Читати онлайн “Сім днів і вузол смерті” «Сергій Пантюк»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Сiм днiв i вузол смертi
Сергiй Пантюк


Цей роман називали трилером, мiстичним детективом, просто твором про сучасне життя. Його хвалили i лаяли приблизно порiвну, а вiн жив собi в iнтернет-павутинi, сподiваючись колись стати окремим виданням. Дочекався… На думку вiдомого письменника Василя Кожелянка, ця книжка – «глибока, зрiла, професiйна i при тому настiльки динамiчна, гостросюжетна й захоплююча, що вiдiрватися неможливо». Існуе чимало книг про людину у замкнутому просторi. Цей роман – про людину в замкнутому часi. Доля – чи можливо змiнити ii, чи все вже написано до останньоi лiтери? Читач вiдповiсть на це разом з героями роману – звичайними хлопцями та дiвчатами початку нового тисячолiття.





Сергiй Пантюк

Сiм днiв i вузол смертi





Переддення


– По життю треба йти поважно i впевнено. Так, аби за тобою тягнувся шлейф добрих вчинкiв i файних жiнок. Але в’iдь у тему – шлейф, а не хвiст. Бо хвости треба рубати!

Вiнько поставив на стiл спорожнiлу фiлiжанку i потягнувся за цигаркою. Орест, ледь помiтно усмiхнувшись, оглянув пiтьмяну кав’ярню.

– Думка твоя нiби й заслуговуе на увагу, але, як би це коректнiше висловитися, не зовсiм менi до вподоби. Давай ще по кавi замовимо.

Вiнько, хоч i був на кiлька рокiв старшим за Ореста, нерiдко полюбляв прислужитися своему неговiркому приятелевi. Тож i тепер вiн звично попрямував до шинквасу, пошепотiвся з миловидною, як на своi роки барменкою, а повернувшись, оголосив:

– Кава зараз буде. Для нас – iз коньяком. Я сказав iй, що ти серйозний бiзнесовець, i це твое сокровенне бажання…

У кав’ярнi спиртним не торгували, та заборона стосувалася не всiх.

– Дiдько ти, Вiньку! Зараз вмочимо писки, i знову пiде-поiде. А в мене ж е ще одна важлива справа.

– Якщо ти вважаеш дзвiнок до своеi вдовички важливою справою, то ну тебе…

Оресту подобалася Вiнькова звичка називати осiб протилежноi статтi «вдовичками», але коли це стосувалося його Олюньки, трохи ображався. Правда, в собi, бо говорити щось наперекiр друговi не мало сенсу: на будь-яке Орестове слово Вiнько знаходив десять своiх – вагомих i мовби висiчених iз каменю. Із них вiн вдало вимуровував громiздкi контраргументи, якi Орест теж не мiг беззастережно приймати, а тому iнколи все-таки прагнув посперечатися.

– Ходiмо краще до унiверситетського гуртожитку, – звузив очi Вiнько, – та й вiдвиснемо за повною програмою.

– Не можу. Настрою нема. Та й взагалi…

Барменка принесла на маленькiй тацi каву i коньяк.

– О, панi е великою конспiраторкою, – пiдбадьорливо засмiявся Вiнько, ковтнувши з однiеi фiлiжанки. – Щиро дякуемо. Та не кисни ти! – майже викрикнув до Ореста, – плюнь i забудься. Не вийде з цього нiчого путнього. Ти тут страждаеш, ходиш, як мокра курка, нормального життя цураешся. Думаеш, твоя Олюнька там чернечу рясу одягла? Хрiн! Знаю я iх як облуплених…

– Вiньку, припини. Оля – порядна дiвчина. Ми цiлком довiряемо одне одному…

– Довiряете? Ха! Ти довiряеш? А я нiкому не довiряю. Колись, пам’ятаю, розважався з однiею «вiрною». Весiлля менше нiж за мiсяць, вже бiла сукня у шафi, чувак, вiриш, сам бачив. Хлоп ii у вiдрядження кудись гайнув, а вона – у кнайпу. Там я ii й пiдарканив.

– І що?

– Осiдлала вона мене i гарцюе, телефон поряд iз лiжком задзеленчав, вона за слухавку, а там ii милий. У життi я не чув стiльки нiжних i лагiдних слiв – i найкращий, i найжаданiший, сумую, мовляв, приiжджай хутчiй, бо не витримаю i помру, а сама, старий, в’iдь у тему, i далi на моiм штуцерi соваеться, курва…

– І що, це е приводом до узагальнення?

Орест знав, що Вiньковi просто не щастило в особистому життi. І про його колишне короткочасне одруження був начуваний. Не склалося, не та жiнка трапилася на життевому шляху… Але ховати задавненi рани за машкарою цинiзму, – хiба це вихiд зi становища? Останнiм часом за Вiньком постiйно волочився якийсь непотрiб у жiночiй подобi. Та й Орест вже втомився про це говорити i думати. Хай живе, як йому подобаеться…

– Якщо не узагальнення, то один iз типових випадкiв, – Вiнько зруйнував хiд Орестових думок. – Жiнки не здатнi кохати. Зарубай це собi на стовбурi. Ми – здатнi, а вони – нi. Якщо жiнка навiть iде з чоловiком на край свiту, повiр, не заради кохання, а лише лелiючи якийсь меркантильний iнтерес.

– Нi, Вiньку, у мене все зовсiм не так.

– Ха! Ти ж слiпий, як пень. І загальмований. Тому пояснюю усе, як кажуть, на сiрниках. От дивимося на тебе. Молодий i привабливий. Самостiйно здобув освiту. Поiхав за кордон, заробив копiйчину i придбав житло. Працюеш перекладачем у серйознiй фiрмi. А тобi ж тiльки двадцять сiм, тобто перспектив реального зросту – до бiса i ще трiшки. Будь-яка вдовичка, дiзнавшись про все це, заприсягнеться на всiх бiблiях, коранах i талмудах, що кохатиме тебе до смертi. У них на таких чоловiкiв нюх. Собаче чуття. А ти розтечешся, як шмарок по валiзi вiд щастя, що якась цiла богиня зiйшла з небес i удостоiла тебе своею увагою. Рватимеш жили, щоб забезпечити ii iснування, носитимешся з нею, нiби з

Сторінка 2

яцькою. А вона, насолоджуючись усiм, що ти для неi зробиш, зневажатиме тебе, а при першiй-лiпшiй нагодi стрибатиме у гречку. Всi вони однаковi. В iншому ти мене не переконаеш нiколи.

