Читати онлайн “Адвокат диявола” «Ендрю Нейдерман»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Адвокат диявола
Ендрю Нейдерман


Я пропоную тобi те, про що ти так давно мрiяв. Те, що личить твоiм амбiцiям. Посада у престижнiй адвокатськiй конторi, солiдна зарплатня, елiтнi апартаменти в Нью-Йорку та величезнi можливостi. Що я хочу натомiсть? Виконуй свою роботу. Добре виконуй. І не став запитань. Виправдовуй тих, кого виправдати неможливо: убивць, гвалтiвникiв, покидькiв, манiякiв, психiв та збоченцiв. Вiдпускай грiхи найзапеклiшим грiшникам. Порушуй закони моралi та сумлiння. Виправдовуй винних. Вважаеш, що я зло в людськiй подобi? Можливо. Але ти – мiй спiвучасник. І всi бруднi справи робляться твоiми руками. Бо вiдтепер ти – адвокат диявола…








Ендрю Нейдерман

Адвокат диявола


Присвячую Анiтi Дiамант,

елегантнiй ледi



Вперше опублiковано Pocket Books, a Division of Simon & Schuster, Inc.






Перекладено за виданням: Neiderman A. The Devil’s Advocate: A Novel / Andrew Neiderman. – New York: Pocket, 1997. – 322 p.



Переклад з англiйськоi Марii Пухлiй



© Andrew Neiderman, 1990

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019




Пролог


Рiчард Джаффi збiг зi сходiв будiвлi суду на нью-йоркськiй Федерал-плаза, бiльше схожий на адвоката, який щойно програв справу, нiж на переможця. Поки вiн мчав униз кам’яними сходинками, пасма його рiдкого волосся, чорного, як вороняче крило, вибивалися з зачiски й танцювали довкола його голови. Перехожi не надто звертали на нього увагу. Люди в Нью-Йорку постiйно квапляться в намаганнi встигнути на потяг або таксi чи випередити змiну сигналу на свiтлофорi. Часто-густо iх просто веде рушiйна сила, що плине артерiями Мангеттену за велiнням невидимого, проте всюдисущого гiгантського серця, завдяки якому мiсто пульсуе так, як жодне iнше у свiтi.

Клiент Джаффi, Роберт Фандi, тримався позаду, привертаючи до себе увагу репортерiв, якi скупчувалися довкола нього з бездумним завзяттям робочих бджiл. Усi вони викрикували схожi запитання. Що думае власник великоi приватноi фiрми з Нижнього Іст-Сайду, яка обслуговуе каналiзацiю, про свое визнання невинуватим за всiма звинуваченнями у вимаганнi? Оскiльки ходили чутки, нiби вiн балотуватиметься на голову мунiципальноi ради, чи не був цей процес суто полiтичним? Чому головний свiдок обвинувачення не розповiв усiм того, що нiбито розповiв обвинуваченню?

– Панi… панове, – вимовив Фандi й витягнув iз нагрудноi кишенi кубинську сигару. Поки вiн роздмухував ii, репортери чекали. Вiн пiдвiв погляд i всмiхнувся. – З усiма запитаннями звертайтеся до мого адвоката. За це я йому i плачу, – сказав Фандi й засмiявся.

Зграйка репортерiв повернула голови в бiк Джаффi так, нiби iхнi голови були зв’язанi докупи, а Рiчард тiеi ж митi сiв на задне сидiння лiмузина фiрми «Джон Мiльтон i партнери». Один досить молодий i рiшучий iнтерв’юер помчав сходами з криком:

– Мiстере Джаффi! Усього секунду, будь ласка, мiстере Джаффi!

Коли дверi лiмузина зачинились, а шофер обiйшов машину, щоб сiсти за кермо, присутнi журналiсти й друзi всiм маленьким натовпом засмiялися. За кiлька секунд машина вiд’iхала вiд бордюру.

Рiчард Джаффi вiдкинувся на спинку сидiння й подивився вперед.

– До офiсу, сер? – запитав шофер.

– Нi, Хароне. Вiдвези мене, будь ласка, додому.

Високий египтянин з оливковою шкiрою та мигдалеподiбними очима вдивився в дзеркало заднього огляду, наче в кришталеву кулю. На його гладенькому, як масло, обличчi в кутиках очей були зморшки. Вiн майже непомiтно кивнув, пiдтверджуючи те, що бачив i знав.

– Чудово, сер, – вiдповiв Харон.

Вiн вiдкинувся назад i поiхав далi, незворушний, як помiчник власника похоронного бюро за кермом катафалка.

Рiчард Джаффi не змiнював пози, не повертався, аби роздивитися щось на вулицях. Цей тридцятитрирiчний чоловiк, здавалося, старiшав з кожною хвилиною. Його обличчя зблiдло, свiтло-блакитнi очi стали тьмяно-сiрими, а зморшки на лобi поглибилися. Вiн пiднiс руки до щiк i легенько iх погладив, наче впевнюючись у тому, що ще не розклався.

А тодi вiн нарештi вiдкинувся назад i заплющив очi. Майже одразу уявив собi Глорiю такою, якою вона була до iхнього переiзду на Мангеттен, ще пiд час першоi iхньоi зустрiчi: яскравою, невинною, бадьорою, але м’якою, а ще – дуже довiрливою. Їi оптимiзм i вiра дуже освiжали та стимулювали. Вони сповнювали його активного бажання дати iй усе, важко працювати, роблячи свiт таким м’яким i радiсним, яким його бачила вона, захищати та плекати ii, доки смерть не розлучить iх.

А менш нiж мiсяць тому вона таки розлучила iх у пологовiй палатi Мангеттенськоi меморiальноi лiкарнi попри те, що в Глорii був найкращий догляд, а ii вагiтнiсть начебто була абсолютно здоровою та нормальною. Вона народила прекрасного сина з бездоганними рисами обличчя та вiдмiнним здоров’ям, але це незбагненним чином забрало в неi життя. Лiкарi не могли цього пояснити. У неi просто вiдмовило серце, сказали вони йому, – так, нiби ii серце скр

Сторінка 2

вилося, зiтхнуло й перестало дихати.

Але вiн знав, чому вона померла. Вiн пiдтвердив своi пiдозри i звинуватив у цьому лише себе, бо це вiн привiз Глорiю сюди. Вона йому довiряла, а вiн вiддав ii, наче жертовне ягня.

Тепер у iхнiй квартирi спокiйно спав, жадiбно iв i нормально зростав його син, гадки не маючи про те, що вступае у свiт без матерi, що за його життя довелося заплатити ii смертю. Рiчард знав: психiатри скажуть йому, що злитися на дитину природно, але психiатри нiчого не знають. Просто нiчого не знають.

Звiсно, ненавидiти малого по-справжньому важко, а то й неможливо. У нього такий безпорадний i такий безневинний вигляд. Рiчард спробував умовити себе не злитися на нього, показавши собi шлях до колишнього здорового глузду спершу за допомогою логiки, а потiм – своiх спогадiв про Глорiю та ii дивовижно завзятий пiдхiд до життя.

Але нiщо не дiяло. Вiн передав дитину няньцi, яка мешкала у квартирi, i тепер рiдко питав про малого i лише вряди-годи на нього дивився. Рiчард нiколи не питав, чому його син плаче, i не цiкавився його здоров’ям. Вiн просто став працювати далi, дозволивши роботi себе поглинути, щоб не так багато думати, не пам’ятати, не страждати бiльшу частину часу вiд почуття провини.

Робота стала такою собi дамбою, що стримувала реальнiсть його особистоi трагедii. Тепер же дiйснiсть накрила його з головою спогадом про усмiшки Глорii, ii поцiлунки, ii захват, коли вона дiзналася, що вагiтна. Заплющивши очi, вiн згадував десятки моментiв, десятки образiв. Неначе переглядав домашне вiдео у власнiй вiтальнi.

– Ми приiхали, сер, – промовив Харон.

Приiхали? Рiчард розплющив очi. Харон уже вiдчинив дверi й стояв на тротуарi. Рiчард мiцно взявся за портфель i вийшов з лiмузина. Поглянув на Харона. Шофер i так на зрiст понад метр дев’яносто – на кiльканадцять сантиметрiв вищий за Рiчарда, – а завдяки ширшим плечам i пронизливому погляду здаеться ще вищим, справжнiм велетнем.

Рiчард на мить подивився на шофера й побачив у його очах знання. Чоловiк мовчазний, проте засвоюе все, що вiдбуваеться навколо нього, i мае такий вигляд, наче прожив уже не одне столiття.

Рiчард злегка кивнув, i Харон зачинив дверi й повернувся на водiйське сидiння. Рiчард провiв поглядом лiмузин, а тодi повернувся й увiйшов до багатоквартирного будинку. Фiлiп, нью-йоркський полiцiянт на пенсii, який охороняв будiвлю вдень, визирнув з-за своеi газети, а тодi пiдскочив iз табурета за столом у вестибюлi й витягнувся.

– Моi вiтання, мiстере Джаффi. Я чув останнi новини. Не сумнiваюся, знову виграти справу було приемно.

Рiчард усмiхнувся.

– Дякую, Фiлiпе. Усе гаразд?

– О, просто шикарно, мiстере Джаффi. Як i завжди, – вiдповiв Фiлiп i звично додав: – На такiй роботi, як моя, можна й постарiти.

– Так, – озвався Рiчард. – Так.

Вiн пiшов до лiфта i з напругою вiдступив вiд дверей, коли тi зачинилися. Заплющивши очi, вiн згадав, як вони з Глорiею вперше пiд’iхали до цiеi будiвлi, згадав ii захват, згадав, як вона задоволено пищала, коли вони оглядали квартиру.

– Що я накоiв? – пробурмотiв вiн.

Коли дверi лiфта вiдчинилися на його поверсi, вiн рiзко розплющив очi. Рiчард постояв секунду в лiфтi, а тодi вийшов i попрямував до дверей своеi квартири. Щойно вiн увiйшов, з дитячоi вийшла привiтатися з ним мiсiс Лонгчемп.

– О, мiстере Джаффi. – Няньцi всього п’ятдесят, але вона схожа на типову бабусю: зовсiм сива, дебела, з м’якими карими очима та пухким обличчям. – Вiтаю. Я щойно бачила новини. Заради них перервали серiал!

– Дякую, мiсiс Лонгчемп.

– Ви не програли жодноi справи, вiдколи почали працювати у фiрмi мiстера Мiльтона, так? – запитала вона.

– Так i е, мiсiс Лонгчемп.

– Ви, певно, дуже пишаетеся собою.

– Так, – сказав вiн.

– З Бредом усе гаразд, – повiдомила вона, хоча вiн про це й не питав. Вiн кивнув. – Я саме готувалася дати йому пляшечку.

– Продовжуйте, будь ласка, – вiдповiв Рiчард.

Вона знову всмiхнулася й повернулася до дитячоi.

Вiн поставив портфель, оглянув квартиру, а тодi неквапом пройшов вiтальнею до патiо, з якого вiдкривався один з найгарнiших краевидiв на Гудзон. Та вiн не став ним милуватися. Вiн iшов iз цiлеспрямованiстю людини, яка завжди точно знае, куди прямуе. Став однiею ногою на шезлонг, аби спокiйно поставити лiву ногу на стiну, а тодi пiдтягнувся, узявшись за чавуннi перекладини. Далi одним швидким i грацiйним рухом сягнув униз, наче пiдтягуючи когось за руку, i, пролетiвши вниз головою п’ятнадцять поверхiв, упав на брукiвку.




1


Двадцятивосьмирiчний Кевiн Тейлор вiдiрвався вiд паперiв, розкладених на довгому брунатному столi перед ним, i зупинився, удаючи, нiби серйозно про щось роздумуе перед перехресним допитом свiдка. Цi маленькi театральнi жести виходили в нього самi собою. У них поеднувалися його акторський хист i знання психологii. Драматична пауза мiж запитаннями та погляд на документи зазвичай вибивали свiдка з колii. У цьому випадку вiн намагався залякати директора початковоi школи Фiлiпа Корнблю, майже ли

Сторінка 3

ого п’ятдесятичотирирiчного чоловiка, стрункого, темноволосого та блiдошкiрого. Вiн ледве сидiв на мiсцi, зцiпивши на грудях руки та перебираючи довгими пальцями.

Кевiн швидко поглянув на слухачiв. Тут видавався доречним старий вираз «повiтря – хоч ножем рiж» – так сильно вiдчувалося в повiтрi iхне очiкування. Здавалося, усi затамували подих. У великi вiкна блайсдейльського суду пролилося сонячне свiтло, i в залi раптом стало свiтлiше. Наче якийсь освiтлювач посунув перемикач. Не вистачало тiльки вигуку режисера: «Мотор!»

Людей у судовiй залi було повно, але Кевiнiв погляд зупинився на поважному на вигляд красивому чоловiковi позаду, який пильно дивився на нього з такою теплою i гордою усмiшкою, якоi Кевiн очiкував би вiд рiдного батька. Щоправда, цей чоловiк був замолодий як на його батька. Йому, мабуть, трохи за сорок, подумав Кевiн, i вiн здаеться дуже успiшним. Знаючись на багатствi та стилi, Кевiн упiзнав його попелясто-сiрий костюм у тонку смужку вiд Джорджо Арманi. Вiн сам жадiбно дивився на цей костюм, перш нiж купити той, у якому був сьогоднi, – двобортний, iз темно-синьоi вовни. Купив вiн його в крамницi знижених цiн удвiчi дешевше, нiж коштував «Арманi».

Незнайомець привiтався з Кевiном легким кивком.

Тишу в судовiй залi то там, то тут порушував рiзкий кашель. Судили Лоiс Вiлсон, двадцятип’ятирiчну вчительку п’ятого класу, за сексуальне насильство над дiтьми в Блайсдейлi, маленькому населеному пунктi в окрузi Нассо. Це було спальне передмiстя; майже всi його мешканцi iздили на роботу до Нью-Йорка. Блайсдейл, дуже схожий на село, був свого роду оазою з домiвками заможних представникiв середнього класу та доглянутими територiями, чистими широкими вулицями, обсадженими червоними кленами та дубами, а також вiдносно тихою дiловою зоною. Там не було нi великих торговельних центрiв, нi зон, надто щiльно забудованих магазинами, заправними станцiями, ресторанами та мотелями. Вивiски там мали вiдповiдати суворим правилам. Крикливiсть, яскравi кольори, дуже грубi плакати заборонялися.

Тамтешнiм мешканцям подобалося вiдчуття перебування в коконi. Вони могли скiльки завгодно iздити до Нью-Йорка та з Нью-Йорка, але поверталися до захищеного iснування, наче в «Алiсi у Дивокраi». На позiр нiчого не вiдбувалося. Так iм i хотiлося.

А тодi Лоiс Вiлсон, одну з нових учительок початковоi школи, звинуватили в сексуальному насильствi над десятирiчною дiвчинкою. Шкiльне розслiдування виявило ще три подiбнi випадки. Особистi данi та мiсцевi чутки свiдчили про те, що Лоiс Вiлсон – справжнiсiнька лесбiйка. Вона винаймала будинок на околицях Блайсдейла разом iз подругою, яка викладала iноземну мову в старшiй школi поблизу, i жодна з них не зустрiчалася з чоловiками й не мала з ними якихось стосункiв.

Нiхто у фiрмi «Бойл, Карлтон i Сесслер» не радiв, що Кевiн узявся за цю справу. Власне кажучи, вiн розшукав ii сам, запропонувавши своi послуги Лоiс Вiлсон, щойно почув про ii проблему, а домовившись про роботу над справою, пригрозив пiти з фiрми, якщо хтось зi старших партнерiв заборонить йому за неi братися. Його дедалi бiльше дратувала ця фiрма, дратував ii консервативний пiдхiд до закону та напрямок, у якому, як вiн знав, пiде його життя, якщо вiн посидить у нiй ще. Це була перша в його кар’ерi драматична справа, перша справа зi змiстом, перша справа, у якiй вiн мiг показати свою вправнiсть i проникливiсть. Вiн почувався спортсменом, який нарештi опинився на важливому змаганнi. Може, це й не Олiмпiада, але принаймнi щось бiльше, нiж турнiр мiсцевоi школи. Ця справа вже потрапила на шпальти центральних газет.

Окружний прокурор Мартiн Бом одразу запропонував Кевiновi домовленiсть, сподiваючись приховати цю iсторiю вiд ЗМІ та уникнути розголосу. А найважливiше, пiдкреслив вiн, сподiваючись на спiвчуття Кевiна, – не тягти до судовоi зали дiтей, змушуючи iх переживати цей жах iзнову. Якщо Лоiс визнае провину, iй призначать п’ять рокiв умовно та консультацii психолога. Їi педагогiчнiй кар’ерi, звiсно, настане кiнець.

Але Кевiн порадив iй не приставати на цi умови, i вона погодилася. Тепер вона сумирно сидiла, опустивши погляд на складенi на колiнах руки. Кевiн сказав iй, що слiд видаватися не зухвалою, а травмованою страдницею. Вона раз у раз витягала носовичок i промокала собi очi.

