Страница 1

Екзорцист
Вiльям Пiтер Блеттi


Останнiм часом Крiс Макнiл стала помiчати, що з ii донькою Реганою коiться щось незвичайне та лихе. Цi дивнi напади, за яких у дiвчинку наче вселяеться надприродна сила… Сила, що змушуе дванадцятирiчну дитину говорити грубим чоловiчим голосом, а лiжко пiд нею – ходити ходором. Лiкарськi обстеження не виявляють жодноi аномалii, однак стан дiвчинки погiршуеться. І останньою надiею для матерi стае священик – отець Каррас. Вiн розумiе, що Регана одержима демоном. І погоджуеться провести обряд екзорцизму…

Обережно! Ненормативна лексика!





Вiльям Пiтер Блеттi

Екзорцист



Обережно! Ненормативна лексика!



* * *


Для Джулii



* * *


І як вийшов Вiн iз човна, то зараз Його перестрiв чоловiк iз могильних печер, що мав духа нечистого… часто кайданами та ланцюгами в’язали його, але вiн розривав ланцюги… І запитав Вiн його: Як тобi на iм’я? А той вiдповiв: Легiон менi ймення – багато бо нас».[1 - Тут i далi цитати з Бiблii подано за перекладом І. Огiенка. (Тут i далi прим. ред.)]

    Мр. 5:2–9


* * *


ДЖЕЙМЗ ТОРЕЛЛО: Джексона пiдвiсили на гаку для м’яса. Вiн аж зiгнув його, такий був жирний. Провисiв там три днi, поки не загнувся.

ФРЕНК БУЧЧЕРІ (хихочучи): Ти б його побачив, Джекi. Висiв, як слоняра, а тодi Джиммi трахнув його тим електричним стрекалом для худоби…

ТОРЕЛЛО (збуджено): Вiн аж крутився на гаку, Джекi. Ми хлюпнули на нього водою, щоб пiдзарядити стрекало, а вiн верещав, як свиня…

    Уривок iз пiдслуханоi ФБР телефонноi розмови членiв «Коза Ностра» стосовно вбивства Вiльяма Джексона

Не iснуе iншого пояснення деяким речам, що iх чинили комунiсти. Коли, скажiмо, священиковi забили в череп дев’ять цвяхiв… Або такий випадок, що стався iз сiмома малими хлопцями та iхнiм учителем. Вони промовляли «Отче наш», коли увiрвалися солдати. Один солдат схопив багнет i вiдрiзав учителевi язика. А другий застромив хлопцям у вуха палички для iжi. І як до цього можна поставитися?

    Доктор Том Дулi

Дахау

Аушвiц

Бухенвальд







Пролог

Пiвнiчний Ірак…


Вiд палючого сонця на чолi старого виступили крапельки поту, але вiн обхопив долонями склянку з гарячим солодким чаем, немовби хотiв iх зiгрiти. Не мiг позбутися недоброго передчуття. Воно прилипло йому до спини, наче холодне мокре листя.

Розкопки завершилися. Курган просiяно шар за шаром, його нутрощi обстежено, позначено й вiдвантажено: намиста й пiдвiски, глiптика, фалоси, розмальованi охрою кам’янi ступи, виполiрованi горщики. Нiчого особливого. Ассирiйська туалетна скринька зi слоновоi костi. І чоловiк. Чоловiчi кiстки. Крихкi залишки космiчноi муки, що змушувала його колись замислюватися над тим, чи матерiя вiддзеркалювала прагнення Люцифера повернутися назад до Бога. Але ж тепер вiн знав це краще. Пахощi локрицi й тамариску привернули його увагу до зарослих маками пагорбiв; до вкритих очеретом рiвнин; до нерiвного кам’янистого путiвця, що поривався стрiмголов до чогось страхiтливого. На пiвнiчному заходi був Мосул; на сходi – Ербiль; пiвдень належав Багдаду, Кiркуку й вогнянiй печi Навуходоносора. Вiн посовгав ногами пiд столиком бiля самотньоi придорожньоi чайхани й подивився на плями вiд трави на черевиках i штанах кольору хакi. Вiдсьорбнув трохи чаю. Розкопки завершилися. І що тепер почнеться? Вiн почистив цю думку, мов щойно викопану глиняну знахiдку, але не змiг позначити ii вiдповiдною биркою.

З чайхани долинуло чиесь хрипке сопiння: до нього човгав зморшкуватий власник, здiймаючи порох своiми росiйськими черевиками, що вiн iх носив замiсть капцiв, тиснучи п’ятами на задники, вiд чого тi аж рипiли. Його темна тiнь ковзнула столом.

– Каман чай, чавага?

Чоловiк у хакi похитав головою, дивлячись на черевики без шнурiвок, укритi твердою й загуслою кiркою життевого болю. Космiчна речовина – розмiрковував вiн нишком. Матерiя, але й якимось чином остаточно дух. Дух i цi черевики були для нього лише аспектами чогось фундаментальнiшого, чогось первiсного й цiлком вiдмiнного.

Тiнь пересунулася. Курд стояв i очiкував, неначе древнiй борг. Старий у хакi поглянув у вологi й знебарвленi очi, на райдужну оболонку яких немовби налiпили мембрану яечноi шкаралупи. Глаукома. Колись вiн не змiг би полюбити цього чоловiка. Вiн витягнув гаманця й пошукав там монетку помiж iншими пошарпаними й зiм’ятими дрiбничками – кiлькома динарами; iракськими правами водiя; вицвiлим пластмасовим католицьким календарем, застарiлим на дванадцять рокiв. Там на зворотi був напис: «ТЕ, ЩО ДАЄМО БІДНИМ, МИ ЗАБЕРЕМО ІЗ СОБОЮ ПІСЛЯ СМЕРТІ». Вiн розрахувався, залишивши п’ятдесят фiлсiв чайових на потрiсканому столi кольору печалi.

Рушив до свого джипа. Клацання ключа, що вiн його вставляв у замок запалювання, дуже виразно пролунало в тишi. На якусь мить вiн зупинився й замислено глянув удалину. Там мерехтiло в гарячому маревi, немов якийсь небесний острiв, розмите видиво мiста Ербiля, пласкi й ламанi дахи якого височiли, мов курган, ширяючи в хмарах уламками заплямлен

Страница 2

го брудом благословення.

Листочки ще мiцнiше прилипли до його спини.

Щось чекало попереду.

– Аллах ма’ак, чавага.

Зiгнилi зуби. Курд шкiрився, махаючи рукою на прощання. Чоловiк у хакi спробував знайти в нутрi свого ества якесь тепло й спромiгся на помах руки та силувану усмiшку. Вона зiв’яла, коли вiн вiдвернувся. Запустив мотор, розвернувся на вузькому химерному подвiр’i й попрямував до Мосула. Курд, ошелешений несподiваним вiдчуттям втрати, стояв i дивився, як джип набирае швидкiсть. Що вiн утратив? І що вiдчував у присутностi того чужинця? Якусь безпеку – пригадалося йому; вiдчуття захищеностi та глибинного гаразду. А тепер це все зникало вдалинi разом iз джипом, що стрiмко вiддалявся. Вiн почувся на диво самотнiм.

О шостiй десять копiтка iнвентаризацiя була завершена. Мосульський доглядач старожитностей, араб з обвислими щоками, старанно вписував останне надходження в гросбух на письмовому столi. На якусь мить вiн зупинився, зануривши ручку в чорнильницю, i подивився на приятеля. Чоловiк у хакi, здаеться, про щось замислився. Вiн стояв бiля стола, тримаючи руки в кишенях, i дивився на якийсь висушений i позначений биркою вiдгомiн минувшини. Доглядач якийсь час не рухався й зацiкавлено його розглядав, але тодi знову зосередився на гросбусi, вписав малесенькими акуратними лiтерами надходження, урештi-решт зiтхнув i вiдклав ручку, зауваживши, котра вже година. Поiзд до Багдада вiдправлявся о восьмiй. Доглядач промокнув сторiнку й запропонував чаю.

І далi не вiдводячи очей вiд чогось на столi, чоловiк у хакi похитав головою. Араб трохи стурбовано спостерiгав за ним. Що це було? Щось вiдчувалося в повiтрi. Вiн пiдвiвся й пiдступив ближче; тодi вiдчув легеньке поколювання в потилицi, коли його приятель нарештi поворушився, простягнув руку по амулет i замислено поклав собi на долоню. Це була зелена кам’яна голова демона Пазузу, уособлення пiвденно-захiдного вiтру. Сферою його панування були хвороби й недуги. Голова була проколота. Власник амулета носив його як щит.

– Зло проти зла, – видихнув доглядач, мляво обмахуючи себе якимось французьким науковим журналом, обкладинка якого була заплямлена вологим вiд оливковоi олii вiдбитком великого пальця.

Його приятель не поворухнувся; нiчого не прокоментував. Доглядач схилив голову вбiк.

– Щось трапилося? – запитав вiн.

Жодноi вiдповiдi.

– Отче Меррiн?

Чоловiк у хакi й далi, здаеться, не чув, поглинений розгляданням амулета, останньоi своеi знахiдки. За якусь мить знову його вiдклав, а тодi допитливо глянув на араба. Той щось сказав?

– Нi, отче. Нiчого.

Вони ледь чутно розпрощалися.

Бiля дверей доглядач дуже мiцно стиснув руку старого чоловiка.

– У моему серцi е бажання, щоб ви нiкуди не йшли.

Його приятель почав щось говорити про чай, про брак часу, про потребу щось зробити.

– Нi-нi-нi! Я мав на увазi, щоб ви не верталися додому!

Чоловiк у хакi прикипiв очима до крихточки вареного нуту, що застрягла в кутику арабового рота; але його погляд був вiдсутнiй.

– Додому, – повторив вiн.

Це слово пролунало мов епiлог.

– У Штати, – додав араб-доглядач i сам одразу здивувався, чому вiн це зробив.

Чоловiк у хакi задивився в темряву турботи приятеля. Йому нiколи не було важко полюбити цього араба.

– Прощайте, – неголосно мовив вiн, тодi швидко повернувся й вийшов у морок, що вже починав огортати вулички й подорож додому, що ii довжина здавалась якоюсь невизначеною.

– Побачимося за рiк! – гукнув йому вслiд з одвiрка доглядач. Але чоловiк у хакi так i не озирнувся. Араб дивився, як вiддаляеться його постать, перетинаючи пiд кутом вузеньку вуличку, i як його мало не збили з нiг стрiмкi дрожки. Там сидiла якась огрядна арабка. Обличчя затiнювала чорна мереживна чадра, що огортала ii, мов саван. Мабуть, подумав араб, вона поспiшала на якусь зустрiч. Невдовзi вiн спустив з очей свого приятеля.

Чоловiк у хакi квапливо простував, немов був змушений це робити. Залишивши позаду мiсто, вiн перейшов околицi, поспiхом перетнув Тигр, але, наближаючись до руiн, уповiльнив ходу, адже з кожним кроком зародкове передчуття набирало дедалi чiткiших i жахливiших обрисiв.

І все ж таки вiн мусив знати. Мусив приготуватися.

Дерев’яна дошка, що слугувала мостиком через каламутний потiк Хоср, зарипiла пiд його вагою. І ось вiн уже був там, стоячи на пагорбi, де колись сяяла на весь свiт Нiневiя з ii п’ятнадцятьма ворiтьми, осердя ассирiйських орд, що завдавали всiм жаху. Тепер це мiсто було засипане кривавим порохом своеi приреченостi. Але тут i далi був вiн, повiтря було просякнуте ним, тим Іншим, хто нищив йому сни.

Чоловiк у хакi скрадався руiнами. Храм Набу. Храм Іштар. Вiн вiдчував вiбрацii. Бiля палацу Ашурбанiпала вiн зупинився, задивившись на вапнякову статую, що височiла in situ. Зазубренi крила й кiгтi на ступнях. Опуклий, випнутий, цибулеподiбний пенiс i викривлений у звiриному вищирi рот. Демон Пазузу.

Раптово чоловiк у хакi осiв.

Вiн похилив голову.

Вiн знав.

Це наближаеться.

Вiн дивився на

Страница 3

куряву й видовженi тiнi. Диск сонця почав уже зникати за обрiем, i був чутний невиразний гавкiт здичавiлих псiв, зграi яких блукали околицями мiста. Вiн опустив рукави сорочки й застiбнув iх на гудзики, вiдчувши легенький подув прохолодного вiтру. Той дув iз пiвденного заходу.

Вiн квапливо рушив до Мосула, де його чекав поiзд, а серце в нього стислося вiд крижаного переконання, що невдовзi його почне переслiдувати древнiй ворог, якого вiн нiколи не бачив ув обличчя.

Але вiн знав його iм’я.




Частина перша

Початок





Роздiл перший


Як короткий фатальний спалах вiд вибуху сонць, що лишае тьмяний слiд в очах слiпого, початок того жахiття пройшов майже непомiчено; у безумствi всього, що сталося потiм, про нього, по сутi, забули й нiяк не пов’язували iз самим лихом. Важко про це судити.

Будинок здавали в оренду. То була цегляна, повита плющем колонiальна будiвля в дiльницi Джорджтаун у Вашингтонi, округ Колумбiя. Похмура. Компактна. На протилежному боцi вулицi простяглося студентське мiстечко Джорджтаунського унiверситету, позаду була набережна, що стрiмко спускалася до дiловоi М-стрит, а далi текла рiчка Потомак.

У нiч проти першого квiтня в будинку було тихо. Крiс Макнiл сидiла в лiжку, переглядаючи своi реплiки до кiнознiмання, що мало вiдбутися наступного дня. Регана, ii донька, спала у своiй кiмнатi, а внизу, у кiмнатцi поруч iз коморою, спала iхня прислуга, середнiх лiт подружжя Вiллi та Карл. Приблизно о 12:25 ночi Крiс, спохмурнiвши, вiдiрвалася вiд свого сценарiю. Їй почулося якесь постукування. Звуки були дивнi. Приглушенi. Глибокi. Ритмiчнi. Незрозумiлий код, що його вистукував якийсь мрець.

Кумедно.

З хвилину вона прислухалася, потiм спробувала не звертати уваги, але стукiт був такий настирливий, що заважав зосередитися. Крiс жбурнула сценарiй на лiжко.

Господи, збожеволiти можна!

Вона встала, щоб усе з’ясувати.

Вийшла в передпокiй, роздивилася навколо. Здавалося, звуки долинали зi спальнi Регани.

Що вона там робить?

Крiс рушила передпокоем, i стукiт став раптом гучнiшим i частiшим, та коли вона штовхнула дверi й увiйшла до кiмнати, вiн раптово припинився.

Що за чортiвня?

Їi одинадцятирiчна красунька спала, мiцно притулившись до великоi iграшковоi панди з круглими очима. Панда злиняла вiд рокiв, вiд багатьох теплих вологих поцiлункiв.

Крiс тихенько пiдiйшла до лiжка й нахилилася над ним.

– Рег! Ти не спиш?

Спокiйне дихання. Повiльне. Глибоке.

Крiс розглянулася по кiмнатi. Тьмяне свiтло з передпокою падало блiдими смугами на малюнки Регани, на ii скульптурки, на iграшкових звiрiв.

Ну що ж, Рег. Твоя матуся пошилася в дурнi. Можеш тепер привiтати ii з першим квiтня!

І все-таки Крiс знала, що це зовсiм не схоже на Регану. Дiвчинка мала боязку й невпевнену вдачу. Хто ж тодi пожартував? Їi напiвсонний мозок, що пiдсилив ледь чутний шурхiт у нагрiвальних чи водопровiдних трубах? Колись у горах Бутану вона годинами спостерiгала за буддистським ченцем, що медитував, сидячи навпочiпки на землi.

Урештi-решт iй здалося, нiби вона побачила, як той левiтуе, хоча пiзнiше, переповiдаючи будь-кому цю iсторiю, незмiнно додавала слово «можливо». Отож можливо, що й тепер ii мозок, цей невтомний казкар, вигадав чергову iлюзiю, цього разу звукову.

Дурницi! Я ж це справдi чула!

Раптом вона глянула на стелю.

Он воно звiдки! Легеньке шарудiння.

Щури на горищi, ото й тiльки! Щури!

Вона зiтхнула. Так воно i е. Довгi хвости. Шурх, шурх. Вона вiдчула дивну полегкiсть. А потiм здригнулася вiд холоду. Кiмната. Вона була крижана.

Крiс пiдiйшла до вiкна й перевiрила його. Зачинене. Помацала радiатор. Гарячий.

Та що ж це таке?

Здивована, вона рушила до лiжка й доторкнулася рукою до Реганиноi щоки. Щока була гладенька й ледь спiтнiла.

Мабуть, я захворiла!

Крiс глянула на доньку, на ii кирпатий носик i вкрите ластовинням личко, швидко нахилилася над лiжком i нiжно поцiлувала ii в щоку.

– Я дуже тебе люблю, – прошепотiла вона, а тодi повернулась у свою кiмнату, до лiжка й до сценарiю.

Якийсь час вивчала його. Це мала бути перероблена версiя музичноi комедii «Мiстер Смiт вирушае до Вашингтона». Додали сюжет, пов’язаний зi студентськими заворушеннями. Крiс була в головнiй ролi. Вона грала вчительку психологii, що стала на бiк бунтiвникiв. І це ii бiсило. «Ця сцена провальна! – подумала вона. – Це примiтив!» Своiм нехай i не надто вишколеним розумом вона просто не сприймала на вiру лозунги i, мов цiкава сорока, постiйно намагалася додзьобатися крiзь багатослiвне словоблуддя до блискiток прихованих фактiв. Тому й у цьому бунтi вона не вбачала жодного сенсу. «Чому це так? – дивувалася вона. – Конфлiкт поколiнь? Дурницi. Менi ж тридцять три. Просто це примiтив, ось i все, це!.. Вгамуйся. Ще тiльки тиждень».

Вони вже завершили студiйне знiмання в Голлiвудi, тож залишилося вiдзняти лише кiлька натурних сцен у студентському мiстечку Джорджтаунського унiверситету, починаючи вiд завтра.

Важкi повiки. Їi вже хилило на сон. На

Страница 4

тупна сторiнка була химерно подерта. Їi режисер – британець Берк Деннiнгз. Коли вiн ставав особливо напруженим, то вiдривав тремтячими пальцями вузеньку смужечку тiеi сторiнки сценарiю, що траплялася йому пiд руки, а тодi поволi ii жував, сантиметр за сантиметром, аж поки вона вся не опинялася в його ротi мокрою паперовою кулькою.

«Шалений Берк», – подумала Крiс.

Вона позiхнула, прикриваючи рота, а тодi з усмiшкою поглянула збоку на сторiнки сценарiю. Вони були погризенi. Їй пригадалися щури. «Тi малi байстрюки явно мають почуття ритму», – подумала вона. Вирiшила не забути сказати зранку Карловi, щоб той поставив пастки.

Їi пальцi розм’якли. Сценарiй почав вислизати з-пiд них. Вона випустила його з рук. «Примiтив, – подумала вона. – Примiтив». Намацала рукою вимикач свiтла. Ось. Вона зiтхнула i якийсь час лежала нерухомо, майже засинаючи; а тодi лiниво скинула ногою iз себе ковдру.

Надто гаряче! Збiса гаряче! Знову подумала про незвичну холоднечу в Реганинiй спальнi, а тодi в мозку промайнули спогади про роботу в одному фiльмi з Едвардом Г. Робiнсоном, легендарною зiркою гангстерських стрiчок 40-х рокiв, коли нiяк не могла зрозумiти, чому пiд час кожноi сцени, у якiй вони знiмалися разом, вона починала тремтiти вiд холоду, аж поки збагнула, що пiдступний старий ветеран завжди примудрявся заступати собою свiтильники, що мали освiтлювати й зiгрiвати ii. Вона легенько усмiхнулася, а вiконнi шибки тим часом почали вже вкриватися iмлистою росою. Крiс спала. Їй снилася смерть у всiх моторошних подробицях, смерть, про яку ще нiхто й не чув; щось дзвенiло, вона задихалася, розчинялася, зникала в порожнечi, а в головi снувалося: мене не стане, я помру, мене не буде навiки-вiкiв, ой, татку, не дай iм, ой, не дай iм зробити це, не дай менi зникнути навiки – i вона танула, розмотувалася, а навколо все дзвенiло, дзвенi…

Телефон!

Вона пiдскочила, схопила трубку, серце гупало в грудях, а в шлунку була порожнеча; невагоме нутро й дзвiнок телефону.

Дзвонив помiчник режисера.

– Рiвно о шостiй у гримi, золотце.

– Гаразд.

– Як самопочуття?

– Так, нiби щойно лягла.

Помiчник реготнув.

– До зустрiчi.

– Ага, добре.

Крiс поклала трубку. Ще кiлька хвилин посидiла нерухомо, пригадуючи сон. Сон? Скорiше думка в напiвпробудженнi: така жахлива яснiсть. Вiдблиск черепа. Небуття. Невiдворотнiсть. Вона б не могла такого уявити.

Боже, цього не може бути!

Вона пригнiчено схилила голову.

Але ж це е.

Вона почовгала у ванну, накинула на себе халата, а тодi швиденько збiгла вниз старенькими сосновими сходами туди, де тривало життя й на кухнi шкварчав бекон.

– А, доброго ранку, мiсiс Макнiл!

Сива й виснажена Вiллi iз синiми мiшками пiд очима витискала сiк iз помаранчiв. Вiдчутний акцент. Швейцарський. Як i в Карла. Вона витерла паперовим рушничком руки й рушила до плити.

– Я сама, Вiллi. – Крiс, як завжди, чутлива, помiтила втомлений вигляд прислуги, i коли Вiллi з бурчанням повернулася назад до зливальницi, актриса налила собi кави, а тодi сiла за обiднiй стiл i, дивлячись на свою тарiлку, лагiдно всмiхнулася, побачивши на ii бiлому тлi яскраво-червону троянду. Регана. Мое ангелятко. Нерiдко, коли Крiс допiзна працювала, Регана тихенько вислизала зранку з лiжечка, щоб прийти на кухню й покласти квiтку на порожню мамину тарiлку, а тодi навпомацки, з напiвзаплющеними очима верталася назад i знову засинала. Крiс сумовито похитала головою, пригадавши, що мала намiр назвати ii Гонерiльею.[2 - Гонерiлья та Регана – дочки короля Лiра. Гонерiлья отруiла Регану й покiнчила життя самогубством.]Справдi. Якраз. Що може бути гiрше. Крiс ледь помiтно всмiхнулася, згадавши про це. Вона вiдсьорбнула ковточок кави, а коли знову звернула увагу на троянду, на ii обличчi з’явився сумовитий вираз, а зеленi очi вповилися журбою. Син. Джеймi. Вiн помер дуже давно, коли йому було три рочки, а молоденька й нiкому не вiдома Крiс брала участь у бродвейських мюзиклах, спiваючи в хорi. Вона тодi заприсяглася нiколи бiльше нi до кого не прив’язуватися так, як це було з Джеймi; i як було з його батьком Говардом Макнiлом. А коли ii сон про смерть розчинився у випарах гарячоi чорноi кави, вона вiдволiклася вiд троянди й своiх думок на сiк, що його принесла й поставила перед нею Вiллi.

Крiс пригадалися щури.

– А де Карл?

– Я тут, мадам!

Вiн гнучко, мов кiт, пролiз у дверi, що вели до комори. Мав владний, але й поштивий вигляд, а до пiдборiддя, там, де вiн порiзався, голячись, притискав клаптик паперовоi серветки.

– Так? – М’язистий i високий, вiн зупинився бiля столу, демонструючи блискучi очi, яструбиний нiс i лису голову.

– Чуеш, Карле, у нас на горищi завелися щури. Треба поставити пастки.

– Там е щури?

– Ну, я ж сказала.

– Але горище чисте.

– Ну, значить, у нас охайнi щури!

– Щурiв немае.

– Карле, я чула iх уночi.

– Може, це труби, – припустив Карл, – може, дошки.

– Може, щури! Може, купи тi клятi пастки й перестань сперечатися?

Швидко вiдходячи, Карл сказав:

– Т

Страница 5

к! Я вже йду!

– Нi, Карле, не вже! Крамницi ще замкненi!

– Вони замкненi! – докiрливо гукнула йому вслiд Вiллi.

Але вiн уже зник.

Крiс i Вiллi обмiнялися поглядами, а тодi Вiллi, хитаючи головою, знову зайнялася беконом. Крiс поволi пила каву. «Дивний. Дивний чоловiк», – подумала вона. Працьовитий, як i Вiллi, вiдданий, скромний. І все ж таки щось у ньому ii бентежило. Що це було? Якась зарозумiлiсть? Нi. Щось iнше. Не могла цього визначити. Вони прислуговували iй ось уже майже шiсть рокiв, але Карл i далi був загадковою маскою – нерозгаданим iероглiфом, що розмовляв, дихав i виконував ii доручення на своiх ногах-хiдлях. Але за тiею маскою щось рухалося; вона майже чула, як там сумлiнно клацають якiсь колiщатка. Параднi дверi рипнули й зачинилися.

– Вони замкненi, – пробурмотiла Вiллi.

Крiс покуштувала бекон, а тодi повернулася до спальнi й перебралася там у светр i спiдницю. Зиркнувши в дзеркало, вона придивилася до свого короткого рудого волосся, вiчно розкуйовдженого, i до ластовиння на мiнiатюрному чистенькому личку, а тодi скосила очi й мовила з iдiотською усмiшкою:

– О, привiт, чарiвна сусiдочко! Чи можу я порозмовляти з твоiм чоловiком? Коханцем? Сутенером? О, твiй сутенер у богадiльнi? Тяжко! – Вона висолопила сама собi язика. Тодi схилила голову. – О Боже, що за життя! – Узяла коробку з перукою, попленталася сходами вниз i вийшла на обсаджену деревами вулицю.

На якусь мить зупинилася бiля будинку, вдихаючи обнадiйливу свiжiсть ранкового повiтря, вбираючи приглушенi звуки життя, що пробуджуеться. Задумливо глянула праворуч, де вiдразу за будинком стрiмко спускалися до М-стрит старi кам’янi сходи, а трохи поодалiк бовванiли старовиннi цеглянi вежi в стилi рококо й середземноморська дахiвка верхнього входу до колишнього трамвайного депо. «Кумедно. Кумедна околиця, – подумалось iй. – Чорт забирай, чому б менi тут не залишитися? Купити дiм? Почати нормальне життя?» Пролунало лунке глибоке бамкання годинника на вежi Джорджтаунського унiверситету. Цей меланхолiйний передзвiн вiдбився вiд мерехтливоi й рудуватоi поверхнi рiчки, сягнувши змореного серця актриси. Вона рушила до своеi роботи, до цього примарного фарсу й солом’яного опудала, що iмiтуе древнiй тлiн.

Коли зайшла в головнi ворота студентського мiстечка, ii депресiя почала зникати, особливо коли вона побачила низку трейлерiв-убиралень, розташованих уздовж проiзду бiля пiвденного муру, а вже о восьмiй ранку, коли почалося перше знiмання, цiлком себе опанувала й засперечалася з приводу сценарiю.

– Гей, Берку? Ти тiльки поглянь на це iдiотство, га?

– О, то в тебе е сценарiй, бачу! Як гарно! – Режисер Берк Деннiнгз, пiдтягнутий i пустотливий, чие лiве око сiпалося й каверзно виблискувало, вправно, мов хiрург скальпелем, вiдтяв тремтячими пальцями вузесеньку смужку паперу з аркуша ii сценарiю й крякнув: – Мушу трошки перекусити.

Вони стояли на еспланадi перед головним адмiнiстративним корпусом унiверситету, оточенi статистами, акторами й знiмальною групою, а на галявинi довкола виднiлися поодинокi глядачi, здебiльшого студенти езуiтського факультету. Знуджений оператор переглядав «Дейлi вераетi», а Деннiнгз, хихочучи, закинув собi до рота папiр, дихнувши ледь чутним перегаром вiд першого ранкового джину.

– О так, я страшенно радий, що тобi дали сценарiй!

Лукавий худорлявий чолов’яга вiком п’ятдесяти з гаком рокiв, вiн розмовляв iз таким виразним i симпатичним британським акцентом, що навiть найвульгарнiшi непристойностi звучали в його вустах елегантно, а коли напивався, завжди виглядало, нiби вiн ось-ось розрегочеться. Вiн постiйно мусив стримуватися, що давалося йому нелегко.

– Ну, а тепер скажи менi, кицюню. Що сталося? Що там не так?

У сценi, про яку йшлося в сценарii, декан мiфiчного коледжу мав переконувати зiбраних там студентiв вiдмовитися вiд сидячого страйку, яким вони погрожували. Крiс мала тодi вибiгти сходами на еспланаду, вирвати з рук декана мегафон, а тодi показати на адмiнiстративну будiвлю й прокричати: «Знесемо ii геть!»

– Це не мае жодного сенсу, – поскаржилася йому Крiс.

– Ну, а менi тут усе цiлком ясно, – збрехав Деннiнгз.

– О, справдi? Ну, то поясни менi, Беркi-Шмеркi. Якого бiса вони мають зносити будiвлю? Заради чого? Можеш менi розтлумачити?

– Ти з мене глузуеш?

– Нi, я запитую «заради чого»?

– Бо вона там е, кохана!

– У сценарii?

– Нi, на землi!

– Ой, та облиш, Берку, це не моя героiня. Це зовсiм не властиве ii вдачi. Вона б цього не зробила.

– Зробила б.

– Нi, не зробила б.

– То що, викличемо сценариста? Здаеться, вiн у Парижi!

– Ховаеться?

– Трахаеться!

Вiн вимовив це слово з бездоганною дикцiею, а його лисячi очi зблиснули на пухкому, мов тiсто, обличчi, тодi як слово стрiмко злетiло аж до самих готичних шпилiв. Крiс впала йому на плечi, розслабившись i регочучи.

– Ой, Берку, ти просто неможливий, чорт забери!

– Так. – Вiн це виголосив, мов Цезар, що скромно пiдтверджуе вiстi про свою потрiйну вiдмову вiд корони. – Ну, а тепер

Страница 6

до роботи?

Крiс його не чула. Перевiряючи, чи хтось почув непристойнiсть, вона зиркнула потайно й сором’язливо на езуiта, якому було рокiв сорок i який стояв серед iнших глядачiв. Вiн мав темне зашкарубле обличчя. Мов у боксера. З рiзкими рисами. Очi були якiсь сумнi, зажуренi, та водночас у його поглядi було щось тепле й заспокiйливе, коли вiн, усмiхаючись, поглянув на неi й кивнув головою. Вiн усе почув. Зиркнув на годинника й пiшов собi геть.

– То що, починаемо?

Крiс розгублено озирнулася.

– Так, Берку, звичайно. Починаемо.

– Дякувати небесам.

– Нi, зачекай!

– О Господи Ісусе!

Їй не подобалася кiнцiвка сцени. Вона вiдчувала, що кульмiнацiя досягалася ii реплiкою, тож не було потреби пiсля цього ще й заскакувати у дверi будiвлi.

– Це нiчого не додае, – поскаржилася Крiс. – Якесь безглуздя.

– Так, кохана, звiсно, – щиро погодився Берк. – Але на цьому наполягае монтажер, – додав вiн, – ось i все. Розумiеш?

– Нi.

– Звiсно, що нi, моя люба, бо ти маеш цiлковиту рацiю, це справжне безглуздя. Але розумiеш, у зв’язку з тим, що наступна сцена, – Деннiнгз захихотiв, – ну, вона починаеться з того, що Джед виходить iз дверей, монтажер переконаний, що фiльм здобуде номiнацiю, якщо попередня сцена закiнчиться тим, що ти в цi дверi заходиш.

– Ти що, жартуеш?

– Ой, та я погоджуюся з тобою, кохана. Це просто маразм, блювати хочеться! Але просто вiдзнiмiмо це, а тодi, повiр менi, я вирiжу цю сцену з кiнцевоi версii. Менi буде ii ще смачнiше пожувати.

Крiс розсмiялася. І погодилася. Берк зиркнув на монтажера, що вiдзначався егоiстичним характером i полюбляв марнувати час на зайвi суперечки. Той щось дiловито погоджував з оператором. Режисер полегшено зiтхнув.

Крiс дивилася на Деннiнгза, що смачно вилаяв якогось нещасного асистента, а тодi аж розквiтнув вiд задоволення. Вiн просто насолоджувався своею ексцентричнiстю. Але Крiс також знала, що, напиваючись до певноi стадii, вiн мiг раптом вибухати безпричинною люттю, а якщо це ставалося о третiй або четвертiй ранку, то нерiдко дзвонив високопоставленим особам i брутально ображав iх, користуючись дрiб’язковими зачiпками. Крiс пригадала одного шефа студii, чия провина полягала в тому, що вiн пiд час перегляду тихенько зауважив, нiби манжети Деннiнгзовоi сорочки трохи обтрiпалися, спонукавши режисера розбудити його десь близько третьоi ранку, обiзвавши «пиздуватим хамлом», чий батько, засновник студii, був «стовiдсотковим психопатом», який «постiйно обмацував Джудi Гарленд» пiд час знiмання «Чарiвника краiни Оз», а тодi наступного дня Берк удавав амнезiю й ледь помiтно свiтився вiд утiхи, коли тi, кого вiн образив, описували детально, як саме вiн це зробив. Хоча, якщо це йому пасувало, Деннiнгз не приховував того, що добре все пам’ятае. Крiс усмiхнулася й похитала головою, пригадавши, як вiн одного разу, перебравши джину, розгромив декiлька студiйних павiльйонiв, охоплений безрозсудною люттю, а тодi пiзнiше, коли виробничий директор студii пред’явив йому детальний рахунок i полароiднi фотографii пошкоджень, вiн лукаво назвав iх «явними пiдробками», бо «збитки були набагато, незмiрно гiршi». Крiс вiрила не в те, що вiн був алкоголiк або навiть безнадiйний пияк, а швидше в те, що вiн пив i так скандально поводився, бо цього вiд нього й очiкували: вiн так пiдтримував свiй власний мiф.

«Ну й добре, – подумала вона, – можливо, це таке своерiдне безсмертя».

Вона озирнулася, дивлячись на езуiта, що всмiхнувся, коли Берк видав свою непристойнiсть. Той вiддалявся, зажурено похиливши голову, самотня чорна хмара в пошуках дощу. Їй нiколи не подобалися священнослужителi. Такi самовпевненi. Такi заспокоенi. Але оцей…

– Готова, Крiс?

– Готова.

– Гаразд, повна тиша! – вигукнув помiчник режисера.

– Починаемо, – розпорядився Берк.

– Починаемо!

– Камера!

– Мотор!

Крiс збiгла вгору сходами пiд пiдбадьорливi вигуки статистiв, а Деннiнгз дивився на неi, уявляючи, про що вона зараз думае.

Вона занадто швидко припинила суперечку. Вiн багатозначно глянув на вiдповiдального за дiалоги, що хутко й слухняно пiдбiг до нього, пропонуючи розгорнутий сценарiй, немов перестарiлий прислужник вiвтаря, що подае священиковi молитовник пiд час урочистоi вiдправи.

Сонце перiодично ще вигулькувало, але вже о четвертiй дня чорнi й густi хмари цiлком затягли потемнiле небо.

– Берку, ми губимо свiтло, – стурбовано зазначив помiчник режисера.

– Так, воно згасае в цiлому довбаному свiтi.

За вказiвкою Деннiнгза помiчник директора розпустив усю групу до наступного дня, i Крiс тепер прямувала додому, дивлячись на тротуар i вiдчуваючи страшну втому. На розi Тридцять шостоi та О-стрит вона зупинилася, щоб дати автограф пiдстаркуватому iталiйцевi-бакалiйнику, який привiтав ii з дверей своеi крамнички. Вона написала «З найкращими побажаннями» i пiдписалася на брунатному паперовому мiшечку. Чекаючи, поки промине авто, щоб перетнути Н-стрит, поглянула на католицьку церкву з другого боку вулицi. Святого тогочи-iншого. Укомплектовану езуiта

Страница 7

и. Вона чула, що Джон Кеннедi брав тут шлюб iз Джекi й вiдвiдував богослужiння. Вона спробувала уявити собi це: Джон Ф. Кеннедi серед жертовних свiчок i побожних зморшкуватих жiнок; Джон Ф. Кеннедi з похиленою в молитвi головою; вiрую… розрядка з росiянами; вiрую, вiрую… «Аполлон-4» серед шарудiння чоток; вiрую у воскресiння й вiчне життя…

Ось. Ось воно. Найсуттевiше.

Крiс дивилася, як брукiвкою прогуркотiла вантажiвка з пивом «Гюнтер», видзвонюючи теплими, тремтливими, вологими обiцянками.

Вона перейшла дорогу, а коли спускалася О-стрит повз корпус школи Святоi Трiйцi, ii обiгнав, тримаючи руки в кишенях нейлоновоi штормiвки, якийсь священик. Молодий. Дуже збуджений. Зарослий щетиною. Трохи далi вiн завернув праворуч у перехiд, що вiв у подвiр’я за церквою.

Крiс зупинилася бiля переходу, з цiкавiстю стежачи за священиком. Вiн, здаеться, прямував до якогось бiлого будиночка. Зi скрипом прочинилися старенькi дверi з екраном-сiткою, з яких з’явився ще один священик. Той коротко кивнув молодиковi й, опустивши очi, швидко рушив до церковних дверей. І знову хтось штовхнув зсередини дверi будиночка. Ще один священик. Вiн був схожий… Гей, це ж вiн! Так, той, що всмiхнувся, коли Берк сказав «трахаеться»! Тiльки тепер вiн мав серйозний вигляд i мовчки привiтав новоприбулого, поклавши руку на плече лагiдним, дещо батькiвським жестом, i припровадив його всередину. Дверi поволi зачинилися, ледь чутно рипнувши.

Крiс задивилася на своi туфлi. Була спантеличена. Що вiдбуваеться? Цiкаво, може, езуiти пiшли до сповiдi?

Легенький гуркiт грому. Вона глянула на небо. Чи буде дощ?… Воскресiння й вiчне життя…

Так. Так, звiсно. Наступний вiвторок. Удалинi зблиснула блискавка. Не дзвони нам, дитино, ми самi тобi подзвонимо.

Вона пiдняла комiр пальта й поволi рушила далi.

Мала надiю, що почнеться злива.

За якусь хвилину була вже вдома. Пiшла до ванноi, тодi зазирнула в кухню.

– Ну як там, Крiс?

За столом сидiла гарненька бiлявка рокiв двадцяти з чимось. Шерон Спенсер з Орегону. Останнi три роки вона була репетиторкою Регани й секретаркою Крiс.

– Та все як завжди. – Крiс пiдiйшла до столу й взялася переглядати пошту. – Є щось цiкаве?

– Хочеш наступного тижня пiти на вечерю в Бiлий дiм?

– Ой, навiть не знаю. А що там робити?

– Об’iстися солодощами, щоб аж знудило.

– А де Рег?

– У дитячiй кiмнатi.

– Що робить?

– Лiпить. Здаеться, пташку. Для тебе.

– Саме те, що менi потрiбно, – пробурмотiла Крiс. Вона пiдiйшла до плити й налила собi в чашку гарячоi кави. – Щодо тоi вечерi – це був жарт?

– Нi, звiсно, – вiдповiла Шерон. – Це в четвер.

– Багато запрошених?

– Нi, здаеться, п’ятеро чи шестеро.

– Овва!

Це ii приемно втiшило, хоч i не здивувало. Усi до неi тягнулися: таксисти, поети, професори, королi. І що iх так приваблювало в нiй? Життерадiснiсть?

Крiс сiла до столу.

– Як iде навчання?

Шерон, спохмурнiвши, запалила сигарету.

– Знову труднощi з математикою.

– Он як? Дивно.

– Сама знаю, це ж ii улюблений предмет.

– Так, але ота «нова математика»… Боже, я б не змогла навiть намiняти дрiбнякiв на автобус, якби…

– Привiт, ма!

Регана пiдстрибцем убiгла у дверi й простягла до матерi худенькi рученята. Рудi кiски. Нiжне, ясне личко, укрите ластовинням.

– Привiт, жабко! – Аж сяючи, Крiс схопила дiвчинку в обiйми, стиснула й палко поцiлувала в рожеву щiчку, не в змозi стримати бурхливий потiк своеi любовi. – Цьом-цьом-цьом! – Новi й новi цiлунки. Тодi вiдхилила Регану вiд себе й почала нетерпляче розглядати ii личко. – То що ти сьогоднi робила? Щось цiкаве?

– А, рiзнi речi.

– Ну, а що саме? Щось добре? Га?

– Ой, дай згадаю. – Притиснувши колiна до материних, дiвчинка легенько похитувалася назад i вперед. – Ну, по-перше, я вчилася.

– Угу.

– І малювала.

– А що малювала?

– Ну, квiти, ти ж знаеш. Стокротки? Тiльки рожевi. А потiм… ага! Коника! – Вона раптом розхвилювалася, очi ii розширилися. – У того чоловiка, знаеш, там унизу, на рiчцi, був коник. Ми собi йшли, чуеш, мамо, а тут з’явився цей коник, такий гарненький! Ой, мамо, ти б його побачила! І той чоловiк дозволив менi на нього сiсти! Справдi! Ну, десь на хвилиночку!

Крiс, розвеселившись, непомiтно пiдморгнула до Шерон.

– Той самий? – запитала вона, вигнувши брову. Переiхавши до Вашингтона на перiод фiльмування, бiлява секретарка, що практично вже стала членом родини, жила разом iз ними в будинку, займаючи вiльну спальню нагорi. Аж поки не зустрiла «вершника» iз сусiдньоi стайнi, пiсля чого Крiс вирiшила, що iй потрiбне окреме житло, i переселила Шерон в апартаменти в дорогому готелi, наполiгши на тому, що сама за це сплачуватиме.

– Так, той самий, – вiдповiла з усмiшкою Шерон.

– І це був сiрий коник, – додала Регана. – Мамо, а ми можемо купити коника? Тобто чи могли б ми?

– Побачимо, дитинко.

– Коли я його матиму?

– Побачимо. А де та пташка, яку ти вилiпила?

Спочатку Регана мала спантеличений вигляд, а тодi повернулася до Шерон i з сором’язливи

Страница 8

докором вишкiрила до неi своi зубки з брекетами.

– Це ви сказали! – вигукнула вона, а тодi поглянула на маму й захихотiла. – Це мала бути несподiванка.

– Тобто?…

– З таким довгим смiшним дзьобиком, як ти й хотiла!

– Ой, Рег, ти така солоденька. А можна побачити?

– Нi, бо я ще маю ii розфарбувати. Коли вечеря, мамо?

– Зголоднiла?

– Вмираю з голоду.

– Отакоi, та ще ж навiть п’ятоi немае. Коли був обiд? – запитала в Шерон Крiс.

– Десь близько дванадцятоi, – вiдповiла Шерон.

– А коли повертаються Вiллi й Карл?

Крiс вiдпустила iх до вечора.

– Здаеться, о сьомiй, – припустила Шерон.

– Ма, може, пiдемо в «Гот шопп»? – попрохала Регана. – Будь ласка?

Крiс узяла доньку за руку, нiжно всмiхнулася й поцiлувала ii, а тодi сказала:

– Бiжи нагору, вдягнись, i вирушимо в ресторан.

– Ой, я так люблю тебе!

Регана вибiгла за дверi.

– Сонечку, вдягни нову сукенку! – гукнула iй услiд Крiс. – Ти не хотiла б знову стати одинадцятирiчною? – поцiкавилася Шерон.

– Не знаю.

Крiс знов узяла пошту, почала байдуже перебирати листи з комплiментами.

– Зi своiми теперiшнiми мiзками? І всiма спогадами?

– Звiсно.

– Нiколи.

– Добре подумай.

Крiс облишила листи й узяла сценарiй, до якого був акуратно прикрiплений супровiдний лист вiд ii агента Едварда Джаррiса.

– Здаеться, я казала iм не присилати поки що сценарiiв.

– Раджу прочитати, – сказала Шерон.

– О, справдi?

– Так, я зранку переглянула.

– Досить добрий?

– Чудовий, як на мене.

– І я мушу грати роль черницi, що виявляеться лесбiянкою, так?

– Нi, тобi нiкого не доведеться грати.

– Чорт, фiльми стають дедалi кращими! Що ти таке плетеш, Шерон? І чого так шкiришся?

– Вони хочуть, щоб ти була режисером, – спокiйно видихнула Шерон разом iз димом своеi сигарети.

– Що?

– Прочитай листа.

– О Боже, Шер, ти жартуеш!

Крiс схопила листа, вихоплюючи голодними очима окремi слова: «…новий сценарiй… триптих… студiя хоче запросити сера Стiвена Мура… на роль, за умови, що…»

– Я поставлю цю частину фiльму!

Крiс змахнула руками й пронизливо й хрипко скрикнула на радощах. Тодi притулила руками листа до грудей.

– Ой, Стiве, ангеле мiй, ти не забув!

Знiмання в Африцi, вони п’ють, сидячи на складаних стiльцях, i дивляться на золотисто-червоний захiд сонця. «Ой, уся наша професiя коту пiд хвiст. Акторам тут нiчого робити, Стiве!» – «Ну, а менi подобаеться». – «Це все лайно! Знаеш, що важливе в цьому бiзнесi? Режисура. Тiльки тодi ти щось робиш, щось власне, тобто таке, що мае свое життя!» – «Ну, то роби це, кохана! Роби!» – «Ой, та я намагалася, Стiве. Я намагалася, але нiкому це не потрiбно». – «Чому так?» – «Ой, та перестань, ти й сам знаеш чому: вони не вiрять, що я на це здатна». – «Я думаю, що здатна».

Тепла усмiшка. Теплi спогади. Любий Стiве…

– Ма, я не можу знайти сукнi! – гукнула Регана зi сходiв.

– У шафi! – вiдповiла Крiс.

– Я там дивилася!

– Зараз прийду! – гукнула Крiс. Вона погортала сторiнки сценарiю, а тодi ii погляд зiв’яв i вона пробурмотiла: – Мабуть, це чергове лайно.

– Ой, я так не думаю, Крiс! Нi! Я справдi гадаю, що це добра рiч!

– Ну так, ти ще думала, що фiльму «Психо» бракуе закадрового смiху.

– Мамо?

– Уже йду!

– Маеш нинi побачення, Шер?

– Так.

Крiс показала на пошту.

– Можеш тодi йти. А це все залагодимо зранку.

Шерон пiдвелася.

– Ой, нi, зачекай, – змiнила думку Крiс. – Вибач, але одного листа треба вiдправити ще сьогоднi.

– О, гаразд. – Шерон дiстала блокнота.

Нетерпляче скиглення:

– Мамо-о-о-о-о-о!

Крiс зiтхнула, пiдвелася й мовила:

– Зараз повернуся, – але тодi завагалася, помiтивши, як Шерон зиркнула на годинника. – Що таке? – запитала Крiс.

– Ой, та менi час медитувати, Крiс.

Крiс пильно й трохи роздратовано глянула на неi. Упродовж останнiх шести мiсяцiв вона бачила, як ii секретарка перетворюеться на «шукачку спокою». Це все почалося в Лос-Анджелесi iз самогiпнозу, що згодом поступився мiсцем буддистським наспiвуванням. Тi кiлька останнiх тижнiв, коли Шерон ще мешкала в кiмнатi нагорi, весь дiм був просякнутий фiмiамом, а монотонне бубонiння мантри «Нам мйохо ренге кйо» («Розумiеш, Крiс, варто лише це наспiвувати, лише це, i здiйсняться всi твоi бажання, отримаеш усе, що захочеш…») лунало в найнесподiванiшi й найнесвоечаснiшi години, зазвичай саме тодi, коли Крiс намагалася запам’ятати своi реплiки.

– Ти можеш увiмкнути телевiзора, – великодушно порадила в одному з таких випадкiв Шерон своiй роботодавицi. – Менi не заважае. Я можу наспiвувати, не звертаючи уваги на будь-який шум.

А тепер настала черга трансцендентальноi медитацii.

– Ти справдi думаеш, що це тобi якось допоможе, Шер?

– Це менi дае душевний спокiй, – вiдповiла Шерон.

– Ясно, – невиразно буркнула Крiс, а тодi рушила геть, бурмочучи «Нам мйохо ренге кйо».

– Повторюй це хвилин п’ятнадцять-двадцять, – гукнула iй услiд Шерон. – Можливо, тобi цього буде досить.

Крiс зупинилася, замислившись над якомога ст

Страница 9

иманiшою вiдповiддю. Та врештi-решт облишила цю затiю. Пiднялась у спальню Регани й там одразу попрямувала до шафи. Регана стояла посеред кiмнати, дивлячись у стелю.

– Що там таке? – запитала Крiс, шукаючи в шафi сукенку. Вона була бавовняна, блакитна. Крiс купила ii тиждень тому й начебто повiсила в цю шафу.

– Якiсь дивнi звуки, – вiдказала Регана.

– Ага, я знаю. У нас там з’явилися друзi.

Регана подивилася на неi.

– Як це?

– Бiлки, сонечку, бiлки на горищi. – Донька була гидлива й боялася щурiв. Навiть мишка могла ii злякати.

Пошуки сукнi виявилися марними.

– Бачиш, мамо, ii тут немае.

– Та бачу. Може, Вiллi забрала ii разом iз брудною бiлизною.

– Вона зникла.

– Ага, ну то надягни матроску. Вона теж гарна.

Подивившись на денному сеансi в артгаусному кiнотеатрi в Джорджтаунi «Крихiтку Вiллi Вiнкi» за участю Ширлi Темпл, вони перетнули рiчку мостом Кi-бридж i завiтали вже в Росслин, штат Вiрджинiя, у ресторан «Гот шопп», де Крiс з’iла салат, а Регана – суп, двi булочки, смажене курча, полуничний коктейль i чорничний пирiг iз шоколадним морозивом. «Куди це все в неi вмiщаеться? – дивувалася Крiс. – У зап’ястки, чи що?» Дитина була тендiтна, мов скороминуща надiя.

Крiс запалила сигарету i, попиваючи каву, глянула у вiкно праворуч на шпилi Джорджтаунського унiверситету, а тодi замислено перевела погляд на оманливо спокiйну поверхню Потомаку, що жодним чином не натякала на небезпечно стрiмку й потужну течiю в глибинi рiчки. Крiс трохи змiнила позу. У м’якому надвечiрньому свiтлi рiчка з ii вдаваним спокоем i непорушнiстю несподiвано вразила ii передчуттям чогось запланованого заздалегiдь.

Що зачаiлось i очiкуе.

– Менi дуже сподобалася вечеря, мамо.

Крiс повернулася до Регани з ii щасливою усмiшкою i, як це вже нерiдко траплялося, аж затамувала дух вiд непроханого болю, що iнколи пронизував ii, коли вона несподiвано помiчала в обличчi доньки риси Говарда. У такi митi вона зазвичай усе звалювала на гру свiтла. Перевела погляд на тарiлку Регани.

– Так i залишиш пирiг?

Регана опустила очi.

– Мамо, я перед тим ще з’iла трохи цукерок.

Крiс загасила недопалок i всмiхнулася.

– Ну, то поiхали додому, Рег.

Вони повернулися перед сьомою. Вiллi й Карл уже були вдома. Регана швиденько побiгла в дитячу кiмнату в пiдвалi, прагнучи долiпити глиняну пташку для мами. Крiс попрямувала в кухню по сценарiй. Вiллi там заварювала каву. Мала роздратований i понурий вигляд.

– Ну, Вiллi, як воно? Добре вiдпочили?

– Не питайте. – Вiллi вкинула в киплячий кавник яечну шкаралупу й пучку солi. Вони ходили в кiно – пояснила вона. Їй хотiлося подивитися бiтлiв, але Карл наполiг на артгаусному фiльмi про Моцарта.

– Жахiття, – гнiвалася Вiллi, зменшуючи вогонь у пальнику. – Який кретин!

– Спочуваю тобi. – Крiс засунула сценарiй пiд пахву. – Слухай, Вiллi, ти не бачила десь сукенки, яку я купила Реганi минулого тижня? Блакитноi, з бавовни?

– Так, бачила в ii шафi сьогоднi вранцi.

– І куди ти ii поклала?

– Вона там.

– Може, ти помилково кинула ii в брудну бiлизну?

– Вона там.

– У бруднiй бiлизнi?

– У шафi.

– Нi, там немае. Я дивилася.

Вiллi намiрилася вiдповiсти, але тодi стулила губи й нахмурилася. До кухнi зайшов Карл.

– Доброго вечора, мадам.

Вiн рушив до зливальницi налити собi склянку води.

– Чи ти поставив пастки? – запитала Крiс.

– Щурiв немае.

– Чи ти iх поставив?

– Поставив, звiсно, але горище чисте.

– А як тобi кiно, Карле?

– Цiкаве, – вiдказав вiн. Його голос, як i обличчя, не виявляв жодноi емоцii.

Мугикаючи популярну пiсеньку бiтлiв, Крiс почала вже була виходити з кухнi, але тодi зненацька обернулася.

Ще одна спроба!

– Чи було тобi важко, Карле, знайти пастки?

Стоячи спиною до неi, Карл вiдповiв:

– Нi, мадам. Не важко.

– О шостiй ранку?

– Цiлодобовий ринок.

Крiс легенько ляснула себе по чолi, якусь мить дивилася на Карлову спину, а тодi рушила з кухнi, ледь чутно бурмочучи:

– Чорт!

Крiс довго розкошувала у ваннi, а коли пiшла до спальнi по халат, знайшла у своiй шафi зниклу сукенку Регани. Вона валялася зiм’ята на днi шафи.

Крiс пiдняла ii. На нiй ще були ярлички з крамницi.

Звiдки вона тут узялася?

Крiс спробувала пригадати. Того дня, коли купувала сукенку, вона придбала ще двi чи три речi для себе.

«Мабуть, поклала все це разом», – вирiшила вона.

Крiс вiднесла сукенку в доччину спальню й повiсила на плiчка в шафi. Узявши руки в боки, роздивилася гардероб Регани. Гарно. Гарнi сукеночки. Атож, Рег, краще думай про це, а не про татка, що нiколи не пише й не дзвонить.

Вiдходячи вiд шафи, вона вдарилася великим пальцем ноги об нiжку письмового столу. О Господи, як боляче! Пiднявши ногу й розтираючи пальця, вона помiтила, що стiл майже на метр зрушений зi свого мiсця.

Не дивно, що вона на нього наштовхнулася. То, певно, Вiллi посунула стола, чистячи тут порохотягом.

Вона спустилася в кабiнет зi сценарiем вiд свого агента.

На вiдмiну вiд простороi вiтальн

Страница 10

з ii великими вiкнами-еркерами й видом на мiст Кi-бридж, що дугою нависав над Потомаком аж до берега Вiрджинii, кабiнет створював враження якогось загуслого шепотiння багатих дядечок, що дiлилися секретами: високий цегляний камiн, панелi з вишневого дерева й перехрещенi балки з мiцноi деревини, немовби витесанi з якогось давнього розвiдного мосту. Єдиними натяками на сучаснiсть у цiй кiмнатi був модерний бар, довкола якого стояли хромованi стiльцi iз замшевими сидiннями, i кiлька барвистих подушок «Марiмекко» на м’якому диванчику, де й умостилася Крiс зi сценарiем. Мiж сторiнками був лист вiд ii агента. Вона витягла його й знову перечитала. «Вiра, Надiя й Милосердя»: фiльм iз трьох окремих частин, кожна з яких мала iнакший акторський склад i режисера. Їi частиною була б «Надiя». Їй подобалася ця назва. «Дещо нуднувата, – подумала вона, – але вишукана». Мабуть, ii змiнять на якусь iншу, на кшталт «Року довкола цноти».

Пролунав дзвiнок у дверi. Берк Деннiнгз. Вiн був самотнiй i нерiдко заскакував до неi. Крiс сумовито всмiхнулася й похитала головою, почувши, як вiн непристойно вилаяв Карла, якого явно зневажав i над яким постiйно глумився.

– Ага, привiт, е щось випити? – сердито гаркнув вiн, заходячи в кiмнату, i вiдразу попрямував до бару, вiдводячи погляд i не виймаючи рук iз кишень пожмаканого дощовика.

Берк сiв на стiльця бiля бару з верткими очима й роздратованим виглядом.

– Знову шукаеш пригод? – запитала Крiс.

– Що ти в бiса маеш на увазi? – хмикнув Деннiнгз.

– Маеш такий вигляд. – Вона вже його бачила таким, коли вони були разом на знiманнi в Лозаннi. Першоi ночi там Крiс нiяк не могла заснути у фешенебельному готелi з видом на Женевське озеро. Десь пiсля п’ятоi ранку вона встала з лiжка, одяглася й вирiшила спуститися в хол готелю, сподiваючись знайти там якусь каву або компанiю. Чекаючи в коридорi на лiфт, вона визирнула у вiкно й побачила там режисера, що прямував берегом озера, запхавши руки в кишенi пальта й щулячись вiд крижаного лютневого вiтру. Коли вона спустилася в хол, вiн якраз заходив до готелю. «Жодноi курви довкола!» – буркнув сердито вiн, а тодi квапливо проминув Крiс, навiть не глянувши на неi, зайшов у лiфт i поiхав до свого номера й лiжка поверхом вище. Коли Крiс пiзнiшеглузливо нагадала йому про цей випадок, режисер розлютився й звинуватив ii в поширеннi «гидких галюцинацiй», у якi люди «схильнi вiрити лише тому, що ти кiнозiрка». Вiн також обiзвав ii «божевiльною iдiоткою», але тодi заспокiйливо зазначив, щоб не доводити ii до слiз, що «можливо» вона й бачила когось, помилково прийнявши його за Деннiнгза. «Цiлком вiрогiдно, – недбало припустив вiн, – адже моя прапрабабуся була швейцаркою».

Крiс пiдiйшла до бару й нагадала йому про той iнцидент.

– Ага, саме такий вигляд, Берку. Скiльки ти вже взяв нинi на душу джину з тонiком?

– Ой, та не мели дурниць! – огризнувся Деннiнгз. – Якщо хочеш знати, я цiлий вечiр брав на душу чай, той клятий факультетський чай.

Крiс склала на грудях руки й сперлася на бар.

– Ти був там? – скептично перепитала вона.

– Ну так, починай – шкiрся!

– То ти так набрався за чайочком з езуiтами?

– Нi, езуiти були тверезi.

– Вони не п’ють?

– Ти що, здурiла? Вони нарiзаються! Я ще в життi такого не бачив!

– Чуеш, Берку, не так голосно! Тебе може почути Регана!

– Ага, Регана, – заговорив майже пошепки Деннiнгз. – Звiсно! То ти можеш заради Бога щось менi налити?

Легенько й несхвально похитуючи головою, Крiс випросталась i сягнула рукою по пляшку й склянку.

– То можеш менi сказати, що ти робив на тому факультетському чаюваннi?

– Клятi зв’язки з громадськiстю; те, чим ти мала б займатися. Тобто, Боже мiй, ми ж так iм усе тут споганили, – святенницьки видав режисер. – Ну так, давай, регочи! Ага, це все, на що ти здатна, ну, ще хiба показати кавалок дупи!

– Я просто стою й невинно всмiхаюся.

– Але хтось таки мусив справити на них гарне враження. Крiс простягнула руку й провела легенько пальцем по шраму над лiвою Деннiнгзовою повiкою, що з’явився внаслiдок потужного удару, якого завдав в останнiй день фiльмування Чак Даррен, кремезний i м’язистий актор, що був зiркою останнього пригодницького бойовика Деннiнгза.

– Його вже майже не видно, – турботливо сказала Крiс.

Деннiнгз похмуро насупив брови.

– Я подбаю, щоб жодна велика студiя не брала його на роботу. Я вже сказав про це, кому треба.

– Ой Берку, перестань. Лише за це?

– Той тип божевiльний, кохана! Скажений, чорти б його забрали, i небезпечний! Господи, та вiн наче той старий пес, що завжди мирно дрiмае собi пiд сонечком, а тодi одного дня нi сiло нi впало стрибае на тебе й кусае за ногу!

– Ну i, звiсно, те, що вiн тебе нокаутував, не мае нiчого спiльного з твоiми словами перед усiею знiмальною групою, що його акторська гра – це «маразм на рiвнi пиздуватого борця сумо»?

– Кохана, як це грубо, – святенницьки дорiкнув iй Деннiнгз, приймаючи вiд неi склянку з джином i тонiком. – Люба моя, це менi можна казати такi слова, як «пиз

Страница 11

уватий», але ж не улюбленицi цiлоi Америки. А тепер скажи менi, як твоi справи, моя танцюриста й спiвуча суперзiрочко?

Крiс вiдповiла похмурим поглядом, знизала плечима, а тодi сперлася складеними на грудях руками на стiйку бару.

– Ну ж бо, дитинко, скажи, чому ти сумна?

– Сама не знаю.

– Скажи дядечковi.

– Чорт, я також, мабуть, щось вип’ю. – Крiс раптово випросталася й потяглася по пляшку горiлки й склянку.

– О, так, чудово! Прекрасна думка! Ну, а тепер кажи, золотце, у чому рiч? Що сталося?

– Ти колись думаеш про помирання? – запитала Крiс.

Деннiнгз насупив брови.

– Про помирання?

– Так, помирання. Так по-справжньому, серйозно думаеш колись про це, Берку? Що це означае? Що означае насправдi?

Вона налила в склянку горiлки.

Дещо роздратовано Деннiнгз прохрипiв:

– Нi, кохана, не думаю! Я про це не думаю, я це роблю. Але якого бiса взагалi зачiпати цю тему?!

Крiс знизала плечима й кинула в склянку кубик льоду.

– Не знаю. Я думала про це вранцi. Ну, не те щоб думала; менi це нiби наснилося, коли я прокидалася, i менi аж мороз поза шкурою пройшов, Берку, мене всю пронизало; що це означае. Тобто кiнець, Берку, справжнiй паскудний кiнець, немовби я нiколи навiть не чула про смерть! – Вона вiдвернулася й похитала головою. – О Боже, як це мене налякало! Менi здалося, нiби я падаю з цiеi довбаноi планети зi швидкiстю сто п’ятдесят мiльйонiв миль за годину. – Крiс пiднесла склянку до губ. – Вип’ю, мабуть, не розбавляючи, – пробурмотiла вона, а тодi зробила ковток.

– Ой, це все дурницi, – хмикнув Деннiнгз. – Смерть – це розрада.

Крiс поставила склянку.

– Не для мене.

– Слухай, ти живеш у тому, що залишаеш пiсля себе – своiх творах, своiх дiтях.

– Ой, яка фiгня! Дiти – це не я!

– Так, дякувати небесам. Однiеi такоi цiлком досить.

Крiс нахилилася вперед, тримаючи в руцi склянку, а ii гарненьке личко викривилося стурбованою гримасою.

– Але ж подумай про це, Берку! Не iснувати бiльше! Не iснувати нiколи, нiколи, нiко…

– Ой, та припини вже! Перестань рюмси розводити й подумай лiпше про те, як виставити напоказ своi розкiшнi змащенi кремом довгi нiжки на факультетському чаюваннi наступного тижня! Можливо, тi священики зможуть тебе розрадити!

Деннiнгз iз грюкотом поставив на стiйку бару склянку.

– Ще налий!

– Чуеш, я навiть не знала, що вони п’ють.

– Ну й дурна, – сварливо буркнув режисер.

Крiс поглянула на нього. Чи вiн уже справдi набрався до краю? Чи, може, вона зачепила який затамований нерв?

– А вони ходять на сповiдь? – запитала вона.

– Хто?

– Священики.

– Звiдки менi знати! – вибухнув Деннiнгз.

– Ну, але ж хiба ти не казав менi колись, що готувався бути… Деннiнгз ляснув вiдкритою долонею по стiйцi, уриваючи ii на пiвсловi, i загорланив:

– То ти даси менi нарештi випити, чорт забирай?!

– А може, зварити тобi кави?

– Не видурнюйся, кохана! Я хочу випити!

– Вип’еш кави.

– Ну чого ти так, золотце, – почав пiдлабузнюватися Деннiнгз, раптово заговоривши лагiдним тоном. – Лише одну скляночку на коня.

– Ти ж за кермом?

– Це вже удар пiд дих, кохана. Справдi. На тебе не схоже. – Нахмуривши чоло, Деннiнгз простягнув iй склянку. – «До милостi такоi присилувать не можна, – почав вiн наспiвно цитувати Шекспiра, – вона на землю тихо пада з небесних хмар»,[3 - «Венецiйський купець», перекл. І. Стешенко.] наче рясний сухий джин «Гордонз», тому налий лише одненьку скляночку, i я пiду – обiцяю.

– Справдi обiцяеш?

– Слово честi й надiя на смерть!

Крiс оцiнно глянула на нього, а тодi, похитавши головою, узяла в руку пляшку джину.

– Отож тi священики, – неуважливо мовила вона, наливаючи джин у Деннiнгзову склянку, – можливо, варто запросити сюди одного-двох.

– Їх потiм не виженеш, – прогарчав Деннiнгз, очi якого налилися кров’ю й раптом стали зовсiм маленькi, обернувшись кожне на свое окреме пекло, – це ж йобанi мародери! – Крiс хотiла була долити йому з пляшки тонiку, але Деннiнгз роздратовано вiдмахнувся. – Нi, заради Бога, чистий, ти що, забула? За третiм разом я завжди п’ю нерозбавлений! – Крiс дивилася, як вiн бере джин, осушуе його до дна, вiдставляе склянку вбiк i, зазираючи в неi з похиленою головою, бурмоче: – Недбала сучка!

Крiс тривожно глянула на нього. Так, вiн зараз почне вибухати. Вона змiнила тему зi священикiв на отриману пропозицiю випробувати себе як режисер.

– О, дуже добре, – прохрипiв Деннiнгз, i далi дивлячись у склянку. – Браво!

– Але, чесно кажучи, менi трохи страшно.

Деннiнгз одразу подивився на неi, i вираз його обличчя став лагiдний i батькiвський.

– Фiгня! – вигукнув вiн. – Розумiеш, дитинко, найскладнiше в режисурi вдавати, що це все дуже складно. Коли починав, я не мав зеленого уявлення, але ж тепер бачиш – ось я. Немае тут нiяких чарiв, кохана, лише важка клята праця й постiйне усвiдомлення з першого дня фiльмування, що ти тримаеш за хвоста сибiрського тигра.

– Так, Берку, я це знаю, але тепер, коли це все насправдi, коли менi запропонували нагоду бути

Страница 12

iдповiдальною за режисуру, я не певна, що можу бути вiдповiдальною навiть за те, щоб перевести через дорогу власну бабусю. Я маю на увазi всi цi технiчнi речi!

– Ой, тiльки не треба iстерики! Залиш цi всi дурницi редакторовi, операторовi й супервiзоровi сценарiю. Найми професiоналiв, i я обiцяю, що тобi й пучкою не доведеться кивнути. Найважливiше, як ти керуватимеш акторами, iхньою грою, а в цьому ти будеш чудова, моя красунечко, ти зможеш iм не тiльки сказати, що ти вiд них хочеш, але й показати це.

Крiс i далi сумнiвалася.

– Ну, так, але… – мовила вона.

– Що але?

– Ну, та технiчнi речi. Тобто я мушу це зрозумiти.

– Примiром. Дай приклад твоему гуру.

Упродовж майже години Крiс зондувала знаменитого режисера стосовно найменших дрiбниць, що могли стати iй на завадi. Про всi тонкощi режисерського ремесла можна було довiдатися з численних книжок, але Крiс завжди бракувало терпiння iх читати. Натомiсть вона «читала» людей. Цiкава вiд природи, вона завжди витискали з них усi соки. А от iз книжок не можна було витиснути нiчого. Книжки постiйно квапилися. Вони стверджували «а отже» i «зрозумiло», коли нiчого не було зрозумiло, i iхнi просторiкування нiколи не можна було заперечити, iх не можна було зупинити й обеззброiти простодушним: «Гей, чекайте-но. Я щось не второпала. Чи можна ще раз пояснити?» Книжки нiколи не можна було приперти до стiнки або впiймати на гарячому чи препарувати, докопуючись до сутi.

Книжки були як Карл.

– Дорогенька, усе, що тобi треба – це знайти генiального монтажера, – реготнув наприкiнцi Деннiнгз. – Тобто монтажера, що знае свою справу.

Вiн став милим i бадьорим, тож небезпечна й загрозлива стадiя, здаеться, проминула. Принаймнi поки не пролунав голос Карла:

– Перепрошую. Бажати чогось, мадам?

Вiн стояв, очiкуючи розпоряджень, у дверях кабiнету.

– О, привiт, Торндайку! – захихотiв Деннiнгз. – Чи ти Гайнрiх? – перепитав вiн. – Нiяк не можу запам’ятати це iм’я.

– Я Карл, сер.

– Так, звичайно. Я забув. А скажи-но, менi, Карле, ти займався в гестапо зв’язками з громадськiстю чи з громадою? Здаеться, е якась рiзниця.

Карл ввiчливо вiдповiв:

– Нiчим, сер. Я швейцарець.

Режисер реготнув.

– Ну, так, звiсно, Карле! Справдi! Ти ж швейцарець! І ти, я припускаю, нiколи не грав у кеглi з Геббельсом?

– Припини, Берку! – вигукнула Крiс.

– І не лiтав iз Рудольфом Гессом? – додав Деннiнгз.

Стримано й незворушно Карл перевiв погляд на Крiс i ввiчливо запитав:

– Мадам щось бажати?

– Берку, може, вип’еш кави, га? Що скажеш?

– А, до сраки! – войовниче вигукнув режисер, раптово зриваючись на ноги, i стрiмко вийшов iз кiмнати, нахиливши голову й стиснувши руки в кулаки. За пару секунд було чутно, як гучно грюкнули й зачинилися вхiднi дверi. Без жодного виразу на обличчi Крiс повернулася до Карла й сказала безбарвним голосом: – Вiдiмкни всi телефони.

– Так, мадам. Ще щось?

– А, ну, може, трохи кави без кофеiну.

– Зараз несу.

– А де Рег?

– Унизу в дитячiй. Я ii кличу?

– Так, час уже лягати. Ой, нi, зачекай секундочку, Карле. Хоча нi, не зважай. Я зiйду вниз сама. – Вона згадала про пташку й рушила до сходiв у пiдвал. – Зробиш менi каву, коли я пiднiмуся назад.

– Так, мадам. Як бажаете.

– І вже, мабуть, не знати вкотре перепрошую за мiстера Деннiнгза.

– Я не звертати уваги.

Крiс зупинилася на пiвдорозi й озирнулася.

– Так, я знаю. Саме це його й бiсить.

Крiс вiдвернулася знову, рушила до передпокою будинку, тодi вiдчинила дверi до пiдвалу й почала спускатися сходами.

– Гей, жабко! Що ти там робиш? Моя пташка вже готова?

– Так, мамо! Іди подивися! Швидше! Я вже закiнчила!

Дитяча кiмната була обшита панелями й барвисто оздоблена. Мольберти. Малюнки. Фонограф. Столи для iгор i для лiплення. Червонi й бiлi прапорцi, залишенi з вечiрки на честь сина-пiдлiтка колишнього орендаря.

– Ой, золотце, як гарно! – вигукнула Крiс, коли Регана врочисто вручила iй фiгурку. Та ще не зовсiм висохла й скидалася на якусь химерну птаху, що була вся розфарбована в помаранчевий колiр за винятком дзьобика з бiло-зеленими смужками. До ii голiвки був приклеений чубчик iз пiр’я.

– Тобi справдi подобаеться? – спитала усмiхнена Регана.

– Ой, золотце, дуже, слово честi! Ти вже придумала iй iм’я? Регана похитала головою.

– Нi, ще нi.

– Що б такого гарного придумати?

– Не знаю, – вiдповiла Регана, розвiвши руки й знизавши плечима.

Легенько постукуючи по зубах кiнчиками пальцiв, Крiс наморщила чоло, вдаючи важкi роздуми.

– Чекай-но, чекай-но, – пробурмотiла вона, розмiрковуючи, а тодi раптом засяяла й сказала: – Слухай, а як тобi iм’я Дуроспiвка? Га? Що думаеш? Звичайна собi Дуроспiвочка?

За звичкою затуляючи рота, щоб приховати брекети на зубах, Регана захихотiла й енергiйно почала кивати головою.

– Гаразд, бiльшiстю голосiв перемогла Дуроспiвка! – переможно виголосила Крiс, пiднявши вгору фiгурку. Коли ж опустила ii знову, додала: – Нехай вона тут остаточно висохне, а тодi я заберу ii у свою кiм

Страница 13

ату.

Коли Крiс ставила пташку назад, то помiтила поруч на столi для iгор «Дошку Вiджа». Вона вже й забула про неi. Цiкавлячись собою не менше, нiж iншими людьми, Крiс якось купила ту гру, сподiваючись знайти ключi до своеi пiдсвiдомостi. Нiчого з цього не вийшло. Вона двiчi пробувала грати з Шерон i одного разу з Берком Деннiнгзом, який умiло спрямовував пластмасову планшетку («Це не ти ii рухаеш, кицю? Га?») так, що всi «спiритичнi послання» виходили непристойними, а потiм звинувачував у цьому «пиздуватих злих духiв».

– Рег, золотце, ти граешся з «Дошкою Вiджа»?

– Ага.

– І знаеш як?

– Звiсно. Дивись, я тобi покажу. – Регана сiла за стiл бiля дошки.

– Ну, менi здаеться, що мають грати двое, сонечку.

– Та нi, мамо, я весь час бавлюся сама.

Крiс присунула стiльця.

– Ану пограймо разом, добре?

Дiвчинка завагалася.

– Ну, гаразд, – мовила зрештою й поклала пальцi на планшетку, а коли Крiс збиралась i собi зробити те саме, вказiвник планшетки несподiвано швидко перемiстився по дошцi до позначки «Нi».

Крiс лукаво всмiхнулася.

– «Мамо, може, краще я сама?» Ти це хотiла сказати? Не хочеш, щоб я з тобою гралася?

– Та нi, я хочу! Це капiтан Говдi сказав: «Нi».

– Який капiтан?

– Капiтан Говдi.

– Рибонько, а хто такий капiтан Говдi?

– Ой, знаеш, я про щось запитую, а вiн вiдповiдае.

– Он як?

– Так, вiн дуже приемний.

Крiс намагалася не хмуритися, раптом вiдчувши невиразне занепокоення. Регана дуже любила свого батька, але зовнi на розлучення батькiв нiяк досi не реагувала. Можливо, вона й плакала на самотi у своiй кiмнатi – хтозна? Але Крiс боялася, що донька стримуе свiй сум та озлоблення й що одного дня цю дамбу може прорвати i ii емоцii вихлюпнуться назовнi в якiйсь несподiванiй i небезпечнiй формi. Крiс стисла губи. Вигаданий партнер у грi. Це звучало якось хворобливо. І чому його звати «Говдi»? Це вiд «Говарда»? Їi батька? Дуже схоже.

– Як же це – ти не можеш вигадати iм’я навiть для дурненькоi пташки й раптом дивуеш мене якимось «капiтаном Говдi»?

Чому ти назвала його так, Рег?

– Бо це його iм’я, – хихотнула Регана.

– Хто тобi сказав?

– Ну, вiн сам.

– Ах, так, звiсно.

– Звiсно.

– І що вiн тобi ще каже?

– Та всяке.

– Яке таке всяке?

Регана знизала плечима й вiдвернулася.

– Не знаю. Рiзнi речi.

– Ну, а наприклад?

Регана знову обернулася й сказала:

– Ну добре, я тобi покажу. Зараз запитаю в нього що-небудь. – Гарна думка. Поклавши кiнчики пальцiв обох рук на бежеву пластмасову планшетку у виглядi серця, Регана мiцно заплющила очi й зосередилася.

– Капiтане Говдi, правда ж, моя мама гарна? – запитала вона. Минуло п’ять секунд. Десять.

– Капiтане Говдi!

Жодного руху. Крiс була здивована. Вона сподiвалася, що донька пересуне планшетку до позначки «Так». «О Господи, що ж це таке? – стривожилася вона. – Неусвiдомлена ворожiсть? Вона звинувачуе мене за те, що втратила батька? Що це може бути?»

Регана розплющила очi з невдоволеним виглядом.

– Капiтане Говдi, це не дуже ввiчливо, – дорiкнула вона. – Рибонько, може, вiн спить? – мовила Крiс.

– Ти думаеш?

– Я думаю, що й тобi пора спати.

– А-а-а, мамо!

Крiс пiдвелася.

– Так, пташко, ходiмо. Спатки-спатки! Скажи капiтановi Говдi «на добранiч».

– Нi, не буду. Вiн какулька, – буркнула насуплена Регана.

Вона встала й рушила вгору сходами слiдом за Крiс.

Крiс поклала ii в лiжечко, а тодi присiла збоку.

– Котику, у недiлю вихiдний. Хочеш чимось зайнятися?

– Так, мамо. А чим?

Коли вони вперше прибули до Вашингтона, Крiс зробила спробу пiдшукати якихось товаришок для Регани. Зумiла знайти тiльки одну дванадцятирiчну дiвчинку на iм’я Джудi. Але Джудi з родиною поiхала кудись на великоднi свята, тому Крiс тепер журилася, що Регана почуватиметься самотньою без друзiв-однолiткiв.

Крiс знизала плечима.

– Ну, я не знаю, – замислилася вона. – Щось придумаемо. Хочеш проiхатися мiстом i подивитися на пам’ятники й таке iнше? І вже цвiстиме сакура, Рег! Так, цього року вона рано розцвiла! Хочеш побачити?

– Ой, так, мамусю!

– Ну й чудово! А ввечерi пiдемо в кiно!

– Ой, я тебе люблю!

Регана притулилася до мами, а Крiс iще палкiше пригорнула ii, прошепотiвши:

– Ой, золотце, я так тебе люблю.

– Якщо хочеш, можеш запросити мiстера Деннiнгза.

Крiс трохи вiдхилилася й запитливо глянула на Регану.

– Мiстера Деннiнгза?

– Звiсно, мамо. Це нормально.

– Ой, нi, не зовсiм! – засмiялася Крiс. – Сонечку, чого б це я мала запрошувати мiстера Деннiнгза?

– Ну, вiн же тобi подобаеться, правда?

– Ну, так, звiсно, подобаеться, пташко. А тобi хiба нi?

Дивлячись убiк, Регана нiчого не вiдповiла. Їi мати стурбовано на неi глянула.

– Дитинко, у чому рiч? – поцiкавилася Крiс.

– Ти ж хочеш вийти за нього замiж, мамо, так.

Це було не так запитання, як похмура констатацiя факту.

Крiс вибухнула смiхом.

– Ой, дитинко моя, звiсно, що нi! Що ти таке говориш? Мiстер Деннiнгз? Звiдки ти це взяла?

– Але ж ти сказала

Страница 14

що вiн тобi подобаеться.

– Менi подобаеться пiца, але ж я не збираюся з нею одружуватися! Регано, вiн мiй товариш, просто старий божевiльний товариш!

– Вiн тобi не подобаеться так, як татко?

– Я люблю твого тата, сонечку; я завжди його любитиму. А мiстер Деннiнгз часто сюди приходить, бо вiн самотнiй, ось i все; вiн самотнiй пришелепуватий товариш.

– Ну, бо я чула…

– Що ти чула? Вiд кого?

Іскорки сумнiву в очах, вагання, а тодi недбале знизування плечима.

– Не знаю, – зiтхнула Регана. – Я просто подумала.

– Ну, це дурницi, викинь таке з голови.

– Гаразд.

– А тепер спатки.

– Менi ще не хочеться. Можна я почитаю?

– Добре, почитай ту нову книжечку, що я тобi дала.

– Дякую, мамусю.

– На добранiч, котику. Солодких тобi снiв.

– На добранiч.

Крiс послала iй iз порога повiтряний цiлунок, а тодi зачинила дверi й зiйшла сходами в кабiнет. Дiтлахи! І де тiльки вони набираються такого? Їй було цiкаво, чи Регана якимось чином не пов’язала Деннiнгза з ii поданням на розлучення. Цього хотiв Говард. Довгi розлуки. Уражене самолюбство чоловiка суперзiрки. Вiн знайшов собi якусь iншу. Але Регана цього не знала, iй було вiдомо лише те, що Крiс подала на розлучення. Ой, годi вже займатися аматорським психоаналiзом, лiпше проводь бiльше часу з нею. Справдi!

Повернувшись у кабiнет, Крiс знову взялася до сценарiю «Надii», i коли вже дiйшла до середини, почула кроки й побачила, що до неi йде, потираючи кулачком кутик ока, заспана Регана.

– Гей, рибонько! Що сталося?

– Знову тi чудернацькi звуки, мамо.

– У тебе в кiмнатi?

– Ага, у кiмнатi. Нiби хтось стукае, i я не можу заснути.

І де в бiса тi пастки!

– Котику, лягай у моiй спальнi, а я пiду подивлюся.

Крiс повела ii до спальнi й уже вкладала в лiжко, коли Регана запитала:

– А можна трохи подивитися телевiзор, поки я засну?

– А де твоя книжка?

– Я не можу ii знайти. То можна подивитися?

– Ну, мабуть. Звiсно.

Крiс узяла зi столика бiля лiжка дистанцiйний пульт i вибрала потрiбний канал.

– Добре чути?

– Так, мамо. Дякую.

Крiс поклала пульт на лiжко.

– Гаразд, котику, але довго не дивися? Добре? Вимкни, коли почнеш засинати.

Крiс загасила свiтло й вийшла в коридор. Тодi пiднялася вузькими, встеленими зеленим килимом сходами до горища. Вiдчинила дверi, намацала вимикач i клацнула ним, а тодi зайшла на саме горище, ступила там кiлька крокiв, пiсля чого зупинилася й поволi роззирнулася довкола. Картоннi коробки з газетними вирiзками та кореспонденцiею були акуратно складенi на сосновiй пiдлозi. Бiльше вона там нiчого не бачила. Крiм пасток для щурiв. Шiсть штук. З принадою. Але скрiзь було чисто. Навiть повiтря пахло свiжiстю й прохолодою. Горище не опалювалося. Жодноi труби. Жодного радiатора. Жодноi щiлини в покрiвлi. Крiс ступила крок уперед.

– Немае нiчого! – пролунав голос у неi за спиною.

Крiс аж пiдстрибнула.

– О Господи! – зойкнула вона, швидко обертаючись i прикладаючи руку до серця, що мало не виривалося з грудей. – Господи Ісусе, Карле, бiльше так не роби!

Вiн стояв двома сходинками нижче на сходах до горища.

– Дуже вибачте. Але ж бачите, мадам? Тут усе чисто. Усе ще захекана, Крiс вiдповiла слабеньким голосом:

– Дякую, Карле, що подiлився зi мною цим спостереженням. Так, тут чисто. Дякую. Це чудово.

– Мадам, може, краще кота.

– Кота для чого?

– Ловити щурiв.

Не чекаючи вiдповiдi, Карл вiдвернувся й почав спускатися сходами вниз, аж поки зник з очей. Якийсь час Крiс дивилася на порожнi дверi, роздумуючи, чи не була поведiнка Карла приховано зухвалою. Була не певна. Знову роззирнулася, шукаючи бодай якихось пояснень тим стукам. Перевела погляд на похилий дах. Вулицю затiняли величезнi дерева, бiльшiсть iз яких були вузлуватi й обплутанi виноградними лозами, а гiлки однiеi масивноi липи легенько торкалися мало не третини фасаду будинку. «Може, то й справдi були бiлки? – подумала Крiс. – Найпевнiше. Або навiть просто гiлки. Ночi останнiм часом були вiтрянi».

«Може, краще кота».

Крiс повернулася й знову глянула на дверi. «Ой, якi ми хитросракi, Карле, так?» – подумала вона. А тодi раптом на ii обличчi з’явився дуже пустотливий вираз. Вона спустилася в спальню Регани, знайшла там щось, занесла це на горище, а тодi за якусь хвилину повернулась у свою спальню. Регана вже спала. Крiс занесла доньку в ii кiмнату, вклала на лiжечко й знову повернулася у свою спальню, де вимкнула телевiзор i лягла спати.

Тiеi ночi в будинку було особливо тихо.

Снiдаючи наступного ранку, Крiс нiби ненароком сказала Карловi, що вночi iй здалося, нiби заклацнулася одна з пасток на щурiв.

– Може, пiдеш подивишся? – запропонувала Крiс, попиваючи каву й удаючи, що уважно читае «Вашингтон пост», тодi як Карл, нiчого не кажучи, пiшов на горище з’ясувати, що сталося. Коли вiн за кiлька хвилин повернувся, Крiс перестрiла його в коридорi на другому поверсi. Дивлячись прямо перед собою, вiн флегматично й без жодного виразу iшов, тримаючи в руках великого iграшкового Мiкк

Страница 15

-Мауса, мордочку якого вiн щойно визволив з однiеi пастки. Коли вони проминули одне одного, Крiс почула, як вiн пробурмотiв:

– Комусь дуже смiшно.

Крiс зайшла в спальню, скинула халат i, вбираючись на роботу, тихенько мовила собi пiд нiс:

– Ага, може, краще кота… набагато краще.

Вона всмiхнулася, а ii обличчя вкрилося зморшечками.

Того дня фiльмування пройшло без ускладнень. Зранку на знiмальний майданчик прийшла Шерон i в перервах мiж дублями у вагончику-вбиральнi Крiс разом iз нею залагодила дiловi справи: лист агентовi (Крiс подумае про сценарiй); згода щодо Бiлого дому; телеграма Говардовi з нагадуванням подзвонити на день народження Регани; зателефонувати ii бiзнес-менеджеровi iз запитанням, чи не могла б вона взяти вiдпустку на рiк; а тодi ще планування званоi вечерi двадцять третього квiтня.

Рано ввечерi Крiс повела Регану в кiно, а наступного дня вони поiхали оглянути цiкавi мiсця ii червоним «ягуаром». Капiтолiй. Меморiал Лiнкольна. Розквiтлi сакури. Легка закуска. Тодi через рiчку до Арлiнгтонського кладовища й могили Невiдомого солдата, де Регана посерйознiшала, а потiм, бiля могили Джона Кеннедi, стала якоюсь вiдчуженою й сумною. Якийсь час вона дивилася на Вiчний вогонь, а тодi мовчки взяла Крiс за руку й запитала невиразним голосом:

– Мамо, чому люди вмирають?

Їi слова гостро вкололи материне серце. О Рег, i ти також? Також? Ой, нi! А проте що вона могла на це вiдповiсти? Збрехати? Нi. Вона подивилася на обличчя доньки, у ii очi, зволоженi сльозами. Невже Регана вiдчула ii власнi думки? Ранiше це траплялося дуже часто.

– Дитинко, люди стомлюються, – лагiдно вiдповiла вона.

– А чому iм це дозволяе Бог?

Дивлячись на доньку, Крiс не знаходила слiв. Була спантеличена. Збентежена. Нiколи не говорила з Реганою про релiгiю, бо й сама була атеiстка. Думала, що це було б нечесно.

– А хто тобi сказав про Бога? – запитала вона.

– Шерон.

– О.

Треба буде поговорити з нею.

– Мамо, чому Бог дозволяе нам стомлюватися?

Дивлячись на бiль у цих чутливих оченятах, Крiс не витримала; просто не могла сказати iй те, у що насправдi вiрила. Бо це була порожнеча.

– Ну, пiсля якогось часу Боговi стае самотньо без нас. Вiн хоче, щоб ми повернулися.

Регана поринула в мовчанку. Вона нiчого не говорила дорогою додому й залишалася в такому настроi решту дня i, що найтривожнiше, цiлiсiнький понедiлок.

У вiвторок, на день народження Регани, цi чари химерноi мовчазностi й суму, здаеться, розвiялися. Крiс взяла ii iз собою на знiмання, а коли вони закiнчилися, туди принесли величезний торт iз дванадцятьма запаленими свiчками, i вся знiмальна група й акторський склад заспiвали iй «Многая лiта». Завжди милий i приемний у тверезому станi, Деннiнгз звелiв знов увiмкнути софiти i, голосно проголосивши, що робить «кiнопробу», вiдзняв Регану, коли та задувала свiчки й рiзала торт, а тодi пообiцяв зробити з неi кiнозiрку. Регана виглядала бадьорою, навiть веселою. Але пiсля вечерi й розпаковування подарункiв ii настрiй почав псуватися. Жодного слова вiд Говарда. Крiс подзвонила йому в Рим, але готельний клерк повiдомив, що Говарда вже не було декiлька днiв i що вiн не залишив якогось iншого свого телефона. Поплив кудись на яхтi.

Крiс почала виправдовувати його.

Принишкла Регана кивнула, але вiдмовилася вiд маминоi пропозицii поiхати в «Гот шопп» на коктейль. Не кажучи нi слова, вона спустилася в дитячу кiмнату в пiдвалi, де й пробула до пiзнього вечора.

Наступного ранку, розплющивши очi, Крiс побачила в лiжку поруч себе напiвсонну Регану.

– О, що це… Регано, що ти тут робиш? – усмiхнулася Крiс.

– Ма, мое лiжко тряслося.

– Ой, та ти здурiла! – Крiс поцiлувала ii й поправила ковдру. – Спробуй заснути. Ще зовсiм рано.

Те, що здавалося ранком, стало початком нескiнченноi ночi.




Роздiл другий


Вiн стояв на краю безлюдноi платформи метро, дослухаючись до гуркоту поiзда, що мiг би вгамувати бiль, який був iз ним постiйно. Неначе пульс. Чутний лише в тишi. Вiн переклав у другу руку сумку й задивився вглиб тунелю. Цятки свiтла. Вони простяглися в пiтьму, немов орiентири безнадii.

Кахикання. Вiн поглянув лiворуч. Зарослий сивою щетиною волоцюга, що зацiпенiло лежав у калюжi власноi сечi, намагався пiдвестися, а його пожовклi очi вп’ялися у священика з рябим i скорботним обличчям.

Священик вiдвернувся. Вiн пiдiйде. Почне скиглити. Допомошiть стагому слушителю вiвтагя, очче! Пгошу вас! Рука iз засохлим блювотинням хапаеться за плече. Намацування в кишенi чудотворного медальйона. Смердючий перегар тисячi сповiдей уперемiш iз вином, часником i затхлiстю смертних грiхiв вибльовуеться одночасно й душить… душить…

Священик почув, як пiдводиться волоцюга.

Не пiдходь!

Почув кроки.

О Господи, дай менi спокiй!

– Вi’аю, о’че.

Вiн здригнувся. Зiщулився. Не мав сили повернутися. Не годен був знову шукати Христа в смородi й порожнiх очах, Христа гнiйникiв i закривавлених екскрементiв, Христа, якого не могло там бути. Вiн машинально торкнувся рукав

Страница 16

пальта, немовби намацував невидиму траурну стрiчку. Йому смутно пригадався iнший Христос.

– Я ка’олик, о’че!

Далекий гуркiт поiзда, що наближався. Раптом здалося, нiби хтось заточуеться. Священик повернувся й глянув. Пияк хитався, немовби непритомнiючи, i, пiдкоряючись раптовiй i пiдсвiдомiй спонуцi, священик пiдбiг до нього, пiдхопив i вiдволiк до лавки бiля стiни.

– Я ка’олик, – бурмотiв волоцюга. – Я ка’олик.

Священик опустив його на лавку, поклав його там, побачив поiзд метро. Швидко витяг iз гаманця долар i запхав його в кишеню куртки пияка. Ураз подумав, що той його загубить. Витяг купюру й засунув ii глибоко в кишеню вологих вiд сечi штанiв, тодi схопив сумку й сiв у вагон, притулившись там у кутку i вдаючи, що спить, аж до останньоi зупинки метро, де пiднявся на вулицю й рушив пiшки до Фордгемського унiверситету, дорога до якого була неблизька. Той долар призначався для таксi.

Коли вiн дiстався гуртожитку для гостей, вписав свое iм’я в реестрацiйному журналi. Демiен Каррас – написав вiн там. Ще раз придивився. Чогось там бракувало. Утомлено пригадав i додав лiтери «Т. І.», тобто «Товариство Ісуса». Поселився в кiмнатку у Вайгел-холi й за якусь годину нарештi мiцно заснув.

Наступного дня вiн вiдвiдав збори Американськоi психiатричноi асоцiацii. Як головний доповiдач виступив там iз промовою пiд назвою «Психологiчнi аспекти духовного розвитку», а на завершення дня випив пару чарочок i перекусив з iншими колегами-психiатрами. Платили за все вони. Невдовзi вiн iх залишив. Мав iще побачитися з матiр’ю.

Вiд зупинки метро вiн попростував до обшарпаного житлового будинку з коричневого пiщаника на Схiднiй двадцять третiй вулицi Мангеттену. Зупинившись бiля сходiв до темних дубових дверей, вiн подивився на дiтей на ганку. Недоглянутих. Убого вбраних. Неприкаяних. Йому пригадалося, як виселяли iх, приниження, яке вiн пережив, вертаючись додому зi своею дiвчиною iз сьомого класу, коли вони побачили на розi вулицi його матiр, що завзято порпалася там у смiттевому бацi. Каррас поволi пiднявся сходами. Вiдчув запах, немовби хтось куховарив. Тепла, волога, напiвзогнила солодкавiсть. Вiн пригадав вiдвiдини подруги його матерi, мiсiс Чойреллi, у ii крихiтнiй квартирцi з вiсiмнадцятьма котами. Ухопившись за поруччя, пiднiмався, вiдчувши раптом неймовiрну втому, спричинену, як вiн знав, почуттям провини. Вiн не повинен був ii залишати. Самотньою. На сходовому майданчику четвертого поверху вiн намацав у кишенi ключi й запхав iх у замкову шпарину: квартира 4С, житло його матерi. Обережно прочинив дверi, немовби незагоену рану.

Вона радiсно його привiтала. Зойк. Поцiлунок. Кинулася зварити каву. Смаглявий колiр обличчя. Короткi вузлуватi ноги. Вiн сидiв на кухнi й слухав, як вона говорить, а бруднi стiни й немита пiдлога немовби просякали його аж до кiсток. Квартира була злиденною халупою. Соцзабезпечення й пара доларiв щомiсяця вiд ii брата.

Вона сiла за стiл. Мiсiс така-то. Дядько такий-то. Досi з iммiгрантським акцентом. Вiн уникав тих очей, що були криницями журби, очей, що цiлими днями визирали у вiкно.

Я не повинен був ii залишати.

Вона не вмiла нi читати, нi писати по-англiйськи, тому вiн написав за неi кiлька листiв, а тодi почав ремонтувати настроювач ii хриплячого пластмасового радiоприймача. Їi свiт. Новини. Мер Лiндсi.

Вiн пiшов у ванну кiмнату. На кахлях пiдлоги розгорнута пожовкла газета. Іржавi плями у ваннi й зливальницi. Старий корсет на пiдлозi. Це зерня, з якого проросло його покликання. Вiн шукав порятунку вiд цього в любовi, але тепер любов охолола, i ночами вiн чув, як вона свистить у його серцi, немовби лагiдний плач заблукалого вiтру.

За чверть одинадцята вiн поцiлував ii на прощання, пообiцявши якомога скорiше повернутися.

Пiшов, налаштувавши радiо на канал iз новинами.

Повернувшись у свою кiмнату у Вайгел-холi, Каррас подумав, чи не написати йому листа головi езуiтiв Мерiлендськоi епархii. Йому вже доводилося звертатися до нього ранiше з проханням перевести його до Нью-Йоркськоi епархii, щоб бути ближче до матерi, а ще з проханням дiстати викладацьку посаду й позбутися обов’язкiв психолога-консультанта. Пiдставою для останнього прохання вiн назвав свою «непридатнiсть» для цiеi роботи.

Голова Мерiлендськоi епархii обговорив це з ним пiд час щорiчного iнспектування Джорджтаунського унiверситету, що дуже скидалося на приiзд у вiйськову частину армiйського генерал-iнспектора з метою конфiденцiйного вислуховування тих, хто мае якiсь нарiкання або скарги. Коли йшлося про матiр Демiена Карраса, епископ кивав i висловлював спочуття, а от стосовно його так званоi «непридатностi» вважав, що вся попередня дiяльнiсть Карраса явно суперечить такому висновку. І все ж таки Каррас наполягав на своему й добився зустрiчi з ректором Джорджтаунського унiверситету Томом Бермiнгемом. «Ідеться про щось бiльше, нiж психiатрiя, Томе. Ти сам це знаеш. Деякi iхнi проблеми зводяться до покликання, до сенсу iхнього життя. Томе, це не завжди пояснюеться сексуальними комплексами

Страница 17

iдеться про iхню вiру, i я тут безсилий. Це завеликий тягар. Я мушу зробити паузу».

«І в чому ж проблема?»

«Томе, менi здаеться, що я втратив вiру».

Бермiнгем не почав допитуватися щодо причин його сумнiвiв. І Каррас був йому вдячний за це. Вiн знав, що його вiдповiдi звучали б безумно. Потреба роздирати iжу зубами, а тодi випорожнюватися. Дев’ять набожних перших п’ятниць моеi матерi. Смердячi шкарпетки. Талiдомiднi немовлята. Стаття в газетi про юного прислужника вiвтаря, що стояв на автобуснiй зупинцi. На нього напали незнайомцi, облили керосином i пiдпалили. Нi. Нi, занадто емоцiйно. Нечiтко. Іррацiонально. Якщо ж говорити про логiку, то поставало питання мовчазностi Бога. У свiтi, де було стiльки зла, що великою мiрою породжувалося сумнiвами, чистосердечною розгубленiстю людей доброi волi. Невже розсудливий Бог вiдмовився б покласти цьому край? Не проявивши Себе врештi-решт? Не мовивши жодного слова?

«Господи, яви нам знак…»

Воскресiння Лазаря було вповите iмлою в далекому минулому. Нiхто з тих, що тепер живе, не чули його смiху.

Чому ж немае знаку?

Каррас нерiдко прагнув жити в той час, що й Христос: щоб його побачити, доторкнутися, зазирнути в очi. О Господи, явися менi! Дай знати про Себе! Прийди в сни!

Його поглинала ця жага.

І ось вiн сидiв за столом, тримаючи ручку над аркушем паперу. Можливо, епископ не вiдповiдав йому не через брак часу. «Можливо, – подумав Каррас, – вiн зрозумiв, що вiра, врештi-решт, залежить вiд любовi».

Бермiнгем пообiцяв розглянути його прохання, спробувати вплинути на епископа, але досi так нiчого й не зроблено. Каррас дописав листа й лiг спати.

Вiн неохоче прокинувся о п’ятiй ранку, пiшов до каплички у Вайгел-холi по гостiю для меси, а тодi повернувся у свою кiмнатку. «Et clamor meus ad te veniat, – скорботно шепотiв вiн слова молитви. – І нехай мое волання дiйде до Тебе…» Пiдняв угору гостiю для висвячення й з болем пригадав, яку радiсть колись вiдчував у такi митi. Знову вiдчув, як i щоранку, гостру судому вiд раптового й ледь помiтного проблиску далекоi й давно втраченоi любовi. Розламав над потиром гостiю. «Мир залишаю вам. Мiй мир вам даю». Вiн поклав у рот гостiю й проковтнув паперовий смак вiдчаю. Завершивши месу, акуратно витер потир i поклав його в сумку. Поквапився до поiзда, що вiдправлявся до Вашингтона о сьомiй десять, несучи в чорному саквояжi бiль.




Роздiл третiй


Рано-вранцi 11-го квiтня Крiс зателефонувала до свого лiкаря в Лос-Анджелес i попросила, щоб вiн домовився з мiсцевим психiатром про консультацiю з приводу Регани.

– О? А що сталося?

Крiс пояснила, що, починаючи вiд дня народження Регани – коли Говард так i не подзвонив – вона помiтила несподiвану й драматичну змiну в поведiнцi та характерi доньки. Безсоння. Сварливiсть. Напади гнiву. Розкидала й трощила своi iграшки. Верещала. Не хотiла iсти. До того ж стала якоюсь надмiру енергiйною. Постiйно рухалася, щось зачiпала, перевертала, бiгала, вистрибувала. Погано справлялася зi шкiльними завданнями. Вигадала собi уявного партнера в грi. Раз по раз утинае якiсь химернi штуки, щоб привернути увагу.

– Якi саме? – запитав лiкар.

Крiс розповiла про стукiт у стелю. Пiсля огляду горища вона чула його ще двiчi. При цьому Регана обидва рази була у своiй кiмнатi, а як тiльки Крiс заходила, стукiт припинявся. Крiм того, сказала вона, Регана почала «губити» своi речi: сукенку, зубну щiтку, книжки, черевички. Скаржилася, нiби «хтось рухае» ii меблi. Зрештою наступного ранку пiсля вечерi в Бiлому домi Крiс побачила в Реганинiй спальнi Карла, який майже iз середини кiмнати тягнув, ставлячи на мiсце, комод. Коли Крiс запитала, що вiн робить, той знову повторив, що «комусь дуже смiшно», але вiдмовився щось детальнiше пояснювати. Та невдовзi Крiс знайшла в кухнi Регану, яка бiдкалася, що вночi, коли вона спала, хтось пересунув усi меблi. Пiсля цього випадку, пояснила Крiс, ii пiдозри остаточно сформувалися. Було ясно, що все це робила ii дочка.

– Маеш на увазi сомнамбулiзм? Вона це робить увi снi?

– Нi, Марку, вона це робить, коли не спить. Щоб привернути до себе увагу.

Крiс згадала про те, як нiбито тряслося лiжко; це траплялося ще двiчi, пiсля чого Регана завжди приходила спати до матерi.

– Ну, це можна пояснити ii власними пiдсвiдомими рухами, – мовив лiкар.

– Нi, Марку, я ж не сказала, що лiжко справдi тряслося. Я сказала: це Регана твердить, нiби воно трясеться.

– А ти впевнена, що цього не було?

– Нi, не зовсiм.

– Бо це могли бути клонiчнi спазми, – пробурмотiв вiн.

– Якi спазми?

– Клонiчнi. Температура була?

– Нi. Слухай, – запитала Крiс, – то брати менi ii до психiатра чи як?

– Крiс, ти згадувала шкiльнi завдання. Як у неi з математикою?

– А що?

– Скажи менi як? – наполiг вiн.

– Паскудно. Тобто раптово стало паскудно.

– Ясно.

– А чому ти спитав? – здивувалася Крiс.

– Ну, це частина синдрому.

– Синдрому? Якого синдрому?

– Нiчого серйозного. Я б волiв не робити припущень телефоном. Маеш олiвця?

Страница 18

Вiн хотiв, щоб вона записала iм’я одного вашингтонського терапевта.

– Марку, а чи не мiг би ти прилетiти сюди й перевiрити ii сам? – Вона пригадала Джеймi з його затяжною iнфекцiею. Тодiшнiй ii лiкар виписав для нього новий антибiотик широкого спектру дii. Коли вона прийшла в мiсцеву аптеку, щоб оновити рецепт, фармацевт обережно ii попередив: «Не хочу вас тривожити, мадам, але це… ну, зовсiм новий препарат на ринку, i виявилося, що в Джорджii вiн викликав у маленьких хлопчикiв апластичну анемiю». Джеймi. Не вижив. Помер. Вiдтодi Крiс перестала довiряти лiкарям. За винятком Марка, i то не вiдразу, а пiсля кiлькох рокiв. – Марку, чи не мiг би ти?

– Нi, я не можу, але не хвилюйся. Цей терапевт, якого я тобi рекомендую, чудовий фахiвець. Найкращий. Бери олiвця.

Хвилина вагання. Тодi:

– Уже взяла. Як його звати?

Вона записала iм’я й номер телефона.

– Нехай вiн ii огляне, а потiм зателефонуе менi, – порадив лiкар. – А про психiатра поки що забудь.

– Ти певен?

Вiн виголосив цiлу тираду з приводу готовностi широкого загалу визнавати психосоматичнi хвороби, не визнаючи при цьому зворотного, а саме того, що причиною так званих духовних хвороб дуже часто виявляються тiлеснi недуги.

– Ось що б ти сказала, – навiв вiн приклад, – якби була, Боже борони, моiм терапевтом, а я розповiв би тобi, що страждаю вiд головного болю, нiчних кошмарiв, нудоти, безсоння й нечiткостi бачення, а ще до того ж я постiйно почуваюся розклееним i до смертi боюся втратити роботу? Чи ти б не назвала мене невротиком?

– Мене краще про це не питати, Марку, я й так знаю, що ти невротик.

– Усi цi симптоми характернi для пухлини мозку, Крiс. Перевiр тiло. Це насамперед. А тодi буде видно.

Крiс зателефонувала терапевтовi й домовилася прийти того ж вечора до нього на прийняття. Вона тепер вiльно могла розпоряджатися своiм часом. Фiльмування закiнчилося, принаймнi для неi. Берк Деннiнгз i далi спроквола наглядав за роботою так званого «другого пiдроздiлу», або технiчноi спецгрупи, що займалася менш важливими сценами, здебiльшого натурним знiманням iз гелiкоптера за мiстом, а також сценами з каскадерами або такими, де не брали участi провiднi актори. Деннiнгз стежив за тим, щоб кожен кадр був довершений.

Лiкар практикував ув Арлiнгтонi. Семюел Клайн. Поки Регана iз сердитим виразом обличчя чекала в кiмнатi для обстеження, Клайн прийняв ii матiр у своему кабiнетi й вислухав коротку iсторiю хвороби. Вона подiлилася з ним тривогою. Вiн слухав, похитував головою, робив численнi нотатки. Коли вона згадала про те, як трусилося лiжко, вiн дещо скептично нахмурився, але Крiс вела далi:

– Марковi здалося важливим те, що в Регани виникли проблеми з математикою. Чому це так?

– Маете на увазi шкiльнi завдання?

– Так, шкiльнi завдання, але особливо з математики. Що це означае?

– Ну, зачекаймо, поки я ii огляну, мiсiс Макнiл.

Вiн тодi попросив його вибачити й провiв повне обстеження Регани разом з аналiзами сечi та кровi. Сеча була потрiбна для перевiрки функцiонування печiнки й нирок, а кров – для цiлого ряду тестiв: на дiабет, щитоподiбну залозу, кiлькiсть еритроцитiв у кровi для виявлення можливоi анемii й кiлькiсть лейкоцитiв, щоб упевнитися, що нема всiляких екзотичних захворювань кровi.

Закiнчивши огляд, Клайн сiв i поговорив iз Реганою, спостерiгаючи за ii поведiнкою, а тодi повернувся у свiй кабiнет i почав виписувати рецепта.

– Таке враження, що в неi гiперкiнетичний розлад поведiнки.

– Що-що?

– Розлад нервовоi системи. Принаймнi ми так вважаемо. Нам iще не до кiнця зрозумiло, у чому тут рiч, але в ранньому пiдлiтковому вiцi таке часто трапляеться. У неi наявнi всi симптоми: гiперактивнiсть, змiни настрою, труднощi з математикою.

– Ага, i знову математика. Чому саме вона?

– Це впливае на вмiння зосередитися. – Вiн видер iз маленького синього блокнотика аркуш iз рецептом i вручив його Крiс. – Ось, це риталiн.

– Що?

– Метилфенiдат.

– Ага, он як.

– Десять мiлiграмiв двiчi на день. Рекомендую вживати першу дозу о восьмiй ранку, а тодi о другiй дня.

Крiс розглядала рецепта.

– То що це? Транквiлiзатор?

– Стимулятор.

– Стимулятор? Та ж вона i так постiйно крутиться, як бiлка в колесi!

– Зовнiшня ii поведiнка оманлива, – пояснив Клайн. – Це рiзновид гiперкомпенсацii, надмiрноi реакцii на депресiю.

– Депресiю?

Клайн кивнув.

– Депресiю, – замислено повторила Крiс, вiдвернувшись i дивлячись на пiдлогу.

– Ну, ви ж згадували ii батька.

Крiс поглянула на нього.

– Думаете, лiкарю, що я повинна вiдвести ii до психiатра?

– О нi. Я б зачекав i подивився, чи не допоможе риталiн. Менi справдi здаеться, що це дасть нам вiдповiдь. Зачекаемо два-три тижнi.

– То ви гадаете, це нерви?

– Пiдозрюю, що так.

– А те, що вона постiйно щось вигадуе? Це також припиниться?

Його вiдповiдь спантеличила ii. Вiн запитав, чи Регана будь-коли ранiше вживала лайку або казала непристойностi.

– Дивне запитання. Та нi, нiколи.

– Розумiете, це все дуже схоже на тi

Страница 19

i побрехеньки – цiлком нетипова для неi поведiнка, судячи з ваших слiв, але певнi нервовi розлади можуть…

– Чекайте-но, секундочку, – втрутилася Крiс. – Звiдки ви взагалi взяли, що вона говорить непристойностi? Тобто ви дiйсно таке сказали чи я щось не зрозумiла?

Клайн якусь мить iз цiкавiстю ii розглядав, а тодi обережно зiзнався:

– Так, мушу сказати, що вона вживае лайливi слова. Ви цього не знали?

– Я й досi цього не знаю! Що ви таке говорите?

– Ну, вона видала цiлий букет лайок, поки я ii оглядав, мiсiс Макнiл.

– Ви що, жартуете, докторе? Наприклад?

Клайн вiдповiв ухильно:

– Ну, можна сказати, що ii словниковий запас вельми широкий.

– У якому сенсi? Тобто наведiть менi приклад!

Клайн стенув плечима.

– Ви маете на увазi «гiвно»? Чи «трахатися»?

Клайн полегшено зiтхнув.

– Так, вона вживала цi слова, – пiдтвердив вiн.

– А ще що вона говорила? Конкретнiше, якщо можна.

– Ну, якщо конкретнiше, мiсiс Макнiл, то вона порадила менi тримати моi паскуднi пальцi подалi вiд ii пизди.

Крiс приголомшено зойкнула.

– Вона вживала такi слова?

– Ну, тут нiчого дивного, мiсiс Макнiл, i я б цим аж так не переймався. Як я вже казав, це просто частина синдрому.

Дивлячись на своi туфлi, Крiс похитала головою.

– Просто в це важко повiрити, – ледь чутно мовила вона.

– Послухайте, я сумнiваюся, що вона навiть розумiла, про що говорить.

– Ага, мабуть, – пробурмотiла Крiс. – Найпевнiше.

– Спробуйте риталiн, – порадив iй Клайн, – i побачимо, якi будуть результати. А через два тижнi я хотiв би ще раз ii обстежити.

Вiн звiрився з календарем на столi.

– Зараз подивимося. Скажiмо, середа двадцять сьомого. Чи це вам пiдiйде?

– Ага, гаразд. – Пригнiчена й понура Крiс пiдвелася, узяла рецепта й запхала його в кишеню пальта. – Так, звичайно. Двадцять сьомого буде добре.

– Я ваш великий прихильник, – зiзнався Клайн, вiдчиняючи iй дверi до приймальнi.

Приклавши до губ вказiвного пальця й опустивши голову, Крiс стурбовано зупинилася у дверях. Подивилася на лiкаря.

– Ви не думаете, докторе, що потрiбен психiатр?

– Не знаю. Хоча найкращим поясненням завжди бувае найпростiше. Зачекаемо. Зачекаемо й побачимо. – Клайн пiдбадьорливо всмiхнувся. І додав: – Спробуйте не турбуватися.

– Як?

Коли Крiс везла Регану додому, та запитала, що сказав лiкар. – Сказав, що це в тебе нерви.

– І все?

– І все.

Крiс вирiшила не згадувати про непристойностi.

Берк. Мабуть, наслухалася цього вiд Берка.

Але пiзнiше Крiс запитала в Шерон, чи та колись чула вiд Регани подiбнi лайливi слова.

– О Господи, нi, – вiдповiла розгублена Шерон. – Нi, нiколи. Тобто навiть не останнiм часом. Хоча, менi здаеться, щось таке згадувала ii вчителька мистецтва.

– Десь недавно, Шерон?

– Минулого тижня. Але ця жiнка така святенниця. Я просто подумала, що Регана сказала iй «чорт» або «кака». Знаеш, щось таке.

– До речi, Шер, чи розмовляла ти з Рег про релiгiю?

Шерон почервонiла.

– Ну, трохи; небагато. Бо ж важко уникнути таких тем. Крiс, вона ставить стiльки запитань, i… ну… – Вона безпомiчно знизала плечима. – Просто важко. Тобто як я можу вiдповiсти, не сказавши про те, що вважаю великою брехнею?

– Дай iй можливiсть вибору.

Усi наступнi днi, що передували запланованiй званiй вечерi, Крiс дуже ретельно стежила за тим, щоб Регана отримувала належнi дози риталiну. Проте вона не помiчала жодноi ознаки полiпшення. Навпаки, з’являлися ледь помiтнi ознаки поступового погiршення: постiйна забудькуватiсть, неохайнiсть, нарiкання на те, що ii нудить. Щодо методiв привертання уваги, старi бiльше не повторювалися, зате виникло щось нове – скарги на гидкий, неприемний «запах» у спальнi Регани. На ii наполягання Крiс одного дня старанно принюхалась, однак нiчого не вiдчула.

– Ти не чуеш запаху? – здивовано запитала Регана.

– А що, вiн i зараз тут е?

– Ну так, звiсно!

– І на що вiн схожий, пташко?

Регана наморщила носа. – Ну, наче щось горiло.

– Справдi?

Крiс знову принюхалася, цього разу ще ретельнiше.

– Невже ти не чуеш?

– Ага, тепер я чую. Зараз вiдчинимо на хвильку вiкно й провiтримо.

Насправдi Крiс не чула жодного запаху, але вирiшила не сперечатися, принаймнi до вiдвiдин лiкаря. Мала також доволi й iнших турбот. По-перше, треба було готуватися до званоi вечерi. По-друге, – вирiшити, що робити зi сценарiем. Хоча вона й далi була захоплена перспективою випробувати своi сили як режисер, природна обережнiсть утримувала вiд поспiшного рiшення. Тим часом ii агент щодня iй телефонував. Вона сказала йому, що дала переглянути сценарiй Деннiнгзовi, щоб почути його думку, i мае надiю, що той його читае, а не споживае.

Третьою й найважливiшою турботою Крiс були ii невдалi фiнансовi вкладення: купiвля конвертованих облiгацiй шляхом наперед виплачених вiдсоткiв та iнвестицiя в нафтову свердловину в пiвденнiй Лiвii. Метою обох цих проектiв був захист ii прибуткiв вiд надмiрного оподаткування. Але сталося набагато гiрше: свердловина вичерпалася, а с

Страница 20

рiмкий рiст вiдсоткових ставок призвiв до масового розпродажу облiгацiй. Для обговорення цих проблем i прилетiв до неi ii фiнансовий менеджер. Вiн прибув у мiсто в четвер. А вже в п’ятницю, коли все iй докладно розтлумачив, вона вирiшила, що iй тепер потрiбно робити, i менеджер iз цим погодився, проте спохмурнiв, коли вона повiдомила його про намiр купити «феррарi».

– Тобто нове?

– А чому б нi? Знаеш, я iздила на ньому колись пiд час знiмання. Якщо ми напишемо iм на завод i нагадаемо про це, можливо, вони продадуть нам зi знижкою? Ти так не думаеш?

Менеджер так не думав. І застерiг ii, що таке придбання, на його думку, буде марнотратством.

– Бене, та ж я заробила торiк вiсiмсот тисяч, а ти менi кажеш, що я не можу купити якесь дурнувате авто! Та це ж безглуздя, хiба нi? Куди дiваються всi грошi?

Вiн нагадав iй, що бiльшiсть ii грошей були в «податкових гаванях». Тодi перерахував численнi джерела ii видаткiв: федеральний прибутковий податок, податок ii штату, розрахункова сума податку на майбутнiй дохiд, податок на власнiсть, комiсiйнi ii агентовi, йому самому й рекламному агентовi, що сукупно становлять до двадцяти вiдсоткiв ii доходiв, а ще один i чверть вiдсотка вiдрахувань у Благодiйний фонд дiячiв кiно, витрати на модний одяг, зарплати Вiллi, Карла, Шерон i доглядача за будинком у Лос-Анджелесi, усiлякi дорожнi витрати й, урештi-решт, ii щомiсячнi видатки.

– Чи ти ще знiматимешся цього року? – поцiкавився вiн. Крiс знизала плечима.

– Не знаю. А що, потрiбно?

– Так, я вважаю, що було б варто.

Упершись лiктями в колiна, Крiс замислено обхопила лице долонями, а тодi, похмуро зиркнувши на фiнансового менеджера, запитала:

– А що ти скажеш про «хонду»?

Вiн не вiдповiв нiчого.

Пiзнiше того вечора Крiс спробувала забути про своi турботи й цiлком зосередитися на пiдготуваннi до вечiрки, призначеноi на наступний день.

– Подаймо карi й зробiмо шведський стiл замiсть розсаджувати всiх на вечерю, – запропонувала вона Вiллi й Карловi. – Поставимо стiл у кiнцi вiтальнi. Гаразд?

– Дуже добре, мадам, – одразу вiдповiв Карл.

– Вiллi, що думаеш? Подамо на десерт свiжий фруктовий салат?

– Так, мадам, чудово! – знову озвався Карл.

– Дякую, Вiллi.

Вона запросила цiкаве й рiзношерсте товариство. На додачу до Берка («Тiльки приходь тверезий, чортяко!») i молодого режисера з допомiжноi групи вона чекала одного сенатора з дружиною, астронавта з «Аполлона» (також iз дружиною), двох езуiтiв iз Джорджтауна, кiлькох сусiдiв, а також Мерi Джо Перрiн та Елен Клiрi.

Мерi Джо Перрiн була огрядна сивоголова ясновидиця з Вашингтона, з якою Крiс познайомилася на прийняттi в Бiлому домi, вiдразу вiдчувши до неi величезну симпатiю. Вона очiкувала, що та буде сувора й неприязна, але врештi сказала iй: «Та ви зовсiм не така!», – бо Мерi Джо виявилася милою, приемною й безпретензiйною. Елен Клiрi, жiночка середнього вiку, працювала секретарем у держдепартаментi, а коли Крiс подорожувала Росiею, вона обiймала якусь посаду в посольствi США в Москвi. Елен тодi доклала чималих зусиль, рятуючи Крiс вiд численних ускладнень i непорозумiнь, що траплялися впродовж ii подорожi, спричинених великою мiрою прямотою й вiдвертiстю рудоволосоi акторки. Крiс завжди з теплотою згадувала про неi й вiдразу розшукала, прибувши до Вашингтона.

– Гей, Шер, а якi саме священики приходять?

– Я ще не певна. Я запросила ректора й декана коледжу, але думаю, що ректор присилае замiсть себе когось iншого. Сьогоднi пiзно вранцi менi подзвонив його секретар i повiдомив, що його, мабуть, не буде в мiстi.

– І кого ж вiн присилае? – запитала Крiс, приховуючи свою зацiкавленiсть.

– Зараз подивлюся. – Шерон почала ритися у своiх паперах. – Ага, ось воно. Буде його помiчник. Отець Джозеф Даер.

– Он як.

Крiс мала розчарований вигляд.

– А де Рег? – запитала вона.

– Унизу.

– Знаеш, можливо, тобi варто тримати там свою друкарську машинку, як ти гадаеш? Бо ти тодi зможеш там друкувати й пильнувати за Реганою. Добре? Менi не подобаеться, що вона там постiйно сама.

– Гарна думка.

– Гаразд, це пiзнiше. А зараз iди додому, Шер. Помедитуй. Побався з кониками.

Коли всi справи були залагодженi, Крiс знову стурбовано подумала про Регану. Сiла дивитися телевiзор, але не могла зосередитись. Їi опосiв неспокiй. Щось дивне було в будинку. Немовби якась в’язка тиша. Обтяжливий тлiн.

Опiвночi в будинку всi вже спали.

Нiщо не порушувало спокiй. Тiеi ночi.




Роздiл четвертий


Вона вiтала гостей у ясно-зеленому костюмi з довгими широкими рукавами. Мала на собi зручнi й комфортнi туфлi, сподiваючись, що таким буде й цей вечiр.

Першою прибула знаменита ясновидиця Мерi Джо Перрiн разом iз Робертом, своiм сином-пiдлiтком. Останнiм – рожевощокий отець Даер, мiнiатюрний молодий чоловiк з очима, що пустотливо дивилися з-за окулярiв у металевiй оправi. Вiн вибачився за запiзнення, поскаржившись iз незворушним обличчям Крiс:

– Нiяк не мiг пiдiбрати вiдповiдну краватку. – Якусь мить Крiс розгублено

Страница 21

ивилася на нього, а тодi вибухнула реготом. Їi цiлоденна депресiя почала розвiюватися.

Спиртне зробило свою справу. Через деякий час гостi, розбрiвшись групками по кiмнатi, почали вести жвавi розмови, не забуваючи й про наiдки.

Крiс наклала собi на тарiлку зi шведського столу гарячу iжу й роззирнулася по кiмнатi за мiсiс Перрiн. Он де вона. На диванi з отцем Вагнером, деканом езуiтського коледжу. Крiс уже встигла з ним перекинутися кiлькома словами. Вiн мав лису, поцятковану ластовинням голову. Манери його м’якi та стриманi. Крiс рушила до дивана й вмостилася прямо на пiдлозi перед кавовим столиком саме тодi, коли ясновидиця весело засмiялася.

– Ой, Мерi Джо, годi вам! – усмiхнувся декан, пiдносячи до рота виделку з карi.

– Ага, годi вам, – луною вiдгукнулася Крiс.

– О, вiтаю! Чудове карi! – похвалив декан.

– Не надто гостре?

– Зовсiм нi, якраз те, що треба. Мерi Джо власне розповiдала менi про езуiта, що також був медiумом.

– І вiн менi не вiрить, – весело додала ясновидиця.

– А, distinguo, – уточнив декан. – Я тiльки сказав, що в це важко повiрити.

– Маете на увазi, що вiн був справжнiй медiум? – запитала Крiс.

– Ну звiсно, – пiдтвердила Мерi Джо. – Та вiн навiть займався левiтацiею!

– О, я це роблю щоранку, – спокiйно додав езуiт.

– І вiн проводив спiритичнi сеанси? – допитувалася в мiсiс Перрiн Крiс.

– Ну так, – вiдповiла вона. – Вiн був надзвичайно вiдомий у дев’ятнадцятому столiттi. Фактично вiн був, мабуть, единий спiритуалiст, якого в той час не засудили за шахрайство.

– Я повторюю, що вiн не був езуiт, – прокоментував цi слова декан.

– О Боже, та ж був! – засмiялася ясновидиця. – У двадцять два роки вiн долучився до езуiтiв, пообiцявши бiльше не займатися спiритизмом, але його викинули геть iз Францii, – розреготалася вона, – пiсля сеансу, який вiн провiв у Тюiльрi. І знаете, що вiн вичворив? Посеред сеансу сказав iмператрицi, що до неi зараз доторкнуться рученята дитинки-привиду, що ось-ось матерiалiзуеться, а коли там раптово ввiмкнули свiтло, – сказала, регочучи, вона, – його впiймали на тому, що вiн торкався своею оголеною ступнею iмператорськоi руки! Можете собi уявити?

Єзуiт з усмiшкою вiдставив убiк тарiлку.

– Бiльше навiть не просiть скидок на вiдпущення грiхiв, Мерi Джо.

– Ой, та ну вас, у кожнiй отарi е своя паршива вiвця.

– Ми вже й так перевищили квоту з папами родини Медiчi.

– Ви знаете, а я колись пережила щось подiбне, – почала була Крiс.

Але декан не дав iй договорити:

– Ви що, хочете висповiдатися?

Крiс усмiхнулася й заперечила:

– Нi, я не католичка.

– Ой, та езуiти теж нi, – глузливо реготнула Перрiн.

– Наклеп iз боку домiнiканцiв, – не полiз по слово в кишеню декан. А тодi знову звернувся до Крiс: – Перепрошую, дорогенька. То що ви казали?

– Ну, просто менi здаеться, що я бачила колись, як хтось левiтував. Це було в Бутанi.

Вона переповiла той випадок.

– Гадаете, таке можливе? – запитала вона насамкiнець. – Тобто насправдi?

– Хтозна? – вiдповiв iй декан i стенув плечима. – Хтозна, що таке гравiтацiя. Або взагалi матерiя, якщо вже на те пiшло.

– Хотiли б почути мою думку? – втрутилася мiсiс Перрiн.

– Нi, Мерi Джо, – заперечив декан. – Я дав обiтницю бiдностi.

– Я теж, – пробурмотiла Крiс.

– У якому розумiннi? – нахилився до неi декан.

– Ой, та то таке. Послухайте, я хотiла ось що у вас запитати. Знаете той невеличкий будиночок отам за церквою? – показала вона в той бiк.

– Святоi Трiйцi? – уточнив вiн.

– Так, за тiею церквою. А що вiдбуваеться в тому будиночку?

– Ой, ну там служать чорну месу, – втрутилася знову мiсiс Перрiн.

– Чорну що?

– Чорну месу.

– Що це таке?

– Вона жартуе, – мовив декан.

– Так, я розумiю, – погодилася Крiс, – але я в цьому профан. То що таке чорна меса?

– Ну, якщо коротко, то це пародiя на католицьке богослужiння, – пояснив декан. – Пов’язана з культом диявола.

– О Боже! Ви хочете сказати, що такi речi iснують?

– Не можу нiчого стверджувати. Хоч менi колись довелося почути статистичнi данi про те, що тiльки в Парижi щороку вiдправляють близько пiвсотнi тисяч чорних мес.

– І це тепер? – здивувалася Крiс.

– Це тiльки те, що я чув.

– Так, звiсно, вiд езуiтськоi спецслужби, – вставила своi п’ять копiйок мiсiс Перрiн.

– І зовсiм нi, – заперечив декан. – Просто я чую голоси. Жiнки розреготалися.

– Ви знаете, у Лос-Анджелесi, – зауважила Крiс, – можна почути безлiч iсторiй про поширенi там вiдьомськi культи. Я часто думала, правда це чи нi?

– Ну, як я вже казав, я не фахiвець у цих питаннях, – зiзнався декан. – А ось хто може вам багато розповiсти – то це Джо Даер. Де вiн, до речi?

Декан роззирнувся довкола.

– Ага, он там, – сказав вiн, показуючи на другого священика, що стояв спиною до них бiля шведського столу, накладаючи собi на тарiлку вже другу порцiю. – Гей, Джо?

Молодий священик обернувся з безпристрасним виразом обличчя.

– Ви мене кликали, пане декане?

Декан пiдкликав його помахом пальц

Страница 22

.

– Секундочку, – вiдповiв Даер, ще завзятiше атакуючи карi й салат.

– Це единий леприкон серед нашого духiвництва, – сказав з явною симпатiею декан i вiдпив ковточок вина. – Минулого тижня у Святiй Трiйцi було кiлька випадкiв осквернення, i в одному з них, на думку Джо, були речi, типовi для чорних мес, тож я припускаю, що вiн може вам дещо розповiсти на цю тему.

– А що сталося в церквi? – запитала Мерi Джо Перрiн.

– Ой, це занадто гидко, – сказав декан.

– Кажiть, ми вже ж повечеряли.

– Нi, прошу вас. Це просто мерзенно, – заперечив вiн.

– Та годi вам, кажiть!

– То що, ви не можете прочитати моi думки, Мерi Джо? – запитав вiн у неi.

– Ой, та я могла б, – усмiхнулася вона у вiдповiдь, – але просто не думаю, що достойна входити в оце Святее Святих!

– Ну, але це справдi хворi речi, – мовив декан.

Вiн описав осквернення. У першому випадку ключар знайшов на вiвтарному покривалi перед табернаклем купу людських екскрементiв.

– О, це таки справдi гидота, – скривилася мiсiс Перрiн.

– Ну, а другий випадок iще мерзеннiший, – зазначив декан, а тодi скористався опосередкованою мовою й кiлькома евфемiзмами, щоб пояснити, як лiворуч вiд вiвтаря хтось прилiпив до статуi Христа масивний глиняний фалос.

– Достатньо хворi речi? – запитав вiн наостанок.

Крiс помiтила, що ясновидиця виглядала по-справжньому збентеженою, коли сказала:

– Ой, годi вже. Вибачте, що я почала розпитувати. Змiнiмо тему.

– Нi, мене це заiнтригувало, – запротестувала Крiс.

– Так, звiсно. Бо я великий iнтриган, – пролунав чийсь голос.

Це був Даер. Тримаючи в руках повну тарiлку iжi, вiн урочисто проголосив:

– Дозвольте менi ще на хвилинку вiдлучитися, i я зараз повернуся. У нас тут з астронавтом виникла одна цiкава iдея.

– Що саме? – поцiкавився декан.

Вiдповiдаючи, Даер незворушно глянув на нього з-пiд своiх окулярiв:

– Стати першим мiсiонером на Мiсяцi.

Усi, крiм самого Даера, вибухнули реготом.

Комiчний ефект пiдсилювався тим, що всi жарти вiн промовляв iз непроникним обличчям.

– Ви якраз пасуете за розмiрами, – сказала мiсiс Перрiн. – Вас спокiйно зможуть розмiстити в носовому конусi ракети.

– Нi, не мене, – з поважним виглядом виправив ii молодий священик. – Я пробую пристроiти туди Емерi, – сказав вiн декановi, а тодi пояснив усе жiнкам: – Вiн вiдповiдае в нашому кампусi за дисциплiну. Там, нагорi, нiкого немае, а це саме те, що йому подобаеться. Вiн полюбляе спокiй.

Даер i далi без тiнi усмiшки розшукав очима астронавта.

– Я перепрошую, – вибачився вiн i вiдiйшов.

– Вiн менi подобаеться, – зiзналася мiсiс Перрiн.

– Менi теж, – погодилася Крiс. А тодi повернулася до декана. – Ви так i не сказали, що дiеться в тому будиночку, – нагадала вона йому. – Чи це велика таемниця? Хто той священик, якого я там часто бачу? Такий смаглявий? Схожий на боксера? Знаете, кого я маю на увазi?

Декан кивнув, похиливши голову.

– Отець Каррас, – мовив вiн неголосно й сумно. Тодi поставив келих iз вином i покрутив його за нiжку. – Бiдолаха пережив учора тяжке потрясiння.

– О, а що сталося? – запитала Крiс.

– Померла його мати.

Крiс вiдчула дивовижну скорботу, сама не розумiючи чому. – Ой, як жаль, – ледь чутно мовила вона.

– Вiн це взяв дуже близько до серця, – вiв далi езуiт. – Вона, здаеться, жила самотньо й лежала мертвою, мабуть, зо кiлька днiв, аж поки ii знайшли.

– Ой, яке жахiття, – пробурмотiла мiсiс Перрiн.

– І хто ii знайшов? – запитала, спохмурнiвши, Крiс.

– Управитель ii будинку. Можливо, ii б i досi не знайшли, якби не… Одним словом, сусiди почали скаржитися, що там безперервно працюе радiо.

– Як сумно, – неголосно сказала Крiс.

– Вибачте, будь ласка, мадам.

Крiс подивилася на Карла. Вiн тримав тацю з лiкерами й тоненькими елегантними келишками.

– Ага, постав це тут, Карле, так буде добре.

Крiс завжди сама подавала гостям лiкери.

Вона вiдчувала, що це додае певноi iнтимностi, якоi б iнакше забракло.

– Ну, почнiмо, мабуть, iз вас, – звернулася вона до декана й мiсiс Перрiн. Обслужила iх, а тодi рушила далi кiмнатою, приймаючи замовлення й пригощаючи гостей; коли ж обiйшла всiх присутнiх, дехто вже встиг помiняти розмовникiв, за винятком Даера й астронавта, що, здаеться, вiдчували взаемну симпатiю.

– Нi, якщо чесно, то я зовсiм не священик, – почула Крiс, як iз вельми серйозним виглядом промовляв Даер, поклавши руку на плече астронавта, що аж заходився реготом. – Насправдi я страшенно крутий рабин-авангардист.

Крiс саме обмiнювалася спогадами про Москву з Клiрi, коли з кухнi долинув знайомий пронизливий i сердитий голос.

О Господи Ісусе! Берк!

Вiн покривав когось непристойними лайками.

Крiс перепросилася й квапливо рушила до кухнi, де Карла агресивно атакував Деннiнгз, тодi як Шерон робила марнi спроби його вгамувати.

– Берку! – вигукнула Крiс. – Припини негайно!

Режисер i далi лютував, не звертаючи на неi уваги, кутики його губ пiнилися слиною, тодi як Карл склав на грудях руки i з флегматичним вир

Страница 23

зом обличчя притулився до зливальницi, не клiпаючи очима й мовчки дивлячись на Деннiнгза.

– Карле! – зронила Крiс. – Іди звiдси, чуеш? Геть! Невже ти не бачиш, який вiн?

Але швейцарець не зрушив iз мiсця, аж поки Крiс не почала силою штовхати його до дверей.

– Нацистська свиня-я-я! – гаркнув у спину Карловi Деннiнгз, а тодi добродушно глянув на Крiс i лагiдно запитав, потираючи руки: – То що там нинi на десерт?

– Десерт?

Крiс легенько вдарила себе по чолу долонею.

– Ну, бо я ж голодний, – ображено заскиглив Деннiнгз.

Крiс повернулася до Шерон i звелiла:

– Нагодуй його! Я мушу покласти в лiжко Регану. І заради Бога, Берку, чи можеш ти нормально поводитися, чорт забирай? Там е священики!

Деннiнгз звiв докупи брови, а його очi раптово зблиснули непiдробним iнтересом.

– О, то ти теж це помiтила? – запитав вiн без жодного лукавства.

Крiс звела голову, ледь чутно мовила:

– З мене досить! – i вийшла з кухнi геть.

Вона спустилася до дитячоi кiмнати в пiдвалi, де Регана провела цiлий день, i застала ii над «Дошкою Вiджа». Донька була понура, неуважна, заглиблена у своi думки. «Ну, принаймнi вона не надто збуджена», – змiркувала Крiс. Сподiваючись розважити ii, Крiс повела дiвчинку до вiтальнi й почала знайомити з гостями.

– Ой, яка ж вона солоденька! – вигукнула дружина сенатора. Регана поводилася з усiма на диво привiтно, за винятком мiсiс Перрiн, до якоi анi озвалась, анi подала руки. Але ясновидиця перевела все на жарт:

– Знае, що я несправжня. – І пiдморгнула до Крiс. А потiм iз допитливим виглядом дослiдницi схопила дiвчинку за руку й легенько стиснула ii, мовби намацуючи пульс. Регана швидко випручалась i люто зиркнула на неi.

– Ой лишенько, вона, мабуть, дуже втомилася, – недбало мовила мiсiс Перрiн, проте й далi з незрозумiлою зацiкавленiстю спостерiгала за Реганою.

– Вона трохи нездужае, – вибачливо пробурмотiла Крiс. Тодi глянула на дочку. – Так, рибонько?

Дiвчинка мовчала, втупившись у пiдлогу.

Регану не встигли познайомити хiба що iз сенатором i Робертом, сином мiсiс Перрiн, але Крiс подумала, що краще дати iй спокiй. Вона вiдпровадила доньку до лiжка й вклала в нього.

– Зможеш сама заснути? – запитала Крiс.

– Не знаю, – заспано вiдповiла Регана. Вона повернулася на бiк i задивилася з вiдсутнiм виразом обличчя на стiну.

– Хочеш, щоб я тобi трохи почитала?

Заперечливе похитування головою.

– Ну добре. Спробуй заснути.

Крiс нахилилася й поцiлувала доньку, а тодi рушила до дверей i клацнула вимикачем.

– Добранiч, дитинко.

Крiс уже виходила, коли Регана ледь чутно покликала ii:

– Мамо, що зi мною сталося? – У голосi ii бринiв розпач. І страх. На якусь мить Крiс розгубилася, але швидко опанувала себе.

– Я ж тобi вже казала, рибонько, це все нерви. Доведеться кiлька тижнiв повживати оцi пiлюлi, – i ти знову почуватимешся чудово. А тепер постарайся заснути, гаразд?

Жодноi вiдповiдi. Крiс зачекала.

– Гаразд? – перепитала вона.

– Гаразд, – прошепотiла Регана.

Крiс раптом вiдчула, що шкiра в неi на руцi взялася сиротами. Вона потерла руку й роззирнулася. «Боже мiй, у кiмнатi так зимно! Звiдки цей протяг?»

Вона пiдiйшла до вiкна, перевiрила, чи немае шпар. Та нi, усе гаразд. Повернулася до Регани.

– Тобi не холодно, дитинко?

Мовчанка.

Крiс пiдiйшла ближче до лiжка.

– Ти спиш? – прошепотiла вона. Заплющенi очi. Глибоке дихання.

Крiс навшпиньки вийшла з кiмнати.

Вона почула спiв у вiтальнi й, спустившись униз, утiшено побачила, що отець Даер грае на пiанiно, а група гостей навколо нього весело спiвае. Коли вона зайшла, вони якраз закiнчували «Коли ми зустрiнемось знову».

Крiс рушила до них, але ii перепинили сенатор iз дружиною, що вже тримали в руках пальто й мали трохи роздратований вигляд.

– Ви вже так швидко йдете? – запитала Крiс.

– Вибачте, моя люба, це був чудовий вечiр, – почав виправдовуватися сенатор. – Просто в бiдноi Марти розболiлася голова.

– Ой, менi так прикро, але я жахливо почуваюся, – простогнала дружина сенатора. – Прошу нас вибачити, Крiс. Була дуже гарна вечiрка.

– Менi справдi шкода, що ви вже йдете, – сказала iм Крiс. Проводжаючи пару до дверей, Крiс чула, як отець Даер запитував гостей:

– Чи хтось знае слова пiснi «Тепер шкодуеш ти, токiйська трояндо»?

Коли вона верталася до вiтальнi, з кабiнету тихенько вийшла Шерон.

– Де Берк? – запитала в неi Крiс.

– Там, – кивнула в бiк кабiнету Шерон. – Вiдсипаеться. І що тобi сказав сенатор? Сказав щось?

– Нi, вони просто пiшли.

– Ну й добре.

– Що ти маеш на увазi, Шер? Що сталося?

– Ну, знаеш, Берк, – зiтхнула Шерон. Стишивши голос, вона описала зустрiч сенатора й Деннiнгза, що мимохiдь зауважив, що «в його джинi плавае чиясь лобкова волосинка». А тодi вiн повернувся до жiнки сенатора й додав трохи осудливим тоном: «Нiколи в життi такого не бачив! А ви?»

Крiс зойкнула, а тодi захихотiла, закотивши очi, а Шерон розповiла, як сенаторова збентежена реакцiя спровокувала Деннiнгза на черговий екстра

Страница 24

агантний вибрик, пiд час якого вiн висловив «безмежну вдячнiсть» полiтикам за iхне iснування, бо, тiльки порiвнюючи з ними, можна «легко визначити справжнiх державних дiячiв», а коли ображений сенатор вiдiйшов геть iз крижаним виразом обличчя, режисер обернувся до Шерон i гордо повiдомив: «Ось бачиш? Я не лаявся. Ти ж погодишся, що я в цiй ситуацii поводився чемно?»

Крiс не стрималася вiд реготу.

– Ну гаразд, нехай проспиться. Але тобi краще побути трохи тут, бо ж раптом вiн прокинеться, – попросила вона. – Ти не заперечуеш?

– Нi, звiсно, що нi.

У вiтальнi Мерi Джо Перрiн сидiла самотньо в куточку. Була замислена. І стурбована. Крiс хотiла була долучитися до неi, але змiнила думку й рушила натомiсть до Даера, що сидiв за пiанiно. Даер урвав гру й звернувся до неi:

– Ну, люба господине, а чим розважити вас? Можемо запропонувати вам скидку на новену, дев’ятницю.

Крiс розсмiялася разом з усiма присутнiми.

– Я волiла б почути про те, що вiдбуваеться пiд час чорноi меси, – сказала вона. – Отець Вагнер казав, що ви в цьому дiлi фахiвець.

Гостi бiля пiанiно заiнтриговано принишкли.

– Та нi, який там фахiвець, – сказав Даер, легенько торкаючи клавiшi. А чому це ви згадали чорну месу?

– Ну, просто хтось тут говорив про… ну, про те, що виявили недавно в церквi Святоi Трiйцi, i…

– Маете на увазi осквернення? – перебив ii Даер.

У розмову втрутився астронавт:

– Гей, чи хтось нам пояснить, про що тут iдеться? Нiчого не розумiю.

– Я теж, – додала Елен Клiрi.

Даер забрав руки з пiанiно й подивився на них.

– Ну, у тiй церквi знайшли певнi слiди осквернення, – пояснив вiн.

– І що саме? – запитав астронавт.

– Не варто вдаватися в деталi, – порадив йому отець Даер. – Скажiмо, там були всiлякi паскудства.

– Отець Вагнер казав, що це, за вашими словами, скидалося на чорну месу, – пiдказала Крiс, – тому я й зацiкавилася, що в таких випадках вiдбуваеться.

– Ой, та я й не так багато про це знаю, – сказав Даер. – Якщо чесно, то найбiльше я дiзнався вiд iншого джеба в кампусi.

– А що таке «джеб»? – поцiкавилася Крiс.

– Так називають езуiтiв. Отець Каррас, вiн справжнiй фахiвець у таких речах.

Крiс раптом насторожилася.

– О, це той смаглявий священик зi Святоi Трiйцi?

– Ви його знаете? – запитав Даер.

– Нi, просто чула, як про нього згадували, не бiльше.

– Здаеться, вiн написав колись на цю тему статтю. Таке собi психiатричне дослiдження.

– Тобто? – перепитала Крiс.

– Що тобто?

– Ви хочете сказати, що вiн психiатр?

– Ну звiсно. Вибачте менi. Я припускав, що ви це знаете. – Слухайте, та хтось менi розтлумачить, про що йдеться?! – почав добродушно вимагати астронавт. – Що справдi вiдбуваеться на тих чорних месах?

Даер знизав плечима.

– Скажiмо, усiлякi збочення. Блюзнiрства. Непристойностi. Зловiсна пародiя на месу, пiд час якоi поклоняються не Боговi, а сатанi, приносячи iнколи в жертву людей.

Елен Клiрi викривила в посмiшцi вуста, похитала головою й вiдiйшла геть, примовляючи:

– Це вже занадто моторошно для мене.

Крiс не звернула на неi уваги.

– Але як це можна знати? – спитала вона в молодого езуiта. – Навiть якби такi речi, як чорна меса, й iснували, хто розповiдав би про те, що там дiеться?

– Ну, – сказав Даер, – я припускаю, що здебiльшого це вивiдували в людей, яких упiймали й змусили зiзнатися.

– Ой, та годi вам, – втрутився декан. Вiн щойно непомiтно долучився до решти. – Цi зiзнання, Джо, нiчого не вартi. Людей пiддавали тортурам.

– Не всiх, тiльки пихатих, – незворушно вiдповiв Даер.

Присутнi нервово захихотiли. Декан звiрився з годинником. – Ну, менi вже час iти, – сказав вiн Крiс. – Маю о шостiй вiдправити месу в капличцi Далгрен.

– А я правлю музичну месу, – засяяв Даер. Тут його очi приголомшено розширилися, побачивши щось за спиною Крiс, i вiн миттево споважнiв. – Здаеться, хтось до нас прийшов, мiсiс Макнiл, – застерiг вiн, кивнувши в той бiк головою.

Крiс озирнулася. І аж зойкнула, побачивши Регану в нiчнiй сорочцi. Дiвчинка стояла й мочилася просто на килим. Утупившись невидющими очима в астронавта, вона промовила дивним, наче чужим голосом:

– Ти скоро помреш там, нагорi.

– О Боже! – вигукнула Крiс, кинувшись до доньки. – О Боже, дитинко, що ти, що з тобою! Ходiмо нагору!

Вона схопила Регану за руку й потягла ii геть, а тодi озирнулася на зблiдлого астронавта.

– Менi так прикро! – почала вибачатися тремтячим голосом Крiс. – Вона нездужае. Їй, напевне, щось наснилося. Вона не тямить, що каже!

– Мабуть, нам краще пiти, – почула вона, як звернувся до когось Даер.

– Нi, нi, залишайтеся! – вигукнула Крiс. – Усе гаразд! Я зараз повернуся!

Крiс затрималася бiля вiдчинених дверей до кухнi й звелiла Вiллi зайнятися килимом, поки ще можна вивести пляму, а тодi повела Регану до ванноi, помила ii й перемiнила нiчну сорочку.

– Сонечку, чому ти це сказала? – запитувала Крiс, але Регана немовби не розумiла ii i, дивлячись вiдсутнiм поглядом, бурмотiла якiсь беззмiстовнi слова.

Як

Страница 25

тiльки Крiс уклала ii до лiжка, Регана заснула. Крiс зачекала, прислухаючись до ii дихання, а тодi тихенько вийшла з кiмнати.

Бiля пiднiжжя сходiв вона зустрiла Шерон i молодого режисера другого пiдроздiлу, що допомагали Деннiнгзовi вийти з кабiнету. Вони вже викликали таксi й збиралися вiдпровадити його назад до апартаментiв у готелi «Джорджтаун iнн».

– Обережно з ним, – порадила Крiс, коли вони виходили з будинку, пiдтримуючи напiвпритомного Деннiнгза, що повис на них, тримаючись руками за плечi. Той пробурмотiв:

– До сраки, – а тодi розчинився в туманi, де iх чекало таксi. Крiс повернулася до вiтальнi, де iй почали спочувати гостi, а вона стисло розповiла iм про Реганину недугу. Коли вона згадала про стукiт та iншi явища для «привертання уваги», ясновидиця пильно на неi подивилася. Крiс також поглянула на неi, очiкуючи коментарiв, але Перрiн нiчого не сказала, i Крiс розповiдала далi.

– І часто вона ходить увi снi? – спитав Даер.

– Нi, сьогоднi вперше. Принаймнi я це бачу вперше, тож думаю, що це пов’язано з ii гiперактивнiстю. А ви як гадаете?

– Ой, навiть не знаю, – сказав священик. – Я чув, що в перiод статевого дозрiвання доволi часто трапляються випадки лунатизму, але… – Вiн знизав плечима, не закiнчивши речення. – Не знаю. Вам, мабуть, краще порадитися з лiкарем.

Упродовж цiеi розмови мiсiс Перрiн сидiла й мовчки спостерiгала, як у камiнi витанцьовували язики полум’я. Крiс помiтила, що й астронавт також принишкло дивився у свiй келих, лише вряди-годи демонструючи свою зацiкавленiсть бесiдою якимись нерозбiрливими звуками. Цього року вiн мав летiти на Мiсяць.

– Ну, я все ж таки мушу вiдправити месу, – сказав декан i пiдвiвся. Усi також почали збиратися додому, дякуючи за вечерю й гостину.

Виходячи, отець Даер узяв Крiс за руку, зазирнув iй в очi й серйозним тоном запитав:

– А чи в якомусь iз ваших фiльмiв не знайдеться ролi для священика-коротуна, що вмiе грати на пiанiно?

– Якщо й не знайдеться, отче, – засмiялася Крiс, – то ми ii для вас напишемо!

Вона щиросердно побажала йому доброi ночi.

Мерi Джо Перрiн iз сином пiшли останнi. Крiс затримала iх бiля дверей. У неi було таке вiдчуття, нiби ясновидиця щось знае, але приховуе. Вiдтягуючи ii вiдхiд, Крiс поцiкавилася, що та думае з приводу Реганиного захоплення «Дошкою Вiджа» та уявним капiтаном Говдi.

– Гадаете, це може iй якось зашкодити? – спитала вона.

Не сподiваючись почути нiчого серйозного, Крiс неабияк здивувалася, коли мiсiс Перрiн спохмурнiла й опустила очi. Тодi вона замислено ступила за порiг, де ii вже чекав син.

Коли ж жiнка нарештi пiдвела голову, ii очi були в тiнi.

– Я б забрала в неi ту гру, – сказала вона неголосно.

Тодi дала синовi ключi вiд авта.

– Боббi, заведи машину, – попросила вона. – Хай розiгрiеться.

Вiн узяв ключi, сором’язливо зiзнався Крiс у своему захопленнi ii грою в усiх фiльмах, а тодi стрiмко рушив до старого пошарпаного «мустанга», припаркованого трохи далi на вулицi.

Очi його матерi були й далi в тiнi.

– Не знаю, що ви про мене думаете, – вимовила вона неголосно й повiльно. – Багато хто пов’язуе мене зi спiритизмом. Але вони помиляються. Я справдi маю певний дар, – провадила вона, – але це не окультизм. І взагалi цей дар менi здаеться цiлком природним. Я католичка й вiрю, що ми перебуваемо у двох свiтах. Той, який ми усвiдомлюемо i в якому стоiмо однiею ногою, iснуе в часi, але вряди-годи таким ось дивачкам, як я, спалахуе видiння другоi ноги, що перебувае, менi здаеться, у вiчностi, поза часом, де майбутне й минуле невiддiльнi вiд теперiшнього. Тож iнколи, коли я вiдчуваю поколювання в тiй, другiй нозi, менi, можливо, вiдкриваеться майбутне. Хоча хтозна, – додала вона. – Можливо, i нi. – Вона стенула плечима. – Але то таке. А от щодо окультизму… – Вона витримала паузу, ретельно добираючи слова. – Це зовсiм iнша рiч. Я цим не займаюся. Вважаю, що бавитися з цим небезпечно. А «Дошка Вiджа» належить саме до таких забав.

Досi Крiс не сумнiвалася, що ця жiнка надiлена здоровим глуздом. Але тепер щось у ii поведiнцi починало викликати занепокоення. Крiс намагалася розвiяти цi недобрi передчуття.

– Та що ви, Мерi Джо, – усмiхнулася вона. – Невже ви не знаете, як дiють цi «Дошки Вiджа»? Тут просто пробуджуеться пiдсвiдомiсть особи, що бере участь у грi, ото й тiльки.

– Так, можливо, – вiдповiла Перрiн. – Усе може бути. Можливо, це просто навiювання. Але в усiх цих iсторiях про сеанси, «Дошки Вiджа»… в усьому, що я чула, Крiс… завжди йдеться про вiдчинення певних дверей. Я знаю, Крiс, що ви не вiрите у свiт духiв. Але я вiрю. І якщо я не помиляюся, цiлком можливо, що мiст мiж цими двома свiтами – те, про що ви щойно згадали, наша пiдсвiдомiсть. Такi речi трапляються – це все, що я знаю. А ще, моя люба, мушу сказати, що по всьому свiтi психiатричнi лiкарнi заповненi людьми, якi бавилися з окультними речами.

– Та ну, Мерi Джо, ви, мабуть, жартуете. Хiба не так?

Запала тиша. А тодi з пiтьми знову пролунав м’який голос: – У Баварii в тисяча дев’

Страница 26

тсот двадцять першому роцi була одна родина. Я вже не пригадую прiзвища, але складалася вона з одинадцяти душ. При бажаннi це можна, певно, знайти в тодiшнiх газетах. Пiсля спроби спiритичного сеансу за якийсь короткий час усi вони збожеволiли. Усi одинадцятеро. Вони почали палити все в домi, а коли покiнчили з меблями, узялися до тримiсячноi дитини однiеi з молодших дочок. Саме тодi вдерлися сусiди й зупинили iх. Усю родину, – закiнчила вона, – вiдправили до божевiльнi.

– О Господи! – вигукнула Крiс, пригадавши капiтана Говдi. Тепер вiн уже не здавався невинною дитячою вигадкою. Невже це розумова хвороба? Щось таке. – Я знала, що ii треба було вiдвести до психiатра!

– Ой, заради Бога! – мовила мiсiс Перрiн, виходячи на свiтло. – Не зважайте на мене; послухайте, що скаже лiкар. – Вона намагалася заспокоiти Крiс, але робила це не надто переконливо. – Я фахiвець iз майбутнього, – додала з усмiшкою Перрiн, – а в сьогоденному абсолютно безпорадна. – Вона почала нишпорити в сумочцi. – Ну й де ж моi окуляри? Ось бачите? Я вже iх десь запроторила. Ага, ось вони де. – Вона намацала iх у кишенi пальта. – Гарний будинок, – зауважила жiнка, надiвши окуляри й дивлячись на фасад будiвлi. – Вiдчуваються тепло й затишок.

– Менi аж легше стало, – зронила Крiс. – Бо я вже очiкувала почути вiд вас, що вiн населений привидами!

Мiсiс Перрiн подивилася на неi без тiнi усмiшки.

– Чого б це я мала вам таке говорити? – спитала вона.

Крiс подумала про свою приятельку, вiдому акторку з Беверлi-Гiллз, що продала свiй будинок тому, що там, за ii твердженням, поселився полтергейст. Ледь усмiхнувшись, Крiс знизала плечима.

– Не знаю, – мовила вона. – Це просто жарт.

– Це гарний, гостинний будинок, – сказала мiсiс Перрiн рiвним, заспокiйливим тоном. – Я тут уже бувала, знаете; багато разiв.

– Справдi?

– Так, його власником був мiй товариш, морський адмiрал. Вiн i тепер менi iнколи пише. Його знову вiдправили в плавання, бiдолаху. Навiть не знаю, чого менi бiльше бракуе: його самого чи цього будинку. – Вона всмiхнулася. – Але, можливо, ви ще колись мене запросите.

– Мерi Джо, я була б рада ще раз вас запросити. Чесно. З вами так цiкаво. Слухайте, подзвонiть менi. Наступного тижня, гаразд?

– Так, бо я б хотiла знати, як почуватиметься ваша донька.

– Маете мiй номер?

– Маю.

«У чому рiч?» – подумала Крiс.

Щось нiби змiнилося в голосi ясновидицi.

– Ну то на добранiч, – сказала мiсiс Перрiн, – i ще раз вам дякую за чудовий вечiр. – Крiс навiть не встигла вiдповiсти, бо ясновидиця стрiмко обернулася й попростувала вулицею.

Якусь хвилю Крiс дивилася iй услiд, потiм зачинила вхiднi дверi. На неi важко навалилася втома. «Оце тобi вечiрка, – подумала вона, – нiчого собi».

Вона зайшла до вiтальнi й зупинилася над Вiллi, що стояла навколiшках i намагалася стерти щiткою пляму вiд сечi на ворсистому килимi.

– Я вже давала оцет, – буркнула Вiллi. – Двiчi.

– Помагае?

– Можливо. Ще не знаю. Зараз побачимо.

– Спочатку треба, щоб висохло.

«Ага, просто генiально, нема слiв. Генiальне зауваження. Чорти б тебе побрали, дитинко, iди мерщiй до лiжка!»

– Облиш це все, Вiллi. Лягай спати.

– Нi, я закiнчу.

– Ну то гаразд. І дякую тобi. На добранiч.

– На добранiч, мадам.

Крiс почала втомлено пiднiматися сходами.

– До речi, Вiллi, карi було чудове, – гукнула вона згори. – Усi були в захватi.

– Дякую, мадам.

Крiс зазирнула до Регани й побачила, що вона й далi спить. Тодi згадала про «Дошку Вiджа». Може, сховати ii? Викинути геть? Ця Перрiн аж занадто переймаеться такими речами. Хоча Крiс i розумiла, що уявний партнер не надто здорова, хвороблива рiч. Так, варто, мабуть, таки позбутися дошки.

І все ж таки вона вагалася. Стоячи бiля лiжка й дивлячись на Регану, вона пригадала той випадок, коли дочцi було три рочки й Говард одного вечора вирiшив, що вона вже завелика для того, щоб i далi спати, тримаючи бiля себе пляшечку зi смочком, до якоi звикла. Того ж вечора вiн забрав ii, i Регана верещала до четвертоi ранку, а тодi ще кiлька днiв билася в iстерицi. Крiс боялася подiбноi реакцii й тепер. «Лiпше почекати, поки я поговорю з психiатром». Та й риталiн, на ii думку, ще не почав дiяти, тому врештi-решт вона вирiшила зачекати.

Прийшовши до своеi кiмнати, Крiс стомлено лягла в лiжко й майже вiдразу заснула. Та раптом прокинулася вiд вереску Регани:

– Мамо, прийди! Швидше прийди, я боюся!

– Іду, Рег! Іду!

Крiс кинулася коридором до Реганиноi спальнi. Схлипування. Плач. Рипiння пружин лiжка.

– Ой, дитинко моя, що з тобою? – вигукнула Крiс, увiмкнувши свiтло.

Боже всемогутнiй!

Регана лежала, випроставшись на спинi, обличчя в неi було залите сльозами й викривлене з жаху, а руки вчепилися за краi вузенького лiжка.

– Мамо, чому воно трясеться? – ридала вона. – Зупини його! Ой, менi страшно! Зупини його! Мамочко, будь ласка, зупини його!

Матрац лiжка шалено трусився, пiдносячись угору й падаючи вниз.




Частина друга

На краю



Навiть увi снi

Страница 27

iль, що не забуваеться, крапля за краплею лягае на серце, поки в нашому вiдчаi проти нашоi волi не прийде мудрiсть через милiсть Божу.

    Есхiл






Роздiл перший


Їi вiднесли на край переповненого цвинтаря, де надгробки задихалися вiд тисняви.

Вiдправа була самотня, як ii життя. Їi брати з Бруклiна. Бакалiйник iз крамнички на розi, що давав iй у кредит. Дивлячись, як ii занурюють у пiтьму свiту без вiкон, Демiен Каррас ридав iз давно забутою скорботою.

– Ох, Диммi, Диммi…

Дядько поклав йому на плече руку.

– Не переймайся, Диммi, вона вже на небесах. Їй там добре. «О Господи, хай буде так! Боже мiй! Благаю! Хай буде так, мiй Боже!»

Його чекали в машинi, а вiн усе стояв бiля могили. Нестерпною була думка про ii самотнiсть.

Їдучи до Пенсильванського вокзалу, вiн слухав, як його дядечки обговорювали своi недуги, так i не позбувшись iммiгрантського акценту.

– …емфiзема… тра’ в’язати з куревом… торiк мало не гегнув, знаете?

Вуста йому викривило вiд спазмiв лютi, але вiн не дав iм вирватися на волю, вiдчувши сором. Визирнув у вiкно: вони проiхали повз благодiйну установу, куди суботнiми зимовими ранками, коли вiн iще лежав у постiлi, вона ходила по молоко й мiшечки з картоплею, а тодi проминули зоопарк у Центральному парку, де вона залишала його влiтку, а сама тим часом жебракувала бiля фонтана перед «Плазою». Побачивши цей готель, Каррас знову розридався, а тодi притлумив спогади, витираючи з пам’ятi гiрку вологу каяття. Чому ж любовi довелося так довго чекати, чекати тiеi митi, коли йому вже не потрiбнi доторки, коли все, що залишилося вiд людськоi близькостi й вiдданостi, обмежуеться розмiром друкованоi картки в його гаманцi, призначеноi для вiдправи: «In Memoriam…» Вiн знав. Це давня скорбота.

Вiн прибув у Джорджтаун якраз на вечерю, але зовсiм не мав апетиту. Мiряв кроками свою кiмнату. Приятелi-езуiти прийшли висловити спочуття. Надовго не затримувалися. Пообiцяли молитися.

Вiдразу по десятiй з’явився Джо Даер iз пляшкою вiскi. Гордо ii продемонстрував: «Шiвас рiгал»!

– Звiдки ти взяв на це грошi, з церковних пожертвувань?

– Не будь iдiотом, бо я ж тодi порушив би клятву бiдностi.

– Ну, а звiдки ж ти iх узяв?

– Украв.

Каррас усмiхнувся, похитав головою, а тодi взяв склянку та олов’яний кухоль для кави й прополоскав iх у маленькiй зливальницi ванноi кiмнати.

– Вiрю тобi, – хрипко вимовив вiн.

– Ще нiколи не бачив глибшоi вiри.

Каррас вiдчув знайомий гострий бiль. Притлумив його й подивився на Даера, що сидiв на лiжку, вiдкорковуючи пляшку вiскi. Сiв бiля нього.

– Хочеш вiдпустити менi грiхи зараз чи пiзнiше? – спитав Даер.

– Ти наливай, а грiхи вiдпустимо один одному.

Даер наповнив склянку й кухоль.

– Ректори коледжiв не повиннi пити, – пробурмотiв вiн. – Бо це поганий приклад. Гадаю, що позбавив його страшенноi спокуси.

Каррас ковтнув вiскi, але в цю байку не повiрив. Вiн занадто добре знав ректора. Той був надзвичайно тактовний i делiкатний, тож завжди дiяв непрямим чином. Каррас знав, що Даер прийшов не тiльки як приятель, але й як особистий посланець ректора.

Йому було добре з Даером. Той його смiшив: згадував вечiрку i Крiс Макнiл, розповiдав новi анекдоти про езуiтського старосту з дисциплiни. Пив дуже мало, але постiйно пiдливав у склянку Каррасовi, а коли побачив, що той уже засинае, встав iз лiжка й дозволив Каррасовi випростатися на ньому, тодi як сам сидiв за столом i далi щось базiкав, аж поки Каррас заплющив очi й уже не розрiзняв Даерових слiв, чуючи лише невиразне бурмотiння.

Даер пiдвiвся, розв’язав шнурiвки Каррасових черевикiв i роззув його.

– Намiрився тепер поцупити моi черевики? – пробурмотiв напiвсонний Каррас.

– Нi, просто я ворожу на складках шкiри. А тепер замовкни й спи.

– Ти езуiтський кiт-злодюга.

Даер легенько реготнув, а тодi накрив його знайденим у шафi пальтом.

– Слухай, хтось таки мае дбати тут про сплату рахункiв. Бо ви всi знай тiльки перебираете вервицю перед пияками на М-стрит.

Каррас не вiдповiв. Його дихання було рiвне й глибоке. Даер тихенько рушив до дверей i вимкнув свiтло.

– Крадiжка – це грiх, – пробурмотiв у пiтьмi Каррас.

– Mea culpa,[4 - Моя провина (лат.).] – неголосно озвався Даер.

Вiн iще якийсь час чекав, а тодi врештi-решт переконався, що Каррас заснув. І вийшов геть.

Каррас прокинувся серед ночi у сльозах. Йому снилася мати. Вiн стояв бiля вiкна високо на Мангеттенi й бачив, як вона виходить iз метро на другому боцi вулицi. Вона стояла на узбiччi з брунатним пакетом для покупок i шукала його, кликала. Каррас помахав рукою. Вона його не бачила. Рушила вулицею. Автобуси. Вантажiвки. Неприязнi юрби. Їi охопив страх. Вона повернулася до метро й почала спускатися вниз. Каррас занепокоiвся, вибiг на вулицю й кликав ii зi сльозами на очах. Ридав, не в змозi ii знайти, уявляючи безпомiчну й перелякану матiр у лабiринтi пiдземних тунелiв.

Вiн зачекав, поки вщухнуть ридання, а тодi намацав руками вiскi. Сидiв на лiжку й пив у пiтьмi. Обличчя зв

Страница 28

ложували сльози. Лилися безперестанку. Як у дитинствi, невимовна печаль.

Йому пригадався телефонний дзвiнок вiд дядька:

– Диммi, там пухлина, у мозку. А вона не пiдпускае лiкарiв. Ото тiльки верещить i всьо. Диммi, вона навiть балакае з тим клятим радiвом. Тра’ ii завезти до «Белв’ю». Звичайний шпиталь не дасть iй ради. Я гадаю, шо пару мiсяцiв, i вона буде, як нова копiйка, а тодi ми заберемо ii звiдтам. Окей? Чуеш, Диммi, ми вже це зробили. Осьо нинi вранцi iй дали застрик, а тодi повезли в амбулянсi. Ми не хотiли тебе турбувати, хоч мае ще бути судова розправа, i тобi тра’ пiдписати якiсь папери. Шо? Приватний шпиталь? А хто за нього платитиме, Диммi? Ти?

Каррас навiть не пам’ятав, коли заснув.

Прокинувся вiн у станi апатii, а згадка про втрату немовби висмоктала всю кров iз його мозку. Вiн поплентався до ванноi, став пiд душ, поголився, вбрався в сутану. Була п’ята тридцять п’ять. Вiн прочинив дверi до Святоi Трiйцi, вбрався в рясу й вiдправив месу лiворуч вiд вiвтаря.

– Memento etiam… – молився вiн iз понурим вiдчаем. – Пом’яни рабу твою Мерi Каррас…

У дверцятах табернакля вiн побачив обличчя санiтарки з приймального вiддiлу «Белв’ю»; знову почув лемент з iзольованоi палати.

– Ви ii син?

– Так, я Демiен Каррас.

– Ну, я б не радила заходити. У неi припадок.

Вiн зазирнув крiзь вiчко в палату без вiкон, де зi стелi звисала гола лампочка, стiни були оббитi чимось м’яким, а з меблiв стояло лише лiжко, на якому вона щось нестямно вигукувала.

– …молю Тебе, даруй iй мiсце вiчного спочинку, свiтла й миру…

Побачивши його й ззирнувшись iз ним, вона раптово принишкла, а тодi пiдвелася з лiжка й поволi рушила до маленького, круглого, скляного вiчка для спостереження з розгубленим i болiсним виразом обличчя.

– Чому ти це робиш, Диммi? Чому?

Їi очi були сумирнiшi, нiж у ягняти.

– Agnus Dei… – пробурмотiв Каррас, похиливши голову й б’ючи себе кулаком у груди. – Агнцю Божий, що прийняв грiхи цього свiту, даруй iй спочинок… – Вiн заплющив очi, пiднiс угору гостiю й враз побачив матiр у судовiй залi, ii маленькi зчепленi руки лежали в неi на колiнях, i вона розгублено й покiрно вислуховувала, як суддя розтлумачував iй дiагноз, що поставив психiатр лiкарнi «Белв’ю».

– Ви все зрозумiли, Мерi?

Вона кивнула, не розтуляючи рота; у неi забрали зубнi протези. – Ну, то що ви на це скажете, Мерi?

Вона йому гордо вiдповiла:

– Мiй хлопчик, вiн усе вам скаже.

Каррас нахилився над гостiею, а з його вуст зiрвався болiсний стогiн. Вiн бив себе в груди, немовби намагався повернути назад минулi роки, i бурмотiв:

– Domine, non sum dignus. Скажи хоч слово – i душа моя зцiлиться.

Усупереч логiцi, усупереч усьому рацiональному досвiду, вiн молився, щоб Хтось почув його молитви.

Хоч вiн так не думав.

Пiсля меси вiн повернувся до себе й спробував заснути.

Безуспiшно.

Пiзнiше того ранку до нього раптом прийшов один молодий священик, якого вiн досi не зустрiчав. Вiн постукав i зазирнув у вiдчиненi дверi.

– Ви не зайнятi? Чи можна з вами побачитися?

В очах невимовний тягар; у голосi настирне благання.

На якусь мить Каррас вiдчув до нього ненависть.

– Заходьте, – лагiдно вимовив вiн. Але внутрiшньо лютував на ту частину свого ества, що так часто робила його безпомiчним перед чиiмись проханнями. Вiн не мав над нею контролю, вона лежала в нього всерединi, немовби якась змотана мотузка, завжди готова розмотатися й кинутися на порятунок того, хто про це просить. Вона не давала йому спокою. Навiть увi снi. У його сновидiннях, десь нiби скраю, часто лунав слабкий i далекий поклик когось у бiдi, i, прокинувшись, вiн iще кiлька хвилин вiдчував гризоту вiд невиконаного обов’язку.

Молодий священик знiяковiло човгав ногами, не знаючи, куди подiти руки. Каррас терпляче допомагав йому освоiтися. Запропонував сигарети. Розчинну каву. Тодi силувано зобразив зацiкавлення, коли засмучений юний гiсть поступово почав дiлитися такою знайомою проблемою – жахливою самотнiстю священикiв.

З усiх iнших турбот, з якими стикався Каррас у iхньому середовищi, останнiм часом ця стала найпоширенiшою. Вiдлученi вiд своiх родин, а також вiд жiнок, чимало езуiтiв побоювалися виявляти прихильнiсть до iнших священикiв i зав’язувати по-справжньому глибокi та сповненi любовi дружнi стосунки.

– Скажiмо, я хочу покласти руку на плече комусь iншому, але вiдразу боюся, щоб вiн не сприйняв мене за «голубого». Адже постiйно чуеш тi всi байки про те, скiлькох прихованих геiв вабить до себе священицтво. Тому я й утримуюся вiд цього. Я навiть не приходжу до когось у кiмнату, щоб послухати музику, або поговорити, або покурити. І не тому, що боюся його, я просто не хочу, щоб вiн подумав щось таке про мене.

Каррас вiдчув, як цей тягар поволi залишае молодого священика, лягаючи на його плечi. Вiн не опирався: нехай той виговориться. Знав, що цей молодик приходитиме до нього знову й знову в пошуках розради вiд самотностi, намагаючись потоваришувати з Каррасом, а коли збагне, що це йому вдалося без

Страница 29

одного страху й застороги, можливо, зможе заприятелювати й з iншими.

Вiдчуваючи втому, Каррас поступово зосередився на особистiй печалi. Вiн подивився на табличку, що хтось подарував минулого Рiздва: «МОЄМУ БРАТОВІ ПОГАНО. Я РОЗДІЛЯЮ ЙОГО БІЛЬ. ЗУСТРІЧАЮ В НЬОМУ БОГА». Зустрiч, що не вiдбулася. Вiн звинувачував самого себе. Нанiс на карту всi вулички братових страждань, але так i не пройшовся ними, принаймнi так йому здавалося. Вiдчував цей бiль своiм власним.

Нарештi гiсть подивився на годинника. Був уже час на обiд у трапезнiй. Вiн пiдвiвся й, уже виходячи, звернув увагу на обкладинку роману, що лежав на Каррасовому столi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Тут i далi цитати з Бiблii подано за перекладом І. Огiенка. (Тут i далi прим. ред.)




2


Гонерiлья та Регана – дочки короля Лiра. Гонерiлья отруiла Регану й покiнчила життя самогубством.




3


«Венецiйський купець», перекл. І. Стешенко.




4


Моя провина (лат.).