Сторінка 1

Фортеця для серця
Олена Печорна


Пiсля загибелi батька та зникнення матерi маленька Леся Райська опинилася в селi у бабусi, яка була iй не дуже рада. Дiвчинка вiрила, що колись мама повернеться… Єдиною втiхою самотньоi дитини стало малювання – Леся мала неабиякий хист… але нiхто в селi цього не розумiв. Уже доросла, Леся залишилася так само нетутешньою для односельцiв. Вона вмiла намалювати снiг, дощ i найзаповiтнiшу мрiю – та не могла стати для них бiльш зрозумiлою. Одне слово – художниця! Та доля веде дiвчину тiльки iй однiй знаними шляхами, i рано чи пiзно до Лесi прийде i радiсть визнання, i справжне кохання, i сенс життя…





Олена Печорна

Фортеця для серця








Дизайнер обкладинки Маргарита Єфiмова



Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



© Сердюк О., 2014

© DepositPhotos.com / cranach2, обкладинка, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2014


* * *




Чи бувае боляче небу?


Є книги, якi боляче читати. Боляче до щему, до крику. До ледь тамованих ридань i майже невидимих слiз у куточках очей. І здебiльшого це – вартiснi книги. Справжнi. Це не просто складенi докупи слова, це дзеркало, у якому вiдбиваеться реальнiсть, i водночас – сон, у здiйснення якого вiриш, мов у казку дитинства, щиро i самовiддано. Цi книги, як скальпель хiрурга, рiжуть заради одужання. І iх мало, як i всього iстинного. Але вони е.

Одну з таких книг ви зараз тримаете в руках.

Творчiсть Олени Печорноi нагадуе народження новоi зiрки. Ось вiн, потужний спалах – i сяйво, чарiвне i мiстичне, вiд якого несила вiдвести очей. Так, як пише вона, в украiнськiй лiтературi не пише нiхто. Молоду авторку часто порiвнюють з рiзними вiдомими сучасними письменниками, що, як на мене, не мае жодного сенсу – панi Олена цiлком самобутня, ii авторський стиль, упiзнаваний ще з часiв дебютноi «Грiшницi», якщо й змiнився, то лише на краще. І пише вона нiжно про болiснi речi. Глянеш на фото авторки – вiдразу й не скажеш, що ця гарненька жiнка може писати так, з надривом, на вищiй нотi, не збиваючись, не фальшивлячи… Олену Печорну тiльки очi виказують. Трохи втомленi, мудрi й дещо сумнi. У людей, якi добре пiзнали життя, позирк часто бувае сумним.

«Фортеця для серця» – це роман-картина. Роман-шедевр, намальований вiтром, що кудлатим псом тулиться тобi до нiг. У ньому немае карколомних поворотiв сюжету, нереальних красунь чи голлiвудських мачо. Навiть мiсце дii – село Бувальцi – точнiсiнько таке, як тисячi iнших сiл по всiй Украiнi. Просто йому пощастило з учителькою малювання.

У «Фортецi для серця» головною героiнею е любов. А головним героем, напевне, прощення. Ви не знайдете тут однозначних оцiнок чи чорно-бiлих барв. Леся Райська, художниця «з виразними очима кольору зрiзаного стебла» умiе малювати все. Пiд ii пензлем оживае зима, вона може викликати снiг i намалювати дощ, i вiтер, i найзаповiтнiшу мрiю. Сирота, яку виховала бабуся, вона щедро повертае душевне тепло й пiклування всiм, хто про неi дбае: бабi Зоi, тiтцi Дусi, своiм подругам, – i не тому, що повинна, – вона просто не може iнакше. Їi щире серце, як камертон, що звучить вiд щастя й вiд бiди, чуе i добро, i зло i стае еталоном найчистiшого звуку саме тодi, коли його зачiпае кохання. Самопожертва Лесi не вимушена, не вимучена – це спосiб ii буття. Люби того, хто любить тебе. Скажете, так мае бути? Звiсно. Але ж нечасто так бувае насправдi.

За божественний талант дехто вважае Лесю вiдьмою, та вона на те не зважае. Рятуе життя незнайомцю картиною, вичакловуе собi Вовка з людськими очима, мрiе i страждае, знаходить друзiв – i живе. Повнокровним життям, з усiею його трагiчною красою, iз втратами та здобутками, з помилками та вiдступами. Леся знае, що перманентного щастя не iснуе. Вона це вiдчувае, i водночас – вона щаслива зажди. Вона мае сiм’ю i покликання i не грiшить перед Богом, не закопуе в землю свiй талант у гонитвi за грошима. Вона завжди лишаеться собою. Не руйнуючи, не фальшивлячи, вона створюе iнший свiт – прекрасний i чистий, як вона сама.

Любов, стверджуе авторка «Фортецi для серця», це не лише коли голi тiла, а коли й душi – голi. Я не можу з цим не погодитися. Бо насправдi таке воно i е, iстинне кохання. Без масок i захисних обладункiв, без мурiв, якими ми оточуемо серце, аби не скнiло, аби не обпеклися, аби не плакали… Це так по-людськи i так природно – намагатися уникнути болю. І так само безнадiйно, як уникати спроб дихати, навiть якщо навкруги задимлене повiтря. Рано чи пiзно усе одно доведеться вдихнути на повнi груди, i варто знати, що повiтря наших почуттiв створюемо ми самi. Будемо ненавидiти – доведеться повсякчас дихати отруйними випарами.

Тож давайте навчимося прощати. Це найскладнiша наука на свiтi. Але воно того варте.

І – так, небу бувае боляче.

Адже небо живе.



    Наталка Шевченко


Присвяч

Сторінка 2

ю своему батьковi

Штупуну Вiктору Семеновичу


Маленька дiвчинка сумуе за татком, яким ти вже нiколи не зможеш бути…


Той, хто кохае, бачить серцем, а не очима.

    Башар iбн Бурд

Оточiть серце мурами – i воно забуде, що таке любов… або навчиться бачити крiзь стiни.







Висока трава


Дiвчинка стояла посеред високоi трави. З усiх бокiв ii оточували живi стiни. Вони рухались i колихали в собi вiтер, а дитинi здавалося, що довкола розповзаються гнiзда невидимих змiй, лишаючи по собi вкрадливий шурхiт i рух. Щоправда, iх було чути при самiй землi, тодi як вище й аж до самiсiнького неба неслося тужливе й протяжне:

– Горечко!!! Господи, прости й помилуй! Синочку мiй!..

Дiвчинка озирнулася. Виразнi очi кольору зрiзаного стебла вихлюпнули страх, i той покотився, неначе трав’янi хвилi, у самiсiньку гущавину.

– Синочку!!!

Завмерла. Русява голiвка лякливо втислася в плечi. Тихо. Не дихай. Тодi дорослi не помiтять i не знайдуть. Дiвча вкотре озирнулося навсiбiч i спробувало втихомирити тремтiння тiла, але воно вперто вiдмовлялося коритися. Мала втiкачка прикипiла поглядом до трави, чекаючи, що ось-ось звiдти вигулькне чиясь рука i вхопить ii. Нiкого. Серце калатае в грудях так гучно, що боляче дихати, а вiтер-пустун лащиться до нiг i трiпоче подiл дитячоi сукнi. Збоку навiть могло видатися, що дiвчинка збираеться злетiти над трав’яними хащами й полинути невагомою хмаринкою якомога далi звiдси. А може, вона того справдi хотiла?

– Горе!!!

На сiльському обiйстi голосила жiнка – висока й худа, як жердина. Голосила страшно, припадала до землi, билася об неi головою й набирала повнi пригорщi. Чорноi, густоi. Якби могла, то, мабуть, усипала б ту землю в самiсiньке серце, наповнивши його по вiнця, аби не вiдчувати раптовоi пустки, що засмоктувала цiеi митi всенький свiт. Молодша сусiдка стояла поруч, налякано хрестилася й коли-не-коли кидала швидкий погляд у сад, який розрiсся вiдразу за будинком. Там колихалося море. Високе й зелене, воно ховало в собi дiвчинку. Вона була мала, лише п’ять рочкiв, тому пiрнула в траву з головою, годi й розгледiти.

– Матвiiвно, цитьте!.. Дiвча налякали, забiгло он, i не знайдеш.

Жiнка пiдвела обличчя, зчорнiле чи то вiд раптовоi бiди, чи вiд землi, обпекла поглядом i прохрипiла:

– А бодай вона зслизла, як мати ii непутяща!

Сусiдка трiпонулася й аж заклякла. Тiльки клiпала вигорiлими вiями, мов теля перед забоем.

– Та… що це ти? Як… це ти? Матвiiвно, Бога побiйся! То ж дитина.

Господиня захиталася, обхопивши розпатлану голову брудними руками.

– Їi утроба. Їi. Нечестивицi. Плоть вiд плотi. Нi крихти ж Михайла мого, нi рисочки… синочка… – крик застряг у грудях i пiшов углиб жiнки, усе глибше, глибше, аж поки до серця влiз отрутою й прошипiв уже там свое моторошне «синочку».

Дiвчинка не втрималася й побiгла вiд того крику, занурюючись у зелену пастку. Трава лiзла в очi, чiплялася за рученята й нiжки, впивалася в шкiру, хапала русяве волосся й силкувалася побороти малу остаточно, а та схлипувала, падала, пiдводилася й шепотiла самими вустами:

– Мамо… мамочко…

Лише голос трави у вiдповiдь. Попереду, позаду, лiворуч, праворуч – скрiзь. Нема йому початку й нема кiнця.

– Матусю…

І вже з iншого свiту чи з iншого берега голос:

– Лесю! Дiвчинко, де ж ти?

Спинилася. Губенята тремтять, по обличчю – солоний дощ.

– Де мама?

Поряд опиняються чиiсь порепанi долонi, у них засохла земля, також солона й гiрка. Цi руки пiдхоплюють дiвчинку, пiднiмають високо й урештi мiцно притискають до теплого тiла, у якому, здаеться, навiки оселяеться плач.

– Дитинко… онучко моя… рiдненька…

Сусiдка, дивлячись на жiнку з онукою на руках, знову хреститься i, вже не соромлячись, розмазуе сльози обличчям.

– Йой-йой! Наробив ти, Михайлику, горя! Ой, наробив! Свою душу занапастив i iхнi махом единим.


* * *

День, коли в невеличкому селi Бувальцi з’явилася маленька дiвчинка, був чорним. Почорнила його звiстка, що котилася вiд хати до хати, немовби лiтня пожежа.

– Мишко Райський загинув.

– Як?

– У метро. На колiю стрибнув, просто пiд колеса потяга.

– Лишенько яке! А може… тее… випадково?

– Якби ж то. Свiдки були. Свiдомо. Стояв i чекав, а потiм тiльки шелеп!

– Матiнко Божа! А Матвiiвна як?

– Лежить бiля труни, сама на мерця схожа. Годi вiдiрвати бiдолашну вiд сина, нi до кого не озиваеться, навiть на онуку очей не зведе.

– На онуку???

– Та вiн же з дитиною був. На очах у дочки й порiшив iз собою.

– Як то? А чого?

– Хтозна.

– Певно, через жiнку. Зникла Вiрка. Усi речi у квартирi, лише документiв нема. Як у воду канула.

– З коханцем дременула.

– З коханцем? Дитина ж. Та й Михайла любила до нестями.

– Тодi чого ж хлопець пiд колеса кинувся? З доброго дива? Авжеж, з полюбовником Вiрка. Зникла ж бо, нема нiде. Певно, знайшла багатшого, а Мишко, бач, прикипiв до… художницi. Їй-богу, вiдьма. Ще й малювала, як навiсна.

– Отож.

Над хатами перекинула вiдро нiч i хлюпнула з нього темряво

Сторінка 3

, проте мало не в кожному вiкнi ще довго свiтилося. Жiнки смажили, пекли й варили, приправляючи страви гiрким зiтханням, чоловiки ладналися копати свiжу могилу й нишком чухали потилицю: ну хiба не клята ота любов звела хлопця зi свiту? На самому окрайчику вулицi, у невеличкому будинку, лише на двi кiмнати, горiла свiчка. Так мало бути. Посеред лiжка з високими залiзними бильцями в м’якiй перинi лежала дiвчинка й слухала нiч. А ще голоси. Вона не розумiла, чому опинилася тут, тому слухала уважно, сподiваючись, що в словах, якi шелестiли в темрявi, можна буде вiднайти пiдказку.

– То пiдiйшов костюм, га? Бо я все щодо розмiру сумнiвалася. Не бачила ж Михася рокiв iз три точно.

– А не видко? Як картинка, лежить. Легiнь. Не скажеш, що геть-чисто понiвечений.

– Матвiiвну знову вкололи? Наче затихла.

– Фельдшерка була, то впорснула заспокiйливе… От тiльки я з лiку збилася вкотре. Не переживе Зоя, ой, не переживе.

– Ш-ш-ш. Не навроч. У неi ж ондечки е для кого. Мала ж Михасева тут. Забрали з Киева… навiсного.

Дiвчатко на словi «Киiв» трiпонулося серед високих подушок. Лесi так хотiлося втекти звiдси. Куди? Голоси знали. У Киiв, бо там е ii лiжко. Не таке велике й м’яке, але ii. І квартирка крихiтна – не те що цей будинок. Зате в нiй Леся знала кожен куток i навiть темряви не боялася i звукiв. Їх було завжди багато, часом дiвчинка навiть думала, що дев’ятиповерхiвки – то вулики, тiльки для людей. А ще в них… хтось неодмiнно дихав за стiною, а тут… Раптом тишу розтяло навпiл:

– Пугу.

Жiнки заворушилися, певно, хрестячись. Леся розплющила одне око й помiтила, що свiтло вiд свiчки затремтiло чи заколихалося.

– Пугу.

– Чуеш, Степанiвно?

– Сичi.

– Пугу-пугу-пугу.

– Вони. Без них лихо не обiйдеться.

Леся вкусила свiй кулак i зi страху мало не обмочила постiль. Дiвча нiколи не чуло про таких птахiв, тому подумало, що це щось значно страшнiше. Може, потвори якi? Бродять десь у темрявi. А що, як жертви собi шукають? А як знайдуть ii? Дiвчинка пiдiбгала пiд себе ноги й стала схожа на розпульсовану цятку, маленьку таку, крихiтну, непомiтну. Хотiлося плакати, але навiть плакати було лячно. От i тремтiла, як вогник свiчки, тiеi, що… що бiля труни, а ще шепотiла беззвучно, самими вустами, щоб подумки кричати, скiльки було сили, таке рiдне й рятiвне: «Мамочко». От лишень темрява вiдповiдала:

– Пугу-пугу-пугу.


* * *

Що може вигадати дитина, коли чогось боiться? А коли боiться всього? Лесин страх розповзався й множився, навiть сподiване свiтло нового дня не зробило його бодай на крихту меншим. От дiвчинка й вигадала гру. Так-так. Схованки. Вона лежала серед високих подушок, мов у схованцi часу. Пухнатi, м’якi, з вишивкою, вони затуляли малу вiд решти свiту, а дiвча вдавало, що спить i не помiчае нiчого, зовсiм нi-чо-го: нi людей, нi тiней, нi рухiв, нi голосiв. Хоч довкола iз самiсiнького ранку щось вiдбувалося. Заходили й виходили люди, рипiли дверi, чулися плач i молитви. Якась жiнка принесла для неi темненьке платтячко й тихенько поклала поруч.

– Вдягни.

Леся клiпнула й ускочила в ту сукню за мить, щоб одразу ж пiрнути назад у подушки. І знову з головою. Аби не чiпали бiльше. А ii й не турбували, лишень погодувати спробували, та з переляку дiвча не змогло проковтнути й шматка хлiба. Тихо. Вона знову лежить i не знае скiльки. Поруч чути кроки, шепiт. Чому всi шепочуться? Може, нiчнi потвори викрали в людей голоси? А вона лежатиме тихо, так тихо, щоб усi думали – спить. Сон – то добре, сон – то порятунок, а вигаданими сновидiннями можна вiдмежуватися вiд кiмнати, де пахне так незвично, а люди в чорному хитають головами, що чудернацькi годинники.

– Лесю…

Шепiт почувся коло самого вуха. Здавалося, майже торкнувся шкiри, натомiсть мала стисла вii так мiцно, що перед внутрiшнiм зором затанцювали кола й цяточки.

– Дiвчинко… Час. Треба прощатися з татом.

Татом? Леся зiщулилася.

– А може, не варто, Іванiвно? Диви, як злякалася. Ще мале, усе одно нiчого не розумiе.

– Та хоч свiчечку б потримала. І без того душа покiйного спокою не знатиме. Священик не вiдспiвае, бо не годиться, хай дитина свiчку потримае.

– Свiчку? То, може, i нехай. Лесю. Лесюню. Ну ж бо, маленька, не бiйся, ходiмо, я дам тобi свiчечку, для татка свiчечка.

Дiвчинка втислася в лiжко худеньким тiльцем i завмерла, вii пiдстрибнули й оголили вологу зелень – таку пронизливу, що хотiлося ii накрити чимось, затулити бодай долонею.

– Ти бач, який колiр… – тiтка розгублено провела по краечку вишитоi подушки, а потiм таки наважилася витримати погляд дитини. – Не плач i не бiйся нiчого. Ось тобi свiчечка, стань у куточку, отут, i постiй тихенько. Отак. Хороша дитина.

Леся слухняно пiдвелася й виповзла зi своеi схованки, проте очей усе одно не пiдводила, натомiсть мiцно-мiцно затисла свiчку в долонi й вiдчула, як гарячий вiск котиться простiсiнько на пальцi. Дивно, але вона не кричить i не хниче, навiть морщитись якось лячно. Просто стоiть.

Звiдкись здалеку котиться гуркiт, розходиться й щораз

Сторінка 4

гучнiшае, а вiд того здаеться, що небо гнiваеться. Он яке чорне у вiкнi! Може, небу боляче? Болить йому, як господинi цiеi оселi. Присутнi нишком кидали короткi погляди одне на одного, мовляв, уже час, проте жоден не наважувався вiдiрвати згорьовану жiночу постать вiд труни посеред простороi кiмнати. Жiнка припала до грудей молодого чоловiка, охопила його, немов дитину крихiтну, i тужила мовчки, а вiд того мовчання гуркiт грому здавався ще страшнiшим.

– Краще б уже плакала, – шепотiлися жiнки по кутках.

– Диви, а покiйний, покiйний… як живий. Усе одно, що заснув. Спить собi, та й годi.

– Ага. То лише обличчя, а тiло… пошматоване. Крий Боже! Складали докупи нещасного, хоч смерть, кажуть, миттева була.

– А водiй? Що водiй?

– А що? Нiчого. Бiдолаха. Вiн i помiтити не встиг, як Михайло наш кинувся на колii. Кажуть, чекав до останньоi секундочки й шурхонув, що камiнь на дно. Мить – i нема.

Сусiдка Євдокiя, слухаючи тихi розмови, не припиняла шепотiти молитов, а поглянувши на перелякану дитину з тремким вогником у рученятах, сплеснула в долонi:

– Цитьте, кумоньки, годi. Он дитя й без вас наполохане.

Огрядна жiнка коло порога, яка лякливо тулилася до дверей, здавалось, от-от i покотиться, стурбовано закивала:

– Отож. Дитя. Це ж треба, Всевишнiй дав, щоб на тiй станцii метро якраз Павлiвна наша була. Та ви тiльки подумайте! Їхала вiд своiх, молочне дiтям возила, а тут таке. Це ж вона Михайла впiзнала.

– Та ну?

– Що «ну»? Упiзнала. Бачить, дiвчатко стоiть саме-самiсiньке, скривилося, бiдолашне, нiкому й дiла нема. А Павлiвна не дурна, зметикувала, що то Матвiiвни онука, i на село iз собою забрала, насилу впрохала слiдчого. От вам iсторiя. А то що? Була б Леся, певно, у сиротинцi якому. Точно, була б. А так у бабцi. Матвiiвна ж онучку чи не вперше й побачила. Ото бiда! Онучку в день смертi сина вперше побачити.

– А мати Лесина де? Не з’явилася?

Дiвчинка мiцно затисла мiж пальцями свiчку, так мiцно, що та трiснула, а вiск покотився гарячим струмком, заливаючи пальцi. Та Леся того не вiдчувала, бо слухала. Опустила зеленi очиська в пiдлогу й навiть шкiрою вловлювала звуки, проте нiхто з цих людей у чорному не мiг дати вiдповiдi.

– Нi. Господиня до квартири, яку вони орендували, уже iнших квартирантiв устигла пустити, речi передала швиденько, а там i документи, свiдоцтво про народження Лесi, а Вiри нема, i паспорта нема. Зникла.

– Зате Нiна прийшла… Бачте, не погордувала.

– Де, кумонько?

– Та ондечки, не видко? Попiд стiною стоiть. Дивiться-дивiться, чорна яка. Скiльки рокiв пройшло, а вболiвае.

– А Василь що? Отак дружину вiдпустив?

– Ото дурна. А чого не пустити? Коли Михась покiйний уже. А що за життя любилися, то молодi ж були.

– Було. А з Вiрою зустрiвся… І все, не стало чоловiка.

– Люта любов, ой люта… Нiни не пошкодував, до матерi стежку забув через свою Вiру… Жодного разу не навiдався, оце тiльки… дiбрався.

Над будинком щось гучно трiснуло. Переполоханi дорослi мовчки заходилися хреститися, а дiвчатко затислося в самiсiнький куток i розчинилося.

– Ти диви, як сили небеснi гнiваються!.. І сичi… сичi вночi кричали не перед добром.

– Та яке добро? Нiхто не вiдае, що й сталося.

– Тiльки дiвча знае… Дiвчинка ж бачила.

Леся вiдчула, як десятки поглядiв пронизали ii наскрiзь, немов метелика на голку настромили й пiд лупою заходилися вивчати. Затремтiла вся, як була. Тiтка Дуся, сусiдка, не стрималася й мимоволi затулила дитя собою.

– Цитьте! Геть подурiли. Ще допит улаштуйте дитинi бiля труни. Мала вона ще, щоб зрозумiти щось. Мала.

Леся заплющила очi й вiдчула, як падае кудись глибоко, дуже глибоко. Пiдземелля. Воно величезне, наповнене рухом i звуками. Довкола люди. Багато людей. Вони кудись поспiшають, зосередженi на власних клопотах. Хтось розмовляе, десь кричать, проте бiльшiсть вдивляеться в довжелезний тунель, де ось-ось мае з’явитися свiтло. Леся знае, бо вже не раз була в цьому мiсцi. От i тепер стоiть у натовпi й чекае, хтось тримае ii за руку. Коли з чорноти починае линути гул, дiвчинка вiдчувае, як чиiсь пальцi стискають ii долоню, стискають так мiцно, що Лесi робиться боляче. Дуже боляче, з болю хочеться кричати, та дiвчинка знае, що ii крику нiхто не розчуе, бо гул у тунелi наближаеться й ось-ось накрие собою.

Мала, шукаючи порятунку, зводить очi догори й раптом помiчае пташку. Маленьку таку, чорненьку. Нiхто з цiлого натовпу не бачить ii пiд самiсiнькою стелею, але пташка е, вона б’еться крильми, немов прагне пробити малюсiнькiм тiльцем тонни землi над собою, щоб нарештi дiстатися до сонця. Леся розумiе пташку. Лесi так само хочеться до мами, але мами нема, е лише той, хто тримае за руку, тримае мiцно. За мить дитяча долонька вивiльняеться, i перелякана дiвчинка розумiе, що навiть той хтось кудись зник. Леся дивиться на пташку вгорi й не знае, плакати чи радiти, адже той хтось був ii батьком.

А тепер у цьому чужому будинку незнайомi дорослi запевняють, що нерухомий дядечко в трунi – ii татко. Леся не знае, чи вiрити

Сторінка 5

iм. Дядечко справдi дуже схожий на тата, от тiльки навiщо лежить так довго й нiяк не пiдводиться? І через що всi до одного люди вдяглися в чорне? І навiщо свiчка в руках? І чи справдi ота чужа бабуся – ii? Але найголовнiше, про що стукотiло серденько в грудях, про що хотiлося кричати гучнiше, анiж гуркоче найстрашнiший грiм над головою, було те саме коротке й вистраждане: «ДЕ МОЯ МАМА?»


* * *

Той день тривав нескiнченно. Дiвчинка вже думала, що вiн зачаклований i просто не мае кiнця, проте нiч усе ж таки прийшла, от тiльки без сновидiнь. Глибоко за пiвнiч Леся не спала. Здавалося, ii проковтнув… будинок i тепер розчиняе в собi, як липучу цукерку. Пiд дiвчинкою рипiли iржавi пружини старовинного лiжка, яке бiльше скидалося на гамак i не випускало iз себе одразу. На горищi шурхотiли взад-вперед невидимi протяги. Десь унизу скрипiли розсохлi мостини пiдлоги, постарiлi вiд часу й крокiв. Хто ж тут ходив? Дiвча не знало. Будинок був чужий. Може, тому було так страшно? Краще дивитися на щось знайоме, уже бачене. На мiсяць, наприклад.

Вони з мамою iнодi дивилися на мiсяць. Леся надто добре пам’ятала хвилини споглядання, бо саме так ii заспокоювала мама… пiсля того, як… Дiвчинка зiщулилася, перетворившись на мушлю – крути-верти, а до осередку не дiстанешся. Вона навчилася бути мушлею, а ще ходити навшпиньках i ставати невидимою, бо лише так можна було вберегтися вiд звiра, коли той прокидався. Спочатку таке траплялося рiдко, потiм частiше. Останнiм часом дракон майже не спав. Мама вiд того страждала й запевняла, що вони двi принцеси в зачаклованiй баштi, просто iм потрiбно навчитися жити поруч iз драконом. Як? Леся знала, i мама теж. Треба тихесенько, не дихаючи, крок по кроку дiстатися непомiченою до кухнi, щоб уже там у сякiй-такiй безпецi пiрнути в маминi обiйми. Якщо все виходило i втеча вдавалася, вони, схвильованi й принишклi, сидiли в старому крiслi, обiйнявшись мiцно-мiцно, i дивились у вiкно. А вiкно, навiть якщо це вiкно зачаклованоi башти, завжди показуе небо, уночi ж там висить мiсяць.

Леся пам’ятае, що в такi хвилини iй довго не спалося. Здавалося, сни розбрiдалися й просто не могли вiднайти шляху до iхньоi башти. Тодi мама… цiлувала ii в оченята, усмiхалася й говорила, що сновидiння iнодi блукають так, як мiсяць. Ще довго жiнка й дiвчинка роздивлялися на нiчне око всесвiту, аж поки врештi котрийсь зi снiв знаходив потрiбну дорогу. До речi, Леся завжди засинала першою, i останне, що пам’ятала, було мiсячне сяйво й мамине дихання. Тепер його нема, а мiсяць е.

Он вiн. Завис у вiдчиненому навстiж вiкнi, немов чудернацька iграшка. Круглий i сяйливий. Виблискуе крiзь мереживнi фiранки. А ще слухае сад. Леся впевнена в тому. Саду годi не слухати. Дивно. Будинок ii лякае, а сад чомусь нi, хоч вiн однаково чужий, а ще великий, у ньому дерева добрi. Вони тримають у пригорщах гiлок яблука, а потiм скидають додолу так солодко-солодко, що хочеться бiгти в ту траву i в тi яблука, сховатися, згорнутися, заплющити мiцно очi – i нарештi прокинутися. Прокинутися, бо це все – лише сон. Це не може бути правдою.

– Мамо, – шепоче дiвча до мiсяця й темряви, але тi незворушно стоять над лiжком нiчною вартою. Дiвчинка схлипуе й занурюе обличчя в пухнасту подушку, вiд чого навiть дихати стае важко, зате не чути нi як падають яблука, нi цього чужого будинку, нi голосних схлипувань у сусiднiй кiмнатi, нi тихих голосiв. І не видно чоловiка, що, здаеться, так i залишився лежати там, у трунi.

Лесi не було на похоронi. Може, тому iй отаке ввижаеться? Дiвчинку пожалiла тiтка Євдокiя й вiдмовилася брати iз собою на цвинтар, натомiсть лишила ii зi своею матiр’ю Устиною, такою ж стародавньою, як i ii iм’я. Баба була зiгнута до землi дугою, зморшкувата i якась чорна. У ротi стирчало два останнi зуби, а волосся давно втратило свiй колишнiй колiр. Та й сама баба той колiр навряд чи пам’ятала, зате добре знала, як мае поводитися i що е по закону, тому пильно дивилася на дiвча, яке забилося аж за бильця лiжка й визирало звiдти зелено-зелено. Стара невдоволено прицмокнула язиком на той ii погляд i стала схожа на зголоднiлу бабу-ягу.

– Не мае так бути, ох, не мае. Треба було взяти на кладовище. Бо що виходить? Дитина з рiдним батьком не попрощалася. Негоже. Кров же його, як-не-як, не водиця.

Леся пригадала, як висохлi покрученi пальцi староi пройшлися по русявому волоссячку.

– Хоч i не схожа ти на Михася. Викапана матiнка. Стережися, щоб, бува, не з’iла тебе Матвiiвна.

Дiвчинка накрилася подушкою з головою, але все одно чула, як там, за порогом кiмнати, плаче баба Зоя, ота, що може ii з’iсти.

– Зое, тихше. Годi, чуеш? Його ж не пiднiмеш.

– Дусю, Дусю, я сина в сиру землю сховала, навiки сховала, нiхто не пiднiме вже соколика, не розбудить…

– Краще б ти, Матвiiвно, задрiмала. Вiдпочити тобi треба. Геть знесилена.

– Нема менi спокою. І йому нема. Ти скажи, сусiдочко, скажи, рiднесенька, що ж вiн накоiв, золотий мiй? Що ж накоiв? Душу загубило дитя мое. То як iз цим жити, Дусю?

– Та ти ж не сама.

Сторінка 6

Леся. Сирота сиротою. Дитина ж не винна.

Запала тиша. Вкрадлива й моторошна. Краще б уже схлипування, анiж повне безгомiння. Леся навiть на мiсяць забула дивитися.

– То вона винна. Мати ii окаянна. Вона… душогубка. Проклинаю!!! Чуеш? Усiм еством своiм, нутром, у якому тридцять рокiв тому синочка виносила, проклинаю…

– Тихше! Ну! Годi, годi! Господь iз тобою! Якi прокльони? За Михася молiмося, за донечку його. Чуеш?

– Бодай крiзь землю пiшла, вiдьма. У пекло прямiсiнько. Де вона тепер? Ну, де? Дитину лишила напризволяще. Ото тобi й уся молитва.

Дiвчинка тремтiла й затуляла долоньками вуха, затискала так, що в них починало густи. Нi, вона не питатиме бабцi, де мама. Нiколи. Боятиметься? Напевно. Але ще бiльше просто знатиме, що робити того не можна.


* * *

Не спитала Леся, де ii мама, нi вранцi другого дня, нi через день, нi через тиждень. Запитання не зникло, воно просто застрягло в нiй скабкою, болiло й мучило, вона вчилася з ним жити потай, щоб нiхто з дорослих не здогадався, що воно е. Леся була занадто малою, щоб до кiнця збагнути значення бабусиних прокльонiв, проте вловлювала не слова. Нi. Їй вистачало самоi iнтонацii, щоб зрозумiти, що в цьому будинку ii мама – ворог. А ще дитина зрозумiла, що iй доведеться тут жити. Скiльки? Боялася про те думати. Так само, як i питати про маму.

– Убивця, – повторювала баба Зоя вранцi, в обiд i ввечерi, а найчастiше бурмотiла оте свое «вбивця» на сiльському кладовищi, бiля свiжоi могили, куди водила Лесю щодня, а то й кiлька разiв на день. Уже й односельцi осудливо почали кивати головами:

– Законсервуе дитину у своему горi Матвiiвна, не помiтить i коли. Ну, нащо, спитати б, дiвчатко тягти за собою? То хiба мiсце для малоi? Сказала б ти що iй, Дусю!

Тiтка печально кивала й тихо вiдповiдала:

– Не чуе.

Зоя Матвiiвна таки не чула, бо прислухалася до iншого.

Це Леся зрозумiла одразу ж, як потрапила з бабцею на самiсiнький край сiльського кладовища. Там було вiтряно. Дивовижно. І це за всякоi погоди, хоч уже за кiлька крокiв углиб хрестiв панував затишок. Здавалося, вiтер посадовили на ланцюг саме коло входу на цвинтар, i той незримим охоронцем дихав у спини живим, щоб пам’ятали. Маленька дiвчинка завше зупинялася саме тут, на межi мiж свiтом мертвих i свiтом живих, зачаровано слухала дихання вiтру, упiзнавала й тихцем простягала рученята, немов прагнула нагодувати з долонь незримого охоронця. Може, тому й носила в кишенi окрайчик чорного хлiба. Вiдтак той хлiб пах вiтром.

Сьогоднi вона теж принесла гостинець, дiстала й розглядала таемний малюнок, що його утворили крихти на долонi.

– Їж… – прошепотiла.

Вiтер ковзнув невагомим крилом простягнуту руку й полетiв. Летiв вiд кладовища полем, летiв красиво – вiд найвищих хмар i аж до трав, далеко, доки з розгону не гупнув об стiну густого лiсу. Дiвчинка щiльнiше вкуталася в стару хустку й зиркнула на бабуню. Слухае тата. Як же то страшно, коли слухають мертвих! Худорляве жiноче тiло впало на свiжу могилу, руки оповили земляний горбок, посивiле волосся вибилося з-пiд краiв чорноi хустки, а вона все дослухалася до глибини пiд собою. Чи не озветься рiдненький? Чи не прошепоче: «Матiнко, йой-йой, боляче менi тут!»?

Тiтка Дуся, яка нiби випадково опинилася поруч, не втрималася й пiдiйшла до дитини, обiйняла.

– Ходiмо, маленька, зi мною. Бабуся пiзнiше надiйде. Ходiмо.

Леся слухняно простягла долоньку, що ще пахла хлiбними крихтами й вiтром, а потiм усю дорогу придивлялася, як тiтка втирала прiрву слiз, що котилися, котилися й котилися з волошкових очей. Леся iм не дивувалася, вона помалу звикала до чужих слiз. Знала, що то через тата, проте собi плакати не дозволяла, бо за татом… не виходило… плакати.

Попереду вигулькнув будинок. Той самий. Вони нарештi дiйшли до оселi, у якiй про маму навiть згадувати страшно. Дивно, проте дiвчинцi часом здавалося, що стiни пiдслуховують ii думки, всмоктують i заповнюють ними свою чорну пустку. І ii таемниця дивиться з усiх куткiв. І хоч куди сховайся – скрiзь чути, як ворушиться велетенське й болюче слово «МАМА». Певно, тому Лесi зовсiм не хочеться туди заходити. Будинок це вiдчувае, бо якось сумовито розпливаеться жовтою плямою серед зеленi саду й зiтхае всiма рогами одночасно.

Тiтка Дуся, помiтивши настрiй дiвчинки, присiла поруч i всмiхнулася. Але усмiшка видавалася дивною на ще вологому вiд слiз обличчi.

– Ти звикнеш, Лесюню. Повiр. Ми звикаемо навiть до тих речей, якi нам не подобаються, – поцiлувала й дала змогу дiвчинцi самiй ступити перший крок до оселi.

Леся слухняно зайшла, озирнулася й прожогом залiзла на стiлець коло столу, вiдвернулася до вiкна й пiдперла рученятами пiдборiддя. Це було ii улюблене мiсце в будинку. Хоч нi, яке ж улюблене? Найпевнiше зручне. Крiзь примруженi вii було видко вулицю й людей. Можна отак сидiти весь день i визирати маму, тодi точно не прогавиш. Леся це й робить – дивиться у вiкна. Тiтка Дуся зiтхнула до дитини, втерла непрохану сльозу й заходилася порпатися коло печi, шукаючи обiду, проте

Сторінка 7

iчого iстiвного не знайшла.

– Матвiiвна за своiм горем тебе, золотце, замордуе зовсiм. Почекай. Я хутенько вареникiв iз дому принесу. Посидиш сама? Не боiшся?

Дiвча вийняло з кишеньки залишки вiтряного окрайця й кивнуло.

– Ну от, молодчина. Я швидко.

Як тiльки сусiдка зникла у своему дворищi, стежкою проповзла довга тiнь, вхiднi дверi рипнули й впустили чорну жiнку досередини. Згорьована мати опустилася простiсiнько на порiг i довго сидiла нерухома, мов скам’янiла. Онучка, зиркнувши на бабу, залiзла на стiлець, пiдгорнувши ноженята, i затамувала вiддих. Чорна-чорна жiнка вимовила-виспiвала:

– Що, дитинко? Самi ми з тобою. Самiсiнькi. Горе проковтне, сили вже висмоктало, серденько з’iло. Сину мiй, втiхо моя!.. Чому ж ти мене не взяв iз собою?!

Пiдвелася, похитуючись, дiйшла до припiчка, тремтливими руками дiстала старi грубi ножицi й щосили ними по волоссю рiзонула. Сивi змii впали до нiг i, здавалося, зашипiли на пiдлозi.

– Ой синочку мiй рiдненький,
Та вiдкiля ж тебе й виглядать,
Та коли ж тебе дожидать?

Озирнулася.

– Що, Лесюню, чи гарна бабуся? Ой, гарна.

Леся мовчала, клiпала часто-часто зеленою прiрвою оченят i боялася поворухнутися. А напiвпритомна жiнка пiдiйшла до дитини.

– А дiточки ж моi манiсiнькi, сирiточки,
Та як же й ви будете виростать,
Та як же ви будете горювать?
Сиротинко ти моя… Сиротинко…

Ножицi в жiночiй долонi раптом описали коло над дитячою головою – i туга русява коса обiрвалася. Леся вражено зойкнула й охопила рученятами мiсце, де ще мить тому було волосся. Натомiсть вiдчула мiж пальцями короткi кучерики. Чужi. Зiскочила, вхопила косу й мiцно притисла назад, немов та могла прирости. Дивилася на бабу густим поглядом, неначе та ножицями вiдкраяла не волосся, а серденько, i тепер воно, гаряче, стугонить у тремтливих долоньках. Жiнка, не витримавши погляду, озирнулася по кiмнатi, немов бачила те все вперше, похитнулася, впала на запилену пiдлогу, покотилася по нiй жмутком болю й заголосила протяжно, що вовчиця завила.

– Що ж це я наробила, Господи? Що накоiла!!! Єдиного сина не вберегла!!! Та чого ж ти так рано таку й хатку тiсненьку забажав? Краще б я в сиру землю лягла й не встала… Я-а-а-а-а…

Дiвчинка пiдскочила й блискавкою вибiгла з будинку, задрiботiла босими ноженятами й зникла у високiй травi. Плакала довго, аж поки вичерпалися сили. Мабуть, уперше за той час, що перебувала тут, ii тiльце здригалося в судомах, а вона все нiяк не наважувалася розплющити очi.

– Мамо, мамочко, забери мене звiдси!

Але мами не було. Тодi дiвча бодай спробувало уявити матусю. Ось вона дивиться на неi пильно й лагiдно, очi – два верчики тепла. Шкiра… нiжна, лоскотна й пахне чимось знайомим аж до болю. Дотик волосся, довгого, далеко за плечi, i гладенького. Мама часто повторювала, що в Лесi ii волосся, тiшилася ним, пестила, i ось… Ось… Дiвчинка розплющила очi, шукаючи решток скарбу, а коса вплуталася у високу траву й мимоволi уквiтчалася дрiбними пелюстками. Дiвча всмiхнулося крiзь пелену ще невиплаканих слiз i згадало мамину усмiшку – легку-легку, найдорожчу з усiх, бо лише мамина усмiшка свiдчить про дитяче щастя.

– Лесю!!! Дiвчинко моя!!! – неслося вiд будинку й падало скрiзь у траву тягарем. Його не можна було бачити, проте, здавалося, стебла пiд ним пригиналися й лякливо шепотiли до землi.

– Ось ти, маленька. Тихше, тихше, не плач. Цiла? Ой Господи! Налякала як Матвiiвна! Голосить, що сиротину занапастила. Цiла… – Жiночий погляд помiчае косу в дитячих руках i спалахуе. – Бабця? Не плач, дитинко, то вона з горя великого… А волосся… воно ж вiдросте ще краще, анiж досi було…

Дiвчинка схлипувала й ховала очi на теплих грудях, бо здогадувалася, що волосся, може, i стане кращим, анiж було, а от життя – нi. Без мами.


* * *

Уночi до димаря прилетiв вiтер, довго вовтузився довкола, немов чухав кошлату спину об охололi цеглини. Леся згорнулася калачиком у своему лiжку й дослухалася до руху вгорi, мiркуючи над тим, що вiтер, певно, звик до неi. Ось i тут вiднайшов, а з собою принiс темiнь. Якщо розплющити очi й визирнути з-за краечка ковдри, то можна побачити ii у вiкнi, але Леся боiться, бо звiдти суне щось таке велетенське, як водяна вежа – вiд одного краю ночi до другого. Сон? Дiвча довго опиралося, аж поки зрештою непомiтно й незбагненно геть усi звуки й вiдчуття розiйшлися кiмнатою, а сновидiння пiрнуло в ii голiвку…

Снилося волосся, ii волосся, от тiльки красиве-красиве, яким було ще зранку, ба нi, краще. Довге, аж до самiсiньких п’ят, його кiнчики тяглися травами й уплiталися в суцвiття польових квiтiв. Десь поруч хтось спiвав. Вiтер? Нi, вiтер був, але вiн не спiвав, а заколисував у Лесиному волоссi голос… Мамин.

– Мамо…

– Ш-ш-ш…

– Я хочу до тебе. Чуеш?

– Знаю… Зачекай…

І ледь-ледь вiдчутний дотик до чола.

Уранцi Леся похапцем зiскочила з лiжка й чимдуж пiдбiгла до вiкна, щоб вiднайти ще напiвсонними оченятами ранкове сонце. Примружилася й усмiхнулася, а променi заплуталися в коротких кучериках, як

Сторінка 8

у велетенськiй кульбабцi. Усе буде добре сьогоднi, бо iй мама наснилася. Просила зачекати. І Леся чекатиме. Скiльки треба… І навiть тут. Потяглася, пiшла до порога, стала навшпиньки й обережно штовхнула долонькою дерев’янi дверi, де-не-де облупленi. А ще рипучi. З першоi кiмнати пахло пирогами. Висунула носика й глипнула зелено. Бiля печi вовтузилася бабця Зоя. У ii руках рум’яними бочками пiдморгували пирiжки. Кинула короткий погляд на онуку, i в очах зблиснуло щось схоже на промiнець, отой ранковий, який несе новий день.

– Прокинулася? А я пирогiв напекла… І з капустою, i з сиром, i з ягiдками… – Винувато стенула плечима. – Не знаю ж, якi ти любиш.

Дiвчинка ковзнула босими ноженятами по теплiй долiвцi й невпевнено ступила крок уперед. Жiнка не стрималася, поставила тацю з пирогами на стiл i кинулася до дитини. Обiймала довго, притискаючи щосили до змученого серця, а руки, якi ще солодко пахли тiстом, пестили пухнасту голiвку.

– Пробач менi, дiвчинко моя. Рiднесенька, пробач… Волоссячко вiдросте… красиве-красиве. Позаплiтаемо його стрiчками або… чим там ще… Я ж не знаю, не плела, золотце, не було кому, а тепер навчуся. Будеш у мене першою дiвчиною на селi. Вiриш?

Дiвчинка мовчки кивнула головою, дослухаючись до бабусi. Щось змiнилося в нiй. Бiль лишився, але пiшов углиб, на поверхнi ж утворився промiжок для життя – заради онуки. Жiнка гаряче поцiлувала зеленi оченята й усмiхнулася:

– Ну, що? Ходiмо iсти пироги? Виберемо вдвох найсмачнiшi й будемо потiм пекти собi. Ми дiвчата худенькi, нам можна.

Коли пiсля снiданку до господи зазирнула тiтка Дуся, то одразу й не повiрила власним очам, так i вклякла з глиняним глечиком, у якому парувала гречана каша. Господиня глянула на гостю й сплеснула в долонi.

– А що це ти, Дусю, вигадала, га? З глечиками носишся. Ти краще, сусiдонько, пирогами почастуйся…

Тiтка полегшено видихнула й посвiтлiшала на очах.

– Та то лишилося… моi старi не подужали. А каша смачна вдалася, от i хотiла пригостити. Та хiба каша пирогам рiвня?

– Отож. Нам отi, що з ягiдками, до смаку. Правда, Лесюню?

Дiвчинка всмiхнулася, геть чисто вимащена червоним соком з ягiд:

– Ми й завтра таких напечемо. Бабуся каже, що нам можна, бо фiгура дозволяе.

Жiнки не втримали смiху – i будинок в одну мить став молодший.


* * *

Кiлька наступних тижнiв Леся вiдiгрiвалася, немов бiля вогника, ще зовсiм крихiтного й непомiтного сторонньому оку, проте для них iз бабусею оте раптове порозумiння було рятiвним. Час це збагнув. Час мудрий до таких речей. Саме тому вiн неквапливо брiв по самi плечi в травi й непомiтно, мовби потай уплiтав тижнi в химерне мереживо лiта. А воно… лiто того чорного року було напрочуд лагiдне. Мабуть, хтось угорi вирiшив, що це допоможе ранам швидше гоiтися. І вони рубцювалися, страшно, з грубезними краями, однак гоiлися…

Щоразу новий день розпочинався однаково – рано. Хоч як Леся намагалася поспати довше, тутешнi ранки пробуджували вiд найсолодших сновидiнь. Мабуть, було щось у повiтрi, звуках, запахах… Дiвчинка з годину лежала в лiжку-гамаку, пiдставляючи обличчя пiд пустотливi промiнчики, i було так приемно мружитися вiд яскравого сяйва, приемно пiдглядати за всiм, що вiдбувалося на гамiрному подвiр’i, а ще слухати… просто слухати ранок.

Найперше, що вривалося у свiдомiсть, – кукурiкання. Леся чула його ще крiзь сон, але знала, що виконавець ранкового концерту – червоний i страшенно войовничий пiвень. Вiн почувався господарем подвiр’я й виконував найважливiшу мiсiю – сповiщав про ранок. Можливо, тому навiть удень пiвень поважно й неквапом виходив iз курника, озирався й залiтав на собачу буду, вiдшукував на ii даху найвище мiсце, щосили трiпотiв крилами й натхненно перекрикував усiх сусiдських пiвнiв. Хтозна, чи його вважали за зiрку зозулястi кури, проте кудкудакали так само жваво й переконливо. До того всього додавалося й гелготання гусей.

