Читать онлайн “Колекція гадів (збірник)” «Андрій Кокотюха»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Колекцiя гадiв (збiрник)
Андрiй Анатолiйович Кокотюха


TeenBookTo
Андрiй Кокотюха (нар. 1970 р. у м. Нiжин на Чернiгiвщинi) – сучасний украiнський письменник, сценарист, журналiст. Автор понад 60 художнiх, документальних та науково-популярних книжок. Кiлька рокiв поспiль входить до топ-10 авторiв, чиi твори е лiдерами продажiв в Украiнi, за що вiдзначений як «Золотий письменник» (2012).

А ще Андрiй Кокотюха пише чудовi дитячi книжки. У видавництвi «Фолiо» в серii «TeenBookTo» вийшли друком його збiрки повiстей «Мисливцi за привидами» та «Подвiйний капкан».

Схоже на ящiрку, тiльки в кiлька разiв бiльше, плямиста шкiра, гострi зуби, хижий погляд… Такi екзотичнi тварини з’явилися раптом у звичайнiй рiчцi на Полтавщинi. Але щойно Максим Бiлан дiзнався про велике викрадення екзотичних рептилiй з терарiуму, зрозумiв: не фантастика це, а детектив. Тож разом зi своiм другом Денисом Черненком вiн починае шукати злодiiв. А ще невгамовнi сищики закриють небезпечний Клуб Боягузiв, зловлять за руку викрадачiв дiтей i навiть зможуть зашкодити спробi створити злодiйську корпорацiю в рiднiй школi. Пориньте у небезпечнi та веселi пригоди разом iз шаленою парочкою ваших ровесникiв!





Андрiй Кокотюха

Колекцiя гадiв



© Андрiй Кокотюха, 2014

© В. М. Карасик, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017


* * *




Клуб Боягузiв





1. Подорож тривае


– Без вас я нiкуди не поiду! – заявила Оксана Дорошенко.

Ну ось, знову починаеться…

Максим Бiлан i Денис Черненко знайомi з нею лише два мiсяцi. А бачилися i того менше. Якщо скласти докупи всi днi, якi вони проводили разом, то i двох тижнiв не набереться.

Познайомилися вони, коли шкiльна музична група «Гурт Тiни», солiсткою якоi була Оксана, мало не розпалася через кошмари. Вони ввижалися дiвчинцi в темному пiдвалi, де група репетирувала, готуючись до конкурсу шкiльних ансамблiв. Репетицii зривалися, Оксана була в панiцi. І лише хитрiсть Бiлана та смiливiсть Черненка вивели «кошмарика» на чисту воду.

Потiм «Гурт Тiни» перемiг у конкурсi та виграв головний приз – поiздку в Прикарпаття на фестиваль шкiльних ансамблiв. Туди, в Шешори, приiхали тинейджерськi гурти мало не з усiеi Украiни. Оксана вважала: аби не вчасне втручання Максима з Денисом, «Гурт Тiни» нiколи б сюди не потрапив, бо музиканти образилися б на неi через дурнi забобони i залишили групу. А так уберегли гурт вiд розвалу, iще й перемогли з великим вiдривом. І тому хлопцiв не те щоб попросили, а поставили перед фактом: «Їдете з нами на фестиваль, i край!»

Бiлан i Черненко не вельми опиралися. Максимовi батьки пообiцяли Денисовiй мамi, що з дiтьми нiчого не станеться й обидва будуть пiд постiйним контролем. Для цього тато навiть видав Максимовi мобiльний телефон i грошi спецiально для поповнення рахунку. Єдина умова: не вимикати мобiлку. А Денисова мама навiть зрадiла. Вiн був старшим у родинi, крiм нього, ще двое молодших: братик i сестричка, – батька не було. Тому жiнка, яка втомлювалася на кiлькох роботах, неабияк зрадiла – нехай ii хлопець трошки вiдпочине в горах. Не все ж йому кожного лiта до баби в село перебиратися.

Єдине, чого нiхто в цiй ситуацii не врахував, – Максим Бiлан i Денис Черненко поки що справжнiми друзями не були. Надто мало в них спiльного. Максим багато читав, мiг дати раду комп’ютеру, без проблем користувався Інтернетом i чудово грав у шахи. Денис книжок майже не читав, хiба комiкси в журналах про супергероiв. Кiно так само не дуже любив, не кажучи вже про театр. Може, все б змiнилося, якби не треба було хлопцевi на правах старшого мужчини в родинi допомагати мамi з меншими дiтьми, ходити по магазинах, виконувати iншу дрiбну хатню роботу. Зате Черненко щиро захоплювався спортом, вважався перспективним спортсменом, був улюбленцем iхнього вчителя фiзкультури Олексiя Валерiйовича i навiть посiв призове трете мiсце у змаганнях за Золотий кубок.

Халепа з Золотим кубком, до речi, i познайомила хлопцiв. А далi подii якось самi собою почали розвиватися: стрибала ця дивна парочка з пригоди у пригоду. Ось i у Шешорах, буквально кiлька днiв тому. Не встигли приiхати, як спочатку посварилися, потiм опинилися самi пiд дощем серед темного лiсу, i закiнчився цей день сутичкою з потойбiчними силами. Щоправда, коли наступного дня розвиднiлося, нечиста сила зникла. Вiрнiше, набула цiлком реальних рис одного мiсцевого шахрая. Але, як не крути, викрили його Бiлан i Черненко.

Ця iсторiя особливо не розголошувалася. Та головне – вона вiдбулася на Оксаниних очах i навiть за ii безпосередньоi участi. Звiсно, пiсля такого Максим i Денис стали для дiвчини беззаперечними героями. Все б нiчого, якби Оксана Дорошенко, яку ще називали Тiною, не вирiшила: вiдтепер iхня компанiя, котра склалася зовсiм випадково, повинна стати нерозлучною.

Тому коли Оксану запросили в гостi до мiста Львова, вона сказала: поiде, якщо хлопцiв теж запросять. І потiм поставила обох перед фактом: «Їдемо всi!»

«Гурт Тiни» не перемiг на фестивалi,

Страница 2

ле й заднiх не пас – четверте мiсце плюс приз глядацьких симпатiй за оригiнальнiсть виконання. Друге мiсце натомiсть здобула група «Мавка» зi Львова. Солiстку групи так i звали – Мавка. Вiрнiше, називалася вона Марiйка Чепеляк, але всi, навiть рiднi батьки, кликали дiвчинку Мавкою.

«Гурт Тiни» подружився з «Мавкою». Марiйка-Мавка навiть казала Оксанi-Тiнi, як це несправедливо, що iм поставили нижчi оцiнки. Хоча й казала Оксана, що все то пусте, Мавка всерйоз цим перейнялася. І за день до того, як всi учасники мусили роз’iжджатися по домiвках, сказала Оксанi:

– Все, колего, я домовилася: моя мама нас чекае. Побудеш пару днiв у Львовi, погуляемо. Ти ж там нiколи не була, правда?

– Правда, – погодилася Оксана. – Менi було б справдi цiкаво. Ось тiльки ми тут з Тарасом Петровичем, це наш учитель, i вiн за нас вiдповiдае. Потiм, з батьками треба погодити…

– Спочатку з батьками! – заявила Мавка. – Думаю, якщо вони не будуть проти, то i ваш пан Тарас не заперечуватиме. А моя мама дуже просто переконуе людей. Вона психологом працюе.

– Ну, в такому разi ще одна проблема: хлопцi. Ми – команда, i без них я нiкуди, – вперлася Оксана.

– І то не е проблема! – вигукнула Мавка. – У нас велика квартира в старому мiстi. Чотири кiмнати, вода тепла постiйно е, свое опалення зробили. Мiсця всiм стане, бо живемо ми лиш трое: мама, тато i я. Пiду дзвонити й домовлятися!

За п’ятнадцять хвилин все було вирiшено. Лиш тодi Оксана i Мавка виловили Бiлана з Черненком i поставили iх перед фактом:

– Не можна дiвчат пiдводити. Запрошують – треба iхати.

Мавка при цьому додала:

– Без вас, хлопцi, Оксанка нiкуди iхати не хоче. Бачте, як вона вам довiряе. Цiнуйте i шануйтеся!

Становище вiдразу стало безвихiдним.




2. Максим вирiшуе все


Першим усю слизькiсть ситуацii зрозумiв Бiлан.

– Порадитися треба, – поважно сказав вiн, пiсля чого взяв Черненка за лiкоть i вiдвiв убiк.

Той ще на ходу вивiльнив свiй лiкоть i тепер зиркав на Максима не надто дружньо.

– Що ти там iще придумав? Для чого радитися? Додому, награлися, – буркнув Денис.

– Взагалi-то я не проти, – дипломатично почав Максим. – Бiльше того – я не хочу, аби дiвчиська з нас мотузки вили i свою дiвчачу волю нав’язували.

– Правильно! – Денис якось вiдразу вiдтанув, навiть настрiй у нього помiнявся. – Ще чого не вистачало! Поманили двi дiвицi двох мужчин пальчиками – i все, звольте iхати з ними хтозна-куди!

– Ну, скажiмо, не хтозна-куди, а до старовинного мiста Львова. Або Мiста Лева, як там його називають. Це мiсто-пам’ятник, там збереглася унiкальна мiська архiтектура. Ти бував там?

– Не-а, – Черненко гойднув головою.

– Я так само, – кивнув Бiлан. – І тепер ми з тобою раптом можемо там опинитися. Причому грошей це нам не коштуватиме жодних. Натомiсть можемо вiдчути на собi традицiйну галицьку гостиннiсть…

– Яку? – не зрозумiв Денис.

– Львiв вважаеться центром Галичини, – терпляче пояснив Максим. – Це такий iсторичний регiон Украiни, який колись давно був центром Галицько-Волинського князiвства. У Львовi, я читав, е навiть пам’ятник Данилу, галицькому королю. Але це так, коротенька iсторична довiдка. Я тут бачив старенький путiвничок Захiдною Украiною, де написано: «Край славиться неповторною та щирою галицькою гостиннiстю». Ось i перевiримо це.

– Так, – Денис спохмурнiв. – Я щось не зрозумiв: ти граеш на полi цих дiвок i умовляеш мене iхати з ними?

– Нiчого такого! – Максим виставив перед собою руки долонями вперед. – Я просто розмiрковую вголос. Дивись: звiдси, з Коломиi, до Львова нас довезуть автобусом, на якому приiхала Мавка з компанiею. Там, у Львовi, поселять у старому будинку в центрi мiста. Годуватимуть, що очевидно. Кiлька днiв водитимуть мiстом. До чого тут дiвчиська, якщо наша з тобою вигода – пряма?

– Не бачу я вигоди. – Черненко насправдi не мав чим заперечити приятелевi. Та вiн не любив, коли якiсь цiкавi та кориснi рiшення приймаються за нього.

– Чого ти вдома не бачив? А тут затримаешся всього на кiлька днiв. Зате побачиш крiм оцього, – Максим обвiв рукою прикарпатський краевид, що вiдкривався одразу з двору турбази, де iх поселили, – ще щось цiкаве. Повернешся до Киева – все, знову сюди не скоро потрапиш. Запрошення дiвчат – лише привiд, аби продовжити пiзнавальну екскурсiю.

– Та вже ж напiзнавалися. Особливо там, у лiсi, пiд дощем, – огризнувся Денис, згадавши малоприемнi спогади про нiчлiг у старiй хатi. Спогади, до речi, були свiжими – лише три днi з тiеi моторошноi грозовоi ночi збiгло.

– Не треба узагальнювати. Повчальна пригода. Нам з тобою до такого не звикати. І невже лише те, що хороша iдея належить дiвчатам, ми нею не скористаемося?

Черненко почухав потилицю.

– Правий ти, правий. Як завжди. Тiльки Тарас Бульба не вiдпустить трьох одразу. А назад як iз того Львова вибиратися? Грошi ж потрiбнi, квитки…

– Аби цього горя! – вiдмахнувся Максим. – Менi треба з татом порадитися. Вiн щось пiдкаже.

– Гм… Ну ось вiн тобi зараз скаже: «Нiкуди не iдь, шаромижнику, гайда

Страница 3

бiгом додому!» Що тодi?

– Не скаже, – заспокоiв приятеля Бiлан. – Аби я тiкав з дому чи зробив щось, не порадившись, – десь приблизно такого змiсту розмова i вiдбулася. Хоча в нас якось не прийнято один одному щось наказувати… Момент, зараз усе з’ясуемо.

Витягши з кишенi мобiльник, Максим, уже знайомий iз особливостями мiсцевого стiльникового зв’язку, вiдiйшов у бiк iдальнi, аби отримати чiткий сигнал. Тодi набрав потрiбний номер i, дочекавшись вiдповiдi, коротко i чiтко виклав проблему. Послухав якийсь час, сказав: «Добре, це навiть краще, нiж я думав!», натиснув на «вiдбiй» i знову пiдiйшов до Черненка.

