Читать онлайн “Друга планета” «Анатолій Дімаров»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Друга планетаАнатолiй Дiмаров
«Друга планета» Анатолiя Дiмарова – фантастична повiсть, у якiй створена картина життя далекого майбутнього, коли квартири могли бути на двохсотому поверсi, а люди – лiтати на iншi планети***. У творi е повчальнi елементи, суспiльство майбутнього влаштоване так, аби найменше нашкодити довкiллю та екологii. Найвiдомiшими творами автора е «Його сiм’я», «Ідол», «Шляхами життя», «І будуть люди» , «Бiль i гнiв», «Син капiтана», «Вершини», «Прожити й розповiсти», «На конi й пiд конем», «Друга планета». Анатолiй Дiмаров – украiнський письменник, майстер соцiально-психологiчноi прози, автор кiлькох захопливих книжок для дiтей.
Анатолiй Дiмаров
Друга планета
– У-р-ра, ми летимо на Венеру!
Ми – це я, татко, мама i тiтка Павлина.
Спершу, правда, збиралися летiти лише тато i мама. Мене ж знову на все лiто спроваджували до тiтки. Я, звiсно, закомизився, що до тiтки не хочу, а хочу iз ними.
– Зрозумiй, що тобi з нами не можна! – переконувала мене мама. – Ми ж летимо не вiдпочивати, а в експедицiю.
– То й мене вiзьмiть у експедицiю!
– Нi, ти просто неможливий!.. Хай iз тобою ще татко поговорить…
Мама завжди отак: як що, так i одсилае до татка.
– Тобi не подобаеться у тiтки Павлини? – запитуе татко. – Тобi там не цiкаво?
Це запитання не зовсiм чесне: татко наперед знае мою вiдповiдь. Бо ще не родилася людина, якiй не було б цiкаво у тiтки Павлини.
Бо тiтка Павлина не така, як усi.
По-перше, вона – генний iнженер рослинного й тваринного свiту, ii невеликий котедж, розташований на дослiднiй станцii, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкiрою пробiгае, доки звикнеш до них хоч трохи.
Що б ви сказали про квiтку, яка сама себе поливае? От висить поруч трубка iз краником, квiтка простягае щось схоже на зелену руку, вiдкривае краник i лле собi на корiння скiльки iй потрiбно. Напилася i – хоп! – закрутила. А пiдiйдеш до неi – так i наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знае тiтку Павлину – одразу ж тягнеться до неi стебельцями.
Я сам не раз бачив, як тiтка ii пестила: квiтка аж вигиналася, i менi здавалося, що вона от-от замуркоче, мов кицька.
Або про кактуса-сторожа при самiсiньких дверях. Двометрового дiдугана, всiяного отакенними колючками. Скаже тiтка Павлина: «Алтик, своi» – вiн пропустить, тiльки колючками вслiд поворушить. А скаже: «Чужий» – так одшмагае колючками, що й iншому дорогу закажеш! Раз як розсердився на мене – весь день не пускав у дверi. Поки не прийшла тiтка Павлина.
Не кажу вже про Цезаря: тiтка теж його сконструювала – змiшала однi гени з iншими. (Це я так кажу, тiтка ж розповiдала по-iншому: щось дуже складне й поки що не зрозумiле для мене. Я був аж задрiмав. Тiтка розсердилася на мене, ляснула по лобi й сказала: «З тебе нiколи не буде генетика!» А у вустах тiтки Павлини генетик i нормальна людина – одне й те ж поняття.)
Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Менi ще зроду не доводилося бачити такоi чудернацькоi iстоти: тiтка «намiшала» в неi стiльки генiв, що тепер i сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.
У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвiст, наче в бобра. Вiн спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гiлки на гiлку, бiгае по землi i плавае у водi. Я й то не можу пiрнути так глибоко, як Цезар. До того ж вiн нявчить, наче кiт, i гавкае, мов собака. А коли розсердиться, то вигинае спину i шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.
Шипiв Цезар якось i на мене – коли ми бавилися i я ненароком скубнув його.
– Що ти йому зробив? – допитувалася тiтонька.
Я вiдповiв, що нiчого. І подумки втiшався, що Цезар не вмiе розмовляти. А то дiсталося б менi вiд тiтки!
Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як i менi без нього, не обiйтися нiяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнiм лiсом чи купалися в рiчцi, i ви подивилися б, як пiдбирали хвости всi собаки, що стрiчалися нам на дорозi! А коти вилiтали одразу ж аж на верховiття дерев. І жоден iз хлопцiв не смiв мене й пальцем зачепити.
Так що менi в тiтки дуже цiкаво!
– То чим тобi не подобаеться в тiтки Павлини? – допитуеться татко.
Не знаючи, що вiдповiсти, я опускаю голову. І тут мене виручае сама тiтка Павлина: лунае мелодiйний дзвiнок, i на вiдеофонi виникае ii енергiйне обличчя.
Я дивлюся на неi i вкотре вже думаю, що тiтка Павлина разюче схожа на татка: тi ж очi, тi ж брови й нiс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неi i хода не жiноча: ступае так широко, що не кожен за нею й уженеться. І енергiйно вимахуе при цьому руками. Може, тому тiтка Павлина зроду-вiку не носила спiдницi. І так i не вийшла замiж.
– Привiт! – сказала тiтка Павлина. – Ви ще тут живi?
– Живi! – озвався весело татко: вiн завжди веселiшав, коли бачив сестру. – А як поживають твоi людоiди? Скоро вийдуть на вулицю? (Тiтка Павлина билася над тим, щоб навчити квiти пересуватися.)
– Скоро, братику, скоро. – Тут погляд тiтчин зупинився на менi: – А ти чого це мов у
Страница 2
оду опущений?Я ще бiльше набурмосився.
– Що з ним сталося? – це вже до татка.
– Не хоче iхати до тебе! – вiдповiв насмiшкувато татко. – Йому, бач, у тебе набридло.
– І зовсiм не набридло! – вирвалося мимоволi у мене: тiтку Павлину я любив i не хотiв ii образити.
– Ви що, збираетесь послати Вiтю до мене?
– Збираемося! – вигукнув татко. – Ти ж сама про це просила!
– Нiчого не вийде! – категорично заявила тiтка Павлина. – Я лечу на Венеру.
– Ти?.. На, Венеру?.. – У татка стало таке обличчя, наче тiтка сказала: «У пекло».
– На Венеру – куди ж iще в дiдька! – почала уже сердитись тiтка Павлина.
– Але ж ми теж летимо на Венеру!
– От i добре: полетимо разом! Гуртом веселiше.
– А куди ж його дiвати? – вже зовсiм розгублено татко.
– Його? – глянула на мене тiтка Павлина. – Пошлiть у табiр до моря.
– Не хочу в табiр! – заволав я. – Не хочу до моря!
– Вiн не хоче у табiр, – «переклав» татко.
– Чую, не глуха… Ти не хочеш у табiр?
– Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!
Тiтка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потiм сказала:
– І правильно зробиш, од таких батькiв не довго й утопитися! Я теж у дитинствi не терпiла таборiв…
– Так то ж ти! – уже татко заволав.
– А в нього що: не нашi гени?.. Не згоджуйся, Вiтю, в табiр: там ти загинеш од нудьги.
– Так куди ж ти накажеш його подiти? – у вiдчаi запитав татко.
– Куди?.. – Очi тiтчинi знову зупинилися на менi, а я, вiдчуваючи, що зараз вирiшиться моя доля, боюсь i дихнути. – Ви обое летите на Венеру?
– Обое. Я ж уже тобi сказав.
– То берiть i його!
– Ур-р-ра!..
– Не стрибай, ти не цап! – каже менi татко сердито. – А хто ж там за ним наглядатиме? – Це вже до тiтки.
– А навiщо за ним наглядати? Вiн же у вас не маленький. Чотирнадцять рокiв, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!
Ну, щодо «женити», то тут тiтка Павлина не те i я дiвчат терпiти не можу! А щодо iншого, то мае рацiю: що я, маленький? Як щось помогти, так ти вже дорослий, а як летiти на Венеру…
– Замовкни хоч ти! – хапаеться за голову татко: вiн уже, мабуть, i не радий, що завiв мову про мене. – Так ти думаеш, його можна брати?
– А чому й нi? Беруть же iншi з собою дiтей! Навiть набагато менших…
– Іншi ж беруть…
– Ти можеш хоч хвилину помовчати?! – гримае татко на мене. – Так ти радиш узяти?
– Звiсно, берiть! Якщо у вас не буде часу – я за ним догляну. Зарахую до складу своеi експедицii…
Ух, яка в мене тiтка! Я ладен ii зараз поцiлувати…
– Я гукну зараз Таню, – каже, зводячись, татко.
Таня – це моя мама, i татко хоче, щоб тiтка Павлина сама iй сказала про мене. Однак тiтка не збираеться чекати на маму:
– Передай iй привiт, бо менi нiколи. До побачення на кораблi!
Тiтка зникла, екран погас. Татко все ще стоiть, перетравлюючи почуте. Потiм рiшуче махае рукою:
– Пiшли, космонавте!.. Та не стрибай, ще побачимо, що заспiвае наша мама.
Маму застали в передпокоi – над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсiньких нiжках i всi своi шiсть рук тримав складеними на широкому металевому животi: вiн завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавiш, то в iнший запрограмовувала Джека на весь день.
– Привiт, Джек! – сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.
Джек одразу ж повернув до мене цилiндричну голiвку з величезними, як блюдця, очима – фотоелементи в них так i заблискотiли. Всерединi в нього щось загуло, затрiщало, пролунав тонкий голосок:
– Привiт, Вiтю! Сподiваюся, ти спав добре?
Вiн завжди цiкавився моiм спанням. Може, тому, що сам нiколи не спав.
– Дякую, добре. Ти знаеш, що менi снилося?
– Ви можете хоч трохи помовчати? – запитала мама з досадою. – Джек, я для кого стараюся?
Ми обое замовкли, тiльки Джек став то зсувати, то розсувати своi телескопiчнi ноги: вiн робив це навмисне, аби мене розсмiшити. Та й важко було не розсмiятися, дивлячись, як Джек то пiднiмаеться пiд самiсiньку стелю, то опускаеться аж до пiдлоги. Я тримався, тримався i врештi не витримав.
– Нi, ви таки неможливi!
Мама доклацала перфокартку, ввела ii в покiрно пiдставлений Джеком бiк. Вiн одразу ж метнувся на кухню: готувати снiданок.
– Ну, – сказала мама, дивлячись на мене i татка, – чим я зобов’язана такому високому вiзиту?
І тут татко випалив:
– Ти знаеш, Таню, Вiтя полетить з нами!
Мама скiльки рокiв прожила з татком, а й досi не може спокiйно сприймати його звички все одразу випалювати. І цього разу в неi аж очi побiльшали:
– Куди полетить?
– На Венеру.
– Ти думаеш, що говориш? – Обличчя мамине вiдразу взялося червоними плямами. – Брати дитину на ту жахливу планету!
– Я не дитина!..
– Замовкни хоч ти!.. Ти знаеш, що там на нас чекае? – Це знову до татка.
– Нiчого страшного…
– Але ж ти сам казав, що його не можна брати в жодному разi! Ти ж сам запропонував одвезти його до Павлини!
– Тiтка Павлина теж летить
Страница 3
а Венеру! – знову втрутився я. – І бере мене в свою експедицiю!– Вiтю, помовч! – Це вже татко. – Або вийди, будь ласка!.. Так, Павлина теж летить на Венеру. І це вона порадила взяти Вiтю а собою…
Що вiдповiла татовi мама, я не розiбрав: зачинилися дверi. Я стояв за дверима, як на голках, а по той бiк все лунали голоси: таткiв i мамин. Врештi дверi одчинилися i повз мене пройшла мама прямо на кухню. А потiм з’явився й татко:
– Пiшли снiдати, венерiанин!
І по тому, як вiн усмiхнувся, я зрозумiв, що мама здалася.
* * *
Ми живемо на двiстi сорок другому поверсi, а мiсяць тому жили на двадцять першому. Але мама вважае, що час од часу ми повиннi дихати висотним повiтрям, i тодi прилiтае гелiкоптер i пiднiмае нашу п’ятикiмнатну квартиру пiд самiсiнькi хмари. В мене щоразу аж холодок пробiга поза спиною, хоч татко i твердить, що не було ще випадку, щоб гелiкоптер упустив квартиру донизу. Вiн зависае навпроти вiльноi секцii, спрацьовують надпотужнi магнiти, i квартира наша намертво приростае до металевоi башти.
Такi башти, на сотнi тисяч квартир кожна, стоять зараз всюди, доволi далеко одна вiд одноi, на величезних лапах-опорах, що глибоко забитi в землю. Крiм квартир, тут е i школи, i театри, i спортивнi зали, i сади, i магазини, – чого тiльки немае! – а пiд землею захованi фабрики й заводи, щоб не займали мiсця й не отруювали бiосферу. Так що довкола тiльки лiси, рiчки й озера, та ще поля, де ростуть багатолiтнi культурнi рослини, що засвоюють азот прямо з повiтря. Це ми вже вивчали у школi i, крiм того, не раз бували в музеi, де дiзналися, як жили нашi предки. В музеi дуже цiкаво, тiльки я люблю все роздивлятися сам, тож намагаюся кожного разу одстати вiд гурту. Дивлюся на той чи iнший експонат з двадцятого, наприклад, столiття i думаю: а що, якби тi далекi предки враз ожили та й побачили, якою стала сучасна пшениця чи фруктовi дерева. Що, коли б потрапили в сад, де грушi чи яблунi самi обережно струшують дозрiлi плоди в пiдставленi кошики? Або побачили сучасну пшеницю, яка не боiться нi бурi, нi зливи: одразу ж лягае на землю, а розпогодиться – зводиться, мовби нiчого й не сталося. І сiють ii раз на десять рокiв. А тiтка Павлина каже, що ii колеги хочуть сконструювати пшеницю столiтню: посiяли… i сто рокiв знай тiльки збирай!
Або про комарiв, якi не кусають нi людей, анi тварин. Як прочитаеш про колишню, мошву, то аж дивуешся: як тi предки й терпiли? Це ж нi роздягнутися, нi скупатися, нi на сонцi полежати! А тепер хоч усю нiч ходи голяка.
Я ранiше, коли ще не все розумiв, дивувався: чому iх просто не знищили? А тепер уже знаю: добре, що комарi лишилися. Бо що б iла риба? А птахи? Та й грунти стають од них родючiшими…
Або Венера…
От якби ожили тi предки – чи впiзнали б вони сучасну Венеру?
Про Венеру я весь час думаю, бо незабаром на неi полечу. І ще тому, що татко якось сказав:
– Напиши менi все, що ти знаеш про Венеру.
– Навiщо?
– Бачиш, менi треба пiдготувати лекцiю про цю планету, ось ти менi й допоможеш.
Пiсля цього я одразу ж погодився: хто ж iще з моiх друзiв писав нотатки до лекцii! Пiшов у бiблiотеку, поважним голосом попросив пiдiбрати усе, що написано про Венеру.
Бiблiотекар подивився на мене, мов на трохи того… божевiльного:
– Усе про Венеру?
– Усе!
– Юначе, але ж це неможливо! Ви знаете, скiльки е книжок про цю планету? Десятки тисяч, якщо не сотнi!
– Що ж тодi менi робити? – запитав я розгублено.
– Ви готуетесь до популярноi лекцii?
– До популярноi. – Хоч я, вбийте мене, не знав, якою буде ота таткова лекцiя!
– То я вам дам кiлька книжок, у яких ви знайдете все, що вам потрiбно.
Чудово!
Так я принiс додому добрий десяток книжок.
Прочитавши усе, я заходився коло нотаток. Звiльнив на столi мiсце, поставив безстрiчкову друкарську машинку, заклав чистий аркуш магнiтного паперу. Сiв: з чого ж починати?
І тiльки надумався – Джек на порозi.
– А що ти робиш?
– Пишу! – вiдповiв я сердито: страх не люблю, коли менi заважають!
– Про що ти пишеш? – Цiкавий, наче дитина, Джек усе мусить знати.
– Про Венеру… Не заважай, бо менi нiколи!
Джек замовкае. Натомiсть починае манiпулювати своiми ногами: то виростае пiд стелю, то осiдае аж до пiдлоги. Хоче мене розсмiшити.
Але менi зараз не до смiху, i я якомога строгiше кажу:
– Вийди i не заважай менi працювати! А то поскаржуся мамi.
Джек боiться мами як вогню. Мабуть, тому, що лише мама складае для нього програми. Вiн одразу ж повернувся i вийшов.
А я, наморщивши лоба, починаю тицяти по клавiшах.
Спершу вiддрукував, якою Венера була п’ятсот рокiв тому, коли до неi полетiли першi космiчнi станцii, а спецiальнi апарати опустилися в ii атмосферу. Бо людина в тi часи не могла б пробути там i хвилини: згорiла б, розплющена. П’ятсот же градусiв за Цельсiем та сто атмосфер тиску! Метал, i той не витримував. До того ж в атмосферi майже не було кисню – один вуглець. Мов навмисне для того, щоб Живi iстоти туди й не потикалися.
Та вченi зiбралися й стали думати,
Страница 4
як зробити Венеру придатною для життя. Думали, думали, сто лiт майже думали, i врештi надумалися: остудити Венеру! Понизити температуру до земноi.Спершу хотiли перевести Венеру на iншу орбiту. Од Сонця подалi. Збудувати на полюсах величезнi атомнi двигуни та й запустити. Але потiм, коли пiдрахували, то зрозумiли, що нiчого не вийде. Бо вивести Венеру на нову орбiту – означало б порушити орбiти всiх iнших планет, в тiм числi й нашоi Землi. А потiм Венера пiд час перельоту втратила б майже всю свою атмосферу. І деформувалася б.
Тож ученi вирiшили: планету не чiпати, а створити довкола неi сонцезахисний екран. Прикрити наче парасолькою, що вiдбивала б майже все iнфрачервоне промiння, поки планета охолоне до потрiбноi температури.
Зараз, коли подивитися на Венеру в телескоп, «парасолька» ота вiдразу ж впадае в око. Сяе, мов розплавлене срiбло.
А потiм заходилися коло вуглецю: прямо в атмосферу висiяли спецiальнi бактерii, якi жадiбно поглинали вуглець, видiляючи кисень. Кожна бактерiя, розмножуючись, дiлилася щосекунди на двi, i так без кiнця.
Кожна рослина, завезена туди iз Землi, починае рости, мов несамовита. «Венерiанський гiгантизм» – так охрестили це явище вченi. Я сам бачив у венерiанському музеi отi неймовiрнi рослини. Листок лопуха завбiльшки з величезну кiмнату. Або одна картоплина на сто тридцять два кiлограми! Або тридцятикiлограмове яблуко. Могло б вирости й бiльше, та не витримував хвостик – обривався. Ото якби таке яблуко впало раптом на голову! Хоча б тому ж Сашковi, якого я терпiти не можу. Такий уже задавака!..
Ну, а потiм, коли атмосфера значно потоншала та наповнилася киснем, стали думати про водень, бо життя ж без води не бувае, а вода – це Н20. І знову висiяли бактерii, тепер уже в грунт, у скельнi породи. То були фабрики водню, що безперестанку надходив в атмосферу. Там вiн сполучався з киснем пiд суцiльнi блискавки, i цiлi потоки води день i нiч лилися згори, заповнюючи щонайменшi западини.
Так утворилися моря й океани, рiчки та озера, словом, усе, як i на нашiй Землi, тiльки вiсiм материкiв замiсть наших шести та набагато бiльше гiр i вулканiв.
Не забув написати й про клiмат: суцiльнi субтропiки, бо вологiсть там набагато вища од нашоi. Так що снiг не випадае нiколи, а тиск – пiвтори атмосфери.
Іще там живуть штучно виведенi розумнi iстоти… Генетики конструювали iх так, щоб вони iдеально були пристосованi до нелегких тих умов. Бо землянин бiльше п’яти рокiв не витримуе: шкiра покриваеться мохом, i тодi треба мерщiй тiкати на Землю.
Тож на Венерi постiйно живуть лише венерiани.
Розум iхнiй анiскiльки не поступаеться людському, i зовнi вони дуже подiбнi до нас, хiба що мають довшi й могутнiшi тулуби, мускулистiшi руки й ноги.
Окрiм венерiан, там е iще оранги… Точнiсiнькi копii орангутангiв, що iх можна побачити в зоопарках. Лише з майже людським розумом. Це одна група генетикiв, коли вирiшували, ким заселити Венеру, звернула в своiх пошуках увагу на мавп, iдеально пристосованих до субтропiкiв. То й вирiшили – взяти тiло орангутанга, а розум – людський. Що з того вийшло, розповiм трохи нижче. Ми з татком, власне, й летимо через це…
Додам лише, що тим орангутангам iз людським майже iнтелектом дали назву «оранги»… Все ж не тварини, а майже люди…
Що ж iще цiкавого на Венерi? Ну, рiзнi рослини, якi самi там розплодилися. Вiдбулися якiсь таемничi мутацii, як каже тiтка Павлина. Вона саме за цим туди й iде: вивчати отi мутацii.
Цiкаво, вiзьме вона iз собою Цезаря чи нi? Мабуть, не вiзьме; татко сказав, що з цим дуже строго. А жаль. Та й Цезар сам сумуватиме…
Що ж iще про Венеру? Здаеться, все. А про що не написав, те побачу на мiсцi. Бо для чого тодi й летiти?..
– Багатенько ж ти написав! – сказав насмiшкувато татко. – Аж двi неповнi сторiнки!
Прочитав надруковане, поклав до папки.
– Ну, бiжи, вiдпочинь, роботяго!
Я пiшов, трохи ображений. Цим дорослим нiколи не вгодиш.
Зайшов до своеi кiмнати, взяв махольот, винiс на лоджiю. Лоджiя в нас величезна, бiльша за всi кiмнати, разом узятi, i вся геть заросла травою, кущами, деревами, квiтами: щоразу виходиш наче у парк. І метелики лiтають, i бджоли, е навiть двi ящiрки: Кузя i Тузя; коли жили нижче, то часто прилiтали синицi. Одна пара навiть гнiздо в нас звила – минулого року. Так мама менi до того гнiзда заборонила й пiдходити: боялася, що я пташенят налякаю. І Джека не пускала на лоджiю, навiть квiти поливала сама.
Якось тiтка Павлина, гостюючи в нас, запропонувала посадити дещо з отих, нею виведених, але мама рiшуче вiдмовилася:
– Бракувало iще, щоб мене квiти ловили за поли! Або отого твого жахливого кактуса!
Тiтка Павлина щиро образилася. І довгенько нас не провiдувала. А потiм вони помирилися, i тепер ми гуртом летимо на Венеру…
Я пiдiйшов на край лоджii, глянув через бильця донизу. Ух-х… Наче над прiрвою – аж голова пiшла обертом. От звiдки б стрибнути! Але я не наважуюся, хоч i знаю, що махольот не пiдведе: вiн сконструйований так, що весь час пiдстраховуе того, хто
Страница 5
им користуеться. Для цього й живлення пристебнуте збоку: акумулятори.Зараз увесь наш наземний транспорт – на акумуляторах. Пiд’iхав до станцii, помiняв акумулятор – i котися хоч за тисячу кiлометрiв. А лiтаки й гелiкоптери – тi на водневих двигунах. І всi пiдземнi заводи та фабрики – електрика й водень.
Несу махольот до швидкiсного лiфта. Натискаю на двадцятий поверх знизу: там стартовий майданчик.
На майданчику порожньо. Лише якийсь малюк вовтузиться бiля свого махольотика. Аж сопе, бiдолаха!
– Що, не виходить? – пiдiйшов я до нього.
Малюк глянув на мене i засопiв iще дужче.
– Ти ж не на ту кнопку натискаеш! Треба ось на цю.
Малюк аж одвернувся од мене. І знову став тицяти в ту ж кнопку, що й перед цим.
От дивак! Ну, хай потицяе, доки набридне.
Я натиснув на жовту кнопку – i махольот випустив крила. Величезнi, легкi, опушенi синтетичним пiр’ям, точнiсiнько такi, як у птаха. У журавля чи в орла. Натиснув ще на одну кнопку, тепер уже червону, щоб пересвiдчитись, чи все гаразд з рушiйними пристроями. Махольот одразу ж ожив, задзижчав по-осиному, крила напружилися, махнули раз, вдруге – мене так i одiрвало вiд пiдлоги… Вимкнув, пiшов на край майданчика. Перед тим, як стрибнути, оглянувся на малюка: той i далi тицяв так само в одну i ту ж кнопку.
Просунув руки у спецiальнi петлi пiд крилами, заплющив очi, стрибнув. Вiрнiше – не стрибнув, а лiг на крила. Вони одразу ж пiдхопили мене, понесли над лiсом. Було таке вiдчуття, наче в мене вже не руки, а крила, як у птахiв, я майже вiдчував, як туге, пружне повiтря обтiкало кожну пiр’iну. Хотiлося пiднятися вище i вище, аж пiд отi он хмари, де кружляло кiлька спортсменiв, але менi поки що не можна, в мого махольота крила не червоного, а бiлого кольору, а це означае, що менi заборонено одриватися од землi вище, нiж на сто метрiв. Ну, нiчого, не довго лишилося чекати. Ось складу норми на кандидата у майстри i теж лiтатиму пiд хмарами.
Пiдi мною внизу, при самiй землi, ширяють зовсiм уже малюки: крила iхнiх махольотiв розмальованi всiма кольорами веселки. Наче метелики.
Рiзко спускаюся донизу, до невеличкоi рiчки, де розташований пляж.
Конец ознакомительного фрагмента.