Читати онлайн “Карпатське танго” «Тетяна Пахомова»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Карпатське танго
Тетяна Р. Пахомова


Усi ми прагнемо свободи зовнiшньоi i внутрiшньоi. Для майбутнього медика Андрiя з глухого карпатського села Ізабель стала тiею, яка вiдкрила йому свiт. Вiн – простий украiнський хлопець, вона – красуня-кубинка. Здавалося, iхнi серця поеднали вищi сили, подарувавши ту саму омрiяну свободу, якоi так бракувало в СРСР. Ізабель завжди була поруч пiд час численних Андрiевих мандрiвок. Поки вiн невпинно вчився, аби стати професiйним пластичним хiрургом, вона пiдтримувала його, виховувала iхнiх дiтей, була дороговказом для нього. І коли ii життя обiрвалося, вiн вiдчув, що втратив усе… Андрiй намагаеться шукати свое мiсце у свiтi. Та родове корiння у мiстичний спосiб змiнюе його долю….





Тетяна Романiвна Пахомова

Тетяна Пахомова «Карпатське танго». роман. Лiтературно-художне видання



Лiкаревi Олегу Сабатовичу,

провiдному пластичному хiрурговi Бразилii, присвячую







Оркестр для мертвих


Я напружено спостерiгав за татом. О-о-о, мiй великий тато-лiсоруб… Перед ним капiтулювало все, що тiльки могло. Вiн косив так, як жодна машина, придумана для цiеi справи. Товстезнi дерева пiд його натиском не могли протриматися довше, анiж я дожовував другий окраець. Свинi перед Рiздвом падали швидко й мовчки – чи то вiд ножа, чи то вiд погляду батька. Та зараз тато зосереджено вдивлявся в пiдручник iз математики для дев’ятого класу. Довго… Уже й чайник на печi закипiв. Цiвка темних пiдозр капнула на мiй мозок. Задачник не знав того, що перед ним – мiй усемогутнiй Тато. Задача викривляла дiйснiсть татового реального свiту, вона була для нього чужою, як загнана в тiло скалка, i вiн виставляв перед собою щiльну завiсу несприйняття. П’едестал, на якому стояв тато, починав потроху репатися… Фантомний поiзд iхав немислимим шляхом iз куцого пункту А в загадковий пункт Б, чогось змiнюючи швидкiсть i розминаючись з iншим, не менш непередбачуваним поiздом. У поiздi сидiли люди, якi бачили те саме, що i я, – повiльне падiння батькiвського авторитету.

– Поiзд… – замислено протягнув тато.

Вiн бачив його тiльки в кiно, коли районний кiномеханiк Славко раз на мiсяць завозив до нас у сiльський клуб великi бобiни, i тi зi страшним трiском пiднесено оповiдали, як добре живуть люди в нашiй краiнi. Та до карпатського села те добре чогось не доходило. Ну, та то не дивина: краiна займала одну шосту суходолу як-не-як. Тут городу на сотку бiльше – i вже сон на годину менший…

– Де е отi мiста А i Б? – видав тато нарештi.

– Не знаю… – перелякано знизую плечима.

– То ти… То ти, Андрiю, навiть не знаеш, де у свiтi що е?.. – Батько вихопив зi всiеi задачi зачiпку, яка поволi виростала у великого дрина. – Стiльки лiт до школи ходиш i не знаеш, де е отi А i Б?

Тепер ситуацiя перевернулася, як та кругленька забавка в маленькоi сестрички Марiйки: чи пхай, чи штовхай, а вона завжди вертаеться в те саме мiсце. Тiльки тепер я був тим мiсцем, у якому зiйшлися поiзди. А всi iхнi пасажири з мовчазним докором дивилися на мене, чекаючи вiдповiдi на батькове запитання. Щось важке вмить наповнило мою середину, i живiт глухо буркнув у недоброму передчуттi. З точки зору тата причина, з якоi я не мiг розв’язати задачу, лежала пiд носом – незнання двох букв. Я не був вартий нiчого.

– То ти нiгди навiть того поiзда не зовидиш, як так нiц не будеш учити… Вiвцi на полонинi будеш пасти. І як то буде? Котра дiвка у твiй бiк подивиться? Із села, сину, не вийдеш, як навiть тих А i Б не знаеш…




Львiв – мiсто кохання


Ну здрастуй, поiзд. Нарештi тебе побачив… Колись я думав, що в ньому обов’язково мають цокотiти зуби: «Зд-зд-зд-зззд…» Чи цокотiтимуть – не знаю, та в одному впевнений точно: вiн хоче вивезти мене iз села на територiю справжньоi свободи – у велике мiсто. Як Мойсей колись вивiв свiй люд iз рабства. Видно, що перевiз уже багатьох: стоiть брудний, неприемно пахне. Двое смiшно пiдстрижених хлопчакiв повiльно наминають варенi яйця. Вони цього не хочуть, але хоче iхня мама:

– До цирку не пустять, як будете голоднi…

Старша жiнка з тривогою витирае пiт з обличчя блiдого дiдуся. Вiн крекче й тримаеться за серце. Замрiянi панянки незграбно пiдiбгали ноги, щоб нiхто не зачепив i не розiрвав дефiцитнi панчохи. Смаглявi циганчата голосно перегукуються й простягають немитi рученята зi всiх закуткiв. Поважний чоловiк у костюмi мiцно притискае до живота жовтий шкiряний портфель. Зелений поiзд здригуе довгим черевом й шумно рушае. У ньому люди везуть надii, грошi й болячки у Львiв.

Усi великi мiста гамiрнi. Серед незнайомих людей i нагромадження високих будинкiв завжди почуваешся маленьким i беззахисним Гулiвером у краiнi велетнiв. Лише через деякий час починаеш розумiти, чи стане це мiсто твоiм, чи випхае тебе як чужинця, що не зумiв пройнятися його духом.

Дух Львова стояв над мiстом мудрим сивим чоловiком. Вiн пiзнав любов усiх тих, хто вважав це мiсто своiм. Тих, хто до онiмiння в руках i кровi захищав його. І тих, хто зайшов у нього чужинцем i став своiм. Люди перем

Сторінка 2

гали чи програвали, та краса мiста не знала поразок. Усi укладали брукiвку камiнь до каменя. Залишали часточку душi через вишуканi архiтектурнi стилi своiх епох у храмах, ратушах, будинках. Змагалися з попереднiми поколiннями в жертовностi духу мiста. Велетень-дух мiцно стояв на Замковiй горi вiд часiв Данила Галицького, споглядаючи неймовiрноi краси украiнськi, вiрменськi, польськi храми та еврейськi синагоги бiля своiх нiг. Його мало хвилювало, хто владарюе в мiстi. Вiд початку дух служив лише тому, хто заснував мiсто й породив його, поеднавши молитвами за свiй народ найвищу гору й небо. Вiн завжди знав, що володiння Лева рано чи пiзно знову вiдiйде до його нащадкiв. З поблажливим спокоем приймав численнi символи краси й любовi вiд рiзних нацiй i володарiв. Його призначення – берегти й примножувати у своiх мешканцях толерантнiсть, вiдданiсть i красу.

Пiзнiше я побачив багато рiзних мiст, та Львiв закарбувався в пам’ятi особливим. Вiн не е помпезним, не душить своiм багатством. Вiн не е одноманiтним. У ньому завжди можна знайти куточок, спiвзвучний твоему настрою. Львiв кожному даруе розкiш, майже недоступну в iнших великих мiстах, – можливiсть залишитися собою. Витонченi меломани й театрали захоплено пiрнають пiд фантазiйне покривало вистав i концертiв, шукаючи припорошенi пилом iстини й себе. Бешкетнi гульвiси з бокалами вина народжують жарти й новi фiлософськi течii в стiнах, що бачили молодшого Моцарта, Грушевського, Крип’якевича, богемних художникiв i скульпторiв. Вразливi iнтроверти втiкають до обителi сумноi краси й зеленi – Личакова… Тут усюди багато плавних лiнiй, паркiв, природних кольорiв. Тут живе гармонiя. Музика в каменi з численними острiвцями зеленi. Така, як у Карпатах. Така, як на горi Пiкуй, де живе моя Ба. Князь Лев Данилович теж це вiдчував. Вiн зустрiв там молоду дружину, угорську королiвну, i привiз ii до Львова, на Замкову гору. Вони обое були i дiтьми, i слугами гiр…

Я впiзнав цi каменi, iдучи з вокзалу до центру. Велике мiсто прийняло часточку природи мого краю. Воно вже менi не чуже… Усотую Львiв. Маленький трамвайчик жовто-червоною гусiнню повзе по столiтнiй брукiвцi до центру. Заклопотанi люди-мурахи поспiшають мiж горами величних будiвель. З кожного пiдвищення iм дарують нiме благословення величнi храми – обереги сотень поколiнь. Час урятував iх вiд загибелi вiд рук безбожникiв. Бачу коло храмiв лише лiтнiх людей. Молодих сварять i карають у рiзних колективах однаково. Не можна, Бога нема, релiгiя – непотрiбний дурман… Старi моляться i за себе, i за нащадкiв.

Трамвай привiз мене в центр. Хвилин iз двадцять, роззявивши рота, роздивляюся оперний театр. Колони, красивi статуi… За важкими коричневими дверима ховаеться щось таемниче й неймовiрно прекрасне. Свiтле, як i ця красива кам’яна споруда. Навiть контрастний пам’ятник Володимиру Іллiчу з вишневого гранiту на майданi перед театром не вiдволiкае. Вiн тут захоплений глядач, що кличе всiх в обитель Мельпомени. Вулицею Першого травня повiльно рухаюся в бiк медiнституту. Товстi стiни потемнiлих кам’яниць нагадують урвистi карпатськi скелi. Вони надiйно захищають своiх мешканцiв вiд холоду, спеки й чужоi цiкавостi.

А ось i омрiяне морозиво: привiтна тiтонька дiстае з надр чарiвного ящика срiбнi ескiмо. Ось вона, перша перевага великого мiста. Трохи повагавшись, розпочинаю витрачати батькiвське багатство – фiолетовi двадцять п’ять карбованцiв. Треба бути дуже ощадливим… Та я не встояв. З кожним шматочком ескiмо бажання залишитися у Львовi мiцнiшае. Плавний вигин вулицi зi смачною назвою Пекарська – i ось мiй медiнститут. Тут гамiрно. Юрми збудженоi молодi, а на лавках у тiнi втомленi батьки. У молодих очах жеврiе надiя, у старших – тривога. У приймальнiй комiсii чомусь майже всi розмовляють по-росiйськи. Дивляться уважно й привiтно. Моя рекомендацiя спрацьовуе, наче чарiвна паличка: дiвчина зриваеться з мiсця й поквапом iде до поважного пана в костюмi. Пан вивчае мене, робить дзвiнок iз чорного телефона. Приязна розмова нi про що з нашим першим секретарем райкому партii – пiдтвердження виданоi рекомендацii. Пан iще раз окидае мене уважним поглядом, розшнуровуе кiлька папок i в кожну вносить моi данi.

– Ну що ж, Андрiю Зайчук… Бажаю вам успiху. Постарайтеся добре скласти iспити. Вашому району, кажуть, потрiбнi молодi кадри… Факультет ви обрали найпрестижнiший, тож старайтеся, – на прощання говорить важливий чоловiк. – Сподiваюся, ваше бажання стати медиком достатньо сильне?.. – питае й продовжуе у вiдповiдь на мiй ствердний кивок: – А то ще маете час подумати. Там, у кiнцi нашоi вулицi, мiсце для роздумiв пiдходяще е… – усмiхаеться якось загадково й водночас серйозно…

До мене звернулися на «ви»! Уперше в життi! Я офiцiйно визнаний дорослим! Якесь радiсне вiдчуття наповнюе мене по самiсiнькi вiнця й змушуе гордовито розправити плечi. Навiть думка «Вгамуйся, iще iспити попереду» не вистуджуе його. Як ти там, Катю? Шкода, що не зi мною. Ми б зараз iшли вдвох цим чудовим мiстом, тримаючись за руки, смiялися й радiли б…

Сторінка 3

а я напишу тобi про цей день… Я хочу бути тут, серед оцих гарних i ввiчливих людей. Щодня зустрiчатися поглядами з лiкарями й науковцями з численних портретiв на стiнах. Уважно слухати те, що розповiдають в оцих аудиторiях. Хочу стати своiм у цьому великому мiстi. Бути потрiбним людям i собi. Тут уже нiхто мною не командуватиме й не повчатиме, як думати й що говорити. Навiть ряснi плакати на стiнах «Хай живе комунiзм!» i «Слава КПРС!» iз натхненними профiлями вождiв видаються лишень дрiб’язковим, не вартим уваги антуражем.

Що мав на увазi отой викладач, коли говорив про «пiдходяще мiсце»?.. Цiкавiсть виводить мене в кiнець Пекарськоi. Переходжу дорогу i… За кiлька метрiв вiд себе бачу трамвай, багато автомобiлiв. Чомусь зовсiм не чую iхнього шуму. Невидима прозора стiна вiдгороджуе вулицю вiд мене. Тут час зупинився. Це оселя того невидимого, що керуе свiтом видимим. Ця капсула в центрi Львова наскрiзь пробивае землю й врiзаеться в безодню неба. Вона дае живим розумiння вiчностi й швидкоплинностi, пам’ятi й забуття, марнотного й справжнього. Сюди приходять, щоб подумати про цiннiсть життя. Або щоб залишитися навiки.

Кожен крок Личакiвським цвинтарем приносив новi думки. Це рукотворна осанна величi смертi й красi скорботи. Нiколи доти я не бачив такого болю, застиглого в каменi. Темна вирiзьблена усипальниця завбiльшки з будинок… Понад столiття тому померла ця полька, шiстнадцятирiчна юнка. Давно немае серед живих ii батькiв. Та iхнiй бiль поза часом, вiн вiчний. Вiн пронизав тiло космосу страшними муками материнського жалю й залишився висiти в ньому чорним згустком назавжди. Батькiвське горе й вiдчуття провини застигли в бiлому мармуровому надгробку. Кам’янi складки сукнi… Як дбайливо вирiзьбив iх скульптор. Там сховався невимовний жаль за единою дитиною й ненародженими онуками. Батьки жили, будучи мертвими. Цi згорьованi люди будували цю велику гробницю для доньки й себе, утiшаючись единою радiсною думкою – очiкуванням близькоi смертi. «Янголе мiй, передi мною стiй, а я за тобою, як за кам’яною стiною», – промовляли всi в нашiй сiм’i зранку. Великий бiлий янгол iде перед кожним спереду, а чорний янгол смертi ступае крок у крок i терпляче чекае свого часу. Нiщо у свiтi людей не викликае настiльки сильних i рiзних емоцiй, як смерть. Згадую, як довго мучила хвороба бабусю Миколи. Як вона плакала й щодня просила смертi! А рiдних – щоб завезли ii на цвинтар i залишили, бо там, у своiй оселi, безлика нарештi зглянеться над нею… Коли бабуся померла, то була усмiхнена й гарна, як нiколи за життя. Якi ж сильнi почуття навiки закарбованi в каменi Личакова… Страждання. Бiль живих. Сподiвання на зустрiч. Холодна байдужiсть. Була людина – i нема. Якою вона була за життя, про що мрiяла, що залишила?.. Рiдкiсноi краси скульптури заворожували й вивертали душу. Дивна сумiш роздумiв та естетичноi насолоди заволодiла мною. На кладовищi вповiльнений плин часу для живих. Тут краще розумiеш i цiнуеш життя. Добре, що iснуе смерть. Їi подих робить людей добрiшими. Якими непередбачуваними й жорстокими могли б бути безсмертнi люди?.. Та людське життя не вiчний математичний промiнь, а часовий вiдрiзок мiж двома янголами. Тепер я зрозумiв, що близькiсть медiнституту й Личакова, може, i випадкова, та дуже символiчна. Лiкар мае допомагати великому бiлому янголу. Для того й носить його символiчнi одежi. Утiм, медик запросто може почати служити й iншому, чорному. Повiльнiсть кладовища вiдганяе поспiх i легковажнiсть: «Геть, вам не треба жити в лiкаревi…» Твоi виваженiсть i знання – стрiлки на вагах мiж чорним i бiлим янголами. Дякую, мудрий пане-товаришу з iнституту, я все зрозумiв…

Вступнi iспити стали для мене наче гарний спуск на санчатах iз найвищого сiльського пагорба: пiсля поколювання в животi мчиш iз вiтерцем, минаючи ялини, – i вiдро гормону щастя за зупинки. На кожному iспитi викладачi спочатку знаходили мое прiзвище в тецi збоку, а далi… А далi просто не ставили менi запитань. А ще усвiдомив неприемну рiч: я слабак. Або егоiст. Або те й те вкупi. Двiчi зi мною складав iспит старший за мене юнак. Напевно, вступав не вперше й не вдруге. Як вiн вiдповiдав! Якi речi знав! Добре, що мене про таке не питали. Та оцiнки отримував нижчi, нiж я. Вiн мав би вчитися в медiнститутi, а не я… Та я недостатньо сильний вiдкрито визнати це: «Прошу, ти бiльш достойний, а я вiдходжу…» Не буде в мене бiльше такого шансу потрапити сюди. Вибач менi, мое сумлiння. Я люблю себе, як i всi. Егоiзм перемагае благородство з рахунком 10: 1. Варiацii на тему меншовартостi й власноi садомазохiстськоi екзекуцii тут недоречнi. Вихiд – рости й наздоганяти. Та я готовий сидiти в бiблiотеках, лiкарнях, моргах скiльки потрiбно. Те, що робиш, треба робити добре. Або не робити нiяк. Особливо лiкаревi. Не хочу, щоб якась душа пiд час зустрiчi з Богом пожалiлася на мене як на винуватця фальстарту.

