Страница 1

Асистент
Тесс Геррiтсен


Джейн Рiццолi та Мора Айлс #2
Минув рiк з того дня, як детектив Джейн Рiццолi вiдправила за грати серiйного вбивцю Воррена Гойта на прiзвисько Хiрург. Тодi вона дивом урятувалася вiд його скальпеля. І от на вулицях мiста з’явився новий убивця. Вiн так само, як i Гойт, залишае на мiсцi злочину акуратно складену нiчну сорочку. Джейн здогадуеться, що в Хiрурга з’явився асистент. А незабаром приходить звiстка: Гойт втiк iз в’язницi. Злочинцi об’едналися. Детектив розумiе, що наступною жертвою мае стати вона…





Тесс Геррiтсен

Асистент



Обережно! Ненормативна лексика!



* * *


Присвячуеться Террiнi i Майку







Подяка


Коли я писала цю книжку, мене пiдбадьорювала чудова команда, допомагаючи порадами й надаючи емоцiйну пiдтримку, без якоi я не змогла б рухатися далi. Я дуже-дуже дякую моему агенту, подрузi й зорi-провiдницi Мег Ралi, а також Джейн Беркi, Дону Клiрi й чудовим людям в агенцii Джейн Ротросен. Я також багато чим завдячую своiй прекраснiй редакторцi Лiндi Мерроу. Дякую Джинi Сентрелло за ii непохитний ентузiазм, Луiсовi Мендесу за те, що тримав мене в курсi, Джиллi Гейлпарн та Марi Кулмен за пiдтримку в темнi, похмурi днi пiсля 11 вересня, а також за те, що безпечно провели додому. Дякую також Пiтеровi Марсу за iнформацiю про бостонську полiцiю i Селiнi Волкер, моему чирлiдеру по той бiк Атлантики.

І нарештi, моему чоловiковi, Джейкобу, який знае, як важко жити з письменницею, – але все одно залишаеться поруч.




Пролог


«Сьогоднi я бачив смерть.

Це сталося зненацька, i я досi в захватi вiд того, що вся ця вистава вiдбулася просто в мене перед очима. У нашому життi значна частина того, що вважаеться захопливим, стаеться неочiкувано, i ми маемо розвинути вмiння смакувати видовища тодi, коли нам випадае iх побачити, i насолоджуватися маленькими трепетними приемностями, такими рiдкiсними посеред монотонного плину часу. А тут, у цьому оточеному стiнами свiтi, де люди – просто номери, якi вiдрiзняються не iменами i не Богом даними талантами, а описом iхнiх переступiв, моi днi й справдi спливають монотонно. Ми всi однаково вдягненi, iмо однаковi страви, читаемо однi й тi самi пошарпанi книжки, якi розвозять на одному й тому самому вiзку. Днi схожi мiж собою. Аж раптом приголомшливий випадок нагадуе, що життя здатне на крутi повороти.

Отже, це сталося сьогоднi, другого серпня. Цей чудовий спекотний день – саме такi я люблю – розкриваеться у всiй своiй зрiлiй сонячнiй красi. Іншi тиняються навколо, як напiвсонна худоба, i стiкають потом, а я стою посеред подвiр’я для прогулянок, пiдставивши обличчя сонцю, i впиваю тепло, наче ящiрка. У мене заплющенi очi, тому я не бачу полиску леза. Не бачу, як чоловiк, похитнувшись, падае на спину. Проте я чую рокотання збуджених голосiв i розплющую очi.

У кутку подвiр’я лежить чоловiк, стiкаючи кров’ю. Усi вiдходять i ховаються пiд своiми звичними байдужими масками “нiчого не бачу, нiчого не чую”.

До чоловiка пiдходжу лише я.

На мить завмираю, стоячи над ним. У нього розплющенi очi, погляд iще свiдомий. На тлi свiтлого яскравого неба я маю здаватися йому чорним силуетом. Це юнак iз бiлявим волоссям, борiдка ледь пробиваеться. З його розкритого рота вириваються пухирi рожевоi пiни. По грудях розповзаеться червона пляма.

Я опускаюся навколiшки бiля нього, розриваю його сорочку й оголюю рану в лiвiй частинi грудей. Лезо пройшло якраз мiж ребрами i явно зачепило одну з легень, а може, ще й перикард. Рана смертельна, i вiн це знае. Намагаеться сфокусувати погляд. Ворушить губами, силкуеться говорити, але нiчого не чути. Вiн хоче, щоб я нахилився нижче. Можливо, iдеться про якусь передсмертну сповiдь, але менi анiтрохи не цiкаво.

Натомiсть я зосереджуюся на його ранi. На кровi.

Із кров’ю мене пов’язують давнi стосунки. Я знаю ii добре, аж до найменших елементiв. Скiльки пробiрок пройшло крiзь моi руки? Скiльки вiдтiнкiв червоного вмiли розрiзняти моi зачарованi очi? У центрифузi я роздiляв кров на два кольори: червону густу плазму i сироватку солом’яного кольору. Я знаю шовковистi переливи кровi. Я бачив, як вона атласною стрiчкою розмотуеться навколо свiжого розрiзу.

Кров лине з грудей юнака, як свята вода. Я притискаю руку до рани, щоб змастити шкiру цiею теплою рiдиною. Кров огортае моi пальцi, як пурпурова рукавичка. Той чоловiк думае, що я намагаюся йому допомогти, i в його очах зблискуе вдячнiсть. За свое коротке життя вiн, напевно, бачив мало милосердя. А тепер йому здаюся милосердним я – оце так iронiя.

Позаду човгають черевики й лунае команда:

– Назад! Усiм вiдiйти!

Хтось хапае мене за комiр сорочки i рвучко зводить на ноги. Мене вiдтягують геть вiд чоловiка, який конае. У повiтрi здiймаеться пилюка. Пiд нескiнченнi крики й лайку нас зганяють у куток подвiр’я. Знаряддя вбивства, саморобний нiж, валяеться на землi. Охоронцi вимагають вiдповiдей, але нiхто нiчого не бачив.

Як завжди.

У цьому хаосi я стою трохи осторонь вiд iнших в’язнiв – вони мене

Страница 2

остерiгаються. Здiймаю руку. З неi все ще краплями стiкае кров мертвого чоловiка, видiляючи в повiтря свiй незрiвнянний металевий аромат. Я за самим лише запахом мiг би сказати, що це молода кров, яку вицiдили з молодоi плотi. Іншi в’язнi витрiщаються на мене й вiдходять ще далi. Вони знають, що я iнший. Завжди це вiдчували. Цi чоловiки, такi жорстокi, остерiгаються мене, бо розумiють, хто я – i що я таке. Вдивляюся в iхнi обличчя, шукаючи свого брата по кровi. Родича. Я його не бачу – навiть тут, у цьому домi потвор.

Але вiн iснуе. Я це знаю. З нашого племенi не лише я ходжу по цiй землi.

Десь е хтось iще. І вiн чекае на мене».




1


Уже почали роiтися мухи. Дрiбнi шматочки плотi, якi спеклися, пролежавши чотири години на гарячому асфальтi на пiвднi Бостона, видiляли щось на кшталт хiмiчного оголошення «Обiд готовий!». Повiтря аж гуло вiд мух. Останки тулуба прикрили, але пожирачi мертвоi плотi мали чим побенкетувати. Вулиця в радiусi тридцяти футiв була всiяна шматками сiроi субстанцii та якимись частками, що iх годi було iдентифiкувати. Фрагмент черепа долетiв аж до пiдвiконня другого поверху й упав у ящик iз квiтами. Клаптi мертвоi плотi прилiпилися до припаркованих автомобiлiв.

Детектив Джейн Рiццолi нiколи не скаржилася на шлунок, але навiть iй довелося зупинитись, заплющивши очi й стиснувши кулаки, картаючи себе за цей момент слабкостi. «Тiльки не знепритомнiй. Тiльки не знепритомнiй». Вона була едина жiнка-детектив у вiддiлi вбивств департаменту полiцii Бостона i знала, що на неi завжди спрямоване безжальне свiтло прожекторiв. Усi помiчали кожну ii помилку й перемогу. Їi напарник Баррi Фрост уже привселюдно осоромився, повернувши свiй снiданок, i тепер сидiв в автомобiлi пiд кондицiонером, склавшись навпiл i чекаючи, доки нутрощi заспокояться. Собi Рiццолi не могла дозволити слабкостi. З усiх присутнiх правоохоронцiв саме вона була найпомiтнiша. По той бiк стрiчки, яка огороджувала мiсце трагедii, стояли люди. Вони уважно дивилися на неi, ловлячи кожну деталь ii зовнiшностi, кожен рух. Рiццолi знала, що з вигляду нiхто iй не дасть тридцяти чотирьох рокiв, тому свiдомо намагалася триматися владно. Свiй невеликий зрiст вона компенсувала прямим поглядом i широко розправленими плечима. Кожне мiсце злочину вона вмiла пiдкорити собi, нехай навiть грубою силою. Однак вiд цiеi спеки ii рiшучiсть i витримка танули. Сьогоднi вона, як завжди, вдягнула пiджак i штани. А тепер пiджак довелося зняти, блузка зiм’ялася. Вiд вологого повiтря акуратно зачесане волосся розсипалося неслухняними кучерями. Зусiбiч на неi напосiдали запахи, мухи i палючi променi сонця. Вона просто не могла зосередитися. А всi цi очi дивилися на неi.

Їi увагу привернула голосна розмова. Чоловiк у сорочцi й краватцi лаявся й намагався прорватися повз патрульного.

– Слухайте, менi на дiлову зустрiч треба! Я i так уже на цiлу годину спiзнююся, а ви почепили цю стрiчку навколо мого авто i кажете, що поiхати ним я не зможу! Чорт забирай, це мое авто!

– Сер, ми на мiсцi злочину.

– Це був нещасний випадок!

– Ми цього ще не встановили.

– А вам цiлий день потрiбен, щоб це второпати? Нас би послухали! Усi навколо чули, що сталося!

Рiццолi пiдiйшла до чоловiка. Його обличчя вилискувало вiд поту. Зараз, об одинадцятiй тридцять, сонце стояло майже в зенiтi й свердлило землю, як погляд недоброго ока.

– Сер, що саме ви чули? – запитала вона.

– Те саме, що й усi iншi, – фиркнув вiн.

– Гучний удар?

– Ну, так. Десь о сьомiй тридцять. Я саме з ванноi виходив. Дивлюся у вiкно – а вiн тут, на тротуарi. Це небезпечний поворот, ви ж бачите. Усякi придурки, якi ледве вмiють за кермом сидiти, вилiтають з-за рогу, як кажани з печери. Мабуть, його збила вантажiвка.

– Ви бачили вантажiвку?

– Нi.

– Чули, як вона проiхала?

– Нi.

– І легковоi машини ви не бачили?

– Легкова машина чи вантажiвка, яка рiзниця? – Вiн знизав плечима. – Усе одно його збили i втекли.

Одна й та сама iсторiя вже разiв шiсть траплялася в цiй частинi мiста: десь мiж сьомою тридцять i дев’ятою тридцять уранцi на вулицi лунав гучний удар. Люди не бачили, що сталося, лише чули звук падiння i знаходили тiло. Рiццолi вже припустила, що хтось мiг викинутися з вiкна, – i вiдкинула цю гiпотезу. Будинки тут були двоповерховi. Падiння iз цiеi висоти не могло б так понiвечити тiло. Розiрвати його на шматки могло вибухом, але жодноi його ознаки Рiццолi не бачила.

– То я можу забрати свою машину? – запитав чоловiк. – У мене зелений «форд».

– Отой, зi шматками мозку на багажнику?

– Ага.

– А ви як думаете? – огризнулася вона й вiдiйшла, щоб поговорити з медекспертом.

Вiн сидiв навпочiпки посеред дороги, вивчаючи плями на асфальтi.

– Мудакуватi тут люди, – сказала Рiццолi. – На загиблого всiм начхати. І нiхто його не знае.

Ешфорд Тiрнi i далi дивився на асфальт. Мiж нечисленних жмуткiв сивого волосся виднiлася лискуча вiд поту шкiра скальпа. Ешфорд Тiрнi сьогоднi здавався Рiццолi старiшим i втомленiшим, нiж будь-коли. На

Страница 3

агаючись пiдвестися, вiн простягнув руку, жестом благаючи про допомогу. Взявши його за руку, вона вiдчула, як важко його натомленим кiсткам i артритним суглобам. Цей старий джентльмен-пiвденець iз Джорджii так i не звик до бостонськоi безцеремонноi прямолiнiйностi Рiццолi, а вона, у свою чергу, так i не звикла до його педантичностi. Лише рештки людських тiл на столi для аутопсii об’еднували доктора Тiрнi з Рiццолi. Але зараз, допомагаючи йому звестися на ноги, вона засмутилася, вiдчуваючи, як вiн пiдупав на здоров’i. Їй пригадався власний дiдусь. Вiн з усiх онукiв любив ii найбiльше. Можливо, бачив у нiй, такiй гордiй i впертiй, себе. Вона допомагала йому пiдвестися з глибокого крiсла, i його скалiчена iнсультом рука чiплялася за неi, мов пазуриста лапа. Навiть таких жорстких людей, як Альдо Рiццолi, роки перемелювали й нiвечили iхнi кiстки й кiнцiвки. Вона бачила, як безжально обiйшовся час iз доктором Тiрнi, який за цiеi спеки ледве тримався на ногах. Вийнявши хусточку, вiн промокнув чоло.

– Феноменальна справа – якраз на завершення моеi кар’ери, – сказав вiн. – То як, детективе, прийдете на прощальну вечiрку?

– Е-е-е… На яку вечiрку?

– Ту, яку ви готуете для мене як такий собi сюрприз.

– Так, прийду, – зiзналася Рiццолi.

– Ха! Вiд вас завжди можна дiстати чiтку вiдповiдь. Наступного тижня?

– Нi, за два тижнi. І я нiчого вам не казала, гаразд?

– Насправдi я радий, що ви сказали. – Вiн подивився собi пiд ноги. – Я не надто люблю сюрпризи.

– То що тут у нас, доку? Його збили i втекли?

– Здаеться, отут вiн упав на асфальт.

Рiццолi подивилися на велику пляму кровi. Потiм на вкрите простирадлом тiло, яке лежало за добру дюжину метрiв далi, на тротуарi.

– Кажете, вiн упав тут, а потiм перелетiв аж туди? – перепитала Рiццолi.

– Схоже на те.

– Здаеться, то була дуже велика вантажiвка…

– Ідеться не про вантажiвку, – загадково промовив доктор Тiрнi.

Вiн пiшов вулицею, уважно дивлячись пiд ноги.

Рiццолi рушила за ним, вiдганяючи зграi мух. Тiрнi зупинився футiв за тридцять i показав на шмат якоiсь сiруватоi субстанцii на узбiччi.

– Мозок, – пояснив вiн.

– То його не вантажiвкою переiхало?

– Нi. І не легковим автомобiлем.

– Але в цього чувака слiди вiд шин на сорочцi.

Тiрнi пiдвiв голову, уважно роздивляючись вулицю, тротуари, будiвлi.

– Ви нiчого цiкавого не помiтили на мiсцi злочину, детективе?

– Крiм трупа, якому геть мозок вибило?

– Погляньте на мiсце, де вiн упав, – Тiрнi махнув рукою на дiлянку, над якою нещодавно сидiв навпочiпки. – Бачите, як розлетiлися фрагменти тiла?

– Так. У всiх напрямках. А ця точка – центр кола.

– Саме так.

– На вулицi жвавий рух, – сказала Рiццолi. – Машини вилiтають з-за рогу на повнiй швидкостi. Крiм того, на сорочцi в жертви слiди вiд шин.

– Погляньмо на цi слiди ще раз.

Коли вони знову пiдiйшли до тiла, до них приеднався Баррi Фрост, блiдий i трохи знiяковiлий.

– Господи, Боже мiй, – простогнав вiн.

– Ви як? – запитала Рiццолi.

– Може, у мене гастроентерит чи щось таке?

– Чи щось таке, – вiдповiла вона.

Їй завжди подобався Фрост, веселий i життелюбний, тож дуже сумно було бачити його приниження. Вона поплескала його по плечу й пiдбадьорила материнською усмiшкою. Фроста хотiлося опiкати – навiть таким жiнкам, як Рiццолi, дуже далеким вiд материнських iнстинктiв.

– Наступного разу вiзьму вам паперовий пакет, – сказала вона.

– Знаете, я справдi думаю, що в мене якийсь розлад шлунка… – пробурмотiв вiн, плентаючись позаду.

Вони пiдiйшли до тiла. Доктор Тiрнi щось пробурчав, опускаючись навпочiпки – його кiнцiвки вiдчайдушно опиралися цьому насиллю. Вiн пiдняв одноразове простирадло. Фрост пополотнiв i на крок вiдступив. Рiццолi примусила себе стояти на мiсцi.

Тулуб розiрвало на двi частинi приблизно по лiнii пупка. Верхня, вдягнена в бежеву бавовняну сорочку, простягнулася iз заходу на схiд. Нижня, у блакитних джинсах, лежала перпендикулярно до неi. Цi двi половини з’еднувалися лише кiлькома смужками шкiри i м’язiв. Внутрiшнi органи вивалилися й лежали навколо безформним мiсивом. Череп ззаду було розбито, i мозок вилився.

– Молодий чоловiк, вага тiла нормальна. Можливо, латиноамериканського або середземноморського походження, – сказав Тiрнi. – Грудний вiддiл хребта, ребра, ключиця i кiстки черепа свiдчать про явнi ознаки переломiв.

– І це не тому, що вiн потрапив пiд вантажiвку? – запитала Рiццолi.

– Безумовно, вантажiвка могла завдати таких серйозних травм, – вiдповiв доктор Тiрнi, кидаючи iй виклик поглядом своiх блiдо-блакитних очей. – Але чи хтось бачив або чув, як проiжджае машина?

– На жаль, нi, – визнала вона.

Фрост нарештi здобувся на кiлька слiв:

– Знаете, менi здаеться, що на сорочцi в нього не слiди вiд шин.

Рiццолi уважно подивилася на чорнi смуги на грудях сорочки загиблого. Вдягненою в латексну рукавичку рукою вона торкнулася однiеi зi смуг, а потiм, обмiрковуючи нову iнформацiю, глянула на свiй палець, який забарвився чорним.

– Ваша пр

Страница 4

вда, – сказала вона. – Це не слiди вiд шин, а мастило.

Вона пiдвела голову й подивилася на дорогу. Там мали бути кривавi слiди вiд шин. Уламки скла чи пластику вiд такого сильного зiткнення машини з людським тiлом.

Деякий час усi трое мовчали. Вони просто перезирнулися, коли раптом спало на гадку едино можливе пояснення. І, немовби на пiдтвердження цiеi гiпотези, у небi загудiв лiтак. Рiццолi примружилась i побачила, як над головою пролiтае «Боiнг-747», знижуючись перед заходом на посадку в мiжнародному аеропорту Логан.

– Господи, – мовив Фрост, затуляючи очi вiд сонця. – Яка висота! Будь ласка, скажiть, що вiн упав на землю вже мертвим.

– Це дуже ймовiрно, – вiдповiв Тiрнi. – Гадаю, вiн упав, коли лiтак пiшов на посадку. Якщо припустити, що це був мiжнародний рейс…

– Ну, так, – сказала Рiццолi. – Скiльки нелегалiв намагаеться вирватися зi своiх краiн? – Вона подивилася на оливково-смагляву шкiру мертвого чоловiка. – Отже, вiн летiв, скажiмо, з Пiвденноi Америки…

– На висотi щонайменше тридцять тисяч футiв, – додав Тiрнi. – Нiшi для шасi не герметизуються. Швидка декомпресiя. Переохолодження. Навiть посеред лiта на таких висотах температура дуже низька. Декiлька годин у таких умовах – i вiн втратив свiдомiсть вiд гiпотермii та браку кисню. А може, його перемололо ще на зльотi, коли прибирали колеса шасi, й пiд час польоту вiн сконав.

Лекцiю перервав сигнал пейджера Рiццолi – а це неодмiнно мало перетворитися на лекцiю: доктор Тiрнi лише починав. Рiццолi глянула на номер, але не впiзнала його. Код мiста Ньютон… Вона дiстала телефон i набрала номер.

– Детектив Корсак слухае, – вiдповiв чоловiчий голос.

– Рiццолi. Ви надсилали менi повiдомлення на пейджер?

– Ви з мобiльного телефонуете?

– Так.

– А могли б перейти на стацiонарний телефон?

– Нi. Зараз – нi.

Вона не знала, хто такий цей детектив Корсак, i хотiла якомога швидше закiнчити розмову.

– Не хочете сказати менi, про що йдеться?

Вiн мовчав. Рiццолi чула голоси i трiскотiння рацiй.

– Я зараз у Ньютонi на мiсцi злочину, – сказав вiн. – Гадаю, ви маете приiхати й подивитися.

– Ви просите допомоги в бостонськоi полiцii? Можу направити вас до колег з мого вiддiлку.

– Я намагався зв’язатися з детективом Муром, але менi сказали, що вiн у вiдпустцi. Тому телефоную вам.

Вiн знову замовк, а тодi додав, тихо i багатозначно:

– Ідеться про справу, яку ви з Муром вели минулого лiта. Ви знаете, про що я.

Рiццолi мовчала, чудово знаючи, про що вiн. Та справа ще не вiдпустила ii. Спогади виривалися на поверхню в кошмарах.

– Далi, – тихо сказала вона.

– Адресу запишете?

Рiццолi дiстала блокнот.

За мить вона знову повернулася до доктора Тiрнi.

– Я бачив схожi травми в людей, у яких не розкрився парашут. Пiд час падiння з великоi висоти тiло досягае граничноi швидкостi приблизно двiстi футiв на секунду. Цього достатньо, щоб отак його розiрвати.

– З бiса висока цiна за вхiдний квиток до цiеi краiни, – сказав Фрост.

Над ними заревiли двигуни ще одного джета.[1 - Вiд англ. Jet – реактивний лiтак. (Тут i далi прим. пер.)] Його тiнь пронеслася по землi, наче орлина.

Рiццолi подивилася в небо. Уявила собi тiло, яке падае, перевертаючись у повiтрi. Подумала про тисячу футiв холодного повiтря, яке свистiло, проносячись повз нього. А тодi повiтря потеплiшало, бо земля наближалася.

Подивилася на прикритi простирадлом рештки чоловiка, який насмiлився мрiяти про новий свiт i краще майбутне.

«Ласкаво просимо до Америки».



У Ньютонi перед мiсцем злочину виставили чергувати полiцейського-новачка, який не впiзнав Рiццолi. Зупинивши ii бiля полiцейськоi стрiчки, вiн звернувся до неi рiзким тоном, який пасував до новенькоi унiформи. На його бейджi Рiццолi прочитала: «РІДЖ».

– Мем, це мiсце злочину.

– Я детектив Рiццолi, бостонський департамент полiцii. До детектива Корсака.

– Посвiдчення, будь ласка.

Вона цього не очiкувала, тому довелося полiзти до сумочки. У Бостонi абсолютно всi полiцейськi чудово знали, хто вона така, а тут – лише за годину iзди вiд своеi територii, у цьому заможному передмiстi – вона мала ритися в сумочцi. Вона дiстала посвiдчення й тицьнула його полiцейському перед очi.

Вiн глянув i зашарiвся.

– Мем, даруйте. Розумiете, одна клята репортерка забалакала мене i пробралася всередину якраз кiлька хвилин тому. Я просто не мiг допустити, щоб таке повторилося.

– Корсак там?

– Так, мем.

Серед припаркованих на вулицi машин вона помiтила бiлий фургон iз написом «Штат Массачусетс. Управлiння судово-медичноi експертизи».

– Скiльки жертв? – запитала вона.

– Одна, – вiдповiв полiцейський. – Тiло вже мають виносити.

Полiцейський пiдняв стрiчку, щоб Рiццолi могла пройти на подвiр’я. Цвiрiнькали пташки, у повiтрi пахло чаполоччю. «Це вже не пiвденний Бостон», – подумала Рiццолi. Тут усе було бездоганно – вiд акуратно пiдстрижених живих огорож iз самшиту до газонiв, таких яскраво-зелених, що аж не вiрилося в iхню справжнiсть. Рiццолi зупинилася на викл

Страница 5

денiй червоною цеглою дорiжцi й подивилася на дахи у тюдорiвському стилi. «Копiя британського маетку», – подумалося iй. Такий будинок у такому передмiстi чесний коп не мiг би собi дозволити.

– Уже маете якiсь здогадки? – гукнув ii Рiдж.

– Чим цей хлопець заробляв на життя?

– Я чув, що вiн був хiрургом.

Хiрург… У Рiццолi це слово викликало особливi спогади. Навiть цього спекотного дня воно вкололо ii, нiби крижане вiстря. Вона зиркнула на вхiднi дверi й побачила, що ручку змащено порошком для зняття вiдбиткiв пальцiв. Глибоко вдихнувши, Рiццолi натягнула на черевики бахiли, а на руки – латекснi рукавички.

Всерединi була дубова пiдлога i сходи, якi пiднiмалися на карколомну висоту. Крiзь кольорове скло вiтражного вiкна на пiдлогу ромбами падали рiзнобарвнi променi сонця.

Почулося шурхотiння бахiл – у передпокiй ввалився схожий на ведмедя чоловiк. Вiн був одягнений по-дiловому, iз охайно зав’язаною краваткою, але враження псувалося двома плямами вiд поту, якi розпливалися пiд пахвами. Пiд закасаними рукавами ховалися сильнi руки, на яких куйовдилися густi чорнi волосини.

– Рiццолi? – запитав вiн.

– Так, це я.

Чоловiк пiдiйшов до неi i простягнув руку, але потiм опустив, пригадавши, що в рукавичках.

– Вiнс Корсак. Вибачте, що в телефоннiй розмовi не змiг розповiсти деталей, але тепер скрiзь прослушки. Сюди й так уже проповзла репортерка. Сучка.

– Менi казали.

– Слухайте, ви, мабуть, не розумiете, якого бiса вас викликали, але я ознайомився з вашими справами за останнiй рiк. Убивства Хiрурга. Я подумав, що вам захочеться подивитися.

У неi пересохло в ротi.

– Що у вас тут?

– Тiло у вiтальнi. Доктор Рiчард Їгер, тридцять шiсть рокiв, хiрург-ортопед. Це його будинок.

Вона подивилася на вiтражне вiкно.

– Хлопцi, тут у вас, у Ньютонi, люксовi вбивства.

– Та нi, це все у вас, у Бостонi. Тут такого не повинно траплятися. Тим паче коли йдеться про таку збочену хрiнь.

Корсак провiв ii через передпокiй до вiтальнi. Рiццолi одразу заслiпило сонце, яке лилося крiзь високе, вiд пiдлоги до стелi, вiкно на другому поверсi. Тут працювало безлiч спецiалiстiв, але кiмната все одно здавалася великою i порожньою – бiлi стiни й лискуча дерев’яна пiдлога.

І кров. Хоч би скiльки мiсць злочину Рiццолi бачила, перший погляд на кров щоразу вдаряв по нервах. Тут перерiзали артерiю, i кров фонтаном вдарила в стiну й лишила слiд, схожий на хвiст комети, а потiм стiкала цiвками. Кров iз тiла доктора Рiчарда Їгера. Вiн сидiв на пiдлозi, прихилившись до стiни, зi зв’язаними за спиною руками i витягнутими вперед ногами. Щиколотки було перемотано скотчем. Голова звисала вперед, затуляючи рану, яка стала причиною смертельноi втрати кровi, але Рiццолi могла i не дивитися на розсiчену шию. Ясно було, що рана глибока й проходить крiзь сонну артерiю i трахею. Рiццолi добре знала, якими бувають наслiдки такоi рани, i могла вiдтворити останнi митi за кривавим вiзерунком на стiнi. Із артерii фонтаном вириваеться кров, наповнюючи легенi, жертва хапае повiтря через розсiчену трахею i захлинаеться власною кров’ю. На голому торсi чоловiка вже засохли дрiбненькi крапельки кривавоi мокроти, яку вiн видихав. Судячи з його м’язiв i широких плечей, фiзичноi сили йому не бракувало – вiн явно мiг би дати вiдсiч нападнику, але помер у покiрливiй позi, схиливши голову.

Двое працiвникiв моргу вже зайшли з ношами i стали поряд, примiряючись, як краще посунути тiло, сковане трупним зацiпенiнням.

– Коли о десятiй ранку його оглядала судмедексперт, вона виявила посмертну змiну кольору шкiри, – сказав Корсак. – На ii думку, вiн помер уночi, мiж дванадцятою i третьою.

– Хто його знайшов?

– Медсестра з його клiнiки. Коли вранцi вiн не прийшов i не вiдповiв на дзвiнки, вона приiхала сюди. Знайшла його приблизно о дев’ятiй. А його дружини тут немае.

– Дружини? – перепитала Рiццолi, поглянувши на Корсака.

– Гейл Їгер, тридцять один рiк. Зникла.

Рiццолi знову вiдчула такий само холод, що й перед вхiдними дверима.

– Викрадення?

– Я лише сказав, що вона зникла.

Рiццолi подивилася на сильне тiло Рiчарда Їгера. Не вiрилося, що вiн пiддався смертi.

– Розкажiть менi про цих людей, про iхнiй шлюб.

– Щасливе подружжя – так усi кажуть.

– Так завжди кажуть.

– У даному разi це схоже на правду. Одруженi лише два роки. Цей будинок купили рiк тому. Вона – медсестра в його клiнiцi, тому в них однаковi коло спiлкування i графiк роботи.

– Яка близькiсть.

– Так. Я б звихнувся, якби цiлий день повсюди натикався на дружину. Але цi двое, здаеться, добре ладнали. Минулого мiсяця вiн на цiлi два тижнi взяв вiдпустку, просто щоб побути з нею вдома пiсля смертi ii матерi. Як ви гадаете, скiльки може заробити хiрург-ортопед за два тижнi? П’ятнадцять-двадцять тисяч баксiв? Йому дорого обiйшлося пiклування про неi.

– Отже, вона цього потребувала.

– Усе одно так не кожен вчинив би, – знизав плечима Корсак.

– Отже, ви не бачите причин, з яких вона б захотiла його покинути?

– Жодноi. І ще м

Страница 6

нше причин його прирiзати.

Рiццолi глянула на вiкна. За деревами й кущами не видно було сусiднiх будинкiв.

– Ви сказали, що вiн помер мiж дванадцятою i третьою.

– Ага.

– Сусiди щось чули?

– У будинку злiва нiкого немае – мешканцi поiхали до Парижа. Нiчогенько люди живуть… А сусiди справа мiцно спали.

– Вiн вдерся в будинок?

– Так, крiзь кухонне вiкно. Комашину сiтку зiрвано. Далi було використано iнструмент для розрiзання скла. На квiтнику слiди сорок четвертого з половиною розмiру. І слiди кровi в цiй кiмнатi – з таким само вiдбитком пiдошви.

Корсак дiстав хусточку й витер чоло – вiн належав до тих нещасливих людей, для яких просто не iснуе достатньо потужних антиперспiрантiв. За кiлька хвилин розмови з Рiццолi плями поту пiд пахвами збiльшилися.

– Покладiмо його на простирадло, – сказав один iз працiвникiв моргу.

– Голову тримай! У нього ж голова вiдвалюеться!

– О чорт!

Рiццолi й Корсак мовчки дивились, як доктора Їгера боком кладуть на одноразове простирадло. Вiд трупного зацiпенiння тiло заклякло пiд кутом дев’яносто градусiв, i люди з моргу тепер сперечалися про те, як у цiй недоладнiй позi класти його на ношi.

Раптом Рiццолi помiтила на пiдлозi якийсь бiлий черепок бiля того мiсця, де сидiв Їгер. Вона опустилася навпочiпки й пiдняла маленьку скалочку порцеляни.

– Розбита чашка, – сказав Корсак.

– Що?

Бiля вбитого знайшли блюдце i чашку. Схоже на те, що вони були в нього на колiнi й упали. Ми вже спакували черепки, щоб зняти вiдбитки пальцiв. Не запитуйте мене, що воно таке, – додав вiн, помiтивши ii здивований погляд, i знизав плечима.

– Щось символiчне?

– Ага. Ритуальне чаювання з мерцем.

Рiццолi подивилася на скалочку порцеляни, що лежала в ii обтягнутiй латексом долонi, намагаючись зрозумiти, що вона означае. В животi в неi скрутився тугий вузол. Страшне вiдчуття впiзнання: перерiзане горло, руки й ноги, зв’язанi скотчем, проникнення до помешкання вночi через вiкно, заскоченi зненацька жертви.

І зникла жiнка.

– Де спальня? – запитала Рiццолi.

Вона не хотiла ii бачити. Боялася ii бачити.

– Так, саме спальню я хотiв вам показати.

У коридорi, який вiв до спальнi, на стiнах висiли чорно-бiлi фотографii в рамках. Не усмiхненi сiмейнi портрети, як у багатьох будинках, а приголомшливi фото оголених жiнок. Анонiмнi тiла, адже обличчя були затемненi. Або моделi вiдвертали голову вiд камери. Ось жiнка обiймае дерево. Гладенька шкiра, притиснута до шорсткоi кори. А ось жiнка сидить, схилившись уперед, i довге волосся спадае мiж голими стегнами. Ось вона тягнеться до неба, i вiд фiзичного напруження на шкiрi блищить пiт. Рiццолi вдивлялася у фото, яке хтось зачепив – тепер воно висiло криво.

– Це все одна й та сама жiнка, – сказала вона.

– Це вона.

– Мiсiс Їгер?

– Збочення, правда?

Вона завважила нiжний колiр шкiри Гейл Їгер.

– Менi це аж нiяк не здаеться збоченням. Красивi фото.

– Ну хоч як, а спальня отам, – i Корсак показав iй на дверi.

Рiццолi зупинилася на порозi. У кiмнатi стояло величезне двоспальне лiжко. Схоже було, що ковдру рiзко здерли, розбудивши людей, якi тут спали. Ворс на жовтувато-рожевому килимi здибився двома смугами, якi вели вiд лiжка до дверей.

– Схоже на те, що iх витягнули з лiжка.

– Наш злочинець застав iх сонними, – кивнув Корсак. – Упорався з ними якось i зв’язав iм зап’ястя i щиколотки. Тягнув iх по килимi в передпокiй, а там уже почалася дерев’яна пiдлога.

Рiццолi була ошелешена дiями вбивцi. Вона уявляла собi, що вiн стояв там, де й вона зараз, i дивився, як спить подружжя. Вiкно без фiранки високо над лiжком давало достатньо свiтла, щоб розрiзнити, хто жiнка, а хто чоловiк. Вiн мав спершу напасти на доктора Їгера – логiчно було спочатку взяти пiд контроль чоловiка, а жiнку поки що не чiпати. Це Рiццолi могла собi уявити – як вiн пiдходить i нападае. Але що далi?

– Навiщо витягувати iх зi спальнi? – запитала вона. – Чому не вбити доктора тут, на мiсцi?

– Не знаю. Тут уже все сфотографували, – сказав Корсак, показуючи на спальню. – Можете заходити.

Рiццолi неохоче увiйшла до кiмнати, оминаючи слiди на килимi, й наблизилася до лiжка. Вона не побачила кровi на ковдрi чи простирадлi. На однiй з подушок лежала довга бiлява волосина. «Сторона мiсiс Їгер», – подумала вона. Обернувшись до нiчного столика, побачила фотографiю подружжя. Так, Гейл Їгер справдi була бiлявка, до того ж гарна, зi свiтло-блакитними очима i золотим пилом веснянок на засмаглiй шкiрi. Доктор Їгер обiймав ii за плече, випромiнюючи силу й упевненiсть чоловiка, який знае, що його зовнiшнiсть справляе враження. М’язистий чоловiк. Не з тих, хто помирае в спiдньому, зi зв’язаними руками й ногами.

– На стiльцi, – сказав Корсак.

– Що?

– Подивiться на стiлець.

Вона озирнулася й побачила стiлець у старовинному стилi, зi спинкою з поперечками. На сидiннi лежала обережно складена нiчна сорочка. Пiдiйшовши, Рiццолi помiтила на кремовому атласi яскраво-червонi краплi.

У неi на потилицi ворухнулося вол

Страница 7

сся, i декiлька секунд вона не могла дихати.

Простягнула руку й пiдняла один iз кутикiв нiчноi сорочки. Пiд складкою теж була кров.

– Ми не знаемо, чия це кров, доктора Їгера чи його дружини, – сказав Корсак.

– Коли вiн склав сорочку, на нiй уже була кров.

– Але бiльше нiде в кiмнатi кровi немае. Це означае, що сорочку заплямували деiнде. А потiм вiн принiс ii сюди, до спальнi. Акуратно склав i лишив на цьому стiльцi як прощальний подаруночок. Вам це нiчого не нагадуе? – запитав Корсак, трохи помовчавши.

– Ви ж самi знаете, – вiдповiла вона, ковтнувши слину.

– Убивця вiдтворюе старий пiдпис вашого чувака.

– Нi, тут дещо iнше. Та тут узагалi все по-iншому. Хiрург нiколи не нападав на подружжя.

– Акуратно складена нiчна сорочка. Клейка стрiчка. Жертви, заскоченi в лiжку.

– Воррен Гойт обирав самотнiх жiнок. Жертв, iз якими швидко мiг упоратися.

– Але подивiться, як багато спiльного! Кажу вам, це хтось наслiдуе Хiрурга. Якийсь псих, який начитався про нього в газетах.

Рiццолi й далi дивилася на нiчну сорочку, згадуючи iншi спальнi, iншi мiсця вбивств. Усi вони вiдбулися влiтку, коли стояла страшна спека, така, як тепер. Жiнки спали з вiдчиненими вiкнами, i чоловiк на iм’я Воррен Гойт пробирався до iхнiх будинкiв. Вiн приносив своi темнi фантазii та скальпелi, iнструменти для проведення кривавих ритуалiв. А жертви були при тямi, вони вiдчували кожен дотик леза. Вона подивилася на нiчну сорочку, i перед очима постало обличчя Хiрурга – звичайнiсiньке, цiлком банальне, яке вона все ще бачила в кошмарах.

«Але тут попрацював не Воррен Гойт. Його надiйно замкнули в такому мiсцi, з якого вiн не може вирватися. Я точно знаю, адже сама запроторила туди цю падлюку».

– У «Бостон Глоуб» не оминули жодноi фiзiологiчноi подробицi, – сказав Корсак. – Ваш убивця засвiтився навiть на сторiнках «Нью-Йорк Таймс». А тепер хтось вiдтворюе його дii.

– Нi, вiн працюе по-iншому. Вiн зробив таке, чого нiколи не робив Гойт. Витягнув це подружжя зi спальнi до iншоi кiмнати. Посадив чоловiка на пiдлогу й перерiзав йому горлянку. Схоже на страту або елемент ритуалу. І ще жiнка. Вiн убивае чоловiка, але що вiн робить з його дружиною?

Рiццолi замовкла, пригадавши скалку порцеляни на пiдлозi. Розбита чашка. Їi раптом скувало холодом вiд здогадки.

Вона мовчки вийшла зi спальнi й повернулася до вiтальнi. Подивилася на стiну, бiля якоi сидiв доктор Їгер, потiм на пiдлогу, а тодi почала ходити кiмнатою, описуючи щоразу бiльшi кола i вивчаючи краплi кровi на дерев’янiй поверхнi.

– Рiццолi?

Вона повернулася до вiкна i примружилася вiд сонця.

– Тут надто багато свiтла i скла, – вiдповiла вона. – Ми не можемо все як слiд оглянути. Доведеться повернутися ввечерi.

– Думаете застосувати ультрафiолет?

– Інакше ми не побачимо.

– Чого не побачимо?

Рiццолi стала спиною до стiни.

– Доктор Їгер помирав, сидячи он там. Наш невiдомий убивця витягнув його зi спальнi, посадив бiля стiнки, так щоб вiн дивився на середину кiмнати.

– Ну, так.

– Навiщо вiн його тут посадив? Навiщо увесь цей клопiт перед тим, як убити жертву? Мала бути причина.

– Яка причина?

– Убивця посадив Їгера тут, щоб вiн на щось дивився. Щоб бачив, що вiдбуваеться в цiй кiмнатi.

На обличчi Корсака промайнув страх – вiн нарештi зрозумiв. І подивився на стiну, бiля якоi сидiв доктор Їгер – глядач у театрi жаху.

– Господи, – мовив вiн. – Мiсiс Їгер.




2


Рiццолi купила пiцу в магазинi готових страв i вiдкопала на днi холодильника древнiй жмуток салату. Вона повiдривала коричневi листочки i дiсталася до тих, якi умовно можна було назвати iстiвними. Цей зiв’ялий неапетитний салат вона iла з почуття обов’язку, а не для задоволення. Рiццолi не мала часу на задоволення i iла лише для того, щоб пiдживитися, – на неi чекала вечiрня робота, якоi хотiлося уникнути.

Трохи пожувавши, вона вiдштовхнула тарiлку й подивилася на яскраво-червонi плями томатного соусу. «Кошмари наздоганяють, – подумала вона. – Ти вважаеш себе захищеною, достатньо сильною i вiдстороненою, щоб жити з кошмарами. Ти вмiеш грати роль i дурити всiх. Але цi обличчя лишаються з тобою. Очi мертвих».

Гейл Їгер теж серед них?

Рiццолi подивилася на своi руки – обидвi долонi були позначенi однаковими шрамами, схожими на загоенi слiди вiд розп’яття. Коли ставало вогко й холодно, у неi болiли руки – жорстоке нагадування про те, що Воррен Гойт заподiяв iй рiк тому, проткнувши долонi скальпелями. Вона тодi думала, що настав ii останнiй день. І тепер болiли старi рани, але вона не могла звинувачувати в цьому погоду. Нi, бiль повернувся вiд того, що вона бачила сьогоднi в Ньютонi. Акуратно складена сорочка. Кров, яка фонтаном линула на стiну. То була кiмната, в якiй навiть повiтря обважнiло вiд страху, i Рiццолi вiдчувала, що Воррен Гойт десь поруч.

Нiсенiтниця, авжеж. Гойт сидiв у в’язницi – там йому i мiсце. Але ii скували холодом спогади про той будинок у Ньютонi – почуття жаху було надто знайомим.

Рiццолi хотiла була зв’язатися iз

Страница 8

омасом Муром – вони разом працювали над справою Гойта. Вiн усе знав у таких само подробицях, що й вона, i розумiв, яку мiцну павутину страху розкинув Хiрург навколо них усiх. Але пiсля одруження Мура iхнi з Рiццолi шляхи розiйшлися. Їх зробило чужими якраз вiднайдене Муром щастя. Щасливi люди самодостатнi, вони дихають iншим повiтрям i пiдкоряються iншим законам тяжiння. Якщо Мур i не усвiдомлював цiеi змiни, Рiццолi вiдчувала ii, i втрата iй далася нелегко, хоч вона й картала себе за те, що заздрить його щастю. А ще iй було соромно за ревнощi до жiнки, яка вкрала серце Мура. Кiлька днiв тому вона отримала поштiвку з Лондона – там Мур iз Кетрiн зупинилися. Простi й короткi слова привiтання, нашкрябанi на зворотi поштiвки з музею «Скотланд-Ярду», просто щоб Рiццолi знала: подружжя задоволене вiдпочинком, у iхньому свiтi все добре. Згадавши це сповнене оптимiзму привiтання, Рiццолi подумала, що не повинна тривожити Мура, нагадуючи йому про Хiрурга. Вона просто не могла знову привести тiнь Воррена Гойта в iхне життя.

Сидячи за столом, вона прислухалася до вуличного шуму, який пiдкреслював абсолютну тишу в ii квартирi. Озирнулася на вiтальню, обставлену лише найнеобхiднiшими меблями, на голi стiни, якi так i не прикрасила жодною картиною. Єдиною оздобою – якщо тут пасувало це слово – була карта мiста, пришпилена до корковоi дошки над столом. Минулого лiта Рiццолi натикала на цю карту кольорових кнопок, позначаючи, де пройшов Хiрург. Вона так жадала визнання, так хотiла, щоб колеги прийняли ii як рiвну, що жила й дихала полюванням. І навiть удома iла пiд похмурою картою маршрутiв убивцi.

Тепер цi кнопки зникли, але карта лишилася, чекаючи на перемiщення iншого вбивцi. «Цiкаво, що це говорить про мене?» – подумала Рiццолi. Хтось мiг би пожалiти ii, адже вона, проживши два роки в цiй квартирi, спромоглася оздобити ii лише оцiею картою Бостона.

«Мiй ритм життя.

Мiй свiт».



Коли о дев’ятiй десять вечора Рiццолi зупинила машину перед будинком Їгера, всерединi не свiтилося. Вона приiхала першою. Потрапити до будинку не могла, тому просто сидiла в машинi, опустивши вiкна, щоб трохи подихати свiжим повiтрям, i чекала на iнших. Будинок стояв у тихому глухому кутi, i в сусiдiв по обидва боки свiтла теж не було. Це мало спрацювати на них: додаткове свiтло могло б завадити роботi. Але зараз, сидячи на самотi й чекаючи, поки приiдуть iншi, Рiццолi сумувала за яскравими вогнями i людським товариством. Темнi вiкна будинку дивилися на неi, як склянi очi трупа. Навколо роiлися незлiченнi тiнi, i жодна з них не здавалася невинною. Вона дiстала пiстолет, зняла iз запобiжника i поклала собi на колiно – аж тодi iй стало спокiйнiше.

У дзеркалi заднього виду побачила фари i зiтхнула з полегшенням: приiхав фургон експерта-кримiналiста. Рiццолi прибрала зброю.

З фургона вийшов молодий широкоплечий чоловiк i попрямував до ii авто. Коли вiн нахилився до вiкна, блиснула золота сережка у вусi.

– Привiт, Рiццолi.

– Привiт, Мiку. Дякую, що знайшов час.

– Гарний райончик.

– Ти ще будинок не бачив.

Засвiтилися ще однi фари – приiхав Корсак.

– Уся банда тут, – сказала Рiццолi. – До роботи.

Корсак i Мiк не були знайомi. Коли Рiццолi представила iх одне одному в тьмяному свiтлi, яке падало з фургона, вона помiтила, як Корсак витрiщився на сережку i як вагався, перш нiж простягнути Мiковi руку. Вона майже чула, якi думки крутяться в головi у Корсака: «Качок iз сережкою. Напевно, гей».

Мiк почав дiставати обладнання.

– Я привiз новий «Мiнi Краймскоп 400»,[2 - «Мiнi Краймскоп 400» – ультрафiолетова лампа для огляду мiсця злочину.] – сказав вiн, – iз дуговою потужнiстю чотириста ватiв. Вiн утричi яскравiший за стару лампу вiд «Дженерал Електрик». Ми ще нiколи не працювали з таким сильним джерелом свiтла. Тут лампа навiть потужнiша за 500-ватну ксенонову. – Вiн глянув на Корсака. – Допоможете занести?

І перш нiж Корсак здобувся на вiдповiдь, Мiк тицьнув йому в руки алюмiнiевий футляр для фотоапарата i продовжив дiставати обладнання з фургона. Корсак стояв там iз футляром у руках, немовби не вiрячи в те, що вiдбуваеться, а тодi роздратовано поплентався до будинку.

Коли Рiццолi й Мiк пiдiйшли до вхiдних дверей iз упакованим «Краймскопом», кабелями й захисними окулярами, Корсак уже ввiмкнув свiтло i навстiж розчинив дверi. Натягнувши бахiли, вони увiйшли.

Як i Рiццолi ранiше, Мiк зупинився на порозi й захоплено подивився на високi крутi сходи.

– Там iще вiтраж угорi, – сказала Рiццолi. – Бачив би ти його вдень.

Із вiтальнi визирнув розлючений Корсак.

– Ми тут працюемо чи iнтер’ером милуемося?

«Де ти вiдкопала цього козла?» – нiмим поглядом запитав Мiк у Рiццолi. Та знизала плечима.

– Сюди, – сказав Корсак, коли Рiццолi й Мiк увiйшли до кiмнати.

Хоча вiн одягнув iншу сорочку, по нiй теж розпливалися плями поту. Вiн випнув щелепу i широко розставив ноги, нiби розлючений капiтан Блай[3 - Вiльям Блай – британський мореплавець, учасник останнього плавання Джеймса Кука i битви пiд ком

Страница 9

ндуванням адмiрала Нельсона. Був губернатором однiеi з британських колонiй на територii Австралii. Найвiдомiшим епiзодом його кар'ери стало плавання на Таiтi: на кораблi «Баунтi», капiтаном якого вiн був, збунтувалася команда. Історiя цього плавання i бунту стала темою кiлькох художнiх екранiзацiй.] на палубi свого корабля.

– Зосереджуемося на цiй дiлянцi пiдлоги.

Кров цього разу так само викликала страх. Поки Мiк налаштовував обладнання, пiд’еднуючи кабель, установлюючи камеру i штатив, Рiццолi пiймала себе на тому, що дивиться в стiну.

Хай би скiльки вiдчищали цю пляму, тут назавжди залишиться привид убивства – мовчазне свiдчення про нього, бiохiмiчнi слiди.

Але зараз вони шукали не кров, а щось набагато менш помiтне. Тому й потребували нового джерела свiтла, яке показало б дещо невидиме для неозброеного ока.

Рiццолi знала, що свiтло – це просто електромагнiтна енергiя, що рухаеться хвилями. Свiтло, видиме для людського ока, мае довжину хвилi 400–700 нанометрiв. Коротшi хвилi ультрафiолетового дiапазону залишаються невидимi. Але коли ультрафiолетове свiтло потрапляе на природнi й штучнi матерiали, воно якось взаемодiе з електронами в цих матерiалах, i в результатi утворюеться видиме свiтло. Цей процес називаеться флуоресценцiя. Ультрафiолетове свiтло вiдбиваеться вiд бiологiчних рiдин, шматочкiв кiсток, волосся i волокон. Саме тому Рiццолi попросила привезти «Мiнi Краймскоп». У свiтлi ультрафiолетовоi лампи могли стати видимими цiлком новi докази.

– Загалом усе готово, – сказав Мiк. – Нам потрiбне максимальне затемнення в цiй кiмнатi. – Вiн подивився на Корсака. – Чи ви могли б для початку вимкнути свiтло в холi, детективе Корсак?

– Чекайте, а захиснi окуляри? Хiба ультрафiолетове свiтло не шкiдливе для очей?

– Та довжина хвилi, з якою я працюю, абсолютно безпечна.

– Все одно я хотiв би взяти окуляри.

– У тiй коробцi. Там на всiх вистачить.

– Я вимкну свiтло, – сказала Рiццолi.

Вона вийшла в хол i клацнула вимикачами, а коли повернулася, Корсак i Мiк усе ще стояли так далеко один вiд одного, як могли, немовби боялися пiдхопити якусь iнфекцiйну хворобу.

– То куди свiтити? – запитав Мiк.

– Розпочнiмо з того кiнця. Отам знайшли вбитого, – сказала Рiццолi. – А тодi рухайся по кiмнатi колами, збiльшуючи радiус.

Мiк роззирнувся навколо.

– Тут бежевий килим. Вiн свiтитиметься пiд лампою. І ота бiла канапа теж. Я просто попереджаю, що на такому тлi важко буде щось знайти.

Вiн глянув на Корсака. Той уже почепив окуляри. На ньому вони мали вигляд сонцезахисних. Детектив тепер став схожим на пiдстаркуватого невдаху, який намагаеться здаватися крутим.

– Вимкнiть свiтло в цiй кiмнатi, – сказав Мiк. – Глянемо, наскiльки темно тут може бути.

Корсак натиснув вимикач, i у вiтальнi стало темно. Крiзь широкi вiкна без штор сiялося блiде сяйво зiрок, але мiсяця на небi не було i великi дерева на задвiрку заступали освiтлену вулицю.

– Непогано, – сказав Мiк. – Працювати можна. Тут краще, нiж на деяких мiсцях злочину – менi там доводилося повзати, накинувши на себе ковдру. Знаете, зараз iде розробка систем, якi можна буде використовувати вдень. Скоро нам уже не доведеться блукати наослiп у темрявi.

– Ну ж бо, перейдемо до справи! – огризнувся Корсак.

– Я просто думав, що вам цiкаво буде дiзнатися бiльше про цi технологii.

– Якось iншим разом.

– Без проблем, – незворушно вiдповiв Мiк.

Коли увiмкнулося блакитне свiтло «Краймскопа», Рiццолi теж надiла захиснi окуляри. У темнiй кiмнатi моторошно засвiтилися контури меблiв. Килим i канапа вiдбивали свiтло, як i попереджав Мiк. Блакитне сяйво перемiстилося до протилежноi стiни, бiля якоi знайшли тiло доктора Їгера. На стiнi яскраво зблиснули якiсь пасма.

– Гарно, правда? – сказав Мiк.

– Що це? – запитав Корсак.

– Волосини, якi приклеiлися до кривавоi плями.

– А, так. Неймовiрна краса.

– Посвiти на пiдлогу, – попросила Рiццолi. – Отам воно i буде.

Мiк спрямував свiтло вниз, i пiд ногами в них виринув iз темряви цiлий свiт волокон i волосин. Тут уже пропилососили експерти-кримiналiсти, збираючи всi можливi докази, але цi слiди людськоi присутностi залишилися.

– Що сильнiшим е свiтло, то бiльша флуоресценцiя, – сказав Мiк, роздивляючись пiдлогу. – Ось чому це нове обладнання таке круте. Чотириста ватiв – i достатньо свiтла, щоб побачити все. Ефбеерiвцi купили сiмдесят одну таку лялю. Вони такi маленькi, що iх можна в лiтак iз собою проносити.

– Ви що, схибнулися на технiцi? – запитав Корсак.

– Люблю класнi гаджети. Я iнженер за основною освiтою.

– Та ну?

– А що вас так дивуе?

– Не думав, що в цiй сферi е такi хлопцi.

– Якi – такi?

– Ну, сережка i таке iнше. Ви розумiете, про що я.

– Інколи краще жувати, нiж говорити, – зiтхнула Рiццолi.

– А що я такого сказав? – не вгавав Корсак. – Я ж iх не принижую. Я просто зауважив, що серед них мало iнженерiв. Вони зазвичай займаються мистецтвом, театром i всяким таким. Ну, це ж добре. Нам потрiбнi митцi.

– Я навчався в Мас

Страница 10

ачусетському унiверi, – сказав Мiк, вирiшивши не ображатися. Вiн i далi сканував пiдлогу. – Електротехнiчна iнженерiя.

– А, ну електрики непогано заробляють.

– Я б не назвав себе електриком.

Вони рухалися кiмнатою, щоразу збiльшуючи радiус кола. Ультрафiолетове свiтло вихоплювало з темряви дедалi новi й новi флуоресцентнi цятки – шматочки волосся, тканин i якихось часток, що не пiддавалися iдентифiкацii. Раптом вони пiдiйшли до надзвичайно яскравоi дiлянки.

– Килим, – сказав Мiк. – Хай би з чого вiн був зроблений, але свiтиться з бiса сильно. На цьому тлi мало що можна побачити.

– Усе одно перевiр його, – попросила Рiццолi.

– Там попереду журнальний столик. Зможеш посунути?

Рiццолi простягнула руку. На бiлому флуоресцентному тлi столик здавався просто геометричною фiгурою.

– Корсаку, вiзьмiться за iнший край, – сказала вона.

Вони вiдсунули журнальний столик. Тепер килим перетворився на овальний ставок, який свiтився яскравим блакитно-бiлим сяйвом.

– Як на цьому тлi можна щось побачити? – запитав Корсак. – Це те саме, що шукати скло, яке плавае у водi.

– Скло не плавае у водi, – зауважив Мiк.

– Ну, так, ви ж у нас iнженер. А як вас друзi називають? Мiкi?

– А тепер подивiмося на канапу, – втрутилася Рiццолi.

Мiк спрямував туди лампу. Канапа також свiтилася, але слабше. Вiн ретельно пройшов лампою по ii м’яких контурах i подушках, але не виявив жодних пiдозрiлих плям, лише декiлька довгих волосин i часток пилу.

– Вони жили охайно, – сказав Мiк. – Плям немае. І навiть пилу небагато. Готовий посперечатися, що це нова канапа.

– Як добре, – буркнув Корсак. – Я не купував новоi канапи вiдколи одружився.

Рiццолi вiдчула нездоровий запах поту, коли в темрявi Корсак наштовхнувся на неi. Вiн шумно дихав, немовби мав проблему iз придатковими пазухами. У темрявi його сопiння звучало ще гучнiше. Рiццолi роздратовано вiдсунулася й зачепила ногою журнальний столик.

– Чорт!

– Обережнiше, – сказав Корсак.

Вона хотiла була вiдповiсти, але припнула язика. Атмосфера в кiмнатi й так не вирiзнялася доброзичливiстю. Рiццолi нахилилася розтерти ногу й вiдчула запаморочення i розгубленiсть вiд раптовоi змiни пози. Довелося сiсти навпочiпки, щоб не впасти в темрявi. Декiлька секунд Рiццолi сидiла, сподiваючись, що Корсак не наступить на неi – вiн був такий важкий, що розплющив би ii. Вона чула, як чоловiки рухаються за кiлька футiв вiд неi.

– Кабель заплутався, – сказав Мiк.

Вiн крутонув «Краймскоп», щоб вивiльнити кабель, i промiнь лампи раптом метнувся до неi. Вона уважно подивилася на залиту свiтлом дiлянку килима поряд. У рамцi флуоресцентних волокон виднiлася темна пляма з нерiвними краями, менша за десятицентовик.

– Мiку, – покликала вона.

– Можеш нiжку столика пiдняти? Здаеться, кабель там закрутився.

– Мiку!

– Що таке?

– Неси лампу сюди. Свiти на килим, просто туди, де сиджу я.

Мiк пiдiйшов до неi. Корсак теж – тепер вона чула його застуджене дихання поруч.

– Свiти менi на руку. Я тримаю палець бiля того мiсця.

Килим залило блакитним свiтлом. На тлi флуоресцентного сяйва ii рука здавалася чорною.

– Отут, – сказала Рiццолi. – Що це таке?

Мiк присiв навпочiпки бiля неi.

– Якась пляма. Я маю сфотографувати ii.

– Але ж пляма темна, – озвався Корсак. – Я думав, ми шукаемо те, що свiтиться.

– Коли тло флуоресцентне, як волокна цього килима, бiологiчнi речовини можуть здаватися темними, бо вони свiтяться не так яскраво. Це може бути що завгодно. Доведеться вiдправити зразок у лабораторiю.

– То що, ми вирiжемо шматок iз цього прекрасного килима лише через те, що знайшли якусь стару пляму вiд кави?

– Можна спробувати ще одну штуку, – сказав Мiк, подумавши.

– Яку?

– Я змiню довжину хвилi. Перемкну лампу в короткохвильовий дiапазон.

– І що це нам дасть?

– Якщо все вийде, буде дуже круто.

Мiк зайнявся налаштуваннями, потiм спрямував свiтло на ту дiлянку, де була темна пляма.

– Дивiться, – сказав вiн i перемкнув «Краймскоп».

У кiмнатi стало темно, хоч в око стрель. Нiчого не свiтилося, крiм однiеi яскравоi плями в них бiля нiг.

– Що це, в бiса, таке? – запитав Корсак.

Рiццолi на мить здалося, що в неi галюцинацii. Вона дивилася на цятку, яка немовби горiла примарним зеленим вогнем. І просто в неi на очах зловiсне сяйво почало згасати. За кiлька секунд вони опинилися в цiлковитiй темрявi.

– Фосфоресценцiя, – пояснив Мiк. – Флуоресценцiя iз запiзненням. Таке трапляеться, коли ультрафiолетове свiтло дiе на електрони в деяких речовинах. Тодi електронам потрiбно трохи бiльше часу, щоб повернутися до вихiдного енергетичного рiвня. І пiд час цього повернення вони видiляють фотони свiтла. Саме це ми й бачили. Отже, у нас тут пляма, яка свiтиться яскраво-зеленим, коли ii опромiнюють короткохвильовими ультрафiолетовими променями. Дуже iнформативно.

Вiн пiднявся й клацнув вимикачами в кiмнатi.

Умить спалахнуло свiтло. Килим, на який вони щойно так зачудовано дивилися, здавався тепер цiлком звичайним. Але Р

Страница 11

ццолi не могла побороти вiдрази, адже вона знала, що тут вiдбувалося. До бежевих волокон прикипiли свiдчення про тортури, яких зазнала Гейл Їгер.

– Це сперма.

– Цiлком можливо, – вiдповiв iй Мiк, установлюючи триногу для камери i чiпляючи на «кодак» ультрафiолетовий фiльтр. – Я тут усе сфотографую, а потiм ми вирiжемо цю дiлянку килима. У лабораторii зразок вивчать пiд мiкроскопом i проведуть реакцiю з кислою фосфатазою, тодi матимемо пiдтвердження.

Але Рiццолi не потребувала пiдтвердження. Вона обернулася до заплямованоi кров’ю стiни. Пригадала, в якiй позi сидiв доктор Їгер. З його колiна на дерев’яну пiдлогу впала чашка i розбилася… Пляма на килимi, яка фосфоресцiювала зеленим, пiдтвердила страхи Рiццолi. Вона зрозумiла, що тут вiдбувалося, iз такою само певнiстю, нiби стояла тут i дивилася вiд початку до кiнця.

«Ти витягнув iх iз лiжка до цiеi кiмнати з дерев’яною пiдлогою. Зв’язав чоловiковi зап’ястя i щиколотки. Заклеiв рот скотчем, щоб тебе не вiдволiкали криками. Посадовив його тут, бiля стiни, у театрi одного нiмого глядача. Рiчард Їгер живий i цiлком свiдомий того, що ти збираешся робити. Але не може боротися. Не може захистити дружину. А ти, щоб знати про його пручання i рухи, ставиш йому на колiно чашку i блюдечко – запобiжну систему. Вони впадуть на пiдлогу i розiб’ються, якщо йому вдасться звестися на ноги. Поринувши у власне задоволення, ти не можеш стежити за дiями доктора Їгера, але й не хочеш, щоб тебе заскочили зненацька.

Але ти хочеш, щоб вiн дивився».

Рiццолi поглянула на пляму, яка свiтилася яскраво-зеленим. Якби вони не посунули журнальний столик, якби не шукали саме такий слiд, то могли б пропустити його.

«Ти взяв ii тут, на цьому килимi. Взяв перед очима чоловiка, який нiчого не мiг зробити, щоб захистити ii. Який навiть себе не мiг захистити. І коли було вже по всьому, коли ти оволодiв своiм трофеем, одна крапелька сперми лишилася на цьому килимi, висохла i стала невидимою для неозброеного ока плiвочкою».

Чи дiстав вiн задоволення вiд убивства чоловiка? Чи зупинився, стискаючи нiж, щоб насолодитися моментом? Чи, може, просто зробив те, що логiчно випливало iз попереднiх дiй? Чи вбивця взагалi щось вiдчував, коли схопив Рiчарда Їгера за волосся i притиснув лезо до його шиi?

У кiмнатi вимкнули свiтло. Мiк знову i знову клацав своею камерою, фотографуючи темну пляму посеред флуоресцентного сяйва на килимi.

«І коли справу завершено i доктор Їгер сидить, похиливши голову, а стiнка позаду заюшена його кров’ю, ти проводиш ритуал, запозичений iз арсеналу iншого вбивцi. Ти складаеш заплямовану нiчну сорочку мiсiс Їгер i залишаеш на виднотi в спальнi, точнiсiнько як Воррен Гойт.

Але ти ще не закiнчив. То був лише перший акт. Новi страшнi задоволення ще попереду.

І тому ти забираеш жiнку».

У кiмнатi увiмкнули свiтло, i воно боляче вдарило по очах. Рiццолi почувалася дезорiентованою i тремтiла. Їi трусило вiд страхiв, яких вона не вiдчувала уже багато мiсяцiв. А ще не давало спокою вiдчуття, що цi двое чоловiкiв явно помiтили ii стан – адже в неi пополотнiло обличчя i руки не слухалися. Раптом перехопило дихання. Вона вийшла з кiмнати, потiм iз будинку i зупинилася, хапаючи ротом повiтря. За спиною пролунали чиiсь кроки, але Рiццолi не озирнулася.

– Ви як?

Лише коли Корсак заговорив, вона зрозумiла, що це вiн.

– Добре.

– З вашого вигляду я б так не сказав.

– Трохи млосно, от i все.

– Флешбек? Справа Гойта, чи не так? Ви це побачили, i вас вибило з колii.

– Звiдки ви можете знати?

Вiн помовчав, а тодi фиркнув:

– Ну справдi. Чорт забирай, звiдки я можу знати?

І пiшов назад до будинку.

– Корсаку! – гукнула вона, озирнувшись.

– Що?

Вони обмiнялися поглядами. У нiчному повiтрi не було нiчого вiдразливого, навпаки, прохолодна трава пахла приемно. Але страх згущувався, як нудота пiд горлом.

– Я знаю, що вона вiдчувае, – тихо сказала Рiццолi. – Знаю, крiзь що iй доводиться пройти.

– Ви про мiсiс Їгер?

– Знайдiть ii! Ви маете зробити все можливе.

– Їi фото постiйно показують у новинах. Ми перевiряемо всi повiдомлення, усi телефоннi дзвiнки, але знаете, – Корсак зiтхнув, похитавши головою, – я вже сумнiваюся, що вiн залишив ii живою.

– Залишив. Я точно знаю.

– Звiдки така певнiсть?

Вона обхопила себе руками, щоб не тремтiти.

– Бо Воррен Гойт не вбив би ii одразу.




3


З усiх своiх обов’язкiв у бостонському вiддiлi вбивств Рiццолi найменше подобалися вiдвiдини скромного цегляного будинку на вулицi Олбанi. Вона пiдозрювала, що морг так само дiе на нерви i колегам-чоловiкам, але доводилося особливо старанно тримати себе в руках. Чоловiки добре помiчали слабкi мiсця i не пропустили б нагоди пройтися по них брудними чоботами i солоним жартом. Рiццолi розвинула в собi стоiчну витримку i вмiння спокiйно стояти перед столом для розтинiв, хоч би що там вiдбувалося. Нiхто не здогадувався, яких зусиль iй коштувало отак незворушно заходити в цю будiвлю. Вона знала, що чоловiки вважають ii безстрашною Дже

Страница 12

н Рiццолi, сучкою зi сталевими ядрами. Але сидячи у своiй машинi на парковцi за вiддiлом медичноi експертизи, вона не почувалася анi безстрашною, анi сталевою.

Тiеi ночi вона погано спала. До ii снiв – уперше за кiлька тижнiв – знову прокрався Воррен Гойт. Прокинулася мокра вiд поту, з болем у старих ранах.

Тепер вона подивилася на пошрамованi долонi – i раптом вiдчула бажання завести двигун i поiхати геть, щоб за всяку цiну уникнути випробування, яке чекало на неi всерединi. Вона могла не брати участi в усьому цьому. Врештi-решт, убивство сталося в Ньютонi – не на ii територii. Однак Джейн Рiццолi нiколи не була боягузкою, i тепер гордiсть не дозволила б iй вiдступити.

Вона вийшла з машини, рвучко захряснувши дверцята, i переступила порiг будiвлi.

До секцiйноi зали увiйшла останньою. Іншi трое кивнули iй, коротко привiтавши. Корсак нап’яв широчезний медичний халат i шапочку. В сiточцi для волосся вiн скидався на огрядну домогосподарку.

– Я щось пропустила? – запитала Рiццолi, теж вдягаючи халат, щоб на одяг, бува, щось не бризнуло.

– Нiчого. Ми тут почали говорити про скотч.

Аутопсiю проводила доктор Мора Айлс. Рiк тому, коли вона стала судмедекспертом у штатi Массачусетс, вiддiл убивств охрестив ii Королевою Покiйникiв. Сам доктор Тiрнi переманив ii в Бостон iз прекрасноi посади в Калiфорнiйському унiверситетi. Незабаром бостонська преса також почала називати ii Королевою Покiйникiв. На перше судове засiдання вона прийшла вся в чорному, як готеса. І поки пiднiмалася сходинками будiвлi суду, журналiсти не випускали з об’ективiв королiвську поставу цiеi жiнки iз надзвичайно блiдим обличчям, на якому пiдмальованi червоною помадою губи видiлялися кривавою раною. Чорне, як вороняче крило, пряме волосся Мори спадало до плечей, а над чолом було пiдстрижене. Розповiдаючи про результати медичноi експертизи, вона трималася незворушно. Пiд час судового засiдання ii нiщо не могло вивести з рiвноваги. Адвокат намагався флiртувати й лестити, а потiм, впавши у вiдчай, вдався до прямоi агресii, але доктор Айлс вiдповiдала на його запитання бездоганно логiчно, i з обличчя ii не сходила усмiшка Мони Лiзи. Преса була в захватi вiд неi. Адвокати перед нею тремтiли. А копам з вiддiлу вбивств ця жiнка, яка обрала життя в товариствi трупiв, здавалася моторошною i разом iз тим чарiвною.

Доктор Айлс керувала аутопсiею незворушно, як завжди. Так само iндиферентно поводився ii асистент Йошима, розкладаючи iнструменти й налаштовуючи свiтло. І Мора Айлс, i асистент дивилися на тiло Рiчарда Їгера з холодною цiкавiстю науковцiв.

Закляклий труп, який Рiццолi бачила вчора, устиг розм’якнути. З доктора Їгера зiрвали скотч, зняли труси i змили майже всю кров. Вiн лежав, розкинувши по боках набряклi руки – вiд трупних плям i тугих пут вони побуряковiли, i шкiра нiби перетворилася на суцiльний синець. Однак усi дивилися не на руки, а на перерiзане горло.

– Coup de gr?ce,[4 - Coup de gr?ce (фр.) – смертельний удар.] – сказала Айлс, вимiрюючи рану. – Чотирнадцять сантиметрiв.

– Дивно, що рана здаеться не надто глибокою, – зауважив Корсак.

– Це тому, що розтинали за лiнiями Лангера.[5 - Карл Лангер – австрiйський анатом, який систематизував лiнii розтягнення шкiри на людському тiлi.] Шкiра стягуеться по краях, а насправдi рана глибша, нiж здаеться.

– Шпатель для язика? – запропонував Йошима.

– Дякую.

Айлс обережно ввела в рану заокруглену дерев’яну лопатку, пробурмотiвши собi пiд нiс: «Скажiть “а”…»

– Та що ви таке робите? – не зрозумiв Корсак.

– Вимiрюю глибину рани. Близько п’яти сантиметрiв.

У збiльшувальне скло доктор зазирнула у вiдкриту червону рану.

– Перерiзано лiву сонну артерiю та яремну вену. Розсiчено трахею. Судячи з рiвня розтину трахеi – якраз пiд щитовидним хрящем, – жертву тягнули за шию. – Вона подивилася на двох детективiв. – Убивця точно нацiленим ударом розiтнув шию, тримаючи жертву за голову.

– Страта, – сказав Корсак.

Рiццолi пригадала, як в ультрафiолетовому свiтлi «Краймскопа» блиснуло пасмо волосся, що прилiпилося до закривавленоi стiни. Волосся доктора Їгера, шматок його скальпу, вiдрiзаний лезом…

– Яке лезо використовували? – запитала вона.

Айлс iз вiдповiддю не квапилася.

– Скотч, – сказала натомiсть вона Йошимi.

– Стрiчки уже наготованi, он там.

– Я з’еднаю краi, а ви допоможiть iз клейкою стрiчкою.

Корсак нервово розсмiявся, збагнувши ii задум.

– Ви хочете склеiти йому шию скотчем?

Айлс iронiчно поглянула на нього.

– Думаете, краще суперклеем?

– Це щоб голова трималася? – не вгавав Корсак.

– Та ви що, детективе, на скотчi навiть ваша голова не триматиметься.

Айлс подивилася в збiльшувальне скло i кивнула.

– Добре, Йошимо, тепер я бачу.

– Що ви бачите? – запитав Корсак.

– Чарiвну силу скотчу. Детективе Рiццолi, ви запитували, яке лезо використовували.

– Тiльки не кажiть, що скальпель.

– Нi, не скальпель. Погляньте.

– Це серейторне лезо.[6 - Серейторне лезо – зазубрене лезо iз особливим типом заточува

Страница 13

ня.]

– З першого погляду справдi так здаеться.

Рiццолi помiтила спокiйний виклик в очах Айлс.

– Але тут щось iнше?

– Рiжуча кромка не серейторна, бо iнший край рани абсолютно рiвний. Цi зазубрини – лише на третинi довжини рани, бачите? Не по всiй довжинi. Оцi розриви утворилися тодi, коли витягали лезо. Убивця увiгнав нiж у шкiру пiд лiвою щелепою i повiв його до передньоi частини горла, закiнчивши стiнкою трахеi. Зазубрини з’явилися тодi, коли вiн зробив що хотiв i трохи повернув нiж, витягаючи його.

– То вiд чого вони утворилися по краях?

– Явно не вiд кiнчика ножа. На цьому ножi серейторна заточка нижче – вона й спричинила зазубрини, коли нiж витягували. – Айлс поглянула на Рiццолi. – Використовувався нiж для виживання, як у «Рембо». З таким ножем мiг би вийти на полювання мисливець.

«Мисливець». Рiццолi поглянула на масивнi м’язистi плечi Рiчарда Їгера i подумала: «Цей чоловiк був не з тих, хто мав себе за легку здобич».

– Що ж, дозвольте й менi дещо прояснити, – сказав Корсак. – Оцей загиблий, доктор Бодiбiлдер, дивиться, як убивця, блiн, дiстае нiж, наче у фiльмi «Рембо»? Просто сидить i дивиться, як йому перерiзають горлянку?

– У нього були зв’язанi руки i ноги, – зауважила Айлс.

– Та нехай його спеленали, як Тутанхамона! Будь-яка нормальна людина несамовито пручалася б.

– Правильно, – сказала Рiццолi. – Навiть якщо руки й ноги зв’язанi, все одно можна було б вiдштовхнути вбивцю ногами чи навiть ударити головою, а вiн просто сидiв, прихилившись до стiни.

Доктор Айлс випросталася. Вона мовчки стояла – по-королiвськи гордо, нiби на нiй було вбрання жрицi, а не халат.

– Дайте менi мокрий рушник, – мовила нарештi вона, звертаючись до Йошими. – Спрямуйте свiтло он туди. Ми маемо ще раз дуже ретельно обтерти його й оглянути шкiру, дюйм за дюймом.

– Що ми шукаемо?

– Коли знайду – скажу.

За декiлька секунд, пiднявши праву руку трупа, Айлс помiтила слiди збоку вiд грудей. Збiльшувальне скло показало двi ледь видимi випуклостi. Провiвши по шкiрi пальцями в рукавичках, Айлс сказала:

– Папули. Потрiйна реакцiя Льюiса.

– Яка реакцiя? – перепитала Рiццолi.

– Потрiйна реакцiя Льюiса. Слiд, який лишився на шкiрi. Спочатку ми бачимо еритему – червонi цятки. А потiм запалення, спричинене розширенням судин шкiри. І нарештi, на третiй стадii, з’являеться папула внаслiдок пiдвищення проникностi судин.

– Як на мене, схоже на слiд вiд удару тазером,[7 - Тазер – електрошокова зброя нелетальноi дii. Його використовуе, зокрема, американська полiцiя. Вважаеться, що тазер, порiвняно з iншими електрошокерами, завдае меншоi шкоди здоров’ю людини, до якоi його застосовано.] – сказала Рiццолi.

– Саме так, – кивнула Айлс. – Маемо типову реакцiю шкiри на удар струмом. Використовувався електрошокер, подiбний до тазера. Це i знерухомило жертву. Клац – i мозок втрачае контроль над м’язами. Звiсно, у вбивцi було достатньо часу, щоб зв’язати йому руки i ноги.

– А як довго лишаються цi слiди на шкiрi?

– У живоi людини вони зазвичай зникають за двi години.

– А в мертвоi?

– Смерть зупиняе процеси в шкiрi. Тому ми все ще бачимо цi слiди, хоча й ледь помiтнi.

– Отже, вiн помер не пiзнiше нiж за двi години пiсля електрошоку?

– Саме так.

– Але тазер вирубае лише на кiлька хвилин, – сказав Корсак. – П’ять, максимум десять. Щоб тримати жертву в покорi, убивцi довелося б застосовувати новi розряди.

– Тому ми продовжуемо шукати iншi слiди, – сказала Айлс, спрямовуючи свiтло на нижню частину тiла i безжально виставляючи на огляд генiталii Рiчарда Їгера.

До цiеi митi Рiццолi намагалася туди не дивитися. Їй завжди здавалося, що погляд на статевi органи трупа – жорстоке втручання, ще один акт насилля i знущання з жертви. Але тепер на безвiльно обвислий пенiс i мошонку свiтила безжальна лампа. Тiло Рiчарда Їгера довели до крайньоi межi приниження.

– Є ще папули, – сказала Айлс, обтираючи згусток кровi. – Ось тут, у нижнiй частинi живота.

– І на цьому стегнi, – тихо докинула Рiццолi.

Айлс пiдвела погляд.

– Де?

Рiццолi показала на слiди на шкiрi, якi свiдчили самi за себе, – саме лiворуч вiд мошонки. «Отже, такими були останнi страшнi митi життя Рiчарда Їгера. Ось вiн сидить, цiлком свiдомий, але не може поворухнутися. Не може захистити себе. Великi м’язи, години в тренажерному залi – усе це нi до чого, адже тiло його не слухаеться. Кiнцiвки не виконують наказiв мозку – внаслiдок електричного розряду вiдбулося коротке замикання в нервовiй системi. Ось його витягують зi спальнi. Вiн безпорадний, як оглушена корова на бойнi. Саджають бiля стiни. Вiн мае побачити, що буде далi. Але ефект тазера короткий. Скоро його м’язи починають посмикуватися, пальцi стискаються в кулаки. Вiн дивиться, як знущаються з його дружини, i лють наповнюе тiло адреналiном. Цього разу вiн ворушиться – м’язи слухаються. Вiн намагаеться пiдвестися, але з колiна падае чашечка i розбиваеться, виказуючи його.

Вистачае лише одного розряду, щоб вiн упав без жодноi надii пiднятись, як

Страница 14

Сiзiф, який котиться вниз своiм схилом».

Вона подивилася на обличчя Рiчарда Їгера, на розплющенi очi, i подумала про останнi образи, якi зафiксував його мозок перед смертю. Безпорадно простягнутi власнi ноги. На бежевому килимi лежить понiвечена дружина. У руцi вбивцi затиснутий нiж, який наближаеться до горла.



«У спiльнiй залi шумно. Люди мiряють ii кроками, як замкненi в клiтку звiрi. Такими вони i е. Волае телевiзор, а металевi сходи, якi ведуть до верхнiх камер, ляскають вiд кожного кроку. Наглядачi нiколи не випускають нас iз поля зору. Скрiзь камери – у душових i навiть у зонi вбиралень. У вiкна пункту охорони за нашою метушнею завжди спостерiгають. Видно кожен наш рух. Виправний центр Суза-Барановскi – заклад шостого рiвня безпеки, найновiший серед виправних iнституцiй штату Массачусетс. Технологiчне диво. Тут усе може замикатися i вiдмикатися без ключiв, через комп’ютерний термiнал у наглядацькiй вишцi. Безплотнi механiчнi голоси передають команди через пристроi внутрiшнього зв’язку. Усi камери в цiй коробцi можуть зачинятися i вiдчинятися дистанцiйно – наглядачам навiть заходити не доводиться. Бувають днi, коли я сумнiваюся, що нашi охоронцi е iстотами з плотi й кровi. Можливо, силуети, якi ми бачимо крiзь скло, – роботи, якi можуть рухатися i говорити. Тiла в них обертаються на шарнiрах, голови кивають. За мною спостерiгають – чи то люди, чи то автомати, – але це не тривожить мене. Вони все одно не можуть побачити моi думки, увiйти в темний лiс моiх фантазiй. Це мiсце належить лише менi.

Я сиджу в спiльнiй залi i дивлюся вечiрнiй випуск новин, одночасно гуляючи по тiм лiсi. Разом зi мною телеведуча, яка всмiхаеться на екранi. Я уявляю собi ii волосся, чорною хвилею розметане по подушцi. Бачу пiт, що блищить на ii шкiрi. І в моему свiтi вона не всмiхаеться, нi. У неi широко розплющенi очi. Величезнi зiницi схожi на бездоннi вири. Вона розкривае рот, перекошений страхом. От що я уявляю, коли дивлюся на гарненьку телеведучу в нефритово-зеленому костюмi. Бачу ii усмiшку, чую добре поставлений голос – i думаю про те, як звучали б ii крики.

А потiм картинка мiняеться. Усi думки про телеведучу зникають. У Ньютонi перед будинком доктора Рiчарда Їгера стоiть репортер i сумним голосом повiдомляе, що минуло вже два днi пiсля вбивства чоловiка i викрадення дружини, але в слiдства жодноi зачiпки. Я вже знаю про цей випадок. Подаюся вперед, уважно вдивляюся в екран i чекаю.

І ось я бачу ii.

Камера розвертаеться до будинку i ловить ii крупним планом. Вона саме виходить iз дверей. Поруч з’являеться огрядний чоловiк. Вони стоять на подвiр’i i розмовляють, не помiчаючи спрямованоi на них камери. Чоловiк з вигляду – простакуватий боров. Подвiйне пiдборiддя, щоки висять, на лису макiвку начесано декiлька пасом волосся. Вона поруч iз ним здаеться маленькою i непомiтною. Я давно ii не бачив. Здаеться, вона дуже змiнилася. Так, ii волосся – чорна грива неслухняних завиткiв, як тодi. І вона, як завжди, вдягнена в темно-синiй брючний костюм. Пiджак надто широкий для ii плечей, i взагалi фасон невигiдний для ii худорлявоi статури. Але вона змiнилася. Колись ця квадратна щелепа надавала впевненого вигляду. Їi обличчя не було красивим, але привертало увагу, бо в очах свiтився нестримний розум. Тепер вигляд у неi знесилений i стурбований. Вона схудла. Я бачу новi тiнi в неi на обличчi, у западинах пiд вилицями.

Аж тут вона помiчае камеру i дивиться в неi, просто на мене, а ii очi немовби бачать мене, так само, як я бачу ii, - наче вона, з плотi й кровi, стоiть передi мною. У нас iз нею своя iсторiя. Ми маемо спiльний досвiд, такий iнтимний, що зв’язанi назавжди, як двое коханцiв.

Пiдвiвшись з дивана, я пiдходжу до телевiзора i кладу руку на екран. Я не слухаю голос репортера за кадром, бо зосереджений на ii обличчi. Моя маленька Джейн. У тебе все ще болять руки? Ти все ще розтираеш долонi, як тодi, у залi судових засiдань, немовби тобi пiд шкiру потрапила скалка? Чи сприймаеш ти шрами так, як я? Для мене це символи любовi. Маленькi знаки моеi високоi думки про тебе.

– Вiдсунь свою дупу вiд телевiзора! Ти все затулив! – кричить хтось.

Я стою непорушно перед екраном, торкаючись ii обличчя i згадуючи, з якою покорою дивилися на мене колись ii вугiльно-чорнi очi. Яка гладенька в неi шкiра. Ідеальна шкiра, без жодного слiду макiяжу.

– Ідiоте, посунься!

Вона раптом зникае з екрана, розчиняеться. Я знову бачу жiнку в нефритово-зеленому костюмi. Усього мить тому я у своiх фантазiях задовольнявся цiею пещеною лялькою. Тепер менi раптом спадае на думку, що вона нудна. Одне з багатьох симпатичних облич, одна з тонких шийок. Менi вистачило одного погляду на Джейн Рiццолi, щоб пригадати, яка здобич варта полювання.

Я повертаюся на диван i пересиджую рекламу “лексусiв”. Але насправдi вже не дивлюся телевiзор. Натомiсть пригадую, як воно було – гуляти на волi. Ходити вулицями мiста, де жiнки обганяють мене, а я вдихаю iхнi запахи. Не громiздкi хiмiчнi композицii квiткових екстрактiв iз флакончикiв,

Страница 15

а справжнi аромати жiночого поту чи нагрiтого сонцем волосся. Влiтку я приеднувався до пiшоходiв, чекаючи зеленого свiтла. Хто в скупченнi людей на розi вулицi помiтить, що чоловiк позаду нахилився й нюхае твое волосся? Хто помiтить, що чоловiк позаду не вiдводить погляду вiд твоеi шиi, вiдзначаючи мiсця, де кровоноснi судини найближче пiдступають до шкiри – адже вiн знае, що саме там твоя шкiра пахне найсмачнiше?

Вони не помiчають. Спалахуе зелене свiтло. Натовп рухаеться. Жiнка йде далi, не знаючи i не пiдозрюючи, що мисливець зачув ii запах».



– Якщо вбивця складае сорочку – це саме по собi ще не означае, що вiн копiюе Хiрурга, – сказав доктор Лоренс Цукер. – Це просто демонстрацiя контролю. Вбивця показуе, що мае цiлковиту владу над жертвами i над мiсцем злочину.

– Так само чинив Воррен Гойт, – докинула Рiццолi.

– Іншi вбивцi теж. Це не було унiкальною рисою Хiрурга.

У поглядi доктора Цукера мерехтiв якийсь дивний, майже зловiсний вогник. Цей викладач кримiнальноi психологii з Пiвнiчно-схiдного унiверситету часто надавав своi консультацii бостонському департаменту полiцii. Рiк тому, пiд час розслiдування справи Хiрурга, складений ним психологiчний портрет невiдомого вбивцi виявився моторошно точним. Інколи Рiццолi замислювалася про те, наскiльки нормальним е сам Цукер. Лише людина, яка зблизька пiзнала зло, може глибоко поринути у свiдомiсть подiбних до Воррена Гойта людей. Із цим чоловiком iй завжди було тривожно. Перед його уважним поглядом i скрадливим тихим голосом вона почувалася беззахисною i не могла дати вiдсiч. Однак вiн був одним iз небагатьох, хто по-справжньому зрозумiв Гойта. Можливо, вiн мiг дати ключ i до його наслiдувача.

– Ідеться не лише про сорочку, – сказала Рiццолi. – Є iншi спiльнi риси. Жертву зв’язали скотчем.

– Знов-таки, нiчого особливого в цьому немае. Ви дивитеся серiал про Макгайвера? Там показували тисячу i один спосiб використання скотчу.

– Нiчне проникнення до будинку через вiкно. Жертви, заскоченi зненацька в лiжку…

– Коли вони найменше здатнi себе захистити. Це логiчний час для нападу.

– І перерiзане одним рухом горло.

– Безшумний i надiйний спосiб убити, – знизав плечима Цукер.

– Але складiть усе докупи. Сорочка. Скотч. Спосiб проникнення до будинку. Coup de gr?ce…

– Усе, що ви маете, – невiдомого, який користуеться доволi поширеними стратегiями. Навiть чашка на колiнi в жертви – це варiацiя того, що вже робили ранiше серiйнi гвалтiвники. Вони ставили тарiлку чи iнший посуд на колiна чоловiковi. Це поширенi стратегii, бо вони працюють.

Роздратована Рiццолi витягнула фотографii мiсця злочину i поклала перед ним на стiл.

– Ми намагаемося знайти викрадену жiнку, докторе Цукер, i поки що не маемо жодноi зачiпки. Я навiть думати не хочу про те, що вона зараз переживае, – якщо взагалi ще жива. Уважно подивiться на цi фото. Розкажiть менi про вбивцю i про те, як нам знайти його. І ii.

Доктор Цукер почепив окуляри i взяв перше фото. Вiн нiчого не сказав, лише глянув на нього i взяв наступне. Не було чутно жодного звуку, крiм порипування його шкiряного крiсла i – час вiд часу – зацiкавленого бурмотiння. У вiкно Рiццолi бачила кампус Пiвнiчно-схiдного унiверситету, майже порожнiй цiеi лiтньоi пори. Лише декiлька студентiв розляглися на газонi, розкидавши навколо рюкзаки i книжки. Вона заздрила цим студентам, iхнiй безтурботностi й цнотливостi. Слiпiй вiрi в майбутне. І ночам без кошмарiв.

– Ви сказали, що знайшли сперму, – озвався доктор Цукер.

Вона неохоче вiдвернулася вiд студентiв, якi грiлися на сонцi.

– Так. На оцьому овальному килимi на фото. У лабораторii пiдтвердили, що вона належить не ii чоловiковi. ДНК шукають зараз у загальнонацiональнiй базi даних КОДІС.

– Щось я сумнiваюся в нерозважливостi нашого вбивцi. Якби вiн знав, що його ДНК зберiгаеться в КОДІС, то не лишив би на мiсцi злочину своеi сперми. Тому готовий закластися, що в базi даних нiчого не знайдуть. – Цукер пiдвiв погляд вiд фотографii. – А ще я готовий закластися, що вiн не лишив вiдбиткiв пальцiв.

– Автоматизована дактилоскопiчна система нiчого не виявила. На жаль, пiсля похорону матерi мiсiс Їгер у будинку побувало щонайменше п’ятдесят людей. Лишилося багато невiдомих вiдбиткiв пальцiв.

Цукер подивився на фото Їгера – тiло, сперте на заюшену кров’ю стiну.

– Убивство сталося в Ньютонi.

– Так.

– Не ваша територiя… Чому ви берете участь у розслiдуваннi?

Вiн знову пiдвiв погляд i подивився на неi так уважно, що iй стало не по собi.

– Мене попросив детектив Корсак…

– Офiцiйно справу веде вiн. Правильно?

– Так, але…

– Детективе, хiба в Бостонi мало вбивств? Чому ви вiдчуваете потребу займатися саме цим?

Вона зустрiлася поглядом iз доктором Цукером. Здавалося, що вiн якимось чином проник до ii мозку i зараз намацуе слабке мiсце, щоб завдати удару.

– Я вам уже сказала. Жiнка, можливо, ще жива.

– І ви хочете врятувати ii.

– А ви хiба не хочете? – огризнулася вона.

– Менi от що цiкаво, детективе, – заговори

Страница 16

далi Цукер, не звертаючи уваги на ii гнiв. – Ви говорили з кимось про випадок Гойта? Про наслiдки, якi вiн мав для вас особисто?

– Боюся, що не розумiю вас.

– Вам надавали допомогу?

– Ви про те, чи колупався хтось у моему мозку?

– Очевидно, те, що ви пережили в тому пiдвалi, було жахливим. Гойт робив iз вами таке, чого не змiг би забути жоден коп. Вiн залишив шрами, фiзичнi й душевнi. Для бiльшостi людей це стало б тривалою травмою. Спогади. Кошмари. Депресiя.

– У цих спогадах немае нiчого хорошого. Але я тримаюся.

– Ви завжди були такою, правда? Намагалися справлятися своiми силами. Нiколи не скаржилися.

– Інколи я нию, як i будь-хто iнший.

– Але не про те, що може виказати вашу слабкiсть.

– Не зношу скиглiiв. І сама такою не буду.

– Я кажу не про скиглення, а про чеснiсть, достатню, щоб визнати своi проблеми.

– Якi проблеми?

– Це ви менi скажiть, детективе.

– Нi, ви скажiть. Це ж ви думаете, нiби я по вуха в лайнi!

– Я цього не казав.

– Але ви так думаете.

– «По вуха в лайнi» – вашi слова. Так ви почуваетеся?

– Слухайте, я прийшла з оцим! – Вона показала на фотографii з мiсця вбивства Їгера. – Чому ви говорите про мене?

– Бо ви дивитеся на цi фотографii i нiчого не бачите, крiм Воррена Гойта. Я просто намагаюся зрозумiти, чому.

– Ту справу закрито. Я рухаюся далi.

– Справдi?

Вiд цього м’яко поставленого запитання Рiццолi замовкла. Їi обурювало це нишпорення, а ще бiльше – правда, яку виявив доктор i якоi вона не хотiла визнавати. Воррен Гойт справдi лишив шрами. Їй достатньо було подивитися на своi долонi, щоб побачити, яких ран вiн завдав. Однак найболючiшими були не тiлеснi рани. Того лiта в темному пiдвалi Рiццолi втратила вiдчуття своеi непереможностi. Упевненiсть у собi. Воррен Гойт показав iй, якою вразливою вона е насправдi.

– Я тут не для того, щоб говорити про Воррена Гойта, – сказала вона.

– Але ви приiхали через нього.

– Нi. Я приiхала тому, що бачу спiльнi риси цих двох убивць. І не лише я iх бачу, а й детектив Корсак. Тож, будь ласка, ближче до сутi.

– Добре, – ввiчливо всмiхнувся вiн iй.

Вона поплескала рукою по пачцi фотографiй.

– Що ви можете сказати про цього вбивцю? Як ви описали б його?

Цукер iще раз уважно поглянув на фото доктора Їгера.

– Вiн явно володiе собою. Але це ви й так знаете. Вiн добре пiдготувався. Склорiз, електрошокер, скотч. Йому вдалося дуже швидко справитися iз подружжям, i тому я думаю… – Вiн подивився на неi. – Там не могло бути iншого злочинця? Напарника?

– Слiди лише однiеi людини.

– Тодi маемо справу iз дуже спритним i ретельним хлопцем.

– Але вiн лишив сперму на килимi. Тепер ми можемо встановити його особу. Це величезна помилка.

– Так. І вiн, безумовно, знае це.

– То навiщо гвалтувати ii там, у будинку? Чому не зробити цього пiзнiше, у безпечному мiсцi? Якщо вiн достатньо володiе собою, щоб успiшно проникнути в будинок i знешкодити чоловiка…

– Можливо, в цьому й суть.

– Тобто?

– Подумайте. Доктор Їгер сидить там, зв’язаний i безпорадний. Змушений дивитись, як iнший чоловiк захоплюе його власнiсть.

– Власнiсть, – повторила Рiццолi.

– У свiдомостi цього злочинця жiнка е саме власнiстю, яка належить iншому чоловiковi. Бiльшiсть сексуальних манiякiв не наважуеться нападати на подружжя. Вони вибирають самотнiх жiнок, легку здобич. А якщо там чоловiк, ризик збiльшуеться. Але цей злочинець не мiг не знати, що там чоловiк. І пiдготувався до зустрiчi з ним. Вiн мав аудиторiю. Чи могло це додавати йому задоволення i збудження?

«Аудиторiя з однiеi людини». Вона подивилася на фото Рiчарда Їгера, який привалився до стiни. Так, вона подумала саме про це, щойно увiйшла до вiтальнi. Цукер перевiв погляд на вiкно. Коли по деякiм часi вiн заговорив, голос звучав тихо i сонно, нiби в дрiмотi:

– Ідеться про владу. І контроль. Про пiдкорення iншоi людини. Не лише жiнки, але i чоловiка також. Можливо, насправдi його збуджуе саме чоловiк – основний учасник його фантазiй. Наш убивця знае ризики, але змушений втiлювати своi iмпульси. Вiн перебувае пiд владою своiх фантазiй, а сам, у свою чергу, реалiзуе владу над жертвами. Вiн усемогутнiй. Домiнант. Ворог сидить непорушно i безпорадно, а наш злочинець чинить так, як завжди чинили переможнi армii. Вiн заслужив свою здобич. Вiн гвалтуе жiнку. Його задоволення посилюеться вiд цiлковитоi поразки доктора Їгера. Цей напад – не просто сексуальне насильство. Ідеться про демонстрацiю чоловiчоi влади. Про перемогу одного чоловiка над iншим. Про завойовника, який здобувае трофеi.

За вiкном студенти вставали з газону i збирали рюкзаки, обтрушуючи травинки з одягу. Усе навколо купалося в золотавому м’якому свiтлi пообiднього сонця. «Що чекае на цих студентiв сьогоднi?» – подумала Рiццолi. Можливо, безтурботний вiльний вечiр iз розмовами, пiца й пиво. І глибокий сон без кошмарiв. Невинний сон.

«Якого я вже нiколи не матиму».

Застрекотiв ii телефон.

– Перепрошую, – сказала вона, вiдкинувши кришку.

Телефонувала Ерин

Страница 17

Волчко iз лабораторii волосся, трасологii[8 - Трасологiя – кримiналiстичне вчення про слiди злочину.] та волокон.

– Я перевiрила скотч, який зняли з тiла доктора Їгера, – сказала Ерин. – Детективу Корсаку я вже вiдправила результати факсом, але знала, що вам теж цiкаво.

– Що ми маемо?

– Багато коротких темних волосинок, якi прилипли до клейкоi частини стрiчки. Їх було вирвано зi шкiри рук жертви, коли зняли скотч.

– А волокна?

– Аналогiчно. Але е дещо дуже цiкаве. На скотчi, який зняли зi щиколоток жертви, було виявлено одну темно-каштанову волосину двадцять один сантиметр завдовжки.

– Його дружина – бiлявка.

– Я знаю. Саме тому ця волосина становить iнтерес.

«Убивця, – подумала Рiццолi. – Це його волосина».

– А на коренi е епiтелiальнi тканини?

– Так.

– Отже, ми зможемо iдентифiкувати ДНК. І якщо воно спiвпаде iз ДНК сперми…

– Не спiвпаде.

– Звiдки ви знаете?

– Бо це аж нiяк не волосина убивцi… Якщо вiн не зомбi, – додала Ерин, помовчавши.




4


Щоб потрапити до лабораторii, детективам бостонського вiддiлу убивств достатньо було пройти через затишний освiтлений сонцем коридор у пiвденне крило «Шредер Плаза». Рiццолi безлiч разiв проходила цим коридором, i часто ii погляд линув до вiкон, якi виходили на метушливий квартал Роксберi. Власники мiсцевих магазинiв на нiч барикадували iх металевими гратами i замикали на висячi замки. Усi припаркованi тут машини були захищенi пристроями вiд викрадення «Клаб». Але сьогоднi Рiццолi не думала нi про що iнше, крiм пошуку вiдповiдей, тому не дивилася у вiкна, а йшла просто до кiмнати S269 – лабораторii волосся, трасологii та тканин. У цьому примiщеннi без вiкон, захаращеному мiкроскопами й газовими хромографами, царювала кримiналiстка Ерин Волчко. Сюди не мали доступу анi сонячнi променi, анi зовнiшнiй свiт. Вона дивилася лише на тi свiти, якi вiдкривалися пiд скельцями мiкроскопiв. Як i у всiх, хто довго сидить перед мiкроскопом, у неi були завжди прискаленi очi, притому одне дужче. Коли увiйшла Рiццолi, Ерин, крутнувшись на стiльцi, обернулася до неi.

– Я спецiально поклала волосину пiд мiкроскоп, щоб ви могли подивитися.

Рiццолi сiла, зазирнула в окуляр i побачила волосину, розтягнену вздовж поля.

– Це темна волосина, яку я знайшла на скотчi, знятому зi щиколоток доктора Їгера, – сказала Ерин. – На скотчi не було iнших подiбних волосин. Є короткi волосини з кiнцiвок, а також iз голови жертви – на скотчi, яким було заклеено його рот. Але ця довга – особлива. І доволi загадкова. Не збiгаеться анi з волоссям жертви, анi зi зразками, якi ми знайшли на щiтцi його дружини.

Рiццолi налаштувала об’ектив мiкроскопа, роздивляючись волосину.

– Вона точно людська?

– Так.

– Тодi чому вона не може належати вбивцi?

– Подивiться на неi. Скажiть, що ви бачите.

Рiццолi замислилася, пригадуючи все, що знала про кримiналiстичну експертизу волосся. Розумiла, що експертка недарма просить ii уважно подивитися – адже чула, який схвильований у неi голос.

– Волосина хвиляста, завиток ступеня один або два. А ще ви казали, що довжина – двадцять один сантиметр.

– Так. Характерна для жiнок, – вiдповiла Ерин. – Для чоловiка надто довга.

– То ви через довжину думаете, що це не волосина вбивцi?

– Нi. За довжиною стать визначити неможливо.

– Тодi на що я повинна звернути увагу?

– Корiнь. Нiчого дивного не помiчаете?

– Вiн здаеться якимось розшарпаним. Як пензель.

– Саме так! Ми називаемо такi коренi щiткоподiбними. Вивчаючи таке скупчення волокон, можна визначити стадiю росту волосся. Якi вашi припущення?

Рiццолi уважно подивилася на схожий на цибулину корiнь у тонесенькiй плiвцi.

– На корiнцi щось прозоре.

– Епiтелiальна клiтина, – пояснила Ерин.

– Отже, волосина перебувала у стадii активного росту.

– Так. Сам по собi корiнь трохи збiльшений. Ця волосина перебувала у пiзньому анагенi.[9 - Анаген – фаза росту в циклi розвитку волосини.] Фаза активного росту саме закiнчувалася. А оця епiтелiальна клiтина може дати нам ДНК.

Рiццолi пiдвела голову i подивилася на Ерин.

– Не розумiю, до чого тут зомбi.

– Не треба розумiти мене буквально, – тихо розсмiялася Ерин.

– Тодi про що ви говорили?

– Подивiться ще раз на цю волосину. Вивчiть ii уважно вiд кореня до кiнчика.

Рiццолi знову схилилася над мiкроскопом i помiтила темну дiлянку.

– Колiр неоднорiдний.

– Дивiться ще.

– Неподалiк вiд кореня на волосинi е темна дiлянка. Що це?

– Це називаеться навколокореневим потемнiнням, – пояснила Ерин. – Протока сальноi залози сполучаеться з фолiкулом. До складу видiлень сальноi залози входять ферменти, якi вiдповiдають за нищення клiтин. Це такий вид перетравлювання. Тому бiля кореня ми бачимо оце набухання i темну дiлянку. Саме це я хотiла вам показати. Навколокореневе потемнiння. Через нього немае анi найменшоi вiрогiдностi, що це волосина вбивцi. Можливо, це з його одягу. Але не з голови.

– Чому?

– Бо лише пiсля смертi людини корiнь стае щiткоподiбним, а дiлянка на

Страница 18

коло нього темнiе.

Рiзко пiдвiвши голову, Рiццолi подивилася на Ерин.

– Пiсля смертi?

– Так. Скальп, з якого випала ця волосина, уже розкладався. Маемо типовi процеси, характернi для розпаду. Ця волосина не могла належати вбивцi – хiба що вiн постав iз могили.

Рiццолi довго не могла здобутися на слова.

– Скiльки часу минае пiсля смертi, перш нiж настають цi змiни? – запитала нарештi вона.

– На жаль, за навколокореневим потемнiнням неможливо визначити, як давно настала смерть. Волосину могли вирвати коли завгодно в iнтервалi вiд восьми годин до кiлькох тижнiв пiсля смертi. І навiть волосся iз забальзамованих трупiв теж могло б мати такий вигляд.

– А якщо вирвана в живоi людини волосина полежить якийсь час? Тодi теж вiдбуватимуться цi процеси?

– Нi. Такий розпад маемо лише, якщо волосина лишаеться в шкiрi мертвоi жертви. Їi вирвали вже пiсля смертi. – Ерин зустрiлася поглядом iз ошелешеною Рiццолi. – Ваш невiдомий контактував iз трупами. Ця волосина пристала до його одягу, а потiм до клейкоi стрiчки, коли вiн зв’язував щиколотки доктору Їгеру.

– Отже, була ще одна жертва, – тихо сказала Рiццолi.

– Я могла б запропонувати iншу гiпотезу. – Ерин пiдiйшла до iншого столу i взяла маленьку тацю зi шматком скотчу, який лежав догори клейкою стороною. – Цей шматок було знято iз зап’ясть доктора Їгера. Я хотiла би дещо показати вам пiд ультрафiолетом. – Натиснiть, будь ласка, он той вимикач.

Рiццолi вимкнула свiтло. У темрявi маленька ультрафiолетова лампочка Ерин моторошно свiтилася синьо-зеленим. «Краймскоп», який використовував Мiк у будинку Їгерiв, був набагато потужнiшим, але й тут на дiлянцi клейкоi стрiчки почали проступати приголомшливi деталi. Скотч, знайдений на мiсцi злочину, може бути справжнiм скарбом для слiдчого. На клейкiй поверхнi залишаються фрагменти тканин i волосся, вiдбитки пальцiв i навiть клiтини шкiри, якi мiстять ДНК злочинця. В ультрафiолетовому свiтлi Рiццолi побачила декiлька порошинок i темних коротких волосин. А на краечку стрiчки було щось схоже на тонесеньку бахрому.

– По всiй довжинi краiв стрiчки, знятоi iз зап’ясть i щиколоток, неперервною лiнiею iдуть цi волокна, бачите? – заговорила Ерин. – Може навiть здаватися, що це штучна бахрома.

– Але це не так?

– Не так. Якщо ви де-небудь поклали рулон скотчу, до краiв чiпляються частки поверхнi, на якiй вiн лежить. Волокна. Хай би куди ми пiшли, за нами тягнуться слiди мiсць, у яких ми побували ранiше. І за цим убивцею теж.

Ерин клацнула вимикачем, свiтло вдарило по очах, i Рiццолi заклiпала.

– Що ж це за волокна?

– Я покажу вам. – Ерин замiнила зразок пiд мiкроскопом. – Дивiться в окуляр, а я поясню, що це таке.

Рiццолi зазирнула в окуляр i побачила темне волокно, закручене у формi лiтери С.

– Це з краiв клейкоi стрiчки, – сказала Ерин. – Я обдувала ii гарячим повiтрям, щоб поступово знiмати нашарування. Оцi темнi волокна спостерiгаються по всiй довжинi стрiчки. А тепер я покажу вам, якi вони в перерiзi. – Ерин дiстала з теки фотографiю. – Отакий вигляд вони мають пiд електронним сканувальним мiкроскопом. Це волокно дельтоподiбноi форми, бачите? Трикутничок. Йому надають саме такоi форми, щоб зменшити забруднюванiсть. Така дельтоподiбна форма характерна для волокон, iз яких роблять килими.

– Отже, це штучний матерiал?

– Так.

– А подвiйне променезаломлення? – Рiццолi знала, що коли свiтло проходить крiзь синтетичне волокно, воно часто розщеплюеться на два променi, немовби проходячи крiзь кристал. Це подвiйне заломлення променю називаеться бiрефракцiею. Кожен тип волокон мае власний iндекс, який можна вимiряти поляризацiйним мiкроскопом.

– Це сине волокно мае iндекс бiрефракцii 0,063, – сказала Ерин.

– Якийсь конкретний матерiал?

– Тип нейлону, який часто використовуеться для килимiв, бо вiн мiцний, еластичний i мало забруднюеться. І, зокрема, оця форма волокон та iнфрачервона спектрограма вiдповiдають антронному волокну компанii «Дюпон», яке використовуеться саме для виготовлення килимiв.

– І цей килим темно-синiй? – запитала Рiццолi. – Бiльшiсть людей обирае для дому iншi кольори. Схоже, це був килимок для машини.

– Взагалi-то цей вiдтiнок, синiй номер 8-0-2, давно став типовим для салонiв люксових американських машин, таких як «кадилаки» i «лiнкольни».

Рiццолi одразу зрозумiла, до чого веде Ерин.

– «Кадилаками» часто користуються на похоронах, – сказала вона.

– «Лiнкольнами» теж.

Вони обидвi думали про одне й те саме: робота убивцi пов’язана з мерцями.

Рiццолi намагалася пригадати всiх людей, якi можуть контактувати з мертвими тiлами. Коп i судмедексперт, яких викликають на мiсце пiдозрiлоi смертi. Патологоанатом з асистентом. Бальзамувальник, розпорядник похорону. Вiзажист, який накладае макiяж, щоб покiйний мав пристойний вигляд перед тими, хто любив його i прийшов побачити востанне. Тiло проходить через конвеер живих рук. Частки можуть потрапити до всiх i кожного, хто його торкався.

– Зникла жiнка, Гейл Їгер… – задумливо сказала Рiццолi,

Страница 19

одивившись на Ерин.

– Що?

– У неi мати померла минулого мiсяця.



Джоi Валентайн оживляв мертвих.

Рiццолi й Корсак стояли в яскраво освiтленiй гримерцi бюро ритуальних послуг «Вiтнi» i дивилися, як Джоi копирсаеться в косметичцi «Графтобiан». Усерединi були крихiтнi баночки з хайлайтерами, рум’янами й помадами. Здавалося б, звичайна косметичка з театральним гримом, але цi креми й рум’яна були створенi для того, щоб вдихнути життя в землисто-блiду шкiру мерцiв. Оксамитовий голос Елвiса Преслi в портативному магнiтофонi спiвав «Love Me Tender», а Джоi замазував розтини й отвори, якi лишилися на руках покiйницi вiд численних катетерiв i внутрiшньоартерiальних вливань.

– Улюблена музика мiсiс Обер, – пояснив Джоi, продовжуючи працювати.

Інколи вiн позирав на три фотографii, пришпиленi до мольберта, який стояв бiля косметичноi кушетки. Рiццолi припустила, що це фотографii мiсiс Обер, хоча та жiнка не мала практично нiчого спiльного iз сiрим, змарнiлим трупом, над яким зараз працював Джоi.

– Їi син каже, що вона фанатка Елвiса, – вiв далi Джоi. – Тричi iздила в Грейсленд[10 - Грейсленд – маеток славетного американського спiвака й актора Елвiса Преслi в Мемфiсi, США. Нинi музей.] вiдвiдати його музей i могилу. Вiн спецiально принiс цю касету, щоб я слухав, поки роблю макiяж. Знаете, я завжди в процесi намагаюся слухати iхнi улюбленi пiснi чи мелодii. Це допомагае налаштуватися. Про людину багато дiзнаешся з самоi лише ii улюбленоi музики.

– А який вигляд повинна мати фанатка Елвiса? – запитав Корсак.

– Ну, розумiете, помада яскравiша, зачiска об’емнiша. Абсолютно не так, як у тих, хто слухае, примiром, Шостаковича.

– А яку музику слухала мiсiс Гелловел?

– Не пригадую.

– Ви лише мiсяць тому працювали з ii тiлом.

– Так, але я не всi деталi запам’ятовую. – Джоi закiнчив накладати на руки тональну основу й пiдiйшов до голови, киваючи в ритмi «You Ain’t Nothing but a Hound Dog». У чорних джинсах i мартенсах вiн скидався на модного молодого художника. Але за полотно йому правила мертва плоть, а засобами творчостi слугували пензлi для макiяжу й баночки.

– Думаю, потрiбно пройтися по нiй свiтло-бронзовими рум’янами, – сказав вiн, дiставши баночку, i почав лопаткою змiшувати кольори на палiтрi з iржостiйкоi сталi. – Так, для староi фанатки Елвiса – саме те, що треба.

Вiн втирав рум’яна в щоки покiйницi, пiднiмаючись угору аж до лiнii росту волосся, де з-пiд чорноi фарби визирали сивi коренi.

– Може, ви пригадуете, як розмовляли з дочкою мiсiс Гелловел? – сказала Рiццолi, показавши Джоi фотографiю Гейл Їгер.

– Запитайте в мiстера Вiтнi. Майже всi переговори веде вiн. Я лише асистент…

– Але ви з мiсiс Їгер мали обговорювати макiяж ii матерi. Адже цим саме ви займаетеся.

Джоi уважнiше подивився на фотографiю Гейл Їгер.

– Так, вона була дуже мила жiнка.

– Була? – запитливо подивилася на нього Рiццолi.

– Слухайте, ну я новини дивлюся. Ви ж не думаете, що вона досi жива?

Джоi вiдвернувся i насупився: Корсак ходив по залi, зазираючи в шафи.

– Е-е-е… Детективе! Щось конкретне шукаете?

– Та нi. Просто дивлюся, що у вас тут, у покiйницькiй. – Вiн щось дiстав iз однiеi з шафок. – А оце – плойка?

– Так. Ми нашим клiентам i голови миемо, i волосся крутимо, i манiкюр робимо. Усе, щоб вони мали якомога кращий вигляд.

– Я чув, ви в цьому профi.

– Усi вони задоволенi моею роботою.

– А що, вони самi вам про це кажуть? – зареготав Корсак.

– Я про iхнiх родичiв. Їхнi родичi задоволенi.

Корсак вiдклав плойку.

– Ви працюете на мiстера Вiтнi… Уже сiм рокiв?

– Десь так.

– Мабуть, ви пiшли до нього, щойно школу закiнчили.

– Спочатку я мив автомобiлi для процесiй i прибирав у цiй залi. Вiдповiдав на дзвiнки по вечорах, коли просили забрати тiло. Потiм мiстер Вiтнi дозволив менi допомагати йому з пiдготовкою тiл. А тепер у нього вже роки беруть свое, i я тут роблю майже все.

– Отже, у вас, мабуть, i лiцензiя е?

Джоi помовчав.

– Е-е-е, ну, взагалi-то нi. Якось руки не доходять подати заявку. Я просто допомагаю мiстеру Вiтнi.

– Чому б не подати заявку? Це крок уперед у кар’ерi, хiба нi?

– Моя робота подобаеться менi такою, як е.

Вiн знову зосередився на мiсiс Обер. Їi обличчя тепер укривав рожевий рум’янець. Джоi взяв маленьку щiточку i став розподiляти коричневу фарбу по сивих волосинах брiв. Його пальцi рухалися обережно, майже пестливо. Бiльшiсть чоловiкiв такого вiку з ентузiазмом кидалися у вир життя, а Джоi Валентайн вирiшив проводити днi в товариствi мертвих. Вiн дбайливо збирав тiла по лiкарнях i будинках для лiтнiх людей. Привозив до цiеi чистоi свiтлоi зали. Обмивав i обтирав iх. Застосовував шампунi, креми й пудри, щоб створити iлюзiю, що покiйники живi.

– Гарно, – прошепотiв вiн, розтушовуючи рум’яна по щоках мiсiс Обер, – дуже гарно. Ти будеш прекрасна…

– Отже, ви тут працюете вже сiм рокiв? – запитав Корсак.

– Я ж вам щойно сказав.

– І так i не завдали собi клопоту отримати якiсь… документи на пiдтвердж

Страница 20

ння квалiфiкацii?

– Чому ви знову про це запитуете?

– Рiч у тiм, що ви не отримали б лiцензiю i знаете про це, правда?

Джоi мовчки закляк на мiсцi – вiн саме мав узяти помаду.

– Старий мiстер Вiтнi знае про ваше кримiнальне минуле? – запитав Корсак.

Джоi нарештi пiдвiв голову.

– Ви ж йому не казали?

– Може, варто було. Зважаючи на те, що ви до смертi налякали ту бiдну дiвчину.

– Менi було всього вiсiмнадцять. Я помилився…

– Помилилися? Що, не в те вiкно зазирнули? Не за тiею дiвчиною пiдглядали?

– Ми разом до школи ходили! Ми були знайомi!

– Отже, ви зазираете у вiкно лише до знайомих? А що ще ви робили такого, на чому вас не ловили?

– Кажу вам, це була помилка!

– Ви прокрадаетеся до чужих будинкiв? Заходите до спалень? Може, цупите якусь дрiбничку – гарненький бюстгальтер чи трусики?

– Господи.

Джоi впустив помаду на пiдлогу i тепер дивився на неi. Вигляд вiн мав такий, наче його от-от знудить.

– Знаете, пiдглядачi не схильнi зупиняться на цьому, – безжально вiв далi Корсак. – Вони роблять iншi поганi речi.

Джоi пiдiйшов до магнiтофона i вимкнув музику. Запала тиша. Вiн стояв спиною до полiцейських i дивився у вiкно на кладовище через дорогу.

– Ви намагаетеся зламати менi життя, – сказав вiн.

– Нi, Джоi. Ми просто намагаемося говорити вiдверто.

– Мiстер Вiтнi не знае.

– Вiн не повинен знати.

– Бо що буде?

– Де ви були в недiлю ввечерi?

– Удома.

– Самi?

– Слухайте, я розумiю, про що йдеться, – зiтхнув Джоi. – Знаю, до чого ви хилите. Але я вам уже сказав, що ледве був знайомий iз мiсiс Їгер. Я просто подбав про ii матiр. І знаете – добре подбав. Усi потiм казали менi, що вона була як жива.

– Ви не проти, якщо ми зазирнемо до вашоi машини?

– Навiщо?

– Просто перевiримо ii.

– Я проти. Але ж ви все одно це зробите, хiба нi?

– Лише з вашого дозволу. Знаете, спiвпраця е двостороннiм процесом, – додав Корсак, помовчавши.

Джоi не вiдводив погляду вiд вiкна.

– Сьогоднi там похорон, – тихо сказав вiн. – Бачите, скiльки «лiмузинiв»? Вiд самого дитинства я любив дивитися на похороннi процесii. Вони такi гарнi. Такi поважнi. Єдина рiч, яку люди все ще чинять правильно. Єдине, що вони не зiпсували. На вiдмiну вiд весiль, де почалися всякi дурнi витiвки – стрибки з парашутом i таке iнше. Обмiн клятвами у прямому ефiрi телебачення. На похоронах ми все ще демонструемо повагу до правильних речей…

– Машина, Джоi.

Той нарештi пiдiйшов до однiеi з шухляд, вийняв ключi й вiддав Корсаку.

– Коричнева «хонда».



Рiццолi й Корсак стояли на парковцi й дивилися на сiро-коричневе покриття багажника.

– Чорт! – сказав Корсак, захряснувши багажник. – Я маю ще попрацювати iз цим хлопцем.

– Ви абсолютно нiчого не маете на нього.

– Бачили його ноги? Здаеться, сорок четвертий з половиною розмiр. І темно-синiй килимок в авто для поховальноi процесii.

– Як i в тисячах iнших авто. Це ще не означае, що Джоi – убивця.

– Але це явно i не старий Вiтнi.

Леону Вiтнi, роботодавцю Джоi, було шiстдесят шiсть рокiв.

– Слухайте, ми маемо ДНК убивцi, – сказав Корсак. – Тепер потрiбно лише взяти ДНК у Джоi.

– Думаете, вiн нацiдить вам чашечку?

– Якщо хоче втриматися на цiй роботi, то дивитиметься менi в очi, як собака, i сам про це благатиме.

Рiццолi подивилася на кладовище через дорогу. Повiтря колихалося вiд спеки. Процесiя поважно йшла до виходу. «Коли мертвих поховано, життя тривае, – подумала вона. – Хоч би якою була трагедiя, життя не стоiть на мiсцi. І я не повинна».

– Я бiльше не маю часу на все це, – сказала вона.

– Що?

– Я маю працювати над власними справами. І я не думаю, що справа Їгерiв мае щось спiльне з Ворреном Гойтом.

– Три днi тому ви казали iнше.

– Я помилилася.

Вона пiдiйшла до своеi машини, вiдчинила дверцята i опустила вiкна. З розпеченого салону вирвалася хвиля гарячого повiтря.

– Я щось не те ляпнув?

– Нi.

– Тодi чого ви звалюете?

Вона прослизнула за кермо. Сидiння здавалося страшенно гарячим навiть крiзь одяг.

– Протягом останнього року я намагалася пережити справу Хiрурга, – сказала Рiццолi. – Я маю вiдпустити його i перестати бачити його руку в усьому, що менi трапляеться.

– Знаете, часом iнтуiцiя – найкраще, що ми маемо.

– Ключове слово – «часом». Інтуiцiя – це не факти. І знаменита iнтуiцiя копа – не iстина в останнiй iнстанцii. І взагалi, що таке iнстинкт? Скiльки разiв чуйка пiдставляла нас? – Вона завела двигун. – Чорт забирай, надто часто.

– То це не через мене?

– Нi.

– Точно?

Вона хряснула дверцятами й подивилася на Корсака у вiдчинене вiкно. Вiн стояв, мружачись вiд сонця. Очi здавалися вузькими щiлинами пiд буйними кущами брiв. На руках дибки стирчало волосся, густе, як шерсть. А його поза – випнутi вперед стегна i згорбленi плечi – викликала в неi асоцiацii з горилою. Нi, вона iхала не через Корсака. Але з кожним поглядом на нього вiдчувала вiдразу.

– Я просто бiльше не можу гаяти на це час, – сказала вона. – Ви ж розумiете.

Страница 21

Знову опинившись на робочому мiсцi, Рiццолi зосередилася на документах – iх накопичилося багато. Перш за все – справа чоловiка з лiтака. Його особу так i не встановили, а понiвечене тiло залишалося в морзi. Надто довго вона не придiляла уваги цiй справi. Але навiть розгорнувши папку i продивляючись фотографii аутопсii, Рiццолi й далi думала про Їгерiв i чоловiка, в якого на одязi лишилася волосина трупа. Вона перевiряла розклад злетiв i посадок у «Логанi», але перед очима стояло обличчя Гейл Їгер, яка всмiхалася з фотографii на столику бiля лiжка. Вона пригадала галерею фотографiй на стiнi зали для нарад, рiк тому, пiд час розслiдування справи Хiрурга. Тi жiнки теж усмiхалися. Вони ще були живими i теплими, життя свiтилося в очах, коли iхнi обличчя потрапили в об’ектив. Думаючи про Гейл Їгер, вона не могла не згадати про покiйниць, якi вiдiйшли ранiше.

Чи Гейл теж серед них?

На поясi завiбрував пейджер, i Рiццолi нiби струмом ударило. Попередження про знахiдку, якiй судилося перевернути ii день. Вона взяла телефон.

І за мить уже вибiгала з будiвлi.




5


Лабрадор-ретривер, доведений мало не до iстерики присутнiстю полiцейських, якi стояли поряд, скиглив i рвався з повiдка, прив’язаного до дерева. Хазяiн собаки, немолодий чоловiк у шортах, сидiв неподалiк на великому каменi, сховавши обличчя в долонях i не звертаючи уваги на благальне скиглення.

– Власника собаки звати Пол Вандерслоот. Мешкае на Рiвер-стрит, усього за милю звiдси, – сказав патрульний Грегорi Дауд, який уже убезпечив цю дiлянку, почепивши на дерева огороджувальну стрiчку.

Вони стояли на краечку мунiципального поля для гольфу й дивилися в нетрi парку «Стонi Брук Резервейшн». Це мiсце на пiвденнiй околицi Бостона було оточене передмiстями. Але всерединi «Стонi Брук» розляглося 475 акрiв нерiвного ландшафту, який складався з лiсистих пагорбiв i долин, голих скель i болотяних дiлянок, оторочених комишами. Узимку до послуг любителiв кататися на лижах були десять миль трас на пересiченiй мiсцевостi. Улiтку люди могли бiгати тихими алеями.

Як мiстер Вандерслоот, поки собака не привiв його до того, що лежало за деревами.

– Каже, що бiгае тут щовечора iз собакою, – сказав офiцер Дауд. – Зазвичай вiн спочатку пiднiмаеться по Іст-Баундерi, а потiм повертае i бiжить уздовж цього боку поля для гольфу. Увесь маршрут – приблизно чотири милi. Але сьогоднi пес вирвався вiд нього. Вони бiгли по Іст-Баундерi, аж тут лабрадор кинувся на захiд, у хащу, i не повернувся. Вандерслоот побiг його шукати. І мало не перечепився – на шляху лежало це тiло. – Дауд подивився на бiгуна, який сидiв, зiщулившись на каменi. – Зателефонував у «911».

– З мобiльного?

– Нi, мем. Вiн знайшов телефон-автомат у «Томсон-центрi». Я прибув сюди близько другоi двадцять. Намагався нiчого не торкатися. Лише зайшов у хащу достатньо далеко, щоб переконатися, що там справдi тiло. Я пройшов ярдiв п’ятдесят – i почув запах. Потiм iще п’ятдесят – i побачив його. Повернувся сюди й огородив мiсце знахiдки стрiчкою – з обох кiнцiв Баундерi-роуд.

– А коли прибули iншi?

– Детективи Слiпер i Кроу – приблизно о третiй. Судмедексперт – о третiй тридцять. – Вiн помовчав. – Я не знав, що ви теж будете.

– Мене викликала доктор Айлс. Здаеться, ми всi припаркувалися на полi для гольфу?

– Так наказав детектив Слiпер. Щоб машин не було видно з алеi Еннекiн. Вiн не хотiв привертати увагу.

– Із преси хтось уже був?

– Нi, мем. Я подбав про те, щоб по рацii про це не говорити. Пройшовся до телефону-автомата.

– Добре. Якщо нам пощастить, вони взагалi не з’являться.

– Ага, – сказав Дауд. – А це не один iз тих шакалiв?

Темно-синiй «Маркiз»[11 - «Маркiз» – американська марка автомобiлiв компанii Mercury, якi випускали до 1986 року.] проiхав полем для гольфу й зупинився перед фургоном медичних експертiв. Знайома огрядна постать вивалилася з машини, пригладжуючи рiденьке волосся на лисому черепi.

– Нi, це не репортер, – сказала Рiццолi. – На цього типа я чекала.

Корсак перевальцем пiдiйшов до них.

– Як думаете, це вона?

Доктор Айлс каже, що ймовiрнiсть дуже висока. І якщо це так, справа перемiстилася в межi Бостона. – Вона подивилася на Дауда. – З якого боку нам пiдiйти, щоб не знищити можливi слiди?

– Найкраще – зi сходу. Слiпер i Кроу вже зняли мiсце знахiдки на вiдео. Слiди взуття з iншого боку. Тiло тягнули з алеi Еннекiн. Ідiть он туди – за запахом зорiентуетеся.

Рiццолi з Корсаком залiзли пiд огороджувальну стрiчку й пiшли в хащу. Молодi деревця росли густо, як у справжньому лiсi. Полiцейськi нахиляли голови, але колючi гiлки все одно дряпали iм обличчя. До штанiв чiплялися галузки ожини.

Вони вийшли на алею для пробiжки й побачили огороджувальну стрiчку, яка трiпотiла на гiлцi.

– Чоловiк бiг отут, коли собака вирвався вiд нього, – сказала Рiццолi. – Схоже, що це Слiпер лишив тут стрiчку.

Вони перейшли алею i знову заглибилися в хащу.

– Господи! Здаеться, я вже чую запах, – сказав Корсак.

Ще не побачивши тiло, вони

Страница 22

очули моторошне дзижчання мух. Сухi гiлочки ламалися пiд ногами з гучними, нiби пострiли, звуками. Слiпер i Кроу з перекошеними вiд огиди обличчями вiдганяли мух. Доктор Айлс сидiла навпочiпки. Сонце кинуло декiлька дiамантових полискiв на ii чорне волосся. Рiццолi пiдiйшла ближче й збагнула, чим вона зайнята.

– Чорт! Краще б я цього не бачив, – простогнав ошелешений Корсак.

– Рiвень калiю в скловидному тiлi дозволяе встановити, скiльки часу минуло пiсля смертi, – пояснила Айлс. Їi оксамитовий голос промовив цi слова майже збудливо.

«Точно встановити буде важко», – подумала Рiццолi, роздивляючись голе тiло. Айлс поклала його на простирадло, i воно лежало горiлиць. Очi вiдвалювалися вiд знищених спекою тканин голови. Горло намистом обiймали дископодiбнi синцi. Довге бiляве волосся перетворилося на жмут соломи. Роздутий живiт набув жовтаво-зеленого кольору. Вiд розпаду кровi вени стали страхiтливо помiтними – пiд шкiрою немовби розбiгалися чорнi рiки. Але всi цi жахливi деталi блякли на тлi процедури, яку виконувала Айлс. Оболонки ока е найчутливiшими поверхнями людського тiла. Навiть крихiтна пiщинка чи вiя, потрапляючи пiд повiку, може завдати величезного болю. Тому Рiццолi з Корсаком не могли спокiйно дивитись, як Айлс протикае око мертвоi жiнки голкою двадцятого розмiру i повiльно вiдсмоктуе склоподiбну рiдину у шприц обсягом десять кубiчних сантиметрiв.

– Просто прекрасно, – сказала Айлс втiшеним голосом.

Вона поклала шприц до наповненого льодом боксу, потiм звелася на ноги i королiвським поглядом роззирнулася навколо.

– Температура печiнки всього на два градуси нижча за температуру черевноi порожнини. Комахи i звiрi не нашкодили тiлу. Воно тут недовго пролежало.

– То його просто викинули тут? – запитав Слiпер.

– Забарвлення шкiри вказуе на те, що вона померла, лежачи горiлиць. Погляньте – спина темнiша через накопичення кровi. А знайшли ii обличчям униз.

– Отже, ii сюди принесли…

– Так. Менше нiж двадцять чотири години тому.

– А судячи з вигляду, вона померла набагато давнiше, – зауважив Кроу.

– Так. Тканини тiла обвисли, спостерiгаеться суттеве розбухання, i шкiра вже вiдшаровуеться.

– А оце носова кровотеча? – запитав Корсак.

– Кров розкладаеться, i тiло починае очищувати себе. Через розширення газiв iз нього витiсняються рiдини.

– Час смертi? – запитала Рiццолi.

Айлс трохи помовчала, уважно вдивляючись у страхiтливо розпухлi рештки жiнки, яку вони всi мали за Гейл Їгер. Дзижчання жадiбних мух заповнювало тишу. За винятком довгого бiлявого волосся, цей труп не мав нiчого спiльного iз жiнкою з фото, яка самою лише усмiшкою могла зваблювати чоловiкiв. Неприемне нагадування про безрадiсну рiвнiсть усiх людей – i гарних, i звичайних – перед комахами i бактерiями, що перетворюють iх на плоть, яка розкладаеться.

– Не можу сказати, – вiдповiла Айлс. – Поки що не можу.

– Вона померла бiльше нiж добу тому? – не вiдступалася Рiццолi.

– Так.

– Їi викрали в недiлю ввечерi. Чи могла вона бути мертвою вiдтодi?

– Чотири днi? Залежить вiд температури навколишнього середовища. На тiлi немае пошкоджень, спричинених комахами, i це наводить мене на думку, що його донедавна тримали в примiщеннi. На нього не впливали зовнiшнi фактори. Кiмната з кондицiонованим повiтрям могла б сповiльнити розпад.

Рiццолi й Корсак ззирнулися, подумавши про одне й те саме: чому невiдомий убивця чекав так довго, перш нiж позбувся тiла?

У детектива Слiпера затрiскотiла рацiя, i вони почули голос Дауда:

– Щойно прибув детектив Фрост. І команда судмедекспертiв. Готовi iх зустрiти?

– Зачекайте, – сказав Слiпер.

Вiн пробув тут недовго, але через спеку вже мав виснажений вигляд. Цей детектив, найстарший у загонi, уже не мав нiкому нiчого доводити. Йому залишалося не бiльше нiж п’ять рокiв до пенсii. Вiн поглянув на Рiццолi.

– Ви над цiею справою вже працювали разом iз колегами з Ньютона, правильно?

– З понедiлка, – кивнула Рiццолi.

– Вестимете справу?

– Добре, – вiдповiла Рiццолi.

– Гей, ми ранiше за неi прибули на мiсце знахiдки, – заперечив Кроу.

– А викрадення вiдбулося в Ньютонi, – докинув Корсак.

– Але тепер тiло в Бостонi, – вiдрiзав Кроу.

– Господи, навiщо нам сперечатися про це? – зiтхнув Слiпер.

– Я веду справу, – сказала Рiццолi. – Вона моя.

Дивилася на Кроу, не вiдводячи погляду, намагаючись спровокувати його кинути iй виклик. Тут мало спалахнути iхне звичне суперництво. Кутик губ у Кроу почав зводитися в бридкiй зневажливiй посмiшцi.

А потiм Слiпер сказав у свою рацiю:

– Справу веде детектив Рiццоллi. – Вiн знову поглянув на неi. – Готовi прийняти судмедекспертiв?

Вона подивилася на небо. Зараз, о п’ятiй по обiдi, сонце вже спустилося за верхiвки дерев.

– Нехай приходять, поки тут бодай щось видно.

Труп у лiсi, а день згасае – це iй не подобалося. Де е дерева – е i тварини, готовi розтягнути по хащах рештки тiла й докази. Дощi змивають сперму i кров. Тканини може розвiяти вiтром. Немае дверей, якi захищали б вiд пер

Страница 23

хожих. На мiсце знахiдки тiла легко потрапляють цiкавi заброди. Рiццолi розумiла, що експерти-кримiналiсти мають термiново прочесати лiс. Вони озброiлися металодетекторами, гострими очима та спецiальними мiшками, якi от-от мали наповнитися страхiтливими скарбами.

Видершись iз хащi на поле для гольфу, вона обливалася потом i почувалася брудною. Їй уже набридло вбивати на собi комарiв. Зупинилася витрусити з волосся дрiбнi гiлочки й вiдчистити штани вiд колючок. Пiдвiвши голову, раптом помiтила свiтловолосого чоловiка в костюмi й краватцi. Вiн стояв бiля фургона експертiв-кримiналiстiв, притиснувши до вуха телефон.

Рiццолi пiдiйшла до патрульного Дауда, який i далi охороняв вхiд на мiсце знахiдки.

– Що це за тип у костюмi? – запитала вона.

Дауд глянув на чоловiка.

– Отой? Каже, що з ФБР.

– Що?

– Тицьнув менi пiд нiс жетон i намагався пройти повз мене. Я сказав, що ми спочатку маемо узгодити з вами. Здаеться, йому це не надто сподобалося.

– Як сюди занесло фебеерника?

– От i я про це.

Рiццолi кiлька секунд дивилася на агента – його присутнiсть не вiщувала нiчого доброго. Вона вела цю справу i не хотiла жодних зазiхань на свою сферу повноважень, а цей чоловiк зi своею армiйською виправкою й дiловим костюмом уже мав такий вигляд, нiби весь лiс належить йому. Рiццолi пiдiйшла до нього, але вiн не звертав уваги, аж поки вона не зупинилася зовсiм поруч.

– Вибачте, – сказала Рiццолi, – я так розумiю, ви з ФБР?

Вiн закрив кришку телефону й озирнувся до неi. Рiццолi побачила мужнi, чiтко окресленi риси обличчя й погляд, який не виказував жодних емоцiй.

– Я детектив Джейн Рiццолi, i я веду цю справу, – сказала вона. – Чи не могли б ви показати свiй жетон?

Вiн дiстав жетон iз кишенi пiджака. Рiццолi роздивлялася бляху й вiдчувала на собi погляд, яким цей чоловiк оцiнював ii. Їй стало неприемно вiд його мовчазного схвалення, вiд того, як вiн «довiрив iй справу», нiби був головний.

– Агент Гебрiел Дiн, – сказала вона, вiддаючи йому жетон.

– Так, мем.

– Чи можу я запитати, що тут робить ФБР?

– Не знав, що ми по рiзнi боки барикад.

– Я цього не казала.

– Ви чiтко даете зрозумiти, що мене тут не мае бути.

– ФБР зазвичай не з’являеться на наших мiсцях злочину. Я лише запитую, чим цей конкретний випадок привернув вашу увагу.

– Ми отримали повiдомлення вiд полiцii Ньютона про вбивство в будинку Їгерiв.

Вiдповiдь не була вичерпною. Цей чоловiк надто багато замовчував, спонукаючи Рiццолi розпитати його. Приховування iнформацii було способом виявити силу, i Рiццолi зрозумiла, яку гру вiн веде.

– Можу собi уявити, скiльки рутинних повiдомлень про злочини вам надходить, – сказала вона.

– Так, багато.

– Ви отримуете iнформацiю про всi вбивства?

– Так.

– А оце? Воно чимось особливе?

Вiн мовчки подивився на неi фiрмовим поглядом, у якому годi було щось прочитати.

– Я думаю, жертви пояснили б вам.

Їi гнiв рвався на поверхню, як шматок деревини, який намагаються втримати пiд водою.

– Тiло знайшли лише кiлька годин тому, – сказала вона. – Вам тепер про вбивства повiдомляють у режимi реального часу?

Його губи ворухнулися, складаючись у щось схоже на посмiшку.

– Ми намагаемося бути в курсi, детективе, i були б вдячнi за iнформацiю про те, як просуваеться розслiдування. Результати аутопсii. Трасологiчна експертиза. Усi заяви свiдкiв…

– Документiв буде багато.

– Я розумiю.

– І всi вони вам потрiбнi?

– Так.

– Є якась причина?

– Хiба нас не повинно цiкавити вбивство i викрадення? Ми хочемо бути в курсi цiеi справи.

Вiн здавався сильним i поважним, але це не зупинило Рiццолi: кидаючи йому виклик, вона пiдiйшла ближче.

– І коли ви розпочнете командувати?

– Розслiдування ведете ви. Я тут лише для того, щоб допомагати.

– Навiть якщо я не бачу потреби в цьому?

Вiн подивився на двох працiвникiв моргу, якi вийшли з лiсу i завантажували у фургон ношi з рештками тiла.

– Яка рiзниця, хто веде справу, якщо ми пiймаемо вбивцю? – тихо запитав вiн.

Вони дивилися, як фургон везе нещасне тiло на новi знущання, пiд безжальне свiтло зали для розтинiв. Гебрiел Дiн своею вiдповiддю разюче ясно нагадав iй, як мало значення мають питання субординацii. Гейл Їгер було однаково, хто пiймае убивцю. Вона просила лише правосуддя, хай би хто став його посередником. Правосуддя – ото й усе, що Рiццолi iй завинила.

Але вона вiдчувала i гнiв, коли результати ii важкоi роботи привласнювалися колегами. Багато разiв бачила, як чоловiки виходили вперед i зверхньо вимагали вiддати iм справи, якi вона розбудувала з нуля. Зараз вона такого дозволити не могла.

– Я вдячна за пропозицiю допомогти, – сказала зрештою, – але гадаю, що зараз у нас усе пiд контролем. Якщо ви будете нам потрiбнi, я повiдомлю.

Розвернулася й вiдiйшла вiд нього.

– Здаеться, ви не розумiете ситуацiю, – сказав Дiн. – Ми тепер в однiй командi.

– Не пригадую, щоб зверталася до ФБР по допомогу.

– Усе узгоджено з вашим шефом, лейтенантом Маркеттом. Хочете перек

Страница 24

натися? – запитав вiн, простягаючи iй свiй телефон.

– Я маю власний телефон, дякую.

– Тодi прошу зателефонувати йому, щоб ми не гаяли час на боротьбу за територiю.

Вона була ошелешена тим, як легко вiн увiйшов у гру. І тим, як точно вона його оцiнила. Цей чоловiк був не з тих, хто спокiйно стоятиме за лаштунками.

Вона вийняла телефон i стала тиснути на кнопки. Але ще до того, як Маркетт вiдповiв, Рiццолi почула, як ii кличе Дауд.

– Детектив Слiпер, – сказав Дауд, давши iй рацiю.

– Рiццолi, – кинула вона, натиснувши кнопку.

Крiзь потрiскування долинув голос Слiпера:

– Варто було б вам повернутися сюди.

– Що там у вас?

– Е-е-е… Краще б ви самi подивилися. Ми приблизно за п’ятдесят ярдiв на пiвнiч вiд мiсця, де знайшли друге тiло.

«Друге тiло?»

Рiццолi тицьнула рацiю Дауду й кинулася до лiсу. Вона так поспiшала, що не одразу помiтила Гебрiела Дiна, який iшов за нею. Лише почувши, як трiснула гiлочка, вона озирнулася й побачила, що вiн зовсiм поряд. Обличчя в нього було похмуре i вiдсторонене. Рiццолi почувалася надто знервованою, щоб сперечатися з ним, тому просто пiшла далi.

Вона побачила чоловiкiв, якi понуро стояли пiд деревами, наче плакальники на похоронах, але нiмi. Слiпер озирнувся на неi, i вони зустрiлися поглядом.

– Вони щойно закiнчили перший обхiд iз металодетекторами, – сказав вiн. – Експерт саме прямував назад до поля для гольфу, коли спрацював сигнал.

Рiццолi увiйшла в коло й сiла навпочiпки, щоб роздивитися, що вони знайшли.

Череп лежав окремо вiд тiла, яке всохло майже до самого скелета. Золота коронка зблиснула в забитому брудом ротi, мов зуб пiрата. Рiццолi не побачила анi одягу, анi його решток – лише голi кiстки, на яких ще де-не-де лишилися шматки гнилоi плотi. Пасма каштанового волосся поприлипали до листя – схоже, тiло було жiночим.

Рiццолi пiдвелася, уважно дивлячись пiд ноги. Комарi облiпили ii обличчя й пили кров, але вона не зважала на бiль i бачила лише опале листя й густий пiдлiсок. Пасторальний краевид, на який вона зараз дивилася iз жахом.

«Скiльки ще мертвих жiнок лежить у цих хащах?»

– Це його звалище.

Вона озирнулася й подивилася на Гебрiела Дiна. Це вiн сказав. Вiн сидiв навпочiпки за кiлька футiв вiд неi та просiював листя руками, одягненими в рукавицi. Рiццолi навiть не бачила, коли вiн устиг iх натягнути. І от вiн пiдвiвся, зустрiвшись iз нею поглядом.

– Ваш убивця уже користувався цим мiсцем, – сказав Дiн. – І, можливо, скористаеться знову.

– Якщо ми його не сполохнемо.

– У цьому й складнiсть. Тримати все в секретi. Якщо ви не сполохаете його, е шанси, що вiн повернеться. Не для того, щоб викинути тут наступне тiло, а просто щоб побути. Знову вiдчути збудження.

– Ви з вiддiлу аналiзу поведiнки, правда?

Не вiдповiдаючи на ii запитання, вiн озирнувся й подивився на фахiвцiв, якi вишикувалися в хащi.

– Якщо вдасться приховати це вiд преси, у нас, можливо, е шанс. Однак ми мусимо подбати про це зараз.

«Ми». За допомогою самого лише цього слова вiн став ii союзником – без ii прохань i згоди. І от вiн стояв тут i роздавав накази. А найбiльше дратувало те, що всi iншi слухали iхню розмову й розумiли, що ii авторитет пiддаеться сумнiву.

Лише Корсак зi своею звичною безпардоннiстю насмiлився втрутитися.

– Даруйте, детективе Рiццолi, – сказав вiн. – Що це за чоловiк?

– Агент ФБР, – вiдповiла вона, не вiдводячи погляду вiд Дiна.

– А чи мiг би менi хтось пояснити, коли ця справа встигла потрапити пiд федеральну юрисдикцiю?

– Не встигла, – сказала Рiццолi. – І агент Дiн уже збираеться йти. Хто його проведе?

Вони з Дiном дивилися в очi одне одному. Потiм вiн вiддав iй честь, мовчки визнаючи, що програв цей раунд.

– Я сам зможу знайти дорогу.

І з цими словами вiн розвернувся й пiшов назад до поля для гольфу.

– Що вони собi думають, цi фебеерiвцi? – уголос мiркував Корсак. – Вiчно мають себе за королiв. Навiщо Бюро сюди поткнулося?

– Якби ж я знала, – вiдповiла Рiццолi, вдивляючись у хащу, до якоi зайшов Гебрiел Дiн, i проводжаючи поглядом його сiру постать, ледь видиму в сутiнках.



Лейтенант Маркетт прибув за пiвгодини.

Зазвичай Рiццолi анiтрохи не подобалася присутнiсть старших за званням. Вона не любила, коли вищий за рангом офiцер стояв над душею пiд час роботи. Однак Маркетт не втручався. Вiн просто зупинився посеред дерев, мовчки оцiнюючи ситуацiю.

– Лейтенанте, – покликала його Рiццолi.

– Рiццолi, – коротко кивнув вiн iй.

– Що тут знадобилося федералам? Вони прислали агента й вимагають повного доступу до перебiгу розслiдування.

– Так, запит пройшов через комiсарiат.

Отже, все було узгоджено вище…

Рiццолi дивилась, як команда експертiв спаковуе своi iнструменти й повертаеться до фургона. Усе це вiдбувалося на територii Бостона, однак тут, у темному закутку парку, вона почувалася самотньо, нiби в справжнiй лiсовiй хащi. Вiтер жбурляв листя i розносив запах гнилизни. Мiж деревами Рiццолi бачила вогник: Баррi Фрост присвiчував собi лiхтариком, знiм

Страница 25

ючи з дерев стрiчку, прибираючи всi слiди того, що тут побувала полiцiя. Починаючи з сьогоднiшнього вечора, вони мали органiзувати засiдки. Жага вiдчути запах плотi, що розкладаеться, могла привести убивцю назад у цей безлюдний парк, до тихоi хащi.

– Отже, я не маю вибору? – запитала вона. – Менi доведеться спiвпрацювати з агентом Дiном?

– Я запевнив комiсарiат у тому, що ми готовi спiвпрацювати.

– Чому Бюро зацiкавилося цiею справою?

– А в Дiна ви не запитували?

– Це однаково, що з отим деревом говорити. Жодноi вiдповiдi. Я вiд цього не в захватi. Ми повиннi все йому розповiдати, а вiн нi чорта нам не зобов’язаний казати.

– Може, у вас просто неправильний пiдхiд до нього.

Черговий закид – наче змащена отрутою стрiла, яка встромилася в ii тiло. Вона зрозумiла невисловлене вголос: «Ти б на себе подивилася, Рiццолi! Ти всiх чоловiкiв доводиш до сказу».

– А ви зустрiчалися особисто з агентом Дiном? – запитала вона.

– Нi.

– Пощастило вам, – саркастично розсмiялася вона.

– Слухайте, я спробую щось розвiдати. А ви просто постарайтеся працювати з ним, гаразд?

– А я хiба не працювала?

– Судячи з телефонноi розмови, нi. Я чув, що ви його вигнали з мiсця знахiдки. Хiба це спiвпраця?

– Вiн поставив пiд сумнiв мiй авторитет. Я мала дещо прояснити одразу ж. Справу веду я. Так чи нi?

– Так, – помовчавши, визнав вiн.

– Я сподiваюся, що агент Дiн також це зрозумiе.

– Я про це подбаю.

Маркетт обернувся i подивився на хащу.

– Отже, маемо два тiла. Обидва жiночi?

– Судячи з пасом волосся й розмiру скелетних кiсток, друге тiло жiноче. М’яких тканин майже не залишилося. Тiло постраждало вiд птахiв i тварин, але явноi причини смертi не видно.

– Ви впевненi, що в тiй хащi бiльше немае трупiв?

– Собаки нiчого не знайшли.

– Дякувати Богу, – зiтхнув Маркетт.

У Рiццолi завiбрував пейджер. Вона впiзнала номер на дисплеi. Вiддiл медичноi експертизи.

– Точнiсiнько як минулого лiта, – тихо промовив Маркетт, не вiдводячи погляду вiд хащi. – Якраз о цiй порi почав убивати Хiрург.

– Спека, – сказала Рiццолi, дiстаючи мобiльний. – Вона пробуджуе чудовиськ.




6


«На моiй долонi лежить свобода.

Вона мае форму крихiтного бiлого п’ятикутника. На одному боцi витиснено MSD 97. Чотири мiлiграми декадрону. П’ятикутник – гарнесенька форма для таблетки. Вона особлива, не те що цi нуднi диски чи торпедоподiбнi капсули. Такий задум свiдчить про сплеск уяви, iскру фантазii. Мабуть, маркетологи з “Мерк i Ко” сидiли за круглим столом у залi для нарад i запитували одне одного: “Як забезпечити миттеву впiзнаванiсть нашоi таблетки?” І в результатi вони зупинилися на цьому дизайнi. П’ятикутник лежить на моiй долонi, наче крихiтний дiамант. Я берiг цю таблетку. Ховав у дiрочцi в матрацi, чекаючи вдалого моменту, щоб випробувати ii чарiвну силу.

Я чекав знаку.

Тепер сиджу, скорчившись на лiжку у своiй камерi, з книжкою на колiнах. Камера бачить лише сумлiнного читача. Обкладинка повного зiбрання творiв Вiльяма Шекспiра надiйно захищае вiд неi мою руку i те, що я тримаю.

Внизу, на днi ями у спiльнiй залi, волае телевiзiйна реклама. По столу для пiнг-понгу, постукуючи, вистрибуе м’ячик. Ще один захопливий вечiр у в’язничному блоцi В. За годину пристрiй внутрiшнього зв’язку скаже, що час вiдходити до сну. Вiд металевих сходинок вiдлунюватимуть кроки – люди полiзуть наверх до своiх камер. Тут командуе переговорний пристрiй, i кожен пацюк, пiдкоряючись йому, слухняно зайде до своеi клiтки. У наглядацькiй вишцi на комп’ютерi введено команду, i всi дверi камер одночасно замкнуть пацюкiв на нiч.

Я горблюся, схилившись над книжкою, нiби лiтери надто дрiбнi, й страшенно уважно вдивляюся в текст “Дванадцятоi ночi”: “Дiя третя, сцена третя. Вулиця. Входять Себастьян i Антонiо…”

Тут нема на що дивитися, друзi моi. Просто сидить собi чоловiк на своему лiжку i читае. І, раптом закашлявшись, рефлекторно пiдносить руку до горла. Камера не бачить крихiтноi пiгулочки в моiй руцi. Не бачить, як мiй язик втягуе ii до рота, наче гiрку облатку. Я проковтую декадрон насухо, не запиваючи. Вiн такий маленький, що легко проходить горлом.

Ще до того, як вiн почне розкладатися в шлунку, я уявляю собi його силу, яка вируе в кровотоцi. Декадрон – ринкова назва дексаметазону. Це глюкокортикостероiд, який чинить сильну дiю на всi органи людського тiла. Такi стероiди, як декадрон, впливають на все, вiд рiвня цукру в кровi до затримки рiдини й синтезу ДНК. Без них тiло розпадаеться. Вони допомагають пiдтримувати кров’яний тиск i боротися зi стресом вiд iнфекцiй i травм. Впливають на рiст кiсток i здатнiсть мати дiтей, на iмунiтет i збiльшення м’язовоi маси.

А ще вони змiнюють склад кровi.

Коли нарештi дверi клiток замкнено й гасне свiтло, я лежу й рахую свiй пульс. Уявляю кров’янi тiльця, якi струменять по венах i артерiях.

Я багато разiв дивився на еритроцити й лейкоцити в мiкроскоп. Знаю форму i функцiю кожного з них. З одного погляду в мiкроскоп я можу сказати, чи нормальнi у

Страница 26

ас показники. Можу подивитися на поле пiд мiкроскопом i одразу визначити вiдсоток рiзних видiв лейкоцитiв (бiлих клiтин кровi, якi захищають нас вiд iнфекцiй). Це називаеться лейкоцитарною формулою, i я за часiв роботи в лабораторii безлiч разiв визначав ii для рiзних пацiентiв.

Думаю про власнi лейкоцити, якi циркулюють моiми венами. Буквально в цей момент кiлькiсть окремих iх видiв змiнюеться. Таблетка декадрону, яку я проковтнув двi години тому, уже встигла розсмоктатися в шлунку, i гормон нуртуе в органiзмi, проявляючи своi чари. Кров, узята на аналiз iз моеi вени, разюче вiдрiзнятиметься вiд норми величезною кiлькiстю бiлих кров’яних клiтин iз сегментованими ядрами гранулоцитiв. Це нейтрофiли, якi автоматично линуть навалою, щойно з’являеться сигнал про сильне iнфекцiйне ураження.

Студентiв-медикiв навчають, що коли чутно стукiт копит, думати потрiбно про коней, а не про зебр. І лiкар, який побачить результати мого аналiзу кровi, явно думатиме про коней. Вiн дiйде абсолютно логiчного висновку. Йому i на думку не спаде, що цього разу повз нього насправдi мчить зебра».



Рiццолi перевдягнулася в спецiальнiй кiмнатi бiля зали для аутопсii, натягнувши халат, бахiли, рукавички й шапочку. Вона не мала часу сходити в душ, вiдколи моталася по хащi «Стонi Брук». У цьому надмiру прохолодному примiщеннi пiт застигав на шкiрi. І поiсти вона теж не встигла, тому в головi паморочилося вiд голоду. Вперше протягом своеi кар’ери вона подумала, чи не скористатися ментоловим бальзамом «Вiкс», щоб перебити запахи прозекторiю. Але встояла. Вона завжди обходилася власними силами, а використання бальзаму вважала ознакою слабкостi. Коп iз вiддiлу вбивств мае бути здатний упоратися з усiма аспектами своеi роботи, навiть найнеприемнiшими. І вона вперто вдихала запахи аутопсii такими, якими вони були, поки ii колеги ховалися за ментоловою завiсою.

Рiццолi востанне глибоко втягнула чисте повiтря i штовхнула дверi до наступного примiщення.

Вона знала, що на неi чекатимуть доктор Айлс i Корсак, але не очiкувала, що Гебрiел Дiн також прийде. Вiн стояв по той бiк столу для розтинiв. Його сорочку й краватку прикривав бiлий халат. Обличчя Корсака явно свiдчило про втому, вiн стояв, понуривши плечi, але агент Дiн з вигляду не був анi виснаженим, анi пригнiченим. Його свiже гарне обличчя псували хiба сутiнковi тiнi на пiдборiддi. Вiн упевнено дивився на неi як людина, яка мае повне право тут бути.

Пiд яскравим свiтлом ламп тiло здавалося ще моторошнiшим, анiж кiлька годин тому. З носа i рота й далi текла кров, лишаючи смуги на обличчi. Живiт роздуло так, нiби жiнка була на останньому мiсяцi вагiтностi. Пiд шкiрою напнулися наповненi рiдиною пухирцi, а з деяких дiлянок тулуба шкiра взагалi вiдшаровувалася. Пiд грудьми вона збрижилася, наче зiм’ятий пергамент.

– Ви вже взяли вiдбитки, – зауважила Рiццолi, помiтивши змащенi чорнилом кiнчики пальцiв.

– Щойно перед тим, як ви зайшли, – вiдповiла доктор Айлс, не вiдводячи погляду вiд вiзка з iнструментами, який Йошима пiдкотив до столу. Айлс бiльше цiкавилася мертвими, анiж живими, i, як завжди, не зважала, на емоцiйну напругу в залi.

– Щось удалося дiзнатися, перш нiж ви змастили руки чорнилом?

– Ми здiйснили зовнiшнiй огляд, – сказав агент Дiн. – Обрiзали нiгтi. Обклеiли руки клейкою стрiчкою i зняли ii – можливо, знайдемо волокна.

– А коли ви сюди прибули, агенте Дiн?

– Коли я приiхав, вiн був уже тут, – сказав Корсак. – Здаеться, у когось вигiднiше мiсце в харчовому ланцюгу.

Якщо Корсак хотiв пiдiгрiти ii роздратування, йому це вдалося. Пiд нiгтями в жертви можуть лишитися часточки шкiри нападника. У стиснутих кулаках iнколи можна знайти нитки чи волосини. Огляд рук жертви – дуже важливий етап аутопсii. І вона його пропустила.

А Дiн був присутнiй.

– Ми вже встановили особу, – сказала Айлс. – Знiмки зубiв Гейл Їгер он там, на негатоскопi.

Рiццолi пiдiйшла до негатоскопа й подивилася на плiвки. Зуби свiтились, як маленькi моторошнi надгробки на тлi чорноi плiвки.

– Стоматолог мiсiс Їгер торiк ставив iй золоту коронку. Ось тут, номер двадцять. І пломби зi срiбноi амальгами – номери три, чотирнадцять i двадцять дев’ять.

– І це збiгаеться iз зубами трупа?

Доктор Айлс кивнула.

– Я не маю сумнiву, що це тiло Гейл Їгер.

Рiццолi знову обернулася до тiла на столi й зосередилася на низцi набрякiв навколо шиi.

– Рентген шийного вiддiлу робили?




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Вiд англ. Jet – реактивний лiтак. (Тут i далi прим. пер.)




2


«Мiнi Краймскоп 400» – ультрафiолетова лампа для огляду мiсця злочину.




3


Вiльям Блай – британський мореплавець, учасник останнього плавання Джеймса Кука i битви пiд командуванням адмiрала Нельсона. Був губернатором однiеi з британських колонiй на територii Австралii. Найвiдомiшим епiзодом його кар'ери стало плавання на Таiтi: на кораблi «Баунтi», капiтаном якого вiн був, збунтувалася команда. Історiя цього плавання i бун

Страница 27

у стала темою кiлькох художнiх екранiзацiй.




4


Coup de gr?ce (фр.) – смертельний удар.




5


Карл Лангер – австрiйський анатом, який систематизував лiнii розтягнення шкiри на людському тiлi.




6


Серейторне лезо – зазубрене лезо iз особливим типом заточування.




7


Тазер – електрошокова зброя нелетальноi дii. Його використовуе, зокрема, американська полiцiя. Вважаеться, що тазер, порiвняно з iншими електрошокерами, завдае меншоi шкоди здоров’ю людини, до якоi його застосовано.




8


Трасологiя – кримiналiстичне вчення про слiди злочину.




9


Анаген – фаза росту в циклi розвитку волосини.




10


Грейсленд – маеток славетного американського спiвака й актора Елвiса Преслi в Мемфiсi, США. Нинi музей.




11


«Маркiз» – американська марка автомобiлiв компанii Mercury, якi випускали до 1986 року.