Довгошиiх було зо два десятки, i вони легко могли приборкати куряче царство, але Лесi здавалося, що гордовитi птахи не вважали цю затiю за таку, що варта iхньоi уваги. Принаймнi гуси проходили повз курей, високо звiвши поважнi голови. Дiвчинка знала, що попереду в птаства тривалий день, наповнений невiдкладними справами: знайти найсоковитiшу траву в лузi й найглибшi мiсця в озерi. Увечерi ж гуси поважним гуртом поверталися назад. Інодi Леся з бабцею йшли iм назустрiч, тодi можна було побачити пуголовкiв у водi. А коли щастило, то прилiтала красива й майже казкова бабка, принаймнi дiвчинка в тому була впевнена й зi щирим захватом споглядала трiпотiння прозорих крил.

Хто ж iще наповнював собою ранок? Звiсно, Мурко. О, цей велетенський розбишака щоранку нявчав так голосно, що мiг перекричати навiть пiвня. Котище дуже любив сиродiй, а за нiч устигав добряче зголоднiти. А як iнакше, коли полювання на мишей хiба що снилося рудому в солодких снах? От ледащо зранку й пiдганяв господиню до повiтки, де вже чекала вона – бiла й мудра корiвка Лиска.

Леся спершу побоювалася корови й близько не пiдходила. Ве

Сторінка 9

ичезнi роги кiлька разiв навiть примарилися в нiчному жахiттi, але згодом дiвчинка збагнула, що Лиска добра й що роги iй потрiбнi хiба тiльки на те, щоб покрасуватися серед iнших корiв на пасовиську. Лиску Леся з бабцею стрiчали ввечерi завжди. Дiвчинка весь день нетерпляче позирала на сонце, i ледве воно починало котитися донизу, хапала до рук лозинку, щоб за ii допомогою воювати з ворожим вiйськом пекучоi кропиви, яка росла одразу на вигонi. Тi заростi, здавалося, мали чарiвну властивiсть вiдростати за нiч, бо хоч як натхненно Леся вибивала iх лозинкою, вони все одно щовечора вбирали в себе мукання корiв.

Корiв було чути ще здалеку. Рогатi годiвницi радiли господарям, а заразом сповiщали, що несуть в обважнiлих вим’ях пахуче молоко. Бабця Зоя частувала свою годувальницю шматком хлiба iз сiллю, а потiм вони йшли слiдом за теплими боками Лиски й розганяли зграi надокучливих комах. З першими сутiнками мала й стара господинi вирушали до повiтки, вмикали лiхтар над головами й починали творити таiнство вечiрнього доiння. Якщо зранку Леся не брала в ньому участi, то ввечерi неодмiнно вiдкладала всi дитячi клопоти й прибiгала до бабцi, щоб подивитися, як Лиска вiддае молоко, що дзвiнко дзюрчить у дiйницi. А ще пахне. Власне, молоко пахло так солодко, що вусатий Мурко трохи не млiв простiсiнько коло бабиних нiг.

– Ну ти й нетерплячий. Стривай, – усмiхалася бабуся в краечки хустки, мнучи повне вим’я.

Потiм вони процiджували бiлу енергiю лук крiзь марлю й заходили до хати. Леся випивала повнiсiньку чашку, знаючи, що свiже молоко подаруе такi ж пахучi сни, цiлувала бабусю й бiгла до лiжка, яке вже не скидалося на гамак. Лесi було приемно думати, що то м’якесенька хмарка, у яку вона пiрнае аж до ранку. Коли ж одразу не вдавалося заснути, вона слухала цвiркунiв у високiй травi. Вони, мабуть, шаленiли вiд музики, бо влаштовували справжнiсiнькi концерти, що iх годi було переслухати. Пiд цi звуки дiвчинка дозволяла собi згадувати. А ще чекати… терпляче чекати на маму.

Леся звикла до того, просто з-в-и-к-л-а, призвичаiлася, оббулася. День при днi клопоти робилися своерiдними ритуалами, якi давали вiдчуття захищеностi: учора було так, i сьогоднi, i завтра буде. Нове життя заспокоювало своею простотою, а ще всотувало в себе цiлу купу важливих справ, вражень та обов’язкiв.


* * *

Обов’язки тут мали всi. Леся дуже швидко пiдмiтила, що в селi кожен чiтко знае, що мае робити, а то не встигне за лiтом, не впораеться й прогавить щось важливе.

Для бабусi Зоi отим важливим стала онука, вiдсунувши решту справ на друге мiсце. Зоя Матвiiвна всю себе присвятила доглядовi дитини. А може, то був порятунок для материнського серця? Певно. Жiнка щосили намагалася догодити малiй, по-своему, звичайно. Так, як те розумiла. І хоч дiвчаток ранiше вона не виховувала, проте збагнула, що найперше красуню треба вдягти. Це сталося одразу пiсля… пирогiв, якими вперше частувала онучку.

Леся пам’ятае, як того самого дня, узявши ii за руку, бабця повела до крамницi в самiсiнькому центрi села. Крамниця була не така велика, як тi, що до них дiвчинка звикла в мiстi. Та й краму в нiй було небагато. З-за полиць виглядала кудлата-кудлата тiтка з яскраво розмальованими очима. Грiзно зиркнувши на гостей, тiтка раптом пом’якшила погляд i заходилася протирати уявний пил на вiтринi. Бабця спинилася навпроти й висунула дiвчинку поперед себе.

– Катерино, дай нам на дитину платтячок, га?

Жiнка звела докупи такi ж намальованi брови й кахикнула собi пiд нiс. Зоя Матвiiвна ступила крок уперед, просуваючи й Лесю. Тепер дiвчинка майже впритул дивилася на пишнi груди у квiтчастiй сукнi.

– То даси, Катерино?

Жiнка знiтилася:

– Матвiiвно, наче ти не знаеш, що нема нiчого путнього. І не скоро завезуть.

Бабуся стисла Лесину долоньку.

– Як Бобаричисi, так е? І свою Галю теж он як одягла! Дивись, мо’, в iмпортне, га? А як сиротi, то одразу нема? Пошукай он мiж полиць чи попiд ними. Та добре пошукай. Щось комусь вiдклала, еге ж, признавайся!

Тiтка клiпала очима, немов бачила перед собою ману чи чула хтозна-яку дурницю.

– Тiтко Зое, вiдчепiться. Якби не горе, то, iй-богу, сказала б я вам.

– Знаю-знаю. І показала б… Еге ж? Ти тiльки, дочко, на неi поглянь уважнiше, – бабуся торкнулася репаною долонею Лесиного пiдборiддя. – В очi зазирни. Бачиш? Твоя Галька ввечерi бiля мамчиноi цицьки засне, хiба нi? І Петрович донечцi, дивись, найкращу ляльку привезе з вiдрядження. Правду кажу? А цiй дитинi хто? Та не вiдводь очей, не вiдводь. Хто оцiй дитинi казку прочитае ввечерi? Хто бантика почепить? Мовчиш? Мовчи. Як не я, то нiхто. То невже плаття шкода сиротi? Ну? Хай хоч одежинi радiтиме, як нема кому радiти!

Продавчиня лишень вiдвела очi вбiк i промовчала. Бабця кiлька хвилин постояла, а потiм згребла Лесю до грудей i щодуху вибiгла з крамницi, нашiптуючи:

– Нiчого, не пропадемо, квiточко моя. Удвох не пропадемо.

Увечерi бабця Зоя стягла з горища давно закинуту швейну машинку, певно, ще довоенну, довго щось крутила в нiй, дзень

Сторінка 10

ала, потiм дiстала з шафи справжнiсiнький скарб – шматок красивоi зеленоi тканини – i заходилася вперше в життi шити. Шила до ранку. Шила й плакала над тим шитвом, а коли засiрiв новий день, вiдклала вбiк щось криве й настовбурчене, геть не схоже на сукню.

Леся вже й прокинулася давно, i живнiсть уся прокинулася, бо кричала на подвiр’i щосили, кличучи господиню, проте бабця нiяк не могла змусити себе пiдвестися. Їй здавалося, що перед нею лежить не сукня, а доля. Ото все, на що iм з онукою варто сподiватися в цьому життi. Раптом скрипнула хвiртка, i гуси загелготали так натхненно, що собачий гавкiт просто загубився серед галасу птаства. Господиня визирнула у вiкно й здивовано пiдвелася. За мить до будинку зазирнула пухната голова, яку Леся добре запам’ятала ще вчора.

– О. Здорова була, Катько. Що загубила? У мене тут не унiвермаг, вибачай, дефiциту не тримаю.

Жiнка скривилася, притискаючи до повних грудей чималого пакунка.

– Тiтко Зое, не треба, га! Я… ось… це для тебе, – i простягла простiсiнько Лесi.

Дiвча стояло ще босе й нечесане, зазираючи прямiсiнько в душу. Жiнка не витримала й вiдвела погляд, але руки й далi простягали вистражданий дарунок.

– Я… тее. Гальцi вiдклала на вирiст. А потiм оце собi подумала: коли ще то буде, а ваша красуня тепер носитиме, еге ж?

Бабця Зоя сiпонулася й опустила плечi, немов розтанула.

– Спасибi. Ти скажи скiльки, я заплачу.

Жiнка знову зиркнула на босоногу дiвчинку й ледь стримала раптовi сльози, хитнула головою й чимдуж майнула до дверей, неначе бiда, що оселилася в цiй хатi, цiлилася впiймати ii за руки.

– Нiчо не треба, Матвiiвно, нiчо. Я ж нiч не спала, мучилася. На свою Гальку гляну, а поперед очей ваша онука стоiть. Їй-богу! Хiба мотлох отой мамку замiнить? Га? Правда ж? Та й не в ньому щастя. Я Гальцi нове куплю, а вашiй нiхто батька нового не купить! – заридала й вискочила, лишивши пакунок на порозi.

Бiля того пакунка ще довго голосила бабця, а Леся терпляче чекала й дивувалась отим дорослим: то нема, то бери просто так. Коли ж увечерi вони з бабцею таки розгорнули раптовий скарб, там виявилось одразу кiлька платтячок, колготи, кофтинка, ще й стрiчки, барвистi, мов райдуга. Леся щасливо примiряла обнови бiля височезного дзеркала, яке займало мало не пiвкiмнати. Бабця спостерiгала за онучкою, не стримувалася й потай утирала сльози – надто несхожа була дiвчинка на свого татка. Проте iнакшоi не було й уже не буде. Нiкого в ii синочка не буде. Є лишень ця зеленоока мавка. Головне, що е. З’явилася в найчорнiшу годину й лишилася, щоб витягти з тiеi чорноти.


* * *

– Бабцю, я вже. Гарна? – Дiвчинка крутнулася на однiй нозi, i сукня розлетiлася довкола тоненького стану зеленою хмаринкою.

– Найкраща.

Леся пiдбiгла й довiрливо стала поруч. Жiнка поцiлувала кучерики, узяла торбу й повела онучку ранковою вулицею, як робила щодня. Це був ще один ритуал. Вони купували свiжу паляницю в сiльськiй крамницi. І купували неодмiнно вдвох, щоб усi бачили: Матвiiвна не сама в цьому свiтi, а з дочкою свого Михасика. Цього ранку вони йшли, мружачи очi вiд яскравого сонця, вiтаючись iз перехожими, що всi як один здавалися сусiдами, бо хоч би де ти жив, про тебе однаково геть усi знали геть усе. Леся зрозумiла це майже одразу, як потрапила сюди. Уже першого дня незнайомi люди, яких вона бачила вперше, називали ii на iм’я i спiвчували малiй сиротинi.

Сьогоднi дiвчинка вистрибувала на однiй нозi, щаслива, бо в обновi – у зеленiй, як ii очi, сукнi. Здавалося, цiеi митi всi-всi бачать, яка ж вона красива в цiй чарiвнiй сукнi. Леся без упину всмiхалася й довiрливо вдивлялася в обличчя. Це була нова гра. Власне, дiвчинка встигла вивчити всiх. Принаймнi на своiй та сусiднiй вулицi точно. Вона могла сплутати iмена, однак зовнiшнiсть пiзнавала непомильно. Дiвча мало дивовижну пам’ять на обличчя чи… щось iще. А може, вона виявила в собi цю здiбнiсть, щоб утримати в головi матусинi риси. Ось очi. Нi, не такi. Нiс, вуха, вуста, шия, руки, хода. У кожному перехожому Леся пiдсвiдомо шукала якоiсь подiбностi до мами й не знаходила, проте дiвчинку це особливо не засмучувало. Аякже! Мама в неi одна така. Хiба може бути хтось на неi схожий? Ось i тепер навпроти завмерли синi-синi очi з украпленням опалого листу. Дивна сумiш. У мами очi зеленi, не такi. А цi дивляться пильно, мов дiрки пропалити хочуть.

– Онучка твоя, Матвiiвно?

Бабуся завмерла сторожко й затулила собою дiвчинку.

– Моя. А тобi що до того?

Незнайома жiнка кивнула й смачно прицмокнула:

– Нiчого… Онучка, то й онучка… – Синi очi раптово шугонули прямiсiнько в душу й одним порухом розiтнули ii навпiл. – Не схожа вона на ваш рiд анiтрошечки. Хiба не бачиш? Ослiпла ти, Матвiiвно, вiд горя. Нагуляла Вiрка байстрючку, твого Михася обкрутила, а ти тiшся тепер.

Бабця затремтiла всiм тiлом. Лесi навiть страшно стало. Пошерхла рука стисла дитячу долоньку так мiцно, що, здавалося, от-от бризне кров.

– А не пiшла б ти, Задерихо, вiтру в полi шукати?.. Бач, розгомонiлася. Не полохай менi д

Сторінка 11

тини й людей не тумань. Моя це онучка, ясно?

Бабця посунула на жiнку так страшно, що та мимоволi вiдступила аж пiд сусiдський тин i пiрнула в першу-лiпшу хвiртку. Уже звiдти, певно, вiдчувши себе в сякiй-такiй безпецi, розумниця озвалася на прощання:

– Ну-ну… твоя. От тiльки ви за рiк не пригадаете, який iз себе Михайло й був. Їй-богу! Бо як тут пригадаеш, коли пiд носом… отака «своя» кров. Та й мала не згадае. Пiшов Михась у землю без вороття.

Бабця Зоя сiпнулася до хвiртки, але жiнка хутко зiстрибнула на порiг i голосно прокричала у вiдчиненi дверi оселi:

– Петровичу, ти вдома? Я ось iшла собi та й захотiла привiтатися…

Леся швидко-швидко перебирала нiжками, щоб устигнути за бабусею, яка, здавалося, злетiла в повiтря вiд пекучоi образи й линула вулицею, щоб якнайшвидше опинитися вдома. Обидвi лишилися без хлiба, бо так i не дiйшли до крамницi, проте ця обставина видавалася дiвчинцi дрiбницею, коли порiвняти з риданнями, що струшували бабцю до пiзньоi ночi. Уже й гуси додому повернулися з лугу. Ба навiть Лиска сама з пашi прийшла й розгублено клiпала довгими вiями посеред двору.

– Бабусю… – Дiвчатко пiдiйшло впритул до лiжка, на якому голосила бабуня. – Не плач…

Тоненькi пальчики несмiливо торкнулися плеча. Зчорнiла жiнка пiдвела обличчя, i Лесi здалося, що в бабусиних очах скiнчилося життя. Не було вже слiз – вичерпалися. І очей майже не було – лише крик застиглий. Раптом жiнка рвучко схопилася з лiжка, пiдбiгла до шафи, розчинила дверцята з такою силою, що вони мало не лишилися в руках.

– Сина, кажеш, не згадаю… Михась тут, вiн iз нами. Завжди буде.

Пальцi стрибали поличками, аж поки з найвищоi видобули найцiннiший з усiх скарбiв – час. То був цiлий стос фотокарток, дбайливо перев’язаний червоною стрiчкою. Здавалося, що фотографii обпiкали шкiру. Дiвчинка злякано дивилася, як тремтять бабусинi руки, дрiбно-дрiбно, немов у гарячцi. Зчорнiла жiнка притискала кожне фото до серця так палко, немовби торкалася живого сина й отак вихлюпувала нiжнiсть, яка застрягла в нiй каменем. Не втрималася й поцiлувала сiрий вiд часу папiр, а потiм усе дивилася й дивилася нескiнченно довгим поглядом… Переглядала всеньке життя в коротких спалахах об’ектива.

І воно поверталося, зринало зграйками спогадiв. Вона не опиралася iм, пропускаючи крiзь серце, що кривавилося вiд болю. Похитнулася, схопилася за груди, захрипiла. Дiвчатко розгублено кинулося до бабусi, коли та раптом дiстала з-пiд печi ящик з iнструментами, вихопила грубезний молоток i заходилася прибивати фотографii посеред стiни. Несамовито. Кожну забивала окремим гвiздком – щоб уже навiки. Леся затулила вуха, проте оскаженiлий стукiт заповнював собою кожен мiлiметр простору, i вже за кiлька хвилин на стiнi висiли геть усi фотографii. Вони клiпали загорнутими кутиками й таемниче повертали згорьованiй матерi навiть не сина, точнiше, не одного, а цiлу шеренгу облич, де в кожному була ii кров i плоть – ii Михасик. Леся вдивлялася в зосереджене обличчя бабусi, а потiм таки наважилася пiдiйти ближче до iмпровiзованоi фотогалереi.

На першому фото iй у вiчi дивився маленький хлопчик – десь одного з нею вiку. Вiн стояв коло куща пiвонiй, i той кущ здавався просто велетенським, а самi квiти були, мабуть, бiльшi, анiж дитяча голова. Хлопчик сполохано затискав у руках iграшковий поiзд i недовiрливо дивився такими знайомими очима. Леся нiяк не могла збагнути, де ж вона iх бачила, цi очi. Ось на другiй свiтлинi вони теж е. От тiльки хлопчик уже вищий за кущ пiвонiй. І переляк у поглядi розвiявся. Мовляв, я вже вирiс, уже не такий маленький, тому боятися не буду. Хiба що недовiра в очах лишилася, а ще поiзд отой iграшковий. На кiлькох дальших фотографiях поiзда не було, зате були шкiльний ранець, оберемок квiтiв, десь – велосипед, десь – вудка, i скрiзь – неслухняний чуб, що пiдстрибував упертою хвилею, i знову очi, а в них загонисте: «Бачте, скiльки маю справ!»

Певно, справ було досить. Так бувае з дiтьми. Наприклад, з отiею довжелезною вудкою хлопчина, мабуть, бiгав до озера по травi, у якiй вiдбивалося сонце. Просто Леся вiднедавна знае, що вранцi трава майже завжди росяна i в нiй можна помiтити сотнi малесеньких сонць. Чи вiн бачив iх? Чи рахував? Хтозна. А от на пуголовкiв роздивлявся. Хлопцям таке подобаеться. Тим паче, пуголовкiв там багато, бiля самiсiнького берега, досить лише завмерти на кiлька хвилин i придивитися. Ще… ще мiг спостерiгати за трiпотiнням прозорих крил бабки i вже точно воював iз кропивою (бо хлопцi просто не вмiють не воювати), а iнодi так, щоб нiхто не здогадався, побоювався коров’ячих рогiв. Певно, це все було в нього, i тепер цi спогади грiють бабцю Зою, бо чому вона так нiжно торкаеться того впертого чуба долонею, всмiхаеться й плаче воднораз.

– Смiшний мiй, – прошепотiли пошерхлi вуста.

Дiвчинка зирнула на бабуню, однак та тепер нiкого не бачила, окрiм дивного хлопчика.

– Вiн був такий… слухняний, такий чуйний. Цiлував менi руки. Уявляеш? Притулиться, бува, лагiдно, в очi дивиться, а сам раз – i поцiлував

Сторінка 12

олоню. – Жiнцi навiть рука сiпнулася, немов зморшкувата долоня вiдчула на собi колишнiй поцiлунок. – Хлопчику мiй золотий, де ж ти?

Леся зiщулилася. Нiякого хлопчика в баби Зоi вона не помiчала. Їх тут навiть на вулицi було лише два, та й то старшi й зовсiм не схожi. Дiвчинка пiдвела голiвку вище – i звiдти iй в очi раптом зазирнув юнак. Уродливий. Стрункий i високий. Кущ пiвонiй ледь дiставав до колiн, дарма що чуб так само вперто стирчав догори, зовсiм як у хлопчика, що його загубила бабця. І очi. Знову вони. Дiвчинцi стало гаряче. Чомусь захотiлося втекти пiд небо, туди, у траву, щоб сховатися. Леся почала розумiти. Глипнула на останнi фотографii й аж поменшала. На неi дивився татко. Уважно так, немов бачив наскрiзь. Одразу ж затулила долоньками очi й сховалася за бабуню.

Та тримала в руках останне фото. Воно було велике, найбiльше з усiх, проте бабуся чомусь дивилася на нього з ненавистю, аж зчорнiла вся вiд лютi. Вiдсторонила дитину, узяла до рук ножицi й розрiзала папiр навпiл. Одна частина фотокартки лишилася коло материнського серця, а другу жiнка жбурнула просто в грубку, на якiй саме впрiвали обiдiшнi страви. Шматок фотокартки намалював коло в повiтрi й лiг коло самiсiньких дверцят, проте бабуся того вже не помiтила, бо щосили забивала в стiну останнiй, найбiльший гвiздок, пiд яким висiв… тато. Вiн нiжно тримав когось невидимого за руку. Вiд тiеi людини не лишилося зовсiм нiчого. Окрiм руки. Леся зойкнула. Вона надто добре знала цю фотографiю. Така самiсiнька стояла в красивiй рамцi на поличцi вдома.

Дiвчинка прожогом кинулася до печi й схопила другу частину, що вже почала горiти. Обпеченi пальчики страшенно болiли, та дитина боялася навiть дихати, щоб бабуся, бува, не помiтила. Швидко сховавши свiй скарб у кишеню, Леся кинулася на вулицю й одразу прямiсiнько в сад. Там, пiд старезною яблунею, iй здалося, що налякане серце зараз вистрибне з грудей i покотиться до нiг, немов яблуко в траву, проте за кiлька хвилин вона збагнула, що серце лишилося на мiсцi. Присл?халася. Тихо. Бабуся не кличе. Певно, дивиться на тата. А в неi… у неi тепер е мама… наречена.

Тремтливими пальчиками, на яких уже набiгали водянки вiд опiкiв, дiвчатко дiстало врятовану частинку фотографii. Звiдти на неi дивилася мама. Їi матуся. Така вродлива-вродлива, у бiлоснiжнiй сукнi, з квiтами у волоссi. Однак мами була лише половина… Друга зчорнiла так густо, що вже й не розгледиш нiчого. Пiвобличчя, решта – попiл. Леся заплакала. Плакала гiрко, розмазуючи по щiчках попiл i сльози, i вже сама не могла зрозумiти, що iй болить найдужче – спалена половина фотографii чи мамине обличчя, на яке тепер можна дивитися лише на свiтлинi.


* * *

Бабуся так i не зрозумiла, як Леся примудрилась обпектися. Лише назавтра вранцi, беручи дитину за руку, щоб пiти до крамницi, бабуня злякано сплеснула в долонi:

– Лишенько яке! Що ж ти мовчиш, онучко? Боляче?

