Читать онлайн “Клуб Боягузів” «Андрій Кокотюха»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Клуб БоягузiвАндрiй Анатолiйович Кокотюха
TeenBookTo
Андрiй Кокотюха (нар. 1970 р. у м. Нiжин на Чернiгiвщинi) – сучасний украiнський письменник, сценарист, журналiст. Автор понад 60 художнiх, документальних та науково-популярних книжок. Кiлька рокiв поспiль входить до топ-10 авторiв, чиi твори е лiдерами продажiв в Украiнi, за що вiдзначений як «Золотий письменник» (2012). А ще Андрiй Кокотюха пише чудовi дитячi книжки.
До видання увiйшли двi повiстi про пригоди Максима Бiлана та Дениса Черненка – «Клуб Боягузiв» та «Донька Короля».
Максим з Денисом вирушили у лiтню подорож до Мiста Лева. Хлопцi гуляли львiвськими вулицями, коли раптом Дениса звинуватили у крадiжцi i навiть заарештували. Ось вам i так звана галичанська гостиннiсть! Та коли все з’ясувалося, юним сищикам довелося розплутати таемницю Клубу Боягузiв i вивести на чисту воду його засновника – колишнього шкiльного вчителя, а нинi афериста Василя Драгомира. Та на цьому пригоди не закiнчуються. Адже лiто продовжуеться! Що б ви зробили, якби випадково врятували дочку мiльйонера, яка, втiм, виявляеться не зовсiм дочкою i, здаеться, веде якусь свою гру… Про все це читайте у детективних iсторiях Андрiя Кокотюхи.
Андрiй Кокотюха
Клуб Боягузiв
Серiя «TeenBookTo» заснована у 2017 роцi
Художник-iлюстратор В. С. Печеник
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Андрiй Кокотюха, 2014
© В. С. Печеник, iлюстрацii, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Клуб Боягузiв
1. Подорож тривае
– Без вас я нiкуди не поiду! – заявила Оксана Дорошенко.
Ну ось, знову починаеться…
Максим Бiлан i Денис Черненко знайомi з нею лише два мiсяцi. А бачилися i того менше. Якщо скласти докупи всi днi, якi вони проводили разом, то i двох тижнiв не набереться.
Познайомилися вони, коли шкiльна музична група «Гурт Тiни», солiсткою якоi була Оксана, мало не розпалася через кошмари. Вони ввижалися дiвчинцi в темному пiдвалi, де група репетирувала, готуючись до конкурсу шкiльних ансамблiв. Репетицii зривалися, Оксана була в панiцi. І лише хитрiсть Бiлана та смiливiсть Черненка вивели «кошмарика» на чисту воду.
Потiм «Гурт Тiни» перемiг у конкурсi та виграв головний приз – поiздку в Прикарпаття на фестиваль шкiльних ансамблiв. Туди, в Шешори, приiхали тинейджерськi гурти мало не з усiеi Украiни. Оксана вважала: аби не вчасне втручання Максима з Денисом, «Гурт Тiни» нiколи б сюди не потрапив, бо музиканти образилися б на неi через дурнi забобони i залишили групу. А так уберегли гурт вiд розвалу, iще й перемогли з великим вiдривом. І тому хлопцiв не те щоб попросили, а поставили перед фактом: «Їдете з нами на фестиваль, i край!»
Бiлан i Черненко не вельми опиралися. Максимовi батьки пообiцяли Денисовiй мамi, що з дiтьми нiчого не станеться й обидва будуть пiд постiйним контролем. Для цього тато навiть видав Максимовi мобiльний телефон i грошi спецiально для поповнення рахунку. Єдина умова: не вимикати мобiлку. А Денисова мама навiть зрадiла. Вiн був старшим у родинi, крiм нього, ще двое молодших: братик i сестричка, – батька не було. Тому жiнка, яка втомлювалася на кiлькох роботах, неабияк зрадiла – нехай ii хлопець трошки вiдпочине в горах. Не все ж йому кожного лiта до баби в село перебиратися.
Єдине, чого нiхто в цiй ситуацii не врахував, – Максим Бiлан i Денис Черненко поки що справжнiми друзями не були. Надто мало в них спiльного. Максим багато читав, мiг дати раду комп’ютеру, без проблем користувався Інтернетом i чудово грав у шахи. Денис книжок майже не читав, хiба комiкси в журналах про супергероiв. Кiно так само не дуже любив, не кажучи вже про театр. Може, все б змiнилося, якби не треба було хлопцевi на правах старшого мужчини в родинi допомагати мамi з меншими дiтьми, ходити по магазинах, виконувати iншу дрiбну хатню роботу. Зате Черненко щиро захоплювався спортом, вважався перспективним спортсменом, був улюбленцем iхнього вчителя фiзкультури Олексiя Валерiйовича i навiть посiв призове трете мiсце у змаганнях за Золотий кубок.
Халепа з Золотим кубком, до речi, i познайомила хлопцiв. А далi подii якось самi собою почали розвиватися: стрибала ця дивна парочка з пригоди у пригоду. Ось i у Шешорах, буквально кiлька днiв тому. Не встигли приiхати, як спочатку посварилися, потiм опинилися самi пiд дощем серед темного лiсу, i закiнчився цей день сутичкою з потойбiчними силами. Щоправда, коли наступного дня розвиднiлося, нечиста сила зникла. Вiрнiше, набула цiлком реальних рис одного мiсцевого шахрая. Але, як не крути, викрили його Бiлан i Черненко.
Ця iсторiя особливо не розголошувалася. Та головне – вона вiдбулася на Оксаниних очах i навiть за ii безпосередньоi участi. Звiсно, пiсля такого Максим i Денис стали для дiвчини беззаперечними героями. Все б нiчого, якби Оксана Дорошенко, яку ще називали Тiною, не вирiшила: вiдтепер iхня компанiя, котра склалася зовсiм випадково, повинна стати нерозлучною.
Тому коли Оксану запросили в гостi до
Страница 2
мiста Львова, вона сказала: поiде, якщо хлопцiв теж запросять. І потiм поставила обох перед фактом: «Їдемо всi!»«Гурт Тiни» не перемiг на фестивалi, але й заднiх не пас – четверте мiсце плюс приз глядацьких симпатiй за оригiнальнiсть виконання. Друге мiсце натомiсть здобула група «Мавка» зi Львова. Солiстку групи так i звали – Мавка. Вiрнiше, називалася вона Марiйка Чепеляк, але всi, навiть рiднi батьки, кликали дiвчинку Мавкою.
«Гурт Тiни» подружився з «Мавкою». Марiйка-Мавка навiть казала Оксанi-Тiнi, як це несправедливо, що iм поставили нижчi оцiнки. Хоча й казала Оксана, що все то пусте, Мавка всерйоз цим перейнялася. І за день до того, як всi учасники мусили роз’iжджатися по домiвках, сказала Оксанi:
– Все, колего, я домовилася: моя мама нас чекае. Побудеш пару днiв у Львовi, погуляемо. Ти ж там нiколи не була, правда?
– Правда, – погодилася Оксана. – Менi було б справдi цiкаво. Ось тiльки ми тут з Тарасом Петровичем, це наш учитель, i вiн за нас вiдповiдае. Потiм, з батьками треба погодити…
– Спочатку з батьками! – заявила Мавка. – Думаю, якщо вони не будуть проти, то i ваш пан Тарас не заперечуватиме. А моя мама дуже просто переконуе людей. Вона психологом працюе.
– Ну, в такому разi ще одна проблема: хлопцi. Ми – команда, i без них я нiкуди, – вперлася Оксана.
– І то не е проблема! – вигукнула Мавка. – У нас велика квартира в старому мiстi. Чотири кiмнати, вода тепла постiйно е, свое опалення зробили. Мiсця всiм стане, бо живемо ми лиш трое: мама, тато i я. Пiду дзвонити й домовлятися!
За п’ятнадцять хвилин все було вирiшено. Лиш тодi Оксана i Мавка виловили Бiлана з Черненком i поставили iх перед фактом:
– Не можна дiвчат пiдводити. Запрошують – треба iхати.
Мавка при цьому додала:
– Без вас, хлопцi, Оксанка нiкуди iхати не хоче. Бачте, як вона вам довiряе. Цiнуйте i шануйтеся!
Становище вiдразу стало безвихiдним.
– У нас велика квартира в старому мiстi. Чотири кiмнати, вода тепла постiйно е, свое опалення зробили. Мiсця всiм стане, бо живемо ми лиш трое: мама, тато i я. Пiду дзвонити й домовлятися!
2. Максим вирiшуе все
Першим усю слизькiсть ситуацii зрозумiв Бiлан.
– Порадитися треба, – поважно сказав вiн, пiсля чого взяв Черненка за лiкоть i вiдвiв убiк.
Той ще на ходу вивiльнив свiй лiкоть i тепер зиркав на Максима не надто дружньо.
– Що ти там iще придумав? Для чого радитися? Додому, награлися, – буркнув Денис.
– Взагалi-то я не проти, – дипломатично почав Максим. – Бiльше того – я не хочу, аби дiвчиська з нас мотузки вили i свою дiвчачу волю нав’язували.
– Правильно! – Денис якось вiдразу вiдтанув, навiть настрiй у нього помiнявся. – Ще чого не вистачало! Поманили двi дiвицi двох мужчин пальчиками – i все, звольте iхати з ними хтозна-куди!
– Ну, скажiмо, не хтозна-куди, а до старовинного мiста Львова. Або Мiста Лева, як там його називають. Це мiсто-пам’ятник, там збереглася унiкальна мiська архiтектура. Ти бував там?
– Не-а, – Черненко гойднув головою.
– Я так само, – кивнув Бiлан. – І тепер ми з тобою раптом можемо там опинитися. Причому грошей це нам не коштуватиме жодних. Натомiсть можемо вiдчути на собi традицiйну галицьку гостиннiсть…
– Яку? – не зрозумiв Денис.
– Львiв вважаеться центром Галичини, – терпляче пояснив Максим. – Це такий iсторичний регiон Украiни, який колись давно був центром Галицько-Волинського князiвства. У Львовi, я читав, е навiть пам’ятник Данилу, галицькому королю. Але це так, коротенька iсторична довiдка. Я тут бачив старенький путiвничок Захiдною Украiною, де написано: «Край славиться неповторною та щирою галицькою гостиннiстю». Ось i перевiримо це.
– Так, – Денис спохмурнiв. – Я щось не зрозумiв: ти граеш на полi цих дiвок i умовляеш мене iхати з ними?
– Нiчого такого! – Максим виставив перед собою руки долонями вперед. – Я просто розмiрковую вголос. Дивись: звiдси, з Коломиi, до Львова нас довезуть автобусом, на якому приiхала Мавка з компанiею. Там, у Львовi, поселять у старому будинку в центрi мiста. Годуватимуть, що очевидно. Кiлька днiв водитимуть мiстом. До чого тут дiвчиська, якщо наша з тобою вигода – пряма?
– Не бачу я вигоди. – Черненко насправдi не мав чим заперечити приятелевi. Та вiн не любив, коли якiсь цiкавi та кориснi рiшення приймаються за нього.
– Чого ти вдома не бачив? А тут затримаешся всього на кiлька днiв. Зате побачиш крiм оцього, – Максим обвiв рукою прикарпатський краевид, що вiдкривався одразу з двору турбази, де iх поселили, – ще щось цiкаве. Повернешся до Киева – все, знову сюди не скоро потрапиш. Запрошення дiвчат – лише привiд, аби продовжити пiзнавальну екскурсiю.
– Та вже ж напiзнавалися. Особливо там, у лiсi, пiд дощем, – огризнувся Денис, згадавши малоприемнi спогади про нiчлiг у старiй хатi. Спогади, до речi, були свiжими – лише три днi з тiеi моторошноi грозовоi ночi збiгло.
– Не треба узагальнювати. Повчальна пригода. Нам з тобою до такого не звикати. І невже лише те, що хороша iдея належить дiвчатам, ми нею н
Страница 3
скористаемося?Черненко почухав потилицю.
– Правий ти, правий. Як завжди. Тiльки Тарас Бульба не вiдпустить трьох одразу. А назад як iз того Львова вибиратися? Грошi ж потрiбнi, квитки…
– Аби цього горя! – вiдмахнувся Максим. – Менi треба з татом порадитися. Вiн щось пiдкаже.
– Гм… Ну ось вiн тобi зараз скаже: «Нiкуди не iдь, шаромижнику, гайда бiгом додому!» Що тодi?
– Не скаже, – заспокоiв приятеля Бiлан. – Аби я тiкав з дому чи зробив щось, не порадившись, – десь приблизно такого змiсту розмова i вiдбулася. Хоча в нас якось не прийнято один одному щось наказувати… Момент, зараз усе з’ясуемо.
Витягши з кишенi мобiльник, Максим, уже знайомий iз особливостями мiсцевого стiльникового зв’язку, вiдiйшов у бiк iдальнi, аби отримати чiткий сигнал. Тодi набрав потрiбний номер i, дочекавшись вiдповiдi, коротко i чiтко виклав проблему. Послухав якийсь час, сказав: «Добре, це навiть краще, нiж я думав!», натиснув на «вiдбiй» i знову пiдiйшов до Черненка.