Перше вересня 1974 року. Лагiдне сонце через жовтаве кленове листя зiгрiвае шеренги студентiв на майданi перед медичним iнститутом. Халати першокурсникiв вирiзня

Сторінка 4

ться цнотливою бiлизною й накрохмаленим шурхотом. Неподалiк вiд мене моя красуня-однокласниця Таня Вергун. Свiтле пишне волосся, блискучi очi, кокетлива усмiшка – на неi з цiкавiстю задивляються хлопцi-старшокурсники. Як тут багато iноземцiв… Араби, iндiйцi, негри – вiд свiтло-шоколадних до чорних, як сажа. Розрiзняю деякi нiмецькi слова в притишенiй розмовi двох рослих дiвчат. Менi таки пощастило. Так вважае й моя мама. Вона стоiть трохи поодаль, серед батькiв. Їi вишиванка дисонуе з яскравим i блискучим одягом та прикрасами iнших жiнок. У неi немае нi таких масивних золотих каблучок, нi сережок, якi б вiдтягували вуха нижче за пiдборiддя. Та мама свiтиться зсередини усмiшкою щастя й плаче, коли чуе в списку першокурсникiв мое прiзвище. Тепер вона мама майбутнього лiкаря, i це перехiд ii i життевого, i сiльського статусу на вищий щабель. Пiсля посвяти ми поспiшаемо на поiзд. Дорогою в чергах скупляемо небаченi для села гостинцi – ковбасу з гарною назвою «Лiкарська», хлiб i шоколаднi цукерки. Мама роздивляеться й обережно гладить потрiсканими руками яскравi обгортки, нюхае смаколики й замрiяно закочуе очi. Вона нiколи не iла шоколаду.

– Скуштуй, мамо, – намагаюся розгорнути одну.

– Нi, Андрiйку, нi, – перехоплюе цукерку й кладе назад до згортка. – Нашим меншим буде…

На вокзалi обiймае мене, просить:

– Учися, Андрiйку… Добре вчися, не ходи нiкуди ввечерi. Я молитимуся, щоб у тебе все було добре. Дякую тобi, сину, я така щаслива… І вперше у великому мiстi побувала. Тут тобi буде краще, нiж у селi. Матиму що вдома розповiсти й до кiнця життя згадувати, – i поквапом ховаеться в запиленiй електричцi. Це була ii едина подорож до великого мiста.

Знаете, що бувае, коли рiзних за характером молодих людей – амбiтних i дуже амбiтних, спокiйних i шаленцiв, любителiв тишi й гучноi музики, жайворонкiв i сов, стриманих i нетерплячих – розмiщають пiд одним дахом? Нi, не психоневрологiчний диспансер. Це гуртожиток. Усi гуртожитки божевiльнi по-своему. Дух органiзованостi та едностi ненадовго оселяеться в них тiльки на час сесii. Для спокiйних людей гуртожиток – це тест на виживання. Для шаленцiв – благодатний грунт для розгону й пiдживлення емоцiями. У школi я вчив роман Островського «Как закалялась сталь». Так от, гуртожиток – це i е те мiсце, де гартуеться криця кожного. Мiсце першого сексу, першоi п’яноi гульби й пiзнання перших прописних iстин iнститутського життя. Мiсце вiдмови вiд рожевих окулярiв i болючоi регуляцii самооцiнки. Твоя вершина щастя й глибока прiрва образ та розчарування. Дружнiм гуртом тут живуть хiба що бактерii в санвузлах i вiруси пiд час епiдемiй. Вiдсутнiсть особистого простору змушуе тебе вибрати найвiрнiших друзiв, якi непомiтно й швидко стають частиною твого життя, як i ти – iхнього.

Бiля кожного гуртожитку мае стояти пам’ятник бабi Зiнi – вахтерцi, яка утримуе студентський вулик iз героiзмом останнiх захисникiв Брестськоi фортецi. Його потрiбно було б зробити з титану – твердого, тугоплавкого й стiйкого до зовнiшнiх впливiв; на поясi в’язанка чудернацьких ключiв, окуляри в кишенi, окуляри на потилицi, окуляри на носi – поверх грiзного погляду – i по годиннику з великим циферблатом на кожнiй руцi… Авторитет цих енергiйних жiночок у мiй час був бiльшим, анiж генсека компартii. Маленьке, кругленьке, червоненьке, бензином пахне – вiдгадайте загадку… Вiдповiдь: помiдор… Пояснюю: «Мiй помiдор, чим хочу, тим i поливаю». Саме за такою схемою – цiлковитоi вiдсутностi логiки – дiяла кожна баба Зiна в кожному гуртожитку. «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…» – пiсня студента, а «Я сама керую й вiдмiняю, коли треба – виганяю» – так звучав виклад законiв гуртожитку у виконаннi невсипущоi й куленепробивноi баби Зiни. Цiлi поколiння студентiв iз наполегливiстю алхiмiкiв-золотошукачiв намацували людську слабинку баби Зiни. Таку, яка стала б гарним лазом для втiлення бажань молодi в гуртожитських стiнах. Та баба Зiна – це космiчна iстота, яка не мае слабинок…

Нас четверо в невеликiй кiмнатi з високою стелею: Валерiй, Вiктор, я i Сергiй. Цей старий австрiйський будинок збудований на вiки. Та навiть товстi стiни не гасять екзальтованi крики гулянок чи спроб самоствердження. Менi пощастило, що моi товаришi по кiмнатi стриманi й розсудливi.

Валерiй вступив до унiверситету з п’ятоi спроби. За плечима в юнака рiк учителювання в селi й служба в армii. Густий баритон, красива усмiшка й спортивна постава створюють навколо нього ауру магнетизму, пiд вплив якого потрапляють усi. Ми обрали його профоргом курсу, i тепер до нього раз у раз iз якимись дрiб’язковими запитаннями прибiгають таемно закоханi студентки. Та вiн не помiчае того: занадто скромний чи сам iще не усвiдомлюе своеi привабливостi. У сiльськiй школi вiн викладав фiзику й навiть обладнав спецiальний кабiнет. Служив у Забайкаллi в ракетних вiйськах. Руки в нього ростуть iз правильного мiсця. Я матиму чого повчитись у нього.

Вiктор теж старший вiд мене. Йому б дуже пасувала зачiска а-ля Че Гевара: вiн був би тодi викапаний ку

Сторінка 5

инський романтик. Та навряд чи його прийняли б iз такою зачiскою до вузу. Однаковi думки потребують однакових зачiсок. Інша зачiска чи одяг – сигнал iнакших думок, а таких у радянських iнститутах не треба. Тож жвавий та усмiхнений Вiктор – обстрижений двiйник Че Гевари. Серед нас вiн справжнiй медичний профi: з вiдзнакою закiнчив медичне училище й встиг пропрацювати рiк у лiкарнi. Вiд його розповiдей про приколи лiкарняного життя ми надриваемо животи перед сном.

Валерiй, окрiм усiх своiх талантiв, ще й дуже добре грае на гiтарi, а Вiктор – на саксофонi. Коли вони зрiдка проводять репетицii перед виступами факультетського ансамблю, то гуртожиток на знак поваги хоч ненадовго, та стишуеться. Звуки срiблястого саксофона такi ж плавнi й нiжнi, як i його вигини. Вони вимальовують передi мною тендiтний образ Катi. Пiсля випускного я ходив iз нею на кiлька побачень. Згадував кожну мить, проведену разом, усi вигини ii тiла, усi слова, що пов’язали нас великою силою першого кохання. Мiж нами зараз велика вiддаль. У куточку шухлядки я зберiгаю стосик дiвочих листiв. Стосик моiх листiв до неi точно бiльший. Менi бракуе ii, особливо коли бачу закоханих на вулицi чи в кiнотеатрi. Щотижня вiдсилаю iй пухкенького листа зi словами кохання й малюнками. Ми домовились одружитися через два роки. Тодi Катя закiнчить музичне училище й приiде до Львова вступати до консерваторii. А поки що я щодня потроху пишу й малюю Катрусi лист, а в суботу, пiсля навчання, бiжу до Головноi пошти – так швидше долетить послання до моеi дiвчини. Ми побачимось аж на Новий рiк, швидше не вийде нiяк. Перший рiк навчання важливий для нас обох.

Моi сподiвання щодо того, що у вузi не буде зайвих предметiв, не виправдалися. Чомусь медицини поки дуже мало. Курс вищоi математики змусив скривитися нас усiх.

– Чи хтось iз вас знае, нащо нам вища математика? Я що, тi iнтеграли й похiднi з хворими обговорюватиму? Чи в рецептах виписуватиму? Куртка на ватi… – обурюеться Вiктор, ладнаючи мундштук до саксофона: коли вiн нервуеться, то може заспокоiтися, тiльки видаючи якусь мелодiю.

Сергiй, наш четвертий спiвмешканець, загадково всмiхаеться. Вiн усмiхаеться завжди, щоправда, якось невпевнено-винувато. Математика даеться йому легко. У нього все йде як по маслу. Напевно, тому, що частка мiзкiв по вiдношенню до маси тiла в нього бiльша. Невисокий зрiст, велика голова та окуляри на носi – вiн нагадуе прилиплого до скла акварiума цiкавого пуголовка. Сергiй – мiй однолiток. Його тато – секретар якогось райкому партii. Та всi ми розумiемо, що у вступi кожного з нас е частка блату. Тема «Хто як вступив» – табу. Навiть за дуже дружнiм столом.

– Чуеш, Валерiю, спитай у нашого викладача завтра, навiщо нам його математика, – не заспокоюеться Вiктор навiть пiсля гри на саксофонi.

– От сам вiзьми й спитай, – не вiдриваеться вiд паяльника Валерiй.

– Куртка на ватi… – звично бурчить Вiктор. – Андрiю, може, ти то зробиш?

Я всмiхаюсь i хитаю головою.

– Не треба кликати вовка з лiсу.

– Точно, я забув, що ти заець, Зайчук… Ну, тодi зiграймо в карти, – хитрувато примружуеться й майстерно перекочуе колоду. – Ходи, малий, – кличе мене, – ми з профоргом маемо добре тебе навчити картярських премудростей… А то що то за лiкар, який не вмiе з медсестрами на роздягання грати.



Оце я вскочив у халепу… Те, що починалося вчора веселою забавою, сьогоднi стало тiсним залiзним обручем на моiй головi. І чого той Вiктор так зачепився за ту математику… Є собi, то й е… Понад сто людей у бiлих халатах ретельно переписують довжелезнi формули з великоi, на всю стiну, дошки. Наш викладач висушений, як усi математики. Вiн вистукуе крейдою й спритно бiгае мiж закарлючками, тицяючи то в одну, то в iншу, i натхненно розповiдае про iхнi кревнi математичнi зв’язки. Боже, нехай та пара не мае кiнця, прошу… Та час iкс настав.

– Ну от на сьогоднi i все, молодi люди. У кого якi будуть запитання? – Математик окидае напiвсонний байдужий люд уважним поглядом iз-пiд окулярiв.

– Ну ж бо, Андрiйку, твiй зоряний час настав, – енергiйно штовхае мене в бiк Вiтя. – Ну ж бо, куртка на ватi, пiдводься…

З iншого боку Валерiй ледве придушуе смiх. Я пiднiмаю руку.

– Дуже перепрошую, я… я… маю запитання. Ми, звiсно, любимо математику… Але для чого?.. Ну… Нам, медикам, було б достатньо того, що було…

– Ви хочете сказати «у школi»? Як вас?..

– Зайчук Андрiй.

Усi моментально прокидаються й зацiкавлено очiкують вiдповiдi на те запитання, яке мучить кожного. Викладач витирае руки вiд крейди й обводить аудиторiю зосередженим поглядом.

– Хто ще так вважае?..

Шурхiт – усi роззираються: я один. Решта вже достатньо пожили, розумнi… Бiсове парi…

– Ну що ж, Андрiю Зайчук, я вас вiтаю: маете оригiнальне мислення й вiдвагу. Лише тi, хто ставлять запитання, потiм роблять вiдкриття.

– …i довго не живуть, – пошепки додае Вiктор збоку.

– Наступне заняття пiдготуете ви, Андрiю. На тему, яка близька кожному медиковi. Та навiть не те що близька, це i е медицина. Називаеться вона, –

Сторінка 6

загадковий погляд i пiднесений вказiвний палець, – увага, запам’ятайте всi, – «Золотий перерiз у математицi i його вияв у бiологii». На все добре. – Задоволений викладач прямуе до виходу.

Бiльшiсть аудиторii тихо зловтiшаеться. Двое моiх старших друзiв регочуть до слiз. Я влип, як муха – у мед. Цiкаво, як вилiзу.

Чотири вечори пiд зеленою лампою в читальному залi бiблiотеки змусили мене по-новому подивитися на цей свiт. Простi й добре знайомi речi виявилися загадковими, генiально сконструйованими й математично визначеними. Ще день я бiгав iз лiнiйкою по всiх прилеглих парках та сквериках i вимiрював, вимiрював… Мою свiдомiсть розривали новi запитання, на якi не було вiдповiдi навiть у мудрих трактатах. Текст кожного пiдручника – чи з хiмii, чи з анатомii, чи з математики – розпочинався болючим притягуванням за вуха генiальних цитат Маркса, Енгельса й Ленiна, якi знали все. Та думаю, що якби вони ще жили, то теж не змогли б пояснити все те, про що я дiзнався.

Цiкаво стояти на мiсцi викладача перед студентами-медиками. Бiлий колiр одягу концентруе увагу на обличчях. Сьогоднi на математицi всi на диво уважнi й усмiхненi. Наш викладач теж на студентськiй лавi. Усi погляди спрямованi на мене. Я пам’ятаю бабусину науку: плечi розправленi, упевнена усмiшка. Набираю повiтря в груди й починаю:

– Щодня ми виявляемо цiкавiсть до багатьох речей. Назвiть кожен по однiй, – звертаюся до однокурсникiв.

– Хлiб, кава, туфлi, – говорить зi смiхом найближча студентка.

Іншi продовжують:

– Автобус… музей… будiвля… гарна дiвчина… презерватив, – легкий регiт шириться рядами.

– Дякую, достатньо. Отож усе назване можемо об’еднати у двi групи. Перша – функцiональне: хлiб, кава, туфлi, автобус, музей i презерватив – цi речi потрiбнi нам завдяки своiм функцiям. А от е в нашому перелiку таке, що привабило нашу увагу своею симетрiею й довершенiстю. Це те, що ми називаемо красою. Ми дивимося на будiвлi чи людину як на довершене цiле, та наш мозок у момент споглядання iнтуiтивно аналiзуе спiввiдношення окремих частин i цiлого. Хоча… Те, що ми називаемо iнтуiцiею, напевно, теж закладено в нас генетично спостереженнями мiльйонiв наших предкiв за iдеалом пропорцiй…

Я собi навiть подобаюся. Викладачевi, напевно, теж: очi його свiтяться цiкавiстю. Товаришi-студенти уважно слухають. Беру крейду до рук i починаю освоювати цiлинну поверхню дошки. Хоч би менi ii вистачило.

– Нiхто з нас не замислюеться над тим, чому вважае щось красивим. Та математика дала на це вiдповiдь. От дивiться, перед нами чотири прямокутники. – Швидко вимальовую рiзнi за шириною та довжиною й позначаю цифрами. – А тепер пiднесiть, будь ласка, руки, голосуючи за той номер прямокутника, з якого, на ваш погляд, вийде найгарнiша будiвля.

Усi вибирають потрiбний менi прямокутник. Яке щастя: я на зв’язку з аудиторiею. Окрилений першим успiхом, швидко витираю зайвi фiгури й пливу в море математичних формул.

– Гени кожного з вас спрацювали безпомилково. Поясню, чим привернув увагу кожного з вас саме цей прямокутник. Погляньте спочатку на цей вiдрiзок, – малюю й дiлю його на двi частини, – довжина цiлого вiдрiзка спiввiдноситься з бiльшою його частиною так, як бiльша частина – з меншою… Для того, щоб у нас таке вийшло, мае бути витриманий подiл у пропорцii 62 до 38, тобто якщо прийняти одне цiле за 100, то двi частини мають спiввiдноситись як 62 i 38 чи 38 i 62. Якщо точнiше, отримуемо число 1,618033. Ця пропорцiя й дiстала назву золотоi, або золотого перерiзу, або пропорцii краси. Давнi греки називали ii також божественною. Усе красиве мiстить у собi цю пропорцiю. Усе функцiональне е красивим, i все красиве – функцiональним i завжди саме так пропорцiйним. Золотий прямокутник цiкавий тим, що коли ми вiдрiжемо вiд бiльшоi сторони квадрат, довжина сторони якого дорiвнюе довжинi меншоi сторони цього прямокутника, то отримаемо золотий прямокутник. Видалення квадратiв можна продовжувати нескiнченно… – Я гарячково вибудовую всерединi фiгури меншi прямокутники. – Коли з’еднаемо середнi точки подiлу, то отримаемо логарифмiчну спiраль… Усе живе йде по такiй спiралi. А ще е числа Фiбоначчi, дивiться…

Однокурсники слухали мою розповiдь як вище математичне одкровення. Я заповнював дошку формулами, кутами, колами, зобразив навiть п’ятикутну зiрку, усi вiдрiзки якоi дiляться в золотiй пропорцii… Пара добiгала кiнця, i дошка була майже заповнена.

