Страница 1

Спокута сатани
Марiя Кореллi


Коли диявол спокушае смертних, вiн прибирае людськоi подоби. Чи може людина свiдомо обирати мiж добром i злом? Чи е у свiтi матерiальному мiсце духовностi? Чи бувае жiнка генiально обдарованою? Чи, може, «iскра Божа» ? привiлей чоловiкiв?.. Шукати вiдповiдей на цi запитання змушений молодий письменник Джеффрi Темпест ? головний герой захопливого роману Марii Кореллi.





Марiя Кореллi

Спокута сатани


Присвячую моiм незабутнiм

Ч. І. К. та Ч. М. І.











І


Чи знаете ви, що означае бути злиденним? Бути злиденним не тими злиднями, що на них деякi люди скаржаться, маючи п’ять або шiсть тисяч на рiк i запевняючи, нiби ледь-ледь животiють, але насправдi злиденним ? жахливо, вiдразливо злиденним? Нужда, така огидна, принизлива та обтяжлива, ? нужда, яка змушуе вас носити ту саму одiж до цiлковитоi ii ветхостi; яка вiдмовляе вам у чистiй бiлизнi через спустошливi витрати на пралю; яка позбавляе вас самоповаги i спонукае вас у замiшаннi переховуватись на заднiх вулицях замiсть того, щоб вiльно й незалежно гуляти мiж людьми. Саме таку злиденнiсть я маю на увазi. Це гнiтюче прокляття, яке придушуе шляхетнi прагнення. Це моральний рак, який гризе серце добропорядноi людськоi iстоти i робить ii заздрiсною, лихою та навiть здатною на застосування динамiту. коли людина бачить тлусту бездiльну свiтську жiнку, що проiздить у розкiшнiй колясцi, лiнькувато розлiгшись на подушках, з обличчям, розчервонiлим вiд переситу; коли завважуе безмiзкого й чуттевого модника, що курить i позiхае знiчев’я в парку, нiби цiлий свiт iз мiльйонами чесних трударiв було створено виключно для розваги так званих «вищих верств», ? тодi ii кров перетворюеться на жовч i стражденна душа обурюеться й волае:

? Навiщо така несправедливiсть в iм’я Боже? Навiщо негiдний ледащо мае повнi кишенi золота, здобутого випадково чи то отриманого у спадок, коли я, працюючи невтомно з ранку до ночi, заледве можу пообiдати?

Справдi, навiщо? Чом би бур’яновi не цвiсти, наче зеленому ваврину? я часто про це думав. Тим не менш, тепер менi видаеться, що я можу розв’язати це завдання за допомогою власного досвiду.

Але… якого досвiду! Хто дiйме цьому вiри? Хто повiрить, нiби щось таке химерне i страховинне випало на долю смертного? Нiхто. Мiж тим, це правда ? правдивiша, нiж багато iншого, званого правдою. Утiм, я знаю, що багато людей живуть у таких самих умовах, пiд таким самим тиском, усвiдомлюючи, можливо, час вiд часу, що вони обплутанi пороком, але заслабкi волею, щоб розiрвати тенета, у якi добровiльно потрапили. Я навiть маю сумнiв: чи вiзьмуть вони до уваги урок, даний менi? У тiй самiй школi, тим самим грiзним учителем? Чи пiзнають вони той розмаiтий, осiбний, дiяльний розум, який ненастанно, хоча й безмовно, працюе? Чи пiзнають вони Вiчного правдивого Бога, якого я змушений був пiзнати всiма фiбрами свого умогляду? Якщо так, то темнi завдання стануть для них ясними, й те, що видаеться свiтовою несправедливiстю, виявиться справедливим!

Але я не пишу з якою-небудь надiею переконати чи просвiтити моiх товаришiв. Я надто добре знаю iхню впертiсть: я можу судити зi своеi власноi. Були часи, коли мою гордовиту вiру в самого себе не могла похитнути жодна людська особина на земнiй кулi. І я бачу, що й iншi стоять на тому самому переконаннi. Я лише маю намiр переповiсти кiлька випадкiв зi свого життя ? згiдно з тим порядком, як вони вiдбувалися, ? залишаючи бiльш самовпевненим умам ставити й розв'язувати загадки людського iснування.

Однiеi жорстокоi зими, що запам'яталася своею полярною суворiстю, коли величезна холодна хвиля розпросторила свою льодову силу не тiльки на щасливi Британськi острови, але й на цiлу Європу, я, Джеффрi Темпест, був сам-один у Лондонi i майже вмирав iз голоду. Тепер голодна людина рiдко коли збуджуе спiвчуття, на яке заслуговуе, оскiльки мало хто повiрить iй. Заможнi люди, якi щойно поiли до переситу, ? найнедовiрливiшi; багато хто з них навiть усмiхнеться, коли iм розкажуть про голодних злидарiв, нiби це жарт, вигаданий для пообiдньоi розваги. Або з дратiвливо статечною увагою, що характеризуе аристократiв, якi на поставлене питання не чекають вiдповiдi чи то не розумiють ii, пiсля доброго обiду, почувши про якогось бiдолаху, що помирае з голоду, промурмочуть: «Який жах!» ? i одразу ж повернуться до обговорення останньоi новини, щоби згаяти час, доки вiн не вбив iх правдивою нудьгою. «Бути голодним» ? звучить грубо й вульгарно для високого товариства, адже воно завжди iсть бiльше, нiж потребуе.

У той перiод, що про нього кажу, я, що зробивсь вiдтодi одним iз людей, якi найдужче збуджують заздрiсть, надто добре пiзнав жорстоке значення слова «голод». Гризливий бiль, хвороблива слабкiсть, мертовне зацiпенiння, ненажерливiсть тварини, що благае iжi, ? всi цi вiдчуття задосить страхiтливi для тих, хто через безталання день при днi готував себе до них; але, можливо, набагато болiснiшi вони для того, хто дiстав витончене виховання i вважав себе за «джентльмен

Страница 2

». І я вiдчував, що не заслуговую на страждання вбозтва, в якому опинився. Я сумлiнно працював. Пiсля смертi свого батька, коли я виявив, що кожен пеннi з його позiрного статку належить кредиторам i що з нашого дому й маетку менi нiчого не лишилося, крiм коштовноi мiнiатюри моеi матерi, яка вiддала життя, народжуючи мене на свiт, ? вiдтодi, кажу я, менi довелося трудитися зранку й допiзна. Унiверситетську освiту я застосував до лiтератури, до якоi, як менi здавалося, мав покликання. Я шукав собi заняття мало не в кожнiй лондонськiй газетi. У багатьох редакцiях менi були вiдмовляли, в деяких брали на випробування, але нiде не обiцяли постiйноi роботи.

Хто б не шукав заробiтку, маючи саму лишень голову й перо, на початку цiеi кар'ери з ним будуть поводитись, як iз парiею. Нiкому вiн не потрiбен, усi його зневажають. Його прагнення осмiюють, його рукописи повертають нечитаними, про нього пiклуються менше, нiж про ув'язненого вбивцю. Убивця принаймнi одягнений i нагодований, статечний священик вiдвiдуе його, а тюремник iнколи навiть не вiд того, щоб зiграти з ним у карти. Але людина, обдарована оригiнальними думками i здатна висловлювати iх, уважаеться найгiршим злочинцем, i ii, якби могли, заштурхали б до смертi.

Я терпiв у похмурому мовчаннi й стусани, й удари i жив далi ? не з любовi до життя, а лише тому, що зневажав боягузтво самознищення. Я був iще надто молодим, щоб легко облишити надiю. Я мав невиразну думку, що й моя черга настане, що колесо фортуни, яке вiчно обертаеться, одного чудового дня знесе мене вгору, як тепер тягне донизу, лишаючи менi тiльки змогу подальшого iснування, ? адже це було нидiння й бiльше нiчого. Врештi-решт я дiстав роботу в певному добре знаному лiтературному виданнi. Тридцять романiв на тиждень присилалося менi на критику. Я набув звички неуважно переглядати вiсiм або десять з-помiж них i писав шпальту гучноi лайки, цiкавлячись тiльки цими, випадково дiбраними; решту ж я залишав загалом без уваги. Такий спосiб дiй виявився вдалим, i протягом певного часу я чинив саме так, щоби сподобатись моему редакторовi, який платив щедрий гонорар у п'ятнадцять шилiнгiв за мою щотижневу працю.

Та одного разу, дослухавшись до голосу сумлiння, я змiнив тактику та палко похвалив твiр, котрий був i оригiнальним, i прекрасним. Автор його виявився ворогом часопису, що в ньому я працював. Результатом моеi хвальноi рецензii на твiр ненависного суб'екта було те, що особиста злоба видавця взяла гору над совiснiстю i мене позбавили заробiтку. Пiсля цього менi довелося злидарювати, заробляючи собi на хлiб працею найманого письменника, живучи обiцянками, яких нiколи не виконують, аж поки, як я сказав, на початку сiчня, посерединi лютоi зими, не опинився дослiвно без шеляга, вiч-на-вiч iз голодною смертю, заборгувавши мiсячну платню за свою вбогу квартирку, що ii наймав на однiй з глухих вуличок неподалiк Британського музею.

Цiлiсiнький день я тинявся з однiеi газетноi редакцii до iншоi, шукаючи роботи й не знаходячи ii. Усi мiсця було зайнято. Так само надаремно намагався я презентувати свiй рукопис, але редакцiйнi «лектори» визнали його за особливо бездарний. Бiльшiсть тих «лекторiв», як я довiдався, самi були романiстами, якi на дозвiллi читали чужi твори i видавали свiй вирок. Я нiколи не мiг знайти справедливостi в такiй системi. Менi здаеться, що це ? звичайнiсiньке протегування посередностi та придушення оригiнальностi. Романiст-«лектор», який домагаеться для себе мiсця в лiтературi, природно, радше схвалить пересiчний твiр, нiж той, що мiг би виявитися вищим за його власний. Добра ця система чи погана, але для мене й мого лiтературного дитяти вона була шкiдливою. Останнiй редактор, до якого я звернувся, був, iмовiрно, людиною доброю: вiн дивився на мою потерту одiж i виснажене обличчя з певним спiвчуттям.

? Менi дуже шкода, ? сказав вiн, ? але моi «лектори» одностайно вiдкинули ваш твiр. Менi здаеться, ви надмiру серйознi й за гостро висловлюетесь проти суспiльства. Це непрактично. Не слiд нiколи засуджувати суспiльства: воно купуе книжки. От якщо можете, напишiть дотепну любовну iсторiйку, трошки фривольну: твори такого штибу мають найбiльший успiх у нашi часи.

? Даруйте менi, ? заперечив я нерiшуче, ? та чи певнi ви, що слушно мiркуете про смаки публiки?

Вiн усмiхнувсь поблажливо.

? Звичайно, певен, ? вiдказав. ? Мiй обов'язок ? знати смаки публiки так само достеменно, як i власну кишеню. Зрозумiйте мене, я не раджу, щоб ви писали книжку вiдверто непристойного змiсту ? це можна смiливо лишити для «Новоi жiнки». ? Вiн за смiявся. ? Запевняю вас, класичнi твори не мають збуту. Почнiмо з того, що критики iх не люблять. Те, що е приступним для них i для публiки, ? це уривок сенсацiйного реалiзму, переказаний в елегантнiй англiйськiй газетi. У «Лiтературнiй» чи в «Газетi Еддiсона» це було би помилкою.

? Думаю, що i я сам ? теж помилка, ? сказав я з силуваним усмiхом. ? У будь-якому разi, якщо те, що ви говорите, правда, я маю облишити перо i спробувати iнше заняття. Я заст

Страница 3

рiв, уважаючи лiтературу за найвищу з усiх професiй, тож радше не пов'язуватиму ii з тими, хто зумисне принижуе ii.

Вiн скоса окинув мене швидким поглядом ? напiвнедовiрливим, напiвзневажливим.

? Гаразд, гаразд! ? нарештi завважив вiн. ? Ви дещо екстравагантнi. Це минеться. Чи не хочете пiти зi мною до клубу й разом пообiдати?

Я вiдмовився вiд запрошення. Я усвiдомив свое жалюгiдне становище, i гордiсть ? фальшива гордiсть, якщо волiете, ? здiйнялася в менi. Я поспiшив попрощатись i потягся додому зi своiм знехтуваним рукописом. Удома на сходах я зустрiв свою квартирну хазяйку, яка спитала, чи не буде моеi ласки завтра з нею розрахуватись. Вона говорила доволi ввiчливо, бiдолашна, i не без певноi нерiшучостi. ii явне спiвчуття вкололо мое самолюбство так само, як запропонований редактором обiд вразив мою гордiсть, i з абсолютно впевненим виглядом я вiдразу ж пообiцяв iй сплатити грошi у строк, який вона призначила, хоча не мав жодного уявлення, де i яким чином видобуду потрiбну суму.

