Страница 1

Шопоголiк
Софи Кинселла


Ребекка Блумвуд – звичайна молода дiвчина. Проте в неi е одна таемниця… Вона шопоголiк. І хоч як Ребекка намагаеться позбутися своеi залежностi, кожен новий розпродаж чи сезоннi знижки зводять цi спроби нанiвець. Дiвчина заборгувала банку велику суму грошей, ii шафки переповненi одягом, але навiть це не може зупинити Ребекку. Коли менеджер банку Дерек Смiт починае справжне полювання на героiню, аби змусити ii сплатити борг, вона вирiшуе: досить! Час навчитися контролювати себе i своi кошти. Марнотратка i шопоголiк, Ребекка за дивним збiгом обставин отримуе пропозицiю стати консультанткою у компанii молодого фiнансового генiя Люка Брендона….





Софi Кiнселла

Шопоголiк



Цю книжку присвячено моiй подрузi й агентовi Арамiнтi Уiтлi







Подяка



Я щиро вдячна Патриковi Плонкiнгтон-Смiту, Лiндi Еванс i всiй командi Transworld, Целii Гейлi, Марку Лукасовi та всiм у LAW, Нiкi Кеннедi та Джессiцi Бакмен, Валерi Госкiнс i Ребеццi Уотсон, а також Брайяновi Сiбереллу iз CAA.

Особлива подяка Самантi Вiкгем, Сарi Мансер, Половi Уоттсу, Шантал Рузерфорд-Браун, моiй чудовiй родинi, i, звичайно, Джеммi, що навчила мене ходити по крамницях.




«Ендвiч-Банк»



Сталлiон-сквер, 1


Лондон W1 3HW



Мiс Ребекка Блумвуд

Джервiс Роуд, 63, кв. 4

Бристоль BS1 0DN



Шановна мiс Блумвуд!



Вiтаемо! Як випускниця Бристольського унiверситету Ви, безсумнiвно, пишаетеся своiми успiхами.



Ми, представники «Ендвiч-Банку», також пишаемося нашими успiхами, адже дбаемо про своiх клiентiв, а наша гнучка система рахункiв задовольнить будь-якi бажання. Ми особливо цiнуемо завбачливий пiдхiд до клiентiв Вашого статусу. Тож пропонуемо Вам, мiс Блумвуд, як випускницi унiверситету, пiдвищений лiмiт безвiдсоткового кредиту на суму 2000 фунтiв на першi два роки Вашоi роботи. Якщо Ви вирiшите вiдкрити рахунок в «Ендвiч-Банку», то вiдразу ж отримаете доступ до цiеi послуги


. Ми щиро сподiваемося, що Ви скористаетеся цiею унiкальною пропозицiею, та чекаемо на Вашу заявку.



Іще раз приймiть нашi вiтання!

    Із найкращими побажаннями
    Найджел Фейрс,
    менеджер iз маркетингу серед випускникiв






(враховуючи ваше фiнансове становище)



«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС




«Ендвiч-Банк»



ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем Роуд, 3


Лондон SW6 9JH



Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi Роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



На додаток до моiх листiв вiд 3 травня, 29 липня та 14 серпня повiдомляю Вам, що термiн Вашого безвiдсоткового кредиту добiгае кiнця 19 вересня. Також нагадую Вам, що Ви значно перевищили узгоджений лiмiт на суму 2000 фунтiв.



Поточна заборгованiсть за Вашим рахунком становить 3794 фунти 56 пенсiв. Будь ласка, зателефонуйте моiй помiчницi Ерiцi Парнелл, аби домовитися про зустрiч для обговорення цього питання.

    Із найкращими побажаннями
    Дерек Смiт,
    менеджер


«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС




«Ендвiч-Банк»



ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем Роуд, 3


Лондон SW6 9JH



Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi Роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Щиро спiвчуваю Вам iз приводу перелому ноги.



Пiсля одужання зателефонуйте, будь ласка, моiй помiчницi Ерiцi Парнелл, щоб домовитися про зустрiч для обговорення ситуацii з Вашою заборгованiстю.

    Із найкращими побажаннями
    Дерек Смiт,
    менеджер


«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС




«Ендвiч-Банк»



ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем Роуд, 3


Лондон SW6 9JH



Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi Роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Щиро спiвчуваю Вам iз приводу гнiйноi ангiни.



Пiсля одужання зателефонуйте, будь ласка, моiй помiчницi Ерiцi Парнелл, аби домовитися про зустрiч для обговорення Вашого фiнансового становища.

    Із найкращими побажаннями
    Дерек Смiт,
    менеджер


«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС




Один


Гаразд. Жодноi панiки. Жодноi панiки. Це ж лише рахунок «Вiза». Папiрець, кiлька цифр. Тобто… ну що страшного може бути в цифрах?

Я витрiщаюся крiзь шибку офiсу, розглядаю автобус, що iде по Оксфорд-стрит, умовляючи себе вiдкрити бiлий конверт, що лежить на моему охопленому безладом столi. «Це просто звичайнiсiнький папiрець», – повторюю я собi втисячне. І я начебто не така вже й дурна, правда ж? Я чудово знаю, яка в ньому буде вказана сума.

Майже знаю. Приблизно.

Там десь близько… двохсот фунтiв. Ну, може, триста. Так, мае бути триста. Щонайбiльше – триста п’ятдесят.

Я мимохiть заплющую очi й починаю пiдраховувати. Костюм iз «Джигсоу»… Вечеря зi Сьюз у «Куаглiно»… Той розкiшний червоно-жовтий килимок. Вiн коштував 200 фунтiв, подумати лишень! Але вiн, звiсно, вартий тих грошей до останнього пеннi – усi вiд нього просто в захватi. Ну, принаймнi Сьюз у захватi.

А той костюм у «Джигсоу» я купила за зниженою цiною, дешевше аж на 30 вiдсоткiв.

Страница 2

Тож на ньому я насправдi заощадила грошей.

Я розплющую очi та простягаю руку до рахунка. Щойно моi пальцi торкаються паперу – згадую про новi контактнi лiнзи. Дев’яносто п’ять фунтiв. Це чимало. Але взагалi-то я мала iх купити, чи не так? А що менi було робити: пересуватися навпомацки?

А ще довелося купити нову рiдину для лiнз, прикольний футлярчик, гiпоалергенну пiдводку для очей. Тож усе разом вийде… фунтiв чотириста?

За сусiднiм столом Клер Едвордс пiдводить погляд вiд своеi пошти. Вона розкладае листи охайненькими стосиками так само, як i щоранку. Скрiпляе iх резинками i чiпляе пiдписи на кшталт «Вiдповiсти термiново» або «Не термiново, але вiдповiсти». Мене дратуе ця Клер Едвордс.

– Усе гаразд, Бекi? – запитуе вона.

– Чудово, – спокiйнiсiнько вiдповiдаю я, – просто читаю листа.

Я недбало засовую руку в конверт, але пальцi нiяк не витягнуть iз нього рахунок. Вони чiпляються за папiрець, а всi думки – як i щомiсяця – захоплюе моя потаемна мрiя.

Хочете дiзнатися, яка в мене потаемна мрiя? Вона прийшла до мене через iсторiю про банкiвську плутанину, яку я колись прочитала в газетi. Менi та iсторiя так припала до серця, що я ii вирiзала й причепила на дверi шафи. Два рахунки за кредитками надiслали не тим людям, i – як вам таке? – обое сплатили не за своiм рахунком, навiть не втямивши цього. Вони сплатили кредити одне одного, навiть не поглянувши на них.

І вiдколи я натрапила на цю байку, я таемно мрiю про те, щоб таке саме трапилося й зi мною. Якась старенька з Корнуолла, що перейшла на дитячий розум, отримае мiй велетенський рахунок i заплатить, навiть не поглянувши на нього. А я одержу ii рахунок за три бляшанки котячоi iжi по 59 пеннi й, звiсно, сплачу за ним навiть не замислюючись. Усе по-чесному.

Я втуплююся в шибку, губи моi розтягуються в посмiшку. Я впевнена, що цього мiсяця це станеться – моя таемна мрiя от-от справдиться. Але коли я нарештi витягаю-таки рахунок iз конверта, – мене пiд’юджуе допитливий погляд Клер, – моя посмiшка стае все менш широкою i зрештою зовсiм зникае. Щось гаряче стискае мое горло. Щось дуже схоже на панiку.

Сторiнка аж чорна вiд цифр. Вервечка звичних назв пробiгае перед моiми очима, неначе в торговельному мiнi-центрi. Я намагаюся вихопити щось, але вони мчать надто вже швидко. «Торнтон», – нарештi розбираю я. «Шоколадниця Торнтон»? Що в бiса я забула в «Шоколадницi Торнтон»? Я ж начебто на дiетi. Цей рахунок не може бути правильним. Вiн не може бути моiм. Я не змогла б витратити стiльки грошви.

«Без панiки!» – волаю я подумки. Головне – не панiкувати. Слiд просто прочитати кожен рядок поволi, один за одним. Я глибоко вдихаю, змушую себе спокiйно зосередитись i починаю вiд самого початку.

«У Смiта» (ну, це нормально. Канцелярiя потрiбна всiм).

Взуттевий (також).

Оптика (необхiднiсть).

«Оддбiнз» (як же без вина?).

«Наша цiна» («Наша цiна»? А, точно. Новий альбом «Шарлатанiв». Ну не могла ж я його не купити?).

«Белла Паста» (вечеря з Кейтлiн).

«Оддбiнз» (як же без вина?).

«Ессо» (бензин не враховую).

Ресторан «Куглiно» (дорого – але ж це був особливий випадок).

Кафе «Прет-а-Манжер» (у мене тодi ще грошей не вистачило).

«Оддбiнз» (як же без вина?).

«Багатi килими» (що? А, так, той килимок, той дурнуватий килимок).

«Ля Сенза» (спокуслива бiлизна для зустрiчi з Джеймсом). «Ажент Провокатор» (iще спокусливiша бiлизна для зустрiчi з Джеймсом. Ха. Було б куди ii вдягати).

«Усе для тiла» (та щiточка для шкiри, без якоi просто неможливо).

«Некст» (бiла сорочка – нiчого особливого, але за зниженою цiною).

«Мiллетс»…

Моi думки спиняються. «Мiллетс»? Та я взагалi не заходжу в «Мiллетс». Що в бiса я забула в «Мiллетс»? Я спантеличено розглядаю рахунок, зморщивши лоба, намагаюся збагнути – i тодi правда зненацька звалюеться на мене. Це ж очевидно. Хтось iнший користувався моею карткою.

Боже мiй. Я, Ребекка Блумвуд, виявилася жертвою злочину. Усе стае на своi мiсця. Якiсь зловмисники заволодiли моею карткою i пiдробили мiй пiдпис. Як знати, де ще вони нею розраховувались? То ось звiдки стiльки цифр у моему рахунку! Хтось добряче закупився з моею карткою по всьому Лондону, вирiшивши, що йому просто так минеться.

Але як iм це вдалося? Я нишпорю в сумцi, знаходжу гаманець, вiдкриваю – i ось вона, моя «Вiза», просто передi мною. Я витягаю ii та втуплююсь у неi. Хтось поцупив ii з мого гаманця, скористався нею – i поклав на мiсце. Це мае бути хтось зi знайомих. Боже мiй! Хто?

Я пiдозрiливо озираю офiс. Хто б це не був – клепки йому бракуе! Скористатися моею карткою в «Мiллетс»! Це ж просто смiховинно. Можна подумати, я хоч колись хоч щось там купувала!

– Я нiколи навiть не заходила до «Мiллетс»! – промовляю я вголос.

– Заходила, – заперечуе Клер.

– Що? – обертаюся я до неi, не надто задоволена, що вона влазить. – Не заходила!

– А хiба не там ти купувала прощальний подарунок для Майкла?

Я дивлюся на неi i вiдчуваю, як посмiшка зникае з мого обличчя. От вiвця! Ну звiсно ж. Синя штормiвка

Страница 3

ля Майкла. Та бiсова синя штормiвка з «Мiллетс».

Три тижнi тому, коли Майкл, наш заступник редактора, звiльнився, я зголосилася купити для нього подарунок. Я прийшла до крамницi з коричневим конвертом, повним монет i купюр, i вибрала штормiвку (повiрте, це саме те, що йому треба!). І в останню мить – тепер я про це згадала – я вирiшила, що заплатити варто карткою, а вся ця готiвка менi знадобиться.

Чудово пам’ятаю, як витягла чотири п’ятифунтовi папiрцi, акуратно переклала iх до свого гаманця, вiдiбрала фунтовi мiдяки й кинула iх у вiддiлення для монет, а решту дрiб’язку просто висипала на дно сумки. І – Боже мiй! – пам’ятаю, як я думала, що менi не доведеться йти до банкомата. Я думала, що тих шiстдесяти фунтiв менi стане на кiлька тижнiв.

То куди ж вони подiлися? Не могла ж я витратити шiстдесят фунтiв, навiть цього не помiтивши? Чи могла?

– А чого ти взагалi про це заговорила? – питае Клер, нахиляючись уперед. Я бачу, як ii дрiбненькi оченята поблискують за окулярами, пронизуючи мене поглядом. Вона знае, що я вивчаю свiй рахунок за «Вiзою».

– Просто так, – вiдповiдаю я, скоренько переходячи до другоi сторiнки рахунка.

Але мене вибито з колii. Замiсть того щоб, як зазвичай, поглянути на «Мiнiмальний необхiдний платiж», навiть не дивлячись на загальну суму, я раптом розумiю, що втупилася просто в цифру в нижньому рядку.

Дев’ятсот сорок дев’ять фунтiв шiстдесят три пенси. Чiтко, чорним по бiлому.

Я мовчки дивлюся на неi з пiвхвилини, потiм запихаю рахунок назад до конверта. Чесне слово, у цю мить я впевнена, що цей папiрець жодним боком мене не стосуеться. Може, якщо випадково впустити його на пiдлогу за моiм комп’ютером, вiн просто зникне. Його зметуть прибиральники, i я зможу сказати, що взагалi його не отримувала. Не можуть же вiд мене вимагати, щоб я сплатила за рахунком, якого навiть не отримала?

Я вже подумки складаю листа: «Шановний головний директоре “Вiзи”. Ваш лист мене дещо спантеличив. Про який саме рахунок iдеться? Я вiд Вашоi компанii жодного рахунку не отримувала. Я не злякалася Ваших погроз i попереджаю, що напишу про Вас Аннi Робiнсон на телепрограму “Сторожовий пес”».

А ще завжди можна поiхати за кордон.

– Бекi? – стрiпнувши головою, я бачу, що Клер витрiщаеться на мене. – Ти закiнчила матерiал про Ллойд?

– Майже, – обманюю я. Вона не зводить iз мене очей, тож доводиться розгорнути той документ на весь екран, просто щоб показати мое прагнення працювати. Але якоiсь трясцi вона все нiяк не вiдводить очей.

«Миттевий доступ до рахунку – значна перевага для вкладникiв, – друкую я на екранi, слово в слово переписуючи з прес-релiзу, що лежить передi мною. – Також пропонуемо особливi вiдсотковi ставки для тих, хто вкладае понад 5000 фунтiв».

Я ставлю крапку, сьорбаю кави i перегортаю прес-релiз на другу сторiнку.

До речi, це i е моя робота. Я журналiстка фiнансового журналу. Менi платять за те, що я пояснюю iншим, як поводитися з грошима.



Звичайно, це не та кар’ера, про яку я завжди мрiяла. Нiхто з тих, хто пише про фiнанси, не мрiяв це робити. Вони можуть казати, що iх «зачепила» тема фiнансiв. Це все брехня. Насправдi iм просто не дiсталася робота, на якiй можна писати про щось бiльш захопливе. Вони намагалися влаштуватися в «Таймз» i в «Експрес», у «Мерi-Клер» та у «Вог», у «ДжейК’ю» та в «Лоадед», а у вiдповiдь чули лише «Забирайся звiдсiля!»

Тож вони взялися шукати роботу в «Сталеливарських новинах», «Сироробському вiснику» чи «Інвестицiйному щотижневику». Зрештою iх узяли на наймаруднiшу роботу якогось найостаннiшого помiчника, якому платять копiйки – i вони були за це вдячнi. І вiдтодi так i пишуть про сталь, сир чи iнвестицii – просто тому що нi в чому бiльш нi бельмеса не тямлять. Я сама починала у виданнi з привабливою назвою «Про особистi iнвестицii». Я навчилася передирати матерiали з прес-релiзiв, кивати на прес-конференцiях i вигадувати питання, якi звучали так, нiби я тямлю, про що говорю. Через пiвтора року – хоч у таке й важко повiрити – мене переманили у «Вдалi вкладення».

Звичайно, я так нiчого й не дiзналася про фiнанси. Люди на автобуснiй зупинцi кумекають у фiнансах краще за мене. Школярство петрае в них iще лiпше. Я тут пропрацювала вже три роки й досi чекаю, що мене хтось таки пiдловить.



По обiдi редактор Фiлiп гукае мене на iм’я, i я злякано озираюся. – Ребекко? – говорить вiн. – Є розмова. Фiлiп кивае, щоб я пiдiйшла до його столу. Здаеться, його голос зненацька притишуеться, стае майже змовницьким, i вiн так посмiхаеться менi, нiби збираеться повiдомити якiсь хорошi новини.

«Господи», – лунае в моiй головi. Пiдвищення. Це мае бути воно. Вiн розумiе, як несправедливо те, що я заробляю менше, нiж Клер, i вiн зараз пiдвищить мене до ii рiвня. Або й iще вище. І скаже про це менi на вушко, щоб Клер не було прикро.

Моi губи самi собою розтягуються в широченну посмiшку, я встаю i проходжу тi кiлька метрiв до його столу, намагаючись триматися спокiйнiше, але вже розмiрковуючи, на що я витрачу свою пiдвищену з

Страница 4

рплатню. Звичайно, те крутезне пальто з «Вiслз». І щось iз тих чорних черевичкiв на високих пiдборах iз «П’ед-а-Тер». Може, помчу у вiдпустку. І сплачу за тим довбаним кредитним рахунком раз i назавжди. Я от-от пурхну в повiтря, сповнена полегшення. Я знала, що все буде добре…

– Ребекко? – вiн тицяе менi якусь картку. – Я не потрапляю на цю прес-конференцiю, – каже вiн, – але там, схоже, буде щось цiкаве. Ти пiдеш? Це в «Брендон Коммюнiкейшенз».

Я вiдчуваю, як радiсть, мов борошно, осипаеться з мого обличчя. Вiн мене не пiдвищить. Мiй заробiток не збiльшиться. Я почуваюся зрадженою. На бiса вiн так посмiхався до мене? Вiн же мав усвiдомлювати, що даруе менi надiю. Бездушний покидьок.

– Щось сталося? – запитуе Фiлiп.

– Нi, – кидаю я. Але не можу вичавити iз себе посмiшку. Мое новеньке пальтечко й моi черевички зникають iз моеi уяви, тануть, мов снiг навеснi. Жодного пiдвищення. Лише прес-конференцiя про… я зиркаю на картку. Про новий iнвестицiйний фонд. Як таке взагалi може здатися комусь цiкавим?

– Можеш написати про це для новин, – каже Фiлiп.

– Гаразд, – вiдповiдаю я, знизавши плечима, i йду вiд нього.




Два


Дорогою на прес-конференцiю менi треба купити лише одну важливу рiч – «Файненшел Таймз». Це видання – найкраща прикраса для дiвчини. Його головнi переваги:

1. Воно мае гарний колiр.

2. Коштуе лише 85 пенсiв.

3. Якщо зайти до кiмнати, затиснувши його пiд пахвою, вас починають сприймати серйозно. З «Файненшел Таймз» у руках можна базiкати будь-якi нiсенiтницi, а вас усе одно вважатимуть не за легковажне дiвчисько, а за високоосвiчену iнтелектуалку, та ще й iз широкими iнтересами.

На спiвбесiду, коли влаштовувалася у «Вдалi вкладення», я прийшла з примiрниками «Файненшел Таймз» та «Інвесторського вiсника» – i менi не поставили жоднiсiнького питання про фiнанси. Пам’ятаю, що ми теревенили про вiдпустки, вiлли та гризотню серед iнших редакторiв.

Отож я зупиняюся бiля газетяра, купую «Файненшел Таймз» i вишукано затискаю його пiд рукою, милуючись власним вiдображенням у вiтринi «Деннi та Джордж».

Виглядаю непогано, як на мене. Я одягнена в чорну спiдницю вiд «Френч Коннекшен», просту бiлу футболку з «Нiкербокс» i короткий ангоровий кардиган, що його купила в «Маркс та Спенсер», але виглядае вiн, як нiби придбаний в «Агнес Бi». І новi туфлi з квадратним передком iз «Гоббс». І це ще не все! Хоча нiхто iх i не бачить, я знаю, що пiд цим одягом мене прикрашае мiй розкiшний новий комплект – трусики та бюстгальтер iз вишитими жовтими трояндами. Це найкраще з усього, у що я вбрана сьогоднi. І насправдi я майже не проти б потрапити пiд машину, щоб iх побачили всi.

Це в мене звичка така – подумки пiдписувати весь одяг, який я ношу, неначе для сторiнки журналу моди. Я роблю це вже багато рокiв – вiдтодi, як читала журнал для дiвчаток-пiдлiткiв «Джаст Севентiн». Для кожного випуску журналiсти зупиняли дiвчинку серед вулицi, фотографували ii та перелiчували весь ii одяг: «Футболка «Челсi Гьорл», джинси «Топ Шоп», взуття: позичила в подруги». Я жадiбно читала такi перелiки – i досi, купивши щось у недостатньо крутiй крамницi, я вiдрiзаю лейбу. Тож якщо мене колись зупинять на вулицi, я зможу вдати, що не знаю, звiдки це.

Та грець iз ним. Отож стою я, розглядаю себе, думаю, що маю-таки нiчогенький вигляд, майже бажаючи, щоб з’явився з фотоапаратом хтось iз пiдлiткового журналу – аж раптом в очi менi впадае дещо, на чому вони уважно зосереджуються – а серце в мене зупиняеться. У вiтринi «Деннi та Джордж» майже непомiтна темно-зелена табличка, на якiй кремовими лiтерами написано: «РОЗПРОДАЖ».

Я витрiщаюся на цю табличку – i серце мое шалено калатае в грудях. Це неможливо. У «Деннi та Джордж» не може бути розпродажу. Тут нiколи не бувае розпродажiв. Їхнi хустки й шалики такi омрiянi, що вони могли б продавати iх удвiчi дорожче. Кожен, кого я знаю в цьому життi, жадав би отримати шарф iз «Деннi та Джордж». (Окрiм моiх мами й тата, звiсно ж. Мама переконана, що все, що неможливо купити в «Бентоллз оф Кiнгстон», – суцiльний непотрiб.)

Я ковтаю, ступаю кiлька крокiв уперед i смикаю дверi крихiтноi крамнички. Дверi розчиняються, i гарненька бiлявка, що працюе тут, пiдводить погляд. Не знаю, як ii звати, але вона завжди подобалася менi. На вiдмiну вiд тих чванькуватих корiв з iнших крамниць одягу, вона не проти, щоб я нескiнченно стояла, витрiщаючись на вбрання, якого не можу дозволити собi купити. Я зазвичай десь iз пiвгодини умлiваю над шаликами в «Деннi та Джордж», а потiм чимчикую до «Аксессорайз» i там купую щось, щоб трохи звеселитись. У мене накопичилася вже цiла шухляда замiнникiв «Деннi та Джордж».

– Доброго дня, – кажу я якомога спокiйнiше. – У вас… У вас розпродаж.

– Так, – усмiхаеться бiлявка. – Дещо незвично для нас. Я оглядаю примiщення. Бачу цiлi купи охайно поскладаних шаликiв, а над ними – темно-зеленi таблички «Знижка – 50%». Принтований оксамит, оздоблений бiсером шовк, вишиваний кашемiр – i все з невеличкою емблемою «Деннi та Джордж». Вони оточи

Страница 5

и мене. Я не знаю, куди ступити. У мене от-от почнеться напад панiки.

– Здаеться, вам завжди подобався оцей, – каже привiтна бiлявка, витягаючи зi стосика перед собою сяйливий сiро-блакитний шалик.

О Боже, так. Пам’ятаю його. Із шовковистого оксамиту, оздоблений свiтло-блакитним вiзерунком, по якому розкиданi переливчастi намистинки. Розглядаючи його, я вiдчуваю, як маленькi невидимi ниточки безгучно притягують мене до нього. Я просто мушу доторкнутися до шалика. Надягти його. Я нiколи не бачила нiчого прекраснiшого. Дiвчина дивиться на лейбу.

– Цiну знижено з 340 до 120 фунтiв. – Вона пiдходить i накидае шалик менi на шию, i я розглядаю свое вiдображення в дзеркалi.

Жодних сумнiвiв. Менi потрiбен цей шалик. Я просто мушу його купити. Із ним моi очi здаються бiльшими, зачiска – дорожчою, я взагалi стаю iншою людиною. Я зможу носити його з чим завгодно. І мене називатимуть Дiвчиною в Шалику «Деннi та Джордж».

– На вашому мiсцi я хапала б його, – всмiхаеться менi дiвчина. – Залишився лише один такий.

Я мимохiть учiпляюся в тканину.

– Я беру, – видихаю я. – Беру.

Вона починае пакувати його в обгортковий папiр, а я дiстаю гаманець, вiдкриваю його й бездоганним, вiдпрацьованим рухом намагаюся дiстати картку «Вiза», – але моi пальцi ковзають по шкiрi. Я здивовано завмираю i починаю нишпорити всiма кишенями гаманця, розмiрковуючи, чи я кудись запхала ii з якоюсь квитанцiею, чи вона втрапила пiд вiзитку… А потiм мене розчавлюе усвiдомлення. Вона на моему столi.

Як можна бути такою дурепою? Як можна кинути кредитку на столi? Про що я тiльки думала?

Привiтна бiлявка кладе загорнутий шалик у темно-зелену фiрмову сумочку «Деннi та Джордж». У мене шалено калатае серце. От що тепер зробити?

– Як ви хотiли б розрахуватися? – ввiчливо запитуе вона.

Обличчя в мене спалахуе.

– Я щойно зрозумiла, що забула кредитну картку в офiсi, – затинаюся я.

– Ой, – каже дiвчина, i руки в неi завмирають.

– Зможете притримати його для мене? – Дiвчина невпевнено дивиться.

– На скiльки притримати?

– До завтра? – вiдчайдушно кажу я. О Господи. Вона корчить невдоволену пику. Невже вона не розумiе?

– Боюся, що нi, – каже вона. – Товари зi знижкою не можна вiдкладати для когось.

– Тодi до сьогоднiшнього вечора, – швидко кажу я. – До котроi ви працюете?

– До шостоi.

До шостоi! Я вiдчуваю, як мене сповнюють водночас полегшення й адреналiн. Не здавайся, Ребекко! Я пiду на прес-конференцiю, вшиюся звiдти, щойно зможу, i повернуся на таксi до офiсу. Вiзьму свою «Вiзу», скажу Фiлiповi, що забула записник, примчу сюди i куплю шалика.

– А до закриття зможете притримати? – запитую я благально. – Будь ласка. Ну будь ла-а-а-асочка.

Нарештi дiвчина поступаеться.

– Гаразд. Покладу його за прилавок.

– Дякую, – видихаю я. Спiшно виходжу з магазину i прямую далi до «Брендон Коммюнiкейшенз». «Нехай ця прес-конференцiя буде короткою, – молюся я. Нехай запитань буде не надто багато. Боже, прошу тебе, благаю, допоможи менi купити цей шалик».



Дiставшись до «Брендон Коммюнiкейшенз», я вiдчуваю, що потроху заспокоююсь. Зрештою, у мене е ще цiлiсiньких три години. І мiй шалик надiйно сховано за прилавком. Нiхто в мене його не вiдбере.

У фойе «Брендон Коммюнiкейшенз» висить табличка: «Пресконференцiя «Екзотичнi можливостi вiд “Форленд” проходить у залi Артемiди», i чоловiк у формi вказуе всiм шлях коридором. Отож захiд досить-таки значний. Звiсно, не на рiвнi «телекамери, CNN та журналiсти з усього свiту ледве дочекалися». Але все ж на рiвнi «досить-таки багато людей сюди забрело». Вельми важлива подiя для нашого тiсного й нудного свiту.

Заходжу – i мене оточуе гомiн люду, що тиняеться залом, та офiцiантiв, що ширяють туди-сюди з канапе. Журналiсти хиляють шампанське, нiби нiколи ранiше його не бачили; дiвчата-пiарницi, зверхньо зиркаючи, попивають воду. Офiцiант пропонуе менi келих шампанського, i я беру два. Один вип’ю зараз, а другий поставлю пiд стiлець, щоб рятуватися вiд нудьги.

У дальньому кутку бачу Еллi Грейнджер зi «Щотижневика iнвестора». Їi затисли в той куток два серйознi чоловiки в костюмах, яким вона кивае без жодного виразу в очах. Еллi дуже крута. Вона лише пiвроку пропрацювала у своему щотижневику, а вже встигла розiслати резюме на сорок три iншi посади. Узагалi-то ii справжня мрiя – стати редактором рубрики про красу в якомусь журналi. А мое прагнення – бути схожою на Фiону Фiллiпс, ведучу програми «Доброго ранку, Британiе!» Інодi, надудлившись, як два хлющi, ми обiцяемо одна однiй, що якщо за три мiсяцi не просунемося хоча б трохи в бiк своеi мрii, то вдвох кинемо роботу. Але насправдi уявити, що я залишуся без грошей – бодай на один мiсяць, – ще страшнiше, нiж до скону писати про пенсiйнi заощадження.

– Ребекко, радий, що ви змогли прийти.

Я пiдводжу очi – i ледве не захлинаюся шампанським. Це Люк Брендон, найголовнiший голова «Брендон Коммюнiкейшенз», i вiн дивиться просто на мене так, нiби чудово розумiе, про що саме я думаю.

Я бачилася з ним лише к

Страница 6

лька разiв i завжди якось нiяковiю поруч iз ним. По-перше, про нього йде страшенна слава. Усi, навiть Фiлiп, мiй бос, невпинно торочать про те, який вiн генiй. Вiн заснував «Брендон Коммюнiкейшенз» на пустому мiсцi, а тепер це найбiльша фiнансова пiар-компанiя в Лондонi. Кiлька мiсяцiв тому одна газета згадувала його в перелiку найрозумнiших пiдприемцiв свого поколiння. Подейкують, що IQ в нього феноменально високий, а пам’ять фотографiчна (нiколи не любила людей iз фотографiчною пам’яттю).

Але це ще не все. Вiн завжди здаеться набурмосеним, коли говорить зi мною. Начебто розумiе, яка я цiлковита дурисвiтка. Так, я майже впевнена, що вiн бачить мене наскрiзь. Цiлком може виявитися, що вiдомий Люк Брендон не лише видатний генiй, а ще й умiе читати думки. Вiн знае, що, коли я розумно киваю, розглядаючи якийсь нудний графiк, я насправдi думаю про розкiшний чорний топ, який бачила в «Джозеф», i вирiшую, чи зможу я дозволити собi ще й брюки.

– Ви знайомi з Алiсiею? – запитуе Люк, показуючи на вишукану бiлявку поруч iз собою.

З Алiсiею я, звiсно, не знайома. Утiм це менi й не потрiбно. Вони всi однаковi, «Брендонськi дiвчата», як самi себе ж i називають. Вони гарно одягненi, гарно говорять, одруженi з банкiрами i не мають жодного почуття гумору.

– Ребекко, – байдуже каже Алiсiя, потискаючи менi руку. – Із «Вдалих вкладень», правильно?

– Саме так, – вiдповiдаю я так само байдуже.

– Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли сьогоднi, – каже Алiсiя. – Я розумiю, що ви, журналiсти, – страшенно зайнятi люди.

– Та будь ласка, – вiдповiдаю я. – Ми намагаемося вiдвiдувати якомога бiльше прес-конференцiй. Щоб бути в курсi всього, що вiдбуваеться в нашiй галузi.

Менi подобаеться така моя вiдповiдь. Я майже сама в неi вiрю. Алiсiя серйозно кивае, нiби те, що я кажу, мае для неi величезне значення.

– А скажiть-но, Ребекко, що ви думаете про сьогоднiшнi новини? – Вона кивае на «Файненшел Таймз» у мене пiд пахвою. – Досить несподiвано, чи як ви гадаете?

О Боже. Про що вона говорить?

– Це, звичайно, дуже цiкаво, – вiдповiдаю я, не припиняючи посмiхатись, i намагаюся виграти час. Я озираю примiщення в пошуках пiдказки – але ii нiде немае. Що ж сталося? Вiдсотковi ставки зросли, чи ще щось?

– Мушу визнати, я вважаю, що це погана новина для нашого сектора, – зосереджено провадить далi Алiсiя. – Але, звичайно, у вас мають бути своi власнi погляди.

Вона дивиться на мене, чекаючи на вiдповiдь. Я вiдчуваю, що в мене спалахують щоки. Ну i як менi виплутуватися? Я обiцяю собi: «Вiдтепер щодня читатиму газети!» Бiльше мене не заженуть на слизьке!

– Я цiлком iз вами згодна, – зрештою вимовляю я. – Це, як на мене, не надто добрi новини. – Вiдчуваю, який здавлений у мене голос. Швидко сьорбаю шампанського. Хоч би зараз землетрус почався абощо!

– А ви цього очiкували? – допитуеться Алiсiя. – Я знаю, що ви, журналiсти, завжди на крок попереду всiх!

– Я… Ну взагалi-то я припускала, що таке може статися, – я впевнена, що говорю досить переконливо.

– А тепер ще й тi чутки, нiби «Скоттiш Прайм» i «Флагстафф Лайф» намiряються втнути те саме! – вона зосереджено дивиться на мене. – Ви як думаете, на них i справдi чекае саме це?

– Про це… важко щось сказати, – вiдповiдаю я i ковтаю шампанського. Якi ще чутки? Господи, чому б iй просто не дати менi спокiй?

А потiм я припускаюся помилки – зиркаю на Люка Брендона. Вiн розглядае мене з дивним виразом на обличчi. Хай йому трясця! Вiн чудово розумiе, що я уявлення не маю, про що говорю, правда ж?

– Алiсiе, – кидае вiн. – Там Меггi Стiвенс з’явилася. Ти можеш…

– Звичайно, – вiдповiдае вона i, виконуючи команду, мов добре видресируваний пес, прямуе до дверей.

– І ще, Алiсiе, – додае Люк, i вона швидко озираеться. – Я хочу достеменно з’ясувати, хто впоров ту дурницю iз цифрами.

– Так, – долинае вiд Алiсii, i вона квапиться геть.

Господи, як я його боюся. І тепер ми залишилися наодинцi. Треба менi, мабуть, ушиватися звiдси.

– Ну, – весело кажу я. – Час менi вже йти, щоб…

Але Люк Брендон нахиляеться до мене.

– «СБГ» сьогоднi вранцi оголосили, що придбали «Рутланд Банк», – тихо говорить вiн.

І, звичайно, тепер, коли вiн це сказав, я пригадую, що щось таке вже чула в новинах сьогоднi вранцi.

– Знаю, – трохи зневажливо кидаю я. – Читала про це у «Файненшел Таймз». – І перш нiж вiн устигае щось додати, я йду, щоб поговорити з Еллi.



Прес-конференцiя от-от розпочнеться, тож ми з Еллi прямуемо на заднiй ряд i там сiдаемо поруч. Я вiдкриваю блокнот, угорi сторiнки пишу «Брендон Коммюнiкейшенз» i починаю на берегах вимальовувати в’юнкий квiтчастий вiзерунок. А поряд зi мною Еллi на телефонi набирае «Мобiльний гороскоп».

Я ковтаю шампанського, вiдхиляюся на спинку стiльця, намiряючись добряче розслабитися. Немае жодного сенсу щось слухати на прес-конференцiях. Уся iнформацiя завжди е в роздрукiвках, i згодом можна буде з’ясувати, про що тут говорили. Тож я розмiрковую, чи помiтить хтось, якщо я зараз почну фарбувати нiгтi, як ра

Страница 7

том бiля мене з’являеться та лярва Алiсiя.

– Ребекко?

– Так? – лiнькувато озиваюся я.

– Вас до телефону. Ваш редактор.

– Фiлiп? – недоладно перепитую я. Нiби в мене цiлий загiн тих редакторiв, на вибiр.

– Так, – вона дивиться на мене, як на недоумкувату, i показуе телефон на столi бiля дальньоi стiни. Еллi запитально дивиться на мене, i я знизую плечима. Досi Фiлiп нiколи не дзвонив менi на прес-конференцii.

У менi наростае хвилювання, i я, вiдчуваючи власну важливiсть, прямую до телефону. Можливо, в офiсi сталося щось надзвичайне. Або вiн натрапив на якусь неймовiрну сенсацiю i хоче, щоб я полетiла в Нью-Йорк з’ясувати, що й до чого.

– Алло, Фiлiпе? – кажу я в трубку й одразу ж шкодую, що не вимовила натомiсть щось рiзке й багатозначне, наприклад коротке «Так».

– Ребекко, послухай, вибач, що цим тебе дiстаю, – говорить Фiлiп, – але в мене починаеться мiгрень. Я збираюся додому.

– О, – спантеличено говорю я.

– І хотiв спитати, чи зможеш ти виконати мое маленьке доручення.

Доручення? Та за кого вiн мене мае? Якщо вiн шукае, хто купив би йому парацетамолу, то йому слiд завести секретарку.

– Не впевнена, – кажу я не надто люб’язно. – Я тут трохи зайнята.

– Коли звiльнишся. Комiтет соцiального забезпечення о п’ятiй годинi оприлюднить свiй звiт. Зможеш забрати його? Можеш iз конференцii поiхати просто до Вестмiнстера.

Що? Я з жахом дивлюся на телефон. Нi, я не зможу пiти нi по який довбаний звiт. Менi треба забрати свою кредитку! Я маю купити собi шалик.

– А Клер не може пiти? – питаю я. – Я хотiла повернутися до офiсу й закiнчити свiй матерiал про… – Про що там я маю писати цього мiсяця? – Про iпотеки.

– Клер на брифiнгу в Сiтi. А Вестмiнстер саме на шляху до твого престижного Фулгема, правда ж?

Фiлiп просто не може не жартувати про те, що я живу у Фулгемi. Просто тому, що вiн живе в Гарпенденi.

– Можеш просто вийти з метро, – провадить вiн далi, – забрати звiт i зайти назад.

О Боже. Я не можу вигадати, як вiдкараскатися вiд нього. Заплющую очi та швидко мiркую. Годину пробути тут. Помчати назад до офiсу, схопити свою «Вiзу», повернутися до «Деннi та Джордж», купити шалик, примчати до Вестмiнстера, забрати звiт. Я просто мушу все це провернути.

– Гаразд, – кажу я. – Можете на мене покластися.



Я повертаюся на мiсце саме в ту мить, як свiтло згасае, а на екранi перед нами з’являються слова «ДАЛЕКОСХІДНІ МОЖЛИВОСТІ». Змiнюють один одного яскравi краевиди Гонконгу, Таiланду та iнших екзотичних мiсць, – зазвичай, побачивши таке, я поринаю в мрii про вiдпочинок. Але сьогоднi не можу розслабитися, не можу навiть посмiятися з тiеi новенькоi зi «Щотижневого портфолiо», що шалено намагаеться занотувати все i, мабуть, ще й поставить зо п’ять питань, бо впевнена, що так треба. Я ж надто стривожена через мiй шалик. Що, коли я не повернуся вчасно? Що, коли хтось запропонуе за нього бiльше? Сама думка про це мене жахае. Адже за шалик «Деннi та Джордж» варто торгуватися, правда?

А потiм, саме в ту мить, як фото з Таiланду зникають i з’являються нуднi графiки, я вiдчуваю радiсне пiднесення. Ну звiсно ж! Я заплачу за шалик готiвкою. Хiба можна заперечити проти готiвки? Я можу зняти сотню з картки, тож залишаеться десь дiстати ще двадцятку – i шалик мiй!

Я вириваю аркуш iз блокнота, пишу на ньому «Позичиш двадцятку?» – i простягаю його Еллi, яка й досi крадькома дослухаеться до свого мобiльника. Цiкаво, що вона там так вислуховуе. Не може ж це й досi бути той ii гороскоп? Вона опускае погляд, хитае головою i пише: «Нi. Придуркуватий банкомат забрав мою картку. Живу поки що лише талонами на обiд».

Трясця. Я замислююся, тодi пишу: «А з кредитки? Я вiддам, чесно. І що ти слухаеш?»

Я пiдсовую аркуш до неi, i раптом спалахуе свiтло. Презентацiя скiнчилася, а я не почула з неi жодного слова. Люди навколо соваються на мiсцях, i дiвчина-пiарниця починае роздавати глянсовi брошурки. Еллi кидае слухавку i всмiхаеться до мене.

– Любовнi передбачення, – пояснюе вона, набираючи новий номер. – Завжди справджуються.

– Скорiше вже лайновi передбачення, – осудливо хитаю я головою. – Повiрити не можу, що тебе так приколюе вся ця маячня. І ти ще вважаеш себе фiнансовим журналiстом?

– Нi, – каже Еллi. – А ти себе? – І ми вдвох гигикаемо, доки на нас розлючено не блискае очима якась стара мегера з представникiв поважних загальнодержавних видань.

Лунае пронизливий голос:

– Ледi та джентльмени. – І я пiдводжу погляд. Це Алiсiя стоiть перед усiею аудиторiею. Мушу визнати, що в неi просто прекраснi ноги. – Як бачите, план вкладень «Екзотичнi можливостi вiд “Форленд”» пропонуе кардинально новий погляд на iнвестування. – Вона озирае примiщення, зустрiчаеться поглядом зi мною i холодно посмiхаеться.

– Екзотичнi можливостi, – шепочу я насмiшкувато до Еллi, показуючи брошуру. – Радше екзотичнi цiни. Ти бачила, який у них розмiр вкладень?

(Я завжди передусiм дивлюся на вкладення. Так само як у крамницях одразу ж знаходжу бiрку з цiною.)

Еллi, погоджуючись, за

Страница 8

очуе очi. Вона й досi дослухаеться до свого телефону.

– «Форленд Інвестментс» пiдвищуе цiннiсть, – провадить далi Алiсiя своiм чванькуватим голосом. – «Форленд Інвестментс» пропонуе бiльше.

– Вони бiльше отримують, а ви бiльше втрачаете, – не замислюючись, промовляю я вголос, i по всьому залi лунае смiх.

Господи, який сором. І тепер iще й Люк Брендон витрiщився на мене. Я швидко опускаю погляд i вдаю, що роблю нотатки.

Хоча, чесно кажучи, я уявлення не маю, навiщо взагалi прикидатися, що я щось занотовую. Можна подумати, ми хоч колись пишемо в журналi щось, крiм дифiрамбiв, отриманих у прес-релiзах. Компанiя «Форленд Інвестментс» щомiсяця замовляе нам приголомшливу рекламу на цiлий розворот, а минулого року вони повезли Фiлiпа в незабутню подорож до Таiланду для проведення якихось там дослiджень (ха-ха-ха), тож нам не дозволено писати нiчого, крiм того, якi вони розчудеснi.

Коли Алiсiя продовжуе свою промову, я нахиляюся до Еллi.

– Послухай, – шепочу я. – А не можна менi взяти твою кредитку?

– Звiдти все вичерпано, – вибачливо шепоче Еллi. – Я досягла лiмiту. Чого б менi ще жити з тих талонiв?

– Але менi потрiбнi грошi! – шепочу я. – Я просто у вiдчаi! Менi потрiбна ця двадцятка!

Я говорю голоснiше, нiж хотiлося б, i Алiсiя затинаеться.

– Либонь, вам варто було iнвестувати у «Форленд Інвестментс», Ребекко, – каже Алiсiя, i примiщенням знов лунають смiшки. Кiлька глядачiв обертаються до мене, i я прямо дивлюся на них. Господи, вони ж моi товаришi-журналiсти. Вони мають бути на моему боцi. Солiдарнiсть Спiлки журналiстiв i все таке.

Узагалi-то я так i не зiбралася приеднатися до тiеi Спiлки. Але все ж таки.

– Для чого вам та двадцятка? – запитуе Люк Брендон зi сцени.

– Я… для моеi тiтки, – нахабно говорю я. – Вона в лiкарнi, i я хотiла купити для неi подарунок.

У залi западае тиша. А потiм я просто не вiрю своiм очам – Люк Брендон засовуе руку в кишеню, дiстае звiдти папiрець – 20 фунтiв – i простягае якомусь хлопцевi в першому ряду журналiстiв. Вiн вагаеться, але потiм передае банкноту назад, комусь за його спиною. А потiм i далi, двадцять фунтiв летять до мене iз рук у руки, мов фанат у натовпi пiд час рок-концерту. Коли я нарештi отримую iх, у кiмнатi лунають оплески, а я вiдчуваю, як спалахують моi щоки.

– Дякую, – кажу я, нiяковiючи. – Я, звичайно, поверну вам iх.

– Переказуйте найкращi побажання вашiй тiтцi, – вiдповiдае Люк Брендон.

– Дякую, – повторюю я. Потiм зиркаю на Алiсiю i вiдчуваю, як спалахуе в менi задоволення. Вона здаеться просто розчавленою.



Наприкiнцi серii питань глядачi починають непомiтно вислизати, поспiшаючи до своiх офiсiв. Зазвичай я теж iду саме в цю мить – купити капучино й трохи поблукати крамничками. Але сьогоднi вчиню iнакше. Сьогоднi я вирiшую досидiти до останнього, найнуднiшого питання про оподаткування. А потiм пiдiйду до сцени й особисто подякую Люковi Брендону за такий милосердний, хоч i трохи принизливий, учинок. А потiм пiду по свiй шалик. Ура-а-а-а!

Але, на мiй подив, уже пiсля кiлькох питань Люк Брендон устае, шепоче щось до Алiсii та прямуе до дверей.

– Спасибi, – бурмочу я, коли вiн проходить повз мiй стiлець, але я не впевнена, що вiн узагалi мене почув.

Утiм, кого це хвилюе? Я здобула двадцять фунтiв – ось що головне.



На шляху з Вестмiнстера вагон метро спиняеться в тунелi – здаеться, без жодних причин. Так проходить п’ять хвилин, а потiм i десять. Просто повiрити несила, як менi не щастить. Зазвичай я, звiсно, просто мрiю, щоб метро зламалося – адже тодi в мене з’явиться виправдання, щоб довше не повертатися до офiсу. Але сьогоднi я поводжуся, мов психований i хворий на виразку бiзнесмен. Я напружено барабаню пальцями, зiтхаю i стривожено визираю в темряву за вiкном.

Частково я думаю про те, що в мене ще повнiсiнько часу, щоб дiстатися до «Деннi та Джордж» до закриття. Частково – про те, що, навiть якщо менi це не вдасться, навряд чи та бiлявка продасть мiй шалик комусь iншому. Проте така ймовiрнiсть е. Тож доки я не триматиму той шалик у власних руках, не зможу заспокоiтися.

Коли поiзд нарештi рушае, я, глибоко зiтхаючи, вiдкидаюся на сидiннi й дивлюся на принишклого блiдого чоловiка лiворуч.

– Дякувати Богу! – видихаю я. – Я була на межi розпачу.

– Це може довести до вiдчаю, – погоджуеться вiн тихо.

– Вони просто не думають, правда ж? – розпалююся я. – Адже… в когось iз нас можуть бути страшенно важливi, невiдкладнi справи. Я в страшному цейтнотi!

– Я й сам трохи поспiшаю, – вiдповiдае чоловiк.

– Не знаю, що б я робила, якби цей поiзд не поiхав нарештi, – я хитаю головою. – Почуваешся так… безсило!

– Чудово розумiю, про що ви, – пристрасно промовляе чоловiк. – Їм не зрозумiти, що дехто з нас … – Вiн кивае на мене. – Ми не просто так тут катаемося. І встигнути чи нi – це справдi важливо.

– Саме так! – погоджуюсь я. – А ви куди поспiшаете?

– У моеi дружини почалися пологи, – говорить вiн. – Наше четверте дитя.

– О, – ледь вимовляю я, вражена цим. – Що ж… Бо

Страница 9

е мiй! Вiтаю. Сподiваюся, що ви…

– Минулого разу вона встигла за пiвтори години, – каже чоловiк, потираючи спiтнiле чоло. – А я вже сорок хвилин простирчав у цьому метро. Ну що ж, принаймнi тепер ми нарештi iдемо.

Вiн злегка стенае плечима й усмiхаеться до мене.

– А у вас що? Якi термiновi справи?

О Боже.

– Я… гм… я iду до…

Я безпорадно затинаюся й вiдкашлююсь, вiдчуваючи, як спалахуе мое обличчя. Я не можу сказати цьому чоловiковi, що моя невiдкладна справа полягае в тому, щоб купити шалик «Деннi та Джордж».

А надто – що це лише шалик. Навiть не костюм, чи пальто, чи щось таке, гiдне уваги.

– Це не так уже й важливо, – чую я власне бурмотiння.

– Та ну, не може бути, – люб’язно вiдповiдае вiн.

Ох, я почуваюся просто жахливо. Пiдводжу погляд – i, дякувати Богу, виявляеться, що вже моя зупинка.

– Хай вам щастить, – кажу я, спiшно встаючи. – Щиро бажаю встигнути.



Крокуючи тротуаром, я почуваюся трохи присоромленою. Може, менi варто було б дiстати своi сто двадцять фунтiв i вiддати тому чоловiковi, – хай би витратив iх на дитину, – замiсть того щоб купувати якийсь дурнуватий шалик. Тобто, якщо замислитися, що важливiше? Одяг чи диво нового життя?

Обмiрковуючи це питання, я почуваюся страшенно глибокодумною, майже як справжнiй фiлософ. І я так заглиблююся в роздуми, що ледве не проходжу повз свiй поворот. Але повертаюся до реальностi саме вчасно, звертаю за рiг – i мене пронизуе жах. Назустрiч менi крокуе дiвчина з фiрмовою сумочкою «Деннi та Джордж» у руках. І раптом я забуваю про все на свiтi.

Боже мiй!

Що, як вона купила мiй шалик?!

Що, як вона просила саме його, i продавчиня погодилася його продати, вирiшивши, що я не повернуся?!

Мое серце перелякано калатае, i я швидкими кроками поспiшаю до магазину. Коли нарештi дiстаюся до дверей i вiдчиняю iх, я вже ледь дихаю вiд жаху. Що, як його немае? Що тодi робити?

Але коли я заходжу, бiлявка всмiхаеться.

– Вiтаю! – каже вона. – Вiн чекае на вас.

– О, дякую, – видихаю я полегшено й ослабло спираюся на прилавок.

Я насправдi почуваюся так, нiби пробiгла смугу перешкод, щоб дiстатися сюди. Чесне слово, шопiнг можна внести до перелiку кардiотренувань. У мене нiколи так не калатае серце, як тодi, коли я бачу табличку «знижка ? 50%».

Я вiдраховую десятки й двадцятки i з нетерпiнням чекаю, доки вона схиляеться пiд прилавок i витягае зелену коробку. Вона опускае ii в щiльну глянсову сумочку з темно-зеленими мотузяними ручками i простягае менi. Це таке чудесне вiдчуття, що я аж примружую очi.

Ця мить. Ця мить, коли твоi пальцi обхоплюють ручки лискучоi, трохи неоковирноi сумочки – i всi розкiшнi новi речi всерединi тiеi сумочки стають твоiми. На що це схоже? Це нiби голодувати кiлька днiв, а потiм напхати повний рот теплого, щедро змащеного маслом тоста. Це наче прокинутись i усвiдомити, що сьогоднi вихiдний. Це нiби митi найвищого задоволення вiд сексу. У такi моменти забуваеш про все iнше. Це чиста, егоiстична насолода.

Я повiльно виходжу з магазину, усе ще вкрита цим серпанком блаженства. У мене е шалик «Деннi та Джордж». У мене е шалик «Деннi та Джордж»! У мене…

– Ребекко. – У моi думки вриваеться чоловiчий голос. Я озираюся – i всi моi нутрощi перевертаються вiд жаху. Це Люк Брендон.

Люк Брендон стоiть серед вулицi, просто передi мною, i розглядае мою сумочку. Я вiдчуваю, як мене сповнюе збентеження. Як вiн узагалi опинився тут, на тротуарi? Хiба людей такого штибу не возять скрiзь особистi шофери? І хiба на нього не чекае якась життево важлива зустрiч чи ще щось термiнове?

– То як, купили? Усе гаразд? – питае вiн, трохи набурмосившись.

– Що?

– Подарунок для тiтки.

– О, так, – кажу я i нервово ковтаю. – Так, я… Я купила.

– Це вiн? – Люк кивае на сумку, i я вiдчуваю, як у мене спалахують щоки.

– Так, – вичавлюю iз себе врештi-решт. – Я вирiшила, що шалик iй сподобаеться.

– Дуже щедро з вашого боку. «Деннi та Джордж». – Вiн зводить брови. – Ваша тiтка, либонь, дуже стильна ледi.

– Так, стильна, – вимовляю я i вiдкашлююся. – Просто страшенно творча та оригiнальна.

– Я навiть не сумнiваюся, – вiдповiдае Люк i на мить замовкае. – Як ii звати?

О Боже. Треба було бiгти звiдси, щойно я побачила його, доки ще мала змогу. А тепер я навiть ворухнутися не можу. І не можу згадати жодного жiночого iменi.

– Ем… Ермiнтруд, – чую я свiй власний голос.

– Тiтка Ермiнтруд, – задумливо повторюе Люк. – Що ж, перекажiть iй моi найкращi побажання.

Вiн кивае менi й iде геть, а я дивлюся йому вслiд, намагаючись утямити: здогадався вiн чи нi.




Три



Я заходжу до нашоi квартири, Сьюз зводить очi – i перше, що вона каже:

– «Деннi та Джордж»! Бекi, та не може бути!

– Може, – вiдповiдаю я, посмiхаючись на весь рот. – Я купила собi шалик.

– Покажи! – Сьюз iз криком стрибае з канапи. – Покажи-покажи-покажи! – Вона пiдбiгае i починае смикати за ручки сумочки. – Ну ж бо, хочу побачити твiй новий шалик. Покажи менi!

Ось чому менi так подобаеться жити в однiй кв

Страница 10

ртирi зi Сьюз. Джулiя, моя колишня спiвмешканка, звела б брови i перепитала: «Деннi та хто?», або сказала б: «Це задорого для шалика!» Але Сьюз чудово все розумiе, розумiе всiм серцем. Узагалi-то вона тринькае ще бiльше за мене.

Утiм, вона може собi це дозволити. Хоча iй, як i менi, двадцять п’ять рокiв, але батьки й досi дають iй кишеньковi грошi. Вони називають iх «фондовими» i, наскiльки я розумiю, беруть iх iз якогось родинного фонду, але я не бачу жодноi рiзницi з кишеньковими. А ще батьки купили iй квартиру у Фулгемi – подарунок на двадцять перший день народження, i вiдтодi вона тут i живе, то потроху десь пiдробляючи, то б’ючи байдики.

Колись вона працювала пiарницею, (дуже) недовго, i саме тодi я з нею й познайомилася, пiд час журналiстського вiдрядження до Гернсi. Власне, працювала вона в «Брендон Коммюнiкейшенз». Зовсiм не хочу ii образити, але – вона й сама це визнае – з неi вийшла найгiрша пiарниця, з якою менi доводилося зустрiчатися. Вона геть забула, який банк мае рекламувати, i почала запально розповiдати про один iз банкiв-конкурентiв. Представники банку здавалися дедалi бiльш розлюченими, а всi журналiсти ледве не лускали зi смiху. Сьюз через це все вляпалася у велику халепу. Насправдi саме тодi вона й вирiшила, що пiар – не ii покликання. (Іншими словами, Люк Брендон витурив ii, щойно вони повернулися до Лондона. Ще один привiд його не любити.)

Але ми з нею чудово проводили час, попиваючи вино аж до свiтанку, i вiдтодi не припиняли спiлкуватися. А коли Джулiя раптово зникла – втекла разом зi своiм науковим керiвником (справжнiсiньким сiрим кардиналом), – Сьюз запропонувала менi оселитися в неi. Я впевнена, що орендна плата, яку вона з мене бере, занизька, але я, звiсно ж, не заперечую – жити тут за повну цiну я просто не змогла б собi дозволити. Узагалi-то з такими цiнами на житло я зi своею зарплатнею мала б жити в якихось нетрях, а не у Фулгемi. Як нормальнi люди дозволяють собi жити в таких шалено дорогих мiсцях? Нiколи цього не зрозумiю.

– Бекс, вiдкривай уже! – благае Сьюз. – Дай поглянути! – Вона пожадливо лiзе в сумочку своiми довгими пальцями, i я швидко вiдсмикую руки, доки вона нiчого не порвала. Ця сумка висiтиме в мене на ручцi дверей поряд з iншими крутими брендовими сумками, якi можна ненароком показати комусь, на кого потрiбно справити враження. (Дякувати Богу, вони не наштампували спецiальних сумок зi словом «Розпродаж». Терпiти не можу, коли магазини таке роблять. Навiщо взагалi потрiбна крутезна сумка з приляпаним до неi словом «Розпродаж»? Писали б уже одразу «Дешева рiч, для скнар».)

Я поволi виймаю iз сумки темно-зелену коробку, знiмаю кришку, розгортаю папiр. А потiм ледь не побожно витягаю з нього шалик. Вiн чудовий. Зараз вiн здаеться ще прекраснiшим, нiж у магазинi. Я накидаю його на шию i дурнувато всмiхаюся до Сьюз.

– О Бекс, – видихае вона. – Просто бомбово!

На якусь мить ми вдвох замовкаемо. Ми виходимо на зв’язок iз найвищими силами – з Божеством Шопiнгу.

А потiм Сьюз потрiбно все зiпсувати.

– Можеш його вдягти на побачення з Джеймсом цими вихiдними, – говорить вона.

– Не можу, – вiдповiдаю я трохи роздратовано, скидаючи шалика. – Я з ним не зустрiчаюся.

– Як так?

– Ми взагалi бiльше не зустрiчаемося. – Я намагаюся байдуже стенути плечима.

– Невже? – Очi в Сьюз розширюються. – Як так сталося? Ти нiчого не розповiдала!

– Не розповiдала. – Я уникаю ii цiкавого погляду. – Це дещо… нiяково.

– Ти що, його вiдшила? Ви ж iз ним навiть не спали!

У голосi Сьюз наростае хвилювання. Вона страшенно хоче знати подробицi. Але чи хочу я iй щось розповiдати? Якусь мить я думаю, що не варто. А потiм вирiшую: «Та до бiса!»

– Не спали, – вiдповiдаю я. – У цьому й була проблема.

– Що ти маеш на увазi? – Сьюз нахиляеться вперед. – Бекс, про що ти говориш?

Я глибоко зiтхаю i повертаюся до неi.

– Вiн не хотiв.

– Ти йому не подобалася?

– Не в тiм рiч. Вiн … – Я стуляю повiки, ледь сама вiрячи в те, що говорю. – Вiн проти сексу до шлюбу.

– Ти жартуеш, – розплющую очi й бачу, як Сьюз дивиться на мене iз жахом, нiби вона щойно почула найстрашнiшу богозневагу в iсторii людства. – Ти ж жартуеш, Бекi, правда? – благально допитуеться вона.

– Не жартую. – Менi вдаеться ледь посмiхнутися. – Насправдi це було просто стидовисько. Я начебто… накинулася на нього, i йому довелося вiдбиватися вiд мене.

Жахливий, нестерпний спогад, який менi досi вдавалося заганяти кудись на задвiрки пам’ятi, постае передi мною. Я познайомилася з Джеймсом на вечiрцi кiлька тижнiв тому, i це було вирiшальне трете побачення. Ми просто чудово повечеряли, вiн наполiг сам за все заплатити, потiм ми повернулися до нього i цiлувалися на канапi.

Ну що я мала подумати? Ось вiн, ось я, i повiрте: може, його розум i сказав «нi», та тiло його, звичайно, волало: «так, так, так!» Тож я, сучасна дiвчина, потяглася до блискавки на його штанах i взялася розстiбати ii. А коли вiн вiдштовхнув мене, я вирiшила, що вiн граеться зi мною, тож i продовжила ще за

Страница 11

овзятiше.

Згадуючи все це, я розумiю що, либонь, мала б i швидше допетрати, що вiн не просто дуркуе.

Насправдi йому довелося вiдчутно врiзати менi по обличчю, щоб таки вгамувати мене – хоча потiм вiн просто нескiнченно вибачався.

Сьюз недовiрливо дивиться на мене. А потiм вибухае смiхом. – Йому довелося вiд тебе вiдбиватися? Бекс, та ти просто хижачка!

– Припини! – обурююсь я. – Вiн дуже люб’язно говорив про все це. Спитав, чи готова я на нього чекати?

– А ти вiдповiла: «Якого бiса?»

– Щось таке, – я вiдводжу погляд.

Насправдi тепер, коли пам’ять переносить мене в ту мить, я, здаеться, пригадую, як намагалася кинути йому виклик: «Може, тобi й удасться встояти тепер, Джеймсе, – сказала я хрипкувато, дивлячись на нього (сподiваюся) звабливими очима, – але вже за тиждень ти стукатимеш у моi дверi».

Що ж, пройшло вже понад тиждень, а вiд нього – жодноi звiсточки. І це, якщо замислитись, не надто втiшае.

– Але ж це божевiлля якесь! – обурюеться Сьюз. – А як же сексуальна сумiснiсть?

– Гадки не маю, – знизую я плечима. – Мабуть, вiн готовий зiграти в рулетку.

Сьюз раптово хихикае.

– А ти бачила його…

– Нi! Вiн мене й близько не пiдпустив!

– А ти хоча б помацала? Може, вiн був зовсiм крихiтним? – Очi Сьюз хитрувато зблискують. – Я впевнена, що в нього там стирчить якийсь дрiб’язок. Либонь, сподiваеться заманити якусь бiдолашку в тенета шлюбу, i тiй дiвчинi доведеться все життя вдовольнятися мiкропенiсом. Та тобi просто пощастило врятуватися, Бекс! – Вона витягае цигарку й запалюе.

– Не пiдходь! – кидаю я роздратовано. – Не хочу, щоб мiй новий шалик просмердiв димом!

– Отже, що ти робитимеш на цих вихiдних? – запитуе вона i робить затяжку. – У тебе все гаразд? Не хочеш у наше село?

Саме так Сьюз завжди називае свiй родинний будиночок у Гемпширi. «Наше село». Нiби в ii батькiв е власне село, що цiлком належить лише iм.

– Усе в мене гаразд, – вiдповiдаю я похмуро, вивчаючи телепрограму. – Я збираюся вiдвiдати своiх батькiв.

– Ну гаразд, – говорить Сьюз. – Переказуй мамi моi вiтання.

– Перекажу, – згоджуюсь я. А ти моi – Пепперовi.

Пеппер – конячка Сьюз. Вона сiдае в сiдло десь зо три рази на рiк, а може, й менше, але коли ii батьки заводять розмову про те, щоб його продати, вона влаштовуе справжню iстерику. Його утримання коштуе десь тисяч п’ятнадцять на рiк. П’ятнадцять тисяч фунтiв. І що вiн робить за такi грошi? Стоiть собi в стайнi та наминае яблука. Я б не вiдмовилася бути конем.

– А до речi, – говорить Сьюз. – Рахунок за комуналку прийшов. По три сотнi з кожноi.

– Триста фунтiв? – Я розгублено дивлюся на неi. – Що, просто зараз?

– Так. Насправдi вже й пiзнувато. Просто випиши менi чек чи що.

– Добре, – вiдповiдаю якомога спокiйнiше. – Отримаеш своi три сотнi. – Я тягнуся до сумки i одразу ж виписую чек. Сьюз стягуе з мене таку помiрну орендну плату, що я завжди беру на себе половину рахункiв, а iнодi ще трохи й доплачую. І все ж таки, простягаючи iй цей папiрець, я вiдчуваю холод усерединi. Отак просто – мiнус iще три сотнi. І ще треба щось вирiшувати з тим дурнуватим рахунком вiд «Вiзи». Не надто вдалий мiсяць.

– О, а ще хтось дзвонив, – згадуе Сьюз, розглядаючи якийсь папiрець. – Ерiка Паралель. Знаеш таку?

– Ерiка Паралель? – iнодi менi здаеться, що Сьюз свого часу передала кутi меду з розширенням свiдомостi.

– Парнелл. Ерiка Парнелл iз «Ендвiч-Банку». Можеш iй передзвонити?

Я витрiщаюся на Сьюз, вклякнувши вiд жаху.

– Вона дзвонила сюди? За цим номером?

– Так. Цього вечора.

– От гадство, – серце в мене шалено калатае. – Що ти iй сказала? Сказала, що в мене гнiйна ангiна?

– Що? – тепер уже черга Сьюз витрiщатися на мене. – Звичайно, я не казала нi про яку бiсову ангiну!

– А вона питала про мою ногу? Узагалi щось про мое здоров’я?

– Нi! Вона спитала лиш, де ти. І я вiдповiла, що на роботi.

– Сью-ю-юз! – волаю я у вiдчаi.

– А що я мала сказати?

– Ти мала сказати, що я в лiжку, з ангiною й поламаною ногою!

– Ну, дякую, що попередила! – Сьюз, примружуючись, дивиться на мене й схрещуе ноги, сiдаючи в позу лотоса. У Сьюз найдовшi, найтоншi, найгнучкiшi ноги, якi менi лишень доводилося бачити. У чорних легiнсах вона страшенно схожа на павука.

– А до чого взагалi весь цей шухер? – допитуеться вона. – Ти знову в боржниках?

Я в боржниках?

– Та зовсiм трохи, – знизую плечима. – Воно якось вирiшиться.

Западае тиша, потiм я пiдводжу очi й бачу, як Сьюз розривае мiй чек.

– Сьюз! Не роби дурниць!

– Повернеш, коли будеш у плюсi, – твердо говорить вона.

– Спасибi, Сьюз, – кажу я i мiцно обiймаю ii. Мабуть, Сьюз найкраща з усiх подруг у моему життi.

Але всерединi в мене щось неприемно стискаеться – весь вечiр i навiть наступного ранку. Це стискання я не можу затьмарити думками про шалик «Деннi та Джордж». Я лежу в лiжку, дивлячись у стелю, i вперше за багато мiсяцiв пiдраховую, скiльки я всiм винна. Банк, «Вiза», картка «Гарвi Нiколс», картка «Дебенгемс», картка «Фенуiкс»… А тепер iще й

Страница 12

ьюз.

Це щось близько… дайте-но подумати… близько шести тисяч фунтiв.

Коли я думаю про цю суму – мене охоплюе холод. Звiдки я в бiса можу взяти шiсть тисяч фунтiв? Я можу тисячу тижнiв заощаджувати по шiсть фунтiв на тиждень. Або п’ятсот тижнiв заощаджувати по дванадцять фунтiв. Або… сто тижнiв по шiстдесят фунтiв. Це вже на щось схоже. Але де в бiса можна дiстати шiстдесят фунтiв на тиждень, щоб iх заощадити?

Іще можна стати страшенною ерудиткою та пiти на iгрове шоу. Або зробити розумне вiдкриття. Або я могла б… виграти в лотерею. Вiд цiеi думки мое тiло сповнюеться спокiйним тихим сяйвом, я заплющую очi й падаю назад на лiжко. Поки що найкраще рiшення – саме лотерея.

Звiсно, я не сподiваюся отримати джек-пот – це цiлком неймовiрно. А от один iз тих невеличких виграшiв… Їх там, здаеться, предостатньо. Скажiмо, сто тисяч фунтiв. Цього б цiлком вистачило. Я могла б сплатити всi своi борги, купити машину, квартиру…

Хоча краще б менi перепало двiстi тисяч. Або чверть мiльйона. Або, ще краще, джек-пот, який я згодна роздiлити з iншими гравцями: «П’ять переможцiв отримують по одному цiлому три десятих мiльйона фунтiв». (Менi так подобаеться, як вони це говорять: «Один цiлий три десятих…», нiби тi додатковi триста тисяч фунтiв – це така дещиця, що ii можна навiть i не помiтити.)

Один цiлий три десятих мiльйона – саме те, що менi треба. І я ж не жадiбна, правда, я ж готова роздiлити свiй джек-пот з iншими? «Боже, – думаю я, – допоможи менi виграти в лотерею, я обiцяю щедро з усiма дiлитися».



Отож на шляху до батькiвського будинку я зупиняюся на автозаправнiй станцii, щоб купити кiлька лотерейних квиткiв. Номери обираю десь iз пiвгодини. Я знаю, що часто випадае 44, а також 42. Але ж як щодо решти? Я виписую декiлька рядiв чисел на папiрцi й придивляюся до них, намагаючись уявити iх у телевiзорi.



1 6 9 16 23 44


Нi! Це просто жах якийсь! І про що я лишень думаю? Почнiмо з того, що 1 узагалi нiколи не випадае. Та й 6 i 9 теж здаються недоречними.



3 14 21 25 36 44


Це вже краще. Я позначаю цифри на квитку.



5 11 18 27 28 42


Ось це менi вже справдi подобаеться. Цiлком схоже на переможну комбiнацiю. Уявляю, як Мойра Стюарт читае в новинах. «Один гравець, що мешкае, найiмовiрнiше, на пiвденному заходi Лондона, виграв джек-пот в обсязi близько 10 мiльйонiв фунтiв».

На якусь мить у мене паморочиться в головi. Що менi робити з десятьма мiльйонами фунтiв? Із чого почати?

Ну, по-перше, влаштую бомбову вечiрку. У престижному, але крутому мiсцi. Шампанське рiкою, танцi до знемоги i таксi, щоб нiкому не довелося сидiти за кермом. І подарунки всiм гостям, вишукана пiна для ванни чи щось таке (цiкаво, Келвiн Кляйн випускае пiну для ванни? Треба не забути подивитися наступного разу, коли буду в «Бутс»).

Потiм, звiсно, куплю будинки для всiеi своеi родини та друзiв. Я прихиляюся до лотерейного кiоска i заплющую очi, намагаючись зосередитися. Припустимо, я купую двадцять будинкiв по 250000 фунтiв кожен. І залишаеться в мене… п’ять мiльйонiв. Плюс тисяч п’ятдесят на вечiрку. А потiм запрошу всiх на вiдпочинок, на Барбадос чи кудись туди. Це вийде десь близько… ста тисяч фунтiв, адже ми всi полетимо на найкращих мiсцях.

Отже, чотири мiльйони вiсiмсот п’ятдесят тисяч. А, так! І менi потрiбно ще шiсть тисяч, щоб сплатити за всiма кредитами – разом iз вiдсотками. Плюс триста для Сьюз. Уважатимемо, що це тiльки сiм тисяч. Тож залишаеться… чотири мiльйони вiсiмсот сорок три тисячi.

Звичайно ж, я робитиму величезнi вiдрахування на благодiйнiсть. Напевно, засную благодiйний фонд. Пiдтримуватиму всi тi немоднi благодiйнi органiзацii, про якi завжди забувають, – боротьбу зi шкiрними захворюваннями чи допомогу по господарству для людей похилого вiку. І я надiшлю купу грошей своiй колишнiй учительцi англiйськоi, мiсiс Джеймс, щоб вона могла поновити шкiльну бiблiотеку. Можливо, ii навiть перейменують на мою честь. Бiблiотека Блумвуд.

О, i три сотнi на те крутезне пальто з «Вiслз», яке я просто зобов’язана купити, доки iх усi не розхапали. Тож скiльки це виходить? Чотири мiльйони вiсiмсот сорок три тисячi мiнус…

– Дозвольте, – у моi думки втручаеться чийсь голос, i я спантеличено пiдводжу погляд. Жiнка позаду мене хоче взяти кулькову ручку.

– Даруйте, – кажу я i ввiчливо вiдходжу. Але вона збила мене з розрахункiв. У мене залишалося чотири чи п’ять мiльйонiв?

А потiм я бачу, як жiнка поглядае на мiй укритий цифрами папiрець, i мене пронизуе страшна думка. Що, як виграе один iз тих рядiв чисел, якi я вiдкинула? Що, як сьогоднi ввечерi випадуть 1 6 9 16 23 44, а я iх забракувала? Я ж нiколи собi цього не пробачу. На все життя просто зненавиджу себе. Буду мов той хлопець, що наклав на себе руки, бо забув укинути виграшний бiлет у скриньку.

Я швидко заповнюю квитки всiма поеднаннями чисел, записаними на моему папiрцi. Усього виходить дев’ять квиткiв. Дев’ять фунтiв – а це не така вже й мала сума. Я вже майже шкодую, що витратила iх. А втiм, це ж у дев’ять разiв бi

Страница 13

ьше шансiв на виграш!

І тепер менi вже страшенно подобаються 1 6 9 16 23 44. Чому саме цей ряд цифр спав менi на думку i нiкуди звiдти не подiвся? Може, хтось iзвiдкись намагаеться щось менi пiдказати?




Крамниця «Бромптон Стор»



ВІДДІЛ РОБОТИ З КЛІЄНТАМИ


Бромптон-стрит, 1


Лондон SW4 7TH



Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi Роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Згiдно з нашою iнформацiею, ми не отримали оплати за Вашим останнiм рахунком за «Золотою картою Бромптон». Якщо Ви сплатили його в останнi декiлька днiв – просто проiгноруйте цей лист.

На сьогоднi Ваш борг становить 235,76 фунтiв. Мiнiмальний платiж – 43,00 фунти. Ви можете сплатити готiвкою, чеком або заповнивши платiжне доручення, що додаеться до цього листа. Сподiваемося найближчим часом отримати Ваш платiж.

    Із найкращими побажаннями
    Джон Гантер,
    менеджер вiддiлу роботи з клiентами




Крамниця «Бромптон Стор»



ВІДДІЛ РОБОТИ З КЛІЄНТАМИ


Бромптон-стрит, 1


Лондон SW4 7TH



Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi Роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Годi навiть уявити кращу нагоду витратити грошi!



На обмежений перiод часу ми пропонуемо ДОДАТКОВІ БАЛИ за всi покупки на суму понад 50 фунтiв, здiйсненi за допомогою «Золотоi карти Бромптон»


– тож чимшвидше скористайтеся нагодою, щоб назбирати ще бiльше балiв та мати можливiсть обмiняти iх на нашi подарунки.



Ось деякi з чудових подарункiв, якi ми Вам пропонуемо:



Італiйська шкiряна сумка – 1000 балiв

Ящик рожевого шампанського – 2000 балiв

Подорож до Парижа на двох


– 5000 балiв



(Зараз на Вашому рахунку ? 35 балiв)



Пам’ятайте: пiд час дii цiеi спецiальноi пропозицii Ви отримаете два бали за кожнi витраченi 5 фунтiв. Ми будемо радi вiтати Вас у нашiй крамницi! Неодмiнно скористайтеся цiею унiкальною пропозицiею.

    Із найкращими побажаннями
    Адрiан Смiт,
    менеджер служби пiдтримки клiентiв






За винятком покупок у ресторанах, аптецi, газетних кiосках та оплати послуг у перукарнi.




З певними обмеженнями – дивiться доданий буклет.





Чотири



Я приiжджаю до батькiв – i застаю iх у розпалi суперечки. Тато в саду, трохи пiднявшись по складанiй драбинi, ладнае ринву будинку, а мама за кованим садовим столиком гортае каталог «Ностальгiя». Коли я виходжу в сад, нiхто навiть на мене не зважае.

– Я кажу про те, що вони мають подавати гарний приклад! – доводить мама.

– І по-твоему, гарний приклад – наражати себе на небезпеку? Думаеш, це вирiшить проблему?

– «Небезпеку»! – саркастично вигукуе мама. – Ну не драматизуй, Греме. То от якоi ти насправдi думки про англiйське суспiльство?

– Привiт, мамо, – втручаюся я. – Привiт, тату.

– Бекi зi мною згодна. Правда ж, любонько? – говорить мама i розгортае передi мною сторiнку «Ностальгii». – Гарненький кардиганчик, – додае вона майже пошепки. – Поглянь лишень на цю вишивку!

– Звичайно, вона з тобою не згодна! – вiдповiдае тато. – Я нiколи в життi не чув бiльшого безглуздя!

– Та нiяке це не безглуздя! – обурюеться мама. – Бекi, ти ж згодна з тим, що було б добре, якби члени королiвськоi сiм’i iздили громадським транспортом, правда?

– Ну… – кажу я дуже обачно. – Я не те щоб…

– По-твоему, королевi треба iздити на офiцiйнi зустрiчi автобусом номер 93? – насмiшкувато кидае тато.

– А чому б i нi? Може, тодi й дев’яносто третiй почав би нарештi ходити за розкладом!

– Ну, – кажу я, сiдаючи поруч iз мамою. – Як у вас справи?

– Ти розумiеш, що скоро всi дороги в нашiй краiнi вкриються суцiльними заторами? – провадить далi мама. Здаеться, вона мене взагалi не почула. – Якщо люди не почнуть пересiдати на громадський транспорт, для машин узагалi мiсця не залишиться.

Тато хитае головою.

– І по-твоему, королева на 93-му автобусi розв’яже цю проблему. Грець iз нею, з безпекою, грець iз тим, що вона зможе потрапити на значно менше зустрiчей…

– Ну не обов’язково сама королева, – викручуеться мама i на мить замовкае. – А от дехто з iнших. От, наприклад, принцеса Кентська. Могла б i частiше спускатися в метро, що iй заважае? Таким варто б частiше занурюватися в реальне життя.

Моя мама востанне iздила в метро десь у 1983 роцi.

– Може, зварити кави? – весело пропоную я.

– Як на мене, усi цi транспортнi колапси – цiлковита нiсенiтниця, – говорить тато. Вiн зiстрибуе з драбини i обтрушуе бруднi руки. – Це все суцiльна пропаганда.

– Пропаганда? – обурено кричить мама.

– Гаразд, – спiшно кидаю я. – Пiду поставлю чайник.

Я повертаюся до будинку, клацаю в кухнi чайником i сiдаю за стiл, пiд ласкаве сонячне свiтло. Я вже й забула, про що там сперечаються мама з татом. Вони просто знову й знову повторюватимуть те саме i зрештою згодяться, що в усьому винен Тонi Блер.

Хай там як, менi треба обмiркувати значно важливiшi питання. Я намагаюся вирiшити, скiльки саме маю вiддати Фiлiпу, моему босовi, коли виграю в лотерею. Звiсно, заб

Страница 14

ти про нього не можна, але заплатити готiвкою – це ж вульгарщина якась? Мабуть, краще подарунок? Можливо, дорогi брендовi запонки. Або гарний набiр для пiкнiкiв – кошик iз усiм посудом. (Клер Едвордс, звичайно ж, нiчого не отримае.)

Я сиджу наодинцi в залитiй сонцем кухнi й вiдчуваю, нiби в мене всерединi сяе маленька свiтла таемничка. Я виграю в лотерею. Сьогоднi ввечерi мое життя змiниться. Господи, я вже не можу дочекатися. Десять мiльйонiв фунтiв. Подумати лишень, завтра я зможу купити все, що захочу. Будь-що!

Передi мною лежить газета, розгорнута на сторiнцi з оголошеннями про нерухомiсть, i я мимохiть беру ii до рук, щоб переглянути оголошення про дорогi будинки. Де б менi оселитися? Челсi? Ноттинг Гiлл? Мейфейр? «Белгравiя», – впадае менi в око. «Чудовий окремий будинок iз помешканням для прислуги i плодоносним садом». Начебто непогано. Мене цiлком влаштують сiм спалень у Белгравii. Я радiсно опускаю погляд, дивлюся на цiну i, шокована, цiпенiю. Шiсть цiлих п’ять десятих мiльйона фунтiв. Ось яку цiну заламали. Шiсть iз половиною мiльйонiв!

Я приголомшена i трохи розлючена. Вони це серйозно? У мене й близько немае шести з половиною мiльйонiв фунтiв. У мене десь… iз чотири мiльйони залишилося. Чи, може, п’ять? Хай там як – цього недостатньо. Я втуплююся в газетну сторiнку, почуваючись обдуреною. Здаеться, тi, хто виграе в лотерею, повиннi б мати змогу придбати все, що завгодно, але я вже почуваюся збiднiлою, якоюсь неповноцiнною.

Трохи ображена, я вiдкидаю газету i тягнуся до безкоштовно взятоi десь листiвки, у якiй повно яскравих фото бiлих пiдковдр по 100 фунтiв. Оце вже краще. «Коли виграю в лотерею, спатиму лише пiд бiлими накрохмаленими пiдковдрами», – вирiшую я. І в мене буде бiле залiзне лiжко, пофарбованi дерев’янi вiконницi та пухнастий бiлий халат…

– То як справи у свiтi фiнансiв? – У моi думки вриваеться мамин голос, i я пiдводжу погляд. Вона стрiмко влiтае до кухнi, i досi зi своiм «Ностальгiйним» каталогом. – Приготувала каву? Давай швиденько, люба моя!

– Саме збираюсь, – вiдповiдаю я i трохи соваюсь, нiбито щоб устати зi стiльця. Але, як я й очiкувала, мама встигае поперед мене. Вона дiстае керамiчний слоiк, якого я ранiше в неi не бачила, i ложкою насипае каву в нову позолочену джезву.

Мама – дивна людина. Вона весь час купуе якiсь новi штукенцii для кухнi, а старi просто вiддае благодiйним органiзацiям. Новi чайники, новi тостери… За цей рiк у нас уже було три новi вiдра для смiття – темно-зелене, потiм хромоване, а тепер-от iз жовтого напiвпрозорого пластику. Подумати лишень, скiльки грошви вона на все це тринькае.

– Гарненька спiдничка! – каже вона, нiби вперше побачивши мене. – Де купила?

– «Донна Каран», – бурмочу я у вiдповiдь.

– Дуже красива, – провадить вона далi. – Дорога?

– Не те щоб надто, – говорю я, не замислюючись. – Фунтiв iз п’ятдесят.

Це не те щоб цiлковита правда. Насправдi цiна ii ближче до ста п’ятдесяти. Але зовсiм не варто розповiдати мамi, що скiльки насправдi коштуе, бо тодi в неi буде iнфаркт. Хоча нi, вона вiдразу все розповiсть моему татовi – i тодi iнфаркт буде в них обох, а я залишуся сиротою.

Тож я вже звикла мислити в двох паралельних вимiрах. «Справжнi цiни» та «Цiни для мами». Це трохи схоже на те, коли в магазинi знижка 20 вiдсоткiв на все, i ти ходиш по ньому, подумки знижуючи всi цiни. До такого досить швидко призвичаюешся.

Хоча е деяка вiдмiннiсть: я керуюся системою плинних цiн, як пiд час вирахування податку на прибуток. Починаю з 20 вiдсоткiв (якщо щось коштуе насправдi 20 фунтiв, я кажу, що купила за 16) i можу дiйти до… та й до 90 вiдсоткiв, якщо доведеться. Я колись купила чоботи за двi сотнi i сказала мамi, що вiддала за них лише двадцятку – на розпродажi. І вона повiрила.

– Ти що, шукаеш квартиру? – цiкавиться вона, зиркнувши менi через плече на сторiнку оголошень про нерухомiсть.

– Нi, – похмуро вiдповiдаю я i перегортаю сторiнку брошури. Моi батьки насiдають на мене, щоб я купила квартиру. Вони взагалi уявляють собi, скiльки тi квартири коштують? І я зараз не про квартири в Кройдонi говорю.

– А Томас, виявляеться, вже купив свiй перший будиночок – гарненький, невеличкий дiм у Райгетi, – повiдомляе мама, киваючи вбiк сусiднього будинку. – Їздить на роботу аж iзвiдти. – Вона каже про це з таким захопленням, нiби повiдомляе, що вiн отримав Нобелiвську премiю.

– Ну, а в мене немае грошей на квартиру, – вiдказую я. – І на маленький будиночок теж.

«Поки що, – додаю я подумки. – До сьогоднiшнього вечора, до восьмоi години. Ха-ха-ха!»

– Не вистачае грошей? – питае тато, заходячи на кухню. – Ти ж знаеш, що з цього лиха е два виходи?

О Боже. Тiльки не це. Знову татковi афоризми.

– МВ, – говорить тато, й очi в нього хитро зблискують, – або БЗ.

Робить ефектну паузу, а я перегортаю сторiнку брошури, вдаючи, що не чую його.

– Менше Витрачати, – пояснюе тато, – або Бiльше Заробляти. Два шляхи. Який обереш, Бекi?

– Мабуть, пiду вiдразу обома, – легковажно вiдповiдаю я, знову перегорт

Страница 15

ючи сторiнку брошури. Чесно кажучи, менi навiть трохи шкода татка. Вiн же буде просто шокований, коли його едина донька за одну мить стане мультимiльйонеркою.



Пiсля обiду ми з мамою йдемо на ярмарок народних мистецтв у мiсцевiй школi. Я насправдi йду туди просто за компанiю i зовсiм не збираюся нiчого купувати, але раптом бачу повний стiл чудових листiвок ручноi роботи, лише по пiвтора фунта! Тож я беру десяток. Адже листiвки завжди знадобляться, правда ж?

Іще знаходжу чудову блакитну керамiчну пiдставку для квiтiв, облямовану слониками – а я давно говорю, що в нашiй квартирi не вистачае квiтiв. Тож цю красу я теж купую. Усього за п’ятнадцять фунтiв. Ярмарки ремеслярiв – вигiдна штука, правда? Туди йдеш упевнена, що там буде суцiльний мотлох, але зрештою завжди знаходиш там хоч щось потрiбне.

Мама теж дуже вдоволена – знайшла пару свiчникiв для своеi колекцii. Вона колекцiонуе свiчники, пiдставки для грiнок, керамiчнi глечики, скляних тварин, вiзерунки для вишивання i наперстки (хоча, як на мене, наперстки не можна вважати справжньою колекцiею, адже вона замовила iх цiлий набiр, та ще й зi скринькою для зберiгання, за оголошенням у журналi «Недiльнi новини», але вона цього нiкому не розповiдае. Насправдi менi теж не варто було б про це згадувати).

Хай там як, ми обидвi, досить задоволенi, вирiшуемо випити по чашечцi чаю. І, вже виходячи з ярмарку, йдемо повз один iз тих безнадiйно нудних столикiв, до яких зазвичай нiхто навiть не наближаеться, хiба що iнодi якийсь добряга погляне мигцем i чимскорiш чимчикуе далi. Здаеться, бiдоласi за тим столиком страшенно сумно, тож я спиняюся подивитися. Так, недарма тут нiкого немае. Вiн продае дерев’янi миски якоiсь дивноi форми, i так само дивно обтесане столове начиння. На бiса комусь можуть знадобитися дерев’янi ножi й виделки?

– Гарненька! – весело кажу я, беручи в руки одну з мисок.

– Деревина яблунi, ручна робота, – пояснюе вiн. – Тиждень на неi витратив.

Ну, як на мене, вiн просто змарнував цей тиждень. Та посудина безформна, потворна, iз деревини якогось бридотно-коричневого кольору. Але коли я простягаю руку, щоб поставити ii назад, вiн дивиться так знедолено, що менi стае його шкода, i я перевертаю ту штуку, щоб поглянути на цiну. Якщо вона коштуе якiсь копiйки – куплю ii. Але ii цiна виявляеться вiсiмдесят фунтiв! Я показую ii мамi, i вона ледь помiтно кривиться.

– Саме цей екземпляр було минулого мiсяця представлено в «Ель Декорейшен», – iз сумом каже чоловiк i дiстае вирiзану iз журналу сторiнку. Почувши цi слова, я просто завмираю на мiсцi. «Ель Декорейшен»? Вiн жартуе?

Таки не жартуе. На кольоровiй сторiнцi – фото кiмнати, майже порожньоi: лише замшеве крiсло-мiшок i невисокий столик, а на ньому – дерев’яна миска. Я розглядаю зображення, не вiрячи власним очам.

– Тобто саме ця? – перепитую я, намагаючись хоч трохи стримувати захват у голосi. – Саме ця миска? – вiн кивае, i моi пальцi мiцно вчiпляються в миску. Повiрити не можу. Я тримаю штукенцiю, представлену в «Ель Декорейшен». Це ж просто неймовiрно круто! Я раптом почуваюся страшенно модною та стильною – шкода, що я не в бiлих лляних штанах, а волосся не зализане назад, як у Ясмiн Ле Бон – тодi образ був би довершений.

Укотре пересвiдчуюся, що в мене хороший смак. Хiба ж не саме я помiтила цю миску… даруйте, цей елемент декору? Не я вiдзначила його якiсть? Я вже уявляю, як ми цiлком змiнимо нашу вiтальню, пiдлаштуемо пiд нього весь дизайн – мiнiмалiзм i пастельнi кольори. Вiсiмдесят фунтiв. Це взагалi не цiна для такого взiрця стилю, що iснуе поза часом.

– Я беру, – рiшуче говорю я, i лiзу в сумку по чекову книжку. «Пам’ятай, – нагадую сама собi, – купуючи дешевi речi, ти нiчого не заощаджуеш. Значно краще витратити трохи бiльше на серйозне придбання, що слугуватиме тобi все життя». А ця миска – просто взiрець такоi класики. Сьюз буде страшенно вражена.



Ми повертаемося додому. Мама вiдразу ж iде до будинку, а я залишаюся надворi, обережно переношу покупки з ii машини в мою.

– Бекi! Оце так несподiванка!

О Боже. Це Мартiн Вебстер, наш сусiд, стирчить за парканом iз граблями в руцi та широченною дружньою посмiшкою на обличчi. О Господи. Мартiновi завжди вдаеться викликати в мене почуття провини, я навiть не знаю чому саме.

Насправдi чудово знаю. Це все через те, що я розумiю: вiн усе життя сподiвався, що я виросту i вийду замiж за Тома, його сина. А я за нього не вийшла. Історiя моiх стосункiв iз Томом недовга: вiн одного разу запросив мене погуляти, коли нам було рокiв по шiстнадцять, а я вiдмовилася, бо саме зустрiчалася з Адамом Муром. На тому все й скiнчилося, дякувати Боговi. Узагалi-то, чесно кажучи, я б краще вийшла замiж за самого Мартiна, нiж за Тома.

(Це не значить, що я насправдi хочу замiж за Мартiна чи що менi подобаються старшi чоловiки чи щось таке. Це просто до слова прийшлося. Та й узагалi, Мартiн щасливо одружений.)

– Вiтаю! – радiсно кажу я. – Як справи?

– О, в нас усе чудово, – вiдповiдае Мартiн. – Ти чула, що Том купи

Страница 16

будинок?

– Так, – пiдтверджую я. – У Райгетi. Просто фантастика!

– Там двi спальнi, душова кiмната, вiтальня й вiдкрита кухня, – перераховуе вiн. – А кухня оббита дубом.

– Ого, – захоплююся я. – Оце так!

– Том просто в захватi вiд нього, – каже Мартiн. – Дженiс! – гукае вiн. – Іди-но сюди, поглянь, хто прийшов!

За хвилину на ганку з’являеться Дженiс у квiтчастому фартуху.

– Бекi! – говорить вона. – Та тебе ледь упiзнати! Скiльки ж ми не бачились?

О Боже, тепер я почуваюся винною, що не навiдуюся до батькiв частiше.

– Ну, – пояснюю я, намагаючись безтурботно всмiхнутися, – ви ж розумiете. Я дуже зайнята, робота й таке iнше.

– О, так, – каже Дженiс, шанобливо киваючи. – Та Твоя Робота.

Колись чомусь Дженiс та Мартiн утовкмачили собi, що я просто неймовiрно видатний фiнансовий генiй. Я намагалася пояснити iм, що насправдi не така я вже й розумаха, але що бiльше я це заперечую, то генiальнiшою мене вважають. Це як у «Пастцi-22». Отож тепер вони думають, що я видатний та ще й скромний фiнансист.

Утiм, нащо через це перейматися? Вдавати iз себе фiнансового генiя досить-таки весело.

– Так, останнi днi видалися нелегкими, – кажу я тоном крутого спецiалiста. – Саме лише злиття «СБГ» та «Рутланд Банку» чого варте!

– Звичайно, – видихае Дженiс.

– Ой, я тут дещо згадав, – каже Мартiн. – Бекi, почекай тут. Я повернуся за мить. – І не встигаю я й слова сказати, як вiн зникае, i я залишаюся наодинцi з Дженiс. Ми нiяково мовчимо.

– То, – ляпаю я, аби лиш щось сказати, – я чула, Том обшалював кухню дубом?

Я справдi не можу вигадати жодноi iншоi теми для розмови. Стримано всмiхаюся до Дженiс, чекаючи на ii вiдповiдь. Але натомiсть ii рот розтягуеться в широченну посмiшку. Їi обличчя аж сяе щастям – i тут раптом я усвiдомлюю, що припустилася величезноi помилки. Не слiд було згадувати того дурнуватого «першого Томового власного будинку». Не слiд було згадувати тiеi дубовоi шалiвки. Тепер Дженiс подумае, що менi самiй захотiлося такоi. Неодмiнно подумае! Вона вирiшить, що тепер Том раптом припав менi до душi, тепер, коли в нього е свiй власний будинок.

– Так, деревина дуба й кахляний вiзерунок iз середземноморськими мотивами, – гордо каже вона. – Ми довго обирали мiж середземноморським i стилем «кантрi», i Том зрештою спинився на морськiй темi.

Я на мить замислююся, чи не варто сказати, що я надала б перевагу iнтер’еру «кантрi», але це, мабуть, буде надто вже зверхньо.

– Непогано, – вiдповiдаю я. – І двi спальнi!

Чому я не можу просто припинити базiкати про той довбаний «перший будинок»?

– Вiн хотiв, щоб неодмiнно було двi спальнi, – каже Дженiс. – Адже, зрештою, всяке в життi трапляеться. – Вона хитрувато всмiхаеться до мене, i – от же дурниця! – я вiдчуваю, як у мене червонiють щоки. О Боже. З чого б менi червонiти? Як безглуздо! Тепер вона думае, що менi подобаеться Том. Уявляе нас iз ним у тому будинку, як ми разом готуемо вечерю в обшальованiй дубом кухнi.

Треба щось сказати. Треба сказати: «Дженiс, менi не подобаеться Том. Вiн надто високий, i в нього тхне з рота». Але хiба ж таке можна говорити?

– Що ж, перекажiть йому моi найщирiшi вiтання, – говорю я натомiсть.

– Звiсно, перекажу, – обiцяе вона i якусь мить мовчить. – У нього е твiй лондонський номер?

А-а-а-а-а-а-а-а-а!

– Мае бути, – весело всмiхаюся я (хоча звiдки б йому в нього взятися?). – Та й вiн завжди зможе мене знайти тут, якщо захоче.

Тепер Дженiс казна-що прочитае мiж рядками цiеi нашоi розмови. Уявляю собi, як вона перекаже ii Томовi: «Вона все допитувалася про твiй будинок. І просила, щоб ти iй подзвонив!»

Життя було б значно простiшим, якщо б розмови можна було вiдмотувати назад i стирати, як вiдео. Або якби можна було попросити спiврозмовника не зважати на те, що ти щойно сказав, як на судi. «Будь ласка, не вносьте до протоколу всi згадки про першi будинки та обшальованi дубом кухнi».

На щастя, у цю мить повертаеться Мартiн iз якимось папiрцем у руцi.

– Менi подумалося, що варто перепитати в тебе, – пояснюе вiн. – Ми вже п’ятнадцять рокiв вкладаемо кошти у фонд «Флагстафф Лайф». А тепер думаемо перевести iх у iхнiй новий дочiрнiй фонд. Що ти про це думаеш?

Я нiчогiсiнько не думаю. Про що вiн узагалi говорить? Якийсь iнвестицiйний план?

Я розглядаю папiрець (сподiваюся, досить розумним поглядом) i кiлька разiв киваю.

– Так, – говорю невиразно. – Ну, як на мене, це досить-таки непогана думка…

– Ми отримали листа вiд компанii про те, що, можливо, хотiли б на пенсii отримувати бiльш високий прибуток, – говорить Мартiн. – І ще передбачено гарантовану суму виплат.

– І ще ми отримаемо в подарунок настiнний годинник, – додае Дженiс. – Швейцарський, у старовинному стилi.

– М-м-м-м, – мугикаю я, уважно вивчаючи заголовок листа. «Флагстафф Лайф»… Я точно щось чула про них, зовсiм нещодавно. Хто такi цi «Флагстафф Лайф»? А, точно! Це вони влаштували ту вечiрку iз шампанським у «Сохо-Сохо». Еллi нахлебталася того шампанського й чiплялася до Девiда Солсберi з «Т

Страница 17

ймз» iз балачками про кохання. Узагалi-то вечiрка вдалася бомбова. Одна з найкрутiших.

– Ця компанiя мае хорошу репутацiю? – питае Мартiн.

– Безумовно, – вiдповiдаю я. – Вони дуже авторитетнi в нашiй царинi.

– Ну, тодi, – вдоволено говорить Мартiн, – мабуть, варто дослухатися до iхньоi поради. Треба рухатись уперед!

– Так, без руху успiх неможливий, – кажу я своiм професiйно поставленим голосом. – Але ж це лише один погляд.

– Ну що ж, – Мартiн перезираеться з Дженiс. – Якщо Бекi вважае, що це гарна думка…

– Ну, може, мене й не варто слухати! – спiшно додаю я.

– То ii, звiсно ж, варто послухати! – продовжуе Мартiн, посмiюючись. – Це ж фiнансовий експерт.

– Ти знаеш, Том iнодi купуе ваш журнал, – заводить своеi Дженiс. – Не те щоб у нього зараз було багато грошей, iпотека й усе iнше… Але вiн дуже гарноi думки про твоi статтi! Вiн каже…

– Це просто чудово! – перебиваю я ii. – А зараз даруйте, я дуже поспiшаю. Рада була побачити вас. Переказуйте вiтання Томовi!

Я так поспiшаю до будинку, що збиваю колiно об одвiрок. А потiм вiдчуваю легку провину. Варто було хоча б нормально попрощатися. Але чесне слово! Якби я почула ще хоч би слово про недоумка Тома i його придуркувату кухню, я просто збожеволiла б.

Утiм, коли сiдаю дивитися Нацiональну лотерею, я вже зовсiм про них забуваю. Ми чудово повечеряли – курятиною по-прованськи з «Маркс та Спенсер», випивши пляшку доброго «Пiно Гриджо», яку я привезла iз собою. Я знаю, що та прованська курка куплена в «Маркс та Спенсер», бо я й сама не раз купувала ii там. Упiзнаю сушенi на сонцi помiдори, оливки та й усе iнше. Але мама, звичайно, однаково доводить, що приготувала ii лише зi свiжих продуктiв, за власним рецептом.

Не розумiю, чому вона iз цим так морочиться. Усiм узагалi байдуже, до того ж ця вечеря лише для нас iз татом. І зрештою, чудово видно, що на нашiй кухнi не бувае сирих продуктiв. Є купа порожнiх картонних коробок, багато готових страв – i жодних перехiдних етапiв. І все ж таки мама нiзащо не визнае, що купуе готовi страви, навiть коли це загорнутий у фольгу пирiг. Тато iсть тi пироги, начиненi пластиковими грибами та политi липким соусом, i говорить iз незворушним обличчям: «Яка смакота, кохана». А мама посмiхаеться у вiдповiдь, щиро задоволена собою.

Але сьогоднi ми вечеряемо не фольгованим пирогом, а куркою по-прованськи. (Чесно кажучи, як на мене, вона справдi схожа на приготовану вдома, хоча навряд чи хтось сам так дрiбнесенько нарiзав би червоний перець, правда ж? У людей зазвичай е важливiшi справи.) Хай там як, але ми ii доiли, запиваючи щедрими ковтками «Пiно Гриджо»; у духовцi запiкаеться шарлотка – i я мимохiдь пропоную всiм разом пiти подивитися телевiзор. Адже я поглянула на годинник i знаю, що Нацiональна лотерея вже почалася. Усе станеться за лiченi хвилини. Боже, я вже не можу чекати.

На щастя, моi батьки не з тих, хто полюбляе теревенити про полiтику чи обговорювати книжки. Ми вже перетерли всi сiмейнi новини, я розповiла iм, як у мене справи на роботi, вони вiдзвiтували про свою подорож на Корсику, тож тепер варто якось пожвавити розмову. Час увiмкнути телевiзор – хоча б для того, щоб вiн пiдказав нам новi теми для балачок.

Тож ми перебазовуемося у вiтальню, тато засвiчуе «вогонь» у штучному камiнi та вмикае телевiзор. І – о так! – ось вона! Нацiональна лотерея, у розкiшнiй студii. Сяють вогнi, Дейл Уiнтон перекидаеться жартами з Тiффанi iз «Жителiв Іст-Енду», а глядачi пiдтримують iх захопленими вигуками. У мене в животi вузол затягуеться щораз мiцнiше й мiцнiше, а серце шалено калатае. За кiлька хвилин цi кульки випадуть. За кiлька хвилин я стану мiльйонеркою.

Я спокiйно спираюся на спинку канапи i думаю, що робити, коли виграю. Тобто саме в мить виграшу. Верещати? Чи сидiти тихо? Може, не треба нiкому розповiдати про це першого ж дня. А може, не треба нiкому розповiдати взагалi.

Ця думка несподiвано пронизуе мене. Я можу стати таемним переможцем! Отримати купу грошей – i жодного тиску. Якщо мене питатимуть, звiдки в мене грошi на купу дизайнерського вбрання, я просто вiдповiдатиму, що багато працюю на фрилансi. Так! І я зможу змiнювати життя всiх моiх друзiв анонiмно, мов добрий ангел. Нiхто нiколи нi про що не дiзнаеться. Просто чудесно!

Я саме розмiрковую над тим, наскiльки великий будинок зможу придбати, щоб нiхто нi про що не здогадався, коли в моi думки вриваеться голос iз екрана.

– Питання до номера три!

Що?

– Моя улюблена тварина – це фламiнго, бо вiн рожевий, пухнастий i в нього довгi ноги. – Дiвчина на стiльцi раптом скидае одну довжелезну, до блиску виголену ногу з iншоi, i глядачi просто шаленiють. Я отетерiло дивлюся на неi. Що вiдбуваеться? Чому ми дивимося «Побачення наослiп»?

– Ранiше це шоу було досить цiкавим, – каже мама. – Але тепер зовсiм скотилося.

– Тобi ця маячня здаеться цiкавою? – недовiрливо перепитуе тато.

– Послухай, тату, а ми не могли б перемкнути назад на…

– Я не говорила, що воно цiкаве зараз. Я сказала…

– Тату! – я намагаюся гов

Страница 18

рити без панiки в голосi. – Ми б могли просто ненадовго знову ввiмкнути Бi-Бi-Сi1?

«Побачення наослiп» зникае, i я полегшено зiтхаю. Наступноi митi на екранi з’являеться серйозний чоловiк у костюмi.

– Полiцiянтам варто було б звернути увагу, – розповiдае вiн гугняво, – що свiдки були недостатньо…

– Тату!

– Де наша телепрограма? – нетерпляче каже вiн. – Десь мае бути щось цiкавiше за це.

– Є лотерея! – я ледь не кричу. – Я хочу подивитися лотерею!

– Навiщо тобi та лотерея? У тебе е квиток?

Я на мить замовкаю. Щоб стати таемним переможцем, не можна нiкому розповiдати, що я купила квиток. Навiть своiм батькам.

– Нi! – кажу я, посмiюючись. – Я просто хочу подивитися на Мартiн Маккаетчен.

Мене огортае величезне полегшення – лотерея знову на екранi, i Тiффанi спiвае пiсню. Я зручно вмощуюся на канапi, поглядаючи на годинник.

Нi, взагалi-то я розумiю, що те, чи дивитимусь я розiграш чи нi, не вплине на моi шанси на перемогу, але хiба ж я хочу прогавити цю чарiвну мить? Можете вважати мене божевiльною, але я вiдчуваю, що, коли дивитимуся, зможу через екран установити зв’язок iз кульками, потоваришувати з ними. Я дивитимусь, як вони шалено крутяться в лототронi, i подумки пiдтримуватиму своi переможнi номери. Це неначе вболiвати за команду. Команда 1 6 9 16 23 44.

Хоча числа нiколи не випадають у правильному порядку. Команда 44 1 23 6 9 16. Може бути. Або Команда 23 6 1 …

Раптом лунають оплески – Мартiн Маккаетчен закiнчила спiвати. Боже мiй. Це от-от станеться. Мое життя от-от змiниться.

– Лотерея стала страшенно комерцiйною, правда ж? – каже моя мама, доки Дейл Уiнтон веде Мартiн до червоноi кнопки. – Це просто стидовисько…

– Тобто як це лотерея стала комерцiйною? – перепитуе тато.

– Люди грали в лотерею, бо хотiли пiдтримати благодiйнi органiзацii.

– Нiкого вони не хотiли пiдтримати! Не мели дурниць! Нiкому та благодiйнiсть на фiг не здалася. Усi думають лише про себе коханих. – Тато махае пультом на Дейла Уiнтона, i екран згасае.

– Тату! – скиглю я.

– То по-твоему всi байдужi до благодiйностi? – каже мама.

– Я такого не казав.

– Тату! Увiмкни! – верещу я. – Увiмкни-и-и! – Я вже намiряюся вiдiбрати в нього пульт, коли вiн усе-таки вмикае телевiзор.

Я дивлюся на екран, не вiрячи власним очам. Перша кулька вже впала. І це 44 кулька. Мiй номер, 44.

– …востанне випадав три тижнi тому. А ось i друга кулька… І це номер 1.

Я не можу навiть поворухнутися. Ось, це вiдбуваеться, просто в мене перед очима. Я насправдi виграю в лотерею. Я виграю в цю бiсову лотерею!

Тепер, коли це вiдбуваеться, я почуваюся на диво спокiйною. Я немовбито все життя знала, що це станеться. Я мовчки сиджу на канапi, почуваючись нiби в бiографiчнiй документальнiй стрiчцi про саму себе, iз закадровим голосом Джоанни Ламлi чи когось такого. «Бекi Блумвуд завжди глибоко в душi знала, що колись виграе в лотерею. Але того дня, коли це сталося, навiть вона не могла передбачити…»

– І ще один номер iз першого ряду. Кулька номер 3.

Що? Усi моi думки сплутуються, i я ошелешено дивлюся на екран. Це, напевно, помилка. Вони хотiли сказати 23.

– І номер 2, бонусна кулька з минулого тижня.

Я завмираю. Що в бiса вiдбуваеться? Звiдки беруться цi цифри?

– І ще одне однозначне число – номер 4. Вiн справдi часто випадае: цього року вже дванадцять разiв. І нарештi… Номер 5! Ну, це просто неймовiрно! Уперше таке бачу! Тепер вишикуемо iх у правильнiй послiдовностi…

Нi. Це не може бути правдою. Це якась помилка. Виграшнi лотерейнi номери не можуть бути 1, 2, 3, 4, 5, 44. Це не лотерейна комбiнацiя, це… це якийсь дурнуватий жарт.

І я вигравала. Вигравала.

– Ви тiльки погляньте! – чую я мамин голос. – Просто неймовiрно! 1, 2, 3, 4, 5, 44.

– І що ж тут неймовiрного? – вiдповiдае тато. – Це так само ймовiрно, як i будь-який iнший ряд цифр.

– Цього не може бути!

– Джейн, ти хоч щось знаеш про закони ймовiрностi?

Я тихо встаю i виходжу з кiмнати пiд радiсну музичну заставку Нацiональноi лотереi. Телiжуся на кухню, сiдаю за стiл i закриваю обличчя долонями. Чесно кажучи, мене трохи трусить. Я була цiлком переконана, що виграю. Жила у величезному маетку, збиралася у вiдпустку на Барбадос разом iз усiма своiми друзями, а ще купувала в «Агнес-Бi» все, чого лишень хотiла. Це все було таким справжнiм.

І ось натомiсть я сиджу на кухнi у своiх батькiв, не можу собi дозволити навiть поiхати на вiдпочинок, i я сьогоднi витратила вiсiмдесят фунтiв на дерев’яну миску, яка менi навiть не подобаеться.

Сповнена жалю до себе, я вмикаю чайник, беру зi столу «Жiночу газету» i гортаю ii, але навiть це мене не збадьорюе. Усе, здаеться, нагадуе менi про грошi. «Може, мiй тато й правий, – ловлю я себе на сумнiй думцi. – Може, “Менше Витрачати” – це i е потрiбний для мене вихiд? Припустiмо… я почну витрачати менше на шiстдесят фунтiв на тиждень. За сто тижнiв я заощаджу 6000».

Раптом ця думка мене надихае. Шiсть тисяч фунтiв. А що, непогано. І якщо добре подумати – не так уже й важко

Страница 19

вiдкласти шiстдесят фунтiв на тиждень. Це десь два обiди в якомусь кафе. Тобто майже зовсiм непомiтнi грошi.

Господи, так. Саме так я й зроблю. Шiстдесят фунтiв на тиждень. Може, я навiть вiдкладатиму iх на окремий рахунок. Це буде пречудово! Я буду головна, я керуватиму своiми фiнансами, а коли сплачу всi своi рахунки, я просто продовжу заощаджувати. Економнiсть стане моею звичкою. А потiм, наприкiнцi кожного року, я витрачатиму все, що вiдклала, на щось дороге, вишукане. Наприклад, костюм вiд Арманi. Чи Крiстiана Дiора. Щось насправдi статусне.

Почну в понедiлок, захоплено думаю я, ложкою сиплячи в чай розчинний шоколад. Я просто взагалi нiчого не витрачатиму. Буду накопичувати грошi, ставатиму багатшою й багатшою. Це буде просто чудесно.




Крамниця «Бромптон Стор»



ВІДДІЛ РОБОТИ З КЛІЄНТАМИ


Бромптон-стрит, 1


Лондон SW4 7TH



Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi Роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Дякуемо за чек на суму 43,00 фунти, отриманий вiд Вас сьогоднi. На жаль, на чеку вiдсутнiй Ваш пiдпис. Ми не маемо жодного сумнiву, що Ви просто цього не помiтили. Тож повертаемо його Вам i просимо Вас знову надiслати його нам, поставивши свiй пiдпис.

Ви, звичайно ж, розумiете, що цей платiж прострочено вже на вiсiм днiв.

Сподiваемося найближчим часом отримати пiдписаний Вами чек.

    Із найкращими побажаннями
    Джон Гантер,
    менеджер вiддiлу роботи з клiентами




П’ять



Ощадливiсть та простота – ось мiй новий девiз. Нове, стримане життя в стилi дзен, життя, у якому я нiчого не витрачаю. Нiчого не витрачаю. От замислiться лишень, скiльки грошей ми всi щодня тринькаемо даремно? Тож не дивно, що я трохи влiзла в борги. І це насправдi не моя провина. Я просто пiддалася захiднiй звичцi до матерiалiзму та споживання – адже потрiбна неймовiрна сила, щоб чинити iй опiр. Принаймнi саме так написано в моiй новiй книжцi.

Розумiете, вчора, коли ми з мамою iздили до книжковоi крамницi «Вотерстоун» купити iй тоненьку книжечку, щоб читати цього тижня, я зайшла у вiддiл лiтератури iз саморозвитку i там знайшла найдивовижнiшу книжку, яку менi лишень доводилося читати. Присягаюся вам, вона змiнить мое життя. Вона й зараз зi мною, у мене в сумочцi. Вона називаеться «Керуй своiми коштами», i написав ii Девiд Е. Бартон. Книжка просто крутезна. Там написано, що всi ми тринькаемо купу грошей, навiть не усвiдомлюючи цього, i що бiльшiсть iз нас легко може вдвiчi зменшити власнi витрати вже за один тиждень.

За один тиждень!

Просто потрiбно, наприклад, брати з дому бутерброди, а не iсти в ресторанах, i iздити на роботу велосипедом, а не метро. Якщо добре подумати – заощадити можна на всьому. І, як говорить Девiд Е. Бартон, е безлiч безкоштовних задоволень, про якi ми забуваемо, тому що надто зайнятi витрачанням грошей – парки, музеi, та навiть проста прогулянка сiльською вулицею допоможе вiдчути цю просту радiсть.

Це все так легко, так зрозумiло. А найкраще те, що починати це все треба iз шопiнгу! У книжцi написано, що слiд пройтися крамницями так, як ви це робите зазвичай, а потiм занотувати всi покупки та iхнi цiни, i навiть намалювати графiк. Важливо при цьому бути чесним, не махлювати i витрачати точнiсiнько стiльки грошей, як зазвичай – це саме вчасна порада, бо в Сьюз у четвер день народження, i я маю купити для неi подарунок.

Тож у понедiлок уранцi, йдучи на роботу, я, як зазвичай, заходжу в «Лючiо» та купую найбiльший капучино i шоколадний мафiн. Мушу визнати, що плачу за них iз легкою скорботою – адже це моi останнi капучино та шоколадний мафiн. Мое нове, ощадливе життя розпочинаеться завтра – i в ньому не буде мiсця для капучино. Девiд Е. Бартон говорить, що, коли ви полюбляете каву, ii слiд варити вдома i носити на роботу в термосi, а якщо звикли перехопити чогось солоденького – треба купувати дешевi тiстечка в супермаркетi. «Продавцi кави деруть iз вас грошi за майже пусту гарячу водичку i пластиковий стаканчик», – пише вiн, i я з ним цiлком згодна. Хоча я тужитиму без ранкового капучино. Але все одно я пообiцяла собi виконувати правила з книжки – i я iх виконуватиму.

Коли я виходжу з кав’ярнi з цим останнiм капучино в руцi, то раптом розумiю, що в мене взагалi-то немае термоса для кави. Але це нiчого, я його куплю. У «Габiтатi» е чудовi блискучi хромовi термоси. Це взагалi-то зараз дуже модна тема. Можливо, бувають навiть термоси вiд «Алессi». Ну хiба не круто? Пити каву з термоса «Алессi». Значно крутiше, нiж капучино з якогось стаканчика.

Отож, iдучи вулицею, я почуваюся досить щасливою. Я заходжу в «У Смiта», купую кiлька журналiв, щоб полiпшити настрiй – i ще обираю маленький срiблястий записничок i ручку, щоб занотовувати всi своi витрати. Я робитиму це надзвичайно ретельно, адже Девiд Е. Бартон стверджуе, що самi лише такi записи допоможуть витрачати менше. Тож, дiставшись до роботи, роблю першi записи:



Капучино – 1 фунт 50 пенсiв

Мафiн – 1 фунт

Блокнот – 3 фунти 99 пенсiв

Ручка – 1 фунт 20 пенсi

Страница 20

Журнали – 6 фунтiв 40 пенсiв


Отож поки що я встигла витратити… 14 фунтiв i 9 пенсiв.

От холера. Це, мабуть, таки чимало, а надто, що зараз лише 9.40 ранку.

Хоча блокнот i ручку можна й не рахувати, правда ж? Це ж необхiдне устаткування для мого нового ощадливого життя. Адже неможливо занотовувати всi своi витрати без блокнота й ручки? Тож iх я викреслюю з перелiку, i тепер загальна сума виходить… 8 фунтiв 90 пенсiв. Уже значно краще.

До того ж тепер я на роботi. І навряд чи сьогоднi вдень витрачу ще хоч щось.



А хай йому грець. Нiчого не витрачати, виявляеться, зовсiм неможливо. Спершу з’являеться хлопець iз бухгалтерii – ще хтось надумав звiльнитися, i ми всi маемо здати грошей йому на прощальний подарунок. Потiм настае обiд. Я обираю справдi скромний бутерброд – iз яйцем та салатом, найдешевший у «Бутс», а менi ж навiть не подобаються анi яйця, анi салат.

Девiд Е. Бартон говорить, що, коли ви справдi старанно заощаджуете, особливо на початку, варто за це нагородити себе, тож як винагороду я купую олiйку для ванни з натуральним екстрактом кокосу. А потiм помiчаю, що за зволожувальнi креми, якими я користуюся, можна отримати подвiйнi бонуснi бали.

Я просто обожнюю бонуснi бали. Ну хiба не чудова iдея? Якщо витратити досить багато, можна отримати насправдi крутий подарунок – наприклад, цiлий день у спа-салонi. Минулого Рiздва я просто неперевершено цим скористалася – накопичувала цi бали, доки iх не набралося достатньо, щоб купити рiздвяний подарунок для бабусi. Узагалi все було ось так: я назбирала 1653 бали, а менi потрiбно було 1800, щоб узяти для неi комплект термобiгудi. Тож я купила собi великi парфуми «Самсара», отримала за це ще 150 балiв на картку – i термобiгудi дiсталися менi зовсiм безкоштовно! Щоправда, трохи прикро, що менi не подобаються парфуми «Самсара», але це я зрозумiла лише вдома. Утiм, досить уже про них.

Цi бонуснi бали треба вмiти використовувати розумно – як i всi спецiальнi пропозицii, – тобто хапати iх за кожноi можливостi, бо бiльше, може, й не запропонують. Тому я беру вiдразу три зволожувальнi креми. Подвiйнi бонуси! Адже це не витрати, а радше заробiток, правда ж?

Тепер треба купити подарунок на день народження Сьюз. Узагалi-то в мене вже е для неi набiр олiйок для ароматерапii, але, вже придбавши iх, я надибала той розкiшний рожевий ангоровий кардиган у «Бенеттон». Я знаю, що iй вiн страшенно сподобаеться. А тi олiйки я можу повернути в магазин, чи подарувати комусь на Рiздво.

Тож я йду в «Бенеттон» i беру рожевий кардиган. І вже збираюся заплатити… коли помiчаю, що в них е ще один, такий самий, але сiрий. Найкращий у свiтi, просто досконалий, м’якесенький, сiрий iз легким блакитним вiдтiнком ангоровий кардиган, iз дрiбненькими перламутровими гудзиками.

О Боже мiй. Розумiете, рiч у тiм, що я вже роками шукаю справдi хороший сiрий кардиган. Чесно, так воно i е. Можете запитати в Сьюз, у моеi мами… в будь-кого. До того ж я iще не живу в тому новому режимi економii, правда ж? Я лише спостерiгаю за собою.

Девiд Е. Бартон говорить, що я маю поводитися якомога природнiше. Тож я насправдi маю скоритися природному iмпульсу й купити цей кардиган. Поводитися iнакше було б неправильно. Це все зiпсувало б.

І коштуе вiн лише сорок п’ять фунтiв. І я можу взяти його в кредит, за карткою «Вiза».

А якщо поглянути з iншого боку – що таке сорок п’ять фунтiв у загальному, грандiозному масштабi? Та майже нiчого, правда ж?

Тож я купую його. Найкращий кардиганчик у свiтi. Мене називатимуть Дiвчиною в Сiрому Кардиганi. Я зможу жити в ньому. Це справдi вартiсне вкладення.

Пiсля обiду я маю йти в «Бiблiотеку зображень», обирати малюнок на передню обкладинку наступного випуску. Це моя найулюбленiша частина роботи – не розумiю, чому Фiлiп завжди передоручае ii комусь. Вона полягае переважно в тому, щоб сидiти й пити каву весь день, переглядаючи купи слайдiв.



Адже в нас, звичайно, не вистачае бюджету, щоб самим створювати власнi обкладинки. Господи, звiсно, нi. Щойно починаючи працювати журналiсткою, я думала, що зможу ходити на фотосесii, зустрiчатися з моделями, справдi гламурно проводити час. Але в нас навiть немае власного фотографа. Усi журнали нашого штибу користуються бiблiотеками зображень, i зазвичай на них повторюються тi самi картинки, знову й знову. Одне фото загрозливого тигра з роззявленою пащею побувало принаймнi на трьох обкладинках фiнансових видань лише за минулий рiк. Утiм, читачам байдуже, правда ж? Вони точно купують такi журнали не для того, щоб помилуватися на Кейт Мосс.

Чудово й те, що редактор Еллi також не любить обирати обкладинки – i вони користуються тiею самою бiблiотекою зображень. Тож ми завжди намагаемося пiдлаштуватися, щоб прийти туди разом i потеревенити над тими фото. До того ж та бiблiотека розташована в самiсiнькому Ноттинг Гiлл Гейт, тож ми маемо повне право годинами добиратися туди i назад. Зазвичай я взагалi не завдаю собi клопоту повертатися до офiсу. Це справдi чудова можливiсть провести день. (Р

Страница 21

бочий день, я маю на увазi. Звiсно, якби це був вихiдний – я б так не думала.)

Я приiжджаю туди ранiше за Еллi й вiдрекомендовуюся дiвчинi на рецепцii:

– Бекi Блумвуд iз «Вдалих вкладень», – шкодуючи, що не можу сказати – «Бекi Блумвуд iз “Вог”» або «Бекi Блумвуд iз “Уолл-стрит Джорнал”». Я сiдаю в м’яке чорне шкiряне крiсло i гортаю каталоги фотографiй глянсових щасливих сiмей, доки один iз модних юнакiв, що тут працюють, не пiдходить до мене i не веде мене до окремого пiдсвiтленого столу.

– Я Пол, – говорить вiн, – i я сьогоднi допомагатиму вам. Ви уявляете, що вам потрiбно?

– Ну… – вiдповiдаю я, з дiловим виглядом витягаючи записника.

Учора в нас була нарада щодо обкладинки, i ми спинилися на темi для номера «Інвестицiйний портфель: досягти балансу». Доки ви ще не поснули з нудьги, дозвольте додати: минулого мiсяця на обкладинцi було написано «Депозитнi рахунки: перевiрити все».

Чому б нам хоч раз натомiсть не перевiрити засоби для засмаги? Але грець iз ним.

– Я шукаю зображення терезiв, – читаю я зi свого перелiку. – Або канатохiдцiв, одноколiсних велосипедiв…

– Щось про утримання рiвноваги, – говорить Пол. – Без проблем. Хочете кави?

– Так, будь ласка, – я всмiхаюся i спираюся на спинку крiсла. Розумiете, про що я? Тут так добре. І менi платять за те, що я сиджу на цьому крiслi й нiчогiсiнько не роблю.

За кiлька хвилин з’являеться Еллi, разом iз Полом, i я здивовано розглядаю ii. Вона мае справдi вишуканий вигляд, у бузковому костюмi й на високих пiдборах.

– Отож плавцi, човни або европейськi пейзажi, – говорить iй Пол.

– Саме так, – каже Еллi й опускаеться на крiсло бiля мене.

– Спробую вгадати, – кажу я. – Щось про те, як коливаеться валютний курс.

– Десь так, – вiдповiдае Еллi. – А дослiвно: «Європа – потоне чи спливе?» Вона промовляе це страшенно драматично, i ми з Полом гигикаемо. Коли вiн iде, я пильно ii оглядаю.

– Ти чого сьогоднi така дiлова?

– Я завжди страшенно дiлова, – парируе вона. – Ти ж знаеш.

Пол уже котить до нас навантажений слайдами вiзок, i вона дивиться на них.

– Це тобi чи менi?

Вона уникае розмови. Що вiдбуваеться?

– Збираешся на спiвбесiду? – раптом здогадуюся я. Вона дивиться на мене, у неi спалахують щоки, i вона витягае з вiзка стосик слайдiв.

– Циркачi, – говорить вона. – Жонглери. Це те, що тобi потрiбно?

– Еллi! У тебе спiвбесiда? Скажи менi!

На якусь мить западае тиша. Еллi дивиться вниз, на стiл, потiм пiдводить погляд.

– Так, – зiзнаеться вона i кусае губи. – Але…

– Це ж просто чудесно! – вигукую я, i на нас дивляться двiйко охайних дiвчаток iз кутка. – Куди? – питаю я вже спокiйнiше. – У «Космо», правда ж?

Нас переривае Пол, приносить чашечку кави i ставить перед Еллi. – Плавцi скоро прибудуть, – говорить вiн, вiдтак з усмiшкою йде вiд нас.

– Із ким спiвбесiда? – перепитую я. Еллi розсилае iнтерв’ю на стiльки робiт, що я не можу за ними встежити.

– У «Ветербiз», – каже вона, i обличчя в неi яскраво спалахуе.

– «Ветербiз Інвестментс»? – Вона злегка кивае, а я здивовано пiдiймаю брови. Навiщо iй влаштовуватись у «Ветербiз Інвестментс»? – У них е якась корпоративна газета чи що?

– Я не журналiстом улаштовуюсь, – каже вона тихо. – Я подала резюме на посаду фондового менеджера.

– Що? – вражено перепитую я.

Я знаю, подруги мають пiдтримувати одна одну у важливих рiшеннях, i все таке. Але даруйте, фондовий менеджер?

– Я ще, може, й не влаштуюся. – Вона уникае мого погляду. – Це така дрiбниця.

– Але…

Я розгубила всi слова. Як Еллi могло взагалi спасти на думку влаштуватися фондовим менеджером? Фондовi менеджери – це взагалi не люди. Якiсь персонажi, над якими ми смiемося в журналiстських вiдрядженнях.

– Це просто спроба, – вона нiби намагаеться захиститися. – Може, я просто хочу показати Керол, що вмiю робити щось iще. Розумiеш?

– А, ти хочеш… довести власну цiннiсть? – намагаюся здогадатися я.

– Так, – каже вона, злегка стенаючи плечима. – Саме так. Довести цiннiсть.



Але Еллi говорить це не надто впевнено, i сьогоднi вона значно мовчазнiша, нiж зазвичай. Що з нею трапилося? Я розмiрковую над цим, повертаючись додому з бiблiотеки зображень. Я йду по Хай-стрит Кенсiнгон, перетинаю дорогу i, завагавшись, спиняюся перед «Маркс та Спенсер».

Вхiд до метро – праворуч вiд мене. Крамницi – лiворуч. Я не повинна зважати на крамницi. Я повинна бути заощадливою, йти просто додому i там скласти графiк витрат. Якщо я хочу розважитися, то можу безкоштовно подивитися щось цiкаве по телевiзору i, можливо, приготувати недорогий, але поживний суп.

Проте сьогоднi по телевiзору немае нiчого цiкавого, принаймнi до «Жителiв Іст-Енду». І я не хочу нiякого супу. Менi насправдi потрiбно щось, що допоможе збадьоритися. І до того ж – швидко спадае менi на думку – завтра я все це кину, правда ж? Це мов початок Великого посту. А сьогоднi моя Шопiнгова Масляна. Я маю насититися, перш нiж обмежу себе.

Мене огортае хвилювання, i я поспiшаю до «Баркерс-Центру». Я триматиму себе в

Страница 22

уках, присягаюся. Просто якась дрiбничка, щоб полiпшити настрiй. Я вже купила кардиган – тож бiльше жодного одягу… І нещодавно придбала босонiжки на пiдборах-«чарочках» – тож i не взуття… хоча в «Гоббс» е чудовi черевички «Прада»… Гм-м-м. Навiть не знаю.

Проходячи повз вiддiл косметики, я раптом розумiю. Засоби для макiяжу! Ось що менi потрiбно. Нова туш для вiй i, можливо, нова помада.

Щаслива, я починаю блукати яскравим примiщенням серед п’янких запахiв парфумiв, випробовуючи на руцi рiзнокольоровi помади. Вирiшую, що менi потрiбна дуже свiтла помада. Нюдово-тiлесного або рожевого кольору, а ще олiвець для губ iй у тон…

Бiля прилавка «Кларин» мою увагу привертае великий рекламний постер:



«Купiть два засоби для догляду за шкiрою та отримайте БЕЗКОШТОВНУ косметичку з тестерами рiдини для вмивання, тонiка та зволожувального крему, помадою «Осiннiй спалах», тушшю «Екстра-змiцнення» й тестером парфумованоi води «О Дiнамiсант». Пропозицiя обмежена, тож покваптеся!»


Це ж просто фантастика! Ви уявляете, скiльки зазвичай коштуе помада «Кларин»? А ось ii роздають безкоштовно, просто тут i зараз! Я захоплено блукаю серед засобiв для догляду за шкiрою, обираючи, якi два з них купити. Може, крем для шиi? Я ще нiколи таким не користувалася. І який-небудь вiдновлювальний зволожувальний крем. І тодi я отримаю безкоштовну помаду! Суцiльний зиск.

– Вiтаю! – кажу я жiнцi в бiлiй формi. – Будь ласка, креми: для шиi та вiдновлювальний зволожувальний. І косметичку, – додаю я, раптово злякавшись, що могла спiзнитися, що обмежена пропозицiя може вже й не дiяти.

Але вона ще дiе! Дякувати Богу. Доки з моеi кредитки «Вiза» вiдраховуються грошi, жiночка простягае менi мою сяйливу червону косметичку (чесно кажучи, трохи меншу, нiж я очiкувала), i я з нетерпiнням розкриваю ii. І там, звичайно ж, бачу свою безкоштовну помаду!

Якогось коричнево-червоного кольору. Трохи дивного взагалi-то. Але якщо змiшати з моiми iншими помадами та ще додати трохи блиску для губ – матиме чудовий вигляд.



Додому я дiстаюся вщент виснажена. Вiдчиняю дверi – i Сьюз, мов цуценя, вибiгае менi назустрiч.

– Що ти купила? – вигукуе вона.

– Не дивись! – кричу я у вiдповiдь. – Тобi не можна дивитися. Це твiй подарунок.

– Мiй подарунок! – Сьюз надто вже переймаеться через власнi днi народження. Хоча, чесно кажучи, я так само.

Я поспiшаю у свою спальню i ховаю сумку «Бенеттон» у шафу. Потiм розпаковую решту покупок i дiстаю маленький срiблястий блокнотик, щоб записати туди моi витрати. Девiд Е. Бартон пише, що це потрiбно робити негайно, доки нiчого не забулося.

– Хочеш випити? – долинае з-за дверей голос Сьюз.

– Так, будь ласка! – гукаю я у вiдповiдь, пишучи в блокнотi, i за мить вона з’являеться з келихом вина.

– «Жителi Іст-Енду» почнуться за хвилину, – повiдомляе Сьюз.

– Дякую, – кажу неуважно i продовжую писати. Я чiтко дотримуюся правил iз книжки – дiстаю всi моi чеки i все занотовую. Я справдi пишаюся собою. Це лише доводить слова Девiда Е. Бартона про те, що, доклавши зусиль, кожен може взяти гору над своiми витратами.



Якщо подумати, я, мабуть, набрала сьогоднi забагато зволожувальних засобiв? Чесно кажучи, купуючи той вiдновлювальний зволожувальний крем у «Кларин», я забула про всi тi тюбики з «Бутс». Але нiчого страшного. Зволожувачi завжди знадобляться. Це необхiднiсть, як хлiб чи молоко, а Девiд Е. Бартон каже, що на необхiднi речi не можна шкодувати грошей. А крiм цього, все начебто не так i погано. Звичайно, я ще не все додала, але…

Отож ось мiй остаточний, повний перелiк:



Капучино – 1 фунт 50 пенсiв

Мафiн – 1 фунт

Блокнот – 3 фунти 99 пенсiв

Ручка 1 – фунт 20 пенсiв

Журнали – 6 фунтiв 40 пенсiв

Бутерброд iз яйцем i салатом – 99 пенсiв

Кокосова олiйка для ванни – 2 фунти 55 пенсiв

Зволожувачi з «Бутс» – 20 фунтiв 97 пенсiв

Два кардигани – 90 фунтiв

«Івнiнг Стандард» – 35 пенсiв

Крем для шиi «Кларин» – 14 фунтiв 50 пенсiв

Зволожувач «Кларин» – 32 фунти 50 пенсiв

Косметичка – безкоштовно!

Банановий смузi – 2 фунти

Морквяне тiстечко – 1 фунт 20 пенсiв


І це все разом виходить… 173 фунти 96 пенсiв.

Я дивлюся на цю цифру, просто шокована.

Нi, даруйте, вона просто не може бути правильною. Це просто неможливо. Я не могла протринькати бiльше нiж 170 фунтiв за один день.

До того ж навiть не у вихiдний день. Я була на роботi. Я просто не встигла б стiльки витратити. Десь тут мае бути якась помилка. Може, я просто додала неправильно. Або, можливо, щось записала двiчi.

Я уважно проглядаю список i раптом радiсно завмираю. «Два кардигани». Я знала! Я ж купила лише…

Ох, так. Я ж саме два iх i купила. Я сиджу мов громом уражена. Господи, я зараз просто впаду в депресiю. Треба йти дивитися «Жителiв Іст-Енду».




«Ендвiч-Банк»



ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ


Фулгем Роуд, 3


Лондон SW6 9JH



Мiс Ребекка Блумвуд

Бернi Роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD



Шановна мiс Блумвуд!



Дякуемо за Ваше повiдомлення, залиш

Страница 23

не на автовiдповiдачi в недiлю 5 березня.

Щиро спiвчуваемо з приводу смертi Вашого собаки.

Утiм, ми наполягаемо, щоб найближчим часом Ви вийшли на зв’язок зi мною чи з моею помiчницею Ерiкою Парнелл, щоб обговорити ваше фiнансове становище.

    Із найкращими побажаннями
    Дерек Смiт,
    менеджер


«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС




Шiсть


«Гаразд, – твердо кажу я собi наступного дня. – Головне – не впадати у вiдчай вiд того, скiльки я витратила вчора». Що було – те загуло. А сьогоднi починаеться мое нове, стримане життя. Вiдтепер я взагалi нiчогiсiнько не витрачатиму. Девiд Е. Бартон каже, що першого тижня слiд поставити собi за мету скоротити витрати вдвiчi, але я вважаю, що зможу впоратись i значно краще. Узагалi-то я нiкого не хочу образити, але всi цi книжки про саморозвиток пишуть для людей, у яких немае жодного самоконтролю, правда ж? А я от досить легко кинула палити (зараз роблю це лише за компанiю, але це не враховуеться).

Я натхненно готую бутерброд iз сиром i загортаю у фольгу. Просто зробивши це, я вже заощадила зо два фунти! Термоса в мене немае (треба буде прикупити на вихiдних), тому каву менi взяти нiяк, але в холодильнику е пляшка мiнералки, тож я вирiшую натомiсть узяти ii. Це ще й для здоров’я кориснiше.

Насправдi дивно, навiщо взагалi купувати магазиннi бутерброди? Адже iх так просто готувати самим, i це виходить так дешево. Так само i з карi. Девiд Е. Бартон пише, що, замiсть того щоб замовляти дорогi готовi страви, слiд навчитися самим готувати карi та смажити овочi у фритюрi, адже це вийде в рази дешевше. Саме це я й робитиму на вихiдних, пiсля того як вiдвiдаю музей або просто погуляю побiля рiчки, милуючись красою навкруги.

Ідучи до метро, я почуваюся чистою, оновленою. І дуже рiшучою. Поглянути лишень на всiх цих людей, що метушаться вулицею, у яких на думцi самi лише грошi. Грошi, грошi, грошi. Це ж одержимiсть. Але щойно ви вiдмовляетеся вiд грошей – узагалi, назовсiм, – вони вiдразу ж перестають мати для вас хоч якесь значення. Уже зараз я почуваюся зовсiм iнакше. Менш матерiалiстично, бiльш фiлософськи. Бiльш духовно. Як каже Девiд Е. Бартон, ми забуваемо щодня дякувати за те, що маемо. Свiтло, повiтря, свобода, близькiсть друзiв… Це ж важливiше в життi, правда? Важливiше за одяг, взуття та iншу мiшуру.

Мене майже лякають цi змiни, що вже вiдбулися в менi. Наприклад, я йду повз журнальний кiоск на станцii метро, неуважливо поглядаю на нього, але не вiдчуваю нiякого бажання купити жоден iз виставлених журналiв. Журнали не мають жодного значення в моему новому життi (до того ж бiльшiсть iз них я вже прочитала).

Тож до метро я заходжу спокiйна i незворушна, як буддистський монах. А вийшовши з нього, йду повз крамницю, що пропонуе взуття зi знижкою, навiть не дивлячись у ii бiк. А потiм i повз «Лючiо». Сьогоднi – жодного капучино. Жодних мафiнiв. Узагалi жодних витрат – iду просто в офiс.

Зараз ненапружена пора мiсяця у «Вдалих вкладеннях». Ми щойно вiддали в типографiю попереднiй випуск журналу, тож тепер кiлька днiв можна бити байдики, перш нiж ми вiзьмемося за наступний випуск. Хоча взагалi-то, звичайно, ми маемо вже починати працювати з темами для наступного мiсяця. Власне, я маю сьогоднi обдзвонювати бiржових торговцiв, запитуючи, якi поради вони можуть дати iнвесторам на наступнi пiвроку.

Але якось так виходить, що за весь ранок я не зробила нiчогiсiнько – лише змiнила заставку на комп’ютерi на зображення трьох золотих рибок i восьминога та заповнила заявку на вiдшкодування витрат. Чесно кажучи, я не можу зосередитись i працювати як належить. Схоже, я надто захоплююся новою, очищеною собою. Я весь час пiдраховую, скiльки зможу заощадити до кiнця мiсяця i що зможу дозволити собi в «Джигсоу».

В обiд я виймаю свiй загорнутий у фольгу бутерброд – i вперше за день у мене трохи псуеться настрiй. Увесь хлiб розмок, маринад iз огiрка витiк на фольгу, i вигляд усе це мае не надто апетитний. Як же менi зараз хотiлося б хлiба з горiшками та шоколадного тiстечка з «Прет-а-Манжер»!

«Не думай про це! – твердо наказую я собi. – Подумай, скiльки грошей ти заощаджуеш!» Тож я якось змушую себе з’iсти той промоклий кулiнарний витвiр i запити ковтком води. Покiнчивши iз цим, викидаю фольгу, закриваю пляшку i кладу ii у наш маленький офiсний холодильник. Минуло десь iз… п’ять хвилин моеi обiдньоi перерви.

Тож що менi далi робити? Куди йти?

Я, зовсiм нещасна, падаю за стiл. Боже, ця стриманiсть – нелегка штука. Я пригнiчено гортаю кiлька папок… потiм пiднiмаю голову i дивлюся на Оксфорд-стрит, залюднену покупцями з фiрмовими магазинними сумками в руках. Я так хочу опинитися серед них, що просто нахиляюся вперед на своему стiльцi, як рослина тягнеться до свiтла. Я жадаю тих яскравих вогнiв i теплого повiтря, полиць iз товарами, i навiть писку касових апаратiв. Але я не можу пiти. Сьогоднi вранцi я сказала собi, що за весь день навiть не наближатимуся до крамниць. Я пообiцяла собi – i не можу порушити власну обiцянку. Принаймнi не так

Страница 24

видко…

А потiм у мене з’являеться блискуча думка. Менi ж треба дiстати рецепт карi, що його я намiряюся готувати вдома, правда ж? Девiд Е. Бартон пише, що книжки рецептiв – це марна трата грошей. Вiн повчае, що можна готувати за рецептами, надрукованими на коробках iз продуктами, або брати книжки в бiблiотецi. Але в мене е ще краща iдея. Я пiду в «У Смiта» i перепишу рецепт карi, за яким готуватиму в суботу ввечерi. Таким чином, я зможу зайти в магазин, але менi не доведеться витрачати грошi. Я швидко схоплююся на ноги, хапаю пальто… Крамницi, я вже йду до вас!


***

Заходячи в «У Смiта», я вiдчуваю, як усе мое тiло розслаблюеться, як спадае з нього напруга. Опиняючись у крамницi – у будь-якiй крамницi, – вiдчуваеш внутрiшне трiпотiння, якого нiчим не замiнити. Є в ньому й передчуття, й галаслива, привiтна атмосфера, i просто чудова новизна всього навколо. Лискучi новi журнали, лискучi новi олiвцi, лискучi новi транспортири. Не те щоб менi потрiбен був транспортир – принаймнi вiдтодi, коли менi було одинадцять, – але ж хiба вони не чудово виглядають? Новiсiнькi, незаяложенi, охайно запакованi? Завезли нове канцелярське приладдя, з леопардовим принтом – я такого ще не бачила, i на якусь мить майже пiддаюся спокусi спинитися бiля нього. Але натомiсть змушую себе пройти повз, до найдальшоi зали магазину, де стоять книжки.

Знаходжу цiлу полицю книжок з iндiйськими рецептами, вихоплюю одну з них навмання, гортаю сторiнки i запитую себе, який саме рецепт менi потрiбен. Я й гадки не мала, яка складна ця iндiйська кулiнарiя. Може, варто записати кiлька з них – про всяк випадок.

Я обережно озираюся й витягаю блокнот i ручку. Я намагаюся дiяти обережнiше, бо знаю, що «У Смiта» не люблять, коли покупцi щось переписують iз книжок. Я це знаю, бо колись Сьюз вигнали з крамницi «У Смiта» у Вiкторii. Вона виписувала номери з телефонного довiдника, бо свiй забула вдома – i iй наказали купити довiдник або забиратися геть (хоча незрозумiло, який у цьому сенс – адже журнали дозволяють читати безкоштовно).

Хай там як, переконавшись, що нiхто на мене не дивиться, я починаю занотовувати собi рецепт «Бiр’янi з тигровими креветками». Я переписала вже половину перелiку спецiй, коли з-за рогу з’являеться дiвчина в унiформi крамницi, тож я швидко закриваю книжку i трохи проходжу вздовж полиць, прикидаючись, що розглядаю книжки. Вирiшивши, що небезпека минула, я знову розгортаю сторiнки, але не встигаю ще нiчого написати, як якась лiтня добродiйка в блакитному пальтi голосно запитуе:

– То як вам, любонько?

– Що? – перепитую я.

– Книжка! – вона вказуе на збiрку рецептiв своею парасолькою. – Менi потрiбен подарунок для невiстки, а вона родом з Індii. Отож я вирiшила купити хорошу книжку рецептiв iндiйськоi кухнi. Ця книжка хороша, як думаете?

– Я й гадки не маю, – кажу я. – Я ж iще ii не читала.

– Ох, – каже вона i йде вiд мене. Тут би менi стулити рота й далi робити свое, але я просто не можу втриматися, менi треба обов’язково прокашлятись i спитати:

– А хiба вона й так не знае вдосталь iндiйських рецептiв?

– Хто, любонько? – говорить жiнка, обертаючись.

– Ваша невiстка! – Я вже шкодую про це. – Якщо вона з Індii, то хiба не вмiе готувати iндiйську iжу?

– Ох, – зiтхае старенька. У неi геть спантеличений вигляд. – То що ж менi iй тодi подарувати?

О Боже.

– Я не знаю, – кажу я. – Може, книжку про… про щось iнше?

– Чудова думка! – радiсно говорить вона i йде до мене. – Оберiть ii для мене.

Чому я?

– Даруйте, – вiдповiдаю я. – Я сьогоднi трохи поспiшаю. Я чимскорiш чимчикую звiдти, вiдчуваючи легку провину.

Потрапляю у вiддiл CD-дискiв та вiдеокасет, де нiколи нiкого немае, i ховаюся за стiйкою касет iз «Телепузиками». Я озираюся навколо, переконуюсь, що нiкого нема поряд, i знову розгортаю книжку. Гаразд, сторiнка 214, бiр’янi з тигровими креветками… Починаю переписувати далi i, щойно дiставшись до кiнця списку спецiй, раптом чую, як суворий голос говорить просто менi у вухо:

– Не заважаю?

Я так перелякалася, що моя ручка зiсковзуе з блокнота i, на мiй жах, перекреслюе синьою лiнiею фотографiю бездоганно приготованого рису басматi. Я швидко пересуваю палець, майже закриваючи цю чорнильну лiнiю, i з невинним виглядом обертаюсь. Чоловiк у бiлiй сорочцi, до якоi приколото бедж iз iменем, осудливо дивиться на мене.

– Це ж вам не громадська бiблiотека, – говорить вiн. – Чи ви вирiшили, що тут безкоштовна iнформацiйна служба?

– Я ii просто переглядаю, – спiшно виправдовуюся я, намагаючись закрити книжку. Але той чоловiк, мов фокусник, миттево кладе пальця на сторiнку, перш нiж я встигаю це зробити. Вiн повiльно знову розгортае книжку, i ми вдвох дивимося на синю чорнильну лiнiю.

– Переглядати – це одне, – суворо говорить вiн. – А псувати товар – зовсiм iнше.

– Це сталося випадково! – кажу я. – Ви мене налякали!

– Гм, – чоловiк втуплюеться в мене важким поглядом. – Ви справдi збиралися придбати цю книжку? Чи взагалi будь-яку книжку?

Западае мовчанка, а тодi я п

Страница 25

исоромлено зiзнаюся:

– Нi.

– Усе ясно, – чоловiк мiцно стискае губи. – Що ж, боюся, це питання нам доведеться вирiшувати разом iз менеджером. Звiсно, ми тепер не зможемо продати цю книжку, тож це наш збиток. Вам слiд пройти зi мною i пояснити iй, що саме ви робили, коли пошкодили книжку…

Вiн це серйозно? Чом би йому просто не сказати, що нiчого страшного не сталося, i не запропонувати менi картку постiйного покупця? Мое серце починае панiчно калатати. Що менi робити? Звiсно, у моему новому режимi економii я не можу купити книжку. Але й пояснювати менеджеровi я не хочу.

– Лiнн? – гукае чоловiк продавчиню за прилавком iз кульковими ручками. – Будь ласкава, поклич до мене Гленiс.

Вiн це таки серйозно. Вiн здаеться таким задоволеним собою, нiби зловив магазинного крадiя. Чи можуть подати в суд за чорнильну пляму в книжцi? Може, це вважають вандалiзмом. О Боже. У мене буде судимiсть. Я нiколи не зможу поiхати до Америки.

– Послухайте, я куплю ii, гаразд? – насилу видихаю я. – Я куплю цю довбану книжку. – Я вихоплюю ii з рук того чоловiка i поспiшаю до каси, доки вiн не встиг нiчого бiльш сказати. Серце в мене й досi тяжко калатае.

Бiля сусiдньоi каси стоiть та старенька в синьому пальтi, i я намагаюся уникати ii погляду. Але вона мене помiчае i сповненим торжества голосом кричить:

– Я скористалася вашою порадою! Обрала те, що, сподiваюся, iй справдi сподобаеться!

– Чудово, – вiдповiдаю я, простягаючи свою збiрку рецептiв касирцi.

– Називаеться «Короткий путiвник по Індii», – торочить далi лiтня жiнка, показуючи менi товсту книжку в м’якiй синiй обкладинцi. – Чули про такий?

– О, – вимовляю я. – Ну, так, але ж…

– Із вас 24 фунти 99 пенсiв, – каже дiвчина за моею касою. Що? Я здивовано витрiщаюся на дiвчину. Двадцять п’ять фунтiв просто за рецепти? Чому я не могла взяти якусь дешевеньку брошурку? Чорт. Чорт. Страшенно неохоче я виймаю кредитку i простягаю iй. Шопiнг – це одне, а коли вас силують купувати, якщо ви цього не хочете, – це вже зовсiм iнше. Адже на цi двадцять п’ять фунтiв я могла б купити, наприклад, гарну бiлизну.

Утiм, думаю я, йдучи з тiеi крамницi, я отримала цiлу купу балiв на клубну карту. Що дорiвнюють… 50 пенсам! І тепер я зможу готувати рiзноманiтнi смачнi екзотичнi страви, заощаджуючи купу грошей на готовiй iжi. Справдi, цю книжку можна вважати вдалим придбанням.



Не хочу вихвалятися, але, окрiм цiеi витрати, наступнi два днi я просто неймовiрно добре тримаюся. Єдине, що я купую, – справдi крутий хромований термос, щоб брати каву iз собою до офiсу (а ще каву в зернах та електричну кавомолку – не пити ж менi ту гидотну розчинну каву)? І ще квiти й шампанське до дня народження Сьюз.

Але на це менi дозволено витрачатися, адже, як навчае Девiд Е. Бартон, слiд цiнувати своiх друзiв. Вiн каже, що дiлитися хлiбом iз друзями – одна з найстарiших i найважливiших традицiй у людському життi. «Не припиняйте пiдносити подарунки своiм друзям, – пише вiн. – Вони не повиннi бути особливо вишуканими – спробуйте мислити творчо i виготовляти iх самостiйно».

Тож я купила для Сьюз маленьку, а не велику, пляшку шампанського, а замiсть того щоб купити дорогi круасани в кондитерськiй, вирiшила приготувати iх iз готового тiста.

Увечерi ми збираемося в «Терраццу» на вечерю з двоюрiдними братом та сестрою Сьюз, Таркiном та Фенеллою, i, чесно кажучи, це може вийти досить дорогий вечiр. Але все гаразд, адже це можна вважати дiленням хлiба з друзями (от тiльки «хлiб» у «Терраццi» – це фокача з в’яленими помiдорами, що коштуе 4,50 фунтiв за кошик).



Фенелла з Таркiном приiжджають на день народження Сьюз о шостiй годинi, i, щойно побачивши iх, вона починае захоплено верещати. Я поки що у своiй кiмнатi, закiнчую фарбуватися й вiдтягую ту мить, коли менi доведеться вийти й привiтатися з ними. Я не надто захоплююся Фенеллою та Таркiном. Насправдi, як на мене, вони трохи дивакуватi. По-перше, вони мають дивний вигляд. Вони обое худющi, блiдi й кiстлявi, i в них однаково стирчать зуби. Фенелла ще намагаеться щось виправити одягом та макiяжем i виглядае не надто вже погано. Але Таркiн, чесно кажучи, схожий на куницю. Чи на щура. Щось таке миршаве й кiстляве. Поводяться вони також дивно. Катаються на велосипедi-тандемi, носять парнi светри, якi для них в’яже iхня старенька бабуся, i говорять тiею дурнуватою родинною мовою, якоi нiхто, крiм них, не розумiе. Бутерброди, наприклад, вони називають «броди». Напоi в них – це «хилька» (усi, крiм води, яку вони називають «буль»). Повiрте, це швидко починае дратувати.

Але Сьюз iх обожнюе. У дитинствi вона проводила кожне лiто з ними в Шотландii i просто не помiчае iхнiх дивацтв. А найгiрше, що й вона сама переходить на мову «хильок» i «бродiв», коли вони з’являються. Я вiд цього просто божеволiю.

Проте нiчого не вдiеш – вони зараз тут. Я дофарбовую вii i встаю, дивлячись на свое вiдображення в дзеркалi. І я дуже задоволена тим, що бачу. Я вдягнена в простий чорний топ i чорнi штани, а на шиi в мене вiльно пов’язаний мiй чуде

Страница 26

ний, мiй розкiшний шалик «Деннi та Джордж». Боже, оце справдi вдале придбання. Вигляд просто приголомшливий.

Я ще трохи затримуюсь, а потiм неохоче вiдчиняю дверi своеi кiмнати.

– Привiт, Бекс! – говорить Сьюз, пiдводячи на мене своi променястi очi.

Вона сидить зi схрещеними ногами на пiдлозi коридору, розгортае подарунок, а Фенелла з Таркiном стоять поруч i дивляться на неi. Сьогоднi, дякувати Боговi, вони не в парних светрах, але на Фенеллi дуже дивна червона спiдниця, пошита з волохатого твiду, а двобортний костюм Таркiна мае такий вигляд, нiби його пошили пiд час Першоi свiтовоi вiйни.

– Привiт! – кажу я i ввiчливо цiлую iх обох.

– Вау! – кричить Сьюз, витягаючи з обгортки картину в старовиннiй позолоченiй рамi. – Повiрити не можу! Просто не можу повiрити!

Вона переводить сяйливi очi з Таркiна на Фенеллу, а я зацiкавлено дивлюся на картину через ii плече. Але, чесно кажучи, вона мене не дуже-то вражае. По-перше, вона надто блякла – суцiльнi свiтлi зеленi й коричневi плями, i – знову по-перше – на нiй зображений просто кiнь, що стоiть серед поля. Адже… хiба вiн не мiг би стрибати через паркан чи стояти дибки, чи ще щось таке? Або скакати Гайд-парком, а в сiдлi щоб була дiвчина в прекраснiй сукнi в стилi «Гордостi та упередження».

– З днем стриноження! – хором виспiвують Таркiн iз Фенеллою. (Ще одна iхня фiшка: вони називають днi народження «днями стриноження», вiдтодi як… Господи, це надто нудно розповiдати.)

– Вона просто чудова! – захоплено говорю я. – Просто прекрасна!

– Так, звiсно! – зосереджено говорить Таркiн. – Поглянь лише на цi кольори.




Конец ознакомительного фрагмента.