– Ну, що там? – Денис глянув на сяюче обличчя приятеля.
– Тато зрозумiв мене з пiвслова. Розумiеш, вiн i сам збирався якось звозити мене до Львова. Вiн взагалi хоче, аби я бiльше iздив, бiльше бачив, бiльше знав. Ось тiльки часу найближчими тижнями не матиме. Зате сьогоднi в нас вiвторок, так?
– Так, – кивнув Денис.
– Завтра, виходить, середа. До суботи тато впораеться з усiма поточними справами i приiде за нами з Киева машиною. Забере додому, зрозумiв? Так що моя несподiвана поiздка в Мiсто Лева цiлком лягае в його плани. Звiсно, вiн просив дати телефони Мавчиних батькiв, аби поговорити з ними. А твою маму вiн бере на себе, i переконаний: вона теж не вiдмовить.
– Лишаеться Тарас Бульба…
– Якому мiй тато подзвонить просто тепер! – переможно заявив Бiлан. – О, диви, вже почалося!
Справдi, до них наближався Тарас Петрович Боровець на прiзвисько Бульба, на ходу притискаючи до вуха свiй мобiльник i час вiд часу киваючи головою.
Справу зроблено. Хоча i вiдчував Черненко: щось у всьому цьому не дуже правильно вiдбулося. Так виглядало, нiби все одно хтось за нього все вирiшив. Тiльки дiвчиська зробили це просто, вiдверто i в лоба. А Бiлан, з одного боку, наче i не пiдiграв iм, а з iншого – так усе обiграв, нiби iхати до того Львова вирiшили вони з ним удвох, на пару. Оксана з Мавкою, виходить, нiби просто склали хлопцям компанiю.
Спритно.
3. На новому мiсцi
З таким настроем Денис Черненко наступного ранку i поiхав до старовинного Мiста Лева.
Бiлан таки мав рацiю. Денисова мама не була проти того, щоб старший син продовжив мандрувати. Бiльше того – почав помiчати Денис, що матiнка надто часто вказувала йому: «Дивись, синку, тримайся Максимка. Пристойна родина, люди з нього будуть, i ти бiля них не загубишся». А це дуже дратувало хлопця. Що значить: з «ботанiка» Бiлана люди вийдуть, а вiн, спортсмен Черненко, просто так, поруч iз ним стоятиме… Вiн ще сам усiм покаже…
Ось тiльки справдi надто просто вже все в Максимовому життi виходило. Не заморочуеться рiзними дурними проблемами. Щоправда, замiсть того iнша дурка в головi гуляе. Та це нормально – тим, хто без дурки в головi, Денис не дуже довiряв. Надто правильнi такi люди для нього. Бiлана ж не розбереш: наче не такий уже правильний, у рiзнi авантюри влазить, та якось все у нього правильно пiд кiнець виходить.
Тому хотiв був Черненко характер показати i нiкуди нi з ким не поiхати – але не змiг. Бо смак подорожей уже вiдчув. Хотiлося, справдi кортiло побувати у Львовi. Чи в iншому мiстi – все одно, далi бабиного села вiн не виiздив. Уже коли автобус iз львiв’янами, Оксаною Дорошенко та двома приятелями iхав у бiк галицькоi столицi, Денис у своему кутку, роздивляючись карпатськi краевиди, зрозумiв причину своеi дратiвливостi.
Потiм панi Люба зiбрала всю компанiю бiля столу, в центрi якого парувала величезна порцелянова миска з варениками, довкола якоi примостилася таця з невеликими акуратними бутербродиками, якi тут називали канапками, та ще одна миска з пундиками…
Вiн, Денис Черненко, спортсмен i чемпiон, сам мусить приймати якiсь рiшення. Подiбнi, iншi, не мае рiзницi. Головне – слухатися всi цi надто грамотнi однолiтки повиннi його. Чому – хлопець не мiг пояснити. Вiдчував так, та й по всьому.
З таким вiдчуттям за кiлька годин в’iхав вiн разом iз iншими до Львова. Навiть трошки поспати примудрився по дорозi. Дарма, що компанiя спiвала, не перестаючи, а Бiлан пiдспiвував. Добре, хоч на нього уваги не звертали, дали спокiй…
Мавка по дорозi додому пояснила гостям – ii маму звати панi Люба, тата – пан Роман. У Киевi, ясно, так до дорослих i один до одного не звертаються, але це – одна з тутешнiх традицiй. Хоча, як гостям це незвично, вони можуть називати господарiв на iм’я та по батьковi.
– Ми поважаемо чужi традицii! – вiдповiв за всiх Максим.
Очевидно, Денис теж поважав чужi традицii. Тiльки йому хотiлося сказати це самому. Головним Бiлана тут нiхто не обирав. Ось тiльки починати сварку не хотiлося, та й причини очевидноi не
Страница 4
уло. Подумаеш, iнакше звертатися до людей… Нiчого тут насправдi страшного нема. З усiм погоджувався Черненко, крiм одного – необхiднiстю погоджуватися.Панi Люба виявилася досить приемною жiнкою в елегантних круглих окулярах. Обняла i розцiлувала не лише Мавку, а й усiх iнших. Так, наче бачила iх не вперше i наче всi трое були ii рiдними дiтьми. Спочатку всi швиденько збiгали по черзi пiд душ, змиваючи дорожну пилюку. Потiм панi Люба зiбрала всю компанiю бiля столу, в центрi якого парувала величезна порцелянова миска з варениками, довкола якоi примостилася таця з невеликими акуратними бутербродиками, якi тут називали канапками, та ще одна миска з пундиками, спеченими з листового тiста i начиненими м’ясом та яблуками, якi тут iменували пляцками. Коли всi втомилися iсти, панi Люба подала чай i тортик, який назвала просто – «солодке».
Пiсля перекуски, яка була чи то пiзнiм снiданком, чи то раннiм обiдом, панi Люба показала, де хто спатиме. Оксана розмiстилася в Мавчинiй кiмнатi, третину якоi займало старовинне фортеп’яно, а Дениса з Максимом завели в невеличку кiмнату, вiкна якоi виходили на старе i, за визначенням Черненка, похмуре подвiр’я. Вздовж стiни тут стояла величезна, вiд пiдлоги до стелi, суцiльна полиця з книгами. Мало не половина з них, як устиг вiдзначити Денис, була незнайомими йому мовами. У пiдвiконня впирався масивний письмовий стiл, а бiля протилежноi стiни притулилася досить широка канапа.
– То е бiблiотека, – пояснила панi Люба. – Мавчин дiдусь, мiй тато, обладнав тут свiй робочий кабiнет. Як не розмiститеся двое на канапi, то ми обов’язково щось придумаемо.
– Розмiстимося, панi Любо, не переймайтеся! – бадьоро вiдповiв Бiлан.
І знову Черненко насилу стримався. Тепер йому, до всього iншого, доведеться спати кiлька ночей бiля Максима. Йому, ясна рiч, не складно. Але тепер, як вiн попросить привiтну господиню щось придумати, виглядатиме так, нiби вiн, Денис Черненко, комизиться.
Тому, коли компанiя почала думати, лягати тепер, пiсля дороги та iжi, трошки перепочити чи вiдразу пiти гуляти Львовом, Денис поспiшив вигукнути:
– Яке лежати? Ми що, лежати приiхали? Вперед, гуляти! Краще спати вночi будемо!
Нiхто тепер не наважиться заперечити, мстиво подумав вiн. Хотiли гуляти – отримуйте. Тепер усi робитимуть так, як вiн, Черненко, сказав. Досить уже йти на повiдку в розумника Бiлана. Хоча сам Денис бiльше за iнших хотiв вiдпочити, все одно почувався бiльш витривалим, нiж уся ця компанiя.
Робити нiчого. Проти прогулянки справдi нiхто не виступив. Черненко тихо святкував свою першу маленьку перемогу. Нехай вона навiть i не помiтна iншим.
4. Денис – злодiй
Вийшли в мiсто – i втома кудись подiлася.
Максим i Оксана бачили такi старi вузенькi брукованi вулицi хiба що в фiльмах про лицарiв та драконiв. Денис частiше дивився футбол, нiж художнi фiльми. Але навiть вiн свого часу натрапив у якiйсь святковiй програмi на кiно про пригоди д’Артаньяна i трьох мушкетерiв, вiд якого не змiг вiдiрватися, – надто захопили сцени поединкiв на шпагах. Мушкетери та гвардiйцi кардинала ганялися один за одним на схожих вуличках, i Черненко зловив себе на думцi, що сам готовий взяти шпагу i кинутися захищати чиюсь поругану честь.
Назви вiн теж намагався запам’ятати: площа Мiцкевича, вулиця Руська, вулиця Вiрменська, площа Пiдкови, площа Катедральна, вулиця Шевська, площа Ринок, Порохова вежа, знову площа Ринок. І в Дениса, i в Максима, i в Оксани склалося враження, що тут, у Львовi, куди б хто не пiшов, неодмiнно вийде з якогось боку цiеi площi з ii ратушею та цiкавими затишними двориками. Де львiв’яни та туристи, яких улiтку блукало центром досить багато, неквапом пили каву i час вiд часу крутили головами на всi боки.
– Вони всi чекають, що зараз брукiвкою процокають кiнськi копита i на площу в’iде загiн озброених середньовiчних вершникiв, – промовив Максим.
– Нiчого собi! – здивувалася Мавка. – Ти, я бачу, поет!
– Чесне слово – жодного вiрша за життя не склав, – признався Бiлан. – Просто дiлюся своiми враженнями та вiдчуттями, ось i все.
– Мабуть, це тому, що ти тут у гостях, – припустила Мавка. – Знаеш, я через цю площу i взагалi – Львовом – уже сто рокiв ходжу. І нiчого такого…
– Сто рокiв! – не стримався Максим. – А чому не двiстi?
– А чому ти смiешся? – образилася за подругу Оксана. – До твого вiдома, Максиме Бiлан, я в Киевi теж усе життя живу. Не важливо, скiльки там того життя вже минуло. І менi теж iнодi здаеться, що все життя – це сто рокiв.
– Нi, ти почекай, почекай! – завiвся Максим, i Денисовi раптом перестало бути цiкаво з ними.
От народ! Нi щоб просто так ходити, роздивлятися, обмiнюватися враженнями. Треба кожному свiй величезний розум показати. Ось тепер заведуться невiдомо довкола чого, та ще i його почнуть у своi мудрi розмови втягувати. Ну iх, краще самому погуляти.
Скориставшись тим, що Бiлан i дiвчата справдi серйозно захопилися занудною розмовою, Денис вiдiйшов спочатку на кiлька крокiв далi, потiм – взагалi на кiлька метрiв
Страница 5
Тодi перетнув трамвайну колiю i наблизився до кам’яних левiв бiля ратушi, аби роздивитися iх краще.Простягнув руку. Торкнувся гриви того, що сидiв ближче до нього. Провiв долонею по хижiй пащi, яка нiколи нiкого не вкусить.
– Хлопчику! – почулося за спиною.
Черненко озирнувся. До нього пiдходив iз фотоапаратом у руцi приязний чоловiк у джинсах i яскравiй тенiсцi.
– Ти мiсцевий, хлопчику? – запитав чоловiк.
– Нi. Типу турист, – вiдповiв Черненко.
– О, i ми теж туристи! – чомусь зрадiв чоловiк i кивнув на двох дiвчат, старшу i меншу, що примостилися бiля якоiсь скульптури. – Клацни нас, га? Просто натисни ось сюди, – вiн показав. – А потiм я тебе. Адресу залишиш, я фотку пришлю, чесне слово!
– Та запросто, – знизав плечима Денис. – Я i так, без нiчого, зможу.
Чоловiк пiдтюпцем побiг до своiх дочок, став мiж ними, крикнув Денисовi:
– Так старайся, аби площi бiльше в об’ектив улiзло!
Легко сказати – бiльше площi… Денис нацiлив видошукач так, аби чоловiк iз доньками опинився у правому кутку, а будинки, пам’ятники та брукiвка – в лiвому.
– Увага! – попередив вiн голосно. – Пташка вилiтае! Раз! Два!…
– Три! – гаркнув хтось над головою.
Вiд несподiванки палець Дениса сам натиснув на кнопку. Клацнуло. Хлопець, не випускаючи фотоапарата з рук, повернув голову.
І побачив над собою вусатого полiцiянта з суворим поглядом. Поруч iз ним стояло худеньке дiвча в широких шортах, а за нею – кирпатий молодий чоловiк.
– Твiй апарат? – у запитаннi полiцiянта брязнуло залiзо.
– Їхнiй, – Денис кивнув на туриста з дочками.
– Добре хоч визнаеш. Поверни i ходiмо зi мною. Вiрнiше, – вусатий полiцiянт озирнувся на дiвчинку i кирпатого, – з нами.
Тим часом кирпатий стиснув дiвчинку за плече.
– Точно вiн? Ти не помилилася?
– Вiн, – дiвчинка вiдповiла впевнено, та очi вiд Черненка вiдводила.
– У чому тут справа? – поцiкавився наспiлий турист.
– Ваш? – полiцiянт взяв фотоапарат iз Денисовоi руки.
– Ну, мiй… А в чому…
– Ви, пане, самi дали його цьому хлопцевi? – перебив туриста полiцiянт.
– Звичайно. Попросив сфотографувати, а…
– Грошi вашi цiлi? – чомусь поцiкавився полiцiянт.
– Це добре, що все ваше при вас. Бо пiвгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цiеi дiвчини грошi. Рiвно сто гривень. Сума як для такого хлопчиська досить пристойна. Видно, на площi Ринок робоче мiсце цього злодюжки.
Явно заскочений таким несподiваним запитанням, турист ляснув себе по кишенях штанiв, видобув звiдти гаманець, розкрив його. Обличчя просвiтлiло.
– Всi. Все в порядку. А з якоi…
– У такому разi прошу взяти фотоапарат i не заважати, – перервав полiцiянт. – Це добре, що все ваше при вас. Бо пiвгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цiеi дiвчини грошi. Рiвно сто гривень. Сума як для такого хлопчиська досить пристойна. Видно, на площi Ринок робоче мiсце цього злодюжки.
5. Ситуацiя ускладнюеться
Наче грiм серед ясного неба гримнув.
Яскраво свiтило сонце, а в очах у Дениса Черненка все одно потемнiло. Вiн не бачив нiкого довкола себе, крiм дiвчиська в шортах, яке далi старанно ховало вiд нього очi. Не чув нiчого, хоча вусатий полiцiянт назвав його злодюжкою вголос i довкола них одразу зiбрався гурт цiкавих. Не мiг слова сказати… та його ж компанiя десь зовсiм поруч i повинна прибiгти на допомогу. Не мiг зрушити з мiсця, хоча суворий страж уже сiпав його за плече.
– Почекайте-чекайте! – втрутився тим часом турист. – Треба ж розiбратися! Хлопець зовсiм не пiдозрiлий, не схожий на злодiя…
– А справжнi злодii, шановний, зовсiм не виглядають пiдозрiлими. І тим бiльше не схожi на злодiiв, – за звичкою не дав йому договорити полiцiянт. – У вас онде двiйко дiвчат, вам легше, нiж тим батькам, у кого такi ось розбишаки.
– Чому це вiн розбишака? – крикнув хтось iз натовпу. – Наче пристойна дитина!
– Добра дитина: в темному кутку на дiвчину напав, погрожував, грошi мало не силою видряпав. Он гляньте, вона налякана вся, тремтить, не дивиться на нього. Бо боiться. Боiшся, Полю?
– Боюся, – тихо цвiрiнькнула дiвчинка, яку звали Полею, i сильнiше притиснулася до кирпатого, по всьому видно – ii батька.
– Нехай кишенi виверне! – втрутився якийсь захисник пограбованих.
– Виверне, тiльки не тут. Ну, хлопче, пiшли, чи силою тебе по землi волочити?
Нарештi до Дениса повернулася здатнiсть говорити.
– Чого причепилися! – крикнув вiн, рвучко вивiльняючись вiд чiпкоi правицi полiцiянта. – Вперше бачу ii! Нема в мене ii грошей! У мене своiх навiть нема! Я взагалi не мiсцевий, з Киева!
– Вже встиг спiльнику передати! Знаемо ми таких! – зробив висновок той самий бувалий у бувальцях.
– Гастролер[1 - Гастролер – тут вживаеться не в значеннi «артист». Гастролером називають злодiя, котрий приiздить в iнше мiсто, де його нiхто не знае, з метою скоiти злочин i швиденько втекти. Це називаеться «виiхати на гастролi».], ясна справа! – долучився до нього ще один, поважний пузатий дядько з пiжонською палицею.
– Цiкаво, чого це вiн iз Киева, а б
Страница 6
з дорослих? Батьки твоi де, хлопче?Денис не мiг сказати про себе, що вiн бував у подiбних бувальцях. Але серед його киiвських знайомих по району траплялися i вiдверто злодiйкуватi типчики, вiд дружби з якими мама мало не щодня застерiгала сина. Та й у бабусиному селi не всi мiсцевi були зразком достойноi поведiнки. Тому щось пiдказувало Черненковi: огризатися зараз не треба, лише собi нашкодиш. До того ж ситуацiя, попри всю свою дурнуватiсть та неймовiрнiсть, справдi виглядала дещо пiдозрiлою. Один, без дорослих, у чужому мiсцi, та ще й звинувачений у нападi на дiвчинку Полю в картатих шортах…
– Пропустiть! Пропустiть! – почувся зовсiм близько знайомий голос, i крiзь гурт цiкавих пробився лiктями Максим Бiлан. Оксана i Мавка не вiдставали вiд нього. Ще не розумiючи до кiнця, що сталося, Максим уже запитав голосом, повним вiдчаю: – Куди ти влiз? На хвилину тебе лишити не можна!
– Гляньте, iх тут цiла банда! – реготнув пузатий добродiй.
– Сам ти банда! – не витримав Денис.
– Ти диви, який нахабний та зухвалий! – обурився пузань. – Пане полiцiянт, заберiть його i всю оцю компанiю заразом. Бо життя вiд них не стало!
– Стоп, стоп! – замахав руками Максим. – Почекайте! Давайте розберемося, що тут вiдбуваеться! Це – нiякий не злодiй, а друг мiй, Денис Черненко! Ми в гостi сюди приiхали, вперше у вашому мiстi, лише кiлька годин! І отак ви нас зустрiчаете? Та- ка у вас тут гостиннiсть?
– Дуже ти старопупий! – гримнув полiцiянт. – Друг твiй, кажеш? А чому твiй друг не може бути злодiем? У нього що це, на лобi написано?
– Що i в кого вiн украв? – запитав Максим.
– Ось, грошi в дiвчинки, – кивнув полiцiянт на потерпiлу.
– Коли?
– Пiвгодини тому.
– Вже помилка. В цей час Денис був поруч iз нами, – враз вiн запнувся, розгублено глянув на дiвчат. – Вiн же стояв поруч, правда?
– Ми не бачили, – майже хором вiдповiли Мавка i Оксана. – Точнiше, не звертали уваги. Ми ж захопилися розмовою…
– Все одно! – вперто вiв свое Максим. – Ви ж не думаете, що Черненко, поки ми захоплювалися розмовою, встиг когось тут пограбувати? І хiба вiн узагалi може когось пограбувати? Дiвчинко, як це сталося? Ти не помилилася?
Полiна нiчого не вiдповiла, лиш опустила голову.
– Досить! – не витримав вусатий полiцiянт. – Тут, серед площi, ми не будемо розбиратися! Пройдемо у вiддiлення, там поговоримо! Є свiдки? Хтось бачив, як це сталося?
Люди чомусь дружно глянули на пузатого пана. Той знiтився, щось пробуркотiв i посунув вiд мiсця пригоди. Кирпатий тато Полiни рiшуче взяв дiвчинку за руку.
– Знаете, тут справдi треба розiбратися. Моя донька впiзнала свого кривдника, але все це чим далi, тим гiрше виглядае. Ходiмте у вiддiлення.
– Вiн справдi не мiсцевий? – запитав полiцiянт у Максима. – Хтось дорослий взагалi з вами е?
– Моя мама! – дзвiнко вигукнула Мавка. – Я знаю, де ваша полiцiя, i ми туди зараз прийдемо з нею! Денисе, тримайся! Максиме, ти з ним?
– Нiхто з ним не пiде! – заявив полiцiянт. – Приводьте когось iз дорослих, тодi будемо розмовляти конкретно.
Легко сказати – тримайся. Протриматися складнiше. Тим бiль- ше коли всi проти тебе. Закусивши нижню губу, Денис Черненко покiрно дозволив полiцiянту заарештувати себе.
В усякому разi, так це виглядало на очах у доброго десятка людей.
6. Жертва визнае помилку
Усе ж таки вусатий полiцiянт наполiг, аби з ним пiшло кiлька добровольцiв. Без присутностi свiдкiв вiн не мае права обшукувати дорослу людину. Не кажучи вже про неповнолiтнього, та ще й такого непевного, як цей затриманий киiвський хлопчина.
Обшуку Черненко не боявся. Коли вiн, полiцiянт, дiвчинка Полiна зi своiм кирпатим татом i двое свiдкiв, чоловiк i жiнка, котрi помiтно спiвчували затриманому, зайшли до полiцейського вiддiлення, Денис вiдразу розташувався бiля обшарпаного столу. Не чекаючи, поки в його кишенях почнуть порпатися чужi люди, хлопець мовчки вивернув спочатку лiву, потiм – праву. Тут же пошкодував, що поквапився, i ледь не згорiв вiд сорому: кишеня закiнчувалася неакуратною дiркою.
– А через неi купюра не могла випасти на землю? – пiдозрiло поцiкавився полiцiянт. – Мо’, ти ii навмисне для таких випадкiв приготував… Ти викинув, хтось пiдiбрав…
– Будьте мудрi, шановний! – втрутилася свiдок. – Оби-сь грошова купюра могла випасти через таку дiрку, ii треба згорнути в трубочку i пропхати. В нашого хлопчика навряд чи була така можливiсть. Запхав у кишеню – i ходу.
– Правда, – погодився полiцiянт. – Давай далi.
Вирiшивши не зважати на дiряву кишеню, Денис поляскав себе по заднiх кишенях джинсiв, застромив туди руки, попорпався, демонструючи, що там нiчого нема. Тенiска кишень не мала, а бiльше заховати будь-що, не лише грошi, йому не було куди. Тому Черненко розвiв руками i виклично подивився на присутнiх:
– Штани зняти? Може, я тi нещаснi грошi проковтнув?
– Все це справдi якось пiдозрiло, – пошкрiб старанно поголене пiдборiддя вусатий полiцiянт, глянувши на двох своiх колег. Тi знизали плечима.
– Не знаю, Петровичу, – мови
Страница 7
один iз них, клаповухий коротко стрижений брюнет без кашкета. – Ти затримав – ти i розбирайся.– Те-екс, – протягнув вусатий Петрович, повернувся всiм корпусом до Полiни, нахилився до неi. Дiвчинка вiдвернула голову. – Ану, глянь-но сюди. І скажи ще раз – точно цей хлопець забрав у тебе грошi?
Полiна вперто мовчала, i тодi заговорив ii кирпатий тато.
– Сталося ось що. Сьогоднi вранцi я не дорахувався купюри в сто гривень. Ми вдома не особливо ховаемо грошi. Тобто сховку як такого в нас не iснуе. Але цi я вiдклав на купiвлю нового комп’ютера, i вони лежали окремо, в окремому конвертi, в шостому томi повного зiбрання творiв Івана Франка. Я прекрасно знав, скiльки там мае бути грошей. Тому, коли не дорахувався однiеi сотнi, дуже здивувався. Саме в цей час повернулася Полiна. Вона зранку пiшла кудись до подруги. Я не хочу думати про свою доньку погано. Але все ж таки запитав, чи не брала вона часом грошi з конверта. Реакцiя виявилася несподiваною: Полiна враз почала плакати. Тодi пояснила – сто гривень ii просила позичити подруга. Полiна побоялася просити в мене, i я ii розумiю. Вона не думала, що я раптом вiзьму цей конверт, i це вона менi теж пояснила. Для чого подружцi такi грошi i як вона збиралася iх повертати, ми з’ясуемо пiзнiше. Бо проблема, як ми бачимо, не в цьому. Полiна йшла до подруги, мала при собi сто гривень. Несподiвано на неi напали просто в центрi Львова, бiля площi Ринок, i вiдiбрали грошi. Тому вона, налякана, i прибiгла додому. За словами Полiни, це сталося, – кирпатий глянув на годинник, – вже майже годину тому. Я не втрачав надii знайти негiдника. Хоча, погодьтеся, надiя була примарною.
– Навiть дуже примарною, – погодився клаповухий полiцiянт.
– Але несподiвано для мене Полiна впiзнала свого кривдника. І ось тепер…
– Я помилилася…
Це прозвучало дуже тихо, але всi присутнi все одно почули. Тато нахилився до Полiни, з очей якоi текли сльози.
– Як? Як ти кажеш?
– Помилилася… Вiн… Цей хлопець… схожий… Тiльки не той… Я злякалася… дуже… Тому як слiд не розгледiла його… І показала на цього… Ну, на нього… Ось… Вибачте мене…
– Помилилася… Вiн… Цей хлопець… схожий… Тiльки не той… Я злякалася… дуже… Тому як слiд не розгледiла його… І показала на цього… Ну, на нього… Ось… Вибачте мене… Тишу, яка нависла пiсля цього зiзнання, враз порушив гармидер. Говорили всi хором. Денис кричав: «Казав же вам, це не я!»
Тишу, яка нависла пiсля цього зiзнання, враз порушив гармидер. Говорили всi хором. Денис кричав: «Казав же вам, це не я!» Кирпатий тато заспокоював доньку: «Нiчого, нiчого, прикро, але бувае!» Свiдки в один голос звинувачували вусатого полiцiянта Петровича у свавiллi й жорстокому ставленнi до дiтей. Сам Петрович у свою чергу накинувся на кирпатого тата: «Чого ви менi голову морочите увесь цей час!» Щось пояснювали двое полiцiянтiв.
А потiм у цей рейвах увiрвалися, мов тайфун, панi Люба в супроводi Максима, Мавки та Оксани. Денис зрозумiв – вiн врятований.
7. Таемниця Полiни
Щойно вся компанiя вийшла з полiцейського вiддiлку на волю, Черненко дав волю почуттям:
– Ось така вона – iхня галицька гостиннiсть! – визвiрився вiн на Бiлана. – Ще б трохи – i носили б ви менi передачки!
– Я тут до чого! – розгубився Максим.
– Ти мене пiдбив сюди iхати! – не вгавав Денис.
– А ти маленька дитинка зовсiм! Поманили тебе пальчиком – ти i поiхав?
Розумiв Максим – несправедливi цi слова. Та нiчого не мiг iз собою вдiяти: приятель теж несправедливi закиди йому робив. До честi панi Люби i дiвчат, вони не втручалися в хлопчачу суперечку. Денис пережив не найкращi хвилини у своему життi i тепер мусив випустити пару. Добре хоч, що в нього вистачило розумiння не вихлюпнути всю свою жовч та образу на дiвчаток та старшу, до того ж малознайому жiнку.
Невiдомо, як довго хлопцi б сперечалися i чим би все це завершилося, аби раптово не втрутився той самий кирпатий чоловiк, батько пограбованоi дiвчинки Полiни. Вони вийшли трошки пiзнiше й, очевидно, думали, що мимоволi ображена ними компанiя вже пiшла. Бо зайвий раз зустрiчатися з тими, кого ненавмисне оббрехали, тато з донькою навряд чи хотiли. Одначе суперечка затримала всiх бiля полiцii, i кирпатий з донею стали випадковими ii свiдками.
– Я дуже перепрошую шановне панство, – ввiчливо сказав кирпатий, – але те, що тепер вiдбулося, не е типовим проявом традицiйноi галицькоi гостинностi. Приемно, що слава про гостиннiсть галичан поширюеться Украiною. І ми з Полiною не хотiли б знеславлювати мiсто Львiв.
Денис глянув на своiх кривдникiв, забувши закрити рота. Подiбного чемного та кучерявого звернення вiн не чув навiть вiд iхнього вчителя хiмii Юхима Юхимовича. А за ним трималася стiйка слава педагога, котрий принципово називае учнiв на «ви», а колег – переважно на «ти». Бо кожен iз них годився старому Юхимовичу або в онуки, або щонайменше в старшi сини чи доньки.
– Лишiть вже нас у спокоi, прошу пана! – суворо ступила до кирпатого панi Люба. – Тiльки зiпсували моiм гостям першi враження!
Страница 8
– Аби ви не подумали про нас злого, готовий вибачитися за цю прикру помилку ще раз. Мусите зрозумiти: Поля дуже злякалася, i в такому станi всяке трапляеться. Обiзналася, помiтила це i набралася мужностi визнати помилку, – кирпатий простягнув Денисовi руку. – Будемо знайомi. Назар Жупанський, а це – моя донька Полiна.
Якщо Черненко i вагався, то лише якусь мить – потиснув простягнуту руку.
– Мир? – запитав Назар Жупанський.
– Мир, – погодився Денис.
– Тiльки це нiчого не мiняе – сто гривень у дiвчини все ж таки нахабно вкрали, – зазначив Максим.
– З нас уже цього досить! – вiдмахнувся Назар Жупанський. – Гори вони вогнем, цi грошi, якщо через них стiльки мороки гарним людям! Ще раз вибачаюся i щиро запрошую всiх на каву, чай та тiстечка – хто чого забажае!
Тут на перший план вийшла панi Люба.
– Облиште, пане Назаре! – вона пiдхопила його руку, коротко труснула. – Мене звуть Люба Чепеляк, живу тут недалеко. Ви i без того нинi потерпiли вiд злодiiв, то дуже прошу до нас. У ме- не i чай е, i солодке. Закрiпимо нашi мiрнi стосунки.
Нiхто не заперечував, i компанiя дружно повернулася до панi Люби додому. Оксана, Мавка та пан Жупанський вiдразу заходилися готувати чай за методом пана Назара. Максиму з Денисом це було нецiкаво, тож вони лишилися в залi. Дивна дiвчинка Полiна так само не пiшла на кухню i тепер скромно вмостилася на стiльцi в дальньому кутку. Їi присутнiсть трошки сковувала приятелiв, тому вони теж мовчали.
Так, у цiлковитiй тишi, повiльно спливали хвилини. Нарештi Полiна пiдвелася, рiшуче пiдiйшла до хлопцiв, для чогось озирнулася на дверi. Крутнулася на п’ятах, пiдбiгла до них, щiльно причинила i знову пiдiйшла до Бiлана з Черненком.
– Я збрехала, – коротко мовила дiвчинка i потупила очi – не могла дивитися перед собою.
– Знаемо вже, – грубувато вiдповiв Черненко.
– Нi… Я зовсiм збрехала… В мене нiхто не крав тих грошей…
Хлопцi перезирнулися.
– Далi говори, – не попросив – звелiв Максим.
– Ну… словом… – Полiна далi не дивилася на них, говорила тихо, кожне слово давалося iй важко. – Це я взяла в тата грошi… Сама…
– Сама вкрала? – перепитав Денис.
– Можна i так сказати…
– Тю! «Можна й так…», – передражнив ii Черненко. – А як ще можна? Не так? Крадiжка iнакше не називаеться. Взяти без дозволу – не позичити, а вкрасти!
– Я розумiю… Я винна… Ви татовi не кажiть, добре?
– Значить, слухай сюди, – Бiлан легенько взяв Полiну за плечi, труснув: – Дивись на мене i слухай, – дiвчинка слухняно пiдвела на нього очi, в яких бринiли сльозинки. – Нiхто зараз не збираеться бiгти до твого батька i повiдомляти новину, що його донька потягла в нього сотню гривень. Ми це вже проiхали, правда, Денисе?
– Що ж з вами робити – проiхали, – махнув Черненко рукою.
– Ти вирiшила зiзнатися сама. Значить, совiсть тебе все ж таки гризе. Це добре, – вiв далi Бiлан. – Але наше мовчання теж чогось коштуе. Не грошей, – поспiшив обмовитися вiн. – Просто зараз ти розкажеш, навiщо ти це зробила, як часто ти це робиш i чому вирiшила оббрехати саме Дениса.
– Так куди все ж таки подiлися злощаснi грошi? – Внесок сплатила, – просто вiдповiла Полiна. – Який внесок? – Членський. Вiднинi я член Клубу Боягузiв.
Полiна шморгнула носом.
– З ним… з Денисом… справдi випадково вийшло… Я не думала, що тато так швидко виявить пропажу. Не знала, як поводитися. Тому на ходу придумала iсторiю про подругу та напад. Хтось мене за язика смикнув бовкнути, що це сталося пiвгодини тому. Коли тато потягнув мене на площу шукати напасника – геть розгубилася. І вказала на першого-лiпшого хлопця. Ним мiг стати хто завгодно.
– Дуже цiкаво, – гмикнув Денис. – Це все одно, як ти йдеш вулицею, а на тебе з даху цеглина падае.
– Такi речi трапляються, – кивнув Максим. – І я припускаю, Полiно, саме тепер ти говориш щиру правду. Твоеi проблеми це не вирiшило. Так куди все ж таки подiлися злощаснi грошi?
– Внесок сплатила, – просто вiдповiла Полiна.
– Який внесок?
– Членський. Вiднинi я член Клубу Боягузiв.
Сказала – i замовкла: наспiли чай, кава i торт.
8. Випробування для боягуза
Розмову довелося перервати – всi заходилися довкола напоiв та солодощiв.
Полiна, скинувши з себе грiхи, помiтно пожвавiшала. Навiть жартувати почала, чим дуже потiшила Назара Жупанського. Випивши другу чашку кави, вiн погодився з господинею: вкраденi грошi щастя злодiю не принесуть. Коли вiн пожартував: «Тепер у нього вухо вiдпаде!», Полiна мимоволi мацнула себе за праве вухо. Крiм утаемничених хлопцiв, нiхто цього не помiтив. Максим, пiднiсши шматок тортика до рота, торкнувся кiсточкою вказiвного пальця собi до вуст. Денис змовницьки пiдморгнув iй. Цих сигналiв та жестiв нiхто не помiтив.
За чаюванням-кавуванням панi Люба i пан Назар розговорилися, навiть знайшли спiльнi теми та спiльних знайомих. Тому коли дiти нарештi пiднялися з-за столу, дорослi лиш кивнули на iхне: «Дякуемо». Це грало на руку хлопцям – можна продовжити розмову з Полiною. Ось тiльки Оксана з Мавкою
Страница 9
якось пiдозрiло дивилися на iхнiй гурт – адже, за неписаними правилами, нова дiвчина в компанii мусила спершу тягнутися до дiвчат.Ще трохи – i ця поведiнка трiйцi змовникiв виглядатиме зовсiм уже пiдозрiлою. Тому Бiлан прийняв едине правильне рiшення: кивнув дiвчатам, аби йшли за ними в бiблiотеку. Оксана, добре знаючи цю парочку, зрозумiла – обое знову кудись влiзли. Мавка – та взагалi нiчого не знала, але перейнялася утаемниченiстю iнших. Причинивши на Максимове прохання дверi, вона запитально подивилася на хлопцiв.
– Все одно вiд вас не сховаешся, – пояснив своi дii Бiлан, швидше Черненковi й дiвчатам, нiж собi: – Коли так вийшло – то й ховатися нiхто не буде. Давай, Полю, все спочатку.
Тепер дiвчинка вже зовсiм освоiлася i коротко повiдала iсторiю свого злочину й розповiла, що за цим вчинком потяглося. Мавка вiдразу хотiла щось сказати, та, глипнувши на Оксану, вирiшила поки що помовчати. Бо i вона, й Оксана, i Денис, i Максим розумiли: це лише початок, це ще не все.
– Клуб Боягузiв, – промовив Максим i перевiв запитальний погляд на Мавку. – Знаеш про такий?
– Вперше чую, що подiбне зiбрання е в нас у Львовi, – призналася Мавка.
– Скiльки там членiв, хто все це придумав i для чого за вступ треба платити аж сотню? – тепер Бiлан дивився на Полiну, а решта чекала пояснень.
– Менi колежанка про клуб розказала, – пояснила Полiна. – Подруга, значить, Софiйка Немировська. Ми з нею до одноi школи ходимо. Не те щоб дружимо, просто гарнi знайомi. І ось одного разу Софiйка каже: е Клуб Боягузiв, там допомагають вiд усiх страхiв лiкуватися.
– Так i сказала – лiкуватися? – уточнив Максим.
– Лiкуватися, – пiдтвердила Поля. – Я не аж така боягузка, та часом щось таке вiдбуваеться… Мороз по шкiрi… нiби зацiпить… подих перехоплюе… Приемного мало, одним словом.
– Так це нормальне явище, – заспокоiв ii Максим. – Кожна людина чогось боiться. Навiть наш чемпiон Черненко, i той з павуками чи щурами в однiй кiмнатi не сидiтиме!
– На себе глянь! – озвався Денис. – Хто боiться на фiзкультурi через «козла» стрибати?
– Я ще висоти боюся, – погодився Максим. – Можу залiзти на дерево, якщо треба… Але краще хай не треба буде. Платити сто гривень за неперевiрену можливiсть вилiкувати страхи, якi менi до того ж не дуже i заважають…
– В тому-то й справа, – сказала Поля. – Менi моi страхи заважають. Я чорних котiв боюся, правда. Дуже забобонна. В школi, коли на уроцi викликають, через плече плюю, хрещуся. Це iнодi помiчають, починають з мене кепкувати, я ще бiльше починаю боятися… Взагалi, я дуже несмiлива, помiчаю за собою. На цьому ми з Софiйкою зiйшлися. Уявiть собi мою радiсть, коли вона нещодавно каже: «Все, Полю, нашим проблемам кiнець!» Тепер е учитель, який зможе кожнiй з нас допомогти позбутися страху. А нiхто не хоче бути боягузом.
– Учитель? – пiдозрiло перепитав Максим. – Хто такий, чого вчить i головне – хто i за що йому грошi платить? Не було б у цiй iсторii вкрадених грошей, вона навряд чи була б цiкавою.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Гастролер – тут вживаеться не в значеннi «артист». Гастролером називають злодiя, котрий приiздить в iнше мiсто, де його нiхто не знае, з метою скоiти злочин i швиденько втекти. Це називаеться «виiхати на гастролi».