Страница 1

Розстрiльний календар
Олена Герасим'юк


Чи не кожна дата в iсторii Украiни заплямована засланнями, допитами, смертями, або ж вiдзначена реабiлiтацiею, звiльненням, боротьбою за свободу. Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Іван Свiтличний, Петро Григоренко, Василь Овсiенко, Валер’ян Пiдмогильний, Ірина Калинець, Микола Леонтович, Євген Сверстюк, Олекса Гiрник…

Електронний проект «Розстрiльний календар», що стартував 1 сiчня 2016 року у соцiальних мережах Facebook та Twitter, отримав нову – тепер уже книжкову – форму. Це унiкальна хронiка полiтичних репресiй в радянськiй Украiнi. Страшнi подii нашоi iсторii ХХ столiття – арешти, допити, заслання, розстрiли украiнських полiтичних дiячiв, вiйськових, науковцiв, митцiв, письменникiв, громадських активiстiв – викладенi не у звичнiй хронологiчнiй послiдовностi, а прив’язанi до традицiйного календаря. Тут не лише зафiксовано дати подiй, але й подано короткi розповiдi про долi людей, що зазнали переслiдувань i катувань. Така форма викладу унаочнюе схему роботи радянськоi репресивноi машини та привертае увагу до сторiнок iсторii, якi нам потрiбно знати й пам’ятати.

Розстрiльний календар – книга пам’ятi жертв полiтичних режимiв. Чи не щодня в iсторii Украiни – арешти, допити, розстрiли украiнськоi iнтелiгенцii. Серед героiв календаря – як письменники, митцi та громадськi дiячi, так i простi селяни, що стали жертвами системи. Кожен день у календарi – це iмена, iсторiя життя украiнцiв, якi зазнали полiтичних переслiдувань.





Олена Герасим’юк

Розстрiльний календар





Передмова


Історiя «Розстрiльного календаря» почалася з невеликоi акцii на Майданi Незалежностi, яку ми з iсторикинею Тетяною Швидченко влаштували 3 листопада 2013 року. У рiчницю трагедii в урочищi Сандармох (Карелiя) ми зачитували iмена людей, розстрiляних там органами НКВС у 1937 роцi. Окрiм активiстiв, громадського дiяча, полiтв’язня радянських таборiв Василя Овсiенка, медiа та iсторикiв на зустрiч завiтали родичi репресованих. Вони розповiдали власнi родиннi iсторii про важкий пошук правди в радянський перiод та час Незалежностi, спотворення архiвiв i мовчання державних органiв.

Уже за рiк, пiд час росiйсько-украiнськоi вiйни, Украiну сколихнула безпрецедентна хвиля арештiв добровольцiв. Завдяки пiдвищеному iнтересу до процесiв журналiстiв, волонтерiв i письменникiв краiна дiзналась бiльше про пенiтенцiарну державну систему, а саме – про кричущi порушення прав людини, катування, ненормальнi умови утримання людей у тюрмах, схеми допитiв та жорстку роботу правоохоронцiв.

Проект «Розстрiльний календар» почав роботу 1 сiчня 2016 року. Ми визначили головну мету – наочно показати схему роботи репресивноi машини радянського часу через арешти, допити та розстрiли людей до 1991 року та порiвняти ii з тим, що вiдбуваеться за гратами у нашiй демократичнiй краiнi.

Тодi нiхто з нас не думав, що невелика група у соцiальнiй мережi, у якiй ми щодня публiкували статтi вузькоi тематики та важкого наповнення, викличе такий великий ажiотаж. У сiчнi кiлькiсть прочитань статей сягала десяткiв тисяч. Ми монiторили вiдгуки i були враженi: люди не мали анi найменшого уявлення про те, наскiльки сильно були скалiченi долi митцiв, творчiсть яких ми вивчаемо в школах, чиi вiршi читаемо коханим та цитуемо на своiх сторiнках. Попри те що всi джерела, використанi у статтях, були вiдкритими i доступними в Мережi, читачi були шокованi вбивством автора «Щедрика» Миколи Леонтовича, табiрною iсторiею гумориста Остапа Вишнi, театральним судом над вигаданою «Спiлкою визволення Украiни», на який у прямому сенсi продавали квитки тощо.

Особливим досягненням проекту вже у перший рiк його iснування стала реабiлiтацiя iмен отаманiв Холодного Яру та зняття з них тавра злочинцiв. Це вiдбулося завдяки документам, що надав письменник Роман Коваль, та професiйнiй роботi юриста Олександра Северина, який упродовж пiвроку листувався з державними органами, надсилав купу листiв, невтомно вiдповiдав на вiдмови та довiв справу до суду. Зрештою суд визнав рiшення так званого «революцiйного бiльшовистського трибуналу» вiд 1923 року недiйсним та офiцiйно зняв з ватажкiв Холодноярськоi Республiки усi обвинувачення у надуманих злочинах.

Спостерiгаючи за тим, як збiльшуеться в геометричнiй прогресii аудиторiя, що слiдкуе за iсторiями смертей та калiцтв украiнськоi iнтелiгенцii минулого столiття, ми розумiли, що робимо правильну справу. Ми розумiли, що даемо слово мертвим.

Історii, якi ви прочитали у цiй книжцi, е невеликою частиною всього опублiкованого на сторiнцi «Розстрiльний календар» у Facebook.[1 - Адреса сторiнки «Розстрiльного календаря»: https://www.facebook.com/HitListUkr/] Ми обрали лише найдинамiчнiшi речi, якi е краплею в океанi тюремноi й табiрноi iсторii радянськоi Украiни. Вони, звiсно, не вiдтворюють усiеi картини ХХ столiття, але дають вiдповiдь на багато питань, якi ми часто боiмося навiть ставити перед собою.

Тема смертi та страждань в украiнськiй традицiйнiй культурi табуйована. І ця п

Страница 2

облема стосуеться не тiльки iсторii. Звернiть увагу, наскiльки важко i туго розвиваеться в Украiнi палiативна медицина, у якому жахливому станi хоспiси та медичне забезпечення смертельно хворих морфiем та iншими знеболювальними лiками. Звернiть увагу, наскiльки мало реакцiй людей на знесення одного iз символiв злочинiв радянськоi системи – Лук’янiвськоi в’язницi. Звернiть увагу, скiльки проблем у волонтерських спiльнот на кшталт «Чорного тюльпану», якi повертають додому загиблих на фронтi росiйсько-украiнськоi вiйни. Украiнцi бояться говорити про смерть. Сотнi рокiв пригнiчення позначились на нас. Ми знаемо: смерть несе за собою смерть, тому про неi треба мовчати. А смерть тим часом завжди ходить поруч. І вона повинна бути видимою. Вона не повинна бути настiльки страшною.

Книга, яку ви тримаете в руках, е частиною великоi роботи з повернення пам’ятi про закатованих та загиблих украiнцiв у часи компартiйно-радянськоi системи. Маемо надiю, що наша спiльна з фаховими iсториками, волонтерами та журналiстами робота не лише сприятиме поширенню страшноi правди про злочини радянськоi влади, а й допоможе змiнити ставлення до сучасних в’язнiв, особливо неповнолiтнiх, та створити реабiлiтацiйну систему для iхньоi соцiалiзацii. Змiнити ставлення украiнцiв до смертi, аби не лише безпрецедентнi жахи змушували нас звертати увагу на законнiсть, а щоб ми кожного дня вимагали законностi – вiд усiх.

Аби ми нарештi вiдкрили очi на смерть. Перестали ii боятись. І стали нарештi живими.

Дякую за допомогу у створеннi книжки:

Тетянi Швидченко, Анастасii Євдокимовiй, Оленi Степаненко, Оленi Кухар, Олександрi Очман, Катеринi Рудик, Мiлi Мороз, Олександрi Статкевич, Тетянi Григоренко, Іринi Скакун, Олександру Северину та iншим.

Дякую багатьом благодiйникам, якi вiрили i пiдтримували проект упродовж усього часу його iснування.



Олена Герасим’юк




Сiчень





1 сiчня 1934 року заарештований священик УАПЦ Володимир Хуторянський


Достатньо оголосити вiйну бiльшовикам, як на Украiнi миттю спалахне повстання. На колгоспникiв бiльшовикам не доводиться розраховувати, хоча вони популяризують усюди, що, мовляв, бiльшовики – друзi колгоспникiв i колгоспник – опора бiльшовикiв. Це – iлюзiя, нi бiльше, нi менше. Будь-який колгоспник встромить нiж у спину першому-лiпшому комунiсту за першоi можливостi.

    З агентурного повiдомлення

Володимира Хуторянського заарештували за статтею 54–11 – «участь у контрреволюцiйнiй органiзацii» – та, звинувативши у приналежностi до «Спiлки визволення Украiни», нiбито органiзованоi Сергiем Єфремовим, засудили до п’яти рокiв таборiв. Покарання священик вiдбував у Дмитровлазi – таборi, створеному для будiвництва каналу Москва – Волга iменi Й. Сталiна.

Новини з волi Хуторянський отримував через завпошти, який приносив йому неперевiренi вартою листи та передачi. Родичам священник надсилав «цiлу плеяду розмов про тортури, муки, страждання в таборах».

За словами Володимира Хуторянського, понад половина в’язнiв у таборi були украiнцями (за офiцiйними даними, кiлькiсть арештантiв у 1934–1937 рр. у середньому коливалась вiд 88 до 180 тисяч осiб).

Станом на 1937 рiк Володимира Хуторянського етаповано до Соловецького табору, про що свiдчить виписана на його iм’я довiдка. 9 жовтня 1937 року. Особлива трiйка Управлiння НКВС СРСР Ленiнградськоi областi[2 - Особлива трiйка НКВС – орган позасудового винесення вирокiв у СРСР. Трiйки дiяли у 1937–1938 рр. пiд час Великого терору. Вони формувались на рiвнi областi та складалися з начальника пiдроздiлу НКВС, секретаря обкому партii i прокурора. Часто фiгурувала у документах просто як «трiйка».] засудила Володимира Хуторянського до найвищоi мiри покарання. Священика розстрiляли 3 листопада 1937 року в урочищi Сандармох.


Джерела

Хуторянский Владимир Яковлевич // Открытый список: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/bmI9pM

Шевченко Сергiй. Список розстрiляних у Сандармосi украiнцiв i вихiдцiв з Украiни // Радiо Свобода. – 2012. – 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Шаповал Юрiй. Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлi сталiнського терору // Людина i свiт. – 1998. – № 1. – С. 13–19. Режим доступу: https://goo.gl/A9KhKT

Остання адреса: Розстрiли соловецьких в’язнiв з Украiни у 1937–1938 роках: В 2 т. – 2-е вид., доопрац. i доп. – Киiв: Сфера, 2003.




2 сiчня 1931 року засуджений письменник Клим Полiщук


Поiду i буду працювати; а як посадять, то напишу услонiвську[3 - УСЛОН (рос.: Управление Соловецких лагерей особого назначения Наркомата внутренних дел СССР) – Управлiння Соловецьких таборiв особливого призначення Наркомату внутрiшнiх справ СРСР.] поему.

    Клим Полiщук про переiзд до радянськоi Украiни

Клима Полiщука заарештували 4 листопада 1929 року, за деякими даними – через донос дружини Галини Орлiвни (Мневськоi). Саме на ii вмовляння у 1927 роцi родина переiхала з Галичини до радянськоi Украiни. «Мусив пiддатися, бо ж любив я тебе й любив Лесю, i не мiг

Страница 3

озволити собi лишатися там самому… Не мiг дозволити, хоч знав, якi наслiдки можуть бути, передчував i у видженнях своiх бачив iх», – писав вiн згодом у листi до дружини.

У сiчнi 1931 року Клима Полiщука засудили до 10 рокiв таборiв, якi вiн вiдбував на Соловецьких островах.

Про останнi роки письменника згадував полiтв’язень Соловкiв, iсторик Семен Пiдгайний: «Клим Полiщук був зовсiм хворий, з зруйнованим здоров’ям. Був дуже нервовий. Не мiг терпiти, наприклад, голосноi розмови, грюкання, будь-якого шуму. Говорив дуже поволi, довго й тягуче, часом гублячи нитку розмови. А найбiльше любив, притулившись спиною до груби, сидiти й мовчати. Щиро кажучи, своею присутнiстю вiн ще збiльшував страшну тугу, яка там панувала».

Клим Полiщук працював у таборi сторожем на складi. Пiд кiнець строку захворiв i лежав у госпiталi. 9 жовтня 1937 року Особлива трiйка Управлiння НКВС СРСР Ленiнградськоi областi винесла вирок – засудити понад тисячу осiб до найвищоi мiри покарання. Хворого письменника разом з iншими вивезли з островiв i вбили в урочищi Сандармох 3 листопада 1937 року.


Джерела

Качуровський Ігор. Клим Полiщук. З тих, хто повернувся, щоб померти // Радiо Свобода. – 2012. – 29 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/sHDJyn

Коцарев Олег. Фатальна помилка Клима Полiщука // ЛiтАкцент: [Електронний ресурс]. – 2009. – 17 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/LdU1Le

Полiщук Клим (1891–1937): [Бiографiя i твори] // 1576: Бiблiотека украiнського свiту: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/eaHeut

Пiдгайний Семен. Украiнська iнтелiгенцiя на Соловках. Спогади 1933–1941. – [Новий Ульм]: Прометей, 1947. – 93 с. Режим доступу: https://goo.gl/SmuxxJ




2 сiчня 1935 року заарештований письменник Борис Антоненко-Давидович


Пiсля вбивства радянського партiйного дiяча Кiрова, що сталося 1 грудня 1934 року, Радянським Союзом прокотилася чергова хвиля репресiй. У груднi 1934 року було заарештовано та розстрiляно ряд украiнських митцiв. Бориса Антоненка-Давидовича заарештували у Казахстанi, де вiн працював, i етапували до Киева.

У вереснi 1935 року вiйськовий трибунал Киiвського вiйськового округу звинуватив письменника у «нацiоналiзмi» та «контрреволюцiйнiй дiяльностi» i засудив до 10 рокiв таборiв. У 1937 роцi до цього термiну додали ще 10 рокiв.

«Менi довелося побувати тодi землекопом i шахтарем, слюсарем i бухгалтером, фельдшером i секретарем суворого начальника», – згадував Антоненко-Давидович.

Про перебування письменника у таборах оповiдав i його товариш Олександер Хахуля. За його словами, бригадир Бакум, «широкий в кiстках та досить товстий запорожець, з традицiйно опущеними вниз могутнiми вусами», та оперуповноважений оперчекгрупи Джабаев «зустрiли» Антоненка-Давидовича у Востоклазi непривiтно – подвiйнi прiзвища мали в’язнi, якi ранiше тiкали iз зони: «Всiма очима дивись, дивись за ним! Це втiкач! Король тайги! Для нього лiсовi стежки, як в’iжджена дорога!»

Пiсля звiльнення з таборiв Борис Антоненко-Давидович нелегально повернувся до Украiни, однак у 1946 роцi був знову заарештований та згодом вивезений на вiчне поселення до Красноярського краю. Але «вiчнiсть» була вiдмiнена ХХ з’iздом КПРС: з 1956 року письменник жив i працював на батькiвщинi, а у 1957 роцi з його iменi було знято тавро злочинця.

Борис Антоненко-Давидович знову став до лiтературноi працi. Вiн планував написати книжку про табiрний перiод свого життя. У спогадах Олександра Хахулi зафiксовано, що працiвники КДБ, дiзнавшись про намiр письменника, у 1974 роцi провели в нього обшук, а один iз них попередив: «Ми вас, звичайно, не заарештуемо. Але у нас е iншi способи, рiвнозначнi арештовi».

Згодом стало вiдомо, що iнформаторами органiв були люди з лiтературного середовища.


Джерела

Шаповал Юрiй. Голодомор i репресii в Украiнi (1932–1934 роки): [Remarks] // UA Historical Encounters – Taking Measure of the Holodomor. NYC, November 5–6, 2013. Режим доступу: https://goo.gl/g3yK9I

Борис Антоненко-Давидович – творчiсть цiною втраченого життя: краезнавчий бiблiографiчний нарис / Укладач В. І. Салогуб. – Ромни, 2014. Режим доступу: https://goo.gl/lZ5DGj

Хахуля Олександер. Б. Антоненко-Давидович у пазурях чекiстiв. – Мельборн, 1987. Режим доступу: https://goo.gl/UxubyX

1. Антоненко-Давидович Борис (1899–1984): [Бiографiя i твори] // 1576: Бiблiотека украiнського свiту: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ElYAhv

Вiд «Смертi» – в безсмертя: Б. Антоненко-Давидович та його доробок у ретроспекцii часу: [Тематичний список лiтератури, упорядкований бiблiографом Херсонськоi обласноi унiверсальноi науковоi бiблiотеки iм. Олеся Гончара Т. Федько]. Режим доступу: https://goo.gl/WNMeeI




3 сiчня 1934 року вiдбувся перший допит письменника-гумориста Остапа Вишнi


З таким самим успiхом ви можете звинуватити мене у посяганнi на честь Рози Люксембург.

    Остап Вишня про причини свого арешту

Письменника-гумориста Павла Губенка, вiдомого пiд псевдонiмом «Остап Вишня», звинувач

Страница 4

вали у пiдготовцi замаху на Павла Постишева,[4 - Павло Постишев – радянський партiйний дiяч. Вiдомий як один iз погромникiв украiнського нацiонального вiдродження та згортання украiнiзацii, iнiцiатор знесення пам’яток церковноi архiтектури в Украiнi. У 2010 роцi Апеляцiйний суд мiста Киева визнав Постишева винним в органiзацii Голодомору.] приналежностi до «контрреволюцiйноi органiзацii» та «прагненнi повалити радянську владу».

На першому ж допитi письменник «зiзнався» оперуповноваженому Георгiю Бордону, що здiйснював контрреволюцiйну роботу на лiтературному фронтi. За цi слова Трiйка при колегii ОДПУ засудила Остапа Вишню до «найвищоi мiри соцiального захисту» – розстрiлу. На щастя, у березнi вирок було змiнено на 10 рокiв виправно-трудових таборiв, термiн ув’язнення був визначений вiд дати арешту – 7 грудня 1933 року.

За чотири роки до Ухто-Печорського табору, де перебував Остап Вишня, дiйшли чутки про арешт Павла Постишева. Довiдавшись про це, письменник зiронiзував: «Ми мали iх лiквiдувати як ворогiв держави чотири роки тому, бо за них сидимо. Нам повиннi ордени дати за передбачливiсть».

До звiльнення Остапа Вишнi доклав зусиль режисер Олександр Довженко. Вiн переконав владу, що такого письменника потрiбно звiльнити, бо його слово в умовах вiйни так само необхiдне, як вогонь «катюш». У 1943 роцi Особлива нарада при Народному комiсарiатi внутрiшнiх справ СРСР повторно розглянула справу й ухвалила звiльнити Остапа Вишню. 8 жовтня його етапували з табору до Москви.

Про цей перiод Остап Вишня розповiв росiйському сатирику Леонiдовi Ленчу: «Привезли мене, раба Божого, посадили до «чорного ворона» й запхали у Бутирку. Наступного дня знову саджають до «воронка» й знову кудись везуть. Виявилось, на Луб’янку. Сiв! Сиджу… Час iде – мiсяць, другий, третiй, четвертий… А тут розiгралась у мене виразка шлунку… i потрапив я з Луб’янки до клiнiки лiкувального харчування професора Певзнера…

Одного прекрасного дня приходить медсестра й каже: «Хворий, iдiть купатися, ми вас виписуемо». Пiшов, викупався, сiв до рiдненького «чорного ворона» (вiн уже тут як тут). Приiхав, наглядач каже: «Ув’язнений, iдiть купатися!» – «Та я ж тiльки…» – «Разговорчики! Марш!» Пiшов, викупався, сiв до камери. Раптом з’являеться iнший наглядач: «Ув’язнений Губенко, вас переводять до iншоi тюрми, iдiть купатися!» – «Та я ж сьогоднi вже двiчi…» – «Разговорчики! Марш!» Пiшов викупався, сiв до «воронка» i поiхав на Луб’янку. Прийняли мене на Луб’янцi, оформили, як належить, i знову: «Тепер iдiть, Губенко, купатися!» – «Та я…» – «Разговорчики! Марш!» Пiшов викупався вчетверте за цей день гiгiени i здоров’я…»


Джерела

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://bit.ly/1mxnPhP

Абрамов Влад. Остап Вишня: «террорист», охотник и коллекционер // Сегодня. – 2009. – 11 ноября. Режим доступу: https://bit.ly/1YYoDc7

Пришутов Едуард. Засуджений до розстрiлу за… усмiшки // Вечерние вести. – 2011. – 3 жовтня. Режим доступу: https://bit.ly/22FfN7J

Гайн Олександр. Табiрне пекло Вишнi // Мiст. – 2011. – 10 листопада. Режим доступу: https://bit.ly/1IKHsNS

Лаврiненко Юрiй. Остап Вишня // Украiнське слово: В 4 т. – Т. 1. – К.: Рось, 1994. Режим доступу: https://bit.ly/1mxrYTa




4 сiчня 1935 року вiдбувся допит письменника Петра Ванченка


– Ви визнаете, що пiд виглядом «гнiдоi кобили» хотiли показати широкому читачевi Украiну, яку «експлуатують», з якоi «знущаються» i яку, врештi-решт, «замучили»; кучер Самсон, в особi якого ви подаете представника пролетарiату, знущаеться з Украiни до смертi?

– Нi, не визнаю.

    Із протоколу допиту Петра Ванченка вiд 4 сiчня 1935 року

Петра Ванченка було заарештовано у груднi 1934 року, пiд час так званого «кiровського набору».[5 - «Кiровський набiр» – публiцистична назва репресiй, розпочатих у СРСР Йосипом Сталiним пiсля вбивства радянського партiйного дiяча Сергiя Кiрова 1 грудня 1934 року.] В «Оповiданнi про гнiду кобилу», долученому до справи, оперуповноважений Георгiй Бордон вичитав «злiсний пасквiль на радянську владу».

Спочатку Петро Ванченко не визнавав своеi провини, проте 5 сiчня (за джерелами – пiсля катувань) свiдчення змiнились:

«Останнiм часом питання ставилось так, що у Полтавi здiйснити вбивство неможливо. Залишались Киiв або Харкiв. Казали, що можна вбити на виходi з обкому чи ЦК. Ще зручнiше – на вокзалi, бо у натовпi легше пiдкрастись. Для цього потрiбно було вибрати час, коли точно буде вiдомо про приiзд чи вiд’iзд Постишева. Казали, що потрiбна така людина, готова пожертвувати собою. Це може бути хтось iз розкуркулених. Говорив з Майфетом. З Ковiнькою говорив у загальних рисах про бажанiсть терористичного акту проти будь-якого iз членiв уряду як вiдповiдь на репресii проти украiнцiв».

Згодом письменника етапували до спецкорпусу в’язницi НКВС у Киевi.[6 - Нинiшня адреса – мiсто Киiв, вулиця Липська, 16. Наразi тут розмiщуються: Украiнський фонд к

Страница 5

льтури, Украiнський iнститут нацiональноi пам’ятi, Органiзацiя ветеранiв Украiни, iншi громадськi органiзацii.] Йому iнкримiнували членство в «терористичнiй органiзацii, яка планувала вчинити ряд терористичних акцiй над вождями партii та уряду». Пiзнiше на допитах Ванченко стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вiрив у можливiсть здiйснення акту».

На закритому судовому засiданнi виiзноi сесii Вiйськовоi колегii Верховного Суду СРСР Петро Ванченко за «участь у контрреволюцiйнiй пiдпiльнiй боротьбистськiй органiзацii, що мала за мету повалення Радянськоi влади на Украiнi, вiдрив ii вiд Радянського Союзу i створення незалежноi украiнськоi буржуазноi держави» був засуджений до 10 рокiв позбавлення волi з конфiскацiею майна. Вiдбував покарання у Соловецькому таборi, потiм, за деякими даними, був переведений до Пермського виправно-трудового табору, де загинув 10 березня 1937 року.

Реабiлiтований у 1956 роцi.


Джерела

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/foOWS8

Уривки з оповiдання Петра Ванченка «Оповiдання про гнiду кобилу, що мрiяла про соцiалiзм» // Архiв революцiйноi культури Украiни. Режим доступу: https://goo.gl/oOgvOu

Нагорний Сергiй. Часом не вистачало шпал. Замiсть них клали й прибивали тiла замерзлих зекiв // Gazeta.ua. – 2016. – 19 сiчня. Режим доступу: https://goo.gl/2fbYbq




6 сiчня 1937 року вiдбувся одноденний всесоюзний перепис населення, матерiали якого за кiлька днiв були вилученi та засекреченi


У 1934 роцi вiддiли рагсiв перейшли пiд контроль НКВС, про що було оголошено в постановi РНК СРСР i ЦК ВКП(б): «Органи облiку часто використовувалися класовими ворогами (попи, куркулi, колишнi бiлi), якi пробирались в цi органiзацii i проводили там контрреволюцiйну, шкiдницьку роботу: реестрацiя по кiлька разiв смертi одних i тих же осiб, недооблiк народжень тощо». Сучаснi дослiдники переконанi, що влада, звинувачуючи працiвникiв рагсiв у недбалостi, намагалась приховати слiди Голодомору.

Щоб припинити поширення чуток про страшний голод 1932–1933 рр., Сталiн зробив двi заяви: у сiчнi 1934 року вiн з притиском наголосив на зростаннi чисельностi населення краiни, а у груднi 1935 року виголосив легендарну фразу – «жить стало лучше, жить стало веселей» та озвучив приблизну, на його думку, кiлькiсть населення Радянського Союзу – 171 млн осiб.

Історики вважають, що керiвники СРСР могли точно не знати, наскiльки змiнилась демографiчна картина в краiнi пiсля масового голоду. Провiднi радянськi демографи не орiентувались у ситуацii, бо для них могли бути закритi зведенi данi органiв держбезпеки. Експерти розцiнюють заборону абортiв 1936 року як спробу покращити показники напередоднi перепису.

1 сiчня 1937 року ЦК ВКП(б) та Раднарком СРСР звернулися до народу з проханням серйозно поставитись до перепису, який «мовою цифр мае засвiдчити перемогу соцiалiзму». Майже мiльйон мобiлiзованих i навчених добровольцiв зробили у переддень перепису обхiд населення. Результати мали бути надiсланi в центр 10 сiчня, а остаточнi данi оголошенi – 16-го.

Та 10 сiчня на iм’я одного з керiвникiв перепису було надiслано записку: «Результати перепису по УРСР, судячи з попереднiх даних, роблять цей матерiал абсолютно секретним». Зафiксована станом на 1937 рiк загальна чисельнiсть населення УРСР засвiдчила не «перемогу соцiалiзму», а тотальну катастрофу та наслiдки геноциду. Офiцiйнi джерела рiзко перестали говорити про перепис, нiби його й не було.

Лише у квiтнi 1989 року був оприлюднений офiцiйний лист начальника перепису статистика Івана Краваля до Сталiна i Молотова. У ньому було названо кiлькiсть населення СРСР – 162 млн осiб, серед яких майже 2 млн службовцiв РСЧА, внутрiшнiх вiйськ та прикордонноi охорони НКВС, а також майже 2,5 млн осiб спецконтингенту НКВС (тюрми i концтабори) i Наркомату освiти.

Звинувачення рагсiв у недбалостi абсурдне: для фальсифiкацii такого масштабу вони мали не рееструвати народжених узагалi, а кожну смерть фiксувати кiлька разiв. Компартiйнi дiячi шукали причини низьких показникiв у вiдпливах за межi республiки, змiнi кордонiв, намагались виправляти цифри вручну тощо. Ставилось питання про дозвiл на публiкацiю «виправлених» даних перепису 1937 року. Але Сталiн не погодився. Статистичнi органи були зобов’язанi провести новий перепис у 1939 роцi.


Джерела

Кульчицький Станiслав. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид: труднощi усвiдомлення. – К.: Наш час, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/XAgY8Z

Лившиц Феликс. Перепись с особым местом в истории // Демографические процессы в СССР. – М.: Наука, 1990. Режим доступу: https://goo.gl/rdVpuY

Андреев Евгений, Дарский Леонид, Харькова Татьяна. Население Советского Союза. 1922–1991. – М.: Наука, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/8Qs444

Дудник Ігор. Переписи населення в Украiнi: карти, цифри, мiфи та iх спростування // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2011. –

Страница 6

5 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/Z85PlT




6 сiчня 1948 року загiн НКВС у селi Мальчицi Яворiвського району Львiвськоi областi розстрiляв рiздвяний вертеп


Рiздвяноi ночi 13 мальчицьких юнакiв вiтали односельчан зi святом. В одному з будинкiв iх попередили: до села прибув загiн НКВС на чолi з лейтенантом Плотнiковим, нiбито для забезпечення порядку. Але колядники, серед яких були колишнi червоноармiйцi, учасники бойових дiй, лише посмiялись: «Ми на рiднiй землi, яку захищали, чого боятись?»

За кiлька хвилин вертеп потрапив у засiдку. Очевидець тих страшних подiй Михайло Микитин згадував: «Обiйшовши кiлька сiльських хат, бiля садиби пана Янiвського потрапили пiд град куль енкаведистiв, що зробили на нас засiдку. У цей Святий вечiр з тринадцяти колядникiв живими залишилися двое. Пiзнiше у своему кожусi «Гуцула» я нарахував одинадцять кулевих отворiв. Не загинув вiд нiмецькоi кулi, а отримав росiйську. На тiлi вертепного «Ангела» нарахували шiстнадцять куль».

Був убитий також Йосип Козак, який вийшов виглядати вертеп. Коли пострiли стихли, уцiлiлi хлопцi кинулись до найближчого будинку. Але щойно вони зачинили дверi – окупанти знову вiдкрили вогонь. Кулi пробили дерев’янi дверi i смертельно поранили Івана Колобича. За мить до хати увiйшов лейтенант Плотнiков.

«Зневажливо вiдсунув чоботом тiло Колобича, з презирством оглянув нас, виваляних у грязюцi й переляканих, криво посмiхнувся. Видно, йому сподобалася кривава «робота». Аж тут у хату ввiрвався працiвник сiльради Микола Коваль. Мiцно схопив енкаведиста за груди, затермосив: «Що ж ти накоiв, Плотнiков?! За що брата вбив?!» Плотнiков рiзко скомандував: «Тихо, тихо будь!» – i повернув до нього автомат», – розповiдае Михайло Микитин.

Люди, якi чули пострiли, одразу зрозумiли, що сталося. Село заголосило.

Священик, який вiдспiвував молодих хлопцiв, не згадав у промовi про обставини iхньоi смертi. У селi свiдчать, що про трагедiю довго нiхто не згадував.

Нинi у Мальчицях вiдбуваються фестивалi вертепiв, на мiсцевому цвинтарi встановлено пам’ятний знак.


Джерела

Карпiй Володимир. Рiздвяного вечора шiстдесят рокiв тому п’янi енкаведисти по-звiрячому розправилися з колядниками у селi Мальчицi Яворiвського району Львiвщини // Сiльськi вiстi. – 2008. – 10 сiчня. Режим доступу: https://goo.gl/USDLMw

Гижий Володимир. У Захiднiй Украiнi в 1940 – 1950-х роках був звичайний росiйський тероризм // День. – 2015. – 5 березня. Режим доступу: https://goo.gl/hG4LNr

«Нiч перед Рiздвом». Фiльм, знятий у 2008 р. за iсторичними мотивами. У зйомках брали участь члени гуртка вiйськово-iсторичноi реконструкцii пошукового товариства «Пам’ять».




8 сiчня 1934 року заарештований органiзатор i керiвник Єдиноi гiдрометеорологiчноi служби СРСР Олексiй Вангенгейм


Подружжя Вангенгеймiв – Олексiй Феодосiйович i Варвара Іванiвна – планували провести вечiр зимового дня в театрi. Вони придбали квитки i домовились зустрiтися перед входом. Варвара Іванiвна прийшла заздалегiдь, проте так i не дочекалася чоловiка – вдень його заарештували.

Вченого-метеоролога звинувачували у передаваннi стратегiчно важливоi iнформацii iноземним спецслужбам. Нi вiдмова свiдчити проти себе, нi аргументи i докази не впливали на слiдчих. Листи до Сталiна, який за рiк до арешту публiчно вiтав контрольований Вангенгеймом успiшний запуск першого стратостата «СРСР», залишались без вiдповiдi.

Олексiй Вангенгейм вiдбував 10 рокiв ув’язнення у Соловецькому таборi. Вiдiрваний вiд улюбленоi справи, в обмежених i важких умовах таборового життя, вiн читав ув’язненим науковi лекцii, займався розвитком музею в соловецькому кремлi.

Серед послань вченого з табору збереглися зворушливi листи до доньки – неймовiрнi «Методичнi посiбники» для розвитку та навчання дитини: своерiднi уроки математики та природознавства, створенi на основi зiбраного на островах гербарiю, акварельнi замальовки полярного сяйва, рослин i тварин, загадки та художнi твори.

За кiлька рокiв вчений домiгся вiдповiдi на запитання, за якими статтями його було засуджено. 9 жовтня 1937 року Особлива трiйка Управлiння НКВС СРСР Ленiнградськоi областi винесла йому новий вирок – найвищу мiру покарання.

Олексiя Вангенгейма розстрiляли 3 листопада 1937 року в урочищi Сандармох. У 1957 роцi родина отримала вiд держави фальшиве свiдоцтво про смерть науковця вiд перитонiту 17 серпня 1942 року.


Джерела

Потапов В., Вангенгейм Э. Алексей Феодосьевич Вангенгейм: возвращение имени. – М.: Таблицы Менделеева, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/afUj3E

Вангенгейм Алексей Федосьевич // Виртуальный музей ГУЛАГа. Фонды. Режим доступу: https://goo.gl/xspkyv

Шевченко Сергiй. Список розстрiляних у Сандармосi украiнцiв i вихiдцiв з Украiни // Радiо Свобода. – 2012. – 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Вангенгейм Алексей Феодосьевич (1881–1937) // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/eAIEse




8 сiчня 1938 року страче

Страница 7

ий екс-мiнiстр закордонних справ УНР мовознавець Микола Любинський


Мовчати примушуе мене не страх перед вiдповiдальнiстю. Справа не в страху. Страх скорiше примусив би говорити. Також тут i не впертiсть, бо впертiсть мае своi межi й на стiльки б ii не вистачило. Коли й важить тут яке чуття, то виключно чуття обов’язку перед державою i суспiльством. Обов’язок цей велить менi в цьому разi говорити тiльки правду. І цю правду я вже сказав…

    З матерiалiв допиту Миколи Любинського

Миколу Любинського заарештували у 1930 роцi за участь у мiфiчнiй «контрреволюцiйнiй органiзацii «УНЦ» (Украiнський нацiональний центр), куди його нiбито завербував iсторик Михайло Грушевський. Зi спогадiв доньки: «Приiхали вночi, вчинили обшук. Мати носила передачi до Лук’янiвськоi в’язницi. Згодом усе це припинилося: напевно, батька вiдправили з етапом, але куди – не сказали». Арешт проводив уповноважений ДПУ УСРР Михайло Пашницький.

Першi два тижнi екс-мiнiстр вiдбув у бупрi (будинку примусових робiт), а 23 жовтня написав слiдчому Андрееву прохання «…швидче викликати мене на допит, бо вдома мене чекае робота, а також родина залишилася абсолютно без грошей».

У додаткових свiдченнях вiд 2 лютого 1931 року (справу вже вiв iнший слiдчий – Погребинський) арештант наголошував: «…нi до якоi таемноi, нелегальноi, конспiративноi i контрреволюцiйноi органiзацii я не належав, всякi зв’язки з УПСР[7 - УПСР – Украiнська партiя соцiалiстiв-революцiонерiв.] (органiзацiйнi i iдеологiчнi) я остаточно пiрвав ще 1923 р. i назад до УПСР не повертався… злочинiв не вчинив i винним себе визнати не можу». А за 10 днiв у матерiалах справи з’явилася заява, явно надрукована чекiстами: «Заявляю перед лiцем трудящих i каюся, що я належав до контрреволюцiйноi органiзацii, яка ставила собi за мету повалення Радвлади на Украiнi шляхом повстання з допомогою iнтервенцii. Подробицi дiяльностi цiеi органiзацii й моеi в нiй участi я докладно оповiм в окремiй заявi. 11 лютого 1931 р. М. Любинський».

На допитах Любинський тримався мужньо, про що свiдчить лист до слiдчого Соломона Брука: «Ви радите, енергiйно радите, написати докладне зiзнання й щире каяття. Мотивуете тим, що такого поводження вiд злочинця вимагае полiтичний момент, що вiд цього менi легче буде, вказуете на приклад iнших в’язнiв, що вже розкаялися. Нарештi кажете, що моя упертiсть викликае обурення проти мене, i що наслiдком того я зазнаю рiзних мук, i, що найголовнiше, все одно потiм напишете, що ви радите…»

Любинський писав: «…нiколи не примусить мене також брехати й безпiдставно й брехливо брати на себе вину, робити з себе контрреволюцiонера, коли я насправдi таким не був… Краще зазнати найлютiшоi кари, анiж прийняти на себе такий тяжкий наклеп». Харкiвськi чекiсти Семен Долинський i Генрiх Люшков надiслали до Киева витяги з показань iнших арештованих у справi «УНЦ», зокрема про «третю нараду членiв ЦК УПСР у квартирi Голубовича», i радили колегам використати цi матерiали «в целях раскачки арестованного Любинского». Але той не здався i не зламався.

20 вересня 1931 року в’язень камери № 28 спецкорпусу бупру в Харковi подав заяву керiвниковi слiдчого вiддiлу вiдомства Семеновi Долинському: «Протягом несподiвано довгого десятимiсячного слiдства слiдчi ДПУ страхали мене рiзними тортурами, арештом родини, пророкували найтяжчi кари, не виключаючи навiть розстрiлу. До цих заяв можна було ставитися як до дуже впливових методiв допиту, що не обов’язково мають здiйснитися. Але цими днями, розмовляючи зi мною, Ви також сказали, що мене чекае десятилiтня iзоляцiя вiд суспiльства. Вашi слова я повинен брати серйозно й, не погоджуючись з Вашим висновком, дозволяю собi, поки ще не пiзно, проти такого проекту енергiйно заперечити й запротестувати… Взагалi в процесi слiдства я свiдомо мало, а може, й недостатньо пiдкреслював додатнi сторони мого життепису… За радянськоi влади – десять рокiв роботи в Академii,[8 - Маеться на увазi Всеукраiнська академiя наук. Маеться на увазi Всеукраiнська академiя наук.] п’ять рокiв роботи в КВЗІ,[9 - Йдеться про Киiвський ветеринарно-зоотехнiчний iнститут.] три роки в Робiтничому унiверситетi, активна участь у переведеннi украiнiзацii, в профроботi, в житловiй кооперацii, в радянськiй пресi… Невже ж все це нiчого не важить? Невже ж все це треба завершити десятьма роками сувороi iзоляцii??! За що?! Кажуть, що на мене е викази iнших. Припустiмо, що й так. Напевне, цих виказiв небагато. Дуже може бути, що автори деяких виказiв вже позрiкалися своiх слiв. Напевне, цi викази одне одному суперечать, бо ж не можуть усi однаково брехати… Цих виказiв я не читав i не бачив i з авторами очних ставок не мав… Справдi, це дуже принадна думка – рятувати себе тим, що брехати на iнших. Мабуть, так i мiркували тi, що на мене виказували. Я таким шляхом не мiг пiти й не пiшов. Чому? Не знаю. Може, це альтруiзм, може, iдеалiзм, може, звичка говорити тiльки правду… Це нiяка заслуга й тим бiльше не геройство. Але це й не злочин… Карати мене – це карати ту iнтелiгенцiю, яка щиро пi

Страница 8

ла на радянську роботу, повiрила, що мiж пролетарiатом i iнтелiгенцiею нема ворожнечi, повiрила, що давнi помилки забуто i прощено… Нi! Мене не треба й не можна карати. Це буде помилка…Один зi слiдчих сказав, що якби я був iнженер, то, може, мене й випустили б, але оскiльки я тiльки лiнгвiст, то без мене революцiя не постраждае. Це дуже невлучний дотеп! Мiркуючи так, можна б поодинцi половину населення винищити… Я думаю, що мовознавцi-лiнгвiсти дуже потрiбнi й будуть потрiбнi навiть тодi, коли зайва буде мiлiцiя й червона армiя…»

Обвинувальний висновок у справi Миколи Любинського склав уповноважений Секретно-полiтичного вiддiлу (СПВ) ДПУ УСРР Георгiй Бордон. Затвердив документ помiчник начальника цього вiддiлу Борис Козельський. В обвинувальному висновку харкiвськi чекiсти записали: «В марте 1931 года ГПУ УССР была ликвидирована украинская контрреволюционная организация «УНЦ», ставившая своей целью – свержение Соввласти на Украине. Материалами следствия установлено, что активную руководящую роль в организации играл Любинский Николай Михайлович».

Любинський вiдбував термiн покарання у Карелii. Дружина i доньки тiльки у 1933-му дiзналися, що Любинський живий i перебувае в Медвеж’егорську.

З архiвiв: «Любинский Николай… проживал в с. Повенец Карельской АССР, работал архивариусом Управления Беломорканала. Арестован 12 ноября 1937 г. Особой тройкой УНКВД Ленинградской области 15 декабря 1937 г. приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян в Карельской АССР (Сандармох) 8 января 1938 г.».

Архiвно-слiдча справа М. Любинського перебувае у Центральному державному архiвi громадських об’еднань Украiни.


Джерела

Веденеев Дмитро. Полiтичнi репресii 1920 – 1980-х та проблеми формування нацiональноi пам’ятi // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 26 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/78yF7l

Шевченко Сергiй. Архiпелаг особливого призначення. – К.: Фенiкс, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/JVLHYK

Шевченко Сергiй. Микола Любинський i логiка червоного терору. Невiдомi сторiнки украiнського Розстрiляного вiдродження // Дзеркало тижня. – 2008. – 18 квiтня. Режим доступу: https://goo.gl/p0Zuaw




11 сiчня 1935 року вiдбувся допит письменника Валер’яна Пiдмогильного


Ну, вообще-то, если откровенно, то надо было бы всю Украину уничтожить. Но поскольку это невозможно, то вас, украинских интеллигентов, мы точно уничтожим.

    Слова слiдчого НКВС, що вiв справу Валер’яна Пiдмогильного (зi спогадiв репресованого Григорiя Майфета)

«Я нiчого не буду пiдписувати до того моменту, поки ви менi не дасте купку паперу, олiвець чи ручку, щоб я дописав оцей роман. Бо цей роман мене мучить. Я вважаю, що там я можу сказати те, чого ще нiхто не говорив у лiтературi», – за словами Григорiя Майфета, таку умову Пiдмогильний висунув слiдчим. І слiдчий дозволив писати. Йшлося про «Повiсть без назви».

8 грудня 1934 року Валер’яна Пiдмогильного було заарештовано за звинуваченням в «участi у роботi терористичноi органiзацii, що ставила собi за мету органiзацiю терору проти керiвникiв партii».

На всiх допитах Пiдмогильний вiдповiдав слiдчим: «Винним себе не визнаю». Коли допити стали жорстокiшими, зробив офiцiйну заяву: «Беручи до уваги, що за Вашою заявою матерiал у моiй справi достатнiй для вiддання мене до суду…, я даю таке сумарне зiзнання.

Нiколи нi до якоi терористичноi органiзацii я не належав i не належу.

Нiколи нiякоi терористичноi дiяльностi я не проводив.

Про iснування подiбних органiзацiй, про iхню дiяльнiсть або дiяльнiсть осiб, зв’язаних з ними, я нiколи нiчого не знав, iнакше як з виступiв представникiв Радвлади й партii в пресi й на прилюдних зборах.

Тому всякi зiзнання iнших осiб та обвинувачення мене в приналежностi до терористичноi органiзацii i в терористичнiй дiяльностi я рiшуче вiдкидаю як брехливi й наклепницькi».

11 сiчня 1935 року в протоколi з’явилося «зiзнання» Пiдмогильного про те, що вiн нiбито належав до «групи письменникiв-нацiоналiстiв з терористичними настроями у ставленнi до вождiв партii». Начебто так звана «група» складалась iз 17 осiб, серед яких Микола Кулiш, Григорiй Епiк, Олесь Ковiнька, Євген Плужник. У провину Пiдмогильному ставилося i його твердження про те, що «полiтика колективiзацii привела украiнське село до голоду». На допитi 19 сiчня 1935 року прокуроровi Украiнського вiйськового округу Пiдмогильний сказав: «Я не належав до органiзацii. Я вважав, що постанови партii по нацiональному питанню в життя не проводяться… Для мене представниками партii в лiтературi були Хвильовий, Яловий, Шумський».

Без свiдкiв i адвокатiв виiзна сесiя Вiйськовоi колегii Верховного Суду СРСР 27–28 березня 1935 року засудила Валер’яна Пiдмогильного та iнших заарештованих у цiй справi на 10 рокiв з конфiскацiею особистого майна. Невдовзi Пiдмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.

У листах з табору Пiдмогильний неодноразово згадував про те, що працював над романом «Осiнь 1929», у якому йшлося про початок колективiзацii в

Страница 9

Украiнi. Збереглось 25 листiв до дружини, у яких письменник розповiдае про своi переклади, розпочатi повiстi, оповiдання.

9 жовтня 1937 року Особлива трiйка Управлiння НКВС СРСР Ленiнградськоi областi винесла новий вирок – розстрiл, який був виконаний 3 листопада. Разом iз Валер’яном Пiдмогильним в урочищi Сандармох у Карелii впродовж 27 жовтня – 3 листопада було вбито понад тисячу в’язнiв, серед яких Микола Зеров, Валер’ян Полiщук, Григорiй Епiк, Лесь Курбас, Микола Кулiш, Мирослав Ірчан, Юлiан Шпол та iншi.


Джерела

Вдовиченко Галина. Проект «Воскресiння Розстрiляного Вiдродження». Валер’ян Пiдмогильний. «Цей роман мене мучить…» // Сегодня. – 2015. – 12 мая. Режим доступу: https://goo.gl/ 71TNjL

Пiдмогильний Валер’ян (1901–1937): [Бiографiя i твори] // 1576: Бiблiотека украiнського свiту: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ip30On

Розстрiляний. Вiдродження. Фiльм про Валер’яна Пiдмогильного.

Частина 1. Режим доступу: https://goo.gl/1h9vd7

Частина 2. Режим доступу: https://goo.gl/BS8GaJ




12 сiчня 1972 року Украiною прокотилася хвиля арештiв украiнськоi iнтелiгенцii: КДБ УРСР здiйснював масштабну операцiю «БЛОК»


Того дня були заарештованi: у Киевi – поет Василь Стус, лiтературний критик Іван Свiтличний, фiлософ Євген Сверстюк, математик i публiцист Леонiд Плющ, багатолiтнiй в’язень сталiнських таборiв Данило Шумук, лiкар Микола Плахотнюк, iнженер-економiст Зиновiй Антонюк, мистець-реставратор, iнженер-механiк Олесь Сергiенко, поет-шiстдесятник Іван Коваленко; у Львовi – публiцист i лiтературний критик В’ячеслав Чорновiл, журналiст Михайло Осадчий, релiгiйний дiяч Іван Гель, мисткиня-килимарка Стефанiя Шабатура, поетеса Ірина Стасiв-Калинець та iншi.

З перших днiв сiчня 1972 року КДБ УРСР розпочав масовий погром опозицiйноi iнтелiгенцii. Вироки заарештованим виносились набагато суворiшi, нiж у серединi 1960-х рокiв.

Унаслiдок оперативно-розшукових заходiв у поле зору КДБ потрапили учасники рiздвяноi коляди. Інiцiатором вертепу у Львовi стала учасниця правозахисного руху лiкарка Олена Антонiв, колишня дружина В’ячеслава Чорновола. Загалом у вертепi взяло участь близько 45 осiб: подружжя Калинцiв, художниця Стефанiя Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог i лiтературний критик Володимир Іванишин, Марiя Антонiв, Марiя Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока iз дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марiя Гель, Мар’ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раiса Мороз, Микола Бiлоус, Василь Стус та iншi.

Приводом для арештiв стало затримання громадянина Бельгii, студента Ярослава Добоша: вiн намагався вивезти за кордон фотокопii «Словника рим украiнськоi мови» Святослава Караванського, тодiшнього полiтв’язня, фотокопii «Украiнського вiсника» та самвидав. Добоша звинуватили «у проведеннi пiдривноi антирадянськоi дiяльностi». Пiсля належноi «обробки» вiн дав свiдчення, що у Львовi та Киевi «обмiнявся iнформацiею» з кiлькома шiстдесятниками. Примiтивна авантюра зi «шпигунськими» пристрастями закiнчилася прес-конференцiею Добоша 2 червня 1972 року. Ретельно опрацьований звiт про неi республiканське телебачення показало 5 червня. Того самого дня газета «Радянська Украiна» опублiкувала старанно зредагований текст пiд назвою «Украiнськi буржуазнi нацiоналiсти – найманцi iмперiалiстичних розвiдок: прес-конференцiя в Киевi». Пiсля цього Добоша «видворили» iз СРСР.

Суспiльна атмосфера 1972–1973 рр. була гнiтючою. Поодинокi спроби протестувати проти арештiв присiкалися якнайжорстокiше. Так, перекладач Микола Лукаш запропонував ув’язнити себе замiсть Івана Дзюби. Йому пригрозили «психiатричкою» i перестали публiкувати його переклади.

Фiлософ Василь Лiсовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ «Вiдкритий лист членам ЦК КПРС i ЦК КП Украiни», який закiнчувався так: «Зважаючи на умови, в яких подаеться цей лист, менi важко вiрити в конструктивну реакцiю на нього. Хоч я не виступаю нi в ролi вiдповiдального, нi в ролi свiдка, нi в ролi якимось чином причетного до тiеi справи, що нинi iменуеться «справою Добоша», пiсля подання цього листа я безперечно опинюся в числi «ворогiв». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звiльнено, а «справа Добоша» – це вже просто справа, обернена проти живого украiнського народу i живоi украiнськоi культури. Така «справа» дiйсно об’еднуе всiх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такоi справи – ось чому прошу мене також заарештувати i судити».

Згодом Ярослав Добош «розкаявся»: «Мене попросили зробити заяву такого змiсту… Виконуючи завдання ОУН, я 27 грудня 1971 р. виiхав у Радянський Союз. В обумовлених мiсцях я зустрiвся з І. Свiтличним, З. Франко i Л. Селезненком i при сприяннi Селезненка зустрiвся з А. Коцуровою. Усiх цих осiб я проiнформував про антирадянську дiяльнiсть украiнських органiзацiй на Заходi i про те, що украiнськi нацiоналiсти у своiй дiяльностi спiвпрацюють з сiонiстами, а вiд них я отримав полiтичну iнформацiю, яка

Страница 10

ула менi потрiбна, i документи. 3 сiчня я приiхав у Львiв. 4 сiчня я зустрiвся з С. Гулик. Пiд час цiеi зустрiчi я… отримав вiд неi потрiбну нам полiтичну та iншу iнформацiю i передав iй для пiдтримки 30 рублiв. Виконавши повнiстю завдання… На прикордоннiй станцii Чоп мене заарештували за скоений мною злочин. Я визнав, що скоiв тяжкий злочин проти радянськоi держави. Пiд час слiдства я розповiв про свою ворожу дiяльнiсть на Украiнi… Запевняю радянський уряд, що нiколи в життi я бiльше не буду займатись антирадянською дiяльнiстю, i якщо менi дадуть можливiсть повернутись у Бельгiю, то я нiколи не вчинятиму жодних дiй проти Радянського Союзу».

Усiх, хто не давав показiв проти заарештованих i виявляв найменшi ознаки спiвчуття до них, карали. Чи не найвiдомiша «чистка» академiчних iнститутiв: у цей час звiльненi з АН УРСР Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан, Василь Скрипка, Микола Роженко, Свiтлана Кириченко, Ярослав Дзира, Сергiй Кудря тощо. Інших викидали з черг на квартири, iх або iхнiх дiтей не допускали до вищоi освiти або вiдраховували з iнститутiв, закривали будь-якi можливостi службового зростання i творчого оприлюднення (друк, виставки тощо).

Хто хотiв вижити – мусив принизливо каятися, писати криводушнi пасквiлi на своiх недавнiх друзiв або закордонних «украiнських буржуазних нацiоналiстiв – найманцiв iноземних розвiдок». Хтось писав «оди», спивався, накладав на себе руки, найстiйкiшi надовго йшли у «внутрiшню емiграцiю».

За даними правозахисницi, iсторика Людмили Алексеевоi, у 1972–1974 рр. за участь в украiнському нацiонально-демократичному русi було заарештовано понад 122 особи. За даними Харкiвськоi правозахисноi групи, у 1972–1974 рр. в Украiнi заарештували 193 особи, у тому числi за антирадянську пропаганду – 100 осiб, за релiгiйнi переконання – 27 осiб.


Джерела

Овсiенко Василь. КГБ проти дисидентiв. Сорок рокiв погрому шiстдесятникiв // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 12 сiчня. Режим доступу: https://goo.gl/fCPY7C

Грицiв Марiя. Арештована коляда, або Погром 12 сiчня 1972-го // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2011. – 12 сiчня. Режим доступу: https://bit.ly/1TQRbTE

Безсмертний-Анзiмiров Андрiй. Операцiя «БЛОК» // День: Украiна Incognita. – 2015. – 12 сiчня. Режим доступу: https://bit.ly/1Ryk8pQ

Захаров Борис. Сорок рокiв вiд дня «Генерального погрому» // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2012. – 10 сiчня. Режим доступу: https://bit.ly/1OM8gOw

Украiнський самвидав. – 2007. – № 1 (20), березень. Режим доступу: https://bit.ly/1N3JGmw

Овсiенко Василь. Особистiсть проти Системи. До 40-рiччя арештiв 1972 року // Украiна молода. – 2012. – 12 сiчня. Режим доступу: https://bit.ly/1W1tVnk

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – Киiв: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештований поет Василь Стус


Суд – це пластична операцiя надi мною. Задумано знищити мене – в цiй гидкiй, накиненiй менi подобi, яка сповнена трупних запахiв, яка для мене просто нестерпна.

Але для чого? За що?

Це незбагненно.

Це моторошно.

Це страшно.

    Василь Стус (iз заяви першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Щербицькому вiд 12 вересня 1972 р.)

Обшук у квартирi Василя Стуса тривав увесь день. Увечерi в перевернуте догори дном помешкання повернулись дружина i син. Малий Дмитрик, злякавшись незнайомих чоловiкiв у формi, сховався за крiслом i стрiляв по них з iграшкового лука. «Ану следiте за ребьонкам!» – крикнув один з кадебiстiв.

Уранцi наступного дня Василя Стуса заарештували i доправили до внутрiшньоi тюрми КДБ (нинi – будiвля Служби безпеки Украiни за адресою: вулиця Володимирська, 33). Слiдчий Логiнов постановив порушити проти поета кримiнальну справу за статтею 187 Карного кодексу УРСР – «поширювання завiдомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний i суспiльний лад». Прокурор УРСР Глух пiдтвердив, що Логiновим «по справi зiбранi достатнi докази про те, що СТУС на протязi 1968–1971 рокiв виготовляв та розповсюджував документи та вiршi, що зводять наклепи на радянський державний та суспiльний лад».

Пiсля принизливих обшукiв Стуса повели у камеру: кам’янi стiни, маленьке вiконечко пiд стелею, паркет, у кутку – п’ятилiтрова каструля, нари i тумбочки.

Слiдчий Логiнов розпитував про збiрки вiршiв, статтi, зокрема «Феномен доби», листи на захист ув’язнених та iнше. Пiсля допиту Василь Стус поставив умову – повернути йому вилучений томик Гете, iнакше вiн вiдмовляеться говорити зi слiдчим.


Джерела

Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчiсть. – К.: Факт, 2004. – 368с. Режим доступу: https://1576.ua/books/1951

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештований лiтературний критик Іван Свiтличний


Одного разу Іван запитав кагебiвського начальника на своему допитi, як кажуть, просто з моста, чому в iхнiй установi працюе так багато дурнiв, – i той так само вiдверто вiдповiв: «А, думае

Страница 11

е, багато розумних пiде на таку роботу?»

    Зi спогадiв Надii Свiтличноi

До квартири Івана Свiтличного постукали вранцi. Семеро – «шмональники» та понятi – почали обшук: переглядали кожен папiрець, книжку, зошит. Дружина Леонiда згадувала, що вилучили багато книжок, машинописiв, магнiтофонних стрiчок з унiкальними записами Василя Симоненка, Василя Стуса, Бориса Мамайсура та iнших (Свiтличний кiлька рокiв збирав аудiоархiв украiнських поетiв-шiстдесятникiв).

Обшук тривав майже добу – без перерви. «Хотiлося кричати криком, вити пораненим звiром, – я ж мусила тримати себе в руках…» – писала Леонiда у книжцi «Доброокий. Спогади про Івана Свiтличного».

27 – 29 сiчня 1973 року вiдбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 рокiв позбавлення волi (7 рокiв таборiв суворого режиму i 5 рокiв заслання) за «антирадянську агiтацiю i пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На судовi засiдання нi дружину, нi матiр Івана Свiтличного не допустили.

Іван Свiтличний вiдбував покарання у таборах Пермськоi областi, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35, 36). Попри iнвалiднiсть i невтiшний стан здоров’я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постiйний головний бiль та носовi кровотечi) намагався працювати разом з усiма. Майже весь останнiй табiрний рiк Свiтличний провiв у лiкарнi.

Вiн мав незаперечний моральний авторитет серед полiтв’язнiв – його називали табiрною совiстю. Василь Стус писав про Свiтличного: «1974 р. Свiтличного на 56-й день голодовки (вiн важив тодi 46 кг) вiдправили етапом на виховну «профiлактику» до Киева i, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору».

Мiсцем заслання для Івана Свiтличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайськоi областi. Вiн працював нiчним сторожем, палiтурником у бiблiотецi. Вiд червня 1979 року до кiнця заслання разом зi Свiтличним була його дружина Леонiда. Згодом iм дозволили перебратися в селище Майма.

20 серпня 1981 року у Свiтличного стався iнсульт. Вiн пережив клiнiчну смерть, складну нейрохiрургiчну операцiю в непристосованих умовах, пiсляоперацiйнi ускладнення, пiдозру на рак хребта, гiпсове лiжко, частковий паралiч. Вижив тiльки завдяки самовiдданому доглядовi дружини. Термiн вiдбув повнiстю.


Джерела

Свiтличний Іван (1929–1992): [Бiографiя, твори, критика] // 1576: Бiблiотека украiнського свiту: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/3K0cpu

Доброокий. Спогади про Івана Свiтличного / Упорядники Леонiда i Надiя Свiтличнi. – К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4

Дисиденти. Документальний фiльм. Автор сценарiю Ігор Малишевський, режисери Олександр Фролов, Ігор Шкурiн. Студiя «Контакт» на замовлення ТРК «Студiя 1+1». 2006. Режим доступу: https://goo.gl/NKOLsv

Швець Леонiд. Семен Глузман: «Чим менше в краiнi героiв i фанатикiв, тим краще живуть люди» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2010. – 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ 3NuANO

Кiндрась Катерина. Двi iсторii кохання // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2008. – 13 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/y9HRWw

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештований письменник, багатолiтнiй в’язень сталiнських таборiв Данило Шумук


…прошу Президiю Верховноi Ради СРСР звiльнити мене вiд громадянства СРСР. Менi легше буде помирати… в тяжкiй неволi за межами Украiни, не будучи громадянином СРСР.

    Із табiрноi заяви Данила Шумука

Пiд час обшуку в помешканнi оперативники вилучили спогади Данила Шумука про десятки рокiв перебування у таборах. Дисидента звично обвинуватили в «антирадянськiй агiтацii та пропагандi».

5 – 7 липня 1972 року Киiвський облсуд засудив Шумука до 10 рокiв таборiв суворого режиму та 5 рокiв заслання. Покарання вiн вiдбував у Мордовii, у таборi Сосновка. Оголошений «небезпечним рецидивiстом», украй виснажений, Шумук написав офiцiйного листа з проханням позбавити його громадянства СРСР. Заяву надсилав також у 1973 та 1974 роках.

Попри контроль i терор у таборах Шумук брав участь у численних акцiях протестiв, голодiвках, кiлька разiв потрапляв до лiкарень у непритомному станi. Наприкiнцi 1980-х рокiв група в’язнiв (Є. Кузнецов, О. Мурженко, М. Осадчий та В. Романюк) звернулись до парламенту Канади з проханням допомогти звiльнити та виiхати з краiни Даниловi Шумуку.

Донька дисидента Вiра Калач-Шумук так згадувала день звiльнення батька: «Із Каратобе вiн виiхав до Уральська, звiдти лiтаком до Москви. Просто на летовище пiд’iхала машина посла Канади в СРСР, i високi дипломатичнi чини прослiдкували, щоб колишнiй в’язень без проблем сiв на рейс до Канади. Казали, що жодного дисидента ще так не проводжали, як Данила Шумука».

У 1987 роцi президент США Рональд Рейган у Бiлому домi приймав найвизначнiших дисидентiв свiту з нагоди рiчницi Декларацii прав людини. Украiну представляв Данило Шумук: «Було б добре, якби Декларацiя про права людини стала законом. Тодi б i не було таких, як я…»

Страница 12

Джерела

ЖИВИЙ ГОЛОС: Данило Шумук про Норильське повстання 1953 року // З архiву Богдана Нагайла. Режим доступу: https://goo.gl/ROJxTt

Стех Ярослав. Майже половина життя – в ув’язненнi // Наше слово. – 2014. – 30 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/mxXEIw

Шумук Данило. Пережите i передумане: Спогади й роздуми украiнського дисидента-полiтв’язня з рокiв блукань i боротьби пiд трьома окупацiями Украiни (1921–1981). – Детройт, 1983. Режим доступу: https://goo.gl/rRftSK

Шумук Данило Лаврентьевич (1914–2004) // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/Po8qId

Шумук Данило. За схiднiм обрiем. – Париж, Балтимор: Смолоскип, 1974. Режим доступу: https://goo.gl/kRhGTn

Зiнкевич Осип. Про спогади Данила Шумука i «всезнаюче» КДБ // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2011. – 18 березня. Режим доступу: https://goo.gl/jP2zKI

Шумук Данило. Я також знав Василя Стуса // Не вiдлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус – поет i людина: Спогади, статтi, листи, поезii / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. – К.: Укр. письменник, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/ilRpxn

Бобир Антiн. Тюремний «хрест». Украiнський дисидент Данило Шумук майже 43 роки просидiв у польських, нiмецьких та радянських таборах i 15 рокiв прожив у вимушенiй емiграцii // Украiна молода. – 2010. – 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/EXRJKM

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештований лiкар Микола Плахотнюк


Лiкаря Миколу Плахотнюка було заарештовано пiд час другоi хвилi репресiй проти украiнськоi iнтелiгенцii. Експертиза Інституту iм. Сербського в Москвi поставила йому традицiйний дiагноз: «шизофренiя з манiею переслiдування», внаслiдок чого Плахотнюка було вчергове засуджено до примусового перебування у психлiкарнi. Початком «хвороби» слiдство вважало вiдмову Плахотнюка свiдчити на закритому судi над студентом Гевричем у березнi 1966 року.

22 травня 1967 року бiля пам’ятника Шевченку мiлiцiя заарештувала кiлькох учасникiв мирного мiтингу. Люди оточили мiлiцiонерiв, скандували «Ганьба!», проте тi вiд’iхали, забравши затриманих. Плахотнюк, який брав участь у мiтингу, запропонував пiти до ЦК i вимагати звiльнення заарештованих. Близько 300 осiб вирушили до адмiнбудiвлi на вулицю Орджонiкiдзе (нинi – вул. Банкова). Люди йшли щiльною колоною – не спiвали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушеннi громадського порядку. Дорогою iх обливали водою пожежнi машини. О пiв на другу ночi прибув мiнiстр охорони громадського порядку Головченко i запропонував демонстрантам викласти своi претензii.

Оксана Мешко виклала вимогу звiльнення заарештованих. Мiнiстр пообiцяв, що до ранку iх вiдпустять, просив уранцi прислати до ЦК делегацiю демонстрантiв, а зараз розiйтися. Бiльшiсть послухалась, а приблизно 40 осiб залишилися чекати. О третiй ночi заарештованих звiльнили. А за декiлька днiв пiсля демонстрацii Плахотнюка було звiльнено з роботи.

Пiд час примусового «лiкування» у психiатричнiй клiнiцi Микола Плахотнюк звертався до лiкарiв iз проханням згадати клятву Гiппократа i не завдавати шкоди арештантам. Неодноразовi висновки медичних комiсiй про припинення «лiкування» 1974, 1976, 1977 та 1979 рр. систематично вiдхилялися судом Киiвськоi областi. У листопадi 1980 року Плахотнюка повезли до Москви в Інститут iм. Сербского, де дiйшли висновку, що йому давно пора бути вдома. 5 березня 1981 р. Плахотнюка нарештi виписали з Черкаськоi лiкарнi.

Микола Плахотнюк багато рокiв очолював Музей шiстдесятництва у Киевi.


Джерела

Рибаков Дмитро. Музей шiстдесятництва: головнi фонди – по квартирах i спогадах // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 30 березня. Режим доступу: https://goo.gl/QxYnAm

Презентацiя книги Миколи Плахотнюка «Коловорот: Статтi, спогади, документи» (К.: Смолоскип, 2012). 2013. Вiдеозапис. Режим доступу: https://goo.gl/W31RGv

Плахотнюк Микола. Коловорот: Статтi, спогади, документи. – К.: Смолоскип, 2012. Режим доступу: https://goo.gl/b9jyOj

Рапп Ірина, Овсiенко Василь, Харкiвська правозахисна група. Помер Микола Плахотнюк // Права людини: Бюлетень. – 2015. – № 4. Режим доступу: https://goo.gl/K9y6HX

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.


Операцiя «БЛОК»: заарештований публiцист i лiтературний критик В’ячеслав Чорновiл


Перебираючи в пам’ятi тюремнi роки, пригадую, як було важко у першi днi пiсля першого арешту. Мене кинули в камеру смертникiв. Хотiли вiдразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тодi написав своi книжки «Правосуддя чи рецидиви терору» i «Лихо з розуму» – про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Цi моi книжки сприймалися як своерiдна iнструкцiя поводження на слiдствi. Вже пiзнiше тюремщики не раз казали в’язням: «Що? Навчилися у Чорновола?» Це було журналiстське дослiдження на власному досвiдi. Нi, зламатися я не мiг.

    З автобiографii В’ячесл

Страница 13

ва Чорновола

У 1967 роцi Вячеслава Чорновола заарештували за публiкацiю за кордоном працi «Правосуддя чи рецидиви терору?», у якiй вiн доводив, що судовi процеси 1966 року та досудове слiдство вiдбувалися з кричущими порушеннями радянського законодавства. Та навiть з-за грат публiцист зумiв дати ляпаса системi: писав статтi, оголосив голодування, що тривало 48 дiб, а пiсля звiльнення вирiшив видавати журнал.

У 1969 роцi Чорновiл розпочав роботу над першим номером часопису, що отримав назву «Украiнський вiсник». Журнал готувався у конспiративних умовах: безпосередньо до випуску були причетними лише кiлька осiб. А от розповсюдженням журналу та збиранням iнформацii займалося набагато бiльше людей, якi й не знали, хто i де видае часопис. Лише наприкiнцi 1980-х рокiв Чорновiл почав поступово вiдкривати iмена тих, хто невтомно працював над важливою справою: Олена Антонiв, Надiя Свiтлична, Нiна Строката, Валентин Мороз, Юрiй Шухевич, Атена Пашко, Людмила Шереметьева, Ярослав Кендзьор, Михайло Косiв, Микола Плахотнюк та iншi.

Уже пiсля виходу першого випуску «Украiнського вiсника» органи держбезпеки заходилися шукати видавця. За Чорноволом було встановлено спостереження, та довести його причетнiсть нiяк не могли. Чекiстам вдалося тiльки затримати кур’ера, але прiзвища членiв редколегii залишались нез’ясованими. Добре продумана конспiрацiя певний час рятувала В’ячеслава Чорновола. Вiдчуваючи наближення арешту, вiн використовував кожну вiльну хвилину, аби пiдготувати матерiал ще на кiлька випускiв. Рукописи для шостого випуску Чорновiл передав Михайловi Косiву. Як виявилося, вчасно: 12 сiчня 1972 року В’ячеслава Чорновола було заарештовано.

Довести причетнiсть Чорновола до видання «Вiсника» слiдство довго не могло. Протоколи його допитiв вирiзнялися лаконiчнiстю: вiн навiдрiз вiдмовлявся давати будь-якi свiдчення, вважаючи свiй арешт незаконним. Тодi чекiсти вдалися до шантажу, затримавши сестру публiциста Валентину та дружину Атену Пашко. На знак протесту Чорновiл оголосив сухе голодування. 12 квiтня 1973 року Львiвський обласний суд винiс вирок: 6 рокiв позбавлення волi у таборах суворого режиму та 3 роки заслання. А черговий номер «Украiнського вiсника» таки вийшов – за три мiсяцi пiсля арешту Чорновола.


Джерела

Чорновiл В’ячеслав. Автобiографiя // Рух прес. – 2016. – 14 червня. Режим доступу: https://goo.gl/7n4MSF

Самохiна Варвара. Той, хто розбудив Украiну – В’ячеслав Чорновiл // Останнiй бастiон. – 2014. – 24 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/0kZWPq

Зайцев Юрiй. Кадебiстський погром 1972-го. Судова розправа над «шестидесятниками». Режим доступу: https://goo.gl/9IC2aA

В’ятрович Володимир. Історiя з грифом «Секретно»: Операцiя «БЛОК». Дiя перша // ТСН. ua. – 2011. – 3 березня. Режим доступу: https://goo.gl/LvAa9O

Чорновiл В’ячеслав (1937–1999): [Бiографiя, твори, критика] // 1576: Бiблiотека украiнського свiту: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/OWxNuj

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештована мисткиня-килимарка Стефанiя Шабатура


Все можна витерпiти: i той карцер, i тi нари-дошки з величезними щiлинами, i холод, бо опалювалося лише один раз на добу. Оскiльки я думала, що не витримаю i дня в тюрмi, то я витримала ще й не таке. Людина нiколи не знае, як вона буде поводитися в екстремальних ситуацiях, просто не знае своiх можливостей, доки не прийдеться пережити подiбне.

    З iнтерв’ю Стефанii Шабатури

Причиною арешту майстринi Стефанii Шабатури став подарунок. За спогадами вiдомого учасника нацiонального руху опору 1960 – 1980-х рокiв Івана Геля, на день народження Стефанiя Шабатура отримала вiд нього у подарунок самвидавчу книжку поезiй Миколи Холодного «Крик з могили». Цю книжку разом iз iншими знайшли у неi пiд час обшуку.

«У Харкiвськiй тюрмi я сидiла в камерi смертника, лiжко було коване з металу, таке як грiб, на нього дають матрац i все. Це все до землi прикручене, прибите, таке жахливе. Я надивилася на тi тюрми, а потiм був концтабiр. Там були своi: Нiна Караванська, старi полiтв’язнi Дарка Гусяк, Марiя Пальчак, була еврейка Сiльва Залмансон. Там була ще така Наташа з Сибiру, вона була там, тому що чоловiк мав украiнське прiзвище. Ще група молодi, яка палила дачi комунiстам, iх за це посадили», – згадувала дисидентка в iнтерв’ю.

Ткалю звинуватили в антирадянськiй агiтацii та пропагандi, iнкримiнуючи розповсюдження машинописних збiрок Василя Стуса «Веселий цвинтар», згаданого вже «Крику з могили» Миколи Холодного i статтi Валентина Мороза «Серед снiгiв». Пiд час обшуку вилучили й приватне листування мисткинi.

Улiтку 1972 року Стефанiю Шабатуру засудили за статтею 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР до 5 рокiв ув’язнення у таборах суворого режиму та 3 рокiв заслання. Покарання вона вiдбувала у жiночому концтаборi у Мордовськiй АССР, потiм була на засланнi до села Макушино Курганськоi областi.

«Була невеличка територiя, де ми квiти садили, а мiж тими кв

Страница 14

тами замасковували якусь редиску або моркву. Але наглядачi завжди перевiряли: “А что это? А это что? Потом увидим, когда это вырастит”. То була редиска, листочки ми обскубували, щоб не було видно. Одного разу посадили насiння культивованоi лободи, коли росте, то мае лапатi м’ясистi листя, якi ми обламували i iли.

– А что это такое?

– Это цветок.

– А какой?

– Не знаю.

– А почему вы его листики обрываете?

– Говорят, что быстрее будет цвести», – згадувала жiнка в iнтерв’ю.

У таборi Стефанiя Шабатура разом з iншими в’язнями оголошувала голодування, писала листи до влади з вимогами дотримувати прав людини, припинити арешти тощо. Мисткиня розповiдала, що спiльною акцiею протесту в’язнi змусили тюремникiв вiдправити хворого Василя Стуса на лiкування.

«Ми як украiнцi повиннi були пройти свою дорогу i зiграти роль у долi нашоi держави, нашого народу. Коли ми вже повернулися, то ще там знали, що Украiна вже буде. До кiнця всi вiдсидiли, але ми знали, що буде Украiна. Не просто вiрили (я все життя вiрила), а от знали. Звiдкись там були знання, мабуть, вiд Бога теж», – Стефанiя Шабатура.


Джерела

Садова Вiкторiя. Подарунок на день народження. Як виглядали доповiднi КГБ 1970-х // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2010. – 16 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ZswrzY

Малюк Ірина. Стефанiя Шабатура: «Я знала, що Украiна буде…»: [Інтерв’ю] // Радiо Свобода. – 2014. – 18 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/kI6SzX

Померла полiтв’язень Стефанiя Шабатура. 5 фактiв з ii життя // Твое мiсто. – 2014. – 17 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/6sgH1b

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештований математик i публiцист Леонiд Плющ


Математик Леонiд Плющ був заарештований за «антирадянську агiтацiю i пропаганду з метою пiдриву радянськоi влади». У сiчнi 1973 року суд постановив, що Плющ вчинив злочин у неосудному станi. Влада вводила в обiг жорсткий засiб покарання – запроторення до «психушки». Нормальних людей лiкарi, озброенi галоперидолом та концепцiею академiка Снежневського про «вялотекущую шизофрению», за лiченi мiсяцi перетворювали на напiврослинних iстот. Улiтку того самого року Мiжнародний конгрес математикiв у Ванкуверi поширив заяву про негайне звiльнення Плюща.

Леонiдовi Плющу пощастило: вiн пробув у спецпсихлiкарнi «лише» три роки. Захiднi комунiстичнi вождi пiд тиском однопартiйцiв i з огляду на виборцiв змушенi були вимагати вiд Брежнева звiльнення дисидента.

23 жовтня 1975 року в Парижi було органiзовано великий мiтинг на захист Плюща. Керiвники компартiй Францii, Англii й Італii висунули вимоги звiльнити його. І радянська влада здалась. Поза бажання самого Плюща його у сiчнi 1976 року було вiдправлено до Францii на поруки генсека Французькоi компартii Жоржа Марше. Французькi лiкарi швидко встановили вiдсутнiсть у Плюща будь-яких психiчних захворювань. Невдовзi вiн одержав французьке громадянство.


Джерела

Вiдеолекцiя Оксани Забужко та Леонiда Плюща – Як кожен може боротися з тоталiтарною пропагандою (Центр лiтературноi освiти). 2014. Режим доступу: https://goo.gl/cRd2On

Помер публiцист та лiтературознавець Леонiд Плющ // Украiнська правда: [Електронний ресурс]. – 2015. – 4 червня. Режим доступу: https://goo.gl/BAXuPd

Грабовський Сергiй. Недооцiнений Леонiд Плющ // День. – 2015. – 11 червня. Режим доступу: https://goo.gl/zxJ0CT

Терещук Галина. 40 рокiв тому у Львовi та Киевi розпочався погром шiстдесятникiв // Радiо Свобода. – 2012. – 12 сiчня. Режим доступу: https://goo.gl/mhN5vq

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештований журналiст Михайло Осадчий


Жити можна. Тут можна, як нiде. Якщо була колись найдемократичнiша держава, то це був лише (конц-)табiр.

    Михайло Осадчий. Бiльмо

Разом iз iншими представниками украiнськоi iнтелiгенцii Михайла Осадчого звинувачували в «антирадянськiй агiтацii й пропагандi». Окрiм стандартного формулювання Осадчому iнкримiнували ще й написання статей, вiршiв i прози, зокрема слiдство звернуло увагу на твiр «Бiльмо». Рецензii на його твори писали доктор фiлологiчних наук Микола Матвiйчук, кандидат фiлологiчних наук Михайло Нечиталюк i поет Георгiй Книш. Їхнi висновки стали пiдставою для засудження Осадчого.

5 вересня 1972 року на закритому судовому засiданнi Осадчого було засуджено за статтею 62 Кримiнального кодексу УРСР до 7 рокiв таборiв особливо суворого режиму i 3 рокiв заслання. Публiциста й письменника визнали особливо небезпечним рецидивiстом. Удруге вiн вiдбував покарання в таборi ЖХ-385-1 у с. Сосновка Зубово-Полянського району Мордовii.

Наприкiнцi 1974 року в’язня Осадчого перевели з табору суворого режиму до тюрми КДБ. Тамтешнi офiцери лейтенант Єрмоленко i старший лейтенант Шумейко запропонували йому спiвпрацю в обмiн на свободу. Коли Осадчий вiдмовив, вони пообiцяли розправитись iз його родиною. Пiсля того у рi

Страница 15

ному селi Осадчого невiдомi побили його 70-рiчну матiр Олену. Про це Михайловi розповiв спiвкамерник-сексот Громов. Брата Володимира, який мешкав у Сумах, викликав на розмову до Львова генерал КДБ Полудень i запропонував спiвпрацю, але брат теж не бажав мати нiчого спiльного iз «кагебiстами».

5 сiчня 1975 року Осадчого побили «кримiнальники» Гуцуляк i Бельмьосов. 10 лютого, напередоднi повернення з тюрми до табору, Бельмьосов попередив Осадчого, що його вб’ють на засланнi, а брата – на волi.

У березнi 1975 року Володимир Осадчий за посередництва одного з колег познайомився з «кримiнальниками», якi вiдбували покарання у Сумах на будiвництвi. Вони пограбували крамницю, а Володимира Осадчого затримали як свiдка у справi. Тiло Володимира Осадчого було знайдене посеред вулицi у квiтнi, пiсля того як вiн вийшов з iзолятора. Його вбили ударом у скроню.

Через смерть брата Михайло голодував 39 днiв. За той час вдалося дiзнатися тiльки, що було проведено двi експертизи: перша засвiдчила вбивство Володимира, друга – ненасильницьку смерть. Михайло Осадчий неодноразово звертався з концтабору до всiх знайомих з проханням приватно вивчити справу загибелi його брата. Вiн продовжував голодування: як у день народження Володимира – 16 листопада, так i в день його смертi – 5 квiтня.


Джерела

Петренко Микола. Авторський екземпляр Михайла Осадчого // Zaxid.net. – 2011. – 24 червня. Режим доступу: https://goo.gl/HyQL3J

Іванущенко Геннадiй. Осадчий Михайло Григорович: витяг зi справи КГБ // Сумський iсторичний портал: [Інтернет-ресурс]. – 2011. – 25 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/YehxBZ

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештована поетеса Ірина Калинець


Ірина була дуже обдарована i мудра. Я навiть не прагнув досягнути рiвня ii iсторичних розвiдок, бiблейських. Нiчого не друкувала, крiм казок, бо вважала основними дослiдження про Бiблiю. Перед смертю навiть праву руку зламала i писала лiвою. Гора списаних паперiв залишилась.

    Зi спогадiв Ігоря Калинця

Пiд час слiдства у справi Ірини Калинець на допити викликали ii учнiв. Але зi ста школярiв, якi пройшли свiдками, лише двое чи трое свiдчили проти неi: мовляв, читала вiршi, присвяченi В’ячеславу Чорноволу, давала читати твори Валентина Мороза, говорила про незалежну Украiну. Слiдчi не змогли довести причетнiсть Ірини Стасiв-Калинець до «групи» В’ячеслава Чорновола та ii участь у виданнi нелегального журналу «Украiнський вiсник». У липнi 1972 року суд розглянув справу про звинувачення Ірини Стасiв-Калинець та Стефанii Шабатури за статтею 62 Карного кодексу УРСР («антирадянська агiтацiя i пропаганда») i засудив Калинець до 6 рокiв ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 рокiв заслання. За пiвроку такий самий вирок дiстав ii чоловiк – Ігор Калинець. Маленька донька була розлучена з батьками на дев’ять рокiв.

Покарання Ірина вiдбувала у таборi ЖХ-385/3, селище Барашево, Мордовiя, разом зi Стефанiею Шабатурою, Надiею Свiтличною та iншими. Брала участь у всiх акцiях жiночоi полiтзони: пiдписала листа в прокуратуру, у якому табiрне начальство звинувачувалось у перешкоджаннi святкування Великодня; листа Генеральному секретаревi ООН з проханням сприяти справедливому судовому розгляду в присутностi представникiв ООН; колективного листа на пiдтримку Андрiя Сахарова; звернення до табiрноi адмiнiстрацii про дозвiл внести грошi до Фонду допомоги жертвам чилiйськоi хунти i послати делегаток на з’iзд Мiжнародноi демократичноi асоцiацii жiнок; лист до Комiтету прав людини ООН зi скаргою на табiрнi умови i з проханням надiслати представника тощо. Разом з iншими голодувала та вимагала надання статусу полiтв’язня; вiдмовлялась вiд тяжкоi фiзичноi працi у 1975 роцi у зв’язку з Мiжнародним роком жiнок; голодувала на знак протесту через вiдмову в побаченнi з рiдними. Багато разiв Іринi Калинець довелося зазнати жорстоких репресiй з боку табiрних властей.

На засланнi Ірина Калинець перебувала у Читинськiй областi разом з чоловiком. Звiльнена у 1981 роцi.


Джерела

Калинець Ірина (1940–2012): [Бiографiя, твори] // 1576: Бiблiотека украiнського свiту: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/nI6AnU

Палажiй Галина. «Ми ще живi, коли нас хтось кохае, коли на вiчну пам’ять споминае», – Ірина Калинець. 6 грудня вечiр пам’ятi Ірини Калинець // ZIK. – 2015. – 7 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/nAR9HZ

Терещук Галина. Зiбрання творiв Ірини Калинець: 10 томiв для роздумiв // Радiо Свобода. – 2012. – 6 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/W0epRh

Легiн Софiя. Спогад про Ірину Калинець // Фотографii Старого Львова: [Інтернет-ресурс]. – 2015. – 14 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/4pdv2Q

Калинець Ігор. Про 10 дiб арешту Ірини Калинець: [Вiдео]. Режим доступу: https://goo.gl/nqA6I3

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




Операцiя «БЛОК»: заарештований мистець-реставратор, iнженер-механiк Оле

Страница 16

ь Сергiенко


Інженера Олеся Сергiенка заарештували за «антирадянську агiтацiю та пропаганду» i ув’язнили на 7 рокiв таборiв та 3 роки заслання. Вiдбував покарання у таборi суворого режиму ВС-389/36 у селищi Кучино Чусовського району на сходi Пермського краю.

За участь в акцiях протесту в таборi був ув’язнений iще на три роки. Покарання вiдбував у Володимирському централi. У цей час його матiр Оксана Мешко розгорнула кампанiю на захист сина. Вона була однiею iз засновниць Украiнськоi Гальсiнськоi групи, а пiсля арешту Миколи Руденка виконувала обов’язки ii керiвника.

У сiчнi 1977 року Сергiенка повернули етапом до Кучина, де вiн захворiв на бронхiт. Є свiдчення, що оперативниця з Киева пiд виглядом медсестри зробила хворому небезпечне щеплення. Оксана Мешко досi намагалася звiльнити сина, але зазнавала переслiдувань. У 1980 роцi ii помiстили у психлiкарню на 75 дiб, визнали осудною i заарештували.

Рiздвяного вечора 1981 року Киiвський мiський суд винiс 76-рiчнiй жiнцi вирок за статтею 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР – «антирадянська агiтацiя i пропаганда» – та засудив до 6 мiсяцiв ув’язнення i 5 рокiв заслання. Оксану Мешко етапували до мiсця позбавлення волi протягом 108 дiб.

У жовтнi 1981 року Олесь Сергiенко повернувся до Киева. За пiвроку поiхав до Хабаровського краю навiдати матiр, яку привозили на обстеження до лiкарнi (вiдвiдати ii у закритiй зонi в Аянi було неможливо).

Пiсля звiльнення Оксана Мешко й Олесь Сергiенко продовжували громадську дiяльнiсть.


Джерела

Овсiенко Василь. Сергiенко Олесь (Олександр) Федорович // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2007. – 15 липня. Режим доступу: https://goo.gl/7J3NMB

Овсiенко Василь. Козацька Матiр (Оксана Мешко). Воздвиження чесних хрестiв // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2005. – 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/ fBKe3N

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




13 сiчня 1933 року засуджений до розстрiлу iсторик Петро Бовсунiвський


У червнi 1932 року до квартири Петра Бовсунiвського (Киiв, вулиця Енгельса, 25 – нинi Лютеранська) увiрвались iз обшуком енкаведисти. Слiдство було умовним, хоча i тривало майже пiвроку. 13 сiчня 1933 року науковця було засуджено судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР до розстрiлу. Але 24 сiчня трiйка замiнила розстрiл на 10 рокiв виправно-трудових таборiв.

У жовтнi 1937 роцi у справi № 103010-37 Особлива трiйка Управлiння НКВС СРСР Ленiнградськоi областi засудила 134 так званих «украiнських буржуазних нацiоналiстiв», якi вже перебували на Соловках. Оперативна частина Соловецькоi тюрми звинуватила iх у тому, що вони начебто залишились на попереднiх контрреволюцiйних позицiях та, продовжуючи контрреволюцiйну нацiоналiстичну шпигунську (на Соловках!) i терористичну дiяльнiсть, створили контрреволюцiйну органiзацiю «Всеукраiнський центральний блок».

«Це були люди, якi ще б створили неоцiненнi духовнi скарби, володiючи якими ми стали б у рiвень з iншими цивiлiзованими народами. Сама присутнiсть таких людей у суспiльствi робить його кращим. Але пострiли малограмотного ката Матвеева – виконавця волi чужоi, глибоко ворожоi нам росiйськоi комунiстичноi влади – змiнили хiд нашоi iсторii…» – писав дисидент Василь Овсiенко.

До «Соловецького етапу» енкаведист Ейхманс дiбрав iнтелiгенцiю практично всiх народiв СРСР. Серед них було майже 300 украiнцiв. У списку «украiнських буржуазних нацiоналiстiв» виявився i Петро Бовсунiвський. Його було розстрiляно 3 листопада 1937 року в урочищi Сандармох (Карелiя).


Джерела

Бiлокiнь Сергiй. Соловки. Режим доступу: https://goo.gl/GdcvyM

Реабiлiтованi iсторiею. Киiвська область. Книга друга. – К.: Видавництво «Основа», 2006. Режим доступу: https://goo.gl/mrUZPU

Шевченко Сергiй. Список розстрiляних у Сандармосi украiнцiв i вихiдцiв з Украiни // Радiо Свобода. – 2012. – 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Овсiенко Василь. Убiенним синам Украiни // Меморiал. – 2004. – 13 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/M3Wrnt




Операцiя «БЛОК»: заарештований фiлософ i публiцист Євген Сверстюк


Я нiколи, за жодних обставин просити помилування не буду. Я залишаюся й надалi стоятиму на своiх позицiях у нацiональному питаннi. Свою дiяльнiсть буду продовжувати. Я буду боротися проти iснуючого ладу.

    Євген Сверстюк

З обшуком до Євгена Сверстюка прийшли 12 сiчня 1972 року. Передчуваючи такий розвиток подiй, дисидент заховав або викинув усi речi, що могли б викликати пiдозру. Залишився тiльки заклеений конверт, що його передав Іван Свiтличний. У конвертi був твiр Василя Рубана «Програма у-комунiстiв». Пiд час обшуку, який проводив начальник слiдчого вiддiлу старший лейтенант Пархоменко, конверт було виявлено та долучено до справи.

Через погане самопочуття, пiдтверджене лiкарем, Євгена Сверстюка залишили вдома. Однак уже 14 сiчня, на старий Новий рiк, за ним прийшов кагебiст. Із розмов, що велись на допитi, дисидент зробив висновок, що слiдст

Страница 17

о не мае жодних матерiалiв для його арешту. Але через вилучення конверту з текстом Рубана про вихiд на волю не могло бути й мови.

На одному з допитiв Сверстюк не витримав.

«– Ви всi однаковi шулери. Що оцей лайдак, якого ви приводили, що ви – у вас одна спiльна мова. Про що ви можете зi мною розмовляти?

– Ви ображаете слiдство! Ви прокуратуру ображаете! Ми проти вас порушимо окрему справу.

– От якраз буде чудово, якщо ви проти мене порушите окрему справу – отут-то я скажу, хто ви такi i до чого ви опускаетеся. Ви все ж таки повиннi триматися пристойно, коли розмовляете з пристойними людьми.

– Ви забагато про себе думаете!»

Суд вiдбувся наступного року. Євгена Сверстюка засудили на 7 рокiв таборiв i 5 рокiв заслання. Головував суддя Дишель, прокурором був Погорелий, слiдчим у справi – Чорний.

«А взагалi, менi здаеться, я в багатьох моментах допускав помилки. Менi здаеться, що я даремно пiдписував протоколи. Василь Стус мав бiльшу рацiю, що взагалi не пiдписував багатьох протоколiв. То для внутрiшньоi сатисфакцii, тому що вже зараз, дивлячись iз вiддалi часу, все мае iншi вимiри й iншi оцiнки», – згадував Євген Сверстюк у розмовi з Василем Овсiенком.


Джерела

В’ятрович Володимир. Історiя з грифом «Секретно»: Заблокована краiна: 1972 рiк // ТСН. ua. – 2011. – 10 березня. Режим доступу: https://goo.gl/zUuOT5

Грицiв Марiя. Арештована коляда, або Погром 12 сiчня 1972-го // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2011. – 12 сiчня. Режим доступу: https://bit.ly/1TQRbTE

Овсiенко Василь. КГБ проти дисидентiв. Сорок рокiв погрому шiстдесятникiв // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 12 сiчня. Режим доступу: https://goo.gl/fCPY7C

Овсiенко Василь. Євген Сверстюк. Портрет на осiнньому плесi // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2005. – 23 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/DjP7DK




15 сiчня 1937 року заарештований студент-сценарист Аркадiй Добровольський


Обшук та арешт проводили молодший лейтенант управлiння держбезпеки Гольдфарб i сержант Лейбович. Аркадiя Добровольського звинуватили у контрреволюцiйнiй нацiоналiстичнiй та терористичнiй дiяльностi.

Знущань слiдчих Аркадiй зазнав iще у 1934 роцi, коли йому поламали ребра i вибили зуби, готуючи до процесу над Миколою Вороним. Вороного тодi звинуватили у «контрреволюцiйному трубадурствi», доводили, що вiн був «iдеологом украiнськоi нацiональноi буржуазii».

Пiсля фiзичних знущань Добровольському оголосили вирок: 7 рокiв ув’язнення i 5 рокiв позбавлення у полiтичних правах. Покарання колишнiй студент вiдбував у трестi «Дальбуд» (район Верхньоi Колими). Не врятувало молодого сценариста навiть те, що картину «Трактористи», над якою вiн працював, показали Йосипу Сталiну i «вождь народiв» визнав, що ця кiнокартина дуже потрiбна для стимуляцii активноi колгоспноi працi.

Прем’ера «Трактористiв» вiдбулася 2 березня 1938 року. А один iз авторiв сценарiю вже майже рiк рубав лiс на Пiвнiчнiй Колимi пiд Магаданом. Можна тiльки уявити, як почувався Аркадiй Добровольський, коли одного разу ув’язнених з лiсоповалу завели до клубу i оголосили, що показуватимуть новий фiльм; зблиснули титри: кiнострiчка називалася «Трактористи». Режисер Іван Пир’ев, сценарiй… Замiсть Аркадiевого стояло iм’я Євгена Помещiкова.

Пiсля вiдбуття строку трибунал вiйськ НКВС знову засудив Добровольського до 10 рокiв позбавлення волi з черговим наступним п’ятирiчним позбавленням у правах. Пiдставою став написаний ним вiрш «Мудрый Кролик», у якому слiдчi побачили натяк на культ вождя.

Надзвичайно важким було повернення Аркадiя iз заслання. Уже вiдшумiв знаменитий ХХ з’iзд КПРС. Багато людей повернулося додому, а Добровольського не звiльняли. Варлам Шаламов, який на Колимi товаришував iз ним, розповiв про свого тюремного побратима Борисовi Пастернаку, уточнив, де, у якому саме мiсцi той перебувае. Пастернак повiдомив про це Миколi Бажану. І ось депутати Верховноi Ради СРСР Максим Рильський та Микола Бажан пiдготували листа на iм’я Микити Хрущова.

Вiйськова колегiя Верховного Суду СРСР скасувала вирок щодо Аркадiя Добровольського 7 вересня 1957 року. Звiльнили Добровольського 2 вересня 1958 p., коли прокуратура Магаданськоi областi закрила його справу.


Джерела

Горобець Олександр. Гулагiвська одiсея творця радянських культових кiнострiчок // ЛІГА. Блоги. – 2015. – 13 травня. Режим доступу: https://goo.gl/I4EXyO

Горобець Олександр. Жiнка, перед якою Аркадiй Добровольський став навколiшки… // Gazeta.ua. – 2015. – 21 квiтня. Режим доступу: https://goo.gl/CWcY0x

Горобець Олександр. Co komu do tego? // ЛІГА. Блоги. – 2015. – 26 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/hBKJUY

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI




16 сiчня 1938 року розстрiляний лiтературознавець, мовознавець, педагог Володимир Дурдукiвський


Завтра Новий рiк, а настрiй в мене важкий, сумний, сумний. Не бачу пр

Страница 18

свiту. Темно, глухо, безпорадно навкруги. Гниемо, пропадаемо, гниемо. Страх, бiль, мука й огида до себе, до всiх нас, до всього людства, що довели до такого жахливого, безпорадного, огидного, обурливого для людськоi гiдностi становища. Гурток змовникiв, мало не карних злочинцiв, безпринципних, аморальних людей, що зветься Комунiстичною партiею, всiх i все давить i глушить, не дае жити, дихати, позбавив усiх i все прав i волi, робить страшнi, нечуванi в iсторii насильства. Все це прикривае машкарою комунiзму, а всi мовчать, слухаються, коряться, вихваляють своiх гнобителiв, не зупиняються нi перед якими жертвами, щоб догодити iм. Боляче й страшно, страшно за наш край i людей…

    Запис у щоденнику Володимира Дурдукiвського вiд 31 грудня 1928 року

Володимира Дурдукiвського заарештували за «антирадянську дiяльнiсть» у справi «Спiлки визволення Украiни» 4 липня 1929 року. Вiн дуже важко переносив ув’язнення, допити; через хворобу перебував пiд постiйним наглядом лiкаря. Показовий судовий процес проходив у Харкiвському оперному театрi з 9 березня до 19 квiтня 1930 року.

Як свiдчили очевидцi, до Киева Дурдукiвський повернувся немiчною, хворою людиною, яка, не вiдчуваючи за собою нiякоi провини, сподiвалась на розумiння й пiдтримку колег, вихованцiв, педагогiв. Але його зустрiла серiя публiкацiй у провiдних украiнських журналах, де вiн особисто i керована ним школа пiддавалися брутальнiй, нищiвнiй критицi, звинуваченням у «буржуазному нацiоналiзмi», «украiнському фашизмi».

У перiодичнiй пресi почалося цькування Дурдукiвського. У журналi «Шлях освiти» було опублiковано статтю С. Чавдарова «Шкiдництво на педагогiчному фронтi», спрямовану проти Дурдукiвського та його колег: «Це все оголив пролетарський суд, виявив вiн iдеолога бандитизму Єфремова, хамелеона Гермайзе, верткого спекулянта на педагогiцi Іваницю… Вiн (Дурдукiвський) не тiльки агiтуе за нiби аполiтичний iдеал гармонiйного виховання, вiн дiе цiлком полiтично, як свiдомий класовий ворог. Як же iнакше розцiнювати його рецепт гармонiйним вихованням вилiкувати i оздоровити народне та державне життя. Народне для Дурдукiвського – то не державне й державне – не народне. Це ж неприхована антирадянська агiтацiя зарозумiлого контрреволюцiонера».

Збiрник Володимира Дурдукiвського «З практики трудовоi школи» та iдеi, висвiтленi в ньому, розцiнювалися як теоретичнi засади «педагогiки украiнського фашизму». Цей збiрник вийшов у 1923 р. i нiчого «контрреволюцiйного» чи «фашистського», звiсно, не мiстив. Але прискiпливий погляд рецензента майже за 10 рокiв пiсля публiкацii угледiв крамолу в декларованому Дурдукiвським iндивiдуальному пiдходi до виховання та його бажаннi забезпечити гармонiйний розвиток дитини.

Наприкiнцi грудня 1937 pоку Дурдукiвського знову заарештували. 31 грудня 1937 року особливою нарадою УНКВС Киiвськоi областi його було засуджено до розстрiлу.

У 1964 роцi слiдчу справу № 408370 було переглянуто. Постанову Особливоi трiйки вiд 31 грудня 1937 року вiдносно Володимира Дурдукiвського було вiдмiнено, а справу закрито «за вiдсутнiстю складу злочину». Ухвалою Верховного Суду Украiни вiд 11 серпня 1989 року було закрито всю справу «Спiлки визволення Украiни» через вiдсутнiсть складу злочину з повною реабiлiтацiею всiх осiб.


Джерела

Санiвський Олександр. В. Ф. Дурдукiвський – видатний украiнський педагог 20-х рокiв ХХ столiття // Психолого-педагогiчнi проблеми сiльськоi школи: зб. наук. пр. Уманського держ. пед. ун-ту iм. П. Тичини. – Умань, 2012. – Вип. 42, ч. 2. Режим доступу: https://goo.gl/IV0VQw

Дурдукiвський Володимир Федорович // Украiнська педагогiка в персоналiях: У 2 кн. – Кн.2: Навч. посiбник / За ред. О. В. Сухомлинськоi. – К.: Либiдь, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/MAhy7T

Даниленко Вiктор. Один з 45-ти. В. Дурдукiвський // З архiвiв ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1998. – № 1/2 (6/7). Режим доступу: https://goo.gl/9aeXnR

Кулiш Алiна. Школа – мое життя (до 140-рiччя вiд дня народження Володимира Федоровича Дурдукiвського): [Електронна колекцiя тврiв на веб-сайтi Педагогiчного музею Украiни Нацiональноi академii педагогiчних наук Украiни]. Режим доступу: https://goo.gl/J7GDcM




19 сiчня 1974 року засуджений один iз провiдникiв кримськотатарського нацiонального руху Мустафа Джемiлев


Три роки колонii молодий активiст отримав за, як зазначалось у вироку, «распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй». У справi також проходили генерал Петро Григоренко та поет Ілля Габай. Григоренка було вiдправлено на примусове психiатричне лiкування, проти нього було застосовано каральну психiатрiю.

Габай i Джемiлев вимагали вiд суду перевiрки фактiв та документiв справи, вiд чого суд ухилився. Стенограму процесу було оприлюднено у самвидавi, а промова Мустафи Джемiлева стала одним з найяскравiших документiв в iсторii правозахисного руху в СРСР: «Каким бы я ни подвергался репрессиям и преследованиям, я твердо могу сказать, что никто, никогда и ни при каких обс

Страница 19

оятельствах не сможет меня заставить отказаться от исполнения обязанностей, налагаемых честью, национальным достоинством и гражданским долгом».

У своiй захиснiй промовi та в останньому словi Мустафа Джемiлев розповiв про боротьбу кримських татар за повернення на батькiвщину та вiдновлення державностi. Вiн надав суду список опублiкованоi белетристики i публiцистики, яка мiстила наклепи на кримськотатарський народ; розповiв про гонiння, яким пiддаються з боку мiсцевоi влади i каральних органiв кримськi татари, що намагаються повернутися на батькiвщину.

На знак протесту проти переслiдування кримських татар i судового свавiлля Мустафа Джемiлев оголосив тридцятиденне голодування: «Батькiвщина або смерть!»


Джерела

Бекирова Гульнара. Омский процесс Мустафы Джемилева // Бекирова Г. Крымские татары. 1941–1991 (Опыт политической истории). – Т. 1. – Симферополь, 2008. Режим доступу: https://goo.gl/72UErM

Омский процесс: как судили Мустафу Джемилева в 1976-м: [Публикация Сахаровского центра на веб-портале Slon.ru]. Режим доступу: https://goo.gl/QMnciU

Бекiрова Гульнара. Сторiнки кримськоi iсторii. «Я хотiв би, щоб бiль чужий жив у менi щемливим в серцi болем…» // Крим. Реалii. – 2015. – 19 сiчня. Режим доступу: https://goo.gl/nV7YqQ

Джемилев Мустафа (р. 1943) // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/o3Hic7




19 сiчня 1939 року вбитий поет Михайло Драй-Хмара[10 - Текст Ірини Скакун.]


19 сiчня 1939 року на колимському засланнi загинув поет-неокласик, лiтературознавець i перекладач Михайло Драй-Хмара – за офiцiйною версiею, «вiд ослаблення серцевоi дiяльностi».

Позицiя НКВС щодо Драй-Хмари досить чiтко була сформульована у псевдопоказi ще одного репресованого з п’ятiрного грона неокласикiв Павла Филиповича: «Драй-Хмара нам всем был хорошо известен как украинский националист, и своими литературными националистическими работами (стихи и историко-литературные статьи) занял довольно видное место в националистических кругах».

За Михайлом Драй-Хмарою каральнi органи полювали ще з початку 1930-х рокiв. Його сонети трактувалися партiйними дiячами «оригiнально», не гiрше нiж затятими лiтературознавцями. Досить примiтивно сфабрикована справа № 3391, яку вiдкрили у 1933 роцi проти Драй-Хмари за його начебто приналежнiсть до контрреволюцiйноi органiзацii у Кам’янець-Подiльському унiверситетi, була закрита за рiк за вiдсутнiстю доказiв.

А 5 вересня 1935 року було виписано ордер № 28, i вже наступного дня оперуповноваженi Сергiевський i Бондаренко заарештували Драй-Хмару в його киiвському помешканнi. Звинувачення було стандартне: «нацiоналiстична контрреволюцiйна дiяльнiсть». Драй-Хмара досить рiзко i принципово його заперечував. Тодi 30 жовтня 1935 року його справу пiд № 101 з’еднали зi справою Филиповича пiд № 99, а 22 листопада справи Павла Филиповича i Михайла Драй-Хмари були «пiдверстанi» до так званоi справи «Зерова i його групи» за № 1377.

В результатi бiльшiсть заарештованих вимушено пiдписали зiзнання i низку фальшивих свiдчень щодо колег i товаришiв. М. Зерова було засуджено до 10-рiчного ув’язнення. Стiльки ж отримали П. Филипович та А. Лебiдь, а також iншi «учасники групи», котрi познайомилися одне з одним лише пiд час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний – вiсiм рокiв, працiвник украiнського iсторичного музею Б. Пилипенко та педагог iз Чернiгова Л. Митькевич – по 7 рокiв. Вижити вдалося тiльки Митькевичу.

Проте й тут Михайло Драй-Хмара був одним iз небагатьох, хто на допитах не зламався i не свiдчив нi проти себе, нi проти товаришiв. Слiдчi були змушенi повернутися до справи № 101. Їi розгляд вiдбувся 28 березня 1936 року в Москвi на засiданнi Особливоi наради при НКВС СРСР пiд порядковим номером 88. Вирок був лаконiчним: «Драй-Хмара Михаил Афанасьевич – за контрреволюционную деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г.». Так Драй-Хмара опинився на Колимi.

Згодом, постановою Особливоi трiйки Управлiння НКВС Дальбуду вiд 27 травня 1938 року, Михайловi Панасовичу додали ще 10 рокiв за нiбито участь в антирадянськiй органiзацii й антирадянську пропаганду в таборi.

Існуе ймовiрнiша за офiцiйну версiя смертi Михайла Драй-Хмари – хоча i з сумнiвною датою. Михайло Добровольський, який до 1937 року очолював комсомольську органiзацiю Удмуртськоi АРСР, а згодом був засланий на Колиму i вiдбував покарання разом iз Драй-Хмарою, згадував: «Одного сонячного квiтневого дня 1939 р., коли було по-колимськи вiдносно тепло, а наша бригада поралася на дорозi, до нас наблизилося легкове авто – «емка». Конвой вишикував шеренгою бригаду iз сорока доходяг.

З «емки» вилiзли трое iз сусманського управлiння, притримуючи при боках маузери. Усi, як завжди тодi, «пiд мухою»… Пiдiйшли. Конвой щось iм доповiв… Один iз трьох повiльно витяг маузер iз дерев’яноi кобури i, пiдiйшовши за кiлька крокiв до першого в’язня, – трах, до п’ятого – трах… Ми з Драем стояли аж у четвертому десятк

Страница 20

поряд, а з другого боку стояв киiвський студент Володя, з чиiм батьком Драй дружив колись у Кам’янцi. Отож, коли почали нiзащо розстрiлювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що пiд кулю потрапить саме студент Володя…

Щойно кат наблизився до черговоi п’ятiрки, до Володi, як Драй рвучко вiдштовхнув студента i став на його мiсце зi словами: «Не чiпай, кате, молоде життя, бери мое»… З цими словами вiн плюнув прибульцевi межи очi… Все вiдбулося блискавично… Тiеi ж митi кат упритул випустив у груди Драя решту набоiв… Драй ще встиг прохрипiти «Гад!..» i, вiдштовхнувшись правицею вiд мого лiвого плеча, бездиханно упав горiлиць iз розплющеними в небо очима…»

Лише 25 жовтня 1939 року киiвський рагс повiдомив дружину про смерть Драй-Хмари, що сталася 19 сiчня 1939 року. Мiсце i причина смертi вказанi не були. Акти про смерть i поховання Драй-Хмари, якi зберiгаються в особовiй справi ув’язненого в Управлiннi внутрiшнiх справ Магаданського облвиконкому, засвiдчують, що Михайло Панасович помер 19 сiчня 1939 року о 23:15 у примiщеннi медпункту лiкарняноi дiлянки Устье Тайожна. Поховано його було на правому березi рiчки Паутова, могила № 3 за 300 м вiд рiчки, а вiд табiрного пункту Горна Лаврюкова – до 1 км.

Письменник був реабiлiтований пiсля перевiрки табiрноi справи у Магаданськiй областi 28 листопада 1989 року.


Джерела

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Сохацька Євгенiя. Михайло Драй-Хмара та украiнська нацiональна iдея // День. – 2009. – 2 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/WCDNFB

Сьогоднi – 125-рiччя з дня народження Михайла Драй-Хмари // Рiдна Черкащина. – 2014. – 10 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/2uRKJt




20 сiчня 1972 року заарештований священик Василь Романюк, у 1993–1995 рр. – Патрiарх Киiвський i всiеi Руси-Украiни Украiнськоi православноi церкви Киiвського патрiархату (УПЦ КП) Володимир


І вся моя вина була в тому, що я, священик, чоловiк iнакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого iсторика Валентина Мороза. Мiсцевi партiйнi бюрократи схарактеризували мене як «небажану особу для соцiалiстичного суспiльства», а потiм вже працiвники КДБ почали збирати про мене рiзнi смiхотворнi чутки… i я названий «особливо небезпечним державним злочинцем». Тобто зрiвняли мене з убивцями, диверсантами i насильниками.

    Патрiарх Володимир (Василь Романюк)

Василя Романюка звинувачували в «антирадянськiй агiтацii i пропагандi» в рамках великоi кадебiстськоi операцii «БЛОК», в результатi якоi багатьох украiнських iнтелiгентiв було заарештовано. Священика визнали «особливо небезпечним рецидивiстом» i визначили термiн покарання – 7 рокiв позбавлення волi з подальшим трирiчним засланням. Пiд час слiдства було залучено i розглянуто справи обвинуваченого 1944 та 1946 рокiв, отриманi матерiали з Магаданськоi областi, де вiн вiдбував попередне ув’язнення, матерiали iнших кримiнальних справ, допитано безлiч людей.

Спочатку отець Василь Романюк вiдбував покарання у Володимирськiй тюрмi, тодiшнiй каральнiй цитаделi союзного масштабу, в якiй утримувались «особливо небезпечнi» полiтв’язнi, а на початку 1974 року його етапували до Мордовii, у I табiр ЖХ-389/1-8 особливого режиму – село Сосновка, неподалiк залiзничноi станцii Потьма.

«Нiякого миру й дружби мiж народами немислимо до тих пiр, доки люди будуть топтати справедливiсть i пригнiчувати один одного, а саме таке робиться в СРСР – краiнi, яка демагогiчно називае себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливiсть i елементарнi людськi права», – писав Василь Романюк навеснi 1976 року.

Разом з iншими ув’язненими дисидентами Романюк готував програмнi документи, на базi яких об’еднувались правозахисники всього Радянського Союзу, що перебували в таборах. Василь Романюк та Олекса Тихий створили «Кодекс полiтв’язня», у якому виклали моральнi постулати поведiнки «в’язнiв сумлiння» за гратами.


Джерела

Цiкавi факти iз життя та смертi Патрiарха Володимира (Василя Романюка) // Фонд пам’ятi блаженнiшого митрополита Мефодiя: [Електронний ресурс]. – 2015. – 9 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/G9DsGW

Стех Ярослав. Голгофа Патрiарха Романюка: До 90-рiччя народження та 20-рiччя смертi Патрiярха Володимира Романюка // Галичина. – 2015. – 10 березня. Режим доступу: https://goo.gl/ YV05iN

Аксьонова Валентина. Патрiарху Володимиру Романюку мало б виповнитися 85 рокiв // Радiо Свобода. – 2010. – 9 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/CHqWAE

Зiнчук Дмитро. Судовий процес над Василем Романюком 1972 року // Схiд. – 2007. – № 2 (80). Березень – квiтень. Режим доступу: https://goo.gl/AXKCZq




20 сiчня 1938 року вбитий художник Володимир Гагенмейстер


Щоб задавити Кам’янець-Подiльську художньо-промислову школу як украiнознавчий осередок, у 1931 роцi бiльшовики звузили ii профiль, перетворивши учбовий заклад на склокерамiчний технiкум. Органи НКВС попередили викла

Страница 21

ачiв колишньоi школи, зокрема директора Володимира Гагенмейстера: «Чрезмерно популяризируете украинское народное искусство».

На запрошення старого товариша з кам’янецькоi «Просвiти» Антона Середи Гагенмейстер переiхав до Харкова, де став викладати у полiграфiчному iнститутi. Художник Василь Касiян згадував: «Я подивляв його методицi викладання. Окремi вузловi мiсця його лекцii вiн демонстрував крейдою, рисуючи на чорнiй дошцi. Це було незвично, дивувало i доносило до слухачiв яснiсть змiсту. Не кожен художник наважиться на таке супроводження лекцii».

У 1936 роцi Гагенмейстер став завiдувачем експериментальними художнiми майстернями при Музеi украiнського мистецтва. Там йому так само закидали: «Специально возвышаете украинское народное искусство, принижая русское, прививаете национализм».

Заарештували Гагенмейстера в нiч проти 12 грудня 1937 року, звинуватили в участi в украiнськiй нацiоналiстичнiй органiзацii та в шпигунствi на користь буржуазноi Польщi.

«З приводу останнього, йому, мабуть, згадали те, що вiн робив замальовки Подiльських Товтр для iлюстрацii книги Володимира Гериновича «Товтри Захiдного Подiлля». А то ж було поблизу кордону, отже – «шпигунство», – розповiдала донька художника. – …То були страшнi часи, не можу згадувати без слiз. Я довго чекала тата, хоча бачила, як його забирали, й усе розумiла. Менi казали, що вiн повернеться…»

У подальшi роки рiдкiснi кам’янецькi украiнознавчi видання – працi «викритого ворога народу» – вилучали i знищували.

«Була повна конфiскацiя всього майна, всi дверi були опечатанi. Забрали навiть чудовi художнi килими та вишивки моеi мами. Згодом, пiсля реабiлiтацii, я писала, просила, щоб повернули хоча б фотографii. Не повернули взагалi жодних речей – лише вартiсть конфiскованого майна, по сутi, бiблiотеки. Коли я запитала в КДБ, куди подiлися книги, автором яких був тато, менi сказали, що вони пiшли «на користь народу», в бiблiотеки. За цi роки менi вдалося розшукати 60 творiв тата, на жаль, про багато його праць е лише згадування, самi iх знайти не вдалося».

20 сiчня 1938 року Володимира Гагенмейстера розстрiляли у пiдвалах Жовтневого палацу в Киевi. Похований у Бикiвнянському лiсi.


Джерела

Будзей Олег. Прибалт, що став украiнцем // Вiчний Кам’янець. – 2013. – 14 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/fBliyE

Семенова Наталiя. Гагенмейстер // НПП «Подiльськi Товтри»: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/Fe21So

Бишкевич Ярослав. Репресована школа // Нескоренi. – 2010. – № 11 (207). Режим доступу: https://goo.gl/9J5rFh

Медведчук Галина. Чим завинив В. М. Гагенмейстер? // Гарбуз: [Електронний ресурс]. – 2009. – 20 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/VkXZKe


21 сiчня 1978 року вчинив самоспалення полiтв’язень Олекса Гiрник

«Я iшов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мiй протест – то сама правда, а не московська брехня вiд початку до кiнця. Мiй протест – то пережиття, тортури украiнськоi нацii. Мiй протест – то прометеiзм, то бунт проти насилля i поневолення. Мiй протест – то слова Шевченка, а я його тiльки учень i виконавець», – писав Олекса Гiрник.

Обгорiле тiло в характернiй для загиблих вiд вогню «позi боксера» виявив постовий мiлiцiонер. Недалеко, пiд каменем, було знайдено прощальну записку:



Протест проти росiйськоi окупацii на Украiнi!

Протест проти русифiкацii украiнського народу!

Хай живе Самостiйна Соборна Украiнська держава!

(Радянська, та не росiйська).

Украiна для украiнцiв!

З приводу 60-рiччя проголошення самостiйноi Украiни Центральною Радою 22 сiчня 1918 р. – 22 сiчня 1978 р. на знак протесту спалився Олекса Гiрник з Калуша.

Тiльки в цей спосiб можна протестувати в Радянському Союзi?!


Мiлiцiонери Олександр Гнучий i Роман Крамаренко зiбрали близько 970 листiвок, розкиданих Олексою Гiрником. Попри сувору заборону з боку КДБ будь-що говорити про подiю саме вiд цих мiлiцiонерiв увесь Канiв дiзнався iм’я Олекси Гiрника з Калуша. Вiра Гнуча, дружина одного з них, зачитувала листiвки людям у Каневi, Львовi, Дрогобичi, Трускавцi.

У дружини Гiрника було проведено обшук, тiло вiддали на поховання у закритiй трунi без дозволу вiдкривати, повiдомили, що Олекса згорiв в автокатастрофi. Оглядав тiло лiкар-анатомопатолог Михайло Іщенко, який згодом опублiкував низку статей i книжку про вчинок Гiрника.

Попри заборони й замовчування щороку 21 сiчня на мiсце самоспалення хтось клав червону калину.


Джерела

Овсiенко Василь, Гiрник Євген. Гiрник Олекса Миколайович // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2007. – 13 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Q11DmR

Смолоскип (самоспалення Олекси Гiрника): [Вiдео]. Режим доступу: https://goo.gl/4j4dxF

Тупiлко Вiктор. Олекса Гiрник. Протест цiною життя: спалився за Украiну // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 27 березня. Режим доступу: https://goo.gl/UI1zxa




У нiч проти 23 сiчня 1921 року вбитий композитор Микола Леонтович


Гнат Яструбецький записав спогади батьк

Страница 22

про той день.

«Була шоста година вечора по сонцю… До хати зайшов молодий чоловiк. Гарно вбраний. Пальто з овечим комiром. Розмова росiйська, солдатська. Попросився переночувати. Якби ж Леонтовичi знали, що дають нiчлiг вбивцi… Прибулий казав, що в Маркiвцi мае багато дiла. Що вiн чекiст (iнформатор). Проводить боротьбу з мiсцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинськоi ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколi Дмитровичу… Леонтович роздивився iх i, повертаючи власниковi, сказав: «З такими документами небезпечно будь-де ночувати». Непроханий гiсть називав себе на прiзвище Грищенко.

Звук пострiлу розбудив отця… На лiжку пiд вiкном сидiв напiвзiгнутим Леонтович i зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши цi слова, впав на подушку. Над його лiжком стояв Грищенко. Вiн був босий, в однiй бiлизнi. В руках тримав зброю, викидаючи стрiляну гiльзу… Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всiх витрушував усе з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованцiв рiзною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речi. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На лiжку й на пiдлозi була калюжа кровi. На крик пана-отця прибiгли iншi люди… Наклали пов’язку на рану потерпiлого. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Коли приiхав лiкар, Леонтович був уже мертвий».

При спробi затримати його в мiстечку Теплику Грищенко важко поранив мiлiцiонера, який згодом помер у лiкарнi. Ось що писав у рапортi начальнику Подiльськоi губернськоi мiлiцii вiд 9 лютого 1921 року начальник Гайсинськоi повiтовоi мiлiцii: «У нiч на 23 сiчня агент повiтчека Грищенко пострiлом iз гвинтiвки вбив сина священика села Маркiвки Кубличськоi волости Миколу Леонтовича 43-х рокiв, у якого Грищенко ночував, а 26 сiчня Грищенко, що переховувався в мiстечку Теплику при переслiдуваннi його чинами мiлiцii, пострiлом iз гвинтiвки поранив у живiт мiлiцiонера Твердохлiба». Чи шукали б убивцю, якби той не вистрiлив у «свого»?

Шаленiла така хурделиця, що за кiлька крокiв нiчого не було видно. Леонтовича поклали у нефарбовану, бiлу труну, зроблену з осокора. Провести небiжчика в останню путь зiбралося багато людей. 25 сiчня 1921 року о п’ятiй годинi вечора труну опустили в могилу.


Джерела

Кузик Валентина. Як загинув Микола Леонтович // Лiтературна Украiна. – 1996. – 23 травня.

Житкевич Анатолiй. Правда про вбивство Миколи Леонтовича // InfoUkes: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/pqD5uJ




24 сiчня 1972 року заарештований поет Тарас Мельничук[11 - Текст Мiли Мороз.]


Формальною причиною арешту стала збiрка вiршiв «Чага».

Судова колегiя встановила, що «пiдсудний Мельничук Т. Ю., будучи незадоволеним радянською дiйснiстю по дрiб’язкових мотивах особистого характеру, з метою пiдриву та ослаблення радянськоi влади, незважаючи на неодноразовi попередження його органами радянськоi держави, протягом 1965 – 71 рокiв виготовляв, зберiгав та розповсюджував в уснiй та письмовiй формi вiршованi твори, в яких зводив злiсний наклеп на радянський державний i суспiльний лад, закликав до боротьби проти радянськоi влади».

Мельничук вiдбував покарання у Пермських таборах, вийшов на волю в березнi 1975 року. Перебував пiд наглядом органiв безпеки.

Чимало своiх творiв i щоденникових записiв поет не вивiз iз неволi, багато забрали при обшуку. А ще доведений до вiдчаю поет i сам спалював своi твори. У протоколi допиту вiд 3 липня 1972 року, примiром, е пояснення причин спалення в листопадi 1971-го другого примiрника збiрки вiршiв «Чага», вiршiв iз циклу «Диво син».

У квiтнi 1979 року – через спровокований КДБ iнцидент, за «вчинення опору працiвниковi мiлiцii» (а насправдi за так звану «антирадянську дiяльнiсть») – Тарас Мельничук був заарештований на 4 роки. Далi – кiлька рокiв адмiнiстративного нагляду, поневiряння у пошуках роботи.

Пiсля повернення iз тюрми Тарас Мельничук багато пив. Застереження друзiв та спроби допомогти не дiяли. Врештi-решт поет опинився у спецiальнiй лiкарнi у Джуровi на Снятинщинi. Імовiрно, таким чином КДБ розраховував пiдважити авторитет поета й одночасно пiдiрвати стан його здоров’я. У 1985 роцi пiсля втечi з Джурова Мельничука було запроторено до психлiкарнi. Звiльнений вiн був лише 27 квiтня 1986 року, одразу пiсля Чорнобильськоi аварii. Поету згодом повiдомили, що на нього тодi очiкувало нове ув’язнення, але увагу радянських спецорганiв було вiдвернуто техногенною катастрофою.


Джерела

Виступ Тараса Мельничука на врученнi Шевченкiвськоi премii 1992 р.: [Вiдео]. Режим доступу: https://goo.gl/nW7aNI

Качкан Володимир. Земнi дороги небожителя // Качкан В. Вiщi знаки думки, серця i руки: Антологiя украiнського автографа. – Т. 1. – Львiв, Івано-Франкiвськ, Коломия: Вiк, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/4GGLOY




31 сiчня 1933 року заарештований письменник та полiтичний дiяч Василь Атаманюк-Яблуненко


В «обвинувальному висновку» зафiксовано: «Атаманюк був одним iз керiвникiв киiвськоi

Страница 23

рганiзацii УВО (Украiнська вiйськова органiзацiя). З його iнiцiативи i пiд його керiвництвом була створена в Киевi органiзацiя галицьких письменникiв «За плуг», перейменована в 1923 р. в «Захiдну Украiну», що ставила своею метою органiзацiю контрреволюцiйних повстанських сил». Письменника звинувачували в тому, що вiн проводив «активну контрреволюцiйну дiяльнiсть, спрямовану на повалення радянськоi влади i встановлення украiнськоi буржуазно-демократичноi республiки».

Вимучений тортурами, Атаманюк вимушено «визнав» себе винним i звiв на себе й на деяких iнших письменникiв наклеп. Засуджений судовою трiйкою при Колегii ОДПУ УСРР 1 жовтня 1933 за статтею 54–11 Карного кодексу УСРР на 5 рокiв ув’язнення.

Перебуваючи у концтаборi «Карлаг» (Карагандинський виправно-трудовий табiр, один iз найбiльших у СРСР, на територii Казахстану), 1 березня 1935 року Атаманюк звернувся до особливого уповноваженого НКВС у Москвi iз проханням про помилування. У листi вiн писав: «Пiсля арешту неймовiрними зусиллями деяких слiдчих, якi знущалися надi мною, били, двадцять дiб не дозволяли спати i лягати, заставляли безперервно бiгати, загрожували рiзними тортурами i т. i., помiстили серед польских шпигунiв. Мене довели до безвольного, несвiдомого стану, i я вимушений був зiзнатися пiд диктування в неiснуючих злочинах».

Згодом Василь Атаманюк-Яблуненко вiдбував покарання на Соловках. Прохання про помилування вiн надсилав i до Йосипа Сталiна (19.5.1937), i до Андрiя Вишинського (29.5.1937). Проте вони не полегшили його долi. 9 жовтня 1937 року Особлива трiйка Управлiння НКВС СРСР Ленiнградськоi областi у справi № 103010/37 засудила до розстрiлу 1825 соловецьких в’язнiв. Бiльшiсть iз них були украiнцi, 134-х iз них атестували як «украiнських буржуазних нацiоналiстiв». У розстрiльному списку, поряд iз Лесем Курбасом, Миколою Кулiшем, Марком Вороним, Миколою Зеровим, Валерiаном Пiдмогильним, Павлом Филиповичем, Омеляном Волохом, Антоном Крушельницьким, Юрiем Мазуренком, Климом Полiщуком та iншими був Василь Атаманюк. Усiх iх безпiдставно було звинувачено у тому, що «залишаючись на контрреволюцiйних позицiях, продовжуючи контрреволюцiйну шпигунську терористичну дiяльнiсть, вони створили контрреволюцiйну органiзацiю».


Джерела

Атаманюк-Яблуненко Василий Иванович // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ATZocL

Шевченко Сергiй. Список розстрiляних у Сандармосi украiнцiв i вихiдцiв з Украiни // Радiо Свобода. – 2012. – 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/DZZLPR

Степула Надiя. Атаманюк-Яблуненко передбачив свою долю // Радiо Свобода. – 2012. – 24 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/8AnzM8




Лютий





1 лютого 1964 року заарештований генерал Петро Григоренко[12 - Див. також: «12 березня 1964 року генерал Петро Григоренко направлений на психiатричну експертизу»]


У моiй душi царював розлад. Менi важко було мовчки терпiти лицемiрство правителiв, та одночасно я розумiв, що виступ буде коштувати менi способу життя, що цiлком мене влаштовував […] з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслiдувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

    Петро Григоренко

7 вересня 1961 року Петро Григоренко виступив на партконференцii Ленiнського району Москви iз закликом «пiдсилити демократизацiю виборiв i широку змiнюванiсть, вiдповiдальнiсть перед виборцями». Пiсля цього усе враз змiнилося: 54-рiчний генерал був позбавлений депутатського мандата з формулюванням «за полiтичну незрiлiсть», негайно був усунутий вiд викладання у Вiйськовiй академii iм. М. В. Фрунзе, одержав сувору догану по партiйнiй лiнii та моментально був висланий на службу на Далекий Схiд.

Восени 1963 року, перебуваючи у вiдпустцi у Москвi, Григоренко органiзував пiдпiльну «Спiлку боротьби за вiдродження ленiнiзму». Написав сiм листiвок, якi були поширенi у Москвi, Владимирi, Калузi, вiйськах Ленiнградського i Середньоазiатського округiв. У листiвках iшлося про бюрократичне переродження радянськоi держави, ii каральну полiтику стосовно робiтникiв, причини продовольчоi кризи в краiнi.

1 лютого 1964 року Григоренка вперше арештували спiвробiтники КДБ. На допитi вiн вiдхилив пропозицiю голови КДБ В. Семичасного «покаятися», щоб уникнути арешту i суду, пiсля чого був звинувачений за статтею 70 («антирадянська агiтацiя та пропаганда») Кримiнального кодексу РРФСР, а потiм направлений на судово-психiатричну експертизу до Інституту iм. Сербського. Експертиза визнала його неосудним iз дiагнозом «параноiдальний розвиток особистостi, що виник в особи з психопатичними рисами характеру».

22 квiтня 1965 року генерали вирiшили, що Григоренко одужав.

Коли Брежневу принесли документи про звiльнення, вiн запитав, де, власне, колишнiй генерал. Дiзнавшись, що вiн уже звiльнений з лiкарнi, вимовив: «Даремно пок

Страница 24

апились».


Джерела

Бекiрова Гульнара. Сторiнки кримськоi iсторii. Петро Григоренко. Закiнчення // Радiо Свобода. – 2015. – 16 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/o19kQX

Зубарев Дмитро, Кузовкiн Геннадiй. Григоренко Петро Григорович // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2007. – 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/q6Wnsb

Корсун Лiдiя. Ген дисидентства. Сини Петра Григоренка i Сергiя Єсенiна пiдтримують дух правозахисту в Америцi // Украiна молода. – 2005. – 27 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/XRaxm6

Овсiенко Василь. Петро Григоренко – радянський генерал, який став дисидентом // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 21 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/F8BBdV

Сюндюков Ігор. Генерал, що рятував честь украiнцiв // День. Украiна Incognita. – 2012. – 21 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/MQvdi8

Шаповал Юрiй. Нестандартний генерал // День. – 2007. – 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/dSm9Ns

Генерал Петро Григоренко: Спогади, статтi, матерiали / Упоряд. та передм. О.Обертаса. – К.: Смолоскип, 2008.

Рух опору в Украiнi 1960–1990: Енциклопедичний довiдник: 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2012.




4 лютого 1934 року завершено розгляд справи «групи Зерова»: поетiв Миколи Зерова, Павла Филиповича, Марка Вороного, лiтературознавця Ананiя Лебедя, мистецтвознавця Бориса Пилипенка i художника Леонiда Митькевича


Чотири днi слiдство розглядало кримiнальну справу проти «групи Зерова» – усiх звинувачували «у приналежностi до контрреволюцiйноi нацiоналiстичноi групи, що готувала повалення радянськоi влади в Украiнi, а також терористичнi акти проти радянських i партiйних керiвникiв».

«С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору – в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского», – «зiзнався» Микола Зеров на судi.

Зеров, Лебiдь та Филипович отримали по 10 рокiв таборiв, Марко Вороний – 8 рокiв, Пилипенко та Митькевич – по 7.

Узимку 1936 року «банда» вирушила на етап за маршрутом Ведмежа Гора – Кем – Соловки.

Микола Зеров на дозвiллi займався перекладами та iсторико-лiтературними дослiдженнями. Марко Вороний вивчав мови та багато читав.

Павло Филипович, як згадують очевидцi, був сильно пригнiчений та перебував у станi глибокоi депресii.

Восени 1937 року «справу Зерова» переглянула Особлива трiйка Управлiння НКВС СРСР Ленiнградськоi областi. Зеров, Филипович, Вороний i Пилипенко були розстрiлянi в урочищi Сандармох 3 листопада 1937 року. Ананiй Лебiдь був вбитий у груднi того самого року в Ленiнградi.

Вижити вдалось лише Леонiду Митькевичу, чиi свiдчення про фальсифiкацiю процесу були заявленi пiд час процесу реабiлiтацii у 1957 роцi.

31 березня 1958 року справу було анульовано за вiдсутнiстю складу злочину: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитирующим звание офицера» (Митькевич свiдчив, що Явiц Лiтман катував учасникiв сфальсифiкованоi справи, аби витягнути потрiбнi слiдству свiдчення).


Джерела

Безсмертний-Анзiмiров Андрiй. Павло Филипович // День. Украiна Incognita. – 2015. – 2 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/qXa4SI

Джувага Вадим. Микола Зеров: «неокласик» i «терорист» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 17 червня. Режим доступу: https://goo.gl/vZzJGs

Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/hVMxNE

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/631bUj

Белкiна Тетяна. Функцiя поета // День. – 1999. – 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/E3xwka

Украинские «националисты» в СЛОНе // Соловки: Энциклопедия: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/rXrlOj

Шевченко Сергiй. Соловецький реквiем. – К.: Експер-Полiграф, 2013.




8 лютого 1946 року заарештували колгоспницю Анну Гричаник-Вiтт[13 - Текст Олександри Очман.]


Нюся Гричаник була простою дiвчиною з Тернопiльщини, не писала вiршiв, не переховувала партизанiв УПА, не переказувала полiтичнi анекдоти – вона так нiколи i не зрозумiла, чим заслужила звання «ворога народу». Ця iсторiя маленькоi людини, яка через обмову ув’язненоi сусiдки потрапила пiд каток полiтичних репресiй, схожа на сотнi тисяч iнших. Подiбнi справи велися механiчно i безособово, на мiсцi Анни мiг би опинитись кожен.

Вона згадувала: «Прошел слух, что в село приехали военные. Остановились они в школе и вызывают молодежь и что-то спрашивают, но меня это не тревожило. В 2 часа ночи они пришли за мной, мама плакала, падала на колени, просила не забирать меня… Усадили меня на сани, рядом солдат с винтовкой, и повезли в школу, ту, где я училась… Сразу повели на допрос. Спрашивали такое, что я в жизни не слышала

Страница 25

и не видела. Заставили раздеться. В то время зашел старший по чину, уже немолодой человек, и сказал мне: одевайся. Увели в подвал, там я просидела до утра. На следующий день меня увезли в городок Котыченцы, в 7 км от нашей деревни. Там опять допрос и ночь в подвале, так длилось целую неделю. Потом поездом увезли в город Чортков, уже в настоящую тюрьму, одиночную камеру. На допрос вызывали ночью, а днем не давали спать. Следователь был очень строг, унижений было много, требовал говорить то, чего я не знала, а он все что-то писал. Так длилось до 11 мая 46-го года».

Пiсля трьох мiсяцiв безкiнечних i беззмiстовних допитiв суд над Анною Гричаник тривав аж… п’ять хвилин. Дiвчину було засуджено до 10 рокiв ув’язнення i 5 рокiв обмеження в правах.

Ми нiколи не дiзналися би про це, Нюся Гричаник розчинилася б у морi iнших жертв режиму, якби на ii долю не випала участь в однiй iз найтрагiчнiших подiй постсталiнського ГУЛАГУ – Кенгiрському повстаннi. Чоловiча i жiноча зони злилися та на 40 днiв утворили власну «республiку», населення якоi, до речi, бiльше нiж на 46 % складалося з репресованих украiнцiв. Тут Анна встигла по-справжньому обвiнчатися зi своiм коханим Костянтином Вiттом. Бунт придушили танками.


Джерела

Гричаник-Витт. Анна. Тяжелая молодость// Воля: Журнал узников тоталитарных систем. – 1994. – № 2–3.

Кенгiр. Сорок днiв свободи: [Документальний фiльм]. Режим доступу: https://goo.gl/uN5YY0

Повстання у таборi Кенгiр, спогади Ольги Годяк: [Документальний фiльм]. Режим доступу: https://goo.gl/V8Fqw9

Формозов Микола. Танки врiзалися просто у натовп… // Новая газета. – 2012. – 10 декабря. Режим доступу: http://goo.gl/zrPcTK (переклад Олени Бондаренко)




8 лютого 1946 року загинув мистецтвознавець Сергiй Гiляров


Раздел готического искусства Гиляров читает с таким воодушевлением, что непосвященный студент может сделать вывод, что это было настоящее искусство и что пролетариату не под силу строить свое искусство.

    Із анонiмноi статтi у журналi «Кино-кадры»

Колекцiя музею художнього мистецтва, де працював пiсля звiльнення Гiляров, була iдеологiчно ворожа режиму. Працiвникам доводилося виправдувати сам факт iснування свiтового мистецтва та необхiднiсть ознайомлення з ним.

Знавець свiтовоi культури Гiляров, звiсно ж, був невиiзним, не мав достатньо лiтератури та довiдникiв, але листувався з колегами iноземними мовами. Цього вистачило, щоб у 1933 роцi посадити його до в’язницi за «активну участь у контрреволюцiйнiй органiзацii i шпигунському характерi зв’язку iз закордоном». Пiсля десяткiв жорстоких допитiв та семимiсячного ув’язнення його випустили через вiдсутнiсть доказiв. Згодом вiн змiг повернутися до рiдного Музею мистецтв при ВУАН (нинi – Нацiональний музей мистецтв iменi Богдана та Варвари Ханенкiв).

Коли почалася вiйна, Гiляров вiдмовився евакуюватися з Киева i лишився на окупованiй нiмцями територii – хранитель мав перебувати бiля експонатiв. На жаль, Сергiй Олексiйович не змiг запобiгти пограбуванню музею. Проте, щоб хоч частину шедеврiв залишити нащадкам, Гiляров погодився бути директором музею, щодня ходив туди на роботу. В газетi «Нове украiнське слово» вийшла низка його публiкацiй про дiячiв культури нiмецького походження. Вiн завжди i скрiзь писав про художникiв, але водночас наголошував на ранiше табуйованих темах: колгоспах, Голодоморi, церквах, знищених бiльшовиками у Киевi… На виставцi Музею-архiву Переходовоi доби, створеного групою киiвських науковцiв у 1942 роцi, були продемонстрованi тисячi документiв, фото, свiдчень. Професор Гiляров одним iз перших розповiв свiтовi про знищення бiльшовиками найдавнiших храмiв, пам’яток культури та мистецтва.

30 грудня 1945 року мистецтвознавця заарештували вдруге. Його звинувачували у спiвробiтництвi з нацистською владою пiд час тимчасовоi окупацii Киева. В «особистому свiдченнi» зафiксовано дiалог дослiдника зi слiдчим:

– Чому ви залишилися на окупованiй територii i працювали на нiмцiв?

– Я усвiдомлював, що моя поведiнка, моi антирадянськi випади в епоху окупацii не можуть минутися для мене безкарно, якщо повернеться радянська влада. «Ми залишимося тут до останнього подиху або до переможного кiнця», – казав я всiм, хто радив менi iхати.

Гiляров зiзнався, що його лякала полiтика червоного терору: «Я не мiг прийняти деяких реформ у сферi народного просвiтництва, коли на посади професорiв призначалися люди без необхiдноi квалiфiкацii… До колективiзацii в мене було внутрiшньо негативне ставлення. Через цi суворi й жорстокi методи… Неприйнятною була для мене й художня полiтика радянського уряду. Продаж через Держторг за кордон музейних цiнностей як наших, украiнських, так i столичних музеiв. Я схильний бачити в цьому шкiдливу антирадянську iнiцiативу. Я намагався в порядку вiдомчоi пiдлеглостi протестувати проти цього, але, звичайно, дарма… Нарештi, я дуже негативно ставився до знищення пам’яток архiтектурноi давнини в Киевi. Протестувати чи виступати проти цих руйнацiй я не бачив можливостi, оскiльки во

Страница 26

и були санкцiонованi вищими урядовими органами».

До справи долучили доноси й посилання на гiляровський коментар до картини Пiтера Брейгеля «Слiпi». Мовляв, хтось чув пiд час його лекцii, як народ iде за слiпцями i впаде вслiд за ними в провалля…

Сергiй Гiляров помер 8 лютого 1946 року у Лук’янiвськiй в’язницi Киева. Офiцiйною причиною смертi було названо запалення легень. Згодом з’ясувалося, що науковець помер вiд виснаження – вiдмовився вiд iжi, оголосивши голодування.


Джерела

Безручко Олександр. Професор Сергiй Гiляров: Етапи творчого i педагогiчного шляху // Студii мистецтвознавчi. – 2010. – № 3(31). Режим доступу: https://goo.gl/7wJfha

Безручко Олександр. Сергiй Олексiйович Гiляров: доля вченого та мистецтвознавця на тлi вiйни // З архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2011. – № 1 (36). https://goo.gl/9JJciv

Гедз Вiталiй. Музеi Киева пiд час нацистськоi окупацii // Історiя повсякденностi: теорiя та практика: матерiали Всеукр. наук. конф., Переяслав-Хмельницький, 14–15 трав. 2010 р. – Переяслав-Хмельницький, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/ vVEnqP

Гiляров Сергiй Олексiйович // Киiвський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка: Незабутнi постатi. – К.: Свiт Успiху, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/rmwlrp

Іванов Юрiй. Гiлярови – на всi часи. Історiя одного родоводу // Дзеркало тижня. – 2005. – 8 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Mu1ovN




9 лютого 1923 року 38 борцiв украiнського нацiонально-визвольного руху пiдняли повстання у Лук’янiвськiй в’язницi[14 - Текст Тетяни Швидченко.]


Пiсля революцiйно-военних 1917–1921 рокiв боротьба проти окупантiв Украiни звузилася до невеликого за розмiрами острiвка надii на свободу. Серцем його був Холодний Яр. 1922 рiк почався новою, вiдчайдушною хвилею опору тих небагатьох «лицарiв абсурду», якi ще мали силу опиратися. Але на той час бiльшовицька репресивна машина отримала мiцне пiдгрунтя i працювала на повну силу.

ЧК переграла украiнських повстанцiв руками самих украiнцiв. У тому самому 1922 роцi чекiстами була проведена серiя операцiй зi знешкодження повстанського ядра в запiллi. Вони створили фальшивий повстанський штаб, вiд iменi якого працювали завербованi колишнi старшини УНР. Агенти виходили на зв’язок з отаманами й активно розробляли iхне оточення. Здавалося б, iхня дiяльнiсть мала викликати пiдозру в загартованих не одним роком вiйни бойовикiв, але загальна виснаженiсть, зневiра i хитра радянська полiтика непу зiграли свою роль.

У серединi вересня 1922 року багатьма губернiями прокотилася хвиля арештiв працiвникiв мiсцевих повстанських комiтетiв та iнших пiдпiльникiв, ув’язнили майже тисячу осiб. А наприкiнцi вересня вiдбулася сумнозвiсна нарада отаманiв пiд Звенигородкою, яку скликали агенти ЧК Петро Трохименко («Гамалiй») та Юхим Терещенко («Завiрюха»). Ця операцiя зi знешкодження повстанськоi верхiвки мала двi назви: «Заповiт» або «Щирие». В результатi майже всi ключовi военачальники украiнського повстанського руху опинилися у Лук’янiвськiй в’язницi.

Вирок «рыцарям бандитизма» винесли 2 лютого 1923 року – розстрiл. Звичайно ж, на повстанцiв не поширювалася проголошена тодi амнiстiя до 5-рiччя Жовтневоi революцii. Та, програвши свою вiйну, засудженi на смерть лицарi духу вирiшили не вiддавати вороговi останню битву.

9 лютого 1923 року, о 8:30, в одну з камер, де сидiло 14 холодноярiвських отаманiв, як зазвичай, подали бак з окропом. Обливши окропом охоронця, в’язнi забрали ключi та револьвер. Бiй точився близько чотирьох годин. Повстанцi прекрасно розумiли, що шанси на життя дорiвнюють нулю. Захопивши в тюремноi охорони кiлька рушниць, менше нiж 30 чоловiк билися як леви проти переважаючоi сили ворога, на озброеннi якого були навiть кулемети. Рештки набоiв використали для себе – «щоб вiд своеi, не чекiстськоi». «Живе Украiна!» – останнi слова, що, ймовiрно, промовив Андрiй Чорнота, виринули й потонули у глухих стiнах кам’яноi пастки людських доль.

Тих, хто вижив, свiдомо не стрiляли на мiсцi. Пiсля катувань комендант Лук’янiвки М. Рiхтер власноруч постинав iм голови сокирою.

Загибель очiльникiв одного з найлегендарнiших рухiв украiнського опору окреслила початок довгого i темного етапу для всього украiнського народу. Але Лук’янiвська в’язниця стала свiдком того, як з уламкiв дiйсностi народжуеться надiя на майбутне. І сьогоднi вже вiд нас залежить, чи буде воно переможним.




10 лютого 1969 року намагався вчинити самоспалення вчитель Микола Береславський[15 - Текст Олени Кухар.]


Береславський планував провести акцiю бiля пам’ятника Тарасу Шевченку, але передумав робити це просто неба – був дуже сильний мороз, падав снiг, тому в парку майже нiкого не було. Взявши з собою заздалегiдь виготовленi транспаранти з гаслами «Борiться за законнi права украiнськоi мови» та «Свободу дiячам украiнськоi культури!», Береславський зайшов до вестибюлю головного корпусу Киiвського унiверситету.

Заховавши канiстру з бензином за два кроки вiд себе, за дверима, вiн голосно звернувся до студентiв та викла

Страница 27

ачiв зi словами: «Хай живе самостiйна Украiна!», «Припинiть дискримiнацiю украiнського народу!»

Бiльше нiчого зробити Береславський не встиг. «Я ще не скiнчив говорити, – згадував вiн, – коли до мене пiдскочили, зiрвали з мене цi транспаранти, руки скрутили – там здоровi такi, я вже не пам’ятаю, бо я в такому нервовому станi був – чи це були молодi студенти, чи це були вже немолодi люди, але знаю одне, що були мiцнi та здоровi. Схопили i, видно, телефонували, бо мене протримали недовго в такiй невеличкiй кiмнатцi».

Швидкiсть та злагодженiсть дiй вражае: студенти чи викладачi, якi схопили Береславського, добре знали, що робити. Вже за 10–15 хвилин до унiверситету приiхали представники КДБ. Активiста повезли спочатку до республiканського КДБ, а потiм – до обласного. Микола Береславський впродовж 1960-х рокiв активно поширював самвидав та iнформацiю про арешти й переслiдування украiнськоi iнтелiгенцii, писав протести до вищих iнстанцiй про порушення законiв. 10 лютого 1969 року вiн заходив до унiверситету, обвiшаний транспарантами, маючи на утриманнi трьох неповнолiтнiх дiтей i хвору матiр.

30 травня 1969 року Береславський був засуджений Киiвським обласним судом за статтею 62-1 («Публiчнi заклики до зради Батькiвщини, вчинення терористичного акту або диверсii») Кримiнального кодексу УРСР до 2,5 року ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму. Там Береславський неодноразово голодував на знак протесту проти тюремних порядкiв.

В iнтерв’ю 2001 року вiн згадував: «Лежав у лiкарнi, не давали менi лiкування те, що треба. Я вiдчував сильний бiль – головнi болi та iншi, у мене виразка шлунка, а вони не давали термiново лiкiв – я оголошував голодiвку. Потiм був такий випадок. Один молодий в’язень, хлопець, кинувся на заборонену зону, почав там кричати, матiр кликати. Вiн був хворою людиною. Його охоронцi застрелили. Ми оголосили акцiю протесту проти цього. За це теж карали – ШІЗО».

Пiсля звiльнення в 1971 роцi Микола Береславський намагався творчо працювати i мати зв’язки з видавництвами, спiвпрацював iз самвидавними журналами «Украiнський вiсник», «Пороги», «Монастирський острiв», з газетами. Його невеликi дописи, повiдомлення, нариси потрапляли за кордон, друкувалися в Америцi, Канадi, Францii.

Береславський жив у Днiпропетровську, де довгi роки пiсля звiльнення за ним стежили i здiйснювали обшуки. Ще невеличкий витяг зi спогадiв дисидента: «Пiсля звiльнення був на мене рiзноманiтний тиск. Наприклад, у мене декiлька разiв були обшуки, забрали дуже багато мною написаного. Або за совецькоi влади були забороненi деякi твори вiдомих людей – iх вилучали. Бувало, що при одному трусовi вилучали бiльше сотнi рiзних документiв. Цi обшуки бували частенько, десь разiв вiсiм-десять, i весь час щось забирали».

Пiд час радянських свят дисиденту заборонялося виходити з квартири, з двору…

Лише за рiк пiсля проголошення незалежностi Украiни, 28 серпня 1992 року, Береславського реабiлiтували.


Джерела

Захаров Борис. Нарис iсторii дисидентського руху в Украiнi (1956–1987). – Х.: Фолiо, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/ 80NQlE

Овсiенко Василь. Інтерв’ю Миколи Олександровича Береславського 2 квiтня 2001 р. // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2008. – 7 липня. Режим доступу: http://goo.gl/RTrh39

Рапп Ірина. Береславський Микола Олександрович // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2005. – 18 квiтня. Режим доступу: http://goo.gl/rShNGr




11 лютого 1963 року в Киевi розпочалася Республiканська конференцiя з питань культури украiнськоi мови. Учасники конференцii порушили питання про надання украiнськiй мовi статусу державноi


Органiзаторами конференцii були Киiвський державний унiверситет та Інститут мовознавства Академii наук УРСР. Громадський резонанс мали виступи й культурно-мовна дiяльнiсть письменникiв Максима Рильського, Костянтина Гордiенка, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Шумила, Петра Панча, Дмитра Бiлоуса, мовознавцiв Михайла Жовтобрюха, Вiталiя Русанiвського, Миколи Пилинського та багатьох iнших.

Конференцiя стала публiчним протестом проти полiтики партiйно-радянського керiвництва у мовнiй сферi. Учасники конференцii виступили за надання украiнськiй мовi статусу державноi.

Конференцiя проходила у «жовтому» корпусi Киiвського унiверситету на бульварi Шевченка. Інформацiйний вибух стався, коли слово для виступу дали молодiй дослiдницi Лiдii Орел. Вона розповiла про реальний стан украiнськоi мови, про витiснення ii з усiх сфер життя.

Наступним виступив диктор Петро Бойко. Вiн пропонував усунути такi слова, якi вважалися нiбито украiнськими, але були скалькованi з росiйськоi мови. Того самого вечора в ефiрi вiн зачитав вiдредагований текст, без «радянських» адаптацiй.

На конференцii прозвучало 27 доповiдей. Учасники форуму звернулися до ЦК КПУ та уряду Украiни з клопотанням ввести в усiх дошкiльних, загальноосвiтнiх i середнiх спецiальних навчальних закладах украiнську мову навчання, усю документацiю в установах, пiдприемствах, на тра

Страница 28

спортi i в торгiвлi вести рiдною мовою. У клопотаннi йшлося також про збiльшення видання наукових праць, художнiх книжок i пiдручникiв украiнською мовою та виробництва украiнських фiльмiв.


Джерела

Грабовський Сергiй. Вiд «Культури мови» до «Інтернацiоналiзму чи русифiкацii?»: напiвзабута сторiнка украiнського життя у лютому 1963 року // Радiо Свобода. – 2008. – 13 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/lw8RER

Грабовський Сергiй. Непокора-1963: забуттю пiдлягае? Режим доступу: https://goo.gl/ZVqdww

Єрмоленко Свiтлана. Культура мови. Режим доступу: https://goo.gl/N9yBHS

У Киевi розпочалася конференцiя з питань культури украiнськоi мови: календар https://goo.gl/7zXlX7




19 лютого 1973 року заарештований поет Степан Сапеляк[16 - Текст Ірини Скакун.]


Я не можу сьогоднi розповiдати конкретнi судовi справи, конкретнi долi… Я просто назву тут, у цьому залi, iмена деяких вiдомих менi в’язнiв. Як уже ви чули вчора, я прошу вас уважати, що всi в’язнi совiстi, усi полiтв’язнi моеi краiни роздiляють зi мною честь Нобелiвськоi премii Миру…

    Із Нобелiвськоi промови академiка Андрiя Сахарова

Серед 129 прiзвищ в’язнiв совiстi – 74-тим у списку – Нобелiвський лауреат назвав прiзвище письменника i правозахисника Степана Сапеляка. 19 лютого 1973 року його та ще сiмох членiв пiдпiльного нацiоналiстичного угруповання на чолi з Володимиром Мармусом заарештувало КДБ. У лютому-червнi того самого року було взято пiд варту iнших учасникiв групи.

За рiк до арешту Сапеляк почав протестувати, зокрема, проти агресивного компартiйного свавiлля та арештiв украiнськоi iнтелiгенцii – вiн написав на iм’я генсека ЦК КПРС Брежнева та першого секретаря ЦК КПУ Щербицького вiдкриту заяву.

У сiчнi 1973 року хлопець вступив до створеноi в його рiдному селi пiдпiльноi патрiотичноi органiзацii. Окрiм очiльника Володимира Мармуса ii учасниками були Володимир Сенькiв, Петро Вiтiв, Петро Винничук, Микола Мармус, Микола Слободян, Андрiй Кравець, Микола Лисий.

У нiч проти 22 сiчня 1973 року, до 55-тоi рiчницi проголошення УНР та 54-тоi рiчницi Акту злуки ЗУНР з УНР, юнаки вивiсили над установами Чорткова чотири нацiональнi прапори та розповсюдили 19 написаних вiд руки великих листiвок з гаслами «Ганьба полiтицi русифiкацii!», «Хай живе зростаючий украiнський патрiотизм!», «Свобода слова, друку, мiтингiв!», «Свободу украiнським патрiотам!».

24 вересня 1973 року Степан Сапеляк був засуджений Тернопiльським обласним судом за «антирадянську агiтацiю i пропаганду» та «органiзацiйну дiяльнiсть та участь в антирадянськiй органiзацii» до 5 рокiв позбавлення волi та 3 рокiв заслання. Також йому iнкримiнували зберiгання рукописноi книжки Володимира Мармуса з повстанськими пiснями та написання вiрша антирадянського змiсту, прослуховування закордонних радiостанцiй i поширення «наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний i суспiльний лад».

У в’язницi Сапеляк голодував, протестував, нелегально передавав листи на волю, за що не раз потрапляв до карцеру. Вiн був одним з наймолодших, тому ним опiкувалися вояки УПА – «25-лiтники». 23 червня 1974 року Степана побили наглядачi, i наступного дня вибухнув страйк, у якому взяли участь 45 полiтв’язнiв рiзних нацiональностей.

У лютому 1978 року Степана Сапеляка етапували на заслання до села Богородське Ульчського району Хабаровського краю. Звiльнений у 1981 роцi.


Джерела

Овсiенко Василь. Сорокарiччя арештiв 1972 року // Слово Просвiти. – 20120. – 19 сiчня. Режим доступу: http://goo.gl/vxEk0n

Рапп Ірина, Овсiенко Василь. Степан Сапеляк Режим доступу: http://goo.gl/KXp9Di




20 лютого 1932 року мистецтвознавець Микола Макаренко вiдмовився вiд участi у створенiй украiнським радянським урядом «лiквiдацiйнiй комiсii», що мала готувати наукове пiдгрунтя для знищення старовинних церков


Зi встановленням радянськоi влади в Украiнi почалась iдеологiчна «переоцiнка» культури. Мистецтвознавцi змушенi були вiдстоювати iснування чи не кожноi iсторичноi пам’ятки та перешкоджати вивезенню за кордон цiнних експонатiв. Особливо дiсталось церквам та соборам.

У Киевi було заплановано створення нового урядового кварталу. Замiсть ансамблю собору Софii Киiвськоi, Михайлiвського Золотоверхого монастиря та Трьохсвятительськоi церкви влада вирiшила спорудити будiвлi Раднаркому i ЦК КП(б)У, а посерединi поставити пам’ятник вождю революцii – Ленiну.

Для оцiнки проектiв скликали спецiальну комiсiю, до якоi запросили вiдомого мистецтвознавця Миколу Макаренка. Вiн розкритикував «лiквiдацiйний план» i написав телеграму особисто Сталiну, аби захистити культовi споруди.

Разом iз вченими, завiдувачами музеiв та архiвiв, художниками та iсториками вiн звернувся з листом-протестом до Раднаркому УРСР. Кожен з пiдписантiв отримав вiдповiдь з вимогою вiдкликати пiдпис i заспокоiтись. Макаренко вiдмовився мовчати, i за два роки його заарештували фактично за вiдмову ставити пiдпис пiд актом про знесення Михайлiвського Золотоверхого собору: «за контрреволюционную деятельность,

Страница 29

выразившуюся в противопоставлении проводимым мероприятиям».

Упродовж трьох рокiв заслання у Казанi Макаренко не кидав справу всього свого життя: консультував Центральний iсторичний музей, викладав у художньому технiкумi та стежив за новинами з Киева. У 1936 роцi його знову заарештовували за «принадлежность к контрреволюционной фашистски настроенной группе, систематическом проведении антисоветской агитации среди коллег и студентов» i вислали на три роки до Томськоi виправно-трудовоi колонii № 2. 15 грудня 1937 року – знову арешт i страшний вирок.

4 сiчня 1938 року Миколу Макаренка стратили у таборi. Мiсце поховання невiдоме. Реабiлiтований у 1965 роцi.


Джерела

Бугрим Валентин. Микола Макаренко i брати Рерiхи. Режим доступу: https://goo.gl/TEB6ON

Висока доля Миколи Макаренка // Кримська свiтлиця. – 2007. – 28 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/FEUuXw

Єфремова Валентина. Микола Омелянович Макаренко. Режим доступу: https:// goo.gl/ws5jsj

История археологии: личности и школы: Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В. В. Хвойки (Киев (5–8.10.2010)). – СПб: Нестор-История, 2011. Режим доступу: https://goo.gl/dC9WdV

Макаренко Микола. Орнаментацiя украiнськоi книжки 16–17 столiть. – К., 1926. Режим доступу: https://goo.gl/TmfpJW

Макаренко Николай Емельянович (1877–1938) // Люди и судьбы. Биобиблиографический словарь востоковедов – жертв политического террора в советский период (1917–1991). – СПб, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/9U5YAz

Макаренко Николай Емельянович // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/fKJ6Ff




20 лютого 1972 року заарештований поет Микола Холодний[17 - Текст Ірини Скакун.]


Його поважали. Проте навiть пiсля смертi колишнi полiтв’язнi не визнають його «своiм», а колеги делiкатно кажуть: «людина складноi долi» або «контроверсiйна персона».

За словами правозахисника Василя Овсiенка, в унiверситетi вiршi Миколи Холодного цитували як молитви. Самвидавськi журнали називали його найпопулярнiшим поетом в Украiнi. Його легендарна збiрка «Крик з могили» вийшла друком у Францii, США, Канадi, Чехословаччинi, Польщi. Це була книжка, спрямована проти нацiональноi полiтики КПРС. Щоправда, вона вийшла пiд назвою «Захалявнi вiршi з Украiни» i без прiзвища автора. Але в нiй мiстилася низка творiв, якi вже публiкувалися, тому зорiентуватись було не складно. Звичайно, це спонукало КДБ подумати про «перевиховання» поета.

Рiзкий, принциповий i конфлiктний, Микола Холодний мав унiкальний талант виводити каральнi органи з рiвноваги. Вiн був на чолi ходи зi смолоскипами до пам’ятника Івановi Франку, з нагоди дня фiлолога виступив в унiверситетi з вiршем про «300-лiття возз’еднання Украiни з Росiею», пiсля чого на диби став увесь унiверситет, озвiрiло КДБ, партком i керiвництво.

У квiтнi 1965 року Микола Холодний зазiхнув на гостро табуйовану тему. На студентськiй науковiй конференцii у доповiдi вiн цiлеспрямовано згадував, звичайно в позитивному контекстi Симона Петлюру й Уласа Самчука. А в серпнi того самого року поiхав у карпатське село Шешори на вiдкриття забороненого пам’ятника Тарасовi Шевченку, де з В’ячеславом Чорноволом, Зiновiею Франко та iншими дисидентами влаштував мiтинг протесту. За це довелося попрощатися з унiверситетом i «гордим званням» комсомольця.

Поет згодом згадував, що незадовго до вiдрахування вiн наклеiв на факультетськiй дошцi пошани отриманi вiд Чорновола фотопортрети заарештованих Святослава Караванського, Івана Свiтличного, Валентина Мороза та ще кiлькох украiнських дисидентiв.

Микола Холодний поширював лист до пленуму Спiлки письменникiв Украiни з питань роботи з творчою молоддю. У зв’язку з арештами шiстдесятникiв звертався до лiдера Китаю Мао Цзедуна з проханням надати полiтичний притулок.

20 лютого 1972 року Миколу Холодного заарештували за звинуваченням в антирадянськiй агiтацii i пропагандi (стаття 62 ч. 1 Кримiнального кодексу Украiнськоi РСР) Але замiсть учергове показати характер Холодний пiшов на компромiс зi своiми принципами i совiстю.

7 липня 1972 року славнозвiсна газета «Лiтературна Украiна» опублiкувала сфабрикованого КДБ листа «На терези совiстi» за пiдписом Холодного. Автор нiби зрiкався своiх «полiтично хибних вiршiв» та осiб, якi штовхали його в «антирадянську трясовину». Холодного звiльнили зi слiдчого iзолятора КДБ УРСР на пiдставi постанови про припинення кримiнальноi справи.

Звичайно, нi талант, нi бунтарськi звички нiкуди не зникають. Холодний i далi мав активну громадську i життеву позицiю. Але усе свое життя повторював, що вiн жив до 1972 року i помер саме тодi. Миколу Холодного знайшли до смертi закатованого у власнiй квартирi. Вiн помер, iмовiрно, у березнi 2006 року.


Джерела

Горобець Олександр. Однокрила доля поета Миколи Холодного // Gazeta.ua. – 2011. – 6 травня. Режим доступу: https://goo.gl/rprk70

Овсiенко Василь. Холодний Микола Костьович: [Інтерв`ю Миколи Холодного 6 жовтня 1999 року; творчий

Страница 30

вечiр 13 вересня 1999 року; вiршi] // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2007. – 13 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ j3BdJx

Панченко Володимир. Пекло Холодного // ЛiтАкцент: [Електронний ресурс]. – 2009. – 17 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/cuKeJH

Черкаська Ганна. Народився на свiт я людиною, а, на жаль, помираю борцем. Режим доступу: https://goo.gl/ZGdqv1




20 лютого 1972 року. Операцiя «БЛОК»: заарештований учасник нацiонально-визвольного руху Василь Долiшнiй[18 - Текст Олени Кухар.]


Василь Долiшнiй ще у вiцi 13 рокiв став зв’язкiвцем УПА, а 16-рiчним хлопцем витримав катування НКВС. На його долю випали три арешти i двадцять рокiв таборiв та в’язниць: сидiв Долiшнiй при Сталiнi, Брежневi, Андроповi й Горбачовi.

Перший арешт – 1946 рiк. Зв’язкiвцем УПА селянський пiдлiток з Франкiвщини був з 1944 року, а в листопадi 1946 року потрапив до НКВС, де зазнав тортур – iв землю, лежав долiлиць, поки енкаведисти стрiляли повз вуха, був пiдвiшений за ноги, але нiкого не видав. Потiм утримувався в Тисменицькiй та Станiславськiй тюрмах. Врештi-решт був засуджений до 10 рокiв ув’язнення, якi до 18-рiчного вiку вiдбував у Княжiвськiй тюрмi пiд Львовом, а потiм був етапований до Норильлагу, де працював на шахтах. Долiшнiй був звiльнений за амнiстiею 1954 року.

Другий арешт – 1972 рiк. Пiсля повернення з ГУЛАГу Долiшнiй не заспокоiвся. Пiсля багатьох спроб вiн вступив на заочне вiддiлення Івано-Франкiвського iнституту нафти й газу, а потiм, коли вже почав працювати за фахом i iздити мiстами, – поширював самвидав, зокрема роботу Івана Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», та багато розмовляв з людьми.

Так звана «операцiя БЛОК», розпочата КДБ у сiчнi 1972 року проти украiнського нацiонального руху, торкнулася й Долiшнього. В результатi цього «полювання на вiдьом» список заарештованих, серед яких були Василь Стус, В’ячеслав Чорновiл, Євген Сверстюк, сягнув сотнi осiб.

Долiшнього заарештували 21 лютого 1972 року i за статтею «антирадянська агiтацiя i пропаганда» засудили до 7 рокiв таборiв суворого режиму i 3 рокiв заслання.

Утримували Долiшнього в Мордовських таборах, де вiн близько спiлкувався з Чорноволом i Стусом. У 1975 роцi був етапований у табори Пермськоi областi, там неодноразово потрапляв до карцеру за акцii протесту. Пiсля трьох рокiв заслання у Сибiру, у груднi 1981 року, Долiшнього звiльнили.

Третiй арешт – 1984 рiк. Це було схоже на глузування: 54-рiчного Долiшнього, у якого на той час була зламана рука, звинуватили у «злiсному хулiганствi» – нападi на мiлiцiонера. Цi цинiчнi сфабрикованi звинувачення були частиною новоi хвилi репресiй проти украiнських дисидентiв, цього разу – проти учасникiв Украiнськоi Гельсiнськоi спiлки. Василя Долiшнього на три роки вiдправили до табору суворого режиму в Комi АРСР. Звiльнений вiн був лише пiд час «перебудови», у 1987 роцi. Йому лишалося 40 дiб до кiнця термiну.

Пiсля звiльнення полiтв’язень продовжував активну дiяльнiсть: органiзовував вiдновлення могил воiнiв УПА, поширював самвидав, був одним iз засновникiв Всеукраiнського товариства полiтичних в’язнiв i репресованих.


Джерела

Обрii особистостi: Книга на пошану Івана Дзюби. – К.: Дух i лiтера, 2011.

Овсiенко Василь. Долiшнiй Василь Михайлович // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2005. – 19 квiтня. Режим доступу: https://goo.gl/CmNkBX




22 лютого 1938 року заарештований компартiйнiй дiяч Павло Постишев


Ми мали його лiквiдувати як ворога держави чотири роки тому, бо за це сидимо. Нам повиннi ордени дати за передбачливiсть.

    Остап Вишня про «замах» на Постишева

Перебуваючи на високих партiйних посадах в Украiнi, Постишев твердо заявляв: треба раз i назавжди знести з лиця землi весь цей «iсторичний мотлох, який своiм iснуванням живить корiння украiнського буржуазного нацiоналiзму», а саме церкви та храми. За безпосередньою вказiвкою Йосипа Сталiна вiн з насолодою громив украiнське нацiональне вiдродження. Був одним iз органiзаторiв Голодомору.

У 1937 роцi для Постишева почався зворотнiй вiдлiк. Пiсля спроби побачити «ворога народу» у наркомi шляхiв сполучення СРСР Лазарi Кагановичi його звiльнили з посад першого секретаря Киiвського обкому i другого секретаря ЦК КП(б)У та вiдправили до росiйськоi глибинки секретарем Куйбишевського крайкому ВКП(б). Змiни приголомшили активного винищувача всього нерадянського, i вiн став шукати ворогiв ще завзятiше.

Першими жертвами Постишева на Поволжi стали фотограф та цинкограф мiсцевоi газети. «На фото товарища Буденного, размещенном в газете “Волжская Коммуна”, пятиконечная звезда на его рукаве имеет форму свастики. Требую наказать врага за нескрываемую вылазку», – писав партiйний дiяч. Згодом його заяви i зовсiм перетворилися на торжество абсурду – на зрiзi ковбаси Постишев помiтив силует Троцького i вiдразу ж вiдзвiтував полiтбюро та Сталiну: «Я предлагаю прокуратуре и НКВД за такую колбасу посадить людей из 200 бывших торговых работников, а 20 из них судить и р

Страница 31

сстрелять».

Та згодом «судить и расстрелять» вирiшили саме Постишева. Дiяч з перших хвилин арешту активно «спiвпрацював» зi слiдством та здав усiх, кого було «потрiбно», зокрема i Станiслава Косiора, з яким разом морив Украiну голодом. Із Бутирськоi тюрми, де сидiв Постишев, на iм’я Єжова надходили листи: «Готов дать следственным органам откровенные показания о контрреволюционной деятельности против партии и народа, которую я проводил в течение многих лет».

26 лютого 1939 року Постишева розстрiляли. Слiдство встановило, що вiн був «членом центру правотроцькiстськоi органiзацii в Украiнi. У проведеннi ворожоi роботи був зв’язаний з Косiором, Чубарем, Балицьким, Якiром, Ашраф’яном, Вегером, Косаревим та iншими. Брав активну участь в органiзацii та керiвництвi диверсiйно-шкiдницькою роботою в Украiнi. З 1920 р. був агентом японськоi розвiдки, яку постачав найважливiшими шпигунськими вiдомостями по Радянському Союзу».

У 1956 роцi Постишева реабiлiтували. Хрущов навiть називав його «честным, принципиальным большевиком», «хорошим человеком». У 2010 роцi Апеляцiйний суд мiста Киева визнав Постишева винним в органiзацii Голодомору, без пiдстав для оскарження.


Джерела

Музиченко Ярослава. Вирок голоду // Украiна молода. – 2010. – 15 сiчня. Режим доступу: https://goo.gl/WcEZVq

Стригун Юрiй. Павло Постишев з’iхав з глузду, вишукуючи «ворогiв народу» // Gazeta.ua. – 2014. – 28 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/A6JjYC




22 лютого 1933 року письменниця Агата Турчинська дала свiдчення проти десяти колег


За показами Агати Турчинськоi, украiнськi письменники Федiр Малицький, Михайло Козорiс, Дмитро Рудик, Дмитро Загул, Мелетiй Кiчура та iншi були «прибiчниками единоi незалежноi Украiни, а iхня спiлка письменникiв «Захiдна Украiна» являла собою контрреволюцiйну органiзацiю, яка мала на метi повалення радянськоi влади i вiдновлення Великоi Соборноi Украiни». Такi слова були серйозною пiдставою для арешту i розстрiлу названих осiб.

Лiтературна органiзацiя «Захiдна Украiна» дiяла у 1925–1933 рр. як пiдроздiл письменницькоi спiлки «Плуг». До ii складу входили митцi – вихiдцi iз захiдноукраiнських земель в Одесi, Полтавi, Харковi, Днiпропетровську, Киевi. Програма й завдання органiзацii були спрямованi «на висвiтлення тяжкого становища i революцiйноi боротьби трудящих Захiдноi Украiни; на пропаганду досягнень Краiни Рад серед народних мас захiдноукраiнського краю; на пiдготовку до возз’еднання з Радянською Украiною».

У 1934 роцi в органiзацii розпочались внутрiшнi «чистки». «Захiдна Украiна» мала увiйти до складу новоствореноi Спiлки письменникiв Украiни, статут якоi зобов’язував радянських письменникiв до «активноi участi в соцiалiстичному будiвництвi i пiдпорядкуваннi полiтицi комунiстичноi партii». Єдиним дозволеним для радянськоi лiтератури творчим методом визнавався «соцiалiстичний реалiзм, в основу якого покладено засади партiйностi та народностi».

Агата Турчинська також була членом лiтературноi органiзацii «Захiдна Украiна». У своiх творах вона опрацьовувала тему повернення загнобленоi Галичини до радянськоi «Батькiвщини». Можливо, вона не вiрила в iдею незалежноi Украiни, що в майбутньому допомогло iй пережити iнших та стати членом КПРС.

Поетовi Федору Малицькому, единому з тих, проти кого свiдчила Турчинська, вдалося подати клопотання про реабiлiтацiю. 15 липня 1958 року Малицький звернувся до Прокуратури Киiвськоi областi УРСР iз заявою, в якiй заперечив зведений на себе наклеп, стверджував, що його арешт був незаконним, а тому просив переглянути судово-слiдчу справу. У зверненнi до КДБ при Радi Мiнiстрiв СРСР по Ярославськiй областi вiд 16 вересня 1958 pоку вiн викрив «механiзм» тиску органiв, якi у 1933 роцi домоглися вiд нього потрiбних iм зiзнань: «Менi були зачитанi свiдчення, написанi i пiдписанi слiдчим, в яких мiстилося стiльки фальшi i домислiв, що я iх повнiстю вiдкидаю».

9 серпня 1959 року Президiя Киiвського обласного суду на пiдставi протесту прокурора Киiвськоi областi ухвалила: «Постанову Трiйки при Колегii ДПУ УРСР вiд 9 травня 1933 р. скасувати, а справу щодо Малицького Федора Михайловича припинити у зв’язку з недоведенiстю звинувачень».


Джерело

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/fvbLNw




23 лютого 1934 року письменника-гумориста Остапа Вишню засудили до розстрiлу[19 - Див. також: «3 сiчня 1934 року вiдбувся перший допит письменника-гумориста Остапа Вишнi»]


«Застосувати… найвищу мiру соцiального захисту – розстрiл», – iшлось у рiшеннi суду. На щастя, згодом найвищу мiру замiнили на 10 рокiв виправних робiт.

Остап Вишня вiдбував покарання у виправному таборi Чиб’ю поблизу рiчки Печори. Там письменник навiть врятував якось конвоiра. Ось фрагмент спогадiв його товариша-в’язня: «Конвоiр, який мав виконати вирок, упав на пiвдорозi вiд гострого нападу апендициту, а фельдшер Губенко та ще один приречений дотягли його

Страница 32

i гвинтiвку до табору. “І це вороги народу?” – мовив комендант i вiдправив на полегшенi роботи».

У 1943 роцi Остапа Вишню несподiвано звiльнили. Однiею з причин були успiхи УПА на вiйськовому та iдеологiчному фронтах. Сталiн вирiшив, що колишнiй петлюрiвець своiми гуморесками мае спростовувати «наклепи нацiоналiстiв» про те, що улюбленця цiлоi Украiни – Остапа Вишню – нiбито закатувала Москва. Перед письменником стояло завдання висмiювати «буржуазних нацiоналiстiв», насамперед УПА. Так у 1945–1946 рр. з’явився сатиричний цикл Остапа Вишнi «Самостiйна дiрка» – голос гумориста з могили.

«Буржуазнi нацiоналiсти» й повстанцi привiтали звiльнення Остапа Вишнi, частину заслуги в якому цiлком слушно приписали i собi, та подякували гумористовi, що вiн першим у широкiй радянськiй пресi поiнформував свiт, що УПА активно дiе та перемагае.

Повернення в лiтературу було для Остапа Вишнi болiсним. Хоча Павло Губенко i був на волi, жилося йому не дуже добре. Вiн постiйно перебував пiд наглядом агентiв. Ярлик контрреволюцiонера й терориста, причеплений на судi у березнi 1934 року, зняти «забули». Звичайно, все це позначалося на подальшiй творчостi Остапа Вишнi. Лише 25 жовтня 1955 року письменника реабiлiтували.[20 - Текст Мiли Мороз.]


Джерела

Остап Вишня. Самостiйна дiрка. Режим доступу: https://goo.gl/ H7cyHK




23 лютого 1918 року розстрiляний автор гiмну кримських татар Номан Челебiджiхан


Я присягнувся перед народом його горе остудити

Скiльки можна гнити живими i пiд вiчною тлiнню жити?

Якщо ж я зможу спокiйно цей бiль перенести,

Хай захолоне чорною кров’ю серце у мене в грудях.

    З гiмну кримськотатарського народу «Ant Etkenmen» («Я присягнувся»)

Номан Челебiджiхан, вiн же Челебi Челебiев, очолював уряд Кримськоi Народноi Республiки у 1917–1918 рр., до моменту, коли у сiчнi 1918 року владу на пiвостровi захопили бiльшовики. Кримська Народна Республiка була одним iз перших у свiтi проектiв демократичноi республiки мусульман.

Челебiджiхан вiтав утворення Украiнськоi Народноi Республiки, пiдтримував зв’язки з Украiнською Центральною Радою. Кримськотатарська делегацiя у складi 10 осiб Мусульманського виконкому у вереснi 1917 року пiдтримала рiшення З’iзду народiв Росii, що вiдбувся у Киевi, перетворити Росiю на федерацiю рiвноправних республiк. Утiм, Украiнська Народна Республiка, по сутi як i Тимчасовий уряд Росii, так i не змогла остаточно визначитись iз правовим статусом Кримськоi Народноi Республiки.

Поеднуючи «республiканське з релiгiйним», Челебiджiхан став першим муфтiем мусульман Криму, Литви, Польщi i Бiлорусi. Полiтик вiв боротьбу за кримськотатарський народ, вибирав ситуативних союзникiв задля Кримськоi держави. За це його заарештовували i за царя, i за Тимчасового уряду, i за бiльшовикiв.

Челебiджiхан не раз твердив, що «у Криму дружньо живуть рiзнi нацiональностi, мов рiзнi квiти i троянди в одному квiтнику. Ми хочемо з цих рiзних кольорiв скласти букет, i поставити його перед европейськими державами, i вимагати вiд них гарантiй нейтральностi i недоторканностi до Кримського букету i самого Криму.

Ми будемо працювати спiльно на процвiтання Криму. Ми закликаемо до цiеi роботи всi нацiональностi незалежно вiд раси. Крим повинен стати нейтральною i антиiмперiалiстичною краiною i зразковою державою».

Пiсля того як бiльшовики безперешкодно захопили владу у Сiмферополi, Челебiджiхана заарештували. 23 лютого 1918 року вiн був розстрiляний у Севастопольськiй в’язницi. Тiло викинули в Чорне море.


Джерела

Громенко Сергiй. Ant Etkenmen (Я Поклявся): до 130-рiччя Номана Челебiджихана // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2015. – 28 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/zfRhpg

Якубович Михаил. Номан Челебиджихан: жизнь как подвиг // Ислам в СНГ. – 2013. – 13 февраля. Режим доступу: https://goo.gl/9AxY2k




23 лютого 1938 року заарештований письменник, бандурист Гнат Хоткевич[21 - Текст Ірини Скакун.]


Як менi далi жити? Мене позбавили працi й хлiбних карток. Ми голодуемо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолi на день, iз якоi варимо на всiх юшку… На двох дiтей маемо тiльки одну пару чобiт, а iм же треба ходити до школи… В нас нiчим топити… Вода в хатi замерзае…

    Із листа Гната Хоткевича

Щойно Хоткевич, абсолютний невдаха у справах любовних, пiсля двох гучних розлучень нарештi отримав шанс налагодити особисте життя, як на його голову посипалися бiди.

Його твори зняли з друку – за «невiдповiдне iдейне спрямування». Видавництво вимагало повернути гонорар. Щоб розрахуватися з боргами, письменник змушений був розпродавати власнi речi та працювати на декiлькох роботах одночасно, незважаючи на iнвалiднiсть. Але злиднi не вiдступали, хоча вiн вже давно був мало не легендою в театральних, музичних i письменницьких колах. Хоткевичу не допомогла нi Спiлка письменникiв Украiни, нi Академiя наук УРСР.

На нього полювали досить давно – вiн зазнав переслiдувань ще за участь у керiвництвi полiтичним страйком у 1905 роцi й був вимушений

Страница 33

переiхати з Харкова до Галичини. Методом нехитрих мiграцiй Украiною i закордоном йому досi вдавалося уникати вiдкритих сутичок з каральними органами.

23 лютого 1938 pоку було виписано ордер на арешт Хоткевича як «учасника антирадянськоi украiнськоi нацiоналiстичноi органiзацii». Водночас вiдбувся трус на його квартирi, вилучили паспорт письменника, профквиток i мисливську рушницю.

Далi «грiхи» Хоткевича перед радянською владою тiльки зростали. У постановi НКВС УРСР вiд 3 березня 1938 pоку його вже звинувачували в участi у «контрреволюцiйнiй украiнськiй повстанськiй органiзацii» i в тому, що вiн «як агент нiмецькоi розвiдки протягом тривалого часу проводив активну контрреволюцiйну нацiоналiстичну органiзацiйну i шпигунську дiяльнiсть».

Пiд постановою пiдписався оперуповноважений III вiддiлу управлiння державноi безпеки Ейдук. У протоколi допиту вiд 23 травня 1938 pоку, який вiв той самий Ейдук, Хоткевичу iнкримiнувалося, що вiн «переконаний украiнський нацiоналiст… протягом всього iснування соцiалiстичноi держави вiв активну боротьбу з радянською владою».

Внаслiдок вжитих «заходiв фiзичного впливу» письменник був змушений визнати себе нiмецьким шпигуном i «зiзнатися у всiх скоених злочинах».

У справi Хоткевича, надiсланiй на розгляд НКВС СРСР, як доведений факт стверджувалося, що у 1923 роцi у Харковi вiн був завербований для шпигування на користь Нiмеччини, а також був не лише пов’язаний з «Украiнською вiйськовою органiзацiею», а й «проводив активну дiяльнiсть по лiнii цiеi контрреволюцiйноi органiзацii».

Про останнiй момент у життi Гната Хоткевича свiдчить «Виписка iз протоколу № 69 засiдання Особливоi трiйки УНКВС по Харкiвськiй областi» вiд 29 вересня 1938 року: обвинуваченого розстрiляти, а особисте майно конфiскувати.

Вирок виконаний 8 жовтня 1938 pоку.


Джерело

Самчинська Тетяна. Гнат Хоткевич: нiмецький шпигун iз бандурою // Друг читача. – 2010. – 6 липня. Режим доступу: https://goo.gl/vpZCFx




24 лютого 1973 року заарештований керiвник нацiонально-патрiотичноi пiдпiльноi органiзацii у селi Росохач Чорткiвського району Тернопiльськоi областi Володимир Мармус


Нас дуже вразила розправа над дисидентами 1972 року, як казали, «покiс». Ми вирiшили, що треба i нам щось робити, протистояти.

    Зi спогадiв Володимира Мармуса

Дев’ятеро хлопцiв iз села Росохач готувались до визвольноi боротьби серйозно: тренувались у лiсi, мали вогнепальну зброю, поширювали мiстом листiвки з протестними заявами, вмикали бiля кiнотеатрiв, де збиралось чимало людей, записи iз закликами до боротьби за Украiну. Мали навiть свою печатку: козак з рушницею, вгорi тризуб, а по колу напис «Украiнська держава».

Наслiдуючи традицii борцiв-попередникiв, хлопцi (а це були Володимир та Микола Мармуси, Петро Вiтiв, Володимир Сенькiв, Микола Слободян, Микола Лисий, Василь Лотоцький, Петро Винничук, Степан Сапеляк) присягали перед образом Пресвятоi Богородицi на верхiвцi гори Лаканець у Росохачi – там, де колись вiдбувалися зiбрання повстанцiв.

Святкування 55-рiччя проголошення Украiнськоi держави увiйшло в iсторiю. У нiч проти 22 сiчня 1973 року хлопцi вивiсили над Чортковом украiнськi нацiональнi прапори: над кiнотеатром «Мир», педагогiчним училищем, критим ринком та будiвлею лiсгоспу. Реакцiя влади була моментальною. Вiдразу була порушена кримiнальна справа за фактом «розповсюдження антирадянських листiвок i вивiшування нацiоналiстичних прапорiв», яка була направлена до столичного КДБ.

Спiвробiтники органiв обiйшли всi домiвки Чорткова i допитали чимало людей. Таким чином вийшли на подружку Степана Сапеляка, а далi i на всю групу. У селi Росохач кадебiсти, задiявши понад 10 осiб, кiлька мiсяцiв проводили спецiальну операцiю.

24 лютого 1973 року Володимира Мармуса та його товаришiв заарештували. У тюрмi кадебiсти влаштовували iм нiчнi допити, тиснули фiзично i морально, застосовували психотропнi речовини, щоб вибити зiзнання, «що по молодостi, по п’янi отаке зробили».

Судовi процеси були закритими. Перший секретар КПУ Володимир Щербицький пiд грифом «совершенно секретно» звiтував московському начальству, що заарештовано i притягнено до вiдповiдальностi керiвника i шiстьох учасникiв «группы националистически настроенной молодежи», що «ставили своей конечной целью отторжение Украины от СССР». Мармус отримав 6 рокiв концтабору i 5 рокiв заслання. У газетах з’явилась iнформацiя, що хлопцiв засудили не за украiнськi прапори, а за «зв’язок з американською розвiдкою».

Спiвробiтники КДБ намагались налаштувати односельцiв проти сiмей «ворогiв», казали: «Подякуйте своiм хлопцям, бо якби не вони, то нiхто б вас не турбував». А у Чортковi по вокзалу стала ходити жiнка, яка голосно жалiлася, що iй «бандерiвцi повiдрiзали груди».

«Наш арешт i перебування в ув’язненнi марно не пропали. Сам цей факт свiдчив, що Украiна продовжуе боротися», – стверджував Микола Мармус.


Джерела

Захаров Борис. Росохацька група // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2005. – 24 травня. Режим

Страница 34

доступу: https://goo.gl/gjgYD7

Музиченко Ярослава. Концтабiр за символ // Украiна молода. – 2005. – 16 липня. Режим доступу: https://goo.gl/vHN8vw

Овсiенко Василь. Вiдкритий лист дисидента Овсiенка дисиденту (i фантазеру) Сапеляку // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2011. – 29 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/IWDoon

Овсiенко Василь. Мармус Володимир Васильович: [Інтерв’ю 2 квiтня 2000 р., с. Росохач] // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2005. – 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/EGePkF

Сапеляк Степан, Овсiенко Василь. Мармус Володимир Васильович // Дисидентський рух в Украiнi: Вiртуальний музей. – 2005. – 19 квiтня. Режим доступу: https://goo.gl/G1lltG




26 лютого 1933 року заарештований поет, кiносценарист Володимир Ярошенко[22 - Текст Олени Кухар.]


У Ярошенка була доволi яскрава молодiсть. Наприкiнцi 1910-х – на початку 1920-х рокiв вiн активно друкувався. Тодi вийшли його збiрки вiршiв «Свiтодень», «Луни», оповiдань та повiстей «Кримiнальна iсторiя», «Гробовище», п’еси. Спiлкувався та спiвпрацював спочатку з символiстами (об’еднання «Музагет»), потiм – з футуристами (був учасником Асоцiацii панфутуристiв та Асоцiацii комунiстичноi культури).

У серединi 1920-х рокiв Ярошенко завiдував киiвським Будинком лiтераторiв, писав гумористичнi поеми, у яких поетизував радянський побут i колективiзацiю. Про нього казали: Ярошенко подав образи зразкових радянських кооператора, жiнки-активiстки. Потiм був завiдувачем сценарного вiддiлу Киiвськоi кiнофабрики ВУФКУ.

А згодом за ним прийшли.

Уперше Ярошенко був заарештований 26 лютого 1933 року. Звинувачували його в участi у мiфiчнiй нацiоналiстичнiй контрреволюцiйнiй органiзацii. Через 2,5 мiсяця ув’язнення Ярошенка звiльнили через «вiдсутнiсть складу злочину».

Другий арешт вiдбувся через 3,5 року – 3 листопада 1936 року. У скомпонованому оперуповноваженим IV вiддiлу УДБ НКВС УСРР молодшим лейтенантом держбезпеки Акiмовим доносi було сказано, що Володимир Ярошенко е «учасником украiнськоi контрреволюцiйноi нацiоналiстичноi фашистськоi терористичноi органiзацii, яка зв’язана з контрреволюцiйною троцькiстсько-зiнов’евською органiзацiею, що здiйснила 1 грудня 1934 р. злодiйське вбивство т. Кiрова i готувала в наступнi роки терористичнi акти проти керiвникiв ВКП(б) i радянського уряду; проводив контрреволюцiйну фашистську агiтацiю i терористичну пропаганду, по контрреволюцiйнiй роботi був зв’язаний з учасником органiзацii Ковтуном-Вухналем та iн.».

Гуморист та сатирик Іван Ковтун-Вухналь був також заарештований. 26 червня 1937 року «справи 1-i категорii» Ярошенка та Ковтуна-Вухналя разом iз справами ще 22 киян були переданi до Вiйськовоi колегii Верховного Суду СРСР. Перша категорiя передбачала розстрiл. Пiдписи пiд документом поставили Сталiн, Каганович та Ворошилов.

Вiйськова колегiя 13 липня 1937 року на закритому засiданнi у Киевi офiцiйно засудила Володимира Ярошенка до розстрiлу. Дата виконання вироку в джерелах розходиться. Найiмовiрнiше, Ярошенка розстрiляли 15 липня 1937 року.

Одночасно з Ярошенком та Ковтун-Вухналем смертний вирок був винесений письменникам Вiталiю Чигирину, Василю Чечвянському-Губенку, Олексiю Гедзю, Борису Коваленку, Івану Каляннику, Гнату Проню, Дмитру Чепурному, Анатолiю Волковичу; художникам Михайлу Бойчуку та чотирьом його учням, економiсту Корнiю Тараненку, директору Державноi бiблiотеки ВУАН Василю Іванушкiну, директору театру «Березiль» Олексiю Лозорiшаку.

У липнi 1962 року правлiння Спiлки письменникiв Украiни звернулося до КДБ з клопотанням про реабiлiтацiю Ярошенка. У вереснi того самого року та сама Вiйськова колегiя, що засудила Ярошенка до розстрiлу, ухвалила: «Вирок Вiйськовоi колегii Верховного Суду СРСР вiд 13 липня 1937 р. щодо Ярошенка В. М. за нововиявленими обставинами скасувати i справу щодо нього припинити за вiдсутнiстю складу злочину».


Джерела

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: http://goo.gl/vVbzR3

«Край рiдний в очах спалахне…» (пам’ятi репресованих маловiдомих письменникiв-полтавцiв) [Електронний ресурс] // Полтавська обласна бiблiотека для юнацтва iм. Олеся Гончара. Режим доступу: http://goo.gl/24a8ho

Сталинские списки: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://goo.gl/a7rM6x




26 лютого 1934 року засуджений журналiст, один iз засновникiв лiтературноi органiзацii «Захiдна Украiна» Іван Ткачук


Органи Харкiвського ДПУ звинуватили письменника Івана Ткачука у приналежностi до Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii та пiдготовцi терористичного акту: «Займався пiдготовкою кадрiв для УВО, а також взяв на себе безпосередне завдання по пiдготовцi теракту над Постишевим».

Не врятували Ткачука вiд арешту анi багатолiтня участь у пiдпiльних марксистських гуртках, за що вiн був виключений з украiнськоi Коломийськоi гiмназii, анi редакторська та журналiстська робота в бiльшовицьких виданнях Катеринослава i Харкова, анi п

Страница 35

ребування у Червонiй армii, анi керiвництво лiтературною органiзацiею письменникiв Галичини «Захiдна Украiна», анi навiть праця iнструктором ЦК КП(б)У.

26 грудня 1933 року пiд час допиту, який проводив слiдчий Вiктор Блюман (розстрiляний у 1938 роцi), Ткачук «зiзнався»: «Ми дiйшли висновку, що терор, який принципово наша органiзацiя завжди визнавала, зараз ставиться на порядок денний як конкретна реальна справа…З приходом в Украiну Постишева й Балицького роботу тут поставлено так, що коли ми не станемо дiяти бiльш енергiйно й рiшуче, включаючи до нашоi дiяльностi й терористичнi акти, то всю нашу роботу буде геть паралiзовано й розбито».

Слiдство тривало недовго. 26 лютого 1934 року за рiшенням Особливоi трiйки при ДПУ УСРР Ткачук отримав 5 рокiв позбавлення волi у «виправно-трудових таборах, без обмеження в правах». 7 сiчня 1936 року Ткачук спробував утекти з табору. Був впiйманий та засуджений додатково ще на 3 роки.

Звiльнений 1939 року. Ймовiрно, повернувся на Захiдну Украiну, в село Старий Лисець на Станiславщинi. Пiд час вiйни був примусово вивезений на роботи до Нiмеччини. Пiсля Другоi свiтовоi поновив лiтературну дiяльнiсть.

«Стараюся скоро приiхати на пару днiв до Киева наладити своi лiтературнi справи, але менi це нелегко зараз – у важкому я станi», – писав Ткачук 10 серпня 1945 року в листi до Агати Турчинськоi. 9 жовтня 1948 року вiн помер у Львовi. 17 квiтня 1957 року Судова колегiя з кримiнальних справ Верховного суду УРСР посмертно реабiлiтувала Івана Ткачука – за вiдсутнiстю складу злочину.


Джерела

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/631bUj

Рубльов Олександр, Черненко Юрiй. Сталiнщина й доля захiдноукраiнськоi iнтелiгенцii (20-тi – 40-вi роки XX ст.). – К.: Наукова думка, 1994. Режим доступу: https://goo.gl/7Tf5ph




26 лютого 1922 лютого засуджений до розстрiлу отаман Орлик


Зi змiною полiтичноi ситуацii в Украiнi полковник Армii УНР Федiр Артеменко (таким було справжне iм’я отамана) розпочав партизанську боротьбу проти бiльшовицьких iнтервентiв. Загони отамана Орлика налiчували до 400 пiших i 120 кiнних воякiв. Незважаючи на складнi часи, пiдроздiли мали добре спорядження та озброення.

У зверненнi «До населення» вiд 1 лютого 1921 року отаман Орлик закликав: «Селяни та Робiтники Украiни! Ми, партизани 1-го Партизанського Загону iм. С. В. Петлюри, високо пiдняли прапор Украiни i пiшли на велике – святе дiло, на боротьбу проти тих гнобителiв, котрi привели наш великий рiдний край до такоi Руiни, як було 250 рокiв тому назад… Кров’ю умилась УКРАЇНА, своею, не чужою… Смерть ворогам нашоi неньки УКРАЇНИ! Смерть зрадникам, котрi запродують i запродались нашим ворогам. Помста! Страшна помста над всiма ворогами нашоi УКРАЇНИ, котрi кують для нас тяжкi кайдани».

Отаман Орлик був полковником Армii УНР та мав бойовий досвiд. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни у листопадi 1916 року пiсля добровiльного вступу до армii закiнчив Киiвську школу прапорщикiв. Солдати обрали його членом полковоi ради. У 1917 роцi перебував на фронтi у районi Гусятина на Подiллi, отримав звання поручника за успiшне командування ротою та бойовi заслуги. Вступивши на службу до Украiнського вiйська, у березнi 1918 року проходив службу в киiвськiй комендатурi; очолював штаби Фастiвського i Козятинського гарнiзонiв та штаб Схiдного фронту УНР; обiймав посаду помiчника командира бронепотяга; був старшим ад’ютантом начальника Могилiв-Подiльського гарнiзону.

Найвiдомiшого на Киiвщинi отамана Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. чекiсти заарештували 22 сiчня 1922 року в селищi Буча, де Артеменко лiкував пораненi пiд час бою хребет та руку. Один з полонених козакiв пiсля жорстоких катувань виказав його мiсцезнаходження.

29 сiчня 1922 року Киiвська губернська ЧК звiтувала, що «спiймала петлюрiвського отамана Орлика, захопивши його штаб i заарештувавши 139 членiв збройного загону, яким командував Орлик». Точна дата i мiсце смертi отамана невiдомi. Знаемо лише, що 26 лютого 1922 року Орлик був засуджений до розстрiлу з конфiскацiею майна.

За висновком прокуратури Киiвськоi областi вiд 7 липня 1994 року Артеменко Федiр Петрович (отаман Орлик) не реабiлiтований.


Джерела

Коваль Роман. Оповiдi про отамана Орлика та орликiвцiв. Режим доступу: https://goo.gl/S0uHbY

Коваль Роман. Отаман Орлик повернувся. Режим доступу: https://goo.gl/kFwymT

Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю. Режим доступу: https://goo.gl/pu4sFu

Нацiонально-визвольний повстанський рух в Украiнi наприкiнцi 1920–1921 рр. Анотований покажчик. Справа «Петлюрiвськi отамани» / Упоряд.: В. М. Василенко, В. М. Даниленко. – К., 2011. Режим доступу: https://goo.gl/2Ifpx8




26 лютого 1933 року заарештований поет Дмитро Загул


Дмитро Загул був учасником двох вiдомих лiтературних угруповань – «Музагет» та «Захiдна Украiна». Участь в останньому стала для поета i його колег фатальною. Письменниця Ага

Страница 36

а Турчинська на одному з допитiв 22 лютого 1933 року дала свiдчення проти десятьох лiтераторiв, зокрема i проти Загула.

Тяжкохворий старший науковий спiвробiтник ВУАН Дмитро Загул був заарештований без санкцii прокурора. Уповноважений Киiвського обласного вiддiлу ДПУ УСРР Шмуль Бренер 26 лютого 1933 року «знайшов, що поет… був членом контрреволюцiйноi органiзацii, яка ставила собi за мету повалення радянськоi влади шляхом збройного повстання». За кiлька мiсяцiв, згiдно з рiшенням судовоi трiйки ДПУ УСРР вiд 9 травня 1933 року, Загула засудили до 10 рокiв iзоляцii в концтаборах.

Поет вiдбував покарання у Забайкаллi на залiзничнiй станцii Урульга, працював редактором багатотиражноi газети «Строитель БАМа», намагався добитись перегляду справи. Вiдомо про двi його заяви до ЦК КП(б)У з проханням посприяти у переглядi судовоi справи, оскiльки вiн вважав себе «нi в чому не винним».

Точна дата та мiсце смертi поета невiдомi. За свiдченням репресованого росiйського лiтератора Федора Тихменьова, «Дмитро Загул, вiдбувши 1943 року визначений строк, просив законного звiльнення, але йому, як i iншим, вiдповiли, що до «особливого розпорядження» вони «сидiтимуть» далi. Пiсля звiстки про можливе довiчне ув’язнення Загул занепав духом, на важких роботах фiзично ослаб i помер вiд паралiчу серця влiтку 1944 року на Колимi, в одному з таборiв мiж Магаданом i Ягодним».

На пiвнiчно-схiднi табори Колими Загула перевели пiсля вбивства Сергiя Кiрова. Тут йому довелось бути i асистентом фельдшера, i помiчником маркшейдера, i заготiвельником деревини, i облiковцем на вивезеннi торфу та золотоносних пiскiв, i обмiрником забоiв, i днювальним у бараку, i рiзноробочим.

Дмитро Загул реабiлiтований посмертно. 9 серпня 1957 року Вiйськовий трибунал Киiвського вiйськового округу ухвалив «постанову судовоi Трiйки при Колегii ДПУ УСРР вiд 9 травня 1933 р. щодо Загула скасувати i справу про нього припинити за вiдсутнiстю складу злочину».


Джерела

З порога смертi: письменники Украiни – жертви сталiнських репресiй. – Вип. І / Упоряд. О. Мусiенко. – К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/fvbLNw

Історiя украiнськоi лiтератури XX столiття: у 2 кн.: 1910 – 1930-тi роки: Навч. посiбник/ за ред. В. Г. Дончика. – Кн. 1. – К.: Либiдь, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/3VHrfy




26 лютого 1935 року затверджено обвинувальний висновок у справi поета i перекладача Василя Мисика


Уночi 4 листопада 1934 року до квартири Василя Мисика у харкiвському будинку «Слово» увiрвались iз обшуком. Поета звинувачували у «приналежностi до ОУН i пiдготовцi терактiв проти керiвних дiячiв партii та уряду».

Обвинувачення базувалось на доносi Бiленького-Березинського, слiдство велось у Киевi. У в’язницi Мисик вiдкидав будь-якi «факти» своеi провини. Чотири днi голодував, не пив навiть води, аби довести свою невинуватiсть. Це не врятувало його вiд таборiв, але, можливо, врятувало вiд смертi. 13–15 грудня 1934 року виiзна сесiя Вiйськовоi колегii Верховного суду СРСР пiд головуванням Василя Ульрiха засудила 28 звинувачуваних у цiй справi до розстрiлу. Справу Мисика, який, попри всi тортури, категорично вiдмовився визнати себе винним, направили на додаткове розслiдування – разом зi справами ще вiсьмох звинувачуваних.

26 лютого 1935 року з’явився висновок, де було вказано на вiдсутнiсть достатнiх даних для передання справи Мисика до суду. 19 липня 1935 року Особлива нарада при НКВС СРСР ухвалила ув’язнити його у виправно-трудовому таборi строком на 5 рокiв через «належнiсть до священицькоi родини» та зв’язок з «украiнськими нацiоналiстичними елементами», що перетворило поета на «соцiально небезпечну особу». Покарання вiдбував на Соловках. У таборових паперах письменником не значився.

Згодом Василь Минко – сусiд Василя Мисика по будинку «Слово» – розповiв про прикру помилку: насправдi шукали його, Минка, а не Мисика. Дружина Мисика згадувала: «Брат Василя Минка, працiвник Харкiвського КДБ, вирiшив урятувати свого брата, попередивши його заздалегiдь про арешт. Вiн негайно виiхав до Московськоi областi, залишивши навiть родину…Коли прийшли заарештовувати Василя Минка, його вже не було в Харковi, а жив вiн над Василем Олександровичем. Тодi, за вказiвкою брата (КДБ), заарештували Василя Олександровича (Мисика), показавши йому (на його прохання) ордер на арешт Василя Минка.

Таким чином, брат поставив галочку проти Василя Минка в Харковi, а Василя Мисика в списку направив до Киева…Василя Минка нiхто не шукав, хоч Миколу Зерова знайшли i в Москвi й доправили до Киева. Треба сказати правду про чеснiсть Василя Минка, який почував себе завжди винним перед Василем Олександровичем: вiн сам узяв довiдку про реабiлiтацiю, знявши з неi копiю в нотарiальнiй конторi, i прислав Василевi Олександровичу, листувався з ним, допомагав йому, пiдписуючись: “Завжди Ваш”».

Навеснi 1940 року Василь Мисик пiсля вiдбуття каторги повернувся в Украiну. У 1956 роцi з нього зняли всi звинувачення, а 16 жовтня того самого року ухвалою Вiйськового тр

Страница 37

буналу Киiвського вiйськового округу реабiлiтували.


Джерела

Дика Ганна. Мисик Василь: «Хочеться додому, до роботи, сняться книги i аркушi» // Украiнська лiтературна газета. – 2013. – 13 грудня. Режим доступу: http://goo.gl/WKUJUA

Мисик Василь Олександрович (1907–1983): [Бiографiя i твори] // 1576: Бiблiотека украiнського свiту: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://goo.gl/lUPNEp

Никанорова Олена. Василь Мисик: таемницi долi // День. – 2012. – 22 червня. Режим доступу: http://goo.gl/AdWSt0

Руденко Наталя. Дядя Вася – Василь Олександрович Мисик, яким я його пам’ятаю // Радiо Свобода. – 2012. – 24 червня. Режим доступу: http://goo.gl/26iFF2

Слабошпицький Михайло. Цей скромний, тихомовний поет // Слово Просвiти. – 2015. – 10 вересня. Режим доступу: http://goo.gl/lTqigG

Стрiха Максим. Василь Мисик – той, хто вижив на Соловках // Радiо Свобода. – 2012. – 22 лютого. Режим доступу: http://goo.gl/HpPObR




27 лютого 1930 року заступник голови ДПУ УСРР Карл Карлсон[23 - Карл Карлсон визнаний СБУ одним з органiзаторiв Голодомору.] звiтував про виселення за межi Украiни 17 294 розкуркулених


На XI з’iздi КП(б)У генеральний секретар ЦК КП(б)У Станiслав Косiор повiдомив, що загальна кiлькiсть знищених господарств досягла 90 тисяч, а вартiсть конфiскованого майна – близько 65 млн крб. Усього у 1928–1931 рр. в Украiнi було лiквiдовано 352 тисячi селянських господарств. Вирiшальну роль у цьому зiграли проведенi злочинними методами колективiзацiя i «розкуркулення». Наприкiнцi 1932 року в Украiнi було колективiзовано майже 70 % селянських господарств i понад 80 % посiвноi площi.

Вiдповiдно до постанови ЦК ВКП(б) вiд 30 сiчня 1930 року розкуркуленi дiлилися на три категорii. Перша – селяни, якi брали участь в антирадянських i антиколгоспних виступах. Вони пiдлягали арешту, а iхнi родини – виселенню у вiддаленi райони краiни. Друга – «великi куркулi та колишнi напiвпомiщики, якi активно виступали проти колективiзацii». Їх разом з родинами виселяли у вiддаленi райони краiни. Третя категорiя – «куркулi», iх розселяли у спецiальних селищах у межах тих самих адмiнiстративних районiв. У всiх куркулiв конфiсковували засоби виробництва, худобу, господарськi та житловi будiвлi, пiдприемства з переробки сiльськогосподарськоi продукцii та запаси насiння.

Основна маса заарештованих повинна була виiхати до таборiв. «Найбiльш злiсний актив» розстрiлювали. Родини заарештованих або розстрiляних «куркулiв» висилалися до пiвнiчних районiв СРСР. Для розгляду справ першоi категорii при повноважних представництвах ОДПУ РНК СРСР (ПП ОДПУ) створювалися «трiйки», до яких входили представники крайкому ВКП(б) або ЦК союзноi республiки та прокуратури. Для безпосереднього керiвництва операцiею з виселення куркулiв другоi категорii та iхнiх родин в округах та окрвiддiлах ОДПУ створювалися «трiйки» на чолi з начальником окрвiддiлу ОДПУ. На випадок ускладнень при ПП ОДПУ створювалися мобiльнi групи з частин ОДПУ. Там, де «чекiстсько-вiйськового резерву» не вистачало, дозволялося використовувати «у скритому виглядi вiйськовi групи з надiйних, профiльтрованих Особливими органами ОДПУ частин Червоноi армii».


Джерела

Голодомор 1932–1933 рр. Харкiвська область: [Електронний ресурс]. Режим доступу: golodomor.kharkov.ua

Нестор-лiтописець Голодомору // // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2014. – 21 листопада. Режим доступу: http://goo.gl/1B0tXJ

Пам’ять про Голодомор 1932–1933. Режим доступу: http://goo.gl/6AlKrC

Патриляк Богдан. Сталiн як Путiн. Голодомор – реакцiя на мiльйонний селянський «Майдан» початку 1930-х // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2014. – 19 листопада. Режим доступу: http://goo.gl/Yr9N5g




Березень





2 березня 1972 року в газетi «Радянська Украiна» опублiковано «лист-зiзнання» вченоi-мовознавця Зиновii Франко


Боротьба онуки Івана Франка з радянським режимом розпочалась iз публiчного виступу-пiдтримки заарештованих шiстдесятникiв. Зиновiя Франко брала участь у правозахисному русi та редагувала книжку Івана Дзюби «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?». Зi славiстичного з’iзду в Болгарii, де представляла украiнське мовознавство, вона привезла три примiрники лiтературного журналу «Сучаснiсть», що видавався у Мюнхенi.

У 1969 роцi Зиновiю Франко заарештували та як нацiоналiстку звiльнили з Інституту лiтератури АН УРСР. На неi було зiбрано п’ять томiв агентурних даних, де зафiксовано ii детальнi розмови з рiзними знайомими, у тому числi iноземцями.

Михайлина Коцюбинська згадувала, що пiсля сiчневих арештiв 1972 року кадебiсти вирiшили змусити ii та Зиновiю Франко покаятись i осудити заарештованих друзiв. Метою було показати спiвпрацю шестидесятникiв iз iноземними розвiдками. «Каяття» Франко та «викриття» нею зв’язкiв з Ярославом Добошем мали вiдiграти у цiй схемi значну роль.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Адреса сторiнки «Розстрiльного календаря»: https://www.facebook.com/HitListUkr/




2

Страница 38

соблива трiйка НКВС – орган позасудового винесення вирокiв у СРСР. Трiйки дiяли у 1937–1938 рр. пiд час Великого терору. Вони формувались на рiвнi областi та складалися з начальника пiдроздiлу НКВС, секретаря обкому партii i прокурора. Часто фiгурувала у документах просто як «трiйка».




3


УСЛОН (рос.: Управление Соловецких лагерей особого назначения Наркомата внутренних дел СССР) – Управлiння Соловецьких таборiв особливого призначення Наркомату внутрiшнiх справ СРСР.




4


Павло Постишев – радянський партiйний дiяч. Вiдомий як один iз погромникiв украiнського нацiонального вiдродження та згортання украiнiзацii, iнiцiатор знесення пам’яток церковноi архiтектури в Украiнi. У 2010 роцi Апеляцiйний суд мiста Киева визнав Постишева винним в органiзацii Голодомору.




5


«Кiровський набiр» – публiцистична назва репресiй, розпочатих у СРСР Йосипом Сталiним пiсля вбивства радянського партiйного дiяча Сергiя Кiрова 1 грудня 1934 року.




6


Нинiшня адреса – мiсто Киiв, вулиця Липська, 16. Наразi тут розмiщуються: Украiнський фонд культури, Украiнський iнститут нацiональноi пам’ятi, Органiзацiя ветеранiв Украiни, iншi громадськi органiзацii.




7


УПСР – Украiнська партiя соцiалiстiв-революцiонерiв.




8


Маеться на увазi Всеукраiнська академiя наук. Маеться на увазi Всеукраiнська академiя наук.




9


Йдеться про Киiвський ветеринарно-зоотехнiчний iнститут.




10


Текст Ірини Скакун.




11


Текст Мiли Мороз.




12


Див. також: «12 березня 1964 року генерал Петро Григоренко направлений на психiатричну експертизу»




13


Текст Олександри Очман.




14


Текст Тетяни Швидченко.




15


Текст Олени Кухар.




16


Текст Ірини Скакун.




17


Текст Ірини Скакун.




18


Текст Олени Кухар.




19


Див. також: «3 сiчня 1934 року вiдбувся перший допит письменника-гумориста Остапа Вишнi»




20


Текст Мiли Мороз.




21


Текст Ірини Скакун.




22


Текст Олени Кухар.




23


Карл Карлсон визнаний СБУ одним з органiзаторiв Голодомору.