Страница 1

Двiйник
Тесс Геррiтсен


Джейн Рiццолi та Мора Айлс #4
Мора Айлс бачила чимало страшних речей. Коли працюеш судмедекспертом, уже не боiшся смертi. На секцiйний стiл потрапило тiло жiнки, як двi краплини води схожоi на Мору. Судмедексперта охопив справжнiй жах. Хто ця незнайомка? Загадкова сестра-близнючка? Чи це просто збiг? Але якщо так, то на кого насправдi полював убивця: на цю дiвчину чи на Мору? Можливо, це попередження? Час знайти вiдповiдi на всi запитання, випередивши вбивцю та вийшовши на слiд того, хто роками уникав правосуддя…





Тесс Геррiтсен

Двiйник



© Tess Gerritsen, 2004

© DepositPhotos.com / Violin, anatskwong, обкладинка, 2018

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


***


Присвячуеться Адаму та Данiель







Подяки


Письменництво – самiтницька робота, однак жоден письменник насправдi не працюе сам. Менi пощастило мати пiдтримку й допомогу Лiнди Мерроу та Джини Сентрелло в «Баллантайн букс», Мег Ралi, Джейн Беркi, Дона Клiрi та надзвичайноi команди в агенцii Джейн Ротросен, Селiни Волкер з «Трансворлд» та, – що найважливiше, – мого чоловiка Джейкоба. Моя найщирiша вам вдячнiсть!




Пролог


Хлопець знову спостерiгав за нею.

Чотирнадцятирiчна Елiс Роуз спробувала зосередитися на екзаменацiйних питаннях, що лежали перед нею, але в головi в неi була зовсiм не англiйська: там був Елайджа. Вона вiдчувала його погляд, наче промiнь на обличчi, вiдчувала його жар на щоцi i знала, що шарiеться.

«Елiс, зосередься!»

Наступне питання розмазалося пiд час копiювання, i iй довелося зiщулитися, щоб розiбрати слова.

«Чарлз Дiккенс часто обирае для персонажiв iмена, якi пасують до iхнього характеру. Наведiть приклади й опишiть, чому цi iмена пасують саме цим персонажам».

Елiс пожувала олiвець, намагаючись згадати вiдповiдь. Але вона не могла думати, поки за сусiдньою партою сидiв вiн, так близько, що можна було вдихнути його запах – хвойне мило та деревний дим. Багато запахiв. Дiккенс, Дiккенс, та кого обходить той Чарлз Дiккенс, i його Нiколас Нiклбi, i нудна англiйська, коли на неi дивиться шикарний Елайджа Ленк? Боже, вiн такий красень – чорне волосся, синi очi. Очi Тонi Кертiса. Коли вона вперше побачила Елайджу, саме так i подумала: вiн страшенно схожий на Тонi Кертiса, вродливе обличчя якого сяе зi сторiнок ii улюблених журналiв «Сучасний екран» та «Фотоплей».

Дiвчина нахилила голову, волосся впало iй на обличчя, i вона крадькома кинула погляд крiзь цю бiляву завiсу. Серце тьохнуло, коли вона збагнула, що це правда – вiн справдi дивиться на неi, i не зневажливо, як iншi хлопцi в школi – тi злi хлопцi, якi змушують ii почуватися недоумкуватою тюхтiйкою. Їхнiй глузливий шепiт завжди десь поза ii слухом, надто вже тихий, щоб вона могла розiбрати слова. Елiс знала, що вони перешiптуються про неi, бо й дивилися тодi просто на неi. Цi ж хлопцi прилiпили до ii шафки картинку з коровою i нав’язливо мукали, якщо вона випадково торкалась одного з них, iдучи коридором. Однак Елайджа – вiн дивився на неi зовсiм iнакше. Палкими очима. Очима кiнозiрки.

Елiс повiльно пiдняла голову й подивилася на нього: цього разу без захисту серпанку з волосся, визнаючи його погляд. Елайджа вже дописав екзаменацiйну роботу, перегорнув ii текстом униз, вiдклав олiвець. Усю увагу вiн зосередив на нiй, i дiвчина ледве дихала, зачарована його поглядом.

«Я йому подобаюся. Знаю. Я йому подобаюся».

Вона пiдняла руку до шиi, до верхнього гудзика блузки. Пальцi лишили на шкiрi гарячий слiд. Елiс подумала про те, як Тонi Кертiс дивився на Лану Тернер – вiд такого погляду в будь-якоi дiвчини заплiтався язик i пiдгиналися колiна. За ним неодмiнно мав iти поцiлунок. Зображення на екранi завжди розмиваеться саме в цю мить. Для чого це робиться? Чому нечiтким стае саме те, що найбiльше хочеться побачити…

– Клас, час вийшов! Здавайте роботи, будь ласка.

Елiс знову повернулася до своеi парти, до нечiтко надрукованого бланку екзаменацiйноi роботи, половина питань на якому лишилися без вiдповiдi. О нi. Куди подiвся час? Вона ж знае вiдповiдi. Їй треба ще кiлька хвилин…

– Елiс. Елiс!

Дiвчина пiдняла очi й побачила простягнуту руку мiсiс Мерiвезер.

– Ти мене не почула? Час здавати роботи.

– Але я…

– Жодних вибачень. Почни вже слухати, Елiс.

Учителька схопила ii екзаменацiйний листок i рушила далi помiж партами. Хоча Елiс i ледве чула шепiт дiвчат за спиною, та знала, що плiткують вони про неi. Розвернулася й побачила iхнi схиленi голови, прикритi долонями роти, здавлене хихотiння. «Елiс умiе читати по губах, не показуй, що ми говоримо про неi».

Дехто з хлопцiв теж реготав, тицяючи в неi пальцями. З чого тут смiятися?

Елiс опустила очi й, на свiй жах, побачила, що верхнiй гудзик блузки вiдвалився, широко розчахнувши комiр.

Продзвенiв дзвiнок, оголошуючи кiнець занять.

Елiс пiдхопила свою шкiльну сумку, притиснула ii до грудей i вибiгла з класу. В

Страница 2

на не наважувалася нi на кого подивитися, йшла не зупиняючись, схиливши голову, вiдчуваючи, як до горла пiдступають ридання. Рвонулася до вбиральнi й замкнулась у кабiнцi. Заходили iншi дiвчата, смiялися, чепурилися перед дзеркалами, а Елiс ховалася за зачиненими дверима. Вона вiдчувала рiзнi запахи iхнiх парфумiв, вiдчувала рух повiтря щоразу, як вiдчинялися дверi. Цi золотi дiвчата, у новеньких светрах i кардиганах до пари… Вони нiколи не губили гудзикiв, не приходили до школи в заношених спiдницях i черевиках iз картонними пiдошвами.

«Ідiть звiдси. Будь ласка, iдiть звiдси всi».

Нарештi дверi припинили розчахуватися.

Елiс притиснулась до дверей кабiнки, дослухаючись, чи не лишився хтось у туалетi. Коли визирнула в щiлину, перед дзеркалом нiкого не було. Тiльки тодi вона наважилася вийти з убиральнi.

Коридор був так само порожнiй, на сьогоднi всi розiйшлися. Не лишилося нiкого з ii мучителiв. Зiщулившись, наче захищаючись, дiвчина йшла довгим коридором iз побитими шафками та афiшами танцiв на Гелловiн – уже за два тижнi. Танцi, на якi вона точно не пiде. Приниження на вечiрцi минулого тижня досi пекло ii i, певно, пектиме довiку. Двi години вона стояла пiд стiною сама, чекаючи, сподiваючись, що якийсь хлопець запросить ii. Коли хлопець до неi нарештi пiдiйшов, танцi тут були нi до чого: вiн раптом склався у попереку i зблював iй на черевики. Бiльше нiяких танцiв. Елiс у цьому мiстечку всього лиш два мiсяцi, але iй уже хочеться, щоб мати зiбрала iхнi речi й вони знову переiхали кудись, де можна почати спочатку. Де все нарештi буде iнакше.

Тiльки от цього нiколи не буде.

Елiс вийшла зi школи пiд осiнне сонце. Зiгнулася над велосипедом, зосередилася на замку так, що не почула крокiв. Тiльки коли його тiнь упала iй на обличчя, дiвчина зрозумiла, що поряд iз нею стоiть Елайджа.

– Привiт, Елiс.

Вона рвучко пiдвелася, велосипед упав на бiк. Господи, яка вона дурепа. Як можна бути такою незграбною?

– Важкий був екзамен, правда ж?

Вiн говорив повiльно й виразно. То була ще одна риса, яка iй дуже в Елайджi подобалася: на вiдмiну вiд iнших, його голос завжди був зрозумiлий, чiткий. І вiн завжди показував iй своi вуста. «Вiн знае мою таемницю, – подумала вона. – І все одно хоче бути менi другом».

– Ти на всi питання вiдповiла? – запитав Елайджа.

Елiс нахилилася пiдняти велосипед.

– Я знала всi вiдповiдi. Просто треба було бiльше часу.

Випроставшись, дiвчина помiтила, що погляд хлопця ковзнув до ii блузки. До дiрки, яку лишив зниклий гудзик. Щоки в неi спалахнули, вона схрестила руки.

– У мене е шпилька, – сказав вiн.

– Що?

Елайджа дiстав iз кишенi англiйську шпильку.

– Я сам постiйно гублю гудзики. Це якось принизливо. Дозволь, я застiбну.

Дiвчина затримала подих, коли вiн потягнувся до ii блузки. Їй ледве вдалося стримати тремтiння, коли його палець ковзнув пiд тканину, щоб застiбнути шпильку. Вона запитала себе: «Чи вiн вiдчувае, як калатае мое серце? Чи знае, як менi паморочиться вiд його доторку?»

Елайджа на крок вiдступив, i Елiс змогла видихнути. Опустила очi: дiрка тепер була скромно закрита.

– Так краще? – запитав хлопець.

– О. Так! – Дiвчина замовкла, зiбралася. Тодi з королiвською гiднiстю мовила: – Дякую, Елайджо. Ти дуже уважний.

Промайнула мить. Десь каркали ворони, й осiнне листя яскравим полум’ям поглинало гiлки над iхнiми головами.

– Ти можеш де в чому менi допомогти, Елiс? – запитав Елайджа.

– У чому саме?

«Яка дурна вiдповiдь. Треба було сказати: „Так! Так, я що завгодно для тебе зроблю, Елайджо Ленк“».

– Я маю проект iз бiологii. Менi для нього потрiбен партнер, i я не знаю, кого ще попросити.

– Що за проект?

– Я тобi все покажу. Треба пiти до мене додому.

До нього додому. Вона нiколи не була вдома у хлопця.

Елiс кивнула.

– Я тiльки книжки додому занесу.

Елайджа зняв зi стiйки свiй велосипед. Майже так само побитий, як у неi – iржавi щитки, з сидiння вiдлущуеться вiнiл. Із цим старим велосипедом вiн подобався iй ще бiльше. «Ми справжня пара, – подумала вона. – Тонi Кертiс та я».

Спочатку вони заiхали додому до дiвчини. Вона не запросила його зайти, надто вже соромилася обшарпаних меблiв, фарби, що лускою вiдставала вiд стiн. Тож просто забiгла, кинула сумку з книгами на стiл у кухнi й вибiгла назад.

На жаль, братiв пес, Дружок, вибiг за нею слiдом. Саме коли вона зачиняла дверi, з них викотилася чорно-бiла пляма.

– Дружок! – заволала Елiс. – Ану повернися!

– Не дуже слухняний, так? – завважив Елайджа.

– Бо вiн дурний пес. Дружок!

Дворняга озирнувся на неi, махаючи хвостом, i потрюхикав дорогою геть.

– Не зважай, – сказала дiвчина. – Повернеться, як нагуляеться. – Вона сiла на велосипед. – То де ти живеш?

– Угорi, на Скайлайн-роуд. Ти там бувала?

– Нi.

– Треба доволi довго пiднiматися пагорбом. Як думаеш, витримаеш?

Елiс кивнула. «Я для тебе що завгодно зроблю».

Вони покотилися вiд ii будинку. Дiвчина сподiвалася, що вони звернуть на Мейн-стрит, проiдуть повз кафе, у

Страница 3

якому часто пiсля школи збиралися дiти – ставили музику на музичному автоматi, посьорбували содову. Вона подумала: «Вони побачать, як ми iдемо разом, i в дiвчат щелепи повiдпадають. Елiс iде iз синьооким Елайджою».

Але по Мейн-стрит вони не поiхали. Натомiсть вiн звернув на Локаст-лейн, де майже не було будинкiв – тiльки задвiрки кiлькох закладiв та службова стоянка консервного заводу «Дари Нептуна». Ну, що ж. Вона все одно iде разом iз ним, чи не так? Доволi близько, щоб дивитися на те, як працюють його стегна, на його зад високо на сидiннi.

Елайджа озирнувся на неi, чорне волосся затанцювало пiд вiтром.

– Усе гаразд, Елiс?

– Усе добре.

Хоча направду дiвчина вже була виснажена, бо вони виiхали з мiстечка й почався пiдйом на гору. Певно, Елайджа щодня iздив велосипедом по Скайлайн-роуд i звик до цього: вiн ледве засапався, ноги рухались, мов потужнi поршнi. А от вона задихалася, з усiх сил штовхала себе вперед. У полi зору майнуло хутро. Елiс скосила очi й побачила, що Дружок бiжить iз ними. Вiн теж мав стомлений вигляд, висолопив язика й намагався не вiдставати.

– Іди додому!

– Що ти сказала? – зиркнув назад Елайджа.

– Знову цей дурний пес, – важко дихала Елiс. – Усе бiжить за нами. Вiн же… вiн так заблукае.

Вона глянула на Дружка, який усе трюхикав поряд iз нею, дурнувато-радiсний, як водиться в собак. «Ну й добре, – подумала дiвчина. – Виснажуйся. Менi начхати».

Вони й далi iхали вгору, дорога м’яко звивалася. Мiж деревами Елiс час вiд часу бачила далеко внизу гавань Фокс: вода пiд пообiднiм сонцем здавалася розкатанною мiддю. Тодi дерева стали надто густi i вона бачила тiльки лiс, убраний у багряне й оранжеве. Усипана листям дорога вигиналася перед ними.

Коли Елайджа нарештi зупинився, в Елiс уже так стомилися ноги, що вона ледве вгамовувала тремтiння. Дружка нiде не було видно; лишалося тiльки сподiватися, що вiн знайде дорогу додому, бо шукати його вона точно не пiде. Не зараз, коли Елайджа стоiть тут i всмiхаеться iй i очi в нього сяють. Вiн притулив велосипед до дерева й перекинув сумку через плече.

– То де твiй дiм? – спитала дiвчина.

– От за цiею дорiжкою.

Вiн показав на пiд’iзний шлях i поштову скриньку, що iржавiла на стовпчику.

– То ми не зайдемо до тебе?

– Нi, моя кузина сьогоднi вдома, хворiе. Їi нудило всю нiч, так що до будинку ми не пiдемо. Усе одно мiй проект тут, у лiсi. Залиш велосипед. Далi пройдемося.

Елiс поставила свого велосипеда бiля Елайджиного й пiшла за хлопцем. Ноги в неi досi трохи пiдгиналися вiд довгого шляху нагору. Вони заглиблювалися в лiс. Тут дерева росли густо, на землi лежав килим iз листя. Дiвчина вiдважно йшла за Елайджею, вiдмахуючись вiд комарiв.

– Так кузина живе з вами? – спитала вона.

– Так, минулого року переiхала до нас. Гадаю, тепер так i залишиться. Їй бiльше немае куди податися.

– А твоi батьки не проти?

– Тiльки тато. Мама померла.

– О.

Дiвчина не знала, що тут сказати. Нарештi пробелькотiла просте «спiвчуваю», але вiн ii наче не почув.

Пiдлiсок став густiшим, кущi ожини дряпали голi ноги. Елiс ледве встигала за Елайджею. Хлопець вiдривався вiд неi, лишав саму вiдчiпляти сукню вiд чорниць.

– Елайджо!

Вiн не вiдповiв. Прямував далi, наче вiдважний дослiдник, i сумка телiпалася в нього на плечi.

– Чекай!

– То ти хочеш подивитися чи нi?

– Хочу, але…

– То ходи.

Голос у нього ледве не зривався з нетерплячки, це ii налякало. Вiн зупинився на кiлька ярдiв попереду, обернувся до неi, i дiвчина помiтила його стиснутi кулаки.

– Добре, – слабко вимовила Елiс. – Іду.

Ще за кiлька ярдiв перед ними раптом вiдкрилася галявина. Дiвчина побачила старий кам’яний фундамент – усе, що лишилося вiд давно вже зниклоi ферми. Елайджа глянув на неi; його обличчя було поцятковане денним свiтлом.

– Це тут, – мовив вiн.

– Що?

Хлопець нагнувся, вiдсунув двi дерев’янi дошки, вiдкривши глибоку яму.

– Поглянь сюди, – сказав вiн. – Я три тижнi ii копав.

Елiс повiльно пiдiйшла до ями, подивилася всередину. Пообiдне сонце скоса свiтило з-за дерев, тому дно ями лишалося в тiнi. Вона бачила шар мертвого листя, який зiбрався внизу. Збоку висiла скручена мотузка.

– Це пастка на ведмедя чи щось таке?

– Могла б бути. Якби я накрив ii гiлками, щоб сховати яму, мiг би чимало всього спiймати. Навiть оленя. – Вiн показав пальцем униз. – Дивися, бачиш?

Дiвчина схилилася нижче. У тiнi внизу щось наче м’яко блищало: з-пiд листя виднiлися якiсь бiлi уламки.

– Що це?

– Це мiй проект.

Елайджа взявся за мотузку й потягнув.

Листя на днi ями зашурхотiло, закипiло. Елiс дивилася, як натягуеться мотузка, як хлопець витягуе щось iз тiнi. Кошик. Вiн дiстав його з ями, поставив на землю. Вiдкинув листя й показав те, що сяяло бiлим на днi ями.

То був маленький череп.

Елайджа пiдняв його з листя, i дiвчина побачила жмутки чорного хутра, тонкi ребра. Вузлуватий ланцюг хребта. Кiстки нiг, тендiтнi, мов гiлочки.

– Правда, це щось? Уже навiть не смердить, – сказав вiн. – Пролеж

Страница 4

в там уже майже сiм мiсяцiв. Коли я востанне перевiряв, на кiстках ще було трохи м’яса. Тепер i його немае. Коли стало теплiше, у травнi, воно почало гнити значно швидше.

– Що це?

– А не бачиш?

– Нi.

Хлопець узяв череп, легенько крутнув, вiддiляючи вiд хребта. Елiс здригнулася, коли вiн жбурнув його в неi.

– Не треба! – пискнула вона.

– Няв!

– Елайджо!

– Ну ти ж спитала, що це було.

Дiвчина дивилася в порожнi очницi.

– То це кiт?

Вiн дiстав iз сумки торбинку для покупок, почав складати туди кiстки.

– Що ти робитимеш зi скелетом?

– Це мiй науковий проект. Вiд кота до скелета за сiм мiсяцiв.

– Де ти взяв кота?

– Знайшов.

– Так просто знайшов мертвого кота?

Елайджа подивився на неi знизу вгору. Його синi очi посмiхалися. Але це вже не були очi Тонi Кертiса – тепер вони ii лякали.

– Хто сказав, що вiн був мертвий?

Серце Елiс закалатало. Вона вiдступила на крок.

– Знаеш, здаеться, менi треба додому.

– Чому?

– Домашне завдання. Треба зробити домашне завдання.

Хлопець пiдвiвся на ноги – пружно, легко, без зусиль. Усмiшка зникла, змiнилася виразом тихого чекання.

– Я… побачимося в школi, – мовила Елiс. Вiдступила, глянула лiворуч, праворуч – на лiс, який здавався однаковим у всiх напрямках. Звiдки вони прийшли? Куди iй iти?

– Ти ж щойно прийшла, Елiс, – сказав Елайджа.

Вiн тримав щось у руцi. Тiльки коли ця рука пiднялася, дiвчина зрозумiла, що то було.

Камiнь.

Удар збив ii з нiг. Вона зiщулилася на землi, в очах було майже чорно, кiнцiвки занiмiли. Дiвчина не вiдчувала болю, тiльки тупу зневiру в тому, що вiн ii вдарив. Поповзла, не розбираючи куди. Хлопець ухопив ii за щиколотки, смикнув назад. Поки вiн тягнув за ноги, обличчя дiвчини дряпалось об землю. Вона намагалася бити його ногами, намагалася кричати, але рот забився землею та гiлками, i вiн усе тягнув ii до ями. Тiльки коли ноги Елiс були вже в ямi, вона вхопилася за якийсь пагiн i повисла над нею.

– Вiдпусти, Елiс, – сказав Елайджа.

– Витягни мене! Витягни!

– Я сказав: вiдпусти.

Хлопець пiдняв камiнь i опустив його на ii пальцi.

Дiвчина верескнула, пальцi розтиснулися. Вона ковзнула в яму ногами вперед, упала на мертве листя.

– Елiс. Елiс.

Ошелешена падiнням, вона пiдняла очi до неба й побачила обриси його голови: вiн схилився над ямою та дивився на неi.

– Чому ти це робиш? – схлипнула дiвчина. – Чому?

– Нiчого особистого. Хочу подивитися, скiльки часу на це пiде. Кiшцi знадобилося сiм мiсяцiв. Як думаеш, скiльки тобi потрiбно?

– Ти не можеш так зробити!

– Па-па, Елiс.

– Елайджо! Елайджо!

Дерев’янi дошки ковзнули до отвору, затуляючи iй свiтло. Зник останнiй проблиск неба. «Це все не насправдi, – подумала вона. – Це жарт. Вiн просто хоче мене налякати. Залишить тут на кiлька хвилин, а тодi повернеться й витягне мене. Авжеж повернеться».

Тодi Елiс почула, як щось упало на дошки. Камiння. Вiн складае зверху камiння.

Дiвчина пiдвелася, спробувала вибратися з ями. Знайшла суху лозу, яка одразу ж розвалилась у неi в руках. Угризалася пальцями в землю, але не могла знайти опору, не могла навiть на кiлька дюймiв пiдтягнутися й не з’iхати назад. Темряву пронизав ii вереск.

– Елайджо! – кричала вона.

Їй вiдповiдало лише камiння, яке з гуркотом падало на дерево.




1


Pesez le matin que vous n’irez peut-?tre pas jusqu’au soir, Et au soir que vous n’irez peut-?tre pas jusqu’au matin.



Щоранку усвiдомлюйте, що можете не дожити до вечора, А щовечора – що можете не дожити до ранку.

    Гравiювання на дощечцi в паризьких катакомбах

Ряд черепiв пильно дивився зi стiни химерно викладених стегнових та гомiлкових кiсток. Хоча стояв червень i доктор Мора Айлс знала, що на паризьких вулицях у шiстдесяти футах над нею сяяло сонце, у тьмяному проходi, майже до самоi стелi викладеному людськими рештками, було прохолодно. Вона була знайома зi смертю, близько знайома, й незчисленну кiлькiсть разiв бачила ii обличчя на своему столi для розтинiв, але ii приголомшив розмах цiеi виставки, кiлькiсть кiсток, збережених у цiй мережi тунелiв пiд Мiстом Свiтла. Кiлометрова екскурсiя покривала всього лиш невелику частину катакомб. Недосяжними для туристiв лишалися численнi бiчнi тунелi й камери, повнi кiсток: iхнi темнi пащi звабливо зяяли за замкненими воротами. Тут лежали рештки шести мiльйонiв парижан, якi колись вiдчували дотик сонця на обличчях, вiдчували голод, спрагу й любов, те, як б’ються серця в iхнiх грудях, як повiтря тече до легень i витiкае назад. Вони й не уявляли собi, що одного дня iхнi кiстки буде викопано з мiсць спочивання на кладовищах i перенесено до цього похмурого склепу пiд мiстом.

Що одного дня вони будуть виставленi напоказ i на них витрiщатимуться орди туристiв.

Пiвтора столiття тому, з метою звiльнити мiсце для постiйного припливу мертвих на переповненi паризькi цвинтарi, цi кiстки було викопано й перенесено до розлогих стiльникiв колишнiх вапнякових кар’ерiв, що лежали глибоко пiд мiстом. Працiвники,

Страница 5

кi носили кiстки, не жбурляли iх недбало на купи, а бралися за моторошну роботу з ентузiазмом, ретельно складаючи з кiсток примхливi орнаменти. Немов метушливi масони, вони зводили високi стiни, прикрашенi почергово рядами черепiв i трубчастих кiсток, перетворювали гниття на творчiсть. А ще розвiсили всюди таблички з вигравiюваними похмурими цитатами – нагадуючи тим, хто ходить цими коридорами, що смертi нiкому не уникнути.

Одна з табличок привернула Морину увагу, i вона зупинилася серед натовпу туристiв, щоб прочитати ii. Намагаючись перекласти слова з допомогою своеi непевноi шкiльноi французькоi, вона почула недоречний дитячий смiх, що вiдлунював тьмяними переходами, i гугнявий техаський акцент чоловiка, який пробуркотiв до дружини:

– Ну й що ти скажеш про це мiсце, Шеррi? У мене аж сироти по шкiрi, чорти б його драли…

Техаська пара пройшла далi, iхнi голоси зiв’яли до тишi. На мить Мора опинилася в кiмнатi сама, вдихнула пил столiть. Пiд неясним тунельним освiтленням на гронi черепiв процвiтала плiснява, надаючи iм зеленкуватого полиску. У чолi одного з черепiв зяяв отвiр вiд кулi, наче трете око.

«Я знаю, як ти помер».

Прохолода тунелю пробрала ii до кiсток. Але вона не ворушилася, сповнена рiшучостi перекласти цю табличку, заспокоiти свiй жах цiею беззмiстовною iнтелектуальною загадкою. «Ну ж бо, Моро. Три роки французькоi в старiй школi, i ти не здатна з цим розiбратися?» Тепер це був особистий виклик, i всi думки про смертнiсть тимчасово вiдiйшли на заднiй план. А тодi слова набули значення, i вона вiдчула, як похолола ii кров…

«Щасливий той, хто вiчно бачить час своеi смертi
І щодня готуеться до кiнця».

Раптом Мора усвiдомила, що навколо тихо. Анi голосiв, анi вiдлуння крокiв. Вона розвернулася й вийшла з гнiтючоi камери. Як змогла так вiдстати вiд решти туристiв? Вона була в тунелi сама, наодинцi з мерцями. На думку спадали несподiванi вiдключення електрики, блукання в неправильному напрямi в повнiй темрявi. Вона чула розповiдi про паризьких робiтникiв, якi столiття тому губилися в катакомбах i помирали з голоду. Мора пришвидшила крок, намагаючись наздогнати iнших, знову приеднатися до компанii живих. Смерть у цих тунелях була надто близькою. Здавалося, що черепи теж дивляться на неi – з вiдразою – i хор шести мiльйонiв голосiв сварить ii за таку огидну допитливiсть.

«Ми колись були живими, як i ти. Невже ти думаеш, що можеш утекти вiд того майбутнього, яке тут бачиш?»

Коли Мора нарештi вийшла з катакомб на залиту сонцем вулицю Ремi Дюмонсель, вона глибоко вдихнула. Хоч раз у життi вона привiтала вуличний галас i тисняву натовпу, наче щойно отримала другий шанс на життя. Кольори здавалися яскравiшими, обличчя – бiльш дружнiми. Їй подумалося, що це ii останнiй день у Парижi i тiльки зараз вона мае змогу справдi оцiнити красу цього мiста. Минулий тиждень доктор Айлс провела переважно в полонi конференц-залiв на Мiжнароднiй конференцii iз судово-медичноi патологii. Було так мало часу на огляд пам’яток, та й навiть тi екскурсii, якi влаштували органiзатори конференцii, були пов’язанi зi смертю та хворобами: медичний музей, старий хiрургiчний театр.

Катакомби.

Яка iронiя: з усiх спогадiв, що iх вона привезе з Парижа, найяскравiший буде пов’язаний iз людськими рештками. «Це нездорово, – думала вона, сидячи у вуличному кафе, смакуючи останне горнятко еспресо та полуничний тарт. – За два днi я повернуся до зали для аутопсii, закритоi вiд сонця, в оточення неiржавноi сталi. Удихатиму тiльки холодне, фiльтроване повiтря з кондицiонерiв. Цей день здаватиметься спогадом про рай».

Мора не поспiшала, занотувала цi спогади. Аромат кави, смак маслянистоi випiчки. Охайнi бiзнесмени з мобiльними, витонченi вузли на шаликах, що трiпотять на шиях жiнок. Розважила себе фантазiею, що безперечно зринала в головi кожного американця, який коли-небудь бував у Парижi: як би це було – не встигнути на лiтак? Просто лишитися тут, у цьому кафе, у цьому славетному мiстi до кiнця життя?

Але врештi вона все ж таки пiдвелася з-за столу й пiймала таксi до аеропорту. Зрештою, Мора покинула фантазiю, покинула Париж, але тiльки тому, що пообiцяла собi одного дня повернутися. Просто невiдомо, коли саме.



Рейс додому затримали на три години. «Я могла б провести цi три години, блукаючи понад Сеною, – невдоволено думала Мора, сидячи в аеропорту iменi Шарля де Голля. – Три години, якi я могла б гуляти кварталом Маре чи шукати щось цiкаве в „Ле Аль“[1 - Маре – iсторичний квартал у центрi Парижа, вiдомий великою кiлькiстю вiдреставрованих палацiв та будiвель, дiм найбiльшоi еврейськоi громади Європи. «Ле Аль» – квартал, у якому колись розташовувався центральний ринок Парижа; у 1979 роцi там побудовано величезний, переважно пiдземний торговий центр. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)]». Натомiсть вона стала бранкою аеропорту, настiльки залюдненого, що iй не було де сiсти. Коли Мора нарештi пiднялася на борт лiтака «Ейр Франс», вона була вже втомлена й роздратована. Однiеi склян

Страница 6

и вина та обiду iй вистачило, аби провалитися в глибокий сон без сновидiнь.

Вона прокинулася, тiльки коли лiтак почав знижуватися в Бостонi. Голова болiла, призахiдне сонце било в очi. Бiль тiльки посилився, поки Мора чекала на багаж, дивлячись, як повз неi трапом пливуть валiза за валiзою – чиi завгодно, тiльки не ii. Вiн перетворився на невпинне биття у скронях, коли пiзнiше вона стояла в черзi, щоб подати заяву про зникнення багажу. Коли Мора нарештi сiла в таксi з самою лиш ручною поклажею, стало темно й понад усе iй хотiлося прийняти гарячу ванну та чималу дозу iбупрофену. Вона осiла на задньому сидiннi й знову задрiмала.

Авто раптово загальмувало, розбудивши ii.

– Що тут вiдбуваеться? – почула вона водiя.

Стривожено подивилася затуманеними очима на мигтiння блакитних вогнiв. Щоб зрозумiти, на що ж вона дивиться, знадобився час. Тодi Мора збагнула, що таксi звернуло на ii вулицю, i виструнчилася – пильна, стривожена побаченим. Чотири патрульних автомобiлi полiцii Бруклайна стояли бiля узбiччя, прорiзаючи темряву блимавками.

– Схоже, там щось сталося, – сказав таксист. – Це ж ваша вулиця, так?

– Ось там мiй дiм. Усерединi кварталу.

– Там, де тi полiцiйнi машини? Навряд чи вони нас пропустять.

Наче на пiдтвердження слiв таксиста до них наблизився патрульний, показуючи знаками, що вони мусять розвернутися.

Водiй висунув голову у вiкно.

– Менi тут треба пасажирку висадити. Вона на цiй вулицi живе.

– Вибачай, друже. Весь квартал перекрито.

Мора нахилилася до водiя:

– Послухайте, я вийду тут.

Вона заплатила, взяла свою сумку й вийшла з таксi. Хвилину тому вона почувалася млявою й неповороткою, тепер же теплий червневий вечiр аж бринiв вiд напруги. Мора пiшла тротуаром, усе бiльше тривожачись мiрою того, як наближалася до натовпу спостерiгачiв, як помiчала все новi автомобiлi рятiвних служб, припаркованi перед ii будинком. Може, з кимось iз сусiдiв щось сталося? Вона перебирала ймовiрнi жахи. Суiцид. Убивство. Подумала про мiстера Телушкiна, неодруженого iнженера-робототехнiка, який жив у сусiдньому будинку. Чи не поводився вiн надто меланхолiйно, коли вона востанне його бачила? Подумала й про Лiлi та Сьюзен, сусiдок з iншого боку – активна боротьба за права геiв робила з цiеi лесбiйськоi пари адвокаток цiлком вiрогiднi мiшенi. Тодi Мора побачила сусiдок скраю натовпу, дуже навiть живих, i знову стривожено згадала мiстера Телушкiна, якого серед глядачiв видно не було.

Лiлi глянула вбiк, побачила ii. Не махнула вiтаючись, тiльки дивилася так, наче iй мову вiдiбрало, i рiзко штурхонула Сьюзен. Та теж подивилася на Мору i вiд подиву роззявила рота. Іншi сусiди також почали розвертатися до неi – обличчя у всiх були ошелешенi.

«Чому вони на мене так дивляться? – подумала Мора. – Що я зробила?»

– Докторе Айлс? – витрiщився на неi патрульний. – Це… це ж ви, правда?

«Дурне питання», – подумала вона.

– Це мiй будинок. Що вiдбуваеться, офiцере?

Патрульний рiзко видихнув.

– Ем… гадаю, вам краще пройти зi мною.

Вiн узяв Мору пiд руку й провiв крiзь натовп. Сусiди врочисто розступалися перед нею, наче даючи дорогу ув’язненiй, якiй винесли вирок. Усi моторошно мовчали, було чутно тiльки потрiскування в полiцiйних рацiях. Вони дiйшли до жовтоi обмежувальноi стрiчки, натягнутоi мiж кiлкiв – кiлька з них було забито в дворi мiстера Телушкiна. «Вiн пишаеться своiм газоном, так що цьому не зрадiе», – мимоволi спало iй на думку. Патрульний пiдняв стрiчку, Мора пiрнула пiд неi, заходячи, як тепер стало зрозумiло, на мiсце злочину.

Вона збагнула, що це саме мiсце злочину, бо в центрi огородженого майданчика побачила знайому фiгуру. Навiть з вiдстанi Мора впiзнала детектива вiддiлу вбивств Джейн Рiццолi. Тендiтна Рiццолi на восьмому мiсяцi вагiтностi скидалася на стиглу грушу в брючному костюмi. Їi присутнiсть теж збивала з пантелику. Що детектив з Бостона робила в мiстечку Бруклайн, за межами своеi звичноi юрисдикцii? Рiццолi не бачила наближення Мори, бо не зводила очей з автiвки, що стояла на узбiччi перед будинком мiстера Телушкiна. Вона хитала головою, вочевидь засмучена, темнi кучерi, як завжди, безладно розсипалися.

Першим Мору помiтив напарник Рiццолi, детектив Баррi Фрост. Вiн подивився на неi, вiдвiв очi, а тодi несподiвано витрiщився знову, зблiднувши з лиця. Без жодного слова потягнув напарницю за руку.

Та заклякла; подiбнi на стробоскоп спалахи патрульних автомобiлiв кидали свiтло на сповнене недовiри обличчя. Наче в трансi, вона рушила до Мори. Тихо запитала:

– Док? Це ви?

– А хто ж iще? Чому мене всi про це запитують? Чому ви дивитеся на мене так, наче привида побачили?

– Тому що… – Рiццолi замовкла. Потрусила головою, збурила нечесанi кучерi. – Господи. Я на мить подумала, що ви i е привид.

– Що?

Детектив обернулася, покликала:

– Отець Брофi?

Мора не бачила священика, який стояв на узбiччi сам. Вiн вийшов iз тiнi, на шиi бiлою плямою вирiзнявся комiрець. Його завжди красиве обличчя здавалося виснаженим, контуженим. «Що Де

Страница 7

iел тут робить?» Священикiв зазвичай не кликали на мiсце злочину, хiба що родина жертви потребувала втiхи. Але мiстер Телушкiн був не католиком, а юдеем, тож причини кликати священика вiн не мав.

– Вiдведете ii до будинку, отче? – попросила Рiццолi.

– Хтось менi пояснить, що вiдбуваеться? – спитала Мора.

– Йдiть додому, док. Будь ласка. Пiзнiше все пояснимо.

Мора вiдчула, як рука Брофi ковзнула ii талiею, i мiцна хватка дала зрозумiти, що опиратися не час. Вона мае виконати прохання детектива. Жiнка дозволила священику провести ii до дверей i завважила потайне тремтiння вiд близького контакту мiж ними, тепло його тiла, яке притискалося до неi. Вона повнiстю усвiдомлювала те, що вiн стоiть поряд iз нею, i вiд того, вставляючи ключа до замка, рухалася вкрай незграбно. Вони товаришували вже кiлька мiсяцiв, утiм, Мора ще нiколи не запрошувала Денiела Брофi до себе додому, i така реакцiя на нього нагадала iй, чому ж вона так ретельно зберiгала вiдстань мiж ними. Вони ввiйшли до будинку, у вiтальню, де завдяки автоматичним таймерам уже горiло свiтло. Мора на мить зупинилася бiля канапи, непевна щодо того, що робити далi.

Керiвництво перебрав на себе отець Брофi.

– Сiдай, – сказав вiн, показуючи на канапу. – Я принесу тобi випити.

– Ти мiй гiсть. Це я маю тебе частувати, – заперечила Мора.

– Не за цих обставин.

– Я навiть не знаю, якi тут обставини.

– Детектив Рiццолi розповiсть.

Вiн вийшов iз кiмнати й повернувся зi склянкою води – не зовсiм той напiй, який вона обрала б для себе зараз, але ж не годиться просити священика принести пляшку горiлки. Мора сьорбнула зi склянки, нiяковiючи пiд його поглядом. Отець Брофi опустився в крiсло навпроти й дивився на неi так, наче боявся, що вона зникне.

Нарештi вона почула, як до будинку заходять Рiццолi та Фрост, почула iхнi перешiптування в передпокоi з кимось третiм – цього голосу Мора не впiзнала. «Таемницi, – подумала вона. – Чому у всiх вiд мене якiсь таемницi? Чого вони не хочуть менi розповiдати?»

Вона пiдняла очi на детективiв, якi заходили до вiтальнi. Третiй спiврозмовник представився детективом Екертом iз Бруклайна – iм’я, яке вона напевно забуде вже за п’ять хвилин. Усю увагу Мора зосередила на Рiццолi, з якою вже працювала ранiше, на жiнцi, до якоi вона ставилася з повагою i приязню.

Детективи всiлися, Рiццолi та Фрост навпроти неi, через низький столик. Мора вiдчувала себе в меншостi – четверо на одну, i всi пильно дивляться на неi. Фрост дiстав ручку й записника. Що вiн збираеться занотовувати? Чому це схоже на початок допиту?

– Як вашi справи, док? – запитала Рiццолi м’яким стривоженим голосом.

Мора засмiялася з такого банального запитання.

– Були б значно кращi, якби я знала, що тут вiдбуваеться.

– Можна спитати, де ви сьогоднi були?

– Щойно приiхала з аеропорту.

– Що ви робили в аеропорту?

– Прилетiла з Парижа. З «Шарль де Голль». Полiт був довгий, i я не в гуморi гратися у запитання й вiдповiдi.

– Ви довго були в Парижi?

– Тиждень. Полетiла туди минулоi середи. – Морi вчулася нотка звинувачення у безцеремонних питаннях Рiццолi, i ii роздратування почало переходити у злiсть. – Якщо не вiрите, запитайте мою секретарку, Луiз. Вона займалася моiми квитками. Я лiтала на зустрiч…

– Ви були на конференцii судово-медичноi патологii, це так?

Мора була заскочена.

– Ви вже знаете?

– Луiз нам сказала.

«Вони розпитували про мене. Ще до того, як я дiсталася додому, вони говорили з моею секретаркою».

– Вона сказала, що ваш лiтак мав приземлитися о п’ятiй годинi в аеропорту Логан, – сказала Рiццолi. – Зараз уже майже десята. Де ви були?

– Вилiт затримали. Якiсь додатковi перевiрки безпеки. Авiакомпанii нинi такi параноiки, що нам ще пощастило, що злетiли лише на три години пiзнiше.

– Отже, ваш рейс затримали на три години.

– Я саме це щойно сказала.

– О котрiй ви приземлилися?

– Не знаю. Десь о пiв на дев’яту.

– Вам знадобилося пiвтори години, щоб доiхати з Логана додому?

– Моя валiза загубилася. Довелося писати заяву для «Ейр Франс». – Мора замовкла, раптом зрозумiвши, що вона на межi. – Слухайте, у чому рiч, чорт забирай? Перш нiж я вiдповiм ще на одне запитання, я маю право знати. Ви мене в чомусь звинувачуете?

– Нi, док. Ми вас нi в чому не звинувачуемо. Просто намагаемося встановити часовi рамки.

– Часовi рамки для чого?

– Докторе Айлс, ви не отримували нiяких погроз? – спитав Фрост. Мора глянула на нього зачудовано.

– Що?

– Ви не знаете нiкого, хто мав би причини вам зашкодити?

– Нi.

– Ви певнi?

Мора видала спантеличений смiшок.

– Хiба хтось колись може бути в цьому певен?

– У вас мусило бути кiлька судових справ, де вашi свiдчення когось збiсили, – припустила Рiццолi.

– Тiльки якщо iх бiсить правда.

– Ви нажили ворогiв у судi. Тих, кого допомогли засудити.

– Я певна, Джейн, у вас теж такi е. Тiльки тому, що ви виконуете свою роботу.

– То ви не отримували нiяких конкретних погроз? У листах чи по телефону?

– Мого но

Страница 8

ера немае в довiдниках. А Луiз нiкому не видасть мою адресу.

– А як щодо листiв, надiсланих вам на адресу управлiння судово-медичноi експертизи?

– Час вiд часу приходить щось дивне. Ми всi такi отримуемо.

– Дивне?

– Люди пишуть про прибульцiв iз космосу чи про змови. Або звинувачують нас у тому, що ми приховуемо правду про розтини. Такi листи кладуть до навiженоi теки. Якщо вони не мiстять вiдвертих погроз – ми передаемо iх полiцii.

Мора побачила, що Фрост щось занотовуе, стало цiкаво, що саме. Вона вже була така зла, що хотiла перехилитися через столик i вихопити записника в нього з рук.

– Док, – тихо звернулася до неi Рiццолi. – У вас е сестра?

Це несподiване питання спантеличило Мору, вона пильно подивилася на детектива, забувши про роздратування.

– Перепрошую?

– У вас е сестра?

– Чому ви про це питаете?

– Я мушу знати.

Мора рiзко видихнула.

– Нi, у мене немае сестри. І ви знаете, що мене вдочерили. Коли, у дiдька, ви менi скажете, у чому тут рiч?

Рiццолi та Фрост перезирнулися.

Фрост закрив записника.

– Думаю, час iй показати.


* * *

Рiццолi першою пiшла до виходу. Мора вийшла на вулицю, у теплу лiтню нiч, яку вогнi патрульних машин перетворили на слiпучий карнавал. Тiло досi жило за паризьким часом, де зараз була четверта година ранку, i все вкривав легкий туман ii виснаження: вечiр здавався несправжнiм, як поганий сон. Щойно вона вийшла з дому, усi погляди звернулися до неi. Мора бачила сусiдiв, якi зiбралися по той бiк вулицi та спостерiгали за нею понад полiцiйною стрiчкою. Як судмедексперт вона звикла бути помiтною, звикла, що за кожним ii кроком стежать полiцiя та ЗМІ, але сьогоднi ця увага була iнакша. Бiльш нав’язлива, навiть жаска. Вона була рада, що Рiццолi та Фрост обабiч неi наче прикривають ii вiд допитливих очей, поки вони йдуть до темного «Форда Тауруса», припаркованого на узбiччi навпроти дому мiстера Телушкiна.

Мора не впiзнала автомобiль, проте впiзнала бородатого чоловiка, який стояв поряд iз ним, запакувавши повнi руки в латекснi рукавички. То був доктор Ейб Брiстол, ii колега – чоловiк iз неабияким апетитом, у ширинi якого вiдбивалася любов до жирноi iжi; його черево, мляво колихаючись, нависало над ременем. Вiн витрiщився на Мору i сказав:

– Господи, оце так моторошно. Можна й помилитися, – тодi кивнув у бiк автомобiля. – Сподiваюся, ви до цього готовi, Моро.

«До чого готова?»

Вона подивилася на «Форд». Побачила у свiтлi спалахiв обриси фiгури, що зiгнулася над кермом. Темнi плями на лобовому склi. «Кров».

Рiццолi посвiтила лiхтариком у пасажирськi дверi. Спочатку Мора не зрозумiла, що вона мае побачити – ii увагу вiдвертало забризкане кров’ю скло й темна фiгура на сидiннi водiя. Тодi збагнула, на що свiтить «Меглайт» детектива. Пiд ручкою дверей виднiлися три паралельнi подряпини, зробленi глибоко у фарбi.

– Наче слiд вiд кiгтiв, – мовила Рiццолi, зiгнувши пальцi, нiби хотiла вiдтворити шрам.

Мора дивилася на слiд. «Не кiгтi, – подумала вона, й по спинi пробiг холодок. – Пазурi хижака».

– Тепер до мiсця водiя, – сказала детектив.

Мора без запитань пiшла слiдом за нею, обходячи авто ззаду.

– Номери массачусетськi, – зазначила Рiццолi, ковзнувши променем лiхтарика по бамперу, але це була всього лиш побiжна деталь; детектив продовжувала рухатися до дверцят водiя. Там зупинилася й пiдняла очi на Мору.

– Ось чому всi були такi враженi, – сказала вона й спрямувала свiтло всередину автомобiля.

Промiнь упав точно на обличчя жiнки, розвернуте до вiкна. Правою щокою вона лежала на кермi, очi були розплющенi.

Морi вiдiбрало мову. Вона дивилася на шкiру кольору слоновоi кiстки, чорне волосся, повнi губи, злегка розкритi, наче вiд здивування. Вiдхилилася назад, раптом вiдчувши, як слабнуть ii кiнцiвки з тим запаморочливим вiдчуттям, наче вона кудись пливе, наче ii тiло бiльше не прив’язане до землi. Хтось пiдхопив ii за руку, допомiг урiвноважитися. То був отець Брофi, вiн стояв поряд iз нею. А вона навiть не помiтила, що вiн там.

Тепер Мора зрозумiла, чому всiх так ошелешив ii приiзд. Вона дивилася на тiло в автомобiлi, на обличчя, пiдсвiчене лiхтариком Рiццолi.

«Це я. Ця жiнка – я».




2


Мора сидiла на канапi, посьорбуючи горiлку з содовою, у склянцi цокотiли кубики льоду. До бiса просту воду, пережитий шок вимагав дiевiших лiкiв, i отець Брофi виявив достатньо розумiння, щоби без зайвих слiв принести iй дещо мiцнiше. Не щодня бачиш свое мертве тiло. Не щодня заходиш на мiсце злочину й зустрiчаешся зi своiм загиблим двiйником.

– Це просто збiг, – прошепотiла Мора. – Та жiнка схожа на мене, от i все. Чимало жiнок мають чорне волосся. А ii обличчя – хiба ж у тiй автiвцi можна справдi роздивитися лице?

– Не знаю, док, – вiдповiла iй Рiццолi. – Ваша схожiсть лякае.

Детектив опустилася в м’яке крiсло й застогнала, коли подушки поглинули ii глибоко вагiтне тiло. «Бiдолашна Рiццолi, – подумала Мора. – Жiнки на восьмому мiсяцi вагiтностi не повиннi розслiдувати вбивства».

– У не

Страница 9

зачiска iнша, – сказала вона вголос.

– Волосся трохи довше, от i все.

– У мене е гривка. У неi немае.

– Вам не здаеться, що це несуттева деталь? Погляньте на ii обличчя. Вона могла б бути вашою сестрою.

– Зачекайте, доки не побачимо ii при нормальному свiтлi. Може, вона буде зовсiм на мене не схожа.

Отець Брофi мовив:

– Ви схожi, Моро. Ми всi це бачили. Вона точнiсiнько така, як ти.

– До того ж сидить в автомобiлi у вашому районi, – додала Рiццолi. – Припаркувалася практично перед вашим будинком. А на задньому сидiннi лежало ось це.

Детектив показала мiшок для речових доказiв. Крiзь прозорий пластик Мора побачила статтю, вирвану з «Бостон Глоуб». Заголовок був доволi великий, читався навiть через столик.

«СУДМЕДЕКСПЕРТ СВІДЧИТЬ, ЩО НЕМОВЛЯ РОУЛІНЗІВ СТАЛО ЖЕРТВОЮ ЖОРСТОКОЇ ПОВЕДІНКИ».

– Там ваше фото, док, – сказала Рiццолi. – З пiдписом «Судмедексперт доктор Мора Айлс виходить iз судовоi зали, давши свiдчення у справi Роулiнзiв».

Вона подивилася на Мору.

– Це було в автомобiлi жертви.

Мора похитала головою.

– Чому?

– Нам теж цiкаво.

– Справа Роулiнзiв… це було майже два тижнi тому.

– Ви не бачили цю жiнку в залi суду?

– Нi. Я нiколи ii не бачила.

– А вона вочевидь бачила вас. Принаймнi в газетi. А тодi з’явилася тут. Шукала вас? Вистежувала?

Мора дивилася на свою склянку. Вiд горiлки в головi все пливло. «Менше доби тому, – думала вона, – я ходила паризькими вулицями. Насолоджувалася сонцем, смакувала аромати вуличних кафе. Де я не туди звернула, щоб потрапити в це жахiття?»

– У вас е вогнепальна зброя, док? – спитала Рiццолi.

Мора зацiпенiла.

– Що це за питання?

– Нi, я нi в чому вас не звинувачую. Просто питаю, чи маете ви чим захиститися.

– Зброi в мене немае. Я бачила, що вона може зробити з людським тiлом, i в моему домi цього не буде.

– Гаразд. Я просто спитала.

Мора вiдпила ще горiлки, набираючись рiдкоi мужностi, перш нiж поставити наступне запитання:

– Що вам вiдомо про жертву?

Баррi Фрост дiстав свiй записник, погортав сторiнки, наче якийсь метушливий клерк. Вiн багато в чому нагадував Морi тихого бюрократа, який завжди тримае ручку напоготовi.

– Згiдно з водiйськими правами з ii сумочки, жiнку звали Анна Джессоп, сорок рокiв, мешканка Брайтона. Автомобiль зареестровано на це ж iм’я.

Мора пiдняла голову:

– Це за кiлька миль звiдси.

– Вона жила в багатоквартирному будинку. Сусiди небагато про неi знають. Ми досi намагаемося достукатися до домовласницi, щоб вона впустила нас до ii житла.

– Прiзвище Джессоп вам нi про що не говорить? – запитала Рiццолi. Мора похитала головою.

– Я нiкого з таким прiзвищем не знаю.

– А у вас е знайомi в штатi Мен?

– Чому ви питаете?

– У ii сумочцi був талон штрафу за перевищення швидкостi. Схоже, вона приiхала сюди два днi тому, автострадою з Мена.

– Я нiкого в Менi не знаю. – Мора глибоко вдихнула. Запитала: – Хто ii знайшов?

– Нам зателефонував ваш сусiд, мiстер Телушкiн, – вiдповiла Рiццолi. – Вигулював собаку, коли помiтив на узбiччi «Форда».

– Коли це було?

– Десь о восьмiй вечора.

Звiсно ж. Мiстер Телушкiн вигулював свого собаку щовечора в той самий час. Інженери – вони такi, передбачуванi, пунктуальнi. Але сьогоднi вiн зустрiвся з чимось непередбачуваним.

– Вiн нiчого не чув? – запитала Мора.

– Сказав, що чув наче пострiл вихлопноi труби автомобiля хвилин за десять до того. Але нiхто нiчого не бачив. Коли вiн знайшов «Форда», набрав 911, сказав, що хтось щойно застрелив його сусiдку, доктора Айлс. Полiцiя Бруклайна з детективом Екертом вiдгукнулася першою. Ми з Фростом прибули близько дев’ятоi.

– Чому? – нарештi Мора поставила питання, яке спало iй на думку одразу, як вона побачила Рiццолi на своему газонi. – Чому ви в Бруклайнi? Це не ваша територiя.

Та глянула на детектива Екерта, який дещо присоромлено вiдповiв:

– Розумiете, за останнiй рiк у Бруклайнi було лише одне вбивство. Ми вирiшили, що за таких умов е сенс викликати колег iз Бостона.

Так, сенс у тому був, Мора це збагнула. Бруклайн був усього лиш спальним передмiстям, а полiцiя Бостона минулого року розслiдувала шiстдесят убивств. Такi речi серед усього iншого вимагають практики.

– Ми все одно приiхали б, – мовила Рiццолi. – Пiсля того, як почули iм’я жертви. Ким ми ii вважали. – Вона трохи помовчала. – Мушу визнати, менi й на думку не спало, що це можете бути не ви. Я подивилася на жертву й вирiшила…

– Як i всi ми, – додав Фрост.

Запало мовчання.

– Ми знали, що ви маете повернутися з Парижа ввечерi, – продовжила детектив. – Ваша секретарка сказала. Не складалося лише з автомобiлем – чому ви сидiли в машинi, зареестрованiй на iншу жiнку.

Мора осушила склянку й поставила ii на столик. Сьогоднi вистачить iз неi однiеi порцii. Кiнцiвки вже занiмiли, зосередитися було важко. Обриси кiмнати розмилися, у свiтлi ламп предмети м’яко свiтилися. «Це все не насправдi, – подумала вона. – Я сплю в лiтаку десь над Атлантикою, а коли прокинуся, дiзнаюся, щ

Страница 10

лiтак уже сiв. Що нiчого цього не було».

– Ми поки нiчого не знаемо про Анну Джессоп, – вела далi Рiццолi. – Усе, що нам вiдомо, ми бачили на власнi очi: ким би вона не була, вона ваша точна копiя, док. Може, у неi волосся довше, може, е ще якiсь вiдмiнностi. Але в цiлому ми повiрили. Усi ми. А ми вас знаемо. – Вона зробила паузу. – Розумiете, до чого я веду, так?

Так, Мора розумiла, тiльки не хотiла про це говорити. Просто дивилася на склянку на столику. На кубики льоду, що танув.

– Якщо схожiсть обдурила нас, то могла обдурити i будь-кого iншого. І того, хто всадив ту кулю iй у голову, – теж. Ваш сусiд почув звук пострiлу незадовго до двадцятоi години. Уже було майже темно. А вона сидiла в припаркованому авто за кiлька ярдiв вiд вашоi пiд’iзноi дорiжки. Будь-хто припустив би, що це ви, побачивши ii там.

– Гадаете, це я була мiшенню, – мовила Мора.

– У цьому е сенс, хiба нi?

– Це все не мае сенсу, – похитала вона головою.

– Ваша робота дуже публiчна. Ви даете свiдчення на судових процесах у справi вбивств. З’являетеся в газетах. Ви наша Королева Покiйникiв.

– Не називайте мене так.

– Вас так звуть усi копи. Преса зве. Ви ж це знаете?

– Це не значить, що менi подобаеться це прiзвисько. Насправдi я його терпiти не можу.

– Але воно значить, що вас помiтили. Не тiльки через те, чим ви займаетеся, а й через вашу зовнiшнiсть. Ви ж знаете, що чоловiки вами цiкавляться, правда? Цього хiба слiпий не побачить. Приваблива жiнка завжди привертае увагу. Правда, Фросте?

Фрост розгубився, явно не очiкуючи опинитися в такому незручному становищi, зашарiвся. Бiдолашний, так просто червонiе.

– Людям це властиво, – визнав вiн.

Мора подивилася на отця Брофi, який не вiдповiв на ii погляд. Їй стало цiкаво, чи дiють на нього цi закони привабливостi. Хотiлося так думати. Хотiлося вiрити, що й Денiел не вiльний вiд тих думок, що переслiдують ii.

– Приваблива, публiчна жiнка, – продовжила Рiццолi. – Їi переслiдують, нападають перед ii ж житлом. Таке вже бувало. Як звали ту акторку з Лос-Анджелеса? Ту, яку вбили.

– Ребекка Шеффер[2 - 21-рiчна голлiвудська акторка, вбита у 1989 роцi неврiвноваженим шанувальником. Ця трагедiя призвела до прийняття в Калiфорнii закону про запобiгання переслiдуванням.], – пiдказав Фрост.

– Так. А тодi ще справа Лорi Гванг. Ви ii пам’ятаете, док.

Так, Мора пам’ятала, бо саме вона робила аутопсiю ведучоi новин Шостого каналу. Лорi Гванг виходила в ефiр усього лиш протягом року, коли ii застрелили перед студiею. Вона навiть не знала, що ii переслiдують. Збоченець дивився на неi по телебаченню, написав кiлька фанатських листiв. А тодi одного дня чекав на неi бiля студii. Коли Лорi вийшла з неi i рушила до свого авто, вiн вистрiлив iй у голову.

– Це ризики публiчного життя, – сказала детектив. – Нiколи не знаеш, хто спостерiгае за тобою на одному з телеекранiв. Нiколи не знаеш, хто iде в авто за тобою, коли ввечерi повертаешся з роботи. Ми про таке навiть не думаемо – про те, що хтось може нас переслiдувати. Плекати про нас фантазii.

Рiццолi замовкла. Тодi тихо мовила:

– Я там була. Я знаю, що таке – бути в центрi чиеiсь манii. Не те щоб у менi було на що дивитися, але зi мною це сталося.

Вона простягнула руки, показуючи шрами на долонях. Вiчнi сувенiри на згадку про битву з чоловiком, який двiчi ледь не позбавив ii життя. І цей чоловiк досi був живий, хоч i полонений у паралiзованому тiлi.

– Тому я й спитала, чи не отримували ви дивних листiв. Подумала про неi. Про Лорi Гванг.

– Їi вбивцю заарештували, – завважив отець Брофi.

– Так.

– То йдеться не про нього.

– Нi, я просто кажу, що е паралелi. Один пострiл у голову. Жiнки з публiчними роботами. Це змушуе замислитися.

Рiццолi важко пiдвелася. Вибратися з крiсла iй було непросто. Фрост поспiшив запропонувати iй руку, але його напарниця вiдмовилася. Хоч i вагiтна, вона не прагнула допомоги. Повiсила свою сумку на плече й допитливо подивилася на Мору.

– Вам е де переночувати сьогоднi?

– Це мiй дiм. Чого б це я йшла деiнде?

– Я просто питаю. Гадаю, не треба вам нагадувати замкнути всi дверi.

– Я завжди так роблю.

Рiццолi глянула на Екерта.

– Полiцiя Бруклайна зможе влаштувати стеження за будинком?

Детектив кивнув:

– Влаштуемо тут активне патрулювання.

– Буду вам вдячна, – сказала Мора. – Спасибi.

Вона провела трьох детективiв до дверей i дивилася, як вони йдуть до своiх автомобiлiв. Було вже по опiвночi. Вулиця знову перетворилася на знайомий тихий район. Патрульнi авто полiцii Бруклайна зникли; «Форд Таурус» уже перегнали до лабораторii кримiналiстiв. Навiть жовту полiцiйну стрiчку зняли. Мора подумала: «Уранцi я прокинуся й подумаю, що це все менi наснилося».

Вона розвернулася й побачила отця Брофi, який досi стояв у передпокоi. Ще нiколи вона не почувалася в його компанii так незатишно – вони були в ii будинку, наодинцi. Авжеж, iм обом спадали на думку рiзнi можливостi. «Чи тiльки менi? Коли ти лежиш сам у лiжку, Денiеле, пiзно вночi, чи дум

Страница 11

еш ти про мене? Так, як я про тебе?»

– Тобi точно безпечно лишатися тут самiй? – запитав вiн.

– Усе буде добре.

«Яку я маю альтернативу? Щоб ти провiв нiч зi мною? Це ти менi пропонуеш?»

Священик розвернувся до дверей.

– Хто тебе викликав, Денiеле? – спитала Мора. – Як ти дiзнався?

Вiн подивився на неi.

– Детектив Рiццолi. Вона сказала… – Отець Брофi помовчав. – Знаеш, я постiйно отримую такi дзвiнки вiд полiцii. Смерть у родинi, комусь потрiбен священик. Я завжди готовий вiдповiсти. Але цього разу… – Знову пауза. – Замкни всi дверi, Моро. Я не хочу пережити ще одну таку нiч.

Жiнка дивилася, як вiн вийшов з ii дому, сiв у свое авто. Не одразу завiв двигун – хотiв переконатися, що вона в безпецi.

Тож вона зачинила дверi, замкнула iх.

У вiкно вiтальнi Мора дивилася, як Денiел iде геть. На мить задивилася на порожне узбiччя, раптом вiдчувши себе покинутою. Якби ж тiльки можна було покликати його назад… І що сталося б тодi? Чого вона мiж ними хотiла? Їй подумалося, що деякi спокуси краще лишати там, де до них не дотягнешся. Мора ще раз просканувала порожню вулицю, тодi вiдiйшла вiд вiкна, свiдома того, що ii чудово видно на тлi освiтленоi вiтальнi. Вона закрила завiси й пройшлася кiмнатами, перевiряючи замки та вiкна. Зазвичай такоi теплоi червневоi ночi вона лишила б вiкно спальнi вiдчиненим. Але сьогоднi позамикала все й увiмкнула кондицiонер.

Прокинулася дуже рано, тремтячи вiд холоду, що йшов iз кондицiонера. Їй снився Париж, прогулянки пiд синiм небом повз кошики, повнi троянд та схожих на зiрки лiлей, тому вона не одразу згадала, де перебувае. «Бiльше не в Парижi, у своему власному лiжку, – нарештi усвiдомила Мора. – І сталося щось жахливе».

Була всього лиш п’ята ранку, але iй зовсiм не спалося. Вона подумала: «У Парижi зараз уже одинадцята. Сяе сонце, i якби я була там, уже випила б другу чашку кави». Мора знала, що джетлаг[3 - Джетлаг – синдром змiни часового поясу.] наздожене ii пiзнiше, що до обiду цей сплеск ранковоi енергii зникне, але змусити себе заснути вона не могла.

Тож встала i вдяглася.

Вулиця перед будинком була такою, як i завжди. Небо запалили першi променi свiтанку. Мора дивилася, як умикаеться свiтло в сусiдньому будинку. Мiстер Телушкiн уставав рано, зазвичай iхав на роботу принаймнi на годину ранiше за неi, але цього ранку вона прокинулася перша й побачила свiй район свiжим поглядом. Побачила, як через дорогу вмикаються автоматичнi поливальницi, як вода iз шипiнням колами ллеться на газон; як повз будинок проiздить на велосипедi розвiзник газет у бейсболцi задом наперед i «Бостон Глоуб» гупае об ii ганок. Вона подумала, що все начебто таке ж, як завжди, але це не так. «Смерть навiдалася до мого району, i всi, хто тут живе, пам’ятатимуть про неi. Вони визиратимуть у вiкна на узбiччя, де стояв „Форд Таурус“, i здригатимуться вiд того, як близько вона пiдiйшла».

З-за рогу вигулькнули фари, вулицею проiхало авто, уповiльнившись бiля ii будинку. Патруль полiцii Бруклайна.

«Нi, усе тепер iнакше», – подумала вона, дивлячись, як вiддаляеться авто.

«Усе завжди iнакше».



Мора приiхала на роботу ранiше, нiж ii секретарка. О шостiй вона вже була за своiм столом, розбирала стос розшифровок надиктованих текстiв та звiтiв з лабораторii, якi зiбралися у тецi вхiдних документiв за тиждень паризькоi конференцii. Вона подужала вже третину паперiв, коли почула кроки й, пiднявши голову, побачила у дверях Луiз.

– Ви тут, – пробелькотiла секретарка. Мора привiтно всмiхнулася iй.

– Bonjour[4 - Добрий день (фр.).]! Я подумала, що слiд узятися за папери якомога ранiше.

Луiз подивилася на неi, тодi увiйшла до кiмнати й опустилася на стiлець перед столом Мори, неначе раптом так втомилася, що несила було втриматися на ногах. Їй було п’ятдесят, але Луiз завжди здавалася вдвiчi витривалiшою за Мору, яка була на десять рокiв молодша. Однак цього ранку секретарка мала виснажений вигляд, ii обличчя пiд флуоресцентними лампами здавалося худим та запалим.

– З вами все гаразд, докторе Айлс? – тихо запитала вона.

– Усе добре. Невеликий джетлаг.

– Я маю на увазi… пiсля того, що сталося вчора. Детектив Фрост був такий упевнений, що це ви в тому авто…

Мора кивнула, ii усмiшка зiв’яла.

– То було, як у «Зонi сутiнкiв»[5 - Телевiзiйний серiал, кожен епiзод якого являе собою сумiш фентезi, науковоi фантастики, драми чи жаху; часто мае страшну або несподiвану розв’язку.], Луiз. Повернутися додому й побачити всi тi патрульнi автiвки бiля мого дому.

– Це було жахливо. Ми всi думали… – Луiз ковтнула й опустила очi на своi колiна. – Я вiдчула таке полегшення, коли доктор Брiстол менi зателефонував. Сказав, що це помилка.

Тиша обважнiла вiд докору. Мора раптом збагнула, що це вона мала б зателефонувати своiй секретарцi. Мала б зрозумiти, що це потрясiння для Луiз i вона хотiла б почути ii голос. «Я так давно живу сама, нi до кого не прив’язана, – подумала вона, – що менi навiть не спало на думку, що у свiтi е люди, яким небайдуже, що може статися зi

Страница 12

ною».

Луiз пiдвелася.

– Я дуже рада вас бачити, докторе Айлс. Хотiла вам це сказати.

– Луiз?

– Так?

– Я привезла вам дещо з Парижа. Знаю, це прозвучить непереконливо, але воно в моiй валiзi. А валiзу загубила авiакомпанiя.

– О, – секретарка засмiялася. – Ну, якщо це шоколад, моiм стегнам вiн точно нi до чого.

– Нiчого калорiйного, чесно. – Мора глянула на годинник на столi. – Доктор Брiстол ще не прийшов?

– Щойно приiхав. Бачила його на стоянцi.

– Не знаеш, коли в нього розтин?

– Який саме? Вiн мае iх два.

– Вогнепальна рана. Учорашня жiнка.

Луiз подивилася на неi довгим поглядом.

– Здаеться, ця аутопсiя друга за розкладом.

– Про неi нiчого бiльше не вiдомо?

– Не знаю. Краще спитайте доктора Брiстола.




3


Хоча в ii розкладi того дня аутопсiй не було, о другiй Мора рушила вниз i переодяглася в хiрургiчну форму. У жiночiй роздягальнi вона була сама, тому не поспiшаючи зняла вуличний одяг, охайно склала блузу й слакси до шафки. Форменний одяг на голiй шкiрi здавався хрустким, наче свiжовипране простирадло, звична рутина заспокоювала: затягнути пояс штанiв, сховати волосся пiд чепчик. Мора почувалася стриманою, захищеною цiею свiжою бавовною i тiею роллю, якоi набувала в цьому одностроi. Глянула в дзеркало, на свое вiдображення – спокiйне, наче чуже, усi емоцii прихованi. Вийшла з роздягальнi, пройшла коридором i увiйшла до кiмнати для аутопсii.

Рiццолi з Фростом у халатах та рукавичках уже стояли бiля столу, Мора не бачила жертву за iхнiми спинами. Доктор Брiстол першим помiтив Мору. Вiн стояв лицем до неi, умiстивши огрядне черево в хiрургiчний халат розмiру XL, i коли вона ввiйшла до зали, вiн зустрiв ii погляд. Брови над маскою суворо зiйшлися, й вона побачила в його очах запитання.

– Вирiшила зайти глянути, – промовила Мора.

Рiццолi розвернулася, подивилася на неi. Вона теж супилася.

– Ви точно хочете бути тут?

– А вам не було б цiкаво?

– Не впевнена, що я хотiла б це бачити. Зважаючи на все.

– Я просто подивлюся. Якщо ви не проти, Ейбе.

Брiстол знизав плечима.

– Дiдько, менi теж було б цiкаво, – визнав вiн. – Приеднуйтеся.

Мора обiйшла стiл, до Ейба, i вiд першого прямого погляду на тiло в ротi стало сухо. У цiй лабораторii вона бачила чимало жахiв, дивилася на плоть на всiх етапах розкладання, на тiла, настiльки пошкодженi вогнем чи травмами, що цi рештки важко було назвати людиною. Жiнка, яка нинi лежала на цьому столi, надзвичайно добре збереглася, як на ii досвiд. Кров змили, вхiдний отвiр кулi з лiвого боку голови закривало темне волосся. Обличчя було непошкоджене, вигляд тiла псували тiльки цiлком нормальнi трупнi плями на шкiрi. У паху та на шиi, де Йошима, асистент моргу, брав кров для аналiзiв, виднiлися свiжi проколи, однак в iншому тiло лишилося недоторканим – скальпель Ейба ще не зробив жодного надрiзу. Якби грудна клiтка вже була розкрита, тiло стривожило б ii значно менше. Розтятi тiла анонiмнi. Серця, легенi, селезiнки – це всього лиш органи, настiльки позбавленi iндивiдуальностi, що iх можна пересаджувати мiж тiлами, як автомобiльнi запчастини. Але ця жiнка досi була цiла, з приголомшливо впiзнаваними рисами обличчя. Учора Мора бачила це тiло одягненим, у тiнi, освiтлене тiльки променем «Меглайта» Рiццолi. Тепер на обличчя рiзко свiтили лампи для розтину, одяг зняли, вiдкриваючи оголений торс, i ця зовнiшнiсть була не просто знайомою.

«Господи, це ж мое обличчя, мое тiло на тому столi».

Тiльки Мора знала, яка разюча насправдi мiж ними схожiсть. Нiхто в цiй кiмнатi не бачив форми ii голих грудей, вигину стегон. Вони знали тiльки те, що вона iм показувала, – обличчя, волосся, i не могли знати, що ii подiбнiсть до цього тiла настiльки iнтимна, що включае навiть рудуватi спалахи в лобковому волоссi.

Мора дивилася на кистi рук жiнки, на довгi й витонченi пальцi, такi схожi на ii власнi. Руки пiанiстки. На пальцях уже були слiди чорнила. Рентген черепа та зубiв теж уже зробили; зубна панорама вже лежала на лампi, два бiлих ряди зубiв сяяли, як усмiшка Чеширського кота. «Це такими будуть моi знiмки? – запитала вона себе. – Чи ми настiльки однаковi, аж до зубноi емалi?»

Власний голос здався iй неприродно спокiйним, коли вона запитала:

– Ви ще нiчого про неi не дiзналися?

– Досi перевiряемо iм’я Анна Джессоп, – вiдповiла Рiццолi. – Поки маемо хiба що водiйськi права, виданi штатом Массачусетс чотири мiсяцi тому. Там написано, що iй сорок рокiв. П’ять футiв сiм дюймiв зросту, чорне волосся, зеленi очi. Вага – сто двадцять фунтiв.

Рiццолi оглянула тiло на столi.

– Я б сказала, що вона вiдповiдае цьому опису.

«Як i я, – подумала Мора. – Менi сорок рокiв, зрiст – п’ять футiв сiм дюймiв, вага – сто двадцять п’ять. Але яка жiнка не прибреше про свою вагу на водiйських правах?»

Вона без слiв дивилася, як Ейб завершуе огляд поверхнi тiла. Час вiд часу вiн робив коротенькi нотатки на попередньо роздрукованiй дiаграмi з жiночим тiлом. Куля ввiйшла в лiву скроню. Трупнi плями знизу тулуба та на

Страница 13

стегнах. Шрам вiд апендектомii. Судмедексперт поклав своi записи й перейшов до нiг жертви – узяти вагiнальнi мазки. Поки вони з Йошимою розсували стегна мертвоi жiнки, аби вiдкрити промежину, Мора зосередилася на ii животi. Дивилася на шрам вiд видалення апендикса – тоненьку бiлу лiнiю на шкiрi кольору слоновоi кiстки.

«У мене теж такий».

Узявши мазки, Ейб перейшов до тацi з iнструментами й пiдняв скальпель.

Дивитися на перший надрiз було майже нестерпно. Мора пiднесла руку до грудей, наче вiдчувала, як лезо розтинае ii власну плоть. Поки Ейб робив Y-подiбний розрiз, вона подумала: «Це помилка. Не знаю, чи зможу на це дивитися». Але не зiйшла з мiсця, заклякла, зачарована й нажахана, дивлячись, як вiн вiддiляе шкiру вiд грудноi стiнки, швидко знiмае, наче бiлуе дичину. Брiстол працював, несвiдомий ii жаху, зосереджений тiльки на розтинi. Умiлий патологоанатом може зробити просту аутопсiю менше нiж за годину, тож на цьому етапi розтину вiн не марнував часу на без потреби акуратнi розрiзи. Мора завжди вважала Ейба приемним чоловiком, з його добрим апетитом до iжi, випивки й опери, але зараз його розбухлий живiт i бичача шия робили його подiбним на товстого м’ясника, який крае м’ясо ножем.

Шкiра з грудноi клiтки була знята, груди сховалися пiд вiдгорнутими клаптями, вiдкриваючи ребра та м’язи. Йошима схилився над нею iз секатором i взявся розрiзати ребра. Мора смикалася вiд кожного клацання ножиць. «Як легко ламаються людськi кiстки, – подумала вона. – Ми думаемо, що серце захищае мiцна клiтка з ребер, але варто лиш натиснути, варто двом лезам зiйтися – i вони, одне за одним, поступаються загартованiй сталi. Ми зробленi з такого тендiтного матерiалу».

Йошима розрiзав останню кiстку, Ейб розiтнув останнi хрящi та м’язи. Удвох вони пiдняли грудину, наче кришку зi скринi.

У вiдкритiй груднiй порожнинi поблискували серце та легенi. Морi одразу спало на думку: молодi органи. Але вона зрозумiла – нi, сорок рокiв це вже не молодiсть, правда? Непросто було визнати, що у своi сорок вона вже прожила половину життя. Їi, як i жiнку на цьому столi, уже не можна вважати молодою.

Органи жiнки на столi здавалися нормальними, не мали очевидних ознак патологii. Кiлькома меткими розрiзами Ейб дiстав легенi та серце, поклав iх у металевий таз. Зробив кiлька надрiзiв пiд яскравими лампами, щоб побачити паренхiму легень.

– Не курила, – завважив вiн до двох детективiв. – Набрякiв немае. Гарна, здорова тканина.

Тiльки от – уже мертва.

Брiстол опустив легенi назад у таз, куди вони лягли рожевим курганом, i взяв серце. Воно легко вмiстилося в його масивну руку. Мора раптом вiдчула свое власне серце, яке зараз гупало в ii грудях. Як i серце цiеi жiнки, воно вмiстилося б у Ейбову долоню. Їй раптом стало млосно вiд думки про те, що вiн може тримати його, перевертати, оглядаючи коронарнi судини – так само, як робить зараз. Технiчно серце – простий насос, але воно становить серцевину людського тiла, i вiд того, яким вiдкритим, виставленим напоказ воно зараз було, Мора вiдчула порожнечу у власних грудях. Глибоко вдихнула, i вiд запаху кровi ii нудота тiльки посилилася. Вона вiдвернулася вiд тiла й зустрiлася поглядом iз Рiццолi. Тiею Рiццолi, яка надто багато бачила. Вони були знайомi вже майже два роки, працювали разом над достатньою кiлькiстю справ, щоб глибоко поважати одна одну з професiйного погляду. Однак разом iз цiею повагою прийшла i взаемна шаноблива обачнiсть. Мора знала, яка гостра в Рiццолi iнтуiцiя, i коли вони зараз дивилися одна на одну через стiл, знала, що ця жiнка безперечно помiчае, як близько Мора до того, щоб вибiгти геть iз кiмнати. Вiдповiдаючи на невисловлене питання в очах Рiццолi, Мора вперто стиснула щелепи. Королева Покiйникiв знову була незворушна.

Знову зосередилася на мертвому тiлi.

Ейб, який не звертав уваги на напруження в кiмнатi, розкрив камери серця.

– Усi клапани мають нормальний вигляд, – прокоментував вiн. – Коронарнi судини м’якi. Чистi. Боже, сподiваюся, мое серце теж таке.

Мора глянула на його величезне черево й засумнiвалася в цьому, знаючи його пристрасть до фуа-гра та маслянистих соусiв. Ейб жив за фiлософiею: «Насолоджуйся життям, поки можеш». Удовольняй своi апетити зараз, бо всi ми рано чи пiзно закiнчимо, як нашi друзi на столi. Що хорошого в чистих судинах, якщо твое життя було позбавлене задоволень?

Вiн поклав серце в таз i заходився працювати з умiстом живота, глибоко встромляючи скальпеля в очеревину. Дiстав шлунок i печiнку, селезiнку та пiдшлункову залозу. Морi був знайомий запах смертi, охолоджених органiв, однак цього разу вiн ii бентежив. Наче перша в ii життi аутопсiя. Наче вона перестала бути досвiдченим патологоанатомом i тепер жахалася того, як брутально Ейб управлявся з ножицями й ножем. «Господи, я саме це роблю щодня, але мiй скальпель рiже незнайому плоть чужих людей».

«Ця жiнка не здаеться чужою».

Мора занурилася в нiму порожнечу, з вiдстанi спостерiгала за тим, як працюе Ейб. Утомлена неспокiйною нiччю й джетлагом, вона нач

Страница 14

вiдiйшла вiд сцени, яка розгорталася на столi перед нею, до безпечного мiсця, з якого могла спостерiгати без емоцiй. Це просто труп на столi. Вони нiяк не пов’язанi, вони не знайомi. Брiстол швидко вивiльнив тонку кишку, кинув завитки до тазу. Ножицями й кухонним ножем вичистив черево, лишив тiльки порожнiй панцир. Понiс таз, важкий вiд нутрощiв, до столу з неiржавноi сталi, де й узявся ретельно розглядати органи, один за одним.

Розрiзав шлунок на препарувальнiй дошцi, випорожнив його в меншу миску. Вiд смороду неперетравленоi iжi Рiццолi з Фростом вiдвернулися, покривилися огидливо.

– Схоже на рештки вечерi, – мовив Ейб. – Я б сказав, що вона iла салат з морепродуктами. Бачу листя салату, томати. Може, креветки…

– Вона задовго до смертi вечеряла? – спитала Рiццолi. Їi голос звучав дивно, обличчя було закрите рукою, щоб вiдгородитися вiд смороду.

– За годину, може, бiльше. Думаю, iла не вдома, я собi салат iз креветками не готував би. – Ейб глянув на Рiццолi. – Чекiв iз ресторану в сумочцi не було?

– Нi. Вона могла платити готiвкою. Ми все ще чекаемо iнформацii про кредитну картку.

– Господи. – Фрост досi вiдвертався. – Тепер мене назавжди вiдверне вiд креветок.

– Та хай це вас не хвилюе, – сказав Ейб, патраючи селезiнку. – Якщо вже подумати, то ми всi створенi з однакових базових цеглин. Жири, вуглеводи та протеiн. Коли iсте соковитий стейк, то iсте м’язи. Гадаете, я коли-небудь вiдмовлюся вiд стейку тiльки тому, що розтинаю такi тканини щодня? Усi м’язи складенi з однакових бiохiмiчних iнгредiентiв, просто в деяких випадках пахнуть краще, нiж в iнших.

Вiн потягнувся по нирки, акуратно надрiзав кожну з них i поклав маленькi зразки тканин у банку з формалiном.

– Поки все наче нормально, – сказав патологоанатом i глянув на Мору. – Згоднi?

Вона автоматично кивнула, але нiчого не сказала – несподiвано переключилася на новi рентгенiвськi знiмки, якi Йошима саме розвiшував проти свiтла. То були знiмки черепа. На тих, що були зробленi збоку, виднiлися обриси м’яких тканин, наче напiвпрозоре примарне обличчя у профiль.

Мора пiдiйшла до негатоскопа, стала вдивлятися у схожу на зiрку темну пляму, разюче яскраву на тлi м’якшоi тiнi кiстки. Пляма розпливалася всiм склепiнням черепа. Оманливо маленький вхiдний отвiр зовнi нiчим не видавав тiеi шкоди, якоi нищiвний снаряд зумiв завдати мозку людини.

– Боже мiй, – пробурмотiла вона. – Це ж куля «чорний пазур».

Ейб пiдняв очi вiд тазу з органами.

– Давно я таких не бачив. Тут треба обережно. Металевi краi на цiй кулi гострi, мов лезо, рукавичку легко порiжуть.

Вiн подивився на Йошиму, який працював у лабораторii довше за всiх нинiшнiх патологоанатомiв, а тому бував наче корпоративною пам’яттю.

– Коли в нас востанне була жертва «чорного пазура»?

– Здаеться, роки два тому, – вiдповiв Йошима.

– Так недавно?

– Наскiльки я пам’ятаю, справою займався доктор Тiрнi.

– Попросиш Стеллу подивитися? Може, справа ще не закрита. Куля доволi незвична, цiкаво, чи е зв’язок.

Йошима зняв рукавички, пiдiйшов до iнтеркома, викликав секретарку Ейба.

– Алло, Стелло? Доктор Брiстол хоче, щоб ви пошукали останню справу з кулею «чорний пазур». Їi мав вести доктор Тiрнi…

– Чув про них, – сказав Фрост, який теж уже стояв бiля негатоскопа, щоб краще роздивитися знiмки. – Та це вперше маю жертву з таким пораненням.

– Експансивна куля з порожниною в головнiй частинi, вироблялася «Вiнчестером», – сказав Ейб. – Розроблена так, щоб пробивати м’якi тканини. Коли вона входить у плоть, мiдний кожух розкриваеться в шестикутну зiрку. Кожен кiнчик гострий, наче кiготь.

Вiн перейшов до голови трупа.

– Їх у дев’яносто третьому зняли з продажу пiсля того, як один божевiльний iз Сан-Франциско в стрiлянинi вбив такими дев’ятьох людей. Погана слава для «Вiнчестера», вони аж вирiшили припинити виробництво. Але трохи таких ще лишилися в обiгу. Час вiд часу з’являються iхнi жертви, але дедалi рiдше.

Мора досi дивилася на рентгенiвський знiмок, на ту смертельну бiлу зiрку, i думала про те, що тiльки-но сказав Ейб. «Кожен кiнчик гострий, наче кiготь». А тодi згадала подряпини на автомобiлi жертви. «Наче слiд вiд пазурiв хижака».

Вона повернулася до столу, саме тодi, коли Ейб закiнчив надрiз скальпа. У коротку мить перед тим, як вiн вiдгорнув клапоть шкiри, Мора зрозумiла, що не може вiдвести погляд вiд обличчя мертвоi. Смерть зафарбувала ii вуста попелясто-блакитним. Очi були розплющенi, оголенi рогiвки стали сухi й каламутнi вiд повiтря. Сяйво очей за життя – не бiльше нiж свiтло, що вiдбиваеться вiд вологих рогiвок. Коли повiки бiльше не клiпають, а рогiвки не омивае рiдина, очi стають сухi й тьмянi. Життя зникае з очей не через зникнення душi, а через зупинку рефлексу клiпання. Мора подивилася на двi тьмянi смуги через рогiвку й на мить уявила, якими мали бути цi очi за життя. То був тривожний погляд у дзеркало. Їi охопила раптова запаморочлива думка, що на цьому столi насправдi вона. Що вона спостерiгае, як розтинають ii власне тiло.

Страница 15

Хiба ж привиди не лишаються в тих мiсцях, до яких часто навiдувалися за життя? «Ось де я лишуся, – подумала вона. – У судово-медичнiй лабораторii. Я приречена провести тут вiчнiсть».

Ейб потягнув скальп уперед, обличчя зiбгалося, наче гумова маска.

Мора здригнулася. Вiдвiвши очi, помiтила, що Рiццолi знову спостерiгае за нею. «Вона дивиться на мене? Чи на мого привида?»

Дзижчання пилки «Страйкер», здавалося, усвердлювалося просто в ii кiстковий мозок. Ейб рiзав склепiння вiдкритого черепа, залишаючи цiлим той сегмент, який пронизала куля. Обережно вiддiлив i зняв верхiвку кiстки. «Чорний пазур» вивалився з вiдкритого черепа i з дзенькотом упав у миску, яку пiдставив Йошима. Куля блищала, металевi кiнчики розкрилися, наче пелюстки смертельноi квiтки.

Мозок був залитий темною кров’ю.

– Сильний крововилив, обидвi пiвкулi. Саме те, чого варто було чекати пiсля цих знiмкiв, – сказав Ейб. – Куля ввiйшла сюди, у лiву скроневу кiстку. Але не вийшла. Це видно тут, на рентгенi.

Вiн указав на негатоскоп; куля на знiмках видiлялася яскравим спалахом проти внутрiшнього вигину потиличноi кiстки злiва.

Фрост сказав:

– Цiкаво, як вона опинилася з того ж боку черепа, з якого увiйшла.

– Напевно, рикошет. Куля ввiрвалася до черепа й пронеслася туди й назад, прорiзаючи мозок. Витрачаючи всю свою енергiю на м’якi тканини. Крутилася, як ножi в блендерi.

– Докторе Брiстол? – викликала Ейба через iнтерком його секретарка Стелла.

– Так?

– Я знайшла справу з «чорним пазуром». Жертву звали Василiй Тiтов. Розтин робив доктор Тiрнi.

– Хто з детективiв вiв справу?

– Ем… Ось воно. Детективи Ванн та Данлiвi.

– Я з ними поговорю, – сказала Рiццолi. – Побачимо, що вони про це згадають.

– Дякую, Стелло! – гукнув Брiстол. Глянув на Йошиму, який тримав камеру напоготовi. – Гаразд, знiмай.

Йошима почав фотографувати мозок, навiки фiксуючи, перш нiж Ейб дiстав його з кiстяноi домiвки. «Ось де мiстяться спогади всього життя, – думала Мора, дивлячись на поблискування складок сiроi матерii. – Дитяча абетка. Чотири на чотири буде шiстнадцять. Перший поцiлунок, перший коханець, уперше розбите серце. Усе це складене в пакети вiсника РНК у цьому складному зiбраннi нейронiв». Пам’ять була всього лиш бiохiмiею, утiм, саме вона визначала кожну людину як особистiсть.

Кiлькома рухами скальпеля Ейб вивiльнив мозок i понiс його в обох руках, наче скарб, до стола. Сьогоднi вiн його не препаруватиме, натомiсть занурить у фiксувальний розчин, щоб розрiзати згодом. Але для того, щоб побачити докази травми, мiкроскоп не був потрiбен: вони були там, у кривавих плямах на поверхнi мозку.

– Отже, куля ввiйшла тут, у лiву скроню, – мовила Рiццолi.

– Так, отвiр у шкiрi й у кiстцi черепа збiгаються iдеально, – вiдповiв Ейб.

– Це свiдчить про пострiл безпосередньо в голову збоку.

Ейб кивнув.

– Злочинець, певно, нацiлився через вiкно з боку водiя. Воно було вiдчинене, тому скло не викривило траекторiю.

– Тож, вона сидить в автомобiлi, – вела далi Рiццолi. – Вечiр теплий. Вiкно опущене. Восьма година, вже сутенiе. Вiн пiдходить до авто. Нацiлюеться i стрiляе. – Вона похитала головою. – Чому?

– Сумочку не забрав, – завважив Ейб.

– Отже, не пограбування, – сказав Фрост.

– Тодi нам лишаеться злочин у станi афекту. Або замовне вбивство.

Рiццолi глянула на Мору. Ось знову вона – ймовiрнiсть цiлеспрямованого вбивства.

«Чи у правильну цiль вiн влучив?»

Ейб опустив мозок у вiдерце з формалiном.

– Поки несподiванок немае, – мовив вiн, повертаючись до тiла, щоб розiтнути шию.

– Проведете аналiзи на токсини? – запитала Рiццолi.

Брiстол знизав плечима.

– Можемо замовити, але не певен, що це доцiльно. Причина смертi вся он там. – Вiн кивнув на знiмки, де куля чiтко видiлялася на тлi тiнi кiстки. – Маете якiсь причини для токсикологii? Копи знайшли в машинi наркотики чи супутню атрибутику?

– Нiчого такого. В автiвцi було доволi чисто. Тобто, за винятком кровi.

– І вся вона належала жертвi?

– Принаймнi вся третьоi групи, позитивний резус-фактор.

Ейб глянув на Йошиму.

– Нашу дiвчину перевiрив?

Йошима кивнув.

– Усе так, у неi третя група, позитивний резус-фактор.

На Мору нiхто не дивився. Нiхто не бачив, як затремтiло ii пiдборiддя, не чув, як вона голосно вдихнула. Вона рiзко розвернулася, щоб нiхто не бачив ii обличчя, i рiзким рухом зiрвала з себе маску.

Коли вона прямувала до смiтника, до неi гукнув Ейб:

– Вам уже з нами нудно, Моро?

– Джетлаг мене зрештою дiстав, – сказала вона, знiмаючи хiрургiчний халат. – Думаю, пiду додому ранiше. Побачимося завтра, Ейбе.

З лабораторii вона втекла не озираючись.

Дорога додому неначе розмилася. Тiльки в передмiстi Бруклайна мозок раптово ввiмкнувся. Тiльки тодi Мора вирвалася з нав’язливого зашморгу думок, якi все крутилися в ii головi. «Не думай про розтин. Забудь про нього. Подумай про вечерю, про що завгодно, тiльки не про те, що ти сьогоднi бачила».

Вона зупинилася бiля продуктовоi крамницi. Холодильник

Страница 16

ув порожнiй, слiд скупитися, якщо вона не хоче сьогоднi харчуватися хiба що тунцем i мороженим горошком. Було так добре – зосередитися на чомусь iншому. З манiакальною наполегливiстю вона кидала у возика продукти. Значно краще думати про iжу, про те, що вона готуватиме на цьому тижнi. «Годi думати про плями кровi та жiночi органи в металевих мисках. Менi потрiбнi грейпфрути i яблука. І баклажани мають непоганий вигляд». Узявши пучок свiжого базилiка, Мора жадiбно вдихнула його аромат, вдячна за те, що його гострота хоч на мить заступила закарбованi в пам’ятi запахи судово-медичноi лабораторii. Тиждень на прiснiй французькiй iжi – i вона скучила за спецiями. «Сьогоднi я зготую тайське зелене карi, таке гостре, що воно обпiкатиме рот».

Удома Мора перевдяглася в шорти та футболку й поринула в кухарство. Посьорбуючи холодне бiле бордо, нарiзала курятину, цибулю, часник. Кухню заповнив аромат жасминового рису. Нема часу думати про третю групу кровi й чорнокосу жiнку – у каструлi паруе олiя. Час тушкувати курятину, додати пасту карi. Улити бляшанку кокосового молока. Вона накрила каструльку кришкою, нехай дiйде. Подивилася в кухонне вiкно i раптом побачила свое вiдображення у склi.

«Я така схожа на неi. Точнiсiнько така ж сама».

Їй раптом стало холодно, наче обличчя у вiкнi було не вiдображенням – наче на неi звiдти дивився привид. Кришка на каструльцi стукотiла вiд пари. То привиди намагаються вибратися. Вiдчайдушно привертають увагу.

Мора вимкнула плиту, пiдiйшла до телефону, набрала номер пейджера, який знала напам’ять.

За мить зателефонувала Джейн Рiццолi. На задньому тлi було чутно, як дзвонить телефон, тож Рiццолi ще не вдома – певно, сидить за своiм столом у «Шредер Плаза».

– Вибачте, що потурбувала, – сказала Мора. – Маю дещо запитати.

– У вас усе добре?

– Я в порядку. Хочу дiзнатися про неi ще дещо.

– Про Анну Джессоп?

– Так. Ви сказали, що в неi були права, виданi штатом Массачусетс.

– Саме так.

– Яка там стоiть дата народження?

– Що?

– Сьогоднi в лабораторii ви сказали, що iй було сорок рокiв. Коли саме вона народилася?

– Чому ви питаете?

– Будь ласка. Я маю знати.

– Гаразд. Зачекайте.

Мора почула шурхiт паперiв, тодi Рiццолi повернулася на лiнiю.

– Вiдповiдно до ii прав, вона народилася двадцять п’ятого листопада.

Якусь мить Мора мовчала.

– Ви ще там? – запитала Рiццолi.

– Так.

– Що сталося, док? Що вiдбуваеться?

Мора ковтнула.

– Менi вiд вас дещо потрiбно, Джейн. Прозвучить божевiльно.

– Я готова.

– Нехай у лабораторii порiвняють нашi з нею ДНК.

Мора чула, як по той бiк дроту нарештi припинив дзвонити iнший телефон. Заговорила Рiццолi:

– Повторiть ще раз. Я не впевнена, чи правильно розчула.

– Я хочу знати, чи збiгаеться моя ДНК з ДНК Анни Джессоп.

– Слухайте, я згодна, ви дуже схожi…

– Це не все.

– А що ще?

– У нас однакова група кровi. Третя, позитивний резус-фактор.

Рiццолi розважливо мовила:

– У скiлькох ще людей третя позитивна? Скiльки там було – десять вiдсоткiв населення?

– І день народження. Ви сказали, вона народилася двадцять п’ятого листопада. Джейн, я теж.

Вiд цiеi новини запала мовчанка. Детектив м’яко сказала:

– Гаразд, от тепер у мене волосся на руках дибки стало.

– Тепер розумiете, чому я цього хочу? У нiй все, вiд вигляду до групи кровi, до дати народження… – Мора помовчала. – Вона – це я. Я хочу знати, звiдки вона взялася. Хто взагалi ця жiнка.

Довга пауза. Тодi Рiццолi заговорила:

– Дати вiдповiдь на це питання може бути значно важче, нiж ми думали.

– Чому?

– Удень прийшов звiт про ii кредитку. Виявилося, що рахунок на ii «Мастеркард» вiдкрито всього пiвроку тому.

– І що?

– Водiйськi права виданi чотири мiсяцi тому. Номери на автомобiлi – три мiсяцi.

– А що з ii помешканням? Їi адреса в Брайтонi, так? Ви, певно, говорили з ii сусiдами.

– Учора пiзно ввечерi ми нарештi зв’язалися з ii домовласницею. Вона каже, що здала житло Аннi Джессоп три мiсяцi тому. Впустила нас туди.

– І?

– Квартира порожня, док. Анi слiду меблiв, анi пательнi, анi зубноi щiтки. Хтось оплатив кабельне телебачення й телефон, але там нiкого не було.

– А що сусiди?

– Нiколи ii не бачили. Помiж собою кликали привидом.

– Мае бути якась попередня адреса. Інший банкiвський рахунок…

– Ми шукали. Не знайшли жодних свiдчень про цю жiнку з бiльш ранньою датою.

– Що це значить?

– Це значить, – сказала Рiццолi, – що ще пiвроку тому Анни Джессоп не iснувало.




4


Коли Рiццолi ввiйшла до закладу Джей Пi Дойла, бiля барноi стiйки були виключно знайомi обличчя: переважно копи, якi за пивом та горiшками обмiнювалися байками про робочий день. Бар розташовувався бiля полiцiйноi пiдстанцii Джамайка-Плейн i був, iмовiрно, чи не найбезпечнiшим закладом у мiстi. Один хибний рух – i дюжина копiв налетить на тебе, як в американському футболi. Детектив знала цих людей, а вони знали ii i розступалися, пропускаючи вперед вагiтну. Шкандибаючи помiж них животом уп

Страница 17

ред, немов корабель, вона помiтила кiлька широких посмiшок.

– Боже, Рiццолi, – гукнув хтось до неi. – Та ти погладшала чи що?

– Так, – засмiялася вона. – Але на вiдмiну вiд тебе до серпня вже знов буду худа.

Вона нарештi дiйшла до детективiв Ванна та Данлiвi, якi чекали на неi бiля стiйки. Цю пару всi називали Сем та Фродо. Огрядний гобiт i худий так давно буди напарниками, що поводилися радше, як одружена пара, та й часу один на одного витрачали, певно, бiльше, нiж на власних дружин. Рiццолi нечасто бачила iх нарiзно i для себе вирiшила, що недалеко вже той час, коли вони почнуть вбиратися в подiбний одяг.

Детективи всмiхнулися iй, вiтаючись, пiдняли iдентичнi пiнти «Гiннесса».

– Привiт, Рiццолi, – сказав Ванн.

– …ти запiзнилася, – сказав Данлiвi.

– Ми вже по другiй п’емо…

– … не хочеш?

Господи, вони навiть речення один за одним закiнчують.

– Тут надто шумно, – сказала вона. – Ходiмо до iншого залу.

Вони попрямували до обiднього залу, до столика пiд iрландським прапором, де вона зазвичай сидiла. Данлiвi та Ванн затишно вмостилися плiч-о-плiч навпроти Рiццолi. Вона згадала свого напарника, Баррi Фроста: хороший хлопець, навiть чудовий, але в них немае абсолютно нiчого спiльного. Наприкiнцi дня вона йшла своею дорогою, Фрост – своею. Вони подобалися одне одному, але бiльшоi близькостi iй не хотiлося. Точно вже не такоi, як у цих двох.

– То що, маеш собi жертву «чорного пазура», – мовив Данлiвi.

– Учора ввечерi, у Бруклайнi, – вiдповiла Джейн. – Перший «пазур» пiсля вашоi справи. Коли це було, два роки тому?

– Десь так.

– Закрили?

Данлiвi реготнув.

– Забили всi цвяхи на трунi.

– Хто стрiляв?

– Хлопець на iм’я Антонiн Леонов. Украiнський iммiгрант, дрiбний пiшак, який хотiв у вищу лiгу. Росiйська мафiя дiстала б його, якби ми першi не заарештували.

– Той ще телепень, – пирхнув Ванн. – І не знав, що ми за ним стежимо.

– А чого стежили? – запитала Джейн.

– Отримали наведення, що вiн чекае на посилку з Таджикистану, – вiдповiв Данлiвi. – Героiн. Велика партiя. Сидiли в нього на хвостi майже тиждень, i вiн жодного разу нас не помiтив. То ми поiхали за ним до будинку його партнера Василiя Тiтова. Тiтов, певно, розiзлив Леонова, чи ще щось. Ми бачили, як Леонов зайшов до будинку Тiтова, тодi почули пострiли, i Леонов вийшов сам.

– А ми на нього вже чекали, – додав Ванн. – Я ж сказав – телепень.

Данлiвi переможно пiдняв свiй «Гiннесс».

– Вiдкрили й закрили. Злочинця взято зi зброею, ми були свiдками. Не знаю, чого вiн узагалi намагався довести, що невинуватий. Присяжним знадобилося менше години, щоб винести вердикт.

– Вiн не казав, звiдки в нього «чорнi пазурi»?

– Жартуеш? – озвався Ванн. – Вiн нiчого нам не сказав. Майже не говорив англiйською, але слово «Мiранда[6 - Йдеться про традицiйну формулу повiдомлення затриманого про його конституцiйнi права, яка називаеться «попередження Мiранди» (вiд справи 1966 року «Мiранда проти штату Аризона», наслiдком якоi стало визнання судом необхiдностi такого попередження).]» чiтко знав.

– Команда обшукала його будинок та бiзнес, – продовжив Данлiвi. – Знайшли на складi вiсiм ящикiв «чорних пазурiв», уявляеш? Не знаю, звiдки вони в нього, але запас неабиякий. – Вiн знизав плечима. – От i все про Леонова. Не знаю, як вiн пов’язаний iз твоею стрiляниною.

– За п’ять рокiв тут стрiляли «чорними пазурами» всього лиш двiчi, – сказала Рiццолi. – У вашiй справi i в моiй.

– Ну, певно, на чорному ринку iх ще трохи лишилося. Чорт забирай, та на eBay[7 - eBay – Інтернет-магазин.] подивися. Я знаю тiльки, що ми Леонова взяли – i добре. – Данлiвi одним ковтком допив свою пiнту. – У тебе стрiлець iнший.

Джейн i сама вже дiйшла цього висновку. Ворожнеча мiж двома дрiбними росiйськими бандитами два роки тому, здавалося, нiяк не пов’язана з убивством Анни Джессоп. Куля «чорний пазур» не привела нi до чого.

– Можна взяти справу Леонова? – спитала вона. – Усе одно хочу ii проглянути.

– Буде в тебе на столi завтра вдень.

– Дякую, хлопцi.

Детектив вибралася з-за столу й незграбно пiдвелася на ноги.

– То коли трiснеш? – кивнув Ванн на ii черево.

– Ще не скоро.

– Знаеш, а народ тут ставки робить. На стать дитини.

– Знущаешся.

– Здаеться, уже сiмдесят баксiв на дiвчинку, сорок баксiв на хлопчика.

Ванн загиготiв.

– І двадцять баксiв ставлять на «iнше».



Зайшовши до квартири, Рiццолi вiдчула, як маля штовхнуло ii ногою. «Та заспокойся вже, малечо, – подумала вона. – Ти й так увесь день робиш iз мене пiдвiсну грушу, тепер ще й уночi будеш?». Вона не знала, чи в ii животi хлопчик, чи дiвчинка, чи справдi iнше. Знала лише, що це дитя дуже хоче народитися.

«Тiльки припини пробивати собi шлях назовнi, гаразд?»

Детектив жбурнула сумочку й ключi на кухонний стiл, скинула черевики бiля дверей, повiсила блейзер на стiлець. Два днi тому ii чоловiк Гебрiел поiхав до Монтани разом з командою ФБР розслiдувати справу военiзованих складiв зброi. Тепер iхня квартира знову поверталась д

Страница 18

того ж стану затишноi анархii, який панував тут до iхнього одруження. До того, як Гебрiел переiхав до неi i встановив якусь подобу дисциплiни. Нехай колишнiй морпiх наводить порядки, розставляючи каструлi й пательнi за розмiром.

У спальнi Джейн глянула на свое вiдображення в дзеркалi. Ледве впiзнала себе – круглощока, з вигнутою спиною, черево кулею стирчить над легiнсами для вагiтних. «Коли я зникла? – подумала вона. – Чи я досi тут, схована десь у цьому спотвореному тiлi?». Вона роздивлялася чуже вiдображення, згадуючи, яким пласким колись був ii живiт. Їi не тiшило те, як надулося обличчя, як щоки розцвiли дитячим рум’янцем. Гебрiел називав це сяйвом вагiтностi, намагаючись переконати дружину, що вона не схожа на лискучу самицю кита. «Та жiнка – не я, – подумала вона. – Це не коп, який вибивае дверi та арештовуе злочинцiв».

Рiццолi впала на лiжко горiлиць i розкинула руки на матрацi, наче птаха в польотi. Простирадла зберiгали запах Гебрiела. «Менi тебе бракуе». Не таким мав бути iхнiй шлюб. Двi кар’ери, двое трудоголiкiв. Гебрiел у дорозi, вона – сама в цiй квартирi. Але ж детектив вiд початку знала, що буде непросто. Що буде чимало таких вечорiв, коли його або ж ii робота триматиме iх далеко одне вiд одного. Вона подумала, чи не зателефонувати йому знову, але вони вже двiчi говорили зранку, а вона й так чималу частину своеi заробiтноi платнi витрачала на телефон.

Та й до дiдька з цим.

Джейн перекотилася на бiк, зiштовхнула себе з лiжка i вже потяглася до телефону, що лежав на столику поряд, як вiн раптово задзвонив. Налякана, вона подивилася, хто б це мiг бути. Номер незнайомий – не Гебрiел.

Вона вiдповiла.

– Алло?

– Детектив Рiццолi? – спитав чоловiчий голос.

– Так, це я.

– Вибачте за пiзнiй дзвiнок. Я тiльки ввечерi приiхав до мiста i…

– Перепрошую, хто це?

– Детектив Баллард, полiцiя Ньютона. Я так розумiю, що ви – головний слiдчий у справi про вчорашню стрiлянину в Бруклайнi. З жертвою на iм’я Анна Джессоп.

– Так, я.

– Минулого року в мене була справа, стосувалася жiнки на iм’я Анна Джессоп. Не знаю, чи це та сама людина, але…

– Ви сказали, що ви з полiцii Ньютона?

– Так.

– Ви змогли б упiзнати мiс Джессоп? Якби побачили тiло?

Мовчання.

– Здаеться, я мушу. Мушу переконатися, що це вона.

– І якщо це так?

– Тодi я знаю, хто ii вбив.



Ще до того, як детектив Рiк Баллард дiстав посвiдчення особи, можна було здогадатися, що вiн коп. Коли Рiццолi ввiйшла до холу управлiння судово-медичноi експертизи, вiн негайно пiдвiвся, наче хотiв стати струнко. Очi дивилися вiдверто, кришталево-блакитнi, каштанове волосся консервативно коротко пiдстрижене, сорочка випрасувана по-вiйськовому охайно. Була в ньому та ж спокiйна схильнiсть до командування, що й у Гебрiела, та сама твердiсть у поглядi, яка наче говорила: «У важку хвилину можеш на мене розраховувати». Вiд цього на мить промайнуло бажання знову бути стрункою та привабливою. Вони потиснули руки одне одному, Рiццолi подивилася на його посвiдчення, вiдчуваючи, що вiн вивчае ii обличчя.

«Точно коп».

– Ви готовi до цього? – запитала його вона. Баллард кивнув, i вона перевела погляд на секретарку. – Доктор Брiстол унизу?

– Вiн зараз закiнчуе аутопсiю. Сказав, що зустрiне вас там.

Вони спустилися лiфтом до пiдвалу й увiйшли до передпокою моргу, де в шафках зберiгалися запаси бахил, масок та паперових чепчикiв. У велике вiкно вони бачили залу для розтинiв, де доктор Брiстол iз Йошимою працювали з сухорлявим сивим чоловiком. Брiстол помiтив iх крiзь скло й привiтно помахав рукою.

– Ще десять хвилин! – гукнув вiн.

– Ми зачекаемо, – кивнула Рiццолi.

Брiстол саме надрiзав скальп. Тепер вiдтягував його вперед над кiсткою, спотворюючи обличчя.

– Ненавиджу цю частину, – сказала детектив. – Коли вони псують обличчя. Решту ще можна витримати.

Баллард не сказав анi слова. Джейн глянула на нього й побачила, що його спина скам’янiла, а на обличчi зацiпенiв похмуро мужнiй вираз. Вiдколи вiн не був детективом вiддiлу вбивств, певно, йому не часто випадало вiдвiдати морг, i процедура, яка нинi вiдбувалася за вiкном, мала видаватися йому жахливою. Рiццолi згадала своi першi вiдвiдини моргу, коли вона була кадетом полiцii – вони прийшли групою з академii, i вона була единою жiнкою з шiстьох м’язистих кадетiв, котрi височiли над нею, мов вежi. Усi чекали, що дiвчина виявиться найбiльш делiкатною, що це вона вiдвертатиметься пiд час розтину. Але Рiццолi зайняла мiсце в центрi, попереду, i за всю процедуру жодного разу не здригнулася. Та один з хлопцiв, найдужiший iз них, зблiд i впав на найближчий стiлець. Цiкаво, чи з Баллардом буде так само. Його шкiра пiд флуоресцентними лампами стала хворобливо блiдою.

У кiмнатi для аутопсii Йошима почав розпилювати череп. Схоже, дзижчання пилки об кiстку було для Балларда занадто нестерпним. Вiн вiдвернувся, натомiсть зосередив погляд на ящиках рукавичок рiзних розмiрiв, вишикуваних на полицi. Рiццолi було трохи його шкода. Такому сильному хлопцевi, я

Страница 19

Баллард, мало здатися принизливим показати дiвчинi-копу, що в нього вгинаються колiна.

Вона пiдштовхнула до нього стiлець, узяла один собi. Зiтхнула, сiдаючи.

– Менi нинi не вдаеться довго втриматися на ногах.

Коп теж сiв i, здавалося, з полегшенням звернув увагу на щось iнше, окрiм завивання пилки.

– Це ваш перший? – запитав вiн, указуючи на ii живiт.

– Ага.

– Хлопчик чи дiвчинка?

– Не знаю. Ми будемо однаково радi.

– Я теж так подумав, коли моя дочка народилася. По десять пальцiв на руках i на ногах – i цього достатньо…

Вiн замовк, ковтнув слину, а пилка продовжувала завивати.

– І скiльки зараз вашiй дочцi? – запитала Рiццолi, вiдвертаючи його увагу.

– О, чотирнадцять, а так наче тридцять. Нам iз нею не до смiху.

– Складний вiк для дiвчат.

– Бачите, скiльки в мене сивини?

Рiццолi засмiялася.

– Моя мама так робила. Показувала собi на голову й казала: «Оця сивина – твоя робота». Мушу визнати, я в чотирнадцять рокiв була не найприемнiшою людиною. Це все вiк.

– Ну, у нас теж не все добре. Ми з дружиною минулого року розiйшлися, i Кейтi смикае в рiзних напрямках. Двое батькiв, якi працюють, два будинки.

– Це, певно, важко для дитини.

Завивання кiстковоi пилки милосердно припинилося. Рiццолi бачила у вiкно, як Йошима зняв верхiвку черепа. Бачила, як Брiстол вивiльнив звiдти мозок, обережно обома руками дiстав iз черепа. Баллард у вiкно не дивився, зосередився на Рiццолi.

– Це важко, так? – сказав вiн.

– Що саме?

– Працювати копом. У вашому станi.

– Принаймнi зараз нiхто не чекае, що я вибиватиму дверi.

– Моя дружина була новобранцем, коли завагiтнiла.

– У полiцii Ньютона?

– У Бостонi. Їi хотiли зняти з патрулювання. Вона сказала, що вагiтнiсть – ii перевага. Так порушники поводяться ввiчливiше.

– Порушники? Зi мною вони ввiчливими не бувають.

У сусiднiй кiмнатi Йошима зашивав розрiз на тiлi – похмурий кравець iз голкою та кетгутом[8 - Кетгут – нитки, виготовленi зi сполучноi тканини, яку одержують iз серозного шару кишечника великоi рогатоi худоби чи м’язового шару (або пiдслизовоi оболонки) кишечника овець.], який скрiплював не тканину, а плоть. Брiстол зняв рукавички, помив руки i з гуркотом вивалився до своiх вiдвiдувачiв.

– Вибачте за затримку. Знадобилося бiльше часу, нiж я розраховував. Хлоп мав пухлини по всiй черевнiй порожнинi, а до лiкаря так i не пiшов. Тож отримав зустрiч зi мною. – Вiн простягнув товсту, досi мокру руку, вiтаючись iз Баллардом. – Детективе, приiхали поглянути на наше вогнепальне поранення?

Рiццолi побачила, як спохмурнiв Баллард.

– Детектив Рiццолi мене попросила.

Брiстол кивнув.

– Ну то ходiмо. Вона в холодильнику.

Патологоанатом провiв iх через лабораторiю для розтинiв до великоi морозильноi кiмнати. Вона була схожа на звичний промисловий холодильник для м’яса, зi шкалою температури та масивними дверима з неiржавноi сталi. Бiля них висiла дошка з реестрацiею надходжень. Ім’я лiтнього чоловiка, розтин якого Брiстол щойно закiнчив, уже було в списку – надiйшов о двадцять третiй годинi. Нiхто не захотiв би потрапити до такого реестру.

Брiстол вiдчинив дверi, з них випливло кiлька хмаринок конденсату. Вони ввiйшли всередину, i вiд запаху охолодженого м’яса Рiццолi ледь не вивернуло. Вагiтнiсть позбавила ii здатностi переносити неприемнi запахи. Навiть натяк на гниття змушував ii бiгти до найближчого вмивальника. Цього разу iй вдалося стримати нудоту i вона з похмурою рiшучiстю дивилася на ряд каталок у морозильнику. На них лежало п’ять мiшкiв для трупiв, iхнiй умiст надiйно приховував бiлий пластик.

Брiстол пройшовся вздовж цього ряду, роздивляючись ярлики. Зупинився бiля четвертого.

– Ось наша дiвчинка, – мовив вiн i розстiбнув мiшок, вiдкриваючи верхню половину тулуба з уже зашитим Y-подiбним розрiзом. Ще одна робота Йошими.

Коли пластик розкривався, Рiццолi дивилася не на мертву жiнку, а на Рiка Балларда. Вiн не зводив очей iз тiла й мовчав. Здавалося, що, побачивши Анну Джессоп, вiн застигнув на мiсцi.

– Ну? – спитав Брiстол.

Баллард клiпнув, наче виходячи з трансу. Видихнув.

– Це вона, – прошепотiв вiн.

– Ви абсолютно впевненi?

– Так. – Детектив ковтнув. – Що сталося? Що ви знайшли?

Брiстол глянув на Рiццолi – мовчазний запит, чи можна видати iнформацiю. Вона кивнула.

– Один пострiл у лiву скроню, – мовив судмедексперт, показуючи на вхiдний отвiр на головi. – Сильне пошкодження лiвоi скроневоi та обох тiм’яних часток вiд внутрiшньочерепного рикошету. Сильна внутрiшньочерепна кровотеча.

– Це едина рана?

– Саме так. Дуже швидко, дуже дiево.

Баллард перевiв погляд на торс. На груди – не надто дивна чоловiча реакцiя перед оголеною молодою жiнкою, однак Рiццолi вона стурбувала. Мертва чи жива, Анна Джессоп мала право на свою гiднiсть. Детектив вiдчула полегшення, коли Брiстол звичним рухом застiбнув мiшок, повертаючи загиблiй право на приватнiсть.

Вони вийшли з холодильника, Брiстол зачинив за ними важкi дверi.

– Ви знаете ii родичiв? – з

Страница 20

питав вiн. – Кого нам треба повiдомити?

– Немае нiкого, – сказав Баллард.

– Ви впевненi?

– У неi немае живих… – Його голос раптово обiрвався. Вiн завмер, дивлячись через вiкно в лабораторiю для аутопсii.

Рiццолi повернулась, глянути, на що ж вiн так дивиться, й одразу зрозумiла, що привернуло його увагу. До лабораторii щойно ввiйшла Мора Айлс iз конвертом, повним рентгенiвських знiмкiв. Вона пiдiйшла до негатоскопа, прикрiпила знiмки до нього й увiмкнула одну лампу. Поки жiнка розглядала знiмки розтрощених кiсток кiнцiвки, вона не знала, що на неi теж дивляться. Що три пари очей витрiщаються на неi через вiкно.

– Хто це? – пробелькотiв Баллард.

– Це один iз наших експертiв, – вiдповiв Брiстол. – Доктор Мора Айлс.

– Їхня схожiсть лякае, правда ж? – завважила Рiццолi.

Баллард шоковано похитав головою.

– Я на мить подумав…

– Як i всi ми, коли вперше побачили жертву.

Мора в сусiднiй кiмнатi поклала знiмки назад до конверта й вийшла з лабораторii, так i не дiзнавшись, що за нею спостерiгали. «Як це просто – переслiдувати когось, – подумала Рiццолi. – Немае нiякого шостого чуття, яке казало б нам, коли на нас хтось дивиться. Ми не вiдчуваемо погляду на своiй спинi, тiльки коли вiн робить крок, розумiемо, що вiн там був».

Вона розвернулася до Балларда.

– Гаразд, ви побачили Анну Джессоп. Пiдтвердили, що знали ii. Тепер розкажiть нам, ким вона була насправдi.




5


Із задоволенням за кермом. Так говорилося в рекламi, так говорив Двейн, тiльки от Меттi Первiс нинi кермувала цим автомобiлем по Вест Сентрал-стрит без задоволення, зморгуючи сльози i думаючи: «Ти маеш бути на мiсцi. Будь ласка, Двейне, будь там». Але вона не знала, чи це справдиться. Вона тепер стiльки всього не знала про свого чоловiка, наче його мiсце зайняв якийсь чужинець, що майже не звертав на неi уваги. Навiть майже не дивився на неi. «Я хочу повернути чоловiка. Але навiть не знаю, чи втратила його».

Попереду замайорiла вивiска «ПЕРВІС БМВ», Меттi звернула на стоянку, проiхала повз ряд блискучих автiвок, що мали дарувати задоволення за кермом, i помiтила авто Двейна, припарковане бiля входу до виставкового залу.

Поставила машину поряд iз ним i вимкнула двигун. Хвильку посидiла, глибоко дихаючи: очищувальне дихання, як учили на заняттях за методикою Ламейз. На тих заняттях, на якi Двейн припинив ходити мiсяць тому, бо вирiшив, що це марнування часу. «Ти ж будеш народжувати, а не я. Що менi там робити?»

Ой, забагато глибокого дихання. Меттi раптом запаморочилося в головi, вона схилилася до керма. Випадково натиснула на клаксон i здригнулася, коли вiн голосно заревiв. Жiнка визирнула з вiкна й побачила, що один iз механiкiв дивиться на неi. На Двейнову дружину-iдiотку, яка розсигналилася тут знiчев’я. Вона зашарiлася, прочинила дверi авто, вивiльнила величезний живiт iз-за керма й увiйшла до виставкового залу.

Усерединi стояв аромат шкiри та воску для глянсування автомобiлiв. Двейн називав цей бенкет запахiв афродизiаком для чоловiкiв, а Меттi вiд нього зараз стало хiба що млосно. Вона зупинилася помiж сексапiльних сирен: нових моделей цього року. Самi вигини й хром сяють у свiтлi прожекторiв – чоловiк душу занапастити в цьому залi може. Проведе рукою по боцi кольору синiй металiк, задивиться надто довго на свое ж вiдображення в лобовому склi i починае бачити своi мрii. Бачити чоловiка, яким мiг би стати, якби тiльки мав одну з цих автiвок.

– Мiсiс Первiс?

Меттi розвернулася й побачила, що iй привiтно махае Барт Тейер, один iз продавцiв ii чоловiка.

– О, привiт, – мовила вона.

– Двейна шукаете?

– Так. Де вiн?

– Здаеться, ем… – Барт кинув погляд на кабiнети в дальньому кiнцi залу. – Я подивлюся.

– Нiчого, я сама його знайду.

– Нi! Тобто, давайте краще я, гаразд? Вам треба сiсти, вiдпочити. У вашому станi не можна забагато стояти на ногах.

Навiть смiшно чути таке вiд Барта: у нього черево бiльше, нiж у неi. Меттi вичавила з себе усмiшку.

– Я всього лиш вагiтна, Барте. Не скалiчена.

– То коли великий день?

– За два тижнi. Принаймнi ми так думаемо – тут не вгадаеш.

– Оце точно. Мiй перший син не хотiв вилазити. Народився на три тижнi пiзнiше i вiдтодi всюди запiзнюеться. – Продавець iй пiдморгнув. – Пiду пошукаю вам Двейна.

Меттi дивилася, як Барт iде до кабiнетiв. Трохи пройшла за ним – так, щоб побачити, як вiн стукае в Двейновi дверi. Вiдповiдi не було, постукав ще раз. Нарештi дверi вiдчинилися, Двейн висунув голову i налякано здригнувся, помiтивши дружину, яка замахала йому з виставкового залу.

– Можна з тобою поговорити? – гукнула вона.

Двейн вийшов iз кабiнету, зачинив за собою дверi. Рiзко спитав:

– Що ти тут робиш?

Барт перевiв очi з одного на iншу. Повiльно почав вiдходити до виходу:

– Ем, Двейне, я сходжу вип’ю кави.

– Так, так, – пробуркотiв Двейн. – Байдуже.

Продавець зник. Чоловiк з дружиною подивилися одне на одного.

– Я на тебе чекала, – сказала Меттi.

– Що?

– Мiй прийом у гiнеколога, Двейне. Ти сказав, що

Страница 21

рийдеш. Лiкар Фiшмен чекав двадцять хвилин, а тодi чекати було вже нiкуди. Ти пропустив УЗД.

– О. Господи, я забув. – Чоловiк провiв рукою по темному волоссю, пригладив його. Завжди труситься над своею зачiскою, над сорочкою, над краваткою. Вiн любив говорити: «Коли маеш справи з продукцiею високого класу, мусиш сам цьому вiдповiдати». – Вибач.

Меттi розкрила сумочку, дiстала знiмок.

– Хочеш хоча б на знiмку побачити?

– Що це?

– Це наша донька. Знiмок УЗД.

Вiн глянув на картинку, знизав плечима.

– Тут не дуже щось i видно.

– Отут видно ручку, а там – нiжка. Якщо придивитися, навiть личко майже видно.

– Ну круто. – Вiн вiддав дружинi знiмок. – Удома буду трохи пiзнiше, гаразд? Близько шостоi приiде клiент для тест-драйву. Повечеряю сам.

Жiнка поклала УЗД у сумочку й зiтхнула.

– Двейне…

Вiн швидко дзьобнув ii у чоло.

– Я тебе проведу. Ходiмо.

– А ми не можемо зараз вийти на каву чи ще кудись?

– У мене клiенти.

– Але ж у виставковому залi нiкого немае.

– Меттi, будь ласка. Дай менi попрацювати, добре?

Дверi Двейнового кабiнету раптом вiдчинилися. Меттi швидко озирнулася: довготелеса бiлявка перебiгла через коридор до iншого кабiнету.

– Хто це?

– Хто?

– Жiнка, яка була в тебе в кабiнетi?

– А. Вона? – чоловiк прокашлявся. – Новенька. Я вирiшив, що нам у продажах потрiбна жiнка. Ну, знаеш, щоб команда була рiзноманiтнiша. Виявилося, що вона справжнiй скарб. Минулого мiсяця продала бiльше авто, нiж Барт, а це про щось та й свiдчить.

Меттi дивилася на зачиненi дверi кабiнету Двейна й думала: «Ось коли все почалося. Минулого мiсяця. Тодi мiж нами все змiнилося, тодi у Двейновому тiлi опинився чужинець».

– Як ii звати? – запитала вона.

– Слухай, менi справдi треба працювати.

– Я просто хочу знати, як ii звати.

Вона подивилася на чоловiка i тоi ж митi побачила в його очах чисту провину, яскраву, мов неон.

– Господи… – Вiн вiдвернувся. – Нащо менi все це.

– Ем, мiсiс Первiс? – То був Барт, гукав вiд входу до виставкового залу. – Ви знали, що у вас колесо спустило? Механiк щойно менi показав.

Жiнка здивовано подивилася на продавця.

– Нi. Я… Я не знала.

– Як можна не помiтити, що в тебе спустило колесо? – запитав Двейн.

– Може, воно… Ну, менi здалося, що воно трохи неповоротке, але…

– Бути цього не може.

Двейн уже йшов до дверей. «Йде вiд мене, як завжди, – подумала Меттi. – А тепер ще й злиться. Чому у всьому раптом стала винна я?»

Вони з Бартом пiшли слiдом за ним. Двейн зiгнувся бiля заднього правого колеса й хитав головою.

– Уявляеш, як можна було цього не помiтити? – заговорив вiн до Барта. – Ти подивися на шину! Вона ж пошматувала цю бiсову шину!

– Бувае, – вiдповiв Барт, глянувши на Меттi спiвчутливо. – Слухай, попрошу Еда замiнити. Нiчого страшного.

– Та ти на обiд подивися, вiн зiпсутий. Як думаеш, скiльки миль вона отак проiхала? Як можна бути такою тупою?

– Та годi тобi, Двейне, – вступився Барт. – Нiчого страшного.

– Я не знала, – мовила Меттi. – Вибач.

– Ти ще вiд лiкаря отак iхала? – Двейн глянув на неi через плече, i лють, яку жiнка побачила в його очах, ii налякала. – Замрiялася, чи як?

– Двейне, я не знала.

Барт поплескав шефа по плечу.

– Полегше трохи, га?

– А ти взагалi сюди не лiзь, – огризнувся Двейн.

Продавець примирливо пiдняв руки й вiдступив.

– Гаразд, гаразд.

Кинув останнiй погляд на Меттi, наче промовив: «Щасти тобi, дорогенька», i пiшов геть.

– Це всього лише шина, – сказала Меттi.

– Вiд тебе всю дорогу мали iскри летiти. Як думаеш, скiльки народу бачило, що ти отак iдеш?

– А це важливо?

– Алло! Це ж беха. Коли ти за кермом такого авто, ти – частина iмiджу. Люди бачать цей автомобiль i чекають, що його водiй розумнiший, стильнiший за iнших. А ти тут брязкаеш голим обiдком, руйнуеш образ. Вiд цього всi решта водiiв бумерiв мають гiрший вигляд. Вiд цього я маю гiрший вигляд.

– Це всього лише шина.

– Годi вже це повторювати.

– Але ж це правда.

Двейн презирливо пирхнув, пiдвiвся.

– Я здаюся.

Меттi ковтала сльози.

– Рiч же не в шинi. Так, Двейне?

– Що?

– Ця сварка через нас. У нас з тобою щось не так.

Його мовчання робило ситуацiю ще гiршою. Вiн не дивився на неi – вiдвернувся до механiка, який саме крокував до них.

– Гей, – гукнув вiн. – Барт сказав менi, тут шину замiнити треба.

– Так, розберися з цим, гаразд?

Увага Двейна перейшла до «Тойоти», яка щойно заiхала на стоянку. З неi вийшов чоловiк, став оглядати одну з «БМВ», схилився до дилерськоi налiпки на склi. Двейн пригладив волосся, смикнув краватку й рушив до потенцiйного покупця.

– Двейне? – звернулася до нього Меттi.

– У мене тут клiент.

– Але ж я твоя дружина.

Вiн розвернувся до неi, подивився несподiвано, шокуюче отруйно.

– Не. Тисни. Меттi.

– Що менi зробити, щоб привернути твою увагу? – крикнула вона. – Купити в тебе авто? Це я маю зробити? Бо я не знаю, як iнакше. – Голос у неi зламався. – Я не знаю, як iнакше.

– То, мо

Страница 22

е, просто припини. Бо я бiльше не бачу в цьому сенсу.

Меттi дивилася, як чоловiк iшов геть. Як вiн зупинився, розвернув плечi, усмiхнувся. Голос у нього був теплий, дружнiй, коли вiн гучно привiтав нового клiента.

– Мiсiс Первiс? Мем?

Вона клiпнула очима. Озирнулася на механiка.

– Менi потрiбнi вашi ключi, якщо ви не проти. Треба завезти ii в гараж, надiти шину.

Вiн простягнув вимазану мастилом руку.

Меттi без жодного слова вiддала йому зв’язку ключiв i знову розвернулася до Двейна. Але вiн i не глянув на неi. Наче вона невидима. Наче вона – нiщо.

Вона майже не пам’ятала, як доiхала додому.

Оговталася за кухонним столом, досi з ключами в руках, перед стосом пошти на столi. Зверху лежав рахунок за кредитною карткою, адресований мiстеру й мiсiс Двейн Первiс. Мiстер та мiсiс. Меттi згадала, як ii вперше назвали мiсiс Первiс, i те, як ii потiшило це iм’я. Мiсiс Первiс, мiсiс Первiс.

Мiсiс Нiхто.

Ключi впали на пiдлогу. Вона опустила голову на складенi руки й заплакала. Плакала, поки зсередини ii штовхала дитинка, плакала, поки не заболiло горло й пошта не змокла вiд ii слiз.

«Я хочу повернути його таким, яким вiн був. Коли любив мене».

Крiзь власнi нерiвнi схлипування жiнка почула, як завищали дверi. Звук iшов з гаража. Вона пiдняла голову, у грудях розквiтла надiя.

«Вiн удома! Вiн приiхав додому, щоб вибачитися».

Меттi пiдвелася так рвучко, що стiлець упав додолу. У головi паморочилося, вона вiдчинила дверi й увiйшла до гаража. Стояла в пiтьмi, ошелешена, клiпаючи очима. У гаражi стояло тiльки ii авто.

– Двейне? – промовила вона.

Краем ока помiтила смугу свiтла: дверi надвiр були зачиненi нещiльно. Меттi перейшла через гараж, щоб замкнути iх. Саме зачинила, коли почула, як за ii спиною на пiдлогу впав м’яч, i завмерла з переляканим серцем. Бо тiеi ж митi усвiдомила, що вона тут не сама.

Меттi розвернулася. На пiвдорозi ii охопила темрява.




6


З яскравого полуденного сонця Мора вступила до прохолодних сутiнкiв церкви Богородицi Божественного Свiтла. Певну мить вона могла розгледiти хiба що тiнi, нечiткi обриси лав та силует самотньоi парафiянки, яка сидiла попереду, схиливши голову. Мора прослизнула за одну з лав, сiла. Дозволила тишi огорнути себе, поки очi призвичаювалися до тьмяного освiтлення. У вiтражному вiкнi над головою, яке сяяло насиченими, похмурими кольорами, жiнка з пишним кучерявим волоссям з обожнюванням дивилася на дерево, на якому висiло криваво-червоне яблуко. Єва в райському саду. Жiнка як спокусниця, звабниця. Руйнiвниця. Поки Мора дивилася в це вiкно, iй стало якось неспокiйно, i вона перевела погляд далi. Хоч i вихована батьками-католиками, вона не почувалася в церквi як удома. Дивилася на образи святих мученикiв у рамах вiкон i знала: хоч вони нинi шануються як святi, будучи плоттю й кров’ю за життя, вони не могли жити бездоганно. Час, проведений ними на землi, безперечно був заплямований грiхами, помилками й дрiбними пристрастями. Вона краще, нiж багато хто з людей, знала, що людям не властива досконалiсть.

Мора пiдвелася, розвернулася до проходу й завмерла. Там стояв отець Брофi i свiтло вiтражiв кольоровою мозаiкою лежало в нього на обличчi. Вiн пiдiйшов так тихо, що вона й не почула, а тепер вони дивилися одне одному в обличчя, i жоден не наважувався порушити мовчання.

– Сподiваюся, ти ще не йдеш, – нарештi мовив священик.

– Я всього на кiлька хвилин зайшла, подумати.

– Тодi я радий, що застав тебе тут. Хочеш поговорити?

Вона кинула погляд на заднi дверi, наче обдумуючи втечу, тодi зiтхнула.

– Так, здаеться, хочу.

Жiнка з першого ряду розвернулася й спостерiгала за ними. Що ж вона бачила? Вродливого молодого священика. Привабливу жiнку. Напружене перешiптування пiд поглядами святих.

Схоже, отцю Брофi було так само нiяково, як i Морi. Вiн глянув на ту жiнку й сказав:

– Поговорити можна й деiнде.



Вони прогулювалися парком Джамайка Рiвервей, затiненою стежиною над водою. Цiеi теплоi пообiдньоi пори iм довелося дiлити парк iз бiгунами, велосипедистами, матерями з вiзочками. У такому публiчному мiсцi священик, який розмовляе зi стурбованою парафiянкою, навряд чи дав би пiдставу для плiток. «У нас усе завжди мусить бути саме так, – подумала Мора, коли вони пiрнули пiд розлогi гiлки верби. – Без натяку на скандал, щоб i не пахло грiхом. Понад усе я хочу вiд нього того, чого вiн не може менi дати. І все одно я тут».

«Ми обое тут».

– Я все думав, коли ж ти до мене зайдеш, – сказав отець Брофi.

– Я хотiла. Тиждень був непростий. – Мора зупинилася, дивлячись на рiчку. Гамiр транспорту з дороги неподалiк забивав дзюрчання води. – Я нинi гостро вiдчуваю свою смертнiсть.

– А ранiше не вiдчувала?

– Не настiльки. Коли я минулого тижня спостерiгала за тiею аутопсiею…

– Ти iх стiльки бачиш.

– І не просто бачу, Денiеле. Я iх роблю. Я тримаю скальпеля в руцi, я рiжу. Майже щодня займаюся цим на роботi, i мене це нiколи не турбувало. Може, це значить, що я втратила свою людянiсть. Стала та

Страница 23

а вiдсторонена, що навiть не розумiю, що рiжу людську плоть. Але коли я спостерiгала за розтином того дня, вiн став чимось особистим. Я дивилася на неi й бачила на столi себе. Тепер не можу навiть узятися за ножа, не думаючи про неi. Про те, яким могло бути ii життя, що вона вiдчувала, про що думала, коли… – Мора замовкла, зiтхнула. – Менi важко повертатися до роботи. От i все.

– Це справдi потрiбно?

Збентежена запитанням, жiнка подивилася на священика.

– Хiба в мене е вибiр?

– Говориш так, наче ти в рабствi.

– Це моя робота. Те, що я вмiю робити добре.

– Не надто переконлива причина. То чому ти це робиш?

– А чому ти – священик?

Тепер настала черга Денiела бути збентеженим. Вiн замислився, завмер поруч iз нею; тiнь верби трохи приглушила блакить його очей.

– Я так давно зробив цей вибiр, – мовив вiн. – Бiльше про нього й не думаю. І не ставлю пiд сумнiв.

– Ти мусив мати вiру.

– Я досi вiрю.

– І цього достатньо?

– А ти справдi думаеш, що потрiбна тiльки вiра?

– Нi, звiсно ж, нi.

Мора розвернулася й рушила з мiсця стежиною, поцяткованою сонцем i тiнню. Боялася зустрiти його погляд, боялася, що вiн забагато побачить у неi в очах.

– Інодi добре вiч-на-вiч зустрiтися зi своею смертнiстю, – сказав священик. – Це змушуе переосмислити життя.

– Я цього не хочу.

– Чому?

– У мене не дуже добре iз самоаналiзом. Заняття з фiлософii мене бiсили – стiльки запитань без вiдповiдей. А от фiзику та хiмiю я розумiла. Вони мене втiшали, бо навчали впорядкованих принципiв, якi можна вiдтворити. – Вона замовкла, провела поглядом молоду жiнку на роликових ковзанах, яка штовхала перед собою немовля у вiзочку. – Не люблю те, чого не можна пояснити.

– Так, знаю. Ти завжди прагнеш розв’язувати рiвняння. Тому тобi так важко впоратися з убивством цiеi жiнки.

– Це питання без вiдповiдi. Саме те, що я ненавиджу.

Мора сiла на дерев’яну лаву, за якою розгортався рiчковий краевид. Денне свiтло поступово згасало, збиралися тiнi, у яких вода здавалася чорною. Отець Брофi сiв поряд iз нею, i хоч вони не торкалися один одного, вона так ясно усвiдомлювала його близьку присутнiсть, що майже вiдчувала голою рукою жар його тiла.

– Детектив Рiццолi нiчого про справу не розповiдала?

– Не те, щоб вона тримала мене в курсi справ.

– А ти на це сподiвалася?

– Нi, як коп вона не стала б цього робити.

– А як подруга?

– У тому-то й рiч. Я думала, що ми з нею справдi друзi. Але вона так мало менi розповiла.

– Вона тут не винна. Жертву знайшли бiля твого дому. Вона, певно, питае себе…

– Що, чи не пiдозрювана я?

– Або ж чи не мала ти бути жертвою. Ми всi того вечора так i подумали. Що в тому авто була ти. – Денiел дивився на воду. – Ти сказала, що не можеш не думати про ту аутопсiю. Що ж, я не можу припинити думати про той вечiр, про те, як стояв на вулицi в оточеннi патрульних авто й не мiг повiрити, що це вiдбуваеться насправдi. Вiдмовлявся вiрити.

Вони обое мовчали. Перед ними текла темна рiка, за ними – рiка автомобiлiв.

Раптом Мора запитала:

– Повечеряеш сьогоднi зi мною?

Отець Брофi вiдповiв не вiдразу, i вiд його вагань жiнка присоромлено зашарiлася. Що за безглузде запитання. Вона хотiла забрати своi слова назад, переграти останнi шiстдесят секунд. Значно краще було б просто попрощатися й пiти геть. А вона натомiсть бовкнула це необдумане запрошення, яке, як вони обое знали, йому не варто було приймати.

– Вибач, – пробелькотiла вона. – Здаеться, це не дуже хороша…

– Так, – вiдповiв Денiел. – З радiстю.



Вона нарiзала томати до салату, рука з ножем трохи тремтiла. На плитi побулькувала каструлька, випромiнювала аромати курятини й червоного вина. Проста, знайома страва, яку вона могла готувати, не зазираючи до рецепту, не задумуючись. Із бiльш складними стравами не впоралася б, бо повнiстю зосередилася на чоловiковi, який зараз наливав у два бокали «Пiно Нуар».

Один бокал вiн поставив на стiл бiля неi.

– Я можу ще щось зробити?

– Анiчогiсiнько.

– Може, заправку? Чи помити салат?

– Я тебе запросила не для того, щоб змушувати працювати. Просто подумала, що тут буде зручнiше, нiж в ресторанi, там забагато людей.

– Ти, певно, втомилася постiйно бути на людях, – мовив вiн.

– Я бiльше турбувалася за тебе.

– Навiть священики iдять у ресторанах, Моро.

– Нi, я мала на увазi… – Вона вiдчула, як шарiеться, i повернулася до томатiв.

– Гадаю, людям стало б цiкаво. Якби вони побачили нас разом.

Вiн пильно подивився на неi. Тишу порушував тiльки стукiт ножа об кухонну дошку. «Що можна зробити зi священиком на кухнi? – подумала вона. – Попросити його благословити iжу?». Жоден iнший чоловiк не змушував ii почуватися такою нiяковою, такою приземленою, повною недолiкiв. «А в тебе якi недолiки, Денiеле?» Вона переклала нарiзанi томати до салатницi, полила оливковою олiею та бальзамiчним оцтом. «Цей бiлий комiрець дае тобi iмунiтет до спокуси?»

– Принаймнi дозволь менi нарiзати огiрок, – сказав вiн.

– Розслабитися ти не мо

Страница 24

еш, так?

– Не можу лiнуватися, поки iншi працюють.

Вона засмiялася.

– Ласкаво прошу до нашого клубу.

– То клуб безнадiйних трудоголикiв? Бо в ньому я – один iз засновникiв. – Вiн витягнув ножа iз дерев’яноi пiдставки й узявся нарiзати огiрок, вивiльнивши його свiжий лiтнiй аромат. – Якщо мусиш допомагати батькам iз п’ятьма братами й сестрою, iнакше не виходить.

– Вас у родинi було семеро? Боже.

– Думаю, батько теж так казав, коли чув, що ще одне на пiдходi.

– І де твое мiсце у сiмцi?

– Номер четвертий. Посерединi. Якщо вiрити психологам, це робить мене природженим посередником, тим, хто завжди намагаеться всiх примирити. – Вiн глянув на неi з усмiшкою. – А ще це означае, що я вмiю дуже швидко приймати душ.

– І як з дитини номер чотири ти став священиком?

Вiн знову опустив очi на дошку.

– Як ти могла здогадатися – то довга iсторiя.

– Яку ти не хочеш розповiдати?

– Для тебе моi причини, певно, будуть нелогiчними.

– Насправдi цiкаво, як найважливiшi в життi рiшення зазвичай бувають найменш логiчними. Наприклад, вибiр людини, з якою одружуешся. – Вона вiдпила трохи вина, знову поставила бокал на стiл. – Я точно не змогла б обгрунтувати свiй шлюб, використовуючи логiку.

Вiн глянув на неi.

– Хiть?

– Слушне визначення. Так я зробила найбiльшу в життi помилку. Поки що найбiльшу.

Вона вiдпила ще трохи вина. «А ти мiг би стати наступною великою помилкою. Якби Бог хотiв, щоб ми були чемнi, то не створював би для нас спокуси».

Вiн пересипав нарiзаний огiрок до салатницi, промив нiж. Поки стояв бiля раковини, спиною до неi, вона вивчала його високу, струнку поставу марафонського бiгуна. «І чому я маю проходити через це? – запитала вона себе. – Стiльки чоловiкiв могли мене привабити, чому обов’язково вiн?»

– Ти питала, чому я став священиком.

– То чому?

Вiн розвернувся до неi.

– Моя сестра захворiла на лейкемiю.

Спантеличена, вона не знала, що сказати. Усi слова здавалися недоречними.

– Софi було шiсть рокiв. Наймолодша в родинi, едина дiвчинка. – Вiн зняв рушник iз вiшака, витер руки й охайно повiсив його назад, не поспiшаючи, немов зважував своi наступнi слова. – Гостра лiмфоцитарна лейкемiя. Гадаю, можна назвати таку вдалою, якщо лейкемiя взагалi може бути вдала.

– Хороший прогноз для дiтей, рiвень виживання – вiсiмдесят вiдсоткiв.

То була правда, але вона одразу ж пожалкувала про своi слова. Така логiчна доктор Айлс завжди реагуе на трагедiю корисними фактами й безсердечною статистикою. Це був ii спосiб упоратися з невпорядкованими емоцiями iнших – виступити в ролi науковця. Друг щойно помер вiд раку легень? Родич залишився скалiченим пiсля автомобiльноi аварii? Вона могла процитувати статистичнi данi для кожноi трагедii, знаходячи впевненiсть у твердих, упевнених цифрах. У вiрi в те, що кожне жахiття можна пояснити.

Вона запитала себе, чи пiсля такоi вiдповiдi Денiел не подумае, що вона надто вiдсторонена, може, навiть бездушна. Але вiн наче не образився. Просто кивнув, приймаючи ii статистику так, як вона ii запропонувала – просто як факт.

– Тодi прогнози на п’ять рокiв були не настiльки оптимiстичнi, – мовив вiн. – Коли iй поставили дiагноз, вона була вже дуже хвора. Не можу й передати, якi ми були спустошенi, усi ми. Особливо моя мати. Їi едина дiвчинка. Їi малеча. Менi тодi було чотирнадцять, i саме я взявся доглядати Софi. Попри всю ту увагу, усi пестощi, вона не була балувана. Завжди була наймилiшою дитиною, яку тiльки можна уявити.

Вiн так i не глянув на Мору; опустив очi додолу, наче не хотiв розкривати всю глибину свого болю.

– Денiеле? – мовила вона.

Вiн глибоко вдихнув, випростався.

– Я не знаю, як краще розповiсти про це такому скептику, як ти.

– Що сталося?

– Їi лiкар повiдомив, що хвороба смертельна. У тi часи, коли лiкар висловлював свою думку, вона сприймалася, як Євангелiе. Моi батьки з братами того вечора пiшли до церкви, гадаю – помолитися за диво. Я лишився в лiкарнi, щоб Софi не було самотньо. Вона тодi вже була зовсiм лиса, волосся випало вiд хiмiотерапii. Пам’ятаю, як вона заснула в мене на колiнах. І я молився. Молився годинами, обiцяв Богу всi можливi безумнi речi. Якби вона померла, гадаю, i ноги моеi бiльше в церквi не було б.

– Але вона вижила, – м’яко мовила Мора. Денiел подивився на неi й усмiхнувся.

– Так, вижила. І я виконав усi своi обiцянки. Усi до единоi. Тому що того дня Вiн почув мене. Я не сумнiваюся.

– Де Софi зараз?

– Щасливо одружена, живе в Манчестерi. Двое всиновлених дiтей. – Вiн сiв за стiл навпроти неi. – А я тут.

– Отець Брофi.

– Тепер ти знаеш, чому я зробив такий вибiр.

«Чи ж вiн був правильний?» – хотiла запитати вона, але не стала.

Вони знову наповнили бокали. Мора нарiзала французький хлiб iз хрусткою скоринкою, перемiшала салат. Розклала курятину, що парувала у винi, на тарiлки. Шлях до серця чоловiка пролягае через шлунок – може, саме цього вона намагалася досягнути, цього прагнула? Здобути серце Денiела Брофi?

«Може, я почуваюся без

Страница 25

ечно, коли хочу його, саме тому, що не можу його отримати. Менi до нього не дотягнутися, а отже, вiн не зробить менi так боляче, як Вiктор».

Але ж коли вона виходила за Вiктора, то теж була певна, що вiн не завдасть iй болю.

«Ми нiколи не буваемо такi мiцнi, як нам здаеться».

Вони саме закiнчили iсти, коли в дверi подзвонили, i вони обое заклякли на мiсцi. Хоча вечiр i був цiлком невинний, вони обмiнялися знiяковiлими поглядами, як двое коханцiв, заскочених зненацька.

На ганку Мори стояла Джейн Рiццолi. Лiтня волога перетворила ii чорне волосся на хмару непокiрних кучерiв. Хоча вечiр був теплий, убрана вона була в один iз тих темних брючних костюмiв, якi вдягала на роботу. Зустрiвши ii похмурий погляд, Мора подумала, що це не вiзит увiчливостi. Опустила очi й побачила в руках детектива кейс.

– Вибачте, що турбую вас удома, док, але треба поговорити. Я подумала, що краще нам зустрiтися тут, а не у вас на роботi.

– Це щодо справи?

Рiццолi кивнула. Жоднiй iз них не треба було уточнювати, про яку саме справу йдеться, обидвi знали. Хоча Рiццолi та Айлс поважали одна одну як професiоналок, вони ще не перейшли межу, яка вiддiляла iх вiд затишноi дружби, i зараз дивилися одна на одну дещо нiяково. «Щось сталося, – подумала Мора. – Щось таке, що насторожило ii проти мене».

– Заходьте, будь ласка.

Детектив увiйшла до будинку й зупинилася, вiдчувши аромат iжi.

– Я вiдiрвала вас вiд вечерi?

– Нi, ми щойно закiнчили.

Рiццолi не оминула увагою це «ми». Допитливо глянула на Мору. Почула кроки й обернулася до Денiела, який саме нiс бокали з-пiд вина iз зали до кухнi.

– Добривечiр, детективе! – гукнув вiн.

Рiццолi здивовано клiпнула.

– Отець Брофi.

Вiн продовжив свiй шлях до кухнi, а детектив повернулася до Мори. Хоча вона нiчого не сказала, було зрозумiло, що саме вона подумала. Те ж саме, що спало на думку тiй парафiянцi. «Так, мае поганий вигляд, але нiчого не було. Нiчого, окрiм вечерi й розмови. Якого бiса ти на мене так дивишся?»

– Ну… – промовила Рiццолi, чимало всього вмiстивши в одне це слово.

Вони почули дзенькiт порцеляни й срiбла – Денiел завантажував посудомийну машину. Священик почуваеться як удома на ii кухнi.

– Я б хотiла поговорити наодинцi, якщо можна, – сказала детектив.

– Це обов’язково? Отець Брофi – мiй друг.

– Це й так буде непроста розмова, док.

– Я не можу просто вигнати його звiдси. – Мора замовкла, почувши з кухнi кроки Денiела.

– Менi все одно треба йти, – сказав вiн, глянувши на кейс Рiццолi. – Вам вочевидь треба обговорити справи.

– Саме так, – погодилася Рiццолi.

Священик усмiхнувся Морi.

– Дякую за вечерю.

– Чекай. Денiеле. – Вона вийшла на ганок разом iз ним, зачинила за собою дверi. – Ти не повинен отак iти.

– Вона хоче поговорити з тобою наодинцi.

– Менi так прикро.

– Чому? Це був чудовий вечiр.

– У мене таке вiдчуття, наче тебе виганяють з мого дому.

Вiн потягнувся до ii руки, тепло й заспокiйливо потиснув ii.

– Зателефонуй менi, коли знову захочеш поговорити. Байдуже, о котрiй годинi.

Мора дивилася, як вiн iде до автомобiля, i його чорне вбрання зливаеться з лiтньою нiччю. Коли вiн розвернувся, махаючи iй на прощання, вона зауважила його комiрець – останню бiлу пляму в темрявi.

Повернулася до будинку й побачила, що Рiццолi досi стоiть у коридорi, спостерiгаючи за нею. Звiсно ж, iй цiкаво щодо Денiела. Вона ж не слiпа, побачила, що мiж ними вiдбуваеться щось, окрiм дружби.

– Може, вип’ете чогось? – запитала Мора.

– Це було б чудово. Тiльки щось безалкогольне. – Рiццолi поплескала себе по животу. – Маля надто дрiбне, аби гульбенити.

– Авжеж.

Мора провела гостю коридором, змушуючи себе належно виконувати роль господинi. На кухнi кинула кубики льоду в двi склянки, налила помаранчевого соку. У свiй додала горiлки. Розвернулась, щоб поставити склянки на стiл, i побачила, що детектив дiстала з кейса теку.

– Що це? – запитала вона.

– Може, спершу присядемо, док? Бо те, що я вам зараз розкажу, може вас засмутити.

Мора опустилася на стiлець за столом, Рiццолi зробила те ж саме. Вони сидiли одна навпроти одноi, мiж ними лежала тека. «Скринька таемниць Пандори, – подумала Мора, дивлячись на неi. – Може, я насправдi й не хочу знати, що всерединi».

– Пам’ятаете, що я казала вам минулого тижня про Анну Джессоп? Що ми не знайшли про неi жодноi iнформацii, давнiшоi за пiвроку? І що единим ii помешканням була та порожня квартира?

– Ви назвали ii привидом.

– У якомусь сенсi так i е. Анна Джессоп насправдi не iснувала.

– Як так може бути?

– Бо Анни Джессоп фактично не було. Це був псевдонiм. Насправдi ii звали Анна Леонi. Близько шести мiсяцiв тому вона повнiстю змiнила особу. Почала закривати своi рахунки i зрештою виiхала з будинку. Пiд новим iменем винайняла квартиру в Брайтонi, до якоi й не мала намiру переiздити. То був глухий кут на випадок того, якщо хтось зможе дiзнатися ii нове iм’я. Тодi спакувала речi й поiхала до штату Мен. До маленького мiстечка на пiвдоро

Страница 26

i до узбережжя. Там вона прожила останнi два мiсяцi.

– Звiдки ви все це знаете?

– Говорила з копом, який iй з усiм цим допомiг.

– З копом?

– Детектив Рiк Баллард, iз Ньютона.

– Тодi це псевдо… вона взяла його не тому, що втiкала вiд закону?

– Нi. Ви, певно, здогадаетеся, вiд чого вона втiкала. Стара iсторiя.

– Вiд чоловiка?

– На жаль, дуже заможного чоловiка. Доктора Чарлза Касселя.

– Менi це iм’я не знайоме.

– «Касл Фармасьютиклз». Вiн заснував компанiю, а Анна працювала в нiй дослiдницею. У них був роман, але за три роки вона спробувала вiд нього пiти.

– І вiн ii не вiдпустив.

– Доктор Кассель не схожий на того, вiд кого можна просто так пiти. Одного вечора вона опинилася в швидкiй Ньютона iз синцем пiд оком. Далi стало страшнiше. Переслiдування. Смертельнi погрози. Навiть мертва канарка в поштовiй скриньцi.

– Господи.

– Так, от вам справжне кохання. Інодi единий спосiб змусити чоловiка не робити вам боляче – застрелити його. Або сховатися. Може, вона досi була б жива, аби обрала перший варiант.

– Вiн ii знайшов.

– Нам тiльки потрiбно це довести.

– Зможете?

– Ми ще не мали змоги поговорити з доктором Касселем. Вiн дуже зручно поiхав з Бостона вранцi пiсля стрiлянини. Увесь минулий тиждень подорожував у справах, i вдома його чекають не ранiше, нiж завтра.

Рiццолi пiднесла свою склянку до вуст, i вiд цокання кубикiв льоду Мора здригнулася. Детектив поставила склянку на стiл. Вона мовчала, нiбито намагалася виграти час, але для чого?

– Вам треба ще дещо знати про Анну Леонi. – Рiццолi вказала на теку на столi. – Я принесла це вам.

Мора вiдкрила теку й вiдчула шок, побачивши знайоме обличчя – чорнява дiвчинка iз серйозним поглядом стояла в обiймах старшоi пари: вони наче намагалися ii захистити.

– Це могла б бути я, – м’яко мовила вона.

– Анна носила знiмок у гаманцi. Ми думаемо, що iй тут рокiв десять, i на фото вона з батьками, Рут та Вiльямом Леонi. Обое вже померли.

– Це ii батьки?

– Так.

– Але… вони такi старi.

– Так i було. Матерi, Рут, було шiстдесят два, коли цей знiмок було зроблено. – Рiццолi помовчала. – Анна була единою дитиною.

«Єдина дитина. Старшi батьки. Я знаю, до чого все це, – подумала Мора. – І я боюся того, що вона менi зараз скаже. Вона насправдi для цього прийшла. Справа не в Аннi Леонi та ii жорстокому коханцевi, усе значно страшнiше».

Вона пiдняла очi на Рiццолi:

– Їi вдочерили?

Детектив кивнула.

– Мiсiс Леонi було п’ятдесят два, коли народилася Анна.

– Для бiльшостi агенцiй це забагато.

– Тому, ймовiрно, удочерiння було приватним, через юриста.

Мора подумала про своiх батькiв, тепер теж уже мертвих. Вони теж були немолодi – за сорок.

– Що вам вiдомо про ваше вдочерiння, док?

Мора глибоко вдихнула.

– Коли батько помер, я знайшла папери. Усе було зроблено через юриста тут, у Бостонi. Я телефонувала йому кiлька рокiв тому, чи не скаже вiн менi iменi моеi рiдноi матерi.

– І як?

– Сказав, що записи запечатано. Вiдмовився видати будь-яку iнформацiю.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Маре – iсторичний квартал у центрi Парижа, вiдомий великою кiлькiстю вiдреставрованих палацiв та будiвель, дiм найбiльшоi еврейськоi громади Європи. «Ле Аль» – квартал, у якому колись розташовувався центральний ринок Парижа; у 1979 роцi там побудовано величезний, переважно пiдземний торговий центр. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


21-рiчна голлiвудська акторка, вбита у 1989 роцi неврiвноваженим шанувальником. Ця трагедiя призвела до прийняття в Калiфорнii закону про запобiгання переслiдуванням.




3


Джетлаг – синдром змiни часового поясу.




4


Добрий день (фр.).




5


Телевiзiйний серiал, кожен епiзод якого являе собою сумiш фентезi, науковоi фантастики, драми чи жаху; часто мае страшну або несподiвану розв’язку.




6


Йдеться про традицiйну формулу повiдомлення затриманого про його конституцiйнi права, яка називаеться «попередження Мiранди» (вiд справи 1966 року «Мiранда проти штату Аризона», наслiдком якоi стало визнання судом необхiдностi такого попередження).




7


eBay – Інтернет-магазин.




8


Кетгут – нитки, виготовленi зi сполучноi тканини, яку одержують iз серозного шару кишечника великоi рогатоi худоби чи м’язового шару (або пiдслизовоi оболонки) кишечника овець.