– Вродлива людина – це суцiльна золота пропорцiя. – Швидко й упевнено малюю людину (спасибi вам, вiльнодумнi шкiльнi зошити з минулого). – Якщо вважати пуп за центр людського тiла, то спiввiдношення вiдстанi вiд ступнi до пупа й вiд пупа до макiвки теж становитиме 62 до 38. Як i вiдношення довжин у вiдрiзках руки, передплiччя, довжини кистi й довжини руки вiд лiктя. Як i в пропорцiях обличчя… – Швидко видiляю вiдрiзки 62 i 38 по всьому зображенню. – Художники минулого визначили iдеальнi пропорцii людського тiла. Це малюнок вiтрувiанськоi людини, який зробив Леонардо да Вiнчi. Та й усе наше життя пiдпорядковане зол

Сторінка 7

тому перерiзу. Тривалiсть доби – 24 години. У нiй певний час ми активнi, а решту займае сон. Якщо роздiлимо тривалiсть доби в золотiй пропорцii, то дiстанемо iдеальну тривалiсть сну – трохи бiльше вiд семи годин. От чому всi науковцi говорять про необхiдну тривалiсть сну вiд семи до восьми годин. Окрiм того, електрокардiограма роботи здорового серця, на якiй видiляються двi дiлянки рiзноi тривалостi, систолiчна й дiастолiчна, теж пiдпорядкована золотiй пропорцii: тривалiсть систоли, дiастоли й повного серцевого циклу спiввiдносяться як 0,382: 0,618: 1. Та що там казати… Молекула ДНК складаеться з двох вертикально переплетених спiралей. Довжина кожноi – 34 ангстреми, ширина – 21 ангстрем. Дiлимо й знову отримуемо золоте число.

Я почувався Миколаем Коперником, який тiльки-но спростував концепцiю геоцентричноi будови Всесвiту. Та це ще було не все. Я продовжив:

– Золота пропорцiя – це принцип самоорганiзацii всього живого. Усе, що виходить за межi цих чарiвних цифр, починае хворiти. Я дуже вдячний нашому шановному викладачевi й ще декому за те, що мав можливiсть дослiдити й викласти вам сьогоднi цю важливу тему. І наостанок хотiв би ще дещо показати. Дивiться, ось цю рослинку цикорiю я знайшов неподалiк вiд унiверситету. Коли вимiряв i спiввiднiс усi вiдрiзки мiж вузлами стебла, з яких починаються листочки, то знову вийшла золота пропорцiя. Вона ж криеться в будовi ось цiеi сосновоi шишки: тут е двi спiралi, що перетинаються пiд прямим кутом. Одна спiраль мае вiсiм рядiв, друга – тринадцять. Або тринадцять i двадцять один. Так-так, не сумнiвайтеся, iншого поеднання нема – я роздивився добру сотню шишок. Так ось, цi числа теж дiляться в золотiй пропорцii. А ще е таке поняття, як фiлотаксис, – це спiральне розташування листя на деревi чи насiння соняшника в кошичку. Воно влаштоване так, щоб усiм частинкам було максимально комфортно жити й розвиватися, i ця спiраль – теж вияв золотого перерiзу. Золотий перерiз – це життя. Отож формула краси математична за своею природою. Їi знають i використовують композитори, художники, архiтектори. Ну й ми, медики… – Я почувався так, нiби нарубав купу дров на зиму.

Викладач математики повiльно зааплодував. Його починання радiсно пiдхопили моi однокурсники. Я стояв на тлi повнiстю списаноi дошки й щасливо всмiхався.

– Бачу, мое завдання подарувало вам радiсть пiзнання математики як мистецтва. Бiльшiсть людей любить математику, принаймнi класу до п’ятого. Вона дае вiдчуття впорядкованостi. А впорядкованiсть – це передбачуванiсть, що полегшуе життя. Передбачуванiсть завжди математична. Коло замкнулося. Доведiть складне до краси простого, i ви – генiй. Як Менделеев. Як Дарвiн. Моi вiтання, Андрiю Зайчук. Ви блискуче впоралися. – Викладач вийшов з-за парти. – То що, потрiбна медикам математика? – обвiв переможним поглядом аудиторiю. Дружне й радiсне «так» було йому вiдповiддю. – Так, математика – це життя. А вам, Андрiю, уже не потрiбно перейматися через iспит iз математики: ви його сьогоднi склали. На «вiдмiнно».

Заздрiсне «у-у-у-у» було так само дружним, як i «так».



– Ну ти, малий, ушкварив, – поплескав мене по плечу Валерiй.

– Ти на нас часом не сердишся? – радiсно поцiкавився Вiктор.

– Та я вам, хлопцi, насправдi вдячний. Не iснуе такого лиха, яке б добром не обернулося. Тепер матиму на один iспит менше.

– То ти нам тепер винен! Маеш виставитися, – зразу окреслюе плани на вечiр Вiктор.

І хто там на його колишнiй роботi шефствував над ним? Зiпсували хлопця. А тепер вiн псуе мене. Та я радий, що все так обернулося. Чомусь згадую Ба.

– Ну й добре, – за звичкою промовляю й усмiхаюся.

– О, диви, нинi буде свято, чи що?.. – штовхае Вiктор Валерика пiд бiк.

Чотири пляшки смачного вина, картопля в мундирах i тушонка зi свинини – справжне багатство вечора. Змiнюються епохи, свiтогляд, та всi поколiння студентiв уперто шукають iстину у винi. Горiлка для пиякiв. Для богiв i студентiв лише вино. Десятки очей iз вiкон гуртожитку давно запеленгували Вiктора з Валерiем i iхню оранжеву сiтку з «чорнилом». Тепер дверi нашоi кiмнати не зачинятимуться: прикриваючись рiзними дрiб’язковими приводами – пошуками олiвця, лiнiйки, голки, солi – наше товариство невпинно зростатиме аж до останньоi краплi вина.

– Цариця Тамара! – захоплено зустрiчае Вiктор невисоку руду дiвчину з жiночними формами. – Яка честь для нашоi кiмнати та ii чотирьох мушкетерiв!

Галантнiсть Вiктора видаеться менi пiдозрiло небезкорисливою. Тамара чарiвно всмiхаеться й протискуеться в хлопчаче товариство. Згодом за нею приходить Галя, теж залишаеться. Та ми «за», бо колежанки люблять вино, життя й хлопцiв. Усi дiвчата в чоловiчих компанiях украй потрiбнi, та мають один мiнус: бiльше iдять, анiж п’ють. Скоро залишаеться тiльки вино. Ми швидко п’янiемо.

Брат Валерiя вчиться по сусiдству, у ветеринарному iнститутi, де теж цiкаве життя. І коли мiй сусiд щось розказуе про це, то смiеться настiльки щиро й заразливо, що вже й не важливо, про що йдеться.

– Нещодавно група брата мала пр

Сторінка 8

ктичне заняття на фермi з визначення термiну вагiтностi в корiв. Для того руку в довгiй гумовiй рукавицi аж по лiкоть треба засунути в ректальний прохiд коровi, намацати там матку, ну й за ii розмiрами визначити термiн… А в них у групi е такий собi Васько. Два днi не просихав, приходить iз похмiлля – ледве очi бачать, писок запух, спить по всiх кутках… Дiйшла черга до нього, ну й вiн… – Валерiй починае смiятися, а ми – за ним. – …ну й вiн… не побачив, що його до бика пiдвели. Як то можна було таке велике господарство в бика не побачити… – Зi смiху ми вже качаемося по пiдлозi. – Поставив бику дiагноз: три мiсяцi вагiтностi. Там апендикс узагалi-то намацав…

Наш регiт уже чутно на весь гуртожиток. Вiн викликае заздрiсть в одних i дратуе iнших. Та нам на всiх начхати: ендорфiни вихлюпуються з кожного. Хочеться, щоб так тривало вiчно. Для цього треба ще вина, та вже немае грошей. Вiктор бере один карбованець, вiднайдений у чиiхось кишенях, i ненадовго зникае з Валерiем. Згодом вони повертаються з кiлькома пляшками й жменею паперових грошей. Валерiй виглядае трохи схвильованим i все повторюе Вiкторовi: «Ну ти й гад, Вiтьку…» Той вiдмахуеться: «Тс-с, мовчи, куртка на ватi…» – i свято тривае.

Сергiя геть розвезло: вiн уже спить, по-дитячому згорнувшись калачиком. Його подушка вся в рожевiй виннiй слинi. Галя безпричинно смiеться й безвiдривно водить рукою у хвилястому волоссi притихлого Валерiя. Вiктор усе наполегливiше притискаеться до Тамари. Яскравий сливовий рум’янець на бiлiй шкiрi iй дуже пасуе.

– Малий, iди погуляй, – просить розпашiлий Вiктор. – Кiмната Тамари знаеш де.

Я заздрю Сергiевi: i я так хочу – лицем у подушку… Та щось у виглядi Вiктора змушуе мене покiрно пiднятися i йти. Стiни плавно сунуть менi назустрiч. Я вiдважний моряк у штормовому океанi. Якась хвиля перекочуе в моiй головi Тамару. Де ж ii каюта. Я врятую ii.

Шторм заспокоiвся – менi затишно й добре. Крiзь далекi голоси чую, як хлюпочеться океан. Вода проникае в каюту й дзюркотить уже десь зовсiм близько. Починаю рухати ногами – хочу в туалет. Звук падаючоi води наростае. Йой… менi вже, уже треба… Зриваюся, сiдаю на лiжку. Несамовитий дiвочий регiт: коло мене стоять двi дiвчини. Одна тримае залiзну миску, а друга з висоти лле в неi воду.

– Нарештi прокинувся, бейбi. Нашi вiтання. Іди вже до себе. Не переймайся: ми тебе не чiпали. Хоча ти навiть дуже симпатичний. А може, спробуемо? – Переглядаються, мов досвiдченi спокусницi.

Боже, який сором! Зриваюся, хапаю одежу й бiжу у свою кiмнату.

Ковдра з Вiтькового лiжка скотилася на пiдлогу – я бачу красивi вигини тiла Тамари. Про Галю нагадуе лише забута рожева шматинка бiля лiжка Валерiя. Сергiй накрився з головою i якось ритмiчно вовтузиться на лiжку. Студентське життя тривае.

Треба якомога швидше прибрати слiди вечiрки. Усi бояться несподiваних рейдiв голови студради, коменданта гуртожитку, викладачiв, секретаря партiйного комiтету й чоловiка-бульдога з таемничого кабiнету без таблички. Чомусь вони завжди знають, коли приходити. Не iнакше як хтось повiдомляе, хто, де й коли щось святкуе. Тодi у твоiй тумбочцi й шафi знаходять давно забутi речi, що все нiяк не потрапляли на очi й не дочекалися вояжу на смiтник. Комiсiя стоiть i зловтiшаеться твоiм жалюгiдним виглядом останнього нечупари-горопахи. Чоловiк-бульдог iз випнутою масивною нижньою щелепою мовчки залазить в усi найпотаемнiшi закутки шафи й твого лiжка. Нiхто не знае, як його звати, проте кожне поколiння студентiв передае наступникам загрозливе прiзвисько Цербер. Усi iншi учасники рейду ганять тебе за те, що немае порядку у твоiх речах, хоча видаеться, нiби шукають щось заборонене. Хоч i одягнутий, ти стаеш голим, беззахисним i вразливим. Лише Валерiй не дивуеться таким перевiркам: звик в армii.

За три мiсяцi навчання вже було два такi вiзити. Я думав, що велике мiсто врятуе мене вiд тотального контролю, та, схоже, помилявся. Цi поважнi люди мають уважно стежити за молоддю. Молодiсть – це новi течii в мистецтвi й лiтературi, винаходи. Та й непослух, що виростае в революцii, – справа гарячих молодих голiв. У свiтi зовсiм свiжа пам’ять про те, як шiсть рокiв тому, у 1968-му, студенти повнiстю змiнили Францiю. Розпочалося з банального невдоволення викладанням у Сорбоннi, яке невдовзi переросло в багатотисячнi демонстрацii студентiв, а закiнчилося масовим страйком усiеi Францii i, врештi-решт, вiдставкою знаменитого Шарля де Голля.

Думаю, з лозунгами того часу й ми могли б спокiйно рушити сьогоднi вулицями всього Радянського Союзу – вiд Львова й аж до Владивостока. Це справжнiй вибух молодого мозку: «Усе й негайно!», «Секс – це прекрасно!», «Заборонено забороняти!», «Структури для людей, а не люди для структур!», «Революцiя мае вiдбутися до того, як вона стане реальнiстю!», «Кордони – це репресii!», «Революцiю не роблять у краватках», «Анархiя – це я!»… Особливо менi подобались ось цi три гасла: «Розчахнiть вiкна своiх сердець!», «Забудь те, чого тебе навчили, – почни мрiяти!» i «Оргазм тут i зараз!». Вони бу

Сторінка 9

и природнi й свiжi, без звичноi патини застарiлих мудрованих iстин померлого трiо бороданiв-марксистiв. Я почав пiдозрювати, що мрii, кохання й студентський секс якимсь чином покращують навчання. Напевне, тому, що це i е вияв свободи i зовнi, i всерединi.

У пiдшивках радянських газет i журналiв були i фото, i описи тих лозунгiв. Їх вважали яскравим пiдтвердженням того, що капiталiзм загнивае й агонiзуе. Утiм Францiя пережила студентську революцiю. На диво, не вмерла, а вiдродилася молодою Афродiтою, здатною любити, творити нове й рухатися вперед. Зате на радянських студентiв чекав iще пильнiший нагляд старших та мудрiших за правом влади. Тепер навiть повторення гасел французьких студентiв вважали крамольним i небезпечним. Воно загрожувало, як той чорний пудель, якого Мефiстофель вiдправив до доктора Фауста, щоб вiдгризти кутик чарiвноi охоронноi пентаграми на дверях – лише тодi диявол змiг нарештi увiйти. Тепер я знаю, що наша радянська п’ятикутна зiрка, ця довершена форма золотого перетину, е давнiм важливим охоронним символом. Їi начепили на Кремль, на багато будiвель i на груди малих i дорослих людей недарма. Вона покликана вiдганяти демона iнакодумства. А може, янгола розуму? Бога ж вiд радянських людей вiдiгнали…

За iнакшi думки можна не те що з гуртожитку вилетiти, а й узагалi з вузу. Тисячi людей приставленi слiдкувати за студентами й iнститутами – розсадниками свiжих революцiйних iдей, анархiзму, сексу й оргазму. Наш мовчазний чоловiк-бульдог був працiвником Комiтету держбезпеки. Коли вiн проходив коридором до свого таемничого кабiнету, галасливi натовпи миттево розсiювалися. Кожен старався крутнутися кудись вбiк, щоб нiчим не привернути уваги непривiтного чоловiка. Погляд його невеликих очей завжди був нiби вiдсутнiй. Лише бiля дверей свого кабiнету-бункера Цербер пильно роззирався, остаточно вiдганяючи колючим позирком останнiх небажаних свiдкiв, i довго вводив таемний код доступу на замку дверей. Тепер я розумiв, чому iнколи люди пiдсвiдомо уникають iнших, навiть знайомих. Непропорцiйнiсть обличчя чоловiка-бульдога будила в закутках мозку цiлком логiчну думку про якусь непропорцiйнiсть i його внутрiшнього свiту. А все непропорцiйне – це загроза живому. Тож нашi молодi iнстинкти берегли нас вiд зiткнення з неприродним i загрозливим. Тим, що оселилося в таемничiй кiмнатi з обмеженим доступом. Студенти, що часом виходили з неi, мали переляканий i стурбований вигляд.

Краще позбирати всi слiди вчорашнього свята. Не хочу я в гостi до Цербера, нi…



Я починаю думати, що студентське життя – зубчасте колесо передач. Тiльки-но з полегшенням вiдкараскуешся вiд однiеi проблеми, як тут же тебе затискае свiжа. «Математика – це цариця наук» – згоден, усвiдомив, переконався. Та нащо медикам вивчати iсторiю КПРС – ото хай би вже хтось iнший спитався у викладача. Та ризикувати тут дурних немае. Героiня мультикiв про Чебурашку – тiтонька Шапокляк – точна копiя нашоi Галини Сергiiвни. Щоправда, на вiдмiну вiд Шапокляк, ця навiть не намагаеться хоч iнколи бути приязною. Їi не любить нiхто. Та й Галинi Сергiiвнi нiхто не потрiбен, окрiм чотирьох котiв у невеликiй кiмнатцi гуртожитку для педiатрiв. До сухого прокуреного голосу й гострого обличчя дуже пасували б шкiряний плащ, кобура й наган. Та добре, що зброi в неi немае, а то, здаеться, вона б розстрiляла нас за недосконало зазубренi дати численних партiйних з’iздiв, конференцiй та пленумiв i небажання вникати в партiйнi грiхи вiровiдступникiв Троцького й Зинов’ева. Заглиблюватися в якiсь дрiб’язковi партiйнi iнтриги було так нудно й важко, нiби перебирати мiшки засмiченоi гречки. Там iснувало повно недомовок, через якi ми нiяк не розумiли, чому саме колись вiрнi пацани, що робили одну справу, так серйозно посварилися й розбiглися.

Окрiм того, Галина Сергiiвна плекала якусь патологiчну ненависть до хлопцiв. Менi здаеться, що, навiть якби я все знав, вона б нiколи цього не визнала. Передчуття не обмануло: грудневий залiк iз першого разу не склав нiхто. Другий наступ – i склали лише дiвчата. Термiнова нарада в нашiй кiмнатi ставила питання руба: або залiк, або позбавлення стипендii. А цього допустити не можна було нiяк. Вирiшили негайно послати профорга зi звичними атрибутами на переговори. Через годину Валерiй повернувся весь у червоних плямах, з шампанським, цукерками й потрiпаним букетом, який узимку вартував ого-го… Важко зiтхнув, а у вiдповiдь на всi розпитування мовчки похитав головою.

– От зараза висушена, – крекнув Вiктор. – Ну то що, хлопцi, залишаеться тiльки вдарити нижче пояса, по слабкому мiсцю… Хоч не допоможе, та нам уже не нашкодить. Хто зi мною, куртка на ватi?..

У героi захотiли четверо. Ми тихцем пробралися пiд кiмнату Галини Сергiiвни в педiатричному гуртожитку. Вона мешкала на першому поверсi. Вiкно було прочинене: викладач курила, дивлячись телевiзор. Вiктор присiв пiд вiкном i обережно пiднiс угору палицю з настромленим шматком риби. За деякий час коти пiдтягнулися до вiкна й почали нявчати.