Вiн навiть попросив ii порепетирувати цю позу в себе у кабiнетi, показавши iй, як зосереджено дивитися на свiдкiв i з надiею – на присяжних. Вiн записав ii дii на вiдео й показав його, радячи, що робити з очима, як зачiсуватися, як тримати плечi й рухати руками. Зараз вiзуальна епоха, казав вiн iй. Важливе все: знаки, символи, пози.

Повернувши голову, Кевiн швидко позирнув на дружину Мiрiам, що сидiла в п’ятому ряду. Вона здавалася нервовою, напруженою, явно хвилювалася за нього. Вона, як i Сенфорд Бойл, радила йому не братися за справу, але Кевiн зацiкавився нею бiльше, нiж будь-чим iншим за свою трирiчну адвокатську практику. Вiн говорив лише про неi, годинами шукав iнформацiю, розслiдував, працював у вихiднi, робив

Сторінка 4

абагато бiльше, нiж вимагали договiр та гонорар.

Вiн упевнено всмiхнувся Мiрiам, а тодi рiзко розвернувся, майже як пiд дiею пружини.

– Мiстере Корнблю, ви особисто опитали трьох дiвчат у вiвторок, третього листопада?

– Так.

– Вам розповiла про них перша потерпiла, Барбара Стенлi?

Кевiн кивком пiдтвердив вiдповiдь, ще не дочекавшись ii.

– Так. Тож я запросив iх до себе в кабiнет.

– Чи можете ви розповiсти нам, як вони поводилися, коли прийшли?

– Прошу? – Корнблю насупився так, наче в нього спитали щось абсурдне.

– Яке запитання ви поставили дiвчатам найперше? – Кевiн зробив крок до присяжних. – Ви спитали, чи торкалася мiс Вiлсон iхнiх сiдничок? Ви питали, чи сунула вона руки iм пiд спiдницi?

– Звичайно ж, нi.

– А що ж ви спитали?

– Я спитав iх, чи справдi в них такi самi проблеми, якi були в Барбари Стенлi з мiс Вiлсон.

– Такi самi проблеми? – на словi «проблеми» вiн скривився.

– Так.

– Отже, Барбара Стенлi розповiла подружкам про те, що нiбито з нею сталося, i цi трое дiвчаток розказали про аналогiчний власний досвiд, але жодна з цих трьох до того нiкому про це не розповiдала. Ви стверджуете це?

– Правильно. Так я зрозумiв.

– Доволi харизматична десятирiчна дiвчинка, – пожартував Кевiн таким тоном, наче просто озвучив особисту думку.

Деякi присяжнi пiдняли брови. Лисий чолов’яга в правому передньому кутку задумливо схилив голову набiк i зосереджено подивився на директора.

Повернувшись до слухачiв, Кевiн побачив, що поважний на вигляд чоловiк позаду тепер усмiхаеться ще ширше й пiдбадьорливо кивае. У Кевiна промайнула думка, чи то, бува, не родич Лоiс Вiлсон – можливо, старший брат.

– А тепер, мiстере Корнблю, чи можете ви сказати суду, якi оцiнки Барбара Стенлi одержувала на уроках Лоiс Вiлсон?

– Вона з труднощами навчалася на С.

– На С. А чи були в неi проблеми з мiс Вiлсон до цього?

– Так, – промимрив директор.

– Що кажете?

– Так. Їi двiчi вiдправляли до мого кабiнету за вiдмову виконувати завдання та вживання лайливих слiв на уроках, але…

– Отже, ви можете з упевненiстю сказати, що Барбара не любила мiс Вiлсон?

– Протестую, ваша честь, – прокурор пiдвiвся. – Адвокат пiдводить свiдка до певного висновку.

– Прийнято.

– Перепрошую, ваша честь. – Кевiн знову повернувся до Корнблю. – Повернiмося до трьох дiвчат, мiстере Корнблю. Чи просили ви кожну з них того дня у себе в кабiнетi розповiсти вам про пережите?

– Так, я подумав, що найкраще перейти до цього одразу.

– Ви маете на увазi, що, поки одна розповiдала свою iсторiю, iншi двi ii слухали? – запитав вiн, скривившись, аби показати здивування.

– Так.

– Хiба це було доречно? Тобто знайомити дiвчат iз цими iсторiями… нiбито пережитими…

– Це ж було розслiдування.

– О, я розумiю. Вам уже доводилося працювати з чимось подiбним?

– Нi, нiколи. Саме тому це викликало такий шок.

– Чи повiдомили ви дiвчат, що, якщо вони щось вигадують, у них можуть бути серйознi неприемностi?

– Звiсно.

– Але ви були схильнi iм вiрити, правильно?

– Так.

– Чому?

– Бо всi вони говорили те саме, описували це однаково. – Корнблю був явно задоволений собою та своею вiдповiддю, але Кевiн наблизився до нього й перейшов до коротких запитань.

– А хiба вони не могли вiдрепетирувати це заздалегiдь?

– Що?

– Хiба вони не могли зiбратись i завчити своi iсторii?

– Я не розумiю…

– Хiба таке неможливо?

– Ну…

– Невже ви нiколи не чули, щоб дiти цього вiку брехали?

– Звiсно, чув.

– А щоб кiлька дiтей брехали одночасно?

– Так, але…

– То хiба це неможливо?

– Гадаю, можливо.

– Ви гадаете?

– Ну…

– Ви викликали мiс Вiлсон i розповiли iй про цi iсторii одразу пiсля розмови з дiвчатами?

– Так, звiсно.

– І якою була ii реакцiя?

– Вона не стала цього заперечувати.

– Тобто вона вiдмовилася давати вiдповiдi на такi запитання без адвоката, так?

Корнблю засовався на мiсцi.

– Так? – перепитав Кевiн.

– Вона так i сказала.

– Тож ви пiшли далi й повiдомили керiвника вiддiлу полiцii, а тодi зателефонували окружному прокурору?

– Так. Ми дiяли вiдповiдно до полiтики шкiльноi опiкунськоi ради в таких питаннях.

– Ви не проводили розслiдування далi, не викликали iнших учениць?

– Аж нiяк.

– І, перш нiж мiс Вiлсон було висунуто у зв’язку з цим офiцiйне обвинувачення, ви з керiвником вiддiлку полiцii вiдсторонили ii вiд роботи, правильно?

– Як я вже сказав…

– Будь ласка, просто вiдповiдайте на запитання.

– Так.

– Так, – повторив Кевiн, наче директор таким чином визнав свою провину. Вiн трохи помовчав з легкою усмiшкою на обличчi, повернувшись вiд Корнблю до присяжних, а тодi – знову до Корнблю. – До цього ви неодноразово обговорювали з мiс Вiлсон стенди в ii класi?

– Так.

– Чому?

– Вони були замалi та не вiдповiдали стандартам.

– Отже, ви критично ставилися до неi як до вчительки?

– Декорування кабiнету – невiд’емний складник ефективностi вчителя, – педантично вiдповiв Корнблю.

– Ясно, i мiс Вi

Сторінка 5

сон не вiдзначалася… сказати б… належною уважнiстю до стендiв.

– Нi.

– Ба бiльше, вона ставилася до них, як ви написали в ii характеристицi, «зневажливо».

– На жаль, бiльшiсть нових учителiв не здобувають у вишах доброi пiдготовки.

Корнблю самовдоволено всмiхнувся.

Кевiн кивнув.

– Так, чому всi не можуть бути такi, як ми? – вiдповiв вiн риторичним запитанням, i дехто зi слухачiв захихотiв. Суддя постукав молотком.

– Також ви критикували одяг мiс Вiлсон, так? – продовжив Кевiн уже прямiше.

– Так, я вважаю, що iй варто вдягатися бiльш строго.

– Однак завiдувачка кафедри мiс Вiлсон постiйно високо оцiнювала ii педагогiчнi здiбностi, – пiдвищив голос Кевiн. – У своему останньому звiтi вона стверджувала… – Кевiн поглянув на документ. – «Лоiс Вiлсон iнтуiтивно розумiе дiтей. Судячи з усього, вона здатна встановлювати з ними контакт i мотивувати iх, незважаючи на будь-якi перешкоди». – Вiн поклав документ. – Непоганий вiдгук, чи не так?

– Так, але, як я вже сказав…

– Запитань бiльше немае, ваша честь.

Кевiн повернувся до свого столу з червоним вiд лютi обличчям. Вiн умiв миттево розчервонiтись. Усi дивилися на нього. Поглянувши на елегантного чоловiка серед слухачiв, вiн помiтив, що з його обличчя зникла усмiшка, а на змiну iй прийшов вираз щирого захвату. Кевiн вiдчув приплив натхнення.

Мiрiам же здавалася сумною, готовою розплакатися. Коли вiн подивився на неi, вона швидко опустила очi. «Їй за мене соромно, – подумав вiн. – Боже мiй, iй досi за мене соромно. Це вже ненадовго». Остання думка сповнила його впевненiстю.

– Мiстере Бом, ви маете запитання до мiстера Корнблю?

– Нi, ваша честь. Ми б хотiли запросити на трибуну Барбару Стенлi, ваша честь, – промовив прокурор iз ноткою вiдчаю в голосi.

Кевiн пiдбадьорливо погладив Лоiс Вiлсон по руцi. Вiн довiв сторону обвинувачення до сутi справи.

Мiж рядами пройшло пухкеньке дiвча зi свiтло-каштановими кучерями, пiдстриженими трохи нижче мочок вух. Десятирiчна дiвчинка була вбрана у свiтло-блакитну сукню з рюшами на бiлому комiрцi та бiлих рукавах. Через мiшкуватий одяг вона здавалася ще повнiшою.

Вона боязко сiла на свое мiсце й пiдняла руку для присяги. Кевiн кивнув самому собi й багатозначно глянув на Мартiна Бома. Вона добре знала, чого iй очiкувати. Бом теж попрацював заздалегiдь, але Кевiновi здавалося, що вiн зробив бiльше, i це мае вiдiграти вирiшальну роль.

– Барбаро, – заговорив Мартiн Бом, наблизившись до неi.

– Секунду, мiстере Бом, – промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлi. – Барбаро, ти розумiеш, що ти тiльки-но присяглася робити… говорити правду? – Барбара швидко позирнула на слухачiв, а тодi повернулася до суддi й кивнула. – А чи розумiеш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? – Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя вiдкинувся назад. – Продовжуйте, мiстере Бом.

– Дякую, ваша честь. – Бом пiдiйшов до крiсла для свiдкiв – високий худорлявий чоловiк на шляху до перспективноi полiтичноi кар’ери. Ця справа його непокоiла, i вiн сподiвався, що Кевiн i Лоiс Вiлсон пристануть на його пропозицiю, але цього не сталось, i тепер вiн залежав вiд свiдчень десятирiчних дiтей. – Прошу тебе розповiсти суду саме те, що ти розповiла мiстеровi Корнблю того дня в його кабiнетi. Не квапся.

Пухкенька дiвчинка швидко глянула на Лоiс. Кевiн сказав iй зосереджено дивитися на всiх дiтей, особливо тих трьох, якi пiдтверджували звинувачення Барбари Стенлi.

– Ну… iнодi, коли в нас були мистецтва…

– Мистецтва? Що це таке, Барбаро?

– Це малювання, читання або музика. Тодi клас iде до вчительки малювання або музики, – продекламувала маленька дiвчинка, майже заплющивши очi.

Кевiн бачив, що вона стараеться зробити все правильно. Роззирнувшись довкола, вiн побачив, що деякi слухачi злегка всмiхаються, мовчки вболiваючи за дитину. А от пан позаду здавався напруженим, майже сердитим.

– Розумiю, – кивнув Бом. – Клас iде до iншого кабiнету, так?

– Ага.

– Барбаро, будь ласка, кажи «так» або «нi». Гаразд?

– А… тобто так.

– Отже, iнодi, коли у вас були мистецтва… – пiдказав Бом.

– Мiс Вiлсон просила когось iз нас залишитися, – вiдповiла на пiдказку Барбара.

– Залишитися? У кабiнетi з нею?

– А… так.

– І?

– Одного разу вона попросила мене.

– І що ти розповiла мiстеровi Корнблю про цей раз?

Барбара трохи крутнулась у крiслi, ховаючись вiд погляду Лоiс. Тодi глибоко вдихнула й почала.

– Мiс Вiлсон попросила мене сiсти бiля неi i сказала менi, що вважае, що я росту красунею, але маю знати дещо про свое тiло, дещо таке, про що дорослi не люблять говорити. – Вона зупинилась i опустила погляд.

– Продовжуй.

– Вона сказала, що деякi мiсця особливi.

– Особливi?

– А… так.

– І що вона розповiла тобi про цi мiсця, Барбаро?

Барбара швидко глянула в бiк Лоiс Вiлсон, а тодi знову повернулася до Бома.

– Барбаро, що вона тобi розповiла? – повторив вiн.

– Що, коли iх хтось торкаеться, вiдбуваеться… вiдбуваеться дещо особливе.

– Розумiю. А що вона

Сторінка 6

зробила потiм? – кивнув вiн, спонукаючи ii продовжувати.

– Вона показала менi цi мiсця.

– Показала тобi? Як?

– Вона показала на них, а тодi попросила мене дозволити iй iх торкнутися, щоб я зрозумiла.

– Ти дозволила iй, Барбаро?

Барбара мiцно стулила губи й кивнула.

– Так?

– Так.

– Де саме вона тебе торкалася, Барбаро?

– Отут i отам, – сказала Барбара, показуючи на своi груди та собi мiж ноги.

– Вона просто торкалася тебе там чи робила щось iще?

Барбара закусила нижню губу.

– Це важко, Барбаро, ми знаемо. Але ми маемо тебе запитати, щоб можна було вчинити так, як треба. Ти ж розумiеш? – Вона кивнула. – Гаразд, розкажи суду. Що ще робила мiс Вiлсон?

– Вона засунула руку осюди, – сказала вона й поклала праву руку мiж ногами, – i потерла.

– Засунула руку отуди? Тобто пiд одяг?

– Так.

– Що сталося далi, Барбаро?

– Вона спитала, чи вiдчуваю я тепер щось особливе. Я сказала iй, що це просто лоскотно, а вона розiзлилася й витягла руку. Вона сказала, що я ще не готова це зрозумiти, але вона спробуе ще якось iншим разом.

– І спробувала?

– Не зi мною, – швидко сказала Барбара.

– З твоiми подружками, iншими дiвчатами з класу?

– Ага. Так.

– А коли ти розповiла iм, що робила з тобою мiс Вiлсон, вони розповiли тобi, що вона робила з ними, правильно?

– Так.

Мiсцями для слухачiв прокотилося стишене бурмотiння. Суддя докiрливо поглянув на них, i всi негайно затихли.

– Тодi ви всi розповiли все мiстеровi Корнблю?

– Так.

– Гаразд, Барбаро. Тепер тебе ще розпитае мiстер Тейлор. Просто будь iз ним такою ж чесною, як була зi мною, – сказав Мартiн Бом, а тодi повернувся до Кевiна й хитнув головою. Вiн теж був здатен на театральнi ефекти.

«Доволi спритно, – подумав Кевiн. – Треба це запам’ятати: просто будь iз ним такою ж чесною, як була зi мною».

– Барбаро, – сказав Кевiн, а тодi пiдвiвся. – Твое повне iм’я – Барбара Елiзабет Стенлi, так?

Тон у нього був легкий i привiтний.

– Так.

– У твоему класi е ще одна дiвчинка на iм’я Барбара, так, Барбаро?

Вона кивнула, i Кевiн, усмiхаючись, пiдiйшов ближче.

– Але ii звати Барбара Луiза Мартiн, i для того щоб вас розрiзняти, мiс Вiлсон називала ii Барбарою Луiзою, а тебе – просто Барбарою, так?

– Так.

– Тобi подобаеться Барбара Луiза?

Вона знизала плечима.

– Чи вважаеш ти, що Барбара Луiза подобаеться мiс Вiлсон бiльше, нiж ти?

Барбара Стенлi поглянула на Лоiс, примруживши очi, i сказала:

– Так.

– Тому що Барбара Луiза краще навчаеться?

– Не знаю.

– І тому що Барбара Луiза нiколи не потрапляла в халепу, вживаючи на уроках лайливi слова, як ти?

– Не знаю.

– Ти пробувала налаштувати iнших дiвчат у класi проти Барбари Луiзи?

– Нi.

– Отже, Барбаро, як сказав тобi суддя: свiдчачи в судi, ти маеш говорити правду. Чи говориш ти правду?

– Так.

– Ти передавала подружкам записки, у яких насмiхалася з Барбари Луiзи?

У Барбари трохи затремтiли губи.

– Хiба мiс Вiлсон не застукала тебе, коли ти передавала iншим дiвчатам у класi поганi записки про неi? – запитав вiн i кивнув. Барбара поглянула на Лоiс Вiлсон, а тодi – на глядачiв, туди, де були ii батьки. – Мiс Вiлсон добре фiксуе все, що вiдбуваеться в ii кабiнетi, – сказав Кевiн, повернувшись до Корнблю. – Вона зберегла цi записки. – Кевiн розгорнув папiрець. – «Будемо називати ii Барбара Пiдлиза», написала ти комусь, i кiлька iнших учнiв почали ii так називати, так? – Барбара не вiдповiла. – Ба бiльше, iншi дiвчата, якi стверджують, що мiс Вiлсон дещо з ними робила, послухалися тебе i стали називати Барбару Луiзу «Барбара Пiдлиза», так?

– Так, – Барбара мало не плакала.

– Отже, коли я спитав тебе, чи не пробувала ти налаштувати iнших дiвчат проти Барбари Луiзи, ти просто збрехала, так? – запитав вiн iз несподiваною суворiстю. Барбара Стенлi закусила нижню губу. – Так? – повторив вiн. Вона кивнула. – А може, ти ще й мiстеровi Бому зараз збрехала, га?

Вона швидко захитала головою.

– Нi, – писнула дiвчинка.

Кевiн вiдчув, що деякi слухачi дивляться на нього з ненавистю. З правого ока Барбари викотилася сльоза й потекла щокою.

– Ти завжди хотiла бути такою популярною в мiс Вiлсон, як Барбара Луiза, так, Барбаро?

Вона знизала плечима.

– І бiльше, ти завжди хотiла бути найпопулярнiшою дiвчинкою в класi, популярною як серед хлопчикiв, так i серед дiвчат, так?

– Не знаю.

– Не знаеш? А ти, бува, не брешеш знову? – позирнув на присяжних вiн. – Ти ж казала це Мерi Лестер, так?

Вона заперечно захитала головою.

– Барбаро, я можу попросити Мерi сюди приiхати, тож не забувай говорити правду. Чи казала ти Мерi, що хотiла б, щоб усi ненавидiли Барбару Луiзу й бiльше любили тебе? – запитав вiн, понизивши тон.

– Так.

– Отже, Барбара Луiза – дiвчинка популярна, так?

– Ага. Так.

– Ти б теж хотiла бути популярною, так? А хто не хотiв би? – промовив вiн, мало не смiючись. Барбара не знала, чи потрiбно вiдповiдати на запитання, проте Кевiн i не потребував вiдповiдi. – Отже, Барб

Сторінка 7

ро, ти знаеш, що разом з iншими дiвчатами обвинувачуеш мiс Вiлсон у тому, що вона робила з вами дещо сексуальне, дещо сексуальне i погане. Так?

Барбара кивнула. Їi очi трохи збiльшилися. Кевiн не зводив з неi погляду.

– Так, – нарештi сказала вона.

– Барбаро, це, певно, був перший раз, коли з тобою робили щось сексуальне, чи перший раз, коли ти робила щось сексуальне? – швидко запитав вiн.

Слухачi охнули, а тодi гнiвно забурмотiли. Суддя постукав молотком.

Барбара повiльно кивнула.

– Так?

– Так, – сказала вона.

– А як же той випадок, коли ти разом iз Полою, Сарою та Мерi запросила до себе в гостi пiсля школи Джеральда i Тонi, коли твоiх батькiв не було вдома, коли вдома не було нiкого з твоiх родичiв? – тихо запитав Кевiн.

Барбара почервонiла на виду. Якусь мить вона безпорадно роззиралася навколо. Кевiн наблизився до неi й майже пошепки запитав:

– Барбаро, ти знала, що Мерi розповiла про той день мiс Вiлсон?

Барбара явно вжахнулась i швидко замотала головою.

Кевiн усмiхнувся. Позирнувши на Мартiна Бома, вiн побачив, що його обличчя спантеличене. Кевiн кивнув i широко всмiхнувся присяжним.

– Ти не дуже добре навчалася на уроках мiс Вiлсон, так, Барбаро? – запитав вiн – знову легким i привiтним тоном.

– Так, – Барбара стерла з обличчя сльозу, – але я в цьому не винна, – швидко додала вона, радiючи, що допит змiнив напрям.

Кевiн помовчав так, нiби закiнчив, але тодi знову повернувся до неi.

– Чи вважаеш ти, що мiс Вiлсон тебе не любить i створюе проблеми?

– Так.

– Отже, ти б хотiла, щоб вона бiльше тебе не навчала, так?

Барбара, не вiдводячи очей вiд зосередженого погляду Лоiс, знизала плечима.

– Нi? Так? – пiдказав Кевiн.

– Я просто хочу, щоб вона перестала до мене прискiпуватись.

– Розумiю. Добре, Барбаро. Коли нiбито стався той iнцидент мiж тобою i мiс Вiлсон? Назви його дату.

– Протестую, ваша честь, – швидко пiдвiвся Бом. – Не думаю, що вiд цiеi маленькоi дiвчинки можна чекати, щоб вона пам’ятала дати.

– Ваша честь, обвинувачення представляе цю маленьку дiвчинку як одного зi своiх головних свiдкiв проти моеi клiентки. Ми не можемо довiльно обирати, що iй слiд або не слiд пам’ятати стосовно такоi важливоi заяви. Якщо ii свiдчення в чомусь неточне…

– Гаразд, мiстере Тейлор. Ви висловилися слушно. Протест вiдхилено. Ставте свое запитання, мiстере Тейлор.

– Дякую, ваша честь. Гаразд, Барбаро, не будемо про дату. Це вiдбулось у понедiлок, у четвер?.. – швидко запитав Кевiн, мало не наскочивши на маленьку дiвчинку.

– Гм… у вiвторок.

– У вiвторок? – Вiн наблизився до неi ще на крок.

– Так.

– Але ж у вiвторок у тебе немае мистецтв, Барбаро, – швидко вiдповiв вiн, зiгравши на несподiванiй перевазi – спантеличеннi дiвчинки.

Вона безпорадно роззирнулася навколо.

– Гм, я мала на увазi четвер.

– Ти мала на увазi четвер. А це точно був не понедiлок? – Вона хитнула головою. – Бо мiс Вiлсон дуже часто ходить до вчительськоi на перервi, i вона б не сидiла в кабiнетi пiсля того, як клас пiшов. – Барбара мовчки дивилась. – Отже, це було в четвер?

– Так, – кволо промовила вона.

– А з iншими дiвчатами це теж ставалося в четвер? – запитав вiн так, наче й сам заплутався у фактах.

– Протестую, ваша честь. Вона не ознайомлена зi свiдченнями всiх iнших.

– А я, – вiдповiв Кевiн, – навпаки, вважаю, що вона з ними ознайомлена.

– Ким? – обурено поцiкавився Бом.

– Панове, – суддя постукав молотком, – протест пiдтримано. Мiстере Тейлор, обмежуйтеся запитаннями, що стосуються свiдчень цього свiдка.

– Добре, ваша честь. Барбаро, коли ти розповiла iншим дiвчатам про те, що з тобою сталось? Одразу? – запитав Кевiн, перш нiж вона встигла оговтатися.

– Нi.

– У себе вдома?

– Я…

– Того дня, коли ти влаштувала оту гостину з Джеральдом i Тонi?

Дiвчинка злегка закусила нижню губу.

– Тодi ти iм i сказала, так? А була якась причина, чому ти обрала той день? Ти надумала розповiсти цю iсторiю через якусь подiю?

Барбаринi сльози потекли ряснiше. Вона заперечно хитнула головою.

– Барбаро, якщо ти хочеш, щоб люди вiрили твоiй iсторii про мiс Вiлсон, тобi доведеться розповiсти все. Усiм дiвчатам доведеться розповiсти все, – додав вiн. – Чому ти того дня говорила про мiс Вiлсон, що робили ви з хлопцями, геть усе.

Жах на Барбариному обличчi посилився.

– Звiсно, якщо ти не вигадала все, а тодi не пiдмовила вигадати все дiвчат, – додав вiн, пропонуючи iй швидкий вихiд зi становища. – Ти все це вигадала, Барбаро?

Вона сидiла нерухомо, як камiнь. Їi губи злегка тремтiли. Барбара не вiдповiла.

– Якщо ти зараз розповiси правду, цим усе й закiнчиться, – пообiцяв вiн i майже пошепки додав: – Бiльше нiчого нiкому не треба буде розповiдати.

Дiвчинка явно була приголомшена.

– Барбаро!

– Ваша честь, – заговорив Бом, – мiстер Тейлор тисне на свiдка.

– Я так не думаю, мiстере Бом, – вiдповiв суддя й нахилився до Барбари. – Барбаро, вiдповiдай на запитання.

– Ти збрехала мiстеровi Корнблю, бо тобi не по

Сторінка 8

обаеться мiс Вiлсон? – швидко запитав Кевiн.

Це був чудовий хiд, який випливав з того, що вона вже казала. Краечком ока Кевiн побачив, як присяжнi пiдiймають брови.

Барбара хитнула головою, але ii щокою потекла нова сльоза, а далi – ще одна.

– Барбаро, ти знаеш, що могла б зiпсувати кар’еру мiс Вiлсон? – запитав Кевiн, вiдiйшовши вбiк, щоб дозволити Лоiс Вiлсон дивитися просто на маленьку дiвчинку. – Це не гра, це не схоже на таку гру, в яку граються вдома, не схоже на гру в «особливi мiсця», – гучно прошепотiв вiн на додачу, i личко дiвчинки неначе спалахнуло вогнем. Їi очi збiльшилися. Вона безтямно поглянула на слухачiв.

– Якщо ти не розповiла менi всiеi правди ранiше, краще розповiсти ii зараз, анiж брехати далi. А тепер подумай i скажи нам правду, Барбаро, – додав Кевiн, ставши над нею та гнiвно витрiщившись на неi.

Кевiн вiдвiв руку, як боксер, що готуеться нокатувати суперника.

– Мiс Вiлсон нiколи не торкалася iнших дiвчат. Вони погодилися про це сказати через те, що робили в тебе вдома того дня, так? Ти сказала, що розкажеш усiм, якщо вони тобi не допоможуть?

У Барбари широко розкрився рот. Їi обличчя було таким червоним, що здавалося, нiби до нього прилинула вся кров у ii органiзмi. Вона поглянула великими очима на батькiв. Кевiн переступив з ноги на ногу, щоб затулити вiд неi постать прокурора.

– Нам не потрiбно обговорювати те, що сталося в тебе вдома, – милосердно сказав вiн, – та чи сказала ти своiм подружкам, що i як говорити? Барбаро! – не вгавав вiн, нав’язуючи iй ту вiдповiдь, якоi хотiв. – Коли сюди прийдуть iншi дiвчата, iм доведеться говорити про той день i про гру, iм доведеться розповiсти правду. Але якщо ти скажеш ii зараз, нам не потрiбно буде iх слухати. Чи казала ти iм, що говорити?

– Так, – пробелькотiла вона, радiючи цiй полегкостi.

– Що?

– Так.

Вона заплакала.

– Отже, вони сказали мiстеровi Корнблю те, що ти сказала iм йому сказати, – закiнчив вiн, прояснюючи ситуацiю.

Тодi вiн вiдвернувся вiд неi й подивився на присяжних iз чудовим поеднанням гнiву та жалю на обличчi. Усi вони поглянули на маленьку дiвчинку, а тодi знову на Кевiна.

– Але я не брехала, коли розповiдала йому про це. Не брехала! – прокричала Барбара крiзь сльози.

– Барбаро, менi здаеться, що ти, сидячи тут, збрехала не раз i не двiчi.

Вiн повернувся й захитав головою, дивлячись на окружного прокурора. Барбару, яка гiрко плакала, довелося забрати з трибуни й вивести за бiчнi дверi.

Кевiн неквапом повернувся до свого мiсця, пильно дивлячись на слухачiв. Бiльшiсть iз них явно були шокованi, збитi з пантелику. Мiстер Корнблю, як i кiлька iнших обурених громадян, видавався розлюченим. Пан позаду всмiхався йому, проте Мiрiам захитала головою i стерла зi щоки сльозу.

Лоiс Вiлсон подивилася на нього, чекаючи на якийсь сигнал. Вiн кивнув, i тодi вона, як ii й було навчено, милосердно поглянула на Барбару й теж витерла сльози, доречнi й добре вiдрепетируванi.

Прокурор пiдвiвся. Дивлячись на суддю та слухачiв iз вiдсутнiм обличчям, вiн розумiв: продовжувати марно.




2


«Ожиновий заiзд» був непоганим рестораном неподалiк Блайсдейла. Це був англiйський м’ясний ресторан, що славився своiм каре ягняти та домашнiм трайфлом[1 - Трайфл – англiйський десерт зi змоченого у винi бiсквiтного печива («пальчикiв»), фруктiв, заварного крему та збитих вершкiв. (Тут i далi прим. перекл.)]. Кевiн i Мiрiам Тейлори обожнювали тамтешню атмосферу – вiд брукованоi пiшохiдноi дорiжки до великого вестибюля з лавами з дерева гiкорi та цегляним камiном. Тейлорам здавалося, що на свiтi не може бути нiчого романтичнiшого за подорож до «Ожинового заiзду» снiжного вечора для того, щоб посидiти там бiля барноi стiйки та попити коктейлiв пiд трiскотiння вогню. У заiздi, як завжди, було повно клiентiв – заможних представникiв середнього класу, чимало з яких знали Кевiна. Деякi пiдходили до нього з вiтаннями. Щойно iм iз Мiрiам випало кiлька секунд тишi на самотi, вiн торкнувся ii плеча своiм i поцiлував у щоку.

Чорну шкiряну спiдницю та куртку, в яких вона була того вечора, Мiрiам купила майже мiсяць тому, але ховала в заднiй частинi шафи, сподiваючись, що iй скоро випаде нагода витягти iх i здивувати Кевiна. Обтисла спiдниця повторювала м’який пишний вигин ii стегон i пружних сiдниць, вiдкриваючи якраз удосталь ii струнких, гарно окреслених нiг, щоб вона здавалася звабливою, але не вiдвертою. Пiд курткою на нiй була бiло-зелена плетена кофтинка, наче створена просто на ii пружних грудях i мiнiатюрних плечах.

Завдяки зросту (метр сiмдесят п’ять) i розкiшному темному волоссю, густому та хвилястому, з кiнчиками, що закручувалися трохи вище вiд плечей, Мiрiам Тейлор видiлялася в будь-якому натовпi, варто iй зайти в примiщення. Вона провчилася рiк у Школi моделей Марi Саймон на Мангеттенi i, хоч не мала реального досвiду роботи моделлю, зберiгала гiднi манекенницi поставу та грацiю.

Найперше Кевiн закохався в ii голос – глибокий, сексуальний, як у Лорен Беколл. Вiн навiть попросив i

Сторінка 9

продекламувати одну зi своiх улюблених фраз iз фiльмiв: «Ти ж знаеш, як треба свистiти, Семе… просто склади губи i дмухай»[2 - Цитата з фiльму «Володiти i не володiти» («To Have and Have Not»), який став стартом для кiнокар’ери Лорен Беколл. Цiкаво, що наведена цитата неточна: у фiльмi героiня Беколл звертаеться до персонажа на iм’я Стiв, а не Сем.].

Коли вона поглянула на нього ясно-карими очима й повернула плече, сказавши «Кевiне» замiсть «Семе», вiн вiдчув себе так, нiби якась рука проникла йому в шлунок i схопила за серце. Йому подумалося, що вiн би радо вдягнув нашийник i передав iй повiдець. Вiн був готовий зробити для неi що завгодно.

– Я винен у дружинолюбствi, – казав вiн iй. – Маловiдомому грiху, що полягае в надмiрнiй любовi до дружини. Я, вiдколи зустрiв тебе, порушую першу заповiдь: «Нехай не буде тобi iнших богiв передо Мною».

Познайомилися вони на коктейльнiй вечiрцi, яку влаштувала його фiрма «Бойл, Карлтон i Сесслер» на честь вiдкриття нового офiсу в нещодавно зведенiй будiвлi в Блайсдейлi. Мiрiам приiхала на вечiрку з батьками. Їi батько Артур Моррiс був найвiдомiшим стоматологом Блайсдейла. Сенфорд Бойл вiдрекомендував Кевiна iй i ii батькам, i вiдтодi вони кружляли одне довкола одного, приваблюючи одне одного усмiшками та швидкими поглядами з протилежного боку кiмнати, аж доки зiйшлися. Далi ж вони говорили й говорили до кiнця вечiрки. Того вечора вона зголосилася пiти з ним повечеряти, а потiм у них розпочався швидкий, пристрасний i бурхливий роман. Менш нiж за мiсяць вiн освiдчився.

Тепер, коли вони сидiли за барною стiйкою «Ожинового заiзду», п’ючи за його успiх, Мiрiам роздумувала про те, як вiн змiнився з часу iхньоi першоi зустрiчi.

«Як сильно вiн вирiс», – подумалося iй. Вiн здавався набагато старшим за своi двадцять вiсiм. У його нефритово-зелених очах i жестах, характерних для людини значно досвiдченiшоi та старшоi, були помiтнi зрiлiсть, стриманiсть, упевненiсть у собi. Вiн, маючи понад метр вiсiмдесят на зрiст i важачи вiсiмдесят кiлограмiв, був людиною не кремезною, а пiдтягнутою, спортивною та вiдзначався добре стримуваною енергiйнiстю. Якщо треба, вiн дозволяв собi напади завзяття, та здебiльшого витрачав сили розважливо.

Вiн був такий органiзований, такий здоровий, такий амбiтний i рiшучий, що колись вона кепкувала з нього, спiваючи рядки зi староi поп-пiснi: «І який здоровий духом вiн i тiлом! Вiн у нас просто справжнiй молодець…»

– А розкажи менi, що ти насправдi думала сьогоднi, коли сидiла в судi. Невже анiтрохи мною не пишалася?

– Ох, Кевiне, я не кажу, що тобою не пишалася. Ти був… майстерним, – вiдповiла вона, та все нiяк не могла викинути з голови нажахане личко тiеi маленькоi дiвчинки. Вона мимоволi згадувала мить панiчного жаху в очах дитини, коли Кевiн пригрозив розповiсти всiм, що вона робила в себе вдома з подружками. – Менi би просто хотiлося, щоб ти змiг виграти цю справу якось iнакше – не погрожуючи тiй дитинi викриттям… А тобi хiба нi?

– Звiсно, хотiлося б. Але я мусив це зробити, – вiдповiв вiн. – До того ж не забувай, що Барбара Стенлi погрожувала таким самим розголосом iншим, шантажем примушуючи iх до свiдчень.

– У неi був такий жалюгiдний вигляд, коли ти на неi накинувся, – сказала вона.

Кевiн пополотнiв i нагадав iй:

– Я ж не висував звинувачень проти Лоiс Вiлсон. Це зробив Мартi Бом. Це вiн, а не я привiв Барбару Стенлi до суду й пiддав перехресному допиту. Я передусiм мав захищати клiентку i думати про ii права та майбутне.

– Але ж, Кевiне, що як вона пiдмовила iнших свiдчити разом з нею, бо боялася робити це сама?

– Тодi обвинуваченню слiд було готувати справу iнакше або протестувати, менi байдуже що. Це мене не обходить. Я ж казав тобi, Мiрiам: я адвокат, захисник. Я маю захищати, користуватися всiма доступними засобами – тiльки так я виконуватиму свою роботу. Ти ж це розумiеш?

Вона кивнула. Їй знехотя довелося погодитись. Вiн сказав правду.

– Невже ти хоч трiшки не пишаешся тим, як я тримався в судi? – знову спитав вiн, торкнувшись ii плеча своiм.

Вона всмiхнулася.

– У тобi пропав акторський талант, Кевiне Тейлор. Ти так рухався, поглядав на присяжних, вчасно ставив запитання й водив очима… – засмiялася вона. – Хоч на «Оскара» номiнуй.

– Це схоже на виставу, правда ж, Мiрiам? Я не можу пояснити, що зi мною коiться, коли заходжу до судовоi зали. Усе одно що завiса пiдiймаеться, а далi все вiдбуваеться за сценарiем. Здаеться, нiби майже не мае значення, хто мiй клiент i що за справа. Я просто перебуваю там, а моi дii диктуе сама доля.

– Як це слiд розумiти: не мае значення, що за справа i хто твiй клiент? Ти ж не став би захищати всiх пiдряд, так? – Вiн не вiдповiв. – Так?

Вiн знизав плечима.

– Гадаю, це залежало б вiд того, яку суму менi запропонують.

Вона, примружившись, оглянула його.

– Кевiне, прошу, будь зi мною чесним.

Вiн пiдняв праву руку й повернувся обличчям до неi.

– Присягаюся говорити правду, тiльки правду…

– Я серйозно, – сказала вона та опустила його ру

Сторінка 10

у.

– Гаразд, що таке? – Вiн знову розвернувся i нахилився над стiйкою, взявшись за свiй напiй.

– Забудь про юридичний жаргон, роль обвинувачення, роль адвоката – про все це. Ти довiв, що трое дiвчаток брехали, добровiльно або з примусу, чи принаймнi справив таке враження, i я не заперечую, що Барбара Стенлi схожа на манiпуляторку. Та чи не чинила над нею насильства Лоiс Вiлсон? Чи не скористалася з неi? Ти допитував ii, а ще провiв з Лоiс Вiлсон дуже багато часу.

– Можливо, – сказав вiн.

У тому, як вiн ворухнув головою, було щось таке, що ii тiлом пробiг холодок.

– Можливо?

Вiн знизав плечима.

– Я, як уже тобi пояснював, захищав ii, знайшов дiри у версii обвинувачення й нападав на ii уразливi мiсця.

– Але, якщо та була винна…

– Хто знае, хто винен, а хто – нi? Якби ми мусили цiлковито впевнюватися в невинуватостi клiентiв, розвiювати будь-якi сумнiви щодо неi, перш нiж братися за справу, то ми б усi повмирали з голоду. – Вiн махнув комусь i замовив ще по напою.

Мiрiам вiдчула себе так, нiби тут-таки якась хмара затулила сонце. Вона випрямилася на стiльцi й оглянула стiйку, а тодi зосередилася на красивому, поважному на вигляд чоловiковi з волоссям кольору чорного дерева i смаглявою шкiрою, що сидiв сам за столиком у кутку. Мiрiам була впевнена, що вiн дивиться на них. Раптом вiн усмiхнувся. Вона теж усмiхнулась i швидко вiдвела погляд. Коли вона знову повернулася до нього, вiн i досi на них дивився.

– Кевiне! Ти знаеш того чоловiка в кутку, який так пильно на нас дивиться?

– Чоловiка? – вiн повернувся. – Так. Тобто нi, але бачив його сьогоднi в судi.

Чоловiк знов усмiхнувся й кивнув. Кевiн кивнув йому у вiдповiдь. Чоловiк, вочевидь, сприйнявши це як запрошення, пiдвiвся й пiшов до них. Вiн був пiдтягнутий, трохи бiльше нiж метр вiсiмдесят на зрiст.

– Добрий вечiр, – привiтався вiн i простягнув велику долоню з довгими пальцями та пiдстриженими нiгтями. На мiзинцi в нього був плаский золотий перстень з вигравiруваною монограмою «П». – Дозвольте менi долучитися до привiтань i додати свое iм’я до списку ваших шанувальникiв. Пол Сколфiлд.

– Дякую, Поле. Це моя дружина Мiрiам.

– Мiсiс Тейлор, – кивнув вiн. – Вам сьогоднi годиться мати гарний i гордий вигляд.

Мiрiам зашарiлася.

– Дякую.

– Не хочу втручатися, – повiв Сколфiлд далi, – але я сьогоднi був у судi й бачив вас у дii.

– Так, я знаю. Пам’ятаю, що вас бачив, – Кевiн придивився до нього. – Здаеться, ми ще нiколи не зустрiчалися.

– Нi. Я нетутешнiй. Я адвокат iз власною фiрмою в Нью-Йорку. Можна долучитися до вас на секунду? – запитав вiн, показуючи на мiсце бiля Кевiна.

– Звiсно.

– Дякую. Як я розумiю, ви щойно замовили собi по напою – iнакше я б сам iх вам замовив. – Вiн пiдкликав жестом офiцiанта. – Коктейль iз шампанським, будь ласка.

– У якiй галузi права ви працюете, мiстере Сколфiлд? – запитав Кевiн.

– Будь ласка, звiть мене Полом. Наша фiрма, Кевiне, займаеться лише кримiнальним правом. Можливо, ви про неi чули: «Джон Мiльтон i партнери».

Кевiн на мить замислився, а тодi хитнув головою.

– Вибачте, але нi.

– Нiчого страшного, – всмiхнувся Сколфiлд. – Ця фiрма з тих, про якi люди чують, лише вскочивши в халепу. Ми стали фахiвцями. Бiльшостi справ, за якi ми беремося, iншi юристи уникали б.

– Звучить… цiкаво, – обережно промовив Кевiн. Вiн почав шкодувати, що дозволив йому пiдсiсти до них. Йому не хотiлося розмовляти про роботу. – Гадаю, нам варто подбати про власний столик, еге ж, Мiрiам? Я вiдчуваю легкий голод.

– Так, – сказала вона, зрозумiвши його натяк, i подала знак метрдотелю.

– Як я вже казав, – продовжив Сколфiлд, хутко все зрозумiвши, – я не хочу втручатися. – Вiн дiстав вiзитiвку. – Я не просто прийшов сьогоднi до вас на суд. Ми чули про вас, Кевiне.

– Справдi? – у Кевiна збiльшились очi.

– Так. Ми завжди стежимо за молодими яскравими адвокатами, якi займаються кримiнальними справами, i так уже вийшло, що зараз у нас на фiрмi е вакансiя.

– Та невже?

– А побачивши вас у дii, я хотiв би залишити вам нашу картку й попросити вас про це подумати.

– Ох, ну…

– Я знаю, що вам, iмовiрно, запропонують статус партнера у фiрмi, в якiй ви працюете, але я ризикну видатися трохи снобом i насмiлюся припустити, що робота в нас принесе вам бiльш нiж удвiчi бiльше i задоволення, i доходiв.

– Удвiчi вищi доходи?

– Ваш столик готовий, сер, – промовив метрдотель.

– Дякую. – Кевiн знову повернувся до Сколфiлда. – Ви сказали про вдвiчi вищi доходи?

– Так, я знаю, скiльки ви будете заробляти, ставши партнером у своiй фiрмi. Мiстер Мiльтон одразу запропонуе вдвiчi бiльше, а за вiдносно короткий час ви також почнете отримувати чималу премiю. Я впевнений. – Сколфiлд пiдвiвся. – Будь ласка, не дозволяйте менi бiльше забирати у вас час. Ви заслужили на можливiсть побути на самотi, – додав вiн, пiдморгнувши Мiрiам.

Вона знову вiдчула, що шарiеться.

Вiн пiдштовхнув картку до Кевiна.

– Просто зателефонуйте нам. Ви не пошкодуете. І ще раз, – дода

Сторінка 11

вiн, пiдiймаючи свiй келих, – вiтаю з блискучою перемогою. Мiсiс Тейлор.

Вiн знову пiдняв келих i покинув iх.

Якусь мить Кевiн не рухався, а тодi поглянув на вiзитiвку. Рельефний шрифт неначе пiднявся з картки та збiльшився. Негучна фонова музика, стишенi нерозбiрливi балачки довкола них i навiть голос Мiрiам раптом вiддалилися. Вiн вiдчув, що кудись пливе.

– Кевiне!

– Що?

– Що це було?

– Не знаю, але це точно цiкаво, чи не так?

Сколфiлд повернувся до свого столика й усмiхнувся iй. Щось холодне шкрябнуло iй серце так, що воно аж затрiпотiло.

– Кевiне, наш столик готовий.

– Так, – озвався вiн. Ще раз поглянув на вiзитiвку, а тодi швидко поклав ii в кишеню й пiдвiвся, щоб пiти за Мiрiам.



Вони сiли за одним з усамiтнених столикiв у затишному куточку в глибинi ресторану. Маленька олiйна лампа на столику освiтлювала iхнi обличчя м’яким жовтим чарiвним свiтлом. Замовивши бiлий зинфандель[3 - Бiлий зинфандель – рiзновид калiфорнiйського рожевого вина.], вони без поспiху його попивали й водночас тихо розмовляли, згадуючи iншi часи, iншi романтичнi трапези, iншi безцiннi моменти. Негучна фонова музика кружляла довкола них i над ними, як музична тема у фiльмi. Вiн пiднiс ii руку до своiх губ i поцiлував iй пальцi. Вони так пильно дивились одне на одного, що офiцiантцi стало соромно заважати iм, питаючи, що вони замовлять.

Лише пiсля того, як iм принесли iжу i вони почали iсти, Мiрiам згадала про Пола Сколфiлда.

– Ти справдi нiколи не чув про його фiрму?

– Нi, – подумавши, вiн хитнув головою, а тодi витягнув картку i придивився до неi. – Не можу сказати, що чув, але це нiчого не означае. Знаеш, скiльки фiрм е в самому лише Нью-Йорку? Гарне мiсце, – зауважив вiн. – На розi Медiсон i Сорок Четвертоi.

– Кевiне, якийсь iнший юрист приходить подивитися на тебе в дii – це ж дещо незвично, так?

Вiн знизав плечима.

– Не знаю. Так, мабуть, так. Чи е кращий спосiб оцiнити людину, нiж побачити ii за роботою? І не забувай, – додав вiн з явною насолодою, – ця справа засвiтилась у нью-йоркських газетах. Минулоi недiлi про неi була п’ятисантиметрова колонка в «Times».

Мiрiам кивнула, проте вiн бачив, що ii щось бентежить.

– А чому ти питаеш?

– Не знаю. Вiн так говорив i так дав тобi свою картку… вiн був… такий упевнений.

– Гадаю, це приходить з успiхом. Цiкаво, наскiльки серйозно вiн говорив про грошi… удвiчi бiльше, нiж я заробляв би, якби став партнером у «Бойл, Карлтон i Сесслер»?

Вiн знову поглянув на картку й хитнув головою.

– Там ти заробляеш достатньо, Кевiне.

– Заробляти достатньо вже неможливо, та й таких справ, як ця справа Вiлсон, багато не бувае. Я тiльки боюся, що займусь однiею з iхнiх сфер i мене завалять корпоративним правом чи нерухомiстю просто через те, що у сферi кримiнального права роботи буде небагато.

– Кевiне, це тебе ще нiколи не бентежило.

– Знаю, – вiн нахилився вперед, зазирнувши в коло свiтла маленькоi лампи, i його обличчя з м’якого та спокiйного раптом стало розпашiлим i збудженим, – але цього разу, Мiрiам, зi мною в судовiй залi щось коiлося. Я це вiдчував. Час вiд часу я… сяяв. Я наче постiйно перебував на межi, знав, що кожне слово надзвичайно важливе, що на кону стоiть не чиясь там земля, а щось бiльше. На кону стояло все життя людини. У моiх руках було майбутне Лоiс Вiлсон. Я був наче кардiохiрург чи нейрохiрург у порiвняннi з терапевтом, який вправляе перелом ноги.

– Займатися час вiд часу нерухомiстю не так уже й страшно, – стиха промовила вона. Вiд його ентузiазму iй перехопило дух.

– Так, але що важча, що серйознiша справа, то краще я здатен думати. Я це знаю. Ну тобто я ж не офiсний планктон, Мiрiам. Я… Я – адвокат.

Вона кивнула, а ii усмiшка потроху згасла. У його голосi, його очах було щось таке, що ii лякало. Вона вiдчувала, що йому буде недостатньо такого життя, яке вона вимрiяла.

– Але ж, Кевiне, – вiдповiла вона за кiлька секунд, – ти ще нiколи про це не говорив i, мабуть, не говорив би зараз, якби сьогоднi не з’явився той чоловiк.

– Може, й нi, – знизав плечима вiн. – Може, я сам не знаю, чого хочу. – Вiн знову поглянув на картку, а тодi поклав ii в кишеню. – У нас у будь-якому разi е час на роздуми. Сумнiваюся, що менi зранку в понедiлок запропонують статус партнера. Нашiй трiйцi необхiдно провести низку засiдань. Вони вважають, що все мае влягтися та усталитися. – Вiн засмiявся, але не так, як зазвичай. Його смiх був рiзким i холодним. – Вони, мабуть, жодного разу не кохалися з дружинами, не зваживши попередньо всiх «за» i «проти». Утiм, якщо поглянути на iхнiх дружин, я все одно не уявляю собi, як вони роблять це спонтанно.

Вiн знову засмiявся, цього разу вже зневажливо, але Мiрiам не засмiялася разом з ним. Кевiн ще нiколи не висловлювався зневажливо про Бойлiв, Карлтонiв i Сесслерiв. Вона завжди вважала, що вiн хоче бути, як вони.

– Хiба ягня сьогоднi не чудове? – запитав вiн, а вона всмiхнулась i кивнула, радо закiнчивши дискусiю та сповiльнивши биття свого серця, щоб позбутися ме

Сторінка 12

еликiв, якi трiпотiли крильцями в неi просто пiд грудьми.

Це подiяло. Вони не говорили нi про юриспруденцiю, нi про ту справу. Задовольнившись iще бiльше пiсля кави та десерту, вони поiхали додому, де кохалися чи не найпристраснiше на ii пам’ятi.

Але наступного ранку вона побачила, як вiн знайшов у комiрчинi штани, у яких iздив до «Ожинового заiзду». Засунув руку в кишеню й витягнув вiзитiвку Пола Сколфiлда, поглянув на неi й переклав у внутрiшню кишеню пiджака, у якому мав поiхати на роботу в понедiлок.



Упродовж вихiдних Кевiн вiдчував у мiстечку якийсь холодок. Друзi, вiд яких вiн очiкував вiтальних дзвiнкiв, так i не зателефонували. У Мiрiам вiдбулася розмова з матiр’ю – як вiн потiм довiдався, неприемна. Коли вiн наполегливо попросив розповiсти деталi, вона зрештою сказала йому, що мати, заступаючись за нього, встряла в суперечку з однiею зi своiх так званих добрих подруг.

Вiн i сам мало не встряв у суперечку, заiхавши вранцi в недiлю по бензин на «Автозаправку Боба», де Боб Солтер пожартував – мовляв, шкода, що лесбiйкам i геям у iхнiй краiнi постiйно таланить.

Через це вiн не здивувався тому, як прохолодно його зустрiли в офiсi зранку в понедiлок. Мерi Екерт, яка виконувала обов’язки його секретарки та адмiнiстраторки, ледве привiталась, а Тереза Лондон, секретарка Гарта Сесслера, променисто всмiхнулась i швидко вiдвела погляд, коли вiн пiшов до свого «загончика».

Невдовзi пiсля того, як Кевiн прибув до свого кабiнету, задзижчав сигнал внутрiшнього зв’язку, i Майра Брокпорт, секретарка Сенфорда Бойла, сказала голосом, який нагадав йому одну сувору вчительку з його школи:

– Мiстер Бойл хоче негайно вас побачити, мiстере Тейлор.

– Дякую, – вiдповiв вiн i вимкнув внутрiшнiй зв’язок.

Вiн пiдвiвся й розгладив краватку. Вiдчув упевненiсть i захват. А що в цьому такого? За три короткi роки вiн залишив майже незабутнiй слiд в iсторii цiеi солiдноi староi фiрми. Браян Карлтон i Гарт Сесслер стали повноправними партнерами за п’ять рокiв iз хвостиком. Тодi фiрма звалася «Бойл i Бойл»: Сенфорд працював зi своiм батьком Томасом, який, маючи тепер рокiв вiсiмдесят п’ять, зберiгав гострий розум i досi нав’язував власну думку своему п’ятдесятичотирирiчному синовi.

Кевiн боявся, що Бойл, Карлтон i Сесслер не побажають запропонувати йому статус партнера. Вони вiдзначалися снобiзмом узагалi i щодо фiрми зокрема. Усi трое партнерiв були синами юристiв i внуками юристiв. Вони наче вважали себе особами королiвськоi кровi, нащадками монархiв, якi успадковують скiпетри та престоли разом iз персональними королiвствами: один – планування майна, другий – нерухомiсть…

Вони володiли найбiльшими будинками в Блайсдейлi. Їхнi дiти iздили на «мерседесах» i BMW та навчалися в унiверситетах Лiги Плюща; двое з них уже майже випустилися з юридичних шкiл. Усi мiсцевi професiонали на них рiвнялися, цiнували запрошення до них на гостини та вечiрки, а також випадки, коли тi вiдвiдували iхнi власнi вечiрки. Здавалося, стати iхнiм партнером – це все одно що одержати помазання.

Мiрiам, яка все життя належала до вершкiв суспiльства цього району, гостро все це усвiдомлювала. Вони вже зiбралися побудувати дiм власноi мрii. Мiрiам говорила про народження дiтей. Здавалося, iм гарантоване мiсце у вищому прошарку середнього класу, а Кевiнове бажання закрiпитись у цiй маленькiй лонг-айлендськiй громадi не пiдлягало сумнiву. Вiн народився й вирiс у Вестберi, де досi жили обое його батькiв, якi керували бухгалтерською фiрмою його батька. Вiн закiнчив юридичний факультет Нью-Йоркського унiверситету й повернувся на Лонг-Айленд, аби знайти дiвчину своеi мрii та працювати. Ось де вiн мав жити, ось така його доля.

Чи, може, нi?

Вiн вiдчинив дверi до кабiнету Сенфорда Бойла, привiтався з трьома старшими партнерами, а тодi сiв навпроти Бойлового столу, усвiдомлюючи, що тепер опинився посерединi: лiворуч вiд нього сидiв Браян Карлтон, а праворуч – Гарт Сесслер. «Схоже, вони хочуть, щоб я був в оточеннi», – весело подумав вiн.

– Кевiне, – заговорив Сенфорд. Вiн був найстаршим iз партнерiв (Браяновi Карлтону було сорок вiсiм, а Гартовi Сесслеру – п’ятдесят), i в ньому вiк проявлявся найяскравiше. Вiн вiдзначався зовнiшньою м’якiстю людини, якiй нiколи не доводилося навiть косити власний газон чи самотужки виносити смiття. Майже лисий, щоки обвислi, а подвiйне пiдборiддя тремтiло, коли вiн говорив. – Ви пам’ятаете, як ми всi поставилися до цiеi справи, коли ви оголосили про свое бажання за неi взятися.

– Так. – Вiн перевiв погляд з одного партнера на iншого. Вони були подiбнi до суворих суддiв пуританського суду з дуже рельефними зморшками та рисами обличчя, i кожен бiльше скидався на статую, нiж на живу людину.

– Ми всi вважаемо, що ви проявили себе в тому судi як справжнiй вiртуоз – педантичний i в’iдливий. Можливо, занадто в’iдливий.

– Прошу?

– Ви мало не силомiць пiдкорили ту маленьку дiвчинку своiй волi.

– Я просто не мiг цього не зробити, – вiдповiв Кевiн i, вiдкинувшись назад, усмiхнувся Браянов

Сторінка 13

Карлтону.

Високий худий чоловiк iз темними вусами теж вiдкинувся назад, притиснувши кiнчики довгих пальцiв один до одного так, нiби вiн мав наглядати за цiею дискусiею, а не брати в нiй участь. Тим часом Гарт Сесслер, якому, як завжди, не терпiлося закiнчити пусту балаканину, постукав пальцями по своему крiслу збоку.

Чомусь Кевiн ще жодного разу не усвiдомлював, як сильно ця трiйця йому не подобаеться. Нiде правди дiти, усi вони були розумнi, але особистостi в них було не бiльше, нiж в ЕОМ для обробки даних. Реакцii в них були такi самi автоматичнi та беземоцiйнi.

– Ви, без сумнiву, знаете, що про це гуде все мiстечко. Ми всi бiльшу частину вихiдних розмовляли телефоном iз клiентами, друзями… – Вiн двiчi змахнув рукою перед обличчям, наче вiдганяючи мух. – Рiч у тому, що реакцii загалом вiдповiдають нашим очiкуванням. Нашi клiенти, вiд яких повнiстю залежить наш заробiток, загалом незадоволенi нашою позицiею щодо iсторii з Лоiс Вiлсон.

– Нашою позицiею? Невже цi люди нiколи не чули про презумпцiю невинуватостi? Я ii захищав, i ii виправдали.

– Їi не виправдали, – сказав Браян Карлтон, саркастично пiднявши кутик рота. – Обвинувачення просто розвело руками й вiдступило пiсля того, як ви загнали десятирiчну дiвчинку в глухий кут i змусили визнати, що вона брехала.

– Це нiчого не змiнюе, – вiдповiв Кевiн.

– Ви помиляетеся, – сказав Браян. – Але мене не дивуе, що ви не бачите рiзницi.

– Як це слiд розумiти?

– Повернiмося до сутi справи, – втрутився Гарт Сесслер. – Як ми намагалися пояснити вам, коли ви ще не ув’язалися в цю справу так сильно, ми завжди тримались осторонь вiд таких суперечливих справ. Ми – консервативна фiрма. Ми не шукаемо скандальноi слави чи публiчностi. Вони вiдлякують заможних клiентiв нашоi громади. Отже, – продовжив вiн, остаточно закрiпивши за собою головну роль у дискусii, – ми з Сенфордом i Браяном переглянули ваш послужний список у нашiй фiрмi. Ми вважаемо вас сумлiнною, вiдповiдальною людиною з перспективним майбутнiм.

– Перспективним? – Кевiн машинально повернувся до Браяна. Вiн зайшов у цей кабiнет iз думкою, що його майбутне почалося. Воно перестало бути звичайною перспективою.

– У кримiнальному правi, – сухо додав Браян.

– Яким ми не цiкавимося, – закiнчив Сенфорд.

На мить вони здалися Кевiновi схожими на «Трьох помагачiв»[4 - «Трое помагачiв» («The Three Stooges») – американське комедiйне трiо, вiдоме численними фарсовими виступами у водевiлi, театрi, кiно та на телебаченнi.].

– Розумiю. Отже, ви зараз не запропонуете менi статус повноправного партнера в «Бойл, Карлтон i Сесслер»?

– Розумiете, ми не надаемо статусу повноправного партнера просто так, одразу, – сказав Гарт. – Його цiннiсть полягае не лише у фiнансовому зиску, а й у значеннi, а це значення випливае з внеску працiвника в громаду та саму фiрму. Чому…

– Однак ми не бачимо жодноi причини, з якоi ви не зможете досить швидко стати повноправним партнером у якiйсь фiрмi, що спецiалiзуеться на кримiнальному правi, – сказав Сенфорд Бойл. Вiн зблиснув начищеною усмiшкою й посунувся вперед, склавши руки на столi. – Не можна сказати, що ми незадоволенi всiм, що ви зробили тут. Хочу сказати це ще раз.

– Отже, ви не звiльняете мене, а радше даете знати, що менi було би краще деiнде, – рiзко вiдповiв Кевiн. Кивнув i розслабився в крiслi, а тодi знизав плечима й усмiхнувся. – Утiм, я все одно думав, чи не подати менi у вiдставку.

– Прошу? – перепитав Браян, нахилившись уперед.

– Менi вже надiйшла iнша пропозицiя, панове.

– Та невже? – Сенфорд Бойл швидко глянув на своiх партнерiв. Браянове обличчя залишалося кам’яним. Гарт пiдняв брови. Кевiн знав, що вони йому не вiрять, так, наче вiн нiзащо не мiг подумати про перехiд до iншоi фiрми. Їхня зарозумiлiсть почала дiяти йому на нерви. – Вiд iншоi фiрми в цiй мiсцевостi?

– Нi. Я… поки що не маю права казати бiльше, – вiдповiв вiн, збрехавши майже експромтом. – Але запевняю вас: першими про деталi дiзнаетеся саме ви. Безперечно, якщо не брати до уваги Мiрiам.

– Безперечно, – промовив Сенфорд, але Кевiн знав, що цi трое часто ухвалюють особистi рiшення, не порадившись iз дружинами. Вiн зневажав i цю iхню особливiсть: iхнi стосунки з дружинами та дiтьми були надто безособовими. Вiн здригався вiд думки про те, що, можливо, коли-небудь вони вчотирьох сидiтимуть у цьому кабiнетi та пропонуватимуть партнерський статус такому блискучому молодому адвокату, як вiн сам, який цiлком здатний зробити набагато приемнiшу та захопливiшу кар’еру деiнде i якого все ж можна з легкiстю спокусити стабiльнiстю та респектабельнiстю («Боже збав», – раптом подумалося йому) фiрми «Бойл, Карлтон, Сесслер i Тейлор».

– Хай там як, менi варто повернутися до свого столу й закiнчити роботу з документами в справi Вiлсон. Дякую за недолуге вираження впевненостi в менi, – додав вiн i залишив iх витрiщатися йому вслiд.

Коли вiн зачинив за собою дверi, до нього прийшло вiдчуття солодкоi свободи, наче у вiльному падiннi з лiтака. За кiлька хвилин вiн да

Сторінка 14

вiдсiч своiй так званiй долi й розслабився, як беззаперечний господар власного майбутнього.

Майра не могла зрозумiти, звiдки на його обличчi взялася широка усмiшка.

– У вас усе гаразд, мiстере Тейлор?

– У мене все добре, Майро. Я почуваюся так добре, як не почувався вже… якщо бути точним, три роки.

– О, я…

– До зустрiчi, – швидко сказав вiн i повернувся до свого кабiнету.

Вiн тривалий час просидiв за столом у задумi. Тодi повiльно сягнув рукою в кишеню й витягнув вiзитiвку, яку йому дав Пол Сколфiлд. Поклав перед собою на стiл i перевiв на неi погляд. Щоправда, вiн уже дивився не на неi – вiн дивився далi, у власну уяву: йому уявлялося, як вiн у мiському судi захищае людину, звинувачену в убивствi. В обвинувачення сильна версiя, побудована на непрямих доказах, але йому протистоiть вiн, Кевiн Тейлор iз фiрми «Джон Мiльтон i партнери». Присяжнi ловлять кожне його слово. Репортери ходять за ним коридорами суду, випрошуючи в нього вiдомостей, прогнозiв, заяв.

Мерi Екерт перервала його мрiяння, постукавши у дверi й занiсши пошту. Вона всмiхнулася йому, але з виразу ii очей вiн зрозумiв, що про нього вже пiшла поголоска.

– Мерi, чи не мiг я, бува, забути про якусь зустрiч сьогоднi?

– Нi. Завтра вранцi ви маете зустрiтися з мiстером Сеттоном iз приводу його сина, i ви попросили мене знайти вам звiт полiцii.

– О. Так. Це той шiстнадцятирiчний хлопчисько, який без дозволу покатався на сусiдськiй машинi?

– Ага.

– Неймовiрна справа.

Вона схилила голову набiк, спантеличена його сарказмом. Щойно вона пiшла, вiн набрав номер фiрми «Джон Мiльтон i партнери» та попросив дозволу поговорити з Полом Сколфiлдом.

П’ятнадцять хвилин по тому вiн iхав до Мангеттену, навiть не зателефонувавши Мiрiам, аби розповiсти iй про те, що сталося.




3


Фiрма «Бойл, Карлтон i Сесслер» мала в Блайсдейлi затишний, опоряджений зi смаком офiс. Майже двадцять рокiв тому Томас Бойл перетворив маленький двоповерховий будиночок у стилi кейп-код на офiс для себе та Сенфорда. Почасти чар iхнього офiсу полягав у домашнiй атмосферi. Там людина справдi почувалася розслабленою – можливо, занадто розслабленою, думалося Кевiновi. Такоi реакцii в нього не бувало ще нiколи. Вiн завжди високо цiнував домашнi фiранки та портьери, килими та прикраси. Щоранку вiн вирушав з однiеi домiвки до iншоi. Так вiн думав спочатку.

Але ситуацiя докорiнно змiнилася, щойно вiн увiйшов до фiрми «Джон Мiльтон i партнери». Вiн вийшов з лiфта на двадцять восьмому поверсi, з якого вiдкривався приголомшливий вид на дiловий центр Мангеттену та Іст-Рiвер. У кiнцi коридору стояли подвiйнi дубовi дверi з калiграфiчним написом: «Адвокатська контора “Джон Мiльтон i партнери”». Зайшовши всередину, вiн опинився в плюшевiй приймальнi.

Дуже просторе примiщення, довгий свiтло-брунатний шкiряний диван, шкiряна канапа та шкiрянi крiсла вказували на успiх. Над диваном висiла величезна барвиста абстрактна картина, схожа на оригiнал Кандинського. Саме такий вигляд повинна мати успiшна юридична контора, подумав вiн.

Зачинивши за собою дверi, вiн пiшов пишним оксамитовим свiтло-брунатним килимом, почуваючись так, нiби пiд ногами в нього шар зефiру. Тому вiн усмiхнувся, наблизившись до адмiнiстраторки, яка сидiла за тиковим столом у формi пiвмiсяця. Вона вiдвернулася вiд текстового процесора, щоби привiтатися з ним, i тут вiн усмiхнувся ще ширше. Кевiна вiтала не проста, негарна з лиця Майра Брокпорт i не сива, блiда Мерi Екерт iз тьмяними очима, якi вiталися з клiентами в «Бойл, Карлтон i Сесслер», а осяйна смаглява брюнетка, яка цiлком могла б узяти участь у конкурсi «Мiс Америка».

Вона мала пряме вугiльно-чорне волосся, що м’яко падало на плечi, кiнчиками майже сягаючи лопаток. Зовнi вона була схожа на iталiйку, прямим римським носом i високими вилицями скидаючись на Софi Лорен. Їi темнi очi мало не свiтилися.

– Добрий день, – промовила вона. – Мiстер Тейлор?

– Так. Гарний офiс.

– Дякую. Мiстер Сколфiлд дуже хоче вас побачити. Я негайно проведу вас до нього, – сказала вона й пiдвелася. – Не хочете чогось випити… чаю, кави, «Перр’е»[5 - «Перр’е» (Perrier) – французька мiнеральна вода премiум-класу.]?

– Я був би радий «Перр’е». Дякую.

Вiн пiшов за нею вестибюлем до заднього коридору.

– Трохи лайму? – запитала вона, повернувши до нього голову.

– Так, дякую.

Вона повела його коридором i зупинилась у невеликiй кухоннiй зонi, а вiн зачудовано дивився, як рухаеться ii тiло. На зрiст вона була пiд метр вiсiмдесят, а вбрана в чорну плетену спiдницю та бiлу блузу з довгими рукавами. Спiдниця так щiльно облягала ii стегна та сiдницi, що, коли в неi розтягувалися м’язи, вiн бачив там складку. Вiд цього в нього перехопило дух. Подумавши, як несхвально до цього поставилися б Бойл, Карлтон i Сесслер, вiн подумки засмiявся.

Вона передала йому склянку, наповнену iскристою рiдиною з льодом.

– Дякую.

Вiд погляду ii очей i тепла в ii усмiшцi вiн вiдчув приплив збудження в стегнах i зашарiвся.

– Осюди.

Вони пройшли

Сторінка 15

дин кабiнет, одну залу для нарад, а тодi – ще один кабiнет i врештi зупинилися бiля дверей, на яких висiла табличка з iменем Пола Сколфiлда. Вона постукала й вiдчинила iх.

– Мiстер Тейлор, мiстере Сколфiлд.

– Дякую, Даяно, – сказав Пол Сколфiлд i обiйшов свiй стiл, аби привiтатися з Кевiном. Вона кивнула й вiдiйшла, але Кевiн змiг вiдiрвати вiд неi погляд лише за мить. Сколфiлд, розумiючи його, зачекав. – Кевiне, радий вас бачити.

– Чудовий офiс.

Кабiнет Пола Сколфiлда був удвiчi бiльший, нiж у Сенфорда Бойла. Вiн був оздоблений у стилi хай-тек, меблi в ньому – оббитi блискучою чорною шкiрою, а полицi та стiл були глянсово-бiлими. Лiворуч вiд його столу були два великi вiкна, з яких вiдкривався вид на мiсто аж до Іст-Рiвер.

– Оце так краевид.

– Аж дух перехоплюе, правда? Такi види вiдкриваються з усiх кабiнетiв. І з вашого теж.

– Та невже?

– Прошу, сiдайте. Я вже сказав мiстеровi Мiльтону, що ви тут, i вiн хоче побачитися з вами пiсля того, як ми закiнчимо.

Кевiн умостився в чорному шкiряному крiслi перед Сколфiлдовим столом.

– Я радий, що ви вирiшили серйозно розглянути нашу пропозицiю. Ми буквально заваленi новою роботою, – сказав Пол Сколфiлд. У нього спалахнули очi. – Отже, ваша поточна юридична фiрма запропонувала вам статус партнера?

– Аж нiяк. Там менi запропонували можливiсть знайти щось таке, що бiльше пiдходить моiй природi, – вiдповiв Кевiн.

– Що? – Усмiшка Пола стала стриманiшою.

– Вочевидь, справа Лоiс Вiлсон i те, як я ii вiв, стала для них небажаним поворотом. Мовляв, юридичнi хитрощi доречнi лише тодi, коли iх застосовують обережно. Не тодi, коли манiпулюють якоюсь бабцею, щоб одержати частку ii майна, чи знаходять лазiвки в податковому законодавствi, аби поповнити кишенi заможних клiентiв фiрми, – з гiркотою пояснив Кевiн.

Пол хитнув головою й засмiявся.

– Недалекогляднiсть. Справжне мiщанство та обивательщина. Ось чому вам там не мiсце, Кевiне. Мiстер Мiльтон правильно про вас думае, – додав вiн, i його обличчя посерйознiшало. – Вам мiсце тут… з нами.

– Так сказав мiстер Мiльтон?

– Еге ж. Це вiн помiтив вас першим, а вiн, аналiзуючи людей, зазвичай не помиляеться. Ця людина надзвичайно прониклива.

– Я вже зустрiчався з ним? – запитав Кевiн, дивуючись, як це хтось може бути таким упевненим у ньому ще до зустрiчi.

– Нi, але вiн постiйно шукае нових яскравих перспектив… любить вiдшукувати нових юристiв, ходити на слухання та суди, як мисливцi за талановитими бейсболiстами ходять на матчi в старших школах. Вiн спершу побачив вас у дii, а тодi послав мене. Так вiн узяв на роботу всiх нас. Сьогоднi ви познайомитеся з усiма: з Дейвом Котейном, Тедом Мак-Картi та нашими секретарками. Але дозвольте спершу показати вам ваш кабiнет, а тодi ми побачимося з мiстером Мiльтоном.

Кевiн допив свою «Перр’е» й пiдвiвся, а тодi вийшов за ним iз дверей i попрямував коридором. Зупинилися вони бiля дверей до якогось кабiнету, з яких, вочевидь, зовсiм недавно зняли табличку.

– Тому, хто пiшов iз цiеi фiрми, напевно, трапилася неабияка спокуса, – зауважив Кевiн.

Пол, примруживши очi, кивнув.

– Так. Особиста трагедiя. Вiн укоротив собi вiку невдовзi пiсля смертi дружини пiд час пологiв. Його звали Рiчард Джаффi, i вiн був генiальним адвокатом. Тут вiн не програв жодноi справи.

– Ох, я не знав.

– Мiстер Мiльтон досi серйозно цим засмучений – i всi ми, як ви розумiете, теж. Але ваша поява серед нас, Кевiне, – додав вiн, поклавши руку Кевiновi на плече, – нас пiдбадьорить.

– Дякую, – вiдповiв Кевiн i додав: – Але виглядае на те, що я маю дотягнутися до високоi планки.

– Ви це можете. Якщо так вважае мiстер Мiльтон, то можете, – кивнув Пол. Кевiн мало не розсмiявся, почувши, як завзято вiн висловлюе свою вiру, але зрозумiв, що Пол Сколфiлд говорить абсолютно серйозно.

Сколфiлд вiдчинив дверi, i Кевiн увiйшов у свiй потенцiйний новий кабiнет.

За останнi три роки вiн безлiч разiв сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла, у своему кабiнетi-комiрчинi в «Бойл, Карлтон i Сесслер» i уявляв, як воно – бути знаменитим нью-йоркським адвокатом iз плюшевим кабiнетом, де з вiкна вiдкриваеться гарний краевид.

Тепер перед ним стояв Г-подiбний стiл iз м’яким шкiряним крiслом, м’яка шкiряна канапа та ще одне шкiряне крiсло перед столом. Килим там був такий самий плюшевий, як i у вестибюлi, а фiранки – яскраво-бежевi. Стiни були вкритi панелями зi свiтлого дерева гiкорi, що надавали примiщенню свiжого, чистого вигляду.

– Здаеться, тут усе новiсiньке.

– Мiстер Мiльтон переробив кабiнет. Сподiваюся, вам подобаеться.

– Подобаеться? Та я в захватi, – вiдповiв Кевiн.

Пол кивнув. Кевiновi здавався розкiшним весь кабiнет, вiд витонченоi позолоченоi телефонноi системи до набору з ручки та олiвця зi щирого золота. Там були навiть срiбнi фоторамки, що чекали на його фотографii, а спецiальнi рамки на стiнах чекали на Кевiновi дипломи та вiдзнаки, i було iх саме стiльки, скiльки i в його кабiнетi в Блайсдейлi. Який збiг, подумав вiн. Добре знамення.

Сторінка 16

Кевiн пiдiйшов до вiкон за столом. Як i сказав Пол, з них вiдкривався приголомшливий вид на мiсто.

– І як? – запитав Пол.

– Прекрасно! – Вiн перейшов до вбиральнi, де поглянув на блискуче нове устаткування, кахельну пiдлогу та стiни. Була навiть душова кабiнка. – Хоч одразу переiжджай.

Кевiн оглянув книжки в шафi, що затуляла бiльшу частину лiвоi стiни.

– Менi не треба нiчого сюди завозити.

Вiн засмiявся та ще раз оглянув свiй кабiнет.

– Це… неймовiрно.

– Мiстер Мiльтон буде радий знати, що ви задоволенi його творiнням, Кевiне. – Пол глянув на свiй годинник. – Нам час iз ним зустрiтися.

– Звiсно. – Коли вони пiшли на вихiд, Кевiн зупинився, озирнувся й хитнув головою. – Саме про такий кабiнет я мрiяв. Можна подумати, нiби… – вiн повернувся до усмiхненого Пола Сколфiлда, – нiби вiн зазирнув у моi мрii.



Постукавши, Пол вiдчинив дверi й вiдступив, пропускаючи Кевiна першим. Кевiн був змушений визнати, що нервував. Завдяки Половi в нього склалася така думка про Джона Мiльтона, що вiн гадки не мав, чого очiкувати.

Той самий килим, який укривав пiдлогу вестибюля та розливався коридором, проходив за дверi кабiнету Джона Мiльтона i вкривав його пiдлогу. У заднiй частинi примiщення посерединi стояли стiл iз темного червоного дерева та темно-брунатне шкiряне крiсло з високою спинкою. Перед столом – два крiсла. За столом були три великi вiкна майже на всю стiну, з яких безперешкодно вiдкривався широкий, майже божественний вид на мiсто й небо.

Спершу Кевiн так захопився розкiшшю та яскравiстю примiщення, що не помiтив Джона Мiльтона в крiслi. Коли ж Кевiн пройшов далi й таки його побачив, той неначе виринув iз тiнi.

– Вiтаю у фiрмi «Джон Мiльтон i партнери», Кевiне, – сказав вiн.

У його м’якому голосi Кевiн одразу вiдчув теплоту. Цей голос нагадав йому такий само вiдкритий, дружнiй i заспокiйливий тон превелебного Пендлтона з Блайсдейльськоi епископальноi церкви, тон, який швидко розслабляв слухача. Кевiн часто намагався iмiтувати його в судi й потай називав своiм «недiльним голосом».

Джоновi Мiльтону, судячи з вигляду, було трохи за шiстдесят, i в ньому цiкаво поеднувалися молодечi i старечi риси. Волосся в нього було пишне, густе, охайно пiдстрижене та зачесане, але повнiстю сиве. Коли Пол зачинив за ним дверi, мiстер Мiльтон пiдвiвся. Коли вiн розпрямився, виявилося, що на зрiст вiн пiд метр дев’яносто, а на його обличчi, яке попервах неначе ховалося за гiпсовою маскою, засяяла усмiшка. Вiн був одягнений у темно-сiрий шовковий костюм з рубiновою краваткою та рубiновою хустинкою в кишенi.

Кевiн помiтив, як пiднялися Мiльтоновi плечi, коли вiн простягнув йому руку. Вiн мав чудову фiзичну форму – ще одна риса з дивноi, але цiкавоi сумiшi молодостi i старостi. Наблизившись, Кевiн побачив на його щоках густий рум’янець. Мiстер Мiльтон мiцно взявся за Кевiнову руку, так, нiби чекав на зустрiч iз ним цiлу вiчнiсть.

– Радий знайомству, мiстере Мiльтон.

Поки вони з Кевiном дивились один на одного, очi Джона Мiльтона якось перетворювалися, з тьмяних, спокiйних карих стаючи жовтуватими та блискучими. Вiн мав прямий м’ясистий нiс iз м’якими лiнiями, через якi його лице часом здавалося непiдвладним часу. Навiть зморшки довкола його очей мали такий вигляд, наче iх хтось намалював олiвцем усього кiлька секунд тому. Його тонкi губи мали жовтогарячий вiдтiнок, пiдборiддя було загострене, а шкiра – пiдтягнута, але погляд у нього був батькiвський, а обличчя – сповнене мудростi.

– Сподiваюся, Пол показав вам ваш потенцiйний кабiнет.

– О так. Вiн неймовiрний. Я в захватi.

– Я радий, Кевiне. Прошу, сiдайте.

Вiн показав на свiтло-брунатне шкiряне крiсло з високою спинкою та пiдлокiтниками з гладенького темного червоного дерева. На них були вирiзьбленi вручну постатi з грецькоi мiфологii – сатири, мiнотаври.

– Дякую, Поле, – додав вiн.

Кевiн озирнувся й побачив, як Пол Сколфiлд виходить.

Джон Мiльтон повернувся до свого крiсла. Кевiн помiтив, що в ньому е якась твердiсть, а в тому, як вiн тримае голову та плечi, – щось королiвське. Вiн сiв, як монарх пiд час сходження на престол.

– Як ви знаете, Кевiне, ми вже досить давно про вас думаемо. Ми були б радi, якби ви почали з наступного тижня. Знаю, це швидко, але я вже вiдклав для вас одну справу, – додав вiн, постукавши по грубiй тецi, що лежала на столi праворуч вiд нього.

– Справдi? – Кевiновi захотiлося спитати, як спiврозмовник здогадався, що вiн погодиться на роботу у фiрмi, але подумав, що це може видатися неввiчливим. – І про що вона?

– Я передам ii вам у слушний час, – твердо вiдповiв Джон Мiльтон. Кевiн помiтив, як легко мiстер Мiльтон переходить з теплого, дружнього тону на непохитний i рiшучий. – По-перше, дозвольте менi пояснити свою фiлософiю щодо молодших партнерiв, а вони в мене, як ви згодом дiзнаетеся, е бiльше нiж просто молодшими партнерами. Багато в чому вони моi партнери, але поряд iз цим – i моя рiдня. Ми – справжня команда, ми вiдданi одне одному набагато сильнiше, нiж вимагають звичай

Сторінка 17

i професiйнi стосунки. Ми пiклуемося одне про одного та про сiм’i одне одного. Нiхто не працюе у вакуумi: дiм, життя, усi проблеми – все це справляе певний вплив на вашу роботу. Розумiете?

– Так, – вiдповiв Кевiн i мимоволi замислився про людину, на мiсце якоi заступав. Чи не до цього вiв мiстер Мiльтон?

– Я так i думав, – сказав Джон Мiльтон i вiдкинувся назад так, що, коли сонце надворi затулила хмара, його обличчя накрила тiнь. – І вам навряд чи видалося дивним те, що я висловлюю пропозицii, навiть намагаюся допомогти вам у такий спосiб, який, здавалося б, не мае безпосереднього стосунку до вашоi роботи тут. Наприклад, – продовжив вiн, – вам би однозначно варто було жити в мiстi. А так уже вийшло, що я володiю досить розкiшним житловим комплексом в iдеальнiй частинi Мангеттену, i в мене там е вiльна квартира. Я був би радий, якби ви переселилися туди без орендноi плати.

– Без орендноi плати?

– Саме так. Ось який я вiдданий своiм партнерам та iхнiм родинам. А ще я вмiю списувати вiдповiднi суми, – додав вiн. – Щоправда, це не важливо. Важлива певнiсть у тому, що ви з дружиною, залишаючись iз нами, вестимете комфортне, приемне життя. Я розумiю, що у вас iз дружиною там, де ви зараз мешкаете, е родичi, – швидко продовжив вiн, – але ви будете не так уже й далеко, а ще… – вiн виринув з тiнi, нахилившись уперед, i всмiхнувся, – …у вас тут буде нова родина.

Кевiн кивнув.

– Звучить… чудово. Звичайно ж, менi потрiбно буде обговорити це з дружиною, – швидко додав вiн.

– Звiсно. А тепер, – сказав Джон Мiльтон, пiдвiвшись, – просто поговорiмо трохи про закон. Я поясню вам свою фiлософiю. Закон слiд чiтко тлумачити та чiтко застосовувати. Позитивним наслiдком цього е правосуддя, але правова система iснуе не заради нього. Правова система покликана зберiгати порядок, тримати всiх людей у рамках, – бiля кутка свого столу вiн повернувся, глянув на Кевiна згори вниз i знов усмiхнувся. – Усiх людей, як так званих агентiв добра, так i кримiналiтет.

– Спiвчуття, – продовжив Джон Мiльтон тоном унiверситетського професора на лекцii, – у доречних випадках гiдне захвату, але в системi йому немае мiсця, тому що воно суб’ективне, недосконале та мiнливе, тим часом як закон може стати досконалим, а також лишатися завжди актуальним i унiверсальним.

Вiн зупинився й поглянув на Кевiна, який швидко кивнув.

– Здаеться, ви розумiете, що я кажу, i погоджуетеся з цим.

– Так, – озвався Кевiн. – Може, я й не формулював це саме так, але це правда.

– Ми передусiм адвокати, i ми досягатимемо успiху, допоки це пам’ятатимемо, – сказав Джон Мiльтон. Його очi палали рiшучiстю.

Кевiн був зачарований. Мовлення Джона Мiльтона мало хвилястий ритм i часом так сильно стишувалося, що Кевiновi здавалося, нiби вiн читае по губах спiврозмовника й повторюе за ним фрази власним голосом. А потiм вiн раптом оживав, а його голос ставав сильним i енергiйним.

У Кевiна швидко билося серце, обличчя почало шарiтися. Востанне на своiй пам’ятi вiн почувався таким збудженим у старшiй школi, коли був у баскетбольнiй командi та брав участь у матчi за чемпiонський титул iхньоi лiги. Тренер команди, Мартi Мак-Дермотт, виголосив перед матчем таку промову, що команда випливла з роздягальнi на поле з вогнем у серцях, яким можна було би спалити всю лiгу. Тодi йому не терпiлося взятися за м’яч. А тепер не терпiлося повернутися до суду.

Джон Мiльтон поволi кивнув.

– Ми розумiемо один одного бiльше, нiж ви собi уявляете, Кевiне. І я, щойно це зрозумiв, наказав Половi вами поцiкавитися, – на мить вiн поглянув на Кевiна, а тодi майже по-бiсiвськи всмiхнувся. – Вiзьмiмо до прикладу вашу останню справу… – Джон Мiльтон вiдкинувся на спинку крiсла, тепер уже в бiльш розслабленiй позi.

– Лоiс Вiлсон, шкiльна вчителька, звинувачена в насильствi над дiтьми?

– Так. Ваш захист був блискучий. Ви побачили слабкi мiсця у версii обвинувачення й кинулися вперед, зосередившись на них.

– Я знав, що директор нею незадоволений, а ще знав, що iншi дiвчатка брешуть…

– Так, – сказав Джон Мiльтон i нахилився вперед, витягнувши руки над столом так, нiби хотiв обняти Кевiна. – Але ви також знали, що Барбара Стенлi не бреше i що Лоiс Вiлсон винна.

Кевiн мовчки здивовано подивився на нього.

– О, ви були не зовсiм упевненi, але в глибинi душi вважали, що вона чинила насильство над Барбарою Стенлi i що Барбара Стенлi, якiй було боязко скаржитися самiй, накрутила подружок i вмовила iх долучитися до неi. Той iдiот-директор палко бажав розправитися з учителькою…

– Цього я точно не знаю, – повiльно проказав Кевiн.

– Нiчого страшного, – знов усмiхнувся Джон Мiльтон. – Ви зробили те, що мали зробити як ii адвокат.

Джон Мiльтон перестав усмiхатися. Тепер вiн здавався навiть сердитим.

– Обвинуваченню слiд було потрудитися заздалегiдь так, як ви. У тiй судовiй залi ви були единим справжнiм юристом, – додав вiн. – Я захоплююся вами через це i хочу, щоб ви працювали тут зi мною. Тут потрiбнi саме такi адвокати, як ви, Кевiне.

Кевiн замислився,

Сторінка 18

звiдки Джон Мiльтон так багато знае про справу Лоiс Вiлсон, але невдовзi це перестало його цiкавити. Тепер надто багато всього вiдвертало його увагу, в нього було надто багато чудових тем для роздумiв. Далi вони обговорили платню, i вiн довiдався, що Пол Сколфiлд не перебiльшував. Платня була вдвiчi бiльша, нiж у його поточнiй фiрмi. Мiстер Мiльтон сказав, що негайно органiзуе переiзд Кевiна та Мiрiам до новоi квартири, якщо Мiрiам це схвалить. Договоривши, мiстер Мiльтон негайно подзвонив секретарцi й попросив ii привести Пола Сколфiлда. Пол прийшов негайно, наче просто стояв за дверима й чекав.

– Вiн знов у твоiх руках, Поле. Кевiне, ласкаво просимо до нашоi родини, – промовив Джон Мiльтон i простягнув руку.

Кевiн узяв ii, i вони рiшучо потиснули один одному руки.

– Дякую.

– А всi формальностi, пов’язанi з вашим переiздом до квартири, як я вже казав, буде залагоджено до вихiдних. Можете коли завгодно показати ii дружинi.

– Ще раз дякую. Не можу дочекатися.

Джон Мiльтон з розумiнням кивнув.

– Оце людина, еге ж? – тихо сказав Пол, коли вони вийшли з кабiнету.

– Просто неймовiрно, як вiн одразу доходить до сутi. Вiдчуваеться, що серйозний, але менi все ж здалося, що не педант. А ще вiн був дуже приязний.

– О так. Чесно кажучи, – вiдповiв Пол, зупинившись у коридорi, – ми всi вiд нього в захватi. Вiн схожий на… батька.

Кевiн кивнув.

– Так, так менi й здалося, – вiн озирнувся назад, – наче я сидiв i розмовляв зi своiм батьком.

Пол засмiявся та обняв Кевiна однiею рукою, i вони знову пiшли коридором, до кабiнету Дейва Котейна. Дейв був ближчий за вiком до Кевiна: йому був усього тридцять один рiк. Вiн теж був випускником юрфаку Нью-Йоркського унiверситету, i вони одразу почали згадувати спiльних викладачiв. Дейв був струнким чоловiком пiд метр вiсiмдесят i мав коротко, майже по-вiйськовому пiдстрижене свiтло-каштанове волосся. Кевiновi подумалося, що Мiрiам вiн здасться милим, бо мае свiтло-блакитнi очi та м’яку, приемну усмiшку, а ще чимось нагадуе ii молодшого брата Сета.

Попри худорляву фiгуру, Дейв мав глибокий, звучний голос – будь-який директор хору продав би душу, аби лиш залучити такого до свого ансамблю. Кевiн уявив, як його голос вiдлунюе над головами уважних слухачiв пiд час перехресного допиту в судi. З iхнього знайомства Кевiн здогадався, що Дейв Котейн – людина прониклива i дуже розумна. Згодом Пол розповiсть йому, що Дейв Котейн був у п’ятiрцi найкращих випускникiв свого курсу в унiверситетi й мiг би працювати в низцi престижних нью-йоркських або вашингтонських фiрм.

– Дозвольте продовжити екскурсiю, – сказав Пол. – У вас iз Дейвом ще буде чимало можливостей познайомитися ближче, й у ваших дружин теж.

– Чудово. Ви маете дiтей? – запитав Кевiн.

– Ще нi, але скоро матимемо, – вiдповiв Дейв i додав: – Ми з Нормою приблизно на тому ж етапi, що й ви з Мiрiам.

Кевiн почав усмiхатись, а тодi йому подумалося: як дивно, що вони обiзнанi i з його особистим життям.

Пол угадав цю його думку.

– Ми вивчаемо всi вiдомостi про потенцiйних партнерiв, – сказав вiн, – тож не дивуйтеся, що ми вже так багато про вас знаемо.

– У вас тут, сподiваюся, не фiлiя ЦРУ?

Дейв i Пол перезирнулися й засмiялися.

– Коли Пол i мiстер Мiльтон розглядали мою кандидатуру, я почувався так само.

– Поговоримо згодом, – сказав Пол, i вони з Кевiном пiшли до юридичноi бiблiотеки.

Тутешня юридична бiблiотека була вдвiчi бiльша, нiж у «Бойл, Карлтон i Сесслер», i повнiстю актуалiзована. Там стояв комп’ютер – як пояснив Пол Сколфiлд, iз доступом до полiцiйноi документацii, навiть федеральноi, – а також центральна ЕОМ з доступом до прецедентних справ i розслiдувальноi iнформацii, завдяки яким можна було розумiти та вивчати полiцiйнi звiти та данi судових експертиз. Одна з секретарок сидiла за клавiатурою та вводила нову iнформацiю, надану одним iз приватних слiдчих фiрми.

– Вендi, це Кевiн Тейлор, наш новий молодший партнер. Кевiне, це Вендi Аллан.

Секретарка розвернулася, i Кевiн знову мимоволi вразився прекрасним обличчям i фiгурою. Судячи з вигляду, Вендi Аллан було двадцять два чи двадцять три роки. Вона мала волосся персикового кольору, вкладене кiлькома м’якими шарами, а над чолом – розпушений чубчик. Коли вона всмiхнулася, ii каштаново-карi очi пояснiшали.

– Здрастуйте.

– Добридень.

– Вендi працюватиме i вашою секретаркою, i Дейвовою, доки ми не знайдемо ще одну, – пояснив Сколфiлд.

Вiд думки, що в нього скоро буде власна секретарка, Кевiн усмiхнувся самому собi.

– З нетерпiнням чекаю на можливiсть попрацювати з вами, мiстере Тейлор.

– Навзаем.

– Нам варто знайти Теда, – прошепотiв Пол. – Я щойно згадав, що йому сьогоднi по обiдi треба взяти письмове свiдчення.

– О, звiсно.

Вiн вийшов слiдом за Полом, озирнувшись один раз заради усмiшки, яка ще не зникла з обличчя Вендi Аллан.

– Як ви не забуваете про роботу в оточеннi таких гарних жiнок? – напiвжартома запитав Кевiн.

Пол зупинився й повернувся до нього.

– Вендi та Даяна га

Сторінка 19

нi, Елейн i Карла, як ви побачите, теж, але всi вони – ще й першокласнi секретарки, – усмiхнувся Пол й озирнувся на бiблiотеку. – Мiстер Мiльтон каже, що бiльшiсть чоловiкiв схильнi вважати, нiби гарнi жiнки не розумнi. Якось вiн виграв справу, тому що один прокурор думав саме так. Нагадайте менi якось, щоб я попросив його розповiсти вам про це. До речi, – додав Пол, стишивши голос, – усiх секретарок мiстер Мiльтон дiбрав особисто.

Кевiн кивнув, i вони пiшли далi до кабiнету Теда Мак-Картi.

Мак-Картi багато чим нагадав Кевiновi його самого. Вiн був на два роки старший, приблизно одного зросту з Кевiном i мав схожу статуру, проте волосся в нього було чорне, шкiра – набагато темнiша, а очi – темно-карi. Але вони обидва народилися та виросли на Лонг-Айлендi. Мак-Картi жив у Нортпортi та навчався на юридичному факультетi Сиракузького унiверситету.

Дружина Теда Мак-Картi, як i Мiрiам, теж виросла на Лонг-Айлендi. Ранiше вона працювала адмiнiстраторкою при лiкаревi в Коммаку. Вони теж поки що не мали дiтей, але планували невдовзi iх завести.

Кевiн вiдчув, що Тед Мак-Картi – людина педантична. Вiн сидiв за великим столом iз чорного дуба, де його папери лежали охайно бiля великоi фотографii дружини в срiбнiй рамцi та ще однiеi фотографii в такiй самiй рамцi, де були зображенi вiн i дружина в день весiлля. Його кабiнет був досить простим порiвняно з кабiнетами Дейва Котейна та Пола Сколфiлда, але в ньому краще вiдчувалися порядок i чистота.

– Радий знайомству, Кевiне, – промовив Мак-Картi, пiдвiвшись iз крiсла, коли Пол iх познайомив. Тед, як i Дейв iз Полом, мав приголомшливий голос i говорив енергiйно та чiтко. – З того, як про вас розповiдали мiстер Мiльтон i Пол, я зрозумiв, що ви скоро будете з нами.

– Здаеться, про це всi дiзналися ранiше за мене, – пожартував Кевiн.

– Зi мною було так само, – зауважив Тед. – Я працював у батьковiй фiрмi й не мав анi найменшого намiру йти, аж тут до мене звернувся Пол. Приiхавши сюди на зустрiч iз мiстером Мiльтоном, я вже роздумував про те, як повiдомлю про це батька.

– Неймовiрно.

– Тут практично щодня вiдбуваеться щось захопливе. А тепер, коли до нас долучитеся ви…

– Я з великим нетерпiнням чекаю на це, – вiдповiв Кевiн.

– Удачi i вiтаю на борту, – сказав Тед. – Мушу бiгти – треба взяти свiдчення щодо клiента, якого звинувачують у згвалтуваннi сусiдськоi доньки-пiдлiтка.

– Справдi?

– Розповiм вам про це на службовiй нарадi, – пообiцяв Тед.

Кевiн кивнув i пiшов до виходу за Полом. У дверях вiн зупинився.

– Я б хотiв дещо спитати, Теде, – сказав Кевiн, думаючи, як вiдреагують на його рiшення Мiрiам i ii та його батьки.

– Звiсно, питайте.

– Як ви повiдомили свого батька про те, що йдете?

– Я сказав йому, що дуже хочу спецiалiзуватися на кримiнальному правi i що мiстер Мiльтон мене дуже вразив.

– Але ж ви мали успадкувати родинну фiрму, так?

– Ох… – Тед усмiхнувся й хитнув головою. – Невдовзi ви зрозумiете, що це теж родинна фiрма.

Кевiн кивнув, вражений Тедовою щирiстю.

Вiн повернувся до свого майбутнього кабiнету й сiв за великий стiл. Вiдкинувся на спинку крiсла, поклавши руки на потилицю, а тодi розвернувся, щоб поглянути на мiсто. Тепер вiн почувався на мiльйон доларiв. Йому не вiрилось у власну удачу: багата фiрма, розкiшна квартира на Мангеттенi без орендноi плати…

Повернувшись назад, вiн зазирнув у шухляди столу. Там було все: чистi блокноти, новi ручки, новий органайзер. Коли вiн уже був готовий закрити нижню бiчну шухляду, йому впав в око якийсь предмет. Це була невеличка ювелiрна скринька.

Вiн витягнув ii, вiдкрив i побачив усерединi золотий перстень на мiзинець iз вигравiруваною монограмою «К».

– Перевiряете габарити крiсла? – запитав Пол, увiйшовши всередину.

– Що? Ой. Так. Що це таке? – Кевiн простягнув перстень.

– Значить, уже знайшли? Просто дрiбничка вiд мiстера Мiльтона, привiтальний подарунок. Вiн усiм нам такi подарував.

Кевiн з острахом вийняв перстень зi скриньки та примiряв. Вiн пiдiйшов iдеально. Кевiн пiдняв здивований погляд, але Пол явно анiтрохи не вразився.

– Вирiшальну роль, Кевiне, тут вiдiграють саме цi дрiбнички, те, як вiн сумлiнно показуе свою вiдданiсть нам як людям.

– Розумiю, – Кевiн замислився на мить, а тодi вiдiрвав погляд вiд персня, – але звiдки вiн знав, що я погоджуся на роботу?

Пол знизав плечима.

– Як я вже казав, вiн чудово знаеться на людях.

– Неймовiрно. – Вiн оглянув кабiнет. – А цей… Джаффi?

– А що вiн?

– Цього нiхто не мiг передбачити?

– Ми знали, що вiн у депресii. Йому всi допомагали. Мiстер Мiльтон найняв малому няньку. Ми робили все, що могли, телефонували йому, заходили в гостi. Ми всi почуваемося винними, усi вiдчуваемо свою вiдповiдальнiсть.

– Я не мав на увазi…

– О нi, – сказав Пол. – Ми всi живемо в одному будинку. Ми мали б зумiти йому допомогти.

– Ви всi живете в одному будинку?

– І ви теж iз нами житимете. Навiть бiльше: ви оселитесь у квартирi Джаффi.

Кевiн подивився вражено. Вiн не знав, як

Сторінка 20

о цього поставиться Мiрiам.

– Як вiн… як вiн це зробив?

– Зiскочив зi свого патiо. Але не хвилюйтеся, – сказав Пол i швидко всмiхнувся, – я не думаю, що та квартира проклята.

– Усе одно менi, можливо, варто тримати це в таемницi вiд дружини.

– О, звичайно ж. Принаймнi допоки ви не обживетесь i вона не побачить сама, як вам безпечно i комфортно. Ще трохи – i ii звiдти не витягне навiть стадо диких слонiв!




4


Лише перед з’iздом зi швидкiсноi дороги Кевiн усвiдомив, як сильно змiнить власне життя та життя Мiрiам. Не можна сказати, що вiн хоч трохи про це шкодував, – зовсiм навпаки, вiн на своiй пам’ятi ще нiколи не сприймав свое життя та кар’еру так оптимiстично. Просто вiн, наближаючись до iдилiчного маленького району, в якому вони з Мiрiам планували провести все життя, усвiдомив, що вiддалиться разом з нею вiд того життя, яке iм уявлялося.

Проте всi прийдешнi змiни будуть на краще, i Мiрiам теж мае iм зрадiти, подумав вiн. А як же iнакше? Бiльше грошей – це ще бiльший будинок мрii, нiж той, який вони собi уявляли. Їхне життя стане рiзнобiчнiшим, i вони вiдiйдуть вiд того, що тепер видавалося йому задушливим провiнцiалiзмом.

Найважливiше ж, мабуть, те, що вони розширять коло своiх друзiв i познайомляться з набагато цiкавiшими людьми, незмiрно вищими за представникiв так званого витонченого вищого класу Блайсдейла. Двое iнших адвокатiв, якi працювали на фiрмi Джона Мiльтона, одразу йому сподобались, i вiн не сумнiвався, що Мiрiам вони сподобаються теж.

Вiн повернувся до своеi адвокатськоi контори, перевiрив повiдомлення. Йому дзвонила Мiрiам, але вiн вирiшив, що поговорить iз нею, коли приiде додому.

Вони з Мiрiам жили в «Блайсдейл-Гарденс», комплексi побудованих iз кедру мiських особнякiв у лiсистiй пасторальнiй мiсцевостi просто за межами самого селища. Двоповерховi особняки були затишними та просторими, мали дров’янi камiни з цегли. У комплексi був громадський басейн i два грунтовi тенiснi корти. У першi роки спiльного життя вони з Мiрiам аж нiяк не бiдували, але, поглянувши на мiстечко пiд час швидкоi поiздки додому, вiн несподiвано усвiдомив, що воно йому не до вподоби. У ньому було щось таке, чого вiн не бачив ранiше: ця мiсцевiсть якось заколисувала своiх мешканцiв, робила пасивними. Тепер вiн побачив дещо бiльше, те, чого неможливо буде досягти, якщо вони залишаться тут.

Вiн заiхав у свiй гараж, але дверей до будинку вiдчинити не встиг: iх за нього вiдчинила Мiрiам. Вона вiдступила до передпокою з занепокоеним виразом обличчя.

– Де ти був? Я думала, ти подзвониш менi до обiду й ми, можливо, зустрiнемось. А ще, як ти знаеш, я чекала, коли ти розповiси, що сказав Сенфорд Бойл.

Вiн увiйшов, обережно зачинивши за собою дверi.

– Забудь про Бойла, забудь про Карлтона, забудь про Сесслера.

– Що? – Вона пiднесла праву руку до основи шиi. – Чому? Вони не покликали тебе в партнери?

– Не покликали. Аж нiяк. Зовсiм навпаки.

– Що ти маеш на увазi, Кевiне?

Вiн хитнув головою.

– Вони не звiльнили мене, а радше порадили знайти щось таке, що бiльше пасуватиме моiй… моiй природi, – сказав вiн. Пройшов повз неi до вiтальнi й упав на диван.

Вона, явно приголомшена, залишилася позаду.

– Рiч у твоiй останнiй справi, так?

– Гадаю, вона була останньою краплею. Розумiеш, Мiрiам, я не пiдходжу iм, а вони не пiдходять менi.

– Але ж, Кеве… три роки до цього все завжди було добре, – скривилася вона. – Я знала, що тобi не слiд було братися за цю справу. Знала. А тепер поглянь, що сталося, – вона заплакала.

Серце в неi загупало. Яке враження це могло справити? Кевiн захищае вiдому лесбiйку, а тодi втрачае роботу в однiй з найпрестижнiших фiрм району? Їй уже вчувалися материнi слова: «Я ж тобi казала».

– Розслабся, – усмiхнувся вiн iй.

– Розслабитися? – Вона схилила голову набiк. Чому вiн недостатньо засмучений? – Де ти був, Кевiне? – поглянула вона на годинник, що стояв на камiннiй полицi. – І ти якось рано повернувся, чи не так?

– Ага. Заходь. Сiдай, – вiн погладив подушечку бiля себе, – менi треба дуже багато тобi розповiсти.

– Твоя мати дзвонила, – сказала вона так, нiби передбачила його слова й захотiла нагадати про його численнi зв’язки з цiею мiсцевiстю.

– Я iй згодом подзвоню. Все гаразд?

– О, так. Вона хотiла привiтати тебе з перемогою в судi, – сухо додала вона.

– Добре. Тепер вона зрадiе ще бiльше.

– Чому, Кевiне? – Мiрiам вирiшила сiсти навпроти нього, склавши руки на колiнах.

– Не нервуй так, люба. Вiднинi й надалi ми будемо змiнювати свое життя лише на краще.

– Як?

– Ну, звiсно, я пiду з «Бойл, Карлтон i Сесслер». Дякувати Боговi.

– Колись ти дуже пишався тим, що там працюеш, – iз сумом зауважила вона.

– Колись. Що я знав? Я був шмаркачем, щойно з юридичного факультету, був радий будь-якiй такiй роботi, але тепер…

– Що? Скажи менi, – запитала вона вже наполегливiше.

– Ну, – нахилився вiн уперед, – пам’ятаеш того чоловiка, який пiдiйшов до нас за барною стiйкою в «Ожиновому заiздi» у п’ятницю ввечер

Сторінка 21

й дав свою картку?

– Так.

– Ну, пiсля своеi веселоi дискусii з «трьома помагачами» я розглянув цю можливiсть.

– Що ти зробив?

– Подзвонив йому й поiхав на Мангеттен. Я наче… наче опинився в однiй зi своiх мрiй. Що там тi заможнi нью-йоркськi фiрми! Зачекай, побачиш. Вони на двадцять восьмому поверсi. Краевид там розкiшний. Головне, вони буквально заваленi роботою – так швидко зросла iхня слава в Нью-Йорку. Їм украй потрiбен ще один адвокат.

– Що ти зробив, Кевiне?

– Спершу скажу тобi ось що: Пол не жартував. Там менi платитимуть удвiчi бiльше, нiж я заробляв би цього року в «Бойл, Карлтон i Сесслер», навiть якби там вчинили правильно i взяли мене в повноправнi партнери. А це – величезнi грошi, Мiрiам. По-друге, я робитиму лише те, що хочу: розглядатиму кримiнальнi справи.

– Але що, як iз цим не складеться? Тут у тебе все стабiльно, тут щось вимальовуеться.

– Як це – «не складеться»? Оце так менi довiряе власна дружина. – Вiн негайно вдав засмучення, наче в судi.

– Я просто намагаюся…

– Я знаю. Будь-якi великi кроки на кшталт цього лякають, але коли ти познайомишся з усiма… i це, Мiрiам, якраз найкраще для нас: усi iншi молодшi партнери, Тед, Дейв i Пол, одруженi, а дiтей нi в кого з них ще немае. Дейв, Тед i iхнi дружини – приблизно нашi ровесники. Ми зможемо спiлкуватися з людьми, з якими нас щось об’еднуе. Ну що насправдi тебе об’еднуе з Етель Бойл, Барбарою Карлтон чи Рiтою Сесслер? Сама знаеш, вони досi вважають себе трохи кращими за нас, тому що я – не партнер. І не кажи менi, нiби ти не нарiкала на те, що вони поводяться з тобою, як iз дитиною.

– Але в нас е й iншi друзi, Кевiне.

– Знаю. Але час розширити своi обрii, люба. Цi люди живуть i працюють у Нью-Йорку. Вони iздять на вистави, концерти, до художнiх галерей, чудово вiдпочивають. Ти нарештi займешся тим, чим завжди хотiла займатися.

Вона вiдкинулася назад у задумi. Можливо, вiн мае рацiю, – можливо, вона все свое життя була надто самотньою. Можливо, час вирватися з кокона.

– Кеве, ти справдi вважаеш, що це буде добрим кроком?

– Ох, люба, – вiдповiв вiн, пiдвiвшись i наблизившись до неi. – Це не просто добрий крок – це чудовий крок.

Вiн поцiлував ii й сiв бiля неi, а тодi взяв ii за руки.

– Я не зробив би нiчого такого, що засмутило б тебе, хоч яке щастя це обiцяло б менi. Це просто нiкуди б не годилося. Ми надто… надто сильно зрослися.

– Так. – Вона заплющила очi та злегка закусила нижню губу. Вiн торкнувся ii щоки, i вона розплющила очi.

– Я кохаю тебе, Мiрiам. Не уявляю, як чоловiк може кохати жiнку ще бiльше.

– Ох, Кеве…

Вони знову поцiлувались, а тодi вона помiтила на його мiзинцi новий перстень.

– Де ти це взяв, Кевiне? – Вона взялася за його руку, щоби пiднести перстень до очей. – Перша лiтера твого iменi?

– Ти не повiриш. Це подарунок вiд мiстера Мiльтона, такий собi привiтальний дар.

– Справдi? Але звiдки вiн мiг знати, що ти пристанеш на його пропозицiю?

– Ти зрозумiеш, коли зустрiнешся з мiстером Мiльтоном. Вiн випромiнюе впевненiсть, авторитет, успiх.

Вона хитнула головою i знову поглянула на перстень.

– Золото щире, двадцять чотири карати, – сказав вiн, помахавши рукою.

– Ти справдi захопився тiею фiрмою.

– Я знаю, – визнав вiн.

– А як же дорога туди, Кевiне? Ти нiколи не хотiв iздити на роботу далеко.

Вiн усмiхнувся.

– У мiстера Мiльтона е чудове рiшення, – хитнув головою вiн. – Усе це здаеться надто iдеальним, щоб бути правдою, але це – правда.

– Що? Розкажи, – пiдскочила вона на канапi.

Вiн посмiявся з ii нетерплячостi.

– Ну, завдяки однiй своiй справi багато рокiв тому Мiльтон, схоже, заволодiв багатоквартирним будинком на Рiверсайд-драйв, i там зараз е вiльна квартира.

– Рiверсайд-драйв? Тобто ми б переiхали до Нью-Йорка? – Їi захват пригаснув, ледве почавши зростати. Вiн знав, що вона не надто любить жити в мiстi.

– Угадай, скiльки ця квартира коштуе.

– Гадки не маю.

– Шiстсот тисяч доларiв!

– Але ж, Кевiне, як ми можемо таке собi дозволити?

– Нам i не треба цього собi дозволяти.

– Я не розумiю.

– Вона наша, допоки ми не будемо готовi побудувати дiм своеi мрii. Без орендноi плати i взагалi. Навiть за електрику платити не треба.

У Мiрiам так сильно вiдвисла щелепа, що вiн мимоволi розсмiявся знову.

– І уяви собi… Тед Мак-Картi та його дружина Джин, Дейв Котейн i його дружина Норма, Пол Сколфiлд i його дружина Гелен мешкають у цiй-таки будiвлi.

– А де живе мiстер Мiльтон?

– У квартирi в пентхаузi тiеi ж будiвлi. Усе як сказав менi сьогоднi Тед Мак-Картi… «Джон Мiльтон i партнери» – велика згуртована родина.

Їi опiр почав слабшати. Вона мимоволi зацiкавилася ще бiльше.

– А що там з мiстером Мiльтоном? Невже в нього немае дружини та рiдних?

– Нi. Може, тому вiн i ставиться до своiх партнерiв, як до рiднi.

– Який вiн?

Кевiн вiдкинувся назад i почав:

– Мiрiам, Джон Мiльтон – найхаризматичнiша, найсимпатичнiша людина, яку я коли-небудь зустрiчав.

Коли Кевiн розповiдав iй про

Сторінка 22

зустрiч iз ним, у нього з’явилося дивне вiдчуття, нiби вiн насправдi переживае цю зустрiч iзнову. Усi ii подробицi лишалися свiжими в його пам’ятi.

Згодом, тихо повечерявши, вони, психiчно виснаженi, пiшли спати. Уранцi Кевiн списав на це психiчне виснаження свiй яскравий кошмарний сон. Вiн був у судi та знову обговорював справу Лоiс Вiлсон – щоправда, цього разу, коли вiн поглянув на суддю, суддею виявився мiстер Мiльтон, який схвально всмiхнувся йому згори вниз. Кевiн повернувся до Барбари Стенлi, яка гола сидiла на трибунi для свiдкiв. Лоiс Вiлсон стояла просто позаду неi i, нахилившись, погладила кiнчиками пальцiв соски дiвчинки. Опiсля вона поглянула на нього й розпусно всмiхнулась, а тодi знову нагнулася й потяглася донизу, щоб торкнутися дiвчинки мiж стегнами.

– Нi! – закричав вiн.

– Кевiне!

– Нi!

Вiн розплющив очi.

– Що таке?

– Га?

– Ти кричав.

– Що? Ох, – вiн енергiйно потер обличчя, щоб позбутися яскравих образiв, якi ще стояли в нього перед очима. – Просто кошмар.

– Хочеш про це поговорити? – запитала сонним голосом Мiрiам.

– Нi. Краще знову засну. У мене все гаразд. Це дурницi, – промовив вiн.

Вона вдячно застогнала i швидко заснула. Кiлька секунд по тому вiн дозволив своiм очам заплющитися.



Прокинувшись, Кевiн зателефонував на роботу, щоб попередити, що не приiде, i попросив Мерi перенести його зустрiч iз Сеттонами. Секретарка здивувалась i захотiла дiзнатися бiльше, але Кевiн рiзко роз’еднався. Тодi вони вдяглися, поснiдали й поiхали до мiста. Випав снiг – майже п’ять сантиметрiв. Це був уже другий серйозний снiгопад за рiк, а ще ж навiть грудень не настав. М’який килим iз молочно-бiлих свiжих снiжинок, якi хрускотiли пiд ногами, навiяв Мiрiам рiздвяний настрiй. Їй згадалося, як дзеленчать дзвоники на санчатах, а поглянувши вгору дорогою до машини, вона побачила мiж хмарами трохи блакитного неба. Звiдти лилося сонячне промiння, що перетворювало заснiженi гiлки на блискучi палички з солодкою ватою.

Однак великий потiк транспорту з передмiсть на Гранд-Сентрал-парквей швидко обернув цi чистенькi бiлi снiжинки на масну чорно-буру кашу. Автомобiлi попереду вiдкидали крижану багнюку на iхне вiтрове скло. Двiрники зчищали ii з монотонною регулярнiстю. Просто перед ними загрозливо висiли над дахами низькi сiрi хмари.

– Далекi поiздки на роботу – не для мене, – пробурчав Кевiн, коли вони пiд’iхали до пропускного пункту платноi дороги. – Я б не змiг витримати такоi напруги та марнування часу.

– З iншого боку, Кевiне, життя у великому мiстi – теж не мед. Проблеми з паркуванням, дорожнiй рух…

– О, люба, нiяких проблем з паркуванням. На цокольному поверсi нашого будинку е безпечний приватний гараж.

– Справдi?

– І iздити на роботу самому менi теж не доведеться. У мiстера Мiльтона е лiмузин для нас, який щодня возить на роботу i назад. Мiстер Мiльтон сказав менi, що вiн стане таким собi другим офiсом… Ми з Полом, Тедом i Дейвом будемо обговорювати там справи i таке iнше.

– А як же мiстер Мiльтон?

– Мабуть, у нього iнший графiк. – Вона здивовано подивилася на нього. – Я ще не знаю всього, люба. Але знатиму. Знатиму, – почав наспiвувати вiн.

Коли вони в’iхали до мiста, вона вiдкинулася назад. Щойно Кевiн звернув на Блейзер-авеню й наблизився до Рiверсайд-драйв, iз лiмузина «Джон Мiльтон i партнери», припаркованого перед багатоквартирним будинком, вийшов Пол Сколфiлд i подав йому знак звернути в гараж пiд будiвлею.

Ворота вiдчинились, i вiн заiхав усередину.

– У вас 15D, – сказав Пол, показуючи на iхнi мiсця. – Можете заiжджати на свое мiсце.

Кевiн позадкував i припаркувався. Пол вiдчинив дверi для Мiрiам i допомiг iй вибратися з машини, тим часом як Кевiн обiйшов машину i привiтався з ним.

– Радий знову вас бачити, мiсiс Тейлор.

– Ой, будь ласка, звiть мене Мiрiам.

– Мiрiам. Будь ласка, звiть мене Пол, – iз усмiшкою вiдповiв вiн. – Отам якраз лiфт, – показав вiн праворуч. – Ворота паркiнгу вiдчиняються пультом. – Вiн витягнув пульт iз кишенi пiджака й передав Кевiновi. – Ще один – у вашiй квартирi, на кухоннiй стiльницi.

Вiн знову повернувся до Мiрiам.

– Ви, без сумнiву, помiтили, що цей гараж опалюеться, – з гордiстю сказав Пол i натиснув кнопку виклику лiфта. Дверi негайно вiдчинились, i вiн жестом запросив iх увiйти першими.

– Поле, як давно ви з Гелен тут мешкаете? – запитав Кевiн.

– Ми переiхали сюди невдовзi пiсля того, як мiстер Мiльтон придбав будiвлю. Це було… шiсть рокiв тому.

– Район дуже гарний, чи не так? – запитала Мiрiам.

Пол усмiхнувся й кивнув.

– У нас тут поруч Лiнкольн-центр, галереi, неподалiк – театральний район. Увесь Нью-Йорк буде до ваших послуг, Мiрiам, – сказав вiн, i дверi лiфта вiдчинилися. Вiн притримав для них дверi й жестом звелiв iм вийти та звернути праворуч.

Пол зупинився бiля 15D, що, як i iншi квартири, ховалася за широкими дверима з темного дуба з маленьким металевим молоточком для стукання.

– Яка дивовижа, – сказала Мiрiам, дивлячись на стукачку. – Я просто об

Сторінка 23

жнюю старожитностi.

Пол дiстав ключi, вiдiмкнув дверi й вiдступив, розчахнувши iх. На протилежному кiнцi широкого передпокою вже з порога було видно iдальню. Темно-синi оксамитовi фiранки з золотою облямiвкою там були прибранi й вiдкривали ряд вiкон. Попри сiрий день, крiзь них усередину лилося свiтло.

– Свiтло… повiтря багато, – промовила Мiрiам, щойно вони ввiйшли.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Трайфл – англiйський десерт зi змоченого у винi бiсквiтного печива («пальчикiв»), фруктiв, заварного крему та збитих вершкiв. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Цитата з фiльму «Володiти i не володiти» («To Have and Have Not»), який став стартом для кiнокар’ери Лорен Беколл. Цiкаво, що наведена цитата неточна: у фiльмi героiня Беколл звертаеться до персонажа на iм’я Стiв, а не Сем.




3


Бiлий зинфандель – рiзновид калiфорнiйського рожевого вина.




4


«Трое помагачiв» («The Three Stooges») – американське комедiйне трiо, вiдоме численними фарсовими виступами у водевiлi, театрi, кiно та на телебаченнi.




5


«Перр’е» (Perrier) – французька мiнеральна вода премiум-класу.


Поділитися в соц. мережах: