Страница 1

Киiвськi бомби
Андрей Анатольевич Кокотюха


1907 рiк. У Росiйськiй iмперii – конституцiйний переворот. Влада широким фронтом наступае на громадянськi права та свободи людей. У вiдповiдь звучать пострiли та летять саморобнi бомби. Киiв тих часiв стае ареною бойових дiй. Тут, немов гриби, виростають бойовi органiзацii, чиi дii вже не пiдпорядкованi единому центру.

Андрiй Волох, молодий украiнець, вигнаний з унiверситету за участь у протестах, теж бере до рук зброю. Тепер вiн – Полтава. І його подальша доля тiсно переплiтаеться з радикальним ватажком бойовикiв Залiзняком, професiйним терористом Штерном, жандармським ротмiстром Пiдвисоцьким та Фаiною – вдовою страченого революцiонера, котра прагне помсти. Але чи в повнiй мiрi прийнятнi iдеi тотального терору для таких, як Полтава? Тим бiльше якщо терор – зброя не лише бойовикiв, а й влади, яка з ними бореться…





Андрiй Анатолiйович Кокотюха

Киiвськi бомби





Вступне слово


«Якщо однi беруть, то чому б не мали брати iншi?»

Це iсторичне запитання належить нiмецькiй принцесi Софii Августi Фредерицi Ангальт-Цербст-Дорнбурзькiй, на той момент – росiйськiй iмператрицi Катеринi ІІ. Поставлене воно було напередоднi подii, що стала найбiльшою геополiтичною катастрофою в Європi свого часу.



Подiя та до сьогоднi описуеться в науковiй лiтературi нейтральним термiном «подiли Речi Посполитоi». «Рiч Посполита» (лат.: Res Publica, польськ.: Rzeczpospolita, рос.: Речь Посполитая) в перекладi на сучасну украiнську не що iнше як «Спiльна справа». «Спiльна справа» трьох народiв – руського, литовського та польського. Полiтичний провiд цих народiв i утворив Рес Публiку – «двоедину державу трьох народiв», яка проiснувала майже 300 рокiв i справила колосальний вплив на розвиток тогочасних украiнцiв, литвинiв, полякiв, евреiв та iнших народiв, якi споконвiку жили на тих землях.



Вiд 1772 р. iх iсторiя, так само як i iсторiя единого до того моменту руського народу, розпадаеться на двi. Перша – ДО окупацii iмперiями Гогенцоллернiв, Габсбургiв та Романових. Друга – ПІСЛЯ неi.



Упродовж 1772–1795 рр., тобто впродовж життя одного поколiння, Росiя окупувала 462 тис. км


територii Рес Публiки (порiвняйте: вся територiя сучасноi Украiни дорiвнюе 603 тис. км


), на якiй тодi мешкало 5,5 млн людей.



Загарбавши тi землi, росiйськi окупанти негайно зiштовхнулися iз фундаментальними проблемами, про iснування яких навiть не здогадувалися. Вся iсторiя наступних пiвтора столiть – це iсторiя авантюрних, безглуздих спроб унiфiкувати порядки, що iснували на окупованих територiях, iз росiйськими. Сiм росiйських iмператорiв – вiд Катерини ІІ до Миколи ІІ – застосовували кожен свою унiфiкацiйну, репресивну практику щодо мiсцевого люду. Всi спроби «пiдiгнати» «своiх» окупованих пiд ординськi стандарти завершувалися з однаковим неуспiхом. Уся пiвторастолiтня iсторiя окупацii сучасних украiнських земель романовською монархiею – це кiнець кiнцем iсторiя заперечення права окупованих народiв на мовну, культурну, нацiональну iдентичнiсть, на самостiйний нацiональний, культурний, релiгiйний розвиток, на свободу економiчноi дiяльностi, свободу пересування, права вчитися рiдною мовою…



Масова прихована нелояльнiсть окупованих до окупантiв перейшла у вiдкриту фазу в останнiй рiк Першоi свiтовоi вiйни. Кривава Громадянська вiйна 1917–1921 рр. винищила без залишку можливостi сталого продуктивного розвитку населення окупованих загиблим царатом територiй. Зруйнувала впень фундаментальнi нарiжнi цивiлiзацiйнi каменi – iдеi Бога, Права, Закону, Моралi, гiдностi людини та ii права на приватну власнiсть. Та вiйна мала наслiдком i встановлення новiтнього людоiдського режиму. Впродовж якихось 30 рокiв комунiстична нелюдь буквально з’iла з украiнськоi землi 20 млн ii мешканцiв, яких у 1917 р. налiчувалося майже 30 млн.



Про те героi Андрiя Кокотюхи тодi знати не могли. Двi iсторii представникiв двох народiв, iсторii украiнцiв та евреiв, iсторii життя i смертi, яку врештi-решт подолала Любов, – основний стрижень нового роману знаного письменника i журналiста. За всiеi своеi нiбито «штучностi» розказана Андрiем iсторiя е реальною iсторiею 30 млн украiнцiв, 11 млн полякiв, 5 млн евреiв, мiльйонiв «iновiрцiв» та iнших «недовеликоросiв», змушених поколiння за поколiнням кожного дня вiдповiдати на питання, на яке людина просто не повинна вiдповiдати. Питання таке: що краще – зректися власноi iдентичностi, пристати на вимоги владного режиму, забезпечивши тим самим iснування свое та своеi родини, або чинити тому опiр – навiть зi зброею в руках?



Кожен вирiшував для себе сам – згiдно зi своiми поняттями про честь, совiсть та здоровий глузд. І рiшення це не залежало анi вiд нацiональноi, анi вiд конфесiйноi приналежностi людини. Яскравий та найвiдомiший приклад – дiяльнiсть найефективнiшоi терористичноi органiзацii свого часу – Бойовоi органiзацii партii соцiалiстiв-революцiонерiв. Заснована Григорiем Гершунi та Михайлом Гоцом 1902 р., вона проiснувала д

Страница 2

1911 р. Чисельнiсть за всi роки iснування – приблизно 80 осiб. Нацiональний склад – росiяни, украiнцi, евреi. Останнi керiвники – чи не найвiдомiший полiцейський провокатор усiх часiв i народiв Євно Азеф та легенда росiйського антидержавного терористичного руху Борис Савiнков. Бойова органiзацiя есерiв – найрезультативнiша терористична органiзацiя свого часу. В сухому пiдсумку: 263 теракти (тобто в середньому 26 терактiв на рiк або два щомiсячно. Загиблих: 2 мiнiстри, 33 генерал-губернатори i вiце-губернатори, 16 градоначальникiв, 7 адмiралiв та генералiв, 26 викритих полiцiйних агентiв). Окрему вiд загальноросiйськоi терористичну органiзацiю мали поляки. «Бойувку» Польськоi партii соцiалiстичноi очолював не хто iнший, як засновник повоенноi Польськоi держави Юзеф Пiлсудський. В «активi» гучнi терористичнi акти – численнi вбивства, замахи, пограбування, iншi «героiчнi» вчинки такого штибу.

Андрiева розповiдь – про безумство та безглуздiсть цього «героiзму». Ця розповiдь про «пiдземне» життя мого улюбленого колись мiста, тротуари та будинки якого пам’ятали кроки, слова, дихання, смiх та сльози десятка поколiнь моiх предкiв. Мiсто, в якому вони жили, було мiстом, в якому «весной зацветали белым цветом сады, одевался в зелень Царский сад, солнце ломилось во все окна, зажигало в них пожары. А Днепр! А закаты! А Выдубецкий монастырь на склонах! Зеленое море уступами сбегало к разноцветному ласковому Днепру. Черно-синие густые ночи над водой, электрический крест Св. Владимира, висящий в высоте… Словом, город прекрасный, город счастливый. Мать городов русских».



Таким бачив його гiмназичний друзяка одного з моiх дiдiв Мiша Булгаков. «Но это были времена легендарные, – писав вiн, – те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей Родины жило беспечальное, юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег……И вышло совершенно наоборот».



Ось про цей «виворiт» мав мужнiсть i талант написати Андрiй Кокотюха. «Виворiт» життя, який також е життям. А життя всюди i завжди е життям тому, що е Любов.



Немае Життя без Любови. Немае любови без Життя.

Кохайтеся!

Данило Яневський




Частина 1

Терорист





Роздiл перший





1


Киiв, жовтень 1907 року.

Вiд Демiiвки до центру


Фiлера[1 - Фiлер – похiдне вiд французького fileur, тобто – агент полiцii, в обов’язки якого входило зовнiшне спостереження за особами, пiдозрюваними в антидержавнiй, терористичнiй дiяльностi.] помiтив, уже коли проходив повз Троiцький народний дiм.[2 - Троiцький народний дiм – будинок у Киевi, побудований у 1901–1902 роках за проектом архiтектора Г. Антоновського. У той час поруч знаходилася Троiцька церква, звiдси – перша назва будiвлi. Тепер – Киiвський нацiональний театр оперети.]

Це ж треба так проколотися, з його досвiдом. Штерн мав усi пiдстави вважати себе професiйним революцiонером. Тож спершу подумки люто, не добираючи виразiв, вилаяв себе, роззяву. Та вiдразу ж переграв ситуацiю, за звичкою шукаючи в нiй бiльше доброго, нiж поганого. І, вже завертаючи у двори, аби перейти ними в бiк Бессарабськоi площi й далi до Хрещатика, все ж таки оцiнив те, що сталося, з усiх бокiв.

Отже, де вiн проколовся i що мае на даний момент.

Хоч початок жовтня видався в Киевi доволi теплим, Штерн пiдняв комiр сiрого пальта, нiби ховаючись вiд неiснуючого вiтру. Це дало йому змогу кинути погляд довкола, перевiряючи, чи бува не помилився й цей вусатий тип в одязi робiтника – дiйсно шпиг. Нi, помилки бути не може.

Вусаня Штерн уже бачив, переходячи дорогу й пропускаючи запряженого могутнiм битюгом воза, завантаженого цеглою, – не лише в центральнiй частинi столицi губернii, а й на киiвських околицях почалися раптом жвавi забудови. Проводжаючи воза поглядом менше сорока хвилин тому, Штерн ще зловив себе на несподiванiй та доволi кориснiй думцi: ось куди треба динамiту, та побiльше. Дуже багато, хай летять у повiтря цi новiтнi кам’яницi з претензiею на модерну архiтектуру й нове слово в мiському будiвництвi. Не кожен може дозволити собi зводити помпезнi будинки на кiлька поверхiв. Це роблять дуже багатi люди – у той час коли для робiтникiв надалi е лиш вогкi бараки. Їхнiм, пролетарським, побутом нiхто з новiтнiх багачiв не цiкавиться, хоча всi вони – власники великих промислових пiдприемств чи комерсанти, для яких нiчого святого, дай тiльки волю вибити останню копiйку з кишень простих людей.

Тодi й зачепився поглядом за робiтника з вусами. Той, поставивши на землю стару брудну шкiряну сумку iз якимось iнструментом, старанно зчищав паличкою бруд iз правого чобота. Вiн цiлком захопився цiею справою. Штерн за своею природою не був сентиментальним. Справа, якiй вiн вiддавав себе вже шостий рiк, взагалi не дозволяла розпускати соплi й давати волю будь-яким почуттям. Та, споглядаючи цю картину, майже розчулився. Х

Страница 3

о там кричить про брудний малограмотний пролетарiат? Ось стоiть чоловiк, сповнений власноi гiдностi, не дозволяе собi ходити серед бiлого дня в забрьоханих чоботях.

Пiднiмаючись у бiк центру Киева, минув недобудований костел.[3 - Римо-католицький костел Святого Миколая в Киевi. Будiвництво за конкурсним проектом С. Валовського пiд керiвництвом архiтектора В. Городецького почалося 1899 року. У конструкцiях використовувався новий матерiал – залiзобетон. Тепер – Будинок камерноi та органноi музики. Наразi в костелi вiдбуваються богослужiння за латинським обрядом. Киiвська влада досi вiдмовляеться передати примiщення Римо-католицькiй церквi повнiстю до вирiшення питання щодо нового мiсця розташування нового органного залу.] Як давно здавалося Штерну, будуватимуть тут вiчно – сам вiн жив у мiстi вже пiвроку, часто ходив сюдою й не бачив, аби забудова хоч трошки зрушила. Вже наближаючись до народного дому, помiтив боковим зором щось знайоме на протилежному боцi вулицi. Досвiд нелегала навчив зважати на подiбнi речi. Глянув туди нiби мiж iншим, насправдi ж – уважно придивляючись. Акуратного робiтника впiзнав одразу. Той рухався широким кроком, тримаючи сумку на плечi, дивився просто перед себе. Ясно, йде майстровий iз передмiстя кудись на заробiтки. Те, що iм в один бiк, теж не дивно – цим шляхом на Хрещатик вийти найпростiше. Так би й залишив вусаня повз увагою, якби за кiлька десяткiв метрiв, уже поруч iз будiвлею Троiцького дому, Штерна враз не осяяло: щось вiн пропустив. І це вiдчуття черв’яком гризло iзсередини.

Спiймавши момент, знову майнув очима в бiк тепер уже давнього знайомого.

Є!

На ньому була та сама, нiчим не прикметна суконна однорядка,[4 - Чоловiчий та жiночий верхнiй одяг, який з одного ряду суконноi тканини, тобто не мав пiдкладки. Носився восени, замiняв собою плащ.] недбало розстебнута знизу майже на половину гудзикiв. Штани, заправленi в чоботи, – таких по мiстах i передмiстях повно ходить, нема за що оковi вчепитися. Лише головнi убори… Ай-ай-ай, подумав тодi Штерн, перестаралися панове з охранки.[5 - Побутова назва Охоронного вiддiлення Департаменту полiцii Росiйськоi iмперii, створеного 1866 року для охорони громадськоi безпеки та порядку. Охоронне вiддiлення було полiтичною полiцiею.] Коли чистив чобiт, на головi трималася кепка, неохайно збита на самiсiньку потилицю. Тепер же голову прикрашав сiрий повстяний картуз, козирок закривав верхню частину обличчя, лишилися на виднотi хiба що нiс та вуса.

Цiкаво, пiд носом у нього справжня рослиннiсть чи бутафорiя, подумалося чомусь Штерну. Але яка рiзниця, раз фiлер картузи мiняе й думае, що отак заховаеться, стане для об’екта стеження непомiтним на вулицях.

Коли завернув у прохiдний двiр, перевдягнутий шпиг зник iз поля зору. Тут нiкого не було. Штерн пiддався спокусi, зупинився, вiдступив до стiни, рука гайнула в кишеню пальта по револьвер. Зараз цей артист поспiхом зайде сюди, адже раптово загубив об’екта, тепер слiд наздогнати, iнакше начальство шию намилить. Дуже хотiлося Штерну побачити вираз обличчя свого пiдглядача, коли той наштовхнеться на нього тут, у порожньому прохiднику, який продувають такi небажанi для Штернового здоров’я протяги…

Вiн був готовий стрiляти, навiть розумiючи всю безглуздiсть цiеi дii: все одно, якщо його зачепили й ведуть, нинiшня акцiя зiрвалася. І треба вирiшувати, чи робити ноги самому, просто зараз, сподiваючись, що товаришi, котрi чекають на мiсцi, зрозумiють сигнал тривоги, коли вiн не з’явиться, чи навпаки, намагатися скинути «хвоста», заплутати слiди, вийти на позицiю та подати знак тривоги, котрий наступнi сигнальники передадуть естафетою. Палець уже звiв курок, i Штерну навiть не спадало на думку, вiн не припускав жодноi, навiть благенькоi думки про можливiсть фатальноi помилки.

Це – не випадковий майстровий. Отже, вiн не страждае на зоровi галюцинацii. Робiтник справдi мав два головних убори, отак старанно й безглуздо маскувався. Убити його зараз – це вбивство агента охранки. Якби вперше, ще можна зважувати дii. Але це буде не перший труп на рахунку того, кого останнi пiвроку бойовi товаришi називали Штерном. За першого свого жандарма вiн отримав два роки тому, у лютому дев’ятсот п’ятого, довiчну каторгу. Звiдки за рiк утiк – теж, до речi, залишивши пiсля себе двое мертвих тiл…

Фiлер, нiби щось вiдчувши, у двiр за ним не пiшов, у пастку не втрапив i, значить, поки що залишився живим. Чудово розумiючи, як небезпечно було б просто тут, недалеко вiд центру мiста, де завжди ходять пiдсиленi наряди полiцii, починати стрiлянину, Штерн усе одно шкодував – записати до свого активу ще одного царського сатрапа вiн нiколи не вiдмовлявся. Така безжальнiсть до слуг режиму тiльки пiдносила його авторитет у групi, без того досить високий та беззаперечний. Нинiшню акцiю вiн подумки вже скасував, проте це зовсiм не означае, що Охоронне вiддiлення не мае сьогоднi зазнати бодай мiнiмальних утрат.

Зачувши враз швидкi кроки, Штерн не стримав кривоi посмiшки – дочекався. Правиця з револьвером висл

Страница 4

знула назовнi, вiн опустив ii вздовж тiла, збираючись не дати шпиговi жодного шансу. Той лише повинен розгледiти зброю, злякатися, вiдступити назад, може, навiть спробувати витягнути свою – де там у нього «бульдог»,[6 - «Бульдог» – Широко розповсюджений наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття тип кишенькового револьвера. Назва походить вiд британськоi моделi револьверiв Веблей № 2 Bulldog, випущеноi 1872 року.] у кишенi штанiв чи в сумцi… Готуючись до цiеi митi, Штерн уже застрелив фiлера щонайменше тричi, тож навiть мимоволi налаштував себе на дивну зустрiч iз лютим ворогом, котрий, невiдомо з якоi халепи, раптом ожив.

Кроки чулися зовсiм близько.

Порахувавши до п’яти, Штерн зцiпив зуби, вiдступив на кiлька крокiв, аби збiльшити для себе сектор обстрiлу. Примружив очi.

У двiр швидко, так, нiби позаду гналися всi скаженi собаки Киева, не зайшов – забiг цибатий клаповухий гiмназист у розстебнутiй форменiй тужурцi.

Побачивши людину з нацiленим у свiй бiк револьвером, хлопець зупинився так рiзко, нiби наштовхнувся на невидиму стiну. Якусь мить, що тягнулася для обох занадто довго, чоловiк та пiдлiток поiдали один одного поглядами. Потiм Штерн опустив револьвер, завiв руку за спину, проте з мiсця не зрушив.

Тут же виринула ще одна дiйова особа – товстун у гiмназичнiй формi махав над головою ранцем, немов крутив пращу, явно збираючись наздогнати цибатого та збити його з нiг спритно кинутим бойовим снарядом. Зброi, котра так перелякала його товариша, товстун побачити не встиг. А якщо й угледiв щось краем ока, точно не роздивився до пуття, що саме стискала рука худого, з нездоровим, блiдим, вкритим бридкими червоними цятками лицем чоловiка в пальтi. У першi секунди товстий гiмназист узагалi не звернув уваги на дивну мiзансцену, з криком: «А-а-а, гоп!» вiн уже цiлив у цибатого важкеньким ранцем, святкуючи перемогу в незрозумiлому стороннiм двобоi. Та в останню мить устиг притримати свою непогамовну енергiю, не вiдпустив шлейки ранця, той навiть не торкнувся вкляклого хлопця, майнув у повiтрi, товстун лиш утратив рiвновагу. Тiльки тодi зрозумiв: щось тут, у тихому похмурому прохiднику, вiдбуваеться не так.

– Чого стоiмо? – мовив Штерн голосно й досить чiтко та зично, голос прозвучав грубо i злобно, наганяючи на обох гiмназистiв значно бiльше страху, нiж навiть револьверне дуло. – Чого витрiщилися, питаю? Га? Чого не бачили?

– Нiчого, – пробелькотiв цибатий, виходячи зi ступору й задкуючи. – Нiчого не бачили.

– Нiчого не бачили, – луною повторив за ним товстун, котрий тепер опинився за спиною в товариша й визирав звiдти, мов переляканий песик.

Хто-хто, а цей так точно нiчого страшного не вгледiв. Його насторожив помiтний, не надто прихований переляк цибатого гiмназиста.

– Правильно, – кивнув Штерн, тепер уже спокiйно, не криючись, виймаючи руку з-за спини й опускаючи револьвер назад до кишенi пальта. – Ви нiкого й нiчого не бачили. Нiкому нiчого не скажете. Вам просто нема про що говорити. Так чи нi?

Хлопцi не в такт, але все ж таки дружно кивнули.

– Ви ж друзi? Друзi. Напевне друзi, – вiн i далi говорив рiвно, не мiняючи загрозливого тону. – Вчитеся добре. Втiха для батькiв, хiба не так?

Цього разу гiмназисти не кивали, мовчки стояли та вочевидь боялися того, що, на iхню думку, могло статися далi. А може, просто чекали, коли сюдою, через двiр, захоче пройти ще хтось. Найкраще – офiцер, солдати з артилерiйських казарм або «Косого капонiра»,[7 - «Косий капонiр» – укрiплення в складi Новоi Печерськоi фортецi в Киевi, споруджене 1844 року. Використовувалося як полiтична в’язниця з особливо суворим режимом у 1860-х роках i на початку XX ст. Зокрема, в нiй тримали учасникiв революцii 1905–1907 рокiв, терористiв, бомбiстiв.] що отримали звiльнення в мiсто. Чи просто дорослий сильний мiстянин, випадковий перехожий. Дiйсно, подiбна зустрiч була ймовiрною, якщо затриматися тут на довший час, i така перспектива зовсiм не посмiхалася Штерновi. Та виховну роботу слiд було довести до кiнця.

– Ви нiчого не бачили, байстрюки, – промовив вiн. – Зате я добре розгледiв вас. Запам’ятав i впiзнаю. Киiв – мiсто маленьке. Тим бiльше, ви напевне живете десь тут недалеко. Гiмназiя за кiлька кварталiв звiдси. Навряд чи ви вчитеся далеко вiд матусиних спiдниць. Розкажете про нашу зустрiч хоч комусь, я вас знайду. По черзi. Чи обох вiдразу. Не я – так моi товаришi. І вони не стануть ось так базiкати з вами, бай стрятами. Все ясно?

Тепер гiмназисти кивнули в унiсон. При цьому товстун намагався триматися за спиною цибатого, пересуваючись позад нього приставними кроками, в той час як його товариш, не зводячи зi Штерна очей, просувався назад, ближче до виходу.

– Куди? – прикрикнув Штерн. – Стiйте тут! Умiете рахувати? Лiчiть до ста, байстрюки. Можете вголос, та краще – про себе. Тiльки тодi можете гратися далi… дiти. За вами стежать.

Останню фразу вiн кинув про всяк випадок, навiть сам сумнiваючись, що хлопцi в сказане повiрять. Коли обое дружно заворушили губами, вiн розвернувся й пiшов уперед, н

Страница 5

озираючись.

Ця несподiвана зустрiч забрала не бiльше п’яти хвилин, за цей час фiлер так i не з’явився, тож Штерн мав повне право на висновок: вiдiрвався.

Шпиг напевне помiтив його нехитрий маневр, вирiшив не видавати себе, потiм доповiсть – об’ект втрачено, так бувало не раз i не два. Слiд попетляти ще трохи, час е, вийшов iз запасом, i хто знае – раптом сьогоднiшню акцiю й не треба скасовувати. Може, це просто збiг, iснувала ймовiрнiсть випадковоi зустрiчi, його портретний опис уже кiлька разiв друкували «Киiвськi губернськi вiдомостi»[8 - «Киiвськi губернськi вiдомостi» – офiцiйна урядова газета, видавалася з 1838-го по 1917 рiк, до 1866 року – щоденна, пiсля – виходила три рази на тиждень: вiвторок, четвер, субота. Видавалася росiйською мовою. Також мiстила кримiнальну хронiку та оголошення про розшук терористiв та iнших злочинцiв.] в рубрицi оголошень про розшук особливо небезпечних злочинцiв. Звiсно, там вказанi його справжне прiзвище та iм’я, партiйне прiзвисько в такiй об’явi не напишуть. Але ж на вулицях закликають видивлятися не Штерна, навiть не мiщанина Лазаря Ароновича Шт урмана, а молодого чоловiка двадцяти шести рокiв iз певними, доволi красномовними прикметами. Кiнець кiнцем, то мiг справдi бути не фiлер. Увагу на перехожого мiг звернути звичайний лояльний до влади письменний робiтник, з ненависноi категорii штрейкбрехерiв. Служка режиму, вирiшив вислужитися, приклав до зовнiшностi випадкового перехожого прочитаний опис, пiшов за ним слiдом…

Щойно Штерн вийшов з маленького лабiринту дворiв та опинився неподалiк Бессарабки, зрозумiв: геть iлюзii, нiчого випадкового не бувае. Засiк вiдразу трьох шпигiв. Один iз них – знайомий вусань, тiльки тепер без сумки й простоволосий. Нескладно вирахувати, як об’екту вийти найпростiше, караулили на всiх можливих виходах.

Обклали.




2


Киiв, центр

Вулиця Володимирська – Бiбiковський бульвар[9 - Бiбiковський бульвар – названий на честь киiвського генерал-губернатора (1837–1852) Д. Бiбiкова. В описанi часи еднав Бессарабську та Галицьку площi (тепер – площа Перемоги). Вiд 1917 року i дотепер – бульвар Тараса Шевченка.]


Фаiна не любила Левiна.

Щоправда, виняткiв саме для нього не робила – вона, едина жiнка в групi, не любила нiкого iз соратникiв по пiдпiльнiй боротьбi. Їй не подобалися нi Малюта, нi Вольф, нi Гiрш, а iхнього керiвника, Штерна, навiть трошки побоювалася. Своi почуття, точнiше – iхню цiлковиту вiдсутнiсть, молода жiнка озвучила вголос уже на першому ж зiбраннi, коли ii приймали до бойового загону. Красунчик Левiн тодi доволi щиро здивувався: гляди, мовляв, менше нiж пiвгодини знайомi, а вона вже нас не любить. Довелося пояснювати – треба розумiти, про яку саме любов Фаiна говорить.

По-перше, зазначила вона тодi, ii справдi коханого мужчину повiсили в «Косому капонiрi» разом ще з чотирма борцями цiеi весни, холодного березневого ранку. Суддi поспiшали, мiж арештом та виконаним вироком минуло незвично мало часу, трошки менше чотирьох мiсяцiв. На апеляцiю надii не було, та вiдхилялася сама можливiсть ii подання: захисник навiть не робив вигляду, що переймаеться долею своiх пiдзахисних. Невiдомо, кому хотiли царськi сатрапи зробити такий езуiтський подарунок поспiшною стратою – собi, новому начальнику охранки полковнику Кулябку,[10 - Кулябко Микола Миколайович (1873–1920) – пiдполковник Окремого корпусу жандармiв, у 1907–1911 рр. – начальник Киiвського охоронного вiддiлення. Був зятем одного з керiвникiв охорони iмператора Миколи І полковника Олександра Спиридовича.] киiвському генерал-губернатору Сухомлинову,[11 - Сухомлинов Володимир Олексiйович (1848–1926) – генерал-губернатор Киева (1905–1908), протягом свого правлiння не раз ставав мiшенню терористiв.] першому мiнiстру Столипiну[12 - Столипiн Петро Аркадiйович (1862–1911) – державний дiяч Росiйськоi iмперii, з 1906 року – прем’ер-мiнiстр. Проводив жорстку полiтику придушення революцiйних заворушень, реформування державного ладу, запобiгання терористичнiй дiяльностi. 1 вересня 1911 року був убитий у Киевi терористом i агентом Охоронного вiддiлення Дмитром (Мордко) Богровим. Похований у Киево-Печерськiй лаврi.] чи взагалi – самому государевi-iмператору. Можливо, нiхто нiкому нiчиеi смертi презентувати не хотiв, просто дiйшли чутки, що приреченим готують втечу, тому й вирiшили прискорити подii.

Так чи iнакше, пiсля страти свого справдi першого та единого коханого Фаiна вирiшила не вiдкривати бiльше свого серця нiкому. Цiлком вiддавши його боротьбi. Отже, наголосила вона присутнiм, вони всi для неi – не чоловiки, лише товаришi по боротьбi. Жодних любовних iсторiй, поки злочинний режим не впаде, розхитаний та деморалiзований праведним революцiйним терором. Вони на вiрному шляху. Фаiна була в цьому переконана – пiшов четвертий десяток рокiв iз того часу, як у гнобителiв полетiла перша бомба.

По-друге, – i цей пункт Фаiна вважала чи не важливiшим за перший, – вона дуже просила б не ставитися до неi, як до жiнки. Не сприймати ii, якщо можна так сказати, особо

Страница 6

протилежноi статi. Й не робити жодних поблажок, коли йдеться про планування черговоi акцii. Нехай ii зовнiшнiсть, справдi приваблива й навiть зваблива, та свiтськi манери й виховання, отриманi в так званiй пристойнiй родинi, з якою давно й рiшуче вона порвала, вводять в оману стороннiх. Тим бiльшою несподiванкою для ворогiв стане бомба чи револьвер у руцi жiнки, котра лише здаеться тендiтною.

Насправдi ж Фаiна робила все, аби тренувати й гартувати своi руки та свое тiло. Могла, на превеликий подив iнших, уклякати посеред кiмнати перед дзеркалом, тримаючи у витягнутiй руцi трифунтову гантелю – у разi чого, у критичнiй ситуацii, рука не повинна здригнутися. Молоду жiнку не заскочило, коли першим цю умову прийняв Штерн, i так само не було нiчого надзвичайного в тому, що ii вперто не бажав визнавати для себе красунчик Левiн. Знаючи, що того приймають майже в усiх борделях на Ямськiй,[13 - Ямська – вулиця в Киевi, проходить повз Байкове кладовище, тодi – мiська околиця. В описаний перiод була вiдома як киiвська «вулиця червоних лiхтарiв». Змальована в повiстi О. Купрiна «Яма».] Фаiна зiбрала в кулак усю треновану волю, аби переконати себе: нiчого бридкого в iнтимних походеньках товариша Левiна немае. Хоча саме його залицяння з огляду на те, що вiн не припиняв флiртувати як перед черговим походом на Ямську, так i повернувшись вiд повiй пiд ранок, сприймалися нею з бiльшою огидою, нiж iх дозволяв би собi хтось iнший. Тим не менше, Фаiна домовилася з собою: Левiн – бойовий товариш. Його вiдданiсть справi перевiрена часом. Надмiрна ж хтивiсть – лише недолiк, так, нiби це фiзична вада: заiкання, наприклад, чи бiльмо на оцi, шостий палець чи «заяча губа». Левiн нiчого не мае до неi, просто залицяеться за звичкою чоловiка, котрий користуеться постiйним успiхом у жiночоi статi. Тож просто не може дозволити собi iгнорувати симпатичну, на його погляд, дiвчину, котра постiйно знаходиться поруч.

Щойно змирилася з цим, стало легше. Фаiна давно не дивувалася з того, що Штерн призначае ii в парi з Левiним сигнальниками частiше за iнших. Справдi, разом вони в очах не лише простих мiщан, а й навiть полiцейських та жандармiв виглядали милою парою, кожен iз яких пасуе iншому. Загалом не визнаючи свiтських нарядiв, Фаiна все ж таки вмiла не просто пiдiбрати iх собi зi смаком, а й носити все це. Ще й дякувала Левiну: коли вони лишень починали, той, побачивши вираз обличчя напарницi при виглядi сукнi, тут же порадив ставитись до цього, мов до маскарадного костюма. Навiть нагадав, що в кадетському корпусi, куди його намагався прилаштувати татусь, а матiнка не заперечувала, вiн на рiзнi маскаради перевдягався то в солдата наполеонiвськоi армii, то у бурого ведмедя, то ще в якусь бутафорiю.

Зараз вони вдавали парочку, котра зустрiлася перед електричним iлюзiоном[14 - «Ілюзiон», «електричний театр», «електричний iлюзiон», «електротеатр» – назви тогочасного кiнотеатру.] «Люкс», що на розi Хрещатика й Прорiзноi, i тепер шляхетно гуляе Володимирською в очiкуваннi наступного сеансу. Так робила безлiч киiвських парочок. Тим бiльше що зараз у «Люксi» давали «Кочубея в темницi»,[15 - «Кочубей в темницi» – нiмий фiльм (або ж «фiльма»), створений у киiвському фотоателье на Хрещатику. Розповiдае про останнi днi з життя наказного гетьмана Василя Кочубея, котрий за велiнням царя Петра І був засуджений на смерть i чекав вироку в казематi киiвськоi фортецi. Ролi виконували актори киiвських театрiв. Цей популярний сюжет згодом втiлювали на екранi кiлька разiв. Вважаеться першим зразком саме украiнського художнього кiно.] на цю першу зняту в Киевi фiльму мiщани валом валили.

Зрештою, навiть якщо вони не чекають сеансу, а просто гуляють Володимирською, вiд Оперного до Софii, навряд чи привертатимуть спецiальну увагу. Вiн – охайний молодик у тужурцi iнженера шляхiв сполучення та форменому кашкетi. Його супутниця – чорнявка з модним у цьому сезонi начосом, у вдягненому прямо капелюшку з не дуже широкими, знову ж таки по модi з французьких журналiв, крисами та в сукнi, до якоi капелюшок цей не дуже пасуе. Втiм, виглядають обое акуратно, але – скромно. Мабуть, не так давно почали зустрiчатися, бо дама тримаеться хоч i поруч iз кавалером, та все ж зберiгае невеличку вiдстань.

Одне слово, нiчого пiдозрiлого. Фаiна та Левiн схожi на всiх iнших, хто прогулюеться в недiлю центральною частиною губернськоi столицi.

Тут, на перехрестi Володимирськоi, Прорiзноi та Ярославового Валу, мiсце для сигнальникiв вибрано дуже зручне. Можна було одночасно контролювати рух в обидва боки й стежити за перетином вулиць – саме там дуже скоро все й повинно було статися.

Група вже взяла пiд контроль периметр. Трохи далi за перехрестям стояла запряжена коляска з пiднятим верхом. На козлах примостився Вольф, час вiд часу лiниво пояснюючи цiкавим, що вiн нiкуди не iде, чекае наймача за його наказом. На протилежному боцi прогулювався Малюта, маючи завдання вiдрiзати приреченому шлях до вiдступу, коли раптом у Гiрша щось не вийде. Бомби мали при собi обое, третю три

Страница 7

ав бiля себе Вольф, сигнальникiв озброiли револьверами. Та почати все одно мав Штерн, мета ж Вольфа з Гiршем та Левiна з Фаiною – забезпечити прикриття й вiдступ.

План вiдходу успiшно втiлювався вже кiлька разiв. Ідею видала саме Фаiна. Усе було просто й дiяло поки що безвiдмовно. Щойно метальники вступали в дiю, гримiли вибухи й починалася панiка, молода, пристойно вдягнена жiнка голосно, на всю силу легенiв, волала, вдаючи неабиякий переляк, падала на брукiвку, ii супутник репетував: «Убили! Убили! Жiнку вбили!» – це завжди вiдволiкало цiкавих, водночас жахаючи iх, створювало панiку, заважало працювати городовим, жандармам та агентам у цивiльному, котрi часто крутилися довкола черговоi iхньоi цiлi. Усе тривало недовго, Фаiна чудово навчилася зомлiвати й приходити до тями, та навiть декiлькох секунд фори вистачало, аби метальники розбiглися, порснувши вуличними горобцями врiзнобiч. Сама ж Фаiна та ii супутник, найчастiше – Левiн, втрачали пiсля ii повернення до тями всякий iнтерес iз боку полiцii та жандармiв. Тож могли вiльно забиратися з мiсця пригоди.

Сьогоднi планувалося дiяти за вже знайомою, не раз вiдпрацьованою схемою.

Витягнувши з кишенi срiбний годинник на ланцюжку, Левiн вiдкрив кришку, перевiрив час, клацнув пальцями – жест, який дратував молоду жiнку весь час, скiльки вони знайомi.

– Штерн запiзнюеться, – промовив неголосно.

– Нормально, – так само неголосно заспокоiла Фаiна, скосивши погляд на циферблат. – Запас е.

– На нього не схоже, – заперечив Левiн.

Довелося погоджуватися. Це справдi так – у питаннi часу iхнiй керiвник був дуже прискiпливим, вивiряв своi дii та дii iнших буквально по секундах i вимагав, аби цього дотримувалися неухильно. Загалом, коли починався будь-який, навiть невеличкий часовий збiй, це вже саме по собi означало: щось сталося, йде не так i мусило без зайвих попереджень насторожувати iнших.

Фаiнi все ж таки кортiло вiдповiсти Левiну. Точнiше – не хотiлося мовчати. Аж ураз погляд, ковзаючи тим часом довкола, зачепився за знайому високу постать, яка рухалася вгору по Фундуклеiвськiй.[16 - Фундуклеiвська – нинi вулиця Богдана Хмельницького, на той час носила iм’я киiвського губернатора Івана Фундуклея (1804–1880).] Звiдти його й чекали, побачили, коли повз прогуркотiв трамвай.

– Левiн…

– Я. Що?

– Квiти.

– Тобто?

– Купи менi квiти, – сказала Фаiна, намагаючись зберiгати спокiй, i все ж таки не втрималася, вiдповiла, не мiняючи тону: – Шлемазл.

До Левiна дiйшло швидко. Та вiн i тут не стримався вiд звичного для себе блазнювання. Стукнув себе по лобi спершу двома пальцями, так, нiби швидко тиснув на клавiшi рояля, потiм легенько ляснув усiею долонею, картинно торкнувся губами руки супутницi й поспiшив до дiвчини, з вигляду – сiльськоi, у бiлому фартусi й хустцi, що продавала невеличкi букетики з кошика.

Розмiстилася вона поруч iз Оперою, майже посерединi шляху. Поруч iз квiткаркою саме товкся худорлявий студент iз великою коробкою цукерок пiд пахвою – явно йшов на побачення й прицiнювався до букетiв. Утiм, купувати не поспiшав: чи то квiти не подобалися, чи витратив останнi копiйки на шоколад.

Левiн рiшуче вiдсторонив студента. Той явно вирiшив, що впевнений у собi залiзничник проганяе його, втягнув голову в плечi, краще примостив пiд рукою коробку й подрiботiв нагору. Хай думае, як собi хоче. Не торгуючись, навiть не особливо перебираючи, Левiн заплатив, узяв перший-лiпший букет, простягнув Фаiнi. Та, як усяка дiвчина на ii мiсцi, зробила кнiксен, прийнявши знак уваги iз вдячнiстю.

Зi свого мiсця обом було видно – Штерн саме завернув на Володимирську, посунув протилежним боком вулицi, помiтив iх, зупинився, витягнув iз кишенi пальта пачку цигарок, стукнув гiльзою об кришку, поклав пачку назад, витягнув сiрники, закурив. Тодi поправив пiднятий комiр, рушив далi, в бiк Софiiвськоi площi, не озираючись на ходу.

Левiн iз Фаiною перезирнулися.

Квiткарка стояла на цьому мiсцi не щодня, але в суботу та недiлю – постiйно. Городовi ii не ганяли. Видно, влаштувалася бiля хлiбного мiсця, поруч iз Оперою, досить давно. Домовившись iз усiма, з ким слiд домовлятися в таких випадках.

Купити в неi букетик – невинна справа, зовсiм не викличе нi в кого пiдозр.

Але якщо Левiн купував у неi квiти й дарував Фаiнi – для решти бойовикiв це був сигнал провалу та згортання акцii.

Сигнальники ж отримали такий знак вiд самого Штерна.

Пiднятий комiр – «хвiст».

Закурена цигарка – вiн поведе шпигiв за собою, iншi знають, як треба дiяти.

Як би тепер букета позбутися? Адже Фаiна не любила квiтiв…




3


Часу на прийняття рiшень не лишалося.

Проте вiн i не був потрiбен. Кожного разу, плануючи чергову акцiю, Штерн передбачав можливiсть ii скасування та перенесення через обставини, котрi виникали незалежно вiд дiй групи та ставили все пiд загрозу. І Фаiна, i Левiн досить швидко вчепили фiлерiв у натовпi. Вiн нарахував двох, вона – чотирьох, чоловiк не сперечався: тут краще уявляти ворога сильнiшим, нiж недооцiнити розстано

Страница 8

ку сил.

Обое зараз думали майже однаково. Якби на мiсцi Штерна опинився хтось iнший, досить було просто при нагодi викинути подалi зброю. Потiм хай затримують, якщо хочуть. За своi документи кожен був спокiйний, партiйна канцелярiя поки збоiв не давала, виправляла, можна сказати, справжнi папери. Але Штерн, особливо небезпечний терорист, каторжник, що втiк i знаходиться у розшуку, так легко не вiдбувся б. Його ведуть, не затримуючи, напевне, лише через бажання дiзнатися, куди вiн iде й на кого виведе. Якщо ж фiлери розгадають його маневри, засюрчить полiцейський свисток, i керiвнику бойового загону доведеться прориватися зi зброею в руках. Чи вдасться це? Нiхто не може сказати точно…

Через те, згiдно iз наперед вiдпрацьованим планом, Левiн та Фаiна рушили Володимирською, на перетин вулиць, просто до коляски, на вiжках якоi чекав загримований за улюбленою акторською звичкою Вольф.

Побачивши зi свого мiсця сигнал тривоги, у той же бiк рушив незграбний велетень Малюта. Щоправда, таким собi неповоротким слоном вiн здавався лише стороннiм. Тi ж, хто знав цього колишнього зломщика, якого Штерн навернув до лав соцiалiстiв-революцiонерiв на пересилцi в Красноярському централi,[17 - Красноярський централ – одна з найбiльших пересильних каторжних тюрем у Росiйськiй iмперii, знаходилася в росiйському мiстi Красноярськ.] не радили б модним нинi спортсменам змагатися з кремезним мужиком на швидкiсть реакцii.

З найближчого двору вже виходив Гiрш – мав отримати iнший сигнал та рухатися до коляски, щойно з’явиться приречений. Бомби цей колишнiй гiрничий iнженер, знавець пiдривних робiт iз промисловоi Юзiвки,[18 - Юзiвка – перша (до 1924 р.) назва сучасного Донецька.] робив сам, та, на вiдмiну вiд бiльшостi пiротехнiкiв, завжди ходив на акцii разом з усiма: якщо в когось, навiть у Штерна, з якоiсь причини пекельна сумiш не вибухне, те, що тримав при собi Гiрш, спрацюе завжди, безвiдмовно.

Тепер перед бойовим загоном стояло просте завдання – перехопити свого керiвника, вiдбивши вiд нього фiлерiв.

Бойовики знали, куди саме збираеться вивести свiй небажаний ескорт Штерн. Вони скоротять вiдстань дворами, влаштують засiдку. Вийшовши просто на них, керiвник першим кинеться на ближчого шпига. Іншi тут же виявлять себе, вступлять у гру.

Нападу фараони не чекають, розстрiляти та навiть закидати iх бомбами – пара дрiбниць, звична та знайома справа. Гiрш i Левiн мали досвiд вуличних боiв. Перший – у Москвi, був одним iз тих, хто закидав бомбами спрямованих на пiдмогу жандармським кiннотникам вiйськових кавалеристiв знаменитого Семенiвського полку.[19 - Лейб-гвардii Семенiвський полк – одна з найстарiших вiйськових частин Росiйськоi iмперii. У груднi 1905 року гвардiйцi-семенiвцi брали участь у придушеннi збройного повстання у Москвi.] Другий – в Одесi, коли минулоi осенi разом iз анархiстами на замовлення партii есерiв брав участь у кiлькох гучних ексах,[20 - Екс – вiд «експропрiацiя», збройне пограбування, одне з головних джерел фiнансування терористичного та революцiйного рухiв у Росiйськiй iмперii.] потрусивши як слiд чи не всi великi одеськi банки.

До своеi групи Штерн пiдiбрав надiйних та перевiрених людей. Фаiна навiть потай вiд iнших пишалася, що керiвник вважае i ii перевiреним бiйцем. Хоча бомб iй поки що не довiряв, та все ще попереду, недарма вона гартувала силу своiх, колись таких тендiтних, ручок…

Нi, жоден iз бойовикiв не сумнiвався в успiху спроби вiдбити старшого. Вони спокiйно налаштувалися на новий план. Але все ж таки занепокоiлися, побачивши, як саме в цей час з боку Ярославового Валу зацокотiв прикметний екiпаж, котрий вони чекали тут уже годину.

Генерал-майор Євсеев, суддя вiйськово-окружного суду.

За його вироком у вереснi повiсили двох членiв бойовоi органiзацii, ще трьох вiдправили на довiчну каторгу. Газети широко висвiтлювали цей процес. Його високоблагородiе пан Євсеев просто в залi суду повiдомив, скiльки разiв йому погрожували знахабнiлi терористи, вимагаючи якщо не виправдати iхнiх товаришiв, то принаймнi пом’якшити вирок. Не допустивши, зокрема, смертноi кари.

«Пiсля таких зухвалих погроз я готовий вiдправити на шибеницю всiх! – виступав у залi суду генерал-майор. – Але в Росiйськiй iмперii все ж таки е закон. Його буква вимагае карати на смерть тих, чиi страшнi злочини того вартi. І не пiдсмикувати на мотузку всiх гуртом лише тому, що я, суддя, вiрнопiдданий i патрiот, надiлений правом судити й оголошувати вироки, вважаю: тiльки так можна викорiнити цю заразу терору! Погляньте довкола: кров ллеться всюди! Ллеться вже не перший рiк! Нинi вбивають мало не щодня, i безкарний терор лише збiльшуе ряди героiв! Ця кров – на совiстi так званих кадетiв i так званих соцiалiстiв-революцiонерiв! І ми повиннi це знати й розумiти! Та закон е закон. І саме вiн не дозволяе оголошувати всiм цим злочинцям смертнi вироки! Бо я вiдповiдаю за своi слова та дii, я служу закону! Навiть якщо це не зовсiм подобаеться радикально налаштованим пiдданим Його Імператорськоi Величностi!»

«Пожал

Страница 9

ти – означае приректи людей на вiчну каторгу», – сказав тодi Штерн, недобре посмiхаючись, i додав при цьому: аби йому справдi погрожували, сатрап давно був би вже мертвий. Цi слова вирiшили долю суддi. Левiн протягом трьох наступних тижнiв через гарненьку простушку – генеральську покоiвку – дiзнався, куди i в який час суддя виiздить у недiлю. Звичок своiх цей консерватор не мiняв. Улаштувати засiдку й виконати свiй партiйний вирок царському катовi тепер лишалося справою технiки.

– Чорт, – процiдив Левiн крiзь зуби, враз зупиняючись. – От чорт… Чому…

Фаiна непомiтно для iнших стукнула його кулачком у спину, цiлячись мiж ребрами.

– Не стiй, iди вперед. Усе скiнчено.

– Нiчого не все, – цiдив далi Левiн. – Ми не можемо його так пропустити, Фаню.

– Справдi? Давно ти щось вирiшуеш у групi?

– Ти теж не вирiшуеш нiчого, – парирував Левiн, вiдсторонюючись вiд неi.

Тим часом екiпаж помiтили iншi. Пожвавiшав Вольф, перебираючи вiжки й нервово озираючись. Зупинився Гiрш, насунув картуза на очi Малюта.

– Стояти, – одними губами мовила Фаiна. – Левiн, ми не робимо дурниць. Наступного разу. Це почекае.

– Нiчого не почекае, – вiдмахнувся Левiн. – Зробимо зараз – тiльки краще.

Екiпаж минув перехрестя, завернув праворуч, рушив у бiк Бiбiковського бульвару.

Кiлька солiдно вдягнених перехожих привiталися з пасажирами, дехто з чоловiкiв навiть зняв капелюха. Тут, у центрi Киева, всякий, особливо – особа рангу генерал-майора Євсеева, практично завжди мiг зустрiти й зустрiчав iз десяток, як не бiльше, знайомих. До того ж генеральський екiпаж у мiстi добре знали.

Тепер Левiн, Малюта й Гiрш уже обмiнювалися поглядами й жестами, не особливо криючись. Якщо придивитися уважно, цю трiйцю, яка напевне щось замишляе, виявити було б нескладно. Це зовсiм перестало подобатися Фаiнi: адже ще мить – i на них неодмiнно зверне увагу городовий, котрий виструнчився перед екiпажем, випнувши груди вперед, i завмер iз високо пiднесеною головою i з рукою бiля козирка.

– Йдемо, – швидко, не приховуючи тривоги, мовила Фаiна. – Левiн, це наказ, ми йдемо звiдси геть.

– Чий наказ? – Тонкi брови Левiна вiд подиву стрибнули вгору. – Ти давно наказуеш тут?

– Штерна. Наказ Штерна…

– Чим ми зашкодимо Штерну? – тут же вiдбив Левiн, тодi зачастив: – Слухай мене, слухай, слухай… Ми час на це витратили, зараз генерал iде просто до нас. Полетять бомби – почнеться хамiшуцер! Великий хамiшуцер, Фаню! Фараони, що пасуть Штерна, почують i кинуться сюди!

– Не кинуться!

– Чому?

– Почнуть його крутити. Вiдразу. Нас поруч не буде. Це ж Штерн, хiба ти забув? Левiн, це – Штерн!

Говорячи так, Фаiна розвернула товариша до себе, сiпнувши за плече, намагалася дивитися йому в лице. Та погляд самого Левiна судомно блукав вулицею, його нiби лихоманило, тiло ж навiть почало ледь тiпати.

Простеживши за цим поглядом, Фаiна вiдчула: всерединi враз похололо.

Малюта й Гiрш тепер наблизилися, зменшивши периметр, знаходилися вiд них досить близько. Хоч виразiв iхнiх облич вона не бачила, поведiнка обох не лишала сумнiвiв: вони готовi дiяти, виконати будь-який наказ. Левiн, у свою чергу, збирався цей наказ вiддати. Беручи на себе всю повноту вiдповiдальностi – i ймовiрно лишаючи Штерна фiлерам. Навiть якщо всi бомби зараз влучать у цiль i суддя, тобто кат Євсеев, отримае заслужене, навiть якщо вони самi пiсля цього зможуть органiзовано вiдiйти й зникнути, керiвник групи, обкладений шпигами, матиме для цього менше можливостей.

Значно менше.

– Не можна. – У голосi Фаiни звучав уже неприхований вiдчай. – Левiн… товаришi… Товаришу Левiн, так не можна. Наказ був зовсiм iнший…

– Накази виконуеш ти, Фаню. – Говорячи, Левiн уже не дивився на неi, рука стискала в кишенi тужурки револьвер iз зведеним курком. – Обстановка мiняеться. За такими правилами ведуться всi бойовi дii: роби так, як вимагають обставини.

– Глузд…

– Обставини! – вiдрiзав Левiн.

Лише тепер Фаiна зрозумiла: утримати iнших вiд зухвалих, смiливих, але безглуздих з огляду на становище Штерна дiй уже не зможе нiхто й нiщо.




4


Екiпаж уже порiвнявся з ними.

Малюта швидко спускався, ступаючи широко й намагаючись обiгнати його, аби жбурнути свою бомбу пiд колеса. В усякому разi, Фаiна серцем вiдчула – зараз буде так, i все полетить шкереберть.

– Вiн не сам, – спробувала вона хоч якось стримати бойовикiв.

– Яке менi дiло, хто там поруч iз ним, – вiдмахнувся Левiн. – Там не жiнки з дiтьми, просто товстун у мундирi. Жаба.

Будь на мiсцi огрядного чоловiка, котрий сидiв поруч iз Євсеевим, жiнки, дiти або навiть тi й iншi, така обставина навряд чи зупинила б Левiна. Хто-хто, а Фаiна знала це добре. Так само розумiла: анi Малютi, анi Гiршевi, чого там – навiть самому Штерновi – подiбна перешкода не стала б на завадi.

Сама не будучи останнiм часом надмiрно сентиментальною й чутливою, Фаiна, на вiдмiну вiд бойових соратникiв, таки уявляла собi межу, яку вона ще не готова була перейти. До остаточноi перемоги свiтовоi революцii вона не збир

Страница 10

лася мати дiтей, проте до чужих ставилася без злостi. Вважала: кожна дитина невинна i мае шанс стати кращою, нiж ii батьки. Такою вважала себе, рiшуче порвавши зi своею, як гадала, реакцiйною та вiрнопiдданською родиною, де вважалося почесним вiшати на стiну не лише портрет царя, а й картини iз зображенням членiв iмператорських фамiлiй. Батько пояснював: це так вони вдячнi за те, що суспiльство не вiдторгнуло iх, ви хрещених евреiв, дозволило обiймати високi посади, мати пристойну репутацiю й бути прийнятими та бажаними у вищому товариствi.

Нi, таке не для неi. Дiти мають шанс.

– Левiн, останнiй раз прошу…

– Пильнуй вулицю, – перервав ii той. – Як почнеться – кричи й падай. Хай дивляться на тебе, бiльше iстерики, Фаню.

– Левiн…

– Все!

Малюта, порiвнявшись iз екiпажем, ступив крок iз тротуару на вуличну брукiвку.

Те, що сталося далi, пояснити не змiг нiхто.

Майже водночас iз Малютою на брукiвку вийшов i рiшуче посунув навперейми екiпажу нiчим особливим не примiтний молодий чоловiк у старiй шинелi без погонiв. Звiдки вiн узявся – не помiтив нiхто з бойовикiв, i згодом Фаiна картала себе за втрату пильностi. Хоча навiть якби стежила за вулицею старанно, все одно молодик у шинелi та окулярах не привернув би ii уваги.

Вiзник, що правив екiпажем, угледiв хлопця надто пiзно – складалося враження, що той зараз хоче кинутися пiд кiнськi копита вiд нещасноi любовi. Натягнувши вiжки, вiн махнув канчуком, рявкнув мало не на всю округу:

– Тпру-у-у-у! Куди ти лiзеш, сучий сину! Ось я тебе!

Майнув у повiтрi канчук.

Молодик ступив крок убiк, виставив перед собою руку – лиш тепер Фаiна розгледiла дуло.

Стрiляв вiн не в людей.

Три пострiли, один за одним, призначалися коневi. Тварина не заiржала – здавалося, зовсiм по-людськи зойкнула вiд несподiванки й болю, здибилася й одразу завалилася на бiк, вiд чого запряжений екiпаж почав хитатися.

Наступноi митi з протилежного боку, блискавкою майнувши повз Фаiну та Левiна, на брукiвку вискочив студент, той самий, худорлявий, iз коробкою шоколаду.

Широкий замах, мить – i брунатного кольору пакунок полетiв просто пiд колеса. Студент устиг зробити два широких стрибки, як посеред Володимирськоi пролунав вибух.

Але за мить до того Фаiна з Левiним, що стояли до несподiваного метальника найближче й не зводили з нього очей, вхопили те, що навряд чи кинулося в очi звичайним перехожим.

Збираючись жбурнути свою коробку пiд екiпаж, студент рухався швидко, проте не надто зграбно. В останнiй момент нога пiдвернулася, вiн поточився, втратив рiвновагу, намагався ii втримати – i водночас не збирався бiльше зволiкати з кидком. Тому не вийшло так, як гадалося: бомба не просто не долетiла до цiлi, вона стукнулася об камiння брукiвки праворуч вiд лiвого заднього колеса. Вибух пролунав – та не зашкодив анi екiпажу, анi тим бiльше – його пасажирам.

Студент же – чи бойовик, перебраний студентом, – не бачив цього. Вiн уже мчав назад, пригнувшись, втягнувши голову в плечi й кумедно навiть iз огляду на критичну ситуацiю загрiбаючи руками повiтря. Левiн рвонув було за ним. Сам поки не знаючи, для чого: дiзнатися, хто вiн такий i чие завдання виконуе, жбурляючи бомбу в царського сатрапа, на якого група Штерна полюе майже мiсяць, врятувати вiд переслiдування чи затримати, вдавши iз себе слухняного громадянина. Зупинила Фаiна, схопивши пiд руку й мiцно стиснувши лiкоть.

– Туди! – видихнула вона, кивнувши на брукiвку.

Дiя там справдi розгорталася повним ходом. Над вулицею зависнув суцiльний крик, воедино злилися жiночi крики, чоловiчi прокльони, дитячий вереск i груба лайка. Люди заметушилися, бажаючи врятуватися, та не знаючи напевне, звiдки полетить наступна бомба, кому вона буде призначена i, головне, хто з очевидцiв може стати випадковою жертвою. Здавалося, в цьому Содомi спокiй зберiгають лише залiзничник зi своею дамою – так, нiби для обох подiбне дiйство було звичним, частиною повсякдення, чимось побутовим, таким, що не мае значення й не викликае жодних емоцiй. Якби поруч опинився досвiдчений полiцейський агент, подiбна поведiнка парочки, котра знаходилася в максимальнiй близькостi до мiсця нападу, напевне викликала б у нього пiдозру. Але зараз навiть тертому фiлеровi було не до того, аби зиркати врiзнобiч.

Бо вiзник екiпажа, намагаючись втриматися, мiцно, мертвою хваткою вчепився у натягнутi вiжки, немов збираючись не дати впасти застреленому коневi. А тим часом Євсеев та його супутник, прозваний Левiним жабою в мундирi, вже поспiхом вибиралися назовнi. Фаiнi мимоволi стало шкода: ким би вони не були, цi зухвальцi, але доручати таку важливу рiч, як метання, зеленому юнаковi, котрий явно не мав належного досвiду, – значило вiд самого початку провалити всю справу. Щось непереборне, нестримне штовхнуло ii до бровки тротуару – виникло гостре бажання завершити справу за очевидних дилетантiв.

Їi випередили.

Стрiлець у круглих окулярах нiкуди не збирався йти. Вiн стояв на iншому боцi вулицi, стежив за розвитком подiй, котрим сам же дав старт,

Страница 11

iз дивною з огляду на момент, якоюсь зовсiм дитячою цiкавiстю. А коли побачив, що бомба не долетiла й цiль неушкоджена, виставив руку з револьвером уперед, не звертаючи уваги на кипiння довкола себе.

Зробив крок, другий, ступив на брукiвку. Але рухався не на генерал-майора Євсеева, котрий, побачивши вiрну смерть за кiлька крокiв вiд себе, незграбно й негарно присiв, завалюючись при цьому на бiк та безглуздо закриваючись руками, так, нiби це могло врятувати вiд пострiлу впритул. Молодик проминув його, обiгнув екiпаж з тилу. Товариш Євсеева вибiг просто на нього. Бойовик завмер на мить, поставивши ноги на ширину плечей. Дуло дивилося просто на товстуна.

Пострiл.

Вiдразу ж – другий.

Обидва в голову. Руки товстуна смикнулися, iнстинктивно закриваючи лице. Так вiн i впав на брук – лицем униз, тримаючи руки перед собою.

Суддя вiйськово-окружного суду бойовика в окулярах зовсiм не цiкавив. Настiльки, що вiн дозволив генерал-майоровi лишатися позад себе без страху, що той почне опиратися чи намагатися затримати його. Євсееву теж було не до стрiльця: вiн рачкував, ховаючись вiд можливого нападу й боячись стати наступною мiшенню.

Тим часом звiдкiлясь збоку пiдбiг ще один озброений чоловiк, молодий, з густими вусами, в пiджаку, одягненому не зовсiм по жовтневiй погодi, хоч справжнi осiннi холоди до Киiвськоi губернii ще не прийшли.

Гудзики не застебнутi, поли розчахнутi.

Пiд пiджаком – вишита сорочка, заправлена в штани.

Дуло з кишенi пiджака тягнув на ходу, першу кулю послав у неживе вже тiло товстуна, другу – вгору, пiднiсши руку високо. Так само вгору пальнув очкастий, водночас витягнувши з кишенi та жбурнувши вгору з десяток бiлих аркушiв. А коли перехожi, збуривши нову хвилю лементу, кинулися врозтiч, бойовики, не випускаючи зброi з рук, так само розбiглися.

Вчасно.

Аж тепер з боку Фундуклеiвськоi та з-за рогу, з боку Прорiзноi, мчали городовi, поправляючи на бiгу своi «оселедцi»,[21 - «Оселедцi» – побутова назва великих шабель, якими були озброенi полiцейськi, носилися на боку, заважали при бiгу та швидкiй ходi.] що били по iкрах, наввипередки з ними – агенти в цивiльному, котрi вже не ховалися, витягували на бiгу револьвери, фальшивими соловейками засюрчали свистки. Перехожi, що сахалися врiзнобiч, заважали погонi – плуталися пiд ногами, коли полiцейськi чи перевдягненi жандарми натикалися на них, кричали, починали штовхатися та навiть битися: жiночi кулачки молотили по плечах, грудях, збивали кашкети, картузи та капелюхи з голiв.

У всьому цьому гармидерi худий студент, з якого Фаiна не спускала очей, явно розгубився. З чого вона вкотре за дуже короткий час переконалася: новачок, пороху не нюхав, i раз його взяли з собою, та ще й довiрили жбурляти бомбу, значить, зовсiм кепськi в цiеi невiдомоi й зухвалоi групи справи, ох кепськi, бракуе людей – але молодцi, ох якi молодцi…

– Левiн, – промовила вона коротко, кивнула на юнака, тут же зробила жест, помiтний та зрозумiлий лише Вольфу.

Із запiзненням на якусь коротку мить Левiн кивнув – так, iм час вибиратися звiдси, нема чого ловити на розi Хрещатика й Прорiзноi. Коляска, якою правив Вольф, рушила вниз, розлякуючи й без того настрашених перехожих, комусь не в мiру нахабному вiзниця дав канчука, аби знали: не бути iм пасажирами. Левiн, швидко роззирнувшись, зробив крок назустрiч колясцi. Та Фаiна раптом здивувала – пустивши лiкоть товариша, стрiмко розiтнула галасливий натовп, наздогнала студента, сiпнула за плече. Той здригнувся, повернувся, занiс для удару руку. Їхнi погляди зустрiлися. Його очi вiдбивали не переляк i не розгубленiсть, iнше, чого вона не могла й не мала часу прочитати.

– Туди! – крикнула, показуючи на коляску рукою.

Студент зрозумiв, спритно скочив у криту коляску. Вольф спробував приголубити канчуком i його, та вгледiв поруч Фаiну, стримався. Коли вона теж пiрнула всередину, а слiдом за нею вже пiдбiгав Левiн, жестом зупинила товариша, виплюнувши в спину вiзницi рiзке й коротке:

– Жени!

Зцiпивши зуби, Левiн розвернувся й змiшався з переляканим натовпом. Герш та Малюта зробили це ранiше.

Фаiна вже не зважала на них. Розвернулася до врятованого всiм корпусом, наштовхнулася на револьверне дуло, виставлене вперед. Перехопило подих, бо враз чiтко намалювалося: ось так, у кiлькох сантиметрах вiд нацiленого просто в лице дула, опинилася чи не вперше за час пiдпiльноi бойовоi роботи. Разом iз видихом вирвалося:

– Ти хто?

– Полтава, – почулася коротка вiдповiдь, студент видушив це слово iз себе, спробував вiдсунутися ще далi, хоча вже не мав куди.

– Тихо, – промовила Фаiна, не зводячи очей з револьвера, хоча дуже хотiла розгледiти його обличчя, повторила: – Тихо. Сиди тихо. Опусти.

Полтава промовчав, та зброi не забрав. Лиш час вiд часу глядiв через ii плече, дивлячись, куди iх везе рятiвна коляска i де вiн тепер. Кiнь тим часом рисив Володимирською, звiдти завернув на Бiбiковський бульвар, i далi коляска рушила до Миколаiвського парку.[22 - Миколаiвський парк – був названий на честь ца

Страница 12

я Миколи І. Нинi – парк Шевченка.] Весь цей час хлопець мовчав, але, схоже, починав потроху опановувати себе: озброена рука поволi опускалася. Та коли парк проминули, сховав зброю, витягнув щось iз кишенi, кинув собi пiд ноги, сказав:

– Я тебе знайду, – i враз вискочив на ходу, миттю загубившись у дворах.

Фаiна навiть не встигла провести несподiваного знайомого поглядом. Тож нiчого не лишалося, як пiдняти складений навпiл бiлий аркуш iз надрукованими лiтерами.

Листiвка. Чи прокламацiя.

Пробiгла поглядом. Знизала плечима, сховала за корсаж, пiдштовхнула Вольфа.

– Давай, давай, часу нема.

Єдине, що грiло зараз: Штерн напевне втiк, скориставшись панiкою. Як не крути, все повернулося, як Левiн хотiв.

Пiдкови цокали по брукiвцi.




Роздiл другий





1


Киiв, жовтень 1907 року

Вулиця Бульварно-Кудрявська,[23 - Бульварно-Кудрявська вулиця – тепер носить iм’я одного з активних бiльшовицьких дiячiв Вацлава Воровського.] Охоронне вiддiлення


Прикрий вiн, цей генерал Василь Новицький.[24 - Новицький Василь Дементiйович (1837–1907) – генерал-лейтенант Окремого корпусу жандармiв, вiд 1878 року – начальник Киiвського губернського жандармського управлiння. 1903 року подав у вiдставку пiсля замаху на його життя, помер на посадi Одеського мiського голови.] Але правий був, старий сучий син…

Керував Киiвською охранкою пiдполковник Кулябко не так давно. Посадою завдячував своему попередниковi, свояковi, чоловiковi своеi сестри Олександру Спиридовичу.[25 - Спиридович Олександр Іванович (1873–1952) – генерал-майор корпусу жандармiв, у 1903–1905 роках – начальник Киiвського охоронного вiддiлення, був одним з керiвникiв охорони iмператорського палацу.] А петербурзького ставленика старий служака Новицький не жалував. Та чого вже там – ставився вiдверто вороже. Звiсно, таке сприйняття перекинулося на самого Кулябка. Хоча, здавалося б, призначення, як водиться, зроблене iз самоi столицi, сам Новицький тим же шляхом iшов. Родовитий, корiння на Псковщинi, до Пiвденно-Захiдного краю майже нiколи стосунку не мав, такий же жандармський чиновник, теж колись у Киевi був чужим. І ти глянь – усякого пiсля себе варягом вважае…

На той час, коли в Киевi вiдкрили спецiальне Охоронне вiддiлення, Василь Дементiйович Новицький готувався урочисто вiдзначити особистий ювiлей: чверть столiття, як вiн очолював губернське жандармське управлiння. Двадцять п’ять рокiв вiрноi та вiдданоi служби государю на Пiвденному заходi iмперii – не жарти. Як чув Кулябко вiд дядькiв на Євбазi,[26 - Єврейський базар (Євбаз) – побутова назва Галицького базару, розташованого на Галицькiй площi, нинi – площа Перемоги. Дав назву цiлому району.] то вам, хлопцi, не баран чхнув.

Правда, спершу, коли iз Петербурга надiйшло розпорядження про видiлення полiтичного розшуку в окрему службу зi своiм окремим керiвництвом, генерал Новицький не бурчав, не нарiкав. Усе тече, все мiняеться. Бiсовi баламути розперезалися, на голови вилазять, життя вiд них нема. Тож що ширше буде наступ на них, то краще для спокою iмперii. Генерал навiть якось згадав у цьому зв’язку приклад тевтонських легiонерiв: сунути на ворога «свинею», клином. Раз е наказ створити вiддiлення охранки в Киевi – значить, треба виконувати. Навiть начальника призначив зi своiх, вiрного йому жандармського офiцера.

Контри ж почалися, коли цього призначенця швидко замiнив ротмiстр Олександр Спиридович. Вiдразу поповнивши перелiк особистих ворогiв головного жандарма Киiвськоi губернii.

Воно й зрозумiло.

Одне дiло, коли призначаеш на такi посади своiх, у яких упевнений, що не почнуть дiяти через генеральську голову, вiдчувши смак свободи дiй. І зовсiм iнша справа, коли призначений iз Петербурга жандармський ротмiстр – лише ротмiстр! – може собi дозволити навiть не завжди узгоджувати власнi рiшення та заходи iз ним, жандармським генералом, просто ставити його превосходительство до вiдома.

Новий начальник Киiвського охоронного вiддiлення майже вiд першого дня на посадi почав дiяти саме так. Оливи до вогню пiдлило фантастичне кар’ерне зростання Спиридовича: до полковника ротмiстр дострибнув буквально за кiлька мiсяцiв, блискуче органiзувавши арешт терориста Гершунi,[27 - Гершунi Григорiй (Герш-Ісаак) Андрiйович (1870–1908) – терорист, один iз засновникiв та керiвникiв Бойовоi органiзацii партii соцiалiстiв-революцiонерiв (есерiв). Учився в Киiвському унiверситетi. Тодi ж уперше був заарештований за терористичну дiяльнiсть. Арешт Гершунi 1903 року в Киевi став першим серйозним успiхом новоствореного Киiвського охоронного вiддiлення.] якого кiлька рокiв безуспiшно ловили кращi полiцейськi сили iмперii. Те, що Гершунi замiнили шибеницю на довiчну каторгу, i вiн минулого року втiк з Акатую[28 - Акатуй – Акатуйська каторжна тюрма, iснувала в с. Акатуй Нерчинського гiрського округу з 1832-го по 1917 рiк.] – не до смiху, панове, – в дiжi з кислою капустою, вже не його, Спиридовича, клопiт. Але саме пiсля «справи Гершунi» вчорашнiй ротмiстр, а тепер – новоспечений полковник,

Страница 13

почав викликати в генерала Новицького чим далi бiльшу неприязнь. Вiдповiдне ставлення головного жандарма Киiвськоi губернii поширилося й на всю мiсцеву охранку.

Щоправда, Микола Кулябко пiсля свого призначення постiйно згадував одну розповiдь свояка. Тодi жандармськi офiцери, вибравшись на природу в цивiльному, скинули пiджаки та, лишившись у жилетках i канотье, каталися на човнi Днiпром, поки дами щебетали на березi в альтанцi. Веслував Микола Миколайович, а Олександр Іванович оповiв, як прийняв на початку 1903 року Киiвське охоронне вiддiлення.

Усю агентурну мережу, казав полковник, не приховуючи iронii, становили двое студентiв та один робiтник-залiзничник. Причому жоден iз трiйцi не мав не лише виходiв на пiдпiльнi терористичнi групи – усi вони, як з’ясувалося пiд час особистоi бесiди, не сповiдували взагалi нiяких полiтичних переконань. Ставленик генерала Новицького виписував iм з фонду чималi суми казенних грошей. А тi, аж пiтнiючи вiд старання, писали рапорти, котрi при бажаннi можна було б перетворити на авантюрний роман, аби все це не було так нудно й одноманiтно.

Причому, як потiм спецiально з’ясував при першiй же нагодi новий начальник Охоронного, за протекцiею особисто мiнiстра фiнансiв Сергiя Юлiйовича Вiтте на утримання цiеi так званоi агентури генерал Новицький отримував десять тисяч рублiв щороку. Тим же, як назвав iх Спиридович, трьом мушкетерам iшла у кращому випадку половина, i навiть цього забагато.

– Уяви, Миколо, – говорив вiн, сидячи на носi човна, поки Кулябко старанно веслував. – Уяви собi на секундочку сейф, по самий дах натоптаний листами! Конверти не розiрванi, пошта не перлюстрована! Ото канцелярiя працюе, скажеш, нi? Та i в самiй канцелярii, – посмiхнувся криво, – трое чиновникiв, мiж собою не говорять, бо у сварцi, а один узагалi, – Олександр Іванович зробив страшнi очi, – таемний содомiт.

Кулябко тодi старанно зобразив здивування.

– Содомiт?!

– Той ще паскудник, – кивнув Спиридович. – Одружений, сучий син, трое дiтей, дiвчатка. Примудрився стiльки настругати, а сам… тьфу! – Говорячи так, свояк перехрестився. – Коротше кажучи, нi в що це вiддiлення не ставив Василь Дементiйович. Хоча, до його честi, полiтичний розшук у губернii таки налагодив. Тримав усе в руках, просто дiлитися не хотiв.

– Звiсно, – погодився Кулябко, старанно пiдтримуючи розмову. – Для чого старому розпорошувати департамент. Усе контролював, нiчого й нiкого зайвого не треба. Ти ж, Сашо, дiйсно конкуренцiя.

Так i було, аж поки, як нагадав собi зараз Микола Миколайович, не втрутився випадок, котрий за певного бажання можна було б назвати щасливим. Щоправда, пiсля такого визначення слiд сходити до церкви, вiдмолити грiшну думку й поставити товсту свiчку. Адже негоже вважати посмiшкою примхливоi Фортуни ситуацiю, що мало не призвела до смертi.

Почалося все з нахабного та вiдвертого блазнювання. Вiтаючи генерала Новицького з чвертьвiковим ювiлеем на посадi головного жандарма Киева, мiсцевi бiльшовики випустили спецiальну прокламацiю, де розсипалися в подяках за те, що жандармське управлiння дозволяе iм, революцiонерам, спокiйно працювати й безпечно жити. Увiнчали свою сатиру побажанням: «Многая лiта, благая лiта!» Гнiву Василя Дементiйовича не було меж, адже аналогiчний адрес нахабнi бiльшовики вiдправили в Петербург, до полiцейського департаменту, i звiдти обурена вiдповiдь у Киiв не забарилася.

До того ж пiдпiльники, самi того напевне не знаючи, потiшили ще одного ворога Новицького – не когось там, а самого Михайла Драгомирова, генерал-губернатора Киiвського, Волинського та Подiльського.

Той давно мав на головного жандарма зуб. Свого часу Василь Дементiйович скаржився на Михайла Івановича царевi Олександровi Третьому, вiдзначаючи надмiрне захоплення генерал-губернатора хмiльними напоями та жiночим товариством. Тодi Драгомиров викрутився, пiсля чого, коли все вляглося, при першiй же зручнiй нагодi привселюдно повернувся до Новицького задом, розсунув фалди сурдута й закричав: «Шмагайте, ваше превосходительство, – винен, винен!» І ось тепер, пiсля виступу так званих бiльшовикiв, Драгомиров отримав проти давнього ворога вагомого козиря.

Здавалося, до почесноi на загал, але ганебноi – по сутi вiдставки Василя Дементiйовича лишалося небагато часу, вiн i сам це вiдчував. Власне, таким тривожним дзвiночком вважав появу тодi ще ротмiстра Спиридовича як начальника новоствореного Охоронного вiддiлення. Отож розподiлив ненависть мiж ним та генерал-губернатором, сам себе поставивши на завершеннi кар’ери мiж двох вогнiв. Хтозна, до чого догрався б начальник жандармерii, лютуючи вiд поступовоi втрати колишнього впливу, аби раптом не втрутився випадок, котрий, з одного боку, довiв на практицi всю вiдзначену попередником Кулябка слабкiсть киiвськоi жандармерii в той час, але з iншого – врятував генерала Новицького вiд остаточноi ганьби.

Заарештована охранкою есерiвка Фрума Фрумкiна, мiщанка з Мiнська,[29 - Фрумкiна Фрума Мордухiвна (1873–1907), за фахом – акушерка, активiстка партii есе

Страница 14

iв. Вiдома неодноразовими замахами на життя жандармських офiцерiв, скоеними в тюрмах. Повiшена за вироком суду в Бутирськiй тюрмi. Друга, пiсля Софii Перовськоi, жiнка, страчена в Росiйськiй iмперii за полiтичний тероризм.] спершу мало не застрелила самого полковника Спиридовича пiд час затримання, а потiм – мало не перерiзала горло начальнику киiвськоi жандармерii в його власному кабiнетi.

Попросившись до нього на допит та бажаючи свiдчити особисто Новицькому, терористка дуже потiшила самолюбство Василя Дементiйовича, котре на той момент зазнало надто сильного удару. Фрумкiна зажадала лишитися з генералом сам на сам, i коли ii бажання виконали, зловила момент, кинулася на генерала, заскочила за спину, смикнула його голову вгору й полоснула ножем по соннiй артерii. На щастя, Новицький усе ж таки не втратив сили та спритностi, з нападницею впорався, але незабаром пiсля цього замаху подав у вiдставку.

Це означало для охранки пiд керiвництвом Спиридовича покращення становища: полiтичний розшук де-факто почав домiнувати, хоча формально, згiдно iз дiючим Статутом кримiнального провадження, охороннi вiддiлення залежали вiд жандармських управлiнь. По сутi ж, охранка отримала змогу брати до себе кращих, найздiбнiших iз жандармерii та, що теж дуже важливо, суттево збiльшила для себе грошовi надходження з державноi скарбницi.

Ось таке господарство прийняв iз подачi свояка пiдполковник Микола Кулябко.

Не маючи до того досвiду такоi роботи, а найгострiшi емоцii отримуючи на iподромi, вiн за короткий час переконався: звiсно, прикрим старим був генерал Новицький, який зараз губернаторствуе в Одесi, – але й правду писав у листах на височайшi iмена!

Тиснув у своiх петицiях на те, що ось, мовляв, жандармськi чини не мiсяцями й роками, а все свое життя, вiдтодi як присвятили себе службi, знаходяться на полi бою, на передовiй. Отже, перебувають у военному станi. Якщо так, то пiсля вiдставки жандармiв слiд прирiвнювати до бойових офiцерiв, ветеранiв военних кампанiй. Призначаючи вiдповiдну пенсiю та передбачаючи належнi учасникам бойових дiй пiльги.

Хоча грiх старому служацi скаржитися на неналежне утримання й не вiдповiднi до становища почестi, сперечатися з ним Кулябко не збирався. Адже, прийнявши Охоронне вiддiлення, переконався на власнi очi та на власнiй шкурi – правда, все правда. Кожен день мов на вiйнi.

Нинiшнi вибухи на Володимирськiй – яскраве тому пiдтвердження. І не лише нинiшнi, це все ранiше почалося. Таким раем для бомбiстiв прийняв киiвський полiтичний розшук пiдполковник Кулябко.

Звiсно, почався цей безлад не при ньому.

Здаеться, замахи тут готувалися чи не щодня, й рiдкiсний тиждень обходився без стрiлянини та вибухiв. Не завжди терористам вдавалося досягти мети, як-от у кiнцi минулого року, коли в одному з готелiв на Подолi рвонуло – постраждала сама бомбiстка, неповнолiтня юдейка. Пригадуючи ii доволi просте прiзвище, Кулябко наморщив лоба, перетасував пам’ять – о, Каплан.[30 - Каплан Фаннi Юхимiвна (Фейга Хаiмiвна Ройтблат, 1890–1918) – терористка, тяжiла до анархiстiв. Пiсля невдалоi спроби замаху в Киевi частково втратила зiр. Бiльше вiдома своею нiбито причетнiстю до замаху на В. І. Ленiна, у 1918 роцi була розстрiляна.] Точно, така собi Фаня Каплан, донька вчителя з Волинськоi губернii. Сама винна, треба обережнiше з «пекельними машинами», пошкодила собi очi, лишилася на половину слiпою. Утiм, не це врятувало ii вiд смертного вироку: гуманний, аж надто гуманний, на глибоке переконання Кулябка, вiйськово-польовий суд узяв до уваги неповнолiтнiй вiк есерiвки, вона отримала довiчну каторгу. Мiж тим, на допитах визнала одразу – готувала замах не на когось там, на самого генерал-губернатора Сухомлинова, та ще й погрожувала, поранена та слабка: не вийшло того разу, значить, вийде наступного.

План очищення Киева вiд терористiв пiдполковник Кулябко мав. Навiть узгодив його зi свояком, Спиридовичем, i вже почав першi кроки – дав команду створювати фальшивi бойовi загони, аби приманювати дiючi, витягуючи iх на свiт божий. Тож до нинiшнього дня Микола Миколайович вважав: знае, кого шукати, де i в якому напрямку дiяти. Бо Охоронне вiддiлення ще з часiв свого заснування мало iнформацiю, котра не пiдлягала сумнiву.

А саме: органiзатори терористичних груп, iхнi учасники та керiвництво всiм рухом належали до юдейських прошаркiв населення. Незалежно вiд партiйноi приналежностi: хоч бiльшовики, хоч соцiалiсти-революцiонери, хоч анархо-комунiсти, хоч звичайнi анархiсти.

Та Господи, називати вони себе могли ким завгодно. Безперечним лишався факт, що юдейська молодь терором просто марила.

Нiчого дивного.

Бiльшiсть iз них народилися лише два десятки рокiв тому, коли полiтичний тероризм як единий дiевий метод почав, за влучним висловлюванням одного вiдомого петербурзького газетного полемiста, свiй iнкубацiйний перiод. Вони виросли довкола терору. Нiчого iншого, крiм мало не щоденних повiдомлень про лiквiдацiю одних бойових груп та появу iнших. Вистромлюються, мов новi голови у лерней

Страница 15

ькоi гiдри на мiсцi зрубаних. Проте, зрозумiвши частково за допомогою Спиридовича, почасти – сам, освоюючи ввiрену йому територiю, пiдполковник Кулябко до цього чергового невдалого для охранки дня вважав: природу бомбiстiв вивчив, значить, методи на них знайдуться. Власне кажучи, вже почали знаходитися.

Але це…

Начальник Киiвського охоронного вiддiлення ще раз перечитав текст листiвки – з тих, що вбивцi товариша прокурора Юрiя Чухонцева розкидали довкола себе, коли тiкали. Гмикнув, замислено потер пiдборiддя.

Нi, з таким вiн ще не стикався. Хоча служить у Пiвденно-Захiдному краi Росiйськоi iмперii менше року, поки подiбного не чув i не бачив. Утiм, розмiрковував вiн, сидячи на посадi помiчника пристава в Москвi, все те, з чим доводиться мати справу тепер, здавалося дуже далеким. Хоч юдейськоi нацii терористи, хоч цi… як iх…

Вiд них точно не чекав.

Укотре пробiгши очима листiвку, пiдполковник Кулябко старанно розправив прямокутний аркуш на столi, поклав до порожньоi шкiряноi теки, вирiшивши: хай це буде перший документ новоi справи! – й пiсля того звелiв покликати до себе ротмiстра Пiдвисоцького.




2


Киiв. Околиця

Лук’янiвка


Дiвчина кинулася йому на шию вiдразу, щойно переступив порiг.

– Андрiю! – скрикнула так, наче за мертвим чи тяжко хворим, але тут же в голосi почулася непереборна радiсть. – Андрiю, Андрiю, Андрiю… Живий, Андрiйку, живий!

Не надто зграбно стиснувши йому шию, дiвчина, далi не стримуючи себе, заходилася вкривати шию худорлявого хлопця у студентському одязi поцiлунками. Вони вийшли трошки слинявими, мiшалися зi слiзьми, вiн вiдсторонив дiвчину – хотiв рiшуче, вийшло м’яко.

– А ви мене тут поховали? – запитав, намагаючись, аби це прозвучало iронiчно.

– Ти, Полтаво, сам себе сь’однi ледь не поховав, – буркнув кремезний вусань у вишитiй сорочцi, що впустив його, вiдчинивши на умовний стук.

Зубами вiн стискав старий дерев’яний мундштук, з якого стирчала згасла самокрутка. Такою була його звичка: гризти мундштук, навiть коли цигарка скурена.

– Ми ще про це поговоримо, – озвався молодий чоловiк у круглих окулярах, котрий сидiв за круглим клишоногим столом, демонстративно поклавши перед собою револьвер.

– Про що ти збирався говорити? – рвучко повернулася до нього дiвчина, майнувши при цьому довгою, не прикритою хусткою косою, заплетеною простенькою рожевою стрiчечкою. – Антоне, ми чекаемо Андрiя бiльше трьох годин, i весь цей час ти товчеш: вiн мусить за щось вiдповiсти. Ти справдi хотiв, аби вiн не повернувся?

– Я хотiв, аби вiн виконав те завдання, яке йому доручили.

Антон говорив неголосно, ледь затинався, i це мало доволi несподiваний ефект: iншi в його присутностi намагалися знижувати тон, що заразом знiмало певний градус напруги, роблячи молодого чоловiка володарем ситуацii та лiдером невеличкоi компанii.

– Вiдразу судиш? Навiть води не даси напитися? – Полтава знову спробував схилити все в бiк товариськоi iронii, та Антон не збирався приймати цей тон.

– Тебе, Полтаво, нiхто не судить. Ти ще не знаеш, що таке партiйний суд i як доводиться на ньому вiдповiдати.

– Я безпартiйний! – випалив той. – Та й ти сам, Залiзняче, здаеться, з партii вийшов.

– Партiй багато, – спокiйно мовив Антон, поправивши окуляри. – З мене досить партiйноi дисциплiни, я сам по собi. До того ж, – вiн гмикнув, – наш осередок лiквiдований ще весною. Когось судили й повiсили, когось застрелили на вулицi, решта просто втекла. Я ж тiкати не збираюся нiкуди. Я сам собi партiя. І судитиму тебе я, особисто. Це простiше за партiйний трибунал, бо нiкому не треба доводити твоеi провини.

– Ясно. – Полтава розстебнув тужурку, озирнувся на вусаня, котрий поки волiв мовчати, широким жестом вiдсторонив дiвчину, ступив уперед, став перед Залiзняком, розставивши ноги та мiцно впершись у дерев’яну пiдлогу, застелену сiрим килимком. – Ясно менi все. Ти сам собi партiя. І тут зараз починаеться твiй власний партiйний суд.

– Чуеш, Залiзняче, – нарештi озвався вусань, не виймаючи при цьому мундштука з рота. – Ти й справдi вiдразу ось так завертаеш.

– Як – так? – Той i далi сидiв незворушно. – Про що мова, Вакуло?

– Круто завертаеш, – пояснив Вакула. – Усе ж таки для хлопця все вперше. Та й зробили ми все, як задумали. Чухонцев, падлюка, не житиме. Про нас уже знають тi, кому треба. А не завтра, так позавтра про «колiiвцiв» увесь Киiв буде гудiти. І головне, Залiзняче, всi живi. Всi трое, як би там, на мiсцi, все не пiшло.

– Круто завертаю, кажеш? – промовив Залiзняк, ледь опустивши голову та зиркнувши на Вакулу поверх окулярiв. – Може, й так. Але коли цього не робити, коли з першого ж дня, з першоi акцii спускати все, прощати i списувати на малий досвiд чи його повну вiдсутнiсть, далi пiде ще гiрше. Скажеш, нi?

– Ну, розiпни його, – зiтхнув Вакула, виймаючи нарештi мундштук та дбайливо, немов велику цiннiсть, ховаючи на днi кишенi. – Або звели штани зняти та вiдходи рiзками. Чи шомполiв випиши йому, чим там ще шмагають…

– Не юродствуй, – кинув Залiз

Страница 16

як. – Те, що зараз говориш, сам же не сприймаеш серйозно, Вакуло. Як я бачу й розумiю, ви не повною мiрою усвiдомили всю серйознiсть ситуацii, в яку наша група потрапила через незграбнiсть Полтави.

– Антоне, дай йому спокiй! – знову пiднесла голос дiвчина.

Залiзняк спокiйно взяв револьвер, покрутив у руках, на короткий час цiлком занурившись у розглядання зброi, тодi стукнув рукiв’ям по столу. Раз, другий, третiй – уже сильнiше.

– Повторю тобi, Оксано, при ньому те саме, що намагався пояснити, поки його десь носило. Твiй брат сьогоднi мало не зiрвав усю операцiю, яку ми втрьох, хоча фактично – то удвох iз Вакулою, – готували два тижнi.

– Е! – тепер уже стрепенувся Полтава. – Слухай, що це таке – удвох? Я хiба десь вiдсиджувався?

– Ти придивлявся, – пояснив Залiзняк. – Користi вiд тебе справдi виявилося не так уже й багато. Вистежив Чухонцева я, через своi старi канали. На хвостi в нього майже постiйно висiв Вакула, – ти пiдмiняв його тiльки iнодi.

– У мене було iнше завдання! – вигукнув Полтава, i в його голосi вiдчулася погано прихована, дуже схожа на пiдлiткову, якщо не зовсiм на дитячу, образа. – Ти ж сам менi це завдання дав! Хто вивчив весь район, усi вулицi та наскрiзнi двори? Хто iз заплющеними очима може просто зараз намалювати вам тут план центральноi частини Киева, всi ходи, виходи й переходи, навiть найнесподiванiшi? Хто прикинув та розробив одразу кiлька ймовiрних варiантiв вiдходу? Невже ви з Вакулою змогли б запетляти слiди, якби не всi цi моi схеми та поради?

– До цього ми ще повернемося, – тепер у голосi Залiзняка вiдчулися зовсiм новi, незнайомi iнтонацii. – Так, кожен iз нас робив свое дiло. Завдяки цьому ми точно знали: Чухонцев нинi буде в гостях у свого товариша, суддi Євсеева, такого самого ката нашого народу, як i сам Чухонцев. Його час ще прийде, не про те зараз мова.

– А про що? Товчемо воду в ступi…

– Не воду, Полтаво, – Залiзняк зiтхнув, укотре постукавши пiстолетом по столу. – Зовсiм не воду. Аби ти промахнувся, кидаючи бомбу, пiд час другоi акцii, третьоi, десятоi, то не мало б для мене… Чому для мене – для всiх нас i тих, хто повинен до нас приеднатися, не мав би твiй промах такого руйнiвного значення, як нинi.

– Ну прямо-таки руйнiвного…

– Інакше не скажу, Полтаво, – вiдрiзав Залiзняк. І раптом вигукнув, грюкнувши гучнiше: – Так воно i е! Саме так i вiдбуваеться!

Лiва щока його помiтно сiпнулася. Оксана тут же ступила до нього, стала за спиною, поклала руки на плечi, натиснула легенько.

– Тихiше, Антоне. Тихiше, спокiйно.

– Я спокiйний, – Залiзняк справдi стишив тон, знову говорив неголосно, затинання нiкуди не зникло. – Я дуже спокiйно намагаюся пояснити твоему молодшому братовi, Оксано, в чому його провина. І чому вiн мало не провалив нам усю справу.

– Тодi менi теж поясни! – озвався Вакула. – Хто мав стрiляти? Полтава, який залiзки боiться, мов гадюки, чи ми з тобою?

– Е, чого це я боюся зброi! – Полтава зараз справдi образився.

– Тю, я звiдки знаю? – знизав плечима Вакула. – Просто бачу. Боiшся – i все тут. Звикнеш – не будеш боятися. У нашiй тридцять першiй дивiзii я таких, знаеш, скiльки бачив? Тю, та я i сам таким був! Руки трусились, коли брався за першу мiну! Наче з перепою якого… Мене тодi унтер ще по руках…

– Дуже цiкаво, Вакуло, – перервав його Залiзняк.

Вiн завжди обривав iнших.

І не обов’язково це могли бути армiйськi спогади колишнього сапера десятого армiйського корпусу тридцять першоi пiхотноi дивiзii Киiвського вiйськового округу. Той, кого називали Вакулою, а за паспортом – Лук’ян Лисенко, уродженець Харкiвськоi губернii, воював у Маньчжурii[31 - Маеться на увазi росiйсько-японська вiйна (1904–1905). Перша вiйна ХХ столiття, закiнчилася пiдписанням Портсмутського мирного договору на умовах, принизливих для Росiйськоi iмперii.] з японцями й був демобiлiзований два роки тому пiсля поранення. Спершу кульгав на праву ногу дуже сильно, та, осiвши в Киевi й улаштувавшись у майстернi, став бiльше ходити i звик. Тепер поранена нога нагадувала про себе лише пiд вечiр, трошки нила, натрудившись, а ще давала про себе знати у вогку погоду: часом терпнула та крутила. Колишнiй сапер навчився не зважати на цю прикрiсть. Кульгання хоч i було особливою прикметою Вакули, як затинання – у того, хто називав себе Залiзняком, проте, не знаючи про пошкоджену ногу, стороннiй не одразу помiчав його ваду. Звiсно, зграбнiсть уже була не та, але iнвалiдом вусань себе все одно вперто не вiдчував.

…Нi, Антон Сапiга, пiдпiльний псевдонiм – Залiзняк, узагалi мав манеру обривати будь-кого, i товариство до цього звикло. Інодi здавалося: дай йому волю, говоритиме сам, без упину, по кiлька годин. Усi його слова й думки здебiльшого виглядали правильними, молодий, грамотний та полiтично пiдкований метранпаж викладав iх чiтко, коротко, не лишаючи для спiвбесiдника жодноi змоги поставити iх пiд сумнiв. Та й сумнiватися не надто хотiлося. Адже Антон Сапiга-Залiзняк завжди казав те, що тi, хто слухав, хотiли вiд нього почути.

Красномо

Страница 17

ством i залiзною впевненiстю у правдивостi того, про що говорить та робить, вiн пiдкупив i захопив Оксану Волох, дiвчину з Полтави, яка вчителювала тут, у Киевi. Вона ж познайомила свого Антона з братом Андрiем, меншим на два роки, вигнаним зовсiм недавно з унiверситету Святого Володимира,[32 - Унiверситет Святого Володимира – тепер Киiвський унiверситет iм. Тараса Шевченка.] – хлопець входив до Хiрургiчного товариства. Коли Антон вирiшив – саме так, не запропонував, вирiшив – збити власну бойову групу, Андрiй Волох, рiдний брат його коханоi, мусив бути в нiй. Та взяти конспiративне iм’я. Так вiн став Полтавою…

– Завинив вiн не тим, що не навчився воювати за свiй народ, – мовив Залiзняк, не дивлячись на Вакулу. – Ти правий, цього треба вчитися. Усього треба вчитися.

– Значить, усе ж таки винуватий, – вставив Полтава.

– Винен, – ствердно кивнув Залiзняк. – Винен ти, Полтаво, в тому, що промахнувся не будь-якого iншого разу. Ми всi робимо помилки, не завжди в когось щось складно та вправно йде. Сьогоднi була перша каральна акцiя «колiiвцiв». Ми заявили про себе, ми розкидали прокламацii. Це – наша програма, Полтаво. Кожен рух опору повинен мати програму. Без програми ми – бандити, в очах царських сатрапiв – так точно. А еврейськi анархiсти теж вважатимуть нас подiбними до себе, якщо у нас немае чiткоi програми дiй.

– Хiба ми не такi, як вони?

Полтава випнув груди, пiдборiддя здригнулося. Оксана, вiдчувши братiв настрiй, зрозумiла: ось зараз укотре почнеться суперечка мiж тими, кого вона однаково любить, i переросте, як це завжди бувало, у сварку. Антон почне принижувати Андрiя, бо розумнiший, цiлком у змозi розмазати ii молодшого брата по стiнцi лише словами, той укотре програе, почуватиметься прибитим, вибiжить з хати… Хтозна, чим це може скiнчитися саме сьогоднi, коли iх напевне шукають по всьому мiсту…

– Не починайте знову, хлопцi, – дiвчина заспокiйливо поклала руки на плечi Залiзняка. – Справу зроблено так, як зроблено. Я пишаюся вами обома. Вiд вашого чублення наша справа нiчого не виграе. Лише втратить. Антоне… Андрiю…

– Справа втратить, коли в таких, як твiй братик, далi будуть такi-от настроi. Толстовець недоладний… трясця твоiй матерi…

– При жiнках не лайся, – спокiйно зауважив Полтава.

– Культурний, – криво посмiхнувся Залiзняк, накривши долонею руку Оксани. – Тiльки де твоя культура буде, коли не буде нашоi? А ii не буде! Пан перший мiнiстр Столипiн про це вже кiлька мiсяцiв як подбав! Височайшим манiфестом, коли ти забув. Ми терпимо! Їмо та ковтаемо! Ситi, п’янi та дурнi!

Круглi скельця окулярiв блиснули у свiтлi електричноi лампочки.

Полтава вирiшив змовчати. Останнiм часом вiн усе частiше мовчав. У глибинi душi, дуже-дуже глибоко, палкi гасла Антона Сапiги розумiв, iз висновками та закликами погоджувався. Лише не готовий був прийняти методи, котрi iхнiй ватаг брав на озброення. Утiм, можливо, Вакула зi своiм солдатським досвiдом каже правду: треба навчитися, звикнути, i всi сумнiви мають розвiятися.

Розцiнивши цю мовчанку як згоду та чергову поразку Полтави в короткiй iдейнiй сутичцi, Залiзняк помiтно заспокоiвся. Тепер говорив спокiйнiше, наче вчитель перед учнями.

– Хочу, аби ти зрозумiв, Полтаво… Не тiльки ти, всi ми мусимо зрозумiти: сьогоднi наша невеличка бойова органiзацiя показала себе вперше. Значить, дiяти мали чiтко, злагоджено, без помилок та прорахункiв. Отже, Полтаво, ти не мав права промахуватися й метати бомбу мимо цiлi. Ми з Вакулою все одно були поруч. Справдi могли обiйтися цього разу без вибухiв, перехопити екiпаж i на два дула виконати наш вирок катам нашого народу. Але ми не будемо виглядати, як вуличнi апашi. Тодi як у роки революцii царська влада й простi телята-мiщани звикли: кожна серйозна каральна революцiйна органiзацiя озброена бомбами. Ось чому ти не мав права промахнутися саме сьогоднi, пiд час нашоi прем’ери.

– Вдалося ж усе, – знову озвався Вакула. – Слухай, не жени пороху. Шуму-грому вистачало, чиста тобi вiйна. Товариш прокурора вже на небi. Про нас узнали. Не злякаються – ми iм далi будемо рвати. Хiба не так треба робити?

– Вiрно, – легко погодився Залiзняк. – Але ми зiбралися й органiзувалися не для того, аби шумiти голоснiше. Треба показувати нашу здатнiсть до реальних результативних дiй. Нас повиннi боятися тi, хто за вказiвкою цього падлючого Столипiна пiшов вiйною на наш народ. І нас мусить стати бiльше! Слiд показати – наш народ умiе огризнутися та постояти за себе. Хтось проти?

Вiдповiддю було дружне мовчання.

– Чудово. Дякую. Значить, не слiд зволiкати з наступною акцiею. Є заперечення?

Знову мовчання.

– Вважаемо, що домовилися. І з цим усе. Все зрозумiло, Полтаво?

– Дякую, що обiйшлося без смертного вироку, Антоне.

– На здоров’я. І не пащекуй. Бо ми ще не чули, як тобi самому вдалося врятуватися… Там же фараонiв налетiло, як горобцiв…




3


Киiв, вулиця Бульварно-Кудрявська

Охоронне вiддiлення


У своему службовому кабiнетi над широким столом – червоне дерево, спецiально з

Страница 18

мовляв, оплатили з казенних коштiв – Сергiй Пiдвисоцький повiсив портрет прем’ер-мiнiстра.

Спецiального циркуляра, котрим приписувалося прикрашати кабiнети передусiм портретами государя-iмператора, ротмiстр Киiвського охоронного вiддiлення не бачив на власнi очi. Хоча жило переконання: десь подiбний припис напевне iснуе. Адже ще нiхто, особливо тут, у провiнцii, не ризикував перевiрити на власнiй шкурi, що буде, коли не почепиш царську персону або знiмеш ii, примостивши на стiну замiсть неi iншу, не менш визначну особу.

Ротмiстр Пiдвисоцький наважився так учинити лише цього лiта. Демонструючи найперше собi, а вже потiм – iншим, укупi з безпосереднiм начальством, власне ставлення до Манiфесту Третього липня.[33 - Манiфест Третього липня – 3 липня 1907 року iмператор Микола ІІ оголосив достроковий розпуск Державноi думи та запровадження змiн до виборчоi системи. Манiфест Третього липня 1907 року фактично перекреслив проголошений Манiфест 17 жовтня 1905 року, котрий розширював права та свободи громадян.] У розмовi з пiдполковником Кулябком зiзнався начальнику охранки щиро та вiдверто: давно чекав чогось подiбного, адже краiна за кiлька останнiх рокiв зовсiм розхиталася, розбовталася, надто багато поблажок пiд виглядом рiзних свобод отримало суспiль ство, яке виявилося до них не готовим. І через те – не надто стабiльним.

Той день третього липня, коли цар Микола Другий розпустив у Петербурзi Державну думу, наблизив не хто iнший, як прем’ер Столипiн. У це Пiдвисоцький вiрив свято: сам цар, на його думку, надто слабкий для прийняття будь-яких рiшень. І взагалi, пiсля того як iмператор дозволив собi пiддатися на вимоги бунтiвникiв, вiра ротмiстра в силу монархii дала досить широку трiщину.

Тому вiн прилаштував над своiм робочим столом портрет саме пана Столипiна.

Нiхто ще не зробив ротмiстру жодних зауважень з приводу того, що, мовляв, не та персона в казенному кабiнетi. Про всяк випадок Пiдвисоцький мав щось умовно схоже на алiбi: государя-iмператора тут ранiше не було. Тобто вiн не знiмав царя, помiнявши його на голову уряду, – просто вiддав належне не менш високiй державнiй людинi. Мiж iншим, iмператором призначенiй, да-с…

Пильно й уважно стежачи за газетними публiкацiями, де цитувалися виступи першого мiнiстра, Сергiй Іванович часом ловив себе на думцi: а Петро ж то Аркадiйович уголос говорить те, про що вiн, звичайний киiвський жандармський ротмiстр, давно й багато думав. І, що характерно, думае надалi.

По сутi, голова росiйського уряду майже дослiвно озвучував переконання самого Пiдвисоцького, котрий вважав: не виросла ще росiйська полiтика до парламентаризму британського зразка, не може тут бути конституцiйноi монархii, та й не скоро до цього iмперiя прийде. «Уряд буде боротися винятковими засобами, – але тiльки тому, що зараз винятковий час, – говорив Столипiн зовсiм недавно, коли в мiстах пiсля тривалого часу бодай на трошки перестали вибухати вулицi, площi, квартири й набережнi. – Нiхто не зможе шляхом терору змусити уряд запроваджувати тi реформи, якi ми не вважаемо за доцiльне запроваджувати. Уряд вiтатиме публiчне викриття будь-якого безладу, котрий подаеться лiберальними крикунами як прогресивнi лiберальнi реформи! Усе це розраховане на те, аби викликати у нас, у влади, паралiч: паралiзувати думку та волю. І всi цi дii зводяться до двох слiв: “Руки вгору!” На цi два слова ми, уряд, цiлком та повнiстю усвiдомлюючи свою правоту, можемо вiдповiсти теж двома словами: “Не залякаете!”».

Читаючи цi прем’ерськi слова в якомусь iз газетних звiтiв про вiдкриття Другоi Державноi думи, ротмiстр Пiдвисоцький ясно уявляв грiм вiд зiрваних Столипiним оплескiв – i напевне там ще був брутальний свист цих невихованих, зовсiм не обтесаних лiбералiв, котрi лише на словах прагнуть змiн для величезноi краiни. Насправдi ж хочуть тiльки двох речей: безладу та безвладдя.

Із першого витiкае друге, i вони фактично свого домоглися.

Це ж вони своiми бомбами, револьверами та полiтичними страйками, за якими насправдi стояло лише небажання працювати, змогли налякати iмператора. Так-так, налякати, iнакше не скажеш: ганебний, боягузливий Манiфест вiд 17 жовтня цар написав пiд явним тиском озброеноi вулицi, котра навiть пiсля того, як iм проголосили омрiянi свободи, не заспокоiлася. Ротмiстр дуже добре пам’ятав, як, перевдягнувшись у цивiльне, змушений був мерзнути разом iз фiлерами на зимових киiвських вулицях, вистежуючи кур’ерiв бойових груп, котрi переносили з мiсця на мiсце грошi, боеприпаси, прокламацii та вибухiвку. Це, на переконання Пiдвисоцького, могло означати й, власне, означало лише одне: свободу народ, iменем якого прикривалися терористичнi групи, насправдi розумiв як дику, нiчим i нiким не керовану анархiю.

Пiсля розмови з Кулябком, уважно прочитавши й потiм так само, як начальник охранки, кiлька разiв перечитавши текст листiвки з тих, що розкидали сьогоднiшнi бомбiсти на Прорiзнiй, ротмiстр не змiг приховати радостi, чим невимовно здивував свого шефа: «Що вас так потiшило, Сергiю Іванови

Страница 19

у? Нагла людська смерть?» Вибачившись за явно негiдну поведiнку, Пiдвисоцький зразу ж пояснив: нарештi, хай i за таких трагiчних обставин, отримане пiдтвердження цiлковито правильноi державноi полiтики пана Столипiна.

Адже текст листiвки свiдчить – нагле вбивство товариша прокурора Чухонцева почало готуватися, висловлюючись фiгурально, пiсля сумнозвiсного Манiфесту вiд 17 жовтня, коли, серед iнших, були обiцянi й навiть почали отримуватися так званi нацiональнi свободи.

Воiстину – так званi.

Інших поглядiв на це питання Сергiй Пiдвисоцький, народжений у Киевi двадцять вiсiм рокiв тому, не мав.

І змiнювати iх не збирався.

Хай навiть залишиться в чиiхось очах дурнем, бо, кажуть, лише дурнi не мiняють поглядiв. Справдi, е думки, котрi варто мiняти з огляду на те, що свiт довкола теж змiнюеться. Проте мусять же бути i сталi речi та явища. Чорне лишаеться чорним, бiле – бiлим, смердюче смердiтиме, навiть якщо вилити на нього великий флакон дорогого одеколону. Таке воно – життя.

Корiння Пiдвисоцьких, з якого вiн походив, тягнулося, кажуть, iз давнього роду козацьких отаманiв, один iз нащадкiв яких бiльше ста рокiв тому отримав вiд росiйськоi iмператрицi дворянський титул. З того часу наступнi поколiння намагалися без особливоi потреби не згадувати, що колись були козацькою шляхтою та претендували на якусь самостiйнiсть вiд росiйського царського дому. Саме тому Сергiй не розумiв, та й не так вже i хотiв розумiти, чого саме не вистачае малоросам, до яких себе цiлком щиро зараховував. І головне – вперше подiбнi думки прийшли йому в голову не так давно.

А саме – пiсля злощасного й ганебного жовтневого Манiфесту, пiсля якого в Киевi, Харковi та навiть в Одесi, яка завжди й цiлком справедливо пишалася статусом вiльного мiста, раптом, мов гриби, почали виростати цiлi спiльноти, з доброго дива вимагаючи, аби в училищах, гiмназiях, вищих школах та навiть державних установах Росiйськоi iмперii почали користуватися поруч iз росiйською також мовою, якою щебетали мiж собою iхнi служницi, сiльськi дiвчата. І яку Сергiй чув лише в батькiвському маетку неподалiк вiд Киева – мову неосвiчених людей, котрi мали доволi слабке та крихке поняття про державний устрiй величезноi iмперii та особливостi керування нею.

Пiдвисоцький не мiг скласти в головi, чого саме не вистачае тим, хто замiсть малоросiв – тим, ким були, дай Боже пам’ятi, мало не двi сотнi рокiв, – починае вперто й на весь голос називати себе украiнцями.

У яких правах вони обмеженi?

Навпаки, вважав вiн слiдом за Столипiним, це дуже добре й навiть практично, коли величезна краiна, що розтягнулася вiд Чорного моря до Бiлого, говорить однiею мовою, служить одному государевi, усвiдомлюе себе частиною великоi могутньоi краiни. Нiхто не морить iх голодом лише тому, що вони належать до iншоi нацii, хоча у чому аж така суттева рiзниця мiж селянами Московськоi, Петербурзькоi, Новгородськоi, Мiнськоi, Киiвськоi та Харкiвськоi губернiй? Якось, будучи пiдлiтком, Сергiй читав про работоргiвлю на Пiвднi Американського континенту, а також про те, як прогресивна Пiвнiч перемогла Пiвдень у вiйнi. І, поклавши руку на серце, погоджувався: це дуже погано, коли людина з iншим кольором шкiри стае рабом та позбавляеться елементарних громадянських прав.

Але ж тi, хто раптом почав називати себе украiнцями, жодних прав, на глибоке переконання ротмiстра Пiдвисоцького, донедавна позбавленi не були! Ну, не продавалися вони на невiльничих базарах, як це було в Новому Свiтi.

Чесно намагаючись розiбратися в цьому й залишаючи за собою право чогось не розумiти та шукати пояснення, Пiдвисоцький пiсля кiлькох спроб здався й склав руки. Вiн далi не розумiв, чого iм усiм треба й чим вони, украiнцi, вiдрiзняються вiд нього, малороса. Єдине, з чим Сергiй Іванович через силу змирився, i то не тепер, а досить давно: до великороса йому, ураженому не дуже чистою, як вiн вважав, спадковiстю, до великого росiйського народу не те щоб далеко – просто не досягнути. Тож ротмiстр знайшов для себе чи не единий вихiд: вiрою i правдою служити государю-iмператору. Так, як рiд Пiдвисоцьких служив уже не перше поколiння.

Вiру в царя суттево похитнув лиховiсний Манiфест, випустивши з пляшки чимало злих джинiв та вiдкривши не одну, а навiть кiлька скриньок Пандори. Хоча, з iншого боку, саме несподiванi й загалом згубнi для iмперii полiтичнi та суспiльнi наслiдки, до яких призвiв Манiфест 17 жовтня 1905 року, виявили нарештi, хто е хто. Тепер, пiсля Манiфесту вiд 3 липня, ротмiстр Пiдвисоцький мiг краще розумiти причини того, що вiдбуваеться.

Усвiдомити, хто е хто довкола.

Та, зокрема, розiбратися, чому товариш прокурора Чухонцев став жертвою зухвалого й жорстокого замаху.

Зiзнаючись собi, що царське рiшення про надання згубних свобод суттево пiдiрвало його вiру в непогрiшимiсть, авторитетнiсть та могутнiсть iмперii, Сергiй Пiдвисоцький так само усвiдомив: цю вiру повернув та навiть змiцнив Петро Столипiн – тодi, коли взявся усувати наслiдки височайшого переляку жорсткою сильною рукою

Страница 20

Хай записнi м’якотiлi лiберали називають це реакцiею. Вони правi. На безлад, який творився в державi, мусить бути вiдповiдна реакцiя.

На те i влада, щоб реагувати.

Щоправда, реакцiя дещо запiзнiла. Та все ж таки колись починати треба.

Пiдвисоцькi мали крiпакiв, та сам Сергiй, за часом народження не заставши тi часи, все ж таки не вважав себе прихильником закрiпачення. Слуга повинен служити пановi не через те, що його до цього зобов’язують закони. Якщо один пан, а iнший погоджуеться стати його слугою, це означае лише визнання нижчого власноi нижчостi перед вищим. Кiнець кiнцем, не всякий пан вартий слуг, це теж було частиною переконання Пiдвисоцького, й вiн навiть пишався: вивiв щось схоже на власну теорiю, не раз уже озвучену в компанiях. Проте, погоджуючись, що крiпацтво вiджило себе й просто мало бути скасоване, бо того вимагав конкретний iсторичний та полiтичний момент, жандармський ротмiстр так само визнавав: саме оця перша велика свобода, пожалувана iмператором своему народовi, дала потужний поштовх i пiднесла хвилю терору, котра накрила неосяжну територiю iмперii.

З цим терором Сергiй Пiдвисоцький жив вiд самого народження.

Розмови про те, як тремтить краiна, супроводжували хлопчика мало не з колиски. Ставши старшим, вiн дiзнався: не просто в рiк, а в день його народження в Киевi трое невiдомих розстрiляли просто серед бiлого лютневого дня товариша прокурора, а за кiлька мiсяцiв, уже в травнi, одеський студент просто в центрi Киева ударив стилетом у спину офiцера жандармськоi управи.

Вiдтодi й дотепер терор на киiвських вулицях став до прикрого звичним явищем, i на пострiли та вибухи бомб мiщани мимоволi навчилися реагувати так само, як на дощ, зимовий снiжний занос чи повiнь на Подолi – навiть коли днiпровська вода пiднiмалася аж до центральноi частини мiста.

Уже почавши служити в жандармерii ще при Новицькому, тодi ще зовсiм зелений, проте не по чину, як примовляв Василь Дементiйович, цiкавий офiцер самотужки знайшов пiдтвердження iнформацii, отримуваноi Департаментом полiцii через Особливий вiддiл з-за кордону, вiд агентiв, котрi дiяли в емiгрантському середовищi, й розсилав по губернських управах. Не раз i не два вiдзначалося, що Санкт-Петербург як столиця iмперii тепер найменше годиться для проведення революцiйних, читай – терористичних – дiй. Головнi надii терористи вiд усiх партiй та всiх мастей покладають нинi на провiнцii. Там, у губернiях, грунт для вдячного революцiйного руху готуеться самим урядом. Адже у провiнцiю переважно висилають, караючи за рiзнi провинностi, а не призначають цiлеспрямовано, з урахуванням тiеi чи iншоi специфiки. Або дають губернii на вiдкуп не особливо вимогливим, зате – напевне вiрнопiдданим чиновникам, котрi облаштовують тут для себе маленькi персональнi райськi куточки.

Невтiшний висновок зробив для себе Сергiй Пiдвисоцький: його рiдний Киiв саме через це став раем ще й для терористiв усiх мастей. А вiд сьогоднi, як зрозумiв ротмiстр, на одну «масть» побiльшало.

Сам молодий офiцер був вдячний Спиридовичу за те, що невдовзi пiсля свого призначення забрав його, тодi ще – поручника, з вiдомства Новицького до себе, в охранку. Старий лис опирався, та Олександр Іванович мав значнi повноваження й повною мiрою скористався ними. Пояснивши: великою помилкою буде, якщо Охоронне вiддiлення комплектувати кадрами, привезеними з Петербурга, Москви чи, наприклад, Тамбова або Новгорода.

Можна мати величезний досвiд роботи. Й разом iз тим – цiлковито не розумiтися на мiсцевiй специфiцi.

Власне, це й вiдбувалося. Мiсцевих офiцерiв ставили на другi, якщо не на третi ролi. Фiлерiв привозили зi столицi, всякий раз позичаючи iх у департаментi, в служби незмiнного Євстратiя Павловича Медникова.[34 - Медников Євстратiй Павлович (1854–1914) – дiяч полiтичного розшуку в Росiйськiй iмперii, засновник служби зовнiшнього спостереження, створив «Летючий загiн фiлерiв». Пiсля вiдставки хворiв на розлад психiки. Помер у психiатричнiй клiнiцi.] Тутешнi ж службiсти, взагалi нi на що не впливаючи та не приймаючи жодного рiшення, ставали надзвичайно пасивними. Як результат – цiлком позбавленими власноi iнiцiативи. Й через це – не тiльки, та передусiм через це! – були навiть трошки лютими на «старшого брата».

Створенню здоровоi робочоi атмосфери це не сприяло. Тож Спиридович спробував переламати ситуацiю так, як знав i розумiв. А саме: давши нагоду вiдзначитися, начальник охранки не заважав молодим офiцерам бити копитами.

Позитивний результат не забарився. Так Сергiй Пiдвисоцький досить скоро дослужився до ротмiстра, навiть почав отримувати вiд заiжджого жандармського начальства солодкi пропозицii перебратися поближче, спершу до Москви, а там, Бог дасть, може, й столиця вiдкриеться. Проте ротмiстр поки що знаходив вагомi причини делiкатно вiдмовитися, про всяк випадок не спалюючи киiвських мiсткiв за собою. Але все ж таки на своему нинiшньому мiсцi та у своему теперiшньому становищi Пiдвисоцькому було доволi комфортно. Недарма Кулябку, новому шефу, ротмiстра

Страница 21

рекомендували як одного з кращих тутешнiх спецiалiстiв, котрий чудово знаеться саме на киiвськiй специфiцi.

Ось чому Кулябко сьогоднi, пiсля замаху на Чухонцева, викликав до себе саме Пiдвисоцького.

Зручнiше вмостившись у крiслi, ротмiстр ще раз перебiг очима текст листiвки, пiсля надцятого перечитування вивчений, здаеться, напам’ять. Звiсно, пафос, без якого не обходяться подiбнi тексти, писанi «товаришами». Єдина вiдмiннiсть, що кидалася в очi: писали не до болю знайомi товарищи.

Нi, це були iншi, поки що невiдомi, котрi зверталися до всiх, хто мiг це прочитати:


«УКРАЇНЦІ! ДРУЗІ! БРАТТЯ!»



«Украiнська суспiльнiсть мала нагоду переконатися, що справа украiнського слова, украiнського розвою чужа для великоруськоi суспiльностi. Украiнськiй суспiльностi доведеться видержувати хронiчну, довгу, але не менш важку боротьбу з росiйською суспiльнiстю. Та крок за кроком вiдвойовувати собi у неi право на самостiйний роз вiй».


Далi йшов не менш цiкавий для Пiдвисоцького за змiстом текст.

Починався вiн iз цитати.

Далi невiдомий автор пояснював: цi слова ще два роки тому сказав видатний украiнський лiтератор та громадський дiяч Іван Франко. Нагадуючи тим, хто втратив голову вiд свобод, що вперше пiсля сумнозвiсного Емського указу[35 - Емський указ – розпорядження росiйського iмператора Олександра II вiд 18 (30) травня 1876 року, спрямоване на витiснення украiнськоi мови з культурноi сфери й обмеження ii побутовим вжитком.] свободу отримало украiнське нацiональне друковане слово. Все одно iснували так званi Тимчасовi правила про друк, котрi ставили друкованi видання украiнською мовою в нерiвнi умови проти тих, що виходять росiйською мовою.

Гм, не вистачало ще такого, вкотре за вечiр знизав плечима Пiдвисоцький. Правильно, справа нова, мало яка крамола може пiти в народ пiд прикриттям цих свобод. Кiнець-то кiнцем, усе це дозволялося! Чого, ну ось чого iм треба! Ну-ну, читаемо далi.

Власне, лишалося всього два абзаци. У передостанньому повiдомлялося, скiльки украiнських газет та журналiв закрито пiсля Манiфесту вiд 3 липня цього року i скiльки примiрникiв лiтератури конфiсковано. Також перераховувалися справдi не вiдомi ротмiстру прiзвища заарештованих та пiдданих суду дiячiв украiнського громадського й полiтичного революцiйного руху та украiнськоi культури.

Ну, i ось вiн, нарештi, останнiй абзац. Головний у цiй листiвцi. Якщо можна так сказати, обгрунтування сьогоднiшньоi терористичноi акцii.

Виявляеться, це – вiдповiдь групи патрiотiв на подiбнi неприпустимi дii з боку репресивного реакцiйного царського уряду та особисто Петра Столипiна.

Товариша прокурора вiйськово-польового суду Юрiя Чухонцева засуджено й покарано бойовим загоном, котрий називаеться «Колii». Цей прислужник режиму був причетний до незаконного закриття газет, до накладання непомiрних штрафiв, до накладення арештiв на друкованi видання украiнською мовою. Чухонцев судив украiнських революцiонерiв, активних громадських дiячiв, просвiтникiв. За це вiн був покараний, i на ньому перелiк катiв, котрi вiдповiдатимуть за своi дii, не завершиться.

Пiдписано: «Колiiвцi».

Дуже оригiнально.

Знав за свою службу ротмiстр Сергiй Пiдвисоцький i не таких. Хоч служив у жандармському корпусi з вiсiмнадцяти рокiв, а в охоронному, на оперативнiй роботi – лише п’ятий рiк, вважав себе в усьому, що стосуеться тероризму, та ще й такого специфiчного, з нацiональним душком, докою. Через те й вiдчув одразу: гарячi голови, молодi, напевне. Та зовсiм не професiонали.

Не те, що есери. Той самий Штерн, якого вели вiд самоi явки, ось-ось могли взяти, та через бомби недоладних «колiiвцiв» загубили. Нi, в цих запалу досить, думки, мабуть, чистi, не фiнансуе поки нiхто. Що, до речi, треба взяти на замiтку: без ексiв навряд чи обiйдуться, хоч i завзятi патрiоти, грошi потрiбнi, а грошi – або в банках, або в ювелiрiв.

Нi-нi, була одна обставина, ох була. Не врахували ii панове украiнцi-друзi-браття.

Пiдвисоцький ще раз подивився на листiвку.

Тепер не читав уже.

Вивчав уважно шрифт.

Друкарський. Лiтери украiнськi. Значить, у друкарнi набирали, професiйнiй.

Їх закрили – та не всi. До того ж папiр – не для газет, цупкiший трошки, афiшi на таких друкують театральнi.

Пiдвисоцький згорнув листiвку. Посмiхнувся сам собi.

Ну-ну. Пограемося, колiiвцi…




4


Киiв. Околиця

Пуща-Водиця, дачне селище


На дачi Штерн виринув, щойно сутiнки впевнено перейшли в темну нiч.

Саме виринув. Фаiна, як i решта iнших, крiм хiба Малюти, котрий не звертав уваги на такi дурницi, помiтила цю особливiсть iхнього ватага ранiше, вже вiд перших днiв знайомства. Не приходив – виринав нiзвiдки, мов iз повiтря. Це могло трапитися не лише серед ночi, навiть серед бiлого дня, в людному мiсцi. Вiн опинявся позаду, з правого боку, лiворуч, часом виростав просто перед очима, немов казковий Сивко-бурко. Правда, на вiдмiну вiд слухняного коня, Штерн не часто виконував чужi накази – вiддавав своi та чiтко стежив за iх виконанням.

На

Страница 22

вiдмiну вiд Вольфа, гримуватися Штерн не любив. Це пояснювалося просто: потворнi виразки псували й без того блiду та хвору вiд природи шкiру обличчя, прикрий висип часом давав про себе знати на спинi. Свербiли iнодi навiть сiдницi, чого дорослий чоловiк, котрий останнiми роками навiть спав iз револьвером, носив iз собою саморобнi бомби та вбив не одну людину, взагалi намагався не виявляти навiть найменшим натяком. Штерн знав, звiдки це: дитинство в сиростi, погане харчування, якiсь дивнi особливостi органiзму, навiть дiзнався якось, де можна таке лiкувати. Проте рiшуче вiдклав це на потiм, пiсля повалення ненависного самодержавства. Тодi й пiдлiкуемося. Поки ж дозволяв собi лише бороду, що прикривала багрово-червонi виразки та гнiйники, не голився – сильне подразнення, i, звiсно ж, уникав будь-якого гриму, бо вiд нього починало пекти й стягувати шкiру.

Зате вiн, попри всi своi численнi особливi прикмети – зрiст вищий за середнiй, волосся довге, сам худий, блiдий, червонi плями на обличчi, – навчився конспiрацii, освоiвши ii, як йому здавалося, максимально наближено до досконалого. Штерн мiг змiнити зачiску, але для чого, коли решта прикмет при ньому залишиться… Тут уже справдi краще набути, без перебiльшення, хижацькоi обережностi та по можливостi вiдчувати небезпеку.

Це допомагало йому. Не завжди, але допомагало. Сьогоднi теж виручило, iнакше не вiдчув би фiлера за собою бiля Демiiвки.[36 - Демiiвка – iсторична мiсцевiсть Киева, з кiнця XIX столiття – робiтниче селище. Нинi – складова частина Голосiiвського району м. Киева.]

Ось кому все за iграшку – так це Вольфу. Зустрiлися вони в Одесi, влiтку. Тодi Штерн, котрий мав при собi паспорт зовсiм на iнше прiзвище i викинув документ, щойно опинився подалi вiд цугундера, надибав цього колишнього актора, як i бiльшiсть своеi нинiшньоi бойовоi групи, у камерi. Той, кого тут називали Вольфом, носив тодi iнше прiзвище, знаним лицедiем в Одесi не був, та й великих надiй, як сам зiзнавався, не подавав, зате дуже любив виходити протягом однiеi вистави в рiзних невеличких, навiть безсловесних ролях, аби лиш при цьому змiнювати зовнiшнiсть. Мiг у першому актi пройти через сцену таким собi школярем, а в серединi вистави вийти огрядною вульгарною бабою, аби наприкiнцi благословляти якихось молодих у ролi благовидного татуся.

Не було б його талантам цiни, якби не традицiйна для богемних людей, i то не лише провiнцiйних театрiв, тяга до чарки. Пив Вольф не так, щоб сильно, але траплялося, погано ворочав язиком на сценi, потрапляв у такому станi на очi театральному начальству, його штрафували, не без того. Звiсно, Вольф мав усi пiдстави вважати тих, хто б’е його творчу душу рублем, сатрапами – так диктували революцiйнi часи. Ну, а одного разу мало не застрелив директора свого ж театру. Пiстолет, правда, бутафорський був, та часи зате неспокiйнi, ось i помiняв актор-революцiонер запах театральних лаштункiв на запах тюремноi парашi в Одеському арештантському домi.

Штерна тодi там довго не тримали. З тим, кого потiм назвали Вольфом, теж швидко розiбралися. На вiдмiну вiд свого нового знайомого, Штерновi було куди йти, крiм трактиру. Зате не було даху над головою, тодi як Вольф ще мав за що знiмати куток, причому – практично в центрi, жив у мансардi на Рiшельевськiй, задешево знiмав у такого самого богемного типа, тiльки той давно пiшов iз театру та швидше спивався. Тож грошей вистачало на пиво, горiлку, нехитрий холодець з яловичих копит, подеколи перепадала смажена барабулька, i поки не засинав у своему кутку, травив безкiнечнi акторськi байки.

Спочатку Штерновi було де перебитися. Цього вистачило, аби направити того, хто став Вольфом, на шлях революцiйноi боротьби, i, як показав час, новий борець ще не дав приводу розчаруватися в собi. Ну, бувае ексцентричним. Ну, iнодi може собi дозволити загуляти. Проте вмiв себе контролювати, завжди стежив за словами, майстерно грав за будь-яких обставин i, найголовнiше, пройшов бойове хрещення, й то не раз.

Штерн не часто ставив його в групу метальникiв. Учорашнiй провiнцiйний актор був хороший в iншому: майстерно, наче все життя це робив, правив кiньми. Коляску всякий раз вдавалося орендувати за помiрну цiну в якогось вiзника на радiсть останньому: нiчого не роби, а грошi маеш. Вiзницькi бляхи завжди були фальшивi, iх робили для того, аби використати тiльки раз. У iхнiй бойовiй групi Вольф вiдповiдав за те, аби забезпечити шляхи вiдходу парi Фаiна – Левiн. Потiм вiддавав коня з коляскою, знiмав грим, перетворювався на мiщанина й повертався назад, туди, де таборилася основна група.

Тепер усi, крiм Штерна, базувалися на однiй iз дач Пущi-Водицi, в самому кiнцi. Ще треба було пройти пiшки хвилин двадцять вiд завершення трамвайноi колii та повернути праворуч, перейшовши невеличкий хисткий мiсток через рiчку Водицю, котра в цьому мiсцi справдi бiльше нагадувала струмок. Заглибившись пiсля цього в царство чистого соснового повiтря й спокою, Штерн, стараючись рухатися тихо, хоча тут, у лiсi, його вже нiхто стороннiй не м

Страница 23

г почути, вийшов на свiтло у вiкнi винайнятоi дачi.

Дверi вiдчинив своiм ключем. У нього був запасний, так було домовлено наперед. Де б не знаходила чергову явку група, Штерн у бiльшостi випадкiв старався триматися окремо, довго не затримуючись на одному мiсцi, але завжди волiв контролювати своiх бойовикiв. Зокрема, це означало: мiг нагрянути будь-коли, не попереджаючи, i так само несподiвано зникнути, розподiливши перед тим ролi для кожного в наступнiй виставi. Причому бажано – кривавiй.

Інакше зараз не можна. Ну, про це вiн теж поговорить, не лише сьогоднi й не лише зi своею групою.

Коли вiн зайшов усередину, застав щось дуже схоже на iдилiю великоi родини. Де домiнують доходжалi брати, а едина сестра, явно випадково народжена, – об’ект загального братського захоплення та хатня робiтниця водночас.

Утiм, Фаiна Кремянська справдi могла бути ким завгодно, окрiм прислуги для чоловiкiв. Це Штерн помiтив пiсля iхнього першого знайомства дуже скоро. Вона тодi вважала себе вдовою, хоча з повiшеним бомбiстом, народженим у Бердичевi вихiдцем iз родини польських евреiв-переселенцiв Перецем Сичевським, не була навiть заручена. Не кажучи вже про шлюб церковний: як i сам Штерн, анi Фаiна, анi незнайомий йому особисто Сичевський, анi будь-хто iнший з кола його революцiйних знайомих не визнавали жодноi з церков, жодноi з релiгiй. А цинiчний хтивий красунчик Левiн – той взагалi говорив, що вiн молодший син одеського рабина, якому виявилося не по дорозi з татом.

Однак, попри чималий спiльний досвiд боротьби з режимом, саме Якову Левiнзону, котрий узяв собi партiйний псевдонiм Левiн, керiвник групи довiряв найменше.

Йшлося зовсiм не про довiру до Левiна як до бойового товариша. Штерн не мав сумнiвiв щодо його вiдданостi iдеалам революцii чи поглядiв на принципи, теорiю та практичнi втiлення терору як головного на сьогоднiшнiй день засобу подолання режиму. Тут було щось iнше, зовсiм далеке вiд революцiйних практик. Штерн при бажаннi мiг пояснити, чому бачить мiж собою та чорнявим красенем невидиму iншим стiну з прозорого товстого скла. Проте вперто не хотiв, аби саме цi аж надто приземленi як для солдатiв революцii причини серйозно впливали на iхнi стосунки та навiть визначали iх. Тож всякий раз, коли треба було давати вказiвки саме Левiну, висловлювався чiтко й говорив стримано.

Але не завжди.

Зокрема зараз Штерн грати лiберала зовсiм не збирався. Та вiн нiколи й не уявляв себе ним. Навпаки, за найменшоi нагоди починав жорстку непримириму полемiку з м’якотiлими, котрi вважають унiверситетську, часто – закiнчену на засланнi освiту й знання якоiсь французькоi чи нiмецькоi мови своiми перевагами над тими, хто робив, робить i далi робитиме за них брудну вуличну роботу. Але iнодi, задля користi справи, Штерн усе ж таки вважав за доцiльне стати на хистку, позбавлену навiть натяку на мiцний фундамент лiберальну платформу. Часом це допомагало як тактичний метод.

Коли-не-коли.

І точно – не сьогоднi.

Група нiби вiдчула настрiй старшого. Гiрш, котрий в окремому кутку при свiтильнику з великим рожевим абажуром уважно розглядав лише йому зрозумiлi креслення, обережно, нiби аркуш мiг вибухнути, вiдсунув його вбiк разом iз набором деталей, котрi збирався перетворити на нову «пекельну машинку». Малюта з Вольфом припинили гру в секу – колишнiй ростовський грабiжник i колишнiй одеський актор знайшли спiльний iнтерес, рiжучись у карти за будь-якоi нагоди, причому махлювали обидва, тож iшлося не стiльки про те, хто кого на скiльки нагрiе, як про те, хто кого перемахлюе. Кiлька разiв маючи нагоду бачити це збоку, Штерн щиро дивувався не так здiбностям спритних пальцiв Вольфа, як вправностi грубеньких, порослих на згинах жорстким волоссям «ковбасках», котрими видавалися пальцi на величезних Малютиних руках. Вiдiрвався вiд чергового бульварного роману Левiн – для нього захоплення подiбним чтивом було тим самим, що карти – для згаданоi вище парочки. Поклавши книжку на пiдлогу поруч iз револьвером, красунчик при цьому не поворухнувся, навiть не виявив спроби пiдвестися з канапи чи бодай сiсти.

Пiднялася назустрiч Штерну тiльки Фаiна: сидячи за круглим столом у центрi кiмнати, вона займалася зовсiм не жiночою справою, котра, втiм, захопила ii так само, як кожного з чоловiкiв – пiротехнiчнi iдеi, карти та читання. Жiнка чистила револьвери, розiбравши кожний окремо, розклавши деталi на окремих же бiлих полотняних клаптях та орудуючи маслянкою так, як швачки – голкою з ниткою.

З Фаiною старший уже встиг сьогоднi побачитися. Пiсля того, як почалося на Володимирськiй i фiлери заметушилися, на мить втративши його, Штерн скористався шансом уповнi. Вирвавшись iз лещат стеження, дременув дворами, плутаючи слiди та скидаючи навiть натяки на «хвости», пересидiв у трактирi на Липках, а тодi рушив униз, на Подiл – там, на Ярославськiй, неподалiк «Асторii», ще ранiше визначили мiсце, де буде чекати Фаiна з вiзником. Правда, цього разу вона прогулювалася сама, завбачливо вiдiславши Вольфа повертати орендований транспорт. Фая

Страница 24

робила поправку на обставини, вона завжди так чинила i була единою з групи, кому Штерн це без жодних додаткових пояснень дозволяв.

– Ну? – запитала коротко. – Що там?

Зараз Фаiна теж трохи грала, втiм не переграючи. Адже загалом уявляла собi, про що зараз пiде мова. Поговорити вони тодi, на Подолi, встигли дуже коротко. Вона знала – часу буде замало, тож швидко все обдумала й виклала Штерну власнi мiркування. Висновкiв не робила, i це теж вважалося ii особливiстю. За собою вона залишала право дiяти вiдповiдно до обставин, що складалися на дану хвилину. Проте право аналiзувати, пiдсумовувати, робити глобальнi висновки, будувати стратегiчнi плани та приймати рiшення щодо дiяльностi групи Фаiна без жодних застережень вiддавала керiвнику.

– Там? – перепитав Штерн, пройшов до столу, завмер, роздивляючись розiбрану зброю так, нiби бачив подiбнi iграшки вперше, тодi пiдняв очi на Фаiну, далi обвiв поглядом iнших. – Там – нiчого. Зовсiм нiчого. Крiм того, що топтуни пiдчепили мене за Либiддю,[37 - Рiчка Либiдь, права притока Днiпра, протiкае на територii Киева, сьогоднi це – центральна частина мiста.] так, наче чекали, коли вийду до них.

– Вломили? – не стiльки поцiкавився, скiльки запитав сам у себе Малюта, тут же киваючи: – Вломили, вломили.

– Вiрно, але з цим ще розберемося. Є деякi думки. Та е й iнше, – вiдступивши на крок вiд столу й ставши так, аби бачити всiх i щоб усi теж бачили його, кожен зi свого мiсця, Штерн клацнув пальцями. – Сьогоднi дещо сталося.

– Що? – спитав Гiрш зi свого кутка.

– Нехай це пояснить Левiн, – мовив Штерн холодно.

– Хiба Левiн вам ребе, аби пояснювати суще? То батько мiй ребе, у нього питайтеся, – блазнювато, за прикрою для Штерна звичкою сказав той.

– Не кривляйся. Хто тебе уповноважував? Ми слухаемо. Чого я не знаю про нашу групу, Левiн?

– Мене? – щиро здивувався вiн, тепер випроставшись i сiвши. – Мене? Якi повноваження, ти про що, Штерне?

Замiсть вiдповiдi той глянув на Фаiну. Молода жiнка теж пiдвелася, вiдчеканила сухо, дивлячись прямо на Левiна, але говорячи не до нього:

– Був сигнал тривоги. Я вказала на нього товаришу Левiну. За планом акцiя повинна була згорнутися. Група переходила до операцii прикриття товариша Штерна. Левiн вирiшив iнакше.

– Ну нате вам! – вигукнув той. – Хiба я не пояснив…

– Зараз, Левiн, ти будеш пояснювати менi, чому вирiшив не виконувати мого наказу! – Голос Штерна бiльше не вiяв холодом – креснула крига.

Тепер уже Левiн звiвся на рiвнi.

– Ми готували акцiю мiсяць, Штерне. Це всi знають. Хотiлося бити напевне, того вимагае момент, i ти це знаеш краще за мене. Я не варюся в партiйних смолах, Штерне, я на лiнii вогню. Для мене е одна доцiльнiсть: виконати вирок, винесений вiд iменi партii соцiалiстiв-революцiонерiв. Євсеев повинен був здохнути сьогоднi, i цього шансу в нас нiхто не забирав. Те, що почалося потiм…

– До того, що було потiм i до чого ми не маемо вiдношення, повернемося, коли на те буде час, – зупинив його Штерн, знову хруснувши пальцями. – Ти так само, як i я, не зможеш згадати такого випадку, коли вирок не виконувався. Може, ти не знаеш iсторii революцiйного руху?

– Я практик, – так само сухо нагадав Левiн.

– Звичайно, ти практик, – легко погодився Штерн, i решта групи вiдчула, як повiтря невеличкоi вiтальнi в дачному будиночку починае заряджатися електрикою. Цi розряди навiть при бажаннi можна було помiтити, але повiтря й без того почало нагадувати атмосферу, котра зазвичай бувае перед травневою грозою.

Мiж Штерном i Левiним подiбне виникало останнiм часом доволi часто, але як передбачити це, так i звикнути до цього нiхто з бойовикiв не мiг. Утiшало це чомусь тiльки Фаiну.

– Так, може, ти скажеш, практику, скiльки часу нашi товаришi готували страту Плеве? І чого коштувало виконати, нарештi, партiйний вирок?[38 - 28 липня 1904 року в Петербурзi бомбою, яку кинув есер Єгор Сазонов, було вбито мiнiстра внутрiшнiх справ В’ячеслава Плеве. Вiдповiдальнiсть за теракт узяла Бойова органiзацiя партii есерiв. Замах удався лише з третьоi спроби.] – повiв далi Штерн. – Чи раптом ти забув, скiльки рокiв борцi з «Народноi волi» наближали те саме перше березня?[39 - 1 березня 1881 року в Петербурзi бомба, кинута терористом, учасником групи «Народна воля» Ігнатiем Гриневицьким, вбила iмператора Олександра Другого Визволителя, iнiцiатора серii реформ, якi сприяли полiтичнiй та економiчнiй модернiзацii iмперii. «Полювання на iмператора» тривало загалом 15 рокiв. Серед тих, кого стратили по «справi 1 березня», були терористи Софiя Перовська, Андрiй Желябов, Микола Кiбальчич. Радянська iсторiографiя подавала iх винятково в героiчному контекстi.] Царський сатрап Євсеев нiкуди вiд нас не подiвся, йому просто нема куди дiватися. Виконати вирок – справа нашоi честi, честi нашоi бойовоi групи, бойового вiддiлення нашоi партii. Тобi, Левiн, практику, як сам кажеш, це напевне мусить бути вiдомо. Тим не менше, ти приймаеш самовiльне рiшення продовжувати акцiю.

– Чим ставиш пiд загрозу подальшу долю

Страница 25

овариша Штерна, – додала Фаiна, нiби ставлячи крапку в розмовi, яку сама з подачi старшого й почала.

– Товариш Штерн стоiть перед нами. Живий та здоровий. І нi для кого не секрет, що про свою особисту безпеку товариш Штерн дбае сам, – тепер Левiн говорив, перейнявши тактику опонентiв – про присутнiх у третiй особi, звертаючись до решти, мов до арбiтрiв, хоча анi Малюта, анi Гiрш, анi Вольф у групi вiд часу ii створення нiчого самi не вирiшували.

– Це не твоя заслуга, Левiн, – вiдрiзав Штерн.

– Я i не претендую, – розвiв той руками.

– Справдi? Не претендуеш? Зовсiм нi на що? Тодi хто тобi дав право не виконувати наказу, проговореного заздалегiдь, натомiсть вiддаючи свiй?

– Обставини вимагали, – вперто гнув свое Левiн. – У нас тут що вiдбуваеться? Партiйний суд чи правило босяцьке? Всiм дуже хочеться це знати, Штерне. Бо подiбнi розбори вже починають входити в коло…

– Не прикривайся партiею. Тим бiльше що прикриватися нема чим. Цiлiсноi органiзацii соцiалiстiв-революцiонерiв уже рiк як не iснуе.

– Чому ти раптом про це згадав?

– Аби ти не пересмикував карти, Левiн. Немае центрального комiтету. Тут, у нашiй органiзацii, дисциплiна не партiйна. А тут, у цьому будинку, не бордель на Ямськiй, – вiдрiзав Штерн. – Значить, iншi члени групи виконують моi накази. Не партiйнi, моi, Левiн. – Для переконливостi вiн ткнув себе пальцем у груди. – Ще – чiтко дотримуються правил. Усякий раз я думаю, що така наша розмова остання, i всякий же раз прикро помиляюся. Я цiную тебе, Левiн, i…

– А Фаiна? – перервав його раптом той. – То в а р и ш Фаiна чого ж?

– До чого тут товариш Фаiна? – питання справдi заскочило Штерна, iз цього боку вiн не чекав нападу.

– Бо сьогоднi не тiльки я порушив дисциплiну… Хоч цього не визнаю, але якщо ти хочеш так думати – думай. Про мене поговорили, далi Фаiна на черзi.

– З якого переляку ти ставиш мене раптом у якусь чергу, Левiн? – брови Фаiни стрибнули вгору.

– Бо всi вже завдяки тобi знають про моi грiхи. Час винести на загальний суд твоi.

– Тут не суд, – мовив Штерн. – Поки що не суд.

– Значить, просто поговоримо, – легко погодився Левiн. – Я не знаю, хто виступив соло сьогоднi на Прорiзнiй, кого ще цiкавили нашi пасажири. Вже начуванi, вбито якогось товариша прокурора. Мiж iншим, пiд шумок i ми могли долучитися, зiгравши з ними дуетом, довiвши до кiнця нашi справи. Та не про те мова: Фаiна – товариш Фаiна – допомогла втекти одному з них, тому криворукому метальнику. Їхня група перетягнула на себе увагу, нашi опинилися поза нею. Але дii Фаiни, реальнi дii, не тi, котрi лише обдумувалися на ходу в критичний момент, ставили пiд загрозу нашу групу швидше. Не кажу вже про грубе порушення правил конспiрацii. То як, готовий говорити про це, Штерне? Чи в нашiй групi единий хлопчик для биття – Левiн?

Знову хрускiт пальцiв у тишi.

Вiн мае рацiю, i Штерн розумiв це. Можна сказати, зараз Левiн зрiвняв позицii, якщо взагалi не почав перегравати старшого групи. Фаiна теж порушниця, слiд вживати заходiв, жодних пояснень не спадало на думку.

– Розмова з товаришем Фаiною вже проведена, – сказав Штерн. – Жiноча цiкавiсть у нас не вiтаеться, вона про це забула.

– Чому цiкавiсть? – вирвалося в Левiна, котрий чекав будь-якоi реакцii, окрiм такоi.

– Їй просто стало цiкаво, хто воюе на нашому полi. – Штерн неквапом вийняв з кишенi листiвку, вiддану Фаiнi хлопцем, котрий назвав себе Полтавою. – До цього варто придивитися, хоча виглядае на провокацiю.

– Дозволити вбити товариша прокурора заради провокацii?

– Я не стверджую. Думаю вголос. Так само, як i про тебе та твоi амбiцii, Левiн.

– У нас однi амбiцii, Штерне…

– Тому краще для всiх – зрозумiти, що вашi дii, твоi, Левiн, та дii Фаiни, будуть винесенi мною на розгляд керiвництва партiйного осередку. Зустрiч плануеться за кiлька днiв, там i приймуть рiшення. Я ж кажу про неприпустимiсть самоуправства, Левiн. Хоча у сухому залишку для нас усе скiнчилося без втрат. Себе товариш Фаiна ось iм, – вiн потрусив у повiтрi листiвкою, – не засвiтила жодним чином. Менi цiкаво, як вони проявлять себе далi – якщо проявлять. Здаеться, це дилетанти.

– Ми теж колись були дилетантами.

– Вiрно, – градус напруги в голосi Штерна почав спадати, вiн вiдсунув стiлець, присiв бiля столу. – Отже, з цим усе. Тепер лишилося зрозумiти те, з чого все почалося.

– Ти про що? – подав, нарештi, голос Гiрш.

– Мене вели з Демiiвки, – нагадав Штерн. – Протекло в тiй сторонi. Мiж собою ми розберемося, але там ситуацiю без швидкого вирiшення лишати не можна.




Роздiл третiй





1


Киiв, жовтень 1907 року. Околиця

Лук’янiвка


Оксана прала.

Середина нинiшнього жовтня дивувала несподiваними змiнами погоди. І якщо вчора зранку мрячило, нинi пригрiло – останнi привiти вiд бабиного лiта. Так завжди бувало перед Покровою, коли дерева довкола починали жовтiти й багрянiти спершу нiби обережно, несмiливо, немов даючи людям знати: ось де я, справжня осiнь, уже на порозi, але поки що не заходжу господинею,

Страница 26

стою тут скромною тихою гостею, лише придивляюся, даю про себе знати й чути. Поки що треба звикнути, насолодитися останнiм теплом.

Й Оксана Волох брала вiд цих зазвичай коротких днiв так багато, як могла. Попросила Полтаву винести велику лавку з кiмнати на двiр, на нiй примостити широкi оцинкованi ночви й заходилася до прання. Розпашiла вiд старань, скинула верхню, з вишивкою, сорочку, лишившись у простенькiй полотнянiй нижнiй, стала босою на землю, котра ще зберiгала рештки тепла, i сопiла, немов забувши про все на свiтi, над пральною дошкою. Полтава, не маючи й не знаючи, чим себе зайняти, не знайшов нiчого кращого, як допомагати старшiй сестрi акуратно розвiшувати випране на мотузках, мiцно натягнутих мiж вкопаними в землю товстими кiлками. Їх було шiсть, випране розвiшувалося в три ряди.

Прання з недавнього часу стало невеликим, зате бiльш-менш постiйним i чи не головним тепер заробiтком Волохiв. Учителювання вiднедавна перестало годувати. Хоча ранiше Оксана могла дозволити собi просторiше помешкання в центральнiй частинi Киева. Переiхати сюди, на околицю, змусила втрата широкоi практики – украiнськi школи та гiмназii, створенi лише два роки тому, почали з осенi згортатися. Та все одно навiть зараз, приватно викладаючи в кiлькох заможних киiвських родинах та навчаючи грамоти дiтей, молода вчителька Оксана могла заробляти так, що вистачало не лише наймати цей невеличкий будинок на киiвськiй околицi, а й час вiд часу оновлювати гардероб та ще й посилати трошки додому, батькам.

Допомагав невеликий, зате стабiльний приробiток. Познайомившись iз Сапiгою, котрий тодi ще не називав себе Залiзняком, Оксана незабаром пiддалася на його прохання й почала безкоштовно навчати грамоти лук’янiвських робiтникiв-кабельникiв. Навзаем, нiби для того, аби якось виправдати цi заняття, Антон влаштував тодi вже коханцi редакторський пiдробiток вiдразу для кiлькох украiнських видань, котрi, особливо вiд початку минулого року, почали виринати, як здавалося Полтавi, на рiвному мiсцi.

Так, маючи копiйку до копiйки, Оксанi поступово вдалося навiть зрiвнятися з киiвськими мiщанками. Модних салонiв, звiсно, не вiдвiдувала, хоча часом i заглядалася на розкiшнi привабливi вiтрини. Проте знала: ii Антоновi це не сподобаеться, революцiонер-початкiвець цiнував скромнiсть, котра часом межувала з викличним аскетизмом. Усе, що виходило за його розумiння скромного та стриманого життя, Сапiга рiзко визначав як буржуазне, капiталiстичне, чуже всякому украiнцевi, котрий поважае себе й традицii свого народу.

До знайомства з сестриним коханцем Полтава навiть не замислювався, чому молода украiнка не повинна дозволяти собi таких самих туалетiв та оздоб, котрих не цураються ii ровесницi. Такi ж, до речi, вродженi украiнки лиш не заморочують цим своiх голiв, вiд народження щебечучи по-росiйському та старанно вивчаючи французьку, нiмецьку чи обидвi мови разом. Сам Андрiй Волох ставився до всього, що вiдбуваеться в сучасному йому Киевi, цiлком нормально, його нiчого не дратувало – хiба що закиди Антона Сапiги на його полiтичну, суспiльну та навiть етнiчну незрiлiсть.

Зараз, розвiшуючи на мотузцi щойно випране й старанно, туго викручене простирадло, Полтава вкотре подумав i сам для себе визначив: це, звiсно, Оксанина справа, з ким зустрiчатися, кого любити й за кого виходити замiж, хоч i не був певен, що красномовний метранпаж заговорював iз сестрою про подiбнi речi. Проте якби зовсiм недавно життевi обставини не стали раптом дибки, вiн навряд чи зблизився б iз Залiзняком, тим бiльше – без заперечень вступив у створену ним поки що невелику бойову органiзацiю…

Полтава цiлком подiляв його обурення тиском урядовоi реакцii, штрафами та закриттям видань, друк яких давав, мiж iншим, роботу й самому Залiзняковi. З Хiрургiчного товариства, а заразом – i з унiверситету Андрiй Волох вилетiв не за компанiю з iншими, потрапивши пiд важку руку реакцiйного самодура: Полтава цiлком свiдомо вийшов разом з iншими на протест.

Та й протесту як такого насправдi не вiдбулося.

Студенти просто хотiли зiбратися, провести мiтинг, скласти звернення, вимагаючи звiльнити заарештованих напередоднi викладачiв, поновивши iх на службi. Для цього лише треба було знайти вiльну залу. Тож iнiцiативна група, до якоi Полтава навiть не входив, хоча й голосував за iхне делегування, рушила до унiверситетського секретаря з намiром отримати примiщення. Коли секретар категорично вiдмовив, ще й налякавши хлопцiв жандармами, ситуацiя стрiмко вийшла з-пiд контролю. Спершу студентськi делегати гуртом, хоча й не сильно, вiдлупцювали секретаря, пiсля чого почали погром, зовсiм, як на Полтавину думку, безглуздий.

Так, вiн був у розгнiваному гуртi, котрий рухався унiверситетськими коридорами. Проте не бачив особливого смислу в тому, аби зривати зi стiн портрети ректорiв, бити рамами вiкна, викидаючи понiвеченi картини назовнi. Не бачив i не знав вiн, хто перший почав ламати водогiннi труби, вiдкривати крани та зривати iх, аби не можна було зупинити струменi води, що почала з

Страница 27

ливати паркет пiдлоги. Але разом з тим не заперечував – просто його протестнi крики не пiдкрiплювалися руйнiвними дiями, не в його то було характерi. Лишивши за собою щось подiбне до останнього дня Помпеi, бунтiвнi студенти нарештi прорвалися на вулицю. Передовi викинули синьо-жовтий прапор, полотнище дуже скоро затоптали полiцейськi чоботи: обурений та збуджений гурт зустрiв наспiлий наряд стражiв порядку.

Серед тих, хто кинувся тiкати, Полтави не було. Його забрали разом з iншими, потримали в тюремнiй камерi двi доби, навiть устигли за цей час висмикнути на допит та надавати в зуби й по печiнцi. Випустили, коли хтось iз заарештованих заспiвав слiдчому, назвавши прiзвища заколотникiв. Волоха серед них не було, тримати в камерi таких, як вiн, не було потреби, але й в унiверситетi – також. Був, правда, шанс: написати покаянну, пiдписати листа iз засудженням, опублiкувати в газетi, та Полтавi й це не пiдходило. Отже, вiн вилетiв, будучи вповнi задоволений собою. Уже згодом зiзнався собi: на його рiшення вступити до «Колiiв» значно бiльше вплинув вибитий на допитi зуб та синяк, який вiн iще довгенько бачив у дзеркалi, анiж запальнi безперервнi промови очкастого патлатого метранпажа.

Повертатися додому, до батькiв, Полтава не збирався. Життя вирувало тут, у Киевi, воно давало бiльше можливостей, до того ж не хотiлося лишати сестру. Це ж Оксанине слово стало вирiшальним, коли Залiзняк завербував у свою бойову групу першого рекрута – свояка, сестриного брата. Жив хлопець також у сестри. Оксана на той час уже втратила бiльшiсть своiх урокiв. Хоча панове, чиiх дiтей вона навчала, навзаем запропонували молодiй вчительцi вiрнiший у цi непевнi часи заробiток: ось так старша сестра перетворилася на прачку. Через одного зi своiх «клiентiв», лiкаря, вона навiть намагалася прилаштувати Полтаву санiтаром. Вiдмовившись, бо вважав це принизливим для себе, хлопець доволi скоро пошкодував – сидiти на шиi в сестри не хотiлося.

Усе по своiх мiсцях, як повелося, розставив Залiзняк, запевнивши: незабаром у iхньоi групи з’явиться своя каса. Звiдки – не пояснив, але Полтава не був аж таким наiвним, аби не зрозумiти, до чого той веде. І мусив визнати: особисто йому це не зовсiм подобаеться.

…Пiсля вчорашнiх вечiрнiх зборiв вони з Оксаною намагалися не говорити на неприемну обом тему. Сестра переживала, що мiж молодшим братом i тим, кого вона щиро вважала своiм коханим, виростае прiрва непорозумiння. Полтава ж заплутався мiж трьох дубiв. Дуже хотiв щось робити, розумiв: складати руки не можна. Інакше жандарми битимуть по мордi щодня, й лише за те, що побачать тебе на вулицi у вишитiй сорочцi, цiлком справедливо вважаючи це першою ознакою ворога режиму та бунтiвника. Та при цьому вперто не погоджувався з необхiднiстю розкидати на вулицях бомби та стрiляти з-за рогу в чиновникiв.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Фiлер – похiдне вiд французького fileur, тобто – агент полiцii, в обов’язки якого входило зовнiшне спостереження за особами, пiдозрюваними в антидержавнiй, терористичнiй дiяльностi.




2


Троiцький народний дiм – будинок у Киевi, побудований у 1901–1902 роках за проектом архiтектора Г. Антоновського. У той час поруч знаходилася Троiцька церква, звiдси – перша назва будiвлi. Тепер – Киiвський нацiональний театр оперети.




3


Римо-католицький костел Святого Миколая в Киевi. Будiвництво за конкурсним проектом С. Валовського пiд керiвництвом архiтектора В. Городецького почалося 1899 року. У конструкцiях використовувався новий матерiал – залiзобетон. Тепер – Будинок камерноi та органноi музики. Наразi в костелi вiдбуваються богослужiння за латинським обрядом. Киiвська влада досi вiдмовляеться передати примiщення Римо-католицькiй церквi повнiстю до вирiшення питання щодо нового мiсця розташування нового органного залу.




4


Чоловiчий та жiночий верхнiй одяг, який з одного ряду суконноi тканини, тобто не мав пiдкладки. Носився восени, замiняв собою плащ.




5


Побутова назва Охоронного вiддiлення Департаменту полiцii Росiйськоi iмперii, створеного 1866 року для охорони громадськоi безпеки та порядку. Охоронне вiддiлення було полiтичною полiцiею.




6


«Бульдог» – Широко розповсюджений наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття тип кишенькового револьвера. Назва походить вiд британськоi моделi револьверiв Веблей № 2 Bulldog, випущеноi 1872 року.




7


«Косий капонiр» – укрiплення в складi Новоi Печерськоi фортецi в Киевi, споруджене 1844 року. Використовувалося як полiтична в’язниця з особливо суворим режимом у 1860-х роках i на початку XX ст. Зокрема, в нiй тримали учасникiв революцii 1905–1907 рокiв, терористiв, бомбiстiв.




8


«Киiвськi губернськi вiдомостi» – офiцiйна урядова газета, видавалася з 1838-го по 1917 рiк, до 1866 року – щоденна, пiсля – виходила три рази на тиждень: вiвторок, четвер, субота. Видавалася росiйською мовою. Також мiстила кримiнальну хронiку та оголошення про розшук терори

Страница 28

тiв та iнших злочинцiв.




9


Бiбiковський бульвар – названий на честь киiвського генерал-губернатора (1837–1852) Д. Бiбiкова. В описанi часи еднав Бессарабську та Галицьку площi (тепер – площа Перемоги). Вiд 1917 року i дотепер – бульвар Тараса Шевченка.




10


Кулябко Микола Миколайович (1873–1920) – пiдполковник Окремого корпусу жандармiв, у 1907–1911 рр. – начальник Киiвського охоронного вiддiлення. Був зятем одного з керiвникiв охорони iмператора Миколи І полковника Олександра Спиридовича.




11


Сухомлинов Володимир Олексiйович (1848–1926) – генерал-губернатор Киева (1905–1908), протягом свого правлiння не раз ставав мiшенню терористiв.




12


Столипiн Петро Аркадiйович (1862–1911) – державний дiяч Росiйськоi iмперii, з 1906 року – прем’ер-мiнiстр. Проводив жорстку полiтику придушення революцiйних заворушень, реформування державного ладу, запобiгання терористичнiй дiяльностi. 1 вересня 1911 року був убитий у Киевi терористом i агентом Охоронного вiддiлення Дмитром (Мордко) Богровим. Похований у Киево-Печерськiй лаврi.




13


Ямська – вулиця в Киевi, проходить повз Байкове кладовище, тодi – мiська околиця. В описаний перiод була вiдома як киiвська «вулиця червоних лiхтарiв». Змальована в повiстi О. Купрiна «Яма».




14


«Ілюзiон», «електричний театр», «електричний iлюзiон», «електротеатр» – назви тогочасного кiнотеатру.




15


«Кочубей в темницi» – нiмий фiльм (або ж «фiльма»), створений у киiвському фотоателье на Хрещатику. Розповiдае про останнi днi з життя наказного гетьмана Василя Кочубея, котрий за велiнням царя Петра І був засуджений на смерть i чекав вироку в казематi киiвськоi фортецi. Ролi виконували актори киiвських театрiв. Цей популярний сюжет згодом втiлювали на екранi кiлька разiв. Вважаеться першим зразком саме украiнського художнього кiно.




16


Фундуклеiвська – нинi вулиця Богдана Хмельницького, на той час носила iм’я киiвського губернатора Івана Фундуклея (1804–1880).




17


Красноярський централ – одна з найбiльших пересильних каторжних тюрем у Росiйськiй iмперii, знаходилася в росiйському мiстi Красноярськ.




18


Юзiвка – перша (до 1924 р.) назва сучасного Донецька.




19


Лейб-гвардii Семенiвський полк – одна з найстарiших вiйськових частин Росiйськоi iмперii. У груднi 1905 року гвардiйцi-семенiвцi брали участь у придушеннi збройного повстання у Москвi.




20


Екс – вiд «експропрiацiя», збройне пограбування, одне з головних джерел фiнансування терористичного та революцiйного рухiв у Росiйськiй iмперii.




21


«Оселедцi» – побутова назва великих шабель, якими були озброенi полiцейськi, носилися на боку, заважали при бiгу та швидкiй ходi.




22


Миколаiвський парк – був названий на честь царя Миколи І. Нинi – парк Шевченка.




23


Бульварно-Кудрявська вулиця – тепер носить iм’я одного з активних бiльшовицьких дiячiв Вацлава Воровського.




24


Новицький Василь Дементiйович (1837–1907) – генерал-лейтенант Окремого корпусу жандармiв, вiд 1878 року – начальник Киiвського губернського жандармського управлiння. 1903 року подав у вiдставку пiсля замаху на його життя, помер на посадi Одеського мiського голови.




25


Спиридович Олександр Іванович (1873–1952) – генерал-майор корпусу жандармiв, у 1903–1905 роках – начальник Киiвського охоронного вiддiлення, був одним з керiвникiв охорони iмператорського палацу.




26


Єврейський базар (Євбаз) – побутова назва Галицького базару, розташованого на Галицькiй площi, нинi – площа Перемоги. Дав назву цiлому району.




27


Гершунi Григорiй (Герш-Ісаак) Андрiйович (1870–1908) – терорист, один iз засновникiв та керiвникiв Бойовоi органiзацii партii соцiалiстiв-революцiонерiв (есерiв). Учився в Киiвському унiверситетi. Тодi ж уперше був заарештований за терористичну дiяльнiсть. Арешт Гершунi 1903 року в Киевi став першим серйозним успiхом новоствореного Киiвського охоронного вiддiлення.




28


Акатуй – Акатуйська каторжна тюрма, iснувала в с. Акатуй Нерчинського гiрського округу з 1832-го по 1917 рiк.




29


Фрумкiна Фрума Мордухiвна (1873–1907), за фахом – акушерка, активiстка партii есерiв. Вiдома неодноразовими замахами на життя жандармських офiцерiв, скоеними в тюрмах. Повiшена за вироком суду в Бутирськiй тюрмi. Друга, пiсля Софii Перовськоi, жiнка, страчена в Росiйськiй iмперii за полiтичний тероризм.




30


Каплан Фаннi Юхимiвна (Фейга Хаiмiвна Ройтблат, 1890–1918) – терористка, тяжiла до анархiстiв. Пiсля невдалоi спроби замаху в Киевi частково втратила зiр. Бiльше вiдома своею нiбито причетнiстю до замаху на В. І. Ленiна, у 1918 роцi була розстрiляна.




31


Маеться на увазi росiйсько-японська вiйна (1904–1905). Перша вiйна ХХ столiття, закiнчилася пiдписанням Портсмутського мирного договору на умовах, принизливих для Росiйськоi iмперii.




32


Унiверситет Святого Володимира – тепер Киiвський унiверситет iм

Страница 29

Тараса Шевченка.




33


Манiфест Третього липня – 3 липня 1907 року iмператор Микола ІІ оголосив достроковий розпуск Державноi думи та запровадження змiн до виборчоi системи. Манiфест Третього липня 1907 року фактично перекреслив проголошений Манiфест 17 жовтня 1905 року, котрий розширював права та свободи громадян.




34


Медников Євстратiй Павлович (1854–1914) – дiяч полiтичного розшуку в Росiйськiй iмперii, засновник служби зовнiшнього спостереження, створив «Летючий загiн фiлерiв». Пiсля вiдставки хворiв на розлад психiки. Помер у психiатричнiй клiнiцi.




35


Емський указ – розпорядження росiйського iмператора Олександра II вiд 18 (30) травня 1876 року, спрямоване на витiснення украiнськоi мови з культурноi сфери й обмеження ii побутовим вжитком.




36


Демiiвка – iсторична мiсцевiсть Киева, з кiнця XIX столiття – робiтниче селище. Нинi – складова частина Голосiiвського району м. Киева.




37


Рiчка Либiдь, права притока Днiпра, протiкае на територii Киева, сьогоднi це – центральна частина мiста.




38


28 липня 1904 року в Петербурзi бомбою, яку кинув есер Єгор Сазонов, було вбито мiнiстра внутрiшнiх справ В’ячеслава Плеве. Вiдповiдальнiсть за теракт узяла Бойова органiзацiя партii есерiв. Замах удався лише з третьоi спроби.




39


1 березня 1881 року в Петербурзi бомба, кинута терористом, учасником групи «Народна воля» Ігнатiем Гриневицьким, вбила iмператора Олександра Другого Визволителя, iнiцiатора серii реформ, якi сприяли полiтичнiй та економiчнiй модернiзацii iмперii. «Полювання на iмператора» тривало загалом 15 рокiв. Серед тих, кого стратили по «справi 1 березня», були терористи Софiя Перовська, Андрiй Желябов, Микола Кiбальчич. Радянська iсторiографiя подавала iх винятково в героiчному контекстi.