– Що, моi хорошi, вийти хочет

Сторінка 10

? Ну, давайте, – ласкаво загомонiла Галина Сергiiвна. Коти один за одним пострибали вниз – прямiсiнько в нашi мiшки. За годину вони були готовi. Бiлого пухнастого товстуна ми пофарбували в яскраво-рожевий колiр. Худий брунатний смугастик, який недоiдав через бiлячка, став ядучо-зеленим. Чорному ми вибiлили широкi поперечнi смуги перекисом водню. Їхня чорно-бiла подруга була турботливо пофарбована хною. Коти виглядали стильно i якось по-iнопланетному. Ми швидко доправили iх назад. Стиляги почали проситися додому. Ми принишкли за рогом, очiкуючи на теплий прийом блудних котiв.

– Што, што ето такое?!! А-а-ааа! Сволачi! – пролунав несамовитий крик Галини Сергiiвни. Вона висунулася з вiкна й дико верещала в порожнечу. – Да ви у меня… Да ви у меня кров’ю срать будете! – Істерична обiцянка трохи наполохала, та Вiктор махнув рукою, i ми, заливаючись смiхом, побiгли до себе.

Та видно, наша Шапокляк любила своiх котiв понад усе. Адже що ще бiдолаха мала любити у своему життi? Навряд чи комунiстичну партiю, iсторiю якоi змушувала нас так грунтовно вчити i яка зовсiм не дбала про неi. Тодi квартири давали всiм безкоштовно, а для неi чомусь не знайшлося. Тож жiнка добре зважила шанси своiх улюблених пухнастикiв на виживання серед пiдлих студентiв i пiшла у вiдступ. Залiк був прийнятий у всiх мовчки, зi стиснутими в шнурочок губами. Кожен iз нас обстоював свою молодiсть: викладач – найкращий перiод життя в минулому, а ми – теперiшне, у якому не знайшлося мiсця для штучних iдей комунiзму.

Це був тiльки початок нашоi довготривалоi партизанськоi боротьби, яка, утiм, була заздалегiдь програшною: у кожному семестрi для промивання студентських мiзкiв було передбачено по два-три предмети, якi метастазами виросли з наукового фентезi Маркса, Енгельса й Ленiна. Безглуздо було шукати рацiональне зерно чи якусь логiку в пiдручниках iз полiтичноi економii, дiалектичного матерiалiзму, наукового комунiзму. Для майбутнiх лiкарiв, якi мали досконало розбиратися в людинi та ii хворобах трьома мовами – украiнською, росiйською й латиною – це було колосальне марнування часу… Добре, що пiсля перших вiдвiдин моргу залишилися навчатися найбiльш стiйкi. Серед стоматологiв-студентiв дiвчат була десь третина, i ми ставилися до них дуже ввiчливо. Та перед дверима моргу жодна не захотiла дотримуватися етикету: усi заходили, ховаючись за хлопчачi спини. На двох металевих столах лежали трупи. Важкий запах гниття людськоi плотi викликав непереборне бажання розвернутися й утекти. Викладач анатомii вичекав, поки ми розмiстилися навколо столiв, натягнув рукавички й узяв скальпель зi словами:

– Сьогоднi ми вивчатимемо будову органiв черевноi порожнини. Дуже важливо знати, як правильно тримати скальпель, щоб розрiз вийшов рiвним i потрiбноi глибини… – Вiн спокiйно ввiйшов ножем у мертве тiло лiтнього чоловiка.

Одразу ж почулося приглушене гупання об пiдлогу кiлькох студентiв. Ще двое видали звук стримуваного блювання й чимдуж погнали до виходу. У результатi нас поменшало десь на десяток. Та тi, що залишилися, потихеньку видушили iз себе залишки i бридливостi, i неприродноi сором’язливостi. Нагота людського тiла переставала бути якимсь табу. Думаю, що тепер я мiг би спокiйно ходити нудистським пляжем, споглядаючи людськi тiла без жодних емоцiй. Вони стали буденною й природною складовою мого життя. Побачивши багато голих людей, – молодих i старих, вродливих i спотворених хворобою чи вiком, – я почав пильнiше вдивлятися в очi. Там ховаються бiль, страждання, хвороби чи здоров’я, сум чи радiсть, сумнiви чи впевненiсть. Звiдти промовляе до свiту душа людини. Саме вона оживляе тiло, дае емоцii, якi наповнюють обличчя красою чи спотворюють його. Тiло – амфора, душа – вино, слова й учинки – його дегустацiя… Найвигадливiша посудина втрачае привабливiсть, коли вино несмачне.

Горизонти мого пiзнання розширювалися. Тепер я розумiв, як мудрець Сократ, що дивував сучасникiв своiми знаннями, мiг сказати знамените: «Я знаю, що нiчого не знаю…» Те, що ранiше я трактував як скромнiсть давнього фiлософа, тепер поставало передi мною як невпинний пошук безмежноi кiлькостi iстин. Ми пiзнавали людину. Ми пiзнавали себе. У собi й iнших наполегливо шукали любов – те, що штовхае свiт до продовження спiралi життя. Тих, хто став нашим навчальним матерiалом у моргах, не любив нiхто. Їх не поховали, за ними не плакали рiднi й близькi. Не так уже й багато хворобливих змiн було в iхнiх тiлах. Думаю, що вони померли передусiм через вiдсутнiсть любовi. Та й, напевно, самi себе не любили теж. Хоч раз, та пережили кохання, але завжди нещасливе. Таке, що зламало слабку волю й кинуло ii плисти за течiею iнстинктiв виживання.

Істини, якi бiльшiсть людей усвiдомлюе, перетнувши екватор життя, звалилися на нас, студентiв-медикiв, якимось одкровенням. Воно не узгоджувалося з нав’язаними суспiльством i класичною лiтературою iдеалами високих людських стосункiв. Тисячолiтнiй страх дошлюбного сексу, подружньоi зради, укритий мiльйонами особистих драм i трагедiй, обмотаний колючим др

Сторінка 11

том моралi й заборон, насправдi лишень прикривав iще бiльший страх за свое потомство. Лише вдвох батьки могли дати раду дiтям. Та тепер у кожному магазинi за чотири копiйки можна було купити презерватив. Вiн не просто захищав вiд появи дiтей. Полегшуючи тiло, вiн вивiльняв розум i душу. Вiн давав можливiсть вибрати найкращих батькiв для своiх дiтей. А ще – час зрозумiти, чи пiдходять люди одне одному за духом. Наша молодiсть кричала: «Кохай, уже час!» – а наш фах: «Кохай якомога бiльше, негайно!» Старшi люди згадували, що пiд час вiйни стосунки мiж чоловiком i жiнкою були простiшi й стрiмкiшi. Перед лицем смертi вiдмiтали довгi залицяння. Хоч зараз не вiйна, та щоденне споглядання мертвих тiл справляло подiбний ефект.



Щовечора я згадував свою Катю. Уявляв ii й себе в лiжку. На вулицi, у кiнотеатрi. Шкода, що вона так далеко. Та нiхто навiть у думках не мiг зайняти ii мiсце – нi в лiжку, нi на вулицi. Можливо, з часом я перейду цю межу, як моi старшi друзi Валерiй i Вiктор. Інколи Вiктор кепкуе з мене:

– Малий, годi вже тiльки листи писати. Так застiй кровi дiстанеш в одному мiсцi. Ми тобi знайдемо гарну дiвчину – досвiду наберешся.

– А там, диви, i листи перестанеш писати, – пiдхоплюе Валерiй.

– Хтозна, може, i, навпаки, Шекспiр у тобi прокинеться. Знатимеш краще, про що писати, – додае Вiктор. Вони вправляються в жартах, мов популярнi артисти Штепсель i Тарапунька.

Усмiхнений Сергiй уважно прислухаеться: може, i йому щось запропонують?.. Та його ще не сприймають як дорослого гравця на полi сексу. Вiсiмнадцять йому буде лише через кiлька мiсяцiв. Та й до вечiрнiх розмов на вiчну тему кохання йому нiчого додати.

– Спасибi, хлопцi, – вiдмiтаю всi спроби пiдштовхування у свiт Камасутри. – Може, воно й добре, та я хочу пiд час зустрiчi дивитися Катi в очi, а не вiдводити iх убiк. У мене це серйозно.

– О-о-о, як я тебе розумiю… – замрiяно мовить Вiктор. – У мене так серйозно щонайменше двiчi на тиждень. Вони всi такi… усi такi… – Вiктор набирае повнi груди повiтря й смiшно показуе жiночi обриси руками. – От узяв би й з’iв… Або гарем собi завiв би…

– А коли до одруження дiйде, то як буде? – питаю.

– Йой, Андрiйку… Так то ще дiйти мае до тiеi справи отут, у головi, розумiеш? Гарних багато, але мене жiнка зачепити мае. А не так, що я поманив пальцем – i вона вже готова до вживання. Легка здобич не трофей. Уже й хотiв би, щоб котрась менi вiдкоша дала. Та не зустрiв я ще такоi. Самi пишуть, самi йдуть – напрошуються, одне слово. А воно не те зовсiм. Що ти на це скажеш, герою-коханцю? – звертаеться до Валерiя.

– Та ти дiвчат саксофоном заманюеш, як той щуролов – дудкою. А я не проти, нехай iдуть, – широко всмiхаеться Валерiй. – Нав’язливостi теж не люблю, але коли можна, то чого ж нi?

– То що, ти готовий iх усiх до себе в лiжко прийняти чи як? – не можу второпати полiтику Валери.

– Чого всiх? Загнув ти, малий. Мiй бос не на всiх реагуе. Ляля повинна мати фiгурку гарну, попу, груди…

– Бачиш, Валерiю, i мiй бос тiльки на думки про Катю реагуе. Я з нею всюди хотiв би бути… Вона дуже цiкава людина. А в головi твоя дiвчина що повинна мати? – вирiшую з’ясувати.

– Насамперед iз людиною мае бути легко. Тiльки вiдчуваеш, що щось не загорiлося, не закурилося i якiсь неприемнi вiдчуття всерединi – не твоя людина, вiдходь. Ще щоб поговорити було про що, а не просто лялька… З iншого боку, не люблю, як забагато говорять. Гарна людина – та, з якою й помовчати приемно. Та найстрашнiше, Андрiю, коли тiльки починаеш зустрiчатися, а вона вже вважае тебе своею власнiстю: туди не йди, туди не дивися, того не роби. Ти й нiби все ще лев, але вже в зоопарку. Утiкати вiд такоi треба. Ти iй усе життя винен будеш, як селянин – колгоспу.

– …i закiнчиш пiдневiльним дiдом iз казки про золоту рибку, – пiдхоплюе Вiктор. – Та ти, малий, i за той досвiд думай. У нас у лiкарнi випадок був: приходить до гiнеколога дiвчина й жалiеться, що вже три мiсяцi як замiжня, а нiяк не завагiтнiе. Ну й наш лiкар починае ii розпитувати: «А як там ваше статеве життя, як часто?» А вони з чоловiком – молоденькi вчителi музичноi школи. Вiн як потiм розказував, ми за животи трималися та все не могли повiрити, що таке може бути: жiнка неторкана була! Чоловiк до неi тулився, ставало добре засранцю-онанiсту – i все, щастя набiк iшло. А вона, бiдолашна, думала, що дiти вiд поцiлункiв народжуються, уявляеш?.. Потiм гiнеколог покликав чоловiка на розмову, то вiн теж, з’ясувалося, не знав, що й куди… Думав, що то все нормально, що так усi живуть! Нiчого, тепер уже двiйко дiтей бiгае…

Згадую кiносеанси в нашому сiльському клубi:

– Та й у нас усi моi однолiтки так думали… Тiльки-но привезуть кiно в село, а ще й напишуть на афiшi «Дiтям до 16 рокiв вхiд заборонено» – о-о-о… То вже й назва не важлива – значить, кiно варте уваги. Усi дорослi поспiшають до клубу, дехто зi своiми табуретками, бо мiсць бракуе. Наб’ються, як оселедцi – до бочки. А ми, дiтлахи, облiпимо всi шпарини навколо клубу, стоiмо на плечах одне в одного й заг

Сторінка 12

ядаемо… Та й так усе село чекае, коли ж то шматочок того забороненого покажуть. А там уся радiсть – пару пристрасних поцiлункiв та оголене плече.

Вiктор смiеться.

– І в нас те саме було, куртка на ватi… Бачиш, хто його зна, чи Ленiн iз Крупською любов’ю займалися. Хоча вiн не красень, та вона як жаба з виряченими очима вiд базедовоi хвороби. Нi дiтей не залишили, нi прiзвища спiльного не мали. Може, усiм нам iще сильно пощастило, що на ту справу заборони нема – що скажете?..

Через багато рокiв я дiзнався, наскiльки правий був Вiктор: у Ленiна лiва пiвкуля мозку, яка вiдповiдае за любов i спiвпереживання, була уражена сифiлiсом. Вiн був здатен лише на почуття жорстокостi, тому й видав тисячi наказiв про вбивства й тортури. Вiдтодi людське життя на довгi роки почали вимiрювати зрубаними в тайзi деревами, прокладеними метрами колiй i тонами намитого золота з Колими. Так, ми живемо в краiнi найбiльших конституцiйних прав i найбiльших людських заборон.

Уже глупа нiч. Та гуртожиток замовкае десь аж о третiй годинi. Замикаемо дверi на ключ, щоб нiхто не застукав i потiм не донiс про те, що ми доволi часто робимо. Сьогоднi вечiр чергового одкровення. Присуваемося впритул до старого громiздкого радiоприймача. Валерiй знайшов його на вулицi й вiдремонтував. Крiзь страшний свист i трiск ми вловлюемо ворожi голоси радiостанцii «Свобода» служби Бi-Бi-Сi. Мова, що прориваеться крiзь радiохвильовi глушники, проста й логiчна. Ми дiзнаемося про справжне життя в Радянському Союзi: порушення прав людей, аварii поiздiв та авiакатастрофи, розпусту радянських чиновникiв, прорахунки партiйних вождiв. Про це не говорять нашi солодкоголосi й правильнi радiо- й телепередачi. Про цю правду нiколи не напише газета «Правда». Потроху починаю розумiти, що мое село – це весь Радянський Союз у мiнiатюрi. Та, може, я ще не все знаю й помиляюся? Та й Бi-Бi-Сi, можливо, щось вигадуе? Уже й не певен…

На другий день пiсля занять бiжу на Головну пошту вiдправляти листа. Зовсiм скоро Новий рiк. А значить, я побачусь iз Катрусею. Дуже, дуже чекаю того моменту… У головi вже сотня картин нашоi зустрiчi. Вони гарнi та яскравi. Сутенiе. Швидко перебiгаю через центр мiста. Усюди чомусь потрапляють на очi закоханi. У темнiй юрмi зiщулених i похмурих людей вони як зiрочки на нiчному небi. Їм не холодно, i вони не поспiшають. Замрiянi усмiшки й блиск в очах видiляють iх iз безликого сiрого натовпу. Я заздрю iм. Туга за Катею загрожуе стати чорною депресiею. На прохiднiй гуртожитку мене гукае баба Зiна:

– Красеню, а йди-но сюди, щось для тебе маю. Тiльки пересунь-но спочатку ось це, – тицяе рукою з бiлим конвертом у бiк громiздкоi шафи.

Шафа швидко опиняеться н потрiбному мiсцi. Злiтаю сходами в радiсному передчуттi, розриваю дорогою конверт. Щасливий, з розгону скочу на лiжку. Розгортаю незвично маленький аркуш, пробiгаю очима. Нiчого не розумiю. Перечитую знову й знову… Щось важке здавлюе горло й наче перекривае дихання. Мое життя закiнчилося. Спинилося тут i зараз. Бiлий аркуш – епiтафiя на моiй могилi. У головi гучний подзвiн… Нi, я таки ще живий… Перше бажання – бiгти. Прямо зараз, через нiч i вiдстань. Зриваюся й починаю збирати сумку.

– Малий, ти куди проти ночi? – вiдриваеться вiд конспекту Валерiй. До нього долучаеться стурбований Сергiй:

– Андрiю, у тебе все гаразд?..

Та я втратив дар мови. Мене лихоманить. Грошi. Потрiбнi грошi.

– Хлопцi, позичте грошей. – Голос якийсь здушений, наче не мiй.

Усi шукають – ледве назбируеться два карбованцi. Мало, дуже мало. Та я доiду туди, куди вистачить грошей, а далi пiду пiшки.

– Зайцю, послухай мене, – перегороджуе вихiд Вiктор. – Нехай ти поiдеш не зараз, а через два днi, у суботу. Грошей тобi назбираемо. Та й практичне з анатомii завтра, не можна його пропускати. З iнституту вилетiти легко, ти ж знаеш…

Та я бачу перед собою тiльки дверi. Менi треба побачитися з Катею зараз. Іду напролом на дверi за спиною друга. Вiктор зiтхае:

– Ну, вибач, малий… Змiнюватимемо твiй емоцiйний стан через змiну фiзичного, куртка на ватi…

Сильний удар по обличчю чомусь не дивуе й не спиняе мене. Другий, третiй… Валерiй iз Вiктором вклали й притиснули мене до лiжка. Борсаюся, та вони сильнiшi, чортяки. Ще й тут я безсилий. Валерiй бере мого листа. Читае вголос. Значить, я все прочитав так. Вибухаю плачем. За пiвгодини тремтячими руками тримаю повну склянку вина. Душевний бiль трохи притуплюеться, та сльози самi течуть з очей. Вiктор стурбовано переглядаеться з Валерiем, дiстае свiй круглий срiбний годинник на ланцюжку й ритмiчно розхитуе його передi мною. Щось говорить… Усе пливе, i мiй бiль кудись зникае.

Рана в моiй душi не гоiться. Хоча хлопцi переконали мене, що не варто боротися за ту, яка зробила вибiр не на мою користь, усе не можу забути отих трьох фатальних речень: «Я люблю тебе. Та обставини склалися так, що я виходжу замiж. Прийми все так, як е…» Клята вiдстань. Колись не розумiв, що означають слова «випробування часом», «випробування вiдстанню»… Тепер знаю. Зусиллям

Сторінка 13

волi сам намагаюся змiнити свiй психiчний стан через змiну фiзичного, спасибi Вiктору за науку. Щоранку вiдтискаемося з Валерiем вiд пiдлоги й робимо стiйку на головi. Поки що натягнута усмiшка поступово притягуе звичнi барви життя й повертае iнтерес до нього. А ще рятуюся вивченням анатомii: усi органи, бiльш нiж двiстi кiсток i шiстсот тридцять дев’ять м’язiв, iхнi розмiри, взаемне розташування, з’еднання, функцii, назви латиною…

Перiодично проскакуе думка, що людина – математично довершена бiологiчна машина, яку сконструював вищий розум. Якихось два мiльйони рокiв iснування бiологiчного виду людини розумноi – надто малий вiдтинок часу для такого досконалого еволюцiонування. Може, цього достатньо для змiни поведiнки й дзьобiв у тих в’юркiв на Галапагоських островах, що надихнули молодого Дарвiна на теорiю еволюцii видiв, та стосовно функцiонально досконалоi людини конче мала вiдбутися лише якась бiологiчна революцiя. Та й, правду кажучи, голову iнколи вiдвiдують доволi гнiтючi фантазii на тему еволюцii видiв. Якщо поведiнка й зовнiшнi умови е чинником мiнливостi видiв, то моi майбутнi дiти й онуки, народженi в СРСР, повиннi вже значно швидше писати ленiнськi зошити, не всмiхатися, ходити строем, починаючи з дитячого садка i, не роздумуючи, вiддавати життя за комунiстичнi iдеали. Напевно, головний мозок буде один, i вiн мiститиметься в головнiй головi краiни. У всiх решти через невикористання вiн атрофуеться. Прощавайте, роздуми… Плюс зсутулена поза раба – здрастуй, видова деградацiя, привiт, мавпо советiкус. З’iжджаю з глузду, здаеться…

Назад, до анатомii. На практичних заняттях виловлюемо з ванн, наповнених формалiном, то руку, то ногу й ретельно препаруемо iх. Задубiлi волокна тканин вiдкривають таемницi розташування й крiплення м’язiв, нервових волокон, каналiв, борозен, горбикiв i просторiв, таких важливих для хiрургii. Хiрург – це сапер у медицинi, його помилка, навiть найменша, завжди вдаряе по органiзму. Кожен iз нас багато разiв заносить скальпель над потрiбним мiсцем i повторюе до мiлiметра точнi рухи ним. Пам’ять наших м’язiв пiдкаже потрiбний рух у потрiбний момент. На живих тканинах усе буде значно складнiше через постiйний притiк кровi. Похмiлля, захворювання щитоподiбноi залози, хвороба Паркiнсона, нервовi розлади чи й банальне хвилювання – ти вже не хiрург, не стоматолог… Хiба що терапевт. Тремтiння твоiх рук – зачепленi нервовi волокна, перерiзанi сухожилля, погано зашита рана, розрiзаний бормашиною язик. Байдуже, що ми майбутнi стоматологи. У разi якихось небезпек ми можемо стати вiйськово-польовими хiрургами. А небезпеки таки iснують: у кожному номерi «Правды» чи «Огонька» хоч карикатурно, та змальовано головного ворога – США. Двi наддержави давно змагаються за першiсть у випробуваннях атомноi зброi, освоеннi космосу та поширеннi впливу на iншi краiни. Перед кожним заняттям викладач ставивить нас у шеренгу й наказуе заплющити очi й витягнути руки. Виявляе тих, у кого тремтять кiнчики пальцiв. Завжди говорить приблизно те саме:

– За таке не виганяють з iнституту. Та якщо ви хочете бути гарними лiкарями, маете розумiти, що вашi руки дуже цiннi. Ви вiддаете iх на служiння людям. Тож як не хочете когось скалiчити – не пиячте, не влазьте в конфлiкти й добре спiть. Якщо добре спите, не пиячите, не дратуетеся, та руки все одно тремтять – поки не пiзно, змiнiть спецiалiзацiю.

Ми розглядаемо безлiч рентгенiвських знiмкiв. На них уже безпомилково бачимо, де стопа балерини, а де – водiя вантажiвки. Умiемо визначати вiк людини. Знаемо схеми м’язових i фасцiальних шарiв. Сотнi рисункiв оселилися в товстих зошитах. Тисячi латинських слiв мiцно засiли в головi. Ідеальнi знання мають зростися з iдеальним умiнням, як сiамськi близнюки. Одне без iншого не варте нiчого. Кожен iз нас – це стрiлка на вагах виживання пацiента. Помiчник одного з двох янголiв – хранителя чи смертi. Щодня помалу ми наповнюемося важливими знаннями. Звичний алгоритм життевого шляху: мета велика, а кроки маленькi. У медичнiй науцi немае подiлу на важливу й несуттеву iнформацiю. Значення мае все.

Навчання забирае дуже багато часу й енергii. Постiйно хочеться iсти, особливо взимку. Додому кожному з нас далеко, а стипендii вистачае лише на тридцять повних обiдiв. Та четвер для всiх нас голодний день. У краiнi, де виробництво всього розраховано й сплановано згiдно з нормами споживання, мало хто в курсi того, що не можна з’iдати бiльше вiд ста з чимось грамiв м’яса на день i менше ста грамiв масла… Постiйно хтось невтаемничений iз бiльшим апетитом з’iдав моi й моiх товаришiв м’ясо, масло та ковбасу. Усе це, як i майонез, шампанське i взагалi все смачне та якiсне, – дефiцит. Щоб придбати цi товари, потрiбно вистояти в довжезнiй черзi. Наша краiна – краiна довгих черг. Знайти таку чергу – теж везiння. Люди, якi йшли мiстом i бачили чергу, спочатку ставали в неi, а вже потiм запитували: «Що дають?..» Безлiч часу всi ми проводимо в чергах. Партiйнi очiльники краiни, щоб прогодувати населення, придумали рибний день. У четвер

Сторінка 14

усiх кафе i iдальнях м’ясного нема зовсiм. В’iдливий рибний запах лине мiстом. Четвер у нашiй кiмнатi – хлiбно-бубликовий день. Добре, що хлiб iще не е дефiцитом… У суботу ввечерi йдемо розвантажувати вагони. За нiч два вагони на трьох. У недiлю ми дуже втомленi, але ситi. Уже й не знаю, чого бiльше в цiй ситуацii – плюсiв чи мiнусiв. Усе навчання тодi зводиться до ледачого перегукування мiж лiжками:

– Вiкторе, як твiй трапецiеподiбний м’яз? Менi мiшки його геть розчавили…

– Ох, Андрiйку, у мене вiн iще так нiчого, а от задня група м’язiв у тазостегновiй областi, куртка на ватi… Ну та так: ти носив, я нахилявся й складав… Валерiю, у тебе м’язи нiг мають найбiльше болiти, так?

– Так i е… А ще gluteus maximus [1 - Великий сiдничний м’яз (лат.).]… Завтра на парах хiба стоятиму…

Сергiй не ходить iз нами. Йому батьки передають грошi. Вiн добряк i часто нас пiдгодовуе, та не хочеться цим зловживати. Хлопець сором’язливо всмiхаеться, слухаючи скарги перемучених товаришiв…

Наш Вiктор – генератор iдей зi студентського виживання. Кiлька разiв використовував вiн свiй дар гiпнотизера: спочатку уважно дивився продавчинi в очi, потiм простягав дрiбну купюру, набирав повно вина й отримував велику решту. Ми йшли, не обертаючись, i спина в мене горiла. Валерiй незмiнно бурчав: «Ну ти i гад, Вiтька». Удома вино розвiювало сором. Тверезими ми довго минали мiсце грiхопадiння й намагалися вигнати спогад про те наше свинство з пам’ятi.



Скоро весна, i в нас пробуджуються прадавнi iнстинкти. В один iз таких днiв, спостерiгаючи нашу ранкову зарядку, Вiктор замислено видав:

– Гарнi ми чоловiки, хлопцi… Кожен як Аполлон, бог краси й кохання. Поки не одягнемося. Бо одяг в нас такий, що вся та краса до лампочки… Треба до весни змiнити вигляд, – закiнчив несподiвано й ефектно клацнув пальцями…

Ми з Валерiем переглянулися.

– Мiй мене влаштовуе, – буркнув старший товариш, натягуючи светр, який зв’язала йому мама. – Те, що ми носимо на обличчi, говорить набагато бiльше, нiж наш одяг.

– Нецiкавий ти, хоч нiби й людина мистецтва, куртка на ватi. Так ти пiдсилюй ефект: промовляй i обличчям, i одягом, – обурився Вiктор. – А нi, то ще б кожуха зi своiх домашнiх крiликiв надiв i так вилiз на сцену до Восьмого березня. Ти ж не забув, що ми тодi виступаемо? І всi дiвчата мають бути нашi?..

– Я з тобою, Вiкторе, – пiдтримую нове починання друга.

– О, малий, ти нарештi ожив! Індiанець Красивий Чорний Заець виходить на стежку кохання! – пафосно проголошуе Вiктор.

Сергiй прокашлюеться й несмiливо подае голос:

– І про мене не забудьте…

– О-о-о, «в сiм’i новiй, вольнiй» бiльшае членiв, – знову дивуеться Вiтя. – Наша кiмната явно буде чемпiоном iз розбитих дiвочих сердець! То що, Валерiю, ти з нами?

– З вами, з вами… – смiеться зовсiм неконфлiктний профорг.

У мене нiколи не було багато одягу. І в батькiв моiх теж. Кожна обнова, придбана для кого-небудь iз членiв сiм’i, дiставала поважний статус «Буде на вихiд». Сукня, костюм, штани з цiеi категорii одягали на 1 травня, 7 листопада й Новий рiк. Вони пахли нафталiном i швидко втрачали зв’язок iз параметрами фiгури. Двi красивi квiтчастi хустини мама завжди прасувала зi словами: «Колись вдягну. Буде на потiм…» – i ховала в найглибший куток шафи. Усе життя нагадувало якийсь вiдкладений на потiм сир. Менi й на думку не спадало просити в батькiв якийсь новий одяг. Та й не зрозумiли б мене: е штани, е сорочка. Усе в них на мiсцi: рукави, гудзики – чого хотiти? Аби лишень чисте було…

Не рахував, скiльки ми розвантажили вагонiв. Найбiльше було шкода Сергiя. Та його героiчнi потуги були гiднi поваги. Вiктор сказав, що маемо пiти на зустрiч з однiею блатною дiвчиною, яка обмiняе нашi карбованцi на чеки. А опiсля омрiяна «Берiзка» зробить iз нас красенiв Голлiвуду. Дорогою заходимо до велетенського унiвермагу. Довжелезнi ряди з костюмами, сорочками. Усi однакового кольору, крою, з тiеi ж тканини, вiдрiзняються тiльки розмiрами. Тисячi мовчазних i зосереджених жiнок iз року в рiк байдуже, наче роботи, шиють iх на однакових машинках, а ввечерi поспiшають до своiх однаково одягнених дiтей i чоловiкiв, що на однакових диванах шукають правду свого сумного життя в газетi «Правда» i чорно-бiлому телевiзорi. Телевiзор далекий вiд кольорiв життя. Там усе просте й зрозумiле, адже у свiтi е лише чорне й бiле: правда i неправда, друзi i вороги, правильне i неправильне. Магазин вiдлунюе думки телевiзора. Основне в одязi – функцiя, i це правильно. Скромнiсть прикрашае людину – цього достатньо. Не треба нiчим вирiзнятися, це не по-радянськи. Усi, хто вирiзняеться, – стиляги-американофiли, а вiд такоi позицii й до зради батькiвщини недалеко…

До радянського одягу пасують лише сумнi й змученi обличчя. Тих, хто перебувае в депресивному станi й носить такий одяг, легше зомбувати потрiбними думками. Збоку спокушае покупцiв стометрова шеренга чорних кострубатих туфель однакового фасону, за ними аж до стелi височiе кучугура гумових чобiт. Це найбiльш популярний товар серед поку

Сторінка 15

цiв-селян. Засiб виживання серед забутого богом i керiвництвом краiни бездорiжжя. Згадую, як Вiктор змiнював мiй емоцiйний стан через фiзичний – биттям. Цi сорочки, мешти, костюми – не просто одяг i взуття. Вони мають змiнити внутрiшнiй свiт радянських людей: вiд однаковостi зовнiшньоi до внутрiшньоi.

– Ми ж не хочемо, куртка на ватi, бути як курчата з iнкубатора. Що скажете, хлопцi? – пiдсумовуе огляд Вiктор. Поспiшаемо на мiсце зустрiчi.

На нас чекае гарно одягнена бiлявка.

– Привiт, хлопцi! – Нам усмiхаеться моя однокласниця Таня Вергун.

Неподалiк за ходом зустрiчi спостерiгають двое арабiв. У тiсному колi ми вiддаемо Танi нашi «вагоннi» грошi в обмiн на iншi, небаченi досi з написом «Чеки», що дозволять нам скупитися у валютному магазинi. Магазини з романтичною назвою «Берiзка» – це солодка мрiя всiх модникiв i модниць Радянського Союзу. У них е якiснi першокласнi сукнi, сорочки, костюми, мешти й навiть справжнi фiрмовi джинси. Їх повiдкривали для того, щоб за здирницьким курсом цивiлiзовано вилучати валюту в iноземних студентiв, морякiв далекого плавання, дипломатiв i туристiв. Радянський Союз – закрита для всiх iнших краiна, як для в’iзду, так i для виiзду. І для всiх валют свiту також. Однак ми дуже хочемо гарно виглядати. Шлях до цього один – незаконна купiвля валюти в тих, хто ii мае й хоче продати вигiднiше, нiж у банку. Таня дуже ризикуе: вона валютниця, i це тяжкий злочин. Ми всi його спiвучасники. Таня теж хоче гарно виглядати. Вона даруе нам усмiшку й неквапно вiдходить. Я не стримуюся:

– Таню, зачекай… – Пiдбiгаю й наважуюся таки спитати: – Чи ти, бува, не знаеш, що там iз Катею?

Таня знизуе плечима.

– Та замiж вийшла. Щоправда, якось дуже несподiвано й швидко… На весiллi, казали, чогось плакала… Стрес дiстала чи що там – не знаю деталей… Бувай, Андрiю. Рада була тебе бачити…

Почуте роз’ятрюе свiжу рану. До самiсiнького магазину я мовчу. У вузенькiй вуличцi навпроти пам’ятника Мiцкевичу сховався найбажанiший i найнедоступнiший магазин Львова. Заходимо, мов до музею. На поличках поштучно розкладений одяг вабить своiми небаченими кольорами та якiстю. Дiвчата-продавчинi привiтнi й вродливi. Продавець усмiхаеться! Королева прилавка йде до нас! Цi таемничi чеки дiйсно стали перепусткою в небачений досi свiт. Нам i нашим грошам тут були радi. Знiяковiло передивляемося цiнники. Стае зрозумiло, що вагонiв ми розвантажили замало. Не хочеться, щоб до нас перестали всмiхатися цi елегантнi дiвчата. Робимо вигляд, що нам не пiдiйшли нi штани, нi костюми. Наша напускна чванливiсть – захист вiд зовнiшньоi атаки на пониження самооцiнки. Кожен iз нас власник мiзерноi суми грошей. Усвiдомлення цього й так уражае чоловiче его. Сюди вартувало насправдi прийти хоча б для того, щоб знати, скiльки потрiбно заробляти в майбутньому. Усi купляемо по сорочцi та галстуку й iз сумним туманом фетишизму в очах виходимо з магазину. Нас випускае чоловiк iз холодним i зверхнiм поглядом. Уперше я побачив охоронця в магазинi.

– Отак, хлопцi: i грошi нiби маеш, i магазини, i краiну велику, а купити того, що треба, права не маеш. Гарнi речi вiд простих людей охороняють. Грошi, виявляеться, не тi… А чи люди не такi… А може, уся краiна не така? – роздумуе Вiктор.

– Тихiше ти, фiлософе. Коло тебе i нас упiзнають, i житло безкоштовне дадуть… І форму в смужку, з номером. Тодi й унiвермаг за щастя матимеш… – вистуджуе товариша Валерiй, оглядаючись навсiбiч. Ну вулицi й справдi без дiла стоять якiсь непримiтнi чоловiки з газетами.



Сьогоднi в нас складний залiк iз патологiчноi анатомii. Потрiбно знати не лише варiативнi значення того, що прийнято за норму в людському органiзмi, а й пояснення можливих причин патологiчних змiн. Тисячi хвороб чатують на людину. Симптоми деяких дуже подiбнi, а лiкування рiзне. Спостережливiсть та увага лiкаря тут надважливi. Дорогою ще раз прокручую в головi латинськi назви й цифровi показники. Заходжу до невеликого кабiнету Тетяни Василiвни. Професор пiднiмае голову з акуратною гладенькою зачiскою й уважно вивчае мене.

– Доброго дня, Тетяно Василiвно! Можна?.. – По очах бачу, що чимось уже розчарував.

– Давайте залiкову, Зайчук. Сiдайте, – указуе на крiсло навпроти. Довго мовчить, гортае залiковку й вивчае моi досягнення. Про щось розмiрковуе й нарештi запитуе з цiкавiстю у великих карих очах: – То за той навчальний рiк, що ви провели у Львовi, де вже встигли побувати?

– Правду кажучи, е-е-е… – розводжу руками зi щасливою й дурнуватою усмiшкою, – на Личакiвському цвинтарi хiба що…

– Зрозумiло… – зводить брову професор. – Чи ви знаете, Андрiю, що гарний лiкар – це не лише ходяча медична енциклопедiя? Хто його зна, де мають стояти його загальна ерудицiя й особистi культурнi надбання – попереду медичних знань чи позаду. Ваш контакт iз пацiентом… Розумiете, про що я? – допитливо дивиться на мене Тетяна Василiвна.

Киваю на знак згоди… Професор продовжуе:

– Блиск в очах пацiента дуже важливий. Коли вiн е, то е й шанси на одужання. Ви розмовляете з хворим про

Сторінка 16

ого захоплення, уподобання, а цiкавiсть в очах дае вам сигнал: людинi краще… Чи гiрше… Ви поспiлкувалися день, другий, третiй. Аналiзи можуть бути однаковi, та ви з розмови краще розумiтимете перебiг хвороби та способи ii лiкування. То про що ви, Андрiю, розмовлятимете з хворими? – несподiвано закiнчуе Тетяна Василiвна.

Нiяково чухаю потилицю й не знаю, як вийти iз ситуацii. Нарештi в головi проблискуе iдея:

– Про кiно. Кiно люблять усi… Про якусь цiкаву статтю.

Професор зажурено хитае головою.

– Не смiшiть мене, Андрiю. Цiкава стаття? У котрiй iз наших газет?.. Одне словом, не маете ви про що поговорити. Це на лiжку вони хворi, а насправдi – iнженери, колгоспники, учителi, митцi. Наскiльки ви цiкавi собi самому, настiльки будете цiкавi i iм. А ви собi як, цiкавi?

Ну й запитаннячка на залiку з патологiчноi анатомii… Тетяна Василiвна подивилася на роботу думки, яка вiдображалася на моему обличчi, i простягнула залiковку.

– Сходiть на виставу в театр iменi Марii Заньковецькоi. Зараз там такий гарний спектакль iде – «Доки сонце зiйде, роса очi виiсть»[2 - «Доки сонце зiйде, роса очi виiсть» (1903) – психологiчна драма украiнського письменника й театрального актора М. Кропивницького.]. Сходiть, Андрiю, – не пожалкуете. Прийдете – поговоримо…

– Доброго дня, Тетяно Василiвно! – лунае ззаду приемний голос.

– О, доброго дня, мiй улюблений аспiранте! Як твоi мистецькi справи, Володю? – аж свiтиться радiстю панi професор.

Я прямую iз залiковкою до дверей. Чорнявий хлопчина з очима кольору весняного неба спiшить до Тетяни Василiвни з букетиком тюльпанiв. Краем ока впiзнаю фiрмовий одяг iз «Берiзки». Ну що ж, iду i я поеднувати мистецтво з патанатомiею…

Вистава дiйсно була цiкава. Хоч i написана багато рокiв тому, а наче вийнята з нашого життя. На сценi русофiл Гордiй, що бив клинцi до багатеньких дiвчат, раз за разом видавав кумеднi перли, якi я мотав на вус: «Человек iз капiталом всегда iмеет настоящую хвiзiономiю у хорошiй кумпанii». У мене була «настояща хвiзiономiя»: завдяки кремовiй сорочцi з «Берiзки» я добре вписався в «хорошу кумпанiю» глядачiв. Сьогоднi, як i колись, усi «хоч трохи-таки шурупалi по-руськи», а мiстянин Гордiй уперто пропихав росiйську мову й культуру в село. Отi iнтриги навколо кохання Оксани пробудили якесь сум’яття в душi. Та я вiдганяв думки про Катю: вона вже замiжня… Пихатий Гордiй на сценi вiдверто зневажав селян, iхнi звичаi. Виявляеться, ще в таку давнину городяни ставили себе вище вiд селян. Цього менi нiколи не зрозумiти: мiсто без села як будинок на пiску. Звiдки та пиха? Мiсто завжди вважало й понинi вважае себе головнiшим. Навiть тодi, коли спiвае народнi пiснi, народженi в селi, одягае вишиванку, за якою iде в село, чи iсть сало, яке виросло зовсiм не на балконi. Усе, що е в мiстi, починалося в селi. З його життедайного джерела лине безперервний потiк людей до мiста. Через поколiння мiстяни вже цураються села. Починають iз мови, а далi з ентузiазмом шльондри продають усе, що продаеться. Як «його високомордiе» Гордiй, що кожнiй багатiй нареченiй пропонував золотий перстень i звично освiдчувався…

П’еса будила цiкавi думки. Головнi ролi виконували молодесенькi вродливi артистки, а в масовцi були задiянi старшi жiнки. Я ловив заздрiснi й недобрi погляди масовки на юнi обличчя. Колись i вони, вродливi й життерадiснi, дiставали лише головнi ролi. Втрата привабливостi перевела iх у масовку. Напевно, для них це трагедiя. Кожна з тих жiнок вiддала б багато за повернення юнацькоi вроди. Тепер я починав розумiти, звiдки береться так багато знервованих старших жiнок у громадському транспортi, вiд спiлкування з якими нiби б’е електричним струмом. Зате чоловiки-актори були, як налитi грушi, апетитнi й достиглi. Годинники по-рiзному цокали для жiнок i чоловiкiв. Театр показував життя. Зрiлiсть вiдбирае в жiнок головну роль у почуттях чоловiкiв. А чоловiкам у свiтi жiнок, навпаки, пропонуе ii. У тому е й певний медичний пiдтекст, який я ще не до кiнця осмислив, та для складання залiку, думаю, достатньо. Може, менi потрiбно взяти приклад iз Гордiя й «поднести конфетов»?.. Та нi, це принизливо для викладача. Це сигнал, що я вiд неi чогось хочу чи купую оцiнку. Це був би удар по людськiй гiдностi – i ii, i моiй. Не навчуся я цього нiколи. А вартувало б у нашiй краiнi…

– Доброго дня, Тетяно Василiвно! Можна? – звично завмираю бiля дверей у позi бабака-вартового.

Викладач переводить усмiхнений погляд iз мого обличчя на ноги й сухо кивае головою. За нею сидить уже знайомий аспiрант Володя i якось цiкаво всмiхаеться. Хоч надворi дощ, та з мене не крапае… Нiчого не розумiю. Парасоля в коридорi за дверима, гм…

– Сiдайте. Ну то як вам вистава, Зайчук? – Тетяна Василiвна тримае залiковку в руках.

– Дуже сподобалася. Гра акторiв i костюми чудовi, пiснi цiкавi, я ще таких не чув…

Професор задоволено кивае головою.

– Так, пiснi там е гарнi, а е просто цiкавi. Отi росiйськi й суржиком, що спiвае Гордiй, вони ж таки не прижилися, зараз iх нема… А ви чули «Черво

Сторінка 17

у руту»?

– Так, звiсно. Це улюблена пiсня нашого гуртожитку, – захоплено вiдповiдаю.

Тетяна Василiвна обертаеться до аспiранта Володi.

– Бачиш, i твоя пiсня вже стала народною… Познайомтеся, Андрiю, це гордiсть нашого медiнституту й моя особиста – Володимир Івасюк.

У мене завмирае серце. Так ось який ти, легендарний Івасюк! Та знаменитий композитор i просто вродливий юнак навiть нiяковiе. Я зриваюся на ноги й завмираю в шанобливому напiвпоклонi.

– Менi дуже, дуже приемно! Я Андрiй. Коли чую вашi пiснi, нiби бачу свое карпатське село. Спасибi вам велике… І вам, Тетяно Василiвно, за знайомство…

Викладач хитае головою й задумано крутить мою залiковку.

– Добре, що ви iз села. А ще й карпатського, – переводить усмiхнений погляд iз Володi на мене. – Скажiть, Зайчук, а як вплинули iсторичнi змiни в харчуваннi людини на ii анатомiчну будову?

– Ми можемо говорити про явище акселерацii й збiльшення кiлькостi хвороб, пов’язаних iз порушенням обмiну речовин. Вони змiнюють розподiл речовин у тканинах та органах, спричиняючи накопичення жирових вiдкладень i зменшення частки м’язiв. А це призводить до ослаблення опорно-руховоi системи органiзму… – упевнено вiдповiдаю на загалом просте запитання.

Тетяна Василiвна уважно слухае.

– Добре, Андрiю, добре… Дiйсно, доступнiсть iжi не тiльки збiльшила кiлькiсть людей на планетi, а й завдала iм чимало шкоди. Навiть у Бiблii переiдання вiднесено до грiхiв… А що ви думаете про картину Себастьяно Рiччi[3 - Італiйський художник доби бароко (1659–1734), Венецiанська школа.] «Перенесення ковчега царем Давидом до Єрусалиму»? – Викладач знову робить несподiваний поворот у складаннi залiку.

Я заскочений запитанням зненацька. Івасюк вiдверто тiшиться ситуацiею. Тетяна Василiвна знову простягае менi залiковку без свого пiдпису.

– Сходiть, Зайчук, до Львiвськоi картинноi галереi. Десять хвилин ходу звiдси. Одна з найкращих у Радянському Союзi. Дослiдiть змiну анатомiчних особливостей у людинi за якихось триста рокiв. Та й iз майбутнiми пацiентами-митцями матимете про що спiлкуватися… Чи просто з дiвчатами на побаченнi. На все добре, – стримано й приязно прощаеться зi мною.

Ну та добре, сходжу ще й туди. Почуваюся Вiннi-Пухом, що застряг у ходi Кроликовоi нори. Нi вийти, нi зайти. Залiк iз патанатомii надiйно тримае мене. На вулицi дощ. Згадую про парасольку, яку забув пiд кабiнетом професора, повертаюся. Зустрiчаюсь у коридорi з аспiрантом Івасюком. Вiн плескае мене по плечу.

– Ти не переживай, Андрiю: усе складеш як годиться. Ти просто сподобався Тетянi Василiвнi. Вона нецiкавих людей нiкуди не посилае. Бачить у тобi потенцiал для розвитку. Ще будеш вдячний за тi екскурсii… А що, надворi досi дощ? Я без парасолi…

– Матиму за велику честь для себе й своеi парасолi супроводити вас, – галантно пропоную Івасюку.

– На «ти», Андрiю, на «ти», – усмiхаеться Володя, i ми виходимо пiд дощ, який менi сьогоднi дуже подобаеться.

– Менi потрiбен саксофонiст на один виступ, а то мiй захворiв. Ти часом не знаеш котрогось? – запитуе Володя.

– Знаю, навiть живу з ним в однiй кiмнатi, Вiктором звати. Як заведе мелодiю – усi дiвчата його.

– О, значить, гарний музикант. Менi такий пiдходить, – смiеться Володя. – Ходiмо швиденько, познайомиш мене з ним…

Баба Зiна не хоче пропускати мого нового знайомого, i лише серенада Володi розчулюе вахтерку.

– Привiт, хлопцi. Це Володимир Івасюк, – представляю сусiдам у кiмнатi нового друга.

Усi ошелешено мовчать, застигнувши з розгорнутими конспектами на колiнах.

– Ну, хто тут iз вас Вiктор-музикант? – питае всмiхнений хлопчина.

Вiктор першим вiднаходить дар мови:

– Та тебе треба на руках носити, як египетського фараона. За тi пiснi про кохання. А то все навколо мура iдейна… Вiктор, – простягае руку, – саксофон.

– Дуже приемно, Вiкторе-саксофон. Якби ти знав, як мене пiсочать за ту любов у деяких кабiнетах i навертають до мури iдейноi… – Івасюк щиро смiеться й закочуе очi. – Зiграй менi щось.

– Валерiю, гiтара, – командуе Вiктор.

Удвох вони починають грати «Червону руту». Володя уважно слiдкуе за тональнiстю й ритмом, нарештi починае спiвати. У Сергiя захоплено блищать очi, якi через скельця окулярiв видаються величезними. Я заплющую очi й подумки злiтаю над Карпатами. Пiсня несе потужний сигнал молодостi й кохання. Вiльного, нестримного й вiчного, як гори. Я наче лечу над горою Пiкуй, бачу маленьку хатинку бабусi. Десь там, пiд смереками, блукае мое кохання… Пiсня закiнчилася, Володя задоволений.

– Добре, хлопцi. Шкода, що менi тiльки саксофонiст потрiбен… Та, думаю, десь колись принагiдно ми з вами щось разом утнемо, гаразд? Приемно було з вами посидiти, та часу в мене обмаль. Проведи мене, Вiкторе, дорогою перетремо тему, – швидко одягае гарний плащ пiд пояс i йде до виходу. У дверях обертаеться. – Андрiю, забув тобi дещо сказати. Сподiваюся, ти бачив килимок бiля кабiнету Тетяни Василiвни? Ото для неi iндикатор вихованостi студента. На ньому треба загальмувати й ногами шур-шур, нiби ти

Сторінка 18

додому заходиш, зрозумiв?..

Я б отут i жив. Постiйно. Не виходячи нiкуди. Навiть поiсти. Ситий був би, вбираючи кольори й вiдтiнки трьохсотлiтньоi селери, завжди свiжих риб, мiдiй, винограду з полотен голландських художникiв. Потребу в спiлкуваннi задовольняв би, розмовляючи з надiйним другом – усмiхненим Франческо Бартолоццi[4 - Італiйський гравер, член Королiвськоi академii мистецтв (1727–1815).], якого намалював Рафаель Менгс[5 - Найвидатнiший нiмецький художник доби класицизму (1728–1779).]. Щовечора бiгав би освiдчуватися в коханнi завжди юнiй i прекраснiй Катеринi Стаженськiй на двометровому полотнi Франсуа Жерара[6 - Французький художник i графiк доби класицизму та ампiру (1770–1837).]. Може, вона ожила б i ми б навiть кохалися в оцiй обителi вiчноi й бездоганноi краси. Нашi дiти були б такi ж гарнi й милi, як дiти художника Матейка[7 - Ян Матейко (1838–1893) – польський художник, майстер визначних живописних полотен на iсторико-патрiотичнi теми.]. Наше щастя тривало б вiчно… Я ходив картинною галереею серед досконалостi, яку створили люди, що не помiчали бруду нi земного, нi людського. Вони мали великий талант бачити й передавати лише красу. І ця будiвля теж створена насамперед для краси. Нiхто в нашому селi не будував оселi з високою стелею: даремна витрата деревини й втрата тепла, що йде вгору. Хата мае бути затишна й тепла, наче нiрка. Цей палац iнакший. У маленькiй хатинi й усi думки приземленi – про те, щоб було добре тiлу, а в отаких високих будiвлях добре розмiрковувати про щось духовне й вiчне. Почуття голоду, з яким я зайшов сюди, уже понад двi години мовчало. Я всотував барви, стилi, епохи. Якби я мiг повернутися в часi на рiк i в мене, випускника, хтось спитав, ким я хочу стати, то я вiдповiв би: «Художником»…

Лише змiна освiтлення привела мене до тями. Уже вечорiе. Лiтня поставна жiнка в одному з великих залiв пiдходить i стиха мовить:

– Ви, юначе, тут уперше, бачу. Вас часом не з медiнституту прислали?

Я широко всмiхаюся. Подумки вiддаю належне своему викладачевi: «От Тетяна Василiвна, от молодець! Правильно куе медичнi кадри!» Киваю.

– Так, iз медiнституту. Казали одну картину добре роздивитися. Та ви знаете, тут мене все так вразило, що я вже й забув, яке то полотно…

Музейний працiвник iз розумiнням хитае головою.

– Ходiть, я вам покажу. Це дуже талановитий живописець Венецiанськоi школи… Себастьяно Рiччi жив майже триста рокiв тому… – розповiдае дорогою. – Ви знаете, що таке ковчег?

– Той, що Ной збудував для порятунку вiд потопу? – згадую давно забутi епiзоди таемного читання Бiблii вдома.

– Так, е ковчег-корабель, який створив Ной, а е ще скриня, призначена для зберiгання кам’яних табличок iз десятьма заповiдями, якi Мойсей отримав вiд Бога. Ви, напевно, з ними не знайомi… – зiтхае жiночка й зупиняеться.

– Чому ж, знаю.

Жiночка нiчого не вiдповiдае, тiльки приемно всмiхаеться й легким дотиком до плеча прощаеться зi мною. Залишаюся наодинцi з полотном. Чесно, якби не акцент саме на цiй картинi, я б нiколи не звернув на неi особливоi уваги. Приглушенi природнi кольори вечiрньоi пустелi. На тлi клаптика сiрого вечiрнього неба бiлий янгол, що дивиться на хмару, за якою криеться Бог. Видно лише його руку, що вказуе на скриньку. Ковчег стоiть на пiдводi, запряженiй двома бiлими волами. Лiворуч вiд пiдводи панують радiсть i веселощi. Цар Давид грае чи то на арфi, чи то на якомусь iншому, невiдомому менi iнструментi. Навколо нього танцюють жiнки й чоловiки. Праворуч кипить якась робота: несуть хворого чи мертвого… тягнуть худобу… приносять жертву… Це ескiз – незавершена картина. А може, у тому е сенс? Щоб глядач додумав недомальоване сам? Як вiдкритий фiнал у фiльмi чи цiкавiй книжцi, що дае простiр для твоiх думок i мрiй?.. Вiдходжу на вiдстань. Знову присуваюся ближче.

Ну що ж, почнiмо зi змiни пропорцiй. У всiх чоловiкiв м’язистi тiла: люди багато фiзично працювали й не споживали великоi кiлькостi iжi, багатоi на жири… Навiть цар Давид навряд чи харчувався повноцiнно – кожен м’яз видiляеться. Не жирував – це точно. І працював фiзично – це однозначно: не завдяки ж спортзалу такий м’язистий. Видно, що тодi в царiв як влади було бiльше обов’язкiв, анiж привiлеiв. Зараз усе навпаки… Жiнки стрункi та з гарними формами. Можна визначити зрiст людей, орiентуючись на висоту волiв, та не знаю, яка це порода. Гм… Для чого ж я вивчаю саме це полотно?.. Знову вiдходжу. І нарештi починаю бачити генiальний задум художника й моеi любоi панi професора. Швидко дiстаю з кишенi невеличку лiнiйку, яку пiсля математичного осяяння завжди тепер ношу iз собою. Блискавично перемiрюю всi параметри, подумки виконую дiлення – усе збiгаеться. Художник не просто намалював картину, враховуючи правило золотого перерiзу. Цей принцип був витриманий усюди: у спiввiдношеннi неба й землi, у людських пропорцiях, а найголовнiше – у розподiлi правоi й лiвоi частин полотна. Та, на якiй панували веселощi, займала 62 вiдсотки, а та, де були змальованi хворi, похмурi люди, побоi й жертвоприношен

Сторінка 19

я, – 38. Напевно, це i е межi гармонii людського життя. У кожного в ньому трапляються i свiтлi, i темнi моменти. Нiхто не безгрiшний.

Як i всi, я свято вiрив у просвiтленiсть давнiх людей. Рiччi знав щось таке, що дозволяло впевнено балансувати мiж свiтлою й темною сторонами. Мiж добрими вчинками й тими, через якi потiм шкребе в душi. Недарма золоту пропорцiю називають божественною. Бог же теж робив вчинки, якi аж нiяк не можна назвати гуманними. Особливо коли насилав кари на давнiх египтян. А людина ж створена за образом i подобою Бога… Не дивно, що Його не видно на картинi. Кожен мае сам створити Бога в собi через заповiдi. У життi головнiше давати, анiж брати. Ось чому показана тiльки небесна рука з-за хмари.

– Доброго дня, Тетяно Василiвно! – Щиро радий бачити свого прискiпливого викладача. Пiдошви туфель вправно контактують iз килимком – шур-шур. – Можна?

Тетяна Василiвна, схоже, теж рада мене бачити.

– Доброго дня, Андрiю! Ну що, готовi до залiку?

Упевнено всмiхаюся.

– Думаю, що так. Хочу подякувати вам за те, що направили мене до картинноi галереi. Вона дiйсно чудова. А картина Рiччi безцiнна, справдi.

Тетяна Василiвна зацiкавлено дивиться на мене.

– І що ж ви там знайшли, Андрiю?

– Я там знайшов межу, за якою розпочинаються людськi хвороби.

Професор здивовано пiдносить брови.

– Ну, здивуйте, Андрiю… Такого менi ще нiхто не казав пiсля ii оглядин.

– Ось людськi емоцii: гнiв, заздрiсть, страх. Вони ж е виявом роботи гуморальноi системи органiзму, правильно? І за сильних чи тривалих стресiв гормони, що супроводжують негативнi емоцii, руйнують тiло. Так от, людина, щоб не захворiти, мае переживати обмежену iх кiлькiсть. У життi мае бути приблизно вдвiчi бiльше позитивних моментiв – i за силою впливу, i за кiлькiстю. Тодi гнiв, страх, заздрiсть розчиняються в позитивi й не завдають ударiв хворобою. Кожна хвороба – це сигнал органiзму, який закликае уважно придивитися до свого життя: а що в тобi не так?

– Та ви фiлософ, Зайчук! Це, взагалi-то, точка зору давньогрецьких медикiв.

– А ще так думае моя бабуся: «Ноги болять – не туди йдеш, живiт – забагато iси. Голова – не те думаеш». І ви знаете: вона не хворiе. Вона вчила мене завжди всмiхатися, за будь-яких обставин. На картинi цар Давид, вiд якого пашить здоров’ям, теж усмiхаеться. У нього пiднесене догори обличчя: цар наче не помiчае тих неприемних речей, що вiдбуваються неподалiк.

– Так, у життi важливо не звертати уваги на те, що б’е потiм по твоему здоров’ю. Ви правi. Ну що ж, Андрiю, маете свiжий погляд на вiдомi речi. Тепер я спокiйна за ваших пацiентiв, – заповнюе залiкову книжку Тетяна Василiвна. – І знаете що?.. Обов’язково вiдвiдайте кiнотеатр «Львiв»: там гарний кiнофiльм показують, – простягае книжку.

– Обов’язково сходжу, – нахиляюсь i цiлую руку Тетянi Василiвнi. Вона не просто розумна, а мудра жiнка. І добре, що поганяла мене. Залiк, що став каменем спотикання, допомiг менi багато що осмислити. Тепер знаю, що, коли доля кладе на дорозi камiнь, вона хоче, щоб його використали для зведення будинку… Ми розсталися друзями.



Інколи менi здаеться, що час не стала величина. Вiн по-рiзному плине, коли думаеш про рiзнi речi. Радiсть i щастя стають митями, болi й розчарування – вiчнiстю. Думка про те, що я не зустрiну нiкого, досконалiшого вiд Катi, спричиняла цiлковиту зупинку часу. Тема стосункiв стала в моiй душi островом, на якому зневажене давне кохання було закопане в потаемнiй печерi, а нове стало табу. Десь на цьому забутому островi летаргiчним сном Бiлоснiжки спала моя здатнiсть кохати. Я оминав цей закуток свого ества, бо боявся нового розчарування. Коли блукав вечiрнiм Львовом, зустрiчав десятки казкових красунь – струнких, довгоногих, що наче зiйшли з полотен найкращих майстрiв пензля. Вони милували око довершенiстю, яку породили сила пристрастi й кохання та поеднання генiв украiнцiв, полякiв, вiрмен, евреiв та угорцiв. Не лише божественна пропорцiя робила бездоганними iхнi тiла, а й печать iнтелектуальностi й духовностi на обличчях. Я мiг довго милуватися iхнiми жестами, мiмiкою, ходою, та мое серце мовчало. Можливо, потрiбно було взяти приклад iз просунутих хлопцiв Львова, та суто зовнiшне не мое.

У моду саме входили сильно розкльошенi штани. Ширина штанини знизу досягала п’ятдесяти сантиметрiв i бiльше. Найбiльшi вiдчайдухи вiд моди ще й пiдшивали до краiв того дива рiзнокольоровi лампочки, вiд яких до кишенi тягнулися тоненькi дроти. Коли потрiбно було вразити дiвчину, що проходила повз, легеньким порухом руки замикали клеми на батарейцi – i штани спалахували знизу кольоровим мерехтiнням.

У Львовi все навколо дихало молодим дивакуватим залицянням i пристрасним бажанням кохання. Входження в його свiт кожен розумiв по-рiзному: дiвчата – як довге тупцювання в передпокоi душi, а хлопцi – як максимально швидке просування в обитель тiлесну. Навчання в iнститутi створювало найкомфортнiшi умови для поеднання чоловiчоi нетерплячостi й жiночих вимог до платонiчноi складовоi кохання. Уде

Сторінка 20

ь милi зустрiчi пiд час навчання й приемне спiлкування-залицяння, уночi логiчне продовження всього цього. Так, як i передбачае украiнська мова: день – чоловiк, нiч – жiнка… Ми iз Сергiем лише спостерiгали, як перед старшими товаришами по кiмнатi капiтулюють усе новi дiвочi серця й тiла. Валерiй i Вiктор були гарнi, щирi, сильнi. Їхнi музичнi iнструменти промовляли на вечiрках численними мелодiями кохання, створюючи навколо хлопцiв необхiдну романтичну ауру. Дiвчата не могли перед цим встояти. Вони просто приходили самi, без зайвих слiв, щоб вiддатися красеням на скрипучому лiжку гуртожитку. Інколи тi звуки завдавали менi болю, а часом пробуджували заздрощi. Інодi в глибинах свiдомостi проскакувало бажання теж отак вiдiрватися. І вже зовсiм не важливо з ким.

Мое тiло дозрiло до кохання й вимагало задоволення своiх потреб. Образ Катi вiддалявся все бiльше. Лiки допомагають тiлу, час – душi. Мислитель Платон вважав, що органiзмом людини керують три речовини – пневми з трьох найважливiших органiв: мозку, серця й печiнки. Легендарний Авiценна додав до цього перелiку органiв ще й четвертий – яечка. Усi моi пневми зiбралися й десь там, усерединi, потихеньку залiкували душевну рану й почали будити мою Бiлоснiжку.

Щоб пневма Авiценни стала солiстом у цьому хорi, потрiбен був iще якийсь поштовх. Вiн, як i годиться стовiдсотково природному поклику, наздогнав мене навеснi. Це був майже кiнець другого курсу. У нас мала бути пара з фiзкультури. У спортзалi добiгала кiнця волейбольна гра мiж дiвчатами з лiкувального факультету. Якщо чоловiчий волейбол видовищний, зi стрибками й виходами, то жiночий насамперед емоцiйний. У повiтрi, здавалося, виникла електрична дуга над сiткою. Дiвочi тiла з котячою спритнiстю металися майданчиком, вигукуючи iнколи щось незрозумiле. Хлопцi-одногрупники з цiкавiстю спостерiгали бiля стiни за перебiгом цього спортивно-театрального дiйства.

Я зiгнувся, щоб зав’язати шнурiвку. Удар м’ячем був настiльки несподiваним i сильним, що моя голова телiпнулася, а всерединi зацвiрiнькали десятки горобцiв. Шнурiвка потьмянiла й розчинилася десь у туманi… Я потрапив до раю. Янгол схилився надi мною й нiжно гладив по обличчю. У його великих чорних очах бринiла стурбованiсть. «Який вiн вродливий…» – промайнула квола думка. Свiдомiсть повернулася остаточно з двома дзвiнкими ляпасами по обличчю.

– Вибачити, амiго, вибачити… Так вийшло, – повторювала вродлива чорнявка надi мною.

Я встав. На мене з почуттям провини дивилася гарно збудована тендiтна дiвчина в бiлiй тенiсцi. Я стрiпнув головою й потер рукою чоло. «Треба ж таке… Сам винен…» – промайнуло в головi. Та красуня зачекалася на прощення.

– Ти мене вибачити?.. Чого ти мовчати?.. Що, що я маю зробити, щоб ти мене вибачити? – туркотiла поруч, позираючи на мене знизу вгору. Хлопцi-одногрупники вiдверто потiшалися iз ситуацii.

– Не продешеви, Андрiйку, – напучував збоку Валерiй.

– Сказати, що ти мене вибачити, ну! Що ще менi зробити? – повторювала красуня.

– Вийти за мене замiж, – видав несподiвано для себе самого.

Хлопцi збоку заiржали табуном коней i зааплодували. Та дiвчина не розгубилася:

– Добре, тодi ти мене вибачити? Ізабель, – простягнула невелику долоньку й усмiхнулася так чарiвно, що я подумав, що з нею й справдi вартувало б одружитися, щоб бачити таку красу щодня бiля себе.

Так у мое життя прийшла прекрасна Ізабель Корадо. Вона приiхала навчатися до Радянського Союзу з далекого острова Куба. У свiдомостi радянських громадян Куба була оповита романтичним ореолом свободи, мужньо вiдвойованоi в найсильнiшоi й найбагатшоi краiни свiту. Це було неймовiрно, як перемога невеликоi вiдважноi пташки в бою з великим хижим орлом. Донинi пам’ятаю цю карикатуру Бориса Єфiмова в журналi «Огонек»: роздратований орел у зоряно-смугастому цилiндрi тiкае вiд набагато меншого птаха. Нам розповiдали про кубинцiв-революцiонерiв як послiдовникiв радянського народу. Я не мiг збагнути, чим iм так сподобалося життя в нашiй краiнi, але все одно це дарувало вiдчуття якоiсь спорiдненостi душ iз далекими островитянами. Наш вуз узагалi був Ноевим ковчегом для студентiв iз тих краiн, якi чи то через слiпоту розуму, чи з розрахунку проголосили курс на побудову соцiалiзму чи комунiзму. Якби наша Земля мала здатнiсть до бiологiчного подiлу, як клiтина, то вже давно була б подiлена мiж США й Радянським Союзом на автономнi й несумiснi частини. Вони вiдштовхнулися б у своiй непримиримiй агонii й розлетiлися б на вiдстань у тисячi свiтлових рокiв. Вiдсталi, та хитрi краiни, прагнучи прогресу, оголошували про пiдтримку СРСР. Або США. Кому що ближче за духом чи за вiдстанню. Або ж хто бiльше запропонуе. «Двое б’ються – третiй користае», – просте правило виживання пiслявоенного свiтового ладу. Величезнi кошти вiдривали вiд радянськоi економiки, щоб будувати заводи, електростанцii, дороги, школи в далеких Індii, Монголii, Анголi, Ефiопii… Куба теж дiставала великий шмат радянського пирога. Сотнi тисяч студентiв iз «краiн соцiалiстичноi спiвдружностi» також

Сторінка 21

стали частиною цiеi «братньоi» пiдтримки. Інколи було дуже шкода iх, особливо темношкiрих. «Диви, диви: негр!» – наче у звiринцi, тицяли в них пальцями дiтлахи й нерозумнi дорослi, навiть не пiдозрюючи, що слово «негр» зрозумiле всiм у свiтi й перекладаеться з португальськоi як «чорний»…

Наступного дня я перечитував конспект на лавцi перед iнститутом. Тепле квiтневе сонце, нiжна зелень кленiв, безтурботний смiх навколо. Хтось пiдiйшов ззаду й на мить затулив менi очi руками.

– Андрi! – витончене личко Ізабель кокетливо притискаеться до моеi щоки. – Ти мене вибачити?

Вiд дотику ii оксамитовоi щоки тану, як масло на сонцi.

– Як твоi справи, Ізабель?.. – дуже радий ii бачити.

– Я думати, Андрi, що ти i я… запросити мене в кiно! – бiсики стрибають у чорних очах дiвчини.

– Звiсно, Ізабель. Я запрошую тебе в кiно. Сьогоднi о сьомiй. Ти в якому гуртожитку живеш?..

Вона гарна: коротка квiтчаста сукня, розпущене густе чорне волосся контрастуе з нiжною бiлою шкiрою. У кiнотеатрi довiрливо тримае мене за руку. Стискае ii, переживаючи за героiв фiльму. Я не розумiю, про що кiно. Усерединi мене народжуеться бажання захищати й оберiгати цю дiвчину. Хочу оточити ii ласкою й теплом. Тримати весь час отак за руку. Милуватися кокетливою усмiшкою. Чути милi, неправильно побудованi речення. Здаеться, моя Бiлоснiжка прокинулася.

Вiдтодi ми з Ізабель майже не розлучалися. На лiто записались у студентський будiвельний загiн. Їдемо в Тернопiльську область будувати в мальовничiй долинi Днiстра базу вiдпочинку для нашого медiнституту. Мiсцевiсть навколо дуже нагадуе краевиди мого рiдного села. Поблизу майже немае людей. Стрiмкi пагорби, порослi кизилом i тереном, розсувае широкий Днiстер. На схилах каньйону повно нiрок берегових ластiвок. Кажуть, що трохи далi за течiею е й справжнi печери. Живемо в наметах. Уночi у них холодно, а вдень спекотно. Тому ми не поспiшаемо до сну: довго сидимо бiля вогнища, бесiдуемо й спiваемо. За старшого в нас Валерiй: вiн тямить у будiвництвi. Дiвчат у загонi трое, вони куховарять. Провiантом i будматерiалами нас забезпечуе Ігор Кiндратович iз господарськоi частини iнституту. Вiн завжди вифранчений i напахчений дешевим одеколоном. Схоже, що ще й недочувае, бо говорить надто голосно й дуже багато. Либонь, намагаеться вразити студенток своiм красномовством i при цьому наче облапуе iх масним поглядом.

Нашi дiвчата, хоч i молоденькi, та вже знають споконвiчну жiночу iстину «Хто багато говорить, той мало робить», тому швидко зникають у разi його появи. Метушливий Кiндратович не дуже тямить у будiвництвi, зате добре засвоiв таблицю дiлення: половина цегли з вантажiвки завжди опиняеться на його подвiр’i. Зовсiм неподалiк, у сусiдньому селi, вiн зводить собi дачу. Ми встаемо зi сходом сонця й муруемо цеглянi стiни. Десь о дев’ятiй дiвчата кличуть нас на снiданок. Пiсля обiду, коли сонце починае немилосердно пекти, тiкаемо в затiнок i на воду. Це найкращий час для нас з Ізабель. Вона плавае найшвидше з усiх. Удвох наввипередки ми пливемо вниз за течiею. Марно намагаюся наздогнати дiвчину. Десь за пiвгодини кричу:

– Ізабе-е-ль! Я здаюся…

Вибираюся на берег. Дiвчина смiеться й бiжить назустрiч менi, розставивши руки. Струнке пружне тiло опиняеться в моiх обiймах. Я люблю цi митi. Пiдхоплюю ii на руки й кружляю над пахучими травами. Усе у свiтi притягуеться. Та сила нашого тяжiння дуже велика: ця дiвчина – мiй космос, мое сонце. Притуляюся до гарного обличчя. Їi очi заворожують i кличуть. Нашi поцiлунки довгi й пристраснi. Та завжди настае момент, коли Ізабель притихае й раптово серйознiшае:

– Нi, ще нi. Ще нi, Андрi…

Я поважаю ii «нi» й чекаю того моменту, коли буде «так». На все мае бути дозвiл – зайти в будинок, душу чи тiло. Скiлькох особистих i свiтових трагедiй вдалося б уникнути, якби всi поважали хоча б кордони iншоi людини. Ця неповага – далекий доеволюцiйний привiт, рудимент iз тваринного свiту. Це там вiдбуваеться жорстока боротьба за iжу, житло, самиць. Надможливостi людського розуму тисячолiттями намагаються вийти з в’язницi тваринних iнстинктiв. Я поки що мало знаю людей, iхнi стосунки, iсторiю, та вiдчуваю, що свiт мiг би бути набагато досконалiшим, якби ми не тиснули одне на одного. Шквал негативних оцiнок, насильство, приниження – усе це забирае енергiю й час в одних i робить безмежно нещасними iнших. Кожен у свiтi людей i тюремний наглядач, i ув’язнений. Я не хотiв би бути для когось тюремником. Та iнакше ризикую стати довiчно ув’язненим у багатьох тюрмах, найстрашнiшою з яких може стати моя власна… Моi бажання не мають призвести до руйнування чийогось свiту. І я не дозволю комусь топтатися в моему власному. Гамую свою пристрасть холодною водою Днiстра.

