Страница 1

Шопоголiк на Мангеттенi
Софi Кiнселла


Шопоголiк #2
Ребекка Блумвуд тепер спустошуе нью-йоркськi магазини. Вона так i не позбулася залежностi вiд покупок, а вiтрини бутикiв такi яскравi й привабливi, скiльки всього ховаеться за ними! Шовковi шалики й чарiвнi сукенки, сотнi пар елегантного взуття, яке так i чекае, коли ж його витягнуть iз коробок, вишуканi пальта й шубки – як же можна пройти повз цей райський сад? І от пальцi самi тягнуться по кредитку, а в руках уже громадяться пакети з обновками… Та цього разу через згубну шопозалежнiсть Ребекка не просто втрачае величезнi грошi – вона руйнуе особисте життя, кар’еру i навiть зазнае публiчноi ганьби. Дiвчина розумiе, що жодна брендова кофтинка не варта цього… Час оголошувати магазинам вiйну!





Софi Кiнселла

Шопоголiк на Мангеттенi



© Sophie Kinsella, 2001

© Depositphotos.com / svitlana10, oxanatravel, обкладинка, 2019

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2019


* * *


Присвячуеться Джеммi, що завжди розумiла, наскiльки важливий для дiвчини шалик вiд «Деннi та Джордж»







Подяка


Я шалено вдячна Лiндi Еванс, Патриковi Плонкiнгтону-Смiту та всiй незрiвняннiй командi «Transworld» i, як завжди, Арамiнтi Уiтлi, Селii Гейлi, Марковi Лукасу, Нiкi Кеннедi, Кiмовi Уiзерспуну й Девiдовi Форреру.

Особлива подяка Сьюзен Камiл, Нiтi Таублiб та всiм у «The Dial Press», хто так палко привiтав мене в Нью-Йорку, особливо Зоi Райс за незабутнiй день дослiджень (шопiнгу та куштування шоколаду). А також Девiдовi Стефану за «свердлик», Шарiн Солейманi з «Барнiз», що була така добра до мене, i всiм, хто дарував менi iдеi, поради й натхнення на цьому шляху, зокрема Афiнi Мальпас, Лолi Буббош, Марковi Маллi, Аннi-Марii Мослi, Гаррi Евансу та всiй моiй родинi. І, звичайно, Генрi, в якого завжди найкращi iдеi.




Шопоголiк на Мангеттенi




«Ендвiч-Банк»


ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем-роуд, 3


Лондон SW6 9JH

Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Дякую за Ваш лист вiд 15 липня. Я радий чути, що Ви вже майже п’ять рокiв залишаетеся клiенткою «Ендвiч-Банку».



На жаль, ми не пропонуемо своiм клiентам анi «бонусiв на п’ять рокiв», як Ви нам радите, анi програми списання боргiв «Нова п’ятирiчка – з чистоi сторiнки». Хоч я згоден, що обидвi iдеi справдi хорошi.



Натомiсть я готовий пiдвищити Ваш кредитний лiмiт ще на 500 фунтiв стерлiнгiв, тобто до 4000 фунтiв стерлiнгiв, i пропоную Вам найближчим часом зустрiтися зi мною, щоб обговорити Вашi поточнi фiнансовi потреби.



З найкращими побажаннями



Дерек Смiт

Менеджер



«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС


«Ендвiч-Банк»


ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем-роуд, 3


Лондон SW6 9JH

Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Я радий, що мiй лист вiд 18 липня був для Вас корисним.



Утiм, я був би Вам вдячний, якби ви утримувалися вiд того, щоб згадувати мене особисто у Вашому телевiзiйному шоу як «найкращого Смiтi у свiтi» i «найкращого банкiвського менеджера всiх часiв та народiв».



Хоч я, звiсно, радий, що викликаю у Вас саме такi почуття; мое керiвництво дещо стурбоване тим, як це може вплинути на публiчний iмiдж «Ендвiч-Банку», тому менi доручили написати Вам цього листа.



З найкращими побажаннями

Дерек Смiт

Менеджер



«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС


«Ендвiч-Банк»


ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем-роуд, 3


Лондон SW6 9JH

Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Дякую за Ваш лист вiд 18 серпня.



Менi шкода, що Вам так складно втриматися в межах нового кредитного лiмiту. Я розумiю, що лiтнiй розпродаж «П’ед-а-Терр» бувае не щодня, i я, безперечно, можу збiльшити Ваш лiмiт на 63,50 фунти стерлiнгiв, коли, як Ви стверджуете, «вiд цього залежить усе-усе».



Однак я також рекомендую Вам прийти до нашого вiддiлення для детальнiшого розгляду Вашого фiнансового стану. Моя помiчниця Ерiка Парнелл буде рада призначити Вам зустрiч.



З найкращими побажаннями

Дерек Смiт

Менеджер



«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС




Один


Гаразд, нiякоi панiки. Нiякоi панiки. Мова про звичайнiсiньку органiзованiсть: слiд заспокоiтись i вирiшити, що саме менi треба взяти. А потiм це все охайненько поскладати у валiзу. Тобто… ну, що в цьому може бути важкого?

Я вiдступаю вiд захаращеного лiжка i заплющую очi, сподiваючись у глибинi душi, що, коли я досить палко цього забажаю, мiй одяг якимось дивом сам складеться в ряд охайних стосикiв. Немов у тих журнальних статтях про пакування валiз, що навчають, як поiхати на вiдпочинок з одним дешевим парео i винахiдливо перетворити його на шiсть рiзних одяганок (i це, як на мене, цiлковите ошуканство, бо, хоч те парео й коштуе десять фунтiв, до нього додають цiлi купи рiзних шту

Страница 2

по кiлькасот фунтiв кожна i сподiваються, що нiхто нiчого не помiтить).

Але, розплющивши очi, я бачу, що той безлад нiкуди не подiвся. Здаеться, вiн став ще бiльшим, наче мiй одяг, коли я вiдверталася, тихцем вислизав iз шухляд i збiгався на мое лiжко. Хоч куди б я поглянула – вся моя кiмната сповнена величезних безладних куп усякого… ну… всякого рiзного. Туфлi, чоботи, футболки, журнали… подарунковий кошик «Усе для тiла», придбаний зi знижкою… Лiнгафонний курс iталiйськоi (треба таки почати вчити)… якась штука для обличчя «з ефектом сауни»… А на туалетному столику гордо вляглися маска для фехтування i рапiра, купленi вчора. Лише за сорок фунтiв, у доброчиннiй крамничцi!

Я здiймаю рапiру i вклоняюся власному вiддзеркаленню, щоб спробувати, як воно – тримати ii. Це просто дивовижний збiг, бо я вже казна-скiльки збираюся зайнятися фехтуванням – вiдколи прочитала ту статтю в «Дейлi Ворлд». Ви знали, що у фехтувальникiв найгарнiшi ноги з-помiж усiх спортсменiв? А ще, як добре розумiешся на цьому, можна стати дублером у фiльмi й заробити шаленi грошi! Отож план такий: знайти, де тут неподалiк викладають фехтування, i як слiд вiдшлiфувати власну майстернiсть – навряд чи менi знадобиться на це багато часу.

А тодi, – це моя найпотаемнiша мета, – коли отримаю свiй золотий значок абощо, я напишу до Кетрiн Зети-Джонс. Їй же, либонь, потрiбен дублер, хiба нi? То чому б менi ним не стати? Адже вона, мабуть, волiе, щоб це була британка. Може, вона зателефонуе i розповiсть, що завжди дивиться моi виступи по кабельному телебаченню i давно хотiла зi мною побачитися! Господи, так. Хiба ж не чудово буде? Ми, певно, порозумiемося з пiвслова, у нас виявиться однакове почуття гумору та все таке. І я полечу до ii розкiшного будинку, познайомлюся з Майклом Дугласом i бавитимуся з iхньою дитиною. Нам усiм буде так спокiйно разом, мов старим друзям, i про нас напишуть у якомусь журналi, в статтi «Найкращi друзi серед зiрок», i, може, вони навiть запропонують менi…

– Привiт, Бекс!

Я здригаюся. Свiтлини, на яких ми радiсно смiемося з Майклом i Кетрiн, зникають з моеi уяви, i я повертаюся в реальнiсть. До моеi кiмнати заходить Сьюз – моя спiвмешканка, вдягнена у стару пiжаму в огiрках.

– Що ти робиш? – зацiкавлено питае вона.

– Нiчого! – вiдповiдаю я, хутко вiдкладаючи рапiру. – Просто… ну, розумiеш… Пiдтримую форму.

– А, так, – трохи розгублено промовляе Сьюз. – То як твое пакування?

Вона чимчикуе до камiнноi полички, бере помаду i починае фарбувати губи. Сьюз завжди це робить у моiй кiмнатi – просто ходить, щось бере, розглядае i кладе назад. Вона каже, що обожнюе це, бо нiколи не уявляе, що ще iй трапиться – як у крамницi лахмiтника. Я впевнена, у доброму розумiннi.

– Поки що все чудово, – кажу я. – Саме вирiшую, яку валiзу обрати.

– О… – обертаеться Сьюз (губи в неi з одного боку яскраво-рожевi). – Може, ту маленьку кремову? Чи червоний портплед?

– Я думала про оцю, – кажу, витягаючи нову кислотно-зелену тверду валiзу з-пiд лiжка. – Я ii купила цими вихiдними, i вона просто розкiшна.

– Ого! – вигукуе Сьюз, i очi в неi розширюються. – Бекс! Очманiти! Звiдки це?

– «Фенвiкс», – вiдповiдаю я, широко всмiхаючись. – Круто, правда?

– Це найкрутiша валiза, яку менi випадало бачити! – згоджуеться Сьюз, захоплено доторкаючись до неi пальцями. – То… скiльки в тебе тепер дорожнiх сумок?

Вона скидае очима на мою шафу, де вишикувалися коричнева шкiряна валiза, лакована дорожня сумка i три несесери.

– Ти ж бачиш, – кажу, трохи напружуючись. – Скiльки треба.

Може, я останнiм часом накупила й забагато сумок для багажу. Але рiч у тому, що я iх давно не купувала, у мене була одна-едина потерта полотняна торбинка. А вiдтак, кiлька мiсяцiв тому, в самому серцi «Гарродс» на мене зiйшло неймовiрне одкровення – таке, як ото на святого Павла дорогою в Мандалай. Сумки для багажу. І вiдтодi я вiдiграюся за всi згаянi роки.

До того ж кожному вiдомо, що хороша дорожня сумка – це iнвестицiя.

– В мене саме чай заварюеться, – мовить Сьюз. – Хочеш?

– О так, будь ласка! – погоджуюсь я.

– З «Кiткатом»? – усмiхаеться Сьюз.

– Звiсно, з «Кiткатом».

У нас нещодавно гостював один товариш Сьюз, спав на нашiй канапi, а поiхавши, залишив нам величезну коробку з сотнею «Кiткатiв». Це просто чудесний подарунок на знак подяки, але через нього тепер увесь день ми iмо самi «Кiткати». Втiм, як зазначила Сьюз учора ввечерi, що швидше ми iх iмо, то швидше вони закiнчуються – тож певною мiрою це корисно для здоров’я – запихатися ними якнайбiльше.

Сьюз виходить з кiмнати, а я повертаюся до своеi валiзи. Так. Зосередитись. Поскладати. Я справдi маю впоратися швидко. Менi потрiбен лише базовий, структурований, капсульний гардероб для короткого вiдпочинку в Сомерсетi. Я навiть склала перелiк – з ним усе мае бути зовсiм легко й просто.

Джинси: двое. Це легко. Потертi й не такi потертi.

Футболки:

Власне, треба трое джинсiв. Я просто мушу взяти тi новi з «Дизель», вони крутезнi, хоч i тiснуватi. Вдягатиму

Страница 3

х на кiлька годин увечерi абощо.

Футболки:

А, ще отi вкороченi з вишиваним вiзерунком з «Оазис», бо я iх жодного разу не вдягала. Але iх можна й не рахувати: це ж майже шорти. І взагалi, скiльки того мiсця потрiбно на джинси, правда ж?

Гаразд, джинсiв, либонь, досить. Я завжди зможу взяти ще, коли захочу.

Футболки: на вибiр. Так, подивимося. Звичайна бiла, звiсно ж. Ще сiра. Чорна вкорочена, чорна сорочка («Кельвiн Кляйн»), ще одна чорна сорочка («Варегауз», але на вигляд крутiша), рожева без рукавiв, рожева з блискiтками, рожева…

Я зупиняюся, поклавши половину згорнутих футболок до валiзи. Це просто маячня. Чи ж можу я передбачити, якi футболки я схочу вдягти? У футболках головне – обирати iх уранцi вiдповiдно до свого настрою, як годинник чи ароматичнi олiйки. А що, як я прокинуся з думкою про футболку «Елвiс крутий!», а ii не буде поряд?

Ви знаете, я думаю, що просто вiзьму iх усi. Скiльки того мiсця потрiбно на футболки, правда ж? Я iх узагалi навряд чи помiчу.

Я скидаю iх усi до валiзи i додаю ще двiйко зовсiм коротеньких топiв – ану ж знадобляться?

Чудово. Цей капсульний метод справдi дуже допомагае. Гаразд, що там далi?



За десять хвилин Сьюз повертаеться до кiмнати з двома чашками чаю i трьома «Кiткатами» на двох (ми обидвi згодилися, що чотирьох батончикiв забагато).

– Бери, – каже вона, а тодi пильнiше приглядаеться до мене. – Бекс, у тебе все гаразд?

– Усе добре, – вiдповiдаю я, вiдчуваючи, як порожевiли моi щоки. – Просто намагаюся скласти жилет, щоб вiн займав трохи менше мiсця.

Я вже спакувала джинсiвку й шкiряну куртку, але у вереснi не можна покладатися на погоду, правда ж? Сьогоднi, примiром, жарко й сонячно, а завтра може випасти снiг. І що, як ми з Люком пiдемо на справжню прогулянку сiльською мiсцевiстю? До того ж цей розкiшний жилет «Патагонiя» в мене вже так давно, а вдягала я його лише раз. Я намагаюся знову згорнути його, проте вiн вислизае з моiх рук на пiдлогу. Господи, це нагадуе менi скаутськi походи i намагання скласти спальний мiшок так, щоб вiн умiстився в торбинку.

– То на скiльки, кажеш, ви iдете? – питае Сьюз.

– На три днi.

Я облишаю спроби втрамбувати жилет до розмiру коробки сiрникiв, i вiн радiсно розгортаеться до попередньоi форми. Злегка роздосадувана, опускаюся на лiжко i сьорбаю чаю. Ну, зовсiм не второпаю, як iншим людям вдаеться пакуватися в такi маленькi сумки? Цi бiзнесмени зi зверхнiм обличчям, що прямують на лiтак з однiею крихiтною, мов коробка для взуття, валiзкою на колiщатках… Як вони це роблять? У них чарiвний стисливий одяг? Чи е якийсь таемний спосiб згорнути будь-що до розмiру сiрниковоi коробки?

– Чому б тобi не взяти ще й портплед? – пропонуе Сьюз.

– Гадаеш, треба?

Я невпевнено розглядаю свою переповнену валiзу. Якщо помiркувати, менi, може, й не потрiбнi три пари чобiт. Чи хутряна накидка.

А потiм менi спадае на думку, що Сьюз майже завжди у вихiднi кудись iздить i щоразу бере з собою одну маленьку дiвчачу сумочку.

– Сьюз, а як ти пакуешся? Маеш якусь систему?

– Ну не знаю, – вагаеться вона. – Мабуть, я й досi чиню так, як нас навчали в мiс Бартон. Продумуеш убрання на кожен випадок – i дотримуешся цього плану, – вона починае загинати пальцi. – Наприклад… подорож, обiд, посиденьки бiля басейну, гра в тенiс… – вона пiдводить очi. – Ага, а ще, кожну рiч слiд одягти щонайменше тричi.

Боже, ця Сьюз – просто генiй. Вона знае багацько такого. Коли iй було вiсiмнадцять рокiв, батьки послали ii в Академiю мiс Бартон. Це таке розкiшне мiсце в Лондонi, де навчають усяких потрiбних штук, як-от говорити з епископом чи виходити зi спортивного автомобiля в мiнi-спiдницi. А ще вона вмiе майструвати дротяних кроликiв.

Я хутенько черкаю на папiрцi кiлька заголовкiв. Це вже на щось схоже. Значно краще, нiж звалювати у валiзу все пiдряд. Тепер я не тягтиму з собою зайвого одягу – лише найдоконечнiший мiнiмум.



Вбрання 1: сидiти бiля басейну (сонячно)

Вбрання 2: сидiти бiля басейну (хмарно)

Вбрання 3: сидiти бiля басейну (вранцi, коли сiдницi здаються величезними)

Вбрання 4: сидiти бiля басейну (якщо хтось матиме такий самий купальник)

Вбрання 5:



У вiтальнi дзвонить телефон, але я навiть очей не пiдводжу. Чути, як Сьюз щось захоплено говорить. За мить з розпашiлим радiсним обличчям вона з’являеться в дверях, скрикуючи:

– Нiзащо не здогадаешся! Нiзащо!

– Що таке?

– У «Чарiвнiй коробочцi» розпродали всi моi рамки! Щойно телефонували, щоб замовити ще!

– Ой, Сьюз! Це прекрасно! – вигукую я.

– О так!

Сьюз пiдбiгае до мене, ми мiцно обiймаемось i трохи не танцюемо, аж тут вона помiчае, що тримае сигарету i вже мало не пiдпалила мое волосся.

Це просто дивовижно: Сьюз почала робити тi рамки лише кiлька мiсяцiв тому, однак вони вже продаються в чотирьох лондонських крамницях. І чудово продаються! Про неi писали в багатьох журналах i все таке. Воно й не дивно, бо ii рамки просто крутезнi. Їi остання серiя – з пурпурового твiду, iх продають завинутими в яскраво-бiр

Страница 4

зовий обгортковий папiр (мiж iншим, я допомагала добирати вiдтiнок) i складеними у вишуканi сiрi коробочки з блискiтками. Вона така успiшна, що вже навiть не сама iх робить, а надсилае своi ескiзи до маленькоi майстернi в Кентi, звiдки повертаються вже готовi рамки.

– То ти розпланувала свое вбрання? – питае вона, затягаючись цигаркою.

– Так, – звiтую я, махаючи перед нею папiрцем. – Усе занотувала, до останньоi пари шкарпеток.

– Молодчинка!

– І едине, що менi треба докупити, – додаю я, нiби мимохiть, – бузковi сандалi.

– Бузковi сандалi?

– Гммм… – я дивлюся на неi невинними очима. – Так. Вони менi потрiбнi. Розумiеш, просто гарненькi недорогi сандальки, на яких триматиметься кiлька о`бразiв.

– Он як, – каже Сьюз i замовкае, трохи нахмурившись. – Бекс… А хiба ти на тому тижнi не говорила щось про бузковi сандалi? Дорогi, з «Ел-Кей Беннетт»?

– Я? Говорила? – я вiдчуваю, як трохи червонiю. – Я… я не пам’ятаю. Можливо. Хай там як…

– Бекс, – Сьюз дивиться на мене з раптовою пiдозрою. – А тепер кажи правду. Тобi дiйсно потрiбнi бузковi сандалi? Чи ти просто iх хочеш?

– Нi! – берусь я захищатися. – Вони менi справдi потрiбнi! Ось поглянь!

Я вихоплюю свiй одяговий план, розгортаю його i показую Сьюз. Маю визнати: я ним пишаюся. Це справжнiсiнька хитромудра блок-схема з рамочками, стрiлочками та червоними зiрочками.

– Ого! – вигукуе Сьюз. – Де це ти навчилася таке робити?

– В унiверситетi, – вiдповiдаю скромно. – Я читала щось про бiзнес i бухгалтерський облiк, щоб написати диплом. Просто дивовижно, як часто це стае менi в пригодi.

– А що це за рамочка? – питае вона, показуючи на сторiнку.

– Це… – я схиляюся до папiрця, намагаючись пригадати. – Здаеться, це на випадок, якщо ми пiдемо до дуже вишуканого ресторану, а сукню з «Вiслз» я вже вдягала минулого вечора.

– А це?

– Це – якщо ми полiземо в гори. А осюди, – я показую на порожню рамку, – менi потрiбнi бузковi сандалi. Без них це вбрання буде бляклим, i оце також… усе розвалиться. Можна тодi взагалi нiкуди не iхати.

Якусь мить Сьюз мовчить, розглядаючи мое креслення, а я нетерпляче кусаю губи i схрещую пальцi за спиною.

Я розумiю, що це може здатися трохи дивним. Розумiю, що зазвичай люди не узгоджують кожне придбання зi своiми спiвмешканцями. Але рiч у тому, що я недавно пообiцяла дещо Сьюз i дозволила iй контролювати моi закупи. Ну, ви ж знаете. Просто стежити за цим.

Зрозумiйте мене правильно. Не те щоб я була шопоголiком чи ще кимось. Просто кiлька мiсяцiв тому в мене були… ну… невеличкi проблеми з грошима. Зовсiм крихiтнi – взагалi нема про що турбуватися. Але Сьюз, довiдавшись про це, страшенно сполохалась i сказала, що, задля моеi ж користi, вiднинi контролюватиме всi моi витрати.

І вона сумлiнно додержуе цiеi обiцянки. Загалом, вона дуже сувора. Інодi я справдi боюся, що вона може менi вiдмовити.

– Розумiю, про що ти, – нарештi каже вона. – У тебе дiйсно немае вибору, еге ж?

– Саме так, – кажу полегшено. Я забираю в неi свiй план, згортаю його i кладу в сумку.

– О, Бекс, а це щось нове? – раптом питае Сьюз.

Вона вiдчиняе дверцята шафи, i я вiдчуваю, як у мене всерединi з переляку все стискаеться. Вона, насумрившись, розглядае мое чудове нове пальто медового кольору, яке я нещодавно крадькома занесла до квартири, поки вона хлюпалась у ваннi.

Ну, я, звiсно, збиралася його показати iй. Просто не було нагоди.

«Будь ласка, не дивися на цiну, – думаю я гарячково. – Будь ласка, не дивися на цiну».

– Еммм, так, – белькочу я. – Так, нове. Але рiч у тому, що… Менi потрiбне гарне пальто – на випадок, якщо менi запропонують знiматися на вулицi для «Ранковоi кави».

– А це можливо? – спантеличено питае Сьюз. – Менi чомусь здавалося, що твоя робота – просто сидiти в студii i роздавати поради про грошi.

– Ну… всяке бувае. Треба бути готовою до всього.

– Воно-то так… – промовляе, завагавшись, Сьюз. – А що це за топ? – вона витягае вiшак. – Вiн теж новий!

– Це – щоб одягнути на шоу, – швидко вiдповiдаю я.

– А ця спiдниця?

– Для шоу.

– А цi новi штани?

– Для…

– Бекс, – Сьюз, примружившись, дивиться на мене. – Скiльки тобi одягу треба для шоу?

– Ну, ти ж розумiеш, – виправдовуюсь я, – менi потрiбнi кiлька запасних варiантiв. Адже, Сьюз, ми говоримо про мою роботу. Про мою кар’еру.

– Так, – зрештою погоджуеться Сьюз. – Мабуть, так, – вона бере мiй новий жакет iз червоного шовку. – Оцей – бомбовий.

– Еге ж, – усмiхаюсь я. – Купила для сiчневих спецвипускiв!

– У тебе в сiчнi будуть спецвипуски? – перепитуе Сьюз. – О-о-о-о, i про що ж?

– Вони матимуть назву «Фундаментальнi фiнансовi принципи вiд Бекi», – вiдповiдаю я, тягнучись по блиск для губ. – Мае бути дуже круто. П’ять десятихвилинних випускiв, лише зi мною!

– То якi ж цi твоi фундаментальнi фiнансовi принципи? – цiкавиться Сьюз.

– Гм… ну, поки ще не знаю, – вiдповiдаю я, старанно пiдфарбовуючи губи. – Ну, розумiеш, я iх сформулюю ближче до зйомок, – я закриваю блиск для губ i хапаю куртку. – П

Страница 5

бачимося!

– Гаразд, – каже Сьюз. – І пам’ятай: лише одна пара взуття!

– Гаразд! Обiцяю!



Дуже приемно, що Сьюз так дбае про мене. Але не варто. Чесне слово, вона просто не розумiе, як я змiнилася. Гаразд, на початку року в мене справдi була невеличка фiнансова криза. Так, дiйсно, у якийсь момент мiй борг становив… Ну, взагалi, дуже багато.

А потiм я потрапила на роботу в «Ранкову каву» – i все змiнилося. Я геть-чисто переiнакшила все свое життя, невтомно гарувала й позбулася всiх боргiв. Так, я з усiма розрахувалася! Я виписувала чеки один по одному i сплатила борги на всiх кредитних та магазинних картках, повернула все, що завинила Сьюз (коли я простягла iй чек на кiлька сотень фунтiв, вона спершу не могла повiрити, потiм вiдмовлялася його брати, але зрештою таки взяла й купила на тi грошi бомбову дублянку зi смушку).

І, чесно вам скажу, повернення тих боргiв подарувало менi найчудовiшi, найзахопливiшi почуття у свiтi. Це було кiлька мiсяцiв тому, але й досi, коли я згадую про це, здаеться, нiби в мене крила виростають. Годi навiть уявити щось краще за цiлковиту фiнансову незалежнiсть, правда ж?

Погляньте лишень на мене тепер. Я зовсiм iнша людина, геть не схожа на колишню Бекi. Я – оновлена особистiсть. І не маю жодного боргу!




Два


Ну гаразд. Невеличкий борг таки е. Але тiльки через те, що я почала турбуватися про власне майбутне i вкладати багато коштiв у свою кар’еру. Мiй хлопець Люк – успiшний пiдприемець. У нього е власна пiар-компанiя, що спiвпрацюе з фiнансовими установами, i все таке. Кiлька тижнiв тому вiн сказав слова, що багато для мене значать: «Щоб заробити мiльйон, спершу треба позичити мiльйон».

І, чесне слово, у мене, либонь, з природи пiдприемницький хист, бо щойно вiн це промовив, як воно глибоко вiдгукнулося в моiй душi. Я навiть почула, що тихенько повторюю тi слова. Вони такi точнi. Як можна сподiватися заробити грошей, не витративши нiчого спочатку?

Тож я вклала кошти в кiлька костюмiв, у яких виступаю в телеефiрi, i ще в кiлька хороших зачiсок, i в кiлька манiкюрiв та косметичних процедур. І масажiв. Адже чудово розумiю, що не можна добре виступати, коли ти вся напружена, правда ж?

Ще трохи я вклала у новий комп’ютер. Вiн коштував двi тисячi фунтiв, але без нього менi годi впоратись, бо… нiзащо не здогадаетесь! Я пишу книжку порад для саморозвитку! Ледве ставши постiйним експертом «Ранковоi кави», я зустрiлася з чудовими видавцями, вони запросили мене на обiд i сказали, що я надихаю всiх людей, якi зазнали фiнансових труднощiв. Хiба не чудово? Вони заплатили менi тисячу фунтiв, а я ж iще анi слова не написала. Та коли моя праця вийде друком, я одержу набагато бiльше. Книжка матиме назву «Бекi Блумвуд – зрозумiло про грошi». Або, може, «Упорядкуйте вашi грошi, як Бекi Блумвуд».

Я поки ще не знайшла часу, щоб почати писати, але щиро переконана: найголовнiше – правильно обрати заголовок, а далi все якось само вийде. І не те щоб я зовсiм нiчого ще не зробила. Я вже накидала цiлу купу iдей про те, в чому сфотографуюся на обкладинку.

Отож зовсiм не дивно, що в мене наразi е невеличкий борг. Однак головне – цi всi грошi на своему мiсцi, вони працюють на мене. І, на щастя, мiй банкiвський менеджер Дерек Смiт мене тiльки пiдтримуе. Вiн узагалi такий любчик. Ми з ним довго не могли знайти спiльноi мови – мабуть, тому, що нам усе не таланило як слiд поговорити. Але тепер я впевнена: вiн чудово мене розумiе. Ще, звичайно ж, i тому, що я стала значно розважливiшою, нiж була.

Наприклад, я зовсiм iнакше почала ставитися до шопiнгу. Мiй новий девiз – «Купувати лише потрiбне». Я розумiю: це, може, й здаеться занадто простим, однак справдi працюе. Перед кожним придбанням я питаю себе: «Чи треба це менi?» І тiльки якщо вiдповiдаю ствердно – купую. Це все просто питання самодисциплiни.

От, примiром, до «Ел-Кей Беннетт» я заходжу неймовiрно зосереджена й цiлеспрямована. Переступаю порiг, i менi впадае в око пара червоних чобiткiв на високих пiдборах, проте я швидко вiдвертаюсь i прямую до стелажа з босонiжками. Отак я тепер ходжу крамницями: не спиняючись, не розглядаючи нiчого, взагалi не роззираючись. Навiть на тi чудовi недавно завезенi туфлi-човники з блискiтками, що стоять отам. Я просто йду саме до тих сандаль, якi намiрилася купити, беру iх з полицi й прошу продавчиню:

– Отакi, шостого розмiру, будь ласка.

Прямо й чiтко. Просто купити те, що треба, i нiчого бiльше. Ось таемниця контрольованого шопiнгу. Я навiть не погляну на цi крутезнi рожевi шпильки, хоч вони й просто створенi, щоб носити iх з моiм новим кардиганом iз «Джигсоу».

І на тi босонiжки на ремiнцi, з блискучими пiдборами.

А вони такi гарненькi, правда ж? Цiкаво, як воно буде, коли iх узути.

О Боже! Це справдi важко.

І чого воно так iз цим взуттям? Я про те, що менi бiльшiсть одягу подобаеться, але вiд крутоi пари черевичкiв я просто тану. Інодi, коли вдома нiкого немае, я вiдчиняю шафу i просто дивлюся на все свое взуття, мов схибнута колекцiонерка. А колись я виш

Страница 6

кувала його на лiжку i сфотографувала. Це, може, й здаеться дивнуватим, але я так собi мiркувала: «У мене е багато свiтлин людей, якi менi зовсiм не подобаються, то чому б не сфотографувати щось таке, що я справдi люблю?»

– Ось, прошу!

Слава Всевишньому, продавчиня принесла коробку з моiми бузковими сандалями. Коли я iх бачу, серце в мене починае битися швидше. О, вони просто розкiшнi. Розкiшнi. Такi елегантнi, з безлiччю ремiнцiв, з крихiтною ожинкою бiля великого пальця. Я полюбила iх з першого погляду. Вони дорогуватi, однак кожному вiдомо, що заощаджувати на взуттi не можна, бо вiд цього й ноги можуть спотворитися.

Я з захопленим трепетом взуваю iх i… О Боже, вони пречудовi! Пальцi в мене раптом стають такими витонченими, а ноги здаються довшими… І… так, може, ходити в них складнувато, але це, мабуть, тому, що в магазинi страшенно слизька пiдлога.

– Давайте менi iх, будь ласка, – кажу я, радiсно всмiхаючись до продавчинi.

Розумiете, це i е нагорода за такий суворий контроль шопiнгу. Коли щось купуеш, то справдi вiдчуваеш, що заслуговуеш на це.

Ми йдемо до каси, i я старанно оминаю поглядом стелажi з аксесуарами. Я майже не помiчаю пурпуровоi торбинки, обшитоi сяйливими чорними намистинками. І я саме дiстаю з сумки гаманець, пишаючись тим, як я встояла перед усiма спокусами, коли продавчиня нiби мимохiдь говорить:

– А знаете, ми маемо такi самi сандалi клементинового кольору.

Клементинового кольору?

– О… он як, – озиваюся, трохи помовчавши.

Менi не цiкаво. Я купила те, по що прийшла. Крапка. Бузковi сандалi. Не клементиновi.

– Ми iх щойно отримали, – додае вона, кружляючи по пiдлозi й роздивляючись на всi боки. – Думаю, вони матимуть ще шаленiший попит, анiж бузковi.

– Справдi? – я намагаюся говорити якнайбайдужливiше. – Ну, я, мабуть, просто вiзьму цi…

– Ось вони! – вигукуе продавчиня. – Я знала, що вони десь тут, неподалiк.

І я завмираю… Вона ставить на прилавок найвишуканiшу сандальку, яку менi тiльки доводилося бачити. Свiтлу, кремово-оранжеву, з такими самими ремiнцями, що й бузковi, але замiсть ожинки бiля пальця – крихiтний клементин.

Це любов з першого погляду. Я очей не можу вiдвести.

– Хочете примiряти? – пропонуе дiвчина, i я вiдчуваю, як бажання пульсуе внизу живота.

Погляньте лишень на неi. Яка це спокуса! Це найжаданiше взуття з усього, що я бачила. О Боже!

Утiм, менi не треба клементинового взуття, правда ж? Менi його не треба.

Давай, Бекi. Просто. Скажи. «Нi».

– Узагалi… – я голосно ковтаю, силкуючись опанувати власний голос. – Узагалi… (О Боже, я ледь можу це вимовити!). Я сьогоднi вiзьму тiльки бузковi, – озиваюся зрештою я. – Дякую.

– Гаразд… – касирка набирае код. – Тодi з вас 89 фунтiв. Як ви хотiли б заплатити?

– Ем… Карткою «Вiза», будь ласка, – кажу я.

Ставлю пiдпис на чеку, беру свою сумку й виходжу з магазину, почуваючись трохи ошелешеною.

Я зробила це! Зробила! Стримала власне бажання! Менi потрiбна була лише одна пара взуття – i я купила тiльки одну. Зайшла в крамницю – вийшла з крамницi, все за планом. От бачите, я можу, коли справдi хочу. Це нова Бекi Блумвуд.



Я поводилася дуже добре i заслужила на невеличку винагороду, тож я йду до кав’ярнi й сiдаю на осяянiй сонцем терасi зi склянкою капучино.

«Я хочу тi клементиновi сандалi», – лунае в моiй головi, коли я роблю перший ковток.

Припини. Припини. Подумай про… про щось iнше. Люк. Вихiднi. Наша перша спiльна мандрiвка. Боже, я не можу дочекатися.

Я хотiла запропонувати кудись поiхати, вiдколи ми почали зустрiчатись, але вiн стiльки працюе, тож це було б те саме, що попросити прем’ер-мiнiстра ненадовго припинити керувати краiною. (От тiльки, коли подумати, прем’ер-мiнiстр вiдпочивае щолiта, правда ж? То чому ж Люк не може?)

Люк такий заклопотаний, що досi не познайомився з моiми батьками, i це мене трохи засмучуе. Кiлька тижнiв тому вони запросили його в недiлю на обiд, i мама цiлу вiчнiсть готувала – ну, принаймнi купила в «Сейнсберi» свиняче фiле, запечене з абрикосами, i просто розкiшний шоколадний пудинг iз безе. Але останньоi митi Люк змушений був вiдмовитись, бо в недiльних газетах щось там таке надрукували, i сталася прикрiсть з якимось його клiентом. Отож довелося менi iхати самiй – i це, чесно кажучи, досить жалюгiдно. Помiтно було, що мама страшенно розчарована, хоч вона радiсно повторювала: «Ну, це не так уже й важливо». Але ж то таки було дуже важливо. Наступного дня вiн надiслав iй величезний букет квiтiв, щоб вибачитися (принаймнi його помiчниця Мел надiслала), хоч це не те саме, правда ж?

А найгiрше, що нашi сусiди, Дженiс та Мартiн, зазирнули випити скляночку хересу i, як вони сказали, познайомитися зi славнозвiсним Люком, а з’ясувавши, що його немае, почали зиркати на мене такими зверхньо-спiвчутливими поглядами, бо iхнiй син Том наступного тижня одружуеться зi своею дiвчиною Люсi. І я пiдозрюю жахливе: вони вважають, нiби я в нього безнадiйно закохана. (Хоч насправдi все не так, ба навiть навпаки. Але коли вже людям щ

Страница 7

сь таке придумалося, iх годi переконати, що це не так. Господи. Яке жахiття!)

Коли я висловила Люковi свiй смуток, вiн зауважив, що я з його батьками також не знайома. Та це не зовсiм правда. Одного разу я недовго гомонiла з його татом i мачухою в ресторанi, хоч ту розмову й не можна назвати надто вдалою. І взагалi, вони живуть у Девонi, а рiдна мати Люка – в Нью-Йорку. Тож iз ними не так уже й легко побачитися, еге ж?

Хай там як, ми помирилися. Принаймнi вiн докладае зусиль, щоб поiхати в цю невеличку подорож. Власне, це Мел запропонувала iдею з вихiдними. Вона розповiла менi, що в Люка вже три роки не було справжньоi вiдпустки i, може, його варто помалу пiдводити до думки про вiдпочинок. Тож говорити про вiдпустку я припинила й почала заводити розмови про те, щоб поiхати кудись на вихiднi. І це спрацювало!

Раптом Люк попрохав мене нiчого не планувати на уiк-енд. Сам забронював готель i все таке. Я з таким нетерпiнням цього чекаю. Ми просто вiдпочиватимемо, нi про що не турбуючись, i нарештi залишимося тiльки вдвох. Як добре.

Я хочу тi клементиновi сандалi.

Припини. Не думай про них.

Я вiдпиваю ще кави, вiдхиляюся на спинку стiльця i змушую себе розглядати галасливу вулицю. Люди кудись iдуть, тримають сумки, базiкають, а он перетинае дорогу дiвчина в таких гарних штанях (здаеться, вiд Нiколь Фаргi), а ще… О Боже!

Дорогою до мене йде чоловiк середнiх лiт у темному костюмi, i я його впiзнаю. Це Дерек Смiт, мiй банкiвський менеджер.

Ой, схоже, й вiн мене помiтив.

«Так, не панiкуй!» – суворо наказую собi. Нема чого панiкувати. Може, колись я б i злякалася, побачивши його. Намагалася б сховатись за меню або й узагалi втекти. Та це все вже в минулому. А тепер ми з «найкращим Смiтi у свiтi» справжнi друзi, чеснi одне з одним.

Утiм, я помiчаю, що вiдсуваю свiй стiлець якнайдалi вiд сумки «Ел-Кей Беннетт», нiби вона чужа.

– Вiтаю, мiстере Смiт! – кажу я радiсно, коли вiн пiдходить. – Як справи?

– Дуже добре, – вiдповiдае Дерек Смiт, осмiхаючись. – А вашi?

– О, все гаразд, дякую. А ви… ви хочете кави? – ввiчливо пропоную я, киваючи на порожнiй стiлець навпроти.

Я не те щоб чекаю, що вiн погодиться, проте, на мiй подив, вiн сiдае i бере меню.

От що значить культурний рiвень! Я п’ю каву зi своiм банкiвським менеджером на терасi кав’ярнi! Знаете, може, я коли-небудь додам це до своiх порад у «Ранковiй кавi». «Менi бiльше до вподоби неофiцiйний пiдхiд до особистих фiнансiв, – скажу я, тепло всмiхаючись у камеру. – Ми з моiм банкiвським менеджером часто сидимо за склянкою капучино, обговорюючи мiй поточний фiнансовий стан…»

– Як звичайно, Ребекко, я щойно написав вам листа, – каже Дерек Смiт, коли офiцiант ставить перед ним еспресо.

Раптом його голос серйознiшае, i я вiдчуваю, як мене злегка штрикае тривога. О Боже, що я цього разу накоiла?!

– Вам i всiм моiм клiентам, – провадить вiн далi. – Щоб повiдомити вас, що я йду.

– Що? – я з грюкотом ставлю фiлiжанку з кавою на стiл. – Про що це ви? Куди йдете?

– Йду з «Ендвiч-Банку». Я вирiшив, що час менi вже на пенсiю, достроково.

– Але…

Нажахана, я витрiщаюся на нього. Дерек Смiт не може пiти з «Ендвiч-Банку». Вiн не може покинути мене напризволяще тепер, коли все так добре. Ну, я усвiдомлюю, що ми не завжди досягали згоди, але ж останнiм часом таки справдi знайшли спiльну мову. Вiн мене розумiе. Розумiе причини мого боргу. Що я без нього робитиму?

– Хiба ви не надто молодий, щоб iти на пенсiю? – питаю я, вiдчуваючи, як у моему голосi бринить вiдчай. – Ви не нудьгуватимете?

Дерек вiдхиляеться на спинку стiльця i вiдпивае ковток еспресо.

– Я не збираюся взагалi кидати роботу. Однак менi здаеться, що життя – це щось бiльше, нiж стежити за чиiмись банкiвськими рахунками, згоднi зi мною? Хоч iнодi вони бувають справдi захопливими.

– Ну… так. Так, звiсно. Рада за вас, чесно, – я трохи нiяково знизую плечима. – Але я… сумуватиму за вами.

– Хочете вiрте, хочете нi, – вiдповiдае вiн з легкою усмiшкою, – та я думаю, що теж за вами сумуватиму, Ребекко. Звiсно, ваш рахунок був чи… не найцiкавiшим з усiх, якi менi випадало обслуговувати.

Вiн проникливо дивиться на мене, i я вiдчуваю, як пашить мое обличчя. Навiщо йому треба нагадувати менi про минуле? Головне, що все вже скiнчилось. Я тепер iнша людина. Адже кожному можна перегортати сторiнку i починати життя наново.

– Ваша кар’ера на телебаченнi, здаеться, складаеться вдало, – говорить Дерек Смiт.

– О так! Це чудово, правда ж? І там добре платять, – значуще додаю я.

– Ваш прибуток, безперечно, збiльшився за останнi мiсяцi, – каже вiн, ставлячи свою каву на стiл, i в грудях менi трохи холоне. – Однак…

Я так i знала. Чому завжди мае бути якесь «однак»? Чому б йому просто не порадiти за мене?

– Однак… – повторюе Дерек Смiт, – вашi витрати також зросли. Істотно. І фактично, ваша заборгованiсть зараз вища, нiж на пiку ваших… ну, скажiмо, надлишкових витрат.

Надлишкових? Як в’iдливо.

– Вам дiйсно слiд докладати бiльше зусиль, щоб утримува

Страница 8

ися в межах кредитного лiмiту, – веде вiн далi. – А ще краще – сплатити борг.

– Я розумiю, – кажу неуважно. – Саме так i збираюся вчинити.

Я щойно помiтила на iншому боцi вулицi дiвчину з великою сумкою «Ел-Кей Беннетт». У нiй – двi взуттевi коробки.

Якщо iй можна купити двi пари взуття, то чому ж менi не можна? За яким це правилом можна купити лише одну пару за раз? Ну це ж якийсь деспотизм.

– А що там з iншими вашими фiнансами? – питае Дерек Смiт. – У вас е, примiром, неоплаченi рахунки вiд магазинiв?

– Нi, – вiдповiдаю трохи гордовито. – Я оплатила iх кiлька мiсяцiв тому.

– І вiдтодi нiчого не витратили?

– Хiба дрiб’язок якийсь. Майже нiчого.

І взагалi, що таке тi дев’яносто фунтiв? Якщо дивитися на речi масштабнiше.

– Чому я, власне, про це допитуюся… – мовить Дерек Смiт. – Бо менi здаеться, що маю вас попередити. В банку тепер невеличка реструктуризацiя, i мiй наступник, Джон Гейвiн, навряд чи ставитиметься до вашого рахунку так само спокiйно, як я. Не впевнений, що ви добре усвiдомлюете, наскiльки поступливим я був з вами.

– Справдi? – перепитую я, не надто дослухаючись.

Ну от, наприклад, якби я почала курити… Я б могла запросто витратити дев’яносто фунтiв на цигарки, навiть не замислюючись про це, правда ж?

І взагалi, подумати лишень, скiльки грошви я заощадила завдяки тому, що не курю. Запросто можна собi дозволити одну маленьку пару взуття.

– Вiн дуже вправний менеджер, – просторiкуе Дерек Смiт. – Але страшенно… суворий. Поступливiсть – не найяскравiша його риса.

– Еге ж, – неуважно киваю я.

– Я, безперечно, радив би вам негайно лiквiдувати вашу заборгованiсть, – каже вiн, вiдпиваючи ковток кави. – А скажiть-но, ви вже щось зробили, щоб забезпечити себе на пенсii?

– Еммм… Я сходила до того незалежного консультанта, якого ви порекомендували.

– А документи заповнили?

Я неохоче зосереджуюся на розмовi.

– Ну, я саме обмiрковую своi варiанти, – пояснюю я, прибираючи мудре обличчя фiнансового експерта. – Ви ж розумiете, немае нiчого гiршого, нiж у поспiху невдало iнвестувати грошi. Особливо коли мова йде про щось таке важливе, як пенсiя.

– Цiлком слушно, – вiдказуе Дерек Смiт. – Утiм, не надто довго розмiрковуйте, гаразд? Грошi самi себе не заощадять.

– Розумiю! – озиваюсь я, ковтаючи капучино.

О Господи, тепер менi стае трохи нiяково. Може, вiн мае рацiю. Може, варто менi вкласти тi дев’яносто фунтiв у пенсiйний фонд, замiсть купувати ще одну пару взуття.

Одначе, з iншого боку, ну який зиск у пенсiйному фондi вiд дев’яноста фунтiв? Вони ж не зможуть забезпечити моеi старостi, правда ж? Тi мiзернi дев’яносто фунтiв. І взагалi, доки я постарiю, весь свiт може згинути вiд якогось апокалiптичного вибуху абощо.

А пара взуття – це щось таке реальне, що можна потримати в руцi…

Ой, до бiса все! Куплю.

– Мiстере Смiт, менi треба йти, – вiдрубую я, поставивши склянку. – Маю дещо… зробити.

Тепер, коли все вже вирiшено, я мушу повернутися туди якомога скорiше. Хапаю свою фiрмову сумку i кладу на стiл п’ятiрку.

– Була рада побачитись. І щасти вам на пенсii.

– Вам також хай щастить, Ребекко, – ласкаво всмiхаеться менi Дерек Смiт, – але пам’ятайте, що я сказав. Джон Гейвiн не буде панькатися з вами так, як я. Тож просто… будьте обачнi, гаразд?

– Неодмiнно! – радiсно обiцяю я.

І чимшвидше поспiшаю вулицею назад до «Ел-Кей Беннетт», ледь стримуючись, щоб не побiгти.



Гаразд, щиро кажучи, можливо, менi й не треба було купувати тiеi клементиновоi пари. Їi не зовсiм можна назвати доконечною. Але коли я ii примiряла, менi спало на думку, що насправдi я не порушую своiх нових правил. Рiч у тому, що вони менi будуть потрiбнi.

Зрештою, в якийсь момент менi знадобиться нове взуття, правда ж? Взуття всiм потрiбне. І, звичайно, набагато розумнiше купити зараз щось стильне – те, що менi справдi подобаеться, нiж чекати, доки моя остання пара зiтреться остаточно. А потiм у жоднiй крамницi не знайдеш нiчого доброго. Це справжня мудрiсть. Це нiби… застрахуватися вiд ризикiв на взуттевому ринку.

Я виходжу з «Ел-Кей Беннетт», радiсно обхопивши двi новi блискучi сумки, огорнута теплим, радiсним сяйвом. Я не маю намiру йти додому, тож вирiшую зазирнути в «Даруй радiсть» на другому боцi вулицi. Це одна з тих крамниць, де продаються рамки Сьюз, i це вже стало моею звичкою – зазирати сюди щоразу, як тут проходжу, просто щоб побачити, чи не купуе iх хтось.

Я з дзенькотом розчиняю дверi й усмiхаюся продавчинi, що скидае на мене очима. Це така чудова крамниця. Тепла, запашна i сповнена всiляких чудових штук: поличок iз хромованого дроту, скляних таць з вирiзьбленими вiзерунками… Я прослизаю повз стенди з записниками у свiтло-бузкових шкiряних обкладинках, заглядаю вгору – i ось вони! Три пурпуровi твiдовi рамки, зробленi Сьюз! Мене й досi охоплюе такий захват, як я iх бачу.

Боже мiй! Мене накривае радiсне збудження. Там стоiть покупчиня… i тримае одну з рамок. Вона справдi ii тримае!

Якщо вже говорити зовсiм чесно, я ще жодного разу

Страница 9

не бачила, щоб хтось купував бодай одну рамку вiд Сьюз. Тобто я розумiю, що iх, либонь, купують, бо вони продаються, але нiколи цього не бачила. Господи, як же круто!

Я тихенько йду вперед, а покупчиня перевертае рамку i хмуриться, побачивши цiну, аж менi в грудях щось здригаеться.

– Просто прекрасна фоторамка, – кажу я мимохiдь. – Дуже незвичайна.

– Так, – згоджуеться вона… i кладе ii на полицю.

«Нi! – розпачливо думаю я. – Ану, вiзьми назад!»

– У наш час так складно знайти гарну рамку, – проваджу я далi. – Ви так не думаете? А коли вже знайшли, треба просто… хапати ii! Доки хтось iнший не забрав.

– Еге, мабуть, – каже покупчиня, пiднiмае прес-пап’е i знову хмуриться, побачивши цiну.

А потiм узагалi йде кудись. От що я можу вдiяти?

– Ну а я, мабуть, вiзьму собi, – голосно кажу я, беручи рамку. – Це буде просто чудовий подарунок. Хоч для чоловiка, хоч для жiнки… Адже фоторамки потрiбнi кожному, правда ж?

Та покупчиня, здаеться, на мене зовсiм не зважае. Але то нiчого: коли вона побачить, як я купую рамку, може й передумати.

Я поспiшаю до каси, i жiнка за нею всмiхаеться менi. Гадаю, вона власниця магазину, бо я бачила, як вона екзаменувала працiвникiв i домовлялася з постачальниками (не те щоб я часто сюди заходила, це просто збiг).

– І знову вiтаю вас, – каже вона. – Вам цi рамки справдi полюбились, еге ж?

– Так, – голосно вiдповiдаю я. – Ще й за таку дивовижну цiну!

– Але та покупчиня розглядае скляний графин i навiть не слухае.

– Скiльки ви iх уже накупили? Штук, мабуть, iз… двадцять?

Що? Моя увага повертаеться до власницi магазину. Що вона таке верзе?

– Чи навiть тридцять?

Я шоковано дивлюся на неi. Вона що, стежить за мною весь час, коли я сюди заходжу? Хiба це не заборонено законом?

– Цiла колекцiя! – люб’язно додае вона, загортаючи рамку в папiр.

Я маю щось сказати, бо iнакше вона вирiшить, що всi рамки Сьюз купую я, а не клiентура. Це ж просто смiшно. Я вас благаю, три десятки! Я купила лише штуки… чотири. Ну, може, п’ять.

– У мене iх не так уже й багато! – хутко вiдповiдаю. – Мабуть, ви мене плутаете з… кимось iншим. І взагалi, я не лише по рамку прийшла! – весело смiюся, щоб показати, якою кумедною менi здаеться сама думка про це. – Менi, правду кажучи, треба ще трохи… оцього.

Я навмання хапаю кiлька великих рiзьблених дерев’яних лiтер з найближчого кошика i простягаю iй. Вона осмiхаеться й одну за одною розкладае лiтери на обгортковому паперi.

– П… Т… Р… Р…

Продавчиня завмирае, спантеличено розглядаючи лiтери.

– Ви намагалися скласти слово «Пiтер»?

О Боже правий! Хiба речi завжди купують навiщось?

– Емм… так, – вiдповiдаю я. – Це для мого… мого хрещеника. Йому незабаром буде три.

– Як мило! Тодi отак. Додамо І та Е, вiдкладемо зайву Р…

Жiночка дивиться на мене турботливо, нiби на розумово вiдсталу. І, як на мене, мае цiлковиту рацiю, бо я не можу скласти з букв слово «Пiтер», а це iм’я мого хрещеника.

– З вас… 48 фунтiв, – каже вона, i я дiстаю гаманець. – Знаете, коли купите щось на 50 фунтiв, отримаете в подарунок ароматизовану свiчку.

– Справдi?

Я зацiкавлено дивлюся на жiнку. Менi не завадила б свiчка з приемним запахом. І лише за якихось два фунти…

– Напевне, я щось зможу знайти… – припускаю я, обводячи поглядом магазин.

– Складiть з дерев’яних лiтер повне iм’я свого хрещеника, – радить менi власниця магазину. – Яке в нього прiзвище?

– Гм, Уiлсон, – ляпаю я, не замислюючись.

– Уiлсон, – на мiй жах, вона починае порпатися в кошику. – У… Л… Ось О…

– Загалом… – кажу я хутко, – загалом, краще не треба. Бо… бо… його батьки розлучаються, i вiн може змiнити прiзвище.

– Справдi? – перепитуе власниця магазину й зi спiвчутливим обличчям кидае лiтери назад до кошика. – Як жахливо. То мiж ними тепер ворожнеча?

– Так, – вiдповiдаю я i роззираюся по крамницi, шукаючи, чого б менi ще купити. – Страшенна. Його… його мати втекла з садiвником.

– Ви серйозно? – власниця магазину витрiщаеться на мене, i я раптом помiчаю, що пара поблизу також мене слухае. – Вона втекла з садiвником?

– Вiн був… надзвичайно спокусливий, – вигадую я далi, беру скриньку для прикрас i бачу, що вона коштуе 75 фунтiв. – Вона не могла стриматися. Чоловiк застукав iх разом у сараi для iнструментiв. Хай там як…

– Господи милосердний! – говорить власниця магазину. – Це здаеться неймовiрним!

– Це щира правда, – долинае з iншого кутка крамницi.

Що?

Я озираюся – жiнка, що розглядала рамки Сьюз, iде до мене.

– Ви, здаеться, говорите про Джейн iз Тiмом? – каже вона. – Просто жахливий скандал, правда ж? А втiм, менi здавалося, що iхнього малого звати Тобi.

Я витрiщаюся на неi, не годна вимовити й слова.

– Можливо, Пiтер – це його церковне iм’я, – припускае власниця магазину i кивае на мене. – Ось його хрещена.

– О, то це ви та хрещена! – вигукуе жiнка. – Так, чула я про вас.

Це все неправда. Такого не може бути.

– То, може, ви менi скажете, – жiнка ступае до мене й довiрливо стишуе голос. – Чи при

Страница 10

няв Тiм пропозицiю Мод?

Я оглядаю крамницю. Запала тиша, всi чекають на мою вiдповiдь.

– Так, прийняв, – кажу я обачно. – Прийняв.

– І як, вийшло? – нетерпляче допитуеться вона.

– Гм… нi. Взагалi, вони з Мод… ну… розсварилися.

– Справдi? – жiнка пiдносить руку до рота. – Розсварилися? Чому ж?

– О, ну розумiете… – белькочу я в розпачi. – Те та се… Мити посуд, усе таке… Гм… мабуть, заплачу готiвкою, – я лiзу в гаманець i кидаю на прилавок 50 фунтiв. – Решти не треба.

– Вам свiчку з яким ароматом? – питае власниця магазину. – На вибiр е ванiль, сандал…

– Не треба нiчого, – кажу я, поспiшаючи до дверей.

– Стривайте! – вiдчайдушно кричить жiнка. – Що сталося з Айваном?

– Вiн… емiгрував до Австралii, – вигукую я, грюкаючи дверима.

Господи, заледве виплуталася. Мабуть, краще пiду додому.



Дiставшись рогу нашоi вулицi, я спиняюсь i трохи перекладаю своi сумки. Точнiше, складаю iх усi в одну фiрмову вiд «Ел-Кей Беннетт» i втрамбовую, щоб не стирчали.

Не те щоб я iх ховала чи щось таке. Просто… менi бiльше подобаеться приходити додому лише з однiею сумкою в руцi.

Я неначе сподiваюся, що менi пощастить прослизнути у свою кiмнату непомiтно для Сьюз, але, коли вiдчиняю дверi, бачу, як вона сидить на пiдлозi передпокою, щось пакуючи.

– Привiт! – вiтаеться вона. – Купила взуття?

– Так, – радiсно вiдповiдаю я. – Те, що треба. Мiй розмiр i все таке.

– То погляньмо!

– Я пiду… розпакую, – кидаю я нiби мимохiдь i прямую до своеi кiмнати, намагаючись здаватися спокiйною.

Але я розумiю, що на менi просто написано, що я винна. Навiть у кроках моiх вiдчуваеться провина.

– Бекс, – каже Сьюз раптом. – Що ще лежить у тебе в сумцi? Там не лише пара взуття.

– У сумцi? – я обертаюся, немов здивувавшись. – А, у цiй сумцi. Гмм… та так, кiлька штучок… Ну, розумiеш, дрiбнички всякi…

Я винувато замовкаю, а Сьюз, згорнувши руки на грудях, дивиться на мене якнайсуворiше.

– Показуй!

– Гаразд, послухай, – спiшно кажу я. – Я розумiю, що ми домовлялися тiльки про одну пару. Та, перш нiж розгнiватися, просто поглянь, – я дiстаю другу сумку «Ел-Кей Беннетт», вiдкриваю коробку й повiльно витягаю клементинову сандалю. – Просто… подивись на це.

– О Боже мiй! – видихае Сьюз, розглядаючи ii. – Це просто… приголомшливо, – вона бере в мене сандалю й нiжно гладить м’яку шкiру, а потiм знову стае суворою. – Але чи потрiбнi вони тобi?

– Так! – палко вiдповiдаю я. – Принаймнi… я запаслася на майбутне. Ну, знаеш, це нiби… iнвестицii.

– Інвестицii?

– Так. А ще це заощадження грошей, бо тепер, коли е вони, менi не доведеться витрачатися на взуття наступного року. Зовсiм!

– Та невже? – пiдозрiливо перепитуе Сьюз. – Зовсiм-зовсiм?

– Абсолютно! Чесне слово, Сьюз, я житиму лише в цьому взуттi. Менi бiльше нiчого не доведеться купувати. Принаймнi рiк. А то й два роки!

Сьюз мовчить, i я кусаю губи, передчуваючи, що вона зараз накаже повернути iх до магазину. Проте вона все розглядае сандалi й торкаеться маленького клементинчика.

– Взуй-но iх, – просить вона раптом. – Я подивлюся!

З легким збудженням я витягаю другу сандальку, взуваю iх i… Вони просто бездоганнi. Моi бездоганнi клементиновi черевички, просто як у Попелюшки.

– О, Бекс, – мовить Сьюз.

Можна бiльше нiчого не говорити. Все написано в ii подобрiлих очах.

Чесне слово, iнодi я шкодую, що не можу одружитися зi Сьюз.

Я кiлька разiв проходжуюся передпокоем туди-сюди, Сьюз захоплено зiтхае, потiм залазить у велику фiрмову сумку «Даруй радiсть».

– Так… а це що ти купила? – зацiкавлено питае вона.

Сиплються дерев’янi лiтери, i вона починае розкладати iх на килимi.

– П-І-Т-Е-Р. Хто такий Пiтер?

– Хтозна, – вагаюсь я, хапаючи сумку з «Даруй радiсть», доки вона не помiтила там своеi рамки (одного разу вона побачила, як я купую ii фоторамку в «Красi для всiх», страшенно розлютилась i сказала, що завжди готова зробити для мене рамку, якщо я цього схочу). – Ти знаеш когось на iм’я Пiтер?

– Нi, – вiдповiдае Сьюз. – Не пригадую… Але, можна завести кота й назвати його Пiтером!

– Так, – збентежено кажу. – Можна… Хай там як, я краще пiду збиратися на завтра.

– Ой, ти менi нагадала, – мовить Сьюз, дiстаючи якийсь папiрець. – Тобi Люк телефонував.

– Справдi? – перепитую я, силкуючись приховати радiсть.

Коли Люк телефонуе – то завжди приемна несподiванка, бо, чесно кажучи, вiн робить це не так уже й часто. Ну, вiн дзвонить, щоб домовитися про зустрiч i все таке, а не просто побазiкати. Інодi ще надсилае менi електроннi листи, однак вони теж не надто схожi на базiкання, а, скорiше… Ну, скажу вам, що вперше, отримавши такого листа, я була дещо шокована (але тепер я, можна сказати, чекаю на них).

– Вiн сказав, що заiде по тебе на студiю завтра о дванадцятiй. І «Мерседес» у ремонтi, тож поiдете на «Ем-Джi-Еф».

– Справдi? – повторюю я. – О, як круто!

– Уявляю, – всмiхаеться менi Сьюз. – Розкiшно, правда ж? Ага, вiн ще просив, щоб ти не набирала багато речей, бо в багажнику обмаль мiсця.

Страница 11

Я дивлюся на неi, i моя усмiшка згасае.

– Що ти сказала?

– Не набирай багато речей, – повторюе Сьюз. – Ну, розумiеш, не бери забагато – може, одну маленьку сумку чи портплед…

– Я розумiю, що таке «небагато речей»! – вiдповiдаю я стривоженим, тремтливим голосом. – Але… я не можу!..

– Звiсно, можеш.

– Сьюз, ти бачила, скiльки в мене всього? – питаю я, iду до дверей своеi кiмнати i рвучко iх розчиняю. – Адже… ти просто подивись.

Сьюз розгублено стежить за моiм поглядом, i ми вдвох утуплюемося в мое лiжко. Велика кислотно-зелена валiза напхом напхана. Поряд з нею височiе ще одна купа одягу. А я ж навiть не бралася до косметики й усього iншого.

– Я так не можу, Сьюз, – скиглю я. – От що менi робити?

– Потелефонувати Люковi й сказати йому? – пропонуе Сьюз. – Попросити, щоб вiн винайняв машину з бiльшим багажником?

Якусь мить я мовчу. Намагаюсь уявити собi обличчя Люка, коли я скажу, що йому треба винайняти великий автомобiль, щоб скласти мiй одяг.

– Рiч у тому, – нарештi озиваюсь я, – що я не впевнена, чи зрозумiе вiн мене правильно…

У дверi дзвонять, i Сьюз пiдводиться.

– Це зi «Швидкоi доставки» – по мiй пакунок, – пояснюе вона. – Слухай, Бекс, усе буде гаразд. Просто… вiдклади кiлька речей.

Вона йде вiдчинити дверi й залишае мене розглядати захаращене лiжко.

Вiдкласти? Але що саме вiдкласти? Я ж не напакувала чогось непотрiбного. Якщо прибрати випадковi речi, це зруйнуе всю мою систему.

Ну ж бо. Мисли нестандартно. Рiшення мае знайтися.

Може, в мене вийде… крадькома приладнати причiп до машини, доки Люк вiдвернеться?

Або, може, вдягти всi моi речi, одна на одну, i пояснити, що менi трохи прохолодно…

О, це все безнадiйно. Що менi робити?

Я, заглиблена в думки, йду з кiмнати до передпокою, де Сьюз передае ретельно спакований згорток чоловiковi у формi.

– Дуже добре, – каже вiн. – Будьте ласкавi, пiдпишiть отут… Здоровенькi були! – вiтаеться вiн до мене, i я киваю у вiдповiдь, тупо розглядаючи причеплений до його форми бедж iз написом: «Що завгодно, куди завгодно, до завтрашнього ранку».

– Ось ваша квитанцiя, – каже чоловiк до Сьюз i повертаеться, щоб iти.

Вiн уже на порозi, аж тут слова з його беджа починають доходити до моеi свiдомостi.

Що завгодно.

Куди завгодно

До завтра…

– Гей, стривайте! – вигукую я, коли дверi от-от зачиняться. – Чи не могли б ви затриматися на хвилинку…


ТОВ «Парадигма – книжки для розвитку»


Сого-сквер, 695


Лондон W1 5AS

Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна Бекi!



Дякую за Ваше голосове повiдомлення. Я дуже рада чути, що робота над книжкою йде добре!



Ви, мабуть, пам’ятаете: коли ми розмовляли два тижнi тому, Ви запевнили мене, що я отримаю перший чорновий рукопис за кiлька днiв. Я впевнена, що Ви його вже надiслали – схоже, вiн загубився на поштi. Чи могли б Ви надiслати менi ще один примiрник?



Щодо авторськоi фотокартки, можете вдягти все, що вважаете за потрiбне. Топ вiд «Агнес Бi» цiлком пiдiйде, як i змальованi Вами сережки.



Я з нетерпiнням чекаю на рукопис… i дозвольте менi ще раз нагадати, якi ми радi й задоволенi тим, що Ви пишете для нас.



З найкращими побажаннями

Пiппа Брейдi

Редактор



«ПАРАДИГМА: ДОПОМОЖЕМО ВАМ ДОПОМОГТИ СОБІ!»



ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ: «Як вижити в джунглях» – поради вiд генерала Роджера Флiнтвуда




Три


Наступного дня за п’ять хвилин до дванадцятоi я все ще сиджу пiд яскравим свiтлом прожекторiв у студii «Ранковоi кави», питаючи себе, на скiльки це ще може затягтися. Зазвичай моя рубрика з фiнансовими порадами закiнчуеться об 11:40, але сьогоднi всi так захопилися психопаткою, яка вважае себе за реiнкарновану королеву Марiю Стюарт, що пiсля ii появи все йде з вiдставанням. Люк ось-ось буде тут, а менi ще треба перевдягтися з цього тiсного костюма…

– Бекi? – гукае мене Емма, одна з ведучих «Ранковоi кави», що сидить навпроти на синьому диванi. – Схоже, це таки чималенька проблема.

– Так, звiсно, – погоджуюсь я, змушуючи себе повернутися думками до реальностi, тодi зиркаю на аркуш паперу i спiвчутливо всмiхаюся в камеру. – Отже, пiдсумуймо: Джудi, ви з вашим чоловiком Бiллом успадкували трохи грошей. Ви хочете частину з них iнвестувати у фондовий ринок, але вiн заперечуе.

– З ним розмовляти – як горохом об стiну! – лунае обурений голос Джудi. – Вiн каже, що я все втрачу, а це ж i його грошi. Та коли б единим, чого я прагла, справдi було все програти, я б просто пiшла…

– Так, – чемно перепиняе ii Емма. – Що ж, це дiйсно складно, Бекi. Два партнери не можуть дiйти згоди щодо того, як розпорядитися грошима.

– Я просто його не розумiю! – вигукуе Джудi. – Це наш единий шанс зробити серйознi iнвестицii. Така дивовижна нагода! Чому до нього це не доходить?

Вона договорюе, i в студii западае напружена тиша. Всi чекають на мою вiдповiдь.

– Джудi… – я задумливо змовкаю. – Можна поставити вам одне питання? У що сьогоднi вдягнутий Бiлл?

– У костюм, – здивовано

Страница 12

каже Джудi, – У синiй костюм для роботи.

– А краватка? Однотонна чи вiзерунчаста?

– Однотонна, – миттю вiдповiдае Джудi. – У нього всi краватки однотоннi.

– А чи мiг би вiн одягти, скажiмо… краватку з мультиплiкацiйною картинкою?

– Нiзащо!

– Зрозумiло, – я зводжу брови вгору. – Джудi, чи правильно буде сказати, що Бiлл зазвичай не надто авантюрний? Що вiн не полюбляе ризикувати?

– Ну… так, – вiдповiдае Джудi. – Тепер, коли ви про це заговорили, я розумiю, що так i е.

– А! – раптом вигукуе Рорi з протилежного боку канапи (Рорi – ще один ведучий «Ранковоi кави». Вiн схожий на бездоганну скульптуру, i йому чудово вдаеться флiртувати з кiнозiрками, але в нього не найвищий iнтелект у Великiй Британii). – Я, здаеться, второпав, до чого ти ведеш, Бекi.

– Так, дякую Рорi, – озиваеться Емма, i, поглянувши на мене, закочуе очi. – Здаеться, ми всi розумiемо. Отож, Бекi, ти говориш, що, коли Бiлловi не подобаеться ризик, йому не варто зв’язуватися з фондовим ринком?

– Нi, – вiдповiдаю я. – Я зовсiм не про це кажу. Бiлл, мабуть, не усвiдомлюе, що е безлiч ризикiв. Так, якщо ви iнвестуете кошти у фондовий ринок, то ризикуете iх досить швидко втратити. Але, якщо ви просто покладете iх у банк на багато рокiв, тут з’явиться ще бiльший ризик того, що з часом цi грошi знецiняться через iнфляцiю.

– Ага, – погоджуеться Рорi, прибравши тямущого виразу. – Інфляцiя…

– Цiлком можливо, що за двадцять рокiв ця сума стане мiзерною – порiвняно з тiею, яку е ймовiрнiсть одержати на фондовому ринку. Отож, якщо Бiлловi тепер близько тридцяти рокiв i вiн хоче мати довготермiновi iнвестицii, хоч це й здаеться ризикованим, е сила-силенна причин, чому безпечнiше обрати збалансований портфель вкладень на фондовому ринку.

– Я зрозумiла, – каже Емма й захоплено дивиться на мене. – Менi нiколи не спало б на думку розглядати це пiд таким кутом.

– Часто, щоб успiшно iнвестувати грошi, треба мислити нестандартно, – вiдповiдаю я, скромно всмiхаючись.

Боже, я просто обожнюю такi моменти, коли знаходжу правильну вiдповiдь i всi нею просто враженi.

– Ми допомогли вам, Джудi? – питае Емма.

– Так, – вiдповiдае Джудi. – Так, допомогли! Я записала цей дзвiнок на вiдео, тож сьогоднi покажу його Бiлловi.

– О, це слушно! – озиваюсь я. – Та спершу перевiрте, яка на ньому краватка.

Усi смiються, i я, трохи помовчавши, приеднуюся до них – хоч, правду кажучи, я зовсiм не жартувала.

– У нас залишаеться кiлька хвилин на те, щоб швидко вiдповiсти ще на один дзвiнок, – говорить Емма. – І нам телефонуе Енiд з Нортгемптона, яка хоче дiзнатися, чи досить у неi грошей, щоб вийти на пенсiю. Правильно, Енiд?

– Так, правильно, – долинае з телефона голос Енiд. – Мiй чоловiк Тонi нещодавно вийшов на пенсiю, а в мене минулого тижня була вiдпустка… Я просто лишилася з ним удома, готувала iсти й таке iнше. І вiн… ми подумали… а чому б менi теж достроково не пiти з роботи? Але я не впевнена, що назбирала досить коштiв, отож вирiшила вам потелефонувати.

– А яке у вас фiнансове забезпечення для пенсii, Енiд? – запитую я.

– Я отримуватиму пенсiйнi виплати, у якi вкладала грошi все свое життя, – непевно перелiчуе Енiд, – i ще маю два ощаднi рахунки… i недавно я дiстала спадщину, що дасть змогу остаточно сплатити iпотечний кредит…

– Що ж! – радiсно каже Емма. – Навiть я розумiю, що ви чудово забезпеченi, Енiд. Я сказала б «щасливоi вам пенсii»!

– Так, – погоджуеться Енiд. – Я бачу. Отже, в мене немае жодноi пiдстави не йти на пенсiю. Точнiсiнько так i сказав Тонi.

Западае тиша; чути лише, як Енiд уривчасто дихае в слухавку, i Емма мигцем зиркае на мене. Я здогадуюся, що продюсер Баррi, либонь, волае iй у навушник, щоб вона заповнювала цю паузу.

– Щасти вам, Енiд! – радiсно зичить Емма. – Бекi, щодо пенсiйних планiв…

– Нi… стривайте-но хвилинку, – втручаюсь я, трохи насумрившись. – Енiд, у вас немае жодноi очевидноi фiнансовоi перепони, щоб не йти на пенсiю. Але… як щодо найважливiшоi з-помiж усiх причин? Ви справдi хочете кинути працювати?

– Ну, – Енiд трохи затинаеться. – Менi вже за п’ятдесят. Адже треба рухатися кудись, правда? І, як сказав Тонi, в нас з’явиться можливiсть проводити разом бiльше часу.

– Вам подобаеться ваша робота?

Знову западае тиша.

– Так. Авжеж, подобаеться. В мене гарний колектив. Звичайно, я старша за бiльшiсть колег. Але це, здаеться, нiчого не важить, коли ми разом смiемося…

– Що ж, боюся, наш час спливае, – уважно дослухаючись до навушника, пiдсумовуе Емма й усмiхаеться в камеру. – Щасти вам на пенсii, Енiд…

– Стривайте! – спiшно кажу я. – Енiд, будь ласка, залишайтеся на лiнii, якщо хочете ще про це поговорити. Добре?

– Так, – каже Енiд, помовчавши. – Так, я буду рада.

– А тепер перейдiмо до погоди, – каже Рорi, що завжди жвавiшае, коли фiнансова рубрика добiгае кiнця. – Але яким буде твое напутне слово, Бекi?

– Таким, як завжди, – вiдповiдаю я, всмiхаючись у камеру. – Подбайте про вашi грошi…

– …i вашi грошi подбають про вас! – приеднуються Рорi т

Страница 13

Емма.

Всi завмирають на мить, потiм розслабляються, i Зельда, помiчниця продюсера, виходить на майданчик.

– Добре! – каже вона. – Круто вiдпрацювали. Бекi, Енiд усе ще висить на четвертiй лiнii. Однак ми можемо позбутися ii, якщо хочеш…

– Нi, – здивовано вiдповiдаю я. – Я хочу поговорити з нею. Розумiете, як на мене, вона зовсiм не пориваеться на пенсiю!

– Та грець iз нею, – каже Зельда, щось позначаючи на своему планшетi. – Ага, i тебе на рецепцii чекае Люк.

– Як, уже? – я зиркаю на годинник. – О Боже… Гаразд, можеш йому сказати, що я скоро?



Чесне слово, я не збиралася так довго висiти на телефонi. Але щойно почала розмову з Енiд, усе спливло на поверхню: як вона боiться тiеi пенсii i як ii чоловiк просто хоче, щоб вона сидiла вдома та готувала для нього. Як вона насправдi любить свою роботу i як хотiла пiти на комп’ютернi курси, але ii чоловiк сказав, що то марнотратство… Коли вона договорила, я була страшенно обурена. Я дуже чiтко розтовкмачила, що я про це все думаю, повторила кiлька разiв i саме питала Енiд, чи не вважае вона себе фемiнiсткою, аж тут Зельда поплескала мене по плечу – i я раптом згадала, де я е.

Менi знадобилося ще п’ять хвилин, щоб перепросити Енiд i пояснити, що я маю йти. Потiм вона довго просила вибачення в мене, i ми разiв iз двадцять повторили «до побачення», «дякую!» та «не варто!»

Я кваплюся до своеi гардеробноi i перевдягаюся з «убрання для „Ранковоi кави“» в «убрання для поiздки».

Розглядаю себе в дзеркало… i вiдчуваю задоволення вiд того, що бачу. На менi – барвиста кофтинка з принтом у стилi Емiлiо Пуччi, обрiзанi потертi джинсовi шорти, новi сандалi, сонцезахиснi окуляри вiд «Гуччi» (купленi на розпродажi в «Гарвi Нiколз» за пiвцiни!) i мiй дорогоцiнний свiтло-блакитний шалик «Деннi та Джордж».

Люк просто схиблений на цьому шалику. Коли нас питають, як ми познайомилися, вiн завжди вiдповiдае: «Нашi погляди перетнулися на шалику вiд „Деннi та Джордж“. І це цiлковита правда (ну, майже правда). Вiн позичив грошей, яких менi не вистачало, щоб його купити, i все доводить, що я йому iх не повернула, тож частина шалика належить йому. (І це просто безсоромна брехня. Я вiдразу ж надiслала iх йому.)

Хай там як, я дуже часто вдягаю той шалик, коли ми йдемо кудись удвох. І коли ми разом залишаемось удома. Власне, розкрию вам невеличку таемницю: iнодi ми навiть…

Хоч нi. Не треба вам цього знати. Забудьте, що я взагалi про це згадувала.

Нарештi я мчу на рецепцiю, позираю на годинник i – о Боже! – запiзнююся на сорок хвилин. Люк сидить там, на м’якому стiльцi, такий високий i розкiшний, у сорочцi-поло, що ii я купила йому на розпродажi в „Ральф Лорен“.

– Вибач, будь ласка, – кажу я. – Я просто…

– Знаю, – вiдповiдае Люк, згортае свою газету й пiдводиться. – Ти розмовляла з Енiд, – вiн цiлуе мене i стискае мою руку. – Я дивився останнi кiлька дзвiнкiв. Ти молодчина.

– Ти просто не повiриш, який у неi чоловiк, – кажу я, коли ми виходимо з дверей i прямуемо на стоянку. – Недарма вона не хоче кидати роботу!

– Уявляю собi!

– Вiн просто впевнений, що вона потрiбна для того, щоб йому легше жилося, – розлючено сiпаю головою я. – Господи, ти ж розумiеш, що я нiколи нiзащо не сидiтиму вдома, готуючи тобi вечерю. Хай менi хоч мiльйон рокiв буде.

На мить западае тиша, i я бачу легенький усмiх на Люкових губах.

– Тобто… ну, ти розумiеш, – мерщiй додаю я, – готуючи комусь вечерю.

– Радий це чути, – м’яко каже Люк. – І особливо радий, що ти бiльше нiколи не намагатимешся мене вразити несподiваним марокканським кускусом.

– Ти ж утямив, про що я, – мовлю я, трохи зашарiвшись. – І ти обiцяв бiльше нiколи про це не згадувати.

Мiй славнозвiсний марокканський вечiр вiдбувся майже вiдразу пiсля того, як ми почали зустрiчатись. Я справдi хотiла довести Люковi, що вмiю готувати. Я подивилася програму про марокканську кухню, в якiй усе було дуже просто й ефектно. До того ж у „Дебенгемз“ був розпродаж просто розкiшного марокканського посуду, тож усе мало бути бездоганним.

Але, о Господи!.. Той клятий розмоклий кускус… Це була найбридкiша штука, яку менi тiльки доводилося бачити в життi. Навiть коли я, за порадою Сьюз, спробувала просмажити його з манговим чатнi. А вiн усе розбухав, i його було так багато, миски з ним стояли скрiзь…

Хай там що… Грець iз ним. Зрештою, ми замовили чудову пiцу.

Ми пiдходимо до Люкового кабрiолета в кутку стоянки, i вiн з писком вiдчиняе його.

– Ти отримала мое повiдомлення? – питае вiн. – Про багаж?

– Так. Ось вiн.

Я самовдоволено простягаю йому найменшу валiзку в свiтi, яку купила в крамницi дитячих подарункiв у Гiльдфордi. Вона бiла, полотняна, розмальована червоними серцями i править менi за косметичку.

– І це все? – вражено питае Люк, а я стримую смiшок.

Ха! Тепер вiн знатиме, хто вмiе не набирати багато речей.

Я така задоволена собою. У цiй валiзцi лежить лише моя косметика й шампунь, але ж Люковi не конче про це знати, правда?

– Так, усе, – вiдповiдаю я, злегка зводячи брови. –

Страница 14

Ти ж сказав не набирати зайвого.

– Авжеж, сказав, – погоджуеться Люк. – Але щоб так… – вiн кивае на валiзу. – Я приголомшений.

Поки вiн вiдмикае багажник, я сiдаю за кермо i приладновую сидiння, щоб дiставати до педалей. Завжди мрiяла кермувати кабрiолетом!

Багажник iз грюкотом зачиняеться, з’являеться Люк i спантеличено дивиться на мене.

– Ти кермуватимеш, чи що?

– Думаю, може, частину шляху, – вiдповiдаю недбало. – Щоб не напружувати тебе. Ти ж розумiеш, дуже небезпечно кермувати машиною надто довго.

– А ти точно впораешся за кермом у цьому взуттi?

Вiн дивиться на моi клементиновi сандалi, i я мушу згодитись, що пiдбори трохи високi для педалей. Але вголос цього визнавати не збираюся.

– Вони новi? – додае вiн, уважнiше приглядаючись.

Я мало не такаю, аж тут згадую, що, коли ми востанне бачились, я була в новому взуттi. І впередостанне також. Якась дивна низка випадковостей.

Натомiсть вiдповiдаю:

– Та нi! Сто рокiв як купила. Правду кажучи… – вiдкашлююсь я. – Це мое взуття для кермування.

– Взуття для кермування, – глузливо передражнюе Люк.

– Так, – пiдтверджую я i заводжу машину, поки вiн не встиг бiльше нiчого сказати. Боже, яке крутезне авто! Воно неперевершено реве й немов скрикуе, коли я перемикаю передачу.

– Бекi…

– Все чудово! – запевняю я, повагом iдучи автостоянкою на вулицю.

О, це просто зоряна мить. Цiкаво, чи бачить мене хтось. Може, Емма або Рорi визирають з вiкна. І той хвацький хлопець, що вважае себе таким крутим на своему байку. Ха! В нього ж немае кабрiолета, правда? Нiби випадково я натискаю на кнопку сигналу i, коли лунае гудок, помiчаю щонайменше трьох людей, якi озираються, щоб поглянути. Ха! Дивiться на мене! Ха-ха-ха…

– Квiточко моя, – каже Люк. – Ти спричинила затор.

Я дивлюся в дзеркало заднього огляду – за мною повзуть три автомобiлi. Досить дивно, я не так уже й повiльно iду.

– Спробуй-но прискоритися трохи, – радить Люк. – Хоч миль до десяти на годину, примiром.

– Я так i чиню, – ображено вiдповiдаю я. – Ти ж не думаеш, нiби я зiрвуся з мiсця й помчу зi швидкiстю мiльйон миль на годину! Чув коли-небудь про обмеження швидкостi?

Я наближаюся до виiзду, безжурно всмiхаюся черговому бiля ворiт, що зчудовано витрiщаеться на мене, i вивертаю на дорогу. Блимаю лiвим поворотом, востанне озираюся, видивляючись, чи не з’явився хто зi знайомих i чи не розглядае мене захоплено. Потiм, коли машина позад мене починае сигналити, я обережно виiжджаю на тротуар.

– Ну от, – кажу. – Твоя черга.

– Моя черга? – Люк витрiщаеться на мене. – Вже?

– Менi треба подбати про нiгтi, – пояснюю я. – І взагалi, я ж вiдчуваю, що ти думаеш, нiби я не вмiю кермувати. Я не хочу, щоб ти кривився на мене аж до самого Сомерсету.

– Та не думаю я, що ти не вмiеш кермувати, – заперечуе Люк, стримуючи смiх. – Коли я таке казав?

– Тобi й казати нiчого не треба, я й так бачу. В тебе просто на лобi написано: „Бекi Блумвуд не вмiе кермувати“.

– Ну, тут ти помиляешся, – мовить Люк. – Узагалi, там написано „Бекi Блумвуд не може кермувати машиною у своiх нових оранжевих босонiжках, бо пiдбори занадто високi й тонкi“.

Вiн пiдiймае брови, i я вiдчуваю, що злегка зашарiлася.

– Це мое взуття для кермування, – бурмочу я, перелазячи на пасажирське сидiння. – І воно в мене вже давно.

Я лiзу в сумочку по пилочку для нiгтiв, а Люк сiдае за кермо, нахиляеться й цiлуе мене.

– Хай там як, дякую, що трохи звiльнила мене вiд клопоту, – каже вiн. – Упевнений, це зменшить ризик перевтоми на дорозi.

– Ну й чудово! – вигукую я, беручись до нiгтiв. – Тобi треба берегти силу для довгих прогулянок сiльськими дорогами, якi чекають на нас завтра.

Западае тиша, i за мить я пiдводжу очi.

– Так, – каже Люк i бiльше не всмiхаеться. – Бекi… менi треба з тобою поговорити про завтра, – вiн замовкае, i я дивлюся на нього, вiдчуваючи, що й моя усмiшка вже не така широка.

– Що сталося? – питаю я, стримуючи хвилювання.

Залягае мовчанка, потiм Люк глибоко зiтхае.

– Тут таке… З’явилася можливiсть для бiзнесу, з якоi я дуже хотiв би… скористатися. Приiхав дехто з Америки, з ким менi треба переговорити. Термiново.

– Ой, – кажу я невпевнено. – Ну гаразд. Якщо ти телефоном…

– Не телефоном, – дивиться вiн менi в очi. – Я призначив на завтра зустрiч.

– На завтра? – повторюю я i коротко гигикаю. – Однак ти не можеш улаштувати зустрiч. Ми ж будемо в готелi.

– Як i тi, з ким менi треба погомонiти, – каже Люк. – Я iх туди запросив.

Я приголомшено дивлюся на нього.

– Ти запросив своiх бiзнесменiв у нашу вiдпустку?

– Тiльки на зустрiч, – пояснюе Люк. – Решту часу ми будемо тiльки вдвох.

– І довго триватиме ця зустрiч? – вигукую я. – Можеш не вiдповiдати! Увесь день.

Я просто повiрити не можу. Пiсля того, як я стiльки чекала, радiла, складала речi…

– Бекi, усе не так вже й погано…

– Ти обiцяв знайти вiльний час! Говорив, що ми чудово, романтично вiдпочинемо разом.

– Ми чудово, романтично вiдпочинемо разом.

– З усiма твоiми друз

Страница 15

ми-бiзнесменами? З усiма твоiми жахливими партнерами? Налагоджуючи дiловi стосунки, як… як схибленi психи?!

– Вони не будуть налагоджувати стосункiв з нами, – мовить Люк з усмiшкою. – Бекi…

Вiн тягнеться до моеi руки, але я ii вiдсмикую.

– Чесно кажучи, я взагалi не розумiю, навiщо менi туди iхати, якщо це все просто твоя дiлова подорож, – випалюю я, почуваючись жалюгiдно. – Я могла б з таким самим успiхом залишитися вдома. А проте… – я вiдчиняю дверцята автомобiля. – Я, мабуть, пiду додому просто зараз. Викличу таксi зi студii.

Я грюкаю дверцятами i йду вулицею, пiдбори клементинових сандаль цокають по гарячому тротуару. Вже майже коло ворiт студii я чую Люкiв голос – такий гучний, що кiлька перехожих озираються на нас.

– Бекi! Почекай!

Я зупиняюсь, повiльно обертаюся на мiсцi й бачу, як вiн стоiть у машинi, набираючи номер на своему мобiльному телефонi.

– Що ти робиш? – пiдозрiливо питаю я.

– Телефоную своiм жахливим партнерам, – пояснюе Люк. – Щоб усе вiдкласти. Скасувати.

Я згортаю руки на грудях i мружуся на нього.

– Алло! – мовить вiн. – Кiмнату 301, будь ласка. Майкла Еллiса. Дякую. Мабуть, менi доведеться летiти на зустрiч у Вашингтон, – пояснюе вiн менi байдужим голосом. – Або чекати iншого разу, коли вiн та його колеги зберуться всi гуртом у Великiй Британii. А чекати, либонь, доведеться довгенько, бо в них усiх божевiльнi графiки. Та, зрештою, це ж лише бiзнес. Просто якась угода. Просто можливiсть, на яку я чекав цiлих…

– Ой… припини вже! – вiдчайдушно мовлю я. – Припини. Влаштовуй свою дурнувату зустрiч.

– Ти впевнена? – перепитуе Люк, затуляючи слухавку рукою. – Цiлком упевнена?

– Звичайно, – вiдповiдаю я, невдоволено стенувши плечима. – Якщо це так важливо…

– Це неймовiрно важливо, – каже Люк i зазирае менi в очi, раптом стаючи дуже серйозним. – Повiр менi, якби не це, я б так не вчинив.

Я повiльно вертаюся назад до машини, i Люк вiдкладае свiй телефон.

– Дякую, Бекi, – каже вiн, коли я сiдаю в авто. – Справдi, дякую.

Вiн лагiдно торкаеться моеi щоки, вiдтак встромляе ключ i запускае двигун.

Коли ми наближаемося до свiтлофора, я дивлюся на нього, а потiм на телефон, що й досi стирчить з його кишенi.

– Ти справдi дзвонив своiм партнерам? – питаю я.

– Ти справдi збиралася додому? – вiдповiдае вiн, не обертаючись.

Ось що дiйсно дратуе у взаеминах з Люком – вiд нього нiчого не приховаеш.



Ми з годину iдемо селами, зупиняемося пообiдати в сiльському пабi, а потiм на нас чекае ще пiвтори години дороги до Сомерсету. Дiставшись-таки „Блеклi-Голлу“, я вже почуваюся новою людиною. Так чудово вирватися з Лондона: враз помiчаеш, як дивовижне замiське повiтря вiдсвiжуе, сповнюе енергiею. Виходжу з машини, розминаю м’язи – i, чесне слово, вже чуюся пiдтягнутою, в тонусi. Мабуть, коли б я щотижня iздила в село, то схудла б кiлограмiв на три, як не бiльше.

– Хочеш iще? – питае Люк, пiдiймаючи майже порожнiй пакет хрустких кульок у шоколадi „Мальтесер“, якi я жувала дорогою. (Я мушу щось iсти в машинi, бо iнакше мене нудить.) – А як же цi часописи?

Вiн пiдiймае глянсовий стос, що лежить бiля моiх нiг, i намагаеться надiйнiше перехопити, коли той мало не вислизае в нього з рук.

– Я не читатиму тут журналiв, – здивовано вiдповiдаю я. – Це ж село!

Чесне слово, Люк що, взагалi нiчого не знае про сiльське життя?

Доки вiн дiстае сумки з багажника, я пiдходжу до паркана й умиротворено розглядаю поле, вкрите жовто-коричневими плямами. Знаете, я вiдчуваю, що з природи схильна до сiльського життя. Нiби я завжди всотувала це в себе, оцей зв’язок iз землею-матiр’ю – помалу цi почуття сповнювали мене, а я того майже не помiчала. Наприклад, якось я купила натуральний вовняний светр iз жакардовим вiзерунком у „Френч Коннекшен“. А нещодавно взагалi захопилася садiвництвом! Ну, принаймнi придбала в „Пiер“ такi гарненькi керамiчнi вазонки з написами „Васильки“, „Корiандр“ i таке iнше. Я неодмiнно накуплю ще тих паросткiв у супермаркетi й заставлю ними все пiдвiконня (бо коштують вони лише пенсiв iз п’ятдесят, отож, коли якийсь i пропаде, можна просто купити новий).

– Готова? – питае Люк.

– Цiлком! – вiдповiдаю я i нетвердо йду до нього, трохи дратуючись через багнюку навкруги.

Гравiй рипить у нас пiд ногами, ми пiдходимо до готелю – i, маю визнати, я вражена. Це великий старовинний замiський будинок, з гарними садками, сучасними скульптурами в тих садках i з власним кiнотеатром, – так написано у брошурi. Люк тут уже бував. Вiн каже, що це його улюблений готель. А ще сюди навiдуеться багато хто з зiрок! Мадонна, здаеться… (Чи Меланi Чизголм зi „Спайс Герлз“? Ну, хтось точно був.) Але вони, либонь, намагаються залишатися непомiченими, живуть у якомусь окремому флiгелi, а працiвники готелю зайвого не патякають.

Утiм, коли ми йдемо на рецепцiю, я уважно роззираюся – про всяк випадок. Там повно крутькiв у модних окулярах та джинсах, i якась бiлявка, схожа на вiдому зiрку, i ще…

Боже мiй! Із захоплення я вклякаю на мiсцi. Це ж вiн, пра

Страница 16

да? Це Елтон Джон! Сам Елтон Джон стоiть просто тут, лише за кiлька…

Аж тут вiн озираеться i… виявляеться непоказним хлопцем у куртцi й окулярах. А хай йому!.. І все ж, це був майже Елтон Джон.

Ми пiдходимо до стiйки рецепцii, i нам усмiхаеться консьерж у модному пiджаку „Неру“.

– Добридень, мiстере Брендон, – каже вiн. – І мiс Блумвуд. Ласкаво просимо до „Блеклi-Голлу“!

Вiн знае, хто ми! Нам навiть не довелося рекомендуватися! Недарма сюди всiлякi зiрки iздять.

– Я поселив вас у дев’ятому номерi, – мовить вiн, коли Люк починае заповнювати папери. – Вiкна виходять на трояндовий садок.

– Чудово, – каже Люк. – Бекi, яку газету ти хочеш отримувати вранцi?

– „Файненшел Таймс“, – упевнено вiдповiдаю я.

– Авжеж, – кидае Люк, щось пишучи. – Тож одну „Файненшел Таймс“ i „Дейлi Ворлд“ для мене.

Я пiдозрiливо зиркаю на нього, але його обличчя лишаеться незворушним.

– Вам уранцi подати чай? – питае консьерж, клацаючи комп’ютером. – Чи каву?

– Каву, будь ласка, – каже Люк. – Нам обом, думаю…

Вiн запитливо дивиться на мене, i я киваю.

– У вашому номерi буде пляшка шампанського за рахунок закладу, – пояснюе консьерж. – Також можете цiлу добу замовляти iжу та напоi в номер.

Це дiйсно топове мiсце. Тут усiх упiзнають на обличчя, дарують шампанське i нiхто досi не прохопився про мiй пакунок вiд „Швидкоi доставки“. Звiсно, тут усвiдомлюють, що це конфiденцiйне питання. Розумiють, що дiвчина не завжди хоче, щоб ii хлопець знав про кожен пакунок, привезений для неi, i чекають, доки Люк зникне, перш нiж мене повiдомити. Ось воно, клiентоорiентоване обслуговування! Ось чому варто зупинятися в хороших готелях.

– Коли вам ще щось буде потрiбне, мiс Блумвуд, – каже консьерж, багатозначно дивлячись менi в очi, – будь ласка, не соромтеся звертатися до мене.

Бачите? Приховане iнформування i все таке.

– Неодмiнно, не хвилюйтеся, – вiдповiдаю я, з розумiнням усмiхаючись йому. – Лише за мить.

Я показую очима на Люка, а консьерж дивиться байдуже, неначе й гадки не мае, про що це я. Господи, просто неперевершений сервiс!

Нарештi Люк закiнчуе писати й повертае всi документи. Консьерж простягае йому великий старомодний ключ вiд кiмнати й викликае носiя.

– Не думаю, що нам потрiбна допомога, – всмiхаеться Люк, пiдiймаючи мою маленьку валiзку. – Я не надто обтяжений.

– Ти йди, – кажу я йому. – А я хочу… дещо перепитати. Про завтра.

Я всмiхаюся Люковi, i вiн, провагавшись якусь мить, на мое полегшення, рушае до сходiв.

Ледве вiн зникае, я повертаюся до стiйки.

– Я заберу зараз, – тихо кажу я консьержевi, що вiдвернувся й заглядае в якусь шухляду. Вiн пiдводить голову i здивовано витрiщаеться на мене.

– Даруйте, про що ви, мiс Блумвуд?

– Усе гаразд, – мовлю я ще багатозначнiше. – Можете тепер менi вiддати. Доки Люка немае.

На обличчi консьержа вiдбиваеться тривога.

– Що саме ви…

– Можете вiддати менi мiй пакунок, – стишую я голос. – І дякую, що не сказали нiчого зайвого.

– Ваш… пакунок?

– „Швидка доставка“.

– Яка „Швидка доставка“?

Я дивлюся на нього, i в мене виникае лихе передчуття.

– Пакунок з усiм моiм одягом! Той, про який ви нiчого не говорили… Той, що…

Я замовкаю, помiтивши вираз обличчя консьержа. Вiн i гадки не мае, про що це я балакаю, так? Гаразд. Без панiки. Хтось точно мае знати, де вiн.

– Для мене мае бути пакунок, – пояснюю я. – Десь такого розмiру… Його мали доставити сьогоднi вранцi…

Консьерж хитае головою.

– Вибачте, мiс Блумвуд. Для вас немае жодного пакунка.

Раптом я вiдчуваю глибоке спустошення.

– Але… пакунок мае бути. Я надiслала його вчора „Швидкою доставкою“. До „Блеклi-Голлу“.

Консьерж спохмурнiв.

– Шарлотто! – гукае вiн у якусь службову кiмнату. – Чи доставляли посилку для Ребекки Блумвуд?

– Нi, – з’являеться Шарлотта. – Коли вона мала прийти?

– Сьогоднi вранцi, – пояснюю я, намагаючись стримати вiдчай.

Що завгодно, куди завгодно, до завтрашнього ранку! Адже вона мае бути десь тут, правда ж?

– Вибачте, – каже Шарлотта, – але ми нiчого не отримували. Це було дуже важливо?

– Ребекко? – долинае голос зi сходiв.

Обернувшись, я бачу Люка, що дивиться на мене.

– Щось не так?

О Боже!

– Нi! – радiсно запевняю я. – Звiсно, нi! Що, в бiса, могло пiти не так?

Я рвучко вiдвертаюся вiд стiйки, i доки нi Шарлотта, нi консьерж не встигли нiчого сказати, поспiшаю до сходiв.

– Усе добре? – питае вiн, коли я до нього пiдходжу, i всмiхаеться менi.

– Звiсно! – вiдповiдаю я голосом, на кiлька тонiв вищим, анiж зазвичай. – Усе чудово!



Це просто неможливо. У мене немае одягу.

Я у вiдпустцi з Люком, в крутезному готелi, – i в мене немае одягу. Що менi робити?

Я не можу зiзнатися йому в усьому. Я просто не можу зiзнатися, що моя валiзка – то лише вершечок одягового айсберга. Не можу, пiсля того, як я страшенно цим хизувалася. „Доведеться… iмпровiзувати, – розпачливо думаю я, коли ми завертаемо i йдемо ще одним розкiшним коридором. – Убратися в його одяг, як Еннi Голл або…

Страница 17

або обiрвати фiранки, знайти швацьке приладдя… i швидко навчитися шити…“

– Усе добре? – питае Люк, i я ледь усмiхаюсь у вiдповiдь.

„Заспокойся, – твердо наказую я собi. – Просто… заспокойся“. Пакунок неодмiнно приiде завтра вранцi, тож треба протриматися лише одну нiч. Принаймнi косметика моя зi мною…»

– Прийшли, – каже Люк, зупиняеться бiля дверей i вiдмикае iх. – Як тобi?

Ого! Доки я оглядаю величезну простору кiмнату, моя тривога на якусь мить вiдступае. Тепер я розумiю, чому Люковi так подобаеться цей готель. Вiн просто розкiшний – точнiсiнько як його квартира, з безкраiм бiлим лiжком, накритим величезною вафельною ковдрою, з найсучаснiшим музичним центром та двома замшевими диванами.

– Ти на ванну поглянь, – припрошуе Люк.

Іду за ним i… Я просто приголомшена. Величезна заглиблена ванна-джакузi, оздоблена мозаiкою, а над нею – найбiльший душ, який менi тiльки доводилося бачити, i цiла поличка найвишуканiших ароматичних олiйок.

Може, варто менi просто просидiти всi вихiднi у ваннi.

– Так, – мовить вiн, повертаючись до кiмнати. – Не знаю, що ти хотiла б зробити… – вiн пiдходить до своеi валiзи, клацае замком, вiдмикаючи ii, – i я бачу щiльнi ряди сорочок, випрасуваних його домогосподинею. – Але, думаю, спершу варто розкласти одяг…

– Розкласти одяг! Звiсно, – весело погоджуюсь я i йду до своеi маленькоi валiзки, торкаюся застiбки, однак не розстiбаю ii. – Та чи не краще… – раптом випалюю я, нiби це щойно спало менi на думку, – чи не краще нам пiти чогось випити? А з речами розберемося потiм!

Генiально. Спустимося вниз i добряче накидаемось, а завтра вранцi я просто вдаватиму, що хочу спати, i пролежу в лiжку, доки мiй одяг не доставлять. Дякувати Богу. Бо менi вже починало…

– Чудова думка, – згоджуеться Люк. – От тiльки перевдягнуся.

Вiн порпаеться у валiзi, дiстае штани i хрумтливу блакитну сорочку.

– Перевдягнешся? – перепитую я, помовчавши. – А там… суворий дрес-код?

– Не те щоб суворий… – вiдповiдае Люк. – Однак не йти ж туди… ну, скажiмо, в тому, що тепер на тобi.

Вiн з усмiшкою зиркае на моi подертi джинсовi шорти.

– Звiсно, нi! – смiюсь я, нiби сама думка видаеться менi кумедною. – Гаразд. Добре. Тодi я зараз… пiдберу собi одяг.

Я знову обертаюся до валiзки, розстiбаю ii, вiдкидаю кришку i розглядаю свою мачулку.

Що менi робити? Люк знiмае сорочку. Спокiйно бере iншу, блакитну. За хвилину вiн глипне на мене i спитае: ти готова?

Так, менi термiново потрiбен рiшучий план дiй.

– Люку, я передумала, – кажу я, клацнувши кришкою своеi валiзи. – Не йдiмо в той бар.

Люк здивовано зводить очi, i я всмiхаюся йому найспокусливiшою усмiшкою, на яку лише здатна.

– Залишiмось тут, замовмо вечерю в номер i… – я ступаю кiлька крокiв назустрiч йому, послаблюючи зав’язки на своiй кофтинцi, – i подивiмося, куди покличе нас ця нiч.

Люк позирае на мене, стоячи у своiй напiвзастебнутiй блакитнiй сорочцi.

– Знiмай ii, – велю я низьким голосом. – Навiщо вдягатися, коли все, чого ми хочемо – це роздягнути одне одного?

Губи Люка повiльно розтягаються в усмiшку, очi починають блищати.

– Ти так слушно говориш, – каже вiн, iдучи до мене, розстiбае сорочку, i вона падае на пiдлогу. – Не розумiю, що я собi думав.

«Дякувати Богу! – зринае в моiй головi, коли вiн простягае руки до моеi кофтинки i лагiдно починае розв’язувати ii. – Це просто прекрасно. Це саме те, чого я…»

О-о-о-о… Ммммм…

Насправдi, це просто збiса знаменито.




Чотири


Наступного ранку о пiв на дев’яту я ще не вставала. Зовсiм не хочу ворушитись, анiтрiшечки. Хочу лежати в цьому чудовому, зручному лiжку, загорнувшись у розкiшну бiлу вафельну ковдру.

– Ти на весь день там залишишся? – питае Люк, усмiхаючись до мене.

Я пiрнаю в подушки, вдаючи, нiби не чую його. Менi просто не хочеться вставати. Тут так затишно, так тепло, так добре.

До того ж – малесенька дрiбничка! – у мене й досi немае одягу.

Я вже тричi потайки телефонувала на рецепцiю, щоб спитати про свою «Швидку доставку» (вперше – коли Люк був у душi, вдруге – коли я сама була в душi, з того розкiшного телефона у ваннiй, i ще раз – дуже швидко – коли Люк виходив у коридор, бо я сказала, що почула котяче нявчання).

Пакунка так i не отримали. У мене зовсiм немае одягу. Нi одежиночки. Анiчогiсiнько.

Досi це було не дуже й важливо, бо я просто валялася в лiжку. Та я вже не можу iсти круасани, i в мене не влiзе ще бiльше кави, i в душ удруге поспiль я не пiду, а Люк стоiть напiводягнений.

Господи, нiчого не вдiеш – менi просто доведеться знову вбиратись у вчорашнiй одяг. Це справдi огидно, але чим я ще можу тут зарадити? Просто вдам, нiби в мене до нього особливi почуття, а можливо, – сподiваюсь! – я встигну в нього вскочити, i Люк цього навiть не завважить. Адже рiдко коли хтось помiчае, в чому ти…

Стривайте.

Стривайте-но хвилинку. Де мiй учорашнiй одяг? Я точно кинула його просто на пiдлогу…

– Люку, – питаю я якнайбайдужливiше. – Ти не бачив одягу, в якому я вчора приiхала?

– Так, бач

Страница 18

в, – вiдповiдае вiн, вiдриваючи очi вiд своеi валiзи. – Я його сьогоднi вiддав у пральню разом зi своiми речами.

Я витрiщаюся на нього, не годна навiть дихати.

Мiй единий на всiм бiлiм свiтi одяг забрали у пральню?

– Коли… коли його повернуть? – нарештi видушую з себе.

– Завтра вранцi, – Люк обертаеться й дивиться на мене. – Вибач, я мав попередити. Але ж це не проблема, правда? Не думаю, що тобi варто непокоiтися. Вони працюють просто бездоганно.

– Ой, та нi! – запевняю я високим тремтливим голосом. – Нi, й я не турбуюся!

– Ну то гаразд, – каже вiн з усмiшкою.

– Гаразд, – повторюю я i всмiхаюсь у вiдповiдь.

О Боже! Що менi робити?

– А, ще в шафi повно вiльного мiсця, – каже Люк, – хочеш, я щось iз твого повiшу?

Вiн тягнеться до моеi валiзки, i я, не встигнувши опанувати себе, чую власний панiчний вереск:

– Нi-i-i-i-i! Все добре, – додаю я, коли вiн здивовано зиркае на мене. – Там усе… здебiльше плетене.

О Боже! О Боже! Тепер вiн узуваеться. От що менi робити?

«Ну ж бо, Бекi, – гарячково думаю я. – Одяг. Щось натягти на себе. Байдуже що».

Щось iз костюмiв Люка? Нi. Вiн вирiшить, що це надто вже дивно. До того ж кожен його костюм коштуе близько тисячi фунтiв, i я просто не наважуся закотити рукави.

Мiй готельний халат? Вдати, нiби халат з вафельними капцями – останнiй крик моди? Ой, ну не можу ж я скрiзь ходити в халатi, наче по спа-салону. Обернуся просто на посмiховисько.

Ну ж бо, в готелi мае бути одяг. А як щодо… унiформи покоiвок! Так, це вже щось! У них десь мае бути стiйка з цими формами, правда ж? Гарненькi маленькi сукенки з капелюшками до комплекту. Я зможу сказати Люковi, нiби це з останньоi колекцii «Прада», i зостанеться лише сподiватися, що нiхто не попросить мене прибрати в номерi…

– До речi, – каже Люк, шукаючи чогось у своiй валiзi, – ти в мене забула оце.

Я здивовано витрiщаюся на нього, i вiн кидае менi щось через усю кiмнату. Щось м’яке, з тканини… i, зловивши це щось, я мало не плачу з полегкостi. Це одяг! Точнiше, одна-едина завелика на мене футболка вiд «Кельвiн Кляйн». Я ще нiколи в життi так не радiла простiй запранiй сiрiй футболцi.

– Дякую! – кажу i змушую себе полiчити до десяти, перш нiж додати нiби мимохiдь: – Загалом, може, ii я сьогоднi й одягну.

– Одягнеш? – Люк зчудовано дивиться на мене. – Я думав, що це нiчна сорочка.

– Так i е! Це нiчна сорочка… i вона ж… сукня, – кажу я, натягаючи одежину через голову.

І, дякувати Боговi, вона сягае середини стегон. Їi запросто можна вважати за сукню. І… ха! У моiй косметичцi е еластична чорна стрiчка для волосся, з якоi може вийти пояс…

– Гарненько вийшло, – каже Люк, насмiшкувато спостерiгаючи, як я натягаю ii на себе. – Хоч трохи коротко…

– Це мiнi-сукня, – твердо кажу я i повертаюся, щоб поглянути на свое вiддзеркалення.

І – о Боже! – таки дуже коротко. Але вже пiзно щось iз цим робити. Я взуваюсь у клементиновi сандалi й вiдкидаю назад волосся, намагаючись не думати про чудове вбрання, яке намiрялася вдягти сьогоднi вранцi.

– Отак, – каже Люк, бере мiй шалик «Деннi та Джордж» i повiльно закручуе його навколо моеi шиi. – Цей шалик i жодних трусикiв. Саме так, як менi подобаеться.

– Я вдягну трусики! – обурююсь я.

І це правда. Я почекаю, доки Люк пiде, а вiдтак позичу в нього труси-боксери.

– То що там у тебе за угода, – квапливо питаю я, волiючи змiнити тему. – Про щось дуже круте?

– Вона… досить масштабна, – мовить Люк, тримаючи двi шовковi краватки. – Яка з них щаслива?

– Червона, – кажу я, трохи подумавши, i спостерiгаю, як вiн швидко та рвучко зав’язуе ii в себе на шиi. – Ну ж бо, скажи менi. Це велика риба?

Люк осмiхаеться й хитае головою.

– Це «Натуест»? А, знаю, «Ллойд-Банк»!

– Скажiмо просто… це щось, чого я дуже-дуже хочу, – зрештою вiдповiдае Люк. – Щось, чого я завжди хотiв. От… А ти що збираешся сьогоднi робити? – питае вiн уже iншим тоном. – З тобою все добре?

Тепер вiн змiнюе тему. Гадки не маю, чому вiн аж таку таемницю робить зi своеi роботи. Тобто… вiн що, не довiряе менi?

– Ти чула, що басейн сьогоднi вранцi закритий? – питае вiн.

– Чула, – кажу я, беручи рум’яна. – Але то пусте. Я запросто знайду, чим розважитися.

Западае тиша, я пiдводжу очi… i бачу Люка, що з сумнiвом розглядае мене.

– Хочеш, я викличу таксi, щоб ти доiхала до крамниць? Тут недалечко до Бату.

– Нi, – обурююсь я. – Не хочу нi на який шопiнг!

І це правда. Сьюз, дiзнавшись, скiльки коштують цi клементиновi сандалi, стривожилася, що недосить сувора до мене, тож змусила мене заприсягтися нiчого не купувати цими вихiдними. Менi довелося перехреститись i поклястися… ну, власне, клементиновими сандалями. І я щосили намагатимуся додержати тiеi клятви.

Адже Сьюз мае цiлковиту рацiю. Якщо вона може прожити цiлий тиждень, не заходячи до крамниць, то я точно витримаю сорок вiсiм годин.

– Вiзьмуся до чудових справ, до яких годиться братися за мiстом, – вiдповiдаю я, закриваючи рум’яна.

– Наприклад…

– Наприклад, милуватимуся при

Страница 19

одою… А може, пiду на ферму подивитись, як доять корiв, або ще щось…

– Уявляю, – його губи здригаються, розтягаючись в усмiшку.

– Що? – пiдозрiливо питаю я. – Ти про що?

– Ти просто припрешся на ферму й запитаеш, чи можна тобi подоiти корiв, еге ж?

– Я не казала, що я збираюся доiти корiв, – вiдповiдаю з гiднiстю. – Я сказала, що хочу подивитись на корiв. І взагалi, я можу й не ходити на ферму, а податися розглядати мiсцевi цiкавинки, – я беру з туалетного столика стосик листiвок. – Наприклад… оцю виставку тракторiв. Або… монастир святоi Вiнiфред зi знаменитим «Бевiнгтонським триптихом».

– Монастир, – повторюе Люк, помовчавши.

– Так, монастир! – обурено зиркаю я на нього. – Чому б менi не сходити в монастир? Загалом, я дуже високодуховна особистiсть.

– Ну звiсно ж, високодуховна, люба моя, – каже Люк, дивлячись на мене зi смiхом в очах. – Але, може, варто вдягти ще щось, крiм футболки, перш нiж iти туди?..

– Це сукня, – кажу я, натягаючи ii на сiдницi. – І взагалi, духовнiсть не мае нiчогiсiнько спiльного з одягом. «Погляньте на польовi лiлеi, як зростають вони».

Я зиркаю на Люка, задоволена собою.

– Що ж, маеш рацiю, – всмiхаеться Люк. – Добре, розважайся, – вiн цiлуе мене. – І менi справдi шкода, що так вийшло.

– Та пусте, – вiдповiдаю я, злегка штовхаючи його в груди. – Тiльки зроби все, щоб твоя загадкова угода була цього варта.

Я чекаю вiд Люка смiху або принаймнi усмiшки, але вiн стримано менi кивае, бере свiй дипломат i прямуе до дверей. Господи, як серйозно вiн iнодi ставиться до справ.



Утiм, я дiйсно не проти провести ранок сама, бо давно вже таемно мрiю поглянути на монастир зсередини. Тобто я знаю, що не ходжу до церкви кожного тижня, але менi здаеться очевидним, що е якась вища сила над нами, звичайними смертними, тому й читаю завжди свiй гороскоп у «Дейлi Ворлд». А ще менi подобаються хорали, якi лунають на заняттях з йоги, i всi тi гарненькi свiчки та ладан. І Одрi Гепберн в «Історii черницi».

Узагалi, чесно кажучи, якусь частину моеi душi завжди вабила простота монастирського життя. Нiяких турбот, нiяких рiшень, нiякоi роботи. Лише спiви та прогулянки. Весь день. Ну хiба ж не чудово?

Тож, нафарбувавшись i подивившись трохи iндiйський фiльм iз Трiшею Крiшнан, я спускаюся на рецепцiю. Ще раз безрезультатно запитую про свiй пакунок (чесне слово, я на них до суду подам) i викликаю таксi до монастиря святоi Вiнiфред. Ми iдемо сiльськими дорогами, я милуюся прекрасною природою i мiркую, що ж за угода може бути в Люка. Що, в бiса, за таемниче «щось, чого вiн завжди хотiв»? Новий клiент? Новий офiс? Може, розширення компанii?

Я морщу обличчя, намагаючись пригадати, чи останнiм часом нiчого такого до мене не долинало, й аж здригаюся, здумавши, як чула його телефонну розмову кiлька тижнiв тому. Вiн говорив про рекламну агенцiю, i навiть тодi я здивувалася, чого б це.

Реклама. Може, рiч саме в цьому. Можливо, вiн завжди таемно мрiяв бути директором рекламноi агенцii чи чогось такого.

Господи, так. Це ж очевидно тепер, коли я мiркую про це. Ось до чого ця вся угода. Вiн хоче зав’язати з пiаром i почати робити рекламу.

І я можу теж бути в тих рекламах! Авжеж!

Ця думка мене так захоплюе, що я мало не ковтаю жувальну гумку. Я можу з’явитися в рекламi! О, це буде так круто. Може, я знiмусь у рекламi «Бакардi», де всi катаються на човнi та водних лижах, смiються i чудово проводять час. Ну, я розумiю, що там зазвичай показують моделей, але ж я запросто могла б потусуватися десь на задньому планi, хiба нi? Або стати за стерном човна. Боже, це ж надзвичайно. Ми полетимо на Барбадос чи ще кудись, а навколо буде спекотно, сонячно i гламурно… i скiльки хочеш безплатного «Бакардi». Ми оселимось у якомусь пречудовому готелi… Звiсно, менi треба буде купити нове бiкiнi… а краще два… i новi шльопанцi…

– Монастир святоi Вiнiфред, – каже таксист.

Здригнувшись, я повертаюся до реальностi. Я не на Барбадосi, так? Я в якiйсь довбанiй дiрi, серед Сомерсету.

Ми зупинилися поблизу будiвлi медового кольору, i я зацiкавлено дивлюсь у вiкно. Отже, це i е монастир. На вигляд нiчого особливого – скидаеться на школу чи великий замiський будинок. Я замислююся, чи варто взагалi завдавати собi клопоту виходити з машини, аж раптом бачу таке, що змушуе мене трохи напружитися. Справжня жива черниця. Проходить повз нас, у чорнiй загортцi, в хустинi, з якоi лише обличчя визирае, i в усьому такому! Справжня черниця, серед свого природного оточення. І поводиться цiлком натурально. Навiть не глянула на таксi. Я неначе на сафарi!

Я виходжу, плачу’ водiевi i, йдучи до важких дверей, вiдчуваю, як у менi збурюеться цiкавiсть. Усередину саме ступае лiтня жiнка, що, здаеться, знае, куди йти, тож я прямую за нею – коридором до каплицi. Коли ми заходимо, я вiдчуваю, як мене оповивае надзвичайне, побожне, майже ейфорiйне почуття. Може, це все той дивовижний аромат у повiтрi чи органна музика, але щось мене точно проймае.

– Дякую, сестро, – каже лiтня жiнка до черницi й заглиб

Страница 20

юеться в каплицю.

А я стою нерухомо, мов зачарована.

«Сестро». Ого.

Сестра Ребекка.

І таке чорне струмливе вбрання, i свiтле, пiднесене, типово чернецьке обличчя.

Сестра Ребекка з монастиря святоi…

– Ви, схоже, трохи заблукали, люба моя, – каже черниця позад мене, i я аж пiдстрибую. – Вам цiкаво було б побачити «Бевiнгтонський триптих»?

– Ой, – озиваюсь я. – Гммм… Так. Звичайно.

– Це отуди, – показуе вона.

І я йду вперед, сподiваючись, що зараз уторопаю, що воно таке, той «Бевiнгтонський триптих». Може, статуя яка? Або гобелен?

Та, наблизившись до лiтньоi жiнки, я помiчаю, як вона розглядае вiтражi на всю стiну. І маю визнати: вони просто дивовижнi. Тобто… погляньте лишень на цей величезний синiй – у центрi. Вiн пречудовий!

– «Бевiнгтонський триптих», – промовляе лiтня жiнка. – Щось подiбне годi навiть уявити, правда ж?

– Ого, – видихаю я побожно, дивлячись угору разом з нею. – Це прекрасно.

Це дiйсно приголомшливо. Господи, справжнiй шедевр мистецтва завжди видно, еге ж? Коли натрапляеш на щось дiйсно генiальне, воно само впадае в очi. А я ж навiть нiякий не знавець.

– Чудовi кольори, – бурмочу я.

– А яка увага до дрiбниць, – пiдхоплюе жiнка, стискаючи руки. – Просто незрiвнянно.

– Незрiвнянно, – повторюю я.

Я саме хочу щось сказати про веселку, дуже вдалу, як на мене, коли раптом зауважую, що ми з лiтньою жiнкою розглядаемо не те саме. Вона втупилася в розмальовану дерев’яну штукенцiю, якоi я навiть не постерегла.

Я щомога непомiтнiше переводжу погляд i вiдчуваю гiрке розчарування. Оце «Бевiнгтонський триптих»? Але ж вiн анiтрохи не гарненький!

– А оцей вiкторiанський мотлох, – раптом суворо додае жiнка, – просто злочин! Веселочка! Вас вiд неi не нудить?

Вона махае рукою на мiй великий синiй вiтраж, i я ковтаю.

– Еге ж, – кажу я. – Це просто шокуе, правда? Страшенно… Знаете, я, мабуть, пiду…

Я поспiхом задкую, доки вона нiчого бiльше не встигла сказати. Пробираюся повз лавки, мiркуючи, куди податися далi, аж тут подибую маленьку бiчну капличку в кутку.

«Духовний прихисток, – написано на табличцi. – Тут можна спокiйно посидiти, помолитись i глибше пiзнати католицьку вiру».

Я зазираю до каплички i бачу там стареньку черницю, що сидить на стiльцi й вишивае. Вона осмiхаеться менi, я нервово всмiхаюсь у вiдповiдь i ступаю всередину.

Сiдаю на темну дерев’яну лаву, намагаючись не рипнути. Якусь хвилину я мовчу, бо надто приголомшена. Це просто дивовижно. Неймовiрна атмосфера, цiлковита тиша, непорушнiсть… Я почуваюся надзвичайно очищеною i просвiтленою просто тому, що опинилася тут. І знову трохи сором’язливо всмiхаюся до черницi, а вона вiдкладае свое гаптування й дивиться на мене, нiби чекаючи, що я заговорю.

– Менi дуже подобаються вашi свiчки, – кажу я приглушеним, шанобливим голосом. – Вони з «Габiтат»?

– Нi, – вiдповiдае черниця, трохи зчудовано. – Навряд.

– А, ну добре.

Я тихесенько позiхаю, бо мене й досi присипляе замiське повiтря, i тут помiчаю, що в мене надломився нiготь. Тож нечутно розстiбаю сумку, виймаю пилочку й беруся його шлiфувати. Черниця пiдводить очi, я засмучено всмiхаюся, показуючи на свiй нiготь (мовчки, бо не хочу порушувати цiеi духовноi атмосфери). Коли я закiнчую, краечок нiгтя залишаеться облупленим, тож я беру швидкосохлий лак «Мейбеллiн» i хутенько пiдфарбовую обпиляне.

Весь цей час черниця дивиться на мене з якимось незрозумiлим виразом i, щойно я перестаю, питае:

– Люба моя, ви католичка?

– Ну, правду кажучи, нi, – зiзнаюсь я.

– Ви про щось хотiли б поговорити?

– Та… не те щоб… – захоплено проводжу я пальцями по лавi, на якiй сиджу, i дружньо всмiхаюся. – Чудове рiзьблення, правда ж? У вас всi меблi такi гарнi?

– Це ж каплиця, – вiдповiдае вона, знову якось дивно зиркаючи на мене.

– Ой, я розумiю! Але знаете, тепер багато хто встановлюе такi лавки у себе вдома. Загалом, вони в трендi. Я читала в «Гарперс» статтю…

– Дитя мое… – черниця пiдносить руку, перепиняючи мене. – Дитя мое, це мiсце духовного вiдпочинку. Мiсце тишi.

– Знаю! – зчудовано вiдповiдаю я. – Я по неi сюди й прийшла. По тишу.

– Добре, – каже черниця, i ми знову замовкаемо.

Удалинi починае бити дзвiн, i я постерiгаю, що черниця заходиться щось тихесенько, нечутно бурмотiти. Цiкаво, що вона говорить. Це нагадуе менi, як, плетучи, моя бабуся шепотiла, який робить вiзерунок. Можливо, вона заплуталась у гаптуваннi.

– Ви дуже добре шиете, – пiдбадьорливо мовлю я. – Що це буде?

Вона трохи здригаеться й вiдкладае вишивання.

– Люба моя… – озиваеться вона, глибоко зiтхаючи, а тодi тепло всмiхаеться до мене. – Люба моя, у нас дуже знаменитi лавандовi поля. Ви не хотiли б пiти ними помилуватися?

– Нi, менi й тут добре, – радiсно всмiхаюсь я до неi. – Я дуже рада тут сидiти з вами.

Кутики губ у черницi трохи опускаються.

– А склеп? – питае вона. – Таке вас не цiкавить?

– Не надто. Справдi, не турбуйтеся. Менi не нудно! Тут просто так чудово. Так… спокiйно. Неначе в «Звуках музики».

Во

Страница 21

а витрiщаеться на мене, нiби я кажу маячню, i менi спадае на думку, що вона, певно, пробула в монастирi дуже довго i не знае, що таке «Звуки музики».

– Це такий фiльм… – берусь я пояснювати, а потiм усвiдомлюю, що вона може не знати навiть, що таке фiльм. – Це нiби рухомi картинки, – обережно кажу я. – Їх показують на екранi. І там була така черниця Марiя…

– У нас е крамниця, – палко уривае мене жiнка. – Крамниця. Як вам таке?

Крамниця! На мить мене огортае захоплення, i я хочу спитати, що там продають. Аж тут згадую обiцянку, яку дала Сьюз.

– Не можу, – з жалем вiдповiдаю я. – Я заприсяглася своiй спiвмешканцi нiчого сьогоднi не купувати.

– Спiвмешканцi? – перепитуе черниця. – А вона тут до чого?

– Вона просто дуже хвилюеться через те, що я забагато витрачаю грошей…

– Ваша спiвмешканка керуе вашим життям?

– Ну, просто недавно я досить серйозно iй у цьому поклялася. Знаете, це, мабуть, щось на взiр обiтницi…

– Вона нi про що не дiзнаеться! – запевняе черниця. – Якщо iй цього не розповiдати.

Я дивлюся на неi, трохи спантеличено.

– Але ж я жахливо почуватимусь, якщо зламаю обiцянку! Нi, я краще побуду ще тут з вами, коли ви не проти, – я беру маленьку фiгурку Марii, що навернулася менi на очi. – Гарненька. Де купили?

Черниця дивиться на мене, очi в неi звужуються.

– Не думайте про це, як про закупки, – озиваеться нарештi вона. – Вважайте, що офiруете, – вона нахиляеться вперед. – Ви жертвуете нам грошi, а ми даемо вам якусь дещицю навзамiн. Це взагалi можна не вважати за похiд у крамницю. Скорiше… за акт милосердя.

З хвилину я мовчу, проймаючись цiею думкою. Правду кажучи, я завжди прагну виявляти доброчиннiсть – можливо, це саме вдала нагода.

– То… це буде щось подiбне до… доброi справи? – перепитую я, щоб остаточно в цьому впевнитися.

– Саме так. Ісус i всi його янголи благословлять вас за це, – черниця мiцно бере мене за руку. – Тож iдiть i оберiть собi щось. Ходiмо, я покажу вам дорогу…

Коли ми виступаемо з каплички, черниця зачиняе дверi й знiмае табличку про «духовний прихисток».

– Ви не збираетесь повертатися? – питаю я.

– Сьогоднi вже нi, – вiдповiдае вона, дивно поглядаючи на мене. – Либонь, на сьогоднi досить.



Знаете, недарма кажуть «роби добро – i буде добре». По обiдi я iду до готелю, аж свiтячись вiд щастя пiсля всього зробленого добра. Я, либонь, пожертвувала в тому магазинi щонайменше 50 фунтiв, а може, й бiльше! Загалом, я не хизуюся перед вами, нiчого такого, але я з природи, очевидно, страшенна альтруiстка. Бо почала жертвувати грошi й просто не могла зупинитися! Щоразу, вiддаючи ще трохи, я вiдчувала справжне пiднесення. І хоч це лише випадковiсть, я, зрештою, отримала за них справдi гарнi штуки. Багацько лавандового меду, i лавандових ефiрних олiйок, i лавандовий чай, – я впевнена, що вiн страшенно смачний, – i лавандову подушечку, з якою краще спиться.

Найдивовижнiше те, що я досi недооцiнювала лаванду. Я просто вважала ii за звичайнiсiньку траву, що росте iнодi в садках. Але ця молода черниця за столом мала цiлковиту рацiю: у лаванди такi кориснi, життедайнi властивостi, що вона мае увiйти в життя кожноi людини. До того ж лаванда вiд святоi Вiнiфред абсолютно органiчна, – як вона пояснила, – тож вiдчутно перевершуе iншi сорти, хоч коштуе значно менше, нiж у тих численних конкурентiв, у яких поштою можна замовляти всякi лавандовi штуки. Власне, це саме вона намовила мене купити лавандову подушечку й додала мое iм’я до списку адресатiв. Жiночка поводилася вельми настирливо, як на черницю.

Я повертаюся до «Блеклi-Голлу», i таксист пропонуе менi пособити дотягти закупки: коробка з лавандовим медом досить важка. Я зупиняюсь на рецепцii i даю йому чималенькi чайовi, мiркуючи, що тепер можна пiти й любенько викупатись у ваннi з новою лавандовою пiнкою… аж раптом вхiднi дверi вiдчиняються. В готель заходить бiлява дiвчина з сумочкою «Луi Вiттон» i довгими засмаглими ногами.

Я витрiщаюся на неi, не вiрячи власним очам. Це Алiсiя Бiллiнгтон. Або, як я ii називаю, ногаста сучка Алiсiя. Що вона тут робить?

Алiсiя – одна з головних менеджерiв компанii «Брендон Коммюнiкейшенз» (це Люкова пiар-компанiя), i нам нiколи не вдавалося знайти спiльноi мови. Мiж нами кажучи, вона трохи пiдленька, i я таемно бажаю, щоб Люк ii звiльнив. Кiлька мiсяцiв тому вiн ii все ж мало не турнув з роботи – якоюсь мiрою через мене (я тодi була фiнансовою журналiсткою i написала таку статтю… ой, це, мабуть, надто довга iсторiя). Кiнець кiнцем, вона просто дiстала суворе попередження i вiдтодi справдi взялася за розум.

Я знаю про це все, бо час вiд часу теревеню з Люковою помiчницею Мел – чудовою дiвчиною, яка переповiдае менi всi плiтки. Вона зовсiм недавно говорила, що, схоже, Алiсiя дiйсно змiнилася. Не стала кращою, але працюе, безперечно, сумлiннiше. Задовбуе журналiстiв, доки тi не напишуть про ii клiентiв, i часто допiзна засиджуеться в офiсi, щось друкуючи на комп’ютерi. Днями вона сказала Мел, що iй потрiбен для ознайомлення повний перелiк

Страница 22

усiх клiентiв компанii з контактними особами. Мел похмуро додала, що, на ii думку, Алiсiя хоче пiдвищення, i, як на мене, вона може мати рацiю. Проблема Люка в тому, що його турбуе тiльки те, наскiльки старанно хтось працюе i якi результати мае, а не те, який цей хтось страшенно падлючий. Тож цiлком iмовiрно, вона таки те пiдвищення здобуде i стане ще нестерпнiшою.

Я дивлюсь, як Алiсiя заходить, i одна частина мене хоче втекти, а друга – з’ясувати, що вона тут забула. Проте я не встигаю нiчого вирiшити: вона помiчае мене i злегка зводить брови. І – о Боже! – раптом я усвiдомлюю, який, либонь, вигляд маю в цiй пошарпанiй сiрiй футболцi, анiтрохи, чесно кажучи, не схожiй на сукню, зi скуйовдженим волоссям i розпашiлим обличчям, тягнучи сумки з лавандовим медом. А вона – в бездоганному бiлому костюмi.

– Ребекко! – каже Алiсiя i жартiвливо прикривае рота рукою, нiби розгубившись. – Тобi не слiд знати, що я тут! Удаймо, що ти мене не бачила.

– Це… це ти про що? – питаю я, намагаючись приховати свое збентеження. – Що ти тут робиш?

– Я просто зазирнула, щоб швиденько познайомитися з новими партнерами, – пояснюе Алiсiя. – Ти ж знаеш, що моi батьки живуть лише за п’ять миль звiдси? Тож у цьому е рацiя.

– Он як, – вiдповiдаю я. – Нi, не знаю.

– Але Люк суворо попередив нас усiх, – провадить далi Алiсiя. – Нам заборонено тебе турбувати. Зрештою, це ж ваш вiдпочинок!

Вона говорить це так, що я мимоволi почуваюся маленькою дiвчинкою.

– Ой, та менi байдуже, – переконано мовлю я. – Коли вiдбуваеться щось таке… таке важливе… Загалом, ми вже обговорювали це з Люком. За снiданком.

Так, я згадала про снiданок, лише щоб вона не забувала, що ми з Люком зустрiчаемося. Розумiю, це досить дешевий трюк.

Але, розмовляючи з Алiсiею, я завжди вiдчуваю, що мiж нами тривае таке собi приховане змагання, тож, коли не показуватиму зубiв, вона вважатиме себе за переможницю.

– Справдi? – питае Алiсiя. – Як мило. – Вона злегка звужуе очi. – То що ти собi мiркуеш про весь цей задум? У тебе ж мае бути власна думка.

– Як на мене, це круто, – кажу я, помовчавши. – Дуже круто.

– Ти не проти? – вона поглядом просто пронизуе мое обличчя.

– Ну… не те щоб, – стенаю я плечима. – Тобто… це, звiсно, мав бути вiдпочинок, але коли все так важливо…

– Я не про зустрiч, – каже смiючись Алiсiя. – Я про сам замiр. Про Нью-Йорк.

Я розтуляю рота, щоб вiдповiсти, i безпорадно стуляю його. Який ще Нью-Йорк?

Немов хижак, що вiдчув слабкiсть жертви, вона нахиляеться до мене з легенькою зловтiшною посмiшкою на губах.

– Ти ж знаеш, Ребекко, ти ж не можеш не знати, що Люк збираеться переiжджати до Нью-Йорка?



Я не можу поворухнутися, геть шокована. Люк переiжджае до Нью-Йорка. То ось чим вiн так захоплений! Вiн переiжджае до Нью-Йорка. Але… але чому вiн i слова не сказав менi?

Обличчя в мене спалахуе, i я вiдчуваю, як жахливо стискаються груди. Люк переiжджае до Нью-Йорка i навiть не розповiв менi нiчого.

– Ребекко…

Я пiдводжу голову i хутенько натягаю усмiшку на обличчя. Я не можу дозволити Алiсii зрозумiти, що це все для мене новина. Просто не можу.

– Ну звiсно, я про це знаю, – хрипко кажу я, вiдкашлюючись. – Менi вiдомi всi подробицi. А проте… я нiколи прилюдно не обговорюю справ. Значно краще тримати таке при собi, чи не так?

– Ой, ну звiсно ж, – вiдповiдае вона, але з ii погляду видно, що я ii поки не переконала. – То ти теж туди поiдеш?

Я дивлюся на неi, губи в мене тремтять, я нiяк не втямлю, що iй вiдповiсти, обличчя червонiе все дужче, аж раптом – дякувати Богу! – якийсь голос позад мене говорить:

– Ребекка Блумвуд. Посилка для мiс Ребекки Блумвуд.

Я вражено обертаюсь i… просто повiрити не можу. Чоловiк у формi пiдходить до стiйки, тримаючи мiй величезний, напхом напханий пакунок вiд «Швидкоi доставки», який я, щиро кажучи, вже й не сподiвалася побачити. Весь мiй одяг, нарештi. Мое ретельно дiбране вбрання. Сьогоднi ввечерi я зможу вдягти все, що захочу!

Але якось… мене це бiльше не турбуе. Я просто хочу кудись податися, побути наодинцi й трохи подумати.

– Це я, – кажу, видушуючи з себе усмiх. – Я Ребекка Блумвуд.

– О, чудово! – вiдповiдае чоловiк. – Як усе просто й легко. Будьте ласкавi пiдписатись отут…

– Ну, не затримуватиму тебе! – вигукуе Алiсiя, з веселим подивом розглядаючи мiй пакунок. – Приемного вам залишку вихiдних! Зичу добре вiдпочити.

– Дякую, – вiдказую я. – Так i буде.

І, нiби в туманi, йду звiдти, мiцно притискаючи до себе свiй одяг.


«Ендвiч-Банк»


ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем-роуд, 3


Лондон SW6 9JH

Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Дякую за лист вiд 4 вересня, адресований «найкращому Смiтi у свiтi», в якому Ви просите його якнайскорiше пiдвищити Ваш кредитний лiмiт, «доки не з’явився той новий дядько».



Я той новий дядько.



Зараз я вивчаю всi особистi справи клiентiв i неодмiнно зв’яжуся з Вами на Ваш запит.



З найкращими побажаннями

Джон Гей

Страница 23

iн

Директор кредитного вiддiлу



«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС




П’ять


Наступного дня ми повертаемося до Лондона, а Люк так i не сказав нiчого нi про свою угоду, нi про Нью-Йорк – анi про що. Я розумiю: слiд би менi напрямки спитати його. Просто мимохiдь кинути «а що це я таке чула про Нью-Йорк, Люку?», почекати й послухати, що вiн скаже. Але якось… не можу я змусити себе це зробити.

Бо… вiн – почнiмо з того – чiтко дав зрозумiти, що не хоче говорити про свою угоду. Коли я згадую про Нью-Йорк, вiн може вирiшити, що я намагалася щось винюхати за його спиною. І ще Алiсiя могла щось не так зрозумiти або й узагалi все це вигадати. (Вона може, повiрте. Коли я була фiнансовою журналiсткою, вона одного разу послала мене не до тiеi кiмнати на прес-конференцii, i я впевнена: це було навмисно.) Тож, доки я стовiдсотково не впевнюся в тому, питати про щось Люка немае рацii.

Принаймнi саме так я собi весь час повторюю. Утiм, либонь, якщо говорити зовсiм чесно, справжня причина полягае в тому, що менi нестерпна сама думка, нiби Люк повернеться до мене, погляне ласкавими очима i скаже: «Ребекко, нам було дуже добре разом, але…»

Тож, зрештою, я так нiчого й не кажу i знай собi всмiхаюсь, хоча в душi почуваюся дедалi напруженiшою й жалюгiднiшою. Коли ми дiстаемося мого будинку, я хочу повернутися до нього й проскiмлити: «Ти iдеш до Нью-Йорка? Їдеш?»

А натомiсть цiлую його й весело кажу:

– У суботу в тебе все за планом, еге ж?

Виявляеться, завтра Люковi треба летiти в Цюрих, у нього там буде багато зустрiчей з рiзними фiнансистами. Це, звичайно, дуже важливо, i я чудово розумiю. Проте в суботу в мене вдома одружуються Том та Люсi – i це ще важливiше. Вiн просто мае бути там.

– Я буду, – мовить вiн. – Обiцяю.

Люк стискае мою руку, я виходжу з машини, вiн каже, що йому треба поспiшати. І зникае.

Похнюпившись, я вiдмикаю дверi квартири, i за мить Сьюз виходить зi своеi кiмнати, тягнучи по пiдлозi великий, повний чорний смiттевий пакет.

– Привiт! – озиваеться вона. – Ти повернулася?

– Так! – намагаюся вiдповiсти веселим голосом. – Повернулася!

Сьюз виходить iз дверей, i я чую, як вона волочить чорний пакет сходами вниз i за дверi пiд’iзду, а вiдтак пiдiймаеться назад до нашоi квартири.

– То як з’iздили? – ледь видихае вона, зачиняючи за собою дверi.

– Непогано, – вiдповiдаю я, йдучи до своеi кiмнати. – Вийшло… нiчогенько.

– Нiчогенько? – очi в Сьюз звужуються, i вона рушае за мною. – Просто нiчогенько?

– Було… добре.

– Добре? Бекс, що не так? Хiба ви не вiдпадно вiдтяглися?

Я не хотiла нiчого розповiдати Сьюз, бо менi, зрештою, поки що нiчого достеменно не вiдомо. До того ж я недавно прочитала в журналi, що парам слiд намагатися самостiйно розв’язувати своi проблеми, не вплутуючи iнших. Але, дивлячись на ii лагiдне, приязне обличчя, я просто не можу стриматись. І чую власний голос:

– Люк переiздить до Нью-Йорка.

– Справдi? – перепитуе Сьюз, не втямивши головного. – Фантастика! Господи, я обожнюю Нью-Йорк. Я iздила туди три роки тому i…

– Сьюз, вiн переiздить до Нью-Йорка, проте нiчого менi не каже.

– Ой, – спантеличилася Сьюз. – Он як…

– І я не хочу порушувати цiеi теми, бо взагалi нiчого не мушу знати, але я весь час думаю: «Чому вiн менi нiчого не сказав?» Вiн що, збираеться просто… поiхати? – мовлю я знервовано, все вищим голосом. – Я що, просто отримаю листiвку з «Емпайр Стейт Бiлдiнг» iз пiдписом «Привiт, я оселився в Нью-Йорку, цiлую, Люк»?

– Нi! – вiдразу ж каже Сьюз. – Звiсно, нi! Вiн так не вчинить.

– Не вчинить?

– Нi. Точно нi, – Сьюз згортае руки на грудях i на якусь мить замислюеться, а потiм пiдводить очi. – А ти взагалi впевнена, що вiн цього не казав? Коли ти засинала, чи замрiялася, чи щось таке?

Вона чекально дивиться на мене, i я на хвильку поринаю в думки, питаючи себе, чи може вона мати рацiю. Можливо, вiн розповiдав про це в машинi, а я просто не слухала. Або вчора ввечерi, коли я витрiщалася на сумочку вiд Лулу Гiннесс у тiеi дiвчини в барi… Та зрештою хитаю головою.

– Нi, я б точно пам’ятала, якби вiн згадував Нью-Йорк, – жалюгiдно опускаюсь я на лiжко. – Вiн просто нiчого не говорить, бо збираеться мене кинути.

– Та не збираеться! – заперечуе Сьюз. – Ну чесно, Бекс, чоловiки нiколи нiчого не розповiдають. Вони просто такi i е, – вона переступае купу компакт-дискiв i, схрещуючи ноги, сiдае на лiжко поряд зi мною. – Мiй брат не розповiдав нiчого, коли його зловили з наркотиками. Довелося нам про все дiзнаватися з газет! А мiй батько колись купив цiлий острiв, але мамi про це не сказав.

– Справдi?

– О так! А потiм i сам про нього забув. І згадав лише коли – як грiм серед неба – отримав листа з запрошенням котити свиню в бочцi.

– Що робити?

– Ой, це така прадавня церемонiальна штука, – туманно говорить Сьюз. – Мiй тато мусить котити першу свиню, бо йому належить острiв. – Очi в неi жвавiшають. – Загалом, вiн завжди розшукуе когось, хто зробить це замiсть нього. Навряд чи ти хотiла б та

Страница 24

е встругнути цього року? Чи хотiла б? Там треба вдягти такий кумедний капелюшок, а ще вивчити вiршик гельською мовою, але вiн зовсiм простенький…

– Сьюз…

– Хоч, мабуть, не варто, – хутко виправляеться Сьюз. – Вибач, – вона спираеться спиною на мою подушку й задумливо гризе нiготь, а тодi раптом пiдводить очi. – Стривай-но хвильку. А хто тобi сказав про Нью-Йорк? Якщо не Люк?

– Алiсiя, – похмуро вiдповiдаю я. – Вона все про це знае.

– Алiсiя? – Сьюз витрiщаеться на мене. – Ота ногаста сучка Алiсiя? О, я тебе благаю. Вона, либонь, усе вигадала. Ну чесне слово, Бекс, повiрити не можу, що ти ii взагалi слухала!

Вона говорить так упевнено, що я вiдчуваю, як у моему серцi розливаеться радiсть. Ну звiсно. Так воно i е. Хiба я сама цього не пiдозрювала? Хiба я не розповiдала вам, яка вона, та Алiсiя?

Єдине «але» – крихiтна така дрiбничка – я не впевнена, що Сьюз тут абсолютно, на всi сто вiдсоткiв неупереджена.

Мiж Сьюз та Алiсiею е один давнiй порахунок: вони разом почали працювати в «Брендон Коммюнiкейшенз», але Сьюз звiдти турнули через три тижнi, а Алiсiя зробила карколомну кар’еру. Не те щоб Сьюз аж так жадала бути пiарницею, та все ж.

– Ну не знаю, – з сумнiвом тягну я. – Невже Алiсiя справдi на таке здатна?

– Та, звiсно ж, здатна! – переконуе Сьюз. – Вона просто намагаеться тобi дошкулити. Ну ж бо, Бекс, кому ти бiльше вiриш? Алiсii чи Люковi?

– Люковi, – вiдповiдаю я, помовчавши. – Звiсно, Люковi.

– Ну от!

– Ти маеш рацiю, – визнаю я, i менi вiдразу стае веселiше. – Так, маеш! Менi слiд просто довiряти Люковi, еге ж? А не слухати всiляких плiток i теревенiв.

– Саме так.

Сьюз дiстае стосик конвертiв.

– Ось, до речi, твоi листи. І повiдомлення.

– О-о-о-о, дякую!

Я приймаю той стосик, окрилена надiею. Адже нiколи не знаеш, що могло статися, доки тебе не було, правда ж? Ану ж в одному з цих конвертiв лист вiд давно зниклого друга, пропозицiя про роботу твоеi мрii чи повiдомлення, що ти виграла якусь подорож?!



Утiм, звiсно, нiчого такого там немае. Суцiльнi старi нуднi рахунки, один за одним. Я з огидою перебираю iх усi, а потiм кидаю на пiдлогу весь стос, не розпечатавши жодного листа.

Знаете, воно завжди так бувае. Їдучи кудись, завжди думаеш, що, коли повернешся, на тебе чекатимуть купи захопливих конвертiв: бандеролi, телеграми та листи, повнi приголомшливих новин. І щоразу розчаровуешся. Загалом, як на мене, давно варто створити якесь ТОВ «Пошта вiдпустки», що за помiрну плату надсилатиме купу захопливих листiв, щоб можна було хоч на щось сподiватися, повертаючись додому.

Я переходжу до своiх телефонних повiдомлень. Сьюз iх записувала дуже ретельно:



Твоя мама: «Що ти вдягнеш на весiлля Тома й Люсi?»

Твоя мама: «Не вдягай фiолетового: зливатиметься з ii капелюшком».

Твоя мама: «Люк знае, що це ранковий прийом?»

Твоя мама: «Люк же точно буде, так?»

Девiд Барроу: «Будь ласка, передзвонiть».

Твоя мама…



Стривайте-но. Девiд Барроу. Хто це такий?

– Гей, Сьюз! – гукаю я. – Девiд Барроу не пояснював, хто вiн?

– Нi, – вiдповiдае Сьюз, з’являючись у вiтальнi. – Лише попросив, щоб ти йому потелефонувала.

– Ну добре, – я знову розглядаю повiдомлення. – А як вiн говорив?

Сьюз морщить носа.

– Ну, так, знаеш… Досить упевнено. Досить… поставлено.

Заiнтригована, я набираю номер. Девiд Барроу. Здаеться, я про нього колись чула. Може, вiн кiнопродюсер чи хтось такий!

– Девiд Барроу, – лунае його голос, i Сьюз мае рацiю: говорить вiн справдi впевнено.

– Добридень! – вiтаюсь я. – Це Ребекка Блумвуд. Менi переказали, щоб я вам зателефонувала.

– А, так, мiс Блумвуд. Я менеджер з обслуговування поважних клiентiв «Ла Роза».

– О, – я збентежено морщу обличчя. – «Ла Роза»? Що це, в бiса, таке?..

А, точно. Той модний бутик у Гемпстедi. Але я там була лише раз, сто рокiв тому. То навiщо ж вiн менi телефонуе?

– Передовсiм хочу сказати, яка це честь – мати серед своiх клiентiв телеведучу такого рiвня.

– О! Ну… дякую, – широко всмiхаюсь я в телефон. – Менi теж це приемно.

Просто чудово. Тепер точно зрозумiло, навiщо вiн телефонуе. Вони хочуть безплатно подарувати менi якесь вбрання, правда ж? Або, може… Так!.. Вони хочуть, щоб я розробила для них нову колекцiю! О Господи, так! Я стану дизайнером. Їi називатимуть «колекцiею Бекi Блумвуд». Простий, стильний, невибагливий одяг – можливо, одна-двi вечiрнi сукнi…

– Це просто формальний дзвiнок, – голос Девiда Барроу вриваеться в моi думки. – Я лише хочу переконатися, що ви цiлком задоволенi нашим обслуговуванням, i запитати, чи е у вас iншi бажання, з якими ми могли б вам допомогти.

– О… дякую! – вiдказую я. – Я дуже задоволена, дякую. Ну, я не надто часто у вас буваю, але…

– І ще щоб нагадати про одну дрiбничку – ваш неоплачений рахунок вiд «Ла Роза», – провадить далi Девiд Барроу так, нiби я нiчого й не говорила. – І попередити: якщо ви протягом сiмох днiв його не оплатите, нам доведеться вжити вiдповiдних заходiв.

Я витрiщаюся на телефон, вiдчуваю

Страница 25

и, як згасае моя усмiшка. Це нiяка не формальнiсть, еге ж? І вiн не хоче, щоб я розробила колекцiю одягу. Вiн телефонуе через грошi!

Я почуваюся трохи обуреною. Хiба можна, щоб хтось отак дзвонив вам просто додому й вимагав грошi без попередження? Тобто, ну звiсно ж, я iм заплачу. І якщо я не надiслала чек тiеi самоi митi, коли рахунок опинився в моiй поштовiй скриньцi…

– Минуло вже три мiсяцi, вiдколи ми надiслали вам перший рахунок, – каже Девiд Барроу. – І я змушений вас попередити, що, за нашими правилами, пiсля закiнчення тримiсячного перiоду ми передаемо всi неоплаченi рахунки до…

– Так, гаразд, – зверхньо уриваю я. – Моi… бухгалтери саме займаються всiма рахунками. Я з ними поговорю.

– Дуже радий це чути. І, звiсно, ми сподiваемось якнайскорiше знову побачити вас у «Ла Роза»!

– Еге ж, – роздратовано кажу я. – Може, й зайду.

Я саме кладу слухавку, коли Сьюз тягне повз дверi ще один чорний пакет для смiття.

– Сьюз, що ти робиш? – питаю я, дивлячись на неi.

– Я розмотлошуюся! – пояснюе вона. – Це просто чудово. Позбавляюсь усього мотлоху, очищаюся! Тобi треба неодмiнно спробувати. Ну, то хто такий Девiд Барроу?

– Вiн нагадував про якийсь дурний неоплачений рахунок, – вiдповiдаю я. – Ну чесне слово! Телефонувати менi просто додому!

– Ой, ти менi нагадала. Стривай-но.

Вона на мить зникае, потiм знову з’являеться зi стосом конвертiв.

– Я знайшла це в себе пiд лiжком, коли прибирала, а оця купа лежала на моему туалетному столику… Ти, мабуть, забула iх у моiй кiмнатi, – кривиться вона. – І, мабуть, це все рахунки.

– О, дякую, – кажу я, жбурляючи конверти на лiжко.

– Можливо… – вагаючись, мовить, Сьюз, – можливо, варто тобi оплатити кiлька з них? Ну, розумiеш, один-два.

– Але ж я оплатила! – вiдповiдаю здивовано. – Я iх усi оплатила в червнi. Ти що, забула?

– Нi-нi! – заперечуе Сьюз. – Нi, звiсно, не забула, – вона кусае губи. – Але рiч у тому, Бекс…

– У чому?

– Ну… вiдтодi вже збiгло трохи часу, правда? І, можливо, за цей час у тебе з’явилося кiлька нових боргiв.

– Із червня? – я легенько всмiхаюся. – Але ж вiн щойно минув! Чесне слово, Сьюз, не варто турбуватися. Адже… ну, вiзьмiмо оцей, – я беру випадковий конверт. – Адже… ну, що я останнiм часом купувала у «Маркс i Спенсер»? Та нiчого!

– А, он воно як, – вiдiтхнувши, говорить Сьюз. – То це просто рахунок на… нуль фунтiв, так?

– Ну звiсно ж, – запевняю я, розриваючи конверт. – Нуль! Ну, може, там… фунтiв десять. Розумiеш, якiсь випадково купленi трусики…

Я витягаю рахунок i дивлюся на нього. На мить менi вiдбирае мову.

– Ну, скiльки там? – збентежено питае Сьюз.

– Тут… тут якась помилка, – мовлю я, силкуючись запхати аркуш назад у конверт. – Такого не може бути. Я iм напишу…

– Дай-но поглянути! – Сьюз хапае рахунок, i очi в неi лiзуть на лоба. – Триста шiстдесят п’ять фунтiв? Бекс…

– Це, мабуть, помилка, – повторюю я, але вже не таким упевненим голосом.

Раптом згадую шкiрянi штани, якi я купила на розпродажi бiля Мармуровоi арки. І халат. І тi часи, коли я щодня трощила сушi вiд «Маркс i Спенсер».

З хвилину Сьюз пильно дивиться на мене, обличчя в неi перекошене вiд тривоги.

– Бекс, як гадаеш – iншi рахунки такi самi великi?

Я мовчки беру конверт iз «Селфрiджес» i розриваю його. Ще не поглянувши на рахунок, пригадую хромовану сокiвницю, якоi я просто не могла не купити… Я нею ще жодного разу навiть не користувалась. І ту сукню з хутряною облямiвкою. Цiкаво, де вона?

– Скiльки там?

– Тут… тут достатньо, – вiдповiдаю я, швидко запихаючи рахунок назад, доки вона не побачила, що там чотириста фунтiв.

Я вiдвертаюся, намагаючись заспокоiтися. Однак бентежусь i трохи гнiваюся. Це все неправильно. Рiч у тому, що я сплатила всi борги. На всiх картках. То… яка взагалi користь iз тих карток, коли вони зараз же починають обростати новими величезними боргами? Чому? Краще вiдразу ж скласти руки.

– Послухай, будь ласка. Не турбуйся, – мовить Сьюз. – Усе буде гаразд! Я нiчого в цьому мiсяцi з тебе не братиму за житло.

– Нi! – вигукую я. – Не роби дурниць. Ти вже й так задосить менi допомогла. Не хочу бути винною тобi. Лiпше вже буду винна тим Марксам зi Спенсерами, – озирнувшись, я бачу ii стривожене обличчя. – Сьюз, не хвилюйся! Цi всi дурницi, – я ляскаю рахунок долонею, – запросто можуть почекати ще трохи. А я тим часом збiльшу кредитний лiмiт абощо. Загалом, я просила про це банк зовсiм недавно, тож легко можу попрохати додати трохи ще. От зараз же iм i потелефоную!

– Що, просто цiеi митi?

– А чом би й нi?

Я знову знiмаю слухавку, беру стару банкiвську виписку i скоренько набираю номер «Ендвiч-Банку».

– От бачиш, нiякiсiньких проблем, – заспокiйливо мовлю я. – Треба лише зробити один дзвiночок.

– Ваш виклик переадресовуеться до головного кол-центру «Ендвiч-банку», – долинае тоненький голосок зi слухавки. – Будь ласка, збережiть номер для подальших звернень: 0800…

– Що там коiться? – питае Сьюз.

– Мене переадресовують до головного кол-центру, – п

Страница 26

яснюю я, коли зi слухавки лунають «Чотири сезони». – Там, мабуть, усе роблять швидко та ефективно. А круто, правда ж? Вирiшувати всi питання телефоном.

– Вас вiтае «Ендвiч-Банк»! – говорить менi у вухо новий жiночий голос. – Будь ласка, введiть номер свого рахунку.

Який у мене номер рахунку? А хай йому! Я й гадки не маю…

А, точно. На банкiвськiй виписцi.

– Дякуемо! – каже голос, коли я натискаю останнi цифри. – Тепер введiть свiй особистий iдентифiкацiйний номер.

Що?

Особистий iдентифiкацiйний номер? Я навiть не знала, що в мене взагалi е той особистий номер. Чесне слово! Менi нiхто нiколи не казав.

Хоча… Може, в закутках пам’ятi щось таке i спливе.

О Боже! Ну, який вiн може бути? 73-i-щось-там-iще? 37-i-щось-там-iще?

– Будь ласка, введiть свiй особистий iдентифiкацiйний номер, – повторюе люб’язний голос.

– Але я не знаю нiякого дурнуватого особистого iдентифiкацiйного номера! – кажу я. – Швидко, Сьюз, якби ти була мною, який би ти обрала iдентифiкацiйний номер?

– О-о-ой! – каже Сьюз. – Гммм… Я б обрала… ммм… 1234?

– Будь ласка, введiть свiй особистий iдентифiкацiйний номер, – твердить голос, i, iй-богу, вiн стае якимось роздратованим.

Господи, оце справжнiй стрес.

– Спробуй код мого велосипедного замка, – пропонуе Сьюз. – 435.

– Сьюз, менi потрiбен мiй номер. Не твiй.

– Ти могла обрати такий самий. Усяке бувае!

– Будь ласка, введiть…

– Гаразд! – верещу я i натискаю 435.

– На жаль, – вiдказуе голос. – Цей пароль недiйсний.

– Я знала, що вiн не пiдiйде!

– А мiг i пiдiйти, – захищаеться Сьюз.

– І взагалi, вiн мае бути з чотирьох цифр, – мовлю я, аж раптом у мене щось виринае з пам’ятi. – Менi треба було подзвонити й зарееструвати його… я стояла на кухнi… i… так! Так! Я саме купила новi туфлi «Карен Мiллен» i дивилася на цiну… й отi цифри обрала!

– І скiльки вони коштували? – збуджено питае Сьюз.

– Вони коштували… 120, а зi знижкою… 84,99!

– Набирай! 8499!

Я захоплено натискаю кнопки «8499» i просто вухам своiм не вiрю, коли той голос промовляе:

– Дякуемо! Ви телефонуете до «Ендвiч-Банку». «Ендвiч-Банк» – iз турботою про вас. Щоб дiстати iнформацiю про заборгованiсть, натиснiть «1», про виплати iпотеки – натиснiть «2», про кредитний лiмiт та банкiвськi витрати – натиснiть «3», про…

– Правильно! Я додзвонилася, – глибоко зiтхаю, почуваючись Джеймсом Бондом, який щойно зламав код, прагнучи врятувати всесвiт. – Куди далi – iнформацiя щодо заборгованостi? Чи кредитний лiмiт i банкiвськi витрати?

– Лiмiт i витрати, – впевнено говорить Сьюз.

– Добре.

Я натискаю «3», i за мить лунае радiсний нiжний голос.

– Добридень, вас вiтае головний кол-центр «Ендвiч-Банку». Я Дона, чим можу допомогти вам, мiс Блумвуд?

– Ой, добридень! – спантеличено вiтаюсь я. – Ви жива?

– Так! – зi смiхом вiдповiдае Дона. – Я жива. Чи можу я вам допомогти?

– Гм… так. Я телефоную, тому що менi треба пiдвищити кредитний лiмiт. Ну, розумiете, на кiлька сотень фунтiв або й на бiльше, якщо це можливо…

– Зрозумiло, – люб’язно каже Дона. – На це е певна причина? Чи просто загальнi потреби?

Вона говорить так ласкаво й доброзичливо, що я вiдчуваю, як починаю заспокоюватись.

– Ну, рiч у тому, що менi довелось останнiм часом iнвестувати певну суму в мою кар’еру, а потiм надiйшли кiлька рахункiв i… заскочили мене зненацька.

– Он як, – спiвчутливо каже Дона.

– Ну, не те щоб у мене якiсь проблеми… Це просто тимчасово.

– Тимчасово, – повторюе операторка, i я чую, як вона клацае клавiшами.

– Правда, може, я й ставилася до своiх боргiв абияк. Але головне, що я все сплатила. Я думала, що можна трохи розслабитись!

– Авжеж.

– То ви розумiете? – я широко всмiхаюся до Сьюз, що показуе менi два великi пальцi. Боже, оце вже на щось схоже. Просто потелефонувати, легко й швидко, точнiсiнько як у рекламi. Нiяких бридких листiв, складних питань…

– Чудово розумiю, – каже Дона. – Таке з усiма бувае, еге ж?

– То менi можна пiдвищити кредитний лiмiт? – радiсно перепитую я.

– У мене немае повноважень пiдвищити ваш кредитний лiмiт на суму понад 50 фунтiв стерлiнгiв, – вiдповiдае Дона. – Вам слiд звернутися до директора кредитного вiддiлу вашого вiддiлення. Хто це… зараз погляну… Фулгем… мiстер Джон Гейвiн.

Я розчаровано зиркаю на телефон.

– Але я вже писала йому!

– Ну, то, значить, усе гаразд, правда ж? Чи можу я вам ще чимось допомогти?

– Нi, – кажу я. – Нi, навряд. Усе одно, дякую вам.

Я невдоволено кладу слухавку.

– Дурнуватий банк. Дурнуватий кол-центр.

– То вони дадуть тобi грошей? – питае Сьюз.

– Не знаю. Все залежить вiд того типа, Джона Гейвiна.

Пiдвiвши очi, я бачу стривожене обличчя Сьюз.

– Але я впевнена, що вiн менi не вiдмовить, – спiшно додаю я. – Йому треба лише ознайомитися з моею справою. Все буде гаразд!

– Думаю, коли ти якийсь час нiчого не витрачатимеш, то запросто все розрулиш, правда ж? – iз надiею питае подруга. – Адже ти купу грошей заробляеш на телебаченнi, хiба нi?

– Так, – кажу

Страница 27

я, помовчавши: не хочу пояснювати, що пiсля оплати житла, таксi, обiдiв у кав’ярнях та одягу для шоу, залишаеться, власне, не так уже й багато.

– А ще ж твоя книжка…

– Моя книжка?

На мить я втуплююся в Сьюз, нiчого не тямлячи. Аж раптом пiднесено згадую. Ну звiсно ж! Моя книжка про саморозвиток! Я ж саме збиралася щось iз нею робити.

Ну слава Богу. Ось i вихiд. Усе, що менi треба, – мерщiй написати свою книжку, отримати багато-багато грошей, i тодi я сплачу борги на всiх цих картках, а життя знову стане прекрасним. Ха! Не потрiбнi менi нiякi дурнi кредити. Вiдразу ж i почну. Просто сьогоднi ввечерi!

Насправдi я нетерпляче чекаю, коли ж нарештi вiзьмуся до своеi книжки. Хочу торкнутися в нiй багатьох важливих тем: бiдностi й багатства, порiвняльного релiгiезнавства… може, й фiлософii… Тобто я розумiю, що видавцi просто замовили звичайну книжку порад, але я не бачу жодноi причини, чому б менi не копнути глибше.

Загалом, якщо менi це справдi добре вдасться, я могла б читати лекцii. Господи, ото б круто було, правда ж? Я б могла стати таким собi гуру, навчала б усiх, як треба жити, подорожувала свiтом, i публiка б збiгалася, щоб подивитися на мене й попросити моеi поради в будь-якому питаннi…

– Ну як воно? – питае Сьюз, що з’являеться у дверях, обгорнута рушником, i я винувато пiдстрибую.

Я вже довгенько сиджу за комп’ютером, але ще навiть не ввiмкнула його.

– Мiркую, – пояснюю я, хутко дотягаюся до задньоi панелi комп’ютера i клацаю кнопкою. – Ну, розумiеш, зосереджую думку… i вимальовую цiлiсне полотно з окремих творчих спалахiв.

– Овва! – вигукуе Сьюз, дивлячись на мене мало не з побожним захватом. – Просто дивовижно. Це складно?

– Та не дуже, – вiдповiдаю я, трохи подумавши. – Загалом, доволi просто.

Комп’ютер вмикаеться з феерверком звукiв i кольорiв, i ми вдвох зачаровано споглядаемо його.

– Ого! – знову захоплюеться Сьюз. – Це ти так зробила?

– Ммм… так, – вiдповiдаю я.

І це щирiсiнька правда. Ну, це ж я його ввiмкнула.

– Боже, ти така розумничка, Бекс! – захоплено видихае Сьюз. – І як гадаеш, коли ти закiнчиш?

– О, сподiваюся, скоро, – безжурно вiдповiдаю я. – Ну, розумiеш, головне – почати.

– То я пiду, не буду заважати, – мовить Сьюз. – Я лише хотiла позичити в тебе сукню на вечiр.

– Он як, – зацiкавлено кажу я. – А куди ти йдеш?

– На вечiрку до Венецii, – каже Сьюз. – Хочеш теж пiти? Ну ходiмо! Всi йдуть!

На мить я спокушаюсь. Я кiлька разiв бачилася з Венецiею i знаю, що вона влаштовуе приголомшливi вечiрки в будинку своiх батькiв у Кенсiнгтонi.

– Нi, – нарештi вiдповiдаю я. – Краще залишуся вдома. Менi ж треба працювати.

– Ну от, – обличчя Сьюз на мить оповивае смуток. – Але ж сукню ти менi позичиш, правда?

– Ну звiсно, – я на мить морщу обличчя, глибоко замислюючись. – Чому б тобi не вдягти мою нову сукню «Токка» з твоiми червоними туфлями та моiм палантином «Інглiш Ексентрик»?

– Те, що треба! – каже Сьюз i йде до моеi шафи. – Дякую, Бекс. І… можна я прихоплю ще трусики? – додае вона мимохiдь. – І ще колготи, а також трохи косметики?

Я повертаюсь у своему крiслi й пильно до неi придивляюся.

– Сьюз, ти, коли розмотлошувала кiмнату, хоч щось залишила?

– Звичайно ж, залишила! – вiдповiдае вона злегка ображено. – Ну, розумiеш. Дещо, – вона дивиться менi в очi. – Гаразд, може, я трохи й перестаралася.

– У тебе хоч якась бiлизна е?

– Ну… нi. Але ти знаеш, я почуваюсь так добре, так позитивно дивлюся на свое життя, що це не мае нiякого значення! Це феншуй. Тобi теж варто спробувати.

Я спостерiгаю, як Сьюз забирае сукню, бiлизну й порпаеться в моiй косметичцi. Потiм вона виходить з кiмнати, а я простягаю руки перед собою, розминаючи пальцi. Так. Працювати. Книжка.

Я вiдкриваю новий файл, пишу «Роздiл перший» i… гордiвливо дивлюся на цi слова. Роздiл перший! Це так круто! Я справдi почала! Тепер менi слiд тiльки вигадати приголомшливе, незабутне перше речення.




Конец ознакомительного фрагмента.