Сторінка 1

Демократiя
Кондолиза Райс


Чого можуть навчити минулi подii, чим вони були i е кориснi для розвитку демократii? Чи дiйсно iндивiдуальна свобода вiдступае нинi на другий план? Що зобов’язана давати демократiя? Одна з найсильнiших, найавторитетнiших полiтикiв сучасностi дiлиться спогадами та порадами, як рухатися до справжньоi демократii. Книжка мiстить аналiз ситуацii у свiтi, думки щодо вибору шляху краiн, якi розвиваються, пояснення полiтичних процесiв недалекого минулого та iхнього впливу на наше майбутне. Кондолiза Райс висувае iдеi, що грунтуються на ii досвiдi як полiтика, науковця та громадянки. Це уроки демократii для всiх краiн свiту, що ii потребують, – вiд Росii, Польщi та Украiни до Кенii, Колумбii та Близького Сходу.

Свобода не втратила своеi привабливостi. Але завдання встановлення i пiдтримки демократичних iнститутiв для ii захисту важке й потребуе чимало часу. Поступ рiдко бувае дорогою в одному напрямку. Авторитарне правлiння може закiнчитися раптово, а встановлення демократичних iнститутiв – нi.





Кондолiза Райс

Демократiя



Перекладено за виданням: Rice C. Democracy. Stories from the Long Road to Freedom / Condoleezza Rice. – New York: Twelve, 2017. – 496 p.



Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука

Фото для обкладинки люб’язно надано Стенфордським унiверситетом

Дизайнер обкладинки Алiна Ачкасова



© Condoleezza Rice, 2017

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018


* * *


Моiм батькам.

Моiм предкам, якi попри все продовжували вiрити в обiцяне Конституцiею.

А також усiм тим, хто прагне гiдностi, яку може дати лише свобода





Я подолав довгий шлях до свободи. Намагався не спотикатися; бувало, дорогою не так ступав. Проте менi вiдкрився секрет, що, зiйшовши на високу гору, ви бачите попереду багато iнших гiр, на якi треба зiйти. Я на хвилину там зупинився, щоб перепочити, щоб поглянути на величнi перспективи й озирнутися на пройдене. Але мiй вiддих тривав лише мить, бо зi свободою приходить вiдповiдальнiсть, i я не зволiкатиму, тому що довга моя дорога ще не скiнчилася.

    Нельсон Мандела. Довга дорога до свободи. 1995






Пролог


Лайза, Крiстен i я надто довго пробули в Москвi й радi були вже вирушити додому. Аж ось незапланована посадка у Варшавi. Через гучномовець нам оголосили: «Залишайте всi своi речi й виходьте з лiтака». Ми просидiли багато годин в аеропорту переляканi, гадаючи, що нас заарештували за якийсь злочин. То був 1979 рiк, i ми, трое американських дiвчат, перебували в комунiстичнiй краiнi. Здавалося, минула вiчнiсть, аж нарештi сказали, що можна повернутися до лiтака. Вiн злетiв, а коли приземлився в Парижi – там пересадка на рейс до США, а саме мiсто безпечно розташоване в Захiднiй Європi, – ми розридалися.

Через десять рокiв, у липнi 1989-го, я знову вiдвiдала Польщу, але цього разу з президентом Джорджем Г. В. Бушем. Михайло Горбачов був генеральним секретарем Комунiстичноi партii i переписував правила поведiнки для Схiдноi Європи, послаблюючи обмеження, запровадженi московською владою. Тепер Польща була зовсiм iншою. У перший вечiр нашого вiзиту ми перебували у Варшавi, де стали гiстьми вмираючоi комунiстичноi партii. Пiд час урочистого обiду згасло свiтло – чудова метафора для близького упокоення режиму.

Наступного дня ми поiхали до Гданська, в гостi до «Солiдарностi» та ii засновника Леха Валенси. Це була нова Польща, яка переживала драматичнi й стрiмкi змiни. Ми вийшли на мiський майдан, де зiбралося сто тисяч польських робiтникiв. Вони вимахували американськими стягами й вигукували: «Буш, Буш, Буш… Свобода, Свобода, Свобода».

Я звернулася до свого колеги з Ради нацiональноi безпеки Роберта Блеквiлла: «Це не зовсiм те, що Маркс мав на увазi, коли говорив: “Робiтники усього свiту, еднайтеся!“[1 - У Карла Маркса та Фрiдрiха Енгельса це гасло звучало трохи iнакше: «Пролетарi всiх краiн, еднайтеся!» (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)]. Але iм справдi “нiчого було втрачати, крiм власних кайданiв“». Через два мiсяцi на змiну комунiстичному уряду прийшов уряд на чолi з «Солiдарнiстю». Це сталося з карколомною швидкiстю.

Революцii, що почалися того лiта з Польщi й поширилися майже всiею Схiдною Європою, вiдбувалися з мiнiмальним кровопролиттям i за максимальноi пiдтримки народу. В Румунii владу довелося силою виривати з рук Нiколае Чаушеску; вiн чинив опiр i намагався втекти, проте зрештою революцiонери його стратили. На Балканах розпад Югославii спричинив мiжетнiчне напруження та насильство, i ця спадщина вiдчуваеться ще й сьогоднi. Демократичнi перетворення в Росii спочатку обiцяли багато, але згодом зазнали цiлковитого краху, i тепер iм на змiну прийшло автократичне правлiння й експансiонiстська зовнiшня полiтика Владiмiра Путiна. Однак, не беручи до уваги цi важливi винятки, можна сказати, що завершення Холодноi вiйни мiж США та СРСР породило кiлька консолiдованих демократiй i що

Сторінка 2

нинi цей регiон переважно мирний.

Змагання за свободу на широких теренах Близького Сходу й Пiвнiчноi Африки були набагато бурхливiшими. І в досi нестабiльних Афганiстанi та Іраку, де США iз союзниками допомагали створити першi вiльно обранi уряди, i в Сирii, яка занурилася в громадянську вiйну, i в Єгиптi, де «пробудження» майдану Тахрiр перетворилося на термiдор вiйськового перевороту, сьогоднi панують розруха, насильство та непевнiсть. У Туреччинi, що розташована мiж Європою й мусульманським свiтом, нещодавно вiдбулася спроба вiйськового перевороту, пiсля чого розпочалися переслiдування. І там, i по всьому Близькому Сходу громадяни та iхнi уряди виборюють собi якесь поеднання релiгiйних переконань i особистоi свободи. Нинi увесь цей регiон вируе.

Менi пощастило стати свiдком цих двох великих повстань проти гнобителiв: кiнець СРСР наприкiнцi XX столiття i пробудження свободи на Близькому Сходi на початку XXІ столiття. Я спостерiгала, як люди в Африцi, Азii та Латинськiй Америцi наполягали на свободi – може, з меншим драматизмом, нiж на Близькому Сходi, але з не меншою пристрастю. А в дитинствi я бачила ще одне визначне прокидання: друге вiдкриття Америки, коли рух за громадянськi права розгортався в моему рiдному мiстi Бiрмiнгемi, що в штатi Алабама. Аж i на таких, як я, поширилося знакове «Ми – народ».

Цi подii навчили мене, що немае бiльш зворушливоi митi, нiж та, коли люди виборюють для себе права й свободи. Ця мить необхiдна, правильна й неуникна. Вона також лячна, руйнiвна й хаотична. І те, що ступае за нею, виявляеться величезним тягарем.




Вступ

Чи вiдступае свобода?


Загальна декларацiя прав людини, прийнята Генеральною асамблеею ООН в 1948 роцi, мiстила перелiк невiд’емних прав: кожен мае право на життя, свободу й особисту недоторканнiсть. Кожен мае право на свободу думки, совiстi та релiгii. Кожен мае право на свободу переконань i на вiльне iх виявлення, на свободу мирних зборiв i асоцiацiй, право брати участь в управлiннi своею краiною безпосередньо або через вiльно обраних представникiв. Декларацiя не використовуе термiн «демократiя», але йдеться в нiй саме про це.

Навiть безумовно авторитарнi правителi удають створення в себе демократii за допомогою фальсифiкацii виборiв або розширюючи значення термiна «права» так, щоб вiн обiймав i поняття забезпечуваних благ, як-от процвiтання. Легiтимностi або просто подоби легiтимностi прагнуть навiть тi, хто не служить волi народу. У жовтнi 2002 року, за кiлька мiсяцiв до свого падiння, Саддам Хусейн проводив вибори в Іраку. (У бюлетенях вiн був единим кандидатом, який здобув 100 % голосiв при явцi теж близько 100 %.) Хтось скаже, що вони насправдi правлять за вказiвкою з неба, хоча в минулому це було цiлком прийнятним. Французький Король-Сонце Луi XIV проголосив: «Держава – це я». Вiн один iз багатьох монархiв в iсторii, якi заявляли, буцiм вони правлять за божественним правом.

Попри те що голоси на пiдтримку iдеi демократii почали звучати набагато гучнiше, сьогоднi ми бачимо бiльше скептицизму щодо практичноi ii реалiзацii та здiйсненностi. У наукових працях i популярних судженнях мiститься чимало декларацiй, нiбито демократiя вiдступае або, як уважае мiй колега зi Стенфорду, перебувае в рецесii[2 - Larry Diamond, «Facing Up to the Democratic Recession», Journal of Democracy, January 2015 (Vol. 26, No. 1), 141–155. (Прим. авт.)].

Такий песимiзм цiлком зрозумiлий, особливо з огляду на подii на Близькому Сходi, де обiцянки Арабськоi весни зазнали повного краху. Якщо й залишаються пiдстави для оптимiзму, то вони – у визнаннi факту, що люди досi хочуть самi собою правити. Активiсти за демократiю в Гонконгу i в континентальному Китаi ризикують наразитися на переслiдування та арешти, якщо й далi продовжуватимуть свою справу. На виборах утворюються довжелезнi черги з тих, хто йде голосувати вперше, навiть у найбiднiших i найменш освiчених народiв Африки, а також iнодi попри погрози терористiв – у таких краiнах, як Афганiстан чи Ірак. Яким би не було iхне життеве становище, людей приваблюе iдея, що вони самi мають визначати власну долю. Тодi як тi з нас, хто живе за умов свободи, за iронiею долi висловлюють скепсис щодо обiцянок свободи, люди, якi таких умов не мають, налаштованi здобувати ii.








Свобода не втратила своеi привабливостi. Але завдання встановлення й пiдтримки демократичних iнститутiв для ii захисту – важке й потребуе чимало часу. Поступ рiдко бувае дорогою в одному напрямку. Авторитарне правлiння може закiнчитися раптово, а встановлення демократичних iнститутiв – нi.

Цьому протидiе чимало несприятливих сил; частина з них належить старому ладу, а деякi вивiльняються внаслiдок припинення репресiй – вони ладнi напасти на демократичнi iнститути й задушити iх ще у сповитку. Кожна нова демократiя мае досвiд балансування на гранi смертi, коли в критичнi моменти випробовуеться iнституцiйна структура, яка залежно вiд реакцii змiцнюеться чи послаблюеться. Навiть найуспiшнiшi свiтовi демократii (включно з наш

Сторінка 3

ю) можуть вказати на такi моменти – вiд громадянськоi вiйни до руху за громадянськi права. Жоден перехiд до демократii не бувае вiдразу успiшним чи програшним.


Риштовання демократii

Демократiя потребуе збалансованостi в багатьох сферах: мiж виконавчою, законодавчою i судовою гiлками влади; мiж централiзованою владою i регiональною вiдповiдальнiстю; мiж цивiльними й вiйськовими очiльниками; мiж правами особи й групи; мiж державою та суспiльством. У чинних демократiях захистом цiеi рiвноваги переймаються iнститути. Громадяни мають довiряти iм як арбiтрам у суперечках i за необхiдностi – як механiзмам змiн.

Соцiологи завжди пiдкреслювали важливiсть iнститутiв для полiтичного й економiчного розвитку[3 - Багато видатних учених пiдкреслювали роль iнститутiв у полiтичному й економiчному розвитку, навiть якщо не сходилися на деталях самих процесiв. Концепцiя демократii в цiй книжцi, а також рiзних типiв недемократичних режимiв, на яких ми зупинилися у вступi, спираеться саме на цi пiдвалини. Використовуючи визначення iнститутiв Дугласа Норта як «правил гри», що «структурують стимули», роль iнститутiв у книжцi потрактована як механiзм для переговорiв. У нiй також визначено iхне вiдношення до спроможностi держави, що перегукуеться з працями Семюела Гантiнгтона i Френсiса Фукуями, якi зосередилися на тому, як iнститути допомагають владнанню, без чого неможливий нi полiтичний, нi економiчний розвиток. Типологiя книжки велику вагу покладае на iнституцiональний простiр, що надаеться рiзним дiячам i визначае ступiнь, до якого вони можуть перейматися полiтичними проблемами. У цьому питаннi е схожiсть iз працями Дугласа Норта, Джона Джозефа Воллiса та Баррi Р. Вайнгеста, якi протиставляли суспiльства «вiльного доступу» суспiльствам «обмеженого доступу», а також iз роботами Дарона Ейсмоглу й Джеймса А. Робiнсона, якi писали про «iнклюзивнi» та «екстрактивнi» iнститути. Такi концепцii назагал вкладаються в значення термiнiв «демократiя» i «не-демократiя», що використовуються в цiй книжцi. (Прим. авт.)].1990 року американський полiтекономiст Дуглас Норт дав стислу дефiнiцiю iнститутiв. Вiн назвав iх правилами гри в суспiльствi, або, iншими словами, «схемами примусу, якi люди розробили для упорядкування взаемодiй у суспiльствi»[4 - Douglass C. North, Institutions, Institutional Change and Economic Performance (Cambridge: Cambridge University Press, 1990), 3. (Прим. авт.)].

З самого початку формальний захист – як-от визначенi конституцiею органiзацii, закони, процедури, правила – можуть вiдбивати домовленостi мiж рiзними групами суспiльства. У такому випадку вони можуть виявитися недосконалими й часом суперечливими. У перспективi це породжуе протирiччя. Спочатку кожна демократiя мае вади. І жодна демократiя нiколи не стае досконалою. Йдеться, власне, не про досконалiсть, а про те, як недосконала система виживае, йде вперед i змiцнюеться.

Ба бiльше, цi «схеми примусу, якi розробили люди», спочатку е просто словами на паперi. Загадка полягае в тому, як вони насправдi «упорядковують взаемодii в суспiльствi». Тобто як iнститути легалiзуються в очах громадянина i легалiзуються настiльки, що стають механiзмом, за допомогою якого люди сподiваються на захист i змiни?








Мету ми знаемо: соцiально-полiтичнi порушення вiдбуваються в межах самих iнститутiв. Тодi як деякi маргiнальнi елементи можуть функцiонувати поза ними, бiльшiсть людей вiрить, буцiм вони вiдповiдають своiм цiльовим установкам. Парадокс демократii в тому, що ii стабiльнiсть обумовлена вiдкритiстю для рiшучих змiн унаслiдок виборiв, законодавчоi роботи та соцiальних акцiй. Порушення вбудовуеться в саму тканину демократii.


Мiф про «демократичну культуру»

Жоднiй нацii або етнiчнiй групi не бракуе ДНК, щоб погодитися з цим парадоксом. Упродовж багатьох рокiв безлiч людей намагалися надати «культурнi пояснення» тому, що деяким суспiльствам чогось бракуе для встановлення або пiдтримки демократii. Але цей мiф не вiдповiдае реалiям загальноi привабливостi демократii.

Колись гадали, буцiмто латиноамериканцям бiльше пасують каудильйо, анiж президенти; для африканцiв кращий трибалiзм; конфуцiанськi цiнностi конфлiктували з догмами самоврядування. За багато рокiв до цього нiмцiв сприймали як дуже мiлiтаризованих або сервiльних, а нащадки слов’ян вважалися надто iнфантильними у своему ставленнi до виборчого права.

Такi расистськi погляди спростовуються рiзними стабiльними демократiями, зокрема в Чилi, Ганi, Пiвденнiй Кореi та европейськими. В Америцi на той час уже з’явилися чорношкiрi президент, два держсекретарi та два генеральнi прокурори. Навiть якщо цi «культурнi» марновiрства й не витримали випробування часом, у повiтрi досi висить питання: чому деякi народи змогли знайти рiвновагу мiж розладом та стабiльнiстю, що властива демократiям? Чи зумовлено це iсторичними обставинами? Чи це просто справа часу?

Ученi запропонували низку вiдповiдей на цi запитання. Поширена думка, що бiднiшi краiни iз нижчим рiвнем освiти громадян мають менше

Сторінка 4

шансiв установити стабiльну демократiю.

Іншi експерти зробили наголос на типi взаемодii мiж недемократичними режимами та iхньою протилежнiстю. Якщо старий режим не повалений силомiць, а вiдступае внаслiдок переговорiв, то шанси на успiх зростають.

Нарештi, ще е фактор стану суспiльства. Стабiльностi легше досягае моноетнiчне населення. Якщо громадянське суспiльство – усi приватнi та неурядовi групи, асоцiацii, iнститути в краiнi – добре розвинуте, то й риштовання для новоi демократii буде мiцнiшим.

На жаль, у реальному свiтi рiдко зустрiчаються такi iдилiчнi умови. Якщо люди хочуть змiнити своi обставини, вони навряд чи чекатимуть на досягнення належного рiвня ВВП. Інколи старий режим доводиться валити силомiць. Моноетнiчне населення – це рiдкiсть. Частiше революцii починаються через уярмлення однiеi групи iншою. Громадянському суспiльству важко розвиватися за репресивних режимiв. Система стримувань i противаг працюе найкраще, коли вона пов’язана з множинними джерелами – i з зовнiшньою, i з внутрiшньою роботою державних органiв. Прихильники авторитаризму цiлком розумiють це i спираються на вiдсутнiсть добре розвинутого iнституцiйного прошарку мiж населенням i ними. Вони вважають, що в юрби дуже розмитi уявлення про власнi iнтереси. Масами легко манiпулювати, що створюе родючий грунт для таких популiстiв, як перонiсти в Аргентинi чи нацiонал-соцiалiсти в Нiмеччинi.








Але якщо юрба самостiйно зорганiзуеться й переслiдуватиме власний колективний iнтерес за допомогою нових груп та асоцiацiй, це може стати ефективною противагою i силою, орiентованою на змiни. Тому вiд Москви й до Каракаса громадянське суспiльство завжди перебувае пiд прицiлом репресивних режимiв.

Коротко кажучи, демократiя, передусiм на перших стадiях, буде заплутаною, недосконалою, здатною на помилки i крихкою. Питання не в тому, щоб створити iдеальнi обставини, а в тому, як рухатися вперед за складних умов.


Усе залежить вiд того, з чого почати

Демократичнi iнститути народжуються не в iсторичному вакуумi. Ландшафт уже iснуе, коли з’являеться нагода для змiн – для демократичного прориву. Попри важливiсть таких фундаментальних факторiв, як ВВП i письменнiсть, найбiльш iстотне для переходу до демократii – це створення iнститутiв i те, наскiльки швидко вони впорядковують поведiнку людей.

Нижче ми визначаемо чотири iнституцiйнi ландшафти. Це аналiтично дискретнi категорii, але насправдi iснують окремi накладання. Однак таке групування висвiтлюе iнституцiйнi можливостi пiд час демократичного прориву: важливо виявити стан справ. Вибiр, який роблять лiдери, теж мае значення, проте вони обмеженi iнституцiйним ландшафтом, у якому себе виражають.


Тип 1. Тоталiтарний крах: iнституцiйний вакуум

Тоталiтаризм зачiпае всi аспекти життя: режим домiнуе на всьому просторi – вiд науки до спорту й мистецтв. Бенiто Муссолiнi вигадав термiн totalitario[5 - Тотальний, тоталiтарний.], який мав означати «усе – в державi, нiхто й нiчого поза державою, нiхто й нiчого проти держави». Наявнi iнститути (партiя «Баас» Саддама, нацiонал-соцiалiсти в Нiмеччинi, Комунiстична партiя Сталiна) – це лишень iнструменти режиму. У нацистськiй Нiмеччинi наука служила «арiйському iдеалу», просуваючи евгенiку й теорii расовоi вищостi[6 - Нацистська Нiмеччина використовувала здобутки британських i американських учених.]. У СРСР переслiдувалися деякi найкращi радянськi митцi, як-от Шостакович i Прокоф’ев, бо iхня музика була недостатньо соцiалiстичною. Посiпаки Саддама Хусейна брутально поводилися з футболiстами нацiональноi збiрноi через те, що iхнi здобутки не звеличували режим.

Цим просякнутi всi аспекти життя. Часто-густо режими перетворюються на «культи особи» i все суспiльство мае виконувати примхи одного вождя. Найбiльш яскравий приклад сьогоднi – Пiвнiчна Корея.

Коли режим обезголовлюеться – часто за допомогою зовнiшньоi сили, – утворюеться iнституцiйна пустка, i мало що може каналiзувати розбурханi пристрастi й марновiрства населення. Це революцii. Треба швидко будувати новi iнститути. Всi вони майже позбавленi мiсцевого корiння. Мiж тривалим часом, потрiбним для створення нових iнститутiв, i наявним вихiдним матерiалом для цього – безодня.

Оскiльки руйнiвний досвiд Афганiстану, Іраку та Лiвii ще свiжий у пам’ятi, цi випадки розвалу тоталiтарних режимiв кидають тiнь на розмови про виклики, що з’являються в разi переходу до демократii. Проте цi приклади – виняток, а не правило. Бiльшiсть – не така хаотична й рiзка, хоча й не менш важка.


Тип 2. Поступовий занепад тоталiтарних режимiв: iнститути минулого залишаються

Комунiзм умирав поволi. Радянськi чиновники й населення посилалися на застiй. Тепер ми знаемо, що насправдi то був занепад. Постiйнi кризи, бо уряд не спромiгся забезпечити економiчнi вигоди, а також цикли реформ i репресiй. Проте щоразу зростала вiдiрванiсть партii вiд народу.

У регiонi на ситуацiю реагували по-рiзному. Румунiя вимагала незалежностi в рамках радянського блоку, розiгруючи нацiоналiстичну кар

Сторінка 5

у й публiчно наполягаючи на своiй непiдлеглостi Москвi. Реформiсти в Комунiстичнiй партii Угорщини поклали край репресiям i перейшли до економiчних реформ – до приватизацii. Травма 1968 року примусила Комунiстичну партiю Чехословаччини притримуватися прорадянськоi лiнii. Але в самiй краiнi тi, хто пережив цей перiод, створили «Хартiю 77» – рух iнтелектуалiв, якi виступали за права людини та свободу. В Польщi, як побачимо далi, кiлька разiв чергувалися реформи й репресii. Лишень Схiдна Нiмеччина послiдовно й неухильно дотримувалася твердоi й безкомпромiсноi полiтики.

Поява Горбачова на посту генерального секретаря Комунiстичноi партii СРСР 1985 року прискорила лiберальнi тренди в Центрально-Схiднiй Європi. Новий радянський лiдер заявив, що потрiбнi змiни. Вiн заохочував реформаторiв в Угорщинi та Польщi й критикував таких маруд, як Ерiх Гонеккер у Схiднiй Нiмеччинi. Реформи зазвичай розпочинали комунiстичнi партii, але зi зростанням вiдкритостi суспiльства громадянськi групи й незалежнi полiтичнi сили почали використовувати новi можливостi.

У самому Радянському Союзi перебудова й гласнiсть породили опозицiйнi групи i створили новий iнституцiйний уклад, насамперед у Москвi та Ленiнградi. Подiбно до цього подii розвивалися й за межами Росii – в Украiнi, Грузii та краiнах Балтii. Комунiстичнi iнститути залишилися, включно з такими молодiжними органiзацiями, як Комсомол. І ще до самого розвалу Радянського Союзу в 1991 роцi ректори основних унiверситетiв не могли перебувати на посадi без пiдтримки партii.

Проте групи громадянського суспiльства почали органiзовуватися за тематичним принципом – вiд захисту довкiлля до захисту прав iнвалiдiв. І громадський, культурний та економiчний простiр почав перетворюватися на простiр полiтичний.

Горбачов не лише змiнив ландшафт: вiн вивiв населення з тiнi репресiй та страху. У цей перiод на кожному його поворотi Радянський Союз не доклав достатньо зусиль, щоб змiнити перебiг подiй. А коли режим використав силу, як-от проти антирадянських демонстрацiй у Тбiлiсi у квiтнi 1989 року i в краiнах Балтii в 1991-му, то в критичний момент зупинився й вiдступив, що зробило опозицiю ще смiливiшою.

Тим часом зi зростанням популярностi Бориса Єльцина з’явився iнший набiр iнституцiй – iнституцiй окремоi росiйськоi держави в межах Радянського Союзу. Як i в iнших радянських республiках, у Росii здавна були церемонiальне президентство та законодавча рада (совет). Проте цi органiзацii, якi iснували лише на паперi, мало що означали до реформ кiнця 1980-х рокiв. Власне, до того Росiя i Радянський Союз були синонiмами. Але Єльцин вдихнув життя в цi росiйськi iнститути, зi скандалом вийшовши iз радянськоi Комунiстичноi партii в 1990 роцi, а тодi в 1991-му ставши президентом Росii. Далi подii, що розвивалися, грунтовно змiнили ландшафт.

Однак ще ранiше були Гельсiнськi угоди 1975 року, якi нiби дали радянцям те, що вони вважали великою полiтичною перемогою, а насправдi створили безпечну нiшу для центрально-схiдноевропейського й радянського громадянського суспiльства з регiональними реформаторами, котрi приеднувалися до американських i европейських колег пiд час семiнарiв i щорiчних конференцiй. Цi угоди мали три складники: економiчний, безпековий i правозахисний. Радянський Союз хотiв пiдкреслити першi два, але, на превеликий подив багатьох, пiдписав i правозахисний «кошик». Москва хибно вважала, що Захiд легiтимiзував лад, який установився пiсля Другоi свiтовоi вiйни, та мiсце радянськоi держави в ньому. Але надання членам громадянського суспiльства безпечноi можливостi кидати виклик своему уряду виявилося троянським конем.

Цi фактори, iсторiя яких розтяглася на десятирiччя, частково пояснюють, чому iнституцiйний ландшафт був багатший на час прориву 1989—91 рокiв. Спершу стався раптовий i ненасильницький розвал радянських потужностей у Схiднiй Європi, пiдтриманий прикладом руйнування Берлiнського муру. Потiм помер i Радянський Союз, а з його решток виокремилися новi незалежнi держави. У якомусь розумiннi плин подiй був швидким, несподiваним i збудливим. Проте вихiдний iнституцiйний матерiал був, хоч i рiзною мiрою, непоганим.


Тип 3. Авторитарнi режими й боротьба за важливий полiтичний простiр

На вiдмiну вiд тоталiтарних, авторитарнi режими залишають простiр для незалежних груп. Неурядовi органiзацii, бiзнес-спiльнота, унiверситети, цiльовi групи жили з урядовцями в умовах незручного «холодного миру». І саме вони найпершими вимагали змiн.

До певного моменту такi органiзацii кориснi для режиму. Престижнi унiверситети створюють iнтелектуальний капiтал, i iхня репутацiя е джерелом нацiональноi гордостi. Потрiбнi й бiзнес-елiти, якi створюють робочi мiсця i сприяють економiчному розвитку. Громадянське суспiльство може стати промiнцем свiтла темноi ночi, висловлюючи погляди, якi лiдери мають почути, барометром публiчного невдоволення. Проте iснуе межа, до якоi режим iх толеруватиме. Справа в рiвновазi: дiяти доти, доки незалежнi групи не починають становити загрозу, але бе

Сторінка 6

брутальностi, яка може спровокувати рiзкий потужний удар у вiдповiдь. Тож, попри те що вiдвертi репресii залишаються варiантом вибору, доречнiше вдаватися час вiд часу до тиску, як-от вiдправляти за грати провiдних громадських дiячiв i журналiстiв, вчиняючи рейдерськi захоплення iхнiх офiсiв, або закривати газети чи блоги, аби пiдтвердити, що послiдовна полiтика не дозволена.

