодii шкоду зробили.

— Еге, в нашого дяка недавно шив Борух? — спитав вiн у матушки.

— Не знаю, — одказала матушка, не знаючи, до чого б тут стосувався Борух.

— Пошли наймичку до дяка спитати! та швидко! швидко! То-то я пам’ятаю, що бачив отого хирного Боруха! От тобi й на! Таки сховались ми з своiм весiллям! Таже ж вiн оце продзвонить на всю губернiю про весiлля! Бiдна моя головонько!

Прибiгла наймичка i розказала, що Борух i справдi шив дяковi каптан оце недавнечко i поiхав того тижня десь-iнде.

— Так i есть! Ганя вже була заручена! — промовив о. Хведор. — Пропаща справа! Тепер Борух, як сорока на хвостi, рознесе по всiх усюдах про весiлля!

О. Хведор взявсь обома руками за голову i, замiсть бiдкання, дрiбно й весело зареготався. Заклопотане лице знов нiби вияснилось од смiху, як вияснюеться надворi лiтом сонце пiсля наглого дощу.

— Радiйте, дiти, — весiлля буде! — крикнув о. Хведор до дiтей.

Заворушились дочки, як пташки, завештались по хатi, прибирали й витирали. Знов разляглась пiсня. Пооживали панни. А всьому тому був винен Борух.

Той Борух був «духовний» кравець; iздив по селах i шив священикам та дияконам ряси й каптани. По всьому повiтi сливе вiн знав усiх батюшок i матушок, знав усiх попiвських дiтей, усiх дочок, навiть скiльки котрiй рокiв. Знав вiн про всi хатнi пльотки, де про що i про кого говорилось, переносив усе те далi, посердив не одну сiм’ю з другою. Жадна газета, жадна пошта не переносила так швидко звiсток з одного краю до другого, як язик Борухiв. Жидiвськi кагали, ярмарки ставали йому замiсть телеграфiв; широко вiн розкидав звiстки про крайове духовенство. Всi знали Боруха, навiть годили йому, щоб часом вiн не наговорював чого на дочок. Зате ж i Борух не знав мiри своiм витребенькам, де було шие. Давай йому i нового горшка, i свiжих яець, i меду, i коржiв з питльованого борошна, i курчат, i молока, — так було канючить хирний Борух.

Не трудно собi тепер змiркувати веселiсть дочок о. Хведора. А його не дуже-то любив Борух за його глузування з жидiв.

Тимчасом о. Хведор, пiдобгавши поли каптана, тихенько сам почимчикував поза клунею, поза стiжками до старости i вирядив його до мiстечка за горiлкою, за винами та ромом. А матушка ще частiше вешталась iз покоiв до кухнi, частiше шепталась iз титаркою, панни ще швидше заворушились по покоях. Вже й смеркло, вже й нiч настала, i другi пiвнi заспiвали, а свiтло не згасало в кiмнатi в паннiв. Там коло двох дзеркал товпились веселi дочки о. Хведора, одна однiй завиваючи кучерi. А тиха розмова про сусiд, про паннiв i паничiв далеко одганяла сон од чорних очей.

Одна молода сидiла, не мовлячи й слова.

— Чого ти, Ганю, така невесела? — питали сестри. — Чи тобi молодий не до вподоби, чи тим, що сама бiдна та за бiдного йдеш?

— Ой, сестрицi! І Ясь менi сподобавсь, а бiднiсть, здаеться, вже на роду менi написана, — i дома не зазнала я розкошi. Тiльки як подумаю, що я останнiй вечiр духовна, а завтра, як звiнчаюсь, я вже стану свiтська, то так менi стае чудно, так чудно, аж страшно! Менi здаеться, що я стану або другою зовсiм людиною, або поламаю вiру… Всi менi змалку говорили, що я буду духовна, пiду за священика.

Швидко й свiтло згасло; поснули панни тонким, чуйним сном, а бiльш того — дрiмотою, пополовинi з мрiями. Остання заснула матушка: до пiвночi молилась вона перед образами, прохала в бога щастя-долi своiй першiй дитинi.

В недiлю по обiдi похожали дочки о. Хведора по хатах, повбиранi в найкращий убiр, який тiльки знайшовся в скринях Марii Василiвни. Старшi панни скоса поглядали в дзеркало на своi талii, на бiлi та рожевi сукнi, на вiнки з зеленого свiжого барвiнку, що краще од усяких квiток приставав до iх чорних кiс, до чорних брiв. В кiмнатi все було налагожено до вбирання молодоi на вiнчання: бiла сукня, бiлий вiнок з троянд, букети зеленого мирту. Як рiй, вилися малi сестри коло того убрання, оглядаючи його з усiх бокiв, неначе якесь диво.

Почали з’iжджатись проханi гостi: о. Мойсей з жiнкою, брат матушчин, один стареньк

Сторінка 13

й батюшка, що просили його вiнчати молодих. Швидко потiм вступив у хату i пан Хоцiнський з молодим. О. Мойсей убрався в нову рясу з претовстоi вовняноi матерii — баракану, що стояла лубом на його сухорлявiй постатi, спадаючи рiвними негнучкими фалдами, нiби дошками. Пан Хоцiнський укрив свiй живiт i груди якоюсь дорогою, але чудною матерiею з лапатими квiтками i трохи скинувсь на здорове лiжко, прикрите квiтчастим укривалом. Господар убравсь у найширшу рясу, а молодий причепуривсь, мов лялька. Нiхто б в свiтi не подумав, що то пана писаря пiдписар.

Подали чай, переговорили, що треба було, i замовкли. Поввiходили панни, посiдали… Знов погомонiли трохи i знов замовкли… Вечiр наближавсь, а гостей не було. Пан Хоцiнський позiхав, щулився на канапi, його очi заснiтились, аж налились кров’ю. І о. Хведор позiхав i схилявся дуже часто на бiк. Панни засумували та все поглядали на вiкна, чи не котять гостi з гори у двiр. По дорозi не видко було анi конячки, анi вiзка. Вже панни поокривлялись, сподiваючись, що не буде нi гостей, нi музик. Молодий та молода сидiли, похнюпившись. Матушка засмутилась, що дурно тiльки пекла й варила, а гостей нема. Навiть о. Хведор жалкував, що не iдуть гостi тодi, коли людський звичай велить iм бути, — тодi, коли всього було наготовлено доволi, понаварювано й понасмажувано.

Аж ось наймички принесли звiстку, що на Палявикiвському кутку гостi позаймали всi людськi хати, стали в дяка, паламаря, навiть в проскурницi.

Панни загули в хатi, як бджоли, подражненi медом. Молода повеселiшала. І iй хотiлось вийтя до вiнця не одинокою, а з веселими подругами, з музиками, з проводом гостей. А молодий поглядав та поглядав на дверi, неначе чогось сподiвавсь.

Загуркотiло по дворi; собаки загавкали. Всi кинулись до вiкон. З гори окотилась велика повозка i стала перед порогом, а за нею друга й третя. Повозки були повнiсiнькii. З iх почали вилазити панни, паничi, матушки, батюшки. Панни в’iхали в двiр вже повбиранi по-бальному.

Не встигли повозки од’iхати од порога, як у двiр улетiв здоровий старий фаетон i зрозгону трохи не штурхнув дишлем у передню повозку. За фаетоном летiв знов фаетон, а за ним три нетичанки, а за ними новий, гарненький фаетончик з баскими кiньми. Потiм потяглась цiла валка повозок, нетичанок усякого фасону i всякоi мастi… Все те приiжджало й од’iжджало, даючи мiсце новим гостям. В повозках було повнiсiнько гостей, — батюшок, матушок, паннiв, паничiв, ляшкiв, навiть кiльки нiмцiв з сахарнi. Гостi, знайомi з хазяйською сiм’ею, понавозили з собою незнайомих i тут тiльки перший раз знайомили iх. Деякi зовсiм незнайомi приiжджали на весiлля просто самi. Швидко потiм все подвiр’я i пiвгорода було заставлено повозками всякого фасону i старомодними чудними фаетонами, здоровецькими, старосвiтськими, перекупленими у панiв. Скрiзь стояли нетичанки, шарабани, дуже чуднi, схожi на колiщата скринi. Всi хати о. Хведора сповнились гiстьми, що й протовпитись було трудно. Якийсь батюшка аж з другого повiту, товариш о. Хведора по семiнарii, перечувши через Боруха про весiлля, приiхав з цiлою сiм’ею. Семiнаристи, iдучи до школи, звернули в дороги на весiлля цiлою валкою… Гостей було сила!

О. Хведор тiльки стояв, розпростерши руки i приймаючи обiймання i цiлування, хто його знае й од кого!

— А що тепер будемо робити? — говорив о. Хведор жiнцi, викликавши ii до комiрки. — Чим будемо приймати гостей? Де вiзьмемо музик? Чи не наготувала ти чогось на вечерю?

— А ти наготував? — промовила матушка сердито. О. Хведор замiшався, i матушка чогось замiшалась.

— Я знала, що без гостей весiлля таки не обiйдеться, хоч ми iх не напросювали багато. Де вже пак! Аби зачули десь весiлля, приiдуть i непроханi. Хоч сердься, хоч нi, а я звелiла забити рябого бузимка, заколоти чорного кабанця та трое пiдсвинкiв, зарубати п’ять iндикiв, зарiзати п’ятеро гусей, курей, качок…

— Хоч сердься, хоч нi, а я купив десяток вiдер горiлки, вин, рому…

— А на нечистого ж ти накупив тiеi горiлки такого багато? — крикнула матушка. — Хто ii вип’е?

— А я, коли гостi не доп’ють! Добре, бач, що весiлля трапилось… Але навiщо ти збавила назимка, не спитавши в господаря? Адже ж з його був би через кiльки рокiв гарний вiл!

— Бо я здала, що гостей треба приймати! Не останню дочку видаемо.

— Отак же само i я знав, що не останню дочку видаемо, та й вгилив цiле барило горiлки, щоб не сором було перед гiстьми. Не доп’ють гостi, то буде моя частка. Не з’iдять гостi назимка, про мене — доiдай собi i назимка, ха, ха, ха!

Коли тут несподiвано музики вдарили якогось дуже веселого марша на привiтання.

— От тобi й музики е! — промовив о. Хведор. — Зятьок таки попiклувався музиками. Мабуть, заставив десь в жида останню сiртучину. Не хотiв я справляти бундючного весiлля, а воно таки само справилось! ха, ха, ха! Ходiмо ж та погуляймо! Бiс там бери i твого бузимка, i твоiх iндикiв! Час виряжати дiтей до церкви.

Молода вже вбралась до вiнця. Вся в бiлому, вона була прехороше убрана та гарна, як бiла лелiя. Нова сукня

Сторінка 14

стиснула ii повне викохане тiло. Густий серпанок, спускаючись трохи не до долу, закрив ii повний стан, не перетягнутий, не змучений давлячими корсетами. Мiж усiма паннами найкраща була молода. Як зiрниця з зiроньками увечерi зiйшла, так молода, убрана до вiнця, з подругами вийшла; як гарний мiсяць на пiдповнi на синьому небi, такий гарний був Ясь мiж усiма паничами. Його лице, бiле, делiкатне, з червоними устами, аж нiби дихало щастям.

— Гарний твiй зять, хоч i не дуже чиновний, — говорили батюшки о. Хведоровi.

Музики заграли жалiбну украiнську думку, ту думку, що може зворушити найтвердiше серце, захмарити найвеселiше чоло i навiяти згадування про страту якогось щастя, якогось добра… Пiд грання музик молодi посувались iк столовi, де iх ждали батьки з образами. Поважна година, смутний голос музик зiгнали звичайну веселiсть з лиця о. Хведора i наддали його голосовi жалiбний тон. Матушка залилась слiзьми; а за нею молода, за молодою всi сестри. Смуток молодоi звернув увагу всiх гостей. Жадне прохання близьких приятельок не вгамувало ii слiз. Дами почали шептатись. Всiм здалось, що ii присилувано йти замiж; всi знали о. Хведора, як не дуже таки м’якого батька.

— Чого ви так плачете, Анно Хведоровно? — питали ii подруги.

— Як же менi не плакати, коли як гляну кругом, усi тутечки духовнi, всi духовнi, одна я одрiзнена одусiх, як скибка, — мов чужа. Музики згодом вдарили веселого марша. Молодi сiли на повозку. Вже стемнiло надворi, як поiзд рушив до церкви. Свiжий вiтрець швидко обсушив сльози молодоi, а яснi зорi розвеселили ii очi, звернутi на прехороше лице молодого, на його чорнi кучерi. Зглянулись вони — i молоде серце молодоi швидко втихомирилось. Не гiркi то сльози молодоi! то не пекучi сльози, що висихають од погляду милих очей, од щирого кохання!

Вернулись з вiнчання; як слiд по звичаю, випили за здоров’я молодих; потiм напились чаю. Музики весело награвали до танцiв. В невеликих кiмнатах було тiсно й душно од великого натовпу гостей. Боярин насилу розiпхав гурт, щоб серед хати поставити молодих до першоi кадрилi. Всiм паничам хотiлось танцювати, аж жижки трусились. Вся молодiж пiшла заразом у танець.

Але все крутилось, вертiлось трохи не на одному мiсцi, штовхало одне одного лiктями, спинами, наступало на ноги. Вже було розiдрано кiльки суконь на паннах, вже не одна гiрлянда на головi потерлась на потерть — як хтось покликав музик у велику надвiрню хату. За музиками посипались всi паничi, молодi матушки, котрим ще не одпала охота до танцiв.

На подвiр’i о. Хведора стояла опрiчня надвiрня проста, здорова хата для челядi. Зимою там сидiли наймити, а влiтку заганяли в присiнок качки та гуси. Не гадаючи за весiлля, о. Хведор i забув про неi. Зате ж не забули про неi його дочки та жiнка. Там матушка готувала крадькома забитого бузимка та кабанця. Панни заслонили опонами та килимами пiч, вимазали, вичистили хату, причепурили й прибрали, чисто обвiшали стiни й вiкна кругом гiрляндами та вiнками з дубового листу, з зеленого моху i з огороднього зiлля, гвоздикiв, та чорнобривцiв, та ласкавцiв, ще не поморожених досвiтнiми холодами. По кутках i на печi вони поставили зеленi сосновi гiльця, уквiтчали iх калиною, чорнобривцями, пучками зернистих дорiднiх колоскiв вiвса. Коло сосон понаставляли вазони олеандрiв i iнших хатнiх квiток. Навiть на стелi якось приметикували причепити до сволокiв гiрлянди! То була найвеселiша робота в паннiв перед весiллям; робили вони ii крадькома, потай од батька, позаслонявши вiкна од двору.

Освiчена веселим свiтом, бiла, просторна хата з повбираними стiнами, з лавками навкруги, позастелюваними нерозрiзаними рушниками, привiтно прийняла в себе гостей. Музики сiли за опонами коло печi; а двое малих музик з великими басами витеребились аж на пiч пiд саму стелю. Швидко потiм задрижали шибки в вiкнах, застугонiла хата од танцiв. Сповнились надii й мрii дочок о. Хведора! Переважила весела молодiж, пiшла марно лиха рада клопотливоi старостi!

— Де ж оце у вражого сина дiлись музики та танцi? — спитав о. Хведор, не чуючи в третiй кiмнатi гаму й стукання закаблуками.

— Пiшли в надвiрню хату, — одказав йому хтось. — Там грають i танцюють.

— В курятнику! — крикнув о. Хведор. — Ха, ха, ха! Моi кури ще зроду не гуляли на весiллi! Нехай же таки побачать весiлля! А ходiм, панотцi, що там за диво дiеться в курятнику! Бiгай, паничу, возвiсти там, що, мов, старi йдуть танцювати! — крикнув вiн до якогось панича. — Мерщiй бiгцем!

Хлопець побiг, а за ним рушили батюшки i старi матушки.

— Матушки! — крикнув о. Хведор, — берiть же мене пiд руки! Хiба ж я не архiерей на весiллi в своеi дочки!

О. Хведор насторочив руки. Двi немолодi матушки в хустках на головах, веселi та жартовливi, вхопили о. Хведора попiд руки i повели через двiр. Деякi батюшки вели перезву, несучи попереду в руках свiчки. Якийсь диякон, що з ним о. Хведор цiлiсiнький вечiр перекидався жартами, вхопив його рясу ззаду i понiс довгi фалди в руках. Позаду висипали всi старi матушки, всi батюшки, все, що

Сторінка 15

зосталося в покоях, навiть наймити йшли слiдком i пороззявляли роти, дивлячись на ту церемонiю.

Темноi ночi йшла та нiби перезва по дворi, тихо гомонячи. Всi паничi, побачивши жарт, стали рядками, неначе москалi, i крикнули «ура!» Музики заграли веселоi метелицi, знаючи звичай старих. О. Хведор, з розставленими руками, з головою, закинутою назад, всунувся з перезвою в хату.

В одчиненi настiж дверi полився з хати хвилями свiт на темний двiр. Бiлi веселi стiни, бiлi сукнi на паннах, зеленi гiрлянди та гiльця наддавали тому курятниковi такий панський, незвичайний вид, якийсь празниковий, що о. Хведор i справдi аж здивувався. Повна веселих молодих гостей, з свiжими молодими видами, повна зеленого зiлля й гiлець — та хата здавалась багато кращою од усiх покоiв о. Хведора.

О. Хведор вступив в хату гордо й поважно, по-архiерейськи, зирнув очима i не втерпiв: зараз зареготавсь. Поважнiсть не держалась на його веселому виду, у веселих очах i спливала, як вода.

— Отак — так дочки о. Хведора! — промовив вiн, — хазяйки, нiгде правди дiти. Я думав, що вони, заслонивши вiконця од людського ока, цибульку перебирають або буряки скромадять та весiльних пiсень спiвають. А вони витурили моiх качок та курей…

— Дивись, брате, куди твоi дочки позаганяли качки та кури, — промовила весела матушка, близька родичка його.

Вона одхилила ширму, а потiм, присiвши коло припiчка, одслонила заслонку i посвiтила в пiч. О. Хведор так химерно присiв коло припiчка, передражнюючи свою родичку, що всi в хатi покотились од смiху.

В печi в ринках та мисках покотом лежала посмажена цiлiсiнька зграя курей, качок, iндикiв, гусей…

Знов усi засмiялись голосно. Музики вдарили метелицю. Старi матушки порозганяли паничiв i розпочали метелицю. А о. Хведор, ухопившись за голову, вертiвся в крузi та промовляв: «ой, бузимки моi, кабанцi, пiдсвинки, гуси, iндики!!!»

— А барило горiлки, а пiввiдра рому? — одказувала Марiя Василiвна, перекручуючись у метелицi.

Вже свiнуло, вже й нiч минула, а танцi не переставали, поки сам о. Хведор не порозганяв, жартуючи, паннiв i паничiв спати.

Другого дня, з пiвдня до вечора й до пiзньоi ночi — знов музики й танцi! Нагулялися вволю дочки о. Хведора. Було про що згадувати на довгий час!

Не довго Серединський був писарем на економii. Пiсля весiлля зараз пан Хоцiнський пiдставив стiльчика старому економовi на другiй половинi Нестеринець, що належалась до другого дiдича. Серединський став економом i недалеко завiз свою молоду жiнку.




IV


В перше лiто пiсля весiлля, одного лiтнього дня, перед обiдом, сидiла Ганя перед столом проти вiкна i чесала косу перед дзеркалом.