Леся щосили прикусила губу й, зиркнувши з-пiд чорних брiв, кивнула, а потiм заплакала. Цього разу ii жалiли. Жалiли довго, дмухали на пальчики, цiлували кожен i терли картоплю, щоб прикласти до ран. До господи якраз зазирнула й тiтка Дуся, i вони вдвох iз Зоею заходилися квоктати над дитячими ранами:

– Та не знаю, я, Дусю, коли вона обпеклася. Навiть не пожалiлася, бiдолашна.

– Отож.

Сусiдка потяглася за бинтом, що лежав на столi, i раптом наткнулася поглядом на фотографii. Здригнулась i налякано затулила рота долонею:

– Миха… сик…

Бабуся Зоя опустила плечi нижче й промовчала.

– Та навiщо ж стiльки? Зое, так не можна…

Господиня нiчого на те не вiдповiла, натомiсть заходилася ретельнiше обробляти дитячi рани. Леся морщила чоло й уже не плакала, навiть не вередувала, а враженi жiнки, мабуть, швидше самi до себе шепотiли «ш-ш-ш». Коли все було позаду, дiвчинка розглядала своi перебинтованi руки, немов чудернацьку iграшку.

– Невже не болить, Лесю?

Хитнула заперечливо головою й попросилася з тiткою Дусею до крамницi. Та зрадiла навiть, лишила подругу на господарствi, а сама з Лесею впевнено рушила до порога. Уже коло дверей ще раз перебiгла очима фотографii й невмiло перехрестилася.

– Прости, Господи, i вбережи!.. Михасику… Михасику… Ідемо, Лесюню… Уже йдемо.

Дорогою дiвчинка весь час озиралася, боячись зустрiтися ненароком з учорашньою жiнкою. Проте сьогоднi вони безперешкодно дiйшли до крамницi й вистояли досить жваву чергу, у якiй селяни обговорювали запаси сiна для худоби, городину на грядках i вчорашнi надоi. Дiвчинка крутилася на однiй нозi, мов дзига, i, пускаючи повз вуха розмови дорослих, розглядала небагатi запаси канцтоварiв на поличках. Коли ж натрапила поглядом на невеличку коробку акварелi, пiдстрибнула й щасливо просяяла.

– Тiтко Дусю, купiть менi фарби, будь ласка.

Жiнка подивилася на дiвча й усмiхнулася:

– Малювати будеш? Таж пальчики он у ранах.

Леся не могла вiдiрвати зачарованого погляду вiд бажаного прямокутника з шiстьма круглими цятками рiзних кольорiв.

– Нiчого, я зачекаю. Правда. Вони швидко загояться. Будь

Сторінка 13

ласка. А ще лiхтарик… Я… щоб темряви вночi не боятися.

– Мавко моя зеленоока, не слiд боятися ночi. Ти ж бабуню можеш покликати або сама до неi пiти.

Дiвчинка зiтхнула:

– Вона вночi плаче. Я заважатиму.

Жiнка вмовкла, роззброена правдою дитини, зiтхнула й попросила продавчиню:

– Подай, Катруню, он тi фарби й лiхтарик кишеньковий.

Додому поверталися щасливi. Обидвi. Тiтка й дiвчинка, об’еднанi спiльною таемницею. У будинку Леся хутенько проскочила до своеi кiмнати й сховалася пiд лiжком, звiдти вилiзла вже без пакунка, а потiм весь день позирала на сонце, немов пiдганяла, щоб швидше котилося донизу. На вигонi навiть iз кропивою не воювала, зосереджено над чимось думаючи. Бабця Зоя гадала, що в онучки болять пальцi, тож нi про що й не питалася.

Не питалася й кiлька наступних днiв, хоч завважила, що дитина якась не така. За столом iжачиться й нiчого не iсть, навiть на стiльцi коло вiкна перестала сидiти. Забiжить у кiмнату, зиркне зеленими очиськами на стiну й похапцем у дверi – чи на вулицю, чи до себе в кiмнату. Помiтно схудла. Щовечора бiгла до лiжка, немов воно ii магнiтом до себе тягло. Тiтка Дуся, коли зазирала в гостi, неспокiйно оглядала дитину.

– Щось не те з Лесею. Щось не те.

Одного разу застала дiвчинку за обiдом й аж злякалася. Очей дитячих. У них стiльки жаху було живого, що мимоволi дiвчатко заховати схотiлося. От тiльки вiд кого? Леся дрiбно тремтiла всiм тiлом. Обличчя до тарiлки опустила, голови не пiдведе, зубенята цокотять, сiра якась. Сидiла-сидiла, доки страва не охолола, потiм – у сад, а там окрайчик засохлий жадiбно гризе.

– Господи прости, що ж це з дитиною, Зое?

– Не знаю. Може, покликати кого знаючого, га? Нехай би тiтка Устина зайшла та на дитину глянула.

Тiтка Дуся кивнула головою:

– Покличу матiр, бо без неi, бачу, не обiйдеться.

Баба Устина прийшла того ж вечора. Довго стукотiла палицею на порозi, визираючи з-пiд сивих брiв пильно-пильно, немов сканувала оселю разом iз ii мешканцями, а потiм як крикне бабi Зоi:

– Ану, мерця знiми… Це ти що, Зойко, надумала, га? Розвiсила на стiнi мертвого й радiеш?

Бабця здригнулася й заломила руки.

– То ж син, тiтко Устино. Он, ii татко. Як дитинi татка й не бачити зовсiм?

Стара закашлялася й трусонула покрученими пальцями так страшно, що Леся мало на пiч не заскочила.

– Для сина й батька альбом знайдеться… чи що там iще… Чуеш? Сховай, бо бiда буде. Ти ж його душечку своiм болем на тому свiтi викручуеш-розриваеш, а слiзьми топиш. Не можна так. Пам’ять е пам’ять, а життя – то життя. Збагнула?

Бабця тремтiла, немов у неi iз серця живцем видирали найсвятiше й утоптували в болото забуття.

– Але…

Баба Устина пiдiйшла впритул i простiсiнько в обличчя вимовила:

– Що? Хочеш i дитину в покiйники? Га? Мало одного?

Вражена бабця трохи не впала. Похитнулася й ну руками Лесi шукати. Вiднайшла, схолоднiлими пальцями обiйняла й видихнула:

– Та що це ви, тiтко Устино, ви… гадали?

– Вигадала чи нi… А забери картки тi, бо справдi бiда буде.

– Заберу…

– Сховай… i дитинi не показуй.

– Як?

– А отак! Годi! Оно диви, яке сiре. Ти що, дiвко, вавку на пальцях зробила?

Леся ковтнула слину й мовчки кивнула, ховаючи рученята за спину.

– Отож… Ти бабцю слухай… слухай… та до себе теж прислухайся уважненько. Домовились?

Дiвча ще раз кивнуло i з переляку, мабуть, забуло навiть iм’я свое.

– Хороша дiвчинка… Ой, хороша. Ну, все. Пiду я.

Коли дверi зачинилися, у кiмнатi стояла така дзвiнка тиша, що було чути, як ворушиться вечiрне повiтря й лижуть долiвку протяги. Господиня ще довго стояла, обiймаючи онучку, немов хто мiг у цю хвилину ii з рук видерти, а коли м’язи остаточно зомлiли в обох, нарештi наважилася послабити обiйми. Присiла навпроти неi, зазирнула в очi й погладила стрижену голiвку.

– Що ж я тебе катую так, дiвчинко моя? Що ж це ми вдвох мучимося? Забрати заберу, але щоб тобi татка не показувати?..

Дiвчинка зiщулилася, немов вiд удару.

– Чого ж ти боiшся, рiдненька? Що за таемницю ховаеш у собi, га?

Леся мовчала, а бабуся охололими пальцями видирала гвiздки зi стiни. Можна було взяти iнструмент, але iй чомусь треба було вирвати тi гвiздки разом зi шкiрою рук. Скривавленi фотографii склала рiвним стосом, обв’язала стрiчкою й сховала… майже всi.

Уночi повний мiсяць вражено завис посеред неба. У двох кiмнатах будинку маленька дiвчинка й стара жiнка притискали до вуст страшну таемницю – кожна свою. Ще обпеченими пальчиками Леся тримала окрайчик фотокартки й присвiчувала кишеньковим лiхтариком, щоб краще розгледiти маму. Точнiше, те, що вiд неi лишилося. А бабця Зоя тихцем розпалювала свiчку i, розхитуючись, сумовито вдивлялася в рiдне обличчя, щоб шепотiти бентежнi молитви.

Мiсяць знав, що таемниця в них була одна – правда, розкраяна навпiл.


* * *

Як швидко гояться рани? У дитинствi швидко. Тут болiло, а за день-два, диви, i слiду не лишилося. Леся позирала на своi пальчики й таемничо всмiхалася. Вона чекала. Уже точно й пригадати не могла, як

Сторінка 14

коли забрела в русяву голiвку ця думка, проте дiвчинка жила нею. От i тепер пiдперла голову забинтованими долоньками й зiтхнула печально. Швидше б. Якби могла, то порозв’язувала б тi бинти й обпеченими пальчиками… Спробувала б…

Рипнули вхiднi дверi. Дiвча крутнулося на стiльцi й вiдiрвало погляд вiд вiкна. На порозi сонячно всмiхалася тiтка Дуся. Це ж треба, Леся так замрiялася, що й не помiтила, як та пройшла. Ой, а гостя за спиною ховае щось. Невже? Дiвчинка радiсно пiдхопилася, пiдбiгла й в очi зазирае. Жiнка не втрималася, поцiлувала цiкаве личко, а потiм вийняла з-за спини альбом.

– Та купила, купила. Красивий? Глянь, з якими квiточками!

Дiвчинка просяяла й притисла подарунок до грудей.

– Красивий.

– Тобi й бабуся купила б. Ти, мабуть, iй сюрприз хочеш зробити? Що малюватимеш?

Леся наморщила лоба й задумливо схилила голову.

– Я iй щось хороше намалюю… І вам.

Жiнка присiла, торкнулася нiжно щоки, забрала неслухняний кучерик iз чола й тихо-тихо, щоб навiть стiни не пiдслухали, прошепотiла:

– Художниця ти моя… Уся в маму.

Дитина здригнулася й беззахисно так подивилася, що тiтка замалим не розплакалася. Вона все розумiе. Бiльше, анiж бабуся. Може, тому Леся саме в неi й попросила придбати фарби, а тепер ще й альбом.

– Сумуеш за мамою?

Дитячi очi злякано стрибнули вбiк.

– Сумуеш… Лесю, а що тодi сталося? Не бiйся, я нiкому-нiкому не розкажу. Це буде моя i твоя таемниця.

Дiвчинка схилила голову й мовчала. Тiтка обiйняла тоненькi плечi й притулила до себе.

– Страшно?

Мала кивнула, проте не змогла видушити iз себе й звуку. Притихла. Худеньке тiло затремтiло пiд теплими долонями гостi. Тiтка Дуся поцiлувала гаряче.

– Ну, хороша моя, не треба. Вибач, що розтривожила. Погане вже позаду. Чуеш? Тепер у тебе все буде добре. Заспокойся, рiдненька. Ой! Та що ж це я! Забудькувата зробилася. Я ж тобi придбала щось iще, хоч… Може, це зайчик передав? Стрибав собi в справах, мене побачив i попросив, щоб однiй смiливiй дiвчинцi подарунок вiд нього передала. Тримай, – i простягла красиву бляшану банку, а в нiй запашнi рiзнокольоровi цукерки.

Леся носика сховала в солодкий скарб i задоволено замуркотiла. Хутенько дiстала одну й одразу ж тiтку пригостила. Жiнка всмiхнулася:

– Спасибi, сонечко. Що б ми без тебе робили, га?

– Я й бабусi дам.

– Чемна дитина.

Цукерки виявилися такими смачними, що Леся спустошила подарунок за день. Баба Зоя неначе осудливо кивала головою, а сама нишком тiшилася з дитячоi радостi. Вона дедалi бiльше розумiла, що тепер усмiшка для онуки, що лiки цiлющi. От i радiла, а дiвча розхитувало нiжками й задумливо роздивлялося на порожню банку. На ii покришцi дивувало око красиве серце. Воно було опукле й таке яскраве, що, здавалося, от-от почне стукотiти. Дiвчинка торкнулася рукою, немов хотiла вiдчути, чи тепле, а потiм раптом пiдскочила й вибiгла надвiр, довго хлюпалася банкою у вiдрi з водою, старанно вимиваючи залишки цукру, сушила ii проти сонця й врештi сховалася з посудиною у своiй кiмнатi – якомога далi вiд стороннiх очей. Нiхто й не бачив.

Кiт Мурко не в число. Вiн узагалi вiдпочивав пiсля обiдiшнього обходу господарства, от i вмостився на пiдвiконнi Лесиноi кiмнати. А що? Волiе вiдпочивати, де йому заманеться, а в чужi справи не лiзе. Дiвчинка сама на очi потрапила. Схлипувала, от i розбуркала. Спочатку кiт i не збагнув нiчого, ще й спросоння. Та й хто б на його мiсцi збагнув, коли мала – дивачка. Цiлувала якийсь папiрець, забинтованими пальчиками пестила й зiтхала. От яка вона пiсля цього? Дивна. А навiщо папiрцi ховати в порожнi банки, вiн i зовсiм не розумiе. А потiм… потiм що вигадала! Пiд лiжко шмигонула, як мишеня, iй-богу! Лише босi п’яти стирчать. Шкряботить там. Граеться з ним, Мурком, чи що? Таж вiн iз благородних котiв, вiн мишей не ганяе, мов навiжений. З цим до сусiдськоi кiшки звертайтеся, а не до нього. Ще чого бракувало!

Та що ж це вона там порпаеться? Рудий зважувався довго, але таки зiстрибнув iз пiдвiконня й неквапом, як годиться королiвськiй особi, пройшов поруч i нiби байдуже всiвся коло лiжка, а сам нишком зазирнув пiд нього. Ого! То дiвча дощечку одну видовбало в пiдлозi! А кажуть, що чемна дiвчинка! Вiн он роздер оббивку дивана ненароком, пазури засвербiли. А його що? Господиня вiником гнала аж за обiйстя, заледве втiк. А ця мала он пiдлогу зiпсувала. Ех, пiд лiжком, у самому куточку, господиня й не здогадаеться. Диви. Опускае туди банку свою, закладае назад. Ти бач, нiби й не чiпав нiхто. Рiвнесенька пiдлога. Ох! Дивна ця дiвчинка! Ще й яка дивна! Ось фарби, альбом лишила пiд лiжком i щаслива вилiзла. І це все з хворими пальцями. Нерозумна, та й годi! Тю-тю!

Леся наткнулася на раптового свiдка й завмерла. Мурко й не думав поступатися мiсцем, вижидаючи, що його обiйдуть, зате переможно блимав жовтими очицями. Ну що? Упiймалася? Дiвча присiло навшпиньки й нахилилося впритул до котячоi морди, простягло руку, щоб торкнутися, проте завмерло на пiвдорозi.

– Коте… хороший.

Мурко вiдвернув морду, мовл

Сторінка 15

в, його лестощами не пiдкупиш, проте Леся на те всмiхнулася щиро, а потiм швидко – кiт навiть оговтатися не встиг – обiйняла щосили. Той трiпонувся, нявкнув, хотiв був i пазури випустити, однак щось його зупинило в цiй дiвчинцi. Може, серце? Тепле-тепле. Його було добре чути навiть котовi. Ну, гаразд. Нехай пообiймаеться. Звiсно, не годиться йому з дiвчам обiйматися, та чого для сироти не зробиш. Вiн же, як-не-як, мудрий кiт.

– Хороший.

Кiт завмер. Ну-ну, дарма, Лесю, стараешся. Мурчати вiн усе одно не збираеться й не буде. Коти слова додержують. Ще й як! Дiвчинка всмiхнулася, немов пiдслухала таемнi думки вусатого, i палко поцiлувала Мурка прямiсiнько в рожевого носа, а потiм i взагалi засмiялася дзвiнко, вiдчуваючи, як лоскочуть щiчки довгi котячi вуса. Кiт махнув хвостом… i цiлком удоволено замуркотiв. З людьми не завжди бувае так просто.


* * *

Бабуся Зоя вiдiгрiлася. Не змирилася, нi. Зi смертю сина вона не змириться нiколи: нi за життя, нi пiсля. Не зможе. Але жiнка таки потеплiшала. Сама не могла збагнути, як це сталося. Серце ж i далi кривавилося чорнотою розпуки, проте щось у ньому змiнилося… Прикипiло воно, чи що? Авжеж, прикипiло до чужоi, здавалося б, дiвчинки. Бо скiльки Зоя ii знае? Другий мiсяць пiшов, а вже не вирвеш iз серця, i будинок без онуки – труна труною, хоч дошками вiкна й дверi забивай. А з дитиною живе… Очевидно, будинок це також збагнув: спочатку нiби придивлявся до дiвчинки пильнiше, далi звик, а потiм i взагалi визнав за свою. Та й як iнакше, коли Леся встигла вивчити в ньому кожну шпарину, кожну розколинку на стелi, кожен вигин стiни. Цiкава й допитлива дiвчинка зазирала в кожний куток i розганяла своею появою тiнi самотньоi старостi. Їi голос-дзвiночок вiдлунював одночасно з кiлькох мiсць i дiставався навiть горища.

Бабця Зоя спершу лякалася й довго сварила онуку, але згодом збагнула: хоч як вона з цим боротиметься, мала все одно забереться в найвищi закапелки, дарма що страшенно боiться висоти. Чого ж тодi туди лiзти, як потiм колiнця тремтять i знiмати з драбини треба? А лiзе ж усе одно. І вже нагорi почуваеться напрочуд комфортно. Неначе на неi там чекае хтось близький-близький.

Димар втомлено зморщив цегляне чоло й кивнув сам собi. Авжеж. Добре знае хто. Скiльки рокiв стоiть, пiдпираючи небо, а ще не бачив, щоб дiвчинка приручила вiтер. Видираеться сюди, тулиться спиною до стiни й слухае, як вiтер вовтузиться з того боку. Домовляються вони, чи що? А може, вiдчувають одне одного, га? Дiвчинка й вiтер. Вона його навiть годуе. У вiкнi краечок шибки вибито хтозна-коли, то вона прибiгае до вiкна, забинтованi рученята простягне в дiрку, розкрие, а там хлiбця крихти. Сама дивиться так зелено-зелено, немов небо перефарбувати в зелене намiряеться, i шепоче:

– Ти маму бачив?

Вiтер iз рук крихти злизуе й шумить вкрадливо, от тiльки димар не збагне про що. Хоч, здавалося б, кому, як не димаревi, вiтер розумiти? Аж нi, лише дiвчинка той голос чуе, бо кивае голiвкою… i плаче. Тодi вiтер кучерики iй крутить врiзнобiч, по обличчю пестить, лоскоче. Втiшае. Потiм мовчать обое, i димар iз ними заразом, аж поки господиня помiтить, що нема онуки, i почне лiзти вгору, щоб спустити ii додолу. Дивна дiвчинка. Власне, господиня це теж розумiе. Димар згори бачить, як задумливо жiнка ходить обiйстям i нишком бiжить до онуки поглядом, спиняеться надовго й зiтхае. А воно хiба не видно, що дитя в маму пiшло? Не таке, як усi, i крапка. Хоч скрутися.

З димарем згоден кiт. Мурко навiть пiдписатися ладен пiд цiею аксiомою, от тiльки чим? Не хвостом же! От i сьогоднi дiвчатко втнуло. Удень було сонячно. Сонце лилося звiдусiль, як свiже молоко з перевернутоi дiйницi. Краса! Кiт мирно вмостився на пiдвiконнi, як завше пiсля обiду, й упивався сонячно-молочними снами, доки мала не збудила. Це ж треба, яка непосидюча! Полiзла в схованку свою й повернулася звiдти з банкою, фарбами й альбомом, розклала все на столi й ну бинти стягати зубами. Розв’язала, радiсно пiдстрибнула й вiд пов’язки звiльнилася остаточно, оглянула пальчики, ворухнула й усмiхнулася, що сонце. Аж засяяла, iй-богу! Такою щасливою Мурко дiвчинку ще й не бачив. Що ж воно далi дiятиметься, га?

Тремтливими пальцями банку вiдкрила й дiстала звiдти… папiрця… Фотокартки якоiсь недопалок? Еге ж. На ньому всмiхаеться жiнка. Вродлива. Кiт пiдвiвся, щоб роздивитись уважнiше, але поточився, злетiв донизу й брьохнувся на пiдлогу всiею своею поважною вагою. Леся здригнулася i в ту саму мить накрила фото долонькою, а побачивши вусаня, полегшено зiтхнула:

– Ну ти й налякав. Забився, незграбо? Ходи сюди, пожалiю.

Котисько жалiбно нявкнув i заскочив на стiл.

– Хороший, хороший. Болить? А в мене пальчики вже не болять. Бачиш? – i завертiла ними перед котячою мордою. – Переконався? От i в тебе переболить.

Кiт сховався носом у теплу долоньку й задоволено муркнув. Дiвчинка всмiхнулася:

– Отож. Хутенько минулося. Такi вавки гояться, бо iх видко. Можна зеленкою вимастити, наприклад, або перебинтувати. Гiрше, коли рани не

Сторінка 16

ачиш. Є в мене така. Отут.

Дiвчинка ткнула пальчиком собi в груди й задумливо схилила голову набiк, а кiт розлiгся на столi, вигнувши спину дугою.

– Ех ти, не вiриш? Цiеi рани нiхто не бачить, навiть я. Болить зсередини. Тiтка Дуся каже, що то серце, а ii мати, – дiвчинка стишила голос й озирнулася, – ну, ота страшнюча баба Устина, запевнила, що душа. А я не знаю. Знаю тiльки, що болить. Бувае в тебе таке?

Кiт мотнув головою, неначе справдi вiдповiдав малiй на запитання.

– Отож. А хочеш… хочеш, я тобi один секрет покажу? Тiльки це таемниця. – Зеленi оченята спалахнули й стали схожими на двi нетерплячi жаринки. – Ти мене зрозумiеш, бо теж без мами, правда? Хоч… – Дiвчинка на мить замислилася. – Ти вже дорослий кiт, а я… я за мамою… сумую. Ось вона… моя матуся… Бачиш?

Кiт устав i наблизився до окрайчика фотокартки. Звiдти знову всмiхнулася жiнка. Таки гарна! Справдi! Такоi ще Мурко серед сiльського жiноцтва не бачив, хоч у них ого-го-го якi кралi живуть. Приiжджим чоловiкам памороки геть вiдбивае. Чи то жiнок багато? От нещаснi кавалери з вибором i мучаться. Та Мурко, чесно кажучи, узагалi сумнiваеться, хто кого обирае… А оця незнайомка… Вона iнакша. Очi на нiч схожi. Точнiше, одне око, бо на мiсцi другого – суцiльна темiнь, проте вiдчуття, що торкнувся сонця. Дивно. Кiт зрадiв спiйманiй думцi й остаточно зрозумiв свое враження. Дивна. Інакша. Заглиблена… Чи сама – глибина? Що ж, усе з’ясувалося. Чого тепер дивуватися, що Леся така вродилася? Вiтер iз долонi годуе. Уся в маму.

