Читать онлайн “Чари країни Оз” «Ліман Баум»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Чари краiни ОзЛiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856—1919) – американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi.
Повiсть-казка «Чари краiни Оз», що вийшла друком 1919 року, розповiдае про дiвчинку Доротi та ii друзiв: Капiтана Бiла, Тротту, Скляного Кота, якi вирiшили зробити незвичайний подарунок до дня народження Озмi з Озу. Для цього вони вирушають у край Жвакунiв по Зачаровану Квiтку, яка цвiте по черзi трояндами, тюльпанами, хризантемами. Про пригоди, якi трапляються з ними на шляху до острова, на якому росте Зачарована Квiтка, йдеться у цiй книжцi.
Лiман Френк Баум
Чари краiни Оз
Всiм хлопчикам та дiвчаткам, котрi читають моi iсторii, а особливо всiм Доротi, – з любов’ю присвячуеться ця книжка!
До моiх читачiв
Це справжне диво, що в подiях, якi вiдбулись за останнi кiлька рокiв у нашому «великому зовнiшньому свiтi», можна знайти випадки такi чудеснi й захопливi, що я не наважусь навiть порiвняти з ними оповiдки про краiну Оз.
Проте книжка «Чари краiни Оз» справдi дивнiша й незвичайнiша за все, що я читав або чув по цей бiк Мертвоi Пiщаноi Пустелi, яка вiдгороджуе нас вiд краiни Оз, навiть за останнi, сповненi тривог роки, тому я сподiваюсь, що вона задовольнить вашу любов до нового.
Тривала хвороба, що прикувала мене до лiжка, перешкоджала вiдповiдати на всi дружнi листи, надiсланi до мене, – я вiдповiдав лише тодi, коли в листа були вкладенi марки; але вiдтепер я сподiваюсь, що зможу негайно вiдповiсти на кожен лист, яким ушанують мене моi читачi.
Запевняю вас, що моя любов до вас нiколи не вмирала, i сподiваюся, що книжки про краiну Оз тiшитимуть вас доти, доки я буду спроможний писати iх.
Щиро ваш
Л. Френк Баум, «Королiвський iсторик краiни Оз».
«Ознот» у Голлiвудi, Калiфорнiя, 1919
Глава 1. Гора Жвак
На схiдному кордонi краiни Оз, у краю Жвакунiв, е височенна гора, що називаеться Жвак.
З одного боку пiднiжжя цiеi гори майже межуе з Мертвою Пiщаною Пустелею, яка вiдокремлюе чарiвну краiну Оз вiд решти свiту, а з другого – з прекрасним родючим краем Жвакунiв.
Але жвакунський народ тiльки дивиться на ту гору здалека й знае про неi дуже мало, бо десь так на третинi ii висоти схил стае надто крутий, щоб видиратись по ньому, i коли навiть на вершинi цiеi величезноi гори, що сягае нiби аж до небес, живуть якiсь люди, то Жвакуни про них нiчого не вiдають.
А проте люди таки живуть там. Вершина гори Жвак схожа на величезне блюдце, i на днi того блюдця е поля, де росте збiжжя й городина, пасуться череди i течуть струмки, а дерева родять усiлякi плоди. Є там i оселi, розкиданi негусто, i в кожнiй мешкае родина верхотурiв, як тi люди називають себе самi. Верхотури рiдко опускаються в дiл – з тоi ж самоi причини, з якоi жвакуни нiколи не пiднiмаються на гору: схили надто крутi.
В однiй iз тих осель жив мудрий старий верхотур на iм’я Бiнi Ару, що був дуже вмiлим чаклуном. Але Озма з Озу, що править усiма в тiй краiнi, видала указ, щоб нiхто не смiв удаватися до чарiв у ii володiннях, окрiм Глiнди Доброi та Великого Чародiя з Озу. І коли Озма послала свiй королiвський указ до верхотурiв з могутнiм орлом, старий Бiнi Ару зразу припинив чаклування. Вiн знищив багато своiх чародiйних порошкiв та знарядь i вiдтодi чесно корився законовi. Вiн нiколи не бачив Озми, але знав, що вона його Правителька i ii треба слухатися. Вiн шкодував тiльки за одним. Колись вiн вiдкрив новий, таемний спосiб обернення, невiдомий iншим чарiвникам. Того способу не знали нi Глiнда Добра, нi маленький Чарiвник з Озу, нi доктор Пiнт, нi старий Момбi, нi будь-хто iнший з тих, що зналися на чаклунствi. То була особиста таемниця Бiнi Ару.
Завдяки iй для нього не було нiчого простiшого, як обернути будь-кого на звiра, птаха, рибину чи на будь-що, а потiм вернути в давню подобу. Треба було тiльки в особливий спосiб вимовити чарiвне слово: «пiрзкщгл».
Бiнi Ару вдавався до цих чарiв багато разiв, але не для того, щоб завдавати iншим якоiсь прикростi чи страждання. Коли вiн, бувало, зайде кудись далеко вiд дому i йому захочеться iсти, то казав сам собi: «Хочу обернутись на корову – пiрзкщгл». Умить вiн обертавсь на корову, починав пастись на травi й так угамовував голод. У краiнi Оз усi звiрi й птахи вмiють говорити, отож, напасшись доволi, корова казала собi: «Хочу знов стати Бiнi Ару – пiрзкщгл» – i чарiвне слово, правильно вимовлене, вмить вертало ii в давню подобу.
Я, звичайно, не наважився б отак вiдверто писати в книжцi це чарiвне слово, якби думав, що моi читачi зумiють вимовити його так, як треба, й обернути на будь-що себе й iнших. Але в тiм-бо й рiч, що нiхто в свiтi, крiм самого Бiнi Ару, до початку цiеi iсторii не вмiв вимовляти слово «пiрзкщгл» так, як треба, тому, я гадаю, вiдкрити це слово вам можна цiл
Страница 2
ом безпечно. Проте, читаючи цю повiсть уголос, краще стерегтись i не вимовляти «пiрзкщгл» у вiдповiдний спосiб, щоб уникнути небезпеки й не наробити лиха цiею таемницею.Бiнi Ару, вiдкривши таемницю обернення, для якого не потрiбнi були нiякi чарiвнi предмети, чи порошки, чи iншi речовини або зiлля i яке завжди дiяло безвiдмовно, не хотiв, щоб таке чудесне вiдкриття лишилося зовсiм невiдомим i пропало для людськоi науки. Вiн вирiшив не вдаватися бiльше до нього, коли вже Озма заборонила, але подумав, що Озма ще тiльки юне дiвча, а колись вона, може, передумае й дозволить своiм пiдданим користатися чарами, i тодi Бiнi Ару знову зможе обертати себе й iнших, коли захоче, – звичайно, якщо тiльки доти не забуде, як треба вимовляти «пiрзкщгл».
Обмiркувавши цю справу як слiд, вiн вирiшив записати це слово й у належний спосiб вимовляти його десь у таемному мiсцi, щоб тiльки вiн через багато рокiв змiг розшукати його, а нiхто бiльше щоб не мiг його знайти.
То була слушна думка, але старий Чарiвник нiяк не мiг знайти такого таемного мiсця. Вiн обходив усе «блюдце» на вершинi гори Жвак, але не знайшов такоi мiсцини, де можна було б записати таемне слово i де б нiхто не мiг натрапити на нього. Тому вiн урештi надумався заховати його десь у своiй хатi.
Бiнi Ару мав дружину, яку звали Мопсi i яка уславилася своiми пирогами з чорницями, й сина Кiкi, що не вславився нiчим. Його вважали норовливим i неприемним, бо вiн був нещасний, а нещасний вiн був тому, що хотiв спуститися з гори й побувати в широкому свiтi, який стелився внизу, а батько його не вiдпускав. Нiхто не звертав уваги на Кiкi Ару, бо вiн не варт був нiчого.
Раз у рiк на горi Жвак бувало свято, на яке приходили всi верхотури. Вони збиралися в самiй серединцi схожоi на блюдце краiни i цiлий день розважались та веселились.
Молодь танцювала й спiвала, жiнки накривали столи з усякими смачними наiдками, а чоловiки грали на музичних iнструментах i розповiдали казки про всякi чудеса.
Кiкi Ару зазвичай ходив на тi свята з батьком та матiр’ю i понуро сидiв осторонь – не спiвав, не танцював, навiть не розмовляв з хлопцями та дiвчатами. Тому вiн i в свято був не щасливiший, нiж у будень, i одного разу вiн сказав батьковi й матерi, що не пiде на свято. Краще лишиться вдома й буде нещасний на самотi. Батько й мати охоче лишили його самого.
Та зоставшися сам, Кiкi вирiшив зайти до батьковоi кiмнати, куди йому не дозволялося заходити, i спробувати розшукати якесь iз чаклунських знарядь, що iх використовував Бiнi Ару, ще коли чаклував. Увiйшовши, Кiкi зачепився ногою за одну дошку в пiдлозi. Вiн обшукав усю кiмнату, але не знайшов i слiду батькових чарiв. Усе було знищене.
Прикро розчарований, вiн уже хотiв був вийти, але знов зачепився за ту саму дошку. Це змусило його задуматись.
Роздивившися дошку уважнiше, Кiкi побачив, що ii виймали, а потiм прибили на мiсце, але тепер вона трохи виступала над iншими дошками. Але навiщо батько зривав цю дошку? Може, вiн сховав пiд нею котрийсь зi своiх чаклунських предметiв?
Кiкi взяв долото i зiрвав дошку, але не знайшов пiд нею нiчого. Вiн уже хотiв був прибити ii на мiсце, та впустив з рук, i вона, падаючи, перевернулася. Тодi вiн побачив, що на сподi ii щось написано. У кiмнатi було досить тьмяно, i вiн пiдiйшов до вiкна, роздивився ii пильнiше й побачив, що на дошцi докладно описано, як треба вимовляти чарiвне слово «пiрзкщгл», щоб те слово вмить обернуло будь-кого у будь-що, а коли треба – вiдмiнило його, перетворивши на давню подобу.
Спочатку Кiкi Ару навiть не зрозумiв, яку чудесну таемницю вiдкрив; але вiн подумав, що зможе якось використати ii, i точно переписав усi вказiвки, як треба вимовляти «пiрзкщгл». Потiм згорнув папiрця й поклав у кишеню, а дошку прибив на мiсце так акуратно, що нiхто б i не здогадався, що ii зривали.
Потiм Кiкi вийшов у садок i, сiвши пiд деревом, уважно вивчив те, що переписав. Вiн завжди хотiв вибратись iз гори Жвак у широкий свiт, особливо до краiни Оз, i тепер йому спало на думку, що можна обернутись на птаха й перелетiти куди схоче, а коли надумае вернутись, то й вернутись. Одначе треба було завчити напам’ять, як слiд вимовляти чарiвне слово, бо птах не може носити з собою папiрця, i якщо вiн забуде слово або як його точно вимовляти, то не зможе вернутись у свою давню подобу.
Отож вiн довго заучував те слово, повторюючи його подум-ки разiв сто, аж поки не впевнився, що не забуде.
Проте, щоб iще краще вбезпечитись, вiн поклав папiрець у бляшанку в глухому кутку садка й прикидав бляшанку камiнцями.
Тим часом почало вечорiти, а Кiкi хотiв уперше спробувати перекинутись у щось, поки батько й мати ще не вернулися зi свята. Вiн став на ганку своеi хати й промовив:
– Я хочу стати великим, дужим птахом, як яструб, – пiрзкщгл!
Чарiвне слово вiн вимовив так, як слiд, а тому зразу вiдчув, що його подоба зовсiм змiнилася. Вiн залопотiв крильми, скочив на поруччя ганку й закричав:
– Ко-у! Ко-у!
Тодi засмiявся й пiвголосом сказав:
– Здаеться, яструби
Страница 3
кричать саме так. Але спробуймо-но своi крила, побачимо, чи вистачить у них сили перенести мене через пустелю.Вiн вирiшив спочатку полетiти не до краiни Оз. Вiн же вкрав таемницю перетворення й знав, що порушив закон Озу про чари. Може, Глiнда або Чарiвник з Озу викриють його й покарають, отож розумнiше буде взагалi триматися далi вiд Озу.
Кiкi поволi знявся в повiтря i, зависнувши на широких крилах, почав вiльно кружляти над схожою на блюдце вершиною гори. З височини вiн побачив далеко за палючими пiсками Мертвоi Пустелi якусь краiну, що з нею, може, буде приемно познайомитись, отож повернув у той бiк i рушив у довгий полiт, розмiрено махаючи дужими крильми.
Глава 2. Яструб
Навiть яструб мусить летiти над Мертвою Пустелею високо, бо над нею весь час здiймаються отруйнi випари. Коли Кiкi Ару врештi долетiв до гарноi землi, вiн почувався кволим i розбитим, бо трохи отрути таки вдихнув. Але холодне повiтря швидко освiжило його, i вiн приземлився на широкому рiвному нагiр’i, що називаеться Верхiя. Зразу за ним лежить долина, вiдома пiд назвою Низiя, i обома цими краями править Чоловiк-Медяник, Джон Тiстон, а прем’ер-мiнiстром у нього Пуцьверiнг Херувим. Яструб тiльки перепочив там, а тодi полетiв на пiвнiч i пролетiв над прегарним краем, що називаеться Веселiя, i править там гарненька Воскова Лялька.
Потiм, летячи понад краем пустелi, повернув ще далi на пiвнiч i сiв на вершечку дерева в Королiвствi Неманii.
Кiкi добре натомився, та й сонце вже сiдало, i вiн вирiшив зостатися тут до ранку. З вершечка дерева вiн побачив неподалiк хату, що мала дуже затишний вигляд. На подвiр’i чоловiк доiв корову, а з дверей вийшла миловида жiнка i покликала його вечеряти.
Тодi Кiкi замислився: а що ж iдять яструби? Вiн зголоднiв, але не знав, нi що йому iсти, нi де взяти iжу. І ще вiн подумав, що спати в лiжку вигiднiше, нiж на вершечку дерева, отож спурхнув на землю й сказав:
– Я хочу знову стати Кiкi Ару – пiрзкщгл!
І зразу до нього вернулась його природна подоба. Вiн пiдiйшов до хати, постукав у дверi й спитав, чи не дадуть йому повечеряти.
– А хто ти такий? – спитав господар.
– Я мандрiвець iз краiни Оз, – вiдповiв Кiкi.
– Тодi просимо до хати, – вiдповiв господар.
Кiкi пригостили доброю вечерею й дали добру постiль, i вiн поводився дуже чемно, дарма що не захотiв вiдповiдати на всi розпитування славних неманцiв. Утiкши з дому й знайшовши спосiб побачити свiт, юнак уже не почувався нещасним, а тому бiльше не був норовливим i неприемним. Господарi подумали, що вiн дуже шанована людина, i вранцi дали йому ще й поснiдати, а потiм вiн, цiлком задоволений, рушив далi.
Годину чи двi йшов вiн розкiшним краем, яким правив Король Бруньк, а потiм вирiшив, що в подобi птаха мандруватиме швидше й побачить бiльше, отож перекинувся в бiлого голуба, прилетiв до великого мiста Немана, оглянув там королiвський палац iз його розкiшними садами й багато iнших цiкавих мiсць. Далi полетiв на захiд, до Королiвства Ікс, а пробувши день у краiнi Королеви Зiксi, попрямував iще на захiд, до краiни Ев. Кожен край, де вiн побував, здався йому куди приемнiшим за краiну-блюдце Верхотурiв, i вiн вирiшив: коли долетить до найпрекраснiшоi краiни, то оселиться там i вiдтодi не пропускатиме жодноi насолоди в життi.
У краiнi Ев вiн вернувся до своеi справжньоi подоби, бо мiста й села там лежали густо, переходити з одного в друге було неважко.
Надвечiр вiн натрапив на пристойний заiзд i спитав господаря, чи можна тут попоiсти й переночувати.
– Якщо маете грошi, щоб заплатити, то чом нi, – вiдповiв господар. – А не маете – йдiть куди хочете.
Кiкi здивувався, бо в краiнi Оз грошей взагалi нема, там кожен бере, що хоче, без плати. Тому грошей вiн не мав i тепер пiшов шукати гостинностi десь-iнде. Проходячи повз вiкна заiзду, вiн побачив одного лiтнього чоловiка, що рахував на столi чималу купу золотих кружалець. Кiкi подумав, що це, мабуть, i е грошi. За одне кружальце можна купити вечерю й переночувати, подумав вiн, а тому перекинувся сорокою i, влетiвши у вiдчинене вiкно, вхопив дзьобом одне кружальце i вилетiв. Старий не встиг нiчого вдiяти: вiн боявся покинути на столi купу грошей i гнатися за сорокою, а поки зсипав золото в гаман i сховав гаман у кишеню, птаха-злодiйка вже зникла з очей i шукати ii було б безглуздям.
Кiкi Ару перелетiв неподалiк на купу дерев, упустив монету на землю, вернувся у свою власну подобу, пiдняв золотого й сховав у кишеню.
– Ти ще пошкодуеш за цим! – раптом почув тоненький голосочок у нього над головою.
Кiкi звiв очi й побачив, що на гiлочцi сидить горобець i дивиться на нього.
– За чим пошкодую? – спитав вiн.
– Та я ж усе бачив, – пояснив Горобець. – Я бачив, як ти дививсь у вiкно на золото, а потiм перекинувся сорокою й обiкрав старого, а тодi прилетiв сюди й перекинувся iз пташиноi подоби у свою власну. Це чари, а чари – погане, незаконне дiло. Крiм того, ти вкрав грошi, а це ще бiльший злочин. Колись ти за цим пош
Страница 4
одуеш.– Дарма, – насупившись, вiдказав Кiкi.
– І ти не боiшся бути лихим? – спитав Горобець.
– Та я, скiльки знаю, наче й не був лихим, – вiдповiв Кiкi, – та коли так, то я радий. Бо я не люблю добрих людей. Я завжди хотiв бути лихим, тiльки не знав, як ним стати.
– Ха-ха-ха, – гучно зареготав хтось позаду нього, – так i слiд, хлопче! Я радий, що зустрiв тебе, дай-но руку!
Горобець злякано цвiрiнькнув i полетiв геть.
Глава 3. Двое лихих
Кiкi обернувся й побачив бiля себе якогось чудного старигана. Увесь покорчений, з гладким черевом i тонкими руками та ногами. А ще вiн був кругловидий i мав бiлi кущуватi бурцi, що звисали гострячками нижче пояса, та сиву чуприну, що стирчала гострячком на макiвцi. Вбраний був у сiро-буру облиплу одiж, i напханi чимось кишенi аж випинались.
– Я не знав, що ви тут, – сказав Кiкi.
– А я з’явився пiсля тебе, – пояснив химерний дiдок.
– Хто ви такий? – спитав Кiкi.
– Мене звуть Коструббо. Я був Королем номiв, але мене витурили з моеi краiни, i тепер я мандрiвець.
– А за що вони вас витурили? – спитав його юнак.
– Та тепер така мода пiшла – королiв витурювати. Я був добрим королем – для себе, звiсно, – але отi жахливi люди з Озу не давали менi спокою. Довелося зректись трону.
– А що це означае?
– Це означае, що тебе витурюють. Але поговорiмо про щось приемнiше. Хто ти i звiдки прибув?
– Мене звуть Кiкi Ару. Досi я жив на горi Жвак, у краiнi Оз, але тепер я мандрiвець, як i ви.
Король номiв проникливо подивився на нього.
– Я чув, як та пташка сказала, нiби ти перекинувся сорокою, тодi знову людиною. Це правда?
Кiкi завагався, але вирiшив, що заперечувати не варто.
Йому здалося, що, сказавши правду, вiн видасться значнiшою персоною.
– Ну… правда, – вiдповiв вiн.
– То ти Чарiвник?
– Нi, я вмiю тiльки перекидатись, – признався вiн.
– Ну, це дуже добрi чари, – сказав старий Коструббо. – Я сам колись володiв такими ж чарами, але моi вороги вiдняли iх у мене. І куди ти прямуеш тепер?
– Іду до заiзду – по вечерю й на ночiвлю, – вiдповiв Кiкi.
– А грошi, щоб заплатити за це, ти маеш? – спитав Коструббо.
– Одне золоте кружальце.
– Украдене, до речi. Дуже добре. І радiеш, що ти лихий. Іще краще. Ти менi подобаешся, юначе, i я пiду з тобою до заiзду, якщо ти пообiцяеш менi за вечерею не iсти яець.
– Ви не любите яець? – спитав Кiкi.
– Я боюсь iх, бо вони небезпечнi! – вiдказав Коструббо, здригнувшись.
– Гаразд, – погодився Кiкi. —Я не замовлятиму яець.
– Тодi ходiмо, – сказав ном.
Коли вони ввiйшли до заiзду, господар насуплено глянув на Кiкi й мовив:
– Я ж тобi казав, що без грошей iсти не дам.
Кiкi показав йому золотого.
– А ви? – спитав господар, повернувшись до Коструббо. – Маете грошi?
– Я маю щось краще, – вiдповiв старий ном i, вийнявши з однiеi кишенi торбинку, висипав з неi на стiл купку блискучих самоцвiтiв – дiамантiв, рубiнiв i смарагдiв.
Господар одразу зробився дуже чемний з цими чужинцями. Подав iм чудовий обiд, а поки вони iли, молодий Верхотур спитав свого товариша:
– Де це ви взяли так багато самоцвiтiв?
– Можу сказати, – вiдповiв ном. – Коли отi нахаби з Озу вiдняли в мене королiвство – тiльки тому, що це було мое королiвство i я хотiв правити ним, як менi подобаеться, – то сказали, що я можу взяти стiльки самоцвiтiв, скiльки зумiю винести. А я мав на своему вбраннi багато кишень, то й понасипав iх повнi. Самоцвiти дуже добре мати з собою в мандрах, за них можна купити будь-що.
– Вони кращi за золотi кружальця? – спитав Кiкi.
– Найменший iз цих самоцвiтiв вартий сотнi золотих монет – таких, як ти вкрав у того старого.
– Не говорiть так голосно, – злякано попросив Кiкi. – А то ще хтось почуе.
Пiсля вечерi вони обидва вийшли прогулятись, i колишнiй Король номiв сказав:
– А ти знаеш Кудлача, Опудала, Залiзного Лiсоруба, Доротi, Озму i все оте кодло з Озу?
– Не знаю, – вiдповiв юнак. – Я весь час жив на горi Жвак, поки не втiк учора через Мертву Пустелю в подобi яструба.
– То ти нiколи не бачив Смарагдового мiста в краiнi Оз?
– Нiколи.
– Ну, а я, – сказав ном, – знав усiх iх, i можеш здогадатися, що я iх не люблю. І пiд час своiх мандрiв я весь час мiркував, як помститися. Тепер, зустрiвши тебе, я бачу спосiб, як завоювати краiну Оз i самому стати там Королем, а це краще, нiж бути Королем номiв.
– А як же ви це зробите? – здивовано спитав Кiкi Ару.
– То вже моя справа. Насамперед я хочу домовитися з тобою. Скажи менi таемницю, як перекидатись у що хочеш, i я дам тобi повну кишеню самоцвiтiв – найбiльших i найкращих з усiх, якi маю.
– Нi, – вiдказав Кiкi, бо зрозумiв, що дiлити свою могутнiсть iз кимось небезпечно для нього самого.
– Я дам двi кишенi самоцвiтiв, – пообiцяв ном.
– Нi, – вiдказав Кiкi.
– Я тобi вiддам усi самоцвiти, якi маю.
– Нi, нi, нi! – вигукнув Кiкi, що вже почав боятися.
– Ну, тодi, – сказав ном, дивлячись на юнака лихим оком, – я скажу господаревi заiзду, що ти вкрав зо
Страница 5
отого, i вiн вiддасть тебе тюремникам.Кiкi на ту погрозу тiльки засмiявся.
– Поки вiн це зробить, я перекинусь левом i роздеру його на шматки, або ведмедем – i з’iм його, або мухою – i залечу кудись так, що вiн мене не знайде.
– Ти справдi можеш творити такi дива? – спитав старий ном, зацiкавлено дивлячись на нього.
– Авжеж, – запевнив Кiкi. – Я можу обернути вас у паличку, або в калюжу, або в камiнь i покинути тут, при дорозi.
Лихий ном трохи здригнувся, почувши це, але йому ще дужче закортiло заволодiти великою таемницею. Трохи згодом вiн почав знову:
– Я тобi скажу, що я зроблю. Якщо ти, вiдкривши свою таемницю, допоможеш менi завоювати Оз i обернути моiх тамтешнiх ворогiв у палички або в каменюки, я згоден поставити тебе правителем Озу, а сам стану твоiм першим мiнiстром i дбатиму, щоб твоiх наказiв дотримувалися.
– Допомогти допоможу, – вiдказав Кiкi, – але таемницi не вiдкрию.
Нома ця вiдмова так розлютила, що вiн з лютi довго пiдскакував, задихався й бризкав слиною, поки врештi погамував себе. Та юнак нiтрохи не злякався. Вiн тiльки смiявся з лихого старого нома, а той казився ще дужче.
– Облишмо це, – сказав вiн, коли Коструббо трохи заспокоiвся. – Я не знаю тих людей iз краiни Оз, яких ви згадували, отже, вони менi не вороги. Коли вони витурили вас iз вашого королiвства, це ваша справа, не моя.
– Невже тобi не хочеться стати Королем такоi прекрасноi краiни Чарiв? – спитав Коструббо.
– Хочеться, – вiдказав Кiкi. – Але ви самi хочете бути Королем, i це нас пересварить.
– Нi, – зауважив ном, знову пробуючи обдурити його. – Менi, як подумати, не кортить стати Королем Озу. Менi й жити в тiй краiнi не дуже кортить. Я хочу насамперед помандрувати. А коли ми зумiемо завоювати Оз, я здобуду стiльки чарiв, що зможу вiдвоювати й свое власне Королiвство Номiв, тож я вернусь до себе й житиму в своiх пiдземних печерах – вони бiльше схожi на домiвку, нiж поверхня землi. І ось що я тобi пропоную: допоможи менi завоювати
Оз i помститись, та ще вiдняти чари у Глiнди й Чарiвника, – а потiм я поставлю тебе Королем Озу.
– Я подумаю, – вiдповiв Кiкi й того вечора бiльше нiчого не сказав.
Уночi, коли всi в заiздi поснули, старий ном Коструббо тихенько встав з лiжка й пiшов до кiмнати, де спав верхотур Кiкi Ару. Там вiн обнишпорив усе, шукаючи чаклунське знаряддя, яке могло все обертати в будь-що. Звичайно, такого знаряддя там не було, i хоча Коструббо обшукав усi юнаковi кишенi, вiн не знайшов узагалi нiчого чарiвного.
Тому вернувся у свое лiжко, вже сумнiваючись, що Кiкi володiе такими чарами.
Уранцi вiн сказав:
– А куди ти помандруеш сьогоднi?
– Та, мабуть, до Королiвства Троянд, – вiдповiв юнак.
– Це далека подорож, – сказав ном.
– А я перекинуся птахом, – вiдказав Кiкi, – й долечу до Королiвства Троянд за годину.
– Тодi оберни й мене на птаха, i я полечу з тобою, – попросив Коструббо. – Але краще полетiмо до краiни Оз, хоч подивимось, яка вона.
Кiкi замислився. Правда, всi краi, якi вiн вiдвiдав досi, були приемнi, але вiн усюди чув, що краiна Оз прекраснiша й милiша. Краiна Оз була i його батькiвщиною, i справдi, якщо е якийсь шанс стати там Королем, треба щось знати про неi.
Поки Кiкi-верхотур думав, ном Коструббо теж думав.
Цей хлопець надiлений чудесною могутнiстю, i хоча вiн взагалi простак, але розлучатися зi своею таемницею не збираеться. Проте, якщо умовити його, щоб перенiс старого лихого нома Коструббо до краiни Оз, куди вiн iнакше нiяк не може потрапити, далi, можливо, пощастить переконати хлопця, щоб слухався його порад i пристав до змови з метою помсти, яку вiн уже надумав у своему чорному серцi.
– В Озi е чарiвники й чаклуни, – зауважив Кiкi трохи перегодя. – Вони можуть розпiзнати нас навiть обернених.
– Нi, як будемо обережнi, – запевнив Коструббо. – Озма мае Чарiвну Картину, на якiй може побачити все, що забажае, але ж вона не знатиме, що ми прилетiли до Озу, й не зможе звелiти своiй Чарiвнiй Картинi, щоб показала iй, де ми й що ми робимо. Глiнда Добра мае велику книгу, що називаеться Книгою записiв, – у нiй чарiвним чином записуеться все, що роблять у ту хвилину люди в краiнi Оз.
– Ну, тодi яке пуття з наших спроб завоювати краiну, – сказав Кiкi, – коли Глiнда може прочитати у своiй Книзi все, що ми робимо, а що ii чари могутнiшi за моi, то вона може перекреслити нашi намiри.
– Таж я сказав «люди»! – заперечив ном. – У Книзi не записуеться, що роблять птахи чи звiрi. Вона сповiщае тiльки про людськi дiла. Тож як ми полетимо туди у подобi птахiв, Глiнда не знатиме про це нiчого.
– Два птахи не завоюють краiни Оз, – зневажливо сказав хлопець.
– Так, твоя правда, – погодився Коструббо, потiм потер лоба, погладив довгу бороду й задумався.
– О, придумав! – урештi оголосив вiн. – Ти ж, мабуть, можеш обернути нас не тiльки на птахiв, а й на звiрiв?
– Звiсно.
– А можеш ти зробити птаха звiром, а тодi звiра птахом, не обертаючи спочатку на людину?
– Можу, – вiдповiв Кiкi. – Я
Страница 6
ожу обернути себе чи iнших на будь-що таке, що вмiе говорити. Коли робиш це перетворення, треба вимовити одне чарiвне слово, а що звiрi, птахи, дракони й риби в Озi вмiють говорити, то ми можемо стати будь-якими з цих створiнь – якими забажаемо. Та якби я перекинувся деревом, то й лишився б довiку деревом, бо я не змiг би вимовити чарiвне слово й вернутись у давню подобу.– Розумiю, розумiю, – сказав Коструббо й довго кивав патлатою сивою головою, аж поки патли загойдались, нiби маятники. – Це якраз пiдходить до моеi думки. А тепер слухай, я тобi поясню, що надумав. Ми полетимо до Озу як птахи й сядемо в одному з густих лiсiв краю Лiснякiв. Там ти обернеш нас обох на могутнiх звiрiв, а що у Глiндинiй Книзi вчинки звiрiв не записуються, то ми можемо дiяти, не боячись викриття.
– Як же можуть двое звiрiв зiбрати вiйсько, щоб перемогти могутнiй народ Озу? – спитав Кiкi.
– Дуже просто. Тiльки не вiйсько з людей, завваж. Це буде зразу викрито. І поки ми будемо в Озi, нi на хвилину не вертатимемось у людську подобу, аж поки не завоюемо краiни й не знищимо Глiнди, й Озми, i Чарiвника, й Доротi, й усю решту, а тодi вже не буде кого боятись.
– У краiнi Оз неможливо когось убити, – заперечив Кiкi.
– А iх i не треба вбивати, – сказав Коструббо.
– Боюся, що не розумiю вас, – вiдказав юнак. – Що мае статися з людьми Озу i яке вiйсько ми можемо зiбрати, коли не людське?
– Зараз поясню. В лiсах Озу повно звiрiв. Декотрi з них, у найвiддаленiших мiсцях, дикi й лютi, вони залюбки пiдуть за ватажком, так само диким i лютим, як вони. Вони нiколи не турбували людей в Озi дуже дошкульно, бо не мали проводиря, який пiдбурював би iх. Та коли ми iх попросимо, щоб допомогли нам завоювати Оз, а в нагороду обернемо всiх звiрiв на людей i вiддамо iм людськi житла та все добро, а людей обернемо на всiляких звiрiв i виженемо iх, щоб жили в лiсах та джунглях.
Це чудова думка, визнай, а здiйснити ii буде так легко, що ми це зробимо без мороки.
– І ви гадаете, що звiрi погодяться? – спитав юнак.
– Будь певен, що погодяться. Ми можемо схилити кожного звiра в Озi на наш бiк – крiм хiба тих, котрi живуть у Озмино-му палацi, а на них можна не зважати.
Глава 4. Замовники
Кiкi Ару небагато знав як про Оз, так i про звiрiв, що жили там, але задум старого нома видався йому цiлком розумним.
Вiн трошечки здогадувався, що Коструббо хоче якось обдурити його, тому вирiшив не спускати з ока свого товариша. Поки вiн не розкриватиме чарiвного слова, Коструббо не наважиться шкодити йому, а собi Кiкi дав слово, що, як тiльки вони завоюють Оз, вiн оберне старого нома на мармурову статую й триматиме його в такiй подобi довiку.
Коструббо, зi свого боку, вирiшив, що вiн, уважно стежачи й пiдслуховуючи, зможе вивiдати юнакову таемницю, а коли навчиться чарiвного слова, оберне Кiкi Ару на в’язку хмизу й спалить, та й спекаеться його назовсiм.
Отак завжди бувае в лихих людей. Вони не можуть довiряти навiть один одному. Коструббо вважав, що дурить Кiкi, а Кiкi вважав, що дурить Коструббо, й обидва були задоволенi.
– Шлях через пустелю далекий, – сказав юнак, – а пiски розпеченi, й над ними здiймаються отруйнi випари. Зачекаймо до вечора й полетiмо вночi, коли буде холоднiше.
Колишнiй Король номiв погодився, й обидва вони решту дня обговорювали своi плани. Коли настав вечiр, вони розплатилися з господарем заiзду й пiшли у гайок неподалiк.
– Зачекайте тут кiлька хвилин, я скоро вернуся, – сказав Кiкi й швидко вiдiйшов, зоставивши нома самого в гайку. Ко-струббо було цiкаво, куди ж вiн пiшов, але ном стояв спокiйно на мiсцi доти, доки обернувсь на величезного птаха. Вiн пронизливо крикнув iз подиву й ляку й залопотiв крильми. На його орлиний крик зразу озвався такий самий звiдкись iз-за гайка, iще один орел, навiть бiльший i могутнiший, нiж обернений Коструббо, пiдлетiв помiж деревами й сiв поруч нього.
– Тепер можна й вирушати, – голосом Кiкi сказав другий орел.
Коструббо зрозумiв, що цього разу його перехитровано.
Вiн думав, що Кiкi вимовить чарiвне слово при ньому i вiн його пiдслухае, але юнак був хитрiший.
Коли два орли злетiли в повiтря й почали полiт через Мертву Пустелю, що вiдокремлюе краiну Оз вiд решти свiту, ном сказав:
– Коли я був Королем номiв, я теж знав чарiвний спосiб обертати одне на друге i гадав, що то чудовий спосiб. Але з твоiм таемним словом його й рiвняти не можна. У мене були деякi талiсмани, я робив певнi рухи й вимовляв цiлу низку заклинань, щоб когось на щось перетворити.
– А де ж подiлись вашi чарiвнi талiсмани? – спитав Кiкi.
– Оте кодло з Озу забрало iх у мене – оте гидке дiвчисько Доротi й ота жахлива чаклунка Озма, Правителька Озу, – тодi, коли вiдняли в мене мое Пiдземне Королiвство й випхали мене нагору в оцей холодний суворий свiт.
– А як же ви дозволили iм це зробити? – спитав юнак.
– Мусив, – вiдповiв Коструббо. – Вони ж котили на мене яйця – яйця! Отi жахливi яйця! А коли яйце тiльки торкнеться
Страница 7
нома, вiн пропав навiки.– І що, для номiв небезпечнi будь-якi яйця?
– Будь-якi й усякi. Яйце… – едина в свiтi рiч, якоi я боюся.
Глава 5. Щасливий куточок Оз
Нема у свiтi iншоi краiни, такоi прекрасноi, як краiна Оз. І нема iншого народу, такого щасливого, задоволеного й забезпеченого, як народ Озу. Там люди мають усе, чого бажають, вони люблять i просто обожнюють свою прекрасну юну Правительку Озму з Озу, i так умiло чергують працю з розвагами, що i те, й те дае тiльки радiсть та задоволення й нiхто не мае пiдстав нарiкати. Час вiд часу в Озi трапляеться щось таке, що ненадовго порушуе щасливе життя людей; бо така багата й принадна краiна Чарiв напевне викликае заздрiсть у небагатьох чистолюбних i зажерливих виродкiв. Тому деякi лиходii пiдступно змовлялися завоювати краiну Оз, щоб уярмити ii народ i знищити юну Правительку, а багатства Озу загарбати собi. Але до того часу, коли жорстокий i хитрий ном Коструб-бо змовився з верхотуром Кiкi Ару, всi такi спроби зазнавали невдачi. Народ Озу й не здогадувався про небезпеку. Життя у найпринаднiшiй у свiтi краiнi Чарiв було частиною радiсних щасливих днiв.
Посеред Смарагдового мiста, столицi володiнь Озми, е величезний розкiшний парк, оточений муром, що виблискуе смарагдами, а посерединi того саду стоiть королiвський палац Озми, найрозкiшнiша з усiх будiвель, якi були i е в свiтi. На сотнi веж та башт майорять знамена Озу, краiни, де живуть озмii, жвакуни, лiсняки, моргуни й стовбуни. Знамено жва-кунiв сине, знамено моргунiв – жовте; у лiснякiв воно лiлове, а у стовбунiв – червоне.
Колiр Смарагдового мiста, звичайно, зелений. На Озминому особистому прапорi – зелена серединка, а поле подiлене начетверо. Тi синя, жовта, лiлова i червона четвертинки засвiдчують, що вона править усiма краями краiни Оз.
Але ця краiна Чарiв така велика, що не вся вiдома юнiй Правительцi, i кажуть, нiби в деяких ii вiддалених частинах, у лiсах i непрохiдних горах, у невiдомих долинах i густих джунглях живуть люди й звiрi, що знають про Озму не бiльше, нiж вона про них. Проте цi невiдомi мешканцi краiни Оз не такi численнi, як вiдомi, що живуть у краях навколо Смарагдового мiста. І взагалi я певен, що невдовзi всi частини краiни Оз будуть дослiдженi, а iхнi мешканцi дiзнаються про свою Правительку, бо в Озми е кiлька ii друзiв, таких допитливих, що вони раз у раз вiдкривають новi незвичайнi мiсця та iхнiх мешканцiв.
Чи не найчастiше вiдкривае такi таемнi мiсця в краiнi Оз дiвчинка з Канзасу на iм’я Доротi, найближча Озмина подружка, що живе в розкiшних покоях у королiвському палацi. Доротi мае й титул – вона Принцеса Озминська, – але не любить, щоб ii величали Принцесою, вона проста й ласкава i не корчить iз себе чогось бiльшого за звичайну дiвчинку, то всi називають ii просто Доротi, i вона пiсля Озми найбiльша улюблениця всього населення краiни Оз.
Якось уранцi Доротi, пройшовши через вестибюль палацу, постукала у дверi до iншоi дiвчини, також Озминоi гостi й подружки, яку звали Тротта. Почувши «Ввiйдiть!», Доротi побачила, що у Тротти е гiсть – старий одноногий моряк, друга нога була дерев’яна. Моряк сидiв бiля вiдчиненого вiкна й пахкав люлькою, зробленою з кукурудзяного качана. Моряка звали Капiтан Бiл, вiн прибув до краiни Оз разом iз Троттою i був ii найдавнiшим та найвiрнiшим супутником i другом. Доротi теж любила Капiтана Бiла, i, привiтавшись з ним, вона сказала Троттi:
– Ти знаеш, через мiсяць у Озми день народження, i я все думаю, який би подарунок iй приготувати. Вона така ласкава до нас, що ми конче повиннi вшанувати ii в цей день.
– Правду кажеш, – погодилась Тротта. – Я й сама вже задумувалася, що б подарувати Озмi. Але надумати нелегко, бо вона вже мае все, чого iй треба, а що вона чарiвниця й добре знаеться на чарах, то може задовольнити будь-яке свое бажання.
– Я знаю, – вiдказала Доротi, – та не в цьому рiч. Я не кажу, що Озмi чогось треба, просто iй буде приемно знати, що ми пам’ятаемо про ii день народження. Але що ж iй подарувати?
Тротта безнадiйно похитала головою:
– Я вже думала, думала й нiчого не придумала.
– Отак i я, – сказала Доротi.
– А я знаю одну рiч, що потiшила б ii, – озвався Капiтан Бiл, повернувши до дiвчат свое кругле, облямоване бурцями обличчя й утупивши в них своi великi, широко розплющенi ясно-голубi очi.
– І що ж це, Капiтане?
– Це Зачарована Квiтка, – сказав вiн. – Напрочуд гарна рослинка, що росте в золотому горщику й цвiте всiлякими квiтками по черзi. То на нiй трояндовi пуп’янки й квiтки, а за хвилину вже тюльпани, а потiм хриз… хриз…
– Хризантеми, – пiдказала Доротi.
– Атож. А потiм жоржини, а потiм нарциси, i так по черзi всi квiтки, якi лишень е. Тiльки-но одна зiв’яне, розцвiтае iнша, вже не така, а пахнуть так, що чхати хочеться, а цвiтуть день i нiч, день i нiч – цiлий рiк.
– Так це ж чудо! – вигукнула Доротi. – Гадаю, що Озмi сподобаеться.
– Але ж де та Зачарована Квiтка i як нам ii добути? – спитала Тротта.
– Чого не знаю, того не знаю, – по
Страница 8
iльно вiдповiв Капiтан Бiл. – Менi про неi тiльки вчора розповiв Скляний Кiт i сказав, що вона в якомусь вiдлюдному мiсцi десь на пiвнiчний схiд звiдси. Адже Скляний Кiт мандруе по всiй краiнi й бачить такi речi, яких не бачить бiльше нiхто.– Це правда, – задумливо мовила Доротi. – Коли на пiвнiчний схiд, то це десь у краю Жвакунiв, i то, певне, далеченько. Може, попросiмо Скляного Кота, хай скаже, як добути Зачаровану Квiтку.
Й обидвi дiвчинки вийшли у парк, а за ними пошкутильгав на своiй дерев’янцi Капiтан Бiл. Незабаром вони знайшли Скляного Кота, що, скрутившись калачиком, мiцно спав на сонцi бiля якогось куща.
Скляний Кiт – одне з найдивовижнiших створiнь в усьому Озi. Його зробив славнозвiсний чаклун доктор Пiнт iще до того, як Озма заборонила своiм пiдданцям чаклувати.
Доктор Пiнт зробив Скляного Кота, щоб той ловив мишей, але Кiт ловити мишей вiдмовився i набув слави iстоти не стiльки корисноi, скiльки курйозноi.
Цей дивовижнй, зроблений зi скла Кiт був такий прозорий, що крiзь нього було видно все, наче крiзь вiкно. Але в головi, пiд тiм’ям, вiн мав жменьку невеличких рожевих кульок, що скидались на самоцвiти, одначе правили йому за мозок. Мав вiн i серце, зроблене з криваво-червоного рубiна. Та крiм цих двох кольорових частин весь вiн був iз прозорого скла, а хвiст – дуже гарний – зi скляного волокна.
– Ану прокидайся! – гукнув Капiтан Бiл. – Нам треба поговорити з тобою.
– Як ви смiете турбувати мене? – невдоволено спитав Кiт. – Посоромтеся!
– Та не сердься, – сказав Капiтан Бiл. – Ти пам’ятаеш, що розповiдав менi вчора про Зачаровану Квiтку в золотому горщику?
– То я, по-твоему, дурень? Глянь на мiй мозок – i побачиш, що вiн працюе. Звичайно, пам’ятаю! – вiдповiв Кiт.
– Ну, то як нам знайти ii?
– Ви не знайдете. І це не ваша справа. Ідiть геть, не заважайте спати, – пробурчав Кiт.
– Та ти послухай, – звернулась до нього Доротi. – Нам потрiбна Зачарована Квiтка, щоб подарувати Озмi на день народження. Ти ж радий будеш потiшити Озму, правда?
– Я не певен, – вiдказав Кiт. – З якого це дива я маю когось тiшити?
– Таж ти маеш серце, я бачу його у тебе всерединi, – втрутилась Тротта.
– Так, е, i гарне серце, я люблю його, – запевнив Кiт, вигнувшись, щоб оглянути себе всього. – Але воно зроблене з рубiна, а рубiн твердiший за кремiнь.
– Чи годишся ти хоч на щось? – спитала Тротта.
– Аякже! На мене приемно дивитися – чого не можна сказати про тебе, – вiдповiв Кiт.
Тротта засмiялась, а Доротi, що бачила Скляного Кота наскрiзь не тiльки очима, примирливо сказала:
– Ти справдi дуже гарний, i якщо ти зможеш розповiсти Капiтановi Бiловi, де знайти Зачаровану Квiтку, всi люди в Озi славитимуть тебе за розум. Квiтка належатиме Озмi, але всi знатимуть, що дiстав ii Скляний Кiт.
Отаку мову кришталеве створiння любило.
Рожевi кульки в головi заворушились, i Кiт сказав:
– Я знайшов Зачаровану Квiтку на пiвночi краю Жвакунiв, де майже не живуть i не бувають люди. Там е рiчка, що протiкае через лiс, а посеред тiеi рiчки е невеличкий острiвець, i на ньому стоiть золотий горщик, а в горщику росте Зачарована Квiтка.
– А як же ти потрапив на той острiвець? – спитала Доротi. —Адже Склянi Коти не можуть плавати.
– Так, але я не боюся води, – вiдповiв Кiт. – Я просто пройшов по дну.
– Пiд водою? – вигукнула Тротта.
Кiт глянув на неi зневажливо.
– Як же я мiг би пройти над водою по дну рiчки? Якби ти була прозора, всi б побачили, що мозок у тебе не працюе. Але я певен, що ви самi нiколи не знайдете того мiсця. Воно завжди було сховане вiд озминського люду.
– Але ж ти зi своiм гарним рожевим мозком, мабуть, зможеш його вiдшукати? – зауважила Доротi.
– Зможу, i коли ви хочете тiеi Зачарованоi Квiтки для Озми, я пiду з вами й покажу дорогу.
– От молодець! – вигукнула Доротi. – Тротта й Капiтан Бiл пiдуть iз тобою, бо це буде iхнiй подарунок Озмi на день народження. А поки ви мандруватимете, я придумаю ще якийсь подарунок вiд себе.
– Гаразд. То ходiмо, Капiтане, – сказав Скляний Кiт i вже рушив у путь.
– Постривай хвилинку, – попросила Тротта. – Довго ми йтимемо?
– Та з тиждень.
– Ну, то я вкину дещо в кошик, щоб узяти з собою, – сказала дiвчинка й побiгла до палацу збиратись у дорогу.
Глава 6. Подарунки Озмi на день народження
Коли Капiтан Бiл, Тротта й Скляний Кiт рушили до таемного острiвця на далекiй рiчцi по Зачаровану Квiтку, Доротi знову задумалася: що ж подарувати Озмi? Зустрiвши Клаптикову Дiвчину, вона спитала:
– Що ти подаруеш Озмi на день народження?
– Я склала для неi пiсеньку, – вiдповiла Клаптикова Дiвчина, яку прозивали Вишкребкою i яка, хоча була напхана ватою, мала в головi якийсь мозок-вiнегрет. – Пiсенька чудова, а приспiв у нiй такий:
Я дурненька,
Ви гарненька,
Озмо-цвiт;
Я нахабна,
Ви привабна,
Озмо-цвiт;
Я латкаста й блискiтлива,
Ви прекрасна, ви вродлива,
Будьте ж ви всi днi щаслива,
Озмо-цвiт!
– Як т
Страница 9
бi подобаеться, Доротi? – спитала Клаптикова Дiвчина.– Чи це справжня поезiя, Вишкребко? – з сумнiвом вiдказала Доротi.
– Не гiрша за будь-яку ходячу пiсеньку, – запевнила Клаптикова Дiвчина. – Я й назву iй дала шикарну: «Нинi в Озми славне свято, Нумо ж весело спiвати, Бо вона в цей день родилась, хоч-не-хоч».
– Якась надто довга назва, Вишкребко, – сказала Доротi.
– Зате ж стильно, – зауважила Клаптикова Дiвчина, пiдстрибнула, зробила сальто й приземлилась на одну набиту ватою ногу. – Нинi назви часом бувають довшi за самi пiснi.
Доротi пiшла далi, повiльно простуючи до палацу, де зустрiла Залiзного Лiсоруба, що саме пiднiмався сходами до парадних дверей.
– Що ти збираешся подарувати Озмi на день народження? – спитала вона.
– Це таемниця, але тобi я скажу, – вiдповiв Залiзний Лiсоруб, що був тепер Імператором Моргунiв. Я замовив своiм пiдданцям зробити для Озми гарний пояс, прикрашений чудовими бляшаними кнопками. Кожна кнопка буде обрамлена кiльцем iз смарагдiв, а пряжка буде з чистоi бляхи! Правда, гарно?
– Я певна, що iй сподобаеться, – сказала Доротi. – А ти не пiдкажеш, що могла б подарувати я?
– Уявлення не маю. Я сам три мiсяцi думав, поки надумався.
Дiвчина замислено обiйшла палац i на задвiр’i наткнулась на знаменитого Опудала Озминського, якому двое палацових слуг напихали ноги свiжою соломою.
– Що ти збираешся подарувати Озмi на день народження? – спитала вона.
– Це буде сюрприз, – вiдповiв Опудало.
– Я нiкому не скажу, – пообiцяла Доротi.
– Ну, я замовив для неi солом’янi капцi – з чистоi натуральноi соломи, завваж! Ще й з високохудожнiм гаптуванням. Озма завжди захоплювалась моею солом’яною начинкою, тому я певен, що такi гарнi солом’янi капцi потiшать ii.
– Озму потiшить усе, що з любов’ю пiднесуть iй друзi, – сказала дiвчинка. – Чим клопочуся я, Опудало, так це тим, що подарувати б iй таке, чого вона ще не мае.
– Оце ж i мене турбувало, поки я не придумав капцiв, – вiдказав Опудало. – Доведеться тобi подумати, Доротi; це единий спосiб натрапити на гарну думку. Якби я не мав такого чудесного мозку, то нiколи не додумався б до такоi солом’яноi прикраси на ноги.
Доротi вернулась до своеi кiмнати, сiла й заходилася напружено думати. На пiдвiконнi лежало, скрутившись калачиком, Рожеве Кошеня, i Доротi спитала його:
– Що можна подарувати Озмi на день народження?
– Дай iй молочка, – порадило Рожеве Кошеня. – Нiчого кращого в свiтi я не знаю.
Кудлатий чорний песик Тото сiв бiля Доротиних нiг i звiв на неi розумнi очi.
– Тото, скажи менi, – попросила дiвчина, – який подарунок на день народження сподобався б Озмi найдужче.
Чорний песик помахав хвостиком.
– Свою любов. Озмi найбiльше в свiтi треба, щоб ii любили.
– Так я вже люблю ii, Тото!
– Тодi скажи iй, що ти ii любиш удвiчi бiльше, нiж досi.
– Але ж це буде неправда, – заперечила Доротi, – бо я завжди любила ii так, що дужче вже не можна. Крiм того, я хочу пiднести Озмi якийсь подарунок, бо всi iншi будуть пiдносити подарунки.
– Що ж, подумаймо, – сказав Тото. – А що, коли вiддати iй оте нi на що не потрiбне Рожеве Кошеня?
– Нi, Тото, це не годиться.
– Тодi шiсть поцiлункiв.
– Нi, це не подарунок.
– Ну, тодi доведеться тобi придумувати самiй, Доро-тi, – зiтхнув песик. – Як на мене, то ти вибагливiша за саму Озму.
Доротi вирiшила: як хто й може iй допомогти, то це Глiнда Добра, чудесна Чарiвниця краiни Оз, вiрна Озмина пiдданка й подруга. Але Глiндин замок був у краю Стовбунiв, таки далеченько вiд Смарагдового мiста.
Дiвчинка пiшла до Озми й попросила в неi дозволу скористатись Дерев’яною Кобилицею та королiвським Червоним Повозом, щоб поiхати в гостi до Глiнди. Юна Правителька поцiлувала Принцесу Доротi й радо дала дозвiл.
Дерев’яна Кобилиця була одним iз найдивовижнiших створiнь у краiнi Оз. За тулуб iй правила невелика колода, а за ноги – цурпалки, забитi в тулуб. Очима iй були сучки, рот був пропилений в одному кiнцi колоди, а замiсть вух вона мала двi скiпки. Замiсть хвоста на задньому кiнцi колоди зоставили невелику гiлочку.
Оживила Дерев’яну Кобилицю, на якiй розпилювали дрова, сама Озма пiд час однiеi зi своiх перших пригод i так дуже полюбила цю химерну тварину, що звелiла пiдкувати ii золотими пiдковами, щоб вони не стиралися. Кобилиця бiгала швидко й залюбки возила людей, хоч вона умiла й говорити, коли треба, але рiдко озивалась сама – хiба тодi, коли до неi зверталися. Коли Кобилицю запрягали у Червоний Повiз, вiжки, щоб правувати нею, були непотрiбнi – iй досить було сказати, куди iхати.
Тепер Доротi сказала iй iхати до замку Глiнди, i Кобилиця повезла ii туди з казковою швидкiстю.
– Глiндо, – сказала Доротi, привiтавшись з Чарiвницею, високою i ставною жiнкою iз вродливим, сповненим гiдностi обличчям, убраною в розкiшну й гарно пошиту сукню, – що ти збираешся подарувати Озмi на день народження?
Чарiвниця всмiхнулась i вiдповiла:
– Заходь до дворика, покажу.
Вони
Страница 10
вiйшли у дворик, з усiх бокiв оточений крилами замку, а зверху нiчим не покритий; там було повно квiток, водограiв, статуй тонкоi роботи й багато лав та стiльцiв iз мармуру чи золотоi фiлiгранi. Там зiбралося п’ятдесят молоденьких дiвчат, Глiндиних служниць, зiбраних з усiх частин краiни Оз за iхнiй розум, красу й лагiдну вдачу.Стати Глiндиною служницею – то була велика честь.
Коли Доротi пройшла за Чарiвницею в цей чудовий дворик, усi п’ятдесят дiвчат старанно ткали щось, а iхнi човники були наповненi блискучою скляною пряжею – такоi Доротi ще нiколи не бачила.
– Що це, Глiндо? – спитала вона.
– Одне з моiх недавнiх вiдкриттiв, – пояснила Чарiвниця. – Я знайшла спосiб, як робити пряжу зi смарагдiв, розм’якшуючи цi каменi, а потiм випрядаючи з них довгi шовковистi волокна. Із цiеi смарагдовоi пряжi ми тчемо тканину, щоб пошити Озмi розкiшну парадну сукню до дня народження. Ти, певне, бачиш, що пряжа зберегла чудовий блиск смарагдiв, iз яких ii зроблено, тому сукня в Озми буде така пишна, як iще свiт не бачив, i саме пасуватиме нашiй милiй Правительцi чарiвноi краiни Оз.
Доротi аж очi заслiпило блиском смарагдовоi тканини, частину якоi дiвчата вже виткали.
– Я ще зроду не бачила нiчого подiбного! – зiтхнула вона. – Але пiдкажи менi, Глiндо, що я могла б подарувати в день народження нашiй любiй Озмi.
Добра Чарiвниця довго думала, перш нiж вiдповiсти. Нарештi сказала:
– Звичайно, на Озмин день народження в королiвському палацi буде велике свято i прийдуть усi нашi друзi.
То чи не спекти тобi гарний великий торт для Озми й обставити його свiчками?
– Просто торт, та й усе? – розчаровано вигукнула Доротi.
– До дня народження нiчого кращого не придумаеш, – вiдказала Чарiвниця.
– А скiльки свiчок мае бути на тортi? – спитала дiвчина.
– Просто рядочок, – вiдповiла Глiнда, – бо нiхто не знае, скiльки Озмi рокiв, хоч вона здаеться нам ще зовсiм дiвчинкою – такою свiжою та юною, нiби прожила зовсiм небагато.
– Торт не дуже схожий на подарунок, – не здавалась До-ротi.
– А ти зроби торт-сюрприз, – пiдказала Чарiвниця. – Пам’ятаеш дитячу пiсеньку про двадцятьох чотирьох дроздiв, запечених у пирiг? Звiсно, не конче тобi запiкати туди живих дроздiв, але можна придумати якийсь iнший сюрприз.
– А який же? – жадiбно спитала Доротi.
– Коли я тобi скажу, це вже буде не твiй подарунок Озмi, а мiй, – усмiхнувшись, вiдказала Глiнда. – Подумай гаразд, люба моя, i ти, я певна, придумаеш такий сюрприз, що дуже звеселить усiх Озминих гостей за бенкетним столом.
Доротi подякувала приятельцi, сiла в Червоний Повiз i сказала Кобилицi вiдвезти ii додому, до палацу в Смарагдовому мiстi.
Дорогою вона дуже серйозно обмiркувала той сюрпризний торт до дня народження Озми й нарештi придумала, що робити.
Тiльки-но вернувшись додому, вона пiшла до Озминського Чарiвника, що займав опоряджену для нього кiмнату в однiй з високих веж палацу, де вiн вивчав мистецтво чаклування, щоб бути готовим учинити такi чари, як звелить йому Озма для добра ii пiдданих.
Чарiвник i Доротi були давнi друзi й зазнали разом багато дивних пригод. Це був низенький лисий чоловiчок з гострими очима на круглому веселому обличччi, а що за ним не водилося нi бундючностi, нi пихи, то його дуже любив увесь народ Озу.
– Чарiвнику, – сказала Доротi, – я хочу, щоб ви допомогли менi зробити подарунок Озмi до дня ii народження.
Конец ознакомительного фрагмента.