– Я й не прагну… Хоча менi здалося, що ти зайвий раз прагнеш переконати себе ж…

Перед Орестом знову промайнула картина його стосункiв iз Олею. Вiн i ранiше пiсля подiбних бесiд прагнув припасувати до себе Вiньковi теорii, та нiчого не стикувалося. Орест шукав хоч маленьку чорну плямочку, ледь помiтну трiщинку, аналiзував слова i жести коханоi, висвiчував розумом найтоншi вiдтiнки поглядiв та розмовних iнтонацiй, але… Сущi дурницi говорить Вiнько, вважаючи його задуреним чи заслiпленим. Вiн просто кохае i вiдчувае взаемнiсть. А якби запримiтив хоч якусь фальш, його б i переконувати не треба було нi в чому. Але наразi iснуе щастя. Величезне щастя. Хай вони рiдко бачаться, хай вiн страждае вiд розлуки. Але ж знае, впевнений – настане день, коли його Олюнька повернеться, цього разу – назавжди, i все буде, як ранiше, або й ще краще. А Вiнько? Можливо, вiн просто трохи заздрить?

– Гаразд, Орку, не ображайся, бо в тебе такi очi, що, дивися, й битися полiзеш. Не сердься. Життя покаже, хто мае рацiю, а хто – кулемет. Краще давай помiзкуемо, як використати решту видiленого Господом часу.

– Що тут думати? Я мушу забiгти на мiжмiську телефонку. А надалi знову вiльний.

– Тодi пропоную такий план, – Вiнько подзигував обома вказiвними пальцями, – зараз чалапаемо на мiжмiську, ти отримуеш свою порцiю телефонного сексу, а тодi беремо якийсь лiтревич i йдемо до Олега побавитися за комп’ютером. Годиться?

– Хай буде. Врештi, й погода шепоче «Позич, але випий!»

Вони виринули з кав’ярнi, хапаючи легенями сире повiтря останнього дня зими. Мiсили брудний снiг i мовчали. Вiнько усмiхався зустрiчним жiнкам, Орест зосереджено димiв цигаркою. Зупинилися бiля пошти.

– Вiньку, бери ось трохи рублiшка i йди за бухлом, та й загризти захопиш. А я тим часом перебалакаю…

З Олею Орест познайомився, коли займався придбанням квартири. Прийшов за адресою, вказаною в газетнiй об’явi. Дверi вiдчинило смагляве дiвчисько, чорнооке, кирпатеньке, з ледь вловимими схiдними рисами обличчя. «Мулаточка», – подумав тодi Орест i, привiтавшись, запитав: «Продаете квартиру?»

– Продаемо, – вiдповiла дiвчина. – Та ви заходьте, не роззувайтеся, ми вже наполовину в дорозi.

– А що це вас приперло? Борги?

– Ну що ви, якi борги? Просто бабуся померла у Рiвному i залишила нам у спадок свiй симпатичний особнячок. І робота там е для матерi, та й ще деякi серйознi перспективи, – вона багатозначно посмiхнулася.

Орест прискiпливо оглянув помешкання i вiдзначив для себе, що чоловiчих рук тут запевне бракувало. Щоб перевiрити припущення, запитав:

– То може менi прийти, коли буде вдома тато? Я звик фiнансовi питання вирiшувати з чоловiками…

– Доведеться з жiнками. Наш тато дуже давно з нами не живе. Ми навiть не впевненi, що вiн живий взагалi, оскiльки жодноi звiстки за кiлька останнiх рокiв не отримували. Ранiше хоч алiменти коли-не-коли надсилав…

Оресту сподобалося, що дiвчина розмовляе з ним як iз хорошим знайомцем. Його взагалi приваблювали такi щебетухи – балакуча людина рiдко бувае пiдступною: навiть, якщо i мае щось на думцi, все одно вибовкае.

– Ну що, поки мати не прийде, може вип’ете кави?

З тiеi кави все i почалося. Дзвiнок матерi, яка «трохи затримаеться у подруги», безкiнечне блукання нiчним мiстом, перший грiм на свiтанку i ще Бог знае що, що тривае до сьогоднiшнього дня. Хоч i квартиру Орест придбав iншу, й Олюнька через два мiсяцi поiхала «до бабусиного особнячка», а пiд серцем затерпае при кожному спогадi про неi, навiть, при згадцi iменi, а коли набирае ii телефонний номер, пальцi тремтять i вцiляють зовсiм не у потрiбнi кнопки…

Орест, завмерши, слухав довгi проспiви у слухавцi. Нiхто не озивався. Вiн ще двiчi повторив набiр, але знову мовчанка. «Ет, накручу вiд Олега», – махнув рукою i вийшов iз задушливоi кабiнки. Вiнько чекав його, затиснувши пiд пахвою конкретно напаковану целофанову торбу, вiд якоi вже встигли одiрватися ручки. З жартами та приповiдками хлопцi упхалися до тролейбуса, який, бризнувши в повiтря зливою iскор, поплазував у напрямку проспекту Залiзняка.

Олег, на прiзвисько Мегабайт, був знаним у мiстi програмiстом. Працюючи на декiлька поважних фiрм, вiн непогано заробляв, придбав сяке-таке житло. Керiвники, для яких Олегiв талант приносив чималi прибутки, поблажливо сприймали його сентенцiю про те, що коли на комп’ютерний монiтор дихати перегаром, вiн не опромiнюе органiзм i не так ятрить очi. Молодий чоловiк банально спивався. З тих пiр, як дружина його залишила, високоi зарплатнi вистачало Мегабайтовi ледь на два тижнi. У вiльний час вiн займався лiвими замовленнями, або просто за пляшку дозволяв знайомим пограти у комп’ютернi iгри, в яких почувався, наче риба у водi, а стосовно деяких просто був автором. «Якби я жив у Америцi, – полюбляв нагадати друзям, – давно був би мiльйонером i мав власний гел

Сторінка 3

коптер». Проте тут, за жартом Вiнька, побачити тверезого Олега, було рiвнозначним, що уздрiти п’яного папу римського.

Хлопцi прошмигнули повз зосередженого над газетою охоронця i вибiгли на другий поверх. Комп’ютерний центр був майже порожнiм, i лише дверi до Олегового кабiнету привiтно закликали увiйти. Мегабайт вицокував на клавiатурi i зовсiм не звертав уваги на гостей, що завмерли на порозi, приховавши за стiною напаковану торбу.

– Агов, прокинься! – Вiнько гучно тупнув ногою.

– О, земля трiсла, – Олег пiдвiв очi, – заходьте. Хоч би пива притягли, бо тут голова цiлий день, як дiжка. Навiть на обiд не ходив, роботою завалили. А вчора, знаете, трохи жiзнi дали…

– І що, дуже важко? – поцiкавився Орест.

– Не питай!

– То, може, це тебе порятуе? – Орест, наче iлюзiонiст, вихопив iз прихованоi торби лiтрову пляшку горiлки «Отаман».

Миттево вiдбулося преображення Олегове. Вiн, як джин iз амфори, виринув iз-за монiтора, знайшов у шафi три склянi чарочки i розклав iх на вiльному столi. Вiнько розвантажив торбу, Орест порiзав ковбасу i хлiб, вiдкрив банку з маринованими огiрками.

– А я вже думав, що сьогоднiшнiй день дурно минеться, – усмiхнувся Олег, розкладаючи стiльцi. Друзi прилаштувалися бiля незручного канцелярського стола, i Вiнько врештi наповнив чарки.

– Ну, поiхали…

Пiслячаркову тишу, що заповнила кабiнет, ворушило тiльки дружне хрумкотiння огiрками.

– Але мiж першою i другою куля не мае пролетiти, казав колись мiй командир роти, – повторив Олег свою коронну фразу, i прозора рiдина знову наповнила келишки.

– Гай, тримаймося!

– Ну i чим добрим ти тепер займаешся, пане Мегабайте? – поцiкавився Орест.

– Фiгнею страждаю, – Олег знову поспiшив налити горiлки – гостям – з допуском «на вуса», а собi – «на хлопчика».

– Куди розiгнався? – зморщився Вiнько. – Конi ж не виннi…

– Три – число святе, – Олег пiдняв чарку, – будьмо крепкi й дуже впертi!

Але «святе число» швидко надбало тенденцii до зростання. Невдовзi у лiтровiй посудинi залишилася кiлькiсть, про яку кажуть «На трьох мало, на одного багато». Пам’ятаючи невiдворотнiсть аксiоми «Скiльки горiлки не купуй, все одно бiгти двiчi», Вiнько понуро встав i посунув до дверей, буркнувши через плече: «Зараз буду». Орест сiв за комп’ютер i, поки Олег зосереджено димiв, викликав блок «Games».

– Нiчого нового не маеш? – Орест поцокав «мишкою». – Це все вже давно менi набридло…

– Не-а, – Олега вже трохи розвезло, – але на фiга тобi тi iгри? Хочеш, покажу цiкаву програму, яку я нещодавно розробив? Супер!

– Хвалися…

Олег разом iз попiльничкою перебазувався на свое законне мiсце, Орест прилаштувався поряд.

– Коротше, пояснювати тобi суть програми буде довго i складно. Та й це тобi нi на фiг не потрiбно. Обмежимося каркасом. Як ти ставишся до астрологii?

– Та iнколи гороскопи переглядаю…

– Все ясно… Де той Вiнько застряг, його лише за смертю посилати! Словом… У цивiлiзованому свiтi деякi вченi давно не мають сумнiву у тому, що астральна схема життя кожноi людини е своерiдним кодом, який загалом не так i складно розгадати. Карта зоряного неба у глобальному розумiннi е практично незмiнною. Так що змоделювати якiсь незначнi ii пертурбацii протягом, скажiмо, останнiх трьохсот рокiв для мого розумного брата, – Олег попестив комп’ютер, як циган лошака, – не е великою проблемою. Отже, ми трохи попрацювали i тепер маемо можливiсть залiзти у запевнi нетрi. Хоча, цього тобi також не треба… О, нарештi, – Олег махнув рукою Вiньковi, що саме увiйшов, – зачиняй дверi, бо ще охоронець приповзе, дiлитися доведеться.

– Стривай, – Орест зупинив Олега, – нахайдакатися ми ще встигнемо. Покажи програму, поки очi бачать.

– Давайте ще по кiлька крапель, а одночасно i Вiнька до нашоi розмови долучимо.

– Ти, Мегабайте, вже, здаеться, увiйшов у певну стадiю, раз тебе на розумняк пробивае. – Вiнько моргнув Орестовi. – Умови моi такi: спецiальних термiнiв не вживати, пришмалками нас не величати i наливати усiм порiвну. І тодi я готовий слухати тебе хоч до ранку.

Друзi зареготали i знову примостилися бiля стола.

– Коротше, хлопцi, коли я почав робити цю програму, я цiлковито вiдкинув, як колись казали, матерiалiстичний свiтогляд. За початкову точку взяв астрологiчну аксiому, згiдно з якою у момент народження людини зорi програмують ii подальше iснування. Чого шкiритеся? Слухайте, матерi його лихо! Це досвiд тисячолiть, i не лише наш, а людства загалом. Новонароджений отримуе свiй зоряний код, який можна розгадати досить детально. Декому це дано вiд природи, але всi цi чаклуни та вiдьми працюють, як правило, методом штрику. Я кажу не про тих, котрi вiдверто нарiд, наче кроликiв, розводять… Ми ж спробували трохи систематизувати деякi речi, розкласти на полички i отримали результат. Дай огiрка… Так… А якого хрiна я тут розпинаюся, якщо все можна показати наочно. Скиньте менi, так би мовити, вихiднi данi на будь-яку людину, i я видам доволi детальну схему ii життя i, навiть, день смертi. Якщо е точнi вiдомостi про мiсце,

Сторінка 4

день, годину i хвилину народження об’екта – з такою ж достеменнiстю вирахуемо i часовi координати його останнього подиху.

– По-моему, ти поiхав дахом, Мегабайте, – Вiнько вiдкусив шматок канапки, – або розробив якусь нову гру.

Олег спалахнув, як смолоскип:

– Чуеш, пришмалку, я тобi говорю про серйознi речi. Дiстань он з тiеi полички енциклопедичний словник i вибери когось на свiй смак. Прiзвища можеш не називати.

Вiнько iз п’яною ретельнiстю погортав книжку, вiдшукав статтю про якогось росiйського ботанiка, прiзвище котрого бачив уперше, i продиктував дату i мiсце народження Мегабайтовi. Той хвилин п’ять вигравав на клавiатурi шурхiтливi мелодii, зосереджено повзав «мишкою» по килимку i довкола нього, аж нарештi сказав:

– Пiддослiдний об’ект розглянуто. Із врахуванням неточностi даних iснуе вiрогiднiсть похибки до двадцяти вiдсоткiв.

Із принтера виповзло кiлька аркушiв, помережаних лiтерами i цифрами. Орест почав читати уголос, Вiнько стежив за статтею у словнику, а Олег курив. За кiлька хвилин з’ясувалося, що комп’ютерний текст висвiтлював факти переважно особистого характеру i лише побiжно згадував про «аналiтичний склад розуму» та «схильнiсть до наукових дослiджень». Зате дата смертi цiлком збiглась iз вказаною в енциклопедичному словнику.

– Це якийсь твiй фокус, – не вгавав Вiнько. – Давай спробуемо ще раз.

– А ти ще раз за пляшкою збiгаеш? – спокiйно запитав Мегабайт.

– Якщо доведеш, що це не якесь твое шарлатанство, збiгаю.

– То бiжи, бо тут все чисто. Або давай спочатку цю, що на столi доб’емо.

У процесi допивання старих i поповнення нових запасiв хлопцi закинули в електронний iнтелект данi на Шевченка, Ленiна i Сальвадора Далi, а також на покiйного Олегового дiдуся i якусь Вiнькову «вдовичку», дату народження якоi вiн розшукав у себе в записнику. Оскiльки нiхто достеменно не знав, у який день тижня, не кажучи вже про годину, народився той чи iнший об’ект, то комп’ютер знову видав загальнi описи, якi було лише побiжно проглянуто. Особлива увага припала лише на дати смертi, якi знову вiдповiдали iстинi. Вiнько продовжив звинувачувати Олега у пiдтасуваннi, i вони мало не побилися. Орест, органiзм якого краще вмiв тримати горiлку, трохи втихомирив опонентiв, розсадив подалi, але вони все одно пережбурлювалися iдкими фразами. Остання, примирлива, чарка навпаки наблизила всiх до того стану, у якому люди здатнi творити такi речi, за якi наступного ранку у кращому випадку червонiють.

Орест дочекався, поки Мегабайт виблюеться просто з вiкна, допомiг йому всiстися на робоче мiсце i, сам вiд себе того не очiкуючи, сказав:

– Я згадав точнi данi про народження однiею людини. Ти iх наперед знати не можеш. Подивимося, що скаже твоя програма.

Вiн продиктував годину, день, число, мiсяць i рiк чийогось народження, й Олег знову зацокав по клавiатурi. Вiнько, невдоволено буркочучи, почав прибирати зi столу. Згорнувши огризки хлiба у смiтярку, вiн побрiв мити склянки. Коли ж повернувся, мимохiть спiткнувся поглядом об Ореста, що саме читав щойно роздрукований аркуш.

– Ну що там ще виповзло? – запитав вiн i хотiв було висмикнути папiр iз приятелевих рук, але раптом помiтив, що Орестове обличчя зблiдло, мов стiна.

– Вiньку, я закинув у комп’ютер данi на ще одну людину, – чужим голосом промовив Орест. – Поглянь на результат.

Вiньковi очi прагнули щось прочитати, але просякнутий алкоголем мозок вiдмовлявся спiвпрацювати з ними. Єдиним фрагментом, який рельефно виринув iз тексту i вгруз у свiдомiсть, стало останне речення: «Даний об’ект припинить земне iснування 7 березня 200… року о 18 годинi i 36 хвилин». І поки Вiнько прагнув переварити отриману iнформацiю, Орест запалив цигарку, присiв на край стола i, мовби у простiр, промовив:

– Сiм днiв…

– Що сiм днiв?

– Жити…

– Ти про що?

– Олег працював iз моiми вихiдними даними. Розумiеш? Це я народився 26 сiчня 197… року о 10 годинi ранку. У четвер, у цьому мiстi.

Вiнько, здавалося, трохи протверезiв, зморщив чоло, потiм глянув на Мегабайта, який мирно спав, схиливши голову на стiл.

– Орку, це якась фiгня. Мегабайт завантажив нас звичайними дурницями. Вiд нього зараз все одно нiчого не доб’ешся. Давай викличемо таксi i роз’iдемося по хатах. А завтра, на тверезу голову, прийдемо сюди i розберемося.

– Вiньку, я вiдчуваю, що це зовсiм не дурницi. Єдине, в чому з тобою можна погодитися, це те, що нам варто проспатися. Завтра пiд обiд я тобi зателефоную, здибаемося i нормально перебалакаемо з Олегом. Про всяк випадок.

Невдовзi запiзнiле таксi розчинилося в опiвнiчнiй темрявi.




День перший


Ранкове радiо – запеклий ворог людини з перепою. Голос диктора хiрургiчним скальпелем розпанахуе важкий сон, нахабно ставлячи перед фактом – наступний день розпочався. Але вставати ще рано, та й бажання такого нема, i навiть пiти й заткнути пельку цьому галасiевi лiньки, бо знаеш – зайвi рухи витрусять iз тебе залишки сну, а натомiсть подарують гострий бiль у скронях i потилицi.

«Хоч би кварту води здогадався

Сторінка 5

бiля себе поставити,» – подумав Орест, i, поволi зсунувши ковдру, усвiдомив, що й роздягнутися у нього вчора не вистачило сил. Вiн дотягнувся до бра, клацнув вимикачем i свiтло рiзнуло йому вiчi гарячим суховiем. Оговтавшись, встав, почвалав на кухню i зопалу почав жлуктити воду, що, як завжди, мала iржавий присмак. Вирiшив випити мiцного чаю i, шукаючи у кишенях сiрники, знайшов там i цигарки.

Нiкотин привнiс у Орестове мислення деяку свiтлiсть, i з пам’ятi почали виринати трохи нечiткi фрагменти вчорашнього вечора. Пиячили, базiкали, мучили комп’ютер.

Стоп!

Якась нова програма.

І раптом Орест здригнувся – вiн згадав усе.

Програма вiдтворення людського життя. Спочатку людей iз енциклопедii, знайомих, потiм його, Ореста.

Комп’ютер назвав дату його смертi.

Засвистiв чайник. Орест запарив улюблений цейлонський, знову потягся за цигаркою. Потiм вимкнув радiо. Дата його смертi. Дурницi. Це якась Мегабайтова штучка. Чорний жарт. Не може ж купа металу i пластику передбачати долю живоi людини. Не може. Чи може? Якби ця дата була перемiщеною у часi рокiв на сорок уперед, Орест би лише посмiявся. Але вона настане через сiм днiв. Тиждень. І тому смiятися важко.

Людина здатна сприймати факт лише чужоi смертi. Про свою думають навiженi i розчарованi. А ще – невилiковно хворi, бо усвiдомлюють усю невiдворотнiсть долi. Але вони не знають дати. Тому й дякують Богу за кожен подарований день. А тут нема нi фiзичноi, нi психiчноi недуги. Є дата. А може це i е початком божевiлля? Треба розiбратися на тверезу голову. Сьогоднi ж.

Орест прагнув одiгнати своi думки, але вони поверталися, дзижчали, лiзли у голову, наче передосiннi напаснi мухи. Вiн випив чай, роздягся i пiрнув пiд ковдру. Треба ще помiркувати. Спробувати розкласти все по засiках. Воно проясниться. Мусить прояснитися.

В Орестовiй уявi виразно зринув образ Олюньки. Вiн так учора i не зателефонував iй. Залив усе горiлкою. Нi, так не можна, вона ж хвилюеться. Зателефонувати зараз? Ще рано. Та i що вiн iй скаже? Що нажерся, як свиня i дiзнався про день своеi смертi? Нi, спочатку треба все з’ясувати. Якщо говорити зараз, вона зрозумiе, що щось не так. Допитуватиметься. А Орест не зможе збрехати. У нього взагалi не виходить брехати. Треба почекати.

Сон не з’являвся. Орест вертiвся в лiжку, наче вуж. За вiкном розвиднялося. Звiвшись на лiктi, пронизав очима скло i побачив туман, що мовби вата, лежав мiж сусiднiми будинками. Перше березня. Перший день весни. Ще е одна цигарка.

Мабуть, пора вставати i готувати снiданок. Треба себе зайняти роботою, заклопотати. Вiн знову побрiв на кухню, дiстав iз холодильника ковбасу i декiлька яець, розiгрiв пательню. «Олii мало залишилось», – подумав раптом. «Хоча на сiм днiв вистачить», – випливло саме. «Нi, у мене дiйсно дах iде», – резюмував, вiдрiзаючи скибку хлiба.

Задзеленчав телефон. Йдучи у кiмнату, Орест зауважив, що на годиннику майже восьма. Слухавка озвалася голосом Вiнька:

– Я тебе не розбудив? Вiтаю!

– Та нi, я саме снiдати почав. А незабаром i на роботу пора човгати…

– А я сьогоднi вирiшив узяти тайм-аут. Маю знайому вдовичку-лiкарку, може, напише якийсь папiрець. Та й грiх щось робити у п’ятницю…

Орест аж тепер збагнув, що сьогоднi останнiй день робочого тижня. Вчорашня подiя мовби роздiлила свiт на двi недотичнi реальностi – його, Орестову, i якусь iншу, загальну, чи навiть окремiшню. Вiн так глибоко поринув у власну реальнiсть, що вiдчуття тяглостi часу зникло. І лише слово «п’ятниця» у Вiнькових вустах повернуло все на своi мiсця.

– Слухай, у мене теж великого завантаження немае. Треба тiльки шефа зараз попередити. – Орест на хвильку примовк. – То може продовжимо у Мегабайта вчорашнi дослiдження?

Вiнько з охотою пiдтримав Орестову пропозицiю. Вiн, власне, i телефонував з такою метою, але мав сумнiви, чи варто виступати iнiцiатором. Думки про Мегабайтову програму не дали Вiньковi нормально виспатися, у душi поселилася неприемна тривога. Вiн пам’ятав про домовленiсть з Орестом зустрiтися пiд час обiдньоi перерви, але пiсля тривалих ранкових роздумiв усе ж вирiшив ненав’язливо пришвидшити подii.

– Не знаю, чи Олег буде на своiй основнiй службi, чи десь у iншому мiсцi, – задумався у слухавку Вiнько. – То ж я зараз напосядуся на телефон, аби його виловити, а ти спокiйно снiдай i чекай мого дзвiнка. А далi зорiентуемося.

За час розмови яечня встигла добряче вистигнути, тож Орест узявся ii розiгрiвати. Вiн прагнув цiлковито зосередитися на цьому заняттi, та непроханi думки настирливо морщили йому надбрiв’я. Звичайною послiдовнiстю та стрункiстю цi мисленi потоки не вiдзначалися: химернi й аморфнi силуети та стряпатi обривки зсотувалися у липкий клубок, присутнiсть якого вiн майже фiзично вiдчував у черепнiй коробцi. Снiдав механiчно, iжа здавалася йому схожою на вату, якою послуговуеться дантист, лiкуючи зуби. І тiльки черговий ковток диму навпiл iз мiцною кавою дозволив його уявi сконцентруватися.

Отже, п’ятниця. Орест пiдiйшов до календаря: 7 березня припадае

Сторінка 6

а четвер.

Вiн народився також у четвер.

Коло мусить замкнутися?

Нi, це все нереально!

Чого ж Вiнько не дзвонить, забув чи що?

Четвер… Четвер?!

Тiеi ж митi замiсть обридлого пiтьмяного клубка у свiдомостi Ореста виникла подiя десятилiтньоi давнини, про яку вiн за iнших умов, мабуть, якщо би й згадав, то з iронiею. Тодi вiн повертався iз Черкас вiд однокурсника, з яким заприятелював пiд час першого року навчання на факультетi iноземних мов. Кiлька днiв безперервноi пиятики закiнчилися доволi приемно – дiдусь товариша, великий колекцiонер i знавець козаччини, подарував Орестовi справжнiсiньку козацьку люльку iз власноручно вiдреставрованим чубуком. Глиняна основа люльки була помережана чудернацькими позначками, на двох кiльцях звисав срiбний ланцюжок. І хоч Орест тодi погано уявляв собi, як користуватися таким величезним знаряддям для курiння, подарунок йому припав до душi: вiн одразу уявив, як поважно виглядатиме ця люлька на старенькому килимку в гуртожитськiй кiмнатi. А для початку вiн прикрiпив люльку до паска, удвiчi пропустивши ланцюжок через петельку, чим викликав ще одну хвилю задоволення з боку приятелевого дiдуся, який, незважаючи на поважний вiк i декiлька добрячих чарок, таки поволiкся разом iз онуком проводжати Ореста на автостанцiю.

В Уманi вiн вибiг за межi станцii, аби купити цигарки. Поряд iз кiоском, на вкритому пилюкою газонi розмiстилося строкате циганське сiмейство. Мати прагнула роздiлити мiж купою голодних циганят декiлька дешевих пирiжкiв, дiти, штовхаючись i простягаючи одне поперед одного руки, гелготали, наче переляканi гуси. Придбавши цигарки, Орест покрокував у бiк платформи, коли раптом вiдчув доторк до плеча. Озирнувшись, побачив кремезного цигана, який одразу ж блиснув золотими зубами:

– Послухай, де взяв таку люльку? Продай менi. Даю сто карбованцiв i зверху свою, – циган добув iз кишенi дерев’яну, страшенно закiптюжену «носогрiйку». – Я без жартiв, ось грошi.

– Вибачте, це подарунок, – вiдповiв Орест, але циган посипав такими умовляннями, що хлопець розгубився i замислився. Із зацiпенiння його вивiв станцiйний гучномовець, який саме оголосив про наближення вiдправки автобуса.

– Ще раз вибачте, але подарунок я не можу продати! – вже рiшуче промовив вiн тодi i пiшов. Майже бiля автобуса його наздогнала циганка, та ж сама, яка нещодавно годувала своiх дiтей пирiжками.

– Я зараз мiлiцiонера покличу, – Орест рвучко ухилився вiд ii доторку, – чого ви до мене вчепилися? Не продаеться ця люлька, чи я незрозумiло кажу?

– Та Бог iз нею, – несподiвано спокiйно промовила циганка. – Ну виб’е мене чоловiк зайвий раз, менi не звикати. Просто я долю твою побачила, хочеш розкажу? І грошей менi не треба вiд тебе, тiльки скажи – хочеш?

Це, звичайно, трохи заiнтригувало Ореста. Помiтивши, що водiй несе документи на вiд’iзд, вiн заспiшив:

– Ну, якщо ти так багато знаеш, то скажи хоча б, коли я помру?

– У такий самий день, що й народився. А люльки ти даремно не продав, – скоромовкою протрiщала циганка i швидкою ходою попрямувала у бiк свого тимчасового мiнi-табору.

Орест тодi тiльки посмiявся з циганського пророцтва. Проте тепер, коли вся картина вiдтворилася перед ним, як на кiноекранi, задумався. Вiн достеменно згадав: циганка сказала не «у той самий», а «у такий самий день, що й народився». Тобто, мала на увазi не дату, а день тижня. І день цей, виходить, четвер…

До речi, люлькою, принагiдно згадав Орест, теж довго милуватися не довелося – кiмнати в гуртожитках, у яких мешкали хлопцi, тодi нагадували прохiднi двори. Тож хтось невдовзi й прилагодив ноги вiдстояному в боротьбi з циганами подарунковi. І лише нещодавно Орест випадково дiзнався, що цим «кимось» був не хто iнший, як його черкаський приятель – якось протверезiвши, його дiдусь докорiнно переглянув факт власноi щедростi, i велiв онуковi будь-яким способом повернути люльку додому. Хлопцевi ж було не надто зручно пояснювати неординарну ситуацiю, тому вiн i пiшов шляхом найменшого опору. Про це Оресту пiд час випадковоi зустрiчi у вiдрядженнi розповiв iнший колишнiй однокашник-черкащанин, який на час зникнення люльки, саме iхав додому за сiмейними обставинами i отримав завдання передати дiдусевi мало не втрачену назавжди релiквiю.

Отямившись вiд спогадiв, Орест упiймав себе на думцi, що досi не повiдомив керiвництво фiрми про свою сьогоднiшню вiдсутнiсть. За рiк роботи вiн зумiв привчити шефа не ставити зайвих запитань – обов’язки своi виконував сумлiнно, у разi необхiдностi не шкодував особистого часу, тому влаштовувати зайвi вихiднi йому нiхто не забороняв. Проте сьогоднi шеф все ж попрохав Ореста забiгти хоч на пiв-годинки, бо уночi приповз якийсь дуже важливий факс вiд нiмецьких партнерiв. Подумки вилаявшись, що плани його раптово порушилися, Орест пообiцяв бути в офiсi о десятiй. «Ще й Вiнько чортiв досi мовчить», – вiн нервово накрутив його номер, але слухавку нiхто не пiдняв. Махнувши рукою на телефон, одягся i вибiг на вулицю.

А в цей час Вiнько з Мегабайтом уже сидiли у майже

Сторінка 7

порожньому дешевому пивному барi.

– Вiньку, заприсягаюся, нiякого жарту в тому нема, – Олег лiниво смакував пиво. – Ця програма така ж реальна, як i будь-який примiтивний «Бухгалтер». Похибки, звичайно, можливi, але ж я вам пояснював, за яких умов. І хто просив Орка своi данi давати? Вiн що не бачив, що я сам вже давно заплив у повну вiртуальнiсть?

– А вiн набагато кращим був? – Вiнько загасив недопалок. – Коротше, Олежку, жвинди йому, що на душу ляже, але при зустрiчi ти мусиш переконати Ореста, що вчора з нас поприколювався. Вiн цiлком серйозно перейнявся цим, розумiеш? Це ж можна з глузду з’iхати!

– Я зараз пiду до себе i ще раз перегляну програму. Може я й насправдi щось прогавронив. Це був би найкращий варiант. Хоча навряд, я все чудово пам’ятаю. Вiньку, я вже, здаеться, знаю, що робитиму далi. Я штучно перероблю прогноз i скажу Орковi, що сп’яну переплутав цифри дати його народження. І в його ж присутностi виведу документ, згiдно iз яким йому ще жити i жити. Думаю, у його ж iнтересах менi повiрити. Принаймнi, заспокоiться, дурнi думки повiдганяе нафiг.

– А що ж буде насправдi, Мегабайте? Не можу повiрити, що людина здатна пiзнати речi, якi за усiма канонами мав би знати лише Господь. Здаеться, ти вчинив якийсь надзвичайний i непростимий грiх…

– Ну, грiх вчинив не так я, як електронiка. Та й, мiж нами кажучи, iдея ця також не моя, а одного поважного пана, який у астрологii почуваеться мов риба у водi. Вiн просто не сильно шарить у компах, а тому лише завантажував мене матерiалом, а я вже все те зводив докупи. Хоча, чесно, Вiньку, менi теж не по собi. Я чудово усвiдомлюю, що такi речi не варто було чiпати. Не наша це прерогатива. Але, знаеш, коли ми з тим чоловiком побачили, що програма невдовзi запрацюе, таке шалене натхнення з’явилося, таке незбагненне пiднесення, що досi того стану пояснити не можу. Потiм, правда, повне спустошення вiдчув, але, зiзнаюся тобi, скiльки я не тестував пiсля того програму, старий, в’iдь, жодного збою не було, жодного ерору. Звiдки я знав, що Орест такий необачний фiнт викине?

– Гаразд, Олежко, дуй до себе i швиденько роби те, що надумав, а я зв’яжуся з Орестом i за годинку ми будемо в тебе.

Олег, кивнувши, попрямував до виходу, а Вiнько пiшов до шинквасу розраховуватися. Запитав дозволу скористатися телефоном, кiлька разiв набрав Орестiв номер, але намарне. «Де вiн подiвся? – подумав тривожно. – Може, за цигарками вибiг?» Механiчно почав гортати сторiнки записника, але раптом згадав, що мобiльника свого Орест нещодавно загубив i ще й вирiшив певний час почекати, а раптом хтось поверне. Пiдсмiхнувшись з такоi наiвностi, Вiнько залишив просякнутий кислим пивом ганделик.

Його зустрiв по-справжньому бiлий i трохи мерехтливий свiт. Це вже важко було назвати звичайним снiгопадом, бо не чарiвнi й досконалi снiжинки, а безформеннi мокрi клаптi залiплювали йому очi й вуха. Вiнько спробував заховати голову у комiр, але снiгова волога одразу ж почала затiкати пiд одяг. Вiн забiг у першу-лiпшу прохiдну арку, обтрусився, мов кiт, i дiстав цигарки. Дiйсно, узимку снiг налаштовуе на спокiй i фiлософський настрiй, а вiд цiеi весняноi сльоти лише роздратування… Але куди ж подiвся Орест? Не мiг же вiн проiгнорувати нашу домовленiсть!

– Вогню можна? – Вiнько мовби прокинувся i побачив перед собою коротко стриженого, трохи розгубленого юнака у бруднющiй робi. Першим бажанням, яке одразу виникло, було послати цього волоцюгу подалi, але, опанувавши себе, вiн тiльки знизав плечима, мовби не зрозумiв прохача.

– У нас тут iз татом халтурка невелика, – хлопець, здалося, вiдчув Вiнькiв стан. – Офiс якомусь адвокатовi ремонтуемо, час пiдтискае, а в тата сiрники закiнчилися…

– Офiс, – майже вголос повторив Вiнько, простягаючи хлопцевi одну iз запальничок, яких вiн зазвичай мав по кишенях кiлька, – а телефон там е?

– А як же адвокатовi без телефону?

– Пропоную бартер, – Вiнько тепер вже привiтно усмiхнувся, – я зроблю один дзвiнок по мiсту, а вам залишиться ця запальничка.

Аж тепер вiн згадав, що Орест мав намiр вiдпроситися з роботи, але це не означало, що його стовiдсотково вiдпустять. Тож захопившись iдеею якомога швидше опрацювати Мегабайта у потрiбному напрямку, вiн пiдсвiдомо зациклився лише на единому сценарii подiй.

Орест дiйсно виявився на мiсцi. Вiн повiдомив, що закiнчуе термiнову роботу, потiм мусить владнати ще деякi справи, а «рiвно о дванадцятiй плюс-мiнус п’ять хвилин» готовий бути в Мегабайта.

Насправдi ж iз перекладом факсового повiдомлення Орест впорався досить швидко, зi слiв директора склав лист-вiдповiдь, попрохав секретарку приготувати каву й усамiтнився у своему крихiтному кабiнетi. Важкi думки знову повернулися до нього, здалося, що вiн забрiв у лабiринт, з якого вихiд е, але шукати його вже нема бажання. Найвiрогiднiше, саме так насправдi почувався Робiнзон Крузо, коли остаточно переконався, що е на загубленому островi единим мешканцем. Невiдворотнiсть – жахливе слово, а у сьогоднiшнiй ситуацii – й поготiв. Щоправда, десь на сам

Сторінка 8

му днi його свiдомостi, ще трiпотiла маленька надiя, що невдовзi вони зустрiнуться з Мегабайтом, i той, зареготавши на всi зуби, обiзве його, Ореста, пришмалком i пояснить, що вся ця програма «е повною фiгнею i забавкою», а тодi вони, пiдштурхуючи невдоволеного Вiнька, втрьох упхаються до популярноi корчми «Чумацький вiз» i знову нарiжуться до свинячого рохкання. Орест перiодично прагнув пiдкликати цю свою надiю ближче до поверхнi, але вона одразу ж мовби танула у непроглядному темно-сiрому туманi. Вiн вiдчував непереборну потребу подiлитися з ким-небудь своiм станом, але певноi кандидатури визначити не мiг. Кiлька разiв поривався зателефонувати до Олюньки, та придуманi перед цим стрункi словеснi конструкцii миттю вивiтрювалися з голови. Вiн клав слухавку i знову думав до болю у скронях, до вiдчуття битого скла в очах. І в якийсь момент, коли вже сам iз собою погодився, що крiм Вiнька, нi з ким не обговорюватиме цiеi проблеми, все раптом розклалося, як у вдалому комп’ютерному пасьянсi.

Отже, незалежно вiд того, що скаже сьогоднi Мегабайт, треба першочергово звiльнитися вiд зайвих клопотiв. Наразi такий клопiт iснуе один – оця нездала служба, яка хоч i приносить чималу копiйчину, але здебiльшого забирае до двох третин часу iз кожноi доби. Орест пригадав, що його контракт передбачае вiдпустку у будь-який час пiсля вiдпрацьованого року, але «за умови вiдзнайдення аналогiчного спецiалiста для тимчасовоi замiни». Вiн розшукав у шухлядi папiрець iз номером телефону унiверситетськоi однокурсницi Дiани, яку нещодавно випадково зустрiв у мiстi i змушений був вислухати довжелезну тираду про те, як iй набридло щоденно виконувати роль домогосподарки, i як би iй хотiлося знайти хоч якусь роботу, бажано за фахом. На щастя, Дiана була вдома i одразу ж погодилася «пiдзаробити на косметику». Звелiвши iй негайно викликати таксi i мчати в офiс, Орест написав заяву на вiдпустку «у зв’язку з сiмейними обставинами», трохи подумав i додав через тире слово «одруження». Саме у цей час його й потурбував по телефону Вiнько. Вирiшивши для себе, що вiдпустковi грошi вiн мусить отримати одразу пiсля пiдписання шефом заяви, Орест пiдлаштував пiд свiй час i майбутню зустрiч з Мегабайтом.

Невдовзi директорова секретарка ввела до Орестового кабiнету розпашiлу вiд подолання крутих офiсних схiдцiв Дiану. Орест iз холодним виразом обличчя ще раз переглянув свою заяву, i не бажаючи вислуховувати черговоi порцii теревенiв колишньоi однокурсницi, швидко повiв ii до приймальнi. Із тону розмови Орест зрозумiв, що Дiанi набридла роль не лише домогосподарки, а й вiрноi дружини. Досвiдчений шеф теж миттю ухопив цей момент, а кiлька нiмецьких i англiйських спiчiв у виконаннi Дiани розклали усi крапки над «i». Дзвiнок головному бухгалтеровi вирiшив фiнансове питання, i Орест збiгав до найближчого гастроному за пляшкою коньяку i шоколадними цукерками. Пообiцявши шефовi й Дiанi, яка ще й досi щебетала у його кабiнетi, що «пiсля весiлля транш буде неодноразово подвоено», Орест залишив на столi ключ вiд свого службового примiщення i, зiславшись на загрозливий брак часу, попрощався.

Вiн вистрибнув iз маршрутного таксi на центральному мiському майданi. Годинник на ратушi показував за чверть дванадцяту. До Мегабайтового офiсу Орест вирiшив пройтися пiшки, аби принагiдно зазирнути у «Магiю кави» – одну з найпристойнiших i найдорожчих кав’ярень мiста, де заборонялося палити, але вмiло створений персоналом затишок мiг заспокоiти навiть справжнього неврастенiка.

Мокре й сiре мiсто прагнуло затримати Ореста рвучким зустрiчним холодом, жбурляло на нього краплями брудноi води з-пiд колiс прудких автомобiлiв. Кiлька разiв вiн силкувався запалити цигарку, але, здавалося, вiтер сьогоднi був здатен пронизувати навiть долонi.

Пiдкреслено ввiчливий швейцар нечутно вiдчинив затемненi дверi кав’ярнi, i Орест миттево поринув у царство схiдних ароматiв. Вiн пошукав очима вiльний столик i зовсiм випадково погляд його вихопив серед декiлькох вiдвiдувачiв Вiнькову постать. «От жук, вiн теж вирiшив коньячком розiм’ятися» – подумав Орест, пiдходячи до приятеля.

– Що, у дурнiв думки збiгаються? – мiцно потиснув Вiнькову правицю i, присiдаючи, одразу ж замовив всюдисущому офiцiантовi каву з коньяком.

– Та я оце забiг трохи ранiше до Мегабайта, але на мiсцi його чомусь не виявив. Врештi, ми ж на дванадцяту домовилися…

– Коби вiн знову не нажерся, бо останнiм часом наш Олег не просихае, – зауважив Орест.

– Не думаю, зранку щось i для фiрми зробити треба. Якби вiн лише бухав, то хто б його терпiв i ще й грошi платив?

Орестовi принесли його замовлення i вiн, красномовно кивнувши на годинник, попрохав рахунок за себе й Вiнька.

– Менi упали щойно свiжi копiйки, тож я i виставляю. Але це лише початок, обiд також за мною, – заспокоiв Орест обуреного товариша.

– І звiдкiля ж тобi тi копiйки упали?

– Я взяв вiдпустку за минулий рiк.

– Ти ж планував улiтку – на весiлля i медовий мiсяць.

– Вiньку, про яке лiто мова? У мене е сiм днiв, iз сьогоднiшнiм

Сторінка 9

ключно. Чи ти забув?

– Орку, я все це дуже ретельно обдумав i дiйшов висновку, що Мегабайт все ж таки нас розiграв. Щось надто хитро-веселим був у нього голос, коли я домовлявся про зустрiч…

Вiнько зумисне повiльно ковтнув кави, що майже вистигла, упiвока спостерiгаючи, чи не насторожив Ореста своiми не надто обережними словами. Але заспокоiвся, бо йому здалося, що у зiницях приятеля спалахнули м’якi вогники надii. «Фундамент закладено, – подумки вiдрапортував сам собi, – тепер справа за Олегом».

– Ходiмо, Орку, час пiдтискае.

Фiрма «Амперсанд Ltd», у якiй Мегабайт мав основну роботу, займала два першi поверхи колись секретного науково-дослiдного iнституту якихось надтвердих металосплавiв. Те, що залишилося вiд свого часу серйозноi органiзацii, i зараз iснувало у трьох невеличких кiмнатках на мансардi цiеi ж споруди. Двi кiмнатки займали лiтнiй директор i така ж лiтня його секретарка, у третiй тiснилося декiлька наукових спiвробiтникiв iз креслярським i ще якимось приладдям невiдомого застосування. Помiтно скорочений штат науковцiв теж займався невiдомо чим, але платню всi отримували регулярно – установа залишалася юридичним власником усього примiщення, а коштiв, що сплачували за оренду численнi фiрми й фiрмочки, усiм вистачало для нормального iснування. Саме сюди колись потрапив за унiверситетським направленням новоспечений iнженер електронно-обчислювальних машин Олег Флис, саме тут вiн почув про комп’ютери i захопився ними, саме тут вiн став тим Мегабайтом, без якого протягом певного часу не вiдбувався жоден запуск оргтехнiки у мiстi. І якби Олег стабiльно не дружив iз чаркою, то вiн, а не його однокурсник Сашко Рубiнштейн на прiзвисько Сало, був би власником i директором цього крутого «Амперсанду Ltd». Власне, так воно все i розпочиналося. Але, очевидно, фортуна не любить п’яниць, навiть, таких талановитих як Олег…

Саме цi проблеми обговорювали Орест i Вiнько, поки не наблизилися до Олегового кабiнету.

– Вiн десь неподалiк, – законстатував Вiнько, смикнувши дверi, якi виявилися незамкнутими. – Якби iшов кудись далеко, не залишав би таку дорогу технiку напризволяще.

Кабiнет зберiг слiди учорашньоi пиятики: ряд порожнiх пляшок пiд стiною, переповнена смiттярка, шматок огiрка на пiдлозi. Повiтря, щоправда, було чистим i свiжим, очевидно, прийшовши на роботу, Олег вiдчинив кватирку. Орест витяг з-пiд стола целофановий пакет, який вони з Вiньком учора принесли, i склав у нього використану тару.

– У них тут що, прибиральниця штатом не передбачена, – пробурчав вiн, складаючи у стосик розсипанi папери.

Вiнько ж, пильно озирнувшись довкола, дiйшов до невтiшного висновку, що Мегабайт уже встиг завалити iхнiй ранковий план. Пояснення було едине – десь неподалiк виринула непередбачена пляшка. Але вiдверто непокоiтися вiн не хотiв, аби Орест, бува, не запiдозрив про iснування змови з Мегабайтом.

– Ну що, Орку, посидимо трохи i почекаемо. Якщо хвилин за п’ятнадцять не з’явиться, пошукаемо по сусiднiх офiсах.

Тепер Вiнько звернув увагу, що Орест уважно читае якийсь папiр.

– Що там у тебе? – вiн наблизився упритул.

– Вiньку, це ж той прогноз, що зробив для мене Олегiв комп’ютер. Я ж учора його так собi проглянув, трете через десяте. А тепер бачу, що все це – чистiсiнька правда. Поглянь, – Орест простягнув два стандартних аркушi.

Прочитаний текст дiйсно схвилював Вiнька: короткi i зрозумiлi фрази, схожi на довiдниковi, розповiдали чиюсь бiографiю вiд першого i до останнього дня. І Орест вважав, що це його бiографiя. Усi факти, котрi Вiнько достеменно знав, збiгалися, але, очевидно, було ще щось iнше, чого вiн знати не мiг, проте для Ореста це «щось» мало неабияке значення. Вiн знову помiтно зблiд i дивився кудись крiзь стiну. Спростовувати уголос це комп’ютерне писання Вiнько вважав недоречним, бо чiтко усвiдомлював, що Орест ще бiльше повiрив у правдивiсть прогнозу. Негайно потрiбен був Мегабайт, де його чорти носять, курва-мама?!

– Ходiм, Орку, шукати того хрiна обталапаного, бо так i до вечора тут можна просидiти.

Скориставшись вiдсутнiстю секретарки, хлопцi увiйшли до кабiнету Сашка Рубiнштейна, якого непогано знали через Олега. Бiльше того, iнколи зображаючи демократичного керiвника, Сашко, чи, як вiн тепер себе називав, Олександр Йосипович брав посильну участь у пиятиках, що, як правило, вiдбувалися вечорами в Мегабайтовому кабiнетi. Пiсля пiдкреслено щирих привiтань Сашко повiдомив, що чув Олегiв голос у коридорi близько десятоi ранку, то ж тепер здивований, що його немае на мiсцi. Отримавши пораду поцiкавитися про Олега в iнших спiвробiтникiв фiрми, Орест i Вiнько знову опинилися у коридорi.

– Слухай, а до своiх колишнiх колег iз наукового iнституту вiн не мiг пiд дах залетiти? – раптом осяяло Вiнька. – Вони ж, наскiльки я розумiю, всi друзi-спiвпляшечники. Сьогоднi перше число, а про перебоi з зарплатнею у них я щось не чув. Ходiмо?

Мансарда гула, мов вулик, що й пiдтвердило Вiнькове припущення. Хлопцi постукали у дверi однiеi з кiмнат i зазирнули всередину.

Сторінка 10

а iмпровiзованим столом сидiв напевне весь склад науковоi установи iз керiвництвом включно, проте Мегабайта видно не було.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поділитися в соц. мережах: