Читати онлайн “За п'ять кроків до кохання” «Ліппінкотт Рейчел»
- 01.02
- 0
- 0

Сторінка 1
За п’ять крокiв до коханняРейчел Лiппiнкотт
Тобiас Яконiс
Мiккi Дотрi
П’ять крокiв i в жодному разi не ближче. Інакше це може вбити Стеллу. Чому? Рiдкiсна хвороба, яка з дитинства не давала жити нормальним життям. Не наближайся, не варто. Незабаром на неi чекае операцiя, i нарештi все буде добре. Та все одно тримай дистанцiю. Коли тобi хочеться обiйняти ii чи торкнутися волосся – не наближайся до неi, Вiлле. Ти саме той, кого вона мусить уникати попри все. Навiть один твiй подих може зруйнувати все ii життя. Якщо ти хочеш, щоб вона жила, – тримайся на вiдстанi. Але я знаю, ти не можеш. Чому саме ти закохався в неi? Чому вона покохала саме тебе? Разом – не можна. Окремо – неможливо…
Рейчел Лiппiнкотт, Мiккi Дотрi, Тобiас Яконiс
За п’ять крокiв до кохання
Text copyright © 2018 by CBS Films, Inc.
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019
Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва
Published by arrangement with Simon & Schuster Books For Young Readers, an imprint of Simon & Schuster Children’s Publishing Division
All rights reserved. No part of this book may be reproduced or transmitted in any form or by any means, electronic or mechanical, including photocopying, recording or by any information storage and retrieval system, without permission in writing from the Publisher
Перекладено за виданням:
Lippincott R. Five Feet Apart: A Novel / Rachael Lippincott, Mikki Daughtry, Tobias Iaconis. – New York: Simon & Schuster Books For Young Readers, 2018. – 288 p.
Присвячуеться Елiсон.
Р. Л.
Цю книгу i кiнофiльм ми присвячуемо всiм пацiентам, родинам, медичному персоналу та близьким, якi щодня мужньо ведуть боротьбу з кiстозним фiброзом. Сподiваемося, що iсторiя Стелли й Вiлла допоможе поширити вiдомостi про цю хворобу, а одного дня i принести зцiлення.
М. Д. i Т. Я.
Роздiл 1
Стелла
Я простежую контур сестриного малюнка – моря квiтiв у формi легень. З усiх краiв здвоених овалiв вириваються пелюстки нiжно-рожевих, глибоко-бiлих i вересово-блакитних барв, але кожнiй властива якась унiкальнiсть, живiсть, що, здаеться, не зiв’яне нiколи. Декотрi з квiток ще не розпустились, i я вiдчуваю обiцянку життя, яке лише чекае, аби вивiльнитися з крихiтних бруньок пiд тиском мого пальця. Цi – моi улюбленi.
Я частенько питаю себе, як це – мати такi здоровi легенi. Такi живi. Глибоко вдихаю, вiдчуваючи, як повiтря торуе собi шлях до мого тiла i назад.
Ковзнувши по останнiй пелюстцi останньоi квiтки, моя рука повисае, пальцi тягнуться зоряним тлом – кожну цятку свiтла Еббi вималювала окремо, намагаючись зобразити нескiнченнiсть. Прибравши руку, я вiдкашлююсь i нахиляюсь узяти з лiжка наше спiльне фото. З-пiд товстих вовняних шарфiв визирають однаковi усмiшки, а святковi вогнi в парку далi вулицею блимають над головами, зовсiм як зорi на ii малюнку.
Є в цьому щось чарiвне. М’яке свiтло паркових лiхтарiв, бiлий снiг, налиплий до гiлок дерев, тихий спокiй в усьому. Торiк задля цього фото ми ледь не вiдморозили собi зади, але така була наша традицiя. Ми з Еббi смiливо долали холод, щоб разом побачити святковi вогнi.
Це фото завжди нагадуе менi те вiдчуття. Вiдчуття, що ми з сестрою вирушаемо назустрiч пригодам, лише вдвох, i цiлий свiт вiдкриваеться перед нами, мов розгорнута книга.
Беру канцелярську кнопку й вiшаю свiтлину поряд iз малюнком, а тодi сiдаю на лiжко й дiстаю з тумбочки свiй кишеньковий записник i олiвець. Опускаю очi в довгий список завдань, складений для себе сьогоднi вранцi, вiд пункту 1 «Скласти список завдань», уже перекресленого приемною рискою, й аж до пункту 22 «Помiркувати про життя пiсля смертi».
Пункт 22 був, мабуть, трохи амбiцiйним як для вечора п’ятницi, та принаймнi зараз я можу викреслити пункт 17 «Прикрасити стiни». Оглядаю колись сувору кiмнату, яку бiльшу частину ранку перетворювала на свою, вже вкотре. Тепер вона обвiшана художнiми творами, що iх роками дарувала менi Еббi, i часточки кольору й життя на бiлих клiнiчних стiнах впадають в око. Кожен твiр – результат чергового перебування в лiкарнi.
Ось я пiд крапельницею з голкою в руцi, а з пакета з рiдиною розлiтаються метелики рiзних форм, кольорiв i розмiрiв. Ось я з носовою трубкою, чий шнур скручений у символ нескiнченностi. Ось я з iнгалятором, звiдки вириваеться пара, утворюючи туманний нiмб. А ось найнiжнiший малюнок – побляклий вихор зiрок, який вона намалювала в мiй найперший приiзд сюди.
Вiн не такий вiдшлiфований, як ii останнi твори, але чомусь за це я люблю його бiльше.
А просто пiд усiею цiею живiстю… лежить моя купа медичного обладнання поряд iз незугарним лiкарняним стiльцем, оббитим зеленою штучною шкiрою, – стандартне меблювання кожноi палати тут, у Сент-Грейс. Тривожно дивлюся на порожню стiйку крапельницi, знаючи, що перший з багатьо
Сторінка 2
курсiв антибiотикiв на найближчий мiсяць почнеться рiвно за годину i дев’ять хвилин. Щастить же менi.– Сюди! – гукае голос просто пiд моiми дверима.
Пiдводжу очi – дверi повiльно, зi скрипом прочиняються, i в маленькiй шпаринi з’являються два обличчя. Камiла i Мiя вiдвiдували мене тут мiльйон разiв за останнi десять рокiв, а все не можуть потрапити з вестибюля до моеi палати, не розпитавши всiх у будiвлi, куди йти.
– Помилилися кiмнатою, – кажу я, всмiхаючись, а в них на обличчях проступае вираз щирого полегшення.
Мiя смiеться й вiдчиняе дверi до кiнця.
– Якщо чесно, цiлком могли. Це мiсце й досi – такий лабiринт, страшне.
– То ви радi? – кажу я й пiдстрибую обiйняти iх обох.
Камiла вiдсторонюеться, щоб роздивитись мене, й надувае губи. Їi темно-русяве волосся практично розсипаеться вздовж тiла.
– Друга поспiль поiздка без тебе.
Це так. Уже не вперше кiстозний фiброз не дае менi вирушити з класом чи то в подорож, чи на сонячнi канiкули, чи то на шкiльну подiю. Приблизно сiмдесят вiдсоткiв часу мое життя йде цiлком звичайним чином. Я ходжу до школи, тусуюся з Камiлою й Мiею, працюю над моiм застосунком. Лише роблю це все з недорозвиненими легенями. Але решту тридцять вiдсоткiв часу моiм життям керуе КФ. Тобто, коли треба повернутися до лiкарнi пiдтягнути здоров’я, я пропускаю такi заходи, як поiздка з класом до музею мистецтв чи, як-от зараз, наша шкiльна подорож до Кабо.
Так сталося, що нинiшне лiкування зосереджене навколо потреби накачати мене антибiотиками, щоб нарештi позбавити болю в горлi й лихоманки, якi нiяк не зникнуть.
А, i ще моя легенева функцiя стрiмко гiршае.
Мiя падае на мое лiжко i з театральним зiтханням розлягаеться на ньому.
– Це ж лише на два тижнi. Упевнена, що не можеш поiхати? Наша остання шкiльна подорож, Стелло!
– Упевнена, – твердо кажу я, i вони розумiють, що це не жарт.
Ми дружимо з середньоi школи, i вони вже знають, що, коли йдеться про плани, останне слово за КФ.
Не скажу, що менi не хочеться iхати. Просто це в буквальному сенсi питання життя i смертi. З цiеi причини я не можу поiхати до Кабо чи будь-куди – бо ризикую не повернутися. Не можу вчинити так зi своiми батьками. Не зараз.
– Ти ж була головою пiдготовчого комiтету цього року! Не можна попросити iх перенести твоi процедури? Ми не хочемо, щоб ти стирчала тут, – каже Камiла, жестом обводячи лiкарняну палату, яку я так старанно прикрасила.
Хитаю головою.
– У нас iще будуть спiльнi веснянi канiкули! А я не пропускала весняних вiкендiв iз близькими друзями з восьмого класу, коли застудилася! – кажу я, з надiею всмiхаючись i переводячи погляд з Камiли на Мiю i назад.
Проте жодна з них не всмiхаеться у вiдповiдь, натомiсть обидвi продовжують дивитися так, наче я вбила iхнiх домашнiх улюбленцiв.
Помiчаю в обох сумки з купальниками, якi попросила iх принести, тож вихоплюю сумку з рук Камiли, вiдчайдушно намагаючись змiнити тему.
– О-о, вибiр купальникiв! Треба обрати найкращi!
Якщо вже я не нiжитимусь в обраному купальнику пiд теплим сонцем Кабо, то вважаю, що можу хоч трохи насолодитися ним через подруг, обравши купальники iм у подорож.
Це пiдбадьорюе iх обох. Ми квапливо витрушуемо iхнi сумки менi на лiжко, створюючи мiсиво квiточок, горошку й неонових тканин.
Переглядаю ворох купальникiв Камiли, вихоплюю червоний – щось середне мiж низом бiкiнi i вiдрiзом нитки, без сумнiву, успадкований вiд ii старшоi сестри Меган.
Жбурляю його iй.
– Оцей. Дуже у твоему стилi.
Їi очi розширюються, i вона прикладае його до талii, здивовано поправляючи окуляри в дротянiй оправi.
– Тобто лiнii засмаги будуть пречудовi…
– Камiло, – кажу я, хапаючи бiкiнi в синьо-бiлу смужку, яке точно сидiтиме на нiй як влите. – Я пожартувала. Оцей iдеально пасуватиме.
З явним полегшенням вона вихоплюе в мене бiкiнi. Переводжу увагу на ворох купальникiв Мii, але та зайнята – сидить на зеленому лiкарняному стiльцi в кутку й строчить повiдомлення з незмiнною усмiшкою на обличчi.
Дiстаю з купи цiльний купальник, який у неi ще з урокiв плавання в шостому класi, i, криво посмiхаючись, простягаю iй.
– Як тобi оцей, Мiе?
– Подобаеться! Класний вигляд! – каже вона, шалено набираючи текст.
Камiла фиркае, складаючи своi купальники назад до сумки, й хитро всмiхаеться менi.
– У Мейсона з Брук – усе, – пояснюе вона.
– О Господи. Бути не може! – кажу я.
Оце так новина. Фантастична новина. Звiсно, не для Брук. Але Мiя вмирала за Мейсоном ще з урокiв англiйськоi в мiсiс Вiлсон у десятому класi, тож ця поiздка для неi – шанс нарештi зробити свiй хiд.
Мене добивае, що я не можу бути там iз нею й допомогти втiлити вбивчий десятикроковий план шаленого курортного роману з Мейсоном.
Мiя вiдкладае телефон i буденно знизуе плечима. Пiдiймаеться, вдаючи, що розглядае малюнок на стiнi.
– Нiчого особливого. Зустрiнемо його з Тейлором в аеропорту завтра вранцi.
Я кидаю на неi погляд, i вона розпливаеться в широкiй усмiшцi.
– Гаразд, дещо особливе в цьому е!
Сторінка 3
Ми всi верещимо вiд радощiв, i я пiдiймаю гарненький цiльний купальник у горошок – супервiнтажний i цiлком у ii стилi. Вона кивае, вихоплюе його в мене з рук i прикладае до себе.
– Саме сподiвалася, що ти обереш цей.
Обернувшись, бачу, як Камiла нервово поглядае на годинник. Не дивно – вона чемпiонка з прокрастинацii i, певно, ще жодноi речi до Кабо не зiбрала.
Окрiм бiкiнi, звiсно.
Вона бачить, що я помiтила ii погляд на годинник, i полохливо всмiхаеться.
– Менi ще треба купити пляжний рушник на завтра.
Типова Камiла.
Я встаю, i серце завмирае вiд думки, що вони йдуть; але я не хочу затримувати iх.
– Дiвчата, вам уже пора! У вас же лiтак iз самого рання.
Мiя обводить сумним поглядом кiмнату, доки Камiла пригнiчено крутить сумку з купальниками в руцi. Через них двох усе стае важчим, нiж я очiкувала. Ковтаю вiдчуття провини та образи, що закипають усерединi. Це ж не вони пропускають останню шкiльну поiздку до Кабо. Вони хоча б будуть разом.
Я широко всмiхаюсь обом, практично виволiкаючи iх за дверi. Щоки болять вiд усього цього вдаваного позитиву, та я не хочу зруйнувати його – заради них.
– Ми надiшлемо тобi купу фотографiй, окей? – каже Камiла, обiймаючи мене.
– Та вже надiшлiть! Прифотошопиш мене до кiлькох, – кажу я Мii, яка творить в Адобi справжнi дива. – І тодi навiть не скажеш, що мене там не було!
Вони тупцяють у дверях, i я надмiрно закочую очi, жартома виштовхуючи iх у коридор.
– Тiкайте звiдси. Ідiть, i чудовоi вам поiздки.
– Ми тебе любимо, Стелло! – гукають вони, йдучи коридором.
Я дивлюся iм услiд, i махаю, доки пружнi кучерi Мii зникають, i раптом усвiдомлюю, що нiчого так сильно не хочу, як пiти разом з ними збирати речi замiсть розпаковувати iх.
Моя усмiшка в’яне, щойно я зачиняю дверi й бачу стару родинну свiтлину, акуратно приколоту в кiмнатi до моiх дверей.
Їi зробили влiтку кiлька рокiв тому, на парадному ганку нашого дому пiд час барбекю на Четверте липня[1 - День незалежностi США. (Тут i далi прим. перекл.)]. Камера впiймала мить, коли я, Еббi, мама й тато дурнувато всмiхаемося всi разом. Вiдчуваю наплив туги за домом i чую скрип зношеноi хиткоi деревини парадних схiдцiв, що риплять пiд нами, коли ми зi смiхом зсуваемося докупи задля фотографii. Я сумую за цим вiдчуттям – що всi ми разом, щасливi й здоровi. І так бiльшу частину часу.
Це не допомагае. Зiтхнувши, я вiдходжу й кидаю погляд на вiзок iз лiками.
Правду кажучи, менi тут подобаеться. З шести рокiв це мiй дiм удалинi вiд дому, тож зазвичай я не проти приiздити сюди. Я отримую своi процедури, вживаю лiки, набираю вагу на молочних коктейлях, принагiдно бачуся з Барб i Джулi та iду – до наступного загострення. Усе дуже просто. Але цього разу я вiдчуваю занепокоення, навiть тривогу. Бо замiсть того, щоб лише хотiти одужати, я мушу одужати. Заради батькiв.
Адже вони взяли й зiпсували все, коли розлучились. А втративши одне одного, вони не переживуть, якщо втратять ще й мене. Я це знаю.
Якщо менi покращае, тодi, можливо…
Крок за кроком прямую до настiнного кисню. Двiчi перевiряю, чи вимiрювач швидкостi течii встановлений правильно, i слухаю рiвномiрне шипiння кисню, що надходить звiдти, а тодi вставляю кiнцi носовоi трубки у вуха й просуваю ii зубцi до носа. З зiтханням опускаюся на знайомо незручний лiкарняний матрац i глибоко вдихаю.
Тягнуся до кишенькового записника, щоб прочитати наступний пункт у моему списку завдань i цим зайняти себе: «18. Записати вiдео».
Я беру олiвець i замислено прикушую його, вдивляючись у ранiше написанi слова. Досить дивно, що зараз здаеться легшим думати про потойбiчне життя.
Але список е список, тож я видихаю й тягнуся до тумбочки по ноутбук, сидячи по-турецьки на новiй квiтчастiй ковдрi. Я придбала ii вчора в «Таргетi», доки Камiла з Мiею купували одяг для Кабо. Менi навiть не потрiбна була ковдра, але вони з таким завзяттям допомагали менi обрати щось для лiкарнi, що нiяково було не купити. Принаймнi вона дещо пасуе до моiх теперiшнiх стiн, яскравих, насичених i барвистих.
Нетерпляче вистукую пальцями по клавiатурi й скоса поглядаю на свое вiдбиття на екранi, доки завантажуеться комп’ютер. Насуплено роздивляюся кучму довгого русявого волосся й намагаюся пригладити його, знов i знов розчiсуючи пальцями. Невдоволена, знiмаю з зап’ястка гумку для волосся й стягую його в безладний вузол, намагаючись мати хоча б наполовину пристойний вигляд для цього вiдео. Беру з тумбочки примiрник «Програмування на Java пiд Android» i пiдкладаю пiд ноутбук, щоб не показувати зайвого пiд пiдборiддям i бути хоч трохи бiльш привабливою в записi.
Увiйшовши до свого акаунту на YouTube Live, налаштовую веб-камеру, щоб видно було малюнок Еббi з легенями просто за моею спиною.
Ідеальне тло.
Заплющую очi й глибоко вдихаю, чуючи знайомий свист, iз яким легенi вiдчайдушно намагаються всотати повiтря крiзь море слизу. Повiльно видихаючи, чiпляю на обличчя широку усмiшку, як на вiтальнiй листiвцi вiд Hallmark, перш нiж розплющити очi й натис
Сторінка 4
ути Enter для початку трансляцii.– Привiт, люди. У всiх добра Чорна п’ятниця? Я чекала на снiг, який так i не випав!
Кидаю погляд у куток екрана, розвертаючи камеру до лiкарняного вiкна – небо хмарно-сiре, дерева за склом зовсiм голi. Усмiхаюся: мiй стрiм постiйно набирае понад тисячу глядачiв – незначна частка вiд 23 940 пiдписникiв на YouTube, що пiдключаються дивитись, як iде моя боротьба з кiстозним фiброзом.
– Отже, я могла б збиратися на лiтак до Кабо в останню шкiльну подорож, але натомiсть проведу це свято у своему другому домi, дякувати легкому болю в горлi.
А також шаленiй лихоманцi. Пригадую, як менi вимiряли температуру вранцi пiд час реестрацii – електроннi цифри на градуснику миготiли чiтким 102[2 - 38,9 градусiв за Цельсiем.]. Але я не хочу згадувати про це у вiдео, бо моi батьки неодмiнно переглядатимуть це згодом.
Зараз iм лише вiдомо, що в мене надокучлива застуда.
– Кому потрiбнi цiлих два тижнi сонця, синього неба й пляжiв, коли можна мiсяць розкошувати просто в себе на задньому дворi?
Викладаю список переваг, рахуючи iх на пальцях.
– Подивимось. У мене цiлодобовий консьерж, необмежена кiлькiсть шоколадного пудингу й послуги пральнi. А, i ще цього разу Барб умовила докторку Гемiд дозволити тримати всi моi лiки та обладнання у себе в палатi! Переконайтеся!
Розвертаю веб-камеру до купи медичного обладнання, а потiм – до вiзка з лiками бiля себе, вже iдеально впорядкованими в алфавiтному i хронологiчному порядку згiдно з графiком дозування, що я внесла у власноруч розроблений застосунок. Нарештi вiн готовий до тестового запуску!
Це був пункт 14 у сьогоднiшньому списку завдань, i я неабияк пишаюся тим, що вийшло.
Комп’ютер дзеленчить – починають надходити коментарi. Бачу один, де згадують iм’я Барб iз кiлькома смайликами-сердечками. Вона улюблениця загалу, та й моя. Вiдколи я вперше лягла до лiкарнi понад десять рокiв тому, вона працюе тут пульмонологом, пригощае цукерками мене та iнших фiброзникiв, як-от мого спiльника По. Вона тримае нас за руку пiд час найнестерпнiших нападiв болю, наче iй це нiчого не варто.
Близько половини цього часу я знiмаю вiдео на YouTube, поширюючи iнформацiю про кiстозний фiброз. За цi роки моi операцii, процедури й вiзити до Сент-Грейс набрали бiльше глядачiв, нiж я могла уявити. Вони лишалися зi мною в перiод мого недолугого носiння брекетiв i всього iншого.
– Моя легенева функцiя знижена до тридцяти п’яти вiдсоткiв, – кажу я, заново розвертаючи камеру до себе. – Докторка Гемiд каже, я зараз стабiльно рухаюся вгору в списку претендентiв на трансплантацiю. Я пробуду тут мiсяць, уживатиму антибiотики, дотримуватимусь курсу лiкування… – Я переводжу погляд на малюнок позаду – здоровi легенi красуються надi мною, тiльки недосяжнi.
Хитаю головою i з усмiшкою нахиляюся взяти пляшечку з вiзка.
– Це означае: вчасно приймати лiки, носити вiброжилет, щоб розрiдити той слиз, i… – я пiдiймаю пляшечку, – щовечора вживати цiлу порцiю рiдкого харчування крiзь гастротомiчну трубку. Якщо котрась панi шкодуе, що не може з’iдати п’ять тисяч калорiй на день i мати при цьому готове до курорту тiло, я згодна помiнятися.
Комп’ютер знову дзеленчить – повiдомлення течуть одне за одним. Прочитавши декiлька, я дозволяю позитивному настрою витiснити весь негатив, з яким бралася до цiеi справи.
«Тримайся там, Стелло! Ми тебе любимо!»
«Виходь за мене!»
– Новi легенi можуть надiйти будь-якоi митi, тож я маю бути готова! – я кажу цi слова так, наче всiм серцем у них вiрю. Хоча по всiх цих роках навчилася не плекати завеликих надiй.
ДЗІНЬ! Ще одне повiдомлення.
«У мене КФ, i ти нагадуеш менi, що треба завжди лишатись на позитивi. Цiлую».
Мое серце теплiшае, i насамкiнець я широко всмiхаюся на камеру тiй людинi, котра веде ту ж боротьбу, що i я. Цього разу щиро.
– Гаразд, люди, дякую, що подивились! А зараз я маю ще раз перевiрити своi деннi й ранковi лiки. Знаете ж, яка я до всього прискiплива. Сподiваюсь, у всiх був чудовий тиждень. Бувайте!
Я завершую пряму трансляцiю, повiльно видихаю i, закриваючи браузер, бачу на екранi усмiхненi обличчя, готовi до зимового балу. Я, Камiла i Мiя тримаемося за руки, усi з однаковою глибоко-червоною помадою на губах, яку разом обрали в «Сефорi». Камiла хотiла яскраво-рожеву, але Мiя переконала нас, що червоний – саме той колiр, котрий ПОТРІБЕН нам у життi. Досi не впевнена, що це так.
Лягаючи знов, я беру до рук потертого ведмедика панду, що спочивае на моiх подушках, i мiцно обiймаю його. Латка – так назвала його моя сестра Еббi. І яким же влучним виявилося це iм’я. Роки поiздок зi мною до лiкарнi й назад помiтно позначилися на ньому. Рiзнокольоровi латки нашитi поверх прорваних мiсць, де вилiзла набивка, коли я надмiрно стискала його пiд час найболючiших процедур.
У дверi стукають, i тiеi ж секунди вони вiдчиняються – вриваеться Барб iз повними руками пудингу для заiдання лiкiв.
– Я повернулася! Роздача!
У Барб мало що змiнилося за останнi шiсть мiсяцiв чи за останнi десят
Сторінка 5
рокiв – вона й досi найкраща. Те саме коротке кучеряве волосся. Та сама кольорова медична форма. Та сама усмiшка, що освiтлюе цiлу кiмнату.Але слiдом за нею входить Джулi на останньому термiнi вагiтностi й несе крапельницю.
Ось це вже неабияка змiна за останнi пiвроку.
Я ковтаю свiй подив i всмiхаюся Барб, яка опускае чашки пудингу на край лiжка, щоб я розставила iх на вiзку, а потiм дiстае список – ще раз переконатися, що в ньому е все необхiдне.
– Що б я без тебе робила? – питаю я.
– Померла б, – пiдморгуе вона.
Джулi пiдвiшуе бiля мене пакет з антибiотиками, зачiпаючи животом мою руку. Чому вона не сказала менi, що вагiтна? Я цiпенiю, ледве всмiхаючись, дивлюся на ii опукле черевце й намагаюся м’яко вiдсунутися.
– За останнi пiвроку чимало змiнилося!
Вона потирае живiт, i ii блакитнi очi яскраво сяють, коли вона всмiхаеться менi.
– Хочеш вiдчути, як вона буцае нiжками?
– Нi, – мовлю я, трохи надто поспiшно.
Менi нiяково бачити, як ii злегка ошелешуе моя прямота i ii бiлявi брови вигинаються вiд подиву. Але я зовсiм не хочу, щоб мое прокляття опинилося поряд iз цим прекрасним, здоровим немовлям.
На щастя, вона переводить погляд на тло мого робочого столу.
– То ваша фотка з зимового балу? Я бачила кiлька таких в iнстi! – захоплено каже вона. – Як це було?
– Супер як весело! – кажу я пiднесеним тоном, коли нiяковiсть тане. Вiдкриваю теку на робочому столi, повну фотографiй. – Цiлих три пiснi вiдтягувалася на дискотецi. Покаталася в лiмузинi. Їжа була класна. Ще й устигла повернутися до десятоi тридцять, перш нiж утомилась, а це набагато краще, нiж я очiкувала! Кому потрiбен вiдбiй, коли тiло саме все знае, так?
Я показую iй та Барб кiлька наших свiтлин, зроблених удома в Мii перед танцями, доки вона ставить менi крапельницю й вимiрюе кров’яний тиск i рiвень кисню. Пригадую, як колись боялася голок, але з кожним забором кровi й з кожною крапельницею цей страх потроху вiдступав. Тепер я навiть не здригаюсь. І тому почуваюся сильною щоразу, як мене тицяють чи штрикають. Наче здатна все перемогти.
– Добре-добре, – каже Барб, коли вони вже мають усi моi життево важливi показники й припиняють охкати-ахкати над моею блискучою срiблястою трапецiевидною сукнею з бiлою трояндовою бутоньеркою.
Камiла, Мiя та я вирiшили помiнятися бутоньерками, коли пiшли дiвочою компанiею на бал. Я не хотiла йти туди з парою, тим бiльше що мене й не запрошували. Цiлком iмовiрно, менi б довелося пiти звiдтiля серед бiлого дня або стало б зле пiд час танцю, а це нечесно щодо того, з ким я прийшла б. Вони обидвi не хотiли, щоб я почувалася покинутою, тож замiсть того, щоб шукати собi пару, вирiшили, що ми пiдемо разом. Однак через перспективи з Мейсоном дуже малоймовiрно, що так буде й на випускному.
Барб кивае на заповнений лiками вiзок, поклавши руку на стегно.
– Я все одно приглядатиму за тобою, але в тебе цiлком непогано виходить.
Вона пiдiймае пляшечку з пiгулками.
– Не забудь, ти повинна прийняти це з iжею, – каже вона, обережно ставить ii назад i бере в руки iншу. – І подбай, щоб не…
– Зрозумiло, Барб, – кажу я.
Вона щойно взяла свiй звичний материнський тон, але переможено здiймае руки. Глибоко в душi вона знае, що все зi мною буде абсолютно добре.
Я махаю iм на прощання, коли вони вдвох прямують до дверей, i за допомогою пульта надаю лiжку трохи бiльш сидячого положення.
– До речi, – повiльно каже Барб, коли Джулi вислизае з кiмнати. Їi очi звужуються, i вона дивиться на мене з м’якою засторогою. – Я хочу, щоб ти спочатку закiнчила крапельницю, але По вже вселився до палати 310.
– Що? Справдi? – кажу я, i моi очi розширюються – я пориваюся самотужки вистрибнути з лiжка, щоб знайти його. Повiрити не можу: вiн не повiдомив менi, що буде тут!
Барб робить крок уперед, бере мене за плечi й м’яко штовхае назад на лiжко, не даючи повнiстю встати.
– Що саме з «Я хочу, щоб ти спочатку закiнчила крапельницю» ти не зрозумiла?
Я боязко всмiхаюся iй, але як вона може сварити мене? По був першим, iз ким я подружилася, потрапивши до лiкарнi. Вiн единий, хто справдi розумiе. Ми разом боролися з КФ десяток цих дурних рокiв. Ну, тобто разом на безпечнiй вiдстанi.
Нам не можна наближатись одне до одного. Для пацiентiв iз кiстозним фiброзом перехресне зараження певним штамом бактерii – величезний ризик. Один дотик мiж двома фiброзниками може в прямому сенсi вбити обох.
Їi серйозна насупленiсть поступаеться м’якiй усмiшцi.
– Заспокойся. Розслабся. Випий заспокiйливе, – вона жартома оглядае вiзок iз лiками. – Не буквально.
Я киваю й вибухаю щирим смiхом – вiд новини, що По теж тут, мене накривае свiжою хвилею полегшення.
– Я зазирну пiзнiше, щоб допомогти тобi з вiброжилетом, – каже Барб через плече, виходячи.
Схопивши телефон, швиденько набираю повiдомлення замiсть того, щоб божевiльно мчати коридором до палати 310.
«Ти тут? Я теж. Ремонтуюся».
Не минае й секунди, як мiй екран спалахуе його вiдповiддю:
«Бронхiт. Так сталося. Житиму. За
Сторінка 6
одь i помахай менi пiзнiше. Зараз спати».Я вiдкидаюся в лiжку i довго й повiльно видихаю.
Правду кажучи, я хвилююся через цей вiзит.
Моя легенева функцiя дуже швидко впала до тридцяти п’яти вiдсоткiв. І зараз понад лихоманку i хворе горло мене бiсить провести цiлий мiсяць тут, у лiкарнi, терпiти процедуру за процедурою, щоб завадити хворобi, доки моi друзi далеко. Дуже бiсить. Тридцять п’ять вiдсоткiв – цифра, через яку моя мама ночами не спить. Вона цього не каже, але це каже ii комп’ютер. Нескiнченнi пошуки iнформацii про пересадки легень i вiдсотки легеневоi функцii, новими словами й у нових виразах, але iдея завжди та сама. Як дати менi бiльше часу. Через це менi страшнiше, нiж будь-коли до того. Але не за себе. Коли в тебе КФ, ти в певному розумiннi звикаеш до думки, що помреш молодим. Нi, я боюся за батькiв. Боюся, що буде з ними в разi найгiршого тепер, коли вони не разом.
Але коли тут По – той, хто розумiе, – я можу пережити це. Щойно дозволю собi по-справжньому побачитися з ним.
Решта дня спливае повiльно.
Я працюю над застосунком, двiчi перевiряючи, чи полагодила програмну помилку, що постiйно вистрибувала при спробi запустити його на своему телефонi. Наношу трохи фуцидину на запалену шкiру навколо гастротрубки, намагаючись надати iй не такого пожежно-червоного, а бiльше лiтньо-захiдного рожевого вiдтiнку. Раз i двiчi перевiряю свою купку пляшечок i пiгулок «перед сном». Вiдповiдаю на щогодиннi повiдомлення батькiв. Дивлюся з вiкна, як тане день, i бачу парочку мого вiку, що смiються й цiлуються, входячи до лiкарнi. Не щодня бачиш щасливу пару, яка йде до лiкарнi. Дивлячись, як вони тримаються за руки й пристрасно перезираються, питаю себе, як це – коли хтось на тебе так дивиться. Люди завжди дивляться на мою носову трубку, на моi шрами, на мою гастротрубку, а не на мене.
І вiд цього хлопцi не стають у чергу бiля моеi шафки.
Я «зустрiчалася» з Тайлером Полом першого року в старшiй школi, але це тривало лише мiсяць, доки я не злягла з iнфекцiею й не потрапила до лiкарнi на кiлька тижнiв. Уже за кiлька днiв повiдомлення вiд нього стали надходити дедалi рiдше, i я вирiшила порвати з ним. Та це й було зовсiм не схоже на оту парочку надворi. У Тайлера пiтнiли долонi, коли ми трималися за руки, i вiн наносив стiльки спрею Axe, що кожного разу, як ми обiймались, у мене починався напад кашлю.
Цi думки анiтрохи не допомагають вiдволiктися, тож я навiть пробую виконати пункт 22 зi свого списку «Помiркувати про життя пiсля смертi» й читаю трохи з книги «Життя, смерть i безсмертя: подорож душi».
Але вже скоро я обираю просто лежати на лiжку, дивлячись у стелю й слухаючи свист власного подиху. Чую, як повiтря з натугою пробиваеться через слиз, що заповнюе простiр моiх легень. Перевертаючись, я вiдкриваю пляшечку фловенту, аби трохи допомогти легеням. Наливаю рiдину в iнгалятор бiля лiжка, маленький апарат з гудiнням запускаеться, i випари ллються крiзь ротову насадку.
Сiдаю, дивлячись на малюнок легень, доки роблю вдих i вдих.
Вдих i видих.
Вдих i… видих.
Сподiваюся, коли батьки прийдуть вiдвiдати мене в наступнi кiлька днiв, мiй подих буде не таким натужним. Кожному з них я сказала, що до лiкарнi сьогоднi вранцi мене вiдвезе iнший, насправдi ж просто замовила сюди «убер» вiд перехрестя бiля нового маминого помешкання. Не хочу, аби комусь iз них довелося знову бачити мене тут – принаймнi доки не матиму кращого вигляду.
Мама вже й без того кидала на мене стурбованi погляди, коли довелося надiти концентратор кисню, аби просто спакуватися.
У дверi стукають, i я вiдриваю погляд вiд стiни, в яку дивлюся, сподiваючись, що це По зайшов помахати менi. Виймаю з рота насадку, i у дверi зазирае Барб. Вона кидае хiрургiчну маску й гумовi рукавички на столик бiля моiх дверей.
– Новенька нагорi. Зустрiнемось хвилин за п’ятнадцять?
Мое серце пiдстрибуе.
Я киваю, вона широко всмiхаеться менi й вислизае з кiмнати. Хапаю ротом насадку й востанне швидко ковтаю фловент, щоб якнайбiльше заповнити його парою легенi, перш нiж устати й пiти. Вимкнувши iнгалятор, беру переносний концентратор кисню, що заряджаеться бiля лiжка, натискаю круглу кнопку посерединi, щоб увiмкнути його, i вiшаю на плече. Вставивши носову трубку, прямую до дверей, на ходу натягую синi гумовi рукавички й заправляю маску за вуха.
Узувши своi бiлi кросiвки, вiдчиняю дверi палати й вислизаю у вибiлений коридор, вирiшивши йти довгим маршрутом, щоб проминути кiмнату По.
Проходжу бiля поста медсестер посеред поверху, змахом вiтаючись з молодою помiчницею медсестри на iм’я Сара, яка всмiхаеться через стiнку новенькоi, гладенькоi металевоi кабiнки.
Споруду замiнили ще до мого останнього приiзду пiвроку тому. Вона тiеi ж висоти, що й ранiше, але тодi була зi старого дерева, як, мабуть, вiд самого заснування лiкарнi шiстдесят з лишком рокiв тому. Пам’ятаю, як була досить малою, щоб прослизнути пiд ii стiнкою туди, де була кiмната По, i ще лишалося кiлька дюймiв мiж моею головою i краем стола.
Зара
Сторінка 7
вiн менi до лiктя доходить.Прямуючи коридором, я всмiхаюся вiд вигляду маленького колумбiйського прапорця, приклееного з внутрiшнього боку прочинених дверей – перевернутий скейтборд не дае iм остаточно зачинитися.
Я зазираю всередину й бачу По, який мiцно спить у лiжку, згорнувшись на диво маленьким калачиком пiд своею картатою ковдрою, а вишуканий портрет Гордона Ремзi, вивiшений просто над лiжком, приглядае за ним.
Малюю сердечко на прибитiй ззовнi до дверей письмовiй дошцi – нехай знае, що я тут була, – i рушаю коридором до подвiйних дерев’яних дверей, що виходять до головноi частини лiкарнi, i вгору на лiфтi, далi крилом С, через мiсток до корпусу 2 i прямiсiнько до вiддiлення неонатальноi iнтенсивноi терапii.
Одна з переваг лiкування тут понад десять рокiв у тому, що я знаю лiкарню, як свiй рiдний дiм. Кожен виткий коридор, прихованi сходи чи потаемний шлях навпростець мною дослiдженi вздовж i впоперек.
Та не встигаю я вiдчинити подвiйнi дверi, як дверi палати бiля мене розчахуються, i, озирнувшись, я з подивом бачу профiль високого худого хлопця, якого нiколи ранiше не зустрiчала. Вiн стоiть у дверях кiмнати 315, в однiй руцi тримаючи блокнот для замальовок, а в iншiй – вугiльний олiвець. Його зап’ясток охоплюе бiлий лiкарняний браслет, як у мене.
Я завмираю на мiсцi.
Його скуйовджене темно-каштанове волосся перебувае в чарiвному безладi – наче вiн щойно зiйшов зi сторiнок Teen Vogue i раптом опинився посеред лiкарнi Сент-Грейс. Його очi яскраво-блакитнi, а iхнi кутки беруться зморшками, коли вiн говорить.
Але понад усе впадае в око його усмiшка. Кривувата, чарiвна i мае магнетичну теплоту.
Вiн такий гарний – здаеться, моя легенева функцiя падае ще вiдсоткiв на десять.
Добре, що маска приховуе половину мого обличчя, бо цього разу я не розраховувала на гарненьких хлопцiв на своему поверсi.
– Я засiк iхнiй графiк, – каже вiн, буденним жестом закладаючи олiвець за вухо.
Я беру трохи лiворуч i бачу, що вiн усмiхаеться тiй самiй парочцi, яка на моiх очах входила до лiкарнi.
– Тож якщо раптом не сядеш на кнопку виклику, – продовжуе вiн, – нiхто не потурбуе вас щонайменше годину. І не забувай: менi ще спати на тому лiжку, чуваче.
– Про це ми вже подбали.
Дивлюсь, як дiвчина розстiбае дорожню сумку, що у неi в руках, i показуе йому ковдри.
Стривайте. Що?
Гарненький хлопець присвистуе.
– Погляньте-но. Справжня дiвчина-скаут.
– Ми ж не тварини, чуваче, – каже ii бойфренд, усмiхаючись широкою парубочою усмiшкою.
Боже мiй. Огидно. Вiн пускае друзiв до себе в палату, як у мотель.
Кривлюсь i йду собi коридором до виходу – подалi вiд тiеi афери, що коiться позаду.
Теж менi красень.
Роздiл 2
Вiлл
– Гаразд, до зустрiчi, – iз цими словами я пiдморгую Джейсону й зачиняю дверi кiмнати, щоб дати iм трохи приватностi.
Лишаюся вiч-на-вiч iз порожнiми очницями черепа, намальованого в мене на дверях, з кисневою маскою, що звисае з рота, i написом унизу: «Лишайте сподiвання всi, хто входить».
Це мав би бути слоган цiеi лiкарнi. Чи будь-якоi з пiвсотнi тих, де я бував останнi вiсiм мiсяцiв свого життя.
Скоса поглядаю в коридор, як зачиняються дверi за дiвчиною, котру я сьогоднi вже бачив, – вселялася до палати далi по коридору. Бачу, як ii поношенi бiлi кросiвки зникають за дверима. Вона прибула сама, навантажена дорожньою сумкою, чималою й для трьох цiлком дорослих, однак на вигляд вона доволi нiвроку.
І якщо чесно. Не щодня бачиш, як лiкарнею розгулюе хоч трохи приваблива дiвчина, лише за п’ять дверей вiд твоеi палати.
Зазирнувши у свiй блокнот, я знизую плечима, згортаю його й ховаю до задньоi кишенi, а тодi рушаю коридором слiдом за нею. Не маю кращих планiв, а стирчати тут цiлу годину точно не збираюсь.
Протиснувшись у дверi, бачу, як вона простуе сiрою кахельною пiдлогою, вiтаючись i балакаючи мало не з кожним стрiчним, нiби влаштувала персональну ходу на День подяки. Заходить у великий скляний лiфт з видом на схiдний вестибюль, одразу за великою нарядженою ялинкою – ii, мабуть, вранцi поставили, задовго до того, як начисто зжерли все, що зосталось вiд того Дня.
Боронь Боже лишити на виду здоровезну iндичку хоч хвилиною довше.
Дивлюся, як вона пiдносить руки, притримуючи маску, доки нахиляеться натиснути кнопку. Дверi повiльно зачиняються.
Починаю пiднiматися сходами бiля лiфта, намагаючись нi в кого не врiзатись, при цьому стежу, як лiфт рiвномiрно здiймаеться на п’ятий поверх. Авжеж. Бiжу нагору з усiею швидкiстю, яку витримують легенi, примудряючись влетiти на п’ятий поверх iз достатнiм запасом часу, щоб витримати напад кашлю та оговтатися, перш нiж вона виходить з лiфта й зникае за рогом. Потираю груди, прокашлююся й слiдую за нею кiлькома коридорами i широким, у склянiй коробцi мостом, що веде до сусiднього корпусу.
Хоч вона тiльки-но приiхала сьогоднi вранцi, а явно знае, куди йде. Судячи з ii кроку й того, що вона, вочевидь, знае кожного в будiвлi, я б не здивувався, якби вона виявилася мером цього зак
Сторінка 8
аду. Я тут два тижнi i лише вчора з’ясував, як непомiтно прослизнути з моеi палати до кафетерiю нагорi в корпусi 2, а я ж анiтрохи не страждаю на просторовий кретинiзм. За всi цi роки я побував у стiлькох лiкарнях, що знаходити в них кружнi шляхи вже можна вважати моiм хобi.Вона зупиняеться неподалiк вiд подвiйних дверей з написом: «СХІДНИЙ ВХІД: ВІДДІЛЕННЯ НЕОНАТАЛЬНОЇ ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ» й зазирае всередину, перш нiж вiдчинити iх.
ВНІТ.
Дивно.
Мати дiтей, коли в тебе КФ, – це щось iз розряду надскладних завдань. Я чув, що дiвчата з КФ жорстко заганяються через це, але ходити зирити на малят, яких у тебе може нiколи не бути, – це геть iнший рiвень.
Це просто достобiса сумно.
Існуе багато всього, що бiсить мене в КФ, але тiльки не це. Практично всi хлопцi з КФ безплiднi, а це принаймнi означае: можна не боятися, що вiд мене хтось залетить i почнеться це довбане шоу пiд назвою «сiм’я».
Закладаюся, просто зараз Джейсон i сам би вiд цього не вiдмовився.
Глянувши в обидва боки, пiдступаю впритул до дверей i зазираю у вузеньке вiконце, щоб побачити, як вона стоiть перед оглядовою шибкою й очей не зводить з немовляти в iнкубаторi за склом. Його крихiтнi ручки й нiжки пiд’еднанi до апаратiв, вдесятеро бiльших за нього.
Штовхнувши перед собою дверi й прослизнувши в тьмяно освiтлений коридор, я всмiхаюся, секунду споглядаючи дiвчину в кросiвках. Не можу вiдiрвати погляду вiд ii вiдбиття у склi, за яким усе розпливаеться, доки я дивлюся на неi. Зблизька вона гарнiша, зi своiми довгими вiями й густими бровами. Навiть маска ii не псуе. Дивлюся, як вона вiдкидае з очей хвилясте жовто-русяве волосся, не зводячи рiшучо-зосередженого погляду з дитини за склом.
Я кахикаю, щоб привернути ii увагу.
– А я гадав, це чергова галiма лiкарня, повна нудних хворих. Аж тут з’являешся ти. Щастить менi.
Їi очi зустрiчаються з моiми у склi, спочатку з подивом, а потiм, майже одразу – з чимось схожим на огиду. Вона знов переводить погляд на дитину й мовчить.
Що ж, це майже обнадiйливий знак. Нiщо так не пiдходить для вдалого старту, як вiдраза.
– Бачив, як ти вселялася до кiмнати. Ти сюди надовго?
Вона не вiдповiдае. Якби не ii гримаса, подумав би, що вона мене не чула.
– А, до мене дiйшло. Я такий красунчик, що навiть слiв дiбрати не можеш.
Це досить зачiпае ii, щоб дiстати вiдповiдь.
– Тобi хiба не треба здавати кiмнати своiм «гостям»? – гиркае вона, обертаючись обличчям до мене й стягуючи з нього маску.
На мить вона захоплюе мене зненацька, i я смiюся, здивований ii прямотою.
Це справдi ii дiстае.
– Погодинно здаеш чи як? – питае вона, звужуючи темнi очi.
– Ха! То це ти пiдглядала в коридорi.
– Я не пiдглядаю, – парируе вона. – Це ти приперся за мною сюди.
Слушне зауваження. Але вона точно пiдглядала першою. Удаю, що спантеличений, i пiдiймаю руки, глузливо визнаючи поразку.
– Хотiв вiдрекомендуватись, але з таким ставленням…
– Дай-но вгадаю, – переривае вона. – Вважаеш себе бунтарем. Плюеш на правила, бо так ти хоч якось почуваешся господарем ситуацii. Правду кажу?
– Ти не помиляешся, – я вiдступаю, а тодi буденно притуляюся до стiни. – Гадаеш, це симпатично? – посмiхаюся до неi. – Тобто ти, мабуть, вважаеш це надзвичайно чарiвним. Стоiш у коридорi бозна-скiльки часу й витрiщаешся.
Вона закочуе очi, явно не в захватi вiд мене.
– Здавати свою палату друзям для сексу – це точно несимпатично.
А, вона справжня пай-дiвчинка.
– Сексу? Та що ти, нi. Вони збиралися влаштувати там трохи галасливi збори книжкового клубу десь на годину.
Вона зиркае на мене, явно не в захватi вiд мого сарказму.
– А. Он воно що, – кажу я, схрещуючи руки на грудях. – Ти щось маеш проти сексу.
– Звiсно, нi! У мене був секс, – каже вона, i ii очi розширюються, коли цi слова вивалюються в неi з горла. – Це нормально…
Це найбiльша брехня, яку я чув за цiлий рiк, а я ж практично оточений людьми, котрi намагаються пiдсолодити той факт, що я помираю.
Я смiюся.
– «Нормально» – це якось не дуже схвально, але я шукаю спiльну мову скрiзь, де можна.
Їi густi брови суворо сходяться.
– У нас немае нiчого спiльного.
Я пiдморгую – надто вже весело дражнити ii.
– Холодна зустрiч. Менi подобаеться.
Дверi зi стукотом вiдчиняються, i влiтае Барб, вiд чого ми пiдстрибуемо, здивованi несподiваним галасом.
– Вiлле Ньюмен! Ти що тут робиш? Тобi не можна йти з третього поверху пiсля того, що ти утнув на тому тижнi!
Я озираюся на дiвчину.
– Ось i маеш. Ім’я до твого маленького психологiчного портрета. А твое як?
Вона гнiвно зиркае на мене, швиденько натягуючи маску знов на рота, доки Барб не помiтила.
– Я тебе iгнорую.
Непогано. Пай-дiвчинка мае норов.
– І явна улюбленка вчительки.
– Шiсть крокiв, завжди! Ви обое знаете правила!
Я усвiдомлюю, що стою надто близько, i вiдступаю на крок, коли наближаеться Барб, врiзаючись у напружений простiр мiж нами. Звузивши очi, озираеться на мене.
– Що це ти тут робиш?
– М-м, – кажу я, вказуючи
Сторінка 9
а оглядове вiкно. – Дивлюся на немовлят.Вона явно не вважае це кумедним.
– Ану марш до своеi палати. Де твоя маска?
Я пiдiймаю руку й торкаюся свого неприкритого обличчя.
– Стелло, дякую, що твоя маска на тобi, – каже Барб.
– П’ять секунд тому не було, – бурмочу я.
Стелла гнiвно зиркае на мене понад головою Барб, i я широко всмiхаюсь у вiдповiдь.
Стелла.
Їi звати Стелла.
Не можу допустити, щоб Барб i справдi виставила мене, тож вирiшую забиратися звiдси. Наразi з мене вже досить доган.
– Веселiше, Стелло, – кажу я, вiдстрибуючи до дверей. – Таке життя. Ти й не помiтиш, як воно скiнчиться.
Я прямую за дверi, через мiст i крiзь крило С. Замiсть того щоб повертатися довгим шляхом, застрибую в значно хиткiший непрозорий лiфт, котрий вiдшукав два днi тому. Той випльовуе мене просто бiля поста медсестер на моему поверсi, де Джулi читае, схилившись над якимись паперами.
– Гей, Джулi, – кажу я, спираючись на стiйку й беручи олiвець.
Вона кидае погляд угору, швиденько дивиться на мене, перш нiж знов опустити очi на папери в ii руках.
– Що це ти задумав?
– Е, вештаюся лiкарнею. Дiстаю Барб, – кажу я, знизуючи плечима i ялозячи в пальцях олiвець. – Вона така злюка.
– Вiлле, вона не злюка, вона просто, знаеш…
Дивлюся на неi.
– Злюка.
Вона спираеться на медсестринську стiйку, поклавши руку на свiй надзвичайно вагiтний живiт.
– Жорстка. Правила важливi. Особливо для Барб. Вона не ризикуватиме.
Я озираюся й бачу, як дверi в кiнцi коридору знову широко вiдчиняються i звiдти виходять Барб i пай-дiвчинка власною особою.
Очi Барб звужуються, коли вона дивиться на мене, i я з невинним виглядом знизую плечима.
– Що? Я говорю до Джулi.
Вона пирхае, i вони вдвох проходять коридором до кiмнати Стелли. Стелла поправляе маску, озираючись на мене, i на крихiтну мить зустрiчаеться зi мною очима.
Я зiтхаю, дивлячись iй услiд.
– Терпiти мене не може.
– Котра з них? – уточнюе Джулi, простеживши за моiм поглядом у коридор.
Дверi палати Стелли зачиняються за ними двома, i я озираюся на Джулi.
Та дивиться на мене поглядом, який я бачив мiльйон разiв, вiдколи потрапив сюди. Їi блакитнi очi наповненi сумiшшю «Збожеволiв?» i чогось близького до турботи.
Утiм, здебiльшого це таки «Збожеволiв?»
– Навiть не думай про це, Вiлле.
Я кидаю погляд на теку, що лежить перед нею, i в око впадае iм’я у верхньому лiвому кутку.
Стелла Грант.
– Гаразд, – кажу я, наче нiчого особливого не сталося. – Добранiч.
Простую до палати 315, куди дiстаюся захеканий, з повним горлом i легенями слизу й болем у грудях пiсля вилазки. Знав би, що доведеться мало не марафон бiгти по всiй лiкарнi, може, потурбувався би прихопити з собою концентратор кисню.
Ех, кого я обманюю?
Дивлюся на годинник, переконуючись, що минула година, i вiдчиняю дверi. Вмикаю свiтло, помiчаю згорнуту записку вiд Гоуп i Джейсона на стандартних крохмально-бiлих лiкарняних простирадлах.
Як романтично з iхнього боку.
Намагаюся не засмучуватись, що вони вже пiшли. Мама витягла мене зi школи й перевела на домашне навчання в режимi мiжнародного туризму по лiкарнях, вiдколи вiсiм мiсяцiв тому в мене знайшли бактерiю B. cepacia. Наче до того мое життя вже не обiцяло бути смiховинно коротким, B. cepacia вiдгризе вiд нього ще величезний шмат, зруйнувавши й без того хрiнову легеневу функцiю швидше, нiж це вже вiдбувалось. І не бачити тобi нових легень, якщо у тебе всерединi лютуе бактерiя, яку жоднi антибiотики не беруть.
Але «невилiковний» – то для моеi матерi лише припущення, i вона рiшуче налаштована знайти рятiвне лiкування, наче голку в скиртi сiна. Навiть якщо для цього доведеться вiдрiзати мене вiд усiх.
Принаймнi ця лiкарня за пiвгодини iзди вiд Гоуп i Джейсона, тож вони можуть регулярно вiдвiдувати мене й тримати в курсi всього, що я пропускаю в школi. Вiдколи я пiдхопив B. cepacia, почуваюся так, наче вони единi, хто не поводиться зi мною, як iз лабораторним щуром. Вони завжди такi були – може, тому ми так iдеально ладнаемо мiж собою.
Я розгортаю записку i бачу в нiй сердечко та написане охайним почерком Гоуп «Скоро побачимось! За два тижнi тобi стукне аж 18! Гоуп i Джейсон». І це викликае в мене усмiшку.
«Аж 18». Ще два тижнi – i я сам собi голова. Я покину це останне клiнiчне випробування й цю лiкарню i зможу зробити хоч щось у своему життi, замiсть того щоб дати матерi змарнувати його.
Бiльше нiяких лiкарень. Нiяких стирчань у вибiлених будiвлях по всьому свiтовi, доки лiкарi випробовують на тобi засiб за засобом, жоден з яких не дiе.
Якщо вже помирати, хотiлося б спочатку справдi пожити.
А вже потiм я помру.
Кидаю погляд на сердечко, думаючи про той фатальний останнiй день. У якомусь поетичному мiсцi. Може, на пляжi. Чи на човнi десь на Мiссiсiпi. Аби тiльки без стiн. Я мiг би замалювати пейзаж, зробити свою останню карикатуру, на якiй показую середнiй палець всесвiту, а тодi кусаю великий.
Я жбурляю записку на лiжко, оглядаю простирадла i навiть злегка
Сторінка 10
юхаю iх для певностi. Крохмаль i вiдбiлювач. Звичайнi лiкарнянi пахощi. Добре.Опускаюся в рипуче шкiряне лiкарняне крiсло-гойдалку бiля вiкна й вiдсуваю вбiк купу кольорових олiвцiв i альбомiв, дiстаючи ноутбук з-пiд стосу ксерокопiй полiтичних карикатур 40-х рокiв, на якi колись рiвнявся. Вiдкриваю браузер i набираю в гуглi «Стелла Грант», на багато не розраховуючи. Вона схожа на тих дiвчат, що мають лише максимально приватнi сторiнки у фейсбуку. Чи галiмий твiтер-акаунт, де вона репостить меми про те, як важливо мити руки.
Однак перший результат – це сторiнка в YouTube пiд назвою «Не зовсiм таемний КФ-щоденник Стелли Грант», повна не менш як сотнi вiдео давниною вiд шести рокiв чи близько того. Примружуюся – назва сторiнки здаеться на диво знайомою. О Боже мiй, це ж той нещасний канал, посилання на який скинула менi мати кiлька мiсяцiв тому, намагаючись заохотити мене серйозно ставитись до лiкування.
Може, якби я знав, що на вигляд вона така…
Прокручую вниз до першого запису, пучкою клацаю на вiдео маленькоi Стелли з повним ротом металу й кiнським хвостиком. Намагаюся не розсмiятися. Цiкаво, якi тепер на вигляд ii зуби, – я ж бо нiколи не бачив ii усмiшки.
Мабуть, дуже гарнi. Вона явно з тих, хто справдi ставить собi на нiч зубний фiксатор, замiсть того щоб лишати його збирати пил на поличцi у ваннiй.
Здаеться, мiй навiть додому вiд ортодонта не доiхав.
Вмикаю гучнiсть, i ii голос ллеться з моiх динамiкiв.
– Як усi фiброзники, я народилася смертельно хворою. Нашi тiла виробляють забагато слизу, i цей слиз любить потрапляти в легенi й спричиняти iнфекцii, змушуючи легенi де-гра-ду-вати.
Маленька дiвчинка затинаеться на великому словi, перш нiж яскраво всмiхнутися на камеру.
– Зараз моi легенi працюють на п’ятдесят вiдсоткiв.
Запис вiдстiйний, а коли вона обертаеться, я впiзнаю сходи, на яких вона стоiть, – це головний вхiд до оцiеi лiкарнi. Не дивно, що вона так добре знае всi стежки довкола. Вона все життя приiздила сюди.
Я всмiхаюся маленькiй дiвчинцi у вiдповiдь, хоча цей запис – найдешевше з усього, що я будь-коли бачив. Вона сiдае на сходах, глибоко вдихае.
– Докторка Гемiд каже, такими темпами менi потрiбна буде пересадка легень ще до того, як я пiду до старшоi школи. Пересадка мене не зцiлить, але дасть бiльше часу! Хотiла б я мати ще кiлька рокiв, якщо тiльки менi пощастить iх отримати!
Знайшла кому про це розповiдати, Стелло.
Вона хоча б мае шанс.
Роздiл 3
Стелла
Я натягаю синiй вiброжилет, застiбаючи на тулубi з допомогою Барб. Вiн нестерпно нагадуе рятувальний жилет, якщо не враховувати вимикача, що стирчить iз нього. На крихiтну мить я дозволяю йому побути рятувальним жилетом i виглядаю у вiкно, уявляючи себе в Кабо на човнi з Мiею й Камiлою, у вечоровому сонцi, що сяе над обрiем.
Крики чайок, пiщаний пляж вдалинi, по пояс оголенi серфери – а тодi мимохiть думаю про Вiлла. Моргаю, i Кабо блякне, а перед очима проступають голi дерева за вiкном.
– Отже, Вiлл. То вiн фiброзник? – питаю я, хоч це очевидно.
Барб допомагае менi застiбнути останнiй ремiнь. Вiдтягую плече жилета, щоб той не муляв мою худу ключицю.
– Фiброзник, i це ще не все. B. cepacia. Вiн учасник нового випробування цевафломалiну. – Вона нагинаеться, вмикае апарат i дивиться на мене.
Моi очi розширюються, i я дивлюся на свiй величезний тюбик антисептика для рук. Я була так близько до нього, а в нього B. cepacia? Це ж практично смертний вирок для людей з КФ. Пощастить йому, якщо протягне ще кiлька рокiв.
І це якщо вiн дотримуватиметься режиму так само невiдступно, як я.
Жилет починае вiбрувати. Сильно. Вiдчуваю, як слиз у легенях потроху розсiюеться.
– Пiдхопиш таке – i можеш зробити ручкою своему шансу на новi легенi, – додае вона, пильно дивлячись на мене. – Тримайся подалi.
Я киваю. Авжеж, саме так я i збираюся чинити. Менi потрiбен той додатковий час. До того ж цей хлопець надто зациклений на собi, щоб бути менi до смаку.
– Випробування, – починаю я, дивлячись на Барб i пiдiймаючи руку, щоб зробити паузу в розмовi, адже кашляю згустком слизу.
Вона схвально кивае й простягае менi типове блiдо-рожеве судно. Я спльовую в нього й витираю рот, перш нiж заговорити.
– Якi в нього шанси?
Барб видихае, хитае головою, а вже тодi зустрiчаеться зi мною очима.
– Нiхто не знае. Препарат надто новий.
Однак по ii очах зрозумiло все. Ми замовкаемо, i лише апарат пихкае – жилет усе вiбруе.
– Готово. Треба щось, перш нiж я пiду?
Усмiхаюся, благально дивлячись на неi.
– Молочний коктейль?
Вона закочуе очi, вперши руки в боки.
– Я що тепер, покоiвка?
– Треба ж користатися перевагами, Барб! – кажу я, i вона смiеться.
Вона йде, i я сiдаю знов, усiм тiлом здригаючись пiд дiею вiброжилета. Моi думки блукають, i я пригадую обличчя Вiлла, що вiдбиваеться у склi ВНІТ, коли вiн стоiть позаду мене з зухвалою посмiшкою на обличчi.
B. cepacia. Жорстоко.
Але розгулювати лiкарнею без маски? Не дивно, що вiн узагалi ii пiдчепив, з
Сторінка 11
такими витiвками. Скiльки разiв я бачила в лiкарнi цей тип людей – злiчити не можу. Недбалi бунтiвники в дусi «Хороброго серця», вiдчайдушно намагаються кинути виклик своему дiагнозу, доки всьому не настане кiнець. Це навiть не оригiнально.– Гаразд, – каже Барб, зi своеi королiвськоi щедростi принiсши не один, а два молочнi коктейлi. – Будеш зайнята цим трохи.
Вона ставить iх на стiл бiля мене, i я всмiхаюся ii знайомим темно-карим очам.
– Дякую, Барб.
Вона кивае, м’яко торкаючись моеi голови, перш нiж вийти за дверi.
– Добранiч, дитинко. Побачимося завтра.
Я сiдаю, дивлячись у вiкно, i знов i знов кашляю слизом, поки жилет працюе над очищенням моiх повiтряних шляхiв. На очi потрапляють малюнок iз легенями й фотографiя, вивiшена поряд. Бiль, нiяк не пов’язаний з лiкуванням, наростае в грудях, щойно я пригадую свое справжне лiжко. Батькiв. Еббi. Беру телефон i бачу повiдомлення вiд тата. Це фотографiя староi акустичноi гiтари, що притулилась до староi тумбочки в його новiй квартирi. Цiлий день вiн настроював ii пiсля того, як я наполягла, щоб вiн зробив це замiсть везти мене до лiкарнi. Вiн удав, що не вiдчув при цьому полегшення, а я так само вдала, що мене вiдвезе мама, аби вiн не почувався винним.
Багато було вдавання пiсля найбезглуздiшого розлучення всiх часiв.
Пiвроку минуло, а вони й досi не можуть бачити одне одного.
Чомусь вiд цього я нестерпно хочу чути його голос. Вiдкриваю його контакти в телефонi й уже майже тисну зелену кнопку виклику, але в останню мить вирiшую цього не робити. Я нiколи не телефоную в перший день, а оцей кашель, спричинений вiброжилетом, лише стурбуе його. Вiн i так щогодини надсилае менi повiдомлення, аби переконатися, що я в порядку.
Не хочу турбувати батькiв. Не можу.
Краще просто дочекатися ранку.
Наступного ранку я розплющую очi й шукаю те, що розбудило мене. Бачу, як телефон шумно вiбруе на пiдлозi, сам собою впавши зi стола. Скоса поглядаю на склянки з-пiд коктейлiв i гору порожнiх чашок з-пiд шоколадного пудингу, що займають практично все мiсце. Не дивно, що телефон упав.
Якщо ми на шiстдесят вiдсоткiв складаемося з води, то на решту сорок я вже майже пудинг.
Зi стогоном перехиляюся через лiжко, щоб узяти телефон, i гастротрубка смикаеться, обпiкаючи болем. М’яко торкаюся боку, пiдiймаю футболку, щоб вiдiмкнути ii, i з подивом бачу, що шкiра навколо трубки ще бiльш почервонiла й запалена, нiж ранiше.
Це недобре. Зазвичай подразнення зникають вiд незначноi кiлькостi фуцидину, але той, що я нанесла вчора, явно не дав жодних змiн.
Накладаю бiльшу грудку мазi, сподiваючись, що це допоможе, i додаю до списку завдань простежити за цим, а потiм переглядаю сповiщення. На мене чекають двiйко «штурханцiв» вiд Мii та Камiли, що сiдають на ранковий лiтак, соннi, але щасливi. Батьки обое написали менi, щоб дiзнатися, як я спала, чи добре облаштувалася, з проханням зателефонувати, коли прокинусь.
Я вже збираюся вiдповiсти обом, коли телефон вiбруе, i я торкаюсь екрана, щоб вiдкрити повiдомлення вiд По: «Прокинулась?»
Швиденько набираю вiдповiдь, питаючи, чи не хоче вiн поснiдати зi мною, як завжди, за двадцять хвилин, а тодi вiдкладаю телефон i спускаю ноги з лiжка, щоб узяти ноутбук.
Менше нiж за секунду телефон гуде вiдповiддю: «Та-ак!»
З усмiшкою натискаю кнопку виклику медсестри на лiжку. Привiтний голос Джулi прорiзаеться в динамiку:
– Доброго ранку, Стелло! Все гаразд?
– Еге. Можна менi зараз поснiдати? – питаю я, вмикаючи ноутбук.
– Буде зроблено!
Час на ноутбуку показуе 9: 00, i я пiдтягую до себе вiзок iз лiками, дивлячись на жменьки пiгулок, розкладених за кольором учора. Всмiхаюся до себе, усвiдомлюючи, що завтра о цiй порi, коли бета-версiя застосунку буде повнiстю готова й запрацюе, менi на телефон прийде нагадування прийняти ранковi пiгулки i точна доза, в якiй треба вжити кожну з них.
Майже рiк кропiткоi працi, i нарештi все збираеться докупи. Застосунок по всiх хронiчних захворюваннях, доповнений медичними картками, графiками й iнформацiею з дозування.
Я приймаю своi пiгулки й вiдкриваю скайп, продивляюся список контактiв, щоб дiзнатися, чи батьки в мережi. Бiля татового iменi горить маленька зелена цятка, тож я натискаю кнопку виклику й чекаю впродовж шумного дзвiнка.
На екранi з’являеться його обличчя – вiн опускае окуляри в товстiй оправi на втомленi очi. Я помiчаю, що вiн досi в пiжамi, його сивувате волосся стирчить в усiх напрямках, а пiд спину пiдкладена пухка подушка. Тато завжди рано вставав. Щоранку пiдiймався з лiжка до сьомоi тридцять, навiть у вихiднi.
Тривога поволi все мiцнiше стискае мене зсередини.
– Тобi треба поголитися, – кажу я, вдивляючись у незвичну щетину на його пiдборiддi.
Вiн завжди бував чисто виголеним, не враховуючи борiдки, яку носив однiеi зими, коли я ходила до початковоi школи.
Вiн усмiхаеться, потираючи свое неохайне пiдборiддя.
– А тобi – новi легенi. Що, з’iла?
Я закочую очi, а вiн смiеться з власного жарту.
– Як минув концер
Сторінка 12
?Вiн знизуе плечима.
– А, ти ж знаеш.
– Я рада, що ти знову виступаеш! – бадьоро кажу я, всiма силами намагаючись мати перед ним добрий вигляд.
– Хворе горло одужуе? – питае вiн, кидаючи на мене стривожений погляд.
Я киваю, ковтаючи на знак того, що запалення в моему горлi починае вiдступати.
– Уже в мiльйон разiв краще!
Його очi сповнюються полегшенням, i я швидко змiнюю тему, перш нiж вiн знову почне розпитувати про лiкування.
– Як твоя нова квартира?
Вiн даруе менi найяскравiшу усмiшку.
– Блиск! Там е лiжко i ванна!
Його усмiшка повiльно згасае, i вiн знизуе плечима.
– Ось майже i все. Упевнений, житло твоеi мами краще. Вона завжди вмiла створити домашню атмосферу будь-де.
– Може, якби ти просто зателефонував iй…
Вiн хитае головою й переривае мене.
– Проiхали. Серйозно, все добре, серденько. Квартира прекрасна, i в мене е ти й моя гiтара! Що ще менi треба?
Мiй шлунок стискаеться, але у дверi стукають, i входить Джулi з темно-зеленою тацею в руках, повною iжi.
Тато бачить ii й розквiтае.
– Джулi! Ти як?
Джулi ставить тацю й демонструе йому свiй животик. Для тiеi, яка останнi п’ять рокiв твердила, що нiколи не матиме дiтей, iй до смiшного не терпиться iх мати.
– Бачу, ти зайнята, – каже тато, широко всмiхаючись.
– Поговоримо пiзнiше, тату, – я переводжу курсор на кнопку завершення дзвiнка. – Люблю тебе.
Вiн салютуе менi, i розмова обриваеться. Запах яець i бекону пiдiймаеться вiд тарiлки, а поряд iз нею на тацi стоiть велетенський шоколадний коктейль.
– Ще що-небудь треба, Стел? Товариство?
Я кидаю погляд на ii вагiтний живiт i хитаю головою, вiдчуваючи, як несподiвана хвиля зневаги заповнюе моi груди. Я люблю Джулi, але я справдi не в настроi обговорювати ii нову маленьку сiм’ю, коли моя розпадаеться.
– Зараз зателефонуе По.
Мiй ноутбук дзеленчить – саме вчасно, – i на екранi вистрибуе фотографiя По i зелений символ слухавки. Джулi потирае живiт, дивлячись на мене чудним поглядом, а тодi напружено, збентежено всмiхаеться.
– Гаразд. Приемного вам часу!
Я натискаю кнопку «прийняти», i на екранi повiльно проступае обличчя По з густими чорними бровами поверх знайомих теплих карих очей. Вiн постригся, вiдколи я бачила його востанне. Коротше. Охайнiше. Вiн усмiхаеться менi вiд вуха до вуха, i я намагаюся всмiхнутись у вiдповiдь, але зрештою виходить щось бiльше схоже на гримасу.
Я не можу викинути з голови образ батька. Такий сумний i самотнiй, у лiжку, i все одно зморшки на його обличчi глибокi й сповненi виснаження.
А я навiть не можу вiдвiдати його.
– Привiт, mami[3 - Матусю! (Ісп.)]! Вигляд у тебе ФІГОВИЙ, – каже вiн, вiдставляючи свiй молочний коктейль i мружачись на мене. – Знов накидаешся своiми шоколадними пудингами?
Я знаю, що в цьому мiсцi маю засмiятися, та, схоже, вже витратила свiй денний лiмiт удавання. А ще навiть не пiв на десяту.
По хмуриться:
– Отакоi. Що сталося? Це через Кабо? Знаеш, обгорiти на сонцi – не жарт.
Я вiдмахуюсь i натомiсть пiдiймаю тацю, наче iграшку, щоб показати По мiй «снiданок лiсоруба». Яечня, бекон, картопля й молочний коктейль! Звичайна рiч для наших побачень за снiданком.
По дивиться на мене з викликом, наче менi не вдасться так просто змiнити тему, але не може у вiдповiдь не пiдняти свою й продемонструвати менi iдентичний снiданок – ось тiльки його яечня гарно прикрашена цибулею-рiзанцем, петрушкою i… Стривайте.
Нi фiга собi, трюфелi!
– По! Де ти трюфелi доп’яв?
Вiн пiдводить брови, всмiхаючись.
– Треба з собою приносити, mija[4 - Доню моя! (Ісп.)]! – каже вiн i перемiщуе веб-камеру, щоб показати вiзок для лiкiв, перетворений на iдеально впорядковану полицю зi спецiями. Замiсть пляшечок iз пiгулками вiн уставлений банками та особливими приправами й стоiть пiд капличкою його улюбленого скейтбордиста Пола Родрiгеса й всiеi колумбiйськоi збiрноi з футболу. Типовий По. Їжа, скейтбординг i f?tbol – три його БЕЗУМОВНО улюбленi речi.
У нього на стiнi висить стiльки футболок, що вистачить одягти всiх фiброзникiв на цьому поверсi й створити поганеньку, серцево-судинно-кволу збiрну.
Камера хитаеться до нього, i я бачу груди Гордона Ремзi, що визирають з-за його спини.
– Але спочатку – нашi закуски!
Вiн пiдiймае жменю таблеток креону, що допоможе нашим тiлам перетравити iжу, яку ми зараз з’iмо.
– Найкраща частина кожноi трапези! – саркастично кажу я, набираючи в руку червоно-бiлих таблеток з маленькоi пластиковоi чашечки бiля моеi тацi.
– Отже, – каже По, проковтнувши останню зi своiх. – Якщо вже ти небалакуча, поговоримо про мене. Я сам! Готовий до…
– Ти порвав з Майклом? – сердито питаю я. – По!
По робить глибокий ковток молочного коктейлю.
– Може, це вiн порвав зi мною.
– Справдi?
– Так! Гаразд, це було взаемно, – каже вiн, а тодi зiтхае й хитае головою. – Байдуже. Я порвав iз ним.
Я хмурюся. Вони iдеально пiдходили один одному. Майкл любив скейтбординг i вiв надзвичайно популярний блог про iжу, за яким ревно стежив По три
Сторінка 13
роки, перш нiж вони познайомилися. Вiн був не такий, як iншi, з ким зустрiчався По. У певному сенсi старший, хоча йому щойно виповнилося вiсiмнадцять. А найважливiше – з ним По ставав iнакшим.– Вiн тобi дiйсно подобався, По. Я гадала, вiн – той самий.
А мала б здогадатися. По мiг би книгу написати про страх серйозних стосункiв. Що, втiм, нiколи не зупиняло його в пошуку чергового романтичного захоплення. До Майкла був Тiм, тиждень по тому може бути Девiд. І, чесно кажучи, я трохи заздрю йому з його шаленими романами.
Я нiколи ранiше не закохувалася. Тайлер Пол явно не рахуеться. Та якби я й мала шанс, зустрiчатися з кимось – це ризик, якого я зараз не можу собi дозволити. Треба лишатися зосередженою. Лишатися живою. Отримати донорськi легенi. Зменшити батькiвське горе. Це практично робота на повну ставку. І в нiй точно немае нiчого сексуального.
– Ну а вiн не той, – каже По з таким виглядом, нiби нiчого особливого не сталося. – Коротше, до бiса його, правильно?
– Ну, в тебе з ним принаймнi щось було, – кажу я, знизуючи плечима, доки длубаюся у своiй яечнi.
Бачу перед собою багатозначну посмiшку Вiлла, коли вчора сказала йому, що в мене вже був секс. Козел.
По смiеться, сьорбнувши молочного коктейлю, але вдавлюеться й починае задихатись. Монiтори життевих показникiв по той бiк ноутбука завивають, доки вiн намагаеться вдихнути.
О Господи. Нi, нi, нi. Я пiдстрибую.
– По!
Вiдштовхую ноутбук i вибiгаю в коридор, коли на посту медсестер лунае сигнал тривоги. Кожна пора мого тiла заповнена страхом. Чийсь голос вигукуе:
– Кiмната 310! Рiвень кисню в кровi небезпечно падае. Падае!
Падае. Вiн не може дихати, не може дихати.
– Вiн задихаеться! По задихаеться! – кричу я, i моi очi наповнюються сльозами.
Я лечу по коридору слiдом за Джулi, натягуючи маску на ходу. Вона вриваеться у дверi попереду мене й заходиться перевiряти монiтор, що пищить. Я боюся глянути. Боюся побачити, як По страждае. Боюся побачити По…
В порядку.
Вiн уже в порядку, сидить у своему крiслi так, наче нiчого не трапилося.
Полегшення охоплюе мене, i я вкриваюся холодним потом, доки вiн переводить погляд з мене на Джулi й з боязким виразом обличчя пiдiймае свiй сенсор на пальцi.
– Вибачте! Вiн злетiв. Я не примотав його знову пiсля душу.
Повiльно видихаю, усвiдомлюючи, що весь цей час затамовувала подих. Що важкувато зробити, коли твоi легенi ледве працюють.
Джулi притуляеться до стiни, явно шокована не менше за мене.
– По. Господи. Коли твiй датчик кисню ось так падае… – вона хитае головою. – Просто надiнь його знову.
– Менi вiн бiльше не потрiбен, Джул, – каже вiн, дивлячись на неi. – Дозволь, я його знiму.
– У жодному разi. Зараз твоi легенi нi на що не годяться. Ми мусимо пильнувати за твоiм станом, тож ти маеш надiти цю штукенцiю.
Вона глибоко вдихае й простягае шматок клейкоi стрiчки, щоб вiн мiг примотати сенсор на мiсце.
– Будь ласка.
Вiн голосно зiтхае, але знов приеднуе датчик на кiнчику пальця до датчика кисню в кровi, який носить на зап’ястку.
Я киваю, нарештi переводячи подих.
– Я згодна, По. Не знiмай його.
Вiн мигцем дивиться на мене, примотуючи сенсор до середнього пальця, i з посмiшкою демонструе його менi.
Я закочую очi, кидаючи погляд у коридор на дверi того покидька: 315. Попри метушню, дверi мiцно зачиненi, з-пiд них видно свiтло. Навiть носа не висуне переконатися, що в усiх усе добре? Весь поверх пiднявся, наче за перекликом, усi повiдчиняли дверi, аби пересвiдчитися, що все гаразд. Я смикаюся й пригладжую волосся, озираючись назад на По, – вчасно, щоб побачити, як той пiдiймае брови.
– Що, намагаешся бути гарною для когось?
– Не кажи дурниць.
Я зиркаю на нього i на Джулi, коли тi кидають цiкавi погляди в мiй бiк. Вказую на його iжу.
– Ти от-от змарнуеш кiлька чудових трюфелiв, бо вони опиняться в холоднiй яечнi, – кажу, а тодi поспiшаю назад коридором, щоб завершити наш снiданок у чатi.
Що бiльша вiдстань мiж мною i кiмнатою 315, то краще.
Роздiл 4
Вiлл
Я сонно тру очi, клацаючи на iнше вiдео. Тарiлка недоiденоi яечнi з беконом стоiть охолола поряд на столi. Цiлу нiч я не спав – переглядав вiдео, одне за одним. Марафон Стелли Грант, хоч i з галiмим фiброзним контентом.
Продивляючись список вiдтворення, клацаю на наступному.
Це – торiшне, зi смiховинно тьмяним освiтленням, якщо не зважати на яскравий спалах телефонноi камери. Схоже на благодiйний захiд, що вiдбуваеться в затемненому барi. Над сценою висить величезний банер зi словами: «ВРЯТУЙ ПЛАНЕТУ – ПІДТРИМАЙ ДЕНЬ ЗЕМЛІ».
Камера зосереджуеться на чоловiковi, який грае на акустичнiй гiтарi, буденно сидячи на дерев’яному стiльцi, поки дiвчина з кучерявим темно-русявим волоссям спiвае. Я впiзнаю iх обох з усiх вiдео, що переглянув.
Стеллин батько та ii сестра Еббi.
Об’ектив розвертаеться до Стелли, яка широко всмiхаеться – ii зуби бiлi й рiвнi, як я й очiкував. Вона нафарбована, i я кашляю вiд подиву – настiльки iнакший у неi вигляд. Але не ч
Сторінка 14
рез макiяж. Вона щасливiша. Спокiйнiша. Не така, як була в нашу особисту зустрiч.Навiть носова трубка iй личить, коли вона так усмiхаеться.
– Тато i Еббi! Крадуть мое шоу! Якщо я помру до двадцяти одного, принаймнi я побувала в барi.
Вона розвертае камеру, щоб показати старшу жiнку з таким самим довгим русявим волоссям, що сидить поряд iз нею за яскраво-червоним столиком.
– Привiтайся, мамо!
Жiнка махае рукою, широко всмiхаючись у камеру.
Повз iхнiй столик проходить офiцiантка, i Стелла жестом пiдкликае ii.
– А, так. Менi бурбон, будь ласка. Нерозбавлений.
Я хмикаю, коли ii мати викрикуе:
– Нi, нiзащо!
– О, гарна спроба, Стелло, – зi смiхом кажу я, коли спалахуе яскраве свiтло, осяваючи iхнi обличчя.
Пiсня на задньому планi завершуеться, i Стелла починае шалено аплодувати, розвертаючи камеру, щоб видно було ii сестру Еббi, яка всмiхаеться iй зi сцени.
– Отже, моя маленька сестричка Стелла сьогоднi тут, – каже Еббi, вказуючи прямiсiнько на Стеллу. – Наче боротьби за власне життя iй не досить, вона збираеться ще й планету рятувати! Ходи сюди, покажи iм, на що здатна, Стелло!
Голос Стелли лунае крiзь динамiки, збентежений i приголомшений:
– Е-е, то ви це спланували?
Камера знов обертаеться до ii матерi, яка всмiхаеться. Еге.
– Ну ж бо, дитинко. Я знiматиму! – каже ii мати, i все випадае з фокуса – Стелла передае iй телефон.
Усi в залi пiдбадьорюють ii, коли вона тягне свiй переносний кисневий концентратор на сцену, з допомогою Еббi маневруе по сходах i входить у свiтло прожекторiв. Нервово поправляе носову трубку, доки тато подае iй мiкрофон, а тодi вона розвертаеться до юрби зi словами:
– Це для мене вперше. Принаймнi перед публiкою. Не смiйтеся!
І, звичайно, всi смiються, включно зi Стеллою. Ось тiльки ii смiх пронизаний хвилюванням.
Вона боязко озираеться на сестру. Еббi щось каже iй, що мiкрофон ловить лише частково.
– Бушель i ще трiшки[5 - Бушель – мiра об’ему, що застосовуеться для сипких товарiв, дорiвнюе приблизно 36 лiтрам (трьом вiдрам).].
І що це означае?
Однак це дiе, i хвилювання на обличчi Стелли як рукою знiмае.
Їi тато починае бренькати на гiтарi, i я собi мугикаю разом з ними, перш нiж мiй мозок упiзнае, що вони спiвають. Усi в залi гойдаються в такт, хитаючи головами влiво-вправо, вiдстукуючи ногами.
– Чула я, таемна е струна…
Вау. Вони обидвi вмiють спiвати.
Їi сестра хизуеться своiм чистим, сильним i могутнiм голосом, тодi як у Стелли – прозорий i м’який, плинний – у всiх розумiннях.
Я натискаю паузу, коли камера знiмае великим планом обличчя Стелли, i всi ii риси оживають у сяйвi прожектора. Безтурботна, усмiхнена i щаслива там, на сценi, поряд iз сестрою й батьком. Цiкаво, чому вчора вона була така… скута.
Запускаю пальцi у волосся, вдивляючись у ii довгi коси, в тiнь вiд ii ключицi, в блиск ii карих очей, коли вона всмiхаеться. Вiд адреналiну колiр приливае до ii обличчя, i щоки мають яскравий, пожвавлений рожевий колiр.
Не брехатиму. Вона гарна.
Справдi гарна.
Я вiдводжу погляд i – постривайте-но… Бути не може. Пiдсвiчую цифру курсором.
– Сто тисяч переглядiв? Ви що, жартуете?
Хто ця дiвчина?
Менш нiж за годину мою першу пiсля безсонноi ночi дрiмоту перервав сигнал тривоги в коридорi, а другу спробу пiзнiше зiрвали мати й докторка Гемiд, вломившись до моеi палати з вечiрнiм вiзитом. Утомлений, я придушую позiхання i втуплюю погляд у порожнiй двiр, звiдки холоднi вiтри й прогнозований снiг заганяють усiх усередину.
Снiг. Принаймнi е на що чекати.
Притуляюся головою до прохолодного скла, з нетерпiнням очiкуючи, доки свiт довкола вкрие бiлою ковдрою. Я не торкався снiгу, вiдколи мати вперше здала мене до найкрутiшого лiкувального закладу як морську свинку для дослiдiв лiкiв проти B. cepacia. То було у Швецii, i цю штуку вдосконалювали вже рокiв п’ять.
Вочевидь, «вдосконалили» недостатньо, бо тижнi за два я повернувся вiд них додому зовсiм нiякий.
Наразi я мало що пригадую з тодiшнього перебування в лiкарнi. З бiльшостi своiх лiкарняних подорожей пам’ятаю лише бiлий колiр. Бiлi лiкарнянi простирадла, бiлi стiни, бiлi лабораторнi халати – усе зливаеться. Та все ж пригадую кучугури снiгу, якi намело пiд час мого перебування там – так само бiлi, тiльки гарнi, не такi стерильнi. Справжнi. Я мрiяв поiхати кататися в Альпах, чорт би забрав ту легеневу функцiю. Але единий снiг, якого менi вдалося торкнутися, був на даху орендованоi матiр’ю автiвки.
– Вiлле, – суворий голос матерi прорiзаеться крiзь марення про бiлий порох. – Ти слухаеш?
Вона знущаеться?
Я повертаю голову й дивлюся на неi та докторку Гемiд, киваю, мов китайський бовванчик, хоч за весь цей час не чув жодного слова. Вони постiйно торочать про результати мого першого тесту, вiдколи я розпочав випробування десь тиждень тому, i, як завжди, нiчого не змiнилося.
– Нам треба бути терплячими, – каже докторка Гемiд. – Перший етап клiнiчних випробувань на людях розпочався лише пiвтора року тому.
Я не зводжу
Сторінка 15
очей з матерi, дивлячись, як вона поспiшно кивае, i ii коротка бiлява стрижка рухаеться вгору-вниз пiд слова лiкарки.Цiкаво, за скiльки ниточок iй довелося смикнути й скiльки грошей викинути, щоби втягнути мене в це.
– Ми вiдстежуемо його стан, але Вiлл мае нам допомогти. Мае звести до мiнiмуму всi мiнливi чинники у своему життi, – очi лiкарки зосереджуються на менi, тонке обличчя стае серйозним. – Вiлле. Ризик перехресноi iнфекцii тепер iще вищий, тож…
Я перериваю ii:
– Не кашляти на iнших фiброзникiв. Зрозумiло.
Їi чорнi брови насуплено сходяться.
– Не наближатися до них на вiдстань витягнутоi руки. Заради iхньоi безпеки i твоеi.
Я глузливо пiдiймаю руку, декламуючи слова, що, мабуть, уже стали девiзом усiх фiброзникiв:
– Шiсть крокiв завжди.
Вона кивае.
– Ти зрозумiв.
– Я зрозумiв лише те, що в мене B. cepacia, отже, вся ця розмова тупа й безглузда.
Найближчим часом нiчого не змiниться.
– Немае нiчого неможливого! – з ентузiазмом каже докторка Гемiд.
Мати закушуе вудила:
– Я вiрю в це. Ти теж маеш вiрити.
Я видаю якнайширшу усмiшку й пiдiймаю великий палець, а тодi перевертаю його донизу й хитаю головою, зганяючи усмiшку з обличчя. Це така туфта.
Докторка Гемiд прокашлюеться, дивлячись на мою матiр.
– Гаразд. Залишаю це вам.
– Дякую, докторко Гемiд, – каже мати й завзято тисне iй руку, наче щойно пiдписала контракт для свого найнадокучливiшого клiента.
Докторка Гемiд наостанок усмiхаеться менi тонкими губами, а тодi йде. Мати обертаеться й дивиться на мене. Їi блакитнi очi пронизують наскрiзь, голос лунае колюче.
– Менi коштувало величезних зусиль включити тебе до цiеi програми, Вiлле.
Якщо пiд «зусиллями» розумiти виписаний чек на суму, за яку можна послати до коледжу маленьке село, то вона, безумовно, доклала зусиль, достатнiх, щоб зробити з мене лабораторну пробiрку.
– Чого ти хочеш? Подяки за те, що запхала мене до черговоi лiкарнi, змарнувавши ще бiльше мого часу? – я встаю й пiдходжу до неi, зазираючи в обличчя. – За два тижнi менi буде вiсiмнадцять. Я офiцiйно стану дорослим. Ти бiльше не триматимеш мене у вуздi.
На мить вона здаеться приголомшеною, а тодi ii очi звужуються. Вона хапае зi стiльця бiля дверей свiй плащ iз останньоi колекцii Prada, натягуе його й на ходу озираеться на мене.
– Побачимось на твоему днi народження.
Я притуляюся до дверей, дивлячись iй услiд, доки ii пiдбори цокають геть по коридору. Вона зупиняеться бiля поста медсестер, де Барб гортае якiсь папери.
– Барб, так? Дозвольте, залишу вам мiй мобiльний, – чую я, доки вона вiдкривае сумочку й дiстае звiдти гаманець. – Якщо цевафломалiн не подiе, Вiлл може стати… ще тим подарунком.
Барб нiчого не вiдповiдае, i тодi вона дiстае з гаманця вiзитiвку.
– Вiн уже так часто розчаровувався й очiкуе розчарування знов. Якщо не слухатиметься, зателефонуете менi?
Вона кидае вiзитiвку на стiл, а поверх неi жбурляе сотню, наче це якийсь шикарний ресторан, а я – столик, бiля якого треба упадати.
Вау. Це просто круто.
Барб витрiщаеться на грошi, пiдiймаючи брови на мою матiр.
– Це було не до речi, вам не здаеться? Вибачте. У нас так багато…
Їi голос стихае, i я дивлюся, як Барб бере зi стола вiзитiвку й грошi, зустрiчаючи погляд матерi з тiею ж рiшучiстю, з якою дивиться на мене, коли змушуе ковтати лiки.
– Не хвилюйтеся. Вiн у надiйних руках.
Вона тицяе сотню назад у руку матерi, ховае до кишенi вiзитiвку i дивиться повз матiр, зустрiчаючись очима зi мною.
Я знов прослизаю в палату, зачиняю за собою дверi та обсмикую комiр футболки. Пiдходжу до вiкна, потiм знов сiдаю на лiжко, а тодi знов до вiкна, розсуваю жалюзi – цi стiни починають тиснути на мене.
Треба вибратися назовнi. Менi потрiбне повiтря, не наповнене антисептиком.
Ривком вiдчиняю дверi шафи, щоб узяти толстовку, натягую ii й видивляюся на пост медсестер – чи шлях вiльний.
Жодних ознак присутностi Барб чи моеi матерi, але за столом сидить на телефонi Джулi, акурат мiж мною i вхiдними дверима, якими я потраплю одразу на сходи – единi в будiвлi сходи, що ведуть на дах.
Тихенько зачиняю дверi й крадуся коридором. Намагаюся пригнутися нижче вiд медсестринськоi стiйки, та коли чувак метр вiсiмдесят на зрiст намагаеться прошмигнути не висовуючись, спритностi в нього – як у зашореного слона. Джулi дивиться на мене, i я припадаю спиною до стiни, намагаючись злитися зi шпалерами. Вона дивиться на мене, звузивши очi, й вiднiмае телефон вiд рота.
– Куди це ти намилився?
Показую на пальцях, що йду.
Вона хитае головою, знаючи, що я ув’язнений на третьому поверсi, вiдколи минулого тижня заснув бiля торговельних автоматiв нагорi в корпусi 2, спричинивши розшук по всiй лiкарнi. Я складаю руки в благальному жестi, сподiваючись, що розпач, який ллеться з моеi душi, спонукае ii передумати.
Спочатку нiчого не виходить. Їi обличчя лишаеться жорстким, погляд не змiнюеться. Потiм вона закочуе очi й жбурляе менi маску, перш нiж змахом руки вiдправити на волю.
Дякуват
Сторінка 16
Боговi. Понад усе менi зараз треба вшитися з цього вибiленого пекла.Я пiдморгую iй. Принаймнi вона справжня людина.
Виходжу з крила КФ, штовхаючи перед собою важкi дверi на сходи й перестрибуючи через двi сходинки, хоча вже поверхом вище моi легенi палають. З кашлем чiпляюся за металевi поручнi, проминаю четвертий поверх, п’ятий, а потiм шостий i нарештi пiдходжу до великих червоних дверей iз прибитою величезною табличкою: «АВАРІЙНИЙ ВИХІД. ПІД ЧАС ВІДКРИТТЯ ДВЕРЕЙ СПРАЦЬОВУЄ СИГНАЛІЗАЦІЯ».
Дiстаю з задньоi кишенi гаманець i виймаю щiльно згорнутий долар, що зберiгаю в ньому для таких випадкiв. Тягнуся нагору i втикаю банкноту у вимикач сигналiзацii на одвiрку, аби сигнал не спрацював. Прочиняю дверi, зовсiм трохи, i крiзь них вислизаю на дах.
Потiм нахиляюся й закладаю гаманець мiж дверима та одвiрком, аби тi не захряснулися в мене за спиною. Урок, засвоений на гiркому досвiдi.
Мою матiр схопив би iнфаркт, бачила б вона, як я заклинюю дверi гаманцем Louis Vuitton, подарованим нею кiлька мiсяцiв тому. Але це iдiотський подарунок для того, хто нiкуди не ходить, окрiм лiкарняних кафетерiiв.
Хоча б пiд дверi його можна пiдкласти.
Я встаю, глибоко вдихаю й машинально заходжуся кашлем, коли холодне, рiзке зимове повiтря обпiкае менi легенi. Приемно, однак, бути надворi, а не сидiти замкненим в однотонних стiнах.
Я потягуюся, пiдiймаючи погляд у блiдо-сiре небо. Прогнозованi снiжинки нарештi повiльно кружляють у повiтрi, осiдаючи на моi щоки й волосся. Повiльно пiдходжу до краю даху та сiдаю на крижаний камiнь, звiсивши ноги вниз. Видихаю, почуваючись так, нiби стримував цей видих, вiдколи опинився тут два тижнi тому.
Усе звiдси здаеться прекрасним.
Хоч у якiй лiкарнi я опинявся, завжди знаходив спосiб вибратися на дах.
Я бачив паради з даху в Бразилii, людей, схожих на яскравих рiзнобарвних комах, якi танцювали вулицями, дикi й вiльнi. Я бачив Францiю, охоплену сном, Ейфелеву вежу, що яскраво сяяла вдалинi, бачив, як тихо згасало свiтло у квартирах на третьому поверсi, а в небi лiниво проступав мiсяць. Я бачив калiфорнiйськi пляжi, воду, що простираеться на довгi милi, людей, якi вранцi першим чином нiжаться в прекрасних хвилях.
Усi мiсця рiзнi. Усi унiкальнi. Однаковi лише лiкарнi, звiдки я iх бачу.
У цьому мiстi життя – не свято, але в певному розумiннi тут доволi затишно. Може, я мав би почуватися тут зручно, але менi тiльки стае тривожнiше. Мабуть, тому, що вперше за вiсiм мiсяцiв я там, звiдки рукою сягнути до дому. Дому. Там, де Гоуп i Джейсон. Де моi колишнi однокласники потроху пiдбираються до своiх випускних екзаменiв, нацiлившись на обраний батьками навчальний заклад з Лiги Плюща. Там, де моя спальня, де насправдi лежить мое божевiльне життя, пусте й непрожите.
Я стежу за фарами автiвок, що проносяться трасою повз лiкарню, за мерехтiнням святкових вогнiв на вiдстанi, за дiтьми, що, смiючись, катаються льодовим ставком бiля маленького парку.
У цьому е дещо просте. Свобода, вiд якоi сверблять пальцi.
Пам’ятаю, як колись ми з Джейсоном каталися льодовим ставком трохи далi вулицею вiд його будинку i холод пробирав нас до кiсток пiд час гри. Ми годинами пропадали там, влаштовували змагання, щоб перевiрити, хто проiде далi не впавши, жбурляли один в одного снiжками й робили снiгових янголiв.
Ми розважалися на повну до останньоi хвилини, коли невiдворотно з’являлася мати й тягла мене в дiм.
У лiкарняному дворi засвiчуються вогнi, i, глянувши вниз, я бачу дiвчину, яка сидить у своiй кiмнатi на третьому поверсi й набирае щось на своему ноутбуку, в парi навушникiв, зосереджена на екранi.
Постривайте.
Я примружуюся. Стелла.
Холодний вiтер куйовдить менi волосся, i я надягаю капюшон, спостерiгаючи за ii обличчям, доки вона друкуе.
Над чим узагалi вона може працювати? Це ж суботнiй вечiр.
Вона була така iнакша на тих вiдео, що я переглянув. Питаю себе, що змiнилось. Усе через це? Через лiкарнянi справи? Пiгулки, процедури й усi цi вибiленi стiни, що тиснуть на тебе й повiльно душать день за днем?
Я встаю, балансуючи на краю даху, i вдивляюся у двiр на сiм поверхiв нижче, лише на мить уявивши невагомiсть, абсолютну невимушенiсть падiння. Бачу, як Стелла пiдiймае очi вiд скла, i нашi погляди зустрiчаються тiеi ж митi, як вiтер вибивае з мене дух. Намагаюся вдихнути, щоби втягнути його назад, але моi нiкчемнi легенi ледве приймають кисень.
Усе повiтря, що менi вдаеться вдихнути, застрягае в горлi, i я починаю кашляти. Сильно.
Ребра ниють, за кожним разом кашель дедалi бiльше витягуе повiтря з легень, а очi починають сльозитися.
Нарештi я починаю опановувати це, але…
Моя голова йде обертом, зiр по краях темнiе.
Я смикаюся, переляканий, i ворушу головою, намагаючись зосередитися на червоних дверях виходу, чи на землi, чи на чому-небудь. Дивлюся на своi руки, благаючи, щоб чорнота розсiялась i свiт знову проступив перед очима, i знаю, що до вiльного падiння з краю даху – досi не бiльш як дюйм.
Роздiл 5
Стелла
Я рвучк
Сторінка 17
вiдчиняю дверi на сходи й застiбаю на собi куртку, дибаючи нагору. Серце гупае так гучно, що я ледве чую пiд собою власнi кроки, бiжучи по сходах.Вiн, мабуть, з глузду з’iхав.
Я досi бачу, як вiн стоiть на краю даху, готовий зiрватися з сьомого поверху й розбитися на смерть, i страх проступае в кожнiй рисi його обличчя. Нiчого подiбного до колишнього самовпевненого вишкiру.
Зi свистом долаю п’ятий поверх, лише на мить зупиняючись перевести подих i чiпляючись пiтними долонями за холоднi металевi поручнi. Вдивляюся через сходи на горiшнiй поверх, i в мене голова йде обертом. Хворе горло палае. Немае навiть часу схопити кисневий концентратор. Лише два поверхи. Ще два. Змушую себе продовжувати шлях нагору, переставляючи ноги за командою: лiвою, правою, лiвою, правою, лiвою, правою.
Нарештi виднiються дверi на дах, трохи прочиненi пiд яскраво-червоною сигналiзацiею, готовою спрацювати.
Вагаючись, переводжу погляд iз сигналiзацii на дверi i назад. Але чому вона не спрацювала, коли Вiлл вiдчинив дверi? Зламана?
А тодi бачу. Складена доларова купюра утримуе перемикач i не дае завити сигналiзацii, сповiщаючи всiх у лiкарнi, що якийсь довбень iз кiстозним фiброзом i суiцидальними нахилами вештаеться на даху.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Виноски
1
День незалежностi США. (Тут i далi прим. перекл.)
2
38,9 градусiв за Цельсiем.
3
Матусю! (Ісп.)
4
Доню моя! (Ісп.)
5
Бушель – мiра об’ему, що застосовуеться для сипких товарiв, дорiвнюе приблизно 36 лiтрам (трьом вiдрам).