Читать онлайн “11/22/63” «Стівен Кінг»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
11/22/63Стiвен Edwin Кiнг
22 листопада 1963 року – дата вбивства Джона Кеннедi. Пролунали три пострiли – i свiт змiнився назавжди.
Сьогодення. Дiзнавшись, що в барi його приятеля розташований портал до 1958 року, звичайний вчитель Джейк Еппiнг не може опиратися спокусi почати нове життя у рок-н-рольнi часи Елвiса Преслi. Хiба гостю з майбутнього важко познайомитись iз вiдлюдником Лi Гарвi Освальдом i завадити йому вбити президента? Та чи варто гратися з минулим? Яким буде свiт, де Кеннедi виживе?
Обережно! Ненормативна лексика!
Стiвен Кiнг
11/22/63
© Stephen King, 2011
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2012
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2012
* * *
11/22/63
присвячуеться Зелдi
агов, сонечко, вiтаемо тебе на цьому святi
Це фактично не пiддаеться усвiдомленню нашим здоровим глуздом – те, що якийсь нiкчемний одинак повалив справжнього велетня посеред процесii його лiмузинiв, серед легiонiв його охорони, серед вiтаючих його товпищ. Якщо такий пiгмей зруйнував лiдера найпотужнiшоi на землi держави, тодi нас поглинае свiт диспропорцii, тодi космос, в якому ми живемо, абсурдний.
– Норман Мейлер[1 - Norman Mailer (1923—2007) – романiст, есеiст, поет, драматург, кiнорежисер, один iз спiвтворцiв медiйно-лiтературного напрямку «креативна журналiстика».]
Коли е кохання, уразки вiд вiспи такi ж гарнi, як ямочки на щiчках.
– японське прислiв’я
Танцi – це життя.
11/22/1963
Я нiколи не належав до тих, кого називають плаксiями.
Моя колишня дружина казала, що мiй «неiснуючий емоцiйний градiент» був головною причиною того, що вона мене покинула (так, нiби той хлопець, якого вона знайшла собi на зустрiчах товариства Анонiмних Алкоголiкiв, не мав до цього нiякого дiла). Кристi казала, що вона, либонь, могла б вибачити менi те, що я не плакав на похоронi ii батька; я знав його лише шiсть рокiв i не встиг зрозумiти, якою чудовою, жертовною людиною вiн був (один з прикладiв – кабрiолет «Мустанг», подарований iй на честь закiнчення середньоi школи). Але потiм, коли я не плакав на похоронах моiх власних батькiв – вони померли лише з рiзницею у два роки, тато вiд раку шлунка, а мама вiд миттевого iнфаркту, коли прогулювалась пляжем у Флоридi, – Кристi почала осягати своiм розумом той самий неiснуючий в мене емоцiйний градiент. На жаргонi Анонiмних Алкоголiкiв я був «неспроможний вiдчувати власнi почуття».
– Я нiколи не бачила, щоби ти видушив iз себе бодай сльозинку – казала вона, промовляючи це тим безбарвним тоном, яким користуються люди, коли оголошують абсолютно остаточний вирок розiрваним стосункам. – Навiть коли ти пояснював менi, що я мушу записатися на реабiлiтацiю, бо iнакше ти вiд мене пiдеш.
Ця розмова вiдбулася десь тижнiв за шiсть до того, як вона спакувала своi речi, перевезла iх через усе мiсто i почала жити з мiстером Томпсоном. «Парубок стрiчае свою дiвчину в кампусi АА», – це теж звичайна приказка на тих iхнiх зустрiчах.
Я не плакав, коли дивився, як вона вiд’iжджае. Я не плакав i потiм, коли зайшов у наш маленький будиночок з великим заставним боргом. Дiм, у котрому не народилося дитини i вже не народиться. Я просто лiг на лiжко, яке вiдтепер належало менi одному, затулив собi рукою очi й журився.
Без слiз.
Але я не е емоцiйно незворушним. Кристi щодо цього була неправа. Якось було, я мав тодi одинадцять рокiв, я повернувся зi школи додому i в дверях мене зустрiла мати. Вона сказала, що мого собаку – то був колi на iм’я Таг – збила на смерть машина, а водiй навiть не зупинився. Я не плакав, коли ми його ховали, хоч батько й сказав, що нiхто не вважатиме мене через це слабаком, плакав я тодi, коли менi про це повiдомила мати. Почасти тому, що то було мое перше знайомство зi смертю; проте головним чином вiд того, що саме я нiс вiдповiдальнiсть за пса, щоби вiн завжди залишався надiйно прив’язаним у нас на задньому подвiр’i.
Також я плакав, коли лiкар моеi мами зателефонував менi й повiдомив про те, що сталося того дня на пляжi. «Менi жаль, але шансiв не було нiяких, – сказав вiн. – Інодi це трапляеться зовсiм раптово, i лiкарi загалом розглядають такi випадки свого роду благословенними».
Кристi тодi не було поряд – iй довелося затриматися в школi того дня, аби побалакати з iншою матiр’ю, у якоi виникли питання щодо останнього табеля ii сина – але я таки плакав, авжеж. Я заховався у нашiй крихiтнiй пральнiй кiмнатцi, дiстав з кошика брудне простирадло i плакав у нього. Недовго, але сльози пролилися. Пiзнiше я мiг би розповiсти iй про це, але не вбачав у тiм сенсу, почасти тому, що вона могла подумати, нiби я напрошуюся на жалiсть (це не термiн з лексикону АА, але, либонь, мiг би ним бути), а почасти тому, що я не вважаю умовою, необхiдною для успiшного шлюбу, здатнiсть видобувати з себе ридання ледь не на замовлення.
Я нiколи не бачив, наскiльки тепер можу це пригадати, щоби хоч раз плакав мiй тато; у найемоцiйнiшi моменти вiн мiг хiба
Страница 2
що видати важке зiтхання або неохоче трiшки покректати – нiякого биття себе в груди чи реготу не дозволяв собi Вiльям Еппiнг. Вiн був з породи мiцних, мовчазних чоловiкiв, i моя мати бiльш-менш була такою ж. Тож моя неспроможнiсть легко заплакати, можливо, мае генетичнi причини. Але незворушнiсть? Нездатнiсть вiдчувати власнi почуття? Нi, це аж нiяк не про мене.Окрiм того разу, коли я отримав звiстку про маму, пригадую лише один iнший випадок, коли я плакав дорослим, i трапилося це тодi, коли я читав iсторiю про батька нашого прибиральника. Я сидiв сам-один в учительськiй у Лiзбонськiй середнiй школi[2 - Стiвен Кiнг сам е випускником середньоi школи у самоврядному поселеннi Lisbon-Falls (4,5 тис. мешканцiв), яке е частиною заснованого 1799 року мiста Lisbon (9,5 тис. мешканцiв).], опрацьовуючи стос творiв, написаних учнями мого класу з мови й лiтератури для дорослих. З дальнього кiнця коридору до мене долiтало гупання баскетбольного м’яча, ревiння рiжка, що сповiщав про тайм-аути, i крики натовпу, котрi супроводжували битву спортивних титанiв: «Лiзбонських хортiв» проти «Джейських тигрiв»[3 - Jay – засноване 1795 року мiсто (5 тис. мешканцiв) на пiвденному заходi штату Мейн.].
Хто може знати, коли життя балансуе в критичнiй точцi або чому?
Тема, яку я iм призначив, називалася «День, що змiнив мое життя». Бiльшiсть творiв були зворушливими, але жахливими: сентиментальнi iсторii про добру тiтоньку, яка взяла жити до себе вагiтну неповнолiтню дiвчину, армiйський товариш, котрий продемонстрував, що таке справжня вiдвага, щаслива зустрiч зi знаменитiстю («Ризик!»[4 - Jeopardy – започаткована у 1964 роцi на каналi Ен-Бi-Сi телевiкторина, за форматом якоi тепер робляться передачi в багатьох краiнах; Alex Trebek (нар. 1940 р.) веде це телешоу з 1984 р.; Karl Malden (1912—2009) – американський актор сербського походження (справжне iм’я Джордже Младен), який знявся у понад 70 кiнофiльмах i телесерiалах, але не мав стосунку до вiкторини «Ризик».] ведучим був Алекс Требек, я гадаю, хоча можливо, й Карл Молдан). Якщо е серед вас вчителi, що приробляли собi додатковi три-чотири тисячi доларiв на рiк, беручись за клас дорослих, котрi навчаються заради отримання атестату про Загальний освiтнiй розвиток (ЗОР)[5 - General Educational Development (GED) – запроваджена 1942 року система навчання новобранцiв, котрi, успiшно здавши тести, отримували атестат про вiдповiднiсть знань середнiй освiтi в США й Канадi; знову система ЗОР, тепер для будь-яких дорослих, була впроваджена у 1988 роцi.], iм вiдомо, якою гнiтючою працею бувае читання подiбних творiв. Процес оцiнювання тут майже нi до чого, або так принаймнi було в моему випадку; я попускав геть усiм, бо менi нiколи не траплявся дорослий учень чи учениця, котрi би не намагалися виконати свого завдання зi стараннiстю або щонайменше висидiти його власним гузном. Кожний, хто в ЛСШ подавав пописаний папiр, гарантовано отримував вiд викладача англiйськоi мови й лiтератури Джейка Еппiнга, як мiнiмум, розчерк, а якщо текст ще й було органiзовано в справжнi абзаци, тодi найменша оцiнка була чотири з мiнусом.
Що робило важкою цю працю – це те, що замiсть голосу моiм головним засобом викладання стала червона ручка, я списав ii практично вщент. Що робило цю працю гнiтючою – це розумiння того, що дуже мало з тих правок червоною ручкою мали шанси закрiпитися в пам’ятi; коли хтось досяг двадцятип’яти-чи тридцятирiчного вiку, не дiзнавшись, як правильно писати слова (iдеальний, а не идiальний), чи великi лiтери в назвах (Бiлий дiм, а не бiлий-дiм), або речення, де присутнiй iменник, а також i дiеслово, той, певно, цього так нiколи й не навчиться. А ми все тримаемося свого, уперто обводячи неправильно використане слово у реченнях на кшталт «Мiй чоловiк висказав менi свiй засуд», або закреслюемо слово донирювати у реченнi «Пiсля того я вже мiг легко донирювати до буйка», мiняючи його на допiрнути.
Саме такою безнадiйною, невдячною працею я й займався того вечора, коли неподалiк котився до чергового фiнального свистка черговий матч шкiльних баскетбольних команд, i так прiсно й во вiки вiкiв, амiнь. Це було невдовзi по тому, як Кристi повернулася з реабiлiтацii, i гадаю, якщо тодi я i мав щось на думцi, то хiба надiю, що, повернувшись додому, побачу ii тверезою (так i трапилося; своеi тверезостi вона трималася краще, анiж свого чоловiка). Пам’ятаю, в мене трiшки болiла голова i я тер собi скронi, як то робиш, коли намагаешся запобiгти легкому роздратуванню, щоб воно не перетворилося на велике роздрочення. Пам’ятаю, я думав: iще три твори, тiльки три, i я зможу врештi звiдси пiти. Зможу вирушити додому, заварю собi велику чашку розчинного какао й занурюся в новий роман Джона Ірвiнга[6 - John Irving (нар. 1942 р.) – вiдомий американський прозаiк i кiносценарист, за чиiми романами знято кiлька успiшних фiльмiв.], подалi вiд цих щирих, але незграбно зляпаних текстiв, що вiдгукуються стугонiнням у моiй головi.
Не прозвучало анi скрипок, анi попереджувальних дзвiночкiв, жодного вiдчу
Страница 3
тя, що мое скромне життя мусить перемiнитися, коли я взяв зi стосу i поклав перед собою твiр, написаний прибиральником. Але ж ми нiколи цього не знаемо, хiба не так? Монетка життя обертаеться мигцем.Вiн писав дешевою кульковою ручкою, яка в багатьох мiсцях поплямувала всi його п’ять сторiнок. Почерк мав кривулястий, проте розбiрний, i натискав вiн, схоже, доволi сильно, бо слова його були буквально врiзанi в аркушi дешевого зошита; якби я заплющив очi i пробiгся пучками пальцiв по тих поритих сторiнках, це було б схоже на читання шрифту Брайля. І ще вiн залишав такий невеличкий завиток, немов кучерик, в кiнцi кожноi малоi лiтери у. Я пам’ятаю це з детальною яснiстю.
Я також пам’ятаю, як починався його твiр. Я пам’ятаю його слово в слово.
Тодi був не день а було пiд нiчь. Та нiчь що змiнила мое життя була нiчю коли мiй батько замордував мою матiр i двох моiх братiв а мене дуже поранив. Вiн поранив мою сестру теж i то так сильно шо вона запала у кому. За три роки вона померла а так i не прокинулась. Їi iм’я було Еллен i я дуже ii любив. Вона любила сбирати квiти i ставити iх у вази.
На половинi першоi сторiнки менi почало щипати очi i я поклав мою вiрну червону ручку. Це трапилось, коли я дiйшов до того мiсця, де вiн заповз пiд лiжко i кров заливала йому очi (вона також забiгала менi в горло, i смак був жахливий), от тодi вже я почав плакати – Кристi могла б пишатися мною. Так я й читав до самого кiнця, не роблячи жодноi позначки, тiльки втираючи собi очi, щоб сльози на крапали на сторiнки, якi вочевидь коштували йому дуже великих зусиль. Чи думав я, що вiн вiдсталiший за решту учнiв, що вiн хiба лиш на пiвкроку випереджае тих, кого зазвичай називають «нездатними до освiти»? Але ж, заради Бога, для цього iснувала причина, хiба нi? І для його кульгавостi також. Це справжне чудо, що вiн тодi взагалi залишився живим. А вiн залишився. Добрий чоловiк з постiйною посмiшкою на обличчi, котрий нiколи не пiдвищував голосу на дiтей. Добрий чоловiк, котрий пройшов крiзь пекло i вперто трудився – зi смиренною надiею, як i бiльшiсть з таких – заради отримання атестата про середню освiту. Хай вiн i залишиться прибиральником всю решту свого життя, просто дядьком у зеленiй або коричневiй спецiвцi, котрий чи то штовхае швабру, чи то шпателем, який вiн завжди тримае у заднiй кишенi, вiдчищае вiд пiдлоги жуйку. Можливо, за iнших обставин вiн мiг би стати кимсь iншим, але однiеi ночi монетка його життя обернулася мигцем i тепер вiн просто одягнений у «Кархарт»[7 - «Carhartt» – заснована 1889 року Гамiльтоном Кархартом сiмейна компанiя, вiдома рiзноманiтним тривким спецодягом; у 1990-х робочий одяг компанii став особливо популярним серед представникiв гiп-гоп культури.] прибиральник, котрого дiти через те, як вiн ходить, дражнять Гаррi-Шкряком.
Отже, я плакав. То були справжнi сльози, тi, що походять з самих глибин ества. З протилежного кiнця коридору я почув, як Лiзбонський духовий оркестр розпочав грати переможну пiсню – отже, рiдна команда виграла, ну то й добре. Либонь, трохи пiзнiше Гаррi з парою його колег почнуть розбирати трибуни й замiтати понакидане пiд ними смiття.
Згори на його творi я розгонисто поставив велику червону 5. Дивився на неi секунду чи двi, а тодi додав ще й великий червоний +. Тому що твiр був хорошим, а ще тому, що його бiль викликав емоцiйний вiдгук у менi, його читачевi. А хiба не саме цього мусить досягати написане на 5 з плюсом? Викликати якусь реакцiю?
Щодо мене, то я волiв би, аби колишня Кристi Еппiнг мала рацiю. Я волiв би бути емоцiйно незворушним, кiнець кiнцем. Бо все, що сталося потiм – всi тi жахливi речi – випливло з тих моiх слiз.
Частина І
Вододiльний момент
Роздiл 1
1
Гаррi Даннiнг випустився блискуче. На його запрошення я прийшов на скромну церемонiю в актовому залi ЛСШ. Вiн дiйсно не мав бiльше нiкого iншого, тому я радо вiдгукнувся.
Пiсля благословення (проказаного отцем Бендi, котрий рiдко пропускав бодай якiсь урочистостi в ЛСШ) я протовпився крiзь рiй друзiв i родичiв туди, де в урочистiй чорнiй мантii, тримаючи в однiй руцi свiй атестат, а в другiй орендовану академiчну шапочку, самотньо стояв Гаррi. Я взяв ii в нього, щоб мати змогу потиснути йому руку. Вiн посмiхався, демонструючи щелепи з кiлькома покривленими зубами й багатьма прогалинами. Але попри все, усмiхався вiн сонячною, заразливою посмiшкою.
– Дякую, що прийшли, мiстере Еппiнг. Дуже вам вдячний.
– Нема за що, я з радiстю. І звiть мене краще Джейком. Це такий невеличкий бонус, який я дарую тим учням, котрi за вiком могли би бути моiми батьками.
Вiн якусь хвилину залишався збентеженим, а потiм розсмiявся.
– Гадаю, я саме такий, авжеж, чому нi? Восподи!
Я теж розсмiявся. Багато людей навкруг нас смiялися. І сльози були, як же без цього. Те, що важко менi, iншим людям даеться легко.
– А та п’ятiрка з плюсом! Восподи! Я нiколи, я за все мое життя не отримував п’ятiрки з плюсом! І нiколи на таке навiть не очiкував!
– Ви заслужили ii, Гаррi. А що
Страница 4
и найперше збираетеся зробити вже як випускник середньоi школи?Його усмiшка на якусь секунду пригасла – то була перспектива, якоi вiн ще не розглядав.
– Гадаю, я повернуся додому. У мене маленький будиночок, я його орендую, на Годдард-стрит[8 - У штатi Мейн народилися або виростали кiлька видатних особистостей на прiзвище Goddard, на честь котрих названо вулицi й меморiальнi мiсцини, зокрема: лiнгвiст Плiнiй Годдард (1969—1928), психолог Генрi Годдард (1886—1957), драматург Чарлз Годдард (1879—1951), природознавець, засновник численних заповiдникiв Морис Годдард (1912—1995) тощо.], знаете? – Вiн пiдняв угору свiй атестат, обережно тримаючи його в пальцях так, нiби боявся стерти на ньому чорнило. – Я вiзьму його в рамку i повiшаю на стiну. А потiм, гадаю, я наллю собi склянку вина, сяду на диван i просто втiшатимуся ним, допоки на прийде час лягати спати.
– Це вже схоже на план, – сказав я. – А ви не бажаете спершу разом зi мною з’iсти бiфштекс iз смаженою картоплею? Ми могли б сходити до Ела.
Я очiкував побачити, що вiн на це скривиться, та авжеж, я судив його за своiми колегами. Не кажучи вже про бiльшiсть наших учнiв; вони уникали закладу Ела, немов чуми, вчащаючи здебiльшого або до «Королеви молочарнi» через дорогу вiд школи, або до «Хай-Хету» на шосе 196[9 - Штатне шосе № 196 проходить долиною рiчки Андроскоггiн, поеднуючи мiста Люiстон i Брансвiк.], поблизу того мiсця, де колись стояв старий Лiзбонський драйв-iн[10 - Drive-In – кiнотеатр для автомобiлiстiв, де фiльм можна дивитися на великому екранi, не виходячи з власноi машини.].
– Це було б чудово, мiстере Еппiнг. Дякую!
– Мене звуть Джейком, пам’ятаете?
– Авжеж, Джейку.
Отже, я повiв Гаррi до Ела, куди з усього нашого факультету тiльки я единий i вчащав, i, хоча того лiта Ел тримав офiцiантку, нас вiн обслуговував особисто. Як зазвичай, з жеврiючою в куточку губ сигаретою (нелегальною в публiчному закладi, але це нiколи не зупиняло Ела) i з того ж боку обличчя примруженим проти диму оком. Побачивши складену мантiю випускника i здогадавшись, що в нас за оказiя, вiн наполягав на анулюваннi рахунку (та що то за рахунок; наiдки в Ела завжди були винятково дешевими, що породжувало плiтки про долю деяких бродячих тварин в тамтешньому довкiллi). Вiн також сфотографував нас i пiзнiше повiсив знiмок на так звану ним Стiну мiських знаменитостей. Серед iнших «знаменитостей» там висiли покiйний Альберт Дантон, засновник «Ювелiрноi крамницi Дантона»; Ерл Гiгiнс, колишнiй директор ЛСШ; Джон Крафтс, засновник «Автосалону Джона Крафтса»; ну й, звiсно ж, отець Бендi, настоятель храму Святого Кирила. (Отець висiв у парi з папою Іваном XXIII[11 - Ioannes XXIII (Анджело Джузеппе Ронкаллi, 1881—1963) – римський понтифiк (1958—1963), селянин за походженням, великий реформатор Ватиканськоi полiтики, вiдзначався скромнiстю побуту.] – останнiй не мiсцевий, але глибоко шанований Елом Темплтоном, котрий називав себе «добрим кат’ликом».) На знiмку, який Ел зробив того дня, Гаррi Даннiнг широко усмiхався. Я стояв поряд з ним, ми разом тримали його атестат. Краватка в Гаррi висiла трiшки криво. Я пам’ятаю, бо це нагадало менi про тi завитки, що вiн iх робив наприкiнцi своiх лiтер у. Я все пам’ятаю. Я все пам’ятаю дуже добре.
2
Через два роки, в останнiй день навчального року, я сидiв у тiй самiй учительськiй i продирався очима крiзь купу фiнальних есеiв вiдмiнникiв мого семiнару з американськоi поезii. Самi дiти вже пiшли, вiдпущенi на черговi лiтнi канiкули, i я невдовзi збирався також зробити те саме. Але наразi мене цiлком влаштовувало перебування там, де я сидiв, насолоджуючись незвичайною тишею. Думалося, що перед тим, як пiти, я, можливо, навiть почищу харчову шафку. Хтось же мусить це зробити, думав я.
Ранiше того ж дня до мене пiдшкутильгав Гаррi Даннiнг, це було зразу ж пiсля класноi години (яка виявилася доволi галасливою, як i всi заняття й лекцii в останнiй день навчань), i простягнув менi руку.
– Я просто хочу подякувати вам за все, – мовив вiн.
Я посмiхнувся:
– Ви вже якось робили це, я пам’ятаю.
– Йо, але це мiй останнiй день. Я звiльняюся. Тож я й хотiв вам про це сказати i ще раз подякувати.
Я саме потискав руку Гаррi, коли повз нас пробiг якийсь хлопець – не старший за десятикласника, судячи зi свiжого врожаю прищiв на його обличчi й пафосно-кумедного кущика пiд нижньою губою, що намагався виглядати борiдкою, – мурмотнувши:
– Кульгае Гаррi-Шкряк по ой-вей-ню.
Я хотiв було вхопити школяра, маючи намiр примусити його вибачитися, але Гаррi мене зупинив. Його усмiшка залишалася безжурною, легкою.
– Не варто перейматися. Я до цього звик. Це ж усього лиш дiти.
– Так воно й е, – сказав я, – але наша робота iх навчати.
– Я знаю, що ви добре з цим управляетеся. Але це не моя робота бути чиiмсь, яко-то-воно-у-вас-зветься – навчальним посiбником. Особливо сьогоднi. Я сподiваюся, ви дбатимете за себе, мiстере Еппiнг.
За вiком вiн мiг би бути менi батьком, але звернутися до мене на iм’я Джейк вочевидь бул
Страница 5
йому не до снаги.– І ви також, Гаррi.
– Я нiколи не забуду ту п’ятiрку з плюсом, я ii теж взяв у рамку. Повiсив прямо поряд з моiм атестатом.
– Приемно чути.
Чудово. Таки дiйсно це було чудово. Нехай його твiр належав до примiтивного мистецтва, але вiн був геть-чисто весь, до останньоi ниточки таким же правдивим i потужним, як будь-яка з картин Бабусi Мозес[12 - Anna Mary Robertson Moses (1860—1961) – фермерка, уславлена народна художниця, почала малювати в 70-рiчному вiцi, коли артрит завадив iй займатися улюбленим гаптуванням, за 30 рокiв створила понад 3600 картин.]. Беззаперечно кращим за те, що я зараз читав. Граматика в творах вiдмiнникiв здебiльшого була правильною i застосовування слiв коректним (хоча моi обережнi, спрямованi на коледж не-авантюристи мали дратiвну тенденцiю використовувати пасивний стан), але iхня писанина залишалася мертвотно-блiдою. Нудною. Моi вiдмiнники були одинадцятикласниками – бо учнями випускного класу нагородив себе Мак Стедмен, очiльник нашого факультету, – проте писали вони, наче малi старенькi джентльмени й малi старенькi ледi, геть усi з пiдiбганими губками, типу: Ой, бережися, Мiлдред, дивись, не послизнися на тiй ковзанцi. Попри своi граматичнi ляпсуси i морочливий почерк, Гаррi Даннiнг писав, як герой. В одному творi принаймнi.
Так я собi мiркував про рiзницю мiж агресивним i погiдливим стилями письма, коли на стiнi прокашлявся iнтерком:
– Чи е мiстер Еппiнг в учительськiй захiдного крила? Ви часом не там, Джейку?
Я пiдвiвся, натиснув кнопку i вiдповiв:
– Ще тут, Глорiе. Каюся. Чим можу допомогти?
– Вам телефонують. Здаеться, чоловiк на iм’я Ел Темплтон. Я можу перемкнути його до вас, якщо бажаете. Або сказати йому, що ви вже пiшли.
Ел Темплтон, власник i управитель тiеi харчевнi, куди весь учительський склад ЛСШ, окрiм вашого покiрного слуги, вiдмовлявся ходити. Навiть шанований завiдувач мого факультету – котрий намагався балакати на манер якогось декана iз Кембриджу i вже наближався до пенсiйного вiку, – так навiть той називав тамтешню фiрмову страву не «Знаменитим фетбургером Ела», а «Знаменитим кицьбургером Ела»[13 - Заклад Ела е франчайзi заснованоi 1952 року в Калiфорнii мережi ресторанiв «Fatburger» («Дебелий бiфштекс»), яка вiдзначаеться великими порцiями й лiцензiею на продаж алкоголю.].
«Воно-то зрозумiло, що це не справжнiй кiт, – говорили люди, – або й зовсiм не кiт, але й яловичиною воно бути не може за якихось долар дев’ятнадцять центiв».
– Джейку, ви там не заснули на мiй клопiт?
– Ба нi, аж нiяк, – дивуючись, чому це Елу надумалося телефонувати менi до школи. Навiщо вiн взагалi менi телефонуе, врештi-решт? Стосунки в нас з ним були суто кухар-клiент. Я цiнував його iжу, а вiн мою до неi прихильнiсть. – Давайте, перемикайте його сюди.
– А чого ви, до речi, все ще там?
– Займаюся самобичуванням.
– Ооо! – проспiвала Глорiя, i я уявив собi, як затрiпотiли ii довгi вii. – Менi так подобаеться, коли ви говорите щось брутальне. Зачекайте, зараз задзеленчить дзвоник.
Вона вiдiмкнулася. Задзвонив телефонний апарат внутрiшньоi лiнii, i я пiдняв слухавку.
– Джейку? Це ти, друже?
Спершу я подумав, що Глорiя, мабуть, неправильно дочула iм’я. Цей голос не мiг належати Еловi. Навiть найважча в свiтi застуда не змогла би призвести до такоi захриплостi.
– Хто це?
– Ел Темплтон, а чи вона тобi не сказала? Боже, та музика, поки очiкуеш з’еднання, то таке лайно. Що трапилося з Коннi Френсис[14 - Connie Francis (нар. 1938 р.) – популярна у 1950—1960-х рр. американська спiвачка iталiйського походження (справжне iм’я – Кончета Роза Марiя Франконеро), котра, окрiм англiйськоi, виконувала своi хiти багатьма мовами свiту; 1977 р. у результатi косметичних операцiй на носi втратила голос.]?
Вiн голосно зайшовся таким хрипким кашлем, що я змушений був трохи вiдставити подалi слухавку.
– Голос у тебе нiби грипозний.
Вiн розсмiявся, не перестаючи при цiм кашляти. Комбiнацiя була доволi жахливою.
– Дещо е, авжеж.
– Мабуть, тебе швидко накрило.
Я був у нього лише вчора, раненько повечеряв. Здоровенний бiфштекс зi смаженою картоплею та молочний шейк з полуницями. Я вважаю, що для чоловiка, котрий живе самотньо, важливо харчуватися всiма профiлюючими групами продуктiв.
– Можна сказати, й так. А можна сказати, це забрало якийсь час. Як не скажи, все правильно.
Я не знав, що на це вiдповiсти. Ми часто балакали з Елом за останнiх сiм-вiсiм рокiв, протягом яких я ходив до його харчевнi, i вiн бував дивним – наприклад, уперто називав «Патрiотiв Новоi Англii» «Бостонськими патрiотами»[15 - Заснована 1959 року команда з американського футболу «Boston Patriots» змiнила назву на «New England Patriots» 1971 року.] або говорив про Теда Вiльямса[16 - Theodore Williams (1918—2002) – знаменитий бейсболiст, у 1939—1960 рр. гравець команди «Boston Red Sox».], як про «другана», котрого вiн особисто знав, – але нiколи в мене не траплялося з ним розмови, дивнiшоi за цю.
– Джейку, менi треба з тобою побачитися. Ц
Страница 6
важливо.– Чи можу я спитати…
– Я готовий до того, що в тебе виникне багато питань, i я на них вiдповiм, але не по телефону.
Я мав сумнiви, що аж так багато вiдповiдей вiн зможе менi надати, перш нiж у нього зовсiм пропаде голос, але пообiцяв, що прийду за годину, а то й ранiше.
– Дякую. Якщо зможеш, постарайся ранiше. Час наразi, як то кажуть, е суттево важливим.
І вiн вiдiмкнувся, просто отак раптово, навiть не попрощавшись.
Я опрацював ще пару творiв моiх вiдмiнникiв, у стосi iх залишалося ще тiльки чотири, але читати далi було марною справою. В мене пропав драйв. Тож я змiв залишки зi столу собi до портфеля й пiшов. Менi майнула думка, чи не пiднятися нагору до офiсу, щоб побажати Глорii гарного лiта, але я ii вiдкинув. Вона залишатиметься тут ще цiлий тиждень, закриватиме документацiю по черговому навчальному року, а я збирався прийти сюди знову у понедiлок, щоби почистити буфетну шафку, – таку сам собi дав обiцянку. Бо iнакше вчителi, котрi використовуватимуть учительський кабiнет у захiдному крилi пiд час лiтнiх сесiй, знайдуть ii повною тарганiв.
Якби я знав, що приготувало для мене майбутне, я обов’язково б пiднявся нагору, щоб побачитися з нею. Можливо, навiть зважився б на поцiлунок, той флiрт, що витав мiж нами останнi пару мiсяцiв, схиляв до цього. Та, звiсно ж, нiчого тодi я не знав. Монетка життя обертаеться мигцем.
3
Харчевня Ела мiстилася в срiбному трейлерi[17 - Silvertrailer – популярна назва класичних мотодомiв, якi виробляе з срiблястого алюмiнiю заснована наприкiнцi 1920-х рр. компанiя «Airstream» («Струмiнь вiтру»), найстарша в цiй галузi.], що стояв на задвiрках Мейн-стрит, у тiнi староi фабрики Ворумбо[18 - Worumbo Mill – побудована 1867 року в мiстi Лiзбон-Фолз на рiчцi Андроскоггiн i названа iменем вiдомого у XVII ст. iндiанського вождя велика шерстеткацька фабрика, що славилася високоякiсними тканинами; будiвля була визнана пам’яткою iсторii 1973 р., але згорiла 1987 р. пiд час ремонту пiсля повенi (в молодостi на Ворумбо працював Стiвен Кiнг).]. Подiбнi будiвлi можуть мати вбогий вигляд, але Ел замаскував бетоннi блоки, на яких стояв його заклад, гарними квiтниками. Там навiть був невеличкий акуратний морiжок, що його Ел особисто пiдстригав старомодною косаркою штовхального типу. Косарка була доглянутою так само дбайливо, як i його квiти, як i той морiжок; анi цятки iржi на ii стрекотливих, пофарбованих у яскравий колiр лезах. Наче ii придбали у мiсцевого дилера «Вестерн авто»[19 - «Western Auto» – заснована 1909 року компанiя з роздрiбноi торгiвлi автозапчастинами й рiзним механiчним реманентом, мала 590 крамниць по всiх штатах; припинила iснування 1998 р., хоча окремi дрiбнi дилери й зараз незаконно, але вперто використовують традицiйний бренд компанii.] всього лиш тиждень тому… тобто якби у Лiзбон-Фолзi все ще iснувала крамниця «Вестерн авто». Була така колись, але десь на зламi столiть полягла жертвою великих гiпермаркетiв.
Я пiдiйшов мощеним хiдником до ганку, але там затримався, спохмурнiв. Зникла вивiска ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ХАРЧЕВНІ ЕЛА, ДОМІВКИ ФЕТБУРГЕРА! Їi мiсце зайняв прямокутник картону з написом ЗАКРИТО & НЕ ВІДКРИЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ ХВОРОБУ. ДЯКУЄМО ЗА РОКИ ОБОПІЛЬНОГО БІЗНЕСУ & БЛАГОСЛОВИ ВАС ГОСПОДЬ.
Я поки що не ввiйшов до туману iрреальностi, який невдовзi мене проковтне, але першi його паростки вже оповивали мене i я iх вiдчував. То не якась там лiтня застуда спричинилася до надiрваностi, яку я почув у голосi Ела, не просто хрипкий кашель. І не грип. Судячи з оголошення, в нього щось серйознiше. Але якого ж це роду серйозне захворювання могло опанувати ним за якихось двадцять чотири години? Ба навiть менше. Зараз пiв на третю. Учора ввечерi я пiшов звiдси о п’ятiй сорок п’ять i Ел був у повнiм порядку. Хiба що трохи збудженим. Я згадав, що спитав у нього, чи не забагато вiн випив своеi власноi кави, i вiн вiдповiв «нi», вiн просто думае про те, як вирушить у подорож. Чи часто люди, котрi захворюють – захворюють достатньо серйозно, щоби закрити бiзнес, який вели самотужки впродовж двадцяти рокiв – балакають про те, що збираються iхати кудись подорожувати? Можливо, декотрi, але навряд щоби таких було багато.
Дверi прочинилися, коли я все ще тягнувся рукою до клямки, i в одвiрку харчевнi постав Ел, вiн дивився на мене без посмiшки. Я теж дивився на нього, вiдчуваючи, як той туман iрреальностi густiшае навкруг мене. День був теплим, але туман той холодним. У ту мить я все ще мiг розвернутися й вийти з нього, повернутись назад у свiтло червневого сонця, i частина моеi душi так i бажала зробити. А втiм, здебiльш я застиг вiд здивування й тривоги. А ще вiд жаху, мушу також i це визнати. Бо серйозна хвороба нас серйозно жахае, саме так, а Ел був серйозно хворий. Я побачив це з першого погляду. Скидалося навiть на те, що вiн смертельно хворий.
Справа була не просто в тому, що його зазвичай рум’янi щоки запали й посiрiшали. Справа була не в його засльозених синiх очах, котрi тепер здавалися вицвiлими й короткозоро мружилися. І не в його
Страница 7
волоссi, до того майже цiлком чорному, а тепер майже цiлком сивому – врештi-решт, ранiше вiн мiг користатися одним з тих марнославних засобiв, а тепер, пiд впливом обставин, вирiшив його змити i виглядае природньо.Найбiльш неймовiрним було те, що за двадцять чотири години вiдтодi, як я його бачив, Ел Темплтон на вигляд схуд щонайменше на тридцять фунтiв. А може, навiть на сорок, що становило десь чверть ваги всього його тiла до того. Нiхто не втрачае тридцять або сорок фунтiв протягом неповноi доби, нiхто. І тут-то, я гадаю, туман iрреальностi й заковтнув мене цiлком.
Ел усмiхнувся, i я побачив, що разом з вагою вiн втратив i зуби. Ясна в нього були блiдими, нездоровими.
– Як тобi мiй новий вигляд, Джейку?
Вiн закашлявся, важкi звуки чередою пiшли зсередини його нутра.
У мене й щелепа вiдпала. З вiдкритого рота не видобулося анi слова. Думка про втечу знову вигулькнула в якомусь боязкому, гидливому завулку мого мозку, проте навiть якби той завулок мав надi мною владу, я не мiг цього зробити. Мене скувало на мiсцi.
Ел впорався з кашлем i вийняв з задньоi кишенi хустинку. Спершу витер собi рот, а потiм долоню. Перш нiж вiн устиг заховати хустинку, я помiтив, що вона закаляна червоним.
– Заходь, – запросив вiн. – Маю багато про що розповiсти, а ти единий, я гадаю, хто здатен вислухати. Слухатимеш?
– Еле, – промовив я. Голос мiй прозвучав низько, безсило, я сам себе ледве дочув. – Що трапилося з тобою?
– Ти мене вислухаеш?
– Звичайно.
– У тебе виникнуть питання, i я вiдповiм на всi, що зможу, але намагайся звести iх до мiнiмуму. Голосу в мене майже не залишилося. Чорт, в мене сили майже не лишилося. Давай, заходь досередини.
Я увiйшов. У харчевнi було темно, прохолодно i порожньо. Шинквас стояв вiдполiрований, без жодноi крихти; вiдблискували хромом високi стiльцi; сяяв iдеально начищений кавовий апарат; гасло ЯКЩО ВАМ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ПОШУКАЙТЕ СОБІ РОЗКЛАД РУХУ висiло на звичному мiсцi, бiля каси «Сведа»[20 - «Sweda» – заснована 1936 року компанiя, що випускае рiзноманiтнi касовi апарати.]. Єдине, чого не вистачало, це вiдвiдувачiв.
Ба, ще й господаря-кухаря, звiсно. Ела Темплтона замiнив лiтнiй, хворий привид. Коли вiн обернув ручку дверноi засувки, замикаючи нас всерединi, клацнуло дуже голосно.
4
– Рак легенiв, – мовив вiн, нiби мiж iншим, пiсля того, як провiв нас до стола в дальнiм кутку харчевнi. Вiн поплескав себе по кишенi сорочки, i я побачив, що там порожньо. Одвiчно присутня в тiй кишенi пачка «Кемела» без фiльтра зникла. – Нема дива, я розпочав, коли менi було одинадцять, i палив до того самого дня, як отримав цей дiагноз. Бiльше, чорт забирай, п’ятдесяти рокiв. Три пачки на день, допоки у сiмдесятих цiни не полiзли вгору. Тодi я зважився на жертву i зменшив до двох пачок на день. – Вiн хрипко реготнув.
Я хотiв було сказати йому, що його арифметика неправильна, бо я знаю його справжнiй вiк. Коли я одного дня наприкiнцi зими зайшов сюди i спитав, чому вiн пораеться бiля гриля у дитячому ковпаку з написом «Щасливих уродин», вiн вiдповiв: «Бо сьогоднi менi виповнилося п’ятдесят сiм, друже. Отже, я тепер цiлком легальний Гайнц»[21 - Ел мае на увазi «57 рiзновидiв» – традицiйне рекламне гасло заснованоi у 1869 р. харчовоi компанii «Heinz».]. Але вiн просив мене не ставити запитань, окрiм найнеобхiднiших, тож я припустив, що ця умова поширюеться й на те, щоб не лiзти до нього з уточненнями.
– Якби я був тобою – а я хотiв би цього, хоча нiколи не бажав би, аби на тебе перейшов мiй отакий стан, – я би подумав: «Щось тут е слизьке, нiхто протягом доби не може раптом захворiти на задавнений рак». Ти ж так думаеш, правильно?
Я кивнув. Думалося менi саме так.
– Вiдповiдь достатньо проста. Це трапилось не за одну нiч. Я почав вихаркувати собi мозок приблизно мiсяцiв сiм тому, ще у травнi.
Це було новиною для мене; якщо вiн дiйсно кашляв, то це траплялося тодi, коли мене не було поряд. І бiльше того, вiн знову плутаеться в арифметицi.
– Еле, агов? Зараз червень. Сiм мiсяцiв тому був грудень.
Вiн махнув на мене рукою – пальцi стоншенi, перстень Корпусу морськоi пiхоти, котрий ранiше щiльно сидiв на одному з них, тепер телiпаеться – так, нiби казав: «Попустися, не звертай поки що на це уваги».
– Спершу я гадав, що це в мене просто важка застуда. Але температури не було i кашель, замiсть того щоби минутися, тiльки гiршав. Потiм я почав худнути. Ну, я ж не дурень, друже, я завжди пам’ятав, що карти можуть лягти так, що менi випаде хвороба на велику лiтеру Р… хоча i мiй батько, i мати, авжеж, обое, смалили, збiса, наче тi димарi, а пережили за вiсiмдесят. Гадаю, ми завжди знайдемо виправдання, аби лиш триматися наших поганих звичок, хiба нi?
У нього знову почався кашель, i вiн дiстав хустинку. Коли бухикання стишилося, вiн продовжив:
– Я не мушу вiдволiкатися на побiчнi теми, хоча робив це все мое життя i перестати важко. Фактично, важче, анiж розпрощатися з сигаретами. Наступного разу, коли я почну вiдхилятися вiд курсу, просто
Страница 8
икни пальцем собi поперек горла, добре?– Гаразд, – вiдповiв я, погоджуючись.
На ту мить я вже второпав, що все це менi сниться. Якщо так, то сновидiння було надзвичайно реалiстичним, аж до тiней, що iх розкидав по всьому закладу працюючий пiд стелею вентилятор, вони маршували по скатерках iз написом НАШЕ НАЙЦІННІШЕ НАДБАННЯ – ВИ!
– Коротше кажучи, я пiшов до лiкаря i зробив рентген, а там i вони, величезнi, як чорти мене забирай. Двi пухлини. Поширений некроз. Неоперабельний.
«Рентген, – подумав я, – хiба його все ще використовують для дiагностування раку?»
– Якийсь час я протримався, але кiнець кiнцем був змушений повернутися.
– Звiдки? З Люiстона[22 - Lewiston – засноване 1795 року друге за кiлькiстю населення мiсто (близько 42 тис. мешканцiв) штату Мейн в окрузi Андроскоггiн.]? З Центральноi клiнiчноi лiкарнi штату?
– Зi своеi подорожi. – Його очi чiпко вдивлялися в мене з тих темних западин, де вони тепер ховалися. – Хоча то не була вiдпустка.
– Еле, для мене все це вiдгонить абсурдом. Вчора ти був тут, i був ти у повному порядку.
– Подивися зблизька уважно на мое обличчя. Почни з волосся, а далi нижче. Намагайся iгнорувати те, що менi наробив рак – вiн диявольськи псуе людський вигляд, щодо цього не сумнiвайся, – а потiм скажи менi, чи той самий я чоловiк, котрого ти бачив учора.
– Ну ти, вочевидь, змив фарбу з…
– Нiколи його не фарбував. Не буду звертати твою увагу на зуби, якi я втратив, поки був вiдсутнiй… далеко. Знаю, ти сам це помiтив. Гадаеш, це рентгенiвське опромiнювання наробило? Чи стронцiй-90 в молоцi? Я взагалi нiколи не п’ю молока, хiба що в кiнцi дня бризну трохи собi в останню чашку кави.
– Стронцiй який?
– Не переймайся. Звернися до жiночого елементу в своiй душi. Подивися на мене, як жiнки дивляться на iнших жiнок, коли оцiнюють iхнiй вiк.
Я спробував зробити так, як вiн сказав, i, хоча те, що я угледiв, нiколи б не змогло стати доказом в судовому процесi, мене воно переконало. Павутиння зморшок розбiгалося з кутикiв його очей – тi делiкатнi, плоенi брижi, якi можна бачити в людей, котрим уже не потрiбно раз у раз демонструвати своi дисконтнi картки лiтньоi особи, коли вони зазирають до каси кiнотеатру. Рiвчачки, котрих там не було ще вчора ввечерi, тепер синусоiдами борознили лоб Ела. Ще двi зморшки – набагато глибшi – взяли в дужки його рот. Пiдборiддя вiн тепер мав гострiше, а шкiра в нього на горлi обвисла. Гостре пiдборiддя й вiдвислу шкiру могло пояснити катастрофiчне схуднення Ела, але тi зморшки… i якщо вiн не збрехав щодо свого волосся…
Вiн мовчки посмiхався. То була похмура усмiшка, проте не без присутностi гумору. Вiд чого здавалась ще гiршою.
– Пам’ятаеш мiй день народження в цьому березнi? «Не переймайся, Еле, – ти тодi казав, – якщо цей iдiотський ковпак спалахне, коли ти нахилишся над грилем, я вхоплю вогнегасник i врятую тебе». Ти це пам’ятаеш?
Я пам’ятав.
– Ти ще сказав, що ти тепер легальний Гайнц.
– Саме так. А тепер менi шiстдесят два. Я знаю, через рак я маю ще старший вигляд, але це… й ось це… – вiн торкнувся свого лоба й кутикiв очей. – Це справжнi вiковi вiдмiтини. Знаки пошани свого роду.
– Еле… можна менi склянку води?
– Звичайно. Шок, чи не так? – вiн поглянув на мене спочутливо. – Ти думаеш: «Або я збожеволiв, або вiн, або ми разом з ним удвох». Я розумiю. Надивився.
Вiн важко пiдвiвся й вирушив вiд столу, встромивши праву руку собi пiд лiву пахву, нiби таким чином намагався утримати себе вкупi. Далi вiн повiв мене за шинквас. Отодi я усвiдомив ще одну нереальну деталь в його виглядi: окрiм тих випадкiв, коли ми з ним сидiли на однiй лавi у церквi Св. Кирила (це траплялося рiдко; хоч мене й виховували у вiрi, не такий я вже вiрний кат’лик) або стрiчались на вулицi, я нiколи не бачив Ела без його кухарського фартуха.
Вiн дiстав iз полицi сяючу склянку i наточив менi води з сяючого крана. Я подякував i вiдвернувся, аби йти назад до столу, але вiн поплескав мене по плечi. Краще б вiн цього не робив. Вiдчуття було таке, нiби, зупиняючи одного з трьох, мене поплескав Колрiджiв Старий Моряк[23 - Samuel Coleridge (1778—1834) – член кола «Озерних поетiв», засновник романтичного напрямку в англiйськiй лiтературi; в «Поемi про старого моряка» (1798) моряк силомiць зупиняе одного з трьох дружб, що прямують на весiлля, i змушуе його вислухати довгу розповiдь про своi грiхи i потойбiчнi пригоди в далеких морях.].
– Перш нiж ми знову сядемо, я хочу, щоб ти дещо побачив. Так буде швидше. Тiльки «побачити» тут зовсiм не те слово. Гадаю, «пережити» набагато ближче. Допивай, друже.
Я випив уже пiвсклянки. Вода була прохолодною i смачною, але я не мiг вiдiрвати очей вiд Ела. Боязкий куточок у моiй душi гадав, чи не заманюють мене у якусь пастку, немов першу мимовiльну жертву в тих фiльмах про розперезаних манiякiв, у назвах яких, здаеться, завжди присутнi цифри. Але Ел просто стояв, поклавши одну руку на шинквас. Рука була вкрита зморшками, з великими щиколотками. Несхожа на руку п’ятдесятирiчного чол
Страница 9
вiка, навiть хворого на рак, а ще…– Це радiацiя наробила? – раптом спитав я.
– Наробила що?
– У тебе засмага. Не кажучи вже про тi темнi плями на тильних боках долонь. Їх можна отримати або через радiацiю, або вiд сильного сонця.
– Ну, оскiльки радiацiйного лiкування я не отримував, то це вiд сонця. Я мав його доволi багато впродовж останнiх чотирьох рокiв.
Наскiльки менi було вiдомо, останнi чотири роки Ел провiв, здебiльшого перевертаючи бiфштекси та сколочуючи молочнi коктейлi пiд флуоресцентними лампами, але я промовчав. Просто допив решту води. Ставлячи склянку на покритий пластиком шинквас, я помiтив, що в мене трiшки тремтить рука.
– Гаразд, що там таке, що ти хотiв би, аби я побачив? Чи пережив?
– Ходiмо сюди.
Вiн повiв мене довгим вузьким кухонним примiщенням повз подвiйний гриль, фритюрницю, раковину, холодильник «ФростКiнг» та морозильну камеру заввишки по пояс. Вiн зупинився перед мовчазною посудомийною машиною i показав рукою на дверi в кiнцi кухнi. Тi були низенькими; проходячи крiзь них, Елу довелося нахилити голову, а вiн був усього футiв п’ять i сiм дюймiв на зрiст, чи десь так[24 - 5 футiв 7 дюймiв = 173 см; 6 футiв 4 дюйми = 196 см.]. У мене шiсть i чотири – дехто з дiтей прозвали мене Гелiкоптер Еппiнг.
– Це тут, – промовив вiн. – За цими дверима.
– Хiба там не твоя комора?
Абсолютно риторичне запитання; я бачив, як вiн роками виносив звiдти ящики консервiв, мiшки з картоплею i упаковки сухих харчiв, тож сам збiса добре знав, що там.
Ел, здавалося, не чув.
– Ти не знав, що спершу я вiдкрив цю забiгайлiвку в Обернi[25 - Auburn – засноване 1786 року мiсто (23 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, столиця округу Андроскоггiн.]?
– Нi.
Вiн кивнув, i цього вже вистачило, щоб викликати в нього новий напад кашлю. Вiн придушив його беззмiнною, вже забрудненою хустинкою. Коли врештi остання серiя бухикань пiшла на спад, вiн кинув ту хустину до ближнього смiттевого бака, а тодi вихопив з тримача, що стояв на полицi, жмутик серветок.
– Це такий собi «Алюмiнер», зроблений у тридцятих в стилi арт-деко, як i годиться. Я собi хотiв такий з того дня, коли батько повiв мене, тодi ще малого, до «Чат-н-Чу»[26 - «Chat ‘n Chew» («Балакай та жуй») – рiзновид кафе сiмейного типу.] в Блумiнгтонi. Купив його повнiстю обладнаним i вiдкрив на Пайн-стрит. У тому кварталi я протривав майже рiк i побачив, що якщо залишуся там, то вже в наступному роцi стану банкрутом. Там по сусiдству було багато iнших закладiв типу «пiдкусив i бiжи», якiсь гарнi, iншi не вельми, всi зi своею постiйною клiентурою. Я там був, немов той юний випускник юридичного факультету, котрий намагаеться вiдкрити власну справу у мiстечку, де вже е дюжина готових до послуг правникiв. А ще в тi часи «Знаменитий фетбургер Ела» продавався за два п’ятдесят. Навiть тодi, у дев’яностих, два п’ятдесят була найменша цiна, яку я мiг запропонувати.
– Як же тодi, збiса, ти продаеш iх дешевше нiж уполовину тепер? Хiба що то й справдi котятина.
Вiн пирхнув, цей звук вiдгукнувся безсилою луною вглибинi його грудей.
– Друже, те, що я продаю, це стовiдсотково чиста американська яловичина, найкраща у свiтi. Чи знаю я, що патякають люди? Звичайно. Я на це не звертаю уваги. А що iнакше можна зробити? Заборонити людям балакати? Так само ти можеш намагатися заборонити вiтру дути.
Я чикнув пальцем собi поперек горла. Ел усмiхнувся.
– Йо, знову збився на манiвцi, розумiю, але цей напрямок принаймнi е частиною моеi iсторii. Я мiг би продовжувати битися головою в стiну на Пайн-стрит, але Іванна Темплтон не дурнiв виховувала. «Краще втекти й розпочати бiйку знову якогось iншого дня», – навчала зазвичай вона нас, своiх дiтей. Я забрав залишки свого капiталу, вициганив у банку ще п’ять тисяч кредиту – не питай в мене, яким способом – i перебрався сюди, у Фолз. Бiзнес, як i перше, не йшов надто чудово, не за такого економiчного стану, як зараз, i не серед тих дурних побрехеньок про Еловi кiтбургери, песбургери чи скунсбургери, чи що там iще збуджуе людську уяву, але випало так, що я бiльше не прив’язаний до тутешньоi економiки, як решта людей. Так сталося через те, що мiститься за дверима цiеi комори. Того не було там, коли я розпочинав свiй бiзнес в Обернi, я можу заприсягнутися на цiлiй пiрамiдi з Бiблiй, хоч десять футiв заввишки. Воно проявилося тiльки тут.
– Про що це ти говориш?
Вiн втупився в мене своiми водянистими, новонабутими старечими очима:
– Говорильня наразi закiнчилася. Ти мусиш сам переконатися. Давай, вiдчиняй.
Я з сумнiвом подивився на нього.
– Постався до цього, як до останнього прохання помираючого, – сказав вiн. – Давай, друже. Тобто якщо ти справдi менi друг. Вiдчиняй дверi.
5
Я збрехав би, якби сказав, що мое серце не перестрибнуло на бiльшу швидкiсть, коли я обернув ручку i потягнув. Я не мав поняття, що можу там уздрiти (хоча менi нiбито пригадуеться на мить уявлена картина з мертвими котами, вже оббiлованими, готовими до електричноi м’ясорубки), але, коли Ел простягнув руку
Страница 10
повз мое плече й увiмкнув свiтло, я побачив…Авжеж, просто комору.
Маленьку й акуратну, як i решта його харчевнi. Вздовж обох стiн iшли полицi, заставленi великими, ресторанного розмiру консервними бляшанками. У дальнiм кiнцi, де дах закруглювався донизу, мiстилося деяке знаряддя для прибирання, хоча мiтлу i швабру довелося покласти на пiдлогу, бо ця частина трейлера-будиночка була не вищою за три фути. Пiдлогу вкривав той самий сiрий лiнолеум, як i по всiй харчевнi, але замiсть легкого запаху смаженого м’яса тут панував запах кави, овочiв i спецiй. Присутнiй тут був також якийсь iнший запах, слабенький i не вельми приемний.
– Гаразд, – сказав я. – Це комора. Чистенька i повнiстю екiпiрована. Ти отримуеш 5 за комiрний менеджмент, якщо е така дисциплiна.
– Що ти чуеш за запах?
– Спецii, переважно. Кава. Можливо, ще якийсь освiжувач повiтря, я не певен.
– Ага-ага, я користуюся «Глейдом». Якраз через той, iнший запах. Ти хочеш сказати, нiби бiльше нiчого не чуеш?
– Йо, щось тут е iще. Схоже нiби на сiрчаний дух. Нагадуе менi паленi сiрники.
Воно менi також нагадало ядучi гази, якi випускала моя родина пiсля зготованих мамою з бобiв суботнiх вечер, але менi не хотiлося про це говорити. Невже протиракова терапiя провокуе пердiння?
– Це сiрка. І дещо iнше, але й зблизька не Шанель № 5. Це запах фабрики, друже.
Чим далi, тим божевiльнiше, але я на це лише зауважив (делiкатним тоном, гiдним абсурдноi вечiрки з коктейлями):
– Справдi?
Вiн усмiхнувся знову, показавши тi провалини, де всього лиш учора були зуби.
– Щось ти занадто чемний, якщо уникаеш сказати, що Ворумбо було закрито ледь не за часiв президента Рузвельта. Що фабрика фактично згорiла майже впень наприкiнцi вiсiмдесятих, i все, що там залишилося стирчати дотепер, – вiн кивнув великим пальцем собi за спину, – всього лиш фальшива фабрична крамничка. Стандартна приманка для зупинки подорожнiх у туристичний сезон, точно така ж, як «Кеннебекська фруктова компанiя»[27 - Kennebec – однойменний з рiчкою Кеннебек округ, сусiднiй з округом Андроскоггiн.] пiд час фестивалю «Моксi». А ще ти думаеш, що вже майже пора вхопитися за мобiльний i викликати людей в бiлих халатах. Такий маемо розклад, друже?
– Я не збираюся нiкого викликати, бо ти не божевiльний. – Сам я цього не дуже був певен. – Проте тут усього лиш комора, i це правда, що фабрика Ворумбо за останнi чверть столiття не випустила й шматка тканини.
– Так, ти правий, нiкому ти не подзвониш, бо я хочу, щоб ти вiддав менi свiй мобiльний телефон, гаманець i всi грошi, якi маеш в кишенях, включно з монетами. Це не грабунок; ти все отримаеш назад. Ти це зробиш?
– Скiльки це забере часу, Еле? Бо перш нiж я зможу поставити останню крапку в класному журналi завершеного навчального року, менi треба перевiрити ще кiлька учнiвських творiв.
– Часу це забере, скiльки ти забажаеш, – вiдповiв вiн, – бо тут це забирае тiльки двi хвилини. Це завжди забирае двi хвилини. Поклади собi десь годину i добре навкруг роздивися, якщо хочеш, хоча на твоему мiсцi я б цього не робив, принаймнi не першого разу, бо це буде шок для всього органiзму. Сам побачиш. Ти менi довiряеш? – Щось вiн таке угледiв у виразi мого обличчя, бо, стиснувши губи, за якими ховалися залишки його зубiв, промовив: – Прошу, Джейку. Я тебе дуже прошу. Як помираючий благаю.
Я не мав сумнiвiв, що вiн збожеволiв, але водночас був певен, що вiн каже правду про свiй стан. Очi в нього, здавалося, запали ще глибше за той короткий час, що ми там балакали. Крiм того, вiн знесилився. Якихось двi дюжини крокiв вiд столика, за яким ми сидiли в одному кiнцi харчевнi до комори в протилежному ii кiнцi, а його вже хитало. А ще та закривавлена хустинка, нагадав я собi. Не забувай про закривавлену хустинку.
Ну й ще… подеколи легше просто погодитися, ви так не вважаете? «Попустися, хай веде Господь», – люблять повторювати на тих зустрiчах алкоголiкiв, куди вчащае моя екс-дружина, хоча я вирiшив, що наразi це буде: попустися, нехай веде Ел. До якогось моменту, у всякому випадку. Та годi вже, сказав я собi, бiльш марудною за цю справою в нашi днi е звичайна посадка на лiтак. А Ел навiть не вимагае в мене, щоб я роззувся i поставив черевики на конвеер.
Я вiдстебнув з пояса телефон i поклав його на ящик з банками консервованого тунця. Туди ж я додав гаманець, кiлька окремо складених паперових банкнот, долар з дрiб’язком монетами i низку ключiв.
– Залиш собi ключi, вони не важливi.
Для мене вони були важливими, але я утримав язик на припонi.
Ел полiз собi до кишенi i видобув звiдти пачку банкнот, значно товщу за ту, яку я поклав поверх картонного ящика.
– Заначка. На випадок, якщо тобi захочеться придбати якийсь сувенiр чи там щось. На, бери.
– Чому б менi для цього не скористатися моiми власними грошима? – я гадав, що це зауваження звучить цiлком слушно. Немов уся ця божевiльна розмова мала хоч якийсь сенс.
– Не переймайся цим зараз, – кинув вiн. – Досвiд сам надасть вiдповiдi на бiльшiсть твоiх запитань, i то
Страница 11
краще, нiж це зробив би я, навiть аби почувався супер, а я зараз перебуваю по абсолютно iнший бiк свiту вiд суперового стану. Бери грошi.Я взяв пачку й великим пальцем перебрав банкноти. Згори лежали однодоларовi, i вони здавалися цiлком годящими. Далi я дiйшов до п’ятiрки, i вона виглядала годящою i в той же час негодящою. На нiй понад Ейбом Лiнкольном був напис ЗАБЕЗПЕЧЕНО СРІБЛОМ[28 - П’ятидоларовi банкноти з написом SILVER CERTIFICATE випускалися до 1963 року; синя печатка бiля портрета Лiнкольна була присутня на банкнотах 1934 року випуску; 50-центовi монети давно випускаються обмеженими накладами i тому рiдко трапляються.], а лiвiше портрета велика синя цифра 5. Я подивився банкноту на просвiт.
– Це аж нiяк не фальшивка, якщо ти зараз саме про це думаеш, – голос в Ела звучав втомлено-насмiшкувато.
Може, й так, на дотик ця п’ятiрка була такою ж справжньою, як i на вигляд, але на нiй не проступав портрет.
– Якщо й справжня, тодi це стара купюра.
– Джейку, просто поклади грошi до кишенi.
Я послухався.
– Ти не носиш з собою кишенькового калькулятора? Чи ще чогось електронного?
– Нiчого такого.
– Ну, я гадаю, тодi ти готовий вирушати. Обернися лицем до задньоi стiни комори. – Перш нiж я встиг це зробити, вiн ляснув себе по лобi, вигукнувши: – Ох ти, Господи, де дiвся мiй розум? Я забув про того, про Жовту Картку.
– Про кого? Що воно таке?
– Є там такий, мiстер Жовта Картка. Це просто я так його називаю, бо не знаю його справжнього iменi. Ось, вiзьми оце. – Порившись у себе в кишенях, вiн вручив менi п’ятдесятицентову монету. Я таку останнiй раз бачив казна-коли. Либонь, ще в дитинствi.
Я зважив монету на долонi:
– Не думаю, що менi варто ii в тебе брати. Це, мабуть, цiнна рiч.
– Авжеж, цiнна, коштуе рiвно пiвдолара.
Його пройняв кашель, i цього разу ним трусило, наче пiд ураганним вiтром, проте, коли я зробив крок до нього, вiн вiдмахнувся. Вiн сперся на ящик, поверх якого лежали моi речi, сплюнув у жмут серветок, поглянув, скривився, а тодi зiжмакав iх у кулацi. Його виснаженим обличчям котився пiт.
– Напад гарячки. Клятий рак розладнав разом з усiм лайном всерединi мене також i мiй внутрiшнiй термостат. Щодо Жовтоi Картки. Це просто п’яничка, нешкiдливий, але вiн не такий, як решта. Таке враження, нiби вiн щось знае. Гадаю, це просто випадковiсть – бо вiн завжди ошиватиметься неподалiк вiд мiсця твого виходу, – проте я вважаю необхiдним попередити, щоби ти був з ним обачним.
– Зайве стараешся, – сказав я. – Менi нiхера незрозумiло, про що ти взагалi тут розводишся.
– Вiн скаже: «Маю жовту картку вiд зеленого фронту, давай сюди бак, бо сьогоднi подвiйна цiна». Зрозумiло?
– Зрозумiло, – лайно дедалi глибшае.
– І вiн таки дiйсно мае якусь жовту картку, заткнуту за бинду його капелюха. Либонь, то всього лиш картка якоiсь таксомоторноi компанii, а може, знайдений десь у риштаку купон з «Червоного & Бiлого»[29 - «Red & White» – давня мережа дрiбних продуктових крамниць, тепер майже зникла в США.], але його мозок геть залитий дешевим вином, тож, схоже, вiн вважае ту картку чимсь на зразок «Золотого квитка» Вiллi Вонки[30 - У романi валлiйського письменника Роалда Дала (1916—1990) «Чарлi й шоколадна фабрика» (1964) хазяiн фабрики Вiллi Вонка ховае у шоколадцi «Золотий квиток», кому вiн дiстанеться, той довiку отримуватиме безплатний шоколад.]. Отже, ти скажеш: «Зайвого долара не маю, але ось, тримай пiвбака», i вiддаси йому цю монету. Далi вiн може сказати… – Ел пiдняв угору один зi своiх тепер вже кiстлявих пальцiв. – Наприклад, вiн може спитати: «Навiщо ти тут?» Не думаю, що дiйсно спитае, хоча це й можливо. Там так багато всього, чого я не розумiю. Та хоч би там що вiн не казав, ти собi йди вiд тiеi сушарнi – вiн завжди перебувае бiля неi – i далi, до брами. Коли ти вирушиш геть, вiн, либонь, скаже: «Я знаю, що ти маеш зайвого долара, ти, дешевий байстрюче», але не звертай уваги. Не озирайся. Перейдеш колiю i опинишся на перехрестi Лiзбон-i Мейн-стрит. – Ел подарував менi iронiчну посмiшку. – А там уже, друже, весь свiт належить тобi.
– Сушарня? – менi нiби ледь пригадувалося щось бiля того мiсця, де тепер стояла ця харчевня, я гадав, що то дiйсно могла бути сушарня староi фабрики Ворумбо, проте чим би та будiвля колись не була, ii там давно нема. Якби в заднiй стiнi комори цього вигiдного «Алюмiнера» було вiконце, крiзь нього видно було б хiба лиш мощене цеглою задне подвiр’я й крамницю пiд назвою «Твоi Мейнськi одяганки». Я там зробив собi подарунок, придбавши парку «Норт Фейс»[31 - «North Face» – заснована 1966 року в Калiфорнii фiрма, що випускае тривкий одяг та туристичне обладнання.] невдовзi пiсля Рiздва, а отже, з чималою знижкою.
– Та кинь ти думати про ту сушарню, просто не забудь, що я тобi кажу. А тепер знову обернися – ага, так – i зроби два-три кроки вперед. Невеличкi. Дитячi. Уяви собi, нiби в цiлковитiй темрявi ти з верхнього майданчика намагаешся намацати ступнею перший щабель сходiв, отак, обережно.
Я зробив, як вiн наполя
Страница 12
ав, почуваючись при цiм найбiльшим у свiтi бовдуром. Один крок… нахиляю голову, щоб не тернутися нею об низобiжну алюмiнiеву стелю… два кроки… тепер навiть трiшки пригнувся. Ще кiлька крокiв, i менi доведеться опускатися навколiшки. От цього вже я робити не збираюся, навiть на прохання помираючого друга.– Еле, це дурощi. Якщо тобi насправдi не треба, аби я винiс звiдси ящик фруктових коктейлiв або кiлька отих упаковок конфiтюру, менi тут робити бiльше нема чо…
І саме в цю мить моя ступня спала донизу, як ото бува, коли починаеш спуск по сходах. От лишень ця ж сама ступня так само мiцно залишалася стояти на темно-сiрому лiнолеумi пiдлоги. Я ii ясно бачив.
– От ти й натрапив, – промовив Ел. Хрипiння пропало з його голосу, принаймнi тимчасово; слова цi прозвучали м’яко, задоволено. – Ти знайшов шлях, друже.
Та що це я таке знайшов? Що насправдi я вiдчував? Сила навiювання, гадав я, е найближчим з пояснень, оскiльки неважливо, що я вiдчуваю, бо власну ступню я бачу на пiдлозi. Хiба…
Знаете, як ото в сонячний день заплющиш очi i бачиш залишковий образ того, на що щойно був дивився? Схоже було i зараз. Дивлячись на свою ступню, я бачив ii на пiдлозi. Але коли я моргнув, – на мiлiсекунду до того або пiсля того, як заплющилися моi очi, напевне сказати не можу – я побачив свою ступню на якiйсь сходинцi. І там не свiтила слабенька шiстдесятиватова лампочка. Там яскраво сяяло сонце.
Я застиг.
– Рушай далi, – мовив Ел. – Нiчого поганого з тобою не станеться, друже. Просто йди далi. – Вiн жорстоко закашлявся, а потiм якось так безнадiйно прохрипiв: – Менi конче треба, щоби ти це зробив.
Я так i зробив.
Господи помилуй, я це зробив.
Роздiл 2
1
Я зробив ще один крок уперед i зiйшов ще на одну сходинку. Власнi очi продовжували запевняти мене, що я залишаюся на пiдлозi у коморi харчевнi Ела, проте я стояв прямо, але головою вже не торкався стелi комори. Що, звiсно, було неможливим. У вiдповiдь на сенсорне збурення безпорадно повiвся мiй шлунок, я вiдчував, що сендвiч з яечним салатом i шматочок яблучного пирога, якi я з’iв на ланч, ось-ось готовi натиснути на кнопку катапультування.
Ззаду мене – трохи вiддаля, нiби вiн стояв не за якихось п’ять футiв, а за п’ятнадцять ярдiв – долетiв голос Ела:
– Заплющ очi, друже, так буде легше.
Щойно я це зробив, умент зникло сенсорне збурення. Вiдчуття було таке, наче в мене виправилась косоокiсть. Чи, мабуть, точнiшим порiвнянням буде – нiби я одягнув спецiальнi окуляри в 3-D кiнотеатрi. Я посунув уперед праву ступню i спустився ще на одну сходинку. Там таки були сходинки, з вiдiмкнутим зором мое тiло не мало щодо цього сумнiвiв.
– Ще двi, i можеш розплющити очi, – промовив Ел. Голос його долинув ще бiльш звiддалiк, нiж до того. Не вiд дверей комори, а з iншого кiнця харчевнi.
Крок униз лiвою ступнею. Знову правою, i раптом у мене щось наче луснуло в головi, точно як ото бувае, коли летиш у лiтаку i раптом змiнюеться тиск. Темне поле моiх заплющених повiк перетворилося на червоне, а шкiра вiдчула тепло. Сонячне свiтло. Жодних сумнiвiв щодо цього. А той сiрчаний дух погустiшав, пересунувшись по шкалi нюхових вiдчуттiв вiд ледь присутнього до активно неприемного. І щодо цього також не виникло жодних сумнiвiв.
Я стояв уже не в коморi. Я взагалi перебував поза харчевнею Ела. Хоча й не iснувало дверей з комори у зовнiшнiй свiт, я опинився надворi. На подвiр’i. Але воно бiльше не було вимощеним цеглою i його не оточували iншi торгiвельнi заклади. Я стояв на брудному, потрiсканому бетонi. Кiлька величезних металевих контейнерiв стояли проти глухоi бiлоi стiни, де мусила б мiститися крамниця «Твоi Мейнськi одяганки». Вони були доверху чимсь заповненi й накритi великими, мов вiтрила, джутовими ряднами.
Я обернувся, щоб подивитися на великий срiблястий трейлер, у якому мiстилася харчевня Ела, але трейлер зник.
2
Цим мiсцем мусило бути неоглядне, наче з якогось роману Дiккенса, одоробало шерстеткацькоi фабрики Ворумбо, i фабрика ця працювала на повний хiд. Я чув гуркiт фарбувальних i сушильних машин, шух-ШВАХ, шух-ШВАХ величезних шерстеткацьких верстатiв, котрi колись займали весь другий поверх (у крихiтному музейчику Лiзбонського iсторичного товариства на Верхнiй Мейн-стрит я бачив фотографii тих машин, бiля яких поралися жiнки у хусточках i комбiнезонах). Бiлувато-сiрий дим курився з трьох високих коминiв, котрi потiм завалилися пiд час великоi бурi наприкiнцi вiсiмдесятих.
Я стояв бiля великоi, пофарбованоi зеленим будiвлi у формi куба – це й е сушарня, вирiшив я. Вона займала половину подвiр’я i височiла футiв на двадцять. Я щойно зiйшов сюди сходами, але тепер там не було жодних сходiв. Шляху назад не було. Я вiдчув напад панiки.
– Джейку, – почув я знову голос Ела, але дуже слабенько. Здавалося, вiн досягае моiх вух лише завдяки якомусь акустичному трюку, як той голос, що долiтае з вiтром з iншого кiнця довгого, вузького каньйону. – Ти зможеш сюди повернутися таким же способом, як потрапив туди. Намацай сходин
Страница 13
и.Я пiдняв лiву ступню, опустив, i вiдчув сходинку. Панiка в менi стишилася.
– Давай, – донеслося слабенько. Голос, що, либонь, живиться власним вiдлунням. – Роздивися там трохи, а тодi повертайся.
Спершу я не зрушив з мiсця, просто так i стояв там, витираючи собi губи долонею. В очах було вiдчуття, наче вони вилазять з орбiт. Скальпом i вузенькою смужкою шкiри вiд потилицi й донизу серединою спини побiгли мурашки. Менi було лячно – ледь не до жаху – але балансування в цьому станi, намагання не пiддатися панiцi (наразi) переважила потужна цiкавiсть. Я бачив власну тiнь на бетонi, чiтку, наче вирiзану з якоiсь чорноi тканини. Я бачив лусочки iржi на ланцюгу, що вiдгороджував сушарню вiд решти подвiр’я. Я чув отруйний запах газiв, що викидали тi три димарi, такий сильний, що менi аж очi рiзало. Якийсь iнспектор Агенцii з охорони довкiлля нюхнув би разок цього лайна i закрив би весь цей бiзнес, не минуло б у Новiй Англii й хвилини. Однак… я не думав, щоб десь поблизу були iнспектори АОД. Я навiть не був певен, чи вже придумали АОД. Я тiльки знав, де я перебуваю: штат Мейн, мiсто Лiзбон-Фолз, самiсiньке осереддя округу Андроскоггiн[32 - Androscoggin – округ на пiвденному заходi штату Мейн, названий за назвою iндiанського племенi, як i однойменна рiчка.].
Питання полягало в iншому: коли я тут?
3
Напису на табличцi, що висiла на ланцюгу, я не мiг прочитати – вона була обернена лицем вiд мене. Я зробив крок туди, але тут же розвернувся. Заплющив очi й посунув уперед, нагадавши собi, що мушу робити дитячi кроки. Стукнувшись лiвою ступнею об нижню приступку сходiв, що вели назад до харчевнi Ела (тобто я мав на це щиру надiю), я лапнув себе за задню кишеню i витяг звiдти складений аркуш паперу: пам’ятку вiд високодостойного очiльника мого факультету: «Гарного вам лiта, i не забудьте про робочий день у липнi». Я на мить загадався, як би вiн сприйняв, аби Джейк Еппiнг у наступному навчальному роцi започаткував шеститижневий курс з назвою «Лiтература про подорожi в часi». Вiдiрвавши смужку вiд верхньоi частини аркуша, я зiжмакав ii i впустив на першу з невидимих сходинок. Вiн, звiсно, упав на землю, але головне – позначив потрiбне мiсце. Час був полуденний, тепло й тихо, i я гадав, що папiрець не здуе, але все ж таки знайшов невеличкий уламок цементу i використав його в ролi прес-пап’е, для бiльшоi певностi. Камiнець приземлився на сходинцi, тобто на шматку пам’ятки. Бо ж не було там жодноi сходинки. Уривок якоiсь староi поп-пiснi проплив у головi: «Спершу там гора, а далi нема, а потiм знову е»[33 - Приспiв з хiта «There Is a Mountain» (1967) англiйського фолк-рок-спiвака Донована (нар. 1946 р.).note_33 (#x10_x_10_i56)].
Роздивися трохи – казав менi Ел, i я вирiшив, що саме це й зроблю. Я мiркував собi так: якщо я досi не зсунувся з глузду, то все зi мною, либонь, буде гаразд i бодай трiшки далi. Тобто допоки не побачу процесiю рожевих слонiв або НЛО, зависле над автосалоном Джона Крафтса. Я переконував себе, що нiчого особливого не трапилося, такого просто не могло трапитися, але менi цi вправи були, мов з гуски вода. Нехай тривають суперечки фiлософiв i психологiв, що е реальнiстю, а що нею не е, натомiсть бiльшiсть з нас, людей, котрi живуть звичайним життям, розпiзнають оточуючий нас свiт через сприйняття його фактури. Зi мною все вiдбувалося насправдi. К бiсу все iнше, а сам лише цей клятий сморiд вже не мiг бути галюцинацiею.
Я пiдiйшов до повiшеного на рiвнi стегна ланцюга й пiдпiрнув пiд нього. Чорною фарбою з того боку було виведено: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналiзацiйну трубу. Я знов озирнувся, не побачив жодних видимих ознак якогось ремонту i вирушив за рiг сушарнi, де ледь не перечепився об чоловiка, котрий там грiвся на сонечку. Несхоже було, щоби той сподiвався бодай на якусь засмагу. На чоловiку було старе чорне пальто, що стелилося навкруг нього, немов аморфна тiнь. Обидва рукави вкривала кiрка висохлих шмарклiв. Тiло всерединi того пальта було мiзерним, на межi повноi охлялостi. Його сталево-попелястого кольору волосся кудлилося навкруг порослих бородою щiк. Якщо тут мусив бути якийсь п’яниця, тодi це був саме вiн.
Зсунутий на потилицю, на його головi сидiв капелюх-федора[34 - Фетровий капелюх з увiгнутим наголовком i загнутою донизу передньою частиною крисiв, названий за п’есою «Fedora» (1888) французького драматурга Вiктор’ена Сарду (1831—1908), де саме в такому капелюху грала Сара Бернар (1844—1923); незмiнний атрибут гангстерiв i детективiв у голлiвудських фiльмах 1940—1950-х рр.], немов щойно з 1950-х, з якогось фiльму в стилi «нуар» того типу, де всi жiнки мають великi «бальони», а всi чоловiки швидко балакають, жуючи затиснутi в зубах сигарети. А таки-так, з-за бинди на тiй його федорi, немов перепустка кудись за старовинною репортерською модою, стирчала жовта картка. Колись вона певне була яскраво жовтою, але часте перебування у масних руках зробило ii тьмяною.
Моя тiнь упала йому на колiна, i мiстер Жовта Картка обернувся, втупившись
Страница 14
мене мутними очима.– Хто ти, на хер, такий? – запитав вiн, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?»
Ел не надав менi детальних iнструкцiй, як вiдповiдати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнiшим:
– Не твоя, на хер, справа.
– Та пiшов ти на хер.
– Чудово, – кивнув я. – Ми порозумiлися.
– Га?
– Бувай, гарного дня.
І я вирушив до вiдсунутих убiк на сталевiй рейцi ворiт. Зразу за ними, лiворуч, тягнулася автостоянка, якоi там ранiше нiколи не було. На нiй було повно машин, бiльшiсть з них пошарпанi i геть усi достатньо старi, щоб експонуватися в автомобiльному музеi. Там стояли «Б’юiки» з вiчками i «Форди» з «торпедними» носами[35 - Починаючи з 1940 рр. рiзнi моделi автомобiлiв «Buick» мали три-чотири вентиляцiйних вiчка в бортi зразу за переднiм колесом; круглу «торпедну» насадку на радiаторi мали легковики «Форд» моделi «Country Squire», яка випускалася у 1951—1954 рр.]. «Це машини теперiшнiх працiвникiв фабрики, – подумав я. – Справжнiх ткачiв, котрi зараз трудяться всерединi; заробляють собi на життя».
– Маю жовту картку вiд зеленого фронту, – гукнув п’яниця. Гукнув агресивно й водночас занепокоено. – Давай сюди бак, бо сьо’нi подвiйна цiна…
Я простягнув йому п’ятдесятицентову монету. І, почуваючись актором, котрому доручено промовити одну-едину реплiку, сказав:
– Зайвого долара не маю, але ось, тримай пiвбака.
«І вiддаси йому монету», – настановляв Ел, але я не встиг цього зробити. Жовта Картка сам вихопив монету в мене й пiднiс собi пiд самiсiнькi очi. Якусь мить я думав, вiн ii зараз укусить, але вiн лише зiмкнув пальцi й монета вмить зникла в його кулаку. Вiн знову втупився в мене ледь не з комiчним у його недовiрi лицем.
– Ти хто? Що ти тут робиш?
– А щоби менi пропасти, аби я так знав, – вiдповiв я i знову обернувся до ворiт. Я чекав, що вслiд менi полетять новi запитання, проте позаду залишилася тиша. Я ступив за ворота.
4
Найновiшим автомобiлем на стоянцi був «Плiмут Ф’юрi»[36 - «Plymouth Fury» – перше поколiння цих автомобiлiв новаторського, елегантного дизайну випускалося у 1956—1959 рр. компанiею «Крайслер».] випуску… я гадаю… середини або кiнця п’ятдесятих. Номер на ньому виглядав неймовiрно древньою версiею того, що мiстився на кормi мого «Субару»[37 - «Subaru» – марка автомобiлiв, якi з 1954 року випускае заснована 1917 року японська корпорацiя «Fuji Heavy Industries».]; мiй номер, на вимогу моеi дружини, мав рожеву стрiчку «рак грудей»[38 - Стрiчка блiдо-рожевого кольору, складена в незав’язаний бантик, е мiжнародним символом боротьби з раком грудей.]. Той, на який я дивився зараз, мав напис ВІДПУСКНИК, проте, замiсть бiлого, цей номерний знак був помаранчевого кольору. Як i в бiльшостi штатiв, тепер номери штату Мейн мають лiтери – як от 23383 IY на моему «Субару», – але на заду побаченого мною майже нового бiло-червоного «Ф’юрi» висiв номер: 90-811. Без жодних лiтер.
Я торкнувся долонею його багажника. Той був твердим i гарячим вiд сонця. Вiн був реальним.
«Перейдеш колiю i опинишся на перехрестi Лiзбон-i Мейн-стрит. А там уже, друже, весь свiт належить тобi».
Перед старою фабрикою не було нiякоi залiзничноi колii – в мiй час не було, – але тут, авжеж, ось вона. І не просто якiсь давно забутi рейки. Цi були блискучi, вони сяяли. І десь вiддалiк я чув чуф-чуф справжнього потяга. Коли це останнiй раз потяги iздили крiзь Лiзбон-Фолз? Мабуть, ще до того, як цю фабрику було закрито й ще цiлодобово працювала компанiя «Американський вапняк»[39 - «U.S. Gypsum» – заснована 1901 року компанiя з виробництва будiвельних матерiалiв, яка також колись володiла мережею вузькоколiйних залiзниць.] (звана мiсцевими «Американський варнак»).
«Але ж тут вона цiлодобово й працюе, – подумалося менi. – Я на це власними грiшми можу закластися. Як i ця фабрика. Бо тут не друге десятилiття двадцять першого столiття».
Сам навiть того не усвiдомлюючи, я вирушив знову – йшов, наче людина увi снi. Тепер я стояв на розi Мейн-стрит i шосе № 196, знаного також як Старий Люiстонський шлях. От тiльки зараз вiн аж нiяк не мав вигляду старого. А по дiагоналi, поза перехрестям, на протилежному розi…
Так, «Кеннебекська фруктова компанiя», що, звiсно, е надто грандiозною назвою для крамнички, яка балансуе на гранi повного занепаду – чи то так менi здавалося – всi десять рокiв, якi я викладаю у ЛСШ. Чи не единим ii raison d’?tre[40 - Raison d’?tre – сенс iснування (фр.).] i засобом для виживання залишався «Моксi», цей найбiльш чудернацький з усiх безалкогольних напоiв. Власник «Фруктовоi компанii», лiтнiй, добродушний чоловiк на iм’я Френк Анiчеттi одного разу повiдав менi, що населення свiту природним чином (а також, либонь, через генетичну спадщину) подiляеться на двi частини: одна крихiтна, але обрана група, яка складаеться з тих, хто цiнують «Моксi» понад усi iншi питнi води… й усi решта людей. Френк називав ту решту «жалю гiдною калiчною бiльшiстю».
«Кеннебекська фруктова компанiя»[41 - «Moxie» – створений 1876 року як лiки «вiд
Страница 15
усього» солодко-гiркуватий сироп на коренi тирлича (Gentiana), у 1884 р. став основою для одного з перших газованих напоiв, який залишаеться дуже популярним у штатi Мейн; щорiчний фестиваль «Моксi» вiдбуваеться в другу суботу липня; крамничка «Kennebec Fruit Co» у Лiзбон-Фолз веде початок вiд 1914 року.] мого часу – це облуплена жовто-зелена коробка з брудною вiтриною, позбавленою товарiв… хiба що iнодi, немов пропонований на продаж, там мiг спати кiт. І дах у неi, завдяки багатьом снiжним зимам, дещо сiдлуватий. Усерединi теж мало що пропонуеться, якщо не рахувати пов’язаних з «Моксi» сувенiрiв: яскраво-помаранчевi майки з написами «Я МОКСІНУТИЙ!», яскраво помаранчевi капелюхи, старовиннi календарi, бляшанi таблички, що виглядають старовинними, але насправдi, либонь, виготовленi минулого року в Китаi. Бiльшу частину року цей заклад не мае покупцiв, бiльшiсть полиць в ньому зяють пусткою… хоча там iще можна придбати щось iз солодощiв або пакетик картопляних чипсiв (тобто якщо комусь подобаються сорти типу «сiль з оцтом»). Кулер для безалкогольних напоiв заповнено лише i тiльки «Моксi». Пивний кулер стоiть порожнiй.Кожного липня Лiзбон-Фолз приймае «Мейнський фестиваль «Моксi». Тут тобi й оркестри, i феерверки, i всякi параднi принади – присягаюся, це правда – рухомi платформи «Моксi» з мiсцевими королевами краси в суцiльних купальниках кольору «Моксi», що означае: помаранчевий такоi iнтенсивностi, яка може ушкодити сiткiвку. Маршал параду завжди одягнений, як «Моксi Док», що означае бiлий халат, стетоскоп i оте чудернацьке люстерко на лобi. Два роки тому маршалом виступала директорка ЛСШ Стелла Ленглi i iй цього факту нiхто й нiколи не забуде.
Протягом фестивалю «Кеннебекська фруктова компанiя» повертаеться до життя i робить пречудовий бiзнес, який iй забезпечують здебiльшого ошелешенi проiжджi туристи, котрi прямують до рiзних курортних мiсцин у захiднiй частинi штату Мейн. Решту року тут залишаеться сама лише шкаралупка, ледь позначена легким духом «Моксi», запахом, який завжди нагадував менi – мабуть, я належу до тiеi, гiдноi жалю калiчноi бiльшостi – «Мастероль»[42 - «Musterole» – розроблена 1905 року фармацевтом з Клiвленда А. Маклареном популярна гiрчична мазь, яка тепер практично вийшла з ужитку.], казково смердючу мазь, яку мати наполегливо втирала менi в груди i горло, коли я застуджувався.
Те, на що я дивився зараз iз протилежного боку Старого Люiстонського шляху, мало вигляд успiшного закладу в розквiтi свого бiзнесу. Вивiска над дверима (ОСВІЖИСЯ «7-АП» згори, а нижче ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕННЕБЕКСЬКОЇ ФРУКТОВОЇ КОМПАНІЇ) була такою яскравою, що пускала зайчики менi в очi. Фарба свiжа, дах не запалий вiд негод. Туди заходили й виходили звiдти люди. А у вiтринi замiсть кота…
Помаранчi, iй-богу. «Кеннебекська фруктова компанiя» колись торгувала справжнiми фруктами. Хто б мiг подумати?
Я вирушив через вулицю, але вiдскочив назад, коли просто збоку на мене форкнув мiжмiський автобус. Понад його роздiленим посерединi планкою лобовим склом було позначено маршрут: ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. А коли цей автобус загальмував, зупинившись перед залiзничним переiздом, я побачив, що бiльшiсть пасажирiв у ньому курять. Атмосфера всерединi нього мусила нагадувати щось близьке до атмосфери Сатурна.
Щойно автобус поiхав (залишивши по собi запах недогорiлоi солярки – хай собi змiшуеться зi смородом тухлих яець, який вивергають димарi Ворумбо), я перетнув вулицю, на мить зачудувавшись, що могло трапитися, аби мене збило машиною? Мене телепортувало б iз цього буття? Я опритомнiв би, лежачи на пiдлозi в коморi Ела? Мабуть, нi те, нi iнше. Певне, я просто помер би на мiсцi в тому минулому, за яким, мабуть, чимало хто вiдчувае ностальгiю. Ймовiрно, тому, що вони забули, як бридко тхнуло те минуле, або тому, що насамперед вони нiколи не розглядали Стильнi П’ятдесятi в такому аспектi.
Пiд «Фруктовою компанiею», упершись пiдошвою одного зi своiх чорних черевикiв у дерев’яну обшивку крамницi, стояв якийсь хлопець. Комiр сорочки в нього ззаду на шиi був пiднятий, i волосся зачесане в тому стилi, який я упiзнав (передусiм, завдяки старим фiльмам), як «раннiй Елвiс». Несхоже на хлопцiв, яких я звик бачити в себе на уроках, вiн не мав еспаньйолки, анi слiду хоч якоiсь борiдки. Я второпав, що в тому свiтi, де я зараз гостюю (я надiявся, що лише гостюю), за появу бодай з крихiтною смужкою рослинностi на обличчi його б вигнали з ЛСШ. І то миттю.
Я кивнув йому. Цей Джеймс Дiн[43 - James Byron Dean (1931—1955) – актор, котрий завдяки головним ролям у трьох фiльмах («Схiднiше Едема», «Безпiдставний бунтар», «Велетень»), зiграним ним в останнiй рiк свого життя, став рольовою моделлю бунтiвника в американськiй культурi.] кивнув менi у вiдповiдь зi словами:
– Агов-ку-ку, дяпчику.
Я зайшов досередини. Над дверима дзеленькнув дзвоник. Замiсть порохняви й делiкатного духу трухлявого дерева, я почув запах помаранчiв, яблук, кави та духмяного тютюну. Праворуч вiд мене мiстилася стiйка комiксiв з вiдiрваними обкладинк
Страница 16
ми[44 - Маркетингова практика: видавцi комiксiв заохочують роздрiбних торговцiв вiдривати й надсилати iм обкладинки (найцiннiшу деталь для колекцiонерiв) книжок своiх конкурентiв, за 40—50 таких обкладинок крамар отримуе вiд видавництва екземпляр новоi книжки.]: «Арчi», «Бетмен», «Пластик-мен», «Історii з гробовища». Понад цiею колекцiею написане ручкою оголошення, вiд якого будь-який фанат iнтернет-аукцiону «І-Бей» зайшовся б у конвульсiях, сповiщало: КОМІКС: 5 центiв; ТРИ ПОПЕРЕДНІ ВИПУСКИ: 10 центiв; ДЕВ’ЯТЬ: ЧВЕРТЬ ДОЛАРА. БУДЬ ЛАСКА, ЯКЩО НЕ МАЄТЕ НАМІРУ КУПУВАТИ, НЕ ЧІПАЙТЕ РУКАМИ.Лiворуч мiстилася газетна стiйка. Без нiякоi «Нью-Йорк Таймз», зате тут було представлено «Потрленд Прес Гералд» та один ще непроданий номер «Бостон Глоб». Заголовок «Глобу» трубив: «ДАЛЛЕС НАТЯКАЄ НА ПОСТУПКИ, ЯКЩО ЧЕРВОНИЙ КИТАЙ ВІДМОВИТЬСЯ ВІД ЗАСТОСУВАННЯ СИЛИ НА ФОРМОЗІ»[45 - John Foster Dulles (1888—1959) – держсекретар в адмiнiстрацii 34-го президента (1953—1961) Двайта Айзенгавера (1890—1969). Формоза – iсторична назва острова Тайвань; у вереснi 1958 мiж КНР та Тайванем розпочалися черговi бойовi зiткнення, СРСР й США активно пiдтримували «свою» з ворогуючих китайських держав i свiт боявся початку великоi вiйни.]. Дата на обох газетах була та сама: вiвторок, 9 вересня 1958 р.
5
Я взяв «Глоб», яка коштувала вiсiм центiв, i вирушив у бiк мармурового шинкваса з газованими водами, котрого в мiй час не iснувало. За ним стояв Френк Анiчеттi. Авжеж, це був вiн, той самий, аж до добре знайомих сивих пасом у нього над вухами. Тiльки ця його версiя – назвемо ii Френк 1.0 – була не худенькою, а пухкенькою, i в бiфокальних окулярах без оправи. Вiн також був вищим. Почуваючись чужинцем у власному тiлi, я поковзом присiв на один з високих стiльцiв.
Вiн кивнув на газету:
– Цього достатньо чи менi треба ще нацiдити тобi якоiсь газировки?
– Будь-чого холодного, окрiм «Моксi», – почув я власний голос.
На це Френк 1.0 усмiхнувся:
– Облиш, синку. Скажiмо, як ти щодо кореневого пива[46 - «Root beer» – газований напiй «Рутбiр» на корiннi або корi дерева сассафрас (родини лавроцвiтих), яке росте на сходi Пiвнiчноi Америки; «кореневе пиво» бувае алкогольним i безалкогольним, е безлiч його мiсцевих рiзновидiв.]?
– Гарно звучить.
Авжеж, це вже втiшало. Глотка в мене пересохла, а голова пашiла. Почувався я, немов у гарячцi.
– П’ять чи десять?
– Перепрошую?
– За п’ять чи за десять центiв пиво? – вiн промовив це на мейнський манер: «пийвоа».
– О, за десять, я гадаю.
– Ну, а я гадаю, що ти гадаеш правильно. – Вiн вiдкрив холодильник для морозива й дiстав звiдти запотiлий кухоль, розмiром майже як глечик для лимонаду. Наповнив його з крана, i я почув запах кореневого пива, густий i дужий. Вiн змахнув пiну з верху держаком дерев’яноi ложки, а потiм вже долив по вiнця i поставив кухоль на шинквас. – Ось, маеш. За пиво й газету вiсiмнадцять центiв. Плюс пеннi для губернатора[47 - Маеться на увазi мiсцевий податок штату.].
Я подав йому одну з вiнтажних доларових банкнот Ела, i Френк 1.0 вiдрахував менi решту.
Я сьорбав крiзь пiну на вершечку i чудувався. Пиво було… цiльним. Наскрiзь смачним. Не знаю iнших слiв, якими можна було б це краще пояснити. Цей вже п’ятдесят рокiв неiснуючий свiт тхнув гiрше, нiж я мiг собi уявити, але смакував набагато-багато краще.
– Чудово, просто чудово, – сказав я.
– А то? Радий, що тобi сподобалося. Немiсцевий, авжеж?
– Так.
– З iншого штату?
– Вiсконсин, – мугикнув я. Не зовсiм брехня, моя родина жила в Мiлвокi[48 - Milwaukee – засноване 1818 року найбiльше мiсто (600 тис. мешканцiв) у штатi Вiсконсин.], менi виповнилося одинадцять, коли батько знайшов собi мiсце викладача мови й лiтератури в унiверситетi Пiвденного Мейну. Вiдтодi я переiжджав тiльки в межах штату.
– Ну, ти вибрав правильний час для приiзду, – повiдомив Анiчеттi. – Бiльшiсть лiтнiх туристiв вже поiхали, а отже, й цiни впали. Наприклад, на те, що ти п’еш. Пiсля Дня працi[49 - День працi (перший понедiлок вересня) – нацiональне свято з 1894 року.] десятицентове кореневе пиво коштуе всього лиш якийсь дайм[50 - Крамарський жарт: dime – це назва 10-центовоi монети.].
Дзеленькнув дзвоник над дверима, рипнули дошки пiдлоги. То було привiтне рипiння. Останнiй раз, коли я заходив до «Кеннебекськоi фруктовоi компанii», сподiваючись купити собi стосик пiгулок «Тамс»[51 - Tums – антацидний препарат для зниження секрецii шлунка, який продаеться не лише в аптеках.] (мене тодi спiткало розчарування), дошки стогнали.
За шинквас сiв парубок на вигляд рокiв сiмнадцяти. Його темне волосся було коротко пiдстрижене, хоча й не зовсiм iжачком. Схожiсть його з чоловiком, котрий мене обслуговував, була безсумнiвною, i я второпав, що цей парубок – мiй Френк Анiчеттi. А чоловiк, котрий скидав зайву пiну з мого кореневого пива, це його батько. Молодий Френк 2.0 кинув на мене побiжний погляд; для нього я був усього лиш черговим клiентом.
– Тайтес загнав ваговоз на пiдйомник, – повiдомив вiн своему тато
Страница 17
i. – Каже, що десь бiля п’ятоi буде готовий.– Ну, то й добре, – вiдказав Анiчеттi-старший i запалив сигарету. Тiльки тепер я помiтив, що по мармуровому шинквасу розставленi маленькi керамiчнi попiльнички. На боку кожноi виднiвся напис: смакуЄ добре Вiнстон, як i мусить сигарета! Вiн знову поглянув на мене i запитав: – Бажаеш черпак ванiльного морозива у свое пиво? За рахунок закладу. Ми любимо пригощати туристiв, особливо не по сезону пiзнiх.
– Дякую, але менi й так смачно, – вiдповiв я, не кривлячи душею. Ще б трiшечки солодше i я боявся, що в мене вибухне голова. А пиво було мiцним – наче газована кава-еспресо.
Хлопець подарував менi усмiшку, таку ж солодку, як напiй у запотiлому кухлi – в нiй i зблизька не малося тiеi ехидноi зарозумiлостi, струмування якоi я був вiдчув вiд того «Елвiса» надворi.
– Ми читали оповiдання в школi, – подiлився вiн, – там про те, як мiсцевi пожирають туристiв, котрi приiздять пiсля закiнчення сезону.
– Френкi, це збiса нiкуди не годиться, казати таке гостевi, – зауважив мiстер Анiчеттi. Але в той же час усмiшка не полишила його обличчя.
– Та все гаразд, – заспокоiв я. – Я сам задаю учням це оповiдання. Ширлi Джексон, правильно? «Лiтнi люди»[52 - Shirley Jackson (1916—1965) – авторка психологiчних трилерiв, одна з улюблених письменниць С. Кiнга; оповiдання «Лiтнi люди» було опублiковано 1950 р.].
– Авжеж, воно, – погодився Френк. – Я його не зовсiм утямив, хоча воно менi й сподобалося.
Я потягнув зi свого кухля, а коли знову поставив його (сiдаючи на мармурову поверхню шинкваса, той видав приемно вагомий звук), не дуже-то й здивувався, побачивши, що вiн майже порожнiй. «Я мiг би стати його шанувальником, – подумалось менi. – Хай йому грець, це пиво геть-чисто побивае “Моксi”».
Старший Анiчеттi видихнув клуб диму в бiк стелi, де лопатi горiшнього вентилятора лiниво потягнули його до закопчених сволокiв.
– Ти викладаеш у Вiсконсинi, мiстере…
– Еппiнг, – назвався я. Я був заскочений зненацька, тож навiть i не подумав про те, щоб вигадати собi фальшиве iм’я. – Зазвичай викладаю, але зараз у мене сабатикел[53 - Sabbattical – традицiйна практика, коли викладач може отримати творчу вiдпустку вiд двох мiсяцiв до року для заняття якимсь дослiдженням, написання книги тощо.].
– Це означае, що в нього рiчна вiдпустка, – пояснив Френк.
– Я знаю, що воно означае, – вiдмахнувся Анiчеттi.
Вiн намагався говорити роздратовано, та виходило в нього це кепсько. Я вирiшив, що менi подобаються вони обое не менше, нiж сподобалося iхне кореневе пиво. Менi навiть почав подобатися той претензiйний юний дженджик, вiн принаймнi не пiдозрював, що вигляд мае вже неактуальний. Тут панував безпечний настрiй, якесь вiдчуття – ну, навiть не знаю – визначеностi. Воно безперечно було фальшивим, адже цей свiт залишався так само небезпечним, як i будь-який iнший, але я володiв свого роду знанням, котре, як я вважав до цього дня, належить тiльки Богу: я знав, що усмiхнений хлопець, котрому сподобалось оповiдання Ширлi Джексон (хоча вiн його й не «утямив»), переживе цей день i ще багато днiв прийдешнiх п’ятдесяти рокiв. Вiн не загине в автокатастрофi, вiн не отримае iнфаркту i не набуде собi раку легень через вдихання вторинного диму цигарок, якi палить його батько. З Френком Анiчеттi все буде добре.
Я кинув погляд на годинник на стiнi (ПОЧИНАЙ ДЕНЬ З ПОСМІШКИ – закликало гасло на циферблатi – ПИЙ ЗБАДЬОРЛИВУ КАВУ). Годинник показував 12:22. Для мене це нiчого не значило, проте я прикинувся стурбованим. Допив залишок пийвоа i пiдвiвся.
– Мушу вже iхати, якщо хочу вчасно зустрiтися з друзями у Касл-Року.
– Ну, то обережнiше на шосе 117, – сказав Анiчеттi. – Дорога там гидотна.
Це в нього прозвучало, як гид’дона. Такого суворого мейнського акценту я не чув уже купу рокiв. І, раптом усвiдомивши, що так воно фактично й е, я голосно розсмiявся.
– Буду обережним, – кивнув я. – Дякую. І ще, синку. Щодо тiеi Ширлi Джексон.
– Що, сер?
Це ж треба, сер. І жодного сарказму при цьому. Я все бiльше схилявся до того, що 1959-й був гарним роком. Таки був, попри сморiд фабрики i сигаретний дим.
– Там нема чого втямлювати.
– Правда? А мiстер Марчент каже зовсiм навпаки.
– За всiеi поваги до мiстера Марчента, передай йому, що Джейк Еппiнг каже, що iнодi сигара – просто рiч для курiння, а оповiдання – це просто оповiдання.
Вiн розсмiявся.
– Передам! Обов’язково, завтра ж на третьому уроцi!
– Добре, – я кивнув його батьковi, жалiючи, що не можу йому сказати, що завдяки «Моксi» (котрого вiн у себе не тримае… поки що) його бiзнес триватиме на розi Старого Люiстонського шляху та Мейн-стрит ще довго пiсля того, як не стане його самого. – Дякую за кореневе пиво.
– Повертайся будь-коли, синку. Я якраз мiркую, чи не знизити цiну на великий кухоль.
– До дайма?
Вiн вишкiрився. Усмiшка в нього була такою ж легкою й вiдкритою, як i в його сина.
– Отут ти маеш цiлковиту рацiю.
Дзеленькнув дзвоник. Увiйшли три ледi. Нiяких слаксiв; вони були вдягненi в су
Страница 18
нi, чиi подоли сягали аж середини гомiлок. А капелюшки! На двох iз них були делiкатнi опушки з бiлоi вуалi. Ледi почали ритися у вiдкритих контейнерах, вишукуючи особливо перфектнi фрукти. Я вже було вирушив вiд шинкваса з содовою, але одна думка змусила мене обернутися.– Ви б не могли менi пiдказати, що таке зелений фронт?
Батько з сином обмiнялися веселими поглядами, i менi пригадався старий анекдот. Турист з Чикаго в дорогому спортивному автомобiлi пiд’iжджае до загубленого десь у глушинi фермерського будинку. На ганку сидить старий фермер i курить люльку з кукурудзяного качана. Турист висовуеться зi свого «Ягуара» й питае: «Агов, дiдусю, не пiдкажете, як менi проiхати до Схiдного Мачiаса[54 - East Machias – засноване 1763 року мiстечко (1,3 тис. мешканцiв) в окрузi Вашингтон, штат Мейн, знане своiм болотистим довкiллям.]». Старий фермер пихкае димом пару разiв i врештi вiдповiдае: «Вважай, що ти вже на мiсцi».
– А ви не з нашого штату, правда? – запитав Френк.
Акцент у нього був не такий суворий, як у батька. «Либонь, бiльше дивиться телевiзор, – подумав я. – Нiщо не розмивае так регiональний дiалект, як телевiзор».
– Авжеж, – пiдтвердив я.
– Дивно якось, бо можу закластися, що менi чуеться у вашiй вимовi наша янкiвська гугнявiсть.
– Це вiд юперiв, – сказав я, – ну, знаете, Верхнiй пiвострiв[55 - Yooper – дiалект англiйськоi, що утворився в Мiчиганi й на пiвночi Вiсконсину, завдяки заселенню цих територiй емiгрантами переважно фiнського, фламандського, французького й нiмецького походження.]?
От чорт, сплохував, Верхнiй пiвострiв це ж у Мiчиганi. Але, схоже було, нiхто з них на мою похибку не звернув уваги. Юний Френк взагалi уже вiдвернувся, почавши мити посуд. Вручну, зауважив я.
– Зелений фронт – це винна крамниця, – пояснив Анiчеттi. – Прямо через дорогу, якщо бажаеш прихопити з собою пiнту чогось.
– Гадаю, випитого кореневого пива менi цiлком вистачить, – сказав я. – Це я просто так цiкавився. Прощавайте, гарного вам дня.
– І тобi також, друже, повертайся до нас, побачимося.
Я пройшов повз заклопотане вибором фруктiв трiо, при цiм кивнувши iм: «Ледi». Ет, жаль, не мав я на головi капелюха, а то б ще й торкнувся його крисiв. Такого капелюха, як ото в старих фiльмах.
Федори.
6
Претензiйний жевжик уже полишив свiй пост, а я подумав, чи не прогулятися менi по Мейн-стрит, подивитися, що ще тут змiнилося, проте ця думка протривала всього лиш якусь секунду. Нема сенсу випробовувати удачу. А якщо хтось спитае про мiй одяг? Я гадав, мiй спортивного крою пiджак i слакси мають вигляд бiльш-менш прийнятний, але чи мiг я бути цього цiлком певним? А ще моя зачiска – волосся на потилицi сягае комiра. В мiй час для викладача середньоi школи це вважаеться абсолютно нормальним – навiть консервативним, – але це може привертати погляди в роки, коли голiння потилицi вважалося нормальним елементом перукарських послуг, а бакенбарди носили тiльки стиляги рокабiллi, як той, що привiтав мене «Агов-ку-ку, дяпчику». Звiсно, я можу пояснити, що я турист, що всi чоловiки у Вiсконсинi носять волосся трiшки задовге, це якраз входить в моду, але ж тут i зачiска, й одяг разом – хоча вiдчуття того, що я вiдрiзняюсь, немов якийсь недолуго замаскований пiд людину космiчний прибулець, не було наразi головним.
Головним було те, що я сам почувався приголомшеним. Нi, то не був ментальний розлад, я гадаю, навiть помiрно врiвноважений людський розум здатен сприйняти чимало дивного, перш нiж йому дiйсно настане момент вийти з ладу, але я насправдi був приголомшений, авжеж. З голови менi не виходили тi ледi в iхнiх капелюшках i довгих сукнях, ледi, кожна з котрих пережила б шок, аби десь на публiцi засвiтилася така неймовiрна рiч, як краечок бретельки ii бюстгальтера. А ще те кореневе пиво. Який же в нього цiльний смак.
Прямо навпроти, по той бiк вулицi, стояла скромна крамниця з виконаним рельефними друкованими лiтерами написом по верху маленькоi вiтрини: МЕЙНСЬКА ВИННА КРАМНИЦЯ. А таки дiйсно, фронтон ii був свiтло-зеленого кольору. Всерединi цього закладу я впiзнав мого приятеля з-пiд сушарнi. Його довге чорне пальто висiло на ньому, як на плiчках, капелюха вiн наразi зняв, i волосся стирчало навкруг його голови, як у персонажа якогось комiксу, невдахи, котрий оце лише щойно був засунув палець «А» в електричну розетку «Б». Вiн жестикулював перед продавцем обома руками, i в однiй з них я помiтив ту його дорогоцiнну жовту картку. Я не сумнiвався, що в другiй вiн тримае пiвдолара Ела Темплтона. Продавець, одягнений у короткий бiлий халат – вельми схожий на той, у якому на щорiчному фестивалi виступае Моксi Док, – залишався на диво незворушним.
Я дiйшов до рогу, перечекав рух i, перетнувши Старий Люiстонський шлях, знову опинився на боцi фабрики Ворумбо. Двое чоловiкiв штовхали через фабричне подвiр’я навантажений рулонами шерстi вiзок, вони курили й смiялися. Менi подумалось, чи мають вони бодай якесь уявлення про те, як впливае комбiнацiя сигаретного диму i фабричних викидiв на iхнi вну
Страница 19
рiшнi органи, i вирiшив, що не мають. І це для них, либонь, благо, хоча таке питання радше личить викладачевi фiлософii, а не парубку, котрий заробляе собi на щоденний прожиток, знайомлячи шiстнадцятирiчних пiдлiткiв з чудами Шекспiра, Стейнбека[56 - John Ernst Steinbeck (1902—1968) – один з найповажанiших американських письменникiв ХХ столiття; найвiдомiшi його романи: «Грона гнiву», «Схiднiше Едема», «Про людей i мишей».] i Ширлi Джексон.Крiзь металевi щелепи iржавих дверей пiд три поверхи заввишки вони закотили свiй вiзок у цех, i я попрямував назад до ланцюга з табличкою ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО. Я наказував собi не квапитися, не роззиратися навкруги – не робити нiчого такого, що може привернути увагу, – проте втриматися було важко. Тепер, коли я вже майже дiстався того мiсця, з якого сюди потрапив, бажання побiгти стало ледь не зовсiм нестримним. Рот пересох, а велика порцiя випитого кореневого пива сколотилася у мене в шлунку. Що, як я не зможу повернутися? Що, як там все на мiсцi, окрiм сходiв?
«Попустися, – наказував я собi. – Попустися».
Перш нiж пiдпiрнути пiд ланцюг, я не втримався вiд того, щоб iще разок коротко роздивитися, але подвiр’я фабрики цiлком належало менi. Десь звiддалiк, немов увi снi, я знову дочув те глухе чуф-чуф працюючого дизеля. Це викликало в пам’ятi iншу фразу з iншоi пiснi: «Цей потяг перейняв на себе той минущий залiзничний смуток»[57 - Фраза з пiснi «City of New Orleans» композитора, фолк-гiтариста i спiвака Стiва Гудмена (1948—1984).].
Я пройшов повз зелену стiну сушарнi, серце сильно билося у мене пiд горлом. Папiрець, придавлений цементною грудкою лежав на тому ж мiсцi; поки що все йде добре. Я легенько його копнув, думаючи при цiм: «Прошу, Боже, нехай це здiйсниться, прошу, Боже, нехай я повернуся назад».
Носок мого черевика поцiлив той уламок цементу – я побачив, як вiн покотився геть, – але заразом я вдарився носком об стояк сходинки. Обидвi цi дii здавались несумiсними, але вони вiдбулися. Я ще раз озирнувся навкруги, хоча мене не можна було побачити з подвiр’я у цьому вузькому провулку, хiба що хтось проходив би повз той чи iнший його кiнець. Але нiкого там не трапилось.
Я пiднявся на одну сходинку. Вiдчував ii стопою, хоча очi запевняли мене, що я так i стою на потрiсканому цементi фабричного подвiр’я. У шлунку черговий попереджувальний сплеск видало кореневе пиво. Я заплющився, трiшки полегшало. Я подолав другу сходинку, потiм третю. Вони були невисокi, тi сходинки. Коли я зiйшов на четверту, лiтня спека покинула палити мою потилицю, а темрява в мене пiд повiками поглибшала. Я хотiв було пiднятися на п’яту сходинку, але п’ятоi не iснувало. Натомiсть я стукнувся головою об низьку стелю комори. Чиiсь пальцi вхопили мене за руку, i я ледь не скрикнув.
– Розслабся, – промовив Ел. – Спокiйно, Джейку. Ти повернувся.
7
Вiн запропонував менi чашку кави, але я похитав головою. У шлунку в мене все ще пiнилося. Вiн налив кави собi, i ми пiшли назад до того столика, звiдки була розпочалася моя божевiльна подорож. Мiй гаманець, мобiльний телефон i грошi купкою лежали посеред столу. Ел сiв, охнувши вiд болю, а потiм зiтхнув з полегшенням. Вiн здавався трохи менш вимореним i трохи бiльш розслабленим.
– Отже, – почав вiн. – Ти сходив i повернувся. Ну, то що думаеш?
– Еле, не знаю, що й думати. Я вражений, отримав таке потрясiння, до самiсiньких своiх основ. Ти це випадково вiдкрив?
– Абсолютно. Менш нiж через мiсяць пiсля того, як угнiздився тут. На пiдошвах черевикiв у мене, либонь, ще залишався пил Пайн-стрит. Першого разу я фактично покотився вниз тими сходами, як та Алiса в кролячу нору.
Я мiг собi це уявити. Сам я отримав хоч якусь пiдготовку, хоча й доволi вбогу. А втiм, чи мiг iснувати бодай якийсь адекватний спосiб, щоб пiдготувати людину до подорожi назад у часi?
– Скiльки часу я був вiдсутнiй?
– Двi хвилини. Я тобi казав, це завжди забирае двi хвилини. Не залежить, скiльки часу ти залишаешся там. – Вiн закашлявся, сплюнув у жмут свiжих серветок i, склавши iх, заховав у кишенi. – І коли ти спускаешся сходами, час там завше дев’яте серпня 1958 року, 11:58 дня. Кожний вiзит туди е першим вiзитом. Куди ти ходив?
– До «Кеннебекськоi фруктовоi». Випив кореневого пива. Просто фантастична штука.
– Атож, все тодi смакувало краще. Менше було консервантiв чи ще чомусь.
– Ти знаеш Френка Анiчеттi? Я зустрiв його сiмнадцятирiчного.
Якимсь чином, попри все, я очiкував, що Ел розсмiеться, але вiн сприйняв це само собою зрозумiлим.
– Авжеж, я бачив Френка багато разiв. Але вiн мене тiльки раз – там, я маю на увазi. Для Френка кожен раз е першим разом. Вiн приходить, так? Щойно з «Шеврону»[58 - Американському читачевi, котрий добре знае iсторiю власноi краiни, зрозумiло, що деякi реалii в романi навмисне анахронiчнi; наприклад, 1958 р. заправок i авторемонтних станцiй пiд брендом «Chevron» не iснувало, ця назва з’явилася тiльки 1984 року, коли перейменувалася компанiя «Standard Oil of California».]. І повiдомляе своему батько
Страница 20
i: «Тайтес загнав ваговоз на пiдйомник. Каже, що десь бiля п’ятоi буде готовий». Я чув це щонайменше разiв п’ятдесят. Не те щоби я заходив до «Фруктовоi корпорацii» кожного разу, коли повертався туди, але, коли заходив, завжди це чув. А потiм заходять ледi, вибирають фрукти. Мiсiс Симондс iз подружками. Це як дивитися один i той самий фiльм знову, i знову, i знову.– Кожний раз е першим разом, – я промовив цю фразу повiльно, роблячи паузу пiсля кожного слова. Намагаючись цiлком осягнути ii сенс.
– Правильно.
– І кожна людина, котру там бачиш, бачить тебе вперше, не мае значення, скiльки разiв ви бачилися до того.
– Правильно.
– Я можу повернутися туди i матиму ту саму розмову з Френком i його татом, а вони того й не знатимуть.
– Знову правильно. Або ти можеш щось змiнити – замовити, скажiмо, замiсть кореневого пива, банановий сплiт[59 - Популярний американський десерт – банани з рiзними сортами морозива й сиропiв.] – i решта вашоi розмови пiде в iншому напрямку. Єдиний, хто, як здаеться, щось пiдозрюе, це мiстер Жовта Картка, але вiн такий завше всмерть набуханий, що й сам не розумiе власних почуттiв. Тобто, якщо я не помиляюся щодо того, що вiн взагалi щось вiдчувае. Якщо таки вiдчувае, це, либонь, лиш тому, що сидить бiля кролячоi нори. Чи як там це назвати. Можливо, там присутне якесь енергетичне поле. Вiн…
Тут його знову пройняло кашлем, i договорити вiн не змiг. Дивитися, як його зiгнуло, як вiн вхопився за бiк i намагаеться приховати вiд мене, що йому боляче – як його рве всерединi на шмаття, – було само по собi болючим. «Так вiн довго не протягне, – подумалось менi. – Йому хiба тиждень залишився до шпиталю, а то й менше». Чи не тому вiн i зателефонував менi? Бо хотiв комусь передати свою дивовижну таемницю, перш нiж рак замкне йому навiки губи?
– Я думав, що зможу сьогоднi передати тобi всi деталi цiеi справи, але нi, – сказав Ел, коли знову опанував себе. – Мушу пiти додому, прийняти свiй наркотик, задерти ноги. Я зроду нiколи не приймав нiчого сильнiшого за аспiрин, тож те лайно, оксиконтин, вирубае мене блискавично. Просплю годин iз шiсть, а потiм якийсь час почуватимуся здоровiшим. Мiцнiшим. Ти не мiг би зайти до мене десь о пiв на десяту?
– Мiг би, якби знав, де ти живеш, – вiдповiв я.
– Невеличкий котедж на Вайнiнг-стрит. Номер дев’ятнадцять. Побачиш садового гнома бiля ганку. Його неможливо не помiтити. Вiн тримае в руках прапор.
– Про що ми мусимо побалакати, Еле? Я маю на увазi… ти ж менi нiби все уже показав. Тепер я тобi вiрю.
Авжеж, я йому повiрив… проте чи це надовго? Вже зараз мiй короткий вiзит у 1958 рiк почав набирати непевноi фактури сновидiння. Кiлька годин (або кiлька днiв) – i я, ймовiрно, зможу переконати себе, що все це менi було наснилося.
– Нам багато про що треба побалакати, друже. То ти прийдеш?
Вiн не наголосив «на прохання помираючого», але я прочитав це в його очах.
– Гаразд. Хочеш, пiдвезу тебе до твого дому?
Очi його на це спалахнули.
– Свого пiкапа маю, та й взагалi тут лиш якихось п’ять кварталiв. Тож сам доiхати подужаю.
– Ясно, що подужаеш, – кивнув я, сподiваючись, що промовляю цi слова впевненiше, нiж насправдi почуваюся.
Я пiдвiвся i почав розкладати по кишенях своi речi. Намацав i витяг ту пачку грошей, що вiн менi iх був дав. Тепер я розумiв, чому п’ятiрки мають iнший вигляд. Мабуть, i решта банкнот мають якiсь вiдмiнностi.
Я подав грошi йому, але вiн похитав головою.
– Нi-нi, залиш собi, у мене iх повно.
А проте я поклав пачку на стiл.
– Якщо кожний раз – це перший раз, як у тебе зберiгаються грошi, коли ти повертаешся назад? Чому вони не стираються, коли йдеш туди наступного разу?
– Нема розгадки, друже. Я тобi вже казав, е чимало всього, чого я не знаю. Існують правила, i кiлька з них я вичислив, але небагато. – Його обличчя освiтилося блiдою, але натурально веселою усмiшкою. – От ти ж принiс сюди свое кореневе пиво, хiба нi? Воно й зараз вируе у тебе в шлунку, чи не так?
Власне, так воно й було.
– Ну, гаразд. Побачимося ввечерi, Джейку. Я вiдпочину, i тодi ми все обговоримо.
– Можна ще одне запитання?
Вiн махнув на мене рукою, ясно показуючи, щоб я вже йшов. Я помiтив, що нiгтi в нього, якi вiн завжди скрупульозно пiдтримував у чистотi, тепер жовтi, потрiсканi. Ще одна погана ознака. Не така промовиста, як втрата тридцяти фунтiв ваги, але все одно погана. Мiй тато казав, що багато можна зрозумiти про стан здоров’я будь-якоi людини лише з вигляду ii нiгтiв.
– Знаменитий фетбургер.
– А що таке?
Утiм, в кутиках його губ грала усмiшка.
– Ти маеш можливiсть дешево продавати, бо дешево купуеш, хiба не так?
– Телячий ошийок у «Червоному & Бiлому», – сказав вiн. – П’ятдесят чотири центи за фунт. Я туди ходжу щотижня. Тобто ходив до моеi останньоi пригоди, котра занесла мене далеко вiд Лiзбон-Фолза. Маю справу з мiстером Ворреном, м’ясником. Якщо прошу в нього десять фунтiв фаршу, вiн каже: «Один момент». Якщо дванадцять чи чотирнадцять, вiн каже: «Доведеться вам пода
Страница 21
увати менi якусь хвилинку, поки я не намелю для вас свiжого. Вся родина вкупi зiбралася?»– Завжди одне й те саме.
– Так.
– Бо це завжди перший раз.
– Саме так. Це як та iсторiя з хлiбами й рибами у Бiблii, якщо ii добре обмiркувати. Тиждень за тижнем я купую той самий телячий фарш. Я згодував його сотням людей, попри тi плiтки про кiтбургери, а вiн завжди самооновлюеться.
– Ти купуеш те саме м’ясо знову й знов, – я намагався якось вмiстити це собi в головi.
– Те саме м’ясо, в тому самому часi, у того самого м’ясника. Котрий завжди промовляе тi самi слова, хiба що я сам скажу щось iнше. Зiзнаюся, друже, час вiд часу мене спокушало пiдiйти до нього й сказати: «Ну, як дiла, мiстере Воррен, старий, лисий бахуре? Чи трахали ви якiсь теплi курячi гузки останнiм часом?» Вiн все’дно забув би про це. Але я того не робив. Бо вiн добра людина. Бiльшiсть тих, кого я там зустрiчав, добрi люди. – Остання його фраза прозвучала нiби трохи замрiяно.
– Я не розумiю, як ти мiг купувати м’ясо там… готувати й продавати його тут… потiм купувати його ж знову.
– Приеднуйся до клубу, друже. Я тобi вже збiса вдячний тiльки за те, що ти ще тут… а мiг би тебе втратити. Власне, ти мiг би й не вiдповiсти на той мiй дзвiнок, коли я зателефонував до школи.
У душi я почасти жалiв з цього приводу, але вголос нiчого сказав. Певне, й не мусив. Вiн був хворий, але ж не слiпий.
– Приходь до мене додому ввечерi. Я розкажу тобi, що маю на думцi, а тодi вже ти сам вирiшиш, що його найкраще далi робити. Але рiшення мусиш прийняти швидко, бо час спливае. А от не скажи, е ж якась iронiя в тому, куди саме виводять сходи з моеi комори?
Ще повiльнiше, нiж до того, я повторив:
– Кожний… раз… е… першим.
Вiн знову усмiхнувся:
– Гадаю, це-то ти цiлком зрозумiв. Побачимося ввечерi, гаразд? Вайнiнг-стрит, дев’ятнадцятий номер. Видивляйся гнома з прапором.
8
Я вийшов з «Харчевнi Ела» о пiв на четверту. Шiсть годин, що минули вiдтодi до дев’ятоi тридцяти, були не такими запаморочливими, як прогулянка до Лiзбон-Фолза на п’ятдесят три роки назад, та все ж таки. Здавалося, час заразом i ледь тягнеться, i шалено мчить. Я поiхав додому, до будинку, який я придбав у Сабатусi[60 - Sabattus – засноване пiд назвою Вебстер 1788 року мiсто (4,5 тис. мешканцiв) в окрузi Андроскоггiн; назва змiнена на Сабатус 1971 року на честь вождя iндiанського племенi, яке жило на тiй територii до ХІХ ст.] (коли наш матримонiальний союз розпався, ми з Кристi продали наш колишнiй дiм у Фолзi i подiлили грошi). Гадав, трiшки здрiмну, але, звiсно, заснути не змiг. Витримавши двадцять хвилин лежання на спинi (прямо, як голобля) з втупленими в стелю очима, я встав i пiшов вiдлити. Дивлячись, як сеча бризкае в раковину унiтаза, я подумав: «Це перетравлене кореневе пиво з 1958 року». Але одночасно була присутня думка, що все те було оманою, Ел якимсь чином мене загiпнотизував.
Отаке от подвоення, розумiете?
Я спробував дочитати залишок ще не перевiрених учнiвських творiв, проте не дуже здивувався, коли переконався, що не в змозi цього зробити. Орудувати грiзною червоною авторучкою мiстера Еппiнга? Вписувати критичнi судження? Та це ж смiху варте. Я навiть слiв докупи зiбрати не мiг. Тому я ввiмкнув трубу (атавiстичний сленговий термiн з п’ятдесятих рокiв; у телевiзорах бiльше нема електронних трубок) i якийсь час перемикався з каналу на канал. На «Кiноканалi TMC» я натрапив на старий фiльм пiд назвою «Дiвчина автогонщика»[61 - «Dragstrip Girl» (1957) – чорно-бiлий молодiжний фiльм про дiвчину, яка конфлiктуе з батьками через свою закоханiсть у багатого автогонщика.]. І вловив себе на тому, що вдивляюся в старi автомобiлi й психованих пiдлiткiв так напружено, що менi аж голова заболiла, тож я вимкнув телевiзор. Швиденько пiдсмажив собi трохи поiсти, а тодi не змiг проковтнути анi шматочка, хоча й почувався зголоднiлим. Так i сидiв на мiсцi, дивлячись на страву в тарiлцi, а думав про Ела Темплтона, котрий знову й знову продае той самий десяток, чи трохи бiльше, фунтiв фаршу, i так з року в рiк. Це дiйсно було схоже на те бiблiйне чудо з хлiбами i рибами, тож як було не народитися тим плiткам про кiтбургери й песбургери, якi поширюються завдяки його низьким цiнам? Виходячи з того, скiльки вiн сам платив за м’ясо, вiн мусив мати просто скажений прибуток з кожного проданого ним фетбургера.
Коли я усвiдомив, що мiряю кроками периметр своеi кухнi – неспроможний анi заснути, анi читати, нездатний дивитися телевiзор, а добру смаженину викинуто к свиням – я стрибнув у машину i поiхав назад до мiста. Було за чверть до сьомоi, i на Мейн-стрит залишилося повно вiльних мiсць для парковки. Я проiхав повз фасад «Кеннебекськоi фруктовоi», випростано видивляючись з-за керма на цей облуплений релiкт, який колись був квiтучим мiстечковим бiзнесом. На той час доби уже замкнена крамниця мала вигляд споруди, що приготувалася до знесення. Єдиними ознаками людськоi присутностi були кiлька рекламних плакатiв «Моксi» за вкритим пилом склом вiтрини (ПИЙТЕ «МОКСІ»
Страница 22
ДЛЯ ЗДОРОВ’Я! – закликав найбiльший з них), та й вони вже були такi старомоднi, могли висiти там роками.Тiнь «Фруктовоi компанii» простягнулася поперек вулицi, торкаючись моеi машини. Праворуч мене, де колись працювала винна крамниця, тепер стояв акуратний цегляний будинок, в якому мiстилася фiлiя «Кi-Банку»[62 - KeyBank («Ключ-Банк») – заснований 1825 року регiональний банк, за розмiром депозитiв належить до 20 найбiльших у США.]. Кому потрiбен «зелений фронт», коли можна заскочити до будь-якоi бакалii в штатi та вийти звiдти з пiнтою «Джека Денiелза» або квартою кавового брендi[63 - Allen’s Coffee Brandy – напiй мiцнiстю 60 %, випускаеться в Массачусетсi, але особливу популярнiсть мае в штатi Мейн.]? І нести iх не в якомусь там паперовому коричневому пакетi; тепер ми, сучаснi люди, користуемося пластиком, синку. Тривае тисячу рокiв. Ага, до речi, я нiколи не чув про бакалiйну крамницю з назвою «Червоне & Бiле». Якщо у когось у Фолзi виникае потреба купити харчiв, той iде до IGA[64 - Заснований 1926 року альянс незалежних бакалiйних крамниць, до якого тепер входять 5 тис. супермаркетiв у 30 краiнах.], це по 196 шосе за квартал звiдси. Прямо через дорогу навпроти староi залiзничноi станцii, у будiвлi якоi тепер працюе комбiнований заклад: майстерня з друку малюнкiв i написiв на майках i тату-салон.
Та все ж таки, минуле менi вiдчувалося дуже близьким – можливо, то був просто золотавий вiдлиск загасаючого лiтнього свiтла, котре завжди вражало мене своею трiшечки нiбито надприроднiстю. Це було так, наче 1958 рiк все ще перебувае поряд, лише прихований за тоненькою поволокою нашарованих рокiв. А якщо те, що трапилося зi мною сьогоднi, трапилося не суто в моiй уявi, то так воно й е.
«Вiн хоче, щоб я щось зробив. Щось таке, що зробив би й вiн сам, але рак постав йому на перешкодi. Вiн казав, що пiшов туди i пробув там чотири роки (принаймнi, я так його зрозумiв), але чотирьох рокiв не вистачило».
Чи захотiв би я знову спустися тими сходинками i залишитися там на чотири чи й бiльше рокiв? Фактично жити там? Повернутися звiдти через двi хвилини… але вже вiком пiд сорок, з нитками сивини, що почне проявлятися в моему волоссi? Я не мiг себе уявити в такiй пригодi, але перш за все я не мiг собi уявити, що саме Ел знайшов аж настiльки важливе в тому часi. Єдине, чого я був певен – це те, що чотири, шiсть або вiсiм рокiв мого життя навiть вмираючому приятелю дарувати було б занадто.
До призначеного Елом часу я мав попереду ще понад двi години. Я вирiшив повернутися додому, зготувати собi новий обiд i цього разу силомiць себе змусити його з’iсти. А пiсля того я спробую знову покiнчити з творами моiх вiдмiнникiв. Я, либонь, був одним з небагатьох людей, якi коли-небудь подорожували назад у часi – власне, ми з Елом могли бути единими, хто це робив за всю iсторiю свiту, – але моi учнi з поетики все ще волiють отримати своi рiчнi оцiнки.
Поки iхав у мiсто, радiо я не вмикав, але ввiмкнув його тепер. Як i мiй телевiзор, воно отримуе програми вiд керованих комп’ютерами космiчних блукачiв, що крутяться навколо Землi на висотi двадцяти двох тисяч миль – безумовно, таку iдею з широко розплющеними очима (проте, без надмiрноi недовiри) вiтав би в своему часi юний Френк Анiчеттi. Я налаштувався на станцiю «П’ятдесятi на п’ятiрку»[65 - «50-s on 5» – безрекламна радiостанцiя, що належить корпорацii «Sirius XM Radio» i передае пiснi 1950—1960-х рокiв з балачками дiджеiв сленгом тих рокiв; «Danny & The Juniors» – вокальний квартет, чия пiсня «Rock and Roll is Here to Stay» була свiжим хiтом 1958 р.; Малюк Ричард (справжне iм’я Ричард Пеннiмен, нар. 1932 р.) – композитор, спiвак, пiанiст, «архiтектор» рок-н-ролу, його хiт «Luiclle» (1957) входить до репертуару геть усiх виконавцiв у цьому стилi; Ernie K-Doe (1936—2001) – спiвак з Нью-Орлеана, «Mother-in-Law» (1961) його найбiльший хiт.] i впiймав «Деннi & Джунiорiв», вони старанно виводили «Рок-н-рол прийшов до нас, щоб залишитися» – три чи чотири гармонiйнi голоси поверх дрiботливого рояля. Слiдом за ними на всю силу легенiв заверещав свою «Люсiю» Лiтл Ричард, а потiм Ернi Kей-Доу почав жалiтися на «Тещу»: «Вона вважае, нiби ii поради то велика цiннiсть, але аби вона поiхала десь геть, от це було би рiшенням усiх проблем». Все це так звучало… здавалося таким свiжим i солодким, як тi помаранчi, котрi вдень вибирала зi своiми подружками мiсiс Симондс.
Воно звучало новесеньким.
Чи хотiлося менi провести кiлька рокiв у минулому? Нi. Але менi хотiлося туди повернутися. Хоча б заради того, щоб почути, як звучить Лiтл Ричард у часи, коли вiн очолюе вершини хiт-парадiв. Або щоб сiсти на лiтак «Trans World Airlines» без роззування, сканування всього тiла й проходження крiзь металодетектор.
І ще я хотiв знову випити кореневого пива.
Роздiл 3
1
Таки дiйсно, гном стояв з прапором, проте не з американським. Навiть не з прапором штату Мейн, на якому зображений лось. Той, що його тримав гном, складався з синьоi вертикальноi смуги i двох горизонтальних, в
Страница 23
рхня з яких була бiлою, а нижня червоною. На прапорi також була одинока зiрка. Минаючи гнома, я плеснув долонею по крисах його гостроверхого бриля й пiдiйнявся сходами на переднiй ганок Елового невеличкого будиночка на Вайнiнг-стрит, у головi менi вертiлася забавна пiсня Рея Вайлi Габбарда: «Та пiшов ти, ми з Техасу»[66 - Ray Wylie Hubbard (нар. 1946 р.) – техаський автор-спiвак у стилi кантрi-блюз; у ковбойськiй пiснi «Ми з Техасу» е].Дверi вiдчинилися, перш нiж я встиг у них подзвонити. Ел стояв у пiжамi, поверх якоi був одягнений махровий халат, його новопосивiле волосся плуталося штопорними пасмами – доволi серйозний випадок «постiльноi зачiски» з усiх мною бачених. Але сон (разом з болетамувальними пiгулками, звiсно) йому таки трохи допомiг. Вiн мав той же хворобливий вигляд, але рiвчаки навкруг його рота були тепер не такими глибокими i його хода, коли вiн вiв мене коротким коридорчиком до своеi вiтальнi, здавалася впевненiшою. Вiн бiльше не стискав себе правою рукою пiд лiвою пахвою, немов намагаючись утриматися вкупi.
– Схожий трохи на мене колишнього, авжеж? – спитав вiн тим самим рипучим голосом, сiдаючи у м’яке крiсло перед телевiзором. От тiльки не зовсiм сiданням це було, вiн радше поставив себе проти крiсла, а тодi впав до нього.
– Вигляд маеш кращий. А що тобi кажуть лiкарi?
– Той, до якого я звертався у Портлендi[67 - Portland – засноване 1633 року найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн на березi Атлантичного океану.], каже, що все безнадiйно, навiть з хiмiотерапiею й радiацiею. Власне, вiн повторив те, що ранiше казав менi iнший, у Далласi. То було у 1962-му. Приемно впевнитися, що деякi речi залишаються незмiнними, ти згоден?
Я вiдкрив було рота та й знову закрив. Інодi просто не маеш чого сказати. Інодi тебе просто зацiплюе.
– Нема сенсу морочити собi голову, – сказав вiн. – Я розумiю, що смерть бентежить людей, особливо коли помираючому нема кого винуватити, окрiм власних поганих звичок, але я не можу витрачати час на делiкатнi натяки. Доволi скоро я опинюся в шпиталi, хоча б тому, що не зможу самотужки дiстатися туалету й повернутися назад. Та хай я буду проклятим, якщо викашлюватиму геть свiй мозок, сидячи тут по пояс у власному лайнi.
– Що буде з харчевнею?
– З харчевнею покiнчено, друже. Навiть якби я був здоровий, як кiнь, вона закрилася б уже наприкiнцi цього мiсяця. Ти знаеш, що я орендував те мiсце, нi?
Я цього не знав, але зрозумiти було неважко. Хоча Ворумбо все ще називаеться Ворумбо, зараз там дiе сучасний, найзвичайнiсiнький торгiвельний центр, а це означало, що Ел сплачуе оренду якiйсь корпорацii.
– Подовження моеi лiцензii обговорюеться, але Рада директорiв фабрики бажае, щоби на цьому мiсцi було дещо пiд назвою – тобi це сподобаеться – «Л. Л. Бiн експрес»[68 - «L. L. Bean» – заснована 1912 року у Фрiпортi, штат Мейн, Леоном Ленвудом Бiном сiмейна компанiя, яка виробляе й продае туристичний одяг i спорядження; крамницi пiд брендом «Л. Л. Бiн» тепер iснують по всьому свiту.]. Крiм того, вони кажуть, що мiй маленький «Алюмiнер» там, як бiльмо в оцi.
– Та це ж дурiсть! – вигукнув я з такою правдивою запальнiстю, що Ел аж реготнув. Регiт намагався перейти в кашель, але вiн його придушив. У приватнiй обстановцi свого дому для подолання кашлю Ел не користувався хустинками або паперовими чи текстильними серветками; тут на столi бiля його крiсла стояла коробка жiночих максi-прокладок. Я раз у раз кидав туди погляд. Я примушував себе вiдвести очi, роздивлявся свiтлину на стiнi, на якiй Ел обнiмав якусь гарну жiнку, але знову ловив себе на тому, що погляд мiй приблукав назад. Ось одна з великих правд про людське буття: коли для збирання харкотиння, котре продукуе ваше вражене тiло, ви потребуете максi-прокладок, це значить, що у вас збiса серйознi проблеми.
– Дякую за таку реакцiю тобi, друже. Ми могли б за це випити. Моi алкогольнi днi завершилися, але в холодильнику е охолоджений чай. Може, зробиш ласку.
2
У себе в ресторанчику вiн використовував простий, мiцний скляний посуд, натомiсть глек, у якому мiстився охолоджений чай, здався менi схожим на «Вотерфорд»[69 - «Waterford» – дорога марка кришталю, виробництво якого було започатковано 1783 року в однойменному мiстi в Ірландii.]. У чаi безжурно плавав цiлий лимон, шкiрку його було надрiзано, щоби точився сiк. Я поклав льоду в двi склянки, налив чаю i повернувся до вiтальнi. Ел зробив довгий, глибокий ковток зi своеi склянки i з вдячнiстю замружився.
– Боже, яке же воно добре. На цю хвилину все в Еловому Свiтi добре. Цi пiгулки просто чудо. Звiсно, пiдпадаеш до них у залежнiсть, як той чорт, але вони таки чудеснi. Навiть кашель трохи гамують. Бiль почне знову виповзати десь ближче до пiвночi, але наразi завдяки iм ми маемо достатньо часу, щоб про все побалакати. – Вiн зробив новий, невеличкий ковток i подарував менi погляд, сповнений гiркого здивування. – Схоже на те, що людське ество вимагае свого до самого кiнця. Нiколи б не подумав.
– Еле, що буде з тим… з тим отвором
Страница 24
в минуле, якщо вони вiдтягнуть твiй трейлер i побудують на його мiсцi мережеву крамницю?– Про це я знаю не бiльше, анiж про те, яким чином я можу купувати те саме м’ясо знову i знову. А що я думаю, так це те, що вiн зникне. Гадаю, це якесь природне диво, скажiмо, як той Старий Вiрний, або чудернацька балансуюча скеля на заходi Австралii, або та рiка, що у вiдповiднi фази мiсяця починае текти в зворотному напрямку[70 - Old Faithful (Старий Вiрний) – гейзер у Єловстонському нацiональному парку США; балансуюча скеля – 186-тонна гранiтна брила заввишки 6 м, що тримаеться на основi площею 1,21 кв. м, у нацiональному парку Поронгуруп в Австралii; назад пiд час океанських припливiв тече рiчка Сент-Джон, по якiй частково проходить кордон мiж канадською провiнцiею Нью-Брансвiк та американським штатом Мейн.]. Такi речi, вони делiкатнi, друже. Крихiтний зсув у земнiй корi, змiна температури, кiлька динамiтних зарядiв, i все, iм кiнець.
– То ти не думаеш, що там може статися… ну, я не знаю… якогось роду катаклiзм?
У моiй власнiй уявi намалювався пролом в кабiнi авiалайнера, котрий летить на висотi тридцяти шести тисяч футiв, i як з нього все висмоктуе геть, включно з пасажирами. Я таке одного разу бачив у якомусь фiльмi.
– Я так не думаю, та хто може знати? Єдине, що сам знаю, це те, що я тут нiчого не можу зробити, жодним чином. Хiба що, якщо ти захочеш, можу документально перевести харчевню на тебе. Це зробити я можу. Тодi ти можеш звернутися до Нацiонального товариства збереження iсторичноi спадщини i гукнути iм: «Агов, хлопцi, ви не можете дозволити, щоб якийсь там мережевий магазин ставили на подвiр’i староi фабрики Ворумбо. Там е тунель крiзь час. Я розумiю, в таке важко повiрити, але давайте я вам покажу».
Якусь мить я дiйсно серйозно обмiрковував такий варiант, бо Ел, либонь, мав рацiю: та трiщина, що веде в минуле, майже напевне дуже крихка. Єдине, що я розумiв (а також вiн) – вона може лопнути, мов мильна бульбашка, якщо «Алюмiнер» просто достатньо сильно штовхнути. А тодi я подумав про федеральний уряд, який дiзнаеться, що може посилати в минуле оперативникiв, аби змiнити там все, що iм забажаеться. Я не знав, чи це можливе, але якщо так, тi хлопцi, котрi подарували нам такi забавнi iграшки, як бiологiчна зброя та керованi комп’ютерами лазернi бомби, е останнiми особами, яких я бажав би спонукати до виконання iхнiх рiзноманiтних завдань у живiй, безбороннiй iсторii.
У ту ж хвилину, як ця iдея приверзлась менi – нi, в ту ж секунду, – я зрозумiв, що мае на думцi Ел. Не вистачало тiльки деталей. Я вiдставив убiк склянку з чаем i пiдвiвся на рiвнi.
– Нi. Абсолютно. Нi й нi.
Вiн сприйняв це спокiйно. Я мiг би сказати, це завдяки тому, що вiн був пригальмований оксиконтином[71 - OxyContin – нове поколiння оксикодону, опiоiдного болетамувального препарату, розробленого у 1916 р. нiмецькою фiрмою «Баер» на замiну знятому з виробництва героiну.], але менi було зрозумiло, що все не так просто. Вiн чудово бачив, що я не збираюся взяти й просто пiти, бодай що там я щойно сказав. Моя цiкавiсть (не кажучи вже про мою пристраснiсть), мабуть, стирчала з мене, як голки з дикобраза. Бо в душi я бажав дiзнатися про деталi.
– Бачу, я можу знехтувати передмовою i перейти вiдразу до справи, – промовив Ел. – Це добре. Сядь, Джейку, i я вiдкрию тобi ту едину причину, через яку я все ще не прийняв разом весь свiй запас маленьких рожевих пiгулок. – А коли я так i залишився стояти, вiн продовжив: – Ти ж сам розумiеш, що тобi хочеться дiзнатися про все, то що за бiда? Якби я навiть мiг змусити тебе зробити щось тут, у 2011 роцi, – на що я не здатен, – я не можу примусити тебе щось робити там. Щойно ти повернешся туди, Ел Темплтон перетвориться на чотирирiчного хлопчика, котрий бiгае на задньому подвiр’i у себе вдома в Блумiнгтонi, що в штатi Індiана, у масцi Самотнього Рейнджера[72 - Lonely Ranger – герой численних радiо-i телесерiалiв, шляхетний ковбой у масцi.] i все ще непевний щодо власного вмiння самотужки пiдтирати собi гузно. Отже, сiдай. Як то кажуть у рекламно-iнформацiйних передачах, це тебе нi до чого не зобов’язуе.
Правильно. Хоча моя мати наразi сказала б: «У диявола солодкий голос».
Але я сiв.
3
– Тобi знайомий вислiв вододiл, друже?
Я кивнув. Не треба бути вчителем англiйськоi мови й лiтератури, щоби це знати; не треба навiть бути грамотним. Це один з тих дратiвних лiнгвiстичних викиднiв, якi раз у раз звучать у щоденних випусках новин кабельних телеканалiв. До подiбних також належать: «на даний момент часу» i «склавши докупи факти». А найбiльш дратiвними фразами з усiх (я знову, й знову, й знову люто застерiгав проти них своiх явно нудьгуючих учнiв) е абсолютно безсенсовi: «дехто стверджуе» та «як вiдомо».
– Ти знаеш, звiдки вiн узявся? Його походження?
– Тобто…
– З картографii. Вододiл – це та мiсцевiсть, зазвичай гiрська або лiсиста, звiдки витiкають рiки. Історiя – також рiка. Ти погоджуешся з таким порiвнянням?
– Так. Гадаю, що так.
– Подеколи подii, що змi
Страница 25
юють iсторiю, е масштабними – як тi довгi, важкi дощi над усiм вододiлом, через якi рiка виходить з берегiв. Але повiнь на рiцi може трапитися навiть у сонячний день. Усе, що для цього потрiбно – довга, важка злива над якоюсь маленькою частинкою вододiлу. В iсторii теж трапляються раптовi повенi. Бажаеш прикладiв? Як щодо 9 вересня 2001? Чи виграшу Бушем виборiв у Гора у 2000?– Та годi, Еле, хiба можна порiвнювати нацiональнi вибори з раптовими повенями?
– Ну, либонь, не всякi, але вибори президента 2000 року самi з себе були подiею такого класу. Уяви, якби ти мiг повернутися до Флориди восени двохтисячного i витратити пару сотень тисяч доларiв на користь Ела Гора?
– Пара проблем тут свiтить, – сказав я. – По-перше, я не маю двохсот тисяч доларiв. По-друге, я лише шкiльний учитель. Я можу все тобi розказати про комплекс фiксацii на матерi у Томаса Вулфа[73 - Thomas Clayton Wolfe (1900—1938) – один з найвизначнiших американських романiстiв ХХ ст., майстер автобiографiчноi, поетично-фiлософськоi прози.], але коли йдеться про полiтику, я гублюся, як дитина серед лiсу.
Вiн нетерпляче змахнув рукою, аж той перстень Корпусу морськоi пiхоти ледь не злетiв йому зi стоншеного пальця.
– Грошi не проблема. Мусиш наразi менi просто повiрити щодо цього. А знання наперед майбутнього вiдкидае всяке лайно з твого шляху. Рiзниця у Флоридi була, здаеться, десь трохи менша за шiсть сотень голосiв. Якщо вже зайшлося про торгiвлю, як гадаеш, маючи двiстi тисяч, вдалося б тобi купити в день виборiв шiстсот голосiв?
– Можливо, – погодився я. – Ймовiрно. Гадаю, я мiг би вирахувати округи з громадами, де переважае апатiя i виборча активнiсть традицiйно невелика – це не так вже й важко було б зробити. – а потiм з’явитися туди зi старою, доброю готiвкою.
Ел вишкiрився, демонструючи тi своi зуби з прогалинами й нездоровi ясна.
– А чом би й нi? В Чикаго це працюе вiддавна.
Вiд iдеi купити президентство за суму меншу, нiж коштуе пара седанiв «Мерседес-Бенц», у мене захопило дух.
– Але коли ми розглядаемо рiку iсторii, там найбiльшими вододiльними моментами, якi генерують перемiни, е замахи – як успiшнi, так i невдалi. Застрелив ментально нестабiльний ледащо на iм’я Гаврило Принцип австрiйського ерцгерцога Фердинанда – i на тобi, розпочалася Перша свiтова вiйна. З iншого боку, пiсля того, як Клаусу фон Штауфенбергу не вдалося у 1944 роцi вбити Гiтлера[74 - Klaus von Stauffenberg (1907—1944) – безрукий i одноокий полковник Вермахту, один з очiльникiв i виконавець заколоту проти Гiтлера, пiсля невдалого замаху був засуджений i розстрiляний.] – рвонуло близько, але не дiстало – вiйна продовжувалася i ще мiльйони людей загинули.
Я теж бачив цей фiльм.
Ел продовжував далi:
– Ми нiчого не можемо вдiяти з ерцгерцогом Фердинандом або Адольфом Гiтлером. Вони поза нашою досяжнiстю.
Я хотiв було вказати йому на те, що вiн надто вiльно використовуе особовий займенник, але стримався. Я почувався читачем якоiсь дуже зловiсноi книги. Скажiмо, котрогось iз романiв Томаса Гардi[75 - Tomas Hardy (1840—1928) – англiйський поет i романiст, у творах якого героi зазвичай потерпають вiд тиску жорстких соцiально-етичних норм Вiкторiанськоi епохи.]. Знаеш, чим все мусить скiнчитися, але замiсть зменшення iнтересу це якимсь дивним чином тiльки збiльшуе твое зачарування. Це як дивитися на хлопчика, котрий дедалi швидше й швидше розганяе свiй iграшковий потяг, i чекати, коли той врештi зiскочить з рейок на черговому заокругленнi.
– Щодо 11 вересня, якщо ти схотiв би це виправити, довелося б чекати близько сорока трьох рокiв. На той час тобi вже пiдпирало б пiд вiсiмдесят, та й взагалi чи дожив би.
От тепер той прапор iз самотньою зiркою в руках у гнома став зрозумiлiшим. Це був сувенiр з останньоi подорожi Ела в минуле.
– Можна не дожити навiть до шiстдесят третього, хiба не так?
На це вiн не вiдповiв, просто дивився на мене. Його очi, що були воложисто-туманними, коли вiн заводив мене до своеi харчевнi, тепер яскраво свiтилися. Вони були ледь не юними.
– Тому що саме до цього ти ведеш, правильно? До Далласа 1963?
– Правильно, – сказав вiн. – Я змушений вiдсторонитися. Але ти ж не хворий, друже. Ти здоровий i в розквiтi сил. Ти можеш повернутися в минуле i зупинити це.
Вiн нахилився вперед, очi його вже не просто свiтилися, вони палали.
– Ти можеш змiнити iсторiю, Джейку. Ти це розумiеш? Джон Кеннедi може залишитися живим.
4
Я знаю механiку напруженоi белетристики – аякже, я прочитав чимало трилерiв у своему життi – тут головне правило: тримати читача у здогадах. Але, якщо ви хоча б трохи збагнули мiй характер, зважаючи на надзвичайнi подii того дня, ви зрозумiете, що менi хотiлося, щоб мене переконали. Кристi Еппiнг стала Кристi Томпсон («Парубок стрiчае свою дiвчину в кампусi АА», пам’ятаете?), тож тепер я належав лише сам собi. Навiть дiтей ми не мали, за яких можна було б боротися. Я мав роботу i робив ii добре, але, якщо я скажу вам, нiби в нiй малися якiсь перспективи, це було б брехне
Страница 26
. Подорож автостопом по Канадi з одним другом пiсля закiнчення коледжу – едина низка подiй в моему життi, котрi бодай здалеку можна назвати пригодами, а зважаючи на добродушну люб’язнiсть бiльшостi канадцiв, звiсно, нiякi то були не пригоди. І ось тепер, неждано-негадано, менi пропонують шанс стати великим гравцем не просто в iсторii Америки, а в iсторii цiлого свiту. Так, так, так, я схилявся до того, щоб мене переконали.Але я також i боявся.
– А що, як все пiде погано? – Я допив свiй залишок холодного чаю чотирма довгими ковтками, кубики льоду стукалися менi об зуби. – Що, як я зумiю бозна-яким способом вiдвернути ту подiю, а далi все, замiсть того, щоби покращитися, тiльки погiршиться? Що, як я повернуся i побачу в Америцi фашистський режим? Або забруднення сягне такого рiвня, що всi кругом ходитимуть у протигазах?
– Тодi ти знову повернешся назад, – сказав вiн. – У той самий час за двi хвилини до полудня дев’ятого вересня 1958 року. І все вiдмiниш. Кожна подорож туди е першою подорожжю. Пам’ятаеш?
– Добре звучить, але якщо перемiни будуть настiльки радикальними, що твоеi харчевнi навiть не знайдеться на цьому мiсцi?
Вiн усмiхнувся.
– Тодi тобi доведеться доживати життя в тому минулому. Але хiба це поганий варiант? Як вчитель мови й лiтератури, ти маеш затребувану професiю, та вона тобi може навiть не знадобитися. Джейку, я пробув там чотири роки i заробив деякi статки. І знаеш як?
Я мiг би висловити якесь хитромудре припущення, але натомiсть похитав головою.
– Тоталiзатор. Я поводився обережно – не бажав викликати найменших пiдозр, звiсно ж, я не бажав, щоб якiсь букмекерськi костоломи ганялися за мною, – але якщо ти ретельно вивчив, хто яку гру виграв вiд лiта 1958 до осенi 1963 року, то можеш собi дозволити бути обережним. Я не кажу, нiби ти зможеш жити, як король, бо таке життя небезпечне. Але нема причин, що заважали б тобi жити добре. І харчевня, як я гадаю, все ще стоятиме тут. Мене ж вона дочекалася, а я багато чого змiнив. Нiхто б цього не уникнув. Просто пройтися квартал, щоб купити собi буханець хлiба та кварту молока, i це вже змiнюе майбутне. Чув коли-небудь про ефект метелика? Є така чисто-шикарна наукова теорiя, суть якоi загалом полягае в тiм…
Вiн знову закашлявся, перший довгий напад вiдтодi, як вiн вiдчинив менi дверi. Вiн вихопив з коробки прокладку, притиснув ii собi до рота, мов кляп, а тодi зiгнувся навпiл. З його грудей лунали жахливi ригальнi звуки. Звучало це так, наче половина його нутрощiв обiрвалися i тепер колотяться там мiж собою, як тi електромобiлi у парку розваг. Кiнець кiнцем все стишилося. Вiн поглянув на прокладку, скривився, склав ii i викинув.
– Вибач, друже. Ця моя суча оральна менструацiя.
– Господи, Еле!
Вiн знизав плечима:
– Якщо не можна з такого пожартувати, то який у всьому сенс? Отже, де я зупинився?
– Ефект метелика.
– Точно. Це значить, що дрiбнi подii можуть мати величезнi, хтозна-казна-бозна-якi наслiдки. Суть цiеi iдеi полягае в тому, що коли хтось убивае метелика в Китаi, то рокiв через сорок – або й через сорок тисяч – десь в Перу мусить трапитися землетрус. Тобi теж це здаеться таким же захоплюючим, як i менi?
Авжеж, дiйсно так, але тут менi пригадався один прапрадавнiй парадокс з приводу подорожi в часi i я скористався ним:
– Йо, а що, як ти повернешся в минуле i вб’еш там власного дiда?
Вiн вирячився на мене, ошелешений:
– На ’кий би хер тобi заманулося таке робити?
Гарна вiдповiдь, тож я просто заохотив його продовжувати.
– Ти вже помiняв минуле сьогоднi вдень всiма можливими дрiбними способами просто тим, що пройшовся до «Кеннебекськоi фруктовоi»… але сходи до комори, назад у 2011 рiк, залишилися на своему мiсцi, хiба не так? І Фолз стоiть той самий, такий, яким ти його залишав.
– Так, на вигляд той самий. Але ти говориш про дещо трохи бiльше. Обкрутитися так, щоб вберегти життя ДжФК.
– О, я говорю про багато бiльше, нiж просто це, бо це не просто якийсь метелик десь у Китаi, друже. Я також говорю про збереження життя РФК, бо якщо Джон виживе в Далласi, то Роберт, радше за все, не буде балотуватися в президенти у 1968-му. Краiна не буде готовою замiнити одного Кеннедi iншим.
– Ти не знаеш цього напевне.
– Не знаю, але послухай-но. Ти вважаеш, що, якщо врятувати життя Джона Кеннедi, його брат Роберт все одно опиниться о дванадцятiй п’ятнадцять, п’ятого червня 1968 року в готелi «Амбасадор»? А навiть якщо й опиниться, то в тамтешнiй кухнi працюватиме Сiрхан Сiрхан[76 - Sirhan Sirhan (нар. 1944 р.) – громадянин Йорданii, бiженець до США, застрелив сенатора РФК «за пiдтримку ним Ізраiлю», вiдбувае довiчне ув’язнення.]?
Можливо, проте шанси на це вкрай незначнi. Якщо ввести до рiвняння мiльйон змiнних, звiсно, що й результати мусять змiнитися.
– А як щодо Мартiна Лютера Кiнга[77 - Martin Luther King (1929—1968) – лiдер руху за громадянськi права афроамериканцiв, лауреат Нобелiвськоi премii миру; його вбивця Джеймс Рей був засуджений до 99 рокiв тюрми i помер в ув’язненнi.
Страница 27
? Чи буде вiн так само у Мемфiсi у квiтнi 68-го? Навiть якщо буде, чи стоятиме вiн на балконi мотелю «Лорейн» точно в потрiбний для того час, щоби Джеймс Ерл Рей його застрелив? Як ти гадаеш?– Якщо та твоя теорiя метелика правильна, то напевне нi.
– От, i я так думаю. А якщо МЛК залишаеться живим, то й расовi бунти, що спалахнули пiсля його загибелi не вiдбудуться. Може, й Фреда Гемптона[78 - Fred Hampton (1948—1969) – заступник голови Чиказького вiддiлення радикальноi партii афроамериканцiв «Чорнi пантери»; був застрелений сплячим у лiжку пiд час неспровокованого рейду полiцii на його квартиру.] не застрелять у Чикаго.
– Кого?
Вiн мене проiгнорував.
– У такому випадку, можливо, й Симбiотичноi визвольноi армii[79 - Symbionese Liberation Army (1973—1975) – лiвацька бойова група, вiдома вбивствами i грабунками; найгучнiшою акцiею СВА було викрадення онуки газетного магната Патрицii Херст, котра пiсля пари мiсяцiв життя з бойовиками оголосила, що приеднуеться до них, i взяла участь в нападi на банк, пiсля розгрому групи була засуджена на 35 рокiв в’язницi, помилувана через 2 роки президентом Картером.] не з’явиться. Нема СВА – нема й викрадення Патрицii Херст. Нема викрадення Паттi Херст – отже, е невеличке, проте, можливо, знакове зниження страху перед чорними серед бiлих американцiв середнього класу.
– Ти мене втрачаеш. Пригадай, у мене диплом усього лише з мови й лiтератури.
– Я втрачаю тебе тому, що ти бiльше знаеш про Громадянську вiйну в дев’ятнадцятому столiттi, нiж про ту, яка роздирала нашу краiну пiсля убивства Кеннедi в Далласi. Якби я запитав у тебе, хто грав головну роль у «Випускнику»[80 - «The Graduate» (1967) – фiльм, за головну роль в якому актор Дастiн Гофман (нар. 1937 р.) отримав «Оскара».], певен, ти б менi вiдповiв. Проте, якщо я попрошу тебе сказати, на кого вчинив замах Лi Освальд усього за кiлька мiсяцiв до того, як вiн застрелив Кеннедi, ти лише перепитаеш: «Га?» Бо вся ця iсторiя десь чомусь загубилася.
– Освальд намагався вбити когось ще до Кеннедi?
Для мене це було новиною, але ж бiльшiсть моiх знань про вбивство Кеннедi були позиченi з фiльму Олiвера Стовна[81 - «JFK» – фiльм режисера О. Стовна, в якому окружний прокурор Нью-Орлеана Джим Гаррисон (актор Кевiн Костнер) провадить власне розслiдування вбивства ДжФК i приходить до висновку, що iснувала широка змова.]. Та хай там як, Ел все одно не вiдповiв.
– А як щодо В’етнаму? Саме Джонсон розпочав ту божевiльну ескалацiю. Кеннедi був холоднокровним бiйцем, тут нема сумнiвiв, а от Джонсон перевiв усе на iнший рiвень. Вiн мав той самий комплекс моi-яйця-бiльшi-за-вашi, який потiм продемонстрував i Дюбель, оголосивши перед камерами: «Нумо, постарайтесь»[82 - Dubya – техаська кличка президента Буша; 2 липня 2003 р. (через мiсяць пiсля завершення активних бойових дiй в Іраку) вiн кинув у прямому ефiрi фразу: «Якщо хтось тут вважае, що може нас атакувати, то нумо, постарайтесь», пiсля чого напади iракських бойовикiв на американських вiйськових рiзко посилилися.]. Кеннедi був здатен зрозумiти, що схибив, i передумати. Анi Джонсон, анi Нiксон на таке не були спроможнi. Завдяки iм ми втратили майже шiстдесят тисяч американських солдатiв у Намi. А в’етнамцi, пiвнiчнi й пiвденнi, втратили мiльйони людей. Хiба був би таким великим рахунок тiеi м’ясорубки, аби Кеннедi не було вбито у Далласi?
– Я не знаю цього. І ти теж, Еле.
– Це так, але я тепер став справжнiм дослiдником недавньоi американськоi iсторii, i гадаю, що шанси на покращення багатьох речей, якщо його врятувати, дуже добрi. Та головне, що не свiтить жодного фiаско. Якщо справи пiдуть на лайно, ти просто все змiниш назад. Легко, як матюк стерти з класноi дошки.
– Або я не зможу повернутися, в разi чого нi про що не дiзнаюся.
– Дурницi. Ти молодий. Якщо тебе не переiде таксист, не хватоне iнфаркт, ти проживеш достатньо довго, щоби взнати, яким боком все обернулося.
Я сидiв мовчки, дивився собi на колiна i думав. Ел менi не заважав. Нарештi я знову пiдвiв голову.
– Ти, мабуть, багато прочитав про той замах i про самого Освальда.
– Все, до чого могли дотягнутися моi руки, друже.
– Наскiльки ти впевнений, що президента застрелив саме вiн? Бо iснуе не менше тисячi рiзних теорiй змови. Навiть я про це знаю. Що, як я повернуся в минуле i зупиню його, а хтось зовсiм iнший хлопне Кеннедi з Трав’янистого пагорба, чи як там той зветься?
– Трав’яна Купина[83 - Grassy Knoll – паркова клумба в Далласi, повз яку проiжджав лiмузин Кеннедi, коли в нього поцiлили кулi.]. І я майже цiлком певен, що стрiляв сам Освальд. Всi тi теорii змов, по-перше, доволi безглуздi та й бiльшiсть з них були спростованi протягом минулих рокiв. Та iдея, наприклад, що стрiльцем був не Освальд, а хтось схожий на нього. Його тiло пiддавали ексгумацii у 1981 роцi i провели тести ДНК. Це вiн, без сумнiвiв. Дрiбний, отруйний довбограй. – Вiн зробив паузу, а потiм додав: – Я з ним зустрiчався, знаеш.
Я вирячився на Ела:
– Дурницi!
– Та нi, правда. Вiн зi мною го
Страница 28
орив. Це було у Форт-Вортi[84 - Fort Worth – п’яте в Техасi за величиною мiсто, входить до мегаполiса Далласа.]. Вони з Мариною, його дружиною, вона росiянка, навiдували Освальдового брата у Форт-Вортi. Якщо Лi любив бодай якусь людину, тiею людиною був його брат Бобi. Я стояв за штахетним парканом бiля двору Бобi Освальда, прихилившись до телефонного стовпа, курив сигарету i прикидався, нiби читаю газету. Серце в мене колотилося, за вiдчуттями, робило наче двiстi ударiв на хвилину. Лi з Мариною вийшли разом. Вона несла iхню дочку, Джун. Зовсiм крихiтка, менше рочка iй було. Дитина спала. Оззi був у штанах хакi i в сорочцi «Лiги плюща»[85 - Ivy League – асоцiацiя восьми найстарiших, найпрестижнiших унiверситетiв США.] на гудзиках до самого низу, але з геть витертим комiром. Штани були напрасованi, з гострими стрiлочками, але бруднi. З морпiхiвською зачiскою вiн уже розлучився, але волосся на головi в нього все ще було закоротке, не вхопити. Марина – святий Боже, то була жiнка повний вiдпад! Темне волосся, яскравi синi очi, бездоганна шкiра. Кiнозiрка, та й годi. Якщо наважишся на цю справу, сам побачиш. Вона щось сказала йому росiйською i вони вирушили хiдником. Вiн iй щось вiдповiв. Посмiхаючись при цьому, але тут же ii штовхнув. Вона ледь не впала. Дитина прокинулася й почала плакати. І весь цей час Освальд не переставав усмiхатися.– Ти це бачив. Насправдi бачив. Ти бачив його. – Попри мою власну мандрiвку в минуле, я залишався принаймнi наполовину впевненим, що то була або iлюзiя, або беззастережна брехня.
– Бачив. Вона вийшла з хвiртки i пройшла повз мене з похиленою головою, притискаючи дитину до грудей. Пройшла так, нiби мене там зовсiм не було. Натомiсть вiн пiдiйшов просто до мене, ледь не впритул, я вiдчув його парфум «Олд Спайс»[86 - «Old Spice» – заснована 1934 року компанiя, чоловiчi парфуми випускае з 1938 року.], яким вiн намагався забити запах свого поту. Нiс у нього був всiяний чорними вуграми. Поглянеш на його одяг i взуття – туфлi були виношенi, з затоптаними закаблуками – i стае зрозумiло, що не мае вiн анi горщика, куди помочитися, анi власного вiкна, з якого б те виплеснути, проте, подивившись йому в очi, ти розумiв, що все те не мае анi найменшого значення. Для нього, тобто. Вiн вважав себе великою шишкою.
Ел на хвильку замислився, а потiм похитав головою.
– Нi, беру своi слова назад. Вiн знав, що вiн велика шишка. Решта свiту просто мусила трохи зачекати, щоб роздiлити з ним це знання. Отже, таким вiн i постав передi мною – поряд, хоч його хапай та души – i не думай, нiби така iдея не зринула менi в головi…
– Чому ж ти цього не зробив? Або ще простiше, не застрелив його?
– На очах у його дружини i доньки? Ти змiг би таке зробити, Джейку?
Менi не треба було довго мiркувати.
– Гадаю, нi.
– От i я також. Крiм того, я мав ще й iншi причини. Одна з них – вiдраза до штатноi в’язницi… або електричного стiльця. Ми ж стояли на вулицi, пам’ятаеш?
– А.
– Твое «а» тут доречне. У нього на обличчi так i трималася та пiвусмiшка, коли вiн наблизився до мене. Пихата й водночас облудна. Цю саму усмiшку вiн тримае ледь не на кожнiй фотографii, якi будь-хто будь-коли робив з нього. Вiн тримае ii в полiцейськiй дiльницi Далласа пiсля того, як його заарештували за вбивство президента i патрульного, що трапився на шляху Освальда, коли той намагався вшитися. От вiн менi й каже: «Що ви тут видивляетеся, сер?» Я кажу: «Нiчого, друже». А вiн менi: «То не пхай носа, де не твое дiло».
– Марина чекала на нього футiв за двадцять далi на хiднику, намагаючись заспокоiти дитину, заколисати. Тодi спекотний день був, гiрший за пекло, але на головi в неi була хусточка, в тi часи багато схiдноевропейок такi носили. Вiн пiдiйшов до неi й ухопив за лiкоть – наче коп якийсь, а не ii чоловiк – та й каже: «Походу! Походу!» Тобто: пiшли, пiшли. Вона йому щось сказала, можливо, спитала, чи не понiс би вiн дитину трохи. Але вiн ii лише вiдштовхнув i гаркнув: «Походу, сука!» Ходи, курва, тобто. Вона й пiшла. Вони попрямували в бiк автобусноi зупинки. Оце i все.
– Ти говориш росiйською?
– Нi, в мене добрий слух i маю комп’ютер. Тут, у нашому часi, маю.
– Ти бачив його ще колись?
– Тiльки здаля. На той час я вже був серйозно захворiв. – Вiн усмiхнувся. – Нема в Техасi кращого барбекю за барбекю у Форт-Вортi, а я його не мiг iсти. Цей свiт жорстокий iнодi. Я сходив до лiкаря, отримав дiагноз, який мiг уже й сам собi встановити на той час, i повернувся у двадцять перше столiття. По сутi, там уже не було бiльше на що дивитися. Просто кiстлявий, мiзерний мучитель власноi дружини, який чекае на славу.
Вiн нахилився вперед.
– Знаеш, на що був схожим чоловiк, котрий змiнив американську iсторiю? Вiн був як той хлопець, що кидаеться камiнням на iнших хлопцiв, а тодi тiкае геть. На той час, коли вiн вступив до морськоi пiхоти – щоби стати, як Бобi, вiн iдолiзував Бобi, – вiн уже встиг пожити майже у двох дюжинах рiзних мiст, вiд Нью-Орлеана до Нью-Йорка. Вiн плекав грандiознi iдеi i не мi
Страница 29
зрозумiти, чому люди до нього не дослухаються. Його це бiсило, вiн скаженiв, проте вiн нiколи не втрачав тiеi своеi стервозно-облудливоi усмiшечки. Знаеш, як назвав його Вiльям Манчестер?– Нi, – вiдповiв я. – Я не знаю навiть, хто такий Вiльям Манчестер[87 - William Manchester (1922—2004) – ветеран Другоi свiтовоi вiйни, колишнiй морпiх-снайпер, професор Веслiанського унiверситету, автор багатьох бестселерiв, зокрема книги «Смерть президента» (1967), де вiн детально простежуе дii Кеннедi i Освальда перед замахом i подае психологiчний портрет убивцi.].
– Жалюгiдним заблудою. Манчестер описуе всi тi теорii змов, що розквiтли потiм, пiсля вбивства президента… i пiсля того, як було застрелено й самого Освальда. Сподiваюся, ти про це знаеш, правда ж?
– Звiсно, – кивнув я трохи роздратовано. – Парубок на iм’я Джек Рубi це зробив. – Але, зважаючи на провали в моiх знаннях, котрi я уже встиг продемонструвати, я вирiшив, що Ел мае право на сумнiви.
– Манчестер пише: якщо поставити вбитого президента на одну шальку терезiв, а Освальда – жалюгiдного заблуду – на iншу, вони не врiвноважаться. Нема пiдстав для балансу. Якщо хтось хоче додати бiльшого сенсу загибелi Кеннедi, той мусить докласти щось вагомiше. Що й пояснюе розповсюдження всяких теорiй змови. Типу, це робота мафii – Карлос Марчелло[88 - Карлос «Малюк» Марчелло (1910—1993) – дон нью-орлеанськоi мафii, у 1959 р. допитувався Сенатським комiтетом з розслiдування органiзованоi злочинностi, членами якого були брати Кеннедi, у 1961 р. президент ДжФК наказав призначеному ним генпрокурору РФК вислати «Малюка» у Гватемалу, звiдки той скоро повернувся до США; не раз висловлював погрози в бiк Кеннедi.] наказав застрелити. Або: це зробили з КГБ. Або Кастро, щоб вiдплатити ЦРУ за те, що тi намагалися пiдкласти йому отруенi сигари. До наших днiв е люди, котрi вiрять, що це зробив Лiндон Джонсон, аби стати президентом. Але врештi-решт… – Ел струснув головою. – Це майже напевне був Освальд. Ти чув про бритву Оккама, еге ж?
Приемно було почути про таке, що сам точно знаеш.
– Це базовий трюiзм, також знаний як принцип ощадливостi. «За всiх iнших рiвних умов найпростiше пояснення зазвичай е правильним». То чого ж ти його не вбив, коли вiн не був на вулицi зi своею дружиною i дитиною? Ти ж i сам колись був морпiхом. Коли ти вже про себе знав, що смертельно хворий, чому ти просто сам не вбив цього дрiбного довбограя?
– Бо дев’яностоп’ятивiдсоткова впевненiсть – це не 100 %. Бо хай яким вiн не був придурком, а мав сiм’ю. Бо тому що, коли його заарештували, Освальд сказав, що вiн лише вiдбувайло, а я бажав бути певним, що вiн бреше. Не думаю, щоб бодай хтось мiг бути впевненим бодай у чомусь на сто вiдсоткiв у цьому злому свiтi, але я бажав пiдняти ставку до дев’яноста восьми. А проте я не збирався чекати до 22 листопада, щоб зупинити його в Техаському книгосховищi шкiльних пiдручникiв – такий результат був би занадто малим, i я мушу пояснити тобi, в чому тут полягае велика причина.
Очi його бiльше не мали того блиску, i борозни на його обличчi поглибшали знову. Мене лякало те, що запаси сили в Ела так тепер змiлiли.
– Я все записав. І хочу, щоб ти це прочитав. Фактично, я хочу, аби ти все те визубрив, як сучий син, напам’ять. Глянь-но, он там, на телевiзорi, друже. Ти зробиш це? – вiн подарував менi зморену посмiшку i додав: – Прошу по-домашньому, бо, як то кажуть у Техасi, сам вже не вилажу з пiжамних штанiв.
Там лежав товстий блакитний зошит. Штамп на обкладинцi вказував його цiну: двадцять п’ять центiв. Бренд для мене виглядав якимсь чужинницьким:
– Що таке Кресгi?
– Мережа супермаркетiв, вiдома тепер як «Кей-Март»[89 - «Kresge» – найбiльша в свiтi мережа супермаркетiв низьких цiн, котру з единоi вiдкритоi ним 1899 року крамнички у Мемфiсi, штат Теннессi, розбудував син нiмецьких емiгрантiв Себастьян Кресгi (1867—1966); з 1977 року мережа мае назву «K-Mart».]. Не переймайся обкладинкою, звертай увагу тiльки на те, що всерединi. Це хронiка Освальда, плюс всi факти, що iх було проти нього зiбрано… котрих тобi не конче необхiдно перечитувати, якщо ти покладаешся тут на мене, бо ти мусиш зупинити цього дрiбного тхора у квiтнi 1963-го, бiльш як за пiвроку до приiзду Кеннедi в Даллас.
– А чому у квiтнi?
– Бо саме тодi хтось намагався вбити генерала Едвiна Вокера… хоча на той час генералом вiн уже не був. Його було розжалувано у 1961, це зробив особисто ДжФК. Генерал Еддi розповсюджував серед своiх пiдлеглих сегрегацiонiстську лiтературу й наказував iм ii читати[90 - Edwin Anderson Walker (1909—1993) – уродженець Техасу, заслужений генерал-майор, 1944 р. командував «Диявольською» спецбригадою, що вiдзначилась у звiльненнi вiд нiмцiв пiвдня Францii й Риму, у 1950-х гостро критикував президента Айзегавера i його наступника Кеннедi.].
– То Освальд намагався його вбити?
– От у цьому ти й мусиш упевнитися. Гвинтiвка така сама, тут нема сумнiвiв, балiстична експертиза це довела. Я очiкував побачити, як вiн стрiляе. Я мiг дозволити собi не
Страница 30
тручатися, бо того разу Освальд промазав. Куля вiдхилилася завдяки дерев’янiй лиштовцi посеред кухонного вiкна Вокера. Не дуже, але достатньо. Куля буквально чесонула йому крiзь волосся, а скалками вiд тiеi планки йому трохи посiкло руку. Єдине його поранення. Я не кажу, нiби ця людина заслуговувала на смерть – дуже мало е людей настiльки лихих, щоб iх варто було застрелити з засiдки, – але я обмiняв би Вокера на Кеннедi будь-якоi хвилини.Я майже не звертав уваги на його останнi слова. Я гортав «Елову Книгу Освальда», щiльно списанi сторiнки, одна за одною. Вони були цiлком читабельнi на початку, трохи менше наприкiнцi. Кiлька останнiх сторiнок заповнювали кривульки дуже хвороi людини. Я закляпнув зошит i спитав:
– Якби ти мiг переконатися, що в замаху на генерала Вокера стрiльцем був Освальд, це прибрало б твоi сумнiви?
– Так. Менi треба впевнитися, що вiн на таке здатний. Джейку, Оззi людина погана – паршивець, як таких називали у п’ятдесятих, – проте биття власноi дружини, утримування ii фактично в ув’язненнi, бо вона не говорить тутешньою мовою, ще не доводить здатностi до вбивства. І ще дещо. Якби мене навiть не пiдкосило оте, що зветься на велике Р, я розумiв, що можу не отримати другого шансу виправити справу, якщо вб’ю Освальда, а хтось iнший все одно застрелить президента. Коли людина перетнула шiстдесятирiчну межу, ii гарантiйний строк вже вичерпано, якщо ти розумiеш, що я маю на увазi.
– А чи мусить це бути вбивством? Хiба ти не мiг просто… ну, не знаю… заманити його в якусь пастку чи ще щось?
– Можливо, але на той час я вже був недужий. Я не знаю, чи змiг би, навiть бувши здоровим. І взагалi, менi здавалося простiшим просто порiшити його, щойно я в усьому переконаюся. Це як прибити осу, перш нiж вона тебе ужалить.
Я мовчав, думав. Годинник на стiнi показував десяту тридцять. Ел розпочав цю розмову, зауваживши, що витримае до пiвночi, але менi достатньо було поглянути на нього, аби зрозумiти, що його сподiвання були безвiдповiдально оптимiстичними.
Я взяв нашi склянки, вiднiс до кухнi, помив i поставив на сушарку для посуду. В моiй головi буяв торнадо. Замiсть засмоктувати корiв, тини i шматки паперу, той торнадо вирував iменами: Лi Освальд, Бобi Освальд, Марина Освальд, Едвiн Вокер, Фред Гемптон, Паттi Херст. Яскравiли в тому вирi акронiми: ДжФК, РФК, МЛК, СВА. Цей коловорот навiть мав звукове супроводження, два росiйських слова, вимовлюванi знову й знову по-пiвденному низько й тягуче: «Походу, сука».
5
– Скiльки часу я можу вирiшувати? – спитав я.
– Недовго. Харчевня проiснуе до кiнця мiсяця. Я балакав з юристом, думав виторгувати ще трiшки часу – зв’язати iх якимсь позовом чи ще якось, – але юрист не мае на те ради. Бачив коли-небудь оголошення у меблевих крамницях: «ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ОРЕНДА. ЗАКРИВАЄМОСЯ. РОЗПРОДАЖ»?
– Авжеж.
– У дев’яти випадках з десяти це всього лиш маркетинговий трюк, але наразi тут десятий варiант. І наразi йдеться не про якусь дешеву крамничку з доларовими знижками, яка бажае мене посунути. Я кажу про «Бiн», а якщо взяти роздрiбну торгiвлю, то «Л. Л. Бiн» – найбiльша мавпа в джунглях Мейну. Прийдеш першого липня, а харчевня пропала, як той «Енрон»[91 - «Enron Corporation» – газово-нафтова i електроенергетична компанiя з Х’юстона, Техас, котра вважалася чи не найефективнiшою в своiй галузi; 2001 року була викрита у махiнацiях з фiнансовими звiтами i збанкрутувала.]. Та й це не найгрiзнiше. До першого липня я можу вже пропасти. Можу пiдхопити застуду i за три днi помру. Можу дiстати iнфаркт або iнсульт. Або вб’ю себе цим клятим оксиконтином випадково. Патронажна медсестра, котра вiдвiдуе мене, щодня перепитуе, чи я обережний, чи не перевищую дози, i я таки обережний, проте бачу, як вона боiться, що ввiйде якогось ранку i знайде мене мертвим, либонь, завдячуючи тому, що я в обдовбаному станi збився з рахунку. Крiм того, цi пiгулки ослаблюють дихання, а легенi в мене нi к чорту. А на додачу я ще й схуд сильно.
– Справдi? Я й не помiтив.
– Нiхто не любить хитросраких, друже… коли доживеш до мого вiку, сам взнаеш. Та хай там як, я хочу, щоби ти разом iз зошитом взяв i оце, – вiн подав менi ключ. – Це вiд харчевнi. Якщо зателефонуеш менi завтра й почуеш вiд медсестрички, що вночi я вiдiйшов, мусиш дiяти хутко. Тобто завжди зважаючи не те, що ти взагалi вирiшиш дiяти.
– Еле, ти ж не плануеш…
– Тiльки намагаюся убезпечитися. Бо це важливо, Джейку. На мiй розсуд, це важить бiльше, нiж будь-що iнше. Якщо тобi коли-небудь мрiялося змiнити цей свiт, це твiй шанс. Врятувати Кеннедi, врятувати його брата. Врятувати Мартiна Лютера Кiнга. Зупинити расовi бунти. Зупинити В’етнамську вiйну, можливо. – Вiн нахилився ближче. – Позбавишся одного покидька, друже, i ти врятуеш мiльйони життiв.
– Це збiса крутий маркетинговий хiд, – сказав я, – але ключ менi не потрiбен. Коли завтра вранцi зiйде сонце, ти так само перебуватимеш у нашому великому блакитному автобусi[92 - Ідiома стабiльностi за назвою заснованоi 1928 року в калiфорнiйському мiстi С
Страница 31
нта-Монiка автобусноi компанii «Big Blue Bus», як вважаеться символом надiйностi й комфорту.].– Ймовiрнiсть дев’яносто п’ять вiдсоткiв. Але це замало. Вiзьми цей чортiв ключ.
Я взяв той чортiв ключ i поклав собi до кишенi.
– Дозволю тобi трохи вiдпочити.
– Ще одне, перш нiж ти пiдеш. Менi треба тобi розповiсти про Каролiн Пулен i Ендi Каллема. Сiдай знову, Джейку. Це забере лише кiлька хвилин.
Я залишився стояти.
– Не-не. Ти змучений. Тобi треба поспати.
– Висплюся, коли помру. Сiдай.
6
Пiсля того, як вiн знайшов те, що сам для себе назвав «кролячою норою», розпочав Ел, вiн спершу збирався користатися нею для закупiвлi продуктiв, роблячи невеличкi ставки в одного букмекера, якого вiн надибав у Люiстонi[93 - Lewiston – друге за населенням (40 тис.) мiсто штату Мейн в окрузi Андроскоггiн.], щоб таким чином поповнювати свiй запас готiвки з п’ятдесятих. І ще вiн вряди-годи, серед тижня, влаштовував собi пiкнiки на озерi Себаго[94 - Sebago – друге за площею (117 кв. км) i найглибше (96 м) озеро в штатi Мейн.], яке кишiло рибою, що була й смачною, i цiлком безпечною для споживання. Люди боялися осадiв пiсля випробувань атомних бомб, сказав вiн, але страх отруiтися ртуттю через заражену рибу все ще ховався десь у майбутньому. Вiн називав цi вилазки (зазвичай на вiвторок i середу, хоча iнодi вiн залишався там i до п’ятницi) своiми мiнi-вiдпустками. Погода завжди була гарною (бо завжди тiею самою) i риболовля фантастичною (ймовiрно, вiн виловлював знову й знову одну й ту саму рибину).
– Я точно знаю, що ти зараз вiдчуваеш, Джейку, бо й сам перебував у такому ж збентеженнi першi кiлька рокiв. Знаеш, що насправдi шокуе? Спуститися тими сходинками серед сiчня, коли дме пiвнiчно-схiдний вiтер, i вийти на яскраве вересневе сонце. Погода пiдкочених рукавiв, я правий?
Я кивнув i попрохав його продовжувати. Та блiда рожевiсть, що була в нього на щоках, коли я прийшов, тепер зовсiм зникла, вiн також знову постiйно кашляв.
– Але дай людинi трохи часу i вона звикне до будь-чого, тож коли потрясiння врештi почало вицвiтати, я почав думати, що знайшов ту кролячу нору не дарма. От тодi-то моi думки перейшли на Кеннедi. А тут i знамените питаннячко вистромило свою бридку голiвку: чи можливо змiнити майбутне? Я не замислювався про наслiдки – принаймнi не вiдразу, – а лише взагалi, чи можна це зробити. Пiд час одноi з моiх подорожей на Себаго я дiстав нiж i вирiзав на деревi бiля будиночка, в якому зупинявся, слова: Ел Т, з 2007. Повернувшись сюди, я миттю стрибнув за кермо i помчав на озеро Себаго. Будиночкiв, де я тодi вiдпочивав, бiльше нема; там тепер якийсь готель для туристiв. А от дерево на мiсцi. І слова також, що я iх на ньому був колись вирiзав. Старi, згладженi, але все ще виднi: Ел Т, з 2007. Отже, я зрозумiв, що все можна зробити. От тодi я й почав думати про ефект метелика.
– У тому часi у Фолзi виходить газета, «Лiзбон вiклi ентерпрайз», у нашiй бiблiотецi у 2005 роцi зiсканували й завантажили до комп’ютера всi ii старi мiкроплiвки. Це вельми прискорило користування ними. Я шукав повiдомлення про один iнцидент, що трапився восени чи на початку зими 1958. Особливого роду iнцидент. Я дорився б, за потреби, аж до початку 1959 року, але знайшов, що шукав, п’ятнадцятого листопада 58-го. Дванадцятирiчна дiвчинка на iм’я Каролiн Пулен була зi своiм батьком на полюваннi за рiкою, в тiй частинi Дерама[95 - Durham – мiсто (4 тис. мешканцiв) в окрузi Андроскоггiн.], що зветься Бовi-Гiлл. Близько другоi того дня – тодi була субота – один мисливець з Дерама на iм’я Ендрю Каллем в тiй же частинi лiсу вистрелив у оленя. В оленя вiн промазав, але поцiлив у дiвчинку. Хоча вона й перебувала за чверть милi вiддалiк, але вiн ii поцiлив. Я весь час думаю про це, сам розумiеш. Коли Освальд стрiляв у генерала Вокера, дистанцiя була меншою тридцяти ярдiв. Але куля зачепила дерев’яну лиштовку посеред вiкна i вiн промахнувся. Куля, що паралiзувала юну Пулен, пролетiла понад чотири сотнi ярдiв – набагато довшу путь, анiж та, що вбила Кеннедi, – й не зачепила жодного стовбура чи гiлляки на своему шляху. Якби вона бодай злегка чиркнула об якусь гiлочку, дiвчину б не поцiлила. Тож ясно, чому я про це думаю.
Тодi фраза «монетка життя обертаеться мигцем» зринула в моему мозку вперше. Але не востанне. Ел ухопив чергову максi-прокладку, викашлявся, вiдплювався, зiм’яв ii й викинув до кошика. Тодi вiн зробив щось схоже на глибокий, який тiльки мiг, вдих i заходився оповiдати далi. Я його не зупиняв. Я знову пiдпав пiд той чар.
– Я ввiв ii iм’я в пошуковик по базi даних «Ентерпрайз» i знайшов ще кiлька iсторiй про неi. Вона закiнчила ЛСШ у 1965 роцi – на рiк пiзнiше свого класу, але змогла ж – i вступила до Мейнського унiверситету. Спецiальнiсть – бiзнес. Стала бухгалтеркою. Вона живе у Греi[96 - Gray – засноване 1736 року мiсто (7 тис. мешканцiв) в окрузi Камберленд, сусiдньому з округом Андроскоггiн, де розташований Лiзбон-Фолз.], менше нiж за десять миль вiд озера Себаго, де я любив проводити своi мiнi-
Страница 32
iдпустки, i досi вона працюе на фрiлансi. Бажаеш вгадати, хто е одним з ii найбiльших клiентiв?Я похитав головою.
– Автосалон Джона Крафтса, тутешнiй, у Фолзi, один з його продавцiв, Сквiгi Вiтон, регулярно вчащае до моеi харчевнi, й от коли одного разу вiн сказав менi, що вони роблять рiчну iнвентаризацiю i «ледi рахiвниця» сидить зараз в них над гросбухами, я застановив собi зразу ж туди пiд’iхати, побачити ii на власнi очi. Їй тепер шiстдесят п’ять i… ти знаеш, як у такому вiцi деякi жiнки бувають насправдi гарними?
– Так, – кивнув я. А сам згадав матiр Кристi, котра повнiстю не розквiтла, аж поки iй не перевалило за п’ятдесят.
– От така й Каролiн Пулен. У неi класичне обличчя, того типу, що любили художники двiстi-триста рокiв тому, також у неi срiбне волосся, довжелезне, аж до низу спини.
– Ти говориш так, як говорять закоханi, Еле.
Який не знесилений, а вiн iще подужав тицьнути менi «птаха».
– Вона також в чудовiй фiзичнiй формi… ну, цього й можна було очiкувати, незамiжня жiнка, котра щодня виважуе себе до вiзка i з вiзка, сама пересаджуеться за кермо спецiально переобладнаного «вена», яким вона кермуе. Не кажучи вже про те, щоб лягти i встати з лiжка, залiзти й вилiзти з ванни i все таке iнше. А вона це робить – Сквiгi каже, що вона цiлком самодостатня. Я був вражений.
– Отже, ти вирiшив врятувати ii. Так би мовити, зробити тест.
– Я повернувся до кролячоi нори, тiльки цього разу залишався в хатинi на Себаго понад два мiсяцi. Сказав хазяiну, що менi пiдкотилися деякi грошi пiсля смертi дядька. Мусиш про це пам’ятати, друже: тема багатого дядечка випробувана i правдива. Кожен цьому вiрить, бо кожен мрiе й собi мати такого. Отже, настав той день: 15 листопада 1958. Я не морочився з Пуленами. Перейнятий думками про те, як зупинити Освальда, я бiльше цiкавився Каллемом, стрiльцем. Щодо нього я також зробив дослiдження i з’ясував, що вiн живе приблизно за милю вiд Бовi-Гiлл, бiля старого мiсцевого Грейндж-хола[97 - The National Grange – засноване 1867 року товариство взаемодопомоги фермерiв, членами якого наприкiнцi ХІХ ст. були мiльйон хазяiв, а тепер 300 тисяч.] в Дерамi. Я планував дiстатися туди до того, як вiн вирушить у лiс. Не зовсiм сталося, як гадалося. Я покинув будиночок на Себаго дуже рано, i це вийшло менi на добре, бо не проiхав я й милi по дорозi, як моя орендована в «Герца» машина скульгавiла, спустило колесо. Я дiстав запаску, поставив, i хоча та на вигляд була абсолютно файною, не проiхав я й другоi милi, як i це колесо теж спустилося. Я проголосував, i мене пiдкинули до заправки «Ессо» у Нейпелзi[98 - Naples (Неаполь) – засноване 1790 року мiсто (3,5 тис. мешканцiв) в окрузi Камберленд, штат Мейн.], де парубок з автосервiсу розказав менi, що в нього й без мене до чорта роботи, щоб iще iхати кудись, ставити нову шину на якийсь там герцiвський драндулет. Гадаю, вiн так пiнився, бо сам пропустив суботне полювання. Двадцятка вiд мене допомогла йому змiнити свою думку, але все’дно я дiстався Дерама лише пiсля полудня. Я вибрав стару Окружну озерну дорогу, бо це найкоротший шлях, i знаеш що? Виявилося, що мiст через Смiшливий ручай провалився к чорту в воду. Великi бiло-червонi козла; димогони; великий оранжевий щит з написом ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО[99 - Нафтовими горiлками-димогонами, якi широко використовувалися для окурювання садiв у приморозки, колись також послуговувалися для попередження водiiв про дорожнi роботи.]. На той момент в мене вже сформувалася цiкавенька думка про те, що вiдбуваеться, народилося лячне вiдчуття, що я не спроможний зробити того, що я вранцi застановив собi зробити. Зважай, просто щоб мати запас часу, я виiхав о восьмiй ранку, а знадобилися чотири години, щоби подолати вiсiмнадцять миль. Та я не здався. Натомiсть я поiхав кругом, тiею дорогою, що веде повз Методистську церкву, гатячи ту орендовану таратайку так, як вона на те й заслуговувала, пiвнячий хвiст куряви тягнувся позаду мене – всi тамтешнi дороги були тодi грунтовими путiвцями. Гаразд, отже, бачу я вже автiвки й вантажiвки там i тут, припаркованi на узбiччях та при початку лiсових просiк, бачу також i мисливцiв, що ходять зi своiми вiдкритими, переламаними через лiкоть рушницями. Кожен з них, без винятку, помахав менi рукою – люди тодi, у 58-му, були бiльш дружнiми, тут жодних сумнiвiв. Я iм теж махав у вiдповiдь, але чого я насправдi очiкував, так це того, що знову почнуть спускати колеса. Або лопатись. У такому випадку мене найiмовiрнiше просто викинуло б з дороги просто в рiвчак, бо мчав я зi швидкiстю не менш нiж шiстдесят миль. Пам’ятаю, один з мисливцiв погладив у повiтрi долонями, як ото робиш, коли хочеш комусь показати, щоби стишився, та я не звернув на це уваги. Я вилетiв на Бовi-Гiлл, повз старий Дiм зiбрань друзiв[100 - Релiгiйна спiлка друзiв – протестантська конфесiя, вiдома також як квакери.], й угледiв припаркований бiля кладовища пiкап. На дверцятах напис: ПУЛЕН: БУДІВЕЛЬНІ Й ТЕСЛЯРНІ РОБОТИ. Машина порожня. Пулен з дiвчинкою вже в лiсi, мабуть, сидять на якiйсь пр
Страница 33
галинi, iдять свiй ланч i балакають, як годиться батьковi й дочцi. Чи то я так собi уявляю, бо власноi нiколи не мав…Нова серiя нападiв кашлю закiнчилася жахливим звуком вiдригування слизу.
– Ох, лайно, як же воно болить, – простогнав вiн.
– Все, що тобi зараз треба, це зупинитися.
Вiн помотав головою i витер сподом долонi цiвку кровi собi з нижньоi губи.
– Що менi насправдi треба, так виплеснути з себе це, отож замовкни i дай менi свое доробити. Я задивився на пiкап, продовжуючи котитися зi швидкiстю шiстдесят чи близько того, а коли знову глянув на дорогу, побачив, що поперек неi лежить повалене дерево. Я зупинився саме вчасно, щоб в нього не врiзатися. Дерево не таке вже й велике, а до того, як мене переробив рак, я був доволi дужим. А ще й розлюченим, як той чорт. Я вилiз i почав його поборювати. Поки я цим займався – ще й лаючись на всi заставки – з протилежного боку пiд’iхав легковик. З нього вилазить чоловiк в помаранчевому мисливському жилетi. Я не знаю, мiй це чоловiк чи нi – «Ентерпрайз» нiколи не публiкувала його фото, – але за вiком вiн виглядае схожим. Вiн каже: «Давайте допоможу, земляче». «Красно вам дякую», – вiдповiдаю я й простягаю йому руку: Бiлл Лейдло. Вiн ii потискае й називаеться: Ендi Каллем. Отже, це вiн. Зважаючи на всi тi негаразди, крiзь якi я дiставався Дерама, менi було важко в це повiрити. Я почувався, нiби виграв у лотерею. Вiн вхопився за дерево, i вдвох ми його зрушили. Коли дерево вiдсунули, я сiв просто на дорогу i вхопився за груди. Вiн спитав, чи все зi мною гаразд. «Ну, та не знаю, – кажу я. – В мене нiколи не було iнфаркту, але зараз таке вiдчуття, нiби це вiн». От тому-то мiстер Ендi Каллем так i не потрапив нi на яке полювання того листопадового дня, Джейку, саме тому вiн так i не пiдстрелив жодноi маленькоi дiвчинки. Вiн був заклопотаний тим, щоби вiдвезти бiдного старого Бiлла Лейдло до Центральноi клiнiчноi лiкарнi Мейну в Люiстонi.
– Ти це зробив? Ти насправдi це зробив?
– Бодай тобi всратися. Я там iм сказав, у шпиталi, що поснiдав улюбленим великим героем[101 - Big Hero – розрiзаний навпiл уздовж французький хлiб, прокладаеться шаткованою капустою, шматочками салямi, сиру, вареноi шинки, кружальцями зеленого перцю, вареними яйцями й пiдсмаженим хрустким беконом.] – так називали один iталiйський сендвiч у тi часи, – тож i дiагноз менi поставили «гостра нестравнiсть». Я заплатив двадцять п’ять доларiв готiвкою, i вони мене промили. Каллем весь цей час чекав i потiм вiдвiз мене назад до моеi машини вiд «Герца», як тобi така доброзвичайнiсть? Я повернувся додому в 2011 рiк того ж вечора… насправдi, звiсно, лише через двi хвилини пiсля того, як туди пiшов. Таким збоем бiоритмiв тебе жоден сраний реактивний лiтак не нагородить. Найперше я завiтав до мiськоi бiблiотеки, де знову продивився репортаж про шкiльний випуск 1965 року. До того там була фотографiя Каролiн Пулен, як ти мусиш пам’ятати. Вона сидить у своему iнвалiдному вiзку, вся така в сукнi й капотi, а тодiшнiй директор – Ерл Гiгiнс, давно покiйний, хай йому легко лежиться – нахилився i вручае iй атестат. Пiдпис пiд знiмком був такий: «Каролiн Пулен долае велику гору на довгому шляху до свого зцiлення».
– І там все було так само?
– Репортаж про шкiльний випуск був, аякже. Випускний день завжди займае першу шпальту в газетах маленьких мiст, ти сам це знаеш, друже. Але пiсля мого повернення з 58-го на фото був хлопець з недолуго пiдстриженою «бiтлiвською» зачiскою, вiн стояв на подiумi, а заголовок повiдомляв: «Кращий випускник Тревор «Баддi» Брiгз оголошуе промову перед зiбранням випускникiв». Вони надрукували iмена геть усiх – iх там було з сотню всього – але Каролiн Пулен не було серед них. Тому я перевiрив репортаж за 64 рiк, котрий був би роком ii випуску, якби вона не втратила час на одужання пiсля того, як iй у спину попала куля. А там бiнго! Без фото, без спецiального згадування, але в перелiку випускникiв ii iм’я надруковане мiж Девiдом Платтом i Стефанi Рутьер.
– Просто звичайна дитина проходить пiд «Урочистий церемонiальний марш»[102 - «Pomp and Circumstance» – перший зi збiрки маршiв, написаних англiйським композитором Едвардом Елгаром (1857—1934), який став свiтовою оркестровою класикою.], правильно?
– Правильно. Тодi я загнав ii iм’я в пошукову систему «Ентерпрайз» i отримав деякi знахiдки пiсля 1964 року. Небагато, всього три чи чотири. Те, що й можна було очiкувати вiд ординарноi жiнки, яка живе ординарним життям. Вона вступила до Мейнського унiверситету, закiнчила курс бiзнес-адмiнiстрування, потiм поiхала на магiстерство до Нью-Гемпшира[103 - Заснований 1866 року унiверситет штату Нью-Гемпшир, сусiднього з Мейном.]. Я знайшов ще одне повiдомлення, за 1979 рiк, незадовго до того, як газета «Ентерпрайз» закрилася. Пiд заголовком «КОЛИШНЯ ШКОЛЯРКА З ФОЛЗА ПЕРЕМОГЛА В НАЦІОНАЛЬНОМУ КОНКУРСІ ЛІЛЕЙНИКІВ». Було там i ii фото, вона стоiть на власних двох здорових ногах, з лiлеею-переможницею в руках. Вона живе… жила… не знаю, як буде правильно, можливо, i так, i так…
Страница 34
в якомусь мiстечку неподалiк Олбанi, в штатi Нью-Йорк[104 - Albany – столиця штату Нью-Йорк, найстарiше мiсто в США (98 тис. мешканцiв), розташоване за 240 миль вiд мiста Нью-Йорк.].– Замiжня? Дiти?
– Не думаю. На фото вона тримае свою переможну лiлею i на ii лiвiй руцi нема нiяких обручок. Я знаю, що ти думаеш, небагато чого змiнилося, окрiм того, що вона мае змогу ходити. Але хтозна, як воно насправдi. Вона жила в iншому мiсцi i хтозна-як впливала на життя хтозна-скiлькох рiзних людей. Тих, яких вона нiколи б не взнала, якби ii пiдстрелив Каллем i вона залишилася у Фолзi. Утямив, що я маю на увазi?
Що я втямив, того абсолютно неможливо було висказати словами, хоч так, хоч iнакше, проте я погодився, бо хотiв з цим закiнчити, перш нiж вiн впаде безтямним. І ще, до того як пiти, я мав намiр побачити, що вiн безпечно дiстався свого лiжка.
– Що я торочу тобi, Джейку, так це те, що ти можеш змiнити минуле, хоча це не так легко, як тобi могло здаватися. Сьогоднi вранцi я почувався, як людина, що намагаеться прорватися крiзь нейлонову панчоху. Вона пiддаеться трiшки, а потiм лясь – збiгаеться назад i знов стала тугою, як перше. А втiм, кiнець кiнцем менi вдалося ii прорвати.
– Чому це мусить бути важким? Тому що минуле не бажае, щоб його змiнювали?
– Щось не бажае, щоб його змiнювали. Я цiлком упевнений щодо цього. Але все можна зробити. Якщо братимеш до уваги той спротив, зробити все можна. – Ел дивився на мене, очi яскравiли на його змученому обличчi. – В пiдсумку, найважливiше в iсторii Каролiн Пулен те, що закiнчуеться вона так: «І пiсля того жила вона щасливо», що ти на це скажеш?
– Так.
– Зазирни пiд задню сторiнку обкладинки того зошита, що я тобi дав, друже, i тодi ти, можливо, перемiниш свою думку. Там е дещо, що я надрукував сьогоднi.
Я зробив, як вiн просив, i знайшов там картонну кишеньку. Для зберiгання таких речей, як бiзнес-картки i пам’ятки, вирiшив я. Там лежав единий складений аркуш паперу. Я його витяг, розправив i довго на нього дивився. Це була комп’ютерна роздрукiвка першоi шпальти газети «Вiклi Лiзбон Ентерпрайз». Дата пiд назвою стояла 18 червня 1965. І заголовок: ВИПУСК-65 ЛСШ ПРОХОДИТЬ В СЛЬОЗАХ РАДОСТІ. На фотографii лисий чоловiк (академiчна шапочка затиснута в нього пiд пахвою, щоб не впала з голови) нахилився до усмiхненоi дiвчинки в iнвалiдному вiзку. Вiн тримаеться за один край атестата, вона за iнший. «Каролiн Пулен долае велику гору на довгому шляху до свого зцiлення» — повiдомляв пiдпис.
Я звiв очi на Ела, збентежений.
– Якщо ти змiнив майбутне i врятував ii, звiдки в тебе оце?
– Кожна подорож все скасовуе, друже. Пам’ятаеш?
– О Боже мiй. Коли ти повернувся туди, щоб зупинити Освальда, все, що ти перед тим зробив, аби врятувати Пулен, стерлося?
– Це так… i нi.
– Що ти маеш на увазi цими «так» i «нi»?
– Подорож у минуле, щоб врятувати Кеннедi, мусила бути останньою, але я не поспiшав мчати на пiвдень, до Техасу. Навiщо? Оззi Кролика – так кликали його колеги в морськiй пiхотi – у вереснi 58-го навiть в Америцi не було. Вiн весело випускав пару в пiвденнiй частинi Тихого океану, оберiгаючи демократiю на Формозi i в Японii. Тому я повернувся до «Тiнистих будиночкiв» на Себаго i байдикував там до п’ятнадцятого листопада. Знову. Але коли воно пiдкотилося, я виiхав ще ранiше вранцi, що було збiса розумним з мого боку, бо я отримав не просто два спущених колеса цього разу. В моему орендованому «Шевi» обiрвалася якась iз тяг. У пiдсумку довелося заплатити тому парубку з автосервiсу в Нейпелзi шiстдесят баксiв, щоб вiн позичив менi на той день свою машину, я ще й перстень йому свiй морпiхiвський залишив у заставу. Були й iншi пригоди, перелiком яких затрудняти себе не хочу…
– А той мiст у Дерамi стояв?
– Не знаю, друже, я навiть не намагався поiхати тiею дорогою. Особа, яку не навчае минуле, – iдiот, як на мою думку. Єдине, що я запам’ятав, звiдки пiд’iжджатиме Ендрю Каллем, i не марнував часу, добираючись туди. Те дерево лежало поперек дороги, точно так, як i перше, i коли вiн пiд’iхав, я з ним боровся, точно, як перед тим. Невдовзi в мене стався бiль у грудях, точно, як до того. Ми вiдiграли всю комедiю, Каролiн Пулен провела суботу зi своiм татом у лiсi, а за пару тижнiв я гукнув «гайда» i сiв на потяг до Техасу.
– А як же я тодi дивлюся на це випускне фото, де вона в iнвалiдному вiзку?
– Бо кожна подорож крiзь кролячу нору все скасовуе.
І Ел почав просто дивитися на мене, чекаючи, чи я второпаю. За якусь хвилину менi дiйшло.
– Я?..
– Так i е, друже. Ти сьогоднi випив на десять центiв кореневого пива. Ну, й заодно ти всадив Каролiн Пулен назад до iнвалiдного вiзка.
Роздiл 4
1
Ел дозволив менi провести себе до спальнi й навiть буркнув «дякую, друже», коли я опустився на колiна, щоб розшнурувати i стягнути з нього черевики. Вiн вiдмахнувся тiльки, коли я запропонував йому допомогти сходити до туалету.
– Намагання покращити свiт е гiдним схвалення, але не менше за здатнiсть самотужки залiзти на ун
Страница 35
таз.– Лише за умови твоеi впевненостi в тому, що ти це зможеш зробити.
– Я певен, що зможу сьогоднi, а про завтра я турбуватимуся завтра. Рушай додому, Джейку. Почни читати зошит, там чимало. Переспиш нiчку – щось та й намудруеться. Прийдеш до мене вранцi й розкажеш, що ти вирiшив. Я все ще буду тут.
– Імовiрнiсть дев’яносто п’ять вiдсоткiв?
– Щонайменше дев’яносто сiм. Загалом я почуваюся доволi жваво. Сам не був упевненим, що з тобою дiстануся аж так далеко. Просто розповiсти й побачити, що ти повiрив, – це вже само по собi тягар з душi.
Сам я не був певен, що насправдi повiрив, навiть пiсля власноi пригоди в серединi того дня, але нiчого про це не сказав. Побажав йому доброi ночi, нагадав, щоб уважно рахував пiгулки («Йо, йо!»), i пiшов. Надворi я ще постояв з хвилинку, дивлячись на гнома з прапором iз самотьою зiркою, перш нiж вирушити хiдником до своеi машини.
«Не заводься з Техасом»[105 - «Don’t Mess with Texas» – традицiйне гасло цього штату; з 1986 року це гасло Техаського транспортного департаменту, яке можна побачити на бiлбордах по всьому штату; в дорожньому контекстi воно означае: «Не смiти в Техасi».], – подумалося менi… хоча, можливо, якраз цього я прагну. А судячи з тих перепон, що мав Ел, змiнюючи минуле, – тi зiрванi шини, той зламаний двигун, той провалений мiст – я мав передчуття, що, якщо наважуся, Техас заведеться зi мною.
2
Пiсля всього, що вiдбулося, я не сподiвався, що зможу заснути ранiше другоi чи третьоi години ночi, вельми схоже було, що я не зможу заснути взагалi. Проте подеколи органiзм керуеться власними потребами. На той час, коли я, дiставшись додому, зробив собi слабенький напiй (можливiсть знову тримати в хатi алкоголь була одним з кiлькох дрiбних плюсiв у моему поверненнi до статусу одинака), в мене вже злипалися очi; на час, коли я допив свiй скотч i прочитав десь з десять сторiнок Еловоi хронiки Освальда, я iх уже ледь утримував розплющеними.
Я сполоснув склянку в мийцi, рушив до спальнi (залишаючи по ходу за собою слiди зi скинутого одягу, Кристi б менi завдала жару за таке) i впав у двоспальне лiжко, де тепер спав сам-один. Спливла думка вимкнути прилiжкову лампу, але рука моя поважчала, важчала, важчала. Перевiрка школярських есеiв у незвично тихiй учительськiй здавалася чимсь таким, що вiдбувалося давно-давно. Не те щоб це дивувало; кожен знае, що час, попри його невблаганнiсть, е навдивовижу пiддатливим.
«Я скалiчив ту дiвчину. Знову всадив ii в iнвалiдний вiзок».
«Коли ти сьогоднi в коморi зiйшов тими сходами, ти навiть гадки не мав, хто така Каролiн Пулен, отже, не будь iдiотом. Крiм того, можливо, десь вона все ще ходить своiми ногами. Можливо, проходження крiзь ту нору створюе альтернативнi реальностi, або часовi потоки, або ще щось, чорти його знають, що саме».
Каролiн Пулен, сидячи у вiзку, отримуе свiй атестат. Давно, ще в тому роцi, коли пiсня «Тримайся, Слупi» гурту «Мак-Койз» вiнчала попсовий хiт-парад[106 - «McCoys» – бiт-квартет, заснований 1962 року вiдомим згодом рок-гiтаристом Рiком Деринджером; хiт 1965 року «Hang on Sloopy» було присвячено джазовiй пiанiстцi Доротi Слуп.].
Каролiн Пулен ходить по своему лiлейному саду в 1979 роцi, коли попсовий парад очолюють «Вiлiдж Пiпл» з хiтом «Вай-Ем-Сi-Ей»[107 - «Village People» – заснований 1977 року диско-гурт, уславлений своiм пародiйним гей-iмiджем; «YMCA» (абревiатура Християнськоi асоцiацii молодi) – хiт 1978 року.]; раз у раз припадаючи на одне колiно, щоби вирвати якийсь бур’янець, а тодi пiдхопитися на рiвнi та йти далi.
Каролiн Пулен серед лiсу з татом, невдовзi iй випаде стати калiкою.
Каролiн Пулен серед лiсу з татом, невдовзi iй випаде своiми ногами входити у перiод дорослiшання в маленькому мiстечку. Де ж вона перебувала, в якому часовому потоцi, загадувався я, коли новиннi випуски радiо й телебачення повiдомили про те, що тридцять п’ятого Президента Сполучених Штатiв Америки застрелено в Далласi?
«Джон Кеннедi може залишитися живим. Ти можеш врятувати його, Джейку».
А чи справдi покращаться вiд цього справи? Нiяких не iснувало цьому гарантiй.
«Я почувався, як людина, що намагаеться прорватися крiзь нейлонову панчоху».
Я заплющив очi й побачив аркушi, що зриваються з календаря – як то любили показувати бiг часу в старих кiнофiльмах. Я побачив, як вони випурхують з вiкна моеi спальнi, мов птахи.
І ще одне видiння промайнуло, перш нiж я вiдключився: тупуватий старшокласник з iще тупiшим намаганням виростити собi чахлу борiдку, пирскаючи, мурмотить: «Кульгае Гаррi-Шкряк по ой-вей-ню». І Гаррi зупиняе мене, коли я хочу зробити тому хлопцевi зауваження: «Не варто перейматися. Я до цього звик».
А вже тодi я вiдключився, нокаутований.
3
Я прокинувся серед свiтанкового цвiрiнькання пташок, протираючи собi очi, упевнений, що плакав перед пробудженням. Менi щось снилося, i хоча пригадати, що саме, я не мiг, той сон напевне був вельми сумним, бо я нiколи не належав до тих, кого звуть плаксiями.
Щоки сухi. Нiяких слiз.
Я поверну
Страница 36
голову, не вiдриваючи ii вiд подушки, аби лиш поглянути на годинник, i побачив, що зараз не вистачае ще двох хвилин до шостоi ранку. Судячи з яскравостi свiтла, попереду на мене чекав чудовий червневий ранок, та ще й без шкiльних урокiв. Перший день лiтнiх канiкул зазвичай викликае у вчителiв таке ж вiдчуття щастя, як i в iхнiх учнiв, але я почувався сумним. Сумним. І не лише тому, що мусив вирiшити важке питання.На пiвдорозi до душу три слова зринули в моему мозку: Кавабанга, Баффало Боб![108 - Смiшне привiтання Баффало Боба Смiта, ведучого дитячоi телепередачi «Гавдi Дудi» (названоi за iменем головного персонажа, ляльки-марiонетки), що транслювалася на каналi Ен-Бi-Сi у 1947—1960 рр.; слово «кавабанга» знову виринуло в сучасних мультфiльмах «Черепашки Нiндзя» та «Сiмпсони» i ввiйшло в моду.]
Я застиг, дивлячись на власне – голе, з широко розплющеними очима – вiдображення в дзеркалi над комодом. Тепер я пригадав, що менi було наснилося, авжеж, не дивно, що я прокинувся сумним. Менi снилося, що я сиджу в учительськiй, читаю твори дорослого класу з англiйськоi, а тим часом далi по коридору, в спортзалi, черговий баскетбольний матч котиться до чергового фiнального свистка. Моя дружина щойно повернулася з реабiлiтацii, я сподiваюся, що, прийшовши додому, застану ii там, а не буду змушений витратити годину на телефоннi дзвiнки, перш нiж з’ясую мiсцеперебування Кристi й вивуджу ii з якоiсь iз мiсцевих поiлок.
Увi снi я поклав твiр Гаррi Даннiнга на верх стосу i почав читати: «Тодi був не день а було пiд нiчь. Та нiчь що змiнила мое життя була нiчю коли мiй батько замордував мою матiр i двох моiх братiв…»
Це захопило всю мою увагу, i то миттю. Ну, таке б захопило будь-кого, хiба нi? Але очi менi почало щипати, коли я дiйшов до частини, де йшлося про те, що на ньому тодi було вдягнуто. Вбрання також мае велике значення. Коли дiти виходять з дому в той особливий осiннiй вечiр з порожнiми торбами, котрi вони сподiваються наповнити солодкою здобиччю, в iхнiх костюмах завжди вiдбиваються якiсь актуальнi захоплення. П’ять рокiв тому ледь не кожен другий хлопчик поставав перед моiми дверима в окулярах Гаррi Поттера з намальованим на лобi слiдом вiд удару блискавки. Сам я багато лiт i зим тому вирушив у дебютний вояж у ролi прохача цукерок з брязкотом (на мое настирливе прохання, мати йшла тротуаром за десять футiв позаду мене), наряджений зоряним бiйцем з фiльму «Імперiя завдае удару у вiдповiдь». Тож хiба дивно, що Гаррi Даннiнг мав на собi iндiанський костюм?
«Кавабанга, Баффало Боб», – привiтався я з власним вiдображенням у дзеркалi й раптом кинувся бiгом до свого кабiнету. Я не зберiгаю всi шкiльнi роботи – жоден учитель не зберiгае… в них можна потонути! – проте я виробив звичку робити ксерокопii найкращих текстiв. Вони слугують чудовими навчальними прикладами. Я б нiколи не використав твору Гаррi перед класом – текст, як на таке, надто приватний, але я пам’ятав, що все одно зробив з нього копiю, тому що в менi самому вiн викликав таку потужну емоцiйну реакцiю. Я висунув нижню шухляду i почав ритися пальцями в пацючому гнiздi з течок i окремих аркушiв. Через п’ятнадцять пiтних хвилин я знайшов його твiр. Сiв за стiл i почав читати.
4
«Тодi був не день а було пiд нiчь. Та нiчь що змiнила мое життя була нiчю коли мiй батько замордував мою матiр i двох моiх братiв а мене дуже поранив. Вiн поранив мою сестру теж i то так сильно шо вона запала у кому. За три роки вона померла а так i не прокинулась. Їi iм’я було Еллен i я дуже ii любив. Вона любила сбирати квiти i ставити iх у вази. Що трапилося було як у фiльмi жахiв. Я нiколи не хожу дивитися фiльми жахiв бо в нiчь на Гелловiн 1958 року я один такий пережив.
Мiй брат Трой був надто дорослий щоб кричати каверзи або ласощi (15). Вiн дивився телевiзор з моею матiрю i сказав шо допоможе нам iсти нашi цукерки коли ми повернемося додому а Еллен, вона сказала ба нi, наряжайся i сам ходи збирай, i всi смiялися бо ми всi любили Еллен, iй було тiльки 7 але вона була справжня Люсi Болл, вона могла будь-кого росмiшити, навiть мого батька (якщо вiн був тверезий тобто, коли пяний вiн був скажений). Вона нарядилася принцесою Лiтоосiнь Зимавесна (я шукав i це саме так i пишеться) а я нарядився як Баффало Боб, вони обое з передачi ГАВДІ ДУДІ котру ми любимо дивитися. «Скажiть но дiтки котра година?» i «А що нам скаже Арахiсова Гарелея»[109 - Принцеса Лiтоосiнь Зимавесна – марiонетка-iндiанка з кiсками; Арахiсова галерея – трибуна для 40 запрошених на передачу дiтей; Фiнеус Т. Бластер – мер мiстечка Дудiвiлл, у червоних окулярах i червоному капелюшку.] i «Кавабанга, Баффало Боб!!!» Ми з Еллен любимо цю передачу. Вона любить Принцесу а я люблю Баффало Боба i ми обое любимо Гавдi! ми хотiли шоб наш брат Тугга (його звуть Артур але всi його звуть Тугга, я не памятаю чому) нарядився як «Мер Фiнеус Т. Бластер» але вiн не захотiв, вiн сказав шо Гавдi Дудi це маляча передача, а вiн пiде як Франкенстайн хоча Еллен сказала шо та маска лячна. А ще, Тугга, вiн дав менi
Страница 37
про**атися бо я брав свое ружо а вiн сказав шо у Баффало Боба нема нiякоi зброi в передачi по телевiзору, i моя мати вона сказала, «бери якшо хочеш Гаррi це ж не справжне ружо i навiть фiткивними кульками не стрiляе тож Баффало Боб не образиться». То було останне шо вона менi сказала i я радий шо то були добрi слова бо вона бувала i строга.Отож ми готовi були вирушати а я сказав зачекайте секунду менi треба збiгати у туалетну бо я так хвилююсь. Вони всi засмiялись з мене, навiть Мама i Трой на диванi але шо я побiг пiсяти то врятувало менi житя бо тодi якраз зайшов мiй тато з молотком. Мiй тато вiн був поганий коли пяний i бив мою маму «часто густо». Один раз коли Трой пробував його зупинити уговорами шоб вiн того не робив, вiн зламав Трою руку. Того разу вiн майже попав у тюрму (мiй тато тобто). Значить, моя мама з татом жила «окремо» в той час про який я пишу, i вона думала з ним розлучитися, але то було не так легко тодi у 1958 як це зараз.
Значить, вiн вiйшов у дверi а я був у туалетi пiсяв i почув як моя мати каже «Забирайся звiдси з отим шо принiс, тебе тут не чекали.» А далi вона починае кричати. Потiм пiсля цього вони всi уже кричали».
Там було й далi – ще три жахливих сторiнки – але то не я мусив iх прочитати.
5
Не було ще й половини на сьому, як я знайшов Ела в телефонному довiднику i без вагань набрав його номер. Авжеж, я його не розбудив. Вiн вiдповiв уже на перший гудок голосом бiльше схожим на собаче гавкання, анiж на людську мову.
– Агов, друже, чи ти не зарання пташка?
– Я хочу показати тобi дещо. Один учнiвський твiр. Ти навiть знаеш того, хто його написав. Мусиш; його фото висить в тебе на Стiнi знаменитостей.
Вiн покашляв i тiльки потiм заговорив:
– В мене багато фотографiй на Стiнi знаменитостей, друже. Гадаю, там мусить бути навiть одна з Френком Анiчеттi, десь того часу, коли вiдбувся перший Моксi-фест. Пiдкажи менi, про кого йдеться.
– Я тобi краще покажу. Можна менi приiхати?
– Якщо тобi не завадить, що я буду в халатi, пiд’iжджай. Але я мушу спитати в тебе прямо зараз, коли ти з цим вже переспав. Ти щось вирiшив?
– Гадаю, спершу я мушу сходити туди ще раз.
Я повiсив слухавку ранiш, анiж вiн устиг поставити менi ще якiсь запитання.
6
У вранiшньому свiтлi, яке лилося крiзь вiкно його вiтальнi, вiн мав вигляд гiрший, нiж будь-коли. Бiлий махровий халат висiв на ньому опалим парашутом. Уникнення хiмiотерапii дозволило йому вберегтися вiд облисiння, але волосся в нього порiдшало, стало по-дитячому тонким. Очi його, здавалося, ще глибше позападали в очницях. Вiн прочитав твiр Гаррi Даннiнга двiчi, потiм вже було вiдклав його, але взяв i прочитав знову. Нарештi вiн подвiв очi на мене й промовив:
– Ох ти ж, Йсусе з-хреста-гнаний Христе.
– Коли я це перший раз читав, я плакав.
– Я тебе розумiю. Ота частина, де про духовушку «Дейзi»[110 - «Daisy» – заснована 1882 року компанiя, що виробляе рiзноманiтнi види дитячоi, мисливськоi й спортивноi пневматичноi зброi.], вона мене серйозно зачепила. Тодi, у п’ятдесятих, реклама пневматичних рушниць цiеi фiрми була на останнiй сторiнцi обкладинки ледь не кожноi книжки комiксiв, якi тiльки збiса траплялись на ятках. Кожна дитина в моему кварталi – принаймнi кожний хлопець – мрiяла тiльки про двi речi: духовушку «Дейзi» та енотову шапку, як у Дейвi Крокета[111 - David Crockett (1786—1836) – мандрiвник, мисливець, конгресмен, загинув пiд час оборони форту Аламо пiд час вiйни за незалежнiсть Техасу.]. Вiн правий, в нiй не було куль, навiть «фiктивних», але, пам’ятаю, ми завели собi моду капати в дуло крапельку джонсонськоi дитячоi масажноi олii. І тодi було, натиснеш гачок, так iз дула тобi «пуф», вилiтае блакитний димок. – Вiн знову перевiв погляд униз, на ксерокопiйованi сторiнки. – Сучий син, убив власну дружину i трьох рiдних дiтей попросту молотком? Го-осподи.
«Вiн тiлько почав гатити ним, – писав Гаррi, – я забiг назад до вiтальнi а там кров була уже по всiх стiнах i бiле щось на диванi. То були мозки моеi матерi. Еллен. Вона лежала на долiвцi ноги iй придавило крiсло-гойданка i кров спливала iй iз вух i волося. Телевiзор так i робив, по ньому iшла передача яку моя мама любила, про Еллерi Квiна котрий росплутуе злочини».
Злочин, скоений того вечора, не мав нiчого спiльного з тими безкровними, елегантними проблемами, що iх вирiшував Еллерi Квiн[112 - Ellery Queen – творчий псевдонiм кузенiв Денiеля Натана (1905—1982) та Емануеля Лепофського (1905—1971), котрi написали безлiч романiв про детектива-аматора Еллерi Квiна, за якими знято десятки фiльмiв, а вiд 1950 року й телесерiалiв.]; тут сталася справжня бiйня. Десятирiчний хлопчик, котрий перед тим, як вирушити на «каверзи або ласощi» пiшов був попiсяти, повернувся з туалету якраз вчасно, щоб побачити, як його п’яний оскаженiлий батько розвалюе голову Артуровi «Тугга» Даннiнгу, який намагався вiдповзти до кухнi. А тодi вiн обернувся й побачив Гаррi, котрий нацiлив на нього свою iграшкову рушницю «Дейзi» зi словами: «Не чiпай мене, татку,
Страница 38
а то я тебе застрелю».Даннiнг кинувся до хлопчика, розмахуючи закривавленим молотком. Гаррi вистрелив у нього з духовушки (я навiть почув той звук «к-чах», який мусила видати рушничка, хоча сам я нiколи з подiбноi не стрiляв), а тодi випустив ii з рук й метнувся до спальнi, яку вiн був дiлив з тепер уже покiйним братом Туггою. Входячи в дiм, батько полiнувався причинити за собою переднi дверi, i десь – «це доносилося наче звiдаля 1000 миль», написав прибиральник – лунали вигуки сусiдiв й галас дiтей-колядникiв.
Даннiнг майже напевне убив би й останнього сина, якби не перечепився об повалене «крiсло-гойданку». Вiн розтягнувся на пiдлозi, а тодi пiдхопився й побiг до кiмнати свого найменшого. Гаррi намагався заповзти пiд лiжко. Батько висмикнув сина й завдав йому дотичного удару по скронi, котрий напевне став би смертельним для хлопчика, якби батькова рука не сковзнула по закривавленому держаку; замiсть розвалити Гаррi череп, головка молотка лише вiдколупнула його шматочок понад правим вухом.
«Я не зомлiв хоч i майже. Я так само лiз пiд лiжко i я майже зовсiм не вiдчював як вiн бив мене по нозi але вiн бив i зламав ii в 4 рiзних мiсцях».
Якийсь чоловiк з iхньоi вулицi, котрий ходив з торбою по сусiдах циганити солодощi разом зi своею дочкою, нарештi забiг до iхнього будинку. Попри криваве побоiще у вiтальнi, цей сусiда мав глузд, щоби вихопити з вiдра бiля кухонноi печi вугiльний совок. Вiн вгатив ним Даннiнга по потилицi, коли той намагався перекинути лiжко, щоб дiстатися до свого скривавленого, напiвпритомного сина.
«Пiсля того я втратив свiдомiсь як Еллен тiльки менi пощастило я прокинувся. Доктори казали шо вже було хотiли ампунтувати менi ногу але потiм не стали».
Авжеж, нога в нього збереглася, а потiм вiн став одним з прибиральникiв у Лiзбонськiй середнiй школi, тим, котрого кiлька поколiнь учнiв кликали Гаррi-Шкряком. Чи добрiшими були б школярi, аби знали, звiдки в нього та кульгавiсть? Либонь, нi. Хоча самi вони емоцiйно тендiтнi та вкрай вразливi, пiдлiтки мало здатнi на спiвчуття. Це приходить пiзнiше в життi, якщо взагалi приходить.
– Жовтень 1958, – промовив Ел тим своiм хрипучим гавкаючим голосом. – І я мушу повiрити, що це просто випадковий збiг?
Менi згадалися власнi слова, сказанi юнiй версii Френка Анiчеттi з приводу оповiдання Ширлi Джексон, i я посмiхнувся.
– Інодi сигара просто для диму, а збiг е просто збiгом. Достатньо того, що я розумiю, що ми говоримо про черговий вододiльний момент.
– А я не знайшов повiдомлення про це в «Ентерпрайз», тому що…
– Тому що це трапилося не тут. Це трапилося в Деррi[113 - Вигадане мiсто Деррi i його топонiмiка фiгуруе в багатьох творах Стiвена Кiнга.], пiвнiчнiше вiд нас. Коли Гаррi вже достатньо поправився i його виписали з лiкарнi, вiн поiхав жити до своiх дядька з тiткою в Гейвенi[114 - Вигадане портове мiсто в штатi Мейн, вперше з’явилося в романi С. Кiнга «Хлопець з Колорадо» (2005).], це миль за двадцять п’ять пiвденнiше Деррi. Вони його всиновили, а коли вже стало ясно, що за шкiльною програмою вiн встигати не здатний, приставили до роботи на сiмейнiй фермi.
– Звучить, мов з «Олiвера Твiста» чи чогось схожого[115 - Знаменитий роман Чарлза Дiккенса про поневiряння хлопчика-сироти в Англii у ХІХ ст.].
– Та нi, вони добре до нього ставилися. Згадай, в тi часи не iснувало полегшених класiв, а термiн «ментально обмежений» ще навiть не винайшли…
– Я знаю, – сухо вiдповiв Ел. – Тодi ментально обмежений означало, що ти або кретин, або бовдур, або зовсiм помiшаний.
– Але вiн i тодi таким не був, i зараз не е таким, – продовжив я. – Авжеж, насправдi. Я гадаю, на нього головним чином вплинув шок, розумiеш? Травма. Йому знадобилися роки, щоби вiдiйти вiд тiеi ночi, а коли вiн нарештi на це спромiгся, школа для нього залишилася далеко позаду.
– Принаймнi, допоки вiн не записався на здобуття атестату ЗОР, а на той час вiн уже сягнув середнього вiку i наближався до старостi. – Ел похитав головою. – Як марно минуло…
– Дурницi, – перебив я. – Добре життя нiколи не марне. Чи могло воно бути кращим? Так. Чи можу я зробити, щоб воно стало таким? Судячи з учорашнього, можливо, й можу. Але насправдi не в цьому сенс.
– А в чому ж тодi? Бо для мене це схоже на нове повторення iсторii з Каролiн Пулен, а тим фактом вже все доведено. Так, змiнити минуле ти можеш. І свiт не лусне, мов надувна кулька, коли ти це зробиш. Ти не нацiдиш менi чашки свiжоi кави, Джейку? І собi заодно. Вже стае жарко, а в тебе такий вигляд, що кава тобi потрiбна.
Наливаючи каву, я угледiв там здобнi булочки. Запропонував йому, але вiн похитав головою.
– Тверда iжа боляче проходить. Але якщо ти надумався змусити мене ковтнути калорiй, то там, у холодильнику, е шестизарядна упаковка «Забезпеки»[116 - Ensure – бренд бiоактивних харчових замiнникiв, якi вводяться перорально або через назогастральний зонд.]. На мою думку, вона смакуе, як замороженi шмарклi, але я ii принаймнi в змозi проковтнути.
Коли я принiс йому цей напiй в одному з винн
Страница 39
х фужерiв, котрi надибав у його буфетi, Ел розреготався:– Гадаеш, так воно смакуватиме краще?
– Можливо. Якщо ти переконаеш себе, що це «Пiно Нуар»[117 - Pinot Noir – сорт червоного винограду, основний для виготовлення бургундських вин.].
Вiн випив половину, i я бачив, як вiн присилуе горло ковтати тее пiйло. Цей бiй вiн виграв, але, вiдставивши фужер убiк, тут же знову взявся за чашку з кавою. Не пив, лише забрав чашку в долонi, нiби намагаючись всотати в себе ii тепло. Дивлячись на це, я по-iншому полiчив той час, що, либонь, йому залишився.
– Отже, – нагадав вiн, – у чому полягае рiзниця?
Якби не був таким хворим, Ел здогадався б i сам. Вiн був кмiтливим парубком.
– У тому, що випадок з Каролiн Пулен не може вважатися коректним тестом. Ти не врятував iй життя, Еле, а тiльки ноги. В неi попереду лежало цiлком нормальне буття в обох напрямках – один той, де Каллем ii пiдстрелив, а iнший, де ти йому завадив. Вона не вийшла замiж в обох варiантах. В обох напрямках вона не народила дiтей. Це як… – я трiшки загадався. – Тiльки без образ, Еле, але те, що ти зробив, це як аби лiкар врятував запалений апендикс. Для апендикса це чудово, але годi вiд нього, навiть здорового, очiкувати чогось життево важливого. Ти вловлюеш, до чого я веду?
– Так, – хоча менi здалося, я помiтив у нього роздратування. – Схоже, Каролiн Пулен була найкращим, на що я виявився здатним, друже. В моему вiцi час обмежений, навiть якщо ти здоровий. Я мав на думцi бiльший приз.
– Та я не критикую тебе. Але сiмейство Даннiнгiв здаеться кращим експериментальним прикладом, бо там не просто одна паралiзована дiвчинка, як це не жахливо для неi самоi та ii родини. Там iдеться про чотирьох замордованих людей i скалiченого на все життя п’ятого. До того ж ми його знаемо. Пiсля церемонii вручення атестатiв ЗОР я привiв його до харчевнi на бiфштекс, а ти, побачивши його шапочку i мантiю, ще не взяв з нас грошi. Пам’ятаеш?
– Йо. Тодi ж я зробив фото для моеi Стiни.
– Якщо я зможу це зробити – якщо зумiю завадити його старому розмахувати тим молотком – як ти гадаеш, чи залишиться висiти там те фото?
– Не знаю, – вiдповiв Ел. – Можливо, нi. Бiльше того, я можу навiть не пам’ятати, що воно там висiло.
Для мене все це перебувало цiлком у царинi теорii, тож його зауваження я пропустив повз вуха.
– А ще подумай про трьох iнших дiтей – Трой, Еллен i Тугга. Напевне ж бодай хтось iз них одружиться, якщо вони житимуть i дорослiшатимуть. А може, Еллен стане знаменитою комедiйною актрисою. Хiба вiн не написав там, що вона вмiла смiшити людей незгiрш за Люсi Болл[118 - Lucille Ball (1911—1989) – одна з найпопулярнiших комiчних актрис сцени, радiо, кiно й телебачення США.]? – Я нахилився вперед. – Єдине, чого я хочу, це кращого прикладу того, що стаеться, коли ти змiнюеш вододiльний момент. Вiн потрiбен менi, перш нiж я наважуся клеiти з себе дурня в такiй великiй справi, як убивство Кеннедi. Що ти на це скажеш, Еле?
– Скажу, що бачу в цьому сенс. – Ел iз зусиллям став на рiвнi. Боляче було дивитися на нього, але, коли я теж почав було пiдводитися, вiн вiдмахнувся.
– Сиди, де сидиш. Маю дещо для тебе. Це в iншiй кiмнатi. Зараз дiстану.
7
Рiч виявилася бляшаною скринькою. Ел вручив ii менi й наказав вiднести до кухнi. Сказав, що там легше буде все розкласти на столi. Коли ми вже всiлися, вiн вiдiмкнув скриньку ключем, який носив у себе на шиi. Першим, що вiн звiдти дiстав, був пухкий конверт iз коричневого манiльського паперу. Вiдкривши конверт, Ел витряс звiдти велику купу рiзномастих паперових грошей. Я вичепив один листок з того качана капусти i зачудовано на нього роздивлявся. Це була двадцятка, але замiсть Ендрю Джексона на лицьовому боцi я побачив там Гровера Клiвленда[119 - Stephen Grover Cleveland (1837—1908) – 22-й i 24-й президент, його портрет мiстився на 20-доларовiй банкнотi у 1914—1928 рр.; Andrew Jackson (1767—1845) – 7-й президент США, 20-доларова банкнота з його портретом з’явилася 1928 року.], котрий навряд чи входив до будь-чийого списку з десятки найкращих американських президентiв. На зворотному боцi пiд словами БАНКНОТА ФЕДЕРАЛЬНОГО РЕЗЕРВНОГО БАНКУ були зображенi приреченi на зiткнення локомотив i пароплав.
– Вигляд мае, наче з тих грошей, що для гри в «Монополiю».
– Аж нiяк. І тут iх взагалi не так багато, як може здатися, бо тут нема банкнот, бiльших за двадцятки. У наш час, коли заправити бак коштуе тобi тридцять, тридцять п’ять доларiв, навiть у дрiбнiй крамничцi нiкого не дивують п’ятдесятки. Тодi ж усе було iнакше, а дивувати там когось тобi нема потреби.
– Це твоi виграшi?
– Почасти. Здебiльшого це моi заощадження. Я працював кухарем мiж 58 й 62 роками, так само як i тут, а самотнiй чоловiк може чимало заощадити, особливо якщо не впадае за дорогими жiнками. Чого я не практикував. Та й за дешевими, до речi, теж. Я пiдтримував дружнi стосунки з усiма i нi до кого не наближувався. Раджу тобi поводитися так само. І в Деррi, i в Далласi, якщо ти туди вирушиш. – Вiн поворушив пальц
Страница 40
м у тiй купi банкнот. – Тут трохи бiльше дев’яти тисяч, наскiльки я пам’ятаю. За них можна купити стiльки ж, як сьогоднi за шiстдесят.Я втупився очима в готiвку.
– Грошi повертаються. Вони зберiгаються, нема рiзницi, скiльки разiв ти пролазиш крiзь кролячу нору.
Ми вже це проходили, але я все ще намагався переварити цю думку.
– Йо, хоча вони й зберiгаються – все решта стираеться повнiстю, пам’ятаеш?
– Хiба це не парадокс?
Вiн подивився на мене, змарнiлий, схоже було, що йому ось-ось урветься терпець.
– Не знаю. Ставити питання, якi не мають вiдповiдей, це марне витрачання часу, а я його маю не так вже й багато.
– Вибач, вибач. А що тут у тебе ще?
– Небагато. Але вся краса полягае в тiм, що тобi й не потрiбно багато. Тодi були зовсiм iншi часи, Джейку. Ти можеш прочитати про це в iсторичних книжках, але не зможеш по-справжньому зрозумiти iх, допоки бодай трохи не поживеш там сам. – Вiн подав менi карточку соцiального забезпечення. Номер ii був 005-52-0223. Виписана на iм’я Джордж Т. Емберсон. Ел дiстав зi скриньки ручку i подав менi. – Розпишися.
Я взяв ручку, дешеву, з тих, що iх роздають задарма. На ii корпусi ще був рекламний напис: ДОВІРЯЙ СВОЮ МАШИНУ ЛЮДИНІ З ЗІРКОЮ ТЕКСАКО. Трохи почуваючись Денiелом Вебстером[120 - Учитель лiтератури Джейк мае на увазi не всiм вiдомого персонажа з оповiдання Стiвена Вiнсента Бене (1898—1943) «The Devil and Daniel Webster» (1937), котрий захищае бiдного фермера, який продав душу дияволу взамiн за сiм рокiв процвiтання i в судовому процесi проти сатани виборюе душу клiента назад, а реального адвоката й держсекретаря США Денiела Вебстера (1782—1852), котрого поет-аболiцiонiст Джон Грiнлiф Вiтьер (1807—1892) у своему вiршi «Іхавод» назвав «безславним упалим янголом» за пiдписання закону (1850) про повернення рабiв-утiкачiв iхнiм хазяям.], що укладае пакт iз дияволом, я поставив на карточцi пiдпис. Потiм простягнув ii Елу, але той похитав головою.
Наступною рiччю була водiйська лiцензiя Джорджа Т. Емберсона, в котрiй зазначалося, що я маю зрiст шiсть футiв i п’ять дюймiв, синi очi, каштанове волосся i важу сто дев’яносто фунтiв. Народився 22 квiтня 1923 року i живу в будинку № 19 на Блуберд-лейн у Сабатусi, що вiдповiдало моiй адресi 2011 року.
– Зрiст шiсть i п’ять, правильно? – перепитав Ел. – Бо я наздогад.
– Доволi близько, – i я розписався на водiйськiй лiцензii, яка становила собою звичайнiсiнький шматочок картону. Кольору «бюрократичний беж». – А фото не треба?
– У штатi Мейн до цього ще роки й роки. Втiм, як i в iнших сорока восьми також.
– Сорока восьми?
– Гаваi офiцiйно стануть штатом лише за рiк.
– О, – менi на мить перехопило подих, так, нiби хтось раптом вдарив мене в живiт. – Отже… тебе зупиняють за перевищення швидкостi, i коп просто сприймае тебе за того, чиi данi написанi у цiй лiцензii?
– А чому нi? Якщо ти у 1958-му щось почнеш казати про атаки терористiв, люди подумають, що йдеться про якихось пiдлiткiв, котрi видоюють корiв. І тут також постав автографи.
Вiн вручив менi клiентськi картки «Герца», «Сiтiз Сервiс», «Обiднього клуба» та «Амерiкен Експрес»[121 - «Herz» – заснована 1918 року корпорацiя, що надае в оренду автомобiлi; «Cities Service» – заснована 1910 року нафтогазова компанiя, яка першою почала будувати газопроводи й автозаправки для обслуговування маленьких мiст, 1965 р. змiнила свою назву на «CITGO»; «Diners Club International» – створена 1950 року перша система кредитних карток.]. На всiх було iм’я: Джордж Емберсон. Надруковане на машинцi, не типографським способом.
– Справжню пластикову картку «Амерiкен Експрес», якщо захочеш, ти зможеш отримати наступного року.
– А чековоi книжки нема? – посмiхнувся я.
– Та взагалi-то я мiг би ii для тебе зробити, але що тобi з неi за користь? Всi документи, що я iх позаповнював на iм’я Джорджа Емберсона зникнуть при наступному перевстановленнi. А також i всi грошi, якi б я поклав на рахунок.
– О, – я вiдчув себе йолопом. – Правильно.
– Не гань себе, для тебе все в цiй справi новина. Отже, тобi самому треба буде вiдкрити собi рахунок. Я раджу покласти не бiльше тисячi. Тримай бiльшу частину грошей готiвкою, i в такому мiсцi, де швидко можеш iх вхопити.
– На випадок, якщо доведеться спiшно повертатися?
– Правильно. А кредитнi картки – то лише для пiдтвердження твоеi особи. Рахунки, котрi я заради iх отримання повiдкривав, зiтруться, коли ти пройдеш крiзь нору. Хоча вони можуть i згодитися якимсь чином, нiхто цього не може знати напевне.
– А Джордж дiйсно отримуе свою пошту в домi № 19 по Блуберд-лейн?
– У 1958 роцi Блуберд-лейн – це лише адреса на кадастровому планi Сабатуса, друже. Квартал, де ти живеш, ще навiть не починали забудовувати. Якщо хтось тебе про це спитае, скажи просто, що це такий бiзнесовий проект. На це люди купуються. Бiзнес – це як бог. У 58-му йому всi моляться, але нiхто його не розумiе. Ось.
Вiн посунув до мене розкiшне портмоне. Я аж рота вiдкрив.
– Це справжнiй страус?
– Я волiю, щоб ти ви
Страница 41
лядав успiшним, – пояснив Ел. – Пiдбери якiсь фотографii, щоби вставити до нього разом з твоiми iдентифiкацiйними картками. Маю для тебе ще деякi дрiбнички. Кiлька кулькових ручок, одна з них чудернацька, з такою штучкою на кiнцi, комбiнацiею ножичка для вiдкривання листiв i лiнiйки. Механiчний олiвець «Скрипто». Прокладка для нагрудноi кишенi. У 58-му вони вважалися необхiдними, i не тiльки писарчукам-конструкторам. Годинник «Б’юлова» на хромованому пружинному браслетi «Спайдел»[122 - «Scripto!» – заснована 1923 року компанiя з виробництва олiвцiв та запальничок; «Bulova» – заснована в штатi Нью-Йорк 1875 року емiгрантом з Богемii фiрма з виробництва високоякiсних годинникiв; «Speidel» – заснована 1867 року нiмецька ювелiрна фiрма, яка з 1904 перебазувалася в США.]. Усi, хто в темi, це оцiнять, хлопчику. Решту вибереш собi сам.Вiн надовго закашлявся, його важко трусило. А коли зупинився, пiт на його обличчi бринiв великими краплями.
– Еле, коли ти все це нагромадив?
– Коли усвiдомив, що не дотягну до 1963. Я покинув Техас i повернувся додому. Тодi я вже мав тебе на увазi. Розлучений, дiтей нема, кмiтливий, а що найкраще – молодий. О, ледь не забув. Про насiнину, з якоi виросло все. Це iм’я я знайшов на одному з могильних каменiв на цвинтарi Святого Кирила i просто написав заяву держсекретаревi штату Мейн.
Вiн вручив менi мое свiдоцтво про народження. Я провiв пальцями по тисненому рельефу. Шовковистiсть офiцiйного документа.
Звiвши очi, я побачив, що вiн поклав на столi передi мною ще якийсь аркуш. Той мав заголовок: СПОРТ 1958—1963.
– Не загуби цю рiч. Не тiльки тому, що це твiй талон на харчування, але головно тому, що ти матимеш багато запитань, на якi змушений будеш вiдповiсти, якщо цей папiр потрапить до чужих рук. Особливо, коли ставки почнуть винагороджуватися.
Я почав складати все назад до скриньки, але вiн похитав головою.
– У мене в шафi стоiть для тебе портфель «Лорд Бакстон», такий собi гарненько обстрiпаний по кутах.
– Вiн менi не потрiбен – маю наплiчника. Лежить у мене в багажнику машини.
На його лицi з’явився глузливий вираз.
– Там, куди ти збираешся, нiхто не носить наплiчникiв, окрiм бойскаутiв, та й тi iх надягають, лише коли вирушають в похiд або на свое збiговисько. Тобi ще багато чого треба завчити, друже, але якщо ти робитимеш обережнi кроки i зайве не ризикуватимеш, ти впораешся.
Я зрозумiв, що дiйсно збираюся це зробити i що це трапиться просто ось-ось, майже без пiдготовки. Я вiдчув себе вiзитером у лондонському порту сiмнадцятого столiття, котрий раптом усвiдомив, що його зараз силомiць записують у моряки.
– Але що я мушу робити? – це прозвучало сущим меканням.
Вiн здiйняв брови – кущастi й бiлi тепер так само, як i його порiдiле волосся на головi.
– Рятуватимеш сiмейство Даннiнгiв. Хiба ми не про це говорили?
– Я не це маю на увазi. Що я мушу робити, коли люди питатимуть в мене, яким чином я заробляю собi на життя? Що менi казати?
– В тебе помер багатий дядечко, пам’ятаеш? Кажи усiм, що ти потроху живишся зi свого нежданого спадку, намагаючись протягнути якомога довше, поки не напишеш книгу. Хiба не сидить у кожному вчителi лiтератури нереалiзований письменник? Чи, може, я тут помиляюся?
Авжеж, вiн не помилявся.
Вiн сидiв i дивився на мене – сам змарнiлий, страшенно схудлий, але зi спiвчутливим виразом. Либонь, навiть жалiсливо дивився на мене. Нарештi вiн промовив, дуже м’яко:
– Велике це дiло, хiба не так?
– Так, – вiдповiв я. – Але ж Еле… чоловiче… я… я проста, маленька людина.
– Те саме можна сказати про Освальда. Про того злидня, що стрiляв iз засiдки. А якщо вiрити твору Гаррi Даннiнга, його батько простий пiдлий п’яниця з молотком.
– Вiн тепер уже нiхто. Вiн помер вiд гострого отруення в штатнiй в’язницi Шошенк. Гаррi казав, що, либонь, вiд поганих вичавкiв[123 - Алкоголь, який добуваеться з вакси, запалювальних або чистильних засобiв та iнших хiмiкатiв.]. Це така…
– Я знаю, що таке вичавки. До чорта цього бачив, коли служив на Фiлiппiнах. Навiть сам пив, на мiй сором. Але вiн не мертвий там, куди ти збираешся. І Освальд також.
– Еле… я розумiю, ти хворий, i знаю, як тобi болить. Але не мiг би ти поiхати зi мною до харчевнi? Я… – уперше й востанне я використав його власну форму звертання. – Друже, я не хочу розпочинати це на самотi. Я боюся.
– Та я б такого нiзащо не пропустив. – Вiн пiдхопив сам себе пiд пахву й пiдвiвся з гримасою, вiд якоi йому аж завернулися губи. – Вiзьми той портфель. Поки я одягатимуся.
8
Було чверть на восьму, коли Ел вiдiмкнув замок срiблястого трейлера, котрий його знаменитi фетбургери звали своiм домом. Хромованi речi, що мерехтiли за шинквасом, зараз виглядали привидами. Стiльцi, здавалося, шепочуть: «Нiхто не всядеться на нас знову». Великi старомоднi цукерницi-шейкери, здавалося, шепочуть: «Нiхто не солодитиме з нас бiльше нiчого… свято скiнчилося».
– Поступаемося мiсцем «Л. Л. Бiну», – промовив я.
– Так i е, – кивнув Ел. – Довбане торжество прогресу
Страница 42
Вiн задихався, йому не вистачало повiтря, але не зупинився перепочити анi на хвильку. Вiн повiв мене поза шинквасом до дверей комори. Я йшов слiдом, перекладаючи з руки в руку портфель, всерединi якого мiстилося мое нове життя. То була старорежимна рiч, з пряжками. Якби я зайшов з таким до свого класу в ЛСШ, бiльшiсть учнiв зустрiли б мене смiхом. Кiлька iнших – з тих, що мають зародок почуття стилю – можливо, зааплодували б такому ретро-фанку.
Ел вiдчинив дверi в царину запахiв овочiв, спецiй i кави. Вiн знову простягнув руку понад моiм плечем, щоби ввiмкнути свiтло. Я вдивлявся в сiрий лiнолеум пiдлоги так, як людина може вдивлятися у водойму, де аж кишить голодними акулами, i коли Ел торкнувся мого плеча, я здригнувся.
– Вибач, – мовив вiн, – але ти мусиш узяти оце. – Вiн тримав п’ятдесятицентову монету. Пiвбака. – Мiстер Жовта Картка, пам’ятаеш його?
– Звiсно, – насправдi я зовсiм про нього був забув. Серце в мене билося так сильно, що я вiдчував, нiби навiть очi пульсують в моiх очницях. Язик в ротi мав смак старого килима, i коли вiн вручив менi монету, я ii ледь не впустив.
На прощання вiн мене ще раз критично огледiв.
– Джинси для початку згодяться, але тобi варто звернутися до крамницi чоловiчого одягу Мейсона наприкiнцi Мейн-стрит i придбати собi якiсь штани, перш нiж ти вирушиш на пiвнiч. Шерстянi або хакi годяться на щодень. Банлоновi[124 - Ban-Lon – одна з раннiх торгових назв гофрованого нейлону (кримплену).] як вихiднi.
– Банлоновi?
– Просто спитаеш, там знають. Тобi також знадобляться кiлька вихiдних сорочок. А до них i костюм. Також кiлька краваток i затискач. Купи собi капелюх також. Не бейсбольний картуз, а гарний лiтнiй, з соломки.
Сльози забринiли в нього у кутиках очей. Це налякало мене дужче за все те, що вiн менi казав перед тим.
– Еле? Що не так?
– Я просто боюся, не менше за тебе боюся. А втiм, нема сенсу в сентиментальнiй сценi прощання. Якщо ти повернешся, то опинишся тут вже за двi хвилини, неважливо, скiльки ти пробудеш у 58-му. Я якраз встигну ввiмкнути кавоварку. Якщо все вийде, ми з приемнiстю вип’емо по чашечцi разом з тобою i ти розповiси менi все, що i як.
Якщо. Яке багатозначне слово.
– А ще ти зможеш промовити молитву. Часу на це вистачить, хiба не так?
– Звiсно. Я помолюся, щоби все вiдбулося акуратно й гладенько. Дивись, не дозволяй тому свiту запаморочити себе так, що забудеш, що маеш справу з небезпечним типом. Небезпечнiшим за Освальда, можливо.
– Я буду обережним.
– Окей. Тримай рота на замку якомога довше, допоки не переймеш тамтешнiй жаргон i вимову. Рухайся поступово. Не жени хвилю.
Я спробував усмiхнутись, але не був певен, чи в мене це вийшло. Портфель здавався важезним, немов його було набито не грiшми й фальшивими посвiдченнями особи, а камiнням. У головi майнуло, що я можу зараз зомлiти. А проте, Господи помагай, у душi я все одно бажав туди йти. Менi буквально не терпiлося вже вирушити. Я бажаю побачити Сполученi Штати зi свого «Шевроле»; Америка кличе, гукае мене[125 - «See The U.S.A. In Your Chevrolet» – написана 1949 року на замовлення «Шевроле» рекламна пiсня, яка потiм стала популярною вже окремо вiд продукту i виконуеться дотепер.].
Ел простягнув менi свою худу, тремтячу руку.
– Щасти тобi, Джейку. Благослови тебе Бог.
– Джордж, ти хочеш сказати.
– Джордже, авжеж. А тепер рушай. Як тодi казали, час тобi вже виступити на сцену.
Я вiдвернувся i повiльно рушив у глиб комори, ступаючи так, нiби в цiлковитiй темрявi намагався намацати ступнею перший щабель сходiв.
На третьому кроцi я його намацав.
Частина 2
Батько прибиральника
Роздiл 5
1
Я пройшов вздовж стiни сушарнi, точно як перед тим. Пiдпiрнув пiд ланцюг з висячою на ньому табличкою ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, точно як перед тим. Зайшов за рiг великоi, пофарбованоi зеленим, квадратноi будiвлi, точно як перед тим, i тут же щось мене ляснуло. Взагалi-то, як для мого зросту, я важу небагато, хоча сяке-таке м’ясо при кiстках все ж таки маю – «аби за вiтром не вiднесло», любив приказувати мiй батько, – але Жовта Картка мене ледь не вiдправив до нокауту. Це було схоже на те, нiби мене атакувало просто чорне пальто, набите трiпотливими птахами. Вiн щось верещав, але мене так це ошелешило (я не встиг злякатися, все трапилось занадто стрiмко), що я не мiг второпати, про що вiн белькоче.
Я його вiдштовхнув, вiн поточився спиною на сушарню, пальто вихором метнулось йому навкруг нiг. Вiд удару потилицi об метал пролунало «бов», покотилася на землю його брудна федора. І хазяiн слiдом за нею, але вiн не впав, а склався, як ото складаеться акордеон. Я пошкодував, що зробив це скорiше, нiж мое серце ризикнуло повернутися до нормальнiшого ритму, i ще бiльш стало його шкода, коли вiн пiдняв i почав обчищати брудною рукою свiй капелюх. Щоправда, той капелюх вже нiколи не змiг би стати чистим, тобто як i його власник.
– З тобою все гаразд? – запитав я, але, коли нахилився торкнутися його плеча, вiн поскакав вiд мен
Страница 43
повз сушарню просто на власнiм гузнi, вiдштовхуючись руками. Сказати б, що як якийсь калiчний павук, так нi. Вiн залишився схожим на самого себе: просто пияк, з мозком вiдсирiлим, аж глевким. Людина, що, либонь, перебувае вiд смертi не далi, анiж Ел Темплтон, оскiльки в цiй розташованiй за п’ятдесят з гаком рокiв тому Америцi напевне не iснуе живлених благодiйництвом притулкiв чи реабiлiтацiйних закладiв для парубкiв його штибу. Ним могли б заопiкуватися в УЗВ, якщо вiн коли-небудь носив вiйськову форму, але хто ж вiдведе його до Управлiння у справах здоров’я ветеранiв? Та нiхто, мабуть, натомiсть хтось – котрийсь iз фабричних бригадирiв, радше за все – може нацькувати на нього копiв. Тi кинуть його до витверезника на добу або й на сорок вiсiм годин. Якщо вiн, перебуваючи там, не помре вiд звичайних для детоксикацii спазмiв, потiм його випустять на волю розпочинати новий тур. Я вловив себе на благоснiй думцi, що аби тут опинилася моя дружина – вона б знайшла, де вiдбуваються зустрiчi АА, i вiдвела його туди. От лишень Кристi мусить народитися тiльки через двадцять один рiк.Я поставив портфель собi мiж нiг i простягнув до нього руки, показуючи, що вони порожнi, але вiн зiщулено посунувся вiд мене ще далi вздовж стiни сушарнi. На його щетинястому пiдборiддi блищала слина. Я озирнувся навколо, аби пересвiдчитися, що ми не привертаемо нiчиеi уваги, побачив, що ця частина фабричного подвiр’я в цiлковитому нашому розпорядженнi, i зробив нову спробу.
– Я штовхнув тебе тiльки тому, що ти мене налякав.
– Хто ти е на хер такий? – спитав вiн ламким голосом, що спустився пiдряд по п’яти регiстрах. Якби вже не чув цього запитання пiд час свого минулого вiзиту, я аж нiяк не добрав би, що вiн каже… проте, хоча нерозбiрливiсть його вимови залишилася незмiнною, чи не була зараз трохи iншою iнтонацiя? Певностi щодо цього я не мав, але саме так менi здалося. «Вiн нешкiдливий, але вiн не такий, як решта, – казав Ел. – Таке враження, нiби вiн щось знае». Ел гадав, це лиш вiд того, що, оскiльки об 11:58 ранку 9 вересня 1958 року вiн грiеться на сонечку поблизу кролячоi нори, ця нора якось на нього може впливати. Як ото можна вплинути на зображення на телеекранi, наблизивши до нього, скажiмо, мiксер. Можливо, в цьому й полягала причина. Та, чорт забирай, причиною могло бути всього лиш одурiння вiд пiйла.
– Просто людина, – промовив я з найбiльш заспокiйливою з моiх iнтонацiй. – Нiхто такий, через кого тобi варто тривожитися. Мене звуть Джорджем. А як твое iм’я?
– Мазефакер! – гарикнув вiн, вiдповзаючи вiд мене ще далi. Якщо це було його iм’я, то безумовно доволi незвичайне. – Ти не мусиш тут бути!
– Не хвилюйся, я вже йду, – я пiдхопив портфель, демонструючи свою щирiсть, але вiн втиснув голову в своi худющi плечi аж по вуха, так, нiби боявся, що я на нього накинусь. Вiн був як той собака, котрого били так часто, що вiн бiльше не очiкуе якогось iншого з собою поводження. – Без проблем, все путньо.
– Забирайся, сучий виблядку! Вертай туди, звiдки з’явився, й облиш мене в спокоi.
– Домовились.
Я все ще не вiдiйшов вiд переляку, якого вiн менi завдав, i залишковий адреналiн у менi погано мирився з жалiстю, яку я вiдчував, не кажучи вже про роздратування. Таке ж роздратування я вiдчував з Кристi, коли, повернувшись додому, знаходив свою дружину знову п’яною на лайно, незважаючи на всi ii обiцянки схаменутись, поводитися розважливо й кинути пити раз i назавжди. Комбiнацiя емоцiй, помножена на денну спеку пiзнього лiта, викликала в моему шлунку легке вiдчуття нудоти. Не найкращий, либонь, початок для рятувальноi мiсii.
Я згадав про «Кеннебекську фруктову» i яке добре було там кореневе пиво; буквально побачив подих морозноi пари з холодильника, коли Френк Анiчеттi дiставав звiдти великий кухоль. У нього взагалi там райська прохолода. Не довго мудруючи, я вирушив у напрямку крамницi, мiй новий (але делiкатно обстрiпаний по кутах) портфель бився збоку менi об колiно.
– Гей! Егей, ти, яктамтебе!
Я обернувся. Пияк намагався звестись на рiвнi, використовуючи стiну сушарнi, як пiдпорку. Вiн уже почистив свiй капелюх i притискав його до грудей. Тепер вiн почав його нiяково м’яти.
– Маю жовту картку вiд зеленого фронту, тож давай сюди бак, мазефакер. Сьо’нi день подвiйноi цiни.
Отже, ми повернулись до ритуалу. Вже легше. Проте я завбачливо постарався не дуже до нього наближатися. Не бажав знову його налякати чи спровокувати на новий напад. Я зупинився за шiсть футiв вiд нього й простягнув руку. Монета, яку дав менi Ел, блищала на моiй долонi.
– Зайвого долара не маю, але ось, держи пiвбака.
Вiн завагався, тримаючи тепер капелюх у лiвiй руцi.
– І не надiйся, що вiдсмокчу.
– Спокусливо, але, гадаю, я перетерплю.
– Га?
Вiн перевiв погляд з п’ятдесятицентовика на мое обличчя, потiм знову назад на монету. Пiдняв праву руку, щоб витерти слину собi з пiдборiддя, i я помiтив ще одну рiзницю проти попереднього разу. Нiчого особливо разючого, але достатньо, щоб я засумнiвався в беззаперечностi
Страница 44
Елового твердження, що кожний раз цiлком той самий.– Менi все одно, вiзьмеш ти чи нi, але швидше вирiшуй, – промовив я. – На мене чекають справи.
Вiн вхопив монету i знову зiщулився пiд стiною сушарнi. Очi в нього були великi, вологi. Цiвка слини знову поповзла його пiдборiддям. Нiщо в свiтi не зрiвняеться в гламурнiй чарiвливостi з алкоголiком в останнiй стадii; я просто собi уявити не можу, чому це «Джим Бiм», «Сiграм» i «Крутий лимонад Майка»[126 - «Jim Beam», «Seagram», «Mike’s Hard Lemonade» – компанii-виробники популярних алкогольних напоiв.] не використовують такi образи в своiх рекламних кампанiях. Пий «Бiм» i побачиш найвищого класу глюки.
– Хто ти? Що ти тут робиш?
– Роботу, я гадаю. Послухай, ти не пробував звернутися до АА зi своiми проблемами з алко…
– Пiшов ти на хер, Джимла!
Я поняття не мав, що може означати «джимла», хоча «пiшов ти на хер» розчув голосно i ясно. Я вирушив у бiк ворiт, очiкуючи, що вiн докине ще якихось запитань менi вслiд. Минулого разу вiн цього не робив, але ця наша зустрiч уже позначилась вiдмiнностями.
Бо вiн бiльше не був мiстером Жовта Картка, аж нiяк цього разу. Коли вiн пiдiйняв руку, щоб витерти собi пiдборiддя, картку в нiй вiн тримав не жовту.
Цього разу вона залишалась, як завжди, брудною, але натомiсть мала яскраво-помаранчевий колiр.
2
Я попрямував знайомим шляхом через фабричну автостоянку, знову торкнувшись кришки багажника бiло-червоного «Плiмута Ф’юрi», на добру удачу. Менi вона була безсумнiвно потрiбна, i то в якомога бiльшiй кiлькостi. Переходячи через рейки, я знову почув «чуф-чуф» потяга, тiльки цього разу воно доносилося бiльш звiддаля, бо цього разу моя зустрiч iз Жовтою Карткою – котрий тепер виявився мiстером Помаранчева Картка – тривала трохи довше. У повiтрi тхнуло фабричними викидами, як i перше, i той самий мiжмiський автобус профурчав повз мене. Оскiльки цього разу я трiшки запiзнився, я не змiг прочитати назву його маршруту, але пам’ятав, що перед тим на шильдi було написано ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. Побiжно менi подумалось, скiльки ж разiв цей самий автобус бачив Ел, з тими самими пасажирами, що дивляться з його вiкон.
Я поспiшив через вулицю, затято вiдмахуючись вiд блакитного диму автобусного вихлопу. Бунтар рокабiллi стояв на своему посту бiля дверей, i менi майнула коротка думка, що вiн сказав би, якби я першим промовив його реплiку. Але це було б не менш пiдлим учинком, анiж свiдоме тероризування п’янички пiд сушарнею; якщо вкрасти таемну мову в таких, як цей хлопець, дiтей, у них майже нiчого не залишиться. Цей навiть не матиме змоги десь пiти й помститися менi на «Ексбоксi»[127 - Xbox – гральна комп’ютерна приставка, яка з 2001 року випускаеться компанiею «Майкрософт».]. Тому я просто йому кивнув.
Вiн кивнув у вiдповiдь.
– Агов-ку-ку, дяпчику.
Я зайшов досередини. Дзеленькнув дзвоник. Я пройшов повз стiйку зi здешевленими комiксами прямо до шинкваса з содовою, за яким стояв Френк Анiчеттi-старший.
– Що я можу запропонувати тобi сьогоднi, друже мiй?
На якусь мить мене зацiпило, бо це були не тi слова, якi вiн промовив минулого разу. Але я второпав, що так i мусить бути. Тодi я пiдхопив зi стiйки газету. А цього разу – нi. Можливо, кожна подорож назад у 1958 перевстановлюе на одометрi все (за винятком Жовтоi Картки), але щойно ти щось змiнив, як виринають новi варiанти. Ця iдея здалася менi лячною й водночас звiльняючою.
– Я не проти скуштувати кореневого пива.
– А я не проти тебе ним пригостити, отже, маемо тут еднiсть. Пиво за п’ять чи за десять центiв?
– Гадаю, за десять.
– Ну, а я гадаю, що ти гадаеш правильно.
Запотiлий кухоль з’явився з холодильника. Вiн скористався держаком дерев’яноi ложки, щоб скинути зайву пiну. Наповнив кухоль по вiнця i поставив передi мною. Все, як попереднього разу.
– Коштуе дайм, плюс пеннi для губернатора.
Я подав йому один з вiнтажних доларiв Ела, i поки Френк 1.0 вiдраховував менi решту, я озирнувся через плече i побачив колишнього Жовту Картку, вiн стояв перед винною крамницею – перед зеленим фронтоном, – хитаючись з боку на бiк. Це нагадало менi iндуського факiра, котрого я колись бачив у якомусь старому фiльмi, де той гудiв у дудку, виманюючи з плетеного кошика кобру. А по хiднику наближався, точно за графiком, юний Анiчеттi.
Я вiдвернувся, сьорбнув пива й зiтхнув.
– Саме те, що треба.
– Йо, нема нiчого кращого за пиво в спекотний день. Немiсцевий, авжеж?
– Так, з Вiсконсину, – я простягнув руку. – Джордж Емберсон.
Вiн потис ii, назвався:
– Френк Анiчеттi. – Дзеленькнув дверний дзвоник. – А це мiй хлопець, Френк-молодший. Привiтайся з мiстером Емберсоном з Вiсконсину, Френкi.
– Вiтаю, сер, – вiн подарував менi кивок i посмiшку, а потiм обернувся до батька. – Тайтес загнав ваговоз на пiдйомник. Каже, що десь бiля п’ятоi буде готовий.
– Ну, то й добре. – Я чекав, що далi Анiчеттi 1.0 запалить сигарету, i я не був розчарований. Вiн затягнувся, а потiм знову повернувся до мене. – Подорожуеш у справах чи задля ро
Страница 45
ради?Я затримався з вiдповiддю на якусь хвильку, але не тому, що пiдшукував, що сказати. Що мене бентежило, так це те, як ця сцена то вiдхиляеться вiд оригiнального сценарiю, то знову повертаеться до нього. Втiм, Анiчеттi, схоже, не звернув на це уваги.
– У будь-якому разi, ти вибрав правильний час для приiзду. Бiльшiсть лiтнiх туристiв вже поiхали, а за тим i ми розслабилися. Бажаеш черпак ванiльного морозива до свого пива? Зазвичай це коштуе ще п’ять центiв, але щовiвторка я знижую цiну до нiкелю[128 - Нiкель – назва 5-центовоi монети.].
– Тату, ти повторюеш цей жарт уже десять рокiв, – делiкатно промовив Френк-молодший.
– Дякую, але менi й так смачно, – проказав я. – Я тут у бiзнесових справах, до речi. Подивитися деяку дiлянку у… Сабатусi? Гадаю, саме така в нього назва. Ви чули про таке мiсто?
– Щонайменше, все мое життя, – усмiхнувся Френк. Вiн випустив з нiздрiв дим, а потiм подарував менi проникливий погляд. – Довгенький шлях заради того, щоби поглянути на якусь дiлянку.
Я вiдповiв йому усмiшкою, в якiй мусило читатися послання: аби ви знали те, що знаю я. Напевне воно й прочиталося, бо вiн менi пiдморгнув. Дзвоник над дверима дзеленькнув, i увiйшли ледi по фрукти. Стiнний годинник ПИЙ ЗБАДЬОРЛИВУ КАВУ показував 12:28. Очевидно, ту частину сценарiю, де ми з молодшим Френком обговорюемо оповiдання Ширлi Джексон, з цiеi версii вирiзано. Я трьома довгими ковтками допив свое кореневе пиво, й буквально вiдразу ж менi судомою скрутило живiт. Персонажi романiв рiдко ходять на горщик, але в реальному життi ментальне потрясiння часто провокуе фiзiологiчнi реакцii.
– Скажiть, у вас тут часом нема чоловiчого туалету?
– Даруйте, нi, – сказав Френк-старший. – Все думаемо влаштувати, але влiтку ми надто заклопотанi, а взимку якось завжди здаеться, що замало коштiв для новацiй.
– Ви можете сходити за рогом, у Тайтеса, – сказав Френк-молодший. Черпаючи морозиво, вiн клав його до металевого цилiндра, готувався зробити собi молочний коктейль. Ранiше вiн цього не робив, i я з деякою тривожнiстю згадав про ефект метелика. Менi навiть привидiлося, що я бачу, як той метелик трiпоче крильцями просто в мене перед очима. Ми змiнювали цей свiт. Тiльки деякi дрiбницi – безкiнечно крихiтнi деталi – проте таки змiнювали.
– Мiстере?
– Вибач, – вiдгукнувся я, – тяму заклинило.
На його обличчi вiдбилося здивування, та тут же вiн розсмiявся:
– Нiколи не чув ранiше такого, але звучить цiкаво.
Отакоi, можливо, далi вiн сам десь промовить цю нову фразу, коли йому трапиться втратити хiд думок. І вираз, котрий мусив би ввiйти до американського сленгу лише в сiмдесятих-вiсiмдесятих, дебютуе ранiше. Але про передчасний дебют говорити недоречно, бо в цьому часовому потоцi вiн вiдбудеться точно за розкладом.
– Тайтесiв «Шеврон» зразу за рогом праворуч, – уточнив старший Анiчеттi. – Якщо це у вас… гм… термiнове, то, будь ласка, можете скористатися й нашим туалетом нагорi.
– Нi, все в порядку, – вiдповiв я i, хоча вже був дивився на стiнний годинник, тепер умисно поглянув ще й на свiй наручний – «Б’юлова» на вельми путящому браслетi «Спайдел». Добре, що iм не видно було циферблат, бо я забув переставити стрiлки, тож там все ще був час 2011 року. – Але мушу вже йти. Справи чекають. Якщо не пощастить, вони заберуть у мене бiльше одного дня. Ви не могли б менi порекомендувати поблизу якийсь пристойний мотель?
– Ти маеш на увазi автокемпiнг? – перепитав Анiчеттi-старший. Вiн якраз втоптував недопалок в одну з тих попiльничок СМАКУЄ ДОБРЕ ВІНСТОН, якi вишикувалися на шинквасi.
– Так, – цього разу моя посмiшка, либонь, виглядала не багатозначною, а радше дурнуватою… i знову менi зсудомило шлунок. Якщо я скоро не вирiшу цю проблему, вона може вилитися в серйозну ситуацiю iз залученням номера 911. – Мотелями ми називаемо iх в себе, у Вiсконсинi.
– Ну, я би, мабуть, порадив кемпiнг «Модрина», це приблизно миль за п’ять звiдси по 196-му шосе, у твоему напрямку, на Люiстон.
А Анiчеттi-молодший додав:
– Там поряд кiнотеатр драйв-iн.
– Дякую за пораду, – пiдвiвся я зi стiльця.
– Я тебе прошу. А якщо захочеш привести в порядок зачiску перед якоюсь зi своiх дiлових зустрiчей, завiтай до перукарнi Бавмера. Вiн добре знаеться на своiм дiлi.
– Дякую. Ще одна цiнна порада.
– Поради безплатнi, iнша справа кореневе пиво – «американцю, продано»[129 - Анiчеттi цитуе назву популярноi в часи його юностi композицii «Sold, American», записаноi оркестром Глена Мiллера 1938 року.]. Гарного вам перебування в Мейнi, мiстере Емберсон. До речi, Френкi, допивай свiй коктейль i катай назад до школи.
– Аякже, тату, – цього разу менi пiдморгнув юний Френк.
– Френку? – озвалася закличним голосом одна з ледi. – А цi помаранчi свiжi?
– Свiжi, як ваша посмiшка, Леоло, – вiдповiв вiн, i ледi захихотiли. Я тут не намагаюся нiчого прикрасити; вони дiйсно захихотiли.
Я пройшов повз них, кивнувши iм «ледi». Дзеленькнув дзвоник, i я вийшов у свiт, що iснував до мого народження. Але цього разу, замiсть
Страница 46
ерейти дорогу до того двору, де мiстилася кроляча нора, я попрямував глибше в цей свiт. На протилежному боцi вулицi п’яниця в довгому чорному пальтi жестикулював перед продавцем у халатi. Картка, якою вiн там розмахував, мусила бути не жовтого, а помаранчевого кольору, але загалом вiн цiлком вписувався у сценарiй.3
«Шеврон» Тайтеса мiстився поза супермаркетом «Червоне & Бiле», де Ел знову й знову колись купував одне й те саме м’ясо для своеi харчевнi. Судячи з оголошень у вiтринi, лобстер тут iшов по шiстдесят дев’ять центiв за фунт. Навпроти маркету, на дiлянцi, яка в 2011 лишалась порожньою, стояла велика червоно-коричнева будiвля з дверми навстiж i всякого роду вживаними меблями на виду – дитячi коляски, плетенi гойданки та м’якi крiсла типу «татусь вiдпочивае», яких там, схоже, було припасено найбiльше. На вивiсцi над дверима було написано: БЕЗЖУРНИЙ БІЛИЙ СЛОН. Додатковий щит – на тринозi, поставленiй так, щоби впадати в око тим, хто iде на Люiстон – зухвало запевняв: ЯКЩО У НАС ЧОГОСЬ НЕМА, ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ВОНО ВАМ НЕПОТРІБНЕ. У крiслi-гойдалцi там сидiв парубок, про котрого я вирiшив, що це й е власник, вiн курив люльку i дивився на мене. На ньому була майка на бретельках i слакси. А ще вiн мав борiдку, котру я оцiнив як адекватно зухвалу саме для цього острiвця в потоцi часу. Його зачесане назад волосся утримувалося вкупi якимсь гелем, але було довгеньким i вилося на зашийку, що навело мене на згадку про колись бачене старе рок-н-ролове вiдео: Джеррi Лi Люiс стрибае на роялi й спiвае «Великi вогнянi кулi»[130 - Jerry Lee Lewis (нар. 1935 р.) – зiрка бiлого рок-н-ролу, спiвак i пiанiст, який, граючи на роялi, одночасно робив акробатичнi трюки; «Great Balls of Fire» – його хiт 1957 року.]. Напевне, власник «Безжурного бiлого слона» мав репутацiю мiсцевого бiтника.
Я привiтався з ним, ворухнувши пальцем. Вiн вiдповiв менi слабесеньким кивком, продовжуючи смоктати свою люльку.
У «Шевронi» (де звичайне паливо коштувало 19,9 центiв, а «супер» на пеннi дорожче) якийсь чоловiк у синьому комбiнезонi й з наiжаченим коротким волоссям працював бiля вантажiвки – явно тiеi, про яку говорилось в Анiчеттi, вирiшив я, – котра мiстилася на пiдйомнику.
– Мiстере Тайтес?
Вiн поглянув через плече.
– Га?
– Мiстер Анiчеттi сказав, що я можу скористатися вашою туалетною кiмнатою.
– Ключ зсередини на дверях, – грюк-брязь.
– Дякую вам.
Ключ мав при собi дерев’яну колодочку, на якiй друкованими лiтерами значилося: ЧОЛ. На колодцi iншого ключа – ДІВ. Мою колишню дружину це розлютило б до всирачки, подумав я, i то не без радiсного захвату.
У туалетi було чисто, хоча й тхнуло тютюном. Бiля унiтаза стояла попiльниця на кшталт урни. Судячи з кiлькостi в нiй недопалкiв, я здогадався, що чимало гостей цiеi прибраноi, невеличкоi кiмнатки залюбки одночасно димлять i серуть.
Вже вийшовши звiдти, я побачив на невеличкому паркiнгу бiля заправки десятки зо два вживаних легковикiв. Над ними на легенькому бризi трiпотiла низка рiзнокольорових прапорцiв. Машини, якi б у 2011 коштували тисячi – автомобiльна класика, тож нiяк не менше – тут були виставленi за цiнами вiд сiмдесяти п’яти до ста доларiв. Лише один «Кадi» майже iдеального вигляду пропонувався за вiсiмсот. Табличка над будочкою каси (всерединi, поринувши у «Фотоплей»[131 - «Photoplay» – заснований 1911 року в Чикаго кольоровий журнал для шанувальникiв кiно, у 1980 р. злився з тижневиком «US Weekly».], жувала жуйку гарнюня iз зав’язаним у кiнський хвостик волоссям) повiдомляла: ВСІ ЦІ МАШИНИ НА ХОДУ І МАЮТЬ ГАРАНТІЮ БІЛЛА ТАЙТЕСА. МИ ЗАБЕЗПЕЧУЄМО СЕРВІС ВСЬОМУ, ЩО ПРОДАЄМО!
Я повiсив на мiсце ключ, подякував Тайтесу (котрий щось буркнув, не обертаючись вiд ваговоза на пiдйомнику) i вирушив назад у бiк Мейн-стрит з думкою про те, що дiйсно менi варто пiдстригтися перед вiзитом до банку. Це навело мене на згадку про бiтника з борiдкою, i, пiдкоряючись раптовому iмпульсу, я перетнув вулицю в напрямку його меблевого складу.
– Доброго ранку, – привiтався я.
– Ну, зараз вже насправдi середина дня, та аби вам так подобалося.
Вiн пихнув своею люлькою, i легкий лiтнiй бриз донiс до мене подих «Черрi бленд»[132 - Cherry Blend – сорт тютюну з присмаком вишнi, випускаеться заснованою 1856 року компанiею «Джон Мiдлтон».]. А заразом i спогад про мого дiдуся, котрий зазвичай курив саме цей тютюн, коли я був малим. Подеколи, коли в мене болiли вуха, вiн дмухав менi туди димом, але навряд щоб цей спосiб лiкування ухвалила Американська медична асоцiацiя.
– У вас е на продаж валiзи?
– О, е декiлька, як на мое лихо. Не бiльше двох сотень, скажiмо, так. Пройдiть углиб до самого кiнця, подивiться там, вони праворуч.
– Якщо я куплю у вас валiзу, можна буде ii залишити тут на пару годин, поки я сходжу на закупи в iнше мiсце?
– Я вiдкритий до п’ятоi, – сказав вiн i повернувся обличчям до сонця. – Пiсля того розраховуйте самi на себе.
4
Вiддавши за шкiряну валiзу два вiнтажних Елових долари, я залишив ii за прилавком цього бiтника i, помах
Страница 47
ючи портфелем, вирушив назад по Мейн-стрит. Поглянувши крiзь вiтрину зеленого фронту, я побачив продавця, котрий сидiв бiля каси й читав газету. Жодних ознак мого приятеля в чорному пальтi там не малося.Важко було б загубитися в тутешньому торгiвельному районi, що займав лише якийсь квартал. За три-чотири вiтрини пiсля «Фруктовоi компанii» я побачив перукарню Бавмера. В ii вiтринi обертався червоно-бiлий стовпчик[133 - Середньовiчний знак хiрурга-цирульника: спiрально перевита червоно-бiлими стрiчками щогла; перукарнi в США часто використовують знак у виглядi триколiрного (бiло-червоно-синього) лiхтаря-стовпчика з електромотором.]. Поряд з ним висiв полiтичний плакат, на якому був зображений Едманд Маскi[134 - Edmund Muskie (справжне прiзвище Марцiшевський, 1914—1996) – уродженець Мейну польського походження, губернатор штату (1955—1959), 1958 р. обраний сенатором, у 1980—1981 рр. був держсекретарем в урядi президента Картера.]. Я пам’ятав його старим, утомленим, з похиленими плечима, але цей його варiант мав вигляд ледь не занадто юного, щоб голосувати, не кажучи вже про те, щоби самому кудись бути обраним. Плакат закликав: ПОШЛІМО ЕДА МАСКІ ДО СЕНАТУ, ГОЛОСУЙМО ЗА ДЕМОКРАТА! Пiд цим написом хтось причепив чисто-бiлу смугу. На нiй вручну було виведено друкованими лiтерами: ВОНИ КАЗАЛИ, ЩО В МЕЙНІ ЦЕ ЗРОБИТИ НЕМОЖЛИВО, АЛЕ МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ! НАСТУПНИЙ КРОК: ГАМФРІ В 1960![135 - Hubert Humphrey (1911—1978) – сенатор-демократ вiд Мiннесоти, 1960 р. програв внутрiшньопартiйнi праймерiз Джону Кеннедi в номiнацii на президента, був вiце-президентом в адмiнiстрацii Лiндона Джонсона (1965—1969).]
Всерединi перукарнi два старигани сидiли пiд стiною, а третiй, не менш старий дiдок, у крiслi, де йому рiвняли тонзуру. Обидва чекальники димiли, як паровози. Так само й перукар (це i е Бавмер, вирiшив я), котрий стриг клiента, примруживши одне око вiд сягаючого вгору диму. Всi четверо подивилися в мiй бiк добре менi знаним манером: не те щоб зовсiм недовiрливо, але оцiнюючи, цей погляд Кристi колись була назвала «пильним янкiвським прозором». Приемно було подумки вiдзначити, що деякi речi завжди залишаються незмiнними.
– Я не з вашого мiста, але я друг. Голосував за весь список демократiв усе мое життя, – повiдав я iм, пiднявши праву в жестi «i хай допоможе менi Бог».
Бавмер весело гмикнув. З його сигарети покотився попiл. Вiн звично змахнув його собi з халата просто на пiдлогу, де серед настриженого волосся вже валялося кiлька розчавлених недопалкiв.
– Гарольд тут единий республiканець. Стережися, аби вiн те’ не вкусив.
– Та в нього вже зубiв брак, – докинув хтось iнший, i всi вони разом загиготали.
– А звiдки ти будеш, мiстере? – спитав Гарольд-республiканець.
– Вiсконсин, – i, щоб припинити подальшу бесiду, я взяв до рук випуск «Чоловiчих пригод». На обкладинцi якийсь джентльмен iз зовнiшнiстю азiйського нелюда, в рукавичках i з батогом в руцi, наближався до прив’язаноi до стовпа прекрасноi бiлявки. Надрукована всерединi iсторiя мала назву «СЕКС-РАБИНІ ЯПОНЦІВ НА ТИХОМУ ОКЕАНІ». Запах у перукарнi стояв доволi нiжний i абсолютно чудесний, це була сумiш тальку, помади для волосся й сигаретного диму. На той час, коли Бавмер показав менi рукою на крiсло, я вже був поринув в iсторiю про секс-рабинь. Вона виявилася не такою хвилюючою, як малюнок на обкладинцi.
– Трохи собi подорожуете, мiстере Вiсконсин? – спитав вiн, накидаючи на мене спереду вiскозне простирадло й обчiплюючи менi шию паперовим комiрцем.
– Доволi далеко, – вiдповiв я правдиво.
– Ну, зараз ви в Божому краi. Наскiльки коротко ви бажаете?
– Так коротко, щоби я не був схожим на… – я ледь не промовив «хiпi», але Бавмер не зрозумiв би про що йдеться, – на бiтника, – закiнчив я.
– Бачу, ви трохи з цим забарилися, – почав вiн стригти. – Ще б трiшечки довше, i стали б схожим на того гомiка, що править «Безжурним бiлим слоном».
– Цього менi б не хотiлося, – зауважив я.
– Ще б пак, сер, у нього ще той видок, – останне в нього прозвучало, як «шетоуидоу».
Закiнчивши, Бавмер попудрив менi шию, спитав, що менi до вподоби – «Брiолiн-крем», помада «Вiталiс» чи «Вайлдрут»? – i назвав загальну цiну: сорок центiв.
Оце дiло.
5
Вiдкриття рахунку в тисячу доларiв у «Трастi рiдного мiста» не викликало жодних питань. Ймовiрно, допомiг мiй свiжострижений вигляд, хоча я гадаю – насправдi суто готiвковий, здебiльшого, спосiб iснування цього суспiльства, де кредитнi картки ще перебували в дитинячому станi… либонь, викликаючи деяку пiдозру в скупуватих янкi. Надзвичайно миловидна касирка з високо забраним волоссям i камеею на шиi порахувала моi грошi, внесла суму до вхiдного реестру, потiм покликала помiчника менеджера, котрий перерахував iх знову, перевiрив реестр, а вже тодi виписав розписку, де було вказано як депозит, так i мiй чековий рахунок.
– Якщо ваша ласка, мiстере Емберсон, я дозволю собi зауважити, що це вельми велика сума як для чекових операцiй. Чи не бажали б ви вiдкрити накопичувальний рахунок? Наразi ми пропону
Страница 48
мо трьохвiдсотковий iнтерес, який нараховуеться щоквартально. – Вiн пустив очi собi пiд лоба, показуючи, яка це вигiдна оборудка. І став схожим на того прадавнього кубинського диригента, Хав’ера Кугата[136 - Xavier Cugat (1990—1990) – американський диригент iспано-кубинського походження, чий оркестр довгi роки був резидентним у Нью-Йоркському готелi «Волдорф-Асторiя»; зазвичай Кугат диригував, тримаючи в однiй руцi паличку, а в другiй собачку чихуахуа.].– Дякую, але в мене попереду чимало бiзнесових трансакцiй. – Я притишив голос. – Операцii з нерухомiстю. Тобто я так сподiваюсь.
– Щасти вам, – промовив вiн, також понизивши голос до такоi ж конфiденцiйноi тональностi. – Лорейн видасть вам чеки. П’ятдесят вистачить для початку?
– П’ятдесят буде якраз.
– Перегодом ми вас зможемо забезпечити чеками з надрукованим вашим iменем i адресою, – вiн запитально звiв брови.
– Я розраховую перебувати в Деррi. Пiдтримуватимемо зв’язок.
– Чудово. Щодо мене, це Дрексел вiсiм, чотири-сiм-сiм-сiм.
Я уявлення не мав, про що йдеться, поки вiн не посунув менi крiзь вiконце свою бiзнес-картку. На нiй було вигравiрувано #Грегорi Дюзен, помiчник менеджера#, а нижче #DRexel 8-4777#[137 - Джейк-Джордж не знав, що до 1980-х рр. у США в номерах телефонiв використовувалися лiтернi символи.].
Лорейн подала менi чеки i чекову книжку для них з фальшивого алiгатора. Подякувавши iй, я поклав усе до портфеля. У дверях я затримався, щоб обернутись. Пара касирiв працювали з арифмометрами, але в цiлому переважна бiльшiсть операцiй виконувалися за допомогою чорнила й людського поту. Мене пройняла думка, що, за невеличкими винятками, тут цiлком удома мiг би почуватися Чарлз Дiккенс. А ще менi подумалося, що життя в минулому трохи схоже на життя пiд водою, коли дихаеш через рурку.
6
У крамницi Мейсона я придбав той одяг, який менi порадив Ел, i тамтешнiй клерк сказав менi «так», вони радо приймуть чек, за умови якщо вiн буде виписаний на мiсцевий банк. Дякувати Лорейн, я мiг виконати цю умову.
Знов опинившись у «Безжурному бiлому слонi», я перекладав умiст трьох пакетiв з крамниць до моеi новоi валiзи, тим часом як бiтник мовчки на це дивився. Тiльки коли я вже врештi затрiснув валiзу, вiн висловив свою опiнiю:
– Забавний спосiб скуплятися, чоловiче.
– Гадаю, так, – погодився я. – Але весь цей свiт забавна штука, хiба не так?
Вiн на це вишкiрився:
– Як на мене, то краще й не скажеш. Шаркнемося шкiрою, Джексоне, – простягнув вiн менi свою руку долонею догори.
Цiлу мить я почувався точно так, як тодi, коли намагався вирахувати, що може означати вкупi з якимсь номером слово Дрексел. Але тут же згадав «Дiвчину автогонщика» i зрозумiв, що бiтник пропонуе менi стукнутись кулаками за версiею п’ятдесятих. Я сковзнув своею долонею по його, вiдчувши тепло i пiт, i знову подумав: «Це все реальне. Це вiдбуваеться насправдi».
– Шкiра, чоловiче, – примовив я.
7
Вулицю назад до Тайтесового «Шеврону» я перетнув з валiзою в однiй руцi й портфелем у другiй. У свiтi 2011 року, звiдки я сюди прибув, зараз був лише пiзнiй ранок, але почувався я вже втомленим. Мiж автосервiсом i стоянкою машин стояла телефонна будка. Я зайшов до неi, прикрив дверi i прочитав написане вручну оголошення над старомодним таксофоном: ПАМ’ЯТАЙ, ДЗВІНОК ТЕПЕР КОШТУЄ ЛИШЕ ДАЙМ, ДЯКУВАТИ «МАТУСІ БЕЛЛ»[138 - «Ма Белл» – народна назва заснованоi 1877 року телефонноi компанii «Bell».].
Я погортав «Жовтi сторiнки» в мiсцевому телефонному довiднику i знайшов фiрму «Лiнкольн-таксi». Їхне рекламне оголошення мiстило намальовану машинку з фарами-очима й великою усмiшкою на мiсцi радiатора. Фiрма обiцяла ШВИДКИЙ, ЛЮБ’ЯЗНИЙ СЕРВІС. Менi сподобалося ця фраза. Я полiз у кишеню по дрiб’язок, але першим, на що натрапив, виявилося дещо, що я мусив би залишити вдома: мiй мобiльний телефон «Нокiа». За стандартами того року, з якого я сюди заявився, це вже був застарiлий пристрiй – я збирався замiнити його на «Айфон», – але тут йому було не мiсце. Якби його хтось побачив, виникло б чимало питань, на якi я не мав вiдповiдей. Я прибрав телефон до портфеля. Поки що хай полежить там, гадав я, але вже незабаром менi треба його позбавитися. Тримати таку рiч при собi – це все одно що гуляти з незiрваною бомбою.
Я знайшов дайм i штовхнув його в щiлину, але той тут же випав у лоток повернення монет. Цей дайм, як i мiй «Нокiа», прибув сюди з майбутнього; це був мiдний сендвiч, цiннiсть його становила не бiльше за пеннi з претензiями[139 - Вiд 1965 року, коли 10-та 25-центовi монети почали карбуватися без вмiсту срiбла, мiдний, покритий мельхiором дайм дiстав назву «сендвiч».]. Я подiставав усi моi монети, порився в них i знайшов дайм 1953 року, отриманий, либонь, разом iз рештою за кореневе пиво у «Кеннебекськiй фруктовiй». Я вже було встромив його в щiлину, але тут вихопилася думка, вiд якоi я захолов. А якби мiй дайм 2002 року не вивалився у лоток, а застряг у телефоннiй глотцi? А потiм якийсь працiвник телефонноi компанii, обслуговуючий автомати в Лiзб
Страница 49
н-Фолзi, його знайшов?«Вiн би вирiшив, що це чийсь жарт, от i все. Чийсь складний розiграш».
Але мене взяли сумнiви – дайм був занадто якiсним. Той чоловiк почав би його всiм показувати, можливо, потiм i в якiйсь газетi з’явилося б повiдомлення про знахiдку. Цього разу менi пощастило, але наступного може й не пощастити. Я мушу поводитися обережнiше. Згадався знову мобiльний телефон, занепокоення збiльшилося. Врештi я вкинув у монетоприймач дайм 1953 року i був винагороджений гудком. Номер я набирав повiльно й уважно, намагаючись пригадати, чи користувався я бодай колись дисковим телефонним апаратом? Подумалось, що нiколи в життi. Кожного разу, як я вiдпускав диск, той, вiдкручуючись назад, видавав дивний квокчучий звук.
– Лiзбон, таксi, – озвався жiночий голос. – З нами милi такi милi. Чим ми можемо вам сьогоднi допомогти?
8
Чекаючи таксi, я прогулювався паркiнгом Тайтеса, прицiнюючись до його машин. Особливо мене причарував червоний «Форд»-кабрiолет 1954-го року – «Санлайнер», згiдно з папiрцем, причепленим пiд фарою з водiйського боку. Вiн мав колеса з бiлою окантовкою й автентичний брезентовий дах з тих, що iх стильнi кицьки у «Дiвчинi автогонщика» називали «складнями».
– Вельми нiвроку возик, мiстере, – озвався позаду мене Бiлл Тайтес. – Летить, як на пожежу, можу це засвiдчити особисто.
Я обернувся. Вiн витирав долонi червоною ганчiркою, на вигляд не менш замаслюженою, нiж його руки.
– Іржi трохи е пiд порогами, – зауважив я.
– Йо, авжеж, такий клiмат, – вiдповiв вiн, знизавши плечима в жестi «а що ви хотiли iншого». – Головне, що двигун в гарненькому станi й колеса мае майже новi.
– V-подiбний, восьмицилiндровий?
– Верхньоклапанний, – уточнив вiн, i я кивнув, нiби все розумiю. – Купив його в Арлiн Гейдлi з Дерама пiсля того, як помер ii чоловiк. Якщо й було щось, на чому розумiвся Бiлл Гейдлi, то це як доглядати за машиною… але ж ви iх не знаете, бо ви ж немiсцевий, еге ж?
– Так, з Вiсконсину. Джордж Емберсон, – простягнув я руку.
Вiн, легко усмiхаючись, похитав головою:
– Приемно познайомитись, мiстере Емберсон, проте не хочу, аби ви вимазалися в мастило. Вважайте, що ми поручкалися. Ви покупець чи просто глядач?
– Сам поки що не знаю, – вiдповiв я, але нещиро. «Санлайнер» менi здався найстильнiшим автомобiлем з усiх, якi я тiльки бачив у своему життi. Я вже було вiдкрив рота, щоб спитати, скiльки вiн з’iдае за милю, але вчасно второпав, що у свiтi, де повний бак можна заправити за два долари, таке запитання не мае сенсу. Натомiсть я спитав, чи стандартна в нього коробка.
– Йо, атож. А коли перемикаеш на другу, тiльки й стережися копiв. На другiй швидкостi вiн летить, як той чорт. Бажаете прокотитися?
– Не можу, – вiдмовився я. – Щойно викликав собi таксi.
– Це не той спосiб, яким годиться подорожувати, – сказав Тайтес. – Якщо купите цю машину, ви зможете повернутися до себе у Вiсконсин стильно i взагалi забудете про потяги.
– Скiльки ви просите? У нього нема цiнника на лобовому склi.
– Нема, я виставив його на продаж лише позавчора. Ще не мав часу ним зайнятися. («Немау»), – вiн видобув сигарету. – Я замахуюся на три з половиною, але скажу чесно, готовий поторгуватися («Потоуваця»).
Я клацнув зубами, щоби не дозволити вiдпасти моiй щелепi, i сказав, що подумаю. Якщо моi думки пiдуть у потрiбному напрямку, я повернуся завтра.
– Краще не запiзнюйтеся, мiстере Емберсон, ця машина тут не застоiться надовго.
І знову я втiшився. Я маю монети, що не годяться до автоматiв, у банках все ще працюють здебiльшого вручну, телефони пiд час набору номера смiшно квокчуть тобi у вухо, але деякi речi завжди залишаються незмiнними.
9
Таксист був товстуном у виношеному капелюсi з причепленим до нього жетоном ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Вiн одна за одною палив сигарети «Лакi-Страйк», радiо в нього було налаштоване на станцiю WJAB[140 - WJAB – до середини 1960-х рр. найпопулярнiша музично-розважальна радiостанцiя, яка трапслювалася з Портленда на частотi 1440, покриваючи пiвдень штату Мейн.]. Ми з ним прослухали «Цукровi часи» сестер Мак-Гваер, «Мисливського пса» братiв Еверлi i якусь iстоту на iм’я Шеб Вулi, що наспiвала нам про «Пурпурового людожера»[141 - Всi свiжi хiти 1958 р. «Sugartime», McGuire Sisters (1952—1968) – вокальне трiо з Огайо; «Bird Dog», Everly Brothers – заснований 1956 року вокальний дует братiв Дона i Фiла, один iз найзнанiших в iсторii американськоi поп-музики; Sheb Wooley – характерний кiноактор i спiвак, у його пiснi «Purple People Eater» iдеться про прибульцiв iз космосу.]. Без цього останнього номера я цiлком мiг би обiйтися. Пiсля кожноi пiснi якесь трiо молодих жiночих голосiв незграйно виводило: Чотир-надцять со-рок Дабл-ю-джей-ей-бiii… Крутий джеб! Я дiзнався, що у Романова тривае щорiчний шалений розпродаж кiнця лiта, а у Ф. В. Вулворта щойно отримали свiжу партiю хула-хупiв, якi йдуть за нечуваною цiною $1.39[142 - Заснована на початку ХХ ст. Самуiлом Романовим у Портлендi меблева фабрика закрилася 2011 р.; Френ
Страница 50
Вiнфiлд Вулворт – син бiдного фермера, котрий 1879 р. заснував мережу супермаркетiв низьких цiн.].– Клятi байстрюки, нiчого бiльше не роблять, тiльки ото й навчають дiтей, як стегнами вертiти, – промовив таксист, дозволяючи протягу засмоктати попiл з кiнчика своеi сигарети у прочинену кватирку вiкна. Це була його едина реплiка впродовж усiеi поiздки вiд «Шеврону» Тайтеса до кемпiнгу «Модрина».
Аби хоч якось вiдволiктися вiд сигаретного чаду, я опустив свое вiкно i дивився, як поряд прокочуеться цей iнший свiт. Знайомого урбанiзованого селища мiж Лiзбон-Фолзом i межею мiста Люiстон тут не iснувало. Якщо не брати до уваги пари автозаправок, придорожнього ресторану «Хай-Хет» та вiдкритого кiнотеатру драйв-iн (афiша рекламувала подвiйний сеанс, що складався з «Запаморочення» та «Довгого, гарячого лiта» – наголошувалося, що обидвi картини «широкоформатнi» й «кольоровi»)[143 - «Vertigo» – детектив Альфреда Гiчкока; «The Long, Hot Summer» – трилер режисера Мартiна Рiтта за оповiданнями Вiльяма Фолкнера (в обох фiльмах присутнi кабрiолети).], ми iхали крiзь суто сiльський пейзаж Мейну. Корiв я бачив частiше, нiж людей.
Автокемпiнг мiстився вiддалiк шосе, крiм того, вiн перебував пiд захистом не модрин, а велетенських, маестатних в’язiв. Не можна стверджувати, що вони здалися менi стадом динозаврiв, але враження було сильним. Поки я на них роззявлявся, мiстер Лiцензованi Перевезення запалив чергову сигарету:
– Бажаете помочi з вуалiзами, сер?
– Нi, сам впораюсь.
Сума на таксометрi не була такою грандiозною, як тутешнi в’язи, але все одно викликала повагу. Я подав йому два долари, попрохавши повернути менi п’ятдесят центiв решти. Схоже було, вiн зрадiв; чайових йому якраз вистачало на придбання пачки «Лакi».
10
Я зарееструвався (тут з цим без проблем; грошi готiвкою, i нiхто в тебе не питае жодних документiв) i довгенько проспав у кiмнатi, де кондицiонером повiтря слугував вентилятор на пiдвiконнi. Прокинувся освiженим (добре), але потiм з’ясував, що не в змозi заснути вночi (недобре). Пiсля заходу сонця рух на шосе перетворився майже на нульовий i навкруги залягла тиша така спокiйна, що аж викликала неспокiй. Настiльний телевiзор «Зенiт» важив ледь не пiд сотню фунтiв. На ньому стирчали «кролячi вуха». До них було притулено аркушик з застереженням: НАЛАШТОВУЙТЕ АНТЕНУ РУКАМИ. НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ! ДЯКУЄМО, МЕНЕДЖМЕНТ[144 - Вважаеться, що, обмотавши рiжки кiмнатноi антени фольгою, можна дещо пiдвищити ii чуттевiсть.].
Приймалося три станцii. Як я не намагався манiпулювати «кролячими вухами», проте на Ен-Бi-Сi снiжило так, що неможливо було дивитися; на Сi-Бi-Ес гуляла картинка, i регулятор вертикальноi прокрутки жодним чином не мiг на це вплинути. По Ей-Бi-Сi, де сигнал був чистим, як дзвiночок, показували «Життя й легенду Ваета Ерпа» з Х’ю О’Браяном в головнiй ролi[145 - «The Life and Legend of Wyatt Earp» (1955—1961) – телесерiал у жанрi вестерн, заснований на бiографii «найкрутiшого й найшляхетнiшого авантюриста своеi епохи» – картяра, золотошукача й шерифа Ваета Ерла (1848—1929); актор Hugh O’Brian (нар. 1925 р.) мав природну схожiсть зi своiм героем.]. Вiн встиг застрелити кiлькох бандитiв, а далi пiшла реклама сигарет «Вайсрой». Стiв Мак-Квiн пояснював, що цi сигарети мають фiльтр для думаючого чоловiка, а смак – для того, хто любить палити[146 - «Viceroy» («Вiце-король») – першi в свiтi сигарети з пробковим фiльтром, випускаються з 1936 р.; Terrence Steven McQueen (1930—1980) – мотогонщик i кiноактор, уславлений у ролях антигероiв.]. Коли вiн почав пiдкурювати, я пiдвiвся з лiжка i вимкнув телевiзор.
Залишився тiльки хор цвiркунiв.
Я роздягся до трусiв, лiг i намагався заснути. Згадалися моi мати й батько. Татовi зараз шiсть рочкiв, вiн живе в Оклерi[147 - Eau Claire (Чистi води – фр.) – засноване 1856 року мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Вiсконсин.]. Мамi лише п’ять, вона живе на фермi в Айовi, iхнiй дiм згорить до ноги за три чи чотири роки вiд сьогоднi. Тодi ii родина переiде до Вiсконсину, ближче до переплетення доль, якi згодом створять… мене.
«Я збожеволiв, – подумав я. – Сказився i переживаю жахливо реалiстичнi галюцинацii десь у шпиталi для душевнохворих. Потiм якийсь лiкар опише мою iсторiю в психiатричному журналi. Замiсть «Чоловiка, котрий сприйняв свою дружину за капелюх», я стану «Чоловiком, котрий вирiшив, що вiн потрапив у 1958 рiк».[148 - «The Man Who Mistook His Wife for a Hat» (1985) – книга професора нейрологii Олiвера Сакса, в якiй описано клiнiчнi випадки зоровоi агнозii, хвороби, коли людина мае нормальний зiр, але не може зрозумiти того, що бачить; 1986 р. англiйський композитор Майкл Наймен написав за книгою однойменну оперу.]
Але тут же я провiв долонею по поверхнi жакардового покривала i зрозумiв, що воно справжне. Я подумав про Лi Гарвi Освальда, але Освальд поки що належав майбутньому i не вiн мене турбував у цьому музейного гатунку номерi мотелю.
Я сiв на краечку лiжка, вiдкрив свiй портфель й дiстав звiдти мобiльний телефон, теж
Страница 51
вого роду прилад для подорожей крiзь час, вiд якого тут не було абсолютно нiякоi користi. Тим не менше я не втримався, вiдкрив його i натиснув кнопку живлення. У вiконцi вискочив напис НЕМА МЕРЕЖІ, звичайно, на що iнше я мiг очiкувати? На п’ять рисочок? На жалiбний голос, що кликатиме: «Вертайся додому, Джейку, поки не наробив шкоди, яку неможливо буде виправити»? Дурна, забобонна думка. Якщо зроблю шкоду, я сам ii зможу виправити, бо кожна подорож стирае попередню. Можна сказати, що в комплект подорожi крiзь час входить i автоматичний вмикач безпеки.Це втiшало, але тримати при собi такий телефон у свiтi, де в царинi побутовоi електронiки найбiльшим технологiчним проривом залишаються кольоровi телевiзори… це аж нiяк не додавало втiхи. Якщо в мене його побачать, мене не повiсять на шибеницi як вiдьмака, але мiсцевi копи можуть заарештувати i триматимуть в камерi, допоки з Вашингтона не пiд’iдуть, щоб мене допитати, хлопцi Едгара Гувера[149 - John Edgar Hoover (1895—1972) – спiвзасновник i перший директор ФБР вiд 1935 р. i до своеi смертi.].
Я поклав телефон на лiжко, потiм витрусив з правоi кишенi всi монети. Подiлив iх на двi купки. Тi, що були 1958 року й давнiшi, поклав назад до кишенi. Тi, що були з майбутнього, пiшли до одного з конвертiв, що я iх знайшов у шухлядi (разом з Гедеонiвською Бiблiею[150 - «Gideons International» – евангельська органiзацiя, яка з 1908 року розповсюджуе по планетi безплатнi Бiблii, перекладенi 80 мовами свiту.] й виносним меню з ресторану «Хай-Хет»). Я одягся, взяв ключ i покинув кiмнату.
Надворi цвiркуни звучали набагато гучнiше. У небi висiв обгризений мiсяць. Зiрки, що розташувалися подалi вiд його сяйва, нiколи ще не здавались менi такими яскравими й близькими. Одинока вантажiвка продзижчала по шосе 196, а потiм дорога знову завмерла. Тут розляглася сiльська глушина, i ця глушина спала. Десь далеко просвистiв дiрочку в ночi товарний потяг.
На подвiр’i виднiлися тiльки двi автiвки, i в тих секцiях, проти яких вони стояли, було темно. Як i в мотельному офiсi. Почуваючись злодiем, я вирушив у поле поза кемпiнгом. Висока трава хапала мене за холошi джинсiв, якi я завтра замiню на новi банлоновi слакси.
Далi огорожа з простого дроту позначала кiнець територii «Модрини». За нею лежав невеличкий ставок з тих, що iх селяни називають копанками. Поблизу нього в нiчному теплi спали з пiвдюжини корiв. Одна з них подивилася на мене, коли я пролiз пiд дротяною огорожею й вирушив до копанки. Але швидко втратила цiкавiсть i знов похилила голову. Вона ii не пiдвела й тодi, коли мiй мобiльний телефон «Нокiа» шубовснув у ставок. Я запечатав конверт з монетами i послав його навздогiн за телефоном. Потiм я повернувся тим же шляхом, що й прийшов, затримавшись позаду кемпiнгу, щоб упевнитись, чи на подвiр’i, як i до того, пусто. Так воно й було.
Я пробрався до свого номера, роздягся i майже миттево заснув.
Роздiл 6
1
Вранцi наступного дня мене забрав той самий незмiнний курiй-таксист, i коли вiн висадив мене перед Тайтесовим «Шевроном», кабрiолет ще стояв на мiсцi. Сам цього я й очiкував, але все одно вiдчув полегшення. На менi був непримiтний, вiльного крою сiренький пiджак, куплений у крамницi Мейсона. Мое новеньке портмоне зi шкiри страуса, напаковане п’ятьма сотнями Елових доларiв, ховалося в безпецi його внутрiшньоi кишенi. Я замилувався «Фордом», а далi, витираючи собi руки, схоже, тiею ж самою учорашньою ганчiркою, до мене надiйшов i Тайтес.
– Я переспав з цiею думкою i вирiшив, що хочу його купити, – промовив я.
– Це добре, – сказав вiн, а тодi продовжив з удаваним сумом в голосi. – Але я теж з цiею думкою переспав, мiстере Емберсон, i гадаю, був збрехав вам учора, коли сказав, що iснуе можливiсть поторгуватися. Знаете, що сьогоднi вранцi менi сказала дружина, коли ми з нею снiдали оладками з беконом? Вона сказала: «Бiлле, ти будеш клятим дурнем, якщо випустиш з рук цього «Санлайнера» менш нiж за три з половиною». Фактично, вона сказала, що я вже виставив себе клятим дурнем, коли зi старту оцiнив його так низько.
– Окей, – я кивнув так, нiби нiчого iншого й не очiкував.
На його обличчi вiдбилося здивування.
– Ось що я можу зробити, мiстере Тайтес. Можу виписати вам чек на триста п’ятдесят доларiв – добрий чек, на «Траст рiдного мiста», можете iм зателефонувати i переконатися – або я можу просто зараз прямо з портмоне видати вам три сотнi готiвкою. Якщо зробимо так, менше буде усякоi паперовоi тяганини. То що скажете?
Вiн вишкiрився, показавши зуби ледь не лячноi бiлостi.
– Скажу, що у Вiсконсинi таки вмiють торгуватися. Якщо накинете до трьохсот двадцяти, я приклею липучку техогляду, причеплю двотижневий номер i iжджайте собi.
– Триста десять.
– Го-го, не змушуйте мене соромитися, – промовив Тайтес; вiн явно отримував насолоду. – Накидайте ще п’ятiрку, i скажемо вже гаразд.
Я простягнув йому руку:
– Три сотнi й п’ятнадцять доларiв мене влаштовують[151 - У дебютному для нього 1954 роцi новий «Ford Crestline Sunliner»
Страница 52
з V-8 двигуном потужнiстю 130 к. с. коштував $2241.].– Овва, – цього разу вiн уже поручкався зi мною, не згадуючи про мастило. А потiм показав на будочку каси. Сьогоднi гарнюня з кiнським хвостиком читала «Конфiденцiйно»[152 - «Confidential» – заснований 1952 року перший у США журнал скандальноi хронiки, з яким постiйно судилися голлiвудськi кiнокомпанii й зiрки.]. Вам треба заплатити он отiй юнiй ледi, котра, до речi, е моею дочкою. Вона оформить продаж. Потiм пiдходьте, i я приклею ту липучку. І повний бак заллю, звiсно.
Через сорок хвилин, сидячи за кермом «Форда»-складня моделi 1954 року, який тепер належав менi, я мчав на пiвнiч, у напрямку Деррi. Кермувати я колись був навчався на стандартнiй коробцi передач, тож з цим не було жодних проблем, але оце вперше я вiв машину з важелем трансмiсii при колонцi керма. Спершу було дивно, але щойно я призвичаiвся (а ще менi доведеться звикнути до регулятора потужностi переднiх фар пiд лiвою ступнею), так менi це вже й сподобалося. І Бiлл Тайтес був правий щодо другоi швидкостi; на другiй «Санлайнер» летiв, як скажений. В Агастi[153 - Augusta – столиця штату Мейн, засноване 1607 року мiсто (сьогоднi близько 20 тис. мешканцiв).] я зупинився не на довше часу, нiж знадобилося, щоб опустити верх. У Вотервiлi[154 - Waterville – засноване 117 року мiсто (16 тис. мешканцiв) на рiчцi Кеннебек.] я з апетитом пообiдав чудовим м’ясним рулетом, який коштував менi дев’яносто п’ять центiв, включно з яблучним пирогом з морозивом. Звiсно, цiна знаного менi ранiше фетбургера тепер почала здаватися явно завищеною. Я мчав пiд звуки «Скайлайнерiв», «Костерiв», «Дель-Вiкiнгiв» й «Елегантiв»[155 - Хiтовi вокальнi гурти 1950-х рокiв у стилi ритм-енд-блюз.]. Сонце дарувало менi тепло, бриз ворушив мою нову коротку зачiску, i автострада (яка, судячи з бiлбордiв, мала неформальну назву «Миля за хвилину») майже цiлком належала менi. Схоже було, всi моi сумнiви минулоi ночi потонули у тiй копанцi для корiв разом з мобiльним телефоном i футуристичним дрiб’язком. Я почувався чудово.
Поки не побачив Деррi.
2
Щось не те було з цим мiстом, i, як менi здаеться, я зрозумiв це з першого погляду.
Коли «Миля за хвилину» знесилилася до простоi двосмужноi дороги з латаним асфальтом, я вибрався на штатне шосе № 7 i миль десь за двадцять пiвнiчнiше Ньюпорта[156 - Newport – засноване 1808 року мiсто (3,1 тис. мешканцiв) на озерi Себастiкук.], подолавши узгiрок, побачив Деррi; мiсто скупчилося на захiдному березi рiчечки Кендаскiг[157 - Kenduskeag – притока (довжина – 52 км) рiчки Пенобскот, що тече через трете за величиною мiсто Бенгор (36 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, з котрого С. Кiнг змалював вигадане ним мiсто Деррi.], придавлене згори хмарами димових викидiв з бозна-скiлькох папiрень i текстильних фабрик, що геть усi працювали повним ходом. Через середмiстя тягнулася якась зелена артерiя. Звiддаля вона скидалася на шрам. Здавалося, мiсто обабiч цього пояса з рваними краями складаеться лише з чорних i кiптяво-сiрих вiдтiнкiв, тодi як завдяки димам, що бухали з усiх тих труб, небо над ним бовванiло насичене жовтим кольором сечi.
Я проiхав повз кiлька торгових яток, де люди, що опiкувалися товаром (чи просто стовбичили при дорозi, зирячи на проiжджих), скидалися бiльше не на мейнських фермерiв, а на горян, виплодкiв iнцестуальних шлюбiв, з фiльму «Порятунок»[158 - «Deliverance» (1972) – фiльм за однойменним романом Джеймса Дiкi, де мешканцi вбогого гiрського району в штатi Джорджiя тероризують туристiв, якi сплавляються на каное тамтешньою рiчкою.]. Коли я минав останню з них «ПРИДОРОЖНЮ ЯТКУ БАВЕРСА», з-за пiрамiди ящикiв з помiдорами вискочив великий безпородний пес i погнався за мною, оскаженiло кусаючи заднi колеса «Санлайнера». Скидався вiн на якогось виродка з-пiд бульдога. Перед тим, як псу загубитися з мого виду, я встиг побачити, як якась кощава жiнка в комбiнезонi наздогнала його й почала дубасити уламком дошки.
Тут народився i рiс Гаррi Даннiнг, а я зненавидiв це мiсто з першого погляду. Без якихось конкретних причин; просто зненавидiв i все. Розташований у низинi мiж трьома крутими пагорбами, центральний торгiвельний квартал вражав жалюгiднiстю, а ще вiн навiював клаустрофобiю. Мiй вишнево-червоний «Форд» виявився ледь не найяскравiшою рiччю на цiй вулицi; бентежним (i небажаним, судячи з бiльшостi поглядiв, якi вiн викликав) сплеском кольору серед чорних «Плiмутiв», коричневих «Шевроле» й задрипаних розвiзних пiкапiв. Через середмiстя тiк канал, заповнений чорною водою майже до вершечкiв своiх облямованих мохом бетонних пiдпорних стiн.
Мiсце для стоянки я знайшов на Канал-стрит. Одного нiкелю, вкинутого до лiчильника, вистачило на придбання вiльноi години, яку я збирався витратити на закупи. Я забув купити собi капелюх у Лiзбон-Фолзi, але тут, проминувши пару-трiйку вiтрин, я побачив заклад, що звався «Деррiйський Одяг & Аксесуари. Найелегантнiша галантерея в Центральному Мейнi». Я сумнiвався, щоб у цiй царинi в Деррi iснувала бодай хоч якась конкуренцiя.
Ма
Страница 53
ину я ставив перед аптекою i затримався, щоб прочитати оголошення в ii вiтринi. У певному сенсi воно пiдсумовуе моi власнi враження вiд Деррi – зла недовiрливiсть, атмосфера ледь стримуваного насильства – краще, нiж будь-що iнше, хоча я прожив там майже два мiсяцi i набрався вiдрази до абсолютно всього (либонь, за винятком кiлькох людей, з якими менi пощастило пiзнатися) з ним пов’язаного. Там було написано:КРАДІЖКА – ЦЕ НЕ «ФІНТ», НЕ «ВИБРИК», НЕ «РОЗІГРАШ»!
ДРІБНА МАГАЗИННА КРАДІЖКА – ЦЕ СПРАВЖНІЙ ЗЛОЧИН ,
ЗА ЯКИЙ БУДЕ ПОКАРАНО!
НОРБЕРТ КІН
ХАЗЯЇН & МЕНЕДЖЕР
А худий чоловiк в окулярах i бiлому халатi, котрий дивився на мене, майже напевне й був цим самим мiстером Кiном. Вираз його обличчя не закликав: «Заходь, незнайомцю, роздивися та купи що-небудь, а то й випий крем-соди». Тi його жорсткi очi й губи з опущеними донизу кутами говорили: «Забирайся геть, тут нiчого нема для таких, як ти». Почасти я гадав, що сам собi вигадав це; в цiлому ж був певен, що нi. Заради експерименту я здiйняв руку у привiтальному жестi.
Чоловiк у бiлому халатi менi у вiдповiдь i пальцем не поворухнув.
Я усвiдомив, що канал, який я бачив, мусить текти точно пiд цим так оригiнально утопленим в низинi середмiстям, i я зараз стою прямо над ним. Я вiдчував, як в мене пiд пiдошвами жебонить прихована пiд хiдником вода. Вiдчуття було доволi неприемним, здавалося, нiби цей невеличкий шматочок свiту всуцiль охляв.
У вiтринi крамницi «Деррiйський Одяг & Аксесуари» стояв чоловiчий манекен у смокiнгу. В одному з його очей стирчав монокль, а в однiй з пластмасових рук вiн тримав шкiльний вимпел. На вимпелi був напис: ТИГРИ ДЕРРІ ЗАМОРДУЮТЬ БЕНГОРСЬКИХ БАРАНІВ! Хоча я вважав себе шанувальником шкiльного духу патрiотизму, це гасло менi здалося трохи занадто «бездаховим». Нехай би побили «Бенгорських Баранiв»[159 - «Bangor Rams» – вiдома шкiльна команда з американського футболу, яка бувала чемпiоном штату.] – але замордувати?
«Просто образний вислiв», – проказав я собi i ввiйшов досередини.
До мене пiдплив продавець з вимiрювальною стрiчкою на шиi. Костюм на ньому був набагато гарнiший за мiй, але тьмянi лампи над головою надавали жовтизни його обличчю. Я вiдчув абсурдне бажання спитати в нього: «Ви можете продати менi гарний лiтнiй солом’яний капелюх, чи менi уйобувати на хер?» Але тут вiн посмiхнувся, спитав, чим може менi допомогти, i все стало майже нормальним. У крамницi була потрiбна менi рiч, i я заволодiв нею всього лиш за три долари й сiмдесят центiв.
– Це просто ганьба, що у вас залишилося так мало часу на його носiння, до того як погода поверне на холоди, – зауважив продавець.
Я нацупив капелюх i проти дзеркала над прилавком улагодив його в себе на головi.
– Можливо, нам ще випаде добрий перiод бабиного лiта.
Делiкатно i якось навiть вибачливо вiн поправив на менi капелюх на iнший манер. Здвигнув його усього лиш на пару чи й менше дюймiв, але тепер я мав вигляд не сiльського тюхтiя, що завiтав до великого мiста, а… найелегантнiшого на весь Центральний Мейн мандрiвника в часi. Я йому подякував.
– Нема за що, мiстере…
– Емберсон, – назвався я i простягнув руку. Потиск в нього виявився коротким, м’яким i порошнистим вiд чогось, либонь, на кшталт тальковоi присипки. Звiльнивши руку, я ледь вгамував гостре бажання витерти долоню собi об пiджак.
– В Деррi у справах?
– Так. А ви самi звiдси?
– Все життя живу тут, – вiдповiв вiн з ледь не мученицьким зiтханням. Засновуючись на моiх перших враженнях, я подумав, що життя тут дiйсно може бути стражданням. – Що у вас за бiзнес, мiстере Емберсон, якщо ви не проти мого запитання?
– Нерухомiсть. Але поки я тут, я ще збирався побачитися зi старим армiйським приятелем. Його прiзвище Даннiнг. От тiльки не можу пригадати його iменi, ми зазвичай називали його просто Скiп.
Кличка Скiп була чистою вигадкою, але я й справдi не знав iменi батька Гаррi Даннiнга. Гаррi в своему творi згадував iмена своiх братiв i сестри, але чоловiк з молотком завжди залишався «моiм батьком» або «моiм татом».
– Боюся, тут я вам не в змозi допомогти, сер.
Голос його тепер звучав вiдчужено. Бiзнес було зроблено, i, хоча крамниця залишалася вiльною вiд iнших клiентiв, йому хотiлося, щоб я вже пiшов.
– Ну, можливо, ви зможете дати менi пораду стосовно дечого iншого. Який найкращий готель в мiстi?
– Радше за все, це «Деррi Таун Хаус». Просто повернiться на Кендаскiг-авеню, повернiть праворуч, а далi вгору Горбатим пагорбом на Мейн-стрит. Видивляйтеся фасад iз каретними лiхтарями.
– Горбатий пагорб?
– Так, це ми тут його так називаемо. Якщо у вас бiльше нема питань, я ще мушу зробити тут деякi перестановки.
Коли я вийшов на вулицю, з неба вже почало спливати свiтло. Єдине, що я живо пам’ятаю про час, прожитий мною в Деррi у вереснi-жовтнi 1958 року, це те, як там завжди здавалося, що вечiр настав надто рано.
Через одну вiтрину вiд «Одягу & Аксесуарiв» мiстилася крамниця спорттоварiв Мехена, де вiдбувався «ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ». Всерединi я
Страница 54
побачив, як двое чоловiкiв прицiнюються до рушниць, а на них схвально дивиться лiтнiй клерк з краваткою-шнурком (i з шиею, мов шнурок, як на те пiшло). На протилежному боцi Каналу тягнувся ряд дешевих барiв того типу, де ти можеш отримати кухоль пива й порцiю вiскi за п’ятдесят центiв, а вся музика в iхньому джукбоксi «Рок-Ола»[160 - Jukebox – платний музичний автомат; «Rock-Ola» – заснована 1927 року компанiя, що була ледь не монополiстом iз випуску таких автоматiв.] виявиться в стилi кантрi-енд-вестерн. Назви вони мали «Затишний куточок», «Джерело благоволiння» (що його завсiдники, як я про це потiм дiзнався, називали «Вiдром кровi»), «Два брати», «Золота шпиця» та «Тьмяний срiбний долар».Перед останнiм стояв квартет джентльменiв пролетарського вигляду, котрi дихали вечiрнiм повiтрям й роздивлялись на мiй кабрiолет. Всi були екiпiрованi кухлями з пивом i сигаретами. Лиця iхнi ховалися в тiнi пласких твiдових i бавовняних кашкетiв. Ноги iхнi були взутi у великi, безбарвнi робочi берцi того типу, що iх моi учнi 2011 року називали гiвнодавами. Трое з чотирьох мали на собi пiдтяжки. На мене вони дивилися абсолютно безвиразно. На мить менi пригадався той собака, що гнався за моею машиною, оскаженiло кусаючи колеса, а тодi я перетнув вулицю.
– Джентльмени, – звернувся я, – що тут подають?
Якусь хвилину всi мовчали. Коли я вже вирiшив, що вiдповiдi не дочекаюсь, той, що без пiдтяжок, врештi промовив:
– Бад та Мiк, що ж iще? Ти здалеку?[161 - «Budweiser» – свiтле пиво з 5 %-м умiстом алкоголю, яке виробляеться в США з 1876 р.; Mickey’s – 5,8 %-й ель, виробляеться компанiею «Мiллер».]
– З Вiсконсину.
– Добре тобi, – буркнув один з них.
– Щось нiби пiзненько, як на туриста, – зауважив iнший.
– Я в бiзнесових справах, але подумав, поки я тут, чи не розшукати менi старого знайомого по службi у вiйську. – Жодноi реакцii, якщо не вважати вiдповiддю те, що один з них кинув свiй недопалок на тротуар, а потiм плюнув, погасивши його в калюжi харкотиння, розмiром як середня мушля. А проте я не здавався. – Скiп Даннiнг його iм’я. Чи хтось з вас, хлопцi, знае такого Даннiнга?
– Смiшнiше було б хiба якусь льоху поцiлувати, – кинув Безпiдтяжко.
– Перепрошую?
Вiн пiдкотив очi пiд лоба й опустив кутики губ у виразi, що його демонструе той, хто втратив усяке терпiння перед тупаком, котрий не мае жодноi перспективи коли-небудь порозумнiшати.
– У Деррi повно Даннiнгiв. Зазирни к чорту до телефонноi книги, – кинув вiн i вирушив назад до бару. І його почет слiдом. Безпiдтяжко прочинив для них дверi, а потiм знов обернувся до мене.
– Що там всерединi («все’днi»), у тому «Фордi»? Восьмицилiндровий?
– Верхньоклапанний, – сподiваючись, що прозвучало це так, нiби я сам розумiю, що воно означае.
– Путньо бiгае?
– Непогано.
– То, може, ти сядеш та й поiдеш собi он туди, на пагорб. Там е поряднi корчми. Цi бари для фабричних. – Безпiдтяжко окинув мене холодним поглядом, що вже не був новиною для мене в Деррi, але до якого я так нiколи й не звик. – На тебе й так люди гавляться. А буде iх iше бiльш, коли друга змiна вироiться з фабрик Страяра та Бутiльера.
– Дякую. Вельми люб’язно з вашого боку.
Холодний погляд не потеплiшав.
– А ти нiц не маракуеш, авжеж? – кинув вiн i зник всерединi.
Я рушив до свого кабрiолета. Тимчасом як день сточувався у вечiр, з тiеi сiроi вулицi, де пах iндустрiальних димiв висiв у повiтрi, середмiстя Деррi здавалося – i то щонайменшою мiрою – лише трiшечки привабливiшим за мертву шльондру на церковнiй лавi. Я сiв до машини, натиснув педаль зчеплення, ввiмкнув двигун i вiдчув нестримне бажання просто зараз же поiхати звiдси геть. Поiхати назад до Лiзбон-Фолза, зiйти по сходинках в кролячу нору й сказати Еловi Темплтону, щоб пошукав собi якогось iншого молодика. От тiльки вiн не в змозi шукати, хiба не так? Позбавлений сили й майже без запасу часу. Я був, як то каже новоанглiйська примовка, останнiм набоем звiролова.
Я виiхав на Мейн-стрит, побачив каретнi лiхтарi (вони ввiмкнулися саме в ту мить, коли я iх помiтив) i зупинився на стоянцi перед готелем «Деррi Таун Хаус». Через п’ять хвилин я вже мав кiмнату. Почалось мое життя в Деррi.
3
На той час, коли моi новi придбання були розпакованi (частина грошей перебралася до портмоне, а решта в пiдшивку моеi новоi валiзи), я вже почувався добре, й до того ж голодним, але перш нiж спуститися повечеряти, я перевiрив телефонний довiдник. Вiд побаченого в менi стиснулось серце. Нехай мiстер Безпiдтяжко й не виявив зайвоi люб’язностi, проте щодо Даннiнгiв вiн мав рацiю, iх було, як блiх, що в Деррi, що у чотирьох-п’яти сусiднiх поселеннях, якi теж мiстилися в довiднику. Майже цiла сторiнка самих лише Даннiнгiв. Не те щоб це для мене виявилося завеликим сюрпризом, бо в маленьких мiстах деякi прiзвища, схоже, розростаються, мов тi кульбаби в червнi на лузi. За останнi п’ять рокiв мого викладання у ЛСШ, серед моiх учнiв було, либонь, зо двi дюжини Старбердiв i Лемке, деякi з них рiднi, а бiльшiсть дво-, три-й
Страница 55
отириюрiднi брати та сестри. Вони одружувалися мiж собою й плодили нових.Перед тим, як вирушати в минуле, я мусив би знайти хвилинку, щоб зателефонувати Гаррi Даннiнгу та спитати, як звали його батька – це ж було так просто. Напевне я б так i зробив, аби не був цiлком i повнiстю приголомшений тим, що показав менi Ел, i тим, що вiн мене попрохав зробити. «Проте, – подумав я, – чи аж так це вже важко?» Не потрiбно бути Шерлоком Голмсом, щоб вiдшукати родину, де е дiти з iменами Трой, Артур (на прiзвисько Тугга), Еллен та Гаррi.
Збадьорений цiею думкою, я спустився до готельного ресторану, де замовив собi рибну вечерю, до якоi менi подали устриць i лобстера завбiльшки ледь не з пiдвiсний двигун. Вiд десерту я вiдмовився на користь пива в мiсцевому барi. У детективних романах, якi я читав, бармени часто е чудовими джерелами iнформацii. Звiсно, якщо той, що стоiть за шинквасом «Таун Хауса», такий же, як решта людей, котрих я встиг зустрiти у цьому зловiсному мiстечку, далеко з ним я зайти не встигну.
Вiн виявився не таким. Той, що вiдiрвався вiд свого заняття з полiрування склянок заради того, щоб обслужити мене, був молодим, присадкуватим чоловiком з привiтним, повновидим обличчям пiд плескатою стрижкою.
– Що я можу для вас зробити, приятелю?
Останне слово припало менi до душi, i я завзято посмiхнувся йому у вiдповiдь.
– «Мiллер Лайт».
Вiн подивився збентежено.
– Нiколи про таке не чув, але маю «Хай Лайф».
Авжеж, вiн i не мiг чути про свiтле «Мiллер»; його ж поки ще не винайшли[162 - «Miller Lite» – свiтле низькокалорiйне пиво, рецепт якого розробив 1967 року нью-йоркський бiохiмiк Джозеф Овадес; «High Life» – пиво пльзенського типу, що випускаеться компанiею «Мiллер» з 1903 року.].
– І це чудово згодиться. Уявляете, на секунду я зовсiм забув, що перебуваю на Схiдному узбережжi.
– А звiдки ви? – вiн скористався ключем, умить змахнув з пляшки корок i поставив передi мною склянку.
– З Вiсконсину, але якийсь час поживу тут, – мовив я притишеним голосом, хоча бiля нас не було нiкого. Менi гадалося, це надасть конфiденцiйностi. – Нерухомiсть i все таке. Хочу трохи роздивитися навкруги.
Вiн з повагою кивнув i налив менi пива ранiш, нiж я сам встиг це зробити.
– Щасти вам. Бачить Бог, нерухомостi повно на продаж у цих мiсцях, i бiльшiсть ii йде дешево. А сам я збираюся поiхати звiдси. Наприкiнцi мiсяця. Попрямую до якогось iншого мiста, де бодай хоч трохи менш упослiдження, нiж тут.
– Воно й менi не здалося надто привiтним, – мовив я, – але я гадав, що це просто такi манери янкi. Ми у нас у Вiсконсинi дружелюбнiшi, i щоби вам це зараз же довести, я куплю вам пива.
– Нiколи не вживаю алкоголю на роботi, проте я радо випив би кока-коли.
– То пригощайтеся.
– Щиро вам дякую. Вельми приемно зустрiти джентльмена в такий млявий вечiр.
Я дивився, як вiн робить собi колу, накачуючи в склянку сироп, додаючи туди содовоi, а потiм мiшаючи. Вiн зробив ковток й поплямкав губами.
– Полюбляю солодке. – Мене це не здивувало, з огляду на вже набуте ним черевце. – Оте про янкi, що ми буцiмто недоброзичливi, повне лайно, до речi, – сказав вiн. – Я вирiс у Форк Кентi, так це найпривiтнiше мiстечко з усiх, якi вам тiльки заманулося б вiдвiдати. Авжеж, коли туди до нас, на пiвнiч, добираються туристи з Бостона чи Мейну, ми вiтаемо iх цiлунками. Я закiнчив там училище барменiв, а потiм вирушив на пiвдень шукати долi. Це мiсце здалося гарним для початку, i зарплатня непогана, але… – вiн озирнувся навкруги, не побачив нiкого, але все одно теж притишив голос. – Хочете правду, Джексоне? Це мiсто смердить.
– Я розумiю, про що ви кажете. Усi цi фабрики.
– Нi, тут дещо бiльше. Озирнiться навкруг. Що ви бачите?
Я зробив, як вiн хотiв. У кутку сидiв самотнiй парубок, виглядом схожий на комiвояжера, пив вiскi з лимонним соком, i бiльше не було нiкого.
– Небагато, – мовив я.
– І отак цiлий тиждень. Зарплатня добра, бо чайових тут нема. Пивнички в середмiстi роблять успiшний бiзнес, а в нас трапляеться трiшки народу тiльки ввечерi у п’ятницю та в суботу, натомiсть в iншi днi точно так, як зараз. Вся «каретна», тобто заможнiша, публiка випивае в себе вдома, я так гадаю. – Далi вiн заговорив ще тихiше. Так i на шепiт перейде скоро. – Погане в нас тут лiто було, приятелю дорогий. Мiсцевi намагаються тримати це якомога глибше пiд сподом – навiть преса нiц не обсмоктуе, – але творилися тут доволi бридкi справи. Вбивства. Щонайменше пiвдюжини було замордовано. Дiтей. Одного тiльки недавно знайшли у Пустовищi. Патрик Гокстеттер його звали. Весь розкладений[163 - Звiдси й далi С. Кiнг вплiтае в сюжет колiзii й героiв свого роману «Воно» (1986), основнi подii якого вiдбуваються в Деррi у 1957—1958 та 1983—1984 рр.].
– Пустовище?
– Це отой прогнiй, що смугою тягнеться просто через центр мiста. Ви певне бачили його, коли сюди пiдлiтали.
Я приiхав машиною, але тим не менш зрозумiв, про що вiн говорить. Очi бармена вибалушилися.
– Ви ж насправдi не нерухомiстю тут цiкавитеся, пра
Страница 56
да?– Не можу сказати, – вiдповiв я. – Якщо хоч слово десь протече, менi доведеться шукати собi iншу роботу.
– Розумiю, розумiю, – вiн лигнув половину склянки своеi коли i придушив тильним боком долонi вiдрижку. – Але сподiваюся, що ви той, про кого я думаю. Вони б мусили замостити ту прокляту мiсцину. Що воно таке, смердюча вода та москiти, й бiльш нiчого. Ви могли б цьому мiсту зробити послугу. Присолодити його бодай трiшечки.
– Інших дiтей теж там було знайдено? – спитав я. Існування тут серiйного вбивцi могло б великою мiрою пояснити ту пригнiченiсть, котру я вiдчував з того моменту, як перетнув межу цього мiста.
– Не те, щоб я так знав, але люди кажуть, що кiлька зниклих потрапили саме туди, бо саме там мiстяться великi насоснi станцii. Я чув, як люди говорили, що пiд Деррi так багато каналiзацiйних колекторiв – бiльшiсть з них спорудженi в часи Великоi Депресii, – що нiхто не знае, де саме котрий з них мiститься. А ви ж знаете, що таке дiти.
– Шукачi пригод.
Вiн схвально кивнув:
– Точно, як евершарпом[164 - «Eversharp» (вiчногострий) – заснована 1913 року фiрма, пiонер у виробництвi механiчних олiвцiв; була поглинута компанiею «Паркер» наприкiнцi 1950-х рр.] писане. Є люди, котрi кажуть, що то був якийсь волоцюга, котрий вiдтодi кудись звiдси помандрував. Іншi кажуть, що то був мiсцевий, котрий, щоб його не впiзнали, виряджався, як клоун. Першу з жертв – то було минулого року, ще до мого приiзду, – так його знайшли на перехрестi Вiтчем й Джексон-стрит з начисто вiдiрваною рукою. Денбро було його прiзвище, Джордж Денбро. Бiдний малюк. – Вiн кинув на мене значливий погляд. – І знайдено його було безпосередньо поряд з одним з тих стiчних каналiв. З отих, що скидають стоки у Пустовище.
– Господи.
– Йо.
– Я чую, ви це формулюете в минулому доконаному часi.
Я вже збирався пояснити, що маю на увазi, але вочевидь цей хлопець вiдвiдував не тiльки училище барменiв, але й уважно був прослухав курс англiйськоi мови.
– Здаеться, що все нарештi припинилося, постукаемо по дереву, – поцюкав вiн кiсточками пальцiв по шинквасу. – Можливо, той, хто це робив, спакувався та й забрався геть. Або, може, той сучий син убив себе, подеколи вони так роблять. Добре було б, аби так. Але натомiсть нiякий не манiяк в клоунськiй машкарi замордував малого Коркорана. Клоуном, котрий сотворив це вбивство, був рiдний батько хлопця, якщо ви здатнi в таке повiрити.
Це вже було так близько до того, заради чого я тут опинився, що я сприйняв цей факт радше сигналом долi, анiж випадковiстю. Я зробив делiкатний ковток пива.
– Що ви кажете?
– Не сумнiвайтесь. Дорсi Коркоран, таке повне iм’я хлопчика. Йому було усього чотири рочки, i знаете, що сотворив його батько? Забив його на смерть рихтувальним молотком.
«Молоток. Вiн зробив це молотком». Я зберiгав на обличчi вираз ввiчливоi цiкавостi – принаймнi сподiвався, що зберiгаю, – але сам вiдчув, як мурашки побiгли вгору менi по руках.
– Це жахливо.
– Йо, i це не найгi… – вiн себе обiрвав, дивлячись менi за спину. – Зробити вам ще, сер?
Це було до того бiзнесмена.
– Тiльки не менi, – вiдповiв той i вручив бармену доларову банкноту. – Я забираюсь до лiжка, а завтра й геть з цього ломбарду. Маю надiю, у Вотервiлi й Агастi ще не забули, як робляться замовлення на обладнання, бо тут на це абсолютно не здатнi. Решти не треба, купиш собi Де-Сото[165 - «DeSoto» – бренд ефектних на вигляд легковикiв середнього класу, що випускалися корпорацiею «Крайслер» у 1928—1961 рр.; слiд пам’ятати, що на фонi пiслявоенного розквiту економiки у 1958 роцi трапився перший великий спад.]. – І вiн, похиливши голову, важко вирушив до виходу.
– Бачите? Це iдеальний приклад того, що ми маемо в цiй оазi, – бармен печально дивився вслiд своему втраченому клiенту. – Одна порцiя випивки, зразу до лiжка, а завтра «прощавай-будь, алiгаторе, до спiткання, крокодиле».[166 - Фраза зi старовинноi англiйськоi лiчилки, яку своiм хiтом «See You Later Alligator» (1955) широко популяризував пiонер рок-н-ролу Бiлл Хейлi.] Якщо так i далi йтиме, це мiстечко скоро перетвориться на мiсто-привид. – Вiн став, випростався i спробував розправити плечi – неможливий трюк, бо вони в нього були округлi, як i вся решта його тiла. – Та кого це хвилюе? Щойно настане перше жовтня, й мене тут не буде. Подамся в путь. Щасливих шляхiв i вам, може, стрiнемося десь знову.
– Батько того хлопчика, Дорсi… вiн бiльше нiкого не вбив?
– Не, там у нього алiбi. Я оце подумав, здаеться, вiн не рiдний йому, а вiтчим. Дiкi Маклiн на iм’я. Джоннi Кiсон на рецепцii – либонь, i вас вiн реестрував – менi розповiдав, що вiн iнколи приходив сюди, випивав, поки його не перестали пускати, бо намагався пiдчепити котрусь покоiвку i почав брудно лаятись, коли вона йому сказала, щоб iшов десь iнде та сторгував там собi шльондру. Вiдтодi, я гадаю, вiн напиваеться у «Вiдрi» або в «Шпицi». У тих пивницях приймають будь-кого.
Вiн нахилився вперед, наблизившись до мене так, що я почув запах «Аква Вельва» на його щока
Страница 57
[167 - «Aqua Velva» – лосьйон пiсля голiння, що випускаеться з 1929 року.].– Хочете взнати найгiрше?
Я-то не хотiв, але подумав, що мушу. Отже, кивнув.
– У тiй довбанiй родинi був ще й старший брат. Еддi. Вiн зник у минулому червнi. Без слiду. Пропав, нiкого нi про що не повiдомивши, якщо ви розумiете, що я маю на увазi. Дехто каже, що вiн утiк, аби лиш подалi вiд Маклiна, але будь-яка притомна людина розумiе, що вiн мусив би потiм з’явитися в Портлендi або нехай в Касл-Року – неможливо, щоби десятирiчна дитина не впала до ока нiкому так довго. Можете менi повiрити, Еддi Коркоран загинув вiд молотка, як i його менший братик. Просто Маклiн в цьому не зiзнався. – Вiн раптом усмiхнувся, та так сонячно, що вiд цього його мiсяцеподiбне обличчя стало майже вродливим. – Ну то що, я вже вiдговорив вас вiд придбання нерухомостi в Деррi, мiстере?
– То не для мене, – вiдповiв я. На той час я вже летiв на автопiлотi. Хiба не читав я або десь колись чув про серiю вбивств дiтей в цiй частинi Мейну? Чи, може, бачив по телевiзору з лиш четвертиною мозку ввiмкнутою, тодi як решта його очiкувала почути, як моя проблемна дружина йде – чи радше чалапае – до хати пiсля чергових «дiвочих» посиденьок? Либонь, так, але едине, що я пам’ятав напевне про Деррi, це те, що в серединi вiсiмдесятих тут мусить статися потоп, який зруйнуе пiвмiста.
– Нi?
– Нi, я лише посередник.
– Що ж, тим краще для вас. У мiстi зараз не так паскудно, як було – от у липнi люди були дiйсно туго напруженi, як пояс цнотливостi в Дорiс Дей[168 - Doris Day (нар. 1924 р.) – спiвачка й актриса, яку ледь не до ii сорокарiччя продюсери надiляли ролями незайманих дiвчат.], – але до нормального стану тут все одно ще ой як далеко. Я сам привiтна людина, i менi подобаються привiтнi люди. Тому-то я звiдси й звалюю.
– Щасливих i вам шляхiв – промовив я, кладучи на шинквас два долари.
– Ого, сер, це занадто багато!
– Я завжди плачу зверху за добру розмову.
Наразi надбавка була за добре обличчя. Розмова була тривожною.
– Вельми дякую! – розквiтнув вiн i простягнув менi свою руку. – Я забув вiдрекомендуватись. Фред Тумi.
– Приемно познайомитися, Фреде. А я Джордж Емберсон.
Рукостискання вiн мав теж добре. Без усякого тальку.
– Бажаете невеличку пораду?
– Звiсно.
– Поки перебуватимете в цьому мiстi, обережнiше щодо розмов з дiтьми. Пiсля цього лiта незнайомець, що говорить з дiтьми, приречений на вiзит полiцii, тобто, якщо хтось це побачить. Або його поб’ють. Це теж цiлком iмовiрний варiант.
– Навiть якщо на ньому не буде клоунськоi машкари?
– Ну, з костюмами все не так просто, хiба нi? – Посмiшка зникла з його обличчя. Воно посiрiшало, спохмурнiло. Іншими словами, вiн став таким, як i решта людей в Деррi. – Коли ви одягаетеся в костюм клоуна й чiпляете собi гумовий нiс, нiхто не мае поняття, на що ви насправдi схожi всерединi себе.
4
Я думав про це, поки старомодний лiфт з рипiнням повз нагору, на третiй поверх. А якщо й решта з того, про що менi розповiв Фред Тумi, теж правда, чи здивуеться тут хтось, якщо й iнший батько попрацюе молотком над своею родиною? Менi подумалось, що нi. Я подумав, люди казатимуть: це просто черговий доказ того, що Деррi е Деррi. І, либонь, будуть правi.
Вже сховавшись у своему номерi, я був вражений новою, достоту жахливою думкою: припустiмо, впродовж наступних семи тижнiв я змiню хiд подiй так, що батько Гаррi зможе замордувати свого сина на смерть, замiсть залишити його калiкою й з почасти притлумленим розумом?
«Цього не трапиться, – запевнив я себе. – Я не дозволю такому трапитись. Як заявила у 2008 Гiлларi Клiнтон: я тут, щоб перемогти».
От лишень, звiсно, вона тодi програла[169 - З цiею фразою Гiлларi Клiнтон (нар. 1947 р.) вела кампанiю з висунення себе в кандидати на президента США вiд Демократичноi партii, але програла партiйнi вибори Бараку Обамi, проте стала держсекретарем в його адмiнiстрацii.].
5
Наступного ранку я снiдав у готельному ресторанi «Риверв’ю», де, окрiм мене й учорашнього торговця обладнанням, було порожньо. Той сидiв, занурений у мiсцеву газету. Коли вiн пiшов, залишивши газету на столику, ii взяв я. Мене не цiкавила перша шпальта, присвячена черговим вiйськовим заворушенням на Фiлiппiнах (хоч я й загадався на мить, чи не десь там поблизу зараз перебувае Лi Освальд). Насправдi я хотiв продивитися мiсцевi шпальти. У 2011 я був читачем люiстонськоi газети «Сан Джорнел», так там остання шпальта роздiлу «B» називалася «Шкiльнi справи». На нiй гордi батьки могли знайти надрукованими iмена своiх дiтей, якщо тi виграли якусь нагороду, поiхали в класну екскурсiю або беруть участь в якомусь проектi, скажiмо, з дотримання чистоти на територii громади. Якщо така сторiнка е також у «Деррi Ньюз», тодi нема нiчого неймовiрного в припущеннi, що я зможу знайти на нiй iм’я котрогось з дiтей Даннiнгiв.
Утiм, на останнiй шпальтi «Ньюз» мiстилися тiльки некрологи.
Я спробував пошукати на спортивних сторiнках i прочитав про призначену на вiкенд велику
Страница 58
утбольну гру юнацькоi лiги: «Тигри Деррi» проти «Бенгорських Баранiв». Трою Даннiнгу було п’ятнадцять рокiв, згiдно з твором прибиральника. П’ятнадцятирiчний хлопець легко мiг належати до членiв команди, хоча навряд чи був стартером.Його iменi я там не знайшов i, хоча уважно, слово по слову, прочитав i коротшу статтю про футбольну команду малечi (клуб «Тигрiв»), не знайшов також i Артура «Туггу» Даннiнга.
Я заплатив за снiданок i повернувся до свого номера з пiдiбраною газетою пiд пахвою, з думкою про себе, як про хрiнового детектива. Порахувавши Даннiнгiв у телефонному довiднику (дев’яносто шiсть), я отримав осяяння: мене пригальмувало, либонь, навiть зробило калiкою безмежно залежне вiд iнтернету суспiльство, на можливостi якого я цiлком покладався, якi сприймав самi собою гарантованими. Наскiльки важко було б локалiзувати родину Даннiнгiв у 2011 роцi? Всього лиш надрукувати Тугга Даннiнг та Деррi в моiй улюбленiй пошуковiй машинi, i, скорiш за все, цього б вистачило; далi треба тiльки натиснути клавiшу enter i дозволити «Гуглу», цьому Великому Брату 21-го столiття, подбати про решту.
У Деррi 1958 року бiльшiсть сучасних йому комп’ютерiв були завбiльшки з невеличкий квартал пiд житлову забудову, а мiсцева газета виявилася безпомiчною. Що менi залишалося? Я згадав свого професора соцiологii з коледжу – такий саркастичний старий сучий син, – котрий любив повторювати: «Коли нiщо iнше не дае ради, вставайте i йдiть до бiблiотеки».
Туди я й пiшов.
6
Пiзнiше того ж дня, з розбитими надiями (принаймнi на той час) я iшов угору Горбатим пагорбом, лише трохи затримавшись на перехрестi Джексон i Вiтчем-стрит, поглянути на стiчний канал, де маленький хлопчик на iм’я Джордж Денбро втратив руку i свое життя (принаймнi, якщо вiрити Фреду Тумi). Коли я нарештi дiстався верхiвки пагорба, в мене бухкало серце, я захекався. Справа була не у втратi фiзичноi форми; то все той фабричний сморiд.
Я пiдупав духом i був трохи наляканий. Це правда, що я мав достатньо часу на те, щоб розшукати правильну родину Даннiнгiв, i я був упевнений, що зможу це зробити – якщо для цього знадобиться подзвонити кожному Даннiнгу з телефонного довiдника, я й це зроблю, нехай навiть ризикуючи змiнити налаштування часовоi бомби в особi батька Гаррi, – але ж я почав вiдчувати те, що був вiдчував Ел: щось дiе проти мене.
Я йшов по Канзас-стрит, так глибоко занурений у своi думки, що спочатку навiть не усвiдомив, що праворуч вiд мене бiльше нема будинкiв. Там тепер зяяло круте урвище, що переходило в мочаристий грунт, де буяли зеленi хащi, якi Тумi називав Пустовищем. Хiдник вiд цього провалля вiддiляла лише хирлява бiла оградка. Я вперся в неi долонями, вдивляючись у дику рослиннiсть внизу. Побачив тьмянi вiдблиски застояноi води, смуги очерету такого високого, що вiн здавався доiсторичним, i хвилястi кудла ожини. Дерева, якi прагнуть свiтла, там мусять бути пригнiченими, бо там його брак. Там може рости отруйний плющ, можуть бути завали смiття i, цiлком iмовiрно, тимчасовий табiр якихось волоцюг. Там також мусять бути стежки, про котрi знають тiльки мiсцевi дiтлахи. Шукачi пригод.
Так я стояв там, дивився й не бачив, чув, але ледь усвiдомлював неголоснi звуки ритмiчноi музики – щось таке з мiдними трубами. Я думав про те, як мало я досяг цього ранку. «Ти можеш змiнити минуле, – казав менi Ел, – але це не так легко, як тобi може здатися».
Що ж це за музика? Щось бадьористе, з невеличким внутрiшнiм прискоренням. Вiд неi моi думки навернулися до Кристi, туди, в ранiшi нашi днi, коли я був нестямно захоплений нею. Коли ми перебували в захопленнi одне вiд одного. Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам… Часом, не Глен Мiллер?
Я ходив до бiблiотеки з надiею переглянути статистичнi данi. Останнiй нацiональний перепис вiдбувся вiсiм рокiв тому, отже, в ньому мусили зафiксувати трьох з чотирьох дiтей Даннiнгiв: Троя, Артура й Гарольда. Тiльки Еллен, котрiй на момент убивства виповнилося сiм, не врахована в переписi 1950 року. Там також мала знайтися i iхня адреса. Звiсно, за цi вiсiм рокiв родина могла й переiхати деiнде, проте, якщо навiть так, хтось iз сусiдiв мiг би менi пiдказати, куди вони подiлися. Це ж маленьке мiсто.
От тiльки не знайшлося там даних перепису. Бiблiотекарка, приемна жiнка на iм’я мiсiс Старрет, повiдала менi, що, на ii думку, тi папери дiйсно були зберiгалися в бiблiотецi, але мiська рада невiдомо з якоi причини вирiшила, що вони мусять зберiгатися в мунiципалiтетi. Туди iх i передали у 1954 роцi, сказала вона.
– Не вельми обнадiйливо, – усмiхнувся я до неi. – Знаете, як ото кажуть: з мiськрадою марно боротися.
Мiсiс Старрет не вiдповiла на мою посмiшку своею. Поводилась вона послужливо, навiть люб’язно, але мала в собi той самий запас настороженостi, що й усi, з ким я зустрiчався в цьому пiдозрiливому мiстi – Фред Тумi залишався тим винятком, котрий пiдтверджуе правило.
– Не кажiть дурниць, мiстере Емберсон. Нема нiчого секретного в даних перепису Сполучених Штатiв. Ідiть прямо туди i скажiть мiськiй
Страница 59
екретарцi, що вас прислала Реджина Старрет. Їi звуть Марша Гей. Вона вам допоможе. Хоча, можливо, вони поклали тi папери до пiдвалу, де iм аж нiяк не мiсце. Там сиро, i я не здивуюся, якщо там живуть мишi. Якщо у вас виникнуть труднощi – будь-якi труднощi – приходьте, звертайтесь знову до мене.Отже, я пiшов до мiськоi ради, у фойе якоi побачив плакат: БАТЬКИ, НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАГАДУВАТИ СВОЇМ ДІТЯМ, ЩОБ НЕ БАЛАКАЛИ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ І ГУЛЯЛИ ТІЛЬКИ ЗІ СВОЇМИ ДРУЗЯМИ. У чергах до рiзних вiконець стояло кiлька людей. Бiльшiсть з них курили. Аякже. Марша Гей привiтала мене вимученою усмiшкою. Мiсiс Старрет уже встигла попередити ii телефоном про мiй вiзит i вiдповiдно вжахнулася, коли мiс Гей сказала iй те, що зараз сказала й менi: данi перепису 1950 року пропали разом з iншими документами, якi зберiгалися в пiдвалi мiськоi ради.
– Минулого року у нас були жахливi зливи, – пояснила вона. – Лило цiлий тиждень. Канал вийшов з берегiв, i все в Нижньому мiстi – так старожили в нас називають середмiстя, мiстере Емберсон, – все в Нижньому мiстi затопило. Наш пiдвал майже мiсяць залишався схожим на Гранд-Канал у Венецii. Мiсiс Старрет мала рацiю, тi папери не можна було сюди передавати, i нiхто, здаеться, тепер не знае, навiщо i хто саме наказав це зробити. Менi страшенно жаль.
Неможливо було не вiдчути те, що був вiдчував Ел, коли намагався врятувати Каролiн Пулен: нiби я перебуваю всерединi якоiсь в’язницi з еластичними стiнами. Невже менi тiльки й залишилося, що вештатися по мiсцевих школах, сподiваючись помiтити хлопчика, схожого на шiстдесяти-з-чимось-рiчного прибиральника, котрий нещодавно став пенсiонером? Шукати семирiчну дiвчинку, котра змушуе реготати до колiк своiх однокласникiв? Прислухатись, чи не почую десь, як хтось з дiтей гукае: «Агов, Тугго, зачекай»?
Правильно. Чужак, що тиняеться бiля шкiл у мiстi, де першим, що впадае в очi у мiськiй радi, е плакат, який застерiгае батькiв щодо небезпечних незнайомцiв. Якщо iснуе такий спосiб дiй, як летiти прямо на радар, це саме той випадок.
Єдине було ясно – я мушу вибиратися з готелю «Таун Хаус». За цiнами 1958 року я легко мiг дозволити собi жити там ще багато тижнiв, але таке породжуе балачки. Я вирiшив проглянути приватнi оголошення й пiдшукати собi кiмнату в оренду на мiсяць. Я розвернувся, щоб уже повертатись до центру мiста, але враз застиг.
Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…
А таки дiйсно Глен Мiллер. «У настроi», мелодiя, яку в мене малися причини добре знати. Менi стало цiкаво, i я пiшов на звуки музики.
7
У кiнцi хирлявоi огорожки, що вiддiляла хiдник Канзас-стрит вiд крутосхилу Пустовища, знайшлася невеличка галявина для пiкнiкiв. На нiй мiстилися кам’яний мангал та два столики з iржавим баком для смiття мiж ними. На одному з цих пiкнiкових столiв стояв портативний програвач. Крутилася велика чорна платiвка з тих, що 78 об/хв.
Там, на травi, танцювали цибатий хлопець у пiдмотаних iзоляцiйною стрiчкою окулярах та абсолютно розкiшна рудоволоса дiвчина. Молодших старшокласникiв ми називали в ЛСШ «твiнейджерами», i саме такими були цi двiйко пiдлiткiв. Але рухалися вони з грацiею дорослих. Не просто смикалися, а танцювали свiнгово. Мене вони причарували, але також… що? Менi стало лячно? Авжеж, але хiба що трiшки. Менi було лячно майже весь той час, який я вiдбув у Деррi. А втiм, зараз вчувалося й дещо iнше, щось бiльше. Щось на кшталт благоговiйного трепету, нiби я вхопився за вiнця якогось безкрайого порозумiння. Або зазирнув (крiзь тьмяне скло, вiдомо) всередину годинникового механiзму всесвiту.
Бо вам варто знати, що я зустрiв Кристi на курсах свiнгу в Люiстонi, i саме пiд цю мелодiю ми з нею навчалися танцювати. Пiзнiше – у наш найкращий рiк: це шiсть мiсяцiв до шлюбу й шiсть мiсяцiв пiсля одруження – ми брали участь у танцювальних конкурсах i одного разу на Чемпiонатi Новоi Англii зi свiнгу вибороли четверте мiсце (Кристi тодi сказала – «чемпiонський приз для невдах»). Ми виступали пiд «Бугi-черевички», трохи сповiльнену мiкс-версiю старого хiта «КейСi & Оркестру Сонячного Сяйва»[170 - «KC & the Sunshine Band» – диско-фанк-гурт, популярний у 1970-х; iхнiй хiт «Boogie Shoes» (1975) й зараз часто звучить по радiо як в оригiнальнiй, так i мiксованих версiях.].
«Це не випадковiсть», – думав я, дивлячись на них. Хлопець був у синiх джинсах i майцi з викотом «човником»; на дiвчинi була бiла блузка, поли якоi звисали на вицвiлi червонi бриджi. Те ii прекрасне волосся було стягнуте на потилицi в такий же нахабно-грайливий кiнський хвiст, який завжди собi зав’язувала Кристi, коли ми виступали в змаганнях. Це так пасувало до ii бiлих шкарпеток i вiнтажноi пудельноi спiдницi[171 - Моднi у 1940—1950-х рр. яскравi кльош-спiдницi зазвичай мали на подолi аплiкацiю у виглядi чорного пуделя.].
Вони проробляли той з варiантiв «лiндi», що був менi вiдомий пiд назвою «пекельнi вибрики»[172 - Lindy Hop – джазовий танок, що народився в середовищi афроамериканцiв в епоху свiнгу 1920—1930-х рр. i став популярним серед бiлих уже в епоху рок-н-ро
Страница 60
у; «Пекельнi вибрики» («Hellzapoppin») – бродвейське комедiйне ревю 1938 р. та однойменний фiльм 1941 р., сюжети яких пронизанi скажено швидкими танцями лiндi.]. Цей танок мав би виконуватися швидко – блискавично швидко, – якщо танцюристи мають фiзичну витривалiсть i терплячiсть довести його до фiналу… але цi дiти танцювали його повiльно, бо поки що розучували своi рухи. Кожен з них я знав наперед. Я знав iх усi, хоча жодного разу не танцював вже рокiв з п’ять, а може, й довше. Сходяться, плескаються долонями. Вiн трiшки хилиться вперед i брикае лiвою ступнею, вона робить те саме, обое крутять талiями так, що здаеться, нiби вони рухаються у протилежних напрямках. Розходяться, долонi все ще зiмкнутi, i тут вона вертиться, спершу влiво, потiм управо…От лишень вони схибили у зворотному крутiннi пiд час розходження i вона розпласталася на морiжку.
– Господи, Рiчi, ти все нiяк не можеш цього правильно зробити! Хух, ти безнадiйний! – А втiм, насправдi вона смiялася. Перекинулася на спину й задивилася в небо.
– Менi так жаль, мiз Скавлеть! – заскиглив хлопець верескливим голосом малого негритосика; у полiткоректному двадцять першому столiттi це прозвучало б iдiотським афронтом. – Моя усього лишь клишавий сiльський хльопчик, але я учить ваш цей танок, поки вiн моя не докiнчить![173 - Рiчi звертаеться до Бевi, немов до Скарлет О’Гара – героiнi роману Маргарет Мiтчел «Розвiянi вiтром», дiя якого вiдбуваеться в серединi ХІХ ст. у рабовласницьких пiвденних штатах.]
– Скорiше я сама тебе докiнчу, – гримнула вона. – Заводь платiвку знову, поки я не втратила терпi… – i тут вони разом помiтили мене.
То була дивна мить. Деррi ховався за якоюсь завiсою – я вже отримав такий досвiд з цiею завiсою, що ледь не в очi ii бачив. Мiсцевi перебували по один ii бiк, приiжджi (такi як Фред Тумi, такi як я) по iнший. Подеколи тутешнi люди визирали з-поза неi, як та ж мiсiс Старрет, коли вона висловила роздратування щодо забраних з бiблiотеки даних перепису населення, але щойно ти починав ставити надто багато запитань – i, звiсно, якщо iх полохав, – вони ховалися поза нею знову.
І от, я сполохав цих дiтей, а вони не сховались за ту завiсу. Замiсть замкнутися, iхнi обличчя залишались навстiж вiдкритими, сповненими заiнтригованоi цiкавостi.
– Пробачте, пробачте, – промовив я. – Я не мав намiру захопити вас зненацька. Просто почув музику, а тодi вже побачив, як ви танцюете лiндi-гоп.
– Намагаемося танцювати лiндi-гоп, це ви мали на увазi, – сказав хлопець. Вiн допомiг дiвчинi звестись на рiвнi. А тодi вклонився. – Рiчi Тозiер до ваших послуг. «Рiчi-Рiчi з рiвчака», як то люблять моi друзi примовляти, але звiдки б iм щось знати?
– Приемно познайомитися, – кивнув я. – Джордж Емберсон, – а наступне з мене само собою вискочило. – Моi друзi примовляють «Джорожi-Джорджi пере одiж в Норджi»[174 - «Norgie» – бренд потужних пральних машин iндустрiального типу.], але вони теж нiчого достеменно не знають.
Дiвчина, гигочучи, гепнулась на пiкнiкову лаву при столику. Хлопець скинув руки вгору, нiби грае на горнi, й протрубив:
– Дивний дорослий утнув забавний жарт! Вака-вака-вака! Диво-вижно! Еде Мак-Мехон, що ми маемо для цього чудового парубка? Ну, Джоннi, сьогоднiшнiй приз у програмi «Кому ти довiряеш»[175 - Ed McMahon (1923—2009), Johnny Carson (1925—2005) – актори-комiки, у 1957—1963 рр. разом вели денне iгрове телешоу «Who Do You Trust?».] це багатотомний комплект Британськоi енциклопедii плюс пилосмок «Електоролюкс», щоби усi тi томи разом усмо…
– Бiп-бiп, Рiчi, – перебила його дiвчина. Попри те, вона витирала собi кутики очей.
І цим спровокувала до вiдродження той злощасний вереск малого негритосика:
– Менi так жаль, мiз Скавлеть, не шмагай моя! В моя iще не зажило пiсля останнiй раз!
– Хто ви, мiс? – запитав я.
– Бевi-Бевi, що живе на греблi, – вiдповiла вона, знову заходячись смiхом. – Вибачте, наш Рiчi дурник, але ж я не маю виправдання. Беверлi Марш. Ви ж нетутешнiй, правда?
Це якимсь чином усi тут впiзнавали в менi моментально.
– Атож, але ви двое також не скидаетеся на тутешнiх. Ви першi деррiйцi з усiх, яких я зустрiчав, котрi не виглядають… понурими.
– Йо-йо, це таки понуре-в-гузнi мiсто, – погодився Рiчi, знiмаючи з платiвки тонарм. Той уже якийсь час знову й знов затинався на останнiй канавцi.
– Я розумiю, тутешнiй люд небезпiдставно хвилюеться за дiтей, – промовив я. – Завважте, я тримаюсь вiд вас на вiдстанi. Ви, дiтки, на галявинi, а я на хiднику.
– Щось не дуже вони хвилювалися, коли тут вiдбувалися вбивства, – буркнув Рiчi. – Ви знаете про тi вбивства?
Я кивнув.
– Я зупинився в «Таун Хаусi». Один iз тамтешнiх працiвникiв менi розповiдав.
– Йо, тепер, коли все позаду, всi страшенно почали перейматися дiтьми. – Вiн сiв поряд з Бевi, що живе на греблi. – А коли все те тривало, нiхто й сракою не ворухнув.
– Рiчi, – закинула дiвчина. – Бiп-бiп.
Цього разу хлопець спробував на нас жахливу iмiтацiю Хамфрi Богарта[176 - Humphrey Bogart (1899—1957) – один з найпо
Страница 61
улярнiших кiноакторiв за всю iсторiю Голлiвуду; грав крутих героiв.]:– Але ж це правда, кралечко. Та ти й сама знаеш, що це правда.
– Все вже минулося, – обернулась до мене Бевi. З лицем серйозним, як в очiльника Торгiвельноi палати. – Вони про це просто ще не знають.
– Вони означае всiх мешканцiв мiста чи тiльки дорослих?
Вона знизала плечима, немов кажучи «яка рiзниця».
– Натомiсть ви знаете.
– Фактично так i е, – пiдтвердив Рiчi. Вiн дивився на мене виклично, проте в його очах поза пiдремонтованими окулярами так i сяяв той самий манiакальний гумор. На мiй здогад, цей вираз цi очi нiколи не полишав.
Я ступив на галявину. Дiти не кинулися з криками врозтiч. Навпаки, Бевi посунулася на лавi (штовхнувши лiктем Рiчi, щоб i той подався), звiльнивши мiсце для мене. Вони були або вельми хоробрими, або недоумкуватими, а втiм, на дурних вони не скидалися.
А тодi дiвчина промовила дещо таке, вiд чого мене нiби громом вдарило.
– А я вас звiдкись знаю? Ми вас знаемо?
Ранiше нiж я встиг щось сказати, вклинився Рiчi:
– Нi, це не те. Це… ну, менi не знати. Ви чогось хочете, мiстере Емберсон? Маете до нас якусь справу?
– Наразi так. Бажаю деякоi iнформацii. Але як ви здогадалися? І звiдки ви знаете, що я безпечний?
Вони перезирнулися, i щось промайнуло мiж ними. Неможливо було зрозумiти, що саме, проте я мав певнiсть щодо двох речей: вони вiдчувають мою iнакшiсть, котра сягае набагато далi, анiж просто те, що я е чужинцем в iхньому мiстi… але, на вiдмiну вiд мiстера Жовта Картка, iх вона не лякае. Зовсiм навпаки: вони нею причарованi. Я подумав, що цi двое привiтних, безстрашних дiтей могли б i самi менi розповiсти дещо незвичайне, якби iм схотiлося. Я назавжди залишився заiнтригованим, що ж то могли бути за iсторii.
– Просто ви не небезпечний, – сказав Рiчi й поглянув на дiвчину, на що вона схвально кивнула.
– І ви впевненi, що… поганi часи… минулися?
– В основному, – сказала Бевi, – я не думаю, щоб у Деррi бодай коли-небудь поганi часи зовсiм минулися, мiстере Емберсон, у багатьох сенсах це жорстоке мiсце. Але згодом все покращиться.
– Припустiмо, я скажу вам – суто гiпотетично, – що на обрii маячить ще одна погана подiя? Щось подiбне до того, що приключилося з малюком на iм’я Дорсi Коркоран.
Вони скривились, нiби я вщипнув iх обох разом за такi мiсця, де нерви виходять ледь не на самiсiньку поверхню. Беверлi обернулась до Рiчi й щось прошепотiла йому в вухо. Я не певен, що саме вона йому сказала, мовлено було швидко й тихо, але це могли бути слова «Клоун до того не мав стосунку». А тодi вона знову повернулася в мiй бiк.
– Яка погана подiя? Як тодi, коли батько Дорсi…
– Не переймайтеся. Вам до того нема дiла. – Настав час спитати руба. Цi двое знають. Сам не знаючи, звiдки в мене така певнiсть, я не мав сумнiвiв.
– Ви знаете когось з дiтей на прiзвище Даннiнг? – Я перерахував по пальцях. – Трой, Артур, Гаррi й Еллен. Тiльки Артура також називають…
– Тугга, – мимовiль вставила Бевi, – так, ми його знаемо, вiн ходить до нашоi школи. Ми розучували лiндi, щоб станцювати на шкiльному конкурсi талантiв, вiн вiдбудеться перед самим Днем подяки[177 - Упроваджене президентом Лiнкольном 1863 року нацiональне свято День подяки вiдтодi святкуеться у четвертий четвер листопада.]…
– Мiз Скавлеть, вона такий, вона уважати, що рано вправи починати добре, – пропищав Рiчi.
Беверлi Марш не звернула уваги.
– Тугга також записався на виступ. Вiн збираеться «заспiвати» пiд фонограму «Хлюсь-плюсь»[178 - «Splish Splash» – забавна пiсня спiвака Боббi Дарiна (1936—1973), хiт 1958 року, який став одною з класичних тем рок-н-ролу.], – i вона пустила очi собi пiд лоба. Виходило в неi це просто чудово.
– Де вiн живе? Ви знаете?
Вони знали, авжеж, але адреси не сказали. І не скажуть, якщо я не подiлюся з ними додатковою iнформацiею. Я зрозумiв це по iх очах.
– Припустiмо, я скажу вам, що Тугга мае значний шанс нiколи не з’явитися на шкiльному конкурсi, якщо хтось про нього не подбае? І про його братiв i сестру також. Ви повiрите в таке?
Дiти подивились одне на одного, говорили лише iхнi очi. Це тривало доволi довго – секунд десять, либонь. То був того типу довгий погляд, до якого поринають коханцi, але ж цi твiнейджери не могли бути коханцями. Хоча, звiсно, вони були друзями. Близькими друзями, котрi разом через щось пройшли.
– Тугга i його родина живуть на Коссут-стрит, – нарештi сказав Рiчi. Принаймнi так це прозвучало.
– Коссут?
– Просто тамтешнi люди саме так промовляють цю назву, – пояснила менi Беверлi. – Коссут, замiсть КОШУТ[179 - Lajos Kossuth (Лайош Кошут, 1802—1894) – лiдер нацiональноi революцii i президент першоi незалежноi Угорськоi республiки (1848—1849); пiсля поразки мадяр у визвольних змаганнях був iз пошаною прийнятий у США, де його iм’ям названо кiлька мiст.].
– Зрозумiв.
Тепер залишилось одне, чи розпатякуватимуть цi дiти про нашу химерну розмову окрай Пустовища.
Беверлi дивилася на мене серйозними, неспокiйними очима.
–
Страница 62
ле ж, мiстере Емберсон, я знайома з татом Тугги. Вiн працюе в маркетi «Централ-стрит». Вiн люб’язний чоловiк. Завжди посмiхаеться. Вiн…– Цей люб’язний чоловiк бiльше не живе зi своею сiм’ею, – перебив Рiчi. – Дружина витурила його геть.
– Це тобi Туг розказав? – вирячилася вона на Рiчi.
– Та нi. Бен Генском. А йому сам Туг.
– І все одно вiн люб’язний, – промовила Беверлi знiченим тоном. – Завжди жартуе про те й се, але нiколи не чiпляеться, не лапае.
– І клоуни жартують направо й налiво, – сказав я. Обое здригнулися, немов я знову вщипнув iх за той клубок нервiв. – Це аж нiяк не робить iх люб’язними.
– Ми знаемо, – прошепотiла Беверлi. Дивилася вона собi на долонi. А потiм звела очi на мене. – Ви знаете про Черепаху? – Слово Черепаха в неi прозвучало, немов чиесь iм’я[180 - Черепаха – одна з космiчних iстот, на яких тримаеться Всесвiт, дiе в романi Кiнга «Воно» i в циклi «Темна вежа».].
Я вже мало не вiдповiв «знаю про пiдлiткiв-мутантiв черепашок-нiндзя», та схаменувся. Ще десятилiття мусили пройти до появи Леонардо, Донателло, Рафаеля й Мiкеланджело[181 - Героi комiксу 1984 року та наступних за ним мультфiльмiв; для пiдсилення комiчного ефекту творцi черепашок надiлили iх iменами iталiйських митцiв епохи Вiдродження.]. Тому я просто похитав головою.
Вона з непевнiстю поглянула на Рiчi. Вiн подивився на мене, потiм знову на неi.
– Але ж вiн добрий. Я цiлком певна, що вiн добрий, – торкнулася вона мого зап’ястка. Пальцi в неi були холодними. – Мiстер Даннiнг люб’язний чоловiк. І те, що вiн бiльше не живе зi своею сiм’ею, не доводить, що це не так.
Точно в цiль. Моя дружина покинула мене, але не тому, що я був нелюб’язним.
– Це я розумiю, – пiдвiвся я на рiвнi. – Я збираюся залишатися в Деррi ще деякий час, i непогано було б не викликати до себе надмiрноi уваги. Ви зумiете перемовчати про нашу розмову? Я розумiю, що прошу забагато, але…
Вони перезирнулися й вибухнули реготом.
Насилу нарештi заговоривши, Бевi сказала:
– Ми вмiемо тримати таемницi.
Я кивнув:
– Певен, що вмiете. Можу закластися, цього лiта вам було про що тримати мовчанку.
На це вони нiчого не вiдповiли.
Я кивнув пальцем на Пустовище:
– Гуляли коли-небудь там?
– Бувало, – вiдповiв Рiчi. – Але бiльше нi. – Вiн пiдвiвся й змахував пил собi з джинсiв. – Приемно було з вами побалакати, мiстере Емберсон. Не сприймайте геть усе за чисту монету. – Вiн завагався. – І будьте обережнi в Деррi. Зараз тут покращало, але я не думаю, що тут бодай колись буде, ну, як то кажуть, цiлком добре.
– Дякую. Дякую вам обом. Можливо, колись члени сiмейства Даннiнгiв також матимуть пiдстави бути вам вдячними, проте, якщо все пiде так, як я сподiваюся, вони…
– … вони нiколи нi про що не дiзнаються, – закiнчила за мене Беверлi.
– Точно, – а затим, згадавши фразу, почуту вiд Фреда Тумi, я додав: – Це точно, як евершарпом писане. І ви двое, теж бережiть себе.
– Будемо, – вiдповiла Беверлi, i тут же знову захихотiла. – Не забувайте прати одiж в «Норджi», Джордже.
Я вiдсалютував iм, торкнувшись краечку мого новенького лiтнього бриля з соломки i вирушив геть. Та раптом зовсiм iнша думка змусила мене знову обернутись до них.
– А цей програвач крутить тi платiвки, що на тридцять три й одну третину обертiв?
– Отi, довгограючi? – перепитав Рiчi. – Не. Вдома у нас е радiола, так на тiй можна, але це всього лиш дитяча машинка Бевi, працюе на батарейках.
– Обережнiше з моiм програвачем, Тозiер, – скинулась Беверлi. – Я сама грошi на нього збирала. – А потiм до мене. – Вiн крутить тiльки такi диски, що на сiмдесят вiсiм та сорок п’ять обертiв. Правда, я загубила ту пластикову штучку, що ii треба вставляти в дiрки сорокап’яток, тому тепер граю тiльки сiмдесят восьмi.
– Сорок п’ять обертiв згодяться, – кивнув я. – Заведiть платiвку знову на цiй швидкостi.
Засвоювання свiнгових танцювальних рухiв у сповiльненому темпi – це було те, чому ми з Кристi навчилися тодi на курсах.
– Казна-що, дяпчику, – промовив Рiчi. Вiн перемкнув регулятор швидкостi збоку на програвачi й знову завiв платiвку. Тепер вона звучала так, нiби всi музиканти в оркестрi Глена Мiллера наковталися кваалуда[182 - Quaaludes (Methaqualone) – снодiйне, розроблене 1951 року в Індii як замiнник барбiтуратiв, препарат швидко став популярним у свiтi як рекреацiйний наркотик.].
– Окей, – простягнув я руки до Беверлi. – Рiчi, а ти дивися.
Вона подала менi своi руки з повною довiрою, дивлячись угору на мене широко розплющеними, зачудованими синiми очима. Я загадався, де вона i хто вона у 2011 роцi. Якщо вона взагалi там ще жива. Якщо припустити, що так, то чи пам’ятае вона того дивного чоловiка, котрий ставив дивнi запитання й одного разу, сонячного вересневого дня, танцював з нею пiд тягучу версiю мелодii «У настроi».
Я пояснив:
– Ви, друзi, i так робили це повiльно, а зараз робитимете ще повiльнiше, але все одно будете триматися ритму. Матимете для кожного руху повно часу.
«Час. Повно часу. Заведи платiвку знову, але уп
Страница 63
вiльни ii».Нашi долонi зiмкнутi, я притягую ii до себе. Вiдпускаю. Ми разом нахиляемось, немов ховаючись пiд воду, i тут же разом хвицаемо ногами в лiвий бiк, тимчасом як оркестр Глена Мiллера тягне: фаааа… баааа… даааа… фаааа… баааа… даааа…дiiii… дааааммм. Далi, так само нешвидко, мов та заводна iграшка, в якiй майже закiнчився накрут, вона вертиться влiво пiд моiми пiднятими руками.
– Стоп! – гукнув я, i вона застигла спиною до мене, нашi руки так i залишилися зчепленими. – Тепер потисни менi праву руку, щоб попередити про наступний рух.
Вона потисла, а тодi плавно розкрутилася назад, i далi кругом управо.
– Класно! – сказала вона. – Тепер я мушу пiрнути низом, а ви висмикнете мене назад. І я зроблю перекид. Тому-то ми й тренуемося на травi, аби я, якщо впаду, не скрутила собi в’язи.
– Цю частину я залишаю тобi, – сказав я. – Я вже занадто древнiй, щоб перекидати iще щось, окрiм бiфштексiв.
Рiчi вкотре склав собi бiля рота дудку з долонь:
– Вака-вака-вака! Дивний дорослий утнув черговий…
– Бi-бiп, Рiчi, – перебив я. Це змусило його розсмiятися. – Тепер ти спробуй. І домовтесь мiж собою про сигнали пальцями для кожного наступного руху, який перевищуе складнiстю той двоходовий джiттербаг[183 - Jitterbug («пияцька трясучка») – назва найперших, найпростiших свiнг-танцiв 1920-х рр., термiн мае як негативний, так i позитивний сенс, залежно вiд контексту.], що його танцюють у мiсцевих закладах «води-морозиво». Вiдтак, якщо ви навiть не переможете в тому конкурсi, ваш танок все одно красиво глядiтиметься.
Рiчi взяв Беверлi за руки, i вони почали. Туди-сюди, з боку в бiк, кругом улiво, кругом управо. Перфектно. Вона сковзнула вперед ступнями мiж розставлених нiг Рiчi, гнучка, мов рибка, i вiн висмикнув ii назад. Закiнчила вона зразковим перекидом, завдяки котрому знову опинилась на ногах. Рiчi знову взявся за ii руки, i вони повторили всю серiю. Цього разу вийшло ще краще.
– Ми випадаемо з ритму, коли оте пiдпiрнання-витягання, – пожалiвся Рiчi.
– Все буде гаразд, коли платiвка гратиме на нормальнiй швидкостi. Повiр менi.
– Менi подобаеться, – сказала Беверлi. – Це схоже, нiби роздивляешся на щось крiзь лiнзу. – Вона злегка крутнулася на носках кросiвок. – Я почуваюся Лореттою Янг на початку власного шоу, коли вона входить у хвилястiй сукнi[184 - Loretta Young (1913—2000) – кiноактриса з 5-рiчного вiку, знялася у понад 100 фiльмах; у 1951—1961 рр. вела власну телепередачу, котра завжди починалася з того, що вiдкриваються дверi й вона заходить у студiю, кожного разу в новiй вечiрнiй сукнi.].
– Мене кличуть Артур Мюрi, особисто я з Мiз-СУУУ-рi, – заволав Рiчi. Вiн теж сяяв задоволенням[185 - Arthur Murray (справжне iм’я Мойсей Тайхман, 1895—1991) – дворiчним був вивезений батьками з Галичини до США, де вивчився на кресляра i самоуком став успiшним учителем танцiв iз власною школою, учнями якоi були герцог Вiндзорський, Елеонора Рузвельт, Елiзабет Арден, Джон Рокфеллер та iн.].
– Зараз поставлю платiвку на нормальнiй швидкостi, – попередив iх я. – Не забувайте про сигнали. І тримайтеся ритму. Ритмiчнiсть – це головне.
Глен Мiллер грав ту солодку старовинну тему, а дiти танцювали. На галявинi, де iхнi тiнi танцювали поряд з ними. Окремо… нахил… хвиць… верть влiво… верть вправо… пiдпiрнула… випiрнула… i оберт. У них не вийшло перфектно цього разу, i вони напартачать ще багато разiв, перш нiж викарбують усi рухи (якщо взагалi зможуть), але загалом станцювали вони непогано.
Ох, до бiса з цим. Вони й так гарнi. Уперше з того моменту, як я виiхав по шосе № 7 на узгiрок i побачив мiсто Деррi, що скупчилося на захiдному березi рiчки Кендаскiг, я почувався щасливим. Чудове вiдчуття, варте того, щоб його затримати на довше, i тому я пiшов звiдти, даючи попутно собi класичну пораду: не озирайся, нiколи не озирайся назад. Як часто люди кажуть собi це пiсля надзвичайно гарного (або надзвичайно поганого) переживання? Дуже часто, я гадаю. Але порада ця зазвичай залишаеться непочутою. Люди створенi так, щоб озиратись назад; саме для цього ми маемо той спецiальний шарнiр у карку.
Я пройшов пiвкварталу, а тодi обернувся, гадаючи, що вони будуть дивитись на мене. Та вони не дивилися. Вони все ще танцювали. І це було добре.
8
За пару кварталiв звiдти по Канзас-стрит мiстилася автозаправка «Сiтiз сервiс», i я зайшов туди розпитати, як пройти на Кошут-стрит, завбачливо промовивши назву вулицi як «коссут». З ремонтного боксу чулося завивання компресора i жерстянi звуки поп-музики, але в офiсi було порожньо. Нехай, воно й на краще, я ж бо помiтив дещо корисне бiля касового апарата: дротяну стiйку з мапами. У верхньому кошику лежала едина мапа мiста, на вигляд брудна, нiкому непотрiбна. На обкладинцi мiстилося фото винятково потворноi, зробленоi з пластику статуi Пола Баньяна[186 - Paul Bunyan – лiсоруб-велетень, найпопулярнiший казковий персонаж у фольклорi пiвнiчного сходу США й Канади.]. Закинувши сокиру собi на плече, Пол щирився вгору до лiтнього сонця. «Тiльки в Деррi, – подум
Страница 64
лось менi, – можуть сприймати пам’ятником мiфiчному лiсорубу його пластмасову статую».Одразу за бензоколонками стояв кошик iз пресою. Щоб компенсувати крадiжку, я витяг звiдти номер «Деррi Ньюз» i поклав нiкель на пачку газет, де той приеднався до вже накиданих iншими туди монет. Я не знав, чи були люди чеснiшими у 1958 роцi, але довiрливiшими вони збiса таки були.
З мапи виходило, що Кошут-стрит в тому ж районi мiста, що й Канзас-стрит, а далi виявилося, що вiд заправки туди пролягае п’ятнадцять приемних хвилин прогулянки. Я iшов пiд в’язами, яких ще довго не торкнеться та хвороба в’янення, яка пiд сiмдесятi роки вразила iх майже всi, тутешнi дерева залишались такими ж зеленими, якими вони були в липнi. Повз мене шугали дiти на велосипедах, iншi на своiх пiд’iзних алеях грали в «джекс»[187 - Старовинна гра з камiнчиками, жменьку яких пiдкидають i ловлять в руку, одночасно пiдбираючи з землi iншою рукою невловленi ранiше; виграе той, хто наловить/назбирае найбiльше.]. Бiля перехресть, на позначених бiлими смугами на телефонних стовпах автобусних зупинках гуртувалися невеличкими купками дорослi. Мiсто Деррi займалося своiми справами, а я своiми – просто такий собi парубок у непримiтному пiджаку й трохи зсунутому на потилицю лiтньому капелюсi, просто якийсь чоловiк зi скрученою газетою в руцi. Може, вiн роздивляеться, чи нема десь надвiрного або гаражного розпродажу; може, цiкавиться, чи нема де вигiдноi нерухомостi. Звiсно ж, вiн мае тут вигляд свого.
Це я так сподiвався.
По вулицi Кошута тягнулися живоплоти, за котрими стояли притаманнi старiй Новiй Англii доми-скринi[188 - Saltbox – традицiйний дерев’яний дiм колонiальноi архiтектури, в якому переднiй фасад мае два поверхи, а заднiй один.]. На морiжках крутилися розбризкувачi. Повз мене, перекидаючи один одному футбольний м’яч, пробiгли двое хлопчакiв. Жiнка з пов’язаною шарфиком головою (i з неуникною сигаретою, приклееною до нижньоi губи) мила сiмейний автомобiль i вряди-годи бризкала водою на сiмейного собаку, а той, задкуючи, вiдгавкувався. Усiм своiм виглядом Кошут-стрит скидалася на вуличний епiзод з якогось давнього, напiвзабутого телесерiалу.
Двi дiвчинки крутили стрибалку, а третя проворно вскакувала й вискакувала, граючись робила ногами «ножицi» й одночасно римувала: «Ледi люблять танцювати! Чарлi Чаплiн iх знiмати. Чарлi рушив до Парижу! Салют капiтану! Принцесi салют i пiр’iну! Старий мiй водить суб-ма-рину!» Лясь-лясь-ляськала стрибалка по хiднику. Я вiдчув на собi чийсь погляд. Жiнка в шарфику перервала своi труди, в однiй руцi велика намилена губка, в другiй шланг. Вона спостерiгала, як я наближаюся до стрибаючих дiвчаток. Я обiйшов iх по широкiй дузi й побачив, що вона повернулася до свого заняття.
«Ти збiса вельми ризикував, балакаючи з тими дiтьми на Канзас-стрит», – сказав я собi подумки. Але сам цьому не повiрив. Бодай трiшки бiльше наблизитися до дiвчаток зi стрибалкою… оце був би ризик. Натомiсть Рiчi й Бев правильнi особистостi. Я збагнув це майже тiеi ж митi, як iх помiтив, i вони це зрозумiли. Ми зразу, очима порозумiлися.
«Ми вас звiдкись знаемо?» – спитала дiвчина. Бевi-Бевi, що живе на греблi.
Вулиця Кошута обривалася, впираючись у велику будiвлю пiд назвою РЕКРЕАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ЗАХІДНОГО БЕРЕГА. Будiвля стояла порожня, на порослiй бур’янами галявинi стирчав щит з написом: ВИСТАВЛЕНО НА ПРОДАЖ МІСТОМ. Чудово, цей об’ект мусить становити iнтерес для будь-якого поважного полювача на нерухомiсть. По правий бiк вулицi за два будинки звiдси асфальтовою пiд’iзною алеею каталася туди-сюди на велосипедi з додатковими тренувальними колiщатками маленька дiвчинка з морквяного кольору волоссям й повним обличчям веснянок. При цiм вона знову й знову наспiвувала одну й ту саму фразу: «Бом-бiм, я побачив люду повний дiм, дань-дiн, я побачив люду повний дiм, чам-чим, я побачив люду повний дiм…»[189 - Фраза з рок-н-ролу «Splish Splash» (див. вище): герой спiвае, як вiн вийшов з ванни i побачив, що в його хатi повно люду i всi танцюють, звiсно, вiн не мав iншого вибору, лиш тiльки приеднатися до танку.]
Я пiдiйшов ближче до Рекреацiйного центру, нiби для мене в цiлому свiтi не iснувало нiчого цiкавiшого, але краечком ока продовжував спостерiгати за Крихiткою Морквяною Голiвкою. Вона хиталася на велосипедному сидiннi з боку на бiк, намагаючись з’ясувати, наскiльки далеко зумiе вiдхилитися, перш нiж перекинеться. Судячи з присохлих подряпин у неi на колiнах, це вона не вперше бавилася в таку гру. На iхнiй поштовiй скриньцi не було прiзвища, лише номер 379.
Я став перед щитом НА ПРОДАЖ i переписав iнформацiю звiдти собi на газету. Потiм розвернувся й попрямував назад, туди, звiдки прийшов. Коли я проходив повз будинок № 379 (по протилежному боку Кошут-стрит, i прикидаючись нiби цiлком поринув у свою газету), там на ганку з’явилася жiнка. І хлопчик з нею. Вiн вiдкушував вiд чогось, загорнутого в серветку, а у вiльнiй руцi тримав iграшкову рушницю «Дейзi», якою незабаром намагатиметься налякати свого оскаженiлого батька.
Страница 65
Еллен! – погукала жiнка. – Злiзай мерщiй з велосипеда, поки не впала! Ходи в дiм i вiзьми собi пирiжок.Еллен Даннiнг злiзла з сiдла, поклала велосипед на бiк посеред алеi й побiгла в хату, дудонячи «пий-пим, я побачив люду повний дiм!» на всю силу своiх чималеньких легенiв. Їi руде (доволi прозаiчнiшого вiдтiнку, нiж у Беверлi Марш) волосся пiдстрибувало збуреними матрацними пружинками.
І хлопчик, який виросте i напише той мученицький твiр, що доведе мене до слiз, побiг за нею вслiд. Той хлопчик, якому судиться стати единим, хто виживе з цiеi родини.
Тобто якщо я нiчого не змiню. Й от тепер, коли я iх врештi побачив, справжнiх людей, що живуть своiми справжнiми життями, виходило так, що нiякого iншого вибору я не маю.
Роздiл 7
1
Як розповiсти вам про моi сiм тижнiв у Деррi? Як пояснити те, яким чином я дiйшов до того, що почав його ненавидiти i боятися?
Це не вiд того, що мiсто мало таемницi (хоча воно iх мало), i не вiд того, що жахливi злочини (деякi з них так i не розкритi) було скоено в ньому (хоча iх було скоено). «Все вже минулося», – сказала дiвчина на iм’я Беверлi, а хлопець на iм’я Рiчi з нею погодився, i я iм повiрив… Хоча водночас я також вiрив, що нависла тiнь остаточно нiколи не покине Деррi з його старим притопленим середмiстям.
То вiдчуття наближення невдачi змусило мене його зненавидiти. І вiдчуття перебування у в’язницi з еластичними стiнами. Якби я захотiв його полишити, воно б менi дозволило (охоче!), але, якщо я залишуся, воно стискатиме мене дужче. Воно стискатиме мене, аж поки я не зможу дихати. А ще – ось де поганюча деталь – вiд’iзд для мене варiант поза вибором, бо я вже встиг побачити Гаррi до його кульгавостi, до його довiрливоi, хоча й трiшечки конфузливоi посмiшки. Я побачив його до того, як вiн став Гаррi-Шкряком, що кульгае по ой-вей-ню.
І сестру його я також побачив. Тепер вона стала чимось бiльшим, нiж просто iм’ям у старанно написаному творi, де якась безлика дiвчинка любила збирати квiти i ставити iх у вази. Інодi я лежав без сну, думаючи про те, як вона чекае свого виходу на «каверзи або ласощi» у костюмi принцеси Лiтоосiнь Зимавесна. Якщо я щось не зроблю, цього нiколи не трапиться. На неi чекае труна, i то вже пiсля того, як вона програе довгу й безплiдну битву за свое життя. Труна чекала й на ii матiр, iменi котроi я все ще не знав. І на Троя. І на Артура, знаного як Тугга.
Якщо я дозволю цьому трапитися, я не уявляв, як сам потiм зможу жити далi. Тож я й залишився, хоча це було нелегко. І кожного разу, коли я думав про те, що доведеться пройти крiзь подiбне знову, в Далласi, мiй розум цiпенiв ледь не до повного блокування. Врештi я переконав себе, що в Далласi не буде так, як у Деррi. Бо нема iншого такого мiсця на землi, як Деррi.
То як же тодi вам про це розповiсти?
У своему вчительському життi я звик наголошувати на простотi. Хоч у художнiх, хоч в документальних творах, важить тiльки одне питання й iснуе лиш одна на нього вiдповiдь. «Що вiдбувалося?» – питае читач. «Ось що вiдбувалося, – вiдповiдае автор. – Таке… й таке… а ще ось таке». Тримайтеся простоти. Це единий надiйний шлях досягти мети чи потрапити додому.
Отже, я намагатимуся, хоча ви повсякчас мусите пам’ятати, що в Деррi реальнiсть – це тонка кiрка криги поверх глибокого озера з темною водою. А все ж таки: що вiдбувалося?
Ось що вiдбувалося. Таке. І таке. А ще ось таке.
2
У п’ятницю, на другий мiй повний день у Деррi, я пiшов до маркету «Централ-стрит». Я дочекався п’ятоi години дня, бо гадав, що саме в цей час там буде найбiльше народу – кiнець кiнцем, п’ятниця – день зарплати, а для багатьох мешканцiв Деррi (тут я маю на увазi дружин, одним з правил життя яких у 1958 роцi було «чоловiки не ходять на закупи по харчi») це означало день покупок. Серед великоi кiлькостi покупцiв менi буде легше загубитися. Я сходив до «В. Т. Гранта»[190 - «W. T. Grant» – заснована 1906 року Вiльямом Томасом Грантом мережа дешевих унiвермагiв, яка збанкрутувала 1976 року, програвши в конкуренцii з мережею Кресгi.], де поповнив свiй гардероб штанами з саржi й синiми робочими сорочками. Згадавши Безпiдтяжка з його приятелями перед «Тьмяним срiбним доларом», я також купив собi бутси «Росомаха»[191 - «Wolverine» – заснована в Мiчиганi нiмецькими емiгрантами 1883 року компанiя з виробництва робочого взуття, яка iснуе й зараз.]. Дорогою до маркету я перiодично буцав бордюр, доки не подряпав iм трохи носаки.
У маркетi, як я й сподiвався, люду було без лiку, черги стояли до всiх трьох кас, а проходи були заповненi жiнками, котрi штовхали поперед себе вiзки. Тi кiлька чоловiкiв, яких я там побачив, носили тiльки кошики, отже, я й собi взяв такий. Поклав туди пакет яблук (дошкульно дешевих) i пакет помаранчiв (майже так само дорогих, як i в 2011-му). Пiд моiми ногами рипiла наваксована дерев’яна пiдлога.
А чим же саме займаеться мiстер Даннiнг у маркетi «Централ-стрит»? Бевi-з-греблi цього не сказала. Вiн не менеджер; погляд у засклену кабiнку зразу за овочевою секцi
Страница 66
ю виявив сивочолого джентльмена, котрий мiг бути для Еллен Даннiнг хiба що дiдом, але аж нiяк не батьком. І на столi в нього стояла табличка з iменем М-Р КЕРРІ.Ідучи поза заднiми вiддiлами супермаркету, повз молочну секцiю (там мене причарував плакат iз закликом: ВИ КУШТУВАЛИ ВЖЕ ЙОГУРТ? ЯКЩО ЩЕ НІ, ВІН ВАМ ПОЛЮБИТЬСЯ), я почув смiх. Смiх жiночий, того вмент упiзнаваного характеру «ох, ви ж i пустун». Я завернув до найдальшого проходу i побачив там виводок жiнок, одягнених загалом у тому ж стилi, що й тi ледi у «Кеннебекськiй фруктовiй», вони купчилися бiля м’ясного прилавку. М’ЯСНИЙ ВІДДІЛ – було написано вручну на дерев’янiй табличцi, що на декоративних хромованих ланцюгах висiла вгорi. А нижче: ВИРІЗКА ДОМАШНЬОГО ГАТУНКУ. А в самому низу: ФРЕНК ДАННІНГ, СТАРШИЙ РІЗНИК.
Інодi життя вiдхаркуеться такими збiгами, якi жоден белетрист не наважиться копiювати.
Саме Френк Даннiнг особисто й доводив тих ледi до смiху. Схожiсть мiж ним i прибиральником, котрому я за програмою ЗОР викладав курс англiйськоi мови, була такою разючою, що аж лячною. Вiн виглядав точнiсiньким Гаррi, хiба що волосся в цiй його версii було майже цiлком чорним, а не ледь не повнiстю сивим, а делiкатну, злегка спантеличену усмiшку тут замiнював масний вищир ловеласа. Воно й недивно, що всi цi ледi так збуджено тремтiли. Навiть Бевi-з-греблi вважала його приязним котиком-воркотунчиком, а чом би й нi? Їй усього рокiв дванадцять або тринадцять, але ж вона жiнка, а Френк Даннiнг звабник. І вiн про себе це добре знае. Мусили бути поважнi причини, щоби квiт жiноцтва Деррi витрачав зарплатнi чеки своiх чоловiкiв у центральному маркетi, а не в трохи дешевшому «Ей & Пi»[192 - «A & P» – заснована 1859 року чайна компанiя, що у ХХ ст. виросла у величезну мережу бакалiйних крамниць, яка в 1950-х почала занепадати в результатi антимонопольних санкцiй уряду.], i одну з тих причин я мав перед очима. Мiстер Даннiнг був вродливий, мiстер Даннiнг був одягнений у такий чистесенький, що аж боляче дивитися, бiлий халат (трiшечки поцяткований кров’ю на манжетах, але ж вiн рiзник врештi-решт), на мiстеровi Даннiнгу була елегантна бiла шапочка, яка виглядала чимсь середнiм мiж ковпаком шеф-кухаря й артистичним беретом. Вона трiшечки нависала йому над одною бровою. Ікона стилю, iй-богу.
Взагалi й зокрема, мiстер Френк Даннiнг з його рожевими, чисто виголеними щоками й бездоганно пiдстриженим чорним волоссям був Божим дарунком Маленькiй Жiночцi. Я наблизився до прилавку, коли, перев’язавши шматком шпагату, що звисав зi шпинделя поряд з терезами, пакунок м’яса, вiн якраз розгонисто писав на ньому цiну своiм чорним маркером. А тодi вручив пакунок ледi лiт п’ятдесяти, одягненiй в уквiтчаний великими рожевими трояндами домашнiй халат, нейлоновi панчохи зi швами й з рум’янцем школярочки на щоках.
– Ось, тримайте, панi Лiвеск, ваш фунт тоненько порiзаноi нiмецькоi болоньi, – перехилився вiн конфiденцiйно через прилавок, достатньо наблизившись, щоби панi Лiвеск (i всi решта панi також) змогла дочути чарiвливий аромат його одеколону. Цiкаво, чи не «Аква Вельва», той самий бренд, що у Фреда Тумi? Я подумав, що навряд. Я подумав, що такий звабник, як Френк Даннiнг, використовуе щось бодай трiшечки, але дорожче. – Ви знаете, яка проблема з нiмецькою болоньею?
– Нi, – вiдповiла вона дещо протяжно, так що прозвучало це, як «нi-i-i». Решта дам затрепетали в очiкуваннi.
Даннiнг коротко глипнув на мене i не побачив нiчого вартого його уваги. Коли вiн перевiв очi на панi Лiвеск, вони в нього знов набули тiеi патентованоi осяйностi.
– За годину пiсля того, як ви скуштували ковбаски, ви прагнете ii ще дужче.
Я не певен, щоб геть усi ледi це зрозумiли, але вони всi там аж запищали вiд захвату. Даннiнг ласкаво вiдпустив панi Лiвеск i, коли я вже був за межею чутностi, звернув свою увагу до панi Бовi. Котра також не менш вдячно ii сприйматиме, я не мав щодо цього сумнiвiв.
«Вiн люб’язний чоловiк. Завжди жартуе про те й се».
Але цей люб’язний чоловiк мав холоднi очi. Коли вiн спiлкувався зi своiм дамським гаремом, вони були блакитними. Але коли вiн звернув свою увагу на мене – хоч i на коротку мить, – я мiг би заприсягтися, що його очi стали сiрими, кольору води пiд небом, з якого ось-ось почне падати снiг.
3
Маркет закривався о 18:00, а коли я зi своiми скромними покупками звiдти вийшов, було тiльки двадцять хвилин по п’ятiй. Зразу за рогом на Вiтчем-стрит мiстилась закусочна. Я замовив гамбургер, содову з сиропом кока-кола i кусень шоколадного торта. Торт смакував фантастично – справжнiй шоколад, справжнi вершки. Його смак затоплював менi рот так само, як смак кореневого пива Френка Анiчеттi. Я тягнув час якомога довше, а вже потiм побрiв до каналу, де стояло кiлька лавок. Звiдти також вiдкривався вид – вузький, проте адекватний – на «Централ-стрит». Шлунок у мене був повний, та проте я з’iв один з куплених помаранчiв, кидаючи шматочки його шкiрки через бетонний парапет i дивлячись, як вода вiдносить iх геть.
Акурат о шостiй погасли лампи у ве
Страница 67
иких переднiх вiтринах маркету. За чверть години вийшли останнi дами, тягнучи своi великi сумки, хто в бiк Горбатого пагорба, хто до пофарбованих бiлими смугами телефонних стовпiв при зупинцi. Пiд’iхав автобус iз написом на шильдi КІЛЬЦЕВИЙ ЗА ЄДИНУ ПЛАТУ i всiх забрав. За чверть до сьомоi почали виходити працiвники маркету. Останнiми з’явилися менеджер мiстер Керрi й Даннiнг. Потиснувши одне одному руки, вони розiйшлися в рiзнi боки, Керрi у провулок мiж маркетом i сусiдньою взуттевою крамницею, де, мабуть, стояла його машина, а Даннiнг до автобусноi зупинки.На той час там стояло лише двое людей, i я не схотiв до них приеднуватися. Завдяки одностороннiй схемi дорожнього руху в Нижньому мiстi, я й не мусив цього робити. Натомiсть я пiшов до iншого смугастого стовпа, того, що вигiдно стирчав бiля кiнотеатру «Стренд», де наразi на подвiйному сеансi демонструвалися «Автоматник Келлi» та «Дiвчина з виправноi колонii» (афiша обiцяла КАРКОЛОМНІ ПРИГОДИ)[193 - «Machine-Gun Kelly» (1958), «Reform School Girl» (1957) – малобюджетнi бойовики, перший за бiографiею гангстера 1920—1930-х рр. Джорджа Келлi на прiзвисько Автоматник; другий – за комiксом 1948 р.], i чекав там разом з кiлькома роботягами, котрi теревенили про ймовiрнi результати майбутнiх матчiв Свiтовоi серii. Багато чого я мiг би розповiсти iм на цю тему, але тримав рот на замку.
Пiд’iхав i зупинився проти маркету «Централ-стрит» мiський автобус. Даннiнг сiв до нього. Автобус, з’iхавши вниз iз пагорба, зупинився бiля кiнотеатру. Я почекав, поки першими ввiйдуть роботяги, щоби побачити, скiльки вони кладуть у причеплений на жердинi бiля сидiння водiя монетоприймач. Почувався я, немов якийсь космiчний прибулець в науково-фантастичному кiнофiльмi, з тих, що намагаються замаскуватися пiд землян. Дурня якась – я ж усього лиш бажав проiхатися на мiському автобусi, а не знищити смертоносними променями Бiлий дiм, – але мое самовiдчуття на це не зважало.
Один iз тих парубкiв, що увiйшли поперед мене, коротко показав усiм канарково-жовтий проiзний квиток, вiд чого в мене промайнула згадка про Жовту Картку. Іншi клали до монетоприймача по п’ятнадцять центiв, той клацав i дзенькав. Я зробив так само, хоча в мене це забрало трохи бiльше часу, оскiльки дайм був пристав менi до спiтнiлоi долонi. Менi здавалося, всi очима вп’ялися в мене, але, пiднявши голову, я побачив, що пасажири хто читае собi газету, а хто просто бездумно дивиться у вiкно. У салонi автобуса було важко дихати вiд сiро-блакитного диму.
Френк Даннiнг сидiв майже посерединi, праворуч, зараз на ньому були явно зшитi на замовлення сiрi штани, бiла сорочка й темно-синя краватка. Елегантний. Вiн заклопотано пiдкурював собi сигарету i не подивився на мене, коли я пройшов повз нього, щоб зайняти мiсце в кiнцi салону. Автобус зi стугонiнням прокрутився по лабiринту одностороннiх вуличок Нижнього мiста, а тодi полiз угору Горбатим пагорбом на Вiтчем-стрит. Щойно ми опинилися серед житловоi забудови захiдного берега, пасажири почали виходити. Там були тiльки чоловiки; жiнкам, мабуть, належало вже бути вдома, розкладати по мiсцях своi покупки або подавати вечерю на стiл. Автобус пустiв, а Френк Даннiнг продовжував сидiти на мiсцi, курив собi сигарету. Я гадав, чи не виявимося ми з ним врештi-решт останньою парою пасажирiв.
Дарма хвилювався. Коли автобус завернув до зупинки на розi Вiтчем-стрит та авеню Милосердя (у Деррi також були авеню Вiри й Надii, як я потiм дiзнався), Даннiнг кинув сигарету на пiдлогу, розчавив ii пiдошвою черевика i пiдвiвся зi свого сидiння. Вiн легко рушив проходом, не тримаючись за поручнi салону, а лише похитуючись у такт з рухами автобуса, який уже стишував швидкiсть. Деякi чоловiки не втрачають юнацькоi грацii аж до порiвняно пiзнього перiоду життя. Либонь, Даннiнг був одним з таких. З нього вийшов би пречудовий свiнговий танцiвник.
Вiн плеснув по плечi водiя автобуса i почав розповiдати тому якийсь анекдот. Оповiдка виявилася короткою, i бiльшiсть ii потонула серед шипiння пневматичних гальм, але я вловив фразу «трое чорнозадих застрягли в лiфтi» i вирiшив, що це не той анекдот, який би вiн розповiв своему гарему в домашнiх халатах. Водiй вибухнув смiхом, а потiм потягнув довгий хромований важiль i вiдчинилися дверi.
– Побачимося у понедiлок, Френку, – промовив вiн.
– Якщо потiк не пiднiметься, – вiдповiв Даннiнг i, збiгши з двох сходинок, перестрибнув через трав’яну смугу й опинився на хiднику.
Я побачив, як грайнули м’язи пiд його напнутою сорочкою. Чи могла мати проти нього якiсь шанси жiнка й четверо дiтей? «Небагато», – майнула в мене перша думка, але вона була хибною. Правильна вiдповiдь була: нiяких.
Уже вiддаляючись в автобусi, я встиг побачити, як Даннiнг зiйшов по сходах першоi будiвлi на розi авеню Милосердя. Там на широкому передньому ганку сидiли в крiслах-гойдалках близько десятка чоловiкiв i жiнок. Кiлька з них привiтали рiзника, котрий почав з ними ручкатися, мов полiтик, котрий прибув туди з вiзитом. Будiвля була триповерховою, в новоан
Страница 68
лiйському вiкторiанському стилi, з вивiскою на пiддашшi ганку. Менi якраз вистачило часу, щоб ii прочитати:УМЕБЛЬОВАНІ КІМНАТИ ЕДНИ ПРАЙС
НА ТИЖДЕНЬ АБО НА МІСЯЦЬ
ДОСТУП ДО ОБЛАДНАНИХ КУХОНЬ
ХАТНІ ТВАРИНИ ЗАБОРОНЕНІ!
Пiд цiею великою вивiскою, на гачках, висiла менша, помаранчевого кольору, з написом: МІСЦЬ БРАК.
Через двi зупинки я теж залишив автобус. Подякувавши водiю й почувши у вiдповiдь якесь глухе гарчання. Це, як я дедалi переконувався, правило в Деррi за чемний тон. Якщо ви, звiсно, не мали в запасi пари анекдотiв про чоронозадих, котрi застрягли в лiфтi, або про польський вiйськово-морський флот.
Не поспiшаючи, я вирушив назад у бiк мiста, зробивши гак у два квартали, щоб не проходити повз заклад Едни Прайс, де на ганку пiсля вечерi зiбралися його мешканцi, точно, як в якiйсь з тих iсторiй Рея Бредберi[194 - Ray Bradbury (нар. 1920 р.) – письменник, автор численних фiлософсько-фантастичних творiв; мiсто Грiнтаун фiгуруе в серii його романiв: «Вино з кульбабок» (1957), «Щось наближаеться зле» (1962) та «Прощавай, лiто» (2006).] про буколiчне мiстечко Грiнтаун в Іллiнойсi. А хiба Френк Даннiнг не нагадуе одного з тих добрих людей? Авжеж, ще й як. Але ж у Грiнтаунi Рея Бредберi також були своi прихованi жахи.
«Цей люб’язний чоловiк бiльше не живе зi своею сiм’ею», – сказав Рiчi-з-рiвчака, i це виявилося чистiсiнькою правдою. Цей люб’язний чоловiк жив у мебльованiй квартирi, в готелику, де, схоже, всi вважали його парубком не менш блискучим, нiж у котика яйця.
Я розсудив, що готелик панi Прайс мiститься не далi як за п’ять кварталiв на захiд вiд будинку № 379 по Кошут-стрит, а можливо, й ще ближче. Чи сидить Френк Даннiнг, пiсля того, як решта тамтешнiх насельцiв вляжуться спати, у своiй орендованiй кiмнатi, дивлячись у схiдному напрямку, немов якийсь з тих вiрних, котрi моляться, обернувшись в бiк Мекки? А якщо так, то чи робить вiн це з тiею своею усмiшкою «здоров, славно тебе бачити» на обличчi? І чи блакитнi в нього тодi очi, а чи стають холодними й задумливо-сiрими? Як вiн пояснюе те, що полишив свою сiм’ю, свiй дiм, тим людям, разом з котрими вiн дихае вечiрнiм повiтрям на ганку в Едни Прайс? Чи е в нього якась iсторiя, де його дружина або трохи чокнута, або повна мерзотниця? Я гадав, що так. А чи вiрять цiй iсторii люди? Вiдповiдь на це здавалася легкою. Наразi нема жодноi рiзницi, коли про таке йдеться, хай буде це 1958, 1985 чи 2011 рiк. В Америцi, де оболонка завжди сприймалася за сутнiсть, люди завжди вiрять таким парубкам, як Френк Даннiнг.
4
Наступного вiвторка мiстер Джордж Емберсон винайняв собi квартиру, про яку оголошення у «Деррi Ньюз» повiдомляло: «Напiвумебльована, в гарному районi», а в середу сiмнадцятого вересня вiн туди вже переiхав. Прощавай, «Таун Хаус», привiт Гаррис-авеню. Я прожив у 1958 роцi тиждень, i вже почав почуватися там якщо не комфортно, то в цiлому природно.
Напiвумеблювання складалося з лiжка (на якому був трохи поплямований матрац, але не було простирадла), дивана, кухонного стола, пiд одну нiжку котрого треба було щось пiдкладати, щоб вiн не хитався, та единого стiльця з жовтим пластиковим сидiнням, яке, неохоче вiдпускаючи зад твоiх штанiв, видавало дивне «цмок». Були також там пiчка й торохкотливий холодильник. У кухоннiй комiрчинi я знайшов i прилад для кондицiонування повiтря: вентилятор «Дженерал електрик» з обстрiпаним штепселем, що мав абсолютно смертоносний вигляд.
Я вiдчував, що шiстдесят п’ять доларiв на мiсяць за квартиру, котра розташована прямо пiд повiтряним коридором, яким до аеропорту Деррi заходять на посадку лiтаки, цiна дещо завелика, але погодився на неi, бо хазяйка, мiсiс Джоплiн, погодилася не помiтити вiдсутностi у мiстера Емберсона рекомендацiй. Допомогло ще й те, що вiн мiг заплатити вперед за три мiсяцi готiвкою. Та проте вона наполягла на тому, щоб переписати iнформацiю з моеi водiйськоi лiцензii. Якщо ii й здивувало, чому це самозайнятий агент iз нерухомостi з Вiсконсину мае лiцензiю, видану в штатi Мейн, вона з цього приводу не сказала нiчого.
Я радiв, що Ел дав менi багато готiвки. Готiвка вельми полегшуе життя чужакам.
До того ж у п’ятдесят восьмому вона циркулюе набагато ширше. Всього лиш за триста доларiв я змiг перетворити мою напiвумебльовану квартиру в цiлком умебльовану. Дев’яносто з тих трьох сотень пiшли на вживаний телевiзор RCA[195 - «Radio Corporation of America» (1919—1986) – перша в свiтi комерцiйна радiокорпорацiя, яка також випускала професiйне та побутове радiотелевiзiйне й звукозаписувальне обладнання.] настiльноi моделi. Того ж вечора я по цьому гарному чорно-бiлому апарату дивився «Шоу Стiва Аллена»[196 - Розважально-комедiйна передача, яку в 1956—1960 рр. на каналi Ен-Бi-Сi щосуботи о 20:00 вiв актор Стiвен Аллен (1921—2000).], а потiм вимкнув його i, сидячи за кухонним столом, слухав, як з ревищем пропелерiв наближаються до землi лiтаки. Із задньоi кишенi я дiстав записник «Блакитний кiнь»[197 - «Blue Horse Notebook» – популярнi блокноти цiною 5 центiв iз зображ
Страница 69
нням голови блакитного коня на обкладинцi, випускалися компанiею «Брати Монтаг» у 1933—1960 рр.], куплений в аптецi в Нижньому мiстi (тiй, де крадiжка – це не «фiнт», не «вибрик» i не «розiграш»). Вiдкрив його на першiй сторiнцi i клацнув такою ж новенькою кульковою авторучкою «Паркер»[198 - Компанiя «Parker» почала випускати кульковi авторучки з 1954 р.]. Так я й сидiв, либонь, хвилин з п’ятнадцять – достатньо для того, аби наступний лiтак почав заходити на посадку, та ще й, здалося, так близько, що я вже чекав, що його шасi ось-ось гупнуть об дах i почнуть його здирати.Аркуш залишався чистим. Так само, як i мiй розум. Кожного разу, коли я намагався ввiмкнути в ньому трансмiсiю, з нього вичеплювалася одна й та сама думка: минуле не бажае змiнюватись.
Не вельми помiчна.
Нарештi я пiдвiвся, дiстав з полицi у коморi вентилятор i поставив його на стiл. Я не мав певностi, чи вiн працюе, але вiн завiвся, i гудiння його мотора виявилося дивно заспокiйливим. Крiм того, воно маскувало дратiвне торохтiння холодильника.
Коли я знову сiв до столу, в головi в мене пояснiшало, i цього разу там вигулькнули деякi слова.
ВАРІАНТИ
1. Повiдомити полiцiю.
2. Анонiмний дзвiнок рiзнику (сказати «я назираю за тобою, мф, якщо ти щось зробиш, я тебе викажу»).
3. Сфабрикувати щось на рiзника.
4. Якось зробити рiзника недiездатним.
Тут я зупинився. Вимкнувся холодильник. Не чутно було нi сiдаючих лiтакiв, анi автомобiльного руху на Гаррис-авеню. Наразi залишився лише сам я, мiй вентилятор i мiй незавершений список. Нарештi я дописав фiнальний пункт.
5. Убити рiзника
Потiм я зiм’яв цей аркуш, взяв iз великоi коробки при пiчцi кухонний сiрник i чиркнув. Вентилятор вмить його задув, i я знову подумав, як же це важко змiнити деякi речi. Я вимкнув вентилятор, запалив iнший сiрник i торкнувся ним зiжмаканого паперу. Той спалахнув, i я кинув його до мийки, зачекав, поки вiн догорить, а тодi змив попiл у каналiзацiю.
Пiсля цього мiстер Джордж Емберсон лiг у лiжко.
Але ще довго не мiг заснути.
5
Коли о пiв на першу ночi понад дахом пронiсся останнiй лiтак, я все ще лежав без сну i думав про той список. Повiдомлення до полiцii вiдпадало. Таке могло б подiяти з Освальдом, котрий вiдкрито проголошував про свою любов до Фiделя Кастро i в Далласi, i в Нью-Орлеанi, але Даннiнг – це зовсiм iнша справа. Вiн всiма любимий i всiма шанований член громади. А хто я? Новачок у мiстi, яке не любить немiсцевих. Того дня, вийшовши з аптеки, я знову бачив Безпiдтяжка i його компанiю перед «Тьмяним срiбним доларом». Одягнений я був по-робiтничому, але вони подарували менi тi самi косi погляди «хто ж ти, на хер, за такий».
Та й взагалi, що я мiг сказати полiцii, навiть якби прожив у Деррi не вiсiм днiв, а вiсiм рокiв? Що я мав видiння, як Френк Даннiнг пiд нiч на Гелловiн мордуе свою сiм’ю? Це безперечно мало б успiх.
Трохи бiльше менi подобалася iдея зробити анонiмний дзвiнок самому м’ясниковi, але це був лячний варiант. Щойно я зателефоную Френку Даннiнгу – на роботу або в апартаменти Едни Прайс, де його поза всякими сумнiвами покличуть до апарата в загальнiй вiтальнi – я тим самим вже змiню хiд подiй. Такий дзвiнок може утримати його вiд мордування сiм’i, але я боявся, що так само вiн може мати й зворотний ефект, зiштовхнувши його з непевного краечку розважливостi, вздовж якого вiн походжае, прикриваючись привiтною посмiшкою Джорджа Клунi. Замiсть запобiгти вбивствам, я навпаки можу наблизити iх скоення. Наразi я знав, де i як. Застерiгши його, я все зроблю непевним.
Сфабрикувати щось на нього? Це працюе в шпигунських романах, але ж я не агент ЦРУ; я, чорти мене забирай, вчитель мови й лiтератури. Наступним пунктом йшло: «зробити рiзника недiездатним». Гаразд, але як? Може, вдарити його «Санлайнером», коли вiн iтиме з авеню Милосердя на Кошут-стрит iз молотком у руцi i вбивством на думцi? Якщо тiльки менi фантастично не пощастить, мене впiймають i ув’язнять. Крiм того, е ще одне але. Недiездатнi особи зазвичай одужують. Вiн може спробувати зробити те саме знову. Лежачи у темрявi, я оцiнив такий сценарiй як вельми ймовiрний. Бо минуле не бажало змiнюватись. Воно опиралося.
Єдиним надiйним способом залишалося ходити за ним назирцi, дочекатися, доки вiн буде сам, i тодi вбити його. Роби найпростiше, дурнику.
Проте й з цим виникали проблеми. Найбiльшою була та, що я не знав, чи зможу впоратись з цим. Я гадав, що змiг би в гарячцi – захищаючи себе або когось, – але холоднокровно? Навiть знаючи, що моя потенцiйна жертва, якщо його не зупинити, збираеться замордувати власну дружину й дiтей?
І… якщо я зроблю це, а потiм мене схоплять, ранiше нiж я встигну втекти у майбутне, де я Джейк Еппiнг, а не Джордж Емберсон? Мене судитимуть, визнають винним i запроторять до штатноi в’язницi Шошенк. Саме там я й сидiтиму того дня, коли в Далласi уб’ють Джона Ф. Кеннедi.
Але навiть не в цьому ховався абсолютно злий бiк цiеi справи. Я встав i поспiшив через кухню до тiеi телефонноi будки, яка тут називалася в
Страница 70
нною кiмнатою, ввiйшов до кабiнки туалету i сiв на унiтаз, уперши лоба собi в долонi. Я вирiшив, що твiр Гаррi правдивий. І Ел так вважав. Імовiрно, так воно й було, бо Гаррi перебував на пару градусiв поза нормальнiстю, а притлумленi люди менше схильнi видавати за реальнiсть такi фантазii, як убивство молотком цiлоi родини. І все ж…«Імовiрнiсть дев’яносто п’ять вiдсоткiв – це ще не стовiдсоткова», – казав Ел, а вiн же говорив про Освальда. Про единого пiдозрюваного, котрий мусив бути вбивцею, якщо вiдкинути геть всю ту балаканину про змову, але в Ела все одно залишалися останнi сумнiви.
У комп’ютерно орiентованому свiтi 2011 року легко було б перевiрити iсторiю Гаррi, але я цього не зробив. І навiть якщо вона цiлком правдива, там могли бути важливi подробицi, якi вiн неправильно передав або зовсiм про них не згадав. Такi, що могли пiдкласти менi свиню. А що, як я прискачу туди iх рятувати, немов якийсь сер Галахад[199 - Один iз лицарiв Круглого столу короля Артура.], а натомiсть загину разом з усiма? Це в багатьох рiзних аспектах змiнить майбутне, але мене не буде в ньому, щоби подивуватись.
Нова iдея зблиснула в головi, та ще й така божевiльно зваблива. Я можу розташуватися через дорогу навпроти будинку № 379 по Кошут-стрит… i просто спостерiгати. Щоби упевнитися, що це дiйсно сталося, але також щоб занотувати всi тi подробицi, якi единий живий свiдок – скалiчений хлопчик – мiг пропустити. А потiм можу поiхати у Лiзбон-Фолз, пiднятися крiзь кролячу нору й моментально повернутися назад у 9 вересня об 11:58. Придбаю «Санлайнер» знову й знову поiду до Деррi, цього разу вже озброений iнформацiею. Авжеж, я вже витратив доволi значну частку грошей Ела, але залишилося ще достатньо на прожиття.
Ця iдея притьмом вискочила за хвiртку, але спiткнулася на вулицi, не добiгши навiть до першого повороту. Головна мета цiеi мандрiвки полягае в тому, щоб з’ясувати, який вплив на майбутне справить урятування сiм’i прибиральника, але якщо дозволити Френку Даннiнгу скоiти всi цi вбивства, я цього не дiзнаюсь. До того ж я вже приречений на те, щоб зробити все знову, бо коли – якщо – я знову зiйду крiзь кролячу нору, щоб зупинити Освальда, знову вiдбудеться перевстановленя. Один раз зле. Два рази гiрше. Три рази – просто немислимо.
І ще одне. Рiднi Гаррi Даннiнга вже раз загинули. То я збираюся змусити iх гинути вдруге? Навiть якщо кожного разу вiдбуваеться перевстановлення i вони нiчого не знатимуть? А хто може довести, що на якомусь глибшому рiвнi вони нiчого не пам’ятають?
Бiль. Кров. Маленька Морквяна Голiвка розпласталася на пiдлозi пiд крiслом. Гаррi намагаеться налякати свого батька-психопата iграшковою рушницею «Дейзi»: «Не чiпай мене, татку, а то я тебе застрелю».
Я поплентався назад крiзь кухню, затримавшись, щоб поглянути на стiлець iз жовтим пластиковим сидiнням. «Я тебе ненавиджу, стiльчику», – повiдомив я йому, а вже тодi знову лiг до лiжка.
Цього разу заснув я майже моментально. А коли прокинувся наступного ранку о дев’ятiй, у все ще незавiшене шторами вiкно моеi спальнi лилося сонце, самозакохано цвiрiнькали пташки, i я подумав, що знаю, що робити. Найпростiше, дурнику.
6
Близько полудня я начепив краватку, пiд правильним дженджуристим кутом встановив на головi солом’яного капелюха i допровадив себе до спорттоварiв Мехена, де все ще тривав ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ. Продавцевi я сказав, що зацiкавлений у придбаннi пiстолета, бо займаюся нерухомiстю i подеколи мушу перевозити доволi великi суми готiвки. Вiн показав менi низку товарiв, включно з револьвером «Кольт.38 Полiс Спешел». Коштував вiн $9.99. Така цiна здалася менi неймовiрно дешевою, поки я не згадав, що, згiдно з нотатками Ела, придбана Освальдом за поштовим каталогом гвинтiвка iталiйського виробництва коштувала йому менше двадцяти доларiв.
– Це добра рiч для самозахисту, – сказав продавець, крутонувши вiдкочений барабан «кликкликкликклик». – Гарантую, убивчо точний револьвер на вiдстанi до п’ятнадцяти ярдiв, а будь-хто достатньо дурний, щоб ризикнути позбавити вас ваших грошей, пiдiйде набагато ближче.
– Беру.
Я було полiз по моi ненадiйнi документи, але знову ж таки забув узяти до уваги розслаблену атмосферу тiеi неляканоi Америки, в якiй я зараз жив. Оборудка вiдбулася таким чином: я заплатив грошi i пiшов собi з револьвером. Нiяких паперiв, нiякого очiкувального перiоду. Я навiть не мусив повiдомити теперiшню свою адресу.
Освальд загорнув свою гвинтiвку в ковдру й заховав у гаражi жiнки на iм’я Рут Пейн, в домi якоi тодi жила Марина. Але, йдучи з револьвером вiд Мехена, я зрозумiв, як вiн тодi мiг почуватися: як той, хто мае якусь переконливу таемницю. Як той, хто володiе приватним торнадо.
А дехто, хто мусив би працювати зараз на якiйсь iз фабрик, стирчав у дверях «Тьмяного срiбного долара», вiн стояв там i курив, читаючи газету. Принаймнi вдавав, що читае. Я не мiг би поклястися, що вiн назирае за мною, але з iншого боку, я не мiг би поклястися, що вiн не займаеться саме цим.
То був Безпiдтяжко.
Страница 71
7
Того вечора я знову зайняв пост бiля «Стренда», де афiша закликала: ПРЕМ’ЄРА ЗАВТРА! «ДОРОГА ГРОМУ» (МІТЧЕМ) & «ВІКІНГ» (ДАГЛАС)! І звiсно, деррiйським цiнителям кiномистецтва обiцяно було новi КАРКОЛОМНІ ПРИГОДИ[200 - Фiльми 1958 року. «Thunder Road» з Робертом Мiтчемом (1917—1997) у ролi ветерана Корейськоi вiйни, бутлегера; «The Vikings» з Кьорком Дагласом (нар. 1916 р.) у ролi одноокого вiкiнга Ейнара.].
Даннiнг знову пiшов на зупинку i сiв в автобус. Я цього разу залишився. Навiщо його супроводжувати – я знав, куди вiн iде. Натомiсть я вирушив назад до моеi новоi квартири, раз у раз озираючись, чи не видно де Безпiдтяжка. Нiде його ознак не вбачалося, i я запевнив себе, що проти крамницi спорттоварiв вiн трапився менi на очi випадково. Та й байдуже. Кiнець кiнцем, вiн вiддае перевагу «Тьмяному долару». Оскiльки фабрики в Деррi працюють за схемою шестиденного робочого тижня, у робiтникiв тут плаваючi вихiднi днi. Цьому парубку мiг випасти четвер. Наступного тижня вiн може стирчати бiля «Долара» в п’ятницю. Або у вiвторок.
Наступного вечора я знову був бiля «Стренда» i робив вигляд, нiби вивчаю плакат «Дороги грому» («Роберт Мiтчем з гуркотом пре по найпекельнiшiй дорозi на землi»), просто тому, що я не мав куди бiльше пiти; до Гелловiну залишалось iще шiсть тижнiв, i я, схоже, увiйшов у своiй програмi до фази байдикування. Але цього разу Френк Даннiнг замiсть перейти дорогу в напрямку автобусноi зупинки, пiшов до перехрестя трьох вулиць Вiтчем, Канзас та Централ-стрит i став там, немов на щось зважуючись. І знову вiн мав кльовий вигляд: чорнi штани, бiла сорочка з синьою краваткою й краткований свiтло-сiрими смужечками пiджак спортивного крою. Капелюх сидiв у нього на потилицi. Я подумав було, що вiн збираеться завернути до кiнотеатру, ознайомитися з найпекельнiшою дорогою на землi, тож я би в такому разi iндиферентно ретирувався в бiк Канал-стрит. Натомiсть вiн завернув лiворуч, на Вiтчем. Я почув, як вiн насвистуе. Вiн був добрим свистуном.
Іти за ним не було сенсу; нiяких убивств за допомогою молотка дев’ятнадцятого вересня вiн скоювати не збирався. Але менi стало цiкаво, до того ж я не мав нiяких iнших справ. Вiн увiйшов до гриль-бару «Лiхтарник», не такого елiтарного, як той, що у «Таун Хаусi», але й зблизька не такого печеристого, як тi, що на Канал-стрит. У кожному мiстечку е один-два промiжнi заклади, де, як рiвнi, можуть зустрiчатися синi й бiлi комiрцi, i цей виглядав закладом саме такого типу. Зазвичай у меню там е такi мiсцевi делiкатеси, якi змушують випадкових приходнiв розгублено чухати собi потилицi. Виявилося, що фiрмовою стравою в «Лiхтарнику» було дещо пiд назвою «Збiранка смаженого лобстера».
Я проминув фасадну вiтрину, радше огинаючись, анiж вiльно йдучи, i побачив крiзь неi, як Даннiнг вiтаеться, пробираючись крiзь зал. Вiн потискав руки, когось поплескав по щоцi; вхопив капелюх одного з гостей i шпурнув його чоловiку, котрий стояв перед боулiнг-машиною «Боул Мор»[201 - «Bowl Mor» – заснована у 1940-х рр., нинi вже неiснуюча компанiя з виробництва апаратiв для кендлпiн-боулiнгу (з цилiндричними кеглями), популярного головно в Канадi й штатах Новоi Англii.], i той його, пiд схвальнi вигуки загалу, вправно вловив. Люб’язний чоловiк. Завжди з усiма жартуе. Смiйся, i весь свiт смiятиметься разом з тобою – типу того.
Побачивши, як вiн сiв за найближчий до боулiнгу стiл, я вже ледь не пiшов звiдти. Але вiдчував спрагу. Саме зараз ковток пива став би менi у пригодi, а мiж шинквасом «Лiхтарника» й великим столом iз суто чоловiчою компанiею, до якоi приеднався Даннiнг, пролягав вщерть заповнений публiкою зал. Даннiнг мене не бачитиме, натомiсть я зможу назирати за ним у дзеркалi. Не те щоб я сподiвався побачити щось надзвичайне.
Крiм того, якщо я збираюся жити тут ще шiсть тижнiв, саме час було починати розбудовувати власну причетнiсть до тутешньоi громади. Тому я розвернувся i увiйшов у звуки бадьористих голосiв, пiдхмеленого смiху i пiснi Дiна Мартiна «Це кохання»[202 - «That’s Amore» – пiсня, яку Дiн Мартiн виконав, граючи роль гольфiста у кiнокомедii «Кеддi» (1953), вiдтодi вона стала великим хiтом.]. Офiцiантки циркулювали з глиняними кухлями з пивом i тарiлками, на яких громадилося те, що певне й було збiранкою смаженого лобстера. І звiсно ж, там плавали сволоки сизого диму.
У 1958 роцi всюди дим.
8
– Бачу, ви задивляетеся на той стiл, отой, що там, – промовив голос збоку вiд мого лiктя. На той момент я вже просидiв у «Лiхтарнику» достатньо часу, щоби замовити собi друге пиво i «юнiорську» порцiю збiранки смаженого лобстера. Бо вирiшив, якщо не покуштую, то завжди чудуватимуся, що ж воно за страва.
Озирнувшись, я побачив мiнiатюрного чоловiчка з гладенько зализаним назад волоссям, круглим обличчям i чорними очима. Скидався вiн на життерадiсного бурундука.
Ошкiрившись, вiн простягнув до мене свою дитячого розмiру долоню. Гологруда русалка на його передплiччi змахнула широким хвостом i примружила одне око.
– Чарлз Фратi. Але можете звати мене
Страница 72
езом. Всi так роблять.Я потиснув йому руку.
– Джордж Емберсон, але можете звати мене Джорджем. Усi так роблять також.
Вiн розсмiявся. Я теж. Вважаеться негарним тоном смiятися з власних жартiв (особливо коли вони пiдлiткового кшталту), але е такi спонадливi люди, котрим нiколи не доводиться смiятися самотою. Чез Фратi був якраз iз таких. Офiцiантка принесла йому пиво, i вiн пiдняв кухоль.
– За вас, Джордже.
– Цiлком згоден, – вiдповiв я i цокнувся краечком свого кухля об його.
– Когось там знаете? – спитав вiн, дивлячись у дзеркало на великий стiл позаду нас.
– Та нi, – витер я собi пiну з верхньоi губи. – Просто люди там, схоже, веселяться дужче, нiж всi решта тут.
Чез усмiхнувся.
– Це стiл Тонi Трекера. На ньому тiльки й того, що не вирiзано його iменi. Тонi разом зi своiм братом Фiлом володiе вантажотранспортною компанiею. А ще iм належить бiльше акрiв землi в нашому мiстi i в довколишнiх мiстах також, анiж Картер мае пiгулок вiд печiнки[203 - «Carter’s liver pills» – запатентованi 1868 року Семюелем Картером пiгулки на основi бiсакодилу (послаблювального); на логотипi компанii зображення чорного крука.]. Фiл тут нечасто з’являеться, натомiсть Тонi майже нiколи не пропустить вечора в п’ятницю i в суботу. Авжеж, мае чимало друзiв. Їм зажди весело, але нiхто не вмiе завдати тону вечiрцi краще за Френкi Даннiнга. Це отой парубок, котрий розповiдае анекдоти. Всiм подобаеться добрий приятель Тонi, але люблять вони саме Френкi.
– Ви говорите так, нiби всiх тут знаете.
– І то багато рокiв. Я знаю бiльшiсть людей в Деррi, але вас от не знаю.
– Це тому, що я тiльки-но сюди прибув. Нерухомiсть.
– Цiкавитесь нерухомiстю. Зрозумiв, бiзнес.
– Ви правильно зрозумiли. – Офiцiантка поставила передi мною тарелю зi збiранкою смаженого лобстера i метнулась геть. Купа на тарелi скидалася на щось збите машиною на дорозi, але запах здiймався запаморочливий, а смакувало воно ще краще. Либонь, кожний ковток збiранки мiстив мiльярд грамiв холестерину, але нiхто у 1958 роцi таким не переймався, i це заспокоювало. – Допоможiть менi, – запросив я його.
– Нi-нi, це все ваше. Ви з Бостона? Нью-Йорка?
Я знизав плечима, i вiн розсмiявся.
– Граемо скритного, еге ж? Я вас не ганю, колего. Довгий язик судна топить. Але маю доволi самоочевидну здогадку, з якою саме метою ви тут.
Я застиг з недонесеною до рота виделкою смаженого лобстера. У «Лiхтарнику» було тепло, але в мене раптом взялася морозом шкiра.
– Справдi?
Вiн нахилився ближче. Я вiдчув запах «Вiталiсу» вiд його напомадженого волосся i «Сен-Сен» в його вiддиху.
– Якщо припущу, що мета – це дiлянка пiд мол, я влучив?
У мене просто з душi спало. Ідея, що я в Деррi за тим, щоби пiдшукати вигiдне мiсце для розбудови торгiвельного центру, нiколи не спадала менi на думку, а яка ж слушна iдея. Я пiдморгнув Чезу Фратi.
– Нiчого не можу стверджувати.
– Нi-нi, звiсно, що ви не можете. Бiзнес е бiзнесом, я сам так завжди кажу. Облишмо цю тему. Але якщо ви коли-небудь зважуватимете, чи не запросити до доброi справи декого з мiсцевих провiнцiалiв, я радо вас вислухаю. І, просто аби довести вам, що серце маю вiдкрите, я подарую вам невеличку наводку. Якщо ви ще не оглядали стару ливарню Кiченера, то обов’язково мусите. Перфектна дiлянка. А щодо молiв? Ви знаете, що таке моли, синку мiй?
– Привiт iз майбутнього, – сказав я.
Вiн пiстолетом наставив на мене палець i пiдморгнув. Я знову розсмiявся, просто не мiг утриматись. Почасти це було полегшення вiд того, що врештi знайшовся в Деррi хоч один дорослий, який не забув, як то воно – бути дружелюбним iз незнайомцем.
– Куля точно в лунку.
– Чезе, а хто володiе землею пiд старою ливарнею Кiченера? Брати Трекер, я гадаю?
– Я сказав, що вони володiють бiльшою частиною земель навколо, але ж не всiею, – вiн опустив очi на свою русалку. – Мiллi, чи варто менi казати Джорджу, хто володiе тiею першосортною, зонованою пiд бiзнес нерухомiстю, що розташована всього лише за милю вiд центру нашого мегаполiса?
Мiллi вихнула лускатим хвостом, гойднула своiми цицями-бруньками. Щоб досягти цього ефекту, Чез Фратi не стискав руку в кулак; здавалося, м’язи на його передплiччi рухаються самi собою. Гарний трюк. Я загадався, а чи не вмiе вiн часом i кроликiв виймати з капелюха.
– Гаразд, милочко, – вiн знову подивився на мене. – Наразi це земля вашого щирого вiзавi. Я купую найкраще, залишаючи братам Трекерам решту. Бiзнес робиться так, як вiн мусить робитися. Можу я вручити вам мою бiзнес-картку, Джордже?
– Неодмiнно.
Вiн вручив. На картцi був простий напис: ЧАРЛЗ «ЧЕЗ» ФРАТІ. КУПІВЛЯ І ПРОДАЖ. Я поклав ii собi до кишенi сорочки.
– Якщо ви знаете всiх тих людей i вони вас знають, то чому тодi ви не там, з ними, а натомiсть сидите в барi, за шинквасом, з дебютантом, котрий вперше завiтав до цього закладу? – запитав я.
Вiн явно здивувався, а потiм знову розвеселився.
– А чи ви, у поiздi народившись, на рейки випали, колего?
– Просто новачок у мiстi. Ще не в кур
Страница 73
i тутешнiх привiдних пасiв. Не варто мене ганити.– І не збираюся. Вони ведуть зi мною бiзнес, бо я володiю половиною довколишнiх кемпiнгiв, обома мiськими кiнотеатрами i драйв-iном, одним iз банкiв i всiма ломбардами у схiдному й центральному Мейнi. Але вони не iдять i не п’ють зi мною, не запрошують мене до себе нi додому, нi до iхнього замiського клубу, бо я людина тамтого Племенi.
– Щось ви мене заплутали.
– Я еврей, колего.
Вiн побачив вираз мого обличчя й вищирився.
– А ви й не здогадалися. Навiть коли я вiдмовився скуштувати вашого лобстера, ви не здогадалися. Я розчулений.
– Я просто намагаюся зрозумiти, в чому полягае рiзниця мiж вами…
Вiн зареготав так, нiби тiльки-но почув найкращий у цьому роцi жарт.
– Тодi ви не в поiздi, а пiд капустяним листом народилися, колего.
У дзеркалi щось розповiдав Френк Даннiнг. З широко усмiхненими обличчями його слухали Тонi Трекер з приятелями. Коли там вибухнув залп реготу, я зачудувався, чи, бува, не розповiв вiн iм щойно анекдот про трьох чоронозадих, якi застрягли в лiфтi, а може, щось iще бiльш забавно-сатиричне – наприклад, про трьох жидiв на гольф-полi.
Чез перехопив мiй погляд.
– Авжеж, Френк вмiе правити вечiркою. А знаете, де вiн працюе? Та нi, ви ж новачок в мiстi, я зовсiм забув. У маркетi «Централ-стрит». Вiн там старший рiзник. А також хазяiн половини всього iх бiзнесу, хоча волiе про це не розводитися. І знаете, ще що? Причина, завдяки якiй цей бiзнес тримаеться й дае прибуток, бодай наполовину також криеться в нiм. Дами тягнуться до нього, як тi бджоли до меду.
– Невже, справдi?
– Йо, i джентльменам вiн також до вподоби. А так бувае не завжди. Чоловiки не завжди жалують тих, котрих люблять дами.
Це змусило мене згадати про фiксацiю моеi екс-дружини на Джоннi Деппi.
– Але тепер все не так, як колись було, коли вiн мiг пити з компанiею аж до закриття, а потiм ще до свiтанку грати з ними в покер у вантажному депо. Тепер вiн випивае хiба що кухоль пива – iнодi два, – а там i за дверi. Ось самi побачите.
Це була та поведiнкова схема, яку я пiзнав на власному досвiдi зi спорадичних намагань Кристi контролювати кiлькiсть нею випитого, замiсть того, щоб покiнчити з алкоголiзмом враз i назавжди. Якийсь час це працюе, проте рано чи пiзно вона завжди зривалася на всю котушку.
– Проблеми з алкоголем? – спитав я.
– Щодо цього не знаю, але вiн точно мае проблеми з витримкою. – Чез подивився на татуювання на своему передплiччi. – Мiллi, ти коли-небудь звертала увагу на те, що багато жартунiв мають якусь червоточину?
Мiллi вильнула хвостом. Чез урочисто подивився на мене.
– Бачите? Такi жiнки завжди все розумiють. – Вiн скрадливо пригостився лобстером i кумедно поводив з боку в бiк очима. Вельми забавний чоловiчок, менi й на думку не могло спасти, що вiн може бути не тим, кого з себе вдае. А втiм, як уже встиг про це непрямо натякнути сам Чез, я тримався дещо наiвних поглядiв. Звiсно, як для Деррi. – Тiльки не кажiть цього ребе Схропшнеру.
– Зi мною ваша таемниця у безпецi.
Тим часом за столом Трекера всi пiдсунулися ще ближче до Френка, той видавав черговий анекдот. Вiн належав до того типу людей, у котрих активно говорять ще й руки. Мав великi долонi. Легко було собi уявити затиснутий в однiй з них держак молотка «Майстерник»[204 - «Craftsman» – заснована 1927 року фiрма з випуску рiзноманiтних якiсних iнструментiв середнього цiнового ряду.].
– У старших класах то було щось жахливе, суцiльнi бешкети та хохми, – повiдав Чез. – Ви слухаете парубка, котрий знае, що каже, бо я ходив до консолiдованоi окружноi школи разом з ним. Але переважно тримався подалi вiд нього. Покарання на нього сипалися навперейми. І завжди за бiйки. Очiкувалося, що вiн вступатиме до Мейнського унiверситету, але вiд нього завагiтнiла одна дiвчина, отже, все натомiсть закiнчилося шлюбом. Але десь за пару рокiв пiсля того вона забрала дитину й накивала п’ятами. Мабуть, то було мудрим рiшенням, коли знати, яким вiн тодi був. Френкi того типу хлопець, котрого могло виправити, либонь, аби вiн повоював з нiмцями чи япошками – щоб вивiялася геть ота його скаженiсть, розумiете. Проте його визнали непридатним до вiйськовоi служби за категорiею 4-F. Я нiколи не чув, через що саме. Плоскостопiсть? Шуми в серцi? Високий тиск? Хтозна. Та вам, мабуть, нецiкаво слухати усi цi старi плiтки.
– Навпаки, – запевнив я, – менi цiкаво. – Ще б пак. Я завiтав до «Лiхтарника» зволожити собi свисток, а натомiсть наткнувся на золоту жилу. – Скуштуйте ще лобстера.
– Викручуете менi руки, – мовив вiн i кинув шматок собi до рота. Жуючи, вiн кивнув великим пальцем на дзеркало. – А чом би й не оскоромитись? Лишень погляньте на тих парубкiв, отам – половина з них католики, а наминають бiфштекси i бекон з латуком та помiдорами, ще й сендвiчi-субмарини з ковбасою. І це в п’ятницю! Хоча б хтось тут зважае на релiгiю, колего?
– Ви мене пiдловили. Я й сам також вiдпав вiд методистськоi церкви. Як здогадуюся, мiстер Даннiнг так i не отримав бодай якоiс
Страница 74
вищоi освiти, еге?– Нiякоi, бо на той час, коли його перша дружина вчинила ту опiвнiчну втечу, вiн якраз здобував вчений ступiнь з нарiзання м’яса i сягнув у цiй справi великих успiхiв. Атож, потрапляв був i в ще деякi неприемностi – i випивка в тому також була винна, як я чув, люди жахливi плiткарi, знаете, а тому, хто тримае ломбарди, всяке доводиться вислуховувати – та врештi мiстер Волландер, так звали тодiшнього хазяiна маркету, отже, вiн посадив перед собою друзяку Френкi й провiв з ним розмову голландського дядечка[205 - «Побалакати з кимсь, як голландський дядечко» – англо-американська iдiома, шо означае докiрливу, проте настановчу й щиру розмову старшого з молодшим.]. – Чез похитав головою i з’iв iще шматок лобстера. – Якби Беннi Волландер якось мiг дiзнатися, що на той час, коли закiнчиться те корейське лайно[206 - Вiйна мiж КНДР та Пiвденнокорейською республiкою тривала у 1950—1953 рр.; з боку пiвночi в нiй брали участь бiйцi армii комунiстичного Китаю та льотчики СРСР, з боку пiвдня – вiйська США.], Френкi Даннiнг володiтиме половиною його старого бiзнесу, у нього б напевне iнсульт трапився. Добре, що ми не можемо зазирати в майбутне, хiба нi?
– Авжеж, це багато б чого ускладнювало.
Увiйшовши в оповiдацький раж, Чез розпашiв, тож, коли я попрохав офiцiантку принести ще пару пива, вiн не сказав «нi».
– Беннi Волландер пояснив Френкi, що той найкращий пiдмайстер рiзника з усiх, яких вiн лишень коли-небудь мав, але якщо вiн хоч раз iще встрягне в неприемностi з копами – iншими словами, полiзе в бiйку тiльки тому, що хтось десь не так перднув – вiн його вижене. Розумному достатньо й слова, як то кажуть, i Френкi посерйознiшав. Оскiльки з часу втечi його першоi дружини тодi вже минуло пару рокiв, вiн на пiдставi полишення нею родини оформив собi розлучення, а невдовзi одружився знову. Вiйна тодi ще йшла повним ходом, i перед ним був гарний вибiр дам – вам варто знати, що вiн мае неабиякий шарм, а бiльшiсть конкурентiв наразi перебували за морем, – але вiн зупинив свiй вибiр на Дорiс Мак-Кiннi. Вродлива була дiвчина.
– Гадаю, i зараз е, – докинув я.
– Ваша правда, колего. Гарна, як картинка. У них трiйко чи четверо дiтей. Хороша сiм’я. – Чез знову нахилився ближче. – Але Френкi й зараз вряди-годи втрачае врiвноваженiсть, i, мабуть, саме це вiдбилося на його дружинi, коли ii навеснi бачили в церквi з синцями на обличчi, а через тиждень вона вже виставила його за дверi. Вiн тепер живе у мебльованих кiмнатах, в найближчому, який тiльки знайшовся, до його садиби готелi. Надiеться, що вона прийме його назад, я так собi це уявляю. І рано чи пiзно вона так i зробить. Вiн мае той iще шарм – упс, погляньте-но, а що я вам казав? Котик ретируеться.
Даннiнг пiдвiвся. Решта чоловiкiв припрошували його, щоб сiв знову, але вiн тряс головою, показуючи собi на годинник. Дозволивши потрапити собi в горло останньому ковтку пива, вiн нахилився й поцiлував у лисину одного з чоловiкiв. У решти друзiв це викликало схвальний, на весь зал, регiт, i на цiй хвилi Даннiнг сковзнув у напрямку дверей.
Проходячи повз Чеза, вiн ляснув його по спинi, промовивши:
– Тримай носа чистим, Чеззi, вiн в тебе задовгий, легко брудниться.
І зник. Чез подивився на мене. Подарував менi усмiшку бадьорого бурундучка, але очi його не смiялися.
– Хiба не чудило?
– Авжеж, – погодився я.
9
Я належу до тих людей, котрi не зовсiм певнi, що саме вони думають, допоки того не запишуть, тому бiльшу частину вiкенду я провiв, занотовуючи, що я бачив у Деррi, що зробив i що планую зробити. Нотатки розрослися до пояснень, чому i яким чином я дiстався Деррi, тож у недiлю я зрозумiв, що розпочав роботу занадто велику для кишенькового блокнота й кульковоi авторучки. У понедiлок я вийшов з хати й купив собi портативну друкарську машинку. Я збирався сходити до мiсцевого магазину офiсного обладнання, але, зауваживши на столi картку Чеза Фратi, я натомiсть пiшов до його закладу. Ломбард – величезний, майже як унiвермаг – мiстився на Істсайд-драйв. Над дверми, як то велить традицiя, висiли три золотих кулi, проте було там також i дещо iнше: гiпсова русалка з грайливо задертим хвостом i примруженим оком. Проте, оскiльки ця перебувала на очах у публiки, на нiй був бюстгальтер. Самого Фратi на мiсцi не виявилося, але я придбав за дванадцять доларiв чудову машинку «Смiт-Корона»[207 - «Smith Corona» – заснована трьома братами Смiтами 1886 року компанiя з випуску друкарських машинок.]. Клерка я попрохав передавати вiтання мiстеровi Фратi, сказати, що заходив Джордж, агент з нерухомостi.
– Радо зроблю це, сер. Бажаете залишити вашу картку?
Чорт. Давно пора було собi замовити… що означало знову ж таки вiзит до магазину офiсного обладнання.
– Залишив iх в iншому пiджаку, – пояснив я, – але, гадаю, вiн мене й так пам’ятае. Ми випивали разом у «Лiхтарнику».
Того ж дня моi нотатки почали розростатися.
10
Я звик до лiтакiв, котрi заходили на посадку прямо в мене над головою. Я домовився про постачання газети й молока
Страница 75
пляшки з товстого скла ставили прямо пiд порiг. Як i те кореневе пиво, що його пiд час мого першого вiзиту в 1958 рiк налив менi Френк Анiчеттi, молоко це було на смак неймовiрно цiлiсним, просто розкiшним. Вершки смакували ще краще. Я не знав, чи вже винайшли немолочнi жировi наповнювачi, i не мав намiру цього з’ясовувати. Навiщо, коли е те, що е.Летiли днi. Я перечитував записи Ела Темплтона про Освальда i мiг уже цитувати з них цiлi довгi пасажi просто з пам’ятi. Я ходив до бiблiотеки, де читав про вбивства i зникнення, що тероризували Деррi у 1957 й 1958 роках. Я шукав iсторii про Френка Даннiнга i його знамениту запальну вдачу, але не знайшов жодноi; якщо вiн i потрапляв хоч раз пiд арешт, то повiдомлення про це не потрапило до газетноi колонки «Полiцейська хронiка», яка залишалась стандартного розмiру в усi днi, окрiм понедiлка, коли займала цiлу шпальту, подаючи звiти про всi бешкети, що вiдбулися за вiкенд (бiльшiсть iх коiлися пiсля закриття барiв). Єдина згадка про батька прибиральника, на яку я натрапив, стосувалася благодiйного заходу у 1955 роцi. Тiеi осенi маркет «Централ-стрит» пожертвував десять вiдсоткiв своiх прибуткiв Червоному хресту на допомогу постраждалим вiд ураганiв Коннi й Дiана, що перед тим налетiли на Схiдне узбережжя, убивши двi сотнi душ i викликавши потопи, якi спричинили серйознi руйнування в Новiй Англii. Була там також i фотографiя батька Гаррi, на якiй вiн вручав головi регiонального осередку Червоного Хреста ненормально великого розмiру чек. Даннiнг на нiй сяяв суто голлiвудською посмiшкою.
Я бiльше не робив походiв на закупи до «Централ-стрит», але два вiкенди – останнiй у вереснi i перший у жовтнi – я присвятив стеженню за улюбленим рiзником Деррi пiсля закiнчення його скороченоi суботньоi змiни за прилавком. Для цього у вiддiлку «Герца» при аеропортi я взяв в оренду непримiтний «Шевроле». Для стеження, вирiшив я, мiй «Санлайнер» виглядае трохи занадто екстравагантним.
Першоi суботи вiн iздив на блошиний ринок до Бруера[208 - Brewer – мiсто-супутник (9,5 тис. мешканцiв) заснованого 1769 року м. Бенгор, яке стоiть на протилежному березi рiчки Пенобскот.] на своему «Понтiаку», яким рiдко користувався в робочi днi, тримаючи його у помiсячно оплачуваному гаражi. У недiлю вiн поiхав до свого дому на Кошут-стрит, забрав дiтей i повiз iх в «Аладiн» на подвiйний сеанс дiснеiвських мультикiв. Навiть здаля було помiтно, яким знудженим виглядав Трой, як перед сеансом, так i щойно вийшовши з кiнотеатру.
Даннiнг не заходив до хати нi тодi, коли забирав дiтей, нi тодi, коли привiз iх назад. Приiхавши по них, вiн посигналив, а повертаючи, просто висадив на тротуар i дивився iм услiд, поки всi четверо не зникли в будинку. Навiть пiсля того вiн не одразу поiхав геть, а закурив сигарету i ще якийсь час сидiв за кермом свого «Боневiлла»[209 - «Bonneville» – у 1957—1958 рр. компанiя «Pontiac» випускала як кабрiолети, так i купе цiеi моделi.], що працював на холостому ходу. Можливо, сподiвався, що захоче вийти, побалакати красуня Дорiс. Упевнившись, що дружина не вийде, вiн розвернувся на сусiдськiй пiд’iзнiй алеi i рвонув з мiсця так рiзко, що аж колеса завищали, залишаючи по собi сизий димок.
Я зiщулився за кермом своеi винайнятоi автiвки, хоча дарма непокоiвся. Проiжджаючи повз мене, вiн навiть не поглянув у мiй бiк, а коли вiддалився на значну вiдстань, на Вiтчем-стрит, я рушив за ним слiдом. Вiн повернув машину в гараж, зайшов до «Лiхтарника», випив у майже безлюдному барi один кухоль пива, а тодi вже, з похиленою головою, поплентався на авеню Милосердя до мебльованоi квартири Едни Прайс.
Наступноi суботи, четвертого жовтня, забравши дiтей, вiн повiз iх до Ороно, мiста миль за тридцять вiд дому, на футбольний матч у Мейнському унiверситетi[210 - Orono – засноване 1774 року мiсто (10,5 тис. мешканцiв), де дiе заснований 1865 р. Мейнський унiверситет, найбiльший i единий у штатi, що мае статус дослiдницького.]. Я припаркувався там на Стiлвотер-авеню i чекав, поки закiнчиться гра. Дорогою назад вони зупинилися пообiдати у «95»[211 - Кафе, що мiстяться вздовж автомагiстралi № 95, яка тягнеться по всьому Атлантичному узбережжi США.]. Я припаркувався на дальньому кiнцi стоянки i чекав, поки вони вийдуть, мiркуючи, яке, либонь, нудне життя мае приватний детектив, зовсiм не схоже на те, що нам показують в кiно.
Коли Даннiнг доставив дiтей додому, на Кошут-стрит уже заповзав присмерк. Трою футбол явно сподобався бiльше за пригоди Попелюшки; вiн вилазив iз батькiвського «Понтiака» усмiхнений, розмахуючи прапорцем «Чорних ведмедiв»[212 - Black Bears – назва всiх команд iгрових видiв спорту в Мейнському унiверситетi.]. Тугга з Гаррi теж тримали в руках прапорцi й виглядали збудженими. А от Еллен навпаки. Вона мiцно спала. Даннiнг на руках донiс ii до дверей будинку. Цього разу на порозi з’явилася ненадовго мiсiс Даннiнг – тiльки щоб перейняти маленьку дiвчинку в своi руки.
Даннiнг щось сказав Дорiс. Їi вiдповiдь йому, схоже, не сподобалася. Вiдстань була завеликою, щоб з
Страница 76
озумiти щось з виразу його обличчя, але, говорячи, вiн кивав пальцем. Вона його вислухала, похитала головою, вiдвернулась i зайшла всередину. Вiн постояв ще пару секунд, а потiм зiрвав з голови капелюха й хльоснув ним собi об стегно.Все це було цiкавим – iлюструвало iхнi стосунки, – проте слабо допомiжним. Не тим, чого я шукав.
Те я отримав наступного дня. Тiеi недiлi я вирiшив зробити тiльки два розвiдувальних рейди, побоюючись, що навiть у темно-коричневiй орендованiй автiвцi, яка майже зливалася з пейзажем, робити бiльше ризикова справа. За першим разом я не побачив нiчого й вирiшив, що вiн, мабуть, не виходитиме надвiр весь день, а чом би й нi? Погода була сiрою, сiялася мжичка. Сидить, либонь, у загальнiй вiтальнi та дивиться спортивнi передачi по телевiзору разом з iншими квартирантами, i геть усi палять, як димогони.
Але я помилявся. Тiльки-но пiд час мого другого рейду я виiхав на Вiтчем-стрит, як побачив його. Вiн пiшки йшов у бiк середмiстя, вдягнений сьогоднi в джинси, вiтрiвку i водостiйкий капелюх iз широкими крисами. Я його обiгнав i став на Мейн-стрит десь за квартал вiд його гаража. За двадцять хвилин я вже iхав услiд за ним з мiста в захiдному напрямку. Рух на дорозi був млявим, i я тримався далеко позаду.
Його метою виявився цвинтар Лонгв’ю, за двi милi пiсля кiнотеатру Деррiйський драйв-iн. Вiн зупинився навпроти квiткарських яток i, проiжджаючи повз них, я побачив, як вiн купуе там у лiтньоi ледi, котра впродовж усiеi трансакцii тримала над ними обома чорну парасольку, два кошики осiннiх квiтiв. У люстерко заднього огляду я побачив, як вiн ставить кошики на пасажирське сидiння своеi машини, сiдае за кермо i завертае до цвинтаря.
Я розвернувся i поiхав назад до Лонгв’ю. Якийсь ризик у цьому був, але я мусив ним знехтувати, бо це здавалося доречним. На тамтешнiй стоянцi було пусто, якщо не рахувати двох пiкапiв iз накритим брезентом знаряддям для ландшафтних робiт та роздовбаного автонавантажувача, придбаного напевне десь на армiйському розпродажi. Анi слiду «Понтiака» Даннiнга. Я проiхав через стоянку до гравiйноi дороги, що вела в глиб цвинтаря, величезного, пагiрчастого, який займав не менш як дюжину акрiв.
Вже на територii цвинтаря вiд головноi дороги вiдгалужувалися меншi алеi. З улоговин i заглибин повз низовий туман, мрячка погустiшала, переходячи в дощ. Не вельми гожий день для вiдвiдин дорогих покiйникiв, взагалi-то, i тому зi своiми Даннiнг перебував там наодинцi. Легко було помiтити його «Понтiак», що стояв на одному з бiчних узвозiв. Даннiнг поставив по кошику квiтiв на двi сусiднi могили. Там його батьки, припустив я без особливоi зацiкавленостi. Я розвернув машину, залишивши його самого на цвинтарi.
На той час, коли я дiстався до своеi квартири на Гаррис-авеню, Деррi вже обложило першим жорстким осiннiм дощем. У середмiстi мусить розбухнути канал i монотонний химерний плескiт, що долинае крiзь бетон у Нижньому мiстi, стане ще чутнiшим, нiж завжди. Схоже, iндiанському лiту вже край. Але я цим не переймався. Я вiдкрив свiй блокнот, перегорнув сторiнки майже до кiнця i, знайшовши нарештi чистий аркуш, записав: 5 жовтня, 15:45, Даннiнг на цвинт. Лонгв’ю кладе квiти на могили батькiв (?). Дощ.
Я знайшов, що шукав.
Роздiл 8
1
Упродовж тих тижнiв, що залишалися до Гелловiну, мiстер Джордж Емберсон обстежив майже кожну зоновану пiд комерцiйне використання дiлянку в Деррi й довколишнiх мiстечках.
Я чудово розумiв, що за той час, який маю, мене не почнуть сприймати тут як свого, але хотiв, аби мiсцевi мешканцi звикли до виду мого червоного кабрiолета «Санлайнер», як до деталi тутешнього пейзажу. «Оно поiхав отой парубок, агент з нерухомостi, вiн уже майже мiсяць тут крутиться. Якщо вiн дiйсно знаеться на тому, чим займаеться, декому можуть свiтити грубi грошi».
Коли мене хтось питав, що саме я шукаю, я лише усмiхався й пiдморгував. Коли мене питали, скiльки я ще тут пробуду, я вiдповiдав: «Важко сказати». Я вивчив географiю цього мiста i почав орiентуватися у вербальнiй географii 1958 року. Наприклад, запам’ятав, що «вiйна» означае Другу свiтову вiйну, натомiсть «конфлiкт» – це вiйна в Кореi. На щастя, обидвi вже закiнчилися. Занепокоення в людей викликала Росiя та так звана «нерiвнiсть у ракетному озброеннi», але не сильне. Людей непокоiла юнацька злочиннiсть, але також не дуже. Тривала рецесiя, але люди бачили й гiршi часи. Торгуючись, абсолютно нормальним було сказати, що ти когось «пережидував» (або «перециганив»). Серед дешевих дрiбних цукерок ще були «горошинки», «восковi губки» та «негритосики»[213 - «Wax lips» – замiшанi на бджолиному воску солодощi у формi «негритянських» губ, якi для комiчного ефекту закусювали зубами, таким чином перед власними губами стирчали великi штучнi, далi iх можна було жувати, як гумку; «Niggerbabies» – шоколаднi цукерки у формi чорних немовлят.]. На Пiвднi панував закон Джима Кроу[214 - Мiсцевi закони пiвденних штатiв, якi дiяли у 1876—1965 рр., юридично забезпечуючи расову сегрегацiю.]. У Москвi пок
Страница 77
икував своi погрози Микита Хрущов. Президент Айзенгавер у Вашингтонi дзижчав свое «не занепадаймо духом».Уже невдовзi пiсля розмови з Чезом Фратi я вирiшив дiйсно оглянути ливарню Кiченера. Покинутий завод займав великий довгий порослий бур’яном пустир на пiвнiчнiй околицi мiста, i дiйсно, виглядало на те, що, коли сюди дотягнеться подовження шосе «Миля за хвилину», ця дiлянка може стати чудовим мiсцем для торгiвельного центру. Але на день мого туди вiзиту – коли дорога перетворилася на вбивчу для кардана дику брукiвку, я залишив машину i вирушив далi пiшки – вона виглядала, мов руiни якоiсь древньоi цивiлiзацii: «Дивiться на моi творiння, ви, могутнi, i тремтiть»[215 - Перекручена популярна цитата з сонета «Озiмандiас» англiйського поета Персi Бiшi Шеллi (1792—1822) про пам’ятник колись могутньому, а тепер всiма забутому царевi.]. Купи цегли й iржавi уламки старих механiзмiв стирчали з високоi трави. Посерединi лежав давно завалений димар з вогнетривкоi цегли, його закопчене величезне жерло зяяло темрявою. Нахиливши голову й трохи згорбившись, я мiг би до нього запросто ввiйти, а я аж нiяк не скидався на коротуна.
Чимало чого я побачив у Деррi впродовж тих тижнiв перед Гелловiном, я достатньо прочув Деррi. Постiйнi мешканцi були зi мною ввiчливими, проте – за единим винятком – нiколи не товариськими. Винятком залишався Чез Фратi, i, озираючись назад, я дивуюся, чому та його спонтанна вiдвертiсть не здалася менi дивною, але ж я тодi цiлком переймався думками про важливiшi речi, i Фратi зовсiм не здавався менi кимсь надто важливим. Я собi думав: «Інодi життя просто зводить тебе з дружелюбним парубком, от i все», та й поготiв. Природно, я уявлення не мiг мати, що Фратi був приставлений до мене чоловiком на iм’я Бiлл Теркотт.
Бiлл Теркотт, вiн же Безпiдтяжко.
2
Бевi-з-греблi казала, що, на ii думку, поганi часи в Деррi минулися, проте чим довше я роздивлявся по мiсту (i чим глибше прочував його – це головне), тим дужчало в менi враження, що Деррi не таке, як iншi. З Деррi щось було негаразд. Я спершу намагався запевнити себе, що справа тут у менi, а не в мiстi. Я був людиною позасистемною, тимчасовим бедуiном, отже, будь-яке мiсце я мусив би вiдчувати бодай трохи чужим, дещо викривленим – як тi, схожi на важкi сновидiння мiста, що iх описуе в своiх романах Пол Боулз[216 - Paul Frederic Bowles (1910—1999) – американський письменник, перекладач, композитор; бiльшу частину життя прожив у французьких колонiях у Пiвнiчнiй Африцi, де й вiдбуваеться дiя багатьох його романiв.]. Спершу це здавалося переконливим, але минали днi, я продовжував дослiджувати мое нове довкiлля, i моя переконанiсть слабшала. Я навiть почав ставити пiд сумнiв твердження Беверлi Марш, що поганi часи минулися, i уявляв собi (в тi ночi, коли не мiг заснути, а таких було доволi), що вона теж в цьому сумнiвалася. Чи не помiтив я тодi зернятка непевностi в ii очах? Виразу людини, котра сама не зовсiм вiрить, хоча й дуже хоче вiрити? Чи навiть потребуе вiри?
Щось зле, щось погане.
Деякi порожнi будинки, що, здавалося, лупляться на тебе очима людей, котрi страждають на якусь жахливу хворобу мозку. Порожня стодола за мiстом, дверi сiнника повiльно вiдчиняються й зачиняються там на iржавих завiсах, спершу являючи темряву, потiм ховаючи ii, а тодi знову ii являючи. Чийсь потрощений паркан на Кошут-стрит, всього за квартал вiд будинку, де жила мiсiс Даннiнг з дiтьми. Менi той паркан немов показував, як щось – чи хтось – метнулося крiзь нього й шубовснуло донизу, в Пустовище. Порожнiй iгровий майданчик з каруселькою, що повiльно обертаеться, хоч i нема там дiтей, котрi б ii пiдштовхували, i вiтру хоча б трохи помiтного, який би ii крутив, теж нема. Одного дня я побачив, як каналом, а далi в тунель пiд Канал-стрит, проплив грубо рiзьблений Ісус. Довжину мав зо три фути. І зуби виглядали з-за викривлених у гидливiй усмiшцi губ. Тернова корона дженджуристо посаджена набакир дугою перехоплювала йому лоба; кривавi сльози було намальовано пiд його фатально бiлими очима. Вiн скидався на iдола культу джу-джу[217 - Традицiйна шаманська релiгiя племен Захiдноi Африки, елементи якоi потрапили в Америку з чорними рабами.]. На так званому Мостi Поцiлункiв у Бессi-парку серед написiв, що декларували шкiльний патрiотизм та невмируще кохання, хтось вирiзав слова: СКОРО Я ВБ’Ю МОЮ МАТІР, а трохи нижче хтось дописав: СКОРШЕ БО ВОНА ПОВНА ФОРОБИ. Якось надвечiр, iдучи схiдним краем Пустовища, я почув жахливе верещання i, скинувши очi, побачив силует якогось висушеного чоловiка, котрий стояв неподалiк, на залiзничнiй платформi GS & WM[218 - GS & WM – вигадана С. Кiнгом залiзниця, що також фiгуруе в його романi «Цикл вовкулаки» (1983) та iнших творах.]. В його руцi здiймався й падав дрючок. Вiн щось бив. Виск припинився, i я подумав: «Там був собака, i вiн його прикiнчив; вiн притягнув собаку туди на мотузянiй шворцi й забив до смертi». Абсолютно нiяк менi було про це дiзнатися, звiсно… а тим не менше, я це точно знав. Я й тодi був цього певен, i зара
Страница 78
також.Щось зле.
Щось погане.
Чи мають усi тi речi стосунок до iсторii, яку я розповiдаю? Історii батька прибиральника i Лi Гарвi Освальда (того дрiбного тхора з усмiшечкою типу «я знаю таемницю» й сiрими очима, якi нiколи не зустрiчаються з твоiми)? Напевно я не знаю, але можу сказати вам ще одну рiч: там було щось, всерединi того поваленого димаря на мiсцi колишньоi ливарнi Кiченера. Не знаю, що саме, i знати не бажаю, але перед жерлом тiеi труби я бачив купу обгризених кiсток i крихiтний пожований нашийник з дзвiночком. Нашийник, що очевидно належав улюбленому кошенятi якоiсь дитини. А всерединi труби – у самiй глибинi ii нутрощiв – щось ворушилося й форкало.
«Заходь i побачиш, – здавалося, шепоче менi у головi те щось. – Не зважай на все те, Джейку. Заходь у гостi. Тут час нiчого не значить; тут час просто спливае геть. Ти ж знаеш, що сам цього хочеш, ти знаеш, що тобi цiкаво. Можливо, тут навiть е ще одна кроляча нора. Ще один портал».
Можливо, вiн там дiйсно був, але менi не вiриться. Я гадаю, там, всерединi, ховалося Деррi – все те зле, що було в нiм, все, що набакир, ховалося в тiй трубi. Залягало у сплячцi. Дозволяло людям повiрити, що поганi часи минулися, чекало, поки вони розслабляться i забудуть, що взагалi були колись поганi часи.
Я поспiшив звiдти забратися i до тiеi частини Деррi нiколи бiльше не повертався.
3
Одного дня серед другого тижня жовтня – на той час дуби i в’язи вздовж Кошут-стрит уже буяли золотом i червiнню – я ще раз вiдвiдав недiючий Рекреацiйний центр Захiдного берега. Жоден надiлений самоповагою полювач на нерухомiсть не знехтував би повним дослiдженням можливостей такого першокласного об’екта, отже, я звернувся з запитаннями до кiлькох мешканцiв тiеi вулицi, на що був ранiше цей центр схожим усерединi (на його дверях, звiсно, висiв замок) та коли його було закрито.
Одною з тих, з ким я поговорив, була Дорiс Даннiнг. «Гарна, як картинка», – сказав про неi Чез Фратi. Загалом безсенсова фраза-клiше, але в даному випадку правдива. Роки позначилися делiкатними рисочками навкруг ii очей i глибшими в кутиках губ, але вона мала бездоганну шкiру й чудову повногруду фiгуру (у 1958 роцi, в золоту пору Джейн Менсфiлд[219 - Jayne Mansfield (1933—1967) – театральна й кiноактриса, зiрка Голлiвуду, платинова блондинка з фiгурою типу «фужер».], великi груди вважалися привабливими, а не брутальними). Балакали ми на ганку. Запросити мене в порожню хату, коли дiти в школi, було б неправильним i безсумнiвно стало б темою для сусiдських плiток, особливо зважаючи на те, що ii чоловiк «жив окремо». В однiй руцi вона тримала ганчiрку, а в другiй сигарету. З кишенi ii фартуха стирчала пляшка меблевоi полiтури. Як i бiльшiсть мешканцiв Деррi, говорила вона ввiчливо, але прохолодно.
Так, пiдтвердила вона, коли Рекреацiйний центр iще дiяв, це було гарне мiсце для дiток. Дуже зручно було мати поблизу таке мiсце, куди вони могли пiти пiсля школи i гасати там досхочу. Ігровий i баскетбольний майданчики iй видно було з кухонного вiкна, i дуже сумно бачити, що там тепер порожньо. Вона сказала, що, на ii думку, Центр було закрито через бюджетнi скорочення, але те, як метнулися в неi очi, як вона пiдiбгала губи, пiдказало менi дещо iнше: заклад було закрито пiд час того перiоду вбивств i зникнень дiтей. Бюджетнi причини могли вiдiгравати якусь роль, але другорядну.
Я iй подякував i вручив одну з моiх нещодавно видрукуваних бiзнес-карток. Вона ii взяла, розсiяно менi посмiхнулась i причинила дверi. Тихенько iх закрила, не затрiснула, але я почув з-за них брязк i зрозумiв, що вона замкнулась на ланцюжок.
Я гадав, що той Центр, хоч вiн менi й не вельми подобався, може прислужитися, коли настане Гелловiн. Якихось особливих проблем з проникненням усередину я не очiкував, а з котрогось з його фасадних вiкон певне вiдкривався гарний вид на вулицю. Даннiнг прибуде не пiшки, а радше за все машиною, але ж я ii впiзнаю. Згiдно з твором Гаррi, це буде пiсля настання темряви, але на вулицi е лiхтарi.
Звiсно, така виднота обосiчна. Якщо вiн не буде цiлком зациклений на тому, що збираеться зробити, Даннiнг майже напевне побачить мене, коли я до нього бiгтиму. Я маю револьвер, але той вбивчо точний лише до п’ятнадцяти ярдiв. Менi треба пiдiбратись до нього ще ближче, перш нiж я наважусь на пострiл, бо пiд нiч Гелловiну по Кошут-стрит безсумнiвно тинятиметься повно крихiтних привидiв та гоблiнiв. До того ж я не можу залишатись у засiдцi, чекаючи, поки вiн увiйде в будинок, бо, згiдно з твором, вiдлучений вiд сiм’i мiстер Даннiнг береться там зразу за свою справу. На той час, коли Гаррi виходить з туалету, там уже всi лежать на пiдлозi i всi вони, окрiм Еллен, уже мертвi. Якщо я зволiкатиму, мене може чекати те саме видовище, яке побачив Гаррi: мозок його матерi на оббивцi дивана.
Не заради того я промандрував бiльш нiж крiзь пiвстолiття, щоб урятувати лиш одного з них. А що, як вiн побачить мене, коли я бiгтиму? Я буду з револьвером, вiн з молотком – можливо, викраденим з шухляди з
Страница 79
iнструментами у тому готелику, де вiн винаймае квартиру. Якщо вiн побiжить на мене, це добре. Я буду, мов той клоун на родео, що вiдволiкае бика. Я дурнувато скакатиму й галасуватиму, поки вiн достатньо не наблизиться, а тодi всаджу йому парочку зарядiв у груди.Припускаючи, що я буду в змозi натиснути на гачок, тобто.
І припускаючи, що револьвер не пiдведе. Я з нього стрiляв для перевiрки у гравiйному кар’ерi за мiстом, i вiн здався менi цiлком годящим… але ж минуле таке опiрне.
Воно не бажае змiнюватись.
4
У процесi подальших мiркувань я додумався, що може знайтися навiть краще мiсце для моеi гелловiнськоi засiдки. Трохи везiння менi потрiбно, але, либонь, не так вже й багато. «Бачить Бог, нерухомостi повно на продаж у цих мiсцях», – сказав бармен Фред Тумi у перший мiй вечiр у Деррi. Моi розвiдки це лише пiдтвердили. Невдовзi пiсля серii тих убивств (i пiсля великого потопу 1957 року, не забуваймо також про це), схоже, пiвмiста було виставлено на продаж. У якомусь бiльш дружелюбному мiстечку такому потенцiйному покупцевi, як я, либонь, уже вручили б ключ вiд мiста й подарували розгульний вiкенд з Мiс Деррi.
Одну вулицю я поки ще не встиг розвiдати – Ваймор-лейн, яка пролягала за квартал вiд Кошут-стрит. Це означало, що заднi двори тамтешнiх садиб мусять стикатися з заднiми дворами тих, фасади яких дивляться на вулицю Кошута. Перевiрити було неважко.
Дiм на Ваймор-лейн пiд номером 206, котрий стояв прямо проти того, де жили Даннiнги, виявився заселеним, а от сусiднiй лiворуч, № 202, був схожий на пусту молитву того, хто залишився без вiдповiдi. Свiжа сiра фарба, новенький гонт, проте вiконницi зачиненi наглухо. На недавно заметеному морiжку стояв жовто-зелений щиток з оголошенням, якi менi вже не раз траплялись на очi по всьому мiсту: ПРОДАЄТЬСЯ СПЕЦІАЛІСТАМИ З ЖИТЛОВОЇ НЕРУХОМОСТІ ДЕРРІ. Оголошення запрошувало мене звернутися до спецiалiста Кiфа Гейнi, щоб обговорити умови продажу в кредит. Я такого намiру не мав, але заiхав своiм «Санлайнером» на свiжозаасфальтовану дорiжку (хтось дуже старався продати цю садибу) i пiшов на задне подвiр’я з високо пiднятою головою, плечi розправленi, поважний, як чорт мене забирай. Я вiдкрив для себе багато чого, дослiджуючи мое нове довкiлля, i одним з моiх вiдкриттiв було те, що, якщо ти десь поводишся так, нiби маеш там повне право перебувати, всi вважають, що так воно й е.
Траву на задньому дворi було акуратно пiдстрижено, опале листя вiдгорнуто граблями, щоб показати оксамитову зелень. Пiд пiддашком гаража стояла ручна косарка з ротацiйними ножами, акуратно обгорнутими шматками зеленого брезенту. Бiля ляди льоху мiстилася собача будка, напис при якiй демонстрував Кiфа Гейнi з якнайкращого боку вигадливостi: ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА. Всерединi будки ховалися невикористанi мiшки для листя й садовий совок, поверх якого лежали ножицi для пiдстригання живоплоту. У 2011 роцi цi iнструменти зберiгали б пiд замком; у 1958-му комусь вистачило лише подбати про те, щоб iх не мочило дощем, та й поготiв. Я був певен, що дiм замкнуто, але й нехай. Я не мав намiру туди вламуватися.
У дальнiм кiнцi заднього двору садиби № 202 живоплiт сягав висоти приблизно футiв шiсть. Іншими словами, був трiшки нижчим за мiй зрiст, i, хоча рiс вiн щiльно, тому, хто не злякаеться кiлькох можливих подряпин, легко вдасться крiзь нього продертися. Найкращим з усього було те, що, дiйшовши до дальнього правого кутка двору, за гаражем, я з’ясував, що звiдти я зможу навскоси бачити все задне подвiр’я садиби Даннiнгiв. Зараз я побачив там пару велосипедiв. Один з них стояв, спираючись на сошку – хлоп’ячий «Швiнн»[220 - «Schwinn» – заснована 1895 року в Чикаго компанiя, яка довго була найбiльшим виробником велосипедiв у США.]. Другий, що лежав на боку, наче якийсь мертвий понi, належав Еллен Даннiнг. Помилитися не дозволяли його навчальнi колiщатка.
А ще там були розкиданi рiзнi iграшки. Серед них i духова рушниця Гаррi.
5
Якщо ви коли-небудь брали участь в аматорськiй театральнiй виставi – або режисирували учнiвськi постановки, що кiлька разiв доводилося робити менi в ЛСШ, – ви можете собi уявити, якими були для мене днi перед Гелловiном. Репетицii спершу йдуть лiнькувато, розслаблено. Буяе хiба що iмпровiзацiя, жарти, дуркування, а також флiрт, поки не встановляться статевi опозицii. Якщо пiд час цих перших репетицiй хтось забуде пару слiв або схибить з реплiкою, це черговий привiд посмiятися. Якщо хтось з акторiв з’являеться з п’ятнадцятихвилинним запiзненням, вiн чи вона отримають м’яке зауваження i не бiльше того.
Чимдалi прем’ера починае здаватися вже не недолугою мрiею, а реальною можливiстю. Імпровiзацii вiдпадають. А також i дуркування, i хоча жарти залишаються, смiх, що iх вiтае, починае бринiти нервовою енергiею, котроi до того не було чутно. Переплутанi монологи й пропущенi реплiки бiльше не веселять, а дратують. Коли акторський склад вже усталився i прем’ера чекае за якихось кiлька днiв попереду, чиесь запiзнення може спровокувати серйозну прочухан
Страница 80
у вiд режисера.Надходить головний вечiр. Актори вбираються у костюми, гримуються. Дехто з них вiдверто боiться; всi почуваються не зовсiм готовими. Незабаром вони постануть перед залом, повним людей, котрi прийшли побачити iх у пишнотi i славi. Те, що здавалося далеким на голiй сценi, на початку розбору ролей, врештi-решт настало. І перед тим, як пiднятись завiсi, якийсь Гамлет, Вiллi Ломен або Бланш Дюбуа[221 - Вiллi Ломен – герой п’еси Артура Мiллера (1915—2005) «Смерть торговця» (1949); Бланш Дюбуа – героiня п’еси Теннесi Вiльямса (1911—1983) «Трамвай, що зветься “Бажання”» (1947).] мусять кинутися до найближчого туалету, бо iх нудитиме.
Вiрте менi щодо цього. Я знаю.
6
На свiтанку Гелловiнського дня я опинився не в Деррi, а посеред океану. Посеред штормового океану. Я вчепився у леер якогось великого судна – мабуть, яхти, я так гадаю – яке перебувало за мить вiд затоплення. Гнаний штормовим вiтром дощ шмагав менi обличчя. Величезнi хвилi, чорнi бiля основ i в зеленаво-пiнявих завитках на вершечках, котились на мене. Яхта здiйнялася, вихнулася, а потiм рiзко впала донизу, закручуючись диким гвинтом.
Я прокинувся з цього сну зi збунтованим серцем, скрюченi пальцi все ще намагались утриматися за той леер, що його наснив собi мiй мозок. Проте не лише мозок, бо лiжко все ще ходило ходором униз i вгору. Здавалося, мiй шлунок зiрвався з тих швартових м’язiв, яким належало утримувати його при мiсцi.
У такi хвилини тiло майже завжди розумнiше за мозок. Я вiджбурнув простирадла й метнувся до ванноi, дорогою крiзь кухню перекинувши той ненависний жовтий стiлець. Пiзнiше менi саднитиме пальцi на ногах, але тодi я це ледь зауважив. Я намагався перемкнути собi горло, але досяг у цьому лише часткового успiху. З глибини горла менi до рота сочився якийсь дивний звук. Ульк-ульк-бульк-урп, приблизно так це звучало. Мiй шлунок був яхтою, тою, що спершу пiдноситься, а потiм жахливим гвинтом спадае донизу. Я впав на колiна перед унiтазом i викинув з себе останню вечерю. Слiдом пiшли обiд i вчорашнiй снiданок: о Боже, яйця з шинкою. Щойно я побачив весь той сяючий лiй, як мене знову знудило. Далi надiйшла пауза, а потiм вiдчуття, що все з’iдене мною за минулий тиждень покинуло будiвлю.
Тiльки-но я був повiрив, що все нарештi скiнчилося, моi нутрощi видали жахливий водянистий виверт. Я наспотич скочив на рiвнi, з грюком опустив кiльце унiтаза й зумiв сiсти ранiше, анiж з мене ринула та водяниста маса.
Але ж нi. Далебi ще не все. Щойно кишки взялися до роботи, мiй шлунок видав ще один карколомний кидок. Залишалося робити одне, i я це зробив: нахилився й виригав у рукомийник.
Так тривало до полудня Гелловiнського дня. На той час обидва моi вихiднi порти вже не продукували нiчого, окрiм рiденькоi кашки. Щоразу, як мене вивертало, щоразу, як моi кишки вхоплювали судоми, я думав одне й те саме: минуле не бажае змiнюватись; минуле опираеться.
Але я настановив собi бути там, куди Френк Даннiнг прибуде сьогоднi ввечерi. Навiть якщо так i ригатиму й сратиму брудною водичкою. Я мушу бути там. Навiть якщо воно мене вб’е, мiй обов’язок бути там.
7
Коли я пiсля полудня тiеi п’ятницi ввiйшов до аптеки на Централ-стрит, за прилавком стояв ii власник, мiстер Норберт Кiн. Вентилятор у нього над головою вертiв дерев’яними лопатями, здiймаючи його ще вцiлiле волосся в якомусь вихилястому танку: павутиння пiд лiтнiм бризом. Одного погляду на це вистачило, щоби мiй ображений шлунок знову видав попереджувальний хлюп. Всерединi свого бiлого бавовняного халата аптекар був худим – майже висушеним, – але, коли вiн побачив мене, його блiдi губи скривилися в усмiшцi.
– Друже мiй, ви маете такий вигляд, нiби трохи перепили.
– Каопектат[222 - Kaopectate – торгова назва вiсмуту субсалiцетата, протипроносних, противиразкових засобiв; випускаеться у виглядi пiгулок i суспензii.], – промовив я захриплим голосом, що здався менi геть чужим. – Маете? – загадуючись, чи його вже винайшли на цей час.
– То ми таки трiшечки пiдчепили вiрусу? – вiн повiв головою, i верхне свiтло, впавши у скельця його невеличких окулярiв без оправи, шварконуло колом. «Мов вершкове масло на пательнi», – подумав я, i мiй шлунок вiдповiв на це новим випадом. – Вiн зараз ходить мiстом. Боюся, наступнi двадцять чотири години будуть для вас неприемними. Ймовiрно, якийсь мiкроб, адже ви, либонь, користалися публiчним туалетом, забуваючи потiм помити руки. Чимало людей лiнуються це зро…
– Ви маете каопектат чи нi?
– Звичайно, зберiгаеться в другiй секцii.
– А пiдтримуючi труси, як щодо них?
Тонкогуба усмiшка поширшала. Пiдтримуючi труси – забавна рiч, аякже, вельми смiшна. Звiсно, якщо ви не той, кому вони вкрай потрiбнi.
– П’ята секцiя. Хоча якщо ви триматиметеся неподалiк дому, вони вам не знадобляться. Судячи з вашоi блiдостi, сер… i того, який ви спiтнiлий… либонь, найрозумнiшим було б саме це.
– Дякую, – перебив я, уявивши собi, як б’ю його просто в губи, вгачуючи весь набiр його зубних протезiв прямо в глотку. «Посмокчи тр
Страница 81
хи «Полiдента», колего»[223 - Перекручена рекламна фраза засобу для очищення зубноi смаги «Polident».].Скуплявся я повiльно, не бажаючи струшувати моi розрiдженi нутрощi бiльше, нiж було потрiбно. Купив каопектат («велику економну пляшку?» чек), потiм пiдтримуючi труси («для дорослих?» чек). Труси лежали в секцii знаряддя для накладання стом, мiж гумовими клiзмами та збуджуючими уяву жовтими звивинами пластикового шлангу, про призначення якого я не бажав нiчого знати[224 - Стома – хiрургiчний отвiр, який робиться на переднiй черевнiй стiнцi для виведення калових мас або сечi.]. Були там також i дорослi памперси, але iх я вiдцурався. Якщо виникне потреба, я пiдкладу собi в пiдтримуючi труси кухонних рушничкiв. Ця iдея вразила мене забавнiстю, i попри всю мою жалюгiднiсть, я мусив докласти зусиль, щоб не розсмiятися. Регiт у моему теперiшньому делiкатному станi мiг призвести до катастрофи.
Нiби вiдчуваючи мiй розпач, схожий на скелета аптекар пробивав чеки повiльними рухами. Я подав йому п’ятидоларову банкноту помiтно тремтячою рукою.
– Що-небудь iще?
– Лише одне. Менi погано, менi жахливо погано, то чому збiса ви пiдсмiюетеся з мене?
Мiстер Кiн зробив крок назад, усмiшка злетiла з його губ.
– Запевняю вас, я не пiдсмiювався. Я щиро сподiваюся, що вам покращае.
Нутрощi в менi зсудомило. Я трохи похитнувся, хапаючи паперовий пакет з придбаним i тримаючись за прилавок вiльною рукою.
– У вас е тут туалет?
Усмiшка явилася знову.
– Боюся, не для покупцiв. Чому б вам не звернутися до якогось… з закладiв через дорогу?
– Ви ж справжнiй мудак, чи не так? Показовий, к лихiй годинi, громадянин Деррi.
Вiн зацiпенiв, а тодi вiдвернувся й гордовито почимчикував геть, у краi потойбiчнi, де перебували його пiгулки, присипки й сиропи.
Я повiльно пройшов повз апарат содовоi i далi крiзь дверi. Я почувався немов зi скла зробленим. День був прохолодний, температура не вище сорока п’яти градусiв[225 - 45 ?F = 7,2 ?С.], але менi обпекло сонцем обличчя. Липке. Знову скрутило кишки. Якусь хвильку я стояв стовпом, з похиленою головою, одна ступня на хiднику, друга в риштаку. Судоми стишились. Я перетнув вулицю, не оглядаючись на рух машин, i хтось менi посигналив. Я утримався, щоб не тицьнути середнього пальця сигнальнику, але тiльки тому, що й без того мав достатньо проблем. Не мiг ризикувати, встряючи в неприемностi; я вже мав iх.
Знову мене вразила судома, подвiйний розворот ножа в кишках. Я кинувся бiгом. Найближчим був «Тьмяний срiбний долар», тож його дверi я й рвонув, увiпхнувшись своiм нещасним тiлом у напiвтемряву й дрiжджовий дух пива. У музичному автоматi Конвей Твiттi жалiвся, що все це лише облуда[226 - Conway Twitty (1933—1993) – спiвак у стилi кантрi; «It’s Only Make Believe» – його хiт 1958 р. про облудну красуню й нещасне кохання.]. Бажав би я, аби вiн був правий.
У залi було порожньо, якщо не рахувати одного клiента, що сидiв за порожнiм столом i здивовано-злякано дивився на мене, та бармена, що схилився над олiвцем, заклопотаний кросвордом у щоденнiй газетi. Вiн звiв на мене очi.
– Туалет, – сказав я. – Мерщiй.
Вiн показав у кiнець бару, i я спринтером кинувся до дверей, позначених ХЛОПИ та ДІВКИ. Виставленою перед собою рукою я штовхнув ХЛОПИ, наче проривний захисник, котрий шукае вiдкритого поля, куди можна бiгти. Там тхнуло лайном, сигаретним димом i сльозогiнною хлоркою. Єдина туалетна кабiнка не мала дверей, що, мабуть, було на краще. Я рiзко розстебнув штани, немов той Супермен, що спiзнюеться на пограбування банку, розвернувся, i полилося.
Саме вчасно.
Коли закiнчився останнiй спазм, я дiстав з паперового пакета гiгантську пляшку каопектату i зробив три довгих ковтки. Шлунок у менi пiдстрибнув. Я силою загнав його на мiсце. Упевнившись, що перша доза не збираеться вирватися назад, я потягнув ще, вiдригнув i неспiшно закрутив корок пляшки. На стiнi лiворуч вiд мене хтось нарисував пенiс з тестикулами. Текстикули були розпанаханi i з них ринула кров. Пiд цим чарiвливим зображенням художник написав: ГЕНРІ КАСТОНГЕЙ НАСТУПНОГО РАЗУ ЯК ВИЇБЕШ МОЮ ДРУЖИНУ ОСЬ ЩО ОТРИМАЄШ.
Я заплющив очi i, щойно це зробивши, побачив того наляканого клiента, котрий спостерiгав мiй спринтерський ривок до туалету. А чи вiн клiент? На столi в нього не було нiчого; вiн просто там сидiв. З заплющеними очима я ясно побачив його обличчя. Я знав його, це обличчя.
Коли я повернувся до бару, Конвея Твiттi вже змiнив Ферлiн Гаскi[227 - Ferlin Husky (1925—2011) – один з пiонерiв кантрi музики, спiвак i актор-комiк.], а Безпiдтяжко зник. Я пiдiйшов до бармена i запитав:
– Тут сидiв парубок, коли я до вас увiйшов. Хто вiн такий?
Той вiдволiкся вiд свого кросворда.
– Я нiкого не бачив.
Я дiстав портмоне, витяг п’ятiрку i поклав поряд на пiдкладку пiд пивний кухоль з логотипом «Наррагансет»[228 - «Narragansett» – найбiльша свого часу пивна компанiя Новоi Англii, що iснувала у 1890—1981 рр.; цей бренд пива знову було вiдновлено 2005 р.].
– Ім’я.
Вiн провiв короткий мо
Страница 82
чазний дiалог сам iз собою, кинув погляд на банку для чайових, що стояла поряд з банкою маринованих яець, не побачив усерединi нiчого, крiм одинокого дайма, i зробив жест, за яким моя п’ятiрка зникла.– Там сидiв Бiлл Теркотт.
Це iм’я менi нiчого не говорило. Порожнiй стiл також мiг нiчого не означати, проте з iншого боку…
Я поклав на шинквас брата-близнюка Чесного Ейбi[229 - Президент Ейбрегем Лiнкольн зображений на 5-доларовiй банкнотi.].
– Вiн зайшов сюди, бо назирав за мною?
Якщо прозвучить вiдповiдь «так», це означатиме, що вiн за мною стежив. І, можливо, не тiльки сьогоднi. Але навiщо?
Бармен посунув банкноту вiд себе.
– Все, що я знаю, – це те, що вiн зазвичай заходить сюди хильнути пива, i то побiльше.
– То чому вiн пiшов геть, так його й не пивши?
– Може, зазирнув до свого гаманця i не побачив там нiчого, окрiм своеi бiльботечноi картки. Я що вам, схожий на Брайдi Мерфi[230 - Bridey Murphy – iм’я iрландськоi жiнки ХІХ ст, котра нiбито перевтiлилася у ХХ столiттi в американку Вiрджинiю Тайг, яка у 1952 роцi пiд гiпнозом на сеансi регресивноi терапii розповiла психотерапевту про свое минуле життя, той написав про це книгу, а в 1956 роцi за нею було знято фiльм; мода на Брайдi Мерфi вiддзеркалена у поп-пiснях, телесерiалах i танцях того часу.]? А зараз, коли ви вже насмердiли в моему туалетi, чому б вам або щось не замовити, або не пiти собi геть?
– Там добряче смердiло ще до того, як я туди завiтав, друже мiй.
Не така вже й ефектна прощальна фраза, але це було найкраще, на що я спромiгся за тих обставин. Я вийшов i зупинився на хiднику, видивляючись Теркотта. Його нiде не видно було й слiду, натомiсть у вiтринi своеi аптеки стовбичив Норберт Кiн, руки складенi за спиною, дивиться на мене. Усмiшки на нiм не було.
8
О п’ятiй двадцять того вечора я припаркував «Санлайнер» на стоянцi поблизу Баптистськоi церкви на Вiтчем-стрит. Вiн потрапив до гарноi компанii, судячи з дошки оголошень, рiвно о 17:00 в цiй церквi почалася зустрiч АА. В багажнику мого «Форда» лежало все добро, яке я назбирав за сiм тижнiв життя в цьому, як я звик його називати, Химерному мiстечку. Все найважливiше лежало в портфелi «Лорд Бакстон», який менi дав Ел: його записи, моi записи та грошi, що ще залишились. Слава Богу, бiльшiсть iх я тримав у готiвковiй формi.
На сидiннi поряд зi мною стояла паперова торба з пляшкою каопектату – вже на три чвертi спустошеною – i пiдтримуючими трусами. На щастя, я вже не думав, що вони менi придадуться в нагодi. Шлунок i кишечник, схоже, заспокоiлися, i тремтiння також полишило моi руки. У бардачку, поверх мого «спецiального полiцейського» 38-го калiбру лежало кiлька батончикiв «Пейдей»[231 - «Payday» – батончики, що випускаються з 1932 року: зовнi солоний арахiс, всерединi карамельна начинка.]. Цi речi я також поклав до паперовоi торби. Пiзнiше, коли я вже займу позицiю в садибi № 202 по Ваймор-лейн мiж гаражем i живоплотом, я заряджу револьвер i засуну його собi за пояс. Як якийсь дешевий бандюга з тих фiльмiв категорii «Б», що iх крутять у «Стрендi».
У бардачку лежала ще одна рiч: номер «Телегiда» з Фредом Естером i Беррi Чейз на обкладинцi[232 - Fred Astaire (Фредерик Австерлiц, 1899—1987) – танцiвник, хореограф, спiвак, актор, велика зiрка Голлiвуду; Barrie Chase (нар. 1933 р.) – танцiвниця й актриса, партнерка Фреда Естера у 1958 роцi.]. Вже, мабуть, удесяте, пiсля того, як я купив цей журнал з ятки на верхнiй Мейн-стрит, я розгорнув його на п’ятничнiй програмi.
20:00. Канал 2: «Новi пригоди Еллерi Квiна», в ролях Джордж Нейдер та Лес Тремейн. «Така багата, така гарна, така мертва», пiдступний бiржовий брокер (Вiт Бiссел) спокушае багату спадкоемицю (Ева Габор), тим часом Еллерi зi своiм батьком проводять розслiдування[233 - George Nader (1921—2002) – актор лiванського походження; Les Tremayne (1913—2003) – актор англiйського походження; Whit Bissell (1909—1996) – актор, який знявся в сотнях ролей другого плану; Еva Gаbor (1919—1995) – актриса i свiтська панi еврейсько-угорського походження.].
Журнал я теж приеднав до iнших речей у торбi – взагалi-то просто на удачу, – а вже потiм вилiз iз машини й вирушив у бiк Ваймор-лейн. Дорогою менi зустрiлися декiлька мамунь i татусiв, котрi колядували разом зi своiми дiтьми, якi були надто малими, аби самим утинати «каверзи за ласощi». З багатьох ганкiв весело скалилися рiзьбленi гарбузи, я проминув кiлька опудал у солом’яних брилях з iх спрямованими на мене безвиразними поглядами.
Я йшов уздовж Ваймор-лейн просто посерединi хiдника, так, нiби мав повне право на походжання тут. Стрiвши татуся, котрий вiв за руку крихiтну дiвчинку в хитливих циганських сережках, маминiй яскраво червонiй помадi i з великими пластмасовими вушками, що стирчали вгору з ii кучерявоi перуки, я привiтав батька, торкнувшись свого капелюха, i нахилився до дитини, котра теж несла власну паперову торбу.
– Хто ти, любонько?
– Аннетта Фуунiджелльо, – вiдповiла вона. – Вона найгарнiша з Мишкетирiв[234 - «Mouseketeers» («Ми
Страница 83
кетири, або Клуб Мiкi Мауса») – перша телепередача, спонсорована кiностудiею Волта Дiснея у 1955—1959 рр., у якiй ведучi пояснювали малим глядачам моральний сенс колiзiй в улюблених мультиках; Annette Funicello (нар. 1942 р.) – кiноактриса й спiвачка, спiвведуча «Мишкетирiв».].– Ти теж гарнюня, – похвалив я ii. – Ну, що треба сказати?
Дiвчинка подивилася розгублено, i батько, нахилившись, щось шепнув iй на вушко. Вона прояснiшала усмiшкою:
– Нумо ласощi!
– Правильно, – похвалив я. – Але без каверз сьогоднi, згода? – Собi я зарезервував ту, що я ii сподiвався утнути цим вечором чоловiковi з молотком.
Я полiз рукою до своеi торби (довелося вiдвернути револьвер), дiстав «Пейдей» i простягнув малiй. Вона розкрила свою торбу, i я кинув батончик туди. Я був просто вуличним перехожим, абсолютним незнайомцем у мiстi, що не так вже й давно пережило жахливi злочини, але побачив однакову дитячу довiру на обличчях батька i його доньки. Днi нашпигованих ЛСД ласощiв ще лежали далеко попереду, в майбутньому, як i днi застережень НЕ КОРИСТУЙТЕСЯ, ЯКЩО ПОРУШЕНА УПАКОВКА.
Батько знову щось прошепотiв.
– Дякую вам, мiстере, – промовила Аннетта Фуунiджелльо.
– Вельми втiшений, – я пiдморгнув батьковi. – Чудового вам обом вечора.
– Хоч би живiт в неi завтра не розболiвся, – сказав тато, а втiм, з усмiшкою. – Ходiмо, гарбузеня.
– Я Аннетта! – заперечила мала.
– Вибач, вибач. Ходiмо, Аннетто. – Вiн обдарував мене посмiшкою, торкнувся свого капелюха, i вони вирушили далi по здобич.
Я продовжив свiй шлях до № 202, не поспiшаючи. Я б ще й насвистував, аби губи в мене не були такими пересохлими. На пiд’iзнiй алеi я наважився на швидкий позирк навкруги. Побачив декiлька «каверзникiв-ласунiв» на iншому боцi вулицi, але нiхто на мене не звертав анi найменшоi уваги. Прекрасно. Я швидко вирушив уперед. Щойно опинившись поза будинком, я зiтхнув з таким глибоким полегшенням, що вiддих, здавалося, надiйшов аж вiд самiсiньких моiх п’ят. Далi я зайняв заплановану позицiю в дальнiм кутку заднього двору, безпечно прихованому мiж гаражем i живоплотом. Чи то я так гадав.
Я роздивлявся задне подвiр’я Даннiнгiв. Велосипедiв там вже не було. Бiльшiсть iграшок залишилися – дитячий лук i кiлька стрiл з наконечниками-присосками, бейсбольний кий з обмотаним iзоляцiйною стрiчкою держаком, зелений хула-хуп – проте духова рушниця «Дейзi» зникла. Гаррi забрав ii до хати. Вiн же збирався йти з нею на «каверзи або ласощi» в ролi Баффало Боба.
Чи «дав йому уже за це просратися» Тугга? Чи вже промовила його мати: «Бери, якщо хочеш, це ж не справжня рушниця»? Якщо ще нi, то вже скоро. Їхнi реплiки вже написанi. Менi скрутило шлунок, але цього разу не через той 24-годинний вiрус, що ходить мiстом, а тому що зринуло усвiдомлення – тотальне, того роду, яке нутром вiдчуваеш, – воно явилося менi в усiй своiй голосракiй славi. Я збагнув, що все це насправдi мусить статися. Фактично, все вже вiдбуваеться. Шоу розпочалося.
Я поглянув на годинник. Менi здавалося, що я залишив машину на стоянцi бiля церкви не менше години тому, але було лише за чверть до шостоi. У будинку Даннiнгiв сiм’я сiдатиме вечеряти… хоча, наскiльки я знаю дiтей, найменшi будуть надто збудженi, щоби хоч сяк-так поiсти, а Еллен уже буде вбрана у свiй костюм принцеси Лiтоосiнь Зимавесна. Вона, либонь, нарядилася в нього, щойно повернулась зi школи додому, i зводитиме з розуму матiр проханнями допомогти iй з бойовою розмальовкою.
Я сiв, спершись спиною на задню стiну гаража, порився в торбi й видобув звiдти батончик «Пейдей». Пiдвiвши з ним руку, я подумав про бiдного Джей Альфреда Пруфрока[235 - Алюзiя на фразу «Чи наважусь я потурбувати всесвiт» з поеми Томаса Стернза Елiота (1888—1965) «The Love Song of J. Alfred Prufrock» (1915), написаноi у формi потоку свiдомостi невпевненого в собi й навколишньому свiтi юнака.]. Я не вельми вiд нього вiдрiзнявся, хоча всього лиш не був певен, чи наважуся з’iсти батончик. З iншого боку, менi багато чого треба зробити в наступнi три з гаком години, а в шлунку в мене вила пустка.
«На хер», – подумав я i розпечатав батончик. Вiн смакував пречудово – солодкий, солонуватий i жуйкий. За два укуси я поглинув бiльшу його частину. Вже приготувався запхнути до рота залишок (i дивувався, чому я не здогадався також покласти собi до торби сендвiч i пляшку коли), як раптом краем лiвого ока помiтив порух. Я почав розвертатися, одночасно намацуючи в торбi револьвер, але було вже пiзно. Щось холодне й гостре вкололо мене у западину лiвоi скронi.
– Дiстань руку з торби.
Я вiдразу впiзнав цей голос. «Смiшнiше було б хiба льоху поцiлувати», – докинув його власник, коли я запитав, чи не знае вiн або хтось з його друзiв парубка на прiзвище Даннiнг. Вiн сказав, що в Деррi повно Даннiнгiв i невдовзi я в цьому переконався особисто, але вiн тодi вiдразу ж второпав, на кого саме я полюю, хiба не так? І доказ цього я зараз маю.
Вiстря клинка врилося ще трiшки глибше, я вiдчув цiвку кровi в себе на лiвому боцi обличчя. Кров була теп
Страница 84
ою проти моеi захололоi шкiри. Майже гарячою.– Давай, куме, витягай. Я здогадуюся, що там всерединi, тож якщо твоя рука з’явиться не пустою, тобi гарантована гелловiнська закуска у виглядi вiсiмнадцяти дюймiв японськоi сталi. Ця штука вельми гостра. Виштрикнеться прямо з iншого боку твоеi голови.
Я витяг руку з торби – порожню – i обернувся, щоб побачити Безпiдтяжка. Волосся падало йому на вуха й лоба масним клоччям. На блiдому, зарослому щетиною обличчi плавали темнi очi. Я вiдчув досаду таку потужну, що ii можна було вважати майже вiдчаем. Майже… проте не зовсiм. «Навiть якщо воно мене вб’е, – знову подумав я. – Навiть якщо».
– У торбi нема нiчого, окрiм батончикiв, – промовив я м’яко. – Якщо бажаете покуштувати, мiстере Теркотт, вам достатньо лиш попрохати. Я вам дам.
Вiн пiдхопив торбу, ранiше нiж я встиг ii торкнутись. Зробив це рукою вiльною вiд клинка, який виявився багнетом. Не знаю, чи насправдi той був японським, чи нi, але те, як вiн зблискував у в’янучому смерку, схиляло мене до того, аби погодитися, що цей багнет дiйсно надзвичайно гострий.
Вiн порився в торбi й дiстав звiдти мiй «полiцейський спецiальний» револьвер.
– Нiчого, крiм батончикiв, кажеш? Це менi щось мало нагадуе батончик, мiстере Емберсон.
– Менi це потрiбне.
– Атож, i людям в пеклi треба води, але хто ж iм дасть.
– Тихiше, будь ласка, – попрохав я.
Вiн засунув мiй револьвер собi за пояс – саме так, як я сам хотiв був зробити, коли продеруся крiзь живоплiт на подвiр’я Даннiнгiв, – а тодi тицьнув багнетом ледь менi не в очi. Знадобилося чимало волi, щоб не вiдсахнутися назад.
– Не наказуй, що менi ро…
Вiн здригнувся. Потер собi спершу живiт, потiм груди, а потiм щетинисту колону шиi так, нiби щось там застрягло. Я почув, як щось хруснуло в нього в горлi, коли вiн глитнув.
– Мiстере Теркотт? З вами все гаразд?
– Звiдки ти знаеш мое iм’я? – А тодi, не чекаючи на вiдповiдь: – Це ж Пiт, авжеж? Бармен у «Тьмяному». Вiн тобi сказав.
– Так. А тепер i в мене е запитання до вас. Ви давно стежите за мною? І навiщо?
Вiн безрадiсно усмiхнувся, показавши вiдсутнiсть пари зубiв.
– Це вже два запитання.
– Ну, то дайте вiдповiдь на них.
– Ти поводишся, – вiн знову здригнувся, глитнув знову i сперся спиною на стiну гаража, – нiби ти тут командир.
Я оцiнив на око блiдiсть i змучений вигляд Теркотта, нехай мiстер Кiн i був сучим сином з ноткою садизму, але дiагност, як менi здалося, вiн непоганий. Кiнець кiнцем, хто ще, як не тутешнiй аптекар, мусить знати, що ходить мiстом? Я був цiлком певен, що менi бiльше не знадобиться решта каопектату, а от Бiллу Теркотту цiлком можливо. Не кажучи вже про пiдтримуючi труси, коли вiрус у ньому по-справжньому вiзьметься до роботи.
«Це може вилитися у щось або дуже добре, або дуже погане», – подумав я. Та все це було лайно. Нiчого доброго не передбачалось.
«Не переймайся. Нехай говорить. А щойно вiн почне ригати – якщо це станеться ранiше, нiж вiн перерiже тобi горло або застрелить з твого власного револьвера, – кидайся на нього».
– Просто скажiть менi, – промовив я, – думаю, я маю право знати, оскiльки вам я нiчогiсiнько не зробив.
– Зате йому ти задумав щось зробити, ось що я думаю. Усе те, що ти патякав по мiсту про купiвлю нерухомостi – то все повне лайно. Ти приiхав сюди, щоби знайти його. – Вiн кивнув на дiм по той бiк живоплоту. – Я це зрозумiв у ту ж мить, як його iм’я вискочило з твого рота.
– Як це вам так удалося? У цьому мiстi повно Даннiнгiв, ви самi це казали.
– Йо, але тiльки один, який менi не байдужий.
Вiн пiдняв руку з багнетом i рукавом витер пiт собi з лоба. Я мiг би накинутися на нього в ту мить, але побоявся, що шум бiйки приверне чиюсь увагу. А якщо вистрелить револьвер, найiмовiрнiше, саме я буду тим, кому дiстанеться куля.
А ще менi стало цiкаво.
– Мабуть, десь на своему шляху вiн зробив вам неабияке добро, якщо ви перетворилися на його янгола-охоронця.
Вiн безрадiсно реготнув:
– Це таки смiшно, пацику, але в якомусь сенсi й правда. Гадаю, в якомусь сенсi я його янгол-охоронець. Принаймнi зараз.
– Що ви маете на увазi?
– Маю те, що вiн мiй, Емберсоне. Цей сучий син убив мою меншу сестричку, i якщо хтось i всадить у нього кулю… або перо, – вiн помахав багнетом перед своiм блiдим, зловiсним обличчям, – то це буду я.
9
Я дивився на нього з роззявленим ротом. Десь вiддалiк проторохтiла серiя вибухiв, якийсь бо гелловiнський зловмисник забавлявся з хлопавками. По всiй Вiтчем-стрит чулися дитячi викрики. Але тут ми були лише вдвох. Кристi з ii приятелями-алкоголiками називали себе друзями Бiлла[236 - Учасники зiбрань АА, котрi вже почали звiльнятися вiд звичного п’янства, називають себе «друзями Бiлла» за iменем засновника руху Анонiмних алкоголiкiв Бiлла Вiлсона (1895—1971).]; ми ж з ним були ворогами Френка. Чудова команда, можна сказати… хоча Бiлл «Безпiдтяжко» Теркотт не дуже скидався на командного гравця.
– Ви… – я затнувся i помотав головою. – Розкажiть.
– Якщо ти хоча б уполов
Страница 85
ну такий розумник, яким себе вважаеш, то й сам мiг би скласти все докупи. Чи Чеззi тобi мало розповiв?Спершу менi не склалося. Потiм осяяло. Мiнiатюрний чоловiчок з русалкою на передплiччi й лицем бадьорого бурундучка. От лишень тiльки лице його втратило всю бадьорiсть, коли чоловiчка ляснув по спинi Френк Даннiнг, порадивши йому тримати нiс у чистотi, бо такий довгий нiс легко забруднити. А ще перед тим, коли Френк iще сипав анекдотами в дальнiм кiнцi «Лiхтарника» за баляндрасовим столом братiв Трекерiв, Чез устиг мене просвiтити щодо дратiвного характеру Даннiнга… хоча, завдяки твору прибиральника, це не було для мене новиною. «Вiд нього завагiтнiла одна дiвчина. Десь за пару рокiв пiсля того вона забрала дитину й накивала п’ятами».
– Щось приймаеш по радiо, командоре Кодi[237 - Commando Cody – герой науково-фантастичного серiалу (перша частина якого мае назву «Люди-радари з Мiсяця»), що демонструвався у 1952—1953 рр. у кiнотеатрах, а згодом i по телевiзору.]? Вигляд маеш саме такий.
– Перша дружина Френка Даннiнга була вашою сестрою.
– Вгадав. Уучасник назвав потайне слуово й отримуе сотню баксуув[238 - Традицiйна фраза з телевiкторини «Ви абсолютно правi» (1947—1961), яку вiв знаменитий комiк Граучо Маркс (1890—1977); коли учасник гри вгадував «секретне» слово, з цими словами з-пiд стелi спускалася схожа на Маркса iграшкова качка (в окулярах, з вусами й сигарою) i зi стодоларовою банкнотою в дзьобi.].
– Мiстер Фратi казав, що вона забрали дитину i втекла з нею. Бо мала вже досить того, що вiн являеться додому п’яним i скаженiе.
– Йо, це те, що вiн тобi сказав, i так думають бiльшiсть людей в цьому мiстi – так думае Чеззi, наскiльки менi вiдомо, – але я-то знаю краще. Ми з Кларою завше були близькi. Росли разом i завше стояли одне за одного. Ти, мабуть, зеленого поняття не маеш про такi речi, ти в моiх очах, як якась геть холодна риба, але в нас з нею було саме так.
Я згадав про той единий гарний рiк, що ми мали з Кристi – шiсть мiсяцiв до шлюбу й шiсть мiсяцiв пiсля одруження.
– Не такий вже я й холодний. Я розумiю, про що ви кажете.
Вiн знову масував собi живiт, груди, горло i знову груди, хоча я не думаю, щоб вiн сам це усвiдомлював. Обличчя його поблiдшало ще дужче. Я загадався, чим вiн сьогоднi обiдав, але тут же подумав, що не варто цим перейматися, скоро я побачу все на власнi очi.
– Йо? Тодi ти, може, подумаеш, що це смiшно, що вона менi нi разу не написала, пiсля того, як десь оселилася з Мiкi. Навiть поштовоi листiвки не прислала. Менi самому це зовсiм не смiшно. Бо вона мусила. Вона знала, як я переживаю за неi. І знала, як я люблю ii дитинку. Їй було двадцять, а Мiкi було шiстнадцять мiсяцiв, коли цей мандавошний анекдотчик заявив, що вони пропали. То було влiтку 38-го. Зараз iй би було сорок, а моему небожу двадцять один. Достатньо був би вже дорослий, щоби, на хер, голосувати. І ти хош менi сказати, що вона анi одного слова не написала би рiдному брату, котрий, коли ми з нею iще бувши дiтьми, перешкоджав Пронозi Ройсу, щоби той не терся своiм старим, морщавим м’ясом iй об зад? Чи вона не попросила б у мене трохи грошей, щоби iй вгнiздитися в Бостонi чи там в Нью-Гейвенi або десь iще? Мiстере, та я би…
Вiн скривився, видав тихий, такий знайомий менi звук буль-урп i поточився, знову спершись на стiну гаража.
– Вам краще сiсти, – сказав я, – ви хворий.
– Я нiколи не хворiю. В мене навiть застуда останнiй раз була ще в шостому класi.
Якщо це так, то цей вiрус влаштуе йому блiцкриг швидше, анiж нiмцi колись були вдерлися до Варшави.
– Це кишковий грип, пане Теркотте. Я сам всю нiч з ним промучився. Мiстер Кiн, аптекар, каже, що вiн зараз ходить мiстом.
– Та сухосрака стара баба нiчого не розумiе. Я почуваюся добре. – Вiн струснув своiми засмальцьованими патлами, щоб показати, який вiн молодець. Лице в нього зблiдло ще дужче. Рука, в якiй вiн тримав свiй японський багнет, тремтiла точно так, як до полудня тремтiли руки в мене. – Ти хочеш дослухати чи нi?
– Звiсно.
Я крадькома кинув погляд собi на годинник. Було вже десять хвилин по шостiй. Час, що був тягнувся так повiльно, тепер пришвидшився. Де зараз перебувае Френк Даннiнг? Все ще у маркетi? Я гадав, навряд. Я гадав, вiн сьогоднi полишив роботу рано, можливо, сказавши, що хоче повести своiх дiтей на «каверзи або ласощi». От тiльки не це було в його планах. Вiн сидiв у якомусь iз барiв, але не в «Лiхтарнику». Туди вiн заходив на одне пиво, щонайбiльше мiг випити пару. Тобто, з такою дозою вiн управлявся – якщо взяти за приклад мою дружину, а я гадав, що вона е цiлком коректним прикладом, – але йшов звiдти завжди з пересохлим горлом i мозок його волав добавки.
Нi, коли вiн вiдчував справжню потребу залитися внiвець, буквально скупатися в пiйлi, вiн вибирав для цього якийсь iз бруднiших барiв: «Шпицю», «Тьмяний» або «Вiдро». Або навiть якесь з тих абсолютно паскудних кубел, що нависали над занечищеним Кендаскiгом – «У Воллi» або ще непристойнiший «Парамаунт лаундж», де бiльшу частину стiль
Страница 86
iв бiля шинкваса зазвичай займали древнi повii з геть зашпарованими обличчями. А чи розповiдае вiн там анекдоти, вiд яких регоче весь зал? Чи наважуеться хоч хтось там з ним спiлкуватися, коли вiн вже цiлком поринув у роботу з поливання етиловим спиртом розжареного вугiлля лютi на задвiрках власного мозку? Навряд чи, якщо той хтось не бажае термiново собi шукати послуг дантиста.– Коли моя сестра з ii синочком щезли, вони тодi з Даннiнгом жили у маленькому з’йомному будиночку там, далi, на мiськiй межi, де вже починаеться Кешмен. Вiн дико пиячив, а коли вiн дико пиячить, вiн розпускае своi кулаки. Я бачив на нiй синцi, а одного разу в Мiкi вся його крихiтна ручка була синя, аж чорна, вiд зап’ястка аж по лiкоть. Я було питаюся в неi: «Сестричко, вiн тебе б’е i дитину теж б’е? Бо коли так, я його самого вiддухопелю». А вона менi – нi, але, коли каже це, то в очi менi не дивиться. Вона каже менi: «Тримайся подалi вiд нього, Бiллi. Вiн сильний. Ти теж, я знаю, але ти щуплий. Трохи дужчий вiтер дмухне – i тебе геть занесе. Вiн тебе боляче потовче». Не пройшло й пiвроку опiсля того, i вона зникла. Вшилася, це вiн так каже. Але по той бiк мiста багато лiсiв. Чорти забирай, та там, в тому Кешменi, взагалi, окрiм лiсу, нiчого бiльше нема. Лiси та болота. Ти здогадуешся, що насправдi трапилося, не?
Я здогадувався. Хтось мiг би й не повiрити, тому що тепер Даннiнг був поважаним громадянином, котрий на позiр цiлком контролюе свое пиття, i то вiддавна. А також тому, що вiн випромiнюе навкруг себе той свiй шарм. Але я-то мав iнсайдерську iнформацiю, авжеж?
– Здогадуюся, що його перемкнуло. Вiн мiг повернутись додому п’яний, а вона йому щось таке сказала, можливо, щось таке абсолютно риторичне…
– Рито… що?
Я поглянув на сусiднiй двiр крiзь живоплiт. Там, у кухонному вiкнi, промайнула i зникла жiноча фiгура. В маетку Даннiнгiв подавали вечерю. А десерт iстимуть? «Джелл-О» з «Мрiйливими вершками»? Вафельний торт «Рiц»? Я подумав, що навряд. Кому потрiбнi десерти пiд нiч Гелловiну?
– Я маю на увазi, що вiн iх убив. Хiба ви самi не так думаете?
– Йо… – вiн здавався враженим, але не менш пiдозрiливим. Гадаю, одержимi завжди мають такий вигляд, коли чують промовленими й пiдтвердженими тi речi, якi iм самим не давали заснути довгими ночами. «Тут криються якась каверза», – думають вони. От тiльки наразi нiякоi каверзи не було. А втiм, i ласого теж нiчого.
Я заговорив:
– Даннiнгу було скiльки – двадцять два? Цiле життя попереду. Вiн мусив би подумати. «О, я зробив страшну рiч, але я можу все поправити. Ми тут далеко, серед лiсу, а до найближчих сусiдiв цiла миля…» Була там миля, Теркотте?
– Не менш, – пiдтвердив вiн, i то якось нiби насилу. Вiн масував собi горло однiею рукою. Багнет у другiй опустився. Менi вхопити його правицею було б просто, i вирвати револьвер в нього з-за пояса лiвою теж не становило проблеми, але я не хотiв цього робити. Я гадав, що вiрус сам заопiкуеться мiстером Бiллом Теркоттом. Я насправдi думав, що все буде так просто. Ви бачите, як легко забути про опiрнiсть минулого?
– Отже, вiн перевiз тiла до лiсу i там iх закопав, а сам заявив, що вони втекли. Розслiдування напевне було зовсiм поверховим.
Теркотт вiдвернув голову й сплюнув.
– Вiн з давньоi, поважаноi в Деррi родини. Моi ж приiхали сюди з долини рiчки Святого Джона в iржавому старому пiкапi, коли менi було десять, а Кларi вiсiм рокiв. Говорячи прямо, сущi злиднi. То як ти гадаеш?
Я подумав, що це черговий доказ того, що Деррi е Деррi – ось що я гадав. І хоч я й розумiв журбу Теркотта i спiвчував йому, тим не менше, тут йшлося про старий злочин. Мене ж непокоiв той, якому було призначено статися менш нiж через двi години.
– Ви приставили до мене Фратi, хiба не так? – Тепер це виглядало цiлком очевидним, але все одно мене не полишало розчарування. Я-то вважав, що той за своею вдачею така дружелюбна людина, просто подiлився зi мною мiськими плiтками за кухлем пива й збiранкою лобстера. Донощик. – Вiн ваш приятель?
Теркотт усмiхнувся, але це бiльше схоже було на гримасу.
– Я в друзях у багатого жидка, лихваря? Хоч би не вмерти з реготу. Хочеш почути невеличку iсторiю?
Я знову скинув оком на годинник у мене на зап’ястку i побачив, що маю ще трохи вiльного часу. Поки Теркотт балакатиме, старий добрий вiрус ретельно робитиме свою справу. Тiльки-но вiн перегнеться ригати, тут-то я й стрибну.
– Чом би й нi.
– Я, Даннiнг i Чез Фратi всi одного вiку – сорок два. Можеш в таке повiрити?
– Авжеж.
Однак Теркотт, живучи важким життям (а зараз вiн ще й був хворим, хоча й не бажав цього визнавати), виглядав на десять рокiв старшим за тих двох.
– Коли я й вони, ми тобто, вчилися в старших класах ще в старiй консолiдованiй школi, я був помiчником менеджера футбольноi команди. Всi мене звали Тигер Бiлл – кльово, правда? Коли ще був меншим, я намагався потрапити в команду, а потiм iще, пiзнiше, але обидва рази мене зрiзали. Сильно худий для лiнii, мiстере, сильно повiльний для захисту. Й отака вся iстор
Страница 87
я мого довбаного життя, мiстере. Але я любив цю гру, а зайвого дайма, щоб купляти собi квиток, не мав – у моеi родини не було нiчого – отож я й вхопився за роботу помiчника менеджера. Гарна назва, та ти хоч знаеш, що воно означае?Звiсно ж, я знав. У тому життi, де я був Джейком Еппiнгом, не було Мiстера Агента з нерухомостi, натомiсть був Мiстер Шкiльний Вчитель, а деякi речi не змiнюються в часi.
– Ви були водоносом-попихачем.
– Йо, я пiдносив iм воду. І тримав вiдро для ригання, коли комусь з них ставало зле пiсля того, як вiдбiгае кiлька кругiв на сонцi, ну, i ще iнколи я переймав когось зi скажених фанатiв. Я також залишався на полi пiсля всiх i допiзна збирав усе те iхне розкидане лайно та пiдбирав обiсранi труси з долiвки в душовiй.
Вiн скривився в гримасi. Я уявив собi, як його шлунок перетворюеться на яхту серед бурхливого моря. Здiймаеться вгору, пацанчику… а тодi гвинтом падае вниз.
– Отже, одного дня у вереснi 34-го отак працюю я на полi пiсля тренування, сам-один, збираю розкиданi щитки та еластичнi бинти та iншу херню, яку вони завжди лишали по собi, складаю все те до кошика на тачцi, i раптом бачу, як через поле, мов ошпарений, гублячи пiдручники, летить Чез Фратi. А за ним услiд котиться зграя хлопцiв… Боже, що воно там таке?
Вiн почав озиратися навсiбiч, очi на блiдому обличчi вибалушенi. І зараз я, либонь, теж змiг би вихопити в нього револьвер, та й багнет напевне, але утримався. Рука його знову масувала груди. Не живiт, а груди. Це, мабуть, мусило б менi щось пiдказати, але так багато iншого роiлося менi в головi. І не останнiм з того була його оповiдка. Таке прокляття читаючого класу. Нас можна звабити цiкавою iсторiею навiть в найменш вiдповiднi моменти.
– Попустiться, Теркотте. То просто дiти кидають петарди. Гелловiн же, пам’ятаете?
– Менi щось не дуже добре. Мабуть, ти правий про той вiрус.
Якщо вiн вирiшить, що йому може погiршати настiльки, що це його серйозно виведе з ладу, вiн може зробити якусь прикру дурню.
– Не думайте зараз про вiрус. Розкажiть менi про Фратi.
Вiн вищирився. Недоладною була ця усмiшка на такому блiдому, щетинястому, вкритому потом обличчi.
– Кентуха Чеззi бiг, як скажений, але вони його наздоганяли. Там, за пiвденним краем поля, ярдiв за двадцять далi ворiт, був ярок, i вони штовхнули його туди. Ти здивуешся, якщо я скажу, що серед них був Френкi Даннiнг?
Я помотав головою.
– Там-то вони й запопали Чеззi i здерли з нього штани. А потiм оточили його та й давай штурхати та стусати. Я iм кричу, щоб перестали, а один з них глянув угору, на мене, та й гукае: «Ану, давай, спускайся сюди, зупини нас, iбло твое невмиване. Ми тобi проти нього вдвое наваляемо». Ну, то я й побiг до перевдягальнi, там ще було кiлька футболiстiв, так я iм сказав, що зграя якихось мудакiв пресують хлопця, то, може, вони не проти вмiшатися. Авжеж, iм глибоко насрати було, хто там кого i за що пресуе, але тi спортсмени завжди були радi встряти в бiйку. Вони кинулися туди, декотрi побiгли в самих лиш трусах. Ти хочеш почути з того найзабавнiше, Емберсоне?
– Звiсно. – Я знову кинув швидкий погляд на годинник. Вже майже за чверть сьома. В будинку Даннiнгiв Дорiс мусить вже мити посуд i, либонь, слухае Гантлi-Бринклi по телевiзору[239 - «Huntley-Brinkley Report» – найпопулярнiша у 1950-60-х рр. щовечiрня програма новин, яку канал Ен-Бi-Сi подавав у формi телемосту двох ведучих: Чет Гантлi (1911—1974) транслювався iз Нью-Йорка, а Девiд Бринклi (1920—2003) з Вашингтона.].
– Ти кудись поспiшаеш? – спитав Теркотт. – На поiзд, бля, запiзнюешся, чи шо?
– Ви збиралися розповiсти менi щось забавне.
– О. Авжеж. Вони спiвали шкiльний гiмн! Як тобi таке подобаеться?
В моiй уявi постали вiсiм чи десятеро дебелих, напiвроздягнених хлопцiв, як вони галопом несуться через поле, прагнучи розрядитися пiсля тренування у невеличкiй бiйцi, i спiвають: «Хейл, Тигри Деррi, ми високо несемо прапор наш». Це таки дiйсно було забавним.
Теркотт побачив на менi усмiшку i вiдповiв власною. Вона в нього вийшла напруженою, проте щирою.
– Парочку тих хлопцiв футболери таки добряче вiдбуцали. Хоча й не Френкi Даннiнга; той сраний герой побачив, що своiх менше, i втiк до лiсу. Чеззi лежав на землi, тримав одну руку другою. Ту було зламано. А втiм, могло статися й гiрше. Вони могли б його зовсiм забити до шпиталю. От один з футболiстiв дивиться на нього, як вiн там лежить, i типу торкаеться його носаком – як ото, бува, торкаешся коров’ячого коржа, в який мало був не вступив – та й каже: «І це ми бiгли аж сюди, щоб врятувати якесь еврейське порося?» І вся iхня ватага зареготала, бо то ж був жарт такий, розумiеш? – Вiн подивився на мене крiзь сяючi брiолiном кудла свого волосся. – Єврей? Порося?
– Я розумiю, – пiдтвердив я.
– «Ой, та кого воно гребе, – каже iнший. – Я вiдбуцав когось, i менi цього достатньо». Вони пiшли назад до себе, а я помiг друзяцi Чезу вилiзти з того ярка. Я навiть додому його провiв, бо боявся, шо вiн десь може зомлiти, чи ще що-небудь. Ще
Страница 88
iльше я боявся – i вiн теж, – що Френкi з його дружками можуть повернутися, але все’дно не кинув його. Звiдки менi к херам знати, чому я це зробив. Аби-то ти бачив той дiм, у якому вiн жив – палац, блядь. Той ломбардний бiзнес мусить добрячий зиск давати. Коли ми туди дiйшли, вiн менi подякував. І то щиро. Вiн ледь не ридав. А я кажу: «Та нема за що. Менi просто не сподобалося, що шестеро на одного». Так i було направду. Але ти знаеш, як то кажуть про евреiв: вони нiколи не забувають нi про борги, нi про послуги.– Чим ви й скористалися, щоби дiзнатися, чим я займаюсь.
– Я добре собi уявляв, чим ти займаешся, братчику. Я просто хотiв упевнитися. Чез казав менi, щоб я це облишив, – казав, що, на його думку, ти гарний хлопець, – але коли йдеться про Френкi Даннiнга, я цього не облишу. Нiхто не мае права займати Френкi Даннiнга, окрiм мене. Вiн мiй.
Вiн скривився, знову почавши розтирати собi груди. І врештi менi дiйшло.
– Теркотте, вас нудить?
– Та нi, серце. Давить щось.
Звучало невесело, i мозок менi прохромило: «Тепер i вiн усерединi тiеi нейлоновоi панчохи».
– Сядьте, поки ще не впали, – ворухнувся я в його бiк. Вiн навiв револьвер. Шкiра в мене мiж сосками – там, куди мусить ввiйти куля – почала страшенно свербiти. «Я мiг його обеззброiти, – майнула думка, – запросто мiг. Але нi, я мусив дослухати iсторiю. Я мусив все взнати».
– Сам сядь, братане. Вгамуйся, як то пишуть пiд карикатурами.
– Якщо у вас iнфаркт…
– Нема в мене на хер нiякого iнфаркту. Сiдай, зараз же.
Я сiв i подивився вгору на нього, вiн прихилився до гаража. Губи в нього набули синюшного вiдтiнку, який не асоцiювався в мене з добрим здоров’ям.
– Що ти йому хочеш зробити? – спитав Теркотт. – Ось що я бажаю знати. Ось що я мушу знати, переш нiж вирiшу, що робити з тобою.
Я сильно задумався, як йому на це вiдповiсти. Так, нiби мое життя вiд цього залежало. А мабуть, що й так. Я не вiрив, що в Теркоттi ховаеться природжений убивця, i не важливо, як вiн сам про себе думае, iнакше б Френка Даннiнга уже давним-давно поклали поряд з його батьками. Але в Теркотта був мiй револьвер i сам вiн був хворим. Вiн мiг натиснути гачок випадково. Та хтозна-яка сила, що волiла, аби все залишалося незмiнним, могла йому навiть допомогти це зробити.
Якщо я скажу йому чисту правду – залишивши, звiсно, безумну частину за дужками, – вiн може повiрити. Завдяки тому, у що вiн уже вiрить. Тому, що вiн знае серцем.
– Вiн збираеться зробити те саме знову.
Вiн уже було вiдкрив рота, щоб перепитати, що я маю на увазi, але зупинився. Очi його широко розплющились.
– Ти хочеш сказати… ii? – глянув вiн у бiк живоплоту. До цього я навiть не був певен, що вiн знае, що там, за живоплотом.
– Не тiльки ii.
– Когось з дiтей теж?
– Не когось, усiх. Якраз зараз вiн напиваеться, Теркотте. Доводить себе до того свого оскаженiння. Ви самi добре знаете, який у нього бувае стан, хiба нi? Тiльки пiсля цього разу не буде нiяких намагань прикритися. Йому це без рiзницi тепер. Це накопичувалося вiд його останнього запою, коли Дорiс врештi втомилася вiд побоiв. Вона показала йому на дверi, ви це знали?
– Всi про це знають. Вiн живе у меблявих кiмнатах, там, на Милосердя.
– Вiн намагався повернутися, сподiвався ii умилостивити, але його чари не дiють на неi бiльше. Вона бажае розлучення, й оскiльки вiн врештi зрозумiв, що не може вiд цього ii вiдмовити, розлучення вiн збираеться iй надати за допомогою молотка. А потiм тим же способом розлучитися й зi своiми дiтьми.
Вiн дивився на мене насуплено. Багнет в однiй руцi, револьвер у другiй. «Трохи дужчий вiтер дмухне – i тебе геть занесе», – сказала йому сестра багато-багато рокiв тому, але я думав, що цього вечора вистачить i легенького бризу.
– Звiдки ти можеш це знати?
– Я не маю часу на пояснення, але знаю це точно. Я тут, щоби цьому завадити. Тому вiддайте назад мiй револьвер i дозвольте менi це зробити. Ради вашоi сестри. Ради вашого племiнника. І ще тому, що я думаю, що насправдi, глибоко в душi, ви добра людина. – Останне було сущим лайном, але якщо ти вже вирiшив його намазувати, як казав менi батько, тодi маж густо. – Інакше б ви навряд чи заважали Даннiнгу з його приятелями до пiвсмертi забивати Чеза Фратi.
Вiн мiркував. Я ледь не вголос чув, як крутяться в його головi колiщатка i клацають шпицi. А тодi його очi сяйнули. Можливо, то був вiдблиск останнього свiтла вже зайшлого сонця, але менi це нагадало тi свiчки, що блимали зараз по всьому мiсту всерединi рiзьблених гарбузiв. На його губах заграла усмiшка. Наступнi його слова могли прозвучати лише з вуст душевно хвороi особи… але такоi, що занадто довго прожила в Деррi… або i те, й iнше разом.
– Збираеться з ними покiнчити, еге ж? Гаразд, хай так i зробить.
– Що?
Вiн наставив на мене револьвер.
– Сядь, Емберсоне. Сиди й не рипайся.
Я сiв, згнiтивши серце. Вже перейшло за сьому, i його фiгура перетворювалася на тiнь.
– Мiстере Теркотт, Бiлле, я знаю, ви негарно почуваетеся, отже, либонь, не зов
Страница 89
iм розумiете ситуацiю. Там, у будинку, жiнка й четверо дiтей. Малiй дiвчинцi лише сiм рочкiв, заради Бога.– Мiй небiж був набагато меншим, – промовив Теркотт повагом, людина, що оголошуе велику правду, котра пояснюе все. І виправдовуе все заодно. – Я занадто недужий, щоби ним займатися, а ти не маеш духу. Я бачу це, достатньо на тебе тiльки глянути.
Я гадав, що тут вiн помиляеться. Вiн мiг мати рацiю щодо Джейка Еппiнга iз Лiзбон-Фолза, але той парубок змiнився.
– Чому не дозволити менi спробувати? Що вам за бiда?
– Тому що, якщо ти навiть його на хер упораеш, цього буде недостатньо. Я щойно це второпав. Це менi зараз найшло, немов… – вiн клацнув пальцями, – мов нiзвiдки.
– У ваших словах нема сенсу.
– Це тому, що ти не бачив упродовж двадцяти рокiв, як люди типу Тонi й Фiла Трекерiв пiдносять його, наче якогось, в срацi, короля. Двадцять рокiв дивитися, як жiнки лупають очима на нього, наче вiн якийсь Френк Сiнатра. Вiн iздить «Понтiаком», а я за цей час встиг погнути спину на шести фабриках за мiнiмальну платню, а тiеi шерстi так наковтаешся за змiну, що й вранцi несила встати. – Рука в нього на грудях. Тре й тре. Лице блiда пляма в мороцi заднього двору дому № 202 по Ваймор-лейн. – Подохнути – це надто легко для цього мандавошника. Що йому треба, так це рокiв сорок, чи й бiльше, у Шенку, де, якщо вiн впустить мило в душовiй, вiн, блядь, боятиметься нагнутись, аби його пiдняти. А з кайфу едино що матиме, хiба якiсь вичавки. – Голос у нього погас. – А знаеш, що ще?
– Що? – у мене все захололо.
– Коли вiн протверезiе, вiн за ними тужитиме. Йому стане жаль, що вiн таке наробив. Вiн страждатиме, що нiчого не повернути взад. – тепер вiн говорив, ледь не шепочучи, хрипло, безвiльно. Так непоправно душевнохворi мусять балакати самi до себе глибоко вночi, в таких закладах, як «Джунiпер-Гiлл», коли слабшае дiя лiкiв. – Може, вiн не вбиватиметься аж так щоби сильно за своею жiнкою, але за дiтьми – авжеж, напевно. – Вiн реготнув й одразу ж скривився так, нiби вiд цього йому стало боляче. – Ти менi оце тут, либонь, сраного лайна наплiв, але знаеш шо? Я надiюсь, шо нi. Пождемо й побачимо, от.
– Теркотте, там же невиннi дiти.
– І Клара така була. І маленький Мiкi. – Його плечi-тiнi пiднялись i опустились, стенувшись. – Хер з ними.
– Ви не мусите так…
– Стули пельку. Пождемо.
10
Годинник, що його вручив менi Ел, мав флуоресцентнi стрiлки, i я з безсилим жахом дивився, як довга опускаеться на дно циферблата, а потiм починае знову дряпатися вгору. Двадцять п’ять хвилин до початку «Нових пригод Еллерi Квiна». Двадцять. П’ятнадцять. Я спробував заговорити, але Теркотт наказав менi заткнутися. Вiн весь час тер собi грудину, лише ненадовго перервався, щоб дiстати сигарети з нагрудноi кишенi.
– О, оце дiло, – зауважив я. – Вашому серцю це пiде на користь.
– Шкарпетку в пельку собi заткни.
Вiн устромив багнет у гравiй, яким ззаду було пiдсипано гараж, i потертою запальничкою «Зiппо» пiдкурив сигарету. В моментному спалаху полум’я я побачив, як його обличчям спливае пiт, попри те, що пiд нiч стало холодно. Здавалося, його очi ще глибше запали в очницi, вiд чого лице в нього стало схожим на череп. Вiн затягнувся, закашлявся димом. Худе його тiло сiпалося, але револьвер залишався незрушним. Нацiленим менi в груди. Вгорi посходили зiрки. Вже за десять хвилин восьма. Скiльки встигне пройти фiльму про Еллерi Квiна до прибуття Даннiнга? Твiр Гаррi цього не повiдомляв, але я гадав, що небагато. Занять у школi завтра нема, але Дорiс Даннiнг все одно не захоче, щоби семирiчна Еллен поверталася додому пiзнiше десятоi, навiть якщо вона гулятиме разом з Туггою й Гаррi.
П’ять хвилин до восьмоi.
І раптом мене прохромила iдея. Яскрава, як беззастережна iстина, i я поспiшив ii виголосити, поки ще не пригасла.
– Ти серло.
– Що? – випрямився вiн, мов уколотий.
– Те, що чув, – перекривив його я. – «Нiхто не мае права займати Френкi Даннiнга, окрiм мене. Вiн мiй». Ти повторюеш собi це впродовж двадцяти рокiв, хiба не так? І по сю пору ним не зайнявся.
– Я тобi наказав заткнутися.
– Чорт, та вже цiлих двадцять два! Ти не займав його й тодi, коли вiн гамселив Чеза Фратi, еге ж? Ти втiк, як мале дiвчисько, i привiв футболiстiв.
– Їх там шестеро було!
– Авжеж, але вiдтодi Даннiнг сто разiв був сам-один, а ти навiть банановоi шкоринки йому не пiдкинув пiд ноги, щоби вiн пiдсковзнувся на хiднику. Ти, Теркотте, сране серло. Ховаешся тут, як той кролик у норi.
– Стули пельку!
– Годуеш себе негодним лайном про те, що побачити його у в’язницi – це найкраща помста, щоб тiльки не подивитися в очi тому факту, що…
– Стули пельку!
– … що ти чудо в пiр’ях без яець, котре дозволяе вбивцi своеi сестри гуляти вiльно, де схоче, вже впродовж двадцяти з гаком рокiв.
– Я тебе попереджаю! – вiн звiв курок револьвера.
Я ткнув собi в груди великим пальцем.
– Давай. Стрiляй. Люди почують пострiл, приiде полiцiя. Даннiнг побачить гвалт i зразу ж розвернеться, а в Шошенку опин
Страница 90
шся ти. Можу закластися, у них там теж маеться фабрика. Ти зможеш там працювати за нiкель за годину, замiсть долара-двадцяти. І тобi це подобатиметься, бо ти не муситимеш пояснювати самому собi, чому ти навiть не намагався нiчого зробити за всi цi двадцять рокiв. Якби була жива твоя сестра, вона б на тебе плюну…Вiн тицьнувся з револьвером вперед, з намiром вперти його менi в груди, але перечепився об той чортiв свiй власний багнет. Я вiдбив револьвер убiк тильною стороною долонi, i той вистрелив. Куля, мабуть, зарилася в грунт менш нiж за дюйм вiд моеi ступнi, бо холошу штанiв менi збризнуло душем з дрiбних камiнчикiв. Я пiдхопив револьвер i наставив на нього, готовий вистрелити, якщо вiн зробить щонайменший порух до поваленого багнета.
Натомiсть вiн сам привалився до гаражноi стiни. Тепер обидвi його долонi притискалися до лiвоi половини грудей, а в горлi глухо лунала гикавка.
Десь неподалiк – на Кошут, не на Ваймор – заволав чоловiчий голос: «Забави забавами, хлопцi, але ще одна петарда, i я викликаю полiцiю! Так собi й затямте!»
Я вiддихнув. Теркотт теж випустив повiтря, але конвульсивними поштовхами. Гикавка не перестала, навiть коли вiн сповз по стiнi гаража i розпластався на гравii. Я пiдняв багнет, подумав, чи не заткнути його собi за пояс, але вирiшив, що ще розпорю ним собi стегно, коли прориватимуся крiзь живоплiт: минуле дiе завзято, намагаючись мене зупинити. Натомiсть я закинув багнет у темний двiр, почувши глухий брязк, коли той об щось вдарився. Можливо, об собачу будку з написом ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА.
– Лiкаря, – прохрипiв Теркотт. Очi в нього блищали, мабуть, повнi слiз. – Прошу, Емберсоне. Страшно болить.
Викликати «швидку». Гарна iдея. А слiдом зовсiм кумедне. Я прожив у Деррi – у 1958 роцi – вже майже два мiсяцi, але все одно полiз рукою собi до правоi передньоi кишенi штанiв, де, якщо на менi не було пiджака, я завжди тримав мобiльний телефон. Пальцi не намацали нiчого, окрiм кiлькох монет та ключiв до «Санлайнера».
– Вибачте, Теркотте. Ви народилися не в ту епоху, де рятують вмить.
– Що?
Судячи з мого «Б’юлова», Америка дочекалася, i «Новi пригоди Еллерi Квiна» зараз уже в ефiрi.
– Тримайтесь, – кинув я i попхнувся крiзь живоплiт, вiльною вiд револьвера рукою прикриваючи собi очi вiд пiдстрижених, гострих гiлочок.
11
Посеред заднього двору Даннiнгiв я перечепився об пiсочницю i, розтягнувшись на весь зрiст, опинився лицем до лиця з пустоокою лялькою, на якiй, окрiм корони, бiльше не було нiчого. Револьвер вилетiв з моеi руки. Я навкарачки полiз його шукати, гадаючи що нiзащо не знайду; це фiнальний трюк опiрного минулого. Дрiбний, порiвняно з нападами кишкового вiрусу й Бiлла Теркотта, але ефективний. А коли я його все ж таки врештi уздрiв на краю трапецiеподiбноi смуги свiтла, що падала з кухонного вiкна, я також почув звук автомобiля, що наближався по Кошут-стрит. Той рухався набагато швидше, нiж мiг би собi дозволити розсудливий водiй на вулицi, повнiй дiтей у масках i з колядницькими торбами. Я здогадався, хто то мчить, ще ранiше, нiж завищали гальма i вiн зупинився.
У будинку № 379 Дорiс Даннiнг сидiла з Троем на диванi, тимчасом як по хатi, в костюмi iндiанськоi принцеси гарцювала Еллен, котрiй жах як не терпiлося вже йти. Трой лише щойно був сказав iй, що, коли вони повернуться з Туггою й Гаррi додому, вiн допоможе iм з’iсти цукерки.
– А от i нi, наряджайся, i йди сам собi назбирай.
Усi на це розсмiялися, навiть Гаррi, хоча вiн якраз був у туалетi, роблячи останне перед виходом пiсь-пiсь. Бо Еллен була справжнiсiнькою Люсi Болл, вона будь-кого вмiла розсмiшити.
Я хапнув револьвер. Вiн вислизнув з моiх спiтнiлих пальцiв i знов опинився в травi. Гомiлка в тому мiсцi, де я нею врiзався у пiсочницю, буквально вила. По iнший бiк будинку хряснули дверi машини i швидкi кроки затупотiли по бетону. Пригадую, я подумав: «Замкни мерщiй дверi на засув, матусю, то не просто твiй оскаженiлий чоловiк iде; то саме Деррi, воно наближаеться до порога».
Я пiдхопив револьвер, хитнувшись, звiвся на рiвнi, зачепився ступнею собi ж об ногу i мало знову не впав, але вiднайшов рiвновагу i бiгом кинувся до заднiх дверей. На моему шляху мiстилася ляда льоху. Я ii оббiг, упевнений, що, варто менi на неi наступити своею вагою, як вона проломиться. Саме повiтря, здавалося, перетворилося на сироп, так, нiби воно теж намагалося мене уповiльнити.
«Хай навiть це мене вб’е, – подумав я, – нехай навiть це мене вб’е, i Освальду все вдасться, i загинуть мiльйони. Нехай навiть так. Тому що це вiдбуваеться тепер. І там вони».
Заднi дверi замкнутi. Я настiльки був цього певен, що ледь не покотився з ганку, коли клямка ворухнулася й вони розчахнулись назовнi. Я вступив до кухнi, де ще пахло тушкованим м’ясом, зготованим мiсiс Даннiнг в ii духовцi «Хотпойнт»[240 - «Hotpoint» – заснована 1905 року компанiя з випуску перших у свiтi електропрасок, яка виросла у виробника рiзноманiтного хатнього електрообладнання.]. У мийцi було повно тарiлок. На робочому столi
Страница 91
стояв соусник; поряд з ним блюдо з холодною локшиною. З телевiзора доносився тремтливий звук скрипок – Кристi називала таке «музикою вбивства». Вельми слушно. На столi лежала гумова маска Франкенштайна, яку, виходячи на «каверзи або ласощi», збирався одягти Тугга. Бiля неi – паперова пузата торба зi зробленим чорним олiвцем друкованими лiтерами написом: ЦУКЕРКИ ТУГГИ. НЕ ЧІПАТИ.У шкiльному творi Гаррi цитував свою матiр, нiби вона сказала: «Забирайся звiдси з отим, шо принiс, тебе тут не чекали». Наразi ж, ушкваривши по лiнолеуму до арки мiж кухнею i вiтальнею, я почув такi слова: «Френку? Що ти тут робиш? – а далi пiдвищеним голосом. – Що це? Чому ти з… забирайся звiдси!»
А потiм вона закричала.
12
Вже ледь не проминувши арку, я почув дитячий голос:
– Хто ви? Чому моя мама кричить? Там мiй тато?
Я повернув голову й побачив десятирiчного Гаррi Даннiнга, вiн стояв у дверях маленького туалету в дальнiм кутку кухнi. Був вiн одягнений у траперську оленячу куртку з торочками i в руцi тримав свою духову рушницю. Другою рукою смикав себе за ширiнку. Тут Дорiс Даннiнг закричала знову. Голосили двое iнших хлопчикiв. Почулося гуп – важкий, бридкий удар – i крик обiрвався.
– Нi, тату, не треба, iй же БОЛЯЧЕ! – заверещала Еллен.
Я кинувся крiзь арку i застиг там з роззявленим ротом. Пам’ятаючи твiр Гаррi, я завжди собi уявляв, що менi доведеться зупиняти чоловiка, котрий махае того типу молотком, що люди iх тримають в своiх iнструментальних ящиках. У нього в руках було дещо iнше. Те iнше було кувалдою з двадцятифунтовою головкою, i вимахував нею вiн завиграшки. Рукава мав засуканi, i я побачив бугри м’язiв, напрацьованих ним за роки тягання туш i рубання м’яса. Дорiс я побачив на пiдлозi посеред вiтальнi. Судячи з виду, чоловiк уже встиг перебити iй руку – з прорiхи в рукавi сукнi стирчала кiстка, – а також вивернути плече. Обличчя в неi було блiде, шоковане. Вона повзла по килиму повз телевiзор, волосся звисало iй на очi. Даннiнг знову замахнувся кувалдою. Цього разу вiн поцiлить iй в голову, розтрощить череп i ii мозок бризне аж на диваннi подушки.
Еллен крутилася крихiтним дервiшем, намагаючись виштовхати батька назад у дверi.
– Перестань, тату, перестань!
Вiн ухопив дiвчинку за волосся й вiдсмикнув геть. Вона покотилася, з голови в неi навсiбiч полетiло iндiанське пiр’я. Вона вдарилася об крiсло-гойдалку, i те перекинулося.
– Даннiнгу! – заволав я. – Ану перестань!
Вiн подивився на мене червоними, мокрими очима. Вiн був п’яний. Вiн плакав. Шмарклi з носа й слина розмазалися йому по пiдборiддю. Лице смикалося у спазмах лютi, горя й збентеження.
– Хто ти на хер такий? – гаркнув вiн i, не чекаючи вiдповiдi, кинувся на мене.
Я натиснув гачок револьвера з думкою: «От тепер вiн не вистрелить, це пiстолет Деррi, i вiн не вистрелить».
Але той стрелив. Куля потрапила Даннiнгу в плече. На його бiлiй сорочцi розквiтла червона троянда. Вiд удару кулi вiн крутнувся вбiк, але зразу ж пiшов на мене знов. Пiдняв свою кувалду. Квiтка на його сорочцi розросталася, але, схоже було, вiн цього не вiдчував.
Я знову натиснув гачок, але в цей момент мене хтось штовхнув i куля полетiла вгору, в нiкуди. То був Гаррi.
– Стiй, тату! – голос його дрижав. – Стiй, а то я тебе застрелю!
В мiй бiк, в бiк кухнi рачкував Артур «Тугга» Даннiнг. Щойно Гаррi вистрелив зi своеi духовоi рушницi – «пха-чху», – як Даннiнг-батько опустив кувалду на голову Тугги. Лице хлопця стерла пелена кровi. Фрагменти кiстки й жмутки волосся злетiли високо вгору; краплинами кровi забризкало пiдстельнi свiтильники. Еллен i мiсiс Даннiнг лементували, лементували.
Я вiднайшов рiвновагу i вистрелив утрете. Цей пострiл вирвав Даннiнгу праву щоку аж до вуха, але все одно його не зупинив. «Вiн не людина», – ось що менi майнуло тодi, i це ж саме я думаю й зараз. Все, що я бачив у його сльозливих очах, у його жвакаючому ротi – здавалося, вiн не вдихае повiтря, а гризе його, – належало якiйсь белькочучiй порожнечi.
– Хто ти е на хер такий? – знову повторив вiн, а тодi: – Ти вдерся сюди незаконно.
Вiн вiдвiв кувалду назад i вихонув нею кругом, по широкiй горизонтальнiй дузi. Я присiв, пiдiгнувши колiна, й одночасно пригнувся, i хоча, здавалося, двадцятифунтова кувалда мене зовсiм не зачепила – я не вiдчув нiякого болю, тодi нi, – гаряча хвиля майнула поперек мого тiменi. Револьвер вилетiв менi з пальцiв, вдарився об стiну й вiдскочив у куток. Щось тепле стiкало вниз з одного боку мого обличчя. Чи зрозумiв я, що вiн зачепив мене якраз достатньо, щоб проорати шестидюймовоi довжини рiвчачок у моему скальпi? Що вiн не дiстав, щоб забити менi памороки або вбити мене наповал, всього лиш на якусь одну восьму дюйма? Не можу сказати. Все це трапилося менш нiж за хвилину; можливо, проминуло всього лиш тридцять секунд. Монетка життя обертаеться мигцем i напрямок руху мiняе швидко.
– Тiкай геть звiдси! – закричав я Трою. – Хапай сестру i тiкай! Гукай допомогу! Гукай з усiх своiх…
Даннiнг вихнув кувалдою. Я вiдстрибнув н
Страница 92
зад, i головка молота зарилася в стiну, розтрощивши дранки, дмухнувши хмарою вапна назустрiч плаваючому в повiтрi пороховому диму. Телевiзор так i працював. Усе ще грали скрипки, все ще звучала «музика вбивства».Даннiнг все ще намагався вирвати кувалду зi стiни, i тут щось промайнуло повз мене. То була духова рушничка «Дейзi». Їi пожбурив Гаррi. Вона встряла дулом у розверсту, скривавлену щоку Даннiнга, i той завив вiд болю.
– Ти, сучий виблядок! Я тебе за це вб’ю!
Трой нiс Еллен до дверей. «Хоч тут гаразд, – подумав я. – Принаймнi я змiнив хоч щось…»
Але ранiше нiж вiн устиг ii винести, хтось спершу заповнив собою одвiрок, а потiм ввалився всередину, збивши Троя з дiвчинкою на пiдлогу. Я лиш краем ока вiдзначив це, бо Френк Даннiнг висмикнув кувалду i вже йшов на мене. Я позадкував, одною рукою пiдштовхнувши Гаррi до кухнi.
– Через заднi дверi, синку. Мерщiй. Я його затримаю, поки ти…
Френк Даннiнг скрикнув i зацiпенiв. В ту ж мить щось вистромилося йому з грудей. Це трапилося, як якийсь магiчний трюк. Та рiч була так вимазана у кров, що менi знадобилося не менше секунди, аби второпати, що воно таке: вiстря багнета.
– Це тобi за мою сестру, уйобок, – прогарчав Бiлл Теркотт. – За Клару.
13
Даннiнг упав долiлиць, ступнi у вiтальнi, голова в арцi мiж вiтальнею й кухнею. Але не розпластався. Вiстря багнета встряло в пiдлогу й пiдтримувало його. Раз у нього смикнулася одна нога, а потiм вiн затих. Виглядало це так, нiби вiн помер пiд час вправ з вiдтискання.
Всi кричали. Тхнуло пороховим димом, вапном i кров’ю. Дорiс, зiгнувшись, кривуляла до свого мертвого сина, повисле волосся затуляло ii обличчя. Я не хотiв би, щоб вона це бачила – голова Тугги була розвалена аж по нижню щелепу, – але не було способу ii зупинити.
– Наступного разу я зроблю краще, мiсiс Даннiнг, – квакнув я. – Обiцяю.
Все обличчя в мене було заляпане кров’ю; я мусив ii стерти бодай з лiвого ока, щоб щось бачити з того боку. Оскiльки я все ще був при свiдомостi, то вирiшив, що серйозних ушкоджень не маю, а те, що з ран на скальпi кров завжди ллеться по-чортячому, я давно знав. Проте я напартачив, i якщо бодай коли-небудь мусить статися наступний раз, цього разу менi треба звiдси вшиватися, непомiтно i якомога швидше.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Norman Mailer (1923—2007) – романiст, есеiст, поет, драматург, кiнорежисер, один iз спiвтворцiв медiйно-лiтературного напрямку «креативна журналiстика».
2
Стiвен Кiнг сам е випускником середньоi школи у самоврядному поселеннi Lisbon-Falls (4,5 тис. мешканцiв), яке е частиною заснованого 1799 року мiста Lisbon (9,5 тис. мешканцiв).
3
Jay – засноване 1795 року мiсто (5 тис. мешканцiв) на пiвденному заходi штату Мейн.
4
Jeopardy – започаткована у 1964 роцi на каналi Ен-Бi-Сi телевiкторина, за форматом якоi тепер робляться передачi в багатьох краiнах; Alex Trebek (нар. 1940 р.) веде це телешоу з 1984 р.; Karl Malden (1912—2009) – американський актор сербського походження (справжне iм’я Джордже Младен), який знявся у понад 70 кiнофiльмах i телесерiалах, але не мав стосунку до вiкторини «Ризик».
5
General Educational Development (GED) – запроваджена 1942 року система навчання новобранцiв, котрi, успiшно здавши тести, отримували атестат про вiдповiднiсть знань середнiй освiтi в США й Канадi; знову система ЗОР, тепер для будь-яких дорослих, була впроваджена у 1988 роцi.
6
John Irving (нар. 1942 р.) – вiдомий американський прозаiк i кiносценарист, за чиiми романами знято кiлька успiшних фiльмiв.
7
«Carhartt» – заснована 1889 року Гамiльтоном Кархартом сiмейна компанiя, вiдома рiзноманiтним тривким спецодягом; у 1990-х робочий одяг компанii став особливо популярним серед представникiв гiп-гоп культури.
8
У штатi Мейн народилися або виростали кiлька видатних особистостей на прiзвище Goddard, на честь котрих названо вулицi й меморiальнi мiсцини, зокрема: лiнгвiст Плiнiй Годдард (1969—1928), психолог Генрi Годдард (1886—1957), драматург Чарлз Годдард (1879—1951), природознавець, засновник численних заповiдникiв Морис Годдард (1912—1995) тощо.
9
Штатне шосе № 196 проходить долиною рiчки Андроскоггiн, поеднуючи мiста Люiстон i Брансвiк.
10
Drive-In – кiнотеатр для автомобiлiстiв, де фiльм можна дивитися на великому екранi, не виходячи з власноi машини.
11
Ioannes XXIII (Анджело Джузеппе Ронкаллi, 1881—1963) – римський понтифiк (1958—1963), селянин за походженням, великий реформатор Ватиканськоi полiтики, вiдзначався скромнiстю побуту.
12
Anna Mary Robertson Moses (1860—1961) – фермерка, уславлена народна художниця, почала малювати в 70-рiчному вiцi, коли артрит завадив iй займатися улюбленим гаптуванням, за 30 рокiв створила понад 3600 картин.
13
Заклад Ела е франчайзi заснованоi 1952 року в Калiфорнii мережi ресторанiв «Fatburger» («Дебелий бiфштекс»),
Страница 93
ка вiдзначаеться великими порцiями й лiцензiею на продаж алкоголю.14
Connie Francis (нар. 1938 р.) – популярна у 1950—1960-х рр. американська спiвачка iталiйського походження (справжне iм’я – Кончета Роза Марiя Франконеро), котра, окрiм англiйськоi, виконувала своi хiти багатьма мовами свiту; 1977 р. у результатi косметичних операцiй на носi втратила голос.
15
Заснована 1959 року команда з американського футболу «Boston Patriots» змiнила назву на «New England Patriots» 1971 року.
16
Theodore Williams (1918—2002) – знаменитий бейсболiст, у 1939—1960 рр. гравець команди «Boston Red Sox».
17
Silvertrailer – популярна назва класичних мотодомiв, якi виробляе з срiблястого алюмiнiю заснована наприкiнцi 1920-х рр. компанiя «Airstream» («Струмiнь вiтру»), найстарша в цiй галузi.
18
Worumbo Mill – побудована 1867 року в мiстi Лiзбон-Фолз на рiчцi Андроскоггiн i названа iменем вiдомого у XVII ст. iндiанського вождя велика шерстеткацька фабрика, що славилася високоякiсними тканинами; будiвля була визнана пам’яткою iсторii 1973 р., але згорiла 1987 р. пiд час ремонту пiсля повенi (в молодостi на Ворумбо працював Стiвен Кiнг).
19
«Western Auto» – заснована 1909 року компанiя з роздрiбноi торгiвлi автозапчастинами й рiзним механiчним реманентом, мала 590 крамниць по всiх штатах; припинила iснування 1998 р., хоча окремi дрiбнi дилери й зараз незаконно, але вперто використовують традицiйний бренд компанii.
20
«Sweda» – заснована 1936 року компанiя, що випускае рiзноманiтнi касовi апарати.
21
Ел мае на увазi «57 рiзновидiв» – традицiйне рекламне гасло заснованоi у 1869 р. харчовоi компанii «Heinz».
22
Lewiston – засноване 1795 року друге за кiлькiстю населення мiсто (близько 42 тис. мешканцiв) штату Мейн в окрузi Андроскоггiн.
23
Samuel Coleridge (1778—1834) – член кола «Озерних поетiв», засновник романтичного напрямку в англiйськiй лiтературi; в «Поемi про старого моряка» (1798) моряк силомiць зупиняе одного з трьох дружб, що прямують на весiлля, i змушуе його вислухати довгу розповiдь про своi грiхи i потойбiчнi пригоди в далеких морях.
24
5 футiв 7 дюймiв = 173 см; 6 футiв 4 дюйми = 196 см.
25
Auburn – засноване 1786 року мiсто (23 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, столиця округу Андроскоггiн.
26
«Chat ‘n Chew» («Балакай та жуй») – рiзновид кафе сiмейного типу.
27
Kennebec – однойменний з рiчкою Кеннебек округ, сусiднiй з округом Андроскоггiн.
28
П’ятидоларовi банкноти з написом SILVER CERTIFICATE випускалися до 1963 року; синя печатка бiля портрета Лiнкольна була присутня на банкнотах 1934 року випуску; 50-центовi монети давно випускаються обмеженими накладами i тому рiдко трапляються.
29
«Red & White» – давня мережа дрiбних продуктових крамниць, тепер майже зникла в США.
30
У романi валлiйського письменника Роалда Дала (1916—1990) «Чарлi й шоколадна фабрика» (1964) хазяiн фабрики Вiллi Вонка ховае у шоколадцi «Золотий квиток», кому вiн дiстанеться, той довiку отримуватиме безплатний шоколад.
31
«North Face» – заснована 1966 року в Калiфорнii фiрма, що випускае тривкий одяг та туристичне обладнання.
32
Androscoggin – округ на пiвденному заходi штату Мейн, названий за назвою iндiанського племенi, як i однойменна рiчка.
33
Приспiв з хiта «There Is a Mountain» (1967) англiйського фолк-рок-спiвака Донована (нар. 1946 р.).note_33 (#x10_x_10_i56)
34
Фетровий капелюх з увiгнутим наголовком i загнутою донизу передньою частиною крисiв, названий за п’есою «Fedora» (1888) французького драматурга Вiктор’ена Сарду (1831—1908), де саме в такому капелюху грала Сара Бернар (1844—1923); незмiнний атрибут гангстерiв i детективiв у голлiвудських фiльмах 1940—1950-х рр.
35
Починаючи з 1940 рр. рiзнi моделi автомобiлiв «Buick» мали три-чотири вентиляцiйних вiчка в бортi зразу за переднiм колесом; круглу «торпедну» насадку на радiаторi мали легковики «Форд» моделi «Country Squire», яка випускалася у 1951—1954 рр.
36
«Plymouth Fury» – перше поколiння цих автомобiлiв новаторського, елегантного дизайну випускалося у 1956—1959 рр. компанiею «Крайслер».
37
«Subaru» – марка автомобiлiв, якi з 1954 року випускае заснована 1917 року японська корпорацiя «Fuji Heavy Industries».
38
Стрiчка блiдо-рожевого кольору, складена в незав’язаний бантик, е мiжнародним символом боротьби з раком грудей.
39
«U.S. Gypsum» – заснована 1901 року компанiя з виробництва будiвельних матерiалiв, яка також колись володiла мережею вузькоколiйних залiзниць.
40
Raison d’?tre – сенс iснування (фр.).
41
«Moxie» – створений 1876 року як лiки «вiд усього» солодко-гiркуватий сироп на коренi тирлича (Gentiana), у 1884 р. став основою для одного з перших газованих напоiв, який залишаеться дуже популя
Страница 94
ним у штатi Мейн; щорiчний фестиваль «Моксi» вiдбуваеться в другу суботу липня; крамничка «Kennebec Fruit Co» у Лiзбон-Фолз веде початок вiд 1914 року.42
«Musterole» – розроблена 1905 року фармацевтом з Клiвленда А. Маклареном популярна гiрчична мазь, яка тепер практично вийшла з ужитку.
43
James Byron Dean (1931—1955) – актор, котрий завдяки головним ролям у трьох фiльмах («Схiднiше Едема», «Безпiдставний бунтар», «Велетень»), зiграним ним в останнiй рiк свого життя, став рольовою моделлю бунтiвника в американськiй культурi.
44
Маркетингова практика: видавцi комiксiв заохочують роздрiбних торговцiв вiдривати й надсилати iм обкладинки (найцiннiшу деталь для колекцiонерiв) книжок своiх конкурентiв, за 40—50 таких обкладинок крамар отримуе вiд видавництва екземпляр новоi книжки.
45
John Foster Dulles (1888—1959) – держсекретар в адмiнiстрацii 34-го президента (1953—1961) Двайта Айзенгавера (1890—1969). Формоза – iсторична назва острова Тайвань; у вереснi 1958 мiж КНР та Тайванем розпочалися черговi бойовi зiткнення, СРСР й США активно пiдтримували «свою» з ворогуючих китайських держав i свiт боявся початку великоi вiйни.
46
«Root beer» – газований напiй «Рутбiр» на корiннi або корi дерева сассафрас (родини лавроцвiтих), яке росте на сходi Пiвнiчноi Америки; «кореневе пиво» бувае алкогольним i безалкогольним, е безлiч його мiсцевих рiзновидiв.
47
Маеться на увазi мiсцевий податок штату.
48
Milwaukee – засноване 1818 року найбiльше мiсто (600 тис. мешканцiв) у штатi Вiсконсин.
49
День працi (перший понедiлок вересня) – нацiональне свято з 1894 року.
50
Крамарський жарт: dime – це назва 10-центовоi монети.
51
Tums – антацидний препарат для зниження секрецii шлунка, який продаеться не лише в аптеках.
52
Shirley Jackson (1916—1965) – авторка психологiчних трилерiв, одна з улюблених письменниць С. Кiнга; оповiдання «Лiтнi люди» було опублiковано 1950 р.
53
Sabbattical – традицiйна практика, коли викладач може отримати творчу вiдпустку вiд двох мiсяцiв до року для заняття якимсь дослiдженням, написання книги тощо.
54
East Machias – засноване 1763 року мiстечко (1,3 тис. мешканцiв) в окрузi Вашингтон, штат Мейн, знане своiм болотистим довкiллям.
55
Yooper – дiалект англiйськоi, що утворився в Мiчиганi й на пiвночi Вiсконсину, завдяки заселенню цих територiй емiгрантами переважно фiнського, фламандського, французького й нiмецького походження.
56
John Ernst Steinbeck (1902—1968) – один з найповажанiших американських письменникiв ХХ столiття; найвiдомiшi його романи: «Грона гнiву», «Схiднiше Едема», «Про людей i мишей».
57
Фраза з пiснi «City of New Orleans» композитора, фолк-гiтариста i спiвака Стiва Гудмена (1948—1984).
58
Американському читачевi, котрий добре знае iсторiю власноi краiни, зрозумiло, що деякi реалii в романi навмисне анахронiчнi; наприклад, 1958 р. заправок i авторемонтних станцiй пiд брендом «Chevron» не iснувало, ця назва з’явилася тiльки 1984 року, коли перейменувалася компанiя «Standard Oil of California».
59
Популярний американський десерт – банани з рiзними сортами морозива й сиропiв.
60
Sabattus – засноване пiд назвою Вебстер 1788 року мiсто (4,5 тис. мешканцiв) в окрузi Андроскоггiн; назва змiнена на Сабатус 1971 року на честь вождя iндiанського племенi, яке жило на тiй територii до ХІХ ст.
61
«Dragstrip Girl» (1957) – чорно-бiлий молодiжний фiльм про дiвчину, яка конфлiктуе з батьками через свою закоханiсть у багатого автогонщика.
62
KeyBank («Ключ-Банк») – заснований 1825 року регiональний банк, за розмiром депозитiв належить до 20 найбiльших у США.
63
Allen’s Coffee Brandy – напiй мiцнiстю 60 %, випускаеться в Массачусетсi, але особливу популярнiсть мае в штатi Мейн.
64
Заснований 1926 року альянс незалежних бакалiйних крамниць, до якого тепер входять 5 тис. супермаркетiв у 30 краiнах.
65
«50-s on 5» – безрекламна радiостанцiя, що належить корпорацii «Sirius XM Radio» i передае пiснi 1950—1960-х рокiв з балачками дiджеiв сленгом тих рокiв; «Danny & The Juniors» – вокальний квартет, чия пiсня «Rock and Roll is Here to Stay» була свiжим хiтом 1958 р.; Малюк Ричард (справжне iм’я Ричард Пеннiмен, нар. 1932 р.) – композитор, спiвак, пiанiст, «архiтектор» рок-н-ролу, його хiт «Luiclle» (1957) входить до репертуару геть усiх виконавцiв у цьому стилi; Ernie K-Doe (1936—2001) – спiвак з Нью-Орлеана, «Mother-in-Law» (1961) його найбiльший хiт.
66
Ray Wylie Hubbard (нар. 1946 р.) – техаський автор-спiвак у стилi кантрi-блюз; у ковбойськiй пiснi «Ми з Техасу» е
67
Portland – засноване 1633 року найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн на березi Атлантичного океану.
68
«L. L. Bean» – заснована 1912 року у Фрiпортi, штат Мей
Страница 95
, Леоном Ленвудом Бiном сiмейна компанiя, яка виробляе й продае туристичний одяг i спорядження; крамницi пiд брендом «Л. Л. Бiн» тепер iснують по всьому свiту.69
«Waterford» – дорога марка кришталю, виробництво якого було започатковано 1783 року в однойменному мiстi в Ірландii.
70
Old Faithful (Старий Вiрний) – гейзер у Єловстонському нацiональному парку США; балансуюча скеля – 186-тонна гранiтна брила заввишки 6 м, що тримаеться на основi площею 1,21 кв. м, у нацiональному парку Поронгуруп в Австралii; назад пiд час океанських припливiв тече рiчка Сент-Джон, по якiй частково проходить кордон мiж канадською провiнцiею Нью-Брансвiк та американським штатом Мейн.
71
OxyContin – нове поколiння оксикодону, опiоiдного болетамувального препарату, розробленого у 1916 р. нiмецькою фiрмою «Баер» на замiну знятому з виробництва героiну.
72
Lonely Ranger – герой численних радiо-i телесерiалiв, шляхетний ковбой у масцi.
73
Thomas Clayton Wolfe (1900—1938) – один з найвизначнiших американських романiстiв ХХ ст., майстер автобiографiчноi, поетично-фiлософськоi прози.
74
Klaus von Stauffenberg (1907—1944) – безрукий i одноокий полковник Вермахту, один з очiльникiв i виконавець заколоту проти Гiтлера, пiсля невдалого замаху був засуджений i розстрiляний.
75
Tomas Hardy (1840—1928) – англiйський поет i романiст, у творах якого героi зазвичай потерпають вiд тиску жорстких соцiально-етичних норм Вiкторiанськоi епохи.
76
Sirhan Sirhan (нар. 1944 р.) – громадянин Йорданii, бiженець до США, застрелив сенатора РФК «за пiдтримку ним Ізраiлю», вiдбувае довiчне ув’язнення.
77
Martin Luther King (1929—1968) – лiдер руху за громадянськi права афроамериканцiв, лауреат Нобелiвськоi премii миру; його вбивця Джеймс Рей був засуджений до 99 рокiв тюрми i помер в ув’язненнi.
78
Fred Hampton (1948—1969) – заступник голови Чиказького вiддiлення радикальноi партii афроамериканцiв «Чорнi пантери»; був застрелений сплячим у лiжку пiд час неспровокованого рейду полiцii на його квартиру.
79
Symbionese Liberation Army (1973—1975) – лiвацька бойова група, вiдома вбивствами i грабунками; найгучнiшою акцiею СВА було викрадення онуки газетного магната Патрицii Херст, котра пiсля пари мiсяцiв життя з бойовиками оголосила, що приеднуеться до них, i взяла участь в нападi на банк, пiсля розгрому групи була засуджена на 35 рокiв в’язницi, помилувана через 2 роки президентом Картером.
80
«The Graduate» (1967) – фiльм, за головну роль в якому актор Дастiн Гофман (нар. 1937 р.) отримав «Оскара».
81
«JFK» – фiльм режисера О. Стовна, в якому окружний прокурор Нью-Орлеана Джим Гаррисон (актор Кевiн Костнер) провадить власне розслiдування вбивства ДжФК i приходить до висновку, що iснувала широка змова.
82
Dubya – техаська кличка президента Буша; 2 липня 2003 р. (через мiсяць пiсля завершення активних бойових дiй в Іраку) вiн кинув у прямому ефiрi фразу: «Якщо хтось тут вважае, що може нас атакувати, то нумо, постарайтесь», пiсля чого напади iракських бойовикiв на американських вiйськових рiзко посилилися.
83
Grassy Knoll – паркова клумба в Далласi, повз яку проiжджав лiмузин Кеннедi, коли в нього поцiлили кулi.
84
Fort Worth – п’яте в Техасi за величиною мiсто, входить до мегаполiса Далласа.
85
Ivy League – асоцiацiя восьми найстарiших, найпрестижнiших унiверситетiв США.
86
«Old Spice» – заснована 1934 року компанiя, чоловiчi парфуми випускае з 1938 року.
87
William Manchester (1922—2004) – ветеран Другоi свiтовоi вiйни, колишнiй морпiх-снайпер, професор Веслiанського унiверситету, автор багатьох бестселерiв, зокрема книги «Смерть президента» (1967), де вiн детально простежуе дii Кеннедi i Освальда перед замахом i подае психологiчний портрет убивцi.
88
Карлос «Малюк» Марчелло (1910—1993) – дон нью-орлеанськоi мафii, у 1959 р. допитувався Сенатським комiтетом з розслiдування органiзованоi злочинностi, членами якого були брати Кеннедi, у 1961 р. президент ДжФК наказав призначеному ним генпрокурору РФК вислати «Малюка» у Гватемалу, звiдки той скоро повернувся до США; не раз висловлював погрози в бiк Кеннедi.
89
«Kresge» – найбiльша в свiтi мережа супермаркетiв низьких цiн, котру з единоi вiдкритоi ним 1899 року крамнички у Мемфiсi, штат Теннессi, розбудував син нiмецьких емiгрантiв Себастьян Кресгi (1867—1966); з 1977 року мережа мае назву «K-Mart».
90
Edwin Anderson Walker (1909—1993) – уродженець Техасу, заслужений генерал-майор, 1944 р. командував «Диявольською» спецбригадою, що вiдзначилась у звiльненнi вiд нiмцiв пiвдня Францii й Риму, у 1950-х гостро критикував президента Айзегавера i його наступника Кеннедi.
91
«Enron Corporation» – газово-нафтова i електроенергетична компанiя з Х’юстона, Техас, котра вважалася чи не найефективнiшою в своiй гал
Страница 96
зi; 2001 року була викрита у махiнацiях з фiнансовими звiтами i збанкрутувала.92
Ідiома стабiльностi за назвою заснованоi 1928 року в калiфорнiйському мiстi Санта-Монiка автобусноi компанii «Big Blue Bus», як вважаеться символом надiйностi й комфорту.
93
Lewiston – друге за населенням (40 тис.) мiсто штату Мейн в окрузi Андроскоггiн.
94
Sebago – друге за площею (117 кв. км) i найглибше (96 м) озеро в штатi Мейн.
95
Durham – мiсто (4 тис. мешканцiв) в окрузi Андроскоггiн.
96
Gray – засноване 1736 року мiсто (7 тис. мешканцiв) в окрузi Камберленд, сусiдньому з округом Андроскоггiн, де розташований Лiзбон-Фолз.
97
The National Grange – засноване 1867 року товариство взаемодопомоги фермерiв, членами якого наприкiнцi ХІХ ст. були мiльйон хазяiв, а тепер 300 тисяч.
98
Naples (Неаполь) – засноване 1790 року мiсто (3,5 тис. мешканцiв) в окрузi Камберленд, штат Мейн.
99
Нафтовими горiлками-димогонами, якi широко використовувалися для окурювання садiв у приморозки, колись також послуговувалися для попередження водiiв про дорожнi роботи.
100
Релiгiйна спiлка друзiв – протестантська конфесiя, вiдома також як квакери.
101
Big Hero – розрiзаний навпiл уздовж французький хлiб, прокладаеться шаткованою капустою, шматочками салямi, сиру, вареноi шинки, кружальцями зеленого перцю, вареними яйцями й пiдсмаженим хрустким беконом.
102
«Pomp and Circumstance» – перший зi збiрки маршiв, написаних англiйським композитором Едвардом Елгаром (1857—1934), який став свiтовою оркестровою класикою.
103
Заснований 1866 року унiверситет штату Нью-Гемпшир, сусiднього з Мейном.
104
Albany – столиця штату Нью-Йорк, найстарiше мiсто в США (98 тис. мешканцiв), розташоване за 240 миль вiд мiста Нью-Йорк.
105
«Don’t Mess with Texas» – традицiйне гасло цього штату; з 1986 року це гасло Техаського транспортного департаменту, яке можна побачити на бiлбордах по всьому штату; в дорожньому контекстi воно означае: «Не смiти в Техасi».
106
«McCoys» – бiт-квартет, заснований 1962 року вiдомим згодом рок-гiтаристом Рiком Деринджером; хiт 1965 року «Hang on Sloopy» було присвячено джазовiй пiанiстцi Доротi Слуп.
107
«Village People» – заснований 1977 року диско-гурт, уславлений своiм пародiйним гей-iмiджем; «YMCA» (абревiатура Християнськоi асоцiацii молодi) – хiт 1978 року.
108
Смiшне привiтання Баффало Боба Смiта, ведучого дитячоi телепередачi «Гавдi Дудi» (названоi за iменем головного персонажа, ляльки-марiонетки), що транслювалася на каналi Ен-Бi-Сi у 1947—1960 рр.; слово «кавабанга» знову виринуло в сучасних мультфiльмах «Черепашки Нiндзя» та «Сiмпсони» i ввiйшло в моду.
109
Принцеса Лiтоосiнь Зимавесна – марiонетка-iндiанка з кiсками; Арахiсова галерея – трибуна для 40 запрошених на передачу дiтей; Фiнеус Т. Бластер – мер мiстечка Дудiвiлл, у червоних окулярах i червоному капелюшку.
110
«Daisy» – заснована 1882 року компанiя, що виробляе рiзноманiтнi види дитячоi, мисливськоi й спортивноi пневматичноi зброi.
111
David Crockett (1786—1836) – мандрiвник, мисливець, конгресмен, загинув пiд час оборони форту Аламо пiд час вiйни за незалежнiсть Техасу.
112
Ellery Queen – творчий псевдонiм кузенiв Денiеля Натана (1905—1982) та Емануеля Лепофського (1905—1971), котрi написали безлiч романiв про детектива-аматора Еллерi Квiна, за якими знято десятки фiльмiв, а вiд 1950 року й телесерiалiв.
113
Вигадане мiсто Деррi i його топонiмiка фiгуруе в багатьох творах Стiвена Кiнга.
114
Вигадане портове мiсто в штатi Мейн, вперше з’явилося в романi С. Кiнга «Хлопець з Колорадо» (2005).
115
Знаменитий роман Чарлза Дiккенса про поневiряння хлопчика-сироти в Англii у ХІХ ст.
116
Ensure – бренд бiоактивних харчових замiнникiв, якi вводяться перорально або через назогастральний зонд.
117
Pinot Noir – сорт червоного винограду, основний для виготовлення бургундських вин.
118
Lucille Ball (1911—1989) – одна з найпопулярнiших комiчних актрис сцени, радiо, кiно й телебачення США.
119
Stephen Grover Cleveland (1837—1908) – 22-й i 24-й президент, його портрет мiстився на 20-доларовiй банкнотi у 1914—1928 рр.; Andrew Jackson (1767—1845) – 7-й президент США, 20-доларова банкнота з його портретом з’явилася 1928 року.
120
Учитель лiтератури Джейк мае на увазi не всiм вiдомого персонажа з оповiдання Стiвена Вiнсента Бене (1898—1943) «The Devil and Daniel Webster» (1937), котрий захищае бiдного фермера, який продав душу дияволу взамiн за сiм рокiв процвiтання i в судовому процесi проти сатани виборюе душу клiента назад, а реального адвоката й держсекретаря США Денiела Вебстера (1782—1852), котрого поет-аболiцiонiст Джон Грiнлiф Вiтьер (1807—1892) у своему вiршi «Іхавод» назвав «безславним
Страница 97
упалим янголом» за пiдписання закону (1850) про повернення рабiв-утiкачiв iхнiм хазяям.121
«Herz» – заснована 1918 року корпорацiя, що надае в оренду автомобiлi; «Cities Service» – заснована 1910 року нафтогазова компанiя, яка першою почала будувати газопроводи й автозаправки для обслуговування маленьких мiст, 1965 р. змiнила свою назву на «CITGO»; «Diners Club International» – створена 1950 року перша система кредитних карток.
122
«Scripto!» – заснована 1923 року компанiя з виробництва олiвцiв та запальничок; «Bulova» – заснована в штатi Нью-Йорк 1875 року емiгрантом з Богемii фiрма з виробництва високоякiсних годинникiв; «Speidel» – заснована 1867 року нiмецька ювелiрна фiрма, яка з 1904 перебазувалася в США.
123
Алкоголь, який добуваеться з вакси, запалювальних або чистильних засобiв та iнших хiмiкатiв.
124
Ban-Lon – одна з раннiх торгових назв гофрованого нейлону (кримплену).
125
«See The U.S.A. In Your Chevrolet» – написана 1949 року на замовлення «Шевроле» рекламна пiсня, яка потiм стала популярною вже окремо вiд продукту i виконуеться дотепер.
126
«Jim Beam», «Seagram», «Mike’s Hard Lemonade» – компанii-виробники популярних алкогольних напоiв.
127
Xbox – гральна комп’ютерна приставка, яка з 2001 року випускаеться компанiею «Майкрософт».
128
Нiкель – назва 5-центовоi монети.
129
Анiчеттi цитуе назву популярноi в часи його юностi композицii «Sold, American», записаноi оркестром Глена Мiллера 1938 року.
130
Jerry Lee Lewis (нар. 1935 р.) – зiрка бiлого рок-н-ролу, спiвак i пiанiст, який, граючи на роялi, одночасно робив акробатичнi трюки; «Great Balls of Fire» – його хiт 1957 року.
131
«Photoplay» – заснований 1911 року в Чикаго кольоровий журнал для шанувальникiв кiно, у 1980 р. злився з тижневиком «US Weekly».
132
Cherry Blend – сорт тютюну з присмаком вишнi, випускаеться заснованою 1856 року компанiею «Джон Мiдлтон».
133
Середньовiчний знак хiрурга-цирульника: спiрально перевита червоно-бiлими стрiчками щогла; перукарнi в США часто використовують знак у виглядi триколiрного (бiло-червоно-синього) лiхтаря-стовпчика з електромотором.
134
Edmund Muskie (справжне прiзвище Марцiшевський, 1914—1996) – уродженець Мейну польського походження, губернатор штату (1955—1959), 1958 р. обраний сенатором, у 1980—1981 рр. був держсекретарем в урядi президента Картера.
135
Hubert Humphrey (1911—1978) – сенатор-демократ вiд Мiннесоти, 1960 р. програв внутрiшньопартiйнi праймерiз Джону Кеннедi в номiнацii на президента, був вiце-президентом в адмiнiстрацii Лiндона Джонсона (1965—1969).
136
Xavier Cugat (1990—1990) – американський диригент iспано-кубинського походження, чий оркестр довгi роки був резидентним у Нью-Йоркському готелi «Волдорф-Асторiя»; зазвичай Кугат диригував, тримаючи в однiй руцi паличку, а в другiй собачку чихуахуа.
137
Джейк-Джордж не знав, що до 1980-х рр. у США в номерах телефонiв використовувалися лiтернi символи.
138
«Ма Белл» – народна назва заснованоi 1877 року телефонноi компанii «Bell».
139
Вiд 1965 року, коли 10-та 25-центовi монети почали карбуватися без вмiсту срiбла, мiдний, покритий мельхiором дайм дiстав назву «сендвiч».
140
WJAB – до середини 1960-х рр. найпопулярнiша музично-розважальна радiостанцiя, яка трапслювалася з Портленда на частотi 1440, покриваючи пiвдень штату Мейн.
141
Всi свiжi хiти 1958 р. «Sugartime», McGuire Sisters (1952—1968) – вокальне трiо з Огайо; «Bird Dog», Everly Brothers – заснований 1956 року вокальний дует братiв Дона i Фiла, один iз найзнанiших в iсторii американськоi поп-музики; Sheb Wooley – характерний кiноактор i спiвак, у його пiснi «Purple People Eater» iдеться про прибульцiв iз космосу.
142
Заснована на початку ХХ ст. Самуiлом Романовим у Портлендi меблева фабрика закрилася 2011 р.; Френк Вiнфiлд Вулворт – син бiдного фермера, котрий 1879 р. заснував мережу супермаркетiв низьких цiн.
143
«Vertigo» – детектив Альфреда Гiчкока; «The Long, Hot Summer» – трилер режисера Мартiна Рiтта за оповiданнями Вiльяма Фолкнера (в обох фiльмах присутнi кабрiолети).
144
Вважаеться, що, обмотавши рiжки кiмнатноi антени фольгою, можна дещо пiдвищити ii чуттевiсть.
145
«The Life and Legend of Wyatt Earp» (1955—1961) – телесерiал у жанрi вестерн, заснований на бiографii «найкрутiшого й найшляхетнiшого авантюриста своеi епохи» – картяра, золотошукача й шерифа Ваета Ерла (1848—1929); актор Hugh O’Brian (нар. 1925 р.) мав природну схожiсть зi своiм героем.
146
«Viceroy» («Вiце-король») – першi в свiтi сигарети з пробковим фiльтром, випускаються з 1936 р.; Terrence Steven McQueen (1930—1980) – мотогонщик i кiноактор, уславлений у ролях антигероiв.
147
Eau Claire (Чистi води – фр.) – засноване 1856 року
Страница 98
iсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Вiсконсин.148
«The Man Who Mistook His Wife for a Hat» (1985) – книга професора нейрологii Олiвера Сакса, в якiй описано клiнiчнi випадки зоровоi агнозii, хвороби, коли людина мае нормальний зiр, але не може зрозумiти того, що бачить; 1986 р. англiйський композитор Майкл Наймен написав за книгою однойменну оперу.
149
John Edgar Hoover (1895—1972) – спiвзасновник i перший директор ФБР вiд 1935 р. i до своеi смертi.
150
«Gideons International» – евангельська органiзацiя, яка з 1908 року розповсюджуе по планетi безплатнi Бiблii, перекладенi 80 мовами свiту.
151
У дебютному для нього 1954 роцi новий «Ford Crestline Sunliner» iз V-8 двигуном потужнiстю 130 к. с. коштував $2241.
152
«Confidential» – заснований 1952 року перший у США журнал скандальноi хронiки, з яким постiйно судилися голлiвудськi кiнокомпанii й зiрки.
153
Augusta – столиця штату Мейн, засноване 1607 року мiсто (сьогоднi близько 20 тис. мешканцiв).
154
Waterville – засноване 117 року мiсто (16 тис. мешканцiв) на рiчцi Кеннебек.
155
Хiтовi вокальнi гурти 1950-х рокiв у стилi ритм-енд-блюз.
156
Newport – засноване 1808 року мiсто (3,1 тис. мешканцiв) на озерi Себастiкук.
157
Kenduskeag – притока (довжина – 52 км) рiчки Пенобскот, що тече через трете за величиною мiсто Бенгор (36 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, з котрого С. Кiнг змалював вигадане ним мiсто Деррi.
158
«Deliverance» (1972) – фiльм за однойменним романом Джеймса Дiкi, де мешканцi вбогого гiрського району в штатi Джорджiя тероризують туристiв, якi сплавляються на каное тамтешньою рiчкою.
159
«Bangor Rams» – вiдома шкiльна команда з американського футболу, яка бувала чемпiоном штату.
160
Jukebox – платний музичний автомат; «Rock-Ola» – заснована 1927 року компанiя, що була ледь не монополiстом iз випуску таких автоматiв.
161
«Budweiser» – свiтле пиво з 5 %-м умiстом алкоголю, яке виробляеться в США з 1876 р.; Mickey’s – 5,8 %-й ель, виробляеться компанiею «Мiллер».
162
«Miller Lite» – свiтле низькокалорiйне пиво, рецепт якого розробив 1967 року нью-йоркський бiохiмiк Джозеф Овадес; «High Life» – пиво пльзенського типу, що випускаеться компанiею «Мiллер» з 1903 року.
163
Звiдси й далi С. Кiнг вплiтае в сюжет колiзii й героiв свого роману «Воно» (1986), основнi подii якого вiдбуваються в Деррi у 1957—1958 та 1983—1984 рр.
164
«Eversharp» (вiчногострий) – заснована 1913 року фiрма, пiонер у виробництвi механiчних олiвцiв; була поглинута компанiею «Паркер» наприкiнцi 1950-х рр.
165
«DeSoto» – бренд ефектних на вигляд легковикiв середнього класу, що випускалися корпорацiею «Крайслер» у 1928—1961 рр.; слiд пам’ятати, що на фонi пiслявоенного розквiту економiки у 1958 роцi трапився перший великий спад.
166
Фраза зi старовинноi англiйськоi лiчилки, яку своiм хiтом «See You Later Alligator» (1955) широко популяризував пiонер рок-н-ролу Бiлл Хейлi.
167
«Aqua Velva» – лосьйон пiсля голiння, що випускаеться з 1929 року.
168
Doris Day (нар. 1924 р.) – спiвачка й актриса, яку ледь не до ii сорокарiччя продюсери надiляли ролями незайманих дiвчат.
169
З цiею фразою Гiлларi Клiнтон (нар. 1947 р.) вела кампанiю з висунення себе в кандидати на президента США вiд Демократичноi партii, але програла партiйнi вибори Бараку Обамi, проте стала держсекретарем в його адмiнiстрацii.
170
«KC & the Sunshine Band» – диско-фанк-гурт, популярний у 1970-х; iхнiй хiт «Boogie Shoes» (1975) й зараз часто звучить по радiо як в оригiнальнiй, так i мiксованих версiях.
171
Моднi у 1940—1950-х рр. яскравi кльош-спiдницi зазвичай мали на подолi аплiкацiю у виглядi чорного пуделя.
172
Lindy Hop – джазовий танок, що народився в середовищi афроамериканцiв в епоху свiнгу 1920—1930-х рр. i став популярним серед бiлих уже в епоху рок-н-ролу; «Пекельнi вибрики» («Hellzapoppin») – бродвейське комедiйне ревю 1938 р. та однойменний фiльм 1941 р., сюжети яких пронизанi скажено швидкими танцями лiндi.
173
Рiчi звертаеться до Бевi, немов до Скарлет О’Гара – героiнi роману Маргарет Мiтчел «Розвiянi вiтром», дiя якого вiдбуваеться в серединi ХІХ ст. у рабовласницьких пiвденних штатах.
174
«Norgie» – бренд потужних пральних машин iндустрiального типу.
175
Ed McMahon (1923—2009), Johnny Carson (1925—2005) – актори-комiки, у 1957—1963 рр. разом вели денне iгрове телешоу «Who Do You Trust?».
176
Humphrey Bogart (1899—1957) – один з найпопулярнiших кiноакторiв за всю iсторiю Голлiвуду; грав крутих героiв.
177
Упроваджене президентом Лiнкольном 1863 року нацiональне свято День подяки вiдтодi святкуеться у четвертий четвер листопада.
178
«Splish Splash» – забавна пiсня спiвака Боббi Дарiна (193
Страница 99
—1973), хiт 1958 року, який став одною з класичних тем рок-н-ролу.179
Lajos Kossuth (Лайош Кошут, 1802—1894) – лiдер нацiональноi революцii i президент першоi незалежноi Угорськоi республiки (1848—1849); пiсля поразки мадяр у визвольних змаганнях був iз пошаною прийнятий у США, де його iм’ям названо кiлька мiст.
180
Черепаха – одна з космiчних iстот, на яких тримаеться Всесвiт, дiе в романi Кiнга «Воно» i в циклi «Темна вежа».
181
Героi комiксу 1984 року та наступних за ним мультфiльмiв; для пiдсилення комiчного ефекту творцi черепашок надiлили iх iменами iталiйських митцiв епохи Вiдродження.
182
Quaaludes (Methaqualone) – снодiйне, розроблене 1951 року в Індii як замiнник барбiтуратiв, препарат швидко став популярним у свiтi як рекреацiйний наркотик.
183
Jitterbug («пияцька трясучка») – назва найперших, найпростiших свiнг-танцiв 1920-х рр., термiн мае як негативний, так i позитивний сенс, залежно вiд контексту.
184
Loretta Young (1913—2000) – кiноактриса з 5-рiчного вiку, знялася у понад 100 фiльмах; у 1951—1961 рр. вела власну телепередачу, котра завжди починалася з того, що вiдкриваються дверi й вона заходить у студiю, кожного разу в новiй вечiрнiй сукнi.
185
Arthur Murray (справжне iм’я Мойсей Тайхман, 1895—1991) – дворiчним був вивезений батьками з Галичини до США, де вивчився на кресляра i самоуком став успiшним учителем танцiв iз власною школою, учнями якоi були герцог Вiндзорський, Елеонора Рузвельт, Елiзабет Арден, Джон Рокфеллер та iн.
186
Paul Bunyan – лiсоруб-велетень, найпопулярнiший казковий персонаж у фольклорi пiвнiчного сходу США й Канади.
187
Старовинна гра з камiнчиками, жменьку яких пiдкидають i ловлять в руку, одночасно пiдбираючи з землi iншою рукою невловленi ранiше; виграе той, хто наловить/назбирае найбiльше.
188
Saltbox – традицiйний дерев’яний дiм колонiальноi архiтектури, в якому переднiй фасад мае два поверхи, а заднiй один.
189
Фраза з рок-н-ролу «Splish Splash» (див. вище): герой спiвае, як вiн вийшов з ванни i побачив, що в його хатi повно люду i всi танцюють, звiсно, вiн не мав iншого вибору, лиш тiльки приеднатися до танку.
190
«W. T. Grant» – заснована 1906 року Вiльямом Томасом Грантом мережа дешевих унiвермагiв, яка збанкрутувала 1976 року, програвши в конкуренцii з мережею Кресгi.
191
«Wolverine» – заснована в Мiчиганi нiмецькими емiгрантами 1883 року компанiя з виробництва робочого взуття, яка iснуе й зараз.
192
«A & P» – заснована 1859 року чайна компанiя, що у ХХ ст. виросла у величезну мережу бакалiйних крамниць, яка в 1950-х почала занепадати в результатi антимонопольних санкцiй уряду.
193
«Machine-Gun Kelly» (1958), «Reform School Girl» (1957) – малобюджетнi бойовики, перший за бiографiею гангстера 1920—1930-х рр. Джорджа Келлi на прiзвисько Автоматник; другий – за комiксом 1948 р.
194
Ray Bradbury (нар. 1920 р.) – письменник, автор численних фiлософсько-фантастичних творiв; мiсто Грiнтаун фiгуруе в серii його романiв: «Вино з кульбабок» (1957), «Щось наближаеться зле» (1962) та «Прощавай, лiто» (2006).
195
«Radio Corporation of America» (1919—1986) – перша в свiтi комерцiйна радiокорпорацiя, яка також випускала професiйне та побутове радiотелевiзiйне й звукозаписувальне обладнання.
196
Розважально-комедiйна передача, яку в 1956—1960 рр. на каналi Ен-Бi-Сi щосуботи о 20:00 вiв актор Стiвен Аллен (1921—2000).
197
«Blue Horse Notebook» – популярнi блокноти цiною 5 центiв iз зображенням голови блакитного коня на обкладинцi, випускалися компанiею «Брати Монтаг» у 1933—1960 рр.
198
Компанiя «Parker» почала випускати кульковi авторучки з 1954 р.
199
Один iз лицарiв Круглого столу короля Артура.
200
Фiльми 1958 року. «Thunder Road» з Робертом Мiтчемом (1917—1997) у ролi ветерана Корейськоi вiйни, бутлегера; «The Vikings» з Кьорком Дагласом (нар. 1916 р.) у ролi одноокого вiкiнга Ейнара.
201
«Bowl Mor» – заснована у 1940-х рр., нинi вже неiснуюча компанiя з виробництва апаратiв для кендлпiн-боулiнгу (з цилiндричними кеглями), популярного головно в Канадi й штатах Новоi Англii.
202
«That’s Amore» – пiсня, яку Дiн Мартiн виконав, граючи роль гольфiста у кiнокомедii «Кеддi» (1953), вiдтодi вона стала великим хiтом.
203
«Carter’s liver pills» – запатентованi 1868 року Семюелем Картером пiгулки на основi бiсакодилу (послаблювального); на логотипi компанii зображення чорного крука.
204
«Craftsman» – заснована 1927 року фiрма з випуску рiзноманiтних якiсних iнструментiв середнього цiнового ряду.
205
«Побалакати з кимсь, як голландський дядечко» – англо-американська iдiома, шо означае докiрливу, проте настановчу й щиру розмову старшого з молодшим.
206
Вiйна мiж КНДР та Пiвденнокорейською респуб
Страница 100
iкою тривала у 1950—1953 рр.; з боку пiвночi в нiй брали участь бiйцi армii комунiстичного Китаю та льотчики СРСР, з боку пiвдня – вiйська США.207
«Smith Corona» – заснована трьома братами Смiтами 1886 року компанiя з випуску друкарських машинок.
208
Brewer – мiсто-супутник (9,5 тис. мешканцiв) заснованого 1769 року м. Бенгор, яке стоiть на протилежному березi рiчки Пенобскот.
209
«Bonneville» – у 1957—1958 рр. компанiя «Pontiac» випускала як кабрiолети, так i купе цiеi моделi.
210
Orono – засноване 1774 року мiсто (10,5 тис. мешканцiв), де дiе заснований 1865 р. Мейнський унiверситет, найбiльший i единий у штатi, що мае статус дослiдницького.
211
Кафе, що мiстяться вздовж автомагiстралi № 95, яка тягнеться по всьому Атлантичному узбережжi США.
212
Black Bears – назва всiх команд iгрових видiв спорту в Мейнському унiверситетi.
213
«Wax lips» – замiшанi на бджолиному воску солодощi у формi «негритянських» губ, якi для комiчного ефекту закусювали зубами, таким чином перед власними губами стирчали великi штучнi, далi iх можна було жувати, як гумку; «Niggerbabies» – шоколаднi цукерки у формi чорних немовлят.
214
Мiсцевi закони пiвденних штатiв, якi дiяли у 1876—1965 рр., юридично забезпечуючи расову сегрегацiю.
215
Перекручена популярна цитата з сонета «Озiмандiас» англiйського поета Персi Бiшi Шеллi (1792—1822) про пам’ятник колись могутньому, а тепер всiма забутому царевi.
216
Paul Frederic Bowles (1910—1999) – американський письменник, перекладач, композитор; бiльшу частину життя прожив у французьких колонiях у Пiвнiчнiй Африцi, де й вiдбуваеться дiя багатьох його романiв.
217
Традицiйна шаманська релiгiя племен Захiдноi Африки, елементи якоi потрапили в Америку з чорними рабами.
218
GS & WM – вигадана С. Кiнгом залiзниця, що також фiгуруе в його романi «Цикл вовкулаки» (1983) та iнших творах.
219
Jayne Mansfield (1933—1967) – театральна й кiноактриса, зiрка Голлiвуду, платинова блондинка з фiгурою типу «фужер».
220
«Schwinn» – заснована 1895 року в Чикаго компанiя, яка довго була найбiльшим виробником велосипедiв у США.
221
Вiллi Ломен – герой п’еси Артура Мiллера (1915—2005) «Смерть торговця» (1949); Бланш Дюбуа – героiня п’еси Теннесi Вiльямса (1911—1983) «Трамвай, що зветься “Бажання”» (1947).
222
Kaopectate – торгова назва вiсмуту субсалiцетата, протипроносних, противиразкових засобiв; випускаеться у виглядi пiгулок i суспензii.
223
Перекручена рекламна фраза засобу для очищення зубноi смаги «Polident».
224
Стома – хiрургiчний отвiр, який робиться на переднiй черевнiй стiнцi для виведення калових мас або сечi.
225
45 ?F = 7,2 ?С.
226
Conway Twitty (1933—1993) – спiвак у стилi кантрi; «It’s Only Make Believe» – його хiт 1958 р. про облудну красуню й нещасне кохання.
227
Ferlin Husky (1925—2011) – один з пiонерiв кантрi музики, спiвак i актор-комiк.
228
«Narragansett» – найбiльша свого часу пивна компанiя Новоi Англii, що iснувала у 1890—1981 рр.; цей бренд пива знову було вiдновлено 2005 р.
229
Президент Ейбрегем Лiнкольн зображений на 5-доларовiй банкнотi.
230
Bridey Murphy – iм’я iрландськоi жiнки ХІХ ст, котра нiбито перевтiлилася у ХХ столiттi в американку Вiрджинiю Тайг, яка у 1952 роцi пiд гiпнозом на сеансi регресивноi терапii розповiла психотерапевту про свое минуле життя, той написав про це книгу, а в 1956 роцi за нею було знято фiльм; мода на Брайдi Мерфi вiддзеркалена у поп-пiснях, телесерiалах i танцях того часу.
231
«Payday» – батончики, що випускаються з 1932 року: зовнi солоний арахiс, всерединi карамельна начинка.
232
Fred Astaire (Фредерик Австерлiц, 1899—1987) – танцiвник, хореограф, спiвак, актор, велика зiрка Голлiвуду; Barrie Chase (нар. 1933 р.) – танцiвниця й актриса, партнерка Фреда Естера у 1958 роцi.
233
George Nader (1921—2002) – актор лiванського походження; Les Tremayne (1913—2003) – актор англiйського походження; Whit Bissell (1909—1996) – актор, який знявся в сотнях ролей другого плану; Еva Gаbor (1919—1995) – актриса i свiтська панi еврейсько-угорського походження.
234
«Mouseketeers» («Мишкетири, або Клуб Мiкi Мауса») – перша телепередача, спонсорована кiностудiею Волта Дiснея у 1955—1959 рр., у якiй ведучi пояснювали малим глядачам моральний сенс колiзiй в улюблених мультиках; Annette Funicello (нар. 1942 р.) – кiноактриса й спiвачка, спiвведуча «Мишкетирiв».
235
Алюзiя на фразу «Чи наважусь я потурбувати всесвiт» з поеми Томаса Стернза Елiота (1888—1965) «The Love Song of J. Alfred Prufrock» (1915), написаноi у формi потоку свiдомостi невпевненого в собi й навколишньому свiтi юнака.
236
Учасники зiбрань АА, котрi вже почали звiльнятися вiд звичного п’янства,
Страница 101
називають себе «друзями Бiлла» за iменем засновника руху Анонiмних алкоголiкiв Бiлла Вiлсона (1895—1971).237
Commando Cody – герой науково-фантастичного серiалу (перша частина якого мае назву «Люди-радари з Мiсяця»), що демонструвався у 1952—1953 рр. у кiнотеатрах, а згодом i по телевiзору.
238
Традицiйна фраза з телевiкторини «Ви абсолютно правi» (1947—1961), яку вiв знаменитий комiк Граучо Маркс (1890—1977); коли учасник гри вгадував «секретне» слово, з цими словами з-пiд стелi спускалася схожа на Маркса iграшкова качка (в окулярах, з вусами й сигарою) i зi стодоларовою банкнотою в дзьобi.
239
«Huntley-Brinkley Report» – найпопулярнiша у 1950-60-х рр. щовечiрня програма новин, яку канал Ен-Бi-Сi подавав у формi телемосту двох ведучих: Чет Гантлi (1911—1974) транслювався iз Нью-Йорка, а Девiд Бринклi (1920—2003) з Вашингтона.
240
«Hotpoint» – заснована 1905 року компанiя з випуску перших у свiтi електропрасок, яка виросла у виробника рiзноманiтного хатнього електрообладнання.