Дiвчинка тим часом, немов навмисно чи щоб переконати кота в правильностi його теорii на всi дев’ять котячих життiв наперед, ухопила в руки пензлика, вмочила у воду, потiм фарби торкнулася, мов метелик пурхнув, i ну чаклувати. Кiт аж закляк. Бо то таки була магiя. Інакшого слова годi знайти навiть людинi, а котовi й поготiв. Дiвчинка свiтилася. Сяяла зсередини. Схилившись над чистим аркушем альбому, легкими рухами пальчикiв, на яких ще були помiтнi слiди опiкiв, створювала щось дивовижне, незбагненне й чарiвне. Мурко сiпнувся й нявкнув здумiло. На аркушi, неначе само собою, з’явилося жiноче обличчя… уже з двома очима, рiвним носом i цiлою усмiшкою. Леся закусила губу й зосереджено вимальовувала русяве волосся. Авжеж, ця намальована жiнка була не просто красуня (дарма що малювала ii п’ятирiчна дитина) – у нiй точно можна було впiзнати жiнку з фотографii.

Кiт i дiвчинка так захопилися малюванням, що не почули, як до кiмнати зазирнула баба Зоя. Вона на ходу витирала руки й, очевидно, збиралася кликати онуку вечеряти, проте, помiтивши, що робить Леся, спинилася спантеличено й придивилася уважнiше до аркуша на столi. Мурко озирнувся першим i з переляку аж вiдскочив. У господинi… в очах… розлiталось i з шалом билось об райдужну оболонку чорне гайвороння.

Кiт знав, що то недобрий знак. Ще пiдлiтком вiн одного разу мав необережнiсть забрести в поле, а звiдти аж до лiсу. Насилу дорогу назад знайшов. Дерева стояли височеннi й суворi, неначе варта. Мурко навiть подумав, що то вони небо тримають на гiлках, щоб не злетiло куди. Адже небо було… невагоме й прозоре-прозоре, мов хустинка. Коли зирк, а хустинка раптом стала химерою. Еге ж. Навiть згадувати моторошно, а тодi кров захолола з ляку. Небо над котом ворушилося й кричало, так страшно кричало, а ще трiпотiло чорнотою вгорi й здавалося малому пащею пекла. Щоправда, за всiма котячими уявленнями воно мало б бути внизу, а не вгорi. Мурко й досi не збагнув, чому кiльком зграям гайвороння заманулося злетiтися до лiсу одночасно, проте такоi сили-силенноi чорного птаства, гадав вiн, скiльки житиме, уже не побачить. І отепер… в очах господинi.

Жiнку колотило. Тiло трусилося, немов iз нього справдi зграями вилiтали тiнi крилатих створiнь i довбали тишу довжелезними дзьобами.

– Ти що робиш?!! – голос пронiсся кiмнатою й ударився об стелю, щоб упасти звiдти брилою на тонесенькi дитячi плечi.

Зеленi оченята сiпнулися й застигли – широко розплющенi, сполоханi, тремтливi. Пальчики боязко спробували були накрити собою обгорiлу фотографiю й малюнок, однак бабуся люто вхопила той скарб, немов отруйну змiю, i тоi ж митi роздерла на десятки дрiбнесеньких шматочкiв, якi рiвно лягли до нiг, а кiлька запало в шпарини мiж дерев’яними мостинами. Дiвчинка шоковано дивилася на бiлi кутики, що стирчали звiдти, i схлипувала.

– Малюеш?!! Їi малюеш?! Убивцю?!

Дiвча почало схлипувати голоснiше, опустило голiвку й мовчки м’яло пальчики, вiдчуваючи, що баба Зоя ось-ось захлинеться з лютi… або вихлюпне ii назовнi. Натомiсть жiнка присiла, трiпонула дитячi плечi, ухопила за пiдборiддя й пiдняла дiвчаче обличчя так, щоб бачити очi, а потiм прошипiла й прокричала одночасно:

– Ненавиджу. Вона… – Жiнка недбало шарпонула ногою залишки паперу. – Вона убивця. Вона кинула тебе! Чуеш? Ки-ну-ла!!! Хiба то мати? Ну, скажи? Де вона? Де? Не потрiбна ти iй… А ти… ти… малюеш…

Голос затремтiв i скотився додолу. Бабуся хапала повiтря ротом i розтирала чорноту своiх слiз по обличчю, дивлячись, як згорблен

Сторінка 17

дiвчинка дрiбно-дрiбно тремтить. Дитина кiлька хвилин боялася ворушитись, а потiм зiскочила зi стiльця, на якому лишилася ще тепла калюжка дитячого страху, i вибiгла з будинку. Одразу в траву. Високу-високу. Щоб нiхто не знайшов. Нiколи.

– Ма… м… о… – Зуби цокотiли й не давали вимовити цього слова. – Ма… м… о…

Десь високо вгорi ii шукав вiтер. Вiн ганяв небом з одного краю в другий, прислухаючись до дитячого серцебиття коло самiсiнькоi землi. Проте знайти дiвчинку не мiг. Їi надiйно сховала висока трава. Трава стала муром, затулила вiд свiту й берегла аж до темряви. Лише коли нiч пустила хвилi мороку й вологи, дитину намацали теплi жiночi долонi, пiдхопили й пригорнули до грудей.

– Лесю, – голос насилу виповзав iз горла, чiпляючись за невидимi леза. – Не роби бiльше так… Дiвчинко… Моя…


* * *

Леся вiдходила кiлька довгих тижнiв. Бабця Зоя – не менше. Тiтка Дуся ж не вiдходила вiд них обох. Носила цiлющi вiдвари, що iх робила ii мати, примусом уливала до рота бабi та онучцi, довго простоювала коло iкон. Молилася.

Будинок затихав – вiд самiсiнького даху до мостин. Мовчав. Про що? Може, про тi два клаптики, що сховав у пiдлозi? Вони вiдбивали погляд… убивцi й матерi… Одночасно? Мабуть, на вибiр. Залежно вiд того, хто з двох мешканок на той погляд натрапив би. Будинку ж однаково. Вiн будинок. Береже розiрване око в собi. Потай. Тихцем. Зрiдка навiть ворушить клаптиками, пускаючи всередину протяги, а ще знае, що час – ворог речей i пам’ятi, надто дитячоi. Дитяча пам’ять – вода весняна: усе бiжить, бiжить, змiнюеться… І чи згадае дiвчинка через кiлька рокiв, якою була мама? Можливо. А коли мине десяток рокiв або й два чи три? Навряд. А будинок ховатиме материнський погляд пiд долiвкою.

Звiдти жiнка неначе спостерiгатиме. Нехай хоч так. Чутиме, як лопотять босi ноженята по долiвцi чи вистукують червонi сандалики. Узувши iх, Леся майже завжди витанцьовуе, щоб оживити двi квiтки-китички. Інодi, коли дiвчинка лiзтиме на пiдвiконня, жiночий погляд жадiбно вбиратиме краечки сукнi й ноженята, якi безтурботно гойдаються в повiтрi. У радiснi хвилини чутиме смiх, а пiзньоi ночi – сопiння. Таке рiдне-рiдне сопiння, чисте, дитяче. Інодi доня не спатиме, крутитиметься в темрявi й своiм диханням кликатиме маму. Принаймнi жiнка так вiдчуватиме. Усi вони вiдчуватимуть. Бо, хоч скiльки Зоя та онука силкуватимуться жити новим життям, кожна з них однаково знатиме про незриму, примарну, але безперечну присутнiсть третьоi.

Власне, крiм третьоi жiнки, iснував ще один хтось. Щоправда, цей хтось, принаймнi для маленькоi Лесi, вiдокремився вiд будинку й перебував десь поза його межами. Але все одно був. Леся про це знала, хоч нiхто з дорослих того вголос не казав. Про тата згадували як про мертвого, але дiвчинка була впевнена, що батько десь поруч… Вiн не пiшов би так легко, бо… завжди повертався.

Леся добре запам’ятала той день. Лiто саме розкраяли навпiл, бо дорослi запевнили, що тепер його середина. Був ранок. Новонароджений. Леся називала так час, коли сонце ще тiльки починало викочуватися з-за дрiмотного обрiю. У сiруватiй тишi принишклого подвiр’я почулися кроки. Шкутильгав дiд Якiв. Дiвчинка впiзнала сусiда по картузi на лисiй головi. Мабуть, саме через те, що дiд Якiв не мав i знаку сивоi старостi, вiн скрiзь i завжди ходив у затертому й такому ж старому, як i його власник, картузi. Інодi дiвчинка забувала про свiй страх до баби Устини – до речi, законноi дружини дiда Якова – i поривалася зазирнути бодай у вiкно iхньоi оселi, щоб упевнитися: старий i там не знiмае з голови свого друзяку. Може, зрiсся з ним?

Немов пiдслухавши думки малоi, два вицвiлi ока хвацько пiдморгнули з-пiд козирка.

– Чого не спиш, мавко? Іч, якi очиська зеленi витрiщила! Ой гарнi очиська!..

Леся миттю вiдсахнулася вiд вiкна й стрибнула пiд ковдру з головою. Присл?халася. Тиша. Дзвенить. Нi. Хтось дзвенить тишею. Красиво. Неначе музика. Не втрималася й визирнула. Дiд клепае косу. З таким щирим захватом, аж усмiхаеться. Провiв по лезу пестливо й задоволено цмокнув. Гостра. Простяг руку, що на стан дiвочий поклав, i легесенько, майже невагомо провiв нею коло самоi землицi. Висока трава зойкнула й лягла до дiдових нiг, а потiм запахла… щедро. Запахла дощем, сонцем, вiтром, темрявою ночi й росами свiтанку – усiм, чим жила. Леся вдихнула той аромат i вiдчула, як починае паморочитися в головi. На подвiр’i голосно скрипнула хвiртка, до дiда щодуху пiдбiгла баба Зоя й вчепилася в косу, неначе вбивцю за руку тримала.

– Не дам, дядьку. Не дам косити, чуете?

Шаленi очi свердлили спокiй сусiда.

– Та що ти, Зое? Я ж допомогти хотiв. Я ж… я ж завше косив тобi, коли Мишка не було тутечки. І торiк косив. Ти чого?

Жiнка стояла навпроти, рiшуча й стривожена. Здавалось, якщо комусь зараз заманеться торкнутися тiеi коси, вона скорiше ляже пiд неi, анiж дозволить зробити бодай один помах. Старий затупцяв i вже невпевнено якось прохрипiв:

– Це ж… лише трава…

Леся прислухалася до тишi й тiльки чула, як у грудях калатае наполо

Сторінка 18

аний звiр. Невже то серце? Їi серце? Чого ж це бабця мовчить? Так довго мовчить, лише дихае важко, уривчасто, немов хапае повiтря, у якому забивае памороки запах зрiзаних стебел. Нарештi прошепотiла:

– То, дядьку Якове, трава. Але косити ii нi вам, нi будь-кому iншому я не дам. Чуете? Так i тiтцi Устинi перекажiть. Слово в слово.

Дiд крутнувся туди-сюди, озирнувся, немов пiд ногами яка жива iстота опинилася, i пiшов, закинувши косу на понуре плече.

– Як знаеш, дитино, як знаеш.

Увечерi, коли тiтка Дуся зазирнула, щоб побажати спокiйних снiв, дiвчинка вхопила ii за руку, хутенько зирнула на трав’янi сутiнки за вiкном i не втримала цiкавостi в собi:

– Тiточко, а чом бабуся не дозволила трави косити? Трава жива? Їй боляче, так?

Жiнка зворушено провела долонею по личку й поцiлувала неслухняного кучерика.

– Жива. Як татко твiй для бабусi Зоi. Чекае вона на нього. Розумiеш? Знае, що помер, а все одно чекае.

Дiвчинка знiтилася й глибше пiрнула пiд укривало, хвилину помовчала, розмiрковуючи, а потiм спитала, клiпнувши зеленню очей:

– А трава тут до чого?

Жiнка зiтхнула:

– Траву твiй тато викошував. Лише коли до мiста втiк… поiхав, то дiд Якiв пiдсобляв. Але в татка краще виходило. Значно краще.

Вiдтодi Леся знала, що висока трава ховае в собi куди бiльше, анiж мурашники. Їi так i не коситимуть того лiта. І за рiк теж. І за два. Трава буятиме муром довкола двох жiнок, i лише пiзньоi осенi, уже суху-суху, неначе зморшкувату, бабця Зоя врiзатиме ii старезним серпом. Оберемок по оберемку. Як пуповину пам’ятi, рiзатиме й голоситиме, неначе над покiйником, а щолiта плекатиме трав’янi хащi знов i знов, сподiваючись, що колись iх викосить ii Михасик.




Тiнi


Тiнi ворушилися довкола дiвчинки, хапаючи вiтер за гриву. Той тулився до нiг приблудним псом i весь час намагався пiрнути в зелену прiрву очей, але Леся на те не зважала. Волосся вiдросло й затуляло тепер обличчя, доводилося iнколи вiдкидати неслухнянi пасма, а це завжди вiдвертало ii увагу вiд чогось iншого, що було в ii руках. Вiтер прокотився травою й завмер навпроти бiлого аркуша. Леся жартома прикрила малюнок долонею.

– Проноза! Домалюю, тодi покажу.

Статечний кiт неподалiк невдоволено муркнув: мовляв, отак завжди. Он яка виросла, а розуму не надбала. Дiвчинка зиркнула на рудого з-пiд чорних бровенят i насварилася пальцем:

– А ти не ревнуй, Мурку. Уже мав би звикнути. Та ба! Я ж тобi все одно покажу. Як же без тебе?

Вусатий поцiновувач мистецтва неквапом пiдвiвся й пiдiйшов ближче. Дiвча засмiялося:

– Ну от. Але ж я сказала, що домалюю.

Кiт i вiтер слухняно застигли, спостерiгаючи за рухами тоненьких пальчикiв. Фарби стояли посеред трави, а пiд аркушем паперу лежала дерев’яна дощечка, обтягнута мiцною тканиною. Дитячi очi сяяли й вiдсвiчували радiсть, яка примушувала навiть тiнi довкола танцювати. Дiвчинка востанне провела пензликом i задоволено кивнула:

– Ну от. Готово! Ану, вгадайте, хто це?

Мурко сiпнувся до малюнка першим, мабуть, на правах живоi iстоти, проте вiтер усе одно випередив i пiдхопив кутики малюнка. Що ж там?

Трава? Так. Вона рухаеться. Здавалося б, який може бути рух у лiнiях, що iх уже намалювали, навели на паперi, а значить, упiймали навiки? Аж нi! Ворушаться! Ну ось же! Тiльки придивiться! Тiнi й свiтло переплiтаються в прозорому вiзерунку, посеред якого сидить кiт. Рудий i теплий. Блимае жовтими очицями й чухае лапою гриву того, хто поруч, але той хтось – вiтер, тому й невидимий. Порух. Ось вiн, осьдечки. І нiби нема. Задоволена справленим враженням, дiвчинка пiдхоплюе кота й цiлуе в рожевого носа. Тьху ти, як маленького. Шалена.

– Бачу-бачу, сподобався портрет! І не крути вусами. Усе й без того зрозумiло. Визнай. Красунчик же, правда?

Котисько вимушено нявкнув, а сам подумав, що його красу навряд чи може зiпсувати шестирiчна художниця.

– Але цить! Пам’ятаете? Таемниця.

Дiвчинка зачекала, доки вiтер висушить черговий шедевр, i одразу ж уклала його до папки з кiлькома десятками iнших робiт.

Мурко знав там кожну, бо часто спостерiгав, як Леся ховалася в найвiддаленiшому куточку саду, дiставала нехитрий скарб з пакунка, що його ретельно ховала пiд видертою дошкою пiдлоги, розкладала, задумливо торкалася чистого аркуша й одразу ж мiнилася на обличчi. Кiт дуже любив отi хвилини одухотворення. Це було так гарно, що навiть рудому вуханевi хотiлося розкинути лапи й спробувати злетiти подiбно до птаха. Щоправда, це бажання виникало лише на мить, тодi як увесь iнший час вiн упевнено пересувався по землi, а iнодi навiть полював на птахiв, от тiльки крилатi давалися в лапи так рiдко, що краще й певнiше для котячого здоров’я було поласувати, наприклад, молоком.

До речi, Мурко кiлька разiв прогавив обiд, милуючись тим, як Леся малюе. От i цього разу. Лелечко! Таж Сiрко, мабуть, геть чисто молоко виiсть i миску оближе, доки вiн тут. Котисько щодуху стрибнув у трав’яну гущавину й зник. Вiтер пiшов був слiдом, але одразу ж повернувся назад до дiвчатка, присiв i немов ус

Сторінка 19

iхнувся.

– Провiв друга, еге? – спитала мала.

Той кивнув i вдоволено лiг поруч. Леся розкинула руки, задерла голову до неба й довго спостерiгала за тим, як воно рухаеться. Вдивлялася в хмари й уявляла собi, як то воно – бiгти над землею вервечкою бiлоi пари.

– Гарно, правда?

Вiтер не перечив. Хто-хто, а вiн знав, яка то краса! Зеленi оченята клiпнули замрiяно й вiдбили в собi зачарований лет.

– Колись я зможу це намалювати. Правда. Я навчуся. Ти ж бачиш, як у мене виходить?

Кошлата грива торкнулася рученят, i дiвча всмiхнулося:

– Лоскотно.


* * *

Дiти живуть у свiтi, зовсiм не схожому на свiт дорослих. І навiть коли ми напевне знаемо, що реальнiсть едина, для дитини й дорослого вона неодмiнно рiзнитиметься. Леся мало цiкавилася тим, що вiдбуваеться у свiтi дорослих. Як усi дiти. Вона помiчала лише тi речi, якi стосувалися ii дитячого життя безпосередньо, проте навiть шестирiчна дiвчинка розумiла: щось геть незбагненне коiться з часом. Вiн не просто лiчить хвилини, статечно й розмiрено, як мав би це робити, а бiжить. Авжеж, бiжить, вируе, а ще затягае дорослих у цiлком новий простiр, де жоден iз них не почуваеться впевнено. То був час Тривоги. Мабуть, так нарекла своi вiдчуття вдумлива дiвчинка. А якби треба було його намалювати, то малюнок вийшов би подiбний до решти. Адже вона чомусь завжди малюе рух i напiвтiнi. Хоч нi, свiт дорослих тепер схожий на чорнi тiнi… з украпленням кровi.

– Лесю, дивись, як небо насупилося. Не можна тобi з нами. Усю нiч дощ перiщив i ось-ось розходиться. Посидь iз бабою Устиною, згода? А ми корiвок вiдпасемо й повернемося.

Дiвчинка слухала бабинi умовляння й з острахом позирала на будинок тiтки Дусi. Це ж треба, така щира й добра тiточка мешкае пiд одним дахом iз бабою Устиною. Ух! Аж кров захолола на саму згадку. Леся не раз чула вiд односельцiв, що баба Устина вiдае щось. Якi то були знання, дiвча лише пiдозрювало, проте не раз бачило, як до сусiдського обiйстя, найчастiше в сутiнках, сунули людськi тiнi. Їм, певно, була дуже потрiбна допомога, iнакше… Власне, Леся нiколи нi за яких обставин не прийшла б до баби Устини доброхiть. І ось маеш. Бабця Зоя лишае ii з тiею старою сам на сам. Леся мимоволi здригнулася й лякливо ступила крок назад, але нога в ту ж мить по кiсточки пiрнула в дощову калюжу.

– Ну от. Ще й ноги намочила! Онучко, послухай баби. Ми сьогоднi ранiше повернемося. Справдi. Ну чого худобу мочити пiд дощем до ночi? Еге ж, Дусю? Ти йдеш?

Хвiртка мiж двома сусiдськими обiйстями дзвiнко зойкнула й впустила Євдокiю прямiсiнько у двiр iз високою травою. Жiнка, помiтивши наполохане дiвча поперед себе, миттю все збагнула.

– Лесюню, ти що? Ми швидко повернемося. Правду бабця каже. Та й стiльки разiв ти з нами череду пасла. А сьогоднi ж сама бачиш: з погодою страхiття коiться. Змокнеш i, чого доброго, застудишся. Краще з бабою Устиною перебудь. Домовилися. Не боiшся?

Дiвчинка проковтнула слину. Ну от, бракувало тiльки, щоб ii за боягузку мали! Замотала головою у вiдповiдь:

– Боятися? Та ви що!

Жiнки ззирнулися й сховали усмiшки.

– Ну от. Дочекаешся нас, а ми тобi суниць вiд зайчика принесемо. Згода? – зiтхнула сумно. – Цукерки нинi нема за що купити… А на ягiдки лiсовi грошi не потрiбнi, правда? Кажуть, що в лiсi того дива галявини цiлi.

Леся уявила собi червону траву, аж солодку вiд пахучих ягiд, i стала ще подiбнiша до неба над головою. Навiть сльози набiгли. Нi-нi, вона нiзащо не розплачеться на людях, а тут iще стежкою, згорблена й страшна, тупцяе баба Устина. Серце закалатало швидко-швидко десь у п’ятах. Ну от. І суниць не скуштуе, бо не дiждеться. Кiнець. Баба трималася за спину й ледь-ледь пересувала ноги.

– Ти чого до хати не йдеш, га? Зараз як поллеться з неба!..

Дiвча спантеличено ковтнуло слину й рушило у хвiртку, немов приречене. Страшно ж як! А ось уже й будинок. Хоч вiн нiби й не страшний зовсiм. Принаймнi на вигляд. Звичайний сiльський будинок на двi кiмнати, з високою стелею й розмальованими рукою тiтки Дусi вiконницями. То чого ж iй так моторошно? Ноги робляться легкi-легкi й з останнiх сил тримають на собi тiло. Озирнутися ще раз? Нi. Якщо вона озирнеться, то побiжить щодуху до бабусi й тiтки, а вони просили зачекати. Стара Устина раптом кахикнула ззаду, i Леся пiдстрибнула, немов ошпарена.

– Та ти чого? Невже аж так боiшся мене? Дурненька. Я не кусаюся. А що в селi кажуть «вiдьма», то ти тому вiри не йми. Люди й не про таке патякають, бо язики сверблять. Уторопала?

Леся кивнула й знову мало не спiткнулася, а на голову й плечi зненацька впало щось холодне та вогке. Дивовижа. Краплi розповзалися по дитячiй сукнi, а Леся понуро брела серед зливи до будинку, де жили найдобрiша тiтка й найстрашнiша вiдьма (хай там що баба Устина розказуе, але ж Леся не дурна, вiдчувае все). Пiдтверджуючи здогади, будинок якось надто швидко поглинув гостю, ховаючи вiд срiбних потокiв, ще й видихнув розмите дощем i вiд того водяне «хух!». Стара Устина з якогось дива насварила його скрученим пальцем i пiшла з

Сторінка 20

варювати чи то чай, чи то зiлля.

Леся озирнулася довкола. Оченята полохливо пройшлися по всiх закутках, шукаючи в сутiнках чогось такого… Власне, дiвчинка не могла знати напевно, що у вiдьом по кутках ховаеться, проте здогадувалася: там неодмiнно мае щось бути. І вiд того треба триматися якнайдалi. Ще раз озирнулася й хутенько обрала найбезпечнiше мiсце в домi – стiлець коло порога. Щоправда, зi щiлини на пiдлозi до кiмнати повзла дощова волога, проте тут дiвчинка почувалася в бiльшiй безпецi, бо могла зiскочити будь-якоi митi i чкурнути хтозна-куди. Коли стара повернулася з дивним варивом, що його нарекла чаем, то не стала чiпати дiвчинки й зганяти ii зi стiльця, а лише примусила випити оту гидоту, щоб не застудитися. Вiдпивши кiлька ковткiв пiд суворим поглядом вiдьмацьких очей, Леся подумала, що на цьому життя й скiнчилося. Бо який же то чай? Отрута. Повернеться бабця, а Лесi вже не застане.

Устина всмiхнулася, немов думки пiдгледiла:

– Ну-ну. Ох i фантазерка ти, дитино! Бачиш те, чого нема. А може, i е, та iншi того не помiчають. Ой-ой-ой! Клята спина!.. Знову крутить. Вигрiтися менi треба. Полiзу на пiч. Мо’, зi мною?

Леся вклякла з чашкою коло рота, вiдчувши, що на пiч, у якiй палахкотiв вогонь, навiть дивитись боiться. Не те що пiдходити. А що, як?.. Господиня не втримала смiху:

– Ет, уперта мала! Ну то й нехай, сиди собi, – i видерлася доволi хвацько аж на пiч, пiрнула в подушки, примостивши спину до тепла, кiлька разiв зиркнула з-пiд краiв квiтчастоi хустки й вдоволено замуркотiла.

Принаймнi Леся могла б поклястися, що так само муркоче iхнiй хвостатий мазунчик Мурко. Але ж то кiт. Та точно. Дiвчинка присл?халася пильнiше, натомiсть розчула, як дахом ходить дощ, а ще… ще розчiсуе гiлля яблунь.

Бiля будинку iх росло чимало. Мабуть, ще дiд Якiв саджав, а може, i баба Устина чи хто до них, бо старi-старi були яблунi, а ще тримали на гiлках плоди. Дiвчинка уявляла, як вода омивае бочки соковитих яблук, а потiм стiкае й летить до землi. Крап. Крап. Крап. Ех, як там бабуня й тiтка? Змокли, певно, до нитки. І корiвки змокли. Хiба в таку негоду можна пастися? Бiдолашнi, так i застудитися недовго, а на лiки тепер теж грошей нема, он на хлiбець заледве вистачае. Добре, що тiтка Дуся вмiе свiй пекти. Ой! З печi вiн ще смачнiший виходить, з хрусткою скоринкою. Але то хлiб. А лiкiв iз печi не виймеш, хiба… баба Устина заварить пiйла якого.

На печi, немов вiдчувши, що думають про неi, завовтузилася стара й щось швидко зашепотiла собi пiд носа. Леся принишкла, але слiв не змогла розiбрати. Чого б це? Здавалося, баба спiвае якусь дивовижну, лише iй вiдому пiсню. Шепотiла недовго, хвилин iз десять, а потiм заспокоiлася. І не тiльки вона. Дощ також. За пiвгодини вiн стих. Поволi так, неквапом, непомiтно. Просто зiйшов куди-iнде.

Леся навiть не встигла зрозумiти, коли саме змовк шум води. І баба Устина не помiтила, певно, бо не злазила з печi, вигрiвала скручену дугою спину, немов та вiд тепла могла випростатися. Леся зиркнула, чи не лiзе згори пряменька й струнка баба, але на печi нiякого руху. Лише дихання, а от воно рiвне-рiвне, аж солодке, iй-богу! Гей, таж наглядачка заснула! Дiвчинка витягла шию, зазираючи вище. Точно. Спить баба Устина й сопе. Леся полегшено видихнула й виткнула обережненько носа на вулицю. Не капотить. Таки стих дощ, немов стара його заговорила. Калюжi стоять величезнi, по пiвнеба вмiщають, але дощу нема. А що, як… Дiвчинка озирнулася й тихесенько прочинила дверi, ступила крок, другий i хутко вискочила надвiр, немов остерiгалася, що кiстлява рука от-от схопить ii за комiр. Майнула у хвiртку, вiдчинила хату, вскочила в гумовi черевики, червонi-червонi, як вогонь, i ну по калюжах iз розгону. Бризки розлетiлися навсiбiч, а дiвча розкинуло рученята й щасливо зайшлося смiхом. Мабуть, тiльки в дитинствi вода пiд ногами здатна так щиро тiшити.


* * *

– Я лечу!!! Вiтре, ти де?

Щаслива дiвчинка встигла пробiгти аж до кiнця вулицi, проте кудлатий вiтрюган так i не прилетiв до нiг. Певно, подався кудись далеко. Авжеж, погнав важкi хмари якнайдалi вiд села й вигону: нехай корiвоньки напасуться, а суницi в лiсi просохнуть. Леся всмiхнулася в солодкому передчуттi: навiдаеться тепер i до тих, i до iнших, але спершу…

Дiвча спинило ходу. Спершу треба проскочити повз один особливий будинок. У ньому не вiдьма живе, нi, але все одно лячно. Господа Пархоменкiв майже завжди заходилася криком, мало не день при днi звiдти чувся п’яний лемент. Леся навiть припустила, що тi люди дихають отак – з лихим словом на язицi. Сам будинок скидався на дiрку. Чорну. А що, як та вирва поглинала людей, от вони й змушенi були кричати звiдти щосили? Хтозна. Проте Леся достеменно знала, що серед диких крикiв у чорнiй дiрцi живе дiвчинка. Мимоволi зiщулилася, намагаючись уявити, як воно… Мабуть, так само, як у зграi потвор.

Леся кинула короткий погляд на похилений паркан, дiрявий i темний вiд часу. Тихо. Таке тут бувало вкрай рiдко, проте дощ… вiн навiть вiдьму приспав, то й потвор змiг. Леся

Сторінка 21

рихилилася ближче до паркану, коли у вiкнi майнула тiнь. Дiвчинка вiдскочила й дихати зi страху забула: ще впiймають, чого доброго. Але крiзь засмальцьоване скло на неi дивилися дитячi очi. Вiкторiя. Так звали дiвча з чорним обличчям. Господи! А чому ж воно чорне таке? Невже зовсiм не вмиваеться? Певно, хоче стати непомiтною, схожою на будинок, у якому живе? Дiвчинка у вiкнi сумно пiдперла голову долонями й пильно зиркнула прямiсiнько в Лесинi очi. Тiй аж нiяково стало, тому хутко вiдвела погляд i знiчев’я, нiби для годиться, бовтнула гумовими чобiтками у величезнiй калюжi простiсiнько коло страшного двору. Моторошна здогадка раптом сiпонула дитячу свiдомiсть. Таж то зовсiм не бруд! На дитячiй щоцi чорнiе велетенський синець, трохи не на пiвобличчя. Це ж як було боляче, коли вдарили! А як сильно мали вдарити?! Леся здригнулася й спробувала якомога швидше проскочити лихе мiсце.

Минулося. І не помiтив нiхто. Ще кiлька хвилин дiвчинка задумливо брела з похнюпленою головою. Щось таке знайоме-знайоме трiпотiло всерединi, але то було з iншого життя, минулого. А вiд минулого треба звiльнятися. Дiвчинцi про це нiхто не розповiдав, але вона й без пiдказок вiдчувала: якщо не зможе побороти в собi тiней, вони заповнять ii темрявою геть усю. А як жити iз синцем на душi? Не вийде. Леся глибоко вдихнула ще вологе повiтря й широко розплющила очi.

Перед малою в одну мить вигулькнуло поле. Воно покотилося до нiг безмежним килимом змоклого рiзнотрав’я. Дiвчинка видихнула, широко розкинула руки й побiгла. А може, злетiла? Здавалося, коли отак бiгти й бiгти, то рано чи пiзно неодмiнно дiстанешся кiнця землi. Натомiсть на дiвчинку наскочив лiс. Леся аж спинилася в нiмому захватi. Вiн стояв, велично закинувши руки до неба. А що руки – то крони дерев, дiвчинка й хвилини не сумнiвалася. Ой! А ондечки й череда корiв виднiеться. Мала пiдстрибнула й щасливо сплеснула в долонi. Це ж треба! Немов намисто хто розiрвав, iй-богу, i бiлi цяточки-перлинки розкотилися полем. А де ж бабуся з тiткою? Стоять. Обидвi в плащi вмоталися, що два кокони. Мабуть, гадають, що дощ знову розпочнеться.

Дiвчинка звела очi до неба, а воно сiро-сiро насупило брови. Таки може початися. Але Леся встигне, якщо одразу ж майне до лiсу. Нi-нi, далеко не заходитиме, скраечку. А суниць… iх, певно, скрiзь вистачае. Дiвчатко задрiботiло червоними чобiтками й, пiдстрибуючи, пiрнуло в лiсову гущину. Де ж ви, солоденькi дари галявинки? Де? З верховiть подеколи зривалися важкi краплi й падали за комiр. Дiвчинка зойкала й жартiвливо показувала кулака комусь невидимому.

– Прилетiв-таки. Бавишся зi мною. А далеко був?

Кудлата грива вiтру котилася поруч. Вiн ледь чутно оповiдав малiй про свою подорож, а та дивилася навсiбiч i ретельно вишукувала пахучi ягiдки на тоненьких стеблах. Ось де ви сховалися! З радостi аж пiдскочила й одразу ж присiла, жадiбно розгортаючи рученятами вологi листочки. До ротика стрибнула перша пригорща ягiд – i оченята засяяли щасливими зiрочками.

– Смакота. Скуштуеш?

Вiтер облизав пальчики й понiс суничний аромат аж до найвищих голочок сосни.

– Сподобалися?

Сосна заскрипiла й ненароком зачепила небо. Бо чого ж тодi воно раптом перекинулося на вдоволену дiвчинку холодною водицею? Точно зачепила. І пiшов дощ. Срiбний-срiбний. Упав додолу довжелезними нитками й заплутав геть усi слiди. Леся роззирнулася в тому плетивi ниток i геть розгубилася: куди ж бiгти? Як повернутися назад?

– Пiдкажи, – шепотiли губенята й ковтали воду, що щедро котилася обличчям i навiть очi заливала.

Але вiтру не стало так само раптово, як з’явився дощ.

– Куди?

Ноженята самi брели навмання, коли налякане серце вистрибувало з дитячих грудей. Ну от, заблукае. Уже заблукала. Лiс скрiзь. Хоч куди простягнеш руки, наштовхуешся на гiлля. Неначе оточили ii цi дерева. Нi кiнця iм, нi краю. І суниць пiд ногами килими, але iсти зовсiм перехотiлося. Червонi чобiтки чавлять стиглi ягiдки, а дороги назад знайти все одно не виходить. Леся змокла до рубчика, змерзла й втомилася. Здаеться, лiсовий дощ привiв за собою нiч. Стало темно. Нiби й зарано для сутiнкiв, але вони розповзаються довкола вологими хвилями й не на жарт полохають малу.

– Мамо!!! – дiвча вже не криеться й кричить щосили, кричить перше, що зринае у свiдомостi, i саме лякаеться того слова, тулить рученята до губ i шепоче вже ледь-ледь: – Де ж ти, мамочко? Порятуй.

Лiс стоiть стiною. Вiн не пропустить жодноi живоi душi. Ось навiть вiтер вигнав, бо суворий, не пробачае пустощiв. А Леся загралася, не подумала, не… не… не… Що ж робити? Що тепер робити? Дiвчинка геть розгубилася. Краще б уже пiч баби Устини. На нiй тепло. Стара спить, певно, i досi, грiе криву спину й сопе солодко, а Леся пропадае. Їй-богу! Уже й ноженята не рухаються, застрягли в багнi, чорному-чорному й густому. Засмокче болото, проковтне. Дiвчинка впала навколiшки й заплакала, провела по обличчю руками, а на них… кров. Та вона ж скрiзь тут! Густа, темно-червона, аж до чорноти. Збираеться озерцями й утворюе слiди якогось

Сторінка 22

вiра. Господи! Леся клiпнула, придивилася. Таки слiди. Вервечкою бiжать кудись, червоно кличуть за собою. Тодi чому в них… кров?

Дiвчинку хитнуло, але вона втрималася. Пiдвелася й, не вiдаючи нащо, пiшла слiд у слiд звiра. Чи боялася? То було дивне вiдчуття. Здавалося, там, попереду, на неi чекае хтось дуже-дуже важливий. І вона мае його вiднайти. Будь-що. Хоч як страшно. Адже той хтось так само вiдчувае, що в лiсi… на окрайчику землi… серед плетива дощу… е вона. Хто ти? Де ти? Лiс надумав пiдказати й несподiвано розступився, утворивши чудернацьку галявину, на яку вперемiш iз дощем лилося свiтло. Довкола темiнь, а галявина свiтиться. І дощ свiтиться зсередини, а в ньому стоiть… Вовк. Вiн пильно дивиться на дiвчинку довгим-довгим поглядом, немов у той один-единий погляд прагне перелити душу аж до денця. Леся стоiть навпроти, змокла, втомлена, розгублена, i раптом розумiе, що це все неважливо. Зовсiм не важливо. Головне, що вона таки знайшла його.

Дужого…

Гарного…

Дикого…

ВОВКА.

Ось-ось, i розчиниться в тому поглядi сiрому, пiрне з головою й не випливе довiку. А очi ж якi дивнi! Чудернацькi очi!

Крок. Червонi чоботи пiрнають у воду, але дiвчинка того не помiчае, виймае ноженята й боса йде прямiсiнько до вовка. Їй чомусь дуже важливо торкнутися його. Нехай цiеi митi небо шкереберть упаде додолу й розчавить пiд собою землю, а вона все одно мае покласти свою долоньку на груди звiровi, щоб… щоб вiдчути… дихання.

Вiн конче мае дихати. Чуеш, небо? Воно мовчить. І вовк мовчить. Стоiть без руху, а вода й сонце огортають дуже тiло сяйвом. Леся мимоволi милуеться картинкою. Їй чомусь кортить плакати. Сама не розумiе чому. Серце просто не вмiщаеться в грудях. Серцю тiсно. Вовк вiдчувае це. Авжеж. Леся впевнена в тому. Ба бiльше, його серце так само розлiтаеться в дикому шаленствi цього дощу й зелених очей. Дiвчинка, здаеться, тими очима виймае душу й кладе собi до нiг. А лише ж дiвчисько! Мокре й дивне. Пiдходить ближче. Простягае руку. Ось-ось пальцi торкнуться хутра, пiрнуть у нього й випустять на волю.

Леся завмирае.

Стоiть.

З очима навстiж.

Урештi легенько, невагомо, мов хмаринка, кладе долоньку туди, де мае бути серце звiра.

Тук-тук.

Вдих-видих.

Крик:

– Геть здурiла! Тiкай, бо роздере!!!

Леся розгублено озираеться на голос i вiдчувае, як iз-пiд пальцiв утiкае тепло. Навпроти цокотить зубами дiвчинка, ота сама, iз синцем на пiвобличчя. В очах дикий переляк, аж судомить бiдолашну, але вона не тiкае, нi. Тремтить геть уся, але й далi стоiть, мiцно стискаючи в руках криву гiлляку.

– Іди геть, пiшов вiд неi!.. Ой!..

Леся повертаеться назад.

Шукае поглядом.

Але вовка нема.

Нiде.

Вiка розгублено випускае з рук гiлляку.

– Як?.. Вiн… Вiн просто розчинився. Зник. Хiба таке бувае?

Леся озираеться навсiбiч, оббiгае галявину взад-вперед, проте звiра не знаходить – лише слiди, отi, що з кров’ю. Та й кров нинi – тiльки вода, яка прозоро прослизае крiзь пальцi.

Спантеличена рятiвниця оговтуеться першою. Видирае з багна гумовi чобiтки, скептично зазирае досередини й невдоволено прицмокуе:

– Ет! Зiпсувала таку красу. Наскрiзь мокрi. Чого тебе понесло аж сюди, га? Я вже думала до бабки Зоi бiгти по допомогу, iй-богу!

Леся забрала з рук чоботи, встромила ноги, вiдчула, як там по-зрадницькому хлюпнула вода, i чомусь розсердилася:

– А ти що тут забула? Стежила за мною? Признавайся!

Вiка нiяково пирснула:

– Ще чого! Треба воно менi. Я… я по суницi в лiс пiшла. Ось.

Леся придивилася до вимащеного в червоний сiк обличчя й раптом усмiхнулася:

– Ну ти й нечепура!

– А себе бачила? Не краща… Ще й тю-тю!.. – дiвча стишило голос, озирнулося, а потiм вкрадливо, самими вустами прошепотiло: – А якби з’iв?

Леся повернулася поглядом до галявини й чомусь сумно зiтхнула:

– Нi. Вiн мiй.

Обличчя навпроти видовжилося, навiть синець заворушився з подиву.

– Як це – твiй?

Леся знизала плечима.

– Не знаю. Мiй, i годi!

Дiвчинка шоковано розсмiялася:

– Та ти точно шалена! Будьмо подругами!

– Будьмо!


* * *

Друзi з’являються в нашому життi по-рiзному, але коли це трапляеться в критичний момент, можете не сумнiватися, що то справжнiй дарунок долi. Якщо ж таке трапляеться в дитинствi, то дружба здатна спалахнути миттю, неначе сiрник.

Дiвчатка поверталися з лiсу вже вдвох. У цьому не було нiчого дивного, бо iх поеднала спiльна таемниця. А ще – зовсiм трошки – лiс. Вiкторiя якось швидко, не замислюючись, вiдшукала дорогу. Може, тому, що думки в цiй чорнявiй голiвцi просто вирували фонтаном. Як? Що це було? Точнiше, хто? Власне, Леся дуже швидко збагне, що Вiка й знаки запитання – це речi взаемопов’язанi, якщо не тотожнi. Подружка цiкавилася геть усiм, навiть тим, про що знати було не можна. Такий собi вулканчик! От тiльки про спокiй вiн навiть не здогадуеться.

Ось i в цю хвилину дiвчинка активно намагалася осягнути побачене. Нiчого такого малiй ще не доводилося спостерiгати (а набачилася вона таки всякого). Вiка просто захлина

Сторінка 23

ася в емоцiях, немов це ii руки ще кiлька хвилин тому торкалися дикого звiра. Зрештою вона навiть спинилася й пильно так зиркнула на Лесю, немов могла прочитати на обличчi новоi знайомоi пiдказку до дивноi таемницi. Леся мимоволi зашарiлася пiд поглядом карих оченят, у яких вистрибували тепер цiлiсiнькi зграйки бiсикiв.

– Ну, нiяк не збагну! Чесно! Що то було, га? Вiн же тебе роздерти мiг! Дурненька якась, iй-богу! Вовка живого помацати задумала!

Леся знiтилася й навiть образилася.

– Та що ти причепилася з тим вовком?!

Вiка пирснула:

– Ага, щодня таке спостерiгаю. Якщо чесно, то я так злякалася, мало не впiсялася вiд страху! Правда! Ну, навiщо ти його чiпала? Не второпаю.

Леся знизала плечима, бо й сама не могла нiчого до пуття пояснити. Так було треба, i квит! Вона навiть не замислювалася, що робить i чим це може скiнчитися. Просто знала. Звiдки йшло це знаття? Воно було в нiй. Отут, де б’еться серце.

– Я вже казала. Це так, нiби вiн мiй, розумiеш?

– Нi…

– Якщо не вiн, то його очi… Вони нiби рiднi.

Вiка заплуталася остаточно й облишила таемницю. Принаймнi до часу. Вони давно вийшли з лiсу й ось-ось мали повернутися до села, а там на неi чекали своi знаки запитання.

– Ет! Куди тепер? Змокла, як курка пiд дощем. А вдома, якщо моi до тями прийшли… Капець.

Леся розгублено вклякла, мимоволi придивляючись до синця на щоцi новоi подруги.

– Битимуть?

Вiка потерла синець i кивнула:

– По голiвцi не погладять – це вже напевно!

– То… то, може, до мене? От тiльки бабуня печi сьогоднi не топила, за корiвками не було коли, висушитися нема де.

Раптом ззаду хтось кахикнув. Обидвi дiвчинки пiдскочили й одночасно озирнулися, наткнувшись на сиво-колючий погляд.

– Ну, i куди зiбралися? Захворiти хочете? Ану, кроком руш на пiч! Хутенько до мене додому! Я вам зараз зроблю капець! Чкурнула пiд дощ, та ще одну прихопила таку самiсiньку, навiсну! Удвох хворiти веселiше, еге? Тобi, Лесю, бабця зiрку з неба дiстане й ви?ходить, а ти, Вiко, здурiла, чи що? Твоi ж проковтнуть i не закусять!

Дiвчатка стояли, мовчки похнюпивши голови. Вони не сподiвалися, що iх так швидко хтось знайде. Надто страшна баба Устина. Вона ж майже не виходила надвiр, усе на дугу-спину жалiлася й на ноги хворi, а тут, диви, причалапала по калюжах i слизотi аж на вигiн. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:

– Чого вклякли?! Кажу ж, хутчiш!

Через деякий час двi змоклi голiвки вовтузилися на печi й хихотiли собi пiд носи. Найбiльше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зiллям i вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на пiч.

– Ось ще це випийте.

Вiка скептично зазначила:

– А то не отрута часом, бабцю?

Леся всмiхнулася кутиками вуст, згадавши своi думки в цьому будиночку ще кiлька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула цiла вiчнiсть. І будинок, i сама баба Устина були вже й не страшнi зовсiм. Хiба трошки. Зате цiкаво й навiть приемно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печi ж було тепло-тепло, немов казковий дракон iз вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собi, дiвчинка ще раз усмiхнулася й раптом спитала стару:

– А що буде, коли торкнешся вовка?

Бабця завмерла на мiсцi, а сивi очi стали схожими на двi щiлини.

– Вовка, кажеш?

Вiка аж пiдскочила з хвилювання, яке не змогло вмiститися в дитячому тiльцi. Ура! Вона таки дiзнаеться вiдповiдь. Точно. Як це Вiка не здогадалася першою спитати вiдьму про вовка? Вiдьми на такiй чудасii неодмiнно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидвi дiвчинки завмерли, не в силi вiдiрвати вiд бабцi допитливих очей, що випромiнювали неабияку цiкавiсть. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсiм кепське, втягла голову в плечi, а Вiка й дихати забула.

– Ет! Вовк не собака. До рук не пiде.

Обидвi видихнули:

– Точно. Стояв i не рухався.

Стара значуще затрясла кривим пальцем.

– Як правду кажете, то вовк не бiда. Страшнiше, коли…

Тиша сама себе боялася рушити, а вже дiвчаткам здавалося, що власнi серця калатають гучнiше, анiж церковнi дзвони в недiлю. Баба ж не поспiшала казати далi, навiть озиратися стала, мов хто невидимий пiдгледiти чи пiдслухати мiг ту сповiдь, i врештi видихнула:

– Вовкулака…

– Хто?

– Вовкулака, кажу. Людина-вовк.

– Ой лелечко! – Дiвчата пiрнули пiд ковдру. – Господи, жах який!

Нарештi Вiка не стрималася й першою висунула носа, округливши очi так, що вони тепер скидалися на два брунатнi блюдечка.

– То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та вiн же не вкусив ii! Нi! Я свiдок!

Леся клiпнула кiлька разiв i мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати iй тепер ночами в подобi вовка? Жах! Баба Устина навiщось стягла iз сивоi голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповiдати.

– Казки то, дiвчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тiльки не конче треба бути вкушеним.

Д

Сторінка 24

вчата аж пiдстрибували з цiкавостi:

– Як?

– Просто. Вродженi вовкулаки… вони пiд такою зiркою з’являються в цьому свiтi. Часом це розплата за грiхи батькiв. Або… як вагiтна жiнка в лiсi бачить вовка чи, крий Боже, покуштуе м’яса дичини, яку вполювала ця iстота. А оберненi вовкулаки, – тут бабин голос стишився й став ще загадковiший, – то справа вiдьмацьких сил. З тими силами не повоюеш. Стерегтися треба… вiдьми!

А сама зирк – у дiвчат уже крижанi мурахи тiлом розповзаються. Ось оберне зараз бабця iх на вовкулак! Стара всмiхаеться.

– Ну-ну. Не бiйтеся. Якщо вашi майбутнi нареченi будуть хоч трошки схожими на вовкiв, то щастя матимете.

Леся просяяла:

– А той вовк… вiн гарний. І очi… сiрi-сiрi, а в них – душа.

Бабця завмерла й навiть чесати волосся припинила. Кiлька хвилин думала щось свое, уважнiше придивляючись до дiвчинки, а потiм самими вустами старечими прошепотiла:

– А може, то й була душа?


* * *

У мiстi, схожому на велетенську рибу, блукала пiд небом душа. Саме згори вона й помiтила, що мiсто коло моря скидаеться на рибу, зовнi спокiйну й тиху, тодi як усерединi рибини кипить вогнями життя. Серед вогникiв нiчного мiста душа вiднайшла одне, потрiбне тiльки iй вiкно. Гадала, що дороги не знайде вже, але ii, невагому, пiдхопив на крило вiтер, всадовив собi на спину й закинув прямiсiнько в лiкарняну палату крiзь розчинене навстiж вiкно. Душа зависла пiд стелею, розмiрковуючи, що час би вже цю стелю побiлити, бо сiрi плями на нiй формою дуже подiбнi до материкiв. Хiба що це навмисно хтось зробив, щоб хворi дивилися на стелю й подумки подорожували. Озирнулася. Цiкаво, хто ж лежить у цiй палатi? Коли ж придивилась уважнiше, то чомусь зiщулилася вся, ставши малюсiнькою цяточкою. Просто тiло внизу… воно було колись ii.

На вузькому лiжку лежав молодий чоловiк, точнiше, юнак. Як-не-як, лише двадцять два роки, проте тiло дуже, мiцне, неначе в античних богiв. Темно-русе волосся невдоволеним iжаком стовбурчилося на бiлiй подушцi, а смертельно блiде обличчя викликало нiмi запитання: «А чи лишилася в цьому тiлi бодай краплина живоi кровi? Чи на лiжку лежить мрець i вже навiть лiкарi розвели руками, не годнi нiчим допомогти? Бо якби могли, то хiба б лишали трудного без нагляду?» Душа ж не глуха, вона чуе, як медсестрички в коридорi тихцем шепочуться, аби не на iхнiй змiнi цей юнак вiддав душу. Кому весело, якщо помирають молодi? А останнiм часом отаких хлопцiв привозять до них часто, немов якась чорна сила виконуе план чи складае таемнi списки.

– Таке нинi життя настало, – констатуе завiдувач реанiмацiйного вiддiлення, сховавшись у своему кабiнетi вiд того життя, як вiд мари.

От тiльки не вiн один боiться вийти вночi на вулицю. Хоча чому вночi? Випадкову кулю можна впiймати i вдень, опинившись не в тому мiсцi i не в той час. Цей хлопчина принаймнi не випадкова жертва, нi. Вiн той, кому всi шiсть куль були призначенi, i той, кого вони мали вбити, а не склалося, проте… Сивочолий чоловiк зiтхае. Це питання часу. Не житець, нi, – пацiент шостоi палати. А шкода! Он хлопчик так щиро плакав. Хто вiн йому? Брат? Еге ж, брат. Ет, серце стислося. Впустив до палати малого. Усе одно нiчим не зарадиш, нехай хоч кiлька останнiх годин побуде коло рiдноi людини, бо потiм свiт змiниться так, що й упiзнати буде годi. Це вже буде свiт, у якому ти сирота, бо батька не пам’ятав вiд народження. За тата був старший брат, а тепер i його може не стати.

Хлопчику й говорити про це було не треба – вiн вiдчував серцем усе, що боялися вимовити дорослi вголос, бо Льоша у своi одинадцять прагнув бути для брата пiдтримкою. Брат – то все. Без нього вони з мамою пропадуть у цьому солоному мiстi, де е море, але немае спокою й зарплат. Як вони житимуть? За що? За мiфiчнi цифри й нулi, що iх мама вже й не рахуе. Давно облишила те пусте дiло, а заразом i посаду викладача лiтератури в поважному навчальному закладi. А що з тiеi посади, коли маеш двох синiв i iх годувати чимось треба, ще й брат навчаеться? Але Вовчик… Вiн усе може. Може й навчатися, й заробляти на харчi, а вiднедавна й на лiки для мами. Льоша понуро зiтхнув, немов внутрiшнiм зором опустився на один поверх нижче, у кардiологiю, де на такому ж лiжку побачив маму. Чи спить вона? Льоша не знав, зате добре затямив, що розповiдати про стрiлянину й брата мамi аж нiяк не можна. Серце не витримае. Отак пак! Йому бракуе сил витримувати безлад, який сьогоднi отой сивочолий лiкар назвав життям. От i виходить, що шiсть куль можуть убити за умови, коли жодна з них не влучила. Маму вони вб’ють, не торкаючись, якщо Вовчик…

– Братику, тримайся, чуеш? – хлопчик прошепотiв це тихо-тихо, самими вустами, немов незримий ворог стояв поруч i тримав на мушцi.

А може, Льоша боявся порушити хистку рiвновагу братового дихання? От i сидiв нишком, ворушитися боявся, ухопив брата за руку й дихав на неi часто-часто. Зiгрiти прагнув. Бо чому вона така холодна? Не бувають руки такими холодними в живих. Чорна голiвка схилилася низько, кучерики торкалися бiлого простирадла, яке на

Сторінка 25

инули поверх пораненого тiла. Кулi лишили в ньому наскрiзнi рани. Двi дiстали на операцiйному столi хiрурги й самi не йняли вiри, що пацiент доживе до кiнця операцii. А дожив. І тепер чекае на свою хвилину. Чекае й душа. Дивиться згори на зiгнутого хлопчика, який часто-часто хукае на долоню старшого брата й кулиться. Душа болить. Може, це тому, що вона ще жива? Точнiше, тiло живе, дихае ледь-ледь, але iснуе. А що станеться потiм?

– Вовчику, не помирай, чуеш? – схлипуе малий. – Не треба.

Душi робиться незатишно й вогко. А хлопчик i далi стискае долоню й плаче вже без упину, ковтае сльози, втирае рукавом носа, хлипае щиро й гаряче. Здаеться, сльози не можуть бути такими гарячими, але навiть шкiра присмертного здатна вiдчути тепло дитячих слiз.

– Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильнiший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стрiляти було? – Хлопчик пiдняв до стелi карi оченята, i душа затремтiла. – Вони ж говорити тiльки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стрiляли?

Душа вiдчула, як ii хитнуло вбiк i почало затягати кудись високо-високо. Усе вiдбувалося швидко. Тiльки й встигла збагнути, що це, певно, i е кiнець, коли прилади, що оповили тiло пораненого, запищали, немов навiженi. Наляканий хлопчик пiдхопився й стрiмголов кинувся в коридор.

– Лiкаря! Чуете? Лiкаря!!!

Довкола забiгали люди в бiлих халатах, але вся iхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якiсь тiнi, що й торкнутися тебе негоднi. Душа вiдчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати ii на землi, i злiтала все вище й вище.

Вiтер колихнув повiтря, напоене лiками, i стрiмголов помчав увись, щоб за тисячi кiлометрiв приземлитися в нiчнiй травi пiд вiкном у дивноi дiвчинки. Вiн стукнув у шибку – i дiвча прокинулося, розплющило зеленi очиська й зiскочило з лiжка, немов хтось пронизав тiло й воно ось-ось мало розпастися навпiл. Дiвчинка вхопила папiр i прямiсiнько на пiдвiконнi, в сяйвi мiсяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очi, щоб утримати iх коло себе назавжди. Вiтер дивився i, млiючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землi й цiлувати ii дихання. Вiтер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихае.

– Усе даремно. – Лiкар утомлено опустив руки. – Констатуйте час смертi.

– Нi!!! – закричало хлоп’я й розпачливо заходилося битися головою об дверi операцiйноi, намагаючись прорватися до брата.

– Шкода хлопця, – перемовилися молодесенькi сестрички й змирилися, що саме на iхнiй змiнi цифра статистики хитнеться на одну одиничку в напрямку смертi.

– Синку, – прохопилася крiзь сон свiтловолоса жiнка в бiлих лiкарняних стiнах.

Це все вiдбуватиметься тут, на землi, коли душа летiтиме зовсiм в iншому просторi й бачитиме яскраве свiтло. Враз… дiвчинка зробить останнiй штрих – i на клаптику звичайного паперу клiпнуть сiрi очi вовка.

– Вiн очi розплющив, Петре Юлiановичу, – шоковано пробелькоче сестра й зомлiе, бо точно знатиме, що перед нею мрець. А хто ж iще, коли серце не билося одинадцять хвилин?

Лiкар i далi реанiмуватиме хворого, бiгаючи довкола нього з чiткою думкою, що це неможливо, навiть нап’еться вдома чи не вперше за всю медичну практику, зате в промiннi ранкового сонця всмiхатиметься щасливий хлопчик, що мае брата.

– Льо-ш-к-о…

– Мовчи, братику. Ти що! Силу треба берегти.

Юнак клiпнув, згадуючи дивний сон, як вiн був вовком i серед дощу в лiсi натрапив на дiвчинку. Вона торкнулася його, i той дотик горiв ще й досi, от тiльки зсередини, у самiсiнькому осердi серця. Лесю ж довгенько сварили i бабуся, i тiтка Дуся, а ще стверджували, що вовк лише привидiвся наляканим дiвчатам. Леся кивала головою. А з дитячого малюнка на цей свiт дивилися сiрi-сiрi очi вовка й людини. Чи, може, то таки була душа?


* * *

Леся пiшла в перший клас, коли вереснева трава лише здогадувалася про наближення осенi. Того року осiнь прийшла iз запiзненням i ще довго пестила лiтнiми днинами. Навiть ночi були теплi. А ще Лесi запам’яталися вогнища в перших сутiнках i димовi полотнища у вечiрньому повiтрi. Селяни саме давали ладу своiм урожаям, а ввечерi спалювали на городах залишки сухого бадилля.

От i звiстка про школу застала Лесю серед сухоi кукурудзи. Дiвчинка залiзла в тi заростi, щоб пiдглядати, як вiтер-друзяка заплiтае довгi листки в коси. Баба Зоя саме видоiла корiвку та йшла з повним вiдром молока до хати, аж тут хвiртка прочинилася й у двiр зайшла-закотилася жiнка з таким самим сухим волоссям, що й у кукурудзи. Навiть колiр воно мало такий самий, тьмяний.

– Доброго вечора, Зое Матвiiвно, а заразом i здоров’ячка мiцного!

Леся аж принишкла у своiй схованцi, бо такого солоденького голосу iй до цього й чути не доводилося. Вiн був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тiльки люди, що куштували з нього, вiдчували, що, крiм меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмiнно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипаеться.

– І тобi, Валентино, не хворiти. Чим завдячую?

Жiнка стрепенулася, певно, не сподiва

Сторінка 26

ася такоi прямоти, проте не розгубилася й усмiхнулася, що сонце засяяло:

– Усе ви, тiточко, бачите. Нiчого не пропустите. Наче в думки зазирнули, iй-богу! За дiлом я.

– Кажи.

– А де онучка ваша, Леся?

Стара озирнулася й мимоволi ступила крок назад, немов собою затулити дитину хотiла.

– Та бавиться десь тут. А що?

Жiнка пожвавiшала й попросилася до хати. Мовляв, розмова серйозна. Бабця провела гостю, а Леся з цiкавостi мало не луснула, немов перезрiла капустина. Ех! Про неi ж розмова. Пiдiйшла ближче, присiла коло порога, щосили прислухаючись до голосiв у будинку. Вони долинали, немов iз бочки: усiх слiв не розiбрала, проте коли почула одне з них, аж пiдскочила. Школа! Їi хочуть забрати до школи! Раптова звiстка яскравим метеликом затрiпотiла в дитячiй голiвцi. Та це ж вона буде першокласницею! Навчиться читати, писати, рахувати! А ще… ще в школi неодмiнно мають бути уроки малювання. Це ж треба! У Лесi буде справжня вчителька малювання.

Дiвчинку переповнила радiсть, вона буквально лiзла назовнi, примушуючи негайно вiднайти того, з ким можна буде подiлитися. Таке трапляеться з дiтьми, коли хочеться одразу ж, негайно, розповiсти про щось дуже важливе. Леся довго не розмiрковувала, кому розповiсти, i бiгцем, щоб не передумати, майнула до будинку-ями. З Вiкою ii вже встигла поеднати справжня симпатiя, проте дiвчинка страшенно боялася хмiльних батькiв Вiки. Навiть не боялася. Нi. Щось у неi всерединi зiщулювалося – i робилося боляче дихати. Але тепер… вона прагнула швиденько покликати подругу й одразу ж утекти. Дiвчинка мить постояла, а потiм таки зважилася переступити порiг чорноi пустки.

У кiмнатi справдi було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речi валялися без ладу там, де впали, чи там, де iх кинули. Простiсiнько на пiдлозi на старезному кожусi (i це влiтку!) спав батько Вiки – товстелезний чоловiк iз густими вусами. До речi, один вус був помiтно довший вiд другого. Саме через цю цiкаву особливiсть односельцi кликали його Одновусим. Мати… Їi називали на iм’я – Галькою, iнодi – Голкою, саме Голкою, бо вона, на вiдмiну вiд чоловiка-вареника, була худюча-худюча й аж занадто висока, тому й скидалася на iнструмент для шиття. Тепер жiнка спала попiд стiною, але пiд нею навiть кожуха не було – самi голi дошки. Скрiзь роiлися мухи. Вони зграями розповзалися довкола й дзижчали без нiяких перерв та антрактiв. Певно, комахи почувалися справжнiми господарями в цiй оселi, i жодна жива душа не намагалася переконати крилатих iстот у протилежному. Господи! Як же тут можна жити?! Де Вiка?

Подружка сидiла в куточку, на прогнутому дугою лiжку, i мрiяла про iжу. Помiтивши гостю, гойднулася й мало не впала з подиву, потiм швиденько зiскочила й навшпиньки пройшла повз дорослих. Уже коло самого порога клiпнула очима: «Тiкай!» Подружцi повторювати не треба було – i вони обидвi щодуху дременули до Лесi додому, щоб заховатися в травi. І вже там, вiдхекавшись, майбутня першокласниця розповiла про новину. Вiка зачудовано вигнула брови дугою й стала схожа на кумедне звiрятко. На песика. Точно! Вона просто обожнювала собак.

– Як у школу? Але ж тобi семи рокiв нема!.. Це менi в березнi минуло – я й пiду!

Леся сяяла вiд несподiваного щастя, немов свiтлячок серед ночi.

– Ну то й що? Певно, це не так важливо. Ми тепер будемо однокласницi! Уявляеш?

Вiка почухала немиту голову й усмiхнулася. Щасливо так, немов хто насипав тарiлку борщу з печi, поставив i ложку поклав: частуйся!

– А так можна?

– Не знаю.

– Лесю, – долинуло вiд дверей.

– Зачекай, я хутенько, – прошепотiла й швиденько майнула до бабцi.

На дiвчинку чекала та сама тiточка з медовим голоском. Пильно подивилася. Леся ще встигла змiркувати, що очi в жiнки схожi кольором на сухе бадилля. Дивне порiвняння. Суха якась жiночка виходила, як стручок, з пусткою замiсть плоду.

– Гарна дiвчинка, – солодко заспiвала гостя. – А розумниця, певно. Ти до школи хочеш, Лесюню?

Леся чула, як вистрибуе з хвилювання серце. Їй чомусь стало холодно й незатишно пiд поглядом незнайомки, проте дiвчинка знала, що десь серед трави до розмови дослухаеться Вiка.

– Хочу.

– Справдi? – перепитала бабуся здивовано.

– Дуже.

Валентина Йосипiвна ледь утрималася, щоб не потерти вдоволено руки.

– Бачте, Матвiiвно, а ви сумнiвалися! Лесю, ти будеш слухняною?

Леся зиркнула на розгублену бабцю й пригадала фарби та пензлики в себе пiд лiжком. Це ж ховатися не доведеться бiльше. Можна буде смiливо малювати, i бабця не лаятиме.

– Авжеж.

Жiнка сито всмiхнулася:

– От i домовились.


* * *

Через кiлька тижнiв Леся (та й не тiльки вона) збагнула, що Валентина Йосипiвна вмiла домовитися будь iз ким, коли тiльки мала в тому iнтерес. Є такi люди. Здаеться, вони пролiзуть у найменшу шпарину й примостяться на носi хижого звiра, аби iхне було зверху.

Навiщо ж треба було брати Лесю до школи на рiк ранiше? Таемниця розкрилася першого вересня, коли задоволена вчителька повела на урок самих первачкiв, тодi як ii колега змушена бул

Сторінка 27

навчати учнiв другого й третього класiв разом. Власне, для iхньоi школи це було закономiрне явище, бо класи налiчували по п’ять-шiсть школярiв, от iх i доводилося об’еднувати. Однак того року разом iз Лесею в першому класi було аж десять учнiв. Така кiлькiсть дiтей i зв’язки в районному вiддiлi освiти зробили свое дiло. Валентина Йосипiвна вже не розривалася мiж двох навчальних програм, а на посаду вчительки четвертого класу хутенько взяли iншу. Ну, i що з того, що новенька – найлiпша подруга Валентини Йосипiвни? І не такi збiги трапляються в життi. А люди, вони ж умiють вiддячувати. Деякi з них навiть знають, що вдячнiсть не обмежуеться самими словами.

Власне, пiдводнi освiтянськi течii мало хвилювали зворушену дiвчинку. Леся зосереджувалася на зовсiм iнших вiдчуттях i враженнях. Спершу, як i годиться в точцi вiдлiку чогось нового, слiд було пiдготуватися до змiн. Дiвчинка знала, що рано чи пiзно вони з бабцею неодмiнно поiдуть до мiста, щоб накупити всього перед школою. Леся усвiдомлювала собi, що районний центр нiтрохи не схожий на велетенську столицю, проте передчуття подорожi переповнювало малу, i iй навiть увi снi ввижалися гамiрнi вулички, високi будинки, якi своiми дахами пiдпирають черево неба, i, звiсно, величезнi – ба нi! – велетенськi вiтрини крамниць, за якими простягаеться абсолютно iнший свiт, яскравий i принадний.

Урештi довгожданий день настав, i вони з бабцею вирушили до районного центру. Коли обидвi вибралися iз запиленого автобуса, зрадiли неймовiрно. Леся навiть пiдстрибувати почала, вiдчуваючи, що повернулась у вже забуту, проте рiдну стихiю. Вона йшла, високо пiднявши голову, розкуйовджена й щаслива, вдивлялася в обличчя випадкових перехожих i мимоволi здригалася, коли попереду чи збоку з’являвся жiночий силует. А що, як… Проте жiнки виявлялися звичайними незнайомками в гамiрнiй юрбi. Вони байдуже виринали з натовпу й так само зникали в калейдоскопi щоденних справ, а маленька дiвчинка ще довго дивилася iм услiд – зелено-зелено й печально.

– Красуне моя, агов? Про що замрiялася? Уже й крамниця. Бачиш он тi склянi дверi? Тут ми зробимо з тебе школярку. Згода? – бабуся говорила тепло, певно, щось вiдчуваючи.

Леся знiтилася, а потiм, щоб бабуся нi про що не здогадалася, рвучко вхопилася за дверi. Вони тут, щоб обернути ii на школярку, тому треба радiти обновам. А як не радiти, коли ще трошки, зовсiм трошечки – i вона матиме все: новiсiньку форму, портфелика й такi симпатичнi черевички? Оглядаючи свою подобу в дзеркалi, зеленоока мавка ледь стримувала емоцii. Проте ще бiльший захват у неi ви?кликав вiддiл канцелярii. Тут були й ручки, й олiвцi, i чистесенькi зошити, але найголовнiшим надбанням, справжнiсiньким скарбом стали фарби й альбом для малювання.

Зрештою i бабця, й онука згубили лiк часовi, а заразом i нехитрим заощадженням, проте обидвi вийшли з крамницi щасливi. Леся, не соромлячись, смiялася, а випадковi перехожi озиралися на променисту дiвчинку. Однак малiй художницi було байдуже, iй просто хотiлося лiтати й обiймати всiх-всiх, а найбiльше бабуню за те, що та тепер не сваритиме й дозволятиме малювати на цiлком законних пiдставах. Ма-лю-ва-ти! Що може бути кращим? Та не бувае нiчого важливiшого! Вона тепер намалюе весь свiт. Чи зачаклуе? Вiн буде iснувати на паперi таким, яким створить його Леся.

Натомiсть бабуня нишком позирала на онучку й старанно ховала сльози в кутиках очей. Їй зовсiм не було шкода останнiх коштiв, витрачених на малу дзигу. Просто вона iнакше уявляла цей день. Зовсiм iнакше. Жiнцi аж вити хотiлося, аби единий синочок устав-пiднявся й повiв свою кровинку за руку до школи, як i годиться батьковi. Щоб розправляв бантики на кучерявiй голiвцi, фотографував зеленi оченята, а потiм пiдкидав високо-високо, аж до неба, свою школярочку. Старенька навiть зiщулилася пiд вагою оманливих мрiй i стала меншою.

– Бабцю, ти чого? Я старатимуся вчитись. Обiцяю.

Жiнка пригорнула дитину до себе й поцiлувала.

– Та я не про те. Знаю, що вчитимешся. Он яка розумниця в мене виросла! Уже зовсiм доросла.

Леся пiдняла носика догори й ствердно кивнула: авжеж! І лише пiзно ввечерi доросла дiвчинка дозволила собi бути дитиною. Так, щоб нiхто-нiхто, навiть вiтер, що в травах вовтузився, не пiдгледiв. Ще раз зиркнула на сукню, бантики, складений портфелик коло столу i… заплакала. Щиро так. І гiрко. Бо ж геть усi дiти, навiть коли вони дуже хочуть бути дорослими, усе одно потребують мами. І хоч би що казали люди, хоч би в чому переконували тi, хто намагався цю маму замiнити, а по-справжньому щасливою почуваеться лише та дитина, у якоi мама е. Леся мiцно прикусила губенята, щоб не заплакати вголос, а потiм тихесенько, немов налякане мишеня, пропищала в темряву:

– Де ж ти, мамочко? Я ж завтра до школи йду. Менi так страшно й радiсно, а тебе нема… От якби я завтра прокинулася, а ти до мене в школу прийшла!

На саму думку про це дiвчинцi стало тепло. І сльози закiнчилися. Вона торкалася пальчиками темряви, немов пестила когось невидимого в нiй, i всмiхалася.

Сторінка 28

* * *

Що було потiм? Звiсно, перше вересня. Леся запам’ятала, що прокинулася найпершою. Мабуть, ще Лиска в повiтцi бачила своi трав’янi сни, а дiвчинка вже зiскочила з лiжка й вибiгла до свiтлицi, щоб розбудити бабусю.