Авторитарнi режими не залишають сумнiвiв щодо того, хто контролюе реальний полiтичний простiр. Полiтичнi партii можуть iснувати, але не можуть дiяти. Куба – одна з небагатьох однопартiйних держав, що досi iснують. Бiльшiсть авторитарних режимiв мають певну подобу електоральних перегонiв. Проте це лише фасад. У путiнськiй Росii мало сумнiвiв у тому, що режим виграе. Парламенти не наважуються кинути виклик президенту. Суди нiколи не засудять члена сiм’i правителя або його полiтичних друзiв. Вiйськовi й полiцiя наготовi, аби зробити так, щоб жоднi межi не були перейденi.


Тип 4. Квазiдемократичнi режими: крихкi й уразливi iнститути

І, нарештi, де-не-де трапляеться вiдкрита й активна полiтична сфера, але самi iнститути незрiлi й часто виглядають порожнiми й корумпованими. У таких краiнах, як Лiберiя, Тунiс та Ірак, тiльки-но почалася тривала боротьба за демократiю. Демократичнi iнститути можуть iз часом змiцнитися, але, якщо iх уважатимуть неефективними, може утворитися хибне коло: до них припинять звертатися, вони втратять довiру i iх почнуть iгнорувати. Хочеться думати, що для роботи iм потрiбен лише гарний лiдер. Проте бiльш схоже на те, що тiльки за якихось вирiшальних подiй чи кризи вони можуть або показати себе, або виявитися непотрiбними.

Аналiтична проблема полягае в тому, що за наявностi в ландшафтi демократичних iнститутiв – партiй, парламентiв, судiв, груп громадянського суспiльства – без перевiрки важко дiзнатися, наскiльки вони сильнi чи слабкi.

На вiдмiну вiд авторитарних режимiв, вибори в квазiдемократiях вiдносно вiльнi й чеснi, i люди можуть змiнювати своiх лiдерiв. Отже, можна сказати, що цi держави проходять принаймнi одну важливу демократичну вiху. Однак насправдi вибори можуть виявити шпаруватiсть суспiльства. Їхнi результати часом заперечуються: е багато краiн «50 на 50», де маржа мiж за i проти вкрай мала. Тому наступна вiха вимагае – це пiсля виборiв. Чи виходять на вулицi кандидати й тi, хто iх пiдтримуе? Чи робиться це в мирний спосiб? У найкращому випадку е iнститути, якi можуть дати вiдповiдь – суди й виборчi комiсii, котрi в змозi порушити зв’язки й наполягати на своему вироку.

Проте електоральна проблема – лише один елемент. Квазiдемократичнi держави перебувають у центрi рiвноваги сил, потрiбних для демократичного врядування. У таких випадках громадянське суспiльство й вiльна преса – критичнi мiрила сили влади у розвитку подiй. Незалежна судова система – надiйний захист вiд корупцii та зловживань. Держава повинна мати змогу захистити людей, тобто вона зобов’язана мати монополiю на використання сили. Ополчення та озброенi повстанцi можуть стати причиною руйнування держави. Квазiдемократичнi держави можуть пройти електоральне випробування, але риштовання для демократii залишатиметься ще слабким. Глина ще не схопилася. І урядовець iз надто великими повноваженнями, який править за допомогою указiв i стоiть понад iншими iнститутами, може стати причиною повернення до авторитаризму. Так нещодавно сталося в Туреччинi й Росii та вiдбуваеться нинi в Угорщинi.

І нарештi, коли краiна досягае стiйкоi рiвноваги демократичних iнститутiв, можна сказати, що це консолiдована демократiя. Існуе визначення консолiдованих демократiй як краiн, у яких демократiя стае «единим, у що можна грати в мiстi»[7 - Цю фразу спопуляризували Хуан Хосе Лiнц та Алфред Степан у вид. «Toward Consolidated Democracies», Journal of Democracy, April 1996 (Vol. 7, No. 2), 12–33. Вислiв належить Джузеппе дi Палма. (Прим. авт.)], тобто безальтернативною.


Чим можуть допомогти люди поза системою?

Тепер ми пiдходимо до наступного складника iнституцiйного ландшафту – до ролi зовнiшнiх акторiв. Погодьмося, що перехiд до демократii буде простiшим, якщо мiсцевi сили добре органiзованi й здатнi взяти владу та ефективно нею порядкувати. Думка про те, що демократiю не можна накида?ти ззовнi – безумовно слушна. Проте рiдко бувае так, що в мiсцевих жителiв зовсiм немае потягу до змiн. Прибiчники реформ можуть бути слабкими й розпорошеними, i це не дивно, бо авторитаристи роблять усе, щоб так i лишалося. Але реформатори завжди знайдуть спосiб зробити так, аби iх почули, вiдтак нагадуючи нам, що, якщо буде вибiр, то мало хто схоче, аби лiдери й далi iх ображали. Сьогоднi, коли соцiальнi ЗМІ переймаються тим, аби те, що трапилось у селi, там не залишилося, люди порiвнюють свое становище iз тим, що вiдбуваеться у широкому свiтi. Тож вони звернуться до чужинцiв по допомогу. І iхньою скрутою не можна нехтувати.

Сили, що живили демократизацiю, примножилися вiд кiнця Другоi свiтовоi вiйни. Кордони не спиняють гарну органiзацiю груп громадянсь

Сторінка 7

ого суспiльства. Механiзми мiжнародноi спiльноти, яка пiдтримуе демократичнi засади, добре розвинутi. Такi органiзацii, як «Мiжнародна амнiстiя», переймаються авторитарними режимами i тиснуть на найбiльшi держави, аби вони не пiдтримували зазначенi режими. Такi неурядовi органiзацii, як «Дiм Свободи», Нацiональний фонд на пiдтримку демократii та Європейський фонд на пiдтримку демократii, пiдтримують свободу й захищають права людини. Мiжнароднi спостерiгачi на виборах запроваджують тепер унiфiкованi стандарти мирноi передачi влади й називають режими, що ними нехтують. Краiни, якi щойно перейшли до демократii, дiляться власними знаннями й досвiдом iз iншими. І Польща, й Угорщина заснували такi органiзацii, як Польський фонд мiжнародноi солiдарностi та Мiжнародний центр демократичних перетворень, для пiдтримки демократизацii в таких краiнах, як Бiрма. Індiя, чудова консолiдована демократiя, стала першим внескодавцем до Фонду демократii ООН. П’ятнадцять рокiв тому Тайвань заснував Фундацiю для демократii, що стала першою такою органiзацiею за межами Європи, Пiвнiчноi Америки та Австралii.

Ба бiльше, iноземнi допороговi органiзацii часто наполягають на врахуваннi iхньоi думки з широкого спектра питань – вiд корупцii й захисту прав людини до чесних виборiв. Санкцii проти авторитарних режимiв потужно дiють тодi, коли вони спираються на зовнiшню економiчну допомогу. День у день сувереннiсть вiдмирае як спосiб захисту вiд поневолення у власнiй краiнi.

Не варто думати, буцiмто цi пiдтримуванi демократii – единi зарубiжнi сили. Куба здавна намагалася експортувати свою революцiйну iдеологiю до Латинськоi Америки. Покiйний Уго Чавес на початку XXІ сторiччя агресивно використовував нафтове багатство Венесуели для впливу на вибори в регiонi. Роль Китаю в Африцi далеко не лише полiтична; економiчна допомога, що надаеться Китаем без будь-яких умов, заохочуе лiдерiв, якi протистоять реформам. Саудiвська Аравiя пiдтримуе в багатьох краiнах прибiчникiв жорсткоi лiнii. Незаперечним е глибоке втручання путiнськоi Росii в полiтику Украiни та iнших частин Європи. Власне, глибина росiйського втручання в полiтику iнших краiн, навiть США, нечувана й небезпечна.

Тобто питання так не стоiть – «Чи вiдiграють iноземнi краiни якусь роль у процесi демократичних змiн?» Якусь роль вiдiграють. Питання в iншому: «Якою буде ця роль, i хто ii вiдiграе?»

Серед супердержав Сполученi Штати найпослiдовнiше дотримувалися думки, що суверенiтет не забезпечуе iмунiтетом вiд репресiй. Цей принцип застосовуеться нерiвномiрно, але досi жоден американський президент його не вiдцурався. Американський глобалiзм зумовив надмiрну роль нашоi держави в пiдтримцi демократii.

Можливо, тому шаблон, використовуваний захисниками змiн, дуже подiбний до засад американськоi Конституцii. Отцi-засновники зосередилися насамперед на проблемi рiвноваги – як зробити державу достатньо сильною для виконання ключових завдань, але не настiльки сильною, щоб загрожувати громадянським свободам. Медiсон, Гамiлтон та iншi вважали цю рiвновагу засадничою для стабiльностi демократii.


Важкий шлях до демократii

Америка знайшла стiйку рiвновагу, але шлях до неi був важким i часто сповненим насильства. Судовi процеси щодо значення Конституцii тривають i досi. Тож ця книжка починаеться з американськоi iсторii як пiдручника з iнституцiй консолiдованоi демократii та нагадування про те, що йти туди треба довго i там залишитися.

Потiм ми розглянемо кiлька останнiх прикладiв переходу до демократii. Усi вони стосуються вибору лiдерiв, народу й мiжнародноi спiльноти, що обмежувався успадкованим iнституцiйним ландшафтом.

Ми простежимо боротьбу Росii, Украiни, Польщi, Колумбii та Кенii за стабiльну демократичну рiвновагу. Побачимо, як iнститути опинилися пiд вогнем i як вони потiм вижили. У розповiдi про Колумбiю йдеться про вiднайдення найзручнiшого мiсця мiж хаосом i авторитаризмом, яке ми називаемо демократiею. Щодо Украiни й Кенii остаточноi думки ще немае. А Польща, яка колись вважалася консолiдованою демократiею, постала тепер перед новими викликами.

Невдала спроба Росii – нагадування про те, що квазiдемократичнi держави також можуть повертатися в минуле. Термiн термiдор пов’язаний iз Французькою революцiею i зупиненою демократизацiею, пiсля якоi запанував терор i був проголошений iмператор. Нинiшня версiя воюючих демократiй пов’язана з iсторiею виконавчоi влади, розмiри якоi перевершують iншi iнститути. Ландшафт не позбавлений незалежних сил, але риштовання, що iх пiдтримувало, розвалилося. Вони тепер залежать вiд ласки президента. Будь-який iнституцiйний ландшафт у краiнi включатиме сили, якi пiддаються популiстським впливам. Придивiться до електорату, що пiдтримуе Ердогана в Туреччинi, Орбана в Угорщинi й Путiна в Росii, i ви зауважите принципову схожiсть: старшi люди, жителi сiльськоi мiсцевостi, побожнi люди та завзятi нацiоналiсти.

У цих прикладах не йдеться про унiверсальнi iстини. Я з власного досвiду знаю про всi цi випадки, що дають нам урок про дорог

Сторінка 8

до свободи. За докладного розгляду ми бачимо, як люди шукають рiвновагу, що притаманна всiм демократiям.

Пiд цим кутом зору звернемося до Близького Сходу. Ми довiдалися, що революцiйнi змiни ускладнюють дорогу до демократii i що iнституцiйний ландшафт несприятливий, а зовнiшнiм силам важко надати допомогу. Проте Близький Схiд – складний, а iнституцiйний ландшафт рiзноманiтнiший, нiж ми iнколи визнаемо. Уряди там обслуговують великий дiапазон режимiв рiзних типiв.

У цьому регiонi вирують пристрастi, але не можна безстроково вiдкладати кроки на шляху до заснування демократичних iнститутiв. Історii переходiв за менш хаотичних умов, перерахованих нижче, стають уроком навiть для Близького Сходу. Разом вони оповiдають про те, як недосконалi люди за складних обставин створюють iнститути, що можуть поволi налагодити урядування… у мирний спосiб.



Данi для усiх трьох мап у цьому роздiлi запозиченi з указаноi нижче працi, що класифiкуе краiни як демократичнi на пiдставi рiвня «змагальностi» й «участi»; цi термiни у зв’язку iз демократiею вперше вжив дослiдник Роберт Дал: Carles Boix, Michael K. Miller, and Sebastian Rosato, «A Complete Data Set of Political Regimes, 1800–2007», Comparative Political Studies, December 2013, Vol. 46, No. 12: pp. 1523–1554.




Роздiл 1

Американський досвiд


Якось травневого вечора 2004 року, за годину до обiду, я зi своiми колегами, радниками з питань нацiональноi безпеки з Європи, попливла на невеличкому суднi берлiнськими каналами, щоб подивитися на вiдбудову «новоi» нiмецькоi столицi. Екскурсiя здавалася нескiнченною, i я намагалася приховати свiй дискомфорт вiд перебування на водi та трохи згладити враження вiд свого нещодавнього запального захисту перспектив демократii в Афганiстанi й Іраку.

Ранiше того ж дня у вiдповiдь на зауваження одного з моiх колег про те, що нi в Іраку, нi в Афганiстанi не було «традицiй» демократii, я гостро запитала: «А якi демократичнi традицii були в Нiмеччинi до 1945 року? Може, зловiсний експеримент Кайзера? Бiсмарка? Вибори Гiтлера?» У Нiмеччинi була доба Просвiтництва, але власне демократичнi цiнностi так i не прижилися. Щиро кажучи, мою реакцiю спровокував погано прихований натяк на те, що в американцiв наiвнi погляди на поширення демократii. «Краще бути наiвною, нiж цинiчною», – подумала я собi.

Того вечора на каналi я намагалася пом’якшити сказане, пояснюючи, що в Америцi пiшло чимало часу на формування демократii. Я пояснювала iм: «Американська Конституцiя народилася з компромiсу мiж штатами, де були раби, i штатами, де рабiв не було, а моiх предкiв вважали людьми на три п’ятих. 1952 року в Бiрмiнгемi мiй батько не змiг зарееструватися на виборчiй дiльницi. А сьогоднi Колiн Павелл – держсекретар, а я – радник з питань нацiональноi безпеки. Люди можуть навчитися долати марновiрства й самим правити в демократичних iнститутах». Персональний характер моiх полiтичних коментарiв трапив моiх колег зненацька. Вони, либонь, не уявляли, що через свою расу я по-iншому дивлюся на виклики демократii та ii можливостi.

Повертаючись до готелю, я почувалася щирою американкою, з оптимiзмом уважаючи, що демократiя для всiх, скрiзь i в усi часи – це правильно. Я збагнула, що цi переконання спираються на мое розумiння i досвiд роботи з американськими iнститутами.


«Ми вважаемо цi iстини самоочевидними»

Незадовго до кiнця мого перебування на посадi держсекретаря я пристала на давне запрошення вiд покiйного Аллена Вайнстайна вiдвiдати Нацiональнi архiви й ознайомитися з документами. Насамперед я хотiла побачити «Прокламацiю про звiльнення рабiв», що дала волю моiм предкам, точнiше деяким iз них. Як i бiльшiсть чорних американцiв, вони були i рабами, i рабовласниками. Моя прапрабабуся по матерi Зiна народила п’ятьох дiтей вiд рiзних рабовласникiв. Вона iх усiх виростила й тримала разом як родину. Моя прабабуся з батькового боку Джулiя Гед мала прiзвище рабовласника, який так добре до неi ставився, що навчив читати. Їi стосунки з родиною Гедiв залишаються таемницею; варто було подивитися на неi, аби зрозумiти, що ii родовiд, як i мiй, мав на собi тавро рабства: моя ДНК на 50 % африканська й на 40 % европейська, а ще таемничих 10 % пов’язанi з Азiею.

Читаючи «Прокламацiю», я чула ходу родини Райс, предкiв по батьковiй лiнii, i Рейз – по лiнii матерi. Я подивляла iхню непохитнiсть у кайданах у цiй найбрутальнiшiй iнституцii – у рабствi. Я прочитала iм невеличку молитву подяки й перейшла до Конституцii, до рiзних договорiв i угод, пiдписаних моiми попередниками – держсекретарями. Вже готуючись до виходу, я згадала, що ще не подивилася Декларацiю незалежностi.

Скiльки часу минуло, вiдколи я читала ii? І чи читала я ii хоч раз вiд початку й до кiнця? Цi запитання я не промовляла вголос, бо було трохи нiяково, що на останне вiдповiдь була: «Може, й так, ще ученицею в початковiй школi в Брунетта С. Гiлл, а може, й нiколи».

Тож я зупинилася, щоб прочитати Декларацiю повнiстю й подумати, що в нiй говориться про той момент, коли лю

Сторінка 9

и вирiшують, що iм досить тиранii й гнiту. Пiсля пiднесеноi й знайомоi риторики, що супроводжуе засади рiвностi для всiх («Ми вважаемо самоочевидною iстиною, що всi люди створенi рiвними»), документ перераховуе численнi закиди британськiй коронi й самому королю Джорджу ІІІ. «Вiн грабував нашi моря, талував узбережжя, палив мiста, руйнував людям життя», – iдеться в ньому. «Наразi вiн перекидае величезнi армii найманцiв, щоб довершити справу смертi, розору й тиранii, що вже розпочалася з жорстокостi й зрадливостi, яким рiвних не було i за доби варварства i якi недостойнi очiльника цивiлiзованоi держави». Ця лiтанiя з потрясанням кулаками нагадуе про те, що момент захоплення влади не найбiльш придатний для рацiональних роздумiв про забезпечення щойно здобутих прав. Декларацiя, яка вiдкидае старий лад, безперечно, не е заснуванням нового.

Англоамериканцi були етнiчно гомогенною спiльнотою, яка залишила Англiю i понад сторiччя окуповувала «Новий свiт», а тодi почала думати про себе як про народ, окремий вiд британськоi корони. Постiйне втручання в iхнi справи об’еднало чималу частину iх на грунтi невдоволення й розпачу i спровокувало сильне бажання вiдокремитися.

«Коли у плинi людських подiй, – написано в Декларацii, – одна частина народу вважае за необхiдне розв’язати полiтичнi узи, якi зв’язували ii з iншою частиною народу, i прийняти перед лицем земних держав позицiю, сепаратну й рiвну, до котроi заохочують закони природи та Бог природи, скромна повага до думок людства вимагае декларування причин, котрi спонукують iх до вiдокремлення».

Америка була бiдним краем iз великими можливостями (але тiльки для тих, хто заради них працюе), i тому вона приваблювала до себе вiдповiдних людей. Старi соцiальнi класи й шляхетнi верстви не подалися за ними до Нового свiту, бо багатiям i владодержцям Європи комфортнiше було залишатися на своему мiсцi. Величезнi простори й можливiсть одержати землю за рахунок тубiльного населення ще бiльше заохочували соцiальну мобiльнiсть. Тож краiна розвивалася, спираючись на сильнi традицii права власностi. Не маючи аристократичних верств до повалення, Америка з народження як держава була оптимальною tabula rasa.

Нинiшнiй свiт мае надзвичайно високий рiвень взаемопов’язаностi, а от Америка народжувалася за простiших часiв. Новини поширювалися на пiвнiч i пiвдень уздовж Атлантичного узбережжя зi швидкiстю, що вимiрювалася тижнями, а не годинами. На перемiщення людей i товарiв витрачалися мiсяцi, а не днi. Звiсно, колонiальнi часи були простiшi, але не в усьому, i успiх американського експерименту наперед не був вiдомий. Навiть за багатьох переваг американцi постiйно перечiплювалися на шляху до стабiльноi демократii. Про це варто пам’ятати, бо люди борються i за менш сприятливих обставин.

Вiдомо, що революцiонери ледве не зазнали поразки у вiйнi за незалежнiсть. Строкатi сили Джорджа Вашингтона наражалися не лише на кращий вишкiл британських вiйськ, але й на слабкiсть iнститутiв, якi виявилися нездатними органiзувати забезпечення солдатiв. Род-Айленд вiдмовився сплачувати свою частку витрат на армiю, Континентальний конгрес постiйно втручався у питання вiйськовоi стратегii й тактики (головний ад’ютант Вашингтона Александер Гамiлтон не довiряв структурi уряду згiдно зi статтями Конфедерацii), а в справах дипломатii, скерованоi на пiдтримку ведення вiйни, багато штатiв укладали угоди з европейськими державами. Власне, Статтi Конфедерацii не утворювали виконавчi органи. Система була заслабка, щоб пiдтримувати iнтереси новоi республiки. Засновники знали з досвiду, що молодiй державi потрiбне дiездатне централiзоване управлiння.

Але оскiльки ця держава створювалася на вiдкиданнi тиранii, люди пiдозрiливо ставилися до створення уряду з надто широкими повноваженнями. Тож постала проблема створення достатньо сильних iнститутiв для захисту щойно здобутих прав людей, але й не настiльки сильних, щоб становити для них загрозу. Ця принципова рiвновага лежить в основi сум’ятливоi iсторii створення американськоi Конституцii. І з цим самим сьогоднi пов’язанi найважливiшi виклики встановленню нового ладу на руiнах старого в краiнах по всьому свiтi.

Наратив тих спекотних днiв у Фiладельфii – спекотних i в прямому розумiннi, i в розумiннi напруженостi дебатiв, – що започаткував американську Конституцiю, можна знайти в низцi праць[8 - Бiльше про Конституцiйний Конвент 1787 року див. Catherine Drinker Bowen, Miracle at Philadelphia: The Story of the Constitutional Convention, May to September 1787 (Boston: Little, Brown, 1966); Richard Beeman, Plain, Honest Men: The Making of the American Constitution (New York: Random House, 2010); David O. Stewart, The Summer of 1787: The Men Who Invented the Constitution (New York: Simon & Schuster, 2007); Jack N. Rakove, Original Meanings: Politics and Ideas in the Making of the Constitution (New York: Alfred A. Knopf, 1996); Christopher Collier, Decision in Philadelphia: The Constitutional Convention of 1787(New York: Ballantine, 1986). Про ширший деталi

Сторінка 10

ований контекст перiоду заснування й першi роки республiки див. Joseph J. Ellis’s Founding Brothers: The Revolutionary Generation (New York: Alfred A. Knopf, 2000). (Прим. авт.)]. Досить сказати, що широковiдомi iсторii про тогочаснi зусилля показують, наскiльки важко було творцям Конституцii встановити рiвновагу. І вони досягли дивовижного компромiсу мiж конкурентними вiзiями та iнтересами. Написання i ратифiкацiя Конституцii були iнтенсивними полiтичними процесами, а не божественним осяянням, унаслiдок якого з’явилися досконалi iнститути. Джеймс Медiсон у «Федералiстi» № 40 пише: «Завше випадае робити вибiр якщо не меншого зла, то БІЛЬШОГО, хоча й не ДОСКОНАЛОГО добра». В останньому записi «Нотаток федералiста» вiн зазначив: «Я не сподiваюся колись побачити досконалу роботу недосконалоi людини». Слушнiсть цього зауваження очевидна й через 220 рокiв, коли ми оцiнюемо зусилля тих, хто намагаеться встановити новий лад.

Далi ми розглянемо п’ять ключових аспектiв iнституцiйного задуму Отцiв-засновникiв. Я обрала саме iх, бо вони раз у раз повторюються в процесi демократичних переходiв у минулому й нинi в усьому свiтi.

По-перше, Засновники владнали справу з викликами створення iнституцiйноi рiвноваги – мiж штатами й центром через федералiзм i мiж рiзними складниками федерального уряду. По-друге, вони були сповненi рiшучостi обмежити роль збройних сил, аби гарантувати, що тi захищають краiну, а не створюють загрозу полiтичному ладу. Вони зрозумiли, що держава повинна мати монополiю на використання сили. По-трете, Засновники бачили тiсний зв’язок полiтики й релiгii з мiццю держави й хотiли iх розвести. По-четверте, вони залишили простiр для приватного сектора й появи громадянського суспiльства. У цих царинах роль держави буде обмеженою, а особиста iнiцiатива процвiтатиме. І останне – вони заповiли своiм нащадкам дух конституцiоналiзму. Це дозволило поколiнням американцiв домагатися своiх прав через звертання до принципiв. Це був новий спосiб дати раду дражливiй проблемi прав меншин, навiть тих, що iхнi предки прибули до краiни як раби.


Зведення пiдвалин

Сполученим Штатам пощастило мати Засновникiв, якi iнтелектуально й емоцiйно розумiли критичну вагу iнститутiв. До повстання iх пiдбурила саме неспроможнiсть чи вiдсутнiсть iнститутiв. Британськi пiдданi мали права писанi й традицiйнi, але тi права порушувалися необмеженою владою iнших полiтичних акторiв, передусiм короля. Засновники вважали, що тiльки створення iнституцiйноi системи захисту дозволить надати правам реальноi ваги. Вони знали, що в стабiльнiй державi особистi права мають реалiзовуватися згiдно з правилами, якi всi люди розумiють i яким довiряють.

Тодi як примхи тиранiв нiщо не спиняло, демократичнi уряди спиралися на волю народу й обмежувалися ним. Але бажання людей не можуть виявлятися щодня й за будь-якоi нагоди. Засновники переймалися тим, що воля народу може легко стати преференцiею юрби. Тому демократичнi iнститути стали способом не лише обмежувати уряд, але й каналiзувати людськi пристрастi й iнтереси. Громадянам треба було навчитися поважати iнститути, якi репрезентуватимуть i захищатимуть iхнi права. Вони зможуть за бажанням вiльно об’еднуватися з iншими, i за цим стежитиме преса, яку уряд не зможе приборкувати, цензурувати чи ще якось контролювати. Четверта влада, вiльна преса, буде очима i вухами людей, притягаючи до вiдповiдальностi лiдерiв[9 - Четвертою владою зазвичай називаеться утворення поза традицiйною структурою влади в суспiльствi, вiльна преса. Іншими «трьома владами» за старого режиму в дореволюцiйнiй Францii були аристократiя, духiвництво й маси. Згiдно з Томасом Карлайлом, цей термiн увiв Едмунд Берк, спостерiгаючи 1787 року за парламентськими дебатами. Карлайл писав: «Берк сказав, що в парламентi представлено три влади, але ж там на галереi для репортерiв сидiла й четверта влада, набагато за всiх них важливiша». (Прим. авт.)].

Навколо всiх аспектiв iнституцiйного проекту точилися гарячi дебати. Засновникiв розколола проблема взаемин iз виконавчою владою. Александер Гамiлтон i Джеймс Вiлсон iз Пенсiльванii пiдтримували силовий пiдхiд. Гамiлтон казав: «У слабкого президента буде слабкий уряд. Слабке управлiння – синонiм поганого управлiння, а погане урядування, що б не казала теорiя, на практицi е поганим урядуванням».

Іншi побоювалися, що сильне президентство може дуже просто перетворитися на систему, яку вони щойно повалили. Прибiчникiв Конституцii Петрiк Генрi попереджав: «Ваш президент може просто перетворитися на короля».

Делегати знайшли спосiб бiльш-менш задовольнити обидвi сторони: зiйшлися на роздiленому урядi. Система стримувань i противаг гарантуе владнi повноваження обом законодавчим палатам i по черзi трьом рiвним гiлкам. У першому варiантi, всупереч Гамiлтону, баланс вiдверто схилявся на бiк Конгресу. Повноваження законодавчоi гiлки визначенi в статтi 1, а виконавчоi – у статтi 2. І, як зауважив мiй колега зi Стенфорду, американський iсторик Девiд Кеннедi, там мiстяться 51 параграф про рол

Сторінка 11

Конгресу i 13 – про президентство, що з них 8 окреслюють механiзми виборiв, а 4 – деталiзують владнi повноваження президента. До речi, в одному з них iдеться про iмпiчмент[10 - David M. Kennedy, «The American Presidency: A Brief History», lecture at Stanford University, fall 2016. (Прим. авт.)].

Дебати навколо виконавчоi влади певною мiрою передували ширшiй проблемi – ролi центральноi влади в новiй краiнi. Досвiд зi Статтями про Конфедерацiю мiг якось стримувати Засновникiв, але вони по-рiзному уявляли собi, що треба робити.

Пiсля низки компромiсiв вони дiйшли висновку: Сполученi Штати спиратимуться на систему «перерахованих повноважень». Новi органи, якi пiдпорядковуватимуться центральному уряду, будуть докладно «перелiченi», а всi незгаданi повноваження залишаться за штатами.

Федералiзм був не просто питанням обмеження центральноi влади. Засновники й багато хто пiсля них уважали, що уряд, наближаючись до людей, був бiльш пiдзвiтний та ефективний. Федералiзм був практичним способом управляти рiзними й розлогими землями.

Засновники ухвалили розташувати столицю нового союзу на дарованих багнах мiж Мерiлендом та Вiрджинiею в 1970 роцi, i багато хто з них повернувся до своiх губернаторських будинкiв, уважаючи, що це набагато важливiше. Спочатку гадали, що у федерального уряду роботи буде небагато.

З часом пiд тиском потреб континентальноi експансii й оборони, Великоi депресii, боротьби за громадянськi права та вимог сучасного урядування роль федерального уряду зросте. Зокрема, збiльшуватимуться очiкування вiд президента, i сьогоднi ми стоiмо ближче до сильноi виконавчоi влади, до якоi схилявся Гамiлтон. Однак президентство й досi стримуеться павутинням iнституцiйних обмежень: у двох палатах Конгресу працюе 535 осiб, а незалежна судова гiлка об’еднуе 108 федеральних судiв разом iз Верховним судом. Далi 50 губернаторiв i легiслатур штатiв мають власний погляд на те, як треба керувати. І сьогоднi питання рiвноваги мiж центральною владою та штатами так само актуальне, як i в 1787 роцi. Усе: вiд вимог до проведення виборiв i до стандартiв освiти К-12 та полiтики в ставленнi до довкiлля – рано чи пiзно потребуе розмежування юрисдикцii центральних органiв i штатiв.


«Червономундирникам тут не мiсце»

Засновники переймалися навiть рiвновагою в царинi вiйськовоi потужностi. Упродовж усiеi нашоi iсторii постiйно виникало питання доречностi застосування вiйськовоi сили.

Я нiколи не забуду, як роздратувався президент Буш на засiданнi у Залi оперативних нарад, коли сталася катастрофа через ураган Катрiна i тi, хто вижив, благали про допомогу. «І що ж воно таке, це Posse Comitatus?»[11 - Повноваження шерифа округу (лат.).] – запитав вiн. Вiн був розчарований, коли присутнi за столом фахiвцi з конституцiйного права покликалися на цю фразу, пояснюючи йому, чому вiн не може надiслати американське вiйсько, аби протидiяти на вулицях беззаконню пiсля руйнiвного урагану в Новому Орлеанi[12 - Закон про Posse Comitatus було ухвалено 1878 року, аби федеральне вiйсько бiльше не використовувалося з внутрiшньою правоохоронною метою. Єдиний виняток випливае iз закону про повстання 1807 року, який дозволяв президенту розгорнути федеральне вiйсько в Сполучених Штатах у разi «повстання або обструкцii законам». Пiсля урагану Катрiна закон про повстання було доповнено у 2006 роцi, аби дозволити президенту розгорнути федеральне вiйсько для вiдновлення порядку пiсля стихiйного лиха, терористичного нападу чи iншоi надзвичайноi ситуацii. Ця поправка прискорила б федеральну реакцiю на ураган Катрiна, якби вона дiяла на час шторму, однак поправка викликала скарги вiд губернаторiв i правозахисникiв штатiв, тому була скасована у 2008 роцi. (Прим. авт.)]. Хтось мав владнати цю ситуацiю й надати допомогу жертвам, i, звичайно, це могли зробити вiйськовi. Але були й iншi мiркування – iнституцiйнi.

Закон про Posse Comitatus було ухвалено 1878 року як частину компромiсу, який дозволив вивести американськi вiйська з пiвдня й завершити перiод Реконструкцii. Буквально ця фраза означае «мiсцевi органи пiдтримання правопорядку», i закон 1878 року не дозволяе президенту використати федеральне вiйсько «як Posse Comitatus або важiль дотримання закону» у межах Сполучених Штатiв.

Збройнi сили потрiбнi для захисту республiки, але вони потенцiйно небезпечнi для демократичного урядування – це парадокс. Держава може використати регулярну армiю для обмеження свобод громадян. У сучаснiй лiтературi про стосунки цивiльного населення й вiйськових студенти з краiн, що розвиваються, часто запитували: «Чому вiйськовi втручаються?» Доречнiше було б запитати: «Чому вiйськовi не втручаються частiше?»[13 - Семюел E. Файнер порушив це питання у своему класичному творi про вiйськово-цивiльнi вiдносини«Вершник: роль вiйськових у полiтицi»(Лондон: Полл Молл, 1962 р.), с. 5. Вiн пише: «Замiсть того щоб питати, чому вiйськовi займаються полiтикою, нам краще поцiкавитись, чому вони чинять iнакше. Бо, на перший погляд, полiтичнi переваги вiйськовикiв вiзавi i

Сторінка 12

ших i цивiльних групберуть гору. У вiйськових набагато краща органiзацiя. І вони мають зброю» (курсив автора). (Прим. авт.)] Стикаючись iз поразкою полiтичних iнститутiв i результатами цього, вiйськовi, вiдповiдно озброенi та органiзованi, цiлком можуть взяти справи до власних рук.

Пiд час заснування Америки довкола цього питання точилися вельми бурхливi суперечки. У вiдповiдь на загрози Томас Джефферсон просто хотiв озброiти громадян. Його iдеалом був Мiнiтмен – фермер, що на ранок ставав завзятим оборонцем краiни. Антитезою демократичних цiнностей вiн уважав британських червономундирникiв – професiйних солдатiв на чолi з автократом. Вашингтон сам був вiйськовим командувачем, але визнавав, що регулярна армiя може стати «небезпечною для держави». Рiчард Генрi Лi, ще один Отець-засновник iз Вiрджинii, казав, що регулярнi армii «завжди закiнчували знищенням свободи». Не дивно, що люди, якi переймаються небезпекою централiзованоi влади, вважатимуть абсолютно небезперечним утримування армii для захисту влади. Повстання Шейса в 1786 роцi на чолi з ветераном Революцiйноi вiйни й за участi колишнiх вiйськовикiв було найближче до вiйськового перевороту в Америцi – принаймнi так цю подiю зображували, – i завдяки тому запам’яталося, що збройне повстання можливе[14 - Мiж 1786 i 1787 роками колишнiй капiтан Континентальноi армii Денiел Шейсочолив вiйсько iз чотирьох тисяч заколотникiв у серii повстань проти високих податкових ставок, зокрема намагаючись захопити американський арсенал. Хоча повстання було зрештою придушене, це стимулювало економiчнi реформи i, що важливiше, сформувало порядок денний щодо сфери дii нового уряду США, пiдкресливши слабкiсть обмеженого нацiонального уряду, який дiяв на пiдставi Статей Конфедерацii. (Прим. авт.)].

З iншого боку, Гамiлтон, Медiсон i федералiсти бiльше турбувалися про те, щоб молода республiка могла себе захистити. Джефферсон не переймався протирiччями (вiн був рабовласником та автором мови рiвностi для всiх) i став батьком Вiйськово-морських сил США i Вест-Пойнту – першоi вiйськовоi академii в краiнi, де офiцери навчалися мистецтву вiйни. Скрiзь прославлявся громадянин-солдат, який «iз усiх мiркувань був найкращим вибором для захисту держави».

Цiкаво, що Батьки-засновники не особливо переймалися проблемами стосункiв вiйськових iз цивiльними або забезпеченням цивiльного контролю уряду в Конституцii. Вони радше розв’язували проблему децентралiзацii урядових структур i здатностi трьох гiлок контролювати одна одну. Президент мав стати верховним головнокомандувачем, але вiн не мiг оголошувати вiйну чи фiнансувати виправу. Оголошувати вiйну може лише Конгрес. Іншi повноваження розподiляються мiж Палатою представникiв (звiдки йдуть усi рахунки на оплату) i Сенатом (який мае ратифiкувати угоди та затверджувати всiх послiв i офiцiйних осiб кабiнету).

Ба бiльше, Засновники використали федеральну структуру для захисту краiни за допомогою мiлiцii штатiв, яку перетворили на Нацiональну гвардiю. Штати не мали права мобiлiзувати вiйсько без виразного схвалення у Конгресi. Але мiлiцii, яка складалася з частково зайнятих, що жили вдома й працювали на цивiльнiй службi до офiцiйного виклику, поставлено завдання «виконувати закони союзу, придушувати повстання i давати вiдсiч загарбникам». Конгрес мав гарантувати певнi стандарти процедур i навчання, але впродовж першого сторiччя iснування держави кiстяк американських збройних сил не складався з професiйних солдатiв. Професiйнi вiйськовi з’явилися в нас пiсля Іспано-американськоi та подальших свiтових воен. Нацiональна гвардiя й далi складатиметься iз «громадян-солдатiв», як це подобалося Джефферсону.

Гвардiя (як i ще один компонент – Нацiональний резерв) складалася iз солдатiв запасу й досi е одним iз визначальних складникiв ударноi сили Америки у вiйнах. Вона також е першою лiнiею оборони у разi природних катаклiзмiв i громадянських заворушень. Такий розподiл вiдповiдальностi дозволив Сполученим Штатам воювати iз зовнiшнiм ворогом i не залучати силовикiв до внутрiшнiх конфлiктiв та державноi полiтики. Хоча Нацiональна гвардiя як мiлiцiя штату пiдпорядкована губернаторовi, за певних обставин вона може «федералiзуватися» й переходити у розпорядження президента. Коли мiж губернатором та президентом виникали напруження чи незгода, Нацiональна гвардiя на певний час опинялася у центрi найбiльших суперечок в iсторii краiни.

Так сталося i в червнi 1963 року, коли губернатор Джордж Воллес наказав Нацiональнiй гвардii не дати чорним студентам увiйти до Алабамського унiверситету. Попри те що десятьма роками ранiше у справi «Браун проти Мiнiстерства освiти» сегрегацiю було оголошено неконституцiйною, унiверситет i посадовцi штату з усiх сил намагалися не пустити чорних студентiв до унiверситету. І от допущенi чорнi студенти з бездоганними документами – Вiв’ян Меловн iз Мобайла, Джеймс Гуд iз Гатсдена та Дейв Макглетерi з Гантсвiла – пiдiйшли до Аудиторii Фостера в кампусi, а дорогу iм перекрив губернатор на чолi Нацiональноi гвардii Алабам

Сторінка 13

.

Я з сiм’ею дивилася цю виставу по телевiзору. Вiн стояв на порозi i кпив iз вимог федеральних маршалiв i заступника мiнiстра юстицii США дати дорогу – губернатор явно не мав намiрiв порушувати свою передвиборчу обiцянку «Сегрегацiя зараз, сегрегацiя завтра, сегрегацiя назавжди». Через кiлька годин до Воллеса пiдiйшов командувач алабамськоi Нацiональноi гвардii генерал Генрi В. Греем. «Сер, – сказав генерал, – менi прикро, але я мушу вас попросити вiдiйти за наказом президента Сполучених Штатiв. Як службовець Нацiональноi гвардii Алабами уранцi, приблизно о 10:30, я одержав наказ перейти в пiдпорядкування федерального уряду, i тому мiй обов’язок – запропонувати вам вiдiйти вбiк на виконання судового припису». Частина Гвардii пiд керiвництвом Греема, 31-ша дивiзiя Дiксi, перейшла у розпорядження федерального уряду й тепер пiдкорялася президенту, а не губернатору. Генерал одержував суперечливi накази й мав сам вибрати, якi з них виконувати. Воллес зiйшов iз порогу, й Унiверситет Алабами став iнтегрованим.

Американцi почали довiряти правозастосуванню, що обмежувало полiтичну роль вiйськових. Чимало наших проблем, що були на початку, давно врегульованi. Роздратування президента Буша через те, що вiн не мiг вiдрядити американське вiйсько на вулицi Нового Орлеана, свiдчить, що побоювання вiйськового перевороту вже вiдiйшли в iсторiю.


«Конгрес не повинен встановлювати закони»

Тiсне переплетiння релiгii, полiтики та державноi влади стало чи не найпотужнiшим джерелом мiжусобиць у свiтовiй iсторii. У кожного громадянина е рiзного рiвня зв’язки та зобов’язання. Проте релiгiя мае над вiрянином найбiльшу владу. Якщо цi зазiхання обмежуються однiею особою та ii правом на свободу совiстi, то проблем немае. Проте якщо група громадян або штат перенесуть цей благородний поклик у царину полiтики, iнакодумцям буде непереливки. Достоту неможливо забезпечити свободу вiросповiдання, якщо штат опiкуеться кiлькома певними релiгiйними вiруваннями.

В Америцi, про яку ми вчили в школi, свобода вiросповiдання й вiдокремлення церкви вiд держави передбачалися вiд самого початку. Однак, як i в iнших галузях, практика не завжди вiдповiдала заявленим цiнностям. До незалежностi в деяких колонiях були офiцiйнi церкви, як-от англiканська у Вiрджинii, а в iнших, наприклад, у Род-Айлендi, послiдовно дотримувалися вiдмежування.

Багато перших поселенцiв прибували до новоi землi обiтованоi, тiкаючи вiд релiгiйних переслiдувань. Їхнiй досвiд вiдбився у вiльному виборi й практицi вiросповiдання як фундаментальнiй засадi полiтичного життя. Пуритани оселилися в Массачусетсi, намагаючись побудувати побожне суспiльство, що стане зразком для iнших. Однак, хоча вони послiдовно захищали власне право на свободу вiросповiдання, iхнi проводарi не схильнi були поважати права дрiбних сект i нонконформiстiв помiж себе. Так, Роджер Вiльямс заснував Род-Айленд пiсля вигнання з Массачусетсу за полiтичну агiтацiю й незгоду з певними аспектами основноi вiри.

Проте у той час терпимiсть до релiгiйних вiдмiнностей була безпрецедентною. Частково через кривавi релiгiйнi вiйни у Британii та Європi iдея релiгiйноi толерантностi в колонiях мала природне опертя хоча б тому, що альтернативою могли б стати постiйнi чвари. Усi колонii дуже рiзнилися за наявнiстю релiгiйних сект i свободою вибору релiгii. Мерiленд, наприклад, пiд керiвництвом католика лорда Балтимора ухвалив резолюцiю, яка забороняла негативне ставлення до спiввiтчизника-колонiста на пiдставi його вiросповiдання. Формулювання цього положення в Законi Мерiленду про толерантнiсть (1649) стало взiрцем для Першоi поправки, ухваленоi через сто рокiв: «…Жодна особа чи особи у цiй провiнцii… яка сповiдуе вiру в Ісуса Христа, не мае надалi зазнавати дошкулянь, домагань i осуду на пiдставi ii релiгii та вiльного ii сповiдування». Попри свое обмеження християнськими вiруваннями, Закон про толерантнiсть став новаторським документом, особливо на фонi зростання мiжрелiгiйноi напруги в Англii, де англiканського монарха (Чарлза І) щойно повалили й стратили пуританськi лiдери парламенту i де дедалi бiльше переслiдували католикiв.

З iншого боку, у Вiрджинii переслiдували та ув’язнювали баптистiв, а пресвiтерiанам важко було засновувати церкви, бо iхне майно часто захоплювали. Медiсона приголомшив вигляд баптистського проповiдника, якого звинуватили в поширеннi «повстанських iдей» i який наполягав на продовженнi проповiдування з камери.

Засновникiв вжахнуло таке переслiдування, i коли вони взялися до написання Конституцii, то мали намiр захистити релiгiйну свiдомiсть i вiдокремити церкву вiд полiтики.

Медiсон та iншi приберегли найрiзкiшу свою критику для державних релiгiй, одержимих земним багатством i владою. Їхнiй аргумент був двовекторний: державна релiгiя погана для громадянина, бо заважае його найважливiшому особистому вибору, i погана для релiгii, бо прирiкае церкву на суетнiсть та корупцiю[15 - Один iз наставникiв Медiсона в Принстонi, доктор Джон Вiзерспун, обстоював свою думку про вигоди р

Сторінка 14

лiгii вiд поширення полiтичноi волi: «Знання Богаi йогоiстин було вiд початку призначене для тих частин землi, де мала з’явитисяякась мiра свободи й полiтичноi справедливостi… Свобода поширювала знання божественноi iстини…» (Garrett Ward Sheldon, The Political Philosophy of James Madison [Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2001], p. 28, де цитуеться: Jeffery Hays Morrison, «John Witherspoon» and «The Public Interest of Religion», Journal of Church and State, Vol. 41, Summer 1999, p. 597.) (Прим. авт.)]. Тому, згiдно iз засновками про «створення» i «вiльний вияв» Першоi поправки, Конгрес США не може ухвалювати закони про «повагу до створення релiгii та заборону ii вiльного вияву». Отже, свобода релiгii для особистостi тiсно пов’язувалася з вiдокремленням церкви вiд держави.

Цi високi iдеали не запобiгли релiгiйнiй упередженостi в соцiальному життi й полiтицi Америки. Не так давно кандидат Джон Ф. Кеннедi мав запевняти американцiв, що не звiтуватиме Папi про своi ухвали на посадi президента Сполучених Штатiв. А американським мусульманам постiйно доводиться пiдтверджувати свою лояльнiсть до Сполучених Штатiв у вiдповiдь на закиди про зв’язки iз фанатичними екстремiстами на Близькому Сходi. Доки люди бояться «iнакших», упередження й пiдозра будуть частиною людського досвiду, i Америка в цьому не виняток.

Однак Конституцiя не надала релiгiйноi iдентичностi й формулi «Ми – народ». Держава не повинна втручатися у вибiр «правильного шляху». І це е найкращою гарантiею того, що вона нiкого не переслiдуватиме за релiгiйнi переконання. Багато хто наголошував на тому, що Америку заснували християни. Цi люди жили в той час, коли поняття моральноi пристойностi вимагало вираження хоч якоiсь причетностi до християнськоi вiри. Як багато релiгiйних людей, я активно цiкавлюся iхнiми iсторiями про особисту боротьбу у пошуках смислу й подеколи вiднайдення Бога. Але за великим рахунком немае значення, чи були вони християнами, чи деiстами, чи атеiстами: вони прагнули створити систему врядування, яка забороняла надавати привiлеi однiй групi вiрян, а не iншiй, i давала громадянам свободу вибирати й практикувати релiгiю без втручання держави.

За допомогою конституцiйного процесу американцi точно визначали, що це означае на практицi. Така гнучкiсть набувала дедалi бiльшого значення на тлi появи у нас великого розмаю релiгiйних вiрувань i можливостi поширювати безвiр’я. Через це виникло чимало запитань. Деякi з них фундаментальнi: чи може уряд примушувати до виконання закону, котрий, на думку громадянина, суперечить його вiрi? Іншi – тривiальнiшi: чи прикрашання державноi власностi на свята оздобами на релiгiйну тематику порушуе принцип вiдокремлення церкви вiд держави? Показово те, що Конституцiя дае нам змогу вiдповiсти на цi запитання. Тобто ми не рушаемо зi зброею в руках один проти одного, аби довести, що Бог – на нашому боцi.


Куди уряд не повинен втручатися

Теза в американських засновницьких документах, начебто уряд мае захищати право громадян на життя, свободу i щастя, настiльки широка, що межуе з абсурдом. Цiлком зрозумiло, що громадяни повиннi мати свободу слова й релiгii, захист вiд державноi сваволi та право обирати собi правителiв. Але ж право на щастя? Як уряд може це гарантувати?

Справа в тому, що роль уряду насправдi обмежена. Там говорилося не про гарантii щастя, а про обiцянку створити умови для незалежностi й свободи, якi дозволили б громадянам досягати своiх цiлей. Це означало, що щастя досягаеться через особисту iнiцiативу й вiльне об’еднання з iншими.

Сполученi Штати еволюцiонували в такий спосiб, що вiдкривалися безпрецедентнi можливостi для особистого простору й приватноi дiяльностi. Це, звичайно, справджуеться в економiцi, де, якщо брати «додану вартiсть», приватнi пiдприемства дають понад 87 % ВВП[16 - U.S. Bureau of Economic Analysis, «Value Added by Industry as a Percentage of Gross Domestic Product», 2015, http://www.bea.gov/iTable/iTableHtml.cfm?reqid=51&step=51&isuri=1&5114=a&5102=5 (http://www.bea.gov/iTable/iTableHtml.cfm?reqid=51&step=51&isuri=1&5114=a&5102=5). Те саме демонструепорiвняння урядовихвитрат у вiдсотках до ВВП. За даними Свiтового банку за 2015 рiк, урядовiвитрати у вiдсотках до ВВП у Сполучених Штатах (14,4 %) були набагато нижчi,нiж у низцi iнших краiн, зокрема Францii (23,9 %), Канадi (21,2 %), Японii (20,4 %), Бразилii (20,2 %) та Великiй Британii (19,4 %). Див.: World Bank, «General Government Final Consumption Expenditure (% of GDP)», 2016, http://data.worldbank.org/indicator/NE.CON.GOVT.ZS (http://data.worldbank.org/indicator/NE.CON.GOVT.ZS). (Прим. авт.)].

Крiм того, свою роль у життi нацii вiдiграе громадянське суспiльство. Воно змiцнюе демократiю, заохочуючи громадян до участi в громадському життi, сприяючи демократичним цiнностям, збiльшуючи загальний добробут, примножуючи суспiльнi блага й урiвноважуючи уряд. Сполученi Штати мають понад 1,5 млн неурядових органiзацiй. Багато з них, як-от «С’ерра Клаб» або Торгова палата, тиснуть на уряд у справ

Сторінка 15

х полiтики, а iншi, наприклад «Спiльна справа» i «Юридичний нагляд», безпосередньо контролюють органи влади. Ще iншi дозволяють громадянам органiзовуватися й робити добрi справи для менш успiшних людей.

В Америцi громадянське суспiльство надае багато послуг i соцiальних благ, якими за кордоном займаються уряди, навiть у демократичних краiнах. Групи, якi переймаються питаннями вiри, допомагають переселяти iммiгрантiв та бiженцiв до своiх спiльнот. Клуби для хлопчикiв i дiвчаток надають безпечний простiр дiтям пiсля школи. Нацiональнi органiзацii, як-от Армiя порятунку, мiсцевi безкоштовнi iдальнi та притулки годують, надають прихисток i одягають найбiднiших. Дитячi скаутськi органiзацii навчають юнакiв лiдерству, завдяки чому призовники отримують вищi звання, а неприбутковi банки кровi й плазми допомагають рятувати життя в шпиталях, теж здебiльшого неприбуткових. Усi цi послуги використовують ще один «приватний» елемент, що донедавна був лише в Сполучених Штатах, – фiлантропiю.

Вiдбудова краiни пiсля Громадянськоi вiйни, особливо в галузi освiти, була одним iз перших великих проектiв американських фiлантропiв. Здавна саме завдяки приватнiй пiдтримцi у нас розвиваються мистецтва.

Великомасштабне спонсорство зросло на зламi XX ст., коли завдяки економiцi з’являлося дедалi бiльше мiльйонерiв (у 1870-х iх було лише 100, 1982 року – 4000, 1916-го – 40 000)[17 - Olivier Zunz, Philanthropy in America: A History (Princeton, NJ: Princeton University Press, 2012), 8. (Прим. авт.)]. У 1913 роцi, пiсля запровадження прибуткового податку, уряд зробив iнновацiйний крок, що змiцнив позицii фiлантропii в американському суспiльствi: вiн виключив iз оподатковуваноi суми видатки на благодiйнiсть. У вiдповiдь на це фiлантропiя розквiтла. Було створено фундацii, що прагли досягати ширших цiлей, не прив’язуючись до конкретних проектiв, – утворилися безлiмiтнi мiсii.

Фiлантропiя не була цариною виключно для заможних. У новiтню добу, згiдно з даними деяких дослiджень, менш заможнi американцi дають стiльки ж, якщо не бiльше. Наприклад, 2011 року американцi, що одержували зарплатню в межах нижнiх 20 % шкали заробiткiв, вiддавали 3,2 % прибутку на доброчиннiсть, а тi, що належали до верхнiх 20 %, давали 1,2 %[18 - Ken Stern, «Why the Rich Don’t Give to Charity», Atlantic, April 2013.]. У вiдсотках до ВВП американцi й далi попереду всiх у свiтi з фiлантропii, i iхнi пожертви рiк у рiк збiльшуються швидше, нiж зростае економiка. За останнiх 50 рокiв доброчиннi пожертви на одного американця зросли на 190 %, а ВВП на душу населення – на 150 %[19 - Arthur C. Brooks, «A Nation of Givers», American, American Enterprise Institute, March/April 2008, https://www.aei.org/publication/a-nation-of-givers/ (https://www.aei.org/publication/a-nation-of-givers/). (Прим. авт.)].

У пiдсумку громадянське суспiльство вiдiграе свою роль майже в усiх царинах соцiальноi вiдповiдальностi в Сполучених Штатах. Хтось скаже, буцiмто це аброгацiя урядовоi вiдповiдальностi. І вкаже на нiшi в мережi соцiального забезпечення, якими мае перейматися лише уряд. Але стосунки громадянина й держави перетворилися на дiалог про права, а про зобов’язання майже забули. Так, громадянин сплачуе податки, вiдпрацьовуе присяжним, виконуе закони, а все решта – добровiльно, навiть голосування i служба в армii. Правда в тому, що Сполученi Штати – держава загального достатку, i за останнiх пiвсторiччя вони дуже розрослися. Тому, можливо, громадянство найглибше проявляеться у приватному просторi, де окремi громадяни або групи громадян перебирають на себе вiдповiдальнiсть один за одного. Це ж бо наймiцнiшi стовпи стабiльноi демократii.


Дух конституцiоналiзму

Створений Засновниками iнституцiйний ландшафт спирався на такi нарiжнi каменi: обмеження виконавчоi влади, збалансоване окремо обраною легiслатурою i незалежним суддiвством; великий простiр для незалежних сил – громадянського суспiльства й вiльноi преси; релiгiйна свобода, що не обмежуеться преференцiями держави.

Ця система створена для того, що Алексiс де Токвiль називав «нескiнченним збуджуванням». Вiн писав: «Демократична свобода далека вiд виконання всiх проектiв, за якi вона береться з умiнням меткого деспотизму, але зрештою вона дае бiльше за абсолютистський уряд. [Вона] породжуе всепроникну й нестримну дiяльнiсть, надмiрну силу, енергiю, що невiд’емна вiд неi, i за сприятливих умов створюе дивовижнi вигоди»[20 - Alexis de Tocqueville, Democracy in America, vol. I, ch. XIV. (Прим. авт.)].

За задумом, американський уряд мав постiйно спiвпрацювати не лише з посадовцями, але i з громадянами на багатьох рiвнях – мiсцевому, штатному й нацiональному. У такий спосiб американцi одержували мирнi iнструменти розв’язання полiтичних проблем. Це поле бою здавна порушувало проблеми перед американською Конституцiею, котра справно давала iм лад. Засновники заздалегiдь вбудували в неi механiзми перегляду, судового розгляду й еволюцii. У певному розумiннi боротьба за покращення й надання бiльшоi iн

Сторінка 16

люзивностi американськiй Конституцii стала iсторiею ii стрижневоi стабiльностi та успiшностi.

Експеримент, звичайно, не був досконалим. Рання iсторiя Америки – це оповiдь про влучання поблизу цiлi, якi показували компромiси, що робилися вiд iменi молодоi республiки. Другий президент, вразливий Джон Адамс, надав чинностi Законам про чужинцiв i заколоти, що мали пiд час вiйни захищати вiд iноземних агентiв[21 - Закони про чужинцiв i заколоти були чотирма юридичними документами, i лишеперший iз них – Закон про заколоти – стосувався свободи слова. Вiн забороняв «писати, друкувати, висловлювати й публiкувати фальшивi, скандальнi й пiдступнi твори й твори антиурядовi». В законi вказувався термiн його чинностi, який завершився 1801 року. Іншi три закони стосувалися трактування й нацiоналiзацii неамериканських громадян на теренах Сполучених Штатiв. (Прим. авт.)]. Викликом для Першоi поправки була заборона критики президента та його адмiнiстрацii, щоб придушити напади полiтичних опонентiв i преси. Однак люди поставилися до закону рiзко негативно, i це допомогло пiдтримати кандидатуру Томаса Джефферсона на президентський пост. Джефферсон дозволив закону вичерпати термiн чинностi, але цiлком можна припустити, що США були б зовсiм iншими, якби цей закон зберiгся. Раннi рiшення назавжди вiдбивалися на вiтчизняних iнститутах. Щодо цього, то поразка Адамса на виборах 1800 року дозволила краiнi радикально змiнити свiй курс, перш нiж цi закони завдали шкоди назавжди. Сьогоднi захист свободи слова й преси в Америцi набагато ширший i глибший, нiж деiнде у свiтi.

Деякi ризикованi ситуацii ледь не зупинили перехiд до демократii в Америцi. Через кiлька десятирiч пiсля написання Конституцii тодiшнiй упливовий вiце-президент Джон К. Келгун iз Пiвденноi Каролiни висунув руйнiвне поняття нулiфiкацii. У вiдповiдь на ухвалення тарифного закону вiн заявляв, що штати могли скасовувати (нулiфiкувати) закони Союзу, iз якими вони не погоджувалися. Вiдмовляючись платити за тарифом, Пiвденна Каролiна кидала виклик правочинностi американського уряду. Президент Ендрю Джексон змiцнив дислокацiю федеральних вiйськ у столицi штату Чарлстон i розташував на рейдi бiля берега кораблi ВМФ. Джексон пригрозив, що «повiсить» членiв руху за нулiфiкацiю (включно з Келгуном). Кризу вдалося вiдвернути, коли сенатор Генрi Клей створив компромiс, щоб зменшити тариф i пiдiрвати мiсцеву пiдтримку руху за нулiфiкацiю, але не перед тим, як Пiвденна Каролiна вже почала створювати власну армiю.

Першi сто рокiв американськоi iсторii були позначенi корупцiею, протекцiонiзмом та оборудками iз зацiкавленими особами, що загрожувало добробуту й вiрi в iнститути з боку громадян.

Ключову роль в очищеннi цiеi частини iнституцiйного ландшафту вiдiграв Теддi Рузвельт, особливо в реформуваннi федеральноi цивiльноi служби, що давно вже стала епiцентром полiтичного протекцiонiзму. Цiею справою Рузвельт зайнявся на самому початку своеi кар’ери – спочатку як член законодавчого органу штату, а потiм як спiкер Комiсii з проблем державноi служби. Коли вiн через кiлька рокiв став президентом, то використав свою владу, аби федеральнi посади давалися за заслуги, а не полiтичнi зв’язки. Але за тридцять рокiв роботи Рузвельту не вдалося розв’язати чимало проблем[22 - Як зауважуе мiй колега Френсiс Фукуяма, попри поступ за часiв Теддi Рузвельта «кiнець протекцiонiзму як системи на федеральному рiвнi настав лише в серединi ХХ ст.», див.: Political Order and Political Decay: From the Industrial Revolution to the Globalization of Democracy (New York: Macmillan, 2014), 160. (Прим. авт.)].

Тобто перехiд Америки до демократii не був надто гладеньким. Хоча й прагнула цього вся краiна, видатний експеримент кiлька разiв опинявся пiд загрозою. Найбiльший уроджений дефект Америки – це первородний грiх рабства i його наслiдкiв. Нинi легко забути, що рабство спочатку подавалося як проблема належного балансу мiж владою штатiв та владою федерального уряду. Наслiдки того аргументу розтяглися майже на сто рокiв пiсля завершення Громадянськоi вiйни й далися взнаки на вулицях i бiля буфетних стiйок в Алабамi.


Друге демократичне вiдкриття Америки

Люди рiдко думають про рух за громадянськi права як момент демократичного переходу. Але так було. З усiх разючих поворотiв американськоi iсторii найвизначнiшим було те, як Конституцiя служила справi подолання спадщини рабства й легалiзацii сегрегацii. Те, що нащадки рабiв ухопилися за Чотирнадцяту поправку як спосiб боротьби за рiвнi права, е свiдченням винятковоi здатностi документа каналiзувати i спрощувати американську еволюцiю.

З погляду багатьох Засновникiв, це був неймовiрний результат. Томас Джефферсон був переконаний, що чорнi раби не житимуть вiчно в кайданах. Вiн якось написав: «Нiщо виразнiше не записано у книзi долi, як те, що цi люди мають бути вiльними». Проте вiн також був переконаний, що бiлi й звiльненi чорнi «не можуть жити в однiй державi». Токвiль, мiркуючи про долю «трьох рас», якi населяли Америку в 1835 роцi (вiн iх на

Сторінка 17

ивав «бiла раса», «негри» та «iндiанцi»), писав, що разом вони мирно не спiвiснуватимуть. Медiсон та iншi Засновники настiльки переймалися майбутнiм звiльнених рабiв, що докладали зусиль, аби повернути iх до Африки, де iм належало створити краiну Лiберiю. Навiть пiсля тривалоi й запеклоi боротьби за припинення рабства знадобилося ще майже сторiччя, щоб рух за громадянськi права в 60-тi роки минулого сторiччя повершив те, що багато Засновникiв вважали неможливим, – поширив формулу «Ми – народ» на чорних американцiв.

Вiдбувалося це доволi хаотично. Звичайно, на передвоенному Пiвднi Конституцiя не могла допомогти рабам. Але дехто завзято намагався – з невеликим успiхом – звертатися до судiв, аби здобути свободу. За Кодексами про рабiв, останнi прав не мали, бо вважалися не людьми, а власнiстю. Вони не могли свiдчити в судi проти бiлого, не могли укладати контракти, не могли захищатися вiд брутальностi господарiв. Юридичнi заходи проти рабства мали бiльше успiху на Пiвночi та в нових штатах i на нових теренах Заходу.

Хоча бiльшiсть справ розглядалися на рiвнi штатiв, деякi з них усе-таки потрапляли до Верховного суду США. В однiй такiй справi сам Джон Квiнсi Адамс захищав украдених африканцiв, яких нелегально перевезли з Африки у рабське володiння кораблем «Амiстад». Вони повстали й повбивали команду, i Адамс виграв iхне звiльнення в 1841 роцi.

Через кiлька рокiв Верховний суд розглядав свою чи не найганебнiшу справу. Дред Скотт був рабом, якого хазяiн привiз до вiльного штату i який на пiдставi цього заявив, що вiн мае одержати свободу. Розглядаючи питання про те, чи нащадки африканцiв, вiльних i рабiв, можуть вважатися американцями, бiльшiсть суддiв сказали «нi»: «На них не поширюеться (i не передбачалося поширювати) поняття «громадянин» у Конституцii, i тому вони не можуть претендувати на права й привiлеi, якi цей iнструмент надае й забезпечуе громадянам Сполучених Штатiв»[23 - Dred Scott v. John F. A. Sandford (1857), opinion of Chief Justice Taney, Supreme Court of the United States, available at: http://memory.loc.gov/cgi-bin/query/r?ammem/llst:@field(DOCID+@lit(llst022div3))). (Прим. авт.)]. Фредерiк Дуглас, провiдний аболiцiонiст, який замолоду втiк з рабства, засудив ухвалу 1857 року як «найбiльш скандальне та диявольське спотворення Конституцii», яке вiн бачив, i назвав ухвалу «зухвалим перекрученням iсторичних фактiв»[24 - Frederick Douglass, «The Dred Scott Decision», speech before the American Anti-Slavery Society, May 14, 1857, available at: https://www.lib.rochester.edu/index.cfm?PAGE=4399 (https://www.lib.rochester.edu/index.cfm?PAGE=4399). (Прим. авт.)]. А проте вiн сказав: «Я нiколи не мав бiльшоi надii, нiж зараз». Ухвала стала поразкою в юридичнiй боротьбi за свободу, але в полiтичнiй царинi вона дала несподiваний ефект, пiдбадьоривши опонентiв рабства й пришвидшивши початок Громадянськоi вiйни, яка раз i назавжди розв’яже цю проблему.

Невiдкладне питання, що постало наприкiнцi Громадянськоi вiйни, було ширшим за проблему трактування звiльнених рабiв – iшлося взагалi про ставлення до громадян Пiвдня, i бiлих, i чорних. І велич Абрагама Лiнкольна у тому, що вiн знайшов iнклюзивну формулу, хоча ще не пролунали останнi пострiли вiйни. Вiдома фраза «нi до кого зi злим задумом, з доброчинством до всiх» була не просто рядком у Другiй iнавгурацiйнiй промовi. Так Лiнкольн бачив завдання повного об’еднання краiни. І це чудовий приклад пiдходу до проблеми, перед якою сьогоднi опиняеться багато нових демократiй: як ви трактуете повстанцiв, заколотникiв i тих, хто зазнае поразки у громадянськiй вiйнi?

Лiнкольн, убитий нападником через п’ять днiв пiсля завершення вiйни, не дожив до того, аби побачити, здiйсниться чи не здiйсниться його вiзiя примирення. Юнiонiсти перемогли, i федеральний уряд вжив заходiв, щоб притягти до вiдповiдальностi деяких ватажкiв повстанцiв, але здебiльшого то були тимчасовi дii, якi невдовзi скасували. Арештований був лише один военачальник армii конфедератiв, а iншим, включно iз генералом Робертом Е. Лi, дозволили розiйтися по домiвках. Не гiрше повелося й цивiльним лiдерам Конфедерацii. Кiлькох iз них арештували, проте до суду не притягли жодного. Джефферсон Дейвiс, президент Конфедерацii й вихованець Вест-Пойнту, кiлька мiсяцiв посидiв за гратами, але його разом iз iншими звiльнили без суду, i до кiнця своiх днiв вiн залишався символом гордостi для найбiльш вiдданих конфедератiв.

Тим часом звiльненим рабам обiцяли не лише свободу, а й рiзнi форми допомоги для влаштування iхнього нового життя. Частина плану передбачала перерозподiл землi колишнiх рабовласникiв на користь звiльнених рабiв; така полiтика мала б бути формою репарацiй i пiдриву полiтичноi влади рабовласницьких iнтересiв. Але Ендрю Джонсон, який обiйняв посаду пiсля вбивства Лiнкольна, змiнив курс на протилежний. Власнiсть так i не дiсталася звiльненим, що позбавило нових чорних громадян Америки iхнiх «сорока акрiв i мула».

Однак пiсля поважних полiтичних дебатiв у Конгресi Ендрю Джонсону випад

Сторінка 18

гарантувати право голосу звiльненим рабам, через що, згiдно з Чотирнадцятою i П’ятнадцятою поправками, на них поширився «рiвний захист чинними законами». Окупацiя Пiвдня започаткувала добу Реконструкцii, низку планiв, спрямованих на вiдбудову регiону та його реiнтеграцiю в Союз. На думку майже всiх iсторикiв, Реконструкцiя зазнала поразки. Але були й позитивнi моменти: вiйськових губернаторiв скерували на змiцнення нових законiв, було вжито заходiв для навчання чорних, звiльненi дiстали свою частку мiсць у легiслатурах.

Наступноi вистави Лiнкольн уже не побачив: Пiвдень, який вiн хотiв повернути до гурту, остаточно вiдхилив простягнуту йому руку. Прибiчники панування бiлих почали повертати собi втраченi позицii. Ветерани Конфедерацii з Теннессi заснували 1865 року ку-клукс-клан; незабаром ця органiзацiя поширилася по всьому регiону[25 - На початку ХХ ст. ККК було перезасновано; вiн мав чимало послiдовникiв на Середньому Заходi. (Прим. авт.)]. Звичними стали насильство й залякування виборцiв, скероване проти чорних. Контрольованi республiканцями уряди штатiв, настановленi пiд час Реконструкцii та пiдтримуванi новоспеченими виборцями, були усунутi демократами. Штат за штатом пiвденцi, якi боролися за рабство, знов опинилися на пiдйомi.

На час президентських виборiв 1867 року Вашингтон уже втратив свiй апетит до окупацii Пiвдня федеральними вiйськами. Одначе iхне виведення прискорилося завдяки угодi, яка владнала суперечку й зробила Радерфорда Б. Гейса президентом попри втрату голосiв виборцiв. Пiсля кiлькох перерахункiв i обговорень Гейс забезпечив собi достатню для перемоги кiлькiсть голосiв у Колегii виборцiв Палати представникiв. Вiн досяг необхiдноi маржi, пообiцявши вивести юнiонiстськi вiйська з Пiвдня, що й зробив у Компромiсi 1877 року. При цьому заходи з реконструкцii й замирення зазнали поразки, а ненависна окупацiя Пiвдня Пiвнiччю завершилася.

У цей темний момент американськоi iсторii було засiяне насiння iнституцiоналiзму, що призведе до поступу для нащадкiв рабiв. Пiсля завершення Громадянськоi вiйни 1865 року уряд створив Бюро вiльновiдпущених, щоб допомогти колишнiм рабам пристосуватися до повоенних реалiй, i агенцiя заходилася створювати iнституцii, як-от Коледж Моргауза та Унiверситет Говарда в 1868 роцi, аби сприяти освiтi колишнiх рабiв. Цi та iншi iсторичнi коледжi для чорних виховували поколiння за поколiнням чорних американцiв, що серед них були й найвидатнiшi нашi особистостi, зокрема В. Е. Б. Дю Бойз, Мартiн Лютер Кiнг-молодший та Тергуд Маршалл[26 - Сьогоднi в краiнi працюе понад сто iсторичних коледжiв для чорних, якi видають дипломи бакалавра i вченi ступенi студентам усiх рас. (Прим. авт.)].

Але Компромiс 1877 року залишив пiвденним законодавцям широке поле для визначення нових правил взаемин мiж расами. «Окремий, але рiвний» стало орвелiвською фразою, котра захищала расову сегрегацiю й складала iй юридичну основу.

Закони Джима Кроу (назва походить iз пiсеньки в шоу менестрелiв, де бiлi актори грали нащадкiв африканцiв) створили насильницьку й болючу систему легалiзованоi сегрегацii та гнiту в моему рiдному пiвденному краi. Тим iз нас, хто був уже достатньо дорослим i жив у жаху перiоду Джима Кроу, гидотнi образи доби назавжди закарбувалися в пам’ять: лiнчування й жорстокiсть юрби, палаючi хрести й мова ненавистi. Я не бачила ку-клукс-клан у дii, а моi батьки – так. Я лiнчування не бачила, але, пригадую, менi наснилося, що батько не повернувся додому – його схопили й повiсили. Це жахiття наснилося менi невдовзi пiсля того, як дядько розповiв про те, що його на мiссiсiпському шосе зупинив патрульний полiцай та сказав йому й моему батьковi, аби вони «забрали своi чорнi [д…] зi штату, доки я повернуся».

На жаль, iз моiми родичами-чоловiками траплялося багато таких iнцидентiв. Батько матерi втiк iз сiм’i, бо побив бiлого, який напав на його сестру. Дiд знав, що на нього чекае, якщо вiн залишиться. За рiвнi права боролося дуже багато мученикiв, зокрема моя подруга Денiз Макнейр i трое iнших дiвчаток, убитих пiд час бомбового нападу на баптистську церкву на Чотирнадцятiй вулицi в Бiрмiнгемi у вереснi 1963 року. Вони в пiдвальнiй вбиральнi перебиралися в одяг церковних хористок, коли терористи пiдiрвали понад десяток динамiтних шашок пiд фронтальними сходами до церкви. Цей жахливий напад розорив громаду, але гальванiзував пiдтримку ухвали Закону про громадянськi права наступного року. Я народилася 1954 року. Важкi часи для Америки ще не так далеко вiдiйшли в минуле.

Мiй власний досвiд життя за часiв Законiв Джима Кроу – це паралельне полiтичне iснування. Моя сiм’я брала участь у демократичному процесi, нiби це мало якесь значення, хоча насправдi це не так. Іррацiональну вiру, втiлену в американських iнститутах, подiляе багато чорних сiмей, бо вона вiдiграла вирiшальну роль у здобуттi цих прав i вiдкрила шлях до змiни американського курсу без насильства.


Використання Конституцii для пiдтримки демократичних змiн

Перехiд до демократii не вiдбуваеться за помахом

Сторінка 19

арiвноi палички; вiн вимагае, щоб люди мали бачення кращого майбутнього та волю для його досягнення. Ба бiльше, потрiбнi планування й рiшучiсть. У XX ст. на передньому краi боротьби за громадянськi права була Нацiональна асоцiацiя сприяння поступу кольорового населення, яка використовувала нарiжнi американськi цiнностi – напружену роботу, винахiдливiсть, вiру в рiвнiсть, – щоб покращити американськi iнститути.

У всiй нашiй iсторii траплялися лiдери, як-от Малколм Ікс iз «Нацii iсламу», якi вважали, що конституцiйний курс нiколи не переможе. Вони хотiли силою i примусом повалити полiтичний лад i прирiвнювали доктрину «ненасильства» Мартiна Лютера Кiнга-молодшого до пiдтримки «беззахисностi».

Уперше я чула промову одного з таких лiдерiв, Стоуклi Кармайкла, в березнi 1967 року, коли мiй батько, який був тодi деканом Коледжу Стiлмена в Таскелузi, що в штатi Алабама, запросив його до кампуса попри незгоду адмiнiстрацii коледжу й полiцii. Будучи лiдером Студентського ненасильницького координацiйного комiтету, Кармайкл популяризував свою фразу «чорна влада», котра збуджувала деяких чорних i лякала деяких бiлих. «Преподобний, я не хочу накручувати тих хлопцiв iз провiнцii», – сказав шериф татовi, коли почув про подiю. «Нiчого не станеться», – вiдповiв упевнений у своiй правотi батько.

Як i очiкувалося, промова Кармайкла в Стiлменi була вельми запальною. Вiн розкритикував зовнiшню полiтику США та вiйну у В’етнамi, перелiчив випадки подвiйних стандартiв в американськiй iсторii та закликав 400 студентiв, якi слухали його, боротися проти системи. «Наша краiна мае закон i порядок, але нiчогiсiнько не знае про справедливiсть, – сказав вiн. – Якщо хочете бути вiльними, маете сказати “До бiса закони Сполучених Штатiв“». Риторика Кармайкла була про звiльнення й опiр, а не про конституцiйнi змiни.

Згодом Кармайкл залишив Студентський ненасильницький координацiйний комiтет та зв’язався з набагато военiзованiшою групою – iз Партiею Чорних Пантер, що виходила за рамки риторики й узялася до насильства, яке прокотилося Америкою навiть пiсля прийняття великих законiв про громадянськi права за доби Джонсона. Заснована 1966 року, пiсля вбивства Малколма Ікса i погромiв на расовому грунтi у Вотсi в Лос-Анджелесi, Партiя Чорних Пантер привернула до себе увагу населення, коли кiлька десяткiв озброених ii прибiчникiв окупували легiслатуру Калiфорнii на знак протесту проти закону 1967 року про обмеження приватного володiння зброею. Вiдразу пiсля цього Пантери опублiкували свою платформу з 10 пунктiв, якi звучали радше як заклик до революцii, а не до реформ. Називаючись марксистською революцiйною групою, партiя виступала за озброення всiх чорних американцiв, звiльнення всiх чорних iз в’язниць, безумовне звiльнення вiд призову й репарацii за всi роки визиску. І символiчно, i реально Чорнi Пантери вдалися до войовничостi й насильства, провiвши низку кривавих сутичок iз полiцiею.

Щиро кажучи, вони могли взяти гору, якби не Мартiн Лютер Кiнг-молодший та iншi, котрi без насильства використали американськi закони й засади для творення бiльш рiвноправноi нацii. Вони закликали Америку такою, якою вона обiцяла бути, й вони посилалися на слова Засновникiв у контекстi Конституцii, яку тi написали.

Несправедливiсть, iз якою стикалися чорнi американцi в добу до панування громадянських прав, була схожа на ту несправедливiсть, з котрою стикаються люди пiд недемократичними режимами в усьому свiтi. В усiх тих справах ми раз у раз бачили, що вiчно погоджуватися з умовами тиранii люди не будуть. Навiть якщо вiдживуть цiлi поколiння, однаково настане той час, коли народ повстане. Звичайно, на вiдмiну вiд авторитарних режимiв Сполученi Штати мають репрезентативнi iнститути, якi уможливлюють мирний опiр – за допомогою полiтичних процесiв, а не в обхiд iх. Лiдери руху за громадянськi права скористалися цим повною мiрою.

Нацiональна асоцiацiя сприяння поступу кольорового населення очолила цей рух i залучила iнститути (здебiльшого суди, а також ЗМІ, релiгiйнi групи тощо) до запровадження полiтичних змiн. Їi успiх залежав вiд продуманоi стратегii, яку реалiзували вiдданi особи, котрi працювали десятилiттями, за багатьох невдач постiйно вдаючись до перекалiбрування. Люди в Асоцiацii продовжували вперто працювати, бо знали, що вони на правiй сторонi, й вони досягли успiху, тому що обрали правильну дорогу.

Пiдходи Нацiональноi асоцiацii мали чотири конституцiйнi засновки: Тринадцята, Чотирнадцята та П’ятнадцята поправки, незалежнiсть судовоi влади, верховенство права, наявнiсть прав особи. Перший – це мова, до якоi вони зверталися. Наступнi два означали: iснувала ймовiрнiсть, що суддi дiятимуть не в iнтересах полiтичних сил, а на пiдставi справедливого прочитання Конституцii[27 - Один суддя iз Алабами наводить приклад незалежностi суддiв. Суддя Френк М. Джонсон, призначений до федеральноi системи судочинства президентом Айзенгавером 1955 року, вiдiгравав головну роль у подоланнi законiв Джима Кроу в Алабамi, хоча йому самому це дорого коштувал

Сторінка 20

у виглядi переслiдування й остракiзму з боку сусiдiв-сегрегацiонiстiв. На своiй посадi вiн iнтерпретував закони згiдно зi своiм розумiнням, постiйно ухвалював постанови на користь рiвноправностi, застосовуючи засади, пiдтриманi Верховним судом у справi «Браун проти Управлiння освiти», не тiльки щодо шкiл, але й щодо всiх сфер громадського життя. (Прим. авт.)]. Останнiй дозволив заявляти про шкоду вiд iменi конкретного громадянина. Натан Марголд, протеже Фелiкса Франкфуртера, створив щось на кшталт шаблонноi стратегii. Ця праця вiдома як «Доповiдь Марголда»; у нiй пропонувалося використовувати суди для просування закону. А також активнiсть у правовiй системi «спонукае чорних американцiв боротися за власнi права».

Не всi справи слухалися на Пiвднi з результативними доленосними ухвалами за i проти в Мiссурi та Оклахомi. Звичайно, в епiцентрi була стара Конфедерацiя. Тергуд Маршалл i юристи Нацiональноi асоцiацii сприяння поступу кольорового населення деякi справи вигравали, а деякi програвали, але вони вдосконалювали стратегiю, вiдкривали новi справи й так доносили до свiдомостi краiни саму боротьбу за громадянськi права. Покiйний Джек Грiнберг, коли ще був молодим юристом у справi, у своiй захопливiй автобiографiчнiй хронiцi «Хрестоносцi у судах» написав: «Нам належало використовувати сприятливi ухвали для подолання ухвал несприятливих».

Юридична стратегiя помалу вдосконалювалася; за цим поступом також стояли жертви тисяч чорних американцiв у Другiй свiтовiй вiйнi. Це пожвавило iнтерес президента Гаррi Трумена до громадянських прав. Трумен добре вiдомий тим, що об’еднав збройнi сили, визнавши моральну абсурднiсть повернення додому воiнiв, роз’еднаних нерiвнiстю. Менше вiдомо, що вiн створив Комiтет з громадянських прав, котрий опублiкував доленосний звiт у 1947 роцi – «Забезпечити цi права» – й почав втiлювати програму з подолання несправедливостi та заклав пiдвалини великого зiбрання законiв про громадянськi права, що був схвалений майже через два десятирiччя.

Ця боротьба – в судах i на вулицях, iз демонстрацiями, ходою, невдачами й поступом, а також iз мучениками за справу – врештi-решт завдяки доленосному зiбранню законiв про громадянськi права надала посутнього значення Чотирнадцятiй поправцi. Ухвалення Закону про громадянськi права (1964) i Закону про право голосу (1965) можна назвати, гадаю, другим заснуванням Америки.

Можна спитати, коли суспiльство мае мiнятися: до чи пiсля ухвалення законiв? Американський досвiд свiдчить, що новi закони справдi закладають пiдвалини змiненого суспiльства. Вiн учить, що демократичний перехiд – а iнакше годi й думати про шлях вiд рабства до рiвноправ’я – потребуе допороговоi дii. Інституцii нiчогiсiнько не вартi, доки люди не схочуть сказати, що вони мають бути такими, якими себе заявляють, i на пiдтвердження цього йти на жертви й навiть гинути.

Роль Конституцii в цiй болючiй iсторii нагадуе нам про важливiсть засновницьких документiв та iхню роль у поступi суспiльства до справедливостi. Жiнки використали Конституцiю для здобуття права голосу, а гомосексуалiсти вибороли право одружуватися. Проте третя раса, за Токвiлем, – американськi iндiанцi – залишалася поза конституцiйними рамками захисту аж до ухвалення 1924 року Закону про громадянство iндiанцiв. Їм випала своя недоля, i досi iхнiй стан лишаеться бридкою плямою на сучаснiй Америцi[28 - Докладнiше про iсторiю американських тубiльцiв див.: Francis Paul Prucha, The Great Father: The United States Government and the American Indians (Lincoln: University of Nebraska Press, 1986); Dee Brown, Bury My Heart at Wounded Knee: An Indian History of the American West (New York: Picador, 2007; перше видання – 1970 р.); Stephen Pevar, The Rights of Indians and Tribes (New York: Oxford University Press, 2012; перше видання – 1983 р.). (Прим. авт.)].

Навiть у той час як Конституцiя використовувалася для подолання спадщини нерiвностi, дедалi гучнiшими й складнiшими ставали аргументи щодо властивих iй цiлей, а саме – щодо позитивноi дискримiнацii. Це чудовий приклад того, як краiна намагалася врiвноважити конкуруючi засади запровадження рiвностi рас.

Спочатку ця iдея була простою. Роки юридичноi сегрегацii та соцiальноi упередженостi розбалансували наявнi для американських меншин можливостi. Коли в 1960-тi роки почали з’являтися першi стратегii, доба законiв Джима Кроу добiгала кiнця й вiдбулася iнтеграцiя Унiверситету Алабами. Немае дива в тому, що чорнi не були належно представленi в академiчних установах, урядi й корпорацiях. Теоретично рiвноправнiсть в Америцi була бiльшою, нiж ранiше, але дiйснiсть говорила про iнше.

Лiндон Джонсон уважав, що цей парадокс для краiни неприйнятний. Вiн сказав: «Не можна стерти шрами сторiч, говорячи: “А тепер можете йти куди хочете, робити що хочете, обирати лiдерiв до душi“. Не можна взяти людину, яку роками уярмлювали в кайданах, звiльнити ii, вивести на стартову лiнiю для раси й сказати: “А тепер ви можете вiльно конкурувати з усiма iншими“. І ще вiрити при цьому, нiби

Сторінка 21

ви вчинили чесно».

Через рiк пiсля пiдписання Закону про громадянськi права Джонсон видав указ, що зобов’язував федеральних пiдрядникiв вдаватися до «позитивноi дискримiнацii» пiд час прийому на роботу квалiфiкованих представникiв меншин. 1967 року вiн включив до цього указу жiнок. Цю полiтику на посту президента продовжив Рiчард Нiксон. 1969 року Нiксон створив Службу з питань пiдприемництва представникiв меншин для пiдтримки рiвних можливостей для бiзнесу представникiв меншин. Мiнiстр працi Джордж Шульц схвалив тодi Фiладельфiйський план, котрий зобов’язував федеральних пiдрядникiв запровадити «вираження цiлей у числовому виглядi та розклад iх реалiзацii» для десегрегацii трудових ресурсiв. 1970 року Мiнiстерство працi видало наказ про запровадження Фiладельфiйського плану всiма урядовими пiдрядниками, а ще за рiк до цього наказу додали жiнок.

Проте незабаром виникла напруга мiж принципом рiвноправностi незалежно вiд раси (Чотирнадцята поправка заборонила дискримiнацiю на пiдставi раси, кольору шкiри або нацiональностi) та бажанням подолати iсторiю расовоi винятковостi. Вiд президентства Роналда Рейгана, який вiдверто критикував позитивну дискримiнацiю й хотiв ii припинити, й до Клiнтона, що обiцяв «виправити й не припиняти», тривало смикання мiж обома засадами.

В емоцiйних судових справах постраждалi бiлi громадяни протиставлялися ширшим соцiальним потребам. Як можна звiльняти бiлих учителiв iз багаторiчним стажем, щоб просто встановити расовий баланс у шкiльному районi? Бiлi вчителi виграли справу. Чи правильно пiдвищувати на посадi чорних пожежникiв iз нижчими iспитовими балами порiвняно з бiлими конкурентами? Авжеж нi. Насправдi цi питання не мали гарноi вiдповiдi, якщо розглядати iх на тлi змагання двох зобов’язувальних засад.

Проте найгострiше расова проблема стояла пiд час прийому до вищого навчального закладу. Доступ до якiсноi освiти перебувае в центрi обiцянки Америки забезпечити висхiдну мобiльнiсть i поступовий розвиток особистостi. Декому здавалося, що надання переваг одному студентовi перед iншим на пiдставi раси, етнiчного походження або статi суперечить згаданiй обiцянцi.

Як проректор Стенфордського унiверситету в 1990-х роках, я знала, що ми наберемо менше студентiв iз меншин, якщо не братимемо до уваги расу. Пiд час прийому до коледжу ми з ректором Джерардом Кеспером обстоювали позитивну дискримiнацiю перед групами випускникiв, факультетськими скептиками та опiкунською радою. Я вважала, що такi елiтнi унiверситет, як Стенфорд, Гарвард та iншi заклади такого рiвня, е настiльки перебiрливими й невеликими, що приймальна комiсiя могла вручну записати успiшних студентiв iз меншин, навiть якщо у них iспитовi бали трохи нижчi, нiж у бiлих конкурентiв, не поступаючись при цьому якiстю.

Але у великих державних закладах здiйснювати позитивну дискримiнацiю важче. Мiчиганський унiверситет створив бальну систему прийому, в якiй вступникам iз квалiфiкованих мiноритарних груп нараховувалися додатковi бали. Бiлий студент подав позов на iнститут, i справа дiйшла до Верховного суду[29 - Власне, суд розглядав два питання: одне – про зарахування на бакалаврат у Мiчиганському унiверситетi (що зрештою визнанi неконституцiйними), iнше – про вступ до Юридичного iнституту цього унiверситету (що неконституцiйним не визнано). (Прим. авт.)]. У той час я працювала радником президента Буша з питань нацiональноi безпеки, i от вiн викликав мене до Овального кабiнету. «Я маю прийняти ухвалу в мiчиганськiй справi», – почав президент. Вiн спитав мою думку про те, що, звiсно, виходило поза моi посадовi обов’язки: це мала бути експертна думка адмiнiстрацii на пiдтримку позивача в доленоснiй справi.

Президент пояснив, що як губернатор Техасу вiн не пiдтримував квотування, а схилявся до «дискримiнацiйного доступу». Техаська програма передбачала, що першi 10 % випускникiв шкiл одержували гарантоване мiсце за техаською унiверситетською системою. А от у мiчиганськiй справi позивач наполягав, що бальна система пiд час прийому на бакалаврат – це та сама система квотування. 1978 року Верховний суд визнав квотування неконституцiйним у справi «Члени правлiння Калiфорнiйського унiверситету проти Бакка», однак ця ухвала пiдтримала використання раси як фактора в рiшеннях про прийом iз урахуванням великоi зацiкавленостi штату в пiдтримцi диверсифiкацii. Президент мав два варiанти вибору. Перший – просто пiдтримати позивача в тому, що мiчиганська бальна система неконституцiйна. Друга – вийти за рамки питання й звернутися до суду з проханням скасувати рештки позитивноi дискримiнацii при прийомi до коледжу i виключити використання фактора раси в рiшеннях про прийом, тобто скасувати прецедент Бакка.

Менi було трохи дивно висловлюватися з питання внутрiшньоi полiтики, але я розумiла, що маю це зробити як перший чорний радник i колишнiй проректор Стенфорду. Я сказала президентовi, що особисто не давала б експертного висновку на користь позивача, однак вiн i його радники вже вирiшили це зробити. Я також радила не пiдтрим

Сторінка 22

вати тих, хто виступав за скасування прецеденту Бакка. «Пане президенте, – сказала я, – робота з цього питання ще не завершена. Колись таки завершиться, але не зараз».

Згодом я довiдалася, що тодiшнiй юрисконсульт Бiлого дому Альберото Гонзалес, який потiм став мiнiстром юстицii, сказав йому те саме. Всупереч бажанням декого в адмiнiстрацii президент пристав, як ми й радили, до середнього курсу. Коли «Вашингтон пост» написала, буцiм я радила скасувати прецедент Бакка, я попросила президента дозволити менi зробити те, чого я нiколи доти не робила, – оприлюднити змiст нашоi приватноi бесiди. Вiн погодився, i я всiм розповiла, що пiдтримувала й пiдтримую позитивну дискримiнацiю. Інодi, коли зiштовхуються важливi принципи, доводиться вибирати: я вважаю, що нам ще й досi слiд вдаватися до iнклюзивностi, навiть якщо це суперечить бажанню покiнчити з расовим фактором.

Невдовзi ми як краiна зможемо зробити iнший вибiр. У мiчиганськiй справi Сандра Дей О’Коннор вважала, що потреба в преференцiях закiнчиться через 25 рокiв. Тобто в 2028 роцi.

У рiзних штатах висловлюють незгоду з позитивною дискримiнацiею. Наприклад, 1966 року калiфорнiйцi проголосували на референдумi за припинення позитивноi дискримiнацii в державних агенцiях пiд час прийому на роботу, в освiтi та контрактацiях.

Проте залишаеться недостатньою представленiсть меншин в академiчнiй науцi, корпоративному середовищi та урядi. Позитивна дискримiнацiя примусила людей зупинитися, подумати й чесно диверсифiкувати вигляд традицiйних каналiв. Сумнiваюся, що в Стенфордi, як би не дбали про диверсифiкацiю, зацiкавилися б молодим радянологом iз Денверського унiверситету на рiчнiй дослiдницькiй стипендii. Проте унiверситет вирiшив спробувати, i я опинилася на факультетi викладачем. Обидвi сторони при цьому виграли.

Перебуваючи на посадi держсекретаря, говорила помiчникам, що, як на мене, це жахливо, що за цiлий день нарад я не побачила нiкого, схожого на мене. Президент Сполучених Штатiв на посади провiдних дипломатiв призначив одразу двох афроамериканцiв – Колiна Пауелла й мене, а от на дипломатичнiй службi загалом перебувало 6 % чорних; цей вiдсоток не мiнявся з 1980-х рокiв i становив лише половину очiкуваноi величини з огляду на статистику населення.

Звичайно, непросто зрозумiти, яку роль вiдiграе вибiр за тих чи iнших обставин недостатньоi репрезентацii. Я доводила студентам – представникам меншостi у затопленому примiщеннi, що вони не можуть вирiшувати для себе не вчити iноземну мову й сподiватися, що дипломатичний корпус диверсифiкуеться. Я казала чорним студентам, що вони не можуть вiдмовлятися йти далi в аспiрантуру й нарiкати, що бракуе професорiв iз меншин.

Ба бiльше, у той час як iншi групи слушно заявляли про потребу допомоги через недостатню представленiсть, виникали новi суперечностi. Представленiсть американцiв азiатського походження при прийомi до коледжу була недостатньою через включення iнших меншин. І я добре знаю, що кожен прийнятий студент iз меншин зазнаватиме цькування через позитивну дискримiнацiю, хоча в iнших унiверситетах думають iнакше. Так часто я з цим зустрiчалася, що це вже й не дивувало.

Проте один iнцидент я забути не можу. В одного колеги в Стенфордi я поцiкавилася, як йому працюеться викладачем. Вiн вiдповiв, що попри зайнятiсть веде ще додаткову групу, аби допомогти студентам iз меншин наздогнати однокурсникiв. Чверть щойно розпочалася, i я безневинно запитала, чи вiн оцiнював iхнi знання, щоб знати, чи потрiбнi iм додатковi заняття. Йому таке й на думку не спало. Хотiла було спитати його: «А може, й бiлим студентам треба допомогти? Ти про це подумав?» Але не спитала. Вiн хотiв якнайкраще, а пiддався найгiршiй упередженостi. В iншому контекстi президент Джордж В. Буш якось назвав це «зацикленiстю за низьких сподiвань».

Чимало зусиль було докладено, щоб подолати цi напруження й суперечностi, якi випливають iз таких недосконалостей, як рабство та марновiрство, що з’явилися при народженнi нацii. І те, що ми досi боремося з цими проблемами, iснуючи понад двiстi рокiв як держава, – ще одне нагадування про складнiсть шляху до демократii.

Оскiльки народи в усьому свiтi борються за побудову власноi демократii, надзвичайноi ваги набувають зусилля, спрямованi на захист прав етнiчних, релiгiйних та iнших меншин. Американський досвiд свiдчить, що ця боротьба триватиме ще довго пiсля стабiлiзацii самоi демократii. Проте це сприяе «духовi конституцiоналiзму» й вiрi в кiнцеву справедливiсть нацiональних iнститутiв, а також пiдтверджуе, що iх треба плекати.

Сьогоднi Сполученi Штати – стабiльна демократiя, але не тому, що iнституцiйний задум Засновникiв раз i назавжди вiдповiв на всi питання про рiвновагу прав та iнтересiв громадян i iхнього штату. Вони покладалися на необхiднi компромiси для створення структури з засад i законiв, якi скеровували б майбутнi поколiння при розв’язаннi нових викликiв. Урок для молодих демократiй полягае в тому, що не всьому можна дати лад iз самого початку. Але якщо iнституцii на

Сторінка 23

iсцi й громадяни ними користуються, то принаймнi з’являеться спосiб каналiзувати пристрастi вiльних людей i вирiшити складнi проблеми урядування з iхньою появою в майбутньому.




Роздiл 2

Росiя i значення iсторii


Вiдвiдини Санкт-Петербурга були несподiваними i навiть трохи дражливими. Реформiст Анатолiй Собчак, мер мiста, запросив групу професорiв зi Стенфорду допомогти йому продумати створення нового великого росiйського унiверситету. Ішов 192-й, i я вже рiк як залишила свою роботу у Вашингтонi, де працювала спецiальним радником президента у радянських справах. Радянський Союз щойно розвалився, i я чекала на свiй перший вiзит до Росiйськоi Федерацii. Прибувши туди, я на власнi очi побачила, як росiяни прагнули визначитися в радикально iнших умовах.

Рiзнi предмети на виднотi в кабiнетi Собчака свiдчили про спокусу увiбгати нове в рамки минулого. Стiни оздоблювали мапа Росiйськоi iмперii та портрет Петра Великого. На письмовому столi – царський символ – двоголовий орел. За одним iз пояснень, орел дивився в рiзнi боки, аби нагадати пiдлеглим, що цар водночас i людина, i божество.

Собчак пояснив, що задуманий ним «Європейський унiверситет» поверне Росiю на властиве iй мiсце iнтелектуального лiдера континенту, роль, яку знищила «радянська iнтерлюдiя», як вiн назвав попереднi 75 рокiв. І навздогiн Собчак згадав ухвалу про змiну назви великого мiста Ленiнграда на попередню – Санкт-Петербург. Ухвала виявилася суперечливою. Ветерани Другоi свiтовоi вiйни не погоджувалися, зауважив вiн, але обiцяв знайти спосiб ушанувати iхню жертовнiсть пiд час облоги Ленiнграда, коли загинув один мiльйон росiян. Мер сказав, що змiна означае поступ i що час iти вперед. А я не могла не думати, що такий поступ вiдбувався iз озиранням назад. Росiйська нацiоналiстична реставрацiя зрушила з мiсця.

Увечерi Собчак влаштував прийом в однiй iз великих зал Зимового палацу. Примiщення заповнили росiйськi iнтелектуали в чорному вбраннi, що було модним наприкiнцi ХІХ ст. У декого з них i прiзвища були з минулого. Я познайомилася з кiлькома Чеховими, Толстими i навiть одним Пушкiним. Так реальнi й уявнi нащадки великих росiйських лiтераторiв минулого заявляли своi претензii на майбутне краiни.

Я вiдiйшла вiд натовпу й вирiшила походити й помилуватися винятковою красою i мистецькою досконалiстю найбiльшого росiйського архiтектурного шедевру. Колишнiй осiдок царiв, палац – частина будiвельного ансамблю на Невi. В пастельних блакитно-зелених примiщеннях iз малахiтовими колонами висiли золотi люстри. Я запримiтила в кутку приземкуватого чоловiка iз крижаним поглядом блакитних очей. Йому було нiяково, на ньому був стрiй радянського крою. Не знаю, що потягло мене познайомитися з ним; може, менi стало прикро за нього, бо вiн почувався недорiкою. Я пiдiйшла й простягла руку. Говорили ми iз заступником мера Санкт-Петербурга мало, принаймнi я небагато запам’ятала з того, що вiн казав.

Приблизно через 10 рокiв, у червнi 2001-го, президент Джордж В. Буш i я чекали на прибуття росiйського президента на iхнiй перший самiт у Словенii. До нас рвучко пiдiйшов той самий блiдий чоловiк iз прийому в Зимовому палацi. Президент Путiн простягнув руку, й ми обмiнялися привiтаннями. Я не сказала, що ми вже були знайомi ранiше. Вiн теж.

Владiмiр Путiн уособлюе боротьбу Росii за власне опертя. Як кадебiст у Схiднiй Нiмеччинi вiн став свiдком реформ Горбачова й розвалу Радянського Союзу. Як молодий ельцинський прем’ер вiн брав участь у хаотичному народженнi та невдачi росiйських квазiдемократичних iнститутiв. Зрештою, на хвилi страху й розпачу населення вiн розвернув краiну до авторитарного минулого.

Вiнстон Черчилль якось назвав Росiю «заморокою, оповитою таемницею всерединi загадки». Дивлячись на подорож до Росii, спокусливо повернутися до аргументiв про унiкальнiсть цiеi краiни. Я чула, як багато роздратованих людей – експертiв, урядовцiв та коментаторiв – замiсть пояснення розводили руками, мовляв, «це Росiя».

Спокусливо також посилатися на брутальну й неспокiйну iсторiю Росii. Сама краiна утворилася наприкiнцi XV ст. iз князiвств, якi систематично злiплювали докупи в росiйську державу. Правляча династiя постала в Москвi, пiсля того як чотири царi з Рюриковичiв перемогли, а частково й пiдкупили родини землевласникiв (iх називали боярами), аби вони присягли на вiрнiсть центральнiй державi та утворили стрижень майбутньоi Росiйськоi iмперii. До послуху всiх примушували за допомогою сили та страху. Час вiд часу вiдрубанi голови неслухiв виставлялися на палях уздовж мурiв кремлiвськоi фортецi, яку Іван Великий перетворив на головну управу новоi держави.

Влада, яку цар не здобував брутальною силою, вiн одержував через васальну вiдданiсть православнiй церквi. Як очiльнику церкви, правителю Росii, вважалося, були притаманнi людськi й божественнi риси. Цар захищав i збагачував церкву, а церковнi iерархи вiдповiдали йому прихильнiстю. Для святкування вiйськовоi перемоги Іван Грозний наказав спорудити кафедральну церкву бiля Кремля, яка бу

Сторінка 24

а настiльки прекрасною, що й досi е символом Росii. Вiн також потурбувався, щоб шедевр – катедру Св. Василiя – нiхто не скопiював: кажуть, нiби архiтекторовi викололи очi, аби вiн бiльше не проектував.

Потiм 1584 року Іван Грозний помер, не залишивши дiездатного спадкоемця. Син Федiр став царем, але на чолi влади опинився росiйський боярин Борис Годунов, а коли 1598 року Федiр помер, iз ним вiдiйшла в минуле й династiя Рюриковичiв. Претенденти на трон з’являлися з лячною частотою, аби в лiжку (дослiвно) iх убили новi претенденти. Чужоземнi правителi й собi щось прагнули урвати вiд уразливоi росiйськоi держави та посилали кандидатiв (iнколи власних дiтей) заявити фальшивi претензii на росiйський трон. Коли Борис Годунов помер (його довели до божевiлля з’яви тих, кого вiн убив), Росiя поринула в тривалу громадянську вiйну. Цей перiод називаеться Смутним часом.

Звичайно, можна гадати, буцiмто епiзод, що стався п’ять сторiч тому, не мае вiдповiдника сьогоднi. Але я нiколи не забуду, як ходила до Великого театру в Москвi на початку 1980-х рокiв на чудову оперу Мусоргського про тi часи. У приголомшливiй сценi коронацii лунали кремлiвськi дзвони, якi всi добре чули, бо театр був звiдти лише за кiлька кварталiв. А вiд думки, що це тi самi дзвони, якi бамкали до коронацii Годунова, по тiлу пробiгали мурашки.

У фiналi опери, коли мертвий Годунов лежить на пiдлозi, хор закликае людей його оплакувати. І, на мiй подив, глядачi почали плакати. Кожен росiянин знае, що мае початися Смутний час. Їм судилося багато рокiв громадянськоi вiйни, за якоi вдома пануватиме хаос, а ззовнi край шматуватимуть чужинцi. І кожен глядач сприймав це особисто.

Вони знають, що 1613 року нарештi з’явиться молодий боярин, який започаткуе в Кремлi династiю Романових. Вiн i його спадкоемцi розширюватимуть Росiйську iмперiю, воюючи на чужинi й придушуючи непокору вдома. При цьому росiйська iдентичнiсть i почуття безпеки формуватимуться за допомогою загарбань, релiгiйноi ортодоксii та авторитарного правлiння.

Просторий ландшафт без кордонiв та океанiв для його захисту вбере в себе величезнi територii Євразii. Вiн проiснуе триста рокiв, доки забагато програних воен та домашнiй заколот не повалять царат i не приведуть Ленiна з бiльшовиками до влади. Тодi примножаться репресii й переслiдування. Але величезна iмперiя буде вiдбудована, i Радянський Союз посiдатиме майже ту саму територiю, що й Росiйська iмперiя, яку вiн зруйнував.

Потiм у Другiй свiтовiй вiйнi загине 25 млн росiян, коли краiну схоче загарбати iнша потужна держава. Росiйська нацiя згуртуеться й переможе нацистiв, поширивши свiй вплив углиб Схiдноi Європи та утворивши «кiльце братнiх соцiалiстичних держав» для захисту своiх кордонiв[30 - Josef Stalin, On the Opposition, 1921–1927 (Foreign Language Press, 1974). (Прим. авт.)]. Як ядерна супердержава, Радянський Союз вкульбачить Європу та Азiю, його боятимуться на всiй планетi, доки однiеi грудневоi ночi 1991 року його стяг востанне не скинуть iз Кремля. П’ятнадцять республiк колишнього Союзу перетворяться на незалежнi держави. А кордони Росii стиснуться майже до кордонiв держави часiв Петра Великого.

У росiйськiй мовi е слово вопрос, що означае «питання», «проблема». Тi, хто вивчае Росiю, знае, що в ii iсторii поставала низка питань. Вiдомий виклик Ленiна товаришам-бiльшовикам «Що робити?». Тривала одержимiсть серед людей питанням «Хто винний?». Жахлива географiя i неспокiйна iсторiя примушують росiян запитувати «Хто ми?» i «Що таке Росiя?» Упродовж сторiч на цi питання не було вiдповiдi, а тепер постае ще одне: «Чи може демократiя утвердитися на цiй суворiй та неосяжнiй землi?»

В iсторii кожноi краiни е певний аспект, яким можна пояснити, чому демократiя тут не утвердиться. Ця тема в сучаснiй росiйськiй iсторii характерна й для невдалих переходiв до демократii на всiй планетi: слабкi iнститути не закрiпилися на тлi економiчного занепаду й соцiальноi нестабiльностi. Росiя – не Марс, а росiяни не мають якоiсь унiкальноi антидемократичноi ДНК.

Проте Росiя мае власну унiкальнiсть. Радянський Союз розвалився одночасно з народженням новоi росiйськоi держави, що ускладнило й розбурхало ситуацiю, яка була справдi iнакшою. Кордони держави, iдентичнiсть народу й система економiчного та полiтичного урядування – усi цi чинники дiяли одночасно. І тут вимучена iсторiя вiдiграе свою роль i допомагае пояснити, чому перехiд до демократii нiяким переходом не був: це був розвал росiйськоi держави всерединi радянськоi iмперii. І саме цього не вдалося здолати.


Перший вихiдний пункт: «Я хочу, щоб Радянський Союз став нормальною краiною»

Михайло Горбачов хотiв, змiнюючи Радянський Союз, змiнити плин iсторii. Коли в березнi 1985 року вiн став Першим секретарем КПРС, полiтична й економiчна системи перебували у глибокiй кризi, Москва загрузла в дорогiй вiйнi з Афганiстаном, а Америка кидала виклик радянськiй державi i там, i скрiзь на планетi. Президент Роналд Рейган почав масово збiльшувати оборонний бюджет i запустив вiйськово

Сторінка 25

технологiчнi програми, якi Москвi виявилися не до снаги[31 - Наприклад, СОІ – система протиракетноi оборони з базуванням на супутниках, що мала захистити Америку вiд ядерного нападу. Вона так i не була реалiзована на практицi, але на мислення радянцiв справила великий вплив. Вона пiдвищила ставки в гонцi озброень i переконала багатьох радянських вiйськових, що пiдтримання технологiчного паритету зi США або неможливе, або нерентабельне. Докладнiше про цi проблеми див. у моiх раннiх статтях: «The Party, the Military, and Decision Authority in the Soviet Union», World Politics, 40, no. 1 (October 1987), 55–81; «The Military-Technical Revolution and the General Staff in the Soviet Union» у вид.: Herbert Goodman, Science and Technology in the Soviet Union (Stanford Conference Report on Soviet Technology, 1984). (Прим. авт.)].

За чотири роки в краiнi тричi змiнилося керiвництво. Старiючi радянськi лiдери – Брежнев, Андропов, Черненко – помирали один за одним, i це гарна метафора на позначення стану Радянського Союзу.

Для змалювання ситуацii росiяни вдало використовували чорний гумор. У старому анекдотi розповiдалося, як чоловiк хотiв потрапити на похорон Брежнева.

«У вас немае квитка», – каже йому охорона.

Наступного разу чоловiк прийшов на похорон Андропова.

«Пред’явiть квиток», – каже охорона.

Коли чоловiк прийшов на прощання з Черненком, то сказав охоронi: «Все гаразд… Я придбав сезонний абонемент».

Люди та iхне керiвництво говорили про застiй, стагнацiю, описуючи стан справ.

Горбачов став ковтком свiжого повiтря. І впродовж наступних чотирьох рокiв несподiванки йшли одна за другою, у той час як вiн намагався позбутися ярма радянського застою. Термiн, що вiн обрав, – перебудова – позначав чимало нових iдей, якi мали струснути централiзоване планування економiки та запровадити (спочатку обережно) конкуренцiю, цiнову реформу й ринковi вiдносини. Хоча й обережнi, реформи насправдi були радикальними, якщо згадати про централiзоване планування, на яке 65 рокiв спиралася радянська економiка. Витрати й виробництво визначалися не попитом i пропозицiею, а низкою планiв, якi щоп’ять рокiв ухвалював уряд. Дивовижно, але план мав охопити всi транзакцii в економiцi, що обслуговувала майже 300 млн населення понад 11 рiзних часових зон.

Одного року плани для виделок i вiшакiв для рушникiв переплуталися. Проте робiтники працювали за планом. Нiхто не звертав уваги на те, що вiшаки значно полегшали, а виделки значно поважчали. Їх завозили до магазинiв, де радянським споживачам доводилося миритися з тим, що iм давали. Такою була природа централiзованого планування, котра визначала все – вiд виробництва черевикiв, холодильникiв та автомобiлiв до постачання верстатiв для важкоi промисловостi й озброення для вiйська.

Одна з перших реформ дозволяла створення приватних ресторанчикiв, якi називали «кооперативами», щоб надати iм соцiалiстичного звучання. 1988 року, пiд час вiдвiдин Москви, я побувала в одному з них i була вражена якiстю й ретельнiстю приготування iжi. В СРСР я не бачила таких гарних макаронiв i таких свiжих овочiв. Коли в 1979 роцi я була аспiранткою, то часто на входi до державного ресторану (а тодi вони всi були державними) вам казали, що вiльних столикiв немае, i це попри те, що в залi було порожньо.

Якщо вдавалося сiсти, то з iжi був неiстiвний черствий хлiб, курка – шкiра та кiстки i якiсь принагiднi овочi – зазвичай огiрки й зрiдка помiдори. Працiвники цим усiм не переймалися, бо нагороди за гарне обслуговування й гарну iжу не було.

Новi горбачовськi пiдприемцi були зовсiм iншими. Вони хотiли мати вiдвiдувачiв, iм потрiбнi вiдвiдувачi, й вони ставилися до них добре. Я розпитала одного власника про свiжiсть харчiв. Вiн пояснив, що щоранку iздив у село в передмiстi, платив фермеру вдвiчi бiльше, нiж держава, i тому мав лише найкращi продукти. Тодi повертався до Москви й разом iз дружиною готував вечерю. Цiни в них були трохи вищi, пояснив вiн, але вiдвiдувачiв не бракувало.

Траплялися й iншi ознаки утвердження рудиментарних форм капiталiзму. В минулому всi радянськi продмаги виглядали однаково: бруднi, погано освiтленi, з малим вибором продуктiв на полицях. Але коли за Перебудови менеджери змогли орендувати магазин i залишати собi частину виторгу (прибутком це не називалося), вони почали працювати, щоб привабити покупцiв. З’явилися вiтрини, якi конкурували мiж собою.

Реформи почали супроводжуватися гласнiстю – серiею полiтичних змiн, якi мали зменшити опiр удосконаленню економiки. Здавалося, Горбачов вiрив, що зможе усунути ключовi засади полiтичноi системи – пропаганду й страх. Багатьом людям, зокрема й менi, казав, що хоче зробити Радянський Союз «нормальною краiною».

Як i економiчнi реформи, гласнiсть (тобто транспарентнiсть) починалася скромно. Комунiстична партiя очолила процес, заохочуючи перегляд вiдбiленоi iсторii краiни. Наприклад, довгий час точилися дебати про те, скiльки людей загинуло пiд час чисток 1930-х рокiв за Йосипа Сталiна. Вченi пiддали рiзкiй критиц

Сторінка 26

британо-американського iсторика Роберта Конквеста, який 1968 року заявив, що вбито 20 млн душ. Ще й у серединi 1980-х деякi вченi оцiнювали кiлькiсть жертв на «багато тисяч»[32 - John Arch Getty, Origins of the Great Purges: The Soviet Communist Party Reconsidered, 1933–1938 (Cambridge: Cambridge University Press, 1985), 8. (Прим. авт.)]. Але коли було оприлюднено офiцiйну версiю, ми побачили, що жахлива оцiнка Конквеста точна. Приблизно кожний третiй член партii (i багато безпартiйних) був названий зрадником i знищений за сталiнiзму. Багатьох страчували вiдразу, а iнших засилали до сибiрських та iнших концтаборiв, де вони помирали через страшнi умови працi, i мало хто вижив, аби за гласностi про все розповiсти. За гласностi шанобливо вiтали повернення на Вiтчизну таких великих письменникiв-дисидентiв, як Александр Солженiцин, котрий створив хронiку брутальностi сталiнiзму (i за його межами).

Однак радянцi хотiли контролювати наратив i обережно вибирати, що критикувати й вiдкинути, а що зберегти. Проте ця стратегiя виявилася нежиттездатною: критика почала виходити за iсторичнi рамки й досягати тогочасного керiвництва.

Пiд час мiсячного перебування в Москвi 1988 року я гуляла Старим Арбатом неподалiк вiд резиденцii американського посла. На брукiвцi люди завжди продавали якiсь вироби. Я вибрала собi матрьошку (такi маленькi ляльки, всерединi яких мiстилися ляльки дедалi меншого розмiру). Ця матрьошка була подобою Горбачова, всерединi якоi мiстилися його попередники, аж до маленького Ленiна. Дивно, подумала я, жодноi поваги.

Ішла я далi – до того мiсця, де вистава вуличного театру привабила цiлий натовп. Спочатку я не все розумiла розмовною росiйською, а тодi збагнула, що комiк насмiхаеться iз Горбачова, його антиалкогольноi кампанii та взагалi некомпетентностi Кремля.

Усе-таки в Росii майже завжди (единий виняток – Сталiн) дозволялася невеличка сатира на уряд. За царату такi письменники, як Микола Гоголь, висмiювали дурних бюрократiв, наприклад, у п’есi «Ревiзор»[33 - Уперше п’есу давали перед царем Миколою I у 1836 роцi; подii цiеi сатиричноi комедii на п’ять дiй вiдбуваються в провiнцiйному мiстечку пiд Санкт-Петербургом. Колезького реестратора на iм’я Іван Хлестаков мiськi чиновники помилково приймають за ревiзора, якого очiкують iз такою тривогою. Хлестаков цю помилку помiчае й бере хабарi вiд чиновникiв в обмiн на обiцянку не доповiдати про корупцiю в мiстi. Попри рiзку сатиру на росiйську державну службу цар Микола I п’есу сприйняв добре i наполягав на тому, аби ii поставили в Імператорському театрi. В наш час iсторiю спопуляризував Деннi Кей у головнiй ролi в однойменному фiльмi. (Прим. авт.)].

Але тут iшлося про iнше. Всерединi коiлося щось фундаментальнiше. Радянськi люди втрачали страх перед правителями. Горбачов уважав, що позбавлене страху й брехнi про iсторiю населення згуртуеться для добра краiни й обере нове та яскраве майбуття.

Натомiсть полiтичний ландшафт i далi змiнювався. Те, що багато хто сприймав як послаблення обмежень усерединi iснуючоi системи, незабаром перетворилося на наступ на саму систему. Інтелектуальнi дебати (i навiть телекоментарi) почали звертатися до заборонених тем, наприклад, чи може й чи повинна залишатися партiйна монополiя на владу.

Сам Горбачов мав цiкаве уявлення, яке я мала нагоду обговорювати з ним пiд час його вiзиту до США 1990 року. Вiн гадав, буцiмто СРСР не готовий до багатопартiйноi системи. І не дивно. Проте потiм вiн зауважив, що в Компартii Радянського Союзу зростае фракцiйнiсть i що це буде основою нових партiй. Вiн добре знав полiтичну iсторiю iнших краiн i нагадав менi, що деякi найвидатнiшi лiдери Америки (як-от Джордж Вашингтон) нiколи до партiй не належали. В Японii панувала одна партiя (ЛДП), але фракцii через вибори давали можливiсть змiнювати полiтичне керiвництво, зауважив вiн.

Ба бiльше, Горбачов сказав, що бачить день, коли полiтична система Радянського Союзу стане крайньо лiвою в европейському спектрi партiй – комунiстична, соцiал-демократична, консервативна. Таким, казав вiн, мав бути результат Росiйськоi революцii. Проблема в тому, що Йосип Сталiн викрав полiтичну систему i вiдокремився вiд Європи. На мою думку, в нього був цiкавий, хоч i не позбавлений вад, погляд на радянську iсторiю. Але це свiдчило, що вiра Горбачова в реформований Радянський Союз була реальною.

Уже в 1987-му, через два роки пiсля обрання на посаду секретаря партii, вiн запропонував плани демократизацii мiсцевоi влади й КПРС. Уперше того року на деяких виборчих округах мали з’явитися кiлька кандидатiв. І хоча лише близько 4 % депутатiв пройшли на змагальних виборах, деякi досить вiдомi особи вибори програли. Така обережно пiдготовлена змiна почала заохочувати й iнших просувати пакет реформ. У травнi наступного року група продемократичних активiстiв створила Демократичний союз. Вони «проголосили свою органiзацiю полiтичною партiею, першою опозицiйною до КПРС партiею за сiмдесят рокiв»[34 - Michael McFaul, Russia’s Unfinished Revolution: Politic

Сторінка 27

l Change from Gorbachev to Putin (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2001), 65. (Прим. авт.)].

Темп змiн прискорювався впродовж 1988 року, а горбачовськi реформи зробили мiшенню роль партii як партii правлячоi. У Радянському Союзi завжди iснували паралельнi структури: партiя та уряд. Наприклад, «Правда» була партiйною газетою, а «Ізвестiя» – газетою уряду. Водночас усi високопосадовцi в урядi були членами партii, i нiхто не сумнiвався в тому, що реальна влада належала Полiтбюро КПРС i його Генеральному секретаревi.

Горбачов запропонував для СРСР президентську систему, змiнивши iнституцiйну базу керiвництва краiною. Вiдтепер влада мала бути в руках президента, а не Генерального секретаря. Була змiнена й конституцiя 1977 року: створено двопалатну законодавчу владу зi з’iздом народних депутатiв як нижньою палатою i Верховною Радою як верхньою палатою. То була перша спроба створити незалежну вiд партii законодавчу гiлку влади. (Саме слово «рада» в назвi органiзацii вказувало на те, що вона не е частиною Комунiстичноi партii.)

Новi правила також визначали «бiльш вiльний та справедливий процес проведення виборiв». Як зауважили дослiдники, «вони були лишень частково вiльнi й конкурентнi»[35 - Там само. (Прим. авт.)]. Але вже на виборах наступного року десятки незалежних кандидатiв i реформаторiв перемогли партiйних традицiоналiстiв. І вже 1989 року Верховна Рада заборонила цензуру преси.

Горбачов поважно поставився до пiдпорядкування партii уряду, хоча сам i пройшов на новоутворений пост радянського президента без виборiв i втратив шанс запровадити мандат вiд народу на цей пост i для себе. Проте вiн позитивно оцiнив атрибути самоi посади. Пiд час планування самiту США – СРСР на лiто 1990 року нам сказали, що звертатися до нього треба не як до «Генерального секретаря КПРС», а як до «Президента Горбачова». На доказ цього вiн прилетiв до Вашингтона в 1990 роцi лiтаком «Аерофлоту», на якому був гордо зображений стяг Радянського Союзу з лiтерами «СССР» (росiйська абревiатура для «СРСР»).

І дiяти вiн хотiв як президент. Стоячи в офiсi Джорджа Г. В. Буша в Кемп-Девiдi, Горбачов зацiкавився календарем, який президент витяг iз кишенi. «Це скорочена версiя мого розкладу», – пояснив президент. Звичайно, Горбачов поцiкавився, хто укладав розклад. Президент Буш вiдповiв: «Мiй планувальник, який спiвпрацюе з главою адмiнiстрацii». «А в мене такого немае», – сказав Горбачов, не уточнюючи, кого саме – планувальника чи глави адмiнiстрацii. А ми в адмiнiстрацii Бiлого дому завжди дивувалися, чому призначення телефонноi розмови з Горбачовим завжди було жахiттям. Нiхто нiколи не знав, де вiн i що робить. Вiн не використовував апарат Комунiстичноi партii, бо не довiряв йому, а президентського апарату ще не мав.

Президент Буш послужливо запитав, чи не надiслати йому людей, аби вони показали радянському президенту, як органiзувати керiвництво на цiй посадi. Горбачов радо пристав на пропозицiю. І восени 1990 року глава адмiнiстрацii Джон Сунуну очолив делегацiю американських службовцiв до Москви, аби допомогти Горбачову налаштувати виконання президентських обов’язкiв.

Цi змiни не повиннi були руйнувати владнi позицii КПРС. Горбачов мав намiр демократизувати й модернiзувати Комунiстичну партiю, збiльшивши ii легiтимнiсть для радянських людей. Вiн, здавалося, вiрив, що вона може здобути довiру людей без потреби вдаватися до примусу чи репресiй, щоб забезпечити iхню лояльнiсть. Проте, створюючи й дозволяючи новi iнституцiйнi схеми, вiн вивiльняв простiр для iнших сил, контролювати якi не мiг. І вiдразу стало зрозумiло, що цi чудовi змiни надто малi й вiдбуваються надто пiзно. Тиск i з лiвого боку (росiйськi полiтики називали iх консерваторами), i з правого (лiберали) залишив мало простору для серединноi позицii Горбачова.

На лiвому фланзi такi владнi особи, як член Полiтбюро Єгор Лiгачов, боялися (як виявилося, слушно), що КПРС вчиняе самогубство. За такi погляди Лiгачова усунули з поста вiдповiдального за iдеологiю й призначили вiдповiдальним за сiльське господарство. Значення цього зрозумiли всi, бо такий новий портфель означав полiтичне вигнання. Однак вiдверта критика в радянськiй пресi та поява в партii реакцiйних фракцiй ставали бiльш наполегливими й поширеними. Проте Горбачов не зупинявся i оголосив на 28-му З’iздi КПРС у липнi 1990 року, що Полiтбюро партii бiльше не керуватиме краiною. Ранiше того ж року провiв нову редакцiю статтi 6 радянськоi конституцii, що тепер виключала монополiю КПРС на владу й дозволяла багатопартiйнiсть.

Цi ухвали злякали консерваторiв, але для лiбералiв на чолi з Борисом Єльциним вони виявилися недостатньо радикальними. За три роки до того його вивели зi складу Полiтбюро, а в липнi 1990 року несподiвано виключили з партii.

Вiдтодi вiн очолив продемократичнi сили, через що в полiтичному ландшафтi стався фатальний розлам. Єльцин почав виступати за послаблення зв’язкiв мiж республiками Радянського Союзу, наполягаючи не на унiтарнiй, а на конфедеративнiй державностi. За iронiе

Сторінка 28

долi, Єльцин скористався положенням радянськоi конституцii, яке визнавало право республiк на вихiд iз Союзу. Нiкому нiколи не спадало на думку, що це важливо, але iнколи виявляеться, що писаний закон може по-iншому прочитуватися у змiнених обставинах.

Горбачов намагався випередити Єльцина, пропонуючи дедалi новiшi змiни, якi надавали бiльше прав республiкам. Але i в цьому вiн спiзнився: Єльцин створив паралельнi структури в Росiйськiй республiцi, якi насправдi вбивали Радянський Союз. Бо що таке Радянський Союз без такого стрижня, як Росiя?

Вiдчайдушно чiпляючись за едину радянську державу, у березнi 1991 року Горбачов пiдтримав референдум iз питання союзноi едностi. І хоча бiльшiсть проголосувала за збереження Радянського Союзу, шiсть республiк бойкотували референдум (Вiрменiя, Грузiя, Молдавiя, Литва, Латвiя та Естонiя). А ще важливiше те, що росiйськi виборцi пiдтримали повноваження росiйського президента. Коли в червнi 1991 року Єльцина було обрано президентом Росii, вiн уже мав iнституцiйну базу, щоб вимагати незалежностi для республiк. Невдовзi вiд радянськоi влади не залишилося нiчого.


Пiдняття залiзноi завiси

У великiй краiнi внутрiшнi реформи не вiдбуваються iзольовано. Змiнювати доводиться й зовнiшню полiтику. Тому змiни в Радянському Союзi набули драматичного характеру.

Наснажена палкою iдеологiею та риторикою класового протистояння й епiчноi боротьби мiж комунiзмом та капiталiзмом радянська держава утворилася 1922 року з решток Росiйськоi iмперii. Вiра в те, що разом вони не можуть спiвiснувати, найкраще вiдбилася в погрозi Микити Хрущова «поховати» Захiд та в його необачному графiку, за яким через кiлька десятирiч мав трiумфувати соцiалiзм[36 - Насправдi Микита Хрущов говорив про комунiзм.].

Пристрастi й вiра в трiумф соцiалiзму з роками зменшувалися, поступившись мирному спiвiснуванню й розрядцi з Заходом, але залишилося поняття двох конкуруючих систем, яке стало вiдмiтною характеристикою мiжнародноi системи за часiв Холодноi вiйни. В усьому – вiд перегонiв у космосi до олiмпiйського хокею – перемога Радянського Союзу сприймалася як перемога соцiалiзму. Пригадую, в дитинствi як шок i переляк сприймався запуск Радянським Союзом 1961 року першоi людини в космос. З iншого боку, американцi радiли, коли шаховий вундеркiнд iз США Боббi Фiшер перемiг Бориса Спаського i став свiтовим гросмейстером[37 - Гросмейстером Фiшер став набагато ранiше пiсля югославських матчiв; вигравши у Спаського, вiн став чемпiоном свiту.], а Вен Клайберн виявився першим не-росiянином, який 1958 року перемiг на Мiжнародному конкурсi пiанiстiв iменi Чайковського[38 - Справжня назва конкурсу: Мiжнародний конкурс iменi П. І. Чайковського. На першому конкурсi змагалися пiанiсти й скрипалi.]. Маленьким дiвчам я вчилася грати на фортепiано й хотiла стати Веном Клайберном. 1980 року поразка Великоi червоноi машини (як на Заходi називали радянську хокейну команду) вiд гурту юних американських аматорiв на Олiмпiйських iграх у Лейк-Плесiд трактувалася як болюча втрата для комунiзму й перемога капiталiзму й демократii. У стосунках Сходу й Заходу це була гра з нульовою сумою.

Горбачов вiдкинув такий погляд. Вiн тяжiв до життездатноi зовнiшньоi полiтики, яка б не потребувала надзавдань, як-от виснажлива вiйна в Афганiстанi, та перевантаження оборонного бюджету, що забирав понад 25 % ВВП; вiн також скасував таку нарiжну органiзацiйну засаду, як «класова боротьба»[39 - Steven Rosefielde, Russia in the 21st Century: The Prodigal Superpower (Cambridge University Press, 2005), 41. (Прим. авт.)]. У вузькому колi однодумцiв у радянському iстеблiшментi на чолi з такими iнтелектуалами, як Олександр Яковлев, майбутнiй радник Горбачова, сформулювали аргумент, що сучасний свiт потребував кооперацii, а не конфлiктiв. Мiжнародним еквiвалентом «нормальноi» внутрiшньоi полiтики нового Радянського Союзу став «Спiльний европейський дiм». У цьому контекстi думка Горбачова, що Радянський Союз просто посяде свое мiсце в континуумi европейських полiтичних сил, була цiлком прийнятною.

Спочатку в Бiлому домi ми поставилися до цього скептично, але потiм з’ясувалося, що слова з дiлом у Горбачова не розходилися. Радянський Союз закiнчив вiйну в Афганiстанi й повернув вiйсько додому. Тепер Схiдна Європа була вiльна йти власним шляхом, а чисельнiсть радянськоi армii рiзко скоротилася.

У галузi економiки Горбачов хотiв долучитися до мiжнародноi капiталiстичноi системи. Радянськi економiсти регулярно вiдвiдували Вашингтон, Лондон i Париж, де вивчали, як працюють тамтешнi економiки. У процесi iхньоi роботи ставало зрозумiлим: можна забути, що централiзоване планування й комунiзм вiталися як життездатна й бажана альтернатива капiталiзму в Азii, Латинськiй Америцi, Африцi й, звичайно, Схiднiй Європi. Поразка на цьому шляху стала очевидною, i радянцi були ладнi визнати це, хоча iхне розумiння капiталiзму здавалося в кращому разi недостатнiм.

Пiд час одного засiдання з росiянами мiй колега Майк Боскiн, глава Ради економiчних консультантiв

Сторінка 29

резидента Джорджа Г. В. Буша, прочитав iм невеличку лекцiю про ринки. Наприкiнцi його виступу радянський мiнiстр фiнансiв пiдняв руку. «Дякую, докторе Боскiн, – почав вiн. – Проте е одна рiч, якоi я не розумiю. Хто ж визначае цiни?»

У радянських реформаторiв було сильне бажання долучитися до гурту, хоча з часом воно й поменшало. В одному сумному епiзодi Горбачов надiслав листа учасникам зустрiчi G-7, що 1990 року проходила в Парижi. Власне, вiн звертався з проханням запросити його. Того року переляканi лiдери не запросили Горбачова, проте, побоюючись, що його реформи почали втрачати грунт пiд ногами, вони таки його запросили на зустрiч G-7 у липнi 1991 року, за мiсяць до спроби державного перевороту проти нього й за п’ять мiсяцiв до остаточного розвалу Радянського Союзу. Так Велика сiмка перетворилася на Велику вiсiмку.

Горбачову вдалося забезпечити Радянському Союзу мiсце в його «спiльному европейському домi». Але й цiна була вiдповiдною. Один роздратований схiднонiмецький iнтелектуал сказав: «Якщо немае класового конфлiкту, то нащо тодi двi Нiмеччини?» Незабаром i на це вiдповiдь знайшлася, i Нiмеччина остаточно об’едналася на захiдних умовах.

Пiд час вiзиту до Москви в лютому 1990 року, коли зменшувався радянський вплив у Нiмеччинi, я зустрiлася з радником Горбачова у справах США. О пiв на п’яту надворi було вже темно i падав снiг, коли я чекала в кремлiвськiй приймальнi. Нарештi з’явився Вадим Загладiн. Вiн спiзнився на годину. «Перепрошую, – сказав вiн. – Але щодня ми приходимо на роботу, аби довiдатись, яке ще лихо нас спiткало».

Я виклала йому по пунктах, наскiльки усiм буде вигiдне об’еднання Нiмеччини. Вiд завершення Холодноi вiйни не програе нiхто. «Стоп! – сказав Загладiн. – Було ж двi Нiмеччини – одна ваша i одна наша. А тепер буде одна, i та ваша. Це, професоре Райс, стратегiчна поразка». Я нiчого не могла сказати, бо вiн мав рацiю.

Горбачов наполягав на офiцiйнiй денонсацii Радянським Союзом «Чотиристоронньоi угоди щодо Берлiна» i поверненнi Нiмеччини до повного й цiлковитого суверенiтету не в Кремлi, а в московському готелi[40 - «Чотиристороння угода щодо Берлiна» про статус Схiдноi та Захiдноi Нiмеччини та роздiлений на сектори Берлiн була укладена пiсля Другоi свiтовоi вiйни мiж США, Великою Британiею, Францiею та Радянським Союзом. (Прим. авт.)]. Цим завершилися 45 рокiв радянського домiнування – у холi готелю. Варшавський договiр – радянський вiйськовий альянс – розпустили кiлькома мiсяцями ранiше, а НАТО – нi. Горбачов зайшов надто далеко, i коли радянська влада в Європi зруйнувалася, Холодна вiйна завершилася й Москва зазнала принизливоi «стратегiчноi поразки».

Пiсля цього прибiчники жорсткоi лiнii згуртувалися й учинили в серпнi 1991 року заколот проти Горбачова. Проте було надто пiзно. Армiя роздiлилася: одна частина пiдтримувала Єльцина i реформаторiв, а iнша дотримувалася поглядiв консервативнiших за горбачовськi. Роздiлився КДБ, й нiхто не мiг уже розраховувати на лояльнiсть. Борис Єльцин i росiйськi iнститути стали альтернативою Горбачову й Радянському Союзу – це був виклик радикалiв. Горбачов нiбито спитав мiнiстра оборони, чи пiдтримае його армiя, якщо вiн чинитиме опiр вимогам Єльцина. Мiнiстр оборони вiдповiв, що не переконаний у цьому.

Своiм коротким указом Єльцин створив Спiвдружнiсть Незалежних Держав навзамiн Радянському Союзу. Горбачов не чинив опору. 25 грудня 1991 року серп i молот, стяг супердержави з 30 000 одиниць ядерноi зброi й армiею з 4 млн вiйськовослужбовцiв, востанне спустили над Кремлем. Понад 70 рокiв комунiзму завершилися тихо й мирно – мало хто тужив за ними. А от смерть Радянського Союзу поклала свiй карб на новоявлену росiйську державу й позначилася на критичних i хаотичних спробах перших рокiв перейти до демократii. Можливо також, що вона припечатала ii поразку.


Друге вiдкриття: народилася нова росiйська держава

Полiтичний вибiр робиться не на голому мiсцi: важливо, що було ранiше. Зусилля Горбачова, скерованi на те, щоб зробити Радянський Союз «нормальною» державою, впровадили важливi демократичнi реформи – власне, вперше в iсторii краiни. Інший такий епiзод був трагiчно коротким. Завдяки Олександровi Керенському з’явився незалежний парламент, вiльнiша преса й верховенство закону, коли вiн прийшов до влади пiсля зречення царя в березнi 1917 року. Перемога бiльшовикiв через вiсiм мiсяцiв поклала край тому експериментовi. І через особливий виклад iсторii за радянських часiв мало росiян знали про це.

Тож реформи Горбачова торували свiй шлях: створення квазiнезалежного парламенту, iнститут президентства вiдлучено вiд структури Комунiстичноi партii, з’явилися першi iнститути громадянського суспiльства, якi обстоювали неполiтичнi справи[41 - Майкл Макфол, користуючись мовою Французькоi революцii, говорив доречно про три росiйськi «республiки» в цей перiод, що перша з них включала горбачовськi реформи, аналiтично поеднуючи змiни в реформах останнiх рокiв Радянського Союзу з першими роками росiйськоi незалежностi. Насправдi ж це

Сторінка 30

зв’язок було розiрвано, розiтнуто хаотичнiстю подiй, що супроводжувала народження новоi Росii. (Прим. авт.)]. На жаль, цi безперi iнститути незабаром поглине хаос, що панував у краiнi.

У шаленi днi вiдразу пiсля кiнця Радянського Союзу на Заходi панували нестримна радiсть та оптимiзм через сподiвання, що капiталiзм i демократiя утвердяться в Росii та Прибалтицi. Оглядачi натомiсть дивилися тверезiше на новонезалежнi Украiну, Бiлорусь, Центральну Азiю i Кавказ. Бiльшiсть iхнiх нових лiдерiв дуже мало зробили для заохочення надii, одразу поринувши в корупцiю, ворохобню або просто передаючи владу авторитарним комунiстам, що тепер називалися нацiонал-демократами.

Проте Росiя здавалася iншою. В краiнi спостерiгався високий рiвень економiчного розвитку, вiдносна етнiчна гомогеннiсть i майже стовiдсоткова письменнiсть.

Звичайно, тривожила росiйська тоталiтарна iсторiя. Проте за сiм рокiв Горбачов послабив обмеження без масового насильства й мирно передав кермо Борису Єльцину. Своею чергою Єльцин став популярним лiдером, легiтимнiсть якого ще збiльшилася, коли вiн мужньо боронив людей i державу перед росiйським Бiлим домом улiтку 1991 року. Образ Єльцина, який поглядав на заколотникiв, стоячи на танку й повертаючи проти них армiю, надихав краiну. Росiяни мали пiдстави вiрити, що вони нарештi позбулися сторiч революцiй, визиску й полiтичноi метушнi. Наразi, коли розвалився Радянський Союз, Росiя могла стати нормальною краiною.

І Захiд вiдчайдушно хотiв допомогти. Це правда, що Росii не запропонували План Маршалла, який пiдтримав Європу в перiод реконструкцii пiсля Другоi свiтовоi вiйни. Проте обставини були iншими. Адже Росiя мала власнi ресурси – незлiченнi нафтовi багатства, добре освiчене населення та високий рiвень iндустрiалiзацii. Проблема полягала в тому, щоб вивiльнити сили, якi стримував радянський комунiзм. Сировини для успiшноi демократизацii було достатньо.

Це значною мiрою пояснюе, чому США i Європа обрали саме такий шлях допомоги Росii в ii демократизацii. До Москви прибула величезна кiлькiсть урядових i приватних експертiв, щоб допомогти запровадити капiталiзм i порадити, як розвивати демократiю. Дехто вже тодi казав, що зарано сподiватися на великi змiни, але перемогли прибiчники радикальноi хiрургii.

Треба було трансформувати радянську економiку. Це зрозумiло. Але з нинiшнього ракурсу ми бачимо, що нi радники росiян, нi самi росiяни не мали жоднiсiнького уявлення, як докорiнно перебудувати абсолютно неефективну економiку. Попереднi успiхи в трансформуваннi польськоi економiки давали оманливе вiдчуття впевненостi в доброму результатi. Проте Польща, як ми покажемо, була цiлком iншою: багато важили новi iнститути демократii та капiталiзму.

У Росii швидкiсть змiн дуже випереджала створення правил гри та iнститутiв для стримування нових сил. Реальнi подii швидко увiбрали те, що лишилося вiд реформ Горбачова, i набагато випередили те, що мiг запропонувати уряд Єльцина.

Ми бачили, що Батьки-засновники Америки переймалися тим, аби не створити державу надто сильною, бо це загрожуватиме демократичним цiнностям. Водночас вони розумiли, що держава мае бути досить сильною, щоб виконувати певнi функцii: захист вiд зовнiшнiх ворогiв, запровадження нацiональноi валюти, пiдтримання громадського порядку, чесне оподаткування громадян, упевненiсть у тому, що штати виконуватимуть федеральнi закони. А мiсце демократii було мiж хаосом та авторитарнiстю.

Росiя не знайшла оптимального балансу. Цей перiод натомiсть характеризувався несамовитими схемами швидкоi приватизацii економiки, масовим збагаченням нових елiт, тодi як для населення реальний дохiд обвалився, а рiвень бiдностi стрiмко зрiс. Значно посилилась органiзована злочиннiсть, яка забезпечувала захист компанiям i окремим особам (за оплату), який не могла забезпечити держава. Регiональна й мiсцева влада просто iгнорували полiтику центрального уряду. Для росiйського громадянина буднi перетворилися на приниження, безправ’я та хаос.

В основi розпачу був економiчний колапс у краiнi. «Шокова терапiя» – таким термiном називали пришвидшене реформування економiки – не дала ради землетрусу, який переживала Росiя. В 1988 роцi зайнятiсть 96 % росiйських трудових ресурсiв забезпечувалася державою, i дохiд майже всього населення надходив або з цього джерела, або з державних трансфертiв (пенсii, виплати на дiтей тощо)[42 - Branko Milanovic, «Income, Inequality, and Poverty during the Transition from Planned to Market Economy» (World Bank, February 1998), 12. (Прим. авт.)]. Станом на 1994 рiк недержавний сектор забезпечував понад половину (55,3 %) всiеi зайнятостi, а 70 % державних активiв були приватизованi[43 - Milanovic, 9. (Прим. авт.)]. За той самий перiод кiлькiсть бiдних зросла з 2 % до 50 % населення[44 - Milanovic, 68. (Прим. авт.)]. Це означало, що дохiд i потрiбна для заробiтку квалiфiкацiя 74 млн громадян рiзко впали, а цi люди приедналися до бiдноти. У 1991–1998 роках ВВП Росii впав на 30 %, знищуючи заощадження багатьох росiян i прискор

Сторінка 31

ючи втечу капiталу з краiни в 1992–1999 роках до 150 млрд доларiв[45 - Matthew Johnston, «The Russian Economy Since the Collapse of the Soviet Union», Investopedia, January 21, 2016, http://www.investopedia.com/articles/investing/012116/russian-economy-collapse-soviet-union.asp (http://www.investopedia.com/articles/investing/012116/russian-economy-collapse-soviet-union.asp). (Прим. авт.)].

Це приголомшливi цифри, але й вони не вiдбивають того удару, якого було завдано повсякденному життю простих громадян. Пiд час вiдвiдин Москви у 1993 роцi я знову пройшлася Старим Арбатом. Але якщо 1988 року атмосфера тут була сповнена енергiею i збудженням Перебудови, то тепер усе виглядало сумно. Старшi панi намагалися продати побитi фiлiжанки й керамiку за будь-яку цiну, чоловiки жебрали в перехожих на хлiб, а доперва демобiлiзованi солдати – виведенi зi Схiдноi Європи без надання житла – за кiлька доларiв вiддавали армiйську шинель.


Хто винний?

1992 року Верховна Рада ухвалила першу росiйську програму приватизацii, а Єльцин пiдписав вiдповiдний указ. Це дозволило менеджерам i працiвникам пiдприемств придбати акцii приватизованих компанiй за допомогою ваучерiв. Іншi громадяни могли також купувати акцii через банки.

Власне, Росiя зiткнулася з надзвичайно важким завданням приватизувати 225 000 пiдприемств, i то швидко. Двое iменитих економiстiв – Єгор Гайдар та Анатолiй Чубайс – за допомогою iноземних радникiв розробили план ваучеризацii. Вiн спирався на успiшний, хоч i менший за обсягом, досвiд Чеськоi Республiки.

Умови були напрочуд сприятливими для iнсайдерiв, якi могли придбати до 51 % акцiй компанii за грошi самого пiдприемства, а не своi власнi. Цю програму запровадило 80 % фiрм, що призвело до приватизацii приблизно половини компанiй включно з 300 найбiльшими в краiнi. Ефект не забарився. Коли ви вiдвiдували цi пiдприемства, як це зробила я кiлька разiв, вам тепер видавали вiзитiвку. На нiй «директор заводу» було закреслено, бо тепер власник вiзитiвки був «генеральним директором».

В окремому секторi приватизацii намагалися конвертувати росiйськi обороннi пiдприемства в цивiльнi. Радянськi вiйськовi розпоряджалися найкращими ресурсами й технологiями, наймали найкращих робiтникiв та вчених, продукували единi конкурентоздатнi вироби для свiтового ринку – вiйськове спорядження. Чому б не використати цю передову промисловiсть для перебудови всiеi економiки?

Разом зi своiми стенфордськими колегами, екс-мiнiстром оборони Вiльямом Перрi та Девiдом Головеем, одним iз провiдних захiдних експертiв iз радянськоi вiйськовоi галузi, я вiдвiдала два таких конверсiйних проекти 1992 року. Того дня перший генеральний директор пояснював, що його завод спецiалiзувався на справдi важких матерiалах. Вiн пiдкреслював – справдi важких. Незабаром ми зрозумiли, що вiн хотiв сказати. Заводчани виготовляли матерiали, що використовувалися для змiцнення радянських пускових шахт для ракет iз ядерним зарядом. У другiй половинi дня ми вiдвiдали iнший завод, де генеральний директор гордо демонстрував дитячi вiзочки й величезний кухонний комбайн, – усе це виготовлялося з титану, який використовували для виробництва вiйськового спорядження. Достеменний сюрреалiзм.

Але ще дужче змiнила ландшафт друга приватизацiйна програма. Їi запровадили не через юридичну процедуру, а указом президента. Станом на 1995 рiк на приватизацiю чекало ще чимало державних пiдприемств. Ба бiльше, через втечу капiталу й швидке знецiнення грошей у росiйського уряду закiнчувалися кошти. Москвi треба було якось фiнансувати бюджет. Низка осiб, якi збагатилися на перших приватизацiях банкiв, позичила уряду грошi з умовою, що в разi неповернення боргу вони одержать свою частку в рiзних компанiях. Непогана оборудка. Через корупцiю й непрозорi торги цi люди отримали частину найкращих активiв у краiнi. Завдяки таким полюбовним оборудкам Борис Березовський та Роман Абрамович одержали нафтовий гiгант «Сiбнефть», Владiмiр Потанiн купив «Норiльск Нiкель» за 700 млн доларiв, хоча рiчний прибуток фiрми становив 400 млн доларiв, а його самого було призначено заступником прем’ера, Мiхаiл Ходорковський придбав контрольний пакет величезноi нафтовоi компанii «Юкос» за 309 млн доларiв. Через кiлька рокiв його особистi статки вже оцiнювалися в 15 млрд доларiв.

Так з’явилися олiгархи зi своiм почтом. Схоже, саме так держава отримала необхiднi позики, новий менеджмент реорганiзував багато цих компанiй, а новi власники вивели iх на прибутковiсть. Цей розпродаж активiв за зниженими цiнами ще й досi пам’ятають i пересiчнi громадяни, i правителi Росii, якi цю обставину використовують, щоб тиснути, залякувати та вимагати лояльностi вiд найбiльших багатiiв.

Подейкують, нiби Владiмiр Путiн (також маетний чоловiк) казав олiгархам, що в нього е для них дiлова пропозицiя. Вiн не чiпатиме iхнi неправеднi заробiтки, а вони не лiзтимуть у полiтику. Бiльшiсть на цей сценарiй погодилася, а коли Мiхаiл Ходорковський уперся, Кремль дав урок, зруйнувавши його компанiю, а самого його ув

Сторінка 32

язнивши на десять рокiв. Поширена заздрiсть до олiгархiв стала найпотужнiшою зброею Путiна проти тих, хто достатньо маетний i впливовий, аби кинути йому виклик. Тобто виявилося зовсiм неважко знайти вiдповiдь на питання «Хто винен?».


Приголомшена росiйська держава

Зрозумiло, що рiзкий поворот до капiталiзму значно випередив запровадження верховенства права та iнститутiв, якi могли б регулювати ексцеси. Росiйська держава не спромоглася приборкати економiчнi наслiдки розпочатого процесу. Незабаром вона не змогла захистити й власне населення. Органiзована злочиннiсть стала фактом московських буднiв, забезпечуючи захист крамарчукам та олiгархам. Сплеск насильства наражав на небезпеку i москвичiв, i вiдвiдувачiв столицi.

У травнi 1994 року я вийшла з автiвки бiля своеi улюбленоi «Кав’ярнi Пушкiна» на Тверськiй, за кiлька кварталiв вiд Кремля. Зненацька за нами почалася якась штовханина. Водiй сказав: «Там чоловiк iз кулеметом». Я озирнулася й побачила двох грубих охоронцiв, що оточили такого ж грубого «бiзнесмена». Вони транспортували чеськi самоскиди. Мiй ескорт завiв мене до кав’ярнi, де хазяiн порадив сiсти «подалi вiд вiкна». Улiтку 1994 року це була звичайна ситуацiя. Пам’ятаю, я ще подумала, що мiй приятель Андрiй вiдносно спокiйний.

Мiлiцiя опинилася мiж росiйською мафiею та нестримною корупцiею у власних лавах i бiльше не могла контролювати вулицi. У перiод 1988–1994 рокiв кiлькiсть убивств потроiлася. Тодi в Бразилii було приблизно стiльки ж населення, скiльки й у Росii, а вбивств траплялося на 9 000 бiльше, проте 1994 року вбивств у Росii виявилося на 15 000 бiльше[46 - Це кiлькiсть смертей у результатi нападу. World Health Organization Mortality Database, http://www.who.int/healthinfo/mortality_data/en (http://www.who.int/healthinfo/mortality_data/en). (Прим. авт.)]. Абсолютнi цифри не дуже високi, але театральнiсть росiйських злочинiв позбавляла спокою населення, непризвичаене до випадкових проявiв насильства.

Бомби й убивства бiзнесменiв, журналiстiв та банкiрiв посилювали хаотичнiсть атмосфери. Через кiлька тижнiв пiсля того, як я зупинилася в готелi «Радiссон» у центрi Москви, хол перетворився на стрiльбище, коли загiн спецiального призначення без попередження увiрвався до кав’ярнi, щоб запопасти зiбрання верхiвки мафii.

Ерозiя державних можливостей i влади не зупинилася на втратi контролю над кримiнальними елементами. Регiональнi й мiсцевi урядники повною мiрою користувалися слабкiстю Москви. Прагнучи забрати собi всi вигоди вiд приватизацii, вони припасовували своi полiтичнi програми до максималiзацii власного зиску. Федералiзм може стати засобом бiльшоi ефективностi. Полiтична й економiчна децентралiзацiя може бути здоровою. США – не едина краiна iз сильною регiональною владою: Нiмеччина, Бразилiя, Індiя вiддають чимало повноважень своiм штатам.

Проте в Росii федералiзм просто став виправданням для мiсцевих керiвникiв, якi робили все, що iм заманеться. Так чинили i губернатори, i мери. Мер Москви Юрiй Лужков багато в чому покращив стан мiста, зокрема знайшов грошi на реставрацiю прекрасних старовинних шедеврiв, як-от Катедра Христа Спасителя. Але його дружина мала багато нерухомого майна довкола реставрацiйних об’ектiв, з чого мала чималий зиск. Такi персональнi оборудки стали правилом, а не винятком.

Борис Єльцин, що якось закликав регiони «брати стiльки, скiльки зможуть взяти», незабаром побачив, як розгортаються катастрофи, коли не платять податкiв та iгнорують укази й коли регiони квiтнуть, а нацiональний уряд занепадае. З початку 1994 року вiн пiдписав низку «угод» iз рiзними регiонами, намагаючись налагодити урядування. Але росiйськiй державi було завдано серйозноi шкоди. Вiдцентровi сили, що зруйнували iмперiю й звiльнили Украiну, Бiлорусь та iншi республiки СРСР, тепер докотилися й до Москви.

У краiнi панував хаос, i росiяни все це бачили й вiдчували. Ображенi пенсiонери мали нинi жити зi своiми дiтьми. Ображенi були солдати, якi повернулися зi Схiдноi Європи й не мали житла та ночували в парку iменi Горького. Ображенi були промисловi робiтники, що лишилися без роботи.

Радянський Союз закiнчився, i Росiя зазнавала невдач. Здавалося, навiть державнi символи потрапили в пастку в чистилищi. Стоячи на газонi Бiлого дому, пiд час участi в церемонii зустрiчi Бориса Єльцина 1994 року, я почула незнайому пiсню. Я спитала в росiйського дипломата, чи це не новий державний гiмн. «Нi, – вiдповiв вiн. – Це просто пiсня Глiнки». На Олiмпiйських iграх 1992 року атлети колишнього Радянського Союзу крокували пiд олiмпiйським стягом i на подiумi слухали олiмпiйський гiмн. Один ковзаняр уiдливо сказав, що все життя тренувався для цiеi церемонii вручення золотих медалей. «І ось я на подiумi вперше слухаю якусь пiсню пiд стягом, який не впiзнаю», – сказав вiн.

У 2000 роцi за наполяганням Владiмiра Путiна Дума проголосувала за новий державний гiмн: новi слова на музику старого радянського гiмну. Плутанина й страх панували серед росiян. Люди виснажилися й чекали на накази.

Сторінка 33

Однак попри хаос у Росii все ще могло бути по-iншому. Перехiд до демократii не досягае успiху вiдразу й не зазнае поразки умить. Озираючись назад, бачимо точки згину, коли все могло скластися iнакше.


Трете вiдкриття: вибори 1993 року

Попри проблеми полiтична система розвивалася сприятливо. На ландшафтi 1992–1993 рокiв позначилися новi полiтичнi партii й коалiцii, почали видаватися сотнi незалежних газет, розквiтло кiлька груп громадянського суспiльства. Погiршення економiчноi ситуацii стало тлом для невдоволення державною полiтикою. Скрiзь збиралися демонстрацii, якi здебiльшого толерувалися урядом. Будувалися риштовання демократii.

Проте на вершинi полiтикуму щоденний конфлiкт Думи з президентом вiв нову росiйську державу до кризи. У Бориса Єльцина був мiнливий характер, i вiн часто рiзко реагував на виклики своiй владi та iдеям. Зчинялася колотнеча довкола економiчноi полiтики. І от у груднi 1992 року З’iзд народних депутатiв позбавив Єльцина надзвичайних повноважень, яких йому нещодавно надали, й примусив звiльнити прем’ера.

Дума кинула виклик президентовi i в полiтичних питаннях, включно зi зрослою мiццю республiк та природою конституцiйноi реформи. Коли Єльцин оголосив поза законом коалiцiю реакцiйних полiтичних партiй, Фронт нацiонального порятунку i Верховний суд постановили вважати його дii неконституцiйними.

Єльцина дедалi бiльше розчаровувало те, що вiн трактував як перешкоду своiм зусиллям лiквiдувати стару економiко-полiтичну структуру. У зверненнi до Громадянського союзу в лютому 1993 року вiн сказав, що бiльше «не терпiтиме паралельне урядування Думи».

У тимчасовому перемир’i президент i Дума домовилися про полiтичний референдум, який наразi передбачав грунтовний перегляд громадського ладу. У цьому голосуваннi Єльцина пiдтримали 59 % населення, а 49 % волiли нових виборiв Думи i президента.

Багато росiян вважали, що конституцiйна реформа – едина вiдповiдь на вiдверте порушення функцiй нових iнститутiв. Не дивно, що адмiнiстрацiя президента i думський комiтет подали абсолютно рiзнi версii новоi конституцii. Єльцин хотiв сильноi президентськоi влади. Опозицiя, зокрема вiце-президент Александр Руцькой, звинуватила його в бажаннi встановити диктатуру. Єльцин тимчасово вiдсторонив Руцького, який подав на нього позов до Конституцiйного суду.

Можна було б подумати, що ця тяганина мiж президентом i Думою та iхнi звертання до судiв е обнадiйливою ознакою демократii. Але це не так. Доки росiйськi громадяни страждали вiд економiчноi руiни, а московськi вулицi день у день ставали небезпечнiшими, полiтики в Москвi билися над конституцiйними проблемами й здавалися далекими вiд проблем народу. Урядування зайшло в глухий кут.

Єльцин призупинив чиннiсть Думи. Конституцiйний суд оголосив його указ неконституцiйним. З’iзд народних депутатiв проголосував за його iмпiчмент. І бурхливi демонстрацii в Москвi не забарилися. Пiсля доби безладу Єльцин узявся придушувати повстання вiйськовою силою. Армiйськi частини штурмували Думу, i Руцькой, який пробував здатися, був заарештований за антидержавну змову. Чиннiсть Конституцiйного суду призупинено. У цьому протистояннi полягло 140 душ.

На тлi такого насильства i протистояння росiяни пiшли на виборчi дiльницi, щоб обрати нову Думу й проголосувати за конституцiйний референдум у груднi 1993 року. Два мiсяцi остаточнi результати не оголошувалися. В оприлюднених результатах на лiберальнi партii припало тiльки 34,2 % голосiв. Партii, якi входили до вiльноi конфедерацii опозицiонерiв Єльцину, набрали 43,3 %.

Насправдi ж лiберальнi партii не змогли провести ефективнi кампанii, а натомiсть поринули у взаемну критику й дискредитацiю. Спроба в останню хвилину вийти об’еднаним блоком не вдалася, бо лiдери провiдних партiй вiдмовилися спiвпрацювати. Пiсля катастрофiчноi поразки в 1993 роцi цi лiдери зневiрилися й утратили свою ефективнiсть. Кiлька партiй пов’язувалися з однiею особою, як-от «Яблуко» Григорiя Явлiнського, а не з полiтичними платформами. Партii стяли осторонь вiд народу й не мали програм реального урядування. Поза межами Москви й Санкт-Петербурга про цi лiберальнi сили взагалi нiхто не знав.

Таке бурхливе народження першоi росiйськоi конституцii 1993 року i постiйна ворожiсть думцiв до президента знищили шанси на ефективне урядування законодавчоi та виконавчоi гiлок влади. Власне, Єльцин керував дедалi бiльше за допомогою декретiв, зокрема в економiцi, принагiдно iгноруючи Думу. Вiн зробив багато для вивiльнення росiян, але мало для перетворення особистоi позицii й влади в iнститут президентства. Його правлiння стало егоцентричним та непередбачуваним.

Перший президент краiни задае тон поведiнцi наступних. Уявiть-но собi, чи погодився б Джордж Вашингтон iз бажанням iнших зробити його королем. Натомiсть вiн розумiв, що президентство мае бути чимось бiльшим за особу, яка працюе в цiй iнституцii. Нельсон Мандела вiдмовився йти на другий термiн, аби показати iншим, що президентство – не персональна дiдизна. Єльцин чинив iнакше й ст

Сторінка 34

вав дедалi свавiльнiшим. Тому молодi iнститути нового росiйського уряду не набрали сили й легiтимностi та були просто вiдкинутi.

На вибори 1996 року Єльцин уже йшов iз популiстським месиджем, звертаючись до вулицi, а не до демократичних iнститутiв. Вiн критикував власного прем’ера, бо вiн «забувае про людей, що живуть на зарплатню й пенсiю». У першому турi вiн одержав 36 % голосiв, i тому перед другим здiйснив повну чистку уряду. Виглядало, що вiн самоусунувся вiд вiдповiдальностi за все, що коiться в краiнi.

Прихiд демократii був також затьмарений Чечнею i поширенням тероризму в росiйських мiстах. Перед 1994 роком норовлива республiка на нестабiльному пiвднi краiни, що мала мусульманську бiльшiсть, загрузла в громадянськiй вiйнi. Пiсля провалу мирних переговорiв восени Єльцин наказав розпочати вторгнення в Чечню силами 40 000 солдатiв федеральних сухопутних вiйськ. Вiйна вирувала упродовж 20 мiсяцiв, полягло понад 5 000 росiйських воякiв i десятки тисяч чеченцiв. Вiйна була непопулярною, але ii терпiли. Коли 1995 року лiдер чеченських вiйськовикiв Шамiль Басаев узяв тисячу заручникiв у самiй Росii, уряд погодився поновити переговори. Але вiдтодi примножувалося горе росiян у краiнi через придушення народiв пiвдня, що становили мусульманську бiльшiсть. Вiдтодi Басаев потрапив у погану компанiю, вiдбув навчання в «Аль-Каiдi», ще бiльше радикалiзувався, через що росiяни закликали вжити жорсткiших заходiв проти ненависних меншин, якi нiбито загрожували iхнiй Вiтчизнi.

І, нарештi, була проблема зi здоров’ям Бориса Єльцина. Президента постiйно шпиталiзували, i вiн зникав iз поля зору з лячною частотою. У той час як Росiя дедалi глибше загрузала в клопотах, особливо пiд час азiйськоi фiнансовоi кризи 1997–1998 рокiв, Борис Єльцин не викликав довiри нi у свого народу, анi в зарубiжних лiдерiв.

1999 року виснажений Єльцин призначив колишнього офiцера КДБ Владiмiра Путiна своiм четвертим прем’ером за пiвтора року. А вже 31 грудня 1999 року Єльцин подав у вiдставку, призначивши Путiна виконувати обов’язки росiйського президента. Через три мiсяцi Путiна було обрано президентом на березневих виборах 2000 року. Багато хто вважае, що його було обрано лише тому, бо вiн единий – колишнiй полковник КДБ – був готовий захищати сiм’ю Єльцина та ii неправеднi статки. Цей учинок Єльцина матиме драматичнi наслiдки для майбутнього Росii. Треба ще не забувати, що одним iз можливих кандидатiв на посаду був покiйний лiберальний герой Борис Немцов.


Початок переходу до демократii завершуеться

Ми тепер знаемо, що з часом Владiмiр Путiн стане самодержцем удома i агресором на зовнiшнiй аренi, а тому важко повертатись у минуле i безпристрасно дивитися на обставини його приходу до влади. Наприкiнцi 1990-х росiйська держава потребувала реконструкцii, вiдновлення довiри до керiвництва та припинення хаосу.

Росiяни були наляканi. Впродовж усiеi iсторii краiни тривожнi часи асоцiювалися зi слабкою державою, слабкими лiдерами, ворогами, якi ласилися на вразливi терени. Сильна держава й сильна людина асоцiювалися з ладом i безпекою. Це стане покликом Владiмiра Путiна, якого вибрав хирлявий та змарнiлий Борис Єльцин i зробив своiм наступником.

На час приходу Путiна до влади зусилля Єльцина, скерованi на стримування ситуацii в Чечнi, не мали ефекту. Росiйськi мiста зазнавали дедалi частiших терористичних нападiв iз розворушеного регiону. Витоки деяких iнцидентiв здавалися пiдозрiлими, й багато хто вважав, що в нападах простежуеться слiд росiйських служб безпеки. Чи йшлося про привiд, чи про вiдповiдь справжньому тероризмовi, переляканi росiяни вiтали силовi дii Путiна в Чечнi, що змiцнили його репутацiю жорсткого хлопця, який захистить краiну.

На посту президента Путiн систематично централiзував владу. На позiр деякi його реформи просто припиняли корозiю державноi влади. 2001 року було виправлено закони, якi визначали механiзм «федеральноi iнтервенцii», якщо регiональнi законодавцi постiйно порушували росiйську конституцiю або федеральнi закони[47 - Цi федеральнi iнтервенцii, якi мiстили зняття губернаторiв та розпуск законодавчих органiв, могли iнiцiюватися в два способи. Президент мiг дiяти спiльно з Думою i судами або ж самостiйно, якщо вiн мав пiдтримку Генеральноi прокуратури. (Прим. авт.)].

Путiн змiнив спосiб обрання членiв Ради Федерацii, замiнивши губернаторiв на «сенаторiв», що вибиралися центральним урядом для представлення губернаторiв. Путiн створив Державну Раду як форум губернаторiв, що став просто дорадчим органом. За новим законодавством 2004 року було створено сiм федеральних пiдвiдомчих округiв, пiдпорядкованих призначеним Кремлем вiдповiдальним губернаторам.

Усi цi кроки можна було трактувати як приборкання свавiльних регiональних лiдерiв та повернення Москви до керма. Проте п’ятеро з сiмох регiональних губернаторiв, як Путiн, робили свою кар’еру в КДБ або у збройних силах. Ця обставина привела до влади силовикiв, якi здебiльшого походили з тих самих iнституцiй – зi служб безпеки.

Тим часом не

Сторінка 35

ередбачувана вiйна в Чечнi, що поновилася 1999 року, i далi залишалася джерелом насильства в росiйських мiстах. Заклики до каральних дiй сягнули апогею у вереснi 2004 року, пiсля нападу на дитсадок у Бесланi. Було вбито понад 150 дiтей, i населення вимагало вiдповiдi. Путiн скористався гнiвом та погано приховуваним расизмом стосовно кавказцiв, щоб посилити напад Кремля на незалежнiсть регiонiв.

З посиленням хватки Москви податковi реформи пiсля 2005 року остаточно визначили долю здорового федералiзму, зробивши регiони залежними вiд формули розподiлу доходiв, яка щороку визначалася у столицi. І тодi Путiн зробив завершальний крок у повнiй централiзацii влади, скасувавши виборнiсть губернаторiв та призначаючи iх у Москвi. Проте це вже було занадто: рiшення виявилося настiльки непопулярним, що тодiшнiй президент Дмiтрiй Медведев у 2012 роцi позадкував i вiдновив прямi вибори губернаторiв. Це протривало один рiк. 2013 року Путiн знову став президентом i повернув чиннiсть своiй ухвалi, цинiчно посилаючись на занепокоенiсть щодо добробуту меншин у регiонах.

Винятковiсть цих крокiв полягала в тому, що вони коренилися в певнiй реальностi: регiони скористалися слабкiстю Москви, i треба було щось робити iз дисбалансом мiж центром та периферiею. Кремль, одначе, порушив рiвновагу, котра могла б привести до реального федералiзму, i знову зосередив владу в центрi, у руках самого президента.

Усi iншi наявнi iнститути росiйськоi демократii були один за одним знищенi ще на самому початку. Думу перетворили з галасливого й нiбито неефективного законодавчого органу на iнститут для штампування президентських наказiв. Виборчi реформи 2003 року заборонили партiям створювати електоральнi блоки для одержання мiсць у Думi (нижнiй палатi), скоротили мiнiмальну кiлькiсть представлених у палатi партiй iз чотирьох до двох i збiльшили фiнансовi вимоги до формування партiй. Незалежнi лiберальнi партii, що мали певну популярнiсть у 1990-тi, пiсля 2000 року були пiдданi критицi, а з середини десятирiччя втратили навiть можливiсть зарееструватися.

На час приходу Путiна до влади в 2000 роцi «правi сили», тобто лiберали, вже були дезорганiзованi, чубилися мiж собою i не могли протистояти авторитарностi, що поставала в центрi. Полiтичнi партii продовжували iснувати, але з часом лише лояльнi до президента утворення одержували доступ до пiдконтрольних урядовi ЗМІ, передусiм телебачення.

І Путiн домiгся, щоб ЗМІ допомагали знищувати полiтичну опозицiю. У 1990-тi iснували сотнi незалежних газет – вiд вiдповiдальних, як-от «Время», до вiдверто скандальних. Преса могла вiльно критикувати уряд, розповiдаючи про корупцiю у владi, i вiдверто обговорювати полiтичне майбутне Росii. Друкованi ЗМІ нiхто не чiпав десь до середини першого десятирiччя президентства Путiна. Бо вiн спочатку взявся за електроннi медiа, розумiючи, що вони мають ширшу аудиторiю i сильнiший уплив.

Вiдразу пiсля розвалу СРСР незалежнi телестанцii, заснованi новобагатьками, заполонили радiохвилi. Три канали мали нацiональне покриття – РТР, що завжди контролювався державою, ОРТ i НТВ, якими володiли олiгархи Борис Березовський та Владiмiр Александрович Гусинський вiдповiдно. Рокiв iз п’ять Путiн цькував обох за сфабрикованими кримiнальними звинуваченнями, доки Березовський не втiк, а Гусинського не звинуватили в ухиляннi вiд сплати податкiв i не примусили продати свiй канал i двi незалежнi газети – «Ітогi» та «Сегодня».

Полiтика Кремля щодо незалежноi преси ставала дедалi репресивнiшою. Журналiстiв усе бiльше переслiдували, а в деяких сумновiдомих випадках убивали.

Анна Полiтковська, наприклад, не пiддалася залякуванням через своi намагання розповiсти росiянам правду про чеченськi вiйни. Вона смiливо подорожувала охопленим вiйною регiоном i записувала факти зловживань росiйськими вiйськовиками. Вона вiдмовилася зупинитися навiть тодi, коли 2004 року ii отруiли пiд час репортажiв про подii в Бесланi. «Ми знову потрапляемо в радянську безодню, в iнформацiйний вакуум, котрий загрожуе смертю через наше незнання», – заявила вона пiсля замаху на ii життя.

7 жовтня 2006 року журналiстку таки вбили в ii московськiй квартирi. Через два тижнi я прибула до Москви для дипломатичних зустрiчей. Я почала свiй день у конференц-залi готелю, де зiбралися син Полiтковськоi Ілля та кiлька колег iз «Новоi газети». У такiй ситуацii важко добирати слова. Панували почуття глибокоi скорботи й страждання. Я пообiцяла, що уряд США тиснутиме на уряд Росii, щоб убивцю знайшли. Проте, звичайно, i я, i ii колеги знали, що Кремль у цьому не зацiкавлений.

Цей момент здався менi вододiлом у переходi Росii до демократii. Убивство славетноi журналiстки – лише частина того, що коiлося. Було щось бiльш гнiтюче: вираз вiдчаю й розпуки на обличчях переважно молодих журналiстiв у залi. Вони втратили вiру в демократичне майбутне Росii. І це вiдчувалося.

Нетривалий час здавалося, що iнше середовище – Інтернет – може завадити контролю Кремля. Пiд час наступноi поiздки до Москви я попросила нашого

Сторінка 36

посла влаштувати зустрiч iз молодими росiйськими пiдприемцями й дiловими людьми. Перш нiж рушити до Спасо-Гаус (резиденцiя посла США), я дивилася телевiзор у своему готельному номерi, що й завжди робила вiдразу пiсля приземлення, аби зорiентуватися в ситуацii. Я знала, що електроннi медiа в облозi, проте не була готова до того, що побачила. Новини складалися переважно з вихваляння звершень Владiмiра Путiна з деякими економiчними новинами на додачу. Щиро кажучи, це нагадувало програми радянського ТБ, коли 1979 року я вчилася в аспiрантурi. Були, звичайно, неможливi за радянськоi доби окремi програми на захiдний манiр: шоу на кшталт «Сопрано та друзi», «Клуб веселих i винахiдливих», змагальне комедiйне шоу, заборонене радянськими цензорами, спiвочi конкурси й документальнi фiльми про дорогi автомобiлi. Але новини радше скидалися на вiдверту пропаганду.

Пiзнiше того дня, на зустрiчi з росiйською молоддю, я порушила питання стану телебачення. Один молодик зупинив мене. «Дайте-но я розповiм вам, що ви бачили в новинах, – сказав вiн. – По-перше, розповiдь про велику людину [Путiна]. По-друге, хто з наступникiв великоi людини сьогоднi у фаворi». Я зрозумiла натяк. До президентських «виборiв» було ще близько року, i всi знали, що Путiн обере або Дмiтрiя Медведева, або мiнiстра оборони Сергея Іванова. «Третя новина була, – вiв вiн далi, – про якихось невинних людей, яких ви, американцi, сьогоднi вбили. І четверта – про напрочуд гарний стан сiльського господарства».

«Так i було. Вас це не хвилюе?» – спитала я.

«Нi», – вiдповiв вiн.

«Хто дивиться телевiзор?»

«Ми з друзями про всi новини дiзнаемося з Інтернету».

Усi хитнули головами на знак згоди.

Інтернет уже не був такою безпечною цариною для вiдвертих висловлювань, як у 2007 роцi. Знову ставши президентом 2012 року, Путiн завершив знищення каналiв медiа, якi могли кинути йому виклик. Блогери, як-от Алексей Навальний, що використовували Мережу для полiтичноi органiзацii, перебували пiд арештом. Іншi реформiстськi сайти спочатку зазнавали вiдключень, а потiм i зовсiм закрилися. У липнi 2012 року Дума ухвалила закон, який дозволяв уряду створювати списки сайтiв, якi пiдлягали блокуванню без можливостi оскарження. Це подавалося як боротьба з порнографiею та екстремiзмом, а насправдi лiквiдовувалися законнi сайти. 2014 року однодумцi Путiна почали контролювати ВКонтакте (ВК), вiдомий як росiйський Facebook. Грiх ВК полягав у тому, що за його допомогою скликали антипутiнськi демонстрацii пiд час виборiв. Юний засновник ВК Павел Дуров змушений був пiти з посади i 2015 року виiхати з Росii.

Поступово позникали молодi iнститути, якi могли пiдтримати росiйську демократiю, – незалежнi регiональнi лiдери, вiльна преса, рештки трудового законодавства, що залишилися пiсля нападу Єльцина. Залишки незалежного судочинства зникли в процесi полiтичних судилищ проти олiгархiв, на яких указав Путiн, i закони, якi вiддали всi призначення до судiв аж до Верховного суду на розгляд Кремля. Останнiм притулком молодоi демократii було громадянське суспiльство, що боролося з поверненням до авторитарностi з бiльшою вiдвагою, нiж будь-коли це робили лiберальнi полiтики.

Чимало неурядових органiзацiй добре фiнансувалися з зарубiжних приватних джерел та захiдними урядами включно з АМР США. Нацiональний фонд демократii – приватна органiзацiя, правлiння якоi складаеться з поважаних громадян, але вона фiнансуеться урядом США. Разом iз европейськими колегами цi органiзацii пiдтримували новi росiйськi iнститути. Керiвники iздили за кордон на наради, i iхнi iмена були добре вiдомими мiжнароднiй спiльнотi, яка прилюдно iх пiдтримувала.

У краiнi цi органiзацii були популярними й вiдомими своiми добрими справами. Наприклад, пiд час однiеi своеi поiздки я познайомилася з винятковою жiнкою Светланою Котовою, котра сама мала поганий зiр i зверталася до громадян вiд iменi людей iз обмеженими можливостями. Всi знали, що за радянськоi доби, коли суспiльство обожнювало досконалу радянську людину, iнвалiдiв сприймали як смiття – мiлiцiя достоту вимiтала iх iз вулиць. Спiвчутливий заклик Котовоi подолати таке ставлення був настiльки популярним, що навiть Путiн намагався використати ii у своiй пропагандi, запропонувавши провести 2005 року самiт iнвалiдiв у Кремлi.

Аж ось Дума ухвалила закони, якi вимагали вiд неурядових органiзацiй рееструватися й розкривати джерела закордонного фiнансування. Незабаром закон заборонив одержувати ресурси з-за кордону пiд приводом захисту нацiональноi безпеки. Сотнi органiзацiй закрилися, а тi, що лишилися, пiддавалися звинуваченням прокуратури й полiцiйним рейдам. Путiн як автократ знав, що дозвiл громадянам органiзовуватися в приватному просторi, попри користь для суспiльства, мав i полiтичнi наслiдки. З лiквiдацiею громадянського суспiльства завершилося руйнування створених iнститутiв демократii.

Подii, що вiдбувалися пiсля сходження Владiмiра Путiна впродовж якихось п’ятнадцяти рокiв, порушували тривожне питання: чи можливо, щоб за такий короткий

Сторінка 37

час одна людина розвалила iнституцiйнi пiдвалини демократii у краiнi. Ми побачили, як умови розвалу СРСР i наступний хаос створили пiдвалини авторитарного правлiння в Росii. Проте, на вiдмiну вiд Саддама Хусейна або династii Кiма в Пiвнiчнiй Кореi, Путiн не править як абсолютний тиран. Вiн радше вмiло конструював i живив альтернативну iнституцiйну основу для пiдриву лiберальних змiн.

У сьогоднiшньому взаемопов’язаному свiтi повзучий i вишуканий авторитаризм нелiберальних обраних лiдерiв е бiльшою загрозою для демократii, нiж якби вони чавили ii танками на мiському майданi. Владiмiр Путiн застосовуе достатньо репресiй для залякування населення, а не для того, аби кров уже текла вулицями. І вiн насолоджуеться достатньою лояльнiстю громадян, що пiдтримують його владу.

Попри те що в путiнськiй Росii важко визначити надiйнiсть опитувань, якi показують його популярнiсть у 70 % i вище, немае сумнiву, що в нього справдi е велика база пiдтримки. Коли Путiн прийшов до влади у 2000 роцi, його пiдтримка була вельми широкою, що вiдбивало особливостi демографii краiни. Його прибiчники походили з усiх вiкових, майнових та освiтнiх груп. Сьогоднi найбiльше його пiдтримуе сiльське населення, старшi люди, вiйськовi та тi представники середнього класу, заробiток яких залежить вiд держави. І Путiн щедро подбав про них – вiд збiльшених пенсiй до витрат на iнфраструктурнi проекти у своiх найнадiйнiших районах поза мiстами.

І справдi, його вважають лiдером, який налагодив зламану пенсiйну систему. Понад 35 % електорату складаеться з пенсiонерiв (Росiя – краiна, що старiе, iз низькою народжуванiстю та високою захворюванiстю i смертнiстю). У 1990-тi роки розмiр пенсiй упав на 40 %, а просто одержання чеку перетворилося на ненадiйну гру в очiкування. 2002 року Путiн серед своiх прiоритетiв визначив удосконалення системи й попри аргументи економiстiв на користь протилежного пiдходу вiдмовився пiднiмати надто низький вiк виходу на пенсiю: 55 рокiв для жiнок та 60 для чоловiкiв. Не дивно, що старшi люди пiдтримують його.

Ба бiльше, опозицiя Путiну зосереджена переважно в Москвi. На виборах 2012 року единим округом, у якому вiн не перемiг, була столиця. А от сiльськi виборцi його люблять, i саме в таких округах його iмiдж, вiдбiлений улюбленими iсторiями на державних телеканалах, найбiльш героiчний. Путiн пiдтримуе контакт iз цими виборцями через спецiальних представникiв президента в кожному федеральному окрузi.

Показова щодо цього iсторiя Ігоря Холманських. За кiлька мiсяцiв вiн iз невiдомого робiтника танкового заводу на Уралi перетворився на повпреда президента Путiна в областi. Спочатку вiн з’явився на нацiональнiй сценi в одному з путiнських телешоу з дзвiнками в ефiр наживо пiд час передвиборчоi кампанii 2012 року, де висмiяв антипутiнських протестувальникiв у Москвi й запропонував привезти заводську бригаду, щоб допомогти полiцii «захищати стабiльнiсть». Путiн згодом на передвиборчих мiтингах називав його втiленням росiйського робiтника, i зусилля Холманських, спрямованi на пiдтримку Путiна, були належно винагородженi. Пiсля повернення Путiна на посаду президента Холманських був призначений його особистим повпредом на Уралi i став першим таким посланцем без попереднього досвiду роботи в урядi чи в полiтицi.

Ця iсторiя дуже подiбна до традицiйного фольклору. І в Росii, i в СРСР здавна шанувалися героiчнi трударi, якi завдяки тяжкiй працi та мужностi iндустрiалiзували краiну й обробляли землю. Багато десятирiч iхнi мiстечка не змiнювалися: це суворi й забрудненi терени. Це розкиданi селища й ферми кiнця ХІХ ст. Коли президентовi потрiбна пiдтримка, його повпредам нескладно ii органiзувати далеко вiд освiтлених вулиць космополiтичних мiст.

У той час як народ здебiльшого пiдтримуе Путiна, його важливiшi полiтичнi союзники – олiгархи, з якими вiн загравав i яких iнодi силував до лояльностi, а також люди зi служби безпеки – силовики, якi разом iз ним виховувалися в КДБ i яким прикро дивитися на слабкiсть Росii пiсля розвалу СРСР. Мотивований нафтовим багатством, особистими статками й державною владою, цей синдикат насправдi керуе Росiею. Важко сказати, чи Путiн – перший серед рiвних, чи щось бiльше. Люди, якi колись працювали в Першому вiддiлi КДБ за радянських часiв i служили разом у розвiдцi по всьому свiтi, стали домiнантними персонами в сьогоденнiй Росii.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


У Карла Маркса та Фрiдрiха Енгельса це гасло звучало трохи iнакше: «Пролетарi всiх краiн, еднайтеся!» (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)




2


Larry Diamond, «Facing Up to the Democratic Recession», Journal of Democracy, January 2015 (Vol. 26, No. 1), 141–155. (Прим. авт.)




3


Багато видатних учених пiдкреслювали роль iнститутiв у полiтичному й економiчному розвитку, навiть якщо не сходилися на деталях самих процесiв. Концепцiя демократii в цiй книжцi, а також рiзних типiв недемократичних режимiв, на яких ми зупинилися у вступi, спира

Сторінка 38

ться саме на цi пiдвалини. Використовуючи визначення iнститутiв Дугласа Норта як «правил гри», що «структурують стимули», роль iнститутiв у книжцi потрактована як механiзм для переговорiв. У нiй також визначено iхне вiдношення до спроможностi держави, що перегукуеться з працями Семюела Гантiнгтона i Френсiса Фукуями, якi зосередилися на тому, як iнститути допомагають владнанню, без чого неможливий нi полiтичний, нi економiчний розвиток. Типологiя книжки велику вагу покладае на iнституцiональний простiр, що надаеться рiзним дiячам i визначае ступiнь, до якого вони можуть перейматися полiтичними проблемами. У цьому питаннi е схожiсть iз працями Дугласа Норта, Джона Джозефа Воллiса та Баррi Р. Вайнгеста, якi протиставляли суспiльства «вiльного доступу» суспiльствам «обмеженого доступу», а також iз роботами Дарона Ейсмоглу й Джеймса А. Робiнсона, якi писали про «iнклюзивнi» та «екстрактивнi» iнститути. Такi концепцii назагал вкладаються в значення термiнiв «демократiя» i «не-демократiя», що використовуються в цiй книжцi. (Прим. авт.)




4


Douglass C. North, Institutions, Institutional Change and Economic Performance (Cambridge: Cambridge University Press, 1990), 3. (Прим. авт.)




5


Тотальний, тоталiтарний.




6


Нацистська Нiмеччина використовувала здобутки британських i американських учених.




7


Цю фразу спопуляризували Хуан Хосе Лiнц та Алфред Степан у вид. «Toward Consolidated Democracies», Journal of Democracy, April 1996 (Vol. 7, No. 2), 12–33. Вислiв належить Джузеппе дi Палма. (Прим. авт.)




8


Бiльше про Конституцiйний Конвент 1787 року див. Catherine Drinker Bowen, Miracle at Philadelphia: The Story of the Constitutional Convention, May to September 1787 (Boston: Little, Brown, 1966); Richard Beeman, Plain, Honest Men: The Making of the American Constitution (New York: Random House, 2010); David O. Stewart, The Summer of 1787: The Men Who Invented the Constitution (New York: Simon & Schuster, 2007); Jack N. Rakove, Original Meanings: Politics and Ideas in the Making of the Constitution (New York: Alfred A. Knopf, 1996); Christopher Collier, Decision in Philadelphia: The Constitutional Convention of 1787(New York: Ballantine, 1986). Про ширший деталiзований контекст перiоду заснування й першi роки республiки див. Joseph J. Ellis’s Founding Brothers: The Revolutionary Generation (New York: Alfred A. Knopf, 2000). (Прим. авт.)




9


Четвертою владою зазвичай називаеться утворення поза традицiйною структурою влади в суспiльствi, вiльна преса. Іншими «трьома владами» за старого режиму в дореволюцiйнiй Францii були аристократiя, духiвництво й маси. Згiдно з Томасом Карлайлом, цей термiн увiв Едмунд Берк, спостерiгаючи 1787 року за парламентськими дебатами. Карлайл писав: «Берк сказав, що в парламентi представлено три влади, але ж там на галереi для репортерiв сидiла й четверта влада, набагато за всiх них важливiша». (Прим. авт.)




10


David M. Kennedy, «The American Presidency: A Brief History», lecture at Stanford University, fall 2016. (Прим. авт.)




11


Повноваження шерифа округу (лат.).




12


Закон про Posse Comitatus було ухвалено 1878 року, аби федеральне вiйсько бiльше не використовувалося з внутрiшньою правоохоронною метою. Єдиний виняток випливае iз закону про повстання 1807 року, який дозволяв президенту розгорнути федеральне вiйсько в Сполучених Штатах у разi «повстання або обструкцii законам». Пiсля урагану Катрiна закон про повстання було доповнено у 2006 роцi, аби дозволити президенту розгорнути федеральне вiйсько для вiдновлення порядку пiсля стихiйного лиха, терористичного нападу чи iншоi надзвичайноi ситуацii. Ця поправка прискорила б федеральну реакцiю на ураган Катрiна, якби вона дiяла на час шторму, однак поправка викликала скарги вiд губернаторiв i правозахисникiв штатiв, тому була скасована у 2008 роцi. (Прим. авт.)




13


Семюел E. Файнер порушив це питання у своему класичному творi про вiйськово-цивiльнi вiдносини«Вершник: роль вiйськових у полiтицi»(Лондон: Полл Молл, 1962 р.), с. 5. Вiн пише: «Замiсть того щоб питати, чому вiйськовi займаються полiтикою, нам краще поцiкавитись, чому вони чинять iнакше. Бо, на перший погляд, полiтичнi переваги вiйськовикiв вiзавi iнших i цивiльних групберуть гору. У вiйськових набагато краща органiзацiя. І вони мають зброю» (курсив автора). (Прим. авт.)




14


Мiж 1786 i 1787 роками колишнiй капiтан Континентальноi армii Денiел Шейсочолив вiйсько iз чотирьох тисяч заколотникiв у серii повстань проти високих податкових ставок, зокрема намагаючись захопити американський арсенал. Хоча повстання було зрештою придушене, це стимулювало економiчнi реформи i, що важливiше, сформувало порядок денний щодо сфери дii нового уряду США, пiдкресливши слабкiсть обмеженого нацiонального уряду, який дiяв на пiдставi Статей Конфедерацii. (Прим. авт.)




15


Один iз наставникiв Медiсона в Принстонi, доктор Джон Вiзерспун, обстоював свою думку

Сторінка 39

ро вигоди релiгii вiд поширення полiтичноi волi: «Знання Богаi йогоiстин було вiд початку призначене для тих частин землi, де мала з’явитисяякась мiра свободи й полiтичноi справедливостi… Свобода поширювала знання божественноi iстини…» (Garrett Ward Sheldon, The Political Philosophy of James Madison [Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2001], p. 28, де цитуеться: Jeffery Hays Morrison, «John Witherspoon» and «The Public Interest of Religion», Journal of Church and State, Vol. 41, Summer 1999, p. 597.) (Прим. авт.)




16


U.S. Bureau of Economic Analysis, «Value Added by Industry as a Percentage of Gross Domestic Product», 2015, http://www.bea.gov/iTable/iTableHtml.cfm?reqid=51&step=51&isuri=1&5114=a&5102=5 (http://www.bea.gov/iTable/iTableHtml.cfm?reqid=51&step=51&isuri=1&5114=a&5102=5). Те саме демонструепорiвняння урядовихвитрат у вiдсотках до ВВП. За даними Свiтового банку за 2015 рiк, урядовiвитрати у вiдсотках до ВВП у Сполучених Штатах (14,4 %) були набагато нижчi,нiж у низцi iнших краiн, зокрема Францii (23,9 %), Канадi (21,2 %), Японii (20,4 %), Бразилii (20,2 %) та Великiй Британii (19,4 %). Див.: World Bank, «General Government Final Consumption Expenditure (% of GDP)», 2016, http://data.worldbank.org/indicator/NE.CON.GOVT.ZS (http://data.worldbank.org/indicator/NE.CON.GOVT.ZS). (Прим. авт.)




17


Olivier Zunz, Philanthropy in America: A History (Princeton, NJ: Princeton University Press, 2012), 8. (Прим. авт.)




18


Ken Stern, «Why the Rich Don’t Give to Charity», Atlantic, April 2013.




19


Arthur C. Brooks, «A Nation of Givers», American, American Enterprise Institute, March/April 2008, https://www.aei.org/publication/a-nation-of-givers/ (https://www.aei.org/publication/a-nation-of-givers/). (Прим. авт.)




20


Alexis de Tocqueville, Democracy in America, vol. I, ch. XIV. (Прим. авт.)




21


Закони про чужинцiв i заколоти були чотирма юридичними документами, i лишеперший iз них – Закон про заколоти – стосувався свободи слова. Вiн забороняв «писати, друкувати, висловлювати й публiкувати фальшивi, скандальнi й пiдступнi твори й твори антиурядовi». В законi вказувався термiн його чинностi, який завершився 1801 року. Іншi три закони стосувалися трактування й нацiоналiзацii неамериканських громадян на теренах Сполучених Штатiв. (Прим. авт.)




22


Як зауважуе мiй колега Френсiс Фукуяма, попри поступ за часiв Теддi Рузвельта «кiнець протекцiонiзму як системи на федеральному рiвнi настав лише в серединi ХХ ст.», див.: Political Order and Political Decay: From the Industrial Revolution to the Globalization of Democracy (New York: Macmillan, 2014), 160. (Прим. авт.)




23


Dred Scott v. John F. A. Sandford (1857), opinion of Chief Justice Taney, Supreme Court of the United States, available at: http://memory.loc.gov/cgi-bin/query/r?ammem/llst:@field(DOCID+@lit(llst022div3))). (Прим. авт.)




24


Frederick Douglass, «The Dred Scott Decision», speech before the American Anti-Slavery Society, May 14, 1857, available at: https://www.lib.rochester.edu/index.cfm?PAGE=4399 (https://www.lib.rochester.edu/index.cfm?PAGE=4399). (Прим. авт.)




25


На початку ХХ ст. ККК було перезасновано; вiн мав чимало послiдовникiв на Середньому Заходi. (Прим. авт.)




26


Сьогоднi в краiнi працюе понад сто iсторичних коледжiв для чорних, якi видають дипломи бакалавра i вченi ступенi студентам усiх рас. (Прим. авт.)




27


Один суддя iз Алабами наводить приклад незалежностi суддiв. Суддя Френк М. Джонсон, призначений до федеральноi системи судочинства президентом Айзенгавером 1955 року, вiдiгравав головну роль у подоланнi законiв Джима Кроу в Алабамi, хоча йому самому це дорого коштувало у виглядi переслiдування й остракiзму з боку сусiдiв-сегрегацiонiстiв. На своiй посадi вiн iнтерпретував закони згiдно зi своiм розумiнням, постiйно ухвалював постанови на користь рiвноправностi, застосовуючи засади, пiдтриманi Верховним судом у справi «Браун проти Управлiння освiти», не тiльки щодо шкiл, але й щодо всiх сфер громадського життя. (Прим. авт.)




28


Докладнiше про iсторiю американських тубiльцiв див.: Francis Paul Prucha, The Great Father: The United States Government and the American Indians (Lincoln: University of Nebraska Press, 1986); Dee Brown, Bury My Heart at Wounded Knee: An Indian History of the American West (New York: Picador, 2007; перше видання – 1970 р.); Stephen Pevar, The Rights of Indians and Tribes (New York: Oxford University Press, 2012; перше видання – 1983 р.). (Прим. авт.)




29


Власне, суд розглядав два питання: одне – про зарахування на бакалаврат у Мiчиганському унiверситетi (що зрештою визнанi неконституцiйними), iнше – про вступ до Юридичного iнституту цього унiверситету (що неконституцiйним не визнано). (Прим. авт.)




30


Josef Stalin, On the Opposition, 1921–1927 (Foreign Language Press, 1974). (Прим. авт.)




31


Наприклад, СОІ –

Сторінка 40

система протиракетноi оборони з базуванням на супутниках, що мала захистити Америку вiд ядерного нападу. Вона так i не була реалiзована на практицi, але на мислення радянцiв справила великий вплив. Вона пiдвищила ставки в гонцi озброень i переконала багатьох радянських вiйськових, що пiдтримання технологiчного паритету зi США або неможливе, або нерентабельне. Докладнiше про цi проблеми див. у моiх раннiх статтях: «The Party, the Military, and Decision Authority in the Soviet Union», World Politics, 40, no. 1 (October 1987), 55–81; «The Military-Technical Revolution and the General Staff in the Soviet Union» у вид.: Herbert Goodman, Science and Technology in the Soviet Union (Stanford Conference Report on Soviet Technology, 1984). (Прим. авт.)




32


John Arch Getty, Origins of the Great Purges: The Soviet Communist Party Reconsidered, 1933–1938 (Cambridge: Cambridge University Press, 1985), 8. (Прим. авт.)




33


Уперше п’есу давали перед царем Миколою I у 1836 роцi; подii цiеi сатиричноi комедii на п’ять дiй вiдбуваються в провiнцiйному мiстечку пiд Санкт-Петербургом. Колезького реестратора на iм’я Іван Хлестаков мiськi чиновники помилково приймають за ревiзора, якого очiкують iз такою тривогою. Хлестаков цю помилку помiчае й бере хабарi вiд чиновникiв в обмiн на обiцянку не доповiдати про корупцiю в мiстi. Попри рiзку сатиру на росiйську державну службу цар Микола I п’есу сприйняв добре i наполягав на тому, аби ii поставили в Імператорському театрi. В наш час iсторiю спопуляризував Деннi Кей у головнiй ролi в однойменному фiльмi. (Прим. авт.)




34


Michael McFaul, Russia’s Unfinished Revolution: Political Change from Gorbachev to Putin (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2001), 65. (Прим. авт.)




35


Там само. (Прим. авт.)




36


Насправдi Микита Хрущов говорив про комунiзм.




37


Гросмейстером Фiшер став набагато ранiше пiсля югославських матчiв; вигравши у Спаського, вiн став чемпiоном свiту.




38


Справжня назва конкурсу: Мiжнародний конкурс iменi П. І. Чайковського. На першому конкурсi змагалися пiанiсти й скрипалi.




39


Steven Rosefielde, Russia in the 21st Century: The Prodigal Superpower (Cambridge University Press, 2005), 41. (Прим. авт.)




40


«Чотиристороння угода щодо Берлiна» про статус Схiдноi та Захiдноi Нiмеччини та роздiлений на сектори Берлiн була укладена пiсля Другоi свiтовоi вiйни мiж США, Великою Британiею, Францiею та Радянським Союзом. (Прим. авт.)




41


Майкл Макфол, користуючись мовою Французькоi революцii, говорив доречно про три росiйськi «республiки» в цей перiод, що перша з них включала горбачовськi реформи, аналiтично поеднуючи змiни в реформах останнiх рокiв Радянського Союзу з першими роками росiйськоi незалежностi. Насправдi ж цей зв’язок було розiрвано, розiтнуто хаотичнiстю подiй, що супроводжувала народження новоi Росii. (Прим. авт.)




42


Branko Milanovic, «Income, Inequality, and Poverty during the Transition from Planned to Market Economy» (World Bank, February 1998), 12. (Прим. авт.)




43


Milanovic, 9. (Прим. авт.)




44


Milanovic, 68. (Прим. авт.)




45


Matthew Johnston, «The Russian Economy Since the Collapse of the Soviet Union», Investopedia, January 21, 2016, http://www.investopedia.com/articles/investing/012116/russian-economy-collapse-soviet-union.asp (http://www.investopedia.com/articles/investing/012116/russian-economy-collapse-soviet-union.asp). (Прим. авт.)




46


Це кiлькiсть смертей у результатi нападу. World Health Organization Mortality Database, http://www.who.int/healthinfo/mortality_data/en (http://www.who.int/healthinfo/mortality_data/en). (Прим. авт.)




47


Цi федеральнi iнтервенцii, якi мiстили зняття губернаторiв та розпуск законодавчих органiв, могли iнiцiюватися в два способи. Президент мiг дiяти спiльно з Думою i судами або ж самостiйно, якщо вiн мав пiдтримку Генеральноi прокуратури. (Прим. авт.)