Страница 1

Лiкар та душа. Основи логотерапii
Вiктор Емiль Франкл


Існуе безлiч лiкiв вiд фiзичного болю. А чим лiкувати душу? До кого звертатися по допомогу в перiод тяжких депресiй i душевних криз? Чим зарадити, коли здаеться, що нiхто не пiдтримае? У цiй книжцi Вiктор Франкл намагаеться зрозумiти складну природу людськоi душi й осмислюе поняття духу. Це справжнi лiки для душi. Щирi поради, переплетенi iз серйозними науковими здобутками, допоможуть вiднайти сенс життя, пiзнати себе, заспокоiтися й вилiкувати душу.





Вiктор Франкл

Лiкар та душа. Основи логотерапii








© Deuticke im Paul Zsolnay Verlag Wien, 1982, 2005

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


* * *


Пам’ятi Тiллi







Вступ


[1 - Скорочена та перероблена стаття, прочитана на особливе запрошення Королiвського медичного товариства, вiддiл психiатрii, у Лондонi 15 червня 1954 року. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)]

Одного разу вiдомий психiатр зауважив, що люди Заходу повернулися вiд священика до лiкаря. Інший психiатр скаржиться, що в нашi днi занадто багато пацiентiв приходять до лiкаря з проблемами, з якими насправдi слiд звертатися до священика.

Пацiенти постiйно приходять до нас iз проблемами, пов’язаними з пошуком сенсу життя. Ми, лiкарi, не намагаемося пов’язати фiлософiю з медициною, хоча нас часто звинувачують у цьому. Пацiенти самi приходять до нас iз фiлософськими питаннями. Лiкар, який зiткнувся з такими проблемами, цiлком може бути загнаний у глухий кут. Але медицина i, зокрема, психiатрiя змушенi впоратися з новими викликами.

Лiкар може й надалi спрощувати ситуацiю, якщо забажае. Вiн може, наприклад, сховатись у психологiю, вдаючи, що духовне страждання людини, яка шукае сенс свого життя, е лише патологiчним симптомом.

Людина живе в трьох вимiрах: соматичному, психiчному i духовному. Духовний вимiр не можна iгнорувати в жодному разi, бо саме вiн робить нас людьми. Занепокоення сенсом свого життя не обов’язково е ознакою захворювання чи неврозу. Воно може ним бути, але духовнi страждання можуть мати дуже слабкий зв’язок iз психiчною хворобою. Правильний дiагноз може поставити лише той, хто зрозумiе духовний свiт людини.

Психоаналiз говорить про принцип задоволення, iндивiдуальна психологiя – про потребу статусу. Принцип задоволення можна назвати волею до насолоди. Потреба статусу еквiвалентна волi до влади. Але де ми чуемо про те, що найбiльше надихае людину? Де е вроджене бажання надати якомога бiльше сенсу своему життю, втiлити якомога бiльше цiнностей? Де е те, що я назвав би волею до сенсу життя?

Саме воля до сенсу життя е найбiльш людським явищем з усiх. Тварини не переймаються сенсом свого iснування. Проте психотерапiя трактуватиме цю волю як невротичний комплекс. Терапевт, який iгноруе духовний вимiр людини, змушений iгнорувати i ii волю до сенсу життя – позбуваеться одного зi своiх найцiннiших активiв. Бо саме до цiеi волi мае звертатися психотерапевт. Ми розумiемо, що заклики про продовження життя, виживання в найбiльш несприятливих умовах можливi лише тодi, коли таке виживання мае сенс. Цей сенс е специфiчним та особистим, таким, що може бути реалiзованим тiльки цiею однiею людиною. Бо ми нiколи не повиннi забувати, що кожна людина унiкальна в цiлому Всесвiтi.

Я пригадую дилему, з якою зiткнувся в концентрацiйному таборi. Там я спiлкувався з близькими до самогубства чоловiком та жiнкою. Обидвое сказали, що iм бiльше нiчого очiкувати вiд життя. Я запитав моiх товаришiв по ув’язненню, чи справдi важливим е те, що ми очiкуемо вiд життя. І чи не важливiше те, що життя очiкуе вiд нас? Я запропонував iм помiркувати, чи справдi життя вiд них нiчого не очiкуе? На цю жiнку за кордоном чекала дитина, а на чоловiка – серiя книг, яку вiн почав писати та публiкувати, але ще не завершив.

Важливою може бути мета життя, однак лише тодi, коли вона мае сенс. Тепер я можу вiдповiсти на зауваження, що психотерапiя належить до сфери науки i не цiкавиться цiнностями. Я вважаю, що психотерапiя не може бути не зацiкавленою цiнностями, вона може iх лише не помiчати. Психотерапiю, яка не тiльки визнае дух людини, але й уважае його основою, можна назвати логотерапiею. Тут «логос» означае «дух», але, окрiм цього, ще й «сенс»[2 - Слiд, однак, пам’ятати, що в логотерапii поняття «духовний» не мае релiгiйноi конотацii, але стосуеться людини.].

Звичайно, логотерапiя не мае на метi замiнити наявнi психотерапевтичнi пiдходи, а лише iх доповнити i таким чином побудувати повнiшу картину людського iснування, включити в неi духовний вимiр. Таку терапiю, спрямовану на людський дух, призначатимуть у разi, коли пацiент звертатиметься до лiкаря по допомогу з огляду на своi духовнi страждання, а не через фактичне захворювання. Можна, звичайно, навiть у таких випадках говорити про неврози – неврози у найширшому значеннi цього термiна. У цьому розумiннi вiдчай щодо сенсу життя можна назвати е

Страница 2

зистенцiальним неврозом на противагу неврозу клiнiчному. Так само як сексуальна фрустрацiя[3 - Психiчний стан, зумовлений незадоволеними iнстинктами, недосягнутою метою тощо. (Прим. перекл.)] може – принаймнi за психоаналiзом – призвести до неврозiв, ми можемо стверджувати, що фрустрацiя волi до сенсу життя також може призвести до неврозу. Я називаю таку фрустрацiю екзистенцiйною фрустрацiею.

Коли екзистенцiйна фрустрацiя призводить до невротичноi симптоматики, ми стикаемося з новим типом неврозiв, якi називаемо ноогенними[4 - З грецькоi ???? (ноос) – дух, розум, iнтелект. (Прим. перекл.)]. Щоб обгрунтувати цю концепцiю, Крамба i Маголiк, директори американського дослiдницького центру, розробили методику тестування мети життя (PIL – Purpose In Life) i дослiдили за ii допомогою 1151 особу. Свое дослiдження вони описали в опублiкованiй у Journal of Clinical Psychology статтi: «Результати послiдовно пiдтримують гiпотезу Франкла про те, що новий тип неврозу, який вiн називае ноогенним, наявний у клiнiках поряд iз загальноприйнятими формами. Це свiдчить про те, доходять висновку автори, що ми справдi стикаемося з новим синдромом». Щодо частотностi його поширення я зiшлюся на статистичне дослiдження, проведене Вернером у Лондонi, Лангеном та Волхардом у Тюбiнгенi, Прiллом у Вюрцбурзi, Нiбауер у Вiднi. За iхнiми оцiнками, близько 20 вiдсоткiв неврозiв мають ноогенний характер i походження.

У цих випадках логотерапiя е специфiчною терапiею, у всiх iнших – неспецифiчною. Тобто е випадки, коли слiд застосовувати звичайну психотерапiю, але е й такi, де людина може одужати лише за допомогою логотерапii. Є також випадки, якi вимагають не терапii, а чогось iншого, того, що ми називаемо «медичним душпастирством». Таку допомогу можуть надати не тiльки неврологи чи психiатри, але й представники кожноi лiкарськоi професii. Хiрург, наприклад, стикаеться з душпастирством у невилiковних випадках або коли мае скалiчити пацiента на все життя, ампутуючи тому кiнцiвку. Ортопедичний хiрург постае перед схожими духовними проблемами, як i дерматолог, скажiмо, коли стикаеться з особливими деформацiями кiстково-м’язовоi системи. Зрештою, i загальний лiкар, коли повинен лiкувати пацiентiв iз вродженою iнвалiднiстю.

У всiх таких випадках на кiн поставлено набагато бiльше, нiж могла запропонувати до сьогоднi психотерапiя. Психотерапiя цiкавилася здатнiстю людей працювати та насолоджуватися життям. Медичне душпастирство цiкавиться здатнiстю людини страждати. Ми зiткнулися тут iз цiкавою проблемою: що надае життю сенс, утiлення яких цiнностей? Є кiлька вiдповiдей. Люди можуть надавати сенс своему життю, втiлюючи те, що я називаю творчими цiнностями, тобто виконуючи своi життевi завдання. Але вони також можуть надати сенс своему життю, втiлюючи цiнностi досвiду, осягаючи Бога, Правду, Красу чи пiзнаючи унiкальнiсть iншого людського iснування через любов.

Але навiть i та людина, що опинилася в найбiльш скрутнiй ситуацii, у якiй неможливо втiлювати цiнностi творчостi та досвiду, все-таки може надати своему життю сенс через спосiб ставлення до своеi долi, своiх страждань. Цiнностi можна втiлювати через прийняття неминучоi долi i страждань.

Таким чином, життя наповнене сенсом до останнього подиху. До останньоi його митi ми можемо втiлювати цiнностi через наше ставлення до страждань, до того, чого змiнити не можемо. Я називаю цi цiнностi цiнностями ставлення. Справжне страждання – приймати нашу долю такою, якою вона е, – найвище досягнення, дане людинi.

Проiлюструю свою думку таким прикладом. Одна медсестра в моему вiддiленнi мала пухлину, яка виявилася невилiковною. У розпачi вона попросила мене ii вiдвiдати. Наша розмова показала, що причиною вiдчаю медсестри була не стiльки хвороба, скiльки ii неспроможнiсть виконувати роботу. Вона любила свою професiю понад усе на свiтi, а тепер була ii позбавлена. Що я мав iй сказати? Їi ситуацiя була безнадiйною, проте я намагався пояснити, що працювати вiсiм або десять годин на день неважко – багато людей можуть це зробити. Але прагнути працювати так, як вона, не маючи змоги з об’ективних причин цього робити, i при цьому не впасти в розпач – це буде успiхом, якого можуть досягти тiльки обранi. Потiм я запитав ii: «Чи не вважаете ви себе несправедливою стосовно всiх тих тисяч хворих, яким присвятили свое життя? Чи не чините ви нечесно, вважаючи, що життя невилiковного хворого чи людини з iнвалiднiстю не мае сенсу? Якщо ви поводитеся так, начебто сенс людського життя полягае тiльки в можливостi працювати багато годин на день, то позбавляете всiх тих хворих людей права на життя та можливостi надати йому сенсу».

Зрозумiло, що втiлення цiнностей ставлення, осягнення сенсу через страждання можливе лише тодi, коли страждань не можна уникнути.

У цьому разi постае запитання: чи такий пiдхiд належить до царини медицини? Безумовно, медична наука необхiдна, якщо ми хочемо зберегти життя, ампутуючи ногу. Але як медична наука може перешкодити пацiентовi вчинити самогубство до чи пiсля ампутацii? В

Страница 3

датний психiатр Дюбуа одного разу сказав: «Звичайно, можна обiйтися без усього цього i залишатися лiкарем, але в такому разi слiд усвiдомити, що едине, що робить нас вiдмiнними вiд ветеринара, – це клiентура».

І як часом вiд лiкаря чекають розради та пiдтримки. Колега, лiтнiй лiкар загальноi практики, звернувся до мене, тому що не мiг змиритися з утратою померлоi два роки до того дружини. Їхнiй шлюб був дуже щасливим, i зараз вiн надзвичайно за нею тужив. Я просто запитав його: «Скажiть, що було б, якби ви померли першим, а ваша дружина вас пережила?» «Це було б жахливо, – сказав вiн. – Як би тодi вона страждала!» «Гаразд, то ж ви бачите, – вiдповiв я, – що ваша дружина врятована, i саме ви позбавили ii страждань, хоча, звичайно, тепер ви сплачуете цiну життя на самотi та оплакуете ii». У цю мить його скорбота набула сенсу – сенсу жертви.

Я вже зауважував, що людина не повинна питати, чого iй слiд очiкувати вiд життя, але повинна зрозумiти, чого життя очiкуе вiд неi. Це можна сформулювати так: основним питанням мае бути не «Який сенс мого життя?» – людинi слiд намагатися зрозумiти, чого життя вимагае вiд неi. Життя ставить перед нею проблеми, i iй слiд розв’язувати iх, а розв’язати можна, тiльки взявши на себе вiдповiдальнiсть за свое життя.

Життя – це завдання. Релiгiйна людина вiдрiзняеться вiд очевидно нерелiгiйноi лише тим, що розумiе свое життя не просто як завдання, але як мiсiю. Це означае, що вона також усвiдомлюе iснування того, хто це завдання ставить, джерело своеi мiсii. Протягом тисяч рокiв це джерело називали Богом.

Медичне душпастирство не прагне замiнити належне лiкування душ, яке практикуе духiвник або священик. Яким е вiдношення мiж психотерапiею та релiгiею? На мою думку, вiдповiдь проста: мета психотерапii – зцiлити душу, зробити ii здоровою. Мета релiгii в чомусь принципово iншому – урятувати душу. Але побiчний ефект релiгii е надзвичайно психогiгiенiчним. Релiгiя забезпечуе людину духовним якорем, що надае виняткове вiдчуття безпеки, таке, якого бiльше нiде не можна знайти. Але, на наш подив, психотерапiя може викликати аналогiчний неочiкуваний побiчний ефект. Хоча психотерапевт не мае на метi допомогти своему пацiентовi набути здатностi вiрити, у деяких щасливих випадках пацiент знову здобувае вiру.

Такий результат нiколи не може бути метою психотерапii iз самого початку, i лiкар завжди повинен остерiгатися, щоб не нав’язати пацiентовi свого свiтогляду. Не можна поширювати особисту фiлософiю, особисту концепцiю цiнностей на пацiента. Логотерапевт також повинен бути чуйним, щоб помiтити, чи пацiент не переносить своi обов’язки на лiкаря. Логотерапiя – це навчання та виховання вiдповiдальностi, а просуватися вперед до конкретного сенсу свого життя пацiент повинен самостiйно.

Тривогу зазвичай називають хворобою нашого часу. Ми говоримо про «Тривожний Вiк». Але попереднi столiття, напевно, мали набагато бiльше причин для занепокоення i страху, нiж наше. Також сумнiвно, чи збiльшилася вiдносна частота захворюваностi на тривожнi неврози. Колективний невроз, наскiльки цей термiн мае валiднiсть, характеризуеться чотирма симптомами, якi я коротко опишу.

По-перше, це безпланове ставлення до життя: «аби лише дожити до вечора». Сучасна людина живе так вiд одного дня до наступного. Вона навчилася робити це пiд час останньоi свiтовоi вiйни, i з тих пiр таке ставлення не змiнилося. Люди жили в такий спосiб, бо чекали кiнця вiйни, i, поки вiйна тривала, подальше планування не мало сенсу. Сьогоднi пересiчна особа говорить: «Чому я повинна дiяти, чому я повинна планувати? Рано чи пiзно впаде атомна бомба i знищить усе». Таким чином, вона схиляеться до думки: «Aprеs moi, la bombe atomique!»[5 - Пiсля мене – хоч атомна бомба (фр). (Прим. перекл.)] Це очiкування атомноi вiйни таке ж небезпечне, як i будь-яке iнше тривожне передбачення, бо так само може призвести до втiлення того, чого ми так боiмось.

Другим симптомом е фаталiстичне ставлення до життя. Це знову ж таки продукт останньоi свiтовоi вiйни. Людину примушували, нею потурали, тож вона стала дрейфувати. День у день людина вважае планування дiй непотрiбним. Вона вiдчувае себе безпорадним наслiдком зовнiшнiх обставин або внутрiшнiх умов.

Третiм симптомом е колективне мислення. Людина хоче зануритися в маси. Насправдi вона не тiльки тоне в натовпi, але й звiльняе себе вiд будь-якоi вiдповiдальностi та свободи.

Четвертий симптом – фанатизм. Тодi як колективiст iгноруе свою власну особистiсть, фанатик нехтуе особистостями iнших. Для нього правильний тiльки його погляд. Насправдi ж вiн, як i той, хто розчинився в натовпi, не мае своiх поглядiв. Це погляди заволодiли ним.

Моральний конфлiкт, конфлiкт совiстi, може призвести до екзистенцiального неврозу. До тих пiр, поки в людинi може вiдбутися конфлiкт совiстi, вона буде застрахованою вiд фанатизму та колективного неврозу в цiлому. І навпаки, людина, яка потерпае вiд колективного неврозу, може його подолати, якщо знову вiдчуе голос совiстi чи почне через нього страждати.

Страница 4

Отже, екзистенцiальний невроз може вилiкувати колективний невроз! Кiлька рокiв тому я дискутував iз цього питання на конгресi. Колеги, якi жили в умовах тоталiтарного режиму, пiсля виступу пiдiйшли до мене i сказали: «Ми дуже добре знаемо це явище. Ми називали його “хворобою функцiонера”». Певна кiлькiсть партiйних функцiонерiв через тягар докорiв сумлiння доходить до нервового зриву, який вилiковують за допомогою посилення полiтичного фанатизму.

Фанатизм кристалiзуеться у виглядi гасел, що створюе ланцюгову реакцiю. Ця психологiчна ланцюгова реакцiя е ще небезпечнiшою, нiж фiзична, яка вiдбуваеться в атомнiй бомбi. Тому що друга нiколи б не вiдбулася, якби ii не випереджувала перша.

Тож ми можемо говорити про патологiю духу, що е психiчною епiдемiею сьогодення. Можемо стверджувати, що соматичнi епiдемii е типовими наслiдками вiйни, тодi як психiчнi епiдемii – це потенцiйнi винуватцi вiйни. У дослiдженнi, проведеному моiми колегами на неневротичних пацiентах, тiльки одна особа була цiлковито позбавлена всiх чотирьох симптомiв колективного неврозу, а половина пацiентiв мала щонайменше три з чотирьох симптомiв.

Усi чотири симптоми можна звести до страху людини перед вiдповiдальнiстю та ii втечi вiд свободи. Проте вiдповiдальнiсть i свобода – це складники духовноi сфери життя людини. Сучасна людина, однак, втомлюеться вiд усього духовного, i ця втома, можливо, е самою сутнiстю нiгiлiзму, який зрештою так часто згадують i якому так рiдко дають визначення.

Такому стану слiд протидiяти колективною психотерапiею. Правдою е те, що одного разу Фройд заявив у розмовi: «Людство завжди знало, що володiе духом. Моiм завданням було показати, що воно мае ще й iнстинкти». Але я вiдчуваю, що останнiми роками наявнiсть iнстинктiв у людей демонстрували ad nauseam[6 - Дослiвно з латини – «до нудоти» або «до вiдрази» – аргумент, який дуже часто повторюють. (Прим. перекл.)]. На сьогоднi важливiше нагадати людинi, що в неi е дух, що вона е духовною iстотою. Психотерапiя повинна це пам’ятати, особливо коли йдеться про допомогу в разi колективних неврозiв.

Кожна школа психотерапii мае свою концепцiю людини, хоча не завжди усвiдомлену. Нашим завданням е зробити так, щоб людина це усвiдомила. Нам, хто так багато дiзнався вiд Фройда, навряд чи слiд указувати, наскiльки небезпечним може стати несвiдоме. Ми повиннi вiдверто називати приховану концепцiю людини в кожнiй психотерапii. Бо розумiння психотерапевтом того, чим е людина, за певних обставин може посилити невроз пацiента, наприклад нiгiлiстичне розумiння пiд час терапii ноогенного неврозу.

Людську екзистенцiю характеризують три вимiри: духовнiсть, свобода i вiдповiдальнiсть.

Духовнiсть людини не можна пояснити чимось недуховним, не можна звести до чогось iншого. Вона може бути чимось зумовленою, але не детермiнованою. Звичайнi тiлеснi функцii впливають на розгортання духовного життя, але вони його не викликають i не формують. Спробую це проiлюструвати таким прикладом. Кiлька рокiв тому дотепний джентльмен помiстив таке оголошення в The Times: «Безробiтний. Блискучий розум пропонуе своi послуги абсолютно безкоштовно, виживання тiла повинно забезпечитись адекватною зарплатнею».

Свобода означае свободу вiдносно трьох речей: 1) iнстинкти; 2) успадкованi схильностi; 3) середовище. Звичайно, людина мае iнстинкти, але вона не належить iм. Ми не маемо нiчого проти iнстинктiв анi проти людей, якi залежать вiд iнстинктiв. Але ми вважаемо, що така залежнiсть також мае передбачати можливiсть iх заперечення. Іншими словами, повинна бути свобода рiшення. Нас передусiм непокоiть свобода людини прийняти або вiдкинути своi iнстинкти.

Стосовно спадковостi дослiдження довели, наскiльки високим е ступiнь свободи людини щодо своiх схильностей. Наприклад, близнюки можуть мати рiзне життя на основi однакових схильностей. З пари iдентичних близнюкiв один став хитрим кримiнальним злочинцем, а другий – настiльки ж хитрим кримiнальним детективом. Обидва народилися з хитрiстю, але ця риса сама по собi не передбачае жодних цiнностей – нi пороку, нi чесноти.

Щодо навколишнього середовища, то вважаемо, що не воно формуе людину, а все залежить вiд людського ставлення до нього. Отже, людина формуе його. Одного разу Фройд сказав: «Спробуйте пiддати декiлькох надзвичайно вiдмiнних осiб такому ж самому голоду. Зi зростанням нагальноi потреби в iжi всi iндивiдуальнi вiдмiнностi будуть вичерпанi, а на iхньому мiсцi ми побачимо рiвномiрний вираз одного незадоволеного iнстинкту». Але в концтаборах ми спостерiгали щось зовсiм зворотне. Ми бачили, як, зiткнувшись iз однаковою ситуацiею, одна людина деградувала, а iнша досягла фактичноi святостi. Роберт Джей Лiфтон в American Journal of Psychiatry пише про американських вiйськових, iнтернованих у пiвнiчнокорейських таборах полонених, таке: «Серед них були взiрцi як альтруiстичноi поведiнки, так i найпримiтивнiшi форми боротьби за виживання».

Тож людина в жодному випадку не е просто продуктом спадковостi та середовища. Є третiй елемент – р

Страница 5

шення. Людина зрештою вирiшуе сама! Тому освiта повинна виховувати здатнiсть ухвалювати самостiйнi рiшення.

Психотерапiя також повинна звертатися до здатностi людини ухвалювати рiшення, до свободи ставлення. Таким чином, вона мае зосереджуватися не тiльки на тому, що ми називаемо волею до сенсу життя, але й на свободi людськоi волi загалом.

Ця воля не може бути простою похiдною вiд iнстинктiв. Таким чином, ми дiйшли до третього фактора пiсля духовностi та свободи – до людськоi вiдповiдальностi. Перед ким вiдповiдае людина? Насамперед перед своею совiстю. Але совiсть не можна звести до чогось iншого. Одного разу я сидiв у ресторанi з усесвiтньо вiдомим психоаналiтиком. Вiн щойно прочитав лекцiю, i ми ii обговорювали. Вiн сверджував, що совiстi як такоi немае, i попросив мене пояснити йому, що таке совiсть. Я коротко вiдповiв: «Совiсть – це те, що змусило вас прочитати нам таку чудову лекцiю сьогоднi». Тодi вiн закричав: «Це неправда! Я не читав лекцiю з огляду на совiсть, а тiльки для того, щоб догодити своему нарцисизму!»

Але в нашi днi сучаснi психоаналiтики дiйшли висновку, що «справжня моральнiсть не може грунтуватися на концепцii суперего» (Ф. А. Вайс).

Фройд одного разу сказав: «Людина часто не тiльки е набагато аморальнiшою, нiж вона хотiла б бути, але також часто е значно моральнiшою, нiж уважае». Додам, що часто людина е значно релiгiйнiшою, нiж очiкуе. Сьогоднi люди бiльше схильнi помiчати чиюсь моральнiсть, анiж iнтроекцiю образу батька, та релiгiю, а не проекцiю батькового образу. Ми вже надто старомоднi, щоб уважати релiгiю нав’язливим неврозом для всього людства.

Ми не повиннi допускатись альтернативноi помилки та розглядати релiгiю як щось таке, що виходить зi сфери iдентифiкацii, i таким чином знову зводити ii до iнстинктивних потягiв. Навiть послiдовники Юнга не уникли цiеi помилки. Вони редукують релiгiю до колективного несвiдомого або до архетипiв. Одного разу пiсля лекцii мене запитали, чому я не визнаю таких речей, як релiгiйнi архетипи. Чи не е дивним те, що зрештою всi первiснi люди досягли iдентичного поняття Бога? Чи вказуе це на iснування архетипу Бога? Я поставив зустрiчне запитання: чи iснуе така рiч, як архетип Чотири. Спiврозмовник не вiдразу мене зрозумiв, тож я продовжив: «Подивiться сюди, усi люди незалежно одне вiд одного виявляють, що два плюс два дорiвнюе чотири. Можливо, ми не потребуемо архетипу для пояснення цього. Можливо, два плюс два справдi дорiвнюе чотири. І, можливо, ми також не потребуемо божественного архетипу, щоб пояснити людську релiгiйнiсть. Можливо, Бог справдi iснуе!»

Якщо ми виведемо его з iд, суперего з iд та его, то те, що ми отримаемо, не буде коректною картиною людини, а тiльки карикатурою. Це буде наче перебiльшена iсторiя барона Мюнхгаузена, де його его витягуе саме себе з болота iд за пiдтяжки суперего.

Якщо ми уявлятимемо людину згiдно з неправдивою концепцiею, то можемо ii зiпсувати. Коли ми сприймаемо людину як автомат рефлексiв, як розум-машину, як пучок iнстинктiв, як заручницю потягiв та реакцiй, як простий продукт iнстинкту, спадковостi та середовища, то занурюемося в нiгiлiзм, до якого сучасна людина так схильна.

Я близько пiзнав останню стадiю такого зiпсуття в моему другому концентрацiйному таборi – Аушвiцi. Газовi камери були остаточним наслiдком теорii про те, що людина е тiльки продуктом спадковостi та навколишнього середовища або, як нацисти любили говорити, – «кровi i грунту». Я переконаний, що зрештою газовi камери Аушвiца, Треблiнки та Майданека були пiдготованi не в якихось берлiнських мiнiстерствах, а в партiях i на лекцiях нiгiлiстичних учених та фiлософiв.




I. Вiд психотерапii до логотерапii


Ми не можемо обговорювати психотерапiю, не взявши за вихiднi точки психоаналiз та iндивiдуальну психологiю. Без цих двох великих систем, створених вiдповiдно Фройдом та Адлером, не можна уявити ii минуле. Їхнiй доробок у найкращому сенсi заслуговуе звання «iсторичного». Хоча Фройд та Адлер уже в минулому i новiшi дослiдження часто виходять поза iхнi концепцii, проте ми знову i знову повертаемося до доктрин цих двох шкiл. Штекель, роз’яснюючи свое ставлення до Фройда, надзвичайно влучно висловився, що навiть карлик на плечах велетня може бачити далi, нiж той.

Оскiльки наша мета – вийти поза обмеження психотерапii того часу, то спершу ми повиннi з’ясувати, чи цi обмеження iснують, визначити, якi вони, та встановити потребу iх подолання. Фройд порiвнюе iстотне досягнення психоаналiзу з осушенням затоки Зейдерзе: завдяки зусиллям iнженерiв у мiсцi, де колись вирували хвилi, ми бачимо родючi грунти; аналогiчно завдяки стараннями психоаналiтикiв вiд темних володiнь iд вiдвойовують територii для его. Іншими словами, свiдоме мае замiнити неусвiдомлене; матерiал, який ранiше витiснявся до пiдсвiдомостi, мае бути звiльненим завдяки подоланню «витiснення». Отже, психоаналiз е зворотним щодо витiснення психiки до пiдсвiдомостi процесом i мае на метi виправити його наслiдки. Поняття витiснення мае основне значення

Страница 6

в психоаналiтичнiй теорii. Головне завдання аналiтичноi терапii – вирвати пригнiченi в несвiдомому переживання та вiдновити iх у свiдомостi, збiльшуючи таким чином силу его.

Індивiдуальна психологiя розглядае це питання трохи iнакше. Базовим поняттям для неi е «аранжування», яке вiдiграе аналогiчну роль щодо витiснення Фройда. Аранжування – процес, у якому невротик намагаеться позбутися почуття провини. Замiсть того щоб витiсняти його до пiдсвiдомостi, вiн шукае способiв звiльнитися вiд вiдповiдальностi. Симптоми мають узяти на себе ту вiдповiдальнiсть, яку не може взяти на себе пацiент. Індивiдуальна психологiя твердить, що симптоми е спробою пацiента виправдати себе перед суспiльством чи очистити себе у власних очах (створити алiбi). Метою терапii з погляду iндивiдуальноi психологii е вiдповiдальнiсть невротичноi людини за своi симптоми, включення iх у сферу особистоi вiдповiдальностi, щоб таким чином посилити его.

Отже, невроз для психоаналiзу е обмеженням его як свiдомостi, а для iндивiдуальноi психологii – обмеженням его як вiдповiдальностi. Обидвi теорii можуть бути пiдданi критицi за обмеженiсть поглядiв: одна через концентрацiю всiеi уваги на свiдомостi, друга – на вiдповiдальностi. Коли ми поглянемо на життя людини, знявши шори[7 - Шори – спецiальнi пластини, якi крiплять бiля очей коня i закривають йому огляд iз бокiв, щоб тварина пiд час руху нiчого не злякалась. (Прим. перекл.)] теоретичних упереджень, то дiйдемо висновку, що i свiдомiсть i вiдповiдальнiсть вiдiграють основну роль у драмi життя. Можна навiть сформулювати вихiдну теорему, що бути людиною означае бути свiдомим i вiдповiдальним. І психоаналiз, й iндивiдуальна психологiя помиляються в тому, що виокремлюють тiльки один аспект людського iснування, тодi як отримати справжню картину людського життя можна, тiльки взявши до уваги обидва вимiри. Цi двi школи видаються дiаметрально протилежними, але, розглянувши iх ближче, виявляемо, що вони доповнюють одна одну i що мiж ними iснуе зв’язок логiчноi необхiдностi.

Проте психоаналiз та iндивiдуальна психологiя вiдмiннi не лише у своему розумiннi загальноi природи людини, а й у тому, що по-рiзному розумiють природу психiчних захворювань. І тут також протилежностi доповнюють одна одну. Пансексуалiзм розпiзнае тiльки сексуальний змiст психiчних прагнень. У найширшому сенсi сексуальнiсть розумiють як лiбiдо. Але ця концепцiя заходить аж надто далеко, ототожнюючи лiбiдо з психiчною енергiею загалом. Таке узагальнення безглузде. Схожу тенденцiю помiчаемо в iсторii фiлософськоi думки в солiпсизмi. Тут також поодиноке поняття «людськоi свiдомостi» розтягуеться настiльки, що зрештою охоплюе весь свiт. Одначе такий пiдхiд позбавлений сенсу, оскiльки руйнуе кордон мiж психiчним та фiзичним. Безглуздим е твердження, що все е iлюзiею, фiкцiею чи тiльки iдеею, оскiльки з елiмiнацiею правди, реальностi та об’ектiв зникають також протилежнi концепцii[8 - Психоаналiз та iндивiдуальна психологiя зосереджуються на однiй сторонi життя. Але iнтимний зв’язок мiж свiдомiстю i вiдповiдальнiстю виражаеться за допомогою мови. Наприклад, у французькiй та англiйськiй мовах наявнi слова зi спiльним коренем для вираження понять «свiдомiсть» та «совiсть», друге з яких е схожим до поняття «вiдповiдальнiсть». Свiдомiсть i вiдповiдальнiсть об’еднуються, щоб сформувати сутнiсть. Разом вони формують цiлiснiсть людського буття. Це можна пояснити онтологiчно. Почнемо з того, що «бути» завжди означае «бути по-рiзному». Ми можемо виявити певнi аспекти тiльки видiляючи iх iз масового потоку. Лише тодi, коли один аспект реальностi протиставляеться iншому, може iснувати i перше, i друге. Тобто будь-що реальне вимагае реальностi чогось iншого. «Бути» означае «бути вiдмiнним вiд чогось». Це вiдношення дуже важливе. Отже, усе вiдбуваеться тiльки у вiдношеннi до чогось iншого. Вiдмiнностi в станах буття можуть бути одночасними або послiдовними. Свiдомiсть передбачае одночаснiсть суб’екта та об’екта – «рiзне буття» в просторовому вимiрi. А вiдповiдальнiсть передбачае послiдовнiсть рiзних станiв, вiддiлення майбутнього вiд сучасного – «рiзне буття» в часовому вимiрi. Воля як основа вiдповiдальностi прагне перетворити один стан на iнший. Ідентичнiсть понять-близнюкiв «свiдомiсть» – «вiдповiдальнiсть» переходить iз цього першого роздiлення буття у два аспекти – одночасностi та послiдовностi. З двох можливих, базованих на представленiй онтологii поглядiв щодо людини, психоаналiз та iндивiдуальна психологiя використовують або один, або другий.].

Пансексуалiзм, свавiльно обмежуючи психiчну реальнiсть до сексуальностi, також звужуе свое розумiння природи психiчних прагнень. Проте iндивiдуальна психологiя помиляеться на свiй лад, спрощуючи розумiння механiзму психопатологii, коли не визнае справжнiсть психiчних прагнень, натомiсть наполягае на розглядi iх (де вони набувають форму невротичних симптомiв) як просто засобiв осягнення мети чи то у формi аранжування, чи то виправдовування. Індивiдуальна психологiя, на вiдмiну вiд пансексуалiз

Страница 7

у, розпiзнае не лише сексуальнiсть, а й iншi психiчнi фактори, як-от: волю до влади, потяг до статусу, або «соцiальний iнтерес». Але через вiдмову визнати, що психiчнi явища i невротичнi симптоми важливi самi по собi, ця концепцiя несправедливо витлумачуе багатство i рiзноманiтнiсть психiчноi реальностi. Психоаналiз не робить цiеi помилки. Незважаючи на твердження про «вторинний мотив хвороби» (який iнодi ще називають «невротичними вигодами»), психоаналiз нiколи не забувае про те, що невротичнi симптоми е первинними. Вони е справжнiм i безпосереднiм вираженням психiчних прагнень.

Отже, бачимо, що психоаналiз та iндивiдуальна психологiя доповнюють одне одного. Кожна з цих теорiй мае рацiю щодо однiеi зi сторiн реальностi, але тiльки обидвi сторони разом створюють цiлiсну картину психiчного життя. На наш погляд, усе вiдбуваеться так: на противагу пансекуалiзму, психiчнi прагнення можуть обертатися не лише навколо сексуальностi; на противагу iндивiдуальнiй психологii, невротичнi симптоми е не тiльки засобами осягнення мети, а й (передусiм) прямим вираженням найстрокатiших психiчних прагнень.

Це стае особливо важливим тодi, коли культуру та мистецтво вивчають iз погляду психопатологii. Наприклад, психоаналiтики неодноразово стверджували, що основою мистецькоi творчостi чи релiгiйного досвiду е пригнiчення сексуальностi. Це не так. Але однаково неправильним е твердження дуже багатьох iндивiдуальних психологiв, що весь такий досвiд чи творчiсть не е чимось справжнiм, оригiнальним, а е тiльки засобом для досягнення мети – втечi вiд суспiльства, ухиляння вiд життя чи подiбних негативних тенденцiй. Такi iнтерпретацii лише спотворюють образ людини; предметом дослiдження цих психологiв е не людина, а ii карикатура. Шелер у некоректнiй виносцi цiлком справедливо вказував, що iндивiдуальна психологiя пiдходить лише певному типу людей – кар’еристам. Можливо, не потрiбно заходити аж так далеко в нашiй критицi, однак ми вважаемо, що iндивiдуальна психологiя, знаходячи скрiзь лише потяг до статусу, недогледiла факту iснування чогось на зразок прагнення до моральностi; що дуже багато людей може «активуватись» чимось бiльш фундаментальним, нiж звичайною амбiцiею; що е прагнення, якi, так би мовити, не задовольняються земними благами, але якi провадять до чогось набагато бiльшого, до увiчнення особи в якiйсь тривалiй формi.

Глибинна психологiя в нашi днi популярна. Але ми повиннi запитати себе, чи не настав час дослiджувати людське життя хоча б у межах психотерапii на багатьох ii рiвнях? Зазирати не тiльки в глибiнь, але й спрямовувати погляд у височiнь? Для цього ми повиннi свiдомо вийти не лише поза сферу фiзичного, але й психiчного i перейти до того, що в цiй книзi називатимемо духовними аспектами людини. Пiд термiном «дух» (у нiмецькiй мовi – Geist) маемо на увазi суть або ядро особистостi.

Дотепер психотерапiя придiляла дуже мало уваги духовнiй реальностi людини. Мета психотерапевта – виявити граничнi можливостi пацiента, щоб утiлити його прихованi можливостi. Згадаймо афоризм Гете, який чудово iлюструе цю максиму психотерапii: «Якщо ми приймаемо людей такими, якими вони е, ми робимо iм гiрше. Якщо ж ми ставимося до них так, нiби вони такi, якими iм слiд бути, то допомагаемо iм стати такими, якими вони можуть стати».

Крiм поглядiв на природу людини та iнтерпретацii психiчноi хвороби, очевидним е те, що психоаналiз та iндивiдуальна психологiя рiзняться також метою, яку вони ставлять перед собою. Тут, однак, iдеться не про чистi антитези, а про послiдовнi стадii. Ми вважаемо, що фiнальну стадiю ще не досягнуто.

Розгляньмо фiлософськi цiлi, якi, свiдомо чи несвiдомо, рiдко спецiально впроваджено, але вони неявно вiдображенi в основi психоаналiзу. На що сподiваеться психоаналiтик, коли лiкуе невроз? Вiн намагаеться допомогти пацiентовi домогтися компромiсу мiж вимогами пiдсвiдомого, з одного боку, та вимогами реальностi – з другого; прилаштувати iндивiда з його особистими потягами до зовнiшнього свiту, примирити його з реальнiстю. Цей «принцип реальностi» часто передбачае повну вiдмову вiд власних потягiв.

Мета iндивiдуальноi психологii сягае глибше. Крiм простого прилаштовування, вона вимагае вiд пацiента мужнього перетворення реальностi; iд-овому «повинен» протиставляеться его-ве «бажаю». Але тепер нам слiд запитати себе, чи зазначенi цiлi вичерпнi. Чи виправдане вiдкриття нових вимiрiв? Чи, може, це необхiдна умова отримання справжньоi картини психофiзично-духовноi сутностi, якою е людина. Тiльки тодi ми в змозi допомогти нещаснiй людинi, що довiрила нам осягнути ii внутрiшню цiлiснiсть та покращити здоров’я.

На нашу думку, остаточною метою е сповнення. Перетворення зовнiшнього життя i реалiзацiя потенцiйних можливостей фундаментально вiдмiннi. Якщо перше е геометричною величиною, то друга – векторною, iз напрямком, спрямованим у бiк цiнностей кожноi особи. Утiлення ж цих цiннiсних можливостей i е життям.

Щоб чiтко зрозумiти цю вiдмiннiсть, уявiмо собi молоду людину, яка виросла в убозтвi. Замiст

Страница 8

задовольнитися обмеженнями та нестатками i пристосуватися до них, вона, припустимо, нав’язуе свою особисту волю зовнiшньому свiту i «переформатовуе» свое життя настiльки, що може, скажiмо, продовжити навчання i опанувати певну професiю. Далi вона, маючи певнi здiбностi та сформованi навички, вивчае медицину i стае лiкарем. Отримуе привабливу пропозицiю обiйняти прибуткову посаду, що забезпечить ii модною тепер приватною практикою. Ось спосiб запанувати над своiм життям i стати багатою людиною. Припустимо також, що ця молода особа талановита в певнiй професiйнiй галузi, вiд якоi iй доведеться вiдмовитися, якщо вона посяде це привабливе мiсце. Отже, вибiр дасть iй змогу забезпечити успiшне життя, але позбавить внутрiшнього сповнення. Вона може справдi шикарно жити – мати чималий власний дiм, дорогу машину, не обмежувати себе у будь-яких розкошах. Але, розмiрковуючи над своiм життям, ця людина може дiйти висновку, що воно в певний спосiб пiде шкереберть. Зiткнувшись з iншою людиною, що вiдмовилася вiд багатства з усiма його радощами й вирiшила шукати свое справжне покликання, наш герой мусить сказати собi словами Геббеля: «Людина, якою я став, скорботно вiтае людину, якою я мiг би стати».

З iншого боку, ми можемо уявити, як ця молода особа вiдмовляеться вiд блискучоi свiтськоi кар’ери та всiх ii спокус i присвячуе себе певнiй обранiй дiяльностi, тобто знаходить сенс життя. Їi внутрiшне сповнення залежатиме вiд виконання того, що вона, i, можливо, лише вона, могла б зробити найкраще. З цього погляду скромний сiльський лiкар, мiцно вкорiнений у свое середовище, може здаватися щасливiшою людиною, нiж його успiшнi колеги зi столицi. Так само i теоретик у вiдлюдному закутку науки може домогтися бiльших результатiв, нiж багато хто з найактивнiших дiячiв iз самого «центру життя», якi нiбито воюють проти смертi. Бо на фронтах, де наука бореться з невiдомим, теоретик може виконувати унiкальне i незамiнне завдання, хоча й на маленькiй дiлянцi фронту. І в унiкальностi особистих досягнень цього науковця його нiхто не може замiнити. Вiн знайшов свое мiсце i заповнив його, а отже, сповнив себе.

Застосовуючи чисту дедукцiю, можемо стверджувати, що ми виявили прогалину в психотерапii, порожнiй простiр, який очiкуе заповнення. Показали, що психотерапiя, як ми ii дотепер розумiли, повинна бути доповнена процедурами, якi оперують за межами комплексу Едiпа, чи неповноцiнностi. Або сформулювати проблему загальнiше – поза афективною динамiкою загалом. Бракуе, проте, ще форми психотерапii, яка б виходила поза афективну динамiку та розумiла пiд психiчною недугою невротика його духовну боротьбу. Тож тут ми говоримо про психотерапiю з духовним контекстом.

Психотерапiя народилася тодi, коли вперше спробували зазирнути поза фiзичнi симптоми, намагаючись зрозумiти iхнi психiчнi причини, щоб, iншими словами, вiдкрити iхнiй психогенез. Тепер, однак, необхiдно пiти далi: ми маемо спрямувати свiй погляд поза межi психогенезу, поза афективну динамiку неврозiв i побачити страждання людського духу, спробувавши iх полегшити. Ми добре розумiемо, що лiкар, так чинячи, займае небезпечну позицiю, оскiльки постае перед проблемою цiнностей. Коли терапевт розпочинае таку «психотерапiю з духовним контекстом», то на перший план обов’язково виходить його власна фiлософiя. Ранiше його погляди були прихованими за роллю лiкаря, а единим очевидним фiлософським принципом було мовчазне пiдтвердження цiнностi здоров’я пацiента. Проте це переконання як основний принцип медицини завжди приймають як очевидне. Лiкаревi достатньо зiслатися на наданий суспiльством мандат. Зрештою, вiн отримав свiй кабiнет саме для охорони здоров’я.

Тип психотерапii, який ми пропагуемо, – це психотерапiя розширена, що в лiкуваннi психiки передбачае духовий елемент, а саме прихованi труднощi та небезпеки. Ми матимемо можливiсть докладнiше розглянути iх пiзнiше, зокрема небезпеку нав’язування лiкарем свого свiтогляду пацiентовi. Це основне питання, вiд якого залежить структура всiеi нашоi новоi психотерапii. Поки воно залишаеться вiдкритим, ми не можемо вивести нову психотерапiю за межi теорii. Потрiбно довести не лише його важливiсть, але й кориснiсть. Необхiдно мати вагомi причини введення духових (а не лише психiчних) елементiв у медичну допомогу. Наша критика «ортодоксальноi» психотерапii повинна бути неупередженою, ми повиннi показати мiсце, яке займатимуть оцiннi судження в психотерапii. Але ця частина нашого завдання зарезервована для останнього роздiлу цiеi книги. Ми вже зауважували про наявнiсть оцiнного судження в усiй медичнiй практицi (iдеться про прихований моральний принцип змiцнення здоров’я). Тепер розглянемо оцiннi судження з погляду, «чому» та «наскiльки» вони необхiднi в повсякденному життi.

Фактично практика пiдтверджуе наш попереднiй дедуктивний висновок про те, що сьогоднi бракуе духовного контексту в психотерапii. Психотерапевт щодня i щогодини пiд час звичноi практики i консультування з кожним окремим пацiентом стикаеться зi свiтоглядними питаннями.

Страница 9

Щоб вiдповiсти на них, недостатньо залучити тiльки технiки, наданi «чистою» психотерапiею.

Кожен психотерапевт знае, як часто пiд час його роботи постають питання про сенс життя. Розумiння генези пацiентового вiдчуття марностi та свiтоглядного розпачу нам мало допомагае. Неважливо, чи ми можемо розкрити почуття неповноцiнностi, яке стало психiчною причиною духовних страждань людини; чи зможемо «простежити» песимiзм пацiента аж до конкретних комплексiв i навiть переконати його в тому, що проблема виникае з тоi чи iншоi причини. Насправдi ми обертаемося тiльки довкола проблеми, але не заглиблюемося в ii суть. Це нiби лiкар, який, нехтуючи будь-яким психотерапевтичним пiдходом, задовольняеться тiльки фiзичним лiкуванням або виписуе рецепт на транквiлiзатори[9 - Це стосуеться тiльки лiкування духовних страждань.]. З цього приводу згадаймо мудрий класичний вислiв: лiкуйте розум, i тiло не потребуватиме лiкування.

На нашу думку, усi такi пiдходи до лiкування в разi свiтоглядних конфлiктiв призводять тiльки до псевдонаукових розмов на рiзних iз пацiентом рiвнях.

Тут необхiдна безпосередня зустрiч iз пацiентом. Ми не можемо ухилятися вiд дискусii, але повиннi щиро ii розпочати. Слiд порушувати важливi питання, проникати в iхню суть, у цiннiсний аспект. Наш пацiент мае право вимагати, щоб важливi для нього питання було розглянуто на вiдповiдному рiвнi. Зважаючи на його аргументи, ми мусимо чесно зрозумiти його проблеми i не пiддатися спокусi вийти за iхнi межi чи дискутувати на основi понять, запозичених iз бiологii або, можливо, соцiологii. Свiтогляднi питання не можуть бути розв’язанi шляхом переведення дискусii в бiк iхнiх патологiчних причин чи на хворобливi наслiдки фiлософських розмiрковувань. Це ухиляння вiд проблеми. Нам слiд боротися «тiею ж зброею». Це варто робити хоча б для фiлософськоi справедливостi. Лiкар не повинен призначати лiкування транквiлiзаторами для людини, що бореться з духовними проблемами. Радше слiд використовувати iнструменти «психотерапii з духовним контекстом», спробувати надати пацiентовi духовну пiдтримку.

Це особливо важливо, коли стикаемося з типово «невротичним» свiтоглядом. Припустимо, що свiтогляд пацiента нормальний. У цьому разi ми його дуже образили б, тому не можна вiдразу робити висновок, що невротичне свiтобачення е обов’язково помилковим тiльки через те, що воно невротичне. Проте може статися так, що свiтобачення пацiента буде ненормальним. У такому разi його виправлення вимагатиме непсихотерапевтичних методiв. Можна сказати так: якщо пацiент правий, психотерапiя не потрiбна, оскiльки наша допомога зайва. З iншого боку, якщо пацiент помиляеться, класична психотерапiя не допоможе виправити його спотворений свiтогляд. Для розв’язання духовних проблем недостатньо лише арсеналу звичних засобiв психотерапii. Отже, психотерапiя мае обмаль ресурсiв для вирiшення всiеi сукупностi психiчних проблем. На вершинi цiеi недостатностi – невмiння працювати з духовною реальнiстю як процесом, що керуеться власними правами. Психотерапiя не тiльки перевищуе своi повноваження, трактуючи свiтогляд iндивiда як «невротичне» явище, вона заходить надто далеко тодi, коли вибудовуе теорii патологiчного походження всього свiтосприйняття. Свiтоглядна структура не е лише продуктом хвороi психiки творця. Ми не маемо права доходити висновку, що психiчно хвора людина створить виключно помилкове свiтобачення.

Ми повиннi виправити такий свiтогляд. Тiльки пiсля того зможемо працювати з «психогенезом» пацiентовоi «iдеологii», намагаючись зрозумiти пацiента з погляду його особистоi бiографii. Отже, не може бути психопатологiчного або психотерапевтичного свiтоглядiв. Можна говорити лише про психопатологiю або психотерапiю живоi людини, у головi якоi виникае певне питання. Очевидним е те, що така психопатологiя нiколи не може твердити про правильнiсть чи неправильнiсть свiтогляду (Аллерс). Вона не уповноважена оприлюднювати заяви щодо конкретного фiлософського питання; ii компетенцiя мае бути обмежена лише особистiстю «фiлософа». Стандарти, згiдно з якими працюе психопатологiя, «здоров’я – хвороби» пов’язанi тiльки з людьми, а не з iхнiми творiннями. Наше психопатологiчне судження про пацiента не звiльняе нас вiд необхiдностi зрозумiти його свiтогляд i перевiрити його правильнiсть чи неправильнiсть. Отже, психiчне здоров’я чи хвороба власника цього свiтогляду жодною мiрою не визначають правильностi чи помилковостi його поглядiв. Два плюс два дорiвнюе чотири навiть тодi, коли це твердить параноiк. Наше оцiнювання iдей не базуеться на психiчних джерелах цих iдей.

Проблеми виникають через помилки психологiзму – так ми повиннi називати псевдонауковi процедури, якi передбачають аналiз кожноi дii крiзь призму психiчного походження, i на цiй пiдставi визначати ii правильнiсть чи помилковiсть. Така спроба приречена на невдачу вiд самого початку. Заперечувати iснування божественноi iстоти тiльки через те, що iдея Бога виникла в примiтивних людей пiд впливом страху перед силами природи – фiлософський дил

Страница 10

тантизм. Не меншою помилкою е оцiнювати вартiсть витвору мистецтва на пiдставi того факту, що митець створив його, скажiмо, у психотичнiй фазi життя. Не можна допускати, щоб iндивiдуальний чи суспiльний стереотип визначав наш погляд на самий твiр. Вiдкидати мистецьку цiннiсть твору чи релiгiйний досвiд тiльки через те, що вони могли бути використанi iндивiдуумом для невротичних, а культурою для декадентських цiлей, – це те саме, що виплеснути немовля пiсля купелi разом iз водою.

Такий пiдхiд нагадуе чоловiка, який, побачивши лелеку, вигукнув: «Як же так? Я думав, що лелек немае!» Хiба ми повиннi вважати лелек вигаданими птахами тiльки через те, що в байках iх змальовано як носiiв немовлят?

Цей приклад наведено не для того, щоб заперечувати зумовленiсть iдей психiкою, бiологiею та суспiльством. «Зумовленi», але не «спричиненi». Вельдер справедливо зазначав, що таке розумiння зумовлення iдей i культурних явищ може бути джерелом помилок, призвести до цiлком хибних викривлень i перебiльшень, не врахувавши суттевого змiсту. Також воно не може слугувати поясненням iнтелектуальних досягнень, що е основою явищ та iдей. (Кожна така спроба «пояснення» сплутуе поля вираження людини та уявлення речей.) Стосовно формування свiтобачення iндивiда Шелер зауважував, що характерологiчнi вiдмiнностi важливi лише тодi, коли впливають на вибiр; вони не можуть сформувати змiст свiтогляду. Вiн називае елементи зумовлення «факультативними», а не «сутнiсними». Вони можуть бути основою для нашого розумiння того, чому саме такий свiтогляд сформувався в iндивiда, але не можуть з’ясувати, яка частина свiтового рiзноманiття вiдображена в цьому, можливо, й обмеженому свiтобаченнi. Особливiстю кожноi перспективи е фрагментарний характер будь-якого свiтогляду. Це, зрештою, передбачае об’ективнiсть свiту. Ми знаемо про наявнiсть джерел похибок i факторiв впливу в астрономii – це проявляеться у вiдомому серед астрономiв «особистому рiвняннi». Проте нiхто не пiддае сумнiву те, що, незважаючи на такi суб’ективнi чинники, Сiрiус, наприклад, справдi iснуе. Аналогiчно й висновок щодо конкретного свiтогляду, що базуватиметься на психологiчнiй (або психопатологiчнiй) структурi особи-власника цього свiтогляду, не буде конструктивним. Оцiнюючи свiтогляд людини, слiд застосовувати лише об’ективний пiдхiд.

Не слiд називати щось «iстинним», оскiльки воно було «здоровим», i, навпаки, «фальшивим», тому що воно було «хворим».

Хоча б задля дослiдницькоi мети слiд дотримуватися думки, що, вирiшуючи фiлоософськi проблеми, слiд удаватися не лише до засобiв психотерапii. Як уже було зазначено, спецiальнi категорii психопатологii, а саме «здоров’я» та «хвороба», жодною мiрою не визначають правильностi iдей. Коли психотерапiя наважуеться на судження в цiй дiлянцi, вона вiдразу ж робить психологiчну помилку. Отже, якщо ми прагнемо боротися з такими вiдхиленнями в теперiшнiй психотерапii, нам необхiдно доповнити арсенал засобiв психотерапii новою процедурою. У галузi фiлософii психологiзм був подоланий критичними методами феноменологii; у сферi психотерапii психологiзм можна здолати методом, який ми називаемо логотерапiею. Логотерапiя – це «психотерапiя з духовним контекстом». Логотерапiя повинна доповнюваети психотерапiю. З ii допомогою ми готовi вирiшувати фiлософськi питання в межах iхньоi системи вiдношень та розпочати об’ективне обговорення духовних проблем людей, що потерпають вiд психiчних розладiв.

За своею природою логотерапiя не може i не повинна замiняти психотерапiю – тiльки доповнювати ii (в особливих випадках). Фактично такий пiдхiд не е новим. Ми ж спробуемо застосувати логотерапiю де-юре, з’ясувавши, у яких випадках i якою мiрою вона буде доцiльною. Насамперед слiд вiдокремити логотерапевтичнi чинники вiд психотерапевтичних. При цьому ми не повиннi забувати, що в психiатричнiй практицi обидва фактори взаемопов’язанi, пiд час роботи з пацiентом вони зливаються. Отже, проблеми психо- та логотерапii, а саме психiчнi та духовнi аспекти життя людини, нерозривно пов’язанi.

Проте духовнi та психiчнi аспекти життя людини слiд розглядати окремо, адже вони належать до рiзних сфер. Помилка психологiзму полягае в тому, що вiн переходить вiд однiеi сфери до iншоi, що призводить до змiщення основ аргументу. Отже, справжне завдання логотерапii – очищення психотерапii вiд психологiзму.

Завершуючи цей роздiл, ми повернемо психологiзм проти самого себе i переможемо його ж власною зброею. Обернувши вiстря списа, ми вивчимо як явище психологiзму, застосувавши його ж пiдхiд, так i психогенез, тобто засади, на яких вiн грунтуеться. Яка ж його основна тенденцiя? Наша вiдповiдь така: тенденцiя до девальвацii. У кожному конкретному разi його зусилля з оцiнювання iнтелектуального змiсту психiчних дiй насправдi спрямованi на знецiнення. Психологiзм завжди намагаеться демаскувати. Вiн уникае всiх питань валiдностi – у релiгiйних, мистецьких чи навiть наукових галузях – шляхом втечi зi сфери змiсту до сфери дii. Тож психологiзм уникае складних питань, що ви

Страница 11

агають знань, i завдань, що потребують ухвалення рiшення. Це втеча вiд реалiй та можливостей iснування.

Психологiзм повсюди бачить тiльки маски й акцентуе лише на невротичних мотивах. Мистецтво, як вiн це розумiе, е «в кiнцевому пiдсумку не чим iншим, як» утечею вiд життя або вiд любовi. Релiгiя – це лише первiсний страх людини перед космiчними силами. Усi духовнi твори стають «простою» сублiмацiею лiбiдо або, у певних випадках, компенсацiями почуття неповноцiнностi чи засобами для досягнення безпеки. Тодi великi творцi в царствi духа перетворюються на невротикiв. Пiсля того як ми «розвiнчали» психологiзм, можемо з певнiстю сказати, що, наприклад, Гете чи Августин були «насправдi» невротиками. Якщо щось було колись маскою або засобом для досягнення мети, то чи буде воно завжди тiльки маскою / засобом i бiльше нiчим? Чи через це воно не може бути справжнiм, оригiнальним, iстинним?

Індивiдуальна психологiя проповiдуе мужнiсть, але вона, очевидно, забула про смирення, яке мае супроводжувати мужнiсть. Смирення перед силами духу, перед духовною реальнiстю як сферою, природу та цiнностi якоi не можна прогнозувати на психологiчнiй площинi. Смирення, якщо воно справжне, – це, безумовно, ознака внутрiшньоi сили i мужностi.

Психотерапiя «розвiнчування», як i будь-який психологiзм, дае змогу уникнути проблем iз фiлософською та науковою валiднiстю. Наприклад, один психоаналiтик пiд час приватноi дискусii критично оцiнив непсихоаналiтичний погляд iншого психотерапевта, звiвши його до «комплексiв» супротивника. Коли йому було сказано, що цей непсихоаналiтичний метод привiв до оздоровлення, вiн почав стверджувати, що «оздоровлення» було лише iншим симптомом пацiента. Мiркуючи так, можна уникнути будь-яких об’ективних та наукових дискусiй.

Отже, психологiзм е улюбленим прихистком для тих, хто мае схильнiсть до знецiнення. Але, на наш погляд, психологiзм е частковим аспектом усеосяжнiшого явища. Ідеться про те, що на межi ХІХ та ХХ столiть повнiстю спотворено образ людини. У той час людину представлено безпорадною, обмеженою бiологiчними, психологiчними та соцiологiчними чинниками. Знехтувано ii внутрiшньою волею, свободою духа, що iснують, незважаючи на всi цi обмеження. Проте саме ця свобода i становить справжню сутнiсть людини. Таким чином, разом iз психологiзмом ми отримали бiологiзм та соцiологiзм[10 - Джерелом i психологiзму, i бiологiзму, i соцiологiзму е натуралiзм. Отже, синтез бiологiзму та соцiологiзму спричинив появу колективного бiологiзму, одним iз аспектiв якого е расизм.], якi в сукупностi допомогли створити карикатуру людини. Не дивно, що пiд час iнтелектуальноi iсторii було отримано реакцiю на цей натуралiстичний погляд. Ця зустрiчна думка звернула увагу на основнi факти буття людини, вона пiдкреслювала свободу людини перед природними перешкодами. Важливо те, що людина за щось вiдповiдае, а також те, що вона е свiдомою, принаймнi не пов’язана з психологiзмом.

Екзистенцiальна фiлософiя заслуговуе визнання за проголошення iснування людини як форми sui generis[11 - Латинський вислiв, що означае унiкальнiсть правовоi конструкцii (акта, закону, статусу тощо), яка, незважаючи на схожiсть з iншими конструкцiями, загалом не мае аналогiв. (Прим. перекл.)]. Ясперс називае буття людини «вирiшальним» буттям, не чимсь, що просто «е», а тим, «чим воно е». Це твердження пiдкреслюе факт, який здавна був загальнозрозумiлим, хоча й не завжди визнаним. І тiльки пiсля його визнання етичнi судження про поведiнку людей стають узагалi можливими. Коли людина виступае проти обмежень природи та вiдмовляеться вiд слiпого послуху i пiдпорядкування бiологiчним (раса), соцiологiчним (клас) чи психологiчним (тип характеру) чинникам – тiльки тодi можна говорити про ii мораль. Сенс таких концепцiй, як заслуга чи провина, проявляеться залежно вiд нашоi вiри у здатнiсть людини не просто прийняти наслiдки всiх зазначених обмежень, а й у ii здатностi сприймати iх як виклики у формуваннi своiх долi та життя.

Також очевидне те, що людина не е анi винною, анi гiдною похвали лише через належнiсть до певноi нацii. Їi провина виявиться тiльки тодi, коли, скажiмо, вона не виховувала в собi особливих нацiональних талантiв або не брала участi в чомусь важливому. Головне, щоб вона перемогла певнi характерологiчнi слабкостi своеi нацii через свiдомий процес самоосвiти. Проте скiльки людей помиляеться, використовуючи характернi недолiки своеi нацii як виправдання для власних слабкостей. Це наче своерiдний жарт. Одного дня якась поважна панi поставила питання синовi О. Дюма: «Напевно, Вас обурюе свавiльне життя Вашого батька?» На це молодий Дюма вiдповiв: «О нi, шановна. Хоча вiн i не може бути прикладом для мене, але вiн е чудовим виправданням для мене». Було б краще, коли б син сприймав поведiнку батька як попередження. Проте для людей звично пишатися нацiональними чеснотами, не маючи жодноi причетностi до них. Те, за що людина не е особисто вiдповiдальною, не можна зараховувати анi до ii заслуг, анi до провин. Таке розумiння – основа

Страница 12

сiх захiдних учень, починаючи вiд класичних фiлософiв, особливо з часу пiднесення юдаiзму та християнства. Це чiтка i свiдома вiдмiннiсть вiд язичництва. Тут стверджуеться, що людину можна етично оцiнювати тiльки тодi, коли вона сама вирiшуе i вiдповiдально дiе. Людину не можна осуджувати, коли вона бiльше не е вiльною.

Ми намагалися спочатку теоретично обгрунтувати необхiднiсть логотерапii, показавши, що класична психотерапiя неминуче робить психологiчнi помилки. У наступних роздiлах ми продемонструемо практичнiсть логотерапii, а в останнiй частинi книги наведемо докази ii теоретичноi спроможностi, тобто вiдповiмо на питання, якого вже торкались: чи можна застосовувати логотерапiю без накладання на свiтогляд пацiента фiлософii терапевта?

У наступному роздiлi розглянемо проблему технiчноi доцiльностi логотерапii. Ми вже пiдкреслили важливiсть поняття вiдповiдальностi як основи людського життя. Тому вважаемо, що логотерапiя мае спрямовувати психотерапiю в бiк екзистенцiального аналiзу, де природу людини можна буде розглядати з погляду вiдповiдальностi.




II. Вiд психоаналiзу до екзистенцiального аналiзу



А. Загальний екзистенцiальний аналiз

Психотерапiя намагаеться перемiстити iнстинктивнi процеси до свiдомостi. Логотерапiя, зi свого боку, шукае шляхи, як усвiдомити духовнi реалii. Екзистенцiальний аналiз мае на метi усвiдомити вiдповiдальнiсть, оскiльки вона – одна з основ життя людини. Якщо бути людиною означае бути свiдомим i вiдповiдальним, то екзистенцiальний аналiз – це психотерапiя, основою якоi е свiдомiсть вiдповiдальностi.


1. Про сенс життя

Вiдповiдальнiсть – це почуття обов’язку. Проте стосовно людей цей обов’язок можна зрозумiти тiльки в контекстi «сенсу» – неповторного значення життя кожноi особи. Тож питання про сенс життя е першорядним, воно дуже часто виникае пiд час лiкування як фiзично, так i психiчно хворих, виснажених духовними конфлiктами пацiентiв. І не лiкар ставить питання, а пацiент запитуе лiкаря.

Питання про сенс життя, вiдверте чи приховане, е питанням глибоко людським. Тому пов’язанi з ним сумнiви нiколи не можна розглядати як прояв патологii чи аномалii. Вони виражають частину найбiльш людськоi природи особи. Адже ми можемо легко уявити високорозвинених тварин або комах, наприклад бджiл чи мурах, якi в багатьох аспектах своеi соцiальноi органiзацii фактично перевершують людину. Але ми не можемо уявити собi жодного створiння, яке б заперечувало сенс свого iснування. Розмiрковувати про свое життя чи пов’язанi з ним сумнiви може лише людина. Саме це, а не мова, поняттеве мислення чи випростана хода вiдрiзняе людину вiд тварини.

Межова форма питання про сенс життя може буквально обезвладнити. Особливо це вiдчутно пiд час дорослiшання, коли перед молодою людиною постае невизначенiсть людського життя, що вимагае духовноi боротьби. Одного разу на заняттi з бiологii в старшiй школi вчитель пояснював, що життя рiзних органiзмiв, зокрема людини, е «лише процесом окислення та згоряння». Один iз учнiв раптом зiрвався на ноги та з типовою для молодi гарячковiстю кинув питання: «Якщо це так, то який сенс мае наше життя?» Цей юнак правильно зрозумiв те, що людина iснуе на iншому рiвнi, нiж, скажiмо, свiчка, що згорае на столi. Сутнiсть свiчки (Гайдеггер сказав би «Vorhanden-Sein») можна трактувати як процес згоряння. Але людина мае абсолютно iншу форму буття. Людське iснування набувае iсторичноi форми. На вiдмiну вiд iснування тварин, воно завжди розмiщене в iсторичному («структурованому», за Л. Бiнсвангером) просторi й не може бути вилучене з його системи координат, яка завжди керуеться сенсом, хоча вiн може бути невербалiзованим. Активнiсть мурашника також можна назвати цiлеспрямованою, але вона не мае сенсу. Коли вiдсутнiй сенс – не можна уявити вимiр «iсторичностi». Мурашиний «народ» не мае «iсторii».

Ервiн Штраус (у книзi «Geschehnis und Erlebnis») показав, що реальнiсть людського життя, яку вiн називае «Werdewirk-lichkeit», неможлива без чинника iсторичного часу. Особливо це стосуеться неврозiв, де людина «деформуе» цю реальнiсть. Одним зi способiв такого деформування е заперечення базового вимiру людського iснування, якi Штраус називае «теперiшнiстю» (presentist). Так вiн описуе пiдхiд, який вiдкидае будь-яке життеве спрямування; поведiнку, яка не грунтуеться на минулому i не спрямовуеться на майбутне, а пов’язана лише з неiсторичним сьогоденням. Такому пiдходу часто надають перевагу невротики, обираючи життя «далеко вiд боротьби за iснування», скажiмо, на якомусь островi, де можна нiчого не робити й спокiйно засмагати пiд сонцем. Таке життя може пiдходити тваринам, але не людям. Воно буде приемним (ми не говоримо про хвилини «дiонiсiйського» iснування), вартiсним та прийнятним тiльки через обмеження самосприйняття. «Нормальна» людина (з погляду як «пересiчностi», так i «вiдповiдностi нормам етики») може приймати перспективу «сьогодення» тiльки в певнi хвилини i тiльки певною мiрою.

Час i причину прийняття такоi перспективи вибирають свiдомо. На

Страница 13

риклад, пiд час святкувань, коли ми, бажаючи забути про своi обов’язки, свiдомо шукаемо забуття в алкогольному сп’янiннi. Такi штучно створенi ситуацii полегшують натиск щоденних вимог. Але людина, принаймнi людина Заходу, постiйно пiдкоряеться диктату цiнностей, якi необхiдно творчо втiлювати в життя. Проте це не означае, що така творчiсть не може запаморочити настiльки, щоб притлумити почуття обов’язку. Будь-який тип людини схильний до такоi небезпеки, коли особа настiльки занурюеться в засоби втiлення цiнностей, що забувае про остаточну мету, якою е самi цiнностi, як це описав Шелер у своему трактатi про «буржуа». Цей клас переповнений величезною кiлькiстю осiб, якi тяжко працюють протягом усього тижня, щоб у недiлю бути приголомшеними вiдпочинком та «нестачею» життевого сенсу, яку вони усвiдомлюють у цей день «неробства». Жертви «недiльного неврозу» напиваються, щоб утекти вiд жаху перед духовною порожнечею.

Найчастiше питання про сенс життя постае в перiод дорослiшання, однак воно може виникнути i пiзнiше, пiд впливом пережитого. І подiбно до того, як зацiкавлення цим питанням у перiод дорослiшання не е симптомом захворювання, екзистенцiальна криза, пiд час якоi доросла людина намагаеться зрозумiти сенс життя, не мае нiчого спiльного з патологiею. Логотерапiя та екзистенцiальний аналiз зобов’язанi впоратись iз психiчними проблемами i допомогти особам, якi не хворiють у клiнiчному сенсi. Адже наша «психотерапiя з духовним контекстом» спецiально розроблена для полегшення iндивiдуального свiтосприйняття через свiтогляднi проблеми. Проте логотерапiя може допомогти пацiентовi i в разi наявностi в нього клiнiчних симптомiв. Вона може надати духовну пiдтримку, якоi особливо потребуе особа з психiчною хворобою. Духовнi проблеми не можна сприймати як «симптом». Можна стверджувати, покликаючись на Освальда Шварца, що вони е завжди «досягненнями» – чи то тi, якi вже е в арсеналi пацiента, чи тi, якi ще будуть (iз нашою допомогою). Це особливо стосуеться людей, здоров’я яких нестабiльне не через внутрiшнi проблеми (як у невротикiв), а через психiчне розбалансування внаслiдок зовнiшнiх причин. До них можемо зарахувати осiб, якi, наприклад, втратили кохану людину, навколо якоi оберталося iхне життя, i тепер вони намагаються зрозумiти, чи iхне життя ще мае якийсь сенс. Горе тому, хто втратив вiру в сенс життя в таких обставинах, хто залишився без жодних моральних резервiв; кому не вистачае духовного волокна, яке може дати лише спрямований на життя свiтогляд. Через вiдсутнiсть цього волокна (яке, щоб пiдтримувати, навiть не мае бути чiтко усвiдомленим чи вербалiзованим) людина в сутужнi часи не здатна витримати удари долi i спромогтися на вiдсiч. Вона залишаеться морально неозброеною та беззахисною i цiлком покладаеться на фатум.

Наведений нижче приклад показуе, наскiльки важливою е спрямованiсть на життя. Масштабне статистичне дослiдження причин людського довголiття показало, що всi довгожителi мали «безхмарне», тобто позитивне ставлення до життя. Ставлення людини до життя постiйно спливае на поверхню. Меланхолiки хоча й прагнуть, проте нiколи не можуть цiлковито приховати негативне ставлення до життя. Такий психiатричний пiдхiд одразу ж вiдкривае затаену нудьгу. Якщо ми пiдозрюемо, що пацiент единим звiльненням вiд цiеi нудьги вважае самогубство, варто використати таку дiагностичну процедуру. Спершу запитуемо пацiента, чи вiн думае про самогубство i чи його переслiдують виявленi ранiше схильностi до самогубства. Пацiент завжди заперечить це. Тодi слiд поставити наступне запитання, iз вiдповiдi на яке зрозумiемо, чи пацiент справдi позбувся taedium vitae[12 - Утома вiд життя (лат.). (Прим. перекл.)], чи тiльки вдае, що позбувся. Ми просимо пояснити, наскiльки б це жорстоко не звучало, чому в нього немае (або вже немае) думок про самогубство. Пацiент, який насправдi iх позбувся, негайно вiдповiсть, що повинен дбати про сiм’ю тощо. Особа, яка прагне обдурити свого терапевта, буде збентеженою. Насправдi вона починае шукати аргументiв, щоб пiдтвердили «фальшиве» прийняття життя. Зазвичай такi пацiенти намагаються змiнити тему розмови чи, якщо перебувають у лiкарнi, починають вимагати вiдправити iх додому. Люди психологiчно нездатнi придумувати аргументи «за життя» чи пояснювати, чому вони хочуть продовжувати жити, якщо iх переймають думки про самогубство. Якщо людина справдi вiдмовилася вiд суiцидальних намiрiв, то вона вiдразу ж знайшла б такi аргументи. І в такому разi пацiентовi eo ipso[13 - На пiдставi цього (лат.). (Прим. перекл.)] не докучали б думки про самогубство.

Питання про сенс життя можна розглядати по-рiзному. Поки що не торкатимемося проблем сенсу i мети життя в цiлому, цiкавостi i складностi переживання долi чи спротиву негативним подiям, що з нами вiдбуваються. Щоб отримати вiдповiдь на цi питання, необхiдно звернутися до спецiальних сфер релiгii. Релiгiйна особа, яка вiрить у Провидiння, може навiть не вiдчувати таких проблем. Для решти людства початком шляху мае бути правильне формулювання цих

Страница 14

питань. Спершу необхiдно зрозумiти, чи взагалi таке питання мае сенс.

Насправдi нашi пошуки мають обмежитися частиною проблеми сенсу. Ми не можемо сумнiватися в «метi» Всесвiту. Мета трансцендентна тiею мiрою, якою вона е «зовнiшньою» стосовно ii «власника». Отже, найкраще, що можемо зробити, – надати питанням, що пов’язанi з метою Всесвiту, форму «суперсенсу», вживаючи це слово, щоб передати iдею того, що розумiння всього поза нашими можливостями. Його можна порiвняти з кантiвським постулатом щодо розуму: наш розум вимагае iснування, яке незбагненне для нас. Паскаль давно зауважив, що гiлка нiколи не може зрозумiти змiсту всього дерева. Сучасна бiологiя показала, що кожне живе створiння заблоковане в межах свого специфiчного середовища, поза яке воно не в змозi вийти. Людина займае виняткове мiсце в свiтi, до якого надзвичайно пристосована, i може жити в будь-якому середовищi. Проте хто може ствердити, що над нашим свiтом немае суперсвiту? Як тварина не може вийти поза свое середовище, щоб зрозумiти свiт людини, так само й людина навряд чи зможе хоча б схопити частинку суперсвiту, хоча й може до нього наблизитися в релiгii чи побачити в одкровеннi. Домашня тварина не розумiе, для чого людина ii використовуе. Як же тодi людина може знати, яка «остаточна» мета ii життя i яким е суперсенс Усесвiту? Ми не погоджуемося з твердженням Гартманна, що людська воля i вiдповiдальнiсть суперечать прихованiй метi, якiй людина пiдпорядковуеться. Хоча й сам Гартманн визнавав, що людська воля е «волею всупереч залежностi», оскiльки воля людського розуму виходить за межi прав природи й оперуе у вищих «сферах буття», якi е «автономними» вiд нижчих сфер. На нашу думку, можна уявити аналогiчне спiввiдношення мiж людською свободою та вищою реальнiстю, у якому людина надiлена свободою, незважаючи на плани Провидiння стосовно неi, так само як свiйськi тварини живуть згiдно зi своею iнстинктивною природою i водночас служать людинi, тому що людина використовуе iхнi iнстинкти для своiх потреб.

Отже, ставлення свiту людей до суперсвiту ми розумiемо за аналогiею вiдносин мiж «середовищем» тварин (Ікскюль) та свiтом людей[14 - Вiдносини мiж (вузьким) тваринним середовищем та (ширшим) свiтом людини, а також мiж людським свiтом i (всеосяжним) суперсвiтом можна пояснити на основi явища «золотого перетину» в геометрii.]. Шлейх найбiльш чiтко сказав про цi вiдносини: «Бог сiв за органи можливостей i зiмпровiзував свiт. Бiднi творiння, якими е ми, люди, можуть почути тiльки vox humana. Вiн прекрасний, але яка ж прекрасна мае бути цiлiсть!»

Зрозумiло, що вiра в cуперсенс чи як метафiзичне поняття, чи як релiгiйне Провидiння надзвичайно важлива в психотерапii та психiчнiй гiгiенi. Справжня вiра, що походить iз сили внутрiшнiх переконань, незмiрно змiцнюе життездатнiсть. Коли е така вiра, то будь-що мае сенс. Нiщо не здаеться «марним», «жодний учинок не залишиться необлiкованим» (Вiльдганс). Здаеться, що навiть свiт манiфестуе щось на зразок збереження духовноi енергii. Жодна велика думка не пропаде, навiть якщо вона нiколи не була оприлюднена, навiть якщо ii «взяли в могилу». Крiзь призму такого свiтогляду навiть трагедii внутрiшнього життя нiколи не здаються марними, навiть якщо iх нiхто не зауважив i нiколи не опише в жодному романi. «Роман», прожитий кожним iндивiдуумом, залишаеться незрiвнянно бiльшим твором, нiж будь-коли написаний у книзi. Кожен iз нас знае, що сенс його життя в якийсь спосiб зберiгаеться i переховуеться. Таким чином, час, тлiннiсть рокiв не можуть вплинути на нього. Те, що ми були, також е видом буття, очевидно, найпевнiшим його видом. Тож iз цього погляду всi вчинки в життi можуть здаватися порятунком та використанням наданих можливостей. Тепер цi можливостi вже забезпеченi в минулому, i так буде всю вiчнiсть, i час бiльше не зможе iх змiнити[15 - Час, який минув, е, безумовно, незворотним, але те, що протягом цього часу сталося, е незаперечним i непорушним. Будь-яка фiлософiя, яка звертае увагу на тлiннiсть буття, не обов’язково е песимiстичною. Образно кажучи, песимiст нагадуе людину, яка зi страхом i смутком спостерiгае за своiм настiнним календарем, щодня зриваючи з нього листок, вiд чого календар стае щораз тоншим. З iншого боку, особа, яка сприймае життя саме так, подiбна до людини, яка акуратно вiдривае сторiнку з блокнота й записуе своi враження, пiсля чого спокiйно вiдкладае ii до купки ранiше вирваних сторiнок. Вона може з гордiстю розмiрковувати про викладене в цих замiтках, про повноту свого життя. Як усвiдомлення старiння зашкодить такiй особi? Чи е в неi якiсь пiдстави заздрити молодим людям, яких вона зустрiчае у своему життi? Чи повинна вона сумувати за власною молодiстю? Чому вона мае заздрити молодостi? Може, прихованим у майбутньому можливостям? Вона думае: «Нi, дякую. Замiсть можливостей я вже маю в минулому не тiльки виконану роботу i любов, але й пережитi страждання. Це те, чим я найбiльше пишаюсь, те, що не надихае на заздрiсть». Усе, що було добрим i гарним у минулому, у ньому й лишаеть

Страница 15

я. З iншого боку, поки життя тривае, усi своi помилки ще можна виправити (Шелер, «Wiedergeburt und Reue»). Тож наш свiт не схожий на завершений фiльм (як, наприклад, теорiя вiдносностi зображае процес тривання свiту в сукупностi чотирьох вимiрiв), який треба лише вiдтворити. Фiльм цього свiту ще знiмають. Отже, минуле, на щастя, уже вiдбулося, тодi як майбутне, на щастя, ще треба сформувати, тобто воно залежить вiд людськоi вiдповiдальностi. Що ж таке вiдповiдальнiсть? Вiдповiдальнiсть е тим, iз чим ми стикаемося в життi i вiд чого намагаемося втекти. І справдi, у вiдповiдальностi е щось бездонне. Що довше ми думаемо про неi, то бiльше усвiдомлюемо ii жахливi глибини – доки нас не здолае запаморочення. Як тiльки заглибимося в сутнiсть людськоi вiдповiдальностi, нас охоплюе нестримне тремтiння: у вiдповiдальностi е щось страшне i водночас славетне! Страшним е усвiдомлення, що саме в цю мить ми вiдповiдаемо за прийдешне i що кожне наше рiшення вже незмiнне, що кожноi хвилини ми або щось творимо, або втрачаемо – утрачаемо едину i неповторну можливiсть. Кожна мить мiстить тисячi можливостей, але ми можемо вибрати лише одну з них. Усi iншi – приреченi на вiчне забуття. Але як приемно усвiдомити, що майбутне, наше власне i всього свiту, залежить – хоча й незначною мiрою – вiд нашого рiшення. Те, що ми робимо в конкретну мить свого життя, стае реальним i вже нiколи не перейде в небуття.].

Ми розглянули питання про сенс життя у вiдношеннi до Всесвiту. Тепер слiд обмiркувати часте серед пацiентiв питання про сенс iхнього власного життя. Багато пацiентiв часто вiдповiдае на це питання в такий спосiб, що веде iх до етичного нiгiлiзму. Вони доходять висновку, що основна мета всього iхнього життя – це задоволення, вважаючи незаперечною iстиною те, що вся людська активнiсть зумовлена прагненням щастя, що всi психiчнi процеси детермiнованi виключно принципом задоволення. Ця теорiя провiдноi ролi задоволення в психiчному життi е, як вiдомо, однiею з основ психоаналiзу, де принцип реальностi не протиставляеться принципу задоволення, а е його простим розширенням та слугуе його цiлям.

На наш погляд, принцип задоволення е штучним витвором психологii. Задоволення – це не мета наших прагнень, а наслiдок iх досягнення. На це давно вказав Кант. Коментуючи гедонiзм[16 - Фiлософський напрям етики, що трактуе фiзичне задоволення як найвище благо i запоруку щастя. (Прим. перекл.)] та евдемонiзм[17 - Фiлософський напрям етики, згiдно з яким метою життя е щастя. (Прим. перекл.)], Шелер зауважував, що, виконуючи якусь дiю, ми не сприймаемо задоволення як ii мету, радше наша дiяльнiсть поряд iз очiкуваною метою дасть нам задоволення. Теорiя принципу задоволення iгноруе iнтенцiйний аспект усiеi психiчноi дiяльностi. Люди загалом не прагнуть задоволення, вони просто хочуть того, чого хочуть. Людськi очiкування мають незмiрну кiлькiсть завершень, тодi як задоволення завжди набувае такоi самоi форми незалежно вiд того, чи виникае внаслiдок етичноi або неетичноi поведiнки. Тож зрозумiлим е те, що використання принципу задоволення призведе до нiвелювання вiдмiнностей мiж усiма потенцiйними людськими цiлями. Тодi було б цiлком байдуже, що робить людина, оскiльки всi ii вчинки матимуть ту саму мету. Грошi, витраченi на проiдання, та благодiйна жертовнiсть стали б рiвнозначними вчинками, слугували б тiй самiй метi – позбавлення неприемних вiдчуттiв того, хто дае грошi.

Визначте поведiнку в таких поняттях – i знецiните кожен справжнiй моральний порив людини. Насправдi спiвчуття вже моральне саме по собi, навiть до того, як утiлиться в дiю. І тiльки на перший погляд воно може давати задоволення лише з елiмiнацii несправедливостi. У тiй самiй ситуацii одна особа може вiдчути спiвчуття, iнша – садистичну зловтiху з чиiхось страждань, вона буде задоволеною, пiдтримуючи несправедливiсть. Якщо б було правдою, скажiмо, те, що ми читаемо гарну книжку тiльки заради задоволення, ми могли б точнiсiнько так само витрачати грошi на смачнi солодощi. Насправдi вiд задоволення чи його нестачi в життi мало що залежить. Людинi в театрi байдуже, що вона дивиться – комедiю чи трагедiю. Їi приваблюе змiст, внутрiшня цiннiсть п’еси. Звичайно, нiхто не вважае, що неприемнi вiдчуття, якi виникають пiд час перегляду трагiчних подiй на сценi, е справжньою метою вiдвiдування театру. Бо тодi всi театрали були б прихованими мазохiстами.

Твердження, що задоволення е кiнцевою метою всiх, а не тiльки наслiдком деяких дiй, можна найефективнiше спростувати, обернувши навпаки. Якщо, наприклад, було б правдою, що Наполеон розпочинав вiйну тiльки для того, щоб отримати задоволення вiд перемоги (те саме задоволення, яке пересiчний вiйськовий може отримати, набиваючи собi черево, п’ючи чи вдаючись до розпусти), то зворотне твердження теж мало б бути правильним: «кiнцевою метою» всiх останнiх, програних битв Наполеона могло бути тiльки вiдчуття неприемностi, яке так само з’являеться пiсля поразок, як задоволення пiсля перемог.

Якщо задоволення вважати метою всього життя, т

Страница 16

таке життя зрештою неминуче здасться беззмiстовним. Задоволення не може надати сенсу життю, бо що таке задоволення? Стан. Матерiалiст – а гедонiзм зазвичай пов’язаний iз матерiалiзмом – сказав би, що задоволення – це лише стан клiтин мозку. Чи справдi варто жити, страждати, тяжко працювати тiльки задля того, щоб викликати цей стан? Уявiмо засуджену до смертноi кари людину. Вирок мае бути виконано за кiлька годин, отож, iй пропонують вибрати будь-яке меню на останнiй обiд. Чи е сенс засудженому смачно попоiсти перед смертю? Чи це потрiбно органiзму, що за кiлька годин помре? Чи клiтини головного мозку ще раз осягнуть стан, названий задоволенням? Проте людина цiлiсiньке життя очiкуе на смерть, яка скасовуе можливiсть вiдчувати задоволення. Кожен, хто подiляе цю нещасну думку, щоб бути послiдовним, мав би засумнiватися в сенсi такого життя. Така особа нагадуе одного пацiента, госпiталiзованого пiсля спроби самогубства. Пiзнiше вiн так описував свiй досвiд: «Я планував суiцид в iншiй частинi мiста, i менi треба було туди дiстатися. Мiський транспорт уже не iздив, тож менi треба було скористатися таксi. Тодi я вловив себе на думцi: а чи не варто заощадити трохи грошей? Я не мiг стриматись i засмiявся iз себе, зi свого бажання заощадити кiлька марок, хоча за якусь мить я мав бути вже мертвим».

Саме життя навчае бiльшiсть людей того, що «ми тут не тiльки для насолоди». Тим, хто ще не опанував цей урок, варто ознайомитись iз статистикою росiйського експериментального дослiдника, яка показуе, що пересiчна людина протягом дня вiдчувае незрiвнянно бiльше неприемного, нiж приемного. Отже, бачимо, наскiльки принцип задоволення е «незадовiльним» у теорii, але практика щоденного життя пiдтверджуе те саме. Якщо ми запитаемо когось, чому вiн не чинить, на нашу думку, розсудливо, а його единим аргументом е: «Менi не хочеться, це неприемно», то така вiдповiдь однозначно нас не задовольнить. Недостатнiсть вiдповiдi очевидна, бо ми нiколи не вважаемо приемнiсть чи неприемнiсть аргументом «за» або «проти» доцiльностi будь-якоi дii.

Принцип задоволення залишаеться неприйнятним у ролi моральноi максими, навiть якщо вiн е тим, чим його проголосив Фройд у працi «Поза принципом задоволення». Вiн описав його як похiдну загальноi тенденцii органiчного життя повернутися до спокою неорганiчного свiту. Фройд думав, що вiн зможе довести спорiдненiсть усiх потреб приемностi з тим, що вiн назвав iнстинктом смертi. На нашу думку, цiлком можливо, що цi первиннi бiологiчнi та психологiчнi тенденцii можуть походити вiд бiльшого, можливо, унiверсального принципу спрощення, який веде до рiвноваги в кожному вимiрi буття. Аналогiчний закон у фiзицi називають теорiею ентропii, процесу, що веде до завершального етапу Всесвiту. Психологiчним корелятом ентропii можна вважати нiрвану, доведення всiх психiчних напружень до рiвноваги шляхом звiльнення вiд неприемних вiдчуттiв, що може бути мiкроскопiчним еквiвалентом макрокосмiчноi ентропii. Тобто нiрвана може бути ентропiею «зсередини». Однак принцип рiвноваги суперечить принципу «iндивiдуацii», який намагаеться кожне буття втримати як окрему сутнiсть. Саме iснування такоi полярностi свiдчить, що формулювання настiльки унiверсальних прав та космiчних принципiв стосовно етики веде нас у глухий кут. Бо явища такого масштабу мало впливають на наше суб’ективне i моральне життя. Що ж змушуе нас ототожнювати себе з усiма цими принципами та тенденцiями? Наскiльки наша етична система дотримуеться таких принципiв, навiть якщо ми вiдкриваемо iх у нашому психiчному життi? Можливо, нашим моральним обов’язком е протидiя таким принципам.

Мабуть, через значну «природизацiю» нашоi освiти бiльшiсть iз нас вiдчувае надмiрну повагу до висновкiв так званих точних наук. Ми беззаперечно приймаемо картину свiту, запропоновану фiзикою. Але наскiльки реальною е, наприклад, ентропiя, якою нас лякае фiзика? Наскiльки реальною е унiверсальна загибель людства чи космiчна катастрофа, яку прогнозуе фiзика? З огляду на такi передбачення всi нашi зусилля i зусилля наших нащадкiв зводяться нанiвець. Чи не е для нас «внутрiшнiй досвiд» звичного життя, неупередженого теорiями, сповненого задоволення вiд променiв чудового заходу сонця, бiльш «реальним», нiж, скажiмо, астрономiчнi пiдрахунки часу, коли Земля зiткнеться iз Сонцем? Чи може до нас щось промовляти глибше, нiж безпосереднiй особистий досвiд, глибоке почуття нашоi людяностi як вiдповiдальностi? Одного разу хтось зауважив, що найпевнiшою наукою е свiдомiсть. Теорii про фiзiологiчну природу життя, припущення, що радiсть – це впорядкований танець вiдповiдних молекул, атомiв чи електронiв у сiрiй речовинi мозку, не дуже переконливi. Так i особа, що переповнена найвищою творчою насолодою, щастям чи любов’ю, нiколи, навiть на мить, не засумнiваеться в тому, що ii життя мае сенс.

Радiсть, проте, може надати сенсу життю тiльки тодi, якщо сама його мае. Сенс радостi не може мiститись у нiй самiй, вiн фактично з’являеться ззовнi, бо радiсть завжди спрямована до якогось об’екта.

Страница 17

елер зауважував, що радiсть е емоцiею з намiром i вiдрiзняеться вiд задоволення, яке вiн вiдносив до категорii мимовiльних емоцiй, що е станом органiзму. Тут ми знову пригадуемо поняття Ервiна Штрауса про спосiб життя в «сьогоденнi». У цьому станi людина перебувае в умовному задоволеннi (скажiмо, у сп’янiннi), не виходячи до свiту предметiв, який у цьому разi був би свiтом цiнностей. Тiльки тодi, коли емоцii виникають iз цiнностей, iндивiд може вiдчувати чисту «радiсть». Це пояснюе, чому радiсть нiколи не може бути самоцiллю, тому що ii не можна запланувати. Це чудово висловив К’еркегор, ствердивши, що дверi до щастя вiдчиняються ззовнi. Кожен, хто намагаеться вiдчинити цi дверi самостiйно, тiльки мiцнiше iх зачиняе. Людина, яка вiдчайдушно прагне бути щасливою, зачиняе собi дорогу до щастя. Отже, прагнення до уявного «остаточного» життевого щастя саме по собi неможливе.

Цiннiсть трансцендентна щодо акту, який мае намiр ii втiлити. Вона виходить за межi спрямованоi до неi цiннiсно-пiзнавальноi дii, аналогiчно до об’екта пiзнання, який також мiститься поза актом пiзнавання. Феноменологiя показала, що трансцендентна якiсть об’екта намiру завжди вiдображена в його змiстi. Якщо я бачу свiтильник, то факт, що вiн справдi е там, де я його бачу, даний менi разом iз моiм сприйняттям. Навiть якщо заплющу очi чи повернуся до нього спиною, вiн усе одно там залишиться. У сприйняттi об’екта як чогось реального вже закладенi його характеристики (саме тi, якi я сприймаю), якi не залежать вiд мого чи будь-чийого спостереження. Те саме стосуеться i пiзнання цiнностей. Якщо я зрозумiв цiннiсть, я сприйняв i те, що вона iснуе сама по собi, незалежно вiд того, чи я сприйму ii чи нi.

Розглянемо конкретний приклад. Припустимо, якийсь чоловiк зауважуе, що врода його партнерки «дана» йому настiльки, наскiльки вiн перебувае в конкретному станi, а саме станi сексуального збудження. Вiн з’ясовуе, що з послабленням збудження краса та естетична вартiсть кудись випаровуються. Тож на цiй пiдставi вiн доходить висновку, що вроди насправдi немае, це лише наслiдок викривлення сприйняття надмiрною чуттевiстю. Отже, органи його сприйняття не е чимось об’ективним, це тiльки вiдноснi вартостi, що залежнi вiд конкретного стану його органiзму i пiддаються його ж суб’ективним iнстинктам.

Але цей висновок помилковий. Безсумнiвно, конкретний суб’ективний стан е необхiдною умовою для того, щоб певнi вартостi були взагалi очевиднi. Безперечно, певна сприйнятливiсть е необхiдним посередником чи органом[18 - Система засобiв наукового чи логiчного пiзнання. (Прим. перекл.)] для сприйняття певних вартостей. Тiльки це в жодному разi не спростовуе об’ективнiсть вартостей, а радше iх передбачае. Естетичнi та етичнi цiнностi також е предметами сприйняття i, щоб бути зрозумiлими, вимагають адекватних дiй. У цих дiях одночасно вiдкриваеться трансцендентнiсть усiх цих об’ектiв щодо пiзнання, яке iх сприймае, а отже, вiдкриваеться й об’ективнiсть. Це, однак, не змiнюе наведеного ранiше факту: нашi цiнностi, так само як фiлософське ставлення в кожнiй конкретнiй ситуацii, дають змогу нам бачити лише певний сегмент свiту. Іншими словами, наше бачення обмежене нашою iндивiдуальною перспективою. Можливо, нашi обов’язки мiстяться в кожному окремому завданнi й щоразу змiнюються. Об’ективнi цiнностi стають конкретними обов’язками, сприймаються у формi щоденно змiнних вимог та особистих завдань.

В основi цих завдань певнi значення, що можуть бути зрозумiлi тiльки через виконання цих завдань. Цiлком можливо, що цiлiснiсть, з якоi випливають усi конкретнi зобов’язання, нiколи не стане очевидною для окремоi людини, обмеженоi перспективою своiх повсякденних обов’язкiв.

Кожна людина становить щось унiкальне. Кожна ситуацiя в життi вiдбуваеться лише один раз. Безпосереднiм завданням будь-якоi особи е сприйняття цiеi унiкальностi та неповторностi. Таким чином, кожна людина в будь-яку мить може мати лише одне завдання. Ця неповторнiсть визначае абсолютнiсть саме цього завдання. Тому свiт цiнностей сприймаеться з погляду особистостi, але для конкретноi митi е лише одна вiдповiдна перспектива. Тож абсолютна правдивiсть iснуе з огляду на вiдноснiсть окремих поглядiв.

Тому ми спробували опонувати базовому скептицизму, наявному в наших пацiентiв, навiвши контраргументи, здатнi послабити етичний нiгiлiзм. Такi роздуми часто постають як додатковi, коли намагаемося розкрити повне багатство свiту цiнностей, зрозумiти його рiзноманiття та обсяг. Незважаючи на нашi погляди про особливе завдання, люди також мають бути готовi до змiн. Інодi трапляеться, що, попри всi докладенi зусилля, завдання не посуваеться вперед, тодi як iнше, зi своею системою цiнностей, здаеться гiдною альтернативою. Людина повинна культивувати гнучкiсть, щоб мати змогу перемкнутися на iншу групу завдань, якщо вони пропонують можливiсть утiлення цiнностей.

Наскiльки часто хтось iз наших пацiентiв оплакуе свое життя, яке, за його словами, позбавлене сенсу, оскiльки його дiяльнiсть нiбито не мае важли

Страница 18

ого значення. У такi митi варто звернути увагу на те, що насправдi наша професiя чи кар’ера не е найважливiшими. Вирiшальне значення мае те, як ми працюемо та наскiльки реалiзуемося там, де перебуваемо. Важлива не кiлькiсть повноважень, важливо, як ми iх виконуемо.

Проста людина, яка старанно виконуе завдання, поставленi перед нею роботою та родиною, незважаючи на свое «непримiтне» життя, е «важливiшою» за «великого» державного дiяча, який може вирiшувати долю мiльйонiв одним пiдписом, але рiшення якого мають поганi наслiдки. І будь-який неупереджений суддя оцiнить таке «незначне» життя вище, нiж, наприклад, життя хiрурга, якому довiрили свое здоров’я багато хворих, але який виконуе своi обов’язки без належного усвiдомлення величезноi вiдповiдальностi.

Цiнностi, якi втiлюються в творчих дiях, ми називатимемо «творчими». Крiм них, е ще й такi, що втiлюються через досвiд – «цiнностi досвiду». Саме вони втiлюються через сприйнятливiсть до свiту, наприклад до краси природи чи мистецтва. Не слiд недооцiнювати повноту сенсу, яку такi цiнностi надають людському життю. Особливе значення такого моменту в життi людини може бути перевершене просто iнтенсивним досвiдом, який вона переживае i який незалежний вiд будь-якоi дii. Якщо хтось у цьому сумнiваеться, нехай порозмiрковуе про таку ситуацiю. Уявiть, що в концертному залi сидить меломан, слухаючи улюблену симфонiю. Його охоплюють незвичайнi емоцii, вiн вiдчувае особливу красу. Припустимо тепер, що в цей момент ми запитаемо, чи його життя мае сенс. Вiн вiдповiсть, що варто жити хоча б задля таких неймовiрних митей. Бо хоча це лише одна мить, але всемогутнiсть життя може вимiрюватися ii величчю: висоту гори вимiрюють не якоюсь iз численних западин, а найвищою вершиною. Для життя також вирiшальними е вершини, i одна мить може наповнити сенсом спогади цiлого життя. Запитаймо альпiнiста, який бачив захiд сонця серед вершин, у якого вiд величi природи аж затамувало подих, чи пiсля такого досвiду його життя може видаватися позбавленим сенсу?

Можемо також запропонувати третю категорiю можливих цiнностей. Життя може набути сенсу навiть без багатого досвiду. Третя група цiнностей виявляеться безпосередньо в ставленнi людини до обмежувальних факторiв свого життя. Сама вiдповiдь людини на цi обмеження може створити новий вимiр цiнностей, якi, безсумнiвно, належать до найвищих. Таким чином, жалюгiдне iснування, бiдне на творчiсть i досвiд, усе-таки ще дае останню i фактично найкращу нагоду для реалiзацii цiнностей. Їх ми називатимемо «цiнностями ставлення». Важливим е ставлення людини до незмiнноi долi. Нагода втiлити цiнностi «ставлення» виникае тiльки тодi, коли людина опиняеться в ситуацii конфронтацii з непоборними тяжкими обставинами, якi можна тiльки прийняти. Спосiб, у який вона нестиме свiй хрест, мобiлiзувавши мужнiсть та гiднiсть, якi допоможуть iй витримати страждання, стане мiрою ii сповнення.

Як тiльки ми додали цiнностi ставлення до перелiку можливих сенсiв життя, стало очевидним, що людина завжди зможе вiднайти сенс свого життя. Життя людини зберiгае свiй сенс до ii останнього подиху. Ми зобов’язанi втiлювати життевi цiнностi, навiть якщо це виключно цiнностi ставлення. Доки маемо свiдомiсть, доти маемо й вiдповiдальнiсть. Ця вiдповiдальнiсть залишаеться з нами до останньоi митi життя. Неважливо, наскiльки складним е життя, завжди можна звернутися до цiнностей ставлення. Тож наше початкове твердження, що бути людиною означае бути свiдомим та вiдповiдальним, набувае пiдтвердження в моральнiй сферi.

Протягом життя нагода втiлювати цiнностi з тоi чи iншоi групи може змiнюватися погодинно. Інодi життя вимагае вiд нас творчостi, iншим разом необхiдно звернутися до досвiду. Одного разу ми маемо збагатити свiт своiми вчинками, iншого – збагатити себе власним досвiдом. Часами вимоги конкретноi митi можуть бути втiленi вчинками, iнодi слiд прийняти славу досвiду. Людина може бути «зобов’язана» пiзнати радiсть. Наприклад, сидячи в трамваi, спостерiгати за чудовим заходом сонця або вдихати нiжний запах акацiевого цвiту. І той, хто в такi митi продовжуе читати газету, може бути звинувачений у недбалостi щодо своiх обов’язкiв.

Один iз пацiентiв мав нагоду пiзнати всi три категорii цiнностей упродовж останнього етапу життя в драматичнiй послiдовностi. Молодий чоловiк лежав у лiкарнi, знемагаючи вiд неоперабельноi пухлини спинного мозку. Унаслiдок паралiчу вiн уже давно втратив можливiсть працювати й мусив вiдмовитися вiд професii. Тож вiн не мав бiльше можливостi втiлювати творчi цiнностi. Але навiть у такому станi царина цiнностей досвiду лишалася для нього вiдкритою. Вiн проводив час, бесiдуючи з iншими пацiентами, розважаючи, втiшаючи та заохочуючи iх. Вiн присвятив себе читанню хороших книг, особливо слуханню гарноi музики по радiо. Одного разу, однак, вiн бiльше не мiг витримати натиску навушникiв, а його руки були настiльки паралiзованi, що вiн бiльше не мiг утримати книгу. Тепер його життя стало iнакшим: до цiеi митi вiн був змушений вiдмовитися вiд тв

Страница 19

рчих цiнностей на користь досвiдних, тепер же вiн мав перейти до цiнностей ставлення. Тепер вiн узяв на себе роль радника i допомагав своiм товаришам перебороти страждання, намагаючись бути взiрцем для них. Вiн мужньо терпiв власнi страждання. За день до своеi смертi – яку вiн передбачав – вiн знав, що черговому лiкарю наказали зробити йому вночi iн’екцiю морфiну. Що ж зробив хворий? Коли лiкар удень прийшов вiдвiдати хворого, пацiент попросив, щоб лiкар зробив iн’екцiю ввечерi, не перериваючи нiчного вiдпочинку.

Ми повиннi запитати себе, чи маемо право позбавляти невилiковно хворого пацiента шансу «померти власною смертю», шансу наповнити свое життя сенсом до останньоi митi, навiть якщо йому лишилося тiльки втiлювати цiнностi досвiду, единi, якими пацiент може полегшити свое страждання на останньому етапi життя. Його смерть доповнюе сенс його життя. Тут ми торкаемося проблеми евтаназii, «вбивства з милосердя». Евтаназiя в бiльш вузькому i спецiальному значеннi слова – забезпечення легкоi смертi – нiколи не була проблемою для лiкарiв. Лiкар ставиться з розумiнням до припинення страждань за допомогою лiкiв. Вибiр моменту, коли дати лiки, е тiльки питанням такту i не потребуе докладного обговорення. Але останнiм часом частiшають спроби легалiзувати евтаназiю не тiльки з метою припинення страждань, але й для переривання життя тих, хто, вважають, не повинен далi жити.

Щоб вiдповiсти на це питання, спершу слiд визнати, що лiкар не мае права оцiнювати вартiсть людського життя. Суспiльство поклало на нього завдання допомагати тим, хто потребуе його допомоги, полегшувати бiль там, де це необхiдно, лiкувати, якщо можливо, та опiкуватися тими, хто не пiдлягае лiкуванню. Якщо пацiенти, iхнi близькi та рiднi не були б переконанi, що лiкар погоджуеться з такими настановами, вони йому нiколи б не повiрили.

Пацiент нiколи б не знав, чи лiкар приходить як помiчник чи як кат.

Це принципова позицiя, що не допускае виняткiв. Вона належить до невилiковних хвороб як розуму, так i тiла. До того ж хто може з упевненiстю сказати, що психоз, який зараз уважають невилiковним, залишатиметься таким i надалi? Ми повиннi пам’ятати, що хоча психiатр i може мати цiлковиту рацiю, ставлячи дiагноз невилiковного психiчного захворювання, проте вiн нiколи не може бути достатньо впевненим, щоб оцiнювати право пацiента на життя. Ми знаемо випадок, коли чоловiк лежав у лiжку протягом повних п’яти рокiв. Його життя пiдтримували штучним харчуванням, м’язи його нiг атрофувались. Можна запитати, чи не було б краще покласти край такому нещастю? Однак справа набула несподiваного розвитку. Одного разу пацiент попросив дозволу на харчування в звичному режимi i спробував уставати з лiжка. Вiн учився ходити, поки атрофованi м’язи не почали знову нормально фунцiонувати. Через кiлька тижнiв його виписали з лiкарнi, i незабаром вiн почав читати лекцii. Одного дня вiн виступав перед маленькою групою психiатрiв, розповiдаючи про своi вiдчуття i враження протягом перебiгу хвороби.

Нашi опоненти можуть заперечити: психiчно хвора особа неспроможна вiдстоювати власнi iнтереси. Тому ми, лiкарi, повиннi зробити крок до припинення пацiентового життя, оскiльки можна припустити, що хворий сам би хотiв смертi, якби божевiлля не затьмарило його свiдомостi

Логотерапевт займае цiлком iншу позицiю. Лiкар повинен дiяти як агент хвороi волi пацiента до життя i як прихильник його права на життя. Лiкар не може позбавляти хворого цього права. Повчальним е випадок молодого лiкаря, у якого розвинулася меланома i який поставив собi правильний дiагноз. Колеги марно намагалися переконати його, що вiн не хворий. Вони зайшли настiльки далеко, що замiнили його сечу для аналiзiв, домiгшись негативного результату. Тодi той лiкар прокрався вночi в лабораторiю i самостiйно зробив аналiз своеi сечi. Друзi побоювалися, що вiн скоiть самогубство. Натомiсть лiкар почав чимраз частiше сумнiватись у правильностi свого початкового дiагнозу. На жаль, вiн з’ясував причину своеi хвороби тодi, коли метастази вже перекинулися на печiнку. Таким чином, вiн несвiдомо обманював себе, адже на останнiх стадiях захворювання воля до життя повстала проти наближення смертi. Ми повиннi поважати цю волю i не вiдмовляти людинi в ii правi на життя з огляду на якусь iдеологiю.

Часто можна почути iнший аргумент, що пацiенти, якi мають невилiковнi психiчнi захворювання (особливо тi, що народилися неповносправними), становлять економiчний тягар для суспiльства. Що ми можемо вiдповiсти на це? Насправдi iдiоти[19 - До 70 рокiв ХХ столiття до категорii iдiотiв вiдносили осiб, рiвень iнтелекту (IQ) яких становив 30 i менше пунктiв. Пiзнiше поняття «дебiл», «iмбецил» та «iдiот» замiнено на «легку розумову вiдсталiсть», «розумову вiдсталiсть середньоi тяжкостi», «значну розумову вiдсталiсть» та «глибоку розумову вiдсталiсть». (Прим. перекл.)], якi принаймнi возять тачки на якомусь пiдприемствi, можуть бути набагато бiльш «продуктивними», нiж, скажiмо, старi дiдусi та бабусi, що доживають свого вiку. Якщо i

Страница 20

нiм родичам запропонувати покiнчити зi старенькими, бо тi вже некориснi для суспiльства, то вони б жахнулися вiд такоi пропозицii i, звичайно, не погодилися б. (Утiм тi ж добрi громадяни, якi поважають людей похилого вiку, можуть бути прихильниками милосердного вбивства непристосованих до життя.) Кожен iз нас повинен визнати, що людина, яка е незамiнним об’ектом любовi своiх родичiв, – це людина, життя якоi мае сенс. Однак не всi усвiдомлюють, що батьки зазвичай люблять та ревно захищають розумово вiдсталих дiтей, принаймнi через iхню безпораднiсть.

На наш погляд, обов’язок лiкаря – рятувати людське життя скрiзь, де вiн тiльки може, навiть тодi, коли стикаеться з пацiентом, який хоче покiнчити життя самогубством. У цiй ситуацii лiкар постае перед вибором: вiн повинен залишити потенцiйного самогубця на присуд долi, яку той добровiльно вибрав, а чи мае приборкати волю самогубця, одного разу вже виражену в дii? Незважаючи на те що таку волю слiд поважати, кожен лiкар, перешкоджаючи суiциду пацiента, стае його суддею, замiсть того щоб дати йому змогу йти своею дорогою. Ми ж уважаемо, що, коли «доля» (чи Провидiння) мала на метi не перешкоджати людинi, втомленiй життям, померти, вона знайшла б способи запобiгти втручанню лiкаря. Якщо доля передае ймовiрне самогубство в руки лiкаря ще до того, як воно буде скоене, то вiн завжди повинен бути лiкарем, а ухвалювати рiшення в справi про життя чи смерть пацiента вiн мае лише на основi своеi особистоi життевоi фiлософii.

У попередньому фрагментi ми розглянули проблему самогубства ззовнi, з погляду лiкаря, який може ухвалити рiзнi рiшення. Тепер ми б хотiли поглянути на цю проблему зсередини, зрозумiти мотиви вчинкiв особи, що перебувае в депресii, та з’ясувати, чи вони обгрунтованi. Інколи чуемо вислiв «самогубство з розрахунку». Це коли людина на пiдставi свого попереднього досвiду вирiшуе, що ii подальше життя не мае сенсу. Питання, однак, полягае в тому, чи може такий досвiд бути настiльки негативним, що життя цiеi людини не матиме сенсу.

По-перше, сумнiвно, на нашу думку, щоб хтось об’ективно пiдбив пiдсумки свого життя. Навiть коли певна особа доходить висновку про нерозв’язнiсть своiх життевих проблем, вирiшивши, що единим виходом для неi е самогубство. Незалежно вiд того, наскiльки сильне ii переконання в правильностi такого висновку, воно е суб’ективним. Якщо хоча б в одному випадку помилятиметься той, хто, переконавшись у безнадiйностi своеi ситуацii, вирiшив скоiти суiцид, знайшовши iнший вихiд, тодi кожне самогубство буде ipso facto[20 - Тим самим, з огляду на сам факт (лат.). (Прим. перекл.)] безпiдставним. Бо ж кожен, хто зважився на самогубство, мае таке ж тверде суб’ективне переконання, що це для нього найправильнiший шлях. Але ж нiхто з таких людей не може знати заздалегiдь, чи вiн об’ективно та правильно оцiнюе ситуацiю i чи наступнi подii не переконають його в тому, що вiн помилявся.

Теоретично можна уявити, що самогубство iнодi може бути виправдане як свiдома жертва. Однак зi свого досвiду знаемо, що мотиви навiть таких самогубств насправдi занадто часто виникають через обурення людини, яка зважилася на самогубство, i що навiть iз таких безнадiйних ситуацiй можна знайти iнший вихiд. Тому ми вважаемо, що самогубство нiколи не е етично виправданим. Навiть у разi розкаяння за вчинене. Адже самогубство не дае змоги самовбивцi позбавити людей страждань, яких вiн iм завдав. І замiсть того щоб виправити скоене ранiше, усувае тiльки его самогубця.

Звернiмося до випадкiв, коли мотивами самогубства е хворобливий стан психiки людини. Грунтовнi психiатричнi дослiдження можуть довести, що жодне самогубство нiколи не вiдбуваеться без певноi психопатологiчноi основи. Однак це питання не е предметом нашого розгляду в пропонованiй працi. Наша мета – переконати потенцiйного самовбивцю, що позбавляти себе життя безглуздо. Сподiваемося, що це можна зробити, використавши об’ективнi аргументи i застосувавши методи логотерапii.

Варто зазначити, що вiдчуття втоми людини вiд життя належить до емоцiй, а емоцii нiколи не е аргументами. В етичному контекстi це питання звучатиме так: чи зневiриться людина. (Проте в етичному контекстi задоволення не може бути для людини аргументом на користь рiшення жити далi.)

Там, де класична психотерапiя не може допомогти, слiд звернутися до методу логотерапii. Вiдмiннiсть логотерапевтичного пiдходу вiд класичноi психотерапii чiтко показано в наступному прикладi.

«Пацiентовi» призначили психiатричне лiкування з огляду на його намiр скоiти самогубство, у якому вiн вiдверто зiзнався пiсля госпiталiзацii. Проте в нього не виявлено жодних очевидних симптомiв психозу. Аргументи, наведенi директоровi закладу, видавалися логiчно бездоганними. Пацiент стверджував, що кожна людина мае право вирiшувати, чи хоче вона далi жити. Вiн протестував проти обмеження своеi свободи та лiкування, адже вважав себе психiчно здоровим. Директор затвердив дiагноз «психiчно здоровий» та виписав пацiента як людину, з якою все «гаразд». Той уже вих

Страница 21

див iз лiкарнi, коли раптом один iз психiатрiв переконав директора, що людина може бути психiчно здоровою, але мати духовнi проблеми, та запропонував порозмовляти з пацiентом. Як не дивно, але за короткий промiжок часу лiкаревi вдалося пояснити пацiентовi, що свобода людини – це не «свобода вiд», а «свобода до», свобода бути вiдповiдальним. Протягом наступноi серii зустрiчей лiкаря з пацiентом той перестав думати про самогубство.

Звичайно, лiкар поводився не так, як завжди. Одначе хто може заперечити правильнiсть такоi поведiнки з огляду на проблему, яку вона допомогла вирiшити? Такий свiтоглядний диспут мiж лiкарем i пацiентом був единим можливим засобом, що допомiг пацiентовi повернути жагу до життя за такий короткий промiжок часу.

Їхня бесiда передбачала як логотерапевтичну фазу, що мала на метi подолати суiцидальнi намiри пацiента на фiлософському рiвнi, так i психотерапевтичну (у класичному розумiннi), коли лiкар намагався уточнити психологiчний фон такого рiшення пацiента. Пiд час цiеi психотерапii виявилося, що одним iз мотивiв самогубства пацiента було його бажання помститися суспiльству, яке погано ставилося до хворого. Важливо, що пiсля лiкування цей чоловiк вирiшив показати iншим, ким вiн був насправдi i наскiльки цiнним та значущим було його життя. Пiд час розмов вiн наголошував, що скрутне економiчне становище не було причиною рiшення про суiцид, що наявнiсть грошей йому б не допомогла. Натомiсть вiн «потребував якогось сенсу у своему життi» та «рятувався вiд цiеi порожнечi».

Ми розмовляли про свободу бути вiдповiдальним. Але ця свобода сама по собi передбачае почуття вiдповiдальностi. Навiть у найбiльш радикальнiй формi втечi вiд вiдповiдальностi – втечi вiд самого життя через суiцид – людина не може уникнути своеi вiдповiдальностi. Бо вона вчиняе акт самогубства добровiльно (звичайно, припускаемо, що вона е психiчно здоровою). Вона не може уникнути того, вiд чого втiкае. Вiдповiдальнiсть не вiдпустить ii, i в такий спосiб проблему не можна розв’язати. Тож ми мусимо знову i знову наголошувати, що потенцiйне самогубство, забираючи життя в людини, не може вирiшити жодноi ii проблеми. Слiд показати, наскiльки вибiр пацiента нагадуе шахiста, який, зiткнувшись протягом гри зi складною проблемою, просто скидае всi фiгури з дошки. Це не е розв’язанням шаховоi проблеми, а самогубство – життевоi. Так само як шахiст порушуе правила гри в шахи, людина, яка вибирае самогубство, порушуе правила гри в життя. Правила не вимагають вiд нас виграти за будь-яку цiну. Важливо, щоб ми нiколи не здавались[21 - Часто постае питання про те, чи для того, щоб скоiти самогубство, слiд бути смiливим чи боягузом. На нього не так легко вiдповiсти. Ми повиннi зважати на внутрiшнiй конфлiкт кожноi особи, який зазвичай передуе спробi самогубства. Мабуть, самогубець смiливий у смертi, але боягуз у життi.].

Ми хочемо навчити пацiентiв того, що Альберт Швейцер назвав повагою до життя. Але переконати iх у тому, що життя безцiнне, можна, лише надавши iхньому життю сенсу, допомiгши iм збагнути мету свого життя. «Той, хто хоче жити, витримае будь-якi життевi обставини», – казав Нiцше. Переконання пацiента в тому, що в нього е власна життева мета, мае величезну психотерапевтичну та психогiгiенiчну цiннiсть. Ми переконанi, що нiщо так не допоможе людинi подолати об’ективнi труднощi чи суб’ективнi негаразди, як усвiдомлення того, що вона мае в життi свою мету. Наявнiсть такоi мети робить людину незамiнною i надае ii життю унiкальностi. Висловлювання Нiцше свiдчить про те, що життевi обставини, тобто певнi труднощi та зневiра, вiдступають настiльки, наскiльки бажання жити стае першорядним. Але не тiльки. З погляду життевоi мети, що складнiшi обставини, то життя мае бiльше сенсу. Можна провести аналогiю з життям спортсменiв. Спортсмен ставить перед собою завдання таким чином, щоб, виконуючи iх, самостверджуватися. Подумайте про бiг або перегони на конях iз перешкодами як про аналогiю до проблем у нашому життi. Чи життевi труднощi не е всього-на-всього перевiркою нашоi витривалостi та не роблять нас сильнiшими i вiдважнiшими?

Наша мета – допомогти пацiентовi осягнути сенс свого життя, перейти вiд стану «пацiента» до стану «агента». Для цього пацiентовi недостатньо тiльки усвiдомити, що його життя е постiйним намаганням утiлити певнi цiнностi. Йому також необхiдно довести, що завдання, за яке вiн вiдповiдае, е завжди винятковим. Цю винятковiсть розумiемо i як особливiсть кожного завдання, i як унiкальнiсть кожноi людини. Тож вона постiйно змiнюеться вiдповiдно до неповторностi кожноi ситуацii. Нам слiд лише нагадати про те, що Шелер назвав «ситуацiйними цiнностями», якi вiдрiзняються вiд «вiчних цiнностей» тим, що другi наявнi завжди й обов’язковi для кожного. У певному сенсi цi ситуацiйнi цiнностi також е завжди й очiкують настання слушноi митi, коли людина скористаеться единою можливiстю iх утiлення. Якщо цiею можливiстю знехтуемо, то втратимо iх безповоротно i нiколи не реалiзуемо ситуативного потенцiалу, пропустивши свое

Страница 22

асну нагоду.

Отже, фактори унiкальностi та неповторностi е важливими складниками сенсу людського буття. Завдяки сучаснiй екзистенцiальнiй фiлософii ми розумiемо, що життя людини е за своею суттю конкретним та суб’ективним. Екзистенцiалiсти наголошують на цих характеристиках, щоб вiдновити на сценi сучасностi моральну вiдповiдальнiсть. Недарма екзистенцiальну фiлософiю назвали фiлософiею «заклику». Вона визначае людське життя як унiкальне, непрямо спонукаючи кожну людину актуалiзувати у своему життi цю унiкальнiсть та неповторнiсть можливостей.

Мета екзистенцiального аналiзу та логотерапii – привести пацiента до максимально можливоi концентрацii та вiдданостi. Тож наше завдання – показати, наскiльки життя кожного з нас мае унiкальну мету, до якоi веде лише одна дорога. Людина, йдучи цiею дорогою, нагадуе пiлота лiтака, якого спрямовують в аеропорт через нiчний туман до «слiпого» приземлення. Методика давно вiдома, радiостанцiя в аеропорту передае пiлотовi два рiзнi сигнали, кожен iз яких покривае свою дiлянку. Правильний курс – якраз на перетинi цих двох дiлянок, i тут пiлот чуе чiткий тон сигналу. Вiн iде до своеi мети, дотримуючись незмiнного тону сигналу. Аналогiчно i кожна людина в усiх життевих ситуацiях завжди мае перед собою единий i унiкальний курс, дотримуючись якого, може досягти реалiзацii своiх найбiльш особистих можливостей.

Але якщо пацiент стверджуе, що вiн не знае своеi життевоi мети, що унiкальнi можливостi його власного життя для нього неочевиднi? Тодi ми можемо тiльки вiдповiсти, що невiдкладним завданням для нього е знайти дорогу до власноi мети, просуваючись до унiкальностi й неповторностi власного життевого змiсту. Якже ж зрозумiти внутрiшнi можливостi кожноi людини? Іншими словами, як людина мае збагнути вiдмiннiсть мiж тим, ким вона е i ким повинна бути. Немае лiпшоi вiдповiдi за ту, яку дав Гете: «Як ми можемо зрозумiти себе? Нiколи через роздуми, а тiльки через учинки. Намагайтеся виконувати своi обов’язки, i ви незабаром дiзнаетеся, ким ви е. Але чим е обов’язки? Вимогами конкретного дня».

Трапляються, однак, люди, якi визнають винятковий характер своiх життевих завдань i бажають реалiзувати своi конкретнi неповторнi ситуативнi цiнностi, але якi ще вважають свою особисту ситуацiю «безнадiйною». Ми повиннi передусiм вiдповiсти на питання, що означае «безнадiйна»? Адже людина не може передбачити свого майбутнього. Не може цього зробити хоча б тому, що це знання негайно вплинуло б на ii теперiшню поведiнку, унаслiдок чого змiнилося б саме майбутне. Таким чином, майбутне щоразу змiнювалося б, i оригiнальне передбачення було б фальшивим.

Оскiльки людина не може пророкувати майбутне, вона нiколи не зможе стверджувати, чи майбутне мiстить можливостi для реалiзацii цiнностей. Одного темношкiрого, якого було засуджено до пожиттевоi каторги, перевозили з Марселя на Острiв Диявола. У вiдкритому морi на пароплавi спалахнула пожежа. Засудженого, надзвичайно сильного чоловiка, звiльнено з кайданiв, i вiн урятував життя десяти осiб. Пiзнiше, з огляду на цей акт героiзму, його вирок було змiнено. Якщо цього чоловiка на набережнiй Марселя запитати, чи решта його життя мае сенс, вiн, мабуть, заперечив би. Нiхто не може знати, що пiдготувало для нього життя чи якi митi величi ще на нього чекають.

Нiхто не мае права виправдовуватися своiми недолiками, тобто применшувати власнi можливостi. Незалежно вiд того, наскiльки людина невдоволена собою, наскiльки картае себе через помилки i наскiльки суворо осуджуе себе, уже те, що вона так чинить, доводить, що вона не е настiльки нещасною, як iй здаеться. Так само як оплакування вiдносностi та суб’ективностi всiх знань i цiнностей припускае iх об’ективнiсть, моральне самоприниження передбачае iдеальну особистiсть, якою слiд бути. Тож той, хто судить себе жорстоко, помiчае цiнностi, намагаючись утiлити iх у життя. Прирiвнюючи себе до iдеалу, не можна залишатися цiлком безвартiсним. Бо, осягаючи iдеал, ми досягаемо його рiвня, позбавляючись таким чином нiкчемностi. «Якби наше око не було сонячним, то нiколи б не побачило сонця…»

Те саме стосуеться i тих узагальнень морального вiдчаю, якi викликають фундаментальнi сумнiви в моральностi людства. Цей тип мислення стверджуе, що людина е злою сама по собi, злою за своею природою[22 - Можемо погодитися з твердженням, що тiльки деякi iндивiди е по-справжньому хорошi й добрi. Але якщо так, то чи не повинен кожен iз нас стати одним iз тих виняткових i рiдкiсних людей?]. Але цей рiзновид етичного Weltschmerz[23 - Печаль над недолiками свiту (нiм.). (Прим. перекл.)] не повинен паралiзувати будь-чиi етичнi дii. Дехто заявляе, що «всi люди е лише егоiстами» i що випадковi акти альтруiзму насправдi також е егоiзмом, оскiльки вдавання до альтруiзму звiльняе вiд неспокою, викликаного спiвчуттям. Цим людям вiдповiмо так: елiмiнацiя неспокою, викликаного спiвчуттям, е не причиною, а наслiдком; щобiльше, те, що ми стверджували щодо життя iндивiда, стосуеться всього людства. І за аналогiею з пасмами гiр в оцiню

Страница 23

аннi iсторii конкретноi ери вирiшальними е вершини. Життя кiлькох iнтелектуальних чи етичних генiiв чи навiть однiеi особи, яку ми по-справжньому любимо, може надати достатньо пiдстав для виправдання людства в цiлому.

Якщо, врештi-решт, погодитися з тим, що вiчнi та величнi iдеали людства повсюдно використовують як засоби досягнення мети в полiтицi, бiзнесi, особистих еротичних пригодах чи марнославствi, ми можемо вiдповiсти: це лише свiдчить про нетлiнну силу цих iдеалiв i показуе, що вони е обов’язковими для всiх. Бо якщо такий тип поведiнки, щоб бути ефективним, мае маскуватися моральнiстю, то це означае, що моральнiсть е справдi ефективною. Вона не могла б бути такою впливовою, якби людство ii не шанувало.

Тому завжди е завдання, яке людина мае звершити у своему життi. І людинi завжди пiд силу його виконати. Екзистенцiальний аналiз розроблено з метою допомогти iндивiдовi зрозумiти вiдповiдальнiсть за виконання кожного зi своiх завдань. Що бiльше вiн зрозумiе це завдання, то цiннiшим видаватиметься йому життя. Екзистенцiальний аналiз навчае людей сприймати життя як завдання. Але е люди, якi йдуть на крок iще далi, вони сприймають життя в ширшому вимiрi. Вони здобувають iще й авторитет, iз якого виникае завдання. На нашу думку, це найкраща характеристика релiгiйноi людини: вона аналiзуе свое життя не тiльки з погляду вiдповiдальностi за виконання своiх завдань, але й iз перспективи вiдповiдальностi перед тим, хто тi завдання ставить[24 - Конкретний приклад проiлюструе поглибленiсть усвiдомлення вiдповiдальностi в релiгiйних людей. Цитуемо з есе Л. Г. Бахмана про композитора Антона Брюкнера: «Його вiдчуття вiдповiдальностi перед Богом зростало до нескiнченних пропорцiй. Вiн сказав своему друговi доктору Йозефу Клугеру, канонiковi Клостернойбурга: «Вони хочуть, щоб я писав по-iншому. Я мiг би, але не маю права. З тисяч Бог у своiй милостi вибрав мене i надiлив мене талантом, мене посеред усiх людей. Якогось дня менi доведеться звiтувати перед Ним. І як же я встою перед нашим Господом, якщо б я слухав iнших, а не Його?» Твердження про те, що релiгiйне ставлення обов’язково робить людину пасивною, малопереконливе. Навпаки, воно може неймовiрно активiзувати людину. Це стосуеться передусiм тих людей, якi вважають себе за Божих союзникiв на землi. Для такоi людини те, що вiдбуваеться тут i зараз, е вирiшальним. У цьому контекстi цiкава хасидська притча про мудреця, якого одного разу учнi запитали: «Скажи ж нам, коли i як людина може зрозумiти, що Небо пробачило iй ii грiх?» Вiн вiдповiв: «Людина зрозумiе, що Небеса простили ii грiх, якщо бiльше його не повторюватиме». Унiкальне досягнення Мойсеевого монотеiзму можна вбачати в тому, що воно передае людям постiйне усвiдомлення божественного авторитету. Людина, що вiрить у Бога, усвiдомлюе свою вiдповiдальнiсть за виконання завдання, визначеного Богом. Але нам не слiд забувати, що моральнi спонуки, якi виникають на пiдставi усвiдомлення своеi вiдповiдальностi, пов’язанi передусiм iз творчими цiнностями. А християнство заклало в пiдвалини людськоi моральностi усвiдомлення того, що ми називаемо цiнностями ставлення. Християнське життя, з погляду розiп’ятого Христа, набувае особливого значення через вiльний вибiр своiх страждань. Тепер протестантизм мае закцентувати увагу на поняттi благодатi, пов’язавши вiдчуття вiдповiдальностi iз цiнностями досвiду. З погляду протестантськоi теологii благодатi усе, що з нами стаеться, е сповненим благодатi дарунком Бога. На нашу думку, е узгоджене спiввiдношення мiж трьома категорiями цiнностей, з одного боку, i трьома основними вiдгалуженнями захiдноi релiгii – з другого.].

Вiднайти свое основне особисте завдання в життi особливо складно невротикам, яким бракуе iнстинктивного вiдчуття своiх завдань. Наприклад, жiнка знемагала вiд неврозу нав’язливих станiв i зробила все для того (перебiльшуючи своi материнськi обов’язки), щоб не вивчати психологiю, до якоi мала талант. На основi знань з iндивiдуальноi психологii вона створила теорiю про те, що психологiя була лише «допомiжним театром вiйни» i що навчання – це невротичний «arrangement». Вiдмовившись вiд цього помилкового самоаналiзу i подивившись на свое життя крiзь призму екзистенцiально-аналiтичного пiдходу, вона змогла «пiзнати себе в дii» i вiдповiсти на «виклики кожного дня». Зробивши це, вона зрозумiла, що не потребуе нехтувати анi материнством, анi професiйною кар’ерою.

Невротики схильнi протиставляти одне життеве завдання iншому або демонструвати iншi типи неадекватноi поведiнки. Наприклад, можуть намагатися жити «згiдно з програмою, пункт за пунктом», як одного разу зробила жiнка, хвора на невроз нав’язливих станiв. Ми не можемо жити за путiвником, iнакше не помiчали б неповторних життевих шансiв. Ми б обмежили свою долю i пройшли мимо ситуативних цiнностей, замiсть того щоб утiлювати iх у життя.

Вiдповiдно до екзистенцiального аналiзу, загальноприйнятого та загальнообов’язкового життевого завдання немае. З цього погляду питання про конкретне життеве завданн

Страница 24

або конкретний сенс життя безглузде. Це нагадуе нам запитання, яке поставив репортер шаховому гросмейстеровi: «А тепер, Майстре, скажiть менi, яким е найкращий хiд у шахах?» На таке запитання теж не можна вiдповiсти загально. Якби гросмейстер зреагував би на це запитання серйозно, то мав би вiдповiсти: «Гравець завжди повинен дiяти вiдповiдно до своiх можливостей, враховувати майстернiсть суперника i, дочекавшись слушноi митi, зробити якнайкращий хiд». Тут слiд наголосити на двох аспектах. По-перше, «вiдповiдно до своiх можливостей», тобто йдеться про внутрiшнiй стан, те, що ми називаемо темпераментом. По-друге, слiд брати до уваги специфiчну конфiгурацiю гри, бо в рiзних ситуацiях найкращий хiд може бути iншим.

Якщо розпочинати гру з намiром зробити найкращий хiд, то гравця постiйно гризли б самокритичнi думки, що, звичайно, позначилося б на характерi гри, вiд якоi було б мало задоволення.

Особа, що замислюеться про сенс життя, перебувае в аналогiчному становищi. Вона також може збагнути його тiльки в конкретнiй життевiй ситуацii. Було б морально неправильно i психiчно виснажливо ставити собi за мету реалiзувати «найвищу» цiннiсть. Краще намагатися якнайлiпше виконувати своi щоденнi обов’язки. Це iмператив, iнакше всi зусилля зведуться нанiвець. Але водночас слiд умiти задовольняться поступовим наближенням до мети, а не прагнути досягнути всього й вiдразу.

Нашi зауваження щодо питання про загальний сенс життя зводилися до радикальноi критики такого питання. Воно помилкове, оскiльки стосуеться загального поняття «життя», а не «власного» життя конкретноi людини. Можливо, нам слiд пригадати оригiнальну структуру досвiду. У цьому разi ми повиннi здiйснити своерiдну коперникiвську революцiю, сформулювавши цiлком нове питання про сенс життя.

Важливо зрозумiти таке: людинi ставить питання саме життя. Тобто запитуе не людина, але вона повинна зрозумiти, про що ii запитуе життя.

Можливо, слiд згадати, що психологiя розвитку також показуе, що «розумiння сенсу» свiдчить про вищу стадiю розвитку, нiж «набуття сенсу». Таким чином, аргумент, який ми спробували логiчно «розвинути», вiдповiдае курсу психологiчного розвитку, парадоксальнiй первiсностi вiдповiдi щодо питання. Вона грунтуеться на досвiдi людини, яку запитують. Інстинктом, що веде людину до розумiння найвищих життевих завдань, до вiдповiдальностi за свое життя, е сумлiння. Воно мае свiй власний «голос» i промовляе до нас – це незаперечний феноменологiчний факт. Однак те, що воно промовляе, завжди е вiдповiддю. З психологiчного погляду тiльки релiгiйнi особи вiдчувають не лише те, що сказано, але й те, хто сказав. Тобто iхнiй слух гострiший, нiж у нерелiгiйних людей. У дiалозi зi своею совiстю, у цьому найбiльш iнтимному з усiх можливих монологiв спiврозмовником вiрних е сам Бог[25 - Ми говоримо тут, звичайно, лише про той тип релiгiйного досвiду, де Бог – це особливе поеднання всiх первинних образiв особистостi, або, iншими словами, перше та останне «Ти». Для релiгiйноi людини в цьому сенсi усвiдомлення Бога означае усвiдомлення остаточного «Ти».].


(а) Про сенс смертi

Намагаючись зрозумiти сенс свого життя, людина опиняеться вiч-на-вiч iз собою. Тут вона повинна усвiдомити, що це життя ставить iй запитання, а вона повинна вiдповiдати на них усiм своiм еством, з усiею життевою вiдповiдальнiстю. Тобто людина постае перед первинними елементами свого життя – свiдомого буття та вiдповiдального буття. На основi екзистенцiального аналiзу, який концентруеться на другому аспектi, було з’ясовано, що вiдповiдальнiсть випливае з конкретноi ситуацii. Вiдповiдальнiсть зростае разом iз унiкальнiстю людини та неповторнiстю ситуацii. Унiкальнiсть i неповторнiсть, як ми вже зазначали, е фундаментальними компонентами сенсу людського життя.

Водночас скiнченнiсть iснування чiтко проглядаеться в цих двох iстотних факторах людського життя. Тому вона й повинна бути тим, що людське життя надiляе сенсом, а не чимось, що його позбавляе. Цей погляд вимагае докладнiшого обговорення. Спочатку розгляньмо питання про часову скiнченнiсть людини, оскiльки смерть може позбавити життя сенсу.

Як часто ми чуемо аргумент, що смерть узагалi позбавляе життя сенсу. Що, врештi-решт, усе, що робить людина, е безглуздям, оскiльки смерть усе зруйнуе. Чи справдi смерть знiвельовуе сенс життя? Навпаки. На що наше життя було б схоже, якби не мало часового завершення? Якби ми були безсмертними, то могли б завжди вiдкладати кожну дiю на пiзнiше. Нам би було байдуже, чи зробили б ми щось тепер, а чи згодом. Кожну дiю можна зробити завтра, або наступного дня, або через рiк, або через десять рокiв. Але через очiкування смертi як абсолютного кiнця нашого майбутнього i межу наших можливостей ми не пропускаемо жодноi можливостi, «кiнцева» сума яких становить мiру вартостi нашого життя.

Скiнченнiсть i тимчасовiсть iснування, таким чином, е не тiльки невiд’емною характеристикою людського життя, але й реальним фактором його сенсу. Сенс людського життя грунтуеться на його незворотностi.

Страница 25

Отже, життеву вiдповiдальнiсть особи слiд характеризувати в системi термiнiв часовостi та неповторностi. Якщо ж за допомогою екзистенцiального аналiзу ми хочемо привернути наших пацiентiв до усвiдомлення своеi вiдповiдальностi, нам слiд пояснити iм (на основi притч i порiвнянь) iсторичну цiннiсть життя, з якоi й випливае вiдповiдальнiсть. Наприклад, лiкар може запропонувати пацiентовi пригадати свою бiографiю. Допоможiть пацiентовi уявити, що вiн тiльки що розкрив «главу», присвячену теперiшньому етапу свого життя, i що вiн мае чудовий шанс вирiшити, яким буде змiст наступного роздiлу. Вiн повинен уявити, що ще може вносити змiни в основну «главу» своеi ненаписаноi внутрiшньоi iсторii життя.

Загалом основна позицiя екзистенцiального аналiзу може бути такою: жити так, наче ви живете вдруге i в попередньому життi вже вчинили всi тi помилки, якi якраз намагаетеся зробити. Тiльки-но людина справдi уявить себе в цiй ситуацii, вона негайно ж усвiдомить усю повноту вiдповiдальностi, яку вiдчувае кожна людина впродовж усього свого життя, за те, що вона зробить протягом наступноi години, за те, як вона плануватиме наступний день.

Також можемо попросити пацiента уявити свое життя так, нiби це фiльм, який щойно знiмають, але який ми не зможемо «монтувати». Тож усе, що коли-небудь потрапило в камеру, нiколи не зможе бути стертим чи змiненим. Таким прикладом лiкар може дати можливiсть пацiентовi вiдчути незворотну цiннiсть свого життя.

На початку життя весь потенцiал iще не використано. Проте з часом вiн щораз бiльше перетворюеться на функцii. Таким чином, життя складаеться здебiльшого iз вчинкiв, досвiдiв та страждань. Життя людини нагадуе радiй iз його обмеженим «перiодом життя», протягом якого його атоми розпадаються, а матерiя перетворюеться на енергiю, яка нiколи не перетвориться знову на матерiю. Оскiльки процес розпаду атомiв незворотний, «спрямований», початкова сутнiсть радiю незмiнно зменшуеться. Аналогiчно можна сказати про життя: початковi характеристики матерiалу чимраз бiльше зникають, поки зрештою воно не стане чистою формою. Людина нагадуе скульптора, який вирiзьблюе камiнь так, що вiн дедалi бiльше нагадуе сформований образ. Людина працюе з тим матерiалом, який дала iй доля, i пробуе вiдповiдно до своiх можливостей «викувати» цiнностi творення, досвiду чи ставлення.

У цю метафору рiзьбляра також можна ввести фактор часу. Для цього слiд тiльки уявити, що вiн мае обмежений час для завершення скульптури, однак йому не повiдомили, коли вiн спливае. Таким чином, скульптор нiколи не знатиме, коли його «вiдкличуть», можливо, це станеться наступноi митi. Тому вiн змушений використовувати ефективно кожну хвилину, бо його робота може лишитися незавершеною. Проте незавершена робота не означае зменшення ii вартостi. «Фрагментарна якiсть» життя (Зiммель) не применшуе його цiнностi. Висновки про значущiсть життя роблять не на пiдставi його тривалостi. Зрештою, бiографiю оцiнюють не за обсягом, а за багатством ii змiсту. Героiчне життя того, хто помер молодим, безсумнiвно, мае бiльше сенсу, нiж iснування якогось дурника-довгожителя. Інодi найкрасивiшi симфонii – незавершенi.

Життя людини нагадуе випускнi екзамени. В обидвох випадках важливiшими е висока якiсть, нiж факт завершення. Студент повинен бути готовим до дзвiнка, що повiдомить про завершення iспиту, а кожен iз нас постiйно мае бути готовим до митi, коли нас «вiдкличуть».

У цьому скiнченному часi людина повинна довершувати розпочате, але й усвiдомити свою скiнченнiсть, сприйняти ii як частину угоди. Таке життя не обов’язково характерне тiльки для героiв. На нашу думку, такий пiдхiд може визначати поведiнку пересiчних людей. Наприклад, вiдвiдувач кiнотеатру очiкуватиме радше не зовсiм щасливого завершення фiльму. Зрештою, те, що звичайнi люди потребують кiнофiльмiв чи театральних вистав, свiдчить про значущiсть iсторичностi. Якби важливi речi не потребували пояснення, а отже, з’ясування iхньоi розвитку, тобто iсторичностi, люди, замiсть того щоб годинами сидiти в театрi, задовольнялися б коротенькою «мораллю розповiдi», поданою якнайлаконiчнiше.

Отже, немае сенсу в будь-який спосiб виокремлювати iз життя смерть, адже вона до нього належить! Також невiдомий спосiб «ii подолання», як iнколи думають люди, коли шукають безсмерття через розмноження. Бо твердження, що сенс життя в нащадках, помилкове. Наше життя не може поширюватися до нескiнченностi. Сiм’i врештi-решт вимирають, i колись вимре й людство, навiть якщо спричинить це космiчна катастрофа, що знищить усе живе на Землi. Якби смертнiсть позбавляла життя сенсу, то було б неважливо, коли ця смерть настане, у близькому чи далекому майбутньому. Якщо цього не помiчати, то можна уподiбнитись однiй панi, яка з жахом закричала, коли астроном сказав, що кiнець свiту, найiмовiрнiше, настане через мiльярд рокiв. І коли ii запевнили: «Але не ранiше нiж через мiльярд рокiв», – вона полегшено зiтхнула, додавши: «Ху-х, а я почула, що ви сказали, що через мiльйон». Життя мае сенс незалежно вiд того, до

Страница 26

ге воно чи коротке, або життя може не мати сенсу, незважаючи на його тривалiсть. Якщо життя жiнки, яка не мала дiтей, було позбавлене сенсу тiльки через це, тодi виявляеться, люди живуть виключно заради наступних поколiнь. Це було б лише вiдтермiнуванням проблеми, оскiльки кожне поколiння передавало б ii наступному нерозв’язаною. Єдиним сенсом кожного поколiння було б виховання наступного. Але увiковiчнення чогось без змiсту е безглуздим. Якщо щось не мае сенсу, то лише через безсмертя воно його не набуде.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


Скорочена та перероблена стаття, прочитана на особливе запрошення Королiвського медичного товариства, вiддiл психiатрii, у Лондонi 15 червня 1954 року. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)




2


Слiд, однак, пам’ятати, що в логотерапii поняття «духовний» не мае релiгiйноi конотацii, але стосуеться людини.




3


Психiчний стан, зумовлений незадоволеними iнстинктами, недосягнутою метою тощо. (Прим. перекл.)




4


З грецькоi ???? (ноос) – дух, розум, iнтелект. (Прим. перекл.)




5


Пiсля мене – хоч атомна бомба (фр). (Прим. перекл.)




6


Дослiвно з латини – «до нудоти» або «до вiдрази» – аргумент, який дуже часто повторюють. (Прим. перекл.)




7


Шори – спецiальнi пластини, якi крiплять бiля очей коня i закривають йому огляд iз бокiв, щоб тварина пiд час руху нiчого не злякалась. (Прим. перекл.)




8


Психоаналiз та iндивiдуальна психологiя зосереджуються на однiй сторонi життя. Але iнтимний зв’язок мiж свiдомiстю i вiдповiдальнiстю виражаеться за допомогою мови. Наприклад, у французькiй та англiйськiй мовах наявнi слова зi спiльним коренем для вираження понять «свiдомiсть» та «совiсть», друге з яких е схожим до поняття «вiдповiдальнiсть». Свiдомiсть i вiдповiдальнiсть об’еднуються, щоб сформувати сутнiсть. Разом вони формують цiлiснiсть людського буття. Це можна пояснити онтологiчно. Почнемо з того, що «бути» завжди означае «бути по-рiзному». Ми можемо виявити певнi аспекти тiльки видiляючи iх iз масового потоку. Лише тодi, коли один аспект реальностi протиставляеться iншому, може iснувати i перше, i друге. Тобто будь-що реальне вимагае реальностi чогось iншого. «Бути» означае «бути вiдмiнним вiд чогось». Це вiдношення дуже важливе. Отже, усе вiдбуваеться тiльки у вiдношеннi до чогось iншого. Вiдмiнностi в станах буття можуть бути одночасними або послiдовними. Свiдомiсть передбачае одночаснiсть суб’екта та об’екта – «рiзне буття» в просторовому вимiрi. А вiдповiдальнiсть передбачае послiдовнiсть рiзних станiв, вiддiлення майбутнього вiд сучасного – «рiзне буття» в часовому вимiрi. Воля як основа вiдповiдальностi прагне перетворити один стан на iнший. Ідентичнiсть понять-близнюкiв «свiдомiсть» – «вiдповiдальнiсть» переходить iз цього першого роздiлення буття у два аспекти – одночасностi та послiдовностi. З двох можливих, базованих на представленiй онтологii поглядiв щодо людини, психоаналiз та iндивiдуальна психологiя використовують або один, або другий.




9


Це стосуеться тiльки лiкування духовних страждань.




10


Джерелом i психологiзму, i бiологiзму, i соцiологiзму е натуралiзм. Отже, синтез бiологiзму та соцiологiзму спричинив появу колективного бiологiзму, одним iз аспектiв якого е расизм.




11


Латинський вислiв, що означае унiкальнiсть правовоi конструкцii (акта, закону, статусу тощо), яка, незважаючи на схожiсть з iншими конструкцiями, загалом не мае аналогiв. (Прим. перекл.)




12


Утома вiд життя (лат.). (Прим. перекл.)




13


На пiдставi цього (лат.). (Прим. перекл.)




14


Вiдносини мiж (вузьким) тваринним середовищем та (ширшим) свiтом людини, а також мiж людським свiтом i (всеосяжним) суперсвiтом можна пояснити на основi явища «золотого перетину» в геометрii.




15


Час, який минув, е, безумовно, незворотним, але те, що протягом цього часу сталося, е незаперечним i непорушним. Будь-яка фiлософiя, яка звертае увагу на тлiннiсть буття, не обов’язково е песимiстичною. Образно кажучи, песимiст нагадуе людину, яка зi страхом i смутком спостерiгае за своiм настiнним календарем, щодня зриваючи з нього листок, вiд чого календар стае щораз тоншим. З iншого боку, особа, яка сприймае життя саме так, подiбна до людини, яка акуратно вiдривае сторiнку з блокнота й записуе своi враження, пiсля чого спокiйно вiдкладае ii до купки ранiше вирваних сторiнок. Вона може з гордiстю розмiрковувати про викладене в цих замiтках, про повноту свого життя. Як усвiдомлення старiння зашкодить такiй особi? Чи е в неi якiсь пiдстави заздрити молодим людям, яких вона зустрiчае у своему життi? Чи повинна вона сумувати за власною молодiстю? Чому вона мае заздрити молодостi? Може, прихованим у майбутньому можливостям? Вона думае: «Нi, дякую. Замiсть можливостей я вже маю в минулому не тiльки виконану роботу i любов, але й пережитi страждання. Це те, чим я найбiльше пишаюсь, те, що не надихае

Страница 27

а заздрiсть». Усе, що було добрим i гарним у минулому, у ньому й лишаеться. З iншого боку, поки життя тривае, усi своi помилки ще можна виправити (Шелер, «Wiedergeburt und Reue»). Тож наш свiт не схожий на завершений фiльм (як, наприклад, теорiя вiдносностi зображае процес тривання свiту в сукупностi чотирьох вимiрiв), який треба лише вiдтворити. Фiльм цього свiту ще знiмають. Отже, минуле, на щастя, уже вiдбулося, тодi як майбутне, на щастя, ще треба сформувати, тобто воно залежить вiд людськоi вiдповiдальностi. Що ж таке вiдповiдальнiсть? Вiдповiдальнiсть е тим, iз чим ми стикаемося в життi i вiд чого намагаемося втекти. І справдi, у вiдповiдальностi е щось бездонне. Що довше ми думаемо про неi, то бiльше усвiдомлюемо ii жахливi глибини – доки нас не здолае запаморочення. Як тiльки заглибимося в сутнiсть людськоi вiдповiдальностi, нас охоплюе нестримне тремтiння: у вiдповiдальностi е щось страшне i водночас славетне! Страшним е усвiдомлення, що саме в цю мить ми вiдповiдаемо за прийдешне i що кожне наше рiшення вже незмiнне, що кожноi хвилини ми або щось творимо, або втрачаемо – утрачаемо едину i неповторну можливiсть. Кожна мить мiстить тисячi можливостей, але ми можемо вибрати лише одну з них. Усi iншi – приреченi на вiчне забуття. Але як приемно усвiдомити, що майбутне, наше власне i всього свiту, залежить – хоча й незначною мiрою – вiд нашого рiшення. Те, що ми робимо в конкретну мить свого життя, стае реальним i вже нiколи не перейде в небуття.




16


Фiлософський напрям етики, що трактуе фiзичне задоволення як найвище благо i запоруку щастя. (Прим. перекл.)




17


Фiлософський напрям етики, згiдно з яким метою життя е щастя. (Прим. перекл.)




18


Система засобiв наукового чи логiчного пiзнання. (Прим. перекл.)




19


До 70 рокiв ХХ столiття до категорii iдiотiв вiдносили осiб, рiвень iнтелекту (IQ) яких становив 30 i менше пунктiв. Пiзнiше поняття «дебiл», «iмбецил» та «iдiот» замiнено на «легку розумову вiдсталiсть», «розумову вiдсталiсть середньоi тяжкостi», «значну розумову вiдсталiсть» та «глибоку розумову вiдсталiсть». (Прим. перекл.)




20


Тим самим, з огляду на сам факт (лат.). (Прим. перекл.)




21


Часто постае питання про те, чи для того, щоб скоiти самогубство, слiд бути смiливим чи боягузом. На нього не так легко вiдповiсти. Ми повиннi зважати на внутрiшнiй конфлiкт кожноi особи, який зазвичай передуе спробi самогубства. Мабуть, самогубець смiливий у смертi, але боягуз у життi.




22


Можемо погодитися з твердженням, що тiльки деякi iндивiди е по-справжньому хорошi й добрi. Але якщо так, то чи не повинен кожен iз нас стати одним iз тих виняткових i рiдкiсних людей?




23


Печаль над недолiками свiту (нiм.). (Прим. перекл.)




24


Конкретний приклад проiлюструе поглибленiсть усвiдомлення вiдповiдальностi в релiгiйних людей. Цитуемо з есе Л. Г. Бахмана про композитора Антона Брюкнера: «Його вiдчуття вiдповiдальностi перед Богом зростало до нескiнченних пропорцiй. Вiн сказав своему друговi доктору Йозефу Клугеру, канонiковi Клостернойбурга: «Вони хочуть, щоб я писав по-iншому. Я мiг би, але не маю права. З тисяч Бог у своiй милостi вибрав мене i надiлив мене талантом, мене посеред усiх людей. Якогось дня менi доведеться звiтувати перед Ним. І як же я встою перед нашим Господом, якщо б я слухав iнших, а не Його?» Твердження про те, що релiгiйне ставлення обов’язково робить людину пасивною, малопереконливе. Навпаки, воно може неймовiрно активiзувати людину. Це стосуеться передусiм тих людей, якi вважають себе за Божих союзникiв на землi. Для такоi людини те, що вiдбуваеться тут i зараз, е вирiшальним. У цьому контекстi цiкава хасидська притча про мудреця, якого одного разу учнi запитали: «Скажи ж нам, коли i як людина може зрозумiти, що Небо пробачило iй ii грiх?» Вiн вiдповiв: «Людина зрозумiе, що Небеса простили ii грiх, якщо бiльше його не повторюватиме». Унiкальне досягнення Мойсеевого монотеiзму можна вбачати в тому, що воно передае людям постiйне усвiдомлення божественного авторитету. Людина, що вiрить у Бога, усвiдомлюе свою вiдповiдальнiсть за виконання завдання, визначеного Богом. Але нам не слiд забувати, що моральнi спонуки, якi виникають на пiдставi усвiдомлення своеi вiдповiдальностi, пов’язанi передусiм iз творчими цiнностями. А християнство заклало в пiдвалини людськоi моральностi усвiдомлення того, що ми називаемо цiнностями ставлення. Християнське життя, з погляду розiп’ятого Христа, набувае особливого значення через вiльний вибiр своiх страждань. Тепер протестантизм мае закцентувати увагу на поняттi благодатi, пов’язавши вiдчуття вiдповiдальностi iз цiнностями досвiду. З погляду протестантськоi теологii благодатi усе, що з нами стаеться, е сповненим благодатi дарунком Бога. На нашу думку, е узгоджене спiввiдношення мiж трьома категорiями цiнностей, з одного боку, i трьома основними вiдгалуженнями захiдноi релiгii – з другого.




25


Ми говоримо тут, звичайно, лише про той ти

Страница 28

релiгiйного досвiду, де Бог – це особливе поеднання всiх первинних образiв особистостi, або, iншими словами, перше та останне «Ти». Для релiгiйноi людини в цьому сенсi усвiдомлення Бога означае усвiдомлення остаточного «Ти».