Узявшись за руки, ми йдемо в бiк табору. З лiтнього рiзнобарв’я Ізабель виплiтае величезний вiнок. Вiн iй дуже личить. Десь там, на небесах, Леонардо да Вiнчi, Себастьяно Рiччi, Сандро Боттiчеллi люто заздрять менi й просяться назад на землю. Моя засмагла усмiхнена Ізабель перевершила вродою iхнiх найкра

Сторінка 22

их моделей. З нею легко й приемно. Вона – це я. Я – це вона. Нашi почуття схожi на переплетене корiння двох дерев, що зрослися мiж собою. Ми поступово стаемо одним цiлим, i це додае сил i снаги до життя. Бiля табору спиняемося. Кохана кладе менi на голову вiнок i промовляе по-iспанськи:

– Guapo… Eres muy guapo… Me parece que te amo…[8 - Гарно… Ти дуже вродливий… Здаеться, я кохаю тебе… (iсп.).] – Вiдверто милуеться мною.

– Що, що ти сказала, Ізабель? – намагаюся дiзнатися, та дарма: вона зi смiхом обертаеться й прямуе до табору.

Нас уже виглядають: спека трохи спала, тож час повертатися до роботи. Стiни вже доволi високi. Ми стоiмо на риштуваннях. Звiдси добре видно мою Ізабель. Час вiд часу вона енергiйно махае менi рукою й усмiхаеться. Бронзовий Валерiй хитро мружить очi.

– Тобi тут рай, малий… Шалаш е, мила поруч… Ти маеш бути ситий коханням… А я б уже щось з’iв. М’ясного, i бажано багато.

Та вечеря викликае в нас нiме здивування: розварена вермiшель щедро полита незрозумiлим коричневим варенням. Лiля в маленькому вiконечку кухнi незворушно спостерiгае за нашою реакцiею, зводить вищипанi брови й видае:

– Очень вкусно. Єврейское нацiональное блюдо. Прiятного апетiта, мальчiкi!

Завжди спокiйний i врiвноважений Валерiй вибухае:

– Лiлю, та де ти бачила еврея з молотком чи кельнею, твою дивiзiю?! Та при всiй повазi до тебе й до твоеi нацiональноi кухнi дай нам нормальну калорiйну бiлкову вечерю для вимучених роботяг!.. І чим ти то полила? Краще не вiдповiдай! – кинув спересердя ложку.

– А где я вам мяса возьму? – обурюеться Лiля. – З жопи чьей-то отрежу, што лi? – рiзко закривае вiконечко й зникае з кухонноi сцени.

Голод не тiтка. Намагаючись не дивитися в тарiлку, запихаемося вермiшеллю незабутнього кольору й смаку. Валерiй ходить по iдальнi й бурчить:

– Хай-но вiн тiльки з’явиться, курвий син. Я вiд нього вiдрiжу. На все вистачить…

На другий день крики Кiндратовича линуть iще далi, нiж його неземнi парфуми:

– Що, досi не знаете, що не все собацi Великдень? Перший рiк на свiтi живете? Та де ж я вам м’яса вiзьму? Нема, розумiете, не-ма! Сам його бачу через раз! Та хто його студентам спiшить давати?! Видiлили на вас по рублю в день, i всьо, баста! Усi претензii в космос, поняли, не?

– Ми все зрозумiли, Кiндратовичу, – упевнено басить Валерiй. – Та ви теж не перший рiк у свiтi живете, хiба не? То маете знати, що нi коняка не йде, нi корова молока не дае, як iх погано годують. Ми на хлiбi й повидлi довго не протягнемо.

– Та ви… Та чого вас там в iнститутi вчать?! Що, забули, як Ленiн сказав: «Работать, работать i ещо раз работать!» Працюйте, для чого сюди приiхали?! Жерти чи роботу виконувати?! – бризкае слиною навсiбiч завгосп.

– То поставте тут портрети Ленiна, нехай вони й работають без iжi… А ми не будемо. Даю вам час до завтра, Кiндратовичу, – добивае Валерiй завгоспа ультиматумом.

– Ах ти, засранцю… Бунтувати задумав? Та я тебе службi нашiй здам! Знаеш якiй? З iнституту тебе попруть, i всiх вас! – розпалився Кiндратович.

Валерiй даруе йому усмiшку Чеширського Кота.

– Ну-ну, спробуй. Бачив я таких iдейних в армii. Змушували солдатiв рибу в Амурi сiтками ловити, а по вiдомостях проводили як закупiвлю червоноi риби. Я з капiтаном той вилов у магазини вiдвозив. А потiм комiсiя приiхала, про все дiзналася. Злодii в погонах так кричали, як ти, Кiндратовичу, ото зараз. А потiм мовчали як риби, тiльки вже за гратами. Я теж матиму що сказати. Цеглу за накладними служба ота легко звiрить i порахуе. До дачi твоеi скоро добереться. І скiльки насправдi видiлили на наше харчування, теж стане вiдомо. Тож бiжи, доповiдай. А ми – за тобою.

Завгосп хапнув повiтря розчервонiлою мармизою, крутнувся кiлька разiв дзигою – усе не мiг уторопати, у який бiк йому тiкати.

– І одеколон свiй краще випий, а не псуй нам тут повiтря, – гукнув йому навздогiн Валерiй.

День минув, а вiд Кiндратовича нi слуху, нi духу. У нас геть нiчого нема на вечерю. Знаходимо кiлька бляшанок бичкiв у томатi. Не вихiд… Я помiчаю неподалiк вiд табору заблукалу корову.

– О, вечеря. Дiвчата, хто вмiе доiти?..

В оточеннi хлопцiв корова лише злякано поводить здивованими очима. Напевно, згадуе студентiв-ветеринарiв. Ізабель вправно видоюе ii. На вечерю молочна каша. Вiдтак Валерiй обводить нас, двадцятьох хлопцiв, зосередженим поглядом.

– Товаришi, хто зi мною по м’ясо?..

На ставку, за кiлька кiлометрiв вiд нашого табору, страшно кричачи, попрощалося з життям iз десяток колгоспних гусей. Переляканий сторож стрельнув кiлька разiв iз дубельтiвки й побiг по допомогу. Пiзно: кожен хлопець уже поволiк до табору по гусцi. Уночi бiля вогнища вiдбулося свято вдалого полювання. Гуска, запечена в глинi, – це сила, скажу вам. Як i гусячi котлети, якi ми наминали три днi поспiль. Дiвчата зробили собi з пiр’я кокетливi обручi «а-ля iндiанка». На ситий шлунок робота просуваеться швидко. На четвертий день у розташування табору прибув Кiндратович уже без звичного рiзкого запаху одеколону. Привiз цiлiс

Сторінка 23

ньку свиню. Дiвчата очманiло дивилися на небачену купу м’яса.

– Маете… – процiдив чоловiк, обвiвши всiх недобрим поглядом. – Ледве голову колгоспу впросив. Та за гусей ви повиннi заплатити: з кожного по десятцi iз зарплатнi… І допомогти два-три днi на будiвництвi ферми.

– Ну-ну, нехай буде, Кiндратовичу, – вийшов уперед Валерiй. – То ми вважатимемо, що ви нас зрозумiли, а ми – вас, так?

Завгосп сухо кивнув головою. Бiльше в нас проблем iз постачанням не було. Ми провели три днi на будiвництвi колгоспноi ферми вiд свiтанку до смеркання. Завершальний штрих у виглядi почепленого над ii входом плаката «Слава будiвникам комунiзму!» зробили. Коровам i дояркам буде веселiше, парторговi й головi – спокiйнiше. Свое ми вiдпрацювали, як раби, – за iжу. Голова щедро вiддячив нам i Кiндратовичу. Завгосп задоволено запихав грошi в кишеню, навiть не ховаючись. Ми теж були щасливi: несли в табiр яйця, молоко, цiлу свинячу задню ногу й вино iз сiльського магазину. Їжа, тепло, рiчка – чого ще треба молодим, здоровим i веселим студентам? Вина й кохання… А менi та Ізабель достатньо й лише одного.

Того спекотного липневого дня ми запливаемо далi, нiж зазвичай. На стрiмкому березi помiчаемо темне провалля-заглиблення. Цiкавiсть приводить нас до печери. Вона невелика, за розмiрами десь завбiльшки з кiмнату нашого гуртожитку, тiльки нижча. У нiй сухо й прохолодно. Таемнича напiвтемрява, заспокiйливий шум течii рiчки сповiльнюють час. Сiдаемо вiдпочити всерединi. Переглядаемося з Ізабель. Уловлюю щось нове в ii поглядi. Тут нас нiхто не бачить i не чуе. Це наче подарований долею наш перший дiм. Може, саме його нам бракувало?.. Ми довго й пристрасно цiлуемося.

– Me parece que te amo… – у напiвзабуттi шепоче моя Ізабель.

Я вже чув це. Та сьогоднi мова наших тiл важливiша, анiж слова. Ми Адам i Єва. У нас усе вперше. Нове повторення вiчного кола життя.

Вiдтодi ми щодня кохаемось у печерi. У перервах багато розмовляемо. Ізабель все краще й краще говорить украiнською. Менi кортить бiльше дiзнатися про кохану та ii далеку батькiвщину.

– У нас немае зими. А тут люди взимку такi смiшнi й незграбнi. У нас би всi моi смiялися, якби побачили мене в шубi й у чоботах. Я як ведмiдь… На Кубi багато сонця. А ще – дощiв, – з меланхолiйним блиском в очах розповiдае усмiхнена Ізабель.

Ми розмовляемо, а моi руки повiльно ковзають звабливими вигинами тiла дитини кубинського сонця. Менi важко зрозумiти, чим смiшна тепло одягнута людина взимку. Хоча… Людина в лiтньому одязi серед снiгiв теж виглядала б дивно… Уявляю той острiвний Едем, який вона покинула. У ньому, напевно, е все й завжди. І люди там ситi та задоволенi… Згадую бабусину яблуню.

– То у вас що, i яблука цiлий рiк е?

Ізабель щиро смiеться.

– У нас е все, Андрi. Виноград, кава, банани, ананаси… Усе-усе… А от яблука не завжди.

– Виноград я iв. А соку виноградного в кожному магазинi повно, ти його любиш, – спиняюся й цiлую личко коханоi. – От ананасiв нiколи не куштував, та пам’ятаю вiрш зi школи, слухай: «Їж ананаси, рябчикiв жуй, день твiй останнiй приходить, буржуй…» То е щось iз багатого життя, не для робiтникiв i селян. Тож ти, кохана, справжня панночка… І у вас що, усе те росте й усi iдять досхочу?.. А банани – якi вони, Ізабель? Їх люди теж можуть iсти чи вони тiльки для мавп?

Дiвчина щиро й довго смiеться. Їi слова будять мою уяву:

– Панночка… Панночка – це маленька панi? Кумедне слово, треба запам’ятати. У нас в iспанськiй мовi до великого додають iнакшi… ну… букви. Якщо iм’я – Анхела, це «янгол», а Анхелiта – «янголятко»… А Венесуела – це «маленька Венецiя»… Ананаси в нас ростуть усюди. Їх усi iдять, як ти казав, дай згадаю… досхочу. А банани, о-о-о, менi iх бракуе. Тут iх не продають. Вони дуже смачнi. Вони е рiзнi… Ми iх смажимо, як ви – картоплю. Я знаю ще мало твоiх слiв, щоб добре розказати… Вони такi… такi… Схожi на твiй банан… – Хитро скошуе очi й кладе руку нижче пупа. – О-о-о, тепер зовсiм схоже…

Розум мовчить, слухаючи мову тiла. Шкода, що в нас не Куба з ii вiчним лiтом. Менi буде жаль покидати нашу печеру. А час прощання з лiтом уже наближаеться…



До Львова ми в’iхали засмаглими й сильними ковбоями з голлiвудських вестернiв. Табiр виживання зробив нас загартованими до хамства, кулiнарних «шедеврiв» i побутових незручностей. Розвiялися юнацька наiвнiсть i свята вiра всьому, що написано в газетах чи книжках. Перед тими, хто прикриваеться цитатами класикiв комунiзму й влади, мiй внутрiшнiй вартовий тепер одразу опускав невидимий шлагбаум. Такi люди несуть брехню, фальш i пiдлiсть. Старшi перестали бути для мене авторитетом тiльки тому, що вони старшi. Тепер я вiрив лише у двi речi – медицину й кохання. Моi очi прозрiли, а мозок озброiвся фiльтром. Вiтаю, Андрiю Зайчук! Ти остаточно став дорослим iндивiдом iз добре розвиненими навичками виживання в цiкавiй краiнi пафосноi брехнi…

Навчання стае дедалi важчим. Не пiдозрював про таке рiзноманiття галузей хiмii. Кожна складна, безкрая й потрiбна. Починаються практичнi роботи

Сторінка 24

i зубопротезування – цiкава практика, яка потребуе максимальноi концентрацii й точностi.

Кожна частка мiлiметра важлива для виготовлення гарного зубного протеза чи штучного зуба. Я довго сиджу, пiдпасовуючи металевi коронки пiд гiпсовий вiдтиск щелепи.

Люди не думають про зуби, поки тi здоровi й добре хрумають. Іще якихось неповних сто рокiв тому втрата зуба була майже катастрофою. Красунi моментально ставали нещасливими й покинутими чудовиськами. А ще страшенно заздрили чоловiкам: беззубi чоловiки маскувалися бородами й вусами. Звiсно, виготовляти штучнi зуби додумалися давно. Їх випилювали з кiсток тварин. Інколи забирали здоровi зуби в померлих i прикрiплювали до щелеп живим пацiентам. Дуже багатi люди шукали собi зубного донора, який продавав iм своi здоровi зуби. Через ось таке пересаджування зубiв в серединi ХІХ столiття в Украiнi ледь не спалахнула епiдемiя сифiлiсу. Зуби, поставу й честь краще берегти змолоду.

Ходимо в iнститутську клiнiчну лiкарню на загальну хiрургiю. Асистую на кiлькох операцiях iз видалення апендикса. Дурень е той, хто говорить: «Та це просто, як апендикс видалити!» Насправдi це складно. Вiд апендициту за всю iсторiю людства померло бiльше, нiж у якiйсь вiдомiй i тривалiй вiйнi. Та й сьогоднi вiн може дати ускладнення, якi виявляться занадто важкими навiть для сучасноi медицини. Спостерiгаючи за тим, як хiрург створюе операцiйне поле, розумiю, наскiльки важко оперувати повних людей. Та е й такi, по яких iз вигляду i не скажеш, що повнi, а на животi кiлькасантиметровий шар жировоi тканини. Важко й довго доводиться добиратися до кишечника. А кров тече, не зупиняючись, постiйно ховаючи вiд лiкарських очей потрiбне мiсце! Мушу швидко промокати рану пiнцетом iз марлевим тампоном. Дiйсно, руки, що трусяться, не для лiкаря. Пiсляоперацiйний перiод у повних людей теж минае з ускладненнями. Добре, що я стоматолог i менi в майбутньому не доведеться оперувати на черевнiй порожнинi. Із задоволенням роблю перев’язки й уже вправно знiмаю шви. Останнiй пацiент, десятирiчний Мишко, навiть не скривився пiд час неприемноi процедури. Час вiд часу в кишенях мого халата навiть заводяться цукерки та яблука. З ними я бiжу до своеi Ізабель. Вона вмiе радiти маленьким знакам уваги. Задоволена усмiшка не сходить iз ii обличчя.

– О, мiй Андрi… Як твоi справи? Я рада тебе бачити, коханий, – вимовляе впевнено й майже без акценту. – Бачу, ти думав про мене? – утiшаеться цукерцi.

– Моя маленька Ізабель, я не забуваю про тебе нiколи, – цiлую кохану. – Ти в мене ось тут, – прикладаю руку до серця.

– Ми сьогоднi кудись пiдемо? – вистрибуе навколо малим дiвчиськом Ізабель.

Кудись ми йдемо завжди, тiльки-но випадае вiльна хвилина. Тепер я експерт-культуролог Львова – спасибi Тетянi Василiвнi. Сьогоднi пiдемо в оперний театр. Внутрiшнiй трепет проймае тiло, коли йдеш широкими кам’яними сходами фойе. Тисячi людських нiг до нас проходили ними повз стрункi колони й прекраснi фрески на стiнах i стелi. Там, де мають заговорити струни людських душ, завжди дуже високi стелi. Тут чудова акустика. Струнка Ізабель у червонiй сукнi могла б стати героiнею опери «Кармен». На неi задивляються поважнi чоловiки в костюмах. Та моя Кармен кидае на мене довгий тривожний погляд i шепоче:

– Менi здаеться, що всi цi жiнки дивляться на тебе.

– Ізабель, вони думають, що в мене чудовий смак i що коло мене найгарнiша дiвчина у свiтi.

Ізабель кокетливо всмiхаеться й бере мене пiд руку.

– Ми гарна пара, – гордо розправляе плечi.

У взаемному коханнi всi пари гарнi, це правда. У двох людей тодi спiльна душа, яка посилае в космос лише свiтло. Наша вiд незабутнього оперного свята ще бiльше вiбруватиме добром i любов’ю. У нас мiсця на балконi, з нього все чудово видно. Уже в залi помiчаю Володю Івасюка з величезним букетом троянд. Вiн сiдае в другому ряду. Сьогоднi слухатимемо оперу «Запорожець за Дунаем». Стиха розповiдаю сюжет Ізабель:




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Великий сiдничний м’яз (лат.).




2


«Доки сонце зiйде, роса очi виiсть» (1903) – психологiчна драма украiнського письменника й театрального актора М. Кропивницького.




3


Італiйський художник доби бароко (1659–1734), Венецiанська школа.




4


Італiйський гравер, член Королiвськоi академii мистецтв (1727–1815).




5


Найвидатнiший нiмецький художник доби класицизму (1728–1779).




6


Французький художник i графiк доби класицизму та ампiру (1770–1837).




7


Ян Матейко (1838–1893) – польський художник, майстер визначних живописних полотен на iсторико-патрiотичнi теми.




8


Гарно… Ти дуже вродливий… Здаеться, я кохаю тебе… (iсп.).


Поділитися в соц. мережах: