Читати онлайн “Хрещений батько” «Маріо П’юзо»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Хрещений батькоМарiо П’юзо
Хрещений батько #1
Дон Вiто – голова клану Корлеоне. Багато рокiв тому вiн емiгрував iз сонячноi Сицилii до Штатiв i побудував бiзнес, який зробив його одним iз шiстьох найвпливовiших мафiозi краiни. Його поважають вороги та бояться друзi. Вiн шантажист i тиран, його рiшення – остаточнi. Проте настануть часи, коли панування дона опиниться пiд загрозою. Хто стане на захист сiм’i?
Марiо П’юзо
Хрещений батько
© Mario Puzo, 1969
© Батюк В. Г., переклад
© Овсюк О. М., переклад роздiлу II
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
* * *
Присвячую Ентонi Клерi
Частина перша
За кожним великим багатством криеться злочин.
Оноре де Бальзак
Роздiл I
Амерiго Бонасера сидiв у залi третього кримiнального суду Нью-Йорка i жадав правосуддя – покарання людей, що жорстоко покалiчили його доньку, намагаючись збезчестити ii.
Суддя, опасистий, з грубими рисами обличчя чолов’яга, закотив рукави чорноi мантii, неначе хотiв власноручно розправитися з молодиками, що стояли перед ним. На його обличчi застигла шляхетна зневага. Проте Амерiго Бонасера вiдчував якийсь фальш, що не мiг усвiдомити.
– Ви вчинили, як останнi дегенерати, – безжально проголосив суддя.
«Так, так, – думав Амерiго Бонасера. – Тварюки! Тварюки!»
Молодики з елегантними зачiсками i чисто поголенi покiрливо схилили голови.
Суддя вiв далi:
– Ви вчинили, як хижi звiрi в джунглях, i ваше щастя, що не згвалтували бiдноi дiвчини, а то б я кинув вас за грати на дванадцять рокiв. – Суддя зробив паузу, зиркнув з-пiд широких брiв на сполотнiлого Амерiго Бонасера, потiм глянув на стос протоколiв слiдства, що лежали перед ним на столi. Далi насупився й стенув плечима, нiби вирок, який вiн збирався оголосити, не вiдповiдав його власному бажанню. Вiн знову заговорив:
– Але, зважаючи на вашу молодiсть i те, що ранiше вас до суду не притягали, а самi ви походите з порядних родин, а заразом i через те, що закон у своiй великодушностi не керуеться почуттям помсти, засуджую вас на три роки ув’язнення. Умовно.
Лише набута за сорок рокiв професiйна звичка – носити на обличчi вiдбиток скорботи – стримала Амерiго Бонасера вiд бурхливого вияву розчарування й обурення. Його вродлива i молода донька ще лежить у лiкарнi з перебитою i стягненою дротом щелепою, а цi тварюки мають вийти на волю?! Весь цей суд був комедiею вiд початку до кiнця…
Вiн дивився, як радiснi батьки й матерi обступили своiх любих синiв. О, тепер вони щасливi, тепер вони смiються…
Чорна жовч, невимовна гiркота ринула у Бонасера до горла i, здавалося, сочилася навiть крiзь мiцно зцiпленi зуби. Вiн мимохiть пiднiс до рота бiлого носовичка. Так вiн i стояв, мов закляклий, коли обидва винуватцi, впевненi, спокiйнi, усмiхненi, вайлувато проходили повз нього, навiть не глянувши в його бiк. Вiн дозволив iм пройти, не промовивши нi слова, притис до рота носовичок i насилу стримався, щоб не закричати.
Слiдом йшли батьки та матерi цих тварюк. Двое чоловiкiв i двi жiнки його вiку, зовнi бiльш американiзованi, нiж вiн. Вони позирали на нього засоромлено, проте в iхнiх очах свiтилися вiдвертий трiумф i зневага.
Раптом знавiснiвши, Бонасера нахилився вперед до виходу i хрипко вигукнув:
– Ви ще заплачете, як я плакав, я змушу вас плакати, як вашi дiти змусили мене!
Його носовичок був уже бiля очей. Адвокати, що ступали позаду, поквапили своiх клiентiв, збившись у проходах щiльною купкою довкола молодикiв, якi вже обернулися, готовi обороняти своiх рiдних. Дебелий судовий пристав мерщiй загородив собою ряд, у якому стояв Бонасера. Але в цьому не було потреби.
Протягом усього життя в Америцi Амерiго Бонасера вiрив у закон i порядок. І процвiтав завдяки цiй своiй вiрi. Та тепер, коли його обпiкала образа й наскрiзь переймало хиже бажання купити револьвер i пристрелити цих двох телепнiв, Бонасера обернувся до своеi дружини, яка ще й досi нiчого не зрозумiла, i коротко сказав:
– Нас пошили в дурнi. – Потiм помовчав i, вирiшивши не спинятися нi перед якою цiною, додав: – Доведеться на колiнах просити справедливостi в дона Корлеоне.
У кричущо опорядженому номерi-люкс одного з лос- анджелеських готелiв Джонi Фонтане заливав горе, як бувае з ревнивими чоловiками. Простягшись на червонiй канапi, вiн дудлив шотландське вiскi просто з пляшки, а потiм, щоб перебити присмак, освiжав рота водою, припадаючи до кришталевоi вази, повноi битого льоду. Минала четверта ранку, i Джонi п’яно марив, як уб’е свою дружину-шльондру, коли та прийде додому. Якщо вона взагалi прийде. Телефонувати першiй дружинi й запитувати про дiтей було вже пiзно, а дзвонити комусь iз приятелiв Джонi соромився, адже його кар’ера котилася тепер униз. Якщо ранiше iм було б приемно, вони вважали б за честь, що Фонтане подзвонив iм о четвертiй ранку, то зараз вони сприйняли б його як докучливу особу. Вiн посмiхнувся сам собi
Сторінка 2
згадавши, що колись пригоди з Джонi Фонтане захоплювали не одну з найбiльших кiнозiрок Америки.Циндрячи з пляшки вiскi, вiн нарештi почув, як клацнув у дверях ключ, однак не опустив пляшки, доки дружина не зайшла до кiмнати й не стала перед ним. Вона видалася йому надзвичайно гарною – ангельське личко, проникливi очi-фiалки, чарiвно-тендiтне, проте iдеально збудоване тiло. На екранi ii врода ще множилася, набувала одухотвореностi. Сто мiльйонiв чоловiкiв у свiтi закоханi в лице Марго Ештон. І платять, аби лише побачити ii на екранi.
– Де ти в чорта вiялася? – запитав Джонi Фонтане.
– З бахурами, – вiдказала вона.
Марго переоцiнила ступiнь його сп’янiння. За мить вiн стрибнув через столик для коктейлiв i вхопив ii за горлянку. Але, нахилившись до ii магiчно вродливого обличчя, до чарiвливих фiалкових очей, Джонi забув усю свою злiсть i знову став безпорадним. А вона вдруге припустилася помилки, глузливо посмiхнувшись, i вiн пiднiс кулак.
– Джонi, тiльки не в обличчя! – зойкнула Марго. – Я ж знiмаюся!
Вона знущалася з нього. Джонi вдарив ii в живiт, i Марго впала на пiдлогу. Вона важко хапала повiтря, i вiн вiдчував аромат ii вiддиху. Джонi бив ii по руках i штурхав у тугi стегна, вкритi шовковою засмагою. Дубасив ii, як колись давно мiцним пiдлiтком у нью-йоркськiй «Пекельнiй кухнi» лупцював надокучливу малечу. Це були болючi побоi, що не лишали, проте, жодних потворних слiдiв, як ото вибитi зуби чи перебитий нiс.
А втiм, вiн бив ii не досить сильно, не мiг бити сильнiше. І Марго глузувала з цього, ii парчева сукня високо заголилася, i вона, бавлячись, роз’ятрювала його:
– Ну, давай, ввiткни його, Джонi, тобi ж вiд мене тiльки цього й треба!
Джонi Фонтане пiдвiвся. Вiн ненавидiв цю жiнку, що лежала на пiдлозi, але ii краса була нездоланною. Марго вiдкотилася трохи, а потiм, як вправна танцiвниця, одним стрибком пiдхопилась i стала перед ним. Тодi, мов дитина, що дражниться, пустилась витанцьовувати, приспiвуючи: «Не бий мене, Джонi, не бий мене, Джонi, нiколи»! І раптом майже засмучено, iз суворо-прекрасним лицем, мовила:
– Ех ти, нещасний бовдуре. Душив мене, як хлопчисько. Ах, Джонi, ти довiку залишишся дурненьким романтичним поросям. Навiть кохався ти як шмаркач. Мабуть, i досi гадаеш, що й у лiжку так робиться, як у тих дохлих пiсеньках, що ти колись спiвав? – Марго хитнула головою. – Бiдний Джонi. Добранiч, Джонi. – І пiшла в спальню. Вiн чув, як вона повернула ключ у дверях.
Джонi сидiв долi, обхопивши голову руками. Болiсний, принизливий вiдчай опанував його. Та врештi життева чiпкiсть вихiдця з «дна», що свого часу допомагала йому вижити в джунглях Голлiвуду, спонукала його пiдняти слухавку й викликати таксi до аеропорту. Була лише одна людина, яка могла його врятувати. Вiн поiде до Нью-Йорка. Поiде до того, хто мае силу й мудрiсть, такi потрiбнi йому тепер. Джонi поiде до свого хрещеного батька Корлеоне, у прихильнiсть якого вiн вiрив беззавiтно.
Пекар Назорiне, опецькуватий i шорсткий, як його великi iталiйськi хлiбини, запорошений борошном, кидав похмурi погляди то на дружину, то на пишнотiлу доньку Катарiну, то на пiдсобника Енцо. Той уже переодягся у свою форму вiйськовополоненого, з написом зеленими лiтерами на нарукавнiй пов’язцi. Вiн тремтiв вiд думки, що сьогоднiшня сцена може закiнчитися для нього поверненням на Говернорс-Айленд. Один iз багатьох тисяч iталiйських вiйськовополонених, вiдпущених пiд слово честi для роботи в американському господарствi, Енцо жив у постiйному страху, що його дозвiл на роботу в мiстi буде скасовано. І тому невеличка комедiя, що розiгрувалася перед ним, була для нього дуже серйозною справою. Назорiне гримiв:
– Це що таке? Може, ти вже зганьбив мою родину, а тепер, коли вiйна закiнчилась i ти знаеш, що Америка викине такого бевзя, як ти, ногою пiд зад у твое задрипане село, до Сицилii, лишиш мою доньку з лялькою в пеленi на згадку?
Енцо, невисокий, кремезний хлопчина, приклавши руку до серця, запевняв мало не слiзно, та й, зрештою, цiлком слушно:
– Господарю, присягаюся Святою Дiвою, я й на думцi не мав так вiддячити вам за вашу ласку. Я щиро люблю й поважаю вашу дочку та уклiнно прошу вiддати ii за мене. Я знаю, що не маю права, але, якщо мене вiдiшлють назад до Італii, я вже нiколи не зможу приiхати до Америки. І я не зможу побратися з Катарiною.
Фiломена, дружина Назорiне, урвала суперечку.
– Облиш цi дурощi! – визвiрилася вона на свого тлустого чоловiка. – Хiба не знаеш, що тобi треба зробити? Не вiдпускай Енцо, переховай його в когось iз наших родичiв на Лонг-Айлендi.
Катарiна схлипувала. Вона була вже нiвроку пухкенька, непоказна лицем, з помiтними рiденькими вусиками. Їй не знайти бiльше такого вродливого хлопця, як Енцо, не мати бiльше чоловiка, що торкався б ii таемних принад так закохано й шанобливо.
– Я поiду й житиму в Італii, – заверещала вона у вiчi батьковi. – Я втечу, якщо ти не сховаеш Енцо десь тут.
Назорiне пильно подивився на неi. Надто палка в нього донька! Хiба вiн сам не бачив, я
Сторінка 3
вона за прилавком терлася своiми круглими сiдницями об набухлу ширiньку Енцо, коли той пропихався позад неi, несучи свiжi, щойно з печi, булки? «Якби iх не пильнували, то гарячий буханець цього молодого шибеника давно б уже побував в ii печi», – розпусно подумав пекар. Треба якось затримати Енцо в Америцi й зробити його американським громадянином. І лише одна людина може це влаштувати. Хрещений батько. Дон Корлеоне.Усi цi люди й багато iнших отримали гарно видрукуванi запрошення на весiлля мiс Констанцii Корлеоне, призначене на останню суботу серпня 1945 року. Батько нареченоi, дон Вiто Корлеоне, нiколи не забував про своiх давнiх друзiв i сусiдiв, хоча тепер вiн живе у великому пишному будинку на Лонг-Айлендi. Весiлля мали справляти в цьому будинку; свято триватиме цiлий день. Безперечно, це буде неабияка подiя. Вiйна з Японiею вже закiнчувалася, i святкового настрою не захмарюватиме липкий страх за синiв, що воюють в армii. Людям потрiбне якраз весiлля, щоб виявити свою радiсть.
Отож у суботу зранку з Нью-Йорка потекли приятелi дона Корлеоне, щоб засвiдчити йому свою повагу. Вони мали при собi конверти кремового кольору – подарунки нареченiй. Нiяких чекiв, лише готiвка. У кожному конвертi лежала також вiзитна картка, щоб можна було встановити особу дарувальника й мiру його поваги до Хрещеного Батька. Чесно заслуженоi поваги.
Дон Вiто Корлеоне був людиною, до якоi всi вдавалися по допомогу й нiколи не розчаровувалися. Вiн нiколи не кидав слова на вiтер, нiколи не закривався полохливою вiдмовою – мовляв, його руки зв’язанi силою, бiльшою за його власну. І зовсiм не обов’язково, щоб вiн був вашим другом, i не важливим було також те, що ви не мали коштiв, аби йому вiддячити. Необхiдно лише, щоб ви самi засвiдчили йому свою дружбу. І потiм, байдуже – бiдний чи багатий прохач, Дон Корлеоне вiзьме близько до серця його турботи. І усуне все, що завдае йому горя. Якоi винагороди вiн потребуе? Дружби, шанобливого титулу «Дон» та iнодi теплiшого звернення «Хрещений Батько». І, певне, для засвiдчення цiеi поваги, а не для якогось там зиску, просто як скромний даруночок – галон вина власного виробництва чи кошик наперчених «тараллес», випечених спецiально для окраси його рiздвяного столу. Само собою вважаеться ознакою доброго тону нагадувати, що ви його боржник i що вiн мае право будь-коли попросити у вас сплати цього боргу якоюсь невеличкою послугою.
Сьогоднi, у такий визначний день, день весiлля доньки, дон Вiто Корлеоне стояв бiля дверей свого будинку на Лонг-Бiч i вiтав гостей. Усi вони були йому добре знанi, i на кожного вiн мiг покластися. Багато хто своiм успiхом у життi завдячував доновi Корлеоне i з такоi доброi нагоди дозволяв собi трохи по- панiбратському називати його в очi «Хрещеним». Навiть люди, що прислуговували на цьому святi, були його приятелями. За буфетом стояв давнiй товариш; подарунком його стали, власне, всi напоi на весiллi та його велика майстернiсть у цих справах. Офiцiантами були друзi синiв дона Корлеоне. Наiдки в саду на столах приготувала дружина дона з приятельками, а одноакровий садочок прикрасили весiльними гiрляндами нерозлучнi подружки молодоi.
Дон Корлеоне приймав з однаковим виявом прихильностi геть усiх – багатих i бiдних, могутнiх i мiзерних. Вiн не зневажав нiкого – така-бо в нього вдача. І гостi так голосно захоплювалися його чудовою поставою у смокiнгу, що людина невтаемничена могла б залюбки визнати дона за щасливого жениха.
Разом iз ним коло дверей стояли два з трьох його синiв. На старшого, Сантiно, якого всi, окрiм батька, звали Соннi, лiтнi iталiйцi поглядали з пiдозрою, зате молодшi – iз захопленням. Як на американця першого поколiння, та ще iталiйського походження, Соннi був зависокий, майже шести футiв заввишки, i видавався ще вищим через свою густу, кучеряву чуприну. Вiн мав обличчя перерослого купiдона – з правильними рисами, але з товстими, гарно вигнутими чуттевими губами, з ямочкою на пiдборiддi, що надавала обличчю якогось соромiцького вигляду. Соннi був дебелий, мов бугай, i невтомний у любощах. Усi знали, як щедро надiлила його природа: дружина-мучениця згадувала про шлюбне ложе з таким трепетом, як у давнину невiрнi про неминуче боже покарання. Подейкували, що коли вiн у юнi роки навiдувався до будинкiв iз сумнiвною славою, навiть найвiдчайдушнiшi й найсмiливiшi повii, вiддаючи iз шанобливим острахом належне його величезнiй чоловiчiй прикрасi, вимагали подвiйну цiну.
На весiллi декотрi широкоротi молодi матрони з пишними стегнами вже мiряли Соннi спокiйно-упевненими поглядами.
Одначе наразi вони дарма марнували час. Хоч на весiллi були його дружина й трое малих дiтей, Соннi Корлеоне сьогоднi мав плани щодо Люсi Манчiнi, дружки своеi сестри. Ця дiвчина в рожевiй сукнi, з короною квiтiв у лискучому чорному волоссi сидiла в садку за столом i добре знала про намiри Соннi, бо пускала йому бiсики весь тиждень перед весiллям, а сьогоднi вранцi бiля вiвтаря стиснула йому руку. Чи може дiвчина зробити щось бiльше?
Їi не турбувало, що вiн н
Сторінка 4
коли не зможе бути такою великою людиною, як його батько. Соннi Корлеоне мав силу й вiдвагу. До того ж вiн був щедрий, усi визнавали, що його серце таких же великих розмiрiв, як i його кабака. Щоправда, Соннi бракувало батьковоi врiвноваженостi, його запальна вдача не раз призводила до необачних вчинкiв. Хоч вiн добре допомагав батьковi у справах, чимало сумнiвалося, що Соннi стане батьковим наступником.Таку дитину, як другий син Дона – Фредерiко, – його звуть також Фреддi, або Фредо, – кожен iталiець вихваляв до небес. Слухняний, старанний, завжди готовий до послуг татовi, вiн жив ще в батькiвському домi, хоч йому вже виповнилося 30 рокiв. Був невисокий, кремезний, не такий вродливий, але все з тiею ж корлеонiвською головою купiдона, кучерявою кучмою над круглим обличчям i повними, гарно вигнутими губами донизу кутиками. Правда, у Фреддi губи були не чуттевi, а нiби викарбуванi з гранiту. Схильний до суворостi, вiн став надiйною пiдпорою для батька, нiколи не перечив йому, не докучав скандальними пригодами з жiноцтвом. Але, попри всi цi чесноти, Фреддi бракувало того особистого чару, тiеi тваринноi сили, такоi необхiдноi, щоб керувати людьми, тож вважали, що йому теж навряд чи доведеться успадкувати родинне дiло.
Третiй, наймолодший син, Майкл Корлеоне, не стояв iз батьком i з братами, а сидiв за столом у найдальшому кутку саду. Але й там його не оминала пильна увага друзiв iхньоi родини.
Майкл Корлеоне вiдмовився йти шляхом свого великого батька. Вiн не мав кудлатоi голови купiдона, як його брати, i лискуче чорне волосся лежало рiвно, майже не завиваючись. Колiр його шкiри, чистий оливково-смаглявий, був би гарний як для дiвчини. Врода Майклова була надто тендiтна. Дон Корлеоне свого часу непокоiвся щодо мужностi свого найменшого сина. Та цi сумнiви розвiялися самi собою, коли Майкловi минуло сiмнадцять.
Тепер цей найменший син сидiв за столом у найдальшому куточку саду, виказуючи в такий спосiб свое умисне вiдчуження вiд батька й родини. Поруч iз ним сидiла дiвчина, американка, про яку, безперечно, всi чули, але якоi до сьогоднiшнього дня нiхто не бачив. Звичайно, Майкл виявив належну чемнiсть i познайомив ii з усiма гостями на весiллi й з усiма родичами. Вона не дуже сподобалась iм: занадто тендiтна i бiлошкiра, обличчя занадто розумне як для жiнки, а манери занадто вiльнi як для дiвчини. Їi iм’я теж було незвичне для iхнього слуху: вона звалася Кей Адамс. Якби вона сказала iм, що ii родина осiла в Америцi два столiття тому i що ii iм’я найзвичайнiсiньке, вони б тiльки стенули плечима.
Гостi помiтили, що дон не звертае особливоi уваги на третього сина. Майкл був його улюбленцем до вiйни i, очевидно, став би у слушний час спадкоемцем родинного дiла. Надiлений спокiйною силою й розумом свого великого батька, вiн мав природжений хист поводитися так, що люди не могли не поважати його. Та коли розпочалася Друга свiтова вiйна, Майкл Корлеоне пiшов добровольцем у морську пiхоту. Пiшов, знехтувавши явно батькову волю.
Дон Корлеоне не мав анi бажання, анi намiру допустити, щоб його сина вбили за чиiсь чужi для нього iнтереси. Лiкарям дали хабарi, були укладенi таемнi домовленостi. Витрачалися грубi грошi, щоб уникнути призову на службу. Але Майкловi виповнився двадцять один рiк, i вже нiчого не можна було зробити проти його волi. Тож вiн записався до вiйська i воював на Тихому океанi. Дослужився до капiтана й отримав кiлька медалей. 1944 року портрет Майкла з описом його подвигiв надрукували в журналi «Лайф». Хтось iз знайомих показав доновi Корлеоне журнал (удома цього зробити не посмiли). Дон зневажливо посопiв i сказав: «Стiльки чудес наробив – i казна для кого».
Коли Майкла Корлеоне на початку 1945 року демобiлiзували видужувати пiсля серйозного поранення, вiн i гадки не мав, що це влаштував його батько. Побувши кiлька тижнiв удома й нiкого не спитавши, Майкл вступив до Дартмутського коледжу в Ганноверi, штат Нью-Гемпшир, i знову залишив батькiвський дiм. А тепер вiн приiхав на сестрине весiлля i заразом хотiв показати свою майбутню дружину – оцю безбарвну американочку.
Майкл Корлеоне розважав Кей Адамс, оповiдаючи iй короткi iсторii про найколоритнiших весiльних гостей. Його тiшило, що iй цi люди здаються екзотичними. Як завжди, його чарувала ii загострена цiкавiсть до всього нового i невiдомого. Зрештою, ii увагу привернула невелика купка чоловiкiв довкола дерев’яного барильця з вином домашнього виробництва. То були Амерiго Бонасера, пекар Назорiне, Антонi Коппола й Лука Бразi. Спостережлива дiвчина вiдразу помiтила, що цi четверо мали не дуже щасливий вигляд. Майкл посмiхнувся: «Авжеж. Чекають на приватне побачення з батьком. Проситимуть допомоги». І справдi, легко було помiтити, що iхнi погляди прикутi до дона.
Дон Корлеоне ще зустрiчав гостей, коли над’iхав чорний «Шевроле» й спинився вiддалiк на заасфальтованiй алеi. Двое на передньому сидiннi видобули з кишень блокноти i, анiтрохи не криючись, почали записувати номери автомобiлiв, що стояли бiля пiд’iзду. Соннi обернувся до
Сторінка 5
батька й сказав:– Не iнакше як лягавi.
– Вулиця менi не належить. Хай собi роблять, що хочуть, – вiдповiв недбало дон Корлеоне, знизавши плечима. Тлусте, схоже на Купiдона обличчя Соннi почервонiло вiд злостi.
– У цих задрипаних байстрюкiв нi поваги, нi совiстi.
Вiн зiйшов по схiдцях i рушив алеею до чорноi машини. Пiдiйшовши, нахилив розлючене обличчя впритул до водiевого, але той не вiдсахнувся, а лише розкрив свiй гаманець i показав зелененьку картку-посвiдчення. Соннi мовчки вiдступив, потiм сплюнув, навмисне поцiливши в заднi дверцята, i пiшов назад. Йому хотiлося, щоб водiй вилiз iз машини i пiшов за ним алеею, однак цього не сталося. Повернувшись, Соннi сказав батьковi:
– Це з ФБР. Записують номери всiх машин. Байстрюки шмаркатi!
Доновi Корлеоне зайве було казати, хто це. Найближчим й найдовiренiшим друзям порадили приiхати на весiлля чужими машинами, i, хоч дон не схвалював безглуздого вибуху синовоi злостi, однак уся сценка була йому корисна. Вона мала переконати непроханих гостей, що на них не чекали i до iхньоi появи не готувалися. Тому, власне, дон не розсердився. Вiн-бо давно зрозумiв: суспiльство завдае кривд, якi доводиться терпiти, тiшачись через усвiдомлення того, що й наймiзернiшiй людинi, якщо вона не ловить гав, колись неодмiнно трапиться нагода помститися наймогутнiшiй. Свiдомий цього, дон Корлеоне завжди залишався спокiйно-розважливим, що так щиро захоплювало його друзiв.
Тим часом у садку за будинком заграв квартет джазових музикантiв. Усi гостi вже з’iхалися. І дон Корлеоне, геть забувши про непроханих прибульцiв, разом iз двома синами подався до весiльних столiв.
У великому саду зiбралися сотнi гостей; однi танцювали на дерев’яному помостi, густо всiяному квiтами, iншi сидiли за довгими столами, що вгиналися вiд запашних страв i здоровенних глекiв домашнього вина. Наречена, Коннi Корлеоне, у всiй пишнотi сидiла за окремим столом, на узвишшi, поряд свого молодого, дружок i свiдкiв. Усе – як у старому iталiйському селi. Молода, звичайно, волiла б зробити все не так, але поступилася й згодилася на це «свиняче» весiлля, аби розрадити батька, не вдоволеного, що вона вибрала собi такого чоловiка.
Наречений, Карло Рiццi, був не чистий сицилiець – лише батько походив iз Сицилii, а мати з Пiвнiчноi Італii. Вiд матерi вiн успадкував бiляве волосся й блакитнi очi. Рiднi мешкали в штатi Невада, а Карло виiхав звiдти через якесь дрiбне непорозумiння iз законом. У Нью-Йорку вiн зустрiвся iз Соннi Корлеоне й познайомився з його сестрою. Звiсно, дон Корлеоне послав довiрених людей у Неваду, i тi повiдомили, що незгоди Карло з полiцiею полягали в хлопчачiй необережностi зi зброею, але все можна легко затерти, очистивши хлопцевi репутацiю. Посланцi привезли також докладнi вiдомостi про справи в тамтешнiх легальних гральних домах; тi вiдомостi вельми зацiкавили дона, i вiн тепер часто про них думав. Однiею iз ознак його величi було те, що дон iз усього вмiв здобувати грошi.
Коннi Корлеоне важко було назвати дуже принадною – худа й нервова, вона обiцяла згодом перетворитися на сварливу бабу. Але сьогоднi, вбрана в бiлу весiльну сукню, осяяна любовними сподiваннями, вона аж промiнилася й була майже гарною. Пiд дерев’яним столом ii рука лежала на м’язистому стегнi молодого. Їi купiдоннi уста, теж чуттево вигнутi, посилали йому повiтрянi поцiлунки.
Коннi вiн здавався надзвичайно вродливим. Ще зовсiм юнаком Карло Рiццi працював на вiльному повiтрi в пустелi – то була важка фiзична праця. Тепер вiн мав дужi ручиська, його плечi аж випиралися з весiльного смокiнга. Карло зазирнув у захопленi очi нареченоi й налив вина в ii келих. Вiн був пiдкреслено уважний до неi, наче обое були акторами на сценi. Але його погляд раз у раз спинявся на величенькiй шовковiй сумцi, яку молода перекинула через праве плече, повну конвертiв iз грiшми. Скiльки там? Десять тисяч? Двадцять? Карло Рiццi всмiхнувся. Це лише початок. Адже вiн бере дружину з королiвськоi сiм’i. І вона мае подбати про нього.
В юрмi гостей до цiеi ж таки сумки придивлявся вичепурений молодик iз прилизаною голiвкою, схожий чимсь на тхора. Бiльше за звичкою Полi Гатто прикидав, як би йому поцупити оту набиту грiшми торбинку. Його розважала сама думка про це, хоча вiн i розумiв, що вона е дурною, невинною фантазiею, на кшталт того, як малi дiти уявляють, нiби розбивають танки зi своiх iграшкових пiстолетiв. Вiн стежив, як його бос, огрядний, уже немолодий Пiтер Клеменца кружляв дiвчат на дерев’яному танцювальному помостi в завзятiй простацькiй тарантелi. Гостi аплодували високому гладуновi Клеменцi, що танцював вiдчайдушно й майстерно, хтиво напираючи своiм черевом на груди молодших i стрункiших партнерок. Старшi жiнки хапали його за руки, зваблюючи на наступний танець. Молодшi чоловiки шанобливо звiльнили майданчик i приляскували в долонi у такт запальнiй мелодii мандолiн. Коли нарештi Клеменца впав на стiлець, Полi Гатто принiс йому келих крижаного вина й витер спiтнiле чоло своiм шовковим носовичком. Клеменца припав до
Сторінка 6
вина й пив, вiдсапуючись, наче кит. Але замiсть подяки вiн сухо кинув Полi:– Хiба тебе поставили визначати переможця на танцях? Роби свое. Обiйди все навколо i пильнуй, щоб було о’кей.
Полi зник у натовпi.
Джаз спинився перепочити й закусити. Один молодик, Нiно Валентi, пiдняв залишену музикантами мандолiну, поставив лiву ногу на стiлець i заспiвав вульгарну сицилiйську любовну пiсеньку. У Нiно Валентi було гарне, хоча i припухле вiд постiйного пияцтва обличчя. Вiн i тепер, власне, був уже напiдпитку i, виспiвуючи лiричнi непристойностi, пускав очима бiсики. Жiнки вiдчайдушно й весело вищали, чоловiки ж пiдхоплювали останне слово кожного куплета.
Дон Корлеоне, людина навдивовижу сувороi моральностi у таких справах, хоч його тiлиста дружина весело вищала разом iз iншими, тактовно вiдiйшов до будинку. Побачивши це, Соннi Корлеоне пропхався до столу нареченоi й сiв поруч молоденькоi дружки – Люсi Манчiнi. Все гаразд, iм нiщо не заважае. Його дружина на кухнi закiнчуе прикрашати коровай. Соннi шепнув щось на вухо дiвчинi, i та пiдвелася. Соннi перечекав кiлька хвилин i пiшов слiдом, зупиняючись то там, то тут погомонiти з гостями.
Усi очi стежили за ними. Дружка, щиро американiзована трирiчним навчанням у коледжi, була дiвчиною достиглою i вже мала певну славу. Весь час, поки готували весiлля, вона флiртувала iз Соннi, дiймаючи його ущипливими жартами, якi вважала дозволеними, бо Соннi, як дружка молодого, був ii партнером. І ось, притримуючи подiл рожевоi сукнi, вона ступила до будинку з удавано-невинною усмiшкою на устах i легко збiгла сходами до ванноi кiмнати. Там вона побула хвильку. Коли вона вийшла, Соннi Корлеоне уже стояв на площадцi перед нею. Вiн жестом поманив ii вгору.
Крiзь зачинене вiкно кабiнету дона Корлеоне на весiлля в заквiтчаному гiрляндами саду дивився Томас Хейген. Всi стiни позаду нього були заставленi юридичною лiтературою. Хейген працював адвокатом дона, виконував обов’язки «консiльйорi», тобто порадника, а отже, посiдав найважливiше пiсля самого дона мiсце в «родинному бiзнесi». У цiй високiй кiмнатi вони з доном вирiшили багато заплутаних проблем, тож, помiтивши, що Хрещений Батько залишив гостей i пiшов у дiм, вiн зрозумiв: весiлля чи не весiлля, а сьогоднi доведеться трохи попрацювати. Дон зайде до нього. Потiм Хейген побачив, як Соннi Корлеоне шепнув щось на вухо Люсi Манчiнi та яку невеличку комедiю вони обое розiграли дорогою до будинку. Хейген гмукнув. Чи варто казати про це доновi? І вирiшив, що не варто. Пiдiйшовши до стола, вiн узяв написаний вiд руки список осiб, яким дозволено було зустрiтися з доном Корлеоне приватно. Коли дон зайшов до кiмнати, Хейген простяг йому список. Корлеоне кивнув головою i сказав:
– Бонасера лиши насамкiнець.
Через склянi французькi дверi Хейген вийшов прямо в сад, де коло барильця з вином чекали прохачi. Вiн поманив гладкого Назорiне.
Дон Корлеоне зустрiв пекаря обiймами. Змалечку, ще в Італii, вони гралися разом, товаришували й потому. І тепер на Великдень дон Корлеоне неодмiнно одержував свiжi сирнi й пшеничнi паски з колесо вантажноi машини завбiльшки, з хрусткою, помащеною жовтим скоринкою. На Рiздво i на днi народження повага Назорiне виявлялася в розкiшних тортах, щедро оздоблених кремом. Усi цi довгi роки, чи добре велися справи, чи погано, Назорiне акуратно сплачував внески до створеноi доном ще замолоду профспiлки пекарiв i нiколи не просив про жодну послугу, за винятком хiба купiвлi пiд час вiйни на чорному ринку цукрових карточок. Аж ось настав час для нього заявити про своi права вiдданого друга, i дон Корлеоне радо виконае його прохання.
Пригостивши пекаря сигарою «Дi Нобiлi» й чаркою золотавоi «стрега», вiн пiдбадьорливо поклав руку йому на плече. Так завжди виявлялася донова людянiсть. З гiркого досвiду вiн добре знав, яка смiливiсть потрiбна людинi, щоб зважитися просити допомоги в iншоi людини.
Пекар оповiв про притичину своеi доньки з Енцо. Гарний iталiйський хлопчина iз Сицилii потрапив у полон до американцiв, прибув до Сполучених Штатiв як вiйськовополонений, дав слово працею допомагати нашiй краiнi у вiйнi! Чисте й благородне кохання спалахнуло мiж чесним Енцо та його скромною донькою Катарiною, проте вiйна закiнчилася, бiдного хлопця вiдiшлють до Італii, а донька Назорiне неминуче помре, адже ii серцю несила витримати цю розлуку. Лише Хрещений Батько Корлеоне може помогти нещасним. Вiн iхня остання надiя.
Дон продовжував тримати руку на плечi Назорiне i пiдбадьорливо кивав. Коли пекар скiнчив, дон Корлеоне всмiхнувся i сказав:
– Любий друже, забудь про своi турботи.
А потiм докладно пояснив, як належить учинити. Треба надiслати петицiю членовi конгресу вiд iхньоi округи. Той винесе на розгляд спецiальну постанову про надання Енцо американського громадянства. Конгрес напевне схвалить таку постанову. Там же рука руку мие. Звiсно, уточнив дон Корлеоне, це робиться не задарма. На сьогоднi середня цiна такоi справи – двi тисячi доларiв. Вiн, дон Корлеоне, забезпечить успiх i сам передас
Сторінка 7
ь кому треба плату. Чи пристае його друг на таку пропозицiю?Пекар енергiйно закивав головою. Вiн i не сподiвався, що таку велику послугу йому зроблять задарма. Звiсно, спецiальна постанова конгресу коштуе недешево.
Назорiне дякував майже зi слiзьми. Дон Корлеоне провiв його до дверей, запевнивши, що компетентнi люди навiдаються до пекарнi, щоб домовитися про всi подробицi й заповнити потрiбнi документи. Пекар розчулено обiйняв його, перш нiж вийти в сад.
Хейген усмiхнувся доновi:
– Непогане капiталовкладення для Назорiне. Заразом добув зятя й дешевого довiчного помiчника в пекарнi. І все лише за двi тисячi доларiв. – Хвилинку помовчавши, вiн запитав:
– Кому доручити цю справу?
Дон Корлеоне замислено наморщив чоло.
– Тiльки не нашому селюковi. Доручи краще евреевi iз сусiдньоi округи. У нього змiнилася адреса. Тепер, певно, буде багато таких випадкiв – вiйна закiнчилася. Нам треба мати бiльше людей у Вашингтонi, щоб обслужити потiк прохань i не пiдвищити цiни.
Хейген зробив позначку в блокнотi.
– Не через конгресмена Лютеко. Спробуй через Фiшера.
У другого прохача, покликаного Хейгеном, справа була зовсiм проста. Вiн звався Антонi Коппола; замолоду дон Корлеоне працював з його батьком на залiзничних станцiях. Копполi бракувало п’ятсот доларiв для вiдкриття своеi пiцерii – на перший внесок за обладнання й спецiальну пiч. З певних причин, про якi прохач не хотiв говорити, вiн не мав кредиту. Дон полiз у кишеню й дiстав пачку банкнот. Та iх виявилося замало. Вiн скривився i кинув до Тома Хейгена:
– Позич менi сто доларiв, поверну в понедiлок, коли вiзьму грошi в банку.
Прохач поривався заперечити, вiн, мовляв, обiйдеться i чотирма сотнями, але дон Корлеоне поляскав його по плечу й сказав, нiби виправдовуючись:
– Треба ж пiдкотитися цьому весiллю – я трохи розтратив готiвку. – І разом з Хейгеновими передав Антонi Копполi стос банкнот.
Хейген дивився на цю сцену з мовчазним захопленням. Дон завжди навчав: якщо виявляеш щедрiсть, не завадить пiдкреслити, що ти щедрий не взагалi, а конкретно до цiеi людини. Як приемно мае бути Антонi Копполi, що сам дон Корлеоне мусив позичити грошей, щоб врятувати його, Антонi Копполу. Коппола добре знав, що дон мiльйонер, але не в тому рiч. Скажiть, чи багато мiльйонерiв охоче завдають собi бодай трохи мороки, щоб допомогти своему бiдному друговi?
Дон запитливо пiдвiв голову.
– Луки Бразi, – сказав Хейген, – у списку немае, але вiн хоче зустрiтися з вами. Знаючи, що прилюдно йому цього робити не випадае, вiн хотiв би привiтати вас вiч-на-вiч.
Здаеться, вперше за день дон виглядав незадоволеним.
– Чи конче треба?
Хейген стенув плечима.
– Ви знаете його краще. Вiн вельми вдячний за запрошення на весiлля, бо нiколи не сподiвався. Напевне, хоче висловити свою вдячнiсть.
Дон Корлеоне кивнув i дав знак, щоб покликали Луку Бразi.
У саду Кей Адамс, здивована виразом несамовитоi лютi на обличчi Луки Бразi, запитала про цього чоловiка. Майкл привiв Кей на весiлля, щоб вона помалу, по можливостi без великого потрясiння, дiзналася правду про його батька. Адже досi вона, здаеться, вважала дона лише не зовсiм чесним бiзнесменом та й годi. Майкл вирiшив хоча б непрямо вiдкрити iй частину правди. Вiн пояснив, що Лука Бразi – один iз тих людей, кого найбiльше боялися в злочинному свiтi на Схiдному узбережжi. Кажуть, що вiн мае великий хист виконувати дорученi вбивства самостiйно, без помiчникiв, тому його майже неможливо викрити й засудити.
Майкл скривився й додав:
– Не можу сказати, чи це правда. Знаю лише, що в нього якась приязнь iз моiм батьком.
Вперше Кей почала щось розумiти. Вона спитала трохи недовiрливо:
– Невже ти натякаеш, що на твого батька працюють такi люди?
«Хай йому грець», – подумав Майкл i прямо сказав:
– Рокiв iз п’ятнадцять тому комусь закортiло вiдбити у батька iмпорт маслиновоi олii. Його пробували вбити i справдi трохи не вбили. Тодi за тих людей взявся Лука Бразi. Кажуть, що вiн уколошкав шiстьох за два тижнi, i на цьому скiнчилася вiдома «маслинова олiйна вiйна».
Вiн посмiхнувся, нiби сказав якийсь жарт.
Кей здригнулася.
– Гангстери стрiляли у твого батька?
– П’ятнадцять рокiв тому, – вiдповiв Майкл. – Але опiсля все втихомирилося.
Вiн злякався, що вiдкрив iй бiльше, нiж слiд.
– Ти хочеш мене перелякати? Щоб я не вийшла за тебе? – Кей засмiялась i штовхнула його лiктем пiд бiк. – Ну i хитрий же ти.
Майкл усмiхнувся iй у вiдповiдь.
– Я просто хочу, щоб ти подумала як слiд.
– Невже вiн справдi вбив шiстьох чоловiк?
– Так писали в газетах, хоча нiхто цього не довiв. Але з ним пов’язана й iнша подiя – про ту нiколи не розповiдають. Це буцiмто настiльки жахлива iсторiя, що навiть батько не любить говорити про неi. Том Хейген знае ту пригоду, але вiн теж не хоче розказати менi. Колись я жартома запитав у нього: «Коли вже я виросту настiльки, щоб дiзнатися ту iсторiю про Луку?» І Том сказав: «Коли тобi стукне сто рокiв».
Майкл надпив вина зi свого келиха.
– От
Сторінка 8
, певно, iсторiя! Та й сам Лука, видно, добра штучка.Лука Бразi й справдi мiг би налякати хоч i самого чорта в пеклi. Невисокий, кремезний, головатий, вiн уже своею появою викликав якусь тривогу i страх. На обличчi його застиг вираз звiрячоi лютi. Очi в нього були карi, але не теплого вiдтiнку, зазвичай властивого карим очам, а швидше якогось мертвотно-бурого. Уста – не стiльки жорстокi, скiльки безживнi, тонкi й блiдi, наче гумовi, i кольору телятини.
Про жорстокiсть Бразi розповiдали неймовiрнi страхiття, а його вiдданiсть дону Корлеоне стала легендарною. Лука Бразi був однiею з великих пiдвалин, на яких височiла пiрамiда доновоi могутностi. Люди його гатунку – велика рiдкiсть.
Лука Бразi не боявся нi полiцii, нi суспiльства, нi бога, нi чорта, не боявся й не любив людей. Предметом свого страху й любовi вiн обрав – саме обрав – дона Корлеоне. Впущений до дона, жахливий Лука шанобливо застиг. Затинаючись, висловив пишнi поздоровлення й щирi побажання, щоб першою дитиною був хлопчик. Потому подав доновi конверт, набитий готiвкою, – подарунок молодим.
Це було те, що вiн хотiв вчинити. Хейген помiтив змiну в обличчi дона Корлеоне. Дон приймав Бразi, як король приймае пiдданого, що зробив йому величезну послугу, – без фамiльярностi, однак iз царською повагою. Кожним рухом, кожним словом дон Корлеоне доводив Луцi Бразi, що його цiнують. Вiн не виказав анi найменшого здивування тим, що весiльний подарунок вручають особисто йому. Вiн розумiв.
Безперечно, у цьому конвертi виявилося бiльше грошей, нiж у будь-якому iншому. Бразi не одну годину обмiрковував суму, гадаючи, скiльки могли подарувати iншi гостi. Вiн хотiв бути найщедрiшим, хотiв показати, що його повага найбiльша, i тому вручив свiй конверт особисто самому доновi – нетактовнiсть, яку дон оминув у своiх пишних висловах подяки. Хейген бачив, як з обличчя Луки Бразi сходила маска лютi й воно сповнювалося гордiстю та задоволенням.
Вже йдучи до дверей, якi Хейген тримав вiдчиненими, Бразi поцiлував доновi руку. Хейген завбачливо обдарував Бразi дружньою посмiшкою, на яку кремезний чолов’яга вiдповiв, увiчливо розтягнувши блiдi, кольору телятини гумовi губи.
Коли дверi зачинилися, дон Корлеоне зiтхнув з полегкiстю. Бразi був единою людиною у свiтi, яка могла примусити його нервуватися. Лука був неначе якась стихiйна сила, яку неможливо опанувати до кiнця. З ним слiд було поводитись, як iз динамiтом, обережно. Дон повiв плечима. Навiть динамiт у разi потреби можна пiдiрвати, не ушкодившись. Вiн подивився запитливо на Хейгена:
– Залишився лише Бонасера?
Хейген кивнув головою. Дон Корлеоне сказав, подумавши:
– Перш нiж увести його, поклич Сантiно. Хай дечого навчиться.
У саду Хейген заклопотано розглянувся, де Соннi Корлеоне. Вiн порадив Бонасера не нервуватися й пiдiйшов до Майкла Корлеоне та його дiвчини.
– Ти не бачив десь тут Соннi?
Майкл заперечливо похитав головою. «От чорт, – подумав Хейген, – якщо Соннi ще й досi махае дружку, з цього може вийти неабиякий клопiт. І його жiнка, i сiм’я цiеi дiвчини можуть призвести до катастрофи».
Стурбований, вiн поспiшив до входу, куди, як вiн бачив, зник Соннi десь iз пiвгодини тому.
Дивлячись услiд Хейгеновi, що заходив у будинок, Кей Адамс запитала Майкла Корлеоне:
– Хто вiн? Ти казав, що це твiй брат, але у нього iнше прiзвище, та й зовнi вiн не схожий на iталiйця.
– Том живе у нас iз дванадцяти рокiв, – сказав Майкл. – Його батьки померли, i вiн, хворий на трахому, тинявся вулицями. Якось увечерi Соннi привiв його, вiдтодi Том i залишився. Йому не було куди податися. Так i жив у нас, поки не одружився.
Повiдомлення заiнтригувало Кей Адамс.
– Як романтично! Твiй батько, певно, добросердий чоловiк. Щоб отак прийняти когось у сiм’ю, коли у самого стiльки дiтей.
Майкл не став пояснювати, що сiм’я з чотирма дiтьми вважаеться серед iталiйських iммiгрантiв невеликою. Вiн просто сказав:
– Тома не прийняли за сина. Вiн жив у нас, та й годi.
– О, – здивувалася Кей, – а чому ви його не всиновили?
Майкл засмiявся.
– Бо батько сказав, що було б негарно мiняти прiзвище Тома. Неввiчливо щодо його рiдних.
Вони побачили, як Хейген провiв Соннi через склянi дверi до кабiнету дона, а потiм поманив пальцем Амерiго Бонасера.
– А чого цi люди надокучають твоему батьковi зi своiми справами у такий день? – запитала Кей.
Майкл знову засмiявся.
– Бо вони знають: за традицiею жоден сицилiець не може вiдмовити прохачевi в день весiлля його дочки. І той не сицилiець, хто не скористаеться з цього.
Люсi Манчiнi пiдняла з пiдлоги подiл рожевоi сукнi й поспiшила сходами вгору. Важке купiдонове обличчя Соннi Корлеоне, червоне й непристойне вiд п’яноi жаги, злякало ii, але саме заради такого кiнця вона чiплялася до нього весь останнiй тиждень. Двi любовнi пригоди в коледжi не дали Люсi нiякоi насолоди, i жодна з них не тривала бiльше тижня. Пiд час сварки другий коханець промимрив iй щось на зразок того, що вона «там дуже велика». Люсi зрозумiла й аж до закiнчення
Сторінка 9
коледжу навiдрiз вiдмовлялася вiд побачень.Влiтку, коли готувалися до весiлля ii кращоi подруги Коннi Корлеоне, Люсi наслухалася плiток про Соннi. Якось у недiлю пiсля обiду на кухнi у Корлеоне дружина Соннi, Сандра, розбалакалася. Сандра – добродушна вульгарна жiнка, народилася в Італii, ii привезли до Америки ще маленькою. Мiцна, з великими грудьми, вона за п’ять рокiв замiжжя народила трьох дiтей. Сандра та й iншi жiнки залякували Коннi страхiттями першоi шлюбноi ночi.
– Боже, – хихикнула Сандра, – коли я вперше побачила цю штуку в Соннi та уявила, що вiн робитиме зi мною, я заверещала як рiзана. Пiсля першого року моi нутрощi розлазилися, наче розваренi макарони. А коли почула, що вiн таскаеться по дiвчатах, я пiшла в церкву й поставила свiчку.
Усi весело розсмiялися, а в Люсi немов електричний струм пробiг мiж ногами.
А тепер, коли вона бiгла вгору до Соннi, потужний спалах жадання охопив ii тiло. На площадцi Соннi схопив ii за руку й штовхнув у порожню спальню. Коли за ними зачинилися дверi, вона вже ледве могла стояти на ногах. На губах вiдчула губи Соннi з присмаком гiркого паленого тютюну. Вона розтулила вуста. І тiеi ж митi вiдчула, як його рука проникла пiд ii убрання весiльноi дружки, почула трiск тканини, вiдчула мiж ногами його велику теплу долоню, що, рвучи сатиновi трусики, тяглася пестити ii потаемнi мiсця. Вона обхопила його за шию i повисла на ньому, а вiн хапливо розстiбував своi брюки. А тодi пiдвiв долонi пiд ii сiдницi й пiдняв ii. Пiдскоком вона обвила його ногами над стегнами i всмоктувала його язик, що вже був в ii ротi. Вiн шаленим ривком посунув на неi, а ii голова вдарилась об дверi. Люсi вiдчула, як щось гаряче протиснулося мiж ii стегнами. Їi права рука впала з його шиi, щоб спрямувати, i обхопила величезну, переповнену кров’ю, жилаву жердину, що нетерпеливилася в ii руцi, немов жива iстота. Мало не ридаючи вiд вдячного екстазу, Люсi увела ii у свою вогку, набряклу плоть. Їй перехопило дух вiд тиску входження, вiд неймовiрноi насолоди, ii ноги пiдтяглися майже до шиi, його блискавичнi, дикi, незчисленнi поштовхи передавали ii тiлу солодкий трепет, вона вигиналася, пiднiмаючи таз усе вище й вище, аж поки вiдчула вперше у життi несамовитий оргазм, вiдчула, як вiн обм’як, а тодi – повiльне стiкання сiменi по стегнах. Їi ноги спроквола розiмкнулись i посунулись униз, аж поки досягли пiдлоги. Бездиханнi, вони стояли, притиснувшись одне до одного.
Вони б стояли так ще деякий час, але у дверi тихо постукали. Соннi гарячково застiбнувся, водночас притримуючи дверi, щоб iх не вiдчинили. Люсi нестямно, розрiвнюючи зверху-вниз, поправляла свою рожеву сукню й злодiйкувато нишпорила очима, але рiч, яка принесла iй таку втiху, вже сховалась у пуританських чорних одежах.
Потiм почувся притишений голос Тома Хейгена:
– Соннi, ти там?
Соннi зiтхнув iз полегкiстю:
– Так, Томе. Що сталося?
Том так само тихо вiдповiв:
– Дон кличе тебе до себе в кабiнет. Негайно.
Вони чули, як вiн пiшов. Соннi перечекав хвильку, мiцно поцiлував Люсi в уста, вислизнув iз дверей i подався слiдом на Хейгеном.
Люсi зачесалася, оглянула вбрання, пiдсмикнула бретельки, поправила пiдв’язки. Усе тiло було наче побите, губи припухли й горiли. Вона вийшла з кiмнати i, вiдчуваючи липку мокрiсть мiж ногами, не зайшла до ванноi пiдмитися, а подалася в сад i сiла на свое мiсце за столом нареченоi. Коннi сердито спитала:
– Люсi, де ти була? Ти наче п’яна. Нiкуди не вiдходь вiд мене.
Русявий наречений налив Люсi келих вина й усмiхнувся по-змовницькому. Хай собi. Люсi пiднесла темно-червоний виноградний сiк до спраглого рота й випила. Вона все ще вiдчувала липку мокрiсть мiж ногами i звела iх докупи. Тiло ii тремтiло. П’ючи, вона крiзь скло келишка жадiбно шукала очима Соннi Корлеоне. Їй не хотiлося бачити нiкого iншого. Люсi лукаво прошепотiла на вухо Коннi:
– Ще кiлька годин – i ти знатимеш, що воно таке.
Коннi захихотiла. У зрадницькому трiумфi Люсi смиренно склала на столi руки з таким виглядом, нiби iй пощастило украсти у нареченоi якусь коштовнiсть.
Амерiго Бонасера зайшов слiдом за Хейгеном у нарiжну кiмнату й побачив за столом дона Корлеоне. Соннi Корлеоне стояв бiля вiкна й дивився у сад. Вперше за цей вечiр дон поводився холодно. Вiн не обняв гостя, не потис йому руки. Блiдий власник похоронного закладу був запрошений на побачення завдяки своiй жiнцi, найближчiй приятельцi доновоi дружини. Сам Амерiго Бонасера аж нiяк не тiшився приязню дона Корлеоне.
Бонасера почав свое прохання здалеку й досить хитро:
– Вибач моiй дочцi, хрещеницi твоеi дружини. Не змогла вона сьогоднi прийти, щоб виказати повагу твоiй родинi, бо ще й досi лежить у лiкарнi. – Вiн зиркнув на Соннi Корлеоне i Тома Хейгена, аби показати, що не хотiв би говорити при них. Але дон був невблаганний.
– Усi ми знаемо про нещастя твоеi дочки, – вiдповiв дон Корлеоне. – Якщо я можу чимось допомогти iй, ти лише скажи. Адже моя дружина – ii хрещена мати. Я нiколи не забував про цю честь. – Це була шпиль
Сторінка 10
а. Власник похоронного закладу нiколи не називав дона Корлеоне хрещеним батьком, як вимагав звичай.Сполотнiлий Бонасера спитав прямо:
– Чи можна поговорити з тобою без свiдкiв?
Дон Корлеоне заперечливо хитнув головою.
– Я довiряю цим людям свое життя: вони для мене як двi правi руки. Я не можу iх образити, вiдiславши геть.
Власник похоронного закладу на мить заплющив очi, а потiм почав говорити спокiйним голосом, яким звик утiшати нещасних.
– Я виховав свою доньку за американськими звичаями, бо вiрю в Америку, Америка дала менi успiх i маеток. Я давав волю моiй доньцi, а разом з тим навчав ii нiколи не безчестити родини. Вона знайшла собi кавалера, не iталiйця. Ходила з ним у кiно. Гуляла пiзно. Вiн так i не зайшов познайомитися з нами. Я терпiв це, не протестуючи, i тут моя вина. А два мiсяцi тому вiн повiз ii на прогулянку. З ним був його товариш. Вони напоiли ii й намагалися скористатися з цього. Вона пручалася. Вона захищала свою честь, ii побили. Як собаку. Коли я прийшов до лiкарнi, у неi пiд очима були синцi. Нiс переламаний. Перебиту щелепу довелося скрiплювати дротом. Вона гiрко плакала вiд муки. «Тату, тату, нащо вони так зробили? Навiщо вони зробили таке зi мною?» І я теж плакав. – Бонасера не мiг говорити далi, бо вiн знову плакав, хоча голос i не виказував його почуттiв.
Дон Корлеоне, нiби мимоволi, зробив спiвчутливий жест, i Бонасера повiв далi, – тепер його голос був перейнятий стражданням:
– Чому я плакав? Вона була для мене як свiт у вiконцi. Чемна, люба дитина. Вродлива дiвчина. Довiряла людям, а тепер уже нiколи не зможе довiряти. І нiколи вже не буде вродливою. – Вiн тремтiв, а блiде обличчя налилося кров’ю, аж пашiло. – Я заявив у полiцiю, як порядний американець. Обох хлопцiв заарештували. Їх судили. Докази були незаперечнi, i iх визнали винними. Суддя присудив iм по три роки ув’язнення, але умовно. Вони вийшли на волю того самого дня, а я стояв у залi суду, як дурень, i цi виродки глузували з мене. Тодi я сказав дружинi: «Треба йти по справедливiсть до дона Корлеоне».
Дон схилив голову з повагою до горя чоловiка. Та коли вiн заговорив, його слова вiдгонили холодом ураженоi гiдностi.
– А чому ти звернувся до полiцii? Чом ти не прийшов до мене вiдразу?
Бонасера прошепотiв майже нечутно:
– Скажи, чого ти хотiв би вiд мене? Скажи чого? Але зроби те, про що я тебе прошу, зроби, благаю.
У його словах було щось майже зухвале. Дон Корлеоне спитав похмуро:
– Про що ж саме?
Бонасера подивився на Хейгена й Соннi Корлеоне i заперечливо хитнув головою. Дон, сидячи за Хейгеновим столом, нахилився до Бонасера. Той мить вагався, а потiм нахилився так близько, що його губи майже торкнулися волохатого донового вуха. Дон Корлеоне слухав, як священик на сповiдi, дивлячись кудись у далечiнь, нерухомо й байдуже. Вони хвилину пробули так, аж поки Бонасера не закiнчив шепотiти й не випростався на повний зрiст. Дон похмуро подивився на Бонасера. Той, червоний вiд збудження, незмигно витримав погляд Корлеоне. Нарештi дон заговорив:
– Я не можу цього зробити. Ти хочеш неможливого.
Бонасера сказав голосно й виразно:
– Я заплачу тобi, скiльки захочеш.
Вiд цих слiв у Хейгена нервово смикнулася голова. Соннi Корлеоне склав руки на грудях, саркастично посмiхнувся i вперше вiдiрвався вiд вiкна, зацiкавившись сценою в кiмнатi.
Дон Корлеоне пiдвiвся з-за столу. Його лице ще було незворушне, але голос дзвенiв, як холодна смерть.
– Ми багато рокiв знаемо один одного, ти i я, але до сьогоднi ти жодного разу не прийшов до мене просити поради чи допомоги. Я нiяк не можу пригадати, коли ти востанне запрошував мене до себе в гостi на чашку кави, хоча моя жiнка – хрещена мати твоеi единоi дитини. Будьмо вiдвертi. Ти знехтував мою дружбу. Ти боявся стати моiм боржником.
Бонасера промимрив:
– Я не хотiв клопоту.
Дон пiдняв руку.
– Помовч. Ти казав, що Америка – це рай. У тебе добре йшли справи, ти добре заробляв i думав, що свiт – це спокiйне мiсце, де ти можеш жити собi на втiху. Ти не забезпечив себе вiрними друзями. Адже тебе стерегли полiцiя й суди, якоi ж тобi сподiватися шкоди? Тобi не потрiбен дон Корлеоне. Що ж, гаразд. Менi було прикро, але я не нав’язую своеi дружби тим, хто ii не цiнуе, хто невисокоi думки про мене.
Дон зробив паузу i ввiчливо й саркастично посмiхнувся до власника похоронного закладу.
– А тепер ти приходиш до мене i кажеш: «Доне Корлеоне, встанови справедливiсть». Але ти просиш без належноi поваги. Ти прийшов не шукати дружби. Ти прийшов у мiй дiм у день весiлля моеi дочки i просиш про вбивство. – Дон презирливо перекривив прохача. – «Я заплачу, скiльки скажеш». Нi-нi, я не ображаюся, але чому ти думаеш про мене так неповажно?
Бонасера крикнув з мукою i вiдчаем:
– Америка була доброю до мене. Я хотiв стати порядним громадянином. Я хотiв, щоб моя дитина була американкою.
Дон схвально ляснув у долонi.
– Добре сказано. Чудово. Так тобi ж немае на що скаржитися. Суддя ухвалив вирок. Америка ухвалила вирок. Захоп
Сторінка 11
для своеi доньки квiти й коробку цукерок, коли пiдеш навiдувати. Їi це втiшить. І сам будеш задоволений. Зрештою, що такого сталося? Хлопцi молодi, добре вихованi, один iз них син впливового полiтика. Нi, любий мiй Амерiго, ти завжди був чесною людиною. Хоча ти й знехтував мою дружбу, я вiрю слову Амерiго Бонасера бiльше, нiж будь-чиему. Тож дай слово, що забудеш про це божевiлля. Ти хочеш вчинити не по- американському. Пробач iм. Забудь. Життя повне прикрощiв.Жорстока й презирлива iронiя цих слiв, стриманий гнiв дона зробили нещасного власника похоронного закладу схожим на мокру ганчiрку. Та вiн ще раз насмiлився сказати:
– Я прошу в тебе справедливостi.
Дон Корлеоне кинув сухо:
– Суд дав тобi справедливiсть.
Бонасера вперто похитав головою.
– Нi. Вiн дав справедливiсть тим молодикам, а не менi.
Дон кивком голови схвалив це тонке зауваження i запитав:
– Яка ж твоя справедливiсть?
– Око за око, – сказав Бонасера.
– Ти хотiв бiльшого, – зауважив дон, – адже твоя донька залишилася жива.
Бонасера вичавив iз себе:
– То хай тодi вони помучаться, як вона мучиться.
Дон чекав, що вiн скаже далi. Нарештi Бонасера зiбрав своi останнi сили й наважився запитати:
– Скiльки я маю тобi заплатити?
Це вже був зойк душi.
Дон Корлеоне вiдвернувся. Це означало, що розмову скiнчено. Але Бонасера не ворухнувся.
Зрештою, зiтхнувши, як щиросерда людина, яка не може весь час злоститися на заблудлого друга, дон Корлеоне повернувся до власника похоронного закладу, сполотнiлого, як трупи, що вiн iх ховав.
Дон Корлеоне заговорив лагiдно й розсудливо.
– Чому ти боявся довiритися менi? Ти пiшов до суду й чекав кiлька мiсяцiв. Витратив грошi на адвокатiв, хоч вони знали наперед, що тебе пошиють у дурнi. Ти прийняв вирок вiд суддi, що продав себе, як найпослiдуща вулична хвойда. Були роки, коли ти потребував грошей. Ти звертався до банкiв i платив грабiжницькi проценти, чекав, як жебрак iз капелюхом у руцi, поки вони рознюхували, устромляли нiс трохи не мiж твоi сiдницi, щоб впевнитися, чи ти можеш сплатити борг.
Дон помовчав, його голос став невблаганним.
– А якби ти прийшов до мене, мiй гаманець був би твоiм. Якби ти прийшов до мене по справедливiсть, то цi покидьки, що скалiчили твою доньку, уже сьогоднi вмивалися б гiркими слiзьми. Коли б через якесь нещастя у такоi чесноi людини, як ти, з’явилися вороги, вони б стали моiми ворогами. – Дон пiдняв руку, показуючи пальцем на Бонасера. – І тодi, повiр менi, вони б обминали тебе десятою дорогою.
Бонасера схилив голову i промимрив здушеним голосом:
– Будь моiм другом. Я згоден.
Дон Корлеоне поклав руку на його плече.
– Гаразд, – сказав вiн, – ти матимеш справедливiсть. Але колись – можливо, що цей день i не настане нiколи, – я повернуся до тебе з проханням зробити менi послугу. А до цього дня вважай цю справедливiсть подарунком вiд моеi жiнки – хрещеноi матерi твоеi доньки.
Коли зачинилися дверi за вдячним власником похоронного закладу, дон Корлеоне обернувся до Хейгена i сказав:
– Доручи цю справу Клеменцi й накажи йому, щоб вiн послав таких надiйних людей, що не оскаженiють, почувши запах кровi. Зрештою ми ж не вбивцi, хай там що думае про нас своею дурною головою цей обмивач трупiв.
Вiн помiтив, що старший син дивиться крiзь вiкно на весiлля в саду. Нiчого не вийде… «Безнадiйний», – подумав дон Корлеоне. Якщо Сантiно не виявив бажання вчитися, вiн нiколи не зможе вести родинне дiло, нiколи не стане «доном». Треба пiдшукати когось iншого. І чимшвидше. Адже вiн не безсмертний.
Із саду, здивувавши всiх трьох, долинув радiсний крик натовпу. Соннi Корлеоне притулився щiльнiше до вiкна. Те, що вiн побачив, примусило його похапцем кинутися до дверей з радiсною усмiшкою на лицi.
– Це Джонi приiхав на весiлля, ну, що я вам казав?
Хейген пiдiйшов до вiкна.
– Це справдi твiй хрещеник, – сказав вiн доновi Корлеоне, – покликати його?
– Не треба, хай розважае гостей. Хай прийде до мене, коли буде до цього готовий. – Дон усмiхнувся Хейгеновi. – Бачиш? Джонi – добрий хрещеник.
Ревнощi шпигнули Хейгена, i вiн сухо вiдповiв:
– Минуло вже два роки. Мабуть, знову потрапив у халепу й прийшов до тебе по допомогу.
– А до кого ж би вiн звернувся, як не до хрещеного батька? – запитав дон Корлеоне.
Коннi Корлеоне першою побачила в саду Джонi Фонтане. Забувши про належну молодiй гiднiсть, вона заверещала: «Джон-нi-i-i!» – i кинулася до нього в обiйми. Вiн мiцно пригорнув ii, поцiлував у губи i вiтався з гостями, тримаючи Коннi за стан. Усi – його давнi знайомi, вiн вирiс iз ними на Вест-Сайдi. Коннi потягла його до нареченого. Джонi потiшився про себе, помiтивши, що русявому молодому, здаеться, не подобалося, що вiн уже не герой дня. Потискуючи йому руку й проголошуючи за нього тост, Джонi закликав на допомогу усю свою привiтнiсть.
Хтось знайомим голосом гукнув вiд помосту для джазу: «А чи не заспiвав би ти нам, Джонi?» Вiн обернувся й побачив Нiно Валентi, що всмiхався йому. Джонi Фонтане стрибнув н
Сторінка 12
помiст i обняв Нiно. Вони колись були нерозлучними друзями, разом спiвали, разом водили дiвчат, доки Джонi не почав здобувати славу й спiвати по радiо. Коли Джонi подався до Голлiвуду робити фiльми, вiн разiв зо два дзвонив Нiно, щоб просто побалакати, i обiцяв улаштувати його спiваком у клубi. Але не дотримав слова. Тепер, побачивши радiсну й глузливу посмiшку Нiно, що вже був трохи напiдпитку, Джонi знову вiдчув тепло давньоi приязнi.Нiно почав бринькати на мандолiнi, а Джонi Фонтане поклав руку йому на плече. «Ця пiсня – для молодоi», – сказав вiн i, притупуючи ногою, заспiвав соромiцьку сицилiйську любовну пiсеньку. Пiд його спiв Нiно робив спокусливi рухи. Наречена гордо зашарiлася, а натовп гостей схвально загув. Пiд кiнець пiснi всi притопували ногами i горлали лукавий двозначний приспiв, яким закiнчувався кожний куплет. Вони не переставали аплодувати, аж поки Джонi не прокашлявся, щоб почати другу пiсню.
Усi пишалися ним. Вiн був iз iхнього кола i став вiдомим спiваком, кiнозiркою, спав з найпринаднiшими у свiтi жiнками i, незважаючи на все, виявив належну повагу до свого хрещеного батька, приiхав за три тисячi миль, щоб потрапити на весiлля. Вiн i досi любив давнiх друзiв, таких як Нiно Валентi. Багато хто з присутнiх бачив, як Джонi й Нiно ще хлопчаками спiвали разом, i нiкому навiть не снилося, що Джонi Фонтане пiднесеться так високо й полонить п’ятдесят мiльйонiв жiночих сердець.
Джонi Фонтане нахилився, щоб допомогти молодiй вискочити на помiст. Коннi стала мiж ним i Нiно. Обидва молодики присiли, нахилилися вперед, повернувшись один до одного. Нiно взяв на мандолiнi кiлька рiзких акордiв. Це був iхнiй давнiй номер: вони залицялися до дiвчини i глузували один iз одного, змагалися голосами, наче шаблями, спiваючи по черзi. З надзвичайною тактовнiстю Джонi дав голосовi Нiно перекрити його власний, дозволив Нiно забрати молоду з його рук, дозволив Нiно, трiумфуючи, хвацько переспiвати його на останньому куплетi. Усе весiлля вибухнуло оплесками й вигуками, i вони втрьох обнялися наприкiнцi. Гостi знову вимагали спiвiв.
Лише дон Корлеоне, стоячи бiля нарiжного входу до будинку, вiдчував: тут щось негаразд. Доброзичливо, щоб не образити гостей, вiн зауважив iз грубуватим гумором:
– Мiй хрещеник приiхав за три тисячi миль, щоб зробити нам честь, а нiхто навiть не здогадався промочити йому горло вином?
Вiдразу ж Джонi Фонтане пiднесли з десяток келихiв, повних вина. Вiн вiдсьорбнув iз кожного i поспiшив обняти свого хрещеного батька. А обiймаючи, щось шепнув на вухо старому. Дон Корлеоне повiв його в будинок.
Коли Джонi зайшов у кiмнату, Том Хейген простяг йому назустрiч руку, Джонi потис ii й сказав:
– Здоров, Томе.
Проте в цих словах не було звичайноi щироi приязнi, якою вiн чарував людей. Тома Хейгена трохи зачепила така холоднiсть. Але вiн вирiшив не звертати уваги. Це ж бо неминуча вiдплата за злочинну близькiсть до дона. Джонi Фонтане, стримуючи втому, сказав доновi:
– Тiльки-но отримав запрошення на весiлля, я сказав собi: «Мiй Хрещений вже не гнiваеться на мене». Пiсля розлучення я дзвонив тобi п’ять разiв, i щоразу Том вiдповiдав, що тебе або немае вдома, або ти зайнятий. Я здогадувався, що ти сердишся.
Дон Корлеоне наповнював чарки з жовтоi пляшки «стрега».
– Це вже забулося. Гаразд. Чим я можу тобi ще допомогти? Чи ти настiльки знаменитий i багатий, що я не можу стати тобi в пригодi?
Джонi одним духом випив пекучу жовту рiдину й простяг чарку, щоб наповнити ще раз. Вiн намагався вдавати веселого.
– Нi, Хрещений, я не багатий, я вже кочуся вниз. Ти правду казав. Менi не треба було кидати жiнку й дiтей через цю шльондру. Я не ображаюся, що ти на мене розсердився.
– Я турбувався за тебе, ти мiй хрещеник, та й по всьому, – вiдповiв Корлеоне, знизавши плечима.
Джонi ходив сюди й туди по кiмнатi.
– Я втратив розум через оту сучку. Найбiльша зiрка Голлiвуду. Схожа на янголятка. А знаеш, що вона робить пiсля зйомок? Якщо гример добре попрацював над ii лицем, вона лягае з ним у лiжко. Якщо завдяки майстерностi кiнооператора вона здаеться ще вродливiшою, вона кличе його до своеi вбиральнi й вiддаеться йому. Вiддаеться будь-кому. Розпоряджаеться своiм тiлом, неначе грiшми на чайовi. Чортова шльондра.
Дон Корлеоне коротко перебив його:
– А як твоя родина?
Джонi зiтхнув.
– Я подбав про них. Пiсля розлучення я вiддав Джинi й дiтям бiльше, нiж призначили на судi. Провiдую iх раз на тиждень. Сумую без них. Інколи менi здаеться, що я божеволiю. – Вiн перехилив ще один келишок. – Тепер моя друга жiнка потiшаеться з мене. Вона не може зрозумiти моiх ревнощiв i називае мене старомодним iдiотом. Вона глузуе з мого спiву. Перед вiд’iздом я добре вiдлупцював ii, але не по обличчю, бо вона саме знiмаеться. Душив ii, штурхав, як дитину, по руках i ногах, а вона все смiеться. – Вiн запалив сигарету. – Отже, Хрещений, тепер менi й жити не хочеться.
Дон Корлеоне сказав просто:
– Тут я нiчого не можу вдiяти. – Вiн трохи помовчав i запитав: – А що з т
Сторінка 13
оiм голосом?З обличчя Джонi миттю зникла його самовпевнена привабливiсть, вся самоiронiя. Вiн сказав майже розпачливо:
– Хрещений, я не можу бiльше спiвати, щось зробилося з моiм горлом, i лiкарi нiчого не доберуть.
Хейген i Корлеоне глянули на нього здивовано, адже вiн завжди був не з тих, що розкисають. А Фонтане говорив далi.
– Два моiх фiльми дали менi купу грошей, я став великою зiркою. А тепер мене викидають. Шеф студii завжди люто ненавидiв мене й ось тепер зганяе оскому.
Дон Корлеоне зупинився перед своiм хрещеником i запитав похмуро:
– Чому вiн не злюбив тебе?
– Таж знаеш, я колись спiвав отi пiсеньки для лiберальних органiзацiй. Тобi це дiло не подобалося. Джековi Вольцу теж. Вiн називав мене комунiстом, але йому не дуже вiрили. А потiм я перехопив дiвчину, що на неi вiн накидав оком. Я пробув iз нею лише одну нiч, але вона вклепалася в мене. Що, чорт забирай, я мiг удiяти? А тепер ще й моя хвойда – друга жiнка – виганяе мене. А Джинi й дiти не приймуть мене назад, хiба що приповзу на чотирьох, як пес. І спiвати я не можу! Хрещений, що менi, в бiса, робити?
Лице дона Корлеоне скрижанiло, у ньому не було анi крихти спiвчуття.
– Почни з того, що поводься як чоловiк. – Лють перекривила йому лице, i дон закричав: – Як чоловiк! – А потiм нахилився через стiл, схопив Джонi Фонтане за чуба i струсонув його з виразом якоiсь гнiвноi любовi.
– Заради господа святого, невже таке можливо, щоб ти провiв стiльки часу бiля мене i виявився отакою макухою? Голлiвудський шмаркач рюмсае i хоче, щоб його пожалiли! Скиглиш, як дiвчисько: «Що менi робити? Ой лишенько, що ж менi робити?»
Вiн так несподiвано i вдало передражнив Фонтане, що Хейген i Джонi дружно зареготали. Дон Корлеоне був задоволений. Якусь мить вiн розмiрковував: наскiльки вiн любив свого хрещеника? Як би реагували його сини на таку рiзку нотацiю? Сантiно надувся б, потiм кiлька тижнiв огризався. Фредо був би пригнiчений. А Майкл холодно осмiхнувся б i пiшов iз дому на кiлька мiсяцiв. Але Джонi – ну що за хороший хлопчина цей Джонi! – смiеться, збираеться на силi, уже вгадуючи справжнi намiри Хрещеного Батька. Ось за це дон i любив його палко. Корлеоне вiв далi:
– Ти перехопив жiнку свого боса, чоловiка, набагато могутнiшого вiд тебе, а тепер ти скаржишся, що вiн тобi не допомагае. Яка дурiсть! Ти залишив свою сiм’ю, своiх дiтей без батька, щоб одружитися на потаскусi, а тепер ти скиглиш, що вони не кидаються до тебе з обiймами. А повiю ти не вперiщив по обличчю, тому що вона знiмаеться в кiно. І ти ще дивуешся, що вона глузуе над тобою. Ти жив як дурень i опинився в дурному становищi. Дон Корлеоне помовчав i терпеливо запитав:
– Цього разу ти готовий послухатися моеi поради?
Джонi Фонтане стенув плечима:
– Я не можу одружитися на Джинi вдруге, у всякому випадку не так, як вона хоче. Я маю грати в азартнi iгри, пити, я маю вiдлучатися зi своiми друзями. Красунi бiгають за мною, i я не можу опиратися iм. Повернувшись до Джинi, я почувався би брехуном. Боже, я не можу знову проходити у всьому цьому лайнi.
Дон Корлеоне рiдко проявляв роздратування. Вiн зауважив:
– Я не раджу тобi знову одружуватися на Джинi. Роби як хочеш. Але поганий батько нiколи не стане справжнiм чоловiком. А щоб ти мiг стати ним, ти повинен зробити так, аби iхня мати прийняла тебе. Хто сказав, що ти не можеш iх бачити кожного дня? Хто сказав, що ти не можеш жити з ними в одному будинку? Хто сказав, що ти не можеш розпоряджатися своiм життям так, як сам того бажаеш?
Джонi Фонтане розсмiявся:
– Хрещений, не всi жiнки схожi на старих iталiйських дружин. Джинi не така.
Тепер уже глузував дон:
– Ти повiвся як ганчiрка. Ти дав iй бiльше, нiж присудив суд. Ти не врiзав iншу по мордi, бо вона знiмалася. Ти дозволяеш жiнкам диктувати тобi умови, а iм це не дозволено. Тут, на землi, в усякому разi. На небесах вони напевно стануть святими, а ми, чоловiки, згоримо в пеклi. І до того ж я спостерiгав за тобою всi цi роки. – Голос дона став серйозним. – Ти був хорошим хрещеником i завжди ставився до мене з повагою. Але як ти поводишся зi своiми давнiми друзями? Один рiк ти крутишся з одним, а другий – iз iншим. Взяти хоча б хлопця-iталiйця, який був такий смiшний у фiльмах. Йому не пощастило, а ти не зволив зустрiтися з ним i допомогти йому, тому що був знаменитiстю. А як ти повiвся зi своiм старим другом, з яким ти ходив до школи i з яким ви разом спiвали – Нiно? Вiн п’е багато вiд розчарування, але нiколи не скаржиться. Вiн тяжко гаруе, перевозячи на вантажiвцi щебiнь, а наприкiнцi тижня спiвае за кiлька доларiв. Вiн нi разу не сказав про тебе жодного лихого слова. Ти не змiг би йому трохи допомогти? Вiн же гарно спiвае.
Джонi Фонтане вiдповiв iз терплячою втомою:
– Хрещений! У нього просто немае необхiдного таланту. Сам по собi вiн нiчого, але дуже вiдстае вiд часу.
Дон Корлеоне примружив очi й запитав:
– А ти, хрещенику, ти тепер… теж не досить талановитий. То що, пiдшукати тобi роботу шофером на вантажiвцi з перевезенн
Сторінка 14
гравiю разом з Нiно? – Не дочекавшись вiдповiдi вiд Джонi, дон заговорив знову: – Дружба – це все. Дружба вища за талант. Вища за уряд. Вона майже дорiвнюе сiм’i. Нiколи не забувай про це. Коли б ти мав полк добрих друзiв, тобi не треба було б звертатися до мене. А тепер скажи менi, чому ти не можеш спiвати. Ти ж добре спiвав у саду. Не гiрше за Нiно.Хейген i Джонi засмiялися на цю тонку шпильку. Настала черга Джонi поблажливо пояснити:
– Мiй голос заслаб. Проспiваю пiсню-двi i потiм не можу спiвати кiлька годин або й днiв. Я не дотягую до кiнця репетицiй чи повторних зйомок. Мiй голос зникае – це якась хвороба.
– Значить, так: у тебе клопiт iз жiнками. Зникае голос. А тепер скажи, яка там у тебе морока з тим голлiвудським пеццонованте[1 - Велика персона. Дослiвно – пiстолет 90 калiбра (iтал., жарг.). (Тут i далi прим. пер.)], що не дае тобi роботи, – дон перейшов до справи.
– Вiн бiльший за тутешнiх пеццонованте, – сказав Джонi. – Вiн власник студii, а до того ж – радник президента з питань военноi пропаганди в кiно. Всього мiсяць тому вiн закупив право на екранiзацiю найкращого роману року. Бестселера. Головний герой – викапаний я. Менi навiть не потрiбно грати, досить просто залишатися самим собою. Навiть не треба буде спiвати. Я навiть мiг би виграти академiчну премiю. Усi розумiють, що ця роль iдеально пiдiйшла б менi i я знову став би великим. Як актор. Але цей сучий син Джек Вольц нiзащо не дасть ii менi. Я запропонував зiграти на дурняк, задарма, i то вiн вiдказуе: «Нi». Вiн переказав: «Якщо Фонтане прийде й поцiлуе мене в зад, може, я ще подумаю про роль».
Дон Корлеоне вiдмахнувся рукою вiд цих дурних виявiв емоцiй. Розсудливi люди завжди можуть вирiшити всi своi справи. Вiн поплескав хрещеника по плечу:
– Ти зневiрився. Тобi здаеться, що ти нiкому не потрiбний. Ти дуже схуд. Що, багато п’еш? Не спиться, i ти ковтаеш таблетки?.. – Дон несхвально похитав головою. – А тепер я хочу, щоб ти виконав мiй наказ. Поживи мiсяць у мене в домi. Вiдпочинь, вiд’iжся i вiдiспися. Будь бiля мене задля товариства, менi добре з тобою, i, може, ти вiд i свого Хрещеного Батька дечого навчишся, а воно потiм знадобиться тобi у твоему великому Голлiвудi. Але нiяких спiвiв, i щоб без пияцтва й без жiнок. А через мiсяць ти можеш вертатися в Голлiвуд, i цей твiй пеццонованте, цей твiй туз, дасть тобi оту роль, якоi ти хочеш. Домовились?
Джонi Фонтане аж нiяк не вiрилося, щоб у дона була така могутнiсть. Але Хрещений Батько, коли обiцяв, завжди добивався свого.
– Цей тип – особистий друг Едгара Гувера, – сказав Джонi. – На нього навiть не можна гримнути.
– Вiн бiзнесмен, – вiдказав дон заспокiйливо. – Я зроблю йому таку пропозицiю, що вiн не зможе вiдмовитися.
– Уже запiзно: пiдписано всi контракти, i за тиждень починаються зйомки, це абсолютно неможлива рiч.
Дон Корлеоне сказав:
– Іди, йди назад до людей. Там на тебе друзi чекають. А всi справи залиш менi. – Вiн випхав Джонi з кiмнати.
Хейген сидiв за столом i щось собi занотовував. Дон позiхнув i спитав:
– Ще щось залишилось?
– Уже не можна далi вiдкладати iз Солоццо. Ви мусите прийняти його на цьому тижнi. – Хейген тримав олiвець над календарем.
Дон поморщився.
– Пiсля весiлля тепер уже коли завгодно.
Така вiдповiдь говорила Хейгеновi про двi речi. Найважливiше – Вiрджiль Солоццо почуе «нi». По-друге, оскiльки дон Корлеоне не захотiв давати вiдповiдь до доччиного весiлля, вiн гадав, що його «нi» завдасть клопоту. Хейген спитав iз обережностi:
– Чи не сказати Клеменцi, щоб прислав когось пожити в домi?
Дон сказав нетерпляче:
– Навiщо? Я не вiдповiдав до весiлля, бо на такий важливий день не повинно бути нiяких хмар, навiть здалеку. Та й хотiв знати наперед, про що вiн говоритиме. Тепер ми знаемо. Його пропозицiя – це iнфамiта[2 - Ганьба, неподобство (iтал.).].
– Так ви йому вiдмовите? – спитав Хейген.
Коли дон кивнув головою, Том зауважив:
– Я думаю, слiд би обговорити цю справу всiею «родиною», перш нiж ви дасте вiдповiдь.
Дон посмiхнувся:
– Ти так думаеш? Гаразд, обговоримо. Коли повернешся з Калiфорнii. Полетиш туди завтра i влаштуеш справи Джонi. Зустрiнешся з цим кiнопеццонованте. Скажи Солоццо, що я прийму його, коли ти повернешся з Калiфорнii. Що ще?
Хейген сказав офiцiйно:
– Дзвонили з лiкарнi. Консiльйорi Абандандо вмирае, вiн не дотягне до ранку. Його рiдним наказали прийти й чекати.
Хейген обiймав посаду консiльйорi вже протягом року, вiдтодi, як рак прикував Дженко Абандандо до лiкарняного лiжка. Тепер Хейгеновi хотiлося почути вiд дона Корлеоне, що посаду передано йому назавжди. Обставини були проти цього. Таку високу посаду традицiйно мала обiйняти лише людина, чиi батько й мати iталiйцi. У «родини» Корлеоне вже виник клопiт через те, що цi обов’язки тимчасово виконував не iталiець Хейген. Крiм того, йому було лише тридцять п’ять – вiк, як уважалося, недостатнiй, щоб набути досвiду i спритностi, необхiдних для успiшного виконання обов’язкiв консiльйорi.
Дон так i не п
Сторінка 15
дав йому нiякоi надii. Вiн запитав:– Коли вiд’iдуть молодi?
Хейген глянув на свiй годинник.
– За кiлька хвилин розрiжуть коровай, вiдтодi за пiвгодини поiдуть. – Це нагадало йому про щось iнше. – А як будемо з вашим зятем? Доручите йому щось важливе в «родинi»?
Тома здивувала запальна донова вiдповiдь:
– Нiзащо у свiтi! – Дон грюкнув кулаком по столу. – Нiзащо! Пристав його куди-небудь, де б вiн мiг заробляти собi на прожиток. І добре заробляти. Але нехай вiн нiколи не дiзнаеться про бiзнес «сiм’i». Попередь про це всiх: Соннi, Фредо, Клеменцу. – Дон помовчав. – Скажи моiм синам, усiм трьом, нехай супроводять мене в лiкарню попрощатися з бiдним Дженко. Я хочу, щоб вони востанне засвiдчили йому повагу. Скажи Фреддi, щоб узяв великий автомобiль, i спитай Джонi, чи поiде вiн з нами. Скажи, що я дуже прошу. – Дон перехопив запитливий погляд Хейгена. – Я хочу, щоб ти полетiв до Калiфорнii сьогоднi ввечерi. У тебе не буде часу побачити Дженко. Але не вiд’iзди, доки я не приiду з лiкарнi й не зустрiнуся з тобою. Зрозумiло?
– Зрозумiло. На який час Фреддi бути готовим з машиною?
– Коли розiйдуться гостi, – сказав Корлеоне. – Дженко чекатиме на мене.
– Телефонував сенатор, – повiдомив Хейген. – Вибачався, що не змiг прийти сам, але сподiваеться, що ви його зрозумiете. Очевидно, вiн мав на увазi, що тi двое хлопцiв з ФБР записують номери машин. Але вiн надiслав подарунок зi спецiальним посланцем.
Дон кивнув i не став пояснювати, що сам порадив сенатору не приходити.
– Чи добрий подарунок прислав?
Хейген аж очi пiд лоба пiдпустив, i дивно було бачити такий типово iталiйський вираз на його нiмецько-iрландському обличчi.
– Старовинне срiбло, дуже коштовне. Молодi зможуть його збути щонайменше за тисячу. Сенатор довгенько поморочився, поки знайшов якраз те, що треба. Для таких людей це важливiше, нiж сама цiна дарунка.
Дон Корлеоне не приховував свого задоволення тим, що така велика людина, як сенатор, виявила йому повагу. Сенатор, як i Лука Бразi, був одним iз нарiжних каменiв у пiрамiдi могутностi дона, i вiн своiм дарунком нiби знов заприсягався у вiрностi.
Коли Джонi Фонтане з’явився в саду, Кей Адамс одразу впiзнала його й неабияк здивувалася.
– А ти нiколи не казав менi, що твоя родина знаеться з Джонi Фонтане. Тепер я вже певна, що вийду за тебе замiж.
– Хочеш познайомитися з ним? – запитав Майкл.
– Не зараз, – вiдповiла Кей i зiтхнула. – Я три роки була закохана в нього. Коли вiн спiвав у Капiтолii, я завжди приiздила в Нью-Йорк i верещала до нестями. Вiн був просто чудовий.
– Ми побалакаемо з ним трохи згодом, – пообiцяв Майкл.
Коли Джонi закiнчив спiвати й зник у будинку разом iз доном Корлеоне, Кей лукаво заявила Майклу:
– Тiльки не кажи менi, що така велика кiнозiрка, як Джонi Фонтане, теж прийшла просити допомоги у твого батька.
– Вiн батькiв хрещеник, – вiдповiв Майкл. – І якби не мiй батько, то Джонi мiг би й не стати кiнозiркою.
Кей Адамс радiсно засмiялася.
– Це пахне ще однiею цiкавою iсторiею.
– Але цiеi я не можу розповiсти, – сказав Майкл, заперечливо хитнувши головою.
– Довiрся менi, – попросила вона.
І вiн розповiв. Розповiв без гумору й без гонору. Пояснив тiльки, що вiсiм рокiв тому батько був iмпульсивнiшим, до того ж йшлося про його хрещеника, i для дона це стало справою власноi честi.
Розповiдь виявилася короткою. Вiсiм рокiв тому Джонi Фонтане, спiваючи з популярним танцювальним ансамблем, став головною радiозiркою. Проте, на його нещастя, Фонтане пiдписав iз керiвником ансамблю, добре вiдомим iмпресарiо Лесом Хеллi, контракт на п’ять рокiв. Це звичайна рiч в естрадному бiзнесi. Лес Хеллi мiг позичати Джонi рiзним компанiям i класти собi бiльшiсть грошей.
Дон Корлеоне сам розпочав переговори. Вiн запропонував Хеллi двадцять тисяч доларiв за розiрвання контракту з Джонi Фонтане. Хеллi зажадав права на п’ятдесят процентiв iз прибуткiв Джонi.
Це потiшило дона, i вiн зменшив пропоновану суму з двадцяти тисяч до десяти. Імпресарiо, який, очевидно, нiчого не тямив поза своiм естрадним бiзнесом, не зрозумiв, що це означае, i вiн вiдмовився.
Наступного дня дон Корлеоне сам прийшов до керiвника танцювальноi трупи, взявши iз собою двох найкращих приятелiв: Дженко Абандандо, свого консiльйорi, та Луку Бразi. При цих свiдках дон Корлеоне переконав Лес Хеллi пiдписати документ, у якому той вiдмовлявся вiд усiх прав на Джонi Фонтане пiсля отримання завiреного чека на десять тисяч доларiв. Дон Корлеоне домiгся свого, приставивши пiстолет до лоба керiвниковi трупи й запевнивши його якнайсерйознiше, що рiвно через одну хвилину на цей документ ляже або його пiдпис, або його мозок. Лес Хеллi пiдписав. Дон Корлеоне поклав пiстолет у кишеню i вручив йому завiрений чек.
Що було далi, вiдомо всiм. Джонi Фонтане став в Америцi найбiльшою сенсацiею серед спiвакiв. Вiн грав у Голлiвудi в музичних фiльмах, що дали цiлий капiтал його студii, його платiвки забезпечували мiльйоннi прибутки. А потiм вiн розлучився з дружиною – сво
Сторінка 16
ю юнацькою любов’ю, кинув двох дiтей, одружився з найвродливiшою кiнозiркою. Невдовзi побачив, що то потiпаха. Вiн почав пиячити, волочитися за iншими жiнками, захопився азартними iграми. Втратив голос. Його платiвки перестали розкуповувати. Студiя не поновила з ним контракту. От вiн i повернувся до свого Хрещеного Батька.Кей промовила замислено:
– Ти певен, що не заздриш своему батьковi? Як послухати тебе, вiн тiльки те й робить, що пiклуеться про iнших. Вiн, напевне, мае дуже добре серце. – Вона кисло всмiхнулася. – Тiльки методи в нього не зовсiм конституцiйнi.
– Я розумiю, – зiтхнув Майкл, – так воно здаеться. Та це не все. Ти чула про дослiдникiв Арктики, що залишали запаси харчiв дорогою до Пiвнiчного полюса? Просто на всяк випадок, може, вони iм колись знадобляться? Отак i з допомогою мого батька. Колись вiн прийде до кожного з цих людей, i тодi iм не залишиться нiчого, як вiддати своi борги.
Майже розвиднялося, коли принесли торт-коровай. Його зустрiли радiсними вигуками i з’iли. Спецiально виготовлений Назорiне торт прикрашали химернi мушлi з крему, такого запаморочливо смачного, що молода жадiбно обiбрала iх, перш нiж гайнути зi своiм бiлявим юним чоловiком у весiльну подорож. Дон увiчливо поквапив вiд’iзд гостей, зваживши мiж iншим, що чорноi машини з агентами ФБР уже не видно.
Нарештi перед будинками залишилася едина машина – великий чорний «Кадилак», у якому за кермом сидiв Фреддi. Досить моторно, як на його вiк i комплекцiю, дон сiв на передне сидiння. Соннi, Майкл i Джонi Фонтане вмостилися на задньому. Дон Корлеоне звернувся до Майкла:
– Твоя дiвчина дiстанеться до мiста сама, гаразд?
– Том сказав, що вiн усе влаштуе, – вiдповiв Майкл.
Дон Корлеоне, задоволений iз Томовоi спритностi, схвально кивнув головою.
Бензин продавали ще по картках, i тому на дорозi «Белт-Парквей» у напрямку Манхеттена йшло мало машин. Менше нiж за годину «Кадилак» уже пiд’iхав до лiкарнi «Френч госпiтал». Дорогою дон Корлеоне спитав молодшого сина, чи все гаразд у нього з навчанням. Майкл кивнув головою. Тодi Соннi запитав батька:
– Джонi каже, що ти збираешся владнати його справи в Голлiвудi. Не хочеш, щоб я взявся за це?
Дон Корлеоне вiдказав сухо:
– Туди сьогоднi iде Том. Йому не треба помiчникiв. Це проста справа.
Соннi Корлеоне засмiявся.
– Джонi певен, що це дiло тобi не по зубах, тому я подумав, що ти захочеш послати мене.
Дон Корлеоне повернув голову.
– Чому ти не вiриш менi? – спитав вiн Джонi Фонтане. – Хiба коли-небудь твiй хрещений батько не дотримав слова? Невже я схожий на такого дурня?
Джонi заходився збентежено вибачатися:
– Хрещений, той тип таки справжнiй 90-калiбровий пеццонованте. Його нiчим не вiзьмеш, навiть грiшми. У нього величезнi зв’язки. І вiн ненавидить мене. Я просто не знаю, як ти зможеш це дiло владнати.
Дон не приховував, що це вже починало його розважати.
– Я ж тобi сказав: роль буде твоя. – Вiн штурхонув Майкла лiктем. – Ми не розчаруемо нашого хрещеника, правда, Майкле?
Майкл, що нi на мить не сумнiвався в батьковi, рiшуче кивнув головою. При входi до лiкарнi дон Корлеоне притримав Майкла за руку, пропустивши всiх перед себе.
– Як закiнчиш коледж, приходь до мене, поговоримо. У мене е мiркування, що тобi сподобаються.
Майкл нiчого не вiдповiв. Дон Корлеоне пробурчав роздратовано.
– Я знаю тебе й не збираюся пропонувати тобi щось непiдходяще. Це справа особлива. Живи як знаеш, врештi-решт ти вже дорослий. Тiльки, коли закiнчиш свою науку, зайди до мене як син до батька.
Родина Дженко Абандандо, дружина й три дочки, усi в чорному, скупчилися, мов зграйка нашорошених ворон, на бiлiй кахельнiй пiдлозi лiкарняного коридору. Побачивши дона Корлеоне, що саме виходив iз лiфта, вони неначе злетiли з бiлого кахлю, iнстинктивно пориваючись знайти в нього захист. У чорному мати виглядала велично-дебелою, а доньки – гладкими й негарними. Панi Абандандо поцiлувала дона Корлеоне в щоку, схлипуючи й скиглячи:
– Ой, що ти за свята людина! Прийшов сюди в день доччиного весiлля!
Дон Корлеоне вiдмахнувся вiд цих виявiв подяки.
– Хiба ж це не мiй обов’язок – вiддати шану друговi, який двадцять рокiв був моею правою рукою?
Вiн миттю зрозумiв: майбутня вдова ще не усвiдомила, що ii чоловiк помре цiеi ночi. Дженко Абандандо вже цiлий рiк помирав у лiкарнi вiд раку, i жiнка призвичаiлася до його фатальноi хвороби як до чогось майже буденного. А сьогоднi просто ще одне ускладнення.
Вона белькотiла:
– Іди, провiдай мого бiдного чоловiка. Вiн кликав тебе. Сердега хотiв пiти на весiлля, щоб виявити свою повагу, та лiкар не дозволив. Потiм вiн сказав, щоб ти навiдаеш його в цей великий день, але я не вiрила, що ти справдi приiдеш. Чоловiки розумiють дружбу краще, нiж жiнки. Зайди до нього, вiн так зрадiе.
Медсестра i лiкар вийшли з окремоi палати Дженко Абандандо. Лiкар, ще молодий, мав серйозне владне обличчя людини, яка народилася, щоб повелiвати, тобто все життя була безмiрно багата. Одна з дочок несмiливо запитал
Сторінка 17
:– Докторе Кеннедi, нам можна зайти до нього?
Доктор Кеннедi роздратовано дивився на гурт вiдвiдувачiв. Невже вони не розумiють, що пацiент у палатi вмирае, i вмирае у страшних муках? Було б краще, якби вони дали йому спокiйно вiдiйти.
– Думаю, що лише найближчi родичi, – вiдповiв лiкар вишукано ввiчливим тоном. Вiн здивувався, коли жiнка й дочки повернулися до невисокого огрядного чоловiка в не дуже добре пригнаному смокiнгу, нiби саме цей чоловiк мав визначити, кому йти.
Огрядний чоловiк заговорив. У його вимовi вiдчувався ледь помiтний iталiйський акцент.
– Дорогий докторе, це правда, що вiн умирае? – спитав дон Корлеоне.
– Правда, – вiдповiв доктор Кеннедi.
– Тодi вам бiльше нема чого робити, – сказав дон Корлеоне. – Ми вiзьмемо цей тягар на себе. Ми втiшимо його. Закриемо йому очi. Поховаемо й плакатимемо на його похоронi, а потiм подбаемо про його жiнку й дочок.
Почувши такi вiдвертi слова, панi Абандандо нарештi все зрозумiла й заголосила.
Доктор Кеннедi знизав плечима. Цим селянам неможливо щось утовкмачити. А водночас вiн зрозумiв, що у словах огрядного чоловiка е своя жорстока правда. Його роль скiнчилася. Так само вишукано ввiчливо лiкар сказав:
– Будь ласка, почекайте, поки сестра впустить вас, iй треба ще зробити деякi процедури з пацiентом. – Вiн пiшов вiд них коридором, метляючи полами бiлого халата.
Вони почекали, поки сестра була в палатi. Нарештi вона вийшла й запросила iх туди, притримуючи дверi вiдчиненими. Сестра прошепотiла:
– Вiн марить вiд болю й гарячки, намагайтеся не нервувати його. Усi, крiм дружини, вийдете за кiлька хвилин.
Вона впiзнала Джонi Фонтане, коли той проходив повз неi, i здивовано округлила очi. Джонi нагородив ii кволою вдячною усмiшкою, а вона видивлялася на нього вiдверто заклично. Джонi записав ii адресу, яка могла знадобитися на майбутне, i пiшов слiдом за всiма у палату, де лежав хворий.
Дженко Абандандо мав нелегке змагання зi смертю i тепер, переможений i безсилий, лежав на пiднятому лiжку. Вiд нього вже лишилися майже самi кiстки. Замiсть пишного смоляного чуба до тiм’я липли гидкi рiденькi пасемця. Дон Корлеоне сказав пiдбадьорливо:
– Дженко, дорогий друже, я привiв своiх синiв, щоб засвiдчити тобi шану, глянь, навiть Джонi прибув iз самого Голлiвуду.
Умирущий вдячно пiдвiв на дона запаленi очi. Вiн дозволив молодикам потиснути його кощаву руку своiми м’ясистими руками. Дружина й дочки вишикувалися вздовж лiжка, беручи по черзi за другу руку й цiлуючи його в щоку. Дон потиснув руку давнього товариша.
– Не залежуйся, – сказав вiн заспокiйливо, – видужуй i поiдемо разом в Італiю до нашого старого села. Будемо грати в бочче перед шинком, як нашi батьки колись грали.
Умирущий заперечливо похитав головою. Вiн наказував молодикам i своiй родинi вiдiйти вiд лiжка, а другою кiстлявою рукою мiцно тримався за дона. Вiн, вочевидь, хотiв щось сказати. Дон похилив голову й сiв на стiлець бiля лiжка. Дженко Абандандо щось мимрив про iхне дитинство. Раптом його чорнi, як вуглини, очi набули хитрого виразу. Вiн щось зашепотiв. Дон нахилився нижче. Усi вражено дивилися, як сльози котяться по обличчю дона Корлеоне, як вiн хитав головою. Тремтливий голос хворого гучнiшав, виповнював усю кiмнату. Страшним, надлюдським зусиллям Абандандо вiдiрвав голову вiд подушки i, втупивши в дона невидющi очi, наставив на нього висохлий кiстлявий палець.
– Хрещений Батьку, Хрещений, – благав вiн ледь розбiрливо, – врятуй мене вiд смертi, молю тебе. М’ясо горить на моiх кiстках, i я вже чую, як черви iдять менi мозок. Хрещений, зцiли мене, ти маеш таку силу, зглянься на сльози моеi бiдноi жiнки. У Корлеоне ми гралися з тобою вдвох iще малими, невже ти даси тепер менi померти? Я страшуся пекла, у мене стiльки грiхiв!
Дон не озивався. Абандандо благав далi:
– Сьогоднi весiлля твоеi дочки. Ти не можеш менi вiдмовити.
Дон заговорив розсудливо й спокiйно, намагаючись пробитися до свiдомостi хворого крiзь те блюзнiрське марення.
– Друже мiй, – говорив вiн, – я не маю такоi сили. Коли б я мав ii, то був би милосерднiший вiд бога, повiр менi. Але не бiйся смертi, не бiйся пекла. Я замовлятиму молебень за твою душу щовечора i щоранку. Твоя жiнка й дiти молитимуться за тебе. Хiба Господь покарае тебе, коли стiльки людей прохатиме для твоеi душi милосердя?
Обличчя скелета набуло якогось хитрого, майже безсоромного виразу. Абандандо спитав лукаво:
– Значить, ти уже все влаштував?
Вiдповiдь дона була холодна й невтiшна:
– Це блюзнiрство. Отямся.
Абандандо впав знову на подушку. Божевiльний блиск надii в його очах згас. До палати зайшла сестра й почала рiшуче випроваджувати всiх. Дон пiдвiвся, але Абандандо простягнув руку.
– Хрещений, побудь тут зi мною i допоможи менi стрiнути смерть. Коли вона побачить тебе коло мене, може, вона перелякаеться й вiдступиться вiд мене. А може, ти замовиш слiвце, натиснеш на неi якось, га? – Вмирущий моргнув, начебто вiн тепер пiддражнював дона, говорив не зовсiм серйозно. – Зрештою, т
Сторінка 18
ж ii кровний брат. – Та раптом, нiби злякавшись, що дон образиться, вiн мiцно стиснув його руку. – Побудь коло мене, нехай я потримаюся за твою руку. Ми перехитруемо цю суку, як перехитрували багатьох. Хрещений, не зраджуй мене.Дон жестом руки наказав усiм вийти з палати. Вони залишилися удвох. Дон узяв у своi широкi долонi висхлу руку Дженко Абандандо. Лагiдно, заспокiйливо втiшав вiн товариша у той час, як вони обидва чекали смертi. Неначе й справдi дон був спроможний вирвати життя Дженко Абандандо з обiймiв цього найогиднiшого i найзлочиннiшого зрадника людей.
Для Коннi Корлеоне весiльний день закiнчився добре. Карло Рiццi виконав обов’язок молодого вмiло й палко, пiдiгрiтий вмiстом сумочки з подарунками, що перевищили двадцять тисяч доларiв. Правда, молода набагато охочiше розлучилася б зi своею цнотливiстю, нiж зi своею сумочкою: щоб забрати ii, Карло довелося пiдбити Коннi око.
Люсi Манчiнi чекала вдома на дзвiнок вiд Соннi Корлеоне, впевнена, що вiн зателефонуе i вони домовляться про зустрiч. Нарештi сама подзвонила йому додому, та коли почула жiночий голос, поклала слухавку. Звiдки iй було знати, що майже всi гостi на весiллi помiтили, як Люсi й Соннi зникли на фатальнi пiвгодини, i вже ширилися плiтки про те, що Соннi Корлеоне знайшов нову жертву, що вiн «обробив» дружку власноi сестри.
Амерiго Бонасера приснився страшний сон. Йому примарилося, нiби дон Корлеоне в гостроверхiй шапцi, комбiнезонi й великих рукавицях розвантажуе перед його похоронним закладом посiченi кулями трупи й кричить: «Затям, Амерiго, щоб нiкому анi слова, i поховай iх швидше». Вiн так голосно й довго стогнав увi снi, що жiнка розштовхала його.
– Що ти за людина, – буркотiла вона, – де це бачено, щоб верзлися чоловiковi кошмари пiсля весiлля?
Полi Гатто й Клеменца довезли Кей Адамс до ii нью- йоркського готелю. Велику розкiшну машину вiв Гатто. Клеменца сидiв на задньому сидiннi, а Кей на передньому, поряд iз водiем. Обидва чоловiки здавалися iй страшенно цiкавими, вони говорили точнiсiнько як мешканцi Бруклiну в кiнофiльмах i були надзвичайно галантнi з нею. Дорогою вона розмовляла то з одним, то з другим i на свiй подив побачила, що обидва говорять про Майкла з незаперечною симпатiею й повагою. Майкл переконав ii, що вiн зовсiм чужа людина в батьковому колi. А тепер Клеменца хрипкуватим горловим голосом запевняв ii, що «стариган» якнайкращоi думки про Майкла i вважае, що з-помiж його синiв саме Майкл успадкуе «родинну справу».
– А що це за справа? – невинно спитала Кей.
Полi Гатто, повертаючи кермо, скоса зиркнув на неi. А позаду Клеменца здивовано вiдповiв:
– Хiба Майкл не казав вам? Мiстер Корлеоне – найбiльший у Штатах iмпортер iталiйськоi маслиновоi олii. Тепер, як закiнчилася вiйна, його дiло даватиме величезнi прибутки. І йому потрiбен тямущий хлопець, такий як Майкл.
У готелi Клеменца наполiг на тому, щоб провести ii аж до чергового адмiнiстратора. Коли вона запротестувала, вiн просто пояснив:
– Хазяiн наказав, щоб ми напевне доправили вас додому без пригод. Я повинен виконувати наказ.
Кей узяла ключ вiд номера, а Клеменца провiв ii до лiфта й почекав, поки вона не зайшла. Кей усмiхнулася, помахала йому i аж здивувалася, коли вiн щиро й радiсно всмiхнувся iй у вiдповiдь. Добре, що Кей не бачила, як вiн знову пiдiйшов до клерка й запитав:
– Пiд яким прiзвищем вона записалася?
Черговий вiдповiв Клеменцi холодним поглядом. Клеменца поклав на стiл i покотив до клерка зелененьку паперову кульку, яку перед тим скачав у пальцях. Черговий пiдхопив грошi й миттю сказав: «Мiстер i мiсiс Майкл Корлеоне».
У машинi Полi Гатто зазначив:
– Симпатична дамочка.
Клеменца буркнув:
– Майкл ii вже упорав.
«Якщо тiльки вiн i справдi не женився на нiй», – додав вiн уже сам до себе.
– Завтра заiдеш по мене вранцi, – сказав вiн до Гатто. – У Хейгена е для нас якась брудна робота.
Лише пiзно ввечерi в недiлю Том Хейген змiг нарештi поцiлувати на прощання дружину й вiд’iхати до аеропорту. Узяти квиток до Лос-Анджелеса вiн змiг без клопоту, бо один генерал iз Пентагону свого часу за якусь послугу добув йому дозвiл на позачергову броню.
Минув клопiтний, але щасливий для Тома Хейгена день. Дженко Абандандо помер о третiй годинi ранку, i, коли дон Корлеоне повернувся з лiкарнi, вiн повiдомив Хейгеновi, що той тепер офiцiйно став новим консiльйорi в «родинi». Отже, Хейген, напевне, стане дуже багатою людиною, не кажучи вже про владу.
Дон порушив давню традицiю. Посаду консiльйорi завжди обiймав лише чистокровний сицилiець, i та обставина, що Хейгена виховували як члена доновоi родини, ще нiчого не значила для цiеi традицii. То було питання кровi. Тiльки сицилiйцевi, який вiд народження увiбрав у себе правило «омерта» – закон мовчання – можна довiрити ключову посаду консiльйорi.
Мiж главою «родини», доном Корлеоне, який визначав полiтику, i виконавчим рiвнем людей, якi втiлювали у життя доновi накази, iснувало три щаблi, або три буфери. За такоi системи нiчого не можна було про
Сторінка 19
тежити до самого верху. Хiба що консiльйорi виявився б зрадником. Того недiльного ранку дон Корлеоне дав вичерпнi настанови, що треба зробити з двома молодиками, якi покалiчили доньку Амерiго Бонасера. Але вiн дав тi вказiвки Томовi Хейгену без свiдкiв. Пiзнiше Хейген, також сам-на-сам, проiнструктував Клеменцу. Той i собi вiддав доручення Полi Гатто. Гатто тепер викличе потрiбних йому людей i виконае наказ. Полi Гатто i його люди не знатимуть, чому виконують це завдання i хто його насправдi дав. Тiльки в тому разi, якщо кожна ланка такого ланцюжка виявиться зрадником, можуть докопатися до самого дона. Цього ще нiколи не траплялося, хоча така можливiсть i не була виключена. Але зарадити цьому також було можливо. Треба, щоб лише одна ланка з ланцюжка зникла.Як указуе власне титул, консiльйорi був радником дона, його правою рукою, його додатковим розумом. Вiн був також його найближчим компаньйоном i найдовiренiшим приятелем. Пiд час вiдповiдальних подорожей Том мав вести донову машину, на нарадах подавати доновi напоi, каву, сандвiчi, сигари. Вiн мав знати все або майже все те, що знае дон, усi клiтинки, якi умiщуе влада. Вiдтепер вiн був единою людиною у свiтi, яка могла довести дона до катастрофи. Але ще нiколи жоден консiльйорi не зрадив свого дона, такого не пам’ятае жодна могутня сицилiйська сiм’я з тих, що оселилися в Америцi. Зрада не дае нiякоi користi. Проте кожний консiльйорi знав, що вiдданiсть принесе йому багатство, силу й пошану. Якщо ж трапиться нещастя, про його дружину i дiтей пiклуватимуться так само, як i тодi, коли вiн був живий або вiльний. Якщо тiльки вiн залишився вiдданим.
У деяких випадках консiльйорi доводиться виступати вiд iменi свого дона бiльш вiдверто, та все ж так, щоб не вплутати його самого. Хейген летiв до Калiфорнii якраз у такiй справi. Вiн розумiв, що його майбутне як консiльйорi значною мiрою залежало вiд успiху чи невдачi цiеi мiсii. За мiркою «родинного дiла» те, здобуде чи не здобуде Джонi Фонтане свою улюблену роль у тому военному фiльмi, не мало нiякого значення. Куди важливiшою була зустрiч з Вiрджiлем Солоццо, яку Хейген влаштовував наступноi п’ятницi. Але Хейген знав, що особисто для дона обидвi справи важать однаково, i це е визначальним для кожного вправного консiльйорi.
Гудiння моторiв лiтака дратувало вже й так збудженого Хейгена, i вiн попросив стюардесу принести для заспокоення келих мартiнi. Обидва – i дон, i Джонi – змалювали йому особу кiнопродюсера Джека Вольца. З розповiдi Джонi було видно, що Хейгеновi нiзащо не переконати Вольца. Але у нього також не було найменшого сумнiву в тому, що дон дотримае свого слова. Роль Тома полягала у веденнi переговорiв i встановленнi потрiбного контакту.
Хейген вiдхилився на спинку сидiння i ще раз перебрав у думцi всю iнформацiю, яку сьогоднi отримав. Джек Вольц – один iз трьох найзнаменитiших кiнопродюсерiв Голлiвуду, мае власну студiю i з десяток кiнозiрок, якi працюють на нього за контрактом. Вольц також член Консультативного комiтету при президентi Сполучених Штатiв з питань военноi iнформацii, по вiддiлу кiнематографа. Звичайною мовою це означало, що вiн просто допомагае робити пропагандистськi кiнофiльми. Його запрошували на обiд до Бiлого дому. У своему голлiвудському домi приймав Едгара Гувера. Але все це не таке страшне, як могло б здатися. То офiцiйнi стосунки. У Вольца немае нiякоi серйозноi особистоi полiтичноi влади: по-перше, тому, що вiн крайнiй реакцiонер, а по-друге, вiн страждае манiею величi й любить безоглядно користуватися владою, яку мае, не дбаючи, що тим наживае собi легiони ворогiв.
Хейген зiтхнув. Не видно, як пiдступитися до Джека Вольца. Вiн вiдкрив свiй портфель i спробував щось записати, але втома давалася взнаки. Тодi замовив собi ще мартiнi й почав мiркувати про свое життя. Вiн не шкодував, що йому судилася така доля, навпаки, вважав, що йому надзвичайно пощастило. Незалежно вiд причин шлях, обраний десять рокiв тому, виявився для нього найкращим. Вiн тiшився успiхом, був такий щасливий, як тiльки може бажати розумний дорослий чоловiк, i вiдчував смак життя.
Том Хейген мав тридцять п’ять рокiв. Вiн був високий чоловiк, по-вiйськовому коротко пiдстрижений, дуже худорлявий i звичайнiсiнький зовнi. Юрист за фахом, пiсля закiнчення унiверситету вiн три роки вiддав адвокатськiй практицi, однак у «родиннiй справi» Корлеоне, власне, вiдав не суто юридичними справами.
В одинадцять рокiв Том був товаришем свого однолiтка Соннi Корлеоне. Мати Хейгенова якраз тодi ослiпла i невдовзi померла, а батько безбожно пив i врештi спився дощенту. Роботящий тесляр, вiн за свое життя не зробив жодного нечесного вчинку. Але його пияцтво розбило сiм’ю i згубило його самого. Том Хейген залишився сиротою, блукав по вулицях i спав у пiд’iздах. Меншу сестру взяли до притулку, а от щодо нього – у 20-тi роки органи опiки не розшукували невдячних дванадцятирiчних хлопчакiв, якi тiкали вiд iхньоi благодiйностi. Хейген також хворiв на очi. Сусiди подейкували, що вiн успадкував або пiдхопив цю хвор
Сторінка 20
бу вiд матерi i що вiд нього також можна заразитися. Тома уникали. Соннi Корлеоне, добросердний i гонористий одинадцятилiтнiй хлопчак, привiв товариша до себе додому i зажадав, щоб його залишили у них. Томовi Хейгену дали тарiлку гарячих iталiйських макаронiв – спагетi – з жирним i густим томатним соусом (цього смаку вiн нiколи не забуде), а ввечерi поклали спати на залiзному складаному лiжку.Без жодного слова, мовби так i треба, дон Корлеоне дозволив хлопчиковi залишитися в його будинку. Дон сам повiв хлопця до лiкаря-спецiалiста, i хворобу очей вилiкували. Дон вiддав його до коледжу i юридичноi школи. І весь час дон Корлеоне дiяв не як батько, а швидше як опiкун. Не виказуючи нiякоi прихильностi, дон навдивовижу ставився до Хейгена навiть уважнiше, нiж до власних синiв, нiколи не нав’язував йому своеi батькiвськоi волi. Хлопець сам захотiв пiти до юридичноi школи пiсля коледжу. Вiн почув одного разу, як дон Корлеоне сказав: «Юрист зi своiм портфелем може накрасти бiльше, нiж сто чоловiк з револьверами». Тим часом Соннi й Фреддi, на велике невдоволення батька, захотiли мiсця в «родинному дiлi» одразу ж пiсля закiнчення середньоi школи. Лише Майкл подався до коледжу, але вiн записався добровольцем до морськоi пiхоти наступного дня пiсля перл-харборськоi трагедii.
Склавши iспит на адвоката, Хейген одружився i завiв власну сiм’ю. Вiн узяв молоду дiвчину-iталiйку з Нью-Джерсi, випускницю коледжу, що в той час нечасто траплялося. Пiсля весiлля, яке, певна рiч, вiдбулося в будинку дона Корлеоне, дон запропонував Хейгеновi пiдтримку в усiх справах: у вiдкриттi контори, залученнi клiентiв, придбаннi помешкання. Том Хейген схилив голову i сказав доновi:
– Я хотiв би працювати на вас.
Це здивувало i потiшило дона.
– А ти знаеш, хто я?
Хейген кивнув головою. Щоправда, вiн тодi ще не знав справжньоi могутностi дона. Вiн не знав усього i наступнi десять рокiв, аж поки не почав виконувати обов’язки консiльйорi, коли захворiв Дженко Абандандо. Але Том кивнув i подивився прямо в очi доновi:
– Я працюватиму на вас, як вашi сини, – сказав Хейген, маючи на увазi цiлковиту вiдданiсть i беззастережне визнання батькiвськоi вищостi дона. З тiею сердечною проникливiстю, що вже тодi сiяла легенди про його велич, дон уперше, вiдколи Том з’явився в його будинку, виявив йому батькiвську ласку. Вiн обiйняв Хейгена i вiдтодi поводився з ним майже як з рiдним сином, хоча iнколи казав йому: «Томе, нiколи не забувай своiх батька й матiр», – неначе зайвий раз нагадував собi й Хейгеновi.
А втiм, Хейген i сам нiзащо не змiг би iх забути. Його мати була така тупа й неохайна, така байдужа до всього, що не могла любити своiх дiтей i навiть не намагалась удавати, що iх любить. А батька Хейген ненавидiв. Слiпота матерi жахала його, а власна хвороба також була для нього тяжким ударом долi. Вiн думав, що теж ослiпне. Пiсля батьковоi смертi одинадцятирiчний хлопчак неначе схибнувся з розуму. Вiн тинявся по вулицях, мов звiр, що чекае на неминучу смерть, аж до того пам’ятного дня, коли Соннi надибав Тома, який спав у пiд’iздi, i привiв його до себе. Усе, що сталося пiсля цього, здавалося йому дивом. Але ще довгi роки у снах Хейген бачив, як вiн, дорослий i слiпий, ходить iз бiлою паличкою, а його слiпi дiти йдуть за ним, постукуючи такими ж алюмiнiевими паличками, i жебрають на вулицях. А потiм у свiдомостi назавжди закарбувався образ дона Корлеоне, i тiльки тодi Том змiг почуватися в безпецi.
Проте дон наполiг, щоб додатково до своiх обов’язкiв у «родиннiй справi» Том три роки вiддав приватнiй юридичнiй практицi. Набутий у нiй досвiд згодом виявився неоцiненним, а крiм того, розвiяв у душi Тома Хейгена будь-якi сумнiви щодо роботи на дона Корлеоне. Вiн практикувався два роки в бюро великоi фiрми адвокатiв-кримiналiстiв, у якiй дон мав певний вплив. Усiм було видно, що у Тома справжне покликання до цiеi галузi права, i впродовж наступних шести рокiв дон Корлеоне не змiг жодного разу дорiкнути за похибку.
Коли його призначили виконавцем обов’язкiв радника, iншi можновладнi сицилiйськi сiм’i почали називати «родину» Корлеоне «iрландським кодлом». Це i тiшило Хейгена, i свiдчило про те, що вiн нiколи не зможе заступити дона на посадi глави «родинноi справи». Але вiн був задоволеним. Адже вiн нiколи цього i не прагнув, а такi амбiцii були б «неповагою» до благодiйника i до кревних благодiйника.
Було ще темно, коли лiтак приземлився в Лос-Анджелесi. Хейген приiхав до готелю, поголився, прийняв душ, тодi трохи подивився, як займався над мiстом свiтанок. Замовив газети й снiданок до себе в номер i став чекати зустрiчi з Джеком Вольцом, призначеноi на десяту годину. Про зустрiч вiн домовився навдивовижу швидко й легко.
Напередоднi Хейген подзвонив Бiллi Гоффовi, одному з найвпливовiших дiячiв у профспiлцi кiнопрацiвникiв. Дiючи за вказiвками дона Корлеоне, Хейген попросив Гоффа, щоб той другого дня влаштував йому побачення з Джеком Вольцом i натякнув Вольцовi: якщо Хейген буде не задоволений наслiдками цього побачення, мо
Сторінка 21
е статися страйк працiвникiв кiностудii. За годину Хейгеновi подзвонив Гофф. Побачення призначено на десяту ранку.– Вольцовi натякнули на можливiсть страйку, але це не справило на нього дуже великого враження, – сказав Гофф. І додав: – Якщо справдi до цього дiйде, я мушу сам переговорити з доном.
– Якщо до цього дiйде, то вiн сам поговорить iз вами, – вiдповiв Хейген.
Кажучи так, вiн уникнув будь-яких обiцянок. Вiн не дивувався, що Гофф так охоче виконуе волю дона. Практично iмперiя Корлеоне не сягала далi району Нью-Йорка, але дон набув могутностi, допомагаючи спершу профспiлковим босам. Не один iз них ще й досi залишався доновим боржником.
Призначення зустрiчi на десяту годину ранку було поганою ознакою. Отже, виходить, що Том буде перший у списку вiдвiдувачiв i що його не запросять на обiд. Тобто Вольц не надае йому особливого значення. Гофф погрожував не досить рiшуче, можливо, тому, що Вольц пiдгодовував його хабарами. Часом умiння дона триматися в тiнi йшло на шкоду «родинному дiлу», бо його iм’я нiчого не говорило невтаемниченим колам.
Хейгеновi мiркування пiдтверджувалися, бо Вольц протримав його в приймальнi ще з пiвгодини пiсля призначеного часу. Хейген тим не журився. У дуже пишнiй, дуже комфортабельнiй приймальнiй кiмнатi навпроти нього на темно-лiловому диванi сидiла дiвчинка, така гарненька, що Хейген iще зроду не бачив кращоi. Не старша одинадцяти-дванадцяти рокiв, вона була в надзвичайно простому, але дорогому вбраннi дорослого крою. Вона мала ясно-золотаве волосся, великi, бездоннi очi кольору морськоi блакитi й рожевi, мов ягiдки, губенята. З нею сидiла жiнка, очевидно, ii мати, що змiряла Хейгена крижаним гордовитим поглядом, i йому захотiлося дати iй доброго ляпаса. «Дитина-янголятко й мати-дракон», – подумав Хейген, вiдповiдаючи на холодний погляд матерi не менш холодним.
Зрештою вишукано вбрана, але кругленька жiночка середнього вiку провела його через кiлька примiщень до кабiнету кiнопродюсера. Хейгена вразила елегантнiсть примiщень i людей, що там працювали. Вiн посмiхнувся. То все були хитруни, що хотiли потрапити в кiноактори, спершу влаштувавшись на конторську роботу. Здебiльшого вони працюватимуть тут цiле життя або доти, поки визнають свою поразку й повернуться до рiдних мiст.
Джек Вольц був високий, мiцноi статури чоловiк iз великим черевом, яке майже приховував добре пригнаний костюм. Хейген знав його бiографiю. У десять рокiв Вольц качав порожнi пивнi бочки й ручнi вiзки у нью-йоркському Іст-Сайдi. У двадцять – допомагав батьковi витягати жили з робiтникiв у кравецькiй майстернi. У тридцять залишив Нью-Йорк i подався на Захiд, вклав капiтал у тодiшнi «синематографи» i одним з перших почав ставити кiнофiльми. У сорок вiсiм рокiв став наймогутнiшим кiномагнатом Голлiвуду, хоча, як i ранiше, був вульгарний у мовi, а щодо жiнок – ненаситним, мов лютий вовк, що винищуе безпораднi зграйки молодих курiпочок. У п’ятдесят рокiв вiн нiби переродився. Почав брати уроки мови, вiд слуги-англiйця навчився елегантно вдягатися, а вiд англiйця-дворецького перейняв свiтськi манери. Коли померла перша дружина, Вольц узяв собi всесвiтньовiдому вродливу актрису, якiй набридло знiматися в кiно. Тепер, у шiстдесятилiтньому вiцi, вiн збирав картини старих майстрiв, був членом президентського консультативного комiтету i заснував кiлькамiльйонний фонд сприяння кiномистецтву, що було названо його iм’ям. Його дочка вийшла за англiйського лорда, син одружився з iталiйською принцесою.
Останнiм захопленням Вольца, як про це ревно повiдомляли всi кiнокоментатори всiх американських газет, були породистi рисаки, на яких вiн лише за останнi роки витратив десять мiльйонiв доларiв. Газети чорнiли жирними заголовками, коли Вольц придбав уславленого англiйського рисака Хартума за нечувану цiну – шiстсот тисяч доларiв, а потiм заявив: непереможний рисак бiльше не виступатиме в перегонах, а буде плiдником у стайнi Вольца.
Вiн прийняв Хейгена церемонно; гарно засмагле, чисто виголене Вольцове обличчя скривила гримаса, що мала означати усмiшку. Незважаючи на витраченi грошi та на послуги найкращих майстрiв, лiта позначалися на його пицi – здавалося, що вона зшита докупи з рiзних шматкiв. Але в рухах проступала величезна життева снага; вiн, як i дон Корлеоне, мав вигляд людини, що неподiльно владарюе у своему свiтi.
Хейген одразу перейшов до справи. Вiн – посланець друга Джонi Фонтане. Цей друг – дуже впливова людина, яка засвiдчить мiстеровi Вольцу свою вдячнiсть i вiчну приязнь, якщо мiстер Вольц зробить iй невеличку послугу, а саме: дасть Джонi Фонтане роль у новому фiльмi про вiйну, який студiя збираеться знiмати з наступного тижня.
Позшиване лице залишилося незворушно ввiчливим.
– А яку послугу зможе ваш друг зробити для мене? – спитав Вольц. У його голосi бринiла ледь вiдчутна зневажливiсть. Хейген пустив те повз вуха.
– Вас, здаеться, настигають якiсь клопоти з профспiлкою. Мiй друг може дати вам абсолютну гарантiю, що вiн вiдверне цi клопоти. Ваш найвидатнiший актор, який
Сторінка 22
дае студii чималi прибутки, – наркоман, вiн тiльки-но перейшов iз марихуани на героiн. Мiй друг може влаштувати так, що вiн залишиться без героiну. І якщо колись у майбутньому виникатимуть ще якiсь прикрощi, досить одного вашого дзвiнка до мене – i все буде залагоджено.Джек Вольц сидiв iз такою мiною, нiби йому доводилося вислуховувати дитячi хвастощi. А потiм вiдрубав навмисне вульгарним iст-сайдським тоном:
– Хочете накласти на мене лапу?
Хейген вiдповiв холодно:
– Анiтрохи. Я прийшов просити вас про послугу моему друговi. І намагався пояснити вам, що на цьому ви нiчого не втрачаете.
Неначе на замовлення, Вольц напустив на обличчя вираз гнiву. Рот перекривився, а густi брови нависли широкою смугою над палаючими очима. Вiн перехилився через стiл до Хейгена.
– Слухай, ти, слизький сучий сину, зараз я тобi все скажу у вiчi, тобi й твоему босовi, ким би вiн не був. Джонi Фонтане нiколи не побачить цiеi ролi. Менi начхати, скiльки ваша макаронна мафiя нашле до мене своiх шакалiв. – Вольц вiдкинувся на спинку крiсла. – Послухай моеi поради, хлопче. Едгар Гувер – гадаю, ти чув про такого, – Вольц саркастично всмiхнувся, – мiй особистий приятель. Тiльки-но йому натякну, що мене шантажують, ти зi своею братiею й не добереш, звiдки на вас грiм упав.
Хейген спокiйно слухав. Вiд людини Вольцового масштабу вiн сподiвався бiльшого. Невже це можливо, щоб людина, яка поводиться так по-дурному, могла дiйти до рiвня керiвника компанii з капiталом у кiлька сотень мiльйонiв доларiв? Про це слiд би подумати, бо дон шукав нових сфер для капiталовкладень, а якщо провiднi голови в цьому дiлi – такi йолопи, то кiнопромисловiсть – якраз пiдходяще мiсце. Образа сама собою не обходила його анiтрохи. Хейген перейняв мистецтво вести переговори вiд самого дона. «Нiколи не злостися, – повчав той. – Нiколи не погрожуй. Переконуй людей». Слово «переконуй» звучить набагато краще по-iталiйськи – «раджуна» – дослiвно «еднай». Це мистецтво полягае в тому, щоб не зважати на жоднi образи, на жоднi погрози, пiдставляти другу щоку. Хейген бачив, як дон сидiв за столом переговорiв вiсiм годин, ковтаючи образи, намагаючись переконати одного дуже вiдомого, дуже зухвалого й самовпевненого бандюгу змiнити свое рiшення. Пiсля тих восьми годин дон Корлеоне розвiв безпорадно руками, сказав тому чоловiковi: «З такою людиною, як ви, неможливо розмовляти», – i вийшов. Зухвалий гангстер сполотнiв вiд страху. Миттю побiгли посланцi, щоб вернути дона назад. Згоди досягли, але за два мiсяцi того впертюха хтось застрелив у його улюбленiй перукарнi.
Отже, Хейген знову заговорив так, нiби нiчого не сталось:
– Ось моя вiзитна картка. Я юрист. Невже б я став устрявати в непевну справу? Хiба я вимовив хоч одне загрозливе слово? Я навiть можу вас запевнити, що ми погодимося на будь-якi умови, якi ви поставите нам за свою згоду на участь Джонi Фонтане у вашому кiнофiльмi. Менi здаеться, що я вже чимало запропонував за таку невелику послугу. До того ж, я гадаю, надати цю послугу було б у ваших iнтересах. Джонi якнайкраще пiдходить для ролi. Вiн казав менi, що ви самi це визнаете. Дозвольте вас запевнити: коли б не так, ми б нiколи не просили вас про послугу. А якщо ви тривожитеся за свiй капiтал, то мiй клiент може фiнансувати постановку кiнокартини. Тiльки, будь ласка, зрозумiйте мене правильно. Ми знаемо, що ваше «нi» тверде. Нiхто не може i не намагаеться примусити вас зробити щось проти власноi волi. Ми знаемо про вашу дружбу з мiстером Гувером. Я можу додати, що мiй бос поважае вас за це. Вiн дуже високоi думки про вашi стосунки.
Вольц бавився великою ручкою, прикрашеною червоним пташиним пером. Почувши про грошi, вiн зацiкавився i перестав крутити ручку.
– Картина коштуватиме п’ять мiльйонiв, – сказав вiн поблажливо.
Хейген аж свиснув, щоб показати, як його вразила цифра, а потiм промовив, нiби мiж iншим:
– У мого боса багато друзiв, що покладаються на його поради.
Здаеться, вперше Вольц почав пiдходити до справи по- серйозному. Вiн уважно роздивився Хейгенову вiзитну картку i сказав:
– Я нiколи не чув про вас. Я знаю майже всiх значних адвокатiв Нью-Йорка, але хто ви, в бiса, такий?
– Я практикую в однiй дуже поважнiй спiлцi й на iншi справи не вiдвертаюсь, – сухо вiдповiв Хейген. Вiн пiдвiвся: – Не буду бiльше забирати ваш час.
Том простяг руку, Вольц потиснув ii. Хейген ступив кiлька крокiв до дверей i знову повернувся до Вольца.
– Я розумiю, вам доводиться бачити багатьох людей, що вдають iз себе важливiших, нiж вони е насправдi. Зi мною якраз навпаки. Чом би вам не перевiрити це з допомогою нашого спiльного знайомого? Якщо ви передумаете, то зателефонуйте менi до готелю. – Вiн хвильку помовчав. – Вам цi слова можуть видатися блюзнiрством, але запевняю вас, що мiй клiент спроможний зробити вам i такi послуги, якi навiть мiстеровi Гуверу виявилися б не пiд силу. – Том побачив, як звузилися очi кiнопродюсера. Здаеться, до Вольца нарештi дiйшло. – Мiж iншим, менi вашi фiльми страшенно подобаються, – Хейген ви
Сторінка 23
овив це з найулесливiшою iнтонацiею, на яку був здатний. – Сподiваюся, що ви зможете й далi ставити такi. Краiна потребуе iх.Уже надвечiр Хейгеновi подзвонила секретарка продюсера i повiдомила, що за годину заiде машина, яка вiдвезе Хейгена на вечерю до замiського помешкання Вольца. Вона попередила, що доведеться iхати близько трьох годин, але в автомобiлi буде що випити i чим перекусити. Хейген знав, що Вольц вирушив до дона власним лiтаком, i його цiкавило, чому Вольц не взяв iз собою i його. Голос секретарки ввiчливо додав:
– Мiстер Вольц порадив вам прихопити iз собою вашу дорожню валiзку, а вранцi вiн вiдвезе вас до аеропорту.
– Зроблю, як ви сказали, – вiдповiв Хейген. І знов тут було над чим подумати. Як Вольц довiдався, що на ранок Том замовив собi авiаквиток до Нью-Йорка? На якусь мить Хейген замислився. Очевидно, Вольц вдався до приватних детективiв, якi й зiбрали про нього iнформацiю. Якщо так, то Вольцовi, напевне, вже вiдомо, що Том представляе дона; отже, вiн розвiдав дещо й про дона, а це означае, що тепер вiн готовий поставитися до справи серйозно. «Щось можна буде зрештою зробити», – подумав Хейген. І, можливо, Вольц насправдi розумнiший, нiж здався сьогоднi вранцi.
Маеток Джека Вольца був схожий на величезний майданчик для зйомок. Там стояв будинок плантаторського типу; довкола розлогих угiдь йшла широка чорна земляна дорога, якою виводили коней, далi – стайнi, пасовиська для цiлого табуна. Живоплоти, клумби i газони вилизанi й доглянутi незгiрше, нiж наманiкюренi нiгтi кiнозiрки.
Вольц привiтав Хейгена на заскленiй верандi з кондицiонованим повiтрям. Продюсер був одягнений по-домашньому – в голубу шовкову сорочку з вiдкритим комiром, широкi штани гiрчичного кольору, а на ногах – м’якi шкiрянi сандалi. На тлi всiх тих барв i дорогих тканин його грубе, наче позшиване, обличчя було просто жахливе. Подавши Хейгеновi величезний келих мартiнi, Вольц узяв iз заздалегiдь поставленоi тацi келих i для себе. Вiн був привiтнiший, нiж зранку. Поклав руку Хейгеновi на плече:
– У нас е трохи часу до вечерi, ходiмо подивiмося на моiх коней?
Дорогою до стаень вiн признався:
– Я таки довiдувався про вас, Томе. Треба було одразу сказати, що ваш бос Корлеоне, бо я подумав, що це Джонi найняв якогось низькопробного шахрая, аби мене залякати. Тiльки я на такi речi не пiддаюся. Не те що я люблю наживати собi ворогiв, а просто мене не залякаете, i квит. А зараз насолодiмося, а про справи поговорiмо по обiдi.
Вольц виявився напрочуд уважним господарем. Вiн розповiв про нововведення, якi, сподiвався вiн, зроблять його конярню найкращою в Америцi. Усi стайнi були вбезпеченi на випадок пожежi, iх утримували в iдеальнiй чистотi, а охороняв спецiальний загiн приватних детективiв. Нарештi Вольц привiв його до стiйла, на зовнiшнiй стiнi якого було прибито велику бронзову таблицю з написом: «Хартум».
Навiть недосвiдченому Хейгену було зрозумiло: жеребець, що стояв у станку, справжнiй красень. Вороний, iз ромбовидною бiлою цяткою на масивнiй головi. Великi карi очi спалахували мов два золотавих яблука, шовковиста шерсть вигравала на туго обтягненому корпусi. Вольц говорив iз дитячою гордiстю:
– Найкращий рисак у свiтi. Я купив його торiк в Англii за шiстсот тисяч. Можу закластися, що навiть росiйськi царi нiколи не вiдвалювали таких грошей за одного-единого жеребця. Але я не збираюся виставляти його на перегони. Триматиму як плiдника. Створю племiнний завод, якого в нас ще не було.
Вiн потрiпав жеребця по гривi, пестливо промовляючи: «Хартум, Хартум». У голосi його бринiла непiдробна любов, i кiнь вiдзивався на неi. Вольц посмiхнувся.
– Ви знаете, я непоганий вершник. А вперше сiв на коня в п’ятдесят рокiв. – Вiн засмiявся. – Можливо, якусь iз моiх прабабусь колись у Росii згвалтував козак, а я успадкував його кров.
Вiн полоскотав Хартума пiд черевом i сказав iз щирим захопленням:
– Бачите його член? Менi б такий.
Повернулися до вiлли вечеряти. Три офiцiанти пiд командою дворецького подавали на стiл, покритий розшитою золотом скатертиною i уставлений срiбним посудом. Але страви видалися Хейгену так собi. Мабуть, Вольц жив самотньо i не був гурманом. Хейген чекав, доки вони обидва запалили великi гаванськi сигари, i аж тодi спитав Вольца:
– Ну то що, отримае Джонi роль чи нi?
– Я не можу, – сказав Вольц, – не зможу увести Джонi в цей фiльм, навiть коли б менi хотiлося. Уже пiдписано контракти на всi ролi, наступного тижня починаються зйомки. Я вже не можу нiчого змiнити.
Хейген зауважив нетерпляче:
– Мiстере Вольц, коли вирiшують питання на найвищому рiвнi, названа вами причина не мае жодного значення. Ви можете зробити все, що захочете. – Вiн затягся сигарою. – Ви не вiрите, що мiй клiент мае змогу дотримати обiцянки?
Вольц вiдповiв сухо:
– Я припускаю, що менi доведеться мати мороку з профспiлкою. Гофф телефонував менi. Сучий син, як вiн зi мною розмовляв! Ви й уявити б не могли, що я переплачую йому потайки сто тисяч щороку. І я вiрю, що ви позбавили б т
Сторінка 24
го артиста героiну. Але це мене не турбуе, а фiнансувати своi фiльми я зможу сам, без нiчиеi допомоги. Але я ненавиджу того байстрюка Фонтане. Перекажiть вашому босовi: це едина послуга, якоi я не можу йому зробити. Хай просить що завгодно, тiльки не це.«Ах ти ж виродок смердючий, – подумав Хейген, – нащо ж ти тодi притяг мене чортзна-куди?» Продюсер таки мав щось на думцi. Хейген вимовив холодно:
– Менi здаеться, ви не розумiете ситуацii. Мiстер Корлеоне – хрещений батько Джонi Фонтане. Це дуже близькi, майже священнi взаемини. Освяченi релiгiею.
Вольц iз повагою схилив голову на згадку про релiгiю. Хейген вiв далi:
– Італiйцi кажуть жартома: свiт настiльки жорстокий, що людинi треба мати двох батькiв, ось чому у них е хрещенi батьки. Пiсля смертi рiдного батька Джонi мiстер Корлеоне ставиться до своiх обов’язкiв ще ретельнiше. А щодо якогось iншого прохання, то мiстер Корлеоне надзвичайно вразливий. Вiн нiколи не просить про послугу вдруге, якщо йому вiдмовили першого разу.
Вольц знизав плечима.
– Вибачте. Вiдповiдь однаково буде «нi». Але якщо ви вже тут, то скажiть, скiльки б менi коштувало обiйтися без клопотiв iз профспiлкою? Я б вiддав одразу готiвкою.
Це прояснювало одну iз загадок, зокрема те, чому Вольц витрачав час на Хейгена, вже вирiшивши не давати Джонi ролi. І цього рiшення не можна було змiнити пiд час сьогоднiшньоi зустрiчi. Вольц почувався в безпецi. Вiн не боявся могутностi дона Корлеоне. Звичайно ж, Вольц зi своiми полiтичними зв’язками в урядових колах, знайомством iз шефом ФБР, фантастичним багатством i абсолютною владою в кiнопромисловостi не припускав навiть думки, щоб його мiг чимось залякати дон Корлеоне. Будь-яка розумна людина, зокрема й Хейген, зробила б висновок, що Вольц слушно оцiнював свое становище. Вiн був неприступний для дона, бо не зупинявся перед витратами, пов’язаними iз загрозою страйку. Єдине лише не вкладалося в цю логiчну схему: дон Корлеоне пообiцяв хрещениковi, що той матиме роль, а Хейген не мiг пригадати випадку, щоб дон Корлеоне не дотримав слова в таких справах. Хейген сказав спокiйно:
– Ви навмисне хибно тлумачите моi слова. Ви хочете зробити з мене спiвучасника шантажу. Мiстер Корлеоне обiцяв лише замовити за вас дружне слово перед профспiлкою у вiдповiдь на ваше дружне слово. Дружнiй обмiн можливостями особистого впливу, i тiльки. Але я бачу, що ви не сприймаете моiх слiв серйозно. Я особисто вважаю, що ви помиляеться.
Вольц нiби чекав такого моменту й дозволив собi розсердитися:
– Чому ж? Я чудово розумiю, – сказав вiн, – це в стилi мафii, чи не так? Усi солодкi слова, присмаченi маслиновою олiею, що ви менi виливаете тут, е насправдi погрозами. Тож вислухайте, що я скажу. Джонi Фонтане нiколи у свiтi не отримае цiеi ролi, хоч вiн чудово пiдходить для неi. Ця роль зробила б його великою кiнозiркою. Але вiн нiколи не стане кiнозiркою, бо я ненавиджу цього чепурунчика i маю намiр взагалi вижити його з кiно. Хочете знати чому? Вiн зiпсував одну з моiх найцiннiших протеже. П’ять рокiв я готував цю дiвчину, ii вчили грати, танцювати, спiвати, я витратив сотнi тисяч доларiв. Збирався зробити ii кiнозiркою. Буду навiть вiдвертiший, аби ви не думали, що я черства людина, – рiч тут не лише в доларах i центах. Це була вродлива дiвчина i, до того ж, найжагучiша з усiх, яких я тiльки мав у лiжку, а мав я iх, дай боже, по всьому свiту. Вона могла висмоктати вас як водяний насос. Проте з’явився Джонi з маслиновою олiею в голосi та своею макаронницькою привабливiстю й обплутав ii. Вона кинула все, виставила мене на посмiховисько. Людина в моему становищi не може собi дозволити бути посмiховиськом. Я мушу сквитатися з цим Джонi.
Вперше Вольц спромiгся вразити Хейгена. Уже немолода людина, що обiймае таке високе становище, дозволяе отаким дрiбницям впливати на вирiшення серйозних справ, на долю бiзнесу, та ще й якого. У свiтi Хейгена, у свiтi дона Корлеоне зовнiшня краса, статева зваба жiнок не мали анi найменшоi ваги пiд час вирiшення справдi важливих проблем. Це вважалося особистими справами, за винятком хiба одруження та питань сiмейного безчестя. Хейген зробив останню спробу.
– Маете цiлковиту слушнiсть, мiстере Вольц, – сказав вiн, – але хiба цi вашi прикрощi переважають усе iнше? Здаеться, що ви не зрозумiли значення невеликоi послуги для мого клiента. Мiстер Корлеоне тримав маленького Джонi на руках, коли того хрестили. Пiсля смертi батька Джонi мiстер Корлеоне перебрав на себе батькiвськi обов’язки. Його називають «Хрещеним Батьком» усi, хто хоче висловити йому пошану i вдячнiсть за допомогу. І мiстер Корлеоне нiколи не пiдводить своiх друзiв.
Вольц аж пiдскочив.
– Я вже досить наслухався цих балачок. Та поки що не головорiзи наказують менi, а я iм. Досить менi взяти цю слухавку – i ви ночуватимете в тюрмi. І якщо всяка кримiнальна наволоч докучатиме менi залякуванням, то майте на увазi, що я не якийсь там iмпресарiо танцювального ансамблю. Так, я чув i про цю iсторiю. Майте на увазi: ваш Корлеоне навiть не знатиме, звiд
Сторінка 25
и впаде на нього грiм. Якщо треба, я не зупинюся перед тим, щоб використати свiй вплив у Бiлому домi.«Сучий син, упертий, наче осел. Як йому, у бiса, пощастило стати пеццонованте? – дивувався Хейген. – Радник президента, власник найбiльшоi кiностудii у свiтi. Нi, справдi, доновi треба взятися за кiнобiзнес. Цей бовдур i далi чiпляеться за сентименти, за марнi слова, вiн так i не зрозумiв нiчого».
– Дякую за частування i приемний вечiр, – сказав Хейген. – Чи не пiдкинули б ви мене до аеропорту? Я навряд чи зможу заночувати у вас. – Том холодно посмiхнуся Вольцовi. – Мiстер Корлеоне любить, щоб про поганi вiстi йому сповiщали негайно.
Чекаючи на автомобiль перед яскраво освiтленою колонадою вiлли, Хейген побачив двi жiночi постатi, що простували до великого лiмузина, який уже стояв бiля пiд’iзду. Це були дванадцятилiтня бiлява красуня та ii мати. Хейген бачив iх сьогоднi вранцi у Вольцовiй приймальнi. Але тонко вирiзьбленi уста дiвчинки тепер стали розпухлою червоною масою. Очi кольору морськоi блакитi нiби затягла якась плiвка, а коли дiвчинка спускалася сходами до машини, ii довгi ноги пiдгинались, як у скалiченоi лошички. Мати пiдтримувала доньку, допомагаючи iй сiсти в машину, i сичала iй на вухо якiсь вказiвки. Скоса зиркнувши на Хейгена з хижацьким трiумфом у поглядi, вона також сховалася в лiмузинi.
«То ось чому мене не запросили в лiтак iз Лос-Анджелеса, – подумав Хейген. – Кiнопродюсер взяв у лiтак дiвчинку з матiр’ю. Це дало Вольцовi час вiдпочити перед вечерею та «обробити» оте бiдне дiвчатко. І Джонi будь-що прагне жити в такому свiтi? Ну що ж – хай бог поможе i йому, i Вольцовi».
Полi Гатто не любив спiшноi роботи, надто коли йшлося про побиття. Вiн волiв розрахувати все заздалегiдь. Навiть отака мура, як сьогоднi ввечерi, котра навiть виiденого яйця не варта, може вилiзти боком, якщо припуститися помилки. Потягуючи пиво, вiн позирав на двох молодих шалапутiв, якi домовлялися бiля прилавка з двома блудяжками. Гатто вже знав усе, що йому треба було знати, про цих гультяiв. Їх звали Джеррi Вагнер i Кевiн Мунан. Обидва рокiв двадцяти, вразливi, стрункi, мiцноi будови, русоволосi. Обидва за два тижнi мали повертатися до коледжу, в обох батьки з полiтичним впливом, i це, на додачу до студентських квиткiв, утримало iх вiд призову до армii. Обидва були умовно засудженi за напад на дочку Амерiго Бонасера. «Виродки вошивi, – подумав Полi Гатто. – Вiдкручуються вiд служби, порушують умовне покарання, п’ючи у барi пiсля пiвночi, волочаться за шльондрами. Шмаркачi». Гатто сам теж уник призову до вiйська, бо його лiкар подав у мобiлiзацiйну комiсiю документи, якi свiдчили, що його пацiент, чоловiчоi статi, бiлий, двадцяти шести рокiв, неодружений, пройшов лiкування електрошоком у зв’язку з психiчним розладом. Усе це була, звичайно, брехня, проте Гатто вважав, що вiн чесно заробив свое звiльнення вiд мобiлiзацii. Для нього постарався Клеменца пiсля того, як Гатто насобачився й прижився в «родинному дiлi».
Клеменца сказав, щоб цю роботу закiнчили швидше, до початку навчання хлопцiв у коледжi. Гатто хотiв би знати, чому ii треба зробити саме в Нью-Йорку. Клеменца завжди ставив якiсь додатковi умови, замiсть просто доручити роботу. Якщо отi молоденькi шелихвiстки пiдуть зараз iз цими байстрюками, буде втрачено ще один вечiр.
Вiн почув, як одна з дiвчат сказала, смiючись: «Ти що, здурiв, Джеррi? Не пiду я з тобою нi в яку машину, дуже менi хочеться вiдлежуватися потiм у лiкарнi, як ота бiдолашка!» В ii голосi бринiло зловтiшне задоволення. Для Гатто цього було досить. Вiн допив пиво й вийшов у темну вулицю. Чудово. Було вже по дванадцятiй. Крiм ще одного бару, нiде не свiтилося. Усi заклади давно зачиненi. Машину дiльничного патруля взяв на себе Клеменца. Вона не з’явиться сюди, поки iм не повiдомлять по радiо, та й потiм полiцiя не квапитиметься до бару.
Вiн обiперся на великий чотиридверний седан «Шевроле». На задньому сидiннi автомобiля, майже невидимi, терпляче дожидали два чоловiки, лобуряки нiвроку. Полi сказав: «Схопите iх, коли вийдуть».
Йому й досi здавалося, що все зроблено з надмiрним поспiхом, Клеменца дав йому копii фотографiй iз полiцiйних досье на обох цих шмаркачiв, навiть на бар, де вони щовечора пили i пiдбирали дiвчаток легкоi вдачi. Полi дiбрав двох кремезних чолов’яг iз людей «родини» i вказав iм молодикiв. Також розтлумачив, що треба зробити. Нiяких ударiв по головi чи потилицi, щоб не вколошкати ненароком. А поза тим можуть дiяти, як iм до вподоби. Вiн лише попередив: «Якщо цi шмаркачi пробудуть у лiкарнi менше мiсяця, то ви, хлопцi, можете знову сiдати на своi самоскиди».
Обидва гевали вилiзли з машини. Це були колишнi боксери – правда, тiльки з третьорядних клубiв, свого часу Соннi Корлеоне узяв iх на гачок, зарятувавши невеликою позичкою пiд проценти, на яку вони змогли по-людському жити. І тепер вони, звичайно, палали бажанням виявити свою вдячнiсть.
Джеррi Вагнер i Кевiн Мунан вийшли з бару вже добре напiдпитку. Насмiшка дiвчаток вразила iхнiй юнацький
Сторінка 26
онор. Обiпершись на крило своеi машини, Полi гукнув до них, глузливо смiючись:– Гей, казанови, а цi хвойди добре вас вiдшили.
Молодики обернулися до нього аж зрадiло. Полi Гатто здавався пiдходящим громовiдводом для iхнього приниження. Низенький, щуплявий хлопчина з тхорячою мордочкою та ще як на те i нахабний. Вони нетерпляче рвонулися до нього i… вiдчули, як мiцнi руки двох здоровил схопили iх ззаду. Тiеi ж митi на правiй руцi Полi Гатто блиснув мiдний кастет, густо всiяний гострими коротенькими шипами. Гатто мав добрий удар, вiн тричi на тиждень тренувався в спортивному залi. Вiн уперiщив Вагнера прямо в нiс. Чоловiк, що тримав Вагнера, пiдвiв його iз землi, i Полi садонув його у пахвину. Вагнер обвис як локшина, i здоровило випустив його з рук на тротуар. Це забрало не бiльше шести секунд.
Тепер вони обидва взялися за Кевiна Мунана. Той пробував кричати. Чоловiк, стоячи ззаду, без жодного напруження тримав його однiею здоровенною, м’язистою рукою. А другою здушив Мунановi горло, щоб той не мiг i писнути.
Полi Гатто вскочив у машину й завiв мотор. А гевали товкли Мунана на гамуз. Вони робили це з жахливою неквапнiстю, неначе мали у своему розпорядженнi необмежений час. Били повiльно, у спокiйному ритмi, вкладаючи в кулак усю вагу дебелого тiла. За кожним ударом аж чвакало розсiчене тiло. Гатто глянув на Мунанове обличчя. Його неможливо було пiзнати. Хлопцi залишили Мунана валятися на обочинi й знов узялися за Вагнера. Той намагався пiдвестися на ноги i почав кликати на помiч. Хтось вийшов iз бару, i тепер доводилося працювати швидше. Вагнера знову збили з нiг. Один узяв його за руку й викрутив назад, а потiм копнув його ногою в крижi, аж хруснуло. Вагнер несамовито заверещав, i в будинках вздовж усiеi вулицi почали вiдчинятися вiкна. Двое здоровил тепер працювали дуже швидко. Один пiдняв Вагнера, обхопивши йому, мов лещатами, голову, i тримав його, а другий мiсив важкими кулаками нерухоме тiло. З бару виходили ще й ще люди, але нiхто не втручався. Полi Гатто кинув: «Годi, зриваемось». Обидва лобуряки вскочили в машину, i Полi рвонув ii з мiсця. Хтось потiм розповiсть, яка була машина, i пригадае номер. Та це пусте. Номер калiфорнiйський, крадений, а в Нью-Йорку е, мабуть, сто тисяч чорних седанiв «Шевроле».
Роздiл II
У четвер зранку Том Хейген поiхав до своеi юридичноi контори в мiстi. Вiн хотiв розiбрати деякi папери, з’ясувати все, що треба, перед зустрiччю з Вiрджiлем Солоццо, призначеною на завтра. Та зустрiч була така важлива, що Хейген попросив дона придiлити йому весь вечiр, щоб пiдготуватися до дiлових пропозицiй, з якими Солоццо звернеться до «родини» Корлеоне. Хотiв з’ясувати все до найменших дрiбниць, щоб iти на пiдготовчу зустрiч iз доном, маючи цiлковиту яснiсть.
Дона начебто зовсiм не здивувала Хейгенова оповiдь, коли Том, повернувшись пiзно ввечерi з подорожi до Калiфорнii, розповiв про наслiдки переговорiв iз Вольцом. Вiн примусив Хейгена переповiсти все з найменшими подробицями й скривився з огидою, коли той згадав про вродливу дiвчинку та ii матiр. «Інфамiта», – буркнув дон. Цим словом, що означало «ганьба», дон зазвичай висловлював свiй найрiзкiший осуд, а потiм поставив Хейгеновi останне запитання:
– А Вольц – справжнiй жеребець?
Хейген розважив донове запитання на всi боки. Що, власне, той мае на увазi? За роки спiльноi працi Том встановив, що оцiнки дона вiдрiзняються вiд оцiнок бiльшостi людей, отже, i слова його також можуть мати iнше значення. Чи мае Вольц характер, чи мае вiн сильну волю? Безперечно, мае, але не про це запитував дон. Чи мае кiнопродюсер вiдвагу не пiддаватися на залякування? Чи готовий вiн витримати великi фiнансовi втрати у зв’язку iз затримуванням кiнозйомок i скандалом навколо провiдного актора, викритого як наркомана? Так, але знову ж не це мав на увазi дон. Нарештi Хейген витлумачив донове запитання таким чином: чи здатен Джек Вольц ризикувати всiм суто заради принципу, заради честi або в iм’я помсти?
Хейген посмiхнувся. Вiн не втримався, щоб не пожартувати з доном, хоч робив це дуже рiдко.
– Питаете, чи вiн сицилiець?
Дон задоволено кивнув головою, вiдзначаючи влучний i приемний для нього жарт.
– Нi, – сказав Хейген.
Цього було досить. Дон обмiрковував справу до наступного дня. А в середу по обiдi покликав Хейгена до себе i дав йому настанови, якi поглинули весь Хейгенiв робочий день i сповнили його захватом. Консiльйорi був переконаний, що дон блискуче розв’язав проблему, а Вольц зателефонуе йому ще цього ранку й повiдомить, що Джонi Фонтане матиме провiдну роль у новому военному фiльмi.
Цiеi митi справдi задзвонив телефон, але то був Амерiго Бонасера. Голос власника похоронного закладу тремтiв вiд вдячностi. Вiн просив Хейгена передати дону запевнення в довiчнiй дружбi. Досить доновi лише покликати його, як вiн, Амерiго Бонасера, вiддасть життя за благословенного Хрещеного Батька. Хейген запевнив, що перекаже цi слова доновi.
«Дейлi ньюс» на цiлi двi сторiнки тиснула фотографii Джеррi Вагнера й Кев
Сторінка 27
на Мунана, безживно розпростертих на вулицi. Вмiло зробленi фото навiювали жах – обидва хлопцi здавалися лише жалюгiдними подобами людей. Неймовiрно, писала газета, що вони взагалi залишилися живi. Обидва пролежать у лiкарнi кiлька мiсяцiв, а до того ж iм ще доведеться зробити пластичнi операцii. Хейген занотував: треба буде сказати Клеменцi, щоб той якось вiдзначив Полi Гатто. Здаеться, хлопець тямить свое дiло.Наступнi три години вiн швидко й вправно зводив данi про прибутки вiд фiрми по торгiвлi нерухомим майном, доновоi компанii iмпорту маслиновоi олii та вiд будiвельного бiзнесу. Жодне з цих пiдприемств не процвiтало, але тепер, пiсля закiнчення вiйни, вони даватимуть неабиякий прибуток. Хейген уже майже й забув про Джонi Фонтане з його проблемами, коли секретарка повiдомила, що на дротi Калiфорнiя. Тiшачись наперед, вiн узяв слухавку й промовив:
– Хейген слухае.
Голос в апаратi був невпiзнанним вiд ненавистi й гнiву:
– Ах ти ж виродку задрипаний! – верещав Вольц. – Я запроторю вас усiх у тюрягу на сто рокiв! Витрачуся до останнього цента, а розквитаюся з вами. А вашого Джонi Фонтане вихолощу, чи чуеш ти, падло iталiйське?
– Що ви, я ж нiмецько-iрландського походження, – лагiдно вiдповiв Хейген. Настала мертва тиша, а потiм клацнула покладена слухавка. Хейген посмiхнувся, Вольц не наважився погрожувати самому доновi Корлеоне. Отже, генiй здобув визнання.
Джек Вольц завжди спав сам, хоча в його лiжку стало б мiсця й для десятьох, а в спальнi можна було б знiмати бальнi сцени. Але вже десять рокiв пiсля смертi першоi дружини вiн спав сам. Це не означало, що вiн вже не вдавався до послуг жiнок. Незважаючи на свiй вiк, Вольц був фiзично дуже мiцний, проте його могли збуджувати лише молодесенькi дiвчата, та й то його ставало хiба на кiлька годин увечерi.
У цей четвер вранцi вiн чомусь прокинувся дуже рано. Свiтанок сповнив його величезну спальню iмлою, схожою на луговий туман. У ногах лiжка Вольц угледiв щось знайоме й звiвся на лiкоть, щоб краще роздивитися. Воно скидалося на кiнську голову. Ще очманiлий спросоння Вольц намацав i ввiмкнув нiчник.
Побачене так уразило Вольца, що йому стало млосно. Немов здоровенний ковальський молот гепнув йому на груди, шалено закалатало серце, i Вольца занудило. Вiн виблював на розкiшний свiтлий килим.
Чорна шовковиста голова його незрiвнянного Хартума, вiдтята вiд тiла, дивилася на нього з товстого коржа застиглоi кровi. Стирчали оголенi кiнцi бiлих сухожиль. На храпi застигла пiна, а великi, як яблука, очi, що колись блищали, наче золотi, тепер були залитi кров’ю. Вольца охопив тваринний жах, i вiн зарепетував, скликаючи слуг. Цей жах i спонукав його проверещати Хейгеновi своi нестямнi погрози. Його несамовитий репет наполохав дворецького, i той подзвонив особистому лiкаревi Вольца та його першому заступниковi на студii. Проте ще до iхнього приiзду Вольц опанував себе.
Вiн був приголомшений. Хто здатен знищити коня вартiстю в шiстсот тисяч доларiв? І то без жодного попередження, без переговорiв, якi б, можливо, дозволили вирiшити все без цього злочину. Безжальнiсть i абсолютна зневага до будь-яких цiнностей виказували людину, що керуеться власним законом, а може, навiть вважае себе за свого власного бога. І ця людина мае таку волю, надiлена такою силою й хитрiстю, що могла не зважати на охорону Вольцових стаень. На цей час Вольц вже усвiдомив, що коня добре пiдпоiли чимось снодiйним, перш нiж неквапливо вiдрубати сокирою здоровезну трикутну голову. Нiчнi охоронцi запевняли, що нiчого не чули. Вольц не хотiв вiрити. Їх мали б примусити заговорити. Не iнакше як iх хтось пiдкупив, i з них треба витягти, хто саме.
Вольц не був дурний – тiльки надмiру самозакоханий. Вiн помилився, вважаючи свою силу вищою за силу дона Корлеоне. Йому треба було тiльки дати доказ, що це не так. І вiн зрозумiв, що йому хотiли показати: незважаючи на все Вольцове багатство, на всi зв’язки з президентом Сполучених Штатiв, на вихваляння дружбою з директором ФБР, отой нiкому не вiдомий iмпортер iталiйськоi маслиновоi олii мiг убити його. І лише через те, що Вольц не дав Джонi Фонтане ролi, якоi тому забажалося. Неймовiрно! Нiхто не мае права дiяти в такий спосiб. Як можна жити на бiлiм свiтi, коли всi так чинитимуть! Це ж божевiлля. Чого ж тодi вартi грошi, пiдприемства, влада? Це ж у сто разiв гiрше вiд комунiзму. Таке треба винищувати дощенту, не можна такого дозволяти!
Вольц погодився прийняти вiд лiкаря якусь слабеньку заспокiйливу мiкстуру. Лiки допомогли, вiн утихомирився й почав думати розважливо. Його приголомшувала недбалiсть, iз якою отой Корлеоне наказав знищити всесвiтньовiдомого коня, вартого шiстсот тисяч доларiв. Шiстсот тисяч! І це ще тiльки початок. Вольц аж здригнувся. Подумав про своi успiхи в життi – вiн багатий, може мати найвродливiших жiнок свiту, досить лише поманити пальцем i пообiцяти контракт. Його приймали королi й королеви. У нього грошi й влада – яке життя може бути краще? Отож чи варто ризикувати всiм через чиюсь примху? Можливо, в
Сторінка 28
н i зумiв би притиснути Корлеоне, але яке покарання передбачене законом за знищення рисака? Вольц нестямно зареготав. Лiкар i слуги стурбовано подивилися на нього. Йому набiгла вже iнша думка. Вiн став би посмiховищем Калiфорнii хоча б тому, що хтось презирливо й зухвало кинув виклик його могутностi. Ця думка переконала його. Разом з думкою про те, що його можуть не просто вбити, що в тих людей у запасi мае бути щось пiдступнiше й жахливiше за саму смерть.Вольц вiддав потрiбнi розпорядження. Забiгав довiрений персонал. Лiкар i слуги пiд загрозою довiчноi ворожнечi з боку Вольца й студii поклялися тримати язик за зубами. Пресу повiдомили, що рисак Хартум здох вiд хвороби, яку пiдхопив у дорозi, коли його везли з Англii. Останки коня потайки закопали в маетку.
А через шiсть годин Джонi Фонтане подзвонив режисер фiльму й сказав: наступного понедiлка його чекатимуть на студii, щоб розпочати зйомки.
Того ж вечора Хейген зайшов до дона пiдготуватися разом до завтрашньоi важливоi зустрiчi з Вiрджiлем Солоццо. Дон викликав i свого старшого сина, який сидiв, вiдсьорбуючи зi склянки воду. Масивне вродливе обличчя Соннi Корлеоне було вкрай зморене. «І досi волочиться з тiею дружкою», – подумав Хейген. Ще одна морока.
Дон Корлеоне вмостився в крiслi, пахкаючи сигарою «Дi Нобiлi». Хейген пiдбивав його перейти на гаванськi, але дон заявив, що вiд них йому дере в горлi, отже, Хейгеновi доводилося стежити, щоб у кабiнетi завжди була скринька «Дi Нобiлi».
– Чи все нам вiдомо? – запитав дон.
Хейген вiдкрив теку зi своiми записами. Нотатки нiкого не могли б скомпрометувати, то були умовнi позначки для пам’ятi, щоб не обминути жодних важливих моментiв.
– Солоццо прийде до нас просити допомоги, – говорив Хейген, – вiн хоче, щоб «родина» вклала принаймнi мiльйон доларiв i гарантувала певну безпеку вiд правоохоронних органiв. За це нам дадуть частку в прибутках, але невiдомо яку. Солоццо заручився пiдтримкою «родини» Татталья; i вони також матимуть частку в прибутках. Йдеться про наркотики. Солоццо мае зв’язки в Туреччинi, де вирощують опiйний мак. Звiдти вiн перевозить його до Сицилii. Там усе безпечно. На Сицилii в нього пiдприемство, що виробляе з маку героiн. Задля страховки передбачено, якщо треба, переробляння i в морфiй, i в героiн. А втiм, завод на Сицилii, здаеться, i так добре убезпечений. Єдина притичина – це перевезення в Америку i розповсюдження тут. Ну i, звiсно, йому потрiбен початковий капiтал. А мiльйон доларiв готiвкою, як вiдомо, на вулицi не валяеться. – Хейген побачив, що дон Корлеоне скривився. Старий не любив зайвих прикрас у дiлових розмовах. Вiн квапливо повiв далi:
– Солоццо прозивають Турком. Це з двох причин. Вiн довго жив у Туреччинi, нiбито мав дружину – туркеню й дiтей вiд неi. По-друге, вiн надто часто хапаеться за нiж чи то хапався, коли був молодий. Але робив це лише в дiлових iнтересах i то з поважних причин. Дуже впевнений i сам собi голова. Був пiд судом, вiдсидiв два строки у в’язницi, один в Італii, другий – у Сполучених Штатах, вже вiдомий полiцii як розповсюджувач наркотикiв. Але для нас це швидше вигiдно, бо вiн не вiдкупиться на судi зiзнаннями, адже його вважатимуть верховодою всього дiла, та й суджений ранiше. Мае також дружину американку, трьох дiтей i поводиться як добрий сiм’янин. Витерпить мовчки який завгодно строк, поки знатиме, що його родина отримуе грошi на прожиток.
Дон пахкнув сигарою й промовив:
– Сантiно, а ти що думаеш?
Хейген здогадувався, що скаже Соннi, – той задихався пiд батьковою п’ятою i прагнув мати власний великий бiзнес. Пропозицiя Солоццо його б улаштувала якнайкраще. Соннi жадiбно ковтнув вiскi.
– Цей бiлий порошок може дати великi грошi, – сказав вiн. – Але й небезпека чимала. У разi чого свiтить рокiв двадцять тюряги. Думаю, що нам краще не встрявати до операцiй безпосередньо, а просто забезпечити iм захист вiд влади та фiнансову пiдтримку. Це було б саме те, що нам треба.
Хейген схвально подивився на Соннi – той непогано вiв свою гру. Тримався очевидних речей, а це було найкраще для нього.
– А ти, Томе, що думаеш? – знову пахкнувши сигарою, спитав дон.
Хейген вирiшив бути абсолютно вiдвертим. Вiн уже дiйшов висновку, що дон вiдмовиться вiд пропозицii Солоццо. Найгiрше ж те, що, за його переконанням, цього разу дон не продумав справу до кiнця, хоча таке траплялося з ним дуже рiдко. Вiн не завдав собi клопоту глянути як слiд уперед.
– Давай, Томе, – пiдбадьорив його дон. – Навiть консiльйорi-сицилiець i той не завжди погоджуеться зi своiм хазяiном.
Усi засмiялися.
– Думаю, що варто погодитися, – промовив нарештi Хейген. – І ви знаете чому. Головна причина ось яка. На наркотиках можна заробити бiльше грошей, нiж у будь-якому iншому бiзнесi. Не пристанемо ми до нього – це зроблять iншi, хоча б та ж таки сiм’я Татталья. На здобутi грошi вони зможуть бiльше пiдмащувати полiцiю i змiцнювати свiй полiтичний вплив, iхня «родина» стане сильнiшою за нашу i, врештi, захоче викурити нас iз бiзнесу. Тут такi ж вiднос
Сторінка 29
ни, як мiж державами: вони озброюються – i ми мусимо робити те саме. Якщо вони стають сильнiшими економiчно – це загрожуе нашому iснуванню. Тепер у наших руках гральнi заклади й профспiлки. На сьогоднi це найвигiднiша справа. Але, по-моему, за наркотиками майбутне. Переконаний: нам треба взяти участь у цiй справi, бо iнакше ризикуемо втратити й те, що маемо. Не зараз, але рокiв через десять.Здавалося, дон був надзвичайно вражений. Вiн пахкнув сигарою й промурмотiв:
– Так, це найважливiше. – А потiм зiтхнув i, пiдводячись, запитав: – О котрiй годинi я маю завтра приймати цього пройдисвiта?
– Вiн буде тут о десятiй ранку, – повiдомив Хейген iз проблиском надii: можливо, дон таки погодиться.
– Я хочу, щоб ви обидва були при менi, – промовив дон. Вiн пiдiйшов до сина й узяв його за руку. – Сантiно, виспися цю нiч, подивись, на кого ти схожий? Побережи себе, не довiку будеш молодий.
Пiдбадьорений батьковою увагою, Соннi поставив запитання, на яке Хейген не наважився б:
– Ну то як, тату, що ти збираешся йому вiдповiсти?
Дон Корлеоне посмiхнувся:
– Звiдки менi знати вiдповiдь, поки я не знаю, який вiдсоток запропонують нам вiд прибуткiв i все iнше? Крiм того, менi треба обмiркувати вашi поради. Адже я не з тих, хто веде справи похапцем.
Уже виходячи з кiмнати, вiн немов мiж iншим спитав Хейгена:
– А в тебе занотовано, що цей Турок перед вiйною заробляв на проституцii? Так само, як тепер «родина» Татталья. Запиши, поки не забув. – Глузування в доновому голосi ледве вiдчувалось, але Хейген зашарiвся. Вiн навмисне не згадав про цю подробицю – по-перше, вона не мала особливого значення, а по-друге, могла вплинути небажаним чином на донову ухвалу. У питаннях статевоi моралi вiн був справжнiй пуританин.
Вiрджiль Солоццо, або ж Турок, – мiцноi статури, смаглявий невисокий чоловiк – i справдi був схожий на турка. Вiн мав орлиний нiс i жорстокi темнi очi та поводився з великою гiднiстю.
Соннi Корлеоне зустрiв його бiля дверей i завiв до кабiнету, де на нього вже чекали дон i Хейген. «Опрiч Луки Бразi, менi ще не доводилося бачити небезпечнiшоi людини», – вiдзначив подумки Хейген. Усi ввiчливо потисли Турковi руку. «Якби дон запитав у мене, хто Солоццо – жеребець чи шкапа, я б, не вагаючись, сказав, що жеребець», – знову вiдзначив про себе Хейген. Йому нiколи не доводилося зустрiчати людину такоi внутрiшньоi сили, навiть сам дон нинi не витримував порiвняння з Турком. Вiтаючись, дон мав трохи простакуватий вигляд, занадто скидався на селянина.
Солоццо одразу ж заговорив про справу. Йшлося про наркотики. Вже все пiдготовлено. Певнi плантацii маку в Туреччинi забезпечать його певною кiлькiстю сировини щорiчно. У нього е надiйний завод у Францii, де з маку виготовляють морфiй. Другий завод, улаштований в абсолютно безпечному мiсцi на Сицилii, перероблятиме морфiй на героiн. Контрабандне перевезення сировини в обидвi краiни налагоджено безперебiйно, наскiльки взагалi можна забезпечити безперебiйнiсть у таких справах. Контрабанда до Сполучених Штатiв дасть вiдсоткiв п’ять втрат, адже, як iм обом добре вiдомо, агенти ФБР непiдкупнi. Але ж прибутки будуть фантастичнi, а ризику майже нiякого.
– Так чого ж тодi ви прийшли до мене? – ввiчливо поцiкавився дон. – Чим я здобув таку вашу великодушнiсть?
Смагляве обличчя Солоццо залишилося незворушним.
– Менi потрiбно два мiльйони готiвкою, – вiдказав вiн. – І не менш потрiбна людина, що мае впливових друзiв на важливих посадах. Рано чи пiзно хтось iз моiх розповсюджувачiв може погорiти. Цього не уникнути. Усi люди матимуть незаплямовану репутацiю. Це я гарантую. Отже, було б логiчно чекати вiд суддiв не дуже суворих вирокiв. Менi потрiбен друг, який гарантуе, що моi люди, коли попадуться, не отримуватимуть бiльше одного-двох рокiв. Тодi вони мовчатимуть. Але якщо комусь припаяють рокiв десять-двадцять, то все може статися. У цьому свiтi чимало слабодухiв. Хтось розпатякаеться й пiдставить пiд удар важливiших людей. Правовий захист багато важить. Я чув, доне Корлеоне, що у вас у кишенi суддiв не менше, нiж дрiбнякiв у чистильника взуття.
Дон Корлеоне не став завдавати собi клопоту з вiдповiддю на цей комплiмент.
– Який вiдсоток для моеi «родини»? – коротко спитав вiн.
Очi Солоццо спалахнули:
– П’ятдесят. – Вiн почекав, а потiм додав майже ласкавим голосом: – За перший рiк ваша частка становитиме три-чотири мiльйони. А потiм ще збiльшиться.
– А який же вiдсоток отримае «родина» Татталья? – знову поцiкавився Корлеоне.
На якусь мить Солоццо начебто знiтився.
– Вони отримають частку з мого прибутку. Нiчого не вдiеш, я потребую i iхньоi допомоги у цiй операцii.
– Отже, – констатував дон Корлеоне, – я матиму п’ятдесят вiдсоткiв лише за фiнансування та юридичне прикриття, а самi операцii здiйснюватимуться без мене. Чи це ви хотiли менi сказати?
Солоццо пiдтвердив.
– Якщо ви називаете два мiльйони доларiв готiвкою «лише фiнансуванням», то я вас вiтаю, доне Корлеоне.
– Я погодився зустрiтися з вами, – тихо провадив д
Сторінка 30
н, – з поваги до «родини» Татталья i ще тому, що чув про вас як про серйозного чоловiка, що також заслуговуе на повагу. Я мушу вiдмовити вам, але повинен сказати й про причину вiдмови. Прибутки у вашому бiзнесi неабиякi, але й ризик не менший. Вашi операцii, якщо б я пристав до них, стали б на перешкодi моiм iншим iнтересам. Це правда, я маю дуже багато друзiв-полiтикiв, але вони змiнять свое ставлення, коли довiдаються, що мiй бiзнес – наркотики, а не гральнi заклади. Вони вибачають азартнi iгри на грошi, бо це, мовляв, невинний грiх, на зразок зайвоi чарчини, зате наркотики вважають брудним дiлом. Нi, не заперечуйте. Я висловлюю iхню думку, а не свою. Мене не обходить, як заробляе той чи iнший собi на життя. Я лише кажу вам, що оце ваше дiло занадто ризиковане. Усiм у моiй «родинi» добре жилось останнi десять рокiв, i я не можу своею пожадливiстю ставити пiд загрозу iхнiй добробут.Солоццо нiчим не виказав свого розчарування – лише його очi забiгали по кiмнатi, неначе вiн шукав пiдтримки в Хейгена й Соннi. Потiм вiн сказав:
– Може, вас непокоiть забезпеченiсть ваших двох мiльйонiв?
Дон холодно посмiхнувся i сказав:
– Нi.
Солоццо спробував знову:
– «Родина» Татталья також дае гарантiю вашому вкладовi.
Саме в цю мить Соннi Корлеоне припустився непростимоi помилки, хибно оцiнивши ситуацiю i свою роль у переговорах. Вiн зацiкавлено перепитав:
– «Родина» Татталья гарантуе повернення нашого внеску, не вимагаючи з нас нiяких процентiв?
Хейген жахнувся вiд цього недолугого втручання. Вiн помiтив, як дон холодно й грiзно глянув на старшого сина, а той закляк вiд страху, нiчого не розумiючи. Очi Солоццо знову забiгали по кiмнатi, але тепер уже задоволено. Вiн знайшов шпарину в доновiй фортецi. Коли дон заговорив, його голос свiдчив про те, що розмову закiнчено:
– Молодь зажерлива, – сказав вiн. – І в нашi днi вона не мае гарних манер – лiзуть поперед батька в пекло, встромляють свого носа куди не слiд. Я занадто люблю своiх дiтей i цим зiпсував iх. Самi бачите, синьйоре Солоццо, моя вiдмова остаточна. Дозвольте запевнити, що я особисто бажаю вам успiху у вашiй справi. Вона нiде не перетинаеться з моею. Дуже шкодую, що менi довелося розчарувати вас.
Солоццо вклонився, потис руку доновi й дозволив Хейгеновi провести себе до автомобiля. Прощаючись iз ним, Хейген не змiг нiчого прочитати на його обличчi. У кабiнетi дон Корлеоне запитав Хейгена:
– Ну, що ти скажеш про цього чоловiка?
– Вiн сицилiець, – сухо вiдповiв Хейген.
Дон замислено кивнув головою, а потiм сказав синовi поблажливо:
– Сантiно, нiколи не виказуй чужим людям своiх думок. Навiщо iм знати, що там у тебе за пазухою. Видно, шури-мури з тiею дiвчиною так захопили тебе, що твоя голова пiшла обертом. Облиш цю комедiю й придiли увагу «справi». А тепер геть з-перед моiх очей.
Хейген побачив на обличчi Соннi спочатку подив, а потiм гнiв на батька за цю нотацiю. «Невже вiн сподiвався, що дон не довiдаеться про його походеньки?» – щиро дивувався Хейген. Невже до нього так i не дiйшло, якоi страшноi помилки вiн щойно припустився? Коли так, то Хейген нiколи не хотiв би стати консiльйорi в дона Сантiно Корлеоне.
Дон Корлеоне зачекав, поки Соннi вийде, а потiм опустився у свое шкiряне крiсло й рiзким рухом показав, що хоче випити. Хейген налив йому чарку ганусiвки. Дон зиркнув на нього.
– Пришли до мене Луку Бразi.
Ще через три мiсяцi Хейген хапливо переглядав папери у своiй мiськiй конторi, сподiваючись ранiше скiнчити роботу, щоб мати час на купiвлю рiздвяних подарункiв дружинi й дiтям. Йому перебив роботу телефон. Джонi Фонтане радiсно повiдомляв, що фiльм зроблено, батальнi сцени прекраснi («Яке менi, в бiса, дiло до тих сцен?» – роздратовано подумав Хейген). Джонi надiслав доновi такий рiздвяний подарунок, що в дона очi полiзуть на лоб. Вiн би й сам приiхав, але залишилися ще деякi дрiбнички у фiльмi, i йому треба бути на студii. Хейген намагався приховати свое роздратування, чар Джонi Фонтане нiколи не дiяв на нього. Та все ж вiн поцiкавився:
– Що ж то за подарунок?
Джонi Фонтане тихо засмiявся й вiдповiв:
– Не можу сказати. Це один iз найкращих рiздвяних подарункiв.
Хейген миттю втратив будь-який iнтерес. Нарештi йому вдалося ввiчливо попрощатися й покласти слухавку.
За десять хвилин секретарка сказала, що дзвонить Коннi Корлеоне й хоче з ним переговорити. Хейген зiтхнув. Дiвчиною Коннi була приемна, дуже мила, але як замiжня жiнка вона стала нi к бiсу. Скаржилася на чоловiка. Вона взяла за звичку приiздити навiдувати матiр упродовж двох-трьох днiв. З Карло Рiццi iм справдi не поталанило. Йому доручили одну певну справу, а вiн ii довiв до ручки. Карло пиячив, волочився за жiнками, грав на грошi й не раз уже лупцював дружину. Вдома Коннi про це мовчала, але Хейгеновi вже скаржилася. «На що вона нарiкатиме зараз?» – подумав Хейген неприязно.
Та рiздвяний настрiй, здавалося, звеселив i ii. Вона лише хотiла порадитися з Хейгеном, що подарувати на Рiздво батьковi. А також Соннi, Фредовi й Ма
Сторінка 31
кловi. Що купити матерi, вона вже вирiшила. Кiлька Хейгенових пропозицiй Коннi вiдкинула як безглуздi. Нарештi вона дала йому спокiй.Коли телефон задзвонив знову, Хейген жбурнув папери назад, у кошик. Чорт iх бери! Треба йти.
Одначе не вiдповiсти на дзвiнок йому й на думку не спало. Коли секретарка сказала, що дзвонить Майкл Корлеоне, Хейген узяв слухавку iз задоволенням. Майкл завжди подобався йому.
– Томе, – сказав Майкл, – завтра я з Кей iду до мiста. Є одне важливе дiло, хочу повiдомити старого перед Рiздвом. Вiн буде вдома завтра ввечерi?
– Авжеж, – вiдповiв Хейген, – вiн не збираеться до свята виiжджати з мiста. Може, тобi треба моеi допомоги?
Майкл, як i батько, був дуже стриманий на язик.
– Нi, – вiдповiв вiн. – Мабуть, на Рiздво ми з тобою побачимося. Адже всi зберуться на Лонг-Бiч?
– Усi, – сказав Хейген. І здивувався, що Майкл поклав слухавку, не погомонiвши з ним про се чи про те.
Вiн попросив секретарку зателефонувати дружинi й повiдомити, що вiн запiзниться, але хотiв би мати якусь вечерю. Вийшовши з примiщення, швидко попрямував до магазину «Мейсi». Хтось заступив йому дорогу. На свiй подив Хейген побачив Солоццо.
Той узяв його пiд руку й спокiйно сказав:
– Не бiйся. Я просто хочу поговорити з тобою.
В автомобiлi, що стояв бiля тротуару, раптом вiдчинилися дверцята. Солоццо наказав:
– Залазь. Нам треба поговорити.
Хейген вивiльнив руку. Вiн був не те щоб стривожений, а просто роздратований. Вiн сказав:
– Я не маю часу.
Цiеi митi ззаду пiдiйшли ще двое. Хейген раптом вiдчув слабiсть у ногах.
Солоццо миролюбно сказав:
– Залазь до автомобiля. Якби я хотiв тебе вбити, ти б уже давно лежав трупом. Повiр менi.
Не вiрячи йому анi на крихту, Хейген сiв у машину.
Майкл Корлеоне збрехав Хейгеновi. Вiн уже був у Нью-Йорку й телефонував з номера готелю «Пенсiльванiя», за якихось десять кварталiв вiд Хейгеновоi контори. Коли вiн поклав слухавку, Кей, облишаючи сигарету, сказала йому:
– Ну й брехун же ти, Майку.
Майкл сiв бiля неi на лiжку.
– Усе заради тебе, люба, якби я сказав своiм, що ми в мiстi, нам вiдразу довелося б iхати до них. І ми б уже не змогли вдвох пообiдати, пiти до театру, переспати нiч. У будинку мого батька неодруженим спати разом не дозволено.
Вiн обняв ii й нiжно поцiлував у солодкi вуста, а потiм обережно поклав ii на лiжко. Очiкуючи хвилини кохання, вона заплющила очi, i Майкл вiдчув себе безмежно щасливим. Роки вiйни вiн провiв у боях на Тихому океанi i на тих клятих островах мрiяв саме про таку дiвчину, як Кей Адамс, про таку, як у неi, вроду, звабливе, молочно-бiле, тендiтне тiло, наснажене пристрастю. Кей розплющила очi, притягла до себе його голову й поцiлувала. Вони вiддавалися коханню, аж доки настав час вечеряти i йти до театру.
Пiдвечерявши, пройшлися бiля залитих свiтлом унiвермагiв, де тиснулися покупцi рiздвяних подарункiв.
– Який подарунок ти хочеш отримати вiд мене на Рiздво? – спитав Майкл. Пригорнувшись до нього, Кей вiдповiла:
– Лиш тебе. Як ти думаеш, чи батько схвалить твiй вибiр?
– Це не проблема, – сказав лагiдно Майкл. – А от як твоi рiднi поставляться до мене?
– Мене це не турбуе, – знизала плечима Кей.
– Я навiть думав офiцiйно змiнити прiзвище, – зiзнався iй Майкл. – Але в разi якоi халепи це навряд чи допоможе. Ти впевнена, що хочеш мати прiзвище Корлеоне? – запитав вiн напiвжартома.
– Так, – серйозно вiдповiла Кей. Вони пригорнулися. Мали намiр одружитися на Рiздво, вiдбувши тиху цивiльну церемонiю за участю лише двох друзiв як свiдкiв. Але Майкл наполiг, що вiн мав повiдомити свого батька. Вiн запевняв, що батько не стоятиме iм на перешкодi, поки вони все робитимуть вiдкрито. Кей сумнiвалася. Сказала, що своiх рiдних повiдомить уже тодi, як вiзьме шлюб iз Майклом.
– Звiсно, вони подумають, що я вагiтна, – додала вона.
Майкл усмiхнувся:
– Моi подумають те саме.
Але жоден iз них не згадав про те, що Майкловi доведеться розiрвати тiснi зв’язки зi своею родиною. Вони знали, що Майкл уже частково це зробив, i обом було нiяково. До закiнчення коледжу вони мали намiр зустрiчатись у вихiднi днi й проводити разом лiтнi канiкули, iм здавалося, що вони стануть щасливi.
У театрi вiдбувалася музична вистава «Карусель». Сентиментальна оповiдь про життя хвалькуватого злодiя примушувала iх час вiд часу всмiхатися одне одному. Коли вийшли з театру, надворi вже було холодно. Кей пригорнулася до Майкла й сказала:
– Коли ми одружимося, чи й ти битимеш мене, а потiм крастимеш зiрку з неба на подарунок?
Майкл засмiявся.
– Я збираюся стати викладачем математики, – вiдповiв вiн, а потiм запитав: – Хочеш десь поiсти чи пiдемо прямо в готель?
Кей заперечливо хитнула головою, а потiм виразно подивилася на Майкла. Як завжди, його зворушило ii бажання вiддатися коханню. Вiн усмiхнувся, нахилився до неi, i вони, стоячи на холоднiй вулицi, поцiлувалися. Майкл зголоднiв i вирiшив у готелi замовити до номера бутерброди.
У вестибюлi вiн пiдштовхнув Кей до кiоску й попрос
Сторінка 32
в:– Купи газети, поки я сходжу по ключi.
Майкловi довелося постояти в невеличкiй черзi; хоч вiйна вже закiнчилась, у готелi ще вiдчувалася нестача обслуги. Нарештi вiн отримав ключа й нетерпеливо роззирнувся, розшукуючи Кей. Вона стояла бiля кiоску, не вiдриваючи погляду вiд газети, яку тримала в руках. Пiдiйшовши, Майкл побачив у неi в очах сльози.
– О Майку, – промовила вона. – О Майку!
Вiн вихопив газету з ii рук. І одразу побачив на фото свого батька, розпростертого на тротуарi. Голова лежала в калюжi кровi. Якийсь чоловiк сидiв просто на асфальтi й плакав, немов дитина. То був його брат Фреддi. У Майкла Корлеоне враз усе похололо всерединi. Вiн не вiдчував нi горя, нi страху, лише холодну лють. Наказав Кей:
– Іди в номер.
Проте довелося взяти ii за руку й пiдвести до лiфта. Обое мовчки пiднялися на свiй поверх, у номерi Майкл сiв на лiжко й розгорнув газету. Заголовки повiдомляли:
«СТРІЛЯЛИ У ВІТО КОРЛЕОНЕ. НЕБЕЗПЕЧНО ПОРАНЕНО ЙМОВІРНОГО ВАТАЖКА РЕКЕТИРІВ, ХІРУРГІЧНА ОПЕРАЦІЯ ЗА ПОСИЛЕНОЇ ПОЛІЦІЙНОЇ ОХОРОНИ. МОЖЛИВИЙ ПОЧАТОК РІЗАНИНИ В ГАНГСТЕРСЬКОМУ СВІТІ».
Майкл вiдчув слабкiсть у ногах. Сказав до Кей:
– Вiн живий. Цим виродкам не вдалося його вбити.
Ще раз перечитав повiдомлення в газетi. У батька стрiляли о п’ятiй годинi дня. Отож вони з Кей вiддавалися коханню, вечеряли, милувалися грою артистiв, а в цей час його батько був при смертi. Серце йому стисло почуття провини. Кей запитала:
– Поiдемо зараз до лiкарнi?
Майкл заперечно схитнув головою.
– Спершу подзвоню додому, – сказав вiн. – Люди, що вчинили замах на мого батька, здатнi на все. А тепер, коли вiн ще живий, вони оскаженiли. І чорт знае, чого ще можуть наробити.
Обидва телефони на Лонг-Бiч були зайнятi. Лише хвилин за двадцять Майкловi пощастило додзвонитися. Вiн почув голос Соннi:
– Слухаю.
– Соннi, це я, – вiдповiв Майкл.
У голосi Соннi забринiла полегкiсть:
– Господи, а ми вже потерпали, де ти у бiсового батька пропадаеш! Я вже послав людей у те твое задрипане мiстечко, щоб розшукали тебе.
– Як старий? – запитав Майкл. – Чи тяжко його поранили?
– Досить тяжко, – вiдповiв Соннi, – влучили п’ять разiв. Але вiн живучий, – у голосi Соннi звучала гордiсть. – Лiкарi кажуть, що витягне. Слухай, хлопче, менi нiколи, я не можу базiкати з тобою, де ти тепер?
– У Нью-Йорку, – вiдповiв Майкл. – Хiба Том не казав тобi, що я приiхав?
Голос Соннi ледь здригнувся:
– Тома схопили на вулицi. Ось чому я турбувався за тебе. Його дружина тут, у нас. Їй нiчого не вiдомо. Полiцii я теж не повiдомляв. І не збираюся. Тi виродки, що заварили цю кашу, не iнакше як божевiльнi. Їдь сюди й тримай язика за зубами. Гаразд?
– Гаразд, – вiдповiв Майкл. – А ти знаеш, чиiх це рук дiло?
– Авжеж, знаю, – запевнив Соннi. – Тiльки-но з’явиться Лука Бразi, вони будуть трупами. Ми ще в сiдлi й при силi.
– Буду за годину, – пообiцяв Майкл, – приiду на таксi. – Вiн поклав слухавку.
Газети продавали на вулицях уже понад три години. Напевне, вже повiдомляли й по радiо. Неймовiрно, щоб Лука Бразi не почув цiеi новини ще й досi. Майкл замислився. Де Бразi? Те ж саме питання непокоiло в цю хвилину й Хейгена. Воно ж таки цiкавило й Соннi Корлеоне на Лонг-Бiч.
За чверть до п’ятоi пополуднi дон Корлеоне упорався з паперами, якi пiдготував для нього адмiнiстративний директор його компанii з продажу маслиновоi олii. Потiм надiв пiджак i постукав сина Фреддi пучкою по головi, щоб той нарештi витяг носа з денноi газети.
– Хай Гатто забере машину зi стоянки, – наказав вiн. – За кiлька хвилин поiдемо додому.
– Доведеться йти менi самому, – пробурчав Фреддi. – Полi дзвонив уранцi, сказав, що хворий. Знову застудився.
Дон Корлеоне замислено зауважив:
– Це вже втрете за мiсяць. Менi здаеться, що треба пiдшукати здоровiшого хлопця на його мiсце. Скажи Томовi.
– Полi – добрий хлопець, – не погодився Фреддi. – Якщо вiн каже, що хворий, значить, справдi хворий. Менi неважко змотатися за машиною.
Фреддi пiшов. Дон Корлеоне спостерiгав з вiкна, як син переходить Дев’яту авеню до мiсця стоянки машин. Тодi Корлеоне подзвонив до контори Хейгеновi. Нiхто не вiдповiв. Зателефонував додому на Лонг-Бiч, але знову нiякоi вiдповiдi. Роздратований, вiн виглянув у вiкно. Його автомобiль уже стояв бiля тротуару перед будинком. Фреддi, опершись на крило й склавши на грудях руки, стежив за метушнею покупцiв рiздвяних подарункiв. Дон Корлеоне застiбнув пiджак, директор допомiг надягти пальто. Буркнувши «дякую», дон Корлеоне вийшов i спустився з другого поверху сходами.
На вулицi вже густiшали раннi зимовi сутiнки, Фреддi все ще стояв, недбало спираючись на крило великого «Б’юiка». Побачивши батька, що вийшов iз будинку, вiн обiйшов машину i сiв за кермо. Дон Корлеоне вже збирався сiдати, потiм завагався, озирнувся назад, на довгий прилавок з фруктами перед овочевою крамничкою бiля рогу вулицi. Останнiм часом це в нього увiйшло в звичку. Вiн любив великi збереженi аж до зими фрукти, жовтавi персики й помаранчi, що
Сторінка 33
ишалися в зелених ящиках. Продавець миттю пiдскочив до нього. Дон Корлеоне сам не вибирав, лише вказував. Продавець тiльки раз не погодився з його вибором, показавши, що один iз уподобаних ним плодiв пiдгнив знизу. Дон Корлеоне взяв у лiву руку паперову торбинку з купленим i заплатив п’ятидоларiвкою. Отримав решту й уже замiрявся повертати до автомобiля, коли з-за рогу вийшло двое. Дон Корлеоне миттю збагнув, що мае статися.Чоловiки були в чорних пальтах i низько насунених на очi чорних капелюхах – потiм свiдкам важче стане пригадувати прикмети. Вони не сподiвалися, що дон Корлеоне такий моторний. Вiн випустив з руки пакунок iз фруктами й метнувся до автомобiля з дивовижною для його комплекцii спритнiстю, вигукуючи водночас: «Фредо, Фредо!» Лиш тодi обидва чоловiки вихопили пiстолети й вiдкрили вогонь.
Перша куля влучила доновi Корлеоне в спину. Його хитнуло, як вiд удару молотом, але вiн примусив свое тiло рухатися вперед, до автомобiля. Двi наступнi кулi поцiлили в сiдницю, i дон розпластався серед вулицi. Тим часом обидва гангстери, намагаючись не послизнутися на розсипаних фруктах, метнулися до нього, щоб добити. Цiеi митi, не бiльше як за п’ять секунд пiсля батькового вигуку, Фредерiко Корлеоне вилiз iз автомобiля, i його голова замаячила над машиною. Тим часом вбивцi ще двiчi поспiхом вистрелили в дона, який лежав бiля бровки. Одна куля прошила бiцепс на руцi, а друга – литку правоi ноги. Хоча цi двi рани були не такi небезпечнi, та з них ринула кров, i коло тiла зiбралися невеликi калюжки кровi.
Фредi почув батькiв крик, почув, як батько гукае його давнiм дитячим iм’ям, а потiм пролунали першi два пострiли. Коли вiн видобувся з автомобiля, його паралiзував жах, вiн навiть не витяг пiстолета. Обидва вбивцi могли б легко пристрелити i його. Але тi також запанiкували. Вони напевно знали, що син мав зброю, а крiм того, минуло чимало часу. Вони зникли за рогом, залишивши на вулицi самотнього Фреддi та закривавлене тiло його батька. Люди, що ряснiли на вулицi, кинулися врозтiч у пiд’iзди або попадали на асфальт, iншi позбивалися в невеличкi купки.
А Фреддi й досi ще не вийняв зброi. Стояв як приголомшений, безтямно дивився на батькове тiло, що лежало на асфальтi, як йому здавалося, в озерi почорнiлоi кровi, лицем донизу. Фреддi таки справдi зацiпенiв. Люди, що вже заметушилися навколо, побачили, як вiн почав падати, мов мiшок. Його пiдвели до тротуару й посадили. Бiля дона Корлеоне зiбрався чималий натовп, який розступився, коли, завиваючи сиреною, проклала собi дорогу перша полiцiйна машина. Одразу ж за нею примчав радiофiкований автомобiль газети «Дейлi ньюс», вiн ще й не зупинився, а з нього вже вистрибнув фоторепортер, щоб сфотографувати закривавленого дона Корлеоне. Ще за кiлька хвилин прибула «швидка допомога». Тепер фотокореспондент перевiв свою увагу на Фреддi Корлеоне, – той, не криючись, плакав. То було досить смiшне видовище: масивне лице з рисами купiдона, важкий нiс i товстi обслиненi губи – все пересмикувалося в дитячому плачi. Прибули новi полiцiйнi машини. У натовпi вже шастали детективи. Один iз них схилився над приголомшеним Фреддi, але той не мiг говорити через шок. Детектив залiз у внутрiшню кишеню Фреддi й видобув гаманець. Глянувши на посвiдчення, свиснув напарниковi. За кiлька секунд Фреддi вже був вiдрiзаний вiд натовпу гуртом полiсменiв у цивiльному. Перший детектив намацав у Фреддi пiд пахвою кобуру й витяг з неi пiстолет. Потiм Фреддi пiдняли й укинули в машину без номерiв, яка вiдразу рушила з мiсця. А за нею невiдступно iхав радiофiкований автомобiль «Дейлi ньюс». Фотокореспондент клацав апаратом, знiмаючи геть усе, що потрапляло в об’ектив його камери.
Протягом пiвгодини пiсля замаху на батька Соннi Корлеоне вiдповiв один за одним на п’ять телефонних дзвiнкiв. Перший вiд детектива Джона Фiлiпса, який був у платному списку «родини». Вiн приiхав у першому автомобiлi серед одягнених у цивiльне полiсменiв, що прибули на мiсце стрiлянини.
– Пiзнаете мiй голос? – запитав вiн.
– Так, – вiдповiв Соннi, якого розбудила дружина, покликавши його до телефона.
Фiлiпс заговорив швидко, без жодного вступу:
– П’ятнадцять хвилин тому стрiляли у вашого батька бiля його контори. Вiн живий, але тяжко поранений. Його завезли до лiкарнi «Френч госпiтал». Брата Фреддi забрали до нашого вiддiлка в Челсi. Коли звiльнять, його треба показати лiкаревi. Я зараз збираюся до лiкарнi, братиму участь у розпитах вашого старого, якщо вiн спроможеться заговорити. Інформуватиму вас.
Сидячи за столом навпроти, дружина Соннi Сандра помiтила, як обличчя Соннi наливаеться кров’ю, а очi полiзли на лоб.
– Що сталося? – прошепотiла вона.
Соннi нетерпляче вiдмахнувся вiд неi, – цить, мовляв, – а потiм повернувся спиною й запитав у слухавку:
– Ти певен, що вiн живий?
– Так, певен, – вiдповiв детектив. – Багато втратив кровi, але, по-моему, вiн не в такому тяжкому станi, як здаеться.
– Дякую, – сказав Соннi. – Завтра рiвно о восьмiй ранку будь удома. Тобi пришлю тисячу чистими
Сторінка 34
І поклав слухавку. Примусив себе посидiти тихо. Вiн знав, що найуразливiше в ньому – гнiвливiсть, а особливо тепер зайва гарячковiсть могла призвести до фатальних наслiдкiв. Перш за все треба зв’язатися з Томом Хейгеном. Але не встиг вiн узяти слухавку, як знову задзвонив телефон. Букмекер, найнятий «родиною» для роботи в районi доновоi контори, повiдомляв, що дона вбили на вулицi.
Поставивши кiлька запитань, Соннi переконався, що букмекер дiзнався про все не на мiсцi подii, а через когось. Соннi вiдкинув його повiдомлення як неточне, вiддаючи перевагу Фiлiпсовому. Майже вiдразу пролунав третiй дзвiнок – вiд кореспондента «Дейлi ньюс». Тiльки-но той вiдрекомендувався, Соннi кинув слухавку.
Набравши номер телефону Хейгена, вiн запитав його дружину:
– Том уже прийшов?
– Нi, – вiдповiла вона. – Чекаю на вечерю, але не ранiше як хвилин за двадцять.
– Хай подзвонить менi, коли прийде, – попросив Соннi.
Вiн намагався обмiркувати подii й уявити, що б зробив його батько в такому становищi. Було зрозумiло, що напад – справа рук Солоццо. Але сам Турок нiколи б не наважився замiрятися на такого визначного ватажка, яким був дон. Не iнакше як Солоццо пiдтримують iншi впливовi люди. Думки перервав четвертий телефонний дзвiнок.
– Сантiно Корлеоне? – Голос на iншому кiнцi був дуже лагiдний, просто ласкавий.
– Так, – вiдповiв Соннi.
– Том Хейген тепер у нас, – повiдомляв лагiдний голос. – Через три години, виклавши нашу пропозицiю, ми його вiдпустимо. Не вчиняй необачно, доки не вислухаеш того, що вiн тобi скаже. Квапливiсть тiльки нашкодить. Що сталося, того не вернеш. Тепер усiм слiд виявляти розважливiсть. Ти, кажуть, гарячий, але краще не гарячкуй. – Здавалось, у голосi забринiли нотки глуму. Говорив начебто Солоццо, але Соннi не був певен. Вiн примусив себе вiдповiсти пригнiченим голосом:
– Я чекатиму.
Вiн почув, як на тому кiнцi поклали слухавку. Соннi глянув на свiй величезний позолочений годинник, щоб запам’ятати точний час розмови, i позначив його на скатертинi.
Набурмосений, вiн сiв за кухонний стiл. Дружина поцiкавилася:
– Соннi, що сталося?
– Пiдстрелили старого, – вiдповiв вiн тихо. А коли побачив жах на ii обличчi, грубувато потiшив:
– Не турбуйся, його не вбили. І бiльше нiчого не станеться.
Проте нiчого не сказав про Хейгена. І ось телефон задзвонив уп’яте. То був Клеменца.
У трубцi хрипiв уривчастий голос товстуна:
– Ти чув про батька?
– Чув, – вiдповiв Соннi. – Але вiн живий.
Запала тиша; по довгiй паузi знову почувся схвильований голос Клеменци:
– Слава богу, слава богу. – Потiм стурбовано: – А ти впевнений? Менi сказали, що його порiшили на вулицi.
– Вiн живий, – вiдповiв Соннi, уважно дослухаючись до iнтонацiй голосу Клеменци. Хвилювання здавалося щирим, але ж товстун весь час мусив бути добрим актором.
– Соннi, тепер тобi доведеться заправляти балом, – сказав Клеменца. – Що ти накажеш менi?
– Мерщiй iдь сюди, до батькового дому. – Соннi помовчав. – Прихопи з собою й Полi Гатто.
– Це все? – здивувався Клеменца. – А може б, надiслати людей до лiкарнi й до вас?
– Нi, менi потрiбнi ти й Гатто, – вiдповiв Соннi. Настала довга пауза. Здаеться, Клеменца починав розумiти. Намагаючись говорити якомога природнiше, Соннi спитав: – А де, у бiсового батька, був Полi? І взагалi, що, в дiдька, вiн робить?
Сопiння в трубцi на iншому кiнцi лiнii стихло. Зважуючи слова, Клеменца заговорив:
– Полi хворий. Вiн застудився й лишився вдома. Йому нездужаеться вiд самого початку зими.
Соннi вiдразу насторожився.
– Як часто залишався вiн удома за останнi два мiсяцi?
– Разiв три-чотири, – вiдповiв Клеменца. – Я весь час запитував Фреддi, чи не пiдшукати iншого хлопця, але вiн вiдмовлявся. Та й не було причин непокоiтися. Ти ж знаеш, що останнi десять рокiв усе йшло тихо-мирно.
– Атож, – сказав Соннi. – Отже, побачимося в батьковому домi. А Полi прихопи неодмiнно. Забери його дорогою. Менi байдуже, хворий вiн чи не хворий. Зрозумiв? – Вiн кинув слухавку, не чекаючи вiдповiдi.
Дружина тихо схлипувала. На якусь мить Соннi втупився в неi очима, а потiм звелiв хрипким голосом:
– Якщо дзвонитимуть моi люди, скажи iм, щоб зв’язалися зi мною по спецiальному телефону в батьковому будинку. Якщо чужi – тобi нiчого не вiдомо. Якщо подзвонить Томова дружина, перекажи iй, що вiн трохи затримуеться у справах. – Подумавши, Соннi додав: – Я пришлю сюди кiлькох моiх людей. – Вiн помiтив ii зляканий погляд i розсердився: – Нема чого лякатися. Просто вони менi тут потрiбнi. Роби так, як вони тобi скажуть. Якщо треба буде подзвонити, то зв’яжися зi мною по спецiальному батьковому телефону, але без потреби не дзвони. І не нервуйся.
Вiн вийшов iз будинку.
Уже стемнiло, i грудневий вiтер свистiв надворi. Соннi не вiдчував страху, йдучи у нiч. Усi вiсiм будинкiв завулка належали доновi Корлеоне. На виiздi iз завулка обабiч стояли два будинки, у яких жили вiрнi люди – квартиранти з сiм’ями й самотнi чоловiки на нижнiх поверхах. Шiсть iнших буди
Сторінка 35
кiв, розташованих пiвколом, розподiлялися так: в одному жив Том Хейген iз сiм’ею, у другому – вiн сам, у третьому – найменшому й зовсiм непоказному – жив сам дон, а решта – три будинки – надавали безкоштовно давнiм доновим друзям, що вже вiдпрацювали свое, з единою умовою: вони мали звiльнити примiщення, як тiльки дон iх попросить. Отже, затишна вуличка стала, по сутi, неприступною фортецею. Усi вiсiм будинкiв було добре освiтлено зовнi прожекторами, так що нiхто не мiг десь причаiтися. Соннi перетнув вулицю й зайшов до батькового дому, скориставшись власним ключем. Покликав:– Ма, де ти?
Мати вийшла з кухнi. Слiдом за нею вiйнуло смаженим перцем. Не чекаючи запитання, Соннi взяв ii за руку й посадив.
– Менi щойно подзвонили, – почав вiн, – тiльки не хвилюйся. Тато в лiкарнi, поранений. Одягнись i чекай унизу. Я незабаром пришлю по тебе машину з шофером, гаразд?
Мати уважно подивилася на нього, а потiм запитала по- iталiйському:
– У нього стрiляли?
Соннi пiдтвердив. На якусь мить мати схилила голову. А потiм повернулася на кухню. Соннi йшов слiдом. Вона погасила вогонь пiд сковорiдкою, повною перцю, i почовгала сходами вгору до спальнi. Соннi взяв скибку хлiба з кошика на столi й поклав на неi перцю зi сковорiдки – зробив собi бутерброд. Гаряча олiя капала з масних пальцiв. А потiм пiшов у велику нарiжну кiмнату – батькiв кабiнет – i з замкненоi шухляди вийняв спецiальний телефон. У телефонних списках вiн значився за вигаданою особою i за iншою адресою. Спочатку подзвонив до Луки Бразi. Нiхто не вiдповiв. Потiм зателефонував у Бруклiн добре законспiрованому капореджiме Тессiо, беззастережно вiдданому доновi. Соннi розповiв йому, що сталося. Дав розпорядження. Тессiо мав пiдняти п’ять десяткiв абсолютно надiйних людей, приставити охорону до лiкарнi, надiслати людей сюди, на Лонг-Бiч, тут також iм знайдеться робота. Тессiо запитав:
– Що, i Клеменцу також застукали?
– Менi не хочеться саме зараз використовувати Клеменциних людей.
Тессiо одразу все зрозумiв. Помовчав, а потiм сказав:
– Пробач, Соннi, але я тобi говорю так само, як-от твiй батько сказав би. Не поспiшай. Менi не вiриться, щоб Клеменца мiг зрадити нас.
– Дякую, – вiдповiв Соннi. – Менi також не вiриться, але обережнiсть не завадить. Чи не так?
– Так, – погодився Тессiо.
– Ще одне, – провадив Соннi. – Мiй найменший брат Майкл навчаеться в коледжi в Ганноверi, штат Нью-Гемпшир. Зв’яжися з вiрними людьми в Бостонi, хай заберуть i привезуть його сюди, у наш будинок, побуде тут, поки все владнаеться. Я йому подзвоню, вiн на них чекатиме. Це я знову перестраховуюся, щоб раптом чого не сталося.
– Добре, – вiдповiв Тессiо. – Я тiльки розпоряджусь i одразу до тебе, гаразд? Ти ж, певне, знаеш моiх хлопцiв?
– Знаю, – вiдповiв Соннi й поклав слухавку. Пiдiйшовши до невеличкого стiнного сейфа, вiн вийняв звiдти алфавiтну книжку в синiй шкiрянiй оправi. Спочатку розгорнув на лiтерi «Т». Потiм знайшов потрiбну лiтеру. Там був запис: «Рей Фаррел. 5 000 доларiв. На Рiздво». Потiм зазначався телефонний номер. Соннi набрав його й запитав: «Фаррел?» – «Так», – вiдповiв чоловiчий голос у трубцi. Соннi сказав:
– Це Сантiно Корлеоне. Я хочу просити вас про одну послугу, причому зараз. Запам’ятайте номери двох телефонiв i з’ясуйте для мене, хто дзвонив iм i кому дзвонили вони протягом останнiх трьох мiсяцiв – Соннi назвав Фарреловi номери домашнiх телефонiв Полi Гатто й Клеменци. Потiм додав: – Це важливе дiло. Повiдомте мене до пiвночi й матимете додаткову приемнiсть на Рiздво.
Перш нiж сiсти, ще раз зателефонував до Луки Бразi. Знову вiдповiдi не було. Тривожна думка майнула в головi, але Соннi вiдiгнав ii. Лука мав би прийти вiдразу, як тiльки почув новину. Соннi вiдхилився на спинку крiсла. За годину будинок наповниться людьми «родини», а вiн визначатиме, що хто мае робити. І лише тепер, коли випала хвилина все зважити, Соннi вiдчув усю серйознiсть становища. Це був перший виклик могутностi «родини» Корлеоне за останнi десять рокiв. Безперечно, все заварив Солоццо, але ж вiн зроду б не наважився на такий крок, якби не мав пiдтримки бодай однiеi з п’яти великих «родин» Нью-Йорка. Пiдтримка мае йти вiд «родини» Татталья. Тепер у «родини» Корлеоне вибiр обмежений: або тотальна вiйна, або негайна згода на умовах Солоццо. Соннi похмуро посмiхнувся. Лукавий Турок добре все спланував, але йому не пощастило. Старий залишився живий, а тому вiйна неминуча. З Лукою Бразi й можливостями «родини» Корлеоне у Солоццо кiнець лише один. Але ж його тривожила невiдступна думка: де той Бразi?
Роздiл III
У машинi, що везла Хейгена, було ще четверо – разом iз водiем. Тома пхнули на задне сидiння, мiж тими двома, що перестрiли його на вулицi. Солоццо сiв спереду. Сусiд праворуч насунув Хейгену капелюха на очi й наказав:
– Сиди тихо, щоб i мiзинцем менi не ворухнув.
Їхали недовго, хвилин двадцять, не бiльше, та коли вийшли з машини, Хейген не змiг розпiзнати мiсця, бо вже стемнiло. Його завели у квартиру на першому повер
Сторінка 36
i й посадили на кухонний стiлець iз рiвною спинкою. Солоццо сiв за кухонний стiл. Темне обличчя Турка набуло дивовижного хижого вигляду.– Я не хочу залякати тебе, – сказав вiн. – Я знаю, що не ти заправляеш справами «родини». Я хочу, щоб ти допомiг Корлеоне i менi.
Хейген запалив сигарету, руки в нього трусилися. Хтось поставив на стiл пляшку житнього вiскi й налив у порцелянову чашечку для кави. Хейген вдячно випив пекучу рiдину, i вона заспокоiла його руки й вигнала кволiсть iз нiг.
– Твiй бос мертвий, – сказав Солоццо. Вiн замовк, здивований сльозами, що потекли з Хейгенових очей. Потiм повiв далi: – Моi люди вколошкали його на вулицi перед конторою. Як тiльки менi доповiли про це, я взяв тебе. Ти встановиш мир мiж мною й Соннi.
Хейген не вiдповiдав. Вiн i сам був здивований зi своеi скорботи. До вiдчуття невтiшного горя долучався страх смертi.
Солоццо заговорив знову:
– Соннi вчепився за мою пропозицiю, правда ж? Ти теж знаеш, що це спокуслива рiч. Наркотики – бiзнес майбутнього. Тут такi грошi, що перший-лiпший через два роки стане багатiем. Дон був старомодний «вусатий ведмежатник», його час минув, але вiн не знав цього. Тепер вiн уже на тому свiтi, i нiщо не верне його назад. Я готовий зробити нову пропозицiю й хочу, щоб ти схилив Соннi до згоди.
– Нiчого не вийде. Соннi переслiдуватиме тебе усiма своiми силами, – вiдказав Хейген. Солоццо нетерпляче перебив:
– Це буде перша реакцiя. А ти напоумиш його. Мене пiдтримуе «родина» Татталья з усiма iхнiми людьми. Іншi «родини» Нью-Йорка пiдтримуватимуть усе, що сприятиме встановленню миру й припиненню загальноi вiйни мiж нами. Бо наша вiйна пошкодить iхньому бiзнесу. Якщо Соннi укладе угоду, то iншi «родини», навiть найближчi доновi друзi, не стануть втручатися.
Хейген, не вiдповiдаючи, розглядав своi руки. Солоццо переконливо вiв далi:
– Дон уже був не той, що колись. Давнiше менi б зроду не пощастило вколошкати його. Іншi «родини» не довiряють йому, бо вiн призначив тебе своiм консiльйорi, а ти ж навiть не iталiець, не кажучи вже про те, що не сицилiець. Якщо дiйде до загальноi вiйни, то «родину» Корлеоне рознесуть ущент, а всi iншi зазнають втрат, i я теж. Полiтичнi контакти «родини» Корлеоне менi потрiбнiшi вiд грошей. Отже, поговори iз Соннi, з обома капореджiме, i ти зможеш вiдвернути страшне кровопролиття.
Хейген простяг свою чашечку, щоб налили ще вiскi.
– Я спробую, – вiдповiв вiн. – Але Соннi твердолобий, i навiть Соннi не зможе стримати Луку. Тобi треба остерiгатися Луки. І менi теж, якщо я пристану на твою пропозицiю.
Солоццо спокiйно сказав:
– Я зважу на Луку. А ти вiзьми на себе Соннi й тих двох його братiв. Слухай, скажи iм, що сьогоднi моi люди могли б разом iз старим уколошкати й Фреддi, але у них був прямий наказ не стрiляти в нього. Я не хочу зайвоi прикростi. Можеш сказати iм, що Фреддi живий завдяки менi.
Нарештi мозок Хейгена запрацював. Уперше вiн насправдi повiрив, що Солоццо не збираеться вбивати його чи залишати заручником. Страх, який сковував тiло, вiдлинув, натомiсть прийшов сором, i Хейген почервонiв. Розумiючи його стан, Солоццо стежив за ним зi спокiйною усмiшкою. Хейген почав обмiрковувати все. Якщо вiн не погодиться дiяти на руку Солоццо, його можуть убити. Але потiм вiн збагнув: вiд нього жадають тiльки, щоб вiн передав вимоги, передав iх належним чином як сумлiнний консiльйорi, i не бiльше. І тепер Хейген вiдчув: Солоццо мае рацiю. Треба за будь-яку цiну вiдвернути загальну вiйну мiж Татталья й Корлеоне. «Родинi» Корлеоне доведеться поховати свого покiйника й пiти на угоду. А потiм, коли випаде слушна нагода, вони сквитаються iз Солоццо.
Пiдвiвши очi, Хейген зрозумiв: Солоццо добре знае, про що вiн думае. Турок посмiхався. І раптом Хейгеновi спало на думку: а що ж сталося з Лукою Бразi? Чому Солоццо такий безтурботний? Невже Лука продався йому? Хейген пригадав, що того ж дня, коли дон Корлеоне вiдмовив Солоццо, Луку Бразi покликали для приватноi зустрiчi з доном. Але зараз не час сушити голову над такими подробицями. Йому треба вирватися звiдси в безпечну фортецю «родини» Корлеоне на Лонг-Бiч.
– Я зроблю все, що зможу, – сказав вiн Солоццо. – Думаю, що ти маеш рацiю. Навiть сам дон наказав би зробити те саме.
Солоццо похмуро хитнув головою.
– Чудово, – процiдив вiн. – Я не люблю кровопролиття. Я бiзнесмен, а кров коштуе великих грошей.
Цiеi митi задзвонив телефон, i один з тих, що сидiли поряд iз Хейгеном, пiдвiвся й пiшов вiдповiдати. Вiн вислухав, а потiм коротко сказав: «Гаразд, я передам йому». Поклав слухавку, пiдiйшов до Солоццо i щось зашепотiв йому на вухо. Хейген побачив, як сполотнiло Туркове лице, як спалахнули гнiвом очi. Томовi стало страшно.
Солоццо дивився на нього, щось вирiшуючи про себе, i раптом Хейген збагнув: його вже не збираються випускати. Щось трапилося таке, що може означати його смерть. Солоццо вимовив нарештi:
– Старий ще живий. П’ять дiрок у його сицилiйськiй шкурi, а вiн живий. – Турок стенув плечима, нiби скоряючись лихiй до
Сторінка 37
i. – Не поталанило, – сказав вiн Хейгеновi. – Не поталанило менi. І тобi теж.Роздiл IV
Пiд’iхавши до будинку свого батька на Лонг-Бiч, Майкл Корлеоне побачив, що вузенький в’iзд у завулок перегороджено залiзним ланцюгом. Сам завулок, немов прожекторами, був яскраво освiтлений вогнями восьми будинкiв, i принаймнi десяток машин тулилося до дугастого бетонного тротуару.
Бiля ланцюга стояло двое незнайомих. Один з них спитав iз бруклiнським акцентом:
– Хто ти такий?
Майкл назвався. Ще один чоловiк вийшов iз найближчого будинку й уважно роздивився його обличчя.
– Це донiв синок, – сказав вiн. – Я проведу його в дiм. – Майкл пiшов слiдом за ним, двое охоронцiв при входi пропустили iх усередину.
Здавалося, що будинок повний незнайомих людей. Нарештi Майкл увiйшов до кiмнати, де побачив Терезу, дружину Тома Хейгена; вона сидiла на диванi мов здерев’янiла й палила сигарету. На маленькому столику перед нею стояла склянка вiскi. На другому кiнцi дивана сидiв гладкий Клеменца. Незворушне лице капореджiме вкрилося потом, а заслинена сигара в його руцi аж почорнiла, так намокла. Клеменца встав, щоб спiвчутливо потиснути Майкловi руку, i промурмотiв:
– Твоя мати зараз у лiкарнi бiля батька, з ним усе буде гаразд.
Полi Гатто теж пiдвiвся, щоб привiтатися за руку. Майкл зацiкавлено глянув на нього. Вiн знав, що Полi був батьковим охоронцем, але ще не знав, що в цей день Гатто захворiв i лишився вдома.
Вловивши напруженiсть на його худому смаглявому обличчi, Майкл пригадав: Гатто мав репутацiю людини, яка швидко йде вгору, вiн був вельми моторний i вмiв зробити кожну делiкатну справу без ускладнень, а от сьогоднi не впорався зi своiми обов’язками. Вiн побачив ще кiлькох чоловiкiв по кутках кiмнати, але нiкого не впiзнав. Це люди не Клеменци. Зiставив факти i зрозумiв. Клеменцу й Гатто запiдозрили. Гадаючи, що Полi був на мiсцi замаху, вiн запитав у того хлопця з тхорячою мордою:
– А як Фреддi? З ним усе гаразд?
– Лiкар дав йому укол, i тепер вiн спить, – вiдповiв Клеменца.
Майкл пiдiйшов до Хейгеновоi жiнки, нахилився i поцiлував ii в щоку. Вони завжди подобалися одне одному. Вiн прошепотiв: «Не побивайся, з Томом все буде гаразд. Ти ще не говорила iз Соннi?»
Тереза на мить пригорнулася до нього i заперечливо похитала головою. Вона була тендiтна, вродлива жiночка, бiльше схожа на американку, нiж на iталiйку, i здавалася вельми наляканою. Майкл взяв ii за руку, пiдвiв iз дивана i провiв у батькiв кабiнет, розташований у нарiжному кутку.
Соннi розвалився у крiслi за столом, тримаючи в однiй руцi жовтий записник, а в другiй – олiвець. Крiм нього, у кабiнетi був лише один чоловiк – капореджiме Тессiо, якого Майкл пiзнав i вiдразу ж здогадався, що це його люди утворили нову придворну охорону. У нього в руках був також записник i олiвець. Побачивши iх, Соннi вийшов з-за столу й обняв Хейгенову жiнку.
– Не хвилюйся, Терезо, – сказав вiн. – З Томом нiчого не станеться. Нас повiдомили, що вони хочуть передати через Тома своi умови. Його вiдпустять, вiн же не замiшаний у наших справах, а лише наш адвокат. Отож немае нiяких причин завдавати йому шкоди.
Соннi вiдпустив Терезу, а потiм, на Майклiв подив, обхопив i його i теж цмокнув у щоку. Майкл вiдштовхнув Соннi геть i сказав iз усмiхом:
– Пiсля того як я звик до твоiх стусанiв, тепер треба призвичаюватися до твоiх цiлункiв?
У дитинствi вони частенько не мирилися.
Соннi провадив далi:
– Слухай, хлопче, я вже занепокоiвся – нiяк не мiг додзвонитися до тебе в оте твое мiстечко. Я не думав, що тебе вколошкали, але менi просто не хотiлося зайвий раз нервувати матiр, менi й без того довелося сповiстити ii про халепу з батьком.
– Як вона сприйняла? – запитав Майкл.
– Мужньо, iй же не первина. Я теж пам’ятаю. Ти ще був надто малий, щоб знати про це, а потiм, коли ти вирiс, усе йшло гладенько. – Помовчавши, Соннi додав: – Вона в лiкарнi бiля старого. Вiн виживе.
– Може б, i нам навiдатися до лiкарнi? – запитав Майкл. Соннi заперечливо хитнув головою i сухо вiдповiв:
– Я не можу виходити з дому, поки все не владнаеться.
Задзвонив телефон. Соннi взяв слухавку й почав уважно слухати. Тим часом Майкл нахилився над столом i глянув на жовтий блокнот, у якому Соннi щось записував. Вiн побачив список iз семи прiзвищ. Трьома першими були Солоццо, Фiлiп Татталья й Джон Татталья. Майкл раптом зрозумiв iз усiею яснiстю, що вiн зайшов якраз тодi, коли Соннi й Тессiо складали список людей, яких готували в покiйники. Коли Соннi поклав слухавку, вiн сказав Терезi Хейген i Майкловi:
– Чи не могли б ви зачекати в тiй кiмнатi? Нам iз Тессiо треба скiнчити одну справу.
Хейгенова дружина запитала:
– Не про Тома дзвонили?
Вона вимовила тi слова майже рiзко, але водночас плачучи зi страху. Соннi напiвобiйняв ii однiею рукою i провiв до дверей.
– Присягаюся, що з ним усе буде гаразд. Почекай у вiтальнi. Як тiльки щось стане вiдомо, я негайно вийду до тебе.
Вiн зачинив за нею дверi. А Майкл опустився в одне з велик
Сторінка 38
х крiсел, оббитих шкiрою. Зиркнувши на нього, Соннi мовчки сiв за стiл.– Ти все ж таки залишився, Майку, – зауважив вiн. – Тобi доведеться почути дещо таке, про що б тобi не хотiлося знати.
Майкл припалив сигарету, потiм сказав:
– Може, я чимось допоможу?
– Нi, – вiдповiв Соннi. – Старий страшенно засмутився б, коли б дiзнався, що я i тебе вплутав у цю халепу.
Майкл пiдхопився i визвiрився на Соннi:
– Ах ти ж виродку паршивий, чи ти не знаеш, що вiн мiй батько? То що, я не маю права допомогти йому? А я можу допомогти. Менi не конче бiгти на вулицю й стрiляти в людей, але допомогти я можу. Перестань говорити зi мною як з маленьким братиком. Я був на вiйнi. Був поранений. Убив кiлькох япончикiв. Чи ти, може, думаеш, що як ви когось уколошкаете, то я зомлiю?
Соннi всмiхнувся йому.
– Так, чого доброго, ти ще скоро накажеш менi пiдняти ратицi вгору. Ну, гаразд, залишайся, вiдповiдатимеш на дзвiнки. – Вiн повернувся до Тессiо. – Цей дзвiнок якраз поставив усе на свое мiсце. – Соннi знову повернувся до Майкла. – Хтось мусив навести на старого. Це мiг бути Клеменца або Полi Гатто, що сьогоднi так до речi занедужав. Я вже знаю хто; подивiмось, який ти розумний, Майку. Ти ж студент. Хто навiв на старого людей Солоццо?
Майкл уже знову сидiв у крiслi, вiдхилившись на спинку. Вiн ще й ще раз обдумував усе. Клеменца – капореджiме в iерархii «родини» Корлеоне. Дон зробив його мiльйонером, вони близькi друзi вже понад двадцять рокiв. Вiн обiймае одну з найзначнiших посад в органiзацii. Що виграе Клеменца, зрадивши дона? Бiльше грошей? Вiн досить багатий, але люди, звичайно, завжди пожадливi. Бiльшу владу? Помстився за уявну образу чи зневагу? За те, що Хейгена, а не його зроблено консiльйорi? Чи з дiлових мiркувань, гадаючи, що переможе Солоццо? Нi, неможливо, щоб Клеменца виявився зрадником. А потiм вiн сумно подумав: неможливо лише тому, що йому не хотiлося, аби Клеменцу вбили. Товстун завжди приносив йому гостинцi, коли Майкл був ще хлопчиком, iнколи брав його на прогулянки, якщо дон виявлявся дуже зайнятий. Вiн не мiг повiрити, що Клеменца – зрадник.
Але, з другого боку, Солоццо жадав би прибрати до рук Клеменцу бiльше, нiж будь-кого iншого в «родинi» Корлеоне.
Майкл подумав про Полi Гатто. Полi ще не став багатим. Про нього були доброi думки, його пiдвищення в органiзацii забезпечене, але вiн, як i кожний на його мiсцi, волiв би прискорити подii. Далi вiн, як усi молодi, мусить мати бiльшу жадобу влади. Значить, це Полi. Та Майкл пригадав, що ходив до шостого класу разом iз Полi; йому так само не хотiлося, щоб Полi був зрадником.
Вiн похитав головою.
– Жоден iз них, – але сказав так лише тому, що у Соннi, як той запевняв, уже iснувала вiдповiдь. Якби треба було вирiшувати голосуванням, вiн проголосував би за те, що винний Полi. Соннi засмiявся:
– Не бiйся. З Клеменцою все гаразд. Зрадив Полi.
Майкл побачив, що в Тессiо полегшало на душi. Його симпатii як колеги-капореджiме були на боцi Клеменци. Крiм того, становище не настiльки серйозне, якщо зрада не проникла так високо. Тессiо обережно запитав:
– Значить, завтра я можу вiдiслати своiх людей додому?
– Пiслязавтра, – вiдповiв Соннi. – Не хочу, щоб про це хтось довiдався ранiше, нiж треба. Слухай, менi треба поговорити з братом у сiмейних справах. Почекай у вiтальнi, га? Ми можемо закiнчити список пiзнiше. Ви вдвох iз Клеменцою попрацюете над ним.
– Гаразд, – вiдповiв Тессiо й вийшов iз кабiнету.
– Чому ти певен, що саме Полi? – запитав Майкл.
Соннi вiдповiв:
– У нас е люди в телефоннiй компанii, i вони перевiрили всi телефоннi розмови Полi. З Клеменцою теж. За останнiй мiсяць Полi тричi хворiв, i кожного разу йому дзвонили з автомата, що стоiть на вулицi якраз навпроти контори нашого старого. І сьогоднi теж. Хтось перевiряв, чи прийде Полi, чи хтось iнший його пiдмiняе. А може, ще з якихось причин. Це вже однаково. – Соннi знизав плечима. – Слава богу, що це Полi. Бо Клеменца тепер нам потрiбний до зарiзу.
Майкл нерiшуче запитав:
– Невже розпочнеться велика вiйна?
Погляд Соннi став невблаганний:
– У всякому разi, я збираюся розпочати, хай лише з’явиться Том. Доки старий не скаже менi щось iнше.
– А чом би тобi не почекати, поки не оклигае старий? – запитав Майкл.
Соннi допитливо подивився на нього:
– Як ти, у дiдька, заслужив своi бойовi медалi? Коли на нас наведенi пiстолети, то ми мусимо битися. Я лише боюся, що вони не випустять Тома.
Це здивувало Майкла:
– А чому?
Соннi знову терпляче пояснив йому:
– Коли поцупили Тома, то вважали, що старому каюк, а вони, мовляв, укладуть угоду зi мною й Томом. Том на першiй стадii буде заручником, а потiм ним скористаються, щоб через нього викласти нам iхнi умови. Тепер, коли старий живий, вони знають, що я не здатен укласти з ними нiчого, i Том уже iм не потрiбен. Можуть випустити його, а можуть i вбити, залежить вiд того, як забагнеться Солоццо. Можуть порiшити, аби показати нам, що справдi прагнуть домогтися свого i мають намiр з
Сторінка 39
давити нас.– А як Солоццо спало на думку, що вiн зможе домовитися з тобою? – поцiкавився Майкл.
Соннi зашарiвся та якусь хвилинку не вiдповiдав. Потiм сказав:
– Кiлька мiсяцiв тому в нас iз ним була зустрiч. Солоццо прийшов до нас iз пропозицiею щодо наркотикiв. Старий випровадив його нi з чим. Але пiд час зустрiчi мене потягло за язик, я бовкнув зайвого, вiн второпав, що в душi я стою за угоду з ним. Скiльки разiв старий утовкмачував менi: нiколи не можна показувати стороннiм, що в «родинi» е незгоди. Отож Солоццо й вирiшив, що як вiн прибере старого, менi доведеться пристати на його умови вiдносно наркотикiв. Без старого сила «родини» стане меншою принаймнi наполовину. Але я будь-що воюватиму, аби зберегти все дiло старого. Наркотики – це справа майбутнього, i хоч-не-хоч нам доведеться взятися за них. Вiн вирiшив пристрелити старого iз суто дiлових мiркувань, у нього не було нiяких особистих мотивiв. Ну, i цi дiловi мiркування я цiлком розумiю й згодився б iз ним. Звiсно, з обережностi Турок нiколи не пiдпустить мене до себе i на гарматний пострiл. Але вiн знае також: якщо я погоджуся на його пропозицii, то iншi «родини» нiзащо не дозволять менi рокiв через два розпочати вiйну лише задля помсти. Крiм того, його пiдтримуе «родина» Татталья.
– А якби iм пощастило загнати старого на той свiт, що б ти робив?
Соннi вiдповiв дуже просто:
– Солоццо вже труп. Менi байдуже, чого це буде коштувати. Мене нiщо не зупинить, навiть якщо нам доведеться воювати з усiма п’ятьма «родинами» Нью-Йорка. «Родину» Татталья я зiтру на порох. Менi начхати, якщо й нам усiм доведеться йти на той свiт разом.
– А тато розiграв би все iнакше, – спокiйно сказав Майкл.
Соннi люто махнув рукою:
– Знаю, що я не рiвня йому. Але я тобi скажу ось що – i старий мiг би тобi пiдтвердити те саме – там, де треба дiяти, я добрий тактик, незгiрший за будь-кого. Солоццо знае про це, так само як знають i Клеменца з Тессiо, я «пройшов гарт», коли менi було дев’ятнадцять, тодi «родина» востанне воювала, i я добре-таки придався старому. Тому я тепер не турбуюсь. І в такiй справi у нашоi «родини» всi козирi в руках. Менi треба лише зв’язатися з Лукою.
Майкл зацiкавлено спитав:
– Чи правда, що Лука такий жорстокий, як про нього балакають? І такий справний?
– Йому немае рiвних, – пiдтвердив Соннi. – Я хочу доручити йому трьох Татталья. А Солоццо вiзьму на себе.
Майкл нервово засовався в крiслi й подивився на старшого брата. Вiн пам’ятав Соннi як загалом дуже добросердного хлопця, лише зрiдка брутального. Добрий хлопчина. Здавалося неприродним, що тепер Соннi так заговорив, i в Майкла мороз пробiг поза спиною, щойно вiн глянув на список прiзвищ, який склав брат. Список людей, призначених до страти, неначе Соннi був щойно коронованим римським iмператором. Майкл радiв, що вiн сам не мае до цих подiй безпосереднього стосунку, що батько живий i не треба встрявати в помсту. Вiн допомагатиме, вiдповiдатиме на телефоннi дзвiнки, буде посилати й вислуховувати повiдомлення. Соннi й старий самi зможуть постояти за себе, тим бiльше з допомогою Луки.
Цiеi митi iз сусiдньоi кiмнати почувся несамовитий жiночий зойк. «О боже, – подумав Майкл, – здаеться, Томова жiнка». Пiдбiг до дверей i розчахнув iх. У кiмнатi всi стояли. А коло дивана збентежений Том Хейген мiцно пригортав Терезу. Вона схлипувала, i Майкл зрозумiв, що означав той зойк – це Тереза радiсно вигукнула чоловiкове iм’я, Хейген тим часом визволився з обiймiв жiнки, посадив ii на диван i похмуро всмiхнувся Майкловi.
– Радий бачити тебе, Майку, iй-богу, радий, – i подався в кабiнет, навiть не глянувши на свою дружину, що й досi схлипувала. «Що ж, Том недаремно прожив десять рокiв у родинi Корлеоне, – подумав Майкл у несподiваному спалаховi сiмейних гордощiв. – Щось та перейняв вiд старого, так само як i Соннi, i навiть я», – здивовано вiдзначив Майкл.
Роздiл V
Близько п’ятоi години ранку Соннi, Майкл, Том Хейген, Клеменца й Тессiо зiбралися в нарiжному кабiнетi. Терезу Том переконав пiти додому, у сусiднiй будинок. Полi Гатто чекав у вiтальнi, не знаючи, що людям Тессiо наказано не випускати його й не зводити з нього очей.
Том Хейген передав пропозицii Солоццо. Довiдавшись, що дон ще живий, Солоццо, здаеться, спершу хотiв порiшити Хейгена.
Том усмiхнувся:
– Якби менi колись довелося виступати перед Верховним судом, я й там не змiг би говорити краще, нiж сьогоднi ввечерi у того триклятого Турка. Я сказав, що умовлю «родину» згодитися на його пропозицii, навiть незважаючи на те, що дон живий. Говорив йому, що можу обкрутити тебе, Соннi, круг пальця, адже ми з тобою були нерозлийвода; не ображайся, але я навiв його на думку, що ти не дуже жалкував, перебравши обов’язки старого, хай менi бог простить. – Вiн винувато посмiхнувся до Соннi, той вибачливо махнув рукою. Мовляв, усе розумiю, Хейгене, це пусте.
Вiдхилившись назад у крiслi бiля телефона, тримаючи його у своiй правiй руцi, Майкл вивчав обох чоловiкiв. Коли Хейген зайшов до кiмнати, Соннi
Сторінка 40
кинувся з розкритими обiймами йому назустрiч, Майкл вiдчув iз невимовною заздрiстю, що Том Хейген ближче до Соннi, нiж вiн, Майкл, рiдний брат.– Ну, до дiла, – сказав Соннi, – нам треба визначитися. Подивися на список, що ми склали з Тессiо. Тессiо, передай твiй примiрник Клеменцi.
– Якщо ми приймаемо рiшення, – зауважив Майкл, – то треба, щоб i Фреддi був iз нами.
Соннi похмуро вiдповiв:
– Вiд Фреддi пуття як вiд козла молока. Лiкар сказав, що у нього шок i що йому потрiбен повний спокiй. Я цього не розумiю. Фреддi завжди був мiцним хлопцем. Мабуть, його вразило, що в старого наважилися стрiляти. Дон був для нього богом. У цьому вiн не схожий на нас iз тобою, Майку.
Хейген поспiшив утрутитися:
– Дарма, облишмо Фреддi. Ми його цiлком виключимо з усiх справ. Тепер, Соннi, поки все владнаеться, тобi слiд залишатися вдома. Тобто я хочу сказати, щоб ти нiкуди не виходив. Тут ти в безпецi. Не треба недооцiнювати Солоццо, вiн виявився справдi пеццонованте. Чи охороняють лiкарню?
– Полiцiя обложила ii з усiх бокiв, i нашi люди постiйно навiдують батька, – вiдповiв Соннi. – Що ти думаеш про список, Томе?
Хейген похмуро подивився на список прiзвищ.
– Господи боже, ти, Соннi, таки сприйняв це дiло як особисту справу. Дон поставився б до нього як до простоi дiловоi суперечки. Солоццо – вся причина. Прибрати його, i все б стало на мiсце. Навiщо тобi заiдатися з Татталья?
Соннi подивився на обох капореджiме. Тессiо знизав плечима.
– Це слизьке дiло, – промовив вiн. Клеменца взагалi нiчого не вiдповiв. Соннi сказав йому:
– Одну справу ми можемо вирiшити без дискусiй. Досить цьому Полi отиратися бiля нас. Постав його першим у своему списку.
Товстий капореджiме кивнув головою.
Хейген запитав:
– А що з Лукою? Здаеться, Солоццо не дуже боiться його. Це мене непокоiть. Якщо Лука продав нас, то ми у справжнiй халепi. Нам треба перш за все з’ясувати, що з Лукою. Чи вдалося комусь зв’язатися з ним?
– Нi, – вiдповiв Соннi, – я телефонував йому цiлу нiч. Може, десь залишився ночувати?
– Нi, – заперечив Хейген, – вiн нiколи не ночуе у баб. Завжди повертаеться вiд них додому. Майку, дзвони йому, аж поки хтось не вiдповiсть.
Майкл слухняно взяв слухавку й подзвонив. Вiн чув, як у помешканнi Бразi деренчить телефон, але нiхто не пiдходив. Почекавши, вiн поклав слухавку.
– Передзвонюй щочверть години, – наказав Хейген.
Соннi запитав нетерпляче:
– Гаразд, Томе, ти консiльйорi, то що ж ти порадиш? Що ми маемо робити, в бiсового батька?
Хейген налив собi вiскi з пляшки, що стояла на столi.
– Треба вести переговори iз Солоццо, поки старий не одужае настiльки, що зможе сам узятися за справи. Якщо буде треба, пiдемо й на угоду. Коли твiй батько устане з лiжка, вiн зможе все владнати без зайвого галасу, i всi «родини» пiдтримають його.
– Ти думаеш, що я не впораюся з цим Солоццо? – люто перебив його Соннi.
Том Хейген подивився йому прямо в очi.
– Соннi, ти його напевне здолаеш. У «родини» Корлеоне ще е сила. Ось сидять Клеменца й Тессiо, коли дiйде до загальноi вiйни, вони зможуть зiбрати тисячу чоловiк. Але тодi почнеться рiзанина по цiлому схiдному узбережжi, i всi «родини» звинуватять «родину» Корлеоне. Ми наживемо купу ворогiв. Такi речi твiй батько нiколи не схвалив би.
Дивлячись на Соннi, Майкл подумав, що Хейгеновi аргументи переконали його. Та зненацька Соннi запитав Хейгена:
– А як старий помре, що тодi ти порадиш, консiльйорi?
Хейген вiдповiв спокiйно:
– Я знаю, що ти не пiдеш на це, але я б порадив тобi насправдi пiти на угоду iз Солоццо по наркотиках. Без полiтичних контактiв i особистого впливу твого батька «родина» Корлеоне втрачае половину своеi сили. Якщо не стане старого, iншi «родини» Нью-Йорка можуть об’еднатися i спiльно пiдтримати Татталья i Солоццо хоча б для того, щоб уникнути тривалоi руйнiвноi вiйни. Якщо помре твiй батько, укладай угоду. А потiм побачимо.
Соннi пополотнiв вiд лютi.
– Тобi легко таке говорити, бо не твого батька вбивали.
Хейген вiдповiв iз гiднiстю i негайно.
– Я був для нього не гiршим сином, нiж ти чи Майкл, а може, i кращим. Тепер я даю тобi професiйну пораду. А особисто менi б хотiлося уколошкати всiх цих виродкiв.
Хвилювання в його голосi присоромило Соннi.
– Бога ради, Томе, я ж нiчого такого не мав на увазi.
Але вiн таки мав. Кров е кров, i нiщо iнше не зрiвняеться з нею.
Якусь хвильку Соннi похмуро розглядав присутнiх, тодi як усi знiяковiли й чекали мовчки. Потiм вiн зiтхнув i заговорив спокiйно.
– Гаразд, ми пересидимо, доки старий не зможе повести нас. Але, Томе, я хочу, щоб i ти також не потикався з двору. Не ризикуй нi в якому разi. Майку, будь обережний, хоча я не думаю, що вражий Солоццо наважиться поширювати вiйну й на донову рiдню. Бо тодi всi обернуться проти нього. Але будь обережний. Тессiо, тримай своiх людей у резервi, але нехай не сидять, а нишпорять по мiсту. Клеменца, як упораешся з Гатто, замiниш своiми людьми людей Тессiо коло наших будинкiв i на вулицi. Прот
Сторінка 41
коло лiкарнi хай будуть твоi люди, Тессiо. Томе, вранцi перш за все зв’яжися iз Солоццо i Татталья, розпочни переговори телефоном або через посланця. Майку, завтра вранцi вiзьмеш двох хлопцiв у Клеменци, пiдеш iз ними до Луки додому, дочекаешся, поки вiн з’явиться, або з’ясуеш, де вiн, у бiса, пропадае. Можливо, що той навiжений уже десь пiдстерiгае Солоццо, якщо до нього дiйшли чутки про випадок. Я не вiрю, щоб вiн пiшов проти дона, хоч би скiльки Турок обiцяв йому заплатити.Хейген нерiшуче зауважив:
– Може, Майковi не варто прямо вплутуватися у всю цю iсторiю?
– Правда, – погодився Соннi. – Забудь про це, Майку. Та й усе ж ти менi потрiбен тут удома, коло телефона, це найважливiше.
Майкл нiчого не вiдповiв. Вiн знiяковiв, навiть засоромився, бо по пiдкреслено байдужих обличчях Клеменци i Тессiо бачив, що вони приховують свою зневагу. Пiдсунув телефон, набрав номер Луки Бразi й довго слухав сигнали, на якi нiхто не вiдповiдав.
Роздiл VI
Тiеi ночi Пiтеру Клеменцi спалося погано. Вiн встав удосвiта, сам приготував собi снiданок – склянку граппи, товстий шматок генуезькоi ковбаси-салямi зi скибкою свiжого iталiйського хлiба, який йому, мов за добрих давнiх часiв, приносили й залишали бiля дверей. Потiм iз великоi простоi порцеляновоi чашки випив гарячу каву з ганусовою горiлкою. Але, сновигаючи по будинку в старому домашньому халатi й червоних повстяних капцях, вiн весь час думав про роботу, яка чекала сьогоднi на нього. Вчора ввечерi Соннi Корлеоне досить зрозумiло сказав, що треба негайно впорати Полi Гатто. Значить, доведеться сьогоднi.
Клеменца непокоiвся. Не тому, що Гатто був його висуванець i виявився зрадником. Це не впливало на позицiю капореджiме. Зрештою минуле Полi було бездоганне. Вiн походив iз сицилiйськоi сiм’i, вирiс по сусiдству з дiтьми Корлеоне, навiть ходив до школи з його сином. Вiн належним чином пiднiмався по щаблях пiдвищень. Його випробували i не знайшли вад. Коли ж вiн насобачився на «мокрому», то отримав добрий пай вiд «родини» – процент в одному з гральних домiв на Іст-Сайдi й доступ до каси однiеi з профспiлок. Клеменца не мiг не знати, що Гатто приробляе збоку. Це суперечило правилам «родини», але навiть такi «лiвi» операцii свiдчили про його вартiсть. Порушення подiбних правил вважалося ознакою непересiчностi, так само як, скажiмо, вибрики загнузданого гарячого рисака.
Крiм того, подiбнi операцii Полi Гатто нiколи не призводили до ускладнень. Вони завжди старанно планувалися, здiйснювалися без зайвого галасу й кривди для будь-кого: три тисячi доларiв iз однiеi манхеттенськоi фiрми готового одягу та ще дещиця з невеличкоi фабрики керамiчних виробiв у бруклiнських нетрях. Зрештою, хлопець може завжди знайти застосування зайвим кишеньковим грошенятам. Усе це зрозумiло. Хто б мiг передбачити, що Полi Гатто виявиться зрадником?
Але Пiтера Клеменцу сьогоднi непокоiло адмiнiстративне питання. Власне страта Гатто – справа буденна. Проблема полягала в тому, що когось треба пiдвищити на замiну Гатто в «родинному дiлi». Це серйозне пiдвищення, i його слiд було б добре обдумати. Треба знайти рiшучого, кмiтливого й надiйного хлопця, щоб не розколовся в руках полiцii, коли ускочить у халепу. Отже, кандидат на охоронця мае бути просякненим наскрiзь сицилiйським законом «омерта» – законом мовчання. А потiм – яку платню покласти йому на новiй посадi? Клеменца кiлька разiв казав доновi, що треба краще платити довiреним людям, адже за всякого клопоту вони завжди на переднiй лiнii, та дон не погоджувався з ним. А якби Полi отримував бiльше, вiн би, може, i не дався на пiдкуп цьому хитрому Турковi Солоццо.
Зрештою в Клеменциному списку лишилося три кандидати. Першим був рекетир, що збирав данину з негритянських страхових установ у Гарлемi, – здоровань, силач, дуже привабливий чолов’яга, що вмiв ладнати з людьми i водночас, коли треба, змушував iх тремтiти перед ним. Але Клеменца викреслив його прiзвище зi свого списку пiсля пiвгодинних роздумiв. Цей чоловiк занадто добре ладнав з чорношкiрими, що свiдчило про певну слабину в характерi. До того ж йому важко було б пiдшукати замiну на теперiшньому мiсцi.
Другою кандидатурою, яку зважував i вже майже затвердив Клеменца, був один роботящий хлопець, що добре i вiддано служив «родинi». Агент зi стягання невиплачених боргiв лихварям, якi дiяли на Манхеттенi пiд протекцiею «родини», вiн почав свою дiяльнiсть як хлопчак на побiгеньках у букмекера. Але вiн ще не дорiс до такого вiдповiдального пiдвищення.
Зрештою вiн спинився на Рокко Лампоне. Лампоне пройшов коротку, але гарну школу в «родинi», його демобiлiзували пiсля поранення в Африцi 1943 року. Через нестачу молодих людей Клеменца взяв його, хоча Лампоне був таки добре скалiчений i ходив, помiтно шкутильгаючи. Клеменца використовував його як зв’язкiвця з чорним ринком у швейнiй фiрмi та для контактiв iз урядовцями, якi вiдали продуктовими картками. Тут Лампоне вирiс до вiдповiдального за всi цi операцii. Клеменцi найбiльше подобались у Лампоне розважнiсть i
Сторінка 42
кмiтливiсть. Вiн знав, що не варто перегинати палку там, де можна вiдбутися солiдним штрафом чи пiврiчним ув’язненням, – це невелика цiна за величезнi прибутки з його бiзнесу. Вiн мав здоровий глузд i розумiв, що в його справах краще дiяти не великими погрозами, а малими. Вiв свое дiло непомiтно, саме так, як треба.Клеменца вiдчув полегкiсть, як сумлiнний адмiнiстратор, що вирiшив складну кадрову проблему. Так, саме Рокко Лампоне i допоможе йому. Клеменца вирiшив власноручно виконати завдання не лише для того, щоб допомогти новому, недосвiдченому Рокко «насобачитись», але й для того, щоб особисто сквитатися з Полi Гатто. Полi був його протеже, Клеменца просував Полi через голови бiльш заслужених i бiльш вiдданих людей, допомiг йому «насобачитись» i всiма засобами сприяв його кар’ерi. Полi зрадив не лише «родину», вiн зрадив свого покровителя – Пiтера Клеменцу. А за неповагу треба розплачуватися.
Все iнше було вже залагоджено. Вiн наказав Полi Гатто заiхати до нього о третiй пополуднi своею машиною. Нiчого незвичайного. Тепер Клеменца набрав номер Рокко Лампоне. Не назвавши себе, сказав: «Заiдь до мене додому. Маю дещо для тебе». Задоволено вiдзначив, що, незважаючи на ранню годину, голос Лампоне не виказав нiякого здивування, не був сонний. Рокко просто вiдповiв: «Гаразд». Надiйний хлопець. Клеменца додав: «Не поспiшай! Поснiдай i пообiдай перед тим, як iхати до мене. Приiдеш пiсля обiду, але не пiзнiше другоi години».
Ще раз почувши лаконiчне «Гаразд», Клеменца поклав слухавку. Вiн уже наказав своiм людям замiнити людей капореджiме Тессiо коло дому Корлеоне, отже, це теж було виконано. Маючи здiбних пiдлеглих, Клеменца мiг не втручатися у безпосередне виконання подiбних розпоряджень.
Вiн вирiшив помити «Кадилак». Вiн любив свою машину. Вона ходила майже нечутно, а ii внутрiшня обивка була така розкiшна, що вiн iнколи годинами сидiв у машинi, особливо в гарну погоду, – це виявлялося приемнiше, нiж стовбичити вдома. Крiм того, йому легше думалося, коли вiн порався коло машини. Вiн пригадував, що його батько в Італii любив так само поратися коло своiх вiслюкiв.
Клеменца працював у гаражi з опаленням, вiн не любив холоднечi. Вiн ще раз обдумав своi плани. З Полi треба поводитись обережно, бо вiн, як пацюк, нюхом чуе небезпеку. І, хоч який вiдважний, мабуть, тепер наклав у штани, адже дон лишився живий. Вiн, напевне, тепер нашорошився, як iшак, якому на зад сiв гедзь. Але Клеменца звик до таких обставин, звичайних на його роботi. По-перше, треба знайти добрий привiд для того, щоб iх супроводив Рокко. По-друге, для них трьох треба придумати гарний привiд для подорожi, яка б не насторожила Полi.
Звичайно, вiдверто кажучи, це була рiч необов’язкова. Можна пристукнути Полi Гатто i без цих викрутасiв. Вiн, як пташка в клiтцi, нiкуди не втече. Але Клеменца твердо вважав, що в таких справах слiд дотримувати добрих дiлових традицiй i нiчого не прогавити. Усього нiколи не передбачиш, коли йдеться, що там не кажи, про життя й смерть.
Миючи свiй свiтло-блакитний «Кадилак», Пiтер Клеменца добирав слова, репетирував поведiнку й мiмiку. Вiн буде суворий iз Полi, от нiби не задоволений з нього. Таку обережну i пiдозрiливу людину, як Гатто, це принаймнi зiб’е з пантелику або хоча б позбавить певностi. Зайва приязнiсть могла б видатися йому пiдозрiлою. Але ж, звичайно, суворiсть не повинна бути надмiрною. Треба вдати неуважно-дратiвливого. А чому з ними буде Лампоне? Полi це видасться дуже пiдозрiлим, тим бiльше, що Лампоне сидiтиме на задньому сидiннi. Полi буде не до вподоби безпорадно нидiтися за кермом, маючи Лампоне за спиною. Клеменца завзято тер i полiрував металевi частини свого «Кадилака». Складне завдання. Ба навiть чудернацьке. Якусь мить вiн думав, чи не взяти з собою ще когось, але зрештою вирiшив не робити цього. Переважило те, що в майбутньому могла виникнути ситуацiя, коли комусь iз його партнерiв стане вигiдно свiдчити проти нього. Якщо вiн матиме лише одного спiвучасника, то це буде голос на голос. А свiдчення другого могли б порушити рiвновагу. Отже, треба триматися попереднього плану.
Клеменцу непокоiло те, що страту треба зробити «публiчною». Тобто тiло потiм мусили знайти. Було б спокiйнiше, якби воно зникло. (Як кладовище в таких випадках використовували океанську безодню або болото в Нью-Джерсi, на землi, що належала одному з приятелiв «родини», або вдавалися до iнших, складнiших методiв). Але цього разу страту треба здiйснити публiчно, щоб залякати потенцiйних зрадникiв й попередити ворога, що «родина» Корлеоне не втратила нi своеi сили, нi кебети. Швидке розкриття шпигуна спонукае Солоццо до обережностi. А «родина» Корлеоне поверне собi частину давнього престижу. Замах на старого поставив «родину» в дурне становище.
Клеменца зiтхнув. «Кадилак» блищав, як величезне голубе яйце з металу, а вiн так i не змiг нiчого придумати, щоб вирiшити свою проблему. І раптом на думку спало логiчне й дуже пiдходяще пояснення, чому вiн бере з собою, крiм Гатто, ще й Рокко Лампоне. До того ж в
Сторінка 43
но надавало iхньому завданню належноi таемничостi й значущостi.Вiн пояснить Полi, що сьогоднi вони мають пiдшукати пiдходяще мiсце для «родини», якщо буде вирiшено «лягати на матраци».
Як тiльки вiйна мiж «родинами» ставала по-справжньому запеклою, супротивники розташовували своi штаби в таемних мiсцях, де iхнi «солдати» могли спати на матрацах, розкиданих по пiдлозi. Робилося це зовсiм не для того, щоб вивести з-пiд небезпеки жiнок та малих дiтей. Нi, будь-який напад на «мирне населення» нiкому навiть не снився. Бо тут усi сторони однаково вразливi, i вiдплата була б скорою i неминучою. Але завжди якось надiйнiше переховуватися в таемному мiсцi, де супротивник i полiцiя, якби вона несподiвано вирiшила втрутитися, не можуть стежити за кожним твоiм кроком.
За звичаем, довiреному капореджiме доручалося винайняти таемне помешкання й навезти туди матрацiв. Пiзнiше це помешкання використовуватиметься як база пiд час наскокiв у мiсто, якщо знадобиться переходити в наступ. Отже, не було нiчого неприродного в тому, що Клеменца отримав таке доручення. І не дивно, що вiн брав iз собою Гатто i Лампоне, адже треба владнати все, аж до опорядження нового помешкання. «А крiм того, – подумав Клеменца, всмiхнувшись, – Полi страшенно зажерливий, i найперша думка, яка набiжить йому, – це скiльки вiн зможе хапонути вiд Солоццо за таку цiнну iнформацiю».
Рокко Лампоне приiхав заздалегiдь, i Клеменца пояснив йому, що треба зробити та як мiж ними розподiляються ролi. Обличчя Лампоне засвiтилося подивом i вдячнiстю, вiн шанобливо подякував Клеменцi за пiдвищення, яке давало йому змогу вiдзначитися на службi в «родинi». Клеменца був певен, що не помилився у виборi. Вiн поплескав Лампоне по плечу й сказав:
– Вiдсьогоднi матимеш пристойнiший пiдробiток. Ми про це поговоримо пiзнiше. Ти сам розумiеш, що зараз у «родини» нагальнiшi справи.
Лампоне жестом показав, що потерпить, адже нагорода вiд нього нiкуди не втече.
Зайшовши у комiрчину, Клеменца вiдчинив сейф, витяг пiстолет i подав його Лампоне.
– Стрiлятимеш iз цього, – сказав вiн. – Його нiколи не зможуть засiкти. Залиш його у машинi з Полi. Як покiнчимо з цим дiлом, забери жiнку з дiтьми i поiдь до Флориди у вiдпустку. За своi грошi, а я тобi пiзнiше поверну. Вiдпочинеш, засмагнеш. Зупинишся в нашому готелi в Майамi-Бiч, щоб я мiг завжди, коли менi треба, розшукати тебе.
У дверi комiрчини постукала Клеменцова жiнка, сповiщаючи, що приiхав Полi Гатто. Вiн сидiв у машинi коло виiзду з гаража. Клеменца вийшов через гараж, Лампоне йшов слiдом. Всiдаючись на передне сидiння, Клеменца з роздратованим виглядом буркнув щось на зразок привiтання й глянув на годинник, нiби перевiряючи, чи не спiзнився Гатто.
Хитрун iз тхорячою мордою пильно стежив за ним, намагаючись проникнути в його думки. Вiн ледь здригнувся, коли Лампоне опустився на задне сидiння за ним. Полi попросив:
– Рокко, пересунься на той бiк, ти ж не скляний. Здоровань, затулив менi дзеркальце, i я не бачу, що там ззаду.
Лампоне покiрно пересiв на сидiння за Клеменцою, наче таке прохання було найзвичайнiсiнькою рiччю у свiтi.
З кислим виразом Клеменца сказав, звертаючись до Гатто:
– Чорти б його взяли, цього Соннi, здаеться, перелякався, як баба. Вже думае залягти на матраци. Треба пiдшукати мiсце на Вест-Сайдi. Полi i ти, Рокко, обладнаете його на випадок, коли дадуть команду всiм бойовикам перейти туди. Можеш пiдказати що-небудь путяще?
Як вiн i сподiвався, очi Гатто жадiбно загорiлися. Полi клюнув на гачок i, думаючи, як оцiнить таку iнформацiю Солоццо, забув про власну безпеку. До того ж Лампоне теж чудово грав свою роль, неуважно роззираючись довкола крiзь вiкно. Клеменца ще раз похвалив себе за вдалий вибiр. Гатто знизав плечем:
– Треба подумати.
Клеменца буркнув:
– А поки думаеш, не забувай iхати, бо я збираюся потрапити в Нью-Йорк ще сьогоднi.
Полi був чудовий водiй, у цей час дорогою до мiста траплялося небагато машин, i раннi зимовi сутiнки лише починали густiшати, коли вони вже заiжджали в мiсто. У машинi не розмовляли. Клеменца наказав Полi поiхати до Вашингтонових пагорбiв. Вiн намiтив собi кiлька житлових будинкiв, наказав поставити машину неподалiк вiд Артур-авеню i чекати. Вiн також залишив Лампоне в машинi. Клеменца пройшов кiлька кварталiв i в ресторанi «Вера Марiо» перехопив легеньку вечерю – телятину з салатом. Кивком голови привiтався з кiлькома знайомими. За годину вiн знову був коло машини. Гатто i Лампоне чекали на нього.
– Чортзна-що! – пiдсумував Клеменца. – Сказали, що ми знову потрiбнi на Лонг-Бiч. Придумали для нас iншу роботу. Соннi каже, що з переiздом можна ще зачекати. Рокко, ти живеш у мiстi, тебе пiдкинути?
– Я залишив машину коло вашого дому. А моiй старiй кудись приспiчило завтра зранку, – спокiйно вiдповiв Рокко.
– Як хочеш, – сказав Клеменца. – Тодi тобi доведеться iхати назад iз нами.
І знову на зворотному шляху до Лонг-Бiч нiхто не промовив анi слова. Коли вже повернули з шосе на дорогу до мiстечка, Клеменца раптом ск
Сторінка 44
зав:– Полi, зверни на узбiччя. Треба вiдлити.
Пропрацювавши стiльки часу в капореджiме, Гатто знав, що товстий Клеменца мав слабий сечовий мiхур; вiн не раз звертався до нього з такими проханнями. Гатто з’iхав iз асфальту на м’яке узбiччя, за яким починалася драговина. Клеменца вилiз iз машини, зробив кiлька крокiв у кущi й справив малу нужду. Потiм, вiдчинивши дверцята, щоб знову сiсти в машину, швидко зиркнув уперед i назад по дорозi. Нiде не видно свiтла вiд фар, дорога вiльнiсiнька.
– Поiхали, – сказав Клеменца. І в машинi миттю гримнув пiстолетний пострiл. Полi Гатто неначе рвонувся уперед, його тiло зависло на кермi, а потiм знову зсунулося на сидiння. Клеменца спритно сахнувся назад, щоб до нього не долетiли скалки черепа й кров.
Рокко Лампоне вилiз iз заднього сидiння. Вiн ще тримав у руцi пiстолет. Потiм розмахнувся й жбурнув його в драговину. Вони з Клеменцою заквапилися до iншоi машини, яка стояла неподалiк. Лампоне полiз пiд сидiння й узяв ключ, залишений для них. Завiв машину i вiдвiз Клеменцу додому. Потiм, щоб не вертатися назад тiею ж дорогою, поiхав шляхом «Джонс-Бiч-Козвей», аж поки не дiстався до «Норзерн-Стейт-Парквей». Потiм переiхав на «Лонг-Айленд-Експресвей», попрямував до «Вашингтон-брiдж» i через Бронкс доiхав до свого будинку на Манхеттенi.
Роздiл VII
За день до нападу на дона Корлеоне його найсильнiший, найвiдданiший i найстрашнiший васал готувався до зустрiчi з ворогом. За вказiвкою самого дона, Лука Бразi зав’язав контакти iз силами Солоццо ще кiлька мiсяцiв тому. Лука почав учащати до нiчних клубiв «родини» Татталья, де зiйшовся з однiею з iхнiх найшикарнiших повiй. У лiжку скаржився iй, що його затирають у «родинi» Корлеоне i не оцiнюють належно. Поволочившись тиждень iз нею, Лука зустрiвся з Бруно Татталья, власником того нiчного клубу. Бруно, наймолодший iз братiв, вочевидь, не був пов’язаний з «родинним дiлом» – проституцiею, але його вiдомий нiчний клуб цибатих красунь-танцiвниць давав добру школу багатьом майбутнiм повiям мiста.
Уже на першiй зустрiчi Татталья вiдверто запропонував Луцi працювати в iхнiй «родинi» виконавцем вирокiв. Загравання тривало майже мiсяць. Лука обрав собi роль запамороченого коханням до молодоi гарненькоi дiвчини, Бруно Татталья – роль бiзнесмена, що намагаеться переманити доброго службовця в конкурентiв. Пiд час однiеi з таких зустрiчей Лука вдав, що вже вагаеться, i сказав:
– Тiльки зрозумiйте одну рiч: я нiколи не виступлю проти Хрещеного. Я поважаю дона Корлеоне i розумiю, що в «родинному дiлi» вiн мусить давати перевагу своiм синам передi мною.
Бруно Татталья був людиною нового поколiння, яке не дуже приховувало свою зневагу до старих «вусатих ведмежатникiв» на зразок Луки Бразi, дона Корлеоне i навiть власного батька. Проте вiн поводився перебiльшено ввiчливо.
– Мiй батько не збираеться доручати тобi щось проти «родини» Корлеоне, – сказав вiн. – Навiщо це йому? Тепер усi ладнають мiж собою, не так, як за давнiх часiв. Просто, якщо ти шукаеш собi iншу роботу, я можу замовити слiвце перед батьком. Такi люди, як ти, завжди необхiднi в нашому бiзнесi. Це важкий бiзнес i потребуе мiцних людей, щоб забезпечити нормальну роботу. Повiдом менi, якщо надумаеш.
– Менi i на старому мiсцi непогано, – вiдрiзав Лука, стенувши плечима, i вони бiльше не говорили на цю тему.
За задумкою Лука Бразi мав показати Татталья, що йому вiдомо про прибутковi операцii з наркотиками i що вiн самотужки прагне отримати пай у «дiлi». У цей спосiб Лука мiг би довiдатися про плани Солоццо, якби той збирався виступити проти дона Корлеоне. Почекавши два мiсяцi й нiчого не помiтивши, Лука повiдомив дона, що, очевидно, Солоццо гiдно змирився з поразкою. Дон наказав йому зв’язкiв не поривати, але вести справу мiж iншим, не наполягаючи.
За день до замаху на дона Корлеоне Лука навiдався до нiчного клубу. Майже тiеi ж митi до його столика пiдсiв Бруно Татталья.
– Один мiй приятель хоче переговорити з тобою.
– Приведи його, – вiдповiв Лука. – Я поговорю з будь-яким твоiм приятелем.
– Нi, – заперечив Бруно, – вiн хоче побачитись наодинцi.
– А хто це такий? – запитав Лука.
– Та просто один мiй приятель, – вiдповiв Бруно Татталья. – Вiн хоче зробити тобi пропозицiю. Чи не змiг би ти зустрiтися з ним сьогоднi пiзнiше?
– Чом нi? Коли i де?
– Клуб закриваеться о четвертiй ранку, – ввiчливо вiдповiв Татталья, – чом би вам не зустрiтися тут, коли офiцiанти прибиратимуть?
«Вони вивчили моi звички, – подумав Лука, – певно, за мною стежать». Вiн прокидався завжди о третiй-четвертiй годинi дня, снiдав, потiм насолоджувався грою в азартнi iгри з давнiми приятелями по «родинi» або десь пiдчiплював дiвчину. Інколи йшов у нiчне кiно i потiм заходив випити в який-небудь iз клубiв. Нiколи не лягав спати до свiтанку. Тому пропозицiя зустрiтися о четвертiй ранку не була така дивна, як могло здатися.
– Добре, я повернусь о четвертiй. – Вiн вийшов iз клубу, сiв на таксi й поiхав у свою мебльовану квартиру на Десятiй авеню. Лука в
Сторінка 45
наймав помешкання в однiеi iталiйськоi сiм’i, що доводилася йому далекою рiднею. Двi його кiмнати були вiдокремленi вiд решти величезноi квартири спецiальними дверима. Отже, утворювалася якась подоба сiмейного життя i разом з тим Лука мав запасний вихiд на той випадок, коли б йому щось загрожувало.«Нарештi хитра турецька лисиця збираеться показати свiй густий хвiст, – подумав Лука. – Якщо справи зайшли так далеко i Солоццо вирiшить дiяти сьогоднi, то всю справу можна буде подати доновi як подарунок на Рiздво». Вдома Лука витяг з-пiд лiжка валiзу, вiдiмкнув ii й дiстав панцерний жилет. Вiн був важкий. Роздягся й надiв його на вовняну бiлизну, а зверху надягнув сорочку i пiджак. Якусь мить вiн роздумував, чи варто йому телефонувати на Лонг-Бiч, аби розповiсти доновi про новi обставини, але згадав, що дон нiколи нi з ким не розмовляе по телефону i що це доручення дано йому потай вiд усiх. Отже, дон приховував його навiть вiд Хейгена i свого старшого сина.
Лука завжди носив при собi пiстолет. Мав дозвiл на носiння зброi, чи не найдорожчий з усiх, якi будь-коли i будь-де видавали. Вiн обiйшовся у десять тисяч доларiв, але гарантував вiд в’язницi у випадку, якби полiцiя раптово обшукала його. Як один iз провiдних службовцiв у «родинi» вiн заслужив на таку гарантiю. Проте якщо сьогоднi доведеться завершувати справу, вiн хотiв би мати при собi «безпечний» пiстолет, який не можна було б пiзнiше «засiкти». Та обдумавши справу ще раз, вирiшив, що сьогоднi вiн просто вислухае пропозицiю i доповiсть Хрещеному Батьковi – доновi Корлеоне.
Вiн знову подався в клуб, але вже не пив. Натомiсть зайшов на Сорок восьму вулицю i неквапно повечеряв у своему улюбленому iталiйському ресторанi «Патсi». Коли наблизився час зустрiчi, попрямував у верхню частину мiста до клубу. Коли увiйшов, швейцара у дверях уже не було. Пiшла й дiвчина, що подавала капелюхи. Лише Бруно Татталья чекав на нього. Вiн зустрiв Луку Бразi i повiв до безлюдного бару на другому кiнцi кiмнати. Вони оминули невеличкi столики, мiж яких, мов дiамант, полискував вiдполiрованим паркетом жовтий помiст для танцiв. Десь у тiнi виднiлося порожне мiсце для оркестру, з якого виростала металева тичка мiкрофона.
Лука сiв бiля стiйки, а Бруно Татталья зайшов за неi. Лука вiдмовився вiд запропонованоi йому випивки i запалив сигарету. Може, це буде хтось iнший, не Турок. Але тут вiн побачив, що з темного кiнця примiщення вийшов Солоццо. Потис йому руку i сiв поряд. Татталья поставив склянку перед Турком, той подякував кивком голови.
– Ти знаеш, хто я? – спитав Солоццо. Лука кивнув головою й понуро осмiхнувся. Щури повилазили з нiр! Це буде чиста насолода – порiшити сицилiйця-вiдступника.
– Чи знаеш ти, про що я хочу тебе просити? – спитав Солоццо.
Лука заперечно похитав головою.
– Є справжнiй бiзнес, – сказав Солоццо, – такий, що дасть мiльйони всiм, хто його очолюватиме. З першоi партii я можу тобi гарантувати п’ятдесят тисяч доларiв. Йдеться про наркотики. Це перспективна справа.
– А чому ти звертаешся до мене? Хочеш, щоб я переговорив iз доном?
Солоццо скривився.
– Я вже розмовляв iз доном. Вiн не хоче вплутуватися. Ну що ж, обiйдуся без нього. Але менi потрiбна сильна людина, щоб узялася за фiзичне забезпечення операцii. Я розумiю, що ти не дуже задоволений своею «родиною» i мiг би перейти до мене.
– Якщо пропозицiя буде варта того, – кивнув недбало Лука.
Солоццо уважно стежив за ним i, здаеться, на щось наважився.
– Подумай над моею пропозицiею кiлька днiв, i тодi ми ще раз поговоримо, – закiнчив вiн i простяг руку, але Лука вдав, що не помiтив ii, i заходився сунути до рота сигарету. У Бруно Татталья за стiйкою бару, як у фокусника, звiдкись з’явилася запальничка, вiн пiднiс ii до сигарети Луки. А потiм зробив щось дивне. Випустив запальничку на прилавок i мiцно вчепився в праву руку Луки.
Лука зреагував умить, його тiло сковзнуло зi стiльця, вiн шарпнув руку до себе. Але Солоццо вже вчепився в п’ясть другоi руки. І все ж таки Лука був сильнiший за них обох i звiльнився б, але з темряви за ним вийшов ще один чоловiк i накинув йому на шию тонкий шовковий шнурок. Зашморг затягся, перепиняючи дихання. Лице Луки побагровiло, руки знесилiли. Татталья разом iз Солоццо тепер тримали його не напружуючись, з якоюсь дитячою цiкавiстю на обличчях, поки чоловiк ззаду Луки дужче й дужче стягував зашморг. Раптом пiдлога пiд ногами стала мокрою й слизькою. Мозок Луки втратив контроль над м’язами, з його тiла виходили лайно i сеча. Вiн знесилив, його ноги пiдiгнулися, тiло обвисло. Солоццо i Татталья випустили його руки, i лише незнайомець стояв коло жертви у напiвприсядi, щоб не вiддалитися вiд обм’яклого тiла Луки, i затягував зашморг настiльки туго, що той аж врiзався в м’язи на шиi й незабаром зник. Очi Луки вилазили з лоба, нiби у надмiрному здивуваннi, i лише ця здивованiсть здавалася единим людським, що залишилося. Вiн був мертвий.
– Дуже важливо, щоб його не знайшли, особливо зараз, – сказав Солоццо, повернувся на пiдборах i зник
Сторінка 46
у темрявi.Роздiл VIII
Наступного дня пiсля замаху на дона Корлеоне у «родинi» роботи було по самi вуха. Майкл залишався бiля телефона, передаючи послання Соннi. Том Хейген пiдшукував пiдходящого для обох сторiн посередника, щоб домовитися про зустрiч iз Солоццо. Турок раптом став дуже обережний. Можливо, вiн знав, що найздiбнiшi люди «родини» пiд керiвництвом Клеменци й Тессiо нишпорили мiстом, намагаючись напасти на його слiд. Проте Солоццо, як i всi члени «родини» Татталья, десь переховувався. Соннi передбачив, що ворог мусив удатися до цiеi елементарноi обережностi.
Клеменцi доручено Полi Гатто. Тессiо отримав завдання з’ясувати, де перебував Лука Бразi. Лука не приходив до себе додому з вечора напередоднi замаху. Це погана ознака. Але Соннi не припускав, щоб Бразi виявився зрадником або потрапив у пастку.
Матуся Корлеоне залишилася в мiстi у друзiв «родини» поблизу лiкарнi. Зять Карло Рiццi запропонував своi послуги, але йому наказали пильнувати справу, яку доручив йому дон Корлеоне – незаконний тоталiзатор на прибутковiй територii в iталiйськiй частинi Манхеттена. Коннi залишилася з матiр’ю в мiстi, щоб навiдувати батька в лiкарнi.
Фреддi ще не оклигав вiд снодiйного i лежав у своiй кiмнатi в батькiвському домi. Соннi й Майкл навiдалися до нього i були враженi блiдiстю i явною хворобливiстю.
– Господи, – сказав Соннi Майкловi, вийшовши вiд Фреддi, – у нього такий вигляд, нiби його продiрявили ще гiрше, нiж старого.
Майкл знизав плечима. Йому траплялося бачити солдатiв пiсля бою в такому станi. Але вiн нiколи не сподiвався, що таке станеться з Фреддi. Вiн пам’ятав, що середнiй брат у дитинствi був фiзично наймiцнiшим iз них усiх. Вiн був також найслухнянiшим сином свого батька. Проте всi знали: дон давно вiдкинув думку, що середнiй син посяде помiтне мiсце в «родинному дiлi». Вiн був не досить кмiтливий i до того ж не досить жорстокий. Надто легко поступався й не мав потрiбноi сили волi.
Пiзно опiвднi Майкл прийняв дзвiнок вiд Джонi Фонтане з Голлiвуду.
Слухавку взяв Соннi.
– Нi, Джонi, не варто тобi приiздити, щоб провiдати старого. Вiн дуже слабий, твiй вiзит наробить тобi поганоi слави, а старому, я знаю, це не сподобаеться. Почекай, поки йому покращае, ми перевеземо його додому, тодi й навiдаешся до нас. Гаразд, я перекажу йому твоi побажання. – Повiсивши слухавку, Соннi зауважив Майкловi:
– Старий зрадiе, що Джонi хотiв прилетiти з Калiфорнii навiдати його.
Згодом один iз Клеменциних хлопцiв покликав Майкла до телефона на кухнi. Телефонувала Кей.
– Як здоров’я твого батька? – запитала вона. В ii голосi вiдчувалася напруженiсть. Майкл розумiв, що Кей не хочеться вiрити газетним повiдомленням про випадок iз доном Корлеоне, у яких його називали гангстером.
– Усе буде гаразд, – сказав вiн.
– Чи можна менi разом iз тобою провiдати його в лiкарнi? – запитала Кей.
Майкл засмiявся. Вiн колись розповiв iй, наскiльки важливi такi вiзити для того, хто прагне сподобатися старим iталiйцям.
– Це особливий випадок, – вiдповiв вiн. – Якщо хлопцi з газет дiзнаються, як тебе звуть, про твое походження, то ти потрапиш на третю сторiнку «Дейлi ньюс». Дiвчина зi староi американськоi сiм’i – янкi – зв’язалася iз сином великого боса мафii. Як це сподобаеться твоiм рiдним?
– Моi рiднi нiколи не читають «Дейлi ньюс», – холодно вiдповiла Кей.
Знову запала напружена пауза, потiм Кей запитала:
– У тебе все гаразд, правда ж, Майку? Тобi нiщо не загрожуе?
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
Велика персона. Дослiвно – пiстолет 90 калiбра (iтал., жарг.). (Тут i далi прим. пер.)
2
Ганьба, неподобство (iтал.).
