Читать онлайн “Три заручники” «Джон Бакен»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Три заручникиДжон Бакен
Столiття
Найкращий спосiб заховати викрадену людину – позбавити ii пам’ятi й надати iй вiдносноi волi. Практично неможливо розшукати таких людей, навiть якщо вони були помiтними в суспiльствi фiгурами. Разом iз втратою пам’ятi зникають сталi зовнiшнi ознаки, якi надають можливостi для впiзнання, а заодно змiнюеться й зовнiшнiсть. Лорд або парламентарiй можуть перетворитися на докера, палубного матроса чи волоцюгу, що вештаеться пiд одним iз лондонських мостiв.
Головний герой – таемний агент, шпигун i майже супермен, вiдiйшов вiд справ i нарештi влаштувався з коханою в далекому селi. І ось одного разу його знаходять – нi, не месники, кредитори чи найманi вбивцi, а всього лише прохачi. З одним-единим проханням: допомогти визволити з рук злодiiв, бандитiв чи взагалi вселенського зла заручникiв.
Джон Бакен
Три заручники
Шановний читачу!
Спасибi, що придбали цю книгу.
Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.
Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.
Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!
Про автора
Ім’я Джона Бакена (1875–1940) практично невiдоме украiнському читачу, хоча вiн був не тiльки першокласним письменником, автором блискучих «шпигунських» романiв i романiв-бiографiй, але й одним iз найбiльш розумних, проникливих i далекоглядних полiтичних дiячiв Великоi Британii та Канади.
Виходець iз родини шотландського пастора-кальвiнiста, Бакен 1892 року вступив до юридичного факультету унiверситету в Глазго, i тодi ж почав пробувати сили в лiтературi. Його статтi, нариси та оповiдання охоче друкували популярнi англiйськi журнали i газети. Пiсля закiнчення унiверситету Бакен переiхав до Лондона, але незабаром змiнив кар’еру адвоката на посаду секретаря лорда Альфреда Мiлнера – верховного комiсара iмперii у справах африканських колонiй. Протягом двох з половиною рокiв вiн супроводжував свого патрона в Пiвденнiй Африцi, у самий розпал Англо-бурськоi вiйни (1899–1902), а потiм спробував щастя як видавець.
Перед Першою свiтовою вiйною Джон Бакен повернувся до журналiстики i всi военнi роки був европейським кореспондентом британськоi «Таймс».
У цей же час вiн став секретним спiвробiтником британськоi розвiдувальноi служби в чинi лейтенанта, i досвiд цiеi роботи не минув для нього даремно – 1915 року на свiт з’явився його перший «шпигунський» роман «Тридцять дев’ять сходин», який мав гучний успiх. Саме тут уперше виник привабливий образ героя, що згодом кочував сторiнками романiв Джона Бакена,– Рiчарда Ганнея. Серед них i роман «Три заручники», виданий 1924 року – один iз найбiльш захоплюючих сюжетiв про викрадення з полiтичним пiдгрунтям i водночас – вражаюча панорама звичаiв та полiтичного життя Англii до i пiсля кривавоi свiтовоi бiйнi.
У повоеннi роки Джон Бакен зайнявся полiтикою, але не залишав лiтературу – у цей час були опублiкованi написанi ним кiлька романiв, бiографii Вальтера Скотта, Олiвера Кромвеля i Юлiя Цезаря, а також нариси про британськi колонii в Африцi.
1927 року письменник був обраний до Палати громад. Згодом вiн прославився блискучими промовами на захист шотландськоi церкви, проти антисемiтськоi полiтики Гiтлера i на користь створення еврейськоi держави на землях Палестини. Парламентська дiяльнiсть принесла Джону Бакену ряд вищих нагород i титул лорда Твiдcмурського, а 1935 року король призначив його генерал-губернатором Канади. На цiй посадi письменник i залишався аж до своеi кончини 1940 року.
«Тридцять дев’ять сходин» уперше були екранiзованi 1935 року великим Альфредом Гiчкоком, потiм з’явилися екранiзацii 1959 i 1978 рокiв, а 2008 року режисер Джеймс Гоуз зняв сучасний ремейк цiеi хвилюючоi iсторii. За мотивами роману створена популярна комп’ютерна гра.
І в нашi днi книги
Страница 2
жона Бакена продовжують виходити багатьма европейськими мовами, увага читачiв до цих чудових зразкiв жанру не слабшае.Глава 1
Доктор Грiнслейд мiркуе
Пригадую, того вечора, перетинаючи Млиновий луг, я вiдчував себе цiлком щасливим й упокореним. Був один iз тих весняних днiв, коли здаеться, що зараз не середина березня, а, скорiше, травень, i лише прохолодний перламутровий серпанок на заходi нагадуе про те, що iз зимою ще не зовсiм покiнчено. Тепло прийшло на диво рано: уже встиг зацвiсти терен, а пiд кущами зажовтiли примули. Курiпки утворили пари, граки добудовували гнiзда, над луками носилися зграi дроздiв-горобинникiв, що поверталися на пiвнiч. На болотистому березi рiчечки я нарахував з пiвдюжини бекасiв, а на зарослiй папороттю лiсовiй галявинi помiтив вальдшнепа. У мене навiть з’явилася надiя, що цього року птахи знову влаштуються в наших краях, як бувало ранiше. Тiшить, коли спостерiгаеш, як природа знову оживае, i знаеш, що цей клаптик англiйськоi землi належить менi i тiльки менi, а всi цi дикi створiння – в якомусь сенсi спiвмешканцi, якi живуть у моему скромному будинку.
Інакше кажучи, я перебував у доброму гуморi, бо знайшов те, про що давно мрiяв. Одразу пiсля закiнчення вiйни я купив садибу Фоссе – як весiльний подарунок для Мерi, i ми прожили в нiй два з половиною роки. Моему синовi Пiтеру Джону йшов п’ятнадцятий мiсяць, вiн рiс тямущим малюком, здоровим, як лоша-стрибунець, i кумедним, як щеня тер’ера. Навiть прискiпливий погляд Мерi не помiчав у ньому жодних ознак нездоров’я.
Проте, садиба вимагала постiйноi уваги i чималих зусиль, оскiльки за роки вiйни повнiстю занепала. Треба було прорiдити дерева, полагодити хвiртки та огорожi, замiнити дренажнi труби, вiдновити пiдйомники на колодязях, заготовити корми для худоби, та й поля в кiнцi садиби заново окультивувати. Утiм, усе найскладнiше й найбiльш трудомiстке вже було зроблено, i, обводячи поглядом луки бiля рiчки i ледь помiтнi за лiском фронтони садиби, що колись була зведена ченцями поблизького монастиря, я вiдчував, що врештi-решт кинув якiр у затишнiй гаванi.
На столi в бiблiотецi на мене чекав стос листiв, але я до них не доторкнувся, бо не вiдчував анi крихти бажання спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. Поки я приймав ванну, Мерi крiзь дверi спальнi викладала новини: Пiтер Джон вередуе через черговий зубик, який тiльки-но прорiзався, нова корова шортгорнськоi породи чомусь дае все менше молока, до старого Джорджа Веддона повернулася онука, яка наймалася на службу, з’явилася нова порода качок, а в пiдстриженому кущi бiля озера звив гнiздо дрiзд-омелюх[1 - Спiвочий птах iз родини дроздових зi строкатим коричнево-бiлим оперенням. Набагато бiльший за звичайного спiвочого дрозда.].
Пустi балачки, скажете ви, але менi вони були куди цiкавiшi, нiж подii в Росii або сутички племен у передгiр’ях Гiндукушу. Щиро кажучи, я до того занурився в хатнi справи, що майже перестав зазирати в газети. Найчастiше номер «Таймс» так i залишався нерозгорнутим, оскiльки Мерi цiкавили лише некрологи й оголошення про весiлля, а вони друкувалися на останнiх шпальтах.
Але в цiлому не скажеш, що я став читати менше. Вечорами я нерiдко занурювався в iсторiю нашого графства, намагаючись бiльше дiзнатися про наших попередникiв на цих землях. Мене тiшила думка, що я живу в мiсцi, яке залишалося населеним протягом цiлоi тисячi рокiв. Рокiв триста тому в цих краях раз у раз вiдбувалися жорстокi сутички мiж «кавалерами» i «круглоголовими»[2 - «Кавалери» – прiзвисько прихильникiв англiйського короля Карла I (1600–1649) в епоху Англiйськоi революцii XVII столiття. Їхнi противники – «круглоголовi» – пiдтримували Парламент.], i з часом я став справжнiм знавцем цих мiкроскопiчних битв. Утiм, крiм мiсцевих баталiй, жодноi зацiкавленостi вiйськовими справами у мене не залишилося.
Одного разу, спускаючись у хол, ми зупинилися прямiсiнько посеред довгого сходового прольоту й одночасно подивились у вiкно, за яким виднiлися клаптик газону, частина озера i прогалина в лiсi, за якою зеленiло лугове роздолля. Мерi стиснула мою руку i промовила:
– Яка чарiвна тутешня природа! Дiку, ти коли-небудь думав, що ми оселимося в такому благословенному мiсцi? Як же нам пощастило!
Зненацька ii обличчя змiнилося – таке з нею iнодi траплялося, i Мерi раптом стала глибоко серйозною. Я вiдчув, як здригнулася ii рука.
– Усе це якось надмiру добре. Ми надто любимо це мiсце,– прошепотiла вона.– Але так не може тривати довго. Інодi менi стае моторошно…
– Нiсенiтниця! – розсмiявся я.– Що може статися? І взагалi: не розумiю, як можна боятися щастя?
Зрозумiло, я знав, що насправдi Мерi нiчого не боiться.
Вона засмiялася у вiдповiдь:
– І все одно: у мене те, що греки називали «ейдос». Ти, старий дикуне, звичайно, й гадки не маеш, що це означае. А це ось що: ти вiдчуваеш, що йти по життю треба смиренно й обережно, майже навшпиньки, аби тiльки не прогнiвити богинь долi. Хотiла б я знати, як це робиться.
Спроби йти навшпиньки закiнчилися тим, що на ост
Страница 3
ннiй сходинцi Мерi спотикнулася, i наш статечний рух сходами закiнчився невеликим, але зовсiм не урочистим вовтузiнням. Ми ледь не збили з нiг доктора Грiнслейда.Педдок – нинi вiн служив у нас дворецьким – саме допомагав доктору позбутися пальто, i за виразом обличчя поважного медика я зрозумiв, що на сьогоднi його робота закiнчена, i вiн мае намiр пообiдати разом iз нами.
Мабуть, варто сказати кiлька слiв про Тома Грiнслейда – з усiх тутешнiх знайомих з ним я зiйшовся особливо близько. Високий i худорлявий, злегка зсутулений, вiн був рудоволосий, а очi його мали той зеленувато-блакитний колiр, який нерiдко супроводжуе волосся подiбного вiдтiнку. Судячи з кольору обличчя i випнутих вилиць, ви могли б вирiшити, що вiн шотландець, але насправдi Грiнслейд народився в Девонширi, тобто на пiвденному заходi Англii. Утiм, вiн стiльки подорожував свiтом, вiдвiдав таку безлiч екзотичних мiсць, що майже забув про край, де минуло його дитинство.
Мене теж чимало хитало по свiту, але порiвняно з Грiнслейдом це майже нiщо. Почав вiн iз посади суднового лiкаря на китобiйному суднi. Потiм брав участь у вiйнi з бурами, пiсля чого став суддею в Пiвденно-Африканськiй республiцi, у мiстечку Лiденбург. Незабаром це заняття йому набридло, i вiн повiявся до Уганди, де досконало вивчив тропiчнi хвороби, водночас мало не вiдправив себе до праотцiв, експериментуючи зi щепленнями. Потiм його закинуло до Пiвденноi Америки, де наш док набув у Вальпараiсо нiчогеньку таку собi практику, але незабаром чкурнув до Малайських Штатiв[3 - Федерацiя чотирьох держав, якi були розташованi на пiвостровi Малакка (Негрi-Сембiлан, Паханг, Перак i Селангор). Існувала вiд 1896 до 1942 р.], де непогано заробив на каучуковiй лихоманцi. Пiсля цього вiн протягом трьох рокiв подорожував Центральною Азiею: дослiджував Пiвнiчну Монголiю з якимось хлопцем на прiзвище Дакетт i полював на новi види квiткових рослин у Китайському Тибетi, оскiльки був пристрасним ботанiком-аматором.
Додому Грiнслейд повернувся влiтку 1914 року, плануючи зайнятися деякими дослiдженнями в лабораторii, але почалася вiйна, i вiн вирушив до Францii як офiцер медичноi служби в складi добровольчого батальйону. Зрозумiло, вiн не уникнув поранення, провiв деякий час у шпиталях, пiсля чого поiхав до Месопотамii, де i перебував до Рiздва 1918 року, займаючись своею справою, але при цьому примудряючись раз у раз потрапляти в найрiзноманiтнiшi пригоди. Зокрема, вiн побував у Баку разом iз Денстервiлем[4 - Денстервiль, Лiонель – британський военачальник, генерал-майор. Очолюваний ним експедицiйний корпус вступив у Баку в серпнi 1918 року.] i навiть дiстався до Ташкента, де бiльшовики два тижнi протримали його в лазнi, переобладнанiй у в’язницю. Пiд час вiйни вiн перехворiв усiма вiдомими хворобами, бо скрiзь пiдставляв голову пiд обух, але нiщо не змогло знищити його залiзного здоров’я. Вiн не раз говорив менi, що серце, легенi й артерiальний тиск у нього, як у двадцятирiчного юнака, хоча на той час йому вже перевалило за сорок.
Однак пiсля закiнчення вiйни док Грiнслейд таки заспокоiвся i забажав безтурботного життя. Тому й купив практику в найусамiтненiшому зеленому куточку Англii. Пояснював вiн цей учинок так само, як i тi, хто за часiв бурхливого Середньовiччя йшли в монастир: вiн шукав тишi i спокою, аби подбати про власну душу. Тишу вiн знайшов, але спокiй – навряд чи, бо я нiколи ще не бачив, щоб сiльський лiкар вiддавався своiй справi з таким завзяттям. Вiн вiдвiдував пацiентiв тричi на день, i часом удосвiта вже поспiшав до якоiсь циганки, щоб прийняти пологи. Ось якою людиною вiн був, крiм того, що в медичних колах його вважали першокласним фахiвцем у своiй галузi. І незважаючи на невпиннi турботи, док примудрявся стежити за всiма новiтнiми досягненнями медицини. Утiм, лiкарська справа була лише частиною його незлiченних захоплень та iнтересiв. Я ще нiколи не зустрiчав людину з такою невтоленною жагою цiкавостi до всього на свiтi.
Жив Том Грiнслейд на фермi, розташованiй милi за чотири вiд нас. Там вiн займав двi кiмнати, ущент набитi книгами. Уважаю, його бiблiотека нараховувала кiлька тисяч томiв. Удень безперервно, а нерiдко й чималу частину вечора i ночi, вiн об’iжджав пацiентiв на своему маленькому прогулянковому автомобiлi, i все ж, навiдуючись до нас пiсля двох дюжин вiзитiв, вiн незмiнно залишався бадьорим i сповненим енергii, нiби тiльки-но пiдвiвся з лiжка, добре виспавшись. Із ним можна було розмовляти на будь-якi теми – птахи, тварини, рослини, книжковi новинки, полiтика, релiгiя,– тiльки не про нього самого. Кращого спiврозмовника годi було уявити: крiм гостроти розуму i начитаностi у нього була просто чудова вдача, чисте золото. Якби не вiн, я б у цiй глушинi напевно пустив би корiння i вiдростив пагiнцi, бо маю вроджену схильнiсть до здерев’янiння. Мерi схвалювала нашу дружбу, а Пiтер Джон його просто обожнював.
Того вечора у дока був вiдмiнний настрiй, i вряди-годи вiн торкнувся свого минулого. Мова зайшла про людей, з якими йому хотiлося б побачи
Страница 4
ися знову: про iрландця з iспанською кров’ю, власника маетку на пiвночi Аргентини, який наймав чередниками диких горцiв i щонедiлi влаштовував мiж ними кулачнi боi, пiсля чого виходив сам на сам iз переможцем i неодмiнно вiдправляв його в нокаут; про шотландця, негоцiанта з Ханькоу, який подався в буддисти, став ченцем i читав молитви китайською i санскритом iз виразним акцентом уродженця Глазго; але перш за все – про одного малайського пiрата, який, за словами дока, був справжнiм святим Франциском в поводженнi з тваринами, але сутим Нероном зi своiми родичами-людьми.Потiм розмова зайшла про Центральну Азiю, i Грiнслейд зауважив, що коли знову залишить Англiю, то неодмiнно вирушить у цi краi, адже саме туди стiкаеться найстрашнiший непотрiб з усього свiту. На його думку, кiнець кiнцем саме там мало статися щось дуже незвичне.
«Лише подумайте! – врештi-решт вигукнув вiн.– У мiстах iз такими дивовижно казковими назвами i неймовiрним минулим, як Бухара або Самарканд, владу захопили якiсь жалюгiднi банди комунiстiв! Так не може тривати вiчно. Одного чудового дня вир iсторii породить нового Чингiсхана або Тимура. В Європi пануе справжнiй розгардiяш, але Азiя – це первiсний хаос».
Пiсля обiду ми сiли бiля камiна в бiблiотецi, яку я обробив на манер бiблiотеки сера Волтера Буллiванта в Кеннетi, як заприсягся собi сiм рокiв тому. Взагалi-то я розраховував перетворити ii на свое персональне гнiздечко, де мiг би спокiйно писати, читати i курити, але Мерi не дозволила. У неi нагорi була своя симпатична вiтальня, обшита дерев’яними панелями, але вона рiдко туди заглядала. І хоч я, бувало, проганяв ii, вона завжди поверталася, як польова курiпка повертаеться до гнiзда.
Ось i зараз вона сiла з iншого боку мого письмового столу. Щодо порядку, я дотримуюся поглядiв старого мисливця, але з Мерi неможливо боротися. Тому мое робоче мiсце зазвичай захаращено ii листами й рукодiллям, iграшки та розмальовки Пiтера Джона по вiнця заповнюють шафу, де я тримаю своi альбоми з рибальськими мушками, а сам Пiтер Джон щоранку влаштовуе собi будиночок пiд перевернутим стiльцем на камiнному килимку.
Вечiр видався прохолодний, тому сидiти бiля вогню було приемно, дрова зi старого грушевого дерева наповнювали бiблiотеку чудовим ароматом. Док узяв детектив, який я впiвока читав, i недбало глянув на обкладинку.
– Я можу читати практично все,– докiрливо промовив вiн,– але мене все одно вражае, що ти, Дiку, витрачаеш час на такi дурницi. Цi книжечки занадто примiтивнi. Ти i сам здатний скласти щось дотепнiше.
– Хто завгодно, тiльки не я! Це до бiса захоплююче, i я просто не розумiю, як людям до снаги так писати.
– Немае нiчого простiшого. Автор пише розповiдь iндуктивно, а читач слiдкуе за перебiгом його думок дедуктивно. Розумiеш, про що я кажу?
– Нi,– чесно зiзнався я.
– Дивись. Припустимо, я хочу написати роман, який буде мати успiх у не надто вибагливоi публiки. Тодi я почну з того, що пiдберу декiлька фактiв або речей, нiяк мiж собою, на перший погляд, не пов’язаних.
– Наприклад?
– Та все що завгодно…– Подумавши секунду, вiн продовжив: – Наприклад, слiпа стара за прядкою на заходi Пiвнiчного нагiр’я[5 - Частина Шотландii, розташована на пiвночi вiд затоки Ферт-оф-Клайд.], якийсь сарай на норвезькому саетерi[6 - Саетер – гiрський луг у Скандинавii, де випасають молочну худобу.] й антикварна крамничка в Пiвнiчному Лондонi, яку тримае правовiрний еврей iз фарбованою бородою. Досить далекi речi, чи не так? А потiм треба вигадати зв’язок мiж ними – це не так уже й складно, якщо у тебе е уява,– i вплести всю цю трiйцю в розповiдь. Читач, який на початку навiть не пiдозрюе про iхнiй зв’язок, буде здивований i заiнтригований, i, якщо iсторiя якiсно скроена, врештi-решт отримае вiд неi задоволення. Його захопить винахiдливiсть автора, оскiльки вiн не знае, що цей автор спершу вигадав рiшення, а потiм уже пiдiгнав пiд нього умову задачi.
– Бiльш-менш зрозумiло,– посмiхнувся я.– Але ти, Томе, позбавив мене почуття провини, яке я постiйно вiдчував, читаючи подiбну лiтературу. Вiдтепер у мене немае причин захоплюватися розумом творцiв детективiв.
– І ще одне заперечення проти книг такого роду: iм постiйно бракуе вигадки, точнiше, вони не враховують, як до бiса заплутане сучасне життя. Це б згодилося рокiв двадцять тому, коли бiльшiсть людей у Європi мiркували i поводилися бiльш-менш логiчно, але тепер усе змiнилося. Дiку, ти коли-небудь звертав увагу на те, скiльки вiдвертого божевiлля посiяла у свiтi вiйна?
Мерi, яка сидiла з рукодiллям пiд лампою, пiдвела голову i неголосно розсмiялася.
Обличчя Грiнслейда залишилося серйозним.
– У цьому будинку я можу говорити про такi речi вiдверто, тому що ви обидва – чи не единi цiлком розважливi люди, яких я знаю. Як лiкаря мене це приголомшуе. Я практично не зустрiчаю людей, в яких за останнi сiм рокiв не утворився б той чи iнший звих у головi. Для бiльшостi цей звих мае позитивне значення: вони швидше виходять зi звичноi колii i постiйно готовi до змiн. Але в
Страница 5
еяких це межуе з безумством, наступний крок за яким – злочин. Порадьте, коли ваша така ласка, як писати сучасний детектив, дотримуючись правил, що iснували чверть столiття тому? Сьогоднi нiчого не можна приймати на вiру, i герою – звичайно ж, досвiдченому й проникливому детективовi,– просто немае на чому базувати своi висновки.Я заперечив, що зловiснiй вiйнi останнiм часом стали приписувати навiть те, що в дитинствi вчили вважати первородним грiхом.
– Ох, Томе, я ж не ставлю пiд сумнiв твiй кальвiнiзм. Первородний грiх нiкуди не подiвся, але цивiлiзацiя для того i потрiбна, щоб заховати його в трюм i задраiти всi люки. А зараз вiн пiдводить голову, наче нiчого не сталося. Але справа не тiльки в грiху. Вiдбуваеться розхитування механiзмiв людського мислення, загальне розгвинчування гайок. І як не дивно, що б там не казали про неврози военного часу, люди, якi брали безпосередню участь у бойових дiях, страждають вiд них менше, нiж усi iншi. Гiрше з тими, хто тiкав вiд вiйни. Це добре видно на прикладi Ірландii. Наразi будь-який лiкар мае бути трохи психологом. Як я вже говорив, нiчого не можна приймати на вiру, i якщо тобi потрiбнi справжнi детективи, а не дитячi теревенi, доведеться винаходити щось нове. Раджу спробувати, Дiку.
– Нi, дзуськи, менi бiльше до смаку чiткi факти.
– Але, чорт забирай, друже, факти давно перестали бути чiткими. Я б мiг вам розповiсти…– Вiн осiкся, i я вже вирiшив, що зараз почую якусь цiкаву iсторiю, але док, вочевидь, передумав.– Вiзьми, наприклад, увесь цей шарварок навколо психоаналiзу. У цiй iдеi немае нiчого нового, але люди вперто панькаються з нею, виставляючи себе при цьому повними бовдурами. Жахливо, коли наукова iстина виявляеться в руках недоумкуватих. Однак пiдсвiдомiсть iснуе, це факт. Так само, як беззаперечне iснування легенiв, серця i судин.
– Особисто я не вiрю, що в Дiка е якась там пiдсвiдомiсть,– глузливо ввернула Мерi.
– Є, зрозумiло. Але люди, що живуть таким життям, як ви, пiдтримують у своiй душi порядок i дисциплiну – вони, як то кажуть, постiйно напоготовi,– i пiдсвiдомiсть рiдко отримуе можливiсть проявитися. Але готовий закластися: якщо Дiк раптом замислиться про свою душу (чого вiн нiколи не робить), то виявить там чимало дивного… Узяти, примiром, мене…
Грiнслейд повернувся так, що я побачив його прозорi очi та гострi вилицi, пiдкресленi вiдблисками полум’я в камiнi, i продовжив:
– Ми з тобою, Дiку, бiльш-менш однiеi породи, але я вже давно зрозумiв, що маю надзвичайно цiкавi якостi. У мене вiдмiнна пам’ять i добре розвинена спостережливiсть, але все це нiщо порiвняно з моею пiдсвiдомiстю. Ось тобi буденна подiя з тих, що трапляються протягом дня. Я бачу i чую приблизно двадцяту частину, а запам’ятовую приблизно соту частину з усього, що вiдбуваеться передi мною,– якщо, звичайно, що-небудь дивне якось винятково не зацiкавить мене. А тим часом моя пiдсвiдомiсть бачить, чуе i запам’ятовуе практично все! Однак я не можу користуватися цiею пам’яттю на повну, тому що не знаю, що в нiй зберiгаеться, i не вмiю ii будити за власним бажанням. Лише час вiд часу вiдбуваеться щось, що вiдкручуе краник пiдсвiдомостi, i звiдти починае текти тоненька цiвка. Часом я згадую iмена, що, як на мене, нiколи не чув, або дрiбнi подii та деталi, яких нiколи свiдомо не помiчав. Ви скажете: гра уяви. Але це не уява, оскiльки все, що видае на-гора ця прихована пам’ять, цiлком вiдповiдае дiйсностi, я не раз перевiряв. І якби я знайшов спосiб вiдкручувати цей краник, коли менi це потрiбно, я б став страшенно тямущим хлопцем. А разом iз тим i найбiльшим ученим нашого часу, адже пiд час дослiджень i експериментiв усi складнощi полягають в тому, що звичайний мозок спостерiгае недостатньо пильно i запам’ятовуе результати i нюанси недостатньо точно.
– Гм, цiкаво,– зауважив я.– Не стану стверджувати, що нiколи не помiчав за собою чогось подiбного, але яке це мае вiдношення до того божевiлля, що, на твою думку, охоплюе свiт?
– Усе дуже просто. У звичайноi людини перетинка мiж свiдомiстю та пiдсвiдомiстю завжди залишалася дуже мiцною, але зараз, у перiод загального розгвинчування гайок, вона неабияк заслабла, i два свiти почали взаемодiяти. Це схоже на двi посудини з рiзними рiдинами, стiнка мiж якими продiрявилась, а рiдини почали перемiшуватися. Виникае плутанина, а в тих випадках, коли рiдини мають вiдповiднi властивостi, може навiть статися вибух. Ось чому я стверджую, що психологii бiльшостi цивiлiзованих людей бiльше не iснуе в чистому виглядi. На нiй залишае свiй вiдбиток щось таке, що пiднiмаеться з найбiльш первiсних глибин.
– Із цим я не сперечаюся,– погодився я.– Наша цивiлiзацiя виснажила себе, i особисто я зовсiм не проти, щоб в нiй було бiльше варварства. Я хочу, щоб свiт став простiшим.
– У такому разi, варварства тобi не бачити, як власних вух.– Грiнслейд перевiв погляд на Мерi.– Життя в цивiлiзованому суспiльствi набагато простiше за первiсне життя. Історiя людства – це безперервнi спроби ввести чiткi визначення, зрозумiлi всiм правила
Страница 6
ислення, норми поведiнки i твердi закони, на пiдставi яких ми могли б жити. Усi вони – породження свiдомостi. Пiдсвiдомiсть – рiч первинна, що не пiдкорюеться жодним законам. Їi проникнення в повсякденне життя буде мати два дуже важливих наслiдки. Ми зiткнемося з ослабленням здатностi логiчно мiркувати – адже саме це зближуе людей зi Всевишнiм, i напевно втратимо всiлякий контроль над собою.Я пiдвiвся, щоб закурити. Не знаю чому, але мене почав злегка пригнiчувати дiагноз, визначений доком нашому часу. Утiм, навряд чи вiн говорив про все це серйозно, оскiльки вiдразу, без будь-якого переходу переключився на риболовлю, одне зi своiх численних хобi. У нашiй рiчечцi риба на мушку майже не ловилася, але в цьому сезонi я домовився з Арчi Ройленсом з’iздити до сусiднього «оленячого лiсу»[7 - «Оленячi лiси» – дiлянки територii в горах Шотландii, призначенi для розведення благородних оленiв. Незважаючи на назву, бiльшiсть iз них узагалi позбавлена деревноi рослинностi i нагадують звичайнi пасовища.]. Том Грiнслейд збирався скласти менi компанiю, щоб спробувати половити в тамтешнiй рiчцi сьомгу. Минулого року на Пiвнiчному нагiр’i зовсiм зникла форель, i ми почали обговорювати ймовiрнi причини цього явища. Док одразу ж висунув дюжину теорiй, i ми забули про людську психологiю, занурившись у загадкову психологiю риб з родини лососевих.
Пiсля цього Мерi нам заспiвала, бо я вважаю вечiр змарнованим, якщо не почую ii спiву, а о пiв на одинадцяту Грiнслейд одягнув пальто i церемонно вклонився.
Коли я курив останню люльку, моi думки знову повернулися до розмови з доком. Я знайшов тиху гавань, але як вирують i пiняться хвилi у вiдкритому морi, до чого пiдступнi припливи i вiдливи!
«Чи, бува, немае чогось ганебного в тому, що я так розкошую в настiльки незатишному свiтi?» – подумав я, але потiм вирiшив, що немае, я заслужив свiй спокiй, адже прожив досить неспокiйне життя. І все ж таки менi знову згадалися слова Мерi про те, що по життю треба йти навшпиньки. Помiркувавши, я вирiшив, що моя поведiнка цiлком задовольняе такiй вимозi: я завжди був удячний долi за ii прихильнiсть i в жодному разi не збирався спокушати ii самовдоволенням.
Уже збираючись пiднятися в спальню, я помiтив листи на столику в холi, якi так i не спромiгся переглянути. Переважно квитанцii i рекламнi проспекти всiляких торговцiв. Але серед них виявився конверт, пiдписаний знайомим почерком, i тiльки-но вiн упав менi в око, як серце мое тьохнуло.
Лист був вiд сера Волтера Буллiванта, лорда Артiнсвелла. У той час вiн уже покинув Мiнiстерство закордонних справ, i тепер жив у своему будинку в Кеннетi. Ми час вiд часу листувалися, обговорюючи сiльське господарство i риболовлю, але мене раптово охопило передчуття, що цього разу мова пiде про щось набагато серйознiше. Почекавши секунду-двi, я глибоко зiтхнув i розкрив конверт.
Сер Волтер писав:
«Дорогий Дiку, постався до цього листа як до попередження. За кiлька днiв до тебе звернуться з проханням, нi, скорiш, з вимогою зайнятися однiею досить клопiткою справою. Я з цим не пов’язаний, але дещо менi вiдомо. Якщо ти погодишся, це буде означати кiнець твого безхмарного життя. Не хочу впливати на твое рiшення в той чи iнший бiк, лише попереджаю про те, що станеться, щоб ти мiг пiдготуватися i не був захоплений зненацька. Привiт Мерi та малюковi.
Завжди твiй А.»
І бiльше анi слова.
Вiдчуття тривоги вiдступило, i натомiсть прийшло роздратування. Чому цi бовдури не залишать мене у спокоi?
Пiднiмаючись сходами, я дав собi слово не звертати нi на дюйм з обраного шляху, якi б привабливi пропозицii менi не зробили. Я достатньо послужив державi й iншим людям, а зараз настав час подбати про себе.
Глава 2
Я дiзнаюся про заручникiв
Для мене немае аромату кращого, нiж запах сiльського будинку.
Мерi якось сказала, що цей аромат складаеться iз запахiв лампового гноту, собачоi шерстi й деревного диму, але у Фоссе, де було електричне освiтлення, а в будинку не було собак, це, скорiш, запахи деревного диму, тютюну, старих шпалер i садовоi свiжостi, що проникае крiзь вiдчиненi вiкна. А якщо зранку до цього букету додавалися пахощi снiданку, що готувався… Бувало, прямуючи до ванноi, я навмисно зупинявся на верхньому майданчику сходiв i принюхувався, насолоджуючись.
Але того ранку, про який iдеться, цей запах анiтрохи мене не тiшив, навпаки: вiн буквально шматував мене, викликаючи видiння порушеного непередбаченими обставинами сiльського спокою. Клятий лист – вiн нi на мить не полишав моеi голови. Ледь ознайомившись iз посланням Буллiванта, я з обуренням порвав його на шматки, але вранцi, ще в халатi (украй здивувавши покоiвку), спустився в хол, дiстав з кошика для смiття обривки, склав iх i перечитав ще раз вiд першоi до останньоi лiтери. А потiм шпурнув у недавно розтоплений камiн.
Я залишився твердим у намiрi не мати справ анi з автором листа, анi з його планами, але вже не мiг повернути вiдчуття безтурботностi, яке ранiше огортало мене, як затишний старий плащ. До с
Страница 7
iданку я спустився ранiше за Мерi, i покiнчив з ним ще до ii появи. Потiм я запалив люльку i, як зазвичай, вирушив на ранковий обхiд своiх володiнь.Ранок був ясний, свiжий, без iнею, i пролiски, що розпустилися на березi озера, здалеку здавалися клаптиками лiтнього неба. Водянi курочки будували гнiзда, а в жорсткiй торiшнiй травi пiд завiсою соснового гаю вже пробилися першi нарциси. Старий Джордж Веддон прибивав дротяну сiтку для захисту вiд кроликiв, насвистуючи крiзь останнi два зуби, i все навколо, здавалося, наповнене радiстю й весняним очiкуванням. Та ось бiда: я раптом перестав вiдчувати, що цей свiт належить менi. Я немов дивився на чарiвну картинку звiдкись збоку. Щось увiйшло ззовнi та порушило вже таку звичну гармонiю; i я не втомлювався проклинати Буллiванта з його посланням.
Повернувшись до будинку, я з подивом виявив на пiд’iзнiй алеi перед фасадом здоровенний чорний «Роллс-Ройс». Педдок зустрiв мене в холi i простягнув картку, на якiй я прочитав вiдтиснене в’яззю: «Мiстер Джулiус Вiктор».
Зрозумiло, це iм’я було менi знайоме. Джулiус Вiктор – один iз найбагатших людей у свiтi, американський банкiр, пiд час вiйни керував фiнансовими справами Британii. У газетах писали, що нещодавно вiн прибув до Європи на якусь мiжнародну конференцiю. До того ж я згадав, як Бленкiрон, вiдверто недолюблюючи еврейський народ, якось при нагодi назвав його «найнееврейським евреем iз часiв апостола Павла».
У бiблiотецi на мене чекав гiнкий джентльмен – стоячи бiля вiкна, вiн неуважно оглядав нашi околицi. Тiльки-но я увiйшов, вiн озирнувся, i я побачив худорляве обличчя, обрамлене ретельно пiдстриженою сивою борiдкою, i найтривожнiшi очi з усiх, в якi менi коли-небудь доводилося зазирнути. Гiсть мав винятково охайний i навiть пiдкреслено елегантний вигляд: костюм на ньому сидiв просто дивовижно, чорна краватка зi шпилькою, прикрашеною великою рожевою перлиною, блакитна крохмальна сорочка, блискучi черевики. Але в його поглядi було стiльки божевiлля, що вiн здавався якимось… скуйовдженим.
– Генерале! – вимовив вiн, рвучко зробивши крок менi назустрiч.
Ми потисли один одному руки, i я жестом запропонував йому сiсти.
– З вашого дозволу, без чинiв,– сказав я.– Ви вже поснiдали?
Вiн похитав головою.
– Випив чашку кави дорогою. Я нiколи не iм уранцi.
– Звiдки ви прибули, сер? – запитав я.
– З Лондону.
Вiд Лондона до нас сiмдесят шiсть миль. Раненько ж йому довелося виiхати! Я глянув на мiстера Вiктора з цiкавiстю, а вiн одразу ж пiдхопився i почав нервово крокувати кiмнатою.
– Сере Рiчард! – нарештi вимовив вiн тихим приемним голосом, який напевно викликав довiру до себе будь-кого, до кого мiстер Вiктор звертався.– Ви солдат i чимало побачили на своему вiку, тому вибачте мене за прямоту. Моя справа надто термiнова, щоб гаяти час на порожнi формальностi. Вiд спiльних друзiв я знаю про вас як про людину виключно талановиту i смiливу. Менi також розповiли, попередивши про нерозголошення, про деякi вашi досягнення… І ось я тут – аби благати вас про допомогу в найвiдчайдушнiшiй ситуацii!
Я простягнув йому коробку iз сигарами. Вiн вибрав одну й акуратно закурив.
– Ви напевно чули про мене,– продовжував вiн.– Я надзвичайно заможна людина, завдяки багатству я маю чималий вплив, тому користуюся довiрою в урядових колах. Я беру участь у багатьох найважливiших полiтичних справах, i без удаваноi скромностi можу стверджувати: мое слово мае бiльшу вагу, нiж слово деяких прем’ер-мiнiстрiв. Я докладаю всiх зусиль, сере Рiчарде, аби зберегти мир у всьому свiтi, i, як наслiдок, маю чимало ворогiв – тих, хто прагне анархii та вiйни. На мене неодноразово здiйснювали замахи, але зараз це несуттево. Мене непогано охороняють. До того ж я не бiльший боягуз, нiж iншi, i готовий зустрiтися зi своею долею вiч-на-вiч. Але зараз мене атакували зброею бiльш витонченою, i, зiзнаюся, перед нею я беззахисний. У мене був син, вiн помер десять рокiв тому, i тепер у мене залишилася едина дитина – дочка Адела. Їй дев’ятнадцять, до Європи вона приiхала перед Рiздвом, тому що в квiтнi мае вiдбутися ii весiлля в Парижi. Два тижнi тому вона вирушила на полювання з друзями в Нортгемптоншир, у маеток Рашфорд-корт. Восьмого березня вона пiшла пiшки в село Рашфорд, щоб вiдправити телеграму,– i зникла. Востанне ii бачили у двадцять хвилин на дванадцяту, коли вона виходила крiзь хвiртку в огорожi маетку…
Голос фiнансиста задрижав.
– Господи милосердний! – вигукнув я, пiдводячись. Джулiус Вiктор вiдвернувся до вiкна, а я тим часом перетнув кiмнату i почав ритися в книгах на полицях. Мовчання тривало недовго, i першим його порушив я:
– Ви вважаете, за цим стоiть утрата пам’ятi?
– Нi,– вiдповiв вiн.– Пам’ять тут нi до чого. У нас е докази, що вона викрадена тими, кого я вважаю своiми ворогами. Їi тримають як заручницю.
– Ви впевненi, що вона жива?
Вiн кивнув, бо голос знову вiдмовився йому служити.
– Існуе доказ, який указуе на ретельно продуманий i диявольськи витончений план. Можливо, це помста, але я
Страница 8
хиляюся до iншого пояснення: полiтика. Люди, якi захопили Аделу, розраховують у такий спосiб убезпечити себе.– Що зробив Скотланд-Ярд?
– Вони зробили все, що в людських силах, але морок навколо цiеi справи тiльки згущуеться.
– У газетах нiчого про це не писали. Хоча я зараз рiдко в них заглядаю, але таку подiю напевно б не пропустив.
– Обставини не розголошувалися, i журналiстам нiчого не перепало. Про причини ви дiзнаетеся пiзнiше.
– Мiстере Вiктор,– промовив я,– я вам щиро спiвчуваю. У мене, як i у вас, теж одна дитина, i якби щось подiбне трапилося з нею, я, скорiш за все, збожеволiв би. Але i не став би до кiнця падати духом. Упевнений, мiс Адела жива, здорова i незабаром повернеться додому, хоча вам, скорiш за все, доведеться заплатити за це нечувану суму. Я майже впевнений, що це справа рук банальних шантажистiв.
– О, нi,– майже беззвучно вимовив вiн.– Це не шантаж, а якби так воно i було, я все одно не став би платити викуп. Повiрте, сере Рiчард, становище було надзвичайно важке. Ідеться про куди бiльш важливi речi, нiж доля однiеi юноi дiвчини. Я зараз не буду торкатися цього питання: усi подробицi, аж до найдрiбнiших, дещо пiзнiше вам повiдомить людина, яка зробить це значно краще за мене. Але в заручниках моя дочка, мое едине дитя, i я прийшов просити вас про допомогу. Тiльки ви зможете ii знайти!
– Але я зовсiм не детектив,– невпевнено сказав я.– Я дiйсно щиро спiвчуваю вам, але не бачу, чим можу допомогти. Якщо Скотланд-Ярд визнав свое безсилля, то у такого дилетанта, як я, напевно нiчого не вийде.
– Справа в тому, що ви мислите зовсiм iнакше, нiж звичайнi нишпорки, i, до того ж, вирiзняетеся винятковою мужнiстю. Я знаю, чим ви займалися ранiше, сере Рiчарде. Повiрте – ви моя остання надiя.
Я зi стогоном звалився в крiсло.
– Навiть не знаю, як пояснити, що всi вашi зусилля марнi. Дiйсно, пiд час вiйни я виконував деякi спецiальнi доручення командування, не зовсiм звичайнi, вiдверто кажучи. Деякi з них менi пощастило завершити успiшно. Але зрозумiйте: в той час практично не мало значення, як загинути – вiд снаряда в окопi або вiд кулi в пiдворiттi. Я був готовий ризикувати, i всi моi почуття були загостренi вкрай. Але з цим покiнчено. Зараз у мене зовсiм iнше ставлення до свiту, мiй розум i моi реакцii, так би мовити, захаращенi травою i бур’янами. Я так грунтовно укорiнився в цьому селi, що перетворився на звичайного необтесаного фермера. Якщо ми вплутаемося в цю гру – а я не стану в неi вплутуватися, чого б менi це не коштувало,– я тiльки все зiпсую.
Поки я проголошував цей спiч, мiстер Вiктор напружено вдивлявся в мое обличчя. На мить менi здалося, що вiн збираеться запропонувати менi грошi, i я навiть сподiвався на це. Подiбна пропозицiя перетворила б мене на кремiнь, водночас зiпсувавши те приемне враження вiд цiеi людини, що вже склалося у мене. Імовiрно, така ж думка промайнула i в його головi, але мiстеру Вiктору не забракло розуму ii вiдкинути.
– Не можу погодитися з жодним словом iз вашоi самооцiнки – я непогано розумiюся на людях. Тому й звертаюся до вас як до християнина i джентльмена: допоможiть знайти мое дитя! Я не буду бiльше наполягати на своему проханнi, адже я i без того забрав у вас багато часу. Моя лондонська адреса вказана на вiзитiвцi. До побачення, сере Рiчард, i, повiрте, я глибоко вдячний вам за теплий прийом.
За кiлька хвилин вiн i його «Роллс-Ройс» поiхали, а я залишився, вiдчуваючи пригнiчення через сором i роздратування. Цiлком очевидно, у який спосiб мiстер Джулiус Вiктор сколотив свое багатство: вiн умiв манiпулювати людьми. Якби вiн продовжував благати i наполягати, це тiльки роздратувало б мене, але замiсть цього вiн якимось чином зумiв перекласти вiдповiдальнiсть за все, що сталося, на мою совiсть, а разом iз тим позбавив спокою мiй розум.
Я вирушив на прогулянку, проклинаючи все на свiтi. Часом мене захльостував нестерпний жаль до цього нещасного батька, але ще бiльше я злився на свого гостя за те, що вiн намагався втягнути мене у своi справи. Звичайно, я не буду в цьому брати участь. Просто не зможу. Це свiдомо неможливо – у мене немае для цього анi бажання, анi можливостей. Я не професiйний рятiвник юних ледi, з якими нiколи навiть до пуття не стикався.
Людина, торочив я собi, мае обмежувати своi обов’язки колом друзiв i близьких – за винятком тих випадкiв, коли його сили потрiбнi краiнi. Менi за сорок, у мене дружина i крихiтний син, про яких я повинен пiклуватися, до того ж, я прийняв тверде рiшення вiдiйти вiд справ i вимагаю поваги до свого вибору.
Але я б збрехав, стверджуючи, що на душi у мене було спокiйно. Немов каламутна штормова хвиля iз зовнiшнього свiту обрушилася на мiй мирний куточок. Побачивши Мерi з Пiтером Джоном – вони годували лебедiв на березi озерця, я зупинився, щоб пограти iз синочком. Робочi удобрювали iнжирнi деревця бiля пiвденноi огорожi саду i чекали розпоряджень щодо молодих каштанiв у розплiднику; старший пташник гукнув мене бiля стайнi, щоб з’ясувати, яке застосування знайти свiжi
Страница 9
порцii фазанових яець, а конюх попросив мене оглянути бабки у коня Мерi,– однак я просто не мiг змусити себе з кимось говорити. Я любив цi речi i цi турботи, але на мить немов позолота обсипалася з усього, що мене оточувало. Менi довелося вiдкласти справи до того моменту, коли я почуватимусь краще.З важким серцем я повернувся до бiблiотеки, але не минуло й двох хвилин, як почувся шелест шин машини, що пiд’iхала до будинку. Потiм у дверях з’явився Педдок, позаду якого маячили кострубата постать i чисто поголене обличчя Магiллврi, що здалося менi вкрай зосередженим.
Либонь, я навiть не простягнув руки. Ми були близькими друзями, але бачити його тiеi митi менi хотiлося найменше за все.
– От бiсiв причепа! – мимохiть вирвалося в мене.– Сьогоднi зранку ти в мене вже другий вiдвiдувач. І не шкода вам палива!
– Ти отримав листа вiд лорда Артiнсвелла? – без передмов спитав Магiллврi.
– На жаль, так,– сумно кивнув я.
– Тодi ти знаеш, навiщо я приiхав. Але це може почекати до обiду. Дiку, будь ласка, поквап слуг. Я голодний, як боривiтер.
Мiй приятель iз його гострим носом i сухою головою i справдi скидався на боривiтер. Але довго сердитися на Магiллврi було конче неможливо, тому ми разом вирушили на пошуки Мерi.
– Одразу скажу, що ти приiхав даремно,– зауважив я принагiдно.– Я не дозволю анi тобi, анi будь-кому знову мене ошукати. І не думай проговоритися Мерi. Не хочу, щоб вона хвилювалася через вашi дурницi.
За столом розмова йшла про Фоссе, про Котсуолдс[8 - Котсуолдс – протяжна гряда пагорбiв у захiднiй частинi Центральноi Англii. Офiцiйно визнана «територiею видатноi природноi краси».], про «оленячий лiс», куди я збирався навiдатися (вiн називався Мечрi), i про сера Арчiбальда Ройленса, мого спiворендаря, який нещодавно вкотре ледь не зламав шию, вправляючись у стипль-чезi.
Магiллврi був вiдмiнним мисливцем, i мiг багато розповiсти про Мечрi. Головною незручнiстю цього мiсця було його оточення: на пiвднi Гарипол iз занадто крутими схилами, на сходi – лiс Гленайсiл, такий величезний, що полювати поодинцi там неможливо; а до самого Мечрi вiд найближчого мисливського будиночка майже тридцять миль шляху.
– Ось i виходить,– завершив свою розповiдь Магiллврi,– що Мечрi оточений пустками, де бродять неляканi оленi.
З його слiв виходило, що найкращий час для полювання в тих краях – початок сезону, коли самцi пiднiмаються на пагорби, тому що в Мечрi напрочуд багатi верховi пасовища.
Мерi була у чудовому гуморi, тому що хтось похвалив Пiтера Джона, до того ж, ii тiшило, що Магiллврi не поспiшае, як зазвичай, у справах, i може хоч трохи затриматися. У неi накопичилося до нього безлiч питань щодо господарства, i вона подiлилася з ним такими грандiозними планами, що Магiллврi пообiцяв найближчим часом знову нас вiдвiдати, додавши, що в нас його точно не отруять, як на шотландських заiжджих дворах для мисливцiв.
Я б отримував вiд цiеi бесiди щире задоволення, якби не тривожний ранок з його неприемним пiслясмаком.
По обiдi почався дощ, i ми з Магiллврi перемiстилися в бiблiотеку.
– О пiв на четверту я маю виiхати,– сказав вiн,– тож у мене трохи бiльше години, аби розповiсти про свою справу.
– Чи варто починати? – засумнiвався я.– Повторюю: за жодних умов я не прийму нiяких дiлових пропозицiй. Я вiдпочиваю, у мене вiдпустка. До кiнця лiта поживу тут, потiм переiду до Мечрi.
– Нiщо не завадить тобi вирушити в Мечрi у серпнi,– зауважив вiн, промовисто пiднявши брови.– Робота, яку я хочу тобi запропонувати, буде закiнчена задовго до цього.
Ця заява захопила мене зненацька, я i не став його зупиняти. А дозволивши приятелевi продовжувати, i сам захопився. Магiллврi добре знав про мою майже хлоп’ячу любов до всiляких байок i безсоромно цим скористався.
Почав вiн приблизно з того ж, про що напередоднi повiдомив доктор Грiнслейд. Велика частина людства остаточно з’iхала з глузду, i це породило сплеск незрозумiлих i непередбачених злочинiв. Моральнi засади розхиталися, а за перiод вiйни люди звикли до смертi й болю. Разом з тим у злочинцiв з’явилося куди бiльше можливостей, а оскiльки бiльшiсть iз них вельми тямущi суб’екти, iм удаеться залучити собi на службу власну нерозсудливiсть i порочну винахiдливiсть.
Якщо ще на початку столiття, продовжував мiй приятель, абсолютно аморальнi суб’екти були явищем бiльш-менш винятковим, то наразi вони зустрiчаються скрiзь i, можна сказати, квiтнуть пишним цвiтом. На свiт з’явилося нове, страшне i неприборкане плем’я: жорстоке, абсолютно позбавлене почуття гумору, уперте i з запаморочливою риторикою. Такi люди доволi часто зустрiчаються в середовищi молодих бiльшовикiв, у надрах ще бiльш радикальних комунiстичних сект i гурткiв i, звернiть увагу, серед лiвоi iрландськоi молодi.
– Нещаснi! – мовив Магiллврi.– Нехай iх судить той, хто iх породив, але ми, тi, хто намагаеться залатати порепану тканину цивiлiзацii, зобов’язанi стерти iх з лиця землi. І неважливо, що вони належать до того чи iншого руху, на перший погляд гарного або очев
Страница 10
дно поганого. Це моральнi невiгласи, i вони здатнi ввiйти до будь-якого руху, якщо виявлять там своiх однодумцiв. Вони – неофiти i провiсники злочинного свiту, i ставитися до них необхiдно як до злочинцiв. Головне в iншому: усiм цим спритно керуе купка людей, яких аж нiяк не назвеш невiгласами i недоумкуватими. Нi, вони розумнi i розважливi, i головне зло – в них. Ще нiколи вiд часiв створення свiту мерзотникам усiх мастей не жилося так комфортно!Потiм вiн виклав передi мною факти, якi не пiдлягають розголошенню, принаймнi, за наше життя. Усi вони свiдчили про iснування якихось зловiсних умiв, якi зумiли використовувати у своiх цiлях найбiльш вибухонебезпечнi течii в суспiльствi. Усi сучаснi прояви анархiзму i радикалiзму, стверджував Магiллврi, тiсно пов’язанi мiж собою, а за ними стоять якiсь «антрепренери», що наживаються на стражданнях законослухняних людей i стражданнях нещасних жертв. І сам вiн зi своiми людьми, i американськi полiцейськi сили давно вже йшли по слiду одного з найжорстокiших i добре органiзованих злочинних спiвтовариств, i, завдяки щасливому збiгу обставин, зрештою зумiли взяти його в кiльце, i це кiльце будь-якоi хвилини могло почати стискатися.
Але тут виникла проблема. Глави злочинного угруповання не знали, яка конкретно небезпека iм загрожуе, але розумiли, що над ними потроху згущуються хмари, тому i вжили заходiв. Починаючи з Рiздва, вони стали захоплювати заручникiв.
Тут я перервав Магiллврi, оскiльки це здалося менi вже надто неправдоподiбним.
– Як на мене, пiсля вiйни ми звикли надто складно пояснювати простi речi. Тобi доведеться дуже постаратися, щоб я таки повiрив у цю твою всесвiтню злочинну змову.
– Можу заприсягтися, що зумiю тебе переконати,– надзвичайно серйозно вимовив вiн.– Ти отримаеш найвагомiшi докази, i якщо ти не дуже змiнився з тих пiр, як ми з тобою познайомилися, твоi висновки будуть такими ж. Але повернемося до заручникiв…
– Принаймнi, про одного з них менi дещо вiдомо,– ввернув я.– Пiсля снiданку мене вiдвiдав мiстер Джулiус Вiктор.
– Ох, бiдолаха! – вигукнув Магiллврi.– І що ти йому сказав?
– Поспiвчував, але дав зрозумiти, що не маю намiру займатися цiею справою.
– І вiн прийняв таку вiдповiдь?
– Не те щоб прийняв, але з тим i пiшов. А хто ще?
– Двое. Перший – юнак, спадкоемець великого капiталу. Востанне друзi бачили його в Оксфордi сiмнадцятого лютого в передобiднiй час. Вiн був студентом Крайст-Черч[9 - Найбiльший аристократичний коледж Оксфордського унiверситету. Його випускниками були тринадцять прем’ер-мiнiстрiв Великобританii.], але жив поза коледжу, винаймаючи апартаменти на Гай-стрiт. Випивши чаю в клубi «Грати», вiн попрямував додому переодягнутися, оскiльки ввечерi обiдав у «Лисицi». Слуга зустрiв його на сходах, коли молодик пiднiмався до спальнi, але звiдти вiн так i не вийшов. Вiдтодi його нiхто не бачив. Тобi, мабуть, вiдомо його iм’я: лорд Меркот.
Я здригнувся. Справдi, iм’я було менi знайоме, я навiть зустрiчався з цим юнаком на мiсцевих перегонах. Вiн був онуком i спадкоемцем старого герцога Елстера, найбiльш шановного з англiйських полiтикiв староi школи.
– Однак вони вибирали жертв не навмання,– зауважив я.– Хто ж третiй?
– Це найгiрший випадок. Ти ж знаеш сера Артура Ворклiффа? Вiн удiвець, утратив дружину перед самою вiйною, i в нього лише одна дитина, хлопчик рокiв десяти. Батько душi в ньому не чуе. Девiд – так звуть хлопчика – навчався у приватнiй школi недалеко вiд мiстечка Рай у Суссексi, i сер Артур винайняв будинок неподалiк, аби бути ближче до сина. Щонедiлi хлопчиковi дозволялося обiдати вдома. І ось в одну з недiль, коли вони з батьком, зазвичай, пообiдали, Девiда вiдправили назад до школи на двоколцi. Вiн, як каже сер Артур, дуже любив птахiв, тому час вiд часу виходив з двоколки i йшов короткою дорогою по стежцi через болота, щоб поспостерiгати за пернатими. І ось таким чином, покинувши грума, вiн ступив на стежку – i безслiдно зник.
Ця iсторiя змусила мене здригнутися. Я добре пам’ятав сера Артура Ворклiффа. На обличчi цього видатного полководця i державного дiяча завжди лежав вiдбиток щироi доброти. Можна тiльки уявити той невимовний жах, який принесла йому звiстка про те, що трапилося. Якби щось подiбне сталося з Пiтером Джоном, я б збожеволiв вiд горя. Молода жiнка-мандрiвниця i студент, напевно непоганий спортсмен, цiлком могли постояти за себе. Але десятирiчний хлопчисько! І, тим не менше, усi три подii виглядали занадто розрiзненими i вiддаленими в часi, щоб бути пов’язаними мiж собою.
Саме про це я i запитав Магiллврi.
– Але що, чорт забирай, змусило тебе зв’язати цi зникнення? Трое людей зникли з рiзницею в кiлька мiсяцiв у вiддалених одна вiд одноi частинах Англii. Мiс Вiктор могли викрасти заради викупу, лорд Меркот мiг з тiеi чи iншоi причини втратити пам’ять i заблукати, а Девiда Ворклiффа могли вкрасти якiсь мiсцевi волоцюги. Чому ти вважаеш усе це частинами единого плану? Та й узагалi, чому ти вирiшив, що хоча б один iз цих випадкiв – справа рук злочинного
Страница 11
индикату? У тебе е хоч один доказ, що вони захопленi як заручники?Магiллврi на мить замислився.
– Так,– нарештi вимовив вiн.– По-перше, загальнi мiркування. Якби банда мерзотникiв замислила викрасти трiйцю заручникiв, вони не змогли б вибрати кращих кандидатур: дочка найбагатшого у свiтi фiнансиста, спадкоемець давнього i славетного герцогського роду, единий син нацiонального героя. Але е i прямий доказ…
Вiн знову замовк, вагаючись.
– Ти хочеш сказати, що у Скотланд-Ярда немае жодноi зачiпки в цiй справi?
– Ми проаналiзували мiнiмум сотню, але всi вони вели в глуху безвихiдь. Будь упевнений, ми врахували кожну дрiбницю, просiяли кожну подробицю крiзь дрiбне сито. Нi, Дiку, бiда не в тiм, що ми опинилися недалекими i дурнуватими, а в тiм, що нам протистоiть диявольськи витончена хитрiсть. Ось чому без тебе i твоеi унiкальноi здатностi знаходити iстину там, де безсила звичайна слiдча логiка, нам не обiйтися. Пiвсотнi моiх колег працюють удень i вночi, i едине, чого нам, на щастя, вдалося уникнути – це витокiв у газети. Тому в нас не плутаються пiд ногами всiлякi доморощенi детективи. Але результату поки немае. Ти берешся допомогти?
– Нi. Але навiть якби i погодився, усе одно не бачу жодноi можливостi довести, що цi три викрадення пов’язанi мiж собою, або що хоч одне з них скоено злочинним синдикатом, що, як ти стверджуеш, у вас «пiд ковпаком». Поки я почув лише версii, причому вельми хиткi. І де ж твiй прямий доказ, скажи, будь ласка?
Магiллврi злегка знiяковiв.
– Здаеться, я почав не з того кiнця…– пробурмотiв вiн.– Спочатку слiд було б показати, наскiльки небезпечним е наш супротивник, тодi тобi було б легше оцiнити iнше. Я сказав, що у мене е доказ, i вiн дiйсно iснуе. Менi, принаймнi, вiн здаеться вагомим.
– Кажи!
– Це, як не дивно, лише вiрш. Минулоi середи, через два днi пiсля зникнення Девiда Ворклiффа, мiстер Джулiус Вiктор, герцог Елстер i сер Артур Ворклiфф з ранковою поштою отримали листи одного i того ж змiсту. У них був вiрш, надрукований на друкарськiй машинцi на тонкому рисовому паперi. Адреси на конвертах також були надрукованi, а не написанi вiд руки. Судячи з поштового штемпеля, усi три листи були вiдправленi напередоднi iз захiдноi частини центрального району Лондона.
Вiн простягнув менi листок, i ось що я прочитав:
Шукай там, де пiд сонцем полуденним
Насилу збирають злакiв урожай мiзерний;
Де сiяч розкидае зерна
У борозни полiв Едему;
Де пiд деревом священним
Пряде провидиця незряча.
Я не змiг стримати смiх – до того безглуздим усе це менi здалося. Шiсть рядкiв якогось дилетантського вiршика! Чудовий доказ – але не того, що мав на увазi Магiллврi, а повноi абсурдностi справи, якою менi пропонували зайнятися.
Однак, кинувши погляд на його обличчя, я схаменувся. Ледь помiтний рум’янець на щоках мого приятеля свiдчив про легке роздратування, але в iншому вiн мав зiбраний i вбивчо серйозний вигляд. Треба визнати, що Магiллврi не був анi безпiдставним фантазером, анi простаком, i це варто було враховувати.
– Це, можливо, доводить, що всi три викрадення пов’язанi, тут я з тобою згоден,– кивнув я.– Але де докази того, що iх здiйснив той самий злочинний синдикат, про який ти вже цiлу годину говориш?
Магiллврi пiдвiвся i почав нервово крокувати кiмнатою.
– По сутi, це не доказ, а бiльш-менш обгрунтоване припущення. Тобi, Дiку, не гiрше за мене вiдомо, що висновок може бути отриманий навiть тодi, коли його неможливо пiдтвердити суворим ланцюжком фактiв i причинно-наслiдкових зв’язкiв. Я грунтуюся на безлiчi дрiбних зачiпок, натякiв та асоцiацiй, але готовий битися об заклад, що ти повнiстю зi мною погодишся, якщо у всьому розберешся неупереджено. Головне ось у чому: пiд час полювання на велику дичину ми теж отримали кiлька незрозумiлих послань, подiбних до цього безглуздого вiршика. Ранiше нi з чим подiбним я не стикався. Один з ватажкiв розважаеться тим, що розсилае безглуздi «пiдказки» своiм супротивникам. І в першу чергу це говорить про те, наскiльки синдикат упевнений у власнiй безпецi.
– Але ж ти сказав, що вони так чи iнакше у вас у руках! Чому тодi тебе хвилюють заручники? Вiзьмете ватажкiв – i отримаете всiх трьох цiлими й неушкодженими.
– Якби ж то! Не забувай, з ким ми маемо справу. Спочатку вони використовують iх як щит, а коли ми вiдмовимось укласти з ними угоду, просто знищать.
Вочевидь, на моему обличчi знову вiдобразилась недовiра, тому що Магiллврi з натиском додав:
– Саме так, вони вб’ють iх – трьох безневинних людей, а потiм i самi не вагаючись пожертвують собою. Я непогано знаю цю породу. Хiба вони не чинили приблизно так само i ранiше?
Вiн згадав кiлька недавнiх подiй.
– Кепсько! – вигукнув я.– Просто жахливо! Єдине, що залишаеться в такiй ситуацii,– поводитись дуже обережно i наносити удар по ватажках тiльки пiсля того, як жертви опиняться в безпецi.
– У цьому й рiч,– похмуро буркнув Магiллврi.– Уяви наше становище. Операцiя запланована на початок червня. Не вдаватимуся в деталi, чому обран
Страница 12
саме ця дата, але, повiр, для цього е вагомi пiдстави. Існуе надiя, що завдяки нашим дiям в Ірландii настане мир, а Італiю i Пiвнiчну Америку чекають подii першорядноi важливостi, але все це залежить вiд того, чи вдасться знищити синдикат до середини лiта. Розумiеш? До середини лiта ми повиннi все закiнчити, i якщо заручники не будуть звiльненi до цього часу – вони приреченi. Жорстокий вибiр, але жодноi альтернативи немае. Скажу тiльки, що Джулiус Вiктор, його свiтлiсть i сер Ворклiфф знають про це. Але вони – видатнi люди, i виконають свiй обов’язок, нехай навiть цiною розбитого серця.Пауза тривала кiлька хвилин: я просто не знав, що сказати.
Уся iсторiя як i ранiше здавалася менi неймовiрною, i все ж, дивлячись у щире обличчя Магiллврi, я не сумнiвався в жодному словi. Я вiдчував жах – i перш за все тому, що описанi моiм другом подii нагадували тяжкий сон. Я гостро вiдчував власне безсилля, i це мене гнiтило. Нарештi я вирiшив, що допомогти нiчим не зможу. А потiм вiдчув раптове полегшення: тепер я мiг чесно мотивувати свою вiдмову не лише небажанням розпрощатися з душевним спокоем, а ще й тим, що непридатний для такоi роботи. У мене вiдлягло вiд серця.
– Отже,– нарештi подав голос Магiллврi,– ти допоможеш нам?
– Ця шарада з недiльного розважального додатка до «Таймс», яку ти менi показав, не мае жодного значення. Ця загадка з тих, якi не передбачають розгадки. Гадаю, ти збираешся шукати заручникiв, використовуючи зiбранi вами вiдомостi про синдикати й особистi данi його ватажкiв.
Магiллврi кивнув.
– Але послухай,– продовжував я.– У тебе над цiею справою працюють пiвсотнi найсвiтлiших умiв Британii. І вони з’ясували достатньо, щоб накинути зашморг на шию супротивника i затягнути його тодi, коли ти цього забажаеш. Вони навченi такоi роботи, я – нi. Який у бiса сенс вплутувати сюди такого дилетанта, як я? Яка тобi вiд цього користь? Та будь-який iз цих п’ятдесяти детективiв дасть менi фору в половину дистанцii. Я не експерт, не свiтило в якiйсь областi – я нудний, рахманний i терплячий хлопець. А ця робота, як ти сам визнаеш, мае бути виконана щонайшвидше. Якщо ти трохи помiркуеш, то переконаешся, що моя участь у цiй справi абсолютно зайва.
– Ранiше ти досягав успiху за набагато гiрших умов.
– Менi неабияк щастило. І нагадаю ще раз: тодi була вiйна, мiй мозок був напружений i працював на повну силу. До того ж, на той час я безпосередньо займався справою, а зараз ти пропонуеш менi роль кабiнетного аналiтика. Ти ж знаеш, що така робота не для мене. І справа не в тому, що я не хочу допомогти, а в тому, що вiд мене не буде жодноi користi.
– Я бачу все це iнакше. Справа настiльки серйозна, що я просто зобов’язаний використовувати все, що тiльки можливо. Принаймнi, спробувати використовувати. Отже, ти в справi?
– Нi. На жаль, нiчим не зможу допомогти.
– Тому що не хочеш.
– Тому що в мене iнший склад розуму.
Вiн скоса подивився на годинник i пiдвiвся.
– Що ж, тепер ти знаеш, що менi потрiбно. Я вiдмовляюся прийняти твою вiдповiдь як остаточну. Подумай про все, що я тобi повiдомив, i за день-два повiдом про свое рiшення.
Але я i секунди не вагався, оскiльки знав, що вчиняю абсолютно правильно.
– Тiльки не сподiвайся, що я передумаю,– сказав я, проводжаючи його до автiвки.– Справдi, старий, якби я хоч чимось мiг допомогти, я б приеднався до вас негайно. Але для справи напевно буде краще, якщо цього разу ти обiйдешся без мене.
Розлучившись iз Магiллврi, я в доброму гуморi вирушив прогулятися. Улагодивши питання з яйцями фазанiв, я рушив до рiчки, щоб перевiрити доннi вудки. Погiдливий день непомiтно перейшов у тихий вечiр, зорi розцяцькували небо, i я тихо подякував iм за те, що уникнув неприемноi роботи, i тепер iз чистим сумлiнням знову можу насолоджуватися мирним життям. Я наполягаю – з чистим сумлiнням: десь на самому днi моеi душi все ще жеврiли якiсь жаринки занепокоення, але варто було ще раз тверезо поглянути на факти, аби переконатися в правильностi мого рiшення.
Вiдкинувши всi сумнiви з голови разом iз деталями цiеi похмуроi справи, я повернувся до чаю, нагулявши вiдмiнний апетит.
У вiтальнi, крiм Мерi, я побачив стороннього. Це був сухорлявий джентльмен вельми похилого вiку, прямий, як рушничний ствол, з обличчям, на якому життя написало стiльки, що дивитися на нього те ж саме, що читати здоровезний роман. Коли вiн пiдвiвся привiтати мене, я не впiзнав його, але незабаром посмiшка, зморшки в куточках очей i повiльний низький голос воскресили в моiй пам’ятi два випадки з минулого, коли менi довелося зустрiтися з сером Артуром Ворклiффом.
Ми потисли один одному руки, я вiдчув, як краеться мое серце, а потiм ще раз, уже сильнiше, коли я глянув на дружину. Мерi почула те, чого не мала чути.
Я вирiшив, що краще нiчого не приховувати.
– Я здогадуюся, з чим ви завiтали, сере Артур,– почав я,– i менi нескiнченно шкода, що вам довелося пройти настiльки виснажливий шлях марно…
Потiм я розповiв йому про зустрiчi з Джулiусом Вiктором i Магiллврi, п
Страница 13
о те, що вони менi повiдомили, i про те, що я iм вiдповiв. Менi здавалося, що ситуацiя максимально зрозумiла, i, схоже, сер Артур ладен був зi мною погодитися. Мерi слухала, жодного разу не вiдiрвавши очей вiд скатертини.Поки я говорив, гiсть теж уникав зустрiчатися зi мною поглядом, але потiм повернув до мене свое обличчя, i я побачив, який бiль на ньому написаний. Йому було трохи за шiстдесят, але вiн здавався столiтнiм старцем.
– Я не заперечую вашого рiшення, сере Рiчард,– неквапливо промовив вiн.– І знаю, що ви б не вiдмовилися допомогти, якби iснувала хоч найменша можливiсть. Але зiзнаюся – я нескiнченно розчарований, тому що саме ви були моею останньою надiею. Розумiете, у мене нiчого не залишилося на цьому свiтi, крiм Девi. Якби вiн помер, напевно, я б це змiг витримати. Але не знати нiчого про його долю i постiйно думати про найгiрше – це вже занадто.
Нiколи ще менi не доводилося вiдчувати такоi гiркоти. Уявiть, як це: чути тремтiння в голосi, який звик владно вiддавати команди, бачити сльози в цих ясних очах, якi ранiше непохитно i пихато дивилися на цей свiт. Вiд цього просто хотiлося завити, як пес. Я не вагаючись вiддав би тисячу фунтiв за можливiсть утекти до бiблiотеки i зачинити за собою дверi.
Але Мерi повела себе дивно. Немов маючи за мету остаточно збентежити всi моi почуття, вона попросила сера Артура розповiсти про його хлопчика. Той показав нам мiнiатюру, яку тримав при собi. Девiд виявився надзвичайно гарною дитиною з величезними сiрими очима й аристократичною поставою. Погляд його був серйозний i довiрливий – такий бувае тiльки у дiтей, до яких жодного разу в життi не поставилися несправедливо. Мерi зазначила шляхетний вираз обличчя малюка.
– Так, Девi шляхетний,– погодився його батько.– Мабуть, найблагороднiша юна людина з усiх, кого менi доводилося знати. Цей хлопчик вiд природи делiкатний i водночас сильний духом. Коли його щось турбуе, вiн тiльки мiцно стискае губи, але нiколи не зронить анi сльозинки. Поруч з ним я сам часом почувався недостатньо сильним.
Потiм вiн повiдав нам про життя Девiда в закритiй приватнiй школi, де той нiчим не видiлявся, хiба що виявив деякi здiбностi до крикету.
– Я хвилювався, що вiн занадто швидко дорослiшае,– з блiдою тiнню посмiшки зауважив сер Артур.– Але вiн завжди рухався в правильному напрямку, навчався спостерiгати, оцiнювати i мiркувати.
За його словами, хлопчик був захопленим натуралiстом, i займатися вивченням дикоi природи мiг у будь-який час дня i ночi. До того ж, вiн був вправним рибалкою i в своi десять рокiв здобув чимало форелi в гiрських струмках Галловея[10 - Галловей – графство у Пiвденно-Захiднiй Шотландii.]
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
1
Спiвочий птах iз родини дроздових зi строкатим коричнево-бiлим оперенням. Набагато бiльший за звичайного спiвочого дрозда.
2
«Кавалери» – прiзвисько прихильникiв англiйського короля Карла I (1600–1649) в епоху Англiйськоi революцii XVII столiття. Їхнi противники – «круглоголовi» – пiдтримували Парламент.
3
Федерацiя чотирьох держав, якi були розташованi на пiвостровi Малакка (Негрi-Сембiлан, Паханг, Перак i Селангор). Існувала вiд 1896 до 1942 р.
4
Денстервiль, Лiонель – британський военачальник, генерал-майор. Очолюваний ним експедицiйний корпус вступив у Баку в серпнi 1918 року.
5
Частина Шотландii, розташована на пiвночi вiд затоки Ферт-оф-Клайд.
6
Саетер – гiрський луг у Скандинавii, де випасають молочну худобу.
7
«Оленячi лiси» – дiлянки територii в горах Шотландii, призначенi для розведення благородних оленiв. Незважаючи на назву, бiльшiсть iз них узагалi позбавлена деревноi рослинностi i нагадують звичайнi пасовища.
8
Котсуолдс – протяжна гряда пагорбiв у захiднiй частинi Центральноi Англii. Офiцiйно визнана «територiею видатноi природноi краси».
9
Найбiльший аристократичний коледж Оксфордського унiверситету. Його випускниками були тринадцять прем’ер-мiнiстрiв Великобританii.
10
Галловей – графство у Пiвденно-Захiднiй Шотландii.