Передобiдяний час — то був задля неi вiльний час. Вона вже впоралась, поприбирала в хатах, наварила й напекла i почала вбиратись, дожидаючи чоловiка обiдати. Немолода сiльська панiя за вбиранням богу молиться або наймичок лае, а молода веселенькi думи думае.

«Чи щаслива я тепер за своiм чоловiком? — думала Ганя, — чи плакати менi на свою долю, чи смiятись до неi? Чи нарiкати менi, чи дякувати своему талановi? Казала менi мати перед весiллям, плачучи: «Не йди, доню, за його замiж! Лучче б я тебе пiд шум пустила, нiж мала отак видавати!» Помилилась моя мати, що не згожувалась за милого замiж дати. Чи щаслива я з своiм милим?»

Обернула Ганя голову i зирнула допитливим оком по хатах, держачи в руках розплетену косу.

Кiмнати були такi, як звичайно бувають на економiях. Двi кiмнати були чималi, а одна була маленька. Через сiни була пекарня з комiрчиною. Дiм був не новий, але чисто вимазаний бiлою глиною, з новим непожолобленим, як бувае на економiях, сосновим помостом, дуже чисто вишуруваним та вимитим. В покоях було просто й убого. О. Хведор не спромiгся надiлити свою дочку багатим приданим. В однiй кiмнатi стояло широке лiжко з подушками, а на стiнi за лiжком висiв не дуже новий килим домашньоi роботи з червоними та зеленими квiтками, невiдомими в натуральнiй iсторii. Коло стiни стояла старосвiтська скриня на колiщатах, обкована залiзом, вся в червоних квiтках по зеленому полi. А в першiй кiмнатi, що була нiби свiтлицею, стояла проста канапа з спинкою, прикрита килимом. Тiльки шiсть нових стiльцiв, покритих свiтло-синьою матерiею, веселили чисту хату з бiлими, як снiг, стiнами, з великими, чистими вiкнами, i наддавали горницi вигляд нiби панський.

Оглядiла Ганя кiмнати i зрiвняла iх з батькiвськими. Набагато кращий убiр був i в кiмнатах батькiвських. Правда, в ii думцi майнув, як картина, гарний дiм, як от вона бачила в панiв, багатих священикiв або про який читала в книжках. Уявилася iй, нiби намальована на картинi, гарненька м’яка мебiль, покрита рожевою свiжою матерiею, а по стiнах i по пiдлозi гарненькi килими з трояндами та гвоздиками; уявилося iй навiть велике дзеркало в золотих рамах, де ii було видко всю — молоду та гарну. Майнули перед очима великi картини на стiнах в золотих рамах, гарнi завiси на вiкнах… Швидко опам’яталась вона, аж засмiялась сама з себе, що ii думки мугнули так далеко. Не зросла

Сторінка 16

она в розкошi. Мрii про такi розкiшнi кiмнати здались iй пустими.

«Роблю я й тепер, як i в батька робила, — пiшла далi ii думка, — та тепер працюю i для себе, i для свого милого. Задля його менi й робота не важка. Менi здаеться, що й та страва не буде йому смачна, що не я готувала своiми руками; i той поживок, i навiть той хлiб не буде смачний, що не я своiми руками вчиняла, постiль буде тверда, що послана iншими руками. Робота менi не страшна».

А тимчасом глянула вона на своi руки. Од лiктя було тiло бiле, як папiр, а пальцi зчорнiли, поморщились, пошерхли, щиколотки стали горохуватi. Якiй молодiй панii не схочеться бiлих м’яких рук, та ще тодi, як iх цiлують гарячi уста милого!

І знов неначе iй хтось показав на картинi: сидить вона, як багата панiя, убрана в багатий убiр. Перед нею чудовий туалет в золотi та срiблi. В дзеркалi свiтиться, як повна троянда, ii повне лице. В пекарнi стукотять ножi, — кухарi обiд готують. Лакей пiдносить iй снiдання й чай. Слуг у покоях багато. Вони пораються i прибирають, а вона сидить та тiльки порядкуе. Вона не встае рано з теплоi постелi, спить досхочу…

«Нi, робота менi не страшна! Не звикла я до лiнощiв. Я б i не всидiла без роботи i навiть свiтом нудила б, хоч би в мене було i три наймички.

Не зазнала я в батька розкошi; я зросла, ввесь вiк панянський звiкувала небагатою. Бiльше я працювала, нiж гуляла. Невесело промайнув мiй вiк дiвочий. Нiчого менi нарiкати на свою долю; не гiрше менi — й не краще менi».

Веселий промiнь лiтнього сонця, зелена вишня, що заглядала гiллям в вiкно, бiле свiже лице, чорнi брови ii, що виглядали, до неi з дзеркала — все те викликало веселi мрii, веселi думи. Вчулись iй, мов принесенi вiтром на променях сонця з зеленого саду, веселi музики, пiснi; майнули перед нею танцi, смiшки, жарти, повна хата веселих гостей, хата висока, освiчена i убрана квiтками; потiм майнули перед нею конi, баскi, високi, прудкi, з крутими шиями, як у лебедiв; фаетон критий, а в фаетонi сидить вона поруч з милим, вертаючись, при зорях, полями та лугами додому з гостей.

Ганя кинула оком в вiкно. На дворi проти самiсiнького вiкна стирчав трохи не драбинчастий «богуславський» вiзок, простий, в одноконку, з голоблями. Подертий старий лубок, котрим був обшитий вiзок, висiв, неначе подертi шматки староi одежi. На вiзку, в розкинутому сiнi греблись кури, неначе в кублi. Сiно повстромлювалось в дiрки. Ряба здорова свиня, зiпнувшись на вiзок переднiми ракотицями, всунула голову в сiно, шукаючи поживку, тiльки довгi вуха ii телiпались.

«Не знати менi розкошi», — думала вона далi, заглядуючи в огород.

А там друга, сива свиня, прудка, як хорт, поралась коло картоплi, вивертала один кущ, хапала картоплину i зараз кидалась до другого хапком, користуючись часом. Наймички не було дома. Ганя вхопила кочергу, взяла пасмо недочесаноi коси в рот i полетiла прожогом на огород i таки добре засапалась, поки вигнала свиню з огорода.

— Отаке щастя було i в батька! — промовила сама до себе Ганя, вертаючись у хату i дочiсуючи косу.

Причесалась Ганя, надiла простеньку буденну сукню i оглядала себе в дзеркалi. Заткнула вона за косу червону макову квiтку i викинула потiм.

— Нi! лучче я зав’яжуся хусткою попросту, як позавчора. Вiн же мене звав в жарти чудовою молодичкою!

Ганя вийняла з скринi здорову перську хустку, ще материнську, по бiлому полi з червоними, як жар, квiтками й торочками, i недбало завертiла голову. Бiлий шовк чудово пристав до чорних брiв, до чорних очей, до рум’яного лиця. Червонi торочки, що спадали аж на бiлу шию, не перемогли червоних, як калина, губiв.

Смiючись до себе в дзеркало, вона надiла на шию товсте рiзане добре намисто. П’ять разкiв червоного намиста чудово приставали iй до лиця. — Любить мене чоловiк, та й е за що!.. Не зазнала я розкошi, зате ж зазнала кохання. Коли б же швидше йшов милий обiдати зо мною!

Немае там справдiшнього горя, де пануе щира, гаряча, за все надаряюча, щастям надiляюча любов!..

Пiшла Ганя виглядати чоловiка, вийшла в сад i сад собою закрасила, по садочку похожала, а очима на веселий яр раз у раз поглядала.

А яр той був глибокий i не дуже широкий, увесь зелений, веселий, як рай. Одним кiнцем вiн простягався до села, де на взгiр’i було видко веселi бiлi хати в садочках, де блищав проти сонця великий став з двома млинами, з високими вербами коло греблi. З-за гори виглядала церква трьома верхами, трьома хрестами. Другим кiнцем яр йшов мiж горами далеко, далеко, доки не зустрiвся з високою крутою горою, укритою до самого верху старим зеленим лiсом, розiйшовся перед нею на два боки двома рукавами знов помiж горами, обминаючи пiд самою горою чималий ставок, свiтлий, як око. Кругла, мов шпиль, гора, обквiтчана лiсом, мочила зелений подiл свого убрання в самiм ставочку, а другий такий самий шпиль, одкинутий в тихiй водi, висiв униз, у синю глибоку безодню, звiсивши зелене верхiв’я столiтнiх дубiв та лип. Вздовж по яру блищала смужечка синьоi води мiж осокою. Попiд горами були кринички — жолобки або

Сторінка 17

летянки при самiй землi, пiд зеленими вербами. На однiм узгiр’i того яру стояла економiя, вся в зеленому саду, розстеленому по косогорi. По другий бiк яру, на горi, мiж зеленими житами, стояла скарбова клуня, кошари i довгi, зчорнiлi од дощу, скирти хлiба.

Не на шпиль погляда Ганя, не на три верхи сiльськоi церкви, що нiби плавали в легкiм туманi проти сонця: поглядала вона на сiрi верхи току, на чорно-жовтi стiжки. Там коло робiтникiв був ii Ясь; звiдтiль ii око звикло стрiчати милого.

Вже вона i по саду нагулялась, i квiток нарвала, та все на гору поглядала, а милого немае. Вже й квiтки прив’яли в руках, сонечко з пiвдня звернуло, а милого немае. Вже Ганя втомилась, милого виглядаючи, а милого немае!

«Боже ж мiй! що це з ним трапилось! Де це вiн забарився?» Засумувала Ганя за чоловiком, неначе вiн десь поiхав у далеку сторону, неначе вiн десь блукав по безкрайньому степу на безбережнiм морi.

«Може, вiн поiхав до козакiв-лiсовикiв, може, заблудив де в лiсi, а там усякого звiра; а там же вовки i вдень нападають!»

Засмутилась молода Ганя, опустила руки. Пов’ялi квiтки посипались з руки по травi.

«І страва перепрiе та перестоiть в печi, — думала вона. — Лихо йому з чужою роботою! За нею i шматка хлiба не з’iсть саме в час».

Од скарбового току летiли з гори три найменшi сестри Ганинi, як три ластiвочки.

— Ясь обiдае в нас, — крикнула здалеки одна щебетуха, — i казав, щоб ти сама обiдала i не сподiвалась його швидко, бо в нас гостi.

«Не прийшов обiдати… — говорить iй думка. — Може, я йому чим не догодила, може, недобре обiдати варила, не приголубила його коли…»

— Ясь виiв аж двi тарiлки борщу, а мама смiються та кажуть: мабуть, тебе жiнка держить на голодному столi, — говорила далi щебетуха.

Знов задумалась Ганя, аж червонi торочки з голови звiсились на щоки.

Сiла вона сама обiдати. Страва в рот не йде; iсть вона знехотя.

— З ким же вiн там говорить? — спитала Ганя. — Може, розмовляе з гiстьми, з якимись паннами?

— Зо всiма говорить, а зо мною найбiльше. Вiн менi казав, що нема й в свiтi кращоi од мене; що в мене брови, як шнурочок, оченята, як терночок, i поцiлував мене, та так поколов мене вусами! бо в його вуси, як щетина…

І сама сестра побiгла до дзеркала, роздивлялась на своi бровенята, лизала пальцi i приглажувала ними своi косенята.

Не стiльки iла обiд Ганя, скiльки ii сестри. Довго ще вони щебетали, забавляючись нарваними квiтками та ляльками, а Ганя сидiла коло вiкна та все поглядала на яр, на тiк, на гору, чи не йшов ii милий.

Вже сонечко спускалося над гай, як вернувся додому Ясь i застав Ганю засмучену коло вiкна.

— Оце, як же я засидiвся в батька! — промовив Ясь. — Приiхав о. Мойсей з жiнкою, а я й забалакався з ними. А ти, серце, сама тут обiдала? Вибачай менi, моя люба!

Лице ii знов засвiтилось, повеселiшало.

— Червона ти калина в лузi, а не молодичка в хустцi та в червонiм намистi! — промовив Ясь, обнiмаючи ii.

— А я тебе ждала, в вiкна виглядала! протоптала в саду стежку, по саду ходячи. Не кидай мене саму. Обiд той менi не смачний, i день той невеселий, як тебе дома немае!

— Не тужи, Ганю! Якби воля моя, сидiв би коло тебе i не оступався, та запроданий час мiй!

Посiдали вони рядочком на канапi. Ясь взяв ii за руку.

— Почорнiла твоя рука од роботи, серце Ганю! Жаль менi тебе, що ти робиш задля мене, як наймичка. Достатки та засоби нашi невеликi. Не треба було б тобi йти за мене замiж!

— Рука моя почорнiла, для тебе роблячи. А глянь он на себе, як ти запалився, для мене працюючи на полi!

— Ти, Ганю, молода. Невесело тобi самiй лiта молодi марно проживати на цiм яру. Тобi треба веселих гостей, веселого товариства, музик, танцiв. Еге? А я небагатий: не зможу достачити цього та розважити твою молодiсть. Шкода менi тебе! Робота одривае повсякчас мене од дому, од тебе, гонить мене з господи.

— Цить вже! годi! — промовила Ганя, затуляючи своею рукою його рот. — Ти оце передумуеш моi власнi думки недавнi.

— Що ж ти думала?

— Думала я багато i дiйшла до такого кiнця, що я щаслива i дуже щаслива, бо я люблю тебе, а ти любиш мене. Чого ж нам бiльше треба?

— Ходiмо, Ганю, на яр та погуляймо. Ждала ти мене довго. Не пiду ж я зате сьогоднi до скарбу, щоб ти не нудилась.

Пiшли вони через садок вздовж по яру, побравшись попiд руки. Густа, неспашена трава плуталася пiд ногами, як найгустiше руно.

Вечiр надiйшов тихий та ясний. Яр увесь свiтився зеленою травою проти сонця, що пронизувало косим промiнням лист трави i подорожника. Ганя i Ясь йшли й мовчали. Краса мiсця нiби одiбрала од iх думи i розмову.

— Знаеш що, Ганю?

— А що?

— Поробимо, попрацюемо, доки молодi, а там, бог дасть, забагатiемо, зберемо грошенят, вiзьмемо посесiю або купимо десь поблизу хутiр. Будемо якось хитрувати та мудрувати i таки добудемо того щастя. Адже ж люди з бiдних поставали багатими. Раяли менi люди, щоб я брав тебе, коли хочу мати добру хазяйку. От я i взяв тебе; i щасливий кругом, тiльки шкода менi твоiх бiлих рук.

— Годi вже

Сторінка 18

Ясю, з тими руками! Було брати будлi-яку польку, коли заманулось тобi дуже бiлих рук.

— Бiлi руки, певно, не принесли б менi стiльки щастя… А коли зберемо трохи грошенят, тодi матимемо бiльше слуг. Тодi я посажу тебе в убранiй свiтлицi, одягну тебе в шовк та оксамит, не дам тобi взятись i за холодну воду, накличу веселих гостей, даватиму по наших достатках вечорки та бали з музиками, щоб тебе тiшили гостi молодi, щоб тобi школи було i нудитись. А настане зима, заглянемо i в Киiв, накупимо всякого добра…

— Коли б ти знав, таке саме менi верзлось оце недавно; вранцi, як я чесала косу. А знаеш, що розвiяло всi моi веселi мрii?

— А що, мое серце?

— Сива свиня! Насилу вигнала з огороду. Скаче через тин, як собака. Завтра загадаю людям стриножити.

— Кинь, серце, той клопiт хоч на цей час! Боже, боже! як би то нам удвох завоювати те щастя?

— Мабуть, ми будемо тiльки думкою багатiти. Чи ми ж не щасливi тепер? Чи слiд же нам нарiкати на свою долю? Наша робота не геть-то важка. А чи мало ж на свiтi людей, що позавидували б нам?

— Хiба однi мужики позавидують, — одказав Ясь. — А чому вже мужик не позавидуе?

— Хiба ж мужики не люди? Дасть бiг лучче, — буде лучче; але й тепер непогано…

Повернула молода пара коло ставочка i пiшла далi яром, помiж горами та горбами, укритими гаем. Знов вони обое замовкли. Невимовна краса того мiсця одiбрала в iх думи й розмову.

Дивнi украiнськi яри гайовi мiж невисокими та крутими горами та шпилями, мiж дубовими та грабовими гаями, що розкiшно поросли на крутих покатах та ребрах, на вершках гiр та шпилiв! Ще недавнiми часами йшли тими ярами стави за ставами. А лiс, не спиняючись ворожою людською рукою, обсiяв, обсадив деревом усi гори й неглибокi долини. Тепер тi веселi ставочки, знать, уплили в якусь кращу сторону! На iх мiсцi поросла тонка, як нитки, густа, як повiсмо, зелена трава, услала яри i долини, мов килимами. Колись у веселi ставки заглядали з гiр столiтнi дуби та граби, свiдки слави козацькоi, а тепер iх унучата обступили рiвною межею тi зеленi яри. А бiльш того, що панська сокира без жалю облупила, обголила милi гори нашоi Украiни. І бiльш там тепер стирчить iжаком малоросла лiщина, колючi будяки, як волосся на сирiтськiй миршавiй головi, обскублене руками мачухи. Сохнуть нашi яри, висихае наша вода, горять од сонця нашi гори, гадиною висисае останню силу нашоi землi наш ворог, без слiду iдять панськi сахарнi нашу благодать, нашi «зеленi дiброви», нашi «темнi луги», що так любо виспiвано iх у пiснях.

Ідеш ярами, нiби чудовими покоями. Чи е ж в свiтi покоi, кращi од тих ярiв? Пiд ногами стелеться зелений трав’яний килим; по обидва боки йдуть стiнами гори з зеленим деревом. На шпилях стоять дуби зубчастою стiною, розiславши мiцне гiлля з мiцним листом по синьому небi. Над головою стеля з глибокого, безоднього неба, синього, аж темного. А по тiй стелi не мальованi, а живi птицi перелiтають з гори на гору: то ряба горлиця, то сивий припотень, то синя сиворашка; то перенизують небо низкою дикi качки, дрiбно трiпаючи гострими крильцями, то пересунеться важкий бусел, простягнувши назад своi довгi, як ломаки, ноги.

В тихих закутках стоять там пасiки, гудуть там бджоли, пахне свiжим медом, гайовими квiтками, свiжою травою, грибами. З дерева на дерево перескакують бiлочки. Сидить там пасiчник з бiлою бородою, в бiлiй сорочцi, цюкае сокирою або дибае старечою ступою попiд гаем з тиквою по воду до копанки. І стежок там не протоптала людська нога. І тиша там, як в небi, як мiж зорями, не мертва, хатня тиша, а повна поваги, урочиста тиша спочиваючоi натури. Тiльки часом жалiбно йде по гаю туркотання горлицi, проноситься луною по кiльки разiв цюкання сокири пасiчника.

Не дивлячись на сонце, не лiчачи годин, йшла молода пара довгим зеленим яром, що гадюкою вився помiж горами то направо, то налiво, то звивавсь на всi чотири боки свiта. Яр кiнчався узiрем мiж двома шпилями. На самому узiрi мiж осокою блищала вода, а вище трохи пiд кущами лiски та калини, мов управлена в зеленi рамця, блищала криничка в травi, обплетена лозою. Вода стояла чиста, як сльоза. Все дно, всi пiщинки на днi було видко через воду. Вода була погожа, холодна. Як нап’ешся, то аж поздоровшаеш.

— Втомилась я, хочу пити, — промовила Ганя.

— Ходiм до кринички.

Поки Ясь шукав широкого, як сито, лопухового листу, щоб зачерпнути ним води, Ганя припала лицем до води, ставши навколiшки i обпершись руками об землю. В криницi, наче в дзеркалi, мiж синiм знадвiрнiм небом i синьою безоднею, з’явилось ii свiже лице, ii бiла хустка, а червонi уста з води впилися в ii червонi уста i цiлували ii довго, аж доки вона напилась води. Червонi торочки шовковоi хустки полягли на кришталеву воду i, легесенькi, навiть не ввiгнули води пiд собою.

— Втомилась я. Сядьмо на час пiд липою на взгiр’i та одпочиньмо.

Сiли вони й замовкли. Почалась вечiрня тиша в небi чистому на землi, в гаю. Дерево стояло, нiби кам’яне. Сонце зайшло за одну гору. По яру полягла густа тiнь. Дно ярiв зробилось темно-зеле

Сторінка 19

им. А зверху на дубах та на липах тихо свiтило сонце, розкинувши свое червонувате промiння по гiллi. Тiльки десь далеко в гаю стукало калатайло на шиi ватажка вола, а потiм десь у полi заревла корова, нудячись за телям.

— Щаслива я з тобою, Ясю, отутечки на економii. Як хороше в цьому яру! Я б рада тут i вiк вiкувати.

— А як ось через тиждень поiдемо до Хоцiнського на бал, де в великих покоях горiтимуть по стiнах свiчки та лампи, де блищатимуть дзеркала, де танцюватимуть молодi паничi та панни… Що скажеш тодi, Ганю? Га?

— Дивись лиш, яка ондечки картина! В ставку блищить червоне небо, i знадвору горить червоне небо. І надворi шпиль, i в водi — шпиль, перекинутий догори, неначе зелений пучок квiток. А коло ставка стоять лози, зеленiють коноплi, а за коноплями знов червона вода, нiби вогонь горить… Байдуже менi про панськi будинки; тут би я i вiк звiкувала. Вряди-годи тiльки поiхала б до мiста, щоб на людей надивитись, яка нова мода, як люди ходять, як убираються…

— Гарно й тут на яру, а ще краще мiж людьми, та ще багатими; а ще краще в багатому, великому домовi, де все блищить i сяе, як сонце на цьому яру.

Знялись вони з мiсця i вертались яром додому. Сонце вже згасло, яр темнiшав, ставок вкрила чорна тiнь берегами, тiльки середина блищала темним цвiтом. Як наближались до ставка, з осоки схопилось двi качки, трiпаючи крильцями, i сховались за шпилем. Скрiзь було тихо й нiби порожньо. Всяка жива душа з гаю, з поля пiшла до села або прилягла на спочинок пiд зорями.

Дома наймичка вже наготувала iм вечерю. Пiсля вечерi пiдлестився до iх мовчки сон, той сон сiльський, мiцний, що й не сниться чоловiковi нiчого, бо вiн обiйме тебе всього, мов мати дитину, та й не випустить, доки гаразд не вiдпочинеш i од роботи, i од усякого клопоту, i од усякого горя i щастя.




V


Через кiльки мiсяцiв Ганя сидiла коло вiкна i колихала сина, в простiй колисцi, причепленiй до стелi на вервечках, поглядаючи на яр. А меншi сестри по черзi жили в Ганi i помагали iй де в чому у роботi, доглядаючи дитини. Через рiк пан Хоцiнський вже спевнив свое слово, знайшов Ясевi краще мiсце в недалекому селi. Попрощалася Ганя з своiм рiдним селом, зеленим яром, ставом, розпрощувалася, плачучи, з матiр’ю, з сестрами. Неначе виiжджала за сине море, так плакала вона. Кому пак не жаль того мiсця, де хто родився i зрiс, де жили батьки i дiди? Ясевi було байдуже. Нiби не рiдною землею була йому наша Украiна!

— Ой боже мiй, боже мiй! — перекривляв о. Хведор дочку й жiнку, затягаючи жалiбним голосом, на зразець жiночого голосiння. — Куди ж це я виiжджаю так далеко на чужу сторононьку, аж у Кушнiрiвку! за п’ятнадцять з половиною верстов. Так далеко, що звiдсiль не видко!

— Господи! що ти за людина! — промовила з серцем матушка. — І дитини йому не жаль! Оддав дочку, як з хати випхнув, ще й смiеться! Буде отак, безщасна, цiлий вiк тинятись та тягатись з економii на економiю, не надбае добра, нi птицi, нi худоби. А тiеi шкоди! А скiльки перетовчеться посуду! Хвалити бога, коли ще трапиться добре мiсце; а як же сидiтимуть на бурку!

Марiя Василiвна заплакала, а о. Хведор передражнював ii, хлипаючи: «Ой боже ж мiй, боже! Коли тобi, Ганю, буде нудота за Нестеринцями, то вилiзь на вербу на вершечок та й подивись на Нестеринцi, бо звiдтiль буде видко iх».

Переiхав Серединський в Кушнiрiвку. Мiсце було трохи краще. Вже Ганя купила гарненьку  канапу, справила гарну одежу, найняла няньку, держала корову, мала доволi молока й сира i була щаслива по-своему, не нарiкала на свiй талан. Понудьгувала трохи за домом, та й перестала. За господарством, за дитиною, за любим чоловiком i нудьгувати було нiколи. Жили Серединськi не багато i не дуже вбого.

Пан Хоцiнський частенько приiжджав в гостi до Серединських, став iм великим приятелем, запрохував до себе в гостi. Хоча вiн був i удiвець, одначе ж любив закликати до себе веселих гостей, а найбiльше молодих дам, i навiть справляв бали. Серед польських гостей Ганя i собi мусила промовляти потрохи по-польськiй. Всi польки без сорома хвалили ii в вiчi за те, що вона так чудово говорить по-польськiй, хоча вона насилу, велику силу змогла злiпити докупи кiльки польських словець. А Ясь, незважаючи на те, що вже говiв до нашоi церкви, в домi Хоцiнського знов став поляком, говорив по-польськiй. Хоцiнський помагав Серединським, навiть годив, коли в чому була в iх недостача. Ганя дякувала йому, хвалила перед усiма його добрiсть, а все-таки було здвигне не раз плечима, не вгадуючи, чого вiн аж надто вже добрий та прихильний до iх, як батько!

Серединський не лiнувався, пiклувавсь, пильнував коло панського скарбу. Пан йому дякував за добрi порядки. Перепадала Серединському не одна зайва копiйка. Пiшла добра чутка про економа Серединського по всiй околицi, як про хазяйновиту й здатну людину.

Одного разу влiтку пан Хоцiнський приiхав до Серединського в гостi. Тiльки що вiн переступив порiг, Ганя зараз постерегла на його лицi незвичайну веселiсть. Його сiрi очi блищали смiхом, губи смiялись, ноги я

Сторінка 20

ось швидше й проворнiше переступали порiг. Здавалося, неначе поруч iз ним вступало в хату саме щастя, ведене його власною рукою.

— Добру оце звiстку несу в вашу хату, Ганно Хведоровно! — промовив вiн, пiдступаючи до неi i цiлуючи ii в руку. — Я вгадував, що ви будете щасливi за Ясем. На мое й вийшло…

Ганя одразу замовкла й охолола: серце в неi якось чудно заколотилось, мов щось недобре вiщувало. Тимчасом вона нiби i зрадiла, що панство таки наближалось до неi.

— Поздоровляю вас управительшею маетностi князя з Кам’яного!

Тут саме одчинились дверi. В хату ввiйшов Ясь. Хто б тепер пiзнав Яся з тими дитячими ласкавими очима, з боязкою несмiливою ходою! Несподiване, негадане щастя вже пiдняло його голову на плечах, звело докупи брови, надуло йому губи, наче витягло зрiст. Ясь вступив до хати вже паном, гордо й поважно, без ознаки жадноi тривоги, жадного зворушення на лицi, неначе вiн досягнув тiльки того, що до його по праву й належалось. Вiн вже перечув випадком ще переднiше про це, але мовчав i не сказав про це жiнцi, ще не певний в тому, чи дiстане те мiсце.

Пан Хоцiнський аж побiг йому назустрiч, ухопив його, обнiмаючи, i цiлуючи, i поздоровляючи з новим мiсцем, з новою долею.

— Ну, Ганю! — промовив Ясь, — кидай тепер своi яри зеленi, своi коноплi, гуси та кури! Рушаймо до Кам’яного. А за все те подякуймо пановi Хоцiнському, моему названому батьковi, за його добру рекомендацiю перед князем.

Ясь знов обняв Хоцiнського i поцiлувався з ним тричi, — одначе не в губи, а по-польськiй: тикаючи губами на повiтря проз щоки, а потiм поцiлував Хоцiнського в плече i нижче плеча в рукав.

Пiшла весела розмова за самоваром. Всi трое були веселi. Пан Хоцiнський розказував про маетностi князя, про його багатi економii, про цiлi череди волiв, коней, про корисний уряд управителя. Розказував вiн Ганi про той будинок, де вони будуть жити, про високi багатi покоi з великими вiкнами, з дорогою обставою, про багатi, родючi поля та садки, звiдкiль можна загрiбати грошi лопатою. А найбiльше розводився Хоцiнський про князя, про те, який в його золотоверхий палац, якi в тому палацi покоi, зали з мармуровим помостом, якi кругом палаца розкiшнi парки, садки, квiтники, оранжереi…

Ясь слухав i очей не зводив з лиця Хоцiнського, неначе вперше на вiку чув про такi дива. Не раз i не два Серединський марив про панську розкiш, про якесь краще життя. Не раз i не два Ясь до пiвночi не стуляв очей пiсля розмови Хоцiнського про те, що Ясь веде свiй рiд од панського польського колiна, що в йому плине кров шляхетська, польська, а не мужицька — украiнська, що його дiди й прадiди були заможнi, були панами й католиками, мали поля, села, людей. Звичайно, як поляк, Хоцiнський любив дечого багато i прибiльшити, прикинути зайве, маючи на думцi пiднести вгору, пiддержати нижчу польську шляхту, що вже переходила на украiнську нацiональнiсть й вiру.

Хоцiнський, своiм пiдмальованим оповiданням про минувшiсть Ясевого роду, розбуркав у йому гордiсть своiм родом, пишання своiм панством, ту гордiсть, те пишання, що лежить в самому днi лядськоi шляхетськоi натури, плине в зливку з його кров’ю. Не бог зна яке минувше було у Серединського; одже, доволi було навiть одного слова «пан», щоб розбуркати й розворушити в його серцi позичену польщизну, бо вiн був з украiнського роду.

Ганя сидiла, мов у чаду. Неначе якi чари розливали вони вдвох коло неi. Слухала вона iх розмову i не йняла вiри своему негаданому щастю. Згадала вона, що колись ще маленькою iздила з батьком на ярмарок у Кам’яне. Згадала вона про те Кам’яне, як про чудовий сон, що снивсь та не зостався в пам’ятi, i тiльки якiсь невиразнi мiсця, якесь пишне забудування, якiсь гарнi, але неяснi обличчя носяться перед очима, нiби витканi з тонкого туману. А як силкуешся iх впiймати, на iх роздивитись, то вони ще далi одлiтають, та все манять своiм гаразд не окраеним, не омежованим видом. Мрiло Ганi, як у туманi, якесь мiсто, якась висока гора чи скеля, вся в зеленому деревi, а на самому вершечку якесь забудування, не то церква, i не то хата, а бiльше якась чудова цяцька з золотими верхами. Коло того будинку знов пригадувала якiсь стовпи, якiсь стiни зубчастi, як оборка, а потiм пригадались iй якiсь садки розкiшнi, дорiжки помiж деревом, нiби жовто помальованi, дерево, позчiплюване гiллям, мов стеля; скрiзь пiд деревом бiлi люди неживi, скляний дiм, а в йому знов дерево i квiтки, як i надворi, цiлi нiби стiни й купи чудових незвичайних квiток. Все те вставало перед ii очима, як в туманi. Бачила вона потiм золотоверхi собори в Киевi, здорове мiське забудування, а все-таки давня дитяча мрiя не зникла з ii пам’ятi.

Довго розмовляли вони, поки не потомились. Далеко за порiг випровадили хазяiни Хоцiнського, дякуючи йому, як рiдному батьковi.

— От i завоювали щастя, Ганю! — промовив Ясь, зачинивши дверi за гостем.

— Не завоювали, а само воно прийшло до нашоi хати. Щастя блукае слiпе по свiту.

— Нi, це ти, мое золото, приманила долю до нашоi хати! Поки я сам жив, поти бiдував. Ти

Сторінка 21

моя хазяйко, мене обшила i обмила.

Ясь розгорнув лист князя до пана Хоцiнського та ще раз голосно прочитав запрохання себе за управителя. Князь просив через Хоцiнського, щоб Серединський прибув якнайшвидше, обiцяючи йому рiчно плату з скiлькох тисяч карбованцiв.

— Завтра ж поiду я переднiше сам, а ти лагодься тимчасом у дорогу.

— Чимало пiдвiд нам треба! Ми ж таки вже розжилися, маемо доволi добра, маемо птицю…

— Яку птицю думаеш ти оце брати?

— А iндики та гуси… та…

— Ще вигадай що! — крикнув Ясь. — Та нас же люди обсмiють, як ми притарабанимось з качками та з iндиками!

— А посуду хiба мало? І на вiз не заберемо…

— Чудна ти, Ганю, iй-богу! Який же посуд думаеш ти перти до Кам’яного?

— Як який же? Не кидати ж нам сипанок, солом’яникiв, дiжок…

— Свят, свят, свят! Нас люди обсмiють, назвуть нас харпаками, обiдранцями. Пiд такi палати вона пiд’iхала б з дiжками, рогачами! Може б, ти забрала горшки й миски?

— Горшкiв не варто брати, а макiтри заберу. Макiтри новiсiнькi, здоровi, платила по злотому, — це тi, що я купувала в Будищах на ярмарку. Таких макiтер не знайдеш швидко. Обмотаю соломою, повтикаю в кадiвб та й довезу хоч i за сто верстов!

— Ха, ха, ха! — зареготався Ясь. — Управитель з макiтрами! Ха, ха, ха! Ой, простото, простото! Ой, господине моя дорога!

— Чого це ти регочешся? Нiби управителям i макiтер не треба.

— Ха, ха, ха! Ти наробиш сорому на ввесь свiт. Твоя думка про макiтри, а я думаю, чим я завтра поiду до князя.

— А вiзком?

— Де ж таки вiзком!

— Вiзок же новий, мальований!

— Але ж до князя, пам’ятай собi!

— Неначе вiн бачитиме, чим ти там приiхав.

— От що я зроблю! Заiду до Хоцiнського, покину там свiй вiзок, а в його попросю фаетона та пару коней.

— Як собi знаеш. А на мене, то я б поiхала i вiзком.

— А я не поiду. Скажуть, приiхав якийсь безштанько на драбинчастому возi.

— Станьмо ж, Ясю, переднiше панами, а потiм вже будемо панiти. Поперед неводу не ловiм риби!

Довго не спали вони, роздратованi негаданим, несподiваним щастям. Тiкае сон од очей безталанних, не приступае ж i до щасливих Ясь тiшився панством. Ганi з’являвся якийсь чудовий вигляд чарiвничого мiсця, якась палата, якийсь садок, повний квiток, де помiж деревом гуляли мармурянi люди. А Ясь бачив себе великим бундючним паном в золотих палацах, де горiли тисячi свiчок, де ворушились сотнi великих панiв.

Через тиждень шляхом до Кам’яного iхав фаетон Хоцiнського, а в йому сидiв Ясь iз Ганею. Коло погонича сидiла наймичка. На руках у Ганi спала мала дитина. Пiдвода з деякими хазяйськими причандалами iхала десь позаду. Ганя таки поставила на своему: забрала кадовби, дiжки, сипанки i деякий посуд. Одначе макiтри з горшками мусили покинути матерi. Пiдвода мала приiхати до Кам’яного вночi, щоб заховати од людських очей переднiшу бiднiсть управителя.

Конi витягли фаетон на гору. З-за гори разом устало все Кам’яне. Ганя, зачудована та замилована, аж крикнула од дивування! ii давнi дитячi мрii тепер стояли i справдi перед очима. І як багато справдiшнi дива були кращi, пишнiшi од тих неясних, невиразних дитячих дум!

Високi золотоверхi палати, збудованi в чудовiм готицькiм стилi, стояли на високому скелистому шпилi, над самою рiчкою, i дивились у тиху воду чотирма золотими баштами, веселими вiкнами, високими стовпами. Той шпиль був на острiвцi, а через острiвець лилася вода, розбившись на самовiлки, падала з каменя на камiнь, шумiла попiд стрiмкими боками високоi скелi. І шпиль, i острiв були вкритi чудовим парком-садом. Неначе поясом, був оперезаний понад рiчкою той шпиль мурованою стiною з чудними зубцями. Саме проти широкого мосту стояли високi двi башти з зубчастим вiнцем, а мiж ними була широка брама просто в парк. За стiною скрiзь виглядали помiж гiллям штучно поробленi верхи оранжерей, нiби висiли над зеленим гiллям. Проти палат на другiм боцi рiчки, на високому скелистому березi, стояла здорова церква, з тонкою готицькою дзвiницею. Муроване будування йшло понад берегом натикане задля убрання вигляду. Все те мiсце, облите навкруги тихою, ясною, мов дзеркало, водою, залите промiння сонця, було незвичайно гарне та веселе! неначе то був казковий зачарований палац серед лiсу.

— Вгадай, Ганю, де ми будемо жити? — спитав Ясь.

— Мабуть, в цiм домковi, — одказала вона, показуючи пальцем на чималу муровану хату.

— Тут живе княжий старий лакей; це дано йому до живоття, — промовив Ясь, осмiхаючись. — Дивись, — он далеко, за княжим садом, на тiй горi стоiть палац: ото наша оселя.

На горi, на другiм боцi парка, стояв палац, високий, убраний в карнизи, заквiтчаний на покрiвлi химерними шпичастими башточками. Очевидячки, дiм був збудований для вигляду по другiм боцi княжого палаца.

Ганя не йняла йому вiри.

— А де тут, дядьку, управителева хата? — спитав Ясь так грiзно, аж Ганя жахнулась.

— Ондечки, на горi за палацом, — одказав чоловiк знехотя, показуючи пальцем.

Ганi стало якось нiяково, неначе не хотiлось iй iхати до того пишного дому.

Перебiгл

Сторінка 22

вони мiст, заiхали на острiв, поiхали попiд самим садовим муром. Золотоверхий палац висiв у iх над головами. Ганя, погонич, наймичка i сам Ясь втирили очi в золотi башти, колони, заморське дерево, доки все те не сховалось за скелею. Серце в Ганi стукотiло в грудях. Ясь надимався, взявшись у бiк рукою, супив брови, морщив свое молоде лице, щоб додати собi бiльше панського виду. Пiдкотили вони пiд дiм, i Ясь, взявши Ганю пiд руку, гордо й пишно переступив порiг своеi панськоi квартири.

Слуги забiгали, загомонiли, забрязкотiли ключами. Старенький лакей в синiй лiвреi одiмкнув дверi, одчинив iх, оступившись з поклоном.

Ще гордiше, ще пишнiше Ясь вступив у дiм, ще вище пiдняв вiн голову, проходячи через цiлий ряд просторних, високих покоiв. Сердито кидав вiн очима на всi боки, оглядав стелю. Очi його нiби говорили всiм, що все те було не вдивовижу, що навiть все те було не дуже хороше, не дуже вдоволяло його. Через годину сидiла сiм’я в однiй скромнiй свiтлицi за столом, накритим тонкою бiлою скатертю коло самовара.

— Якого тут багато кiмнат! — промовила Ганя.

— От i багато! Перша кiмната буде прихожа; друга — прийомна, третя — зала, четверта — гостинна, п’ята — твоя спальня, шоста — моя спальня, сьома — твоя убiрна, восьма — мiй кабiнет, дев’ята — столова, десята — дитяча, одинадцята — дiвоча, дванадцята — канцелярiя, тринадцята… та ще й мало, коли б ти знала. Ми ж тепер не абиякi панки. Хiба ж ти не бачила, скiльки покоiв у пана Хоцiнського?

— І навiщо нам такого iх багато? З нас було б доволi трьох: задля себе, для гостей..

— Ти, серце, зросла не в панських будинках, ти не тямиш, що то потреба луччого життя.

— Та коли б ти знав, менi чудно й навiть сумно буде жити в багатих та дуже просторних свiтлицях. Чогось менi здаеться, що я оце не в хатi, а десь надворi… Хожу по тих покоях, неначе по надвiр’ю. Де ж пак, од кутка до кутка сливень цiлi гони!

— Бо ти жила й досi в малих хатах, як у скриньках. А менi, то ще й мало! Я люблю розтушуватись, розгорнутись широко, на всi боки.

Ясь розкидався на широкiй канапi, мов справдiшнiй панюга. Наука пана Хоцiнського «не пiшла в лiс», а показала свою ознаку.

А Ганя ходила по покоях, придивлялась до всього, оглядала мебiль, високi дзеркала, завiси, килими. І чудно iй було серед такоi розкошi; i багато дечого здавалось iй i зайвим, i непотрiбним на очi хазяйки. Тi канапи, крiсла, котрими були заставленi свiтлицi, щоб кутки були непорожнi; тi дзеркала поначiплюванi, щоб стiни не були голi; те широчезне старинне лiжко, де лягло б десять душ, та ще було б мiсце, — все те здавалось iй чудним, непотрiбним; все те здавалось iй великопанським вередуванням, що розвернулось би на ввесь свiт, ладне простягтись на всю землю, i ще й репетувало б, що йому й землi мало!

На другий день Серединський налагодився йти до князя — показатись його, мовляли, ясновельможностi, поблагословитись на господарство, на панування над його добрами. Та сказано йому, що князь приймае тiльки, почавши од дванадцятоi години. Поки та година наближиться, повiв Серединський свою молоду жiнку оглядати той рай, що сяв на сонцi кругом княжоi оселi.

Краса того раю, того мiсця невимовне здивувала Ганю. Рiдко трапиться знайти на Украiнi таке чудове мiсце, де до краси натури прийшла на помiч людська вигадливiсть. На островi рiчка розлилася самовiлками та поточками помiж купами камiння, мiж тiсними розколинами скель. Все те мiсце було заросле зеленим деревом, заставлене по квiтниках оранжерейними вазонами в чудових купах, залите квiтками. Скрiзь крутились широкi, посипанi жорствою та червонуватим пiском, дорiжки помiж купами зеленого дерева, по зеленiй травi, понад водою попiд скелями, завiшаними диким виноградом та листатим хмелем. Через рiчечки з острiвця на острiвець були перекинутi над кипучою, спадаючою водою легенькi мiсточки, обвитi повiйкою та усяким крученим зiллям. В темних закутках, в сутiнках, попiд навислими скелями стояли марморянi статуi. За високою скелею плавали пишнi лебедi; по зеленому, рiвнесенько стриженому дернi похожали пави та павичi, порозпускавши своi пишнi хвости. Тут же були розкиданi кружала квiток; а в рiчку заглядали легенькi, як цяцьки, верхи високих оранжерей. На скелях скрiзь були поставленi статуi, вазони столiтникiв, кiоски. Все те було оплутано густим крученим зiллям, що спадало вниз густими зеленими гiрляндами, китицями, понависало разками i цiлими гнiздищами.

Великий пан, згадуючи стару шляхетську Польщу, позаводив таку розкiш на нашiй Украiнi ще тодi, коли можна було людськими мужичими дармовими руками орати i сiяти, сади садити, камiння перевертати i гори рушати з мiсця. Дивуючись, незчулась Ганя, як уплило двi години, i якраз у свiй час пiшли вони до князя.

Недовго гостився Ясь в покоях княжих: одну хвилиночку. Вiн знав панський звичай, що не велiв одбувати довгих вiзитiв. Княгиня була дуже привiтна, розмовляла, осмiхалась, а князь навiть провiв iх не тiльки до прихожоi, але геть далеко у сад по широкiй дорiжцi, обсаженiй оргинiею саме в ц

Сторінка 23

iту.

Над самим берегом одного струмочка, шипучого тихим шумом, розлiгся квiтник з самих рож, закопаних в грядку на лiто. На тих кущах цвiло сортiв сорок усяких рожевих квiток. Князь махнув на садовника i звелiв нарiзати великий пучок пахучих троянд, бiлих пахучих додур i, взявши в своi руки, подав букет Ганi, з додачею комплiментiв i ласкавих поглядiв на ii зачервонiле лице. Потiм вiн загадав садовниковi нарвати з миску морель i звелiв однести на квартиру. А пiсля всього провiз Ганю до фаетона, сам посадив ii в фаетон, ласкаво попрощався з Ясем i навiть просив до себе в гостi.

Вернувся Ясь додому веселий; згадував, який князь був до iх ласкавий; яка ввiчлива була княгиня; далi чогось насупився i промовив до Ганi:

— Оце дивлюсь я на наше нове житло, а перед очима в мене все манячать князевi свiтлицi. Там, Ганю, прихожа, надiсь, краща од нашоi столовоi кiмнати. І досi я не опам’ятаюсь! неначе менi оце снивсь якийсь чудовий сон. А пам’ятаеш, Ганю, той яр в Нестеринцях, де ми часто гуляли, ту бiдну економiю, де ми жили? Чи думали, чи гадали ми тодi, що нам трапиться такий талан, що ми житимемо поруч з великими панами! Що за багатство, що за пишнота, що за розкiш у тому дворцi! Якого там срiбла, золота, квiток, мармуру! Побув я там годину i наче аж поздоровшав, наче зазнав якогось невiдомого щастя. Неначе душа моя була в раi, в небi i закуштувала якогось кращого життя. Поки живий, не забуду я цього дня. А князь! що за добра, привiтна людина! А його княгиня! Так мило, так просто обiйшлася з нами, дарма що велика панi. Вже й не молода, а як на iй усе лежить до ладу, яка рiвна ii постать! навiть вона ще гарна.

— Яка ж вона гарна? — одказала Ганя. — Мабуть, ти на неi дивився гарними очима. Вона стара, як гриб.

— Одже ж ти, Ганю, мабуть, дивилася на неi негарними очима. Сказати правду, на тобi одежа лежить зовсiм не так гарно та до ладу, як на iй, хоч ти й краща од неi. Не сердься тiльки на мене, мое серце.

— За що тут сердитись? До князiв нам далеко, як до неба.

— А хто б не хотiв бути од iх недалеко?

— Я б не хотiла, — промовила Ганя, осмiхаючись. Замовк пiсля цього Ясь, i не знать було, що вiн думав. І зажив Ясь iз Ганею в добрi та в гараздi. Високi, просторнi покоi були не пишнi тiльки врiвнi з княжими, а самi по собi були навспряжки дуже гарнi! В перших, парадних покоях стiни блищали бiлими шпалерами з срiбними квiтками. Ганинi покоi були обсипанi по стiнах i по завiсах чудовими букетами троянд, нiби недавнечко нарваних у саду. Скрiзь по свiтлицях простяглася довга стежка дорогого килима, закиданого оберемками лелiй, фiялок, рож, нiби на грядках. Пiд оком украiнки-хазяйки все в покоях заблищало, залиснiло, засмiялось з усiх бокiв весело й привiтно. І не раз Ганя, сидячи на м’якому крiслi, задивлялась на веселi покоi, а Ясь, заклавши руки за спину, закинувши гордо голову, опустивши вiка на очi, тихою стопою похожав по покоях. По однiй його поставi, по одному лицi можна було бачити неоднаковий вплив несподiваноi змiни життя на двi неоднаковi вдачi.

Раз якось з пекарнi влетiла до покоiв привезена з Нестеринець наймичка i почала розпитувати в  Ганi про якусь там куховарську справу, держачи чималий горщик в руках. Haймичка весело й голосно щебетала до Ганi, як було колись i в Нестеринцях. Голосна луна од ii розмови розляглася по свiтлицях i вразила Ясеве ухо. Вiн аж почервонiв.

— Геть в пекарню! — крикнув вiн на наймичку. Наймичка злякалась, аж не стямилась, i випустила з переляку великий горщик з рук. Горщик безневинно гепнув на помiст i розлетiвся на шматочки.

Вперше зроду заблискотiли якось чудно Ясевi очi. — Геть пiшла в пекарню! — крикнув вiн удруге. Наймичка, призвичаена в Нестеринцях завжди приходити вранцi до панi розпитувати про обiд, про страву, невимовне здивувалась i нi в сих нi в тих тихенько почимчикувала до пекарнi, зрозумiвши свою нову провину, нечувану в Нестеринцях.

— Ганю! — промовив Ясь, зараз тихомирившись, — час нам знати свое мiсце мiж людьми, а слугам — свою честь. Тут тобi не Нестеринцi! це Кам’яне. А ти теперечки управительша i панi. Нехай наймички не насмiлюються з тобою отак балакати i сюди в покоi ходити, швендяти тут з горшками. Прибiгла, нагуркала, налепетала, нiби в корчмi! І страху немае у подлого народу! Тут ти, Ганю, не дуже балакай з робiтницями та наймичками! Найшла гарну компанiю! Треба, серце, знати свою честь, шанувати себе, то й тебе люди шануватимуть.

— А хiба ж мене люди не шанують? — промовила Ганя. — А хiба ж тобi в вiчi не хвалили мене нестеринськi люди?

— Соромилась би ти, Ганю! Якi ж люди? мужики!.. Шануватимуть мужики, — то пани не шануватимуть. Годi нам з мужиками куматись! З нас люди смiятимуться… люди кращi… Розумiеш, Ганю?

— А колись переднiше ж не смiялись. І Хоцiнський бачив, як я балакала з наймичками, як я сама часом i обiд була варила, та й не смiявся ж!

— То було переднiше, колись, — одказав Ясь. Задумалась Ганя, сидячи в крiслi; задумався Ясь, ходячи по покоях. З ii думки не сходило Ясеве лице, гнiвне, навiть л

Сторінка 24

те, з думки Яся не виходив вид смирноi, тихоi Ганi, балакаючоi з наймичками запанiбрата. На хвилинку тiльки в серце Ганi зазирнуло якесь недобре вiщування, та й знов окрила його веселiсть. Бо про що тут було журитись у тому раi! Не раз i не два молодi гостi, всi хороше повбиранi, вилися роем по блискучих свiтлицях та дорогих килимах. Кругом молодоi хазяйки розлягались веселi смiхи й жарти, сяли щасливi лиця, блищали яснi очi. Не раз i не два музики лились чудовими гуками по покоях, облитих свiтлом канделябрiв, i викликали до танцiв невгамованi роi панянок та паничiв. І часто Ганя з Ясем при зорях верталася додому з гостей на баских конях в гарненькому фаетонi. Думки ii навiть не досягали до такого талану.

— Тiшся, моя мила! — було каже Ясь, — ми дiждались щастя. Проси, чого душа твоя забажае! Все тобi зараз буде.

І залиснiло на столах срiбло та злото, залиснiли на Ганi дорогi квiтки та сукнi. Сама Ганя розпишнилась, як троянда повна. Несподiвана розкiш, безробiття та спокiй заколихали й, як малу дитину, наддали спокiй рисам лиця чистого, бiлого, як мармор. А тi загорiлi колись руки знов побiлiшали, зiйшли, як на дрiжчах, пухкi i кругленькi, як у ii батька. Одна ii душа зоставалась, яка й була, — така ж добра, тиха, до всiх привiтна.

— Знаеш, Ганю, яка в тобi недостача? — говорив не раз Ясь, сидячи коло неi ввечерi.

— А скажи, чоловiче мiй, яка в менi недостача? — питала вона його, жартуючи.

— В тобi нема нi кришки гордощiв. Для панi — то велика недостача! Панi повинна бути гордовита, поважна, а коли не гордовита, то принаймнi повинна знати, хто iй рiвня, а хто й нi. Якось ти до всiх однаково привiтна, — i до великого пана, i до писаря, i до наймички. Чи вже ж пак тобi великий пан i драненький писарець — усе одно? До одних треба бути, звичайно, привiтним та звичайненьким, а до других — так собi... i щоб люди збоку постерегали тее. А ти — як говориш, так якось говориш зо всiма однаково! Гордiсть та пиха — то ознака розумiння своеi честi. Гордiсть — то прикмета й окраса аристократii.

Ясь пiдвисив голос i замовк. Вiн пригадував давнi розмови та слова свого вчителя Хоцiнського, як от школяр пригадуе вивчену лекцiю.

— І батько мiй не був гордий, i мати моя не була горда, не буду й я горда. І не люблю я навiть людей гордовитих, що несуться вгору так, що до iх анi приступу! — одказала Ганя.

І не раз заступалася Ганя за безвинних людей, за писарiв, не раз було, жартуючи, посилала чоловiка до людей, що ждали до пiвдня, сидячи без шапок у ганку, як звичайно бувае в панiв. Як добрий генiй, Ганя здержувала шкодливий ляхiвський вплив Хоцiнського. По любовi i добрiй згодi мiж ними, Ганя завжди потрапляла до своеi мети.

Мати з сестрами частенько одвiдувала Ганю. Не забував дiтей i о. Хведор. Ганя дарувала бiдним сестрам гостинцi, давала iм своi дорогi недоношенi сукнi. Не раз сам Ясь купував своiм зовицям стрiчки та квiтки, до котрих усi дiвчата дуже ласi. Часто Ганя брала до себе на кiльки мiсяцiв по черзi сестер. Довго й довго дочки о. Хведора згадували за тi веселi бали, де iм доводилось танцювати з паничами, зручнiшими й кращими од богословiв.

Раз зимою, якось при обiдi, згадав Ясь, що не зробив вiзита одному економовi, якомусь Лемiшковському, про котрого йому усе торочив та нагадував Хоцiнський, й не так про його, як про його сiм’ю.

— І кiльки разiв я був коло тiеi економii, та й не заiхав. Воно тута й недалеко, у Тхорiвцi; буде, мабуть, верстов з сiм або з вiсiм. Економiя бiдна, обшарпана. Мабуть, там живе якийсь куценький ляшок. Страх не хочеться iхати до його!

— Не забувай, Ясю, що й ми недавно були бiднi. Поiдь же, поiдь, не лiнуйся! — прохала Ганя.

— Бiда менi з тобою! Що менi гiрке, тобi солодке. Поiду, поiду, поiду, тiльки цить.

І поiхав вiн одного дня зрання.

Економiя стояла серед невеличкого бiдного села, що належалось до якогось небагатого дiдича. Бiднiсть оселi неприемно вразила Ясевi очi, нагадуючи йому переднiше життя в Нестеринцях. Хата з ганком похилилась на обидва боки, наче переломившись пополовинi саме на серединi. Старий ганок розхилив своi стовпи внизу, наче розставив од старостi ноги, щоб мiцнiше встояти. На старих обiдраних повiтках подекуди свiтились крокви, наче сухi ребра. Вiкна з темними старими шибками здавались темними очима слiпця, що лупае страшними бiльмами. По дворi скрiзь валялись купи неприбраного гною, бiгали собаки, никали худi шкапи. Голоднi корови смикали стрiху. Один садок, старий i густий, розрiсся кругом хати, станi та повiток, повтикавши гiлля пiд обiдрану покрiвлю.

Мiж двома стовпами, до котрих давно колись були причепленi ворота, вбiгли баскi конi Ясевi i, як змiii, полинули попiд повiтками.

Лихi, худi та миршавi собаки опали санки i смикали Яся за ведмедячий комiр. Бiднота, пустиня, голоднi дикi собаки — все те так вразило Яся, що вiн трохи не гукнув до погонича: «вертайся назад кiньми». Одначе було вже не можна вернутись. Ясь мусив недбайливо ступити в ганок. Тiльки вiн ступив у ганок, звiдтiля на всi чотири боки, покинувш

Сторінка 25

просо та гречку, шарахнули кури, гуси, качки, голуби, горобцi, навiть поросята. Пiвень кинувся йому в лице; поросята поточились пiд ноги. Все те кричало, верещало, киркало, кудкудакало, покидаючи пашню i втiкаючи, кудою було можна втiкати. А позад Яся завзятий Сiрко вчепився зубами до шуби i немилосердно вихав на всi боки нещасного ведмедя, тiльки шмаття летiло, тим часом як iншi обступили погонича, що хвиськав на iх батогом. Прорвавшись через таку орду, невидану навiть у свого тестя, о. Хведора, Ясь насилу одчинив сiнешнi дверi i сховавсь за ними од собак, що вили, як скаженi, i гризли од злостi дверi. Ясь прожогом одчинив тi дверi в покоi, котрi були саме проти сiнешнiх дверей, i влетiв у хату, як той заець, тiкаючи од череди хортiв. А там у хатi знов шарахнуло вiд його усе живе, вже не кудкудакаючи, а крикнувши: «Ох! ах! ой! ай! Єзус! Марiя!» По хатi, як густий снiг, лiтало гусяче пiр’я та пух i залiпило Ясевi очi.

Стуманiлий, вiн стояв серед хати i не знав, що робити. Нова сцена в хатi здалась йому тiльки протягом першоi в ганку. Аж ось, крiзь лiтаюче пiр’я, вiн примiтив перед собою чотирьох маленьких хлопчикiв, — знать, хазяйських синкiв, що сидiли над горшками, повними гусячого пiр’я. Тодi тiльки вiн догадавсь, що сполохав економську сiм’ю, котра вкупi з наймичками i малими дiтьми дерла пiр’я, як бувае зимньою добою.

Наймичка показала Ясевi другi дверi з сiней, на правий бiк, в залу. Перша свiтлиця Лемiшковського своею бiднiстю нагадала Ясевi його переднiше життя.

Довго ходив Ясь по свiтлицi, оглядаючи стареньку i простеньку мебiль, дешевенькi картинки на паперi, польськi образки ченстоховськоi богородицi та Ісуса з баранком. Нiхто не виходив до його. Вже Серединський нудивсь, позiхав, сiдав i вставав, i знов сiдав. За стiною в другiй хатинi було тихо. Тiльки дитина маленькими нiжками прибiгла до дверей i висунула з-за дверей трохи не всю головку, в певнiй надii, що гiсть ii не бачить. Коли це одчинились боковi дверi. В залу вступив хазяiн Лемiшковський, чоловiк високий, поставний, повний, плечистий, з довгим чорним розкiшним волосом на головi, з чорним вусом, з чорними великими очима. Як саме його прiзвище, так i постать виявляли його вроду зовсiм не польську, а щиро украiнську. Одначе Лемiшковський звав себе, — принаймнi при жiнцi i дiтях, — поляком i в своiй сiм’i говорив завжди по-польськiй, хоч дуже погано.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поділитися в соц. мережах: