Читать онлайн “Історія Лізі” «Стівен Кінг»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Історiя ЛiзiСтiвен Кiнг
Покiйний чоловiк Лiзi, Скот Лендон, був вiдомим письменником. Інодi здавалося, що вiн продав душу дияволу i саме за це отримав свiй надзвичайний талант. Пiсля смертi чоловiка жiнцi докучають лiтературознавцi, якi прагнуть будь-що заволодiти творчим доробком Скота. Та коли жiнка береться за впорядкування його творiв, то розумiе, що в життi Скота було дещо жахливе, моторошне. Щось таке, iз чого вiн черпав натхнення, за яке потiм заплатив своiм життям. Ким насправдi був Скот? Лiзi починае блукати в лабiринтi секретiв минулого. Ще трохи, i знайти вихiд буде неможливо…
Стiвен Кiнг
Історiя Лiзi
Обережно! Ненормативна лексика!
* * *
Присвячуеться Таббi
Куди ви йдете, коли вам самотньо?
Куди йдете ви, коли сумно вам?
Куди ви йдете, коли вам самотньо?
Я за вами пiду,
Коли зорi заблимають тихим смутком.
Раян Адамс
Частина I
Пошуки була
Якби я був мiсяць, я знав би, куди менi впасти.
Д. Г. Лоуренс. Райдуга
І
Лiзi й Аменда
(Усе так само)
1
Для публiки дружини вiдомих письменникiв майже невидимi, але нiхто не знав цього краще, анiж Лiзi Лендон. Їi чоловiк здобув Пулiтцерiвську премiю та премiю Нацiональноi Книги, але Лiзi дала у своему життi лише одне iнтерв’ю. Вона дала його для дуже вiдомого жiночого журналу, який друкував шпальту пiд назвою «Так, я одружена з Ним!» Приблизно половину свого монологу з п’ятисот слiв вона присвятила поясненням, чому ii пестливе iм’я закiнчуеться на «зi». Бiльшу частину другоi половини вона витратила на розповiдь про свiй рецепт приготування на слабкому вогнi повiльно пiдсмажуваного ростбiфа. Сестра Лiзi Аменда сказала, що на свiтлинi, яку надрукували разом з iнтерв’ю, Лiзi здавалася гладкою.
Жодна з сестер Лiзi не могла вiдмовити собi в задоволеннi запустити кота в голубник (ii батько називав це «розворушити сморiд») або добряче прополоскати чиюсь брудну бiлизну, але единою з них, яка завдавала Лiзi чимало клопоту, була ця ж таки Аменда. Найстарша (i найдивакуватiша) серед дiвчат iз родини Дебушерiв, що колись мешкали в мiстечку Лiзбон-Фолз, Аменда останнiм часом жила сама-одна в будинку, який купила для неi Лiзi, неподалiк вiд Касл-В’ю, де завжди була погана погода i де Лiзi, Дарла та Кантата могли наглядати за нею. Лiзi купила цей будинок для неi сiм рокiв тому, за п’ять рокiв до того, як помер Скот. Помер молодим. Помер, коли ще не настав його час, як то кажуть. Лiзi досi не могла повiрити, що його немае вже два роки. Цей промiжок часу здавався iй водночас дуже довгим i коротким, як швидкоплинна мить.
Коли Лiзi нарештi змогла примусити себе розпочати наводити лад у його так званому кабiнетi, довгiй анфiладi яскраво освiтлених кiмнат, якi ранiше були тiльки горищем над сiльським сараем, Аменда з’явилася вже на третiй день пiсля того, як Лiзi закiнчила iнвентаризацiю усiх зарубiжних видань (iх були сотнi), але ще тiльки почала складати список меблiв, ставлячи зiрочку бiля тих, якi хотiла зберегти. Вона чекала, що Аменда запитае ii, чому вона, в Бога, так забарилася, але Аменда не стала нiчого запитувати. Покiнчивши нарештi з меблями, Лiзi перейшла до найбiльшого прикомiрку, до картонних коробок iз листами, список яких вона не мала намiру складати, але навiть побiжний перегляд iх забрав у неi цiлий день. Тим часом увага Аменди й далi була зосереджена на купах i стосах пам’ятних публiкацiй, книжок та речей, яких колись торкалася рука Скота i якi тепер розмiстилися пiд пiвденною стiною кабiнету. Вона ходила туди й сюди бiля цього дивного утворення, схожого на величезну змiю, дуже мало або й зовсiм нiчого не кажучи, але часто щось занотовуючи в невеличкому блокнотi.
Але Лiзi жодного разу не запитала ii анi «Що ти там шукаеш?», анi «Що ти там занотовуеш?» Як Скот вiдзначав не одного разу, Лiзi володiла чи не найрiдкiснiшим iз людських талантiв: вона нiколи не втручалася в чужi справи, проте не дуже переймалася, якщо ви були не проти втрутитися в ii власнi справи. Принаймнi, якщо ви не виробляли вибухiвку, щоб пожбурити ii в когось, а у випадку Аменди можливiсть виробництва вибухiвки завжди iснувала. Вона належала до тiеi категорii жiнок, якi були неспроможнi не пхати носа в чуже корито, була такою жiнкою, яка просто не могла не розкрити рота, ранiше або пiзнiше.
Їi чоловiк подався на пiвдень iз Рамфорда, де вони жили у 1985 роцi («Як двiйко росомах, якi застрягли у стiчнiй трубi», – сказав Скот, пiсля того як одного разу вони iх вiдвiдали, i вiн заприсягнувся бiльш нiколи не повторювати цього вiзиту). Єдина дочка Аменди, яку вони назвали Інтермеццою, а скорочено йменували Меццi, вирушила на пiвнiч до Канади (з водiем-дальнобiйником, якого вона обрала собi у бойфренди). «Один на пiвнiч подався, а другий на пiвдень жити, а третiй нiяк не мiг свою вiчно роззявлену пельку стулити». Батько не стомлювався повторювати цi своi улюбленi рядки, коли вони були малими дiтьми, а тiею з дочок Дендi Дейва Дебушера, що й справдi нiколи не могла
Страница 2
стулити свою вiчно роззявлену пельку, була, безперечно, Менда, яку спочатку покинув чоловiк, а потiм – i власна дочка.Хоч Аменду iнодi й дуже важко було терпiти, проте Лiзi не захотiла, щоб вона жила в Рамфордi сама-одна; вона просто не довiряла iй, коли та залишалася сама, i хоч вони нiколи цього вголос не казали, але Лiзi була переконана, що Дарла й Кантата вiдчували те саме. Тому вона поговорила зi Скотом i знайшла невеличкий будинок пiд назвою Кейп-Код, який iм продали за дев’яносто сiм тисяч доларiв готiвкою. Незабаром по тому Аменда переселилася туди, де за нею було легко здiйснювати нагляд.
А тепер Скот був мертвий, i Лiзi нарештi взялася наводити лад у його письмових апартаментах. Десь на середину четвертого дня зарубiжнi видання були складенi в коробки, листування було переглянуте i певною мiрою впорядковане, i вона вже мала досить чiтке уявлення про те, яких меблiв iй позбутися, а якi зберегти. Тодi чому вона переживала вiдчуття, нiби зробила дуже мало? Вона знала вiд самого початку, що з цiею роботою квапитися не слiд. Не варто було звертати увагу на наполегливi листи та телефоннi дзвiнки, якi вона одержала пiсля смертi Скота (а ще чимало вiзитiв також). Вона знала, що кiнець кiнцем люди, зацiкавленi в оприлюдненнi неопублiкованоi спадщини Скота, матимуть те, що хочуть, але це станеться лише тодi, коли вона буде готова дати iм те, чого вони хочуть. Вони спершу не могли ясно сформулювати своi побажання. «Вони не дiйшли туди, куди хотiли дiйти», як кажуть у народi. Тепер, як iй здавалося, бiльшiсть iз них дiйшли.
Було чимало слiв, якими вони називали те, що залишив по собi Скот. Вона повнiстю розумiла лише одне з них – пам’ятнi речi, але було ще одне чудне слово, що звучало приблизно як iнкункабiла. Саме цього хотiли нетерплячi люди, i пiдлесливi, i сердитi – Скотових iнкункабiла. Лiзi почала думати про них як про iнкункiв.
2
Головним ii почуттям, а надто пiсля того як з’явилася Аменда, було розчарування, нiби вона або недооцiнила завдання, яке стояло перед нею, або переоцiнила (до того ж в неймовiрних масштабах) свою спроможнiсть привести все це до неминучого логiчного завершення – меблi, якi вона хотiла зберегти, були наваленi на купу в сараi унизу, килими лежали скрученi в рулони й перев’язанi тасьмою, щоб не розкручувалися, жовтий фургон марки «Райдер» стояв на пiд’iзнiй алеi, вiдкидаючи свою тiнь на дощаний паркан мiж ii подвiр’ям та сусiдньою садибою Гелловеiв.
І не варто було забувати також про сумне серце цього мiсця, про три настiльнi комп’ютери (iх було чотири, але один, що стояв у пам’ятному куточку, Лiзi уже звiдти прибрала). Кожен iз них був новiшим i легшим за попереднi, але навiть найновiший являв собою громiздку настiльну модель. Усi вони досi були в робочому станi, проте всi захищенi паролями, яких Лiзi не знала. Вона нiколи ними не цiкавилася й тепер не мала найменшого уявлення про те, яка органiзована в електричнi байти iнформацiя може зберiгатися на твердих дисках комп’ютерiв. Списки закуплених бакалiйних товарiв? Вiршi? Еротика? Вона не мала сумнiву, що Скот був пiд’еднаний до iнтернету, але не могла знати, чим вiн цiкавився, коли заходив туди. Бiблiотекою «Амазонки»? Полiтичним веб-сайтом Мета Драджа? Уявним життям Генка Вiльямса? «Золотими зливами та Вежею Могутностi мадам Круелли?» Вона спробувала викинути цi думки зi своеi голови, адже вона бачила б рахунки (або принаймнi невiдомi iй пункти в загальному мiсячному пiдсумку господарських витрат), а крiм того, просто не варто звертати увагу на такi дрiбницi. Зрештою, якби Скот хотiв приховати вiд неi якусь тисячу доларiв на мiсяць, вiн не мав би з цим жодних проблем. А паролi? Найкумеднiше те, що вiн iй, певно, сказав, якими вони були. Вона просто забула про цi дрiбницi, ото й усе. Вона нагадала собi, що iй варто буде спробувати свое iм’я. Вона зробить це, можливо, тодi, коли Аменда пiде звiдси бодай на день. Але не схоже було, що це станеться скоро.
Лiзi сiла й вiдгорнула волосся з чола. «З такими темпами я не доберуся до рукописiв ранiше липня, – подумала вона. – Інкунки збожеволiють, коли довiдаються, як я повзу вперед. А надто той, останнiй».
Останнiй – вiн приходив десь п’ять мiсяцiв тому – спромiгся не вийти з рiвноваги, розмовляв дуже чемно, але Лiзi, зрештою, почало здаватися, що вiн може бути зовсiм iншим. Лiзi сказала йому, що кабiнети Скота на той час були зачиненi майже пiвтора року, але тепер вона нарештi зiбралася з силами й готова пiти туди й розпочати прибирання кiмнат та наведення в них ладу.
Їi гостем був професор Джозеф Вудбодi з англiйського факультету Пiтсбурзького унiверситету. Пiт[1 - Скорочена назва Пiтсбурзького унiверситету. – Тут i далi прим. пер.] був альма-матер Скота, а лекцii Вудбодi про творчiсть Скота Лендона та Американський Мiф мали надзвичайну популярнiсть i приваблювали дуже багато слухачiв. Вiн мав також чотирьох аспiрантiв, якi писали дисертацii про Скота Лендона i мали захищатися вже цього року. Тож не було нiчого дивного в тому, що цей iнкунк перейшов
Страница 3
у рiшучий наступ, коли Лiзi заговорила з ним такими туманними термiнами, як «скорiш рано, нiж пiзно» або «цього лiта майже напевне». Але тiльки тодi, коли вона запевнила, що зателефонуе йому одразу, як тiльки «пилюка всядеться», Вудбодi почав потроху вiдступати.Як вiн висловився, той факт, що вона дiлила лiжко з великим американським письменником, не робить ii спроможною квалiфiковано розпорядитися його лiтературною спадщиною. Це робота для експерта, сказав вiн, а панi Лендон, наскiльки йому вiдомо, навiть не навчалася в коледжi. Вiн нагадав iй, що минуло чимало часу вiдтодi, як Лендон помер, i вже почали поширюватися всiлякi чутки. Безперечно, що iснуе багато неопублiкованоi прози Лендона – оповiдання, а може, навiть романи. Чи не могла б вона дозволити йому увiйти до кабiнету свого чоловiка хоча б на короткий час? Вiн би трохи позазирав у картотеки та в шухляди його письмових столiв, щоб спростувати бодай тi з чуток, якi йому уявляються найбезглуздiшими. Упродовж цього часу вона, звичайно ж, буде поруч iз ним – це зрозумiло само собою.
– Нi, – сказала вона, проводжаючи професора Вудбодi до дверей. – Я поки що не готова.
Вона вдала, нiби не помiтила тих ударiв нижче пояса, яких iй завдав цей вiдвiдувач, бо й вiн був не менш шалений, нiж решта, тiльки й того, що трохи стриманiший i довше приховував свое нетерпiння.
– А коли буду готова, то я хочу переглянути все, а не тiльки рукописи.
– Але…
Вона серйозно кивнула йому головою:
– Я повинна з’ясувати, чи все так само.
– Я не розумiю, про що ви.
Звiсно, вiн не розумiв. Це був вираз iз iхнього внутрiшнього сiмейного жаргону. Як часто Скот вривався до неi, як вiтер, i гукав: «Гей, Лiзi, я вдома – усе так само?» Це мало означати «усе добре, усе спокiйно». Але як i бiльшiсть контекстних фраз (Скот одного разу пояснив iй, про що йдеться, але вона це вже знала), вона мала також свое приховане значення. Така людина, як Вудбодi, нiколи не зрозумiла б прихованого значення фрази «усе так само». Лiзi могла б пояснювати йому це протягом дня, i вiн однаково нiчого б не зрозумiв. Чому ж? Бо вiн був iнкунком, а коли йшлося про Скота Лендона, то iнкункiв цiкавило лише одне.
– Це байдуже, – сказала вона тодi професоровi Вудбодi, п’ять мiсяцiв тому. – Скот би мене зрозумiв.
3
Якби Аменда запитала Лiзi, де складено пам’ятнi речi Скота – нагороди та почеснi вiдзнаки, всiляка подiбна всячина, – Лiзi iй би збрехала (а вона робила це досить добре як на людину, що вдавалася до брехнi рiдко) i сказала б: «На складах компанii Ю-Стор-Іт в мiстi Меканiк-Фолз». Проте Аменда нiчого не запитала. Вона лише гортала свiй блокнот iз дедалi бiльшою демонстративнiстю, явно провокуючи молодшу сестру, щоб та сама поставила слушне запитання на цю тему, але Лiзi нiчого не запитувала. Вона саме думала про те, яким порожнiм став цей куток, яким порожнiм i нецiкавим, пiсля того як бiльшiсть речей, що нагадували про Скота, були звiдти прибранi. Вони були або зовсiм розбитi (як, наприклад, монiтор комп’ютера), або надто подряпанi та понiвеченi, щоб iх можна було комусь показувати; такi експонати викликали б бiльше запитань, анiж на них можна було б вiдповiсти.
Нарештi Аменда капiтулювала й вiдкрила свiй блокнот.
– Подивися-но на це, – сказала вона. – Тiльки подивися.
Менда тримала блокнот розгорнутим на першiй сторiнцi. Вiд невеличких дротяних петельок, якi прошивали аркуш iз лiвого боку, до самого його правого краю («Як тi закодованi цидулки, що iх бувае тицяють перехожим вуличнi манiяки на нью-йоркських вулицях, бо держава, бачте, бiльше не мае коштiв на те, щоб утримувати iх у пристойних психiатричних закладах», – стомлено подумала Лiзi) вишикувалися числа. Бiльшiсть були обведенi кружечком. Значно менша кiлькiсть – окресленi квадратиками. Менда перегорнула аркуш i вiдкрила тепер уже двi сторiнки, заповненi так само. На наступнiй сторiнцi рядочки чисел уривалися десь на серединi. Останнiм було 846.
Аменда скоса подивилася на неi з тим червонощоким i майже веселим виразом зверхностi, який означав, коли iй було дванадцять, а малiй Лiзi лише два роки, що Менда кудись ходила й Щось Узяла на Себе; далi вона мала пролити по комусь сльози; найчастiше, за самою ж таки Амендою. Лiзi усвiдомила, що чекае з певним iнтересом (i деяким страхом), що ж цей вираз може означати сьогоднi. Аменда поводилася по-iдiотському вiд тiеi самоi митi, коли з’явилася. Можливо, причиною була похмура й спекотна погода. Імовiрнiше, це мало вiдношення до несподiваного зникнення ii давнього бойфренда. Якщо Менда мала намiр улаштувати ще одну карколомну емоцiйну гонитву за Чарлi Корiво, який так пiдло ii ошукав, тодi Лiзi лiпше було мiцно пристебнутися до свого сидiння. Вона нiколи не любила Корiво i нiколи не довiряла йому, незалежно вiд того, був вiн банкiром чи не був. Як можна довiряти чоловiковi, пiсля того як ти довiдалася на розпродажi книжок та виробiв домашнього випiкання, що хлопцi в Мелоу-Тайгерi надiлили його кличкою Зелений Бiб? Чи ж пасуе банкiровi таке прiзвисько? І
Страница 4
що воно може означати? І звичайно ж, вiн мусив знати, що Менда мала в минулому проблеми з психiкою…– Лiзi! – гукнула ii Аменда.
Брови в неi були насупленi.
– Пробач, – сказала Лiзi. – Я, так би мовити, вiдлучилася… Лише на секунду.
– З тобою так часто бувае, – промовила Аменда. – Думаю, ти заразилася цим вiд Скота. Слухай мене уважно, Лiзi. Я поставила невеличкий номер на кожен iз його журналiв та на кожну вчену книжку. На тi, що складенi отам пiд стiною.
Лiзi кивнула так, нiби розумiла, до чого ii сестра веде.
– Я поставила номери олiвцем, дуже легенько, – продовжувала Аменда. – Я завжди робила це, коли ти вiдверталася або кудись iшла, бо думала, якщо ти побачиш, то заборониш менi це робити.
– Я не стала б тобi забороняти. – Лiзi взяла невеличкого блокнота, який був мокрий вiд поту його власницi. – Вiсiмсот сорок шiсть! Так багато!
Лiзi було добре вiдомо, що публiкацii, складенi пiд стiною, належали не до тих, якi вона сама могла б читати й мати у своему домi, скажiмо, «О», «Добре домашне господарство» та «Мiс», а радше до таких, як «Невеличкий Севанi-Огляд», «Мерехтливий поiзд», «Вiдкрите Мiсто», а також публiкацiй iз незрозумiлими назвами на зразок «Пiск’я».
– Нi, навiть набагато бiльше, – сказала Аменда й тицьнула пальцем у стоси книжок i журналiв. Коли Лiзi подивилася на них, то побачила, що ii сестра мае рацiю. Там було iх набагато бiльше, а не вiсiмсот сорок iз хвостиком. Видно було, що iх там набагато бiльше. – Загалом майже три тисячi, й, боюся, я не уявляю собi, куди ти iх подiнеш i кому вони можуть знадобитися. Нi, вiсiмсот сорок шiсть публiкацiй – це лише тi з них, у яких е твоi фотографii.
Почуте було такою несподiванкою для Лiзi, що спочатку вона нiчого не зрозумiла. А коли зрозумiла, то прийшла в захват. Думка, що iснуе такий несподiваний фоторесурс – такий прихований архiв, де зберiгаеться пам’ять про той час, який вона провела зi Скотом, – нiколи не приходила iй у голову. Та коли вона про це подумала, то не знайшла в цьому нiчого дивного. Вони були одруженi понад двадцять п’ять рокiв на той час, коли вiн помер, i Скот був затятим, невтомним мандрiвником протягом тих рокiв, зустрiчаючись iз читачами, виступаючи з лекцiями, перетинаючи краiну в усiх напрямках майже без перепочинку, коли закiнчував одну книжку й ще не починав писати iншу, вiдвiдуючи не менш як дев’яносто кампусiв на рiк i нiколи не уриваючи, здавалося, нескiнченного потоку оповiдань. І в бiльшостi з цих вояжiв вона була поруч нього. У скiлькох мотелях вона брала маленьку шведську парову праску й прасувала один iз його костюмiв, тодi як телевiзор мурмотiв псалми ток-шоу на ii половинi кiмнати, а на його половинi клацала портативна друкарська машинка (в раннi роки iхнього шлюбу) або тихо шурхотiв леп-топ (у пiзнiшi роки), коли вiн сидiв перед ним, раз у раз вiдгортаючи з лоба пасмо волосся, яке знову й знову намагалося затулити йому очi.
Менда дивилася на неi кислим поглядом, реакцiя сестри iй явно не сподобалася.
– Числа, якi обведенi кружечком, – понад шiстсот – це тi публiкацii, на титулах яких твое фото подаеться в нечемнiй манерi.
– Справдi? – Лiзi була шокована.
– Я тобi покажу.
Аменда втупилася у блокнот, пiдiйшла до стосу публiкацiй, що тягся попiд усiею стiною, знову зазирнула у своi записи й вибрала два журнали. Одним був дорогий на вигляд щопiврiчник, який видавався Кентуккiйським унiверситетом у Баулiнг-Грiн. Другий – часопис, що мав розмiр дайджесту й здавався результатом студентських зусиль, називався «Штовхальний удар»: одна з тих назв, якi англiйськi студенти вважають надзвичайно привабливими i якi не означають абсолютно нiчого.
– Розгорни iх, розгорни! – скомандувала Аменда, й коли вона iх тицьнула iй у руки, Лiзi вiдчула дикий i гострий букет запахiв, що ширилися вiд поту ii сестри. – Цi сторiнки позначенi невеличкими паперовими закрадками, бачиш?
Закрадки. Так iхня мати називала закладки. Лiзi спершу розгорнула щопiврiчник на закладенiй сторiнцi. Свiтлина, на якiй були зображенi вона й Скот, подана в цiй публiкацii, була дуже добра, надрукована з досконалою акуратнiстю. Скот пiдходив до трибуни, а вона аплодувала позад нього. Публiка стояла нижче й теж аплодувала. Їхня фотографiя, надрукована у «Штовхальному ударi», була далеко не такою досконалою. На нiй видно було крапки, нiби хтось тицяв у неi олiвцем iз затупленим кiнчиком. У паперовiй пульпi також позастрягали шматочки дерева, але вона дивилася на цю свiтлину, i iй хотiлося плакати. Скот заходив у якийсь темний погрiбець, звiдки його вiтали приязними криками. На обличчi друзяки Скота сяяла широка усмiшка, яка говорила: «Атож, менi приемно бути тут». Вона вiдстала вiд нього на крок або два, i ii усмiшку було добре видно, бо спалах магнiю, мабуть, був дуже потужним. Вона змогла навiть упiзнати блузку, яку тодi носила, ту синю блузку пошиву фiрми «Анна Кляйн» з однiею кумедною червоною смугою, що тяглася згори вниз вiд лiвого плеча. Те, що вона мала на собi нижче, губилося в темрявi, й вона зовсiм не могла
Страница 5
ригадати той конкретний вечiр, але знала, що на нiй були джинси. Коли iй доводилося виходити пiзно ввечерi, вона завжди вдягала своi вицвiлi джинси. Заголовок публiкацii був такий: «Жива легенда Скот Лендон (у супроводi подруги життя) вiдвiдав клуб Вермонтського унiверситету «Концтабiр 17» минулого мiсяця. Лендон був там до останнього дзвiнка – вiн читав, танцював, веселився. Цей чоловiк умiе жити й поводитись».Атож. Їi чоловiк умiв жити й умiв поводитись. Вона могла це засвiдчити.
Лiзi подивилася на iншi перiодичнi видання, й несподiвано ii затопило вiдчуття тих скарбiв, якi вона там може знайти, й усвiдомлення того, що Аменда поранила ii в саме серце, завдала iй рани, яка може кровоточити дуже довго. Чи ж не належав вiн до тих людей, кому багато було вiдомо про темнi мiсця? Бридкi темнi мiсця, в яких ти почуваеш себе геть самотнiм i жалюгiдно безголосим? Може, вона знала й не так багато, як вiн, але вона знала досить. Хiба ж не знала вона, що його переслiдують привиди, а тому вiн нiколи не дивився в дзеркало чи на будь-яку дзеркальну поверхню пiсля заходу сонця – якщо тiльки йому вдавалося. Але вона любила його попри це. Бо той чоловiк знав, як йому жити й поводитись.
Але не бiльше. Тепер той чоловiк пiшов iз життя. Або вiдiйшов, як також кажуть, i ii життя перейшло в нову фазу, у фазу самотностi, й уже надто пiзно, щоб повернути його назад.
На цi думки вона здригнулася й згадала також про iнше.
Багряна завiса, iстота з плямистим боком.
Та лiпше про таке не думати.
– Я рада, що ти знайшла цi фото, – приязним тоном сказала вона Амендi. – Ти справдi моя чудова старша сестра, ти це знаеш?
І, як i сподiвалася Лiзi (хоч i не наважувалася повiрити в реальнiсть цих сподiвань), Менда одразу збилася з ритму у своему погордливому легковажному танцi. Вона подивилася на Лiзi невпевненим поглядом, шукаючи в ii поведiнцi нещиростi й не знаходячи ii. Поступово вона розслабилася й знову стала пiддатливою, готовою до порозумiння Амендою. Вона взяла назад свiй блокнот i подивилася на нього похмурим поглядом, нiби не могла зрозумiти, яким чином вiн потрапив iй до рук. Лiзi подумала, що, з огляду на нав’язливу природу чисел, це може бути кроком у правильному напрямку.
Зненацька Менда кивнула головою, як роблять усi люди, коли згадують про щось таке, чого в першу чергу не слiд забувати.
– У тих публiкацiях, якi не обведенi колом, тебе принаймнi названо на iм’я – ти там Лiза Лендон, цiлком реальна особа. І останне, але навряд чи найменш важливе – згадай, що ми завжди називали тебе останньою i найменшою, це майже каламбур, чи не так? – ти бачиш, що зовсiм небагато чисел узятi у квадратики. Це фотографii, на яких ти сама-одна! – Вона подивилася на Лiзi значущим, майже осудливим поглядом. – Ти повинна глянути на них.
– Звичайно, гляну.
Намагаючись удати глибоку цiкавiсть, тодi як була неспроможна уявити собi, чому це вона мае виявити бодай найменший iнтерес до фотографiй себе самоi, знятих у той досить-таки короткий перiод ii життя, коли вона мала чоловiка – чоловiка гарного, не iнкунка, який знав, що й до чого, i з яким вона завжди була разом, i вдень, i вночi. Вона пiдвела погляд на неохайнi гори та передгiр’я перiодичних видань всякого розмiру i всякоi форми, спробувавши собi уявити, як то було б, якби вона стала переглядати iх купу за купою й журнал за журналом, сидячи зi схрещеними ногами в меморiальному куточку (а де ще?) й шукаючи тi свiтлини, на яких вони були знятi зi Скотом. І на тих фотографiях, якi так розгнiвали Аменду, вона завжди йтиме або стоятиме трохи позад нього й дивитиметься на нього знизу вгору. Якщо iншi аплодуватимуть йому, вона аплодуватиме теж. Їi обличчя буде спокiйним, воно майже нiчого не виражатиме й не показуватиме нiчого, крiм шанобливоi уваги. Їi обличчя казало: «Менi з ним не нудно». Їi обличчя казало: «Вiн мене не хвилюе». Їi обличчя казало: «Я не кинуся за нього у вогонь, i вiн за мене не кинеться» (брехня, брехня, брехня). Їi обличчя казало: «Усе так само».
Аменда ненавидiла цi фотографii. Вона дивилася на них i бачила, що ii сестру використовують як приправу до знаменитоi страви, як постамент для пам’ятника. Вона бачила, що iнодi ii сестру називали мiсiс Лендон, iнодi – мiсiс Скот Лендон, а iнодi – й це найбiльше iй дошкуляло – взагалi нiяк. Понижували ii ранг до такоi собi Подруги Його Життя. Аменда сприймала таку фамiльярнiсть як смертельну образу.
– Мендо!
Аменда подивилася на сестру. Свiтло було дуже яскраве, й Лiзi пригадала з вiдчуттям справжнього шоку, що Мендi восени виповнюеться шiстдесят рокiв. Шiстдесят! Цiеi митi Лiзi пiймала себе на тому, що думае, як упродовж багатьох безсонних ночей ii чоловiка переслiдувала дивна проява, про яку всi Вудбодi цього свiту нiколи не знатимуть, навiть якби вона iм це довго пояснювала. Щось нескiнченно довге, поцятковане крапочками – таку загадкову прояву нерiдко бачать пацiенти, хворi на рак, коли дивляться на порожню склянку, в якiй не залишилося й краплi знеболювального розчину i до ранку його вже не
Страница 6
уде.Вiн дуже близько, моя люба. Я не можу його бачити, але чую, як вiн iсть.
Замовкни, Скоте, я не розумiю, про кого ти кажеш.
– Лiзi, ти, здаеться, щось сказала? – запитала Аменда.
– Щось пробурмотiла, але що саме не знаю.
Вона спробувала видушити з себе усмiшку.
– Ти розмовляла зi Скотом?
Лiзi поклала край своiм зусиллям усмiхнутися.
– Схоже на те. Інодi я досi це роблю. Божевiлля, правда?
– Не думаю. Це не божевiлля, якщо вiн тебе чуе. Але якщо не чуе – то так. Я це знаю, бо маю певний досвiд. Ти згодна?
– Мендо…
Але Аменда уже звернула свiй погляд на купи часописiв, щорiчникiв та студентських журналiв. Коли вона знову подивилася на Лiзi, то всмiхалася з виразом невпевненостi:
– Я вчинила правильно, Лiзi? Я лише хотiла внести свою частку…
Лiзi взяла Аменду за руку й легенько ii потисла.
– Авжеж, правильно. Ти не проти, якщо ми звiдси пiдемо? Час вже тобi прийняти душ.
4
Я заблукав у темрявi, i ти мене знайшла. Менi було жарко – так жарко! – i ти дала менi льоду.
Голос Скота.
Лiзi розплющила очi й зазнала такого вiдчуття, нiби дуже стомилася вiд якоiсь денноi працi й на мить поринула в короткий, але надзвичайно деталiзований сон, у якому Скот помер, а вона взялася за геркулесiвську працю, вичищаючи його письменницькi стайнi. Та лежачи з розплющеними очима, вона одразу зрозумiла, що Скот справдi помер; вона спить у своему власному лiжку, пiсля того як вiдрядила Менду додому, i iй сниться сон.
Вона нiби плавала на хвилях мiсячного свiтла. Вдихала пахощi екзотичних квiтiв. Лагiдний лiтнiй вiтер вiдгортав волосся з ii скронь, то був вiтер, який вiе пiсля пiвночi у якомусь потаемному мiсцi, далеко вiд дому. Але це був ii дiм, це мав бути ii дiм, бо просто перед собою вона бачила сарай, де Скот обладнав свою письменницьку майстерню, яка тепер становила особливий iнтерес для iнкункiв. І завдяки Амендi вона знала, що там зберiгаеться безлiч фотографiй – ii та ii небiжчика чоловiка. Справжнiй захований скарб, ii велика емоцiйна здобич.
«Лiпше тобi не дивитись на цi фотографii», – прошепотiв iй на вухо вiтер.
О, вона й сама це чудово знала. Але iй хочеться подивитись на них. Вона була неспроможна заборонити собi не дивитися на них, знаючи тепер, що вони там е.
Вона була в захватi, побачивши, що пливе на широкiй, осяянiй мiсячним свiтлом ряднинi, на якiй знову й знову друкувалися слова НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ; на кутах ряднина була зав’язана вузлами. Вона була зачарована химерною вигадливiстю цiеi картини; вiдчуття було те саме, нiби вона плавае на хмарi.
Скоте. Вона спробувала промовити його iм’я голосно, але не могла. Сон не мiг iй цього дозволити. Вона побачила, що дорога до сараю зникла. Зник i двiр мiж сараем та будинком. На iх мiсцi тепер було неозоре поле, вкрите червоними квiтами, що дрiмали в мiсячному свiтлi, населеному привидами. Скоте, я кохала тебе, я врятувала тебе, я
5
Потiм вона прокинулася й чула, як знову й знову повторюе в темрявi, мов декламуючи мантру: «Я кохала тебе, я врятувала тебе, я дала тобi льоду».
Вона лежала так довго, пригадуючи спекотний червневий день у Нешвiлi й думаючи – уже не вперше, – що бути однiй, пiсля того як ти так довго була вдвох, дивно i бридко. Вона думала, два роки – досить для того, аби подив розвiявся, проте вона помилялася; iй було очевидно, що час лише затупив гостре лезо горя, i тепер воно рубало ii, радше, нiж рiзало. Бо все тепер не було так само. Нi зовнi, нi всерединi, нi в ii уявi. Лежачи в лiжку, в якому колись лежали двое, Лiзi думала про те, що самотня людина нiколи не почувае себе бiльш самотньою, нiж тодi, коли вона прокидаеться й вiдкривае, що весь дiм належить лише iй однiй. Що вона та мишi в норах пiд стiнами – единi створiння, якi досi тут дихають.
ІІ
Лiзi та Псих
(Темрява Його Любить)
1
Наступного ранку Лiзi сидiла по-турецькому на пiдлозi в меморiальному кутку Скота й дивилася на купи та стоси часописiв, збiрникiв, пiдготовлених випускниками унiверситетiв, бюлетенiв англiйського факультету та унiверситетських журналiв, що громадилися попiд пiвденною стiною кабiнету. Їй спало на думку, що, можливо, простого споглядання вистачить для того, щоб визволитися з того полону, в який узяли ii уяву цi досi-не-баченi фотографii. Тепер, коли вона сюди прийшла, вона зрозумiла, що це марна надiя. Обiйдеться вона й без невеличкого блокнота Менди з його м’якими палiтурками та занотованими в ньому цифрами. Вiн лежав неподалiк вiд неi на пiдлозi, й Лiзi запхала його в задню кишеню джинсiв. Їй не хотiлося дивитися на нього, на цей дорогоцiнний артефакт не-зовсiм-урiвноваженого розуму.
Вона ще раз змiряла поглядом довгу кучугуру книжок i журналiв пiд пiвденною стiною, запилюжену книжкову змiю чотири фути заввишки i не менш як тридцять футiв завдовжки. Якби не Аменда, вона, певно, запакувала б iх усi до одного в ящики для напоiв, навiть не подивившись на них або дивуючись, навiщо Скот поназбирував iх так багато.
«Мiй розум просто не дума
Страница 7
в цьому напрямi, – сказала вона собi. – З мене справдi поганий мислитель».Може, й нi, але пам’ять у тебе завжди була дiрявою.
Це був Скот iз його iронiчною, чарiвною i завжди майже неспростовною логiкою, але вона й справдi вiдзначалася великим умiнням забувати. Як i вiн, до речi, й обое мали на це своi причини. І наче для того, щоб не мати пiдстав сумнiватися у правотi його слiв, вона пiдслухала уривок розмови мiж якимись привидами. Один зi спiврозмовникiв – Скот – був iй знайомий. Другий говорив iз легким пiвденним акцентом. А може, вiн лише мав претензiю на цей акцент, i тому вiн був у нього ледь помiтний.
«Тонi напише про все це для [такого-то, того-то чи якогось там]. Вам надiслати примiрник, мiстере Лендон?»
«Га? Звiсно, надiшлiть».
Навколо – гомiн голосiв. Скот навряд чи й почув, що Тонi про все це напише, його увага була цiлком поглинута тонким полiтичним завданням – налагодити якнайтiснiший контакт iз публiкою, яка прийшла подивитись на нього. Скот прислухався до голосiв натовпу, який щодалi збiльшувався перед ним, i думав про те, як йому знайти точку пiдключення, не пропустити тiеi блаженноi митi, коли електричний струм потече вiд нього до них, а потiм назад, до нього, пiдсилений удвiчi або й утричi, вiн любив цей струм, але Лiзi була переконана, що мить пiдключення вiн любив ще бiльше. Проте вiн не пожалкував часу на те, щоб вiдповiсти:
«Надсилайте фотографii, статтi або огляди в газетах кампусу, факультету, будь-який подiбний матерiал. Кабiнет, РФД-2, Шугар-Топ, вулиця Гiлл-роуд, Касл-Рок, штат Мейн, Лiзi знае код, а я його нiколи не пам’ятаю».
Ото й усе, що вiн про неi сказав, – Лiзi знае код. Як би обурено зарепетувала Менда, якби це почула! Але Лiзi хотiла, щоб про неi забували в цих поiздках, i там, i не там. Вона любила спостерiгати, сама залишаючись непомiченою.
«Як той, хто пiдглядае крiзь замкову шпарину у порнофiльмi?» – якось запитав ii Скот, i вона вiдповiла йому тонкою осяйною усмiшкою, показуючи, що iй до вподоби ходити по лезу.
«Авжеж, якщо тобi так здаеться, любий», – вiдповiла вона.
Вiн завжди вiдрекомендовував ii, коли вони кудись прибували, якщо в цьому була необхiднiсть, але така необхiднiсть виникала рiдко. Поза сферою своеi професiйноi дiяльностi люди з академiчного свiту майже нiчим не цiкавилися. Бiльшiсть просто була в захватi вiд того, що бачить так близько перед собою автора «Дочки матроса» (премiя Нацiональноi Книги) та «Мощей» (Пулiтцерiвська премiя). Був також перiод тривалiстю приблизно десять рокiв, коли Скот став грандiознiшим, нiж саме життя, для iнших, а iнодi – й для самого себе. (Але не для Лiзi, бо саме вона завжди тицяла йому рулон свiжого туалетного паперу, коли потреба примушувала його зiрватися з унiтаза й кудись термiново бiгти.) Нiхто не заряджав сцену, коли вiн стояв там iз мiкрофоном у руцi, але навiть Лiзi вiдчувала той струм, який переливався вiд нього до публiки. То був струм високоi напруги. І вiн був мало пов’язаний iз його дiяльнiстю чи його обдаруванням письменника. А може, й зовсiм не був пов’язаний. Вiн мiг видобути з себе цю енергiю завдяки своiй Скотностi, якщо можна так висловитися. Це звучить абсурдно, але так воно було. І це дуже мало змiнювало його, не завдавало йому якоiсь шкоди, принаймнi доти…
Їi погляд раптом зупинився, прикипiвши до спинки публiкацii у твердих палiтурках i витиснених золотом лiтер «У-Тенн,[2 - Унiверситет штату Теннессi.] Нешвiл. Рев’ю 1988».
1988 рiк, рiк роману про кантрi-рок. Роману, так нiколи й не написаного.
1988 рiк, рiк психа.
«Тонi напише про все це…»
«Нi, – заперечила собi Лiзi. – Вiн сказав не “Тонi”, вiн сказав:
Тоней…»
І справдi, вiн сказав Тоней, вiн сказав:
«Тоней про все це напишей…»
– …напише для «У-Тенн, Нешвiл. Рев’ю 1988», – промовила Лiзi. – Вiн сказав:
«Я мiг би надiслати вам примiрник експрес-поштою».
Але хай вона буде проклята, якщо той малий шанувальник Теннессi Вiльямса не сказав «спрес-поштою». Таким справдi був його голос, таким справдi був той випечений на пiвднi паскудний акцент. Драпмар? Драпмен? Той чоловiчок i справдi драпонув, як довбаний чемпiон трекових гонок, але нi, його звали iнакше. Його звали…
– Драпаел! – прошепотiла Лiзi, звертаючись до порожнiх кiмнат, i стиснула кулаки. Вона дивилася на книгу iз золотим тисненням на спинцi так, нiби вона могла зникнути в ту саму мить, коли вона вiдведе вiд неi погляд. – Того нiкчемного дрiбного пiвденця звали Драпаел, i вiн тодi драпонув, як кролик вiд лиса!
Скот, певно, вiдхилив пропозицiю скористатися експрес-поштою або послугами федеральноi системи експрес-пересилань; вiн вважав це непотрiбним марнотратством. Вiн нiколи не квапився одержувати свою кореспонденцiю – коли вона надходила йому безперервним потоком, вiн ii просто нехтував. Коли йшлося про рецензii на його романи, вiн завжди був готовий звернутися до агенцiй, якi прискорювали надходження пошти, та щодо тих статей, у яких iшлося про його виступи перед публiкою, регулярна поштова служба цiлком задовольняла й
Страница 8
го. Оскiльки Кабiнет мав свою окрему адресу, Лiзi усвiдомлювала, що навряд вона зможе побачити всi цi речi, коли вони надiйдуть. А коли вони були вже тут… то цi добре провiтрюванi й добре освiтленi кiмнати були, зрештою, творчим майданчиком Скота, а не ii територiею… такий собi дуже затишний клуб одного чоловiка, де вiн писав книжки i слухав музику на повну гучнiсть, бо мiг це собi дозволити у звуконепроникнiй кiмнатi, яку вiн називав «Моя Ватяна Камера». На його дверях нiколи не висiла табличка з написом ПРОШУ НЕ ТУРБУВАТИ, i Лiзi приходила сюди безлiч разiв, коли вiн був живий, i Скот завжди був радий ii бачити, але тiльки Амендi спало на думку подивитися, що було в черевi книжковоi змii, яка дрiмала пiд пiвденною стiною. Вразливiй Амендi, пiдозрiливiй Амендi, вiчно настороженiй Амендi, котра невiдомо в який спосiб переконала себе в тому, що ii дiм згорить дощенту, якщо вона не пiдкладатиме у свою пiч на кухнi рiвно по три кленовi полiна за один раз, не бiльше й не менше. Амендi, чиею незмiнною звичкою було нахилитися й тричi обкрутитися навкруг себе, якщо iй треба було повернутися в дiм, бо вона забула там щось узяти. Варто було подивитися на все це (або почути, як вона рахуе, скiльки разiв провела щiткою, коли чистить зуби), i ви легко могли б списати Менду як ще одну пришелепувату стару дiву, а хтось би рекомендував iй регулярно приймати антидепресанти, золофт або прозак. Але якби не було Менди, чи маленька Лiзi коли-небудь згадала б про те, що тут лежать сотнi фотографiй ii небiжчика чоловiка, чекаючи лише, щоб вона подивилася на них? Сотнi фрагментiв пам’ятi, що ждуть, коли iх буде покликано? І бiльшiсть iз них, безперечно, набагато приемнiшi, анiж спогад про Драпаела, цього спеченого на пiвденному сонцi паскудного боягуза…– Перестань, – прошепотiла вона собi. – Перестань дурiти, Лiзi Дебушер Лендон, i дай собi спокiй.
Але вона явно була не готова прислухатися до поради, яку давав iй здоровий глузд, бо пiдвелася, перейшла кiмнату i стала навколiшки перед стосом книг. Їi права рука сама собою ковзнула вперед, наче виконувала якийсь магiчний фокус, i вхопила том, позначений написом «У-Тенн, Нешвiл. Рев’ю 1988». Їi серце лунко калатало, але не вiд збудження, а вiд страху. Голова могла розповiсти серцю про все, що сталося вiсiмнадцять рокiв тому, та коли йдеться про емоцii, серце завжди користуеться своiм власним, неповторним словником. Русяве волосся психа було майже бiлим. Той псих був аспiрантом, i його балачка не була цiлковитою тарабарщиною. Наступного дня пiсля пострiлiв – коли стан Скота полiпшився вiд критичного до стабiльного – вона запитала його, чи божевiльний аспiрант мiг щось обмiркувати. «Щось обмiркувати» було героiчним актом, актом волi, а психи навряд чи надiленi бодай якоюсь волею… чи, може, вона думае iнакше?
«Я не знаю, Скоте. Я про це подумаю».
Але вона сказала йому неправду. Вона мала твердий намiр нiколи про це не думати, якщо iй тiльки вдасться. На думку Лiзi, паскудний псих iз маленьким пiстолетом мав бути приеднаний до iнших речей, про якi вона успiшно забула, пiсля того як зустрiлася зi Скотом.
«Було дуже жарко, чи не так?»
Вiн запитав це, лежачи в лiжку. Ще блiдий, занадто блiдий, але його звичний колiр уже почав повертатися. Вiн сказав це без якогось намiру, не подивився на неi якось особливо, а просто для того, щоб пiдтримати розмову. І Лiзi, тепер Лiзi Сама-Одна, вдова Лiзi здригнулася.
– Вiн нiчого не пам’ятав, – прошепотiла вона.
Вона була майже впевнена в тому, що вiн нiчого не пам’ятав. Нiчого не пам’ятав про те, як вiн лежав на тротуарi, й обое вони думали, що вiн уже нiколи не пiдведеться. Що вiн помирае, i мiж ними вже не вiдбудеться нiчого, крiм того, що вiдбувалося мiж ними тодi, i це мiж ними, якi мали так багато сказати одне одному. Невролог, з яким вона набралася мужностi поговорити, сказав, що забуття навколо травматичноi подii – норма людськоi поведiнки, що люди, яким щастить пережити таку подiю, часто вiдкривають, що на плiвцi iхньоi пам’ятi те мiсце випалене й там немае нiчого, крiм чорноi плями. Ця пляма може розтягтися на п’ять хвилин, п’ять годин або п’ять днiв. Інодi розiрванi фрагменти та образи виринають на поверхню лише через роки або навiть десятки рокiв. Невролог назвав це механiзмом захисту.
Для Лiзi ця теорiя була дуже зрозумiлою.
З лiкарнi вона повернулася до мотелю, у якому жила. То була не дуже гарна кiмната – вiкна виходили на заднiй двiр, i там не було на що подивитися, крiм дощаного паркану, й нiчого послухати, крiм гавкання десь близько сотнi собак, але в тi днi Лiзi залишалася байдужою до таких незручностей. Звичайно ж, iй хотiлося не мати нiчого спiльного з кампусом, де пiдстрелили ii чоловiка. І коли вона скинула черевики й лягла на тверде двоспальне лiжко, то подумала: «Темрява його любить».
Чи це й справдi було так?
Звiдки вона могла знати, коли не знала навiть, що це означае?
Ти знаеш. Татовим призом був поцiлунок.
Лiзi так швидко обкрутила голову на подушцi, нiби одержала невидимого ляпаса.
Страница 9
аткнися про це!Нiякоi вiдповiдi… нiякоi вiдповiдi… а потiм тихо й лукаво: Темрява його любить. Вiн танцюе з нею, як закоханий, а мiсяць пiдiймаеться над пурпуровим пагорбом, i те, що було солодким, тепер пахне кислим. Пахне, як отрута.
Вона знову обернула голову назад. А за вiкнами мотелю собаки – кожен паскудний пес у Нешвiлi, так iй здалося – лунко загавкали, коли сонце зайшло, огорнуте помаранчевим серпневим димом, вiдкриваючи дорогу для ночi. Коли вона була малою дитиною, мати iй казала, що в темрявi немае чого боятись, i, певно, вона казала правду. Їй було завжди весело в темрявi, навiть тодi, коли ii розпанахували спалахи блискавок i розтрощували перекоти грому. Тодi як ii на багато рокiв старша сестра Менда боязко ховалася пiд ковдрою, маленька Лiзi сидiла на своему лiжечку, смокчучи пальчик i просячи, щоб хтось принiс лiхтарика i почитав iй казку. Якось вона розповiла про це Скотовi, й вiн узяв ii за руки й сказав: «Тодi ти будь моiм свiтлом. Будь моiм свiтлом, Лiзi». І вона намагалася, але…
– «Я був у темрявi», – прошепотiла Лiзi, сидячи в його осиротiлому кабiнетi з «У-Тенн, Нешвiл. Рев’ю 1988» у руках. – Ти сказав це, Скоте? Правда ж, ти це сказав?
«Я заблукав у темрявi, i ти мене знайшла. Ти врятувала мене».
Можливо, у Нешвiлi так воно й справдi було. Але не в кiнцi.
«Ти завжди рятувала мене, Лiзi. Ти пам’ятаеш ту першу нiч, коли я залишився у твоему помешканнi?»
Сидячи тепер iз книгою на колiнах, Лiзi посмiхнулася. Звiсно ж, вона ii пам’ятае. Найсильнiший спогад залишився в неi вiд шнапсу, настояного на перцевiй м’ятi, вiд нього в неi була печiя у шлунку. А вiн мав проблему з ерекцiею, спочатку в нього нiчого не виходило, але потiм усе стало добре. Вона тодi думала, що причиною був алкоголь. І лише згодом вiн розповiв, що до неi нiколи не домагався успiху; вона була в нього першою i единою, i всi тi iсторii, якi вiн розповiдав iй або комусь iншому про свое божевiльне життя в пiдлiтковому сексi, як голубому, так i нормальному, були брехнею. А що Лiзi? Лiзi дивилася на нього як на незакiнчений проект, як на справу, яку треба зробити перед сном. Наглянути за посудомийною машиною, поки вона зчиняе великий шум; замочити на нiч iнший посуд; пiдбадьорити зневiреного молодого письменника, який ще не набув упевненостi в собi.
«Коли все було зроблено й ти заснула, я лежав iз розплющеними очима i слухав цокання годинника на твоему нiчному столику та завивання вiтру зовнi, i зрозумiв, що я справдi вдома, що з тобою в лiжку – це мiй дiм, i щось невiдоме, яке наблизилося до мене в темрявi, несподiвано вiдiйшло. Воно не могло залишитися. Воно було прогнане. Воно знало, як повернутися, я в цьому не сумнiвався, але воно не могло залишитися, i я мiг тепер справдi заснути. Мое серце було переповнене вдячнiстю. Я думаю, то було перше почуття вдячностi, яке менi довелося пережити. Я лежав там, поруч iз тобою, i сльози котилися в мене по щоках i падали на подушку. Я кохав тебе тодi, i я кохаю тебе тепер, i я кохав тебе кожну мить у промiжку мiж цими моментами. Менi байдуже, чи ти мене розумiеш. Порозумiння дуже переоцiнюють, бо нiхто нiколи не може почувати себе в достатнiй безпецi. Тому я нiколи не забуду, в якiй безпецi я себе почував, хоч та проява i вийшла з темряви».
«Татовим призом був поцiлунок».
Лiзi промовила цю фразу тепер уголос, i, хоч у порожньому кабiнетi було тепло, вона затремтiла. Їй досi було невiдомо, що вона означае, але вона нi на мить не сумнiвалася, що пам’ятае, коли Скот сказав iй, що татовим призом був поцiлунок, що вона була його першою жiнкою i що нiхто не може почувати себе в достатнiй безпецi: це було саме перед тим, коли вони побралися. Вона дала йому стiльки безпеки, скiльки могла, але цього виявилося не досить. Кiнець кiнцем, Скотова проява знову повернулася до нього – та проява, яку вiн iнодi мигцем бачив у дзеркалах та на поверхнi води, проява з довгим плямистим боком. Довгий хлопець.
На якусь мить Лiзi опанував страх, i вона швидко оглянула кабiнет – чи Довгий хлопець не дивиться на неi наразi.
2
Вона розгорнула «У-Тенн, Нешвiл. Рев’ю 1988». Спинка книги хруснула, як пiстолетний пострiл. Це примусило ii здивовано скрикнути, й книга випала з ii рук на пiдлогу. Тодi вона засмiялася (дещо нервово, треба визнати).
– Яка ж ти дурепа, Лiзi!
Коли книжка впала, з неi вилетiла згорнута газета, жовта й шкарубка на дотик. Розгорнувши ту газету, вона побачила зернисту фотографiю з написом пiд нею, на якiй був знятий молодик рокiв двадцяти трьох, що здавався значно молодшим через вираз приголомшеного подиву на своему обличчi. У правiй руцi вiн тримав лопату з короткою ручкою i срiбним совком. На совковi були вигравiюванi слова, котрi на фотографii не можна було прочитати, але Лiзi iх пам’ятала: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА.
Той молодик… можна сказати… втупився в лопату пильним поглядом, i як Лiзi бачила не лише з виразу його обличчя, а й з усiеi незграбноi пози його довготелесого тiла, вiн не мав жодного уявлення про те,
Страница 10
що бачив перед собою. Це могли бути артилерiйський снаряд, карликове дерево, детектор радiацii або китайська свинка з прорiзом на спинi для вкидання монет; це могли бути казна-яка чортiвня, любовний амулет або дамський капелюх «дзвiн», пошитий зi шкiри койота. Це мiг бути пенiс поета Пiндара. Цей хлопець зайшов надто далеко, аби щось розумiти. Вона не наважилася б також стверджувати, чи вiн помiтив, що за його лiву руку вхопився, також навiки застигши роями чорних фотоцяток, чоловiк, одягнений у щось схоже на унiформу дорожньоi патрульноi служби: пiстолета в нього не було, але його груди перехоплювала шкiряна портупея марки «Сем Браун», i було у всiй його поставi щось таке, що Скот, смiючись i роблячи великi очi, мiг би назвати «великою-великою пихатою дiркою на людинi». На його обличчi грала також усмiшка великоi-великоi пихатоi дiрки, поеднана з усмiшкою полегкостi та вдячностi Боговi, яка промовляла: Сину, тобi бiльше не доведеться купувати собi випивку в тому барi, де трапиться бути й менi, якщо в моiй кишенi один долар тертиметься об iнший. На задньому тлi вона побачила Драпаела, маленького миршавого пiвденця, який утiкав геть. Роджер П. Драпаел, i iй раптом спало на думку, що П. – це скорочене Паскудник.Чи бачила вона, Лiзi Лендон, як щасливий коп служби охорони кампусу тиснув руку приголомшеному молодиковi? Нi, але… стривайте…
С-с-стривайте… ну ж бо… чи не хотiли б ви побачити правдивий образ iз життя, не гiрший за казковi картини, як тi, де Алiса падае в кролячу нору або жаба в капелюсi-цилiндрi iде на мотоциклi? Тодi добре придивiться до цiеi свiтлини, з ii правого боку.
Лiзi нахилилася так низько, що ii нiс майже торкався пожовклоi фотографii з Нешвiлськоi «Америкен». У широкiй центральнiй шухлядi головного письмового столу Скота зберiгалося збiльшувальне скло. Вона бачила його багато разiв, воно лежало мiж найдавнiшою у свiтi нерозкритою пачкою сигарет «Герберт Тарейтон» i найдавнiшою у свiтi книгою невикористаних зелених марок «Грiн Шилд». Вона могла б його взяти, але не захотiла цим клопотатися. Вона не потребувала нiякого збiльшення, аби воно пiдтвердило iй те, що вона вже й без того побачила: половину брунатного мокасина. Половину мокасина з кордовськоi шкiри з приклееним до пiдошви тонким пiдбором. Якими вони були зручними! І вона взула iх теж того дня, хiба нi? Вона вже не бачила анi щасливого копа, анi приголомшеного молодика (Тонi, вона була в цьому певна, або славнозвiсний Тоней про все це напишей…), не помiчала бiльше й Драпаела, спеченого на пiвденному сонцi паскудника, пiсля того як побачила головне. Усi вони враз перестали щось означати для неi, вся iхня нiкчемна зграя. Тепер лише одне було в неi на думцi – Скот. Вiн був, безперечно, не бiльш як за десять футiв вiд неi, але вона знала, що коли не проштовхаеться до нього одразу, натовп, який скупчиться навколо нього, ii не пропустить… а якщо вона до нього не проб’еться, юрба може затоптати його. Може вбити його своею небезпечною любов’ю та зажерливою цiкавiстю. А може бути, вiн уже помирае. І вона повинна бути присутньою при тому, як вiн вiдiйде. Коли вiн переступить через порiг, як сказали б люди з генерацii ii матерi й батька.
– Я була певна, вiн помре, – сказала Лiзi, звертаючись до мовчазноi осяяноi сонцем кiмнати, до запилюженого, звивистого тiла книжковоi змii.
Тож вона кинулася бiгти до свого чоловiка, який щойно впав, i фотокореспондент – хоч вiн i був там лише для того, щоб зробити необхiдний знiмок високих осiб коледжу та славетного письменника-гостя, якi зiбралися для врочистого ритуалу Першого Занурення Лопати в Землю там, де мала бути споруджена нова бiблiотека, – зрештою зумiв зробити набагато динамiчнiшу фотографiю, хiба нi? Це була свiтлина для першоi сторiнки, а може, навiть для виставки в залi слави, така свiтлина, яка примушуе вас пiд час снiданку зупинити ложку з вiвсяною кашею напiвдорозi вiд миски до рота, капаючи на рекламнi заголовки, схожа на фото Освальда, коли той притиснув руки до живота й роззявив рота в останнiй передсмертнiй судомi, застиглий образ, забути який неможливо. Лише Лiзi була спроможна помiтити, що дружина письменника також була на цiй фотографii. А точнiше, на нiй було видно один пiдбор вiд ii мокасина.
Пiд фотографiею був такий пiдпис:
Капiтан С. Гефернан зi служби охорони кампусу Теннесського унiверситету дякуе Тонi Еддiнгтону, який урятував життя знаменитого письменника-гостя Скота Лендона лише за кiлька секунд до того, як було зняте це фото. «Вiн справжнiй герой, – сказав капiтан Гефернан. – Нiхто iнший не був так близько, щоб змогти втрутитися» (Додаток, с. 4, 9).
Праворуч вiд фотографii, знизу вгору, було надруковано досить довге послання, написане вiд руки не знайомим iй почерком. Лворуч, знову ж таки знизу вгору, бiгли два рядки, написанi неохайним почерком Скота, причому перший рядок був трохи ширший, нiж другий… i там була також стрiлочка, яка – о Боже! – вказувала на мокасин! Що ж до iсторii його дружини – назвiмо ii Лiзi та Псих, драматична розповiдь
Страница 11
про справжню пригоду, – то вiн зрозумiв геть усе. Чи розлютився вiн? Нi. Бо вiн знав, що його дружина не розлютилася. Вiн знав, iй усе це здасться кумедним, i то таки справдi була кумедiя, безглуздий акт порушення громадського порядку, то чому ж iй тепер так хочеться плакати? Нiколи за все свое життя не була вона така приголомшена, нiколи не почувала себе такою одуреною, нiколи ii не затоплювала така хвиля емоцiй, як у цi останнi кiлька днiв.Лiзi впустила вирiзку з газети на книгу, налякана тим, що несподiвана повiнь слiз може розчинити ii, як слина розчиняе в ротi цукерку. Вона затулила очi долонями i завмерла в чеканнi. Коли вiдчула впевненiсть у тому, що сльози не потечуть, то пiдняла вирiзку й прочитала, що там написав Скот:
Я мушу показати це Лiзi! Як вона смiятиметься! Але чи зрозумiе вона? (Наша газета стверджуе: Так.)!
Вiн перетворив крапку пiд знаком оклику на осяяне сонячною усмiшкою обличчя у стилi сiмдесятих рокiв, нiби хотiв побажати iй чудового дня. І Лiзi його зрозумiла. Через вiсiмнадцять рокiв, але яка рiзниця? Пам’ять – вiдносна.
«Дуже й дуже, любий друже», – мiг би сказати Скот.
– Дуже й не байдуже. Цiкаво, що сьогоднi робить Тонi, справдi дуже цiкаво. Рятiвник знаменитого Скота Лендона.
Вона засмiялася, i сльози, якi досi стояли у неi в очах, покотилися вниз по ii щоках.
Вона обернула фото на 90 градусiв i прочитала iншу, довшу цидулку:
8-18-88
Дорогий Скоте (якщо ви менi дозволите так себе називати): я думаю, ви захочете мати цю фотографiю К. Ентонi («Тонi») Еддiнгтона, молодого аспiранта, який урятував вам життя. Теннесський унiверситет, безперечно, вiддасть йому належнi почестi; ми подумали, що ви теж, певно, захочете бути в курсi подiй. Його адреса – 748 Колд-В’ю-авеню, Нешвiл-Норт, Нешвiл, Теннессi 37235. Мiстер Еддiнгтон, «Убогий, але Гордий», походить iз порядноi родини пiвденного Теннессi i е чудовим студентським поетом. Ви, звичайно, захочете подякувати йому (i, можливо, винагородити його) у свiй власний спосiб.
З повагою
Роджер П. Драпаел, ад’юнкт-професор англiйського факультету Теннесського унiверситету, Нешвiл
Лiзi прочитала це один раз, двiчi («двiчi-тричi, скiльки ще», проспiвав би в цьому мiсцi Скот), усе ще всмiхаючись, але тепер вона робила це зi змiшаним почуттям роздратованого подиву та остаточного розумiння. Роджер Драпаел, певно, був настiльки ж необiзнаний iз тим, що там насправдi сталося, як i кампусний коп. А це означало, що лише двое людей у цiлому свiтi знали правду про те, що вiдбулося в той день: Лiзi Лендон i Тонi Еддiнгтон, хлопець, який опишей це для унiверситетського щорiчника. Але цiлком можливо, що навiть сам «Тоней» не зрозумiв як слiд, що сталося, пiсля того як церемонiальна лопата виконала свiй ритуал i зробила перший кидок землi. Можливо, страх примусив його цiлком вiдключитися, як i всiх iнших. Хай йому бiс: вiн мiг i справдi повiрити в те, що саме вiн урятував Скота Лендона вiд смертi.
Нi, вона так не думала. Вона думала, що ця газетна вирiзка й поспiхом накидана улеслива цидулка були дрiб’язковою помстою Драпаела Скотовi… але за що?
За те, що вiн був надто чемний?
За те, що вiн дивився на Месье вiд Лiтератури Драпаела й не помiчав його?
За те, що був генiальним лiтературним пiжоном, якому платили п’ятнадцять тисяч доларiв лише за те, що вiн сказав кiлька урочистих слiв i один раз копнув лопатою землю? До того ж ця земля вже була розпушена для того, щоб йому копалося легко.
З усiх цих причин. І навiть бiльше того. На думку Лiзi, Драпаел так чи iнакше був переконаний, що у правдивiшому, справедливiшому свiтi вони помiнялися б мiсцями, i вiн, Роджер Драпаел, перебував би в центрi iнтелектуального iнтересу та студентського захвату, тодi як Скот Лендон – не кажучи вже про його схожу-на-мишу-дружину-що-не-пукнула-б-навiть-якби-вiд-цього-залежало-ii-життя – гарував би на проблемному полi кампусу, завжди домагаючись прихильностi начальства, намагаючись угадати напрямки вiтрiв, якi вiяли звiдти, де творилася факультетна полiтика, не зупиняючись нi перед чим, аби здобути вище оплачуваний учений ступiнь.
– Хоч би якою була причина, але вiн не любив Скота й захотiв помститися в такий спосiб, – повiдомила вона порожнiм кiмнатам, розташованим на горищi сараю, що були осяянi свiтлом сонця. – Ця газетна вирiзка просякнута отрутою наповненого чорнилом ненавистi пера.
Вона трохи помiркувала над цим своiм припущенням, а потiм вибухнула веселим смiхом, ляпаючи долонями по пласкiй частинi своiх грудей, над персами.
Коли трохи заспокоiлася, то стала гортати «Рев’ю», доки натрапила на ту статтю, яку шукала: НАЙСЛАВЕТНІШИЙ РОМАНІСТ АМЕРИКИ УРОЧИСТО ЗАПОЧАТКОВУЄ РЕАЛІЗАЦІЮ ДАВНЬОЇ БІБЛІОТЕЧНОЇ МРІЇ. Автором статтi було названо Ентонi Еддiнгтона, вiдомого також як Тоней. І коли Лiзi переглянула статтю, вона виявила, що таки спроможна розгнiватися. Навiть розлютитися. Бо там не було жодноi згадки анi про те, чим закiнчилися влаштованi в той день торжества, анi про вигаданий героiзм автора цiеi статтi.
Страница 12
Єдиний натяк на божевiльну несподiванку, яка тодi сталася, можна було знайти в завершальних рядках: «Промову мiстера Лендона, яку вiн мав намiр виголосити пiсля ритуального занурення в землю лопати, та його лекцiю в студентському холi довелося скасувати внаслiдок непередбаченого розвитку подiй, але ми сподiваемося, що цей велет американськоi лiтератури незабаром знову буде гостем нашого кампусу. Можливо, вiн приiде, щоб перетяти стрiчку, коли Шипмен урочисто вiдчинить своi дверi 1991 року!»Нагадавши собi, що це було унiверситетське «Рев’ю», Бог тому свiдок, дорога книга в твердих глянцевих палiтурках, яку надсилали поштою тим випускникам, яких вважали людьми заможними, вона певною мiрою пом’якшила свiй гнiв; невже вона й справдi могла припустити, що «У-Тенн Рев’ю» дозволить своi найманим писакам розповiсти про криваву подiю, що сталася того дня? Чи така репутацiя своеi альма-матер заохотила б грошовитих випускникiв наповнювати доларами ii скринi? Нагадавши собi, що Скот, певно, лише посмiявся, прочитавши цю публiкацiю, вона трохи заспокоiлася, але не зовсiм. Адже Скота не було поруч, щоб обняти ii, поцiлувати в щоку, вiдвернути ii увагу, нiжно вщипнувши ii за грудь i сказавши iй, що на все свiй час – час на те, щоб сiяти, час на те, щоб жати, час на те, щоб зав’язувати, й так само час на те, щоб розв’язувати, атож, на все свiй час.
Скот, нехай йому грець, покинув ii. І…
– І вiн пролив кров за вас, люди, – прошепотiла вона обуреним голосом, який пролунав iз моторошним призвуком, як голос Менди. – Вiн мало не помер за вас, люди. Це неймовiрне чудо, що вiн тодi залишився живий.
І Скот знову заговорив до неi, як мав звичай робити. Вона знала, що це тiльки черевомовець усерединi неi, який пiдлаштовуеться пiд його голос, – бо хто знав його краще, анiж вона, чи пам’ятав його лiпше? – але почуття пiдказували iй iнше. Почуття запевняли ii, що це його голос.
«Ти була моiм чудом, – сказав Скот. – Ти була моiм синьооким чудом. І не лише в той день, а завжди. Лише ти вiдганяла вiд мене темряву, Лiзi. Ти свiтилася».
– Мабуть, i справдi був час, коли ти так думав, – сказала вона неуважно.
– Жарко було, правда ж?
Атож. Було жарко. Але не тiльки жарко. Менi було також…
– Парко, – сказала Лiзi. – Душно i парко. І я вiд самого початку мала погане передчуття.
Сидячи бiля книжковоi змii з «У-Тенн, Нешвiл. Рев’ю 1988» на колiнах, Лiзi побачила миттеве, але яскраве видiння бабусi Дебушер, яка годуе курей на подвiр’i iхнього домашнього пташника.
«Це було в туалетнiй кiмнатi, коли я вiдчула погане. Бо я розбила…
3
Вона нiяк не може забути про дзеркало, про те клятуще розбите дзеркало. Цi думки так обсiли ii, що вона зовсiм неспроможна думати про те, як би iй хотiлося заховатися вiд спеки.
Лiзi стоiть позаду Скота й трохи вiд нього праворуч, скромно склавши перед собою руки, дивлячись, як вiн балансуе на однiй нозi, а другою натискае на плече iдiотськоi маленькоi лопати, що наполовину занурилася у м’яку землю, яку спецiально привезли сюди для церемонii. День безумно спекотний, божевiльно вологий, божевiльно паркий, а досить великий натовп, який тут зiбрався, тiльки погiршуе ситуацiю. На вiдмiну вiд офiцiйних осiб, роззяви не прийшли сюди, вдягненi у своi найлiпшi костюми, та навiть у своiх джинсах, шортах i тенiсках вони також навряд чи розкошують у цьому насиченому вологою гарячому повiтрi, Лiзi все одно iм заздрить, стоячи перед юрбою, бо почувае себе так на цiй полудневiй спецi, типовiй для штату Теннессi, нiби пiдсмажуеться в розжаренiй духовцi. Просто стоячи нерухомо, у своему найлiпшому лiтньому одязi, вона знемагае вiд спеки й тривоги, адже знае, що незабаром пiт виступить чорними колами на ii свiтло-брунатному лляному топi, який вона носить поверх бюстгальтера з голубими пiвкулями. Вона навмисно вдягае в жарку погоду завеликий бюстгальтер, та однаково вiн уже так люто кусае ii в цицьки, що годi витерпiти. Щасливi то були днi, люба моя дитино.
А тим часом Скот i далi балансуе на однiй нозi, тодi як його волосся, занадто довге на потилицi, – його конче треба було б пiдстригти, вона знае, що вiн дивиться в дзеркало й бачить перед собою рок-зiрку, а вона бачить лише брудного волоцюгу з пiснi Вудi Гатрi, – майорить у подмухах гарячого вiтру. Вiн мае спортивний вигляд, i фотограф ходить навколо, обираючи найзручнiшу точку для знiмання. До дiдька добрий спортивний вигляд. Лiворуч вiд нього стоiть хлоп’яга на iм’я Тонi Еддiнгтон, який мае намiр описати всю цю iдiотську радiсну церемонiю для тiеi чи iншоi кампусноi газетки, а праворуч – представник англiйського факультету на iм’я Роджер Драпаел. Драпаел – один iз тих людей, якi здаються старшими, нiж вони е, i не тiльки тому, що втратили багато волосся й наiли чимале черево, а й тому, що завжди створюють навколо себе важку, майже задушливу атмосферу. Навiть його жарти нагадують Лiзi усне зачитування пунктiв страхового полiсу. Ще погiршуе становище той факт, що Драпаел не любить ii чоловiка. Лiзi вiдчула його ставлення одразу (це б
Страница 13
ло неважко, адже бiльшiсть чоловiкiв почувають те саме), i в такий спосiб знайшла ту точку, на якiй могла зосередити свою стурбованiсть. Бо вона стурбована, глибоко стурбована. Вона намагаеться переконати себе в тому, що до цього спричинилася лише висока вологiсть та хмари, якi купчаться на заходi, провiщаючи надвечiр сильнi грози, а може, навiть торнадо; усе, що пов’язане з низьким атмосферним тиском. Але барометр не показував низького тиску в штатi Мейн, коли вона пiдвелася з лiжка сьогоднi вранцi за чверть до сьомоi; уже стояв чудовий лiтнiй ранок, сонце, яке щойно виглянуло з-за обрiю, мерехтiло в трильйонах росинок на травi мiж будинком i кабiнетом Скота. На небi не було жодноi хмарки, погода була такою, яку старий Дендi Дейв Дебушер назвав би «справжня яешня дня». Але в ту мить, коли ii босi ноги доторкнулися до дубових дощок пiдлоги у спальнi, а думки повернулися до сьогоднiшньоi поiздки в Нешвiл – вiд’iзд до Портлендського аеропорту о восьмiй, вiдлiт до Дельти о пiв на десяту, – ii серце провалилося в моторошне вiдчуття жаху, а ii порожнiй уранцi шлунок, зазвичай лагiдний i спокiйний, зашумував невмотивованим страхом. Вона вiтала цi вiдчуття з подивом i тривогою, бо зазвичай любила подорожувати, а надто зi Скотом: обое в такi години приязно сидiли поруч, вона зi своею розкритою книжкою, вiн – зi своею. Інодi вiн читав iй якийсь уривок зi своеi, а iнодi було навпаки. Інодi ii опановувало вiдчуття його присутностi, вона пiдводила погляд i шукала його очi. Його врочистий погляд. Нiби вона досi була для нього таемницею. А iнодi лiтак потрапляв у турбулентнi потоки, i це iй подобалося також. Було схоже на катання на каруселi пiд час ярмарку в Топшемi, коли вона та ii сестри ще були юними, на Божевiльних Чашах або на Дикiй Мишi. Скот також нiколи не був проти цих турбулентних iнтерлюдiй. Їй запам’ятався один випадок особливо шаленого розгулу стихiй, коли пiдлiтали до Денвера, – ураганний вiтер, удари грому, невеличкий турбовентиляторний лiтак мiсцевоi авiалiнii «Мертва голова» в розбурханому небi – i як вона побачила, що Скот весело пiдстрибуе на своему сидiннi, як малий хлопчик, якому припекло пiсяти, побачила ту божевiльно-щасливу усмiшку на його обличчi. Навпаки, Скот боявся, коли полiт проходив дуже гладко, як iнодi бувало в серединi ночi. Інодi вiн говорив – цiлком зрозумiло, навiть усмiхаючись, – про те, що йому бачилося на екранi вимкненого телевiзора. Або в келишку, якщо нахилити його пiд правильним кутом. Їй ставало страшно, коли вiн починав таке говорити. Тому, що це була божевiльна маячня, i тому, що вона почасти знала, про що вiн каже, навiть якщо iй не хотiлося цього знати.Тому не низькi показники атмосферного тиску стурбували ii того ранку й, безперечно, не перспектива ще однiеi подорожi в лiтаку. Але в туалетнiй кiмнатi, коли вона простягла руку, щоб увiмкнути свiтло над зливальницею, – а вона робила це без будь-яких iнцидентiв чи пригод протягом усiх вiсьмох рокiв, коли вони жили в Шугар-Топ, на Гiлл-роуд, що дорiвнювало приблизно трьом тисячам днiв, за винятком часу, проведеного в подорожах, – тильним боком долонi вона зачепила склянку з iхнiми зубними щiтками, яка впала на кахляну пiдлогу, де розбилася приблизно на три тисячi iдiотських скалок.
– Розтуди його так, скло паскудне! – вигукнула вона, наполохана й роздратована цiею несподiванкою… бо вона не вiрила у вiщi ознаки та лихi прикмети, анi Лiзi Лендон, дружина письменника, анi маленька Лiзi Дебушер iз вулицi Саббатус у Лiзбон-Фолз. Прикмети були для дикунiв-iрландцiв.
Скот, який щойно повернувся до спальнi з двома фiлiжанками кави i тарiлкою з намащеними маслом грiнками, став як укопаний.
– Що ти розбила, люба дитино?
– А ту каку, яка випала в собаки! – сказала Лiзi з люттю в голосi й сама собi здивувалася.
Адже це була одна з приказок бабусi Дебушер, а бабуся Дебушер, поза всяким сумнiвом, вiрила у знаки та ознаки, але ця стара бабуня простягла ноги, ще коли Лiзi навряд чи виповнилося й чотири роки. Невже було можливо, щоб Лiзi взагалi ii пам’ятала? Але скидалося на те, що так, бо коли вона стояла там, дивлячись на скалки розбитоi склянки, точне формулювання цiеi прикмети пролунало в ii вухах, вимовлене надтрiснутим вiд тютюну голосом бабунi Дебушер… i воно знову пролунало тепер, коли вона стоiть i милуеться спортивним виглядом свого чоловiка в його надзвичайно легенькому лiтньому спортивному пiджаку (крiзь який, проте, незабаром проступлять пiд пахвами чорнi плями вiд поту).
– Розбите скло вранцi – розбитi серця увечерi.
Це теж був улюблений вислiв бабусi Дебушер, що його запам’ятала принаймнi одна маленька дiвчинка ще до того дня, як бабуся Дебушер, захрипiвши, впала, коли пiшла годувати курей, тримаючи у фартусi корм для синьошийок, а на плечi торбину зi шкаралупками вiд букових горiшкiв.
Ось так.
Справа була не у спецi, не в переiздi i не в тому бевзi на iм’я Драпаел, який прийшов зустрiчати iх та вiтати лише тому, що декан англiйського факультету лежав у лiкарнi пiсля термiновоi операцii з видале
Страница 14
ня жовчного мiхура, яка вiдбулася вчора. Нi, справа була… в паскуднiй… розбитiй склянцi для зубних щiток у сполученнi з давно померлою бабусею-iрландкою. І найкумеднiше (як згодом сказав iй Скот), що цього було якраз досить для того, аби ii нерви напружилися до краю. Аби вивести ii з рiвноваги принаймнi наполовину.Інодi, сказав вiн iй незабаром по тому, говорячи з лiкарняного лiжка (о, йому було неважко все обмiркувати пiсля кiлькох безсонних, заповнених думками ночей), говорячи тим своiм новим, свистячим, напруженим голосом, iнодi того, чого якраз досить, бувае i цiлком досить. Як говориться у вiдомiй приказцi.
4
Роджер Драпаел мав сьогоднi свою частку головного болю, Лiзi це знае, хоч це анiтрохи не додае йому привабливостi в ii очах. Якщо й iснував заздалегiдь опрацьований сценарiй церемонii, професоровi Гегстрому (тому самому, який пережив напад гострого болю в зонi жовчного мiхура) пiсля операцii було не до того, щоб розповiсти його Драпаелу чи нехай там кому. Таким чином, Драпаел мав у своему розпорядженнi не бiльше дня для того, щоб пiдiбрати виконавцiв на всi необхiднi ролi в церемонiалi зустрiчi письменника, i вiн примудрився пiдiбрати таких, до яких Скот вiдчув моментальну неприязнь. Коли невеличка група офiцiйних осiб покинула Інмен-Хол i вирушила в коротку подорож пiд палючим сонцем до мiсця закладин майбутньоi бiблiотеки Шипмена, Драпаел сказав Скотовi, що вся церемонiя вiдбудеться усно. Скот добродушно стенув плечима. Його це абсолютно влаштовувало. Усне спiлкування – це був спосiб життя для Скота Лендона.
– Я вас вiдрекомендую, – сказав чоловiк, про якого Лiзi в подальшi роки думатиме як про спеченого на пiвденному сонцi паскудника.
Вiн сказав це, коли вони йшли до обпаленоi дiлянки землi, що мерехтiла пiд сонцем, де мала бути збудована нова бiблiотека (у вимовi Драпаела це звучало як бiблiйтекай). Фотограф, якому було доручено зафiксувати сьогоднiшню церемонiю для безсмертя, вистрибував навколо, клацаючи i клацаючи камерою, заклопотаний, як комар. Лiзi побачила прямокутник свiжоi брунатноi землi недалеко попереду, розмiром десь дев’ять на п’ять футiв, як iй здалося, й розпушеноi цього ранку, судячи з ii кольору, який тiльки щойно почав блякнути. Нiхто не здогадався зробити над цим мiсцем навiс. І вже поверхня свiжорозритого грунту набула сiруватого лискучого кольору.
– Нехай би лiпше це зробив хтось iнший, – зауважив Скот.
Тон його голосу був веселий, але Драпаел спохмурнiв, наче ображений якимсь несправедливим звинуваченням. Глибоко зiтхнувши, вiн продовжив:
– Пiсля вiтальних оплескiв – вступна частина…
– Як пiсля ночi – день, – промурмотiв Скот.
– А потiм ви скажете кiлька слiв, – закiнчив Драпаел.
За випаленим пустирем, який чекав на бiблiотеку, блищала в сонячному свiтлi нещодавно залита гудроном гладенька поверхня паркувального майданчика, покреслена яскравими жовтими лiнiями. Лiзi побачила з ii протилежного боку фантастичнi брижi на поверхнi води, якоi насправдi там не було.
– З превеликим задоволенням, – погодився Скот.
Незмiнно добрий гумор, яким супроводжувалися його вiдповiдi, здавалося, занепокоiв Драпаела.
– Я сподiваюся, ви не станете говорити дуже багато на вiдкриттi будiвельного майданчика, – сказав вiн Скотовi, коли вони пiдiйшли до обтягнутоi мотузяним бар’ером дiлянки.
Сама дiлянка була порожньою, але досить великий натовп уже з’юрмився навкруг неi, розтягшись майже до паркувального майданчика, який був значно далi. Ще численнiша юрба прийшла слiдом за Драпаелом i Лендонами вiд Інмен-Холу. Незабаром обидва натовпи злилися, й Лiзi, яка зазвичай не мала нiчого проти натовпу, як i проти турбулентностi на висотi двадцять тисяч футiв, чомусь налаштувалася вороже до цього великого збiговиська людей. Їй спало на думку, що так багато людей у такий спекотний день висмокчуть усе повiтря з навколишнього простору. Ідiотська думка, але…
– Щось дуже жарко навiть для Нешвiла в серпнi, чи не так, Тоней?
Тонi Еддiнгтон iз готовнiстю кивнув, але не сказав нiчого. Єдиною його реплiкою досi була та, якою вiн iдентифiкував фотографа, що невтомно вистрибував навколо них, як Стiвена Квiнсленда з Нешвiлськоi газети «Америкен», що працював також i для щорiчника «У-Тенн, Нешвiл. Рев’ю».
– Сподiваюся, всi ви йому допоможете, якщо зможете, – сказав Тонi Еддiнгтон Скотовi, коли вони розпочали свiй похiд туди.
– Коли ви закiнчите говорити, – сказав Драпаел, – пролунають iще однi оплески. Тодi ви, мiстей Лендон…
– Скот.
Крива посмiшка зблиснула на обличчi Драпаела, але за мить вона зникла.
– Тодi, Скоте, ви пiдете й пегекинете ту пегшу надзвичайно важливу лопайту зеймлi.
Пегекинете? Пегшу? Лопайту? Зеймлi? Лiзi на мить замислилася, перш нiж до неi дiйшло, що це Драпаел на своему неймовiрному тягучому луiзiанському дiалектi сказав перекинете ту першу надзвичайно важливу лопату землi.
– Мене це цiлком улаштовуе, – вiдповiв Скот, а бiльше нiчого вже не встиг сказати, бо вони прибули на мiсце.
5
Можливо, спогад про
Страница 15
розбиту склянку – пов’язаний iз поганим передчуттям – впливае на Лiзi, але прямокутник розпушеноi землi нагадуе iй могилу. Це могила розмiру XL, могила для велетня. Два натовпи зливаються в один навколо неi i створюють щось подiбне до вiдчуття всмоктувального отвору посерединi. Працiвники кампусноi служби безпеки стоять тепер бiля кожного кута прямокутного бар’ера з оксамитовоi стрiчки, пiд яку пiрнули Драпаел, Скот i «Тоней» Еддiнгтон. Фотограф Квiнсленд невтомно танцюе з великим «Нiконом» у руках, якого тримае перед своiм обличчям. Працюе для фотовиставки, – думае Лiзi й усвiдомлюе, що вона йому заздрить. Вiн такий вiльний, лiтае навколо, наче комар у спекотному задушливому повiтрi; йому лише двадцять п’ять рокiв, i всi клятi органи його тiла досi працюють. Проте Драпаел дивиться на нього з дедалi бiльшим роздратуванням, якого Квiнсленд умисно не помiчае, доки не робить той знiмок, що його прагнув зробити. Лiзi припускае, що то знiмок одного Скота з ногою на iдiотськiй срiбнiй лопатi та з розвiяним на вiтрi волоссям. У кожному разi, молодий представник фотоцеху опускае свою велику камеру й вiдступае до натовпу. І саме тодi, коли Лiза проводжае його очима, вона вперше бачить того психа. Вiн мае такий вигляд, про який мiсцевий репортер згодом напише: «Вiн скидався на Джона Леннона в останнi днi його iнтриги з героiном – глибоко запалi, спостережливi очi дивно й тривожно контрастували з його по-дитячому замисленим обличчям».Проте тiеi митi Лiзi навряд чи помiтила щось iнше, крiм розкуйовдженоi чуприни того суб’екта. Сьогоднi спостереження за людьми ii не цiкавлять. Усi ii думки зосередженi на тому, коли ж це закiнчиться й вона нарештi зможе зачинитися у ваннiй в будiвлi англiйського факультету, яку видно за паркувальним майданчиком, i витягти неслухняну тканину трусикiв iз розколини мiж своiми сiдницями. Вона муситиме також попiсяти, але в дану мить це бажання видаеться iй другорядним.
– Ледi i джентльмени! – сказав Драпаел протяглим голосом. – Для мене надзвичайно велика приемнiсть вiдрекомендувати вам пана Скота Лендона, лауреата Пулiтцерiвськоi премii за роман «Мощi» i премii Нацiональноi Книги – за «Дочку торговця рибою». Вiн приiхав сюди до нас iз далекого штату Мейн зi своею чарiвною дружиною Лiзою на церемонiю врочистого вiдкриття будiвництва – атож, воно нарештi розпочинаеться – нашоi власноi бiблiйтекай Шипмена. Отже, люди, привiтаймо нашого дорогого гостя Скота Лендона добрими нешвiлськими оплесками!
Публiка зааплодувала одразу con brio.[3 - Жваво – музичний термiн (iт.).] Чарiвна дружина приедналася до аплодисментiв, плескаючи в долонi, дивлячись на Драпаела й думаючи: «Вiн здобув премiю Нацiональноi Книги за «Дочку матроса». Не «торговця рибою», а «матроса». І я певна, тобi це вiдомо. Я певна, ти перекрутив назву книжки свiдомо. Чому ти так не злюбив його, ти, дрiб’язковий паскуднику?»
Потiм ii погляд ковзае повз нього, й цього разу вона справдi помiчае Герда Аллена Коула, який стоiть там iз тiею дивовижною копицею русявого волосся, що спадае йому на очi, в пiдкасаних до самих ненормально опуклих бiцепсiв рукавах завеликоi для нього бiлоi сорочки. Сорочку вiн одягнув навипуск, i вона висить майже до бiлих плям на його джинсах, що протерлися на колiнах. На ногах у нього грубi черевики з бiчними пряжками. Напевне, ногам у таких черевиках неймовiрно жарко, думае Лiзi. Замiсть аплодувати, Бiлявчик склав своi руки досить манiрним жестом, а на його устах грае примарна усмiшка, й вони ледь помiтно ворушаться, нiби вiн мовчки молиться. Його погляд прикипiв до Скота, й вiн його не вiдводить. Цей Бiлявчик одразу привертае до себе увагу Лiзi. Існують хлопцi, – а це майже завжди хлопцi, – що iх вона сприймае як космiчних ковбоiв, прихильних до Скота. Космiчнi ковбоi мають багато чого сказати. Вони прагнуть схопити Скота за руку й сказати йому, що вони розумiють таемнi послання, якi вiн зашифровуе у своiх книжках; вони розумiють, що насправдi його книжки – це путiвники, якi вказують дорогу до Бога, Сатани або, можливо, до гностичних евангелiй. Космiчнi ковбоi люблять поговорити про сцiентологiю або нумерологiю, або (в одному з випадкiв) про космiчнi вигадки Брiгема Янга. Інодi вони хочуть поговорити про iншi свiти. Два роки тому один космiчний ковбой подолав автостопом усю вiдстань вiд Техасу до Мейну, аби поговорити зi Скотом про те, що вiн називав рештками. Рештки такого виду, вважав вiн, зазвичай знаходять на безлюдних островах у пiвденнiй пiвкулi. Вiн, мовляв, розумiе, що саме про них Скот писав у своiх «Мощах». Вiн показав Скотовi пiдкресленi слова, якi це пiдтверджували. Лiзi дуже нервувалася, дивлячись на того хлопця – у його поглядi вона помiтила якусь вiдсутнiсть, що нагадувала iй стiну, – проте Скот погодився поговорити з ним, почастував його пивом, протягом певного часу розмовляв iз ним про кам’яних велетiв на островi Пасхи, узяв кiлька його памфлетiв, пiдписав хлопцевi свiжий примiрник «Мощей», i той поiхав додому, радiсний i щасливий. Щасливий? Та вiн мало не танцював в iдiотськiй ат
Страница 16
осферi, що оточувала генiя. Коли на Скота находить, вiн стае дивовижним. Іншого слова тут не добереш.Думка про близький акт насильства – про те, що Бiлявчик незабаром нацiлить на ii чоловiка «Марка Девiда Чепмена», – не приходить у голову Лiзi. «Мiй розум не був на це налаштований, – могла б вона сказати згодом. – Менi лише не сподобалося, як ворушаться його губи».
Скот вiдповiдае на оплески – i на кiлька хрипких осудливих вигукiв – знаменитою усмiшкою Скота Лендона, яка з’являлася на мiльйонах книжкових палiтурок, не прибираючи ногу з iдiотськоi лопати, тодi як ii совок повiльно вгороджуеться в привезену сюди землю. Вiн дозволяе, щоб оплески лунали упродовж десятьох або п’ятнадцятьох секунд, керуючись iнтуiцiею (а вона в таких випадках пiдводить його рiдко), потiм заспокiйливо махае рукою. І оплески стихають. Одразу. Просто дивовижно. Тиша вмить западае така, аж стае трохи моторошно.
Коли вiн починае говорити, голос його звучить далеко не так гучно, як голос Драпаела, але Лiзi знае, що навiть без мiкрофона й без гучномовця на батарейках (вiдсутнiсть того й того на цiй церемонii, певно, пояснювалася чиiмось недоглядом) вiн долетить до найдальших рядiв натовпу. Бо натовп напружуе слух, щоб не пропустити жодного його слова. Адже до них прийшов Славетний Чоловiк. Мислитель i Письменник. Зараз вiн почне розкидати серед них перли мудростi.
«Перли перед свиньми, – подумала Лiзi. – Перед спiтнiлими свиньми цього разу». А проте хiба батько не сказав iй одного разу, що свинi не пiтнiють?
Стоячи навпроти неi, Бiлявчик вiдгортае з гарного бiлого лоба свое скуйовджене волосся. Його руки так само бiлi, як i лоб, i Лiзi думае: «Цей кабанчик, певно, не дуже любить виходити з дому. Такий собi домашнiй свин, чом би йому ним i не бути? Адже у нього в головi надто багато химерних iдей, якi треба оберiгати».
Вона переносить вагу тiла з однiеi ноги на другу, й шовкова тканина трусикiв аж заскрипiла в розколинi ii гепи. О, прокляття! Вона знову забувае про Бiлявчика, намагаючись прикинути, чи зможе вона… поки Скот там розбалакуе… дуже обережно, дуже непомiтно…
Але в нiй одразу озиваеться добропорядна дама. Вона промовляе три суворi слова, якi не терплять заперечення: «Нi, Лiзi. Чекай».
– Я тут не для того, щоб читати вам проповiдь, – каже Скот, i Лiзi впiзнае голос Галлi Фойла, головного персонажа з книжки Елфреда Бестера «Зорi освiтлюють менi шлях», його улюбленого роману. – Надто спекотно, щоб слухати проповiдi.
– А ти лиш просвiти нас, Скоте! – радiсно й гучно вигукуе хтось у шостому чи сьомому рядi, з боку паркувального майданчика.
– Не можу, брате, – вiдповiдае йому Скот. – Транспортери зламалися, й у нас немае кристалiв лiтiя.
Публiка, яка вперше почула цю фразу i якiй вона здалася дуже влучною (Лiзi чула ii щонайменше разiв п’ятдесят), висловлюе свое схвалення ревом i оплесками. Бiлявчик, стоячи навпроти неi в натовпi, посмiхаеться тонкою, не зрошеною потом посмiшкою i хапае свiй делiкатний лiвий зап’ясток довгими пальцями своеi правоi руки. Скот знiмае ногу з лопати, не з таким виразом, нiби йому набридло там ii тримати, а так, нiби – принаймнi на дану мить – вiн знайшов для неi iнше застосування. І, здаеться, справдi-таки знайшов. Лiзi дивиться на чоловiка не без зачарування, бо бачить його перед собою в усьому його блиску – вiн просто став махати нею.
– Сьогоднi тисяча дев’ятсот вiсiмдесят восьмий рiк, i свiт провалюеться в темряву, – каже вiн.
Вiн ковзае своiми не туго стиснутими пальцями по дерев’яному держалнi церемонiальноi лопати, срiбний совок на мить вiддзеркалюе в очi Лiзi пучок сонячного промiння, а потiм майже ховаеться за рукавом легкого лiтнього пiджака Скота. Тримаючи тепер церемонiальну лопату за совок, вiн застосовуе тонке дерев’яне держално як указiвку, тицяючи ним у лихо й трагедiю, якi висять у навколишньому повiтрi.
– У березнi Олiвера Норта та вiце-адмiрала Джона Пойндекстера було звинувачено у змовi – такий ми маемо чудовий свiт Іран-Контра, де гармати керують полiтикою, а грошi керують свiтом.
У Гiбралтарi працiвники безпеки Повiтряноi Служби Британii вбивають трьох неозброених членiв ІРА. Мабуть, iм слiд змiнити гасло ПСБ з «Хто вiдважний – перемагае» на «Стрiляй спочатку – запитуй потiм».
У натовпi почувся смiх. Роджер Драпаел, схоже, страждае вiд спеки i збитий з пантелику цiею несподiваною лекцiею, але Тонi Еддiнгтон нарештi починае робити нотатки.
– Або вiзьмiмо нас. У липнi ми помиляемось i збиваемо iранський пасажирський лiтак, у якому було двiстi дев’яносто цивiльних осiб. Шiстдесят шiсть iз них були дiтьми.
Епiдемiя СНІДу вбивае тисячi людей, ним зараженi… А втiм, ми не знаемо, скiльки людей ним зараженi, чи не так? Сотнi тисяч? Мiльйони?
Свiт стае чорним. Кривава хвиля мiстера Їтса перетворилася на повiнь. Вона здiймаеться дедалi вище. Вона здiймаеться.
Вiн дивиться лише вниз, не вiдриваючи очей вiд прямокутничка сiроi землi, й Лiзi спадае жахлива думка, що вiн бачить ii тепер, бачить дивну iстоту з плямистим боком нескiнченноi
Страница 17
довжини, що вiн може зiрватися, а може навiть пережити той напад, якого, вона знае, вiн дуже боiться (насправдi вона боiться його не менше, нiж вiн). Та не встигае ii серце зробити щось бiльше, як просто лунко закалатати, а вiн уже пiдiймае голову, всмiхаеться, як усмiхаеться дитина на окружному ярмарку, i стрiляе держалном лопати крiзь свiй кулак до його середини. Це артистичний i рвучкий рух, i люди, що стоять у переднiх рядах натовпу, вiд несподiванки дружно скрикують: «Ох!» Але для Скота то був лише початок. Витягши лопату перед собою, вiн вправно став крутити держално у своiх пальцях, прискоривши цей обертовий рух до неймовiрноi швидкостi. Це справляло не менше враження, анiж виступ жонглера, який крутить у руках палицю, через яскравi зблиски срiбного совка на сонцi й завдяки ефекту несподiванки. Вона була одружена з ним вiд 1979 року i навiть не здогадувалася про те, що вiн мае у своему репертуарi такий приголомшливий фокус. (Скiльки мае минути рокiв, з подивом думатиме вона через двi ночi, лежачи в постелi сама-одна, в дуже скромному, з характеристиками, нижчими за стандартнi, номерi мотелю i слухаючи, як гавкають собаки на гарячий червоний мiсяць, перш нiж сама iдiотська вага накопичених днiв у кiнцевому пiдсумку засмокче всi чари шлюбного життя? Яке то щастя, коли ваша любов вирветься за межi вiдведеного iй часу!) Срiбний цилiндр, який утворюеться вiд швидкого обертання лопати, випромiнюе заклик «Прокиньтеся! Прокиньтеся!» до придавленоi спекою, липучоi вiд поту поверхнi натовпу. Чоловiк Лiзi враз перетворюеться на вправного бейсболiста, й вона ще нiколи не вiдчувала такоi полегкостi, як тодi, коли побачила ту дивну усмiшку рекламного актора на його обличчi, усмiшку, що говорила: «Моя люба, я о’кей!» Вiн задовбав iх i приголомшив; а тепер намагаеться запхати в iхнi горлянки сумнiвнi лiки вiд iпохондрii, за допомогою яких вiн сподiваеться переконати iх, щоб вони розiйшлися по домiвках. І вона думае, що вони на це купляться, незалежно вiд того, чи це вiдбуваеться в спекотний серпневий день, чи вiдбувалося б у якийсь iнший. Коли Скот перебувае в такому настроi, вiн спроможний продати кригу ескiмосам, як говориться у прислiв’i… i нехай Бог благословить те озеро мови, з якого всi ми п’емо, як, безперечно, сказав би й сам Скот (i таки сказав).– Але якщо кожна книжка бодай трохи свiтить у цiй темрявi – а я в це вiрю, я мушу в це вiрити, серйозно чи жартома, бо iнакше навiщо я писав би всi цi триклятущi повiстi та романи? – тодi кожна бiблiотека – то велике i яскраве багаття, яке нiколи не згасае i навколо якого збираються десятки тисяч людей i грiються там щодня та щоночi. І там iдеться не про 451 градус за Фаренгейтом.[4 - 233 °C. Натяк на роман Рея Бредберi, який мае назву «451 градус за Фаренгейтом».] А чи не хотiли б ви, люди, погрiтися бiля вогнища з температурою чотири тисячi за Фаренгейтом,[5 - 2204 °C.] бо тут ви маете не кухонну пiч, тут ми говоримо про великi доменнi печi мозку, про розжаренi до червоного плавильнi печi iнтелекту. Ми сьогоднi святкуемо закладини такого великого вогнища, i я вважаю за велику честь для себе брати участь у цiй церемонii. Саме тут ми плюемо в очi забудькуватостi, а невiгластву даемо копняка в пах. Гей, фотографе!
Стiвен Квiнсленд клацае затвором, усмiхаючись.
Скот, також усмiхаючись, каже:
– Зробiть цей знiмок. Начальство, можливо, й не захоче використати його, але для вашоi колекцii вiн буде добрий, ладен об заклад побитися.
Скот знову простягае перед собою орнаментальний iнструмент, нiби знову хоче його закрутити. Публiка обнадiйливо глибоко вдихае й затримуе у грудях повiтря, але цього разу Скот лише ii дражнить. Вiн опускае лiву руку на держално лопати, ставить совок на землю i занурюе у грунт, заховавши його жаркий блиск у глибинi. Вiн перекидае викопаний шмат землi вбiк i голосно вигукуе:
– Я проголошую будiвництво бiблiотеки Шипмена вiдкритим для бiзнесу!
Оплески, якi лунають пiсля цього, перетворюють попереднi аплодисменти на щось подiбне до чемного поплескування в долонi, яке можна почути на тенiсних матчах учнiв пiдготовчоi школи. Лiзi не знае, чи молодий мiстер Квiнсленд зумiв зняти перший церемонiальний помах навантаженою лопатою, та коли Скот здiймае iдiотську срiбну лопату високо вгору, вказуючи нею на небо, як олiмпiйський герой, то Квiнсленд задокументовуе цю врочисту мить, напевне, смiючись за своiм фотоапаратом, коли вiн ii знiмае. Скот на якусь хвилину залишаеться в такiй позi (саме тодi Лiзi переводить погляд на Драпаела й бачить, що цей джентльмен утупився поглядом у мiстера Еддiнгтона – Тонея). Потiм Скот прикладае лопату собi до грудей, нiби рушницю пiсля вiдповiдноi команди, i тримае ii так iз усмiшкою на устах. На його щоках i на лобi виблискують великi краплi поту. Оплески починають стихати. Публiка думае, що вiн свою роль закiнчив. Але Лiзi мае всi пiдстави думати, що вiн лише включив другу передачу.
Коли вiн переконуеться в тому, що вони знову можуть його чути, то занурюе лопату в землю вдруге й перевертае землю щ
Страница 18
раз.– А цей кидок я присвячую Дикому Бiллу Єйтсу! – вигукуе вiн. – Цьому цинiковi! А цей – Едгаровi По, вiдомому також як Балтиморський Еддi! А цей – Елфi Бестеровi, i якщо ви його не читали, вам мае бути соромно!
Вiн збиваеться з дихання, i Лiзi починае трохи тривожитися. Адже так жарко. Вона намагаеться пригадати, що вiн з’iв за снiданком – щось легеньке чи щось важке?
– А цей… – Вiн занурюе лопату в землю й тепер уже пiдважуе чималенький клапоть дерну й пiдiймае його на лопатi вгору. Його сорочка на животi потемнiла вiд поту. – А тепер прошу вас, згадайте про того, хто написав ту першу книжку, яка вам сподобалась. Я говорю про того автора, який нiби пiдклав пiд вас чарiвний килим, i ви злетiли на ньому вгору. Ви розумiете, про кого я говорю?
Вони розумiли. Це було написано на кожному обернутому до нього обличчi.
– Я говорю про того письменника, чию книжку в iдеальному свiтi ви замовили б першою, коли бiблiотека Шипмена нарештi вiдкрие перед вами дверi. Отже, цей клапоть землi я перевертаю на честь того, хто написав таку книжку. – Вiн робить свiй прощальний кидок лопатою, а тодi обертаеться до Драпаела, який мав би бути дуже задоволений акторською винахiдливiстю Скота – адже, поставлений перед необхiднiстю усноi iмпровiзацii, Скот зiграв свою роль просто блискуче, – але який, проте, мае вигляд людини, що знемагае вiд спеки i якiй усе страшенно остогидло. – Я думаю, на цьому закiнчимо, – каже Скот i намагаеться вiддати Драпаелу лопату.
– Нi, нi, вона ваша, – заперечуе Драпаел. – Приймiть ii як сувенiр, як знак нашоi вдячностi. Разом iз вашим чеком, звичайно. – На обличчi в нього з’являеться крива посмiшка й переходить у гримасу, що, на його думку, вiдповiдае ситуацii. – Чи не час нам пiти пошукати, де працюють бодай якiсь кондицiонери?
– Чом би й нi, – погоджуеться Скот iз певною домiшкою збентеженоi iронii i вiддае лопату Лiзi, як вiддавав вiн iй так багато небажаних сувенiрiв, що ними його нагороджували за останнi дванадцять рокiв його лiтературноi слави: усе – вiд церемонiальних весел до бостонських червоних капелюхiв у люцитних коробках та трагiчних i комiчних акторських масок… але здебiльшого то були комплекти для письма з перами та олiвцями. Скотовi було подаровано безлiч таких комплектiв зi знадобами для письма. Вотермен, Скрiпто, Шефер, Мон-Блан та iншi. Вона дивиться на блискучий срiбний совок лопати не менш зацiкавленим i здивованим поглядом, нiж ii коханий (вiн i досi залишаеться ii коханим). На викарбуваному на лопатi написi ЗАКЛАДИНИ Бiблiотеки Шипмена Лiзi помiчае кiлька брудних плям i намагаеться iх здмухнути. Що вони робитимуть iз цим дивовижним артефактом? Улiтку 1988 року кабiнет Скота ще був у стадii будiвництва, хоча адреса дiе, й вiн уже почав складати всiляку всячину у стiйлах та в кутках нижнього сараю. На багатьох картонних ящиках вiн нашкрябав СКОТ! РАННІ РОКИ!! великими мазками чорного маркера з войлочним пером. Найiмовiрнiше, срiбна лопата потрапить до цього мотлоху, i ii осяйний блиск загубиться в тiй темрявi. А може, вона сама ii туди вiднесе й почепить на неi етикетку СКОТ! СЕРЕДНІ РОКИ! для жарту… або просто для того, щоби включити цей приз до iхнього каталогу. Така собi безглузда штуковина, несподiваний дарунок, який Скот назвав би…
Але Драпаел уже вирушив у дорогу. Не сказавши бiльше нi слова – так, нiби йому страшенно остогидла вся ця iсторiя i вiн сповнений рiшучостi покiнчити з нею якнайшвидше, – вiн перетинае прямокутник свiжоi землi, обминувши шматок дерну та ямку, що утворилася там пiсля того, як Скот востанне копнув лопатою й перекинув цей шматок дерну. Пiдбори начищених до блиску чорних черевикiв Драпаела (якi своiм осяйним блиском нiби волають «не забувайте, що я асистент професора i моя кар’ера лише починаеться») глибоко занурюються в землю за кожним його важким кроком. Драпаеловi доводиться докладати неабияких зусиль, щоб утримати рiвновагу, й Лiзi здогадуеться, що це аж нiяк не покращуе його настрiй. Тонi Еддiнгтон iде поруч iз ним, вираз обличчя в нього замислений. Скот на мить затримуеться, нiби до кiнця не зрозумiвши, що ж йому робити далi, потiм також рушае, прослизнувши мiж своiм господарем i своiм тимчасовим бiографом. Лiзi за звичкою йде слiдом за ними. Сьогоднiшня поведiнка Скота так ii захопила, що вона геть забула про свое передчуття лиха
(розбите скло вранцi)
на короткий час, але тепер воно повернулося
(розбитi серця увечерi)
й тяжко тисне iй на серце. Вона думае, що саме через нього всi цi деталi здаються iй такими значущими. Вона певна, що свiт повернеться до свого нормального фокуса, як тiльки вона потрапить у зону кондицiонованого повiтря. І як тiльки витягне препаскудну тканину з розколини у своiй задницi.
«Усе майже закiнчилося», – нагадуе вона собi, й – яким дивним може бути життя – саме вiд цiеi митi починаеться катастрофа, що мала вiдбутися того дня.
Коп зi служби безпеки кампусу, який здаеться старшим за всiх iнших у цiй компанii (через вiсiмнадцять рокiв вона iдентифiкуе його завдяки фотографii Кв
Страница 19
нсленда як капiтана С. Гефернана), пiдiймае вгору стрiчку бар’ера на дальшiй сторонi церемонiального прямокутника землi. Стосовно нього вона тодi помiтила тiльки, що вiн носив на своiй сорочцi кольору хакi те, що ii чоловiк мiг би назвати великою-великою пихатою дiркою на людинi. Їi чоловiк та його фланговий ескорт пiрнули пiд стрiчку таким синхронним рухом, нiби виконували один iз заздалегiдь вiдрепетируваних елементiв хореографii.Натовп суне до паркувального майданчика разом iз головними дiйовими особами… за одним винятком. Бiлявчик не йде до паркувального майданчика. Бiлявчик стоiть там, де й стояв, бiля дiлянки церемонii закладин, з боку паркувального майданчика. Люди штовхають його й зрештою вiдтручують назад, на випалену мертву землю, де на 1991 рiк буде збудовано бiблiотеку Шипмена (якщо головний пiдрядник виконае своi обiцянки, звiсно). Потiм вiн починае рухатися проти людського потоку, вiн уже розiмкнув руки i тому змiг вiдштовхнути дiвчину, яка була на його шляху, лiворуч, а хлопця, що також перегородив йому шлях, праворуч. Його губи досi ворушаться. Спочатку Лiзi знову подумала, що вiн проказуе нечутну молитву, а потiм почула якусь уривчасту тарабарщину – щось таке, що мiг би написати нездарний iмiтатор Джеймса Джойса, – i вперше за сьогоднi вона неабияк стривожилася. Дивний погляд синiх очей Бiлявчика прикипiв до ii чоловiка, вiн дивиться тiльки на нього i бiльш нiкуди, але Лiзi розумiе, що вiн не мае намiру обговорювати зi Скотом хай там якi рештки або прихованi релiгiйнi пiдтексти його романiв. Це не просто космiчний ковбой.
– Бамкiт церковних дзвонiв котиться по Енджел-стрит, – каже Бiлявчик – каже Герд Аллен Коул, – який, як згодом з’ясуеться, перебував протягом бiльшоi частини сiмнадцятого року свого життя в дорогiй психiатричнiй лiкарнi, штат Вiрджинiя, i був випущений звiдти як такий, що вилiкувався й може жити нормальним життям. Лiзi ловить кожне його слово. Вони проходять крiзь дедалi гучнiший гомiн натовпу, як проходить нiж крiзь м’який солодкий торт. – Як бурчання в животi, як краплi дощу по блясi даху! Як бруднi та нiжнi квiти – ось як церковнi дзвони звучать у моему пiдвалi, а вам це нiбито й невiдомо!
Рука, яка здаеться суцiльними довгими бiлими пальцями, ковзае до краю бiлоi сорочки, i Лiзi розумiе, що тут вiдбуваеться. Воно постае перед нею короткими телевiзiйними кадрами
(Джордж Воллес Артур Бремер)[6 - Артур Бремер учинив замах на кандидата в президенти вiд демократичноi партii США Джорджа Воллеса в 1972 р. у штатi Мерiленд.]
з ii дитинства. Вона дивиться на Скота, але Скот розмовляе з Драпаелом. Драпаел дивиться на Стiвена Квiнсленда, роздратований i похмурий вираз на обличчi Драпаела говорить, що на сьогоднi з нього Годi! Вистачить! Стiльки фотографiй! Для одного дня! Щиро дякую! Квiнсленд дивиться на свiй фотоапарат, щось там пiдлаштовуе, а Ентонi «Тоней» Еддiнгтон робить нотатки у своему блокнотi. Вона нишком дивиться на старшого копа служби безпеки, того, який одягнений в унiформу хакi й носить на грудях бляху, схожу на велику-велику пихату дiрку на людинi. Вiн дивиться на публiку, але вiн явно дивиться не туди. Неможливо, щоб вона могла спостерiгати за всiма цими людьми й за Бiлявчиком теж, але вона й справдi за всiм цим спостерiгае i навiть бачить, як ворушаться губи Скота, промовляючи слова думаю, все було дуже добре, це такий собi пробний коментар, який вiн часто робить пiсля подiбних подiй, i, о Боже, Марiе i святий Йосипе, вона намагаеться викрикнути iм’я Скота й остерегти його, але ii горло замикаеться, в ньому висихае слина й воно перетворюеться на суху заглибину, вона не може сказати нiчого, й Бiлявчик вiдгортае полу своеi довгоi сорочки, i пiд нею вiдкриваеться плетений шкiряний пояс i плаский безволосий живiт, живiт форелi, а на тлi тiеi бiлоi шкiри чорнiе рукiв’я пiстолета, який вiн тепер хапае в руку, й вона чуе, як вiн каже, пiдступаючи до Скота з правого боку: «Якщо це заткне пельки дзвонам, справу буде зроблено. Пробач менi, батьку».
Вона пориваеться чи намагаеться пiдбiгти до Скота, але ii клятущi пiдошви наче приклеiлися до землi й просто перед нею стовбичать чиiсь плечi, це здоровенна студентка, чие волосся перехоплене широкою бiлою шовковою стрiчкою, на якiй синiми лiтерами, що окресленi червоним, надруковано НЕШВІЛ (звернiть увагу на те, як детально вона все бачить), i Лiзi вiдпихае ii рукою, в якiй тримае срiбну лопату, й дебела студентка каркае: «Ей!», але воно звучить повiльнiше й бiльш розтягнуто, анiж справжне «ей», нiби це «ей» було записане на швидкостi 45 обертiв за хвилину, а потiм програне на швидкостi 33 ? оберта або навiть 16 обертiв. Увесь свiт перетворився на гарячу чорну смолу, й здоровенна дiвка з НЕШВІЛОМ на волоссi на всю вiчнiсть закрила Скота вiд ii погляду; усе, що вона спроможна бачити, – це плече Драпаела. І Тонi Еддiнгтона, який гортае сторiнки свого паскудного блокнота.
Нарештi широкоплеча студентка звiльняе поле зору для Лiзi, й, коли Драпаел та ii чоловiк знову стають для неi повнiстю видимi, Лiзi бачить
Страница 20
що професор з англiйського факультету рвучко пiдсмикуе голову вгору й усе його тiло напружуеться вiд раптового страху. Лiзi тепер бачить те, що побачив i Драпаел. Вона бачить Бiлявчика з пiстолетом у руцi (потiм слiдство з’ясуе, що то був Ледiсмiт-22, виготовлений у Кореi й куплений на розпродажi домашнiх речей у Пiвденному Нешвiлi за тридцять сiм доларiв), нацiленим на ii чоловiка, який нарештi побачив небезпеку й зупинився. У тому часi, який iснуе для Лiзi, усе це вiдбуваеться дуже й дуже повiльно. Правда, вона не бачить, як куля вилiтае з 22-мiлiметрового дула – принаймнi виразно цього не бачить, – але вона чуе, як Скот каже, дуже лагiдно, розтягуючи кожне слово, як iй здаеться, на десять або й п’ятнадцять секунд: «Поговорiмо про це, сину, гаразд?» А потiм вона бачить, як полум’я вихоплюеться з нiкельованого пiстолетного дула таким собi нерiвним жовто-бiлим букетом. Вона чуе звук пострiлу – iдiотський, малозначущий, нiби хтось розiрвав руками пакет iз ланчем. Вона бачить, як Драпаел, цей пропечений на пiвденному сонцi паскудник, перелякано вiдстрибуе лiворуч. Вона бачить, як нижня частина тiла Скота нiби падае назад. Але водночас його пiдборiддя нахиляеться вперед. Сполучення цих двох рухiв мае дивний i грацiйний вигляд, воно нагадуе якесь танцювальне па. Чорну пляму тепер чiтко видно на правому боцi його лiтнього спортивного пiджака. «Сину, не роби цього, Богом тебе прошу», – каже вiн своiм протяглим у-часi-Лiзi голосом, i навiть у-часi-Лiзi вона чуе, що його голос слабне з кожним словом, аж поки починае звучати, як голос пiлота, що тренуеться в камерi, де вiдтворено умови великоi висоти. Проте, як Лiзi здаеться, вiн досi не зрозумiв, що вже одержав кулю. Вона майже переконана в цьому. Його пiджак розкриваеться, як ворота, коли вiн викидае свою руку вперед наказовим жестом припини-це, i вона враз усвiдомлюе двi речi. Першу – що його сорочка пiд пiджаком забарвлюеться в червоний колiр. І другу – що вона нарештi спромоглася зiрватися з мiсця й побiгти, принаймнi iй здалося, що вона бiжить.«Я повинен покiнчити з цим передзвоном дзвонiв, – каже Герд Аллен Коул iз досконалою яснiстю, в якiй, проте, звучать нотки нетерпiння. – Я повинен покiнчити з цим передзвоном для лiлей». І Лiзi зненацька сповнюеться впевненiстю, що як тiльки Скот буде мертвий, коли вже злочин буде скоено, Бiлявчик або застрелиться, або прикинеться, нiби хоче застрелитися. Але спочатку йому треба завершити свою справу. Справу з письменником. Бiлявчик злегка згинае свiй зап’ясток, i тепер димучий ствол Ледiсмiта-22 спрямовано на лiву половину Скотових грудей; у-часi-Лiзi цей рух вiдбуваеться плавно й повiльно. Вiн прострелив легенi; тепер вiн цiлиться в серце. Лiзi знае, вона не повинна дозволити, щоб це сталося. Якщо ii чоловiк мае зберегти бодай якийсь шанс на життя, то вона мусить не допустити, аби в його тiло проникла ще одна смертельна порцiя свинцю.
Нiби для того, щоб заперечити iй, Герд Аллен Коул каже: «Це нiколи не закiнчиться, поки тобi не буде кiнець. Ти вiдповiдальний за те, що це повторюеться, чоловiче. Ти порiддя пекла, ти мавпа – i тепер ти моя мавпа!»
Ця фраза найближча до якогось сенсу з усiх тих, якi вiн досi промовив, i поки вiн ii компонував, Лiзi встигае вперше зручно вхопитися за срiбну лопату – ii тiло знае свою справу, а руки вже знайшли свое мiсце на самому кiнцi сорокадюймового держална – й замахнутися нею. Отже, вона добiгла. Якби це були кiнськi перегони, то на дошцi тоталiзатора, безперечно, висвiтлилося б оголошення: ТІ, ХТО МАЄ КВИТКИ, ДОЧЕКАЙТЕСЯ ФОТОПОВІДОМЛЕННЯ. Та коли перегони вiдбуваються мiж чоловiком iз пiстолетом i жiнкою з лопатою, то вам не потрiбне фото. В уповiльненому часi-Лiзi вона бачить, як срiбна лопата пiдбивае руку з пiстолетом, i вiн злiтае вгору саме тiеi митi, коли букет вогню розквiтае знову (цього разу вона бачить лише його частину, бо дуло повнiстю зникае за совком). Вона бачить, як робочий кiнець церемонiальноi лопати шугае вперед i вгору, тодi як другий пострiл посилае кулю в розжарене серпневе небо, й вона нiкому не завдае шкоди. Вона бачить, як пiстолет вiдлiтае вбiк i навiть устигае подумати: «Святе паскудство! Менi це справдi вдалося!», перш нiж лопата черкае по обличчю Бiлявчика. Вiн устиг затулити його долонею (три з тих довгих витончених пальцiв будуть зламанi, але срiбне лезо лопати однаково робить свою справу, перебивши Коулу нiс, розтрощивши кiстку його правоi вилицi та кiсткову орбiту навколо його витрiщеного правого ока, вибивши йому також дев’ять зубiв. Головорiз iз мафii, озброений латунним кастетом, не зробив би свою роботу лiпше.
І тепер – ще повiльно, ще в-часi-Лiзi – починають збиратися докупи елементи фотографii Стiвена Квiнсленда, яка здобула приз.
Капiтан С. Гефернан побачив, що вiдбуваеться, лише на секунду чи двi пiзнiше, нiж Лiзi, але йому довелося також давати раду проблемi з роззявою, що стояв на його дорозi, – то був гладкий здоровило, з прищавим обличчям, у мiшкуватих бермудських шортах та в тенiсцi, на якiй усмiхалося обличчя Скота. Кап
Страница 21
тан Гефернан вiдтручуе цього молодого здоровила вбiк одним могутнiм поштовхом мускулистого плеча.На ту мить Бiлявчик уже впав на землю (й випав iз рамки майбутньоi фотографii) iз виразом приголомшеного подиву в одному оцi, тодi як iз другого струменiла кров. Кров лилася також iз дiрки, що в якомусь майбутньому, можливо, знову служитиме йому ротом. Гефернан навiть краем ока не побачив, хто ж насправдi завдав удару.
Роджер Драпаел, можливо, пригадавши, що вiн призначений церемонiймейстером сьогоднiшнього дiйства i йому треба виконувати саме цю роль, а не роль великого старого кроля, обертаеться до Еддiнгтона, свого протеже, та до Лендона, почесного гостя, який завдав усiм стiльки клопоту, саме вчасно, щоб зайняти свое мiсце витрiщеного, дещо змазаного обличчя на задньому тлi майбутнього фото.
Тим часом Скот Лендон у шоковому станi виходить iз рамки майбутньоi фотографii, яка здобуде приз. Вiн iде так, нiби й не помiчае спеки, прямо до паркувального майданчика та Нелсон-Холу, що розташований за ним i е домом для англiйського факультету, а тому обладнаний милосердною системою кондицiонованого повiтря. Вiн iде напрочуд легко, принаймнi на самому початку свого переходу, й велика частина натовпу суне за ним, причому бiльшiсть нiчого не знае про те, що сталося. Лiзi водночас розлючена, але й не здивована. Зрештою, хiба багато людей бачили Бiлявчика з тим iдiотським маленьким пiстолетом у руцi? Хiба багато людей зрозумiли, що звуки роздертого паперу були насправдi пострiлами? Дiрка в пiджаку Скота могла здатися брудною плямою, яку вiн посадив собi туди, коли копав землю, а кров, якою просякла його сорочка, була ще невидима для зовнiшнього свiту. Вiн дихае тепер iз дивним свистом, але чи багато людей iз натовпу це чують? Нi, це на неi вони дивляться тепер – декотрi з них принаймнi – божевiльну дамочку, що непоясненно вискочила з юрби й зацiдила в обличчя якомусь бiдоласi церемонiальною срiбною лопатою. Багато з них навiть усмiхаються, нiби вiрять, що це було тiльки частиною шоу, органiзованого для того, щоб iх розважити, такою собi гастрольною виставою за участю Скота Лендона. Але до дiдька iх, до дiдька Драпаела, до дiдька й забарного та низькооплачуваного копа зi служби охорони кампусу з його бляхою, схожою на велику-велику пихату дiрку на людинi. Усе, що ii тепер турбуе, це Скот. Вона вiдкидае – не зовсiм слiпо – срiбну лопату праворуч вiд себе, й Еддiнгтон, майбутнiй лiтописець iхнього вояжу, ловить ii в повiтрi. Вiн просто не мiг цього не зробити, бо iнакше вона влучила б йому в нiс. Потiм у цьому ж таки жахливому вповiльненому часi-Лiзi кидаеться навздогiн за своiм чоловiком, чия жвавiсть швидко випаровуеться, коли вiн пiдходить до розпеченого, як у печi, повiтря над паркувальним майданчиком. Позад неi Тонi Еддiнгтон витрiщився на срiбну лопату так, нiби в його руках артилерiйський снаряд, детектор радiацii або заповiт якогось великого вимерлого народу, й саме до нього пiдходить капiтан С. Гефернан зi своiм помилковим припущенням, хто був героем сьогоднiшнього дня. Лiзi нiчого не знае про цю частину подiй i нiчого про неi не знатиме доти, доки не побачить фотографiю Квiнсленда через вiсiмнадцять рокiв, але iй було б до цього байдужiсiнько, навiть якби вона знала; уся ii увага зосередилася на чоловiковi, який уже впав на колiна та на руки на паркувальному майданчику. Вона намагаеться вiдкинути час-Лiзi, побiгти швидше. І саме цiеi митi Квiнсленд робить свою фотографiю, спiймавши в кадр лише половину черевика, який буде видно в далекому правому куточку його рамки i на який вiн не зверне увагу анi тодi, анi будь-коли.
6
Володар Пулiтцерiвськоi премii, enfant terrible,[7 - Жахлива дитина (фр.). Так кажуть про людей, якi в дуже молодому вiцi вiдзначаються якимись особливими здiбностями.] який опублiкував свiй перший роман у юному вiцi двадцяти двох рокiв, лежить на землi. Скот Лендон опинився в нокдаунi, як то кажуть.
Лiзi робить над собою надзвичайне зусилля, щоб розiрвати клейке павутиння божевiльно уповiльненого часу, яке ii обплутало. Вона мусить визволитися вiд нього, бо якщо вона не добiжить до Скота, перш нiж юрба оточить ii й вiдтрутить ii вiд нього, то вони, дуже ймовiрно, можуть убити його своею стурбованiстю. Своею смертельно небезпечною любов’ю.
– Йооогооо пооораненооо! – вигукуе хтось.
Вона кричить на себе у власнiй головi
(бiжи туди, бiжи туди – i негайно)
i це нарештi допомагае. Клейке павутиння, яке обплутувало iй руки й ноги, зненацька ii вiдпускае. Несподiвано для себе вона прориваеться вперед. Свiт перетворюеться для неi на гомiн, спеку, пiт та тiла, якi штовхають ii з усiх бокiв. Вона благословляе його швидку реальнiсть i навiть примудряеться вхопитися лiвою рукою за лiву половинку своеi задницi й потягти за труси, висмикнувши iх iз розколини мiж своiми проклятущими сiдницями, тож принаймнi одну прикрiсть iз тих, якi навалилися на неi в цей невдалий i зламаний день, iй пощастило усунути.
Студентка в топi з вiльно зав’язаними на плечах бретельками загрожуе
Страница 22
заблокувати ii дедалi вужчий прохiд до Скота, але вона пiрнае iй пiд руку й зачiпаеться об гарячий топ. Вона усвiдомить, що колiна в неi розбитi й подряпанi, лише значно згодом – уже в лiкарнi, де спiвчутлива медсестра помiтить iх i змастить бальзамом, таким прохолодним i приемним, що Лiзi аж скрикне вiд задоволення. Але це станеться згодом. А тепер iй здаеться, що вона i лише один Скот перебувають на самому краю цього гарячого паркувального майданчика, цiеi жахливоi чорно-жовтоi пiдлоги, схожоi на пiдлогу в танцювальнiй залi, яка, певно, нагрiлася до температури щонайменше сто тридцять градусiв,[8 - 54 °C.] а може, й до ста п’ятдесятьох.[9 - 66 °C.]Їi уява малюе картину, на якiй пiдсмажуеться яйце на материнiй чорнiй чавуннiй сковородi, але Лiзi вiдкидае цей образ геть.
Скот дивиться на неi.
Вiн дивиться вгору, й тепер його обличчя восково-блiде, й на ньому видiляються лише темнi плями, що утворилися пiд його карими очима, та досить широка цiвка кровi, яка потекла з правого кутика рота й уже досягла пiдборiддя.
– Лiзi! – Голос його звучить тонко й хрипко, як у камерi, де штучно вiдтворюються умови великих висот. – Невже той хлопець справдi вистрелив у мене?
– Ти лiпше не розмовляй.
Вона кладе долоню йому на груди. Його сорочка, о святий Боже, просякнута кров’ю, i вона чуе, як пiд нею калатае серце, дуже швидко й дуже слабенько; це серцебиття не людськоi iстоти, а, радше, серцебиття пташки. «Пульс, як у голуба», – думае вона, i в цю мить дiвчина з бретельками, зав’язаними на плечах, падае зверху на неi. Вона впала б на Скота, але Лiзi iнстинктивно закривае його, приймаючи удар усiеi ваги тiла дiвчини («Ой! Кретин! Ідiот!» – кричить захоплена зненацька дiвчина) на свою спину; ця вага придавила ii лиш на секунду, пiсля чого вона побачила, як дiвчина викинула вперед руки, щоб пом’якшити падiння – «О божественнi рефлекси юних», думае вона так, нiби сама вона вже стара, а не молода тридцятидворiчна жiнка, – i iй це вдалося, але одразу по тому вона заголосила: «Ой, ой, ой!», коли асфальт роздряпав iй шкiру.
– Лiзi, – шепоче Скот, i, о Боже, як скрипить його дихання, коли вiн утягуе його в себе, як вiтер, що втягуеться в димохiд.
– Хто мене штовхнув? – запитуе дiвчина з бретельками на плечах.
Вона сидить навкарачки, волосся з розсмиканого кiнського хвоста затуляе iй очi, й вона плаче вiд шоку, болю та розгубленостi.
Лiзi нахиляеться нижче над Скотом. Його гаряче тiло жахае ii й наповнюе таким глибоким жалем, якого вона ранiше не могла собi навiть уявити. Але вiн тремтить у цiй спецi так, нiби йому дуже холодно. Незграбно, застосовуючи лише одну руку, вона скидае з себе жакет.
– Так, тебе поранено. Тож спробуй лежати спокiйно й не намагайся…
– Менi так гаряче, – каже вiн i починае тремтiти ще дужче. А що буде далi – конвульсii? Його карi очi втуплюються в ii синi. Кров витiкае з кутика його рота. Вона вiдчувае ii запах. Навiть комiр його сорочки вже просяк кров’ю. «Його лiкувальний чай тут йому не допоможе, – думае вона, майже не усвiдомлюючи собi, що вона думае. – Цього разу надто багато кровi. Збiса багато». – Менi так гаряче, Лiзi, будь ласка, дай менi льоду.
– Я тобi його дам, – каже вона й пiдкладае жакет йому пiд голову. – Я дам тобi льоду, Скоте.
«Слава Богу, на ньому спортивний пiджак», – думае вона, й зненацька iй приходить у голову одна думка. Вона хапае скоцюрблену, заплакану дiвчину за руку.
– Як тебе звуть?
Дiвчина дивиться на неi такими очима, нiби бачить перед собою божевiльну, проте на запитання вiдповiдае:
– Лiза Лемке.
«Ще одна Лiза, який малий наш свiт», – думае Лiзi, проте вголос нiчого не каже. Вона каже зовсiм iнше:
– Мого чоловiка пiдстрелили, Лiзi. Чи не могла б ти побiгти до… – Вона не може згадати, як називаеться будiвля, пам’ятае тiльки ii призначення. – Побiгти до англiйського факультету й викликати «швидку допомогу»? Набери номер 911…
– Це ви, мем? Мiсiс Лендон? – До неi пiдходить коп зi служби безпеки кампусу, зi своею бляхою – великою-великою пихатою дiркою на людинi, – проштовхуючись крiзь натовп переважно за допомогою своiх мускулистих рук. Вiн присiдае навпочiпки поруч iз нею, i його колiна трiщать. «Гучнiше, анiж пострiл iз пiстолета Бiлявчика», – думае Лiзi. Вiн тримае в однiй руцi переносну рацiю. Вiн говорить повiльно, ретельно вимовляючи кожне слово, нiби звертаеться до засмученоi дитини. – Я зателефонував до кампусного лазарету, мiсiс Лендон. Вони висилають карету «швидкоi допомоги», яка вiдвезе вашого чоловiка до Нешвiлського меморiального шпиталю. Ви мене зрозумiли?
Вона зрозумiла, i ii вдячнiсть (коп повернув iм бiльше, анiж долар, з тiеi суми, яку вiн iм заборгував) майже така сама глибока, як i жалiсть, що ii вона вiдчувае до свого чоловiка, котрий лежить на розпеченому гудронi i тремтить, як наполоханий собака. Вона кивае головою й уперше ронить сльозу, яких вона пролле ще багато, перш нiж перевезе свого чоловiка до iхнього рiдного штату Мейн – i не одним iз рейсiв авiакомпанii «Дельта», а на приватному лiт
Страница 23
ку i з приватною санiтаркою на борту, а ще одна карета «швидкоi допомоги» та ще одна приватна санiтарка чекатимуть iх на термiналi цивiльноi авiацii Портлендського аеропорту. Вона знову обертаеться до дiвчини на прiзвище Лемке i каже:– Вiн весь горить – ти не роздобудеш десь льоду, люба? Ти маеш якесь уявлення про те, де зараз можна знайти лiд? Де завгодно, аби вiн тiльки там був?
Вона каже це без особливоi надii, а тому дуже дивуеться, коли Лiза Лемке, не задумуючись, кивае головою.
– Авжеж, он там закусочна, i вони мають машину для виробництва кока-коли.
Дiвчина показуе рукою в напрямку Нелсон-Холу, якого Лiзi не може бачити. Усе, що вона бачить, – це лiс голих нiг, деякi з них волохатi, деякi гладенькi, деякi засмаглi, а деякi обпеченi сонцем. Вона усвiдомлюе, що вони цiлком оточенi, що вона сидить бiля пораненого чоловiка в такiй собi порожнинi, схожiй за формою на велику вiтамiнну пiгулку або капсулу, й починае вiдчувати страх перед цiею юрбою. Чи iснуе слово для подiбноi агорафобii? Скот, певно, знае.
– Якщо ти зможеш роздобути трохи льоду, будь ласка, роздобудь, – каже Лiзi. – І поквапся. – Вона обертаеться до працiвника служби безпеки кампусу, який намагаеться намацати пульс Скота, рiч абсолютно марна, як на думку Лiзi. Зараз треба думати про те, як йому допомогти, а не про те, мертвий вiн чи живий. – Ви можете примусити iх вiдiйти назад? – просить вона. Майже благае. – Тут так гаряче, i…
Не встигае вона договорити, як вiн пiдхоплюеться на ноги, наче iван-покиван зi своеi коробки, й кричить гучним голосом:
– Вiдiйдiть назад! Вiдiйдiть назад i пропустiть цю дiвчину! Дайте йому змогу дихати, люди, ви мене зрозумiли?
Натовп вiдступае назад… дуже неохоче, як здаеться Лiзi. Вони не хочуть пропустити повз увагу жодну краплю кровi, яку вiн втрачае, так iй здаеться.
Гаряче повiтря пiдiймаеться вiд розiгрiтого гудрону. Вона мала слабку надiю, що до цього можна звикнути, як ми звикаемо до гарячого душу, але так не вiдбуваеться. Вона дослухаеться, чи не вие десь поблизу сирена карети «швидкоi допомоги», але не чуе нiчого. Потiм щось чуе. Вона чуе, як Скот кличе ii на iм’я. Як вiн прокаркав ii iм’я. Водночас вiн хапаеться за край ii просякнутого потом топа (пiвкулi ii бюстгальтера тепер стримлять пiд шовковою тканиною, твердi, як розпухле татуювання). Вона дивиться вниз i бачить таке, що iй зовсiм не до вподоби. Скот усмiхаеться. Кров забарвила йому губи в колiр яскравоi цукерки, згори вниз, вiд кутика до кутика, i його усмiшка тепер схожа на посмiшку клоуна. «Нiхто не любить дивитися на клоуна опiвночi», – думае вона й дивуеться, звiдки це до неi прийшло. І лише в якусь мить iз тих, що iх вона переживе протягом наступноi довгоi й здебiльшого безсонноi ночi, дослухаючись до симфонii собачого гавкоту – а здавалося, кожен собака в Нешвiлi гавкае на гарячий серпневий мiсяць, – вона пригадае, що це афоризм iз третього роману Скота, единого, якого терпiти не могли анi вона, анi критики, единого, який зробив iх багатими. «Порожнi демони».
Скот i далi тягне ii синiй шовковий топ, його очi досi гарячково блищать у почорнiлих очницях. Вiн хоче щось сказати, й вона – iй доводиться присилувати себе до цього – нахиляеться, щоб розчути його слова. Вiн удихае за один раз дуже мало повiтря, такими собi судомними напiввдихами. Це шумний i моторошний процес. Запах кровi стае дедалi сильнiшим. Бридкий, мiнеральний запах.
Це смерть. Це запах смертi.
Нiби погоджуючись iз нею, Скот каже:
– Вiн дуже близько, моя люба. Я не можу бачити його, але… – Ще один довгий, скрипучий вдих. – …чую, як вiн iсть. І хрюкае. – І вiн посмiхаеться своею кривавою посмiшкою клоуна, коли це каже.
– Скоте, я не розумiю, про кого ти говориш…
Рука, яка вчепилася в ii топ, ще зберегла в собi досить сили. Вона щипае ii за бiк i щипае жорстоко – коли вона скине топ набагато пiзнiше в кiмнатi мотелю, вона побачить синець, справжнiй синець, одержаний вiд коханого.
– Ти… – Скрипучий вдих. – …знаеш…
Ще один скрипучий вдих, глибший. І вiн досi посмiхаеться, так, нiби вони подiляють якусь жахливу таемницю. Темно-червону таемницю, кольору синця. Кольору певних квiтiв, якi ростуть на схилах
(мовчи, Лiзi, мовчи)
так, на схилах одного пагорба.
– Ти… знаеш… а тому… не ображай мое… знання. – Ще один свистячий скрипучий вдих. – Або твое власне.
І вона думае, що й справдi дещо про це знае. Довгий хлопець, так вiн його називае. Істота з нескiнченним строкатим боком. Якось вона хотiла подивитися слово «строкатий» у словнику, але забула – спроможнiсть забувати була вмiнням, яке вона мала всi пiдстави вигострити протягом тих рокiв, коли вони зi Скотом жили разом. Але вона знае, про що вiн каже, авжеж, знае.
Вiн випускае ii топ чи, може, втрачае силу, щоб за нього триматися. Лiзi трохи вiдхиляеться вiд нього, але не далеко. Його очi дивляться на неi з глибоких очниць, якi все бiльше чорнiють. Вони такi самi блискучi, як i ранiш, але вона бачить, що вони також наповненi жахом i (саме це лякае ii найбiльше) якоюсь
Страница 24
злою, непоясненною iронiею. Промовляючи так само тихо, – можливо, для того, щоб тiльки вона його чула, а може, вiн просто неспроможний говорити гучнiше, – Скот каже:– Слухай, моя маленька Лiзi. Я покажу, якi звуки з нього вихоплюються, коли вiн шукае когось поглядом.
– Нi, Скоте… не треба… будь ласка.
Вiн пускае ii слова повз вуха. Усмоктуе в себе ще один зi своiх скрипучих вдихiв, заокруглюе мокрi червонi губи у формi лiтери О i видае низький, неймовiрно бридкий, з якимсь глузливим призвуком звук. Це закiнчуеться цiвкою кровi, яка пробиваеться крiзь його стиснуте горло i бризкае в розпечене повiтря. Дiвчина бачить цей струмiнь, i в неi вихоплюеться переляканий зойк. Цього разу натовп не потребуе кампусного копа, щоб той примусив його вiдступити; вони вiдступають за власним бажанням, залишаючи Лiзi, Скота й капiтана Гефернана у колi з периметром щонайменше чотири фути завдовжки.
Звук, вiдтворений Скотом, – о Боже, це й справдi схоже на хрюкання! – на щастя, дуже короткий. Скот закашлявся, груди йому судомно здiймаються, i рана випорскуе дедалi бiльше кровi ритмiчними сплесками. Жестом пальця вiн знову просить ii нахилитися ближче. Вона робить це, спираючись на тремтячi руки. Його глибоко запалi очi пiдкоряють ii собi; те саме робить i його позначена знаком смертi посмiшка.
Вiн схиляе голову вбiк, спльовуе згусток напiвзгорнутоi кровi на гарячий гудрон, потiм знову обертае ii до неi.
– Я мiг би його покликати… сюди, – шепоче вiн. – Вiн би прийшов. І ти… звiльнилася б… вiд мого… вiчного… крякання.
Вона розумiе, вiн говорить цiлком серйозно, i на якусь мить (такою була сила його погляду) вона повiрила в те, що це правда. Вiн знову вiдтворить цей самий звук, лише трохи гучнiше, i в якомусь iншому свiтi Довгий хлопець, цей володар його безсонних ночей, оберне свою невимовно голодну голову. І через мить у цьому свiтi Скот Лендон просто здригнеться на гарячому гудронi й помре. У посвiдченнi про смерть напишуть якiсь божевiльнi дурницi, але вона знатиме: його чорна проява нарештi його побачила, прийшла по нього i з’iла його живцем.
Отже, тепер вiдбуваеться щось таке, про що вони нiколи згодом не говоритимуть, анi з iншими, анi мiж собою. Щось надто жахливе. Кожен шлюб мае два серця, одне свiтле, а друге – чорне. А тут iдеться саме про iхне чорне серце, про те, яке в собi ховае божевiльну таемницю. Вона нахиляеться над ним нижче, ближче до розпеченого гудрону, немае сумнiву, вiн помирае, проте вона сповнена рiшучостi утримати його тут, якщо тiльки зможе. Навiть якби iй довелося битися з Довгим хлопцем за нього – якщо буде треба, вона застосуе нiгтi за браком iншоi зброi.
– Отже… Лiзi… – шепоче вiн, посмiхаючись своею бридкою, обiзнаною, жахливою посмiшкою. – Що… ти… скажеш?
Вона нахиляеться до нього ще ближче. Нахиляеться в просякнутий потом i кров’ю сморiд, який витае над ним. Нахиляеться, аж поки чуе рештки слабкого запаху шампуню «Прел», яким вiн мив сьогоднi вранцi голову, та пiни, яку вiн застосовував для голiння. Вона нахиляеться над ним, аж поки ii губи торкаються його вуха. Вона шепоче:
– Заспокойся, Скоте. Бодай один раз у своему життi – лише заспокойся.
Коли вона знову дивиться на нього, його очi змiнили вираз. У ньому вже немае нiчого погрозливого. Вiн слабне, та, може, це й добре, бо вiн знову здаеться психiчно нормальним.
– Лiзi…
Так само пошепки, дивлячись йому просто у вiчi, вона каже:
– Дай тiй паскуднiй iстотi спокiй, i вона забереться геть. – Вона мало не додае: «Ти зможеш повернутися до цiеi плутанини потiм», але казати йому це було б безглуздям; зараз едине, що Скот мiг би для себе зробити, – це не померти. І тому вона каже: – Бiльше не вiдтворюй цього звуку.
Вiн облизуе губи. Вона бачить кров у нього на язицi, i ii нудить, проте вона не вiдхиляеться вiд нього. Вона обiцяе собi, що перебуватиме в такiй позi доти, доки його не забере карета «швидкоi допомоги» або вiн перестане дихати прямо тут, на цьому гарячому гудронi, за сотню ярдiв чи десь так вiд мiсця свого останнього трiумфу; якщо вона зможе це витримати, то – iй так здаеться – вона зможе витримати що завгодно.
– Менi так жарко, – каже вiн. – Якби менi бодай грудочку льоду, щоб я мiг посмоктати.
– Лiд скоро буде, – каже Лiзi, не знаючи, чи, бува, не обiцяе вона те, чого не зможе зробити. – Я тобi дiстану його.
Нарештi до неi долинае звук сирени карети «швидкоi допомоги», яка пробиваеться до них. Це вже не абищо.
А потiм вiдбуваеться справжне чудо. Дiвчина з бретельками, вiльно зав’язаними на плечах, та з недавнiми подряпинами на долонях проштовхуеться до них крiзь юрбу. Вона вiдсапуеться, нiби щойно пробiгла на змаганнях стометрiвку, i пiт котиться по ii щоках i шиi, але вона тримае в руках двi великi посудини з навощеного паперу.
– Я розлила половину клятущоi коки, добираючись назад, – каже вона, скинувши коротким, лютим поглядом через плече на юрбу, – але лiд я принесла, нiчого не втративши. Лiд…
Але тут ii очi закочуються, перетворюючись на самi бiлки, й вона мало не пада
Страница 25
на спину, нiби послизнувшись у своiх кедах. Кампусний коп – о, нехай Бог благословить його всiма своiми благословеннями з його великою-великою пихатою дiркою на грудях i всiм iншим – пiдхоплюе дiвчину, знову твердо ставить ii на ноги i забирае в неi одну з паперових посудин. Вiн передае ii Лiзi, а потiм запрошуе iншу Лiзу, щоб вона випила з другоi посудини. Лiзi Лендон не звертае на це уваги. Згодом, вiдтворюючи в пам’ятi всю цю сцену, вона вiдчуе навiть деякий страх за те, що ii думки крутилися в такому вузькому колi. Тепер вона спромагаеться тiльки подумати: «О, тiльки, будь ласка, не дозвольте iй знову впасти на мене, якщо вона раптом зомлiе, наш дорогий друже-копе», i знову обертаеться до Скота.Вiн тремтить дужче, нiж тремтiв досi, i його очi затьмарюються, втрачаючи контакт iз ii очима. Проте вiн намагаеться щось сказати:
– Лiзi… так гаряче… льоду.
– Я маю для тебе лiд, Скоте. А тепер ти зможеш нарештi свою пельку стулити?
– Один на пiвнiч подався, а другий на пiвдень жити… – проказуе вiн хрипким голосом, а потiм – о, чудо! – вiн робить те, про що вона його просить.
Можливо, вiн просто вибалакався – для Скота Лендона це найiмовiрнiше припущення.
Лiзi занурюе руку глибоко в посудину, пiднявши рiвень кока-коли, яка тепер переливаеться через вiнця. Холод приголомшуе ii й наповнюе все ii тiло надзвичайно приемним вiдчуттям. Вона захоплюе цiлу жменю кубикiв льоду, думаючи про те, скiльки iронii в цiй ситуацii: щоразу, коли вона й Скот зупиняються на одному з майданчикiв вiдпочинку, бiля автомагiстралi, й вона користуеться послугами автомата, який продае розливну содову замiсть напоiв у пляшках або в банках, вона завжди натискае на кнопку без льоду, вважаючи своi дii глибоко виправданими – нехай iншi дозволяють компанiям, якi торгують безалкогольними трунками, ошукувати себе, продаючи iм пiвчашки содовоi та пiвчашки льоду, але з дочкою Дейва Дебушера Лiзi такий номер не пройде. Якою була улюблена приказка старого Дендi? Я не вчора звалився з копицi сiна! І ось тепер вона хотiла б, щоб iй дали навiть бiльше льоду, нiж самоi коки… хоч i не бачить у цьому великоi рiзницi. Але сама ситуацiя i справдi здаеться iй незвичайною.
– Скоте, ось вiн, лiд.
Його очi тепер напiвзаплющенi, але вiн роззявляе рота, i коли вона спочатку охолоджуе йому губи своею жменею льоду, а потiм кладе один iз напiврозталих кубикiв на його закривавлений язик, вiн несподiвано перестае тремтiти. Боже, це просто чудо. Набравшись хоробростi, вона проводить своею холодною мокрою долонею по його правiй щоцi, його лiвiй щоцi, а потiм притуляе ii до лоба, звiдки краплi води, зафарбованоi в колiр кока-коли, скочуються на його брови, а потiм стiкають по обох боках його носа.
– О Лiзi, це небесне блаженство, – каже вiн, i хоч голос у нього досi скрипить, iй здаеться, що вiн уже бiльшою мiрою схожий на його голос i лунае… бiльше тут, анiж там.
Карета «швидкоi допомоги» пробилася з лiвого боку натовпу, виття ii сирени поступово завмерло, i через кiлька секунд вона вже почула, як нетерплячий чоловiчий голос кричить:
– Ми – лiкарi! Пропустiть! Ми лiкарi, як i всiм людям, нам треба робити свою роботу, дайте нам пройти!
Драпаел, ця пропечена пiвденним сонцем дiрка в гепi, користуеться цiею хвилиною, щоб нахилитися до Лiзi й прошепотiти iй на вухо:
– Як вiн, люба?
Спiвчуття в його голосi, поеднане зi спогадом про те, з якою швидкiстю вiн драпав iз мiсця подiй, навiюе iй бажання заскреготiти зубами.
Не дивлячись на нього, вона вiдповiдае:
– Намагаеться вижити.
7
– Намагаеться вижити, – прошепотiла вона, провiвши долонею по глянцевiй сторiнцi «У-Тенн, Нешвiл. Рев’ю». По тiй фотографii, на якiй Скот поставив ногу на iдiотську срiбну лопату.
Вона з виляском закрила книгу й кинула ii на запилюжену спину книжковоi змii. Їi апетит до фотографiй – до спогадiв – був бiльш анiж насичений на сьогоднiшнiй день. Вона вiдчула, як десь пiд ii правим оком розпочинаеться болюча пульсацiя. Вона хотiла прийняти якiсь лiки, але не бридкий тайленол, а тi таблетки, що iх ii небiжчик-чоловiк називав божевiлками. Двi таблетки його ексцедрину – це саме те, що iй треба, якщо вони лежать десь недалеко на полицi. Потiм вона трохи полежить у iхнiй спальнi, поки ще не сильний головний бiль мине. Можливо, iй пощастить навiть трохи поспати.
«Я подумала про спальню як про нашу спальню», – сама собi здивувалася вона, йдучи до сходiв, якими можна було спуститися в сарай; щоправда, вiн давно не правив за сарай, а був подiлений на окремi складськi примiщення, хоч там i досi пахло сiном, мотуззям i тракторним мастилом – то були прадавнi запахи селянськоi ферми, стiйкi й приемнi. «Усе тут досi так, як i було, хоч i минули вже два роки».
Ну то й що? І що з того?
Вона стенула плечима.
– Либонь, нiчого.
Вона була дещо приголомшена своiм невиразним, нiби п’яним бурмотiнням. Схоже, всi цi надто яскравi спогади до краю виснажили ii. Так нiби вона знову пережила той давнiй стрес. Вона з полегкiстю подумала про те, що в че
Страница 26
евi книжковоi змii немае iнших фотографiй, якi могли б пробудити в нiй такi жахливi спогади, бо пiдстрелили його лише один раз, а жоден iз його колег не надiслав би йому свiтлини, на яких було б знято, як вiн…(забудь про це, просто забудь)
– Гаразд, гаразд, – погодилася вона, коли вже спустилася сходами, не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якоi прiрви була пiдiйшла
(стережися, а то можеш дуже послизнутися)
у своiх думках. У головi в неi утворилася порожнеча, й вона вся спiтнiла, як людина, котра щойно чудом уникла нещасного випадку.
– Заткнися, облиш i годi тобi.
І так, нiби вона увiмкнула його своiм голосом, за зачиненими дерев’яними дверима праворуч вiд неi задзеленчав телефон. Лiзi зупинилася посеред головного проходу в сараi, який вiв до сходiв. Колись цi дверi вiдкривалися до великого й широкого стiйла, де можна було поставити трьох коней. Тепер же табличка на них просто попереджала: висока напруга! Це був жарт, який свого часу придумала Лiзi. Вона мала намiр обладнати там собi невеличкий кабiнет, де вона тримала б усi потрiбнi документи та займалася оплатою iхнiх щомiсячних рахункiв (вони мали – i вона досi мала – найманого менеджера, який мав здiйснювати нагляд за iхнiми фiнансовими справами, проте вiн жив у Нью-Йорку i не став би займатися такими дрiбницями, як ii щомiсячнi витрати в бакалiйному магазинi Гiлтопа). Вона зайшла в цьому так далеко, що поставила тут письмовий стiл, телефон, факс i кiлька шаф iз шухлядами… i тут Скот раптом помер. Чи пiсля того вона сюди коли-небудь приходила? Одного лише разу, пригадалося iй. Рано навеснi, цього року. Була друга половина березня, кiлька останнiх плям почорнiлого снiгу ще лежали на землi, а ii завданням було тiльки перезарядити автоматичний вiдповiдач, приеднаний до телефону. У вiконечку пристрою була цифра 21. Послання вiд першого до сiмнадцятого й вiд дев’ятнадцятого до двадцять першого належали до тих рекламних повiдомлень, якi Скот зазвичай називав «телефоннi вошi». Вiсiмнадцяте послання (i це Лiзi зовсiм не здивувало) було вiд Аменди. «Я тiльки хотiла б знати, чи ти коли-небудь брала в руки цю клятущу слухавку, – сказала вона. – Ти дала цей номер менi, Дарлi та Кантi перед тим, як помер Скот». Пауза. «Я думаю, брала. – Пауза. – Брала цю слухавку, я хотiла сказати. – А потiм слова безперервним потоком: – Але поки я дочекалася дзвяку, минуло надто багато часу, в тебе, певно, там зiбралося багато послань, моя маленька Лiзi, ти маеш вряди-годи переглядати цей мотлох, бо раптом хтось тобi запропонуе чудовий порцеляновий сервiз Споуда абощо i ти його прогавиш. – Пауза. – Ну… бувай здоровенька».
Тепер, стоячи за зачиненими дверима кабiнету й вiдчуваючи, як бiль пiд правим оком пульсуе в одному ритмi з ii серцем, вона прослухала, як телефон задзвенiв утрете i вчетверте. На серединi п’ятого дзвiнка телефон клацнув, пiсля чого пролунав ii власний голос, який повiдомив, що той, хто був на протилежному кiнцi дроту телефонуе за номером 727-5932. Не було фальшивоi обiцянки зворотного дзвiнка, не було навiть запрошення залишити свое послання пiсля того, що Аменда назвала дзвяком. Бо, власне, який у цьому був би сенс? Хто мiг зателефонувати сюди, щоб поговорити з нею? Пiсля того як Скот помер, це мiсце втратило iнтерес для хай там кого. Бо тут залишилася лише маленька Лiзi Дебушер iз Лiзбон-Фолз, тепер удова Лендон. Маленька Лiзi тепер живе сама-одна в будинку, що завеликий для неi, i складае списки бакалiйних товарiв, а не пише романи.
Пауза мiж посланням i сигналом була така велика, що вона подумала: «Мабуть, стрiчка для вiдповiдей уже повна. А якщо й нi, той, хто телефонуе, стомиться й покладе слухавку, й вона почуе крiзь зачиненi дверi до кабiнету один iз тих голосiв, що найбiльше ii дратували, наприклад, голос жiнки, яка вам роздратовано скаже: «Якщо захочете зателефонувати… будь ласка, покладiть слухавку й наберiть номер вашого оператора!» Вона не додасть при цьому анi «тупа iдiотко», анi «паскудна стерво», але Лiзi завжди вiдчувала цi слова, як сказав би Скот, «у контекстi».
Натомiсть вона почула чоловiчий голос, який промовив тiльки три слова. Не було нiякоi причини, щоб вони примусили ii похолонути, але вона похолола, коли почула iх.
– Я телефонуватиму знову, – сказав вiн.
На лiнii клацнуло.
Потiм – мовчанка.
8
«Це набагато лiпший дарунок», – думае вона, але знае, що йдеться не про минуле й не про теперiшне; це лише сон. Вона лежала на великому двоспальному лiжку
(нашому нашому нашому нашому нашому)
у спальнi пiд великим вентилятором, який повiльно обертався, ляскаючи лопатями; хоч вона й прийняла сто тридцять мiлiграмiв кофеiну у двох таблетках ексцедрину (кiнцева дата придатностi – 7 жовтня), якi вона знайшла серед значно скорочених запасiв Скотових лiкiв у туалетнiй кiмнатi, вона спромоглася заснути. Якби навiть у неi виник якийсь сумнiв щодо цього, iй досить було подивитися, де вона перебувае – на третьому поверсi Нешвiлського меморiального шпиталю, в тому його крилi, де розташува
Страница 27
ося вiддiлення реанiмацii, – й звернути увагу на свiй единий засiб пересування: вона прибула сюди на великому клаптi тканини з надрукованими на нiй лiтерами: НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. Вона знову з радiстю бачить, що куточки цього прегарного чарiвного килима, на якому вона сидить, по-царському згорнувши руки пiд грудьми, зав’язанi вузлами, як куточки носовичка. Вона летить так близько до стелi, що коли НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ прослизае пiд один iз вентиляторiв, якi повiльно ляскають угорi лопатями (у ii снi вони точно такi, як i той, що в iхнiй спальнi), iй доводиться лягти й випростатись навзнаки, щоб не дiстати сильного удару однiею з лопатей. Цi лакованi дерев’янi весла шумлять – шух, шух, шух, – знову й знову, роблячи своi повiльнi й, можна сказати, величнi оберти. Пiд нею бiгають туди-сюди медсестри в черевиках на скрипучих пiдошвах. Деякi з них у кольорових костюмах, якi з часом витiснять усi iншi серед представникiв iхньоi професii, але бiльшiсть – у бiлих халатах, бiлих панчохах i тих беретиках на головi, якi завжди примушують Лiзi думати про опудала голубiв. Двое лiкарiв – мабуть-таки, лiкарi, хоч один iз них такий юний, що, либонь, iще не мае потреби голитися, – розмовляють бiля фонтанчика для пиття. Обкладенi кахлями стiни прохолодно зеленi. Схоже, спека дня сюди не проникае. Вона припускае, що, крiм вентиляторiв, тут мають бути й кондицiонери, проте вона не чуе iх.«А я й не можу почути iх, адже це сон», – каже вона собi, й ця думка видаеться iй цiлком розумною. Далi попереду розташована палата 319, куди вони поклали Скота одужувати, пiсля того як витягли з нього кулю. Вона без проблем може дiстатися до дверей, але бачить, що вона перебувае надто високо, щоб залетiти в них, коли туди прибуде. А вона хоче потрапити всередину палати. Вона так i не сказала йому: «Ти зможеш повернутися до цiеi плутанини потiм», та хiба в цьому була потреба? Скот Лендон, зрештою, не впав iз копицi сiна лише вчора. Справжньою проблемою, яку вона мае тепер розв’язати, – так iй здаеться, – буде знайти магiчне слово, яке примусить чарiвний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ пiти на зниження.
І це слово приходить до неi. Вона не хотiла б, щоб воно вилетiло з ii власного рота (це слово Бiлявчика), але потреба примусить, коли диявол спокусить – як також казав Дендi, – а отже…
«Лiлеi», – каже Лiзi, i шмат вицвiлоi тканини iз зав’язаними на кутах вузлами слухняно опускаеться на три фути зi своеi високостi пiд стелею шпиталю. Вона дивиться у вiдчиненi дверi й бачить Скота, який лежить тут, либонь, не менш як п’ять годин пiсля операцii, лежить на вузенькому й дивовижно охайному лiжку з прегарно вигнутими узголiв’ям та нижньою частиною. Монiтори, що звучать, як телефоннi пристроi для запису вiдповiдей, клацають i попискують. Два прозорi пакети звисають зi штанги, яка стоiть мiж ним i стiною. Схоже, вiн спить. Бiля його лiжка сидить на стiльцi з прямою спинкою Лiзi зразка 1988 року. В однiй руцi вона тримае руку свого чоловiка, а в другiй – книжку в паперовiй обкладинцi. Це роман, який вона привезла iз собою в Теннессi, – вона нiколи не сподiвалася, що прочитае його до кiнця чи бодай до половини. Скот читае таких авторiв, як Борхес, Пiнчон, Тайлер i Артвуд; Лiзi читае Мевi Бiнчi, Колiн Маккале, Джин Оел (хоча розпуснi печернi люди з творiв мiс Оел дещо ii дратують), Джойс Керол Оутс, а вiднедавна й Ширлi Конрен. Сидячи в палатi 319, вона тримае в руцi «Дикунiв», останнiй роман Ширлi, i Лiзi вiн дуже подобаеться. Вона дiйшла до того мiсця, де жiнки, якi заблукали в джунглях, навчаються застосовувати своi бюстгальтери як рогатки. Тi, якi виготовленi з лайкри. Лiзi не знае, чи американськi любителi романiв готовi зрозумiти цей останнiй роман панi Конрен, але сама вона вважае його смiливим i досить гарним, по-своему. Хiба смiливiсть – не рiзновид прекрасного?
Останне свiтло дня вливаеться крiзь вiкно в палату червоними й золотими потоками. Це грiзна й чудова картина. Лiзi зразка 1988 року дуже стомлена: стомлена емоцiйно, фiзично, стомлена вiд тривалого перебування на пiвднi. Вона думае, якщо бодай iще одна особа назве ii «ви всi», то вона закричить не своiм голосом. А що втiшае ii? Вона певна, що не буде тут так довго, як вони думають, бо… власне… вона знае Скота i мае всi пiдстави припускати, що вiн одужае досить швидко, облишмо справу на цьому.
Незабаром вона повернеться до мотелю i спробуе найняти ту саму кiмнату, у якiй вони перебували в першiй половинi дня (Скот майже завжди наймае кiмнату, яка могла б бути для нього схованкою, хай навiть йдеться про те, що вiн називае «давнiм i звичним увiйди-вийди»). Вона думае, що навряд чи iй пощастить це зробити, – вони ставляться до тебе зовсiм по-iншому, коли ти з чоловiком, знаменитий вiн чи нi, – але вiд того мiсця дуже зручно ходити як до шпиталю, так i до коледжу, i якщо вона там якось прилаштуеться, то iй на все наплювати. Доктор Сетервейт, який лiкуе Скота, пообiцяв iй, що вона зможе ховатися вiд репортерiв, якщо вийде з дверей чорного ходу сьогоднi ввечерi та й там-т
Страница 28
ки виходитиме протягом кiлькох наступних днiв. Вiн сказав, що мiсiс Маккiннi, яка працюе в приймальному покоi, влаштуе так, що таксi чекатиме ii бiля вантажноi платформи кафетерiю, «як тiльки ви iй подасте знак». Вона вже пiшла б, але Скот поводився неспокiйно упродовж останньоi години. Сетервейт сказав, що вiн прийде до тями не ранiш як опiвночi, але Сетервейт не знае Скота так, як знае його вона, i Лiзi не дуже здивувалася, коли вiн почав подавати ознаки життя на короткий час, коли сонце наблизилося до обрiю. Двiчi вiн упiзнав ii, двiчi вiн запитав у неi, що трапилося, i двiчi вона сказала йому, що психiчно хворий чоловiк стрiляв у нього. Коли вiн очуняв удруге, то сказав: «Ох, якби не та срiбна iграшка…», перш нiж знову заплющив очi, i це неабияк ii насмiшило. Тепер вона хоче, аби вiн прийшов до тями ще раз, i тодi вона йому скаже, що не повертаеться до Мейну, а лише до мотелю, i що вранцi вона до нього прийде.Усе це Лiзi зразка 2006 року знае. Пам’ятае. Вiдчувае iнтуiтивно. Геть усе. Сидячи на чарiвному килимi-самольотi пiд назвою НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, вона думае: «Вiн розплющуе очi. Вiн дивиться на мене. Вiн каже: «Я заблукав у темрявi, i ти мене знайшла. Менi було жарко – так жарко! – i ти дала менi льоду».
Але чи справдi вiн це сказав? Чи справдi все сталося саме так? І якщо вона щось приховуе – приховуе вiд самоi себе, – то навiщо вона це приховуе?
У лiжку, в червоному свiтлi, Скот розплющуе очi. Дивиться на дружину, яка читае свiй роман. Його дихання тепер не скрипить, але вона досi чуе свистячий звук, коли вiн утягуе в груди повiтря так глибоко, як тiльки може, i напiвшепоче, напiвхрипить, покликавши ii на iм’я. Лiзi зразка 1988 року кладе книжку й дивиться на нього.
– Привiт, ти знову прокинувся, – каже вона. – Ось тобi загадка, на яку ти маеш дати вiдповiдь. Ти пам’ятаеш, що з тобою сталося?
– Пострiл, – шепоче вiн. – Хлопець. Тунель. Назад. Болить.
– Тобi ще трохи болiтиме, – каже вона. – Чи не хотiв би ти…
Вiн хапае ii руку й просить на мить замовкнути. «Зараз вiн менi скаже, що вiн заблукав у темрявi i я дала йому льоду», – думае Лiзi зразка 2006 року.
Але вiн каже своiй дружинi – яка ранiше в цей день урятувала йому життя, розчерепивши голову божевiльному манiяковi срiбною лопатою, – тiльки одне:
– Було дуже жарко, правда ж?
Тон його голосу недбалий. І в його поглядi немае нiчого незвичного; вiн просто пiдтримуе розмову. Просто збавляе час, тодi як червоне свiтло стае глибшим, тодi як апарати пiдтримання життедiяльностi органiзму клацають i попискують i зi своеi високоi точки у проймi дверей Лiзi зразка 2006 року бачить, як тремтiння – легке, але помiтне – пробiгае крiзь ii молодше «я»; бачить, як великий палець ii лiвоi руки зiсковзуе з паперовоi обкладинки «Дикунiв».
Я думаю: «Вiн або не пам’ятае, або вдае, нiби не пам’ятае, що вiн сказав, коли лежав на гудронi, – про те, що вiн мiг би покликати його, якби захотiв, що вiн мiг би покликати Довгого хлопця, якби я захотiла його позбутися, – i що сказала я йому у вiдповiдь, сказала, щоб вiн заткнувся й облишив цю тему… що, коли вiн стулить пельку, та проява пiде собi геть. Я запитую себе, чи справдi йдеться про забуття – це коли вiн забув, що в нього стрiляли, – чи це спецiальний вид нашого забуття, який радше нагадуе той випадок, коли ми змiтаемо смiття у скриню, а потiм надiйно ii замикаемо. Я запитую себе, а чи це взагалi мае якусь вагу, якщо вiн знае, як усе можна зробити лiпше».
Коли вона лежала на своему лiжку (i коли вона лiтае на чарiвному килимi у вiчному теперiшньому часi свого сну), Лiзi здригалася й намагалася викрикнути, звертаючись до свого молодшого «я», намагалася криком переконати ту молодшу Лiзi, що це мае, мае вагу. «Не вiдпускай його з цим! – намагалася вона крикнути. – Нiчого не можна забути навiки!» Але тут iй пригадалася iнша приказка, яку вона чула, коли вони безлiч разiв грали в карти влiтку бiля озера в днi вiдпочинку, щоразу, коли якийсь гравець намагався побачити в тасуваннi карт якийсь прихований трюк: «Облиш! Ти не зможеш вивести на свiт iз могили мерцiв!»
Ти не зможеш вивести на свiт iз могили мерцiв.
Проте вона робить iще одну спробу. Зосередивши всi своi розумовi сили та волю, Лiзi зразка 2006 року нахиляться вперед i, звiсившись iз чарiвного килима, гучно кричить: «Вiн прикидаеться! СКОТ ПАМ’ЯТАЄ ВСЕ!», звертаючись до свого молодшого «я».
І на якусь безумну мить iй здаеться, що вона змогла пробитися крiзь товщу часiв… вона знае, що змогла пробитися. Лiзi зразка 1988 року вигинаеться у своему крiслi, книжка вислизае з ii руки i зi стуком падае на пiдлогу. Але перше нiж ця ii версiя встигае озирнутися, Скот Лендон дивиться прямим поглядом на жiнку, що витае над дверима, дивиться на ту версiю своеi дружини, якiй судилося залишитися вдовою. Вiн знову вигинае губи колечком, але замiсть утворити бридкий i глузливий звук, вiн дмухае. Хоча це важко назвати дмуханням. Як вiн може дмухнути пiсля всього, що довелося йому витерпiти того дня? Але й цiеi його спроби досить,
Страница 29
щоб виштовхати магiчний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ за дверi, де вiн полетiв, падаючи та пiрнаючи вниз, як сухий листок, пiдхоплений ураганом. Лiзi докладае вiдчайдушних зусиль, щоб утриматися на килимi, в мiру того, як стiни лiкарнi швидко вiдбiгають назад, але клятуща штуковина нахиляеться, i вона падае, i9
Лiзi прокинулася. Вона сидiла, випроставши спину на лiжку й вiдчуваючи, як висихае пiт на ii лобi та пiд пахвами. Тут було вiдносно прохолодно завдяки вентилятору над головою, а проте iй було гаряче, як…
Їй було гаряче так, нiби вона сидiла в духовцi засмоктування.
– Якщо й справдi людина, яка сидить у духовцi, може щось почувати, – сказала вона i знервовано засмiялася.
Їi сон швидко блякнув i розвалювався на шматки й клаптi – едине, що вона могла пригадати з якоюсь яснiстю, було червоне свiтло призахiдного сонця, яке десь сiдало за обрiй, – але вона прокинулася з божевiльною переконанiстю, що загнiздилася десь на передньому краi ii розуму, з божевiльним iмперативом: вона повинна знайти ту клятущу лопату. Срiбну лопату.
– Навiщо? – запитала вона в порожньоi кiмнати.
Вона взяла годинник iз нiчного столика й пiднесла його ближче до очей, переконана: вiн повiдомить iй, що вона спала годину, а може, й двi. Вона була приголомшена, коли побачила, що ii сон тривав рiвно дванадцять хвилин. Вона поставила годинник назад, на нiчний столик, i витерла руки об передню частину своеi блузки, так, нiби пiдiбрала щось брудне й насичене мiкробами.
– Навiщо менi та рiч?
«А ти менше думай». Це був голос Скота, а не ii власний. Вона рiдко чула його з такою яснiстю цими днями, але тепер вона його почула. Гучний i чистий. «Воно тебе не стосуеться. Ти просто знайди ii й поклади… ет, ти добре знаеш, куди ii покласти».
Звичайно, вона знала.
– Там, де вона менi знадобиться, – прошепотiла вона й потерла собi обличчя долонями, коротко засмiявшись.
«Правильно, моя люба дитино, – погодився з нею ii мертвий чоловiк. – Там, де ти вiдчуеш, що треба ii покласти».
ІІІ
Лiзi й срiбна лопата
(Очiкуючи, коли змiниться вiтер)
1
Яскравий сон Лiзi анiтрохи не допомiг iй звiльнитися вiд спогадiв про Нешвiл, а надто вiд одного конкретного спогаду: спогаду про ту хвилину, коли Герд Аллен Коул пiсля пострiлу в легенi, коли ще Скот мiг вижити, став нацiлювати пiстолет на серце, який, безперечно, став би для нього смертельним. На той час свiт уповiльнив свiй плин, i ii думки знову й знову поверталися – як знову й знову повертаеться язик до поверхнi надломленого зуба з гострими краями – до того, яким плавним був цей рух, так, нiби пiстолет рухався на шарнiрах.
Лiзi пропилососила вiтальню, яка цього не потребувала, потiм увiмкнула пральну машину, яку не змогла заповнити навiть наполовину; кошик для брудноi бiлизни заповнювався дуже повiльно тепер, коли вона залишилася сама-одна. Минуло вже два роки, проте вона нiяк не могла звикнути до такого становища. Потiм надягла свiй старий купальний костюм i зробила кiлька запливiв у басейнi, який був просто неба, за iхнiм будинком: п’ять, потiм десять, потiм п’ятнадцять, потiм сiмнадцять i зупинилася, щоб перевести дух. Вона вхопилася руками за край басейну, з його мiлкiшоi сторони, витягши позад себе ноги, важко вiдсапуючись, ii темне волосся прилипло до щiк, лоба та шиi, як блискучий шолом, але вона й досi бачила, як обертаеться на шарнiрах блiда рука з довгими пальцями, бачила, як обертаеться «Ледiсмiт» (було неможливо думати про нього тiльки як про пiстолет, якщо вам вiдоме його летальне паскудне iм’я), бачила, як пересуваеться лiворуч чорна дiрка, всерединi якоi причаiлася смерть Скота, а срiбна лопата була такою важкою. Їй здавалося неможливим, що вона може встигнути, що вона може випередити безумство Коула.
Вона повiльно совала ногами, роблячи невеликi сплески на водi. Скот любив цей басейн, але плавав у ньому рiдко; вiн був людиною книжок, пива i замкнутого простору. Якщо тiльки вiн був не в дорозi, звичайно. Або у своему кабiнетi, пишучи з увiмкненою музикою. Або не сидiв у крiслi-гойдалцi, в кiмнатi для гостей, у самому розбурханому серцi зимовоi ночi, закутавшись до пiдборiддя в одну з вовняних шалей доброi матiнки Дебушер, о другiй годинi ранку, i його очi були широко-широко розплющенi, тодi як ураганний вiтер, що залiтав сюди прямою дорогою вiд самого Єлоунайфа, ревiв за вiкнами – i то був уже iнший Скот; один подався на пiвнiч, а другий на пiвдень жити, й, святий Боже, вона любила обох так само, усе так само.
– Облиш, – роздратовано сказала собi Лiзi. – Я встигла вчасно, я встигла, а тому забудь про це – i квит! Пострiл у легенi – це все, чого змiг домогтися той психований молодик.
Проте очима свого розуму (де минуле завжди присутне) вона бачила, як «Ледiсмiт» знову починае свiй шарнiрний обертовий рух, i Лiзi, пiдтягшись на руках, вибралася з басейну, сподiваючись прогнати цей образ за допомогою фiзичних зусиль. Це спрацювало, але Бiлявчик знову опинився поруч, коли вона стояла в роздягальнi й розтиралася р
Страница 30
шником пiсля того, як швидко сполоснулася пiд душем, Герд Аллен Коул знову був поруч iз нею, кажучи: «Я повинен покiнчити з цим передзвоном для лiлей», i Лiзi зразка 1988 року замахуеться срiбною лопатою, але цього разу паскудне повiтря в паскудному часi-Лiзi виявляться паскудно густим, i на якусь швидкоплинну мить вона все ж таки запiзнюеться, i тепер бачить весь букет оранжевого сплеску полум’я замiсть невеличкоi його частини, i чорна дiрка вiдкриваеться також на лiвому лацканi лiтнього пiджака Скота, який тепер перетворюеться на його смертний саван…– Облиш! – люто прогарчала Лiзi й кинула рушника в кошик iз брудною бiлизною. – Дай йому спокiй!
Вона повернулася додому голою, несучи свiй одяг пiд пахвою, – саме для цього й був поставлений навколо заднього подвiр’я високий дощаний паркан.
2
Їй хотiлося iсти пiсля купання – можна сказати, вона вмирала з голоду – i хоч ще не було й п’ятоi години, вона вирiшила приготувати собi розкiшну страву. Таку, яку Дарла, друга за вiком iз сестер Дебушер, назвала б iжею для смакування, а Скот сказав би, що сьогоднi вiн матиме радiсть наiстися вiд пуза. Вона знайшла в холодильнику фунт розмеленоi на фарш яловичини, а понишпоривши на заднiй полицi буфета, – чудовий напiвфабрикат для гамбургерiв у тiй версii, у якiй iх називають чiзбургерами. Лiзi поклала все це в каструльку разом iз розмеленою яловичиною. Поки ця сумiш варилася на повiльному вогнi, вона зробила собi напiй, кинувши у глечик iз лаймовим Кул-Ейдом подвiйну порцiю цукру. Десь о п’ятiй двадцять пахощi з каструльки наповнили кухню, i всi думки про Герда Аллена Коула покинули ii голову, принаймнi на деякий час. Вона тепер була неспроможна думати про щось iнше, крiм iжi. Наклала собi двi великi порцii з каструльки i наповнила двi великi склянки Кул-Ейдом. Доiвши другу порцiю й допивши другу склянку (вона залишила там тiльки бiлi рештки нерозчиненого цукру), Лiзi голосно вiдригнула й сказала:
– А тепер я залюбки викурила б довбану сигарету.
Це було справдi так, хоч узагалi сильне бажання покурити виникало в неi досить рiдко. Сигарету марки «Салем лайтс». Скот курив, коли вони познайомилися в Мейнському унiверситетi, де вiн був тодi аспiрантом, а також Наймолодшим Письменником-Резидентом Свiту, як вiн сам себе називав. Вона була студенткою неповного дня (це не тривало довго) й офiцiанткою повного дня в кафе «Пет» у передмiстi, розносячи там пiци та гамбургери. Вона заразилася звичкою курити вiд Скота, який вiддавав перевагу «Гербертовi Тарейтону».[10 - Марка сигарет.] Вони вiдмовилися вiд цiеi шкiдливоi звички разом, висмiюючи одне одного. Це сталося 1987 року, за рiк до того, як Герд Аллен Коул переконливо показав iм, що сигарети – не едина причина, з якоi людина починае мати проблеми з легенями. В наступнi роки Лiзi могла цiлими днями не думати про курiння, щоб потiм пережити кiлька болiсних нападiв палкоi потреби. Проте в якийсь спосiб навiть думати про сигарети було для неi полегкiстю. Це перешкоджало iй думати про
(«Я повинен покiнчити з цим передзвоном для лiлей», – каже Герд Аллен Коул iз досконало дратiвливою яснiстю i злегка обертае свiй зап’ясток)
Бiлявчика
(дуже плавно)
й Нешвiл
(так, щоб димучий ствол «Ледiсмiта» був нацiлений на лiву сторону Скотових грудей)
І паскудне паскудство, вона знову прийшла до цього, знову ii уява витворяе те саме.
Вона мала на десерт великий торт, куплений в супермаркетi, й охолодженi вершки – мабуть, найголовнiший елемент процесу наiстися вiд пуза, – якими мала завершити свiй розкiшний обiд, проте Лiзi надто наiлася, щоб звернути своi думки в цей бiк. І вона глибоко засмутилася, коли ii знову обсiли цi бридкi старi спогади, попри те, що вона прийняла в себе добру порцiю гарячоi висококалорiйноi iжi. Їй спало на думку, що тепер вона, певно, мае уявлення, що доводиться переживати ветеранам вiйни. Вона мала у своему життi лише одну битву, але
(нi, Лiзi)
– Припини! – люто просичала вона й рiзким рухом
(нi, моя люба дитино)
вiдштовхнула вiд себе свою тарiлку. Господи Ісусе, але ж iй хочеться
(ти знаеш лiпше)
закурити сигарету. І навiть бiльше, нiж сигарету, вона бажала, щоб цi старi спогади вiдлетiли…
Лiзi!
Це був голос Скота, який вона почула посеред своiх роздумiв про те, як iй позбутися старих спогадiв, i вiн прозвучав так виразно й чiтко, що вона вiдповiла йому голосно через кухонний стiл i без будь-якоi розгубленостi:
– Що, любий?
Знайди срiбну лопату, й усе це смiття вилетить iз твоеi голови… як вiдлiтав запах млина, коли вiтер мiняв напрямок на протилежний i починав вiяти з пiвдня. Пам’ятаеш?
Звiсно, вона пам’ятала. Вона жила тодi в малому мiстечку Клiвз-Мiлз через одне мiсто на схiд вiд Ороно. Справжнiх млинiв у Клiвзi вже не залишилося, коли там жила Лiзi, але iх ще було багато в Старому Мiстi, i коли вiтер вiяв iз пiвночi – а надто якщо день був хмарний i вологий, – то сморiд був просто жахливий. Та коли вiтер змiнював напрямок… Боже! Ви могли вдихати запах океану, i вiдчуття було таке, нiби
Страница 31
ви знову народилися на свiт. Тому вираз «чекати, коли вiтер змiнить напрямок», увiйшов до внутрiшньоi мови iхнього шлюбу, як i багато iнших. Потiм вiн якось несподiвано випав iз iхнього вжитку, i вона не згадувала про нього роками: «Чекай, коли вiтер змiнить напрямок» означало «Тримайся, дитино». Означало: «Не здавайся, не втрачай надii». Можливо, це було оптимiстичне ставлення до свiту, притаманне лише молодому шлюбовi. Вона не знала. Можливо, Скот мiг би дати цьому квалiфiковане пояснення: вiн вiв щоденник уже тодi, в iхнi(МОЛОДІ РОКИ!)
убогi днi, записуючи до нього своi спостереження упродовж п’ятнадцятьох хвилин щовечора, тодi як вона дивилася по телевiзору комедii або пiдбивала рахунки з витрат на домашне господарство. А iнодi, замiсть дивитися телевiзор або писати чеки, вона спостерiгала за ним. Їй подобалося, як свiтло вiд лампи грае вiдблисками на його волоссi й утворюе глибокi трикутнi тiнi на його щоках, коли вiн сидiв там, схиливши голову над своiм записником. Його волосся в тi днi було довше й темнiше, ще не позначене сивиною, яка стала з’являтися наприкiнцi його життя. Вона любила його оповiдання, але вона любила також дивитися на його волосся, коли воно було освiтлене розсiяним свiтлом лампи. Вона сприймала його волосся у свiтлi лампи як ще одне з його оповiдань, хоч вiн про це й не знав. Вона любила також вiдчувати його шкiру, коли доторкалася до неi рукою. Шкiра на лобi чи його крайня плоть були iй однаково любi. Вона не стала б порiвнювати iх мiж собою. Вона сприймала iх лише в поеднаннi.
Лiзi! Знайди лопату!
Вона прибрала зi столу, потiм склала чiзбургери, якi в неi залишилися, в миску виробництва фiрми «Тапевер». Вона була переконана, що вже нiколи не стане iх iсти тепер, коли ii божевiлля минуло, але iх залишилося надто багато, щоб просто викинути iх в унiтаз; який би крик учинила добра матiнка Дебушер, котра, в головi Лiзi, досi стежила за порядком у домi, якби побачила таке марнотратство! Лiпше поки що покласти iх у холодильник, за спаржею та йогуртом, де вони спокiйно досягнуть глибокоi старостi. І виконуючи цю просту домашню роботу, вона не переставала дивуватися, як, в iм’я Ісуса, Марii та Йосипа-теслi, ця iдiотська срiбна лопата могла так порушити мир у ii душi. Можливо, тут iснуе якийсь зв’язок iз магiчними властивостями срiбла? Вона пригадала, як дивилася якийсь фiльм у «Пiзньому показi» разом iз Дарлою та Кантатою, де розповiдалося про якесь страховище, вовкулаку чи щось таке… проте Лiзi не була тодi дуже налякана, якщо взагалi злякалася. Вовкулака бачився iй радше сумним, а не страшним, а крiм того, iй здавалося, що кiношники знову й знову змiнювали його обличчя, раз у раз зупиняючи камеру, аби накласти на нього бiльше гриму, а потiм знiмати далi. Їх можна було похвалити за iхнi зусилля, але кiнцевий продукт викликав мало довiри, принаймнi на ii скромну думку. Хоч сама оповiдка була цiкавою. Перша частина дii вiдбувалася в англiйському пабi, й один зi старих дивакiв, якi там випивали, сказав, що вбити вовкулаку можна лише срiбною кулею. А хiба Герд Аллен Коул не був своерiдним вовкулакою?
– Облиш, дитино, – сказала вона, обполiскуючи свою тарiлку й ставлячи ii в майже порожню посудомийну машину. – Можливо, Скот i змiг би попливти за цiею течiею в однiй зi своiх книжок, але розповiдати неймовiрнi iсторii нiколи не було твоiм фахом. Чи не так? – Лiзi зачинила дверцята посудомийноi машини з лунким виляском. Вона стала наповнюватися водою в такому темпi, що ii тарiлки будуть вимитi хiба що на Четверте липня.[11 - День Незалежностi – нацiональне свято Сполучених Штатiв.] – Але якщо ти хочеш знайти цю лопату, то починай шукати ii! Тобi ясно?
Та не встигла вона вiдповiсти собi на це суто риторичне запитання, як знову пролунав голос Скота – вiн звучав напрочуд чiтко i ясно десь на самому вершечку ii свiдомостi.
Я залишив тобi цидулку, моя люба дитино.
Лiзi саме потяглася до рушничка, щоб витерти руки, але завмерла напiвдорозi до нього, коли почула цi слова. Вона знала цей голос, безперечно, вона знала його. Вона досi чула його три або чотири рази на тиждень, iмiтувала його своiм голосом, щоб створити для себе видимiсть компанii у великому порожньому будинку. Але таке несподiване повiдомлення пiсля всiеi цiеi тарабарщини про срiбну лопату?
Яку цидулку?
Яку цидулку?
Лiзi витерла руки й знову повiсила рушник сушитися. Тодi обернулася спиною до зливальницi, й тепер ii кухня була вся перед нею. Вона була залита приемним свiтлом дня (й пахощами начинки для гамбургерiв, тепер значно менш привабливими, пiсля того як вона задовольнила свiй апетит до цiеi страви). Вона заплющила очi, порахувала до десятьох, а тодi раптово iх розплющила. Лiтне свiтло пiзнього дня накотилося на неi високою хвилею. Наповнило ii i проникло в неi.
– Скоте? – запитала вона, вiдчуваючи себе в якомусь станi абсурду, як ii старша сестра Аменда. Напiвсхибленою, одне слово. – Ти вирiшив прийти до мене як привид, чи не так?
Вона не сподiвалася на вiдповiдь – адже вона була тiею самою
Страница 32
аленькою Лiзi Дебушер, яка смiялася з гроз i скептично дивилася на вовкулаку з «Пiзнього показу», що здавався iй не бiльш як невдало знятою фотографiею. Але несподiваний порив вiтру, який залетiв до кухнi крiзь вiдчинене вiкно над зливальницею – випнувши штори, розвiявши кiнчики ii ще вологого волосся i принiсши п’янкi пахощi квiтiв, – можна було сприйняти майже як вiдповiдь. Вона знову заплющила очi i, як iй здалося, почула тиху музику, не музику високих сфер, а щось подiбне до мелодii кантрi у виконаннi доброго старого Генка Вiльямса: «Прощай, Джо, я вже пiду, о ду-ду, о ду-ду…»Їi руки вкрилися сиротами.
Потiм вiтер стих, i вона знову стала колишньою Лiзi. Не Мендою, не Кантою i не Дарлою; i, звичайно ж, не
(один подався на пiвдень)
Джодотою, яка втекла до Маямi. Вона була нормальною сучасною Лiзi, Лiзi зразка 2006 року, вдовою Лендон. Тут не було нiяких привидiв. Була тiльки Лiзi Сама-Одна.
Але вона дуже хотiла знайти ту срiбну лопату, ту саму, яка врятувала життя ii чоловiковi, подовживши його на шiстнадцять рокiв i на сiм романiв. Не згадуючи вже про обкладинку «Ньюсвiка» 1992 року, де було подано портрет ii чоловiка й назву статтi Петера Макса великими лiтерами, що приписував творам психоделiчного Скота «магiчний реалiзм i культ Лендона». Цiкаво було б знати, чи сподобалася така оцiнка Роджеровi, прудконогому Кроликовi Драпаелу, подумала Лiзi.
Лiзi вирiшила, що почне шукати лопату негайно, доки свiтло тривалого лiтнього дня ще не згасло. Існують привиди чи не iснують, а iй би не хотiлося бути в сараi – або в кабiнетi над ним, – коли вже настане нiч.
3
Стiйла навпроти ii кабiнету, якого вона так нiколи й не обладнала, були темними й плiснявими закутнями, де складали iнструменти, цвяхи та запаснi частини для сiльськогосподарських машин тодi, коли дiм Лендона ще був фермою Шугар-Топ. У найбiльшому вiдсiку тримали курей i, хоч усе було вимите працiвниками професiйноi компанii миття й прибирання, а потiм побiлене (самим Скотом, який робив це, знову й знову згадуючи Тома Сойера), там досi тримався слабкий амiачний сморiд птицi, якоi вже давно тут не було. Це був запах, який Лiзi пам’ятала вiд свого раннього дитинства й ненавидiла його… мабуть, тому, що бабуся Дебушер упала й померла тодi, коли годувала курей.
Двi комiрки були до самоi стелi заставленi ящиками – здебiльшого картонними коробками з-пiд напоiв, але iнструментiв для копання, срiбних чи звичайних, там не було. Вона знайшла також зачохлене двоспальне лiжко в давньому курнику, единий спогад про iхнiй короткий дев’ятимiсячний нiмецький експеримент. Вони купили це лiжко в Бременi й повантажили його на корабель за неймовiрну цiну – так наполiг Скот. Вона геть забула про це лiжко – до сьогоднiшнього дня.
«Який сенс балакати про ту каку, яка випала в собаки!» – подумала Лiзi з якимсь сумним збудженням, а потiм сказала вголос:
– Якщо ти думаеш, я спатиму в лiжку, пiсля того як воно двадцять iз гаком рокiв простояло в клятущому смердючому курнику, Скоте…
…тодi ти божевiльний! – хотiла вона закiнчити свою реплiку такими словами, але не змогла. Натомiсть засмiялася. О Господи, цi довбанi грошi! Паскуднi, довбанi грошi! Скiльки коштувало це лiжко? Тисячу американських баксiв? Скажiмо, тисячу. А скiльки треба було заплатити, щоб довезти його на кораблi в Америку? Ще один кусок? Цiлком можливо. І ось тепер воно стоiть тут, ура-ура, сказав би Скот, на тому мiсцi, де колись громадилися кучугури курячого послiду. І воно стоятиме тут, ура-ура, доки свiт не загине, пiд кригою або у вогнi, бо якщо йдеться про неi, то вона користуватися ним нiколи не буде. Уся iхня нiмецька епопея була суцiльним розчаруванням, Скот не написав там сподiваноi книжки, суперечка з домовласником мало не перейшла в кулачну бiйку, i навiть у своiх лекцiях Скот не мав успiху, бо публiка там або зовсiм не мала почуття гумору, або не розумiла його гумор i…
І тут за дверима, по той бiк проходу, за тими самими дверима, на яких був напис ВИСОКА НАПРУГА! знову задзвонив телефон. Лiзi завмерла там, де вона була, знову покрившись сиротами. Проте водночас ii опанувало почуття невiдворотностi, так, нiби вона прийшла сюди саме з цiеi причини, не шукати срiбну лопату, а прийняти цей телефонний дзвiнок.
Вона обернулася, коли телефон задзеленчав удруге, i перетнула темний центральний прохiд сараю. Вона вiдсунула старомодний засув, i дверi легко вiдчинилися, лише трохи заскрипiвши на давно не використовуваних завiсах, ласкаво просимо до цього закапелка, маленька Лiзi, ми давно тебе тут чекали, ха-ха-ха. Протяг засвистiв i обкрутився навколо неi, притиснувши блузку до ii хребта. Вона потяглася рукою до вимикача й натиснула на нього, не знаючи, чого сподiватися, але плафон на стелi загорiвся жовтим свiтлом. А чом би йому було й не увiмкнутися. Наскiльки це стосувалося центральноi енергетичноi системи штату Мейн, усе тут належало до примiщення, вiдомого iй за адресою Кабiнет, РФД-2, Шугар-Топ, Гiлл-роуд. Угорi чи внизу, для ЦЕС було однаковiсiнько.
Телефон
Страница 33
на письмовому столi задзвонив учетверте. Перш нiж п’ятий дзвiнок увiмкнув би автоматичний вiдповiдач, Лiзi вхопила слухавку.– Алло?
На мить запала мовчанка. Вона вже знову наготувалася сказати «алло», коли голос на протилежному кiнцi лiнii зробив це за неi. Тон голосу був розгублений, проте Лiзi одразу його впiзнала. Одного слова iй вистачило. Ви завжди впiзнаете своiх.
– Дарло?
– Лiзi – це ти!
– Звiсно, це я.
– Де ти?
– У колишньому кабiнетi Скота.
– Нi, тебе там нема. Я туди вже дзвонила.
Лiзi не треба було багато часу, щоб усе зрозумiти. Скот любив слухати свою музику на високих рiвнях гучностi – для нормальних людей така гучнiсть здавалася iдiотською – i тому вiн обладнав свiй телефон у звуконепроникному просторi, який вiн полюбляв називати своею Глухою Камерою. Тож не дивно, що вона його не почула тут, унизу. Але вона не визнала за потрiбне розповiдати про все це сестрi.
– Дарло, де ти взяла цей номер i чому ти телефонуеш?
Запала ще одна пауза. А тодi Дарла сказала:
– Я в Аменди. Я взяла номер iз ii записника. Там у неi бiля твого iменi записано чотири номери. Я просто пробую iх усi. Цей у мене – останнiй.
Лiзi вiдчула, як у неi щось опустилося у грудях та у шлунку. У дитинствi Аменда й Дарла були непримиренними суперницями. Мiж ними безперервно спалахували бiйки – за ляльок, книжки, одяг. Остання i найбезглуздiша конфронтацiя мiж ними виникла через хлопця на iм’я Рiчi Стенсфiлд, i вона була настiльки серйозною, що Дарла опинилася на пунктi «швидкоi допомоги» Центральноi лiкарнi штату Мейн, де iй наклали шiсть стiбкiв, щоб зашити широку подряпину над лiвим оком. Вона досi носила шрам у виглядi тоненькоi бiлоi рисочки. З вiком iхнi стосунки полiпшилися, але тiльки до певноi мiри: вони й далi нерiдко сварилися, але вже не доходило до пролитоi кровi. Вони намагалися обминати одна одну щоразу, коли була можливiсть. Недiльнi обiди, якi вiдбувалися раз або двiчi на мiсяць, на якi сестри приходили з чоловiками, а також сестринськi ланчi в Оливковому саду або десь на природi нерiдко минали у важкiй атмосферi навiть у тих випадках, коли Менда й Дарла сидiли окремо, з Лiзi та Кантi мiж ними. Тому те, що Дарла пiшла до Аменди в ii дiм, не вiщувало нiчого доброго.
– Їй погано, Дарлi?
Дурне запитання. Єдиним доречним у цьому випадку запитанням було б: «Чи дуже iй погано?»
– Мiсiс Джонс почула, як вона кричить, лютуе i трощить усе навколо. Знову взялася за своi витiвки.
Атож, це ii витiвки. І з ними завжди iм бувае багато клопоту.
– Мiсiс Джонс спробувала спершу сконтактуватися з Кантi, але Кантi та Рiч у Бостонi. Коли мiсiс Джонс довiдалася про це, одержавши повiдомлення з iхнього автоматичного вiдповiдача, вона зателефонувала менi.
Усе це було схоже на правду. Кантi й Рiч жили десь за милю на пiвнiч вiд Аменди, яка мешкала тепер на Дев’ятнадцятому шосе. Якоюсь мiрою це нагадувало давню римовану приказку iхнього батька: один подався на пiвнiч, другий на пiвдень жити, а третiй нiяк не мiг свою вiчно роззявлену пельку стулити. Щодо самоi Лiзi, то вона жила за дев’ять миль звiдти. Будинок мiсiс Джонс стояв через дорогу, i ця дама вчинила цiлком слушно, спершу покликавши Кантi – i не тiльки тому, що Кантi жила найближче.
Кричить, лютуе i трощить усе навколо.
– Наскiльки з нею погано цього разу? – почула Лiзi свiй голос, до того ж якийсь дивний, млявий i дiловий тон. – Менi треба приiхати?
Вона мала на увазi, звичайно, iнше: «Як швидко менi треба приiхати?»
– Вона… Гадаю, зараз вона о’кей, – сказала Дарла. – Але вона знову робила це. На руках, а також у кiлькох мiсцях високо на стегнах. Ну… ти знаеш.
Лiзi знала, звичайно ж. Пiд час трьох попереднiх нападiв Аменда впадала в стан, який Джейн Вiтлоу, ii психiатр, називала «пасивним напiвступором». Це вiдрiзнялося вiд того, що сталося
(мовчи про це)
(не буду)
вiд того, що сталося зi Скотом 1996 року, та однаково було збiса страшно. Щоразу цьому становi передували напади збудження – збудження того виду, яке опановувало Менду в кабiнетi Скота, дiйшла висновку Лiзi, – потiм iстерiя, потiм короткi спазми самокалiчення. Пiд час одного з них Менда явно намагалася вирiзати свiй пуп. Пiсля цiеi спроби у неi залишився жахливий шрам навколо пупа. Одного разу Лiзi заговорила з нею про можливiсть косметичного хiрургiчного втручання, не знаючи, чи буде воно можливим, але пообiцявши сестрi, що вона, Лiзi, заплатила б, якби Аменда захотiла дослiдити таку можливiсть. Аменда вiдхилила ii пропозицiю, гучно зареготавши.
– Менi подобаеться це кiльце, – сказала вона. – Можливо, коли менi знову захочеться щось у себе вирiзати, я погляну на нього й зупинюся.
Можливо, схоже, було в неi найуживанiшим словом.
– Наскiльки це погано, Дарлi? Справдi дуже?
– Лiзi… ти…
Лiзi з тривогою усвiдомила (i якiсь внутрiшнi частини опустилися ще нижче), що ii старша сестра ледве стримуе сльози.
– Дарло! Зроби глибокий вдих i все менi розкажи.
– Зi мною все гаразд… Просто я пережила довгий день.
– Коли Мет пове
Страница 34
таеться з Монреаля?– Через два тижнi. Ти навiть не думай просити мене, щоб я зателефонувала йому. Вiн заробляе грошi на нашу поiздку на Сент-Барт[12 - Острiв у Карибському морi.] наступноi зими i турбувати його не можна. Ми впораемося й самi.
– Ти певна?
– Абсолютно.
– Тодi розкажи менi, з чим нам треба буде впоратися.
– Гаразд. Слухай. – Лiзi почула, як Дарла набирае повнi груди повiтря. – Порiзи на ii руках вище лiктiв були неглибокими. Досить було забинтувати iх. Порiзи на стегнах були глибшими, там залишаться шрами, проте вони затяглися, Богу дякувати. Артерiальноi кровотечi не було. Ти мене чуеш, Лiзi?
– І що далi? Не затримуйся, викладай усе.
Вона мало не сказала: «Пручайся, Дарло», але це навряд чи щось би означало для ii старшоi сестри. Вона не знала, що там Дарла мае сказати ще, але не сумнiвалася, що йдеться про щось украй прикре. Вона зрозумiла це з голосу Дарли, який лунав пiд вухами та у вухах Лiзi вiд самоi колиски. Вона спробувала зiбратися з духом, щоб спокiйно зустрiти будь-яку новину. Вона прихилилася спиною до письмового столу, пiдняла погляд… i свята Богородиця була на мiсцi, у своему кутку, недбало прихилена до iншого стосу ящикiв з-пiд напоiв (на кожному з яких був напис: СКОТ! РАННІ РОКИ!). У кутку, там, де пiвнiчна стiна зустрiчалася зi схiдною, Лiзi побачила срiбну лопату з Нешвiла, велику, як казна-що. Можна було тiльки дивом дивуватися, як вона не помiтила ii, коли увiйшла, безперечно, вона ii помiтила б, якби так не поспiшала схопити слухавку, поки не задзвенить п’ятий дзвiнок. Зi свого мiсця вона могла прочитати напис на срiбнiй лопатi: Закладини бiблiотеки Шипмена. Вона майже чула, як спечений на пiвденному сонцi паскудник каже ii чоловiковi, що Тоней напише про сьогоднiшню церемонiю для унiверситетського щорiчника i чи вiн не хотiв би одержати примiрник цього видання. А Скот вiдповiдае…
– Лiзi, ти мене слухаеш? – уперше в голосi Дарли зазвучала стурбованiсть, i Лiзi поквапно повернулася в теперiшнiй час. Немае нiчого дивного в тому, що Дарла стурбована. Кантi поiхала в Бостон на тиждень або й бiльше, де мандрувала по крамницях, а ii чоловiк був геть заклопотаний своiм бiзнесом з оптового продажу автомобiлiв – вiн скупляв автомобiлi з програмним управлiнням, аукцiоннi автомобiлi та автомобiлi, що здавалися в оренду в таких мiсцях, як Молден i Лiн, Лiн – Мiсто Грiха. Тим часом Дарлин Мет був у Канадi, де заробляв грошi на iхню майбутню вiдпустку, читаючи лекцii про мiграцiйнi моделi деяких пiвнiчноамериканських iндiанських племен. Ця дiяльнiсть, як розповiла одного разу Дарла Лiзi, була надзвичайно прибутковою. Але в данiй ситуацii грошi iм не допоможуть. Цю проблему тепер доведеться залагоджувати тiльки iм двом. Двом сестрам. – Лiзi, ти мене чула? Чи ти ще там?
– Я тут, – сказала Лiзi. – Я лише втратила тебе на кiлька секунд, ти вибач. Можливо, справа в телефонi – ним дуже давно нiхто не користувався. Вiн унизу, в сараi. Там, де я збиралася обладнати собi кабiнет, коли Скот був ще живий.
– Так-так. Звичайно. – Дарла здавалася цiлковито мiстифiкованою. «Вона не мае найменшого паскудного уявлення, про що я iй кажу», – подумала Лiзi. – Тепер ти мене чуеш?
– Чую так, нiби ти дзвониш у дзвiн i десь зовсiм поруч.
Говорячи, Лiзi дивилася на срiбну лопату. Думаючи про Герда Аллена Коула. Думаючи: «Я покiнчила з цим передзвоном для лiлей».
Дарла глибоко втягла у груди повiтря. Лiзi почула цей вдих, iй здалося, нiби вiтер просвистiв уздовж телефонноi лiнii.
– Вона не зiзналася, але думаю, вона… як тобi сказати… думаю, цього разу вона пила свою власну кров, Лiзi, ii губи й пiдборiддя були в кровi, коли я сюди прийшла, але порiзiв у ротi не було. Вона мала такий вигляд, який ми мали тодi, коли наша добра матiнка давала нам погратися одним зi своiх тюбикiв губноi помади.
Але в уявi Лiзi сяйнули не тi давнi днi iхнiх перевдягань та фарбувань, коли вони також полюбляли дибуляти в черевиках iз високими пiдборами своеi любоi матiнки, а гарячий полудень у Нешвiлi, тремтяче тiло Скота на гудронi паркувального майданчика, його губи зафарбованi яскравою, як цукерка, кров’ю. Нiхто не любить дивитися на клоуна посеред бiлого дня.
Послухай, моя маленька Лiзi. Я покажу тобi, який вiн подае голос, коли розглядаеться навкруги.
Але в кутку блищала срiбна лопата… чи вона мае зубчики? Їй здавалося, що так. А чи засумнiвалася вона коли-небудь, що встигне… чи коли-небудь прокидалася в темрявi, переконана в тому, що запiзнилася на секунду й навiки втратила наступнi роки свого шлюбного життя?…
– Лiзi, ти приiдеш? Коли вона повертаеться до тями, то запитуе про тебе.
Дзвони тривоги знову забамкали в головi Лiзi.
– Що ти маеш на увазi, коли кажеш, вона повертаеться до тями? Ти ж наче сказала, з нею все гаразд?
– Авжеж, гаразд… Я думаю, з нею все гаразд. – Пауза. – Вона запитала про тебе й попросила чаю. Я приготувала iй чай, i вона випила трохи. Правильно я зробила, як ти гадаеш?
– Атож, – сказала Лiзi. – Дарлi, ти знаеш, з чого це спричинилося?
Страница 35
– Звичайно. Про це говорить усе мiсто, хоч сама я нiчого не знала, поки мiсiс Джонс не сказала менi по телефону.– І в чому ж рiч? – запитала Лiзi, вже здогадуючись, якою буде вiдповiдь.
– Чарлi Корiво знову повернувся до мiста, – повiдомила Дарла. І, стишивши голос, додала: – Старий i добрий Зелений Бiб. Улюблений народний банкiр. Вiн привiз iз собою дiвчину. Красунька iз французькоi поштiвки, родом iз Сент-Джон Велi.
Вона вимовила назву цього мiста з притаманним для штату Мейн акцентом, i вона прозвучала в неi розмазано лiрично, на зразок Сен-Жан.
Лiзi стояла, дивлячись на срiбну лопату, й чекала подальшого повiдомлення, про яке iй теж неважко було здогадатися.
– Вони одруженi, Лiзi, – сказала Дарла, й по телефону до неi долинуло якесь приглушене булькання, яке Лiзi здалося спочатку здушеними риданнями. Але за мить вона зрозумiла, що сестра намагалася засмiятись так, щоб Аменда ii не почула, Аменда, яка була невiдь-де в домi.
– Я приiду так швидко, як тiльки зможу, – пообiцяла вона. – Ти мене чуеш, Дарло?
Нiякоi вiдповiдi, й лише тi ж таки здушенi звуки – буль, буль, буль, так вони звучали по телефону.
– Якщо вона почуе, що ти смiешся, то застосуе свого ножа проти тебе.
Пiсля цiеi реплiки звуки здушеного смiху затихли. Лiзi почула, як Дарла зробила глибокий заспокiйливий вдих.
– Їi психiатра тепер тут немае, ти знаеш? – озвалася нарештi Дарла. – Жiнки на прiзвище Вiтлоу. Тiеi, яка носила намисто. Вона переiхала жити до Аляски, наскiльки менi вiдомо.
Лiзi думала, що та переiхала до Монтани, але це навряд чи мало якесь значення.
– Що ж ми подивимося, наскiльки iй погано. Я знаю одне мiсце, куди звертався Скот… Грiнлон, у Твiн-Сiтiз…
– Ой, Лiзi! – Це був голос iхньоi любоi матiнки, точнiсiнько ii голос.
– Що Лiзi? – гостро запитала вона. – Що Лiзi? Чи, може, ти збираешся переселитися до неi i стежити за тим, щоб вона не вирiзала iнiцiали Чарлi Корiво на своiх цицьках, коли ii знову опануе цей дур? Чи, може, ти умовиш Кантi, щоб вона ii стерегла?
– Лiзi, я не хотiла…
– Чи, може, Бiллi захоче повернутися з Тафтса й узяти на себе догляд за нею? Одним студентом бiльше чи менше – яка рiзниця?
– Лiзi…
– То що ж ти пропонуеш?
Лiзi почула образливий менторський тон у своему голосi, який вона просто ненавидiла. Це була ще одна прикра рiч, яку роблять iз людиною грошi пiсля десятьох або двадцятьох рокiв, – вони навiюють переконанiсть, що ви можете вибратися з будь-якого глухого кута, в який зажене вас життя. Вона пам’ятае, як Скот сказав, що людям не можна дозволяти мати у своiх будинках бiльш як по два унiтази, бо це навiюе iм iлюзiю величi. Лiзi знову подивилася на лопату. Вона сяйнула iй у вiдповiдь своiм блиском. Заспокоiла ii. «Ти врятувала його», – сказала вона iй. «Але ти його не встерегла», – сказала вона також. Де ж iстина? Вона не могла пригадати. Чи, може, це була ще одна з тих подiй, про якi вона забула навмисне? Цього вона теж не могла пригадати. Яка кумедiя. Яка гiрка кумедiя.
– Лiзi, пробач менi… Я лише…
– Я знаю. – Вона знала тiльки, що стомлена, збентежена й засоромлена, що дозволила собi так роздратуватися. – Ми все обмiркуемо. Я вже iду. О’кей?
– Атож. – У голосi Дарли почулася очевидна полегкiсть. – О’кей.
– Цей француз, – сказала Лiзi. – Яка нiкчема. Добре, що ми позбулися цього смiття.
– Приiзди якнайскорiш.
– Гаразд, iду. До побачення.
Лiзi поклала слухавку. Вона пiшла в пiвнiчно-схiдний куток кiмнати i схопила за держално срiбну лопату. Їй здалося, вона вперше у неi в руках, i з чого тут було дивуватися? Коли Скот передав ii iй, уся ii увага була прикута до блискучого срiбного совка з викарбуваним на ньому написом, а на той час, коли вона була готова застосувати цю клятущу штуковину, ii руки рухалися самi собою… чи так iй здалося. Чи, радше, якась первiсна, спрямована на виживання частина ii мозку привела iх у рух замiсть неi, замiсть Цiлком Сучасноi Лiзi.
Вона провела долонею по гладенькому дереву, вiдчуваючи приемнiсть вiд дотику до вiдшлiфованоi поверхнi, й коли нахилилася, ii погляд знову впав на три поставленi один на один ящики з красномовним написом на боцi кожного з них, який було зроблено чорним маркером: СКОТ! РАННІ РОКИ! На самому верху стояв ящик, у якому колись зберiгався джин «Джилбi», i його краi були просто стуленi, але не заклеенi стрiчкою. Лiзi стерла з ящика порох, дивуючись iз того, яким товстим шаром вiн там лежав, дивуючись усвiдомленню того, що руки, якi востанне торкалися цього ящика – якi наповнили його, закрили й поклали на два iншi ящики, – тепер лежать згорнутi пiд землею.
У ящику було повно паперiв. «Мабуть, рукописи», – подумала вона. На злегка пожовклому титульному аркушi нагорi був напис, зроблений великими лiтерами, пiдкреслений i поставлений у самому центрi. Усе це вона одразу впiзнала, як упiзнала б його усмiшку – це був його стиль оформлення титульних аркушiв, характерний для нього тодi, коли вона зустрiла його в молодостi, i який потiм нiколи не змiнювався. Але сам цей заголо
Страница 36
ок вона бачила вперше:АЙК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ
Скот Лендон
Це роман? Чи оповiдання? Просто зазирнувши в ящик, це було неможливо визначити. Але тут було не менш як тисяча сторiнок, i бiльшiсть iз них лежала в одному стосику пiд цим титульним аркушем, а ще бiльше було напхано обабiч нiби для того, щоб туго напакувати ящик. Якщо йдеться про роман i вiн весь укладений у цей ящик, то вiн мае бути довшим, анiж «Звiянi вiтром». Чи це можливо? Лiзi припускала, що так. Скот завжди показував iй свою роботу, коли вона була зроблена, i завжди залюбки показував iй своi твори, якi ще були в процесi написання, якщо вона його про це просила (привiлей, якого вiн не надавав бiльше нiкому, навiть своему постiйному редакторовi Гарсоновi Форею), але якщо вона не просила, вiн зазвичай тримав усе при собi. А писав вiн дуже багато до самого дня своеi смертi. Чи в дорозi, чи вдома Скот постiйно писав.
Але роман на тисячу сторiнок? Не може бути, щоб вiн про нього навiть не згадав. Можу об заклад побитися, що це тiльки оповiдання, i, до того ж, воно йому не сподобалося. Але ж у цьому ящику дуже багато списаних аркушiв, i тих, якi лежать унизу, i тих, якi напханi обабiч. Мабуть, це копii його двох перших романiв. Або аркушi верстки. Те, що вiн називав «паперовим смiттям».
Але хiба ж вiн не вiдсилав усе свое «паперове смiття» до Пiтсбурга, пiсля того як закiнчував його переглядати, для колекцii Скота Лендона в iхнiй бiблiотецi? Для того щоб iнкунки мали в чому поколупатися, одне слово. І сумнiвно, щоб у цих ящиках були складенi копii його раннiх рукописiв, адже набагато бiльше копiй (зроблених пiд чорну копiрку, з темного перiоду iхнього життя переважно) зберiгалося у стiнних шафах нагорi, позначених написом «Склад». І якщо вже вона про це подумала, то що зберiгаеться в закапелках по обидва боки вiд колишнього курника?
Вона подивилася вгору, так, нiби була Супержiнкою i могла знайти вiдповiдь за допомогою свого бачення навколишнього простору в рентгенiвському свiтлi, але саме цiеi митi на ii письмовому столi знову задзвонив телефон.
4
Вона пiдiйшла до письмового столу i схопила слухавку зi змiшаним страхом i роздратуванням… але роздратування в ii почуттях було бiльше. Не можна було виключати – звичайно ж, не можна, – що Аменда вирiшила вiдтяти собi вухо у стилi Ван-Гога або перерiзати горло замiсть робити порiзи на руках i стегнах, але щодо цього Лiзi мала сумнiв. Адже протягом усього свого життя Дарла була сестрою, завжди готовою зателефонувати через три хвилини зi словами «я щойно згадала» або «я забула тобi сказати».
– Що там у тебе, Дарло?
На хвилину або двi запала мовчанка, а тодi чоловiчий голос – вiн видався iй знайомим – запитав:
– Мiсiс Лендон?
Тепер настала черга Лiзi зробити паузу, поки вона переглядала подумки список чоловiчих iмен. У цей перiод ii життя вiн був у неi досить коротким. Дивовижно, як смерть чоловiка скорочуе кiлькiсть твоiх знайомих. Це були: Джекоб Монтано, iхнiй адвокат у Портлендi; Артур Вiльямс, iхнiй бухгалтер у Нью-Йорку, який не витратить i долара, поки орел на банкнотi не попросить пощади або не помре вiд задухи; Дiк Вiльямс – нiякий не родич Артуровi – будiвельний пiдрядник iз Брайтону, який перебудував горище над сараем у кабiнет Скота й переобладнав другий поверх iхнього будинку, перетворивши ранiше темнi примiщення на залитi сонячним свiтлом кiмнати; Смайлi Фландерс, сантехнiк iз Мотона, який знае безлiч анекдотiв, i брудних, i цiлком пристойних; Чарлi Гедонфiлд, агент Скота, який час вiд часу заходив сюди у справах (iноземнi права та антологii коротких оповiдань здебiльшого); i ще кiлька друзiв Скота, котрi зберiгали з нею зв’язок. Але жоден iз тих чоловiкiв не зателефонував би на цей номер, безперечно, навiть якби вiн був у нього записаний. У всякому разi жодне з цих iмен не асоцiювалося в неi з голосом, який вона впiзнала (чи iй лише здалося, що впiзнала) по телефону. Але ж, хай йому чорт…
– Мiсус Лендон?
– Хто це? – запитала вона.
– Мое iм’я не мае значення, мiсiс, – вiдказав голос, i перед Лiзi несподiвано постав яскравий образ Герда Аллена Коула, чиi губи ворушилися нiби в молитвi. Лише в його поетичнiй руцi з довгими пальцями не було пiстолета. «Господи, не допусти, щоб цей теж був одним iз них, – подумала вона. – Не допусти, щоб це був iще один Бiлявчик». Але тут вона помiтила, що срiбна лопата знову у неi в руках – вона бездумно вхопилася за ii дерев’яне держално, коли брала телефонну слухавку, – i це здалося iй провiстям того, що вiн був ним, вiн був.
– Для мене воно мае значення, – сказала вона, i була здивована спокiйним, дiловим тоном свого голосу. Як могло таке лаконiчне, змiстовне речення вихопитися з так несподiвано пересохлого рота? І потiм раптом iй пригадалося, де вона вже чула цей голос ранiше: сьогоднi на автоматичному вiдповiдачi, приеднаному до цього ж таки телефону. І не було нiчого дивного в тому, що вона не змогла одразу згадати, де його чула, тому що цей голос промовив тiльки три слова: «Я зателефоную ще». – Наз
Страница 37
iть себе негайно, бо iнакше я покладу слухавку.На другому кiнцi лiнii почулося зiтхання. Воно водночас прозвучало стомлено й добродушно.
– Не будьте до мене в претензii, мiсус. Я намагаюся допомогти вам. Справдi намагаюся.
Лiзi подумала про нецiкавi голоси з улюбленого фiльму Скота «Останнiй кiносеанс»; iй знову пригадалося, як Генк Вiльямс спiвае свою пiсню «Джамбалая». «Одягайся стильно, дивись на все пильно, ох-ох-ой, ох-ох-ой!» Вона сказала:
– Я кладу слухавку, до побачення, бажаю щастя й успiхiв.
Проте вона навiть не вiдiрвала слухавку вiд вуха. Поки що.
– Можете називати мене Зак, мiсус. Це iм’я не гiрше, анiж будь-яке iнше. Домовилися?
– Зак, а далi?
– Зак Маккул.
– Дуже добре, а я тодi буду Лiз Тейлор.
– Ви хотiли, щоб я вам назвав iм’я. Я вам його назвав.
Лiзi не знайшлася на вiдповiдь.
– А звiдки ви взяли цей номер, Заку?
– З телефонного довiдника. – Отже, вiн був занесений до спискiв. Це все пояснювало. Можливо. – Ви послухаете мене хвилинку?
– Я слухаю.
Слухаю… i стискаю в руках срiбну лопату… i чекаю, поки змiниться вiтер. Можливо, саме цього я чекаю найбiльше. Бо якась змiна наближаеться. Про це повiдомляв iй кожен нерв у ii тiлi.
– Мiсус, якийсь час тому до вас приходив один, щоб переглянути папери вашого чоловiка, i я висловлюю вам спiвчуття за вашу втрату.
Лiзi пустила повз вуха цi останнi слова.
– Багато людей просили в мене дозволу переглянути папери Скота, вiдтодi як вiн помер. – Вона сподiвалася, що чоловiк на протилежному кiнцi лiнii не почуе й не здогадаеться про те, як калатае ii серце. – Я всiм говорила одне й те саме: рано чи пiзно я подiлюся з ними всiм…
– Той, про кого я кажу, працюе в колишньому коледжi вашого чоловiка, мiсус. Вiн вважае свою поведiнку цiлком логiчною, бо рано чи пiзно цi папери все одно опиняться там.
Якусь мить Лiзi не казала нiчого. Вона мiркувала про те, як ii спiврозмовник вимовляе слово чоловiк, майже як човiк, так нiби Скот був якоюсь екзотичною стравою, тепер спожитою. І вiн каже не мiсiс, а мiсус. Цей чоловiк не зi штату Мейн, вiн не янкi й, мабуть, не дуже освiчений, принаймнi в тому розумiннi, в якому застосовував це слово Скот; вона здогадалася, що «Зак Маккул» нiколи не навчався в жодному коледжi. Вона також подумала про те, що вiтер i справдi змiнився. Вона бiльше не боялася. Вона була не злякана, а, принаймнi на даний момент, сердита. Бiльш анiж сердита. Розлютована, як ведмедиця.
Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впiзнала, вона промовила:
– Вудбодi. Так звуть чоловiка, про якого ви менi кажете, правда ж? Джозеф Вудбодi. Цей сучий син в образi паршивого iнкунка.
На протилежному кiнцi лiнii запала коротка пауза. Потiм ii новий друг сказав:
– Я не зовсiм вас розумiю, мiсус.
Лiзi вiдчувала, як наростае в нiй гнiв, i була рада дати йому волю.
– Я певна, ви чудово мене розумiете. Професор Джозеф Вудбодi, Цар Інкункiв, найняв вас, щоб ви зателефонували менi й спробували мене залякати… але навiщо? Лише для того, щоб я вiддала йому ключi до кабiнету свого чоловiка й вiн мiг там переглянути рукописи Скота й забрати все, що йому заманеться? Чи вiн… чи вiн справдi думае… – Вона спробувала зiбратися з думками. Це було нелегко. Їi гнiв був гiркий, але водночас i солодкий, i вона хотiла ним навтiшатися. – Скажiть менi тiльки одне, Заку. Так або нi. Ви працюете на професора Джозефа Вудбодi?
– Це вас не стосуеться, мiсус.
Лiзi не знала, що iй на це вiдповiсти. Вона була геть приголомшена, принаймнi на короткий час, нахабством такоi вiдповiдi. Скот назвав би це великим-великим пихатим i нiкчемним
(вас не стосуеться)
безглуздям.
– І нiхто мене не наймав нiчого робити чи намагатися нiчого робити. – Пауза. – Тобто, я хотiв сказати, намагатися щось робити. А зараз, мiсус, я просив би вас стулити вашого рота й послухати. Ви мене слухаете?
Вона стояла з телефонною слухавкою, притиснутою до вуха, мiркуючи над цим «Ви мене слухаете?», i не сказала нiчого.
– Я чую, як ви дихаете, отже, ви там. Це добре. Коли мене наймають, мiсус, то син моеi матерi не намагаеться, вiн робить. Ви мене не знаете, але це на вашу невигоду, не на мою. Це не вихваляння, повiрте. Я не намагаюся робити, я роблю. Ви дасте тому чоловiковi все, чого йому треба, гаразд? Вiн зателефонуе або надiшле менi листа електронною поштою, як ми з ним домовилися, й повiдомить: «Усе гаразд, я маю те, що хотiв». Якщо цього не буде… якщо цього не станеться протягом певного часу, то я прийду до вас i зроблю вам боляче. Я зроблю вам боляче в тих мiсцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своеi юностi.
Лiзi заплющила очi на якомусь мiсцi цiеi довгоi промови, схожоi на завчений напам’ять монолог iз п’еси. Вона вiдчувала, як гарячi сльози котяться по ii щоках, i не знала, чи то були сльози гнiву, чи…
Сорому? Чи справдi вони могли бути слiзьми сорому? Атож, вона могла заплакати й вiд сорому, що якийсь незнайомець розмовляе з нею в такому тонi. Вона почувала себе так,
Страница 38
як почувае себе мала дiвчинка, коли ii приводять до новоi школи, i вчителька висварить ii у перший же день.«Пошли його до дiдька, моя люба дитино, – сказав Скот. – Ти знаеш, що робити».
Звичайно ж, вона знала. Потрапивши в таку ситуацiю, ти або знайдеш у собi сили виплутатися з неi, або нi. Вона ще нiколи не була в такiй ситуацii, але це було для неi цiлком очевидно.
– Мiсус? Ви зрозумiли те, що я вам сказав?
Вона знала, що вона хоче йому сказати, проте вiн мiг не зрозумiти ii. Тому Лiзi вирiшила скористатися бiльш узвичаеною мовою.
– Заку, ви мене слухаете? – запитала вона тихим голосом.
– Так, мiсус, – вiн так само одразу перейшов на дуже тихий голос. Мабуть, подумав, вона стишила голос iз мiркувань конспiрацii.
– Ви спроможнi чути мене?
– Ви говорите надто тихо, але… так, мiсус, я вас чую.
Вона втягла повiтря глибоко в легенi. Затримала там його на мить, уявляючи собi цього чоловiка, який казав мiсус i човiк i намагатися робити нiчого замiсть намагатися робити щось. Уявила, як вiн притискае слухавку до вуха, силкуючись розчути кожне ii слово. Коли ця картина чiтко постала перед ii внутрiшнiм зором, вона з усiеi сили прокричала в те вухо:
– ТОДІ ПІШОВ ТИ НАХУЙ!
Лiзi поклала слухавку на мiсце з таким виляском, що над апаратом знялася хмара пилюки.
5
Телефон почав дзвонити майже одразу, але Лiзi втратила будь-який iнтерес до подальшоi розмови iз «Заком Маккулом». Вона дiйшла висновку, що будь-якi шанси на так званий дiалог (принаймнi так це називали розумники з телебачення) тепер зникли. Вона тепер його не хотiла. Не хотiла також почути його голос на автоматичному вiдповiдачi i з’ясувати, чи не втратив вiн свiй спiвчутливий доброзичливий тон i тепер назве ii сучкою, стервою або й дiркою. Їi погляд ковзнув по телефонних дротах до стiни – пульт перемикання був поруч зi стосом ящикiв – й натисла на вимикач. Телефон замовк десь на третьому дзвiнку. Отже, iз «Заком Маккулом» покiнчено, принаймнi на певний час. Їй ще, можливо, доведеться мати з ним справу – або справу, пов’язану з ним, – але на даний момент насамперед треба було щось робити з Мендою. Не кажучи вже про Дарлу, яка чекае ii й розраховуе на неi. Зараз вона пiде до кухнi, знiме з кiлочка ключi… i загаеться ще хвилини на двi, щоб замкнути дiм, чим вона рiдко клопотала собi голову в денний час.
Замкне дiм, i сарай, i кабiнет.
Атож, насамперед кабiнет, хоч хай вона буде проклята, якщо вона придiлить цьому стiльки уваги, скiльки придiляв Скот, для якого це було особливо важливою справою, Справою з Великоi Лiтери. До речi, якщо вона вже згадала про великi лiтери…
Вона зловила себе на тому, що знову дивиться на горiшнiй ящик. Вона його не закрила, а тому iй було неважко знову побачити заголовковий напис:
АЙК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ
Скот Лендон
Цiкаво, – i це, зрештою, забере не бiльш як секунду, – а що там далi, подумала Лiзi, тож вона прихилила до стiни срiбну лопату, пiдняла титульну сторiнку й подивилася на ту, яка була пiд нею. На другiй сторiнцi вона прочитала:
Айк повернувся додому з бума, i все було чудово.
БУЛ! КІНЕЦЬ!
І бiльше нiчого.
Лiзi дивилася на цi два рядки протягом не менш як хвилини, хоч Боговi було вiдомо: вона мала невiдкладнi справи i мала негайно виiхати. Їi шкiра знову вкрилася сиротами, але тепер це вiдчуття було майже приемним… i, прокляття, на цьому «великий роман» Скота й закiнчувався, чи не так? Ледь помiтна, спантеличена усмiшка грала на ii устах. Вiдколи вона почала роботу з наведення ладу в його кабiнетi – вiдколи вона вiдчинила його й стала розчищати те, що Скот мав звичай називати своiми «меморiальними завалами», якщо висловитися точнiше, – вона вiдчувала його присутнiсть… але ця присутнiсть нiколи не була такою близькою, як тепер. Нiколи вона не була такою реальною. Вона засунула руку в ящик i стала перебирати пальцями грубий шар аркушiв, точно знаючи, що саме вона там знайде. І так воно й було, як вона припустила. Усi аркушi були чистими. Вона витягла жмут тих, якi були розiпханi обабiч, i вони виявилися несписаними теж. У дитячому словнику Скота «бум» означало коротку подорож, а «бул»… було складнiше для зрозумiння, але в цьому контекстi воно, безперечно, означало якийсь жарт або безневинну витiвку. Скот вигадав цей величезний фiктивний роман, певно, маючи на метi розiграти когось абощо.
А що ж тодi зберiгаеться в двох iнших ящиках iз цього стосу – також були? А в тих, якi складенi в закромах i стiйлах навпроти? Невже його жарт набув таких масштабiв? А якщо так, то кого саме вiн хотiв у такий спосiб розiграти? Їi? Інкункiв, таких як Вудбодi? Таке припущення було цiлком виправданим, Скот любив пожартувати з людьми, яких вiн називав «схибленими на текстах», але ця думка змусила ii припустити ще одну жахливу можливiсть: Скот iнтуiтивно вiдчував
(адже вiн помер молодим)
наближення кiнця
(помер завчасно)
i нiчого iй не сказав. А це приводило до запитання: а чи повiрила б вона йому, якби вiн сказав? Їi першим iмпульсом було вiдповiс
Страница 39
и на це запитання «нi» – сказати, хай навiть лише самiй собi, «я була людиною повсякденних потреб, тiею, яка переглядала його багаж, аби переконатися, що в ньому досить спiдньоi бiлизни, i з’ясовувала по телефону, чи не вiдкладено той або той авiарейс». Але вона добре пам’ятала, як кров на його губах обернула його усмiшку на клоунський вищир; вона пам’ятала, як одного разу вiн iй сказав – i сказав це, як iй здалося, у станi цiлковитоi ясностi розуму, – що небезпечно iсти будь-якi свiжi фрукти по заходi сонця, а мiж пiвнiччю та шостою ранку слiд утримуватися вiд споживання будь-якоi iжi. На думку Скота, «нiчна iжа» часто бувае отруйною, i коли вiн iй це сказав, його слова прозвучали цiлком логiчно. Тому що(мовчи)
– Я не могла йому не повiрити, обмежмося цим, – прошепотiла вона й опустила голову, й затулила очi долонями, щоб утримати сльози, якi так i не полилися. Очi, якi плакали, коли вона слухала заздалегiдь пiдготовлену промову «Зака Маккула», тепер були сухi, як два каменi. Дурнi, паскуднi очi!
Рукописи, напхом напханi в усi шухляди його письмових столiв, i архiви, що зберiгалися в найбiльшому з кабiнетiв, безперечно, булами не були; це Лiзi знала напевне. Деякi з них були копiями опублiкованих оповiдань, iншi – альтернативними версiями тих самих оповiдань. У письмовому столi, який Скот називав Великим Слоном Ідiота, вона вже виявила три незакiнченi романи i щось схоже на закiнчену новелу – зрештою, Вудбодi не став би молоти саму нiсенiтницю. Було там також iз пiвдесятка закiнчених оповiдань, якi Скот, мабуть, нiколи не збирався публiкувати, бiльшiсть iз них дуже давнi, судячи зi стану рукописiв. Вона не була достатньо квалiфiкованою, аби визначити, що там було смiттям, а що – скарбом, хоч i не сумнiвалася в тому, що цi оповiдання становлять iнтерес для дослiдникiв творчостi Скота.
Проте… цей бул, якщо застосувати слово Скота…
Вона вхопилася за держално срiбноi лопати i вхопилася мiцно. Це була справжня реальна рiч у свiтi, який раптом здався iй зiтканим iз павутини. Вона знову розплющила очi й сказала:
– Скоте, чи це тiльки безневинний жарт, чи ти знову хочеш заморочити мене?
Нiякоi вiдповiдi. А чого ж вона сподiвалася? І вона мае двох сестер, якi потребують ii допомоги. Безперечно, Скот ii зрозумiе, якщо вона вiдкладе все це на потiм.
У всякому разi, вона вирiшила взяти лопату з собою.
Їй було приемно вiдчувати ii у своiй руцi.
6
Лiзi увiмкнула телефон i поспiшила геть, поки клятуща штуковина не почала дзеленчати знову. Надворi вже сiдало сонце, i знявся сильний захiдний вiтер, який пояснив iй, звiдки взявся протяг, що просвистiв повз неi, коли вона вiдчинила дверi до свого нiколи не облаштованого до кiнця кабiнету, аби пiдняти слухавку пiсля першого з тих двох дзвiнкiв, якi завдали iй сьогоднi стiльки прикростi: нiяких привидiв тут немае, люба моя дитино. Їй здавалося, що сьогоднiшнiй день тривав для неi не менш як мiсяць, але цей вiтер, приемний i, в якомусь розумiннi, дрiбнозернистий, як той, який ii обдував попередньоi ночi, в ii снi, заспокоiв i освiжив ii. Вона пройшла вiд сараю до кухнi, не боячись, що «Зак Маккул» десь чатуе на неi поблизу. Вона знала, як звучать дзвiнки, зробленi з мобiльних телефонiв: потрiскуючи й iнодi уриваючись. Скот пояснював це особливостями силових лiнiй, якi вiн полюбляв називати «станцiями живлення НЛО». Голос ii приятеля «Зака» звучав у слухавцi чисто i ясно, як дзвiночок. Цей космiчний ковбой телефонував зi стацiонарного телефону, й вона дуже сумнiвалася, що це ii найближчий сусiд дозволив йому подзвонити зi свого телефону, щоб вiн мiг залякати ii.
Вона взяла ключi вiд автомобiля й поклала iх до бiчноi кишенi джинсiв (забувши про те, що вона досi носить невеличкий блокнот Аменди у заднiй кишенi – хоч вона i згадае про це в належний час); вона взяла також iз собою бiльше кiльце з усiма ключами вiд Скотового королiвства, кожен iз яких мав етикетку, зроблену акуратним почерком Лендона. Вона замкнула будинок, а потiм замкнула й зовнiшнi розсувнi дверi сараю та дверi до кабiнету Скота нагорi зовнiшнiх сходiв. Зробивши все це, пiшла до свого автомобiля з лопатою на плечi, i ii довга тiнь ковзала поруч iз нею по запилюженому подвiр’ю в червонястому свiтлi червневого дня, яке швидко згасало.
ІV
Лiзi й кривавий бул
(Психодiотизм у дii)
1
Поiздка до Аменди по нещодавно розширеному й замощеному Сiмнадцятому шосе забирала не бiльш як чверть години, навiть якщо доводилося зупинятись бiля свiтлофора, де Сiмнадцяте перетиналося з дорогою до Гарлоу, прокладеною по дну глибокого рову. Лiзi бiльшiсть часу, поки iхала, попри власну хiть, провела в роздумах про були загалом i про один конкретний бул зокрема – той, iз яким вона вперше зустрiлася. Цей бул не був тiльки жар.
– Але одна маленька iдiотка з Лiзбон-Фолз не побоялася вийти за нього замiж, – сказала вона собi, смiючись, i зняла ногу з педалi газу.
Лiворуч виринула крамниця Пейтла – помпи самообслуговування Техаськоi компанii на чистому чорному ас
Страница 40
альтi пiд слiпучими лампами денного освiтлення, – i вона вiдчула надзвичайно сильне бажання зупинитися й купити пачку сигарет. Пачку добрих «Салем лайтс». І там-таки вона купить i смажених пирiжкiв Нiссена, якi так любить Аменда, з дрiбною начинкою, i кiлька цукерок для себе.– Ти божевiльна дитино, – сказала вона, усмiхаючись, i знову рiзко натиснула на газ. Крамниця Пейтла залишилася позаду. Вона iхала тепер з увiмкненими фарами, хоча вечiрнього свiтла було ще досить. Вона подивилася у дзеркало заднього огляду, побачила там iдiотську срiбну лопату, що лежала на задньому сидiннi, й повторила, цього разу голосно засмiявшись: – Ти божевiльна дитино, iй-бо, божевiльна!
Ну то й що, як вона божевiльна?
2
Лiзi поставила свою машину за «прiусом» Дарли й не встигла пройти половину вiдстанi до охайного Амендиного будиночка Кейп-Код, як Дарла вийшла iй назустрiч, намагаючись не бiгти й не заплакати.
– Слава Богу, ти тут, – сказала вона, i коли Лiзi побачила кров на руках Дарли, вона знову подумала про були, уявила собi, як ii чоловiк виходить до неi з темряви i подае iй свою руку, але вона вже бiльше не схожа на руку.
– Дарло, що там…
– Вона знову це зробила! Ця психована вiдьма знову себе порiзала! Я вiдлучилася лише в туалет… Вона пила чай у кухнi, i я… «З тобою все гаразд, Мендо», – спитала я i…
– Тихше, Дарло, – сказала iй Лiзi, присилувавши себе поставитися до повiдомлення сестри з тверезим спокоем.
Вона завжди була тiею, хто зберiгае спокiй, або тiею, хто вдае, нiби вона спокiйна. Тiею, котра каже «Тихше» або «Заспокойтеся», або «Можливо, не так уже все й погано». Хiба така поведiнка не мала бути притаманною найстаршiй серед сестер? Мабуть-таки, нi, якщо найстарша сестра стала жертвою паскудного психiчного захворювання.
– О, вона не помре, але яка це гидь, – сказала Дарла, давши нарештi волю сльозам.
«Авжеж, тепер, коли я тут, ти собi це дозволяеш, – подумала Лiзi. – Вам нiколи навiть на думку не спадае, що маленька Лiзi може мати i кiлька власних проблем, чи не так?»
Дарлi висякала спочатку одну половину носа, а потiм i другу на вже покритий сутiнками морiжок Аменди, видавши два непристойнi як для ледi звуки.
– Яке це свинство, яка гидь, може, ти й маеш слушнiсть, може, таке мiсце, як Грiнлон, розв’яже всi проблеми… якщо це заклад приватний… i поводяться там коректно… Я не знаю… може, тобi вдасться якось уплинути на неi, мабуть, ти зможеш, вона слухаеться тебе, вона тебе завжди слухаеться, а я вже голову втратила…
– Заспокойся, Дарлi, – сказала Лiзi й раптом зробила несподiване вiдкриття: виявляеться, вона не мае анiнайменшого бажання закурити. Сигарети – це вчорашня погана звичка. Сигарети померли разом iз ii чоловiком, якому стало погано на лекцii два роки тому i який через двi години по тому помер у лiкарнi штату Кентуккi, бул, кiнець. Єдине, чого iй було треба, – це тримати в руках не пачку «Салем лайтс», а держално срiбноi лопати.
Ця лопата вселяла iй таке вiдчуття спокою, що не треба було й курити.
3
Це бул, Лiзi!
Вона почула цю фразу знову, коли увiмкнула свiтло в кухнi Аменди. І побачила його знову, побачила, як вiн наближаеться до неi, перетинаючи затiнений морiжок позаду ii помешкання у Клiвз-Мiлз. Скот, який мiг бути божевiльним, Скот, який мiг бути хоробрим, Скот, який мiг бути обома водночас, якщо тому сприяли обставини.
І то був не просто такий собi бул, то був кривавий бул.
Вона бачила його позад свого помешкання, у якому навчила його трахатися, а вiн навчив ii казати: «От паскудство!», i вони навчили одне одного чекати, чекати й чекати, поки вiтер змiнить напрямок. Бачила Скота, який пробивався до неi крiзь важкi, п’янкi пахощi змiшаних квiтiв, бо було вже майже лiто, i трохи далi був парк Грiнгауз, i жалюзi були вiдкритi, щоб до кiмнати вiльно вливалося нiчне повiтря. Вона бачила Скота, який виходив iз тих напоених п’янкими пахощами випарiв, iз тiеi теплоi весняноi ночi, виходив на свiтло дверей чорного ходу, де вона стояла, чекаючи. Вона хотiла вiдшити його, але це бажання не було дуже категоричним; вона була майже готова пiддатися. Зрештою, ii обманювали й ранiше (але вiн – нiколи), i вона мала бойфрендiв, якi й ранiше поверталися до неi п’янi (зокрема, й вiн). Та коли вона його побачила…
Їi перший кривавий бул.
І ось тепер вона бачила перед собою iнший. Кухня Аменди була вимазана, забруднена й заляпана тим, що Скот iнодi любив називати – здебiльшого в поганому наслiдуваннi Говарда Козела[13 - Вiдомий спортивний коментатор.] – «червоним вином». Червоними краплями був обляпаний прегарний жовтий прилавок Менди, покритий пластиком марки «Формiка»; червона рiдина була також розмазана на передньому склi мiкрохвильовоi печi; на лiнолеумi пiдлоги теж червонiли плями i навiть слiд вiд ноги. Рушник для витирання посуду, кинутий у зливальницю, був наскрiзь просякнутий нею.
Лiзi подивилася на все, i серце в неi лунко закалатало. Це природно, сказала вона собi; видовище кровi завжди так впливае на людей. До того ж вона
Страница 41
сьогоднi пережила довгий i наповнений стресами день.Ти маеш пам’ятати, що все завжди здаеться гiршим, анiж воно насправдi е. Можна об заклад побитися, вона розбризкала кров навколо умисно – Аменду нiколи не пiдводило ii вiдчуття драматичного. А ти бачила й гiршi випадки, Лiзi. Наприклад те, що вона зробила зi своiм пупом. Або Скота, який повертаеться в Клiвз. Чи не так?
– Що ти сказала? – запитала Дарла.
– Я нiчого не казала, – вiдповiла iй Лiзi.
Вони стояли у дверях, дивлячись на свою нещасну старшу сестру, що сидiла за кухонним столом – поверхня якого була теж покрита яскравою жовтою формiкою, – голова ii була похилена, а волосся спадало на обличчя.
– Нi, сказала. Ти сказала «Чи не так?»
– Гаразд, я сказала «Чи не так?», – рiзко пiдтвердила Лiзi. – Наша добра матiнка запевняла, що люди, якi розмовляють самi з собою, мають грошi в банку.
І вона iх мала. Завдяки Скотовi в неi iх було трохи бiльше або трохи менше як двадцять мiльйонiв, залежно вiд кон’юнктури на ринку акцiй та цiнних паперiв.
Проте згадка про грошi не могла вимити кухню, яка була вся заляпана кров’ю. Лiзi подумала, що Аменда нiколи не користуеться для своiх витiвок лайном, певно, тiльки тому, що iй це нiколи не спадало на думку. Якщо так, то iм пощастило з нею бодай у цьому.
– Ти заховала ножi? – запитала вона Дарлу, sotto voce.[14 - Упiвголоса – музичний термiн (iт.).]
– Звiсно, заховала! – з обуренням вiдповiла Дарла… i стишила голос: – Вона порiзалася скалками свого паскудного розбитого блюдця, Лiзi. – Поки я робила пi-пi.
Лiзi вже й сама це зрозумiла й вирiшила якнайшвидше поiхати до супермаркету й купити для Аменди новий посуд. Бажано жовтий, у тон з усiею обставою кухнi, якщо можливо, та головне, щоб вiн був пластиковий iз налiпленими на ньому етикетками i не бився.
Вона опустилася навколiшки перед Амендою, щоб узяти ii руку. Дарла сказала:
– Саме тут вона й порiзалася, Лiзi. Обидвi долонi.
Дуже обережно Лiзi пiдняла обидвi долонi Аменди, обернула iх угору тильним боком i спохмурнiла. Порiзи вже почали затягуватися, та все одно, глянувши на них, вона вiдчула порожнечу та бiль у шлунку. І, звичайно ж, долонi Аменди знову нагадали iй про Скота, який виходить iз лiтньоi темряви з простягнутою вперед закривавленою рукою, нiби хоче принести довбану жертву коханню, спокутувати свiй жахливий грiх – адже вiн напився й забув про iхне побачення. Тож хто був бiльше божевiльним, вони чи Коул?
Аменда зробила дiагональнi порiзи вiд основи своiх великих пальцiв до основи iнших рожевих пальцiв, повирiзавши там серця та iншi любовнi символи. Лiзi могла уявити собi, як вона робила перший порiз, але другий? Для цього треба було бути справдi мiцним горiшком, як то кажуть. Але вона це зробила, а потiм ще й стала ходити по кухнi, нiби жiнка, яка посипае цукровою пудрою величезного торта: «Гей, усi дивiться на мене! Дивiться на мене! Це я божевiльна дитина, а не ви! Я справжня божевiльна дитина, а ви нi! Менда й справдi божевiльна дитина, який тут може бути сумнiв?» Упродовж тих хвилин, поки Дарла була в туалетi, зливаючи в унiтаз трохи випитого лимонаду, божевiльна дитина Аменда втiшалася так несподiвано одержаною волею.
– Дарло, тут не допоможуть анi бинти, анi перекис водню, ii треба негайно вiдвезти до пункту невiдкладноi допомоги.
– От свинство, – засмучено кинула Дарла i знову почала скиглити.
Лiзi подивилася в обличчя Амендi, яке досi було майже невидиме за густими пасмами ii волосся.
– Амендо! – покликала вона.
Нiякоi вiдповiдi. Нiякого руху.
– Мендо!
Нiчого. Голова ii висiла, як голова ляльки. «Клятущий Шарль Корiво! – подумала Лiзi. – Клятущий паскудний французик Корiво!» Хоч якби не було Зеленого Боба, то знайшовся б хтось iнший або щось iнше. Тому що всi Аменди цього свiту були створенi саме такими. Ви постiйно чекаете, коли вони зiрвуться з ланцюга, i вважаете чудом, якщо цього не станеться, але чудо довго тривати не може, воно зрештою стомлюеться бути, переживае напад i вмирае.
– Мендо-Кролику!
Це було ii дитяче прiзвисько, й воно нарештi дiйшло. Аменда повiльно пiдвела голову. І Лiзi побачила на ii обличчi не криваву порожнечу, яку сподiвалася там побачити (щоправда, губи в Аменди були дуже червонi й зовсiм не тому, що вона намастила iх помадою), а радше iскристий, дитячий, лукавий вираз зверхностi та бешкету, той самий, який означав, що Аменда замислила якусь капость i скоро комусь доведеться плакати.
– Бул, – прошепотiла вона, i внутрiшня температура Лiзi Лендон в одну мить упала на тридцять градусiв.
4
Вони вiдвели ii до вiтальнi – Аменда слухняно йшла мiж ними – й посадили там на кушетку. Потiм Лiзi й Дарла вийшли назад на кухню i стали бiля розчинених дверей так, щоб вони водночас могли стежити за нею i щоб вона не чула, про що вони розмовляють.
– Що вона сказала тобi, Лiзi? Ти бiла, як клятий привид.
Лiзi почувала б себе лiпше, якби Дарла сказала «бiла як крейда». Вона не любила слово «привид», а надто не хотiла чути його тепер, коли сонце вже
Страница 42
сховалося за обрiй. Це були дурницi, але саме так вона себе почувала.– Та нiчого, – вiдповiла вона. – Ну, щось подiбне до «Ой, Лiзi, я вся вимазана кров’ю, як ти на це дивишся?» Знаеш, Дарло, не ти одна перебуваеш у станi стресу.
– Якщо ми вiдвеземо ii до невiдкладноi, що вони з нею зроблять? Стерегтимуть, щоб вона не наклала на себе руки, чи як?
– Цiлком можливо, – погодилася Лiзi.
У неi в головi тепер трохи прояснилося. Це слово, цей бул, подiяло на неi, як ляпас або подмух вiтру, просякнутий гострим запахом нюхальноi солi. Воно також страшенно ii налякало, проте якщо Аменда хотiла iй щось сказати, Лiзi хотiла б знати, що саме. Вона мала таке вiдчуття, що всi подii, якi вiдбуваються з нею, можливо, навiть телефонний дзвiнок вiд «Маккула», у якийсь спосiб були мiж собою пов’язанi… але чим? Привидом Скота? Безглуздо. Тодi, може, кривавим булом Скота? Що ти скажеш на це, Лiзi?
А може, Довгим хлопцем? Отiею iстотою з нескiнченним плямистим боком?
Ця проява не iснуе, Лiзi, вона нiколи не iснувала поза його уявою… яка iнодi була такою могутньою, що пiдкоряла собi людей, якi були поруч нього. Настiльки могутньою, що iнодi ти вiдчувала страх, коли з’iдала якийсь фрукт пiсля того, як настане темрява, наприклад, хоч ти й знала, що це лише дитячий забобон, якого, проте, нелегко позбутися. І про Довгого хлопця можна було сказати те саме. Ти ж знаеш це, чи не так?
А чи й справдi вона це знае? Тодi чому, коли вона намагаеться зiбрати докупи цi думки, вони нiби поринають у якийсь туман i губляться в ньому? Чому внутрiшнiй голос наказуе iй мовчати?
Дарла дивилася на неi дивним поглядом. Лiзi спробувала опанувати себе й повернутися назад, до нинiшнього моменту, до нинiшнiх людей, до нинiшньоi проблеми. І вперше вона помiтила, який стомлений вигляд мае Дарла; помiтила глибокi зморшки навколо ii рота й темнi пiвкола в неi пiд очима. Вона взяла сестру за руки вище лiктiв, i iй не сподобалося, якi вони кощавi, i те, як вiльно вона змогла просунути своi великi пальцi мiж бретельками Дарлиного лiфчика i заглибинами на ii плечах. Лiзi досi пам’ятала, як ii старшi сестри вирушали до Лiзбон-Гай, у гостi до Грейгаундiв. Тепер Амендi майже шiстдесят, а Дарла недалеко вiдстала вiд неi.
– Послухай мене, люба, – сказала вона Дарлi. – Вони не стерегтимуть ii, щоб вона не наклала на себе руки. Вони називають це спостереженням. – Вона не знала, звiдки iй про це вiдомо, проте не сумнiвалася, що саме так воно i е. – Вони тримають iх у себе двадцять чотири години, я думаю. Можливо, сорок вiсiм.
– А вони можуть робити це без дозволу?
– Якщо людина не скоiла злочин i ii не привели копи, то не думаю.
– Може, тобi слiд зателефонувати своему адвокатовi i з’ясувати точно. Тому хлопцевi з Монтани.
– Монтаною його звуть, i вiн зараз, мабуть, удома. Проте його домашнього телефону в довiдниках немае. Вiн записаний у моему нотатнику, але я залишила його вдома. Дарло, я думаю, нам треба вiдвезти ii до Меморiальноi лiкарнi Святого Стефана в Но-Саупа, й вона там буде о’кей.
Но-Саупа – так мiсцевi жителi називали Норвей-Саут i Париж у сусiдньому Оксфордському окрузi, два сусiднi мiстечка, якi були також не бiльш як за день автомобiльноi iзди вiд iнших придорожнiх населених пунктiв iз не менш екзотичними назвами, такими як Мехiко, Мадрид, Гiлеад, Китай i Коринф. На вiдмiну вiд мiських лiкарень у Портлендi та Левiстонi, невеличка Меморiальна лiкарня Святого Стефана була сонним i тихим мiсцем.
– Я думаю, вони перев’яжуть iй рани на руках i дозволять нам забрати ii додому без особливих проблем, – сказала Лiзi. – Якщо тiльки…
– «Якщо тiльки»?
– Якщо тiльки ми захочемо забрати ii додому. І якщо вона захоче поiхати з нами. Я маю на увазi, ми не станемо брехати й вигадувати якусь iсторiю, гаразд? Коли вони запитають, що сталося, – а я певна, вони запитають, – ми розповiмо правду. Так, вона робила це й ранiше, у станi депресii, але це було давно.
– П’ять рокiв – це не так уже й давно.
– Усе вiдносно, – сказала Лiзi. – І вона може пояснити, що ii багаторiчний бойфренд щойно приiхав до мiста з новою дружиною, а тому вона почувае себе препогано.
– А якщо вона не захоче говорити?
– Якщо вона не захоче говорити, Дарло, то я думаю, вони затримають ii принаймнi на двадцять чотири години, i ми обидвi дамо iм на це дозвiл. Тобто я хочу сказати, невже ти захочеш, щоб вона повернулася сюди, якщо вона досi перебувае на якiйсь iншiй планетi?
Дарла трохи подумала, зiтхнула й похитала головою.
– Я думаю, багато залежатиме вiд самоi Аменди, – сказала Лiзi. – Насамперед треба ii добре вимити. Я сама стану з нею пiд душ, якщо буде треба.
– Справдi, – сказала Дарла, провiвши долонею по своему коротко пiдстриженому волоссю. – Мабуть, треба почати з цього.
Несподiвано вона позiхнула. Це був напрочуд широкий позiх, що виставив би напоказ ii мигдалеподiбнi залози, якби вона досi iх мала. Лiзi подивилася на темнi пiвкола пiд ii очима i зрозумiла щось таке, що могла б зрозумiти значно ранiше, якби не дзвiнок вiд «З
Страница 43
ка».Вона знову взяла Дарлу за руки, легенько, але наполегливо.
– Мiсiс Джонс телефонувала тобi сьогоднi?
Дарла подивилася на неi з похмурим подивом.
– Нi, моя люба, – вiдповiла вона. – Вона зателефонувала менi вчора. Учора надвечiр. Я приiхала, перев’язала ii рани, як змогла, i просидiла бiля неi майже всю нiч. Хiба я тобi не казала?
– Нi. Я думала, все це сталося сьогоднi.
– Дурненька Лiзi, – сказала Дарла й сумно усмiхнулася.
– Чому ти не зателефонувала менi ранiше?
– Не хотiла тебе турбувати. Ти робиш так багато для всiх нас.
– Це неправда, – сказала Лiзi. Їй завжди було прикро, коли Дарла або Кантi (або навiть Джодота, по телефону) верзли таку нiсенiтницю. Вона знала, що мислить не зовсiм нормально як на загал, але нормально це було чи ненормально, вона мислила саме так. – Це лише грошi Скота.
– Нi, Лiзi. Це ти. Завжди ти. – Дарла помовчала мить, а тодi похитала головою. – Та менше з тим. Я просто думала, ми владнаемо цю справу лише вдвох. Але я помилилася.
Лiзi цмокнула сестру в щоку, обняла ii, а тодi пiдiйшла до Аменди й сiла поруч неi на кушетку.
5
– Мендо.
Жодноi реакцii.
– Мендо-Кролику.
Хай йому бiс, але ранiше це спрацювало.
І справдi, Аменда пiдвела голову.
– Що таке? Чого ти вiд мене хочеш?
– Ми вiдвеземо тебе до лiкарнi, Мендо-Кролику.
– Я. Не поiду. Не хочу. Їхати туди.
Лiзi коротко кивала упродовж цiеi уривчастоi реплiки й почала розстiбати заляпану кров’ю блузку Аменди.
– Я тебе розумiю, але твоi нещаснi долонi потребують серйознiшого лiкування, анiж на це спроможнi ми з Дарлою. Питання лише в тому, чи ти захочеш одразу повернутися додому, чи залишишся перебути нiч у лiкарнi в Но-Саупа. Якщо ти хочеш повернутися сюди, тодi я залишуся тут i ляжу спати з тобою в однiй кiмнатi. І, можливо, ми поговоримо про були взагалi та про кривавi були зокрема. То що скажеш, Мендо? Ти хочеш одразу повернутися додому чи, може, думаеш, що тобi треба буде залишитися на якийсь час у лiкарнi Святого Стефана?
– Хочу. Повернутися. Сюди.
Коли Лiзi попросила Аменду пiдвестися на ноги, щоб вона могла зняти з неi шорти, Аменда пiдвелася, не вчинивши опору, але дивилася таким поглядом, нiби вивчала, як розподiляються свiтлотiнi в кiмнатi. Якщо це було й не те, що психiатр Аменди називала «напiвступором», то цей стан був надто близький до нього, щоб Лiзi могла почувати себе спокiйно, й тому вона вiдчула глибоку полегкiсть, коли наступнi слова Аменди прозвучали майже як звичайнi людськi слова, а не слова робота:
– Якщо ми кудись… iдемо… тодi навiщо ти мене роздягаеш?
– Бо тобi треба прийняти душ, – сказала Лiзi, ведучи ii до ванноi кiмнати. – І вдягти чистий одяг. Те, що на тобi… брудне.
Вона подивилася назад i побачила, що Дарла пiдiбрала скинуту блузку i шорти. Тим часом Аменда рушила до ванноi досить слухняно, але серце в Лiзi стислося, коли вона побачила, як вона туди йде. І ii навiть не так вразило видовище порiзаного й покритого струпами тiла Аменди, як задня частина ii бiлих трусiв. Протягом багатьох рокiв Аменда носила чоловiчi шорти; вони пасували до ii кутастого тiла, навiть робили ii сексуальною. Сьогоднi ж права половина ii трусiв була заляпана ззаду рiдиною червоно-брунатного кольору.
«О, Мендо, – подумала Лiзi. – О, моя люба».
Аменда увiйшла у дверi ванноi кiмнати, схожа не так на людину, як на привид, побачений у рентгенiвському промiннi, одягнена в бюстгальтер, труси та бiлi гетри. Лiзi обернула голову, щоб подивитися на Дарлу. Дарла стояла там, де й була. На мить вона нiби повернулася в тi роки, коли навколо неi звучали веселi голоси дiвчат родини Дебушерiв. Потiм Лiзi обернулася назад i зайшла до ванноi кiмнати слiдом за тiею, кого вона колись називала великою сестричкою Мендою-Кроликом, яка тепер стояла на матi, опустивши голову, з обвислими руками, чекаючи, поки ii роздягнуть до голого тiла.
Лiзi потяглася рукою до гачкiв на бюстгальтерi сестри, коли та раптом обернулася i схопила ii за руку. Їi руки були жахливо холоднi. На якусь мить Лiзi здалося, що велика сестричка Менда-Кролик знову вiзьметься за свое, за кривавi були й усе таке iнше. Натомiсть вона подивилася на Лiзi дивовижно ясними очима, очима, якi були тут, i сказала:
– Мiй Шарль одружився з iншою.
Потiм притулила свiй жовтий, як вiск, холодний лоб до плеча Лiзi й гiрко заплакала.
6
Решта цього вечора нагадала Лiзi те, що Скот мав звичай називати Лендонiвським Правилом Поганоi Погоди: коли ви лягли спати, сподiваючись, що ураган полетить у море, вiн завертае на суходiл i зривае дах iз вашого будинку. Коли ви рано встали й закрили вiконницi, щоб захиститися вiд пурги, вiтер стих i розпочався спокiйний снiгопад.
«Як же тодi бути?», – запитала Лiзi. Вони лежали разом у лiжку – якомусь лiжку, в одному з iхнiх раннiх лiжок – загальмованi й виснаженi пiсля кохання, вiн з однiею зi своiх «Герберт Тарейтон» та попiльничкою на грудях, тодi як надворi завивав сильний вiтер. Що то було за лiжко, що за шторм або що за рiк, вона вже
Страница 44
не пам’ятала.«Треба дотримуватися принципу ПеЗКаПеТе», – вiдповiв вiн – це вона запам’ятала, хоча спочатку подумала, що вона або недочула, або не зрозумiла.
«Пезкапете? Яке пезкапете?»
Вiн погасив сигарету й поставив попiльничку на стiл, який стояв бiля лiжка. Узяв ii обличчя в руки, накривши iй вуха й на хвилину затуливши вiд неi весь свiт своiми долонями. Вiн поцiлував ii в губи. Потiм прибрав своi руки так, щоб вона могла його чути. Скот Лендон завжди хотiв, щоб його чули.
«ПеЗКаПеТе, моя люба дитино, – Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба».
Вона покрутила мозком – вона не вмiла мiркувати так швидко, як вiн, але, як правило, зрештою доходила до всього власним розумом – i зрозумiла, що «ПеЗКаПеТе» належало до тих слiв, якi вiн називав агронiмами. Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Це iй сподобалося. Вираз був геть дурним i тому сподобався iй ще бiльше. Вона засмiялася. Скот засмiявся з нею, i незабаром вiн був у нiй так само, як вони з ним були в будинку, тодi як сильний вiтер гудiв i завивав за вiкнами.
Зi Скотом вона завжди смiялася, смiялася часто й багато.
7
Його слова про те, як пурга обминае вас, коли ви вже позачиняли вiкна вiконницями, щоб захиститися вiд бурi, кiлька разiв спадали iй на думку, перш нiж iхня коротка поiздка до пункту невiдкладноi допомоги закiнчилася i вони повернулися до добре захищеного вiд вiтрiв будинку Аменди, який називався Кейп-Код i стояв мiж Касл-В’ю та Гарлоу-Дiп-Кат. У кiнцевому пiдсумку, Аменда iм дуже допомогла, бо майже прийшла до тями. Була вона чи не була божевiльною, але Лiзi не могла не думати про те, як iнодi електрична лампочка, чие свiтло поступово тьмянiе, потiм раптом починае горiти дуже яскраво протягом години або двох, перед тим як погаснути вже навiки. Це полiпшення почалося вже пiд душем. Лiзi роздяглася й стала поруч iз сестрою, яка спочатку лише стояла там з опущеними плечима та з обвислими, як у великоi мавпи, руками. Потiм, попри те, що Лiзi користувалася ручним регулюванням i намагалася бути максимально обережною, гаряча вода бризнула на порiзану лiву руку Менди.
– Ой! Ой! – закричала Менда, вiдсмикнувши руку. – Менi боляче, Лiзi! Дивись-но лiпше, куди ти спрямовуеш цей струмiнь, гаразд?
Лiзi вiдповiла iй тим самим тоном, – а чого Аменда могла сподiватися ще, адже вони обидвi голi-голiсiнькi, – але зрадiла, почувши сердитий голос сестри. Отже, вона прокидаеться.
– Пробач менi, сестро, але то ж не я порiзала тобi долонi клятущими гострими уламками блюдця.
– Але ж я не могла добутися до нього, хiба я могла? – запитала Аменда й вилила цiлий потiк лютих прокльонiв, нацiлених на Чарлi Корiво та його нову дружину – таку собi сумiш дорослих матюкiв i дитячого белькотiння, яка наповнила Лiзi зачудуванням, подивом i захватом.
Коли Аменда замовкла, щоб перевести дух, Лiзi сказала:
– Гiвноротий мамкотрахач? Ого.
– Ну тебе нахер також, Лiзi, – похмуро вiдповiла iй сестра.
– Якщо ти хочеш сьогоднi повернутися додому, то я не радила б тобi застосовувати бiльшiсть iз цих слiв у розмовi з лiкарем, який оглядатиме твоi руки.
– Ти думаеш, я зовсiм дурна?
– Нi, не думаю. Гадаю, якби ти сказала, що ненавидиш його, цього було б досить.
– Моi руки знову кровоточать.
– Дуже?
– Та нi, зовсiм трошки. Я думаю, було б добре, якби ти змазала менi iх вазелiном.
– Справдi? А вiд цього тобi не буде боляче?
– Боляче бувае вiд кохання, – урочисто проголосила Аменда… i раптом пирснула смiхом, який принiс Лiзi велику полегкiсть.
Незабаром вона й Дарла посадили Аменду в БМВ Лiзi й поiхали в напрямку Норвея. Менда стала розпитувати, яких успiхiв досягла Лiзi в обстеженнi кабiнету Скота, так, нiби це був кiнець нормального дня. Лiзi не згадала про дзвiнок «Зака Маккула», але розповiла iм про уявний роман «Айк повертаеться додому» i процитувала iм його единий рядок: «Айк повернувся додому з бума, i все було чудово. Бул! Кiнець!» Вона хотiла вимовити це слово «бул» у присутностi Менди. Хотiла подивитись, як вона на нього вiдреагуе.
Дарла вiдреагувала першою.
– Ти одружилася з дивним чоловiком, Лiзо, – сказала вона.
– Нiби я сама цього не знаю, люба. – Лiзi подивилася в дзеркальце заднього огляду на Аменду, що сидiла сама-одна на задньому сидiннi. – А ти що думаеш, Мендо?
Аменда знизала плечима, i Лiзi спочатку подумала, що це i буде ii единою вiдповiддю. Але потiм iз неi полився бурхливий словесний потiк:
– Це було суто в його дусi, бiльш немае чого тут сказати. Одного разу вiн пiдвозив мене до мiста – йому треба було до крамницi канцелярського обладнання, а я хотiла купити новi черевики, ну, ти знаеш, добрi черевики або чоботи, якi я взуваю для лiсових прогулянок, такi, як оцi. Сталося так, що ми проминали крамницю дрiбних товарiв Оберна. Доти вiн нiколи ii не бачив, i нiщо не могло йому перешкодити зупинити бiля неi машину й увiйти подивитися, що там е. Вiн поводився як десятирiчний хлопчисько! Менi не треба було нiчого, крiм чобiт iз високими халявами фiрми Еддi Бауера, аби я могла ходи
Страница 45
и в лiсi й не боятися, що отруйний плющ обплутае мене з голови до нiг, а вiн хотiв закупити всю ту довбану крамницю. Порошок вiд сверблячки, iграшковi сирени, жувальну гумку з перцем, гiгiенiчнi пластиковi пакети, окуляри, що захищають вiд рентгенiвського випромiнювання, забула, як вони називаються, вiн виклав усе це на прилавок поруч iз тими льодяниками, ти iх знаеш – коли iх посмокчеш, то всерединi вiдкриеться гола жiнка. Вiн накупив, мабуть, на сотню доларiв усього того непотребу, виробленого на Тайванi, Лiзi. Ти пам’ятаеш?Вона пам’ятала. Найбiльше iй запам’яталося, який вiн мав вигляд, коли йшов додому того дня iз повними руками пакетiв, з яких виглядали карикатурнi фiзiономii з написами ВЕЛИКИЙ РОЗПРОДАЖ. Якими розчервонiлими були його щоки. І вiн називав усе це лойном, не лайном, а лойном, це було едине слово, яке вiн запозичив у неi, хочете – вiрте, хочете – нi. Така змiна погляду була цiлком виправданою, не раз казала iхня добра матiнка, хоча лойно було словом iхнього тата, i саме Дендi Дейв мав звичай казати людям, що це слово звучить негарно, тому я жаргонiзую його далi. Проте нiхто не мiг би зрiвнятися зi Скотом у любовi до цього слова, вiн казав, що, промовляючи його, вiн нiби скидае вагу з язика, казав, що «я викинув його з рота», або навiть «я пожбурив його».
Скот умiв ловити рибу у водоймах слiв, у водоймах оповiдок та у водоймах мiфiв.
Скот, сучий син, Лендон.
Інодi вона проводила цiлий день, не думаючи про нього i не вiдчуваючи, що iй бракуе його. А чом би й нi? Вона прожила цiлком наповнене життя, i, правду кажучи, iнодi з ним було важко мати справу i важко жити. Для неi то був складний проект, як сказали б старi янкi, такi як ii власний тато. А потiм раптом надходив день, похмурий (або сонячний), коли вона вiдчувала його вiдсутнiсть надзвичайно гостро, вiдчувала повну порожнечу, вже не жiнка, а засохле дерево, що скрипить пiд холодним листопадовим вiтром. Саме так почувала вона себе тепер, iй хотiлося голосно викрикнути його iм’я й покликати його додому, i серце в неi болiло, коли вона думала про тi роки, якi чекають на неi попереду, й сумнiвалася в тому, що кохання – радiсть, якщо воно приводить людину до такого стану, чи бодай до десятьох секунд подiбного вiдчуття.
8
Те, що Аменда отямилася, стало першою приемною подiею. Те, що Мансiнгер, черговий лiкар, не був сивочолим ветераном, стало другою. Вiн не здавався таким юним, як Янцен, лiкар, iз яким познайомилася Лiзi пiд час останньоi хвороби Скота, але вона здивувалася б, якби вiн сказав, що йому за тридцять. Третьою сприятливою для них подiею – хоч вона нiколи не повiрила б, якби хтось сказав iй про це наперед, – стало прибуття людей, якi потрапили в автомобiльну аварiю на дорозi до Свiдена.
Їх там не було, коли Лiзi й Дарла привезли Аменду до пункту невiдкладноi допомоги лiкарнi Святого Стефана; тодi в приймальному покоi вони застали лише хлопчика рокiв десяти та його матiр. У хлопчика був висип якихось прищикiв, i мати сварилася на нього, щоб вiн не роздряпував iх. Вона все ще вичитувала йому, коли обох запросили до однiеi з кiмнат на огляд. Через п’ять хвилин хлопчик повернувся iз забинтованими руками i похмурим виразом обличчя. Мати держала в руках кiлька тюбикiв iз мазями й усе ще бурчала.
Медсестра викликала Аменду.
– Доктор Мансiнгер огляне вас, моя люба.
Вона говорила з очевидним мейнським акцентом.
Аменда подивилася спершу на Лiзi, потiм на Дарлу своiм гордовитим, зухвалим поглядом, поглядом королеви Єлизавети.
– Я волiю зустрiтися з ним сама-одна, – сказала вона.
– Звичайно, ваша Висока Таемничосте, – мовила Лiзi й показала Амендi язик.
У цю мить ii мало обходило, на скiльки часу вони захочуть залишити в себе цю кощаву стерву, яка завдавала iм стiльки клопоту, – на одну нiч, на тиждень чи, може, на рiк i один день. Яка рiзниця, що там Аменда прошепотiла бiля кухонного столу, коли Лiзi опустилася навколiшки бiля неi? Певно, вона тiльки щось буркнула, як i згодом, звертаючись до Дарли. Але навiть якщо вона сказала те слово, яке iй учулося, то невже вона справдi хотiла б повернутися в дiм Аменди i спати з нею в однiй кiмнатi та вдихати ii божевiльнi випари, тодi як вона мае чудове власне лiжко у себе вдома? «Цю паршиву справу слiд закрити, моя люба дитино», – сказав би iй Скот.
– Ти тiльки пам’ятай, про що ми домовилися, – сказала Дарла. – У тебе був напад божевiлля, i ти порiзала себе, тому що тебе зрадив твiй чоловiк. Тепер тобi лiпше. Ти це подолала.
Аменда подивилася на Дарлу поглядом, який Лiзi абсолютно не змогла прочитати.
– Так i е, – сказала вона. – Я це подолала.
9
Люди з мiстечка Свiден, що потрапили в автомобiльну аварiю, з’явилися незабаром по тому. Лiзi не назвала б це сприятливою для них подiею, якби хтось iз них був тяжко поранений, проте, схоже, такого нi з ким не сталося. Усi вони пересувалися на своiх ногах, а двое чоловiкiв навiть смiялися, розмовляючи про щось. Одна дiвчина, вiком рокiв сiмнадцяти, плакала. Вона мала кров у волоссi й ш
Страница 46
арклi на верхнiй губi. Усього iх було шестеро, майже напевне з двох рiзних автомобiлiв, i сильний запах пива було чути вiд тих двох, якi смiялися, й було схоже, що в одного з них вивихнута рука. Цей секстет супроводжували двое працiвникiв медичноi служби, на яких були куртки рятувальникiв з Іст-Стоунгема, накинутi поверх цивiльного одягу, та двое копiв – один iз полiцii штату, а другий – iз кiнноi полiцii округу. Одразу невеличкий приймальний покiй пункту невiдкладноi допомоги став, як здавалося, ущерть набитий людьми. Медсестра, яка назвала Аменду «моя люба», вистромила у дверi здивовану голову, а за мить те саме зробив i молодий доктор Мансiнгер. Невдовзi по тому дiвчина-тiнейджер ударилася в iстерику, оголосивши всiм i кожному зокрема, що мачуха хотiла ii вбити. Через кiлька хвилин пiсля цього медсестра вийшла, щоб ii забрати (Лiзi помiтила, вона не сказала юнiй iстеричцi «моя люба»), а потiм Аменда вийшла з кiмнати огляду 2, незграбно несучи досить великi тюбики з приписаними iй мазями. З лiвоi кишенi ii мiшкуватих джинсiв стримiли також два або три згорненi рецепти.– Гадаю, ми можемо iхати, – сказала Аменда тим самим гордовитим тоном великоi ледi.
Лiзi подумала, що це надто добре, аби бути правдою, навiть якщо взяти до уваги вiдносну молодiсть лiкаря та наплив нових пацiентiв, i ii передчуття виявилося правильним. Медсестра вихилилася з дверей кiмнати для огляду 1, як машинiст iз кабiни локомотива, i запитала:
– Ви, двое ледi, доводитеся сестрами мiс Дебушер?
Лiзi й Дарла кивнули головами, з винуватим виглядом, як пiдсуднi перед суддею.
– Доктор хоче поговорити з вами якусь хвилину, перш нiж ви пiдете.
І з цими словами вона сховала голову за дверима, де досi схлипувала дiвчина.
З протилежного боку приймального покою двое чоловiкiв, вiд яких пахло пивом, знову зареготали, й Лiзi подумала: «Хоч вони й не в iдеальнiй формi, проте, мабуть, аварiя сталася не з iхньоi вини». І справдi, копи, схоже, зосередили всю свою увагу на блiдому хлопцевi приблизно того самого вiку, що й дiвчина з кров’ю у волоссi. Ще один хлопець розмовляв по телефону-автомату. У нього був глибокий порiз на щоцi, який, на думку Лiзi, вимагав накладення швiв. Третiй хлопець чекав своеi черги зателефонувати. У цього третього не було видимих ушкоджень.
Долонi Аменди були змащенi якоюсь бiлою маззю.
– Вiн сказав, що шви лише розтягуватимуть шкiру, – повiдомила вона iм майже з гордiстю. – А бинти, я думаю, тут не трималися б. Я маю змащувати руки цiею хрiнню – чуете, як вона смердить? – i тричi на добу промивати iх спецiальною рiдиною протягом трьох днiв. Вiн дав менi один рецепт на мазь i другий на рiдину. Вiн сказав, щоб я намагалася згинати руки якомога менше. Порадив брати речi двома пальцями, ось так.
Вона затисла доiсторичний примiрник газети «Народ» мiж указiвним i середнiм пальцем правоi руки, трохи пiдняла його, а потiм вiдпустила.
З’явилася медсестра.
– Доктор Мансiнгер тепер може з вами поговорити. З однiею або з обома.
Їi тон давав зрозумiти, що доктор не мав жодноi зайвоi хвилини вiльного часу. Лiзi сидiла з одного боку, поруч з Амендою, Дарла – з другого. Вони подивилися одна на одну через неi. Аменда нiчого не помiтила. Вона з очевидною цiкавiстю роздивлялася людей, якi були на протилежному боцi кiмнати.
– Іди ти, Лiзi, – сказала Дарла. – Я залишуся з нею.
10
Медсестра провела Лiзi в кiмнату огляду 2, пiсля чого повернулася до дiвчини, яка досi схлипувала. Вона так мiцно стиснула губи, що iх було майже не видно. Лiзi сiла на единий стiлець, який був у кiмнатi, i подивилася на едину картину, що там висiла: пухнастий кокер-спанiель посеред поля блiдо-жовтих нарцисiв. Уже за кiлька секунд (вона була певна, iй доведеться чекати довше, якщо тiльки ii не захочуть спекатися якнайскорiш) до кiмнати швидкою ходою увiйшов доктор Мансiнгер. Вiн зачинив за собою дверi, певно, щоб не чути схлипувань дiвчини, й примостив одну зi своiх худих сiдниць на краечок столу для медоглядiв.
– Я Гел Мансiнгер, – сказав вiн.
– Лiза Лендон.
Вона подала йому руку. Доктор Гел Мансiнгер коротко потиснув ii.
– Менi хотiлося б мати трохи бiльше iнформацii про стан вашоi сестри – для реестрацiйного запису, ви ж розумiете, – але, як я певен, ви й самi бачите, сьогоднi в мене зовсiм обмаль часу. Я зателефонував, щоб менi прислали помiчника, але поки що передi мною дуже нелегка нiч.
– Я дуже вдячна, що ви видiлили для нас бодай трохи часу, – сказала Лiзi й була дуже задоволена своiм голосом, який звучав цiлком спокiйно. Це був голос, який говорив: у нас усе пiд контролем. – Я хотiла б пiдтвердити, що моя сестра Аменда не становить небезпеки для самоi себе, якщо це те, що ви хотiли б вiд мене почути.
– Атож, ви маете слушнiсть, це мене трохи турбуе, але я готовий покластися в цьому на ваше слово. І ii власне. Вона не належить до осiб неповнолiтнього вiку, й у кожному разi для мене цiлком очевидно, що це не було спробою накласти на себе руки. – Вiн дивився на свiй пюпiтр. Потiм пiдвiв очi,
Страница 47
i його погляд був бентежно проникливим. – Чи, може, було?– Нi.
– Отже, нi. Але не треба бути Шерлоком Холмсом, аби зрозумiти, що це не перша спроба вашоi сестри покалiчити себе в той чи iнший спосiб.
Лiзi зiтхнула.
– Вона сказала менi, що лiкуеться в психiатра, але ii лiкар виiхав жити в Айдахо.
Айдахо? Аляска? Марс? Та кому зрештою цiкаво знати, куди виiхала жити ця стерва в намистi?
А вголос Лiзi промовила:
– Думаю, це правда.
– Вона мае почати працювати над собою, мiсiс Лендон, гаразд? І негайно. Самокалiчення – це не бiльшою мiрою суiцид, анiж анорексiя, але обидвi цi схильностi мають суiцидальний характер, якщо ви мене розумiете. – Вiн дiстав iз кишенi свого бiлого пiджака блокнот i став щось у ньому писати. – Я рекомендував би вам i вашiй сестрi одну книжку. Вона називаеться «Схильнiсть рiзати», ii написав чоловiк на iм’я…
– …Пiтер Марк Стайн, – сказала Лiзi.
Доктор Мансiнгер скинув на неi здивованим поглядом.
– Мiй чоловiк знайшов цю книжку, пiсля того як Менда востанне… пiсля того, що мiстер Стайн називае…
(ii бул, ii останнiй кривавий бул)
Молодий доктор Мансiнгер дивився на неi, чекаючи, коли вона закiнчить фразу.
(ну ж бо, Лiзi, скажи це, скажи, що то був бул, кривавий бул)
Доклавши неймовiрних зусиль, вона зiбрала своi думки, що розбiгалися навсiбiч.
– Пiсля того, що Стайн назвав би ii останнiм зривом. Адже вiн застосовуе це слово, чи не так? Зрив?
Їi голос досi звучав спокiйно, але вона вiдчувала, як утворюються озерця поту в заглибинах ii скронь. Бо той голос, який звучав у неi всерединi, мав рацiю. Називай це зривом чи кривавим булом, результат буде той самий. Усе так само.
– Здаеться, саме так, – пiдтвердив Мансiнгер, – бо минуло вже кiлька рокiв, вiдтодi як я прочитав цю книжку.
– Як я вже сказала, мiй чоловiк знайшов ii й прочитав, а потiм заохотив i мене, щоб я ii прочитала. Я знайду ii й дам прочитати своiй сестрi Дарлi. І ми маемо ще одну сестру, яка живе в цiй самiй мiсцевостi. Зараз вона в Бостонi, та коли повернеться, я подбаю, щоб i вона прочитала цю книжку. І ми стежитимемо за Амендою. З нею бувае тяжко, але ми любимо ii.
– Гаразд, це добре. – Вiн зняв свою худу половинку зi столу для обстежень. Паперове покриття столу заскрипiло. – Лендон. Ваш чоловiк був письменником?
– Так.
– Я спiвчуваю вам у вашiй утратi.
Це одна з найбiльших дивовиж у твоему життi, якщо ти була одружена зi знаменитим чоловiком: Лiзi вiдкрила, що навiть через два роки люди все ще висловлюють iй свое спiвчуття. Вона здогадувалася, що й через наступнi два роки буде те саме. А може, й через десять. Думка про це була iй не дуже приемна.
– Дякую, докторе Мансiнгер.
Вiн кивнув головою й повернувся до справи, що стало для неi полегкiстю:
– В iсторiях хвороб, якi стосуються подiбних проблем у життi дорослих жiнок, рiдко описуються справжнi причини. Найчастiше до самокалiчення бувають схильнi…
Лiзi встигла лише уявити собi, як вiн закiнчуе цю фразу, – «дiти та пiдлiтки, такi, як ота вередлива дитина, що схлипуе в сусiднiй кiмнатi», – коли раптом почувся якийсь гуркiт у приймальному покоi, супроводжуваний гучними криками. Дверi до кiмнати огляду 2 розчахнулися, й у них з’явилася медсестра. Вона здавалася бiльшою, так, нiби тривога примусила ii вирости.
– Докторе, ви можете вийти?
Мансiнгер не став вибачатися й кинувся до дверей. Лiзi вiдчула до нього повагу за це: ПеЗКаПеТе.
Вона пiдiйшла до дверей саме тiеi митi, коли добрий доктор мало не збив iз нiг дiвчину-тiнейджера, яка вибiгла з кiмнати огляду 2 подивитись, що там вiдбуваеться, а потiм наштовхнувся на Аменду, яка спостерiгала за подiями з роззявленим ротом. Аменда впала в обiйми сестри, й обидвi ледве втрималися на ногах. Коп вiд полiцii штату та верховий полiсмен округу стояли бiля хлопця, який чекав своеi черги бiля телефону-автомата i здавався зовнi неушкодженим. Тепер вiн лежав на пiдлозi й, мабуть, утратив тяму. Хлопець iз порiзаною щокою розмовляв по телефону, нiби нiчого й не сталося. Це нагадало Лiзi вiрш, якого колись продекламував iй Скот, – чудовий i жахливий вiрш про те, як свiт обертаеться, не звертаючи щонайменшоi
(хай йому грець)
уваги на ваш бiль i вашi страждання. Хто його написав? Елiот? Оден? Той чоловiк, який також написав вiрш про смерть гармаша на фортечнiй баштi? Скот мiг би iй це сказати. У цю мить вона вiддала б останнього цента, якби тiльки могла звернутися до нього й запитати, хто з них написав цей вiрш про страждання.
11
– Ти певна, що все буде гаразд? – запитала Дарла.
Вона стояла у вiдкритих дверях невеликого будиночка Аменди через годину чи трохи пiзнiше, лагiдний червневий нiчний вiтерець лоскотав iм литки й гортав сторiнки журналу, що лежав у холi на столi.
Лiзi сердито скривилася:
– Якщо ти запитаеш у мене про це ще раз, я виштовхаю тебе геть. У нас усе буде чудово. Трохи какао, яке я допоможу iй випити, бо з чашкою в неi можуть бути проблеми в ii нинiшньому станi…
– Ти маеш слушнiсть, – сказала Дарла. – Врах
Страница 48
вуючи те, як вона використала останню.– Потiм ляжемо спати. Лише двое старих дiвчат Дебушер, без нiякого чоловiчого члена мiж ними.
– Дуже дотепно.
– А завтра прокидаемося iз сонцем! Кава! Вiвсянка! Вирушаемо по лiки за ii рецептами. Повертаемось додому й промиваемо iй лiкувальною рiдиною руки! Пiсля чого, люба Дарло, заступаеш на чергування ти!
– Гаразд, якщо ти так певна.
– Я певна. Іди додому й нагодуй свого кота.
Дарла подивилася на неi востанне iз сумнiвом у поглядi, пiсля чого цмокнула ii в щоку й обняла, за своiм звичаем, стоячи збоку. Потiм рушила потрiсканим асфальтом до свого маленького автомобiля. Лiзi зачинила дверi, замкнула iх i подивилася на Аменду, яка сидiла на кушетцi в нiчнiй сорочцi, втихомирена i заспокоена. У ii свiдомостi виникла назва старовинного готичного роману… що його, мабуть, вона прочитала ще в пiдлiтковому вiцi. «Мадам, ви будете розмовляти?»
– Мендо, – тихо покликала вона.
Аменда подивилася на неi, i ii синi очi, очi родини Дебушерiв, були такi великi й такi довiрливi, що Лiзi подумала, iй, певно, не вдасться заговорити з Амендою про те, що вона хотiла б вiд неi почути: про Скота й про були, Скота й кривавi були. Якби Аменда прийшла до цього сама, скажiмо, тодi, коли вони лежатимуть удвох у темрявi, це була б одна рiч. Але заговорити про це з нею самiй, пiсля того як Аменда пережила такий день?
Та й для тебе день видався нелегкий, маленька Лiзi.
Це була правда, але це не давало iй права порушувати той мир, який вона бачила тепер в очах Аменди.
– Що ти хотiла, Лiзi?
– Ти хочеш випити трохи какао перед сном?
Аменда усмiхнулася. Ця усмiшка зробила ii на багато рокiв молодшою.
– Какао перед сном – це буде просто чудово.
Тож вони випили какао, i коли Аменда мала проблеми зi своею фiлiжанкою, вона знайшла собi химерно скручену пластикову соломинку – така соломинка почувала б себе якраз на мiсцi на полицях крамницi всiляких дрiбничок Оберна – в одному зi своiх кухонних буфетiв. Перш нiж занурити ii одним кiнцем у какао, вона подала ii Лiзi (затиснувши мiж двома пальцями, тим жестом, який iй показав лiкар) i сказала:
– Поглянь-но, Лiзi, це мiй мозок.
На якусь мить Лiзi лише роззявила рот вiд подиву, неспроможна повiрити, що справдi почула, як Аменда пожартувала. Потiм зареготала. Вони обидвi зареготали.
12
Вони випили какао, по черзi почистили зуби, як робили дуже давно в тому сiльському будинку, в якому виросли, а тодi полягали в лiжко. І коли свiтло нiчника було вимкнуте i в кiмнатi стало темно, Аменда вимовила iм’я сестри.
«Ой, леле, починаеться знову, – роздратовано подумала Лiзi. – Зараз знову доведеться менi вислухати обвинувальну промову, спрямовану проти доброго старого Чарлi. А може… я почую вiд неi про бул? Може, я дочекалася того, про що менi справдi хотiлося б поговорити?»
– Чого тобi, Мендо?
– Дякую, що ти допомогла менi, – сказала сестра. – Та мазь, якою лiкар намастив моi руки, дае менi справжню полегкiсть.
І перекинулася на другий бiк, вiдвернувшись вiд Лiзi.
Лiзi знову була вкрай здивована – невже це все? Схоже було, що так, бо вже за хвилину або двi дихання Аменди уповiльнилося до глибокого рiвного дихання сну. Вона ще може прокинутися вночi й захотiти прийняти тайленол, але цiеi митi вона справдi заснула.
Лiзi не сподiвалася, що iй так само пощастить. Вона не спала нi з ким вiд тiеi ночi, коли ii чоловiк вирушив у свою останню подорож, i втратила цю звичку. Крiм того, вона мала ще подумати про «Зака Маккула», не кажучи вже про Закового роботодавця, сучого сина, iнкунка Вудбодi. Незабаром вона поговорить iз Вудбодi. Уже завтра й поговорить. А тим часом iй не зашкодить провести кiлька безсонних годин, можливо, й усю нiч не спати, провiвши останнi двi або три години в Амендиному бостонському крiслi-каталцi, на нижньому поверсi… якщо, звичайно, вона знайде на Амендиних книжкових полицях щось варте читання…
«Мадам, ви будете розмовляти?» – подумала вона. – Чи не Елен Мак-Інн написала цю книжку? Звичайно ж, це був не той чоловiк, який написав вiрш про гармаша з фортечноi башти…»
І на цiй думцi вона провалилася в глибокий i безтурботний сон. Їй не приснився чарiвний килим-самолiт марки НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. І нiчого iншого не приснилося.
13
Вона прокинулася в найглибшiй канавi ночi, коли мiсяць сховався за обрiем, а години зупинилися. Лiзi навряд чи й усвiдомлювала, що прокинулася, або що вона притиснулася до теплоi спини Аменди, як колись притискалася до спини Скота, i примiстила своi колiна в заглибинах пiд колiньми сестри, як колись робила, коли спала зi Скотом, – у iхньому лiжку i в сотнi мотельних лiжок. Який бiс у сотнi, у п’ятистах, а може, й у семистах, як не в тисячi, чом би й не в тисячi? Вона думала про були та про кривавi були. Про ПеЗКаПеТе i, як iнодi бувае, коли все, на що ти спроможний, – це опустити голову й чекати, коли вiтер змiнить свiй напрямок. Вона думала про те, що коли темрява любила Скота, то чому ця любов була справжньою i взаемною, бо в
Страница 49
н ii теж любив; вiн танцював iз нею в бальнiй залi рокiв, аж поки вона не повела його в цьому танцi з собою.Вона подумала:
«Я знову про те саме».
І Скот, якого вона утримувала у своiй головi (принаймнi, вона думала, що це той самий Скот, але хто знае?), сказав:
Куди ти йдеш, Лiзi? Де ти зараз, люба моя дитино?
Вона подумала:
«Я знову в теперiшньому часi».
А Скот сказав:
Той фiльм називався «Назад у майбутне». Ми дивилися його разом.
Вона подумала:
«То був не фiльм, то було наше життя».
А Скот сказав:
Дитино, ти тримаешся?
Вона подумала:
«І чому я кохаю такого
14
йолопа, – думае вона. – Вiн – йолоп, а я теж iдiотка, бо iнакше не придiляла б йому стiльки уваги».
Вона досi стоiть у дверях i дивиться на заднiй морiжок, не бажаючи його кликати, але починаючи нервуватися, бо вiн вийшов iз кухнi крiзь дверi чорного ходу й пiшов через морiжок у темряву одинадцятоi години ночi майже десять хвилин тому, i що вiн тепер там робить? Там немае нiчого, крiм живоплоту i…
Звiдкись не дуже здалеку долинули до неi вищання шин, брязкiт розбитого скла, собачий гавкiт, войовничi крики якогось п’яного. Одне слово, всi тi звуки, якi характернi для унiверситетського мiстечка в нiч iз п’ятницi на суботу. І вона вже зiбралася гукнути його, але знае, що хай навiть вона прокричить тiльки його iм’я, вiн зрозумiе, що вона вже на нього не гнiваеться. Не так гнiваеться, як щойно гнiвалася принаймнi.
Це правда, вона вже перестала на нього гнiватися. Але рiч у тому, що вiн обрав невдалу нiч iз п’ятницi на суботу для того, щоб ушосте чи всьоме прийти п’яним i вперше по-справжньому спiзнитися на побачення. Бо вони планували пiти в кiно й подивитися фiльм, який вiн дуже хотiв подивитися, фiльм якогось шведського режисера, i вона сподiвалася, що вiн принаймнi буде дубльований англiйською, i iй не доведеться задовольнятися субтитрами. Тож вона швиденько з’iла легкий салат, коли повернулася з роботи, очiкуючи, що пiсля кiно Скот поведе ii до «Ведмежого Барлогу», де вони з’iдять по гамбургеру. (Якщо вiн цього не зробить, то вона сама його туди поведе.) Потiм задзвонив телефон, i вона сподiвалася, що це вiн, сподiвалася, вiн змiнив намiр i поведе ii на фiльм за участю Роберта Редфорда, що демонструвався в Бенгорi, на центральному проспектi (аби тiльки не на танцi у «Притулок», адже вона вiсiм годин була на ногах). Але то була Дарла, котра повiдомила, що «хоче поговорити», й одразу перейшла до сутi, яка полягала в докоряннi iй за те, що вона втекла до Невiдомого Краю (термiн Дарли) i залишила ii, Аменду та Кантату давати раду всiм проблемам (пiд якими вона мала на увазi iхню добру матiнку, яка на 1979 рiк стала гладкою матiнкою, слiпою матiнкою i – що було найгiрше – слабкою на розум матiнкою), тодi як вона, Лiзi, «розважаеться там iз унiверситетськими хлопчиками». Нiби працювати вiсiм годин офiцiанткою було вiдпочинком. Для неi Невiдомий Край був пiцерiею за три милi вiд кампусу Мейнського унiверситету, а «унiверситетськi хлопчики» – здебiльшого тайцями, якi не припиняли своiх спроб залiзти руками iй пiд спiдницю. Бог знав про ii туманнi мрii закiнчити кiлька курсiв – можливо, навчаючись уночi, – але вони швидко випарувалися й розвiялися. Їй бракувало не тями, а часу й енергii. Вона слухала гнiвнi тиради Дарли й намагалася ii заспокоiти, але, звичайно ж, зрештою втратила терпець i вона, й усе закiнчилося тим, що вони почали горлати одна на одну через вiдстань сто сорок миль телефонноi лiнii та всю ту iсторiю, яка лежала мiж ними. Це було те, що ii бойфренд, безперечно, назвав би цiлковитим паскудством, i зрештою Дарла сказала те, що вона завжди казала: «Роби, як знаеш, – ти завжди робиш тiльки те, чого тобi хочеться».
Пiсля цiеi розмови вона втратила будь-який апетит i вже не стала iсти скибочку сиру, яку принесла з ресторану собi на десерт, i, звичайно ж, iй перехотiлося дивитися фiльм якогось там Інгмара Бергмана… але iй хотiлося бачити Скота. Атож, хотiлося. Бо протягом кiлькох останнiх мiсяцiв, а надто протягом останнiх чотирьох або п’яти тижнiв вона потрапила в якусь дивну залежнiсть вiд Скота. Можливо, це була сльозлива сентиментальнiсть – можливо, – але ii опановувало дивне вiдчуття безпеки, коли вiн брав ii у своi обiйми, вiдчуття, якого вона не переживала з жодним iншим хлопцем; з ними вона вiдчувала лише нетерпiння або настороженiсть. (Інодi переживала вiдчуття скороминущоi хотi.) Але у Скота була доброта, й вiд самого початку вона зрозумiла, що вiн вiдчувае iнтерес – iнтерес до неi, – i вона майже не могла в це повiрити, адже вiн був набагато розумнiший i дуже талановитий. (Але доброта для Лiзi була важливiша, анiж будь-що.) Проте вона повiрила. І вiн розмовляв мовою, яку вона слухала вiд самого початку з жадiбною цiкавiстю. Не мовою Дебушерiв, проте такою, яку вона все одно знала дуже добре – так, нiби вона розмовляла нею у своiх снах чи мрiях.
Але яка користь у балачцi чи у спецiальнiй мовi, якщо немае з ким розмовляти? Немае навiть iз ким поплакати? А саме цього во
Страница 50
а потребувала сьогоднi вночi. Вона нiколи не розповiдала йому про свою божевiльну дебiльну родину – о, нехай вiн менi пробачить, про мою божевiльну спадлючену родину, якщо скористатися мовою Скота, – але сьогоднi вночi вона хотiла розповiсти йому про неi. Вона вiдчувала, що повинна про це розповiсти, бо iнакше вибухне вiд чистого горя. Тому, певно, вiн i обрав саме цю нiч iз усiх ночей, щоб не з’явитися. Поки вона його чекала, вона намагалася переконати себе, що Скот, звичайно ж, не знав, що вона тiльки-но витримала найжорстокiшу у свiтi боротьбу зi своею сучою старшою сестрою, та коли шоста година перетворилася на сьому, а сьома на восьму, невже я справдi чую, як видзвонюе дев’яту, не може бути, щоб уже настала дев’ята, коли вона трохи надкусила скибочку сиру, а потiм викинула ii геть, бо вона була надто по-падлючому… нi, надто по-сучому розгнiвана, щоб спокiйно з’iсти ii, настала й десята година, атож, була вже десята, а я досi не бачила «форд-73» з однiею миготливою фарою, який би зупинився перед ii помешканням на Норт-Мейн-стрит, i вона розгнiвалася ще дужче, а точнiше було б сказати, розлютилася до нестями.Вона сидiла перед телевiзором зi склянкою вина поруч, якоi майже не надпила, i невидющими очима дивилася передачу зi свiту природи, коли ii гнiв та лють перейшли у стан справжнього шаленства, й саме тодi сповнилася переконанiстю, що Скот обманюе ii не цiлком. Вiн був схильний улаштовувати сцени, як то кажуть. У надii, що його кiнець стане мокрим. То була ще одна знахiдка Скота, яку вiн виловив у озерi слiв, куди ми всi закидаемо своi сiтi, i як чудово вона звучала! Якими чудовими були всi його знахiдки! Наприклад, перенести своi тлiннi останки, погасити свiй гнiт, утворити звiра з двома спинами, випримарити, або елегантний вираз, згвалтувати уламок. То були справдi скарби з Невiдомого Краю, i коли вона сидiла там, наслухаючи, чи не гуркоче десь поблизу мотор «форда-73» ii Пропащого Хлопця – це булькотiння не можна було сплутати нi з чим iншим, там була дiрка у глушителi чи щось таке, – вона згадала слова Дарли: «Ти робиш завжди так, як тобi хочеться». Атож, i ось вона тут, маленька Лiзi, королева свiту, робить усе так, як iй хочеться, сидить у цiй убогiй малiй квартирi й чекае свого бойфренда, який прийде п’яний i прийде дуже пiзно – але ще хотiтиме урвати собi шматочок, бо всi вони цього хотiли, був навiть такий жарт: «Гей, офiцiантко, принеси менi спецiального вiвчарського сиру, чашку какао й шматочок вiвцi». Тож вона сидiла на недоладному стiльцi з дешевого магазину, з ногами, якi болiли, з одного кiнця й головою, що боляче пульсувала, з другого, тодi як на телеекранi – майже бiлому, бо рогата антена, схожа на вуха кроля, працювала вкрай паскудно – гiена пожирала дохлого ховраха. Лiзi Дебушер, королева свiту, яка жила розкiшним життям.
Проте, коли стрiлки годинника переповзли через цифру десять, хiба вона не вiдчула, як опановуе ii почуття якоiсь ницоi, дратiвливоi радостi? І ось тепер, з тривогою дивлячись на затiнений нiчною темрявою морiжок, Лiзi думае, що на це запитання можна вiдповiсти ствердно. Вона знае, що це так. Бо сидячи зi своiм головним болем i склянкою червоного вина з гострим смаком та дивлячись, як гiена обiдае дохлим ховрахом, тимчасом як коментатор пояснюе: «Хижак знае, що, можливо, йому не вдасться поiсти так добре протягом багатьох днiв», Лiзi була абсолютно переконана, що вона кохае його i знае, як завдати йому болю.
Тобто знае, що вiн ii теж кохае? І це ставить його в певну залежнiсть вiд неi?
Так, але в цьому планi його любов до неi – не головне. Головне в тому, як вона його бачить: а вона бачить його на зовсiм iншому рiвнi, анiж тi його друзi, якi бачать лише його талант i заслiпленi ним. Вона бачить, яких зусиль вiн iнодi докладае, щоб витримувати погляди незнайомих йому людей. Вона знае, що попри його розумну, а iнодi й блискучу дотепнiсть, попри його два вже опублiкованi романи, вона спроможна тяжко його поранити, якщо захоче. Вiн, за словами ii тата, напитуе собi лиха. На це його штовхае все його чарiвне паскудство – тобто вся чарiвнiсть його паскудного життя. Але сьогоднi цю чарiвнiсть буде зламано. І хто зламае ii? Вона.
Маленька Лiзi.
Вона вимкнула телевiзор, пiшла на кухню зi своею склянкою i вилила з неi вино у зливальницю. Їй уже його не хотiлося. Воно здавалося iй тепер кислим i неприемним на смак. «Ти сама зробила його кислим, – подумала вона. – Бо ти надто роздратована й люта». Вона в цьому не сумнiвалася. На пiдвiконнi, над зливальницею, у неi стояв на самому краечку старий радiоприймач, старий «Фiлко» з розбитим корпусом. Вiн належав татовi; вiн тримав його в сараi i слухав, коли робив якусь повсякденну роботу. Це едина рiч, яка залишилася в Лiзi вiд нього, i вона тримае його на пiдвiконнi, бо лише там вiн може ловити мiсцевi станцii. Джодота подарувала йому цей приймач колись на Рiздво, й навiть тодi вiн уже був не новий, та коли тато розгорнув пакунок i побачив, що це, вiн заусмiхався так радiсно, що, здавалося, його обличчя зараз розкол
Страница 51
ться навпiл, i як вiн iй дякував! Знову й знову! Джодi завжди була його улюбленицею, i саме вона, Джодi, якось у недiлю, коли всi вони сидiли за обiднiм столом, повiдомила своiх батькiв – хай iй бiс, повiдомила iх усiх, – що вона вагiтна, а хлопець, який зробив iй цього подарунка, подався кудись у широкий свiт i завербувався до флоту. Вона запитала, чи тiтка Синтiя, яка жила у Вулфборо, штат Нью-Гемпшир, не змогла б ii взяти до себе, й вона пожила б у неi доти, доки дитину не заберуть на всиновлення – саме так висловилася Джодi, нiби йшлося про те, щоб продати якусь рiч. Цю новину вiтали незвичною мовчанкою, яка запанувала за обiднiм столом. У пам’ятi Лiзi це був один iз небагатьох випадкiв – а може навiть, i один-единий, – коли безперервне клацання ножiв та виделок, у мiру того як сiм голодних Дебушерiв обгризали смаженину до кiсток, припинилося. Нарештi добра матiнка запитала: «А ти поговорила про це з Богом, Джодото?» А Джодi вiдрубала iй у вiдповiдь: «Це Дон Клутье нагородив мене животом, а не Бог». Саме тодi тато покинув стiл i свою улюблену дочку, не сказавши жодного слова й жодного разу не озирнувшись. А через кiлька хвилин Лiзi почула звуки радiо, якi долинали iз сараю, дуже тихенькi. А за три тижнi тато дiстав свiй перший удар. Тепер Джодi поiхала з дому (щоправда, не в Маямi, туди вона поiде через багато рокiв у майбутньому), а вона, Лiзi, стала об’ектом роздратованих дзвiнкiв Дарли, а чому саме вона, маленька Лiзi? Тому що Кантi на боцi Дарли, а телефонувати Джодi марно, це нi до чого доброго не призведе. Джодi вiдрiзняеться вiд iнших дiвчат iз родини Дебушерiв. Дарла називае ii холодною, Кантi – егоiсткою, й обидвi звинувачують ii в байдужостi, проте Лiзi думае, що тут iдеться про iнше – про щось лiпше й пiднесенiше. З п’яти дiвчат лише Джодi змогла по-справжньому вижити, анiтрохи не отруiвшись тим димом провини, який клубочиться над старим вiгвамом iхньоi родини. Колись бабуся Дебушер створила цей дим, потiм iхня мати взялася активно допомагати iй, Дарла й Кантi теж готовi пiдключитися до цього, вони вже зрозумiли, що коли ти називаеш цей отруйний наркотичний дим обов’язком, то нiхто не наважиться вимагати, щоб ти загасила це полум’я. Що ж до Лiзi, то вона тiльки прагне бiльше бути схожою на Джодi й, коли Дарла знову зателефонуе, засмiятися i сказати: «Запхай своi поради собi в зад, люба Дарло; ти сама стелила собi лiжко, то й спи на ньому».15
Вона стоiть у дверях кухнi. Дивиться на широкий заднiй двiр, що спускаеться вниз косогором. Хоче побачити, як вiн пiдходить до неi, вийшовши з темряви. Хоче покликати його – атож, бiльше, нiж будь-коли, – але вперто тримае його iм’я за губами. Вона чекала його весь вечiр. І почекае ще трохи.
Але тiльки трохи.
Їй стае дедалi страшнiше.
16
Дендi слухав лише вечiрнi програми, й вони давно закiнчилися, але по програмi ВДЕР передавали старi мелодii – якийсь герой п’ятдесятих спiвав про юне кохання, – коли вона обполоснула склянку з-пiд вина й повернулася до вiтальнi, а вiн був уже там, стоячи у дверях iз бляшанкою пива в руцi та своею загадковою усмiшкою на обличчi. Мабуть, вона не почула, як пiд’iздить його «форд» через музику. Або через болюче пульсування в головi. Або через те, й те.
– Привiт, Лiзi, – сказав вiн. – Пробач, я запiзнився. Я справдi щиро жалкую. Кiлька хлопцiв iз семiнару Девiда Гонерса засперечалися про Томаса Гардi, й…
Вона вiдвернулася вiд нього, не сказавши жодного слова, й повернулася на кухню, назад до звукiв «Фiлко». Тепер там група хлопцiв спiвала «Бум-бум». Вiн пiшов за нею. Вона знала, що вiн пiде за нею, це було цiлком природно. Вона вiдчувала, як усе те, що вона хотiла йому сказати, накопичуеться у неi в горлi, то були гострi слова, отруйнi слова, i якийсь наляканий самотнiй голос просив ii не казати iх йому, не казати цьому чоловiковi, але вона прогнала цей голос геть. У своему гнiвi вона просто не могла вчинити iнакше.
Вiн тицьнув великим пальцем у радiо i сказав, по-дурному гордий зi свого непотрiбного знання:
– Це «Струни». Первiсна чорна версiя.
Вона обернулася до нього й сказала:
– А ти не думаеш, що менi до сраки, хто зараз спiвае по радiо, пiсля того як я працювала вiсiм годин i ще п’ять годин чекала тебе? А ти приходиш, коли вже чверть на одинадцяту, з дурною посмiшкою на обличчi, пивом у руцi й вигаданою iсторiею про якогось давно мертвого поета, що, проте, виявився набагато важливiшим для тебе, нiж я?
Широка усмiшка ще не зiйшла з його обличчя, але вона все звужувалася, зменшувалася, аж поки не перетворилася спочатку на одну вузеньку борозенку, а потiм – на ледь помiтну ямочку. Тим часом у його очах з’явилася волога. Розгублений, наляканий голос намагався втихомирити ii, але вона не звертала на нього уваги. Вона намагалася вколоти його якомога гострiше. І в тому, як в’янула його усмiшка, i в тому, як посилювався бiль у його очах, вона бачила, як сильно вiн ii любить, але думала тiльки про те, що це надiляе ii спроможнiстю завдати йому ще гострiшого болю. І вона на в
Страница 52
ю котушку використовувала цю можливiсть. Але навiщо вона це робила? Тому що могла.Стоячи у дверях кухнi й чекаючи, коли вiн пiде геть, вона наговорила йому стiльки всякоi всячини, що вже й не пам’ятае, що тодi говорила, проте знае, що кожне наступне слово було бодай трохи гiршим, трохи лiпше пристосованим для того, щоб завдати гострого болю. Якоiсь митi вона зi страхом усвiдомила, як вона тепер схожа на Дарлу в ii найгiршому варiантi – ще одна Дебушер, яка метае громи i блискавки, – i на той час його усмiшка вже навiть не висiла в повiтрi. Вiн дивився на неi дивним урочистим поглядом, i вона була нажахана, побачивши, якими великими стали його очi, збiльшенi тiею вологою, що блищала на iхнiй поверхнi, такими великими, що незабаром вони, здавалося, проковтнули його обличчя. Вона зупинилась десь на серединi фрази про те, скiльки в нього бруду пiд нiгтями i як вiн гризе iх, наче пацюк, коли читае книжку. Вона замовкла, й у цю мить не долинало жодних звукiв анi вiд Шемрока, анi вiд млинових передмiсть, нiде не скрипiли шини, не чулося бодай тихоi музики вiд парку Рок, де по вiкендах грав оркестр. Тиша була просто неймовiрною, i вона зрозумiла, що хоче дати заднiй хiд, але не мае найменшого уявлення, як це зробити. Найпростiший варiант – «Я все одно люблю тебе, Скоте, ходiмо до лiжка» – спав iй на думку лише згодом. Лише пiсля того, як стався бул.
– Скоте, я…
Вона не уявляла собi, куди йти далi, але, схоже, в цьому й не було потреби. Скот пiдняв указiвний палець лiвоi руки, як учитель, що мае намiр зробити якесь надзвичайно важливе зауваження, й усмiшка поступово повернулася на його уста. Щось подiбне до усмiшки принаймнi.
– Чекай, – сказав вiн.
– Чекати?
Вiн здавався задоволеним, так, нiби вона зрозумiла якусь його дуже важку для зрозумiння думку.
– Чекай.
І перш нiж вона змогла промовити щось iще, вiн просто пiшов у темряву, вийшовши на задне подвiр’я. Вiн iшов випростаний, iшов прямо перед собою (нiякого сп’янiння вона в ту мить у ньому не помiтила), його стрункi стегна грали пiд вузькими джинсами. Вона лише один раз покликала його на iм’я: «Скоте!», але вiн лише знову пiдняв указiвний палець: чекай. Потiм його проковтнула темрява.
17
І ось тепер вона стоiть i з тривогою вдивляеться в темряву, яка висить над морiжком. Вона вимкнула свiтло на кухнi, думаючи, що так iй буде легше його побачити, але навiть свiтло лiхтаря на сусiдньому подвiр’i, пiдвiшеного на високому стовпi, неспроможне розiгнати темряву, яка клубочиться трохи нижче по схилу. На сусiдньому подвiр’i хрипко гавкае собака. Того собаку звати Плутон, бо вона чула, як люди там iнодi покрикують на нього, хоча користi з цього мало. Вона думае про брязкiт розбитого скла, який почула хвилину тому; як i гавкiт, цей брязкiт пролунав десь дуже близько. Ближче, анiж iншi звуки, що населяють цю сповнену тривоги й нещасливого передчуття нiч.
Чому, чому вона так напустилася на нього? Адже iй зовсiм не хотiлося дивитись той iдiотський фiльм шведського режисера. І чому вона вiдчувала таку радiсть, коли вичитувала йому? Таку пiдлу i бридку радiсть?
На це вона не мае вiдповiдi. Весняна нiч дихае солодкими пахощами навколо неi, i скiльки вiн уже пробув у тiй темрявi? Лише двi хвилини? Чи, може, п’ять? Їй здаеться, що набагато бiльше. І той брязкiт розбитого скла, чи мав вiн якесь вiдношення до Скота?
Там нижче – оранжерея. І парки.
Немае жодноi причини для того, щоб ii серце так калатало, але воно калатае. І саме тiеi митi, коли вона вiдчувае, як наростае ритм ii серцебиття, вона помiчае якийсь рух за тим мiсцем, за яким ii очi втрачають спроможнiсть бачити. Через секунду рухлива рiч перетворюеться на чоловiка. Вона вiдчувае полегкiсть, але це не розвiюе ii страх. Вона не перестае думати про брязкiт розбитого скла. І рухаеться вiн якось не так. Це вже не його гнучка, випростана хода.
Тепер вона називае його iм’я, але з ii губiв зриваеться лише тихий шепiт: «Скот?» Водночас ii рука обмацуе стiну, шукаючи вимикач, яким вона хоче увiмкнути свiтло над ганком.
Їi поклик прозвучав дуже тихо, але постать, яка волочить ноги вгору по схилу – авжеж, вона волочить ноги, не йде, а волочить ноги, – пiдводить голову саме в ту мить, коли невiдомо чому затерплi пальцi Лiзi знаходять вимикач i натискають на нього.
– Це бул, Лiзi! – кричить вiн, коли спалахуе свiтло, i чи мiг би вiн зробити все це краще, якби заздалегiдь вiдрепетирував цю сцену й поставив ii в театрi? Вона думае, що не змiг би. У його голосi вона чуе божевiльну й радiсну полегкiсть, так, нiби вiн усе спланував наперед. – І не просто бул, а кривавий бул!
Вона нiколи не чула цього слова ранiше, але вона не сплутала його з жодним iншим словом, такими, як «бум» або «бук», або щось подiбне. Це бул, ще одне Скотове слово, i не просто бул, а кривавий бул. Свiтло з кухнi скочуеться по морiжку йому назустрiч, i вiн простягуе iй свою лiву руку як подарунок, вона певна, що вiн хоче ii дати iй в подарунок, i так само вона певна, що рука десь е пiд тим, що вiн iй подае
Страница 53
о святi Марiе, Ісусе та Йосипе-тесле, благаю вас, щоб рука знайшлася пiд тим, що вiн менi подае, бо iнакше йому доведеться закiнчувати книжку, яку вiн зараз пише, а також усi тi, якi вiн може написати пiсля неi, друкуючи на машинцi однiею рукою. Бо там, де була його лiва рука, вона тепер бачить червону масу, з якоi капае кров. Кров стiкае мiж розчепiреними пальцями, якi тепер схожi на променi морськоi зiрки, i коли вона бiжить йому назустрiч, цокаючи пiдборами по приступках заднього ганку, вона рахуе цi розчепiренi червонi обрубки, один, два, три, чотири i, Богу дякувати, стримить i п’ятий, що е, мабуть, великим пальцем. Усе поки що на мiсцi, але його джинси заляпанi червоною рiдиною, i вiн усе ще простягае до неi свою закривавлену пошматовану руку, ту саму, якою вiн пробив товсте скло оранжереi, продершись крiзь живоплiт у кiнцi морiжка, щоб добутися до неi. А тепер вiн простягае iй цей свiй подарунок, свою спокуту за те, що запiзнився на побачення, свiй кривавий бул.– Це тобi, – каже вiн, зриваючи з неi блузку й обмотуючи нею закривавлену масу, вiдчуваючи, як тканина одразу просякла червоною рiдиною, вiдчуваючи ii божевiльне тепло i знаючи, – звичайно ж! – чому цей тоненький голос iз таким жахом говорив про все те, що вона на нього вилила, бо ж вона завжди знала: цей чоловiк закоханий не лише в неi, вiн також наполовину закоханий у саму смерть i бiльш нiж готовий погодитися з кожним обвинувальним i образливим словом, якi хто завгодно кидатиме йому в обличчя.
Хто завгодно?
Нi, не зовсiм. Не такий уже вiн i вразливий. Не хто завгодно, а лише той, хто любить його. І Лiзi несподiвано усвiдомлюе, що не тiльки вона майже нiчого не розповiла про свое минуле.
– Це тобi. Аби ти знала, що я прошу в тебе пробачення за свою забудькуватiсть, i бiльше такого нiколи не станеться. Це – бул. Ми…
– Замовкни, Скоте. Усе гаразд. Я не…
– Ми називаемо це кривавий бул. Це спецiальне випробування. Тато казав менi й Половi…
– Я на тебе не гнiваюся. Я нiколи на тебе не гнiвалася.
Вiн зупиняеться пiд розтрiсканими приступками заднього ганку, дивлячись на неi. На його обличчi такий вираз, як у хлопчика рокiв десяти. Їi блузка, обмотана навколо його руки, нагадуе iй латну рукавицю рицаря. Ранiше жовта, вона тепер почервонiла вiд кровi. Вона стоiть там, на морiжку, у своему бюстгальтерi дiвочоi форми, вiдчуваючи, як трава лоскоче iй голi литки. Неяскраве жовте свiтло, яке ллеться на них iз кухнi, утворюе глибоку вигнуту тiнь мiж ii персами.
– Ти вiзьмеш його?
Вiн дивиться на неi з виразом такого дитячого благання. Усе те, що було в ньому вiд чоловiка, тепер його покинуло. Вона бачить бiль у його довгому й тужливому поглядi i знае, що це бiль не вiд покалiченоi руки, але вона не знае, що сказати. Це виходить за межi ii розумiння. Вона хотiла б зробити все вiд неi залежне, щоб накласти бодай якийсь компрес на ту жахливу рану, яку вiн зробив собi нижче вiд зап’ястка, але тепер вона нiби вся заклякла. Чи спроможна вона буде сказати щось правильне? А що як вона знову скаже не те, що слiд, i вiн знову пiде?
Вiн допомагае iй.
– Якщо ти приймеш бул, – а надто кривавий бул, – тодi ти менi прощаеш. Так казали мiй тато. Тато казали це менi та Половi знову й знову.
Не тато казав, а тато казали. Вiн повернувся до мови свого дитинства. О Боже. О Боже, на що це схоже.
Лiзi каже:
– Мабуть, я приймаю його, бо в мене не було найменшого бажання йти дивитися хай там який iдiотський шведський фiльм iз субтитрами внизу. У мене болять ноги. Я лише хотiла лягти з тобою до лiжка. А тепер замiсть того нам треба йти до препаскудного пункту невiдкладноi допомоги.
Вiн заперечливо хитае головою, повiльно, але твердо.
– Скоте…
– Якщо ти на мене не гнiваешся, тодi чому ти кричала й називала мене психодiотом?
Психодiотом. Мабуть, iще одне слiвце з його дитинства. Вона звертае на нього увагу, але своi коментарi вiдкладае на потiм.
– Бо я вже не могла кричати на свою сестру, – каже вона.
Таке пояснення здаеться iй дуже кумедним, i вона смiеться. Вона смiеться гучно, i цi звуки так ii приголомшують, що вона починае плакати. Потiм вiдчувае полегкiсть. Вона сiдае на приступки ганку, бо iй здаеться, вона зараз зомлiе.
Скот сiдае поруч iз нею. Йому двадцять чотири роки, волосся спадае йому майже на плечi, його обличчя вкрите дводенною щетиною, i вiн тонкий, як лiнiйка. Його лiва рука обмотана ii блузкою, один рукав тепер розмотався й висить. Вiн цiлуе ii у скроню, пiд якою пульсуе кров, потiм дивиться на неi, i в його поглядi вона читае глибоке й нiжне розумiння. Коли вiн нарештi озиваеться, його голос знову звучить, як його голос.
– Я розумiю, – каже вiн. – Родичi – лайно.
– Атож, лайно, – шепоче вона.
Вiн кладе iй на плечi руку – лiву руку, про яку вона вже думае як про руку кривавого була, його дарунок iй, його клятущий дарунок у нiч на суботу.
– Не звертай на них уваги, – каже вiн. Його голос дивно спокiйний. Нiби вiн щойно не перетворив свою лiву руку на шматок сирого закривавленого м’яса.
Страница 54
Послухай, Лiзi: люди можуть забути про все.Вона подивилася на нього iз сумнiвом.
– Ти так думаеш?
– Атож. Тепер наш час. Ти i я. Лише це мае значення.
«Ти i я». Але чи вона цього хоче? Тепер, коли iй стало очевидно, на якiй вузькiй межi вiн балансуе? Тепер, коли вона може уявити собi, яким може виявитися для неi життя з ним? Потiм вона думае про те, як його губи притулилися до впадини на ii скронi, знайшовши там потаемне мiсце, i вона думае: «Можливо, й хочу. Хiба в центрi кожного урагану не iснуе тихе й затишне мiсце – так зване «око урагану»?
– Ти впевнений? – запитуе вона.
Протягом кiлькох секунд вiн не каже нiчого. Лише тримае ii в обiймах. Вiд брудного передмiстя Клiвз долинають гуркiт машин, крики та дикий регiт. Це нiч на суботу, й Неприкаянi Хлопцi розважаються. Але це вiдбуваеться не тут. Тут витае запах ii широкого спадистого подвiр’я, що спить у чеканнi близького лiта, вона чуе гавкiт Плутона на сусiдньому подвiр’i, пiд пiдвiшеним на стовпi лiхтарем, i вiдчувае його руки, якi ii обiймають. Навiть теплий дотик його пораненоi руки, що наче тавром позначае голу шкiру на ii спинi та животi, для неi приемний.
– Моя дитино, – озиваеться вiн нарештi.
Пауза.
Потiм:
– Моя люба дитино.
Для Лiзi Дебушер, дiвчини двадцяти двох рокiв, яка втратила будь-якi почуття до своеi родини i стомилася бути сама-одна, цього досить. Цiлком досить. Вiн покликав ii додому, й, перебуваючи в темрявi, вона вiддаеться тому Скотовi, якого бачить у ньому. Вiдтодi й до самого кiнця вона вже нiколи не озирнеться назад.
18
Коли вони повертаються на кухню, вона розмотуе блузку й бачить, яку шкоду вiн собi заподiяв. Дивлячись на його покалiчену руку, вона вiдчувае, як ще одна хвиля зомлiння спочатку пiдносить ii вгору до яскравого свiтла в неi над головою, а потiм кидае в темряву; вона мусить докласти великих зусиль, щоб залишитися при тямi, i iй вдаеться досягти цього, повторюючи собi: «Я йому потрiбна. Я потрiбна йому, щоб вiдвезти його до пункту невiдкладноi допомоги в Деррi-Гоум».
Йому в якийсь спосiб пощастило не порiзати вени, якi проходять у зап’ястку так близько до поверхнi – просто чудо дивовижне, – але його долоня порiзана принаймнi в чотирьох рiзних мiсцях i клаптi шкiри там висять, як вiдклеенi шпалери, порiзанi й три пальцi, якi ii тато називав «товстими пальцями». Але рi?ce de rеsistance[15 - Головна страва (фр.). Тут – найбiльша рана.] на його руцi – це глибока рана мiж зап’ястком i лiктем, звiдки стримить уламок грубого зеленого скла, схожий на плавець акули. У неi лише встигае вихопитися безпорадне: «Ой!», коли вiн витягуе його звiдти – майже недбалим жестом – i кидае до смiттевого кошика. Вiн тримае ii просякнуту кров’ю блузку пiд своею долонею i рукою, намагаючись не допустити, щоб кров забруднила пiдлогу. І хоч кiлька крапель падають на лiнолеум, проте iх зовсiм мало, i згодом iх можна буде легко витерти мокрою ганчiркою. У неi на кухнi стоiть високий стiлець, на який вона iнодi сiдае, коли чистить овочi або навiть тодi, коли мие тарiлки (коли ти стоiш на ногах по вiсiм годин на день, то намагаешся сiсти всюди, де для тебе знайдеться якесь сидiння), i Скот сiдае на нього верхи так, щоб йому зручно було тримати закривавлену руку над зливальницею i щоб кров капала тiльки туди. Зараз вiн, мовляв, скаже iй що робити.
– Тебе треба негайно вiдвезти до пункту невiдкладноi допомоги, – каже вона йому. – Скоте, будь розважливим. У тебе оголенi сухожилля i все таке. Ти хочеш утратити рухливiсть лiвоi руки? Бо ти можеш ii втратити! Справдi можеш! Якщо ти боiшся iхнiх можливих розпитувань, то вигадай якусь iсторiю, адже ти мастак вигадувати iсторii, а я ii пiдтверджу, от i все…
– Якщо завтра ти все ще захочеш мене туди вiдвезти, то ми поiдемо, – каже вiн iй. Тепер вiн уже цiлком повернувся до свого нормального «я», рацiонального й чарiвного, i майже гiпнотично переконливого. – Сьогоднi вночi я не збираюся вiд цього померти, кровотеча майже зупинилася, а крiм того – хiба ти не знаеш, на що схожi пункти невiдкладноi допомоги в нiч на суботу? Це парад п’яних. З’явитися туди в суботу вранцi буде набагато лiпше. – Тепер вiн усмiхаеться, дивлячись на неi своею заразливою усмiшкою «моя люба, я знаю лiпше», усмiшкою, яка вимагае усмiшки собi у вiдповiдь, i вона намагаеться вчинити опiр такому бажанню, але в цiй битвi програе. – Крiм того, всi Лендони зцiлюються швидко. Ми не могли iнакше. Зараз я тобi покажу, що треба робити.
– Ти поводишся так, нiби це вже дванадцята скляна оранжерея, до якоi ти встромив руку.
– Нi, – каже вiн, – i його усмiшка трохи в’яне. – Я нiколи не протикав стiну оранжереi до сьогоднiшньоi ночi. Але я дечого навчився про те, як лiкувати рани. І Пол, i я, ми обидва.
– Вiн був твоiм братом?
– Атож. Вiн помер. Набери в миску теплоi води, Лiзi, гаразд? Теплоi, але не гарячоi.
Вона хоче поставити йому не одне запитання про його брата
(тато казали це менi та Половi знову й знову)
бо досi вона не знала, що в нього був брат, але тепер не час
Страница 55
Не стане вона вмовляти його далi, щоб вiн погодився поiхати до пункту невiдкладноi допомоги, принаймнi не тепер. Бо, з одного боку, якби вiн погодився туди iхати, то iй би довелося везти його туди, а вона не певна, що змогла б це зробити, адже ii всю трясе. І вiн мае слушнiсть щодо кровотечi, вона значно вповiльнилася. Дякувати Боговi за його бодай дрiбнi ласки.Лiзi дiстае з-пiд зливальницi свiй великий бiлий пластиковий таз (фiрми «Мемонт-Март», куплений за сiмдесят дев’ять центiв) i наповнюе його теплою водою. Вiн занурюе в неi свою пошматовану руку. Спочатку вона дивиться на це спокiйно – тоненькi смужки кровi, якi повiльно пiдiймаються на поверхню, мало ii тривожать, – та коли вiн починае легенько терти руку, вода зафарбовуеться в рожевий колiр, i Лiзi вiдвертаеться, запитавши в нього, навiщо вiн примушуе своi рани бiльше кровоточити в такий спосiб.
– Я хочу бути певним, що вони чистi, – каже вiн. – Вони мають бути чистими, коли я… – Вiн робить паузу, потiм закiнчуе: – …лягатиму в лiжко. Ти ж дозволиш менi залишитися тут? Будь ласка…
– Так, – вiдповiдае вона, – звичайно, дозволю.
І думае:
«Це зовсiм не те, що ти хотiв сказати».
Коли вiн закiнчуе вимочувати своi рани, то сам виливае закривавлену воду, щоб не доручати цю неприемну роботу iй, а потiм показуе руку. Намоклi й блискучi порiзи здаються менш небезпечними, але в якомусь розумiннi бiльш жахливими, схожими на розкритi риб’ячi зябра, колiр пiд якими змiнювався вiд рожевого до червоного.
– Ти дозволиш менi використати твою коробку з чаем, Лiзi? Я куплю тобi iншу, обiцяю. Скоро менi надiшлють чек iз гонораром. Понад п’ять тисяч зелених. Мiй агент пообiцяв менi таку суму, заприсягнувшись честю своеi матерi. Я сказав йому, для мене новина, що вiн ii мае. Це жарт, звичайно.
– Я знаю, що це жарт. Не така я вже й тупа.
– Ти взагалi не тупа.
– Скоте, навiщо тобi повна коробка пакетикiв iз чаем?
– Подай ii менi й побачиш.
Вона подае йому чай. Усе ще сидячи на високому стiльцi й дуже обережно працюючи однiею рукою, Скот доливае в таз не дуже гарячоi води. Потiм вiдкривае коробку з пакетиками «Лiптона».
– Цю систему обмiркував Пол, – каже вiн збуджено.
«Це суто дитяче збудження», – думае вона. Поглянь, яку гарну модель лiтака зробив я своiми руками, поглянь на невидиме чорнило, яке я приготував зi свого шкiльного хiмiчного приладдя! Вiн кидае в таз усi пакетики з чаем, iх там вiсiмнадцять чи десь так. Вони швидко зафарбовують воду в темно-бурштиновий колiр, у мiру того як опускаються на дно таза.
– Це трохи кусае, але допомагае дуже й дуже добре. Дивись!
«Дуже й дуже добре», – подумки повторюе Лiзi.
Вiн опускае руку у слабкий чай, який вiн приготував, i лише на якусь мить його губи розтягуються, вiдкриваючи досить кривi зуби дещо збляклого кольору.
– Трохи боляче, – каже вiн, – але це допомагае. Воно справдi дуже й дуже допомагае, Лiзi.
– Атож, – каже вона. Лiзi сама собi дивуеться, але iй теж здаеться, що таке вимочування руки в чаi дезiнфiкуе рани або загоюе iх, або робить i те, й те. Чакi Джендрон, кухарка в iхньому ресторанi, яка спецiалiзуеться на приготуваннi страв швидкого замовлення, велика любителька «Інсайдера»,[16 - Іnsider – добре обiзнана людина (англ.).] i Лiзi iнодi зазирае до цього журналу. Лише два тижнi тому вона прочитала статтю на однiй з його останнiх сторiнок про властивостi чаю бути корисним у багатьох випадках життя. Хоч на тiй самiй сторiнцi була й стаття про те, що в Мiннесотi знайдено кiстки бiгфута.[17 - Bigfoot – велетенська ступня (англ.). Один iз варiантiв загадковоi Снiговоi людини.] – Атож, я думаю, ти маеш слушнiсть.
– Не я, а Пол.
Вiн збуджений, i його обличчя знову забарвилося в колишнiй колiр.
«Нiби вiн узагалi нiколи себе не поранив», – думае вона.
Скот показуе пiдборiддям на кишеньку в себе на грудях.
– Дiстань менi сигарету, люба моя дитино.
– Невже ти куритимеш iз такою рукою…
– Звичайно, звичайно.
Тож вона дiстае сигарети з його нагрудноi кишенi, встромляе одну йому в рот i припалюе для нього. Запашний дим (вона завжди любитиме цей запах) пiдiймаеться синiми кiльцями до прогнутоi, забрудненоi випарами кухонноi стелi. Вона хоче бiльше розпитати його про були, про кривавi були зокрема. Перед ii очима вже починае вимальовуватися картина.
– Скоте, а твоi тато й мама виховували тебе й брата?
– Нi. – Вiн пересунув сигарету в куточок рота i примружив одне око, яке одразу сховалося за димом. – Мама померла, коли народжувала мене. Тато завжди казав, що я ii вбив, тому що надто забарився з виходом назовнi й був надто великий.
Вiн смiеться зi своiх слiв, нiби це найкумеднiший жарт у свiтi, але це також нервовий смiх, смiх дитини, яка смiеться з брудного жарту, що його не зовсiм розумiе.
Вона нiчого не каже. Вона боiться що-небудь сказати.
Вiн дивиться тепер на те мiсце, де його рука зникае в чаi, який тепер набув червонястого вiдтiнку вiд розчиненоi в ньому кровi. Вiн швидко пахкае своею «Герберт Тарейтон», i цилiндрик попелу стае д
Страница 56
же довгим. Його око досi скошене й примружене, i це робить його якимсь не таким. Не чужим, звичайно, але якимсь iншим. Схожим на…О, мабуть, схожим на свого старшого брата. Того, що помер.
– Але тато також казав, то була не моя провина, що я спав, коли менi настав час вибратися назовнi. Вiн казав, що вона мала поплескати мене по животi й розбудити, але вона цього не зробила, тому я вирiс дуже великий, i вона через це померла, отакий у нас вийшов бул.
Вiн смiеться. Попiл падае з його сигарети на прилавок. Вiн цього, схоже, не помiчае. Дивиться на свою руку, занурену в темний чай, i не каже бiльше нiчого.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Скорочена назва Пiтсбурзького унiверситету. – Тут i далi прим. пер.
2
Унiверситет штату Теннессi.
3
Жваво – музичний термiн (iт.).
4
233 °C. Натяк на роман Рея Бредберi, який мае назву «451 градус за Фаренгейтом».
5
2204 °C.
6
Артур Бремер учинив замах на кандидата в президенти вiд демократичноi партii США Джорджа Воллеса в 1972 р. у штатi Мерiленд.
7
Жахлива дитина (фр.). Так кажуть про людей, якi в дуже молодому вiцi вiдзначаються якимись особливими здiбностями.
8
54 °C.
9
66 °C.
10
Марка сигарет.
11
День Незалежностi – нацiональне свято Сполучених Штатiв.
12
Острiв у Карибському морi.
13
Вiдомий спортивний коментатор.
14
Упiвголоса – музичний термiн (iт.).
15
Головна страва (фр.). Тут – найбiльша рана.
16
Іnsider – добре обiзнана людина (англ.).
17
Bigfoot – велетенська ступня (англ.). Один iз варiантiв загадковоi Снiговоi людини.
