Страница 1

Історiя нового iменi
Елена Феранте


Неаполiтанський квартет (другой перевод) #2
Друга книга неаполiтанського циклу

Найкращi подруги Лiла й Елена дорослiшають, i життя готуе для них новi випробування. Лiла виходить замiж i стае синьйорою Карраччi. Шлюб зi Стефано дае iй омрiяне багатство i забезпечуе заможне iснування для всiеi родини. Але не гарантуе щастя. Елена продовжуе навчатися, усе частiше почуваючись чужою серед своiх i своею серед чужих. Сумлiнною працею вона торуе власний шлях до успiху. Дiвчата вiддаляються одна вiд одноi. Їм доводиться самостiйно вирiшувати, яким буде iхне майбутне. Але хай де б вони були i хай чим би займалися, зв’язок мiж ними не розiрвати.





Елена Ферранте

Історiя нового iменi

Друга книга неаполiтанського циклу





Вказiвник дiйових осiб i короткий виклад подiй першоi книги



Родина Черулло (родина чоботаря):

Фернандо Черулло – чоботар, батько Лiли. Не дозволив дочцi продовжити навчання пiсля того, як вона закiнчила початкову школу.

Нунцiя Черулло – мати Лiли. Пiдтримуе дочку, але не мае достатнього впливу, щоб виступити проти рiшення чоловiка.

Раффаелла Черулло – ii називають також Лiна або Лiла. Народилася в серпнi 1944 року. У шiстдесят шiсть рокiв безслiдно зникла з Неаполя. Неймовiрно здiбна в школi, у десять рокiв написала оповiдання пiд назвою «Блакитна фея». Пiсля початковоi школи кидае навчання i опановуе чоботарство.

Рiно Черулло – старший брат Лiли, теж чоботар. Разом з батьком Фернандо завдяки Лiлi та грошам Стефано Карраччi вiдкривае взуттеву фабрику «Черулло». Заручаеться iз сестрою Стефано, Пiнуччою Карраччi. Первiстка Лiли назвали на його честь – Рiно.

Іншi дiти.


Родина Греко (родина вахтера):

Елена Греко, ii ще називають Ленучча або Лен?. Народилася у серпнi 1944 року. Авторка цiеi довгоi iсторii, яку ви читаете. Елена починае ii писати, коли дiзнаеться, що подруга дитинства Лiна Черулло, яку вона називае лише Лiлою, зникла. Пiсля початковоi школи Елена успiшно продовжуе навчання. Ще в дитинствi закохуеться у Нiно Сарраторе, але нiкому не розповiдае про своi почуття.

Пепе, Джанi та Елiза – молодшi брати та сестра Елени.

Батько – вахтер у мерii.

Мати – домогосподарка. Їi кульгавiсть не дае спокою Еленi.


Родина Карраччi (родина дона Акiлле):

Дон Акiлле Карраччi – чудовисько-страхолюд iз казок, розбагатiв торгiвлею на чорному ринку пiд час вiйни, лихвар. Його вбили.

Марiя Карраччi – дружина дона Акiлле, мати Стефано, Пiнуччi та Альфонсо. Працюе у родиннiй ковбаснiй крамницi.

Стефано Карраччi – син покiйного дона Акiлле, чоловiк Лiли. Управляе статками батька, разом iз сестрою Пiнуччою, братом Альфонсо та матiр’ю Марiею володiе прибутковою ковбасною крамницею.

Пiнучча – дочка дона Акiлле. Працюе у ковбаснiй крамницi. Заручена з братом Лiли, Рiно.

Альфонсо – син дона Акiлле. Однокласник Елени i ii сусiд по партi. Зустрiчаеться з Марiзою Сарраторе.


Родина Пелузо (родина столяра):

Альфредо Пелузо – столяр. Комунiст. Його засудили за обвинуваченням в убивствi дона Акiлле й посадили до в’язницi.

Джузеппiна Пелузо – дружина Альфредо. Працюе на тютюновiй фабрицi, живе заради дiтей та ув’язненого чоловiка.

Пасквале Пелузо – старший син Альфредо та Джузеппiни, муляр, комунiст-активiст. Вiн першим помiтив красу Лiли й освiдчився iй. Ненавидить Солар. Зустрiчаеться з Адою Каппуччо.

Кармела Пелузо, яка просить називати себе Кармен, – сестра Пасквале, продавчиня у магазинi, згодом завдяки Лiлi влаштовуеться на роботу до новоi ковбасноi крамницi Стефано. Зустрiчаеться з Енцо Сканно.

Іншi дiти.


Родина Каппуччо (родина божевiльноi вдови):

Мелiна – родичка Нунцii Черулло, вдова. Заробляе тим, що мие пiд’iзди i сходи у багатоповерхових будинках старого району. У минулому була коханкою Донато Сарраторе, батька Нiно. Саме через це родина Сарраторе була змушена переiхати, i Мелiна ледь не збожеволiла.

Чоловiк Мелiни – розвантажував ящики з овочами та фруктами на ринку, загинув за невiдомих обставин.

Ада Каппуччо – дочка Мелiни. Малою допомагала матерi мити пiд’iзди у будинках. Завдяки Лiлi влаштувалася продавчинею до староi ковбасноi крамницi. Зустрiчаеться з Пасквале Пелузо.

Антонiо Каппуччо – ii брат, механiк. Зустрiчаеться з Еленою, ревнуе ii до Нiно Сарраторе.

Іншi дiти.


Родина Сарраторе (родина залiзничника-поета):

Донато Сарраторе – контролер-залiзничник, поет, журналiст. Страшенний бабiй, був коханцем Мелiни Каппуччо. Коли Елена приiхала на канiкули на Іскiю, родина Сарраторе вiдпочивала у тому самому будинку, що й вона. Елена змушена була повернутися додому ранiше, нiж передбачалося, щоб уникнути домагань Донато.

Лiдiя Сарраторе – дружина Донато.

Нiно Сарраторе – старший iз п’яти дiтей Донато i Лiдii. Ненавидить батька. Дуже здiбний студент.

Марiза Сарраторе – сестра Нiно. Учиться абияк, плануе стати секретаркою. Зустрiчаеться з Альфонсо Карраччi.

Пiно, Клелiя та Чиро Сарраторе – меншi дiти Донато i Лiдii.


Родина Сканно (родин

Страница 2

зеленяра):

Нiкола Сканно – зеленяр.

Ассунта Сканно – дружина Нiколи.

Енцо Сканно – син Нiколи i Ассунти, теж зеленяр. Лiлi вiн подобався в дитинствi. Їхнi стосунки розпочалися тодi, коли Енцо пiд час шкiльних змагань виявив надзвичайнi математичнi здiбностi. Енцо зустрiчаеться з Кармен Пелузо.

Іншi дiти.


Родина Солари (родина власника бару-кондитерськоi з однойменною назвою):

Сiльвiо Солара – власник бару-кондитерськоi, монархiст-фашист, каморрист, замiшаний у нелегальних справах району. Ставив палки в колеса вiдкриттю взуттевоi фабрики «Черулло».

Мануела Солара – дружина Сiльвiо, лихварка. Їi червона боргова книга наводить страх на всiх мешканцiв району.

Марчелло та Мiкеле Солари – сини Сiльвiо та Мануели. Зверхнi й нахабнi, але користуються популярнiстю серед дiвчат району, окрiм, звiсно, Лiли. Марчелло закохуеться у Лiлу, але вона йому вiдмовляе. Мiкеле, трохи молодший за Марчелло, – бiльш холоднокровний, розумний i жорстокий. Зустрiчаеться iз Джильйолою, дочкою кондитера.


Родина Спаньйоло (родина кондитера):

Синьйор Спаньйоло – кондитер бару-кондитерськоi «Солара».

Роза Спаньйоло – дружина кондитера.

Джильйола Спаньйоло – дочка кондитера, дiвчина Мiкеле Солари.

Іншi дiти.


Родина Айроти:

Айрота – викладач грецькоi лiтератури.

Аделе – його дружина.

Марiароза Айрота – старша дочка, викладачка iсторii мистецтва у Мiланi.

П’етро Айрота – студент.


Учителi:

Ферраро – учитель i бiблiотекар. Коли Лiла та Елена були дiтьми, вiн нагородив iх книжками за любов до читання.

Олiв’еро – учителька. Вона першою помiтила потенцiал Лiли та Елени. Лiла в десять рокiв написала «Блакитну фею». Еленi оповiдання дуже сподобалося, i вона дала його почитати Олiв’еро. Але вчителька, роздратована тим, що батьки Лiли не дозволили iй продовжити навчання, так нiчого i не сказала про нього. Ба бiльше, вона забула про Лiлу i зосередила увагу на успiхах Елени.

Джераче – викладач у гiмназii.

Гальянi – викладачка в лiцеi. Високоосвiчена жiнка, комунiстка. Їi вiдразу вразили розум i здiбностi Елени. Давала iй читати книжки, захистила пiд час сутички з викладачем теологii.


Іншi героi:

Джино – син аптекаря. Перший хлопець Елени.

Нелла Інкардо – двоюрiдна сестра Олiв’еро. Живе в Барано на Іскii. Елена вiдпочивала в неi влiтку.

Армандо – студент-медик, син викладачки Гальянi.

Надя – студентка, дочка викладачки Гальянi.

Бруно Соккаво – друг Нiно Сарраторе, син багатого промисловця iз Сан-Джованнi-а-Тедуччо.

Франко Марi – студент.




Молодiсть





1


Навеснi 1966 року Лiла, дуже схвильована, довiрила менi скриньку, у якiй було вiсiм зошитiв. Вона сказала, що бiльше не може зберiгати iх удома: боiться, що прочитае чоловiк. Я без зайвих слiв забрала ту скриньку, хiба що насмiшкувато зауважила: «Навiщо було обв’язувати iх такою кiлькiстю шпагату?» Нашi стосунки в той перiод важко було назвати близькими, але здавалося, що так вважала лише я. Лiла пiд час наших рiдких зустрiчей не виявляла анi найменшоi нiяковостi, була привiтною i жодного разу не сказала менi грубого слова.

Коли вона попросила мене пообiцяти, що я за жодних обставин не вiдкриватиму ту скриньку, я так i зробила. Але щойно сiла в потяг, вiдразу розв’язала шпагат, витягла зошити й почала читати. Виявилося, що то був не особистий щоденник, як я подумала, хоч там i описувалися всi подii ii життя вiд початковоi школи. Бiльше схоже було на вправляння у письмi, яким вона займалася з жорсткою самодисциплiною. Там мiстилося безлiч описiв: гiлки дерева, ставкiв, каменю, листка з бiлими прожилками, домашнiх каструль, частин кавоварки, грилю, вугiлля та вугiльноi крихти, детальноi мапи двору, траси, заiржавiлоi металiчноi конструкцii за ставками, парку з церквою, процесу вирубування дерев i кущiв уздовж залiзничного насипу, нових будiвель, батькiвського дому, чоботарських iнструментiв, якими батько та брат ремонтували взуття, iхнiх рухiв пiд час роботи, а особливо – кольорiв, кольорiв усього навколо у рiзнi години доби. Але там були не самi лише описи. Деякi сторiнки написанi на дiалектi, iншi – лiтературною мовою, окремi фрази обведенi ручкою, без будь-яких коментарiв. А ще – вправи з латини та грецькоi. І цiлi оповiдi англiйською про мiсцевi крамницi, товари, забитий овочами та фруктами вiзок, який Енцо Сканно щодня тягав вулицями району, тримаючи вiслюка за вуздечку. І безлiч роздумiв-вражень вiд книжок, якi вона читала, вiд фiльмiв, якi ми дивилися в приходському кiнотеатрi. І ii думки, що iх вона висловлювала пiд час дискусiй iз Пасквале та наших iз нею розмов. Звичайно, в усьому цьому не було якоiсь послiдовностi чи зв’язку, але все, про що Лiла писала, мало певний смисл; навiть на сторiнках, написаних в одинадцять чи дванадцять рокiв, я не знайшла жодного рядка, у якому б вiдчувалася iнтелектуальна незрiлiсть.

Як правило, усi речення були логiчно й чiтко побудованi, коми на мiсцi, почерк рiвний та акуратний, як нас учила вчителька Олiв’еро. Та iнколи здавалося, нiби Л

Страница 3

ла втрачала над собою контроль, наче пiд дiею якихось наркотикiв, що заполоняли ii кров. Тодi письмо ставало гарячковим, фрази втрачали врiвноважений стиль, коми зникали. Зазвичай такi перепади траплялися рiдко й ненадовго. Але були й сторiнки, де написане рiзко обривалося, а решта заповнювалася малюнками з кривими стовбурами дерев, урвистими задимленими горами, перекошеними обличчями. Мене вразив той порядок нарiвнi з безладом, i що бiльше я читала, то бiльше почувалася обманутою. Ось чому лист, який вона надiслала менi тодi на Іскiю, був так добре написаний: за ним стояли довгi роки тренувань. Я склала зошити до скриньки, ще раз пообiцявши самiй собi не пхати туди носа.

Але мене вистачило зовсiм ненадовго: вiд Лiлиних зошитiв вiяло такою могутньою спокусою, яка змалечку вiдчувалася в нiй самiй. Вона з нищiвною точнiстю описувала наш район, своiх рiдних, Солару, Стефано, кожну людину чи предмет. А вже як вона пройшлася по менi, по тому, що я iй казала, що думала, по людях, яких я любила, по моiй зовнiшностi! Вона спокiйно й холоднокровно змальовувала в деталях лише важливi для себе моменти, не переймаючись нiчим i нiким. Ось докладна розповiдь про радiсть вiд написаного у десять рокiв оповiдання «Блакитна фея». Ось такий самий незворушний опис ii страждань вiд того, що вчителька Олiв’еро навiть словом не обмовилася про оповiдання, коли я iй його показала. Ось бiль i злiсть з приводу того, що я пiшла до середньоi школи без неi, покинувши ii саму. Ось захоплення, з яким вона взялася опановувати чоботарство, ii почуття вiдплати, що привело до створення власних моделей взуття, задоволення першою парою, створеною разом iз братом Рiно. Ось образа, коли ii батько Фернандо заявив, що тi черевики нiкуди не годнi. Чого там тiльки не було, на тих сторiнках! Та перш за все – ненависть до Солар, непохитна рiшучiсть, з якою вона вiдмовила старшому з них, Марчелло, i та мить, коли вона вирiшила заручитися з чудовим Стефано Карраччi, ковбасником, який на знак кохання купив першу виготовлену нею пару взуття i пообiцяв берегти ii все життя як дорогу релiквiю. Ну, i звичайно, той час, коли вона у п’ятнадцять рокiв вiдчула себе багатою та вишуканою синьйориною, походжаючи пiд руку з женихом, який лише заради кохання до неi вклав чималi грошi у взуттеву фабрику ii батька й брата – фабрику «Черулло». І ще – як вона радiла: бiльшiсть придуманих нею моделей взуття виготовлена, вона мае нове житло в новому районi, вийшла замiж у шiстнадцять рокiв. І пишне весiлля, на якому вона почувалася щасливою. І як потiм з’явився Марчелло Солара разом iз братом Мiкеле, якраз посеред свята, у тих самих черевиках, якi вона виготовила своiми руками i якими ii чоловiк, за його словами, так дорожив. Їi чоловiк. За кого вона вийшла замiж? Невже тепер, коли вона належить йому, вiн зiрве маску i Лiла побачить пiд нею його справжне огидне обличчя монстра? Проблеми та подii нашого злиденного життя, без жодних прикрас. Я чимало часу просидiла над тими сторiнками – днi, тижнi. Я читала iх i перечитувала, вивчила напам’ять тi уривки, якi подобалися менi найбiльше, якi мене хвилювали, захоплювали, якi мене принижували. За тiею вдаваною простотою, напевне, ховалися якiсь хитрощi, але я не розумiла, якi саме.

Зрештою одного листопадового вечора я у вiдчаi вийшла з дому, прихопивши ту скриньку. Я бiльше не могла витримувати ту гнiтючу присутнiсть Лiли на менi i в менi, навiть тепер, коли мене всi хвалили й поважали, навiть тепер, коли в мене власне життя, поза Неаполем. Я зупинилася на мосту Сольферiно[1 - Мiст через рiчку Арно в центрi Пiзи. (Тут i далi прим. перекл.)], дивлячись на свiтло, що вiдбивалося у холоднiй, темнiй водi. Поставила скриньку на поручнi, штовхнула ii раз, другий, третiй, аж поки вона не впала у рiчку, а разом з нею – нiби й сама Лiла, з ii думками, словами, злiстю та ехидством до всього й усiх, якi вчувалися у ii письмi, ii привласненням мене, як i привласненням будь-чого, що iй траплялось на шляху: книжок i взуття, доброти й насильства, весiлля i першоi шлюбноi ночi, повернення до району в новiй ролi синьйори Раффаелли Карраччi.




2


Я повiрити не могла, що Стефано, такий добрий i такий закоханий, мiг подарувати Марчелло Соларi тi черевики – згадку про маленьку Лiлу, плiд ii зусиль i тяжкоi працi над взуттям, яке вона сама придумала i створила власноруч.

Я забула про Альфонсо з Марiзою, якi сидiли поруч за столом i щось жваво обговорювали. Перестала звертати увагу на п’янi смiшки матерi. Потьмянiшали i вiдiйшли на другий план музика, голос спiвака, пари, що кружляли у танцi, Антонiо, який вийшов на терасу i, охоплений ревнощами, самотньо стояв там, дивлячись на порожевiлi в променях захiдного сонця мiсто й море. Навiть образ Нiно, який щойно залишив залу, нiби той ангел без благоi вiстки, якось розмився. Тепер я бачила лише Лiлу, яка щось гарячково шепотiла Стефано на вухо: вона – блiдюща у весiльнiй сукнi, вiн – похмурий, з побiлiлим вiд напруження обличчям, що нагадувало карнавальну маску. Що вiдбувалося, що могл

Страница 4

статися? Моя подруга смикнула чоловiка обома руками за лiкоть. Вона зробила це щосили, i я, добре ii знаючи, вiдчувала, що, якби могла, вона вiдiрвала б йому ту руку вiд плеча, потiм пройшла б iз нею закривавленою через усю залу, тримаючи високо над головою, а потiм замахнулася б, як палицею, i одним точним ударом врiзала б по пицi Марчелло. Так, вона могла б таке утнути, i вiд самоi лише думки в мене аж серце зайшлося, а в горлi враз пересохло. Потiм вона видряпала б обом чоловiкам очi, розiдрала б iм обличчя до кровi, покусала б iх. Так, так, менi кортiло, щоб саме так i сталося! Кiнець кохання i того осоружного свята, нiяких обiймiв у лiжку в Амальфi! Зруйнувати вщент усе та всiх у районi, влаштувати бiйню, утекти – лише я i Лiла – податися разом свiт за очi, iз веселим зухвальством пройти всi щаблi ганьби, самим, у незнаних мiстах! Менi здалося, це було б логiчним завершенням того дня. Якщо вже нiщо не могло нас урятувати – нi грошi, нi чоловiче тiло, нi навiть наука, – тодi краще зруйнувати негайно все i вiдразу. У мене в грудях наростала злiсть за неi – нечувана ранiше сила, моя i водночас чужа, якiй менi хотiлося вiддатися, незважаючи нi на що. Менi хотiлося, щоб та сила заполонила мене. Але разом з тим вона мене лякала. Я лише згодом зрозумiла, що я така неспокiйно-нещасна тiльки тому, що не здатна на рiшучi й шаленi вчинки, побоююся iх, iз бiльшою охотою залишаюся бездiяльною, а потiм шкодую про це. А от Лiла – нi. Коли вона пiдвелася, то зробила це так рiшуче, що задвигтiв стiл, задзвенiли виделки й ножi на брудних тарiлках, перевернувся келих. Поки Стефано автоматично кинувся витирати розлите вино, щоб воно не забруднило сукню синьйори Солари, Лiла швидко вийшла iз зали через чорний вхiд, роздратовано смикаючи сукню щоразу, коли та за щось чiплялася.

Менi хотiлося кинутися слiдом, стиснути ii руку, шепнути: «Бiжiмо, бiжiмо звiдси!» – але я не рушила з мiсця. З мiсця рушив Стефано, який пiсля хвилинного вагання пiшов за нею, пробираючись помiж парами, що танцювали.

Я озирнулась навколо. Усi помiтили, що наречена була чимось невдоволена. Але Марчелло i далi базiкав собi з Рiно, нiби так i мало бути, що вiн узутий у тi черевики. Тости торговця металами ставали все бiльш непристойними. Тi запрошенi, що почувалися вiдсунутими на останнiй щабель пiд час розсадки в ресторанi, не могли бiльше стримуватися i вдавати байдужiсть. Отож, здавалося, нiхто, крiм мене, не усвiдомлював, що укладений щойно шлюб, який, можливо, мав тривати до самоi смертi подружжя, – з дiтьми, численними онуками, горем i радощами, срiбним i золотим весiллям – для Лiли, хоч як би ii чоловiк тепер не намагався заслужити пробачення, тiеi митi вже розiрвався.




3


Спершу подальший розвиток подiй мене розчарував. Я сидiла поряд iз Альфонсо та Марiзою, не прислухаючись до iхнiх розмов. Чекала виявiв обурення, але нiчого такого не сталося. Як завжди, прочитати Лiлинi думки було складно; я не чула, щоб вона кричала чи погрожувала. Стефано повернувся десь за пiвгодини, спокiйний i привiтний. Вiн переодягнувся, слiдiв бiлоi маски гнiву на лобi та навколо очей бiльше не було. Вiн походжав вiд одного столу з гостями до iншого, чекаючи на дружину, а коли та з’явилась у залi, – уже не в сукнi нареченоi, а у свiтло-блакитному дорожньому костюмi з бiлими гудзиками та в синьому капелюшку, – вiдразу пiдiйшов до неi. Лiла роздала цукерки дiтям, набираючи iх срiбною ложечкою з кришталевоi вази, потiм обiйшла столи, щоб рознести бонбоньерки – спочатку своiм родичам, а потiм родичам Стефано. Проiгнорувала всю родину Солар i навiть свого брата Рiно, який запитав з несмiливою усмiшкою: «Ти що, мене бiльше не любиш?» Вона не вiдповiла й мовчки подала бонбоньерку Пiнуччi. Погляд у неi був вiдсторонений, вилицi стали ще виразнiшими на блiдому обличчi. Коли настала моя черга, вона простягнула менi керамiчну бонбоньерку, перев’язану бiлою тюлевою стрiчкою, навiть не глянувши в очi.

Тим часом родину Солар роздратувала така неввiчливiсть нареченоi, але Стефано виправив ситуацiю, з дружнiм виразом обличчя обiйнявши кожного по черзi та шепнувши:

– Вона втомилася, треба набратися терпiння.

Вiн i Рiно розцiлував в обидвi щоки; свояк невдоволено скривився, i я почула, як вiн промовив:

– То не втома, Сте’. Вона вродилася такою недоладною, i менi тебе шкода.

Стефано серйозно вiдповiв:

– Усе, що недоладне, зазвичай слiд лише пiдладити.

Потiм я побачила, як вiн поспiшив слiдом за дружиною, що вже виходила за порiг тим часом, як музиканти оркестру сп’яну щось вигравали, а бiльшiсть гостей вже вставали i прощалися.

Отож нiякого тобi скандалу, i ми вдвох не втечемо блукати разом по свiту. Я уявляла, як гарнi й елегантнi нареченi всiдаються до кабрiолета. А там вже зовсiм скоро вони приiдуть на амальфiтанське узбережжя, до вишуканого готелю, i будь-яка кровна образа перетвориться на простий жiночий каприз, який так легко залагодити. Нiякого тобi каяття. Лiла остаточно вiддiлилася вiд мене, i – лише в ту мить я усвiдомила! – вiдстань

Страница 5

iж нами була набагато бiльшою, анiж я могла собi уявити. Лiла не просто вийшла замiж i тепер щовечора лягатиме в лiжко з чоловiком для виконання подружнiх обов’язкiв. Нас роздiлило дещо бiльше. Фактично Лiла своею покорою та прийняттям невiдомо яких дiлових домовленостей мiж ii чоловiком та Марчелло визнала, що вiн для неi – важливiший за все на свiтi. Якщо вона вже здалася, якщо змирилася, то ii стосунки зi Стефано мають бути справдi дуже мiцними. Вона його кохала, кохала, як тi дiвчата з фотороманiв. Протягом усього життя вона жертвуватиме своiми здiбностями й талантами, а вiн навiть не помiчатиме тих жертв. Оточений багатством притаманних Лiлi бурхливих почуттiв, розуму, фантазii, вiн, не знаючи, що з цим усiм робити, зведе iх нанiвець. А от я, спало менi на думку, не здатна так кохати нiкого, навiть Нiно. Я можу лише сидiти над книжками i гризти гранiт науки. На мить подумала, що я наче та сплюснута миска, у якiй моя сестра Елiза давала iсти кошенятi. Потiм те кошеня невiдомо куди подiлося, а миска так i залишилася порожня й запилена на сходах у кутку. Саме тодi я зi страхом у душi переконала себе, що занадто високо нацiлилася. «Треба повернутися назад, – думала я, – поводитися як Кармела, Ада, Джильйола, сама Лiла. Прийняти правила життя району, викоренити iз себе зарозумiлiсть, придушити самовпевненiсть, припинити принижувати тих, хто мене любить». Коли Альфонсо з Марiзою зiбралися йти, щоб не запiзнитися до Нiно, я обiйшла колом залу, намагаючись не потрапити на очi матерi, i вийшла на терасу до свого хлопця.

Одяг на менi був легесенький, а сонце вже зайшло, стало прохолодно. Побачивши мене, Антонiо запалив цигарку i вiдвернувся, удаючи, що дивиться на море.

– Ходiмо вже, – покликала я.

– Іди собi iз синком Сарраторе.

– Але я хочу пiти з тобою.

– Брехуха!

– Чому це?

– Тому що, якби вiн захотiв, ти б покинула мене тут самого, навiть не попрощавшись.

То була правда, але мене роздратувало, що вiн казав про це так прямо, не пiдбираючи слiв. І тому я просичала:

– Якщо тобi не спадае на думку, що я стою тут зараз iз тобою, ризикуючи, що будь-якоi митi може з’явитися моя мати i надавати за це ляпасiв, то ти, значить, дбаеш лише про себе, а про мене взагалi не думаеш!

Те, що я говорила не на дiалектi i висловилась такою довгою лiтературною фразою, не залишилось непомiченим, i вiн утратив над собою контроль. Викинув цигарку, ухопив мене за зап’ястя, стиснувши щосили, i крикнув – придушеним у горлi криком, – що вiн прийшов сюди заради мене, лише заради мене, i що то я наполягла на тому, щоб вiн був поряд – у церквi й на весiллi; то я змусила його присягтися, що вiн не покине мене навiть на хвилину. Отож вiн, як останнiй бовдур, залiз у борги до синьйори Солари, щоб пошити собi святковий костюм, щоб зробити менi приемне, щоб зробити все так, як я просила, навiть хвилини не побув iз матiр’ю, братами й сестрою.

– А де подяка? Подяка за все: ти поводишся зi мною як iз недоумком, увесь час проговорила з синком поета, принизила мене перед усiма друзями, виставила мене iдiотом, тому що я для тебе – порожне мiсце, бо ти вся така розумна i вчена, а я – нi, я не розумiю тих речей, про якi ти говориш! І правда, щира правда, що не розумiю! Але ж, дiдько тебе забирай, Лену, поглянь на мене, глянь менi в очi! Ти що, думаеш, що можеш помикати мною, як собачам?! Думаеш, я не можу сказати: «Досить»? А от i помиляешся! Ти вважаеш, що все знаеш, а насправдi не знаеш нiчого! Якщо зараз я погоджуся i ми разом вийдемо через оцi дверi, а потiм я дiзнаюся, що ти нишком зустрiчаешся у школi чи ще десь з отим виродком Нiно Сарраторе, я тебе вб’ю, Лену, уб’ю! Так що подумай як слiд, – у вiдчаi вигукнув вiн, – чи не краще залишити мене тут, зараз, краще для тебе!

А сам дивився на мене широко розплющеними очима, червоними вiд стримуваних слiз, викрикував менi в обличчя слова без крику, з роздутими чорними нiздрями. І на його обличчi читалося таке страждання, що, здавалося, воно зараз розiрве його iзсередини, бо слова, якi клекотять отак у горлi й у грудях, не знаходячи собi виходу, перетворюються на гострi шматки залiза й розсiкають легенi й глотку.

Пiдсвiдомо я потребувала такоi агресивноi реакцii. Стиснуте, мов лещатами, зап’ястя, страх бути битою, його сповненi болю i розпачу слова, що лилися рiкою, утiшили мене: хоч хтось через мене переймався.

– Вiдпусти, менi боляче, – пробурмотiла я.

Вiн повiльно вiдпустив руку, але не зводив з мене погляду. Я мала дати йому трiшки уваги й поваги, довiритися йому; тим часом зап’ястя в мене посинiло.

– Ну, то що ти вирiшила? – запитав вiн у мене.

– Я хочу бути з тобою, – вiдповiла я насуплено.

Антонiо з полегшенням видихнув, очi наповнилися сльозами, i вiн вiдвернувся, нiбито дивлячись на море, щоб виграти трiшки часу i заспокоiтися.

Згодом ми вже були на вулицi. Ми не стали чекати на Пасквале, Енцо, дiвчат, нi з ким не попрощалися. Найважливiшим було втекти вiд моеi матерi, щоб вона не побачила нас разом, отож ми пiшли пiшки; уже стемнiло. Сп

Страница 6

чатку ми просто йшли поряд, не торкаючись одне одного. Потiм Антонiо несмiливо обiйняв мене за плечi. Так вiн нiби просив вибачення, нiби то була його вина. Оскiльки вiн справдi мене кохав, то вирiшив ставитися до тих годин, якi я, зваблива й зваблена, на його очах провела з Нiно, як до тимчасового затьмарення.

– Я поставив тобi синець? – спитав вiн, намагаючись взяти мене за руку.

Я промовчала. Вiн притис мене рукою, що лежала на моему плечi, до себе, я несвiдомим жестом роздратовано повела плечем, i вiн вiдразу послабив обiйми. Вiн чекав, я чекала. Коли вiн знову спробував обiйняти мене на знак примирення, я обхопила його рукою за талiю.




4


Ми цiлувалися без упину: за деревом, у пiд’iздi будинку, на темних вуличках. Потiм сiли на автобус, ще один, доiхали до вокзалу. Пiшли до ставкiв, час вiд часу зупиняючись для поцiлункiв на безлюднiй дорозi, що вела вздовж залiзницi.

Менi стало жарко, хоча сукня на менi була легесенька, а вiд вечiрньоi прохолоди час до часу хапали дрижаки. Антонiо притискав мене до себе у темрявi з такою пристрастю, що ставало боляче. Вiд його губ пашiло жаром, тепло його рота розпалювало думки та уяву. «Мабуть, Лiла зi Стефано вже в готелi, – думала я, – можливо, вечеряють. Мабуть, готуються лягати спати. О, спати в обiймах чоловiка i бiльше не мерзнути!» Я вiдчувала, як язик Антонiо збуджено рухався у мене в ротi одночасно з тим, як вiн стискав моi груди через тонку тканину сукнi, а я погладжувала його член через кишеню штанiв.

На темному небi де-не-де з’являлися яскравi зiрки. Солодкi аромати весни перебивали запахи моху та застояноi води вiд ставкiв. Трава була мокрою, i вiд води раз у раз долинали глухi сплески, наче хтось кидав жолудi чи камiнцi, а може, то стрибали жаби. Ми йшли знайомою стежкою: вона вела до кiлькох засохлих дерев з тонкими стовбурами та переламаними гiлками. Неподалiк стояла закинута консервна фабрика з обваленим дахом – купа старих металевих конструкцiй i листiв залiза. Я вiдчувала нагальну потребу в пестощах, щось наростало в мене всерединi, натягувалось, наче оксамитова стрiчка. Менi хотiлося, щоб та потреба отримала негайне й бурхливе задоволення, здатне розтрощити на дрiбнесенькi шматочки враження вiд цiлого дня. Вiдчувала твердi дотики внизу живота, що пестили й приемно штовхали сильнiше, анiж у попереднi рази. Антонiо пристрасно шепотiв слова кохання на дiалектi, цiлуючи мене в губи й шию. Я мовчала; я завжди мовчала пiд час таких наших зустрiчей, лише зiтхала.

– Скажи, що кохаеш мене, – попросив вiн якоiсь митi.

– Так.

– Скажи менi!

– Так.

Я бiльше нiчого не додала. Обняла його, притиснула до себе щосили. Менi хотiлося, щоб мене пестили й цiлували – скрiзь, усi частинки мого тiла, щоб мене притискали, кусали, хотiла задихнутися вiд пристрастi. Вiн на мить вiдсторонився, просунув руку пiд бюстгальтер, не припиняючи поцiлункiв. Та менi цього було не досить, у той вечiр цього було замало. Усi пестощi, до яких ми вдавалися ранiше, якi вiн обережно в мене просив, а я так само обережно йому дозволяла, тепер менi здавалися недостатнiми, незручними, занадто швидкими. Але я не знала, як сказати йому, що менi хочеться бiльшого, не могла пiдiбрати слiв. Пiд час таемних зустрiчей у нас виробився певний мовчазний порядок-ритуал, що повторювався крок за кроком. Вiн гладив менi груди, задирав спiдницю, пестив мiж нiг, а сам тим часом притискав до мене напружений, тремтячий орган з нiжноi шкiри, м’язiв, судин та кровi, що вiбрував у нього в штанях. Але того разу я не поспiшала витягувати його, бо знала: як тiльки я це зроблю, Антонiо вiдразу забуде про мене, припинить пестити. Йому буде байдуже до моiх грудей, стегон, сiдниць, лобка, уся його увага буде прикута до моеi руки. Бiльше того, вiн обхопить ii своею, щоб задати бажаний ритм. Потiм дiстане з кишенi хустинку i триматиме напоготовi, аж поки з губ у нього не зiрветься здушений стогiн, а з пенiса не потече небезпечна рiдина. Тодi вiн вiдступить – очманiлий, можливо, засоромлений, – i ми повернемося додому. Звичний сценарiй, який цього разу менi несвiдомо кортiло змiнити. Мене не хвилював ризик завагiтнiти незамiжньою, не лякав грiх, невидимi небеснi свiдки, що лiтають над нами у небi, анi Святий Дух з усiма його втiленнями, i Антонiо це вiдчував, його це бентежило. Тим часом вiн все пристраснiше цiлував мене i повсякчас намагався опустити мою руку, яку я висмикувала. Урештi я з довгими, чуттевими стогонами кiлька разiв сильнiше притислася лобком до його пальцiв, що пестили мене. Тодi вiн прибрав руку, намагаючись розстебнути собi штани.

– Зачекай, – промовила я.

Я потягнула його до руiн консервноi фабрики. Там було темно, нас не так видно, але повно мишей: я почула приглушений писк та шурхiт. Серце в мене застукало швидше, я боялася цього мiсця, самоi себе, свого пристрасного бажання, що охопило з такою силою, аж змусило стерти у пам’ятi те почуття вiдчуженостi, яке виникло кiлька годин тому. Я хотiла повернутися до свого району, стати такою, якою була ранiше. Хотiла

Страница 7

окинути навчання, викинути списанi зошити. Виконувати вправи – заради чого? Те, ким я могла стати, вийшовши з тiнi Лiли, не мало нiякого значення. Ким я була порiвняно з нею – у весiльнiй сукнi, у кабрiолетi, у синьому капелюшку та блакитному костюмi? Ким я була зараз, з Антонiо, ховаючись вiд людських очей серед поiржавiлого металобрухту, мишачого шурхотiння, iз задраною на стегнах спiдницею, опущеними трусами, пристрасна, збуджена, збентежена, тодi як вона вiддавалася гола, з холодною вiдстороненiстю, на льняних простирадлах, у готелi з видом на море, дозволяла, щоб Стефано гвалтував ii, входив у неi повнiстю, залишав у нiй свое сiм’я, заплiднював ii законно i без страху? Ким я була в той час, як Антонiо вовтузився зi штаньми, ставив мене у себе мiж ногами, щоб торкатися мого голого лобка своiм великим чоловiчим органом, стискав моi сiдницi, терся об мене, рухаючись уперед-назад i важко дихаючи? Я сама не знала. Я знала лише, ким не хотiла бути тiеi митi. Самих пестощiв менi було не досить. Я хотiла, щоб вiн увiйшов у мене, хотiла сказати Лiлi, коли вона повернеться: «Я теж бiльше не цнотлива. Що робиш ти, те роблю i я, тобi нi в чому не вдасться мене обiгнати!» Отож я обхопила Антонiо за шию, поцiлувала його, стала навшпиньки, намагаючись наблизитися лобком до його члена, мовчки, рухаючись навмання. Вiн зрозумiв моi намiри, допомiг собi рукою; я вiдчула, як вiн ледве-ледве зайшов у мене. Я здригнулася вiд цiкавостi вперемiш зi страхом. Водночас я вiдчувала, що Антонiо стримуеться, змушуе себе зупинитися i не подаватися вперед з усiею силою пристрастi, що накопичилася в ньому протягом дня. Я зрозумiла, що вiн зараз вiдступить, а тому притиснулася до нього мiцнiше, щоб змусити його продовжувати. Але Антонiо з важким зiтханням вiдсторонив мене вiд себе i сказав на дiалектi:

– Нi, Лену, я хочу зробити це з тобою як зi своею дружиною, а не отак.

Вiн ухопив мене за руку, приклав ii до свого члена зi стриманим стогоном, i я зробила так, як вiн хотiв.

Потiм, коли ми поверталися зi ставкiв додому, вiн схвильовано сказав, що дуже поважае мене i тому не схотiв робити нiчого такого, про що я пiзнiше могла б пошкодувати; не в тому мiсцi, не таким гидким чином, з належною увагою й нiжнiстю. Вiн говорив про це так, нiби то саме вiн переступив дозволене; а може, вiн i справдi так вважав. Я за всю дорогу не промовила жодного слова i попрощалася з ним з великим полегшенням. Коли я вдома постукала у дверi, менi вiдчинила мати, i, незважаючи на спроби моiх братiв i сестри стримати ii, без крикiв та лайки, без единого докору залiпила менi кiлька ляпасiв. Моi окуляри полетiли додолу, i я в поривi ехидноi радостi вигукнула без будь-якого натяку на дiалект:

– Бачиш, що ти накоiла? Розбила моi окуляри, i тепер через тебе я не зможу вчитися, не пiду бiльше до школи!

Мати завмерла на мiсцi, навiть ii пiднята для наступного ляпасу рука зависла у повiтрi, наче лезо сокири. Елiза, моя молодша сестричка, пiдняла окуляри i сказала тихенько:

– Тримай, Лену, вони не розбилися.




5


На мене напала дивна втома, i хоч як я намагалася вiдпочити, вона не минала. Уперше я прогулювала заняття. Я не ходила на навчання, здаеться, днiв п’ятнадцять, i навiть Антонiо не сказала про те, що вирiшила покинути школу. Виходила з дому в належний час й блукала мiстом. Тодi я багато нового дiзналася про Неаполь. Порпалася в старих книжках, що iх продавали на вулицi бiля Порт’Альби, мимохiть запам’ятовувала назви, iмена авторiв, потiм пленталася в бiк Толедо й моря. Або пiднiмалася до Вомеро вулицею Сальватора Рози, доходила до Сан-Мартiно, поверталася по Петрайо. Або гуляла по Доганеллi аж до цвинтаря, ходила в тишi помiж могилами, читаючи iмена похованих. Інколи до мене чiплялися з непристойними пропозицiями якiсь молодi нероби, старi бовдури i навiть поважнi синьйори середнього вiку. Я прискорювала крок, не пiдводячи голови, утiкала, вiдчуваючи небезпеку, але не вiдмовлялася вiд задуму. Навпаки, з кожним разом тi довгi ранковi блукання мiстом усе бiльше розширювали дiрку в тенетах шкiльних обов’язкiв, у яких я заплуталася вже вiдтодi, як менi виповнилося шiсть рокiв. У визначений час я поверталася додому, i нiкому не спадало на думку, що я – сама я! – не ходила на заняття. Пiсля обiду читала романи, а потiм бiгла до ставкiв на зустрiч з Антонiо, якого така моя готовнiсть дуже тiшила. Йому кортiло запитати в мене, чи бачилась я iз сином Сарраторе. Я читала те нiме запитання у нього в очах, але вiн не наважувався його озвучити, боявся, що я розгнiваюся i позбавлю його коротких хвилин задоволення. Тож вiн мiцно притискав мене до себе, щоб вiдчути мою податливiсть i вiдiгнати будь-якi сумнiви. У такi моменти вiн не мiг повiрити, що я можу його образити, зустрiчаючись з iншим.

Вiн помилявся: насправдi, незважаючи на почуття провини, я тiльки те й робила, що думала про Нiно. Менi кортiло зустрiтися з ним, розмовляти з ним, але водночас я цього боялася. Боялася, що вiн принизить мене своею зверхнiстю. Боялася, що так чи iнакше вiн

Страница 8

може знову заговорити про причини, з яких мою статтю про сутичку з викладачем релiгii не надрукували. Боялася, що передасть менi жорстокi слова критики з редакцii. Я б цього не стерпiла. Блукаючи мiстом чи лежачи без сну в лiжку, я гостро переживала власну неспроможнiсть, менi легше було думати, що мою статтю не надрукували лише через брак мiсця. Пом’якшити, приглушити. Але то було нелегко. Я не дотягувала до рiвня Нiно, отож не могла бути поряд iз ним, привернути його увагу своiми словами, висловлювати перед ним своi думки. І якi там думки – нiяких! Краще покинути все, досить з мене книжок, оцiнок i похвал! Я сподiвалася, що все забудеться i вивiтриться з голови поступово: знання, якими напхана моя голова, мови, живi й мертвi, сама лiтературна iталiйська, якою я мимоволi тепер спiлкувалася навiть з братами й сестрою. «Це Лiла винна, – думала я, – що я втокмачила все це собi в голову. Треба i про неi забути. Лiла завжди добре знала, чого хоче, i домагалася свого. А я не хочу нiчого, менi нiчого не треба». Я сподiвалася прокинутися одного ранку без бажань. «І як тiльки моя голова спорожнiе, – думала я, – тодi менi буде досить кохання Антонiо i своiх почуттiв до нього».

Одного дня, повертаючись додому, я зустрiла Пiнуччу, сестру Стефано. Вона розповiла, що Лiла повернулася з весiльноi подорожi i влаштувала бучне свято з нагоди заручин зовицi з братом.

– То ви з Рiно заручилися? – запитала я, удаючи, що здивована новиною.

– Авжеж, – вiдповiла вона, сяючи вiд щастя, i показала менi обручку, яку подарував iй Рiно.

Пам’ятаю, як пiд час розмови з Пiнуччою у мене в головi крутилася одна настирлива думка: Лiла влаштувала свято у своему новому домi, а мене не запросила; ну, то це на краще, я рада, досить порiвнювати себе з нею, не хочу бiльше ii бачити! І лише пiсля того, як усi подробицi заручин було сказано й переказано, я нiби мiж iншим запитала про свою подругу. Пiнучча ехидно посмiхнулася i вiдповiла усталеним висловом на дiалектi: «освоюе науку». Я не спитала, яку саме. А повернувшись додому, проспала решту дня.

Якось уранцi я, як завжди, о сьомiй вийшла з дому до школи, тобто вдала, що йду до школи. Я саме переходила через дорогу, коли побачила, як Лiла вийшла з кабрiолета i рушила до нашого двору, навiть голови не повернувши, щоб попрощатися зi Стефано, який сидiв за кермом. Вона була вишукано вдягнена, у великих сонцезахисних окулярах, хоч сонця ще не було. Мою увагу привернула блакитна хустка, що закривала ii шию аж до вуст. Я роздратовано подумала, що то, можливо, якась нова мода: не як у Жаклiн Кеннедi, а як у загадковоi фатальноi жiнки, якою ми мрiяли стати в дитинствi. І я пiшла собi далi, не обiзвавшись до неi.

Але, зробивши всього кiлька крокiв, я повернулася, сама не знаю чому. Мое серце калатало, мов навiжене, думки й почуття плуталися. Можливо, я хотiла, щоб вона сама сказала менi в обличчя, що нашiй дружбi настав край. А може, я хотiла крикнути iй, що вирiшила покинути навчання, теж вийти замiж, жити в Антонiо, з його матiр’ю, братами й сестрою, мити сходи разом iз божевiльною Мелiною. Я швидким кроком перейшла через двiр, побачила, як вона заходить у дверi будинку, де жила свекруха. Зайшла i собi до пiд’iзду, того самого, у якому ми малими йшли до дона Акiлле по ляльок. Покликала ii, вона обернулася.

– Ти повернулася, – промовила я.

– Так.

– А чому до мене не прийшла?

– Не хотiла, щоб ти мене бачила.

– Іншим можна, а менi – нi?

– До iнших менi байдуже, а до тебе – нi.

Я збентежено дивилась на неi. Що саме я не мала бачити? Я пiднялася на кiлька сходинок, що нас роздiляли, обережно прибрала з ii обличчя хустинку, зняла окуляри.




6


Зараз, розповiдаючи про ii весiльну подорож, я ще раз прокручую в головi тi подii, про якi дiзналася не лише з розповiдi Лiли на сходах, а й пiзнiше з ii зошитiв. Я несправедливо обмовляла ii, бо повiрила, що вона легко погодилася на приниження, як почувалася приниженою я, коли Нiно вийшов iз банкетноi зали пiд час весiлля. Я навмисне думала про неi погано, щоб зменшити бiль втрати. Ось вона постае в моiй уявi: майже наприкiнцi свята Лiла в синьому капелюшку й свiтло-блакитному костюмi сiла у кабрiолет. Їi очi палали гнiвом, i, щойно автiвка вiд’iхала, вона накинулася на Стефано з найбруднiшою лайкою та найобразливiшими висловами, якi тiльки можна вигадати для чоловiка з нашого району.

Вiн незворушно вислухав усе зi своею звичною натягнутою усмiшкою, не зронивши жодного слова, i врештi вона замовкла. Але мовчання тривало недовго. Лiла заговорила знову, цього разу спокiйно, хiба що важко дихаючи. Вона заявила, що не мае жодного намiру залишатися в автiвцi анi хвилини, що iй гидко навiть дихати з ним одним повiтрям, а тому хоче вийти з машини негайно. Стефано побачив, що ii обличчя справдi скривилося вiд вiдрази, але продовжував мовчки iхати далi, аж поки вона знову не почала кричати, вимагаючи, щоб вiн зупинився. Тодi вiн з’iхав на узбiччя, але коли Лiла спробувала була вiдчинити дверцята, вiн мiцно вхопив ii за руку

Страница 9

ище лiктя.

– А тепер послухай мене, – промовив вiн тихо, – на те, що сталося, е своi вагомi причини.

І вiн спокiйно пояснив, як усе вiдбулося. Для того щоб не дати взуттевiй фабрицi зачинитися ще до того, як вона по-справжньому запрацюе, довелося увiйти в долю iз Сiльвiо Соларою та його синами – единими, хто мiг гарантувати не тiльки розмiщення взуття для продажу у найкращих крамницях мiста, а й вiдкриття восени окремоi крамницi на площi дей Мартiрi, де продаватимуться лише моделi марки «Черулло».

– Та яке менi дiло до твоiх справ?! – перебила його Лiла, намагаючись вирватися.

– Моi справи тепер i твоi теж, ти – моя дружина.

– Я?! Я тепер для тебе нiхто, як i ти для мене! Вiдпусти руку!

Стефано вiдпустив.

– І батько з братом теж для тебе нiхто?

– Замовкни, ти не гiдний навiть вимовляти iхнi iмена!

Та Стефано не замовкав. Вiн сказав, що угоду iз Сiльвiо Соларою захотiв саме Фернандо, особисто. Сказав, що найбiльше перепон цiй угодi чинив Марчелло, бо дуже злостився на Лiлу, на всю родину Черулло, а найбiльше – на Пасквале, Антонiо та Енцо, що розтрощили його машину, та i йому самому дали чортiв. Сказав, що то Рiно якось задобрив Марчелло, хоча йому знадобилося для цього чимало терпiння. Отож, коли Марчелло нарештi заявив, що за угоду хоче собi черевики, зробленi Лiлою, Рiно погодився.

То була тяжка мить. Лiла вiдчула, як бiль стиснув iй груди. Та все одно вона вигукнула:

– А ти, ти що зробив?

Стефано на якусь мить знiтився.

– А що я мав робити? Сваритися з твоiм батьком? Довести до злиднiв твою сiм’ю? Спостерiгати за тим, як розпалюеться ворожнеча проти твоiх друзiв? Втратити всi грошi, що я вклав у цю справу?

Та Лiлi в його тонi та кожному словi вчувалося приховане почуття провини. Вона не дала йому навiть договорити, почала лупцювати кулаками по плечi, вигукуючи:

– Отже, ти теж погодився?! Узяв черевики й вiддав iх йому?!

Стефано незворушно спостерiгав за нею, i лише коли вона знову спробувала вiдчинити дверцята, щоб утекти, промовив холодно: «Заспокойся!» Лiла рiзко обернулася: заспокоiтися пiсля того, як вiн в усьому звинуватив ii батька й брата; заспокоiтися пiсля того, як вони трое повелися з нею, як iз ганчiркою для миття пiдлоги? «А я не хочу заспокоюватися, – крикнула вона, – ти, засранцю, вiдвези мене негайно додому! Усе, що ти менi зараз розказав, маеш повторити у присутностi тих двох покидькiв!» І тiльки промовивши на дiалектi те «покидькiв», вона усвiдомила, що переступила межу стриманого, виваженого тону в стосунках iз чоловiком. Через мить Стефано вдарив ii своею сильною рукою в обличчя – потужний ляпас, який видався iй вибухом правди. Вона скрикнула вiд несподiванки i вiд болю. Не вiрячи сама собi, дивилася, як вiн заводить машину, а Стефано, уперше вiдтодi, як вони почали зустрiчатися, заговорив не спокiйним голосом, а тремтячим вiд хвилювання:

– Бачиш, до чого ти мене доводиш?! Ти хоч розумiеш, що перегинаеш палицю?

– Ми все зробили неправильно, – пробурмотiла вона.

Але Стефано рiшуче похитав головою, нiби не хотiв навiть думати про таке, i прочитав iй цiлу лекцiю, погрозливу, повчальну, а частково – пафосну. Загалом сказав iй ось що:

– Ми все зробили правильно, Лiло, треба тiльки дещо прояснити. Ти тепер бiльше не Черулло. Ти – синьйора Карраччi i повинна робити так, як я скажу. Я знаю, що ти далека вiд комерцii i думаеш, що грошi для мене на землi валяються. Але це не так. Я повинен заробляти грошi щодня, я повинен вкладати iх туди, де вони можуть принести прибуток. Ти намалювала черевики, твоi батько й брат умiють добре працювати, але ви втрьох не в змозi забезпечити менi прибуток. А от Солари – можуть. Тому послухай мене уважно: плювати я хотiв на те, подобаються вони тобi чи нi. Мене самого верне вiд Марчелло; а коли вiн ще нишком поглядае на тебе, коли згадаю, що вiн про тебе патякав по району, то менi аж руки сверблять загнати йому ножа в живiт. Але якщо так треба буде для отримання прибутку, то вiн для мене стане найкращим другом. І знаеш чому? Бо якщо немае прибутку, то не буде i ось цiеi автiвки, i ось цього вбрання, ми втратимо наш дiм з усiм, що в ньому е, i тодi ти вже бiльше не будеш синьйорою, а нашi дiти ростимуть у злиднях. Отож спробуй ще хоч раз сказати менi те, що сказала сьогоднi, i я розiб’ю твое бiле личенько так, що ти бiльше iз дому не вийдеш. Зрозумiло? Вiдповiдай!

Лiла примружила очi, що враз перетворилися на двi вузькi щiлини. Щока в неi стала червоно-бузковою, а решта обличчя блiдою. Вона не вiдповiла.




7


До Амальфi вони прибули пiд вечiр. Нi вiн, нi вона нi разу не були в готелi, а тому почувалися дуже нiяково. Особливо Стефано збентежив дещо iронiчний тон адмiнiстратора, i тому вiн мимоволi поводився скуто. А коли сам це помiтив, то спробував приховати власне знiяковiння за рiзкою поведiнкою. Вiд одного прохання показати документи в нього почервонiли вуха. Тим часом пiдiйшов носильник – чоловiк рокiв п’ятдесяти з тонкими вусами – i хотiв було взяти валiзи, але Стефано його вiдштовхнув,

Страница 10

наче злодiя, потiм передумав i дещо зверхньо вручив жменю монет, так i не скориставшись послугою. Лiла йшла слiдом, коли вiн iз валiзами пiднiмався сходами. Вона розповiла менi, що тодi – сходинка за сходинкою – у неi вперше виникло вiдчуття, що по дорозi вона десь загубила того хлопця, з яким одружилася вранцi, i тепер йшла з якимось незнайомцем. Невже Стефано насправдi був таким гладким, з короткими й товстими ногами, довгими руками, побiлiлими кiсточками на пальцях? Із ким вона назавжди зв’язала свою долю? На змiну тiй лютi, що охопила ii в дорозi, прийшов страх.

Коли вони нарештi потрапили до свого номера, Стефано намагався поводитися привiтно, як ранiше, але був занадто втомлений i досi роздратований через ляпаса, якого йому довелося дати Лiлi. Тому в його голосi вiдчувалася награнiсть. Вiн похвалив кiмнату – дуже простора! – i вiдчинив вiкно, вийшов на балкон, покликав Лiлу: iди сюди, поглянь, як сяе на сонцi море, яке чисте повiтря! Але вона злякано шукала вихiд зi своеi пастки, а тому вiдсторонено похитала головою: iй, мовляв, холодно. Стефано вiдразу зачинив вiкно i зауважив, що якщо вони збираються пройтися i десь повечеряти, то краще одягти щось теплiше. Сказав, щоб Лiла взяла для нього жилет, нiби вони хтозна скiльки часу живуть разом i вона добре знае, де i в якiй валiзi шукати той жилет, як i свою кофту. Лiла, здавалося, послухалась, але насправдi навiть не вiдкрила валiзи, не дiстала анi кофту, анi жилет. Вона вiдразу вийшла з номера, не бажаючи залишатися там анi хвилини. Вiн вийшов слiдом, бурмочучи пiд нiс: «Я можу пiти й так, але я за тебе хвилююся, щоб ти не застудилася».

Вони пiшли гуляти по Амальфi: униз сходами спочатку до собору, потiм – до фонтану. Стефано намагався якось ii розважити, але веселити – то нiколи не було його коником. У нього краще виходили пафоснi або повчальнi промови дорослого чоловiка, який знае, чого хоче. Лiла майже весь час мовчала, i зрештою вiн обмежився тим, що лише вказував то на одне, то на iнше, вигукуючи: «Поглянь!». Але ii, що за iнших обставин не пропустила б жодного камiнця, зараз не цiкавили нi краса звивистих вуличок, нi аромати садiв, нi мистецтво та iсторiя Амальфi, i ще менше – його голос, коли вiн без упину повторював, викликаючи роздратування: «Гарно, правда?»

Невдовзi Лiла почала тремтiти, не стiльки вiд холоду, як вiд нервового збудження. Вiн це помiтив i запропонував повернутися до готелю, навiть насмiлився видати щось на кшталт: «Там в обiймах i зiгрiемося». Але вона хотiла гуляти й гуляти, аж поки геть зморена не зайшла до якогось ресторану, навiть не запитавши згоди Стефано, хоча iсти iй зовсiм не хотiлося. Стефано терпляче пiшов слiдом.

Вони назамовляли купу всього, майже нiчого не iли, зате випили багато вина. Вiн бiльше не мiг стримуватися i запитав, чи вона досi сердиться. Лiла заперечно похитала головою, i то була правда. Почувши те запитання, вона сама собi здивувалася: у душi не лишилося навiть краплi образи на Солару, батька, брата, Стефано. За лiченi години ii мислення зовсiм змiнилося. Несподiвано iй узагалi стало байдуже до черевикiв; вона навiть не могла зрозумiти, чому так розлютилася, коли побачила iх на Марчелло. Тепер ii жахала i мучила обручка, що виблискувала на ii пiдмiзинному пальцi. Знову пригадався весь цей день: церква, вiнчання, весiлля. «Що я наробила, – думала вона, захмелiла вiд вина, – i що це за золоте кiльце, що за блискучий нуль, у який я вставила палець?» Такий самий був на Стефано, виблискував на вкритому чорним волоссям пальцi – «кошлатi пальцi», так писалося у книжках. Вона пригадала його у купальному костюмi якось на морi. Довгий тулуб, завеликi колiннi чашечки, схожi на перевернутi каструлi. У його образi не було жодноi риси, яка б викликала в неi хоч якесь захоплення. Вiн був iстотою, з якою – вона це вже знала напевне! – ii нiчого не пов’язувало, але вiн сидiв тут поруч – у пiджаку й краватцi, ворушив товстими губами, чухав м’ясисту мочку вуха i час вiд часу наколював виделкою iжу з ii тарiлки, щоб покуштувати. Вiн не мав нiчого спiльного з продавцем ковбас, що привернув ii увагу, з амбiтним, упевненим в собi, але разом з тим добре вихованим хлопцем, з нареченим, що був уранцi в церквi. Хижо поблискували його бiлi-пребiлi зуби, у темному отворi рота ворушився червоний язик; щось у ньому та навколо нього для Лiли нiби зламалося. У той час як вони сидiли за столом у ресторанi серед метушливих офiцiантiв, уся послiдовнiсть подiй, що привела ii сюди, до Амальфi, видалася абсолютно нелогiчною i водночас нестерпно реальною. І у той час, коли та невпiзнанна iстота пiдбадьорилася, iз полегшенням вирiшивши, що буря минула i дружина зрозумiла причини його вчинкiв i прийняла iх, у Лiли промайнула думка, чи не вкрасти зi столу нiж, щоб потiм засадити йому в горло в номерi, як тiльки вiн спробуе ii торкнутися.

Зрештою вона цього не зробила. Бо в тому ресторанi, за тим столом, задурманена вином i своiм замiжжям – вiд сукнi нареченоi i до обручки, – вона вирiшила для себе, що в усьому цьому немае нiяк

Страница 11

го сенсу, а тому i можливi претензii Стефано в сексуальному планi iй теж здавалися безглуздими, насамперед – для нього самого. Отож спершу вона помiркувала, як можна взяти нiж (накрити його серветкою, яку тримае на колiнах, покласти серветку iз загорнутим ножем знову на колiна, повернутися по сумку i непомiтно впустити його всередину, а потiм покласти серветку на мiсце), але врештi передумала. Тi гвинтики, якi утримували разом ii новий статус дружини, ресторан, Амальфi, здавалися iй такими ослабленими, що наприкiнцi вечерi вона майже не чула голосу Стефано: у неi гудiло у вухах вiд безладноi сумiшi звукiв довкiлля, власних думок i внутрiшнiх голосiв.

Дорогою до готелю Стефано став говорити iй про позитивнi риси Солар. Мовляв, вони знають потрiбних людей з мерii, зв’язаних з ватажками Зiрки й Корони, iз членами ІСР[2 - 2ІСР – Італiйський соцiальний рух, права партiя в Італii, заснована пiсля Другоi свiтовоi вiйни, близька за своею iсторiею та iдеологiею до фашизму. У 1995 роцi ii розпустили задля створення замiсть неi партii Нацiонального союзу.]. Йому подобалося отак просторiкувати, нiби вiн i справдi розумiе щось у справах Солар; вiн багатозначно проголосив тоном бувалого чоловiка: «Полiтика – брудна справа, але якщо хочеш заробити, то без неi нiяк не обiйтися». Лiлi спали на думку тi розмови, якi вона колись вела з Пасквале, а також те, про що вони говорили зi Стефано, коли тiльки почали зустрiчатися: iхнiй план вiдокремитися вiд батькiв, насильства, брехнi й жорстокостi минулого. Вона подумала: «Так, вiн погоджувався, але зовсiм мене не слухав. Із ким я розмовляла?! Я зовсiм не знаю цього чоловiка, не знаю, хто вiн такий!»

Та все ж, коли вiн узяв ii за руку i шепнув на вушко, що кохае, вона не вiдсторонилася. Мабуть, вирiшила приспати його увагу, вдати, що все добре, що вони – звичайнi закоханi молодята, щоб завдати бiльшого удару пiзнiше в готелi i заявити з усiею вiдразою, яку вiдчувала в душi: «Для мене лягати у лiжко з носильником готелю, у якого теж пальцi пожовтiли вiд цигарок, чи з тобою – однаково бридко». А може, – менi це здаеться ближчим до iстини, – вона була занадто перелякана, а тому вiдкладала будь-якi дii.

Щойно вони повернулися до свого номера, Стефано спробував ii поцiлувати, але вона ухилилася. Із серйозним виглядом вiдкрила валiзу, дiстала звiдти свою нiчну сорочку, простягла пiжаму чоловiковi, який вiд цього вияву уваги задоволено всмiхнувся i знову спробував пригорнути ii до себе. Але Лiла зачинилась у ваннiй.

Залишившись сама, довго тримала обличчя пiд струменем холодноi води, щоб змити з себе хмiль та перекручене сприйняття реальностi. Та iй не вдалося: навпаки, у неi ще бiльше посилилося вiдчуття, що ii рухам не вистачае координацii. «Що я кою?» – крутилося в неi в головi. Можна було, звичайно, просидiти тут усю нiч. Але потiм що?

Вона пошкодувала, що не взяла нiж. Їй навiть на якусь мить здалося, що вона його таки взяла, але згодом усвiдомила, що нi. Вона всiлася на край ванни, мимоволi порiвняла ii iз тiею, що в iхньому новому домi, подумала, що iхня набагато краща. І ii рушники теж значно якiснiшi. Їi, iхнi? Кому насправдi належали рушники, ванна, усе? Їi роздратувала думка, що володiння всiма тими гарними новими речами гарантовано iй прiзвищем чоловiка, який чекае на неi по той бiк дверей. Власнiсть Карраччi, i вона теж була власнiстю Карраччi. Стефано постукав у дверi.

– Що ти там робиш? Усе гаразд?

Вона не вiдповiла.

Чоловiк зачекав ще трохи, згодом постукав знову. Оскiльки не було жодноi реакцii, вiн нервово посмикав за ручку i промовив удавано жартiвливим тоном:

– Менi що, виламати дверi?

Лiла не сумнiвалася, що вiн на це здатний: той незнайомець, що чекав на неi по той бiк дверей, був здатним на все. «Та i я сама, – спало iй на думку, – теж здатна на все». Вона роздягнулася, помилася, одягла нiчну сорочку з ненавистю до себе за ту ретельнiсть, з якою сама ж вибирала ii кiлька мiсяцiв тому. Стефано (уже навiть його iм’я не вiдповiдало манерам i почуттям, побаченим та пережитим протягом останнiх годин) сидiв у пiжамi на спинцi лiжка i скочив на ноги, щойно вона вийшла.

– Довго ж ти чепурилася!

– Скiльки треба було.

– Яка ти гарна!

– Я втомилася, хочу спати.

– Потiм виспимося.

– Нi, зараз. Ти – на своему боцi, а я – на своему.

– Добре-добре, ходи сюди.

– Я серйозно тобi кажу.

– І я теж.

Стефано гигикнув, спробував ухопити ii за руку. Вона вiдсахнулася, i вiн спохмурнiв.

– Що з тобою?

Лiла завагалася. Вона спробувала пiдшукати вiдповiднi слова, промовила тихо:

– Я тебе не хочу.

Стефано зачудовано покрутив головою, нiби тi чотири слова були сказанi якоюсь незнайомою йому мовою. Пробурмотiв, що чекав на цю мить уже так давно, день i нiч. «Будь ласка, – почав умовляти вiн i, зi знiченою усмiшкою, майже у вiдчаi вказав рукою на бордовi пiжамнi штани, – бачиш, що зi мною робиться вiд одного лише погляду на тебе?» Вона мимоволi глянула йому нижче пояса, не втрималась вiд вiдразливоi гримаси i одразу вiдвела оч

Страница 12

.

Тут Стефано зрозумiв, що вона зараз знову зачиниться у ваннiй, звiрячим рухом ухопив ii за талiю, пiдняв i кинув на лiжко. Що вiдбувалося? Було ясно, що вiн не хотiв ii розумiти. Йому здавалося, що тодi, у ресторанi, вони помирилися, i тепер вiн думав: «Чому Лiла так поводиться? Бо ще зовсiм юна?» Тож вiн лiг поряд, смiючись i намагаючись ii заспокоiти:

– Це чудово, – сказав вiн, – не бiйся. Я тебе дуже кохаю, бiльше, нiж матiр i сестру.

Але це не спрацювало, вона вже намагалася пiдвестися, щоб утекти. Як же складно мати справу з цiею дiвчиною: ii «так» означае «нi», а «нi» значить «так»! Стефано пробурчав: «Годi вже капризувати!» І спробував було знову ii вхопити, але вона вiдбрикувалася. Тож вiн взяв ii за зап’ястя i мiцно притис до лiжка.

– Ти казала, що маемо зачекати, i я чекав, – мовив вiн, – хоча бути поряд iз тобою i не мати змоги навiть пальцем торкнутися менi було нелегко, я змучився. Але тепер, коли ми вже одруженi, припини цi витребеньки i поводься добре.

Вiн нахилився, щоб поцiлувати ii в губи, але вона вiдчайдушно вiдхиляла голову то праворуч, то лiворуч, пручалася, викручувалася, повторюючи:

– Вiдпусти мене, я тебе не хочу! Я тебе не хочу, не хочу!

Тодi в голосi Стефано мимоволi з’явилися металевi нотки:

– Не мороч менi яйця, Лiно!

Вiн повторив цю фразу двiчi чи тричi, дедалi голоснiше, нiби щоб краще усвiдомити наказ, що лунав звiдкись iздалеку, можливо, з тих часiв, коли його ще на свiтi не було. Наказ був такий: поводься як чоловiк, Сте’, або ти зламаеш ii зараз, або тобi цього вже нiколи не вдасться; твоя дружина мусить вiдразу втямити, що вона жiнка, а ти – чоловiк, отже, мае бути слухняною. А Лiла, чуючи те його «не мороч менi яйця, не мороч менi яйця, не мороч менi яйця», бачачи його важке, широке тiло над своiм пласким животом, його напружений член, який напинав тканину пiжами, нiби стрижень – намет, пригадала, як багато рокiв тому вiн хотiв ухопити ii за язика i проколоти його булавкою через те, що вона посмiла принизити Альфонсо пiд час шкiльних змагань. Отже, Стефано нiколи не було. Вона раптом усвiдомила: це завжди був старший син дона Акiлле. І та несподiвана, мов вiдрижка, думка викрила на обличчi ii чоловiка риси, якi до цього ретельно ховалися десь у кровi, на клiтинному рiвнi, але були там завжди, чекаючи слушноi години. Так-так, щоб подобатися мешканцям району, щоб подобатися iй, Стефано вдавав iз себе iншого: риси його обличчя пом’якшали вiд удаваноi ввiчливостi, погляд подобрiшав, голос перейшов на стриманий, приемний тембр, пальцi, руки – усе тiло призвичаiлося стримувати приховану силу. Але тепер та оболонка, у якiй вона втримувалася так довго, затрiщала, i Лiлу охопив дитячий жах, ще бiльший за той, який ми з нею пережили, спустившись разом до пiдвалу у пошуках наших ляльок. Дон Акiлле вiдроджувався iз бруду району, живлячись плоттю власного сина. Батько продирався крiзь його шкiру, змiнював його погляд, виривався назовнi з його тiла. І ось вiн уже тут: розривае iй сорочку, оголюе груди, несамовито мне iх руками, нахиляеться й кусае ii за соски. А коли вона, – як то iй завжди вдавалося, – зумiла приборкати страх i спробувала скинути його з себе, щосили вхопивши його за волосся i вкусивши до кровi, вiн на мить вiдхилився, упiймав ii за руки, притис iх товстими зiгнутими в колiнах ногами i промовив зневажливо: «Що ти робиш, лежи сумирно! Ти тоненька, мов очеретина, якщо захочу – розламаю на друзки!» Та Лiла не заспокоiлася, знову намагалася вкусити його, вигнулася дугою, щоб вивiльнитися з-пiд його важкого тiла. Марно! Тепер руки в нього були вiльнi, вiн нахилився i кiнчиками пальцiв легенько бив ii по обличчю, примовляючи: «Хочеш поглянути, який вiн великий, так? Скажи, що хочеш!» Урештi витягнув зi штанiв свiй товстий член – вiн здався iй якоюсь бридкою лялькою без рук i без нiг, що нависала й хиталася над нею, нiби намагаючись вiдiрватися вiд ще бiльшоi ляльки, яка хрипко примовляла: «Зараз я дам тобi його спробувати, Лiно. Поглянь, який красень! Такого бiльше нi в кого нема!» А оскiльки вона i далi опиралася, вiн зацiдив iй два ляпаси – спершу долонею, потiм ребром долонi. Удари виявилися такоi сили, що Лiлi стало ясно: якщо вона й надалi пручатиметься, вiн точно ii вб’е – не вiн, так дон Акiлле. Адже його боялися всi в районi саме тому, що вiн запросто мiг кинути когось об стовбур дерева або об стiну. І вона припинила боротьбу, забулася у своему страховi, куди не досягали звуки, а вiн у цей час стягував з неi нiчну сорочку i шепотiв на вухо: «Ти навiть уявити собi не можеш, як я тебе кохаю. Але скоро ти зрозумiеш. Уже завтра сама прийдеш мене просити, щоб я з тобою покохався, як оце зараз. Благатимеш мене на колiнах, а я скажу тобi: добре, але тiльки якщо будеш слухняною. І ти будеш слухняною!»

Коли пiсля кiлькох незграбних спроб вiн iз неймовiрною жорстокiстю увiйшов у неi, Лiла вже була непритомна. Нiч, кiмнату, лiжко, його поцiлунки, руки на ii тiлi, будь-якi вiдчуття поглинуло едине почуття: ненависть до Стефано Карраччi, якого вон

Страница 13

ненавидiла що було сил, ненавидiла вагу його тiла на собi, ненавидiла його iм’я та прiзвище.




8


До району вони повернулися через чотири днi. Того самого вечора Стефано запросив тестя iз тещею та свояка до новоi оселi. Бiльш запобiгливим, анiж зазвичай, тоном вiн попросив Фернандо, щоб той розказав Лiлi, як усе вiдбулося мiж ними та Сiльвiо Соларою. Фернандо крiзь зуби невдоволено пiдтвердив доньцi слова Стефано. Вiдразу по тому Карраччi звернувся до Рiно з проханням пояснити, чому вони врештi за загальною згодою, хоча й неохоче, вирiшили вiддати Марчелло тi черевики, якi вiн так хотiв. Рiно повчальним тоном заявив: «У деяких ситуацiях немае iншого виходу». А потiм одразу перескочив на ту халепу, в яку загнали себе Пасквале, Антонiо й Енцо, напавши на братiв Солар i розбивши iхню машину.

– І знаеш, хто ризикував найбiльше? – сказав вiн, нахилившись до сестри i поступово пiдвищуючи голос, – вони, твоi дружки, борцi за справедливiсть! Марчелло iх упiзнав i утокмачив собi, що то ти iх пiдiслала. Що нам зi Стефано було робити? Хiба ти хотiла б, щоб тим трьом придуркам надавали палицями втричi бiльше, анiж надавали вони? Хотiла б, щоб iх покалiчили?! І зрештою – через що? Через пару черевикiв сорок третього розмiру, якi твiй чоловiк навiть узути не може, бо вони йому замалi i промокають у дощ? Ми примирили всiх, а тi черевики, оскiльки Марчелло так кортiло iх мати, урештi вiддали йому.

Слова, слова… Ними за бажання можна гори звернути, але й горя наробити чимало. Лiла нiколи не лiзла за словом у кишеню, та цього разу, усупереч очiкуванням, промовчала. Зiтхнувши з полегшенням, Рiно ехидним тоном нагадав, що вона сама змалечку вбивала йому в голову, що iм треба розбагатiти. «Так от, – промовив вiн, смiючись, – не заважай нам багатiти, ускладнюючи життя, яке вже й без тебе досить складне».

Саме тодi – на подив хазяйки дому, але не решти присутнiх – подзвонили у дверi, i до квартири зайшли Пiнучча, Альфонсо та iхня мати Марiя iз повною тацею свiжих тiстечок, щойно спечених власноруч Спаньйоло, кондитером Солар.

Спершу здалося, що таким чином вони вирiшили привiтати молодят iз поверненням з весiльноi подорожi. Стефано саме показував гостям свiтлини з весiлля, якi напередоднi забрав у фотографа. «А на вiдео доведеться зачекати ще кiлька днiв», – пояснив вiн присутнiм. Але швидко стало зрозумiло, що весiлля Стефано й Лiли – то вже давно минула справа; тiстечками святкували нове щастя: заручини Рiно й Пiнуччi. Попередня напруга послабилася. Жорсткi нотки, що лунали в голосi Рiно кiлька хвилин тому, змiнилися на нiжнi тони на дiалектi, завуальованi вульгарнi пропозицii, натяки вiдразу ж вiдсвяткувати заручини в цiй гарнiй оселi сестри. Потiм театральним жестом вiн дiстав iз кишенi пакунок. У тому пакунку, коли з нього зняли паперову обгортку, виявився темний круглий футляр; а в темному круглому футлярi сяяла обручка з дiамантами.




9


Лiла саме перебувала не в найкращому станi, коли я на сходах у будинку ii свекрухи зняла з неi сонцезахиснi окуляри i розв’язала хустинку на шиi. Шкiра навколо ока мала синьо-жовтуватий колiр, а на мiсцi нижньоi губи я побачила синю пляму з полум’яно-червоними розводами.

Родичам i друзям вона сказала, що одного сонячного дня послизнулась i впала на скелястому березi в Амальфi, коли вони з чоловiком вирiшили проiхатися на човнi до пляжу. Лiла виголосила цю брехню iронiчним тоном пiд час святкового обiду з нагоди заручин брата i Пiнуччi, i всi так само iронiчно зробили вигляд, що iй повiрили, особливо жiнки, яким добре було вiдомо, що саме i як слiд казати пiсля того, як коханi чоловiки лупцювали iх вiд душi. Крiм того, у районi не було тих (особливо серед жiнок!), хто б не вважав, що Лiла заслуговуе доброго прочухана. Отож тi слiди побоiв нi в кого не викликали обурення. Навпаки, Стефано почали любити й поважати ще бiльше: ось хто вмiе поводитися, як годиться справжньому чоловiковi!

А от у мене, щойно я побачила ii в такому жалюгiдному станi, аж серце стиснулося в грудях. Я мiцно ii обняла. Коли вона сказала, що не прийшла до мене, бо не хотiла, щоб я побачила ii такою, у мене сльози навернулися на очi. Розповiдь про ii медовий мiсяць, як його називали у фотороманах, попри небагатослiвнiсть i майже прохолоднiсть, мене розсердила i викликала страждання. Хоч мушу визнати: десь у глибину моеi душi закралося ледь вiдчутне задоволення. Я радiла, що тепер Лiлi потрiбна моя допомога, а можливо i захист. Мене розчулило те визнання вразливостi не перед мешканцями району, а передi мною. Я вiдчула, як та вiдстань, що до цього вiддаляла нас одна вiд одноi, знову вмить скоротилася. У мене виникло непереборне бажання повiдомити Лiлi, що я вирiшила покинути навчання, що вiд нього не було нiякого толку, а я не мала здiбностей.

Але в ту мить ii покликала свекруха, перехилившись через поруччя верхнього поверху. Лiла заспiшила, почала швиденько прощатися, сказала, що Стефано ii обдурив i що вiн був точно як його батько.

– Пам’ятаеш, як колись дон Акiлле дав нам г

Страница 14

ошей за ляльок? – запитала вона в мене.

– Так.

– Ми не повиннi були iх брати.

– Але ж ми купили за них «Маленьких жiнок»!

– Ми вчинили погано. Вiдтодi я все робила не так, як треба.

У ii голосi не було злостi, лише сум. Потiм вона знову надiла окуляри, зав’язала на шиi хустинку. Мене потiшило оте ii «ми» (ми не повиннi були, ми вчинили), але дратував рiзкий перехiд до «я»: я все робила не так. «Ми, – кортiло менi виправити ii, – ми разом!» Але я цього не зробила. Менi здалося, що вона таким чином намагаеться призвичаiтися до свого нового становища, вiдчайдушно шукае, за що зачепитися, щоб упоратись якнайкраще. Перш нiж рушити нагору сходами, вона запитала:

– Хочеш прийти до мене додому, щоб повчитися?

– Коли?

– Сьогоднi пiсля обiду, завтра, щодня.

– Стефано буде незадоволений.

– Якщо вiн – господар, то я – дружина господаря.

– Не знаю, Лiло.

– Я видiлю тобi окрему кiмнату, зачинишся в нiй.

– Навiщо це все?

Вона стенула плечима:

– Щоб знати, що ти поряд.

Я не вiдповiла нi «так», нi «нi». Пiшла собi блукати мiстом, як завжди. Лiла була впевнена, що я i надалi вчилася. Вона звикла бачити мене своею подругою в окулярах i з прищами, яка повсякчас скнiе над книжками; iй навiть на думку не спадало, що я можу змiнитися. Але я хотiла позбутися того образу. Менi здавалося, що приниження, якого завдала менi неопублiкована стаття, довело мою неспроможнiсть. Нiно, хоч вiн теж народився i вирiс у злиденному кварталi нашого району, як я i Лiла, умiв отримувати вiд навчання особисту користь, а я – нi. Отже, досить марних сподiвань, досить чiплятися за науку. Слiд прийняти власну долю, як то вже давно зробили Кармела, Ада, Джильйола, навiть Лiла по-своему. Я не пiшла до неi нi того дня, нi наступного, продовжувала прогулювати навчання, сердилася сама на себе.

Якось уранцi я гуляла неподалiк вiд лiцею, на Ветеринарськiй, що за ботанiчним садом. Мiркувала про те, що напередоднi сказав Антонiо. Вiн сподiвався, що його не заберуть в армiю, бо вiн единий син у матерi-вдови, единий годувальник у родинi. Мав намiр попросити у свого роботодавця в майстернi пiдвищення зарплатнi, вiдкласти трохи грошей, щоб узяти в оренду бензозаправку на трасi. Ми б одружилися, я допомагала б йому управляти заправкою. Отаке просте й зрозумiле життя, моя мати його б схвалила. «Не можу я завжди робити так, як того хоче Лiла», – сказала я про себе. Але як важко було позбутися амбiцiй, пов’язаних iз навчанням! Ноги самi понесли мене до лiцею саме в той час, коли закiнчувалися уроки. Я побоювалася, що мене можуть побачити викладачi, але водночас усвiдомлювала, що хочу, щоб вони мене побачили. Менi кортiло, щоб мене помiтили раз i назавжди не як ученицю-вiдмiнницю або щоб ухопили за вухо i змусили знову вчитися.

Почали виходити першi учнi. Я почула, що мене хтось покликав. То був Альфонсо. Вiн чекав на Марiзу, але вона запiзнювалася.

– То ви тепер зустрiчаетеся? – запитала я в нього насмiшкувато.

– Та нi, то вона собi таке втокмачила.

– Брехун!

– Це ти брехуха! Казала, що хворiеш, а сама – погляньте-но! – цвiте i пахне! Гальянi повсякчас питае про тебе, я сказав, що в тебе висока температура.

– Так i е!

– Авжеж! Воно й видно!

Вiн тримав пiд пахвою кiлька книжок, перев’язаних гумовою стрiчкою. Його обличчя мало змарнiлий вигляд пiсля напруженого навчання. Невже у тiлi Альфонсо, незважаючи на його вразливiсть i доброту, теж ховався дон Акiлле, його батько? Невже батьки нiколи не вмирають i iхнi дiти попри все змушенi тримати iх у собi? Отже, з мене теж колись вигулькне моя мати зi своею кульгавою ходою, як невiдворотна доля?

Я запитала в нього:

– Ти бачив, що твiй брат зробив з Лiлою?

Альфонсо знiтився:

– Так.

– І ти йому нiчого не кажеш?

– Треба знати, що Лiла йому зробила.

– А ти мiг би скоiти таке з Марiзою?

Вiн нiяково усмiхнувся:

– Нi.

– Ти впевнений?

– Так.

– Чому?

– Тому що я знаю тебе, ми з тобою спiлкуемося, разом навчаемося.

Спочатку я не второпала, до чого тут оте «я знаю тебе, ми з тобою спiлкуемося, разом навчаемося». Аж раптом я побачила Марiзу в кiнцi вулицi, вона бiгла, бо запiзнювалася.

– Он твоя дiвчина, – промовила я.

Вiн навiть не обернувся, стенув плечима, пробурмотiв:

– Прошу тебе, повертайся до лiцею.

– Я нездужаю, – вiдрубала я i пiшла геть.

Менi не хотiлося навiть вiтатися з сестрою Нiно, будь-яка згадка про нього мене бентежила. А от туманнi слова Альфонсо мене потiшили, дорогою я ще раз прокрутила iх у головi. Вiн сказав, що нiзащо б не пiдняв руку на майбутню дружину, тому що знав мене, тому що ми з ним спiлкувалися, сидiли за однiею партою. Вiн висловився iз беззахисною щирiстю, не боячись надiлити мене здатнiстю якось впливати на його – хлопця! – поведiнку i вчинки. Я була вдячна йому за цей незграбно висловлений натяк, що мене порадував i змусив замислитися. Коли впевненiсть у чомусь i так уже нетривка, досить якоiсь дрiбницi, щоб ii зруйнувати. Наступного дня я пiдробила пiдпис матерi на записцi

Страница 15

ро власне нездужання i повернулася до лiцею. Того вечора на ставках, обiймаючи Антонiо, щоб зiгрiтися, я пообiцяла йому: закiнчу навчальний рiк, i ми одружимося.




10


Нелегко було менi надолужити пропущене, особливо з точних наук, а тому довелося рiдше бачитися з Антонiо. Інколи я вiдмовляла йому в зустрiчi, бо треба було вчитися. Вiн ображався, занепокоено допитувався:

– Щось не так?

– У мене купа урокiв.

– Чому це iх зненацька так побiльшало?

– Їх завжди було багато.

– Останнiм часом у тебе iх зовсiм не було.

– Так сталося.

– Що ти вiд мене приховуеш, Лену?

– Нiчого.

– Ти мене досi кохаеш?

Я намагалася заспокоiти його, час минав швидко, i я поверталася додому зла на себе, бо треба було вчитися.

Антонiо мучила одна й та сама нав’язлива думка: мое ставлення до сина Сарраторе. Його непокоiло, що я з ним розмовляю чи навiть бачуся. Звичайно, щоб не хвилювати його зайвий раз, я приховувала, що повсякчас зiштовхувалася з Нiно, заходячи до лiцею, пiсля урокiв, пiд час перерви у коридорi. Мiж нами нiчого такого не вiдбувалося: ми ледь помiтно кивали одне одному i йшли собi далi, кожен у своiх справах. Я запросто могла розповiсти про це своему хлопцевi, якби вiн був бiльш розважливим. Але Антонiо таким не був, та й сама я розважливiстю не вiдзначалася. Хоча Нiно не виявляв до мене жодного iнтересу, уже вiд одного його вигляду я сидiла на уроках замрiяна. Сама лише думка, що вiн сидить у сусiдньому класi – справжнiй, у плотi, розумнiший за бiльшiсть викладачiв, смiливий i непокiрний – геть вивiтрювала iз моеi головешки пояснення вчителiв, рядки з пiдручникiв, плани на одруження й бензозаправку вздовж траси.

Удома повчитися менi теж не вдавалося. До тривожних думок про Антонiо, Нiно та майбутне додавалися нервовi припадки матерi, що часто кричала на мене, даючи одне доручення за одним, а також брати й сестра, якi хресною ходою йшли до мене зi своiми домашнiми завданнями. Та неспокiйна атмосфера не була новою, менi завжди доводилося вчитися у такому гармидерi. Але тепер моя колишня рiшучiсть, яка виручала мене, кудись подiлася; у мене не було анi сил, анi бажання поеднувати власне навчання з задоволенням потреб iнших. Отож другу половину дня я допомагала матерi по господарству, робила уроки з молодшими братиками i сестрою, а сама вчилася мало й абияк. І якщо ранiше я могла недоспати, просиджуючи над пiдручниками, то тепер через хронiчне почуття втоми та бажання хоч трохи побути у спокоi я лягала спати з невиконаними домашнiми завданнями.

Так мало-помалу я стала ходити на заняття не тiльки неуважною, а ще й непiдготовленою. Жила у постiйному страху, що мене викличуть до дошки. І дуже скоро це сталося. Якось за один день я отримала двiйку з хiмii, четвiрку з iсторii мистецтв i трiйку з фiлософii. До того ж я була в такому нервовому станi, що коли менi поставили останню погану оцiнку, я розридалася просто у всiх на очах. То була страшна мить. Я вiдчула жах i водночас насолоду власною нiкчемнiстю, переляк i гордiсть через той крах.

Пiсля урокiв Альфонсо сказав, що його невiстка попросила передати, щоб я приходила в гостi. «Пiди до неi, – наполегливо вмовляв вiн, – там тобi, напевне, буде краще вчитися, анiж удома». Отже, того самого дня я наважилася i вирушила до нового району. Але я пiшла до Лiли не з намiром розв’язати своi шкiльнi проблеми; я була впевнена, що ми з нею протеревенимо весь час i мiй статус вiдмiнницi ще бiльше похитнеться. Я сказала сама собi: краще гаяти час у балачках iз Лiлою, анiж слухати крики матерi, набридливi приставання з уроками братiв, мрiяти про Нiно, вислуховувати звинувачення Антонiо. Принаймнi вiд неi я дiзнаюся щось нове про подружне життя, яке скоро – тодi менi це здавалося вже вирiшеним питанням! – мало розпочатися i в мене.

Лiла зустрiла мене з радiстю. Синець пiд оком у неi вже потьмянiв, губа майже зажила. Вона походжала квартирою у гарному вбраннi, iз чудовою зачiскою, пiдфарбованими губами, нiби не у своему домi, а в гостях. У передпокоi все ще стояли складенi весiльнi подарунки, у кiмнатах пахло свiжою побiлкою i фарбою, до них примiшувався ледь вiдчутний запах лаку вiд нових меблiв у iдальнi: столу, буфету з темного дерева iз дзеркалом в рiзьбленому обрамленнi, шафи, ущерть повноi срiбного посуду, тарiлок, склянок, фужерiв i пляшок iз кольоровими лiкерами.

Лiла приготувала каву. Менi подобалося сидiти разом з нею у просторiй кухнi i вдавати таких собi синьйор, як ми робили це в дитинствi, граючись перед вiкном пiдвалу. «Так добре, – подумала я, – чому я не приходила сюди ранiше?» У мене була подруга-однолiтка, з власним домом, у якому повно всякого багатства. Подругу, якiй цiлий день не було чого робити, здавалося, тiшила моя компанiя. Незважаючи на те, що ми змiнилися i продовжували змiнюватися далi, цi змiни нашу дружбу не зачепили. То чому б менi не розслабитися? Уперше пiсля ii весiлля я почувалася невимушено.

– Як у тебе зi Стефано? – запитала я.

– Добре.

– Ви з’ясували стосунки?

Вона зачудовано всмiхну

Страница 16

ася:

– Авжеж, усе ясно.

– Що саме?

– Лайно.

– Як тодi в Амальфi?

– Так.

– Вiн тебе пiсля того ще бив?

Вона торкнулася рукою до обличчя:

– Та нi, це ще старе.

– То що не так?

– Приниження.

– А ти?

– Я роблю так, як вiн хоче.

Я подумала хвилинку, потiм запитала з натяком:

– Принаймнi у лiжку у вас усе добре?

Вона стурбовано скривилася, посерйознiшала. Заговорила про чоловiка з деякою приреченою вiдстороненiстю. У ii тонi не було ворожостi, чи бажання помститися, чи навiть вiдрази, а лише холодне презирство, така зневага, що розповсюджувалася на всього Стефано, як вода заливае землю.

Я слухала ii, намагалася зрозумiти i не розумiла. Колись вона погрожувала Марчелло ножем тiльки за те, що вiн насмiлився ухопити мене за зап’ястя i порвав браслет. Пiсля того випадку я була переконана, що якби Марчелло до неi доторкнувся, вона б його вбила. А тепер не виявляла анiнайменшоi ворожостi до Стефано. Звичайно, тому було дуже просте пояснення: ми змалечку бачили, як нашi батьки били матерiв. Ми виросли з переконанням, що комусь чужому до нас торкатися зась, а от батько, наречений чи чоловiк можуть лупцювати нас скiльки завгодно – iз любовi, задля виховання, для перевиховання. Як наслiдок, оскiльки Стефано був не ненависним Марчелло, а хлопцем, якому вона освiдчилася, з яким одружилася i з яким вирiшила прожити життя, то тепер брала на себе весь тягар власного вибору. Але менi не все було ясно. Для мене Лiла – це Лiла, а не типова жiнка з нашого району. У наших матерiв пiсля ляпасу вiд чоловiка не з’являвся на обличчi такий вираз холодноi зневаги. Вони впадали у вiдчай, плакали, ображалися на свого чоловiка, лаяли його позаочi, але – хтось бiльше, хтось менше – i далi його поважали (мою матiр, наприклад, безмiрно захоплював гнiв батька). А от Лiла виявляла холоднiсть без поваги. Я сказала iй:

– Менi з Антонiо добре, хоч я його i не кохаю.

І сподiвалася, що вона, як то бувало мiж нами ранiше, розпiзнае у цих словах купу прихованих смислiв. Таким чином я нiби казала iй: хоч я кохаю Нiно, я отримую фiзичну насолоду вiд думок про Антонiо, його поцiлунки, нашi з ним обiйми та пестощi на ставках. У моему випадку кохання пов’язане не з фiзичним задоволенням, i навiть не з повагою. Отже, можливо, лайно й приниження починаються потiм, коли чоловiк пiдкоряе тебе собi, гвалтуе, як йому забажаеться, тiльки тому, що тепер ти належиш йому, i не важливо, чи е кохання, чи немае, чи е повага, чи немае? Що вiдбуваеться, коли лежиш у лiжку пiд чоловiком? У неi вже таке було, i менi хотiлося, щоб вона про це розказала. Замiсть цього вона вiдповiла жартом: «Тим краще для тебе, якщо тобi з ним добре». І повела мене до спальнi, вiкно якоi виходило на залiзничну колiю. Там були голi стiни й зовсiм мало меблiв: письмовий стiл, стiлець, розкладне лiжко.

– Тобi тут подобаеться?

– Нi.

– То сiдай i вчися!

І вийшла, зачинивши за собою дверi.

Тут стояв запах вогкостi, i вiдчувався вiн сильнiше, анiж в iнших кiмнатах. Я визирнула з вiкна. Із бiльшим задоволенням я б з нею ще потеревенила. Та я одразу зрозумiла, що Альфонсо розповiв iй про моi прогулювання, можливо, навiть про поганi оцiнки, а тому вона хотiла вiдродити в менi – якщо доведеться, то i силомiць, – мою мудрiсть, яку завжди в менi вбачала. Краще вже так. Я чула, як вона ходила по квартирi, комусь телефонувала. Мене вразило, що вона, вiтаючись, каже не «Алло, це Лiна» чи «Це Лiна Черулло», а «Алло, це синьйора Карраччi». Я всiлася за стiл, розгорнула пiдручник з iсторii i змусила себе вчитися.




11


Останнi тижнi навчального року виявилися невдалими. Будинок, у якому розташовувався лiцей, був у незадовiльному станi, пiд час дощу в класах капало зi стелi, а якось пiсля сильноi грози за кiлька метрiв вiд лiцею провалилася дорога. Через це нам наказали ходити на навчання через день, ми мали бiльше вчитися вдома, нiж у класi, i викладачi задавали нам стiльки, що голова йшла обертом. Так, незважаючи на нарiкання матерi, я взяла звичай пiсля занять iти вiдразу до Лiли.

Приходила десь о другiй, кидала бiля порогу книжки. Лiла робила менi бутерброди: з шинкою, сиром, ковбасою – iз чим завгодно. Такоi розкошi в нашому домi нiколи не бувало. Яким же звабливим був аромат свiжого хлiба, якою смачною видавалася начинка, особливо шинка, насиченого червоного кольору з бiлою облямiвкою. Я накидалася на iжу, а Лiла тим часом готувала менi каву. Пiсля недовгоi розмови вона зачиняла мене у кiмнатi саму, зазираючи час вiд часу лише для того, щоб принести менi щось смачненьке i перекусити чи випити разом. Оскiльки бачитися зi Стефано менi не хотiлося, а вiн зазвичай повертався iз ковбасноi крамницi десь о восьмiй вечора, я рiвно о сьомiй збиралася додому.

Я звикла до квартири, до освiтлення, до шуму залiзницi. Усе в оселi було новим i манило до себе, а особливо – ванна кiмната, з умивальником, бiде, ванною. Одного дня, коли в мене геть не було охоти до навчання, я запитала у Лiли, чи можна менi прийняти ванну, адже вдома я все щ

Страница 17

милася пiд краном з холодною водою або ж у мiдному коритi. Вона вiдповiла, щоб я почувалася як удома, а сама побiгла по рушники. Я почекала, поки набереться вода, яка з крана текла вже гарячою. Роздяглась i занурилася по шию.

Тепло охопило мене, я вiдчула несподiвану насолоду. Полежавши так трохи, я вирiшила скористатися численними флаконами, розставленими по краях ванноi. Через мить ванна наповнилася легкою пiною, що з’явилася нiби з-пiд мого тiла i ледве не переливалася через край. Скiльки ж у Лiли було всiляких чудових речей! Простий догляд за тiлом перетворювався на гру, на задоволення. Я вiдкрила для себе губнi помади, косметику, велике люстерко, яке не викривлювало вiдображення, фен. Пiсля купання шкiра в мене стала гладенькою, як нiколи, а волосся – блискучим, пишним i ще свiтлiшим. «Може, це i е те багатство, про яке ми мрiяли в дитинствi, – спало на думку менi, – не якiсь там скринi iз золотими монетами й дiамантами, а ванна з пiною, у якiй можна лежати хоч щодня, iсти хлiб iз ковбасою i шинкою коли забажаеш, мати багато мiсця навiть у туалетi, мати телефон, комору й холодильник, забитi харчем, свiтлину в срiбнiй рамцi на буфетi, де ти – у весiльнiй сукнi, мати весь цей дiм, iз кухнею, спальнею, двома балконами i кiмнаткою, де я вчуся i де, хоч Лiла нiколи про це не говорить, скоро спатиме маля».

Увечерi я побiгла на ставки. Менi кортiло, щоб Антонiо iз захопленням мене приголубив, понюхав, насолодився тiею неймовiрною чистотою, яка пiдкреслювала мою вроду. Менi хотiлося подарувати йому приемнi вiдчуття. Але в нього це викликало побоювання. Вiн сказав: «Я тобi нiколи не зможу все це дати». Я вiдповiла: «А хто каже, що я все це хочу?» Вiн заперечив: «Бо ти завжди хочеш робити те, що робить Лiла». Я образилася, ми посварилися. Я була незалежною. Займалася тим, що сама хотiла, училася, горбилася й слiпла над пiдручниками. Я крикнула йому, що вiн мене зовсiм не розумiе, що таким чином хоче принизити й образити, i втекла.

Та Антонiо мене розумiв, навiть занадто добре. Із кожним днем дiм моеi подруги все бiльше мене зачаровував, перетворюючись на незвичайне мiсце, де я могла мати все, що забажаеться, мiсце, далеке вiд злиденноi сiростi старих будинкiв, у яких ми виросли, вiд стiн iз порепаною фарбою, потрiсканих дверей, старезних речей, одних i тих самих iз року в рiк. Лiла намагалася мене не турбувати, я сама ii кликала: хочу пити, хочу iсти, увiмкнiмо телевiзор, подивiмося ось це. До навчання охоти в мене не було, училася я через силу. Інколи просила, щоб вона мене послухала, коли повторювала щось уголос. Вона всiдалася на канапу, я – за стiл. Показувала iй, якi сторiнки слiд повторювати, i вона перевiряла, рядок за рядком.

Тодi я й помiтила, як змiнилося ii ставлення до книжок. Тепер вони ii вiдлякували. Не бувало такого, як ранiше, щоб вона мною командувала, нав’язувала менi свiй ритм, бо iй вистачало кiлькох фраз, щоб осягнути загальний змiст i засвоiти його настiльки, щоб казати: ось це найголовнiше, вiдштовхуйся вiд нього. Коли вона, перевiряючи моi слова за пiдручником, помiчала, що я помилилася, то говорила менi про це з тисячами вибачень: «Може, я щось не так зрозумiла, краще поглянь сама». Здавалося, вона нiби не усвiдомлювала: ii здатнiсть схоплювати все на ходу без будь-яких зусиль нiкуди не подiлася. Але я це розумiла. Бачила, наприклад, що хiмiя, яка менi здавалася неймовiрно нудною, змушувала ii примружувати очi, як зазвичай, i менi досить було двох ii зауважень, щоб прокинутися вiд дрiмоти i теж захопитися. Бачила, що iй досить пiвсторiнки пiдручника з фiлософii, щоб установити несподiваний зв’язок мiж Анаксагором i його порядком, який iнтелект накладае на хаос матерiального свiту, та таблицею Менделеева. Але частiше за все у мене виникало враження, нiби вона усвiдомлюе невiдповiднiсть власних знань, незрiлiсть спостережень i висновкiв i навмисно себе зупиняе. Як тiльки помiчала, що занадто захопилася, вiдступала, наче перед пасткою, i бурмотiла: «Добре тобi, що розумiеш, а менi от невтямки, про що ти говориш».

Якось вона рiзко закрила книжку i промовила роздратовано:

– Досить!

– Чому?

– Тому що менi набридло, завжди одне й те саме: усерединi маленького е дещо менше, що хоче вискочити назовнi; а ззовнi великого е дещо бiльше, що хоче його втримати в собi. Пiду я краще куховарити.

Але в ту мить я не вчила нiчого такого, що мало б якийсь очевидний зв’язок iз малим i великим. Їi роздратували, а можливо, налякали власнi здiбностi до навчання, тому вона перескочила на iнше.

На що?

Готувала вечерю, до блиску прибирала в домi, дивилася телевiзор на мiнiмальнiй гучностi, щоб менi не заважати, спостерiгала за залiзницею, за рухом потягiв, дивилася на сповитий серпанком обрис Везувiю, вулицi нового району, ще голi, без дерев i крамниць, де зрiдка проiжджали автiвки та проходили повз жiнки з продуктовими сумками в руках i дiтлахами, якi вчепилися до iхнiх спiдниць. Дуже рiдко i лише з наказу Стефано або коли вiн змушував ii пiти разом з ним, Лiла навiдувалася до бу

Страница 18

инку, де незабаром мала вiдкритися нова ковбасна крамниця. Я теж якось ходила з нею, це було поряд, менше нiж за п’ятсот метрiв вiд дому. Вона робила там замiри, щоб замовити полицi для товару та iншi меблi.

Оце i все, бiльше iй робити було н?чого. Я скоро збагнула, що у шлюбi вона виявилася ще самотнiшою, нiж незамiжньою. Час до часу я ходила гуляти з Кармелою або Адою, навiть iз Джильйолою, а в лiцеi потоваришувала з однокласницями та дiвчатами з iнших класiв, i ми iнколи ходили разом iсти морозиво на вулицi Форiа. А вона, окрiм зовицi Пiнуччi, нi з ким не спiлкувалася. Хлопцi, якi в часи ii женихання зi Стефано ще зупинялися при зустрiчi, щоб перекинутися кiлькома фразами, тепер, пiсля весiлля, обмежувалися лише кивком. Незважаючи на ii вроду i одяг наче з глянсових журналiв, якi вона купувала десятками. Їi статус одруженоi жiнки нiби закоркував ii у скляну колбу, i вона, як парусник iз розкритими парусами, залишилася в якомусь недоступному просторi, навiть без моря. Пасквале, Енцо, та й Антонiо навiть на думку не спадало пiти чистими, просторими вулицями нового району до ii дому, щоб погомонiти або запросити прогулятися. Про це навiть мови не було. І телефон, чорний апарат, що висiв на стiнi в кухнi, здавався лише нiкчемною прикрасою. Протягом всього часу, поки я в неi вчилася, вiн дзвонив рiдко, i зазвичай телефонував Стефано, який встановив телефон i в ковбаснiй крамницi, щоб отримувати замовлення вiд покупцiв. Їхнi розмови як для молодят були короткими, вона неохоче вiдповiдала або «так», або «нi».

Телефон служив iй лише для покупок. У той час вона рiдко виходила з дому, чекала, щоб зiйшли слiди вiд побоiв, але все одно понакуповувала собi безлiч обновок. Наприклад, пiсля мого купання, мого захоплення виглядом власного волосся я почула, як вона замовила новий фен, а коли його прислали, хотiла подарувати менi. Промовляла свое особливе заклинання («Алло, це синьйора Карраччi») – i ось уже торгувалася, допитувалася, вiдмовлялася, купувала. Не платила: продавцi всi були з нашого району, добре знали Стефано. Вона лише пiдписувалася: Лiна Карраччi – iм’я i прiзвище, як навчила вчителька Олiв’еро, а далi – пiдпис, виведений зосереджено, нiби домашне завдання, навiть не перевiривши товар, наче тi знаки на паперi були важливiшими, анiж отриманi покупки.

Вона також купила великi зеленi альбоми з квiтковим орнаментом для весiльних свiтлин. Замовила для мене купу фото, на яких була я, моi батьки, брати й сестра, навiть тi, що з Антонiо. Зателефонувала i замовила у фотографа додатковi копii. На однiй з них я помiтила Нiно. Там були Альфонсо, Марiза i зовсiм скраю, на пiвобличчя – лише чуб, нiс i рот – Нiно.

– Можна, я i цю вiзьму? – насмiлилася попросити я знiяковiло.

– Але ж тебе тут немае.

– Я стою он, спиною.

– Добре, якщо хочеш, я скажу, щоб тобi ii надрукували.

Я вiдразу передумала:

– Та нi, не треба.

– Чому? Це просто!

– Нi.

Але найбiльше враження на мене справила покупка проектора. Нарештi проявили вiдео з весiлля. Увечерi прийшов фотограф iз проектором, щоб показати фiльм молодятам та iхнiм родичам. Лiла поцiкавилася, скiльки коштуе той апарат, замовила такий собi додому i запросила мене разом переглянути вiдеоплiвку. Поставила проектор на стiл у iдальнi, зняла зi стiни картину, на якiй було намальоване море пiд час шторму, вставила плiвку, опустила жалюзi, i по бiлiй стiнi побiгли зображення. Справжне диво: фiльм був кольоровий, усього кiлька хвилин, але я аж рота роззявила вiд подиву. Знову побачила, як вона заходить до церкви пiд руку з Фернандо, а згодом виходить зi Стефано, як вони весело прогулюються парком Пам’ятi, як та прогулянка завершуеться довгим поцiлунком, як вони заходять до ресторану. Я спостерiгала на екранi за iхнiм танцем, родичами i гостями, якi iли чи танцювали, нарiзанням торта, роздачею бонбоньерок, жартами й привiтаннями, веселим Стефано, надутою Лiлою – обое вже перевдяглися в дорогу.

Перш за все мене вразила я сама. На вiдео я з’являлася двiчi. Спершу бiля папертi разом з Антонiо, де я здалася собi товстою, невдоволеною, з окулярами на все обличчя. Удруге я вже сидiла за столом iз Нiно. Там я себе ледве впiзнала: я смiялася, невимушено й грацiозно водила руками, поправляла волосся, гралася браслетом матерi в себе на руцi. Я здалася собi витонченою i вродливою. Лiна теж вигукнула:

– Поглянь, як гарно ти вийшла!

– Яке там! – вдавано заперечила я.

– Коли ти в доброму гуморi, ти гарна.

На наступних кадрах (я сказала «увiмкни знову», i вона не змусила себе прохати двiчi) мене неприемно вразило прибуття двох Солар. Оператор зняв той момент, який мене пригнiтив: мить, коли Нiно виходить iз банкетноi зали, а Марчелло з Мiкеле туди вриваються. Обидва брати заходять у святкових костюмах, плiч-о-плiч, високi, з накачаними у спортзалi мускулами. А Нiно тим часом вислизае, низько схиливши голову, злегка зачепивши лiктем Марчелло. У вiдповiдь той рiзко повертаеться, презирливо скривившись, Нiно незворушно iде собi далi, навiть не озираючись.

Страница 19

Контраст справдi неймовiрний. І справа була не стiльки в бiдному одязi Нiно, на тлi якого ще бiльше вирiзнялася пишнiсть убрання Солар, зокрема золото, що виблискувало у них на шиях, зап’ястях i пальцях. І навiть не у його надмiрнiй худорлявостi, що пiдкреслювалася високим зростом, – вiн був сантиметрiв на п’ять вищий за обох братiв, а iх низенькими не назвеш! Та худорлявiсть наводила на думку про його вразливiсть, що не мала нiчого спiльного iз чоловiчою силою, яку з такою пихою виставляли напоказ Марчелло з Мiкеле. Але найбiльше вразила його байдужiсть. Якщо нахабнiсть Солар здавалася звичною справою, то неуважнiсть, iз якою Нiно штовхнув Марчелло i пiшов собi далi, не вкладалася у звичнi межi. Навiть тi, хто ненавидiв Солар, – Пасквале, Енцо, Антонiо, – так чи iнакше змушенi були з ним рахуватися. А Нiно не те що не вибачився перед Марчелло, вiн навiть не глянув у його бiк.

Ця сцена на вiдео здалася менi документальним пiдтвердженням того, про що я пiдсвiдомо здогадувалася ранiше. Син Сарраторе, який разом з нами вирiс в одному з будинкiв старого району, який здався менi таким переляканим, коли його в школi змусили змагатися проти Альфонсо, тепер не мав анiнайменшого уявлення про ту iерархiчну пiрамiду, на верхньому щаблi якоi стояли Солари. Було очевидно, що вона його не цiкавила, а можливо, вiн ii вже просто не розумiв.

Я була заворожена. Вiн здавався менi героем-принцом, який одним лише поглядом мiг би налякати Мiкеле й Марчелло, якби того захотiв. І на якусь мить у мене виникла надiя, що ось зараз вiн зробить те, чого не зробив тодi, у реальному життi: забере мене з собою.

Лiла тiльки тепер помiтила Нiно i запитала зацiкавлено:

– Це той самий, iз ким ти сидiла за столом разом з Альфонсо?

– Так. Ти його не впiзнала? Це Нiно, старший син Сарраторе.

– З ним ти цiлувалася на Іскii?

– То була дурниця.

– То й добре.

– Чому добре?

– Тому що вiн собi цiни не складе.

Я промовила, мимоволi намагаючись загладити те враження:

– Цього року вiн отримае диплом. Вiн найкращий студент у лiцеi.

– То вiн тобi через це подобаеться?

– Та нi.

– Забудь про нього, Лену. Антонiо кращий.

– Ти так вважаеш?

– Авжеж. Цей худющий, негарний, та ще й дуже пихатий.

Тi слова здалися менi дуже образливими, i я ледве втрималася вiд того, щоб вiдповiсти: «Неправда, вiн вродливий, у його очах горять iскорки, i менi шкода, що ти цього не помiчаеш, адже такого хлопця не знайдеш нi в кiно, нi в романах, i я щаслива, що змалечку його кохаю, i хай вiн для мене недосяжний, хай я вийду замiж за Антонiо i все життя заливатиму бензин в автiвки, я кохатиму його бiльше за себе, кохатиму вiчно».

Замiсть цього я промовила нещасним тоном:

– Колись вiн менi подобався. У молодших класах. Зараз уже нi.




12


Протягом наступних мiсяцiв трапилося багато неважливих на перший погляд подiй, якi змусили мене всерйоз похвилюватися i про якi менi навiть зараз важко розказувати. Хай як намагалась я залишатися невимушеною i бадьорою та дотримуватися своеi залiзноi дисциплiни, у мене повсякчас псувався настрiй, що приносило менi якусь болючу насолоду. Менi здавалося, що цiлий свiт проти мене. Незважаючи на те, що я знову почала вчитися, до вiдмiнних оцiнок, якi були в мене ранiше, я не дотягувала. Днi минали один за одним, i не було в них навiть хвилинки, щоб я почувалася по-справжньому живою. Дорога до лiцею, дорога до Лiли, дорога до ставкiв перетворилися для мене на безбарвне довкiлля. Роздратована, зневiрена у собi, я несвiдомо приписувала провину за цей стан Антонiо.

Вiн також тривожився. Йому повсякчас хотiлося мене бачити. Доходило до того, що вiн кидав роботу i пiсля занять знiяковiло чекав на мене бiля лiцею. Вiн хвилювався за матiр, Мелiну, боявся, що йому вiдмовлять у звiльненнi вiд вiйськового обов’язку. Вiн давним-давно подав заяву до вiйськкомату, додавши необхiднi документи про смерть батька, стан здоров’я матерi, свою роль единого годувальника в родинi, i здавалося, що в армii, враженi тими документами, вирiшили про нього забути. Але тепер вiн дiзнався, що Енцо Сканно призвали на осiнь, i боявся, що згадають i про нього.

– Я не можу залишити маму, Аду, братiв без копiйки i без захисту, – не знаходив вiн собi мiсця.

Одного дня вiн прийшов до лiцею зовсiм пригнiчений: дiзнався, що приходили карабiнери й розпитували про нього.

– Спитай у Лiни, – схвильовано попросив вiн мене, – Стефано дали звiльнення, бо вiн син вдови, чи з iншоi причини?

Я заспокоiла його, спробувала перевести розмову на iнше. Улаштувала для нього ввечерi похiд до пiцерii iз Пасквале, Енцо та iхнiми дiвчатами – Адою i Кармелою. Сподiвалася, що розмови з друзями допоможуть йому вгамуватися, але де там. Енцо, як завжди, не виявив жодних емоцiй щодо свого призову. Лише пошкодував, що, поки вiн буде в армii, його батьковi доведеться тягати вiзок вулицями попри слабке здоров’я. Пасквале набурмосено повiдомив, що колись хворiв на туберкульоз, i тому його не призивають. Сказав, що шкодуе про це, бо всi чо

Страница 20

овiки мають побути солдатами, i зовсiм не для того, щоб служити батькiвщинi. «Бо такi, як ми, – бубонiв вiн далi, – зобов’язанi навчитися тримати зброю в руках, тому що скоро прийде час, коли тi, на кого чекае розплата, заплатять за все». Пiсля цього говорили лише про полiтику, хоча насправдi говорив тiльки Пасквале, причому в дуже категоричнiй формi. Казав, що фашисти намагаються повернутися до влади з допомогою демохристиян. Казав, що полiцiя та армiя на iхньому боцi. Казав, що треба готуватися, i звертався насамперед до Енцо, а той кивав. Бiльше того, Енцо, який зазвичай сидiв мовчки, несподiвано для всiх вiдповiв зi смiшком: «Не хвилюйся, як повернуся, то навчу тебе стрiляти».

На Аду i Кармелу тi балачки справили велике враження: вони пишалися, що iхнi хлопцi такi небезпечнi парубки. Менi хотiлося пiдтримати розмову, але я нiчого не тямила у коалiцiях фашистiв, демохристиян та решти – жодноi думки в головi не було. Час до часу я поглядала на Антонiо, сподiваючись, що вiн захопиться темою, але цього не сталося, вiн тiльки те й робив, що переймався своiми страхами. Усе розпитував: як воно там, в армii. І Пасквале, який сам не служив, вiдповiдав: «Справжне лайно, хто не прогинаеться, того ламають». Енцо на те, як завжди, промовчав, нiби його воно взагалi не обходило. Антонiо перестав iсти, так i сидiв iз половиною пiци на тарiлцi та все повторював: «То вони не знають, iз ким мають справу. Хай тiльки спробують, я сам iм кiстки попереламую».

Коли ми залишилися вдвох, вiн зненацька сумно сказав:

– Я знаю: якщо мене заберуть, ти чекати не станеш, знайдеш собi iншого.

Тодi менi стало ясно. Справа була не в Мелiнi, не в Адi, не в рештi братiв i сестер, якi б залишилися без чоловiчоi пiдтримки, i навiть не в утисках у казармi. Справа була в менi. Вiн не хотiв покидати мене анi на хвилину. Здавалося, що б я йому не говорила i що б я не робила, вiн менi все одно не повiрить. Тож я вирiшила, що краще вдати ображену. Сказала, що йому слiд брати приклад з Енцо. «Вiн довiряе, якщо треба йти до армii – iде, i не нарiкае, хоча вони з Кармелою зовсiм недавно почали зустрiчатися. А от ти скаржишся без причини, – так, без причини, Анто! – бо тебе не призвуть. Адже Стефано Карраччi звiльнили як сина вдови, то чому тебе не повиннi звiльнити?!»

Мiй почасти агресивний, а почасти ласкавий тон його заспокоiв. Але перед тим, як попрощатися, вiн нiяково попросив мене:

– Запитай у своеi подруги.

– Вона й твоя подруга теж.

– Так, але запитай у неi ти!

Наступного дня я запитала у Лiли, але вона про службу свого чоловiка в армii нiчого не знала. Без особливоi охоти вона пообiцяла менi розпитати.

Але зробила це не вiдразу, як я на те сподiвалася. Їi стосунки зi Стефано та його родиною залишалися напруженими. Марiя повторювала синовi, що його дружина тринькае грошi. Пiнучча верещала, що вона не поратиметься у новiй ковбаснiй крамницi, бо то робота невiстки. Стефано гримав на матiр i сестру, але потiм дорiкав дружинi за марнотратство, намагався домогтися ii згоди на роботу за касою у новiй крамницi.

Лiла у той перiод стала – на мiй погляд теж! – ще бiльш непередбачуваною. Обiцяла бути економнiшою, погоджувалася працювати в магазинi, а сама витрачала грошi, як i ранiше, i якщо до цього вряди-годи показувала носа до новоi крамницi з цiкавостi чи почуття обов’язку, то тепер туди взагалi не потикалася. Тимчасом синцi з ii обличчя зникли, i в неi, здаеться, з’явилася звичка гуляти мiстом, особливо вранцi, коли я була в лiцеi.

Ходила гуляти з Пiнуччою. Вони змагалися мiж собою, у кого краща зачiска та хто накупить бiльше непотребу. Зазвичай перемагала Пiнучча, зокрема тому, що, удаючи маленьку ображену дiвчинку, вмiла вициганити бiльше грошей у Рiно, якому кортiло показати себе щедрiшим за свояка.

– Я тут гарую з ранку до ночi, – казав вiн нареченiй, – то розважся там i за мене.

І з гордовитою недбалiстю, на очах робiтникiв i батька, витягав iз кишенi затертий гаманець, подавав його Пiнуччi, а пiсля цього, нiби знущаючись, вдавав, що хоче дати грошей i сестрi.

Лiлу та його поведiнка дратувала, як дратують пориви вiтру, вiд яких гепають не зачиненi як слiд дверi, а з полицi падають речi. Але вона вбачала в цьому й ознаку того, що взуттеве виробництво нарештi почало набирати оберти, i врештi-решт тiшилася тим, що вироби «Черулло» тепер виставленi на вiтринах багатьох крамниць мiста. Веснянi моделi продавалися добре, повторнi замовлення робили все частiше. Справи йшли так чудово, що Стефано довелося викупити пiдвал пiд майстернею i влаштувати там одночасно склад i цех для виготовлення нових моделей. Фернандо й Рiно швидко найняли ще одного помiчника, а самi iнодi працювали навiть уночi.

Звичайно, проблем також не бракувало. Ту взуттеву крамницю, яку Солари зобов’язалися вiдкрити на площi дей Мартiрi, мали облаштувати за рахунок Стефано, i вiн довго сперечався через це з Марчелло та Мiкеле: його непокоiла вiдсутнiсть будь-яких письмових угод. Нарештi погодили пiдписати приватну домовленiсть, у якiй чо

Страница 21

ним по бiлому буде вказано суму (дещо завелику!), яку Стефано збирався iнвестувати в меблювання крамницi. Особливо радiв такому результатовi Рiно: грошi вкладав зять, а вiн поводився так, наче хазяiном стае вiн сам.

– Якщо справи i далi так пiдуть, то наступного року одружимося, – обiцяв вiн нареченiй. Отож Пiнi якось зранку забажалося пiти до кравчинi, яка пошила весiльну сукню Лiлi: просто так, подивитися.

Кравчиня прийняла iх обидвох люб’язно. Оскiльки Лiла iй дуже сподобалася, вона розпитувала ii про весiлля у найменших подробицях, а потiм випросила ще й велике фото Лiли у весiльному вбраннi для свого ателье. Лiла замовила для неi одне i занесла, коли вони наступного разу вибралися з Пiною прогулятися.

Скориставшися саме тiею нагодою, Лiла запитала у зовицi, як сталося, що Стефано не служив у армii: чи приходили додому карабiнери, щоб перевiрити сiмейний стан сина вдови, чи рiшення про звiльнення вiд служби йому прислали поштою, або ж йому довелося самому ходити й дiзнаватися?

Пiнучча поглянула на неi насмiшкувато:

– Син удови?

– Так, Антонiо каже, що в такому разi до армii не беруть.

– Я знаю, що найнадiйнiший спосiб не служити – заплатити.

– Заплатити кому?

– Тим, iз вiйськкомату.

– Стефано платив?

– Так, але нiкому про це не кажи.

– І скiльки вiн заплатив?

– Цього вже я не знаю. Вiн усе робив через Солар.

Лiла напружилася:

– Тобто як?

– Ну, ти ж знаеш, що нi Марчелло, нi Мiкеле в армii не служили. Вони домовилися, щоб iх визнали непридатними через легеневу недостатнiсть.

– Їх? Як таке може бути?

– Може, якщо маеш зв’язки.

– А Стефано?

– Вiн звернувся до знайомих Марчелло й Мiкеле. Якщо заплатити, то через зв’язки тобi зроблять послугу.

Того самого дня пiсля обiду подруга розповiла менi все, про що довiдалася, але з таким видом, нiби не усвiдомлювала, якi то поганi новини для Антонiо. Вона була збуджена – так, збуджена! – через те, що дiзналася: союз мiж ii чоловiком i Соларами виник зовсiм не через комерцiйнi потреби, то була давня спiвпраця, що зародилася ще до iхнiх заручин.

«Вiн дурив мене вiд самого початку», – повторювала вона сама собi майже iз задоволенням, нiби та iсторiя з армiею остаточно вiдкрила iй справжню натуру Стефано й тепер вона почувалася вiльною. А я все нiяк не могла повiрити в те, що почула:

– Як ти думаеш, якщо Антонiо у вiйськкоматi не дадуть звiльнення, Солари йому допоможуть?

Лiла поглянула на мене роздратовано, наче я сказала щось недоречне, i вiдрубала коротко:

– Антонiо нiзащо не попросить Солар.




13


Я не обмовилася i словом про ту розмову своему хлопцевi. Намагалася уникати його, сказала, що в мене дуже багато домашнiх завдань i треба готуватися до наступних опитувань у класi.

То було не лише виправдання: навчання в лiцеi справдi нагадувало пекло. Інспектори тиснули на директора, директор – на викладачiв, викладачi насiдали на студентiв, а студенти знущалися одне з одного. Бiльшiсть iз нас ледве справлялися з обсягом домашнiх завдань, але нас тiшило те, що ходити на заняття треба через день. Лише незначна частина студентiв обурювалася через незадовiльний стан будiвлi, втрату навчальних годин i вимагала негайного повернення до нормального розкладу. Керував ними Нiно Сарраторе, i саме цей факт ускладнив мое життя ще бiльше.

Я повсякчас наштовхувалася на нього в коридорi, коли вiн розмовляв з Гальянi, проходила повз них, сподiваючись, що вчителька мене покличе. Але цього нi разу не сталося. Менi хотiлося, щоб вiн звернувся до мене, але i цього не трапилося. Значить, до мене втратили довiру. «Оскiльки оцiнки в мене були не такими високими, як колись, за короткий час я втратила i той незначний авторитет, який заробила тяжкою працею», – спало на думку менi. «Зрештою, а на що ти сподiвалася?» – знущалася я сама з себе. А якби Гальянi чи Нiно запитали в мене, що я думаю про незадовiльний стан класiв i надмiрну кiлькiсть домашнiх завдань, якою могла би бути моя вiдповiдь? У мене не було власноi думки щодо цього. Я це усвiдомила того дня, коли до мене раптом пiдiйшов Нiно з якимось аркушем в руцi, простягнув його менi й запитав сухо:

– Прочитаеш?

Мое серце так швидко закалатало в грудях, що я змогла вимовити тiльки:

– Зараз?

– Нi, вiддаси пiсля урокiв.

Я дуже розхвилювалася. Побiгла до туалету i там швидко прочитала. Аркуш ряснiв цифрами, там iшлося про те, у чому я нiчого не тямила: план реконструкцii мiста, будiвництво навчальних закладiв, iталiйська конституцiя, основнi статтi й права. Єдине, що я зрозумiла i вже знала, – Нiно з товаришами вимагали негайного повернення до нормального розкладу навчання.

Зайшовши до класу, я показала той аркуш Альфонсо.

– Навiщо воно тобi? – сказав той, навiть не читаючи. – Скоро кiнець навчального року, проводять останнi опитування, а вiн хоче втягнути тебе в якусь халепу.

Але я нiби розум втратила: кров стугонiла у скронях, у горлi пересохло вiд хвилювання. У всьому лiцеi нiхто, окрiм Нiно, не виступав так рiшуче i вiдкрито прот

Страница 22

вчителiв i директора. Вiн був не тiльки найкращим з усiх предметiв, а й знав багато такого, чого нас узагалi не вчили, чого нiхто з кращих студентiв не знав. І вiн мав характер. І був гарний. Я рахувала години, хвилини, секунди. Хотiла бiгти до нього, щоб вiддати той аркуш, похвалити, сказати, що я згодна з усiм i хочу допомогти.

Коли закiнчилися уроки, я не побачила його на сходах серед юрми студентiв, не було його й надворi. Вiн вийшов серед останнiх, iз ще бiльш невдоволеним, анiж зазвичай, виразом обличчя. Я радiсно рушила йому назустрiч, розмахуючи аркушем, обсипала його щедрими комплiментами, не скупилася на похвалу. Вiн вислухав мене нахмурено, потiм забрав аркуш, зiбгав його зi злiстю i викинув.

– Гальянi сказала, що не годиться.

Я знiтилася.

– Чому це?

Вiн невдоволено скривився i махнув рукою: не зважай.

– Дякую все одно, – промовив вiн через силу i несподiвано нахилився й поцiлував мене у щоку.

Пiсля нашого поцiлунку на Іскii ми жодного разу одне одного не торкалися, навiть руки не тиснули. Вiд цього нового, ще незвичного тодi способу прощання я заклякла на мiсцi. Нiно анi запропонував пiти разом, анi сказав «чао» – на цьому все закiнчилося. Я стояла – без сил, без голосу – i дивилася, як вiн вiддаляеться.

І тут сталися двi дуже неприемнi подii, одна за одною. Спочатку з якогось провулка вигулькнула дiвчина, без сумнiву молодша за мене, яка вразила мене своею чистою вродою: струнка, пряме чорне волосся до пояса, у кожному жестi й русi – витонченiсть, у кожнiй деталi весняного одягу – виважена елегантнiсть. Пiдiйшла до Нiно, той обняв ii за плечi, вона потягнулася до нього обличчям. Їхнiй поцiлунок не мав нiчого спiльного з тим, яким Нiно нагородив мене перед цим. Вiдразу по тому я помiтила на розi вулицi Антонiо. Вiн мав бути на роботi, а замiсть цього прийшов мене зустрiти. Хтозна, як давно вiн там стояв.




14


Важко було його переконати, що побачене ним на власнi очi – зовсiм не те, що вiн вже давно пiдозрював, а лише дружня поведiнка, без якогось пiдтексту. «У нього вже е дiвчина, – сказала я йому, – ти ж сам бачив». Але вiн, напевне, вiдчув у моему голосi нотки страждання. Почав менi погрожувати, у нього затремтiла нижня губа, руки. Тодi я пробурмотiла, що менi все це набридло i я хочу його покинути. Вiн дав себе вмовити, ми помирилися. Але вiдтодi вiн довiряв менi ще менше, а страх пiти до армii остаточно злився у його свiдомостi зi страхом вiддати мене Нiно. Вiн усе частiше тiкав з роботи, щоб, як вiн казав, привiтатися зi мною. Насправдi вiн хотiв спiймати мене на гарячому i переконатися, що я таки його зраджую. Що вiн робив би далi – i сам не знав.

Якось його сестра Ада побачила мене, коли я проходила повз ковбасну крамницю, де вона вже давно працювала на превелику втiху собi й Стефано. Вона вискочила з магазину й наздогнала мене. На нiй був засмальцьований бiлий робочий халат до колiн, але все одно вона мала чепурний вигляд. З пiдмальованих помадою губ, пiдфарбованих очей, заколок у волоссi можна було здогадатися, що пiд тим халатом вона одягнена, як на свято. Ада сказала, що iй треба зi мною поговорити, i ми домовилися зустрiтися у дворi перед вечерею. Вона прибiгла з крамницi засапана, разом iз Пасквале, який зустрiв ii з роботи.

Говорили зi мною вони разом: то вiн два слова нiяково, то вона. Я зрозумiла, що вони дуже стурбованi: Антонiо дратувався без очевидноi причини, не виявляв належного терпiння до Мелiни, не з’являвся на роботi. Навiть Галлезе, хазяiн майстернi, захвилювався. Вiн знав Антонiо з дитинства i нiколи не бачив його ранiше у такому станi.

– Вiн боiться йти в армiю, – сказала я.

– Але якщо його призвуть, усе одно мае йти, – промовив Пасквале, – iнакше його вважатимуть дезертиром.

– Коли ти його пiдтримуеш, вiн заспокоюеться, – додала Ада.

– У мене не так багато часу, – зауважила я.

– Люди важливiшi за навчання, – сказав Пасквале.

– Менше сиди у Лiли, може, i час знайдеться, – промовила Ада.

– Я роблю все, що можу, – вiдповiла я ображено.

– У нього просто слабкi нерви, – сказав Пасквале.

Ада завершила у досить рiзкiй манерi:

– Я змалечку змушена дбати про одну божевiльну. Двох я не потягну, Лену.

Я розсердилася, злякалася. Сповнена почуття провини, стала зустрiчатися з Антонiо частiше, хоча в мене не було на те бажання i менi треба було вчитися. Але й це не спрацювало. Якось увечерi на ставках вiн заплакав i показав менi повiстку. Його не звiльнили вiд служби – восени, разом з Енцо, йому треба було йти до армii. Сповнений вiдчаю, вiн зробив таке, що мене дуже вразило: упав долiлиць i почав, нiби в лихоманцi, гребти руками землю i пхати собi до рота. Щоб заспокоiти його, менi довелося мiцно його обiйняти, притиснути до себе, запевнити у своему коханнi, пальцями вибирати йому землю з рота.

«У яку халепу я вскочила цього разу?» – думала я пiзнiше, уже лежачи в лiжку без сну. І усвiдомила несподiвано для себе, що в мене згасло бажання покинути навчання, прийняти себе такою, якою я е, вийти за нього

Страница 23

амiж, жити в домi його матерi, з його братами й сестрою, працювати на бензозаправцi. Отже, я вирiшила, що маю зробити щось, щоб допомогти йому, а коли вiн почуватиметься краще, я з ним порву.

Наступного дня я пiшла до Лiли. Менi було боязко. А от вона здавалася аж занадто веселою – ми обидвi в той перiод не вiдзначалися урiвноваженiстю. Я розповiла iй про Антонiо, про повiстку в армiю i сказала, що надумала: без його вiдома – вiн би менi цього нiколи не дозволив! – я збиралася звернутися по допомогу до Марчелло або й до Мiкеле, щоб витягти його з цiеi бiди.

Я перебiльшувала ступiнь власноi рiшучостi. Насправдi я сумнiвалася: з одного боку, я почувалася зобов’язаною це зробити, адже Антонiо так страждав через мене, з другого – я хотiла порадитися з Лiлою саме тому, що була переконана: вона скаже менi не робити цього. Але через свою неврiвноваженiсть у той перiод якось не подумала про ii стан.

Лiлина реакцiя виявилася двозначною. Спершу вона пiдняла мене на смiх. Сказала, що я брехуха, що насправдi я дуже кохаю Антонiо, раз вирiшила особисто пiти до Солар i принижуватися, знаючи наперед: через минулi подii вони б заради нього навiть пальцем не поворухнули. Але потiм вiдразу рознервувалася, то хихотiла, то серйознiшала, то знову починала смiятися. Урештi сказала: добре, сходи, побачимо, що станеться. І додала:

– Якщо говорити по правдi, Лену, то чим вiдрiзняеться мiй брат вiд Мiкеле Солари або Стефано – вiд Марчелло?

– Що ти хочеш цим сказати?

– Що менi, мабуть, треба було вийти замiж за Марчелло.

– Я тебе не розумiю.

– Принаймнi Марчелло нi вiд кого не залежить, чинить, як йому заманеться.

– Ти це серйозно?

Вона вiдразу заперечила сказане, перевела все на жарт, але мене це не переконало. «Не може бути, щоб вона справдi змiнила свою думку про Марчелло, – подумала я, – усi цi смiшки не мають значення, просто ознака чорних думок i переживань через те, що стосунки з чоловiком не склалися так, як хотiлося».

І я вiдразу отримала пiдтвердження свого здогаду. Лiла посерйознiшала, примружила очi, що перетворилися на двi щiлинки, i сказала:

– Я пiду з тобою.

– Куди?

– До Солар.

– Навiщо?

– Щоб зрозумiти, чи захочуть вони допомогти Антонiо.

– Нi.

– Чому?

– Бо Стефано розсердиться.

– Та яке менi до того дiло! Якщо вiн звертаеться до них, то й менi можна: я його дружина.




15


Менi не вдалося ii вiдрадити. Якось у недiлю, у день, коли Стефано зазвичай спав до обiду, ми з нею домовилися погуляти i вона змусила мене дiйти до бару Солар. Ще коли я побачила ii на новiй, свiжопобiленiй вулицi, то аж рота роззявила вiд здивування. Одягнена i нафарбована дуже вишукано, вона не була схожа анi на колишню неохайну Лiлу, анi на Жаклiн Кеннедi з журналiв. Якщо говорити про фiльми, якi нам подобалися, вона найбiльше нагадувала, мабуть, Дженнiфер Джоунс у «Дуелi пiд сонцем» або Аву Гарднер у стрiчцi «І сходить сонце».

Ідучи поряд з нею, я нiяковiла i водночас вiдчувала наближення небезпеки. Менi здавалося, що окрiм плiток вона ризикувала подати себе на смiх. Що перше, що друге зачепить i мене теж, як те невиразне, але вiддане собача, що бiжить за хазяйкою слiдом. Усе в Лiлi – зачiска й сережки, вузенька блузка й коротка спiдниця, ii хода – геть не вписувалося у сiрi вулицi району. Чоловiки, побачивши ii, ледь не пiдскакували на мiсцi, нiби вiд образи. Жiнки, особливо лiтнi, не обмежувалися здивуванням. Деякi зупинялися на тротуарi й з насмiшкою дивилися iй услiд, як то бувало з Мелiною, коли вона викидала коники на вулицi.

Хай там що, але в барi «Солара», де було повно чоловiкiв, якi купували солодощi до недiльного родинного обiду, ii зустрiли тiльки шанобливими поглядами й ввiчливими кивками. Джильйола Спаньйоло захоплено дивилася на неi з-за прилавку. Мiкеле, що стояв за касою, видав занадто гучне «Добридень!», що нагадувало вдавано радiсний вигук. Пiсля цього вони обмiнялися фразами на дiалектi, наче зависла в повiтрi напруга забирала сили й не дозволяла говорити лiтературною iталiйською мовою.

– Що ви хотiли?

– Десяток тiстечок.

Мiкеле гукнув до Джильйоли, цього разу в його голосi чулася ледь помiтна насмiшка:

– Десяток тiстечок для синьйори Карраччi!

Як тiльки пролунало ii iм’я, завiса, що вiддiляла крамницю вiд кухнi, вiдхилилася i звiдти визирнув Марчелло. Побачивши Лiлу просто перед собою, у кондитерськiй, вiн зблiд i сховався. Але вже за кiлька секунд з’явився знову i пiдiйшов до нас привiтатися. Пробурмотiв, звертаючись до моеi подруги:

– Менi незвично чути, як тебе кличуть «синьйора Карраччi».

– Менi теж, – вiдповiла Лiла з усмiшкою. Цiлковита вiдсутнiсть ворожостi здивувала не лише мене, а й обох братiв.

Мiкеле уважно дивився на неi, схиливши голову набiк, наче розглядав картину.

– Ми тебе бачили, – сказав вiн. І крикнув Джильйолi: – Правда, Джильйо, ми ii бачили вчора опiвднi?

Джильйола неохоче кивнула. І Марчелло також закивав – «бачили, авжеж бачили!» – але без насмiшки, як у Мiкеле, а нiби пiд гiпнозом фокусника.

Страница 24

– Учора опiвднi? – перепитала Лiла.

– Учора опiвднi, – пiдтвердив Мiкеле, – на Реттiфiло.

Марчелло вирiшив покласти край жартам брата, роздратований його тоном:

– У вiтринi ателье, там твое фото у весiльнiй сукнi.

Вони ще поговорили про ту свiтлину: Марчелло – захоплено, Мiкеле – iронiчно. Але обидва – рiзними словами i кожен по-своему – говорили про те, якою гарною вона була в день весiлля. Лiла вдала, що незадоволена почутим, хоча було ясно, що iй це приемно. Сказала, що швачка не повiдомила ii про намiр виставити фото у вiтринi. Інакше Лiла б iй цього не дозволила.

– Я теж хочу свое фото у вiтринi, – вигукнула Джильйола з-за прилавку голосом капризноi дiвчинки.

– Якщо з тобою хтось одружиться, – вiдказав Мiкеле.

– От ти й одружишся, – набурмосилася та.

Вони ще перекинулися кiлькома фразами, аж поки Лiла не сказала серйозно:

– Ленучча теж надумала одружитися.

Брати Солари неохоче перемкнули увагу на мене, а до цього я почувалася невидимою: нiхто до мене i словом не обiзвався.

– Та нi, – зашарiлася я.

– Чому нi? Я б з тобою одружився, хоч ти й в окулярах, – сказав Мiкеле, а Джильйола нагородила його ще одним невдоволеним поглядом.

– Пiзно, у неi вже е наречений, – вiдповiла Лiла.

Так, мало-помалу, вона перевела розмову на Антонiо, його сiм’ю, жваво описавши, як ускладняться справи родини, якщо йому доведеться пiти в армiю. Мене не здивувало ii красномовство та вмiння оперувати словами – про це я вже знала. Мене вразив ii новий тон, виважена сумiш нахабства й стриманостi. Вона з яскраво-червоною помадою на губах впевнено промовляла добре продуманi фрази. Змушувала Марчелло повiрити, що поставила хрест на минулому. Змушувала Мiкеле повiрити, що ii веселить його лукава зверхнiсть. А ще, на мiй превеликий подив, у розмовi з обома флiртувала i поводилася як досвiдчена жiнка, яка добре знае чоловiкiв i якiй вчитися нiчого не треба: вона й сама кого завгодно навчить. При цьому вона не грала, як ми колись, начитавшись романiв; було очевидно, що ii знання й навички справжнi, i це змушувало мене червонiти. Потiм несподiвано вона ставала холодною, нiби казала: «Знаю, ви мене хочете, але я вас – нi». Така вiдстороненiсть плутала й бентежила братiв настiльки, що Марчелло нiяковiв, а Мiкеле не знав, як поводитися. Хоча в його гострому поглядi ясно читалося: «Стережися, курво! Менi наплювати, хто ти тепер – синьйора Карраччi чи хто там ще. Навiть незчуешся, як залiплю тобi ляпасу!» Тодi вона знову змiнювала тон, загравала з ними, удавала, що iй весело, i сама iх веселила. До чого це привело? Мiкеле не пройнявся, а от Марчелло сказав:

– Антонiо цього не заслуговуе. Але заради Ленуччi – вона хороша дiвчина – я можу переговорити з одним своiм другом, можливо, вiн чимось зарадить.

Я зрадiла й подякувала йому.

Лiла вибрала тiстечка, була привiтною iз Джильйолою та ii батьком, який визирнув з пекарнi зi словами: «Моi вiтання Стефано!». Коли вона намiрилася заплатити, Марчелло заперечно захитав головою, а брат – хай i неохоче! – його пiдтримав. Ми вже збиралися виходити, коли Мiкеле промовив повiльно, серйозним тоном, як то робив зазвичай, коли йому щось було треба i вiн не хотiв слухати заперечень:

– Ти дуже гарна на тому фото.

– Дякую.

– На ньому добре видно туфлi.

– Я iх уже навiть не пам’ятаю.

– Зате я пам’ятаю i хочу тебе про дещо попросити.

– Ти теж хочеш собi фото, щоб повiсити в барi?

Мiкеле з холодною усмiшкою заперечно похитав головою.

– Нi. Ти, напевне, знаеш, що ми збираемося вiдкрити нову крамницю на площi дей Мартiрi…

– Я про вашi справи нiчого не знаю.

– Ну, то маеш знати, адже це важливi справи i нам усiм вiдомо, що ти не дурна. Я так собi думаю: коли швачцi фото служить рекламою пошитоi нею весiльноi сукнi, то i ми можемо скористатися ним для значно кращоi реклами взуття «Черулло».

Лiла розсмiялася i сказала:

– Ти хочеш виставити мое фото у вiтринi магазину на площi дей Мартiрi?

– Нi, я хочу повiсити велике, величезне фото всерединi.

Вона замислилася на хвилинку, потiм байдуже вiдповiла:

– Це вам не в мене треба питати, а в Стефано. Вiн вирiшуе.

Я помiтила, як пiсля цих слiв брати здивовано перезирнулися, i зрозумiла, що вони вже обговорювали мiж собою цей задум i були впевненi, що Лiла на таке нiзащо не погодиться. І тепер не могли повiрити, що вона не пручаеться, не каже «нi», а без зайвих балачок пiдкоряеться волi чоловiка. Вони ii не впiзнавали, i я сама дивувалася, хто це зараз передi мною.

Марчелло, геть блiдий, провiв нас до дверей, а коли ми вийшли надвiр, промовив урочисто:

– Це ми вперше говоримо з тобою, Лiло, пiсля довгоi перерви, i я дуже хвилююся. У нас нiчого не вийшло, що ж, хай так. Але я не хочу, щоб мiж нами лишалися якiсь незгоди. І ще менше хочу брати на себе чужу вину. Я знаю, що твiй чоловiк каже, нiби я навмисно, силою вимагав у нього тi черевики. Але клянуся тобi перед Ленуччою: вони з твоiм братом вiддали менi черевики з власноi волi, щоб довести, що з iхнього боку немае нiякоi обр

Страница 25

зи чи ворожостi. Я до цього непричетний.

Лiла мовчки слухала його, не перебиваючи, з привiтним виразом обличчя. Потiм, коли вiн договорив, вона стала такою, як завжди. Промовила зневажливо:

– Ви як малi дiти – звинувачуете одне одного.

– Не вiриш менi?

– Чому ж, Марче, вiрю. Але на те, що кажеш ти, на те, що кажуть вони, менi вже наплювати.




16


Я потягла Лiлу до нашого старого двору, менi не терпiлося розповiсти Антонiо, що я для нього зробила. Я була настiльки схвильована, що зiзналася iй: як тiльки Антонiо трохи заспокоiться, я його покину. Але, занурена у власнi думки, вона нiчого на це не вiдповiла.

Я покликала Антонiо з вулицi, вiн визирнув у вiкно, згодом вийшов iз серйозним виглядом. Привiтався з Лiлою, вдавши, що не помiчае, як вона вирядилася i нафарбувалася. Бiльше того, намагався дивитися на неi якомога менше, нiби побоювався, що вона прочитае у нього на обличчi збудження. Я сказала, що в мене зовсiм мало часу – тiльки на те, щоб розповiсти гарнi новини. Антонiо вислухав, але щойно я почала говорити, вiн мимоволi вiдступив вiд мене, нiби я погрожувала йому ножем. Незважаючи на це, я радiсно закiнчила розповiдь словами: «Вiн пообiцяв, що допоможе тобi!» – i попросила Лiлу пiдтвердити:

– Так сказав Марчелло, правда?

Лiла обмежилася кивком. Антонiо зблiд, як стiна, на нас навiть не глянув. Буркнув надтрiснутим голосом:

– Я нiколи тебе не просив говорити iз Соларами.

Лiла вiдразу втрутилася, збрехавши:

– Це я iй запропонувала.

Антонiо вiдповiв, не дивлячись на неi:

– Дякую, але не треба було.

Попрощався – з нею, не зi мною! – повернувся i зник у дверях будинку.

Мене аж занудило. Що я не так зробила, чому вiн так зi мною повiвся? Дорогою додому я не втрималася, розсердилася, сказала Лiлi, що Антонiо гiрший за свою матiр, такий самий божевiльний, i в мене на нього вже сил немае. Вона дала менi виговоритися, поки ми не дiйшли до ii будинку. Тодi запропонувала менi зайти.

– Нi, там Стефано, – вiдмовилась я, але причина була iншою: мене налякала реакцiя Антонiо, менi хотiлося побути на самотi, зрозумiти, у чому моя помилка.

– Лише на п’ять хвилин, а потiм пiдеш.

Я пiднялася до квартири. Стефано був у пiжамi, волосся скуйовджене, неголений. Вiн люб’язно привiтався зi мною, окинув поглядом дружину, пакунок iз тiстечками.

– Ти була в барi у Солар?

– Так.

– У цьому вбраннi?

– Менi не личить?

Стефано незадоволено похитав головою, вiдкрив пакунок:

– Хочеш тiстечок, Лену?

– Нi, дякую, менi треба йти додому обiдати.

Вiн надкусив трубочку з кремом, звернувся до дружини:

– Кого ви бачили в барi?

– Твоiх друзiв, – вiдповiла Лiла, – вони засипали мене комплiментами. Правда ж, Лену?

Вона передала йому слово в слово все, що казали Солари, окрiм того, що стосувалось Антонiо, тобто справжньоi мети нашого походу до бару – мети, заради якоi, як менi здавалося, вона вирiшила туди пiти. Урештi закiнчила розповiдь пiдкреслено задоволеним тоном:

– Мiкеле хоче надрукувати велике мое фото i повiсити його у крамницi на площi дей Мартiрi.

– І ти погодилася?

– Я сказала, що вiн мусить говорити про це з тобою.

Стефано вкинув до рота решту трубочки, облизав пальцi. Додав, нiби то було найголовнiше, що його непокоiло у цiй справi:

– Бачиш, що менi доводиться робити через тебе? Тепер завтра я змушений буду марнувати час на балачки зi швачкою на Реттiфiло!

Зiтхнув, звернувся до мене:

– Лену, ти в нас порядна дiвчина, поясни своiй подрузi, що я в цьому районi працюю i що вона не мае виставляти мене дурнем! Гарноi недiлi, передавай моi щирi вiтання батькам!

І пiшов до ванноi.

Лiла зневажливо скривилася, стенула плечима i повела мене до дверей.

– Якщо хочеш, я залишуся, – запропонувала я.

– Та ну його, виродок, не звертай уваги.

Передражнила басом, iмiтуючи голос чоловiка: «Поясни своiй подрузi, що я в цьому районi працюю i що вона не мае виставляти мене дурнем!» Вiд цього в ii очах заблищали веселi вогники.

– А якщо вiн тебе вiдлупцюе?

– Та що менi вiд того? Заживе з часом – стану ще краща!

Уже на сходах повторила менi чоловiчим басом: «Лену, я у цьому районi працюю». Я вiдчула, що маю iй пiдiграти, i пошепки передражнила Антонiо: «Дякую, але не треба було». Ми нiби побачили самих себе збоку: обидвi ображенi на своiх чоловiкiв, стоiмо на порозi, захопленi жiночими балачками, – i розсмiялися. Я сказала: «Хто iх розбере, цих чоловiкiв! Що не зробиш – усе iм не так!» Обняла ii мiцно i пiшла. Та не встигла я навiть спуститися до дверей пiд’iзду, як почула голосну лайку Стефано. Його голос був страшний, людожерський, як колись у його батька.




17


Уже повертаючись додому, я розхвилювалася за нас обох. А раптом Стефано ii вб’е? А раптом Антонiо мене вб’е? Охоплена страхом, я прискорила крок, iдучи запиленими недiльними вулицями, що починали порожнiти перед обiдом. Як же важко жити, як важко не порушити жодного з неписаних суворих чоловiчих правил! Лiла, чи то з прихованим розрахунком, чи то про

Страница 26

то на зло, принизила свого чоловiка тим, що пiшла флiртувати на очах у всiх – вона, синьйора Карраччi! – зi своiм колишнiм залицяльником Марчелло Соларою. Я мимоволi, тобто вважаючи, що чиню добре, подалася просити за Антонiо у тих, хто кiлька рокiв тому збезчестив його сестру, хто колись вiддубасив його до кровi i кого вiн сам колись сильно вiдлупцював. Зайшовши до нашого двору, я почула, як мене хтось кличе, i аж пiдстрибнула вiд несподiванки. То був вiн, чекав бiля вiкна, поки я повернусь.

Вiн вийшов надвiр, i я злякалася. Подумала: у нього, напевне, нiж. Але вiн розмовляв зi мною спокiйно й вiдсторонено, весь час тримаючи руки глибоко в кишенях i не наважуючись iх витягти. Сказав, що я принизила його перед тими, кого вiн зневажае найбiльше у свiтi. Сказав, що я виставила його телепнем, який ховаеться за жiночу спiдницю. Сказав, що вiн нi перед ким не стане на колiна i краще сто разiв вiдслужить в армii, краще вже загине там, анiж цiлуватиме руку Марчелло. Сказав, що якби про це дiзналися Пасквале й Енцо, то вони плюнули б йому в обличчя. Сказав, що кидае мене, бо нарештi у нього з’явився доказ того, що менi байдуже до нього i його почуттiв. Сказав, що я можу поводитися як забажаю з синком Сарраторе, але не з ним. Вiн бiльше бачити мене не хоче.

Я не змогла вiдповiсти. Несподiвано вiн витяг руки з кишень, затягнув мене до пiд’iзду i мiцно-мiцно поцiлував у губи, у якомусь розпачливому поривi водячи язиком у мене в ротi. Потiм вiдступив, обернувся i пiшов.

Я пiднiмалася сходами додому, i в головi снували рiзнi думки. Я подумала, що менi поталанило бiльше, анiж Лiлi: Антонiо виявився не таким, як Стефано. Вiн би нiколи не зробив боляче менi, лише самому собi.




18


Наступного дня Лiлу я не бачила, але несподiвано менi довелося зустрiтися з ii чоловiком.

Уранцi я подалася до школи у поганому настроi: було жарко, уроки я не вивчила, спала мало. Не знала, як вiдсидiти заняття. Я видивлялася Нiно бiля лiцею, хотiлося пройтися з ним хоча б трохи, обмiнятися кiлькома фразами, але його не було. Може, гуляв мiстом зi своею дiвчиною. А може, сидiв у одному з тих кiнотеатрiв, що працюють вранцi, цiлувався з нею в темрявi. А може, був у лiсi на Камподiмонте, насолоджувався з нею такими ж пестощами, якими я мiсяцями тiшила Антонiо. На першому уроцi мене викликали для опитування з хiмii. Вiдповiла я погано й невпевнено, хтозна, яку оцiнку менi поставили. І не лишалося часу, щоб ii виправити: був ризик, що менi призначать перездачу на вересень. У коридорi пiд час перерви мене зустрiла Гальянi, почала вичитувати: що з тобою таке, Греко, чому не вчишся? А я тiльки й знала, що повторювала: вчусь, панi вчителько, вчусь день i нiч, клянуся. Отож вона мене послухала-послухала, розвернулася мовчки i пiшла собi до вчительськоi. Я довго ревла у туалетi, плакала через жаль до самоi себе, через свое нещасливе життя. Я втратила все: своi успiхи в навчаннi, Антонiо, якого завжди хотiла покинути, а закiнчилося все тим, що це вiн мене покинув i тепер я за ним сумувала; Лiлу, яка вiд того часу, як стала синьйорою Карраччi, з кожним днем все бiльше змiнювалася. Голова ледь не розколювалася вiд болю, я плелася додому пiшки i думала про неi, про те, як вона мене використала, – так, використала! – для того, щоб спровокувати Солар, щоб вiдплатити Стефано, принизити його, зачепивши чоловiчу гордiсть, i питала сама себе: як сталося, що вона так змiнилася i тепер нiчим не вiдрiзняеться вiд тiеi ж Джильйоли?

Та коли я прийшла додому, на мене чекала несподiванка. Моя мати не накинулася на мене з лайкою, як то бувало зазвичай, коли я запiзнювалася i вона пiдозрювала, що я зустрiчалася з Антонiо, або коли я нехтувала своiми хатнiми обов’язками. Замiсть цього вона промовила насуплено з удавано-привiтним виглядом:

– Стефано попросив мене, щоб ти сьогоднi з’iздила з ним на Реттiфiло до швачки.

Я спершу подумала, що то менi почулося: у мене паморочилося в головi вiд утоми i приниження. Стефано? Стефано Карраччi? Щоб я з ним поiхала на Реттiфiло?

– А чому вiн не iде зi своею дружиною? – жартома промовив з сусiдньоi кiмнати мiй батько, який формально був на лiкарняному, а насправдi займався якимись своiми, незрозумiлими менi справами. – Чим вони займаються вдвох? У дурня грають?

Мати роздратовано махнула рукою. Сказала, що, може, у Лiли немае на це часу. Заявила, що ми повиннi бути люб’язними з Карраччi, а батьковi завжди все не так. Насправдi батьковi все було так: добрi стосунки з ковбасником означали можливiсть брати в нього продукти в борг. Просто йому подобалося жартувати. Протягом певного часу, як тiльки йому випадала така нагода, вiн любив висловитися щодо лiнощiв Стефано в лiжку. Раз у раз питав за столом: що поробляе Карраччi, невже йому подобаеться тiльки дивитися телевiзор? І смiявся потiм так, що не треба було бути розумником, щоб збагнути сенс запитання: як так, що дiтей у них немае? Стефано не стараеться чи щось iз ним не так? Моя мати, яка тi натяки розумiла з першого слова, вiдповiдала серйозно: «Над

Страница 27

о швидко, дай iм спокiй, чого причепився?» А сама подумки тiшилася ще бiльше за нього, що ковбасник Карраччi, незважаючи на всi його грошi, був негодящий у лiжку.

Стiл було вже накрито, чекали на мене, щоб сiдати iсти. Батько всiвся до столу з хитруватим видом i вдався до своiх звичних жартiв, звертаючись до матерi:

– Я нiколи тобi не казав: вибач, я занадто втомився, краще пограймо в дурня сьогоднi ввечерi.

– Нi, не казав, бо ти непристойний.

– А тобi хочеться, щоб я став пристойним?

– Трiшки, не надто.

– Ну, то вiд сьогоднiшнього вечора буду пристойним, як Стефано.

– Я ж сказала: без перебiльшень!

Я терпiти не могла тих балачок. Вони розмовляли так, нiби були переконанi, що я, моi брати й сестра нiчого не розумiемо. А може, були впевненi, що розумiемо кожен натяк, але вважали, що саме так слiд учити дiтей, як бути чоловiками й жiнками. Знесилена власними переживаннями, я ледве стримувалася, щоб не закричати, не брязнути тарiлкою об пiдлогу, не втекти, щоб нiколи бiльше не чути своiх рiдних, не бачити цвiль по кутках на стелi, облiзлу фарбу на стiнах, не вiдчувати запах iжi – усе це. Антонiо – як я могла втратити його через власну дурiсть! Я вже шкодувала, хотiла, щоб вiн мене пробачив. Якщо менi призначать перескладання на вересень, я не пiду, хай мене вiдрахують iз лiцею, i я вiдразу з ним одружуся. А потiм менi спала на думку Лiла, те, на кого вона перетворилася, яким тоном говорила iз Соларами, як вона мiркувала, якою злою зробили ii приниження i страждання. Так я пiсля обiду промучилася пiвдня в полонi своiх незв’язних думок. Купання у ваннiй в новому домi, тривога через прохання Стефано i про те, як сповiстити про нього подругу, роздуми, що саме вiд мене треба ii чоловiковi. І хiмiя. І Емпедокл. І навчання. І вiдмова вiд навчання. І врештi безжальний бiль. Виходу не було. Так, анi я, анi Лiла нiколи не станемо такими, як ота дiвчина, що чекала на Нiно бiля лiцею пiсля урокiв. Нам обом чогось не вистачало – чогось невловного, але найголовнiшого, що в нiй було видно здалеку. Воно або е, або його немае. І щоб його мати, недостатньо вчити латину, грецьку та фiлософiю. І навiть всi грошi вiд ковбас i черевикiв не зарадили б.

Знадвору мене покликав Стефано. Я вибiгла на вулицю i вiдразу помiтила його пригнiчений настрiй. Вiн сказав, що хотiв попросити мене, щоб я поiхала разом iз ним забрати фото дружини, яке швачка виставила на вiтринi без дозволу. «Зроби менi таку ласку», – пробурмотiв вiн якомога ввiчливiше. Потiм мовчки всадовив мене до кабрiолета, i ми щодуху помчали проти гарячого вiтру.

Як тiльки ми виiхали за межi нашого району, Стефано розговорився i не зупинявся, аж поки ми не доiхали до ателье. Вiн говорив на дiалектi, але без лайки i насмiшок. Почав iз того, що мае просити мене про послугу, але не сказав вiдразу, яку саме. Висловився якось туманно: якби я зробила ту послугу для нього, то це б означало, що я зробила ii для подруги. Потiм перескочив на розмову про Лiлу: яка вона розумниця та красуня.

– Але з крутою вдачею, – додав, – або треба все робити, як вона хоче, або спокою не матимеш. Лену, ти не уявляеш, як менi живеться. А може, i знаеш, але тiльки те, що вона тобi розказуе. А ти ще й мене послухай! Лiла втокмачила собi, нiби я думаю тiльки про грошi. Може, так воно i е, але ж я роблю це заради родини, заради ii брата, ii батька, всiх ii родичiв. То я неправий? Ти в нас вчена, скажи менi, чи я неправий. То чого iй вiд мене треба? Забула, з яких злиднiв вилiзла? Хай заробляють грошi лише Солари? Хай заправляють усiм районом? Якщо ти скажеш менi, що неправий, то я не сперечатимуся, вiдразу визнаю, що так i е. А от iз нею менi доводиться сперечатися повсякчас. Вона мене не хоче, так i сказала i продовжуе повторювати. Я змушений силою доводити, що я ii законний чоловiк. Вiдтодi як я з нею одружився, мое життя – справжне пекло. Бачити ii вранцi, увечерi, спати поряд i не мати змоги показати, як мiцно я ii кохаю, – дуже кепсько.

Я поглянула на його руки, якi мiцно стискали кермо, на обличчя. У його очах зблиснули сльози, i вiн зiзнався, що в першу шлюбну нiч змушений був узяти ii силою, у нього не було iншого виходу, бо вона щоранку, щовечора випрошувала в нього ляпаси, навмисне, щоб принизити i довести його до такого стану, якого вiн нiколи – нiколи! – не хотiв. І в цю мить додав якимось майже переляканим тоном:

– Менi довелося знову ii побити, бо вона не мала ходити до Солар у такому виглядi. Але е в нiй якась могутня сила, яку менi не вдаеться пiдкорити. То сила зла, iй наплювати на хорошi манери, на все. Отрута. Ти ж бачиш, що вона не вагiтнiе? Минають мiсяць за мiсяцем – i нiчого. Родичi, друзi, покупцi питають у мене зi смiшком: то як, е новини? А я мушу вiдповiдати: якi ще новини? Нiби не розумiю, про що йдеться. Адже треба щось казати. А що менi говорити? Є такi речi, якi знаеш про себе, але вголос не промовляеш. Вона завдяки тiй своiй силi, Лену, вбивае дiтей у себе в лонi й робить це навмисне, щоб усi думали, що чоловiк iз мене негодящий, щоб ус

Страница 28

надi мною насмiхалися. Що? Гадаеш, я перебiльшую? Ти навiть уявити собi не можеш, яку послугу робиш менi тим, що слухаеш.

Я не знала, що сказати. Я була приголомшена: ще нiколи чоловiк так передi мною не вiдкривався. Стефано розповiдав про все це, навiть про свое насильство, на дiалектi – сповненому почуттiв, вiдкритому, незахищеному, як у пiснях. Я й досi не знаю, чому вiн тодi так повiвся. Урештi вiн повiдомив, що хотiв вiд мене. Щоб я стала на його бiк заради майбутнього Лiли. Сказав, що я повинна допомогти iй зрозумiти, як важливо для неi поводитися з ним як дружина, а не як ворог. Стефано попросив, щоб я переконала Лiлу допомогти йому з новою ковбасною крамницею та рахунками. Але для цього йому зовсiм не потрiбно було виливати менi душу. Напевне, вiн подумав, що Лiла детально менi все розповiла, а тому вирiшив, що треба викласти свою версiю. А може, вiн i не планував так щиро вiдкриватися перед найкращою подругою дружини, просто дiяв пiд упливом емоцiй. Чи, може, сподiвався, що йому вдасться розчулити мене, а я потiм розповiм усе Лiлi й зможу розчулити ii. Я слухала його з вiдчуттям жалю, що поступово посилювалося. Мене захопила та щира й дуже iнтимна сповiдь. Та насамперед – мушу визнати! – менi сподобалася та важлива роль, якою вiн мене надiлив. Коли вiн висловив пiдозру, що вже давно мене непокоiла: нiби в Лiлi ховаеться страшна сила, завдяки якiй вона здатна на все, навiть перешкодити власному органiзмовi зачати дитину, менi здалося, що таким чином вiн надiляе мене добрими якостями, спроможними перемогти злi сили Лiли, i це мене потiшило. Ми вийшли з машини, дiйшли до ателье, я насолоджувалася власною значущiстю. Навiть пообiцяла лiтературною iталiйською, що зроблю все можливе, щоб допомогти iхньому щастю.

Але вже перед вiтриною я знову рознервувалася. Ми зупинилися перед свiтлиною Лiли в обрамленнi рiзнокольорових тканин. На фото вона сидiла, закинувши нога на ногу так, що край весiльноi сукнi трохи пiднявся i було видно туфлi й гомiлку. Оперлася пiдборiддям на долоню, погляд серйозний, задумливий, нацiлений прямо в об’ектив, а на головi – вiночок iз помаранчевих квiток. Фотографовi поталанило: йому вдалося впiймати в нiй ту силу, про яку говорив Стефано. То була сила – так менi здавалося! – якiй навiть сама Лiла не могла опиратися. Я обернулася до Стефано, щоб сказати йому iз захопленням i водночас зi смутком: ось те, про що ми щойно розмовляли! Але вiн уже вiдчинив дверi i пропускав мене вперед.

Вiд тону, яким вiн ранiше звертався до мене, не залишилося i слiду; зi швачкою вiн не дуже церемонився. Сказав, що вiн чоловiк Лiли. Саме так i висловився. Пояснив, що вiн i сам пiдприемець, але йому б нiколи на думку не спало рекламувати себе таким способом. Дiйшло до того, що вiн заявив: «Ви вродлива жiнка. Що сказав би ваш чоловiк, якби я взяв ваше фото i виставив його помiж сирами й ковбасами?» І наказав вiддати йому свiтлину.

Швачка розгубилася, спробувала було захищатися, але врештi здалася. Але видно було, що iй дуже шкода, i щоб довести своi добрi намiри i пояснити причину жалю, вона розповiла про кiлька випадкiв, якi з роками в нашому районi стали легендами. За той час, поки у вiтринi ателье висiла свiтлина Лiли, до ателье заходили, щоб розпитати про юну красуню у весiльнiй сукнi, знаменитий Ренато Карозоне[3 - Ренато Карозоне (1920—2001) – iталiйський спiвак, пiанiст, диригент оркестру i композитор, народився у Неаполi.] египетський принц, Вiтторiо Де Сiка[4 - Вiтторiо Де Сiка (1901—1974) – iталiйський кiнорежисер та актор, один з видатних дiячiв iталiйського та свiтового кiно. Вважаеться одним iз засновникiв неореалiзму.]i журналiст газети «Рим», який хотiв поговорити з Лiлою i прислати до неi фотографа, щоб зробити фотосесiю у купальному костюмi, як то роблять моделi. Швачка клялася, що адреси вона нiкому не дала, хоча вiдмовляти Карозоне i Де Сiка iй здалося дуже неввiчливим, зважаючи на те, якi це вiдомi особи.

Я звернула увагу, що, слухаючи розповiдь швачки, Стефано ставав дедалi люб’язнiшим. Заговорив привiтно, почав розпитувати про подробицi. Коли ми звiдти пiшли, забравши свiтлину, настрiй у нього полiпшився i розмова вже була не такою сумною, як дорогою сюди. Стефано був веселий, говорив про Лiлу з гордiстю власника рiдкiсноi коштовностi, яка надае йому престижу. Звичайно, вiн i надалi просив у мене допомоги. І перш нiж попрощатися перед дверима мого дому, вiн змусив мене ще раз пообiцяти, що я постараюся пояснити Лiлi, як треба i як не треба робити. Та тепер вiн говорив про Лiлу вже не як про некеровану особу, а як про щось на кшталт дорогоцiнноi рiдини, закритоi в посудинi, що належить йому. Протягом наступних днiв Стефано тiльки те й робив, що розповiдав усiм пiдряд у крамницi про Карозоне i Де Сiка, тому про це стало вiдомо геть усiм. І потiм Нунцiя, мати Лiли, усе життя розповiдала, що ii донька могла стати спiвачкою або актрисою, знятися у фiльмi «Одруження по-iталiйськи» чи навiть стати египетською принцесою, якби не ввiчливiсть швачки i не те, що у шiстнадцять р

Страница 29

кiв вона вийшла замiж за Стефано Карраччi.




19


Учителька хiмii мене пожалiла (а може, то за мене поклопоталася Гальянi) i подарувала менi трiйку. Мене перевели на наступний курс з усiма сiмками з гуманiтарних предметiв, усiма шiстками з точних, трiйкою з релiгii i вперше – вiсiмкою з поведiнки: доказ того, що священик, як i бiльшiсть членiв класноi ради, насправдi менi так i не вибачив. Мене це засмутило, бо я вже давно вважала свою суперечку з викладачем релiгii щодо Святого Духу необдуманою витiвкою i жалкувала, що не послухала тодi Альфонсо, який намагався втримати мене вiд того вчинку. Звичайно, нiякоi стипендii у мене тепер не було, i мати розсердилася, кричала, що треба було вчитися, а не марнувати час iз Антонiо. Я через це впала у вiдчай i заявила, що не хочу бiльше вчитися. Вона занесла було руку, щоб влiпити менi ляпасу, але побоялася розбити окуляри i кинулася шукати вибивачку для килимiв. Так що для мене настали геть чорнi днi. Єдине, що мене втiшило тодi, це пакунок вiд Гальянi – менi передав його прибиральник, коли я вранцi прийшла до лiцею дiзнатися оцiнки. У тому пакунку були книжки, але не художнi. То була науково-популярна лiтература, сповнена мiркувань i роздумiв, – делiкатний натяк на вiру в мене. Але цього виявилося не досить, щоб менi зарадити.

Мене гризли страхи й вiдчуття, що я в усьому помиляюся, що б не робила. Я шукала зустрiчей з колишнiм хлопцем, удома й на роботi, але йому завжди вдавалося мене уникнути. Я зазирнула до ковбасноi крамницi попросити Аду про допомогу. Вона говорила зi мною холодно, сказала, що ii брат не хоче мене бiльше бачити, i з того дня щоразу, коли ми з нею зустрiчалися, вiдверталася. Тепер, коли занять у лiцеi не було, кожен ранок для мене ставав справжньою мукою, нiби мене щосили гепали чимось по головi. Спершу я намагалася прочитати кiлька сторiнок iз книжок Гальянi, але менi було нудно, я майже нiчого не розумiла. Тодi я почала брати романи в бiблiотецi, читала iх один за одним. Але вони швидко менi набридли. У них йшлося про чуже насичене подiями життя, чиiсь глибокi розмови, що не мало нiчого спiльного зi мною. Тому, щоб пiдбадьоритися, я iнколи ходила аж до лiцею, сподiваючись побачити там Нiно, який саме складав випускнi iспити. Того дня, коли в нього мав бути письмовий з грецькоi, я кiлька годин терпляче прочекала на нього надворi. Але саме тiеi митi, коли почали виходити першi студенти зi словниками пiд пахвою, з’явилася та сама гарна й чепурна дiвчина, з якою вiн колись цiлувався. Вона стала за кiлька метрiв вiд мене, теж чекаючи. І я вiдразу уявила собi, який вигляд – нiби два товари на вибiр у каталозi – ми матимемо в очах сина Сарраторе, коли вiн вийде i побачить нас. Я почувалася бридкою, незугарною, а тому пiшла геть.

Я побiгла до Лiли в пошуках розради. Але чудово розумiла, що з нею я теж повелася неправильно. Адже я не розповiла iй, що iздила зi Стефано забирати свiтлину. Чому я промовчала? Невже менi так припала до вподоби надана ii чоловiком роль миротворицi, що я вирiшила зiграти ii якнайкраще i промовчати про поiздку до Реттiфiло? Невже я так боялася втратити довiру Стефано, що несвiдомо зрадила iй? Я не знала, що думати. Напевне, я робила це ненавмисне, швидше то була нерiшучiсть, яка спершу переросла у вдавану неуважнiсть, а потiм – у переконання, що оскiльки я iй нiчого не сказала вiдразу, тепер уже пiзно i складно щось виправляти. Як легко було чинити зле. Я намагалася знайти вагомi виправдання, але вони не переконували навiть мене саму. У глибинi душi я розумiла, що вчинила погано, а тому мовчала.

З iншого боку, Лiла нiяк не показувала, що iй було вiдомо про ту зустрiч. Вона завжди поводилася привiтно, дозволяла купатися у ваннi, користуватися ii косметикою. Неохоче висловлювалася про романи, якi я читала й переказувала; з бiльшою охотою обговорювала плiтки про акторiв i спiвакiв, якi вичитувала в iлюстрованих жiночих журналах. Вона нiчого не розповiдала про своi думки чи таемнi плани. Якщо я бачила на нiй синцi i користувалася нагодою завести розмову про причини, що змусили Стефано так поводитися, якщо казала, що вiн став таким злим, бо хотiв, щоб вона йому допомагала й пiдтримувала в усiх справах, вона дивилася на мене з насмiшкою i зазвичай у вiдповiдь лише знизувала плечима. Згодом менi стало ясно: хоча Лiла i пiдтримувала дружбу зi мною, вона вирiшила не дiлитися особистим. Отже, вона справдi все знала i вважала мене ненадiйною подругою? Дiйшло навiть до того, що я вирiшила ходити до неi додому рiдше, щоб вона вiдчула мою вiдсутнiсть, почала розпитувати про причину i таким чином ми могли б щиро все з’ясувати. Але вона, здавалося, цього навiть не помiтила. Тож я не витримала i почала ходити до неi ще частiше, анiж ранiше, але й тут вона не виявила нi радостi, нi здивування.

Того спекотного липневого дня я прийшла до неi в особливо пригнiченому настроi, але нiчого не розповiла про Нiно i його дiвчину. Не те щоб я зробила це навмисне, адже так було завжди: вона зi мною нiчим не дiлилася, тому i я звела гр

Страница 30

у сповiдi майже до нуля. Лiла була привiтною, як завжди. Приготувала менi молоко з мигдалем, i я вмостилася з холодним напоем на диванi в iдальнi, роздратована гудками потягiв, потом, усiм на свiтi.

Я мовчки спостерiгала, як вона походжала по квартирi, i мене охопила злiсть через ii здатнiсть продиратися через найгнiтючiшi лабiринти, тримаючись за нитку власного войовничого рiшення, не даючи виду. Менi пригадалися слова ii чоловiка про силу, що чаiлася у Лiлi, як пружина небезпечного механiзму. Я поглянула на ii живiт i уявила, як вона там, усерединi, щодня i щоночi бореться, щоб знищити те життя, яке Стефано хоче силомiць в нiй зародити. «На скiльки ще в неi вистачить сил?» – подумала я про себе, але не насмiлилася розпитувати про щось, бо знала, що тi запитання здалися б недоречними.

Згодом прийшла Пiнучча. Вона нiбито просто прийшла провiдати родичку, але хвилин за десять з’явився i Рiно. Вони з Пiною так надмiрно пристрасно цiлувалися в нас на очах, що ми з Лiлою обмiнялися iронiчними поглядами. Коли Пiна заявила, що хоче помилуватися видом iз вiкна, вiн пiшов слiдом, i вони разом зачинилися у спальнi на добрих пiвгодини.

Лiла повiдомила менi, що вони таке виробляли частенько; сказала це з сумiшшю роздратування i сарказму. А я про себе позаздрила невимушеностi цих двох закоханих: нiяких тобi страхiв, нiякоi незручностi. Коли вони нарештi повернулися, то здавалися ще задоволенiшими, анiж до цього. Рiно пiшов до кухнi чогось перехопити, повернувся, поговорив з сестрою про черевики. Сказав, що справи йдуть iз кожним днем все краще, намагався вибити з неi якiсь поради, щоб потiм хизуватися ними перед Соларами як власними.

– А ти знаеш, що Марчелло з Мiкеле хочуть виставити твое фото у крамницi на площi дей Мартiрi? – несподiвано запитав Рiно з ехидством.

– Дурниця, – вiдразу втрутилася Пiнучча.

– Чому це? – поцiкавився Рiно.

– Що за дурне запитання? Якщо Лiнi забагнеться, то вона виставить свое фото у новiй ковбаснiй крамницi. Адже iй доведеться нею управляти, хiба нi? І оскiльки магазином на площi дей Мартiрi маю займатися я, то, з твого дозволу, я й вирiшуватиму, що там виставляти!

Вона говорила так, нiби захищала Лiлу вiд брата. Та насправдi ми всi добре знали, що таким чином вона захищала саму себе i власне майбутне. Їй набридло в усьому коритися Стефано, хотiлося покинути ковбасну крамницю, i ii тiшила iдея одного дня стати хазяйкою магазину в центрi мiста. Отож уже давненько мiж Рiно й Мiкеле точилася невеличка вiйна щодо управлiння взуттевою крамницею. Боротьбу пiдiгрiвав натиск iхнiх наречених: Рiно вимагав, щоб нею займалася Пiнучча, а Мiкеле наполягав на Джильйолi. Пiнучча поводилася рiшучiше, вона була впевнена у перемозi, адже могла заручитися пiдтримкою i нареченого, i брата. А тому за будь-якоi нагоди вдавала таку собi даму, яка бiльше не живе у районi i добре знае, що найкраще вiдповiдае витонченим смакам клiентiв iз центру.

Рiно, як я помiтила, занепокоiвся, що сестра розпочне сварку, але Лiла лишалася незворушною. Отож вiн поглянув на годинник з виглядом дiлового й заклопотаного чоловiка i заявив великорозумним тоном: «Я вважаю, що те фото мае великий комерцiйний потенцiал». Потiм поцiлував Пiну, яка швидко вiдсторонилася, виказуючи свое незадоволення, i пiшов собi.

Ми з дiвчатами залишилися втрьох. Пiнучча набурмосено запитала в мене, сподiваючись за допомогою мого авторитету вирiшити питання на власну користь:

– Лену, ти як вважаеш? По-твоему, фото Лiли мае висiти на площi дей Мартiрi?

Я вiдповiла iталiйською:

– Це мае вирiшувати Стефано, адже вiн навмисне iздив до швачки, щоб забрати фото з вiтрини. Я сумнiваюся, що вiн дозволить.

Пiнучча аж засяяла вiд задоволення, майже вигукнула:

– Матiр Божа, як ти розумниця, Лену!

Я чекала, що на це скаже Лiла. Запала довга мовчанка, пiсля чого вона звернулася до мене:

– Поб’емося об заклад, що ти помиляешся? Стефано дозволить.

– А от i нi!

– Так.

– На що закладаемось?

– Якщо ти програеш, то твоя середня рiчна оцiнка завжди мае бути не менше восьми.

Я знiяковiло дивилася на неi. Ми нiколи не розмовляли про мое нiкудишне переведення на наступний курс. Я була впевнена, що iй про це нiчого не вiдомо, але вона все знала i тепер менi дорiкала. «Що ж ти так, – нiби казала вона менi, – отримала зовсiм низькi оцiнки!» Вимагала вiд мене того, що зробила б сама на моему мiсцi. Насправдi вона хотiла накинути менi роль вiдмiнницi, що довiчно скнiтиме над пiдручниками, поки вона сама матиме грошi, гарний одяг, дiм, телевiзор, машину – матиме все i нi в чому собi не вiдмовлятиме.

– А якщо програеш ти? – запитала я в неi злостиво.

Несподiвано на ii обличчi з’явився той самий, уже забутий вираз: зосереджений, iз примруженими до двох темних щiлинок очима:

– Я запишуся до приватноi школи, знову почну вчитися i клянуся, що отримаю диплом нарiвнi з тобою, а може, ще й iз вищими оцiнками.

Нарiвнi з тобою, а може, ще й iз вищими оцiнками. То ось що вона надумала?! Я вiдчула, як усе те, що мене

Страница 31

мучило в душi в той нещасливий для мене перiод, – Антонiо, Нiно, незадоволення безцiльнiстю власного життя, – випарувалося з глибоким видихом.

– Ти це серйозно?

– А хто б’еться об заклад жартома?

Тут у розмову рiшуче втрутилася Пiнучча:

– Лiно, от не починай дурити, як завжди! У тебе тепер нова ковбасна крамниця, Стефано самому не впоратися!

Але потiм вiдразу схаменулася i додала вдавано солоденьким голоском:

– До того ж менi вже кортить дiзнатися, коли ви зi Стефано нарештi зробите мене тiткою.

У тонi ii завуальованоi солодкоi фрази менi вчувалася злiсть. І, на свое роздратування, я вiдчула, як причини ii злостi змiшуються з моiми. Пiнучча тим самим хотiла сказати: ти тепер замiжня, мiй брат дае тобi все, тож роби те, що маеш робити! І справдi: який сенс у тому, щоб бути синьйорою Карраччi i замикатися вiд усього й усiх, закриватися у собi, плекати всерединi себе отруйний гнiв? Чому ти завжди сiеш тiльки зло, Лiло? Коли це скiнчиться? Чи настане час, коли твоя енергiя спаде, вiдволiчеться, вичерпаеться нарештi, як сили змученоi безсонням варти? Коли ти вiдступишся вiд свого i сядеш за касу в новому районi, з животом, що ростиме з кожним днем, зробиш Пiнуччу тiткою, а мене – мене! – залишиш саму iти своiм шляхом?

– Хтозна, – вiдповiла Лiла, а ii обличчя тим часом знову набуло звичного виразу.

– Гляди, щоб я не стала мамою швидше за тебе, – смiючись, сказала зовиця.

– Ну, якщо ти так виснутимеш на Рiно, то це цiлком iмовiрно.

Тут вони вчинили невелику сварку, але я пiшла, не дослухавши до кiнця.




20


Щоб задовольнити матiр, менi довелося шукати собi роботу на лiто. Звичайно, я подалася до власницi канцтоварноi крамницi. Та зустрiла мене, як зустрiчають учительку або лiкаря. Покликала дiтей, що гралися у заднiй кiмнатi. Дiвчатка прибiгли, кинулися менi на шию, обцiлували, просили погратися з ними. Коли я повiдомила жiнцi, що шукаю роботу, та вiдповiла, що заради того, щоб дати можливiсть своiм дiтям спiлкуватися з такою доброю та розумною дiвчиною, як я, вона готова вiдправити iх на «Сi Гарден» вiдразу, не чекаючи серпня.

– Вiдразу – це коли? – перепитала я.

– Наступного тижня?

– Чудово!

– Я платитиму тобi трохи бiльше, анiж минулого року.

Нарештi, як менi здалося, з’явилася добра новина. Я повернулася додому задоволена, i настрiй у мене не зiпсувався навiть тодi, коли мати заявила, що менi, як завжди, щастить, бо хiба то робота – купатися в морi й засмагати?

Пiдбадьорена, наступного дня я вирiшила провiдати вчительку Олiв’еро. Мене бентежила думка про те, що доведеться сказати iй, що минулого навчального року я не досягла особливих успiхiв, але все одно треба було пiти: я мусила нагадати iй, щоб роздобула для мене пiдручники для другого курсу лiцею. А ще я сподiвалася, що iй приемно буде дiзнатися, що Лiла, одружившись i отримавши море вiльного часу, можливо, знову повернеться до навчання. Реакцiя, яку б я прочитала в ii очах, допомогла б менi втамувати той неспокiй, який ця новина викликала в мене самоi.

Я стукала i стукала, але вчителька не вiдчиняла. Я запитала у сусiдiв, чи не бачили ii, порозпитувала жителiв кварталу, повернулася через годину, та вона все одно не вiдчиняла. Однак нiхто не бачив, щоб вона виходила з дому, не зустрiчав ii на вулицi чи у крамницi. Оскiльки вона була вже старенькою, самотньою i нездужала, я знову взялася розпитувати сусiдiв. Синьйора, яка жила у сусiднiй квартирi, вирiшила покликати на допомогу сина. Хлопець зi свого балкону пролiз через вiкно до квартири Олiв’еро. Вiн знайшов ii на пiдлозi в кухнi, у нiчнiй сорочцi, непритомну. Викликали лiкаря, i той заявив, що слiд негайно покласти ii до лiкарнi. Виводили ii пiд руки. Я бачила, як вона виходила з пiд’iзду: неохайна, iз запухлим обличчям (це вона, яка в школi завжди мала бездоганний вигляд!). Очi в неi були переляканi. Я махнула iй рукою, вiтаючись, але вона опустила голову. Їi посадили до автiвки, що рвонула з мiсця, несамовито сигналячи клаксоном.

Спека, що стояла того лiта, напевне, погано впливала на найвразливiшi органiзми. Пiсля обiду на все подвiр’я стали лунати голоси дiтей Мелiни, що дедалi тривожнiше кликали матiр. Оскiльки тi крики нiяк не стихали, я вирiшила пiти поглянути, що вiдбуваеться, i зiткнулася з Адою. Та, схвильована, з блискучими вiд слiз очима, сказала менi, що Мелiни нiде немае. Вiдразу за нею з’явився засапаний блiдий Антонiо, навiть не глянув на мене i побiг далi. Уже за кiлька хвилин пiврайону шукало Мелiну, навiть Стефано, не знявши бiлий халат ковбасника, сiв за кермо кабрiолета, поряд усадовив Аду i проiхав повiльно всiма вулицями. Я була поруч з Антонiо, ми бiгали з ним туди-сюди, не перекинувшись нi словом. Нарештi ми опинилися поблизу ставкiв, брели вдвох по високiй травi, кличучи його матiр. Антонiо мав виснажений вигляд: утомлене обличчя, темнi кола пiд очима. Я взяла його за руку, менi хотiлося його втiшити, але вiн мене вiдштовхнув. Вигукнув зi злiстю: «Дай менi спокiй! Що ти за дiвчина?!» У мене вiд несподiванки i б

Страница 32

лю аж у грудях закололо, але саме в ту мить ми побачили Мелiну. Вона сидiла у ставку – вирiшила охолодитися. Із зеленкуватоi води виднiлися тiльки шия й обличчя. Волосся було мокре, очi – червонi, губи – вимазанi ряскою та мулом. Вона сидiла мовчки, що було дивно, адже протягом десяти рокiв пiд час подiбних нападiв зазвичай кричала або спiвала.

Ми повели ii додому: Антонiо пiдтримував з одного боку, а я – з другого. Люди полегшено зiтхали, вiталися з нею дорогою, вона мляво махала рукою у вiдповiдь. Бiля ворiт я побачила Лiлу, вона не брала участi в розшуках. Через те, що Лiла тепер жила в новому районi, iзольовано вiд нас, звiстка до неi, напевне, прийшла пiзно. Я знала, що Лiла дуже прив’язана до Мелiни, тому мене вразило, що поки всi iншi радiли – ось бiжить Ада з криком «Мамочко!», а слiдом за нею Стефано, який покинув серед дороги автiвку з розчиненими дверцятами, i на його обличчi читаеться полегшення, – Лiла трималася осторонь з виразом, який менi складно було зрозумiти. Здавалося, ii розчулив жалюгiдний вигляд вдови: брудна, з невиразною усмiшкою, у легкому одязi, мокрому вiд води й багнюки, обриси постарiлого тiла проглядають пiд тканиною, ii безвiльний жест, яким вона вiтала друзiв i знайомих. Та водночас те видовище завдало iй болю, налякало ii так, нiби вона сама вiдчувала всерединi те сум’яття. Я помахала iй рукою, але вона не вiдповiла. Тодi я передала Мелiну ii доньцi i хотiла було пiдiйти до Лiли. Менi кортiло розповiсти iй про вчительку Олiв’еро, про тi образливi слова, якi сказав менi Антонiо. Але я ii не знайшла: вона вже пiшла.




21


Коли я побачила Лiлу наступного разу, то вiдразу зрозумiла, що з нею не все гаразд i через неi i менi стае недобре. Ми цiлий ранок просидiли у неi вдома, наше спiлкування нагадувало своерiдну гру. З дедалi бiльшим ехидством вона змушувала мене примiряти всi ii сукнi, хоч я повсякчас повторювала, що менi вони замалi. Та гра перетворилася для мене на тортури. Лiла була вищою, худiшою, i я в ii одязi мала незугарний вигляд. Але вона не бажала цього визнати, повторювала, що досить дещо пiдправити то тут, то там. У мене вiд цього дедалi бiльше псувався настрiй, нiби я своею зовнiшнiстю перед нею завинила.

Зрештою вона вигукнула «досить!» i якось дивно примружилася, нiби побачила перед собою привида. Потiм схаменулася i грайливим тоном повiдомила, що за вечiр чи два до того ходила iсти морозиво з Пасквале й Адою.

Я була в самiй нижнiй сорочцi, допомагала iй розвiшувати сукнi на вiшаки.

– Із Пасквале й Адою?

– Так.

– І зi Стефано?

– Нi, я сама.

– Це вони тебе запросили?

– Нi, я iм запропонувала.

Потiм додала, нiби хотiла мене здивувати, що то був не единий випадок втечi у свiт свого життя до одруження: наступного дня вона також ходила на пiцу з Енцо i Кармелою.

– Знову сама?

– Так.

– А Стефано що каже?

Вона зневажливо скривилася.

– Вийти замiж не означае жити як стара. Якщо вiн хоче пiти зi мною – будь ласка, але якщо ввечерi вiн занадто стомлений, то я пiду й сама.

– І як усе минуло?

– Менi було весело.

Я сподiвалася, що вона не помiтить осуд на моему обличчi. Ми ж iз нею часто бачилися, могла б сказати менi: «Я сьогоднi ввечерi йду гуляти з Адою, Пасквале, Енцо, Кармелою. Пiдеш iз нами?» Натомiсть вона нiчого не казала, робила все нишком, сама, нiби то були не нашi давнi друзi, а лише ii. І ось тепер iз задоволенням розповiдала менi до дрiбниць про все, що вони говорили. Ада переймалася через матiр Мелiну, бо та майже нiчого не iла, а якщо i iла, то потiм усе вибльовувала. Пасквале тривожився через свою матiр Джузеппiну, яка не спала ночами, бо в неi болiли ноги й пришвидшувалося серцебиття, а коли вона ходила вiдвiдувати чоловiка у в’язницi, то потiм плакала так, що нiхто не мiг ii заспокоiти. Я слухала. Помiтила про себе, що Лiла була незвично емоцiйною i говiркою. Пiдбирала такi слова, описуючи Мелiну Каппуччо i Джузеппiну Пелузо, нiби ii тiло зливалося з iхнiми й набирало таких самих сплющених чи розтягнутих форм, вiдчувало тi самi недуги. Пiд час розповiдi торкалася свого обличчя, грудей, живота, стегон, нiби вони не ii, говорила так, нiби знала про тих жiнок усе, у найдрiбнiших деталях, хотiла показати, що менi нiхто нiчого не розповiдав, а iй – так. Або ще гiрше: хотiла, щоб я почувалася так, нiби ширяю у хмарах i не звертаю уваги на страждання iнших. Говорила про Джузеппiну, нiби завжди нею цiкавилася, незважаючи на вихор весiлля й замiжнього життя. Говорила про Мелiну, нiби мати Ади й Антонiо назавжди заполонила ii думки, а сама вона добре знала природу божевiлля. Потiм взялася перелiчувати iнших жителiв нашого району, яких я ледь знала, а от вона, здавалося, мала повнi вiдомостi про iхне життя завдяки «заочному» пiклуванню. І врештi заявила:

– Я i з Антонiо ходила iсти морозиво.

Його iм’я мене нiби в живiт ударило.

– Як вiн поживае?

– Добре.

– Казав щось про мене?

– Нi, нiчого.

– Коли його забирають?

– У вереснi.

– Марчелло навiть пальцем не поворухнув, щоб допом

Страница 33

гти йому.

– Це було наперед ясно.

Було наперед ясно? Якщо було наперед ясно, що Солари нiчого не зроблять, – спало на думку менi, – то навiщо ти мене до них повела? І чому ти, уже одружена жiнка, хочеш зустрiчатися з друзями отак, сама? І чому пiшла iсти морозиво з Антонiо i нiчого менi не сказала, хоча й добре знала, що вiн мiй колишнiй хлопець, який, на вiдмiну вiд мене, навiть бачитися тепер не хоче? Хочеш таким чином помститися за те, що я iздила на машинi з твоiм чоловiком i нi слова не сказала про нашу з ним розмову? Я розсердилася, буркнула, що в мене купа справ i вже час iти.

– Я маю сказати тобi ще дещо.

Із серйозним виглядом вона повiдомила, що Рiно, Марчелло i Мiкеле змусили Стефано поiхати разом з ними глянути, як добре просуваеться будiвництво взуттевоi крамницi на площi дей Мартiрi. Цi трое там, серед мiшкiв iз цементом, бiдонiв iз фарбою та щiток, показали йому стiну навпроти входу i сказали, що на нiй хотiли б повiсити велике фото Лiли у весiльнiй сукнi. Стефано, вислухавши, вiдповiв, що це, напевне, було б гарною рекламою для взуття, але йому здаеться недоречним. Вони втрьох наполягали, але вiн вiдмовив i Марчелло, i Мiкеле, i Рiно. Отже, я виграла у нашому спорi: ii чоловiк не поступився Соларам.

Я промовила iз удаваним захватом:

– От бачиш?! А ти завжди наговорюеш на бiдного Стефано! Виходить, що я мала рацiю. Тепер ти мусиш повернутися до навчання.

– Ще почекай.

– Чого чекати? Заклад е заклад, i ти програла.

– Почекай, – повторила Лiла.

Настрiй у мене зiпсувався. Вона сама не знае, чого хоче, – спало на думку менi. Їi бiсить, що вона помилилася щодо чоловiка. Або – хтозна! – може, я перебiльшую, може, iй було приемно через вiдмову Стефано, але вона хотiла гострiшоi сутички чоловiкiв через ii фото, а тому почувалася розчарованою, що Солари не наполягли як слiд. Я бачила, як вона несвiдомо гладила себе рукою по боку й по нозi, нiби прощаючись з ними, а в очах на якусь мить з’явилася сумiш страждання, страху й вiдрази, яку я вже помiтила у неi того дня, коли зникла Мелiна. Я подумала: а якщо насправдi iй хочеться, щоб ii величезне фото виставили в центрi мiста, на очах у всiх, i тепер вона шкодуе, що Мiкеле не зумiв примусити Стефано? Чому б i нi, адже вона хоче бути першою в усьому: найвродливiша, найелегантнiша, найбагатша. А потiм додала про себе: i особливо – найрозумнiша. І вiд думки про те, що Лiла справдi може взятися знову до науки, менi стало зле. Поза сумнiвом, вона б швидко нагнала втраченi роки без навчання. Поза сумнiвом, вона б складала випускний iспит в лiцеi разом зi мною, плiч-о-плiч. І менi стало ясно, що для мене цей iмовiрний хiд подiй здавався нестерпним. Але ще нестерпнiшим виявилося усвiдомлення власних почуттiв. Менi стало соромно вiд цього, i я вiдразу заговорила про те, як гарно було б знову вчитися разом, i наполягла, щоб вона довiдалася, як це можна зробити. Побачивши, що Лiла у вiдповiдь лише стенула плечима, я додала:

– Менi справдi вже треба бiгти.

Цього разу вона мене не затримувала.




22


Уже на сходах я спробувала зрозумiти ii поведiнку. Менi здавалося так: вона була iзольована у новому районi, зачинена у своiй сучаснiй домiвцi, терпiла побоi Стефано, боролася з власним тiлом, щоб не завагiтнiти, заздрила моiм успiхам у навчаннi настiльки, що скористалася тим дурнуватим закладом, щоб тiльки знову повернутися за парту. А ще – можливо, я видавалася iй значно вiльнiшою, анiж вона сама. Мiй розрив з Антонiо, моi труднощi з навчанням здавалися забавками порiвняно з тим, що доводилося переживати iй. Так, крок за кроком, думка за думкою, я спершу несвiдомо почала iй спiвчувати i врештi – знову нею захоплюватися. Так, звичайно, як було б чудово знову вчитися разом! Повернутися в часи навчання у початковiй школi, коли Лiла завжди була першою, а я – другою. Надати сенсу навчанню, адже вона добре вмiла надавати йому сенсу. Бути в ii тiнi, а отже – почуватися сильною i захищеною. Так, так. Розпочати знову.

Ідучи вулицею додому, я раптом згадала той вираз страждання, переляку й вiдрази, який я помiтила в неi на обличчi. Чому? Я знову подумала про розхристане тiло вчительки, про безладне тiло Мелiни. Без якоiсь мети я почала придивлятися до жiнок, що траплялися по дорозi. Несподiвано у мене виникло враження, нiби до цього я жила iз шорами: бачила тiльки нас, дiвчат – Аду, Джильйолу, Кармелу, Марiзу, Пiнуччу, Лiлу, себе, однокурсниць. І нiколи не звертала уваги на те, якi тiла у Мелiни, Джузеппiни Пелузо, Марii Карраччi. Єдиним жiночим органiзмом, за яким я повсякчас спостерiгала з тривогою, було кульгаве тiло моеi матерi, i лише воно мене непокоiло, змушувало вiдчувати страх i небезпеку, що його вади перейдуть на мене. У той день передi мною ясно постали матерi родин старого кварталу. Однi стривоженi, iншi вже з усiм змирилися. Губи мiцно стиснутi, голови втягнутi в плечi, завжди готовi накричати на своiх дiтей, якщо тi iм набридали. Плелися по вулицi або худющi, iз запалими очима i щоками, або розтовстiлi, з широкими сiд

Страница 34

ицями, розпухлими гомiлками, обважнiлими грудями, з важкими сумками в руках, з дiтьми, що бiгли слiдом, учепившись iм за спiдницi або пхикаючи, щоб iх узяли на руки. О Господи, вони ж лише на десять – максимум двадцять рокiв старшi за мене. Але здавалося, що вони втратили всi ознаки жiночностi, якi для нас, дiвчат, були особливо важливi та якi ми намагалися пiдкреслити одягом, зачiсками, макiяжем. Вони уподiбнилися тiлами до своiх чоловiкiв, братiв, загрубiли вiд тяжкоi працi, близькоi старостi, хвороб. Із чого починалася та трансформацiя? З хатньоi роботи? З вагiтностi? З побоiв? Лiла стала б схожою на Нунцiю? З ii чарiвного личка несподiвано вигулькнув би Фернандо? Їi легка хода з часом перетворилася б на вайлуватий i розмашистий крок Рiно? І мое тiло теж колись зiпсуеться, як тiльки в ньому з’являться риси не тiльки матерi, а й батька? І все те, чого нас вчать у лiцеi, розчиниться без слiду, i знову вiзьме гору наш район, з його звичками, говiркою, порядками. Усе змiшаеться в його багнюцi: Анаксiмандр i мiй батько, Фольгоре i дон Акiлле, валентностi i ставки, аористи, Гесiод i нахабна непристойнiсть Солар, як то вiдбувалось уже тисячу рокiв у цьому мiстi, що з кожним роком ставало усе бiльш розрiзненим i занепадало.

Несподiвано я переконалась, що зрозумiла почуття Лiли i долучила iх до власних. То це тому в неi був такий вираз обличчя, такий поганий настрiй? Те погладжування себе по нозi, по стегну було своерiдним прощанням iз власною вродою? Пiд час розмови вона вiдчула, як на ii тiло наступали тiла Мелiни, Джузеппiни, i вiд цього iй стало лячно й гидко? Вона звернулася до наших друзiв, щоб хоч якось цьому зарадити?

Я пригадала вираз ii обличчя в дитинствi, коли вчителька Олiв’еро впала з кафедри, як поламана iграшка. Я пригадала вираз ii обличчя, коли вона побачила Мелiну, що йшла вулицею i iла щойно куплений шматок мила. Я пригадала, як Лiла розповiдала нам, дiвчаткам, про убивство дона Акiлле, про кров, що стiкала по мiднiй каструлi, i про те, що вбивцею, на ii думку, був не чоловiк, а жiнка. Таке враження, нiби тiею розповiддю вона хотiла передати нам розпач вiд загубленого жiночого життя, що обiрвалося через потребу ненавистi, жагу розплати або справедливостi.




23


З останнього тижня липня я кожного дня, i в недiлю теж, возила дiвчаток на «Сi Гарден». Разом iз купою рiзних речей, що могли знадобитися донькам хазяйки крамницi, я носила iз собою полотняну торбу з книжками, що передала менi Гальянi. То були мiркування про минуле, сучаснiсть, свiт, яким вiн був i яким мав стати. Стиль викладу нагадував пiдручники, але цi книжки були значно складнiшими i цiкавiшими. Я не звикла до такого читання i швидко вiд нього втомлювалася. До того ж треба було придiляти увагу дiтям. А ще вабило лагiдне море, розморювало сонце, що заливало затоку й мiсто, виникали невиразнi фантазii, думки, невичерпне бажання зруйнувати порядок рядкiв, а разом iз ним – будь-який iнший порядок, що потребуе зусиль, i замiсть необхiдного виконання складних завдань з’являлася спокуса вiддатися на волю простих, доступних радощiв життя, притаманних усiм живим iстотам у небi, на землi й у морi. Так я наближалася до свого сiмнадцятого дня народження, одним оком наглядаючи за дiтьми продавчинi, а iншим оком заглядаючи до «Причин соцiальноi нерiвностi».

Якось у недiлю хтось iззаду затулив менi очi руками, i дiвчачий голос запитав:

– Вiдгадай хто!

Я впiзнала голос Марiзи i подумала, що вона може бути з Нiно. Як же менi кортiло, щоб вiн побачив мене такою: засмаглою на сонцi й гарною, з розумною книжкою в руках! Я радiсно вигукнула: «Марiза!» – i рiзко обернулася. Але Нiно не було, поруч стояв Альфонсо з блакитним рушником на плечi, у чорних з бiлою смужкою плавках, у руках – цигарки, запальничка й гаманець, сам бiлий як сметана, нiби його шкiра зроду не бачила жодного сонячного променя.

Я здивувалася, побачивши iх разом. Альфонсо призначили перескладання на осiнь iз двох предметiв, i з огляду на те, як тяжко йому доводилося працювати в ковбаснiй крамницi, я гадала, що в недiлю вiн сидить над пiдручниками. А Марiза, як я думала, мала бути в Барано зi своею родиною. Але вона пояснила, що ii батьки минулого лiта посварилися iз хазяйкою будинку, Неллою, i цього року орендували дiм у Кастельвольтурно разом iз колегами батька з редакцii «Рима». Марiза повернулася до Неаполя лише на кiлька днiв: iй треба було взяти книжки (три предмети перескладати!) i побачитися з однiею особою. Тут вона хитрувато поглянула на Альфонсо: тiею особою вочевидь був вiн.

Я не втрималася, запитала, як склав випускнi iспити Нiно. Марiза невдоволено скривилася:

– Усi вiсiмки i двi дев’ятки. Як тiльки Нiно дiзнався результати, вiдразу подався до Англii, без лiри в кишенi. Заявив, що знайде там собi роботу i не повернеться, аж поки не вивчить добре англiйську.

– А потiм що?

– Потiм – не знаю. Можливо, вступить до економiчного.

У мене була ще тисяча питань, язик так i свербiв розпитати про ту дiвчину, яка чекала на нього бiля лiцею,

Страница 35

i про те, чи вiн поiхав сам, чи разом iз нею, але в ту мить Альфонсо знiяковiло промовив:

– Зараз мае прийти ще й Лiла.

Потiм додав:

– Нас привiз машиною Антонiо.

Антонiо?

Альфонсо, напевне, помiтив, як змiнився вираз мого обличчя, як воно почервонiло, як заблищали вiд ревнощiв очi. Вiн усмiхнувся i поспiшив пояснити:

– Стефано треба було термiново вирiшити питання iз терасами новоi ковбасноi крамницi, тому вiн не змiг приiхати. Але Лiлi дуже кортiло тебе побачити, вона хоче тобi щось розповiсти, а тому попросила Антонiо, щоб той нас привiз.

– Так, iй треба повiдомити тобi щось дуже термiнове, – повторила Марiза, радiсно плещучи в долонi й показуючи, що iй уже вiдомо, про що йдеться.

Що саме? Судячи з поведiнки Марiзи, щось хороше. Може, Лiлi вдалося задобрити Антонiо i вiн вирiшив повернутися до мене? Це було першим, про що я подумала. Можливо, Солари нарештi поговорили зi знайомими у вiйськкоматi i Антонiо не призиватимуть. У мене виникли цi двi версii. Але щойно з’явилися Лiла й Антонiо, я вiдразу вiдкинула обидвi. Було ясно, що Антонiо прийшов лише тому, що не мав справ у недiлю i для нього за щастя було стати Лiлi у пригодi. Але вигляд у нього все одно був пригнiчений, погляд тривожний, зi мною вiн привiтався холодно. Я запитала в нього, як його мати, але вiн вiдповiв сухо. Почувався нiяково i врештi стрибнув у воду разом iз дiтьми, якi йому неймовiрно зрадiли. Лiла була блiда, без губноi помади, налаштована вороже. Не схоже було, що iй кортiло розповiсти щось дуже термiнове. Вона всiлася на цемент, узяла книжку, яку я до цього читала, мовчки розгорнула ii.

Марiза, спостерiгаючи за цiею незвичною мовчанкою, знiяковiла, спробувала було розрядити напругу своiми захопленими розмовами про все на свiтi, а коли зрозумiла, що нiчого не вийде, i собi пiшла купатися. Альфонсо всiвся якомога далi вiд нас i зосереджено розглядав тих, хто купався в морi, нiби те видовище справдi його захоплювало.

– Хто тобi дав цю книжку? – запитала Лiла.

– Моя викладачка латини та грецькоi.

– А чому ти менi нiчого про це не сказала?

– Я не подумала, що тебе це зацiкавить.

– А ти що, справдi знаеш, що мене цiкавить, а що – нi?

Я вiдразу помiтила ii примирливий тон, але менi хотiлося перед нею похвалитися.

– Щойно дочитаю, дам i тобi. Це тi книжки, якi викладачка дае лише найкращим. Нiно теж iх читае.

– Хто такий Нiно?

Це вона навмисне? Удае, що навiть iменi не пригадуе, щоб принизити його в моiх очах?

– Той, що на вiдео з твого весiлля, брат Марiзи, старший син Сарраторе.

– Той бридкий хлопець, що тобi подобаеться?

– Я тобi вже казала, що вiн менi бiльше не подобаеться. Але вiн робить багато цiкавого.

– Що саме?

– От зараз, наприклад, вiн в Англii. Працюе, подорожуе, вивчае англiйську. – Лише вiд самого повторення слiв Марiзи я розхвилювалася. Сказала Лiлi: – Подумай лишень, от би нам iз тобою так! Подорожувати… Пiдробляти офiцiантками, щоб прожити. Вивчити англiйську краще за самих англiйцiв. Чому вiн може це собi дозволити, а ми – нi?

– Вiн уже довчився?

– Так, отримав диплом. Але потiм пiде до унiверситету вчити дуже складнi науки.

– То вiн здiбний?

– Здiбний, як ти.

– Я не вчуся.

– Доведеться! Ти програла наш заклад i тепер маеш сiсти за пiдручники!

– Досить тобi, Лену!

– Що, Стефано не дозволяе?

– У нього тепер нова ковбасна крамниця, менi треба про неi думати.

– От у крамницi i вчитимешся.

– Нi.

– Ти менi пообiцяла! Ти казала, що ми разом отримаемо дипломи!

– Нi.

– Чому?

Лiла кiлька разiв провела пальцем по обкладинцi, розгладжуючи ii.

– Я вагiтна, – сказала вона нарештi. І, не чекаючи на мою реакцiю, пiдвелася i пробурмотiла: – Яка спека!

Поклала книжку на край цементного бордюру, не вагаючись, плигнула у воду, крикнувши Антонiо, що бризкався з Марiзою та дiвчатками:

– Тонi, рятуй мене!

Кiлька секунд вона летiла в повiтрi, широко розкинувши руки, потiм важко й незграбно шубовснула у воду. Вона не вмiла плавати.




24


У наступнi днi Лiлу охопив приступ лихоманковоi активностi. Почала вона з новоi ковбасноi крамницi, викладалася в нiй так, нiби то була найважливiша справа у свiтi. Прокидалася рано, ранiше за Стефано. Їi нудило, потiм вона готувала каву, пiсля цього ii знову нудило. Стефано став дуже уважний, хотiв возити ii автiвкою, але Лiла вiдмовлялася: казала, що залюбки прогуляеться на свiжому повiтрi зранку, коли спеки ще немае, пройдеться ще порожнiми вулицями, повз новобудови, бiльшiсть iз яких ще стояли порожнiми. Вона вiдчиняла крамницю, пiднiмала жалюзi, вiдмивала пiдлогу вiд фарби, чекала на робiтникiв i вантажникiв, якi мали привезти ваги, ковбасорiзки, iнше устаткування, указувала, куди й що поставити, сама пересувала меблi й пристроi, як краще. Насупленi здоровила, бандюганського виду парубки слухалися ii, як за помахом чарiвноi палички, i беззастережно виконували всi ii примхи. Оскiльки Лiла, вiддавши розпорядження, сама першою починала пересувати й пiдiймати важкi предмети,

Страница 36

они занепокоено кидалися до неi зi словами «синьйора Карраччi!» i зi шкури пнулися, щоб iй допомогти.

Лiла, незважаючи на неймовiрну спеку, яка всiх виснажувала, не обмежувалася роботою в новiй крамницi. Інколи вона разом iз невiсткою ходила до примiщення на площi дей Мартiрi, де незабаром мали вiдкрити взуттевий магазин. Зазвичай роботою там заправляв Мiкеле, а iнколи – ще й Рiно, який вважав, що мае на це право як виробник взуття «Черулло» i як свояк Стефано, що був партнером Солар. Там Лiла теж не байдикувала. Придивлялася, залазила на драбину, оглядала примiщення згори, спускалася i починала пересувати меблi. Спочатку це всiх дратувало, але поступово вони змирилися. Мiкеле, який спершу ставився до Лiли з неприхованою ворожiстю i ехидством, здавалося, першим зрозумiв, що ii поради йдуть на користь.

– Синьйоро, – звертався вiн до Лiли, кепкуючи, – приходьте й до мене в бар навести лад, я вам заплачу!

Наводити лад у барi Солар вона, звiсно, не збиралася, але, наробивши чимало гамору на площi дей Мартiрi, перейшла на царство Карраччi – стару ковбасну крамницю – i там запанувала. Примусила Стефано звiльнити вiд роботи Альфонсо, якому треба було готуватися до осiннього перескладання. Переконала Пiнуччу частiше ходити до крамницi на площi дей Мартiрi разом iз матiр’ю. Таким чином, крок за кроком, день за днем, iй вдалося так переобладнати стару крамницю, що та запрацювала набагато краще i жвавiше. За незначний час вона показала, що робота Марii i Пiнуччi нiкуди не годилася, надала бiльше обов’язкiв Адi, переконала Стефано пiдвищити iй зарплатню.

Щовечора, повернувшись iз «Сi Гарден» i передавши дiвчаток у материнi руки, я заходила до ковбасноi крамницi привiтатися з Лiлою, дiзнатися, як вона почуваеться, поглянути, чи росте ii живiт. Лiла нервувала, вигляд у неi був нездоровий. На моi запитання про вагiтнiсть або взагалi нiчого не вiдповiдала, або виводила мене на вулицю i плела якiсь нiсенiтницi на кшталт: «Я не хочу про це говорити. Це як хвороба: у мене порожнеча всерединi, вiд якоi менi тяжко». А потiм починала захоплено розказувати про стару i нову ковбаснi крамницi, про магазин на площi дей Мартiрi, переконуючи мене, що то особливi мiсця, де вiдбуваються неймовiрнi речi, доступу до яких я, бiдолашна, не маю.

Але я вже добре знала тi ii штучки, тому не давала себе ошукати, хоча все одно мене врештi зачаровувала ii енергiя, з якою вона була водночас i прислугою, i хазяйкою. Лiла вмiла одночасно спiлкуватися зi мною, говорити з покупцями, перекидатися словом iз Адою i при цьому нi на мить не зупинятися: розгортати, рiзати, зважувати, брати грошi, вiддавати покупки. Вона розчинялася у словах, у жестах, виснажувалася, здавалося, що вона невпинно боролася, щоб забути про те, що сама недоладно називала «порожнечею всерединi».

Але найбiльше мене вразило ii невимушене ставлення до грошей. Вона йшла до каси i брала собi, скiльки хотiла. Каса стала для неi тiею скарбницею, тим сейфом iз нашого дитинства, який вiдкривався за ii бажанням. Якщо траплялося таке (дуже рiдко!), що грошей у касi не вистачало, iй досить було одного погляду на Стефано. До того, здавалося, повернулася щедрiсть, притаманна йому за часiв iхнiх заручин, тож вiн задирав полу халата, лiз до задньоi кишенi штанiв, дiставав звiдти грубий гаманець i питав: «Скiльки тобi треба?» Лiла показувала на пальцях, чоловiк давав iй грошi у затисненому кулацi, i вона простягала за ними свою довгу тоненьку руку.

Ада дивилася на них iз-за прилавка, як дивляться на кiнозiрок у жiночих журналах. Гадаю, що в той час сестра Антонiо почувалась як у казцi. Щоразу, коли Лiла вiдсувала шухляду й давала iй грошi, очi в Ади загорялися. Поки чоловiк не бачив, Лiла розпоряджалася грошима, як iй заманеться. Дала грошей Адi для Антонiо, який iшов в армiю, дала грошей Пасквале, якому треба було термiново вирвати три зуби. На початку вересня i мене вiдвела вбiк i запитала, чи потрiбнi менi грошi на книжки.

– Якi книжки?

– Пiдручники для школи та iнше.

Я вiдповiла, що вчителька Олiв’еро ще не повернулася з лiкарнi i я не знаю, чи зможе вона допомогти менi з пiдручниками, як ранiше. Лiла вже почала пхати грошi менi до кишенi. Але я позадкувала, менi не хотiлося бути такою собi бiдною родичкою, змушеною клянчити копiйку. Я сказала, що треба зачекати, поки розпочнуться заняття. Що хазяйка канцтоварiв подовжила термiн моеi роботи до середини вересня. Таким чином я зможу заробити дещо бiльше, анiж планувала, i впораюся сама. Вона знiтилася, змусила мене пообiцяти, що я звернуся до неi, якщо вчителька не зможе менi допомогти.

Думаю, та Лiлина щедрiсть бентежила не лише мене, а й решту друзiв. Пасквале, наприклад, не хотiв брати грошi на стоматолога, почувався приниженим. Але потiм взяв, бо в нього розпухло пiвобличчя, почервонiло око, а компреси з латука анiтрохи не допомагали. Антонiо також набурмосився через грошi, що iх наша подруга давала Адi окремо вiд зарплатнi, але потiм дозволив себе переконати, що то плата за недобру славу, якоi йому ранiше до

Страница 37

елося зазнати через Стефано. У той час грошей ми бачили мало; якщо випадало знайти якусь копiйку на дорозi, то було свято. А тому те, як Лiла розкидалася грошима, наче то лише шматки металу i якiсь папiрцi, нам видавалося майже смертним грiхом. Вона робила це мовчки, наказним порядком, як колись у дитинствi заводила iгри й розподiляла ролi. А потiм починала говорити про iнше, нiби нiчого не сталося.

– Зрештою, – заявив менi одного вечора Пасквале звичним похмурим тоном, – ковбаси продаються, черевики – теж, а Лiла завжди була нашою подругою, вона – за нас, наша союзниця, наша товаришка. Хай вона зараз багата, але ж здобула це власним трудом! Так, власним трудом, адже грошi в неi не тому, що вона синьйора Карраччi, майбутня мати нащадка ковбасника, а тому, що саме вона придумала взуття «Черулло»! Хоча тепер, здаеться, усi вдають, нiби цього не пам’ятають, ми, ii друзi, не забули!

Це правда. Скiльки всього зробила Лiла за жменьку рокiв! Але тепер, коли нам виповнилося по сiмнадцять, виникало враження, нiби час тече не повiльно, а, набувши клееподiбного стану, крутиться, як жовтий крем у кондитерськiй мiшалцi. Це так Лiла сказала з ненавистю, з’явившись якось у недiлю на «Сi Гарден» близько третьоi години дня, коли море було тихим i гладким, а небо – бiлим вiд спеки. Прийшла сама, що було геть незвичною подiею. Добиралася на метро, потiм кiлькома автобусами, i ось тепер стояла передi мною: у купальнику, обличчя блiде, аж зеленкувате, лоб обсипаний прищами. «Справжне лайно, а не сiмнадцятирiччя», – сказала вона на дiалектi удавано веселим тоном i з саркастичним поглядом.

Вони посварилися зi Стефано. Пiд час щоденних розмов iз Соларами постало питання, хто керуватиме крамницею на площi дей Мартiрi. Мiкеле всiма способами пропихав Джильйолу, погрожував Рiно, який наполягав на Пiнуччi. До суперечки залучили Стефано, вiд слiв ледве не перейшли до кулакiв i палиць. І чим врештi все скiнчилося? На перший погляд, нi переможцiв, нi переможених. Джильйола i Пiнучча мали працювати в крамницi разом. Але за умови, що Стефано змiнить свое колишне рiшення.

– Яке? – запитала я.

– Спробуй вiдгадати.

Я не вiдгадала. Мiкеле у звичнiй знущальнiй манерi попросив Стефано передати iм фото Лiли у весiльнiй сукнi. І цього разу чоловiк погодився.

– Справдi?

– Справдi. Я ж тобi казала, що треба зачекати. Мое фото виставлять у крамницi. Урештi спiр виграла я, а не ти. Так що берись до книжок, цього року мусиш отримати всi вiсiмки.

Тут ii тон посерйознiшав. Вона сказала, що прийшла до мене не через фото, адже вона наперед знала, що для того виродка вона лише товар для обмiну. Вона прийшла через свою вагiтнiсть. Лiла говорила про це довго, з холодною рiшучiстю, говорила так, нiби про якусь бридоту, що ii слiд розтовкти у ступi. Потiм без будь-якого переходу заявила, не приховуючи тривоги:

– Чоловiки вставляють у тебе оту свою штуку, i ти перетворюешся на коробок iз м’яса з живою лялькою всерединi. Як оце в мене: сидить там, усерединi, i менi вiд нього бридко. Мене повсякчас нудить, то мiй живiт сам по собi його не приймае. Я знаю, що треба думати про щось хороше. Я знаю, що треба змиритися, але в мене нiчого не виходить. Я не бачу в цьому нi сенсу, нi краси. До того ж я не вмiю поводитися з дiтьми. От ти – iнша справа. Досить поглянути, як ти даеш раду дiтям продавчинi. Я – нi, немае в мене таких задаткiв вiд народження.

Розмова мене занепокоiла, та що я мала вiдповiсти?

– Звiдки тобi знати, чи е задатки, поки не спробуеш? – намагалася пiдбадьорити ii я, показуючи на дiвчаток продавчинi, що бавилися неподалiк. – Побудь iз ними трiшки, поговори.

Вона засмiялася, сказала недовiрливо, що я навчилася сюсюкати з дiтьми в наших матерiв. Але потiм звернулася несмiливо до дiвчаток, перемовилася з ними кiлькома фразами, а потiм знову заговорила зi мною. Я не пiдтримала розмови, пiдбадьорила ii спроби, запропонувала iй побути з Лiндою, меншою дiвчинкою:

– Поведи ii до колонки з водою, що бiля бару, то ii улюблена забавка: пити воду з фонтанчика або бризкатися, затискаючи струмiнь води великим пальцем.

Лiла неохоче повела малу, тримаючи за руку. Час минав, а вони не поверталися. Я розхвилювалася, покликала iнших двох дiвчаток, i ми пiшли дiзнатися, що сталося. Усе було гаразд, просто Лiла захопилася грою з Лiндою. Тримала малу на руках над фонтанчиком, щоб та пила й бризкалася. Обидвi весело смiялися.

Я полегшено зiтхнула. Залишила на неi ще й сестричок Лiнди, а сама пiшла за столик у барi, щоб спостерiгати за всiма чотирма i трiшки почитати. «Ось якою вона стане», – спало на думку менi. Те, що здавалося iй неприйнятним, тепер ii веселить. Може, треба сказати iй, що речi, якi спершу не мають сенсу, потiм виявляються найкращими? Це гарна думка, iй сподобаеться. Щаслива вона, адже мае вже все, що треба.

Я пробувала вчитатися, рядок за рядком, у твердження Руссо. Потiм пiдвела очi вiд книжки i побачила: щось не так. Почулися крики. Чи то Лiла занадто низько нахилила дiвчинку, чи то одна з сестер ii штов

Страница 38

нула. Сталося так, що мала вислизнула з рук Лiли i вдарилася пiдборiддям об край кам’яноi чашi фонтана. Я перелякалася, кинулася до них. Побачивши мене, Лiла закричала плаксивим тоном, якого я в неi нiколи не чула, навiть в дитинствi:

– Це не я, це сестра ii штовхнула!

Вона тримала Лiнду на руках, та верещала, плакала, уся у кровi, а ii сестри стояли поряд, вiдвернувшись, нервово розмахували руками i неприродно усмiхалися, нiби iх то не обходить i вони нiчого не бачать i не чують.

Я вихопила дiвчинку у Лiли з рук, нахилила ii над струменем води, швидкими рухами обмила обличчя. Пiд пiдборiддям виявився порiз. «Продавчиня менi не заплатить, – промайнула думка, – мати розсердиться». Я побiгла до рятiвника на пляжi, той заспокоiв Лiнду жартами, нишком притулив iй до рани змочену спиртом вату, вiд чого та знову заверещала, потiм залiпив порiз пластиром i взявся знову заспокоювати дiвчинку. Як виявилось, нiчого страшного. Я купила трьом дiвчаткам по морозиву, i ми повернулися на пляж.

Лiла вже пiшла.




25


Хазяйка канцелярськоi крамницi не сварила мене через рану Лiнди, але коли я запитала, чи забирати завтра дiвчаток у звичний час, вона вiдповiла, що дiти цього лiта вже накупалися i моiх послуг бiльше не потребують.

Я приховала вiд Лiли, що втратила роботу. Та й вона не запитала в мене, чим усе скiнчилося, як Лiнда i ii порiз. Коли я побачила Лiлу знову, вона була дуже заклопотана через пiдготовку до урочистого вiдкриття новоi ковбасноi крамницi. Вона нагадала менi спортсменiв, що на тренуваннях iз кожним разом навантажують себе все бiльше.

Вона потягла мене до типографii, де замовила купу рекламних листiвок з приводу вiдкриття новоi крамницi. Попросила, щоб я зайшла до священика домовитися про час освячення примiщення i товарiв. А ще повiдомила, що найняла на роботу Кармелу Пелузо, пообiцявши значно вищу зарплатню, нiж на ii попереднiй роботi. Та перш за все Лiла зiзналася, що iй доводиться вести жорстоку вiйну через усе – практично через кожну дрiбницю! – iз чоловiком, Пiнуччою, свекрухою, братом Рiно. Але, здавалося, ii не надто це лютило. Розповiдала про все тихенько, завжди на дiалектi, мимохiдь, роблячи купу iнших справ, що здавалися значно важливiшими, анiж те, про що вона казала. Перелiчила всi пироги й торти, якi ii кровнi й набутi родичi вже спекли i ще мали спекти для урочистоi подii. «Вони помирилися з Мiкеле, – сказала Лiла, – як помирилися i з Марчелло. Скористалися мною на власний розсуд, бо я для них рiч, а не людина. Вiддамо iм Лiну, хай вiшають ii на стiну, бо вона – нуль, нуль без палички». Коли вона промовляла цi слова, очi в темно-синiх колах зрадливо блищали, шкiра напиналася на вилицях, зуби хижо поблискували пiд час нервовоi посмiшки. Але все це мене не переконало. Я бачила, що за цiею вдаваною роздратованiстю вона приховуе вiдчайдушнi спроби знайти для себе вихiд.

– Що ти надумала робити? – запитала я.

– Нiчого. Але якщо вони хочуть таке вчинити з моiм фото, спершу iм доведеться мене вбити.

– Годi тобi, Лiло! Урештi нiчого поганого в цьому немае. Сама подумай: тiльки фото актрис розмiщують на плакатах.

– А я що, актриса?

– Нi.

– Ото ж бо й воно. Якщо мiй чоловiк вирiшив продатися Соларам, то, по-твоему, вiн i мене може продати?!

Я спробувала втихомирити ii, бо непокоiлася, що Стефано урветься терпець i вiн знову ii поб’е. Коли я на це натякнула, вона розреготалася: вiд того часу, як вона завагiтнiла, вiн i пальцем ii не зачiпав. Та саме в ту мить, як вона це промовляла, у головi майнула пiдозра: а що, як те фото – лише привiд, а насправдi вона хоче розiзлити всiх, щоб ii вiдлупцювали i Стефано, i Солари, i Рiно, щоб тими побоями поклали край ii стражданням, ii болю, знищили ту живу iстоту, що жила в нiй.

Моя пiдозра посилилася у вечiр урочистого вiдкриття новоi ковбасноi крамницi. Лiла одягнулася дуже фривольно. На очах у всiх поводилася iз чоловiком, як зi слугою. Вiдiслала священика, з яким я домовлялася за ii дорученням, не давши йому можливостi освятити крамницю, а лише тицьнувши зневажливо трохи грошей. Узялася безкоштовно роздавати бутерброди з нарiзкою та подавати склянку вина кожному з присутнiх. Ця ii витребенька мала такий успiх, що народ повалив до новоi крамницi, як навiжений. Лiла з Кармелою не встигали всiх обслужити, а тому Стефано, який з нагоди вiдкриття одягнувся у святкове, змушений був без халата iм допомагати i геть забруднився.

Коли вони стомленi ввечерi повернулися додому, Стефано ii вилаяв, а вона перепробувала все на свiтi, щоб лише викликати на себе його лють. Лiла кричала, що якщо йому потрiбна була слухняна й покiрна жiнка, то вiн помилився. Вона йому не мати i не сестра, вона мовчати не буде. І перейшла до Солар, до iсторii з фото, обзивала його, як хотiла. Вiн спершу тримався, потiм почав вiдповiдати ще гiршими образами. Але бити не став. Коли наступного дня вона розповiла менi про це, я сказала, що, на мою думку, Стефано ii все ж кохае, попри всi своi хиби. Вона не погодилася: «У нього одне бабло на ум

Страница 39

». І справдi, ковбасна крамниця швидко завоювала собi постiйних покупцiв у новому районi, там тепер було не протовпитися.

– Грошей у касi вже повно. Це моя заслуга. Я даю йому багатство, дитину, чого йому ще вiд мене треба?!

– А тобi чого ще треба? – не втрималась я i вiдповiла з такою злiстю, якоi сама вiд себе не чекала, тому вiдразу поспiшила загладити ii усмiшкою, сподiваючись, що Лiла не зверне уваги на моi слова.

Пригадую, що вона тодi у вiдповiдь задумливо стенула плечима i потерла лоба. Можливо, вона й сама не знала, чого хоче, просто чомусь не могла знайти собi мiсця.

Перед вiдкриттям другоi крамницi, тiеi, що на площi дей Мартiрi, вона стала зовсiм некерована. Та, напевне, я дещо перебiльшую. Лiла лише виливала на всiх навколо себе, зокрема й мене, той неспокiй, що поселився у неi в душi. З одного боку, вона перетворила життя Стефано на пекло, сварилася зi свекрухою та зовицею, потiм бiгла до Рiно i лаялася з ним на очах у робiтникiв i Фернандо, який мовчки сидiв за роботою, ще бiльш згорблений, нiж зазвичай, удаючи, що нiчого не чуе. З iншого боку, вона й сама усвiдомлювала, що ii все бiльше затягуе вир власного невгамовного невдоволення, а тому в тi рiдкi хвилини, коли в новiй крамницi не було покупцiв i постачальникiв, я заставала ii в геть затурканому станi: вона погладжувала собi лоба, нiби намагаючись прикрити невидиму рану, а вигляд у неi був такий, наче вона нiяк не може вiдсапатися.

Одного спекотного дня, незважаючи на те, що вже був кiнець вересня, я сидiла вдома. Скоро мав розпочатися навчальний рiк, а поки я не знала, чим себе зайняти. Мати повсякчас дорiкала менi за ледарювання. Нiно був невiдомо де: чи то в Англii, чи в тому загадковому мiсцi пiд назвою «унiверситет». Антонiо теж бiльше не було поряд, i надiя помиритися з ним зникла: вiн подався на вiйськову службу разом з Енцо Сканно, попрощавшись з усiма, окрiм мене. Раптом почула, що з вулицi мене хтось кличе. То була Лiла, очi в неi незвично блищали, як вiд хворобливого жару. Вона заявила, що знайшла вихiд.

– Який вихiд?

– З фотографiею. Якщо вони хочуть ii повiсити, то мають зробити це так, як я iм скажу.

– А як ти скажеш?

Вона промовчала: можливо, тiеi митi ще й сама не знала. Але я вiдразу впiзнала ii погляд, що з’являвся щоразу, коли з нутра ii темноi свiдомостi надходив сигнал, вiд якого плавився мозок. Лiла попросила мене ввечерi поiхати разом iз нею на площу дей Мартiрi. Там ми мали зустрiтися з братами Соларами, Джильйолою, Пiнуччою та Лiлиним братом. Лiла просила, щоб я iй допомогла, щоб пiдтримала ii, i менi стало ясно, що в головi у неi визрiв план, як вийти з тiеi невпинноi вiйни: влаштувати останнiй, рiшучий бiй, зняти все накопичене за довгий час напруження або просто звiльнити мозок i тiло вiд невикористаноi енергii.

– Добре, – погодилась я, – але пообiцяй, що не казитимешся.

– Обiцяю.

Пiсля закриття крамниць Лiла зi Стефано заiхали по мене на машинi. За кiлькома словами, якими вони перекинулися, я зрозумiла, що навiть Стефано не знав, що було в Лiли на думцi, i цього разу моя присутнiсть його не заспокоювала, а тривожила ще бiльше. Лiла нарештi погодилася. Вона сказала чоловiковi, що коли вже немае жодноi можливостi не виставляти фото, то iй хочеться принаймнi висловити думку, як краще це зробити.

– Що ти маеш на увазi? Якусь раму? Чи те, на яку стiну вiшати? Чи як освiтити? – допитувався вiн.

– Треба глянути.

– Але на цьому все, Лiло.

– Гаразд, усе.

Був гарний, теплий вечiр. Крамницю заливало яскраве свiтло, внутрiшне примiщення було добре видно з вулицi через великi вiтрини. Навiть з чималоi вiдстанi на центральнiй стiнi можна було побачити величезне панно з фотографiею Лiли у весiльному вбраннi. Стефано припаркував машину, ми зайшли всередину, пробираючись через ще не розставленi коробки з черевиками, бiдони з фарбою, драбини. Марчелло, Рiно, Джильйола й Пiнучча сидiли з невдоволеним виглядом: кожен мав власнi причини не пiддаватися новим примхам Лiли. Єдиним, хто зустрiв нас з iронiчною привiтнiстю, виявився Мiкеле. Вiн звернувся до моеi подруги зi смiшком:

– Синьйоро-красуне, повiдом нам нарештi, що ти вигадала! Чи ти просто вирiшила зiпсувати нам вечiр?

Лiла поглянула на фото, що висiло на стiнi в рамi, i попросила, щоб його зняли й поклали на пiдлогу. Марчелло з похмурою збентеженiстю, що находила на нього щоразу, коли йому доводилося звертатися до Лiли, занепокоено запитав:

– Навiщо?

– Зараз покажу.

Тут втрутився Рiно:

– Не будь дурепою, Лiло! Знаеш, скiльки воно нам коштувало?! Якщо зiпсуеш – отримаеш по повнiй!

Брати Солари поклали панно на пiдлогу. Лiла озиралася довкола; зморщила лоба, очi перетворилися на двi щiлини. Вона, напевне, щось шукала, переконана, що воно там мало бути; можливо, вона сама те щось купила i принесла сюди. Вiдшукала у кутку рулон чорного картону, взяла з полицi великi ножицi i коробку з канцелярськими кнопками. Урештi з неймовiрною зосередженiстю, завдяки якiй iй вдавалося вiдсторонитися вiд навколишнього св

Страница 40

ту, повернулася до фото. На наших очах, вирячених вiд здивування (а в декого читалася ще й неприхована ворожiсть), Лiла точними рухами, як завжди пiд час роботи, нарiзала кiлька чорних смуг iз чорного картону i з моею допомогою, указуючи менi ледь вловимими жестами чи кивками голови, що треба робити, закрiпила iх на фото то тут, то там.

Я допомагала iй iз приемним вiдчуттям причетностi, що завжди виникало поряд iз нею, ще з дитинства. Як чудово було пережити тi хвилини, як подобалося менi бути поряд, вловлювати ii намiри, розумiти i вiдгадувати наперед! Я вiдчувала, як вiд нашоi спiльноi працi народжувалося щось таке, чого ранiше не було i що бачили лише ми вдвох. Дуже швидко я помiтила, що вона задоволена роботою, вiдчула захват, який ii охопив i так i струменiв iз пальцiв, коли вона рiзала ножицями, коли ми закрiплювали чорнi смуги кнопками.

Нарештi Лiла, нiби забувши, що вона тут не сама, спробувала було пiдняти панно, але не змогла. Марчелло вiдразу кинувся iй на допомогу, пiдбiгла i я, ми приставили фото до стiни. Потiм усi разом – хто гигочучи, хто набурмосено, хто здивовано – вiдiйшли до порога. Тiло Лiли на фото здавалося грубо порiзаним на частини. Бiльшоi частини голови не було видно, як i живота. Залишалися одне око, рука, на яку вона опиралася пiдборiддям, привабливий обрис рота, роздiлений смугами торс, обриси складених одна на одну нiг i туфлi.

Першою обiзвалася Джильйола, ледве стримуючи злiсть:

– Я не можу виставити оце в моiй крамницi!

– Я згодна, – вибухнула i собi Пiнучча, – нам тут треба продавати, а побачивши оце одоробло, усi покупцi порозбiгаються! Рiно, скажи вже щось своiй сестричцi!

Рiно вдав, що не чуе ii, а сам звернувся до Стефано, нiби вся вiдповiдальнiсть за те, що вiдбувалося, лягала на нього:

– Я ж тобi казав, що з нею говорити – тiльки час марнувати. Їй слiд лише казати «так» або «нi», i все. Інакше бачиш, що коiться? Гаемо час!

Стефано мовчав, невiдривно дивився на фото на стiнi. Було ясно, що вiн шукав вихiд iз цiеi ситуацii. Урештi запитав у мене:

– Що ти про це думаеш, Лену?

Я вiдповiла iталiйською:

– Чудово, як на мене! Звичайно, у нас в районi таке не виставиш: не та публiка. Але тут – iнша справа, це викличе увагу й сподобаеться. У жiночому журналi «Довiра» якраз минулого тижня я бачила, що вдома у Россано Браццi на стiнi висить щось подiбне.

Джильйола, почувши моi слова, розгнiвалася ще бiльше:

– Що ти цим хочеш сказати? Що Россано Браццi – iнтелектуал, ви двое – розумницi, а ми з Пiнуччою анi бельмеса не тямимо?

Тiеi митi я вiдчула небезпеку. Менi досить було лише поглянути на Лiлу, щоб зрозумiти: коли ми тiльки приiхали до крамницi, вона могла поступитися, якщо раптом ii експеримент виявиться невдалим, але тепер, коли вона спробувала i створила той абстрактний шедевр, вона не вiдступить анi на мiлiметр. Я вiдчула, що протягом тих хвилин роботи над фото вона звiльнилася вiд пут. У тi хвилини ii захопило таке п’янке почуття самоповаги i самореалiзацii, якого вона вже давним-давно прагнула, щоб вирватися з ролi дружини ковбасника, пiд дiею якого вона не стерпiла б i найменшоi спроби заперечення. Навiть гiрше: уже тодi, як Джильйола говорила, Лiла почала бурмотiти: «Або так, або нiяк!» Лiла була готова сваритися, битися, громити все навколо, кинутися животом на ножицi.

Я сподiвалася, що Марчелло ii пiдтримае. Але вiн мовчав, понуривши голову. Менi стало ясно: тiеi митi залишки його минулих почуттiв до Лiли розвiювалися, у нього не було вже сил триматися за свою давню пристрасть, що його пригнiчувала. Замiсть нього втрутився його брат, заявивши Джильйолi, своiй нареченiй: «Помовч трохи!» А коли вона спробувала обуритися, гаркнув погрозливо, навiть не поглянувши у ii бiк, а невiдривно розглядаючи фото: «Цить, Джильйо!» Потiм звернувся до Лiли:

– А менi подобаеться, синьйо! Твое обличчя майже зникло, i я зрозумiв, навiщо ти це зробила: щоб пiдкреслити обриси ноги, показати, яка приваблива жiноча нога у цих туфлях. Молодець! Ти справжне стерво, але якщо вже за щось берешся, то робиш це вiдмiнно.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Мiст через рiчку Арно в центрi Пiзи. (Тут i далi прим. перекл.)




2


2

ІСР – Італiйський соцiальний рух, права партiя в Італii, заснована пiсля Другоi свiтовоi вiйни, близька за своею iсторiею та iдеологiею до фашизму. У 1995 роцi ii розпустили задля створення замiсть неi партii Нацiонального союзу.




3


Ренато Карозоне (1920—2001) – iталiйський спiвак, пiанiст, диригент оркестру i композитор, народився у Неаполi.




4


Вiтторiо Де Сiка (1901—1974) – iталiйський кiнорежисер та актор, один з видатних дiячiв iталiйського та свiтового кiно. Вважаеться одним iз засновникiв неореалiзму.