– Ну, що там? – Денис глянув на сяюче обличчя приятеля.

– Тато зрозумiв мене з пiвслова. Розумiеш, вiн i сам збирався якось звозити мене до Львова. Вiн взагалi хоче, аби я бiльше iздив, бiльше бачив, бiльше знав. Ось тiльки часу найближчими тижнями не матиме. Зате сьогоднi в нас вiвторок, так?

– Так, – кивнув Денис.

– Завтра, виходить, середа. До суботи тато впораеться з усiма поточними справами i приiде за нами з Киева машиною. Забере додому, зрозумiв? Так що моя несподiвана поiздка в Мiсто Лева цiлком лягае в його плани. Звiсно, вiн просив дати телефони Мавчиних батькiв, аби поговорити з ними. А твою маму вiн бере на себе, i переконаний: вона теж не вiдмовить.

– Лишаеться Тарас Бульба…

– Якому мiй тато подзвонить просто тепер! – переможно заявив Бiлан. – О, диви, вже почалося!

Справдi, до них наближався Тарас Петрович Боровець на прiзвисько Бульба, на ходу притискаючи до вуха свiй мобiльник i час вiд часу киваючи головою.

Справу зроблено. Хоча i вiдчував Черненко: щось у всьому цьому не дуже правильно вiдбулося. Так виглядало, нiби все одно хтось за нього все вирiшив. Тiльки дiвчиська зробили це просто, вiдверто i в лоба. А Бiлан, з одного боку, наче i не пiдiграв iм, а з iншого – так усе обiграв, нiби iхати до того Львова вирiшили вони з ним удвох, на пару. Оксана з Мавкою, виходить, нiби просто склали хлопцям компанiю.

Спритно.




3. На новому мiсцi


З таким настроем Денис Черненко наступного ранку i поiхав до старовинного Мiста Лева.

Бiлан таки мав рацiю. Денисова мама не була проти того, щоб старший син продовжив мандрувати. Бiльше того – почав помiчати Денис, що матiнка надто часто вказувала йому: «Дивись, синку, тримайся Максимка. Пристойна родина, люди з нього будуть, i ти бiля них не загубишся». А це дуже дратувало хлопця. Що значить: з «ботанiка» Бiлана люди вийдуть, а вiн, спортсмен Черненко, просто так, поруч iз ним стоятиме… Вiн ще сам усiм покаже…

Ось тiльки справдi надто просто вже все в Максимовому життi виходило. Не заморочуеться рiзними дурними проблемами. Щоправда, замiсть того iнша дурка в головi гуляе. Та це нормально – тим, хто без дурки в головi, Денис не дуже довiряв. Надто правильнi такi люди для нього. Бiлана ж не розбереш: наче не такий уже правильний, у рiзнi авантюри влазить, та якось все у нього правильно пiд кiнець виходить.

Тому хотiв був Черненко характер показати i нiкуди нi з ким не поiхати – але не змiг. Бо смак подорожей уже вiдчув. Хотiлося, справдi кортiло побувати у Львовi. Чи в iншому мiстi – все одно, далi бабиного села вiн не виiздив. Уже коли автобус iз львiв’янами, Оксаною Дорошенко та двома приятелями iхав у бiк галицькоi столицi, Денис у своему кутку, роздивляючись карпатськi краевиди, зрозумiв причину своеi дратiвливостi.

Вiн, Денис Черненко, спортсмен i чемпiон, сам мусить приймати якiсь рiшення. Подiбнi, iншi, не мае рiзницi. Головне – слухатися всi цi надто грамотнi однолiтки повиннi його. Чому – хлопець не мiг пояснити. Вiдчував так, та й по всьому.

З таким вiдчуттям за кiлька годин в’iхав вiн разом iз iншими до Львова. Навiть трошки поспати примудрився по дорозi. Дарма, що компанiя спiвала, не перестаючи, а Бiлан пiдспiвував. Добре, хоч на нього уваги не звертали, дали спокiй…

Мавка по дорозi додому пояснила гостям – ii маму звати панi Люба, тата – пан Роман. У Киевi, ясно, так до дорослих i один до одного не звертаються, але це – одна з тутешнiх традицiй. Хоча, як гостям це незвично, вони можуть називати господарiв на iм’я та по батьковi.

– Ми поважаемо чужi традицii! – вiдповiв за всiх Максим.

Очевидно, Денис теж поважав чужi традицii. Тiльки йому хотiлося сказати це самому. Головним Бiлана тут нiхто не обирав. Ось тiльки починати сварку не хотiлося, та й причини очевидноi не було. Подумаеш, iнакше звертатися до людей… Нiчого тут насправдi страшного нема. З усiм погоджувався Черненко, крiм одного – необхiднiстю погоджуватися.

Панi Люба виявилася досить приемною жiнкою в елегантних круглих окулярах. Обняла i розцiлувала не лише Мавку, а й усiх iнших. Так, наче бачила iх не вперше i наче всi трое були ii рiдними дiтьми. Спочатку всi швиденько збiгали по черзi пiд душ, змиваючи дорожну пилюку. Потiм панi Люба зiбрала всю компанiю бiля столу, в центрi якого парувала величезна порцелянова миска з варениками, довкола якоi примостилася таця з невеликими акуратними бутербродиками, якi тут н

Страница 4

зивали канапками, та ще одна миска з пундиками, спеченими з листового тiста i начиненими м’ясом та яблуками, якi тут iменували пляцками. Коли всi втомилися iсти, панi Люба подала чай i тортик, який назвала просто – «солодке».

Пiсля перекуски, яка була чи то пiзнiм снiданком, чи то раннiм обiдом, панi Люба показала, де хто спатиме. Оксана розмiстилася в Мавчинiй кiмнатi, третину якоi займало старовинне фортеп’яно, а Дениса з Максимом завели в невеличку кiмнату, вiкна якоi виходили на старе i, за визначенням Черненка, похмуре подвiр’я. Вздовж стiни тут стояла величезна, вiд пiдлоги до стелi, суцiльна полиця з книгами. Мало не половина з них, як устиг вiдзначити Денис, була незнайомими йому мовами. У пiдвiконня впирався масивний письмовий стiл, а бiля протилежноi стiни притулилася досить широка канапа.

– То е бiблiотека, – пояснила панi Люба. – Мавчин дiдусь, мiй тато, обладнав тут свiй робочий кабiнет. Як не розмiститеся двое на канапi, то ми обов’язково щось придумаемо.

– Розмiстимося, панi Любо, не переймайтеся! – бадьоро вiдповiв Бiлан.

І знову Черненко насилу стримався. Тепер йому, до всього iншого, доведеться спати кiлька ночей бiля Максима. Йому, ясна рiч, не складно. Але тепер, як вiн попросить привiтну господиню щось придумати, виглядатиме так, нiби вiн, Денис Черненко, комизиться.

Тому, коли компанiя почала думати, лягати тепер, пiсля дороги та iжi, трошки перепочити чи вiдразу пiти гуляти Львовом, Денис поспiшив вигукнути:

– Яке лежати? Ми що, лежати приiхали? Вперед, гуляти! Краще спати вночi будемо!

Нiхто тепер не наважиться заперечити, мстиво подумав вiн. Хотiли гуляти – отримуйте. Тепер усi робитимуть так, як вiн, Черненко, сказав. Досить уже йти на повiдку в розумника Бiлана. Хоча сам Денис бiльше за iнших хотiв вiдпочити, все одно почувався бiльш витривалим, нiж уся ця компанiя.

Робити нiчого. Проти прогулянки справдi нiхто не виступив. Черненко тихо святкував свою першу маленьку перемогу. Нехай вона навiть i не помiтна iншим.




4. Денис – злодiй


Вийшли в мiсто – i втома кудись подiлася.

Максим i Оксана бачили такi старi вузенькi брукованi вулицi хiба що в фiльмах про лицарiв та драконiв. Денис частiше дивився футбол, нiж художнi фiльми. Але навiть вiн свого часу натрапив у якiйсь святковiй програмi на кiно про пригоди д’Артаньяна i трьох мушкетерiв, вiд якого не змiг вiдiрватися, – надто захопили сцени поединкiв на шпагах. Мушкетери та гвардiйцi кардинала ганялися один за одним на схожих вуличках, i Черненко зловив себе на думцi, що сам готовий взяти шпагу i кинутися захищати чиюсь поругану честь.

Назви вiн теж намагався запам’ятати: площа Мiцкевича, вулиця Руська, вулиця Вiрменська, площа Пiдкови, площа Катедральна, вулиця Шевська, площа Ринок, Порохова вежа, знову площа Ринок. І в Дениса, i в Максима, i в Оксани склалося враження, що тут, у Львовi, куди б хто не пiшов, неодмiнно вийде з якогось боку цiеi площi з ii ратушею та цiкавими затишними двориками. Де львiв’яни та туристи, яких улiтку блукало центром досить багато, неквапом пили каву i час вiд часу крутили головами на всi боки.

– Вони всi чекають, що зараз брукiвкою процокають кiнськi копита i на площу в’iде загiн озброених середньовiчних вершникiв, – промовив Максим.

– Нiчого собi! – здивувалася Мавка. – Ти, я бачу, поет!

– Чесне слово – жодного вiрша за життя не склав, – признався Бiлан. – Просто дiлюся своiми враженнями та вiдчуттями, ось i все.

– Мабуть, це тому, що ти тут у гостях, – припустила Мавка. – Знаеш, я через цю площу i взагалi – Львовом – уже сто рокiв ходжу. І нiчого такого…

– Сто рокiв! – не стримався Максим. – А чому не двiстi?

– А чому ти смiешся? – образилася за подругу Оксана. – До твого вiдома, Максиме Бiлан, я в Киевi теж усе життя живу. Не важливо, скiльки там того життя вже минуло. І менi теж iнодi здаеться, що все життя – це сто рокiв.

– Нi, ти почекай, почекай! – завiвся Максим, i Денисовi раптом перестало бути цiкаво з ними.

От народ! Нi щоб просто так ходити, роздивлятися, обмiнюватися враженнями. Треба кожному свiй величезний розум показати. Ось тепер заведуться невiдомо довкола чого, та ще i його почнуть у своi мудрi розмови втягувати. Ну iх, краще самому погуляти.

Скориставшись тим, що Бiлан i дiвчата справдi серйозно захопилися занудною розмовою, Денис вiдiйшов спочатку на кiлька крокiв далi, потiм – взагалi на кiлька метрiв. Тодi перетнув трамвайну колiю i наблизився до кам’яних левiв бiля ратушi, аби роздивитися iх краще.

Простягнув руку. Торкнувся гриви того, що сидiв ближче до нього. Провiв долонею по хижiй пащi, яка нiколи нiкого не вкусить.

– Хлопчику! – почулося за спиною.

Черненко озирнувся. До нього пiдходив iз фотоапаратом у руцi приязний чоловiк у джинсах i яскравiй тенiсцi.

– Ти мiсцевий, хлопчику? – запитав чоловiк.

– Нi. Типу турист, – вiдповiв Черненко.

– О, i ми теж туристи! – чомусь зрадiв чоловiк i кивнув на двох дiвчат, старшу i меншу, що примостилися бiля якоiсь скульптури. – Клацни нас, га? Прос

Страница 5

о натисни ось сюди, – вiн показав. – А потiм я тебе. Адресу залишиш, я фотку пришлю, чесне слово!

– Та запросто, – знизав плечима Денис. – Я i так, без нiчого, зможу.

Чоловiк пiдтюпцем побiг до своiх дочок, став мiж ними, крикнув Денисовi:

– Так старайся, аби площi бiльше в об’ектив улiзло!

Легко сказати – бiльше площi… Денис нацiлив видошукач так, аби чоловiк iз доньками опинився у правому кутку, а будинки, пам’ятники та брукiвка – в лiвому.

– Увага! – попередив вiн голосно. – Пташка вилiтае! Раз! Два!…

– Три! – гаркнув хтось над головою.

Вiд несподiванки палець Дениса сам натиснув на кнопку. Клацнуло. Хлопець, не випускаючи фотоапарата з рук, повернув голову.

І побачив над собою вусатого мiлiцiонера з суворим поглядом. Поруч iз ним стояло худеньке дiвча в широких шортах, а за нею – кирпатий молодий чоловiк.

– Твiй апарат? – у запитаннi мiлiцiонера брязнуло залiзо.

– Їхнiй, – Денис кивнув на туриста з дочками.

– Добре хоч визнаеш. Поверни i ходiмо зi мною. Вiрнiше, – вусатий мiлiцiонер озирнувся на дiвчинку i кирпатого, – з нами.

Тим часом кирпатий стиснув дiвчинку за плече.

– Точно вiн? Ти не помилилася?

– Вiн, – дiвчинка вiдповiла впевнено, та очi вiд Черненка вiдводила.

– У чому тут справа? – поцiкавився наспiлий турист.

– Ваш? – мiлiцiонер взяв фотоапарат iз Денисовоi руки.

– Ну, мiй… А в чому…

– Ви, пане, самi дали його цьому хлопцевi? – перебив туриста мiлiцiонер.

– Звичайно. Попросив сфотографувати, а…

– Грошi вашi цiлi? – чомусь поцiкавився мiлiцiонер.

Явно заскочений таким несподiваним запитанням, турист ляснув себе по кишенях штанiв, видобув звiдти гаманець, розкрив його. Обличчя просвiтлiло.

– Всi. Все в порядку. А з якоi…

– У такому разi прошу взяти фотоапарат i не заважати, – перервав мiлiцiонер. – Це добре, що все ваше при вас. Бо пiвгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цiеi дiвчини грошi. Рiвно сто гривень. Сума як для такого хлопчиська досить пристойна. Видно, на площi Ринок робоче мiсце цього злодюжки.




5. Ситуацiя ускладнюеться


Наче грiм серед ясного неба гримнув.

Яскраво свiтило сонце, а в очах у Дениса Черненка все одно потемнiло. Вiн не бачив нiкого довкола себе, крiм дiвчиська в шортах, яке далi старанно ховало вiд нього очi. Не чув нiчого, хоча вусатий мiлiцiонер назвав його злодюжкою вголос i довкола них одразу зiбрався гурт цiкавих. Не мiг слова сказати… та його ж компанiя десь зовсiм поруч i повинна прибiгти на допомогу. Не мiг зрушити з мiсця, хоча суворий страж уже сiпав його за плече.

– Почекайте-чекайте! – втрутився тим часом турист. – Треба ж розiбратися! Хлопець зовсiм не пiдозрiлий, не схожий на злодiя…

– А справжнi злодii, шановний, зовсiм не виглядають пiдозрiлими. І тим бiльше не схожi на злодiiв, – за звичкою не дав йому договорити мiлiцiонер. – У вас онде двiйко дiвчат, вам легше, нiж тим батькам, у кого такi ось розбишаки.

– Чому це вiн розбишака? – крикнув хтось iз натовпу. – Наче пристойна дитина!

– Добра дитина: в темному кутку на дiвчину напав, погрожував, грошi мало не силою видряпав. Он гляньте, вона налякана вся, тремтить, не дивиться на нього. Бо боiться. Боiшся, Полю?

– Боюся, – тихо цвiрiнькнула дiвчинка, яку звали Полею, i сильнiше притиснулася до кирпатого, по всьому видно – ii батька.

– Нехай кишенi виверне! – втрутився якийсь захисник пограбованих.

– Виверне, тiльки не тут. Ну, хлопче, пiшли, чи силою тебе по землi волочити?

Нарештi до Дениса повернулася здатнiсть говорити.

– Чого причепилися! – крикнув вiн, рвучко вивiльняючись вiд чiпкоi правицi мiлiцiонера. – Вперше бачу ii! Нема в мене ii грошей! У мене своiх навiть нема! Я взагалi не мiсцевий, з Киева!

– Вже встиг спiльнику передати! Знаемо ми таких! – зробив висновок той самий бувалий у бувальцях.

– Гастролер[1 - Гастролер – тут вживаеться не в значеннi «артист». Гастролером називають злодiя, котрий приiздить в iнше мiсто, де його нiхто не знае, з метою скоiти злочин i швиденько втекти. Це називаеться «виiхати на гастролi».], ясна справа! – долучився до нього ще один, поважний пузатий дядько з пiжонською палицею.

– Цiкаво, чого це вiн iз Киева, а без дорослих? Батьки твоi де, хлопче?

Денис не мiг сказати про себе, що вiн бував у подiбних бувальцях. Але серед його киiвських знайомих по району траплялися i вiдверто злодiйкуватi типчики, вiд дружби з якими мама мало не щодня застерiгала сина. Та й у бабусиному селi не всi мiсцевi були зразком достойноi поведiнки. Тому щось пiдказувало Черненковi: огризатися зараз не треба, лише собi нашкодиш. До того ж ситуацiя, попри всю свою дурнуватiсть та неймовiрнiсть, справдi виглядала дещо пiдозрiлою. Один, без дорослих, у чужому мiсцi, та ще й звинувачений у нападi на дiвчинку Полю в картатих шортах…

– Пропустiть! Пропустiть! – почувся зовсiм близько знайомий голос, i крiзь гурт цiкавих пробився лiктями Максим Бiлан. Оксана i Мавка не вiдставали вiд нього. Ще не розумiючи до кiнця, що сталося, Максим уже запитав голосом, повним вiдч

Страница 6

ю: – Куди ти влiз? На хвилину тебе лишити не можна!

– Гляньте, iх тут цiла банда! – реготнув пузатий добродiй.

– Сам ти банда! – не витримав Денис.

– Ти диви, який нахабний та зухвалий! – обурився пузань. – Пане мiлiцiонер, заберiть його i всю оцю компанiю заразом. Бо життя вiд них не стало!

– Стоп, стоп! – замахав руками Максим. – Почекайте! Давайте розберемося, що тут вiдбуваеться! Це – нiякий не злодiй, а друг мiй, Денис Черненко! Ми в гостi сюди приiхали, вперше у вашому мiстi, лише кiлька годин! І отак ви нас зустрiчаете? Така у вас тут гостиннiсть?

– Дуже ти старопупий! – гримнув мiлiцiонер. – Друг твiй, кажеш? А чому твiй друг не може бути злодiем? У нього що це, на лобi написано?

– Що i в кого вiн украв? – запитав Максим.

– Ось, грошi в дiвчинки, – кивнув мiлiцiонер на потерпiлу.

– Коли?

– Пiвгодини тому.

– Вже помилка. В цей час Денис був поруч iз нами, – враз вiн запнувся, розгублено глянув на дiвчат. – Вiн же стояв поруч, правда?

– Ми не бачили, – майже хором вiдповiли Мавка i Оксана. – Точнiше, не звертали уваги. Ми ж захопилися розмовою…

– Все одно! – вперто вiв свое Максим. – Ви ж не думаете, що Черненко, поки ми захоплювалися розмовою, встиг когось тут пограбувати? І хiба вiн узагалi може когось пограбувати? Дiвчинко, як це сталося? Ти не помилилася?

Полiна нiчого не вiдповiла, лиш опустила голову.

– Досить! – не витримав вусатий мiлiцiонер. – Тут, серед площi, ми не будемо розбиратися! Пройдемо у вiддiлення, там поговоримо! Є свiдки? Хтось бачив, як це сталося?

Люди чомусь дружно глянули на пузатого пана. Той знiтився, щось пробуркотiв i посунув вiд мiсця пригоди. Кирпатий тато Полiни рiшуче взяв дiвчинку за руку.

– Знаете, тут справдi треба розiбратися. Моя донька впiзнала свого кривдника, але все це чим далi, тим гiрше виглядае. Ходiмте у вiддiлення.

– Вiн справдi не мiсцевий? – запитав мiлiцiонер у Максима. – Хтось дорослий взагалi з вами е?

– Моя мама! – дзвiнко вигукнула Мавка. – Я знаю, де ваша мiлiцiя, i ми туди зараз прийдемо з нею! Денисе, тримайся! Максиме, ти з ним?

– Нiхто з ним не пiде! – заявив мiлiцiонер. – Приводьте когось iз дорослих, тодi будемо розмовляти конкретно.

Легко сказати – тримайся. Протриматися складнiше. Тим бiльше коли всi проти тебе. Закусивши нижню губу, Денис Черненко покiрно дозволив мiлiцiонеру заарештувати себе.

В усякому разi, так це виглядало на очах у доброго десятка людей.




6. Жертва визнае помилку


Усе ж таки вусатий мiлiцiонер наполiг, аби з ним пiшло кiлька добровольцiв. Без присутностi свiдкiв вiн не мае права обшукувати дорослу людину. Не кажучи вже про неповнолiтнього, та ще й такого непевного, як цей затриманий киiвський хлопчина.

Обшуку Черненко не боявся. Коли вiн, мiлiцiонер, дiвчинка Полiна зi своiм кирпатим татом i двое свiдкiв, чоловiк i жiнка, котрi помiтно спiвчували затриманому, зайшли до мiлiцейського вiддiлення, Денис вiдразу розташувався бiля обшарпаного столу. Не чекаючи, поки в його кишенях почнуть порпатися чужi люди, хлопець мовчки вивернув спочатку лiву, потiм – праву. Тут же пошкодував, що поквапився, i ледь не згорiв вiд сорому: кишеня закiнчувалася неакуратною дiркою.

– А через неi купюра не могла випасти на землю? – пiдозрiло поцiкавився мiлiцiонер. – Мо’, ти ii навмисне для таких випадкiв приготував… Ти викинув, хтось пiдiбрав…

– Будьте мудрi, шановний! – втрутилася свiдок. – Оби-сь грошова купюра могла випасти через таку дiрку, ii треба згорнути в трубочку i пропхати. В нашого хлопчика навряд чи була така можливiсть. Запхав у кишеню – i ходу.

– Правда, – погодився мiлiцiонер. – Давай далi.

Вирiшивши не зважати на дiряву кишеню, Денис поляскав себе по заднiх кишенях джинсiв, застромив туди руки, попорпався, демонструючи, що там нiчого нема. Тенiска кишень не мала, а бiльше заховати будь-що, не лише грошi, йому не було куди. Тому Черненко розвiв руками i виклично подивився на присутнiх:

– Штани зняти? Може, я тi нещаснi грошi проковтнув?

– Все це справдi якось пiдозрiло, – пошкрiб старанно поголене пiдборiддя вусатий мiлiцiонер, глянувши на двох своiх колег. Тi знизали плечима.

– Не знаю, Петровичу, – мовив один iз них, клаповухий коротко стрижений брюнет без кашкета. – Ти затримав – ти i розбирайся.

– Те-екс, – протягнув вусатий Петрович, повернувся всiм корпусом до Полiни, нахилився до неi. Дiвчинка вiдвернула голову. – Ану, глянь-но сюди. І скажи ще раз – точно цей хлопець забрав у тебе грошi?

Полiна вперто мовчала, i тодi заговорив ii кирпатий тато.

– Сталося ось що. Сьогоднi вранцi я не дорахувався купюри в сто гривень. Ми вдома не особливо ховаемо грошi. Тобто сховку як такого в нас не iснуе. Але цi я вiдклав на купiвлю нового комп’ютера, i вони лежали окремо, в окремому конвертi, в шостому томi повного зiбрання творiв Івана Франка. Я прекрасно знав, скiльки там мае бути грошей. Тому, коли не дорахувався однiеi сотнi, дуже здивувався. Саме в цей час повернулася Полiна. Вона зранку пiшла кудись до подруги. Я не х

Страница 7

чу думати про свою доньку погано. Але все ж таки запитав, чи не брала вона часом грошi з конверта. Реакцiя виявилася несподiваною: Полiна враз почала плакати. Тодi пояснила – сто гривень ii просила позичити подруга. Полiна побоялася просити в мене, i я ii розумiю. Вона не думала, що я раптом вiзьму цей конверт, i це вона менi теж пояснила. Для чого подружцi такi грошi i як вона збиралася iх повертати, ми з’ясуемо пiзнiше. Бо проблема, як ми бачимо, не в цьому. Полiна йшла до подруги, мала при собi сто гривень. Несподiвано на неi напали просто в центрi Львова, бiля площi Ринок, i вiдiбрали грошi. Тому вона, налякана, i прибiгла додому. За словами Полiни, це сталося, – кирпатий глянув на годинник, – вже майже годину тому. Я не втрачав надii знайти негiдника. Хоча, погодьтеся, надiя була примарною.

– Навiть дуже примарною, – погодився клаповухий мiлiцiонер.

– Але несподiвано для мене Полiна впiзнала свого кривдника. І ось тепер…

– Я помилилася…

Це прозвучало дуже тихо, але всi присутнi все одно почули. Тато нахилився до Полiни, з очей якоi текли сльози.

– Як? Як ти кажеш?

– Помилилася… Вiн… Цей хлопець… схожий… Тiльки не той… Я злякалася… дуже… Тому як слiд не розгледiла його… І показала на цього… Ну, на нього… Ось… Вибачте мене…

Тишу, яка нависла пiсля цього зiзнання, враз порушив гармидер. Говорили всi хором. Денис кричав: «Казав же вам, це не я!» Кирпатий тато заспокоював доньку: «Нiчого, нiчого, прикро, але бувае!» Свiдки в один голос звинувачували вусатого мiлiцiонера Петровича у свавiллi й жорстокому ставленнi до дiтей. Сам Петрович у свою чергу накинувся на кирпатого тата: «Чого ви менi голову морочите увесь цей час!» Щось пояснювали двое мiлiцiонерiв.

А потiм у цей рейвах увiрвалися, мов тайфун, панi Люба в супроводi Максима, Мавки та Оксани. Денис зрозумiв – вiн врятований.




7. Таемниця Полiни


Щойно вся компанiя вийшла з мiлiцейського вiддiлку на волю, Черненко дав волю почуттям:

– Ось така вона – iхня галицька гостиннiсть! – визвiрився вiн на Бiлана. – Ще б трохи – i носили б ви менi передачки!

– Я тут до чого! – розгубився Максим.

– Ти мене пiдбив сюди iхати! – не вгавав Денис.

– А ти маленька дитинка зовсiм! Поманили тебе пальчиком – ти i поiхав?

Розумiв Максим – несправедливi цi слова. Та нiчого не мiг iз собою вдiяти: приятель теж несправедливi закиди йому робив. До честi панi Люби i дiвчат, вони не втручалися в хлопчачу суперечку. Денис пережив не найкращi хвилини у своему життi i тепер мусив випустити пару. Добре хоч, що в нього вистачило розумiння не вихлюпнути всю свою жовч та образу на дiвчаток та старшу, до того ж малознайому жiнку.

Невiдомо, як довго хлопцi б сперечалися i чим би все це завершилося, аби раптово не втрутився той самий кирпатий чоловiк, батько пограбованоi дiвчинки Полiни. Вони вийшли трошки пiзнiше й, очевидно, думали, що мимоволi ображена ними компанiя вже пiшла. Бо зайвий раз зустрiчатися з тими, кого ненавмисне оббрехали, тато з донькою навряд чи хотiли. Одначе суперечка затримала всiх бiля мiлiцii, i кирпатий з донею стали випадковими ii свiдками.

– Я дуже перепрошую шановне панство, – ввiчливо сказав кирпатий, – але те, що тепер вiдбулося, не е типовим проявом традицiйноi галицькоi гостинностi. Приемно, що слава про гостиннiсть галичан поширюеться Украiною. І ми з Полiною не хотiли б знеславлювати мiсто Львiв.

Денис глянув на своiх кривдникiв, забувши закрити рота. Подiбного чемного та кучерявого звернення вiн не чув навiть вiд iхнього вчителя хiмii Юхима Юхимовича. А за ним трималася стiйка слава педагога, котрий принципово називае учнiв на «ви», а колег – переважно на «ти». Бо кожен iз них годився старому Юхимовичу або в онуки, або щонайменше в старшi сини чи доньки.

– Лишiть вже нас у спокоi, прошу пана! – суворо ступила до кирпатого панi Люба. – Тiльки зiпсували моiм гостям першi враження!

– Аби ви не подумали про нас злого, готовий вибачитися за цю прикру помилку ще раз. Мусите зрозумiти: Поля дуже злякалася, i в такому станi всяке трапляеться. Обiзналася, помiтила це i набралася мужностi визнати помилку, – кирпатий простягнув Денисовi руку. – Будемо знайомi. Назар Жупанський, а це – моя донька Полiна.

Якщо Черненко i вагався, то лише якусь мить – потиснув простягнуту руку.

– Мир? – запитав Назар Жупанський.

– Мир, – погодився Денис.

– Тiльки це нiчого не мiняе – сто гривень у дiвчини все ж таки нахабно вкрали, – зазначив Максим.

– З нас уже цього досить! – вiдмахнувся Назар Жупанський. – Гори вони вогнем, цi грошi, якщо через них стiльки мороки гарним людям! Ще раз вибачаюся i щиро запрошую всiх на каву, чай та тiстечка – хто чого забажае!

Тут на перший план вийшла панi Люба.

– Облиште, пане Назаре! – вона пiдхопила його руку, коротко труснула. – Мене звуть Люба Чепеляк, живу тут недалеко. Ви i без того нинi потерпiли вiд злодiiв, то дуже прошу до нас. У мене i чай е, i солодке. Закрiпимо нашi мiрнi стосунки.

Нiхто не заперечував, i компанiя дружно повернулася до панi Люби

Страница 8

одому. Оксана, Мавка та пан Жупанський вiдразу заходилися готувати чай за методом пана Назара. Максиму з Денисом це було нецiкаво, тож вони лишилися в залi. Дивна дiвчинка Полiна так само не пiшла на кухню i тепер скромно вмостилася на стiльцi в дальньому кутку. Їi присутнiсть трошки сковувала приятелiв, тому вони теж мовчали.

Так, у цiлковитiй тишi, повiльно спливали хвилини. Нарештi Полiна пiдвелася, рiшуче пiдiйшла до хлопцiв, для чогось озирнулася на дверi. Крутнулася на п’ятах, пiдбiгла до них, щiльно причинила i знову пiдiйшла до Бiлана з Черненком.

– Я збрехала, – коротко мовила дiвчинка i потупила очi – не могла дивитися перед собою.

– Знаемо вже, – грубувато вiдповiв Черненко.

– Нi… Я зовсiм збрехала… В мене нiхто не крав тих грошей…

Хлопцi перезирнулися.

– Далi говори, – не попросив – звелiв Максим.

– Ну… словом… – Полiна далi не дивилася на них, говорила тихо, кожне слово давалося iй важко. – Це я взяла в тата грошi… Сама…

– Сама вкрала? – перепитав Денис.

– Можна i так сказати…

– Тю! «Можна й так…», – передражнив ii Черненко. – А як ще можна? Не так? Крадiжка iнакше не називаеться. Взяти без дозволу – не позичити, а вкрасти!

– Я розумiю… Я винна… Ви татовi не кажiть, добре?

– Значить, слухай сюди, – Бiлан легенько взяв Полiну за плечi, труснув: – Дивись на мене i слухай, – дiвчинка слухняно пiдвела на нього очi, в яких бринiли сльозинки. – Нiхто зараз не збираеться бiгти до твого батька i повiдомляти новину, що його донька потягла в нього сотню гривень. Ми це вже проiхали, правда, Денисе?

– Що ж з вами робити – проiхали, – махнув Черненко рукою.

– Ти вирiшила зiзнатися сама. Значить, совiсть тебе все ж таки гризе. Це добре, – вiв далi Бiлан. – Але наше мовчання теж чогось коштуе. Не грошей, – поспiшив обмовитися вiн. – Просто зараз ти розкажеш, навiщо ти це зробила, як часто ти це робиш i чому вирiшила оббрехати саме Дениса.

Полiна шморгнула носом.

– З ним… з Денисом… справдi випадково вийшло… Я не думала, що тато так швидко виявить пропажу. Не знала, як поводитися. Тому на ходу придумала iсторiю про подругу та напад. Хтось мене за язика смикнув бовкнути, що це сталося пiвгодини тому. Коли тато потягнув мене на площу шукати напасника – геть розгубилася. І вказала на першого-лiпшого хлопця. Ним мiг стати хто завгодно.

– Дуже цiкаво, – гмикнув Денис. – Це все одно, як ти йдеш вулицею, а на тебе з даху цеглина падае.

– Такi речi трапляються, – кивнув Максим. – І я припускаю, Полiно, саме тепер ти говориш щиру правду. Твоеi проблеми це не вирiшило. Так куди все ж таки подiлися злощаснi грошi?

– Внесок сплатила, – просто вiдповiла Полiна.

– Який внесок?

– Членський. Вiднинi я член Клубу Боягузiв.

Сказала – i замовкла: наспiли чай, кава i торт.




8. Випробування для боягуза


Розмову довелося перервати – всi заходилися довкола напоiв та солодощiв.

Полiна, скинувши з себе грiхи, помiтно пожвавiшала. Навiть жартувати почала, чим дуже потiшила Назара Жупанського. Випивши другу чашку кави, вiн погодився з господинею: вкраденi грошi щастя злодiю не принесуть. Коли вiн пожартував: «Тепер у нього вухо вiдпаде!», Полiна мимоволi мацнула себе за праве вухо. Крiм утаемничених хлопцiв, нiхто цього не помiтив. Максим, пiднiсши шматок тортика до рота, торкнувся кiсточкою вказiвного пальця собi до вуст. Денис змовницьки пiдморгнув iй. Цих сигналiв та жестiв нiхто не помiтив.

За чаюванням-кавуванням панi Люба i пан Назар розговорилися, навiть знайшли спiльнi теми та спiльних знайомих. Тому коли дiти нарештi пiднялися з-за столу, дорослi лиш кивнули на iхне: «Дякуемо». Це грало на руку хлопцям – можна продовжити розмову з Полiною. Ось тiльки Оксана з Мавкою якось пiдозрiло дивилися на iхнiй гурт – адже, за неписаними правилами, нова дiвчина в компанii мусила спершу тягнутися до дiвчат.

Ще трохи – i ця поведiнка трiйцi змовникiв виглядатиме зовсiм уже пiдозрiлою. Тому Бiлан прийняв едине правильне рiшення: кивнув дiвчатам, аби йшли за ними в бiблiотеку. Оксана, добре знаючи цю парочку, зрозумiла – обое знову кудись влiзли. Мавка – та взагалi нiчого не знала, але перейнялася утаемниченiстю iнших. Причинивши на Максимове прохання дверi, вона запитально подивилася на хлопцiв.

– Все одно вiд вас не сховаешся, – пояснив своi дii Бiлан, швидше Черненковi й дiвчатам, нiж собi: – Коли так вийшло – то й ховатися нiхто не буде. Давай, Полю, все спочатку.

Тепер дiвчинка вже зовсiм освоiлася i коротко повiдала iсторiю свого злочину й розповiла, що за цим вчинком потяглося. Мавка вiдразу хотiла щось сказати, та, глипнувши на Оксану, вирiшила поки що помовчати. Бо i вона, й Оксана, i Денис, i Максим розумiли: це лише початок, це ще не все.

– Клуб Боягузiв, – промовив Максим i перевiв запитальний погляд на Мавку. – Знаеш про такий?

– Вперше чую, що подiбне зiбрання е в нас у Львовi, – призналася Мавка.

– Скiльки там членiв, хто все це придумав i для чого за вступ треба платити аж сотню? – тепер Бiлан дивився на Полiну, а решта чекала

Страница 9

ояснень.

– Менi колежанка про клуб розказала, – пояснила Полiна. – Подруга, значить, Софiйка Немировська. Ми з нею до одноi школи ходимо. Не те щоб дружимо, просто гарнi знайомi. І ось одного разу Софiйка каже: е Клуб Боягузiв, там допомагають вiд усiх страхiв лiкуватися.

– Так i сказала – лiкуватися? – уточнив Максим.

– Лiкуватися, – пiдтвердила Поля. – Я не аж така боягузка, та часом щось таке вiдбуваеться… Мороз по шкiрi… нiби зацiпить… подих перехоплюе… Приемного мало, одним словом.

– Так це нормальне явище, – заспокоiв ii Максим. – Кожна людина чогось боiться. Навiть наш чемпiон Черненко, i той з павуками чи щурами в однiй кiмнатi не сидiтиме!

– На себе глянь! – озвався Денис. – Хто боiться на фiзкультурi через «козла» стрибати?

– Я ще висоти боюся, – погодився Максим. – Можу залiзти на дерево, якщо треба… Але краще хай не треба буде. Платити сто гривень за неперевiрену можливiсть вилiкувати страхи, якi менi до того ж не дуже i заважають…

– В тому-то й справа, – сказала Поля. – Менi моi страхи заважають. Я чорних котiв боюся, правда. Дуже забобонна. В школi, коли на уроцi викликають, через плече плюю, хрещуся. Це iнодi помiчають, починають з мене кепкувати, я ще бiльше починаю боятися… Взагалi, я дуже несмiлива, помiчаю за собою. На цьому ми з Софiйкою зiйшлися. Уявiть собi мою радiсть, коли вона нещодавно каже: «Все, Полю, нашим проблемам кiнець!» Тепер е учитель, який зможе кожнiй з нас допомогти позбутися страху. А нiхто не хоче бути боягузом.

– Учитель? – пiдозрiло перепитав Максим. – Хто такий, чого вчить i головне – хто i за що йому грошi платить? Не було б у цiй iсторii вкрадених грошей, вона навряд чи була б цiкавою.

– Не було б у цiй iсторii вкрадених грошей – ми б не познайомилися, – зазначила Оксана. – І нiчого б не дiзналися.

– А ми i зараз мало що знаемо, – вставила Мавка.

– Так, грошi – перше випробування для боягуза, – Полiна навiть посмiхнулася кутиками рота. – В тому-то й справа… Нiхто з батькiв не погодиться дати грошi на Клуб Боягузiв. Погодьтеся, смiшно звучить…

– Я сказав би – пiдозрiло, – уточнив Максим.

– Або так, – кивнула Поля. – Тому кожен, хто хоче потрапити до Клубу Боягузiв, повинен довести свое непереборне бажання це зробити. Так учитель сказав. Для цього треба роздобути сто гривень.

– Вкрасти, – знов уточнив Максим.

– Вкрасти, – погодилася Поля. – Всi бояться красти. Але хто подолав свiй страх i вкрав цi грошi, той не зовсiм безнадiйний, – зауваживши, що опинилася пiд перехрестям здивованих поглядiв, Полiна квапливо розтлумачила: – Так сказав учитель. І всi, хто хоче потрапити до Клубу Боягузiв, проходять таке випробування.




9. Жеребок кинуто


Тепер усi дивилися на Максима Бiлана. Вiдчувши, що вiд нього вимагають якогось висновку, хлопець, тим не менше, не поспiшав. Пiдiйшовши до вiкна, вiн глянув на глуху стiну, на порожне подвiр’я, заклав руки за спину, потягнувся. Пiсля того перетнув кiмнату, пройшовся вздовж книжковоi полицi, взяв за корiнець одну книжку, вибравши навмання. Витягнув, перегорнув, поставив на мiсце, рiшуче повернувся до гурту.

– Менi все це не подобаеться, – заявив категорично i повторив, звернувшись уже конкретно до Полiни: – Не подобаеться, розумiеш? Тебе… Вас, скiльки б вас там не було, невiдомо хто змушуе красти грошi i називае це випробуванням на смiливiсть. Це – не iграшки, тобi не здаеться?

– Нiхто нiкого не змушуе, – швидко виправдалася Поля. – Я можу просто вiдмовитись i далi лишатися боягузкою.

– Тiльки що ми вирiшили – кожен iз нас чогось боiться. Тобто кожен боягуз.

– І значить, кожен iз нас мусить тепер нести в зубах твоему вчителю, чи хто вiн там, цiлих сто гривень! – не втримався Денис. – Моiй мамi знаеш скiльки треба працювати за цi грошi! А тут сидить якийсь дядько i збирае членськi внески! Хiба не так?

– Не так! – труснула головою Полiна. – Тобто на перший погляд так виглядае – красти справдi не можна. Але бiльшiсть iз нас утримуеться вiд крадiжок не тому, що цього не можна робити, а тому, що ми боiмося. Отже, люди чеснi не тому, що вони такими е, а через те, що бояться зробити нечесний вчинок. Значить, страх треба долати i починати слiд саме у такий спосiб.

– Ти глянь! – вигукнув Денис. – Це тобi вчитель голову задурив?

– Софiйка розповiла. Я сама вчителя ще не бачила. Правила такi: спочатку поручитель приносить членський внесок того, за кого поручаеться, а тодi приходить i сам новий член клубу, – сказала Поля.

– Далi я знаю! – Оксана пiднесла руку, мов на уроцi, навiть затрусила нею. – Кожен новий член клубу повинен привести ще когось! Такий ось ланцюжок! Скiльки в Клубi Боягузiв народу, Полю?

– Цього нiхто не знае. Софiйка так каже. Учитель не збирае всiх разом, позаяк до кожного вiн застосовуе окремий пiдхiд. Бо страх у кожного свiй, не схожий на страх iншого. Коли так, то i завдання для кожного боягуза спецiальнi.

Максим Бiлан ляснув у долонi:

– Знаете, друзi, з мене цього досить! Ти, Полю, серйозно в усе це вiриш?

– Я вiрю в те, що батька

Страница 10

до мого боягузтва нема жодного дiла! – тепер у голосi Полiни чувся виклик. – Вони кажуть, як оце ти – всi люди бояться, це здорове вiдчуття, це твоя страховка вiд помилок, це минеться з вiком. А я не хочу! Я не хочу бути боягузкою! І якщо в цьому свiтi або в цьому мiстi е вчитель, готовий вислухати мене i допомогти побороти страх, я не пiду до нього – побiжу! На крилах полечу, ясно вам?

Голос Полiни звучав дедалi голоснiше, починав дзвенiти. Максим вiдчув: ще трохи – i вона зiрветься на крик. Крик приверне увагу панi Люби та Назара Жупанського, а це зовсiм небажано.

Думки вишикувалися в Максимовiй головi у рядок. Розказати про цього пiдозрiлого вчителя i про Клуб Боягузiв комусь iз дорослих треба. Бiльше того – саме з цим потрiбно чимшвидше бiгти в мiлiцiю. Але в такому разi доведеться розповiдати всю правду, недомовками не обiйтися. Значить, кирпатий Назар Жупанський дiзнаеться, що його донька свiдомо вкрала з дому грошi, а потiм, коли попалася, так само свiдомо оббрехала першого, хто потрапив iй на очi.

Буде вiд того мир у родинi Жупанських? Навряд. І викриття таемничого вчителя смiливостi нiчого не змiнить.

З одного боку, Полiна переживае за свiй ганебний вчинок, який ii змусили скоiти, але про який не знае тато. І тато навiть готовий забути про тi злощаснi грошi й бiльше нiколи не повертатися до цiеi теми, що в даному випадку Полiну цiлком влаштовуе. Інший бiк справи – коли все це вилiзе за межi iхнього вузького кола. Бо в такому разi подiбна iсторiя навряд чи скоро забудеться.

– Коротше, – мовив Бiлан, хоча вишикуванi думки ще не зовсiм оформилися в якесь логiчне рiшення i хлопець говорив, випереджаючи iх: – Треба нам познайомитися з тим вашим легендарним учителем. Може, я помиляюся, i вiн справдi порядна людина. Просто позбавляе батькiв боягузiв частини проблем. Тодi я заодно своi страхи вилiкую.

– Вiн не лiкуе – вiн учить, як iх подолати, – виправила Поля.

– Ну, то навчуся, – погодився Максим. – Через «козла» на фiзкультурi стрибати. Втру носа Черненковi, не вiн один тепер буде коником-стрибунцем.

Полiна наморщила лоба, переварюючи почуте.

– Ви… ти це серйозно?

– Як нiколи! – запевнив ii Бiлан. – Коли в тебе перше побачення з учителем?

– Сьогоднi ввечерi. Ми вже домовилися з Софiйкою, вона мене прикрие. Скаже, що ми домовилися разом iти на забаву…

– Хто кого забавляе? – поцiкавився Денис.

– Нiхто нiкого, – пояснила Мавка. – Сам себе забавляеш. У нас забавою називають будь-яке зiбрання. Ось ви до мене в гостi приiхали – маете забаву. До однокласника на вечiрку пiшли новi фiльми дивитися чи музику слухати – теж забава.

– Значить, сьогоднi ввечерi i я матиму гарну цiкаву забаву, – пiдсумував Максим Бiлан.




10. Назад дороги нема


Полiна не встигла оговтатися, як ii новi друзi обговорили всi деталi.

– Не можу я нiкого везти з собою – це проти правил, – опиралася дiвчинка.

– Правила для того й iснують, аби iх порушувати. І ти не боiшся це робити. Отже – робиш смiливий вчинок, перемагаеш боягузтво, – пояснив Максим, i всi з ним погодилися. Оксана навiть у долонi заплескала – не думала, що Бiлан так швидко вихiд знайде.

– До того ж, Полю, в нашого Бiлана, нового учня вашого вчителя, буде квиток у перший ряд – живi грошi, – зауважив Денис, i тепер у долонi заплескала Мавка: Черненко, якого вона ще сьогоднi вранцi вважала трошки вiдлюдкуватим, починав iй подобатися. Бо пiдходив до всього, що вiдбуваеться, зi звичайнiсiньким хлопчачим розумом.

– І остання причина, чому я повинен iти з тобою, – усе мае шанс залишитися мiж нами, – пiдвiв риску пiд простим планом Максим. – Інакше доведеться поставити до вiдома твого милого тата. Чого не хочеться нi тобi, нi менi, а вчителю – поготiв.

Це остаточно переконало Полiну, i далi всi вже домовлялися, як i коли виберуться з дому. Коли настала черга шукати членськi внески, вийшла несподiвана затримка. Виявляеться, нi в кого з чотирьох не було такоi суми. Батьки видали кожному з них на якiсь витрати, знаючи, що на фестивалi учасникiв забезпечать належним харчуванням. Приймаючи в себе друзiв доньки, панi Люба звичайно ж не вимагала з них грошей – подiбне навiть уявити неможливо. А в суботу за всiею компанiею приiде Бiлан-старший i вiдвезе iх до Киева на власному автомобiлi, що теж не передбачае нi для кого з гостей додаткових витрат.

Мавка знала, де мама тримае грошi. Але поцупити iх, як Полiна, вона не збиралася – адже в такому разi сама стане злодiйкою, нехай i мимоволi. Допускати цього в жодному разi не можна.

Проте вихiд усе одно знайшовся. Максим запропонував усiм скласти в бейсболку Дениса все, що лишилося вiд кишенькових грошей, виданих батьками на дорогу. Найбiльше лишилося, як не дивно, в Черненка – мама не змогла видiлити йому великоi суми, через те хлопець трошки соромився i не дуже витрачався на рiзнi сувенiри та iншi дурницi. Грошi тримав у старому гаманцi, гаман сховав на самому днi наплiчника. Коли Максим i Оксана скинули до його запасiв свою решту, виявилося, що не вистачае десятки. З

Страница 11

им Мавка пообiцяла допомогти i вже за п’ять хвилин розповiдала панi Любi, на яку цiкаву забаву хоче ввечерi пiти з Полiною. Тому iй потрiбнi хоча б десять гривень, щоб мати при собi якусь невеличку копiйку на кока-колу.

Назар Жупанський пiдтвердив: вiн дозволив доньцi сьогоднi ввечерi пiти кудись iз ii приятелькою Софiйкою. Навiть дзвонив попередньо ii батькам i цiкавився, чи тi в курсi справ. Звiсно, що в курсi – Софiйка навiшала своiм такоi самоi локшини про забаву, як i було домовлено з подругою.

– Не втомилися? – запитала лиш панi Люба своiх гостей.

– Ще наспимося, – вiдповiла за всiх Оксана. – Бачте, як все гарно складаеться – пiсля неприемностей з’являються новi друзi.

– То правда, – погодилася панi Люба. – Але, хлопцi й дiвчата, найпiзнiше, коли ви мусите бути вдома, – двадцять друга нуль-нуль. Ми можемо вам довiряти?

– Аякже! – напустив на себе солiдностi Максим, i панi Люба з паном Назаром не змогли стримати смiху.

Аж тепер всi помiтили: день добiгав до вечора i стрiлки годинника наближалися до шостоi. Швиденько випивши ще чаю, аби остаточно заспокоiти господиню, компанiя нарештi вибралася з дому. І на вулицi всi раптом вiдчули, наскiльки серйозними стали. Пiсля висновкiв, зроблених Максимом, ця пригода вже перестала здаватися грою.

Куди iхати, Софiйка пояснила. Всi п’ятеро сiли у трамвай, i Поля сказала вийти, щойно вiн виiхав з центру мiста. Бiлан сам мiг би дуже швидко заблукати мiж цих вуличок. Тодi як Полiна i Мавка орiентувалися тут якщо не з заплющеними очима, то, в усякому разi, дуже впевнено.

Потрiбний будинок стояв у самому кiнцi покрученоi вулички, вимощеноi вже не брукiвкою, а старим порепаним асфальтом. Це була стара триповерхова кам’яниця, що мала один пiд’iзд, обладнаний на диво новими металевими дверима з кодовим замком. Смикнувши за ручку i переконавшись, що зачинено, Полiна впевнено натиснула певнi кнопки. Клацнуло, дверi пiддалися, i дiвчинка боязко ступила в тьмяну середину, де вiдгонило котами.

– Добре, що тепер ми всi знаемо це мiсце, – зауважив Максим. – Лишайтеся тут. Коли б що сталося… Словом, краще не думати, але, Денисе, ти знаеш, як дiяти в разi чого.

– Будь спок, боягузе новоспечений, – Черненко всiляко намагався зберiгати спокiй, хоча зовнiшнiй вигляд цього будинку й середина пiд’iзду наганяли на нього тривогу. – Давай повертайся смiливим.

Зiбравшись з духом, Бiлан теж переступив порiг будинку. Невiдомо для чого причинив за собою дверi, дочекавшись, поки клацнув замок. Все, дороги назад нема. Треба рухатися тiльки вперед, аби справдi нiхто не здумав вважати його боягузом.

Хоча, чесно кажучи, опинившись у цьому моторошному пiд’iздi не менш страхiтливого будинку, Максим Бiлан зiзнався собi – вiн справдi починае боятися. І це правильно – вiн же зiбрався вступати до Клубу Боягузiв.




11. Темний коридор


– Де ти там? – почулося згори. – Йди за мною, тiльки обережно…

Максим, скрадаючись, пiднявся кам’яними сходами на другий поверх. Перший i третiй, як вiн помiтив, усе ж таки освiтлювалися тьмяними лампочками. А тут, на другому, не свiтилося нiчого. Бiльше того – тут були тiльки однi дверi. Видно, вiдчувши його подив, Полiна пошепки пояснила:

– У старих будинках мешканцi займали по одному поверху. Квартири досить великi та просторi. Тому ранiше тут жили три заможних родини. Потiм, коли помiнялася влада, сюди напхали народу i зробили комуналки. Тепер бiзнесмени iх розселяють. Бачив дверi? Хтось усе це викуповуе потроху…

– Учитель ваш? – тихенько гмикнув Максим.

– Я тобi про будинок кажу. Сама тут вперше. Хто вiн такий – не знаю.

– Давай знайомитися.

Бiлан провiв рукою по одвiрку, шукаючи кнопку дзвiнка. Та пальцi наткнулися лише на те мiсце, де вона колись була. Завагавшись на мить, хлопець кiлька разiв стукнув кiсточками пальцiв у старi дверi. Зсередини панувала тиша. Вiн постукав сильнiше, а тодi взявся за металеву ручку i повернув ii.

Вона пiддалася. Дверi з рипом прочинилися.

Не сподiваючись на таке, Полiна, зойкнувши, вiдсахнулася. Якби Максим прийшов у таке мiсце сам, вiн би теж злякався i, чесно кажучи, не пiшов би далi. Але поруч iз дiвчинкою вiн мусив здаватися смiливим. Тому ступив до помешкання першим. Поля посунула за ним, автоматично причинивши дверi.

Навiть якби Максим хотiв роздивитися, що тут таке, все одно не змiг би. Всерединi було темно, лиш десь попереду на стiнi стрибали вiдблиски незрозумiлого походження. Розвiвши руки в сторони, хлопець торкнувся пучками пальцiв правоi до стiни. Торкнутися стiни з лiвого боку вiн змiг, лише посунувши на два кроки лiворуч. Передпокiй у цiй старiй кiмнатi був не величезним, проте досить просторим.

Перш нiж рухатися далi, назустрiч вiдблискам, хлопець легенько вiдсторонив Полiну, пiдiйшов до вхiдних дверей. Очi ще не звикли до темряви, вiн далi вивчав обстановку навпомацки.

Пальцi намацали автоматичний замок. Значить, зробив висновок Максим, у разi чого тут можна зачинитися зсередини. Одначе дверi залишили вiдкритими. Отже, той, хто тут е, хоч б

Страница 12

хто вiн був, чекае на гостя. І, очевидно, нiчого справдi страшного в цьому Клубi Боягузiв iз ними не станеться – iнакше дверi б щiльно зачинилися за ними.

Заспокоiвши самого себе такими висновками, Бiлан, знову вiдсторонивши Полiну, обережно рушив уперед, тримаючись за стiну правою рукою. Раптом стiна скiнчилася, i хлопець, зробивши наступний крок, вийшов просто в iнший коридор. Вiдразу стало ясно, що тут вiдблискуе.

Вздовж стiн по всiй довжинi темного коридору горiли свiчечки.

Вони були недостатньо яскравими та великими, щоб освiтлювати все примiщення. Та свiчок i свiтла вiд них вистачало, аби створити iлюзiю свiтлоi стежки – шляху, який веде до нового життя: по-iншому Максим це не сприйняв. Придумано дотепно та з певним розрахунком, нiчого не скажеш.

Вiдразу ж згадалася Дорога з Жовтоi Цегли, з якоi не можна звертати i яка приведе всiх мандрiвникiв до Смарагдового Мiста. Чи до Краiни Оз[2 - Краiна Оз – чарiвна краiна, куди мандрують героi казки американського письменника Френка Баума «Чарiвник з краiни Оз». Свого часу ii переспiвав росiйський письменник Олександр Волков, назвавши свою казкову повiсть «Чарiвник Смарагдового Мiста». У казцi чарiвник Гудвiн, який виявився насправдi спритним фокусником, узявся виконати бажання кожного з героiв i надiлити iх по черзi розумом, добрим серцем та хоробрiстю.] – що кому бiльше подобаеться. У будь-якому разi наприкiнцi шляху чекав чарiвник, що виконае всi бажання, серед яких – зробити смiливим Лева-боягуза.

Освiтлений свiчками коридор завершувався причиненими дверима. Мабуть, вони вели до великоi кiмнати.

– Це ти? – прозвучало раптом у тишi. Голос луною вiдбився вiд стелi, й по тiлу Бiлана зрадливо побiгли мурашки. Вiн хотiв вiдповiсти, та вчасно зупинився. Запитання повторилося, i Полiна, зрозумiвши, що треба робити, озвалася:

– Так… Я прийшла…

– Ти боiшся? Тобi страшно?

– Т-так, – дiвчина не грала, iй справдi було не по собi.

– Тодi ти прийшла за адресою. Тут ти перестанеш боятися. Йди смiливо, роби першi кроки до смiливого життя! Вперед! Я чекаю на тебе!

Голос звучав рiвно i явно був записаний на магнiтофонну плiвку. Все це дедалi бiльше нагадувало Бiлановi ту казку про чарiвника Гудвiна. Але одне дiло – читати. Навiть коли перед тобою розiгрують виставу у спецiально призначеному для цього мiсцi – теж нiчого. Все, що вiдбувалося тут i тепер, попри всю надуманiсть та бутафорiю, було справжнiм.

Придумав усе це, очевидно, не добрий дядечко. Саме це i лякало.

Максим пропустив Полiну вперед, а сам пiшов за нею, буквально дихаючи iй у потилицю. Мабуть, це трошки заспокоювало ii – рухалася дiвчинка впевнено. Перетнувши напiвтемний коридор, вона простягнула руки i штовхнула дверi.

Вони легко пiддалися.

Максима i Полiну враз заслiпило яскраве свiтло.




12. Учитель


Свiтила потужна лампа, встановлена бiля стiни й спрямована просто на дверi.

Бiльше жодного свiтла тут не було. Коли б ця лампа горiла тут ранiше, ii свiтло пробивалося б крiзь щiлину мiж дверима та пiдлогою. Значить, дiйшов висновку Максим, ii засвiтили, щойно гостi прочинили дверi.

Далi подii почали розвиватися швидко i явно не за планом, передбаченим мешканцем цiеi дивноi квартири.

– Чому ти не сама? – роздратовано крикнув, тепер уже не з магнiтофонних динамiкiв, цiлком нормальний, навiть трошки шепелявий чоловiчий голос.

Яскраве свiтло згасло, на якусь мить зануривши гостей у темряву. Та майже вiдразу пiд стелею засвiтилася звичайна лампочка, i коли в очах перестало блимати, Бiлан нарештi роздивився того, хто називав себе вчителем.

Ним виявився невисокий на зрiст чоловiк. Обличчя облямовувала акуратна борiдка. Зате на головi волосся не було – старанно поголений череп блищав у свiтлi лампочки. Бородань був досить дивно вдягнений: бiлi штани, червонi туфлi й пiджак зi стоячим комiрцем, застебнутий на всi гудзики. Очi бородань закривав темними окулярами, якi вiн, щоправда, вiдразу зняв, щойно побачив двох гостей замiсть очiкуваноi дiвчини.

Нiчого лиховiсного в учителевi не було. Навпаки, вiн нагадав Бiлановi якогось надто ексцентричного троля.

– Добрий вечiр, – привiтався хлопець.

– Що це означае, я тебе питаю? – не зважаючи на привiтання, учитель наставив указiвного пальця на Полiну, i Максим звернув увагу на нiготь – давно не стрижений, великий, гострий та пофарбований чорним лаком.

– Їй стало страшно йти самiй. Тому вона попросила мене провести, – ляпнув Бiлан перше, що прийшло в голову. – Тут же в Клуб Боягузiв приймають, правильно?

– Нiкуди тут не приймають! Давайте, катайте звiдси! – грубувато звелiв учитель, i Максим не здивувався б, якби той раптом затупав ногами.

– Розумiю, що тут своi правила i я iх порушив, – торохтiв хлопець. – Але в мене виняткова ситуацiя. До того ж – ось! – вiн сягнув рукою в задню кишеню джинсiв, витягнув старанно зiбранi купюри, простягнув бороданю: – Ось, ось, вiзьмiть! Я порядки знаю!

Побачивши грошi, учитель одразу заспокоiвся, спритно вихопив iх з Максимовоi правицi, швиденько перер

Страница 13

хував. Зiбранi спiльними зусиллями сто гривень зникли в кишенi чорного пiджака бороданя.

– З цього треба починати, – промовив вiн, вимовляючи «ц» замiсть «ч» – вийшло «поцiнати». – Ласкаво просимо до Клубу Боягузiв! За нашими умовами, кожен новий боягуз дiйсно повинен привести з собою ще одного товариша. Але – не одразу, а пiсля того, як…

– Я знаю, – перебивати старших неввiчливо, тiльки сьогоднi Бiлан плювати хотiв на хорошi манери. – Потрiбнi для вступу в клуб грошi я вкрав у своеi бабусi. Вона старенька, проте дуже сердита. Якщо вдома дiзнаються, що я образив бабусю, менi будуть непереливки!

Учитель задоволено провiв себе по лискучiй лисинi. Потiм так само задоволено пройшовся кiмнатою, в якiй, як встиг роздивитися Бiлан, не було жодних меблiв, крiм величезного старовинного крiсла. Обiйшовши хлопця з дiвчиною по колу, бородань зупинився бiля Полiни, поклав руку iй на голову, трошки попестив.

– Це – доля! – прорiк вiн. – Знаете, любi моi друзi, це справдi доля. Тебе Полiною звати?

– Так, – вiдповiла Поля.

– Тебе рекомендувала така мила дiвчинка Софiйка?

– Так.

– І ти боiшся не чогось конкретного, а просто боiшся? Вiдчуваеш страх, пояснення якому немае?

– Угу.

– А тебе, друже, як звати? – Тепер долоня вчителя перемiстилася на макiвку Бiлана.

– Максим, – назвався хлопець.

– Чого ж ти боiшся? Розкажи вчителю про своi страхи, не бiйся. Власне, ти можеш боятися тут. Ти принiс сюди своi страхи. Але кожного разу, виходячи звiдси, ти залишиш менi частину своiх страхiв. Отже, ти боiшся…

– Урокiв фiзкультури, – Максим майже не брехав. – Не можу через «козла» перестрибнути. З мене всi смiються, а я все одно боюся. Перечеплюся, вдарюся, буде боляче – це бiльш неприемно, нiж коли з тебе iрже весь клас.

Учитель позадкував, картинним рухом вмостився в крiслi, закинув ногу на ногу.

– Бачиш, Полю, друг, якого ти привела, може розказати, чого саме боiться. І вiн не побоявся прийти сюди. А ви, дiвчатка, самi не знаете, чого боiтеся. Тому природа ваших страхiв менi невiдома. Отже, ефект вiд моiх урокiв переважно дорiвнюе нулю. Ось, Максиме, яке в нас у клубi горе – вчащають до мене в основному дiвчатка. Хлопцi теж бояться. Але ще бiльше вони бояться сказати комусь, що бояться. Отак. Ти прийшов. Значить, бажання подолати страх у тебе сильнiше за сам страх. Я не дуже заплутав тебе?

– Нi, менi все зрозумiло.

– Чудово! – учитель ляснув у долонi. – Тодi ми зробимо так. Полiну на сьогоднi вiдпустимо. Ми познайомилися. Ти зробила вже два смiливих вчинки – виконала потрiбне для вступу завдання i, попри сувору заборону, привела сюди свого друга. Ти молодець, Полiно! Я вношу тебе в десятку своiх кращих нових учениць! Я пишаюся тобою, дiвчинко! Тепер iди, а ми з Максимом продовжимо нашу чоловiчу розмову.

Такоi домовленостi не було. Вони повиннi пiти звiдси разом.

Але коли вони йшли сюди, то не знали, що на них чекае за цими дверима. Вони вже один раз зiграли проти встановлених учителем правил. Порушувати iх вдруге означало ризикувати. Чим – не ясно, та новим членам Клубу Боягузiв якось не хотiлося перевiряти це на собi.

Полiна, зустрiвшись на мить поглядом iз Максимом, подякувала вчителю за високу оцiнку i пiшла, не озираючись. Що б не сталося, внизу чекае цiла компанiя друзiв. Кроки дiвчинки стихли.

Максим залишився з учителем сам на сам.




13. Срiбна табакерка


Якийсь час бородань мiряв кроками кiмнату з кутка в куток, потираючи руки i буркочучи щось собi пiд нiс. Усякий раз проходячи повз Бiлана, вiн на мить зупинявся, трiпав його по плечу i знову продовжував свiй дивний ритуал.

А потiм почав виробляти щось зовсiм чудернацьке. Мугикаючи одному йому вiдому та зрозумiлу мелодiю, вчитель викинув дивне танцювальне колiнце, закружляв довкола своеi осi, мов балерина, пiдстрибнув цапом, наче хотiв доскочити до лампочки пiд стелею. Нарештi вiдбив моряцьку чечiтку i метеликом пурхнув на диван. Ляснув долонями по колiнах, широко посмiхнувся, показавши хлопцевi щербатого рота.

– Не дивуйся, друзяко, – по-панiбратському промовив вiн, нiби вони були знайомi з Максимом iз самого дитинства. – Просто я нарештi дочекався того, що менi треба, i того, кого найдовше чекав. Не розумiеш? – Бiлан похитав головою. – Пояснюю дуже коротко i ясно. Бо якщо буду говорити довго, починати доведеться вiд царя Гороха. Ну не зовсiм вiд царя, але вiд графа Потоцького – так точно. Знаеш, хто такий граф Потоцький?

– Державний полiтик Австро-Угорськоi iмперii позаминулого столiття. Намiсник Галичини, поцiновувач мистецтв i любитель французькоi архiтектури, – чiтко, мов на справжньому уроцi, вiдчеканив Максим.

– Ти ба, для своiх рокiв ти досить багато знаеш, – задоволено гмикнув учитель. – Це прекрасно, пояснювати тобi доведеться ще менше. Як палкий прихильник мистецтв граф Потоцький часто приймав у себе музикантiв. Одного разу в нього гостювали iталiйцi, вiдомi поцiновувачi класичноi опери. Переспiвати iталiйських тенорiв, хлопче, треба вмiти! Але один молодий львiв’янин, единий син зб

Страница 14

днiлих мiських аристократiв, сiмнадцятирiчний Зенон Драгомир, вразив не лише балуваних гостей, а й самого графа. Тенору-самоуку довго аплодували стоячи, – учитель, захопившись розмовою, скочив на ноги i кiлька разiв ляснув у долонi, нiби показуючи, як це робилося. – Потiм юнака за особистого сприяння Потоцького вiдправили до Італii вчитися. З тим, аби потiм Драгомир повернувся на батькiвщину i розвивав украiнське оперне мистецтво. Та це все насправдi дрiбницi! Бо в той день, коли Зенон спiвав для пана Потоцького та його гостей, один iталiйський граф так розчулився, що подарував талановитому хлопцевi срiбну табакерку. Наступного дня iталiець сам приiхав до Драгомирiв, сходив iз Зеноном до ювелiра, i той написав на табакерцi дарчий напис. Ось цей напис i робить сьогоднi подарунок цiннiшим за золото. Цiкава iсторiя?

– Повчальна, – погодився Бiлан, не розумiючи, до чого веде дивний бородань i яке всi цi старожитностi мають вiдношення до Клубу Боягузiв.

– Пiсля того випадку рiд Драгомирiв вiдродився. Вiдкидаючи всi подробицi, з яких, коли е бажання, можна скласти цiлий авантюрний роман, скажу: нинi у Львовi тихо i скромно живуть нащадки того самого Зенона Драгомира. Власник срiбноi табакерки заповiв, аби вона переходила в спадок лише по чоловiчiй лiнii. Але сталася несправедливiсть, заповiт порушено, – учитель витримав театральну паузу. – Власницею срiбноi табакерки тепер е така собi панi Варвара Нагорняк, яка до одруження носила прiзвище Драгомир. Їi чоловiк Мирослав Нагорняк – композитор. Такий собi композитор, мiж нами кажучи. Вони вже старенькi, обом за сiмдесят. Табакерку тримають удома. Не на видному мiсцi – ховають у шухлядi. Кiлька разiв на рiк дiстають з нагоди якогось свята, i все. Постiйно вдома сидять, виходять тiльки в оперу чи фiлармонiю. Словом, якщо е якийсь класичний концерт чи оперна вистава.

Максим зовсiм перестав стежити за ходом думки вчителя, тому вирiшив знахабнiти i перервати його:

– Все це дуже цiкаво. Але я тут до чого?

Бородань якось дивно подивився на нього, потiм ляснув себе по лобi:

– Справдi! Я вибрав тебе, бо ти – хлопець. Не просто хлопець, а боягуз, котрий мае смiливiсть визнати себе таким. І мае бажання побороти свiй страх. Я не помиляюся?

– Нi, – про всяк випадок пiдтвердив свiй намiр Бiлан.

– Для цього я придумав свiй Клуб Боягузiв. Це едине мiсце, де з боягузiв не смiються i справдi хочуть iм допомогти. Я думав, сюди почнуть приходити хлопцi i я знайду того, хто менi потрiбен. Хто стане моiм найкращим учнем. Але сюди вчащали майже самi дiвчатка, якi не годяться для головного випробування на смiливiсть. Бо грошi – це важливе, але не основне. Хочеш, доведу?

Царським жестом вийнявши з кишенi принесенi Максимом гривнi, учитель простягнув iх хлопцевi.

– Тримай. Тримай, кажу. Ти принесеш менi щось набагато важливiше, нiж сто гривень. Ти принесеш менi срiбну табакерку. Гордiсть роду Драгомирiв. Те, що належить менi по праву!




14. Дiдусева бiблiотека


Коли Максим вийшов iз Клубу Боягузiв, на мiсто вже впевнено лягали теплi червневi сутiнки.

Вiд почутого в Бiлана голова йшла обертом. Тому вiн до ладу не змiг пояснити iншим, якi чекали на нього неподалiк вiд будинку, що саме вiдбуваеться. Оксана першою зрозумiла стан хлопця, тому цикнула на всiх, i додому до Мавки компанiя поверталася мовчки.

Вдома на гостей уже чекав Мавчин тато, пан Микола. Полiна неабияк здивувалася, що тут був не лише ii тато, а навiть ii мама. За цей короткий час панi Люба встигла так здружитися з Назаром Жупанським, що просто не вiдпустила його без вечерi. А вiн у свою чергу запитав дозволу запросити ще й свою дружину. Тепер Чепеляки i Жупанськi збиралися дружити родинами.

– Уяви собi, Мавко! – вигукнула панi Люба пiсля того, як дорослi дружно похвалили дiтей за вчасне повернення додому. – Виявляеться, пан Назар – це той самий Назар Жупанський, який складае чудовi пiзнавальнi кросворди для наших газет i випускае цiлi збiрники кросвордiв, iз якими я не нудьгую, коли кудись iду у вiдрядження! Ми ще не скоро наговоримося!

– Ми вже вас заморили, – делiкатно сказав Назар Жупанський. – Зловживати вашою гостиннiстю не хочемо. Може, зберемося якось у суботу?

– Але пiвгодини ще побути можна! – тоном, який не припускае заперечень, мовив Мавчин тато. – Дiтвора поки що нехай поспiлкуеться.

Саме цього друзям i треба було. Не дiзнавшись, чим закiнчилася розмова Максима з учителем, Полiна категорично вiдмовлялася йти додому. Тепер у них був час на обмiн враженнями.

Не змовляючись, всi пiшли за Максимом у бiблiотеку. Причинивши за останнiм дверi, Бiлан пояснив:

– Я вiдчуваю, що менi тут найкраще думаеться. В Киевi для цього в мене е спецiальне мiсце, Бабусина хата називаеться. Черненко знае, i Оксана там бувала. А тут, виходить, дiдусева бiблiотека, зiбрання розумних книжок. Тут ще краще думаеться.

– Не тягни кота за хвiст! Манера твоя дурна! – поквапив його Бiлан.

Історiю про срiбну табакерку Максим переповiв ще коротше, нiж ii розповiдав учитель. Бачачи,

Страница 15

о нiхто поки що нiчого толком не второпав, вiн повiв далi:

– Цей ваш учитель, Полю, справдi шкiльний учитель. Тiльки, як вiн каже, зi школи його вигнали невiгласи та дурбецали, котрi не розумiють сучасних прогресивних методiв пiдлiткового виховання. Звати його Василь Драгомир, вiн сам так сказав.

– Родич? – запитала Оксана.

– Якщо йому вiрити – один iз прямих нащадкiв Зенона Драгомира. Той самий нащадок по чоловiчiй лiнii, якому несправедливо не перейшла в спадок дорогоцiнна срiбна табакерка. Тепер учитель Драгомир хоче ii вкрасти.

– Нiчого собi! – вигукнув Денис. – І треба було такий город городити? Пiшов – i вкрав, чого простiше?

– Не кажи, – заперечив Максим. – Вiн сам менi зiзнався, як на сповiдi, довiру так виказував. Подружжя Нагорнякiв – скромнi пенсiонери. З квартири вдвох майже не виходять, дома постiйно хтось е. Єдиний виняток – концерти чи опера. У цю п’ятницю, тобто – пiслязавтра, Драгомир пошле iм квитки на концерт у фiлармонii. Вiн уже давно придумав, як це зробити – щось типу благодiйного подарунку родинi призабутого композитора. Причому квитки дорогi будуть, а в певний час за Нагорняками пiд’iде спецiально замовлене таксi. Воно ж забере iх пiсля концерту додому. Все це, звiсно ж, буде оплачене вчителем iз так званих боягузiвських членських внескiв.

– Вiн це теж тобi розповiв? – недовiрливо запитала Мавка.

– Не такий уже вчитель i дурний – повнiстю карти розкривати. Але я по дорозi помiзкував – iнша думка просто не напрошуеться. Де б Драгомир iще грошi взяв? Срiбна табакерка, так собi думаю, йому теж не на добру пам’ять потрiбна. Срiбло саме по собi дешевше за золото. Саме срiбло – раз, iталiйська робота – два, антикварна рiч – три, дарчий напис на фамiльнiй релiквii – чотири, подарунок друга графа Потоцького – п’ять. Усе це вкупi робить срiбну табакерку дуже цiнною.

– Ну, а твоя яка роль? – нетерпеливився Денис.

– Подолати свiй страх. Залiзти через кватирку в помешкання Нагорнякiв, поки хазяiв не буде. Вiдчинити дверi зсередини – замок там досить простий. Учитель каже – треба тiльки ручку повернути. Потiм вiн сам зайде, вiзьме табакерку – i все. Нагорняки не вiдразу помiтять пропажу. Слiдiв пограбування так само не буде. Я ж позбудуся страху, вчитель обiцяв. Для такого завдання дiвчатка не годяться. Ти, Полiно, полiзла б через кватирку в чужу квартиру?

– Нiколи в життi! – щиро вигукнула вона.

– Бачиш! А нам такi речi цiкавi. Тут же не просто вторгнення в чужу квартиру. Тут – цiла пригода, ще й довкола таемничоi спадщини. Пiдступнi родичi, законний спадкоемець, поновлення справедливостi, смiливi вчинки – що може бути цiкавiшим та благороднiшим? Комусь iще щось не зрозумiло?

– Менi! – озвалася Оксана. – Що ти збираешся робити далi? І що робити нам?

– Я полiзу в кватирку, – миттево вiдповiв Максим. – А вам… Для вас теж знайдеться робота для подолання страху.




15. Останнiй ривок


План дiй обговорювали протягом наступного дня так старанно, що кiнець кiнцем почали вести розмову по колу, i Бiлановi це набридло.

Нарештi вiн попросив у Мавки аркуш паперу, сiв за робочий стiл ii дiдуся, розписав по пунктах, що кому треба робити, i на цьому попросив розмови припинити. Краще в той час, що лишився, мiсто подивитися. Бо за цими всiма пригодами головних цiкавинок гостi так i не побачать.

А в п’ятницю пiд вечiр вся компанiя, пообiцявши панi Любi повернутися вчасно, вийшла з дому, i далi вже всi дiяли за розробленим планом. Максим пiшов ранiше, бо чомусь вирiшив: раптом хитрий учитель може придумати стежити за ним. Ще вчора Мавка i Полiна показали iншим вулицю, на якiй жило подружжя Нагорнякiв. Будинок теж знайшли, навiть потрiбне вiкно побачили – на другому поверсi, у двiр виходить…

Тепер, пiдiйшовши до будинку сам, Максим зайшов у найближче пiдворiття, притулився спиною до холодноi стiни, визирнув. Недовго чекав – таксi приiхало за двадцять сьома, лiтне подружжя вийшло з пiд’iзду, чоловiк галантно допомiг жiнцi сiсти в авто, вмостився сам. Щойно машина рушила, Бiлан вибiг зi свого сховку.

Як i обiцяв учитель, пiд стiною лежала невеличка драбина. Дивно – ще вчора ii тут не було. Значить, якимось чином вiн принiс ii сюди сьогоднi. Та ще й так, щоби нiхто на нього уваги не звернув. Тим бiльше що вулиця для такоi справи дуже пiдходила: тиха, майже глуха, магазинiв мало, тут i вдень мало хто ходить. А надто що залазити у вiкно треба взагалi з дворика.

Ідеальний час, iдеальне мiсце, iдеальний план.

Подумавши так, Максим Бiлан приставив драбину до стiни, як наказував учитель. Таким чином, аби драбина стала збоку вiд вiкна на першому поверсi: з нього хлопця могли випадково побачити.

Драбина виявилася старенькою i хиталася. Обережно, аби вона не посунулася донизу, Максим пiднявся на рiвень пiдвiконня другого поверху по вузеньких щаблях. Тепер починалося найскладнiше для нього – акробатична вправа. Черненко, поза сумнiвом, упорався б з таким завданням краще. Та нема ради – треба самому викручуватися. Мало не втулившись у стiну, Бiлан вдихнув i н

Страница 16

видиху вiдiрвав лiву ногу вiд щаблини, переставивши ii на пiдвiконня. Одночасно лiвою рукою схопився за край вiкна.

Максим завмер незграбною розкарякою мiж драбиною та пiдвiконням. Драбина зрадницьки хиталася, i вiн ризикував ось-ось утратити рiвновагу. Щоб цього не сталося, Бiлан випередив подii – посунувся далi по пiдвiконню, перехопився лiвою рукою за край прочиненоi кватирки, перенiс на пiдвiконня другу ногу. Драбина вiдразу впала.

Та хлопцевi вона була вже не потрiбна. Тримаючись обома руками за нижнiй край кватирки, Максим став ногами мiцнiше, просунув руку всередину. Потiм засунув у прочинену квартирку голову. Вчитель правду казав: такий хлопець, як вiн, цiлком здатен сюди прослизнути.

Далi все пiшло швидше. Звиваючись вужем, не в змозi пояснити собi, як це йому вдалося, Бiлан протиснувся крiзь квадратну кватирку всередину i вже там незграбно звалився на пiдлогу. Пiдвiвся, потер забитий лiкоть. Йому хотiлося роздивитися, що тут i як, та не було на це багато часу. Якщо вони хочуть успiшно здiйснити свiй план, план учителя повинен iти як по маслу.

Максим пройшов до передпокою. Як i було наказано, не вмикав свiтла. Намацав замок. Справдi, нiчого складного. Потягни – i вiн захлопнеться. Впоратися з ним виявилося пара дрiбниць. Клац-клац – i дверi прочинилися. На порозi з того боку вже чекав задоволений Василь Драгомир.

– Ну, страшно було? – вiдразу запитав вiн. – Ти боявся чогось, хлопче?

– Зовсiм нi! – Бiлан говорив щиру правду. Йому просто не було коли боятися.

– Бачиш! – гордо промовив учитель. – Значить, недаремно я все це затiяв. Хоч якась комусь користь вiд мого навчання буде.

– Дивне якесь у вас навчання, – обережно сказав Максим.

– Яке е, – розвiв руками вчитель. – Його ще нетрадицiйним iнодi називають. Головне – аби користь, а як назвати – не штука. Все, колишнiй боягузе, тепер ти вiльний вiд своiх страхiв. І взагалi – вiльний. Далi я вже сам.

Потрапивши в омрiяну квартиру i збираючись заволодiти омрiяною релiквiею, Василь Драгомир забув про все на свiтi. На це Максим Бiлан i сподiвався. Коли вчитель скрадливо пройшов до кiмнати, хлопець позадкував, вислизнув iз квартири i зачинив за собою дверi. Автоматичний замок клацнув, та це нiчого не означало – вiдчинити його зсередини простiше простого.

Ось тiльки самi дверi вiдчинялися всередину. Це Максим iз Денисом довiдалися ще вчора, коли пiднiмалися сюди, вивчаючи обстановку. І саме Черненко врештi-решт запропонував хулiганський, проте дуже простий план – як зачинити вчителя в квартирi.

Денис уже пiднiмався до квартири. За ним дрiботiли дiвчата. Черненко тримав у руцi мiцну мотузку – вчора вони знайшли потрiбну в магазинi господарчих товарiв. Поки дiвчата припинали один край мотузки до билець, хлопцi пропустили другий край через дверну ручку i тепер натягували ii.

Не встигли.

Василь Драгомир знайшов свою здобич швидше, нiж вони думали, i тепер вiдчиняв дверi зсередини.

– Тягнiть! – вiдчайдушно закричав Денис.

Три пари дiвчачих рук вчепилися в мотузку i потягли ii на себе. Прочиненi вже дверi вiд цього смикнулися i знову клацнув замок.

– Е, хто там бавиться! – почувся зсередини гнiвний голос.

– Тягнiть! Сильнiше тягнiть! – звелiв Черненко. – Натягуйте, ми тут закрiпимо!

Але замок знову клацнув, i вчитель смикнув дверi на себе. Тепер вони прочинилися майже наполовину, Драгомир угледiв у отвiр Максима i люто гаркнув:

– Ти, боягузливе щеня! Зовсiм осмiлiв! Що це ви там придумали?

– Зараз побачиш, – просичав крiзь зуби Бiлан, вовтузячись з мотузкою. Через плече кинув Денисовi: – Поможи iм, БІГОМ!!!

Черненко все зрозумiв. Одним стрибком скочив до дiвчат, схопився за iхнiй край мотузки, скомандував «раз-два-три» i щосили смикнув разом з ними, вкладаючи в цей ривок увесь свiй чемпiонський запал.

Не чекаючи такого напору, вчитель випустив з руки дверну ручку. Замок знову клацнув, Максим зробив останнiй рух, iншi потягнули, натужили мотузку – i тепер вузол на зовнiшнiй двернiй ручцi затягнувся мiцно.

Навiть попри все бажання Василь Драгомир не мiг вийти зi своею здобиччю з обiкраденоi квартири. Припнута одним кiнцем за бильця, iншим – до дверноi ручки, мотузка мiцно тримала дверi й блокувала вихiд. Але якщо ii вперто смикати – можна вибратися з полону.

Та на цей випадок у Максима так само був спецiальний план. Ще простiший, нiж фокус iз мотузкою. Головне завдання якого – вчасно втекти звiдси.

І цей час настав.




16. Кiнець Клубу Боягузiв


Вся компанiя встигла заховатися в тому самому пiдворiттi, де трохи ранiше вже ховався Бiлан.

З цього сховку вони бачили, як до будинку, де жили Нагорняки, приiхали майже одночасно мiлiцейська машина й кiлька автiвок, iз яких швидко вистрибнули чоловiки та жiнки з фотоапаратами. Один молодик навiть тримав у руцi маленьку вiдеокамеру. Потрапляти на очi мiлiцii – особливо пiсля прикроi пригоди з Черненком – друзi не хотiли. А журналiстiв допомiг запросити Полiнин тато. Назар Жупанський спiвпрацював практично з усiма популярними газетами

Страница 17

й не дуже розпитував доньку, який саме сенсацiйний репортаж можуть зробити журналiсти в п’ятницю о сьомiй тридцять вечора. Для цього треба лиш вчасно пiд’iхати за певною адресою. Своiй доньцi Назар Жупанськiй довiряв i тому не надто допитувався, що це повинно бути i як Полiна про такi речi взагалi дiзналася.

На ранок весь Львiв гудiв – мiлiцiя на очах у журналiстiв затримала злодiя та афериста, який проник до квартири вiдомого композитора i намагався вкрасти фамiльну релiквiю. Зашкодили йому невiдомi, якi, до речi, розшукуються тепер для вручення нагороди.

– Не вiрте, – вiдразу попередив Черненко. – Хочуть нас таким чином зловити.

– Все одно зловлять. Це лише питання часу, – зiтхнула Оксана. – Полiнин батько, думаете, не дотумкав?

– Дотумкав, – погодився Максим. – Тiльки я трошки спостерiгав за ним. Не з тiеi породи пан Жупанський, аби втягувати свою доньку в сумнiвнi iсторii. Здогадався – але вирiшив промовчати. Хто-хто, а вiн точно знае, як пiсля всього почнуть Полiну журналiсти переслiдувати. Все ж добре скiнчилося. Думаю, вiн проковтне страву, яку Поля йому приготувала, про випадково пiдслухану розмову в кафе. Хто говорив, з ким, кому – немае рiзницi.

– Аби тiльки ще так званий вчитель мовчав, – протягнув Денис.

– Ось тут можеш спати спокiйно, – запевнив приятеля Максим. – Навряд чи вiн зiзнаеться, що його якась дiтлашня переграла. До того ж вiн не знае, хто ми i звiдки. Та й взагалi… невигiдно йому. Адже тодi почнуться зовсiм уже не потрiбнi розмови про його таемничий клуб.

Тут мов наврочив хто. До бiблiотеки вбiгла стурбована панi Люба, швидко окинула всю компанiю поглядом, зупинилася на доньцi:

– Мавко, Полiна тобi нiчого такого не казала? Тiльки чесно…

– Якого – такого? – щиро не зрозумiла маму Мавка.

– Дзвонить менi щойно пан Назар. А йому своею чергою телефонувала мама Софiйки, Полiниноi подруги, з якою ви, здаеться, разом кудись ходили кiлька днiв тому…

– І що? – далi не розумiла Мавка, а решта затамували подих.

– Софiйка впiзнала цього злодiя. Ну, якого вчора затримали, а сьогоднi про нього i в газетах, i по телевiзору… Виявляеться, вiн називав себе якимось учителем, затягував пiдлiткiв у якийсь дивний Клуб Боягузiв, грошi за це збирав… Софiйка теж потрапила пiд його вплив. Мiлiцiя шукае потерпiлих, зголошуеться вже другий десяток дiтей. Якось усе це дивно, тобi не здаеться?

– Мамцю, – Мавка обняла панi Любу, – це справдi жахливо, якщо це правда. Але ж ми всi недавно приiхали. А ранiше я готувалася до фестивалю. Чесне слово, вперше про це чую. Та й не така вже я боягузка.

Може, панi Люба i продовжила б цю небезпечну для всiх розмову. Але все перервав дзвiнок у дверi.

Дуже вчасно нагодився Бiлан-старший, Максимiв тато. Бо, крiм усього iншого, був уже час обiдати.




Донька Короля





1. Заборонений прийом


– У нас немае виходу, – розгублено мовила Максимова мама.

– У нас е вихiд! – впевнено гнув свое Бiлан-старший, Максимiв тато.

– Але мене цей вихiд не влаштовуе, – вкотре повторила мама.

– Бачиш, – зауважив тато, – вихiд все ж таки е. І ти з цим згодна. Просто цей вихiд тебе чомусь не влаштовуе. А оце вже iнша рiч.

Батьки сперечалися вже другу годину. Максим Бiлан мовчки зайняв позицiю на крiслi, яке засунув у кут великоi кiмнати, i дивився на них, намагаючись нi словом, нi пiвсловом, нi рухом не нагадати про свою присутнiсть. Хоча мав на це повне право: адже в цю мить вирiшувалося його, Максима Бiлана, найближче майбутне.

Пiсля iхнього з Денисом Черненком та Оксаною Дорошенко повернення iз Захiдноi Украiни, де iм мимоволi довелося пережити вiдразу кiлька пригод i навiть приймати ризикованi рiшення, не минуло й двох тижнiв. Вiдтодi Денис iз Максимом не бачилися. Їхнi батьки, особливо Денисова мама, яка одна, без чоловiка, тягнула на собi трьох дiтей, були переконанi: цi двое таких рiзних хлопцiв раптом стали кращими друзями i доповнюють один одного. Так само думала й Оксана, якiй у квiтнi Бiлан iз Черненком допомогли викрутитися з великоi халепи.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Гастролер – тут вживаеться не в значеннi «артист». Гастролером називають злодiя, котрий приiздить в iнше мiсто, де його нiхто не знае, з метою скоiти злочин i швиденько втекти. Це називаеться «виiхати на гастролi».




2


Краiна Оз – чарiвна краiна, куди мандрують героi казки американського письменника Френка Баума «Чарiвник з краiни Оз». Свого часу ii переспiвав росiйський письменник Олександр Волков, назвавши свою казкову повiсть «Чарiвник Смарагдового Мiста». У казцi чарiвник Гудвiн, який виявився насправдi спритним фокусником, узявся виконати бажання кожного з героiв i надiлити iх по черзi розумом, добрим серцем та хоробрiстю.


Поделиться в соц. сетях: