Читать онлайн “Ярославна” «Валентин Чемерис»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
ЯрославнаВалентин Л. Чемерис
Історiя Украiни в романах
Ярославна – одна з найвидатнiших постатей Киiвськоi Русi, донька галицького князя Ярослава Осмомисла й жiнка князя Ігоря Святославовича. Вiдомi й невiдомi перипетii ii життя та любовi вже дев’ять столiть хвилюють всiх, хто не байдужий до iсторii рiдноi краiни.
А взагалi-то «Ярославна» – це роман про княжi мiжусобицi, що колись пiдiрвали Русь i загрожують Украiнi зараз, це розповiдь про вiковiчну боротьбу з кочiвниками. Саме тому роман Валентина Чемериса переповнений динамiчних i бурхливих пригод, пов’язаних з походом князя Ігоря. Автор скористався жанром роману-есе, що дозволяе позбутися традицiйних обмежень i рамок, i виклав свое бачення тих далеких подiй.
Валентин Чемерис
Ярославна
Роман-есе
Перед мовою – передмова
Двадцять рядкiв, що принесли безсмертя
Ти iдеш ходою плавною.
Вабить встрiчного врода твоя.
– Як звати тебе?
– Ярославна.
Почекай, Ярославно моя.
Хiба серце не можу вiддати я
Тiй, що сонцем ясним осяйна.
Бiля тебе завжди Ярославiя -
Давньоруська твоя сторона.
Л. Ошанiн[1 - Переклад з росiйськоi – автора.]
…У египтян часiв фараонiв була Нефертiтi, пiзнiше – Клеопатра, давнi греки мали Таiс, Аспасiю, Сафо, римляни – Лукрецiю, французи – Жанну д’Арк, Луiзу Жермену де Сталь, Жорж Санд, Коко Шанель, грузини – Тамару, росiяни – бояриню Морозову, поляки – Марiю Кюрi, англiйцi – Агату Крiстi, евреi – Голду Меiр, шведи – Астрiд Лiндгрен, iндiйцi – Індiру Гандi (цей список можна ще i ще продовжувати), а ми?…
Скiльки рядкiв iй присвячено в поемi? Всього лише двадцять.
Прозою. (В поетичних переспiвах i перекладах поетiв рiзних епох i краiн завжди виходить трохи бiльше).
І – така принаднiсть, такi почуття!
Двадцять рядкiв i – найчарiвнiший жiночий образ у свiтовiй лiтературi.
Можливо тому, що вона – дивовижно-фантастична жiнка!
Земна i неземна.
Реальна i мiфiчна.
Чи талан такий виявився в автора поеми, чи вона такою виявилася?
Двадцять рядкiв – всього лише двадцять рядкiв! – i – безсмертя. Нiкому не вiдомоi до того, не знаноi нiкому жони удiльного руського князя, який стiльки натворив похибок через свiй невгамовний характер, що врештi-решт його й прославили.
Чотири абзаци.
Двадцять рядкiв прозою. Із 504 рядкiв «Слова».
Всього лише плач-тужiння з фортечноi стiни якогось там заштатного Путивля в прадавнiй сiверськiй землi, язичницьке звертання до природних сил – до Вiтру, Сонця, до Днiпра-Славутиця. І замовляння виявили свою магiчну силу, i вже любов рятуе коханого, вже «Ігорю-князю Бог путь вказуе iз землi Половецькоi в землю Руську…»
Чотири абзаци.
Двадцять рядкiв прозою… Із 504 рядкiв «Слова».
І вже вона – жона удiльного князя мiжусобноi Русi, яку терзали розбрати мiж своiми – один з найпоетичнiших персонажiв поеми. Це в нiй, писатимуть, автор втiлив iдеал руськоi жiнки XII ст. У ньому майже немае класових ознак – вона й була княгинею, – а тому вiн майже не вiдрiзняеться вiд народного.
У поемi вона перш за все жона, яка сумуе-тужить за мужем своiм – за словами знавцiв Давньоi Русi, «лiрична, пiсенна руська жiнка». І в той же час вона втiлюе «стихiю людського жалю», висловлюе не тiльки особисту скорботу, але й турботу про воiнiв мужа.
Давнiй Єгипет уявлявся сусiднiм народам таемничою краiною магiв i чародiiв. А життя самих египтян було переповнене вiрою в чудесне, магiя вiдiгравала велику роль як в релiгiйному культi, так i в повсякденному життi. А покровителькою египетськоi магii була Ісiда, «сильна чарами» – таким був один з ii епiтетiв.
В устах Ісiди був «подих життя», адже слово, мовлене нею, знищувало хвороби… Звiдтодi й по сьогоднi в устах жiночих – подих життя, а слово, мовлене ними, воскрешае з небуття, надихае до життя.
Так було, так е i так буде завжди.
І слово Ярославни – теж воскресило Ігоря.
В iсторii Русi вiдомi двi царицi Романiвни i п’ять Ярославн – королев i цариць.
У тi часи батькiвське iм’я – чи, як ми кажемо, по батьковi, – важило для жiнок бiльше, як iхне власне.
Серед 136312 слiв (не рахуючи тих, що подаються як пояснення, а таких десятки й десятки тисяч) одинадцяти-томного словника украiнськоi мови, е одне притягально-колоритне, дещо аж загрозливо-наступальне, викличне слово – ЯРИЙ.
Воно мае кiлька значень: який народжуеться весною, молодий.
Те саме, що яскравий. Який виражае сильний гнiв, лютий. Сповнений гнiву й обурення. (Всеволод у «Словi» названий ярим туром). Палкий, пристрасний. Надмiрний у своему виявi.
Дуже сильний.
Прислiвник до ярий – яро.
І вже й зовсiм близько – яросливий, те саме, що ярий, яросний.
(У слов’ян корiнь яр означав ще й виявлення iдеi родючостi, перш за все весняного, сексуального буйства. Звiдси й iм’я одного з божеств весни – Ярило).
Так ось вiд цього, ще слов’янського, давньоруського слова ЯРИЙ (ЯР, ЯРО) i слова СЛАВА i походить чоловiче iм’я Ярослав. Що означало – ярий, яросний i славний. Ім’я у тi часи княже, не для простолю
Страница 2
инiв – Боже борони холопу чи смерду назвати цим iм’ям свого сина!У тi часи батькове iм’я могло стати й iм’ям власним. Хоча власного жiночого iменi Ярославна немае, а е – Ярослава.
Наша героiня, не будучи Ярославою, але народжена вiд батька Ярослава, назавжди-навiки стала Ярославною.
І хай Русь знае ще чотирьох (крiм неi) Ярославн, якi стали королевами i царицями в рiзних царствах i королiвствах, але вони знанi в першу чергу по особистих iменах – Анна, Єлизавета, Анастасiя i Агата, – i тiльки одна, наче втративши власне iм’я Єфросинiя, – увiйшла в iсторiю як Ярославна.
Єдина i неповторна, iнших таких свiт бiлий не знае.
Та iнших таких i немае.
Отчим ii iм’ям – Ярославна, – стали на Русi називати жiнок узагалi. І досить вимовити його, як уже й зрозумiло, про кого йдеться.
Про Ярославн. Жiнок наших. Матерiв, дружин, сестер, кращих iз кращих. (Хоча всi жiнки – кращi з кращих). Вiрних у любовi, захисниць i рятувальниць наших.
І стверджую це всупереч (наперекiр!) популярному росiйському естрадному шлягерку, у якому спiвачка, ничтоже сумняшеся, заявляе, що «Все бабы – стервы!»
Так-таки i стверджуе своiм прекрасним голосом (причому – рефреном): «Все бабы – стервы». І – баста. Все!
Пiсенька ця мае успiх, часто виконуеться на естрадi, лунае з приймачiв та з екранiв телевiзорiв. І все ж нам чомусь здаеться, що не всi жiнки – «бабы стервы». Є серед них i Ярославни. І iх – бiльшiсть. Бо якщо iх буде меншiсть – свiт людський може й не втриматися. А вiн тримаеться. Виходить-таки, Ярославн у нас бiльше. А про шлягер той… Так i хочеться нагадати iм вислiв з Євангелiя: «Отче! Прости iм, бо не вiдають, що творять».
Найславетнiшими Ярославнами на Русi називали дочок Ярослава Мудрого, великого Киiвського князя, i Ярослава Осмомисла, князя Галицького.
Анна, Єлизавета, Анастасiя i Агата – дочки Ярослава Мудрого стали европейськими королевами у Францii, Норвегii, Угорщинi i Польщi.
Усi вони по батьковi були Ярославнами, хоча мали, звiсно, i своi власнi iмена.
Анна Ярославна вийшла замiж за короля Францii Генрiха І. У Францii вона стала вiдома як Анна Руська або Анна Киiвська. У французькому мiстi Санлiс встановлено пам’ятник, присвячений Аннi Ярославнi.[2 - Поховавши Генрiха, Анна як королева, згiдно iз французькими законами не могла вдруге вийти замiж. Але ж вона була ще такою молодою – 32 роки! – вродливою i ставати черницею не збиралася. Як i вести чернече пiсне життя. Вона ще багла любовi. Сталося так, що Анна Ярославна покохала одного з наймогутнiших васалiв короля – графа Рауля II де Крепi. Любов була взаемною. Граф палко кохав королеву, але на шляху до щастя виявилося багато перепон. Та Рауль не злякався нi короля, нi церкви, нi людського осуду. У 1062 роцi, пiд час полювання в лiсi, вiн викрав Анну i вiдвiз ii до Крепi, де вони й обвiнчалися. Королiвський двiр обурився. Священики обурилися. Папа Олександр II не визнав шлюбу Рауля i звелiв йому розлучитися з королевою. Граф гордо вiдмовився: розлючений папа вiдлучив його вiд церкви – за середньовiччя це була страшна кара. Але граф так кохав Анну, що знехтував i буллою самого Папи. Закоханi щасливо прожили дванадцять рокiв, до самоi смертi графа Рауля. Такi вони – Ярославни!]
Єлизавета Ярославна стала жоною норвезького короля Харальда Суворого i любов Харальда до Ярославни – а вiн ii безмежно любив! – не одне столiття надихала поетiв европейськоi Пiвночi (хоча б сага про Харальда Сiгурдарсона «Харальд Хоробрий i Єлизавета Ярославна»).
Анастасiя Ярославна була жоною короля Угорщини Антраша І. В Угорщинi, як i у Францii, е пам’ятник, присвячений Ярославнi – Анастасii.
Агата Ярославна вийшла замiж за Едуарда Вигнаника, спадкоемця престолу Англii. Це друга версiя. За першою вона була королевою Польщi.
Французькi принци i в нашi днi вважають за честь зазначити спорiдненiсть iз «Домом Ярослава Мудрого». Вже у XXI столiттi французького принца Шарля-Фiлiппа Орлеанського представляють 37-м потомком дочки киiвського князя Ярослава Мудрого королеви Францii Анни Ярославни. Така спорiдненiсть дае йому право формально вважатися одним iз законних претендентiв на французький престол.
Отже, Русь дала Європi чотирьох королев i вiдповiдно чотири королiвських доми, представники яких багато столiть керували захiдною частиною Євразii.
І нарештi, п’ята Ярославна,[3 - Ярославною була i жона Василiя II Темного, а також мати Івана III, який здiйснив централiзацiю Московськоi Русi. А дочка удiльного князя Ярослава Боровського i Малоярославецького – Марiя Ярославна була спiвправителькою Русi при своему слiпому чоловiковi Василii Темному – праправнучка Івана Калити, правнучка князя Литовського Ольгерда Гедиминовича.] дочка галицького князя Ярослава Осмомисла i жона новгород-сiверського князя Ігоря – вiдомою вона стала лише XVIII ст., як Мусiн-Пушкiн вперше видрукував «Слово о полку Ігоревiм».
Їй теж стоiть пам’ятник.
Ба, навiть два.
А якщо вже рахувати загалом, то – три.
В Украiнi.
Один в Путивлi, на валах якого вона спiвала
Страница 3
й плакала, другий – в Новгород-Сiверську, куди ii молоденькою галицькою княгинею було вiддано замiж.Третiм пам’ятником iй стало знамените «Слово о полку Ігоревiм».
Хоча, якщо бути справедливим, то першим стало якраз «Слово о полку Ігоревiм», два iншi з’являться потiм.
А ще вона – легендарна зигзиця, чайка-жалiбниця, чайка-удовиця.
Яка в сивiй минувшинi стала символом i з реальноi жiнки перетворилася на легенду, передання вiкiв давно минулих.
А що таке легенда? Народне сказання або оповiдання про якiсь подii чи життя людей, ОПОВИТЕ КАЗКОВІСТЮ, ФАНТАСТИКОЮ (видiлення мое – В.Ч.).
Або: вигадка, прикрашена розповiдь про що-небудь.
Або: що-небудь вигадане, примарне.
Або: той, який своею незвичайнiстю викликае багато легенд… О, це вже ближче до iсторичноi правди у нашому випадку. Так була вона насправдi, легендарна Ярославна iз легендарноi Ярославii-Русi? Була, а чи то все… легенда?
Їi життя i справдi схоже на легенду. Але – реальну i правдиву. Хоч дещо в нiй е i казкове, i фантастичне.
Украiна, починаючи з Киiвськоi Русi, не бiдна на славне жiноцтво – на всiх рiвнях ii життя. Видатних украiнок у нас хоч i менше (на жаль, значно i значно) за видатних украiнцiв-чоловiкiв, – та все ж маемо чим пишатися.
Загляньмо в тi чи тi довiдники популярноi серii «Сто великих (видатних) украiнцiв». Представницi прекрасноi половини там займають достойне мiсце.
Княгиня Ольга та королева Анна Ярославна – чи не единi украiнки, якi були при верховнiй владi. І досить успiшно там верховодили – одна вдома, друга у Францii. Знай наших!
Але цими двома славетними iменами видатне жiноцтво Украiни не вичерпуеться.
Пiсля княгинi Ольги другою нашою знаменитою краянкою була Олена. Теж княгиня. І навiть якийсь час була царицею Московською. Олена Глинська, мати Івана Грозного (Іоанна IV), родом з-пiд Полтави.
Законна дружина великого князя Московського Василiя ІІІ, який довго очiкував спадкоемця, але жiнка виявилася безплiдною. Спадкоемця – та ще якого! – народила йому Олена Глинська, на 29 рокiв молодша за князя. Їi – недоброзичливцi та заздрiсники – називали «бусурманкою» (вона мала литовське i татарське корiння).
Литовський князь Вiтовт свого часу подарував ii предкам Полтаву та Глинськ. (Звiдти й прiзвище – Глинськi).
Найвiдомiшим з Глинських був князь Михайло Львович, великий любитель пригод, авантюрист, талановитий военачальник i дипломат, якого знала вся Європа. І вона, Олена, яка в молодому вiцi перебралася до Москви, стала у бiлокам’янiй «духовною дочкою» митрополита. Там «бусурманка» зачарувала князя своею вродою. І не тiльки. Лiтописи про неi писали:
«Вона була молодшою за государя на 29 лiт, своею освiтою i вродою рiзко видiлялася iз середовища руських жiнок. Олена була на диво гарна: струнка, жвава, грацiйна, з дивовижно-тонкими i правильними рисами обличчя. 47-лiтнiй Василiй III так був зачарований дiвчиною, що став робити кроки для того, аби розлучитися з першою жiнкою Соломонiею».
Великий князь згiдно з церковним уставом не мав права брати другий шлюб. Але вiн заслав бездiтну дружину до монастиря i пiшов пiд вiнець з «бусурманкою». Це пiд ii впливом вiн став переймати деякi европейськi звичаi i навiть поголив бороду.
Року 1530 в княжому сiмействi народився хлопчик. Потiм ще один. Але великий князь недовго радувався – застудився на ловах, трохи похворiв i помер. Як тодi казали, преставився.
Як вважае iсторик Пушкарьова, «За п’ять рокiв свого регентства Глинська встигла зробити стiльки, скiльки не кожний чоловiк-правитель змiг би зробити за десятилiття».
А ще Олена провела грошову реформу i ввела в обiг нову монету – копiйку.
Але… Всiм не догодиш. Брат Василiя ІІІ пiдняв заколот. І хоч його схопили i запроторили в пiдземелля, та пiзно. Деякi князi й бояри встигли зробити свое. У 1538 роцi княгиня Ольга – iй було лише 30 рокiв – несподiвано померла. І померла в страшних муках i конвульсiях. Ходила яса, що ii отруiли…
Через 400 рокiв по ii загибелi був вiдкритий родовий некрополь московськоi великокняжоi сiм’i у Вознесенському соборi Кремля. Судово-медичнi експерти навiть змогли вiдновити лице великоi княгинi – вона справдi виявилася, як лiтописцi писали, «на диво гарна», з тонкими, витонченими i правильними рисами обличчя.
Тодi ж хiмiчний аналiз допомiг встановити причину загибелi Олени Василiвни: велику княгиню отруiли солями ртутi…
Роксолана (Анастасiя Гаврилiвна Лiсiвська) була дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. В Туреччинi – Хурем-султан, «султанша, яка посмiхаеться». Сорок рокiв правила Османською iмперiею – фантастика! На таке тiльки вони здатнi, украiнки – ставши рабинею, потiм стати султаншею i вознестися на османський Олiмп!
Загляньмо до XVI–XX столiття. Галшка Гулевичiвна, Раiна Могиляка, Марiя Заньковецька, Ольга Кобилянська, Леся Украiнка, Соломiя Крушельницька… Ба, ба, Голда Меiр, прем’ер-мiнiстр Ізраiлю, народилася i виросла в Украiнi, украiнка хоч i не етнiчна, але за походженням.
У селi Гавронцi – Диканька, Полтавщина
Страница 4
– народилася Марiя Башкирцева, яка постiйно жила у Францii. Їi картини i досi ваблять до себе i хвилюють. У Парижi було видано ii «Щоденник» (1000 сторiнок!), що розiйшовся по всiй Європi великим накладом.Колись у Люксембурзькiй галереi в Парижi стояла алегорична скульптура «Безсмертя»: молодий генiй помирае бiля нiг янгола смертi, в руцi вiн тримае розгорнутий сувiй з перелiком незвичайних художникiв, якi передчасно зiйшли в могилу. Серед них i ймення Марii Башкирцевоi, родом iз Полтавщини.
У самiй Полтавi наприкiнцi позаминулого столiття народилася Вiра Шевченко, в замiжжi – Холодна, легендарна актриса нiмого кiно…
Наталiя Ужвiй, Оксана Петрусенко, Катерина Бiлокур, Марiя Приймаченко, Олена Телiга… Сюди можна додати ще з десяток iмен (як на чие переконання), зокрема актрис чи спортсменок. Аж до Лариси Латинiноi, единоi у свiтi володарки 18 олiмпiйських медалей (9 золотих, 5 срiбних, 4 бронзових), вона – восьмикратна чемпiонка свiту, багаторазова чемпiонка Європи i СРСР.
Чи до Яни Клочковоi, п’ятикратноi чемпiонки свiту з плавання, красунi…
До речi, про красунь. Можна багато наводити висловлювань iноземцiв, якi вiдвiдали Украiну, i вони в один голос скажуть: украiнки – однi з найвродливiших жiнок свiту. (Хоч мене тут можуть звинуватити в… нацiоналiзмi, але все одно ризикну вигукнути: так! Саме так!)
«Краса… порятуе свiт» – сказав у своему романi Федiр Достоевський устами блаженного героя. І додав: «Це – страшна сила!»
І це справдi так, i слова «Краса – страшна сила!» можна назвати сакральними.
Украiнськi красунi починають (цi рядки пишуться у 2010 роцi) завойовувати свiт. Своею вродою незвичайною i чарiвною. (Нi-нi, нацiоналiзмом тут з боку автора i не пахне, бо це справдi так!)
Лiдер серед украiнських красунь по везучостi та винахiдливостi в подальшому життi – Олександра Нiколаенко. Ставши «Мiс Украiна – 2001», представляла краiну на всесвiтньому конкурсi краси, де познайомилась (куй залiзо, поки гаряче, краса не вiчна, як i молодiсть, вона швидко минае) з мiльйонером i… І вийшла за нього замiж – браво! Тепер Олександра все робить, аби привабити увагу сильних свiту цього до Украiни в цiлому.
Марися Горобець завоювала корону Мiss Model of the Planet, який вiдбувся у 2006 роцi в Афiнах.
Дiана Ходаковська у 23 роки завоювала титул i корону першоi вiце-королеви свiту на мiжнародному конкурсi краси «Королева свiту – 2008».
Ось i цього року, коли пишуться цi рядки, вiдбувся нацiональний конкурс «Мiс Украiна – 2010», за його корону боролися 26 конкурсанток з рiзних мiст Украiни. Титул «Мiс Украiна – 2010» разом з короною дiстався одеськiй красунi, студентцi Катеринi Захарченко. Браво, панi Катерино!
Воiстину, краса порятуе свiт!
Як i воiстину правий блаженний герой Достоевського: «Краса – страшна сила!»
Побiльше б нам цiеi «страшноi сили». Крiм краси, знаю ще одну «страшну силу», яка врятуе свiт – це смiх. Так, так, панове добродii, краса i смiх вже точно порятують свiт! Дай нам Боже дожити до цього.
Але ж були (i е! Є!) в Украiнi нашiй диво-жiнки. З неймовiрною, часом просто фанатично-фантастичною затятiстю i такою ж силою духу, що навiть чоловiкам не завжди… пiд силу.
Жiнки обдiленi долею, але якi, наперекiр всьому, щомитi i щодня перемагають себе i обставини i творять воiстину подвиг!
Згадаю хоча б свою молодшу сучасницю Вiру Фешук з Тернопiльщини. Нiчим, здавалося б, не знамениту. Не видатна спiвачка, не модна поетеса, не дiячка, хоч i вразила всю Украiну, не володарка рекордiв…
А ось по силi духу, iй притаманного, рiвних цiй дiвчинцi, здаеться, немае.
Народилася Вiра без рук. У свiтi гомо сапiенсiв вона, здаеться, права на життя не мала. Та i як жити безрукiй? Але вона жила – наперекiр всьому! – i живе. Що збираеться робити i завтра-позавтра. Теж наперекiр лиховi-бiдi.
Все, що iншi роблять руками, Вiра – не маючи рук, по самi плечi iх не маючи! – робить… ногами.
Вправно, швидко, з вогником i, як здаеться збоку, легко i просто. Бере пальцями правоi ноги трубку мобiльного телефону i пiдносить ii до вуха, весело розмовляе-щебече з однолiтками, вiдповiдае на дзвiнки, змiнюе диски в музичному центрi (ногами, ногами!), перемикае кнопки телевiзiйного пульту…
Ця дивовижна дiвчина все робить… ногами. Те, що можна робити лише руками. Наприклад, чистить картоплю, варить iсти, прибирае в хатi, пере (ногами, ногами!) прасуе i виконуе безлiч iнших домашнiх робiт…
Закiнчила – на вiдмiнно – середню школу, навчившись писати ногами – почерк у неi чiткий, гарно-калiграфiчний!
Охоче допомагае рiдним i друзям. Дiвчатам ще й не просто радить, яку косметику вибрати, а й наносить iм на личка – не маючи рук.
І нарештi Вiра навчилася… вишивати.
Ногами!
То – диво з див. Пальцями однiеi ноги тримае полотно, у пальцях другоi ноги – голка з ниткою i…
З-пiд ii… Нi, не рук, а нiг виходять хiба ж такi витвори!
Працюе легко, елегантно i швидко. Наприклад, два рушники своiй сестрi на весiлля вишила всього лише за два тижнi! Ногами, ясна рiч!
Все се
Страница 5
о потiм дивувалося тим диво-рушникам, на яких пiють червонi пiвнi в обрамленнi яскравих квiток i традицiйно-народних орнаментiв. Вишивае рушники, салфетки, подушки, картини… І все на високому мистецькому рiвнi – оригiнально i дивовижно. (Здаеться, що навiть чути, як спiвають на ii рушниках полум’янi пiвнi!)Замовлення на вишивку безрукоi дiвчини надходять не лише з Украiни, а й з Нiмеччини, Америки.
Вона бадьора i завжди в доброму, оптимiстичному настроi.
Вiд ii доброти добрiшають iншi, вiд ii веселого настрою веселiше стае оточенню. Це ж яку треба мати силу духу! Вiрить Вiра (недарма ж i ймення у неi таке: Вiра!), що все у неi в життi буде чудово i вона буде щасливою – наперекiр всьому!
Подивуймося: яких жiнок мае Украiна!
У цiй когортi знаменитих жiнок Руси-Украiни Ярославна стоiть якось нiби осiбно. Вона – одна-едина. Нiби е i нiби ii й немае (власне, не було) у реальному життi. Красива легенда, i в той же час якась нiби аж неприкаяна. Справдi-бо: не була при верховнiй владi (хоч i княгиня).
Не була вона й святою. З усiх украiнок за всю iсторiю Руси-Украiни такоi честi удостоiлась лише «прамати всiх царiв руських» княгиня киiвська Ольга. Вона одна-едина в Русi-Украiнi була прирiвняна церквою до лику святих i канонiзована як рiвноапостольна (себто рiвна першим дванадцяти апостолам Христа). Хоча за життя була далеко не безгрiшною, а такi риси ii, як мстивiсть, жорстокiсть та пiдступнiсть, не були властивi святим людям. Але саме вона, будучи при верховнiй владi, збудувала державне i культурне життя Киiвськоi Русi. Серед дрiмучого язичництва саме Ольга проголосила вiру в Єдиного Бога, Господа пануючих i Царя царюючих i за це й була проголошена святою. Нестор називав ii зорею, яка передуе сходу сонця над Руською землею.
М.М. Карамзiн зазначав, що Ольга «оволодiла кормилом держави i мудрим управлiнням довела, що слабка жiнка може iнодi рiвнятися з великими мужами».
Не була Ярославна i видатною поетесою, прем’ером, актрисою, спiвачкою, художницею. Не займалася громадською чи полiтичною дiяльнiстю (за винятком одного випадку, коли вона органiзувала оборону Путивля, як мiсто взяли в облогу половцi), а тому не стала видатним дiячем. Чи не тому автори видання типу «100 видатних украiнцiв» не уводять ii до свого почесного списку наших славетних спiввiтчизниць. Чи не тому вона й осiбна. І в той же час вона вiдомiша в iсторii за деяких вiдомих i найвiдомiших дiячок нашоi Батькiвщини. Вона нiчого не створювала. (Ще раз: не керувала державою, не спiвала вражаюче, тим бiльше, соловейком, не малювала, не виступала на кону, то за вiщо ж ii, мовляв, уводити до ста видатних украiнцiв?)
Не була вона й великою коханкою (даруйте, але е, виявляеться, i такий почесний титул), а тому не потрапила й до видання «100 великих коханок» – ей така книга. Багато, виявляеться, жiнок прославилися i в Історiю потрапили лише тому (iнших досягнень у багатьох з них i на позiр не було), що свого часу стали великими коханками. Простiше, розгульними жiнками.
«Мiфiчна Олена Прекрасна i божественна Нефертiтi, розпусна Марго i мудра Астазiя, неповторна Дiана де Пуатье i велична Клеопатра, Семiрамiда Пiвночi i секс-символ XX ст. Мерилiн Монро… Цi жiнки так не схожi одна на одну, але разом з тим iх об’еднуе велике почуття – любов. Вони кохали до безуму, до самозабуття, щедро i великодушно, не роздумуючи, здiйснювали вiдчайдушнi вчинки, кидали виклик суспiльству з його святенницькою мораллю. Дякуючи мистецтву любовi iх пiзнав свiт, вони здiймалися на вершини влади» – «100 великих коханок».
Вона, Ярославна, просто жiнка князя, мати його дiтей, вiрна дружина… Хоч i була героiнею.
Нi, нi, не всенародною, а всього лише поетичного твору. Але якого! Як на чий скептицизм, всього лише невеликого поетичного твору, поеми, у якiй iй до всього ж присвячено лише 20 рядкiв! І тi двадцять рядкiв прославили ii на вiки вiчнi, i стала вона символом не лише поетичноi Русi, а й ширше – Украiни. (Та й Росiя на неi претендуе, як на свою героiню). То хiба цього мало, аби зайняти свое законне мiсце в когортi ста видатних наших спiввiтчизникiв? Нi, не мало! На вiдмiну вiд iнших вiдомих спiввiтчизникiв наших, вона не просто реальна – хоч i не потрапила чомусь навiть до енциклопедiй (хоча б до УРЕ), – а наче створена уявою автора «Слова». Хоча насправдi вона була в реальностi – земна i в той же час i неземна. Тут вона ближче стоiть, наприклад, до Бондарiвни, героiнi украiнськоi народноi iсторичноi пiснi «У мiстечку Богуславку…», що стала ще й героiнею драми І. Карпенка-Карого «Бондарiвна» та балету М. Верикiвського «Пан Каньовський». Чи до легендарноi героiнi украiнських народних дум Марусi Богуславки – теж героiня художнiх творiв, наприклад, роману у вiршах Миколи Тютюнника.
Чи – ще ближче – до Марii Гордiiвни Чурай (Марина, Чураiвна), легендарноi украiнськоi народноi спiвачки i пiснярки XVII ст. За певних обставин Ярославна могла б нею стати. Хоча… Як на мене, вона й стала. Своiм спiвом-плачем стала попередницею Чураiвни. А втiм, автор
Страница 6
розумiе, яке це невдячне заняття – гадати, хто ким мiг би стати, якби… Добре, що ми iх маемо: Ярославну, Бондарiвну, Богуславку, Чураiвну… Та й коли б вона стала такою, то сьогоднi не мали б ми ii, Ярославни. А вона стала нею лише тому, що народилася у свiй час, у своiй епосi, саме на Русi, адже ii без Русi не уявити. Як Русь не уявити без неi. Ось чому вона така ж видатна, як i iншi видатнi, якi входять до когорти ста найвидатнiших наших спiввiтчизникiв.Як i сотнi й тисячi жiнок-козачок вже пiзнiших часiв, що, на жаль, у панi Історii лишилися безiменними. (Козацтво виникло в XV–XVI ст., Запорозька Сiч – у першiй половинi XVI столiття).
Це ж бо про них – i про iхнiх посестер з iнших вiкiв, – спiваеться у вiдомiй пiснi:
Не однi хани,
У полон мене брали,
Били-вбивали,
На чужину гнали,
Били-вбивали,
На чужину гнали.
А я не скорилася,
Із сльози вiдродилася.
Украiнкою я народилася…
Вiками вони були берегинями козацьких сiмей i родiв, ростили синiв на замiну батькам, аби козацькому роду та й не було нiколи переводу. І в цьому заслуга козацьких жiнок i матерiв неоцiненна. Вони виховували в характерi синiв гуманiзм i милосердя, готовнiсть завжди допомагати слабосильним, безпомiчним i беззахисним. Дiтей виховували на козацькому фольклорi, спiвали iм пiснi про козакiв-лицарiв, виховуючи iх безстрашними воiнами, захисниками рiдного краю – на радiсть собi й на користь громадi, в дусi вищого обов’язку перед Батькiвщиною та ii свободою.
Вони й самi складали пiснi, а коли приходили сумнi вiстi про загибель у сiчi лютiй iхнiх коханих, рiдних i близьких, голосили-тужили в селах i мiстах, i плачi-спiви iхнi були вершиною народноi обрядовоi творчостi.
А живих вони вiрно чекали-виглядали з походiв – i на фортечних валах, i на сiльських околицях, звiдки простилалися дороги до Дикого Поля. Вони, жiнки-козачки, матерi i сестри козакiв, були Ярославнами. Тiльки вже новiтнiх часiв. А тому Ярославнами, що вона була предтечею в них. Попередницею в народних плачах-голосiннях, у вiрностi й любовi була вона – Ярославна на путивльських валах…
Особливо масово «феномен Ярославни» – скажемо так – проявляеться в години тяжких випробувань. Пiд час останньоi – дай Боже, щоб вона була останньою! – вiйни 1941–1945 рокiв майже всi нашi жiнки вiрними Ярославнами у селах i мiстах чекали-виглядали з фронтiв своiх коханих, молили-благали сили небеснi повернути iх додому живими. (Замiнивши при цьому в тилу чоловiкiв). І багатьох iз них уберегли плачi-тужiння iхнiх Ярославн.
Вклонiмося ж доземно перед iхньою пам’яттю (бiльшостi з них вже немае в цьому свiтi), завдяки iхнiй любовi, вiрностi й молитвам, iхнiм щоденним плачам-тужiнням, чоловiки поверталися додому.
Народившись, поема пролежала незатребуваною цiлих п’ять столiть, коли про неi нiхто нiчого не знав i не чув. І лише в кiнцi XVIII ст. единий список «Слова» – хiба не чудо! – був випадково знайдений в монастирськiй бiблiотецi. Виданий у 1800 роцi – з дня першоi публiкацii минае 120 рокiв, – оригiнал загинув в огнi московськоi пожежi пiд час нашестя Наполеона. Але й тут доля врятувала поему, i вона вдруге вiдродилась, як Фенiкс iз попелу.
Не багато, не мало, а вже дев’яте столiття пiшло звiдтодi, як було створене «Слово о полку Ігоревiм». По-рiзному сприймали i нинi сприймають його знамениту героiню Ярославну. Однi – як просто вдалий жiночий образ поеми, iншi – як реальну iсторичну особу. Але для бiльшостi Ярославна все ж – лiтературний персонаж. Буцiмто вона й не жила нiколи у свiтi людей, не любила, не народжувала дiтей, а всього лише була створена уявою i талантом творця «Слова».
А все тому, що «майже нiчого ми не знаемо про реальну Ярославну. Жона сердешного новгород-сiверського князя Ігоря Святославича, який потерпiв вражаючу поразку вiд половцiв у 1185 роцi i потрапив до них у полон, дочка могутнього галицького[4 - Галицьке князiвство – давньоруське феодальне князiвство, яке в Х – ХІІ ст. iснувало на територii Галицькоi землi (пiвнiчно-схiднi схили Карпатських гiр, верхiв’я Днiстра, Прута й Сирету). Наприкiнцi X ст. за Володимира Святославича Галицька земля увiйшла до Киiвськоi Русi. Головними мiстами були Галич, Перемишль, Звенигород i Теребовля. В кiнцi XI – на початку ХП ст. Галицьке князiвство вiдокремилось вiд Киева. Спочатку воно було роздроблене на кiлька князiвств, але князь Володимирко 1144 року об’еднав iх в одне князiвство зi столицею у Галичi. Найбiльшоi могутностi воно досягло за правлiння Ярослава Осмомисла.У 1199 роцi володимиро-волинський князь Роман Мстиславич об’еднав його з Володимиро-Волинським князiвством в едине Галицько-Волинське князiвство.] князя Ярослава Володимировича (лiтописець називае його князем мудрим, шанованим в рiзних землях i славним своiми полками). Вiку ii ми не знаемо…»
«Вiку ii ми не знаемо…»
Ще й нинi так пишуть, хоч нинi ii впiзнае весь свiт всього лише по двох рядках поеми:
І квилить-плаче Ярославна
В Путивлi рано на валу…[5 - Тут i далi використанi переклади i пер
Страница 7
спiви, що належать Т. Шевченку, М. Рильському. О. Коваленку, В. Васькiву.]І все одно: «Вiку ми ii не знаемо…»
Ми, здаеться, знаемо про неi вже все i в той же час i справдi ми про неi мовби нiчого й не вiдаемо. Була така Ярославна, княгиня галицька, жона новгород-сiверського князя Ігоря, «того», героя «Слова о полку Ігоревiм», але – «вiку ми ii не знаемо»…
Так пише один з авторiв (Б. Путилов, «Древняя Русь в лицах», Санкт-Петербург, «Азбука», 2000) про жону Ігоря Святославича.
Офiцiйно мовби не знаемо. Але ж лiта Ярославни не так i складно вирахувати – з рiзницею плюс-мiнус 2–3 роки.
Вiдомо, що ii батько, галицький князь Ярослав Володимирович, одружився у 1150 роцi у вiцi приблизно двадцяти рокiв на дочцi Юрiя Долгорукого Ользi.
У 1150 роцi.
Отже, Ярославна аж нiяк не могла народитися ранiше цього року, а десь пiсля 1150-го. Замiж вона вийшла (власне, ii вiддали, як це й було прийнято в князiв) одразу ж пiсля 1167 року, себто у вiцi 16–17 рокiв.
На час нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину i коли вона тужила у Путивлi на валу, iй мало б бути приблизно 32–34 роки.
Стiльки ж – 34 роки, – було тодi й Ігоревi – вiн народився у 1151 роцi. Вони були приблизно однолiтками.
У неi було двое життiв (не рахуючи безсмертя, що прийде по ii кончинi). І обидва минули пiд рiзними iменами.
У батька вона була Єфросинiею – це ii iм’я вiд народження, i в замiжжi вона теж була Єфросинiею. Хоча в князiвствi мужа ii бiльше називали – з пошанiвком – по-батьковi: Ярославна. Пiд цим батьковим iм’ям, що стало наче ii особистим, вона була знана в Новгород-Сiверську, а згодом в Путивлi, пiд ним вона знана i в «Словi», пiд ним вона навiчно увiйшла в Історiю. І сьогоднi тiльки iсторики та спецiалiсти по Давнiй Русi знають, що насправдi вона – Єфросинiя.
Мила галицька княгинька, щебетливе, веселе й спiвоче дiвчатко, що його домашнi ласкаво звали Фросею-Фросиночкою, Фросинонькою – вона заслуговувала на це. Своiм веселим, привiтним характером, рiвним ставленням до всiх, – у тiм числi й до челядi.
Або й просто ii звали – Прiсенькою.
І Ярославною вона стала не тому, що буцiмто iм’я Єфросинiя (Фрося, Прiсечка) надто простецьке, непрестижне, нi i нi. Це iм’я по-своему гарне (та й не iм’я – не забуваймо, – красить людину, а навпаки), а тому…
Тому що заслужила. Щоб звали ii, жiнку, лише по-батьковi. На знак великоi поваги до неi та шани, пам’ятаючи про ii заслуги перед Руссю. А називати жiнку лише по-батьковi, минувши ii особисте iм’я, – це й була найвища шана i нагорода, що ii рiдко хто удостоюеться…
Що тодi, що тепер.
А втiм, Доля – чи хто там ще? – не завжди бувае милостивою до жiнок. Принаймнi до деяких. І тодi однi з них стають Оленами Прекрасними, iншi ж – Оленами-змiючками.
Перша за грецькими мiфами i сказаннями була найпрекраснiша з усiх сущих на той час жiнок, богиня. Це iй, яка так вабила до себе представникiв гiршоi половини роду людського, присвячували – i присвячують, – своi нетлiннi твори живописцi, поети, музиканти…
Що ж до Оленки-змiючки, то вона потрапила в украiнську казку про Телесика, з якого намагалася приготувати смаженю, але сама опинилася в печi.
Справдi-бо, у Долi, мабуть, е своi улюбленцi. Адже чим пояснити, що одна Єва стала прародителькою роду людського, а друга – всього лише коханкою бiснуватого фюрера, най земля за ним западеться! Однiй Софii захоплений нею чоловiк створив диво-парк, що носить ii iм’я – «Софiiвка», Умань, – iнша ж Софiя, не дурна i вельми зваблива, як на перший позiр, спецiалiзувалася на крадiжцi чемоданiв, за що й отримала прiзвисько «Сонька – Золота Ручка» i закiнчила своi днi на сахалiнськiй каторзi…
Ох, Доле, Доле, i чому ти буваеш не до всiх представниць прекрасноi половини роду людського прихильною?…
…Це не тiльки Ігоревi пiд час його втечi з ханського полону Бог указував путь. Пригадуете:
Грае море опiвночi.
Дощi з туманами iдуть:
В Руську землю
До отчого
Столу золотого
Бог Ігорю вказуе путь…
Бог i iй, Єфросинii з далекого Галича, вказав путь до Сiверськоi землi, на пограниччя з немирними ворожими степами, де вона й мала звершити те, ще iй було визначено i Господом, i Долею, i самим Провидiнням… Стати на вiки Ярославною. Просто Ярославною…
А навколо тебе Ярославiя —
Давньоруська сторона…
Тодi вона ще була давньоруською…
Хоча тi, хто тодi жив, так не вважали, як не вважали i мову свою давньоруською, як ми ii з висот сьогодення титулуемо – для них вона була сучасною.
Як i iхня сторона.
Колись у поселеннях схiдних слов’ян почеснi мiсця займали язичницькi святилища. Де-небудь на горбi чи на iншому якому узвишшi, звiдки вiдкривалася далина, на березi рiчки, пiд навiсом чи й просто неба влаштовувалися капища – жертовники.
Споруджували iх iз кам’яних плит, круглi чи овальнi, але неодмiнно зверненi на схiд. Навстрiч першим промiнням сонця.
У капищах завжди пiдтримували священний вогонь, i його полиски грали на мовчазних, часто набурмосених iдолах, що оточували капище, язични
Страница 8
ьких дерев’яних богах.Інодi капище влаштовували i в тiнi священних дерев, чи й у гаях та дiбровах – побiля могутнiх дубiв i старих дуплистих дерев.
Там повсюди лежало священне камiння.
Там були требища, на яких здiйснювали треби. Вони пробуджували в людей священнi почуття, там молилися хором, звертаючись до богiв з проханнями, яким нiколи не було кiнця-краю, чи iз словами вдячностi.
Треби були гамiрними, здебiльшого переростаючи в масовi обрядовi празники. Тодiшнi християни називали iх «кумирськими святами», «бiсiвськими грищами», «веселощами сатанинськими». На всi околицi ревiли труби, дзвенiли бубни i гуслi, чулося «гудiння» (гра на гудках) i спiви бродячих скоморохiв, вiдбувалися всезагальнi «стрибання» i «плясання»…
Там приносили жертви з рiзного приводу (не помажеш – не поiдеш), але всi вони присвячувалися, звичайно ж, богам. І боги брали – так були певнi, – тi «хабарi».
Пiсля треб залишалися купи обгорiлих кiсток i черепiв тварин, уламки культового посуду, що iх нинi знаходять археологи, розкопуючи давнi святилища язичникiв-слов’ян (Траплялися i людськi жертвоприношення – що було, те було, iз пiснi, як кажуть, слова не викинеш).
Молоде на той час християнство намагалося стерти з лиця землi символи «поганськоi вiри» – святилища, капища, кумирiв та iдолiв, дерев’яних богiв. Князь Володимир перед тим, як хрестити киян, «разрушил храмы и идольские со лжеименными богами», «требища всюду раскрал и посек и идолов сокрушил».
На мiсцi язичницьких капищ повсюди виростали храми i церкви. (Всього дише через 30 рокiв пiсля Володимира у Киевi вже було бiльше чотирьохсот великих i малих церков – нова вiра входила назавжди).
З християнством на неписьменну Русь прийшла освiта, з’явилися книги, а в школах вже навчали дiтей грамоти.
Але навiть хрещену Русь не так просто було змусити забути язичницьке минуле. І хоч «скверные мольбища идольские» вже неможливо було вiдновити (що кануло в минуле, те там i залишилося назавжди), але то там, то там ще впродовж вiкiв, особливо в глухих куточках Русi, дажьбожi онуки, як називали язичникiв-русичiв, все ще поклонялися своiм прадiдiвським богам, лiсовi i камiнню, рiкам i болотам, джерелам i горам, сонцю i зорям… Волхви та iншi жерцi ховалися в лiсовiй глухоманi – iх було вже мало, але вони ще де-де були i з дрiмучих хащiв, де вони доглядали капища з дерев’яними богами, нi-нi та й пiдбурювали одноплемiнникiв не коритися новому боговi, не визнавати його, а боротися за вiдновлення староi вiри i старих богiв. І все то було всуе. Русь уже вся була хрещена, i нова вiра ставала своею вiрою, а про старих богiв – Дажь-бога, Перуна, Велеса, Сварога, Хорса, Ярила, Стрибога, Мокош, Рода i Берегинь вже почали забувати…
Такою була вона – Ярославiя, тодi – давньоруська сторона, коли жила у нiй Єфросинiя Галицька-Осмомисл, звана в народi просто Ярославною…
Частина перша
«Медовий» поiзд Галич – Новгород-Сiверський
Кувала зозуля, кувала,
Що вона вербоньцi сказала?
Сказала вербицi розвиться -
Пора тому хлопцевi жениться.
А ще моя дiвчина молода.
Бо ще вона на гулянцi не була,
Бо ще вона вiночка не мала.
Нехай ця вербонька буяе,
Нехай моя дiвка гуляе!
Да русою косою мае.
А по Петру на весiлля скликае.
Як моя дiвчина пiдросте,
То ви iй радоньки не дасте,
Да за мене молоденького вiддасте.
З украiнських пiсень
І
Чи я в батька не кохана була?
Єфросинiя, галицька князiвна, дочка Ярослава
…Ще в Галичi (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному градi однойменного князiвства, що бiля далеких од Киева Карпат, не збиралися й готувати весiльний поiзд, що його буде названо «медовим» i якому випаде подолати чи не пiв Русi – вiд гiр Карпатських до дрiмучих Сiверських лiсiв на берегах Сейму (а це вже близько до неспокiйного порубiжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медiв, запахущих i хмiльних, не розливали у великi глинянi глечики, званi дзбанами, щоби потiм вивершити ними хуру для весiльного поiзду… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати iй постояти в теплi кiлька днiв чи й тижнiв, потiм перецiдити, охолодити i тiльки тодi можна розливати по дзбанах i споживати. У тi часи жодна учта, жодне свято чи обряд не обходився без меду-медухи – тiльки у пiст церква трохи обмежувала споживання цього напою, але повнiстю заборонити його бодай i на кiлька днiв не могла).
Отож ще навiть про саме весiлля галицькоi княгинi, яку ласкаво звали княгинькою, з молодим новгород-сiверським князем i мови не йшло, ще карпатськi бджоли тiльки збирали на полонинах меди, ще з далекоi Сiверщини, про яку в Карпатах теж нiхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – пiд виглядом, звичайно, ловцiв-полювальникiв за куницею, а насправдi за красною дiвицею…
Але вже йшов 1167 рiк.
В Галицькому князiвствi, на столi якого сидiв знаний на Русi князь Ярослав Володимирович з дещо загадковим прiзвиськом Осмомисл, крутий i владний, адже без його згоди
Страница 9
одна волосина на головах пiдданих не могла впасти, але, вочевидь, на небесах iхнiй шлюб було схвалено. Ба, навiть укладено – як вiдомо, справжнi шлюби спершу укладаються на небесах, а лише потiм i на землi… Отже, боги вже все вирiшили, i все вже належало iсторii, тож мало ось-ось здiйснитися i в нашому свiтi, а тому вiдмiнити шлюб, укладений на небесах, на землi вже нiхто не мiг… Ще молода безтурботно й безжурно доспiвувала свое безтурботне й безжурне дiвоцтво, нiчого не вiдаючи про якогось там князя Ігоря з якоiсь там Сiверщини; ще в Галичi, у княжiй родинi Осмомислiв, i дарiв не готували сватам та родичам молодого, не кажучи вже про посаг молодоi, що ледь чи й умiститься на кiлькох возах, ще…Але тут все й лучилося…
…Єфросинiя тодi заблукала. І де? У… бiлому свiтi. Не в темних хащах, не в пустцi дрiмучiй, не в пустелi несходимiй – у бiлому свiтi.
«Дивно, – подумала дiвчина. – Хiба можна заблукати у свiтi бiлому? Свiт Божий такий прекрасний, великий i безмежний. У ньому всiм вистачить мiсця. І менi теж, княгиньцi маленькiй. Князiвства менi, як батьковi, не треба. І княжого столу в Киевi. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в свiтi бiлому блукати? Дивно… Агов, люди добрi, де ви? Вiдгукнiться, озовiться! Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…»
Аж раптом навстрiч – голова. Їй стало лячно. Закрижанiло ество, вiдiбрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою бiлою бородою i гострими, проникливими очима. І бiльше в Голови нiчого не було. Тiльки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кiстлява кисть, з жовтими, теж кiстлявими пальцями, що тримали тризубець.
Єфросинiя мимовiльно зажмурилась i знову широко розкрила очi. І тiльки тодi збагнула: та ж це волхв! Навстрiч iй вийшов волхв. Власне, з’явилася його голова i десниця, що тримала посох з тризубцем. Решта тiла зникала в густому туманi, що був як мливо.
– Чого тобi треба, Голово? – зойкнула дiвчина. – Я не кликала тебе. Йди собi геть, бо менi чомусь… страшно.
У вiдповiдь Голова запитала:
– Ти Єфросинiя, галицька князiвна, дочка Ярослава?
– Так, – одказала вона не дивуючись, що вiн ii знае, – волхви все знають. – Я – Єфросинiя, галицька князiвна i дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто?
Голова замiсть вiдповiдi звелiла:
– Готуйся! Твiй час настав. Ми прийшли за тобою, князiвно.
І поряд тiеi Голови з’явилися ще двi такi ж. З туману виринули. Як iз бiлого млива. І кожна тримала в руцi палицю.
– Готуйся, готуйся, – пiдтвердили й вони. – Твiй час уже настав: маеш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана…
А вранцi в Галич приiхали свати.
З’явившись в княжому теремi, низько вклонилися князевi галицькому.
– Ми – з Новгорода, який Сiверський. Тому й князь наш прозиваеться новгород-сiверським…
Де той… Новгород, який ще й сiверський? Чи не на краю свiту, бува? В якiй глухоманi-тмутараканi?
Свати були вiд якогось князя на ймення Ігор…
– Який… Ігор? – клiпала, i синi ii очi були повнi подиву.
Вiдповiли:
– Той, котрий сiверський…
І тiеi ж митi вона… проснулась. З ляку, що тi волхви за нею приiхали. Вiд якогось Ігоря новгород-сiверського, що в якiйсь там… у якiйсь Тмутараканi. Сказавши при цьому:
– Готуйся! Твiй час настав!
А вона, проснувшись, обрадувалась, було. Що то всього лише сон. І нi в який Новгород-Сiверський вона iхати не буде. До якогось там Ігоря…
А вранцi – пiсля того сну, – в Галич i справдi прибули свати. Три бiлобородi дiди з посохами. В одного, певно, старшого, посох з тризубцем. І прибули, як iй перед тим i снилося, з якогось Новгород-Сiверського, вiд якогось тамтешнього князя на ймення Ігор.
І дiди й справдi, як iй i снилося, були схожi на вже призабутих на Русi волхвiв.
Тих давнiх часiв, коли Русь ще Слов’янiею звалася, i все, що з нею було, вже тодi сприймалося як передання, як легенди чи мiфи, романтичнi й незвичайнi…
Батько iй часто й охоче розповiдав, як Слов’янiя, прабатькiвщина iхня, у бiлому свiтi з’явилася. У нього був – в скринi з тисового дерева зберiгався – давнезний сувiй з пергаменту, вiн врочисто розкривав його i врочисто казав:
– Се, доню, лiтопис. Зветься вiн – «Повiсть минулих лiт». Про те, звiдки пiшла Руська земля, хто в нiй найперший почав княжити, з чого Руська земля стала буть.
О-о, як в його устах загадково й хвилююче звучало: з чого Руська земля стала буть!..
– Осьо написано: склав чорноризець Феодосiевого монастиря Печерського. Це в мене один iз спискiв лiтопису – рiч безцiнна для всiх нас, русичiв.
Обережно далi розгортав пожовклий i ледь вже чи не напiвзотлiлий сувiй.
– Осьо, бачиш, написано: лiтописець Руський з Богом починаемо. Отче, благослови… Почнемо й ми. Отче, благослови нас.
І батько починав.
Єфросинiя завмирала в передчуттi дива-дивного, казки-сказання. І казка починала текти з батькових уст:
«Через багато лiт сiли слов’яни на Дунаi, де тепер земля угорська i болгарська, вiд тих слов’ян i розлилися, як веснянi води, слов’яни по зем
Страница 10
i i стали називатися iменами тих мiсць, на яких вони селилися…»В Єфросинii й оченята сяяли, як вона слухала батькову оповiдь iз того прадавнього, вже старезного пергаментного сувою, що звався «Повiсть минулих лiт». Справдi-бо – «розлилися, як веснянi води, слов’яни по землi…»
– Тату, таточку, це ж така лiпота! – захоплено вигукувала.
– Ти ж моя слов’яночка, – ласкаво казав iй батько-князь i так же ласкаво, але поетично i якось загадково, а тому хвилююче розповiдав iй про тих слов’ян, що звалися полянами й сiли по Днiпру, про древлян, якi в лiсах жили, дреговичiв мiж Прип’яттю i Двiною, про полочан, кривичiв з верхiв’я Волги, про радимичiв, в’ятичiв, хорватiв, уличiв, дулiбiв з Бугу, про слов’ян, якi замешкали бiля озера Ільмень, збудували мiсто Новгород, про сiверян на Деснi, Сеймi, Сулi…
– Так розселився слов’янський народ i вiд його iменi й грамота стала називатися слов’янською, – читав далi врочисто батько. – І була iх велика сила, слов’янських племен…
– І ми – слов’яни? – вкотре захоплено питала дочка.
– Слов’яни, слов’яни, – поважно вiдповiдав батько-князь i осiняв себе хресним знаменням. – Слов’яни-русичi, дякуючи Господу, ми. І маемо свою Русь, яку треба берегти вiд ворогiв i лиха рiзного, бо це – отчизна наша, iншоi не маемо… Мусимо берегти ii, яко чоловiк береже зiницi очей своiх. Бо iнакше – слiпота. Без отчизни – слiпота… А вже в лiто 852-е, – читав далi батько, – коли в грекiв почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю.
– І ми – русичi?
– Авжеж, доню, русичi. Славний наш рiд i народ, тож маемо i ми бути славними слов’янами.
– І – русичами! – вигукувала Єфросинiя.
– І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичi – единi у свiтi Божому.
І по хвилi додавав:
– Всi народи гейби хорошi, але ми, слов’яни-русичi, найкращi.
– Хай буде так, отче!
– Воно так i е, дочко, i буде так вовiк вiкiв! Амiнь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичi!
Тодi, здаеться, як нiколи, вони – батько й дочка, – були близькими. Не тiльки по кровi, а й по духу.
Вчив Прiсеньку свою тямковиту кирилицi.
– Осьо, донечко, буковки.
– Оцi гачечки-закарлючки?
– Оцi гачечки-закарлючки. Дивись, це аз, це буки, вiди… А це глаголь, добро… зело, земля, iже…
За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи вiд радощiв, що вона iх уже знае) i донька, Прiсенька його люба:
– Людiе, мислiте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, ерн, ер, ять… – i вже й геть полегшено i весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксi, псi, фiта, iжиця…
– Правильно, доню, iжиця в азбуцi всьому вiнець.
Розказував:
– Це брати Кирило i Мефодiй, просвiтителi, проповiдники православ’я. Вони вiдкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов’янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо iх. Тi, хто створюють букви – святi люди. Їм треба як богам ставити кумири. Вони достойнi поклонiння. Як i кожна буковка, ними створена.
Це – iстина. Істиною е i в нашi днi.
Є в кого нам i повчитися. Вiрменська мова – давньописьменна мова. Вдячнi вiрмени (самоназва iхня – хай, загалом iх близько 5 мiльйонiв) поставили пам’ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вiрменський алфавiт. Вiн сидить, а позад нього стела iз ним створеним алфавiтом – кожна буква вилита iз золота i прикрашена брильянтами…
Олександр Македонський завойовував свiт. Сам загинув при тому завоюваннi, нiчим його батькiвщина з того завоювання не збагатилася, ба, навiть сама втратила незалежнiсть, ставши областю чужоi держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навiчно завоював серця своiх единовiрцiв i назавжди увiйшов до когорти тих землян, якi допомогли нам стати людьми… Хоча всього лише створив буковки…
Вона таки тодi злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посмiхався.
– Дурне дiвчисько, маеш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дiвках.
А iй здавалось, що все те сниться. І вона нiяк не може проснутися. Дiди наяву i справдi були схожi на волхвiв – кудесникiв i чарiвникiв. Вибранцi богiв, посередники мiж небом i людьми, виконавцi волi Божоi… А ще волхви були охоронцями староi вiри i вiщунами. Вони жили усамiтнено, споживали дари i жертви, що приносили богам. Тiльки вони мали право вiдпускати довгу бороду, сидiти пiд час жертвоприношень i вiльно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русi за князя Володимира Великого було прийнято нову вiру, волхвiв переслiдували княжi люди, заганяли iх в глухi лiси, у хащi дрiмучi – як таких, що молилися язичницьким богам, вiстоювали стару вiру та обряди i не визнавали новоi вiри, християнськоi. А з нею i нового заморського бога.
То звiдки вони в Галичi з’явилися? З лiсових хащiв вибралися? І чого прибули до Галича, аж пiд Карпати? Щоб ii посватати за свого князя? Але хiба iхнiй князь не мiг деiнде ближче знайти собi княгиню? Княгинь нинi, як i князiв, на Русi вистачае. А вони зi своеi Тмутараканi прибули до неi, в Галич пiд Карпати. Ще й застерегли: твiй час на
Страница 11
тав. Готуйся!Який час? До чого вона мае готуватися, як ii застерiгае той старший сват з тризубцем на посоху?
– Молися, – сказали iй. – Духам предкiв, сонцю, вiтру i Словутицю, котрий ще Днiпро… Сватаемо тебе, князiвно галицька, за нашого князя Ігоря. Вiдтепер твоя доля буде пов’язана з ним. Як буде йому, так i тобi буде. Як нашi батьки i дiди казали: або зi щитом, або на щитi…
Батько iй пiдморгнув:
– Подавай, дiвко, рушники, покiль тебе добрi люди сватають.
І вона, пiдкоряючись наче своему-сполошеному серденьку, що пташкою билося в клiтцi грудей, подала рушники, якими й пов’язали сватiв, схожих на волхвiв з лiсових хащiв, котрi прибули до Галича з бозна якоi Тмутараканi…
А як пов’язали старостiв, вiдчула: ii час i справдi настав. Як пташку в клiтцi, так ii в князiвськiй каретi повезуть з Галича до далекого Новгород-Сiверського, де живуть якiсь сiверяни – боже, чи ж хоч русичi вони? – до якогось князя Ігоря, котрий раптом уподобив ii i якого вона i знати не знае, але який вiднинi стане ii долею до скону лiт. І нiхто вже не порятуе, бо час ii i справдi вже настав, i нiчого не вдiеш – така ii доля. А свою долю, кажуть, i на конi не обскачеш. Що тобi найменовано, те й буде. Бо така доля-доленька. А хто ii наперед знае?
Але вона свою долю i наперед знала. На Катерини,[6 - День великомученицi Катерини, 7 грудня.] коли вiдзначають свято дiвочоi долi. Напередоднi Катерини парубки постяться, щоби Бог послав iм добру жiнку. А дiвчата того дня ворожать i заклинають свою долю: прийди, покажись, якою ти будеш i чого менi од тебе чекати?…
Ранком до схiд сонця дiвчата йшли в садок, зрiзували гiлочку вишнi. В хатi ту гiлочку ставили у пляшку з водою i чекали свята Меланки. Якщо до Меланки вишня розiв’еться, зацвiте – добрий знак, що й доля дiвоча теж буде розквiтлою. Засохне гiлочка без цвiту – кепсько. Доведеться восени на Покрову благати: «Свята мати, Покрiвонько, покрий менi голiвоньку».
Увечерi на свято Катерини дiвчата сходились у чиiйсь хатi й варили спiльну вечерю – кашу. Опiвночi перед пiвнями (перед тим, як почнуть спiвати першi пiвнi) дiвчата беруть горня з кашею, обгортають його новим рушником i йдуть до ворiт «кликати долю». По черзi вилазять на ворота, тримаючи в руках горня з кашею, i тричi гукають:
– Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Як нiхто не озветься на запрошення, тихо буде навколо, це значить, що «доля оглухла». Журяться дiвчата, ганять долю: «Щоб ти зозулi не чула, блуднице моя!».
А коли ще й з неба зiрка впаде – погана доля. Лихо буде.
І Єфросинiя на Катерини ходила з дiвчатами закликати долю. Хоч дiвчата були простого роду, а вона князiвна, але на це не звертали уваги. Тримаючи обгорнене рушником горня з кашею, Єфросинiя трусилася. А що як доля не озветься? Чи вiтер пронесеться, собака десь заскiмлить, або вийде погана жiнка, нечепура закудлана, та ще й з хвостом. Тричi Єфросинiя на воротах погукала свою долю:
– Доле-доленько моя – де ти? Вiдгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинiя, сестронька твоя.
Проказала так, на воротах стоячи, завмерла – сторожко i сполошено. А у вiдповiдь – анi згуку, анi бодай якого шерхоту.
– Доле-доленько моя – де ти? Вiдгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинiя, сестронька твоя.
Ще тихiше стало у свiтi вечоровому. О, ненько рiдненька, невже ii доля заблукала? Невже вона сиротинка?
Зiбравшись з духом, втрете, стоячи на воротах i дивлячись вдалину, де спалахували вечiрнi зiрницi, вже чи не з вiдчаем крикнула:
– Доле-доленько моя – де ти? Вiдгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинiя, сестронька твоя.
І раптом у вiдповiдь пiвень як заспiвае, як заспiвае!.. Ще й крилами десь залопотiв. А дiвчатка Єфросинii в один голос:
– Твоя доля, князiвно, озвалася. Буде вона в тебе спiвоча й крилата. Полетиш ти скоро вiд свого князя-батечка i матерi княгинi.
– Куди… полечу? – розгубилася Єфросинiя.
– А то вже твоiй долi знати, куди. А тiко не будеш ти довго в батька-неньки. Бо доля твоя крилата, нiхто ii полiт не зупинить.
Це було в груднi, на свято Катерини, а по веснi, як Ярило зелом землю заквiтчав, i приiхали до Галича з якогось Новгород-Сiверського свати, схожi на волхвiв староi вiри…
У галицького князя Ярослава Осмомисла було п’ятеро дiтей: два сини – Володимир вiд законноi жони його батька, княгинi Ольги Юрiiвни, та Олег – вiд коханки, нещасноi Настаски, що так рано i так жахливо трагiчно завершить свое молоде життя, i три дочки.
Найстарша зосталася невiдомою на iм’я (була вiддана за князя Мстислава Ростиславича). В iменно-особовому покажчику до Лiтопису Руського названо 27 Мстиславiв – все руськi князi. Ім’я Мстислав було популярним княжим iм’ям на Русi. Старша дочка Ярослава Осмомисла була вiддана за Мстислава – у хрещеннi Федiр, – Ростиславича Хороброго, помер 1180 року, був князем новгородським, бiлгородським, вишгородським – князь куди пошлють? – смоленським, знову новгородським, великим князем киiвським – дуже недовго, – знову бiлгородським, втрете новгородським.
Найменша Вишеслава бул
Страница 12
жоною Одона, сина великого князя польського Мешка ІІІ Старого, а середня, Єфросинiя, або Фросенька, улюблениця батька, юне-юне дiвча, ставши жоною Ігоря Святославича Новгород-Сiверського, на вiки прославилась як Ярославна зi «Слова о полку Ігоревiм».А замiж вона йшла як Єфросинiя.
Єфросинiя Ярославна Осмомисл, як звали-прозивали ii батька, княгиня Галицька. Вона була, як i мати ii – проста й вiдкрита. Навiть ще простiша i ще вiдкритiша за княгиню Ольгу. Тож мати iнодi казала: ти, мовляв, не нашого, не княжого роду. Ти наче з простого роду, з отих, що люблять спiвати, веселитися i нiколи не сумують – що б там не було. Бо ж – простолюд.
Єфросинiя й справдi завше собi щось наспiвувала. Такою, мабуть, вдалася. Жила, як наче б iз пiснею на устах i народилася. Не в князiв, а в простiй родинi, бо нiчого в неi гордовитого i на позiр не було. Щира й вiдкрита, без потайноi думки – вона всiм подобалась. Особливо своiм голоском i своiми пiснями. З раннiх дiвочих лiт, звiдтодi, як ще пiддiвком безтурботним була, вже знала багацько пiсень – вiд няньок своiх, простолюдинок навчилася. А голосок у неi – то, казали, вiд небес.
А часом, як хотiлося спiвати (а спiвати iй завжди хотiлося, хоч у радощах, хоч у печалях-зажурi, тодi ще бiльше тягло до спiвiв), а потрiбноi пiснi пiд випадок не траплялося, сама щось там придумувала. Казали, гарно в неi виходило – просто лiпота! Пiсняркою, сказано ж, вона була вiд небес. Інодi наспiвувала про те, що бачила, що ii схвилювало чи привабило… Ласкаво сяяло сонечко – спiвала про сонечко, повiвав вiтерець – про вiтерець, гримiв молодий грiм-громенко в Карпатах – спiвала про нього, молодого грома-громенка, наставала весна – спiвала про весну, надходило красне лiтечко – про красне лiтечко… Жита половiли – про жита спiвала, пташки щебетали – i про iхнiй щебет спiвала, наче сама пташкою-серпокрилкою була… І ловко в неi виходило, бо сама була, наче пiсня вкраiнська. Почувши ii голосок, люди казали:
– Княгиня наша вже соловейком спiвае…
А ще вона знала багато прикмет, що межи людьми ходять, замовлянь. Наче вiд руських ведунiв чи волхвiв
iх набралася. Казала, що замовляннями вона й хвороби лiкувала, настрiй людям гарний дарувала. Лихо вiд хрещених та молитовних вiдводила. Буцiмто ii замовляння, так вiрили, мають чаклунську силу. Вiд замовлянь ii, ще казали, i рани швидше гояться, i серце добрiшим стае. А ще кров умiла замовляти, аби та зупинилася i з рани бiльше не текла. Замовить добре слово – i людинi вже добре. 1 Єфросиньцi вiд того теж добре.
Над усе любила сонечко. Навiть холодне, зимове («Бiдненьке, – казала, – ти таке змерзле, ходи до мене, я тебе погрiю…»). Особливо любила весняне сонечко. А лiтне – так над усе. Великою сонцелюбкою була. Часто зверталася до сонечка iз замовлянням:
– Добрий день тобi, сонечко яснее! Бо святе ти, ясне i прекрасне, чисте, величне й поважне, ти освiщаеш гори i долини, i високii могили – освiти мене, рабу Божу Єфросинiю, перед усiм миром – добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було нi любiшоi, нi милiшоi од раби Божоi нарожденноi, молитвяноi Єфросинii. Як ти ясне, величне, прекрасне, щоб i я така ясна була, велична й прекрасна перед усiм миром християнським. На вiки вiкiв – амiнь!
Про мiсяченько часто любила спiвати: «Ой не свiти, мiсяченьку, Не свiти нiкому, Тiльки свiти миленькому, як iде додому!»
Батько якось почув цю ii пiсню, розсердився:
– Про якого ти… миленького виспiвуеш?!. Гляди, як назнала – покараю, хоч ти й дочка менi. Миленького я сам тобi знайду i сам виберу.
А Єфросинiя, трохи посумувавши од батьковоi погрози знайти iй милого, по хвилi вже й спiвала собi:
Свiти йому ранесенько
Та й розганяй хмари,
А як же вiн iншу мае.
То зайди за хмари!..
Батько таки виконае свою погрозу – знайде iй миленького…
Чим Ігоря Сiверського привабила донька Ярослава Осмомисла з далекого Галицького князiвства, що вiн чи не через всю Русь послав до неi сватiв?
Вочевидь, коли б це дiялось в часи Івана Франка, Ігор Святославич вiдповiв би словами його пiснi… Власне, проспiвав би Каменяреву «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня». Зокрема рядки: «Чом твоi очi сяють тим чаром, Що то запалюе серце пожаром…» Запитуючи, сам би дивувався, бо вiдповiдi на це запитання нi тодi, нi тепер – немае.
І думаючи про Єфросинiю з Галича, або й розказуючи про неi, Ігор Святославич неодмiнно б пiдкрiплював свою розповiдь Франковою пiснею, що створена наче про неi, про Єфросинiю Галицьку:
Ой тii очi, темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, й сонця не схоче!
І чом твiй усмiх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти дiвчино, ясная зоре,
Ти моi радощi, ти ж мое горе!
Але в тi часи пiснi Каменяра «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» не було, хоч дiвчина така – з горiха зерня, що декому здавалася колючiшою терня, про яку казали, що вона чиесь горе i чиясь ясная зоря – була. (Такi дiвчата у всi епохи були, е i у всi майбутнi вiки будуть). Єфросинiя – зiронька ясная…
Але хоч як би нас не тягло
Страница 13
о лiрики, аби передати, як був закоханий сiверський князь у галицьку княгиню, та все ж мусимо вдатися до прози: до одруження вони не зустрiчалися. Єфросинiя Галицька-Осмомисл i вiн, Ігор Святославич, Сiверський князь.Як вона про нього нiчого не чула, так i вiн про неi…
Нi, вiн про неi чув. Власне, вiд карпатських гостей-купцiв якось почув. Коли тi приiздили до Новгород-Сiверського зi своiми товарами. А почувши – що вона княгиня, як та зоря ясная, – зненацька вирiшив: моя! Дiвчина, як зоря ясная!
Коли сватiв до Галича виряджав, гарненько iм наказував:
– В Осмомисла, кажуть, не дочка, а зоря ясная. Хочу, щоби вона менi свiтила i нiкому бiльше. Все зробiть, свати моi, – я вас щедро винагороджу, – аби князь Ярослав вiддав менi свою дочку, зорю ясную.
До всього ж, вiн багнув давно породичатися з галицьким князем. Впливовий князь. Знатний. Силу i вагу мае. Ще й полки залiзнi. Всi князi Русi його начеб аж побоюються. Принаймнi прагнуть з ним дружити. Кажуть, коли б вiн забаг захопити киiвський стiл – захопив би. Але йому i в Галичi гарно, на Киiв походом не йде. От з ним i захотiв породичатися Ігор. Рiч у тiм, що ближнi князi – чернiгiвськi, переяславськi, киiвськi, – таких дочок, як Єфросинiя Осмомислова, не мали, та й не дуже багли родичатися з якимось там удiльним князем iз якоiсь там дрiмучоi Сiверщини. Який, до всього ж, вважався – не без пiдстав – ненадiйним. Бо водив дружбу з половецькими ханами, а найперше, казали, iз старшим ханом Кончаком.
Самому ж Ігоревi потрiбна була пiдтримка впливового князя. Та ще такого, як Ярослав Осмомисл. Вiн на Киiв хоч i не зазiхае, але як захоче – стольний град Русi може захопити, сказано ж бо, залiзнi полки мае. І воевод умiлих та вiрних. Та й чутки, що в нього донька на виданнi – Ігор тодi саме наполегливо пiдшукував собi княгиню – як зоря ясная, привернули його увагу. Тож i вирiшив за одним рипом двох зайцiв убити: i з могутнiм Осмомислом породичатися (мати такого тестя – не зайве, бо на княжiннi все може лучитися), i зiроньку ясную собi взяти.
Породичатися з князем сiверським був не проти i сам Ярослав Осмомисл – все ж таки вiн з роду Ольговичiв, а це щось та важить. В майбутньому таке родичання може бути корисним – мало що може трапитись на княжiннi!
І доля Єфросинii, яку в княжому домi всi лагiдно та ласкаво звали Фросенькою та Прiсечкою, була вирiшена.
А щодо Франковоi пiснi, що з’явиться через столiття пiсля описуваних тут подiй, то в нiй i справдi все так, як було i в часи Ігоря Святославича – ба, ще й ранiше. Тут Іван Якович як у воду подивився, – i в нашi днi так. І в майбуттi теж так буде, i завжди про дiвчат радiсно-захоплено, щемко-нiжно спiватимуть:
Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
Ти моi радощi, ти ж мое горе!
Шлюб – родинний союз (це за тлумачним словником), спiвжиття чоловiка з жiнкою за взаемною згодою. Але життя е життям i в нього своi – хай i неписанi – закони та звичаi. Тому трапляеться, що шлюб – спiвжиття чоловiка й жiнки – не завжди укладаеться за взаемною згодою. Адже е шлюб фiктивний, морганатичний (офiцiйно невизнаний шлюб особи царського походження з особою нижчого походження, який не давав дiтям прав престолонаслiдування), меркантильний. Тобто корисливий, шлюб заради вигоди й збагачення.
А е ще шлюб з полiтичних мотивiв.
Їй випав останнiй.
І на нього ii згоди нiхто не питав. Батько в першу чергу. Нiкому вона не шлюбувала вiрнiсть, а любов прийде до неi вже в шлюбi.
Їi просто поставили до вiдома: виходиш, мовляв, за такого-то. Так… треба. І вся тут мова.
Єфросинiя була дочкою того Галицького князя Ярослава Володимировича, якого на вiки прославить «Слово»:
Гей, Галицький Осмомисле,
Княже Ярославе! Ти високо угорi
Сидиш на своему
Злотокованiм столi,
Гори Угорськi пiдперши;
Ти залiзними полками
Путь королевi заступив
Й Дунаю брами зачинив,
Метаючи, княже,
Через хмари тягарами,
Суди рядиш по Дунаю;
Крiзь грози твоi,
Всiма сторонами
Течуть по землi;
Одчиняеш ти Киеву
Кованii брами;
Ти стрiляеш iз отчого
Золотого столу
Десь за землями султани.
Кончака ти поганого,
Ти отого кощiя
Стрiляй, княже-пане,
За Руськую землю,
За Ігоря хороброго
Сина Святослава,
Та за його рани!
Недарма ж Ярослав Володимирович отримав у народi почесне прiзвисько Осмомисл. Як визнання його немеркнучого розуму.
Казали (iнодi навiть пошепки, з деяким аж острахом, i Єфросинiя тому вiрила): князь Ярослав справдi знае аж вiсiм смислiв! Що воно таке – знати вiсiм смислiв, вона не вiдала, але коли дивилася на батька, то таки вiдчувала деякий острах. Тож для дочки рiдний батько був як таiна-потайна – вiсiм-бо смислiв знае! Єфросинiя його аж трохи боялася. Для батька, мабуть, вже й тайн-загадок бiльше не iснуе, коли вiн знае стiльки якихось незбагненних смислiв! Мати – хоч i княгиня iз знаного роду, – все ж була простою, ясною i зрозумiлою, а ось батько-князь – загадка iз загадок. У Галицькому князiвствi вiн був не такий, як усi, гейби не такий! Бо
Страница 14
знав аж вiсiм смислiв i проти нього, казали, навiть знахурi-кудесники безсилi. Ба й мудрi змii його безсилi перехитрити. Якi саме вiсiм смислiв вiдав князь, того нiхто не знав, але галичани загадково казали: нам i мудрецiв не треба, i волхвiв-ведунiв, адже наш князь знае вiсiм смислiв – тож маемо покладатися на Ярослава!А вiсiм смислiв – це як вiсiм тайн, що iх нiкому не дано розгадати. Своiм батьком Єфросинiя таки пишалася. Адже тiльки в неi був такий батько – мудрий, як руський волхв-кудесник. А як князь – добре знаний чи не у всiх землях. За його правлiння значно розширилось Галицьке князiвство – до нього було приеднано землi в пониззi Дунаю, вiн збудував багато укрiплених градiв. В лiтописах писали, що саме Володимир Ярославич «затворив Дунаю ворота». Його й у Киевi поважали, а великi князi остерiгалися, щоб вiн був не пiшов на них походом за киiвський стiл – вiйсько вiн мав дуже. Полки залiзнi. Куди пошле iх – звiдусiль йому перемогу привезуть. Та й воеводи у нього – всiм воеводам воеводи! Поведуть залiзнi княжi полки галицькi – начувайтесь, ворiженьки лихi!
Вороги його остерiгалися, навiть дружити з ним намагалися. Та й своi князя боялися. І за його мудрiсть, за те, що знае стiльки смислiв. Не iнакше, як чаклун. Характерник.
Батька вона любила бiльше, як матiр. Можливо, за його загадковiсть, за ту славу мудреця, що супроводжувала отця. Княгиня Ольга, мати ii, була вiдкрита й зрозумiла, i нiчого загадкового чи таемничого в нiй не було. Просто жiнка – хоч i княгиня, хоч iз знатного роду, княжого. До батька iй було далеко. Це вона й сама розумiла, мужа свого остерiгалась i намагалась не перечити йому, iнодi дочцi скаржилась:
– Ми з тобою хоч i княгинi, але я у мужа, а ти у батька – безправнi. Запер вiн нас у Галичi, як рабинь своiх. Ми в нього наче простолюдинки у своiх чоловiкiв. Що нам накажуть, те й мусимо чинити. Слова свого не маемо висловити. Тiльки так, як вiн думае. Як вiн хоче. Бо хто ми для нього? Простолюдинки, та й годi, а вiн… Вiн мае осьм смислiв. Вiдчувае мое серце: лихо менi буде з таким мужем, а тобi з таким батьком.
Єфросинiя тодi з матiр’ю не погоджувалась, i вiд того матiнка зело дратувалася. Що дочка не за нею, а за «тим… який знае осьм смислiв»!
Неньку свою Єфросинiя зрозумiе пiзнiше. Як отець загуляе напропале зi своею любаскою. І заради любаски зруйнуе свою сiм’ю. Хоча… Може, вiн так полюбив Настаску – як звали коханку, – хто скаже? Береться ж звiдкiлясь у свiтi любов, от i до батька вона прийшла така… Така, що й свiт бiлий йому без Настаски немилим став. А може, в цьому й полягае щастя, га?
Князь Ярослав взагалi був передбачливим, умiло вертiвся в княжих чварах i нiколи й нiчим себе не заплямував – якщо не рахувати його любовних походеньок, до яких вiн був зело охочим. До жiнок, до вин…
Тут вiн вже дав собi волю-воленьку – як молодий лошак, який нарештi вирвався iз загону на буйнi луки. На всi умовностi махнув рукою – стрибати в гречку – так стрибати. Щоб аж гуло й лящало! Кохатися – так кохатися, бо раз на свiтi живеш. На тiм потойбiччi вин не буде, i жiнок, щедрих на кохання, теж. І це вiн, князь, який «високо сидiв на злотокованiм столi». Бiднiй княгинi Ользi й поскаржитись не було кому. Правда, галицькi бояри iй мовби спiвчували, i це едине, що тодi стримувало Ярослава Володимировича хутчiй запроторити свою законну в монастир, а до княжого терему привести любаску. Але ж i дорого iм обом – немолодому вже князевi й молодiй його коханцi – доведеться розплачуватися за своi, може, й щирi почуття, що вихлюпували з iхнiх душ через край, дуже дорого. Але це буде потiм, а поки що князь Ярослав i його любаска Анастасiя раювали чи не на сьомому небi.
«Вiн був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князiвства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (ii iм’я так i залишилося невiдомим iсторикам) Ярослав був зовсiм iншим, нiж його пихатий, жорстокий i пiдступний батько. Недарма й лiтописцi, й незнаний спiвець «Слова о полку Ігоревiм» удостоiли його однозначно високоi оцiнки: мудрий, добрий, освiчений, чесний, поважав церкву й умiв примусити сусiдiв i суперникiв на Русi поважати себе й свою землю», – М. Ф. Котляр.
«Феномен Ярослава Галицького досi лишаеться нерозгаданим, – пише П.П. Толочко. – Як нiхто iз давньоруських князiв другоi половини ХІІ ст., вiн удостоiвся однозначно високоi оцiнки сучасникiв. Прочитавши палке звернення автора «Слова о полку Ігоревiм» до Ярослава, можна подумати, що йдеться не про князя однiеi iз земель, до того ж не найбiльшоi на Русi, а про великого киiвського князя часiв розквiту його влади й сили… Не князь, а суцiльна доброчеснiсть. Вiн i бiдних пiдтримував, i в злагодi з законом Божим жив. Історики продовжили традицiю лiтописцiв i також характеризували Ярослава здебiльшого позитивно».
Невiдомо, коли вiн народився – очевидно, на початку 30-х рокiв XII ст.
Все свое чвертьвiкове князювання в Галичi[7 - Галич – давньоруське мiсто, розташовувалося н
Страница 15
березi р. Лукви (притока Днiстра) на мiсцi сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франкiвськоi областi. Зруйноване у 1241 роцi монголо-татарами. Галич – нинi мiсто Івано-Франкiвськоi областi Украiни на березi р. Днiстра.] Ярослав боротиметься з галицьким боярством, але, як свiдчать iсторики, так i не здолае його. Тамтешне боярство виросло з мiсцевоi племiнноi знатi й володiло багатими землями, селами й навiть мiстами. Воно багло самовладно правити у краi, а князь повинен був мати владу хiба що формальну. Виходить, Ярослав, могутнiй князь, вiдiгравав одну з перших ролей у Давнiй Русi, але вдома нiколи не був господарем. (Вдома – це у Галицькому князiвствi). З галицькими боярами у могутностi i гординi могли тодi зрiвнятися хiба що бояри Новгорода Великого. Вони верховодили над Ярославом, свавiльно втручалися не лише у державнi справи, а й навiть у його приватне життя. І все ж Ярослав правив, i за його князювання Галич досягнув i слави, i величi чи не найбiльшоi. Вiн пожвавив традицiйнi для Галицькоi Русi стосунки з Вiзантiею, допомагав руським князям вiйськовою силою у iхнiй боротьбi з половцями. На пiвнiчному сходi Галичина межувала з Волинню, на сходi – з Киiвською землею. Рубiж мiж ними проходив через верхiв’я Горинi, Случi i Пiвденного Бугу. Сусiдами Галичини на заходi були Польща й Угорщина, тож захiднi рубежi Галицького князiвства стали державним кордоном Давньоi Русi. Карпатськi гори слугували русько-угорським порубiжжям (давньоруськi лiтописцi називали iх горами «Угорськими», а угорськi – «Руськими»), До складу Галицького князiвства входила також i Закарпатська Русь.Оскiльки Галичина була ближче до Захiдноi Європи та Вiзантii i далека вiд половецького степу, то в нiй бурхливо розвивалися економiка й культура. Зростали мiста, що ставали осередками ремесла й торгiвлi. Найбiльшими серед них були Перемишль, Звенигород, Теребовль та Галич. Вiн мав потужну фортечну оборону на пiдвищеннi мiж рiками Луквою i Мозолевим Потоком. З пiвдня столицю оточували двi системи подвiйних i потрiйних земляних валiв та ровiв. Мiсто розросталося уздовж лiвого берега Лукви аж до самого Днiстра – там була торгiвельна гавань. А на посадi i в «пiдгороддi» розташовувались ремiсницькi майстернi.
А ще на благополуччi Галицького князiвства позитивно позначилась вiдсутнiсть амбiтностi в Ярослава – щодо свого мiсця в давньоруському князiвському табелi про ранги. Вiн був байдужим до великокнязiвського столу в Киевi, а тому галичани не несли тяжкоi повинностi по спорядженню вiйськ для походiв на iншi руськi землi, а це оберiгало Галичину вiд спустошливих набiгiв iнших руських князiв. Це чи не единий князь Давньоi Русi, який, маючи «залiзнi полки», не водив iх на сусiднi руськi князiвства i нiколи не брав участi в князiвських мiжусобицях-чварах. Ось чому його так високо шанували лiтописцi й позитивно вiдгукуються про нього й нинiшнi iсторики.
Вiддаючи Єфросинiю за новгород-сiверського князя Ігоря Святославича, Ярослав Осмомисл мав на метi ближче зiйтися з князiвським родом Ольговичiв, представники якого претендували на киiвський стiл i займали його.
Ольговичi – давньоруська князiвська династiя нащадкiв чернiгiвського i новгород-сiверського князя Олега Святославича (п. 1115 р.). Вони постiйно вели боротьбу за великокнязiвську владу проти Мономаховичiв, часто використовуючи для цього половцiв. Великими князями були Всеволод ІІ Ольгович, його син Святослав Всеволодович i онук Всеволод Святославич Чермний.
Найвiдомiшим з Ольговичiв, але це вже пiзнiше, стане онук Олега Святославича князь Ігор Святославич.
За нього й вирiшив – як уже мовилося, з полiтичних мотивiв, – вiддати Єфросинiю. Попри все, потай вiн теж претендував на великокнязiвський стiл i гадав, що таке родичання йому посприяе в цьому. Принаймнi надiйнiше утвердитись серед великих князiв.
Все вiдбулося аж занадто просто. Тому й обидно було до слiз. Отець навiть не запитав ii згоди (матiр вiн взагалi усунув вiд такоi подii, як замiжжя дочки, наче вона була нi при чiм!). Лише сказав, нiби мiж iншим:
– Ще одне – забув, – щось вiн перед цим дочцi говорив. – Пора тобi вже гнiздечко свое облаштовувати, пташечко. Допоки ж тобi в отця соловейком безжурним виспiвувати. – Єфросинiя не встигла й отямитись вiд почутого, як вiн i закiнчив, як присуд винiс: – Пiдеш за Ігоря Святославича!
І рушив з покоiв, вважаючи, що й так уже забагато мовив.
– Тату… – кинулась за ним дочка. – Що ти осьо говорив? Яке замiжжя? Я про се ще нiчого не знаю, еси.
– Досить того, що я знаю. А твое дiло – маленьке, – вiн завжди звик рубати з плеча. – Кажу, пiдеш за Ігоря Святославича. Все унадиться уборзi.
– Який… Ігор Святославич?
– Новгород-сiверський.
– Але це менi нiчого не говорить.
– Зате менi немало се говорить. Та й потiм… Ти надто багато говориш, дiвко на виданнi. Як я сказав, так i буде. Твое дiло маленьке. За кого скажуть, за того й пiдеш. Та й не забувай: ти донька князя, знаного на Русi. А доньки князiв завжди виходять за того, хто вигiдний кня
Страница 16
iвству. Єфросинiя – юне, трохи пустотливе й безтурботне дiвча, високе, тоненьке й гарненьке, яке до цього метеликом пурхало в батькових покоях – була до безмiру вражена. Хоча й знала, що князi вiддають своiх дочок, лише враховуючи вигоду для князiвства. Так дiяв i батько, а вiн у неi крутий владар, та все ж…– Отче, ти навiть не питаеш моеi згоди, еси?
– Нащо? – здивувався князь. – Досить того, що е моя воля. Та й Ігор Святославич згоден тебе взяти i з нами породичатися. Галицьке князiвство i Новгород-Сiверське тепер будуть заодно. Та й великi князi схвалять такий мiй вибiр.
– А я…
– А ти слухайся батьковоi волi. Кажу, так треба. Щоб ти пiшла за Ігоря Святославича.
– Але ж я навiть його не бачила.
– Побачиш на весiллi. Молодий, гарний князь i належить до знаних Ольговичiв. Це найбiльше його достоiнство.
– То я маю iхати у якусь там… Тмутаракань?
– Всього лише до удiльного Новгород-Сiверського князiвства. З часом Ігор стане чернiгiвським князем, i ти будеш серед руських княгинь не на останньому мiсцi. Кажу, все уладиться.
– Але ж я навiть не знаю, який вiн?
– Зате я знаю. Пiдеш, i все тут. Бо така моя воля. І потреби нашого князiвства.
На тiм розмова й скiнчилася. Боже, Боже!.. Єфросинiя зi сльозами на очах кинулась до матерi.
– Нене…
– Як батько вирiшив – так i буде, – вiдмахнулася княгиня-мати. – Вiн не лише тебе, а й мене не слухаеться. Навiть не зважае на нас. У нього на все своi розрахунки i що вiн насправдi мае на мислi, того нiхто не вiдае з простих смертних. А вибранець, Ігор Святославич, я чула, ще й нiчого. Пiдеш у сiверську землю княгинею, бо справдi, допоки ж тобi в батька сидiти? Що ти – гiрша за iнших? Сватають – iди. А там… там видно буде. А хто такий Ігор Святославич, я й сама не вiдаю. Лише чула, що е такий князь на Русi. Ольгович вiн, цим батька й привабив. А хто вiн за iден – замiж за нього вийдеш – дiзнаешся.
Але для людей, аби уникнути зайвих балачок, вирiшили все подати «по закону предкiв», так, як наче б усе вiдбулося не з волi князя Ярослава i його полiтичних розрахункiв, а з волi самого претендента на руку Єфросинii – уподобав галицьку князiвну сiверський князь Ігор Святославич, руки в неi прохав, що для самого князя Ярослава було негадано – як снiг на голову. Хоча що ж тут такого: у кого дiвка на виданнi, до того й свати путь-дорiженьку топчуть…
Далеких сватiв у княжому теремi Галича зустрiли з усiм пошанiвком, як i годиться сватiв на Русi зустрiчати.
– День добрий, вельможний, у свiтах знаний князю, – кланялись свати, старцi все суворi, бородатi, на волхвiв-кудесникiв схожi.
– День добрий, добрi люди, – князь Ярослав, як i велить звичай, вдавав, що не вiдае, що це за гостi i чого вони до нього завiтали. – Просимо сiдати у нашому теремi – ми гостям завсiгди радi. Повiдайте нам, хто ж ви такi будете, з яких краiв iдете, що й у наш Галич завiтали. Може, ви ловцi-охотники?
Старший сват, той, у кого посох був iз тризубцем, вiдкашлявся, бороду свою довгу погладив, неквапом почав:
– Ловцi ми, князю-господарю, охотники. А йдемо з краiв не далеких, але й не близьких – iз Сiверщини ми. Бiля Днiпра напали на слiд куницi, красноi дiвицi. Князь наш Ігор Святославич велiв нам: iдiть, каже, по слiду куницi, красноi дiвицi. В серце вона йому запала, люба вона йому стала. Ідiть, каже, по слiду, ловцi-охотники, куди слiд веде, туди й ви йдiть. Будь-що-будь, а знайдiть куницю, красну дiвицю, без якоi я вже i жити не можу. Звати ii Єфросинiя, князiвна вона… На руку нам пороша гарна випала, слiд видний, вiн нас вiв полями й лiсами, з одного князiвства в iнше, покiль i до вас, у град ваш стольний Галич не привiв. Певнi ми: куниця, красна дiвиця, у вас.
– Галич – великий, – одказуе князь Ярослав. – Та й куниць у нас пребагацько, красних дiвиць. Куди ж вас привiв ii слiд, га, ловцi-охотники? Може, вона деiнде?
– До твого терему, вельможний, у свiтах знаних, князю, слiд по порошi нас, ловцiв-охотникiв, привiв. У твоему теремi ховаеться куниця, красна дiвиця на ймення Єфросинiя. За нею ми й прийшли аж iз Сiверськоi землi. Вiддай ii за нашого молодого князя Ігоря Святославича.
– То чи торгуватися будемо? – дивуеться князь.
– Можемо й поторгуватися: у вас товар – у нас купець. Давайте й торгуватися. Скажете, що ви за свою куницю, красну дiвицю, хочете. Та й уладимось: у нас береза, у вас дуб, давайте разом гнуть. А поки що – хлiб-сiль наш, стiл ваш.
– Хлiб у вас приймаемо, гостi дорогii, – рече на те князь. – У нас товар, у вас – купець. Чом би й не поторгуватися. Та й береза у нас, а дуб у вас – давайте разом гнуть… Єфросинiе, де ти, кунице, красна дiвице, – гукнув дочку. – Ану, виходь на яснi очi наших гостей, ловцiв-охотникiв iз Сiверськоi землi. Було б слiду по порошi, кунице, не лишати, а тепер ховатися пiзно. Ловцi за тобою прийшли аж iз Новгород-Сiверського. Винось рушники, та будемо сватiв в’язати та до столу iх запрошувати.
У Давнiй Русi замiжжя означало… смерть дiвчини. У ii попередньому роду. Але в той же час i нове наро
Страница 17
ження в сiм’i судженого. Звiдси бере початок звичай брати прiзвище чоловiка, а його батькiв величати, як нових батька i матiр. З цим пов’язане i вiнчальне вбрання нареченоi. Можна вважати, що бiлий колiр означае чистоту, скромнiсть i непорочнiсть дiвчини. І це буде так. Але трохи… не так. У язичницькiй Русi бiлий колiр теж був кольором трауру. Як i в багатьох iнших народiв вiн е кольором забуття i в той же час пам’ятi. (Другим траурним кольором у весiльному вбраннi нареченоi тодi вважався червоний. В давнiй весiльнiй пiснi русичiв дочка звертаеться до матерi з проханням: «Не ший ти менi червоний сарафан»). Отож, бiле плаття нареченоi або червоний весiльний сарафан вважалися «скорботним» одягом дiвчини, яка начебто помирала для свого роду – коли виходила замiж. Адже пiсля весiлля вона ставала членом iншого роду, вже чоловiкового.У тi давнi часи i фата ще не була прозорою, як нинi, це була хустка iз щiльноi тканини, якою i закривали обличчя невiстки. Його нiкому не дозволялося бачити. Навiть за руки молодi трималися через хустку-фату.
Часто пiд час весiлля хустка-фата ставала мокрою вiд слiз. Наречена плакала не тому, що йшла замiж за нелюба (хоча i таке траплялося, адже ii волею i симпатiями нiхто не цiкавився), вона оплакувала свiй рiд, що його кидала, переходячи в iнший рiд; сльозами давала знати своiм вже втраченим батькам, як вона iх любила…
А вже пiсля замiжжя молода мала заплiтати двi коси, а не одну, як до замiжжя, коли вона перебувала у статусi дiвчини, i неодмiнно накривати голову хусткою, адже у волоссi ii знаходиться велика сила.
Весiлля вважалося початком нового сiмейного життя двох людей, тож про нього заздалегiдь починали домовлятися батьки нареченого i нареченоi. Вони ж i вибирали пару для свого сина чи дочки. А почуття останнiх тут не мали анiякого значення. І це було в нормi, адже так виходили замiж (женилися) батьки молодих, iхнi бабусi-дiдусi i взагалi всi предки. «Стерпиться, казали, злюбиться», та й по тiм. Яка там любов? Все будувалося на становищi сiм’i. Тодi в основному були тi шлюби, якi пiзнiше стали зватися шлюбами з розрахунку. І за такоi неволi (для молодих) розрахунок батькiв в бiльшостi виявлявся правильним, сiм’i виникали мiцнi i жили довго й щасливо. Хоча, звичайно ж, були й винятки. Зовсiм не поодинокi – життя е життя.
Розмову свати споконвiку на Русi починали здалеку.
– Молодий гусачок шукае собi гусочку. Чи не затаiлась у вашiй хатi гусочка? – питали свати, а iм вiдповiдали:
– Є у нас гусочка, та вона ще молоденька.
– Але зараз найкращий квас, – гнули свое свати. – Бо перезрiе – закисне. А жених наш он який: що родом, що тiлом, що красою, що дiлом!
Алегоричний спосiб ведення бесiди починався здалеку – це було необхiдно, аби вберегти молодих вiд втручання нечистоi сили i заплутати ii. Треба було хвалити жениха, його господарство, сiм’ю, а батьки дiвчини, якщо вони й радi були сватам, не повиннi були одразу ж давати згоду, налягаючи на молодiсть дочки («Та вона ж ще дiвчатко-курчатко, куди iй замiж!..») та небажання залишати батькiвську оселю, таку рiдну iй i затишну, де вона й справдi пташам у гнiздi почувалася…
Через все це, всi тонкощi й нюанси весiльного обряду, освяченого вiковими традицiями на Русi, довелося пройти галицькiй князiвнi Єфросинii Осмомисл. Не минаючи, як скаже через вiки Поет, «анi титли, нiже тii коми».
– Не нами заведено, – казали старi знаючi жiнки, – не нам його й рушить. Маемо жити за законами тих, хто до нас жив, i свято берегти все, що ними, прабатьками нашими, заведено – для нашого ж блага.
Однак, зважаючи на ситуацiю – молода в Галичi, а молодий у Новгород-Сiверську, – були й деякi винятки та замiни. Те, що належало за весiльними обрядами робити молодiй, ii батькам та родичам, робили вдома, у Галичi, хоч жених в той час i перебував за сотнi верст на своiй Сiверщинi. Але малося на увазi, що вiн теж у Галичi, незримо присутнiй, поряд, осьо-сьо… Тож коли виникала потреба його з’яви в тiм чи тiм обрядi, роль жениха грав хто-небудь з молодих бояр – наче вiд його iменi i за його дорученням. Казали, «заступав» молодого. Та попри все, весiльного ритуалу дотримувалися неухильно.
Але Єфросинiя, коли з’являвся боярин, «заступник» жениха, губилася i нiяк не могла збагнути: а за кого ж ii вiддають? «Потiм, потiм побачиш свого судженого, – заспокоювали ii бабцi, ревнивi прихильницi, щоб усе «було так, яко й треба». – Ще й надивишся, життя довге».
Старанно готували придане, вiдбирали для подорожi найкращi вози, мастили дьогтем колеса, щоб не скрипiли в дорозi (бо то означатиме, що вони «скаржаться»), в’язали паки одягу, рiзного начиння i, звичайно ж, готували вiд iменi молодоi та ii рiднi багатi дарунки молодому. (Вiн в той же час на своiй Сiверщинi готував найкращi дарунки молодiй та ii рiднi). Потiм вибирали найкращих коней з княжих табунiв, якi перед тим на полонинах Карпат нагуляли добру силу. Не скупилися на аргамакiв, як зветься порода швидких i витривалих верхових коней зi Сходу.
Остерiгалися осоромитись
Страница 18
еред женихом та його рiднею, перед родом Ольговичiв гоноровитих, як i перед усiма тамтешнiми сiверянами, тож старалися i нiчого князiвнi в дорогу не шкодували.– Глядiть менi, – раз по раз наказував, як гримав, князь Ярослав. – Робiть се дiло найлiпше. Вiддае дочку не хто-небудь, а сам Ярослав Осмомисл i не кому-небудь вiддае, а молодому Ольговичу… Вони, крiм Новгород-Сiверського, ще й Чернiгiвським князiвством володiють i на сам Киiв руки простягають… Наш товар, а iхнiй покупець… Щоби не закрутив, бува, носом…
Старалися… І батьки та рiдня молодоi, i тi, хто грав роль батькiв та родакiв молодого.
Все, все було тодi в Галичi, як зазвичай у подiбних випадках завжди було на Русi. А скiльки скринь наготували молодiй, скiльки добра у них наклали – за вiк його Єфросинiя не зносить. Скринi навiть повантажили на воза i в супроводi княжих вершникiв возили iх мiстом. Показували галичанам добро молодоi, запевняючи iх, що саме цi скринi повезуть до молодого.
Оскiльки галичани нi-нi та й ображалися, що таке гучне весiлля буде не в них, хоч замiж iде iхня князiвна, забагли подивитися на молоду – яка вона буде на весiллi в Новгород-Сiверську у врочистому вбраннi.
Єфросинiю вбрали – як справжню наречену вбирають на «справжне» весiлля – посадили в позолочену парадну карету отця, видiлили сотню хвацьких княжих вершникiв i повезли мiстом – люду показувати.
А дружки голосисто, задерикувато-весело виводили пiсню, що ii, вочевидь, самi ж щойно й склали на честь такоi подii – не морока це для спiвочого люду, а гарна забавка:
А в нашоi Єфросинii
Очi синi-синii…
Губки-губоньки малиновi,
Щоки-щiчки калиновi,
Як смерiченька рiвна,
Як мавка чарiвна…
(Фантазiя у спiвакiв була безмежна).
А хода, як у пави,
У дочки Ярослава.
А сама вона – як на морi лебiдка.
Добра, добра буде комусь жiнка!..
І тiльки в одному гуртi закiнчували, як у другом одразу ж пiдхоплювали:
А в нашоi Єфросинii
Од весняного неба
Очi синi-синii.
Очi синi-синii
У нашоi Єфросинii.
Ой що тобi, князю, що тобi, князю, ще треба?
У третьому гуртi тiеi ж митi пiдхоплювали:
Якоi трясцi,
Якоi напастi?
Хутчiй молоду забирай,
Пiд вiнець веди.
Буде тобi, князю, рай,
А нам хмiльнii меди
Та ще й коровай!
І тiльки в третьому гуртi закiнчували, як у четвертому починали, i все верталося на круги своя:
А в нашоi Єфросинii
Очi синi-синii…
Як волошки ужитi.
І всi гуртом пiдхоплювали:
Любо, любо, князю, будеш з нею жити.
Жити – не тужити,
Князювать на славу
Бери, бери доньку Ярослава!
Веселилися. Та й княжi люди щедро пiдносили спiвакам чималi корячки хмiльних медiв – тож спiвали й не вмовкали.
І всi дивувалися – яка ж бо iхня князiвна гарна, всiм нареченим наречена. Там i там перегороджували кортежу дорогу парубки галицькi i, як велить звичай, вимагали «вiдкупного». Викупити у них наречену. Боярин, який грав роль молодого, торгувався з ними завзято – такий був звичай. Ляскали по руках, i зрештою парубки, отримавши вiдкупне, пропускали карету далi – де й там iншi парубки повторять точнiсiнько так само. Чи й ще бiльший викуп вiзьмуть. «А чо, за таку наречену грiх скупитись».
І так тривало чи не цiлий день, доки всi галичани не подивилися на молоду князiвну, не поцмокали язиками, вигукуючи: «Не молода, а сама лiпота! Ловка князiвна дiстанеться князевi з Сiверщини».
Єфросинiя вiд тих оглядин так стомилася, що й розплакалася. Галичани були радi, що молода, прощаючись з ними, так «навсправжки» плаче. Казали:
– Файно плаче молода, тож так файно й жити буде iз своiм князем.
А тим часом запрошенi жiнки, пов’язанi рушниками – «коровайницi» – готували («бгали») коровай, що мав стати окрасою весiльного столу в Галичi (другий коровай на вже спiльне весiлля молодого з молодою спечуть там, у Новгород-Сiверську). По родичах молодоi ходили «звачi», звали до молодоi на коровай. На коровай завiтав i молодий, що його грав боярин – мовби за нареченою. І ii вiддали йому, аби вiн мав ii везти до себе на Сiверщину.
А втiм, за традицiею першою приiздила «мати» жениха (ii роль грала бояриня галицька), i iй показували невiстку. Мати мала першою дивитися, не жених – такi були звичаi. Жених мiг наречену на той час ще й не бачити. А вже потiм вiдбувалася змова чи рукобиття – ним остаточно й завершувалося сватання, коли домовлялися про витрати на весiлля, про подарунки з боку жениха, про оглядини його господарства родичами невiстки. А тим часом в домi невiстки збиралися родичi, готувалося пригощання. Приiздили родичi жениха i сам жених. Родичi невiстки приймали гостей з пошанiвком, виходили iм назустрiч, кланялись у пояс, саджали гостей на почеснi мiсця у передньому кутку пiд божницею, а самi сiдали бiля них. Якийсь час мовчали, дивлячись одне на одного – так вимагали правила пристойностi.
І ось наставало збуджене й приемне сум’яття в домi нареченоi, котра iз своiми подругами, як i велить традицiя, готувала придане – шили простирадла, вiдбирали рушники («утир
Страница 19
льники»), салфетки й «завiси», пiдбирали подарунки жениховi та його родичам. У свою чергу родичi невiстки теж мали клопотiв по зав’язку: обдирали тварин, пекли хлiб, смажили-варили яства, готували питво. І наречена щодня зустрiчала подружок – так годилося, – причитанням, скаржилась – теж так годилося, – на свою долю, плакала по своiй дiвочiй волi – за традицiею вона мала «голосити» бiля порога вiтальнi й обiймати кожного гостя.Потiм визначався день весiлля, оголошувалося придане, що було чи не найважливiшим обрядом руського весiлля. Воно складалося з постелi, домашнього начиння та прикрас (а часто й рабiв), грошей i нерухомостi, якщо наречена була iз знатного роду.
Починаючи iз «змови» (рукобиття) i до весiлля – який би не був довгий строк – жених не мав права бачити свою майбутню жону.
А потiм подруги нареченоi топили лазню (перед цим наречена мала кланятись подругам в ноги i просити iх затопити лазню). І там наречена причитала й голосила, прощаючись iз своею волею, коли iй все iдно розплiтали косу, розчiсували волосся. Пiсля лазнi – Єфросинiю це чекатиме в Новгород-Сiверську – рожевощока i схвильована, i рада-радiсiнька тому, що вiдбувалося, наречена з розпущеним волоссям сiдала в хатi за столом, все ще голосячи по своiй утраченiй волi-воленьцi. Це називалося: «наречена прощаеться iз своею красною красою». А красна краса у свою чергу вважалася символом дiвоцтва i являла собою вiночок зi стрiчками, надiтий на голову молодоi. Присутнi, слухаючи причитання нареченоi, як i велить обряд, плакали (наречена плакала чи не найгучнiше), а пiд час розплiтання коси виривалася i не давала ii розплiтати.
В останнiй раз волосся дiвчини заплiталося в одну косу – наступного дня iй уже заплетуть двi коси (символ замiжжя), i надiвали молодiй жiночий головний убiр – очiпок або кiку. Вiн щiльно закривав волосся, викладене або в пучок, або вiночком навколо голови. – на Русi жiнцi вважалося непристойним виходити на вулицю або знаходитись в домi при стороннiх без хустки…
Розплiтаючи Єфросинii косу, дружки жалiбно (а чомусь виходило нiби аж весело), виводили:
Ой просо, просо,
Ти ж моя золота руса косо.
Не рiк я тебе кохала,
Щосуботоньки змивала,
Щонедiленьки вбирала,
За iден день стеряла…
Голосисто i чомусь-таки аж радiсно дружки виводили:
За iдень день стеряла…
Невмолимо, як приречення, – так iй тодi здавалося, – надходив день, коли треба було вирушати в дорогу – ой, далеку, далеку, чи не на край свiту вiд Галича! Вирушати поiздом весiльним, на вози якого вже складали бочечки з медом. Ось тодi Єфросинiя заплакала насправжки, а не за обрядовою традицiею. Лячно стало вiд однiеi лише мислi, що треба покидати отчi хороми, де iй було так надiйно i затишно, i ладнатися бозна-куди i бозна до кого. До якогось Ігоря Святославича, про якого вона нi сном, нi духом… І в живi очi його жодного разу не бачила, а мае з ним вiднинi вiк вiкувати… Своiм ладом називати… О доле, чому ти така неласкава до дiвчат?… Ой, людоньки, та що ж це таке… Та за вiщо ж iй таке… Та вона ще й замiж не збиралася йти, як у Галич сватiв принесло…
– Не плач, дитино моя, не журися, – втiшала ii ненька, сльози витираючи. – Мене теж молоденькою та дурненькою, пташам ще неопереним, з батькового гнiздечка вихопили, завезли в далину пiд Карпати до князя, якого я до того теж у живi очi не бачила… Анiчого… Звиклася й пiд Карпатами. Бо тепер тутечки моя батькiвщинi. А твоею батькiвщиною стане Сiверщина. Радiй, що тебе посватано. І посватано за князя. Гiрше, коли б не посватали. Хай плачуть старi дiвки та восени Покрову благають: «Ой, Покровонько, покрий мою головоньку…» А ти ладнайся в дорогу. Радiй, що тебе князь посватав. Вже й поiзд весiльний, – казала, як вирок виносила, присуд жахливий, – княжi люди приготували…
Поiзд весiльний княжi люди таки приготували, а Єфросинiя все ще спiвала:
Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене, замiж дали
І свiт менi зав’язали —
Така доля моя!
Гiрка доля моя!
Чи не було рiченьки утопитися?
Чи не було кращого полюбитися?
Були рiчки – повсихали.
Були кращi – повмирали —
Така доля моя!
Гiрка доля моя!
В останню нiч перед поiздкою майже не спала. Їi наче щось трусило i тiпало. Душа не могла вгамуватися, Єфросинiя, на глупу нiч дивлячись (десь далеко над бескиддям Карпат свiркали блискавицi й ледь чутно гримiли громи), кудись поривалася, щось шукала. Те, що вже неможливо було знайти…
Лише пiд ранок якось змусила себе прилягти, а прилiгши, замовила вiщий сон:
– Живу в Киевi на горах, кладу хрест у головах, – хрестик пiд подушку вона й справдi на сон вiщий поклала, – з ким вiнчатися, з ким заручатися, з тим i за руки держатися…
Шепотiла в пiтьмi спочивальнi (а десь над бескиддям далеких Карпат блискавицi свiркали, громи гримiли, аж до Галича вiдлуння докочувалося), квола свiчечка ледь-ледь блимала…
– Понедiлок з вiвторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, недiленька-удовиця – який сон менi присниться
Страница 20
Дай менi, Боже, того повидати, з ким маю вiк вiкувати…Вiн i приснився, як на часинку заковизла. Той, до кого ii вранцi мали везти весiльним поiздом, на який вже поскладали бочечки з медом, з ким вона мала вiк вiкувати…
Ой, приснився ж, як перед нею уродився.
З’явився увi снi молодик, високий, тонкий станом, голубоокий князь. На головi в нього шолом позолочений у промiннi сонечка сяе, на грудях броня ратника, бiля пояса меч висить. Русi вуса й борiдка, приязнi очi… Стоiть, коня за вуздечку тримае i так ласкаво до неi усмiхаеться…
Єфросинiя й схопилася. Приклала руки до грудей, серденько чомусь сполошено-радiсно пташкою в грудях забилося…
Ой, приснився ж, як перед нею уродився…
Ой, гарний же князь, як намальований – треба хутчiй до нього в дорогу ладнатися, аби з ним вiк звiкувати…
Нянька до спочивальнi iз свiчкою в руках заглянула.
– Княгинько, дитинко, пора.
Єфросинiя намагаеться серце в грудях притримати – ось-ось воно, здаеться, випурхне з грудей…
– Вже… пора?
– Пора, княгинько, пора. Вже над Карпатами свiтае, i перед рундуком хоромiв княжих весiльний поiзд тебе чекае…
Коли в тi далекi часи галичани iхали зi свого Галича чи й взагалi з князiвства до стольного Киева (або на Надднiпрянщину), то неодмiнно казали:
– Оце iдемо в Украйну, – з наголосом на «а».
Казали так: в Украiну iдуть, – хоч Галичина й у тi часи була Украiною, бо входила до складу Киiвськоi Русi.
Але ще й у двадцятому столiттi з Галичини iздили «в Украiну». Згадаймо хоча б популярну свого часу пiсню Р. Купчинського: «Зажурились галичанки» (спiваеться жваво i весело): «Зажурились галичанки та й про тую змiну, Ой виходять нашi стрiльцi десь на Украiну: «Хто ж нас поцiлуе в уста малиновi, В карi оченята, в чорненькii брови?», Галичанки дарма хвилювались-побивались, було й у Галичинi – хоч стрiльцi звiдти й поiхали на Украiну – кому цiлувати iх в «уста малиновi».
І коли Єфросинiю, середульшу дочку галицького князя Ярослава Осмомисла, видавали замiж за Ігоря Сiверського, вона теж ледь чи не плакала. Не тому, що замiж видавали – вона вже була дiвчиною на порi, й пора було обзаводитись власною сiм’ею, – а тому, що вiддавали так далеко.
– Ой, завезуть мене в Украiну, не повернусь я бiльше в Галичину до свого батенька i до своеi неньки…
І – не повернеться. Бо й справдi завезуть далеко. Хоча й там, куди ii завезуть, була все та ж Украiна, що й у Галичинi.
Завезуть ii в Сiверську землю Киiвськоi Русi, а це ще далi Киева.
Сiверяни – одне iз схiднослов’янських племен (союз племен). Жили по Деснi, Сейму, Сулi – починаючи з І тисячолiття н.е. Займалися орним землеробством, скотарством, рибальством, мисливством та ремеслами. (Це у них дув сiверко – холодний, пронизливий вiтер). З VIII – до початку IX столiття платили данину хозарам. В кiнцi IX ст. разом з полянами ввiйшли до складу Киiвськоi Русi. Вiд назви цих племен походить назва Сiверського князiвства – куди й везли середульшу дочку Ярослава Осмомисла. Або – Новгород-Сiверське, по назвi свого головного мiста. Удiльне князiвство Чернiгово-Сiверськоi землi. Виникло у 1096 роцi, займало територiю по р. Сновi й середнiй течii Десни, пiзнiше й по р. Сейму. (В окремi роки до нього входила територiя в’ятичiв – дрiмучi лiси, заливнi луги… В серединi XII ст. вiдокремилось вiд Чернiгiвськоi землi – не обминула i його хвороба мiжусобиць. Вело боротьбу проти кочових племен – найяскравiший епiзод якоi описаний у «Словi о полку Ігоревiм». Пiд орудою того, до кого везли Єфросинiю в якостi жони – Ігоря Святославича. Але похiд той станеться значно i значно пiзнiше, пiсля того, як вони поберуться. Тодi ж Ігор вiдзначиться невдалим походом на половцiв i завдяки цьому назавжди залишиться в iсторii, та ще завдяки немеркнучому «Слову» про його похiд…
Валка возiв рухалась з галасом, з гудками-музиками, пiснями. На окремому возi iхали голосистi молодицi та дiвчатка, найнятi тiльки для того, аби вони спiвали в дорозi, звеселяючи поiзд галицькоi князiвни.
Обабiч валки скакали озброенi комонники з черленими щитами й мечами двосiчними. На передньому возi, – дещо кращому од iнших – поважно сидiв тлустий боярин, старший валки у званнi тисяцького. За ним на окремому возi другий ватаг – староста-сват. Потiм везли посаг молодоi, а за ним iхали свати, дружки, свiтилки, весiльнi бояри, свайбовi, слуги…
В серединi валки – розкiшна карета з молодою, що ii охороняли десятеро ратникiв-верхiвцiв – по п’ять з кожного боку.
Як проiздили селами, а вони хоч i рiдко, а траплялися на путi, селяни вибiгали на дорогу, привабленi гамором, свистом-гуком та пiснями.
– Паночки, хто се iде?
Їм гордовито одказували:
– Дочку князя Ярослава замiж веземо.
– Дай, Боже, iй щастя.
Вiд Галича до Теребовля i далi до Житомира – всi знали, хто такий князь Ярослав Осмомисл, тож не перепитували.
А далi Житомира, до Киева, потiм до Вишгорода, Чернiгова й до самого Новгород-Сiверського перепитували й уточнювали:
– А хто такий князь Ярослав?
Їм одказували: галицький
Страница 21
нязь.– А-а… Звиняйте, що не знаемо. Нинi князiв на Русi, що горобцiв… У псяку палицю кинеш – у князя попадеш.
У валцi скрипiв колесами особливий вiз, вiд якого так духмяно пахтiло. Це був медовий вiз. Та хура везла липовi бочечки iз золотистим духмяним медом.
Усiм стрiчним – а дорога неблизька i люду на нiй траплялося й траплялося, – наливали з бочки корячок меду.
– Пийте за здоров’я молодоi, Єфросинii, дочки князя Ярослава i завтрашньоi жони князя Ігоря. Щоб молодi щасливо жили.
Запрошенi пили-смакували, губи облизували. І дивувалися:
– Але ж i смачнющий мед! І якi се пчоли вам його нанесли?
– Нашi, галицькi.
– Та й у нас пчоли не плохi, але ваш мед – усiм медам мед. Щоб життя в молодих було яко мед!
Вважалося (i, звичайно ж, не без пiдстав): якщо комусь хтось щиро зичить щастя-добра i доброi долi, щастя i добро до того таки прийдуть. (Зичитимеш зло – прийде зло, яке тiльки й чекае, щоби його хто покликав i нацькував на ближнього свого). А Єфросинii всю довгу-довгу дорогу од Галича до Новгород-Сiверського тi стрiчнi, кого пригощали медом, незмiнно зичили щастя-добра i вдатноi долi. Дружки-подруги Єфросинii щебетали:
– Панночко наша найяснiша, княгиненько ти наша золота, тобi вже стiльки люд хрещений i молитовний набажав усiх гараздiв, що iх тобi вистачить на все твое подальше життя з Ігорем-князем.
Для цього – щоб люди щиро зичили молодiй всього найкращого (коли зичать все найкраще, все злее тодi втiкае, ображене, що його не звуть) – i котилася у весiльному поiздовi медова хура.
Доки до Киева доiхали, хуру чи не спорожнили – так щедро встрiчних медом пригощали на здоров’я та щастя молодих. Траплялися на путi села – усiх iхнiх мешканцiв пригощали. Тож шлях весiльного поiзду вiд Галича й до Сiверщини було прозвано медовим.
Вибiр «Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати; чи межи боярством,… чи межи князiвством» (Л. Украiнка) перед Єфросинiею не стояв – тiльки серед князiвства. Але iхала князiвна в далеку i незнану iй Сiверщину, як у якусь Тмутаракань, не вiдаючи, хто ж вiн, Ігор Святославич – i виглядом, i на позiр, i душею?
Для Єфросинii цей шлях з Галича до Новгород-Сiверського через Киiв та Чернiгiв був водночас i тяжким, i радiсним. Тяжким, бо дорога й справдi далека i трудна, а радiсним, тому що це була поiздка не просто в якесь там Сiверське князiвство, а поiздка до нового, незнаного життя, що чекало ii на тiй Сiверщинi. За довгу дорогу Єфросинiя наче подорослiшала на кiлька рокiв. Виiхавши з Галича «медовим» поiздом трохи наiвним дiвчам, вона приiде до Новгород-Сiверського вже зрiлою жiнкою. Княгинею. Хоча цей титул i мала вдома, але до поiздки нiколи не усвiдомлювала, що вона княгиня. А за дороiу збагнула, що ж це таке – бути княгинею. Та й удома вона була княгинькою, як ii ласкаво звали домашнi. Або ще – князiвною. На виданнi, звiсно. На Сiверщинi вона стане нарештi княгинею – не тiльки у смислi жони князя, а й у ширшому – княгиня Єфросинiя. А не якась там княгинька Фросенька чи Прiсечка. А вже потiм i на вiки й тисячолiття стане знаною свiтовi княгинею Єфросинiею Ярославною.
І лунатиме, лунатиме вiчно:
В Путивлi градi вранцi-рано
Спiвае, плаче Ярославна,
Як та зозуленька, куе…
Але це буде потiм, потiм, через роки й роки ii сiмейного життя з Ігорем Святославичем, який стане для неi коханим, любим ладо, а тодi…
А тодi, як визирала з вiконця своеi розкiшноi карети, що ii пильно всю дорогу стерегли-берегли комонники, бачила неоглядну далину – рiки, озера, гаi, лiси-бори, все край iй не знаний i чомусь, як здавалося, гейби ворожий до неi.
Можливо, тому, що край той, десь на пiвнiчному сходi Киiвськоi Русi, на межi з клятою Половеччиною, був iй, галичанцi з-пiд Карпат, незнаним, а вiдтак i чужим.
А вiдтак i ворожим. Принаймнi так здавалося. А може, воно так i було? Вiд iхньоi Сiверщини до кочiвницькоi Половеччини – рукою подати. Доброму коневi хiба то дорога? Тож щодня доведеться чекати лиха i бути готовим до всього – хiба то життя? Ще, чого доброго, захоплять жовтi кочiвники Новгород-Сiверський i поженуть тамтешнiй люд – i ii з ним, – у невiльницькi степи бiля Дону й Дiнця. Боже, боже, куди вона iде?
Та й самi сiверяни – незнанi iй i дещо загадковi – викликали в неi тодi легкий острах. Бо це тi сiверяни, про яких у «Повiстi минулих лiт» (батько iй ще малiй читав) писано, що вони «жили в лiсi яко i всякий звiр, шлюбiв не мали – ой, нене, нене, куди вона iде! – i ставали на iгрища мiж селами, сходились на тi iгрища, на пiснi й танцi, i тут умикали, тобто викрадали собi жiнок, перед тим змовившись з ними. А коли хто помирав, творили тризну над ним, а тодi вирубували довгу колоду i клали на ту колоду мертв’яка i спалювали. А пiсля того, зiбравши кiстки, вкладали в малу посудину (вона згодом дiзнаеться – у горщик) i ставили на стовпах при дорозi»…
Вона вже бачила край дороги, якою рухався ii весiльний поiзд, маленькi хатки на чотирьох ногах-стовпах, схожi на хатку на курячих нiжках баби Яги. Їх називали дивно – домовини-стовпи.
Страница 22
кожнiй хатцi – вiконечко. У тi хатки на стовпах-ногах, розказували iй, сiверяни ставили горщик з попелом спаленого покiйника. Це й були «домовини на путех», як писатимуть лiтописцi.Їй лячно було дивитися i моторошно на тi хатки з горщиками, наповненими попелом та недогорiлими кiстками покiйникiв.
Бррр! Боялася навiть виглянути з вiконця карети на тi хатки на курячих нiжках, як ото в баби Яги. Ще й вiконця в них. Для чого? Аби покiйники могли з них визирати?
Бачила бiля них i людей. В троiцьку суботу, розказували, на пальниках (кладовищах) збиралися чоловiки й жiнки, родичi померлих. Спершу плакали й голосили – особливо жiнки, серед них хiба ж такi е плакальницi! – за померлими, вчиняючи «великi воплi», а потiм з’являлися скоморохи з гуслями та рiзним дудками i затiвали всякi «бiсiвськi грища». І тодi тi, хто ще мить тому плакав, учиняючи «великi воплi», починали стрибати й танцювати, в долонi ляскати i пiснi всiлякi спiвати – часом i соромiцькi…
Ну й дивнi цi сiверяни! Як ти не будеш iх боятися, коли вони, поплакавши бiля мертвих, таке потiм вчиняють, таке… «Сатанинськi грища» влаштовують, танцюють i спiвають. Бiля покiйникiв! Щоби iм, мовляв, веселiше жилося у тому свiтi!
Не повiрила б, якби сама не бачила. Проiздили вони мимо тих хаток на чотирьох стовпах з вiконечками, у якi, мабуть, таки покiйники й визирають, а бiля них, взявшись за руки, водили веселi хороводи жiнки та голосисто виспiвували – перед тим добряче поплакавши, – пiд гуслi та дудки скоморохiв, веселi пiсеньки…
Але чому дивуватися, думала молода. Нема народу без звичаю. Де народ – там i свiй звичай. А так – люди, мабуть, усi, як… люди. Хоч i сiверяни. І треба до них звикати i життя iхне сприймати, як свое. Бо ж не на день вона замiж iде, на все життя, тож доведеться з ними вiк вiкувати. А найперше з ним, з князем iхнiм… Посмiхалася, уявляючи, який же насправдi ii суджений, якого вона так ще й не бачила. Хiба що увi снi.
Нi, нi, та й виринав з туману чи марева той князь Ігор, який приходив у Галичi до неi у сон (iншого Ігоря, реального, вона не знала): високий i вабний, тонкий станом юнак у позолоченому шоломi, в бронi на грудях, з мечем на поясi. Однiею рукою вiн тримав свого аргамака за вузду, а другою легенько iй махав… І очi його голубi так ласкаво сяяли, що iй нi-нi та й хотiлося сказати йому:
– Ладо мое…
Вiд стольного Киева до Новгород-Сiверського свiт не близький – 270 кiлометрiв. Виник град у 989 роцi на мiсцi поселення сiверян i спершу називався Новим городком. Перша письмова згадка про Новгород-Сiверський мiститься в «Повчаннi Володимира Мономаха своiм дiтям», датованому 1078–1079 роками. А ще ранiше, пiд 988 роком, у «Повiстi минулих лiт» записано, що iнший великий князь Володимир, хреститель Киiвськоi Русi, наказав будувати мiста «на Деснi, на Острi i на Рубежi, на Сулi i на Стугнi», щоб поставити заслiн набiгам кочовикiв. Тодi ж на мiсцi сiверського городища, на найвищому i найкрутiшому пагорбi придеснянських схилiв i звели укрiплення, стiни i вежi мiста-фортецi, що його спершу й було названо Новим городком. Швидко росло нове мiсто-фортеця, вже в серединi XI ст. там був княжий двiр, храми, мiцнi будинки дружинникiв i ремiсникiв, торговий посад. Основу Новгород-Сiверського складали ремесла, торгiвля, землеробство, скотарство, бортництво, лови.
І був Новгород-Сiверський оборонним форпостом для Киева вiд половцiв.
Пiсля Любецького з’iзду князiв 1097 року мiсто стало центром чималого удiльного князiвства, родовим гнiздом династii Ольговичiв – активних учасникiв княжих мiжусобиць. Особливо в перiод з 1097 по 1115 роки, коли там правив князь Олег Святославич – «Гориславич»,[8 - Олег Святославич (серед. XI ст. – 1.VIII.1115) – давньоруський князь, син великого князя киiвського Святослава Ярославича. Пiсля смертi батька (1076) дiстав м. Володимир-Волинський, але 1077 року його вигнав звiдти князь Ізяслав Ярославич. Змушений був втiкати до Тмутараканi, ставши князем-iзгоем. Згодом його захопили в полон – вважалося, що вiн безрiдний i нiким не захищений, волоцюга-бурлака – хозари й передали – продали? – Вiзантii. До 1083 р. Олег Святославич перебував на засланнi на о. Родос. У 1083 – 94 князював у Тмутараканi. Потiм в союзi з половцями вiдiбрав у Володимира Мономаха Чернiгiвське князiвство. Але через два роки змушений був вiддати його братовi Давиду. І знов тинявся неприкаяним та пiдбурював i намовляв половцiв «пошарпати добряче» Русь – мстив iй чи що? Але князi йому вибачили численнi зради – розумiючи, що вiн князь-невдаха, повiрили його клятвi бiльше не водитися з кочовиками i за рiшенням Любецького з’iзду 1097 року вiн отримав Новгород-Сiверське князiвство, де й князював до кiнця життя. За розпалювання князiвських мiжусобиць його названо у «Словi о полку Ігоревiм» Гориславичем. Багато горя завдав батькiвщинi цей невдаха-князь.] як вiн згодом буде справедливо – постiйно водив половцiв на Русь, – названий у «Словi о полку Ігоревiм»:
«Отодi за Олега Гориславича
Сiялись-росли усобицi,
Гинули вну
Страница 23
и Дажбоговi,В княжих чварах вiку позбавлялися.
Отодi в землi Руськiй
Не так ратаi гукали-покликали,
Як ворони крякали-кричали,
За трупи перекiр маючи,
Чорнi галки одна одну кликали,
На поживу вилiтаючи в поле…»
(Переклад М. Рильського).
Це вiн, Олег Святославич, на вiки став одним з найбiльших зрадникiв загальноруських iнтересiв. Першим почав наводити ханiв на Русь – щоб допомагали йому боротися з iншими руськими князями. Вчинивши, як писали давньоруськi лiтописцi, «каiнiв грiх». Недобрий приклад iншим подав. Наче вiн i не руським був, а без-божником-поганином.
Тож iдучи «медовим» поiздом з Галича до Новгорода-Сiверського, колишньоi вотчини Гориславича, Єфросинiя – ще Єфросинiя, а не Ярославна, – бiдкатиметься старшiй дружцi своiй:
– Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дiзнатися – який вiн?
– Знамо який, – дивувалася дружка. – Що ж тут i кумекати? Князь вiн.
– Не з князем менi доведеться жити.
– Іншi на твоему мiсцi тiльки й мрiють, щоби за князя вискочити, а ти…
– А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.
– Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч вiн i був дiдом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сiверщинi твiй Ігор старший.
– Так уже й… мiй?
– А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який вiн. Всьому свiй час, панночко моя найяснiша. А поки iдемо «медовим» поiздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приiдемо, не забудь свекрусi до землi вклонитися та й сказати: приймiть мене, мамо, я ваша невiстка…
І весело, хоч виходило дещо сумно, заспiвала (не так, мабуть, до княгинi, як сама до себе):
Ой ти, вишенько, ти черешенько!
Ой коли ти зiйшла, коли виросла?
Єфросинiя, думаючи щось свое, раптом вiдповiла:
А весною зiйшла, лiтом виросла,
На крутiм берегу становилася,
На крутiм берегу становилася…
Далi вони – молода княгинька i ii старша дружка, посхилявшись одна до одноi, спiвали в один голос, тiльки чомусь журно:
На Дунай рiку похилилася.
На Дунай рiку похилилася,
Молода дiвчина зажурилася…
А журитися Єфросинii було од чого, адже назавжди залишала рiдний Галич, родину, для якоi вона вже померла i мала iхати бозна-куди, у нову сiм’ю, аби там заново вiдродитися, але вже з чоловiковим прiзвищем, стати рiдною дочкою в чужих батькiв, забувши про своiх, Богом iй посланих при народженнi.
А може, нових батькiв iй посилав Господь?
Ой ти, вишенько, ти черешенько!
Ой коли ти зiйшла, коли виросла?
А весною зiйшла, лiтом виросла…
А перед внутрiшнiм зором Єфросиньки стояв високий i вабний, тонкий станом юнак – той, що в Галичi якось приходив до неi у сон, – стояв у позолоченому шоломi, в бронi на грудях, з мечем на поясi. Однiею рукою вiн тримав свого аргамака за вуздечку, а другою легенько iй махав. І очi його голубi так ласкаво сяяли-свiтилися, що iй нi-нi та й хотiлося сказати йому – як заспiвати:
– Ладо мое…
Потiм вiн зiзнаеться – вже за сiмейного iхнього життя, в одну iз щасливих ночей (а всi iхнi ночi будуть незмiнно щасливими):
– Коли ти iхала до мене на Сiверщину весiльним поiздом, часто вчувалося, як хтось лагiдно казав менi – наче на вухо нашiптував:
– Ладо мое…
Я аж озирався, але поруч нiкого нiколи не було. З вiтром принесло, думав я тодi. І в душу мою приходила лiпота.
Та ще вiдчував, як спiвали дiвчата дзвiнкоголосi, чи, може, вiтри пiсню чиюсь на Сiверщину приносили:
А в нашоi Єфросинii
Очi синi-синii…
II
…І збирався вiн стати змiеборцем на Русi – як Кирило Кожум'яка
У тi часи слов’яни успiшно просувалися вглиб степiв – вiд Киева i далi, далi на пiвдень, iм до того не знаний, але щедрий на родючi землi й пасовиська, до Азовського i Чорного, що колись звалося Руським, морiв. Зрештою, проторили пiвденно-схiдний торговий путь: вiд Киева до водороздiлу Днiпра i Сiверського Дiнця, i ще нижче, аж до верхiв’я Кальмiусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним i проходив територiею донецького краю. А Залозний вiд того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослi лозою плавнi в районi Днiпровськоi луки. І все складалося добре, колонiзатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти тi краi й освоювати землi, якi мали б давати гарнi врожаi, як зненацька з’явилися кочiвники.
Кочiвники, то й кочiвники. Простори великi, можна помиритися, мiсця i тим, i тим би вистачило. Та i яке, здавалося б, лихо могло бути сусiдам вiд прийшлих племен, бодай i чужомовних, i не схожих на тамтешнiх аборигенiв. Кочiвники (кочовики) – народ, плем’я, що кочуе. Часто переiжджае з мiсця на мiсце зi своiми житлами, майном…
Кочують, а не живуть, примiром, осiдло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочiвництво пов’язане iз частою змiною пасовища, стоянок, тощо. Аж нi. Не так сталося, як слов’янам гадалося.
До половцiв хто тiльки не кочував у Дикому Полi – землях мiж Днiпром та Доном, вiд Сiверського Дiнця й до Азовського моря, щ
Страница 24
й звалися тодi Диким Полем. Першими (принаймнi вiдомими з iсторичних джерел) скрипiли кибитки кiммерiйцiв – прадавне кочове плем’я в Пiвнiчному Причорномор’i та Приазов’i (себто нинiшня Донецька область), про яке писав ще Гомер.Потiм були скiфи, якi витiснили кiммерiйцiв. Це про них пророк Іеремiя виголошував в бiблiйнiй книзi, як про варварiв, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давнiй, народ, мови якого ти не знаеш, i не будеш розумiти, що вiн говорить. Сагайдак його – як вiдкритий грiб, всi вони люди хоробрi. І з’iдять вони жнива твоi i хлiб твiй, з’iдять синiв твоiх i дочок твоiх, з’iдять овець твоiх i волiв твоiх, з’iдять виноград твiй i смокви твоi, зруйнують мечем укрiпленi мiста твоi, на якi ти покладаешся…».
Про скiфiв у донецькому краi писав i Геродот, який жив у V ст. до н.е.:
«Земля у них рiвна, багата травою i добре зрошуеться: число рiчок, що протiкають через Скiфiю, хiба лише трохи менше за каналiв у Єгиптi. Четверта рiка Борис-фенес (Днiпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тiльки мiж скiфськими рiками, але й мiж усiма взагалi, крiм хiба що египетського Нiлу. Із iнших рiк Борисфенес найбiльш прибутковий: вiн дае прекраснi й розкiшнi пастiвники для худоби, чудову рибу у великiй кiлькостi, вода на смак дуже приемна, чиста… вздовж нього тягнуться чудовi орнi поля або росте дуже висока трава у тих мiсцях, де не засiваеться хлiб, бiля гирла рiки сама собою збираеться сiль у величезних кiлькостях, в Борис-фенесi водиться велика риба без хребта, що називаеться антокаями, i йде на солiння».
Про скiфiв писав i Гiппократ, що не було у них постiйних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на iнший зi своiми стадами рогатоi худоби, пiд прикриттям були дiти i iхнi матерi, а воiни, хоч чоловiки, хоч жiнки, бiльше знаходилися у сiдлi. Скiфськi племена ще називали «мешканцями повозок».
Потiм у Дикому Полi були сармати, алани. У V ст. н.е. сюди забрели гунни, такi войовничi, що наганяли жах навiть на Римську iмперiю, вони й потiснили до Карпат готiв.
Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печенiги, торки, а вже тодi половцi… (Пiсля них у Дикому Полi будуть монголо-татари, ногайцi, а вже тодi край цей почнуть обживати – надiйно, на вiки, – нашi далекi предки-слов’яни). Край той був вартий того. Перський iсторик ал-Джузджанi писав: «У всьому свiтi не може бути землi приемнiшоi за цю, води солодшоi за цю, повiтря кращого за це, лукiв i пастiвникiв бiльше за цi…»
А потiм з’явилися печенiги.
Кочiвники виявилися не просто завойовниками, а – грабiжниками, якi багнули жити за чужi статки, нажитi аборигенами тяжкою працею. Одним iз таких завойовникiв були печенiги, якi в кiнцi IХ столiття хлинули з-за Волги i зайняли степи мiж Доном i Днiпром.
Лiтописець називае 915 рiк, коли «придоша печенеги первое на русскую землю», хоч хозарам, iншим сусiдам Русi – i ворогам ii теж – вони були знайомi й ранiше. У VIII i IX ст. мiж хозарами й печенiгами велася постiйна боротьба i першi з великими зусиллями вiдбивалися вiд других. А коли печенiги захопили простори мiж Доном i Дунаем, всього лише один день путi вiддiляв iх вiд кордонiв Киiвськоi землi.
І вони той шлях постiйно долали. Імператор Костянтин – прийшлi племена дозоляли й Вiзантii, – говорив, що печенiги грабують Русь i завдають iй багато зла i збиткiв. (Інший iмператор, Олексiй Комнен, був доведений печенiгами та турками мало не до вiдчаю. Благав Захiд про допомогу: «Святiйша iмперiя християн грецьких, – скаржився, – дуже притiснюеться печенiгами й турками. Вони грабують ii щодня i вiдбирають ii областi. Убивства i наруги над християнами, жахи, якi при цьому творяться, нелiченi i такi страшнi для слуху, що, здаеться, обуриться навiть саме повiтря!..»)
Спершу руси старалися з прийшлими кочовиками жити в мирi (вiдома iстина: навiть поганий мир краще хорошоi вiйни), але… Печенiги багли не миру, а поживи за рахунок русичiв. Вони вiдрiзали русiв вiд пiвдня i особливо вiд Царгороду, влаштовуючи на днiпровських порогах постiйнi засiдки. Русь опинилася вiдрiзаною вiд Руського моря.
Про мир годi було й думати. Доводилось боротися – не на життя, а на смерть. За час iз 915 по 1036 роки киiвськi князi воювали з печенiгами 16 разiв – i це не рахуючи дрiбнiших сутичок, що були постiйними. Печенiги нападали й на Киiв, здебiльшого, коли вiн з якихось причин опинявся беззахисним. Тодi й наносили несподiваний удар у спину русам! Киiвськi князi змушенi були вiдсунути пiвденнi кордони Русi дещо на пiвнiч, майже до самого Киева, де по рiках Деснi, Остру, Трубежi, Сулi i Стугнi Володимир збудував для захисту вiд печенiгiв ряд фортець та укрiплень, що згодом стали мiстами. Очевидно, тодi ж почали руси нагортати обороннi вали, що отримали в народi назву Змiевi. Вони ранiше з’явилися i в Європi, на Приднiстров’i, вiдомi як Трояновi вали. Довжина Змiевих валiв на Украiнi – понад 2000 км, у тiм числi на Киiвщинi – понад 800 км. Бiля кожного валу
Страница 25
напольного боку йшов широкий i глибокий рiв. Вали доповнювалися iншими оборонними спорудами, зокрема ескарпами. Довжина деяких валiв сягала вiд десяткiв до сотень кiлометрiв, ширина основи – вiд 8 до 22 метрiв, висота в окремих мiсцях i тепер сягае 9 метрiв. Найбiльше вивченi Змiевi вали на Киiвщинi. Особливо рясно iх мiж рiчками – тi в свою чергу були додатковою перепоною для нападникiв. Залишки валiв збереглися вздовж багатьох рiчок та в межирiччях, де вали захищали простiр мiж рiчками. По лiнii валiв були невеликi круглi городища, периметр яких близько 200 метрiв. Радiовуглецевий аналiз деревини з валiв показав, що система укрiплень створювалася вiд II ст. до н.е. до VII ст. н.е. Себто за часом створення вони вiдповiдають Зарубинецькiй, Черняхiвськiй та Пенькiвськiй археологiчним культурам.Існуе кiлька гiпотез про iх походження. За однiею вали буцiмто нагорнули ще скiфи-землероби (серед них було багато слов’ян-антiв) – для захисту вiд набiгiв сарматських племен. Що сармати нападали на скiфськi поселення – факт, але щоб землероби нагорнули такi вали? Сумнiвно.
За iншою гiпотезою вали спорудженi пiвнiчночорно-морським королiвством готiв – для захисту вiд кочiвникiв-гуннiв. (Пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни фашистська Нiмеччина використовувала цю теорiю для територiальних претензiй на Украiну i Крим, хоча iснування готського королiвства в Криму – сумнiвне, була лише мiграцiя готських племен через цi територii).
Найвiрогiднiше, Змiевi вали нагорнули слов’яни – для захисту вiд кочiвникiв. Починаючи з часiв нашестя печенiгiв та торкiв, чи ще й ранiше – зайд у пiвденних степах, що межували iз Слов’янiею, а потiм i з Руссю, нiколи не бракувало.
…Жив та був на Русi богатир, звали його Кирило Кожум’яка.
І зiйшовся вiн у смертельному герцi з гiгантським Змiем Гориничем (символ небезпеки, що ii нiс Степ на Русь). Довго билися вони. Врештi-решт, руський витязь перемiг багатоголову гадину. Змiй, вiдчуваючи свiй швидкий кiнець, почав благати про пощаду. І навiть запропонував богатиревi роздiлити з ним землю порiвну.
«Дiлити те, що вже повнiстю належить менi? – здивувався Кожум’яка. – Та гаразд. Якщо ти хочеш дiлитися – давай дiлитися!»
Запряг Кожум’яка змiя в богатирський плуг, що його викував для цього вагою в 300 пудiв, та й погнав змiя. В того й очi рогом лiзли – в усiх його головах – як тягнув важелезного плуга. Але тягнув, дiватися нiде було, як Кирило пiдганяв його богатирською пугою. І провiв змiй борозну вiд Киева й до моря. А потiм i по морю провiв. А вже тодi Кожум’яка убив змiя, труп його вкинув у море, а борозна звiдтодi стала зватися Змiевим валом…
Починався вiн вiд невеликоi рiчечки Сiвери поблизу села Круглик Киево-Святошинського району i, з лiсiв вийшовши, потягнувся долиною Сiвери далi й далi на пiвдень – до самого моря. Як вважають дослiдники, вал насипаний в кiнцi V столiття, добудовувався ще й у VII столiттi нашоi, звичайно, ери. І сьогоднi вiн по праву вважаеться одним з чудес Киiвськоi землi.
Попiд валом з боку степу тягнувся глибокий рiв, наповнений водою – додаткова перепона для кочiвницькоi кiнноти. Можливо, вали збудували – принаймнi почали iх споруджувати, – ще анти-слов’яни, а руси часiв Киiвськоi Русi iх час од часу реконструйовували, досипали i змiцнювали – як надiйний захист вiд навали кочiвникiв. У тi часи на валах там i там цiлодобово знаходилася варта (стражi розташовувалися на такiй вiдстанi один вiд одного, аби могли бачити один одного), i тiльки завбачали в степах рух чужинських орд, як пiдпалювали димовi багаття, якi й застерiгали: на Русь кочiвники йдуть! Князi тодi швидко збирали рать. Вперше вали Середнього Поднiпров’я згадуються пiд 1093 роком – та пiд 1095 i 1149 роками, коли описувалися военнi дii проти половцiв. (Самi ж вали в лiтописах iнодi називалися Половецькими). Хоч iснували вони i в часи печенiгiв, i ще й ранiше, адже кочiвникiв, якi терзали Русь, у тi часи в степах нiколи не бракувало.
Минуть столiття безперервних вiйн Русi з кочiвниками, в тiм числi i з печенiгами. Частина iхня – торки, берендеi, – зрозумiвши безперспективнiсть боротьби з Руссю, почала найматися на службу до киiвських князiв, i звiдтодi вони захищали прикордоння Русi вiд своiх же спiвплемiнникiв. (Печенiги складалися з ряду племен, якi, на щастя Русi, часто ворогували мiж собою). Згодом основна маса печенiгiв пiшла за Дунай – Русь на якийсь час могла полегшено зiтхнути.
На той час Русь була сильною державою, тож вiдбила натиск кочiвникiв, завдавши iм вiдчутних поразок.
Але минуло столiття, друге, i пiвденнi степи на порубiжнi Русi захопили половцi, якi прийшли з рiвнин Пiвнiчно-Захiдного Казахстану.
«Кiннi вiйська тюркомовних кочiвникiв, iхнi кибитки з сiм’ями, величезнi табуни коней скоту стрiмко насувалися iз сходу, – пише один з авторiв, А. Лисянський. – Вони витоптували пiвденноруськi степи, серед яких розкинулись простори донецьких земель. Завойовники нападали на осiдлi селища i мiста Давньоi Русi, спустошували i грабували все на своему шляху».
Страница 26
«Багатства сусiдiв, – писав один з класикiв марксизму, Ф. Енгельс, – збуджують жадiбнiсть народiв, у яких багатство виявляеться вже однiею iз найважливiших житейських цiлей… грабунок iм здаеться бiльш легким i навiть бiльш почеснiшим, як творча праця».
До 1055 року кочiвники, якi прийшли з Середньоi Азii, повнiстю витiснили iз пiвденного Приднiпров’я племена печенiгiв i торкiв, якi там ранiше жили. На схiд вiд Русi iх називали кипчаками, на заходi – куманами, русичi ж iх стали називати половцями, адже колiр волосся нових сусiдiв, на вiдмiну вiд попереднiх, був солом’яно-жовтим. Себто половим.
Схiднi автори у XI–XV ст. називали захопленi половцями землi Дешт-i-Кипчак (Кипчацькi степи), а захiдна частина, яка межувала з Руссю, отримала в руських джерелах назву «Половецька земля». Або й просто – Половеччина.[9 - «…А в дальнейшем Поле, как мы знаем, стало частью России…» Це з iнтернетiвськоi статтi. Можна було б залишити це твердження – хоч воно й типове, коли в Росii все приписуеться… Росii (пам’ятаете iронiчне: «Россия – родина слонов»?), що Поле – себто Половеччина, – стала частиною Росii – це проста пiдтасовка, – i без коментарiв, але… Факти – рiч уперта. Тож дозвольте нагадати, що Половецька земля – це давньоруська назва територii мiж Дунаем i Волгою, разом з Кримом i басейном Дону та Сiверського Дiнця (а це вже Украiна, а нiяка не Росiя), на якiй в XI–XIII ст. кочували половцi. Половецька земля межувала з Галицько-Волинським, Киiвським, Переяславським, Чернiгiвським та iн. давньоруськими князiвствами. В арабських i перських джерелах ХІ – ХV ст. це – Дешт-i-Кипчак – Кипчацький степ. Вiн дiлився – Уральськi гори були лiнiею розмежування, – на схiдний i захiдний. Так ось територiя Захiдного Кипчаку i вiдома в давньоруських джерелах пiд назвою Половеччина. Сьогоднi це Украiна – Донеччина, а не якась мiфiчна «часть России».] Новi пришельцi зайняли увесь донецький край, кочували берегами Азовського моря, в басейнах Сiверського Дiнця i Самари (лiва притока Днiпра).
Про першу зустрiч з ними в руському лiтопису написано ледь чи не доброзичливо: «Приходи Блуш с половци, и створи Всеволод (син померлого роком ранiше Ярослава Мудрого) мир… и возвратишися (половцi) восвояси». Але вже у 1060 роцi ситуацiя рiзко змiнилася, коли половцi здiйснили перший набiг на руськi землi. Тодi нападникам не повезло. Хоч дружина Святослава – другого сина Ярослава Мудрого, який княжив у Чернiговi, – i була в численному вiдношеннi значно меншою – чи не в чотири рази – половцi були розбитi, чимало iх потопилося при втечi в рiчцi Сновi, а проводирi кочiвникiв були захопленi в полон. Але через рiк половцi таки взяли реванш, а в 1068 роцi вони розбили об’еднанi вiйська киiвського князя Ізяслава, чернiгiвського Святослава i переяславського Всеволода. Звiдтодi миру на пiвденних околицях Русi бiльше не було, прийшлi кочовики, шарпали Русь з року в рiк, ставши для неi справжнiм горем-лихом.
На чолi союзу половцiв стояло плем’я каiв, що в перекладi означае змiя. Оскiльки ж племен в половецькому союзi було сiм, кочiвники любили казати, що в змii сiм голiв. (Цю iхню поговiрку цитують арабськi й китайськi iсторики тих часiв). Так почав зароджуватися мiф про поединок руських богатирiв з багатоголовими змiями. Мине чимало часу, доки вже Володимир Мономах не розiб’е у 1103 роцi кочiвникiв – «скруши главы змеевые».
Штурмувати мiста половцi не вмiли та й не мали вiдповiдноi для цього технiки – стiнобитних машин, пороху. Розоривши околицi, вони брали в облогу мiсто, намагаючись взяти його змором. Якщо це не допомагало, йшли геть. Але найбiльшу небезпеку половцi, хоч як це не дивно, являли в якостi спiльникiв руських князiв у iхнiй боротьбi мiж собою та за киiвський стiл…
Про цi чвари-розбрати (на мовi лiтописця «котори») мiж князями руськими (часом i мiж братами, батьком та синами) розповiдае i Нестор у своiй «Повiстi минулих лiт». Зокрема й пiд роком (лiто) 1079:
«…то знов почалися чвари, Ярополк виступив проти удiльних князiв i, не дiйшовши до Звенигорода, був убитий проклятим нерадивцем, якого напоумили злi люди, лежав Ярополк на возi. І його проткнули шаблею. І тодi пiдвiвся Ярополк, висмикнув iз себе шаблю i скрикнув:
– Ох, таки спiймав мене ворог…»
«В лiто 1095. Предивне чудо трапилося в Полоцьку, вночi стояв тупiт, щось нiби стогнало на вулицi, i рискали якiсь тiнi – подоби людей, коли хто виходив iз дому, щоб подивитися, одразу на того незримо нападала моровиця, i вiн умирав од неi. І нiхто не насмiлювався виходити за ворота. А потiм i вдень мчали конi, однак iх не видно було. А було видно лиш копита коней, i уражали вони мором людей у Полоцьку i в навколишнiх землях. Того ж лiта знамення було в небi – нiби круг стояв посеред неба превеликий (у 1091 роцi було велике кiльцевидне затемнення сонця – В.Ч.). І того ж лiта засуха була така, що вигорала земля, i багато лiсiв спалахнули самi, i болота, i вiйна велика була. І половцi сунули звiдусюди, взяли три мiста i багато сiл взяли по обох берегах Днiпра того ж
Страница 27
лiта, коли Всеволод полював на звiрiв за Вишгородом, i вже були закинутi тенета, i гуканi гукнули, упала зоря, мов превеликий змiй, iз неба, i жахнулись всi люди, в тi ж часи земля стугнула так, що багато хто чув. Усе це коiлось тому, що помножились грiхи нашi i неправди…»У тi часи були постiйнi епiдемii, засухи, неврожаi та iншi стихiйнi лиха. Але ж i Нестор був правий, кажучи про те, що тодi багато було грiхiв i неправди на Русi з-за тих братовбивчих котор. Як ось хоча б i в цьому повiдомленнi: «…горе йому (Всеволоду) було од племiнникiв його: бо почали дозоляти йому, один вимагати надiлу: а iнший iншого, вiн же, щоб змирити iх, роздавав iм землi…»
Так дробилася колись сильна едина Русь, так кувалася руками своiх же ii поразка… А тим часом «половцi… пустилися воювати й спустошувати землю, i стояв плач великий на нашiй землi, опустiли села нашi й мiста нашi, i були ми гнанi ворогами нашими…»
1095 рiк. «Прийшов Боняк з половцями до Киева в недiлю увечерi i повоював навколо Киева, пiдпалив дiм княжий на Берестовiм…»
Того ж року, як повiдомляе лiтописець, «знов прийшов до Киева Боняк безбожний, шолудивий, потайки, мов звiр хижий, зненацька. І мало в мiсто не ввiрвалися були половцi; запалили оболонь перед Киевом i спалили монастирi й села. Прийшли поганi i до монастиря Печерського, коли ми по келiях вiдпочивали пiсля заутренi… І гукнули гуком бойовим бiля монастиря, i поставили два стяги перед ворiтьми монастирськими. А ми бiгли поза дворами, а iншi сховалися на хорах кам’яноi церкви Успенськоi.
Безбожнi сини вирубали ворота монастирськi i пiшли по келiях, виламуючи дверi, i виносили, коли щось знаходили в келii. Потiм спалили будинок святоi володарки нашоi Богородицi, i прийшли до церкви, i пiдпалили дверi, якi на пiвдень улаштованi, i другi – на пiвнiчнiй сторонi, i влiзли у притвор бiля гробу Феодосiя, засновника Печерського монастиря, хапали iкони, запалювали дверi i оскверняли вiру нашу, кажучи:
– Де бог iхнiй? Хай допоможе iм i врятуе iх! – та iншi богохульнi слова говорили, насмiхаючись. Тодi ж запалили «Красний двiр», який поставив благовiрний князь Всеволод на горi Видубицькiй. Все це окаяннi половцi запалили вогнем i вбили декiлька чоловiк iз братii нашоi. Хай же стануть вони колесом, хай стануть вогнем перед лицем вiтру, щоб погнало iх геть бурею, а обличчя покрило iм досадою! Звiдки вони прийшли на землю Руську, вороги нашi – печенiги, торки i половцi?…»
Вiзантiйський iсторик писав, що половцi являли собю велику небезпеку для Киiвськоi Русi. Вони були ще страшнiшими за печенiгiв, бо переважали iх чисельнiстю. Їх вiйськова тактика вiдзначалася блискавичнiстю набiгiв.
«В одну мить половець близько, i ось уже нема його. Налетiвши, вiн стрiмголов хапаеться за повiд, пiдганяе коня ногами i бичем, i вихором несеться далi, немовби хоче перегнати найпрудкiшу птицю. Його не встигли угледiти, а вiн уже зник з очей».
І з’явилися у тих багатих на трави i, здавалося, безмежних, вiльних степах кургани-могили, а на них забовванiли половецькi кам’янi баби. Монах Рубрук, посол французького короля, який в серединi XIII ст. проiжджав через половецькi степи, писав: «Комани насипають великий горб над померлим i ставлять йому статую, обернену лицем до сходу, яка тримае у себе в руцi перед пупком чашу». Це були зображення обожнюваних предкiв родоплемiнноi знатi, що iх кочiвники шанували i здiйснювали перед ними жертви.
Вже в XI столiттi в кочiвникiв хоч i зберiгався родоплемiнний устрiй, проте почали складатися феодальнi вiдносини у iхнiй початковiй стадii. Воiни, глави сiмей, займали привiлейоване становище, почали з’являтися багатi, що iх називали беями. А над главами сiмей стояли беки – глави роду. У свою чергу, роди об’еднувалися у племена (орди), що iх очолювали солтани. Союзами племен правили хани. На той час вже почали складатися й утверджуватися два племiнних союзи – днiпровський i донський. І степовики-скотарi опинилися в залежностi вiд кочовоi аристократii – вiд бекiв, беiв, солтанiв. Хани iз своею знаттю розподiляли пастiвники, встановлювали кочовi маршрути i зимiвки. Найкращi землi забирали собi феодали, адже iм належали i найбiльшi стада худоби, вони мали й найбiльшi комоннi вiйська. (А втiм, кожний кочiвник був воiном – збиратися у похiд iм було просто: день-два – i вже орда комонникiв на маршi). Академiк Рибаков писав про тi часи: «Лицарська Русь i тривожний, недобрий степ. Степ, повний тупоту та iржання кiнських табунiв, дими становищ, скрип возiв; рискають вовки, кружляють над Полем хижi птахи, хмарами йдуть незлiченнi вiйська половецьких ханiв».
Сутичок вже було не уникнути. У вереснi 1068 року половцi на чолi з ханом Шаруканом вперше нападуть на Русь i розiб’ють вiйська синiв Ярослава Мудрого. Але вже в листопадi русичi на голову розiб’ють степовикiв (об’еднавши своi сили) i захоплять в полон самого Шарукана.
Сутички, битви i взагалi жорстока боротьба з кочiвниками тривала аж до початку XIII ст. Руськi дружини успiшно вiдбивали напади кочiвникiв, самi ходили у iхнi
Страница 28
степи й отримували перемоги, але…Але тiльки за умови об’еднання, за умови, що князi виступали усi разом, единою раттю. Та навiть кiлькох князiв об’еднанi сили брали верх. Так, наприклад, у 1095 роцi киiвськi i переяславськi полки проникли в глибину Половеччини i завдали нищiвноi поразки степовикам.
Особливо успiшнi походи проти половцiв здiйснював у роках 1103, 1107, 1111 великий киiвський князь, видатний Володимир Мономах. Його ратi проходили всю Половеччину – аж до узбережжя Азовського моря, де були зимовi кочiвки степовикiв. Зрештою немирний степ був пiдкорений. Вiд одного лише iменi Мономаха, як свiдчать лiтописи, «трепетаху вся страны (половецька) и по всем землям изиде слух его».
Але вiдразу ж по смертi Мономаха (1125 р.) почалися княжi мiжусобицi, що завжди щедро родили на Русi отруйним зiллям, почали знесилювати Русь, i половцi знову кинулися грабувати прикордоннi землi слов’ян.
Це сьогоднi вже, ледь чи не поетично (з моторошним, однак, вiдтiнком) пишуть про тi лихi i тяжкi для Русi часи, коли вже й питання поставало: бути iй чи не бути державою з народом руським.
«Киiвська Русь виникла на околицi культурно-християнського свiту, на березi Європи, за яким простиралось безбереге море степiв, що слугували воротами Азii. Цi степи зi своiм кочовим населенням i були iсторичним бичем для Давньоi Русi. Пiсля поразки, завданоi Ярославом печенiгам у 1036 роцi, руськi степи на якийсь час очистились, але слiдом за кончиною Ярослава з 1061 року почалися безперервнi напади на Русь нових степових ii сусiдiв половцiв (куманiв). З цими половцями Русь боролась затято в XI i XII ст. Ця боротьба – головний предмет лiтописних сказань i богатирських билин. Половецькi напади залишали по собi страшнi слiди на Русi. Читаючи лiтописи того часу, ми знайдемо в них скiльки завгодно яскравих барв для вiдображення лих, яких зазнавала Русь iз степового боку. Полишалися ниви, заростали травою i лiсом; де паслися стада, там поселялися звiрi. Половцi вмiли пiдкрадатися до самого Киева; в 1096 роцi хан Боняк «шолудивий» ледь не увiрвався в саме мiсто, захопив Печерський монастир, коли монахи спали пiсля заутренi, пограбував i спалив його. Мiста, навiть цiлi областi порожнiли. В XI ст. Поросся (край по рiчцi Росi, захiдного притоку Днiпра нижче Киева) з часiв Ярослава було добре заселеним краем. Там мешкало змiшане населення: поруч з полоняниками ляхами, яких саджав там Ярослав, селились руськi вихiдцi i мирнi кочiвники, торки, берендеi, навiть печенiги, якi врятувалися вiд половцiв i пристали до Русi для боротьби з ними. Цi мирнi iнородцi вели напiвкочовий спосiб життя: влiтку бродили сусiднiми степами iз своiми стадами i вежами (шатра чи кибитки), а взимку на час небезпеки ховалися у своiх захищених становищах i мiстах по Росi, що були сторожовими военними поселеннями на степовому прикордоннi. Руськi, на вiдмiну вiд диких половцiв, звали iх «своiми поганими». Мешканцi Поросся жили в постiйнiй тривозi вiд нападiв зi степу. Зрештою, вони полишили мiсто Юрiвськ i пiшли до Киева – половцi спалили опустiле мiсто. Ще бiльших небезпек зазнавала сусiдня зi степом земля – Переяславська: по тамтешнiх рiках Трубежу, Супою, Сулi, Хоролу вiдбувалися чи не щорiчнi (в деякi роки й неодноразовi) зустрiчi Русi з половцями – край той поступово, але неухильно, порожнiв. Життя було непевним, повним тривог i лих. А тут ще й мiжусобицi княжi, що росли з року в рiк. Виникало питання: чи можна жити за таких умов? (Кияни, благаючи князiв припинити чвари, скаржились: «Допоки таке буде творитися? Нам нiчого бiльше не залишаеться, як запалити свiй град i пiти в грецьку землю!»). Русь виснажувалась в боротьбi з варварами. Нiякими угодами не можна було стримати кочiвницьке хижацтво, що було iхнiм звичним промислом. Мономах, наприклад, уклав з ними 19 «мирiв», передав iм чимало добра й худоби – i все марно.[10 - Володимир Мономах згадуватиме в своему Повчаннi: «Уклав я мирiв з половецькими князями без одного двадцять, при батьковi i без батька. І роздаровував багато худоби i своеi одежi. І вiдпустив iз оков сто кращих князiв половецьких, серед них братiв Шаруканевих, братiв Богу барсових i братiв Осеневих…» Не цiнували половцi такоi полiтики руських князiв: укладали з ними мири – охоче i тут же iх – теж охоче – порушували.] Аби жити в мирi, князi одружувалися на ханських дочках, але тесть, як i ранiше, грабував землi свого руського зятя. Русь окопувала своi степовi кордони валами, огороджувала iх ланцюгом острожкiв i военних поселень, влаштовувала походи в самi степи, дружинам в прикордонних зi степом краях доводилося чи не постiйно тримати своiх коней за повiд в очiкуваннi походу. В цiй виснажливiй боротьбi почали з’являтися богатирi. Але й вони нiчого не могли зарадити. В одному старовинному географiчному описовi пiвденно-захiдноi Русi XVI ст. автор зображуе якусь мiсцевiсть мiж Переяславом i Киевом у виглядi богатирського цвинтаря: «А тут богатирi кладуться руськi». До смертi Мономахового сина Мстислава (1132) Русь ще з успiхом вiдбивала пол
Страница 29
вцiв вiд кордонiв своiх i навiть iнодi вдало проникала в саму глибину половецьких степiв, але з його смертю iй стае не пiд силу стримувати натиск кочiвникiв, i вона починае вiдступати перед ними. Найбiльше вiд цього страждало сiльське населення на прикордоннi, не прикрите вiд нападникiв фортечними валами…Майже двовiкова боротьба Русi з половцями мае свое значення в европейськiй iсторii. В той час як Захiдна Європа хрестовими походами вела наступальну боротьбу на азiйський Схiд, коли на Пiренейському пiвостровi почався такий же рух проти маврiв, Русь своею степовою боротьбою прикривала лiвий фланг европейського наступу. Але ця iсторична заслуга Русi коштувала iй надто дорого: боротьба зсунула ii з насиджених днiпровських мiсць i круто змiнила напрям ii подальшого життя.
Почалося запустiння Русi. Внаслiдок нападiв половцiв i княжих мiжусобиць, чвар мiж своiми, першим зазнало спустошення Приднiпров’я. Рiчкова смуга по середньому Днiпру з притоками, здавна так добре заселена, з того часу порожнiе, населення кудись зникае…» (з Інтернет-видання).
Половецькi хани ще були сильними. І вiйська iхнi вельми численнi; ханська кiннота все ще була здатна наносити вражаючi удари. В той час Половеччина дiлилася на 40 округiв, кожен з яких мiг швидко виставити до 10 000 кiннотникiв – за нiч чи день. 400 тисяч озброених комонникiв, якi виросли при зброi i в сiдлi! Майже пiвмiльйонна армiя! І таке вiйсько, таку орду 40 половецьких округ могли виставити за якийсь там день-два. Це була величезна на той час сила, надто рухлива, мобiльна, добре навчена. Цього й не врахував князь Ігор Святославич, який у квiтнi 1185 року виступив проти такоi сили з дружиною, що навiть десяти тисяч не нараховувала. Себто в нього було менше тiеi збройноi сили, яку мiг виставити всього лише один хан. Чи один округ. А iх було сорок! І проти такоi сили зi своею маленькою силою Ігор безстрашно вирушив у похiд – на що вiн, самовбивця, розраховував? Що половцi не встигнуть об’еднатися, i вiн iх розiб’е поодинцi – одного хана за iншим? Але ж ханам зiбрати своi сили – що кумису попити. Звечора розiслати гiнцiв у своi краi, а через день дивись, i у нього вже нелiчена орда. Протистояти такiй силi могла лише об’еднана Русь.
1103 року Святополк киiвський разом iз Володимиром Мономахом, якi сукупно тодi правили Руською землею, зiбралися на раду в Долобську – урочище напроти Киева. Сiли в одному наметi: Святополк зi своiми боярами i Мономах зi своiми. «І почала розумувати i говорити дружина Святополка, – пише Нестор, – що «не годиться тепер, навеснi, йти в похiд», погубимо коней на бездорiжжi весняному. І тодi Мономах сказав: «Дивуюсь я, дружино, що коней шкодуете, на яких орють! А чому не помислите про те, що ось почне орати смерд, i, приiхавши, половчанин застрелить його з лука, а коня його забере, а в село його приiхавши, забере жiнку його i дiтей його, i все майно його? Так, коня вам шкода, а самого смерда хiба не жаль?»
Дружина Святополка на це не змогла нiчого вiдповiсти.
Нiби ж усi були згоднi: треба припиняти мiжкнязiвськi чвари – бодай перед лицем загрози, що ii несли Змii Гориничi зi степу, й об’еднуватись… Але, як вiдомо, дорога до пекла вимощена благими намiрами…
Рiдко про який рiк руськi лiтописцi не пишуть фразу, що вже стала для них звичною: прийшли половцi (поганi), пустошили…
Ось лише побiжна хронологiя iхнiх кривавих набiгiв на Русь в перiод пiсля князювання Володимира Мономаха, який, як ми знаемо: «сокруши главы змеевыя».
Але, як швидко час покаже, хоч i «сокрушив» тi змiевi «глави», проте лише на якийсь там час. Половцi оговтаються i зберуть ще бiльшi сили, ще могутнiшi й численнiшi своi кiннi орди i ще з бiльшим завзяттям ринуться на Русь. І почнеться на довгi-довгi столiття кривава веремiя на порубiжнi Руськi землi, коли князi воюватимуть iз загарбниками з поперемiнним успiхом.
Лiтопис Руський, березень 1103 року:[11 - Книгу цю писали триста лiт. Дванадцять поколiнь передавали з рук до рук вiкопомне перо. Передавали, щоб закарбувати дiяння давно минулих днiв. Закарбувати словом у пам’ятi тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.Книга ця – велетенська iсторична епопея. Подii в нiй розпочинаються з пралегендарного «сотворiння свiту» i закiнчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землi й на небi, на степових роздолах i на просторах морiв, на всенародних торжищах i в княжих гридницях, в монастирях i тюрмах, в iмператорських палацах i хижках трударiв. Тут двi тисячi дiйових осiб, вiдомих на iм’я i безлiч безiменних. Тих, що орали землю, кували залiзо, зводили мiста, писати книги, проливали кров свою, боронячи вiтчизну, i тих, що панували над ними, грабували, палили, ослiплювали, вбивали, ненаситнi на владу, землi, золото й рабiв.]
«І пiшли полки половецькi, як бори, i не окинути було оком iх, а руси пiшли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половцiв, i страх напав на них i трепет перед лицем руських воiв. І умлiвали вони самi, i коням iхнiм не було спiху в ногах, а руси весело на к
Страница 30
нях i пiшо побiгли на них. Половцi ж, побачивши, як руси кинулись на них, побiгли, не зупинившись, перед руськими князями, а нашi погнали, рубаючи iх, у четвертий день мiсяця квiтня. І велике спасiння вчинив бог у той день благовiрним князям руським i всiм християнам, а над ворогами нашими дав побiду велику. І вбили тут у бою двадцять князiв: Урусобу, Кочiя, Яросланопу, Кiтанопу, Кутанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрена, Сурбари та iнших князiв iхнiх, а Белдузя схопили.Володимир запитав Белдузя: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разiв, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не учив синiв своiх i рiд свiй не переступати клятви, i не проливати кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на головi твоiй». І повелiв вiн убити його, i тодi розсiкли його на куски.
…Взяли бо тодi вони скоту, i овець, i коней, i верблюдiв, i вежi з набутком i з челяддю… І прийшли на Русь з полоном великим, i зi славою, i з побiдою великою»…
Але не кожний бiй кiнчався так щасливо для руських князiв – всього за вiки траплялося. Та й того ж року, як пише лiтопис Руський, «Святополк поставив город Юр’ев, що його спалили були половцi».
Рiк 1106: «Спустошили половцi навколо города Зарiчська». Правда, тодi русичi, догнавши половцiв, «здобич одiбрали, а половцiв посiкли».
Рiк 1107: «У тiм же роцi прийшов Боняк, i Шарукань Старий, i iнших князiв багато, i стали вони коло города Лубни…» І тодi теж битва закiнчилася перемогою руськоi зброi: «Половцi побiгли, хватаючи коней, i другi, пiшi побiгли. Нашi ж стали сiкти iх, а других руками хапати, i гнали iх до рiки Хорола. Убили ж вони Тааза, Бонякового брата, а хана Сугра схопили i братiв його, а Шарукань ледве втiк. Покинули вони i обоз свiй, i взяли його руськi воi мiсяця серпня у дванадцятий день, i вернулися до себе з побiдою великою».
Через два роки – спроба замиритися.
«Пiшов Володимир Всеволодович i Давид Святославич, i Олег Святославич до хана Аепи i до другого Аепи, i вчинили вони мир. І взяв Володимир за сина свого Юрiя Аепину дочку, Осiневу онуку, а Олег узяв за сина свого Святослава Аепину дочку, Гiргеневу онуку, мiсяця сiчня у дванадцятий день».
Але вже через рiк, вiдбиваючи напад половцiв, «воевода Дмитро Іворович захопив вежi половецькi бiля Дону, тисячу веж вiн узяв…»
Рiк 1109: «Рушили весною на половцiв Святополк, i Володимир, i Давид Святославич, i дiйшовши до города Воiня, вернулися.
Того ж року половцi, прийшовши, пустошили довкола Переяславля по селах.
Того ж року взяли половцi полон коло города Чучина».
Рiк 1111: «І рушили на половцiв Святополк iз сином, Володимир iз синами, Мстислав, i Давид Святославич iз сином i Давид Ігорович, i пiшли вони, поклавши надiю на Бога, i на пречисту Матiр його, i на святих ангелiв його.
Перейшовши багато рiк… прийшли до Дону, i одягнулися вони в бронi, i виладнали вони полки, i пiшли до города Шаруканя. А князь Володимир, iдучи перед вiйськом, наказав попам своiм спiвати тропарi, i кондаки хреста чесного, i канон святiй Богородицi…»
Мешканцi половецького Шаруканя «поклонились князям руським, i принесли риби i вина, – i переспали тут нiч. А назавтра рушили вони до города Сугрова i, прийшовши, запалили його, а в четвер пiшли з Дону.
А в п’ятницю, назавтра, мiсяця березня у двадцять i четвертну день, зiбралися половцi, i виладнали половцi полки своi, i пiшли до бою. Князi ж нашi поклали надiю свою на Бога, i сказали: «Уже смерть нам тут, так станемо крiпко!» І поцiлували вони один одного, i, звiвши очi своi до неба, призвали вони Бога Всевишнього. А коли ж сталося зiткнення i битва сильна, Бог Всевишнiй глянув на iноплемiнникiв iз гнiвом, падали вони перед християнами, i так переможенi були iноплемiнники, i упали многi вороги нашi супостати перед руськими князями i воями на потоцi Дегiя.
…Коли ж настав понедiлок страсноi недiлi, знову iноплемiнники зiбрали вiйсько свое, многее множество, i виступили, як тi бори великii, i тьмою тьмущою вони й обступили полки руськii. І послав Господь Бог на помiч руським князям ангела, i пiшли половецькii полки i руськii. І зiтнулися половцi спершу з полком Святополка, i як грiм ударив, коли вони обидва зiтнулися чолами, i битва була люта межи ними, i падали воi з обох сторiн. Та пiдiйшов Володимир з полками своiми, i Давид Святославич з полками своiми, i побачивши це, половцi кинулися навтiкача. І падали половцi перед вiйськом Володимировим, невидимо битi ангелом, як це бачило багато людей, i голови летiли, невидимо зiтнутi на землю.
І побили iх у понедiлок страсний, мiсяця березня у двадцять i сьомий день. Побитi були iноплемiнники, сила-силенна, на рiцi Сальницi, i спас Бог людей своiх. Святополк же, i Володимир, i Давид Святославич прославили Бога, який дав iм побiду таку над поганими, i взяли вони здобичi багато i всякого багатства много – i скоту, i коней, i овець, i колодникiв багато захопили руками.
І запитали вони колодникiв, говорячи: «Як вас така сила i многее множество не змогли противитися, а скоро ви побi
Страница 31
ли?» А цi вiдповiли, говорячи: «Як ми можемо битися з вами? Адже iншi iздили уверху над вами при оружжi ясному i страшному, якi помагали вам?»То хiба се е не ангели, посланi Богом помагати християнам?»
1125 рiк: «Мстислав… на столi в Киевi замiсть отця свого мiсяця травня у двадцятий день. І коли почули це вороги-половцi про смерть Володимирову, то присунулися до городiв Баруча i до Бронькняжа, сказавши: «Вiзьмемо торкiв iхнiх». Та була про це вiсть Ярополку Володимировичу, i повелiв вiн гнати руських людей у Баруч i в iншi городи. Вороги ж, наскочивши, не досягли нiчого, Бог звiв на нiщо iхнiй намiр, але довiдавшись, що Ярополк у Переяславi, вони вернулися на Посулля пустошити.
Князь Ярополк, тим часом укрiпившись, пiшов услiд за ними з Божою помiччю, не ждучи пiдмоги нi од брата одного, нi другого, – з самими тiльки переяславцями вiн догнав iх бiля Полкстiня. Половцi, побачивши, що iх мало, вернулися назад i рушили, приготувавшись до бою, насупроти. І тодi благовiрного князя корiнь i благовiрний пагiн Ярополк, призвавши на помiч iм’я Боже i отця свого, з дружиною своею дерзнув на них. І коли зiтнулись оба полки, переможенi були поганii силою чесного хреста i святим архангелом Михаiлом. Частину iх побили, а частина iх потопилася в рiках…»
Рiк 1155: «…У тiм роцi прийшли знову половцi (по викуп) за мир i стали по город Дубницю i аж до верхiв’я рiки Супою…» Не помирившись тодi, але й не побившись, половцi втекли.
Зима 1159 – 60: «Тоi ж зими… пiшов Ізяслав на Смоленську волость… І там багато лиха накоiли половцi, вони взяли бiльше десяти тисяч душ, а iнших посiкли…»
1161 рiк: «…У тiм же роцi прийшли половцi многi до города Юр’ева. І взяли вони багато веж чорних клобукiв (якi були на службi в руських князiв – В.Ч.) по рiчцi Росi, i торчина Воiбора (Негечевича) убили… Чорнi ж клобуки, зiбравшись усi, поiхали вслiд за ними i настигли iх на рiчцi Росi. І багато вони побили iх, i здобич усю одiбрали од них, i самих захопили бiльше п’ятисот. Захопили вони також i двох княжичiв Сатмазовичiв i iнших княжичiв…»
Рiк 1164-й: «У тiм же роцi Василько Ярополкович побив половцiв на рiчцi Росi. Багато ж вiн iх руками захопив, i збагатилася дружина його оружжям i кiньми, а сам вiн багато викупу взяв за них…»
Зима 1166 – 67: «Тоi ж зими ходили Ольговичi на половцiв, а зима тодi була вельми люта. І взяв Олег Святославич вежi Кози (Сотановича), i жону, i дiтей, i золото, i срiбло, а Ярослав Всеволодович Белуковi вежi взяв. І, воздавши хвалу Боговi й пречистiй Матерi його, вернулися вони до себе…»
1170: «Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю, бо вiн iй хотiв добра усiм серцем. І скликав вiн братiв своiх i став думати з ними, кажучи iм так:
«Браття! Поклопочiться про Руську землю i про свою отчизну i дiдизну, бо ведуть поганi християн кожного року у вежi своi, а з нами присягу приймаючи i завше переступаючи. І вже вони в нас i Грецький шлях однiмають, i Соляний, i Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надiю на Божу помiч i на молитву святоi Богородицi, добути путi отцiв своiх i дiдiв своiх i своеi честi…» І сказали брати всi: «Бог тобi, брате, поможи в сьому. А нам дай Бог за християн i за Руську землю голови своi зложити i до мученикiв причисленими бути…»
…І взяли князi вежi iх по Углiрiцi, а другi – по рiцi Снопороду, а самих настигли коло Чорного лiсу i тут, притиснувши до лiсу, побили iх, а iнших руками побрали. Бастii ж (воiни ватажка ковуiв Бастiя) – та багато iнших гонилися вслiд за ними навiть за рiку Оскол, б’ючи iх. І таку вони взяли здобичi силу, що ото всi воi руськi збагатилися вдосталь i колодниками, i полоняниками, i дiтьми iх, i челяддю, i скотом, i кiньми. Християн же, вибавивши з полону, вони пустили на свободу всiх… вернулись до себе з радiстю великою, i були в домах своiх на самий Великдень…»
Рiк 1169. Киiвський великий князь Глiб Юрiйович вирушив навстрiч половцям, яких «прийшло безлiч, роздiлившись надвое. Однi пiшли до Переяслава i стали коло города Пiсочна, а другi пiшли по тiй сторонi Днiпра до Киева i стали бiля города Корсуня. І прислали вони обое послiв до Глiба, говорячи: «Бог посадив тебе i князь Андрiй на отчизнi твоiй i на дiдизнi в Киевi. Тому хочемо ми урядитись з тобою взаемно, i ми дамо тобi присягу, а ти нам, щоб нi нам не боятися вас, нi вас нам».
Князь Глiб Юрiйович, справедливо вирiшивши, що навiть поганий мир краще доброi вiйни – та й пора було з кочовиками помиритися, допоки ж шарпати одне одного, – пiшов до них укладати (уладнювати) мирову. Доки з одним уладнував, iншi половцi тим часом «поiхали за Киiв пустошити, i приiхали до Полонного, до церкви святоi Богородицi Десятинноi, i до города Сiмця, i взяли сiл без лiку з людьми, i з чоловiками, i з жiнками, i конi, i скот, i овець погнали вони в Половцi…» І це вони втнули, покiль iншi iхнi спiвплемiнники забивали князевi баки про мир!
Добре, що русичi, погнавшись за пiдступними кочовиками, наздогнали iх i «бившись, одолiли iх:
Страница 32
самих побили, а полон свiй одiбрали…»Але тут наспiли iншi кiннi загони половцiв, напали на русичiв. «І зустрiлися стрiльцi з обох сторiн, i була сiча люта, i порубали вони й стягоносця нашого, i чiлку стягову (китиця з кiнського волосу на знаменi, бунчук) обiрвали iз стяга, i прийшли в замiшання оба вiйська, б’ючись… І зiбралися нашi коло стяга, i вдарили на них, i стягоносця половецького порубали… Билися крiпко i, побачивши це, половцi побiгли, а нашi вслiд за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи. І взяли iх руками пiвтори тисячi, а решту iх побили, а князь iхнiй Тоглiй утiк… А християни, вибавленi з тоi неволi, вернулися до себе…»
Рiк 1171: «…стали половцi шкоду чинить по рiцi Росi…»
1176: «Прийшли половцi на Руську землю на русальнiй недiлi. (У 1176 роцi русальна недiля припадала на 16–22 травня – В.Ч.). Оскiльки Роман Ростиславич сидiв у Киевi, то вiн послав проти них брата свого Рюрика i двох синiв своiх Ярополка й Мстислава. Половцi тим часом узяли шiсть городiв берендицьких (якi були на службi в руських князiв – В.Ч.) i пiшли до города Ростовця… І настигли вони половцiв коло Ростовця. Але половцi, повернувшись, перемогли полки руськi i багато бояр захопили, а князi вбiгли в Ростовець.
А се Бог напустив кару на нас, оцих поганих, та не яко милуючи iх, але нас караючи, навертаючи нас до покаяння, щоби удержалися ми од лихих дiл. І тому карае вiн нас нашестям поганих. Се бо е бич його, щоби ми, смирившись, схаменулися од злоi путi…» (Лiтописець тут мае на увазi княжi мiжусобицi i чвари, коли один руський князь iшов вiйною на iншого, а половцi цим i користалися – В.Ч.).
1179. І знову тi ж самi слова: «Того року, мiсяця серпня, прийшли iноплемiнники на Руську землю, безбожнi iзмаiльтяни, окаяннi агаряни, нечистi виплодки диявола, сатанинськi норовом, на iм’я Кончак, призвiдця лиха правовiрним християнам, а особливо усiм церквам, де ото iм’я Боже славиться, а цими поганими хулиться – се не кажу одним християнам, але й самому Богу вороги. Бо якщо хто любить ворогiв Бога, то самi вони що приймуть од Бога?
Сей же богопротивний Кончак iз однодумцями своiми, приiхавши до Переяславля за грiхи нашi, багато зла вчинив християнам – тих вони забрали в полон, а iнших побили, а найбiльше побили дiтей.
У той же час Святослав Всеволодович вийшов iз Киева i стояв нижче Треполя, пiджидаючи до себе Ростиславичiв. Вiн бо ждав до себе половцiв на мир, а була князям iнша вiсть: «Вiйна!» І в той час пригнав посол од Володимира Глiбовича iз Переяславця: «Пустошать половцi навколо города». Почувши це, князi руськi пiшли за рiку Сулу i стали поблизу городища Лукомля. А коли дiстали про це вiсть половцi, вони кинулись втiкати назад своею дорогою, i князi вернулися до себе…»
«Став там станом злий ворог Тугарин, Змiя син. Заввишки вiн, як високий дуб, мiж плечима коса сажень, мiж очей можна стрiлу покласти. У нього крилатий кiнь – як лютий звiр: iз нiздрiв полум’я пахтить, iз вух дим валить. Не iдьте туди, молодцi».
За руськими билинами та казками й переданнями Змiй Тугарин – демон зла в образi пекельноi iстоти змiiноi породи. Вiн свистить по-змiiному, з його пащеки вилiтають дим, полум’я, iскри – жах!
Не вiдставав вiд нього i пекельний брат його Змiй Горинич – дракон iз 3, 6, 9 i навiть з 12 головами, страшний своiм всеспопеляючим вогнем. Горя цей Горинич (звiдси i прiзвисько його) завдав слов’янам (особливо русичам-украiнцям) чимало – вiками розбiйничав на Русi. Головний демон у змiiному кодлi, пов’язаний з вогнем i водою, лiтае по небу, але водночас спiввiдноситься i з низом – з рiками, норою, печерою, де у нього схованi скарби, неодмiнно чия-небудь викрадена царiвна, «руський полон», там же знаходиться i його численне потомство. З’являеться Змiй Горинич у супроводi грiзного гулу – «дощ дощить», «грiм гримить». Найгрiзнiша його зброя – вогонь.
«Не встиг Добриня сказати, як раптом потемнiло небо, а хмари на небi немае, – повiстуе билина, – i дощу теж немае, а грiм гримить, а грози немае, а вогонь блищить…
Пiдняв голову Добриня i бачить: аж летить до нього Горинич, змiй страшний з трьома головами, iз семи хвостами, з нiздрiв полум’я пахтить, з вух дим валить, мiднi кiгтi на лапах блищять…»
А ще ж був Тугарин Змiевич – демон зла, за руськими билинами та казками, в образi iстоти теж змiiноi породи. Навколо Тугарина сплiтаються змii вогненнi, вiн свистить по-змiiному, кiнь його iрже по-звiриному.
Полум’я, що вилiтае з пащеки, його страшна зброя. Сам вiн – символ дикого Степу i небезпеки, що звiдти йде.
А ще ж був Вогняний Змiй (Вогонь-цар), вiн мiг кришити камiнь, розщiплювати дерево, спопеляти все живе i людину в тiм числi. Пiд час нападу влаштовуе бурю i перемагае врештi-решт всiх. А ще ж був Змiй Вогняний Вовк, а ще ж був Змiулан, теж дракон змiевидний.
Жив у дуплi прадавнього дуба, втiлював собою стихiю вогню. Часто брав шлюб iз жiнками, навiюючи iм любов палку (з усiх змiiв вiн блискуче вмiв навiювати жiнкам жагучу пристрасть до них). Мужем був вигiдним, адже пост
Страница 33
йно приносив у дiм багатства iз скарбiв, схованих у землi – iх вiн легко i швидко знаходив, i жоден скарб вiд нього не мiг «заховатися». Вiд шлюбу цiеi змiюки з неперебiрливими жiнками народжувалися лише iстоти змiiноi породи…Уособленням загрози кочiвницького Степу в слов’янському фольклорi як символи зла i виступали змii гориничi, тугарини та iм подiбнi, що спалювали мiста i села, захоплювали хлiборобський люд у неволю…
Довгими зимовими вечорами, як над загаченою снiгами Сiверщиною лунко трiщали морози, гули-вили заметiлi, маленький княжич Ігор, сполошено прислухаючись до завивання завiрюхи, коли й не збагнеш, що то – хуга чи вовки-сiроманцi виють, – завмирав не дихаючи, зiщулювався в теплий клубочок…
І солодко-лячно було, i страшно-вабно. І хотiлося подивитися, а хто ж то вие – зима-зимонька чи вовки-сiроманцi? – i лячно було й до вiконця пiдiйти, на свiт бiлий – навiть серед ночi од снiгiв та заметiлi бiлий, – подивитися. А тим часом нянька, стара, довгоноса сiверянка, схожа на вiдьму з передань, розказувала княжичу, котрий скрутився бiля неi клубочком, про крилатих i багатоголових огнедишних змiiв – Горинича, Тугарина, Змiулана, якi налiтали на Русь iз свого страшного Степу – цур йому!
І хлопчик ледве дихав, сторожко прислухаючись то до розповiдей няньки, то до слюдяного вiконця терема, за яким чи заметiлi вили, чи вовки-сiроманцi, чи бiси лiтали та вiдьми на помелi. А мо’, й крилатi змii пiдкрадалися, ось-ось готовi вергати всеспопеляючий вогонь iз своiх пащек – багатоголовi ж!
У його тодi небагатому лексиконi слово «половець» було найстрашнiшим. Рiвнозначним змiям гориничам i тугаринам.
За роки свого дитинства, що минало на Сiверщинi, де були правiчнi лiси з непроходимими хащами, повними усiляких страхiть, маленький Ігор не раз, здригаючись, чув розпачливi крики городян:
– Половцi!!!
– Людолови прийшли!!!
І це було рiвнозначно криковi, що прилетiли змii гориничi.
Отець-князь спiшно збирав рать i вирушав у похiд – виганяти з Сiверщини й Чернiгiвщини (разом iз тамтешнiм князем) людоловiв iз Степу. Коли вони брали верх i поверталися з добром («Багатi вежi взяли!..») i полоном, а коли й половцi, як орда виявлялась великою, i тодi русичi потрапляли в полон, i iх доводилося викупляти з неволi – якщо вдавалося.
Інодi половецькi орди, як об’еднувалося по кiлька iхнiх ханiв – гориничi, тугарини сущi! – брали в облогу Новгород-Сiверський, i тодi стрiли iхнi, бувало, й на мiських вулицях падали… Мiсто рятував глибокий рiв та високий i потужний вал з дерев’яними стiнами нагорi, куди висипали чи не всi городяни, займаючи у загородах мiсця разом з воiнами батьковоi дружини – вiдбивалися хто чим мiг i як мiг. Слава Богу, кочовики так жодного разу й не зумiли увiрватися до мiста – горiшок виявився не по iхнiх зубах! Та вони, степовики на конях, зброя яких лук, меч, шабля, спис, – i не вмiли брати мiста. Та ще такi укрiпленi, як Новгород-Сiверський. Полякавши городян, погаласувавши кiлька день побiля валiв, спаливши посади, знiмалися й хмарами сунули на беззахиснi села…
І села гинули, як iз снiговоi хвищi, виринали жахнi потвори в кожухах i баранячих кудлатих шапках, бiлi вiд iнею на своiх низькорослих, але таких витривалих i прудких конячках, теж обледенiлих, облiплених снiгом…
Нападали i весною, i влiтку, i восени (взимку iм, хоч i снiги лежали великi, все ж було зручнiше – рiки замерзали, i не треба було шукати переправ). Хати горiли, кочовики вбивали чоловiкiв, жiнок та дiтей брали в полон i, женучи той полон разом iз кiньми та худобою, зникали, як привиди, у своiх степах побiля Дiнця…
Часто руськi князi, нашвидкуруч зiбравши ратi, наздоганяли людоловiв, рубали iх, звiльняючи бранцiв, але здебiльшого половцям вдавалося безкарно зникати у своему Полi, де над його безмежжям лiтали степовi орли, шумiла внизу тирса, а на горбочках свистiли товстi байбаки, а на високих могилах-курганах задумливо бовванiли кам’янi баби iз схрещеними на животi руками.
Там були iхнi становища, званi вежами, там ходили на багатих травах нелiченi табуни, там владарювали хани – великi, малi, знатнi й головнi.
Табуни в один день могли стати кiнною ордою i лавиною, що все змiтала на своему шляху, ринутися на прикордоння Русi – на Чернiгiвщину, на Переяславщину, Киiвщину… І горе вiками йшло на Русь, i вели його крилатi багатоголовi вогнедишнi гориничi та тугарини.
А застогнав, браття, Киiв,
Застогнав тугою,
Чернiгiв – бiдою:
Розлилися в землi Руськiй,
Розлились жалi,
І тече печаль велика
Серед Руськоi землi…
…Щовечора слухаючи безконечне, здавалося б, сказання своеi няньки, бабцi, що його доглядала змалку (нянька була холопкою, чи, як тодi казали, «робою», рабинею, вона прижилася у князiв Новгород-Сiверщини, була як своя, чи не на правах далекоi родички), так ось, слухаючи ii сказання про багатоголових та крилатих чудиськ змiевого роду (а стара – така вигадниця-штукарка, що ii повiсть i за вiк не переслухаеш!), завмираючи зi страху й цiкавостi водночас, коли i хотiло
Страница 34
я ще i ще слухати, i боялося усiм тiльцем своiм, маленький княжич оживав, бадьорився й смiлiв, як стара штукарка нарештi переходила до оповiдi про Кирила Кожум’яку, головного змiеборця Русi. І навiть схоплювався та, стикуючи кулачки, загрозливо вигукував (чомусь до слюдяного вiконця, наче в нього ось-ось мала заглянути та жахлива змiюка):– Ага-га-га!!! Ось зараз… Кирило Кожум’яка прийде! Вiн тебе так вiддухопелить своею довбнею, що всi твоi голови повiдлiтають, i сам ти здохнеш, тварюко нiкчемна!!!
– І був колись коло Киева змiй i кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дiвчину, – починала бабця.
– Подавишся, подавишся! – кричав до вiконця княжич, все ще погрожуючи невiдомо кому стисненими кулачками, а сам ставав колючим, як йоржик. – Або парубком, або дiвчиною! Як Кирило з тобою на герць стане i шандарахне тебе довбинякою!
По кiлька разiв перепитував та уточнював в оповiдачки, який саме Кирило на вигляд та де вiн живе.
– Пiд Киевом, над Днiпром, княжичу мiй. Там його хатка стоiть. Як затопить вiн у нiй, то дим аж пiд небесами стелеться… О, кажуть люди, – Кирило вже пiч свою затопив – день розпочався… Ось кулешу наварить, поснiдае та й пiде змiiв бити… А як вийде той Кирило до Днiпра кожi мочити, щоб потiм iх м’яти – тому ж вiн i прозиваеться кожум’якою, – то не одну мне, а дванадцять за раз.
– Ух ти!! – захоплено гукае Ігор i вiд збудження аж пiдстрибуе на мiсцi. – І я, коли виросту, стiльки кож буду за один раз м’яти!..
– Дурненьке, бо маленьке, – лагiдно посмiхаеться стара. – Кирило кожi мне, бо вiн – простий чоловiк. Чорна людина. А ти… Нащо тобi, княжичу, кожi м’яти, як ти, коли виростеш, князем будеш. А князям кожi м’яти не годиться.
– Але я все одно, як виросту, то змiя уб’ю! Хоч Горинича, хоч Тугарина! Щоб не лiтали до нас iз своеi Половеччини!..
Стискуе кулачки, оченята аж палають.
– Бабо, бабо, князi можуть бити змiiв?
– Як подужають, то чому ж… Можуть.
– А я подужаю! Як виросту, так i подужаю! Розказуй, розказуй, бабо, як Кожум’яка Змiя Горинича довбнею гатив!
– А так i гатив. Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку…
– Довбню, довбню, – перебивав маленький слухач.
– Може, й довбешку яку, я при сiм дiлi не стояла, тож i не пам’ятаю. Взяв вiн довбню, а в нiй, може, пудiв десять, та й пiшов до змiя. А змiй йому й каже:
– А що, Кириле, прийшов битися чи миритися?
– Битися, битися! – замiсть Кирила вигукуе Ігор.
– Де вже там миритися, – голосом Кирила одказуе стара. – Битися прийшов з тобою, iродом проклятим!
– Проклятим, проклятим!!! – пiдтверджуе й княжич.
– От i почали вони битися – аж земля гуде, – мережить далi свою оповiдь стара штукарка. – Що розбiжиться змiй та вхопить Кирила зубами, то так кусок смоли й вирве, що розбiжиться, та вхопить, то так жмуток конопель i вирве. А вiн його здоровенною довбнею, як добрий дуб завбiльшки, як улупить…
– Улупить, улупить! – аж верещить вiд задоволення Ігор.
– …як улупить, то так i вжене в землю. А змiй як огонь горить – так йому жарко. І поки збiгае до Днiпра, щоб напитись, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями i смолою обсмоливсь. Ото вискакуе з води проклятий iрод («Проклятий, проклятий», – шепоче маленький слухач), i що розженеться проти Кожум’яки, то вiн його довбнею тiльки луп! Що розженеться, то вiн його знай, довбнею тiльки луп!.. Луп та й луп! Аж луна йде. Бились, бились – аж курить, аж iскри скачуть. Розiгрiв Кирило змiя ще лучче, як коваль лемiш у горнi: аж пирхае змiюка, аж захлинаеться, проклятий, а пiд ним земля тiльки стогне…
А тут у дзвони дзвонять, молебнi правлять, а по горах народ стоiть.
– А по горах народ стоiть… – шепоче Ігор i такий блiдий, що аж бiлий. – А чого вiн стоiть?…
– Жде, що далi буде.
– Лучче б вiн Кожум’яцi допомагав змiя бити, – резонно зауважуе малий слухач.
– Може б, i лучче, так народ безсилий. Із змiем тiльки один Кожум’яка мiг упоратись… Так ось, народ жде, жде, жде… Коли це змiюка бубух! Ах земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так i сплеснув руками: «Слава тобi, Господи!..»
– Слава тобi, Господи! – вигукуе Ігор i нарештi переводить стримуваний подих. – Убив змiя Кожум’яка, убив!!.
– Ага, убив проклятого iдола. А вбивши, визволив князiвну i вiддав князевi. І увесь руський народ вiд лиха-бiди звiльнив, порятував. От звiдтодi урочище, де жив Кирило, i стало зватися Кожум’яками.
– Я теж… теж, як виросту, стану, як Кожум’яка, – сюди-туди бiгае збуджений княжич. – Уб’ю змiя, князiвну визволю, руський народ порятую. Тому я буду, буду кожум’якою!
Бабця добродушно посмiхаеться.
– Спи вже… Кожум’яко. Вiн тому так i зветься, що кожi м’яв. А ти ж не до чорного люду належиш, ти – княжич. І батько твiй князем був, i дiд… Як виростеш – князем будеш. А князевi не гоже кожi м’яти i кожум’якою прозиватися… Спи, княжичу, вже скоро й пiвнiч… Мене ще насварять, що ти до пiвночi не спиш.
– Як виросту, я стану великим киiвським князем!
– Да
Страница 35
Боже нашому телятi вовка пiймати.– Буду, буду! І змiiв гориничiв тодi, як Кирило Кожум’яка, битиму. Ще й богатирем, як Ілько Муромець чи Добриня, стану. І всiх, всiх змiiв повбиваю – як стану великим киiвським князем – отак!..
Лихими знаменнями привиджувалися Русi крилатi змii. Ось один iз записiв Лiтопису руського:
«У рiк 6652 (1144). Було знамення за Днiпром у Киiвськiй волостi: летiв по небу до землi немов круг вогняний, i сталося по слiду його знамення у виглядi змiя великого, i стояло воно в небi в денну годину i розiйшлося».
І далi Лiтопис додае:
«У той же рiк випав снiг великий у Киiвськiй сторонi, коневi по черево, на Великдень».
Всi були певнi, що снiги тi глибокi, а з ними i хурде-лицi-вiхоли, коли й свiту бiлого не було видно, морози трiскучi, коли й птахи на льоту замерзали, звичайно ж, на Русь принiс крилатий змiй.
То був метеорит, такий великий, що коли вiн падав, видно було його диск. Але загаченiй снiгами Русi, що вiдрiзана була вiд iнших краiн i народiв лiсами дрiмучими, в небi ввижалися змii крилатi.
У Киiвськiй Русi, вiд ii утворення й до загибелi, великих князiв, старших у державi русичiв (жаль, що вони так i не стали монархами i единовладними, з сильною централiзованою владою, царями-iмператорами, що пiзнiше врятуе Московську Русь вiд розпаду i перетворить ii на Росiйську iмперiю), за роки 912 – 1246 було чимало. Числом 88. За 334 роки набралося вiсiмдесят вiсiм великих князiв, якi за рiдкiсними винятками, так великими й не стали. І не змогли вгамувати розбрати самолюбивих, владолюбивих i недалеких удiльних князькiв – так званих молодших, – якi постiйно уявляли себе единими владиками Русi й успiшно ii розвалювали. Багато з них були на киiвському столi двiчi, тричi, чотири рази. І навiть шiсть разiв, як, наприклад, Святослав Всеволодович. І навiть аж дев’ять разiв, як Рюрик Ростиславич, але й цей рекордсмен не зумiв уберегти свою державу вiд мiжусобиць, що й стали причиною ii занепаду.
Але було iх – починаючи вiд Олега Вiщого – 912 р. i закiнчуючи Ярославом Всеволодовичем, який у 1246 роцi посадив у Киевi боярина Дмитра Єйковича, i Киiвська Русь як едина держава припинила свое iснування пiд ударами монголiв, – повторюемо, вiсiмдесят вiсiм.
Ігор, син Святослава, спершу княжич без удiлу, потiм князь новгород-сiверський, ще нiкому не вiдомий, але до бiса гоноровий, чий удiл межував з немирною Половеччиною i потерпав од неi чи не найбiльше, вже тодi збирався, за прикладом Володимира Мономаха, «сокрушить глави змиевые» i, звичайно ж, на бiлому конi в’iхати до стольного граду Киева i стати вiсiмдесят дев’ятим великим князем киiвським…
І навести нарештi лад на Русi. В юностi, бачачи, як слабне i кришиться держава на ворогуючi мiж собою шматки, уламки чогось ще вчора цiлого, вiн про це щиро мрiяв. І вiрив: боги покликали його, молодого князя з вiдомого княжого сiмейства, саме для цього – врятувати Батькiвщину.
Вiрив i…
І часом чинив, коли разом з Ольговичами встрявав у боротьбу за верховну владу, всупереч своiй палкiй юнацькiй мрii врятувати державу вiд розпаду. А натомiсть, як i всi Ольговичi, робив все, аби вона розвалилася. (Ольговичi того й не усвiдомлювали, головне було для них – захопити у Киевi владу). Але й тодi вiрив: як стане великим киiвським князем, так i врятуе Русь, об’еднае ii i згуртуе, i нiкому не дозволить, нiяким удiльним князям, ii далi розвалювати. А виходило замкнене коло: щоб врятувати Русь, стати великим киiвським князем, зосередивши у своiх руках всю повноту влади, треба було своею боротьбою за ту владу i далi розхитувати Русь.
Виходило невiдь-що.
Виходило, що, мрiючи змiцнити державу, вiн дiяв у таборi противникiв ii едностi. Але вкотре себе заспокоював: як стане великим киiвським князем, так i почне ii рятувати. Так, заспокоюючи себе i свое сумлiння, що все ще бунтувалося в ньому, вiн нi-нi, та й дiяв у спiлцi з ворогами Русi.
Якщо коротко, його бiографiя – за офiцiйними джерелами, – мае такий вигляд: «Ігор Святославич (1151–1201) – князь новгород-сiверський i чернiгiвський, другий син Святослава Ольговича. По смертi батька (1164) не отримав осiбного княжiння i жив з братом Олегом в Новгородi-Сiверському. У 1169 i 1173 роках брав участь у походах на Киiв, органiзованих володимиро-суздальським князем Андрiем Боголюбським. По смертi Олега (1180) вокняжився у Новгородi-Сiверському. З початку 1180-х рокiв неодноразово вступав у союзи з половецькими ханами i користався з iхньоi допомоги у боротьбi проти iнших руських князiв. У 1185 роцi разом з молодими князями несподiвано пiшов у половецькi степи i 13 травня зазнав нищiвноi поразки вiд ханiв Гзи (Кзи, Кзака) i Кончака, потрапив у полон, та незабаром зумiв утекти. Цей похiд І.С. оспiваний у «Словi о полку Ігоревiм», йому присвячено особливу воiнську повiсть, включену до Киiвського лiтопису пiд 1185. Дальшi його вiдносини з половцями були спорадичними. Виступав разом з iншими пiвденно-руськими князями проти Всеволода Юрiйовича володимиро-суздальського (1196). У 1198 став
Страница 36
ернiгiвським князем i залишався ним до смертi». (Малий словник iсторii Украiни, Киiв, 1997).Давно вiдома iстина, вiками перевiрена: не все так просто в людському життi, а в княжому, та ще у тi лихi часи, й поготiв. Не все було просто у життi й того, до кого везли медовим поiздом галицьку князiвну Єфросинiю Осмомисл. Вiн належав до клану невгамовних i гоноровитих Ольговичiв, якi постiйно i затято боролися з руськими князями – то за владу в Чернiговi, то за владу у стольному Киевi, часом залучаючи до цього i ворогiв Русi. Не був винятком i вiн.
Року 1093 половецька хатунь (ханська дочка) вперше стала великою княгинею киiвською, жоною Святополка II (Святополк-Михайло Ізяславич, син Ізяслава Ярославича). Їi батько, хан Тугоркан, був знаменитий на Русi (за свою вiроломнiсть, пiдступнiсть i жорстокiсть), його iм’я увiйшло навiть до билин. Ба, навiть у слов’янську мiфологiю, де вiн став прообразом Змiя (такий був лютий) Тугарина, Тугарина Змiевича – демон зла в образi iстоти змiевоi породи. Навколо нього сплiтаються змii вогнянi, сам вiн свистить по-змiiному, кiнь його iрже по-звiриному. Родич Змiя Горинича та Вогняного Змiя. В Киiвськiй Русi в епоху ii боротьби з кочiвниками Тугарин (вiн же Тугоркан) став символом дикого степу та небезпеки, що йшла звiдти.
В Руському лiтописi вiн згадуеться двiчi.
«Урiк 6602 (1094). Учинив Святополк (Ізяславич) мир iз половцями i взяв собi за жону дочку Тугоркана, князя половецького».
1096. «Прийшов Тугоркан, тесть Святополкiв, до Переяславля мiсяця травня у тридцять i перший день i став довкола города. А переяславцi заперлися в городi. Святополк тим часом i Володимир пiшли на нього по сiй сторонi Днiпра, i прийшли до города Заруба i тута перебрели рiку. І не провiдали про них половцi – бо оберiг iх Бог, – i, приготувавшись до бою, рушили вони до города. Городяни ж, узрiвши iх, зрадiли i вийшли до них обох. А половцi стояли по тiй сторонi Трубежа, приготувавшись до бою.
Коли ж Святополк i Володимир вбрели в Трубiж до половцiв, то хотiв Володимир почати ладнати дружину, але вони не послухалися його, а вдарили в конi до противникiв. І, це побачивши, половцi кинулись втiкати, а нашi погнали вслiд за ворогами, рубаючи противникiв.
Учинив у той день Господь спасiння велике, мiсяця червня у дев’ятнадцятий день переможенi були iноплемiнники. І князь iхнiй Тугоркан убитий був, i син його, i iншi князi многi тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, i взяв його Святополк, яко тестя свого i яко ворога. І, привiзши його до Киева, погребли його на Берестовiм на могилi, межи дорогою, що йде на Берестове, i другою, що йде в монастир Печерський».
Майже всi Рюриковичi порiднилися з половецькою знаттю – приклад цьому подав Мономах, який одружив своiх синiв на половецьких царiвнах.
Засновник Москви Юрiй Долгорукий (син Мономаха) принаджував до свого двору «лепших» ханiв половецьких з волгояiцьких орд, якi сидiли на Волго-Каспiйському торговому шляху. Андрiй Юрiйович Боголюбський за зовнiшнiми ознаками i звичками та вдачею був швидше половцем, анiж руським. В Олександра Невського (правнук Юрiя) половецькоi кровi було бiльше, як слов’янськоi.
Святослав Ольгович Новгород-Сiверський був сином однiеi половецькоi хатунi (дочки Тугра-хана) i чоловiком другоi – дочки хана Аепи. У князя Ігоря Святославича, виходить, половчанками були бабця i мачуха.
Варто додати, що з половецькими нареченими приходила почесна охорона на вiчне поселення (сотнi воiнiв iз сiм’ями). Вони селилися навколо княжих палацiв i ставали одним з компонентiв змiшаного мiського населення.
Ігор (в хрещеннi Георгiй, але пiд другим своiм iм’ям його нiхто не знав) народився 3 квiтня 1151 року в Новгород-Сiверську, в княжiй сiм’i.
Далi бiографи зазначають: дитинство його минуло в роки безконечних князiвських мiжусобних вiйн та суперечок за вотчини. І, звичайно ж, за Русь i престiл Киiвський, до яких князi часто залучали половцiв, чорних клобукiв, торкiв, берендеiв та вiйська угрiв i ляхiв. Час од часу вони мирилися, цiлували чесного хреста, а далi все починалося спочатку.
Знову кривавiли, воронами крякали все тi ж мiжусобицi, все та ж боротьба, як тодi казали, за столи, а нинi кажуть самi борцi за владу, що буцiмто за… За що б ви думали? Та за нього, за «щастя народне». Те «щастя», од якого в першу чергу найбiльше страждав i страждае саме народ. А боротьбi полiтикiв – за все те ж «щастя народне» – i нинi кiнця-краю не видно. А почалося воно ще тодi, коли
В княжих крамолах вiк людський вкорочувався…
Князi самi на себе крамолу кували,
А погани з перемогами на землю Руську нападали…
Антами називали пiвденно-схiдну групу давньослов’янських племен, якi жили на територii лiсостеповоi смуги Схiдноi Європи з другоi половини IV – до початку VII столiття. Займали територiю мiж Днiстром i Днiпром. (Етнонiм «анти» мае iранське походження i означае крайнiй, окраiнний).
Вперше назва «анти» поряд з венедами i склавiнами згадуеться 551 року iсториком Йорданом. Вони мали сильну вi
Страница 37
ськову органiзацiю i вели боротьбу проти причорноморських готiв. Разом з iншими слов’янськими племенами у VI ст. брали активну участь в колонiзацii балканського пiвострова, у вiйнах слов’ян проти Вiзантii.Це вони, анти, (iхне об’еднання розпалося на початку VII ст.), як вважаеться, «були провiдним компонентом схiдного слов’янства i давньоруськоi народностi, а iхня культура стала основним пiдгрунтям культури Давньоi Русi».
Про них писали ще вiзантiйськi автори VI–VII ст. – Йордан, Менандр, Прокопiй Кесарiйський, Агафiй…
Прокопiй Кесарiйський:
«Слов’яни йдуть у бiй звичайно пiшими, озброенi списами i пiд захистом щитiв».
Лев Диякон:
«Щити у них мiцнi й для бiльшоi безпеки довгi, аж до самих нiг».
Пiвденно-руський лiтописець захоплено писатиме: «щити iх – руських воiнiв, – були, мов зоря, шоломи – мов сонце, що сходить».
Маврикiй свiдчив, що вони вправно володiють коротким мечем i не знають страху в бою, а смерть зневажають…
Анти були i численним, i могутнiм народом. Але мали одне вразливе мiсце (по-грецькому ахiллесова п’ята): вони були непереможними тiльки тодi, коли дiяли спiльно, за одне, а коли князi тягли не в один гуж, а в рiзнi боки, з могутностi iхньоi не залишалося й слiду. А до ворожнечi мiж собою – це пiзнiше буде названо усобицями, – вони були схильними i часто мiж собою ворогували, коли той чи той iхнiй князь раптом починав чвари, аби стати старшим i мати верховну владу.
Наприклад, Маврикiй був переконаний, що здолати антiв можна лише тодi, коли вони роз’еднанi. Не бозна-яке вiдкриття, та все ж…
Пiдступно радив: «Оскiльки у них багато князiв, i вони мiж собою не мають згоди, то корисно декого з них притягти на свiй бiк, щоб вони не з’еднались разом i не виступили пiд единим керiвництвом».
До бiса розумний i пiдступний грек! Його порада точна i, на жаль, i нинi слушна. «Князiв» у нас все ще багато, а досить одного з них перетягти на бiк ворогiв, як усе й рухне. Чим вороги й користуються з часiв антiв, слов’ян, Киiвськоi Русi. Користуються й нинi, бо й нинi у нас «князiв» все ще багато, а едностi немае. Бо все ще тривають тi мiжусобицi, котрi колись i погубили i могутнiх антiв, i могутню Киiвську Русь.
Пiдбираючи претендентiв на роль героiв людства, укладачi збiрника «100 великих героiв», 2005, переглянули вiдомих дiячiв у всiх епохах i краiнах, починаючи з часiв египетських фараонiв (1525–1473 до н.е.) i до початку XX ст. (героям минулого столiття можна присвятити окремий том чи й два). Із Киiвськоi Русi вибрали лише п’ятьох – трьох билинних героiв – Добриня Нiкiтiч, Ілля Муромець та Альоша Попович, i тiльки двох стовiдсотково реальних – Святослав Ігоревич i Володимир Мономах.
Якщо останнiй на роль великого героя вiд Киiвськоi Русi не може викликати заперечень, справдi герой i справдi великий, то перший…
Киiвський князь Святослав Ігоревич «був iстинним героем слов’янського свiту» – пишуть i сьогоднi iсторики. Гм… Князь Святослав i справдi дещо зробив для Русi – зокрема його походи проти хозар, в’ятичiв, в передгiр’я Пiвнiчного Кавказу… Але все це походи, у яких гинули русичi, а iхня загибель мало що принесла Русi – князь, за свiдченням iсторикiв, мало цiкавився державними справами, як i долею Киева, що його у вiдсутнiсть князя, коли вiн пiшов по свiту колобродити, ледь було не захопили i не спалили печенiги.
Зрештою, Святослав, покинувши батькiвщину, подався до берегiв Дунаю i навiть там хотiв збудувати столицю свого уявного князiвства, кинувши реальне князiвство, що дiсталося йому вiд батька, на вiдчай. Чи то пак, на загибель. Тиняючись бiля Дунаю, погубив вiйсько i сам наклав головою. Киiвську Русь, покинуту Святославом, ледве тодi врятувала його мати, княгиня Ольга, – але це вже iнша тема.
Тож i виходить, що за всю свою iсторiю Киiвська Русь дала людству лише одного (не рахуючи трьох билинних) героя – Володимира Мономаха. Для такоi держави явно малувато. І не дивно, що, крiм Володимира Мономаха, у Киiвськiй Русi бiльше не виявилося великих героiв, адже всi – майже всi! – ii князi дрiбнi, удiльнi, недалекi, – здебiльшого воювали-ворогували мiж собою та своiми мiжусобицями пiдривали ii могутнiсть i життездатнiсть – що ж тут героiчного. Хiба що пiдiйдуть вони для книги (якщо така буде) «100 великих нездар, якi руйнували свою краiну».
Звiдтодi минуло…
А втiм, скiльки лiт звiдтодi минуло – не суть важливо. Украiна i сьогоднi не мае героiв (не рахуючи тих, хто справдi героiчно захищав ii в роки останньоi свiтовоi вiйни), бо ii доморощенi князi все ще – особливо сьогоднi, – гризуться мiж собою за владу, успiшно розхитуючи свою неньку, як колись князi мiжусобицями розхитували – i успiшно таки розхитали, – Киiвську Русь.
І мовби ж це не так i давно – в iсторичному планi, – й було.
Скiльки людство, якщо вдатися до термiнологii киiвських лiтописцiв, «сидить» на Землi? Вся iсторiя людськоi цивiлiзацii, охоплена наукою, поширюеться приблизно на 800 поколiнь. Якщо умовно вважати тривалiсть життя одного поколiння за 60 рокiв.
Арифметика да
Страница 38
i така: 600 поколiнь людей жили в печерах, користувалися кам’яними знаряддями та грiлися бiля багать.Хоч як це не дивно, але менше 100 поколiнь користуеться писемнiстю.
І тiльки всього лише трое поколiнь використовують силу пари, що рухаеться, i яка вiдкрила нову епоху в розвитку людськоi цивiлiзацii.
Лише двое поколiнь людей освоiли електрику як джерело свiтла, тепла та енергii – вiд перших дослiдiв Гальванi iз жаб’ячими лапками до спорудження великих АЕС.
Тiльки 1,5 поколiння людей (iз 800!) живе у вiк радiо i телебачення, авiацii i автомобiлiзацii планети. Саме цi вiдкриття змiнили характер нашого життя – але додам од себе, не самих нас, i не позбавили нас тих ганджiв i вад, що переслiдують людей чи не з доiсторичних часiв, – що дало можливiсть людям стрiмко пересуватися по поверхнi планети майже поза залежнiстю вiд просторiв i часу…
Виходить, Киiвська Русь в iсторичному часi не така й далека вiд нас. Скiльки поколiнь вiддiляе нас, сьогоднiшнiх, i нашу Украiну вiд часiв хоча б Ігоря Святославича, Ярославни? «Еще свежо преданье» – писав колись росiйський поет. А тому ми повиннi пам’ятати, до чого не так i давно довели нашу прабатькiвщину чвари-розбрати мiж своiми.
Ми й пам’ятаемо.
Пам’ятаемо i…
І все повторюемо сьогоднi – новi старi i живучi чвари-розбрати мiж своiми. Нових князiв, якi обiцяють народу райське життя. За умови, звичайно, що ми iх оберемо. Себто вони дорвуться до влади.
Ми й допомагаемо.
А вони нам обiцяють. Все те ж райське життя i все так же – але з бiльшим досвiдом, набутим ще з часiв Киiвськоi Русi, – розхитують краiну.
І все крутиться, як по колу, зачарованому злою силою. І кiнця-краю цьому щось не видно. То невже Украiна повинна повторити долю своеi попередницi? Завоювавши незалежнiсть, погубити ii у вирi тих чвар-розбратiв, що тягнуться з часiв русичiв. Невже ми забули тi княжi мiжусобицi, адже вони криваво клекотiли всього лише 10–12 поколiнь тому – в iсторичному аспектi хiба це давно?
Мабуть, все тому, що ми так i не маемо сьогоднi… Кого? Та хоча б його, Володимира Мономаха.
Володимир Мономах, по сутi, вiдновив единовладну монархiю, котра занепала зi смертю Ярослава Мудрого (1054). За часiв правлiння Мудрого стала однiею з наймогутнiших у Європi. Коли року 1125 не стане Мономаха, киiвський лiтописець так вiдгукнеться на його кончину:
«Преставився благовiрний князь, христолюбивий i великий князь усiеi Русi Володимир Мономах, що просвiтив Руську землю, мов сонце, промiння пускаючи; слава про нього пройшла по всiх землях, найбiльше ж був вiн страшний поганим, братолюбець i старцелюбець, i добрий страдалець за Руську землю…» Пiсля нього вже не було – i по нашi днi, – таких «страдальцiв за Руську землю», хоч князiв у нас у всi часи – та й сьогоднi теж, – було i е аж надто забагато (i за вiщо така кара спiткала Давню Русь i нинiшню Украiну?), тож i не дивно, що зi смертю Мономаха, як писатимуть iсторики, «Русь втратила державну еднiсть i повiльно, але невпинно, мов корабель, що дiстав пробоiну, занурювалась у вир феодальних чвар». Що тривае, на жаль, i нинi. І просвiтку поки що не видно.
У тi часи Киiвська Русь займала площу, трохи бiльшу за сучасну Украiну. Схiднi ii кордони проходили лiнiею Мурома, Курська, Ворскли, Днiпра…
«Близько тисячi рокiв тому на величезному обширi Схiдноi Європи народилася перша держава схiдних слов’ян, яку давньоруськi книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучаснi iсторики – Киiвською або Давньою Руссю. Оспiвана в давньоруських билинах i скандинавських сагах, звеличена вiтчизняними лiтописами, оспiвана в захiдноевропейських хронiках та вiзантiйських iсторичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Киiвська Русь була однiею з найбiльших i наймогутнiших держав середньовiчного свiту» – П.Ф. Котляр.
Була…
Найбiльшою i наймогутнiшою.
Із пiснi слова, як кажуть, не викинеш.
Вiд Бiлого моря до Чорного, вiд Карпатських гiр до Волги простяглася земля, на якiй, як пише цитований автор, жили працелюбнi й мужнi люди. Високого рiвня досягла ii економiка – землеробство i скотарство, ремесла i промисли, внутрiшня й мiжнародна торгiвля.
І далi у того ж автора:
«Вишуканi прикраси киiвських ювелiрiв не мали рiвних у всiй Європi, а мед i вiск, хутра й шкiра, численнi ремiсничi вироби вивозилися з Русi до рiзних краiн свiту. Руськi купцi вiдвiдували найголовнiшi мiжнароднi торги, часто з’являючись на ринках Константинополя й Палермо, Дамаска i Багдада, Регенсбурга i Праги. Надзвичайно високим рiвнем вiдзначалася матерiальна й духовна культура древнiх русичiв. Вони будували розкiшнi палаци й величнi собори, укрiплювали своi мiста велетенськими земляними валами й високими дубовими стiнами з баштами, зводили гарнi дерев’янi будинки, винахiдливо прикрашенi рiзьб’яним мереживом. Люди Давньоi Русi складали билини й iсторичнi пiснi, казки й легенди. У Киевi, Новгородi, Галичi, Владимирi на Клязьмi, Псковi, Тверi, Рязанi та iнших руських мiстах створювалися лiтописнi зводи – яскравi iстор
Страница 39
ко-лiтературнi твори. Значного розквiту досягли живопис (фрески, книжкова мiнiатюра), скульптура, художня обробка металiв, дерева, кiстки, шкiри тощо…Не можна переоцiнити внеску Киiвськоi Русi до полiтичноi iсторii середньовiчних Європи та Азii. Вона пiдтримувала рiвноправнi стосунки з Вiзантiею й Германiею, Польщею й Чехiею, Швецiею та Норвегiею, багатьма iншими краiнами свiту. Протягом всього часу свого iснування, з IX до середини XIII ст., Давньоруська держава та ii вiйсько були велетенським щитом, що захищав краiни Європи, свiтову цивiлiзацiю вiд тиску кочовикiв з пiвдня i сходу. Хоробрi русичi перешкоджали просуванню на захiд незлiченних орд печенiгiв i половцiв, ав 1237–1241 роках першими прийняли на себе страшний удар 150-тисячного вiйська Батия, чим врятували Європу та ii культуру вiд сплюндрування, розграбування й винищення…»
Була.
І могутня, i велика… так-так, вiд Бiлого моря й до Чорного, вiд Карпатських гiр до Волги простягалася ii земля.
Була i… І зникла. Все у процитованих рядках правильно, вiдповiдае iсторичним реалiям та iстинi, крiм одного. Киiвська Русь складалася з 15 князiвств, якi, на жаль, звично й традицiйно воювали мiж собою, i iхнi вiйни – теж мiж собою, – часто ставали просто-таки кровопролитними. Це аж нiяк не змiцнювало державу. А ворогуючи мiж собою, йдучи один проти одного, князi брали в союзники тих половцiв, якi шарпали й без них Русь – стражданням жителiв Давньоi Русi не було краю.
Якось князi Давидовичi – рiк 1146 – сказали:
«Осе почали ми есмо дiло зле, то доведiмо до кiнця братовбивство».
І – довели. Розпочинати i доводити до кiнця дiло зле, себто братовбивство, тодi на Русi було дiлом звичним i чинилося воно так часто i повсюдно, що на нього – братовбивство, – вже й уваги особливо не звертали. Чубляться князi, колошматять один одного, гублячи при цьому своiх одноплемiнникiв, то й хай чубляться.
Через рiк цi ж Давидовичi спiльникам своiм наказували:
«Се ворог е i нам обом i вам (себто той, хто iм чимось не догодив). Постарайтеся ж убити його пiдступом (навiть висловiв «благороднiших» не пiдбирали, у висловах не соромилися) i дружину його перебийте. А майно його – на здобич вам».
І це при тому, що князi постiйно цiлували один перед одним хрести – на знак примирення i «вiчноi дружби». Всi хрести на Русi були ними перецiлованi. Цiлували iх з легкiстю, але ще з бiльшою легкiстю i порушували хрестоцiлувальнi клятви, наносячи один одному удари, як радили Давидовичi, пiдступом. І пiсля тих цiлувань хреста i клятв на вiрнiсть i братолюбство чинили звичне братовбивство. А майно убитих, казали, «на здобич вам».
Інодi в княжi мiжусобицi втручалися i простолюдини. Якось кияни повстали проти князя Ігоря Ольговича, побили його, роздягли догола, прив’язали до нiг вiрьовку i поволокли його через Бабин торжок. Ігор зрозумiв, що надii на порятунок немае, став просити, аби йому дали священика висповiдатися перед смертю.
Народ кричав на Ігоря:
«Коли ви з братом Всеволодом жiнок i дочок наших брали на постелi i доми грабували, тодi попа не питали, i тепер пiп без надоби!»
І вбили напiврозтерзаного князя, а лiтописець меланхолiйно запише:
«В руки Божii передав вiн душу свою, скинувши одiж тлiнноi людини i в нетлiнну i многостраждальну облачившись одiж Христа, який його i увiнчав, i прийняв вiн мук нетлiнний вiнець. І так до Бога вiн одiйшов…» Амiнь!
«Та у цiй князiвськiй колотнечi, невпинних походах один проти одного й лише часом – на ворога, у морi кровi й загравi пожеж, – далi пiдсолоджуе пiлюлю шановний автор вище цитованих рядкiв, – жили й набирали ваги iншi сили – етнiчноi, культурноi й економiчноi консолiдацii…»
Жили-були такi сили, але що вони могли вдiяти в морi мiжусобиць кривавих? Навiть у 60–80 рр. XII ст. вже «помiтно вiдособились два осередки, до яких тяжiли всi руськi землi – пiвденний, на чолi з Киевом i Чернiговом, i пiвнiчний, з Володимиром на Клязьмi, – в державi не вщухала боротьба за об’еднання…»
Але що вона могла вдiяти – та боротьба чесних людей, коли, як писатиме галицький лiтописець, подаючи полiтичну картину феодальноi роздробленостi: «Почнемо ж оповiдати про нелiченi ратi, великi скорботи, частi вiйни, численнi заколоти, частi повстання й численнi смути» – роздробленiсть у ХІІІ ст. була ще бiльшою, нiж у XII. Вже тодi стали автономними Володимиро-Суздальська, Галицька, Волинська та iншi землi. Вже на кiнець ХІІ ст. утворилися чотири групи земель, якi вже оголосили себе майже незалежними: Псковська, Новгородська, Смоленська, Полоцька, Вiтебська – це перша група. Друга: Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська. Третя: Киiвська, Чернiгiвська i Сiверська. Четверта: Галицька i Волинська…
Якiсь об’еднавчi процеси, хоч i ослабленi, але й тодi ще вiдбувалися. Хоча вже безнадiйнi. Але все прикiнчить навала орд Батия – спаленi мiста i села, витолоченi посiви й луки, гори мертвих тiл. З Киiвською Руссю було покiнчено. Як тодi всi були певнi – назавжди.
…Хоч як парадоксально, але хижi половцi, як уже
Страница 40
овилося, являли собою найбiльшу небезпеку не тодi, коли вони робили набiги на прикордоннi землi Русi – Переяславщину, Киiвщину, Чернiгiвщину, – а тодi, коли руськi князi приводили iх на Русь в якостi союзникiв для з’ясування своiх вiдносин мiж собою та своiми родичами, а за цю допомогу дозволяли степовикам грабувати свiй край i тисячами забирати в полон своiх спiввiтчизникiв.Чи не першими половцiв використали князi Ізяслав, Святослав i Всеволод у своiй мiжусобнiй вiйнi проти Всеслава Полоцького. Про що е сумна згадка у «Словi»:
Ярославе, Ярославе,
Всi внуки Всеслава!
Своi стяги уже спустiть,
Й пощербленi мечi в боi
Уже, князi, в пiхви вложiть,
Бо ви уже вискочили
З слави дiдiвськоi,
Ви крамолами своiми
На Руськую землю,
На наслiддя Всеславове
Поган водить стали,
Тим од землi Половецькоi
І насильства iй настали.
А потiм поганих почав водити на Русь дiд Ігоря, злощасний князь Олег, прозваний за це «Гориславичем»:
Вiн шукав мечем крамолу,
Вогнi сiяв, смерть, незгоду —
На своiх, чужих наводив
За бiду Русi й руiни
Мiжусобицi та вiйни,
За пожежi та облави
І набiги в Землю Руську,
За смерть, сльози й лихо людське —
«Гориславичем» всi звали.
(Переклад В. Васькiва).
Та навiть батько Ігоря, князь Святослав, одружений, до речi, на половчанцi, водив на Русь орди половцiв.
Як зазначав Б. Рибаков, у Киева у XII ст. було два напрями боротьби – половецький степ i Володимиро-Суздальське князiвство. Із часiв Юрiя Долгорукого пiвнiчнi князi спрямовували своi вiйськовi сили на пiдкорення Киева, використовуючи для цього прикордонне Переяславське князiвство. У боротьбi за Киiв Юрiй Долгорукий та син його Глiб приводили на Русь половецьку орду аж… ДВАНАДЦЯТЬ РАЗІВ!!! Все спустошуючи на своему шляху. Таку ж полiтику успадкували i його сини Андрiй та Всеволод, ведучи боротьбу проти Киева i Русi.
Якщо заглянути до наших лiтописiв, бодай до Руського (складений за Іпатiiвським списком), то що тiльки там не прочитаеш!
Рiк 1135-й.
«…Ольговичi з половцями перейшли Днiпро мiсяця грудня у двадцять i дев’ятий день. І стали вони пустошити, од Треполя починаючи, навколо городiв Красна i Василева, i до Бiлгорода, i аж до самого Киева, i по рiчцi Желянi, i до Вишгорода, i до Древлян, i через рiку Либiдь перестрiлювалися…»
Рiк 1135-й:
«Пiшов Ярополк iз братами своiми, iз Юрiем i Андрiем, на Всеволода на Ольговича, i забрали вони навколо города Чернiгова села. Але Всеволод не вийшов супроти [них] битися, бо iще не прийшли були до нього половцi. Ярополк же постояв декiлька днiв коло Чернiгова, i вернувся в Киiв, i розпустив воiв, а з Всеволодом нiяк-таки не владнавши, нi миру з ним [не] вчинивши.
А коли половцi прибули до Всеволода, то Всеволод зi своiми братами i з Ізяславом та Святополком Мстиславичами пiшли, розоряючи села й городи Переяславськоi волостi, а людей рубаючи. Навiть i до Киева вони прийшли, i Городець [Пiсочний] запалили в день святого Андрiя [Первозваного]. Вони iздили по тiй сторонi Днiпра, [одних] людей хапаючи, а других рубаючи, якi не встигли перевезтися, – бо не можна було переправитися: iшли криги, – i зайняли тодi й скоту незчисленну силу, оскiльки Ярополку не можна було перевезтися iз-за криг iз воями своiми. А вони, постоявши три днi за Городцем у бору, пiшли до Чернiгова.
А звiдти [й звiдси послiв] шлючи мiж собою, [князi] вчинили мир, i знову Ольговичi стали просити в Ярополка: «Що наш отець держав при вашому отцi, того самого i ми хочемо. А як не дасте, то не жалкуйте, що вдiеться. То ви винуватi, i нехай на вас буде кров».
Те ж усе вчинилося [тому], що вигнав Юрiй [Володимирович] Всеволода [Мстиславича] з Переяславля, а потiм Ізяслава [Мстиславича] вигнав Вячеслав [Володимирович], а потiм Ізяслава таки вигнав той же Вячеслав, iз Турова, i вони перейшли до Ольговичiв. І була через це межи ними суперечка велика [i] злоба. Ольговичi виступали, вказуючи причину: «Ви почали есте спершу нас губити».
Тоi ж зими зiбрав [Ярополк] воiв киiвських, а Юрiй – переяславцiв. І стояли вони вiсiм днiв коло Киева, i замирився Ярополк iз Всеволодом [Ольговичем]. І дали [Мономаховичi] Переяславль Андрiевi, брату своему, а [город] Володимир – Ізяславу Мстиславичу».
Рiк 1151-й – своi б’ються iз своiми.
«Коли ж зступилися полки, була сiча люта i завзята. Бог же, i свята Богородиця, i сила чесного животворящого хреста помогли Вячеславу, i Ізяславу, i Ростиславу, i тут побiдили вони Юрiя. А половцi ж Юрiевi, нi по стрiлi [не] пустивши, тодi побiгли, а потiм – Ольговичi, а потiм побiг Юрiй iз дiтьми. І коли вони втiкали через Рут, багато дружини втопилося в Рутi, бо був вiн багнистий. І коли вони втiкали, [то] тих побили, а других захопили. Тут же вбили Володимира Давидовича, князя чернiгiвського, доброго i кроткого, i iнших многих побили, i половецьких князiв багатьох захопили, а других побили».
Рiк 1160-й.
Князь Юрiй Ярославич iз Турова ходив воювати Путивль…
Князь Рогволод (Борисович) ходив на Ростислава Глiбо
Страница 41
ича до Мiнська.Князь Ізяслав Давидович з половцями напав на Чернiгiв та на iншi руськi мiста…
«Тоi ж зими пiшов Ізяслав на Смоленську волость, попустошивши ii…»
І так чи не на кожнiй сторiнцi лiтописiв, з року в рiк, з вiку в вiк своi ходили «пустошити» своiх – яка держава таке витримае?
І краю цим братовбивчим походам, кривавим мiжусобицям не було.
І спину теж не було.
І мiцноi централiзованоi влади теж не було, адже Русь вже успiшно перетворилася на удiльнi князiвства, – колись могутня i сильна Русь!
Володимир II Мономах та син його Мстислав І (1125–1132 рр.) були останнiми володарями Киева, якi контролювали бiльшу частину давньоруськоi держави. А вже потiм Киiвська держава розпалася на Киiвську, Галицьку, Волинську, Чернiгово-Сiверську, Муромо-Рязанську, Турово-Пiнську, Ростово-Суздальську (Володимиро-Суздальську), Новгородську, Псковську та Переяславську землi, на чолi яких опинилися удiльнi князi з роду Рюриковичiв.
Цi князiвства в свою чергу почали дiлитися на ще меншi. Наприклад, Волинське (Володимирське) подiлилося на Луцьке, Дорогобузьке, Пересопницьке, Белзьке, Червенське, Холмське i Берестейське. А Галицьке – на Львiвське, Звенигородське, Перемишльське, Теребовлянське.
Новгород-Сiверське, загалом не таке вже й велике князiвство – навiть у порiвняннi з Чернiгiвським, – теж з часом розпадеться на кiлька ще дрiбнiших, бо на Русi тодi, як пiзнiше гiрко казатимуть про Украiну: на трьох козакiв у неi неодмiнно виявлялося чотири гетьмани. І вони, як князi Русь, перетворили Украiну на руiну.
І так дiлилися на все меншi й меншi чи не всi князiвства Киiвськоi Русi, яка отримала стiльки ворогуючих мiж собою князiв та князькiв, що з ними пiзнiше легко впораються татаро-монголи.
Слов’янiя наша, дочка ii Киiвська Русь, вже тисячу лiт як належить iсторii. Вiдшумiло все, вiдклекотiло…
І добре та славне, i ганебне, криваво-тяжке та безславне, те, що й сьогоднi, через тисячу лiт, викликае гiркоту i бiль душi.
Його – минулих пертурбацiй, – вже не виправити, не змiнити на краще, але й не забути – всi бо ми родом iз Слов’янii, з Киiвськоi Русi, яка була, е i буде нашою прабатькiвщиною, вiтчизною, нашою предкiвщиною, рiднокраем, родовиною, звiдки наше корiння, нашi пiснi, наша мова i дух наш…
Тож ще i ще повертаймося до тих тяжких та гiрких подiй, коли ми самi себе вбивали, повертаймося з тим, щоб, оплакавши iх, нiколи iх не забути i нiколи iх бiльше не повторити. І хай iм минуло вже тисяча лiт, але й сьогоднi, як згадуеш iх, серце кров’ю обливаеться…
«Тривожно почалося XIII столiття на Русi. (А втiм, i ранiшнi столiття теж не були безтурботними! – В.Ч.) У який край свiту не глянь – всюди ходили грозовi хмари, швидкими блискавками свiркали ворожi набiги. На пiвночi i на заходi кордони руських земель трiщали пiд натиском хрестоносних орденiв. На пiвднi гартованi шаблi половцiв легко дiставали до сердець руських князiвств, що iх роздирали внутрiшнi усобицi. А в далеких азiйських степах визрiвала жахлива сила, боротися з якою доведеться цiлi столiття.
Русь вже не була единою, як у старi билиннi часи, роздроблювалася на окремi землi-князiвства. Кожне з них жило саме по собi, кожний правитель шукав своi дрiбнi вигоди, часто не гребуючи заради них вiроломством, зрадою i нападами на землi сусiдiв. Киiв – прадавня столиця Русi – втратив оспiвану в сказаннях могутнiсть, став причиною роздорiв. Не раз князi-суперники, воюючи один з одним, розоряли його».
«…Боголюбський спрямовуе всi сили своiх союзникiв на пiвдень. У 1169 роцi проти Мстислава (великий киiвський князь – В.Ч.) виступило 12 князiв, котрi йшли з семи кiнцiв Русi (як на ту Русь ходили половцi iз своiми семиголовими змiями – В.Ч.) всi Ростиславичi, Олег i Ігор Святославичi, Глiб Юрiйович, Володимир Андрiйович та iн. За повiдомленням Никонiвського лiтопису, до сил руських князiв приедналися «половецкие князи с половцы и Угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Киеву». Пiсля тривалоi облоги Киiв було взято. Лiтописець пише: «И грабиша за два дня весь градь, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицу и не бысть помилование никому же… и взяша именья множество, и церкви обнажища иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша». Вперше за багатовiкову iсторiю «мати городiв руських» зазнала такого сильного розгрому од руських князiв», – академiк Петро Толочко.
Чим не татарщина, як називають перiод поневолення Киiвськоi Русi татарами, а пiзнiше – перiод татарських нападiв на Украiну…
«Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то… ховаються по байраках i котловинах», – О. Стороженко.
А вiд своiх, гiрших за татарву, де сховаешся, у якiм байрацi?
Але ж це треба дожитися було до того, що своi князi були гiршими за чужинських загарбникiв! (Добре, що хоч iз чотириногими хижаками навчилися боротися радикальними методами – коли iх з’являеться багато, просто влаштовують санкцiонований вiдстрiл).
«У другiй половинi XII ст., виснажений безперервними мiжусобицями, К
Страница 42
iв вже перестав бути центром загальноруськоi полiтичноi влади. Але його духовна влада над усiма руськими землями, як i ранiше, була незвичайною. Великий град залишався зосередженням народного духу, прадавнiм символом едностi.Не раз збиралися князi на примирення, говорили один одному солодкi словеса, бенкетували днi i ночi, браталися, пускали чашу мiцного вина по колу. Але тiльки роз’iжджалися по своiх вотчинах, як все починалося знову: йшла в хiд зброя, i дружини вирушали в походи заради збагачення своiх феодальних владик. Найдальновиднiшi патрiоти Русi виступали за встановлення миру i еднання сил».
Про це й гiркi рядки «Слова»:
У боротьбi з поганими
Мiж князями нема ладу:
«І се – мое; i те – мое»,
Говорить брат брату,
Й стали князi рiч малу Великою звати,
І самi на себе
Крамолу кували,
А погани на Руську землю
Переможно набiгали…
Розлилися в землi Руськiй,
Розлились жалi,
І тече печаль велика
Серед Руськоi землi.
Кувались на себе
Змови-заговори
Самими ж князями,
А погани самi
На Руськую землю
Беззахисну набiгали, —
Плюндрували-грабували…
Навiть загроза з боку половцiв, а пiзнiше й татаро-монголiв не сприяла об’еднанню давньоруських земель у едину державу.
Історики пишуть (починаючи чи не зi шкiльних пiдручникiв): Киiвську Русь погубили мiжусобицi, княжi чвари-розбрати, коли брат iшов на брата оружною силою, коли кожен з них намагався захопити владу в Киевi…
Здаеться, у всi перiоди Киiвськоi Русi було в неi бiльше князiв, князькiв та численних княжат (едине, в чому князi були плодовитими, так це в дiтях. В одного Володимира Великого, наприклад, було 12 синiв[12 - За свiдченням лiтописця, Володимир, коли став княжити у Киевi, був одержимий хтивiстю, а тому був невситимим у блудi: мав зв’язки з багатьма замiжнiми жiнками i дiвчатами. Загалом же вiн мав п’ять законних жiнок i 800 наложниць. 300 з них тримав у Вишгородi, 300 в Бiлгородi i 200 в селi Берестовому. Лiтопис Нестора сповiщае, що Володимир розiслав своiх синiв до рiзних мiст великоi Давньоруськоi держави: «І посадив Вишеслава в Новгородi, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Туровi, а Ярослава в Ростовi. Коли ж помер старший, Вишеслав, у Новгородi, то посадив у ньому Ярослава, а Бориса в Ростовi, а Глiба у Муромi, Святослава в Древлянськiй землi, Всеволода у Володимирi (на Волинi), Мстислава у Тмутараканi».Історик В.М. Татищев наводить у своему лiтописному зводi iз невiдомого, до речi, джерела, циркуляр, розiсланий всiм мiсцевим князям, вiд князя Романа, коли вiн у 1202 роцi зайняв Киiв. Роман пропонував, мiж iншим, змiнити порядок наслiдування киiвського великокняжого столу, «як у других добропорядних государствах чиниться»: мiсцевим князям не дiлити своiх областей мiж дiтьми, але вiддавати престол старшому синовi з усiм володiнням, меншим давати «для прокормления по городу или волости», але неодмiнно «оным быть под властью старшего брата». Князi не прийняли цiеi пропозицii.]). І кожному треба було дати город, удiл, а звiдси й жахливi мiжусобицi, коли постiйно один князь iшов на другого, однi русичi не згiрш ворогiв грабували й убивали iнших русичiв, таких же, як i вони.
Це так.
Але це не вся правда. Киiвську Русь, якщо вже бути вичерпним, погубила… демократiя. Себто вiдсутнiсть централiзованоi влади, – а вона постiйно була слабкою, – коли кожен князь що хотiв, те й чинив. І так було на Русi споконвiку, тiльки слова «демократiя» Русь не знала, а лихо, що його несе демократiя, безлад i розвал, спiзнала сповна.
І Киiвська Русь як едина держава перестала iснувати – завдяки своiм, а вже потiм ii легко доконали тата-ро-монголи.
Така ж сумна доля чекала i Московську Русь, що вийшла з Киiвськоi, взявши всi ii ганджi й пороки, де теж була т з. «демократiя», мiжусобицi князiв, князькiв та iхнiх княжат. Але великi московськi князi, i зокрема, перший ii цар Іван Грозний, збагнули, що несуть удiльнi князi та iхнi мiжусобицi-чвари, i вдалися до крутих заходiв, позбавивши князiв своiх володiнь. А декого з них i життя. Іван Грозний був жорстокий самодур, а пiд кiнець життя й царювання чи не божевiльний, але все ж створив таку мiцну централiзовану державу на чолi з Москвою, що маленьке Московське князiвство (т. зв. «собранiе руських земель») швидко перетворилося на могутню Росiйську[13 - Останне росiйське удiльне князiвство – Углицьке – було лiквiдоване у 1591 роцi. На Украiнi – вже пiсля того, як вона потрапила пiд владу Великого князiвства Литовського – в XV ст.І трималися б вони ще бозна-стiльки рокiв, якби не видохлися. Якби не Михайло Горбачов, який своею лiбералiзацiею режиму – т. зв. перестройкою, – не допомiг демократам. Скориставшись послабленням, демократи зробили те, що свого часу не вдалося Гiтлеру i його 320 – чи скiльком там дивiзiям – розвалили СРСР. За один лише рiк. І червона iмперiя впала.Сьогоднi в Украiнi iснуе демократiя – так звана украiнська, – яку дехто називае анархiею. Але це наклеп на останню. За анархii в Украiнi – був порядок, принаймнi за батька
Страница 43
ахна.Нинi у нас, даруйте, демократiя – гiрша анархii. І Украiна успiшно повторюе сумну долю Киiвськоi Русi. Невже все повторюеться? Невже все повертаеться на круги своя?] iмперiю, яка простояла бiльше трьохсот рокiв, перетворившись на великого монстра. І лише послаблення центральноi влади, коли останнiй росiйський iмператор Микола II, вдавшися до европейськоi демократii, дещо попустив вiжки, доконало ii. Це ж треба, за Миколи II головний ворог iмперii Володимир Ульянов, сидячи недовгий час в Крестах, отримував – правда, за своi грошi, – з аптеки зельтерську воду! А перебуваючи в засланнi в Шушенському, гуляв з ружжишком по його околицях, отримував як полiтичний засланець вiд влади плату – 8 рублiв. Це при тому, що корова тодi коштувала 3 рублi. Себто одержував вiд «проклятого самодержавства» ледь чи не три корови на мiсяць. Вiдчувши таку слабину, бiльшовики легко захопили владу, скинувши i демократичного iмператора, i його заражену демократiею владу. І встановили свiй тотальний режим, який i не снився «проклятому самодержавству»! І протрималися аж цiлих 73 роки. Завдяки сильнiй централiзованiй владi, яку вони створили, винищивши в зародку рiзних там новiтнiх «удiльних князькiв».По-рiзному сьогоднi оцiнюють роль Ігоря Святославича у тих чварах. «Химерною бувае людська доля й людська слава. Князiвська – особливо. Нiхто не зможе вiдповiсти на просте питання: чому це другорядний удiльний князь, котрий встиг заплямувати себе приятелюванням з половецькими ханами й використанням iх у боротьбi проти iнших руських князiв, раптом був оспiваний у героiчнiй поемi як самовiдданий i мужнiй борець iз кочiвницьким степом? Походовi Ігоря Святославича на половцiв 1185 р. присвячена i докладна лiтописна повiсть, включена до Киiвського зводу, яка також на всi лади вихваляе новгород-сiверського князя.
Адже серед попередникiв i серед сучасникiв Ігоря було чимало дiйсно послiдовних i героiчних борцiв з хижими половецькими ханами. Досить назвати Володимира Мономаха, Святополка Ізяславича, Романа Мстиславича, Рюрика Ростиславича… Але жоден з них, навiть великий Мономах, не удостоiвся такоi честi в староруському письменствi, як наш герой. Це виглядае ще бiльш дивним, нiж оспiвування Ігоря в «Словi о полку Ігоревiм» (М.Ф. Котляр, «Історiя Украiни в особах», Киiв, 1996).
І далi цитований автор все ж змушений зазначити, що «у цьому запальному i часом невiрному князевi було чимало симпатичних рис. Вiн був зовсiм неоднозначною iсторичною особою, а лише подiбною до свого суперечливого, кривавого часу, в загальнiй картинi якого, створенiй лiтописами, переважають все ж таки темнi фарби».
А втiм, рiзноколiрних, наприклад, людей, як вiдомо, не бувае. Не було iх i в часи Давньоi Русi. Повнiстю святих i повнiстю грiшних. Свiтлих i чорних. Рожевих i бiлих. Частiше в людинi уживаеться – на жаль, звiсно, – i те, i те. І свiтле, i темне. Така вже людська порода.
Недарма ж кажуть: життя людини це – зебра. Свiтла смуга змiнюеться темною i навпаки. Не був одноколiрним – свiтлим або чорним – i сiверський князь Ігор Святославич. Та ще у тi непростi часи. Щось було в ньому хороше (за це його вiрно любила Ярославна, i вочевидь, того хорошого у нього було бiльше), щось не зовсiм добре. Вiн був живою людиною. Як ми сьогоднi кажемо: з усiма плюсами i мiнусами. І що в ньому переважало – однозначно сказати непросто. В одних конкретних випадках – позитивне, в iнших – негативне. Інодi вiн робив необдуманi вчинки, мiг легко вдатися до авантюр, щиро вiрячи, що дiе правильно. Та й у боротьбi за владу – а вона постiйно точилася тодi мiж князями, – не гребував нiчим. І сам же потiм i карався, коли виходило зле. А загалом вiн був вiдкритим, не хитро-пiдступним, мужнiм i справдi за Русь готовий був вiддати життя. (Як тодi казали: не жалiв живота свого). Щиро багнув мечем прислужитися Русi, бути ii захисником, але в досягненнi цього iнодi не завжди був розбiрливим, мовляв, всi засоби в досягненнi задуманого хорошi. Головне – перемогти. Щоб твое взяло. А переможцiв… Переможцiв, як. вiдомо, не судять. Тож часто вдавався до послуг половецьких ханiв, хоч йому це й виходило боком. А задумки ж у нього були гарнi: якщо й не розбити кочiвникiв, що було б бажано, то бодай ослабити iхнiй тиск на Русь. (Найкращий спосiб перемогти ворога, це зробити його другом). Але…
Не завжди добре виходило з його добрих намiрiв. Як казатиме один дiяч вже в нашi днi: хотiлося, як краще, а вийшло, як завжди. Тож i з Ігорем так частенько траплялося: хотiв бути змiеборцем Кирилом Кожум’якою, а виходило, що вiн ставав посiбником заклятих ворогiв Русi… І сам затiвав чвари, i в чужих чварах часто заплутувався. І було потiм каяття, та не було вороття…
Але iснуе й iнша, дещо м’якша, чи що, думка iсторикiв про Ігоря Святославича.
«В 1157 роцi батько Ігоря, Святослав Ольгович сiв на чернiгiвський стiл, – пише Інтернет-видання, – за значимiстю – другий пiсля Киева. Стольний город Чернiгiв був адмiнiстративним, полiтичним, военним, економiчним, релiгiйним, культурним центром найб
Страница 44
льшого за територiею давньоруського князiвства. Тут сходились важливi торговi шляхи, вiдливались своi власнi грошi – чернiгiвська гривня. Також славився Чернiгiв соборами, церквами, монастирем на Болдинiй горi, в якому, мабуть, знаходилась бiблiотека i писався чернiгiвський лiтопис. Вiн не зберiгся, але про те, що лiтопис Чернiгова iснував, вказують фрагменти з нього в Іпатiiвському лiтописi. Історики вiдзначають його особливу грунтовнiсть, своерiдну манеру письма. Враховуючи всi цi моменти, можна зробити висновок, що в такому культурному середовищi князь Ігор отримав добру, як на той час, освiту i виховання, i разом з тим з самого малку був обiзнаний з усiма родовими iсторiями, народним епосом та традицiями, а на практицi – з суворими реалiями життя, що сприяли його ранньому змужнiнню.В лiтописних повiдомленнях можна знайти багато цiкавих прикладiв з життя князя Ігоря, з яких вимальовуеться його образ як яскравоi i здiбноi особистостi.
З молодих рокiв Ігор Святославич зi своiм вiйськом та разом з iншими Ольговичами брав участь у боротьбi з половцями. Так, наприклад, Киiвський лiтопис за 20 липня 1171 року повiдомляе, що Ігор Святославич, зiбравши вiйська своi, поiхав у поле супроти половцiв за рiчку Ворскол коло (города) Лтави i «побiгли вони, всю здобич свою покидавши. Дружина ж Ігорева, настигнувши iх, тих побила, а iнших захопила». Пiзнiше ця дата разом з iм’ям Ігоря Святославича ввiйшла в iсторiю Украiни як славна вiха, вiд якоi веде свiй початок мiсто Полтава.
Довгий час пiсля смертi Святослава Ольговича Олег Святославич разом з Ігорем та Всеволодом, добиваючись собi справедливих надiлiв, сперечались i навiть воювали зi старшими двоюрiдними братами – Святославом та Ярославом Всеволодовичами. В свою чергу, Святослав Всеволодович, змагаючись за киiвський престол, особливо з Ростиславичами (родовою гiлкою вiд Володимира Мономаха), декiлька разiв був великим киiвським князем, востанне – довгий час – з лiта 1181 року по 1194 рiк. На ту пору меншi Ольговичi вже пiдтримували його, визнаючи по старшинству за отця. В 1180 роцi князь Ігор пiсля смертi брата Олега сiв у Новгород-Сiверському. З лiтопису видно, що Святослав часто збирав ради всiх Ольговичiв, братiв i синiв та дружини, а Ігор був йому надiйною опорою i розумним радником, виступаючи скорiше за мирне розв’язання суперечок. Часто Святослав органiзовував успiшнi великi походи на половцiв, але iнколи, в мiжусобицях, користувався iх допомогою».
Княжий удiл – спадкова вотчина удiльного князя, вершина його влади. На бiльше вiн, удiльний князь, син удiльного князя, i розраховувати не мiг – дай Бог, по смертi чи загибелi старшого в його родi та удiлi (батька, брата) стати на чолi свого удiлу. І хай удiльний князь – це молодший князь в княжiй iерархii Русi, для нього i це було межею устремлiнь, мрiй i досягнень.
Вся Руська земля вважалася «отчиною i дiдиною» всього княжого роду. Своею вотчиною князi називали те княжiння, на якому сидiли iхнi батьки чи старшi брати. Першим знаком визнання князя на володiннi у вотчинi, як зазначае iсторик В.М. Татищев, було «посажение его на столе; этот обряд считается необходимым, без него князь не был вполне князем и потому к выражению «вокняжился» прибавляется: «и сел на столе». Таке посадження вiдбувалося неодмiнно в головному храмi удiлу. А для пiдкреслення законностi «посадження» додавали: «сiв на столi отця i дiда».
Визнання князя i утвердження його на князiвствi супроводжувалося присягою та цiлуванням хреста: «Ти наш князь!» – говорили тi, якi присягали, i той, який вокняжувався, тiльки тодi вважався законним князем.
Ряд (одне iз значень цього термiна – договiр, угода) i цiлування хреста називалося затвердженням. Ряди за тодiшнiм вiдношенням були троякi: з братiею, дружиною i городянами.
Князь мав турбуватися про земський устрiй, дбати про дружину (про дружину в першу чергу, якщо хотiв довго втриматися на столi) i, безперечно, про городян. Для цього князь мав влаштовувати щедрi обiди – з дружиною, боярами, пригощати й городян. Особливо князi любили пригощати братiю (дружинникiв i городян iз священиками) пiсля утвердження на столi. Всеволод Ольгович, сiвши у Киевi, затiяв «светлый пир», виставив на вулицях вино, мед, перевару, рiзне iдло, овочi, i кожний городянин мiг пiдiйти до столу, випити чашу за здравiе нового князя.
Бiлгородський князь Борис Юрiйович пригощав «на сеннице дружину священников». Ростислав Мстиславич у великий пiст, в кожну суботу й недiлю садовив за обiдом у себе по 12 ченцiв з тринадцятим iгуменом, а в Лазареву суботу згукував на обiд всiх ченцiв киiвських iз Печерського та iнших монастирiв, а зазвичай пригощав братiю щосереди i щоп’ятницi. В лiтописах це називалося «утешением». Особливо великi бенкети князi влаштовували в урочистих випадках: на хрестинах, постригах, iменинах, весiллях, з нагоди приiзду iнших князiв, господар та гостi незмiнно пригощали один одного. На таких бенкетах, як завжди, грала музика.
Прибутки князiв складалися з данини. Всi пiдкоренi племен
Страница 45
негайно обкладалися даниною – однi платили хутрами з диму чи помешкання, у якому жили, деякi по шлягу вiд рала… Цiлi вози з даниною скрипiли до княжих теремiв.Поповнювалася скарбниця митом, торговим i судним, приносили прибуток i приватнi землi князiв (на таких землях вони могли будувати мiста i давати iх синам «на прокорм»).
Приватнi землi владик населялися челяддю, там князi влаштовували собi двори, де й складали рiзне добро. Зокрема на путивльському дворi Святослава Ольговича – батька Ігоря, – було сiмсот рабiв, комори, льохи, у яких стояло п’ятсот беркiвцiв меду, 80 корчаг вина i багато iншого товару, залiза, мiдi, а на «гумне было 900 стогов». Великi стада складали основне багатство князiв. Пiд Новгород-Сiверським вороги захопили в Ольговичiв 3000 кобил i 1000 коней.
За цi багатства князi нападали один на одного. Святослав Ольгович скаржився Давидовичам: «Браття! Землю ви мою повоювали, стада моi забрали, жито спалили i все життя погубили!» (Ізяслав Мстиславич говорив дружинi про чернiгiвських князiв: «Ось ми села iхнi попалили всi i життя iхне все, а вони до нас не виходять, так пiдемо до Любеча, там у них все життя!»).
Лови були улюбленим заняттям князiв. Всi брали приклад з Мономаха, який в’язав у пущах руками диких коней, полював на тура, на оленя, на лося, на вепра, на ведмедя, на вовка (лютого звiра), ганялися за зайцями, ловили iх тенетами. Мономах говорив, що сам вiн тримав весь наряд в ловцях, сам турбувався про соколiв i яструбiв. Вирушали на лови на тривалий час, брали з собою жiнок i дружину, полювали в човнах по Днiпру, з Киева ходили вниз до гирла Тясмину. (Недарма ж Ігор Святославич, перебуваючи в полонi, утiшатиметься яструбовими ловами).
Щоденно князi тричi на день сiдали за стiл: снiдали, обiдали, вечеряли. Пiсля обiду неодмiнно «вкладалися на бокову» i спали далеко за полудень.
Старшi князi невтомо нагадували молодшим повчання Мономаха його синам:
«Я недостойний, дiдом своiм Ярославом Мудрим i батьком своiм i матiр’ю своею з роду Мономахiв був наречений руським iменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюсь до вас з цим словом, дiти моi, або хто iнший, слухаючи мою грамотицю, не посмiйтесь над нею, а приймiть ii до свого серця, i не лiнуйтеся, а щиро трудiться.
…В домi своему не ледачкуйте, а за всiм приглядайте самi, не покладайтесь на тиуна або на отрока, щоб не посмiялися люди нi над домом вашим, нi над обiдом вашим. На вiйну вирушивши, не лiнуйтесь, не сподiвайтесь на воевод; нi iжi, нi питтю не вiддавайтесь без мiри, нi солодкому сну, сторожу самi наряджайте i вночi, з усiх бокiв поставивши охорону, лягайте вiдпочивати коло своiх воiнiв, а вставайте рано, зброю не скидайте з себе поспiхом, не оглянувшись добре. Адже бувае, що через лiнь людина зненацька гине. Брехнi остерiгайтесь: i пияцтва, i облуди, вiд того душа гине i тiло, куди б ви не верстали шлях своею землею, не давайте отрокам своiм чинити зло i шкоду нi селам, нi посiвам, щоб люди не проклинали вас. А куди б не прийшли i де б не зупинилися, напiйте i нагодуйте нужденного… Хворого навiдайте, покiйника проведiть в останню дорогу, бо всi ми смертнi. Не проминiть нiколи людину, не привiтавши ii, i добре слово iй мовте, жiнку свою любiть, та не давайте iй влади над собою…
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Переклад з росiйськоi – автора.
2
Поховавши Генрiха, Анна як королева, згiдно iз французькими законами не могла вдруге вийти замiж. Але ж вона була ще такою молодою – 32 роки! – вродливою i ставати черницею не збиралася. Як i вести чернече пiсне життя. Вона ще багла любовi. Сталося так, що Анна Ярославна покохала одного з наймогутнiших васалiв короля – графа Рауля II де Крепi. Любов була взаемною. Граф палко кохав королеву, але на шляху до щастя виявилося багато перепон. Та Рауль не злякався нi короля, нi церкви, нi людського осуду. У 1062 роцi, пiд час полювання в лiсi, вiн викрав Анну i вiдвiз ii до Крепi, де вони й обвiнчалися. Королiвський двiр обурився. Священики обурилися. Папа Олександр II не визнав шлюбу Рауля i звелiв йому розлучитися з королевою. Граф гордо вiдмовився: розлючений папа вiдлучив його вiд церкви – за середньовiччя це була страшна кара. Але граф так кохав Анну, що знехтував i буллою самого Папи. Закоханi щасливо прожили дванадцять рокiв, до самоi смертi графа Рауля. Такi вони – Ярославни!
3
Ярославною була i жона Василiя II Темного, а також мати Івана III, який здiйснив централiзацiю Московськоi Русi. А дочка удiльного князя Ярослава Боровського i Малоярославецького – Марiя Ярославна була спiвправителькою Русi при своему слiпому чоловiковi Василii Темному – праправнучка Івана Калити, правнучка князя Литовського Ольгерда Гедиминовича.
4
Галицьке князiвство – давньоруське феодальне князiвство, яке в Х – ХІІ ст. iснувало на територii Галицькоi землi (пiвнiчно-схiднi схили Карпатських гiр, верхiв’я Днiстра, Прута й Сирету). Наприкiнцi X ст. за Володимир
Страница 46
Святославича Галицька земля увiйшла до Киiвськоi Русi. Головними мiстами були Галич, Перемишль, Звенигород i Теребовля. В кiнцi XI – на початку ХП ст. Галицьке князiвство вiдокремилось вiд Киева. Спочатку воно було роздроблене на кiлька князiвств, але князь Володимирко 1144 року об’еднав iх в одне князiвство зi столицею у Галичi. Найбiльшоi могутностi воно досягло за правлiння Ярослава Осмомисла.У 1199 роцi володимиро-волинський князь Роман Мстиславич об’еднав його з Володимиро-Волинським князiвством в едине Галицько-Волинське князiвство.
5
Тут i далi використанi переклади i переспiви, що належать Т. Шевченку, М. Рильському. О. Коваленку, В. Васькiву.
6
День великомученицi Катерини, 7 грудня.
7
Галич – давньоруське мiсто, розташовувалося на березi р. Лукви (притока Днiстра) на мiсцi сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франкiвськоi областi. Зруйноване у 1241 роцi монголо-татарами. Галич – нинi мiсто Івано-Франкiвськоi областi Украiни на березi р. Днiстра.
8
Олег Святославич (серед. XI ст. – 1.VIII.1115) – давньоруський князь, син великого князя киiвського Святослава Ярославича. Пiсля смертi батька (1076) дiстав м. Володимир-Волинський, але 1077 року його вигнав звiдти князь Ізяслав Ярославич. Змушений був втiкати до Тмутараканi, ставши князем-iзгоем. Згодом його захопили в полон – вважалося, що вiн безрiдний i нiким не захищений, волоцюга-бурлака – хозари й передали – продали? – Вiзантii. До 1083 р. Олег Святославич перебував на засланнi на о. Родос. У 1083 – 94 князював у Тмутараканi. Потiм в союзi з половцями вiдiбрав у Володимира Мономаха Чернiгiвське князiвство. Але через два роки змушений був вiддати його братовi Давиду. І знов тинявся неприкаяним та пiдбурював i намовляв половцiв «пошарпати добряче» Русь – мстив iй чи що? Але князi йому вибачили численнi зради – розумiючи, що вiн князь-невдаха, повiрили його клятвi бiльше не водитися з кочовиками i за рiшенням Любецького з’iзду 1097 року вiн отримав Новгород-Сiверське князiвство, де й князював до кiнця життя. За розпалювання князiвських мiжусобиць його названо у «Словi о полку Ігоревiм» Гориславичем. Багато горя завдав батькiвщинi цей невдаха-князь.
9
«…А в дальнейшем Поле, как мы знаем, стало частью России…» Це з iнтернетiвськоi статтi. Можна було б залишити це твердження – хоч воно й типове, коли в Росii все приписуеться… Росii (пам’ятаете iронiчне: «Россия – родина слонов»?), що Поле – себто Половеччина, – стала частиною Росii – це проста пiдтасовка, – i без коментарiв, але… Факти – рiч уперта. Тож дозвольте нагадати, що Половецька земля – це давньоруська назва територii мiж Дунаем i Волгою, разом з Кримом i басейном Дону та Сiверського Дiнця (а це вже Украiна, а нiяка не Росiя), на якiй в XI–XIII ст. кочували половцi. Половецька земля межувала з Галицько-Волинським, Киiвським, Переяславським, Чернiгiвським та iн. давньоруськими князiвствами. В арабських i перських джерелах ХІ – ХV ст. це – Дешт-i-Кипчак – Кипчацький степ. Вiн дiлився – Уральськi гори були лiнiею розмежування, – на схiдний i захiдний. Так ось територiя Захiдного Кипчаку i вiдома в давньоруських джерелах пiд назвою Половеччина. Сьогоднi це Украiна – Донеччина, а не якась мiфiчна «часть России».
10
Володимир Мономах згадуватиме в своему Повчаннi: «Уклав я мирiв з половецькими князями без одного двадцять, при батьковi i без батька. І роздаровував багато худоби i своеi одежi. І вiдпустив iз оков сто кращих князiв половецьких, серед них братiв Шаруканевих, братiв Богу барсових i братiв Осеневих…» Не цiнували половцi такоi полiтики руських князiв: укладали з ними мири – охоче i тут же iх – теж охоче – порушували.
11
Книгу цю писали триста лiт. Дванадцять поколiнь передавали з рук до рук вiкопомне перо. Передавали, щоб закарбувати дiяння давно минулих днiв. Закарбувати словом у пам’ятi тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.
Книга ця – велетенська iсторична епопея. Подii в нiй розпочинаються з пралегендарного «сотворiння свiту» i закiнчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землi й на небi, на степових роздолах i на просторах морiв, на всенародних торжищах i в княжих гридницях, в монастирях i тюрмах, в iмператорських палацах i хижках трударiв. Тут двi тисячi дiйових осiб, вiдомих на iм’я i безлiч безiменних. Тих, що орали землю, кували залiзо, зводили мiста, писати книги, проливали кров свою, боронячи вiтчизну, i тих, що панували над ними, грабували, палили, ослiплювали, вбивали, ненаситнi на владу, землi, золото й рабiв.
12
За свiдченням лiтописця, Володимир, коли став княжити у Киевi, був одержимий хтивiстю, а тому був невситимим у блудi: мав зв’язки з багатьма замiжнiми жiнками i дiвчатами. Загалом же вiн мав п’ять законних жiнок i 800 наложниць. 300 з них тримав у Вишгородi, 300 в Бiлгородi i 200 в селi Берестовому. Лiтопис Нестора сповiщае, що Володимир розiслав своiх синiв до рiзних мiст великоi Давньоруськоi держави: «І посадив Вишеслава
Страница 47
в Новгородi, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Туровi, а Ярослава в Ростовi. Коли ж помер старший, Вишеслав, у Новгородi, то посадив у ньому Ярослава, а Бориса в Ростовi, а Глiба у Муромi, Святослава в Древлянськiй землi, Всеволода у Володимирi (на Волинi), Мстислава у Тмутараканi».Історик В.М. Татищев наводить у своему лiтописному зводi iз невiдомого, до речi, джерела, циркуляр, розiсланий всiм мiсцевим князям, вiд князя Романа, коли вiн у 1202 роцi зайняв Киiв. Роман пропонував, мiж iншим, змiнити порядок наслiдування киiвського великокняжого столу, «як у других добропорядних государствах чиниться»: мiсцевим князям не дiлити своiх областей мiж дiтьми, але вiддавати престол старшому синовi з усiм володiнням, меншим давати «для прокормления по городу или волости», але неодмiнно «оным быть под властью старшего брата». Князi не прийняли цiеi пропозицii.
13
Останне росiйське удiльне князiвство – Углицьке – було лiквiдоване у 1591 роцi. На Украiнi – вже пiсля того, як вона потрапила пiд владу Великого князiвства Литовського – в XV ст.
І трималися б вони ще бозна-стiльки рокiв, якби не видохлися. Якби не Михайло Горбачов, який своею лiбералiзацiею режиму – т. зв. перестройкою, – не допомiг демократам. Скориставшись послабленням, демократи зробили те, що свого часу не вдалося Гiтлеру i його 320 – чи скiльком там дивiзiям – розвалили СРСР. За один лише рiк. І червона iмперiя впала.
Сьогоднi в Украiнi iснуе демократiя – так звана украiнська, – яку дехто називае анархiею. Але це наклеп на останню. За анархii в Украiнi – був порядок, принаймнi за батька Махна.
Нинi у нас, даруйте, демократiя – гiрша анархii. І Украiна успiшно повторюе сумну долю Киiвськоi Русi. Невже все повторюеться? Невже все повертаеться на круги своя?