– Бабцю, ми не запiзнимося?

Жiнка всмiхнулася й обiйняла свою першокласницю.

– Та нi. Дивися, ще й школа зачинена.

– А я боюся запiзнитись.

– Моя хороша… Може, таки варто було ще рiк удома посидiти, га?

Леся тоненькими рученятами обхопила бабусину шию й прошепотiла на вушко:

– Нi. Я дуже-дуже хочу вчитися.

Того дня схвильована дiвчинка зайшла на шкiльне подвiр’я з вiдчуттям, що ii серце – повiтряна кулька, таке невагоме й легке – зараз вистрибне з грудей i полетить високо-високо. І бачитиме звiдти святково вбраних школярiв з оберемками айстр у руках, а заразом i схвильованих батькiв, якi метушливою стiною стоять довкола своiх дiтей. Проте, хоч як пильно вдивлялася дiвчинка в яскраву юрбу, мами серед цих людей усе одно не було. Леся похнюпила носика й опустила голову, коли раптом хтось жваво штовхнув ii в бiк:

– Привiт!

Навпроти стояла Вiка, так-сяк убрана в бiльшу на два розмiри форму. Бант якогось непевного кольору сповз iз голови й ось-ось мав упасти додолу. Дiвчинка вiдчувала, що ii зачiска будь-якоi митi може розсипатися, тому коли-не-коли ставила портфелика на землю, щоб повернути бант на бiльш-менш прийнятне мiсце. Було помiтно, що вона хвилюеться й тривожно озираеться довкола, шукаючи бодай якоiсь пiдтримки.

– Привiт! А ти що, сама? – чомусь пошепки спитала Леся, спиною вiдчуваючи теплу присутнiсть бабцi Зоi.

Подруга задрала вище носа, ще раз натягла бант, а потiм видала свою болючу правду:

– Та… мати не дiйшла. Зранку вiдзначила подiю й спить бiля хвiртки. Хоч би у двiр заповзла вже.

– А батько?

Вiка блимнула:

– Ти що! Крий Боже! Щоб iще побився з кимось! Вiн i не таке може втнути. Теж хропака дае, тiльки на подвiр’i в друзяки Соломона.

– А як ти збиралася?

– Як? Прокинулася, вмилася з тазика, вдягла форму. Менi сусiдка, тiтка Інна, дала. Вiд дочки лишилася, бо та вже виросла. І портфель лишився. А приладдя… – дiвчинка стишила голос. – Я в батькiв цiле лiто копiйки нишком крала й ховала. Назбирала. Отак пак!

Леся спiвчутливо торкнулася руки подружки.

– Нiчого. Ось вивчуся, поiду до мiста й не бачитиму iх нiколи.

– А я теж хочу стати… – проте на пiвсловi дiвчинка вмовкла, щоб швидко-швидко закiнчити: – Ой!.. Тiльки для цього нам треба добре вчитися.

Вiка войовниче забрала портфелика iз землi.

– А я й учитимуся… добре! Навiть не сумнiвайся.

Леся сама не знала, у що iй вiрити, а в чому сумнiватися. Дiвчинка дивилася на новий свiт широко розплющеними очима й нишком щипала себе: чи це, мовляв, вiдбуваеться насправдi? Але все лишалося, нiчого не зникало, бо вона таки не спала.

Школа. Лесi вона сподобалася. Дуже. Такий затишний будиночок iз величезними вiкнами й високим дахом. Примiщення мало три кiмнати. Двi просторiшi з двома рядами парт, де на кожному мали сидiти учнi окремого класу, а третя кiмнатка була гральна, проте з появою новоi вчительки ii переобладнали для навчання четверокласникiв. Леся прислухалася до кожного звуку, а оченятами вбирала геть усе: кожен куточок i шпаринку, навiть запах крейди, якою щось писали на дошцi. Дiвчинка вдивлялася в напис, немов вивчала чудернацьку картину невiдомого художника, яку поки що не могла прочитати, але… намалювати ii вона б спробувала.

Тiльки-но учнiв розсадовили й дали iм спокiй на кiлька хвилин, Леся схопила ручку й спробувала в зошитi вiдтворити те, що було написане на дошцi. Тим паче, що посадовили ii на першу парту поруч iз рудим хлопчиком. Той зиркнув на дiвчинку, потiм – на запис, який з’являвся в зошитi, i чомусь щосили штурхонув ii прямiсiнько в лiкоть. Ручка вистрибнула з рук, а Леся розгублено клiпнула зеленими очиськами. Рудий розбишака анiтрошечки не знiтився, натомiсть висолопив язика:

– А-а-а! Розумна дуже?

Леся зiщулилася, вiдчуваючи, що зараз провалиться крiзь пiдлогу. Хлопчина з виглядом переможця вiдсунув Лесин лiкоть якнайдалi вiд себе, окреслюючи як свою значно бiльшу частину парти. Леся розгублено вiдхилилася, коли раптом iз парти позаду хтось щосили штурхонув нахабу. Хлопчина з несподiванки закляк, а потiм почервонiв так густо, що став схожий на помiдор iз бабиноi грядки.

– Ти чого ii штурляеш? Зараз у лоба дам!

– Вiко Пархоменко! Ти чого на Петра напосiла? Га? Не соромно? Та й пересядь далi, будь ласка. Он третя парта вiльна.

Вiка зиркнула з-пiд лоба на Валентну Йосипiвну й одразу ж вiдчула, що вчитися добре в цiеi вчительки не вийде. Натомiсть ображений Петько пробурмотiв пiд носа так, щоб Леся розчула кожен звук:

– Начувайтеся.

І почалося. Леся так i не зрозумiла, чим саме не сподобалася Петьковi Зайченку, однак те, що таки не сподобалася, вiдчула. Власне, так само, як i Вiка збагнула, що, заступившись за подругу, нажила справжнього ворога. Щоправда, Вiцi треба було вiддати належне: цим вона мало журилася. Проте хай

Сторінка 29

там як, а подруги дуже швидко усвiдомили, що лише вдвох зможуть тримати оборону й вiдбиватися вiд образливих прiзвиськ та ущипливих жартiв.

Дивно, але дiти чомусь бувають жорстокi. Можливо, так iм легше почуватися в безпецi серед дорослого свiту? А що? Хтось iще, крiм тебе, менший, слабший, безпораднiший? Йому про це варто нагадувати частiше, тодi самому не так лячно. От i вийшло, що Леся з Вiкою з перших днiв стали вигнанками. Вiка через те, що була дочка хронiчних алкоголiкiв, завжди голодна-холодна й обiдрана, а Леся… Леся просто тому, що була бiла ворона, iнакша, не така, тю-тю. Малювала весь час щось, вимальовувала, з вiтром обiймалася. Ще й шалена яка, iй-богу! А що добра та щира… то цi риси в дитячому свiтi не першоряднi, надто в такий неспокiйний час. Куди важливiше дертися щонайвище, кричати найголоснiше й штовхатися найсильнiше, а ще керувати колективом i зацiплювати рота всiм незадоволеним.

Таким беззаперечним лiдером став той самий рудий Петро Зайченко, дарма що мав таке цiкаве прiзвище. Уже першого дня вiн добряче труснув сусiда, коли той жартома назвав його Зайчиком. Певно, десь глибоко-глибоко в душi хлопчик таки ним був i страшенно боявся, що хтось iнший здогадаеться про куций хвостик, от i воював натхненно й пристрасно, так, що нiкому й на думку не спадало приглядатись уважнiше.

– Двi лошицi, хи-хи-хи!

Вiка стискала кулаки й кидалася на Петька, мов шулiка. Проте той вивертався, а часом мiг боляче смикнути за волосся чи сiпонути спiдницю, вiдбiгав убiк, задирав угору рудого носа й кричав ще голоснiше, на все подвiр’я:

– Ло-ши-цi!

Дiвчат нiхто не боронив. А кому хочеться брати вогонь на себе? Нiкому. Проте дивувало iнше. Чому образливi прiзвиська й штурханину не зупиняла вчителька? Талановитий педагог. Освiтянка з великоi лiтери.

Власне, Валентина Йосипiвна мала свою унiкальну методику роботи: плисти за течiею, навiть не напружуючись. Їi самi дiти, точнiше, iхня присутнiсть дратувала. Краще посидiти на стiльцi й потеревенити з колегами, щоб довiдатися про всi останнi новини: i тi, що були, i тi, що iх вигадували просто так, щоб було про що зойкати «ой-ой-ой!». Це ж як нецiкаво й сумно було дивитися на свiт ii очима. Леся хоч i була шестирiчною дитиною, але чомусь дуже швидко збагнула, що бути Валентиною Йосипiвною – то страшна мука. Бачити в людях лише зло й пiдступи – так i з глузду можна з’iхати або хвороби якоi доп’ясти, однак сама Валентина Йосипiвна про те навiть не здогадувалася й мiняти свое бачення свiту аж нiяк не збиралася.

– Господи, i сiпонуло ж мене забрати цю навiжену! Уже тими уроками малювання менi в печiнки в’iлася. Усе випитуе щось та випитуе. Таке мале, а замучило. Мушу навiть лiтературу спецiальну читати, уявляеш?

– А чого дивуешся? – озвалася щойно прийнята до шкiльного колективу вчителька – за сумiсництвом подруга – Яна Вiкторiвна. – Мати хто в неi, забула?

– Ага, вiдьма! І мала така сама чудна. Ой-ой! А ота голодранка? Вiка Пархоменко! Вiд неi ж смердить за версту, дихати нема чим. В iнтернат здати б, щоб там вимили як слiд.

– Та чого ти? Мала як може, так i миеться. І одяг прасуе. Сама бачила, коли вчора додому йшла.

– Ну й що з того? Сьогоднi прасуе, а рокiв за десять пити-гуляти почне, ще й залетить вiд когось, бо хто ii глядiтиме? Нiхто. В iнтернат!

Очевидно, навiть подруга часом утомлювалася вiд чорноти думок колеги, тодi й нагадувала, що не буде дiвчат – учнiв не вистачить для повноцiнного класу. І доведеться розпрощатися з посадою, а за неi вона виклала… Цифру називали завжди пошепки, проте переконливо, принаймнi Валентина Йосипiвна вмовкала й дулася день чи навiть два, ходила мовчазна, схожа на обскубану гуску, але потiм вiдходила й знову заводила своеi, солоденькоi й отруйноi: «Ой-ой-ой!»

Чи страждала вiд такоi вчительки Леся? Авжеж. Часом дiвчинцi навiть утекти хотiлося, проте вона боялася, що Валентина Йосипiвна знайде й настромить ii на свою довжелезну указку, немов неслухняного метелика. От що вмiла талановитий педагог, то це жестикулювати вчительською указкою, немов то був пусковий механiзм ядерного пристрою. У такi хвилини ii всi боялися, навiть Петько Зайченко, а Леся з переляку вiдводила очi вбiк i дивилась у вiкно. Тiльки нишком, щоб Валентина Йосипiвна не помiтила.

За вiкном було значно спокiйнiше. Там росли велетенськi горiхи, i Лесi подобалося розглядати мереживо гiлок i уявляти, який вигляд мали тi дерева, коли були зовсiм маленькi. Хто ж насадовив iх по всьому шкiльному подвiр’i, не знали достеменно нi самi вчителi, нi жителi Бувальцiв. Найiмовiрнiше горiхи росли в цiй мiсцинi задовго перед тим, як тут з’явилося шкiльне подвiр’я. Проте дiтлашню цей факт мало обходив. Горiхи затуляли собою пiвнеба й ховали малечу вiд сонця, а ще… ще в них переховувався вiтер. Еге ж. Хiба ж вiн мiг залишити свою малу господиню напризволяще? Хоч де був, завжди повертався й чухав спину об репаний стовбур та розлогi гiлки, а з них додолу пригорща по пригорщi падали круглi й такi пахучi плоди.

Школярi збирали iх у портфелi

Сторінка 30

й навiть за пазуху, приносили додому, сушили, хто де вигадував, а потiм на перервах гуртом ласували солодкаво-гiркуватими осередками, щоб розуму додалося. І вiрили в ту чарiвну силу горiхiв так щиро, що навiть сумнiвнi педагогiчнi таланти нездатнi були знищити бажання вчитися. Дiти старанно виводили першi закарлюки, гуртом вимовляли нову лiтеру й вивчали цифри. Усе вiдбувалося так, як мало вiдбутися. Учнi звикали до того, що вони учнi, а час летiв на вiтрянiй гривi у свое нiкуди, iнодi плутався в горiхових кронах, а ще розкладав по поличках пам’ятi шкiльнi успiхи та невдачi, радощi та жалi. І, певна рiч, першi симпатii.


* * *

Лесi вона сподобалася з першого погляду. Молоденька, щойно з унiверситетськоi лави й така гарна, що аж дух перехоплювало. Хiба така не сподобаеться? Мабуть, хтось високо в небi вирiшив урiвноважити чорне з бiлим i на противагу «педагогiчним талантам» надiслав справжнiсiнького освiтянського свiтлячка.

Учителька, яка викладала в другому й третьому класах, раптом вiдчула, що страшенно занепадае на здоров’i. До того ж вона працювала, уже кiлька рокiв бувши на пенсii, тож порятунок знайшовся швидко: педагог таки наважилася пiти на заслужений вiдпочинок. Дiти ж мали навчатися незалежно вiд хвороб та пенсiй своiх учителiв, тим-то з районного вiддiлу освiти досить оперативно (Валентина Йосипiвна й оком не встигла клiпнути) надiслали нову вчительку початкових класiв, що ii миттю полюбили дiти.

Симпатiя виникла одразу й була беззаперечна. Геть усiм учням страшенно кортiло сподобатися Людмилi Миколаiвнi. А вона всмiхалась у вiдповiдь. До речi, також геть усiм. Мабуть, лише вона вмiла так усмiхатися, навiть рудий Петько починав шарiтися, i ластовиння на носi й щоках прибирало рожево-червонавого вiдтiнку. З’являлося вiдчуття, що нова вчителька знае якусь особливу таемницю й роззброюе единим поглядом. Хоч вигляд вона мала зовсiм негрiзний. Навпаки, Людмила Миколаiвна була така тендiтна, що ii можна було легко сплутати з ученицею старших класiв. Та нiжнiсть збивала всiх iз пантелику: здавалося, що цю дiвчину без зусиль можна пiдкорити своiм бажанням.

У цьому, до речi, спершу анiтрошечки не сумнiвалася Валентина Йосипiвна. Бо хто та новенька й хто вона, досвiдчена освiтянка, можна сказати, справжнiсiнький танк у педагогiцi? Однак виявилося, що танки здобувають перемогу лише у вiйськовiй справi, тодi як у школi… Людмила Миколаiвна легко, невимушено, неначе граючись, вiднайшла для кожноi педагогiчноi аксiоми свое мiсце в прямому й переносному розумiннi. Вона хоч i зовсiм не мала досвiду, проте, усупереч неписаним законам, геть усе робила правильно, а головне, з таким щирим задоволенням, що Валентинi Йосипiвнi лишалося хiба зубами скреготати з безсилля, а заразом захлинатися чорною заздрiстю. Це ж треба! Учорашня студентка, ще зовсiм зелененька вчителька початкових класiв, виявилася гiдною суперницею. А найстрашнiшою небесною карою стала нова потреба часу: щоб мати пристойний вигляд поруч iз новенькою, доводилося пра-цю-ва-ти. Ох i зiтхала Валентина Йосипiвна, ох i зойкала, навiть усi своi впливовi знайомства залучила собi на пiдмогу, проте запiзно. Змiнити вже нiчого не змогла. Так у початковiй школi села Бувальцiв з’явився свiй янгол-охоронець.

Не дивно, що до янгола потяглася Леся. Несвiдомо й обережно. Дiвчинцi просто подобалося спостерiгати за Людмилою Миколаiвною, нехай i здаля, лише на перервах чи пiсля урокiв, проте це були щасливi хвилини. Мала ще довго боялася признатися, що молоденька вчителька скидаеться… на маму, а коли нарештi ця думка вiдвiдала русяву голiвку, дiвчинка страшенно засмутилася й зрадiла одночасно. Засмутилася, бо iй здалося, що це зрада. Маму ж годi замiнити кимось, правда? Як? Мама – то мама, а не якась там Людмила Миколаiвна. Проте… ще Леся вiдчула, як серце в грудях стае гарячим-гарячим, досить було лише уявити, що хтось iнший скидаеться на маму. Нехай отак, не по-справжньому, але вона думатиме, нiби мамуся поруч, дивиться на неi лагiдно, усмiхаеться, iнодi навiть гладить по головi, а найважливiше – просить малювати, малювати й ще раз малювати.

Молода вчителька швидко помiтила, якими красивими й незвичними були малюнки першокласницi, як спалахували зеленi оченята, коли до рук дiвчинки потрапляли пензлi, як майстерно й пристрасно та змiшувала фарби, створюючи на паперi власний свiт, i, що дивно, той свiт здавався живим.

– Ти десь училася малювати?

Леся нiтилася й ховала погляд.

– Нi.

– Тодi це щось неймовiрне. Справдi. Тобi неодмiнно, чуеш мене, неодмiнно треба здобути спецiальну освiту. І нехай про це ще рано говорити, але запам’ятай моi слова: ти мусиш малювати.

Леся кивала, вiдчуваючи, як повiтря застигае в легенях, а свiт розповзаеться кольоровими цятками. Звiсно. Так. Так. І ще раз так. Вона малюватиме. Якби ще бабуся не лаяла. Щоразу, як Леся береться за фарби, бабуня стае схожою на грозову хмару, супиться й щосили стримуе себе, щоб не розкидати оте малювання по кутках. Леся нiкому, навiть Людмилi Миколаiвнi в тому не признавалася

Сторінка 31

але уважна вчителька помiтила все сама, розпитала селян i швидко збагнула, що минуле не вiдпускае згорьованоi жiнки, тримае лещатами й змушуе воювати з вигаданими вiтряками.

– А знаеш, Лесюню, ти приходь до мене пiсля урокiв малювати, га? Бабусi ми скажемо, що вивчаемо щось додатково, але не признаемося, що саме. Це буде… нiби наш iз тобою секрет. Домовилися?

Дiвчинка пильно дивилася в очi й не вiрила у власне щастя. Невже ii розумiють? Невже?

– Хороша моя, погоджуйся. Я навiть спецiальну лiтературу дiстану для таких дiток, як ти. І хоч iз мене художниця посередня, зараджу, чим зможу. Бо ти, моя маленька, – талант. Чуеш?

Леся чула, а ще могла будь-чим заприсягтися, що тепер за спиною вiтер куйовдить пiр’iнки на ii крилах.


* * *

Крила за плечима дарували висоту цiлий рiк, а потiм ще й ще. За цей час мала художниця створила цiлу галерею, витративши всi можливi кишеньковi заощадження на фарби й папiр. У школi звикли до ii пристрастi, як звикають до рiзних речей, хороших i не дуже. Навiть усiм незадоволена Валентина Йосипiвна зрештою бодай частково, але таки змiнила гнiв на милiсть, бо питання стiннiвок, якими вже замучили методисти, з появою Лесi зникло само собою. Точнiше, газети були, та ще й якi! Нiхто не вiрив, що це справа рук ученицi початкових класiв. Одного разу сивочолий дiдок, який входив до складу комiсii, з пiвгодини дякував педагогу (звiсно ж, Валентинi Йосипiвнi) за натхненну роботу з юними талантами. А що перед ними пензель майбутнього художника з великоi лiтери, нiхто не мае права й сумнiватися. Вiн на цьому знаеться, ладен заприсягтися й власнi вуса з’iсти. Як дiдок зробив би це, коли б, бува, помилився, з чемностi нiхто не поцiкавився. Та то лише з чемностi, бо яка там художниця з тоi чудноi Райськоi? Отож. Село селом. Бавиться дитина, то й нехай, головне, що педагогу з того зиск. Бо геть усе кляте дiвчисько таки може намалювати. Чи не все?

Цiкаво, якби довелося малювати першу дитячу закоханiсть, то який би вона мала вигляд? Леся про такi речi анiтрошечки не думала, хоч малювала справдi все i всiх. Певна рiч, Валентину Йосипiвну в жанрi карикатури (така собi дитяча помста), зате свою улюблену Людмилу Миколаiвну зображала у виглядi земного янгола. А як iнакше, коли та подарувала iй найцiннiше – можливiсть вiльно малювати, не озираючись, чи стоiть хто за спиною. Уже не доводилось остерiгатися бабиного гнiву. Це було щось на зразок умови, якоi нiхто не виголошував, проте всi дотримувалися неписаних правил цiлком добровiльно. До речi, Леся, хоч i була лише третьокласницею, вiдчувала, що така свiтла омана дозволяе бабусi жити у виг?дному для неi свiтi, бо ii улюблена онучка не матiнка-вбивця. Вона днями й ночами не малюе. Вдячна дитина, одне слово.

Що ж, вдячна дiвчинка знайшла б кольори й для першоi любовi, от тiльки про iснування цього почуття вона поки що не здогадувалася, зате що таке чекання, знала добре. Уже пiд кiнець останнього уроку Леся ледве стримувалася, щоб не зiрватися з парти ранiше, нiж пролунае дзвоник, i не майнути шкiльним коридором до сусiднього класу, де на неi чекав ii свiт, власний, вимрiяний i надзвичайний. Дiвчинка не могла дiбрати слiв, щоб описати своi вiдчуття. Здавалося, що всерединi розпускаються квiти й пелюстками торкаються серця, на душi робиться легко-легко, а забiяка вiтер у такi хвилини може ненароком здмухнути художницю, немов пiр’iнку, i без зусиль пiдняти до найвищоi хмарини. Леся якось упiймала себе на думцi, що свiт довкола змiнився. Чи вона змiнилася? А може, ii бачення свiту? Неначе таемничий художник розмальовуе вже звичнi предмети в кольори веселки – яскравi та натхненнi кольори.

За цi роки кожен рух набув важливостi справжнього ритуалу, що повторювався день у день, хiба тiльки тимчасовi хвороби вривали цю казку. Певно, саме тому Леся страшенно не любила хворiти й бiгла до школи за всякоi погоди, за всяких обставин. А як Леся полюбила школу! Коридори з дерев’яною пiдлогою, що пахли вологою пiсля миття. Принишклi класнi кiмнати. Вони в цей час були неначе зачаклованi, зовсiм iнакшi, анiж удень. Здавалося, що вiд стiн вiдштовхуеться й котяться гомоном денна метушня й дитячi голоси. Парти вiдпочивають i заразом чекають, коли вранцi по них знову ковзатимуть учнiвськi зошити й пiдручники. А дошка? На нiй iнодi дозволяла малювати Людмила Миколаiвна, i тодi Леся уявляла, що вона вчителька, така ж вродлива й добра, а учнi ловлять кожне ii слово. Хiба не казка? Леся щиро вiрила, що саме казка, i була щаслива, а вiд того гарна. А в гарних дiвчаток неодмiнно хтось рано чи пiзно закохуеться.

На що ж схожа дитяча закоханiсть? Чи на кого? У Лесi – на бiлченя. Авжеж. Руде, кумедне, схоже на клаптик вогню, таке моторне й швидке, що навiть погляд не встигав за ним мiж крон горiхiв. Леся запам’ятала день, коли воно з’явилося вперше.




Конец ознакомительного фрагмента.