Читать онлайн “Протистояння. Том 2” «Стівен Кінг»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Протистояння. Том 2Стiвен Кiнг
На територii Сполучених Штатiв Америки пiсля епiдемii супергрипу, яка вбила майже все людство, серед безлiчi мертвих мiст постають два живих, де вцiлiлi люди пробують будувати нове суспiльство. У другому томi «Протистояння» Добро i Зло сходяться у вирiшальному двобоi, i Зло в його земному втiленнi здаеться майже всесильним: воно здатне бачити на милi навкруг i мае на своему боцi чимало людей, якi можуть запустити в дiю найстрашнiшi бойовi машини й розпочати вiйну. Чи вдасться тим, хто на боцi Добра, зробити правильний вибiр? Куди вiн iх приведе?
Стiвен Кiнг
Протистояння. Том 2
Обережно! Ненормативна лексика!
Книга II
(продовження)
Роздiл 47
Коли настав час, усе трапилося швидко.
Було 30 липня, десь за чверть дев’ята, i проiхали вони лише годину. Рухалися повiльно, бо минулоi ночi пройшла сильна злива i асфальт став слизьким вiд води. Учора вранцi Стю розбудив спершу Френнi, а тодi й Гарольда з Гленом та розказав iм про самогубство Пiрiон, i вiдтодi iхня четвiрка майже не розмовляла. Вiн винуватив себе, безпорадно думала Френ. Винуватив себе за щось, де його провини було стiльки ж, як i в нiчному дощi.
Френнi хотiлося сказати йому про це. Частково для того, щоб вiдчитати за егоцентризм, частково тому, що вона кохала його. Друге було фактом, якого вона вже не могла приховувати вiд себе. Вона гадала, що зможе переконати його вiдмовитися вiд думки, нiби смерть Пiрi сталася з його провини… однак щоб переконати його, iй потрiбно показати йому своi справжнi почуття. Френ подумала, що доведеться грати вiдкрито. Так, щоб вiн це помiтив. Але й Гарольд також це побачить. Тож цей варiант виключений… принаймнi поки що. Френ гадала, що треба зробити це якнайшвидше, Гарольд чи не Гарольд. Не може вона ним вiчно опiкуватися. Тож йому доведеться про все дiзнатись i… прийняти чи не прийняти. Френ боялася, що Гарольд обере останне. Таке рiшення могло призвести до чогось жахливого. Урештi-решт, у них при собi чимало стволiв.
Вона раз по раз прокручувала цi думки в головi, аж раптом за поворотом вони натрапили на великий дiм-причеп, який перевернувся та повнiстю перекрив дорогу. Його рожевий гофрований бiк i досi виблискував вiд нiчного дощу. Це було досить дивно, та на додачу вони побачили ще три унiверсали й великий евакуатор, що припаркувалися на узбiччi. І навколо них стояли люди, щонайменше дюжина.
Френ так здивувалася, що рвучко загальмувала. Їi «хонда» ковзнула мокрою дорогою i мало не скинула Френ, перш нiж та встигла нею оволодiти. А тодi вони зупинилися бiльш-менш прямою шеренгою i вражено заклiпали очима вiд вигляду стiлькох живих людей в одному мiсцi.
– Окей, злазьте з мотоциклiв, – мовив один iз чоловiкiв.
Вiн був високим, iз пiсочного кольору бородою, у чорних сонцезахисних окулярах. На мить Френ знову опинилася на мейнськiй заставi, коли патрульний зупинив ii за перевищення швидкостi.
«Зараз вiн ще попросить показати водiйськi посвiдчення», – подумала Френ. Та це був не Самотнiй Патрульний, який ловив правопорушникiв i виписував квитанцii любителям погазувати. За жовтобородим стояло коротким стрiлецьким ланцюгом iще трое чоловiкiв. Усi решта були жiнками. Щонайменше вiсiм жiнок. Вони мали переляканий, блiдий вигляд i маленькими групками купчилися бiля унiверсалiв.
Жовтобородий мав при собi пiстолет. Кожен чоловiк за його спиною був озброений. Двое з них почiпляли на себе рiзноманiтне вiйськове спорядження.
– Чорт, злазьте, я сказав, – повторив бородань.
Один iз чоловiкiв позаду нього загнав патрон у коробку дула, i в туманному вранiшньому повiтрi почулося неприемне клацання, гучне й наказове.
Глен iз Гарольдом здавалися спантеличеними й наполоханими.
«Вони ж як мiшенi в тирi», – думала Френнi з дедалi бiльшою панiкою. Вона й сама поки що не цiлком усвiдомила ситуацiю, та спiввiдношення iхнiх кiлькостей Френ не подобалося. «Чотири чоловiки, вiсiм жiнок, – сказав ii мозок, а тодi повторив гучнiше й збентежено: – Чотири чоловiки! Вiсiм жiнок!»
– Гарольде, – тихо сказав Стю.
Щось з’явилося в його очах. Якесь усвiдомлення.
– Гарольде, не…
Тодi й почалося.
Гвинтiвка Стю висiла в нього на спинi. Вiн опустив одне плече, лямка ковзнула вниз, а наступноi митi гвинтiвка була вже в його руках.
– Не треба! – гнiвно крикнув бородань. – Гервi! Вьордж! Роннi! Хапайте iх! Рятуйте жiнок!
Гарольд спробував вихопити пiстолети, забувши, що кобуру потрiбно розстебнути.
Глен Бейтман досi сидiв за Гарольдом i стежив за всiм враженими очима.
– Гарольде! – знову крикнув Стю.
Френнi почала знiмати з плеча свою гвинтiвку. Вона почувалася так, нiби довколишне повiтря раптом сповнилося невидимою патокою – в’язкою речовиною, з якоi вона нiколи не виборсаеться. З’явилось усвiдомлення, що вони можуть отут померти.
– ЗАРАЗ! – крикнула одна з дiвчат, попеляста блондинка.
Погляд Френнi метнувся до дiвчини, хоча вона й не припиняла змагатися з рушницею. Не дуже юна – iй було рокiв двадця
Страница 2
ь п’ять щонайменше. Їi волосся трималося на головi у формi нерiвного шолома, наче вона взяла садовi ножицi й сама його собi обчикрижила.Не всi жiнки зрушили з мiсця – здавалося, вiд страху деякi з них впали в ступор. Та блондинка й ще трое кинулися вперед.
Усе це трапилося всього за сiм секунд.
Бородань саме стояв, наставивши пiстолет на Стю, та коли молода блондинка крикнула «Зараз!», дуло сiпнулося в ii бiк, наче рогулька, що вiдчула воду. Пiстолет стрельнув – гучно, немов ломом пробили шмат картону. Стю звалився з байка, i Френнi вигукнула його iм’я.
Наступноi митi Стю вже стрiляв, уперши лiктi в асфальт – шкiра на руках була здерта пiсля падiння, а «хонда» притисла одну ногу. Бородань позадкував, танцюючи, наче у водевiлi, коли йдуть зi сцени пiсля виступу на бiс. Линяла картата сорочка роздувалася й пiдскакувала на його тiлi. Вiн скинув руку з автоматичним пiстолетом угору, до неба, i той ломокартонний звук пролунав iще чотири рази. Бородань завалився на спину.
Двое з трьох чоловiкiв, що стояли позаду нього, рвучко озирнулися на крики блондинки. Один з них натиснув на обидва спусковi гачки рушницi, старомодного 12-калiберного «ремiнгтона». Приклад нi в що не впирався – чоловiк тримав зброю за правим стегном, – тож коли рушниця вистрелила, рикнувши, наче грiм у маленькiй кiмнатi, вона вилетiла з його рук, зчесавши шкiру з пальцiв, i заторохкотiла дорогою. Обличчя однiеi з жiнок, якi не зреагували на поклик блондинки, зникло за червоним маревом, i кiлька секунд Френнi дiйсно чула, як кров заюшила на асфальт – так, нiби хлянув раптовий дощ. З кривавоi маски дивилося едине вцiлiле око. Погляд був очманiлим i безтямним. А тодi жiнка впала долiлиць на дорогу. Унiверсал «форд кантрi сквайр» за нею вкривали чорнi цятки картечi. Одне з вiкон вкрилося катарактою молочно-бiлих трiщин.
Блондинка зчепилася з другим чоловiком, який розвернувся до неi. Гвинтiвку затисло мiж ними, i вона вистрелила. Одна з дiвчат поповзла до дробовика.
Третiй чоловiк, який не розвернувся до жiнок, почав стрiляти по Френ. Френнi сидiла на мотоциклi, тримала рушницю в руках i тупо клiпала на нього. Вiн мав оливкову шкiру й скидався на iталiйця. Вона вiдчула, як повз ii лiву скроню продзижчала куля.
Нарештi Гарольд висмикнув iз кобури один пiстолет. Вiн звiв зброю та вистрелив у чоловiка з оливковою шкiрою. До нього було крокiв п’ятнадцять. Гарольд промахнувся. У рожевому домi-причепi, трохи лiвiше вiд голови чоловiка з оливковою шкiрою, з’явилася дiрка вiд кулi. Чоловiк з оливковою шкiрою подивився на Гарольда та сказав:
– А тiпер я тiбе вб’ю, ти, сушiй син.
– Не робiть цього! – заверещав Гарольд.
Вiн кинув пiстолет i виставив перед собою порожнi руки.
Чоловiк з оливковою шкiрою тричi вистрелив у Гарольда. Усi три кулi пролетiли мимо. Третiй пострiл був найближчим до того, щоб завдати шкоди, – куля вiдскочила вiд вихлопноi труби «ямахи» Гарольда. Мотоцикл перекинувся, i Гарольд iз Гленом полетiли на дорогу.
Минуло двадцять секунд. Гарольд зi Стю лежали плазом. Схрестивши ноги, на дорозi сидiв Глен. Вiн i досi мав такий вигляд, наче не до кiнця розумiв, де вiн i що вiдбуваеться. Френнi вiдчайдушно намагалася вистрелити в чоловiка з оливковою шкiрою, перш нiж вiн застрелить Стю чи Гарольда, та гвинтiвка нiяк не хотiла стрiляти, навiть спусковий гачок не натискався, бо вона забула зняти запобiжник. Блондинка продовжувала боротися з другим чоловiком, а жiнка, яка кинулася за дробовиком, зчепилася зi ще однiею незнайомкою, змагаючись за зброю.
Лаючись мовою, яка, безсумнiвно, була iталiйською, чоловiк з оливковою шкiрою знову прицiлився в Гарольда, а тодi Стю вистрелив – лоб чоловiка з оливковою шкiрою ввалився, i вiн гепнув на долiвку, як мiшок iз картоплею.
До боротьби за дробовик долучилася ще одна жiнка. Чоловiк, який його впустив, спробував вiдштовхнути ii. Вона простягла руку, вхопила його за промежину джинсiв i стиснула пальцi. Френ помiтила, як до самого лiктя в неi понапиналися жили. Чоловiк загорлав. Дробовик його бiльше не цiкавив. Вiн схопив себе за яйця, зiгнувся й пошкутильгав геть.
Гарольд поповз по дорозi до свого пiстолета. Пiдхопив його та вистрелив у чоловiка, який тримався за промежину. Вiн вистрелив тричi й усi три рази промазав.
«Просто як у “Боннi та Клайдi”, – подумалось Френ. – Господи, всюди кров!»
Блондинка зi стрижкою-шоломом програла битву за гвинтiвку другого чоловiка. Вiн висмикнув ii та копнув дiвчину – певне, цiлив у живiт, однак замiсть цього його важкий чобiт ударив ii в стегно. Вона хутенько позадкувала, розмахуючи руками, щоб утримати рiвновагу, i, волого плюхнувшись, приземлилася на зад.
«Зараз вiн ii застрелить», – подумала Френнi, та вiн крутнувся на мiсцi, наче п’яний солдат, i одразу ж почав стрiляти в групу з трьох жiнок, якi зiщулились вiд страху бiля «кантрi сквайра».
– З’iли, сучари?!! – загорлав той, годуючи iх кулями. – З’iли, сучари?!!
Одна з жiнок упала й по-риб’ячи забилася на асфальтi мiж унiверсалом i перекинутим трейлером. Дв
Страница 3
iншi кинулися бiгти. Стю випустив кулю в стрiлка й промахнувся. Другий же чоловiк вистрелив в одну з утiкачок i влучив. Вона скинула руки до неба й упала. Інша жiнка вильнула лiворуч i сховалася за рожевим причепом.Третiй чоловiк (той, хто впустив дробовик i не змiг його вiдiбрати) й досi кульгав туди-сюди, тримаючись за промежину. Одна з жiнок нацiлила рушницю на нього, замружилася й натиснула на обидва гачки, скривившись в очiкуваннi пострiлу. Та дробовик мовчав – патрони було вже вистрiляно. Вона перевернула його, схопилася за дуло й махнула прикладом. По головi вона не влучила i вдарила чоловiка в точку, де шия крiпилася до його правого плеча. Вiн упав на колiна i спробував вiдповзти далi. Жiнка в блакитному светрi з написом «КЕНТСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» та подертих синiх джинсах рушила за ним i на ходу вдарила його дробовиком. Чоловiк повз далi, кров бiгла з нього струмками, i жiнка в унiверситетському светрi продовжувала молотити його дробовиком.
– З’iли, сучари?!! – не вгавав другий чоловiк i вистрелив в очманiлу жiнку середнього вiку, яка белькотiла сама до себе.
Вiдстань мiж дулом i жiнкою дорiвнювала щонайбiльше трьом футам – вона могла б простягти руку й заткнути його мiзинцем. Вiн промазав. Стрiлок знову натиснув на спусковий гачок, та цього разу гвинтiвка лише клацнула вхолосту.
Тепер Гарольд схопився за пiстолет обома руками – так, як тримають його полiцейськi. Вiн бачив це по телевiзору. Гарольд натиснув на гачок, i куля влучила в лiкоть другого чоловiка. Поранений впустив гвинтiвку й застрибав, викрикуючи щось незрозумiле. Френнi тi зойки нагадали те, як кролик Роджер канючив «б-б-будь-ласоч-чка!»[1 - Кролик Роджер – персонаж книжок Герi К. Вулфа, першу з яких у 1988 р. чудово екранiзував Роберт Земекiс («Хто пiдставив кролика Роджера?»). Мае антропоморфний вигляд i затинаеться навiть коли кричить.]
– Влучив! – захоплено вигукнув Гарольд. – Влучив! Господи, я влучив!
Нарештi Френнi згадала про запобiжник. Вона вiдклацнула його в ту саму мить, як Стю знову вистрелив. Другий чоловiк упав, тримаючись уже не за лiкоть, а за живiт. Його крики тривали.
– Боже мiй, Боже мiй, – тихо сказав Глен, закрився руками й заплакав.
Гарольд знову вистрелив. Тiло другого чоловiка пiдстрибнуло. Крики обiрвалися.
Жiнка в унiверситетському светрi знову махнула дробовиком, i цього разу приклад опустився прямiсiнько на голову пластуна. Звук був такий, наче Джим Райс вiдбив швидкiсний, потужний фастбол.[2 - Джеймс Едвард «Джим» Райс (1953 р. н.) – американський бейсболiст-хiтер (вiдбивальник), який грав за команду «Бостон Ред Сокс». Фастбол – основний рiзновид подач у бейсболi.] Горiховий приклад i голова чоловiка розтрощилися.
На кiлька секунд зависла тиша. Чувся лише пташиний поклик: «Вiть-вiть… вiть-вiть… вiть-вiть…»
А тодi дiвчина в светрi стала над тiлом третього чоловiка й зайшлася довгим, трiумфальним криком первiсноi людини. Френ Голдсмiт запам’ятала його на все життя.
* * *
Блондинку звали Дейна Юргенс. Вона була з Ксенii, штат Огайо. Дiвчину в светрi Кентського унiверситету звали Сьюзен Стерн. Жiнку, яка вхопила мiстера Дробовика за промежину, – Ширлi Геммет. Вони не знали, як звуть iхню товаришку, якiй було рокiв тридцять п’ять – коли Ел, Гервi, Роннi та Вьордж пiдiбрали ii два днi тому, вона була в шоковому станi й тинялася вулицями мiстечка Арчболд.
Їхня дев’ятка зiйшла з траси й заночувала у фермерському будинку захiднiше вiд Коламбii, уже за межею штату Індiана. Усi вони були в станi шоку, i потiм Френнi подумалося, що iхнiй похiд через поле, вiд рожевого дому-причепа на заставi до фермерського будинку, мiг видатися сторонньому глядачевi вилазкою на природу, яку органiзувала для постояльцiв мiсцева божевiльня. Трава сягала iм до колiн i досi була мокрою вiд нiчного дощу. Їхнi штани промокли до нитки. У повiтрi незграбно ширяли бiлi метелики – крила комах обважнiли вiд вологи, i вони то наближалися до людей, то вiдлiтали геть, п’яно виписуючи кола й вiсiмки. Сонце намагалося пробитися, та поки що в нього нiчого не виходило, i воно було лише свiтлою плямою, що ледь просвiчувала крiзь бiле захмарене небо. Та попри це день уже почав розжарюватися: спека змагалася з вологiстю, i повiтря сповнювали зграi чорного вороння та iхнi хрипкi, потворнi крики.
«Зараз ворон бiльше, нiж людей, – подумала зачмелена Френ. – Втратимо пильнiсть, i вони склюють нас iз лиця землi. Помста чорнокрилого вiйська. Ворони iдять м’ясо? Ох, боюся, що так».
За ширмою пустопорожнiх думок, наче сонце за хмарною запоною, ледь виднiлися сцени з перестрiлки, що на повторi прокручувалися в ii головi – як i сонце цього страшного, вологого ранку 30 липня 1990 року, вони бринiли могутнiстю. Обличчя жiнки стае червоною плямою. Стю падае. Мить пронизливого жаху – iй здаеться, що його застрелили. Один з нападникiв горлае «З’iли, сучари?!!», а тодi його поцiлюе Гарольд, i вiн щось торохкотить, наче кролик Роджер. Ломокартонний звук пострiлiв. Звiрячий, переможний крик Сьюзен Стерн – вона ст
Страница 4
iть над тiлом, розставивши ноги, а з розчерепленоi голови ii ворога сочиться досi теплий мозок.Поряд iз нею йшов Глен. Його обличчя мало тонкi, сардонiчнi риси, однак наразi Глен виглядав пригнiченим, загубленим, а сиве волосся розвiювалося навколо голови так, нiби копiювало поведiнку метеликiв. Вiн тримав Френнi за руку й раз по раз машинально плескав ii.
– Не дозволяй перестрiлцi на тебе вплинути, – сказав вiн. – Такi жахiття… без них не обiйдеться. Найкращий захист – збиратися разом. Тобто суспiльство. Суспiльство – нарiжний камiнь арки, яку ми звемо цивiлiзацiею, i единий дiевий антидот злочинностi. Потрiбно ставитися до таких… до таких… до подiбних випадкiв… як до належного. То була лише окрема подiя. Думай про них, як про тролiв. Так! Тролi, йоги та iфрити.[3 - Іфрит – рiзновид джина в арабськiй та мусульманськiй мiфологii. Певне, пiд «йогами» Бейтман мае на увазi щось лавкрафтiанське – у мiфологii, яку створив Лавкрафт, е зле божество, яке звуть Йог-Сототом.] Типовi чудовиська. Це я можу прийняти. Я приймаю це як очевидну правду – можна сказати, керуюся соцiологiчною етикою. Ха! Ха!
Той смiх був схожий на стогiн. Френнi перемежовувала його багатозначнi фрази словами «так, Глене», та вiн цього нiби й не чув. Вiд Глена слабко вiдгонило блювотинням. Метелики пiдлiтали до них, билися об iхнi тiла, а тодi вiдвалювали у своiх комашиних справах. Вони вже майже дiйшли до будинку. Перестрiлка тривала менш нiж хвилину. Так, менш нiж хвилину, однак Френ пiдозрювала, що на прохання публiки покази в ii головi триватимуть. Глен поплескав ii по руцi. Френнi хотiлося сказати йому, щоб перестав, та вона боялася, що вiн може заплакати. Плескання вона витримае. А от чи зможе вона дивитися на сльози Глена Бейтмана? Навряд.
Стю йшов у супроводi Гарольда й блондинки Дейни Юргенс. Сьюзен Стерн i Петтi Крогер тюпали обабiч безiменноi жiнки, яку пiдiбрали в Арчболдi. Вона й досi була в ступорi. Ширлi Геммет – жiнка, у яку мало не впритул стрiляв чоловiк, що перед смертю кричав, наче кролик Роджер, – йшла трохи лiвiше. Вона бурмотiла собi пiд нiс та перiодично намагалася вхопити метеликiв, якi пролiтали повз неi. Компанiя рухалася повiльно, однак Ширлi Геммет вiдставала. Неохайне сиве волосся звисало iй на лице, а очi визирали на навколишнiй свiт, наче переляканi мишi зi сховку.
Гарольд тривожно зиркнув на Стю.
– Дали iм просратися, правда, Стю? Замочили покидькiв. Вальнули тих засранцiв.
– Мабуть, так, Гарольде.
– Мужик, та ми ж мусили це зробити, – Гарольд говорив так, нiби Стю намагався довести йому протилежне. – Або ми, або вони!
– Вони б вам макiтри прострелили, – тихо сказала Дейна Юргенс. – Коли вони на нас напали, я була ще з двома хлопцями. Вони застрелили Рiчарда з Деймоном iз засiдки. Коли все скiнчилося, всадили iм по кулi в черепи. Для перестрахування. Ви зробили, що мусили, це точно. Чудо, що ви взагалi вижили.
Гарольд крутнувся до Стю.
– Чудо, що ми взагалi вижили! – вигукнув вiн.
– Гарольде, все гаразд, – сказав Стю. – Не бери ii слова так близько до серця.
– Звiсно! Без питань!
Гарольд нервово покорпався в наплiчнику, дiстав шоколадку «Пейдей» i мало не впустив ii, намагаючись зняти обгортку. Вiн вилаяв батончик i почав його наминати, тримаючи шоколадку обома руками, наче льодяник на паличцi.
Вони пiдiйшли до фермерського будинку. Гарольд iв батончик i раз у раз нишком обмацував себе, аби остаточно пересвiдчитися, що його не поранено. Йому було дуже кепсько. Хлопець боявся глянути на свою промежину. У нього майже не лишилося сумнiвiв, що вiн обiсцявся, коли вечiрка бiля рожевого трейлера сягнула самого розпалу.
* * *
За раннiм обiдом говорили в основному Дейна та Сьюзен. Сiмнадцятирiчна й надзвичайно приваблива Петтi Крогер iнколи щось додавала. Безiменна жiнка забилася в дальший куток запилюженоi кухнi. Ширлi Геммет сидiла за столом, жувала вiдсирiлi медовi грем-крекери[4 - Грем-крекери виготовляються з борошна Грема, яке у 1829 роцi винайшов священик Сiльвестр Грем: пiсля першого, грубого помелу вiддiляються зародки, вторинний ендосперм i висiвки, пiсля чого ендосперм дрiбно мелеться – вiн i являе собою основу муки. Решта мелеться грубо й додаеться до основи. Хлiб з муки Грема виходить пухким i мае довгий термiн зберiгання.] «Набiско» й бурмотiла сама до себе. Решта похмуро длубалися в тарiлках, та майже нiхто нiчого не iв.
Дейна поiхала з Ксенii в компанii Рiчарда Дерлiсса й Деймона Брекнелла. Скiльки ще ксенiйцiв пережило грип? Вона бачила лише трьох: старезного дiдугана, жiнку й маленьку дiвчинку. Дейна з друзями запропонували iм приеднатися, однак старий вiдмахнувся вiд них, буркнувши щось про «справу в пустелi».
До восьмого липня Дейну, Рiчарда й Деймона вже почали мучити жахiття про якогось бабая. Престрашнi жахiття. Дейна розповiла, що Рiч вбив собi в голову, нiби той бабай справжнiй i живе в Калiфорнii. Нiби цей чоловiк (якщо вiн дiйсно людина, а не хтозна-що) i був тiею справою в пустелi, про яку говорив старий. Дейна з Деймоном почали боя
Страница 5
ися за його глузд. Рiч називав чоловiка зi снiв «вiдшибленим» i казав, що вiн збирае армiю таких самих пришелепкiв. Вiн сказав, що скоро ця армiя покотиться iз заходу на схiд i поневолить усiх, хто вижив, – спершу в Америцi, а тодi й у рештi свiту. Дейна з Деймоном почали нишком обговорювати, чи не втекти вiд Рiча якоiсь ночi, бо вважали, що жахiття iм почали снитися через манiю Рiча Дерлiсса.Вони проминали Вiльямстаун, коли побачили за поворотом великий смiттевоз – вiн лежав на боцi посеред траси. Неподалiк стояли унiверсал i евакуатор.
– Ми вирiшили, що то ще одна аварiя, – промовила Дейна, нервово розкришуючи в руках крекер, – i, звiсно, так i було задумано.
Вони позлазили з мотоциклiв, щоб обвести iх круг смiттевоза, i саме тодi четверо, як сказав би Рiч, вiдшиблених вiдкрили вогонь з кювету. Вони вбили Рiча з Деймоном i взяли Дейну в полон. Вона стала четвертим екземпляром групи жiнок, яку вони називали то «зоопарком», то «гаремом». Однiею з тих бранок була Ширлi Геммет, i тодi вона ще скидалася на нормальну людину, хоча ii постiйно гвалтували, содомували й примушували робити мiнет усiй четвiрцi.
– Вони водили нас у кущi по черзi й у призначений час. І якось, коли вона не дотерпiла, Роннi пiдтер ii колючим дротом. Кров з ануса йшла три днi.
– Господи милий, – сказав Стю. – Хто з них Роннi?
– З дробовиком, – озвалася Сьюзен Стерн. – Той, кому я голову розколола. Хотiлося б, щоб вiн лежав тут, на пiдлозi – я б повторила.
Чоловiка з бородою пiщаного кольору вони знали, як Дока. Вони з Вьорджем входили до армiйського пiдроздiлу, який вiдправили до Екрона, коли вибухнула епiдемiя. Займалися вони «зв’язками зi ЗМІ», що насправдi було вiйськовим евфемiзмом для «придушення ЗМІ». Коли вони розiбралися з цiею роботою, то взялися за «контроль масових зiбрань», що насправдi було вiйськовим евфемiзмом для розстрiлу мародерiв, якi намагалися втекти, й повiшення тих, хто послухався й не зрушив iз мiсця. Як iм розказував Док, до 27 червня в ланцюгу командування було бiльше прогалин, анiж ланок. Чимало iхнiх людей були надто хворi, щоб патрулювати, та тодi це вже однаково не мало значення, бо екронцi були заслабкi, щоб читати або писати новини, не кажучи вже про те, щоб грабувати банки та ювелiрнi крамницi.
До 30 червня пiдроздiлу не стало: солдати хворiли, помирали й тiкали. Точнiше, втiкачами були тiльки Док iз Вьорджем, i саме тодi вони почали нове життя в ролi власникiв зоопарку. Гервi приеднався до них першого червня, а Роннi – третього, i на цьому членство iхнього своерiдного клубу закрилося.
– Та через деякий час ви б здолали iх чисельнiстю, – сказав Глен.
Несподiвано цю реплiку прокоментувала Ширлi Геммет.
– Пiгулки, – мовила вона, витрiщаючись iз-пiд чубчика дещо посивiлого волосся очима переляканоi мишки. – Пiгулки зранку, пiгулки ввечерi – щоб прокинулися, щоб заснули. Стимулятори й заспокiйливi.
Їi голос тонув, i останнi слова було ледве чутно. Вона замовкла, а тодi знову забурмотiла до себе.
Далi оповiдь повела Сьюзен Стерн. Їi та ще одну, вже мертву жiнку на iм’я Рейчел Кермоудi пiдiбрали бiля Коламбуса. Сталося це 17 липня, i тодi компанiя Дока подорожувала караваном iз двох унiверсалiв та евакуатора. Евакуатором чоловiки розчищали затори або ж блокували трасу – залежно вiд обставин. Лiки Док носив на поясi, в роздутому гаманцi. Сильне заспокiйливе на нiч, транквiлiзатори на дорогу, барбiтура на стоянку.
– Будять уранцi, гвалтують два-три рази, i тодi чекаеш, коли Док роздасть таблетки, – сказала Сьюзен, нiби просто наводила факти. – Ну, деннi таблетки. На третiй день у мене з’явилися сильнi подразнення в… ну, в пiхвi, i звичайний секс став дуже болючим. Щодня сподiвалася, що до мене прийде Роннi, бо Роннi цiкавили тiльки мiнети. Та пiсля таблеток робишся дуже спокiйним. Не сонним, просто спокiйним. Ковтнеш кiлька синеньких, i все байдуже. Хочеться лише сидiти склавши руки й спостерiгати за тим, як мiняеться краевид, або ж сидiти склавши руки й дивитися, як розчищають дорогу евакуатором. Якось Гервi розлютився, бо одна дiвчинка – рокiв дванадцять, не бiльше – не хотiла… ну, не буду розказувати. Аж надто паскудно. Не схотiла, i Гервi прострелив iй голову. І менi було цiлком байдуже. Я була просто… спокiйна. За деякий час я вже майже не думала про втечу. Важливiшим стали тi синi таблетки.
Дейна та Петтi Крогер кивали.
– Та вони наче розумiли, що вiсiм жiнок – це лiмiт, – сказала Петтi.
Вони пiдiбрали ii 22 липня: застрелили лiтнього чоловiка, з яким вона подорожувала, i вбили стару жiнку, яка з тиждень пробула членом «зоопарку». А коли бiля Арчболда iхня ватага натрапила на безiменну дiвчину, що сидiла в кутку, вони застрелили косооку дiвчину шiстнадцяти рокiв та покинули ii в канавi.
– Док любив про це жартувати, – мовила Петтi. – Казав: «Я не ходжу пiд драбинами, не завертаю, коли чорний кiт перебiг дорогу, тож не збираюся подорожувати з тринадцятьма головами».
Двадцять дев’ятого вони вперше помiтили Стю та його друзiв. Звiринець стояв табором на
Страница 6
iлянцi для пiкнiкiв, коли трасою промчала iхня четвiрка.– Ти впала в око Гервi, – сказала Сьюзен i кивнула на Френнi.
Та здригнулася.
Дейна нахилилася ближче до них i заговорила тихiше.
– І вони одразу дали зрозумiти, кого ти мала замiнити, – вона ледь помiтно кивнула на Ширлi Геммет, яка й досi бубнила та iла грем-крекери.
– Бiдолашна жiнка, – сказала Френнi.
– Це Дейна вирiшила, що ви, народ, можете виявитись нашим найкращим шансом, – мовила Петтi. – Або ж, можливо, останнiм шансом. У вашому товариствi було трое чоловiкiв, Дейна з Гелен Рогет це бачили. Трое озброених чоловiкiв. І Док набрав трiшечки надмiрноi самовпевненостi з цим «перекинь-трейлер-дорога». Док просто поводився так, нiби вiн якийсь держслужбовець, i чоловiки з тих груп, що нам траплялися, ловили гав. Якщо там були чоловiки. А тодi iм прострелювали макiтри. Спрацьовувало, наче якiсь чари.
– Того ранку Дейна попросила нас спробувати не ковтати пiгулки, – вела далi Сьюзен. – Вони вже не так ретельно за цим стежили, i ми знали, що вранцi вони будуть зайнятi, бо витягатимуть на дорогу трейлер, перекидатимуть його. Ми не всiм сказали про наш план. Знали про нього лише Дейна, Петтi та Гелен Рогет… одна з тих дiвчат, яку застрелив Роннi. Ну i я. «Як помiтять, що ми намагаемося сховати таблетки, то вб’ють», – сказала Гелен. А Дейна сказала, що однаково вб’ють, рано чи пiзно. Рано – це якщо нам поталанить. Ясна рiч, ми всi знали, що це так. Тож вирiшили спробувати.
– Поки не випала нагода виплюнути ту пiгулку, я так довго тримала ii в ротi, що вона вже почала розчинятися, – сказала Петтi та глянула на Дейну. – Певне, Гелен довелося ii проковтнути. Гадаю, тому вона дiяла так повiльно.
Дейна кивнула. Вона дивилася на Стю з виразною теплотою, i Френнi стало не по собi.
– І в них усе спрацювало б, якби ти, здорованю, не помудрiшав.
– Помудрiшав, та, як видно, геть запiзно, – сказав Стю. – Наступного разу буду готовий.
Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна й визирнув надвiр.
– Знаете, мене це лякае, – мовив вiн. – Якими мудрими ми стаемо.
Френ навiснiла вiд того, з яким спiвчуттям дивилася на нього Дейна. Пiсля всього, що Френ пережила, та Юргенс не мала права на такий погляд. «І, попри все, вона значно гарнiша, – мiркувала Френнi. – Та й навряд чи вагiтна».
– Мудрiшай – головна заповiдь нового свiту, здорованю, – зауважила Дейна. – Мудрiшай або здохни.
Стю озирнувся, щоб поглянути на неi, вперше побачив ii по-справжньому, i Френ вiдчула нестерпно болючий укол концентрованих ревнощiв. «Задовго монькалася, – подумала вона. – О Боже мiй, промонькалася й запiзнилася».
Поглядом Френ натрапила на Гарольда i помiтила, що вiн крадькома всмiхаеться, прикривши рот рукою, щоб нiхто не побачив. Або iй здалося, або в тiй усмiшцi читалося полегшення. Зненацька iй схотiлося пiдвестися, невимушено пiдiйти до Гарольда та нiгтями вийняти йому очi. Як гачками.
– Нiколи, Гарольде! – кричала б вона при цьому. – Нiколи!
Нiколи?
Зi щоденника Френ Голдсмiт
19 липня 1990 р.
О Господи. Сталося найстрашнiше. Коли це трапляеться в книжках, усе скiнчено або ж принаймнi щось змiнюеться, однак у реальному життi воно тягнеться без кiнця, як у мильнiй оперi без жодних кульмiнацiй. Можливо, потрiбно ризикнути – наважитися й усе прояснити, та я дуже боюся, що буде мiж ними i. Не можна закiнчувати речення на «i», та менi страшно розписувати, до чого це може призвести. Любий щоденничку, дай-но я тобi все розкажу, хоча й не дуже весело все це записувати. Навiть думати про це паршиво.
Уже починало сутенiти, коли Глен зi Стю поiхали до мiста (а сьогоднi це в нас Джирард, штат Огайо) пошукати iжу – вони сподiвалися знайти концентрати та щось виморожене. Такi продукти легко транспортувати, i деякi концентрати справдi смачнi, однак, як на мене, все виморожене iдло смакуе однаково – як сухi iндичi гiмняшки. Ви коли-небудь чули, аби щось порiвнювали з сухим iндичим лайном? Не зважай, щоденничку. Деякi речi краще нiколи не озвучувати, ха-ха.
Вони спитали нас iз Гарольдом, чи не хочемо ми поiхати з ними, i я сказала, що за день удосталь наiздилася й залишуся, якщо вони без мене впораються, i Гарольд вiдмовився, бо хотiв принести трохи води й скип’ятити ii. Певне, вже почав продумувати свою каверзу. Шкода, що в мене вийшло зобразити його таким пiдступним iнтриганом, але такий вiн i е – це факт.
[Примiтка. Усiх нас мало не нудило вiд кип’яченоi води, бо смакуе вона геть нiяк – наче ВЕСЬ кисень виварюеться. Та Марк iз Гленом кажуть, що заводи й т. п. зупинилися зовсiм недавно, i струмки + рiчки ще не очистилися (особливо якщо йдеться про промисловий Пiвденний Схiд + те, що вони називають Іржавим поясом[5 - Іржавий пояс («Rust Belt») – регiон, що охоплюе Пiвнiчний Схiд, Великi Озера та Середнiй Захiд. Ранiше вiдомий як промислове серце США, однак iз середини ХХ ст. почав занепадати. Сьогоднi ситуацiя покращилась, однак багато населених пунктiв так i не оклигали.]), тож для перестрахування маемо кип’ятити. Ми не втрачаемо над
Страница 7
ю знайти склад iз пляшками мiнеральноi води. Гарольд каже, що це вже мало б статися, однак майже вся мiнералка немов розчинилася в повiтрi. Стю гадае, що багато людей могло вирiшити, що хворiють через воду з крану, i перш нiж померти, випили чимало пляшок.]Так от, Марк iз Пiрiон кудись вiдiйшли, нiбито пошукати диких ягiд, щоб урiзноманiтнити нашу дiету. Гадаю, насправдi вони займалися дечим iншим – вони це не афiшують, i молодцi. Тож я заходилася збирати хмиз, розпалила вогнище для чайника, який мав набрати Гарольд… i доволi скоро вiн повернувся з водою (було очевидно, що вiн затримався бiля струмка, щоб сполоснутися й помити волосся). Гарольд повiсив чайник на як там його, що ставлять над кострищем. А тодi пiдходить + умощуеться поряд.
Ми сидiли на колодi, говорили про те-се, аж раптом вiн мене пригортае та намагаеться поцiлувати. Пишу «намагаеться», хоча насправдi в нього це вийшло, принаймнi спершу, бо застав мене зненацька. А тодi я вiдсмикнулася (згадую, i цей епiзод здаеться менi наче й смiшним, хоча я й досi не оговталася) та беркицьнулася назад. Блузка на спинi задерлася, i я з ярд шкiри зчесала. У мене вирвався зойк. Кажуть, iсторiя повторюеться – я одразу ж згадала Джесса, хвилерiз i надкушений язик… було ну аж надто схоже.
Наступноi митi Гарольд уже стоiть поряд, припавши на колiно – питае, чи все гаразд. Почервонiв до самих кiнчикiв волосся. Інколи Гарольд прикидаеться таким собi бундючним розумником (менi вiн завжди здавався таким, як отi молодi зацькованi письменники, що завжди шукають кав’ярню «Туга» на правому березi, де можна весь день проговорити про Жан-Поля Сартра, попиваючи дешевий шмурдяк), та пiд цим фасадом ховаеться пiдлiток iз фантазiями, яким до зрiлостi як до неба рачки. Принаймнi так менi здаеться. Що за фантазii? Думаю, вiн передивився фiльмiв, що показували суботнiми ранками, й набрався в Тайрона Паверса з «Капiтана з Кастилii», Гамфрi Богарта з «Чорноi смуги» та Стiва Макквiна з «Буллiтту». У нього це завжди виявляеться в стресових ситуацiях – можливо, тому, що вiн придушував у собi подiбнi пориви з самого дитинства, не знаю. Хай там як, а коли вiн удае Богi, у нього виходить лише схожiсть iз тим мужиком, що грав Богарта в тiй стрiчцi, яку зняв Вудi Аллен, «Зiграй ще раз, Семе».[6 - Назви фiльмiв в оригiналi: «Captain from Castile» (1947 р.), «Dark Passage» (1947 р.), «Bullitt» (1968 р.) «Play It Again, Sam» (1972 р.).]
Тож коли вiн став на колiно й сказав: «Крихiтко, ти в порядку?» – я почала хихотiти. От вам i повтор на замовлення! Та справа була не тiльки в тому, що ситуацiя смiшна. Якби тiльки це, я могла б i стриматися. Та ж нi – бiльше скидалося на iстерику. Кошмари, страх за дитину, моi почуття до Стю й незнання, що з ними робити, щоденнi поiздки, утома, вiдсиджена дупця, втрата батькiв i те, що свiт змiнився назавжди… От вiд цього я загигикала, а тодi зайшлась iстеричним реготом i нiяк не могла спинитися.
– Що тут такого смiшного? – спитав, пiдводячись, Гарольд.
Гадаю, вiн хотiв зобразити страшний праведний гнiв, однак тодi я думала вже не про Гарольда, бо в головi вигулькнув дурнуватий образ Дональда Дака. Дональд Дак перевальцем чвалае руiнами Захiдноi цивiлiзацii та розлючено квакае: «Що тут такого смiшного, га? Що смiшного? Що тут смiшного, блядь?» Я закрилася руками + хихотiла + плакала + хихотiла – певне, Гарольд подумав, що я геть з котушок злетiла.
Трохи згодом я нарештi спинилася. Витерла сльози з лиця й хотiла попросити Гарольда глянути, чи сильно подерла спину. Та нiчого не сказала, бо злякалася, що вiн може розцiнити це як ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО. Життя, траса, зелене свiтло й гонитва за Френ Голдсмiт – о, нi, це вже не так смiшно.
– Френ, – каже тодi Гарольд, – менi дуже важко це говорити…
– То, може, краще не треба, – говорю я.
– Мушу, – вiдказуе вiн, i до мене доходить, що вiн не зупиниться, навiть якщо на нього наверещати. – Френнi, я кохаю тебе.
Певне, я з самого початку знала, що все так паскудно. Було б легше, якби вiн просто хотiв зi мною переспати. Кохання небезпечнiше за потрахушки, тож я попала. Як вiдмовити Гарольду? Гадаю, е тiльки один спосiб – байдуже, кому ти це кажеш.
– Гарольде, я тебе не кохаю, – ось що я сказала.
Його немов обухом ударили.
– Це все вiн, так? – сказав Гарольд, i його обличчя скривила потворна гримаса. – Це через Стю Редмана, так?
– Не знаю, – сказала я.
У мене такий темперамент, що я не завжди тримаю його в уздi – гадаю, дiстався вiд матерi. Та тодi я напружила всi своi сили, щоб опанувати себе. Однак я чула, як щось усерединi сiпаеться на прив’язi.
– Зате я знаю, – голос у нього зробився пронизливим, сповненим жалю до самого себе. – Ще й як знаю. Знав ще того дня, як ми його зустрiли. Я не хотiв, щоб вiн iшов з нами, бо знав. Та вiн сказав…
– Що сказав?
– Що ти йому не потрiбна! Що ти моя!
– Це як узяти собi нову пару взуття – так, Гарольде?
Вiн не вiдповiв. Певне, зрозумiв, що бовкнув зайвого. Напруживши пам’ять, я згадала той день, коли ми зустрiлися неподалiк Феб
Страница 8
ена. Коли Гарольд побачив Стю, вiн поводився, як пес, коли на подвiр’я заходить чужий, приблудний собака. Коли зазiхають на його володiння. Тодi в нього мало волосся не наiжачилося. Я так розумiю, що Стю сказав те, аби вивести нас iз класу собак i повернути до класу людей. Та й хiба не в цьому суть? Ну, всiх цих пекельних труднощiв. Якщо нi, то нащо взагалi старатися? Нащо поводитися пристойно?– Гарольде, я не чиясь власнiсть, – мовила я.
Вiн щось пробурмотiв.
– Що-що?
– Кажу, що, можливо, тобi доведеться передумати.
На думку спала дошкульна ремарка, та я не випустила ii з рота. Погляд Гарольда поринув удалечiнь, а обличчя зробилося спокiйним i вiдкритим. Ось що вiн сказав.
– Я зустрiчав таких, як вiн. Краще б тобi в це повiрити, Френнi. Вiн – квотербек футбольноi команди, що сидить у класi, кидаеться вологими кульками з жованого паперу й показуе всiм середнiй палець, бо знае, що вчителю доведеться поставити йому хоча б «С», щоб вiн грав i надалi. Вiн – той, хто стабiльно зустрiчаеться з найгарнiшою чирлiдеркою, а вона при цьому гадае, що вiн Ісус Христос на крутiй тачцi. Той, хто пердить, коли вчитель англiйськоi просить тебе зачитати свiй твiр, бо вiн кращий од решти. Так, зустрiчав я таких уйобкiв. Щасти, Френ.
І тодi вiн просто пiшов геть. Вiн хотiв полишити сцену з апломбом, ТУП-ТУП-ТУП, та можу вас запевнити, що в нього не вийшло. Вiн вiдкрив менi свою потаемну мрiю, а я зробила з неi решето: Гарольд вважав, що правила гри змiнилися, та насправдi все лишилося таким самим. Менi було його страшенно шкода, свята правда, бо коли вiн iшов геть, вiн не давив iз себе той цинiзм, а СПРАВДІ його вiдчував – цинiзм не вимучений, а рiзкий + болючий, як удар ножа. Його копнули. Ох, Гарольд нiколи не зрозумiе, що спершу йому потрiбно дещо змiнити спосiб мислення, второпати, що свiт лишиться таким самим, якщо вiн сам не змiниться. Вiн колекцiонуе тi пiдсрачники так, як пiрати – скарби…
Гаразд. Усi повернулися. Вечерю з’iли, цигарки викурили, веронал роздали (моя доза лежить у кишенi, а не розчиняеться в шлунку), почали вкладатися. Пiсля неприемноi перепалки з Гарольдом у мене лишилося вiдчуття, що нiчого не вирiшилось, та тепер вiн спостерiгае за нами зi Стю й чекае, що буде далi. Менi бридко це писати, трусить вiд безпорадноi злостi. Як вiн смiе за нами шпигувати? Як вiн смiе ускладнювати й без того паскудне становище?
Запам’ятати. Вибач, щоденничку. Певне, це через настрiй. Нiчого не пригадуеться.
* * *
Коли Френнi знайшла Стю, вiн сидiв на каменi й курив сигару. Каблуком чоловiк розчовгав на землi невеличке коло i струшував туди попiл. Вiн сидiв обличчям на захiд – сонце саме почало сiдати. Хмари трохи розвiялись, i крiзь них проглядало червоне сонце. Попри те що вони зустрiли й прийняли чотирьох жiнок до своеi компанii лише вчора, тi подii вже здавалися далекими. Вони досить легко дiстали один унiверсал iз кювету й вiд застави поiхали вже чималим караваном.
Запах сигари нагадав Френ про батька та його люльку. На неi накотив смуток, та час пом’якшив його, вкутавши ностальгiею. «Татку, я вже майже оговталася вiд твоеi смертi, – подумала Френ. – Гадаю, ти не образишся».
Стю озирнувся.
– Френнi, – щиро зрадiв вiн. – Як ти?
– Так собi, – знизала плечима вона.
– Не хочеш приземлитися на мiй камiнець i помилуватися заходом сонця?
Вона сiла поряд iз ним, i ii пульс трохи пришвидшився. Врештi-решт, чого б вона сюди йшла? Френ знала, в якому напрямку вiн пiшов з табору – так само, як те, що Гарольд iз Гленом i двома дiвчатами поiхали до Брайтона пошукати Сi-Бi-радiо (заради розмаiття, пропозицiю висунув Глен, а не Гарольд). Петтi Крогер лишилася няньчитися з двома кволими пiсля сутички войовницями. Було видно, що Ширлi Геммет почала очунювати, та близько першоi ночi вона всiх побудила – кричала ввi снi й розмахувала руками, нiби вiдбиваючись вiд якогось нападника. Інша жiнка, iменi якоi нiхто не знав, рухалася в iншому напрямку. Вона сидiла. Їла, якщо ii годували. Справляла потребу. На питання не вiдповiдала. По-справжньому оживала тiльки ввi снi. Навiть пiд вероналом нещасна часто стогнала, а iнколи й кричала. Френнi здогадувалася, що iй сниться.
– Довгенько ще iхати, правда? – спитала вона.
Стю помовчав секунду, а тодi сказав:
– Дорога дальша, нiж нам гадалося. Та стара жiнка, вона вже не в Небрасцi.
– Я знаю… – заговорила вона, а тодi припнула язика.
Вiн глянув на неi з легкою усмiшкою.
– Мем, ви нехтували вашими лiками.
– От мене й викрито, – усмiхнулася вона.
– Ми не однi такi, – сказав Стю. – Сьогоднi пiсля обiду я балакав iз Дейною…
(вiд того, як по-свiйськи вiн вимовив це iм’я, Френ вiдчула укол ревнощiв… i страху)
– …i вона сказала, шо вони з Сьюзен не хочуть приймати пiгулки.
Френ кивнула.
– А ти чому перестав? Вони… в тому мiсцi… змушували тебе до цього?
Вiн струсив попiл у свою iмпровiзовану попiльничку.
– Легке заспокiйливе на нiч, ото й усе. Їм не треба було годувати мене таблетками. Сидiв пiд замком – нiкуди б
Страница 9
вiд них не подiвся. Нi, я перестав пити веронал три днi тому, бо вiдчував… що зв’язок ослабився. – Вiн трохи подумав i додав: – Дуже добре, що Глен iз Гарольдом додумалися поiхали по Сi-Бi-радiо. Нащо нам двосторонка? Щоб тримати контакт. У Тонi Леонмiнстера, мого друзяки з Арнетта, була така штука в «скаутi». Чудовий пристрiй. Можна було побалакати з корешами або ж у разi чого гукнути на допомогу. Цi сни – це однаково що Сi-Бi в головi, от тiльки передатчик зламався, i ми можемо тiльки приймати сигнали.– Може, ми надсилаемо, – тихо промовила Френ.
Вiн глипнув на неi великими очима.
Деякий час вони сидiли мовчки. Сонце визирнуло з-за хмар – немовби для того, щоб хутенько попрощатися, перш нiж спуститися за обрiй. Френ розумiла, чому первiснi люди поклонялися йому. У мiру того як колосальна тиша майже безлюдноi краiни набрякала й тиснула на неi, переконуючи Френ у своему iснуваннi самою вагою, сонце (i, як на те, мiсяць також) почало здаватися бiльшим i важливiшим. Навiть живим. Дивишся на яскравi небеснi кораблi й немов повертаешся до дитинства.
– Хай там як, а пiгулки приймати я перестав, – сказав Стю. – Цiеi ночi менi знову наснився той темний чоловiк. Вiн облаштовуеться десь у пустелi. Певне, у Лас-Вегасi. І, Френнi… гадаю, вiн розпинае людей на хрестах. Тих, хто бунтуе.
– Що вiн робить?
– Так було ввi снi. Траса 15, вздовж якоi стоять хрести з коморних балок i телефонних стовпiв. І на них висiли люди.
– То лише сон, – промовила Френ стривоженим голосом.
– Можливо, – вiн пустив дим i поглянув на захiд, на залитi червоним хмари. – Та iншi двi ночi, якраз перед тим, як ми натрапили на тих манiякiв iз жiнками, менi наснилася вона – старенька, яка називае себе матiнкою Ебiгейл. Вона сидiла в кабiнi старого пiкапа, шо стояв на узбiччi траси 76. Я стояв, спершись рукою на вiкно, i балакав з нею так само невимушено, як от зараз iз тобою. І вона каже: «Пiджени-но iх, Стюарте. Якшо на це здатна така стара дама, як я, крутий здоровань iз Техасу точно впораеться».
Стю засмiявся, кинув сигару на землю й розчавив ii каблуком. Нiби на автоматi, не дивлячись, вiн обiйняв Френ за плечi.
– Вони iдуть до Колорадо, – сказала вона.
– Еге ж, i я так гадаю.
– А… а вона снилася Дейнi чи Сьюзен?
– Обом. Минулоi ночi Сьюзен снилися хрести. Такi ж, як менi.
– Зараз зi старою вже багато людей.
– Двадцятеро, а то й бiльше. Знаеш, ми iх щодня проминаемо. Вони просто ховаються й чекають, поки ми проiдемо. Вони нас бояться, а от вона… гадаю, вони прийдуть до неi. Свого часу.
– Або до нього, – сказала Френ.
– Так, або до нього, – кивнув Стю. – Френ, чому ти перестала приймати веронал?
Френ тремтливо зiтхнула й подумала, чи не зiзнатися йому. Їй хотiлося йому все розказати, однак вона боялася його реакцii.
– Інколи важко пояснити, чому жiнка зробила так, а не iнак, – промовила вона врештi.
– Так, – погодився Стю. – Однак можна здогадатися, що в неi на думцi.
– Що…
Та вона не довершила фразу – вiн закрив iй рота поцiлунком.
* * *
Вони лежали на травi в сутiнках. Коли вони кохалися, вогняний червоний поступився прохолоднiшому багрянцю, i наразi Френ бачила, як крiзь залишки хмар пробиваються зорi. Завтра буде гарна для iзди погода. Якщо фортуна буде на iхньому боцi, вони зможуть проiхати майже всю Індiану.
Стю лiниво ляснув комара, що дзижчав над його оголеними грудьми – сорочка висiла на сусiдньому кущi. Френ сорочку не зняла, однак гудзики були розстiбнутi. Їi груди напинали тканину, i вона подумала: «Я роздобрiла. Поки що зовсiм трохи, однак уже помiтно… принаймнi менi».
– Я хотiв тебе вже давно, – сказав Стю, дивлячись в ii бiк. – Гадаю, ти про це знала.
– Я хотiла уникнути негараздiв iз Гарольдом, – мовила вона. – І е ще дещо…
– Характер у Гарольда непростий, та десь у його нутрi сидить гарна людина – йому треба лише змiцнiти. Вiн тобi подобаеться, правда?
– Це не дуже пiдхоже слово. Нема такого слова, що описало б мое ставлення.
– А до мене ти як ставишся? – спитав вiн.
Френ глянула на Стю й зрозумiла, що не може йому освiдчитися, не могла це просто взяти й сказати, хоча й хотiлося.
– Нi, – сказав вiн, немов вона йому заперечила, – просто менi подобаеться, коли все ясно. Гадаю, ти просто не хочеш, аби Гарольд одразу про все довiдався. Правду кажу?
– Так, – вдячно погодилася вона.
– Значить, хай буде як е. Може, як не будемо висовуватись, воно саме владнаеться. Я помiтив, як вiн дивиться на Петтi. Вона десь його вiку.
– Не знаю…
– Ти йому вдячна й почуваешся, нiби щось винна, так?
– Та певне. В Оганквiтi лишилися тiльки ми, i…
– То просто збiг, Френнi, ось i все. Ти ж не даси покласти себе на лопатки через шось, шо було чистим збiгом.
– Та певне.
– Гадаю, що кохаю тебе, – сказав вiн. – Менi не так легко це говорити.
– Гадаю, що теж тебе кохаю. Та е ще одна рiч…
– Так i знав.
– Ти спитав, чого я припинила приймати пiгулки, – вона скубла сорочку, не наважуючись глянути йому у вiчi; губи немов пересохли. –
Страница 10
Я подумала, що вони можуть зашкодити дитинi, – прошепотiла Френ.– Зашкодити… – вiн змовк, а тодi схопив ii та розвернув до себе. – Ти вагiтна?
Вона кивнула.
– І ти нiкому не сказала?
– Нi.
– Гарольд. Гарольд знае?
– Лише ти.
– Господи-Всемогутнiй-блiн, – сказав Стю.
Вiн так пильно вдивлявся в ii обличчя, що вона злякалася. Френ уявила двi речi: що вiн зараз же ii кине (як зробив би Джесс, якби дiзнався, що вона вагiтна чужою дитиною) або пригорне, скаже не хвилюватися, що про все подбае. Вона не очiкувала вiд нього такого наполоханого, напруженого погляду i зловила себе на тому, що згадуе вечiр, коли пiдiйшла до батька, а вiн порпався на городi, й усе йому розказала. Вiн дивився на неi майже так само. Вона пожалкувала, що не розповiла Стю, перш нiж вони зайнялися коханням. Може, тодi б вони не покохалися i вiн хоча б не думав, що його надурили, що вона… як там кажуть старшi люди? Зiпсутий товар. Чи вiн не про це думае? Вона нiяк не могла зрозумiти.
– Стю? – промовила вона зляканим голосом.
– Нiкому не сказала, – повторив вiн.
– Не знала як.
На очах у неi забринiли сльози.
– А коли буде дев’ять мiсяцiв?
– У сiчнi, – сказала Френ, i ринули сльози.
Вiн пригорнув ii й дав зрозумiти, що все гаразд, не зронивши й слова. Стю не сказав, щоб вона не хвилювалася, що вiн про все подбае, – натомiсть вони знову покохалися, i Френ подумала, що нiколи не була такою щасливою.
Нi вiн, нi вона не помiтили Гарольда – той стояв у кущах i спостерiгав за ними. Непомiтний i тихий, як сам темний чоловiк. Нi вiн, нi вона не побачили, як примружилися його очi, перетворившись на два смертоноснi трикутнички, коли пiд кiнець Френ пронизав оргазм i вона зойкнула вiд насолоди.
Коли вони скiнчили, вже повнiстю стемнiло.
Гарольд беззвучно зник у кущах.
Зi щоденника Френ Голдсмiт
1 серпня 1990 р.
Минулого вечора обiйшлася без записiв – була надто збуджена й щаслива. Тепер ми зi Стю разом.
Вiн погодився не розголошувати таемницю мого Самотнього Рейнджера, скiльки вийде, – в iдеалi до того, як осядемо. Я не проти, якщо в Колорадо. Сьогоднi я в такому настроi, що згодилася б i на гори на Мiсяцi. Пишу, як очманiла школярка? Ну, якщо дама не може писати в щоденнику, як очманiла школярка, де iй взагалi таке виписувати?
Та перш нiж облишу тему Самотнього Рейнджера, мушу сказати ще одну рiч. Це щодо мого «материнського iнстинкту». Чи iснуе така штука? Гадаю, що так. Певне, щось гормональне. Уже кiлька тижнiв я почуваюся геть iнакше – стара Френ десь подiлася. Та важно вiдрiзнити змiни, що спричинила вагiтнiсть, вiд тих, що сталися через жахливий катаклiзм, який прокотився всiм свiтом. Однак у мене з’явилося щось на кшталт ревнощiв («ревнощi» – це не дуже годяще слово, та наразi кращого на думку не спадае) – вiдчуття, що я трохи наблизилася до центру всесвiту й мушу тримати оборону. Ось чому веронал здаеться менi ризикованiшим од кошмарiв, хоча рацiональна думка пiдказуе, що цi таблетки дитинi нiчого не заподiють. Принаймнi в дозуваннi, якого дотримуються всi решта. І, гадаю, частково тi ревнощi викликанi закоханiстю в Стю Редмана. Почуваюся так, нiби кохаю i iм за двох.
Хай там як, а мушу поспiшати. Потрiбно поспати, що б там менi не снилося. Індiаною рухаемося не так швидко, як сподiвалися – бiля повороту на Елкхарт нас уповiльнив страшний затор. Чимало вiйськових машин. І мертвих солдатiв. Глен, Сьюзен Стерн i Стю набрали стiльки зброi, скiльки змогли: зо двi дюжини гвинтiвок, трохи гранат i (так, народ, це свята правда) ракетницю. От я зараз пишу, а Гарольд зi Стю намагаються з нею розiбратися – е 17–18 снарядiв. Боже, прошу, хай тiко не пiдiрвуться.
Щодо Гарольда, то мушу сказати тобi, любий щоденничку, що вiн ГЕТЬ НІЧОГО НЕ ПІДОЗРЮЄ (звучить наче реплiка зi старого фiльму з Бетт Девiс,[7 - Маеться на увазi фiльм «Хижа в заростях бавовнику» («The Cabin in the Cotton», 1932 р.). Бетт Девiс прославилася ролями зловiсних дам.] чи не так?). Певне, коли наздоженемо ватагу матiнки Ебiгейл, доведеться йому все розказати – що б там iз цього не вийшло, а ховатися й надалi нечесно.
І я ще нiколи не бачила його таким жвавим + веселим, як сьогоднi. Вiн так либився, що я злякалася, як би в нього голова не розполовинилася. Це вiн запропонував Стю помогти з небезпечною пусковою установкою i…
Ось вони йдуть. Пiзнiше допишу.
* * *
Френ спала глибоким сном, i iй нiчого не снилося. Як i решта, за винятком Гарольда Лодера. Незабаром пiсля пiвночi вiн пiдвiвся, повiльно пiдiйшов до Френнi й поглянув на неi згори вниз. Тепер вiн уже не всмiхався, хоча й шкiрився весь день. Інколи йому здавалося, що вiд тiеi усмiшки його голова лусне рiвно посерединi й вихлюпне всi мiзки. Можливо, тодi йому б полегшало.
Вiн стояв, дивився на неi та дослухався до спiву лiтнiх цвiркунiв. «Настали собачi днi», – подумалося йому. Згiдно зi словником Вебстера, собачi днi тривали з 25 червня до 28 серпня. Їх так прозвали тому, що в цей перiод траплялося найбiльше скажених псiв. Вiн дививс
Страница 11
на Френ, а вона солодко спала, пiдклавши пiд голову светр. Наплiчник лежав поряд.«Навiть у найпаскуднiшого пса е свiй щасливий день, Френнi».
Вiн присiв. Колiна стрельнули, i вiн завмер, та нiхто не ворухнувся. Гарольд розстебнув ii наплiчника, розв’язав шнурiвку й запустив туди руку. Вiн посвiтив усередину маленьким, подiбним до олiвця лiхтариком. Френнi промимрила увi снi, поворушилась, i Гарольд затамував подих. Те, що вiн шукав, знайшлося пiд чистими блузками й кишеньковим дорожнiм атласом. Записник на спiралi. Вiн дiстав його, вiдкрив на першiй сторiнцi й посвiтив лiхтариком на щiльний, однак акуратний почерк Френ.
«6 липня 1990 р. – Спершу довелося його трохи повмовляти, однак Глен Бейтмен згодився iхати разом iз нами…»
Гарольд закрив записник i прокрався з ним до свого спального мiшка. Вiн почувався, як колись, – маленьким хлопчиком, у якого майже немае друзiв (десь до трьох рокiв вiн насолоджувався коротким дитинством, а потiм перетворився на гладкий потворний жарт), однак е чимало ворогiв; хлопчиком, якого власнi батьки сприймали так собi, мiж iншим – iхнi очi були прикутi до Емi, бо вона саме почала довгу ходу своiм життям, що скидалася на прогулянку подiумом на врученнi титулу «Мiс Америка» або принаймнi «Мiс Атланта»; хлопчиком, який по втiху звертався до книжок; хлопчиком, якого нiколи не обирали до бейсбольноi команди, якого завжди ловив Шкiльний патруль за те, що вiн бешкетував, удаючи Довготелесого Джона Сiльвера,[8 - Одноногий, або Кульгавий, Джон Сiлвер – персонаж «Острову скарбiв» Р. Л. Стiвенсона.] Тарзана чи Фiлiпа Кента[9 - Фiлiп Кент – вигаданий персонаж серii iсторичних романiв Джона Джейкса (1932 р. н.) про сiм’ю Кентiв. У першому романi серii, «Байстрюк» («The Bastard»), Фiлiп Шарбоно, позашлюбний син герцога кейтлендського, змiнюе прiзвище й вирушае до Америки на пошуки кращоi долi – дiя вiдбуваеться на початку американськоi революцii (1775–1783 рр.).]… хлопчиком, який перетворювався на цих персонажiв пiзно вночi, коли лежав пiд ковдрою, нацiливши лiхтарик на друковану сторiнку, вирячивши очi вiд захвату й майже не вiдчуваючи власного бздiння, – саме цей хлопчик заповз головою вперед у свiй спальний мiшок зi щоденником Френнi та кишеньковим лiхтариком.
Коли вiн посвiтив на палiтурку записника, на одну секунду до нього повернувся розум. «Гарольде! Спинись!» – зойкнув його мозок, i вiн затрусився з голови до п’ят. І мало не послухався. Тiеi митi вiн мiг спинитися, покласти щоденник де взяв, вiдмовитися вiд неi та дозволити iм iти своею дорогою, перш нiж трапиться щось жахливе й невiдворотне. Тiеi митi вiн мiг вiдвести вiд губ гiркий напiй, вилити його з чашi й наповнити ii iншими можливостями, що чекали на нього в новому свiтi. «Вiдступись, Гарольде», – чувся благальний голос його розуму, та, певне, було вже запiзно.
У шiстнадцять рокiв вiн промiняв Берроуза,[10 - Едгар Райс Берроуз (1875–1950) – один iз засновникiв сучасноi фантастики. Вiдомий як «батько» Тарзана й Джона Картера.] Стiвенсона й Роберта Говарда[11 - Роберт Ірвiн Говард (1906–1936) – техаський письменник, вiдомий усьому свiту як автор циклу про Конана-варвара. Один iз засновникiв героiчного фентезi.] на iншi фантазii – фантазii, якi вiн обожнював i ненавидiв. У них не було ракет з пiратами. Натомiсть йому уявлялися дiвчата в шовкових напiвпрозорих пiжамах, якi стояли навколiшки на атласних подушках, що вистеляли пiдлогу перед троном, де розвалився голий Гарольд Великий, ладний щомитi покарати iх маленькими шкiряними батогами й тростинами зi срiбними макiвками. То були злi фантазii, у яких свого часу з’явилася кожна приваблива дiвчина з оганквiтськоi середньоi школи. Тi фантазii завжди закiнчувалися його промежиною та вибухом сiм’яноi рiдини, i це приносило бiльше страждань, анiж насолоди. На цьому вiн засинав, i сперма засихала на його животi, перетворюючись на бiлу луску. Кожний пес мае власний щасливий день.
Тож вiн зiбрав навколо себе тi злi фантазii, старi образи, обкутавшись ними, як пожовклим простирадлом. Для нього вони були старими друзями, чиi зуби нiколи не затупляться, чия смертоносна привабливiсть нiколи не втратить свого шарму.
Вiн вiдкрив щоденник на першiй сторiнцi, нацiлив лiхтарик на слова й узявся читати.
* * *
За годину до свiтанку Гарольд повернув щоденник у наплiчник i застiбнув його. Цього разу вiн не був таким обережним. Якщо прокинеться, думав вiн, уб’е та втече. Куди? На захiд. Однак не спиниться в Небрасцi чи Колорадо, о нi.
Френ не прокинулася.
Вiн повернувся до спального мiшка. Гiрко помастурбував. Коли прийшов сон, вiн був зовсiм неглибоким. Гарольду снилося, що вiн помирае на крутому чорно-бiлому схилi, всипаному обваленим камiнням. Високо над ним на нiчних вiтрах плавали канюки – чекали, щоб ним поласувати. Не було нi мiсяця, нi зiрок…
А тодi в пiтьмi розчахнулося лячне червоне Око – лукаве, моторошне, нелюдське. Око лякало його, та вiн не мiг вiдвести погляду.
Око вабило його.
На захiд, де навiть тодi збиралися тiнi, кружляючи в тан
Страница 12
у смертi.* * *
Уже почало сутенiти, коли вони розбили стоянку захiднiше вiд Джолiета, штат Іллiнойс. У них був ящик пива, точилися жвавi розмови, лунав смiх. Скидалось на те, що дощi лишились позаду, в Індiанi. Усi звернули увагу на Гарольда – вiн ще нiколи не був таким життерадiсним.
– Знаеш, Гарольде, – сказала Френнi, коли всi почали вкладатися. – Навiть не пригадую, коли в тебе був такий гарний настрiй. Що таке?
– Навiть у найпаскуднiшого пса е свiй щасливий день, Френ, – весело пiдморгнув вiн.
Вона нiчого не зрозумiла, проте всмiхнулась у вiдповiдь. Певне, Гарольд просто в своему стилi – вiн часто говорив загадками. Головне, що все почало налагоджуватися.
* * *
Тiеi ночi Гарольд завiв власний щоденник.
Роздiл 48
Вiн чвалав довгим пiдйомом, хитаючись i ляскаючи пiдошвами. Спека тушкувала його шлунок, сонце пекло мозок. Над трасою висiв мерехтливий серпанок жару. Колись його звали Дональдом Мервiном Елбертом, та тепер вiн Чувак-Смiттебак i буде ним до скону. Уже в цiлковито новiй подобi вiн подивився на оспiване легендами Мiсто – Сiбола, Сiм-в-одному.[12 - Сiм золотих мiст, або Сiбола, – мiф, що зародився в XVI ст. Ходили чутки, що серед iндiанських поселень Пiвнiчноi Америки можна натрапити на сiм мiст, де накопиченi неосяжнi багатства, i чимало авантюристiв кинулися на iх пошуки, однак знайшли лише звичайнi селища. Подiбне мiфiчне мiсто – Ельдорадо.]
Скiльки вiн уже подорожував? Скiльки часу минуло вiдтодi, як вiн востанне бачив Пацана? Може, Бог знае, та не Чувак-Смiттебак. Минули днi. Ночi. О, ночi вiн пам’ятав!
Вiн стояв, розгойдуючись у лахмiттi, й дивився вниз, на Сiболу, на Мiсто Обiтоване, на Мiсто Мрiй. Вiн перетворився на руiну. Зап’ясток, який вiн зламав, коли зiскочив з драбини, прикрученоi до цистерни «Чiрi ойл», зрiсся неправильно i наразi був гротесковою гулею, замотаною в брудний, розтрiпаний еластичний бинт. Сухожилля на пальцях тiеi руки напнулися, задерши фаланги й перетворивши кисть на покручену клешню, як у Квазiмодо. Лiва рука вiд лiктя до плеча стала мiсивом шрамiв, що лишилися вiд опiкiв. Вона вже не смердiла й не гноiлась, однак нова плоть була рожевою та безволосою, як шкiра в дешевоi ляльки. Вишкiрене, божевiльне та обпечене обличчя лущилося, щетинилося неохайною бородою i було поцятковане струпами – коли вiн iхав велосипедом, передне колесо попрощалося з рамою, i Смiттебак зарив носом. На ньому висiла блакитна сорочка вiд «Дж. К. Пеннi», вкрита колами поту, i бруднi вельветовi штани. Рюкзак, який ще зовсiм недавно був зовсiм новим, уже набрався у свого власника: одна лямка вiдiрвалася, i Смiттебак зав’язав ii як зумiв, тож тепер сумка висiла на його спинi, покосившись, наче вiконниця на будинку з привидами. Вiн посiрiв вiд пилу, а в його складки набився пустельний пiсок. На ногах Смiттебака були перемотанi шпагатом кеди, i з них здiймалися його подертi, обвiянi пiском гомiлки – про шкарпетки вiн не подбав.
Смiттебак витрiщив очi на далеке мiсто, що розкинулося в низовинi. Вiн звернув обличчя до дикого, свинцевого неба, до сонця, що палало вгорi та вкривало його пекельним жаром. Закричав. То був переможний крик первiсноi людини, дуже подiбний до того, який видала Сьюзен Стерн, коли розколола череп кролика Роджера прикладом його ж власного дробовика.
Вiн почав переможно витанцьовувати, шаркаючи розпеченим, блискучим асфальтом траси 15, пустельний сироко[13 - Сироко – потужний, теплий, сповнений пiщаним пилом вiтер, що дме з Сахари до краiн Середземномор’я.] овiвав магiстраль своiми пiщаними поривами, а блакитнi гiрськi пiки Перенегетського та Плямистого хребтiв байдуже вгризалися iклами в слiпуче небо – так само, як робили вже не одне тисячолiття. По iнший бiк дороги стояли «лiнкольн континенталь» i «тi-бьорд»: автiвки були майже похованi пiд пiском, i пасажири, що виднiлися за склом, перетворилися на мумii. Попереду, з боку Смiттебака, лежав перекинутий пiкап, та з пiску виступали лише колеса й днище.
Вiн танцював. Вiн вимахував ногами в подертих, бугристих кедах, виписуючи на дорозi щось на кшталт п’яного горнпайпу.[14 - Горнпайп (англ. hornpipe – волинка) – народний танець, що складаеться зi стрибкiв, махiв ногами та подiбного до чечiтки вистукування пiдошвами по пiдлозi, а руки при цьому або висять по швах, або складенi на грудях, як у гопаку. Зародився на територii Великоi Британii та Ірландii на початку XVII ст.] Лопотiв подертий хвiст його сорочки. Фляжка дзенькала об рюкзак. Рожевi й гладенькi шрами вiд опiкiв виблискували на сонцi, мов сире м’ясо. На скронях набрякли завитки вен. Вже з тиждень вiн смажився на сковорiдцi Господнiй, – пройшов пiвденно-захiдною частиною Юти, зачепив кiнчик Аризони та потрапив до Невади – тож тепер був скаженим, як Божевiльний Капелюшник.
Танець вiн супроводжував монотонним спiвом, повторюючи однi й тi самi слова пiд мелодiю, яка була популярною, коли вiн сидiв у Терр-От – пiсня звалася «До нiчного клубу», i записав ii чорношкiрий гурт «Тавер оф павер».[15 - «Down to the Nightclub»
Страница 13
пiсня гурту «Tower of Power» в стилi фанк з альбому «Bump City», 1972 р. Слово «bump» у сленгу означае багато речей, у тому числi «врубити музику на повну», «ширнутися» й «зробити комусь дитину».] Однак слова вiн змiнив.– Сiбола-ла, Сiбола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц! – наспiвував Смiттебак. – Сiбола-ла, Сiбола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!
Вiн пiдскакував на кожному «диц!», допоки вiд спеки все не попливло, безживно-яскраве небо не посiрiло i напiвпритомний Смiттебак упав на дорогу. Перевантажене серце навiжено стугонiло в сухих грудях. Зiбравши залишки сил, вiн переповз через пiкап, белькочучи й шкiрячись сам до себе, та залiг у його тiнi. Вiн тремтiв на спецi й вiдсапувався.
– Сiбола! – прокаркав вiн. – Тиц-тидиц-тидиц!
Клешнею вiн намацав на спинi фляжку, зняв ii, потрусив. Вона була майже порожньою. Та байдуже. Вiн вип’е все до останньоi краплi й лежатиме тут, доки сонце не сяде, а тодi рушить трасою до Сiболи, оспiваного легендами Мiста, Сiм-в-одному. Сьогоднi вiн нап’еться з облицьованих золотом фонтанiв, у яких завжди дзюркоче вода. Та лише тодi, як сяде вбивче сонце. Бог – найбiльший у Всесвiтi свiтляк. Колись давно хлопчик на iм’я Дональд Мервiн Елберт спалив пенсiйний чек бабцi Семпл. А ще спопелив методистську церкву в Повтенвiллi, i якщо в цiй оболонцi й лишилося бодай щось вiд Дональда Мервiна Елберта, воно згорiло разом iз цистернами в Герi, штат Індiана. Їх було з дюжину, i вони повибухали, як стрiчка петард. От i вiдзначив День незалежностi. Усе як годиться. І пiсля тоi небаченоi пожежi вцiлiв лише Чувак-Смiттебак: лiвиця перетворилася на рагу з хрусткою скоринкою, а в його нутрi горiло полум’я, яке нiколи не згасне… принаймнi доти, доки його тiло не зотлiе на чорний попiл.
І сьогоднi вiн нап’еться вод Сiболи, так, i смакуватимуть вони, як вино.
Вiн перекинув фляжку, i кадик застрибав, коли залишки теплоi, як сеча, води, покотилися до його шлунку. Коли фляга спорожнiла, вiн пожбурив ii до пустелi. На лобi росою виступив пiт. Вiн лежав i солодко тремтiв од водних судом.
– Сiбола! – шепотiв вiн. – Сiбола! Я йду! Я йду! Зроблю все, що попросиш! Хочеш – життя вiддам! За тебе! За тебе! Тиц, ти-диц, ти-диц!
Тепер, коли спрага трохи втамувалася, на Смiттебака накотила дрiмота. Вiн уже майже заснув, коли з пiдвалу його розуму виринула полярна думка, подiбна до леза крижаного кинджала.
«Що коли ти бачив не Сiболу, а мiраж?»
– Нi, – промимрив вiн. – Нi, нi-нi.
Та просте заперечення ту думку не вгамувало. Лезо штрикало й крутилося, не пiдпускаючи сон. Що, коли вiн випив усю свою воду на честь мiражу? По-своему вiн усвiдомлював те, що з мозком у нього не все гаразд, i божевiльнi доволi часто отак себе дурили. Якщо то мiраж, вiн помре тут, у пустелi, i канюки влаштують собi бенкет.
Кiнець кiнцем вiн не витримав цiеi жаскоi непевностi, ледь-ледь пiдвiвся й почвалав назад до дороги, змагаючись iз млiстю й нудотою, що хвилями накочували на нього й щомитi могли звалити з нiг. На вершинi пiдйому вiн кинув нетерплячий погляд униз, на широке плато, поцятковане юкою, перекотиполем i диявольською мантильею. Видих застряг у Смiттебака в горлянцi, а тодi розмотався в зiтхання, немов обривок тканини на кiлку.
Вона була там!
Сiбола – оспiвана в легендах твердиня. Шукали тисячi, а знайшов одинак – вiн, Чувак-Смiттебак!
Воно лежало там, у глибинах пустелi, оточене блакитними горами, та й саме блакитне вiд серпанку вдалечинi. Його вежi й вулицi виблискували на сонцi. Там росли пальмовi дерева… вiн бачив тi пальми… i рух у його нутрi… i води!
– О, Сiбола… – пробурмотiв вiн i подибав назад, у затiнок пiкапа.
Воно було далi, нiж здавалося, – вiн це знав. Сьогоднi ввечерi, коли Божий факел полишить небо, вiн рушить до нього так, як ще нiколи не ходив. Вiн дiйде до мiста й перше, що зробить, – пiрне у фонтан. А тодi знайде його. Чоловiка, який покликав його сюди. Чоловiка, який вiв його рiвнинами, горами та врештi вивiв до цiеi пустелi – вивiв за якийсь мiсяць, навiть попри страшно обпечену руку.
Вiн. Той, хто Є, – темний чоловiк, верховода всiх вiдшиблених. Вiн чекав на Чувака-Смiттебака в Сiболi, i йому належали нiчнi вояки, йому належали бiлолицi вершники смертi, якi ринуть iз заходу й прямо в обличчя новонародженого сонця. Засмердженi потом i порохом, вони мчатимуть, волаючи маячню та шкiрячись вiд вуха до вуха. Лунатимуть крики, та Смiттебак на них не зважатиме; людей гвалтуватимуть i в’язатимуть, однак йому буде зовсiм байдуже; а ще будуть вбивства, та це геть дрiбницi…
…i розпочнеться Велика Пожежа.
Якраз цим вiн переймався, ще й як. У снах темний чоловiк являвся йому на узвишшi, простягав руки й показував Смiттебаковi краiну, охоплену полум’ям. Мiста вибухали, наче бомби. Обробленi поля були окресленi вогняними лiнiями. Навiть рiчки Чикаго й Пiттсбурга палали вiд плавучоi нафти. І у снах темний чоловiк сказав йому одну просту рiч – те, що змусило Смiттебака мчати до нього бiгом: «Я посадовлю тебе на чiльне мiсце у своiй артилерii. Ти – саме той, хто менi потрiбен»
Страница 14
Вiн перекотився на бiк. Пекло обвiтренi щоки й повiки. Вiдтодi, як у велосипеда вiдвалилося колесо, Смiттебак поступово втрачав надiю. Здавалося, що, врештi-решт, бог шерифiв-батьковбивць i Карлi Єйтса виявився сильнiшим од темного чоловiка. Однак вiн не втрачав вiру й сунув далi. І нарештi, коли вiн уже вирiшив, що згорить у пустелi, перш нiж дiстанеться до Сiболи, де на нього чекав темний чоловiк, вiн побачив ii далеко попереду – вона лежала в низовинi й дрiмала на сонцi.
– Сiбола! – прошепотiв вiн i заснув.
* * *
Перший сон наснився Смiттебаковi в Герi, понад мiсяць тому, – пiсля того як вiн обпiк руку. Тiеi ночi вiн заснув iз думкою, що помре. Нiхто не мiг так згорiти й вижити. «Вогонь – це життя, вогонь – це смерть. Закон вогню: живи з ним, помри вiд нього», – без упину стугонiло в його головi.
Ноги вiдмовили йому в парку малого мiстечка, i вiн упав, простягнувши руку, наче щось мертве й окреме. Рукав сорочки зотлiв. Бiль був колосальним, неймовiрним. Вiн навiть не здогадувався, що людинi може так болiти. Смiттебак радiсно бiгав вiд одного ряду цистерн до наступного, встановлював грубi, саморобнi детонатори, сконструйованi зi сталевих трубок, начинених горючою парафiновою сумiшшю та кислотою, якi роздiляла тоненька металева пластина. Вiн застромлював iх у випускнi труби, що були зверху кожноi цистерни. Коли кислота розчиняла пластину, парафiн загорявся, i цистерни злiтали в повiтря. Перш нiж вони вибухнуть, вiн хотiв добiгти до захiдноi частини Герi – до плутаного перехрестя дорiг, що вели на Чикаго й Мiлвокi. Звiдти вiн збирався помилуватися, як усеньке брудне мiсто охопить вогняна буря.
Однак вiн неправильно розрахував начинку останнього детонатора. Або просто погано його зробив. Пристрiй вибухнув, коли вiн намагався зiрвати заглушку з випускноi труби. Сяйнув слiпучий спалах, i горючий парафiн чвиркнув iз трубки, облiпивши його лiвицю рiдким вогнем. То була не безболiсна вогняна рукавиця бензину, яку можна просто потрусити й загасити, наче великий сiрник. То був чистий невимовний бiль, немов його руку встромили в лаву.
Смiттебак заверещав i дико заметався верхом цистерни, вiдскакуючи вiд перил, наче кулька пiнболу. Якби там не було перил, вiн би шугонув донизу, виробляючи сальто, мов смолоскип, який жбурнули в колодязь. Життя йому врятувала проста випадковiсть: його ноги заплутались, i вiн упав на лiвицю, загасивши полум’я власним тiлом.
Вiн сiв. Вiд болю думки безпорадно металися в головi. Пiзнiше вiн вирiшить, що лише слiпа удача (або ж помiч темного чоловiка) не дала йому згорiти живцем. На нього потрапила лише дещиця парафiну. Тож Смiттебак був вдячним за це, хоч та вдячнiсть прийде вже потiм. А в ту мить вiн мiг лише зойкати й розгойдуватися туди-сюди, виставивши пiдсмажену руку перед собою – шкiра на нiй димiла, трiскалася й зiщулювалась.
Небо вже потемнiло, коли в його думках вигулькнула примарна згадка про те, що вже встановлено дюжину детонаторiв. Вони могли спрацювати щомитi. Було б чудово померти й позбутися лютих страждань, однак вiд перспективи згорiти живцем його кинуло в холод.
Якимсь чином Чувак-Смiттебак злiз донизу й подибав геть, петляючи мiж мертвих автiвок i тримаючи пiдсмажену руку далi вiд тiла.
Коли вiн дiйшов до маленького парку в центрi мiстечка, сонце вже торкалося горизонту. Вiн сiв на латку трави мiж двома кортами для шафлборду,[16 - Гра з киями i шайбами на розмiченому столi або кортi.] намагаючись пригадати, як зарадити опiкам. Мати Дональда Мервiна Елберта сказала б, що iх потрiбно помазати маслом. Однак так слiд робити тодi, коли ошпарився кип’ятком або ж коли смажився бекон i на руку ляпнуло гарячим жиром зi сковорiдки. Вiн не уявляв, як можна мазати маслом потрiскане, чорне мiсиво, на яке перетворилася його шкiра вiд плеча до лiктя, не уявляв, як можна його торкнутися.
Самогубство. Так, це единий вихiд. Вiн позбавить себе страждань, як старого пса…
Зi сходу почувся вибух – такий страшний, нiби саму тканину реальностi розiрвало навпiл. У вечiрне небо кольору iндиго зринула вогненна колона. Смiттебаковi довелося замружити очi – вони сльозилися вiд того видовища, однак погляду вiн не вiдвiв.
Попри весь бiль, вогонь утiшив його… бiльше того – вiн зрадiв так, нiби здiйснив щось дiйсно значуще. Вогонь був найкращими лiками, дiевiшими за морфiн, який вiн знайшов наступного дня (коли сидiв у тюрмi, за гарну поведiнку йому дозволили працювати в шпиталi, бiблiотецi й гаражi, тож вiн знав, що таке морфiн, елавiл i даврон-комплекс). Вiн не асоцiював свою муку зi стовпом вогню. Смiттебак знав лише те, що вогонь добрий, вогонь прекрасний. Вiн – те, що потрiбне зараз i завжди буде потрiбне. О чудесний вогонь!
За кiлька секунд вибухнула друга цистерна, i навiть тут, за три милi вiд неi, Смiттебак вiдчув теплий поштовх розширеного повiтря. Гримнула наступна цистерна, за нею – ще одна. Пiсля короткоi паузи одна за одною рвонули ще шiсть цистерн, i на небо стало боляче дивитись, однак вiн не зводив з нього очей, сповнених жовтого полум’я
Страница 15
– шкiрився, забувши про поранену руку та самогубство.Коли вибухнула остання цистерна, минуло мало не двi години, i на землю опустилася нiч, однак вогонь розвiяв пiтьму, i помаранчеве небо свiтилося гарячковим полум’ям. Вогонь танцював уздовж схiдного горизонту, простягнувшись вiд краю до краю. Це нагадало йому про комiкси з дитинства – адаптацiю «Вiйни свiтiв» Герберта Веллса. Пройшли роки, i хлопчика, якому належав той комiкс, не стало. Лишився Чувак-Смiттебак, i вiн розкрив дивовижну й жаску таемницю смертоносного променя марсiян.
Потрiбно було рухатися далi – температура в парку зросла на десять градусiв. Краще рушити на захiд i триматися попереду вогню, що розповсюджувався хутким руйнiвним колом. Та Смiттебак був не в змозi бiгти. Тож вiн заснув на травi, i вiдблиски вогню затанцювали на обличчi стомленоi, змученоi дитини.
Увi снi до нього прийшов темний чоловiк. Вiн був у балахонi з каптуром, що приховував його обличчя… та все ж Чуваку-Смiттебаку здалося, що вiн його вже десь бачив. Йому здалося, що коли до нього гукали ледарi Повтенвiлля, якi сновигали бiля пивницi та цукернi, серед них був i оцей незнайомець – мовчазний та замислений. Коли вiн працював у «Скраббi-даббi» (намилити фари, обстукати двiрники, подраiти пороги, гей, мiстере, вам, може, гарячого воску?), не знiмаючи мачулок-рукавиць, доки рука не ставала блiдою, як дохла риба, а нiгтi – бiлими, як свiжа слонова кiстка, – вiн наче бачив вишкiрене обличчя цього чоловiка: воно свiтилось вогнем i божевiльною радiстю, позираючи на нього з-пiд плiвки мильноi води, що котилася лобовим склом автiвки. Коли шериф вiдправив його до дурки в Терр-От, темний чоловiк був помiчником психiатра в кiмнатi для шокотерапii – стояв i либився в нього над головою, схилившись над пультом керування («Запечу тобi мозок, хлопче, – допоможу позбутися Дональда Мервiна Елберта й стати Чуваком-Смiттебаком, може, гарячого воску?»), готовий шваркнути в його голову тисячу вольт. Так, знав вiн цього темного чоловiка: у нього було лице, яке не можна роздивитись, i руки, що тримали мертву колоду й здавали самi пiки, i очi, що палали страшнiше за вогонь, i посмiшка, що шкiрилася на тебе з-за могили цього свiту.
– Я зроблю все, що хочеш, – вдячно промовив вiн увi снi. – За тебе – життя!
Темний чоловiк пiдняв руки, i силует балахона вподiбнився до чорного повiтряного змiя. Вони стояли на височинi, i внизу лежала палаюча Америка.
Я посадовлю тебе на чiльне мiсце у своiй артилерii. Ти – саме той, хто менi потрiбен.
Тодi вiн побачив армiю з десяткiв тисяч чоловiкiв i жiнок – обiрванцiв, що мчали пустелею на схiд, до гiр; вiйсько, схоже на лютого, роз’ятреного звiра: вантажiвки, джипи, фургони, будинки на колесах, пiкапи й танки з людьми, i в кожного на шиi висiло по чорному каменю, з глибин якого iнодi просвiчувала червона пляма, яка могла бути Оком або Ключем. І в ар’ергардi, на величезному танкерi з кремезними шинами, вiн побачив себе й одразу ж зрозумiв, що цистерна наповнена желеподiбним напалмом… а позаду нього рухалася колона вантажiвок з гранатами, мiнами Теллера[17 - Мiна Теллера – протитанкова мiна, яку виробляли на територii Нiмеччини в часи Другоi свiтовоi вiйни.] й пластиковою вибухiвкою; вогнеметами, сигнальними ракетами та ракетами з тепловим самонаведенням; пiстолетами, кулеметами й ракетницями. Ось-ось мав початися танець смертi – струни скрипок з гiтарами вже димiли, i повiтря виповнилося смородом сiрки й кордиту.
Темний чоловiк знову здiйняв руки, а коли опустив iх, усе стало холодним i мовчазним: вогнiв не було, навiть попiл захолов, i на мить Смiттебак знову став Дональдом Мервiном Елбертом, маленьким переляканим хлопчиком. Лише в ту мить у його головi блимнула пiдозра, що вiн лише черговий пiшак у гiгантських шахах темного чоловiка, що його ошукано.
Та тодi вiн помiтив, що обличчя темного чоловiка трохи вiдкрилось: у глибоких очницях – там, де мали бути очi, – палали двi червонi жарини, освiтлюючи вузький, як кинджал, нiс.
– Я зроблю все, що попросиш, – вдячно промовив Смiттебак увi снi. – За тебе – життя! За тебе – душу!
– Ти будеш моiм палiем, – серйозно сказав темний чоловiк. – Ти мусиш прийти до мого мiста – там тобi все розповiм.
– Де воно? Де воно?
Смiттебака трусило вiд нетерплячостi й новонародженоi надii.
– На заходi, – голос темного чоловiка вже затихав. – На заходi. За горами.
На цьому вiн прокинувся. Усе ще стояла нiч, i небо досi свiтилося. Полум’я пiдкралося ближче. У горлi пересохло вiд жару. Вибухали будинки. Зорi зникли – iх затулила густа димова завiса. Почало мжичити попелом. Корти для шафлборду припорошило чорним снiгом.
Тепер, коли в нього з’явилась мета, Смiттебак усвiдомив, що може йти далi, i пошкутильгав на захiд. Час вiд часу вiн помiчав iнших людей, що пережили супер грип, – вони полишали Герi, озираючись на пожарище. «Дурнi, – спiвчутливо подумав Смiттебак. – Ви згорите. Прийде й ваш час». Вони не звертали на нього уваги – для них вiн був лише одним з уцiлiлих. Вони зникли в диму, i нез
Страница 16
баром пiсля свiтанку Чувак-Смiттебак передибав через межу штату Іллiнойс. На пiвнiч вiд нього було Чикаго, Джолiет – на пiвденному сходi, а вогонь, що лишився позаду, сховався за хмарою диму. То був свiтанок 2 липня.Вiн забув про те, що мрiяв спопелити Чикаго – забув про цистерни з пальним i вагони зi скрапленим нафтовим газом, що чекали його на вiдвiдних залiзничних шляхах, забув про сухi, наче хмиз, будинки. Та тепер чхати вiн на нього хотiв. Десь пiсля полудня вiн вдерся до лiкарняного кабiнету в Чикаго-Гейтс та вкрав упаковку сирет[18 - Сирета – одноразовий медичний iнструмент, подiбний до шприца. Складаеться з тюбика та голки для впорскування.] iз морфiном. Морфiн притлумив трохи болю, та побiчна дiя виявилася важливiшою – Смiттебаковi стало байдуже до того болю, що лишився.
Того вечора вiн узяв з аптеки здоровенний слоiк iз вазелiном i густо намазав обсмалену руку. Смiттебака мучила спрага – йому постiйно хотiлося пити. Думки про темного чоловiка дзижчали в головi, наче зеленi мухи. Коли почало сiдати сонце, його зморила втома. Тодi вiн уперше подумав, що мiсто, до якого скерував його темний чоловiк, було Сiболою, Сiм-в-одному, Мiстом Обiтованим.
Тiеi ночi темний чоловiк знову йому наснився i, сардонiчно захихотiвши, пiдтвердив цей здогад.
* * *
Чувак-Смiттебак прокинувся вiд цих плутаних снiв про нещодавне минуле й усвiдомив, що його трусить вiд холоду. У пустелях завжди так – або вогонь, або крига. Середини нема.
Вiн кволо застогнав i зiп’явся на ноги, зiщулившись, як тiльки мiг. Угорi виблискував трильйон зiрок, що заливали пустелю холодним, вiдьомським свiтлом, – вони здавалися такими близькими, нiби iх можна торкнутися.
Смiттебак вийшов на дорогу, скривившись вiд болю в усьому тiлi: пекла обвiтрена шкiра, нила обгорiла рука й натрудженi стопи… Та вiн не зважав. Чувак-Смiттебак трохи подивився на сонне, поцятковане електричними iскорками мiсто i рушив до нього.
* * *
За кiлька годин свiтанок почав забарвлювати небо, та Сiбола здавалася так само далекою, як i тодi, коли Смiттебак уперше ii побачив. А вiн здуру випив усю воду – забув, якою оманливою бувае вiдстань у пустелi. Щоб органiзм не вiдмовив через зневоднення, вiн вирiшив не ризикувати. Сонце вже почало сходити, i коли воно вжарить на повну, йому доведеться десь залягти.
Минула година пiсля свiтанку, коли вiн побачив попереду «мерседес-бенц», що стояв на узбiччi. Правий бiк автiвки завiяло пiском по самi двернi ручки. Вiн вiдкрив правi дверцята й витягнув iз машини двох зморщених, схожих на мавп пасажирiв – стару жiнку, обвiшану бiжутерiею, та старого чоловiка з по-театральному бiлим волоссям. Белькочучи до себе, Смiттебак дiстав iз запалення ключi, обiйшов автiвку та вiдчинив багажник. Валiзи були незамкненi. Вiн завiсив вiкна «мерседеса» всiляким одягом i притиснув його знизу камiнням. Тепер у нього була темна, прохолодна печера.
Вiн залiз досередини й заснув. За кiлька миль захiднiше вiд нього на лiтньому сонцi виблискував Лас-Вегас.
* * *
Чувак-Смiттебак не вмiв кермувати автiвкою – у тюрмi його цьому не навчили. Та з велосипедами вiн дружив. 4 липня, у день, коли Ларрi Андервуд виявив, що Рита Блейкмур наковталась пiгулок та померла ввi снi, Смiттебак знайшов собi десятишвидкiсник. Спершу вiн просувався повiльно, бо лiвиця не працювала. Того дня вiн падав двiчi – одного разу просто на опiки. Болiло пекельно. Гнiй виступав навiть крiзь вазелiн, i рука страшно смердiла. Інодi Смiттебак думав про гангрену, та одразу ж вiдганяв цi думки. Вiн почав змiшувати вазелiн з антисептичною маззю. Допоможе? Хтозна. Точно не зашкодить. На руцi утворилася липка, молочного кольору плiвка, схожа на сiм’я.
Потроху вiн звик до кермування однiею рукою та почав добряче розганятися. Рельеф вирiвнявся, i Смiттебак мчав так, що у вухах шумiло. Вiн iхав, не збавляючи швидкiсть, не зважаючи на обпечену руку й запаморочення вiд постiйного вживання морфiю. Пив воду галонами та iв у три горла. З голови не йшли слова темного чоловiка: «Я посадовлю тебе на чiльне мiсце у своiй артилерii. Ти – саме той, хто менi потрiбен». Якi чудовi слова… кому вiн був ранiше потрiбен настiльки? Вiн тиснув на педалi пiд жаркими сонячними променями Середнього Заходу, i голос темного чоловiка крутився в його головi на повторi. Смiттебак почав мугикати мелодiю однiеi пiсеньки пiд назвою «До нiчного клубу». У свою чергу з’явилися й слова – «Сiбола-ла! Тиц, ти-диц, ти-диц!» Тодi вiн був ще не до кiнця божевiльним, однак рухався в потрiбному напрямку.
8 липня, у день, коли Нiк Андрос i Том Каллен побачили, як в окрузi Команчi, штат Канзас, пасуться буйволи, Чувак-Смiттебак переiхав через Мiссiсiпi в Чотирьох мiстах, регiонi Дейвенпорта, Рок-Айленда, Беттендорфа й Молiна.[19 - Чотири мiста (The Quad Cities) – регiон, що охоплюе штати Іллiнойс (пiвнiчний захiд) та Айова (пiвденний схiд). Утворений чотирма округами – Скотт, Мерсер, Генрi та Рок-Айленд.] Тепер вiн був уже в Айовi.
Чотирнадцятого, у день, коли Ларрi Андервуд прокинувся бiля
Страница 17
еликого бiлого дому в схiдному Нью-Гемпширi, Смiттебак перетнув Мiссурi на пiвночi Каунсiл-Блаффс i заiхав до Небраски. Лiвиця трохи розпрацювалася, м’язи на ногах змiцнiли, i вiн педалив далi, вiдчуваючи страшенну потребу спiшити-спiшити-спiшити.На заходi Мiссурi вiн уперше запiдозрив, що Сам Бог може стати мiж Чуваком-Смiттебаком i його долею. З Небраскою було щось не те, щось дуже не те. І це щось лякало його. Їi пейзажi мали майже такий самий вигляд, як i краевиди Айови… однак рiзнилися чимось дуже суттевим. Темний чоловiк снився йому щоночi, та цього разу, коли Смiттебак заночував у Небрасцi, вiн не прийшов.
Замiсть нього Смiттебаковi почала являтися стара бабця. У тих снах вiн опинявся в кукурудзяному полi – лежав долiлиць, паралiзований од страху й ненавистi. Угорi висiло яскраве вранiшне небо. Кричало вороння. Його оточувала стiна з широкого кукурудзяного листя, що скидалося на армiю зелених мечiв. Усупереч своему бажанню, не в змозi спинитися, вiн розгортав листя тряскою рукою й визирав назовнi. Вiн бачив галявину, посеред якоi була стара халупа. Той будиночок стояв на блоках, домкратах чи чомусь подiбному. Бiля хатинки росла яблуня, i на однiй гiлцi висiла гойдалка. На ганку ж сидiла стара чорношкiра жiнка – вона грала на гiтарi й спiвала якийсь старий спiричуел. Щосну пiсня була рiзною, i Смiттебак знав майже всi, бо колись вiн був знайомий з однiею жiнкою, матiр’ю Дональда Мервiна Елберта, – вона спiвала тi самi спiричуели, коли займалася хатнiми справами.
Той сон був кошмаром, та не тому, що наприкiнцi ставалося щось жахливе. На перший погляд можна сказати, що в тому снi не було жодного лячного елемента. Кукурудза? Блакитне небо? Стара бабця? Змайстрована з шини гойдалка? Що тут страшного? Старi жiнки не кидалися камiнням, не глузували з нього – особливо не бабцi, якi спiвали церковнi пострибульки на кшталт «Великий вранiшнiй пiдйом – воскресаймо-воскресаймо» та «Прощавай, Милий Боже, прощавай». Камiнням жбурлялися Карлi Єйтси.
Та задовго до закiнчення сну його паралiзувало вiд страху, нiби вiн пiддивлявся не за старою бабцею, а за якоюсь таемницею, за ледве стримуваним свiтлом, яке щомитi могло вирватися з ii старого тiла й оточити його слiпучим сяйвом, порiвняно з яким палаючi цистерни Герi здалися б жалюгiдними свiчками на вiтрi – сяйвом таким яскравим, що могло перетворити його очi на двi вуглини. «О, будь ласка, забери мене вiд неi, не хочу мати нiчого спiльного з цiею бабунею, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, забери мене з Небраски!» – думав вiн у тi митi.
Раптом струни без ладу бринькали, i пiсня спинялася. Стара втуплювала погляд прямо туди, де сидiв Смiттебак, визираючи з-за ширми з переплетеного листя. Їi обличчя помережили зморшки, крiзь рiденьке волосся просвiчував череп, та очi були блискучi, як дiаманти, – бринiли отим лячним свiтлом.
– Тхори в кукурудзi! – зойкала вона старим, надломленим, однак сильним голосом, i вiн вiдчував змiну у своему тiлi, опускав погляд i бачив, що став тхором – волохатою, коричнево-чорною, скрадливою тварюкою: його нiс видовжувався й гострiшав, очi зменшувалися до чорних блискучих цяток, а нiгтi ставали гострими пазурами. Тепер вiн був тхором – боягузливою нiчною iстотою, що полювала на слабших, менших тварин.
Тодi вiн починав верещати, допоки не просинався вiд власного крику, а тодi лежав у пiтьмi, вирячивши очi та обливаючись потом, i обмацував себе, аби впевнитись, що тiло не втратило людськоi подоби. Пiд кiнець цiеi панiчноi перевiрки вiн хапався за голову, щоб пересвiдчитися, що вона не заросла шерстю, що то людська голова, а не щось видовжене, гладеньке та обтiчне, як куля.
Триста миль Небраски Смiттебак промчав за три днi – його пальним був високооктановий жах. У Колорадо вiн потрапив неподалiк Джульзбурга, i сни почали вицвiтати, як старi свiтлини.
(Щодо матiнки Ебiгейл, то незабаром пiсля того, як Чувак-Смiттебак оминув Гемiнгфорд-Гоум з пiвнiчного боку, вона прокинулася вночi 15 липня вiн сильного ознобу й вiдчуття, в якому страх змiшався з жалем. Що вона жалiла – якусь людину? Ебiгейл подумала, що iй, певне, снився Андерс, один з ii внукiв, який випадково загинув на полюваннi, коли йому було всього шiсть рочкiв.)
18 липня, на пiвденному заходi вiд Стерлiнга, штат Колорадо, за кiлька миль вiд Браша, вiн зустрiв Пацана.
* * *
Смiттебак прокинувся вже тодi, як на землю почали спускатися сутiнки. Повiтря в салонi розжарилося, попри запону на вiкнах. Його горло стало сухим колодязем, облицьованим наждачним папером. Скронi сiпалися й гупали. Смiттебак вистромив язика i торкнувся його пальцями – на дотик вiн був схожим на кору мертвоi гiлляки. Вiн спробував сiсти i вхопився за кермо «мерседеса», але одразу вiдсмикнув обпечену руку, засичавши вiд болю. Обмотавши руку сорочкою, вiн вiдкрив дверцята. Смiттебак гадав, що просто вийде з машини, та переоцiнив власнi сили й недооцiнив ступiнь зневоднення органiзму: ноги пiдломились, i вiн упав на розпечений асфальт. Вiн застогнав i поповз у затiнок «мерседеса», н
Страница 18
че скалiчений рак. І сидiв там, звiсивши голову й руки мiж пiдiбганих нiг, важко сапав i похмуро витрiщався на два тiла, що валялися бiля автiвки: вона – з браслетами, що виблискували на зiщулених, висушених руках, i вiн – з по-театральному бiлим волоссям над мумiфiкованим мавпячим обличчям.Вiн мусить дiйти до Сiболи, перш нiж зiйде сонце. Як не встигне – помре… прикипiвши очима до своеi мети! Та ж не може чорний чоловiк виявитися таким жорстоким, не може!
– За тебе – життя, – прошепотiв Чувак-Смiттебак, i коли сонце спустилося за гори, вiн зiп’явся на ноги й рушив до веж, мiнаретiв i вулиць Сiболи, в якiй уже почали загорятися вогники.
Коли денна спека переплавилась у прохолоду пустельного вечора, вiн помiтив, що може трохи пришвидшитись. Його розтоптанi, перемотанi мотузками кеди тупали-ляпали асфальтом траси 15. Вiн сунув уперед, звiсивши голову, наче пiдв’ялий соняшник, тому й не помiтив, як пройшов зелений свiтловiдбивний знак, на якому було написано «ЛАС-ВЕГАС 30».
Вiн думав про Пацана. За всiма правилами вони мали б бути разом. Мали б в’iхати в Сiболу на його купе-двiйцi з прямоточним глушником,[20 - Купе-двiйка – сленгове прiзвисько чотирицилiндрового «форда-купе» 1932 року випуску. Улюбленець майстрiв тюнiнгу, якi часто перетворювали (i перетворюють) цi автiвки на хот-роди. Прямоточний глушник дае гучний, басовитий звук.] луна вiд якого котилася б по всiй пустелi. Однак Пацан виявився недостойним, i до пустовища Смiттебака вiдправили самого.
Його ступнi пiдiймалися та опускалися, ляскаючи дорогою.
– Сiбола-ла! – каркав вiн. – Тиц, ти-диц, ти-диц!
Близько пiвночi вiн упав на узбiччя й забувся тривожним сном. Мiсто було вже ближче.
Дiйде.
Вiн був цiлком певен, що дiйде.
* * *
Почув вiн Пацана задовго до того, як побачив. Зi сходу гримiло потужне, трiскотливе ревiння прямоточного глушника, тавруючи тишу липневого дня. Звук линув трасою 34 з боку мiста Юми, штат Колорадо. Спершу йому захотiлося сховатися – так само, як вiн ховався вiд уцiлiлих людей вiдтодi, як полишив Герi. Та цього разу щось змусило його лишитися на мiсцi, i вiн стояв, розставивши ноги над велосипедною рамою, та сторожко дивився назад, через плече.
Грiм дедалi гучнiшав, а тодi сонячнi променi заблищали на хромованих поверхнях i
(??ВОГОНЬ??)
на чомусь яскравому й помаранчевому.
Водiй помiтив його. Вiн перемкнувся на нижчу передачу, i двигун зайшовся кулеметною чергою. Шини «Гуд’ер» лишили на трасi гарячi гумовi пасма. Наступноi митi машина опинилася бiля нього. Вона не просто працювала на холостих оборотах, а хекала, наче велетенський хижак, якого не до кiнця приручили. З неi вийшов водiй, та Смiттебак бачив лише автiвку. Вiн знався на автомобiлях i любив iх, хоча сам мав лише учнiвське посвiдчення. Перед ним стояла справжня красуня – машина, над якою працювали не один рiк, вклали не одну тисячу доларiв. Зазвичай на такi кралi можна було подивитися лише на виставках автолюбителiв. Так, перед ним стояв плiд справжнього кохання.
То був «форд» 1932 року випуску, купе-двiйка, однак його власник не спинився й не обмежився звичайним тюнiнгом для подiбних автiвок. Вiн пiшов набагато далi та перетворив машину на пародiю всiх американських автомобiлiв, на осяйний науково-фантастичний агрегат iз намальованим вручну полум’ям, що вириваеться з численних труб. Кузов вкривала золота фарба з крихiтних блискiток. Приймальнi труби глушника, що тягнулися вздовж усього корпусу, скажено сяяли хромом. Випукле вiтрове скло скидалось на бульбашку. Заднi шини були гiгантськими «Гуд’ер вайд овалз»,[21 - «Гуд’ер вайд овалз» (англ. «Goodyear Wide Ovals») – неiснуюча марка шин. Насправдi Кiнг поеднав назви двох справжнiх марок шин iз широким протектором – «Гуд’ер полiглас» («Goodyear Polyglas») i «Фаерстоун вайд-овалз» («Firestone Wide-Ovals»), – якi були популярними серед автолюбителiв до 1975 року.] i для того, аби вони трималися як слiд, диски для колiс виточили глибшими й вищими, нiж звичайно. З капота стирчала химерна труба повiтряного нагнiтача. На даху кабiни дибився чорний, поцяткований червоними, подiбними до жарин плямами, гребiнь. З обох бокiв був напис, нахил якого символiзував швидкiсну iзду. «ПАЦАН», – промовляли тi лiтери.
– Гей, тиу, довгань високий-поутворний, – сказав водiй, розтягуючи слова, i Смiттебак вiдiрвав погляд iз ракети на колесах й переключив увагу на цього чоловiка.
Зросту вiн мав п’ять футiв i три дюйми.[22 - ? 160 см.] Його волосся було начесане, накручене, напомаджене й намазане брiолiном. Сама зачiска додавала йому три дюйми.[23 - 7,62 см.] Завитки волосся закiнчувалися над комiром його куртки качиним хвостиком, i то був не просто качиний хвостик, а справжнiй аватар качиних хвостiв усiх зачiсок, що носили вилупки з покидьками цього свiту. На ногах у нього були чорнi гостроносi чоботи без застiбок – натомiсть iз бокiв були еластичнi вставки. Високi кубинськi пiдбори додавали Пацановi ще три дюйми, що в сумi складало поважних п’ять футiв i дев’ять дюймiв.[24 - Кiнг розписуе
Страница 19
ак званi бiтлiвки – черевики, якi набули популярностi в 1960-х роках завдяки гурту «Бiтлз». Останнiм часом вони знову почали входити в моду. 5 футiв 9 дюймiв ? 175 см.] Линялi джинси сидiли на ньому так щiльно, що можна було побачити дати на центах, якi лежали в кишенях. Вони обтискали його тугi маленькi сiдницi, перетворюючи кожну пiвкулю на блакитну скульптуру, а промежина мала такий вигляд, нiби туди заштовхали замшевий мiшечок iз м’ячиками для гольфу. На ньому була бордова шовкова сорочка а-ля вестерн, прикрашена жовтою облямiвкою та гудзиками зi штучних сапфiрiв. Матерiал запонок скидався на полiровану кiстку, i пiзнiше Смiттебак довiдався, що саме з неi iх i зробили. Пацан мав два набори: один – з пари людських корiнних зубiв, другий – з рiзцiв добермана. Попри страшну спеку, на сорочку Пацан накинув шкiряну мотоциклетну куртку з орлом на спинi. Усю ii поверхню перекреслювали застiбки-блискавки, зубцi якоi сяяли, наче дiаманти. З наплiчникiв та пояса звисали три кролячi лапки – бiла, коричнева й зелена, як убрання Святого Патрика. За чудернацькiстю куртка перепльовувала навiть сорочку й хвацько рипiла вiд оливи. Над орлом, цього разу вишите срiбними нитками, красувалося слово «ПАЦАН». Мiж купою блискучого волосся i поставленим сторчака комiром мотоциклетноi куртки вмостилося блiде лялькове лице з повними й надутими, однак бездоганно вилiпленими губами, широким лобом без жодноi цятки чи зморшки, чудними повними щоками та мертвими сiрими очима, що нацiлилися на Смiттебака. Вiн скидався на карликового Елвiса.Його плаский живiт перехрещували два збройнi ременi, i з обвислих кобур стирчали рукiв’я двох велетенських револьверiв 45-го калiбру.
– Гей, хлопче, шоу я скаужу? – промовив Пацан своею ковбойською говiркою.
Смiттебак промовив едине, що спало йому на думку:
– Менi подобаеться ваша машина.
І вiн угадав. Можливо, iнших правильних вiдповiдей не iснувало. П’ять хвилин по тому Смiттебак уже сидiв на пасажирському мiсцi, а Пацан розганяв купе-двiйку до стандартноi швидкостi – на його думку, цей стандарт був десь у районi дев’яноста п’яти.[25 - 95 миль ? 153 км.] Велосипед, який Смiттебак пiдiбрав у захiдному Іллiнойсi, став лише цяткою на горизонтi.
Чувак-Смiттебак висловив несмiливе припущення, що коли вони натраплять на затор на дорозi, на такiй швидкостi Пацан не зможе вчасно загальмувати. Насправдi, iм уже трапилося кiлька розбитих машин, та Пацан оминув iх, не збавляючи швидкостi та не зважаючи на верескливий протест шин.
– Гей, хлопче, – мовив Пацан, – у мене рефлекси клац-клац. Час розраховую на раз-два-с. Долька секунди – кермоу вже круть-круть. Вiриш чи не?
– Так, сер, – кволо озвався Смiттебак.
Вiн почувався так, наче розворушив змiiне гнiздо.
– А ти нiчоу так хлоп’як, – сказав Пацан своею дивною, протяжною говiркою.
Його ляльковi очi витрiщалися на блискучу вiд спеки дорогу, вчепившись руками за флуоресцентно-помаранчеве кермо. На дзеркальцi заднього огляду розгойдувалися й пiдскакували великi гральнi костi з маленькими черепами замiсть чорних цяток.
– Ану вхопи-но нам пивасу iз заднього сiдала.
Там лежала упаковка «Курсу». Пиво було теплим, i Чувак-Смiттебак ненавидiв пиво, та вiн хутенько випив бляшанку i сказав, яке ж воно добре.
– Гей, хлопче, е тiко одне пиво, i це «Курс». Якби мiг – сцяв би «Курсом». Вiриш у цю хуйню-муйню?
Смiттебак сказав, що так, дiйсно вiрить у цю хуйню-муйню.
– Мене звать Пацаном. Сам ото з Шеверпорта, штат Лузьяна. Знаш шо? Оця-от тварюка виграла в усiх крутих автовиставках Пiвдня. Вiриш у цю хуйню-муйню?
Чувак-Смiттебак сказав, що так, вiрить, i взяв собi ще одне тепле пиво – найкраще рiшення за таких обставин.
– А тя як звать, хлопче?
– Чувак-Смiттебак.
– Шо-шо? – на одну мить тi мертвi ляльковi очi пронизали лице Смiттебака. – Кпиш з мене, хлопче? Нiхто не смiе кпити з Пацана. Вiриш у цю хуйню-муйню?
– Вiрю, чесно, – сказав Смiттебак, – але так мене прозвали. За те, що я ранiше розпалював вогнища в смiттевих баках, поштових скриньках i всьому такому. Якось я спалив пенсiйний чек бабцi на прiзвище Семпл. За це мене вiдправили до буцегарнi. А ще я спалив методистську церкву в Повтенвiллi, штат Індiана.
– Татишо! – Пацан був приемно вражений. – Хлопче, а ти навiжений, як щур у сральнi. Та все пучком. Люблю навiжених. Я й сам нарваний. Дах з башнi геть на хуй упиздував. Чувак-Смiттебак, кажеш? Круто. Пасуем, як два черевики. Їбаттьоговдишло Пацан i Чувак, насравма, Смiттебак. Клешню, Смiттебаче.
Пацан простягнув йому руку, i Смiттебак потиснув ii якомога хутчiше, щоб той швидше взявся за кермо обома руками. Вони вжихнули за поворот, i перед ними вигулькнув сiдловий тягач iз логотипом «Бекiнз»[26 - «Бекiнз вен лайнз» (англ. «Bekins Van Lines») – транспортна компанiя. У 2012 р. куплена бiльшою компанiею «Вiтон ворлд вайд мувiн» («Wheaton World Wide Moving»).] на фургонi – вантажiвка заблокувала всю трасу. Смiттебак закрився руками, готовий наступноi митi перемiститися в астральний вимiр. Пацан навiть
Страница 20
ком не зморгнув. Купе-двiйка ковзнуло лiвою стороною траси, наче жук-водомiрка, i вони прошмигнули на волосину вiд кабiни вантажiвки – якби майстри тюнiнгу нанесли на «форд» ще один шар фарби, точно б зачепили.– Ледь-ледь, – сказав Смiттебак, щойно змiг говорити без тремтiння в голосi.
– Гей, хлопче, – безживно промовив Пацан, i одне лялькове око заплющилося, пiдморгнувши йому без тiнi гумору. – Не квакай – я сам тобi все скажу. Як пиво? Охуенчик, агась? Покатався на велодриповi, i вдарило прямо в макiтру, правду кажу?
– Ще б пак, – озвався Чувак-Смiттебак i добряче хильнув теплого «Курсу».
Вiн був несповна розуму, та не настiльки, щоб сперечатися з Пацаном, поки той тисне на газ. Вiн ще не зовсiм сказився.
– Ну, шо толку пиздячити кругом та навколо, – сказав Пацан i сягнув рукою назад, взяти бляшанку пiйла й собi. – Гадаю, ми рулимо в одне й те ж мiсце.
– Напевне, – обережно промовив Смiттебак.
– Єднаймось, боу ми того вартi, – сказав Пацан. – Премо на захiд. Партнери-мушкетери, йоптить. Вiриш у цю хуйню-муйню?
– Та да.
– Тобi ж теж снилося те страхопудло в чорному льотному комбiнезонi, правду кажу?
– Ви про священика?
– Я завжди кажу те, шо думаю, i думаю те, шо кажу, – вiдрубав Пацан. – Не квакай, ти, сраний жук, я сам тобi все скажу. Вiн ноусить чорний комбiнезон, а ше мае льотнi оукуляри. Як у кiнi з Джоном Вейном про Другу свiтову.[27 - Джон Вейн (1907–1979) – славетний американський актор, вiдомий ролями у вестернах. Зiграв також у багатьох фiльмах про Другу свiтову вiйну, у тому числi в «Палаючому польотi» («The Flying Leathernecks», 1951 р.) про льотчикiв-винищувачiв.] Такi окастi оукуляри, шо й пики не видно, йоптить. Страшний хрiнопизд, агась?
– Ага, – пiдтакнув Смiттебак i сьорбнув теплого пива.
У головi вже починало шумiти.
Пацан згорбився над помаранчевим кермом i почав удавати льотчика-винищувача в повiтряному бою – певне, того, якого зiграв Джон Вейн. Двiйка-купе загрозливо заметалася вiд одного краю дороги до iншого, iмiтуючи пiке й кульбiти лiтака.
– Бвi-i-i-iу-у-у-у… та-та-та-та-та… бищ-бищ-бищ-бищ… з’iж, йобаний фриц… Кап’тан! Бандити прямо по курсу!.. Шо рота роззявив? «Вулканами» iх гаси! Такка… такка… такка-такка-такка! Поцiлили, сер! Усе чисто… Га-ВУ-У-УГА! Дайте дорогу, пацани! Га-ВУ-У-У-У-УГА!
Поки вiн отак фантазував, вираз його обличчя лишався тим самим – нiяким. І коли вiн крутнув кермо, повернувши машину на праву смугу, iз зачiски не вибився жоден напомаджений волосок. Серце Чувака-Смiттебака важко гупало в грудях. Тiло вкрилося тонкою плiвкою поту. Вiн сьорбнув пива. Йому захотiлося пi-пi.
– Та вiн мене не ляка, – сказав Пацан, наче й не полишав теми. – Хуй там. Вiн у нас мiцний кокос, та Пацан розколював i не такi горiшки. Пельку заткаю та розстрiляю, як казав Бос.[28 - Бос – прiзвисько Брюса Спрiнгстiна. Пацан цитуе пiсню «Женемо вулицею» («Racing in the Street»).] Вiриш у цю хуйню-муйню?
– Аякже, – озвався Смiттебак.
– Хаваеш Боса?
– Аякже, – кивнув Смiттебак, хоча й не мав жодного уявлення, що то за Бос.
– Бля, та Боса не хавають тiльки йолопи. Слухай, знаеш, шо я зроблю?
– Поiдеш на захiд? – насмiлився сказати Чувак-Смiттебак – наче безпечне припущення.
– Пiсля того як туди доберусь, – нетерпляче вiдмахнувся Пацан. – Пiсля того. Знаеш, шо я тодi зроблю?
– Нi. Що?
– Заляжу на певну часину. Прозондую ситуацiю. Сiчеш цю хуйню-муйню?
– Атож, – сказав Смiттебак.
– Хуяк – ще б пак! Не квакай, я сам тобi все скажу. Прозондую ситуацiю. Прозондую оте цабе. А тодi…
Пацан замовчав, замислено дивлячись на дорогу.
– А що тодi? – обережно пiдштовхнув його Смiттебак.
– Пристрелю, як собаку. Вiдправлю його на поворот мерця.[29 - Поворотом мерця (dead man’s curve) у США називають небезпечний вiдрiзок дороги або поворот, на якому загинуло багато людей.] Вiдправлю на пенсiю до Ранчо «кадилакiв».[30 - Ранчо «кадилакiв» – арт-iнсталяцiя в мiстi Амарилло, штат Техас. Являе собою низку «кадилакiв», закопаних носами в землю в послiдовностi року випуску, завдяки чому простежуеться занепад моди на хвостовi плавники – декоративний елемент, розташований над заднiми фарами. Інсталяцiю розмiщено посеред поля, просто неба.] Вiриш чи не?
– Та да.
– Копну його з трону i сам туди сяду, – самовпевнено сказав Пацан. – Заберу в нього кермо й закопаю на iбучому Ранчо. Тримайся мене, Смiттебаче, чи як там ти ся кличеш. Фатить з нас свинини з квасолею. Зжеремо стiльки курятини, шо нiхто стiко й не видiв.
Двiйка-купе мчала трасою, i з плетива труб виривалося намальоване полум’я. Чувак-Смiттебак сидiв на пасажирському сидiннi з теплим пивом на колiнах i тривогою в думках.
* * *
Коли Чувак-Смiттебак перетнув межу Сiболи, знаноi також як Лас-Вегас, було вже 5 серпня, i в небi зажеврiв свiтанок. Десь на вiдрiзку в останнi п’ять миль вiн загубив лiвий кед, i тепер, коли вiн спускався з’iздом з автомагiстралi, його кроки звучали ось так: плюх-ТУП, плюх-ТУП, плюх-ТУП. Скидалось на ляпання спущеного колеса.
Вiн
Страница 21
мало не сконав по дорозi, та сталося чудо – вiн iшов Стрипом,[31 - Лас-Вегас-Стрип – семикiлометровий вiдрiзок бульвару Лас-Вегас, на якому знаходиться величезна кiлькiсть готелiв та казино. Розташований за межами самого Лас-Вегаса й належить до його передмiсть Парадайз та Вiнчестер.] загаченим мертвими автiвками й чималою армiею трупiв, бiльшiсть iз яких до кiсток склювали канюки. Вiн це зробив. Дiйшов до Сiболи. Його випробовували, i вiн впорався.Вiн побачив сотню дешевих нiчних клубiв. Там були вивiски з написами «ЩЕДРІ АВТОМАТИ», «ВІНЧАЛЬНА КАПЛИЧКА БЛЮБЕЛЛА» та «ОДРУЖЕННЯ ЗА 6 °CЕКУНД ТА НА ВСЕ ЖИТТЯ!» Побачив «роллс-ройс сiльвер гоуст»,[32 - «Роллс-ройс сiльвер гоуст» (англ. «Rolls-Royce Silver Ghost») – автомобiль класу люкс, який випускали в перiод з 1906 р. до 1924 р. Вважаеться однiею з найкращих машин за всю iсторiю автомобiлебудування.] хвiст якого стирчав iз розтрощеноi вiтрини порнокнигарнi. Побачив оголену жiнку, що звисала догори ногами з лiхтарного стовпа. Побачив, як повз нього прошелестiли два газетнi аркушi «Лас-Вегас сан», блимаючи заголовком: «ПОШЕСТЬ ШАЛЕНІЄ ВАШИНГТОН МОВЧИТЬ». Побачив гiгантський бiлборд iз написом «НІЛ ДАЙМОНД! ГОТЕЛЬ АМЕРИКАНА 15 ЧЕРВНЯ – 3 °CЕРПНЯ!» На вiтринi ювелiрноi крамницi, у якiй були самi обручки, хтось вивiв кривобокий заклик: «ЛАС-ВЕГАС, ПОМРИ ЗА СВОЇ ГРІХИ!» Побачив перекинутий рояль, що лежав посеред вулицi, наче дохлий дерев’яний кiнь. Його очi переповнювалися тими дивами.
Вiн iшов далi, i по дорозi йому почали траплятися мертвi неоновi вивiски – вперше за багато рокiв свiтло полишило iхнi трубки. «Фламiнго». «Мiнт». «Дюни». «Сахара». «Скляний павук». «Імперiал». Та де ж люди? Де вода?
Не усвiдомлюючи, що робить, Смiттебак дозволив ногам самим обирати шлях i звернув зi Стрипу. Голова схилилась, упершись пiдборiддям у груди. Вiн дрiмав на ходу. І коли вiн перечепився через бордюр, упав та розквасив носа, коли звiв погляд i побачив, що перед ним, – вiн не повiрив власним очам. Кров юшила з носа й заливала його блакитну сорочку, та вiн цього не помiчав. Йому здавалося, що вiн досi спить i йому все сниться.
Бiла будiвля здiймалася високо в пустельне небо – монолiт посеред Невади, шпиль, монумент так само неймовiрний, як i Великий Сфiнкс чи пiрамiда Хеопса. Зловiсним передвiстям палали вiкна на схiднiй стiнi, вiддзеркалюючи вогненну заграву. По боках вiд входу до цiеi бiлоi, наче кiстка, споруди стояли двi величезнi золотi пiрамiди. Над тентом шкiрився великий бронзовий медальйон iз лев’ячою мордою.
Над ним красувався так само бронзовий напис – простий i водночас дивовижний: «MGM GRAND HOTEL».[33 - «MGM Grand Las Vegas» – найбiльший готель США (6852 кiмнати), на територii якого розташоване й казино. Входить до мережi «MGM Resorts International», яку заснував Кiрк Керкорян, колишнiй власник кiностудii «Метро-Голдвiн-Маер», знаком якоi е морда лева, що рикае.]
Та йому впало в око дещо iнше – воно стояло на квадратному скляному фундаментi мiж паркiнгом i пiд’iздом до готелю. Смiттебак вибалушив вицвiлi, наполовину ослiплi вiд нещадних сонячних променiв блакитнi очi, i його вдарив такий потужний оргазмiчний дрож, що кiлька секунд вiн лише тримався за голову закривавленими руками й витрiщався на фонтан мiж розмотаних пасом еластичного бинта. З його горлянки почувся тихий стогiн.
Фонтан працював. То була шикарна, iнкрустована золотом конструкцiя з каменю та слоновоi кiстки. Бризки забарвлювали кольоровi вогнi – вода робилася то бузковою, то жовтогарячою, то червоною, то зеленою. Водограй гучно шумiв.
– Сiбола, – промимрив Смiттебак, зводячись на ноги.
З його носа й досi юшило.
Вiн пошкутильгав до фонтана. До ходи додався пiдстриб. Пiдстриб перейшов у бiг, бiг – у галоп, галоп – у скажений ривок. Ноги працювали, наче поршнi, i подертi колiна пiдлiтали мало не до шиi. З рота вилетiло протяжне слово, що розмотувалось i линуло до неба, мов паперове конфетi, – таке голосне, що з горiшнiх вiкон повизирали люди (та хто iх помiтив? Може, Бог чи Диявол, але точно не Чувак-Смiттебак). У мiру його наближення до фонтана слово гучнiшало, видовжувалося, ставало пронизливiшим, i це слово було:
– СІ-І-І-ІБОЛА-А-А-А-А-А!!!
Фiнальне «а-а-а» розтягувалося й розтягувалося, нiби в тому зойку змiшалися крики насолоди всiх людей, якi коли-небудь жили на планетi Земля, i вiн обiрвався лише коли Смiттебак врiзався в борт фонтана, що сягав йому по самi груди, i заскочив у басейн, сповнений невимовного прохолодного блаженства. Вiн вiдчув, як усi пори його тiла вiдкрилися, наче мiльйони ротiв, i почали всотувати воду, як губка. Смiттебак закричав. Вiн опустив голову, втягнув воду носом i видув ii назад – на борт фонтана плюхнула сумiш кровi, води та шмарклiв. Вiн знову занурив голову й захлебтав, як корова.
– Сiбола! Сiбола! – зачаровано зойкав вiн. – За тебе – життя!
Вiн погрiб по-собачому; зробивши коло, знову попив, а тодi перелiз через край i незграбно гупнув на траву. Недаремно, усе недаремно. Зненацька його скрутило вiд перепою. Вiн гучно ви
Страница 22
игав усю воду. Навiть блювалося з насолодою.Вiн звiвся на ноги, схопився клешнею за борт фонтана та знову напився. Цього разу шлунок прийняв дарунок зi щирою вдячнiстю.
Хлюпаючи, наче повний бурдюк, вiн почвалав до алебастрових схiдцiв, що вели до бiлого монолiту – до схiдцiв мiж золотими пiрамiдами. Вiн був уже на пiвдорозi, коли судома переломила його навпiл. Щойно все минулося, вiн уперто побрiв далi. Там стояли дверi обертового типу, i вiн витратив мало не всi сили, щоб вони зрушили з мiсця. Смiттебак проштовхався в оздоблений оксамитом вестибюль. Пiд ногами пружинив розкiшний, журавлинового кольору килим. У вестибюлi були вiконця касирiв, реестрацiйна, поштова та ключна стiйки – всi порожнi. Праворуч, за орнаментальною загорожею, що сягала йому до лiктiв, Смiттебак побачив казино. Вiн вражено витрiщався на ряди гральних автоматiв, що вишикувалися плiч-о-плiч, наче солдати. За ними виднiлася рулетка, стiл для гри в крепс, а за мармуровою балюстрадою були столи для гри в бакара.
– Є тут хто? – каркнув Смiттебак, однак вiдповiдi не почулося.
Тодi йому стало лячно, бо це було мiсце привидiв – мiсце, де могли чаiтися монстри. Та виснаження ослабило страх. Непевною ходою вiн спустився до казино й пройшов повз бар «Левеня» – там у глибокiй тiнi мовчки сидiв Ллойд Генрейд i спостерiгав за прибульцем, тримаючи в руцi стакан води «Поланд спринг».
Вiн пiдiйшов до стола, оббитого зеленим сукном, на якому був таемничий напис: «ДИЛЕР ПОВИНЕН БРАТИ ДО 16 І ЗУПИНИТИСЯ НА 17».[34 - Ідеться про правила картярськоi гри блекджек: дилер (круп’е) зобов’язаний брати карти, доки сума його очок не доходить до 17-ти – в цьому випадку вiн мусить зупинитися.] Смiттебак вилiз на нього й миттево заснув. Скоро навколо Чувака-Смiттебака, цього сплячого обiрванця, зiбралося з пiвдюжини людей.
– Що будемо з ним робити? – спитав Кен Демотт.
– Хай спить, – вiдказав Ллойд. – Вiн потрiбен Флеггу.
– Та ти шо. І де ж у бiса цей Флегг, га? – почувся iнший голос.
Ллойд розвернувся до мовця – той чоловiк уже почав лисiти i був на цiлий фут вищим од Генрейда. Та вiн вiдсахнувся, щойно Ллойд глянув на нього. Тiльки камiнь Ллойда був неоднорiдним – у його центрi блищало моторошне червоне включення.
– Геку, тобi так кортить його побачити? – поцiкавився Ллойд.
– Нi, – сказав чоловiк iз рiдкою шевелюрою. – Гей, Ллойде, ти ж знаеш, що я не…
– Звiсно, – опустив погляд на чоловiка, який спав на столi для блекджеку. – Незабаром Флегг з’явиться. Вiн чекав на цього мужика. Цей мужик – особливий.
На звертаючи на цi розмови жодноi уваги, Чувак-Смiттебак спав на столi блаженним сном.
* * *
18 липня Смiттебак i Пацан провели нiч у мотелi в мiстечку Голден, штат Колорадо. Пацан вибрав двi кiмнати iз замкненими сумiжними дверима. Бувши добряче напiдпитку, вiн розв’язав цю дрiбницю, вiдстреливши замок трьома кулями свого 45-калiберника.
Вiн пiдняв ногу й копнув дверi своiм мiнiатюрним чоботом. Вони розчахнулись. У повiтрi крутилася цiвка блакитного диму.
– Хуяк, блядь, – сказав вiн. – Вибирай кiмнату, Смiттебачку.
Чувак-Смiттебак вибрав кiмнату праворуч, i на деякий час його лишили в спокоi. Пацан кудись пiшов. Чувак-Смiттебак повiльно розмiрковував над тим, щоб просто злиняти, розчинившись у пiтьмi, перш нiж трапиться щось справдi кепське, намагаючись придумати, як розв’язати проблему з транспортом, коли повернувся Пацан. Чувак-Смiттебак збентежився, побачивши, що до кiмнати заiжджае крамничний вiзок, повний шестибаночних упаковок пива «Курс». Ляльковi очi тепер уже були червонi та облямованi запаленими колами. Його помпадур розкручувався, наче зламана пружина, i пасма жирного волосся звисали Пацановi на вуха та щоки, вiд чого вiн скидався на небезпечну, хоч i абсурдну печерну людину, яка знайшла й одягла шкiряну куртку, яку покинув мандрiвник у часi. На поясi куртки туди-сюди гойдалися кролячi лапки.
– Тепле, та хiба комусь не пох? Правду кажу? – спитав Пацан.
– По-любому, – закивав Смiттебак.
– Тримай пиво, дiрка-в-гузнi, – сказав Пацан i кинув йому одну бляшанку.
Коли Смiттебак потяг за вушко, йому в обличчя порснула пiна, i Пацан загоготав своiм дивним мiнiатюрним смiхом, обома руками тримаючись за плаский живiт. Смiттебак слабко всмiхнувся. Вiн вирiшив, що втече сьогоднi ж, коли сон зморить це мале чудовисько. З нього досить. А те, що Пацан говорив про темного священика… Чувака-Смiттебака так налякали його слова, що вiн навiть не мiг як слiд пояснити цей страх. Казати подiбне, навiть жартома, було однаково що срати на церковний вiвтар або стояти, задерши обличчя до грозового неба, й благати блискавицю, щоб зашкварила тебе до хрусткоi скоринки.
Та найгiршим було те, що Пацан не жартував.
Чувак-Смiттебак не збирався iхати карколомними гiрськими серпантинами, коли за кермом сидiтиме цей скажений карлик, який квасив цiлими днями (i, очевидно, ночами) та розводився про те, що збираеться скинути темного чоловiка й посiсти його мiсце.
Тим часом Пацан вижлуктив два пива за двi хвилини, ро
Страница 23
чавив бляшанки та байдуже кинув iх на одне з односпальних лiжок. Вiн похмуро витрiщався на «Ар-Сi-Ей хромаколор»,[35 - «Ер-Сi-Ей корпорейшн» (англ. «Radio Corporation of America») – американська компанiя, що виробляла побутовi електричнi прилади. Одна з перших розробникiв повнiстю електронного телевiзора. Існувала в перiод з 1919 до 1986 рр.] тримаючи в лiвицi нову банку пива i в правицi – 45-калiберник, яким вiдстрелив замок сумiжних дверей.– Нема, блядь, свiтла – нема, блядь, телебаучення, – сказав Пацан.
Що сильнiше вiн напивався, то виразнiше проявлявся його пiвденний акцент, вкриваючи слова хутром.
– От параша. Круто, що всi вилупки дали дуба, та де, iбаттьоговдишло, HBO,[36 - HBO («Home Box Office») – американський кабельно-супутниковий телеканал, заснований 1972 р. Транслюе телесерiали, спортивнi матчi, концерти й телешоу.] Ісусе-пердусе? Де в чорта реслiнг? Де матчi? Де канал «Плейбой»? Гарнi там штуки показували, Смiттебаче. Ну, вони нiколи не показували, як мужики ласують волохатим чебуреком, як нямкають волохату мушлю, ну, розумiеш, про шо я, та в тих краль ноги росли вiд самих пiдборiдь, доганяеш, блядь?
– Та ясно, – озвався Смiттебак.
– Хуяк – ще б пак! Не квакай, я сам тобi все скажу.
Пацан витрiщився на порожнiй екран.
– Нiма ти пизда, – сказав вiн i вистрелив у телевiзор.
Кiнескоп вибухнув iз порожнистим ляском. Телевiзор ригнув склом. Чувак-Смiттебак рвучко закрився руками, щоб не поранило очi, i його пиво вихлюпнулося на нейлоновий килим.
– Тупий козел! Диви, шо наробив! – обурено вигукнув Пацан.
Зненацька 45-калiберник цiлив уже в Смiттебака. Його дуло було чорним i здоровенним, як димар океанського лайнеру. Смiттебак втратив усе вiдчуття в промежинi. Йому подумалося, що вiн, мабуть, обiсцявся, та не мiг сказати напевне.
– Я тобi думалку за це провiтрю, – сказав Пацан. – Пиво вiн розiлляв. Якби то було шось iнше, я б i пальцем не ворухнув. Але ж це «Курс». Якби мiг – сцяв би «Курсом». Вiриш у цю хуйню-муйню?
– Да, – прошепотiв Чувак-Смiттебак.
– І шо, як думаеш, сьогоднi «Курс» варять, га, Смiттебаче? Отак ти собi вирiшив, блядь?
– Нi, – тихо промовив Смiттебак. – Зовсiм нi.
– Правильно, блядь. «Курс» на межi виумирання.
Вiн звiв револьвер трохи вище. Чувак-Смiттебак подумав, що от i прийшов кiнець його життю. Та Пацан знов опустив зброю… на кiлька сантиметрiв. Усi емоцii втекли з його обличчя. Смiттебак подумав, що цей вираз означае глибоку задуму.
– От шо я тобi скажу, Смiттебаче. Береш собi банку та видуваеш. Як видуеш усе до краплi, на Ранчо «кадилакiв» я тебе не вiдправлю. Вiриш у цю хуйню-муйню?
– А що… що значить видути?
– Господи Йсусе, хлопче, та ти тупий, геть як пробка! Випити всю банку без передишки – ось, шо значить видути! Ти де жив – в Африцi, блядь, чи шо? Ану ворушись, Смiттебаче. Як стрiлятиму, то прямiсiнько в око. У цiй пукавцi повно експансивок.[37 - Експансивнi кулi – кулi, якi, влучаючи в цiль, «розкриваються». Мають низьку пробивну дiю, однак завдають чималоi шкоди в разi влучення в незахищене тiло.] Усього тебе розпанахають – перетворять на сраний обiд для тутешнiх тарганiв.
Не зводячи очей зi Смiттебака, вiн махнув револьвером до вiзка. На його нижнiй губi бiлiла цятка пивноi пiни.
Смiттебак пiдiйшов до картонноi коробки, узяв пиво та потягнув за вiчко.
– Давай, блядь. До останньоi краплi. Вернеться назад, i тобi пизда.
Чувак-Смiттебак перевернув бляшанку. З неi забулькало пиво. Вiн конвульсивно ковтав рiдину, i його борлак стрибав угору-вниз, наче йо-йо. Щойно бляшанка спорожнiла, вiн випустив ii з рук, тодi вступив у страшний двобiй iз горлянкою i врештi виборов собi життя довгою, лункою вiдрижкою. Пацан задер свою маленьку голову та зайшовся дзвiнким реготом. Смiттебак ледве тримався на ногах, кволо всмiхаючись. Раптом вiн вiдчув, що вже не трошки, а геть п’яний.
Пацан повернув зброю в кобуру.
– Окей. Непогано, Чуваче-Смiттебаче. Зовсiм непогано, йоптить.
Пацан продовжив пити. На готельному лiжку виросла гора зiжмаканих бляшанок. Смiттебак тримав мiж колiн банку «Курсу» i вiдсьорбував з неi щоразу, як Пацан несхвально зиркав на нього. Пацан торочив без упину. У мiру того як бiльшала купа порожнiх бляшанок, голос його потроху згасав i в ньому дедалi виразнiше звучав пiвденний акцент. Пацан розказував про мiсця, у яких побував. Про вигранi перегони. Про вантаж дурi, яку переправив через мексиканський кордон вантажiвкою для бiлизни, пiд капотом у якоi був двигун iз пiвсферчними камерами згоряння, на цiлих 442 кiнськi сили. «Паскудна херня, – сказав вiн. – Усе це шириво – паскудна херня». Сам вiн його не торкався, та ж йопересете – притарабаниш до США кiлька таких вантажiв, i в парашi можна й золотий папiр вiшати. Урештi вiн почав клювати носом, i його червонi оченята заплющувалися на все бiльшi й бiльшi промiжки часу, а потiм знову неохоче розкривалися до половини.
– Дiстану його, Смiттебаче, – пробелькотiв Пацан. – Приiду туди, усе прозондую та цiлуватиму його йобану сраку, допоки
Страница 24
е розберуся, шо до чого. Пацану нiхто не указ. Нiхто, блядь. Довго я не терпiтиму. Не займаюся я всякою мулькою. Якщо й беруся за якусь роботу, то стаю за кермо. Такий у мене стиль. Не знаю, звiдки вiн i як навчився транслювати свою херню до наших думалок, та я витурю його… – вiн так позiхнув, що щелепа хруснула, – …з мiста на хуй. Продiрявлю опудало. Вiдправлю на Ранчо «кадилакiв». Тримайся мене, Небораче, чи як там тебе.Пацан повiльно заточився назад i впав на лiжко. Щойно вiдкрита бляшанка пива випала з його розслабленоi руки. На килим набiгла ще одна калюжа «Курсу». Ящик спорожнiв, i, за пiдрахунками Смiттебака, Пацан самотужки впорався з двадцять одною банкою. Чувак-Смiттебак не розумiв, як така маленька людина могла випити стiльки пива, та розумiв, що настав час ушиватися. Вiн знав це, але почувався п’яно, слабко й загалом паскудно. Бiльше за все на свiтi йому хотiлося трохи поспати. Це ж нiчого, правда? Пацан проспить як убитий усю нiч i, певне, до самого ранку, а то й до дванадцятоi. Часу вдосталь, щоб трохи покимарити.
Тож вiн пiшов в iншу кiмнату (попри коматозний стан Пацана, скрадався вiн навшпиньки) i зачинив сумiжнi дверi як змiг – тобто не дуже добре. Вiд куль вони перекосилися. На нiчному столику стояв механiчний будильник. Смiттебак завiв його, перемiстив стрiлки на пiвнiч i поставив будильник на п’яту годину. Вiн лiг на двоспальне лiжко, навiть не знявши кедiв. За п’ять хвилин вiн уже спав.
Вiн прокинувся трохи пiзнiше, у трунi вранiшньоi темряви, i вiдчув, що в лице йому дмухае сухим пивним перегаром i блювотинням. Щось змiiлося в лiжку – щось гаряче, гладеньке. Першою йому сяйнула жаска думка, що це той тхiр вискочив зi сну про Небраску та опинився в дiйсностi. Вiн тремко застогнав, коли усвiдомив, що тварина, яка була з ним у лiжку, невелика, але тхори значно меншi. Вiд пива скронi безжально свердлило болем.
– Берися за мене, – прошепотiв у пiтьмi Пацан.
Руку Смiттебака вхопили й пiдтягли до чогось твердого, цилiндричного й пульсуючого, наче поршень.
– Подрочи менi. Давай, подрочи, ти ж знаеш, як це робиться, – я це пойняв, ще як уперше тебе завидiв. Давай, дрочун йобаний, дрочи.
Чувак-Смiттебак знав, що робити. Багато в чому це було кращим за iншi можливi жахiття. Вiн навчився цього довгими ночами в буцегарнi. Подейкували, що це паскудна, голуба справа, однак те, чим займалися голубi, було не таким кепським, як дiла тих, хто ночами гострив ложки на заточки, тих, хто просто лежав на койках, шкiрився, витрiщався на тебе та хрускав суглобами пальцiв.
Пацан поклав руку Смiттебака на зброю, на якiй той знався. Чувак зiмкнув на нiй пальцi та взявся до роботи. Коли все скiнчиться, Пацан знову засне.
Отодi вiн i вислизне.
Дихання Пацана зробилось уривчастим. Вiн почав гойдати тазом у такт посмикувань Смiттебака. Смiттебак не одразу зрозумiв, що Пацан розстiбае йому пояс та спускае джинси з трусами до самих колiн. Нiчого. Якщо Пацан хоче йому засадити – хай засаджуе. Смiттебаковi й ранiше туди встромляли. Вiд цього не вмирають. Це ж не отрута.
Його рука завмерла. Що б не штрикнуло його в анус, воно не з плотi. Воно з холодноi сталi.
Раптом вiн здогадався, що то таке.
– Нi, – прошепотiв Смiттебак.
Його очi перелякано витрiщалися в темряву. Вiн почав розрiзняти в дзеркалi обличчя ляльки-вбивцi, що висiло над його плечем, блимаючи червоними очима, перед якими розгойдувалися пасма скуйовдженого волосся.
– Так, Смiттебаче, – зашипiв Пацан. – Навiть з ритму не зiб’ешся. А пропустиш бодай один йобаний такт – натисну на спусковий гачок. І полетить до дiдька вся твоя гiмно-фабрика. Експансивки, Смiттебаче. Вiриш у цю хуйню-муйню?
Смiттебак заскiмлив i знову засiпав рукою. Його скиглення перейшло в болiсне сапання: ствол 45-калiберника занурювався глибше – вiн крутився, длубав, рвав. І невже його це збуджувало? Так.
Кiнець кiнцем його збудження помiтив Пацан.
– Подобаеться, га? – хекав вiн. – Знав, шо сподобаеться, торба з гноем. Подобаеться, коли в сраку вставляють, га? Кажи «так», торба з гноем. Кажи «так», iнакше па-па, кишечки.
– Так, – проскиглив Чувак-Смiттебак.
– Хочеш, шоб я тобi посмикав?
Йому не хотiлося. Збудження там чи нi, а не хотiлося. Та йому стало розуму про це не розказувати.
– Так.
– Я не торкнувся б твого членяки, навiть якби вiн був дiамантовий. Сам себе смикай. Як думаеш, нашо Бог дав тобi двi руки?
Скiльки воно тривало? Може, Бог знае, та не Чувак-Смiттебак. Хвилину, годину, столiття… яка рiзниця? У нього з’явилася впевненiсть, що в мить Пацанового оргазму вiн водночас вiдчуе двi речi: животом – гарячий струмiнь сiменi малого чудовиська, нутрощами – гриб агонii вiд експансивноi кулi. Усiм клiзмам клiзма.
А тодi таз Пацана завмер, i його член забився в конвульсiях. Рука Чувака-Смiттебака зробилася слизькою, як гумова рукавичка. Наступноi митi з нього дiстали револьвер. Щоками Смiттебака заструменiли мовчазнi сльози полегкостi. Вiн не боявся померти (принаймнi не на службi в темного чоловiка), та йому не хотi
Страница 25
ося сконати в темнiй готельнiй кiмнатi вiд рук якогось психопата. Вiн не може померти, не побачивши Сiболи. Вiн би помолився Господу, та iнстинкти йому пiдказували, що Бог не прислухаеться до скарг того, хто присягнув на вiрнiсть темному чоловiковi. Та й узагалi – що зробив Бог для Чувака-Смiттебака? І, коли вже так, що Бог зробив для Дональда Мервiна Елберта?У задушливiй тишi Пацан, засинаючи, заспiвав фальшивим, ламким голосом:
– Ми з друзяками слави зажили… так, поганцi нас знають, однак не чiпають…[38 - Слова пiснi 1964 року «Кручуся-верчуся» («I Get Around») гурту «Бiч бойз».]
Вiн захропiв.
«Отепер я й утечу, – подумав Чувак-Смiттебак, та вiн боявся, що поворухнеться й розбудить Пацана. – Утечу, щойно впевнюся, що вiн дiйсно спить. П’ять хвилин. Цього мае вистачити».
Та нiхто не знае, скiльки тривають п’ять хвилин у цiлковитiй пiтьмi – чесно буде сказати, що в пiтьмi п’яти хвилин не iснуе. Смiттебак чекав. Сам того не усвiдомлюючи, вiн поринав у дрiмоту й вигулькував з неi. Незабаром вiн пiрнув надто глибоко й заснув.
Вiн опинився на темнiй дорозi десь у височинi. Зорi висiли дуже низько – здавалося, простягнеш руку i вхопиш одну, другу, доки не назбираеться повна банка небесних свiтлячкiв. Стояв лютий холод. Було темно. Смiттебак бачив, як навколо проступали припорошенi зоряним свiтлом кам’янi брили, крiзь якi люди прорiзали трасу, – тi каменi здавалися обличчями живих iстот.
Щось наближалося до нього з темряви.
Аж раптом почувся його голос – вiн линув нiзвiдки й звiдусюди.
– У горах я подам тобi знак. Покажу свою могутнiсть. Покажу тобi, що трапиться з тими, хто кине менi виклик. Чекай. Пильнуй.
У чорнотi почали вiдкриватися червонi очi – здавалося, нiби хтось порозставляв навколо зо три дюжини аварiйних лiхтарiв i тепер зiсмикував iз них кожухи, по парi за раз. То були очi, i вони оточили Чувака-Смiттебака вiдьомським колом.[39 - Вiдьомськими колами в народi називають кола та пiвкола грибiв, що розростаються вiд центральноi грибницi. Часто трава всерединi кола вiдмирае, а гриби виявляються отруйними – звiдси й моторошна назва, хоч iснуе чимало видiв iстiвних грибiв, що можуть утворювати такi ж кола. У фольклорi краiн Заходу iх називають колами фей, ельфiв, пiксi тощо.] Спершу вiн подумав, що це очi тхорiв, та коло стискалось, i Смiттебак побачив, що його оточили здоровеннi хижаки – сiрi гiрськi вовки.[40 - Сiрий вовк iз пiвнiчних Скелястих гiр («Canis lupus irremotus») – пiдвид сiрого вовка, що водиться на пiвнiчних схилах Скелястих гiр та навколишнiх рiвнинах. Характернi особливостi: бiльшi габарити, нiж у сiрого вовка; свiтло-сiре хутро; пласка лобова кiстка. Кiлька разiв потрапляв до перелiку вимираючих видiв, та наразi популяцiя виду визнана стабiльною. Існуе також сiрий вовк iз пiвденних Скелястих гiр («Canis lupus youngi»).] Тварини настовбурчили вуха, а з темних морд крапала пiна.
Йому було лячно.
– Вони прийшли не по тебе, мiй добрий, вiрний слуго. Бачиш?
І вони зникли. Отак просто: були сiрi, запiненi вовки – i не стало.
– Пильнуй, – мовив голос.
– Чекай, – мовив голос.
Сон скiнчився. Вiн прокинувся й заклiпав на яскраве сонячне свiтло, що лилося крiзь вiкно готельноi кiмнати. Перед ним стояв Пацан, i, очевидно, на нього нiяк не вплинуло вчорашне змагання з тепер уже неiснуючою «Адольф Курс компанi». Вiн милувався вiддзеркаленням у шибцi. Волосся було зачесане до попереднього стану, вiдтворивши всi блискучi вихори й завитки. Шкiряна куртка висiла на спинцi стiльця. Кролячi лапки звисали з пояса, наче трупи мiнiатюрних шибеникiв.
– Гей, торба з гноем! Я вже думав, шо доведеться знову тобi на руцю спустити, шоб прокинувся. Давай, у нас попереду великий день. Сьоднi багацько всякого трапиться, правду кажу?
– Це точно, – химерно всмiхнувся Чувак-Смiттебак.
* * *
Коли ввечерi 5 серпня Чувак-Смiттебак виринув зi сну, вiн i досi лежав на столi для гри в блекджек, що стояв у казино «MGM Grand Hotel». Спинкою до нього стояв стiлець, на якому сидiв молодик iз гладеньким солом’яним волоссям. На його носi примостилися дзеркальнi сонцезахиснi окуляри. Першим Смiттебак звернув увагу на камiнь, що виднiвся у V-подiбному вирiзi тенiски незнайомця. Чорний, iз червоним включенням по самому центру. Як вовче око в нiчнiй темрявi.
Вiн спробував сказати, що хоче пити, однак видушив, щось подiбне до «Го!»
– Певне, ти добряче на сонцi пiдсмажився, – сказав Ллойд Генрейд.
– Ти – вiн? – прошепотiв Смiттебак. – Ти – це…
– Наш бос? Нi, я не вiн. Флегг у Лос-Анджелесi. Та вiн знае, що ти тут. Балакав з ним по радiо пiсля обiду.
– Вiн приiде?
– Що? Просто щоб подивитися на тебе? Придумав! Приiде свого часу. Ми з тобою, мужиче, – нiхто. Дрiбнота. Приiде свого часу.
На додачу вiн повторив питання, яке ставив зранку того ж дня, незабаром пiсля того, як до готелю зайшов Чувак-Смiттебак.
– Тобi так кортить його побачити?
– Так… нi… не знаю.
– Ну, що б там тобi не хотiлося, а в тебе буде така нагода.
– Пити…
– Звiсно. Тримай.
Страница 26
Ллойд передав Смiттебаковi великий термос iз вишневим «Кул-ейдом». Той ураз його осушив, перехилився через стiл та застогнав, тримаючись за живiт. Коли судома минула, Смiттебак подивився на свого рятiвника очима, сповненими нiмоi вдячностi.– Зможеш трохи поiсти, як гадаеш? – поцiкавився Ллойд.
– Мабуть.
Ллойд розвернувся до чоловiка, який стояв позаду них. Той бавився з рулеткою: запускав барабан, а тодi кидав на нього бiлу кульку та спостерiгав, як вона скаче й торохкотить секторами.
– Роджере, пiди скажи Бiлюку чи Стефанi-Енн, щоб намутили цьому мужику картоплi та кiлька гамбургерiв. От срака, чим я думаю? Вiн же тут усе заригае. Супу. Принеси йому супу. Так норм, чуваче?
– Що завгодно, – вдячно пробелькотiв Смiттебак.
– У нас тут е один пацик, звуть Вiтнi Горганом – вiн м’ясником працював. Товстий, ротатий гiмнюк, та як куховарить! Святi небеса! І в них тут е все. Коли ми приiхали, геники ше працювали, i всi морозилки повнi. Вегас! Чи бачили ви десь пиздатiше мiсто?
– Точно, – озвався Смiттебак.
Вiн ще не знав, як Ллойда звуть, однак той йому вже подобався.
– Це Сiбола.
– Шо-шо?
– Сiбола. Шукали тисячi.
– Ага, багацько народу й не один рiк, та бiльшiсть дибають геть i жалкують, що знайшли. Ну, клич його як хоч – бачу, ти по дорозi мало на балик не перетворився. Як тебе звуть?
– Чувак-Смiттебак.
Ллойда це iм’я нiби й не здивувало.
– Супер. Б’юсь об заклад, що ти був байкером.
Вiн виставив руку. На кiнчиках пальцiв усе ще виднiлися ледь помiтнi рубцi, якi лишилися пiсля його висидки у тюрмi Фiнiкса, де вiн мало не помер з голоду.
– Я Ллойд Генрейд. Приемно познайомитися, Смiттебаче. Ласкаво вiтаю на борту «Льодяника», нашого чудового корабля.[41 - «На борту чудового судна “Льодяник”» («On the Good Ship Lollipop») – пiсня про корабель «Льодяник», який доправляе слухняних дiтей до краiни цукерок. Уперше прозвучала у фiльмi «Яскравi очi» («Bright Eyes», 1934 р.) у виконаннi американськоi акторки Ширлi Темпл (1928–2014) i зрештою стала ii коронною пiснею.]
Чувак-Смiттебак потиснув простягнуту руку. Йому довелося ковтати сльози, щоб не розплакатися вiд вдячностi. Якщо йому не зраджувала пам’ять, це вперше в життi хтось захотiв потиснути йому руку. Вiн був тут. Йому не дали копняка. Нарештi, нарештi його десь прийняли. Заради цiеi митi вiн пройшов би ще стiльки ж пустелi, обсмалив би ще одну руку та обидвi ноги.
– Дякую, – пробелькотiв вiн. – Дякую, мiстере Генрейд.
– Блiн, братухо, як не називатимеш мене Ллойдом, доведеться весь суп вилити.
– Значить, Ллойд. Дякую, Ллойде.
– Ото воно. Як поiси, вiдведу тебе нагору, до твоеi кiмнати – власну матимеш. Завтра дамо тобi якесь завдання. Гадаю, у боса на тебе своi плани, та поки й без цього роботи вдосталь. Ми багато чого знову запустили, та далеко не все. На Боулдерськiй дамбi працюе наша команда – намагаеться струм запустити. Ще одна ватага займаеться водопостачанням. На виiздi розвiдувальнi загони, i щодня в нас з’являеться шестеро-восьмеро новачкiв, та ти поки що сидiтимеш у мiстi. Дивлюся на тебе й бачу, що сонця ти насотався на мiсяць уперед.
– Мабуть, – кволо всмiхнувся Чувак-Смiттебак.
Вiн уже був ладен життя вiддати за Ллойда Генрейда. Зiбравши докупи всю свою смiливiсть, Смiттебак показав на камiнь, що лежав у Ллойда в заглибинi пiд кадиком.
– Це…
– Ага, тут усi, хто типу при владi, iх носять. Його придумка. Це гагат.[42 - Гагат – рiзновид лiнгiту (бурого вугiлля), який не встиг перетворитися на кам’яне вугiлля. Вважаеться коштовним каменем, хоча насправдi е не мiнералом, а мiнералоiдом, бо мае органiчне походження. Пiд час перегонки дае дьоготь. Мае чорний блискучий вигляд.] Ну, знаеш, не зовсiм камiнь. Радше бульбашка дьогтю.
– Я про… про червоне сяйво. Про око.
– І тобi на око схоже, га? Це включення. Особливе, вiд нього. Я – не найкмiтливiший з його пацанiв, i далеко не найкмiтливiший з пацанiв у старому доброму Лох-Шпекасi. Та я… бля, мабуть, мене можна назвати його талiсманом, – вiн пронизав Смiттебака поглядом. – Може, й тебе також, хтозна? Мене точно не питай. Вiн, наш Флегг, чолов’яга небалакучий. Хай там як, а конкретно про тебе ми чули. Ми з Вiтнi. Це геть не стандартна муштра. Забагато народу прибувае, щоб до кожного придивлятися, – Ллойд замовк, а тодi довершив думку. – Хоча менi здаеться, що вiн би так змiг, якби захотiв. Гадаю, вiн би не пропустив жодного прибульця, хто б то не був.
Чувак-Смiттебак кивнув.
– І з чаклунством дружить, – голос у Ллойда зробився трохи хрипкiшим. – Сам бачив. Знаеш, от не хотiв би я опинитися в протилежному таборi.
– Так, – сказав Смiттебак. – Я бачив, що сталося з Пацаном.
– Яким пацаном?
– З мужиком, з яким я подорожував, доки ми не заiхали в гори, – вiн здригнувся. – Не хочу про це говорити.
– Окей, мужик. А ось i твiй суп. І Вiтнi таки примостив збоку бургер. Будеш у захватi. Цей чувак готуе чудовi бургери, та спробуй не наблювати, окей?
– Окей.
– Щодо мене, то треба декуди сходити, де з ким побачитись.
Страница 27
Якби мене зараз бачив друзяка Бац, вiн би очам не повiрив. Я заклопотанiший, анiж одноногий у змаганнях iз роздачi копнякiв. Побачимося згодом.– Звiсно, – сказав Смiттебак, а тодi сором’язливо додав: – Дякую. Дякую тобi за все.
– Менi не дякуй, – дружньо озвався Ллойд. – Дякуй йому.
– Я дякую, – промовив Чувак-Смiттебак. – Кожноi ночi.
Та вiн говорив сам до себе. Ллойд уже був на пiвдорозi до виходу – балакав iз чоловiком, який принiс суп i бургер. Чувак-Смiттебак спостерiгав за ними захопленими очима, доки вони не зникли з поля зору, а тодi жадiбно накинувся на iжу та наминав за обидвi щоки, доки майже нiчого не лишилось. І все було б гаразд, якби вiн не зиркнув у тарiлку. Суп був томатний. Кольору кровi.
Вiн вiдсунув тарiлку – апетит раптом зник. Так, легко було сказати Ллойду Генрейду, що вiн не хоче балакати про Пацана, а от перестати про це думати… геть iнша справа.
Посьорбуючи молоко, яке принесли разом з iжею, Смiттебак пiдiйшов до рулетки. Знiчев’я вiн крутнув барабан i кинув на поле бiлу кульку. Вона прокотилася вздовж крайки, а тодi скотилася до секторiв i заскакала мiж iхнiх чарунок. Смiттебак подумав про Пацана. Замислився над тим, чи прийде хтось, щоб провести його до кiмнати, про яку говорив Ллойд. Подумав про Пацана. Тодi йому стало цiкаво, який випаде сектор – чорний чи червоний… та в основному вiн думав про Пацана. Стрибуча кулька залетiла до однiеi з чарунок i лишилася там. Барабан зупинився. Кулька лежала пiд зеленим подвiйним нулем.
Перемога за казино.
* * *
Коли безхмарного, 80-градусного[43 - ? 27 °C.] дня вони виiхали з Голдена й рушили мiжштатною магiстраллю 70 просто до Скелястих гiр, Пацан промiняв «Курс» на вiскi «Ребел елл». Одну пляшку вiн тримав у руцi, а ще двi, акуратно запакованi в порожнi картонки вiд молока, щоб не каталися й не розбилися, спочивали на горбику карданного вала. Пацан ковтав вiскi, доганяв алкоголь «пепсi-колою» i щодуху горлав «срака-банька!», чи «я-ху-у!», чи «секс-машина!». Кiлька разiв вiн зауважив, що якби мiг, то сцяв би «Єллом». Вiн спитав, чи вiрить Смiттебак у цю хуйню-муйню. Чувак-Смiттебак був блiдим од переляку, i похмiлля вiд учорашнiх трьох банок пива ще не минулося, одначе вiн сказав «так».
На цих дорогах навiть Пацан не мiг тримати вiдмiтку спiдометра на 90.[44 - ? 145 км/год.] Вiн знизив швидкiсть до шiстдесяти[45 - ? 97 км/год.] i тихо крив дороги матюками. Та врештi просвiтлiв.
– Надолужимо втрачене, щойно доберемося до Юти-Невади, Смiттебаче. На рiвнинi ця лялечка лiтае на ста шiстдесяти.[46 - ? 257 км/год.] Вiриш у цю хуйню-муйню?
– Гарна машина, це точно, – озвався Смiттебак, усмiхнувшись, як хворий пес.
– Ще б пак, блядь.
Пацан ковтнув вiскi. Догнав його колою. Щодуху крикнув «я-ху-у!»
Смiттебак похмуро дивився, як повз них миготить краевид, залитий вранiшнiм сонцем. Магiстраль прорiзали просто крiзь гори, тож iнодi вони проминали величезнi скелi. Скелi, що снилися Смiттебаку тiеi ночi. Чи вiдкриються в темрявi червонi очi, коли на землю впаде нiч?
Вiн здригнувся.
Трохи згодом Смiттебак усвiдомив, що iхня швидкiсть знизилася з шiстдесяти до сорока. Тодi до тридцяти. Пацан жахливо лаявся. Купе-двiйка постiйно петляла мiж нерухомими автiвками на дорозi, i iх дедалi бiльшало.
– Це що за хуйня?! – лютував Пацан. – Вони що, всi рiшили здохнути на висотi в десять тисяч йобаних футiв? Гей, дебiли, на хуй з дороги! Чули?! З’iбали на хер з дороги!
Смiттебак аж замружився.
Автiвка проiхала поворот, i вони побачили страшну аварiю з чотирьох машин, яка повнiстю заблокувала лiву смугу I-70. На дорозi розпластався труп чоловiка, вкритого давно засохлою кiркою кровi. Поряд з ним лежала розбита лялька Балакучоi Кетi.[47 - Балакуча Кетi (англ. Chatty Cathy) – лялька, яку випускала компанiя «Маттел» (виробник ляльок Барбi) у 1959–1965 рр. Мала нитку з кiльцем – потягнеш за неi, i Кетi говорить одну з 11 фраз на кшталт «я тебе люблю», «вiзьми мене з собою» тощо.] Об’iхати затор злiва не дозволяв металевий вiдбiйник заввишки в шiсть футiв.[48 - ? 1,8 м.] Праворуч було захмарене провалля.
Пацан ковтнув «Ребел еллу» й повернув до обриву.
– Тримайся, Смiттебаче, – прошепотiв вiн, – зараз об’iдемо.
– Нема мiсця, – прохрипiв Чувак-Смiттебак.
Вiн глитнув, i стiнки горлянки черкнули одна об одну, наче два напилки.
– Якраз фате, – тихо сказав Пацан.
Очi в нього блищали. Вiн почав протискувати двiйку-купе на узбiччя. Правi колеса зашурхотiли грунтом.
– Я пас, – випалив Смiттебак i схопився за дверну ручку.
– Ану сидiти, – сказав Пацан, – iначе станеш мертвим дрочуном.
Смiттебак повернув голову, i його очi втупилися в дуло 45-калiберника. Пацан нервово захихотiв.
Чувак-Смiттебак вiдкинувся на сидiння. Вiн хотiв замружитися, та не мiг. Узбiччя на його боцi зникло з поля зору, i наразi вiн бачив лише панораму блакитно-сiрих сосен i величезнi кам’янi брили. Вiн уявляв, як шини купе-двiйки котяться за чотири дюйми вiд провалля… за два…
– Ще один дюйм, – протуркотiв Пацан.
Страница 28
Вiн дивився перед собою вибалушеними очима, обличчя розтягнув величезний вишкiр. На блiдому, ляльковому лобi виступили iдеально круглi краплини поту.– Ще… один… однесенький.
Закiнчилося все поспiхом. Чувак-Смiттебак вiдчув, як задне праве колесо зненацька ковзнуло праворуч i рiзко донизу. Вiн почув, як до провалля посипався щебiнь, а за ним – бiльше камiння. Вiн закричав. Пацан страшно заматюкався, увiмкнув першу передачу та втис у пiдлогу педаль газу. Вони саме протискалися повз перевернутий труп мiкроавтобуса «фольксваген», i злiва пронизливо завищав метал.
– Лети! – горлав Пацан. – Як товстодупий орел! Лети! ЛЕТИ, чорт тебе забирай!
Заднi колеса двiйки-купе навiжено крутилися. На одну мить Смiттебаковi здалося, що вони з’iжджають до обриву. А тодi машина сiпнулася вперед, пiдскочила, i вони опинилися на дорозi, по той бiк затору. Автiвка рвонула геть, лишивши на асфальтi слiди вiд протектора.
– Я ж казав, шо вона впораеться! – переможно горлав Пацан. – Чорт забирай! Ото ми дали! Як два пальцi, Смiттебаче, сцикун, блядь, йобаний!
– Ми це зробили, – тихо сказав Чувак-Смiттебак.
Його всього трусило. Вiн не мiг опанувати свое тiло. А тодi, вдруге вiдтодi, як зустрiв Пацана, Смiттебак сказав едину рiч, яка могла врятувати йому життя. Якби вiн змовчав, Пацан би точно його вколошкав. Просто щоб вiдсвяткувати перемогу.
– Круто кермуеш, чемпiоне, – сказав вiн.
Ще нiколи й нiкого в життi вiн не називав чемпiоном.
– Та-а-а… не так уже й круто, – Пацан пiдняв угору вказiвного пальця. – Ще два, щонайменше два американцi могли б таке провернути. Вiриш у цю хуйню-муйню?
– Як скажеш, Пацан.
– Не квакай, любчику, я сам тобi все скажу, блядь. Усе як мае бути. Ну, погнали.
Та далеко вони не вiд’iхали. Купе Пацана зупинилося назавжди п’ятнадцять хвилин по тому. За вiсiмнадцять сотень миль вiд точки вiдправки в Шеверпортi, штат Луiзiана.
– Не вiрю очам, – сказав Пацан. – Не вiрю… йобаним… ОЧАМ!
Вiн розчахнув дверi й вискочив на дорогу, стискаючи в лiвицi на чверть повну пляшку «Ребел еллу».
– ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ! – лютував Пацан, витанцьовуючи у своiх чоботах iз гротесково високими каблуками – мiнiатюрний божок руйнацii, землетрус у пляшцi. – ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ, ДОВБОЙОБИ, ВИ ВСІ МЕРТВІ, ВАМ УСІМ МІСЦЕ НА ЙОБАНОМУ ЦВИНТАРІ, НЄХУЙ ВАМ РОБИТИ НА МОЇЙ, БЛЯДЬ, ДОРОЗІ!
Вiн жбурнув пляшку «Ребел еллу», i вона полетiла, перекидаючись i розбризкуючи янтарнi краплi. Пляшка розбилася на сотню скалок об бiк старого «порше». Пацан стояв на непевних ногах i мовчки вiдхекувався.
Цього разу проблема була не такою простою, як звичайний затор iз чотирьох автiвок. Цього разу проблема поширилася на всю дорогу. Посеред магiстралi пролягала бугриста роздiлова смуга в десять ярдiв[49 - ? 9,1 м.] завширшки, i, певне, двiйка-купе могла б перебратися з одного боку дороги на iнший, та обидвi артерii перебували в однаковому станi: машини зiбралися на чотирьох смугах дороги в шiсть рядiв i стояли бампер у бампер, крило до крила. Узбiччя було загачене незгiрш за саму магiстраль. Попри те що роздiлова смуга заросла травою i камiння випирало з грунту, наче зуби дракона, деякi водii намагалися скористатися й нею. Можливо, деяким чотирипривiдним машинам на високих пiдвiсках i пощастило там проiхати, та наразi роздiлова смуга скидалася на автомобiльне кладовище з пожмаканого металобрухту на колесах. Здавалося, нiби всiх водiiв охопило масове божевiлля, i вони вирiшили влаштувати на I-70 перегони на виживання[50 - Перегони на виживання – рiзновид автоспорту. Правила рiзняться вiд одного змагання до iншого, та в кожному з них беруть участь кiлька машин, якi спецiально таранять одна одну, i переможцем обирають уцiлiле авто.] чи навiжену джимхану.[51 - Джимхана – рiзновид автоспорту, подiбний до автокросу: траси джимхани дуже складнi, i учасники мусять запам’ятовувати iх, щоб показати кращий результат швидкостi.] «Скелястi гори, колорадська вишина. Дощить автiвками – так плачуть небеса», – подумалося Чуваку-Смiттебаку. Вiн мало не гигикнув i поспiхом закрив рота рукою. Якби Пацан почув хихотiння, Смiттебак уже б нiколи не засмiявся.
Пацан рушив назад. Високi каблуки клацали асфальтом, акуратно зачесане волосся блищало на сонцi. Обличчя в нього стало, як у карликового василiска. Вiд лютi очi вилiзли з орбiт.
– Тачку свою я, блядь, не кину, – сказав вiн. – Чув мене? Не кину. Ану воруши булками, Смiттебаче. Сходи подивись, на скiльки розтягнувся цей затор йобаний. Може, там вантажiвка перекинулася абошо. Бо назад ми хер вернемось. Узбiччя там уже нема, а краля моя не лiтае. Та якшо там просто вантажiвка заглухла – по барабану. Заскакуватиму до цих пердовозок по черзi й спускатиму з обриву на хуй. Менi це пiд силу, i краще б ти повiрив у цю хуйню-муйню. Уперед, синку.
Смiттебак не став сперечатися. Вiн обережно рушив уперед, петляючи мiж щiльно припасованих автiвок, ладний щомитi пригнути голову й кинутися бiгти – раптом Пацан почне стрiляти? Та цього не сталося. Коли Смiттебак вiдiйшов на безпечну вiдст
Страница 29
нь (тобто опинився там, де куля Пацана його не дiстане), вiн вилiз на цистерну якоiсь вантажiвки та озирнувся назад. Пацан, цей мiнiатюрний гопник iз пекла, завдяки вiдстанi в пiвмилi дiйсно набув лялькового розмiру. Вiн стояв, прихилившись до крила своеi купешечки, та цмулив вiскi. Чувак-Смiттебак хотiв помахати йому, та вирiшив, що це погана думка.* * *
Того ранку Чувак-Смiттебак вирушив у путь о десятiй тридцять за гiрським часом.[52 - Гiрський часовий пояс – часовий пояс, час у якому дорiвнюе – 7 годин вiд середнього часу за Гринвiчем (найкоротшi днi зими та осенi) або – 6 годин вiд лiтнього часу (весна, лiто, рання осiнь). Отримав свою назву завдяки тому, що Скелястi гори майже повнiстю лежать у цьому поясi.] Просувався вiн повiльно – йому часто доводилося дряпатися капотами й дахами машин, так щiльно вони стояли, – i коли вiн дiйшов до першоi таблички з написом «ТУНЕЛЬ ЗАКРИТО», було вже чверть на четверту дня. За цей час вiн покрив миль з дванадцять. Дванадцять миль… небагато як для чоловiка, який перетнув двадцять вiдсоткiв краiни верхи на велосипедi. Та, враховуючи перешкоди на дорозi, Смiттебак вiрив, що дванадцять миль – це досить круто. Вiн мiг давно повернутися й сказати Пацану, що тут не проiхати. Ну, якби вiн узагалi мав намiр повертатися. Ясна рiч, робити вiн цього не збирався. Чувак-Смiттебак не зачитувався книжками з iсторii (пiсля електрошоковоi терапii читати зробилося важкувато), i вiн мiг не знати, що в давнину королi з iмператорами часто вбивали гiнцiв iз поганими новинами, просто зi злостi. Йому було досить i власного знання: вiн достатньо надивився на Пацана, щоб не сумнiватися – бачити вiн його бiльше не хоче.
Вiн стояв, роздивляючись чорнi лiтери на помаранчевому ромбi дорожнього знака. Його збили, i тепер вiн лежав пiд колесом машини, яка могла бути найстаршим у свiтi «юго».[53 - «Юго» (англ. «Yugo») – бренд, яким користувалася компанiя «Застава отомобiлз» (сьогоднi вона зветься ФІАТ) для розповсюдження своiх машин на територii Пiвнiчноi та Пiвденноi Америк i Європи.] «ТУНЕЛЬ ЗАКРИТО». Який ще тунель? Смiттебак замружився, прикривши очi рукою, i йому здалося, що вiн дещо побачив. Вiн пройшов ще триста ярдiв, у разi потреби перелазячи через автiвки, доки не дiстався до страшного мiсива з розбитих автомобiлiв i людських трупiв. Деякi авто з вантажiвками згорiли до самих каркасiв. Серед них виднiлося багато армiйських машин. Чимало трупiв були вдягненi в камуфляжну форму. За цим побоiщем (Смiттебак не сумнiвався, що тут сталася сутичка) продовжувався затор. А далi дорога зникала в двох соплах того, що, коли вiрити велетенськiй таблицi, прикрученiй до природного каменю, називалося тунелем Ейзенхауера.
З калатанням серця Смiттебак пiдiйшов ближче. Вiн не знав, як дiяти далi. Тi два врiзанi в скелю сопла лякали його, i коли вiн наблизився до них, його переляк перетворився на справжнiй страх. Вiн би чудово зрозумiв почуття Ларрi Андервуда, коли той дивився на тунель Лiнкольна, – у ту мить вони, самi того не вiдаючи, побраталися, адже вiдчували точнiсiнько однаковий жах.
Головна вiдмiннiсть полягала в тому, що хiдник у тунелi Лiнкольна встановили вище вiд дороги, а тут вiн був таким низьким, що деякi автiвки намагалися ним скористатися – багато машин завмерло з однiею парою колiс на тротуарi. Тунель був двi милi завдовжки. Крiзь нього можна було пробратися лише повзком – вiд машини до машини, у цiлковитiй темрявi. На це пiшла б не одна година.
Чувак-Смiттебак вiдчув, як усерединi все обiрвалося.
Вiн ще довго витрiщався на тунель. Бiльш нiж мiсяць тому Ларрi Андервуд зайшов до свого тунелю попри крижаний страх. Пiсля тривалих роздумiв Чувак-Смiттебак розвернувся й рушив назад, до Пацана. Його плечi обвисли, кутики губ тремтiли. Розвернувся вiн не тому, що попереду не передбачалося нормальноi дорiжки, не через довжину тунелю – Смiттебак усе життя прожив в Індiанi й навiть не уявляв, скiльки тягнеться тунель Ейзенхауера. Ларрi Андервуда штовхав уперед (а то й контролював) його фiрмовий егоiзм i звичайне бажання вижити: Нью-Йорк – це острiв, i Ларрi мусив з нього вибратися. Тунель був найшвидшим для цього способом. Тож вiн збирався пройти його якомога швидше i зробив це так, як пив бридкi лiки: закривав носа й хутенько ковтав. А Чувак-Смiттебак був побитим створiнням: вiн звик приймати удари долi та власноi незбагненноi натури… i робив це однаково – схиливши голову. А зустрiч iз Пацаном позбавила його залишкiв мужностi – можна сказати, що цей катаклiзм промив йому мозок. Його мчали на швидкостях, на яких людей хапають iнсульти. Йому погрожували смертю, якщо вiн не вип’е бляшанку пива за раз або ж вип’е та зблюе. Його гвалтували дулом револьвера. Його мало не скинули просто з обриву, з висоти в тисячу футiв. Тож чи мiг вiн нашкребти достатньо хоробростi, щоб проповзти дiрою, пробуреною в пiднiжжi гори, темною дiрою, у якiй йому могли трапитися бозна-якi страхiття? Чи мiг вiн наважитись на таке пiсля всього пережитого? Не мiг. Може, iншi й могли б, та тiльки не вiн, не
Страница 30
увак-Смiттебак. І в думцi про те, щоб вернутися назад, крилася певна логiка. Так, то була логiка скривджених i напiвбожевiльних, однак вона мала свою химерну принадливiсть. Смiттебак перебував не на островi. Якщо йому доведеться повертатись i йти аж до вечора наступного дня, щоб знайти обхiд, вiн це зробить. Так, йому доведеться пробиратися повз Пацана, однак Смiттебак гадав, що Пацан мiг передумати та забратися геть попри всi заяви. Або ж мiг напитися в зюзю. Мiг навiть (хоча й Смiттебак дуже сумнiвався, що йому коли-небудь так неймовiрно поталанить) просто сконати. У найгiршому випадку, якщо Пацан досi там, чекае та пильнуе, Смiттебак мiг посидiти в схованцi, доки стемнiе, тодi прокрастися повз нього, наче(тхiр)
якась дрiбна тваринка. А потiм вiн прямуватиме на схiд, доки не знайдеться потрiбна дорога.
Назад верталося швидше. Чувак-Смiттебак дiйшов до цистерни, з якоi востанне бачив Пацана та його славетне купе-двiйку. Цього разу вiн не вилiз нагору, де б його силует виразно виднiвся на фонi вечiрнього неба. Натомiсть поповз далi навколiшки, вiд машини до машини, намагаючись не шумiти. Пацан мiг бути на вартi. З такими, як Пацан, нiколи не можна бути певним… i краще не ризикувати, щоб боком не вилiзло. Смiттебак зловив себе на тому, що даремно не прихопив гвинтiвку одного з мертвих солдатiв, хоча зброю навiть у руках не тримав. Вiн повз далi. Камiнчики болюче впиналися в його руку-клешню. Була вже восьма година, i сонце спустилося за гори.
Смiттебак присiв бiля капота «порше», об яке Пацан розбив пляшку «Ребел еллу», i обережно висунув голову. Так, на дорозi стояло купе-двiйка: яскрава золота фарба сяяла блискiтками, бубнявiло опукле лобове скло, акулячий плавець впинався у вечiрне, подiбне до велетенського синцю небо. Пацан розвалився за флуоресцентно-помаранчевим кермом – очi заплющенi, щелепа вiдвисла. Серце Чувака-Смiттебака переможно забарабанило. «П’я-ний! – стукало воно. – П’я-ний! Як чiп! П’я-ний!» Смiттебак подумав, що, коли Пацан очуняе, вiн може бути вже миль за двадцять.
Однак рухався вiн обачно: прошурхотiв вiд машини до машини, як водомiрка, що ковзае поверхнею тихого озера, прошмигнув купе з лiвого боку i подався на схiд. Вiдстанi мiж автiвками бiльшали. Купешечка перемiстилася на дев’яту годину лiворуч, тодi на сьому, тодi на шосту – опинилася просто позаду.[54 - Ідеться про спосiб позначення розташування об’екта вiдповiдно до цифр годинникового циферблата. Наприклад, 12 година – це просто вгорi, 3 година – на 90° праворуч.] Тепер Смiттебаку лишилося наростити вiдстань мiж ним i тим божевiльним…
– Ти, хуйло тупориле, анi руш.
Смiттебак завмер як був – навкарачки. Вiн нацюняв у штани, а розум перетворився на чорного птаха, що скажено молотив крилами в його головi, – на панiку.
Вiн повiльно озирнувся – сухожилля в шиi заскрипiли, наче двернi завiси дому з привидами. Позаду стояв Його Величнiсть Пацан у райдужнiй золотаво-зеленiй сорочцi з парою линялих вельветових вставок. У кожнiй руцi вiн тримав по револьверу, а обличчя скривила люта гримаса ненавистi.
– Я просто роз-розвiдував, як воно, в цьому напрямку, – почув Смiттебак власний голос. – Пе-пе-перевiряв, чи чисто на горизонтi.
– Ага, довбодятле, перевiряв. Навколiшки перевiряв. Зара’ очищу твiй йобаний горизонт. Ану стань.
Якимсь чином Смiттебак зiп’явся на ноги та, щоб не впасти, схопився за дверну ручку машини, яка стояла праворуч. Два дула револьверiв-близнюкiв здавалися йому такими ж великими, як i два сопла тунелю Ейзенхауера. Вiн дивився смертi в очi. Смiттебак це знав. Цього разу жоднi слова ii не вiдведуть.
Подумки вiн молився темному чоловiковi: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя – за тебе!»
– То що там? – спитав Пацан. – Аварiя?
– Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся – тобi розказати. Будь ласочка…
– Тунель, – простогнав Пацан. – Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! – вiн знову насупився. – Брешеш менi, пiдарюго?
– Нi! Нi, присягаюся! Там був знак – «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…
– Завали варнякало. Скiльки до нього?
– Миль вiсiм. А то й бiльше.
Пацан на хвильку змовк, – дивився на дорогу, що тяглася на захiд, – а тодi пронизав Чувака-Смiттебака блискучими очима.
– Хоч сказати, шо цей затор у вiсiм миль завдовжки? Ах ти ж сука брехлива!
Великими пальцями Пацан вiдклацнув курки, та звiв iх лише наполовину. Смiттебак не мiг вiдрiзними запобiжне зведення вiд повного, а повне зведення вiд мiшка з жабами, тож заверещав, наче жiнка, i затулив очi руками.
– Без балди! – кричав вiн. – Без балди! Клянуся! Клянуся!
Пацан довго дивився на нього. Урештi вiн опустив курки на револьверах.
– Смiттебачку, я тебе вб’ю, – сказав вiн усмiхаючись. – Заберу твое сране життя. Та спершу ми прошвирнемося до затору, повз який протиснулися вранцi. Спихнеш мiкроавтобус з обриву. А тодi я вернуся та пошукаю об’iзд. Свою тачку я, блядь, не кину, – роздратовано додав вiн. – Нiзашо, нiзаяк.
– Прошу, не вбивай, – пр
Страница 31
шепотiв Смiттебак. – Будь ласочка, не треба.– От спихнеш з обриву той «фольксваген» менш нiж за п’ятнадцять хвилин, – тодi подумаю, – сказав Пацан. – Вiриш у цю хуйню-муйню?
– Так, – кивнув Смiттебак.
Та вiн подивився в тi надприродно блискучi очi як слiд i не повiрив Пацановi анi на крихту.
Вони рушили назад до затору – Чувак-Смiттебак чвалав попереду, ледве переставляючи гумовi ноги. Пацан дрiботiв за ним, i його шкiряна куртка м’яко рипiла потаемними складками. На його лялькових губах була примарна, мало не ласкава усмiшка.
* * *
Коли вони опинилися бiля затору, сутiнки вже майже скiнчилися. Мiкроавтобус «фольксваген» лежав на боцi. Трупiв його трьох-чотирьох пасажирiв, що перетворилися на плетиво з рук-нiг, було майже не видно – i слава Богу. Пацан пройшов повз машину й зупинився на краю дороги, роздивляючись мiсце, яким вони протиснулися з десять годин тому. Один зi слiдiв вiд купешечки досi був там, а iнший обвалився разом з узбiччям.
– Не-а, – винiс вердикт Пацан. – Нiзащо тут не проiдемо, як булками не поворушимо та нiчо не посунемо. Не квакай, я сам тобi все скажу.
Чувак-Смiттебак подумав, чи не кинутися вперед i не спробувати зiштовхнути Пацана з обриву. Наступноi митi Пацан розвернувся. Його настовбурченi револьвери невимушено цiлили Смiттебаковi в живiт.
– Чуеш, Смiттебачку. Бачу, недобре замислив. І не думай вiднiкуватись. Наскрiзь тебе бачу.
Смiттебак навiжено захитав головою.
– Пильнуй, Смiттебачку. Схибиш – i тобi срака. Ану штовхай того «фольца». У тебе п’ятнадцять хвилин.
Бiля посiченоi роздiловоi смуги стояв «остiн». Пацан вiдкрив пасажирськi дверцята, невимушено висмикнув iз сидiння-кiвшика[55 - Сидiння-кiвшик – глибоке одномiсне сидiння.] роздутий труп дiвчинки-пiдлiтка (ii лiвиця лишилася в нього в руцi, i вiн байдуже вiджбурнув ii з виглядом чоловiка, який догриз до кiнця iндичу гомiлку) та сiв на ii мiсце, звiсивши ноги з машини. Вiн весело махнув револьвером до згорбленоi, тремтячоi постатi Чувака-Смiттебака.
– Час спливае, любий друже.
Вiн закинув голову та затягнув пiсню.
– О-о… он-де рулить Джоннi, однояйко Джоннi, хер-зi-жменьку, та вiн прямуе просто… на ро-де-О… отак, Смiттебаче, хуй плаксивий, прискорюйся, – лишилось дванадцять хвилин… нозi в галоп, алеманда – хвиць, алеманда – топ…[56 - Пацан спiвае «Пiсню родео» («The Rodeo Song»), яку написав у 1980 р. канадець Гей Делорм. Пiсня здобула шалену популярнiсть у виконаннi гурту «Garry Lee and the Showdown» – сингл досяг подвiйно платинонового статусу (продано понад 2 млн примiрникiв). Сам Кiнг дуже любить цю пiсню – вона з’являеться ще й у «Сновидах», фiльмi за його сценарiем. Алеманда – старовинний нiмецький танець.]
Смiттебак притулився до мiкроавтобуса. Пiдiгнув ноги та штовхнув. «Фольксваген» пiдсунувся на дюйм-два до урвища. У його серцi знову розцвiла надiя, цей незнищенний бур’ян людськоi душi. Пацан був людиною iррацiональною, iмпульсивною. Карлi Єйтс i його друзяки-бiльярдисти сказали б, що вiн скаженiший од туалетного щура. Можливо, якщо в нього дiйсно вийде скинути мiкроавтобус iз обриву та звiльнити дорогу для дорогоцiнного Пацанового купе, цей псих збереже йому життя.
Можливо.
Вiн нагнув голову, схопився за бiк «фольксвагена» та штовхнув щосили. У недавно обсмаленiй руцi спалахнув бiль, i Смiттебак знав, що нова та вразлива шкiра скоро порепаеться, i тодi бiль перетвориться на справжню муку.
Мiкроавтобус посунувся ще на три дюйми. З лоба Смiттебака струменiв пiт. Вiн забiг до його очей i пiк iх, наче тепле мастило.
– Он-де рулить Джоннi, однояйко Джоннi, хер-зi-жменьку, та вiн прямуе просто… на ро-де-О! – спiвав Пацан. – Алеманда – хвиць, алеманда – то…
Пiсня обiрвалася, як гнилий мотузок. Чувак-Смiттебак перелякано озирнувся. Пацан зiскочив iз пасажирського сидiння «остiна». Смiттебак бачив його профiль – той стояв i дивився на зустрiчнi смуги. Там за дорогою здiймався кам’янистий, порослий чагарниками схил, що затуляв пiвнеба.
– А це що за хуйня? – прошепотiв Пацан.
– Я нiчого не ч…
А тодi й вiн почув: на протилежному боцi магiстралi шурхотiли камiнцi. Раптово та в усiх барвах Смiттебаковi згадався сон, що снився йому цiеi ночi. У нього похолола кров, i з рота випарувалася вся слина.
– Хто там?! – крикнув Пацан. – Ану озвись! Озвись, чорт забирай, а то я стрiляю!
І до нього таки озвалися, та не людським голосом. Хрипкою сиреною до нiчного неба зринуло виття – спершу воно наростало, а тодi рiзко стишилося до горлового рику.
– Святий Боже! – зойкнув Пацан несподiвано писклявим голосом.
Схилом по той бiк дороги спускалися худi, сiрi гiрськi вовки – вони пробиралися мiж автiвок i перетинали роздiлову смугу: очi палали червоним, iз роззявлених пащек бiгла слина. Їх було понад двi дюжини. Охоплений екстазом жаху, Смiттебак знову нацюняв у штани.
Пацан вийшов з-за хвоста «остiна», звiв револьвери та вiдкрив вогонь. З дул виривалися язички полум’я, звук пострiлiв котився луною i вiдскакував назад, вiдбиваючись вiд гiрс
Страница 32
ких схилiв – здавалося, що стрiляе не одна людина, а цiла артилерiя. Чувак-Смiттебак скрикнув i встромив у вуха вказiвнi пальцi. Нiчний вiтерець розiгнав свiжий, насичений i гарячий пороховий дим. Його нiс защипало ароматом кордиту.Вовки наближалися. Вони не поспiшали, але й не зволiкали, рухаючись швидкою ходою. Їхнi очi… Чувак-Смiттебак зрозумiв, що не може вiдвести вiд них погляду. То були не звичайнi вовчi очi, у цьому вiн не сумнiвався, – то були очi iхнього Повелителя. Їхнього Повелителя i його Повелителя. Раптом Смiттебак згадав свою молитву, i страх щез. Вiн розкоркував вуха. Промежиною ширилася мокра пляма, та байдуже. Його губи розтяглися в усмiшцi.
Пацан спорожнив обидва револьвери, поклавши трьох вовкiв. Навiть не спробувавши перезарядити зброю, вiн повернув ii в кобури й розвернувся на захiд. На правiй сторонi дороги з’явилося ще трохи вовкiв: вони петляли помiж темних силуетiв мовчазних автiвок, наче пасма пошматованого туману. Одна з тварин задерла морду до неба й завила. До ii крику долучився другий вовк, до другого – третiй, а до третього – цiлий хор. А тодi вони продовжили наступ.
Пацан позадкував. Тепер вiн уже намагався перезарядити один револьвер, та пальцi не слухались, i патрони сипалися на асфальт. Раптом вiн здався. Револьвер випав з його руки та дзенькнув об дорогу. Наче за сигналом, вовки кинулися до нього.
Пацан пронизливо заверещав, розвернувся та чкурнув до «остiна». На ходу вiн згубив другий револьвер – зброя випала з низькоi кобури та заскакала асфальтом. З низьким, рипучим гарчанням найближчий до Пацана вовк кинувся до нього в ту ж мить, як вiн пiрнув до «остiна» та загрюкнув дверцята.
Вiн ледве встиг. Вовк гарчав, скакав на дверi та крутив жаскими палаючими очима. До нього приедналися його побратими, i за кiлька секунд вони оточили машину. Зсередини «остiна» визирало маленьке, кругле обличчя Пацана, подiбне до бiлого повного мiсяця.
Низько нахиливши трикутну голову, до Чувака-Смiттебака рушив один з вовкiв. Його очi палали, як протитуманнi вогнi.
За тебе – життя…
Весь страх вивiтрився. Смiттебак рушив назустрiч тваринi. Вiн простяг обсмалену руку, i вовк лизнув ii. Хижак сiв, обкрутивши заднi лапи пишним, однак обскубаним хвостом.
Пацан витрiщався на нього з вiдвислою щелепою.
Чувак-Смiттебак поглянув йому у вiчi, усмiхнувся та показав середнiй палець.
Обидва середнi пальцi.
– Срака тобi! Хер вилiзеш! – крикнув вiн. – Чув мене? ВІРИШ У ЦЮ ХУЙНЮ-МУЙНЮ?! ХЕР ВИЛІЗЕШ! НЕ КВАКАЙ, Я ТОБІ САМ ВСЕ РОЗКАЖУ!
Вовк обережно взяв у зуби його здорову руку. Смiттебак глипнув донизу. Тварина знову стояла на своiх чотирьох i легенько смикала його. Смикала в бiк заходу.
– Гаразд, – спокiйно промовив Смiттебак. – Окей, друже.
Вiн рушив у бiк тунелю. Вовк iшов за ним назирцi, наче вимуштруваний пес. По дорозi до них пристало ще п’ятеро вовкiв, якi чаiлися серед безживних авто. Тепер вiн iшов з одним вовком попереду, одним позаду i ще двома по боках, наче сановник з ескортом.
Смiттебак спинився та востанне поглянув через плече. Побачене назавжди лишилося в його пам’ятi: сiре кiльце терплячих вовкiв, що сидiли навколо маленького «остiна» з блiдою сферою всерединi – то було лице Пацана, який витрiщався з вiконця та ворушив губами. Вовки шкiрилися на нього, висолопивши язики. Вони немов питали в Пацана, коли ж вiн дасть темному чоловiковi копняка, коли ж вiн витурить його з Лох-Шпекаса. Коли, га, коли?
Чувак-Смiттебак загадався, скiльки ж цi вовки сидiтимуть круг маленького «остiна», оточивши його зубатим колом. Звiсно ж, вiдповiдь лише одна – скiльки потрiбно. Два днi, три, а то й чотири. А Пацан сидiтиме й визиратиме у вiкно. Їсти-пити там нiчого (хiба що в дiвчинки-пiдлiтка був супутник), а вдень температура в салонi авто може сягати й ста тридцяти градусiв[57 - ? 54 °C.] – справжнiй парник. Собачки темного чоловiка чекатимуть, доки Пацан помре з голоду або ж набереться божевiлля якраз достатньо, щоб вiдкрити дверцята й спробувати втекти. Чувак-Смiттебак захихотiв у темрявi. Пацана зовсiм небагато. По кусню на вовка, не бiльше. Головне, щоб не потруiлися.
– То що, не збрехав я?! – крикнув вiн, а тодi задер голову та захихотiв до яскравих зiрок. – Не квакай, як вiриш у цю хуйню-муйню! Я тобi САМ усе скажу, блядь!
Його примарно-сiрi супутники серйозно йшли поряд, не випускаючи Смiттебака зi свого оточення та не зважаючи на його крики. Коли вони проминали Пацанову купе-двiйку, вовк, який iшов позаду Смiттебака, пiдтюпав до машини, понюхав шину «Гуд’ер вайд овалз», а тодi з сардонiчним вишкiром пiдняв задню лапу й нацюняв на неi.
Чувак-Смiттебак не мiг не засмiятися. Вiн реготав, доки сльози не бризнули з його очей i побiгли потрiсканими, оброслими щоками. Його божевiлля було стравою, чиi iнгредiенти вже лежали в сковорiдцi й чекали, доки пустельне сонце iх потушкуе, довершивши готування жарким промiнням.
Вони йшли далi, Чувак-Смiттебак i його ескорт. Коли машин на дорозi побiльшало, вовки або протискалися пiд ними, плазуючи на живота
Страница 33
, або вискакували на дахи й капоти – упевненi, мовчазнi супутники з червоними очима та бiлими зубами. Близько пiвночi вони досягли тунелю Ейзенхауера, та цього разу Смiттебак без зволiкань попрямував до в’iзду в надра гори. Боятися зараз? Як можна боятися з такими охоронцями?То був довгий перехiд, i незабаром Смiттебак втратив лiк часу. Вiн чвалав навпомацки, вiд однiеi автiвки до iншоi. Одного разу його рука занурилася в щось вологе та огидно м’яке, i йому в обличчя пахнуло смердючими газами. Навiть тодi вiн не завагався. Час вiд часу вiн бачив у темрявi червонi очi – вони були завжди попереду, завжди вказували йому путь.
Через деякий час вiн почув у повiтрi свiжiсть i прискорився. Одного разу втратив рiвновагу, полетiв з капота машини та болiсно стукнувся головою об бампер наступного авто. Невдовзi пiсля того поглянув угору та знову побачив зорi, що вже почали блiднути, – наближався свiтанок. Тунель лишився позаду.
Його охоронцi зникли, та Смiттебак упав на колiна й подякував темному чоловiковi довгою, безладною молитвою. Вiн бачив його дii, бачив, як той дiяв просто на його очах.
Попри те, на що вiн надивився вiдтодi, як прокинувся минулого ранку i побачив, як Пацан милуеться своею зачiскою в дзеркалi кiмнати готелю, Смiттебак був надто збуджений, щоб спати. Натомiть вiн iшов далi та полишив тунель позаду. Дорогу, що виринала з тунелю по його бiк, також запрудило автомобiлями, однак уже за двi милi iх поменшало, i Смiттебаковi стало зручнiше йти. Через роздiлову смугу вiд нього без кiнця тягся потiк машин, якi хотiли потрапити до тунелю.
Близько полудня вiн уже спускався перевалом Вейл до самого Вейла, проминаючи кондомiнiуми та житловi комплекси з помешканнями на одного. Тепер Смiттебак уже мало не падав од утоми. Вiн розбив вiкно, вiдiмкнув дверi, знайшов лiжко. То було останнiм, що вiн пам’ятав, коли прокинувся наступного ранку.
* * *
Краса та принаднiсть релiгiйноi манii в тому, що iй пiд силу пояснити геть усе. Щойно Бога (чи Сатану) визнають за першопричину всього, що вiдбуваеться у свiтi смертних, питань до випадковостей не лишаеться i нiчого вже не змiнити. Щойно людина опановуе заклинання на кшталт «тепер ми бачимо нiби крiзь тьмяне скло»[58 - Цитата з «Першого послання до коринтян».] або «незбагненним чином вершаться Його дiяння», логiку можна жбурнути у вiкно. Релiгiйна манiя – один з небагатьох безвiдмовних способiв, яким реагують на примхливiсть нашого свiту, бо вона повнiстю виключае його довiльнiсть. Для справжнього релiгiйного манiяка все мае свою мету.
Скорiш за все, саме тому Чувак-Смiттебак iз двадцять хвилин пробалакав iз вороном, який трапився йому на дорозi захiднiше од Вейла, – вiн був переконаний, що то посланець темного чоловiка… або ж його втiлення. Ворон довго дивився на нього зi свого сiдала на вершечку телефонного стовпа. Птах мовчки сидiв там, допоки не знудився, не зголоднiв… або ж допоки Смiттебак не вилив йому всi подяки й присяги на вiрнiсть.
Бiля Гранд-Джанкшн вiн узяв собi новий велосипед, i 25 липня Смiттебак мчав захiдною Ютою – iхав трасою 4, що еднае схiдний вiдрiзок I-89 з магiстраллю І-15, що тягнеться з пiвнiчноi частини Солт-Лейк-Сiтi аж до самого Сан-Бернардино, штат Калiфорнiя. І коли передне колесо його новенького велосипеда вирiшило попрощатися з вилкою та покотилося до пустелi, Чувак-Смiттебак перелетiв через руль i приземлився на голову – чудо, що черепа не розколов: коли це сталося, вiн гнав на швидкостi в сорок, i то без шолома. Та менш нiж за п’ять хвилин вiн зiп’явся на ноги. Кров струменiла з кiлькох порiзiв та подряпин, заливала йому обличчя, однак Смiттебак зашаркав ногами i виконав свiй коротенький танець. «Сiбола-ла, за тебе – життя, Сiбола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!» – наспiвував вiн, кривлячись од болю.
Для зламаних духом i розтрощених черепом нема нiчого бiльш утiшного за гарну молитовну вмазку.
* * *
7 серпня Ллойд Генрейд зайшов до кiмнати, у яку попереднього дня заселили Чувака-Смiттебака, – вiн тодi мало не марив од зневоднення. Гарна кiмната. Тридцятий поверх «MGM». У нiй було кругле лiжко з шовковою бiлизною, над яким висiло дзеркало точнiсiнько такоi ж форми та розмiру.
Чувак-Смiттебак поглянув на Ллойда.
– Як почуваешся, Смiттебаче? – спитав Ллойд, зустрiвшись iз ним поглядом.
– Добре, – вiдповiв Смiттебак. – Краще.
– Трохи iжi, води й вiдпочинку – от i все, чого тобi бракувало, – сказав Ллойд. – Принiс тобi чистоi одежини. Розмiрiв не знав, тому набрав навмання.
– На вигляд якраз.
Смiттебак не знав своiх розмiрiв – не мiг запам’ятати й годi. Вiн узяв у Ллойда розтягнутi джинси й робочу сорочку.
– Спускайся снiдати, як перевдягнешся, – у Ллойдовiй мовi чулася шанобливiсть. – Бiльшiсть наших iсть у готельному ресторанi.
– Звiсно. Окей.
Ресторан гув од розмов, i Смiттебак зупинився за рогом – його вхопив страх. Коли вiн зайде, на нього дивитимуться всi. Дивитимуться й iржатимуть. Спершу захихоче хтось за дальшим столом, тодi до нього долучаться ще… наступноi митi столи наi
Страница 34
ачаться вказiвними пальцями, i весь ресторан вибухне реготом.«Гей, ховайте сiрники – он iде Чувак-Смiттебак!»
«Гей, Смiттяче! Що сказала старенька Семпл, коли ти спопелив ii чек?»
«Пiсяешся вночi, га, Смiттебачку?»
Його тiло вкрилося потом, i Смiттебак зробився липким попри душ, який прийняв пiсля вiдвiдин Ллойда. Вiн згадав, як поглянув у дзеркало, що висiло в душовiй, i побачив свое поцятковане струпами лице, висушене тiло та оченята, замалi для глибоких очниць. Так, вони реготатимуть. Вiн дослухався до того, як жебонiли розмови, як дзенькали об тарiлки столовi прибори, i думав, що краще просто злиняти.
Та тодi вiн згадав, як вовк обережно взяв його за руку та повiв геть вiд металевоi домовини, у якiй сидiв Пацан; розправив плечi й зайшов до ресторану.
Кiлька людей пiдняли голови, та одразу ж повернулися до iжi з балачками. Ллойд сидiв за великим круглим столом посеред кiмнати. Вiн пiдняв руку та помахав до Смiттебака. Смiттебак рушив до нього, петляючи мiж столiв, що стояли пiд темним табло електронного лотерейного тоталiзатора. З Ллойдом сидiло ще трое. Усi вони iли омлет iз шинкою.
– Вiзьми собi iдла, – сказав Ллойд. – Його тримають гарячим.
Чувак-Смiттебак узяв тацю й пiшов по iжу. На нього дивився здоровань у брудному кухарському вбраннi.
– Ви мiстер Горган? – несмiливо запитав Чувак-Смiттебак.
Горган вишкiрив поцяткованi прогалинами два ряди зубiв.
– Ага, та, хлопче, ми нiкуди не заiдемо, якшо ти мене так кликатимеш. Зви мене Бiлюком. Тобi вже покращало? Коли ти прийшов, ти був страшний, як гнiв Господнiй.
– Значно краще, це точно.
– Наминай яйки. Їж, скiко душi завгодно. Та не напосiдай на смажену картоплю. Принаймнi я б не напосiдав. Бараболя стара й жорстка. Ласкаво просимо до команди, хлопче.
– Дякую, – сказав Смiттебак.
Вiн повернувся до столу Ллойда.
– Смiттебаче, ось це Кен Демотт. Чолов’яга з лисиною – Гектор Дроген. А ось цей пацан, який намагаеться вiдростити на обличчi те, що буяе в його дупi, зве себе Козирним Тузом.
Усi до нього кивнули.
– Це наш новенький, – сказав Ллойд. – Звуть Чувак-Смiттебак.
Усi потисли йому руки. Смiттебак узявся за омлет. Вiн глянув на молодика з рiденькою борiдкою.
– Не передасте менi солi, мiстере Туз-iк?! – ввiчливо спитав Смiттебак, пiд кiнець голосно гикнувши.
На мить зависла здивована мовчанка. Вони перезирнулися та розсмiялися. Смiттебак витрiщався на них, вiдчуваючи, як у грудях розростаеться панiка, а тодi почув той смiх, уперше дiйсно почув його, вухами та розумом, i зрозумiв, що в тому реготi немае нiчого злого. Нiхто не питатиме, чому вiн спалив церкву, а не школу. Нiхто не дiйматиме його пенсiйним чеком староi Семпл. Вiн також мiг усмiхнутися. Так Смiттебак i зробив.
– Мiстере Тузiк! – гиготiв Гектор Дроген. – Козиряка, оце попуск. Мiстере Тузiк – зашибись. Мiстере-е Ту-у-у-у-зiк! Бляха, мужик, просто обiсратися!
Козирний Туз передав Смiттебаковi сiль.
– Просто Туз, чуваче. Зви Тузом – i я озвусь. Не клич мене мiстером Тузiком, i я не зватиму тебе мiстером Смiттевозом, домовились?
– Окей, – сказав усмiхнений Чувак-Смiттебак. – Без проблем.
– Ге-ей, мiстере Ту-у-узiк! – по-дiвочому пропищав Гек Дроген i знову зареготав. – Тузяко, тепер ти з цим прiзвиськом до самоi смертi. Богом клянуся.
– Може, й так, але якось переживу, – сказав Козирний Туз i пiдвiвся, щоб узяти ще омлету.
Проходячи повз Чувака-Смiттебака, вiн стиснув його плече. Рука була теплою та твердою – дружня рука, яка не щипае, не викручуе.
Чуваку-Смiттебаку зробилося тепло й приемно, i вiн заходився iсти. Цi теплота з приемнiстю були настiльки рiдкими гостями в його нутрi, що на мить йому здалося, нiби вiн захворюе. Смiттебак звiв очi, поглянув в обличчя навколишнiх людей i подумав, що вiн зрозумiв, чим було те химерне вiдчуття.
Щастям.
«Якi гарнi люди», – подумав вiн.
Слiдом за тiею думкою вигулькнула ще одна: «Я вдома».
* * *
Того дня йому дали вiдiспатися, та наступного ранку його та багато iнших повантажили в автобуси й вiдвезли до дамби Боулдера. Цiлий день вони провели там – мiняли в двигунах мiдну обмотку. Вiн працював на лавцi з видом на воду (то було озеро Мiд[59 - Озеро Мiд – найбiльше водосховище США, утворене на рiчцi Колорадо в 48 км вiд Лас-Вегаса. Тягнеться на 180 км.]), i над ним нiхто не стояв. Чувак-Смiттебак вирiшив, що в них тому не було наглядачiв, що всi любили працю так само, як i вiн.
Та наступного дня вiн довiдався, що це зовсiм не так.
* * *
Була чверть по десятiй ранку. Чувак-Смiттебак сидiв на лавцi та намотував дрiт – пальцi працювали, та думки ширяли десь за мiльйон миль. Вiн складав псалом на славу темного чоловiка. Смiттебак уже вирiшив, що знайде велику книжку (точнiше, Книгу) i почне записувати певнi думки про нього. Може вийти Книга, яку колись хтось читатиме. Тi люди, якi ставляться до нього так само, як i Смiттебак.
До його лавки пiдiйшов Кен Демотт, i, попри пустельну засмагу, Кен мав блiдий i наляканий вигляд.
– Ходiмо, – сказав в
Страница 35
н. – На сьогоднi все. Вертаемося до Вегаса. Всi вертаемося. Автобуси чекають на вулицi.– Га? Чого? – заклiпав на нього Смiттебак.
– Не знаю. Це вiн наказав. Ллойд передав iншим. Дупу в руки та гайда, Смiттебачку. Коли до справи замiшаний наш головний, питань краще не ставити.
Тож вiн нiчого й не питав. Надворi на Гувер-драйв на холостому ходу стояли три шкiльнi автобуси з Лас-Вегаса. До них сiдали чоловiки з жiнками. Розмов майже не чулося. Те вранiшне повернення до Лас-Вегаса було цiлковитою протилежнiстю звичних поiздок до дамби й назад. Нiхто не жартував, не перемовлявся, i двадцять жiнок iз тридцяткою чоловiкiв iхали мовчки. Усi поринули у власнi думки.
Коли вони вже пiд’iжджали до мiста, чоловiк, який сидiв через прохiд вiд Смiттебака, тихо сказав до свого сусiда:
– Це Гек. Гек Дроген. Трясця, як цей страшко про все дiзнаеться?
– Замовкни, – обiрвав його товариш i кинув недовiрливий погляд на Смiттебака.
Смiттебак вiдвiв очi й подивився у вiкно на пустельний пейзаж. До його думок знову закрався неспокiй.
* * *
– О Господи, – сказала одна жiнка, коли вони виходили з автобусiв, та iнших коментарiв не пролунало.
Смiттебак спантеличено роззирнувся. Здавалося, нiби там зiбралися всi мешканцi Сiболи, геть усi. До мiста повернулися всi сiбольцi, за виключенням розвiдникiв, якi могли бути де завгодно, починаючи пiвостровом Калiфорнiя i закiнчуючи Захiдним Техасом. Вони зiбралися бiля фонтана щiльним пiвколом у шiсть-сiм рядiв – загалом бiльш нiж чотири сотнi. Люди позаду ставали на готельнi стiльцi, аби краще бачити, що вiдбуваеться, i перш нiж пiдiйти ближче, Чувак-Смiттебак думав, що дивляться вони на фонтан. Вигнувши шию, вiн помiтив, що на морiжку перед фонтаном щось лежить, та роздивитися як слiд йому не вдалося.
Хтось схопив його за лiкоть – то був Ллойд. З бiлим, напруженим обличчям.
– Якраз тебе шукав. Вiн хоче з тобою зустрiтися трохи пiзнiше. А поки що треба з цим розiбратися. Господи, як я це ненавиджу. Ходiмо. Менi потрiбна допомога, i обрано тебе.
У Смiттебака закрутилася голова. Його хотiв бачити вiн! Вiн! Та поки що потрiбно впоратися з цим… чим би воно не було.
– Що таке, Ллойде? У чому рiч?
Ллойд не вiдповiв. Не вiдпускаючи Смiттебака, вiн обережно повiв його до фонтана. Натовп розступився, мало не вiдсахнувся вiд них. Вони йшли тим вузьким коридором, стiни якого вкривав невидимий, холодний шар страху та вiдрази.
Перед натовпом стояв Бiлюк Горган. Вiн курив цигарку. Однiею ногою сперся на об’ект, якого не мiг роздивитися Смiттебак. Та тепер стало ясно, що це дерев’яний хрест. Вертикальна балка була з дванадцять футiв завдовжки. Хрест скидався на лiтеру «t».
– Усi тут? – спитав Ллойд.
– Ага, – сказав Бiлюк. – Гадаю, що всi. Вiнкi провiв перекличку. Дев’ятеро наразi поза штатом. Флегг сказав, що на них можна не зважати. Ллойде, ти як, тримаешся?
– Усе буде нормально, – кивнув той. – Ну… не зовсiм нормально, але ти ж знаеш – упораюся.
Бiлюк зиркнув на Чувака-Смiттебака.
– Хлопець уже щось знае?
– Нiчого не знаю, – сказав Смiттебак.
Його охопило сум’яття. У нутрi вирувала битва мiж надiею, переляком i побожним захопленням.
– У чому рiч? – пробелькотiв вiн. – Я чув щось про Гека…
– Так, це все через Гека, – сказав Ллойд. – Зловили з коксом. Клята пилюка. Як я ненавиджу цю парашу. Гаразд, Бiлюче. Кажи, щоб виводили.
Бiлюк рушив до готелю, переступивши прямокутний отвiр у землi. Всерединi дiра була вимащена бетоном. На вигляд – якраз щоб прийняти в себе нижнiй кiнець хреста. Коли Вiтнi «Бiлюк» Горган затрюхикав широкими сходами мiж двох позолочених пiрамiд, Чувак-Смiттебак вiдчув, що в його ротi пересохла вся слина. Вiн рвучко розвернувся до мовчазного натовпу, який стояв пiвколом пiд блакитними небесами, тодi до Ллойда – той роздивлявся хрест iз блiдим обличчям i колупав бiлу голiвку прища на пiдборiддi.
– Ти… ми… його розiпнуть? – урештi видушив Смiттебак. – Для цього всi тут зiбралися?
Зненацька Ллойд засунув руку в кишеню своеi линялоi сорочки.
– Знаеш, а в мене для тебе щось е. Це вiд нього – сказав передати. Я не можу примусити тебе його взяти. Добре, що не протупив спершу спитати. Хочеш собi?
З нагрудноi кишенi вiн дiстав чорний гагат на золотому ланцюжку. У каменi було крихiтне червоне включення – так само, як i в Ллойда. Вiн розхитувався перед очима Смiттебака, наче амулет гiпнотизера.
Правда читалася в Ллойдових очах, читалася ясно й виразно, i Смiттебак знав, що не зможе плакати та повзати на колiнах (нi перед ним, нi перед будь-ким, та в першу чергу – не перед ним), заявляючи, що нiчого не розумiв. «Вiзьмеш – i приймеш усе iнше, – промовляли Ллойдовi очi. – Тебе цiкавить, що входить до «всього iншого»? Ну, звiсно ж, Гек Дроген. Гек i вимащена бетоном дiра завбiльшки якраз щоб прийняти в себе нижнiй кiнець Гекового хреста – незабаром садитимемо це деревце».
Вiн повiльно потягся за амулетом. Його рука завмерла, коли пальцi вже от-от мали торкнутися золотого ланцюжка.
«Це мiй останнiй шанс.
Страница 36
станнiй шанс знову стати Дональдом Мервiном Елбертом».Та iнший голос, у якому чулася велика могутнiсть i водночас делiкатнiсть (Смiттебаковi уявилася холодна рука на гарячому лобi), сказав йому, що час вагатися давно минув. Вирiшить обрати Дональда Мервiна Елберта – помре. Вiн шукав темного чоловiка з власноi волi (якщо вона взагалi е в чувакiв-смiттебакiв цього свiту), приймав його допомогу. Якби не темний чоловiк, вiн би загинув од рук Пацана (йому навiть на думку не спадало, що темний чоловiк мiг послати Пацана саме з цiею метою), а це означало, що своiм життям вiн завдячував саме йому, темному чоловiковi… чоловiковi, якого iнодi звали Ходаком. Його життя! Чи ж не хотiв Смiттебак вiддати життя за темного чоловiка? Чи не наполягав на цьому? Не повторював, наче мантру?
Але ж твоя душа… невже ти й душу пропонував?
«Стявши голову, за волоссям не плачуть», – подумав Чувак-Смiттебак i обережно взяв однiею рукою ланцюжок, а другою – чорний камiнь. Гагат був холодним i гладеньким. Смiттебак трохи потримав його в руцi, просто щоб з’ясувати, чи вiн нагрiеться. Вiн гадав, що нiчого не вийде, i не помилився. Вiн повiсив камiнь на шию, i той притулився до його шкiри, наче крижана кулька.
Та Смiттебак був не проти того холодку – вiн урiвноважував вогонь, який завжди палав у його головi.
– Просто скажи собi, що це якийсь незнайомець, – мовив Ллойд. – Я про Гека. Завжди так роблю. Так легше. Так…
Двое готельних дверей iз гуркотом розчахнулися. До них полинули вiдчайдушнi, переляканi крики. Натовп охнув.
Сходинками спускалася група з дев’яти осiб. По центру – Гектор Дроген. Вiн борсався, наче тигр у тенетах. Обличчя в Гека було смертельно блiдим, за винятком двох гарячково-червоних плям на вилицях. Усеньким його тiлом стiкали рiки поту. Вiн був голiсiньким, мов щойно на свiт народився. Його тримало п’ятеро чоловiкiв. Серед них був i Козирний Туз. А Гек iще кпив з його прiзвиська…
– Тузе! – тараторив Гектор. – Гей, Тузе, що скажеш? Не поможеш друзяцi? Мужик, скажи iм, хай перестануть! Я злiзу з того лайна, Богом клянуся, – жодних понюшок! Що скажеш? Ну, поможи трошки! Тузе, будь ласочка!
Козирний Туз не озвався, а лише сильнiше вхопився за хвицьливу руку iхнього бранця. Цього було достатньо. Гектор Дроген знову заверещав. Його безжально протягли до фонтана.
Позаду них iшли трое: Бiлюк Горган iз великим саквояжем, чоловiк на iм’я Рой Гупс iз драбиною, i лисий Моргун Морган (у нього постiйно сiпались очi) з планшеткою – у затискачi був листок iз друкованим текстом. Вони ступали врочисто, як плакальники на похоронах.
Гека пiдволокли до хреста. Нещасний випромiнював жаский жовтий сморiд страху. Вiн закотив очi, i показалися брудно-бiлi бiлки – наче в коня, якого кинули надворi пiд час бурi.
– Гей, Смiттебачку, – прохрипiв Гек, коли Рой Гупс заходився прилаштовувати позаду нього драбину. – Чуваче-Смiттебаче. Друзяко, скажи iм, хай облишать цi забавки. Скажи iм, що я зiскочу. Скажи iм, що такий переляк лiпший од усiх iбучих лiкарень. Скажи iм, мужик.
Смiттебак утупив погляд у землю. Коли вiн нагнув шию, чорний камiнь вивалився з сорочки й повиснув перед його носом. Червоне око наче дивилося на нього, зазирало в саму душу.
– Я тебе не знаю, – промимрив Смiттебак.
Краем ока вiн побачив Бiлюка – той стояв на колiнi, затиснувши в кутi рота цигарку й замруживши лiве око проти диму. Вiн вiдкрив саквояж. Дiстав гострi дерев’янi цвяхи. Переляканому Чуваку-Смiттебаку вони здалися завбiльшки з кiлки, якими припинають намети. Бiлюк розклав цвяхи на травi, а тодi дiстав iз саквояжа велику дерев’яну киянку.
Попри жебонiння натовпу, слова Чувака-Смiттебака пробилися крiзь панiчний дурман, що вкутав розум Гектора Дрогена.
– Як це – не знаеш?! – дико загорлав вiн. – Ми ж снiдали разом тiльки два днi тому! Ти ще цього малого назвав мiстером Тузiком! Як це – не знаеш, ти, сцикло брехливе?!
– Геть не знаю, – повторив Смiттебак, цього разу чiткiше.
І вiн вiдчув щось дуже близьке до полегкостi. Перед собою вiн бачив лише незнайомця. Незнайомця, який дещо скидався на Карлi Єйтса. Його рука потягнулася до каменя та обкрутила його пальцями. Його прохолода надала впевненостi.
– Брехло! – крикнув Гек.
Вiн знову заборсався, щосили працюючи м’язами, i його оголеними грудьми й руками заструменiв пiт.
– Брехло! Ще й як мене знаеш! Ще й як, брехло, ще й як!
– Нi, не знаю. Я тебе не знаю i знати не хочу.
Гек знову загорлав. Четверо захеканих вартових схопили його мiцнiше.
– Давайте, – сказав Ллойд.
Гека потягли спиною вперед. Один з чоловiкiв, якi його волокли, виставив ногу та пiдчепив Гека. Вiн беркицьнувся на хрест. Тим часом Моргун почав зачитувати друкований текст iз аркуша на планшетцi. Його пронизливий голос прорiзав Гековi крики, як виття круглоi пилки.
– Увага, увага, увага! Згiдно з наказом Рендалла Флегга, Ватажка Людей i Першого Громадянина, цього чоловiка на iм’я Гектор Алонсо Дроген засуджено до страти через розп’яття за злочин уживання наркотикiв.
– Нi! Нi! Нi!
Страница 37
– кричав Гек навiженим контрапунктом.Його ослизла вiд поту лiвиця висковзнула з хватки Козирного Туза, i Смiттебак iнстинктивно поставив на руку колiно, притиснувши зап’ясток до дерева. За секунду бiля нього опинився Бiлюк. Вiн присiв поряд зi Смiттебаком, тримаючи в руках дерев’яну киянку i два грубi цвяхи. У його ротi досi тлiла цигарка. Вiн мав вигляд чоловiка, який зiбрався постолярувати в себе на задньому дворi.
– Ага, отак i тримай, Смiттебаче. Зараз його пришпилю. І хвилини не займе.
– Уживання наркотикiв заборонене в Громадi Людей, бо не дае залежному робити повноцiнний внесок у справу Громади, – швидко проголошував Моргун говiркою аукцiонера, а його очi моргали, клiпали та сiпалися. – У цьому конкретному випадку обвинувачуваного Гектора Дрогана спiймали з наркотичним приладдям та великою кiлькiстю кокаiну.
Тепер Гекiв вереск сягнув такоi пронизливостi, що якби поряд було щось кришталеве, воно б трiснуло. Вiн сiпав головою з боку в бiк. На губах з’явилася пiна. Руками побiгли яскравi струмочки кровi. Шестеро чоловiкiв, включно з Чуваком-Смiттебаком, пiдняли хрест i поставили його в яму з цементом. Силует Гектора Дрогана корчився проти неба. Вiд болю вiн закинув голову назад, химерно вигнувши шию.
– …чиниться задля добробуту Людськоi Громади! – невблаганно кричав Моргун. – Це послання завершуеться суворим застереженням i вiтаннями громадянам Лас-Вегаса. І хай пришпилять цей бюлетень, що засвiдчуе реальнi факти, над головою вiдступника, i хай буде його вiдмiчено печаткою Першого Громадянина, РЕНДАЛЛА ФЛЕГГА.
– О Господи, як БОЛИТЬ! – репетував згори Гектор Дроган. – О Господи милий, Господи милий, о Господи, Господи, Господи!
Натовп не розходився мало не годину – кожен боявся, що про нього потiм говоритимуть як про першого, хто не витримав. На бiльшостi облич стояла вiдраза, на багатьох iнших – подоба млявого збудження… та спiльною iх ознакою був страх.
А от Чувак-Смiттебак не боявся. Чого йому боятися? Вiн же не знав того чоловiка.
Геть не знав.
* * *
Була чверть по десятiй, коли до кiмнати Чувака-Смiттебака зайшов Ллойд. Вiн глянув на Смiттебака та сказав:
– Одягнений. Це добре. А я думав, що ти вже лiг.
– Нi, – вiдказав Смiттебак. – Ще не сплю. А що?
– Настав час, Смiттебачку, – Ллойд заговорив тихiше. – Вiн хоче тебе бачити. Флегг.
– Вiн?…
– Ага.
Чувак-Смiттебак весь стрепенувся.
– Де вiн? За нього – життя, о так…
– Верхнiй поверх, – сказав Ллойд. – Вiн повернувся з узбережжя одразу по тому, як догорiв Гек Дроган. Коли ми з Бiлюком повернулися зi звалища, вiн був уже тут. Нiхто нiколи не бачив, як вiн зникае чи приходить, Смiттебаче, та всi знають, коли вiн знову кудись зiрвався. Або коли повернувся. Ну ж бо, ходiмо.
* * *
Чотири хвилини по тому кабiна лiфта прибула на горiшнiй поверх, i Чувак-Смiттебак вийшов iз лiфта з вибалушеними очима та сяючим обличчям. Ллойд iз мiсця не зрушив.
Смiттебак повернувся до нього.
– А ти не?…
Ллойд видушив жалюгiдну посмiшку.
– Нi, вiн хоче зустрiтися з тобою наодинцi. Щасти, Смiттебаче.
І перш нiж вiн устиг сказати ще щось, дверi лiфта зачинились, i Ллойд зник.
Чувак-Смiттебак розвернувся. Вiн перебував у шикарному широкому коридорi. Там було двое дверей, i дальшi потроху прочинялися. Усерединi чорнiла темрява. Та Смiттебак помiтив, що в дверях стоiть якийсь силует. І очi. Червонi очi.
Чувак-Смiттебак рушив до силуета. Серце повiльно гупало в його грудях, у ротi пересохло. Повiтря робилося дедалi прохолоднiшим. Горiлi руки взялися сиротами. Десь глибоко в його нутрi у могилi перевернувся та зойкнув труп Дональда Мервiна Елберта.
А тодi все знову вляглося.
– Той самий Чувак-Смiттебак, – промовив тихий, чарiвний голос. – Як добре, що ти з нами. Просто чудово.
– За тебе… життя, – сухим попелом висипалися слова з його рота.
– Так, – ласкаво сказав силует. Губи розiйшлися в усмiшцi, вишкiривши бiлi зуби. – Та я не думаю, що до цього дiйде. Заходь. Дай-но на тебе подивлюся.
Коли Чувак-Смiттебак заходив до кiмнати, його очi свiтились, а обличчя було обвислим, як у сновиди. Дверi зачинились, i вони поринули в морок. На крижану шкiру Смiттебака лягла пекельно гаряча рука… i зненацька вiн заспокоiвся.
– Смiттебаче, у мене е для тебе робота в пустелi, – сказав Флегг. – Чудова робота. Якщо схочеш…
– Що завгодно, – шепотiв Чувак-Смiттебак. – Що завгодно.
Рендал Флегг обiйняв його за понурi плечi.
– Ти будеш моiм палiем, – сказав вiн. – Ходiмо, наллемо випити й побалакаемо.
* * *
І в кiнцi пожежа була дiйсно грандiозною.
Роздiл 49
Згiдно з жiночим годинником марки «Пульсар», Люсi Свонн прокинулася за п’ятнадцять хвилин до пiвночi. На заходi, з боку гiр, блимали мовчазнi блискавки. «З боку Скелястих гiр», – поправила вона себе. Нiяк не могла звикнути. До цiеi подорожi вона нiколи не заiжджала захiднiше вiд Фiладельфii, де жив ii свояк. Колись жив.
Друга половина двоспального мiшка була порожньою, тому вона й прокинулася. Подумала, чи не п
Страница 38
ревернутися на iнший бiк i спати собi далi (вiн повернеться, коли буде готовий), а тодi встала й тихенько рушила туди, де вiн мiг бути, – до узбiччя дороги, що бiгла на захiд. Рухалася вона спритно та грацiйно, тому нiхто навiть не ворухнувся. Звiсно ж, одна людина ii помiтила – з десятоi до пiвночi на вартi стояв Суддя, i ще нiхто не бачив, щоб вiн куняв на посту. Суддi було сiмдесят рокiв, i приеднався вiн до них у Джолiетi. Вiдтодi iх уже набралося дев’ятнадцятеро: п’ятнадцять дорослих, трое дiтей i Джо.– Люсi? – тихо спитав Суддя.
– Так. Ви не бачили?…
Почулося тихе хихотiння.
– Звiсно ж, бачив. Вiн бiля траси. Там само, де минулоi та позаминулоi ночi.
Вона пiдступила ближче й помiтила, що на колiнах у нього вiдкрита Бiблiя.
– Судде, ви так очi посадите.
– Дурницi. Зоряне свiтло – найкраще освiтлення для цього читання. Можливо, едине правильне. Як тобi це? «Чи ж то життя людини на землi не служба? Чи ж не як днi поденника днi його? Неначе раб, що прагне холодку, немов поденник, що жде зарплати, так мiсяцi омани випали менi на долю, i припали менi ночi болю. Коли лягаю, то кажу: «Коли той день настане?» Коли встаю: «Коли вже вечiр?» І насичуюсь турботами до смерку».
– Круто, – мляво озвалася Люсi. – Гарно сказано, Судде.
– Гарно? Це ж Йов. У Книзi Йова гарних речей не водиться, Люсi, – вiн закрив Бiблiю. – «Насичуюсь турботами до смерку». Це про твого Ларрi. Мов з нього писано.
– Знаю, – сказала вона й зiтхнула. – Якби ж я знала, що з ним таке.
У Суддi були своi здогади, та вiн змовчав.
– Це не через сни, – мовила Люсi. – Нiкому бiльше нiчого не сниться. Хiба що Джо. Та Джо… iнакший.
– Так. Так i е. Бiдолашний малий.
– І нiхто не хворiе. Принаймнi вiдтодi, як померла мiсiс Воллмен.
Два днi по тому, як до них приеднався Суддя, до Ларрi та його розмаiтоi когорти вцiлiлих пристала пара людей, якi назвалися Дiком та Саллi Воллмен. Те, що грип пожалiв i чоловiка, i дружину, здалося Люсi дуже малоймовiрним, i вона пiдозрювала, що iхнiй шлюб зовсiм молодий i нiде не зареестрований. Обом було за сорок, i одразу кидалося в око, що вони по вуха закоханi. Та тиждень тому вони дiсталися дому бабцi з iхнiх снiв, i Саллi Воллмен захворiла. Два днi стояв там iхнiй табiр – усi безпорадно чекали, доки Саллi помре чи одужае. Вона померла. Дiк Воллмен досi був з ними, однак вiн став iншою людиною – тихою, задумливою, блiдою.
– Вiн сприйняв це надто близько до серця, правда? – спитала вона Суддю Феррiса.
– Ларрi з тих чоловiкiв, якi знайшли себе порiвняно пiзно, – сказав Суддя та прокашлявся. – Принаймнi таке склалося враження. Тi, хто пiзно себе знаходить, завжди вагаються. Вони – сума тих якостей, якi розписують конституцii всього свiту: це люди активнi, проте не фанатики; люди, якi пiдходять до конкретноi ситуацii з поважним ставленням до фактiв i не викривляють iх собi на користь; люди, якi незручно почуваються бiля керма, однак неспроможнi вiдмахнутися вiд лiдерства, коли iм його пропонують… або нав’язують. З них виходять найкращi правителi-демократи, бо вони рiдко кохаються у владi. Зовсiм навпаки. І коли щось iде не так… коли помирае мiсiс Воллмен… а раптом це дiабет? – перебив вiн сам себе. – Може бути. Цiанозна шкiра,[60 - Цiаноз – синюшний колiр шкiри та слизових оболонок, що з’являеться внаслiдок накопичення у верхнiх шарах епiтелiю гемоглобiну еритроцитiв, недостатньо насичених киснем.] швидке занурення в кому… можливо, можливо. Та коли так, де був ii iнсулiн? Може, вона вирiшила не рятуватися? Невже самогубство?
Склавши руки пiд пiдборiддям, Суддя поринув у задуму. Вiн скидався на квочку якогось чорного хижого птаха.
– Коли щось iде не так… ви наче не договорили, – акуратно пiдштовхнула його Люсi.
– Коли щось iде не так, коли, наприклад, помирае Саллi Воллмен, – вiд дiабету, внутрiшньоi кровотечi абощо – такi, як Ларрi Андурвуд, винуватять себе. Люди, яких величають конституцii, рiдко коли доживають щасливо. Мелвiн Пьорвiс, суперфедерал тридцятих, застрелився з власноi табельноi зброi в 1959-му.[61 - Мелвiн Горас Пьорвiс Другий (Melvin Horace Purvis II, 1903–1960) – агент Федерального бюро розслiдувань. Вiдомий як очiльник розшуку таких злочинцiв, як Пацан Нельсон, Красунчик Флойд i Джон Дiллiнджер. Застрелився зi зброi, подарованоi його колегами на згадку про службу. За однiею з версiй, це сталося випадково. У текстi роману вказано помилкову дату.] Коли застрелили Лiнкольна, його вже доiдала передчасна старiсть i вiн гойдався на межi нервового зриву. Завдяки державному телебаченню ми отримали змогу спостерiгати, як президенти нашоi краiни марнiють на наших очах – спершу рiзницю було помiтно щомiсяця, а тодi вже й щотижня. І згорали вони досить швидко, за винятком хiба що Нiксона, який жирiв на владi так само, як упирi набухають вiд кровi, та ще Рейгана – менi вiн здавався трохи затупим, щоб старiти. Гадаю, Джеральд Форд був таким самим.
– Мабуть, рiч не тiльки в цьому, – сумно промовила Люсi.
Суддя запитально глянув на неi.
– Як там написано
Страница 39
«Насичуюсь турботами до смерку»?Вiн кивнув.
– Непоганий опис закоханого чоловiка, чи не так?
Суддя подивився на неi, здивувавшись, що вона з самого початку знала про те, що вiн не хотiв говорити. Люсi знизала плечима, гiрко всмiхнулася, вигнувши губи карлючкою.
– Вiд жiнки цього не сховаеш, – сказала вона. – Жiнка завжди здогадаеться.
Перш нiж вiн щось сказав, вона рушила до дороги – у напрямку того мiсця, де сидiв Ларрi. Сидiв i думав про Надiн Кросс.
* * *
– Ларрi?
– Тут, – озвався вiн. – Ти чого не спиш?
– Змерзла, – сказала Люсi й кивнула на нього – Ларрi сидiв на узбiччi, схрестивши ноги, наче в медитацii. – Знайдеться для мене мiсце?
– Атож.
Вiн посунувся. За день камiнь набрався теплоти i ще берiг ii часточку. Вона сiла. Ларрi пригорнув ii. Люсi прикинула, що наразi вони десь миль за п’ятдесят вiд Боулдера. Вирушать до дев’ятоi ранку i пообiдають уже у Вiльнiй боулдерськiй зонi.
Вiльна боулдерська зона. Так говорив чоловiк, якого вони чули по радiо. Звали його Ральф Брентнер, i дещо сором’язливо вiн пояснив тим, хто мiг його чути, що «Вiльна боулдерська зона» – лише позивний для радiо. Однак Люсi ця назва подобалася сама по собi. Тим, як вона звучала. А звучала вона якраз вiдповiдно. У тiй назвi чувся новий початок. І Надiн Кросс учепилася за неi мало не з релiгiйним запалом, наче в нiй крилися надприроднi сили.
Три днi по тому, як Ларрi, Надiн, Джо та Люсi завiтали до Стовiнгтона i з’ясувалося, що в епiдемцентрi немае жодноi живоi душi, Надiн запропонувала знайти Сi-Бi-радiо та монiторити всi сорок хвиль. Ларрi прийняв цю думку з розкритими обiймами – так само як i всi iншi ii iдеi, подумала Люсi. Вона зовсiм не розумiла цю Надiн. Та жiнка запала Ларрi в душу, i це було очевидно, але коли справи виходили за межi звичноi рутини, Надiн не хотiла мати з ним нiчого спiльного.
Хай там як, а думка з радiо виявилася дiйсно слушною навiть попри те, що породив ii мозок вiдлюдька – виняткового ставлення удостоювався тiльки Джо. Надiн сказала, що це найлегший спосiб вийти на контакт iз групами iнших людей i домовитися з ними про зустрiч.
Це призвело до заплутаноi дискусii серед учасникiв iхньоi когорти, яка на той час налiчувала пiвдюжини – до них приеднався Марк Зеллмен, зварювач iз околиць Нью-Йорка, та двадцятишестирiчна медсестра Лорi Констебл. А те обговорення закiнчилося ще однiею неприемною суперечкою щодо снiв.
Лорi тодi сказала, що вони й так достеменно знають, куди iхати. Вони прямували за розумахою Гарольдом Лодером i його групою до Небраски. Звiсно, що iхали в одному напрямку та користувалися тими ж вказiвками – сни були надто яскравими та виразними, щоб вiд них вiдмахнутися.
Трохи отак посперечавшись, Надiн впала в iстерику. Жодних снiв iй не снилося. Повторю: жодних клятих снiв. Рештi кортить позайматися груповим самогiпнозом – гаразд. Їдуть до Небраски, керуючись вказiвками, як тi таблички в Стовiнгтонi (бодай якесь рацiональне пiдгрунтя!), – гаразд. Та вони мусили второпати, що вона з ними не через метафiзичну маячню. Якщо iм однаково, то вона прислухатиметься до радiо, а не до галюцинацiй.
Марк повернувся до напруженоi Надiн i дружньо всмiхнувся, показавши поцяткованi прогалинами ряди зубiв.
– Якшо нiц не сниться, то як так, шо минулоi ночi я прокинувся вiд твоiх балачок увi снi?
Надiн поблiдла, як полотно.
– Хочеш сказати, що я брешу? – мало не закричала вона. – Якщо так, одному з нас краще забратися звiдси просто зараз!
Джо притиснувся до неi, заскiмлив.
Ларрi все залагодив, погодившись на iдею з радiостанцiею. І десь минулого тижня вони почали приймати передачi. Та надходили сигнали не з Небраски: люди поiхали з Гемiнгфорд-Гоума до того, як вони туди потрапили, – сни iх про це попередили, однак видiння зробилися тьмянiшими i вже не так iх пiдшпорювали. Пiдсиленi потужним передавачем Ральфа Брентнера, вони приходили з Боулдера, штат Колорадо, розташованого за шiсть сотень миль захiднiше.
Люсi й досi пам’ятала радiснi, на межi екстазу обличчя своiх супутникiв, коли крiзь статику пробилася гугнява оклахомська говiрка Ральфа: «Це Ральф Брентнер, Вiльна боулдерська зона. Якщо ви мене чуете, для вiдповiдi користуйтесь хвилею 14. Повторюю, хвилею 14».
Вони його чули, та тодi iхньому радiо не вистачало потужностi, щоб вiдповiсти. Однак вони наближалися до Боулдера i завдяки Ральфовi дiзналися, що Ебiгейл Фрiмантл (подумки Люсi завжди називатиме ii матiнкою Ебiгейл) i ii група прибули туди першими, а вiдтодi до них постiйно прибували новi люди – вони приходили по двое, по трое, а iнодi й групами осiб по тридцять. Коли Брентнер уперше з ними зв’язався, у Боулдерi зiбралося вже двiстi душ, а цього вечора – iхне радiо тепер було в зонi досяжностi, i вони гарно потеревенили – набралося понад триста п’ятдесят. Їхня ватага наблизить це число до чотирьох сотень.
– Подiлишся думками – дам льодяника, – мовила Люсi до Ларрi та поклала руку йому на плече.
– Я думав про той годинник i смерть капiталiзму, – сказав вiн i показав
Страница 40
а ii «Пульсар». – Ранiше було так: при, як бик, або здохнеш. І найвiдчайдушнiшi бики здобували собi червонi, бiлi та блакитнi «кадилаки» й годинники, на кшталт твого «Пульсара». А тепер у нас справжня демократiя. Будь-яка американка може пiти й узяти собi цифровий «Пульсар» та норкову шубку, – Ларрi засмiявся.– Може бути, – кивнула Люсi. – Та хочу тобi дещо сказати. Можливо, я не сильно розбираюся в капiталiзмi, та менi е що розповiсти про цей годинник за тисячу доларiв. Наприклад, те, що вiн нi к бiсу не годиться.
– Справдi? – Ларрi здивовано глянув на неi та всмiхнувся. – Як так?
Усмiшка була слабенькою, однак щирою. Люсi була рада ii побачити, адже усмiшка адресувалася iй.
– Бо нiхто не знае, котра зараз година. Чотири чи п’ять днiв тому я спитала час у мiстера Джексона, Марка та в тебе, питала вас одного за одним. І всi ви вiдповiли по-рiзному й сказали, що вашi годинники спинялися принаймнi один раз… Пам’ятаеш про той заклад, де стежили за свiтовим часом? Якось, коли я працювала в офiсi лiкаря, читала журнальну статтю. Аж щелепа вiдвисла. Лiк вели аж до мiлiмiкросекунд. У них там були i маятники, i сонячнi годинники, i взагалi що завгодно. А тепер я це згадую та психую. Певне, усi тi годинники вже спинились, у мене е «Пульсар» за тисячу доларiв, який я поцупила з ювелiрноi крамницi, та час до сонячноi секунди вiн не вiдлiчить. А мав би. І все через грип. Через клятий грип.
Вона замовкла, i деякий час вони сидiли без розмов. Ларрi показав пальцем на небо.
– Дивись!
– Що? Де?
– Третя година,[62 - Тут знову йдеться про годинниковi позицii.] угорi. Уже друга.
Вона подивилася в тому напрямку, та нiчого не помiтила. Ларрi притиснув до ii скронь теплi руки й повернув голову до потрiбного квадранта неба. Тодi вона це побачила, i подих закляк у ii горлi. Яскрава цятка – яскрава, як зiрка. Вона свiтилася жорстким, постiйним свiтлом i хутенько бiгла небом зi сходу на захiд.
– Господи милий! – вигукнула Люсi. – Ларрi, це ж лiтак, правда? Справдi лiтак?
– Нi. Це супутник. Певне, нарiзатиме кола ще рокiв iз сiмсот.
Вони сидiли й спостерiгали за ним, доки супутник не зник за чорною громадою Скелястих гiр.
– Ларрi? Чому Надiн цього не визнае? – обережно спитала Люсi. – Я щодо снiв.
Вiн ледь помiтно напружився, i вона пожалкувала, що порушила цю тему. Та якщо почала, вже дотисне. Хiба що вiн попросить ii заткатися.
– Вона каже, що iй нiчого не сниться.
– Та це ж неправда. Марк правий. І вона дiйсно говорить увi снi. Одного разу так галасувала, що навiть я прокинулася.
Тепер Ларрi вже дивився на неi. Минула секунда, двi, три…
– Що вона говорила? – урештi спитав вiн.
Люсi замислилася, намагаючись пригадати тi слова.
– Вона борсалася в спальному мiшку та постiйно повторювала: «Не треба, вiн такий холодний, не треба, я не витримаю, такий холодний, такий холодний». А тодi почала рвати на собi волосся. Рвала на собi волосся просто ввi снi. І стогнала. Аж мороз пiшов поза шкiрою.
– Люсi, людям же сняться жахiття. І це не означае, що всi вони про… ну, про нього.
– Пiсля заходу сонця про нього краще не балакати, так?
– Краще не треба, так.
– Ларрi, вона так поводиться, наче потроху розвалюеться. Розумiеш, про що я?
– Так.
Вiн усе розумiв. Попри твердження Надiн, що iй нiчого не сниться, коли вони дiсталися Гемiнгфорд-Гоума, пiд ii очима залягли темнi синцi. Їi пишне, густе волосся помiтно посивiло. І коли хтось торкався ii, вона здригалася, навiть пiдскакувала.
– Ти ж кохаеш ii, чи не так?
– Ох, Люсi, – докiрливо протягнув Ларрi.
– Нi, я просто хочу, щоб ти знав… – вона глянула на нього й захитала головою. – Я мушу це сказати. Я ж бачу, як ти на неi дивишся… i як вона iнколи дивиться на тебе, коли ти зайнятий чимось, i… все гаразд. Ларрi, вона кохае тебе. Однак боiться.
– Чого боiться? Чого боiться?
Вiн згадав, як намагався ii покохати за три днi пiсля стовiнгтонського фiаско. Вiдтодi вона зробилася дуже тихою. Інодi Ларрi бачив ii бадьорою та в гарному настроi, та тепер було очевидно: ця життерадiснiсть давалася iй через силу. Джо саме заснув. Ларрi сiв поряд iз Надiн, i деякий час вони розмовляли. Не про нинiшню ситуацiю, а про колишнi безпечнi часи. Ларрi спробував ii поцiлувати. Надiн вiдштовхнула його, вiдвернулася, та не ранiше, нiж Ларрi вiдчув усе те, про що казала Люсi. Вiн спробував знову – грубо, та водночас нiжно, бо хотiв ii так, що мало дах не зривало. І на одну мить вона поступилася, показавши йому, як усе могло б бути, якби…
А тодi вона вирвалась i вiдсторонилась – лице блiде, схрещенi руки притиснутi до грудей, голова опущена.
– Ларрi, не роби цього, прошу. Спробуеш знову, i менi доведеться пiти разом iз Джо.
– Чому? Чому, Надiн? Чорт, та що ж тут такого страшного?
Вона не вiдповiла. Просто стояла понура. Пiд очима в неi вже почали з’являтися темнi синцi. Урештi вона заговорила:
– Я б сказала, якби могла.
І на цих словах вона пiшла геть, навiть не озирнувшись.
– Коли я вчилася в дванадцятому класi,
Страница 41
у мене була подруга, яка так поводилася, – сказала Люсi. – Звали ii Джолiн. Джолiн Мейджорс. Джолiн до старших класiв не потрапила. Вона кинула школу через хлопця. Вiйськового з ВМС. Коли вони одружувалися, Джолiн була вже вагiтною, однак утратила дитину. Їi чоловiка часто не було вдома, а Джолiн… вона любила порозважатися. Ще й як. От вiн i перетворився на Отелло. Якось вiн сказав iй, що як зловить iз кимось, то переламае iй руки та обличчя пiдрихтуе. Можеш уявити, як iй жилося? Чоловiк приходить до тебе й каже: «Ну, сонечко, буду вiдчалювати. Поцiлуй-но мене, а тодi погоцаемося на сiнi. О, мало не забув: якщо повернусь i хтось скаже, що ти пустувала в мене за спиною, я переламаю тобi обидвi руки та лице пiдправлю».– Ага, не дуже.
– Та за деякий час вона зустрiлася з одним парубком, – вела далi Люсi. – Вiн був помiчником фiзрука в школi Бьорлiнгтона. Никалися, раз по раз озираючись. Не знаю, чи ii чоловiк приставив за ними якогось шпигуна, та за деякий час це вже не мало значення. За деякий час Джолiн почала сипатися. Могла подумати, що якийсь чолов’яга на автобуснiй зупинцi – друг ii чоловiка. Шарахалася вiд комiвояжерiв у дешевеньких готелях. Боялася, навiть якщо цей готель у штатi Нью-Йорк. Трусилася й тодi, коли вони з Гербом питали якогось копа, як проiхати до зони вiдпочинку, – раптом це той самий шпигун? Грюкали дверi – вона зойкала. Чулися кроки на сходах – пiдскакувала. Аж до такого дiйшло. Гербовi стало страшно, i вiн ii кинув. Та боявся вiн не ii чоловiка, а саму Джолiн! І коли ii чоловiк уже мав повернутися додому, у неi стався нервовий зрив. А все через ii надмiрну любов до забавок у лiжку… i через його страшнi ревнощi. Надiн нагадуе менi Джолiн. І менi ii шкода. Не скажу, що вона менi дуже подобаеться, та менi справдi ii шкода. Вигляд вона мае геть кепський.
– Хочеш сказати, що Надiн боiться мене так само, як Джолiн боялася свого чоловiка?
– Можливо, – сказала Люсi. – Та от що тобi скажу: де б не був чоловiк Надiн, вiн точно не з нами.
Ларрi нервово засмiявся.
– Нам слiд повертатися. Треба поспати. Завтра буде важкий день.
– Так, – кивнула Люсi.
Їй подумалося, що вiн не зрозумiв анi слова, i зненацька вона вмилася слiзьми.
– Гей, – прошепотiв Ларрi. – Гей…
Вiн спробував ii пригорнути, та Люсi вiдмахнулася вiд його руки.
– Можеш не перейматися! Ти й так отримуеш вiд мене, що хочеш!
У ньому лишилося вдосталь вiд старого Ларрi, щоб вiн замислився, чи долине ii голос аж до табору.
– Люсi, до цього тебе нiхто не силував, – похмуро промовив вiн.
– Ох, який же ти тупий! – крикнула вона та вдарила його кулаком по стегну. – От скажи, Ларрi, чого мужики такi тупi? На пальцях усе пояснювати. Нi, руки ти менi не викручував. Я ж не Надiн. Та й навiть якби ти викручував iй руки, вона б однаково плюнула тобi в око та ноги стулила. У чоловiкiв е багато прiзвиськ для таких, як я, – чула, що ними розписують громадськi вбиральнi. А справа лиш у тому, що хочеться когось теплого, щоб i самiй зiгрiтися. Хочеться любовi. Невже це так кепсько?
– Нi. Зовсiм нi. Однак, Люсi…
– Однак ти в це не вiриш, – пхекнула вона. – Тому ганяешся за мiс Нечiпахою, а коли кортить позайматися горизонтальним джазом, Люсi завжди пiд рукою.
Вiн сидiв i мовчки кивав. Вона говорила щиру правду. Та вiн був надто стомлений i замучений, щоб спробувати переконати ii в протилежному. Люсi це помiтила – вираз ii обличчя пом’якшав, i вона обiйняла його.
– Ларрi, якщо ти ii впiймаеш, я першою кину тобi букет. Я не з тих, хто любить на когось зуби точити. Просто… спробуй не надто розчарувати.
– Люсi…
Раптом вона заговорила таким несподiвано мiцним, звучним голосом, що на мить у нього сироти повиступали.
– Просто я вiрю в те, що любов дуже важлива, що вижити нам поможуть лише любов i гарнi стосунки. Проти нас ненависть, ба навiть гiрше – порожнеча й байдужiсть.
Пауза.
– Ти правий, – мовила вона вже тихiше. – Година пiзня. Я повернуся до спальника. Ідеш?
– Так, – кивнув Ларрi.
Вони пiдвелись, i, зовсiм не задумуючись, Ларрi пригорнув ii та мiцно поцiлував.
– Люсi, я люблю тебе так, як тiльки можу.
– Я знаю, – сказала вона та стомлено всмiхнулася. – Знаю, Ларрi.
Вiн обiйняв ii, i цього разу вона не скинула його руку. Вони повернулися до табору разом, сором’язливо покохалися та заснули.
* * *
Наче кiшка вночi, Надiн прокинулася двадцять хвилин по тому, як Ларрi з Люсi повернулися до табору, i за десять хвилин по тому, як вони полюбилися та поснули.
У ii венах шумiв переляк.
«Хтось хоче мене», – подумала вона, дослухаючись до того, як стишуеться колотнеча в грудях. Широко розплющеними, сповненими темряви очима вона дивилася вгору, на небо, покреслене чорним гiллям в’яза. «Так. Хтось хоче мене. Це правда».
«Але ж вiн такий… такий холодний».
Батьки та брат Надiн загинули в автомобiльнiй катастрофi, коли iй було шiсть рокiв, – того дня вона не поiхала з ними провiдати дядька з тiткою, а натомiсть лишилася погратися з другом, що жив на iхнiй вулицi. Все
Страница 42
дно брата вони любили бiльше, це вона пам’ятала. Бо брат був не малим безбатченком, якого вкрали з колиски сиротинцю у чотири з половиною мiсяцi – не таким, як вона. Його походження було зрозумiле. Адже вiн був – фанфари, будь ласка, – Їхнiм Власним Дитям. А Надiн завжди й навiки належала тiльки Надiн. Вона була дитям землi.Пiсля нещасного випадку вона перебралася до дядька з тiткою, бо вони були единими родичами. Жили вони в Бiлих горах схiдного Нью-Гемпширу. Їй пригадалося, як на восьмий день народження вони возили ii покататися на фунiкулерi до гори Вашингтон – вiд височини в неi пiшла кров носом, i вони розiзлилися. Тiтка з дядьком були застарими – коли iй виповнилося шiстнадцять, вони вже пiдбиралися до шостого десятка. Того ж року, у нiч вина, коли мрii конденсувалися з чистого повiтря, наче молоко сутiнкових фантазiй, вона прудко мчала блискучою вiд роси травою. То була нiч кохання. І якби хлопець упiймав ii, вона вiддала б йому всi нагороди, якi тiльки мала… та чи не байдуже, пiймав вiн ii чи нi? Вони бiгли, i хiба ж це не найголовнiше?
Та вiн ii не пiймав. На мiсяць наповзла хмара. Роса зробилася липкою, неприемною, лячною. Смак вина в ротi зробився гiркуватим, наелектризованим. Сталася якась метаморфоза, i в неi з’явилося вiдчуття, що варто, необхiдно зачекати.
І де ж вiн, ii суджений, ii загадковий наречений? Якими вулицями, якими дорогами, якими вулицями стукають його чоботи, еднаючись тим стуком iз ламким, коктейльним дзенькотом, що розбивае свiт на акуратнi й рацiональнi скалки? Якi холоднi вiтри належать йому? Скiльки динамiтних шашок у його затертому рюкзаку? Хто скаже, як звали його в шiстнадцять рокiв? Скiльки рокiв йому, скiльки вiкiв? Де його дiм? Що за мати притискала його до грудей? Надiн була певна лише того, що й вiн сирота i що його час наближався. Вiн гуляв дорогами, якi ще не проторували, й однiею ногою вона була вже там. Перехрестя, на якому вони зустрiнуться, лежало попереду. Вiн був американцем, це вона знала, – чоловiком, який любитиме молоко та яблучнi пироги; чоловiком, якому будуть до смаку по-домашньому гарнi скатертини в червону клiтинку. Америка – його дiм, i пересуваеться вiн потаемними шляхами, прихованими шосе, пiдземними залiзницями, дороговкази на яких писано рунами. Вiн iнший чоловiк, вiдщепенець, вигнанець, темний, Ходак, i каблуки його стоптаних черевикiв стукають запашними шляхами лiтнiх ночей.
Хто вiдае-знае, коли наречений прибуде?
Вона, незаймана цiлина, чекала на нього. У шiстнадцять рокiв вона мало не скорилася поклику тiла, i ще раз – у коледжi. Обидва чоловiки пiшли геть злi й спантеличенi (так само як Ларрi) – вони вiдчували перетин дорiг у ii нутрi, чули якесь мiстичне, закладене вiд народження перехрестя.
Мiсцем, де розходилися дороги, був Боулдер.
Час наближався. Вiн покликав ii, наказав iй прийти.
Пiсля коледжу Надiн закопалась у роботу. Вона винаймала будинок разом iз двома дiвчатами. Що за дiвчата? Ну, були та загули. Лише Надiн нiкуди не тiкала, i вона була завше люб’язною до молодикiв, яких приводили ii мiнливi сусiдки, та сама нi з ким не водилася. Вона пiдозрювала, що вони жебонять про неi та кличуть старою дiвою, а то й вважають дуже обережною лесбiянкою. Та це неправда. Вона просто була…
Непочатою.
І в очiкуваннi.
Інколи iй здавалося, що близько змiни. Прибирае собi iграшки в порожньому класi, аж раптом насторожено завмирае з вогняними очима, геть забувши про чортика з табакерки в руцi. «Наближаються змiни… – думала вона тодi, -…скоро подме ураган». Інодi, коли в ii голову закрадалася така думка, Надiн ловила себе на тому, що озираеться через плече, наче загнаний звiр. А тодi пелена спадала, i вона нервово смiялася.
Волосся в неi почало сивiти ще на шiстнадцятому роцi – тодi, коли ii ловили, та не пiймали. Спершу з’явилося лише кiлька бiлих волосин, що свiтилися на чорному тлi. Не сивих, нi – то неточне слово… бiлi, вони були бiлi.
За кiлька рокiв по тому вона якось ходила на вечiрку, яку влаштовували в пiдвальнiй залi для вiдпочинку одного гуртожитку. У примiщеннi панувала пiвтемрява, i скоро студенти почали розходитися парами, шукаючи затишне мiсце. Багато дiвчат (у iхньому числi й Надiн) вiдпросилися з гуртожиткiв на ночiвлю. Вона була цiлком налаштована покiнчити з цим i дiйти до кiнця… однак щось, поховане пiд мiсяцями й роками, стримало ii. А наступного ранку вона зайшла до вбиральнi, залитоi холодним сонячним промiнням, поглянула на себе в довге горизонтальне дзеркало та помiтила, що бiлiсть знову розширила своi володiння. Здавалося, що сталося це за одну лише нiч, проте, ясна рiч, це було неможливо.
Тож роки йшли, вiдцокуючи сезони байдужого часу, i в нiй зринали почуття, так, почуття, i бувало, що вона прокидалася глибокоi, могильноi ночi, охоплена водночас i жаром, i холодом, уся в поту, солодко жива та свiдома в окопi свого лiжка, поки в головi екстатично бринiли бруднi думки про химерний, темний секс. Катаючись у гарячiй рiдинi. Кiнчаючи та кусаючи водночас. А вранцi вона пiдходила до дзе
Страница 43
кала та дивилася, чи не побiльшало бiлостi.Роками вона зовнi лишалася Надiн Кросс – милою, доброю з дiтьми, вправною в роботi, самотньою. Колись така жiнка могла спричинити в спiльнотi чимало балачок та цiкавостi, однак часи змiнилися. І ii краса була такою незвичною, що могло видатися, нiби ii становище цiлком природне.
І незабаром часи мали знову змiнитися.
Тепер, коли наближалася мить зламу, вона почала пiзнавати свого нареченого через сни, почала його трохи розумiти, навiть не бачивши обличчя. Вiн – той, кого вона чекала. Вона хотiла пiти до нього… i не хотiла. Надiн судилася йому, однак вiн смертельно лякав ii.
А тодi з’явився Джо, i за ним – Ларрi. Усе надзвичайно ускладнилося. Вона почувалася, наче приз у перетягуваннi каната. Надiн знала, що чомусь ii чистота й незайманiсть важливi для темного чоловiка. Що коли б вона пiдпустила до себе Ларрi (або ж когось iншого), темнi чари розвiялися б. Їi вабило до Ларрi. Надiн подумала й вирiшила, що вiддасться йому – учергове вирiшила з цим покiнчити. Хай бере, хай усе скiнчиться, хай. Вона дуже стомилась, i Ларрi мав рацiю. Забагато сухих рокiв чекала вона свого судженого.
Та Ларрi був геть не тим чоловiком… принаймнi так iй спершу здалося. Спершу Надiн вiдмахнулася вiд його залицянь iз презирством кобили, що зганяе муху, махнувши хвостом. Їй пригадалося, як вона подумала: «Хто ж мене звинуватить, що я дала вiдкоша такому чоловiковi?»
Однак вона пiшла разом iз ним. Факт е фактом. Та вiдчайдушно хотiла знайти iнших людей, i не лише через Джо, а тому, що вона вже подумувала кинути хлопчика й самiй вирушити на захiд у пошуках свого чоловiка. Лише роки натренованоi вiдповiдальностi за дiтей, яких вiддавали пiд ii опiку, стримали ii вiд цього вчинку… i знання, що Джо загине наодинцi.
У свiтi, де померло стiльки людей, найстрашнiший грiх – приречення на смерть нових душ.
Тож вона пiшла з Ларрi, який, урештi-решт, був краще, нiж нiщо чи нiхто.
Та виявилося, що Ларрi Андервуд – значно бiльше, нiж просто щось або хтось: вiн був наче одна з тих оптичних iлюзiй (можливо, навiть для себе), коли води здаються мiлкими, лише дюйм-два завглибшки, та пробуеш намацати дно – i зненацька рука занурюеться аж по лiкоть. Те, як вiн потоваришував iз Джо – це перше. Те, як Джо прив’язався до нього – це друге. І трете – ii власнi ревнощi до iхньоi дедалi мiцнiшоi дружби. У веллському мотосалонi Ларрi поставив на хлопця пальцi обох рук i виграв.
Якби Ларрi з Джо не сконцентрували всю увагу на кришцi, що закривала цистерну з бензином, вони б побачили, як у неi вiдвисла щелепа, утворивши здивоване «о». Не в змозi поворухнутися, вона спостерiгала за ними, прикипiвши очима до блискучого металевого лома, i чекала, коли вiн затремтить i вiдлетить убiк. Лише коли все скiнчилося, вона усвiдомила, що насправдi чекала, коли почуються крики.
Кришку пiдняли, перекинули, i ii судження виявилося помилковим – помилка була настiльки глибокою, що ii можна було назвати нарiжною. Виявилося, Ларрi пiзнав Джо краще за неi навiть без спецiальноi освiти та за значно коротший термiн. Лише потiм вона зрозумiла, наскiльки важливим був епiзод з гiтарою, як швидко й чiтко вiн окреслив стосунки Ларрi i Джо. І що ж стало основою цих стосункiв?
Залежнiсть, ясна рiч, – що ще могло викликати той раптовий напад ревнощiв? Якби Джо залежав вiд Ларрi, це було б нормально та прийнятно. Та засмутило ii те, що й Ларрi залежав вiд Джо, потребував його зовсiм не так, як вона, а iнакше, по-своему… i Джо це знав.
Невже вона помилилася в Ларрi настiльки серйозно? Тепер iй гадалося, що вiдповiдь «так». Той нервовий, егоiстичний фасад був лише лаком, i з використанням вiн стирався. Навiть сам факт, що протягом усiеi подорожi вiн тримав усiх купи, говорив про його рiшучiсть.
Здавалося, висновок очевидний. Та, попри рiшення вiддатися Ларрi, частина ii досi належала темному чоловiковi… i покохатися з Ларрi було однаково що вбити ту частку назавжди. Вона не знала, чи зможе це зробити.
І тепер темний чоловiк снився не тiльки iй.
Спершу ii це збентежило, тодi налякало. Коли для обмiну враженнями поряд були тiльки Ларрi та Джо, вона просто боялася, та коли вони стрiли Люсi Свонн i та сказала, що iй наснився подiбний сон, страх перерiс у лютий жах. Уже не можна було сказати, що iхнi сни лише нагадували ii видiння. Що, коли всi вцiлiлi бачать те саме? Що, коли час темного чоловiка врештi настав? І не лише для неi, а й для всiх людей, що лишилися на планетi?
Ця думка викликала в нiй бурю суперечливих емоцiй: чистого жаху та непереборного потягу. Надiн трималася за думку про Стовiнгтон мало не панiчною хваткою. За своею суттю Стовiнгтон був символом здорового глузду й рацiональностi проти вiдчуття темноi магii, що наростала навколо неi. Та виявилося, що епiдепцентр стоiть пусткою, i в очах Надiн вiн здався глузуванням з образу безпечноi гаванi, який вона збудувала у своiй уявi. Символ здорового глузду й рацiональностi виявився будинком смертi.
У мiру того як вони рухалися на захiд, пiдбир
Страница 44
ючи вцiлiлих, ii сподiвання, що все скiнчиться без сутички, поступово сконало. Воно помирало разом iз тим, як зростала ii повага до Ларрi. Наразi вiн спав iз Люсi Свонн, та яка рiзниця? Вона вже належала iншому. Рештi снилися два протилежнi сни: про темного чоловiка i про стару жiнку. Старенька уособлювала якусь давню силу – так само як i темний чоловiк. Бабця була осердям, навколо якого поступово збираються вцiлiлi.Надiн вона нiколи не снилася.
Тiльки темний чоловiк. І коли сни, якi снилися рештi учасникiв iхньоi групи, рiзко зiйшли нанiвець, так само незрозумiло, як i з’явилися, сни Надiн стали виразнiшими й сильнiшими.
Вона знала багато такого, про що вони навiть не здогадувалися. Звали темного чоловiка Рендаллом Флеггом. Людей на Заходi, якi виступали проти нього або робили щось не за правилами, розпинали на хрестах або зводили з розуму та кидали в киплячий казан Долини Смертi. У Сан-Франциско та Лос-Анджелесi були невеликi групи технiкiв, однак цi мiста – лише тимчасова дислокацiя, i зовсiм скоро вони мали вирушити до Лас-Вегаса, де збирались основнi сили Флегга. Вiн нiкуди не поспiшав. Лiто котилося до завершення. Скоро перевали Скелястих гiр занесе снiгом, i хоча снiгоочисникiв удосталь, водiiв на них видiляти не стануть. Надiйде довга зима – час, щоб зiбратися, згуртуватися. А у квiтнi… чи травнi…
Надiн лежала в пiтьмi та дивилася на небо.
Боулдер – ii останнiй шанс на порятунок. Та старенька – ii остання надiя. Здоровий глузд i рацiональнiсть, якi вона сподiвалася знайти в Стовiнгтонi, почали формуватися в Боулдерi. Вони були добрими, хорошими людьми, думала Надiн, i якби ж для неi все було так просто – для неi, жiнки, що пiймалася в божевiльне хитросплетiння пристрастi та суперечливих бажань.
Наче домiнантний акорд, що програвався знову й знову, в ii головi пульсувала непохитна вiра в те, що вбивство в такому спустошеному свiтi е найстрашнiшим грiхом, а ii серце цiлком упевнено промовляло, що спецiалiзацiя Рендалла Флегга, його козир – це смерть. Та як же вона жадала зiмкнути своi вуста з його холодними губами… бiльше, нiж хотiла цiлунку того хлопця зi школи чи iншого, з коледжу… навiть бiльше, нiж поцiлункiв з обiймами Ларрi Андервуда.
«Завтра ми будемо в Боулдерi, – подумала Надiн. – Може, тодi я й дiзнаюся, чи скiнчилася моя подорож…»
Небо дряпнула падаюча зiрка, i, наче дитина, вона загадала бажання.
Роздiл 50
Наближався свiтанок, забарвлюючи небо на сходi в нiжний рожевий колiр. Стю Редман i Глен Бейтман пройшли вже приблизно пiвшляху до верхiвки гори Флегстафф у Захiдному Боулдерi, де передгiр’я Скелястих гiр здiймалося з пласкоi рiвнини доiсторичним видивом. У передранковому свiтлi Стю думав, що сосни, якi запустили свое корiння, наче кiгтi, в майже прямовисну скелю, подiбнi до вен, випнутих на руцi якогось велетня, що виткнулася iз землi. Десь на сходi Надiн Кросс нарештi ковзнула в неглибокий пiвсон, який не приносить вiдпочинку.
– Болiтиме ж у мене голова ввечерi, – зауважив Глен. – Просто повiрити не можу, що пiсля студентських часiв отак пив усю нiч.
– Свiтанок того вартий, – вiдгукнувся Стю.
– Ще й як. Чудовий. Ти ранiше бував у Скелястих?
– Нi, – вiдказав Стю. – Але радий, що потрапив.
Вiн хильнув вина з глека, а тодi продовжив.
– Добре вже в головi гуде… – вiн мовчки окинув оком краевид i за кiлька секунд кривувато посмiхнувся до Глена. – Що ж зараз мае статися?
– Статися? – Глен звiв догори брови.
– Атож. Тому я тебе сюди й привiв. Сказав Френнi: «Я його напою як слiд, а тодi покопаюсь у нього в головi». Вона сказала: «Давай».
Глен усмiхнувся.
– На днi винноi пляшки чайного листя не побачиш.
– Не побачиш, але вона пояснила менi, що означае те, чим ти займався ранiше, – соцiологiя. Це дослiдження взаемодii груп. То зроби якесь розумне припущення.
– Позолоти ручку, чирвовий!
– Золото – без проблем, лисику. Завтра поведу тебе до Першого нацiонального банку i мiльйон доларiв дам. Домовилися?
– Серйозно, Стю, – що ти хочеш знати?
– Та те саме, що, мабуть, i глухонiмий Андрос. Що буде далi. Краще не знаю, як сказати.
– Буде якесь суспiльство, – поволi промовив Глен. – Яке саме? Зараз важко сказати. Тут зараз майже чотириста людей. Гадаю, судячи зi швидкостi, з якою вони з’являються зараз – дедалi бiльше з кожним днем, – до вересня нас буде вже тисячi пiвтори. До першого жовтня – чотири з половиною тисячi, а до того, як у листопадi випаде перший снiг i перекрие дороги – тисяч iз вiсiм. Запиши: це прогноз номер один.
Стю й справдi витяг блокнот iз задньоi кишенi джинсiв i записав, трохи насмiшивши Глена.
– Менi в це важко повiрити, – сказав Стю. – Ми вже практично всю краiну пройшли, а нам i сотнi людей ще не трапилося.
– Але ж вони з’являються, чи не так?
– Так, мало-помаленьку.
– Як ти сказав?
– Мало-помаленьку. У мене мама так казала. Ти що, на мою материнську мову бочку котиш?
– Нiколи не настане той день, коли я втрачу будь-яку пошану до власноi шкури й покочу бочку на техаську
Страница 45
аму, Стюарте!– Ну так, звiсно, з’являються. Ральф зараз вийшов на зв’язок iз п’ятьма-шiстьма групами: наприкiнцi тижня нас мае налiчуватися п’ятсот.
Глен знову всмiхнувся.
– Так, i матiнка Ебiгейл тримае з ним зв’язок своею «радiостанцiею», а по справжньому радiо вона говорити не буде. Каже, боiться, що ii струмом вдарить.
– Френнi так любить цю стареньку, – сказав Стю. – Частково тому, що та багато знае про пологи, а частково – просто любить та й годi. Розумiеш?
– Розумiю. Майже всi так само.
– Вiсiм тисяч людей до зими… – Стю повернувся до того, про що йшлося. – Отакоi!
– Це проста арифметика. Скажiмо, грип знищив дев’яносто дев’ять вiдсоткiв населення. Може, все не так уже й погано, але для певностi припустiмо таку цифру. Якщо грип смертельний на дев’яносто дев’ять вiдсоткiв, то вiн вигубив на хрiн двiстi вiсiмнадцять мiльйонiв людей – тiльки у нас, – вiн поглянув на вражене обличчя Стю й похмуро кивнув. – Може, все й не так страшно, але, вiдштовхуючись вiд цiеi цифри, можна робити доволi вiрогiднi припущення. А фашисти порiвняно з ним – просто дiти, чи не так?
– Боже мiй, – промовив Стю.
– Але все ж у живих залишаеться понад два мiльйони людей – п’ята частина Токiо, чверть Нью-Йорка до епiдемii. І це тiльки в нас. Потiм, гадаю, iз них кожен десятий не пережив наслiдкiв епiдемii. Вони, я б висловився так, стали жертвами постепiдемiчного шоку. Такi, як, наприклад, бiдолаха Марк Бреддок з апендицитом – а ще нещаснi випадки, самогубства, та й убивства теж. Отже, лишаеться мiльйон i вiсiмсот тисяч. Але ми пiдозрюемо, що е i якийсь Супротивник, чи не так? Отой темний чоловiк, який нам сниться. Десь на захiд вiд нас. Там сiм штатiв, якi можуть офiцiйно вважатися його територiею… якщо вiн справдi iснуе.
– Гадаю, що таки iснуе, – мовив Стю.
– І в мене таке вiдчуття. Але чи не володiе вiн, попросту кажучи, всiма людьми отам? Я так не вважаю – не бiльше, нiж матiнка Ебiгейл автоматично володiе рештою сорока одним штатом континентальних США. Думаю, що люди поки що повiльно дрейфували – i такому стану речей настае кiнець. Вони групуються. Коли ми вперше обговорювали це в Нью-Гемпширi, я собi уявляв десятки дрiбненьких спiльнот. Не зважив я – бо не знав – на нездоланне тяжiння двох протилежних снiв. То – новий факт, який нiхто б не мiг передбачити.
– То ти хочеш сказати, що у нас в результатi буде дев’ятсот тисяч людей, i в нього – дев’ятсот тисяч?
– Нi. По-перше, майбутня зима забере свою частку. Забере ii тут, а маленьким групкам, якi до першого снiгу сюди не дiстануться, буде ще тяжче. Ти розумiеш, що у Вiльнiй зонi в нас поки що немае жодного лiкаря? Наш медперсонал складаеться з ветеринара й тiеi-таки матiнки Ебiгейл, яка позабувала бiльше дiевих рецептiв народноi медицини, нiж ми з тобою вивчимо за все життя. Але ж дуже мило вони б виглядали, коли б намагалися вживити тобi залiзну пластину в череп, якщо ти впадеш i розiб’еш голову, правда ж?
Стю гигикнув.
– Старий Рольф Деннемонт, мабуть, витяг би свiй «ремiнгтон» i некролога б настукав…
– Я гадаю, загалом населення Америки до весни зменшиться до мiльйона шестисот тисяч – i то ще дуже милосердна оцiнка. Вiд цiеi цифри – хотiв би сподiватися – наших буде мiльйон.
– Мiльйон людей… – вражено промовив Стю. Вiн окинув оком розкидане, здебiльшого покинуте мiсто Боулдер, яке тепер починало свiтлiшати: сонце сходило над обрiем. – Просто уявити не можу. Це мiсто просто по швах трiщатиме.
– У Боулдерi вони не вмiстяться. Я знаю, що коли йдеш порожнiм центром мiста i на Тейбл Месу,[63 - Table Mesa – район Боулдера у пiвденнiй частинi мiста.] то вiн здаеться гiгантським, але ж не вмiстяться. Ми матимемо влаштовувати ще колонii навколо. Ситуацiя тодi буде така: одна величезна спiльнота – а решта краiни на сходi абсолютно порожня.
– Чому ви вважаете, що бiльшiсть буде з нами?
– З причини зовсiм не науковоi, – вiдповiв Глен, куйовдячи волосся над лисиною на макiвцi однiею рукою. – Менi подобаеться вiрити, що бiльшiсть людей – хорошi. І я переконаний, що той, хто командуе парадом на заходi, – дуже поганий. Але в мене е вiдчуття… – вiн змовк.
– Ну ж бо, кажи.
– Скажу, бо я п’яний. Але хай це залишиться мiж нами, Стюарте.
– Добре.
– Даеш слово?
– Даю слово, – сказав Стю.
– Менi думаеться, що бiльшiсть технарiв iз ним, – урештi сказав Глен. – Не питай чому: це просто чуйка. Ну, може, технарi здебiльшого люблять працювати в атмосферi жорсткоi дисциплiни й лiнiйних цiлей. Вони люблять, щоб потяги прибували за розкладом. У нас у Боулдерi зараз масове сум’яття, кожен метушиться й робить щось свое… а нам треба зробити таку рiч, про яку моi студенти сказали б «скласти все наше лайно докупи». А отой iнший… от хоч закластися можу, вiн улаштуе, щоб усi потяги були за розкладом i всi шашечки рядком. А технарi – такi самi люди, як i ми всi: вони йдуть туди, де найбiльш потрiбнi. У мене пiдозра, що наш Супротивник хоче якомога бiльше людей. Хрiн з ними, з фермерами – вiн радше знайшов би кiлька хлопцiв, якi могли
Страница 46
почистити стартовi шахти ракет в Айдахо й ввести iх у робочий стан. Так само танки й гелiкоптери i, мабуть, один-два бомбардувальники B-52 – так, для смiху. Сумнiваюся, чи зайшов вiн аж так далеко – але практично впевнений. Дiзнаемося. Просто зараз вiн, напевне, ще зосереджуеться на тому, щоб увiмкнути електрику, вiдновити комунiкацii… може, навiть зайнявся чисткою у своiх рядах, усуваючи м’якотiлих. Рим не за день будувався, i йому це вiдомо. Вiн мае час. Але коли я дивлюся, як сiдае сонце, – без балди, Стюарте, – менi страшно. Менi для страху вже й снiв не треба. Менi досить подумати про отих, якi по той бiк Скелястих, – як вони працюють, мов бджоли.– А що ж нам робити?
– Тобi оголосити список? – усмiхнувся у вiдповiдь Глен.
Стюарт показав на свiй потертий блокнот. На його рожевiй обкладинцi були зображенi два танцюристи й написано: «ЗАПАЛИ!»
– Ага, – сказав Стю.
– Жартуеш?
– Та нi, не жартую. Ось ти кажеш, Глене: ми маемо якось зiбрати свое лайно докупи. У мене теж таке вiдчуття. Із кожним днем часу меншае. Не можемо ж ми тут просто сидiти, дрочити й радiо слухати. А то так коли-небудь зранку встанемо й побачимо, як отой ватажок вальсом зайде в Боулдер на чолi бронетанковоi дивiзii iз пiдтримкою з повiтря.
– Не чекай його завтра, – сказав Глен.
– Хай не завтра – а в травнi?
– Імовiрно, – тихо промовив Глен. – Так, цiлком iмовiрно.
– А з нами що буде, на вашу думку?
Глен вiдповiв не словами: вiн зробив недзвозначний жест правою рукою – нiби натиснув на гачок, – а тодi швидко вихилив рештки вина.
– Еге, – сказав Стю. – То збираймо докупи. Кажи.
Глен заплющив очi. Першi променi дня торкнулися його поораних зморшками щiк i лоба.
– Гаразд, – сказав вiн. – Ось таке, Стю. Перше: вiдтворити Америку. Маленьку Америку. Усiма правдами й неправдами. Спочатку потрiбна органiзацiя й уряд. Якщо почати зараз, то зможемо сформувати таке правлiння, яке хочемо. Якщо почекаемо, доки населення збiльшиться втричi, то з цим будуть серйознi проблеми. Скажiмо, за тиждень вiд сьогоднi скликаемо збори – це буде вiсiмнадцяте серпня. Явка обов’язкова. Перед зборами треба принагiдно створити для органiзацii тимчасовий комiтет. Скажiмо, Комiтет сiмох. Ти, я, Андрос, Френ, Гарольд Лодер, i, може, ще якихось двое людей. Комiтет повинен скласти порядок денний на збори вiсiмнадцятого серпня. І я тобi просто зараз деякi його пункти можу назвати.
– Давай.
– По-перше, зачитати й ратифiкувати Декларацiю незалежностi. По-друге, зачитати й ратифiкувати Конституцiю. По-трете, так само – Бiлль про права. Усе ратифiкуеться усним голосуванням.
– Господи, Глене, ну ми ж усi американцi…
– Нi, отут ти помиляешся, – вiдказав Глен, розплющуючи очi. Вони здавалися запалими й налитими кров’ю. – Ми – жменька недобиткiв без жодного уряду. Ми – випадкова мiшанина з усiх вiкових, релiгiйних, класових, расових груп. Уряд – це iдея, Стю. Тiльки так i нiяк iнакше, якщо вiдкинути бюрократiю та iншу хрiнь. Я поясню докладнiше: уряд – вiн у головi, це дорiжка пам’ятi, прокладена в мiзках. Що нам зараз потрiбне – це культурне вiдставання.[64 - Культурне вiдставання, або культурний лаг (culture lag), – поняття, що запровадив соцiолог В. Огбьорн. Описуе ситуацiю, в якiй однi частини культури розвиваються швидше за iншi, що може позначитися на моральному станi суспiльства.] Бiльшiсть цих людей досi вiрять у представницький уряд – республiку, – це сприймають за демократiю. Але культурне вiдставання нiколи не тривае довго. Мине трохи часу, i почнеться нутряна реакцiя: президент мертвий, Пентагон порожнiй – хоч в оренду здавай, а в Бiлому домi й Сенатi дебати ведуться хiба що мiж мурахами i тарганами. Нашi тут скоро отямляться й усвiдомлять: старе життя закiнчилося, тож суспiльство можна змiнити як iм заманеться. Ми хочемо – нам необхiдно – перехопити iнiцiативу, доки вони не отямилися й не впороли якусь дурницю.
Вiн кивнув пальцем на Стю.
– Якщо на зборах вiсiмнадцятого хто-небудь устане й запропонуе абсолютну владу матiнки Ебiгейл, а щоб ми з тобою й оцим Андросом стали ii радниками – то цi люди проголосують за це одностайно в щасливому невiданнi, що проголосували за першу в Америцi диктатуру вiд часiв Г’юi Лонга.[65 - Huey Pierce Long – радикальний демократ, губернатор Луiзiани у 1928–1932 роках. Жорстко контролював справи штату, заслуживши прiзвисько Цар-Риба. Був убитий у 1935 роцi.]
– Ох, просто не вiриться. Тут же випускники коледжiв, юристи, полiтичнi активiсти…
– Певне, колись вони були такими. А тепер вони – жменька втомлених, наляканих людей, якi не знають, що з ними буде. Може, хтось i пищатиме, але вони заткнуться, коли iм сказати, що матiнка Ебiгейл та ii радники повернуть у мiсто електрику за шiстдесят днiв. Нi, Стю, дуже важливо, щоб ми передусiм ратифiкували дух старого суспiльства. Оце я мав на увазi пiд вiдновленням Америки. Це мае бути саме так, поки ми перебуваемо пiд прямою загрозою людини, яку називаемо Супротивником.
– Давай, що далi?
– Добре. Наступний пункт порядку денного
Страница 47
щоб уряд дiяв, як у невеликому населеному пунктi Новоi Англii. Ідеальна демократiя. Поки нас порiвняно мало, це працюватиме. Тiльки замiсть ради мiських виборних у нас буде семеро… представникiв, гадаю. Представникiв Вiльноi зони. Як звучить?– Гарно.
– От i менi подобаеться. І ми подбаемо, щоб обрали тих самих людей, якi будуть у комiтетi. Зробимо так, щоб треба було поспiшати, доки нiхто не почав на всю губу агiтувати за своiх друзiв. Доберемо тих, хто нас висуне i пiдтримае. Голосування пiде, як дiти в школу.
– Чисто виходить, – захопився Стю.
– Атож, – похмуро мовив Глен. – Якщо хочеш зробити коротке замикання в демократичному процесi, то соцiолог до твоiх послуг.
– Ну а далi?
– Дуже популярна штука. У цьому пунктi буде сказано: «Резолюцiя: дати матiнцi Ебiгейл абсолютне право вето на будь-яку дiю, пропоновану Комiтетом».
– Господи! А вона погодиться?
– Гадаю, що так. Але я не вважаю, що вона особливо бажатиме скористатися цим правом вето – принаймнi я таких обставин передбачити не можу. Ми просто не зможемо очiкувати, що наш уряд працюватиме, якщо не зробимо ii номiнальною очiльницею. Вона – те, що е мiж нами спiльного. Ми всi пережили пов’язаний з нею паранормальний досвiд. І вона… у неi якась особлива аура. Люди всi ii описують тими самими загальними прикметниками: добра, приязна, стара, мудра, розумна, приемна. Цi люди також усi бачили той самий сон, який iх лякав до дрижакiв, а вона допомагае iм почуватися захищеними. Вони люблять джерело свого доброго сну, довiряють йому – i що бiльше довiряють, то сильнiше лякае iх отой лихий сон. І ми зможемо дати всiм зрозумiти, що вона – наша очiльниця суто номiнально. Менi здаеться, саме так iй би й подобалося. Вона стара, втомлена…
Стю похитав головою.
– Вона стара, втомлена, Глене, але сприймае проблему темного чоловiка як релiгiйний хрестовий похiд. І вона не едина така. Ти ж розумiеш.
– Ти хочеш сказати, що вона може вирiшити перехопити кермо?
– Може, це було б i непогано, – вiдзначив Стю. – Адже снилася нам вона, а не якийсь комiтет.
Глен похитав головою.
– Нi, я не можу погодитися, що ми всi – пiшаки в якiйсь постапокалiптичнiй грi мiж Добром i Злом, незалежно вiд жодних снiв. Чорт забирай, це ж нерацiонально!
Стю знизав плечима.
– Ну, давай зараз у нетрi не заходити. Я так розумiю, твоя iдея дати iй право вето – хороша. Власне, я вважаю, що цього й малувато. Нам треба дати iй можливiсть i пропонувати, i вирiшувати.
– Але, з iншого боку, i не абсолютну владу, – швидко вiдказав Глен.
– Нi, ii пропозицii мае ратифiкувати Представницький комiтет, – мовив Стю й хитро додав: – Але може виявитися, що це ми формально засвiдчуемо ii рiшення, а не навпаки.
Запала довга мовчанка. Глен пiдпер лоба долонею. Урештi сказав:
– Так, ти маеш рацiю. Вона не може бути просто весiльним генералом… як мiнiмум нам треба визнати iмовiрнiсть того, що вона теж матиме власну думку. Ну, i тут я ховаю свою кришталеву кулю, схiдний Техасе. Бо вона, як кажуть тi, хто працюе в царинi соцiологii, iнакше спрямована.
– Інакше – це куди?
– На Єгову? Тора? Аллаха? Пi-Вi Германа?[66 - Персонаж популярних комедiйних фiльмiв 1980-х рокiв, дорослий iз наiвно-дитячим поглядом на життя. Роль виконував актор Пол Рубенс.] Яка рiзниця. Звiдси висновок: те, що вона скаже, не обов’язково виходитиме з потреб суспiльства чи його звичаiв. Вона слухатиметься якогось iншого голосу. Як Жанна д’Арк. Тож ти менi зараз дав побачити, що ми тут власними руками намагаемося запустити теократiю.
– Тео-що?
– Тобто владу з Богом, – вiдказав Глен. Його це не надто тiшило. – От у дитинствi ти, Стю, мрiяв коли-небудь стати одним iз семи верховних жерцiв при стовосьмирiчнiй чорношкiрiй жiнцi з Небраски?
Стю вирячився на нього. Потiм сказав:
– Вино ще е?
– Усе скiнчилось.
– От фiгня.
– Так, – сказав Глен.
Вони мовчки подивилися один одному в обличчя й розсмiялися.
* * *
Певне, то був найкрасивiший будинок, у якому за свое життя мешкала матiнка Ебiгейл, i, сидячи на верандi, вона пригадувала комiвояжера, який прийшов до Гемiнгфорда ще у 1936 чи 1937 роцi. Такоi медовоi мови вона нiколи в життi не чула нi до того, нi пiсля: вiн своiми словами пташок iз дерев би виманив. Вона спитала цього молодого чоловiка на iм’я мiстер Дональд Кiнг, яку справу вiн мае до Еббi Фрiмантл, i вiн вiдказав:
– Моя справа, мем, – це задоволення. Ваше задоволення. Чи любите ви читати? Слухати радiо, можливо? Чи, може, просто покласти своiх зморених коней на ослiнчик i слухати, як свiт котиться великою дорiжкою всесвiтнього кегельбану?
Вона вiдзначила, що все це iй подобаеться, не додаючи, що «моторолу» вони продали мiсяць тому за дев’яносто пакiв сiна.
– Ну, ось таке я i продаю, – сказав iй улесливий мандрiвний крамар. – Це можна назвати пилососом «Електролюкс» iз усiма пристосуваннями, але насправдi мiй товар – вiльний час. Вмикайте – вiдкривайте для себе новi простори вiдпочинку. А платити майже так само легко, як виконувати хатнi обов’яз
Страница 48
и завдяки цiй речi.Тодi стояла глибока депресiя, i вона не могла навiть назбирати двадцять центiв на стрiчечки, щоб подарувати внучкам на днi народження, i «Електролюкс» був просто неможливий. Але ж оцей мiстер Дональд Кiнг iз Перу, що в штатi Індiана, так солодко говорив. Оце так! Вона бiльше нiколи його не бачила, але й iменi його теж не забула. Вона просто закластися могла, що вiн розiб’е серце якiй-небудь бiлiй домогосподарцi. Матiнка Ебiгейл так i не придбала пилососа до кiнця вiйни з нацистами, коли раптом виявилося, що всi собi можуть дозволити все – i навiть у бiлого босяка в сарайчику на задньому дворi виявлявся який-небудь «Мерк’юрi».
А ось тепер цей будинок, що, як Нiк сказав, стоiть у районi Мейплтон-гiлл мiста Боулдера (матiнка Ебiгейл не сумнiвалася – до пошестi тут чорнi практично не жили) – i в ньому е вся технiка, про яку вона чула, а також така, про яку вона навiть i не чула. Посудомийна машина. Два пилососи, один – лише для другого поверху. Подрiбнювач вiдходiв у раковинi на кухнi. Мiкрохвильова пiч. Пральна й сушильна машини. У кухнi стояла якась штука – на вигляд просто металева коробочка, – i товариш Нiка Ральф Брентнер розповiв, що вона зветься «прес для смiття»: туди можна напхати сто фунтiв мотлоху, а воно видасть кубик смiття завбiльшки з ослiнчик для нiг. Чудесам кiнця-краю не було.
Хоча, якщо подумати, деякi чудеса закiнчувалися.
Сидячи на ганку, гойдаючись, вона помiтила в стiннiй панелi електричну розетку. Можливо, люди могли тут сидiти влiтку i слухати радiо чи навiть дивитися бейсбол по отому симпатичному кругленькому телевiзору. У всiй краiнi не було нiчого звичайнiшого, нiж такi круглi пластини з двома дiрочками. У неi навiть такi були у тiй халупцi в Гемiнгфордi. Про цi штуки й не думаеш… доки вони не припиняють працювати. А тодi розумiеш, як у бiса багато в життi людини з них береться. Увесь той вiльний час, про який iй солодко просторiкував Дон Кiнг… вiн брався з оцих дiрочок у стiнi. Коли сила в них скiнчилася, то всi цi пристосування на зразок мiкрохвильовоi печi або «преса для смiття» годяться хiба що для того, щоб повiсити пальто чи капелюх.
Та що там! Їi хатинка була краще обладнана на випадок вiдмови тих розеточок, нiж оцей будинок. Тут треба було носити воду вiд самого Боулдер-крiку, потiм ii ще треба було кип’ятити заради безпеки. Удома вона мала власну колонку. Тут Нiк iз Ральфом мали приперти потворну штуку пiд назвою «Порт-О-Сен», поставити на задньому дворi. Удома в неi була власна вбиральня. Вона б моментально промiняла пралку-сушарку «Мейтаг» на власний тазик, i вона вiдрядила Нiка шукати новий, а Бреда Кiчнера – по пральну дошку i просте хороше господарське мило. Вони, мабуть, подумали, що вона iм голову морочить своiм пранням, але чистота – це майже святiсть, i вона нiколи в життi нiчого не здавала в пральню i зараз починати не збираеться. Час вiд часу в неi траплялися невеликi казуси, як у багатьох стареньких, але поки вона обпирае себе сама, нiкого вони не будуть обходити.
Вони, звичайно, повернуть електрику. Це, серед iншого, Бог показав iй у снах. Вона чимало всячини вже знала, що тут буде: дещо зi снiв, дещо пiдказував жiнцi здоровий глузд. Вони були настiльки переплетенi мiж собою, що iх годi було роздiлити.
Скоро всi цi люди припинять бiгати, як курка з вiдрубаною головою, i почнуть дiяти разом. Матiнка не була соцiологом, як Глен Бейтман (який завжди дивився на неi, як крамар на фальшиву десятку), але вона розумiла: за якийсь час люди завжди починають гуртуватися. Прокляття i благословiння людського роду – охота до товариства. От наприклад, якщо пiд час повенi шестеро людей несе по Мiссiсiпi на церковному даху, то щойно той дах сяде на мiлину, вони почнуть грати в лото.
Спочатку вони захочуть сформувати який-небудь уряд – можливо, такий, який би обертався навколо неi. Звичайно, вона не дозволила б цього, якби це вiд неi залежало: на те немае волi Божоi. Хай вони керують усiм тим, що хочуть робити з цiею землею. Повернути електрику? На здоров’я. Перше, що вона зробить, – випробуе отой «прес для смiття». Повернуть газ, щоб вони всi п’яту точку взимку не вiдморозили. Хай ухвалюють своi резолюцii та будують плани, на здоров’я. Вона туди носа не стромлятиме. Вона буде наполягати, щоб до цього долучився Нiк i, може, Ральф. І техасець отой непоганий: умiе рота стулити, коли голова не працюе. Гадала вона, що й отого товстого Гарольда вони захочуть взяти, i вона iм не боронитиме, тiльки от не подобаеться вiн iй. Гарольд дiяв iй на нерви. Весь час зуби шкiрить, а очима не всмiхаеться. І приемний вiн, i правильнi речi каже, тiльки от очi в нього – як холоднi камiнцi, що з землi стирчать.
Вона думала, що Гарольд мае якусь таемницю. Якусь неприемну, штуку, яка смердить, загорнута в бруднi бинти у глибинi його серця. Що то таке могло б бути, матiнка Ебiгейл не знала: не було на те Божоi волi, щоб вона це бачила, тому до Його планiв на цю спiльноту це не входить. Їi турбувала думка про те, що цей товстий хлопець може належати до iхньо
Страница 49
верховноi влади… але вона нiчого не казала.Їi справа, думала вона, доволi гордовито сидячи в крiслi-гойдалцi, ii мiсце в iхнiх нарадах i думках пов’язане тiльки з темним чоловiком.
Вiн не мав iменi, хоча йому приемно було називати себе Флеггом… принаймнi на цей час. І по другий бiк гiр його праця вже розпочалася. Вона не вiдала його планiв; вони були так само прихованi вiд ii очей, як i тi секрети, що ховаються в серцi товстого Гарольда. Але вона не потребувала знання тонкощiв. Його мета проста й чiтка: знищити iх усiх.
Розумiла вона його на диво тонко. Тi, кого, мов магнiтом, притягувало до Вiльноi зони, усi прийшли до неi, i вона iх приймала, хоч iнодi вони ii втомлювали… i всi вони бажали розповiсти iй, що iм снилися вона i вiн. Вiн iх жахав, вона кивала, заспокоювала iх i втiшала, як тiльки могла, але про себе думала, що бiльшiсть iз цих людей не впiзнали би Флегга на вулицi… хiба що вiн сам забажав би бути помiченим. Вони могли б його вiдчути – вiдчути холод, такий холодок, який, мабуть, вiдчуваеш, коли по твоiй могилi проходить гусак – так раптово кидае в жар, коли лихоманить, чи так раптово бiль просвердлюе вуха i скронi. Але цi люди помиляються: не мае вiн нi двох голiв, нi шести очей, i великi колючi роги в нього обабiч лоба не витикаються. Мабуть, вiн мало чим вiдрiзняеться вiд молочника чи листоношi, який щодня проходив повз iхнiй дiм.
Вона гадала, що за свiдомим злом лежить несвiдома чорнота. І ось що вирiзняе земних дiтей темряви: вони не можуть нiчого створювати, тiльки ламати. Бог-Творець зробив людину за Своiм образом i подобою, i це означае, що кожен чоловiк i кожна жiнка, що живуть пiд Божим свiтлом, – теж у якомусь розумiннi творцi, люди, якi вiдчувають бажання простягти руку й надати свiтовi якоiсь розумноi форми. Темний чоловiк хотiв – мiг – тiльки вiдбирати форму. Антихрист? Також його можна було б назвати антитворiнням.
У нього будуть послiдовники, безумовно; у цьому жодноi новини немае. Вiн брехун, а його батько – Отець Лжi. Вiн буде для них немов велика неонова реклама, вивiска, що здiймаеться високо до небес i вражае феерверковою яскравiстю. Вони – оцi пiдмайстри-руйнiвники – не будуть ладнi помiтити що вiн раз у раз вiдтворюе тi самi вiзерунки. Вони не ладнi будуть це зрозумiти; якщо випустити той газ, який красиво свiтиться у вигадливоi форми трубках – то вiн тихо вилетить назовнi й розвiеться, навiть слiду, запаху не лишивши за собою.
Хтось iз часом зробить свiй висновок: його царство мирним годi буде назвати. Блокпости, колючий дрiт на кордонах його землi триматимуть прибiчникiв усерединi, а загарбникiв – зовнi.
Чи переможе вiн?
У неi не було жодноi певностi, що нi. Вона розумiла, що вiн так само знае про неi, як вона про нього, i нiщо не подаруе йому таку втiху, як споглядання ii ветхого чорного тiла на висотi хреста з телефонних стовпiв, над яким кружляе вороння. Вона знала, що декому з них, як i iй, снилися розп’яття, але лише небагатьом. Тi, хто це бачив, розповiдали iй, але, пiдозрювала вона, бiльш нiкому. І жоден з них не вiдповiв на питання:
Чи вiн переможе?
Їй також це було невiдомо. Бог працюе тонко i так, як Йому до вподоби. Йому угодно було бачити, як дiти Ізраiлю кiлька поколiнь тяжко гнуть спини пiд египетським ярмом. Йому угодно було бачити, як Йосифа продали в рабство i грубо здерли з нього квiтчасту одежу. Йому було угодно, коли сотнi напастей опосiли нещасного Йова, i угодно Йому було дозволити, щоб його единий Син висiв на древi зi знущальним написом над головою.
Бог – гравець; коли б Вiн був смертним, то Вiн почувався б на Своему мiсцi, схилившись над шахiвницею на ганку унiверсальноi крамницi «Поп Менн» у ii рiдному Гемiнгфордi. Грав би бiлими проти чорних. Вона думала, що для нього гра варта свiчок, гра – то i е свiчки. Свого часу Вiн переможе. Але не обов’язково цього року чи в наступному тисячолiттi… i вона б не переоцiнювала вправнiсть i хитрiсть темного чоловiка. Якщо вiн – неон, то вона – маленька темна частинка пилу, яку велика дощова хмара збирае над випаленою землею. Тiльки одна з рядових – i, по правдi, у глибокому пенсiйному вiцi! – на службi в Бога.
– Нехай буде воля Твоя, – промовила матiнка Ебiгейл i сунула руку в кишеню фартуха, де лежала пачка солоного арахiсу. Їi останнiй лiкар, доктор Стонтон, казав iй триматися подалi вiд солоноi iжi, але що вiн розумiе? Вона пережила обох лiкарiв, якi давали iй поради щодо здоров’я пiсля ii вiсiмдешестирiччя, так що трохи солоних горiшкiв вона собi дозволити може, коли хоче. Ясна вiд них страшенно болять, але ж смачно!
Поки вона пiдкрiплялася, дорiжкою до будинку пiдiйшов Ральф Брентнер у капелюсi, з-за стрiчки якого хвацько стирчало перо. Стукаючи у хвiртку, вiн зняв капелюха.
– Ви не спите, матiнко?
– Не сплю, – вiдгукнулася вона з повним ротом горiхiв. – Заходь, Ральфе, я цi горiхи не жую, я iх душу яснами на смерть.
Ральф засмiявся i зайшов.
– Там якийсь народ за ворiтьми, хочуть привiтатися, якщо ви не стомленi. Приiхали з годину тому. Непогана ком
Страница 50
нда, маю сказати. Головний – з отих, патлатих, але, здаеться, нормальний. Зветься Андервуд.– То приводь iх, Ральфе, це чудово, – сказала вона.
– Гаразд, – вiн розвернувся й зiбрався йти.
– Де Нiк? – спитала вона. – Нi сьогоднi його не бачила, нi вчора. Завоображав, у гостi не заходить?
– Вiн на резервуарi, – пояснив Ральф. – З електриком отим, Бредом Кiчнером, шукають електростанцiю, – вiн почухав бiк носа. – Я зранку за мiсто iздив. Подумав, оцим усiм вождям потрiбен хоч би один простий iндiанець, яким попихати.
Матiнка Ебiгейл захихотiла. Ральф iй таки подобався. Проста душа, але ж i головатий. У нього е чуття, що як робиться. Вона не здивувалася, коли саме вiн змiг увiмкнути те, що зараз усi називають «Радiо Вiльноi зони». Такий чоловiк спробуе полагодити акумулятор вашого трактора епоксидкою, коли вiн починае розпадатися надвое, i якщо все вдасться, то, чого там, вiн просто знiме свiй безформний капелюх, почеше лисувату макiвку i буде всмiхатися-всмiхатися, наче вiн – одинадцятирiчний школяр, який зробив уроки й уже взяв вудку, щоб iти на риболовлю. Такого добре мати пiд рукою, коли щось негаразд, – у такого чоловiка все завжди якось вдаеться там, де практично нi в кого не виходить. Вiн може поставити правильний клапан на насос для велосипеда, якщо шина для нього виявляеться завеликою, i з першого погляду здогадаеться, що там дирчало в печi, але коли доводиться мати справу з розкладами, то вiн якимось чином примудряеться спiзнюватися на роботу й iти з неi зарано, за що його незабаром звiльнюють. Вiн знае, що можна удобрювати кукурудзу свинячим гноем, якщо правильно його замiсити, вмiе засолити огiрки, але до нього нiколи не доходить, як оформлюються документи на прокат машини, i вiн геть не розумiе, як його на цьому щоразу дурять. Заява на роботу у виконаннi Ральфа Брентнера виглядала б так, наче ii перед тим засунули в блендер… написана безграмотно, по кутках пом’ята, з ляпками й слiдами жирних пальцiв. Його трудова книжка, певне, нагадуе шахiвницю, яка обпливла навколо свiту на вантажному пароплавi. Але коли починае рватися сама тканина свiту, якраз такий Ральф Брентнер не побоiться сказати: «А давайте-но ляпнемо сюди епоксидки – може, склеiться?» І частiше вдаеться, нiж не вдаеться.
– Ти хороший хлопець, Ральфе, знаеш? Ти саме такий.
– Та й ви, матiнко. Звичайно, ви не хлопець, але ви розумiете, що я хочу сказати. У кожному разi, коли ми працювали, там Редман пробiгав. Хотiв Нiковi сказати про якийсь комiтет.
– А Нiк що?
– Та вiн сторiнки зо двi настрочив. Але для мене добре те, що добре для матiнки Ебiгейл. Вам як?
– Ну, та що така стара жiнка може сказати про такi справи?
– Багато, – серйозно, майже вражено промовив Ральф. – Ви – причина того, що ми тут. Певне, ми зробимо все, чого ви хочете.
– Я хочу ось чого: жити вiльно, як завжди жила, як американка. Я тiльки хочу сказати свое слово, коли на те прийде час. Як американка.
– То ось вам i час.
– А решта теж так вiдчувають?
– Закластися можна.
– То добре, – матiнка спокiйно погойдувалася в крiслi. – Усiм треба братися до дiла. Дехто зовсiм байдикуе. В основному просто ждуть, доки iм хтось скаже, де стати i що робити.
– То я можу продовжувати?
– Що?
– Ну, Нiк зi Стю питають, чи можу я знайти друкарський прес i запустити, якщо вони ввiмкнуть електрику. Я сказав, що обiйдуся й без електрики, пiду просто в школу i знайду найбiльший ручний мiмеограф, який трапиться пiд руку. Вони листiвок хочуть, – вiн похитав головою. – Ще й скiльки! Сiмсот. Ну, нас тут лише чотириста з чимось.
– І ще дев’ятнадцятеро коло ворiт. Вони ще й сонячний удар отримати можуть, поки ми тут щебечемо. Приводь iх!
– Приведу, – Ральф зiбрався йти.
– І, Ральфе…
Вiн озирнувся.
– Надрукуй тисячу, – сказала вона.
* * *
Вони одне за одним пройшли у ворота, вiдчиненi Ральфом, i вона вiдчула свiй грiх, той самий, який вважала матiр’ю усiх iнших грiхiв. Батько всiх грiхiв – крадiжка: сухий залишок кожноi з Десяти Заповiдей: «Не кради». Убивство – це викрадення життя, перелюб – подружжя, захланнiсть – таемна, тиха крадiжка, яка вiдбуваеться в печерi кожного серця. Марно прикликати iм’я Бога – це крадiжка Його iменi, яке вихоплюють з Дому Божого i вiдправляють, немов шльондру, на вулицю. Вона нiколи не була особливою злодiйкою: хiба дрiбничку якусь вряди-годи могла присвоiти.
А матiр грiхiв – гординя.
Гординя – жiноча половина Сатани в людському родi, тихе яйце грiха, завжди плiдне. Гордiсть не пускала Мойсея в Ханаан, де виноград був такий великий, що люди носили одне гроно удвох на жердинi. «Хто видобув воду зi скелi, коли ми хотiли пити?» – питали дiти Ізраiлю, i Мойсей казав: «Це зробив я».
Вона завжди була гордою жiнкою. Пишалася пiдлогою, яку вимила, повзаючи на колiнах (але Хто ж дав iй руки, колiна та й саму воду, щоб мити?), пишалася дiтьми, якi виросли як слiд: жоден не потрапив до в’язницi, нiхто не захопився наркотиками чи пияцтвом, нiхто не скакав у гречку, але ж матерi дiтей – дочки Божi.
Страница 51
она пишалася своiм життям, але не вона його створила. Гордощi – прокляття волi, i, як жiнка, вона мае своi хитрощi. Досягши свого поважного вiку, Еббi ще не знае всiх iлюзiй гордощiв, не опанувала iхнi принади.І коли вони увiйшли у двiр, вона подумала: «Вони прийшли побачити саме мене». І слiдом за цим грiхом з глибини ii свiдомостi пiднялася низка непрошених блюзнiрських зiставлень: як вони йдуть одне за одним, немов причасники, – молодий ватажок майже не пiдiймае очей, поряд – свiтловолоса жiнка, за ним – хлопчик i темноока жiнка, що в ii чорному волоссi окремi пасма побiлiли. За ними – всi решта.
Молодик пiднявся на ганок, але його супутниця залишилася внизу. Волосся в нього було довге, але чисте. Вiн доволi помiтно зарiс золотисто-рудою бородою. Чоловiк мав сильне обличчя, на якому зовсiм нещодавно прорiзалися стурбованi зморшки: навколо рота i через лоб.
– Ви – дiйсно справжня, – тихо промовив вiн.
– Ну от i я так завжди вважала, – сказала вона. – Я Ебiгейл Фрiмантл, але мене тут всi бiльше звуть матiнкою Ебiгейл. Ласкаво просимо до нас.
– Дякую, – хрипкувато промовив вiн, i вона побачила: чоловiк стримуе сльози. – Я… ми радi, що опинилися тут. Мене звати Ларрi Андервуд.
Вона простягла йому руку, i вiн узяв ii обережно, благоговiйно, i знову в нiй ворухнулася гордiсть, оця пиха. Здавалося, вiн вважав, що в нiй палае вогонь, який може його спопелити.
– Ви… менi снилися, – незграбно промовив вiн.
Вона усмiхнулася й кивнула йому, i вiн розвернувся необережно, мало не перечепившись. Пiшов униз сходами, опустивши плечi. Нiчого, вiн випростаеться, подумала вона. Тепер вiн тут, вiн виявить, що не мусить тримати на плечах увесь свiт. Чоловiк, який ставить себе пiд сумнiв, не повинен занадто довго щось робити з останнiх сил, доки не змiцнiв, – а цей Ларрi Андервуд ще трохи зеленкуватий, ще може гнутися. Але матiнцi вiн сподобався.
Наступною пiдiйшла його жiнка, симпатична й невеличка, з очима, немов фiалочки. Вона смiливо, але не зневажливо поглянула на матiнку Ебiгейл.
– Я – Люсi Свонн. Рада знайомству.
І, попри те, що була у штанях, зробила невеликий реверанс.
– Рада, що ти прийшла, Люсi.
– А можна, я спитаю… ну, це… – отепер вона опустила очi й густо зашарiлася.
– Сто вiсiм за останнiми пiдрахунками, – лагiдно вiдказала матiнка Ебiгейл. – Інодi здаеться, що всi двiстi шiстнадцять.
– Ви менi снилися, – мовила Люсi i вiдiйшла, трохи знiчена.
Тепер пiдiйшла темноока жiнка з хлопчиком. Жiнка подивилася на неi поважно й твердо; у хлопчика на обличчi було щире здивування. Із хлопчиком усе було гаразд. А от у жiнцi сидiло щось, що сповнювало ii могильним холодом. «Вiн тут, – подумала матiнка Ебiгейл. – Прийшов в образi цiеi жiнки… бо, дивiться, вiн приходить не лише у власнiй подобi… у подобi вовка… ворони… змii…»
Матiнка Ебiгейл ще не втратила страх за власне життя, i на мить iй здалося, що ця дивна жiнка з бiлими пасмами простягне руку майже буденним жестом i схопить ii за горло. На ту мить, яку тривало це вiдчуття, матiнцi Ебiгейл дiйсно здалося, наче обличчя тоi жiнки зникло i вона дивиться у дiру в часопросторi, дiру з двома очима, темними i проклятими, що зорять на неi неприкаяно, дико, безнадiйно.
Але то була просто жiнка, не вiн. Темний чоловiк би нiколи не наважився прийти сюди до неi, навiть не у власнiй подобi. То була просто жiнка – i то дуже красива – з виразним, чуттевим лицем, яка обiймае за плечi хлопчика. То iй на мить примарилося. Точно, примарилося, та i все.
Для Надiн Кросс ця мить була моментом сум’яття. Коли вона увiйшла у двiр, з нею все було гаразд. Усе було гаразд, доки Ларрi не заговорив iз цiею бабусею. Потiм ii накрила раптова огида i жах. Ця стара може… що може?
Може бачити.
Так. Надiн злякалася, що стара може зазирнути в ii душу, де вже проросла й пустила корiння темрява. Вона боялася, що стара встане зараз зi свого крiсла, засудить ii i вимагатиме, щоб вона залишила Джо й пiшла до тих (до того), для кого призначена.
Обидвi похмуро подивились одна на одну, змiряли одна одну поглядом. То була коротка мить, але обом жiнкам вона здалася невимовно довгою.
«Вiн у нiй – Паросток Диявола», – подумала Еббi Фрiмантл.
«Уся iхня сила тут, – у свою чергу подумала Надiн. – Вона – все, що в них е, хоч вони самi можуть вважати, що це не так».
Джо почав нетерпеливитися, смикати ii за руку.
– Здрастуйте, – промовила вона тихо, безживно. – Я – Надiн Кросс.
Стара вiдказала:
– Я знаю, хто ти.
Слова повисли у повiтрi, раптом розiтнувши всi iншi розмови. Люди здивовано озирнулися – подивитися, чи нiчого не сталося.
– Правда? – тихо вiдгукнулася Надiн. Раптом здалося, що ii единий захист – це Джо.
Вона поволi пiдштовхнула хлопчика, щоб вiн опинився перед нею, немов заручник. Химернi очi Джо кольору морськоi хвилi поглянули на матiнку Ебiгейл.
Надiн сказала:
– А це Джо. Ви теж його знаете?
Матiнка Ебiгейл не зводила погляду з очей жiнки, яка назвалася Надiн Кросс, але на ii потилицi виступили дрiбнi краплi п
Страница 52
ту.– Гадаю, що вiн такий Джо, як я Кассандра, – вiдповiла вона, – i не вважаю, що ти – його мати.
Вона з якимось нiби полегшенням перевела погляд на хлопчика, але в староi залишилося невiдчепне химерне вiдчуття, нiби та жiнка якимось чином перемогла: поставила оцього малого мiж ними, не дала iй виконати свiй обов’язок, хоч який вiн там е… але ж усе сталося так раптово, i вона не була готова до цього!
– Як тебе звати, друже? – спитала вона в хлопчика.
Хлопчик, важко дихаючи, намагався щось вимовити: наче у горлi в нього застрягла кiстка.
– Вiн не скаже, – промовила Надiн, поклавши руку йому на плече. – Вiн не може сказати. Сумнiваюся, що вiн пам’я…
Раптом Джо виштовхнув iз себе щось, i наче прорвалася якась запона.
– Лео! – з несподiваним притиском промовив вiн. – Лео Роквей, ось хто я! Я – Лео!
І вiн, смiючись, кинувся на шию матiнцi Ебiгейл. У юрбi теж засмiялися й заплескали в долонi. Надiн стала буквально непомiтною, а Еббi вiдчула, що якийсь життевий фокус, якусь важливу нагоду втрачено.
– Джо! – звернулася до вихованця Надiн. Їi обличчя було вiдсторонене, вона знову оволодiла собою.
Хлопчик трохи вiдсунувся вiд матiнки Ебiгейл i подивився на неi.
– Вiдiйди, – сказала Надiн i твердо подивилася на Еббi, звертаючись не до хлопчика, а безпосередньо до неi. – Вона стара. Ти iй зробиш боляче. Вона дуже стара i… не дуже мiцна.
– О, та я, певне, цiлком ще мiцна, щоб любити отакого хлопчака! – вiдказала матiнка Ебiгейл, але iй самiй цi слова здалися непереконливими. – Схоже, в нього був важкий шлях.
– Так, вiн стомлений. Та й ви теж, здаеться, стомилися. Ходи, Джо.
– Я ii люблю, – вiдповiв хлопчик, не сходячи з мiсця.
Вiд цього Надiн нiби аж здригнулася. Їi голос став суворiшим.
– Вiдiйди, Джо!
– Це не мое iм’я! Лео! Лео! Ось мое iм’я!
Тихий гурт прочан знову притих: усi зрозумiли, що сталося й вiдбуваеться щось несподiване, але що саме, не розумiли.
Двi жiнки зiтнулися поглядами, немов мечами.
«Я знаю, хто ти!» – казали очi Еббi.
Надiн вiдповiдала: «А я знаю, хто ти!»
Але цього разу Надiн першою вiдвела очi.
– Добре, – промовила вона. – Лео, чи як скажеш. Просто вiдiйди, не втомлюй людину.
Хлопчик неохоче вiдпустив руки матiнки Ебiгейл.
– Заходь до мене, коли захочеш, – сказала Еббi, але очей не пiдвела, щоб показати: це стосуеться не Надiн.
– Добре, – вiдповiв хлопчик i послав бабусi повiтряний поцiлунок. Надiн стояла з кам’яним обличчям. Мовчала. Коли вони спускалися з ганку, ii рука тримала вихованця за плечi вже скорiше як налигач, нiж як знак, що все добре. Матiнка Ебiгейл дивилася, як вони йдуть, розумiючи, що знову втратила фокус. Коли вона не бачила лиця тiеi жiнки, вiдчуття одкровення розмивалося. Матiнка почала сумнiватися у тому, що iй вiдчувалося. То була просто якась жiнка… але чи так уже просто?
Молодий чоловiк, Андервуд, стояв пiд сходами, похмурий, мов чорна хмара.
– Чому ти так поводилася? – спитав вiн жiнку, i хоча говорив тихо, матiнка почула цi слова.
Жiнка не звернула на це уваги. Пройшла повз, анi слова не сказавши. Хлопчик благально подивився на Андервуда, але ця жiнка за нього вiдповiдала, i хлопчик дозволив iй потягти його далi, потягти геть.
На мить запала тиша, i раптом матiнка вiдчула, що мае ii заповнити, та не знае чим…
…чи справдi це потрiбно?
Чи не ii справа ii заповнити?
І якийсь голос тихо спитав у неi: «Чи не так? Чи твоя це справа? Чи за тим Бог привiв тебе сюди, жiнко? Щоб ти стала офiцiйним зустрiчальником у Вiльнiй зонi?»
«Я не можу думати, – вiдказала матiнка Ебiгейл. – Ця жiнка мае рацiю: я ВТОМИЛАСЯ».
«Вiн приходить не лише у власнiй подобi… – не вiдступався тихий внутрiшнiй голос. – У подобi вовка… ворони… змii…жiнки».
Що це означае? Що тут вiдбуваеться? Що, заради всього святого?
«Я тут сидiла, пишалася, чекала, щоб менi кланялися – так, от саме цим я й займалася, не заперечую – i ось прийшла ця жiнка, щось сталося, а тепер я втрачаю вiдчуття, що то було. Але щось було в цiй жiнцi… правда ж, було? Ти певна? Ти певна?»
На мить запала тиша, i в ту мить, здаеться, всi на неi подивилися, чекаючи, доки вона доведе свою силу. І вона не впоралася. Жiнка i хлопчик зникли з очей, вони пiшли так, нiби саме вони були iстинними вiрними, а вона – просто дешевий член синедрiону, усмiшку якоi вони бачать наскрiзь.
«Ой, та я ж стара! Це несправедливо!»
А за цим голосом прийшов iнший – негучний, тихий, розумний, не ii власний: «Але ж не застара, щоб розумiти, хто вона така…»
Тепер до неi невпевнено, шанобливо пiдступив iнший чоловiк.
– Здрастуйте, матiнко Ебiгейл, – промовив вiн. – Мое iм’я – Зеллман. Марк Зеллман. З Лоувiлля, штат Нью-Йорк. Ви менi снилися.
І перед нею постав раптовий вибiр, чiткий тiльки на мить у ii свiдомостi, яка гарячково шукала вiдповiдi. Вона могла вiдповiсти на привiтання цього чоловiка, трохи побалакати з ним заради невимушеностi (але занадто невимушено робити це iй не дуже хотiлося), а потiм перейти до наступного, наступного й н
Страница 53
ступного, приймаючи iхню шану, немов пальмове гiлля, – чи могла б не звертати увагу нi на нього, нi на всiх решту. Вона могла б iти за своею думкою вглиб себе, шукаючи, що Бог хотiв донести до ii розумiння.«Ця жiнка…
– хто?»
А чи це важливо? Жiнка вже пiшла.
– У мене двоюрiдний онук колись жив у штатi Нью-Йорк, – невимушено звернулася вона до Марка Зеллмана. – Мiстечко звалося Роузес-Пойнт. За ним там одразу Вермонт чи озеро Шамплейн, таке. Мабуть, нiколи не чули, еге?
Марк Зеллман сказав, що, звiсно, чув: у штатi Нью-Йорк це мiстечко знають майже всi. Чи бував вiн там? Його обличчя стало трагiчним. Нi, нiколи не бував. Усе збирався.
– З того, що Роннi писав у листах, ти небагато втратив, – сказала вона, i Зеллман пiшов, сяючи широкою усмiшкою.
Прийшли iншi, щоб вiддати шану, як i всi решта до них, i всi iншi в наступнi днi i тижнi. Юнак на iм’я Тонi Донаг’ю. Такий собi Джек Джексон, автомеханiк. Молода медсестра на iм’я Лорi Констебль – вона могла стати в пригодi. Старий на iм’я Рiчард Фаррiс, якого всi називали Суддя; вiн подивився на неi уважно, майже знiтивши ii знову. Дiк Воллмен. Сендi Дюш’ен – гарне прiзвище, французьке. Гаррi Данбартон, який лише три мiсяцi тому заробляв продажем окулярiв. Андреа Термiнелло. Якийсь Смiт. Якийсь Реннетт. І багато iнших. Вона говорила з усiма, кивала, всмiхалася, допомагала iм вiдчути себе невимушено, але задоволення вiд того останнiм часом вона перестала отримувати: залишилися тiльки болi в зап’ястях, пальцях i колiнах разом iз дедалi бiльшою пiдозрою: от зараз треба пiти в «Порт-О-Сен», а якщо нi, то на одязi буде пляма.
А на додачу до всього – вiдчуття, яке нинi трохи притупилося (а до ночi зовсiм мине), що вона пропустила щось надзвичайно важливе, про що пiзнiше може дуже пошкодувати.
* * *
Йому легше думалося, коли вiн писав, i вiн записував усе, що загалом могло мати хоч якесь значення, двома фломастерами – синiм i чорним. Нiк Андрос сидiв у кабiнетi в будинку на Бейзлайн-драйв, де мешкав iз Ральфом Брентнером i його жiнкою Елiс. Майже стемнiло. Будинок був просто прекрасний, стояв вiн пiд горою Флегстафф, але трохи над самим Боулдером, так що з широкого вiкна вiтальнi вулицi й дороги мунiципалiтету скидалися на гiгантську дошку для гри. Ззовнi це вiкно обробили якоюсь срiблянкою, так що господар мiг дивитися на перехожого, але не навпаки. Нiк гадав, що тому будинку цiна 450–500 тисяч… а господар i його родина таемниче зникли.
Пiд час власноi подорожi з Шойо до Боулдера, спочатку самотою, потiм з Томом Калленом та iншими, вiн пройшов сотнями мiст i мiстечок, i в усiх них стояли й смердiли будинки-склепи. Боулдеровi не було причин вiд них рiзнитися… але вiн був не такий. Так, тут були трупи, тисячi iх, i з ними щось треба зробити, доки скiнчиться суха жарка погода й пiдуть дощi, вiд яких розкладання пошвидшиться й можуть початися хвороби… але мертвих тiл було замало. Нiк чудувався, чи помiтив це хтось, крiм нього i Стю Редмана… хiба, може Лодер. Той усе помiчае.
На один житловий чи громадський будинок iз мертвими тiлами в Боулдерi було десять абсолютно порожнiх. У якийсь момент пiд час останнього спазму епiдемii бiльшiсть мешканцiв Боулдера – хворих чи здорових – залишили мiсто. Чому? Ну, Нiк гадав, що це не так уже й важливо i що вони, напевне, нiколи не дiзнаються причину. Але вражав той факт, що матiнка Ебiгейл наздогад привела iх, мабуть, до единого мiстечка в США, де було мало жертв епiдемii. Уже саме це змусило такого агностика, як Нiк, замислитися, звiдки вона про все дiзнаеться.
Нiк займав три кiмнати на пiдвальному поверсi будинку, i то були чудовi кiмнати, оздобленi вузлуватою сосною. Нiякi умовляння Ральфа не змусили його збiльшити свiй життевий простiр: вiн уже почувався як людина, що вторглася в чужий дiм, але вони йому подобалися… i до походу з Шойо до Гемiнгфорда вiн навiть не розумiв, наскiльки скучив за новими обличчями. Вiн ще не надивився на людей пiсля цього.
А мiсце було й так найкраще з тих, де вiн будь-коли жив. У нього був власний вхiд iз заднiх дверей, i вiн тримав свiй десятишвидкiсний пiд низьким, навислим карнизом, де той стояв по вiсь у кiлькох шарах листя осик, яке приемно пахло прiллю. Нiк започаткував свою колекцiю книжок – щось iз того, що вiн завжди хотiв i нiколи не мiг знайти за роки блукань. Цими днями вiн був затятим читачем (останнiм часом у нього, здаеться, не часто випадала часинка спокiйно сiсти й поспiлкуватися з книжкою), а деякi з книжок на полицях – полицi поки що стояли загалом ще доволi порожнi – то були старi друзi, бiльшiсть iз яких вiн позичав у бiблiотеках по два центи на день; за останнi кiлька рокiв вiн нiколи не проводив достатньо часу на одному мiсцi, щоб завести постiйний читацький квиток. Іншi книжки вiн узагалi ще не встиг почитати: на цi книжки навели його бiблiотеки. Коли вiн сидiв тут зi своiм папером i фломастерами, праворуч вiд нього на столi лежала така книжка – «Пiдпали цей дiм» Вiльяма Стiлтона. Як закладку вiн використовував десятидоларовий папiрець, з
Страница 54
айдений на вулицi. На вулицях валялося багато грошей, iх задувало вiтром у канави, i його досi смiшило й дивувало, що люди – та й вiн теж – досi зупинялися, щоб цi грошi пiдняти. А нащо? Книжки тепер можна брати безкоштовно. Ідеi теж. Інодi ця думка приводила його в захват. Інколи лякала.Папiр, на якому вiн писав, походив iз блокнота на пружинцi – той блокнот наполовину являв собою щоденник, наполовину – список справ. Нiк раптом виявив, що дуже любить складати списки; вiн подумав, що хтось iз його предкiв був бухгалтером. Коли його щось гнiтило й хвилювало, складання спискiв часто допомагало вiдновити рiвновагу.
Вiн вiдкрив перед собою чисту сторiнку, безладно малякаючи на берегах.
Йому видавалося, що всi тi речi старого життя, яких iм хотiлося й було треба, зберiгалися на затихлiй електростанцii Схiдного Боулдера, наче припалi пилом скарби в старому сервантi. Здавалось, усiх людей, що зiбралися в Боулдерi, охоплювало неприемне вiдчуття, приховане зовсiм неглибоко: вони почувалися як групка наляканих дiтей, якi лазять мiсцевим будинком iз привидами, коли стемнiло. У чомусь це мiсто було як моторошне мiсто привидiв. Вiдчувалося, що вони перебувають тут суто тимчасово. Тут один чоловiк на прiзвище Імпенiнг, який ранiше мешкав у Боулдерi й працював охоронцем на заводi IBM за мiстом, на лонгмонтському шосе. Так от, цей Імпенiнг, здавалося, був рiшуче налаштований каламутити воду. Вiн весь час розповiдав людям, що у 1984 роцi в Боулдерi насипало пiвтора дюйма снiгу до 14 вересня, а в листопадi вдарять такi холоди, що й мiдна мавпа може яйця вiдморозити. Отаким розмовам Нiк волiв би швидко покласти край. Байдуже, що в армii Імпенiнг за такi розмови одразу був би звiльнений – то була порожня логiка, коли взагалi логiка. Важливо, що слова Імпенiнга не матимуть жодного впливу на людей, якi можуть оселитися в будинках, де е свiтло, а одним натисканням на кнопку вмикаеться опалення. Якщо цього не станеться до перших морозiв, то Нiк боявся, що люди просто почнуть розбiгатись, i жоднi збори, представники й ратифiкацii на свiтi iх не зупинять.
За словами Ральфа, на електростанцii не було аж таких серйозних неполадок, принаймнi на око не помiтно. Працiвники щось iз тамтешнiх машин повимикали, решта вимкнулася сама. Два-три з великих турбiнних двигунiв вибухнули, можливо, внаслiдок якогось останнього стрибка енергii. Ральф казав, що треба замiнити частину проводки, i гадав, що це до снаги йому з Бредом Кiчнером i командою душ на десять-дванадцять. Значно бiльша команда потрiбна, щоб замiнити розплавлений i почорнiлий мiдний дрiт з тих турбiнних генераторiв, якi вибухнули, i встановити кiлометри нових мiдних дротiв. На складах у Денверi було чимало мiдного дроту, Ральф i Бред якось на тому тижнi ходили перевiряти. Маючи вдосталь робiтникiв, вони сподiвалися ввiмкнути свiтло до Дня працi.
– Отодi заiбись як погуляемо – такого свята це мiсто ще не бачило, – казав Бред.
Закон i Порядок. Це теж його хвилювало. Чи можна Стю Редману давати саме це доручення? Вiн, певне, не захоче цiеi роботи, але Нiк гадав, що зможе вмовити Стю цим зайнятись, а якщо до того дiйде, то зможе заручитися пiдтримкою Глена, товариша Стю. Найдужче його мучили нещодавнi спогади, на якi надто важко було озиратися, – його власний короткий i жахливий досвiд в’язничного сторожа в Шойо. Вiнс iз Бiллi померли, Майк Чайлдресс топтав свою iжу й кричав: «Оголошую, блядь, голодовку! Нiхера не iстиму!»
У нього всерединi починало болiти вiд самоi думки про суди, в’язницю… а може, навiть про ката. Господи Христе, це ж люди матiнки Ебiгейл, а не темного чоловiка! Але Нiк гадав, що темний чоловiк не стане морочити собi голову такими дурницями, як суд i в’язниця. У нього кара буде швидка, певна i страшна. Коли понад трасою І-15 на телефонних стовпах висять трупи на поталу птахам, то йому не треба нiкого лякати в’язницею.
Нiк сподiвався, що бiльшiсть правопорушень будуть дрiбнi. Уже сталося кiлька випадкiв пияцтва i хулiганства. Один хлопець, дiйсно ще замалий, щоб сiдати за кермо, ганяв на машинi по Бродвею, розлякуючи людей. Урештi вiн в’iхав у невеликий хлiбовоз i розбив собi лоба – i ще легко вiдбувся, на думку Нiка. Знайомцi того хлопця знали, що той замалий, але жоден з них не мав на нього достатнього впливу, щоб утримати його вiд такого вчинку.
Влада. Органiзацiя. Вiн записав цi слова у свiй блокнот i два рази обвiв. Те, що над ними матiнка Ебiгейл, не робить цих людей непiдвладними слабкостям, дуростi чи впливу поганоi компанii. Нiк не знав, чи вони дiти Божi, але точно розумiв, що коли Мойсей спустився з гори, то тi, хто поклонявся золотому тельцевi, страждали хернею. А iм треба було серйозно розглядати ймовiрнiсть того, що когось можуть зарiзати за грою в карти чи застрелити через жiнку.
Влада. Органiзацiя. Вiн знов обвiв цi слова – i вони стали як в’язнi за потрiйною загорожею. Як гарно iм поруч… i який жалюгiдний у них зараз вигляд.
* * *
Невдовзi зазирнув Ральф.
– До нас завтра ще якась компанiя приiжджае, Нiкi, а че
Страница 55
ез день – цiлий кортеж. У другому – понад тридцять.«Добре, – написав Нiк. – Незабаром i лiкар у нас буде. Якщо вiрити закону великих чисел».
– Ага, – сказав Ральф, – стаемо типовим Їй-Богу-Мiстом.
Нiк кивнув.
– Я поговорив iз чуваком з гурту, який сьогоднi приiхав. Звати Ларрi Андервуд. Розумний хлопака, Нiку. Голова варить будь здоров.
Нiк пiдняв брови й намалював у повiтрi знак питання.
– Ну, побачимо, – сказав Ральф. Вiн знав, що означае цей знак: розкажи ще щось про це, якщо можеш. – Старший вiд тебе рокiв на шiсть-сiм, мо’, на вiсiм-дев’ять молодший за Редмана. Але вiн з тих, хто каже, що нам треба бути насторожi. Ставить правильнi питання.
«?»
– По-перше, хто тут головний – мовив Ральф. – По-друге, що далi. А потiм – хто буде це робити.
Нiк кивнув. Атож, питання посутнi. Але чи вiн така особа, як треба? Ральф може мати рацiю. А може й помилятися.
«Спробую з ним зустрiтися завтра, два слова сказати», – написав Нiк на папiрцi.
– Так, тобi це треба зробити. Вiн путящий, – Ральф почовгав. – Я ще трохи поговорив iз матiнкою, перед тим як цей Андервуд iз компанiею прийшли, «здрастуйте» сказали. Поговорив з нею так, як ти хотiв.
«?»
– Каже, що треба дiяти далi. Ворушитися. Каже, що люди байдикують i хтось мае бути за старшого й казати iм, де стати i що робити.
Нiк вiдкинувся на стiльцi й тихо засмiявся. Тодi написав:
«Не сумнiваюся, вона так вiдчувае. Погомоню завтра зi Стю + Гленом. Ти надрукував листiвки?»
– А, отi! Так, блiн, – вiдгукнувся Ральф. – Ото до вечора провозився, Боже ж мiй.
Вiн показав Нiку зразок плаката, який ще сильно пахнув типографською фарбою; шрифт був великий i привертав увагу. Графiку Ральф оформив сам:
МАСОВІ ЗБОРИ!!!
ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ КОМІТЕТ
ВИСУВАЄМО І ОБИРАЄМО!
8:30, 18 серпня 1990 року
Мiсце: парк Каньйон-бульвар + «Bandshell», якщо погода ГАРНА
Глядацька зала в парку Чотоква, якщо погода ПОГАНА
ПІСЛЯ ЗБОРІВ – ЧАСТУВАННЯ
Нижче були намальованi двi примiтивнi мапи – для новеньких i тих, хто не дуже добре дослiдив Боулдер. Далi доволi дрiбно значився список осiб, який Стю з Гленом узгодили напередоднi:
Тимчасовий комiтет:
Нiк Андрос
Глен Бейтман
Ральф Брентнер
Рiчард Еллiс
Френ Голдсмiт
Стюарт Редман
Сьюзен Стерн
Нiк показав на повiдомлення про частування й звiв брови догори.
– А, то Френнi прийшла й сказала, що ми ймовiрнiше всiх зберемо, якщо iм щось пообiцяемо. Вони з подругою Паттi Крогер органiзують. Буде печиво i «За-Рекс»,[67 - Солодкий розчинний напiй.] – Ральф зробив гримасу. – Якби менi запропонували на вибiр пити «За-Рекс» або волячi сцяки, я б iще помiркував… Можеш мое випити, Нiкi.
Нiк усмiхнувся.
– Тiльки от одне, – серйознiше промовив Ральф, – ви, хлопцi, мене в комiтет поставили. Я знаю, що значить це слово. Воно означае: «Вiтаемо, уся найважча робота на вас!» Ну, я не те щоб заперечую, я все життя працював будь здоров. Але в комiтетах мають бути тi, хто все придумуе, а з придумкою в мене не дуже.
У своему блокнотi Нiк швидко накидав великий радiопристрiй, а на його тлi вежу з радiопередавачем, вiд якого навсiбiч розлiталися блискавки.
– Ну, та то ж зовсiм iнша рiч, – похмуро промовив Ральф.
«У тебе все вдасться, – написав Нiк. – Не сумнiвайся».
– Якщо ти так кажеш, Нiку, то я спробую. Але все ж менi думаеться, що з тим Андервудом у вас би лучче пiшло.
Нiк похитав головою й поплескав Ральфа по плечу. Ральф сказав йому «на добранiч» i пiшов нагору. Коли вiн вийшов, Нiк довго й замислено дивився на листiвку. Якщо Стю i Глен бачили список – а на цей момент, певне, побачили – то вони вже знають, що вiн самовiльно викреслив Гарольда Лодера з iхнього списку комiтету. Нiк не знав, як вони це сприймуть, але те, що вони досi до нього не прийшли – певне, добрий знак. Може, вони захочуть, щоб вiн щось помiняв, i, якщо буде така необхiднiсть, вiн помiняе, якщо iм аж так потрiбен Гарольд. Якщо буде необхiднiсть, то вiн вiддасть Ральфа. Ральф, власне, не дуже й хоче в той комiтет, хоча, хай йому грець, у Ральфа вiд природи гострий розум i практично безцiнна здатнiсть зазирати за рiг проблеми. Такого добре було б тримати в постiйному комiтетi, i вiн вiдчував, що Стю i Глен уже набрали повний комiтет своiх друзiв. Якщо вiн, Нiк, хоче, щоб Лодер не був у списку, то iм просто доведеться з цим змиритися. Щоб акуратно провернути фокус iз владою, потрiбна еднiсть у думках. Мамо, скажи, а як дядько кролика з капелюха дiстае? Ну, синку, я точно не знаю, але, гадаю, що вiн мiг вдатися до старого трюку «приспати пильнiсть за допомогою печива i напою “За-Рекс”». Вiн практично завжди спрацьовуе.
Вiн перегорнув сторiнку, по якiй водив фломастером, коли прийшов Ральф. Вiн подивився на слова, обведенi не раз i не два, а тричi – наче з бажання будь-що втримати iх: «Влада. Органiзацiя». Вiн раптом написав пiд ними ще одне: мiсця якраз вистачало. Тепер у потрiйному колi було написано:
«Влада. Органiзацiя. Полiтика».
Але вiн не тому хотiв прибра
Страница 56
и Лодера з цiеi картини, що вiдчував, нiби Стю i Глен Бейтман намагаються перехопити його м’яч. До певноi мiри, звичайно, це зачiпало його самолюбство. Було б дивно, коли б не так. Адже це вiн iз Ральфом i матiнкою Ебiгейл, можна сказати, заснували Вiльну зону Боулдера.«Тут зараз сотнi людей, i ще будуть тисячi, якщо Бейтман мае рацiю, – мiркував вiн, постукуючи олiвцем по обведених словах. Що довше Нiк на них дивився, то потворнiшими вони йому здавалися. – Але коли я, Ральф, матiнка, Том Каллен i решта наших прибули сюди, то в Боулдерi лишалися з живих iстот тiльки коти й оленi, що прийшли з нацiонального парку вiд’iдатися по садках… i навiть крамницях. От згадати, як один якось забрiв у супермаркет у районi Тейбл Меса i не мiг знайти вихiд. Вiн божевiльно бiгав туди-сюди рядами, все перевертав, падав, пiдводився i знову бiгав.
Ми тут, звiсно, новенькi, ми тут ще менш нiж мiсяць, але ж ми були першi! Так що е трохи ревнощiв, але не з цiеi причини менi хочеться прибрати Гарольда зi списку. Я прибрав, бо йому не довiряю. Вiн усе всмiхаеться, але в нього якийсь водонепроникний
(усмiшконепроникний?)
вiдсiк мiж ротом i очима. Мiж ним i Стю було якесь тертя через Френнi, i всi трое кажуть, що все вже скiнчено, але в мене щодо цього е питання. Інодi я бачу, як Френнi дивиться на Гарольда, i погляд у неi насторожений. Немов вона намагаеться зрозумiти, чи воно дiйсно вже «все». Вiн досить розумний, але мене хвилюе те, що вiн якийсь нестабiльний».
Нiк похитав головою. Це ще не все. Не раз вiн замислювався, чи не збожеволiв Гарольд Лодер.
«Здебiльшого справа в його посмiшцi. Я не хочу мати спiльнi секрети з людиною, яка так шкiриться i мае такий вигляд, наче вночi не спала.
Нiякого Лодера. Хай якось це переживуть».
Нiк закрив свiй блокнот i поклав у нижню шухляду столу. Потiм встав i почав роздягатися. Нiк хотiв прийняти душ. Чомусь вiн сам собi здавався брудним.
От свiт, думав вiн: не очима Гарпа,[68 - «Свiт очима Гарпа» – назва роману Джона Ірвiнга.] а пiсля супергрипу. Новий прекрасний свiт. Тiльки от нi особливо новим, нi особливо прекрасним вiн не здавався. Сталося щось таке, наче хтось пiдклав велику ракету для феерверка в коробку з дитячими iграшками. Бухнуло – i все розлетiлося по кiмнатi. Щось зламалось i не пiдлягае ремонту, щось можна полагодити, але здебiльшого речi просто розкидано. Вони, може, ще занадто гарячi, але коли охолонуть, то за них можна взятися.
Тим часом iхня справа – все посортувати. Те, що вже не годиться, повикидати. Вiдкласти тi цяцьки, якi можна полагодити. Зробити для iграшок нову коробку, гарну, новеньку. Мiцну. Вiд того, як легко все розкидало, – вiдчуття водночас i до нудоти жаске, i чимось привабливе. Непросто все зiбрати знову. Сортувати. Лагодити. Записувати. І, звичайно, викидати непотрiб.
Тiльки от… чи можна взагалi наважитися повикидати те, що стало непотребом?
Нiк зупинився на пiвдорозi до ванноi, голий, з одягом в руках.
О, нiч була така тиха… але хiба не кожна нiч – це симфонiя тишi? Чому ж у нього раптом пiшли мурашки поза шкiрою?
А тому, що вiн раптом вiдчув: Комiтет Вiльноi зони мае вiдповiдати за збирання зовсiм не iграшок. Вiн несподiвано вiдчув, що вступив до якогось химерного гуртка крою й шиття людського духу: вiн, Редман, Бейтман, матiнка Ебiгейл, так, навiть Ральф зi своiм здоровим радiо й пiдсилювачами, якi розсилають сигнали Вiльноi зони по всьому вимерлому континенту. У кожного з них голка, i, може, гуртом, вони справляють ковдру, яка зiгрiе всiх узимку… а може, через невеликий час знову починають шити великий саван для людства – починаючи з нiг i пiдiймаючись дедалi вище.
* * *
Пiсля любощiв Стю заснув. Останнiм часом вiн недосипав, а всю попередню нiч пиячив iз Гленом Бейтманом i планував майбутне. Френнi вдягнула халат i вийшла на балкон.
Вони мешкали в будинку в центрi, на розi Перл-стрит i Бродвею. Їхня квартира розташовувалася на третьому поверсi, i внизу виднiло перехрестя: Перл-стрит iшла зi сходу на захiд, а Бродвей – з пiвночi на пiвдень. Їй тут подобалося. Компас просто перед очима. Нiч стояла тепла i тиха, чорний камiнь неба був пощерблений мiльйонами зiрок. У iхньому слабкому, холодному свiтлi на заходi здiймалися хмарочоси-праски.
Френнi провела рукою вiд шиi до стегон. Халат на нiй був шовковий, вдягла вона його на голе тiло. Рука легко пройшла по грудях, а потiм, замiсть того щоб рiвно й прямо спускатися до лобка, вона погладила вигин живота, який ще два тижнi тому не був такий помiтний.
Їi вагiтнiсть ставала помiтна, ще не дуже, але Стю сьогоднi ввечерi про це сказав. Його питання було доволi невимушене, навiть кумедне.
– А наскiльки довго ми можемо цим займатися… е-е… так, щоб не придавити його?
– Їi, – весело вiдказала вона. – Як тобi чотири мiсяцi, шефе?
– Порядок, – вiдказав вiн i ковзнув у неi.
До того розмова була серйознiша. Невдовзi пiсля того, як вони дiсталися Боулдера, Стю сказав iй, що поговорив про дитину з Гленом, i Глен дуже обережно висловив думку, що збудни
Страница 57
супергрипу може ще бути живий. У такому разi дитина може загинути. То була тривожна думка (у Глена Бейтмана, подумала вона, завжди дещиця тривожних думок знайдеться), але, якщо мати мае iмунiтет, то…?А проте чимало з iхнiх людей втратили дiтей в епiдемiю.
Так, але це означае…
А що це означае?
Ну, з одного боку, це може означати, що всi цi люди – просто епiлог людського роду, його коротка кода. Вона не хотiла, не могла в це вiрити. Якщо це правда…
Хтось iшов вулицею, завертав убiк, щоб проскочити мiж смiттевозом, який стояв двома колесами на тротуарi, i стiною ресторану пiд назвою «Кухня Перл-стрит». На одному плечi в нього була легка куртка, а в руцi – чи то пляшка, чи то вогнепальна зброя з довгим дулом. У другiй руцi в нього був папiрець, можливо, з адресою, судячи з того, як вiн поглядав на номери будинкiв. Урештi вiн зупинився перед iхнiм. Зупинився i якийсь час дивився на дверi, наче замислився, що робити далi. Френнi цей чоловiк нагадував приватного детектива з якогось старого телесерiалу. Вона стояла менш нiж у двадцяти футах[69 - Приблизно 6 м.] над його головою i опинилася в делiкатнiй ситуацii. Якщо вона гукне цього чоловiка, той може злякатися. Якщо нi, то вiн почне стукати й розбудить Стюарта. І що це вiн робить зi зброею в руцi… якщо це справдi зброя?
Вiн раптом пiдняв голову й подивився вгору – може, щоб перевiрити, чи горить свiтло. Френнi й далi дивилася вниз. Їхнi погляди зустрiлися.
– Боже милосердний! – закричав чоловiк на тротуарi. Вiн несамохiть зробив крок назад, потрапив ногою в канаву i впав на сiдницi.
– Ой! – одночасно вигукнула Френнi i теж вiдсахнулася на своему балконi. За ii спиною у глинянiй вазi на пiдставцi рiс великий хлорофiтум. Френнi, не бачачи, зачепила рослину. Та похитнулася, майже прийняла рiшення пожити ще трохи – i раптом кинулася на плитку балкону з гучним трiском.
Стю в спальнi хропнув, перевернувся на другий бiк i продовжив спати.
На Френнi – що, мабуть, можна було передбачити – напав смiх. Вона затисла рот обома руками й щосили стиснула ними губи, але смiх усе одно прорвався тихим хрипким шепотом. Оце так грацiя, подумала вона й знову зайшлася безгучним смiхом у долонi. Коли б вiн припхався з гiтарою, можна було б цю чортову вазу на нього скинути. «О соле мiо…» – БАБАХ! Вiд стриманого смiху в неi аж живiт заболiв.
Знизу почувся змовницький шепiт.
– Гей, там… на балконi… цить!
– «Цить», – прошепотiла до себе Френнi. – Яка краса – «цить!»
Їй конче треба вийти, доки вона не почне iржати, як коняка. Френнi нiколи в життi не вдавалося як слiд стримати смiх, якщо вiн уже ii розбирав. Вона швидко пробiгла темною спальнею, схопила бiльш солiдний (i скромний) халат iз гачка на дверях ванноi i побiгла коридором, долаючи смiх, утримуючи обличчя, наче гумову маску. Вона вискочила на сходовий майданчик i пройшла один пролiт униз, доки смiх вирвався на волю. І ще два поверхи вона пробiгла з диким реготом.
Чоловiк – молодий, як вона тепер помiтила, – уже пiдвiвся i обтрушувався. Вiн був худий i доброi тiлобудови; бiльша частина його обличчя заросла бородою, яка при свiтлi дня могла виявитися бiлявою чи, може, рудуватою. Пiд очима в нього були темнi кола, але на губах грала сумна усмiшечка.
– Що ти там перевернула? – спитав вiн. – За звуком – так наче рояль!
– То був вазон iз квiткою, – пояснила Френнi. – Вiн… вiн… – але тут ii знову розiбрав смiх, i вона змогла лише показати на нього пальцем i схопитися за живiт, який уже болiв. По ii щоках бiгли сльози. – Ти мене насмiшив! Розумiю, що це дико невиховано – так казати про людину, яка щойно зустрiлася, але… мамо моя! Насмiшив-таки!
– За старих часiв, – посмiхнувся вiн, – я б пiсля цього одразу подав на тебе в суд десь так на чверть мiльйона, не менше. Травма хребта… Ваша честь, я подивився вгору – i ця молода жiнка дивилася на мене. Так, я переконаний: вона зробила гримасу. Так, гримаса точно була. Справу буде вирiшено на користь позивача! А також на користь суду! Далi буде десятихвилинна перерва…
Вони трохи посмiялися разом. Чоловiк був одягнений у чистi линялi джинси й темно-синю сорочку. Лiтня нiч була тепла й лагiдна, i Френнi вже радiла, що вийшла надвiр.
– Чи ти часом не Френ Голдсмiт?
– Часом я. А тебе я не знаю.
– Ларрi Андервуд. Ми сьогоднi щойно приiхали. Власне, я шукаю такого собi Гарольда Лодера. Вiн стверджуе, що мешкае в будинку 261 по Перл-стрит зi Стю Редманом, Френнi Голдсмiт i ще якимись людьми.
Вiд цих слiв смiх як рукою зняло.
– Гарольд був у цьому будинку, коли ми щойно приiхали в Боулдер, але доволi давно звiдси пiшов. Вiн зараз на Арапаго, це в захiднiй частинi мiста. Коли хочеш, дам його адресу й поясню, як дiстатися.
– Буду вдячний. Але почекаю до завтра, тодi до нього вирушу, певне. Я другий раз так ризикувати не буду.
– Ти знайомий з Гарольдом?
– І так, i нi: так само, як i з тобою. Хоча, правду кажучи, я тебе уявляв зовсiм по-iншому. Як таку блондинку-валькiрiю з картини Френка Фразетти,[70 - Вiдомий американський худ
Страница 58
жник, працював у стилi фентезi та науковоi фантастики; малював комiкси, плакати, iлюстрацii, був мультиплiкатором тощо.] може, з парочкою 45-калiберних пiстолетiв на поясi. Але в кожному разi радий знайомству.Вiн простяг руку, i Френнi, заскочено всмiхаючись, ii потисла.
– Боюся, я геть не уявляю, про що ти говориш.
– Сiдай-но на бордюрчик, розкажу.
Френнi сiла. Примарний вiтерець прокотився вулицею, женучи перед собою папiрцi й ворушачи листя в’язiв перед будинком суду в трьох кварталах вiд них.
– У мене е дещо для Гарольда Лодера, – сказав вiн. – Але це мае бути сюрприз, так що якщо побачиш його ранiше – мовчок i теде.
– Добре, домовилися, – сказала Френнi, ще дужче заiнтригована.
Ларрi пiдняв свою зброю – i то виявилася зовсiм не зброя, а довгошия пляшка вина. Вiн розвернув ii пiд кутом, так що можна було прочитати напис на етикетцi: «Бордо» вгорi, а нижче дата – 1947 рiк.
– Найкраще з витриманого бордо цього столiття, – оголосив Ларрi. – Ну принаймнi так казав мiй старий друг. Рудi його звали. Прийми й упокой Господи його душу.
– Але 1947 рiк… це ж сорок три роки тому. Воно… цей саме… не зiпсувалося?
– Рудi казав, що гарне бордо не псуеться. Хай там як, а я його вiд самого Огайо вiз. Коли вже це вино погане, то це погане вино здалеку.
– І це для Гарольда?
– Це i ще отаких купа, – вiн витяг щось iз кишенi куртки i дав iй. Френнi не треба було читати напис, щоб зрозумiти, що то за штука. Вона розреготалася.
– Батончик «Пейдей»! – вигукнула вона. – Гарольдiв улюблений… але як ти здогадався?
– То цiла iсторiя.
– Так розкажи!
– Розкажу. Жив собi колись такий Ларрi Андервуд, i приiхав вiн iз Калiфорнii до Нью-Йорка навiдати свою любу матусю. Це була не едина причина його приiзду, але решта були дещо неприемнiшi, то хай буде красива i шляхетна причина, гаразд?
– Чом би й нi? – погодилася Френнi.
– І дивiться, якась зла чаклунка чи то якiсь довбодятли з Пентагону напустили на краiну велику чуму, i не встигнеш сказати: «Ось прийшов Капiтан Трипс» – як майже всi у Нью-Йорку померли. І матуся Ларрi теж.
– Спiвчуваю. Моi тато з мамою теж.
– Так – усi мами i тати. Коли б ми всi надiслали iншим листiвки зi спiвчуттями, то всi листiвки б на це пiшли. Так от, Ларрi виявився одним iз щасливцiв. Вiн вибрався з мiста з дамою на iм’я Рита, яка не була дуже готова до того, що сталося. І Ларрi, на жаль, теж не був готовий iй iз тим допомогти.
– Нiхто готовий не був.
– Тiльки дехто швидше пристосувався. Хай там як, а Ларрi з Ритою прямували до узбережжя штату Мейн. Вони дiсталися до Вермонта, i тут дама отруiлася снодiйним.
– О, Ларрi, як шкода.
– Ларрi це дуже тяжко пережив. Власне, вiн це сприйняв як мовби Божий присуд щодо сили свого характеру. Та й до того ж йому вже один-двое тямущих людей казали, що його найнезнищеннiша риса характеру – ясна смужка егоцентризму, що просвiчуеться, як та флуоресцентна Мадонна на приладовiй панелi «кадилака» 59-го року.
Френнi трохи посовалася на бордюрi.
– Маю надiю, я тебе не змусив занудьгувати, але це все стояло в менi вже довгий час, i таки це пов’язане з тiею частиною iсторii, де з’явиться Гарольд. Окей?
– Окей.
– Дякую. У мене таке враження, що вiдколи ми зупинилися перед цiею привiтною бабусею сьогоднi, я шукаю дружнього лиця, щоб подiлитися з ним. Я гадав, це буде Гарольд. Хай там як, а Ларрi рушив далi в Мейн, бо бiльше не знав куди йти. Йому тодi почали снитися дуже кепськi сни, але оскiльки вiн був сам-один, то не знав, чи сниться те саме ще комусь. Вiн просто розцiнив це як симптом наростання нервового зриву. Але врештi вiн дiстався до маленького прибережного мiстечка Веллс, де зустрiв жiнку на iм’я Надiн Кросс i хлопчика, якого, як оце виявилося, звати Лео Роквей.
– Веллс… – тихо здивувалася Френнi.
– Ну от, i трое мандрiвникiв щось нiби пiдкинули монетку, куди йти трасою US-1. Випала решка, i вони рушили на пiвдень, а тодi потрапили…
– В Оганквiт! – у захватi втрутилася Френнi.
– Точно. І там на сараi з напису здоровими лiтерами я вперше дiзнався про Гарольда Лодера i Френсiс Голдсмiт.
– Гарольдiв напис! О, Ларрi, йому буде так приемно!
– Ми поiхали за його вказiвками до сараю коло Стовiнгтона, а звiдти – до Небраски, а на будинку матiнки Ебiгейл прочитали про Боулдер. Дорогою людей зустрiчали. Серед них була i Люсi Свонн, моя жiнка. Я був би радий тебе з нею познайомити. Тобi вона, мабуть, сподобаеться… Ну а потiм сталося таке, чого Ларрi не дуже хотiлося. Його невеличка групка з чотирьох зросла до шести. Тi шестеро зустрiли ще чотирьох у штатi Нью-Йорк, i вони теж приедналися. Коли ми дiсталися до Гарольдового напису у дворi матiнки Ебiгейл, нас було вже шiстнадцять, i, вiд’iжджаючи, ми пiдiбрали ще трьох. Ларрi очолював весь цей веселий балаган. Нiяких виборiв чи що не було. Просто так склалося. І йому насправдi й не хотiлося вiдповiдальностi. То був тягар. Вiн ночами через це не спав. Почав пити тамс i ролейдс.[71 - «Tums», «Rolaids» – види таблеток вiд пiдвищеноi кисло
Страница 59
ностi: очевидно, у Ларрi вiд хвилювання болiв шлунок.] Але просто чудасiя, як голова сама себе обмежуе. Я не мiг скинути це з себе. То було питання самоповаги. І я – вiн – завжди боявся, що круто облажаеться, що встане як-небудь зранку – а хтось так помре ввi снi, як тодi Рита у Вермонтi, i всi стоятимуть i показуватимуть на нього пальцем: «Це ти винен! Ти нiчого не придумав, як зарадити – i це сталося через тебе!» Про таке я просто й говорити не мiг нi з ким, навiть iз Суддею…– А хто такий Суддя?
– Суддя Фаррiс. Старий з Пiорii. Мабуть, справдi колись був суддею, рокiв до п’ятдесяти; окружним чи що, але на пенсiю вийшов задовго до грипу. А дiд розумний. Дивиться на тебе – наче рентгеном просвiчуе. Хай там як, а Гарольд для мене важливий. І ставатиме дедалi важливiшим, бо люди ще прибуватимуть. Прямо пропорцiйно до того, – вiн тихо захихотiв. – Отой сарай… Офiгiти! Останнiй рядок того напису, там, де твое iм’я, так низько, що вiн, певне, по саму сраку висунувся, щоб його намалювати!
– Так. Я тодi спала. А то б зупинила.
– У мене на нього просто чуйка виробилася, – сказав Ларрi. – Я знайшов обгортку вiд «Пейдею» пiд стрiхою того сараю в Оганквiтi, потiм прочитав, що вирiзано на балцi…
– Що там було?
Вона вiдчула, що Ларрi придивляеться до неi в темрявi, й сильнiше загорнулася в халат… не вiд скромностi… вона не вiдчувала в цьому чоловiковi жодноi загрози – а просто нервуючись.
– Тiльки його iнiцiали, – невимушено вiдказав Ларрi. – «Г. Е. Л». Коли б на тому все й скiнчилося, я б тут не був. А потiм у мотосалонi у Веллсi…
– Ми там були!
– Я знаю. Бачив, що двох не вистачае. А ще бiльше враження на мене справило те, що Гарольд змiг набрати бензину з пiдземного бака. Ти, певне, йому допомагала, Френ. Менi там ледве пальцi не вiдхопило.
– Нi. Менi не було потрiбно. Гарольд понишпорив i знайшов якусь штуку, яку назвав вентиляцiйний клапан…
Ларрi застогнав i ляснув себе по лобi.
– Клапан! Боже! А я ж навiть не шукав, де в них у баку вентиляцiя! То ти хочеш сказати, вiн там побродив… вiдкрив клапан… i засунув туди шланг?
– Ну… так.
– О Гарольд, – захоплено промовив Ларрi; такого захоплення Френ не чула ще нiколи, принаймнi у зв’язку з iм’ям Гарольда Лодера. – Ну, оцю штуку я не розкусив. Хай там як, ми приiхали у Стовiнгтон. А Надiн так засмутилася, що знепритомнiла.
– Я плакала, – зiзналася Френ. – Ревла, думала, нiколи не зможу зупинитися. Я тодi вже налаштувалася: приiдемо, а там хтось вийде назустрiч i скаже: «Здрастуйте, заходьте, будь ласка! Дезiнсекцiя праворуч, iдальня лiворуч…» – Френ похитала головою. – Це зараз такими дурницями здаеться.
– А я у вiдчай не впав. Хоробрий Гарольд уже там побував до мене, залишив знак i поiхав далi. Я вiдчув себе недосвiдченим бiлошкiрим, який iде слiдами iндiанця в «Слiдопитi».
Такий погляд на Гарольда вразив i зачарував Френнi. Хiба не Стю насправдi вiв усю компанiю до того часу, як вони залишили Вермонт i попрямували до Небраски? Чесно, вона не могла пригадати. Тодi всi були занадто стурбованi снами. Ларрi нагадував iй те, що вона забула… ба гiрше, сприймала як належне. Гарольд ризикував життям iз тим написом на сараi – iй це видавалося дурним ризиком, але ж урештi допомогло. А набирати бензин з-пiд землi… то для Ларрi була непросто справа, а Гарольд зробив це взагалi мiж дiлом. Вiд цього Френнi вiдчула себе малою i винною. Вони всi так чи iнакше сприймали Гарольда просто як людину, що шкiриться на всi тридцять два. Але Гарольд за останнi шiсть тижнiв провернув не одну штуку. Це вона так закохалася в Стю, що для того, аби зрозумiти банальну правду про Гарольда, iй виявився потрiбен оцей повний незнайомець? Вiд цього iй стало ще бiльш незручно: щойно Гарольд став як слiд на ноги, вiн цiлком по-дорослому сприйняв стосунки мiж нею i Стюартом.
Ларрi продовжив.
– То ось i наступний акуратний знак, маршрут вказано, у Стовiнгтонi, ага? А поряд – у травi шурхотить ще одна обгортка вiд «Пейдею». У мене виникло вiдчуття, що я йду слiдом Гарольда не по прим’ятих травинках чи поламаних паличках, а по обгортках вiд шоколадок «Пейдей». Ну, ми не повнiстю йшли вашим маршрутом. Ми завернули на пiвнiч бiля Герi, штат Індiана, бо там була пекельна пожежа, де-не-де ще не згасла. Наче в мiстi всi баки з нафтою на хрiн повибухали. Хай там як, а ми у процесi пiдiбрали Суддю, зупинилися бiля Гемiнгворд-Гоума – ми вже знали, що вона звiдти поiхала, – сни, розумiеш, – але ми все одно хотiли побачити це мiсце. Кукурудза… гойдалка з шини… ти розумiеш, про що я?
– Так, – тихо промовила Френнi. – Так, я розумiю.
– І в мене весь час дах iхав, я все думав, що ж буде, чи на нас якась банда на мотоциклах нападе, чи вода скiнчиться, чи не знаю.
– У моеi мами була така книжка, вiд бабусi дiсталася чи щось таке. Називалася «Його слiдами». І там були всякi iсторii про людей зi страшними проблемами. Здебiльшого етичними. І автор книжки каже, що розв’язати будь-яку проблему можна спитавши: «Що зробив би Ісус?» Вiд цього одразу розвiюються всi т
Страница 60
ивоги. Знаеш, що я собi думаю? Це дзенське питання – узагалi не питання, а спосiб прочистити голову, на зразок сказати «ом» i подивитися на кiнчик носа.Френ усмiхнулася. Вона уявила собi, що би про таке сказала ii мати.
– То коли я починав себе накручувати, Люсi – моя дiвчина, я тобi казав? – от Люсi менi казала: «Ану швидко, Ларрi, постав питання».
– Що зробив би Ісус? – усмiхнулася Френ.
– Нi. Що зробив би Гарольд? – серйозно вiдповiв Ларрi. Френ просто остовпiла. Вона просто-таки захотiла опинитися поряд, коли Ларрi справдi зустрiне Гарольда. Як вiн зреагуе?
– Ми розбили табiр на фермi, i одного дня в нас справдi майже скiнчилася вода. Там був колодязь, але воду з нього набрати було неможливо – без електрики насос не працював. І Джо – тобто, вибач, Лео, його насправдi звати Лео – от Лео усе ходив навколо мене i казав: «Ларрi, пити, дуже пити хочу». Я вiд цього просто здурiв. Вiдчув, як напружуюся, що ось-ось його стукну. Отакий я молодець, еге? Готовий вдарити нещасну дитину. Але людина не за одним махом мiняеться. До мене це довго доходило.
– Ти iх усiх цiлими довiз iз самого Мейну, – сказала Френнi. – А в нас один загинув. Апендицит. Стю пробував зробити операцiю, але не вдалося. Так що, Ларрi, загалом, у тебе дуже непогано вийшло.
– У нас iз Гарольдом, – поправив вiн. – От Люсi й казала завжди: «Швидко, Ларрi, став питання». Я так i робив. Там був вiтряк, який пiдiймав воду до хлiва. Крутився як слiд, але в хлiвi вода не йшла. То я вiдкрив здоровий ящик пiд вiтряком i побачив, що головний вал вискочив зi своеi дiрки. Я його назад поставив – i готово! Води скiльки хочеш. Холодна, смачна. Завдяки Гарольду.
– Завдяки тобi. Там же Гарольда не було, Ларрi.
– Так у мене в головi вiн був. І ось я тут i привiз йому вина й цукерок, – вiн скоса глянув на неi. – Ну, розумiеш, я гадав, нiби вiн твiй мужик.
Вона похитала головою i подивилася на складенi руки.
– Нi, не вiн… не Гарольд.
Ларрi довго мовчав, а потiм вона вiдчула, що вiн на неi дивиться. Урештi, Ларрi сказав:
– Гаразд, я неправильно зрозумiв? Про Гарольда?
Френнi встала.
– Менi час iти. Рада була познайомитися, Ларрi. Приходь завтра, познайомишся зi Стю. Приводь Люсi, коли вона не зайнята.
– А що з ним таке? – не вiдступався вiн, стоячи перед нею.
– Ой, та не знаю, – хрипко промовила вона. Раптом до очей пiдступили сльози. – Ти в мене викликаеш таке вiдчуття… наче я з Гарольдом дуже негарно повелася i, не знаю… чому i як я це зробила… i чи можна мене звинувачувати, що я не кохаю його так, як Стю? Я маю бути в цьому винна?
– Нi, звичайно, нi. – Ларрi мав заскочений вигляд. – Слухай, вибач, будь ласка. Я не у свое лiзу. Я пiду.
– Вiн змiнився! – вихопилося у Френнi. – Не знаю, як i чому, й iнодi я думаю, що навiть на краще… але я не знаю… правда не знаю. А iнодi я боюся.
– Боiшся Гарольда?
Вона не вiдповiла, просто дивилася собi пiд ноги. Френнi подумала, що, мабуть, i так забагато сказала.
– Ти менi скажеш, як туди дiстатися? – лагiдно спитав вiн.
– Це просто. Іди прямо по Арапаго, доки дiйдеш до маленького парку… здаеться, вiн називаеться парком Ібена Дж. Файна. Парк буде праворуч. Будиночок Гарольда лiворуч, якраз навпроти.
– Добре, дякую. Приемно було познайомитися, Френ, вазу розбити i так далi.
Вона усмiхнулася, але натягнуто. Усi ii дурнуватi веселощi з цього вечора вивiтрилися.
Ларрi пiдняв пляшку й хитро посмiхнувся.
– І якщо побачиш ранiше за мене… ти ж мовчи, ага?
– Авжеж.
– Добранiч, Френнi.
Вiн пiшов назад тим самим шляхом, що й прийшов. Вона провела його поглядом, потiм пiшла нагору i тихенько примостилася коло Стю, який усе спав без заднiх нiг.
«Гарольд!» – подумала вона, натягуючи ковдру до пiдборiддя. І як iй розказувати про це Ларрi, такому славному, трохи розгубленому (але чи розгублений вiн зараз?), що Гарольд Лодер – товстий хлопчисько, який втратив себе? Чи мала вона йому розказувати про той не такий уже й давнiй день, коли цей мудрий Гарольд, винахiдливий Гарольд, Гарольд-«що-зробив-би-Ісус?» косив свiй газон у самих плавках i плакав? Чи треба iй розповiдати йому, що колись вайлуватий, iнодi й наляканий Гарольд, прибувши в Боулдер з Оганквiта, перетворився на мiцного полiтика, який плескае всiх по плечах, кожному радий: «Привiт, друже!» – а водночас дивиться на тебе порожнiми, без тiнi усмiшки, очима отруйного ящера?
Вона подумала, що сьогоднi дуже довго чекатиме сну. Гарольд безнадiйно закохався в неi, а вона так само безнадiйно – в Стю Редмана, i так, звичайно, i влаштований свiт. І тепер кожного разу, коли я бачу Гарольда, у мене мурашки бiгають. Хоча й вигляд у нього такий, наче вiн на десять фунтiв схуд, i прищiв у нього вже не стiльки, менi…
У неi вiдчутно перехопило подих, i вона пiдвелася на лiктях, широко розплющивши очi в темрявi.
Щось у неi всерединi ворухнулося.
Їi руки наблизилися до трохи пiдрослого живота. Звичайно, ще зарано. Це тiльки плiд ii уяви. Тiльки от…
Тiльки от це був плiд не уяви.
Френнi повiльно
Страница 61
лягла, ii серце шалено калатало. Вона майже розбудила Стю, а потiм передумала. Якби ж це вiн зробив iй дитину, а не Джесс. Якби це було так, то вона б його розбудила й подiлилася б iз ним новиною. Із наступною дитиною вона так зробить. Якщо вона, звичайно, буде.І тут знову вiдчувся рух, такий легенький, що то могли б бути просто гази. Але Френ розумiла, що це не так. То була дитина. І дитина була жива.
– О, слава Богу, – пробурмотiла вона до себе i лягла. Вона забула i про Ларрi Андервуда, i про Гарольда Лодера. І про все, що сталося, вiдколи ii мати померла. Вона чекала нового руху, наслухала оцю iстоту всерединi себе i, наслухаючи, заснула. Їi дитина була жива.
* * *
Гарольд сидiв на стiльцi на газонi перед будиночком, який вибрав для себе сам, дивився на небо й думав про стару рок-н-рольну пiсню. Року вiн терпiти не мiг, але одну пiсню пам’ятав буквально слово в слово, i навiть назву групи, яка ii виконувала – Кейтi Янг i «The Innocents».[72 - Ідеться про пiсню «A Thousand Stars in the Sky».] У солiстки, спiвачки чи як там ii, був високий, сповнений жадання, крихкий голос, що якимсь чином повнiстю захопив його, заволодiв його увагою. Золотий хiт минулих рокiв, як сказав про цю композицiю дi-джей. «Вибух iз минулого». «Золотий диск». Спiвачка за голосом здавалася шiстнадцятирiчною, блiдою, бiлявою i не дуже вродливою. Спiвала вона так, нiби зверталася до фотографii, яку таемно зберiгала в шухлядi комода i виймала тiльки вночi, коли в домi всi спали. Їi голос був сповнений безнадii. Фотографiю ту вона, мабуть, вирiзала з календаря-щорiчника старшоi сестри – портрет мiсцевого Великого Джо, капiтана футбольноi команди чи голови учнiвськоi ради. Цей Великий Джо, напевне, зараз вставляе головнiй чирлiдерцi де-небудь у вiдлюдному куточку парку – а тим часом далеко-далеко некрасива дiвчинка без грудей i з прищем у кутку рота спiвае:
«Тисяча зiр у небесах… iх бачу, знаю я… що ти – любов моя… скажи, що ти мiй… скажи, скажи…»
Цiеi ночi в небi було понад тисячу зiр, але то не були зорi закоханих. Не було нiжноi плiвки Чумацького шляху. Тут, у милi над рiвнем моря, вони були такi гострi й жорстокi, як мiльярд дiр у чорному оксамитi, пробитому Господнiм льодорубом. То були зорi ненависникiв, i саме тому Гарольд вiдчував, що мае право загадати бажання, дивлячись на них. Зiрко-зiрко з небокраю, дай бажання загадаю! А здохнiть усi!
Вiн сидiв мовчки, закинувши голову, мов замислений астроном. Волосся у Гарольда вiдросло найдовше в життi, але тепер воно не було брудне, сплутане й патлате. Вiд нього вже не смердiло кабаном. Навiть прищi в нього минули, бо вiн зав’язав iз солодким. А вiд працi й довгих переходiв вiн схуд. Гарольд почав виглядати доволi класно. Останнi кiлька тижнiв вiн, бува, коли йшов повз яку-небудь скляну вiтрину, сахався, озирнувшись через плече, не впiзнаючи власного вiдображення.
Гарольд засовався на стiльцi. На колiнах у нього лежала книжка, висока, товста, з мармурово-синiм обрiзом i в палiтурцi зi штучноi шкiри. Вiн ховав ii за цеглиною, що виймалася з камiна, коли десь iшов. Коли б хтось знайшов тут книжку, у Боулдерi вiн би бiльше жити не мiг. На обкладинцi золотом було написане тiльки одне слово: «Головна книга». То був щоденник, який вiн почав вести, прочитавши щоденник Френ. Вiн уже списав шiстдесят сторiнок густим почерком, який заповнював сторiнку вiд берегiв до берегiв. Абзацiв не було – одне суцiльне письмо, вилив гнiву – так гнiй виливаеться з чиряка. Гарольд i не уявляв, що в ньому вмiщуеться стiльки ненавистi. Здавалося, ii потiк уже мав би змiлiти, а виходило, що вiн невичерпний. То як у старому анекдотi. Чому пiсля останнього протистояння Кастера[73 - Ідеться про битву при Лiттл-Бiггорн (1876 р). Битва закiнчилася перемогою iндiанцiв, якi знищили п’ять рот американського полку, i загибеллю його знаменитого командира Джорджа Кастера.] земля вся стала бiла? Бо iндiанцi все кiнчали, кiнчали…
А чому вiн ненавидiв?
Вiн сiв рiвно, наче це питання прийшло ззовнi. Вiдповiдь на нього дати було непросто – ii знали тiльки нечисленнi, обранi. Чи не Ейнштейн сказав, що у свiтi е шiсть людей, якi розумiють, який висновок можна зробити з його формули «E?=?mc
»? А рiвняння в його власнiй черепнiй коробцi хто розумiе? Вiдноснiсть Гарольда. Швидкiсть темряви. О, вiн i вдвiчi бiльше сторiнок мiг би заповнити словами ще загадковiшими, ще бiльш таемничими, доки сам загубиться у власних механiзмах, але ще й близько не дiйде до головного. Можливо, вiн… себе гвалтуе. Так? Доволi близьке зiставлення. Непристойний, постiйний акт содомii. Індiанцi все кiнчали й кiнчали…
Мабуть, вiн скоро залишить Боулдер. За мiсяць-два, не бiльше. Коли вiн нарештi обере метод звести рахунки. Тодi рушить на захiд. А коли вже дiстанеться туди, то вiдкрие рот i викладе все, що знае про це мiсце. Скаже, про що йшлося на громадських зборах, i, навiть важливiше, – що обговорювалося приватно. Без сумнiву, вiн буде в Комiтетi Вiльноi зони. Йому там будуть радi, його тамтешнiй головний винагородит
Страница 62
… не завершенням ненавистi, а iдеальною машиною для неi – «кадилаком» ненавистi, лiмузином жаху – довгим, iз тьмяним блиском. Вони з Флеггом рознесуть це нещасне поселення як той мурашник. Але спочатку вiн поквитаеться з Редманом, який збрехав йому i вкрав у нього жiнку.Так, Гарольде, але чому ти ненавидиш?
Нi. На це питання немае задовiльноi вiдповiдi, тiльки… якесь виправдання самоi ненавистi. Та чи це взагалi прийнятне питання? Вiн вважав: нi. Це все одно що питати жiнку, чому вона народила дитину-iнвалiда.
Був колись час, година чи тiльки мить, коли вiн мiркував над тим, щоб скинути свою ненависть, як баласт. Це сталося пiсля того, як вiн прочитав щоденник Френ i виявив, що вона незворотньо одержима Стю Редманом. Ця раптова новина подiяла на нього, як холодна вода на стоногу: вiн скрутився у тверду кульку замiсть того, щоб лишатися розгорнутим органiзмом, який вiльно повзае i шукае чогось. У ту годину чи мить до нього дiйшло, що вiн може просто прийняти все як е, – i це водночас привело його в захват i жахнуло. У той перiод вiн розумiв, що може перетворитися на нову людину, оновленого Гарольда Лодера, клонованого зi старого гострим скальпелем епiдемii супергрипу. Вiн вiдчув – чiткiше, нiж будь-хто iнший, – що саме в цьому полягае сенс i призначення Вiльноi зони Боулдера. Люди вже не такi, як були ранiше. Спiльнота цього маленького мiстечка не схожа на жодну зi спiльнот Америки до епiдемii. Вони цього не помiчали, бо не виходили за межi так, як вiн. Жiнки й чоловiки жили разом без жодного помiтного бажання вiдновити шлюбну церемонiю. Цiлi групи людей живуть маленькими громадами, подiбними до комун. Сварок практично немае. Люди, здаеться, добре ладнають мiж собою. А що найдивнiше, нiхто, здаеться, не сумнiваеться в глибокому теологiчному сенсi своiх снiв… i самоi епiдемii. Боулдер – теж клоноване суспiльство, «tabula» настiльки «rasa», що навiть не вiдчувае своеi новоi краси.
Гарольд це вiдчував, i це викликало в нього вiдразу.
По той бiк гiр, удалинi, чаiлося iнше клоноване створiння. Вирiзьблене з чорного зла, едина здичавiла клiтина, взята з помираючого тiла староi тiлесноi полiтики, самотнiй представник тiеi карциноми, що iла живцем старе суспiльство. Одна-едина клiтина, але вона вже почала дiлитись i давати iншi дикi клiтини. Для суспiльства це буде давня боротьба, протистояння здоровоi тканини злоякiсному втручанню. Але перед кожною окремою людиною поставало старе, стародавне питання, яке бере початок ще в райському саду: з’iсти яблуко чи облишити його? Отам, на Заходi, перед кожним уже на столi стоiть i яблучний пирiг, i яблучний коблер. Убивцi Едема вже тут – темнi стрiльцi.
Та й вiн сам, Гарольд, коли вповнi зрозумiв, що вiльний прийняти все як е, вiдкинув нову можливiсть. Схопитися за неi було б самогубством. Привид кожного пережитого приниження кричав до Гарольда, застерiгаючи вiд такого кроку. Убитi мрii й амбiцii надприродним чином повернулися до життя i спитали: «Чому ти так легко нас забув?» У суспiльствi Вiльноi зони вiн може бути лише Гарольдом Лодером. А там вiн мiг би стати князем.
Його гнала вперед злiсть. Чорний карнавал: чортовi колеса з вимкненою iлюмiнацiею оберталися над чорним пейзажем, з проектора нескiнченно показували зображення таких виродкiв, як вiн, а в головному наметi леви iли глядачiв. Його кликала до себе саме ця безладна музика хаосу.
Вiн вiдкрив щоденник i чiтко написав при зоряному свiтлi:
12 серпня 1990 р. (раннiй ранок)
Кажуть, що двома людськими грiхами е гординя i ненависть. Чи так це? Я обираю для себе вважати iх двома великими чеснотами. Вiдмовитися вiд гординi й ненавистi означае сказати, що змiнюешся заради блага свiту. А прийняти iх, дати iм вихiд – рiч благороднiша: цим ти кажеш, що свiт повинен змiнитися заради твого блага. У мене попереду велика пригода.
ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР
Вiн закрив записник. Увiйшов до будинку, сховав щоденник i обережно поклав цеглину на мiсце. Пiшов у ванну, поставив на край раковини свiй лiхтар «Коулмен» так, щоб добре бачити дзеркало, i п’ятнадцять хвилин тренувався усмiхатись. У нього виходило дедалi краще.
Роздiл 51
Плакати Ральфа, де йшлося про збори 18 серпня, розiйшлися по всьому Боулдеру. У мiстечку почалися бурхливi розмови, здебiльшого про чесноти й вади комiтету з семи осiб.
Матiнка Ебiгейл лягла спати втомленою ще засвiтла. Цiлий день до неi нескiнченним потоком iшли вiдвiдувачi з питаннями про ii думку. Вона пiдтримала це, бо вважала: загалом людей у комiтет обрано цiлком хороших. Люди переймалися, чи ввiйде вона до Постiйного комiтету, якщо на великих зборах такий сформуеться. Матiнка вiдповiдала, що для неi це занадто втомливо, але вона, звичайно, постараеться допомагати обраному комiтету, якщо люди цього вiд неi хочуть. Їi знову й знову запевняли, що будь-який комiтет, якому вона не захоче допомагати, буде вiдхилено цiлком i повнiстю дуже швидко. Матiнка Ебiгейл лягла спати втомлена, але задоволена.
Так само того вечора лiг спати й Нiк Андрос. За один
Страница 63
ень, за допомогою одного-единого плаката, надрукованого на ручному мiмеографi, люди Вiльноi зони з просто безформноi групи втiкачiв перетворилася на потенцiйних виборцiв. Їм це сподобалося: це дало iм грунт пiд ногами пiсля довгого вiльного падiння.Того вечора Ральф повiз його на електростанцiю. Вiн, Ральф i Стю домовилися провести попередню зустрiч у домi Стю i Френнi пiслязавтра. Так усi семеро за два днi встигнуть почути, що кажуть люди.
Нiк усмiхнувся й приклав руки до своiх непотрiбних вух.
– А по губах читати – ще краще! – сказав Стю. – Знаеш, Нiку, я починаю думати, що ми справдi кудись заiдемо з цими поламаними турбiнами. Цей Бред Кiчнер працюе як звiрюка. Коли б нам десяток таких Бредiв, то до вересня у нас би в мiстi все запрацювало.
Нiк показав йому «окей», i вони разом зайшли до будiвлi.
Того вечора Ларрi Андервуд i Лео Роквей пiшли на захiд вулицею Арапаго до будинку Гарольда. На Ларрi був рюкзак, який проiхав з ним усю краiну, але зараз у ньому лежала тiльки пляшка вина й шiсть «Пейдеiв».
Люсi поiхала з бригадою з шiстьох людей – вони взяли два евакуатори й почали розчищати вулицi Боулдера вiд машин, якi iх захаращували. Лихо було в тому, що вони працювали самi по собi – робота велася безсистемно: щось робити можна було лише тодi, коли кiлька людей були готовi об’еднатися й працювати гуртом. «Суботник би якийсь зробити чи що», – подумав Ларрi – i йому в око впав прибитий цвяхом до стовпа плакат «ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ». Мабуть, то й буде вiдповiдь. Чорт, та люди ж тут хочуть працювати – iм тiльки й треба, щоб хтось усе координував i казав, що кому робити. Вiн подумав, що передусiм iм хотiлося стерти всi слiди того, що сталося на початку лiта (та невже ж уже кiнець лiта?), – так ганчiркою стирають зi шкiльноi дошки поганi слова. Може, ми не здатнi подбати про всю Америку, думав Ларрi, але нам треба все влаштувати тут, у Боулдерi, до першого снiгу, якщо матiнка-природа допоможе.
Дзенькiт скла змусив його озирнутися. Лео витяг великий камiнь iз чийогось саду камiння i кинув у задне вiкно старого «форда». На задньому бамперi «форда» виднiлась наклейка: «СРАКУ ГЕТЬ З ДОРОГИ – КОЛД-КРІК КАНЬЙОН».
– Не роби так, Джо!
– Я – Лео.
– Лео, – виправився вiн, – не роби так.
– Чому? – зухвало спитав Лео, i Ларрi довго не мiг знайтися з вiдповiддю.
– Бо звук некрасивий, – урештi сказав Ларрi.
– А. Добре.
Вони пiшли далi. Ларрi сунув руки в кишенi. Лео зробив те саме. Ларрi пiдгилив ногою бляшанку з-пiд пива. Лео замахнувся, щоб так само вдарити по камiнцю. Ларрi став насвистувати. Лео пiдтримав його тихим шелестливим звуком. Ларрi скуйовдив хлопчиковi чуба, i той подивився на нього своiми химерними китайськими очима й усмiхнувся. І Ларрi подумав: «Господи Боже мiй, я його починаю любити. Он як далеко зайшло».
Вони дiйшли до того парку, про який казала Френнi, i навпроти стояв зелений будинок iз бiлими вiконницями. На бетоннiй дорiжцi, що вела до парадних дверей, стояв вiзок iз цеглою, поряд – смiттеве вiдро, повне розчинного цементу «просто додай води». Бiля цього всього навпочiпки сидiв широкоплечий хлопака без сорочки i з рештками поганоi засмаги, яка облазила зi спини. У руцi вiн тримав кельму. Хлопець мурував низеньку вигнуту огорожу навколо клумби.
Ларрi подумав про слова Френ: «Вiн змiнився! Не знаю, як i чому, й iнодi я думаю, що навiть на краще… але я не знаю… правда, не знаю. А iнодi я боюся».
Тодi вiн зробив крок уперед i промовив саме так, як i планував довгi днi, перетинаючи Америку.
– Гарольд Лодер, чи не так?
Гарольд смикнувся з подиву – i розвернувся з цеглиною в однiй руцi й кельмою, з якоi капав цемент, – у другiй. Інструмент вiн пiдняв, як зброю. Краем ока Ларрi помiтив, як вiдсахнувся Лео. Перша думка Андервуда, без сумнiву, була: Гарольд зовсiм не такий, яким я його уявляв. Друга стосувалася кельми: «Боже мiй, вiн що, зiбрався менi зараз дати оцiею штукою?» Обличчя Гарольда було похмуре, очi – вузькi й темнi. Волосся гладенькою хвилею падало на спiтнiлий лоб. Губи, мiцно стиснутi, майже побiлiли.
І тут вiдбулося настiльки раптове й докорiнне перетворення, що Ларрi так потiм i не мiг до кiнця повiрити, що бачив такого напруженого, неусмiхненого Гарольда – обличчя людини, яка скорiше ладна замурувати когось у пiдвалi, нiж мурувати огорожку навколо клумби.
Гарольд усмiхнувся широкою, безкривдною усмiшкою, вiд якоi на його щоках утворилися глибокi ямочки. Очi припинили загрозливо мружитися (вони виявилися зеленими, як пляшкове скло, – i як такi яснi й добрi очi могли здатися загрозливими та навiть темними?). Вiн увiткнув свое знаряддя у цемент – шух! – витер руки об джинси i простягнув правицю. Ларрi подумав: «Боже милосердний, вiн же дитина, молодший за мене. Йому ж i вiсiмнадцяти, певне, нема – щоб я з’iв усi свiчки з його останнього iменинного торта!»
– Здаеться, я вас не знаю, – шкiрячись, промовив Гарольд, коли вони тисли один одному руки. Руку Ларрi було стиснуто й порухано вгору-вниз рiвно три рази. Йому це нагадало рукостисканн
Страница 64
з Джорджем Бушем, коли старий проводив президентську кампанiю. Це було на полiтичному з’iздi, де вiн двiчi побував на пораду матерi, давненько. Якщо немае грошей на кiно, сходи до зоопарку. Як нема й на зоопарк, сходи подивитися на полiтика.Але усмiшка в Гарольда була заразлива, i Ларрi й собi всмiхнувся. Дитина перед ним чи нi, полiтичне це рукостискання чи нi, але та усмiшка справила на нього враження абсолютно щироi – та й ось, через стiльки часу, через стiльки обгорток вiд цукерок, перед ним сам живий Гарольд Лодер.
– Нi, не знаете, – сказав Ларрi. – Але я знаю вас.
– Правда?! – вигукнув Гарольд i заусмiхався ще ширше. Якщо ще ширше, засмiявся про себе Ларрi, то в нього кутики рота зiйдуться на потилицi й нижня третина голови просто вiдпаде.
– Я йшов вашими слiдами з Мейну, – промовив Ларрi.
– Що, правда?
– Правда-правда, – Ларрi зняв торбу з плечей. – Ось я дещо вам принiс.
Вiн дiстав пляшку бордо i вручив Гарольдовi.
– Бути не може! – промовив Гарольд, вражено роздивляючись пляшку. – Сорок сьомий рiк?!
– Хороший рiк був, – сказав Ларрi. – І ось ще таке.
І вклав у руку Гарольдовi всi шiсть «Пейдеiв». Одна з цукерок вислизнула крiзь пальцi на траву. Гарольд нахилився ii пiдiбрати, i в цей момент Ларрi помiтив тiнь того попереднього виразу обличчя.
Потiм Гарольд пiдвiвся, i на його обличчi була усмiшка.
– Як ви здогадалися?
– Я йшов за вашими написами… та обгортками вiд цукерок.
– А щоб мене! Заходьте в дiм! Треба щось на зуб покласти, як мiй тато любив казати. Ваш хлопчик колу буде?
– Авжеж. Лео, будеш…
Вiн роззирнувся, але Лео вже поряд не було. Вiн повернувся на тротуар i роздивлявся якiсь трiщини на дорозi, наче вони його дуже цiкавили.
– Агов, Лео, колу будеш?
Лео пробурмотiв щось, що Ларрi не почув.
– Гучнiше! – роздратовано крикнув вiн. – Нащо тобi Бог голос дав?
Ледь чутно Лео промовив:
– Мабуть, я сходжу перевiрю, чи повернулася мама Надiн.
– Якого? Ми ж щойно сюди прийшли!
– Я хочу назад! – вигукнув Лео, пiдводячи очi вiд дороги. Сонце дуже виразно вiдбилося в його очах, i Ларрi подумав: «Боже мiй, та що це? Вiн ледь не плаче!»
– Секундочку, – сказав вiн Гарольдовi.
– Звичайно, – усмiхнувся Гарольд. – Дiти, бува, соромляться. Я теж такий був.
Ларрi пiдiйшов до Лео й нахилився, щоб iхнi очi були на одному рiвнi.
– Що таке, хлопче?
– Я просто додому хочу, – вiдповiв Лео, не глянувши йому в очi. – Хочу до мами Надiн.
– Ну ти… – Ларрi не знав, що сказати.
– Хочу назад пiти, – Лео кинув короткий погляд на Ларрi, блиснувши очима повз нього – у бiк Гарольда, який стояв позаду на своему газонi. Потiм хлопчик знову опустив очi. – Будь ласка…
– Тобi Гарольд не подобаеться?
– Не знаю… з ним усе нормально… я просто додому хочу.
Ларрi зiтхнув.
– Дорогу сам знайдеш?
– Звiсно.
– Добре. Але я був би радий, коли б ти пiшов з нами, коли попив. Я так давно чекав зустрiчi з Гарольдом. Ти ж знаеш, правда?
– Та-ак.
– І ми б тодi назад разом пiшли.
– Я в цей дiм не пiду, – прошипiв Лео, i на мить знову перетворився на Джо з порожнiм i диким поглядом.
– Добре, – квапливо погодився Ларрi. – Іди просто додому. Я прийду перевiрю, чи ти повернувся. І на проiзну не виходь.
– Добре, – i раптом Лео ледь чутно прошепотiв: – А чому ти зi мною не пiдеш? Просто зараз? Разом би пiшли. Ну, будь ласка, Ларрi! Добре?
– Господи, та, Лео, чого…
– Та нехай, – сказав Лео. І не встиг Ларрi бодай щось iще сказати, хлопчик уже швидко йшов геть. Ларрi провiв його поглядом. Тодi розвернувся до Гарольда, стурбовано насупившись.
– Та все добре, – сказав Гарольд. – Дiти – вони чуднi.
– Ну, оцей точно чудний, але, гадаю, мае право. Вiн багато пережив.
– Не сумнiваюся! – вiдказав Гарольд, i лише на мить Ларрi вiдчув недовiру: швидке спiвчуття Гарольда до незнайомоi дитини видалося йому таким ерзацом, як яечний порошок.
– Ну то прошу до хати! – сказав вiн. – Знаете, а ви, можна сказати, мiй перший гiсть. Френнi зi Стю кiлька разiв заходили, але хiба вони рахуються? – його вишкiр став усмiшкою, трохи печальною, i Ларрi раптом стало шкода цього хлопчика – адже Гарольд таки був ще хлопчик. Вiн самотнiй, i ось перед ним Ларрi, той самий старий Ларрi, вiд якого доброго слова не дiждешся, i судить про нього, щойно вперше побачив. Це несправедливо. Час уже йому перестати отак по-свинськи не довiряти людям.
– Дуже приемно, – вiдказав вiн.
Вiтальня була маленька, але затишна.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Кролик Роджер – персонаж книжок Герi К. Вулфа, першу з яких у 1988 р. чудово екранiзував Роберт Земекiс («Хто пiдставив кролика Роджера?»). Мае антропоморфний вигляд i затинаеться навiть коли кричить.
2
Джеймс Едвард «Джим» Райс (1953 р. н.) – американський бейсболiст-хiтер (вiдбивальник), який грав за команду «Бостон Ред Сокс». Фастбол – основний рiзновид подач у бейсболi.
3
Іфрит – рiзновид джина в арабськiй та мусульман
Страница 65
ькiй мiфологii. Певне, пiд «йогами» Бейтман мае на увазi щось лавкрафтiанське – у мiфологii, яку створив Лавкрафт, е зле божество, яке звуть Йог-Сототом.4
Грем-крекери виготовляються з борошна Грема, яке у 1829 роцi винайшов священик Сiльвестр Грем: пiсля першого, грубого помелу вiддiляються зародки, вторинний ендосперм i висiвки, пiсля чого ендосперм дрiбно мелеться – вiн i являе собою основу муки. Решта мелеться грубо й додаеться до основи. Хлiб з муки Грема виходить пухким i мае довгий термiн зберiгання.
5
Іржавий пояс («Rust Belt») – регiон, що охоплюе Пiвнiчний Схiд, Великi Озера та Середнiй Захiд. Ранiше вiдомий як промислове серце США, однак iз середини ХХ ст. почав занепадати. Сьогоднi ситуацiя покращилась, однак багато населених пунктiв так i не оклигали.
6
Назви фiльмiв в оригiналi: «Captain from Castile» (1947 р.), «Dark Passage» (1947 р.), «Bullitt» (1968 р.) «Play It Again, Sam» (1972 р.).
7
Маеться на увазi фiльм «Хижа в заростях бавовнику» («The Cabin in the Cotton», 1932 р.). Бетт Девiс прославилася ролями зловiсних дам.
8
Одноногий, або Кульгавий, Джон Сiлвер – персонаж «Острову скарбiв» Р. Л. Стiвенсона.
9
Фiлiп Кент – вигаданий персонаж серii iсторичних романiв Джона Джейкса (1932 р. н.) про сiм’ю Кентiв. У першому романi серii, «Байстрюк» («The Bastard»), Фiлiп Шарбоно, позашлюбний син герцога кейтлендського, змiнюе прiзвище й вирушае до Америки на пошуки кращоi долi – дiя вiдбуваеться на початку американськоi революцii (1775–1783 рр.).
10
Едгар Райс Берроуз (1875–1950) – один iз засновникiв сучасноi фантастики. Вiдомий як «батько» Тарзана й Джона Картера.
11
Роберт Ірвiн Говард (1906–1936) – техаський письменник, вiдомий усьому свiту як автор циклу про Конана-варвара. Один iз засновникiв героiчного фентезi.
12
Сiм золотих мiст, або Сiбола, – мiф, що зародився в XVI ст. Ходили чутки, що серед iндiанських поселень Пiвнiчноi Америки можна натрапити на сiм мiст, де накопиченi неосяжнi багатства, i чимало авантюристiв кинулися на iх пошуки, однак знайшли лише звичайнi селища. Подiбне мiфiчне мiсто – Ельдорадо.
13
Сироко – потужний, теплий, сповнений пiщаним пилом вiтер, що дме з Сахари до краiн Середземномор’я.
14
Горнпайп (англ. hornpipe – волинка) – народний танець, що складаеться зi стрибкiв, махiв ногами та подiбного до чечiтки вистукування пiдошвами по пiдлозi, а руки при цьому або висять по швах, або складенi на грудях, як у гопаку. Зародився на територii Великоi Британii та Ірландii на початку XVII ст.
15
«Down to the Nightclub» – пiсня гурту «Tower of Power» в стилi фанк з альбому «Bump City», 1972 р. Слово «bump» у сленгу означае багато речей, у тому числi «врубити музику на повну», «ширнутися» й «зробити комусь дитину».
16
Гра з киями i шайбами на розмiченому столi або кортi.
17
Мiна Теллера – протитанкова мiна, яку виробляли на територii Нiмеччини в часи Другоi свiтовоi вiйни.
18
Сирета – одноразовий медичний iнструмент, подiбний до шприца. Складаеться з тюбика та голки для впорскування.
19
Чотири мiста (The Quad Cities) – регiон, що охоплюе штати Іллiнойс (пiвнiчний захiд) та Айова (пiвденний схiд). Утворений чотирма округами – Скотт, Мерсер, Генрi та Рок-Айленд.
20
Купе-двiйка – сленгове прiзвисько чотирицилiндрового «форда-купе» 1932 року випуску. Улюбленець майстрiв тюнiнгу, якi часто перетворювали (i перетворюють) цi автiвки на хот-роди. Прямоточний глушник дае гучний, басовитий звук.
21
«Гуд’ер вайд овалз» (англ. «Goodyear Wide Ovals») – неiснуюча марка шин. Насправдi Кiнг поеднав назви двох справжнiх марок шин iз широким протектором – «Гуд’ер полiглас» («Goodyear Polyglas») i «Фаерстоун вайд-овалз» («Firestone Wide-Ovals»), – якi були популярними серед автолюбителiв до 1975 року.
22
? 160 см.
23
7,62 см.
24
Кiнг розписуе так званi бiтлiвки – черевики, якi набули популярностi в 1960-х роках завдяки гурту «Бiтлз». Останнiм часом вони знову почали входити в моду. 5 футiв 9 дюймiв ? 175 см.
25
95 миль ? 153 км.
26
«Бекiнз вен лайнз» (англ. «Bekins Van Lines») – транспортна компанiя. У 2012 р. куплена бiльшою компанiею «Вiтон ворлд вайд мувiн» («Wheaton World Wide Moving»).
27
Джон Вейн (1907–1979) – славетний американський актор, вiдомий ролями у вестернах. Зiграв також у багатьох фiльмах про Другу свiтову вiйну, у тому числi в «Палаючому польотi» («The Flying Leathernecks», 1951 р.) про льотчикiв-винищувачiв.
28
Бос – прiзвисько Брюса Спрiнгстiна. Пацан цитуе пiсню «Женемо вулицею» («Racing in the Street»).
29
Поворотом мерця (dead man’s curve) у США називають небезпечний вiдрiзок дороги або поворот, на якому загинуло багато людей.
30
Ранчо «кадилакiв» – арт-iнсталяцiя в мiстi Амарилло, штат Техас. Являе
Страница 66
обою низку «кадилакiв», закопаних носами в землю в послiдовностi року випуску, завдяки чому простежуеться занепад моди на хвостовi плавники – декоративний елемент, розташований над заднiми фарами. Інсталяцiю розмiщено посеред поля, просто неба.31
Лас-Вегас-Стрип – семикiлометровий вiдрiзок бульвару Лас-Вегас, на якому знаходиться величезна кiлькiсть готелiв та казино. Розташований за межами самого Лас-Вегаса й належить до його передмiсть Парадайз та Вiнчестер.
32
«Роллс-ройс сiльвер гоуст» (англ. «Rolls-Royce Silver Ghost») – автомобiль класу люкс, який випускали в перiод з 1906 р. до 1924 р. Вважаеться однiею з найкращих машин за всю iсторiю автомобiлебудування.
33
«MGM Grand Las Vegas» – найбiльший готель США (6852 кiмнати), на територii якого розташоване й казино. Входить до мережi «MGM Resorts International», яку заснував Кiрк Керкорян, колишнiй власник кiностудii «Метро-Голдвiн-Маер», знаком якоi е морда лева, що рикае.
34
Ідеться про правила картярськоi гри блекджек: дилер (круп’е) зобов’язаний брати карти, доки сума його очок не доходить до 17-ти – в цьому випадку вiн мусить зупинитися.
35
«Ер-Сi-Ей корпорейшн» (англ. «Radio Corporation of America») – американська компанiя, що виробляла побутовi електричнi прилади. Одна з перших розробникiв повнiстю електронного телевiзора. Існувала в перiод з 1919 до 1986 рр.
36
HBO («Home Box Office») – американський кабельно-супутниковий телеканал, заснований 1972 р. Транслюе телесерiали, спортивнi матчi, концерти й телешоу.
37
Експансивнi кулi – кулi, якi, влучаючи в цiль, «розкриваються». Мають низьку пробивну дiю, однак завдають чималоi шкоди в разi влучення в незахищене тiло.
38
Слова пiснi 1964 року «Кручуся-верчуся» («I Get Around») гурту «Бiч бойз».
39
Вiдьомськими колами в народi називають кола та пiвкола грибiв, що розростаються вiд центральноi грибницi. Часто трава всерединi кола вiдмирае, а гриби виявляються отруйними – звiдси й моторошна назва, хоч iснуе чимало видiв iстiвних грибiв, що можуть утворювати такi ж кола. У фольклорi краiн Заходу iх називають колами фей, ельфiв, пiксi тощо.
40
Сiрий вовк iз пiвнiчних Скелястих гiр («Canis lupus irremotus») – пiдвид сiрого вовка, що водиться на пiвнiчних схилах Скелястих гiр та навколишнiх рiвнинах. Характернi особливостi: бiльшi габарити, нiж у сiрого вовка; свiтло-сiре хутро; пласка лобова кiстка. Кiлька разiв потрапляв до перелiку вимираючих видiв, та наразi популяцiя виду визнана стабiльною. Існуе також сiрий вовк iз пiвденних Скелястих гiр («Canis lupus youngi»).
41
«На борту чудового судна “Льодяник”» («On the Good Ship Lollipop») – пiсня про корабель «Льодяник», який доправляе слухняних дiтей до краiни цукерок. Уперше прозвучала у фiльмi «Яскравi очi» («Bright Eyes», 1934 р.) у виконаннi американськоi акторки Ширлi Темпл (1928–2014) i зрештою стала ii коронною пiснею.
42
Гагат – рiзновид лiнгiту (бурого вугiлля), який не встиг перетворитися на кам’яне вугiлля. Вважаеться коштовним каменем, хоча насправдi е не мiнералом, а мiнералоiдом, бо мае органiчне походження. Пiд час перегонки дае дьоготь. Мае чорний блискучий вигляд.
43
? 27 °C.
44
? 145 км/год.
45
? 97 км/год.
46
? 257 км/год.
47
Балакуча Кетi (англ. Chatty Cathy) – лялька, яку випускала компанiя «Маттел» (виробник ляльок Барбi) у 1959–1965 рр. Мала нитку з кiльцем – потягнеш за неi, i Кетi говорить одну з 11 фраз на кшталт «я тебе люблю», «вiзьми мене з собою» тощо.
48
? 1,8 м.
49
? 9,1 м.
50
Перегони на виживання – рiзновид автоспорту. Правила рiзняться вiд одного змагання до iншого, та в кожному з них беруть участь кiлька машин, якi спецiально таранять одна одну, i переможцем обирають уцiлiле авто.
51
Джимхана – рiзновид автоспорту, подiбний до автокросу: траси джимхани дуже складнi, i учасники мусять запам’ятовувати iх, щоб показати кращий результат швидкостi.
52
Гiрський часовий пояс – часовий пояс, час у якому дорiвнюе – 7 годин вiд середнього часу за Гринвiчем (найкоротшi днi зими та осенi) або – 6 годин вiд лiтнього часу (весна, лiто, рання осiнь). Отримав свою назву завдяки тому, що Скелястi гори майже повнiстю лежать у цьому поясi.
53
«Юго» (англ. «Yugo») – бренд, яким користувалася компанiя «Застава отомобiлз» (сьогоднi вона зветься ФІАТ) для розповсюдження своiх машин на територii Пiвнiчноi та Пiвденноi Америк i Європи.
54
Ідеться про спосiб позначення розташування об’екта вiдповiдно до цифр годинникового циферблата. Наприклад, 12 година – це просто вгорi, 3 година – на 90° праворуч.
55
Сидiння-кiвшик – глибоке одномiсне сидiння.
56
Пацан спiвае «Пiсню родео» («The Rodeo Song»), яку написав у 1980 р. канадець Гей Делорм. Пiсня здобула шалену популярнiсть у виконаннi гурту «G
Страница 67
rry Lee and the Showdown» – сингл досяг подвiйно платинонового статусу (продано понад 2 млн примiрникiв). Сам Кiнг дуже любить цю пiсню – вона з’являеться ще й у «Сновидах», фiльмi за його сценарiем. Алеманда – старовинний нiмецький танець.57
? 54 °C.
58
Цитата з «Першого послання до коринтян».
59
Озеро Мiд – найбiльше водосховище США, утворене на рiчцi Колорадо в 48 км вiд Лас-Вегаса. Тягнеться на 180 км.
60
Цiаноз – синюшний колiр шкiри та слизових оболонок, що з’являеться внаслiдок накопичення у верхнiх шарах епiтелiю гемоглобiну еритроцитiв, недостатньо насичених киснем.
61
Мелвiн Горас Пьорвiс Другий (Melvin Horace Purvis II, 1903–1960) – агент Федерального бюро розслiдувань. Вiдомий як очiльник розшуку таких злочинцiв, як Пацан Нельсон, Красунчик Флойд i Джон Дiллiнджер. Застрелився зi зброi, подарованоi його колегами на згадку про службу. За однiею з версiй, це сталося випадково. У текстi роману вказано помилкову дату.
62
Тут знову йдеться про годинниковi позицii.
63
Table Mesa – район Боулдера у пiвденнiй частинi мiста.
64
Культурне вiдставання, або культурний лаг (culture lag), – поняття, що запровадив соцiолог В. Огбьорн. Описуе ситуацiю, в якiй однi частини культури розвиваються швидше за iншi, що може позначитися на моральному станi суспiльства.
65
Huey Pierce Long – радикальний демократ, губернатор Луiзiани у 1928–1932 роках. Жорстко контролював справи штату, заслуживши прiзвисько Цар-Риба. Був убитий у 1935 роцi.
66
Персонаж популярних комедiйних фiльмiв 1980-х рокiв, дорослий iз наiвно-дитячим поглядом на життя. Роль виконував актор Пол Рубенс.
67
Солодкий розчинний напiй.
68
«Свiт очима Гарпа» – назва роману Джона Ірвiнга.
69
Приблизно 6 м.
70
Вiдомий американський художник, працював у стилi фентезi та науковоi фантастики; малював комiкси, плакати, iлюстрацii, був мультиплiкатором тощо.
71
«Tums», «Rolaids» – види таблеток вiд пiдвищеноi кислотностi: очевидно, у Ларрi вiд хвилювання болiв шлунок.
72
Ідеться про пiсню «A Thousand Stars in the Sky».
73
Ідеться про битву при Лiттл-Бiггорн (1876 р). Битва закiнчилася перемогою iндiанцiв, якi знищили п’ять рот американського полку, i загибеллю його знаменитого командира Джорджа Кастера.