Увiйшовши до своеi кiмнати, я жбурнув непотрiбний рукопис на пiдлогу, кинувся на стiлець i… вилаявся. Це дало менi полегшення: хоч я тимчасово пiдупав на силах через нестачу iжi, але не настiльки, щоби проливати сльози, i мiцна лайка була для мене такими самими лiками, якими, гадаю, бувають сльози для схвильованоi жiнки. Як не мiг я плакати, так само й не був здатен звернутись до Бога в моему розпачi. Кажучи вiдверто, я тодi не вiрив у Бога. Я був самовпевненим смертним, що зневажае заяложенi часом забобони.

Звичайно, я був вихований у християнськiй вiрi, але вiра ця стала для мене аж надто непотрiбною. Розумово ? я перебував у хаосi. Морально ? менi шкодили iдеi та прагнення. Мiй стан був безнадiйним, i сам я був безнадiйний.

А мiж тим я вiдчував: я зробив усе, що мiг. Мене загнали у глухий кут моi побратими, якi змагалися зi мною за мiсце в життi. Але я боровся проти цього: я працював чесно й наполегливо; однак, усе надаремно.

Що ж було робити? Як розпочати езуiтську дiяльнiсть, аби, заподiявши зло, дiстати у вiдповiдь добро? Так я мiркував ? якщо цi шаленi фантазii заслуговують на те, щоб зватися мiркуваннями. Нiч видалась особливо холодна. Руки моi занiмiли, i я намагався вiдiгрiти iх бiля олiйноi лампи, якою моя квартирна хазяйка iз власноi доброти дозволяла менi користуватися попри прострочений чинш.

Раптом я помiтив три листи на столi: один у довгастiм синiм конвертi, якi зазвичай мiстили або судовi повiстки, або поверненi рукописи; другий ? iз маркою Мельбурна; третiй ? грубий квадратний пакунок iз золоченою коронкою. Спершу я дивився на всi три байдужно; потiм, обравши той, що був з Австралii, трохи покрутив його в руках, перед тим як розкрити.

Я знав, вiд кого вiн, i не сподiвався приемних звiсток. Кiлька мiсяцiв тому я написав розгорнуту оповiдь про своi труднощi й дедалi бiльшi борги до старого шкiльного товариша, який, уважаючи, що Англiя затiсна для його честолюбства, вирушив у ширший Новий Свiт розробляти золотi копальнi. Як менi було вiдомо, вiн домiгся успiху у своiй справi й досяг солiдного незалежного становища. Тому я ризикнув звернутись до нього з проханням позичити менi п'ятдесят фунтiв стерлiнгiв. У листi, без сумнiву, мiстилася його вiдповiдь, i я вагався, перед тим як розкрити конверта.

? Звичайно, буде вiдмова, ? сказав я майже голосно.

Яким би прихильним до вас не був приятель за всiх iнших обставин, на прохання позичити грошей вiн неодмiнно виявить брак чуйностi. Вiн висловить своi спiвчуття, звинуватить професiю i взагалi кепськi часи та запевнить, що все невдовзi минеться. Менi це було добре вiдомо. Урештi, чому я мав би сподiватися, що цей мiй приятель не такий, як iншi? Я не мав на нього жодних прав ? усе обмежувалось кiлькома сентиментальними спогадами про Оксфорд.

У мене вихопилося мимовiльне зiтхання, i на мить очi пойняло туманом. Знову я бачив сiрi вежi церкви Марii Магдалини, чудовi зеленi дерева, що затiнювали дорiжки всерединi й навколо старого милого унiверситетського мiста, де ми ? я та людина, чий лист я наразi тримав у руках, ? разом гуляли, уявляючи себе молодими генiями, народженими, щоби перетворити свiт. Ми обидва любили класикiв: ми були сповненi Гомера, наснаженi думками i принципами всiх безсмертних грекiв та римлян. У тi далекi замрiянi днi ми думали, що створенi з речовини, з якоi постають героi. Однак вихiд на життеву арену незабаром зруйнував нашi високi фантазii; ми виявилися звичайними робочими одиницями ? не бiльше; проза щоденного життя вiдсунула Гомера на заднiй план, i ми невдовзi вiдкрили, що суспiльство дужче цiкавилось останнiм скандалом, анiж трагедiями Софокла або мудрiстю Платона. Без сумнiву, було неймовiрним глупством мрiяти, буцiмто ми могли перетворити свiт; утiм, i найзатятiший цинiк навряд чи стане заперечувати, що вiдрадно озирнутись назад, на днi юностi, в якi, може бути, вiн сам ? бодай единий раз у життi ? мав шляхетнi прагнення.

Лампа горiла слабо, й менi довелося заправити ii, перед тим як узятися до читання лис

Страница 4

а вiд мого приятеля. У сусiднiй кiмнатi хтось грав на скрипцi, i грав добре. Нiжнi звуки лилися з-пiд смичка, i я слухав, несвiдомо радiючи. Охлянувши з голоду, я впав у стан, подiбний до зацiпенiння, i мелодiя, що долинала, збуджуючи в менi солодке вiдчуття краси, приборкала на мить ненаситну тварину, яка прагла iжi.

? Грай, грай! ? пробурмотiв я, звертаючись до невидимого музиканта. ? Ти вправляешся на своiй скрипцi, певна рiч, задля заробiтку, що пiдтримуе твое iснування. Можливо, ти якийсь бiдак iз дешевого оркестру чи, може, навiть вуличний музика, змушений жити поряд iз «джентльменом», який помирае з голоду; ти не можеш мати надii на те, що коли-небудь увiйдеш у моду i гратимеш при дворi; якщо ж ти маеш таку надiю, то це безумство! Грай, друже, грай! Звуки, якi ти видобуваеш, дуже приемнi i навiюють думку, що ти щасливий, хоча я маю сумнiв у цьому. Чи в тебе теж усе зiйшло на порох?..

Музика тихшала i ставала жалiснiшою; iй тепер акомпанував стукiт граду по шибках. Вiтер зi свистом удиравсь у дверi й завивав у камiнi ? вiтер, холодний, як подих смертi, i пронизливий, немов голка. Я тремтiв i, нахилившись до чадноi лампи, приготувався до читання.

Заледве я розiрвав конверт, як iз нього випав на стiл чек на п'ятдесят фунтiв, якi я мiг отримати у знаному лондонському банку. Мое серце сповнилося полегшенням i вдячнiстю.

? Я був несправедливий до тебе, старий товаришу! ? вигукнув я. ? Ти маеш серце!

І, глибоко зворушений милосердям друга, я уважно прочитав його листа. Лист був не дуже довгий, вочевидь, його написали поспiхом.



Любий Джеффе!

Менi боляче чути, що ти перебуваеш у скрутi; це свiдчить про те, що дурнi голови ще процвiтають у Лондонi, якщо людина з твоiм обдаруванням не може обiйняти належного iй мiсця в лiтературнiй царинi. Гадаю, що справа полягае в iнтригах, i лише грошi можуть iх зупинити. Тут п'ятдесят фунтiв, якi ти просив; не поспiшай повертати iх. Я хочу тобi допомогти цього року i виряджаю до тебе друга ? справжнього друга, завваж! Вiн передасть тобi рекомендацiйного листа вiд мене, i, мiж нами кажучи, старий, ти зробиш найкраще, якщо цiлком доручиш йому всi твоi лiтературнi справи. Вiн знае всiх, обiзнаний з усiма хитрощами редакторських прийомiв, з усiма вихватками газетярських зграй. Крiм того, вiн великий фiлантроп i мае особливу схильнiсть до спiлкування з духiвництвом.

Дивнi смаки, скажеш ти, але вiн менi зовсiм вiдверто пояснив причину такоi прихильностi. Вiн такий страшенно багатий, що дослiвно не знае, куди подiти грошi, а високодостойнi джентльмени церкви завжди охоче вказують йому шляхи iх витрачання. Вiн завжди радий довiдатись про мiсця, в яких його грошi i вплив (вiн дуже впливовий) можуть стати в пригодi iншим. Вiн допомiг менi виплутатися з надзвичайно скрутного становища, i я його боржник. Я розповiв йому про тебе i про твоi таланти, i вiн обiцяв виручити тебе. Вiн може зробити все, що схоче; це вельми природно, позаяк на свiтi i моральнiсть, i цивiлiзацiя, i решта всього пiдпорядковуються могутностi грошей, а його каса, здаеться, невичерпна. Скористайся з його допомоги ? вiн сам цього бажае, i напиши менi, що i як. Не переймайся стосовно п'ятдесяти фунтiв, доки не вiдчуеш, що гроза обминула тебе.

Завжди твiй Босслз.


Прочитавши недоладний пiдпис, я розсмiявся, хоч очi моi були затуманенi подобою слiз. «Босслз» ? то було прiзвисько, дане моему приятелевi кiлькома з наших шкiльних товаришiв, i нi вiн, нi я не знали, як воно вперше виникло. Однак нiхто, крiм професорiв, не звертався до нього на iм'я ? Джон Керрiнгтон; вiн був просто Босслз, i Босслзом залишався навiть тепер для найближчих друзiв. Я згорнув i сховав листа разом iз чеком та, розмiрковуючи, що за один мав бути той фiлантроп, який не знае, що робити з грiшми, взявся до двох iнших пакункiв. Я вiдчував iз полегкiстю, що тепер, хай там як, можу завтра сплатити рахунок квартирнiй хазяйцi, як обiцяв. Крiм того, я мiг замовити вечерю й запалити вогонь, аби надати веселiшого вигляду моiй холоднiй та незатишнiй кiмнатi.

Але перед тим як скористатися з цих життевих благ, я розкрив довгастий синiй конверт, який скидався на загрозу судового протоколу, i, розгорнувши папiр, дивився на нього, охоплений здивуванням. Що це означае? Лiтери стрибали перед моiми очима; збентежений, я перечитував папiр знов i знов, нiчого не розумiючи. Однак думка, що промайнула невдовзi, осяяла мене, наче електричний удар, змiшавши всi почуття… Нi! Нi! Фортуна не могла бути такою безумною! Такою дивовижно примхливою! Це була якась безглузда мiстифiкацiя… А втiм… якщо це й був жарт, то жарт неперевершений! Такий, що мав за собою авторитет закону! Присягаюся, новина здавалася геть вiрогiдною!




II


Не без зусилля впорядкувавши бодай якось своi думки, я уважно перечитав кожне слово документа, i мое здивування зросло. Чи я божеволiю, чи в мене починаеться лихоманка? Чи може ця вражаюча, ця приголомшлива звiстка виявитися правдою? Бо якщо це дiйсно правда… Боже мiй! Вiд цiеi думки менi паморочилося в

Страница 5

оловi, i лише справжня сила волi тримала мене у притомностi, настiльки сильно я був схвильований цiею захопливою несподiванкою.

Якби це була правда, тодi цiлий свiт був би мiй! Я був би королем, замiсть того щоб жебракувати; я був би всiм, чим би тiльки схотiв бути! Лист, цей чудовий лист, був позначений iм'ям вiдомоi фiрми лондонських присяжних повiрникiв i сповiщав у розмiрених i точних висловах, що далекого родича мого батька, родича, про якого я невиразно чув лише час вiд часу в дитинствi, спiткала нагла смерть у Пiвденнiй Америцi i я залишився единим його спадкоемцем.

«Рухоме й нерухоме майно становить бiльш нiж п'ять мiльйонiв фунтiв стерлiнгiв. Ви зробите нам ласку, якщо знайдете час i вiдвiдаете нас цього тижня, щоб ми з вами разом уладнали необхiднi формальностi. Бiльша частина капiталу зберiгаеться в Англiйському банку, i значна сума перебувае пiд гарантiею французького уряду. Решту подробиць ми б волiли повiдомити вам особисто, а не письмово. Сподiваемося, що ви вiдвiдаете нас невiдкладно, i залишаемося вашими, пане, покiрними слугами…»

П'ять мiльйонiв! Я, найманий письменник, що помирае з голоду, людина без зв'язкiв i без надiй, завсiдник негiдних газетних кубел, я ? власник «бiльш нiж п'яти мiльйонiв фунтiв стерлiнгiв»! Я намагався повiрити у неймовiрне ? i не мiг. Менi здавалося, що це дика iлюзiя, плiд потьмареного з голоду розуму. Я огледiв кiмнату: вбогi меблi, холодний камiн, брудна лампа, низьке висувне лiжко ? все свiдчило про нужденнiсть та злиднi; приголомшливий контраст мiж убогiстю, яка оточувала мене, i щойно дiстаною новиною ошелешив мене, як найдивовижнiша неоковирнiсть, яку я будь-коли чув чи уявляв, ? i я зайшовся в реготi.

? Чи траплялася коли-небудь подiбна примха навiженоi фортуни? ? крикнув я голосно. ? Хто б мiг уявити! Боже мiй! Я, я ? з-помiж усiх людей на свiтi обраний для цього щастя! Присягаюся Небом, якщо це правда, то не мине й кiлькох мiсяцiв, як суспiльство пiд моею рукою закрутиться, наче дзига!

І я знов розгонисто зареготав; я смiявся так само, як ранiше лаявся, ? просто щоб виладнати своi почуття. Раптом хтось засмiявся у вiдповiдь ? цей смiх скидався на смiх щезника. Я зупинився, чогось настрахавшись, i прислухався. Дощ лив, i вiтер лютував, нiби сердита сварлива жiнка; скрипаль у сусiднiй кiмнатi виводив чарiвнi пасажi на своему iнструментi; жодних iнших звукiв було не чути. Мiж тим я мiг би заприсягтися, що тiльки-но чув смiх позаду себе.

? Це, либонь, моя уява. Без сумнiву, в мене розладнанi нерви! ? пробурмотiв я, додаючи вогню лампi, щоби краще освiтлити кiмнату. ? Старий добрий Босслзе! ? вiв далi я, згадавши про чек на п'ятдесят фунтiв, який видався менi за манну небесну кiлька хвилин тому. ? Який сюрприз маю для тебе! Ти отримаеш назад свою позику так само швидко, як надiслав ii, та ще й з п'ятдесятьма фунтами на додачу ? це буде вiдсоток за твою щиросерднiсть. Що ж стосуеться нового мецената, якого ти виряджаеш, аби допомогти менi у скрутi, ? вiн напевне виявиться чудовим старим джентльменом, але цього разу вiн не потрапить до своеi стихii. Я бiльше не потребую допомоги, анi поради, анi заступництва! Я можу купити все це! Ім'я, пошана i влада ? все купуеться; любов, дружба, становище ? все продаеться за нашоi дивовижно комерцiйноi доби; рiч тiльки в цiнi! Власною душею присягаюсь, багатому фiлантроповi нелегко буде змагатися зi мною в могутностi! Ручуся, навряд чи вiн мае бiльше вiд п'яти мiльйонiв! А тепер вечеряти: я житиму в кредит, доки не отримаю якоi-небудь суми готiвкою, i немае причини, яка б завадила менi зараз покинути цю жебрацьку хижку й вирушити до одного з найкращих готелiв.

Перейнятий радiсним збудженням, я вже хотiв був пiти, аж раптом новий сильний порив вiтру заревiв у кiмнатi, здiйнявши цiлий стовп сажi, яка чорною купою впала на мiй знехтуваний рукопис, полишений на пiдлозi, ? у вiдчаi я сам його туди жбурнув. Я швидко пiдняв його i очистив вiд бруду, розмiрковуючи, яка доля чекае на нього тепер ? тепер, коли я сам мiг його видати, не тiльки видати, а й розрекламувати, зробити предметом загальноi уваги. Я всмiхався, думаючи, як помщуся тим, хто зi зневагою та презирством поставився до мене й моеi працi, ? як вони схилятимуть колiна передi мною! Як вилятимуть хвостами бiля моiх нiг, наче побитi дворняжки! Найупертiший, найнепохитнiший карк зiгнеться передi мною! У цьому я був упевнений. Так, не завжди грошi перемагають усе: вони не дають успiху, коли iх не супроводить розум. Але грошi та розум укупi можуть рухати свiтом.

Сповнений честолюбних думок, я подекуди вловлював дикi звуки скрипки, на якiй грали поряд: вони то ридали, нiби плач скорботи, то раптом дзвенiли, немов безтурботний жiночий смiх, ? i враз я згадав, що не розкривав iще третього листа, адресованого менi, листа з золоченою короною, який лежав досi на столi, обдiлений моею увагою.

Я неохоче взяв листа. Моi пальцi повiльно виймали його з грубого конверта. Розгорнувши аркуш паперу, також iз короною, я прочитав рядки, написанi напродив чiтким, др

Страница 6

бним i гарним письмом:



Любий пане!

Я маю для Вас рекомендацiйного листа вiд Вашого колишнього шкiльного товариша мiстера Джона Керрiнгтона, який був такий добрий, що дав менi нагоду познайомитися з тим, кого я вважаю обдарованим усiма здiбностями лiтературного генiя. Я буду у Вас сьогоднi ввечерi, мiж восьмою та дев'ятою годиною; сподiваюся застати Вас удома та незайнятим. Долучаю мою картку та нинiшню адресу i лишаюсь вiдданий вам,

Лючiо Нiманський.


Згадана картка випала на стiл, коли я закiнчував читати листа; на нiй стояла маленька, тонко вигравiювана корона i слова:



Князь Лючiо Нiманський


А внизу олiвцем було нашкрябано адресу: Гранд-готель.

Я перечитав короткого листа ще раз; його змiст був доволi простий, а стиль ясний i гречний. Не було нiчого особливого, геть нiчого; однак лист видався менi багатозначним. Я не мiг збагнути чому.

Дивне зачарування привертало очi до характерного смiливого письма i змушувало думати, що я полюблю людину, яка так написала. Як стугонiв, завивав вiтер! І як стогнала обiч ця скрипка, наче дух якогось забутого музиканта, який молився, не знаходячи спокою! У моiй головi паморочилося, серце скиглило. Стукiт дощових краплин лунав, нiби скрадливi кроки шпигуна, який стежив за моiми рухами.

Я почувався роздратованим i знервованим: передчуття якогось лиха затьмарило свiтле усвiдомлення несподiваного щастя. Мене опанував сором ? сором, що цей чужоземний князь, якщо вiн справдi князь, iз його колосальним багатством вiдвiдае мене, тепер мiльйонера, в цiй жебрацькiй оселi. Ще не торкнувшись своiх багатств, я вже пройнявся вульгарнiстю, вже хотiв удавати, буцiмто нiколи не був по-справжньому злиденним, а лишень перебував у тимчасовiй скрутi!

Якби я мав шiсть пенсiв, ? а я iх не мав, ? я б надiслав телеграму, щоб вiдкласти той вiзит.

? У будь-якому разi, ? сказав я вголос, звертаючись до порожньоi кiмнати i вiдлуння бурi, ? я не хочу зустрiчатися з ним сьогоднi. Я пiду з дому й не лишу записки, i якщо вiн прийде, то подумае, що я ще не отримав його листа. Я можу домовитись iз ним про зустрiч, коли матиму кращу квартиру i костюм, бiльш пристойний для мого теперiшнього становища. А наразi нема нiчого легшого, як сховатися вiд цього так званого благодiйника.

Поки я говорив, лампа, поблимавши, з лиховiсним трiскотом погасла, i я опинився в цiлковитiй темрявi.

Вилаявшись спересердя, я взявся навпомацки шукати сiрникiв, а не знайшовши iх ? капелюха й пальта. Я ще був зайнятий безрезультатними й докучливими пошуками, коли до мене долинув дрiбний стукiт кiнських копит, що раптово спинився внизу, надворi. Оточений непроглядним мороком, я стояв i вслухався. Там, унизу, зчинилося легке сум'яття; я чув знервовану через надлишок чемностi iнтонацiю моеi квартирноi хазяйки, змiшану з гучними нотами сильного чоловiчого голосу, i звук твердих крокiв сходами до моеi кiмнати.

? Тут сам чорт утрутився! ? проказав я крiзь зуби. ? Оце мое примхливе щастя! Сюди йде той самий чоловiк, якого я хотiв уникнути.




III


Дверi вiдчинились, i з темряви, що огортала мене, я побачив високу постать на порозi. Я добре пам'ятаю те дивне враження, яке справили на мене самi обриси цiеi постатi, що ii я заледве мiг розгледiти. З першого ж погляду така велич у зростi й манерах привернула всю мою увагу, тож я насилу почув слова квартирноi хазяйки:

? Сер бажае бачити вас, пане!

Коли хазяйка побачила мою кiмнату в пiтьмi, мова ii враз перетворилась на збентежене бурмотiння.

? Мабуть, лампа погасла! ? промовила вона й додала, звертаючись до гостя: ? Либонь, мiстера Темпеста нема вдома, хоча я бачила його пiвгодини тому. Якщо ви погодитеся хвилинку тут почекати, я принесу лампу й подивлюся, чи не лишив вiн на столi записки.

Вона поквапом вийшла, i хоча я знав, що повинен заговорити, якийсь особливий, незбагненно злiсний настрiй змушував мене мовчати й не виявляти своеi присутностi. Тим часом високий незнайомець зробив крок чи два вперед i гучним голосом iз вiдтiнком iронii покликав мене на iм'я:

? Джеффрi Темпест, чи ви тут?

Чому я не мiг вiдповiсти? Чудна й неприродна впертiсть вiдняла менi мову, i я, ховаючись у мороку свого жалюгiдного лiгва, завзято мовчав. Велична постать присунулася ближче, й менi раптово здалося, що вона нiби вкрила мене своею тiнню. І ще раз вiн покликав:

? Джеффрi Темпест, чи ви тут?

Через почуття сорому я не мiг далi мовчати; рiшучим зусиллям я скинув iз себе тi дивнi чари, що робили мене нiмим, та, наче боягуз, який чаiвся у глухому сховищi, несмiливо вийшов уперед i став перед моiм гостем.

? Так, я тут, ? сказав я, ? i, перебуваючи тут, соромлюся такого прийому. Ви, напевне, князь Рiманський; я щойно прочитав записку, яка сповiщала мене про ваш вiзит, але сподiвався, що, заставши кiмнату в темрявi, моя квартирна хазяйка вирiшить, що мене немае вдома, i проведе вас униз. Ви бачите, я цiлком вiдвертий!

? Справдi, ? вiдповiв незнайомець, i його густий голос вiбрував срiблястими переливами, приховуючи глум. ? Ви

Страница 7

акi вiдвертi, що я не можу не зрозумiти вас. Ви з прикрiстю поставились до мого сьогоднiшнього вiзиту i бажали, щоб я не прийшов!

Це викриття мого настрою звучало так гостро, що я поспiшив заперечити, хоча й усвiдомлював, що то була правда. Правда навiть у дрiбницях завжди видаеться прикрою!

? Будь ласка, не вважайте мене нечемою, ? сказав я. ? Рiч у тiм, що я розкрив вашого листа лише кiлька хвилин тому й не встиг приготуватися, щоби прийняти вас. Лампа погасла так не до речi, тож я змушений тепер вiтати вас, усупереч правилам етикету, в темрявi, яка навiть заважае нам потиснути один одному руки.

? Спробуймо? ? спитав мiй гiсть; голос його пом'якшав, i вiд того слова набули особливоi чарiвностi. ? Моя рука тут; якщо ваша мае трохи приязного iнстинкту, вони зустрiнуться зовсiм навмання, без навмисного скеровування.

Я простягнув руку, одразу вiдчувши теплий i дещо владний потиск. Цiеi митi кiмната освiтлилася: квартирна хазяйка ввiйшла, як вона говорила, «зi своею найкращою лампою» i поставила ii на стiл. Здаеться, вона здивовано вигукнула, побачивши мене; вона, може, навiть щось промовила, ? я не чув i не звертав уваги, вражений зовнiшнiстю чоловiка, чия велика й тендiтна долоня ще тримала мою. Я сам досить високий на зрiст, але вiн був принаймнi на пiвголови вищий, i коли я подивився просто на нього, збагнув, що менi нiколи не доводилось бачити стiльки краси й розуму, поеднаних в однiй людськiй iстотi! Прекрасноi форми голова свiдчила про силу та розум i шляхетно височiла на плечах, гiдних Геракла. Обличчя було овальне й по-особливому блiде, що надавало майже вогненного блиску темним очам, надзвичайно привiтний погляд яких поеднував веселiсть i страждання. Найвиразнiшою рисою його обличчя були вуста: попри бездоганний вигин, вони були твердi й рiшучi та не надто малi. Я помiтив, що у спокiйному станi його вуста вiдбивали гiркоту, презирство та навiть жорсткiсть. Але коли усмiх осявав iх, вони виражали ? чи то здавалося, що виражали, ? щось витонченiше за пристрасть, i в мене блискавично промайнула думка: чим могло бути це мiстичне, незбагненне щось7. З першого погляду я побачив цi головнi риси чарiвноi зовнiшностi мого нового знайомого, i коли вiн випустив мою руку, я вже почувався так, нiби знав його цiле життя! І тепер, вiч-на-вiч iз ним, у свiтлi лампи, я згадав про обстанову: холодна низька кiмната, брак свiтла, чорна сажа, розсипана на пiдлозi, моя потерта одiж i жалюгiдний вигляд у порiвняннi з цим чоловiком, який так велично дивився й мав на собi всi очевиднi ознаки багатства. Його довге пальто було пiдшите й облямоване розкiшними соболями; вiн розстiбнув його i жбурнув недбало, позираючи на мене й посмiхаючись.

? Я знаю, що прийшов у недоречну мить! ? сказав вiн. ? Зi мною так завжди! Це мое особливе нещастя! Вихованi люди нiколи не вдираються туди, де iх не хочуть бачити, тож боюся, що моi манери залишають бажати кращого. Якщо можете, пробачте менi заради цього, ? вiн вийняв адресованого менi листа, написаного знайомою рукою мого друга Керрiнгтона. ? І дозвольте менi сiсти, доки ви читатимете мiй документ.

Вiн присунув стiльця й сiв.

Я споглядав його гарне обличчя й невимушену позу з новим захватом.

? Не треба жодного документа! ? сказав я з цiлковитою щирiстю. ? Я вже отримав вiд Керрiнгтона листа, в якому вiн говорить про вас у вельми теплих висловах. Однак… Далебi, княже, ви по виннi простити менi мою нiяковiсть чи здивування… Я сподiвався побачити людину доволi лiтню…

Я спинився, збентежений гострим поглядом його блискучих очей, якi пильно дивились на мене.

? У нашi часи немае лiтнiх людей, любий пане, ? заявив вiн. ? Навiть бабусi й дiдусi бадьорiшi в п'ятдесят рокiв, нiж були у п'ятнадцять. Тепер зовсiм не говорять про вiк у вищому свiтi: це нечемно, навiть брутально. Те, що е непристойним, не згадуеться, а бути в лiтах нинi вважаеться за непристойне, тому про це уникають говорити. Ви кажете, що сподiвались побачити старого? Гаразд, ви не розчарованi, я старий. Насправдi ви й уявити собi не можете, який я старий!

Я розсмiявся на цю нiсенiтницю.

? Ви молодшi за мене, ? сказав я, ? принаймнi, маете такий вигляд.

? Ах, мiй вигляд оманливий! ? заперечив вiн весело. ? Я, подiбно до багатьох славнозвiсних модних красунь, старший, нiж видаюся. Але прочитайте-но рекомендацiйне послання, що його я принiс. Я доти не буду вдоволений.

Прагнучи люб'язнiстю пом'якшити свою попередню нечемнiсть, я вмить розкрив листа вiд приятеля та прочитав таке:



Любий Джеффрi!

Подавець цього листа, князь Нiманський, вельми шляхетний i освiчений джентльмен, походить з одного з найдавнiших родiв Європи, а вiдтак, i свiту. Тобi як шанувальниковi старожитньоi iсторii цiкаво буде довiдатись, що його предки були халдейськими принцами, якi оселилися в Тiрi, звiдки потiм перемiстилися до Етрурii, де й залишались упродовж кiлькох столiть; останнiй нащадок цiеi фамiлii ? надзвичайно обдарована, навiть генiальна особа, яку я, як мого доброго приятеля, з задоволенням рекомендую тоб

Страница 8

. Певнi обтяжливi обставини змусили його покинути рiдну провiнцiю та втратити бiльшу частину своiх маеткiв; вiн ? мандрiвець, обiзнаний iз значними обширами землi. Вiн багато подорожував, багато бачив i мае широкий досвiд щодо людей та справ. Вiн ? поет i дуже талановитий музикант, i хоча вiн вправляеться в мистецтвах тiльки для власного задоволення, я гадаю, що його практичнi знання лiтературних справ стануть тобi в пригодi у твоiй важкiй кар'ерi. Маю додати, що в усiх галузях науки вiн безперечний знавець. Зичу вам обом сердечноi приязнi й залишаюся, любий Джеффрi,

щиро твiй Джон Керрiнгтон.


Цього разу вiн, либонь, уважав за недоречне пiдписатися «Босслз», i це мене чомусь по-дурному образило. У листi було щось вимушене й формальне, нiби його було написано пiд диктування й на чиюсь настiйну вимогу. Чому я натрапив на цю думку ? не знаю. Я крадькома глянув на мого мовчазного спiврозмовника; вiн упiймав мiй несподiваний погляд i повернув його з особливою серйознiстю. Побоюючись, щоб раптова невиразна недовiра не вiдбилась у моiх очах, я поспiшно сказав:

? Цей лист, княже, посилюе мiй сором i жаль, що я так негарно зустрiв вас. Жодне виправдання не згладить моеi нечемностi; але ви не можете собi уявити, як менi прикро, що я змушений вас прийняти в цiй жебрацькiй хижi; зовсiм не так волiв би я вiтати вас!..

І я спинився з поновленим вiдчуттям роздратування, згадавши, який я тепер насправдi багатий, а попри те змушений мати вигляд злидаря.

Тим часом князь легким порухом руки перервав моi зауваги.

? Навiщо засмучуватись? ? спитав вiн. ? Радше пишайтеся, що можете бути вiльнi вiд банальних предметiв розкошi. Генiй зростае на горищi, а помирае в палацi. Хiба це не загальновизнана теорiя?

? На мою думку, радше заяложена й хибна, ? вiдказав я. ? І генiевi не завадило б вiдчути бодай раз ефект палацу, тодi як за звичай вiн помирае з голоду.

? Слушно! Однак, помираючи з голоду, вiн породжуе такi думки, з яких ситий буде багато хто пiсля нього! У цьому ? велемудре Провидiння, мiй любий пане! Шуберт сконав у злиднях, але погляньте, який зиск мали з його творiв видавцi нот! Це майстерний розподiл природи: чеснi люди мусять жертвувати собою, щоб дати змогу iснувати шахраям.

Вiн засмiявся, i я глянув на нього з деяким здивуванням. Його зауваження було таке близьке до моеi власноi думки, що я сумнiвався, серйозний вiн чи жартуе.

? Ви, певна рiч, говорите з сарказмом? ? спитав я. ? Насправдi ви не вiрите в це?

? О, чи вiрю я! ? вигукнув вiн; його гарнi очi заблищали. ? Як би я не вiрив у те, чого мене навчив досвiд, що б менi лишалося? У всьому треба коритися необхiдностi, як радить старе прислiв'я. Треба скоритися, коли диявол пiдганяе. Справдi, важко знайти заперечення на це слушне зауваження. Диявол пiдганяе свiт iз батогом у руцi, i, що е досить дивним (беручи до уваги, що люди вiрять в iснування Бога), успiшно керуе своiм запрягом, виявляючи надзвичайну вправнiсть!..

Вiн насупив брови, i лiнiя гiркоти коло рота зробилася глибшою й рiзкiшою; раптом знову ясно посмiхнувшись, вiн повiв далi:

? Однак не слiд моралiзувати: мораль викликае нудоту; кожна розсудлива людина ненавидить, коли iй говорять, чим вона е i чим би могла бути. Я прийшов для того, аби зробитися вашим другом, якщо ви дозволите. І, щоби покiнчити з церемонiями, iдьмо до мене в готель, де я замовив вечерю.

Наразi я був цiлком зачарований його вiльним поводженням, гарною зовнiшнiстю та мелодiйним голосом; його сатиричний настрiй пасував до мого. Я вiдчував, що ми чудово зiйдемося з ним, i початкова прикрiсть через те, що вiн застав мене в таких скрутних обставинах, якось минулася.

? Залюбки! ? вiдповiв я. ? Та спершу дозвольте менi трохи пояснити вам стан справ. Ви багато чули про мене вiд мого друга Джона Керрiнгтона, i я знаю з його листа, що ви прийшли сюди, бо вiдчуваете приязнь до мене й бажання зробити менi ласку. Дякую вам за цей люб'язний намiр! Я знаю, ви сподiвалися знайти злидаря-лiтератора, який змагаеться з жахливою нуждою та вiдчаем, i години зо двi тому вашi сподiвання цiлком би справдились. Але тепер обставини змiнилися: я дiстав звiстку, яка цiлковито змiнюе мое становище; я мав цього вечора дивовижний сюрприз…

? Маю надiю, приемний? ? м'яко поцiкавився мiй спiврозмовник.

Я всмiхнувся.

? Судiть самi! ? i я простяг йому листа вiд адвокатiв, якi сповiщали мене про несподiване багатство.

Вiн кинув на листа побiжний погляд, потiм згорнув i повернув менi, ввiчливо вклонившись.

? Я маю привiтати вас, ? сказав вiн, ? що й роблю. Хоча це багатство, яке, вочевидь, тiшить вас, менi видаеться дрiбницею. Ви змарнуете його впродовж якихось восьми рокiв чи навiть швидше. Аби бути багатим, по-справжньому багатим у моему розумiннi цього слова, потрiбно мати близько мiльйона на рiк. Тодi можна сподiватися, що уникнеш богадiльнi.

Вiн засмiявся, а я по-дурному витрiщився на нього, не знаючи, як сприймати його слова: як правду чи як марнi хвастощi. П'ять мiльйонiв мати за дрiбницю!

Вiн вiв далi

Страница 9

вочевидь, не помiчаючи мого здивування:

? Невичерпна людська жадiбнiсть, мiй любий пане, нiколи не може бути вдоволена. Якщо людина мае одне, вона бажае iншого, i смаки ii зазвичай коштують iй задорого. Наприклад, кiлька гарненьких жiночок, далеких вiд забобонiв, невдовзi увiльнять вас вiд ваших п'ятьох мiльйонiв у гонитвi за дiамантами. Верхогони зроблять це ще швидше. Нi-нi, ви не багатi ? ви досi злиденнi, тiльки злиднi вашi вже не такi надокучливi, як ранiше. Зiзнаюся, я сам через це розчарований, оскiльки йшов до вас iз надiею бодай раз у життi зробити добро i розiграти батька-годувальника для генiя-початкiвця; та в цьому мене, як i зазвичай, випереджено. Це, знаете, дивна рiч, одначе факт: скрiзь, куди б я не прийшов з особливим намiром щодо людини, мене завжди випереджають! Це справдi тяжко!..

Вiн зупинивсь i пiдвiв голову, прислухаючись.

? Що це таке? ? спитав вiн. Скрипаль за стiною грав «Ave Maria».

? Як жалiсливо! ? сказав мiй гiсть, зневажливо знизавши плечима. ? Отже, мiльйонере та майбутнiй славнозвiсний великосвiтський леве, маю надiю, для запланованоi вечерi перешкод немае? І, може, потiм до кафешантану, коли ваша ласка? Що ви на це скажете?

Вiн дружньо поплескав мене по плечi, глянувши просто в обличчя; цi дивовижнi очi, в яких були i сльози, i вогонь, дивились на мене ясним i владним поглядом, остаточно пiдкоривши мене. Я й не намагався опиратись тiй особливiй силi, що вабила мене до чоловiка, якого я щойно зустрiв: вiдчуття було надто сильним i приемним, щоби протистояти йому. Лише одну мить я вагався, оглядаючи свою потерту одiж.

? Я не можу супроводжувати вас, княже, ? сказав я. ? Я скидаюся радше на волоцюгу, нiж на мiльйонера.

? Маете рацiю! ? згодився вiн. ? Однак утiштеся! У цьому ви подiбнi до багатьох iнших крезiв. Тiльки гордi злидарi дбають про гарну одiж; вони та ще хiба гарнi легковажнi дами скуповують за звичай усе красиве та елегантне. Негоже припасований сюртук часто вкривае спину першого мiнiстра, i якщо ви побачите жiнку, вбрану в сукню кепського крою та кольору, майте певнiсть, що вона страшенно чеснотлива, знана з добрих справ i, ймовiрно, герцогиня!

Вiн пiдвiвся й пiдтяг до себе свое соболяче хутро.

? Що кому до вбрання, коли гаманець повний! ? говорив вiн далi весело. ? Щойно в газетах напишуть, що ви мiльйонер, ? i, без сумнiву, який-небудь спритний кравець ураз винайде нового дощовика а-ля Темпест, такого самого м'яко-зеленого, художньо-злинялого кольору, як ваша нинiшня одiж. А тепер iдьмо! Повiдомлення вiд ваших повiрникiв мае збудити у вас здоровий апетит, i я хочу, щоб ви вiддали належне моiй вечерi. Зi мною тут мiй кухар, а вiн не позбавлений майстерностi. До речi, маю надiю, ви зробите менi ласку й дозволите бути вашим банкiром, доки ваших майнових справ не буде законно розглянуто й затверджено.

Цю пропозицiю було зроблено так делiкатно й по-дружньому, що я не мiг не пристати на неi з вдячнiстю, ? адже вона звiльняла мене вiд тимчасових труднощiв. Я поспiхом написав кiлька рядкiв для квартирноi хазяйки, повiдомляючи, що заборгованi iй грошi буде вислано поштою наступного дня; по тому, сховавши знехтуваний рукопис, мiй наразi единий скарб, у бiчнiй кишенi, я загасив лампу i з новим приятелем, який так несподiвано з'явився в моему життi, залишив назавжди свое жалюгiдне помешкання i пов'язанi з ним злиднi. Я не думав тодi, що настане час, коли я озиратимусь на днi, перебутi в цiй маленькiй непоказнiй кiмнатцi, як на найкращий перiод мого життя, дивитимусь на пережиту гiрку скруту як на кермо, за допомогою якого святi янголи спрямовували мене до високих та шляхетних цiлей; час, коли я в розпачi молитимусь, проливаючи божевiльнi сльози, щоби знову бути тим, чим я був тодi! Я не знаю, добре чи зле, що наше майбуття приховане вiд нас. Чи уникали б ми зла, якби знали його наслiдки? Питання сумнiвне; у будь-якому разi, тiеi хвилини я перебував справдi у блаженному невiданнi. Я весело вийшов iз похмурого будинку, де мешкав так довго, зазнаючи розчарувань i труднощiв; я повернувся до них спиною, вiдчуваючи таку полегкiсть, яку й висловити важко; останнiм, що я чув, був жалiсливий зойк мирноi мелодii, нiби прощальний покрик невiдомого й незримого скрипаля.




IV


Перед пiд'iздом на нас чекала князева карета, запряжена парою гарячих вороних огирiв у срiбнiй збруi. Чудовi чистокровки били копитами землю та гризли вудила з нетерплячки; на появу господаря чепурний лiврейний лакей вiдчинив дверцята, шанобливо торкнувшись капелюха; на настiйну вимогу мого супутника я ввiйшов першим i, опустившись на м'якi подушки, пiддався приемному усвiдомленню розкошi й могутностi, неначе дуже давно лишив позаду днi прикрощiв i журби. Вiдчуття голоду та щастя змагалися в менi, i я перебував у непевному, хисткому станi, який приходить, якщо довго постити: геть усе здавалося менi примарним i невiдчутним на дотик. Я знав, що не зможу вiдчути повноти свого дивовижного щастя, доки не буде задоволено моiх фiзичних потреб. Мiй мозок наче обертався вихром, моi

Страница 10

думки були невиразнi й безладнi; менi здавалося, що й сам я перебуваю в якомусь чудернацькому снi, з якого маю негайно пробудитись.

Карета на гумових колесах iхала безшумно, вчувався тiльки стукiт кiнських копит ? конi мчали учвал.

Я бачив у напiвмороку блискучi темнi очi мого нового приятеля ? очi, що дивились на мене пильно й напружено.

? Чи не вiдчуваете ви, що свiт уже бiля ваших нiг, нiби м'яч в очiкуваннi удару ногою? ? спитав вiн напiвжартома, напiвiронiчно. ? Свiтовi так легко надати руху. Розумнi люди впродовж усiх вiкiв намагалися зробити свiт бодай не таким смiшним ? результат один: вiн i надалi вiддае нерозважностi перевагу над мудрiстю. Свiт ? нiби м'яч або, скажiмо, волан, ладний полетiти куди завгодно i як завгодно, аби лишень ракетка була золота!

? Ви говорите з якоюсь гiркотою, княже, ? сказав я. ? Але, без сумнiву, маете великий досвiд щодо людей?

? Великий, ? повторив вiн iз притиском. ? Мое князiвство дуже просторе.

? То ви володар! ? вигукнув я з певним здивуванням. ? Отже, «князь» ? не просто почесний титул?

? О, за правилами вашоi аристократii це просто почесний титул, ? швидко вiдповiв вiн. ? Коли я сказав, що мое князiвство просторе, я мав на думцi, що владарюю скрiзь, де люди пiдвладнi силi багатства. Хiба з цього погляду я помиляюся, твердячи, що мое князiвство просторе? Хiба не е воно майже безмежним?

? Завважую, ви цинiчнi, ? сказав я. ? Однак ви, звичайно ж, вiрите, що не все можна купити за грошi, ? честь i чесноту, наприклад?

Вiн окинув мене поглядом, загадково посмiхаючись.

? Я припускаю, що честь i чеснота iснують, ? вiдповiв вiн. ? Оскiльки вони iснують, вони, звичайно, не можуть бути купленi. Але мiй досвiд навчив мене: я завжди можу купити все. Що бiль шiсть людей називае честю i чеснотою? Щонаймiнливiшi, щонайхисткiшi властивостi. Призначте солiдну суму, й вони розсiються на порох. Визнаю, я одного разу зустрiв випадок непiдкупноi чесностi, однак то був лише один раз. Можливо, колись я зустрiну таку чеснiсть знову; зрештою, маю щодо того великi сумнiви. Та повернiмося до мене. Прошу вас, не думайте, що я нахваляюся перед вами та видаю себе пiд фальшивим титулом. Повiрте, я справжнiй князь, i такого роду, яким жодна з ваших найстарiших фамiлiй не може похвалитись; але князiвство мое зруйноване, й пiдданцi моi розсiянi мiж усiма нацiями; анархiя, нiгiлiзм та полiтичний безлад узагалi змушують мене радше мовчати про своi справи. На щастя, грошей маю достатньо, й лише вони торують менi шлях. Коли ми познайомимось ближче, ви бiльше дiзнаетеся про мою iсторiю. Я маю багато iнших iмен i титулiв поза тими, що позначенi на картцi, але користуюсь найпростiшим iз моiх iмен, позаяк бiльшiсть людей спотворюе вимову iншомовних назв. Близькi друзi зазвичай випускають титул та звуть мене просто Лючiо.

? Чи це ваше хресне iм'я? ? почав був я.

? Жодною мiрою, я не маю хресного iменi, ? перервав вiн поспiшно й гнiвно. ? Я не християнин.

Вiн говорив iз такою нетерпимiстю, що на хвилину я знiтився, не знаючи, що вiдповiсти.

? Справдi? ? пробурмотiв я знiяковiло. Вiн розреготався.

? «Справдi?» Це все, що ви знайшли сказати! Справдi, справдi i знову справдi! І ви не християнин, i нiхто iнший: люди лише претендують на те, щоб зватися християнами, i в цьому лицемiрствi, гiдному прокляття, вони блюзнять бiльшою мiрою, нiж пропащий янгол! А я нiкого з себе не вдаю ? в мене одним-одна вiра!

? І яка ж?..

? Глибока i страшна вiра! ? проказав вiн, i голос його тремтiв. ? Найгiрше те, що вона iстинна, бездоганно правильна, як машина свiтобудови! Однак говорити про це доцiльно лише тодi, коли вiдчуваеш похмурiсть духу й бажання розмовляти про темнi та страшнi речi, а наразi ми прибули на мiсце призначення, i головним клопотом у нашому життi (а це найголовнiший клопiт у жит тi бiльшостi людей!) мае бути питання нашого поживку.

Карета спинилася, й ми вийшли. На появу двiйко вороних i срiбноi збруi швейцар готелю i двое-трое слуг кинулись були до нас, але князь пройшов до вестибюля, не помiчаючи жодного з них, i звернувся до статечного чоловiка ? власного лакея, який вийшов назустрiч iз глибоким поклоном.

Я пробурмотiв щось стосовно того, що хотiв би найняти для себе кiмнату в готелi.

? О, мiй лакей зробить це для вас, ? сказав князь недбало. ? Готель далеко не заповнений; принаймнi всi найкращi кiмнати вiльнi, а ви, певна рiч, хочете взяти одну з найкращих.

Слуга, який досi стояв i торгував витрiшками, позираючи на мiй потертий костюм з особливим презирством, що його нахабнi холопи виявляють до тих, кого вважають за злидарiв, ? той самий слуга, почувши князевi слова, миттево змiнив насмiшкуватий вираз своеi лисячоi фiзiономii й догiдливо вклонився менi, коли я проходив повз нього. Мене пройняв дрож вiдрази, поеднаний з певним злiсним трiумфом: лицемiрство на обличчi холопа було, як я знав, лише тiнню, блiдим вiдбиттям поводження й манер «вищого» свiту ? адже там чесноти не мають жодноi цiни в порiвняннi з грiшми.

Якщо ви погано вдягненi че

Страница 11

ез вашу нужденнiсть ? вас вiдштовхнуть; але якщо ви багатi ? о, тодi можете носити потерту одiж, скiльки вам заманеться: вам догоджатимуть, вам леститимуть i всюди запрошуватимуть, хоч би ви були найбiльшим дурнем або першорядним негiдником.

Такi думки невиразно блукали в моiй головi, поки я йшов за князем до його покоiв. Вiн наймав величезнi апартаменти, якi складалися з великоi вiтальнi, iдальнi, кабiнету, оздоблених iз надзвичайною розкiшшю, крiм того ? спальнi, ванноi кiмнати й убиральнi, а також кiмнати для лакея та ще двох слуг.

Стiл, накритий для вечерi i прикрашений кошиками найвишуканiших фруктiв та квiтiв, виблискував дорогим кришталем, срiблом i порцеляною, i кiлька хвилин по тому ми вже сидiли бiля нього.

Лакей князя очолював обслугу, i в яскравому свiтлi електричних ламп я помiтив, що обличчя цього чоловiка здавалося дуже похмурим i нелюб'язним, навiть таiло вираз злоби, але обов'язки своi вiн виконував бездоганно: був спритним, уважливим i шанобливим, ? тож я потайки докорив собi за iнстинктивну неприязнь до нього. Його iм'я було Амiель; я мимоволi стежив за його рухами, такi вони були безшумнi; кроки його нагадували скрадливу ходу кiшки або тигра.

Йому допомагали ще двое слуг, так само метких та добре вишколених, i я насолоджувався вишуканими стравами, яких так давно не куштував, та ароматним вином, про яке могли тiльки мрiяти найдосвiдченiшi знавцi. Я вже почувався зовсiм легко, розмовляв вiльно й довiрливо, i прихильнiсть до мого нового друга зростала з кожною хвилиною, перебутою в його товариствi.

? Чи маете ви намiр продовжувати лiтературну кар'еру тепер, коли ви отримали цю невеличку спадщину? ? спитав князь пiсля вечерi, коли Амiель, поставивши перед нами вишуканий коньяк та сигари i шанобливо вклонившись, вийшов.

? Звiсно, ? вiдказав я, ? хоча б для власного задоволення. При грошах я зможу привернути до себе увагу. Жодна газета не вiд мовить у добре оплаченiй рекламi.

? Слушно! Але натхнення ? чи сумiсне воно з набитим гаманцем i порожньою головою?

Це зауваження розгнiвало мене.

? Ви вважаете, що голова в мене порожня? ? спитав я, дещо ображений.

? Не тепер, любий мiй Темпест: не дозволяйте випитому токайському чи коньяку так поспiшно говорити за вас. Запевняю, я не вважаю, що у вас порожня голова; навпаки, я чув i я переконаний, що голова ваша була i е сповнена iдей ? прекрасних iдей, оригiнальних iдей, небажаних у свiтi лiтературноi псевдокритики. Але чи будуть цi iдеi надалi пускати паростки у вашому мозку чи повний гаманець придушить iх? ? ось у чiм питання. Мiльйонери рiдко коли обдарованi оригiнальнiстю й натхненням ? так уже ведеться. Припускають, що натхнення приходить згори, а грошi ? знизу… Зрештою, у вашому випадку i натхнення, i оригiнальнiсть можуть i надалi процвiтати й давати плоди, я в цьому переконаний! Хоча нерiдко трапляеться, що коли мiшок iз грiшми випадае на долю честолюбного генiя, Бог залишае його, а диявол увiходить у своi права. Чи ви нiколи про це не чули?

? Нiколи! ? вiдповiв я, всмiхаючись.

? Звичайно, цi слова звучать смiховинно й по-дурному в наш вiк, коли не вiрять анi в Бога, анi в чорта. Мiж тим, вони означають, що слiд обирати мiж генiем i грiшми: генiй ? це Верх, а грошi ? Низ; не можна водночас лiтати i плазувати.

? Важко повiрити, що грошi змушують людину плазувати, ? сказав я. ? Як на мене, це единий засiб, необхiдний, щоби пiднести ii обдарування до найбiльших висот.

? Ви так вважаете?

Князь запалив сигару; вигляд вiн мав поважний i занепокоений.

? Тодi, боюся, ви мало обiзнанi в натуральнiй психологii ? саме так я називаю цi речi. Те, що належить землi, до землi й горнеться. Розумiете? Золото належить землi; ви видобуваете його звiдти, ви використовуете його. Генiй являеться хтозна звiдки ? ви не можете анi викопати його, анi виготовити, а можете лише стояти й чудуватися; цей рiдкiсний гiсть, примхливий, наче вiтер, зазвичай спричиняе сумне спустошення в людських умовностях. Вiн вивищуеться над земними смаками та уявленнями, i тi, кого вiн осявае, завжди живуть у незвiданих пiднесених свiтах. Тодi як грошi ? це користь, спiввiдносна з поверхнею землi: коли вам iх вистачае, ви впевнено сходите вниз i внизу лишаетесь!

Я засмiявся.

? Слово честi, ви виголошуете дуже красномовнi проповiдi проти багатства! ? сказав я. ? Мiж тим, самi ви надзвичайно багатi. Хiба ви на це нарiкаете?

? Нi, я не нарiкаю, адже це не мае жодного сенсу ? саме марнування часу, ? заперечив вiн. ? А я нiколи не марную свого часу. Але я вам кажу правду: генiй i велике багатство не живуть разом. Вiзьмiмо за приклад мене: ви й уявити собi не можете, якi величезнi здiбностi я мав колись! Колись давно, до того, як зробився володарем!..

? Я певен, що ви маете iх i тепер, ? стверджував я, милуючись його шляхетним обличчям i прекрасними очима.

Дивна тонка усмiшка, яку я помiчав уже не раз, знову осяяла його обличчя.

? Вам хочеться говорити менi комплiменти! ? сказав вiн. ? Вам, як i багатьом iншим, до вподоби моя зовнiш

Страница 12

iсть, але, врештi-решт, нiщо не е таким оманливим, як зовнiшнiсть. Причиною цiеi оманливостi е ось що: ми, тiльки-но виростаемо з дитячого вiку, ненастанно намагаемося здаватися не такими, якими ми е, i шляхом повсякчасноi практики досягаемо того, що наша фiзична форма починае приховувати наш справжнiй змiст. Це вимагае розуму й майстерностi, але справа того варта: кожен iндивiд стiною власного тiла захищений вiд шпигування друзiв чи ворогiв. Кожен являе собою самотню душу ув'язнену у власноруч збудованiй тюрмi, i кожен знае про це; коли вiн залишаеться наодинцi з собою, то часто ненавидить себе, подекуди навiть страхаеться лютоi потвори, прихованоi пiд маскою власного тiла, i силкуеться забути про ii гнiтючу присутнiсть, шукаючи того забуття в пияцтвi й розпустi, що й трапляеться iнколи зi мною. Ви б не подумали цього про мене, чи не так?

? Нiколи, ? швидко промовив я. Щось у його голосi та поглядi невимовно зворушило мене. ? Ви зводите на себе наклеп!

Вiн стиха засмiявся.

? Може бути! ? недбало зронив вiн. ? Але це змусить вас думати, що я не гiрший вiд бiльшостi людей! Але повернiмося до питання про вашу лiтературну кар'еру. Ви сказали, що написали книжку; чудово, надрукуйте ii й побачите результат. Можливо, вiн буде успiшним. А способiв улаштувати цей успiх багато. Про що ваша iсторiя? Сподiваюся, щось нескромне?

? Ясна рiч, що нi! ? заперечив я палко. ? Це повiсть про найшляхетнiшi взiрцi життя, про найвищi прагнення! Я писав ii з намiром пiднести й очистити думки моiх читачiв, утiшити тих, хто тужить i страждае…

Рiманський усмiхнувся спiвчутливо.

? Ваша книжка не годиться, ? перервав вiн. ? Не годиться, запевняю вас. Вона не вiдповiдае духовi часу. От якби ви змалю вали «першу нiч» iз описом розкiшноi вечерi та всiх наслiдкiв сп'янiння ? тодi, можливо, твiр мав би шанси. Інше не мае жодного сенсу. Щоб мати успiх, книжка не мусить мати лiтературну цiннiсть ? iй досить бути непристойною. Непристойною в такiй мiрi, щоб не ображати почуттiв передовоi жiнки. Це вiдкрие вам широку царину. Опишiть у подробицях любовну iнтригу, розпростортеся про народження дiтей ? словом, говорiть про чоловiкiв i жiнок, як про тварин, що iснують для единоi мети ? розмноження! Тодi матимете величезний успiх. Не буде жодного критика, який би не схвалив вас, не буде жодноi п'ятнадцятилiтньоi школярки, яка б не поглинала очима ваших сторiнок у тишi своеi дiвочоi спальнi!

Його погляд блищав таким злiсним глумом, що я, спантеличений, не мiг вiдшукати вiдповiдь, i вiн вiв далi:

? Як це вам спало на думку, любий Темпест, писати книжку про «найшляхетнiшi взiрцi життя», як ви висловлюетесь? На цiй планетi немае шляхетних взiрцiв життя; всюди пануе пiдла торгiвля. Людина ? нiщо, i всi ii цiлi так само нiкчемнi, як i вона сама. Бо шляхетнi взiрцi життя шукають iнших свiтiв. Іншi свiти iснують!.. І потiм, люди не бажають пiдносити й очищувати своiх думок романами: задля цього вони вiдвiдують церкву, причiм неймовiрно нудьгують упродовж служби Божоi, а романи читають задля задоволення. І навiщо ви хочете втiшати людей, якi зазвичай тiльки через власну глупоту завдають собi мук? Вони не хотiли допомогти вам. Вони не дали вам шести пенсiв, щоб урятувати вас вiд голоду. Друже мiй, облиште ваше безглуздя разом зi злиденнiстю. Живiть для себе. Якщо ви житимете для iнших, дiстанете у вiдповiдь чорну невдячнiсть; тож пристаньте на мою пораду i не жертвуйте власними iнтересами з жодних мiркувань!

Вiн вийшов iз-за столу й говорив, стоячи спиною до яскравого вогню й спокiйно палячи сигару. Я дивився на його гарну фiгуру й обличчя ? дивився та мучився тяжкими сумнiвами, якi затьмарили мiй захват.

? Якби ви не були таким прекрасним, я сказав би, що ви без сердечнi, ? промовив я нарештi. ? Однак вашi риси цiлковито суперечать вашим словам. Насправдi ви не маете тiеi байдужостi до людства, яку намагаетесь виявляти. Уся ваша зовнiшнiсть свiдчить про великодушнiсть, якоi ви не можете в собi здолати, навiть якби хотiли. Крiм того, хiба ви не прагнете завжди робити добро?

Вiн усмiхнувся.

? Завжди! Тобто я завжди зайнятий задоволенням людських бажань. Чи добре це з мого боку, чи погано ? питання двозначне. Людськi бажання безмежнi; едине, чого жоден з людей, як менi видаеться, не бажае, ? це розiрвати зi мною знайомство!

? Ще б пак, звiсно, що нi! Зустрiвши вас, мати таке бажання неможливо! ? І я засмiявся, здивований iз такоi дурницi.

Князь скоса кинув на мене загадковий погляд.

? Людськi бажання не завжди доброзичливi, ? завважив вiн, обернувшись, аби струсити попiл вiд сигари за камiннi гратки.

? Але ж ви, безперечно, не потураете iм у iхнiх пороках! ? ви гукнув я, досi смiючись. ? То був би вже надмiр доброчинностi!

? Бачу, ми потонемо в сипучих пiсках теорii, якщо пiдемо в цiй розмовi далi, ? сказав вiн. ? Ви забуваете, друже мiй: нiхто не може постановити, що таке порок i що таке чеснота. Вони подiбнi до хамелеона: в рiзних краях набувають рiзного забарвлення. Авраам мав двох чи трьох дружин i кiлькох

Страница 13

наложниць, а вiн, за Святим Письмом, був людиною доброчесною; тодi як лондонський лорд Том-Ноббi за наших днiв мае одну дружину й кiлькох наложниць та й у рештi мае багато спiльного з Авраамом, проте вважаеться жахливою особою. Змiнiмо тему, iнакше ми нiколи не скiнчимо. Що робитимемо цього вечора далi? Є в Тiволi симпатична дiвчинка з гарною статурою, яка знайшла собi пристановище у маленького бездiльного герцога; варто подивитись на ii дивовижне кривляння, завдяки якому вона втираеться в англiйську аристократiю! Чи, може, ви втомилися й бажаете вiдпочити?

Правду кажучи, я був геть утомлений хвилюваннями дня ? як фiзично, так i морально. Моя голова обважнiла пiсля вина, вiд якого я вже зовсiм вiдвик.

? Дiйсно, менi б найдужче хотiлося лягти спати, ? зiзнався я. ? До речi, що там з моею кiмнатою?

? О, Амiель подбав про це; зараз ми спитаемо його. Князь подзвонив, i лакей негайно з'явився.

? Ви приготували кiмнату для мiстера Темпеста?

? Так, ваша свiтлосте. Апартаменти поряд, майже навпроти. Кiмната вмебльована не так, як належить, але я, наскiльки мiг, зробив ii комфортабельною для ночi.

? Дякую, ? сказав я, ? я вам дуже вдячний. Вiн шанобливо вклонився.

? Дякую вам, пане.

Лакей пiшов, i я зробив рукою жест, щоб побажати господаревi доброi ночi. Князь узяв мою простягнену руку й потримав у своiй, допитливо дивлячись на мене.

? Ви менi подобаетесь, Джеффрi Темпест, ? сказав вiн. ? Ви подобаетесь менi: ви маете в собi дещо вище, нiж мае звичайна земна тварина. Тому я хочу запропонувати вам щось таке, що може видатися дивним. Ось що: якщо я не подобаюсь вам, скажiть це негайно, i ми розiйдемось тепер, ранiше, нiж пiзнаемо один одного. Я намагатимусь бiльше не зустрiчатись на вашому шляху ? хiба що ви самi станете шукати мене. Якщо ж, навпаки, я вам подобаюсь, якщо вам здаеться, що мiй характер i спосiб мислення нагадують вашi, то дайте менi обiцянку, що будете моiм другом i товаришем, принаймнi, на якийсь час, на кiлька мiсяцiв. Я введу вас у найкраще товариство, вiдрекомендую найвродливiшим жiнкам Європи, так само як i найвишуканiшим чоловiкам. Я iх усiх знаю i гадаю, що можу стати вам у пригодi. Але якщо у глибинi душi таiться бодай найменша вiдраза до мене, ? тут вiн на мить спинився i потiм повiв далi з надзвичайним пафосом, ? в iм'я Господне, не приховуйте ii, i я пiду, позаяк, присягаюся вам, я не той, за якого видаюся!

Приголомшений його дивним поглядом i незвичайними манерами, я вагався лише мить, i ця мить, я знав, вирiшувала мою долю. То була правда: мене бентежило якесь недовiрливе, вiдворотне почуття до цього чарiвного, але цинiчного чоловiка, i той, вочевидь, угадав його. Однак тепер усi пiдозри розвiялись, i я стиснув його руку в новому поривi щиростi.

? Мiй друже, ваше попередження надiйшло запiзно, ? сказав я з радiстю. ? Ким би ви не були чи за кого б себе не вважали, я вiдчуваю до вас велику симпатiю i щасливий, що зустрiв вас. Мiй давнiй товариш Керрiнгтон дiйсно зробив менi послугу, познайомивши нас, i запевняю вас, що я пишатимусь нашою дружбою. Ви, здаеться, вiдчуваете насолоду вiд самоприниження? Однак е старе прислiв'я: «Не такий страшний чорт, як його малюють!»

? І це слушно, ? промовив вiн замислено. ? Бiдолашний чорт! Його провини, без сумнiву, перебiльшенi. Вiдтак, ми друзi?

? Маю надiю, не я перший порушу угоду?..

Князевi темнi очi з увагою спинились на менi, хоча в них, здавалося, таiвся усмiх.

? Угода ? влучне слово, ? сказав вiн. ? Отже, вважаймо це угодою. Маючи вiднинi статки, ви обiйдетесь без матерiальноi допомоги, але, повторюю, я гадаю, що стану вам у пригодi, щоби ввести вас у товариство. І, звичайно, ви схочете закохатись, якщо ще не закоханi?

? Нi, ? швидко вiдповiв я, й це була правда. ? Досi я не зустрiчав жодноi жiнки, яка б вiдповiдала моiм вимогам стосовно вроди.

Вiн зайшовся в реготi.

? Дiйсно, самовпевненостi вам не бракуе, ? зазначив вiн. ? Тiльки довершена врода задовольнить вас? Однак вiзьмiть до уваги, мiй друже: хоч ви i показний, i поставний молодий чоловiк, але самi не вповнi Аполлон!

? Не в тiм рiч, ? завважив я. ? Чоловiк повинен обирати собi дружину уважним оком, так само як вiн обирав би коня чи вино: або досконалiсть, або нiчого.

? А жiнка? ? спитав Рiманський, i очi його блиснули.

? Жiнка насправдi не мае права вибору, ? вiдповiв я; оскiльки це був один iз моiх улюблених аргументiв, то говорив я охоче. ? Вона мусить коритися, коли ii жадають. Мужчина ? завжди муж чина, а жiнка ? тiльки його приналежнiсть, i не маючи вроди, вона не може розраховувати анi на його прихильнiсть, анi на пiдтримку.

? Слушно! Вельми слушно i логiчно! ? вигукнув вiн, зробившись на хвилину надзвичайно серйозним. ? Я сам не симпатизую новим iдеям щодо жiночоi iнтелектуальностi. Вона лише самиця чоловiка, вона не мае власноi душi, крiм тiеi, яка е вiдбиттям його душi, i, позбавлена логiки, вона не здатна мати правильнi судження стосовно речей. Це iстеричне створiння породжуе весь обман, який тiльки iснуе на земл

Страница 14

, ? i самого цього вже достатньо, щоб зрозумiти, яку примiтивну iстоту являе собою жiнка! Цiкаво простежити, скiльки зла вона завдала свiтовi, руйнуючи плани наймудрiших радникiв i королiв, пануючи над ними, тодi як саме вони, без сумнiву, мали б панувати над нею! А за нинiшньоi доби жiнка зухвалiша, нiж будь-коли.

? Це тiльки перебiжна фаза, ? заперечив я недбало, ? започаткована кiлькома несимпатичними особинами жiночоi статi. Я так мало цiкавлюся жiнками, тож не впевнений, чи одружуся коли-небудь.

? Маете досить часу для мiркувань, а наразi забавляйтеся з красунями en passant[1 - Побiжно (фр.).], ? сказав вiн, пильно стежачи за мною. ? Я тим часом покажу вам усi можливi шлюбнi ринки у свiтi, хоча найбiльший з-помiж них, звичайно, ? наша столиця. Чудовi торги маете попереду, любий друже! За екземплярчики прекрасних блондинок i брюнеток правлять загалом дуже дешево. Ми розглянемо iх на дозвiллi. Я радий, що ви самi вирiшили приятелювати зi мною, бо я дуже гордий ? можу сказати, гордий, як диявол, ? i нiколи не залишаюсь у товариствi людини, якщо вона виявляе бодай най менше бажання позбутись мене. Добранiч!

? Добранiч! ? вiдповiв я. Ми знову потисли один одному руки i не встигли роз'еднати iх, як раптом сяйнула яскрава блискавка, супроводжувана страшними перекотами грому. Електрика погасла, i тiльки вогонь у камiнi осявав нашi обличчя. Я був трохи ошелешений i почувався знiяковiло; князь залишався цiлком бай дужим, i очi його блищали в темрявi, немов очi кiшки.

? Яка гроза! ? зауважив вiн. ? Такий грiм узимку ? доволi незвичайне явище. Амiеле!

Лакей увiйшов, його зле обличчя скидалося на бiлу маску посеред мороку.

? Цi лампи погасли, ? промовив князь, ? дивно, що цивiлiзоване людство ще не вповнi навчилося давати собi раду з електричним свiтлом. Чи можете ви поладнати iх, Амiеле?

? Так, ваша свiтлосте.

Минуло кiлька хвилин, i завдяки вправним манiпуляцiям, яких я не зрозумiв i не мiг бачити, кришталевi рiжки засвiтилися новим блиском.

Знову прогуркотiв грiм, i розпочалась надзвичайно сильна злива.

? Справдi, дивна погода, як на сiчень, ? сказав Рiманський, знову простягаючи менi руку. ? Добранiч, друже мiй! Спiть спокiйно!

? Якщо гнiв стихii менi дозволить, ? усмiхнувся я.

? О, що вам за дiло до стихii! Людина пануе над усiма стихiями чи, принаймнi, невдовзi так буде. Амiеле, покажiть мiстеровi Темпесту його кiмнату.

Амiель послухався i, перейшовши коридор, провiв мене до просторих розкiшних апартаментiв, пишно оздоблених i яскраво освiтлених. Затишним теплом вiйнуло на мене, коли я ввiйшов. І я, що з дитинства не бачив такоi розкошi, почувся як нiколи враженим, iз радiстю усвiдомивши мое несподiване та небувале щастя.

Амiель iз повагою чекав, час вiд часу крадькома кидаючи на мене погляди, в яких, менi здавалося, можна було прочитати щось глузливе.

? Чим можу служити вам, пане? ? спитав вiн.

? Дякую, ви менi не потрiбнi, ? вiдказав я, силкуючись надати своему голосовi недбалоi iнтонацii. Так чи iнак, але я вiдчував, що цьому чоловiковi слiд указувати на його мiсце. ? Ви були дуже уважливi, я цього не забуду.

Легка усмiшка промайнула на його вустах.

? Вельми вдячний, пане. Добранiч!

І вiн пiшов, лишивши мене самого. Я ходив туди-сюди кiмнатою, радше машинально, нiж свiдомо; я намагався думати, збагнути дивовижнi подii дня, але в моему мозковi досi панував хаос i единим рельефним образом була яскрава особистiсть мого нового друга Рiманського.

Його незвичайна зовнiшнiсть, приемне поводження, його оригiнальний цинiзм, поеднаний з глибоким почуттям, якому я не мiг вiднайти назви, всi несуттевi, однак рiдкiснi обставини його походження та риси характеру переслiдували мене: я вiдчував, що все це вiднинi нерозривно поеднане зi мною та з усiм, що зi мною пов'язане.

Я роздягнувся, стоячи перед вогнем, прислухаючись до дощу та грому, який тепер затихав у гнiвних вiдлуннях.

? Джеффрi Темпест, свiт вiдкрився перед тобою! ? сказав я, звертаючись до самого себе. ? Ти молодий, здоровий, показний та розумний; на додачу тепер маеш п'ять мiльйонiв на рахунку й багатого князя за приятеля. Чого ж iще ти бажаеш вiд фортуни? Нiчого, крiм слави! А цього ти досягнеш легко, бо в нашi часи навiть слава купуеться, так само як i кохання. Твоя лiтературна каторга, хлопче, закiнчилася ? твоя зiрка сходить! Насолоджуйся спокоем та задоволенням упродовж решти свого життя. Ти щасливець! Нарештi твiй день настав!

Я кинувся на м'яке лiжко й намагався заснути, але в напiвдрiмотi ще чув вiддаленi глухi вiдгомони грози. Одного разу менi вчувся голос князя, який кликав: «Амiеле! Амiеле!» ? з дикiстю лютого буревiю. Іншого разу я раптово прокинувся через враження, нiби хтось пiдiйшов i дивиться на мене.

Я сiв на лiжку й вглядiвся в темряву: вогонь у камiнi згас. Я повернув ключика маленькоi електричноi лампочки поблизу лiжка, i кiмната освiтлилась, однак нiкого в нiй не було.

Мiж тим уява надалi бавилася зi мною, i перед тим як знову заснути, я чув ? чи менi здалося? ? бi

Страница 15

я себе свистячий шепiт: «Тихше! Не турбуй його! Нехай безумний спить у своему безумствi!»




V


Наступного ранку, щойно вставши, я довiдався, що його свiтлiсть ? як називали князя Рiманського його слуги i прислужники готелю, ? поiхав верхи до парку, лишивши мене снiдати на самотi. Тому я зiйшов до загальноi зали, де менi догiдливо прислуговували, незважаючи на мою потерту одiж, яку я досi мусив носити, не маючи нiчого на змiну. Коли я хотiв би поснiдати? О котрiй годинi маю намiр обiдати? Чи залишатимусь у своiх апартаментах? Чи, може, вони не задовольняють мене? Можливо, я волiв би апартаменти, подiбнi до тих, що займае його свiтлiсть?.. Усi цi шанобливi питання спершу дивували мене, а потiм почали тiшити. Якiсь таемничi агенти, вочевидь, поширили чутки про мое багатство, i це був перший результат. У вiдповiдь я сказав, що наразi нiчого не можу вирiшити й вiддам вiдповiднi розпорядження не ранiше як за кiлька годин, а поки що залишаю кiмнату за собою. Пiсля снiданку я зiбрався був iти до своiх повiрникiв, та щойно замовив екiпаж, як побачив мого нового приятеля: вiн повертався з прогулянки. Князь сидiв верхи на прекрасному гнiдому огирi з дикими очима, ноги якого тремтiли вiд напруги, ? напевно, вiн щойно мчав щодуху й тепер гарячкував пiд владною, твердою рукою iздця, яка стримувала тварину. Кiнь стрибав i крутився мiж кебами й возами, що видалося б доволi ризикованим, якби вершником був хтось iнший, а не Рiманський. Удень князь видавався ще кращим на вроду: легкi рум'янцi забарвлювали природну блiдоту обличчя, а очi блищали задоволенням пiсля моцiону. Я чекав його наближення, так само як i Амiель, який зазвичай з'являвся в коридорi готелю у мить прибуття свого пана. Рiманський, побачивши мене, посмiхнувся й торкнувся рукiв'ям хлиста до капелюха, що мало означати поклiн.

? Ви довго спите, Темпесте! ? сказав вiн, зiстрибуючи з коня й кидаючи повiд грумовi, який його супроводжував. ? Завтра ви маете поiхати зi мною й долучитися до «Товариства печiнки», як говориться модним жаргоном. Ранiше вимовляти слово «печiнка» або iншi назви внутрiшнiх органiв уважалося за найвищу мiру неделiкатностi, але тепер усе змiнилось, i ми вбачаемо особливе задоволення в мiркуваннях про негарнi фiзiологiчнi предмети. І в «Товариствi печiнки» ви побачите заразом усе мостиве панство, яке запродало душу дияволовi, ? людей, якi об'iдаються до того, що годнi луснути, а потiм iз поважним виглядом парадують на добрих конях, надто добрих як на такий кепський тягар, i сподiваються в такий спосiб вигнати диявола зi своеi зараженоi кровi. Вони думають, що я один iз них, але помиляються.

Вiн поплескав коня, i грум вiдвiв його; пiсля швидкого бiгу мило вкривало плямами лиснючi груди й переднi ноги тварини.

? Навiщо ж ви приеднуетесь до товариства? ? спитав я, смiючись i дивлячись на князя з неприхованим захватом: костюм для верхогонiв добре сидiв на ньому й нiколи ще його чудова статура так не впадала менi у вiчi. ? Ви дурите iх!

? Так, ? вiдказав вiн, ? i, знаете, я не единий у Лондонi, хто iх дурить. А куди це ви налагодилися?

? До тих повiрникiв, що написали менi вчора. Назва фiрми ? «Бентам i Еллiс». Чим ранiше я матиму з ними розмову, тим краще. Як ви гадаете?

? Так, але ось що, ? i вiн вiдвiв мене вбiк, ? вам слiд мати при собi готiвку. Для вашоi репутацii недобре буде, якщо ви вiдразу ж звернетесь по грошi; немае жодноi потреби пояснювати цим юристам, що iхнiй лист застав вас на порозi голодноi смертi. Вiзьмiть цей гаманець ? пам'ятайте, ви дозволили менi бути вашим банкiром! А дорогою зайдiть до якого-небудь вiдомого кравця й одягнiться як слiд.

Вiн вiдвернувся й швидко пiшов геть, а я, зворушений його добрiстю, поспiшив за ним.

? Стривайте, Лючiо!

Уперше я називав його на iм'я. Вiн спинився.

? Ну?

Вiн уважно на мене подивився й посмiхнувся.

? Ви не даете менi часу говорити, ? промовив я тихо, оскiльки ми стояли у загальному коридорi готелю. ? Рiч у тiм, що я маю грошi, тобто можу iх негайно отримати. Керрiнгтон надiслав менi в листi чек на п'ятдесят фунтiв, я не встиг вам про це сказати. Вiн був такий добрий, що позичив iх менi. Вiзьмiть цей чек як гарантiю за гаманець. До речi, скiльки в гаманцi?

? П'ятсот банкiвськими бiлетами.

? П'ятсот! Любий друже, менi не потрiбно стiльки. Це забагато!

? За наших часiв краще мати забагато, нiж замало! ? швидко заперечив вiн. ? Любий Темпесте, не надавайте цьому надто великоi ваги! П'ятсот фунтiв ? це насправдi нiщо. Ви можете витрати ти iх на один туалетний несесер, наприклад. Краще вiдiшлiть назад Джоновi Керрiнгтону його чек: я не дуже вiрю в його щиросерднiсть, беручи до уваги, що кiлькома днями перед моiм вiд'iздом з Австралii вiн вiдкрив копальню, оцiнену приблизно у сто тисяч фунтiв.

Я вислухав це з великим здивуванням i, мушу зiзнатись, почувався дещо скривдженим. Вiдвертий i великодушний характер мого приятеля Босслза, здавалося, раптом примерк у моiх очах. Чому в листi вiн жодним словом не обмовився про свiй успiх? Чи злякався

Страница 16

що я надалi турбуватиму його проханнями про позики? Мабуть, мiй вигляд зраджував моi думки, оскiльки Рiманський, який спостерiгав за мною, сквапливо додав:

? Хiба вiн вам не згадував про свое щастя? Це не по-приятельському, але, як я вже говорив, грошi часто псують людину.

? О, гадаю, вiн не мав намiру зневажити мене, ? поспiшив я сказати з вимушеним усмiхом. ? Без сумнiву, це буде темою його наступного листа. Що ж стосуеться цих п'ятисот фунтiв…

? Облиште, любий мiй! ? проказав князь нетерпляче. ? Навiщо ви говорите про гарантii? Хiба ви самi не е моею найпевнiшою гарантiею?

Я засмiявся.

? Ну так, тепер я цiлком благонадiйний i не маю намiру тiкати.

? Вiд мене? ? спитав вiн iз напiвхолодним, напiвлагiдним поглядом. ? Нi, не думаю!

Вiн зробив легкий жест рукою й залишив мене, а я, поклавши шкiряного гаманця з банкнотами в бiчну кишеню, покликав кеб i поiхав на Басiнгхолл-стрит, де чекали на мене моi повiрники.

Дiставшись мiсця призначення, я звелiв доповiсти про себе, i мене негайно з великою пошаною прийняли двое маленьких чоловiчкiв, якi являли собою «фiрму». На мое прохання вони вiдiслали вниз клерка, щоб розплатитися й вiдпустити кеб, i я, вiдкривши гаманець Лючiо, попросив iх розмiняти банкноту в десять фунтiв на золото та срiбло, що вони зробили з великою охотою.

Потiм ми разом узялися до справ. Мiй померлий родич, якого я, як себе пам'ятаю, нiколи не бачив, але вiн бачив мене сирiткою на руках у годувальницi, залишив менi геть усе, що мав, включно з кiлькома рiдкiсними колекцiями картин i коштовностей. Заповiт був таким коротким i однозначним, що не було жодноi можливостi над ним мудрувати, й менi було оголошено, що за тиждень, найбiльше за десять днiв, усе буде впорядковано й надано в мое виключне розпорядження.

? Ви дуже щаслива людина, мiстере Темпест, ? сказав менi старший компаньйон, мiстер Бентам, згортаючи останнiй доку мент. ? У вашi лiта ця княжа спадщина обiцяе вам або великi втiхи, або велике прокляття ? нiколи не знаеш! Таке величезне багатство накладае велику вiдповiдальнiсть.

Мене насмiшила зарозумiлiсть цього слуги закону, який насмiлився повчально просторiкувати про мое щастя.

? Багато хто охоче взяв би на себе таку вiдповiдальнiсть i по мiнявся б зi мною мiсцями, ? сказав я викличним тоном, ? самi ви, наприклад?

Я знав, що це заувага поганого тону, але зробив ii навмисне, вважаючи, що не Бентамова справа проповiдувати менi про вiдповiдальнiсть, пов'язану з багатством. Однак вiн не образився, тiльки скосив на мене пильний погляд; у цю мить вiн скидався на замислену ворону.

? Нi, мiстере Темпест, нi, ? вiдповiв вiн сухо, ? не думаю, щоб я з вами помiнявся мiсцями. Я е тим, чим е, та мене це задовольняе. Моя голова ? мiй банк, i цей банк забезпечуе менi вiдсоток цiлком достатнiй, щоб жити. Це все, чого я бажаю. Жити не злидарюючи й чесно працювати ? з мене досить. Я нiколи не заздрив багатству.

? Мiстер Бентам фiлософ, ? завважив його компаньйон мiстер Еллiс, усмiхаючись. ? Завдяки нашiй професii, мiстере Темпест, ми так часто зустрiчаемось iз примхами долi, що, спостерiгаючи мiнливе щастя наших клiентiв, самi вчимося задовольнятися з малого.

? Я цього не навчився й досi, ? сказав я весело. ? Але цiеi митi визнаю, що задоволений.

Кожен iз них вiддав менi легкий офiцiйний поклiн, i мiстер Бентам потиснув менi руку.

? Справу владнано, дозвольте менi привiтати вас, ? проказав вiн чемно. ? Звiсно, будь-якоi митi, якщо ви забажаете доручити вашi справи комусь iншому, ми ? я та мiй компаньйон ? iз цiлковитою готовiстю ретируемося. Однак ваш померлий родич ставив ся до нас iз великою довiрою…

? І я також, запевняю вас! ? швидко перервав я. ? Ви зроби те менi ласку, якщо надалi провадитимете моi справи, як ви роби л це для мого родича, i майте певнiсть, що я буду вдячний.

Двое маленьких чоловiчкiв уклонилися знов, i цього разу мiстер Еллiс потиснув менi руку.

? Ми зробимо все, що в наших силах, мiстере Темпест. Чи не так, Бентам?

Бентам поважно кивнув головою.

? А тепер, Бентам, ? повiв далi Еллiс, ? як ви гадаете, чи слiд сказати мiстеровi Темпесту… чи, може, не варто?

? Можливо, ? вiдповiв сентенцiйно Бентам, ? краще буде сказати.

Я дивився то на одного, то на другого, нiчого не розумiючи. Мiстер Еллiс потер руки й усмiхнувся.

? Рiч у тiм, мiстере Темпест, що ваш покiйний родич, хоча людиною був тонкою й досить розумною, мав одну вельми дивну iдею ? можливо, якби вiн уперто ii тримався, вона могла б довести його до божевiльнi й таким чином завадила б йому розпорядитися своiм величезним багатством так мудро та справедливо; на щастя для нього i для вас, вiн не надто обстоював ii й до останнього дня залишався талановитим дiлком. Але я не думаю, щоб сам вiн коли-небудь уповнi звiльнився вiд тiеi iдеi, чи не так, Бентам?

Бентам замислено роздивлявся чорну округлу мiтку вiд газового рiжка на стелi.

? Не думаю, нi, не думаю, ? проказав вiн. ? Надто вiн був у нiй переконаний.

? Що це за iдея, нарештi? ? спитав я н

Страница 17

терпляче. ? Чи не займався вiн винайденням нового лiтального апарата, щоб у такий спосiб спекатися своiх грошей?

? Нi, нi, нi! ? i мiстер Еллiс розсмiявся тихим, приемним смiхом. ? Нi, шановний пане, жоднi фантазii в царинi механiки або торгiвлi не захоплювали його уяви. Вiн надмiру… е… гадаю, я можу так сказати… вiн надто глибоко опирався тому, що зветься у свiтi поступом, ? надто глибоко, щоб сприяти цьому поступовi новими винаходами або будь-якими iншими засобами. Бачите, менi трохи незручно пояснювати вам те, що дiйсно видаеться за найфантастичнiшу, найбiльш неоковирну iдею… Скажу на початку, що ми насправдi нiколи не знали, яким шляхом вiн надбав свое багатство. Чи не так, Бентам?

Бентам щiльно стулив вуста.

? Ми здiйснювали операцii з великими сумами, ? вiв далi Еллiс, ? i радили, як iх краще розмiстити; але запитувати, звiдки вони йдуть, було не нашою справою. Чи не так, Бентам?

Бентам статечно кивнув головою.

? Нам довiряли, ? говорив Еллiс, делiкатно стискаючи кiнчики пальцiв, ? i ми намагалися виправдати цю довiру нашою скромнiстю та вiдданiстю, i лише пiсля довгих рокiв дiлових зв'язкiв наш клiент повiдомив нам свою iдею, найхимернiшу, найнеймовiрнiшу з усього, що тiльки можна уявити: вiн був переконаний, що запродався дияволовi та що його величезне багатство було результатом торговельноi угоди. Я щиро розреготався.

? Що за безглузда думка! ? вигукнув я. ? Бiдолашний! Вочевидь, вiн був несповна розуму! Чи, може, вiн ужив цього вислову лише у фiгуральному розумiннi?

? Не думаю, ? заперечив мiстер Еллiс, досi погладжуючи своi пальцi, ? не думаю, що лише у фiгуральному розумiннi. Чи не так, Бентам?

? Рiшуче ? нi, ? вiдказав Бентам поважно, ? вiн говорив про торговельну угоду як про факт, який справдi вiдбувся.

Я знов засмiявся, але вже не так щиро.

? За наших часiв люди мають рiзноманiтнi фантазii, ? сказав я. ? Ідеi Блаватськоi[2 - Олена Блаватська (1831?1891) ? засновниця всесвiтнього теософського товариства, яке сформувало iдею створення ядра Вселенського братства людства без подiлу на раси, вiросповiдання, статi, за кольором шкiри, а також сприяло вивченню порiвняльноi релiгii, фiлософii та науки, дослiджувало непояснюванi закони природи та сили, прихованi в людинi. Сприяла поширенню буддизму в Старому й Новому Свiтi.], Безант[3 - Аннi Безант (1847?1933) ? учениця О. Блаватськоi, авторка низки праць iз теософii.], гiпнотизм… Нема чого дивуватись, якщо хтось iще зберiг старi дурнi забобони, наприклад вiру в iснування диявола; але для людини з цiлком здоровим глуздом…

? Та-ак, так, ? перервав мiстер Еллiс, ? ваш родич був людиною з цiлком здоровим глуздом, i ця iдея була единою фантазiею, закорiненою в його глибоко практичному розумi. Будучи тiльки iдеею, вона навряд чи варта уваги; однак, можливо, добре ? мiстер Бентам зi мною погоджуеться ? добре, що ми згадали про неi.

? Для нас велике полегшення, що ми згадали про неi, ? пiд твердив мiстер Бентам.

Я посмiхнувся, подякував iм i пiдвiвся, щоб пiти. Вони ще раз одночасно вклонились менi, у цю мить нагадуючи близнюкiв ? так спiльна юридична практика позначилась на iхнiх рисах.

? До побачення, мiстере Темпест, немае потреби говорити, що ми служитимемо вам, як служили нашому попередньому клiентовi, в мiру наших сил. Можна спитати, чи не потребуете ви тiеi або iншоi суми негайно?

? Нi, дякую вам, ? вiдповiв я, вiдчуваючи певну вдячнiсть до свого друга Рiманського, який поставив мене в цiлком незалежне становище перед цими адвокатами. ? Дякую вам, я маю бiльше, нiж потребую.

Вони, вочевидь, дещо здивувались, однак утримались вiд зауважень.

Вони занотували мою адресу й доручили клерковi провести мене. Я дав йому пiвсоверена та наказав випити за мое здоров'я, i вiн охоче пообiцяв це зробити.

Потiм я пiшов пiшки, досi впевняючи себе, що це не сон, що я справдi мiльйонер i що це така сама правда, як те, що двiчi по два ? чотири.

Звернувши за рiг, я несподiвано зiткнувся з джентльменом, який виявився тим самим редактором, що напередоднi знехтував мiй рукопис. Упiзнавши мене, редактор одразу спинився.

? Куди ви прямуете? ? спитав вiн. ? Досi маете надiю десь розмiстити цей злощасний роман? Дорогенький, повiрте менi, вiн геть непридатний…

? Непридатний? Буде придатний, ? сказав я спокiйно, ? я сам видам його.

Вiн вiдступив.

? Самi видасте? Сили небеснi! Та це вам обiйдеться в шiстдесят, сiмдесят або й сто фунтiв стерлiнгiв!

? Навiть якби це коштувало тисячу ? менi байдуже. Рум'янцi залили його обличчя, й очi широко розкрилися зi здивування.

? Я думав… даруйте менi, ? затинався вiн, ? я думав, ви злидарюете…

? Я злидарював, ? вiдповiв я сухо, ? та не злидарюю тепер. Його неймовiрно розгублений вигляд ? тим паче, що я остаточно ще не прийшов до тями пiсля подiй, якi перевернули мое життя, ? справив на мене таке палке враження, що я розреготався ? дико, шумно, несамовито! Це, вочевидь, стривожило його, оскiльки вiн почав нервово озиратись довкола, нiби подумуючи про втечу.

Я схопив

Страница 18

його за руку й промовив, намагаючись угамувати цю майже iстеричну веселiсть:

? Я не божевiльний, не думайте так, я просто мiльйонер!

І я знову зайшовся в реготi: становище видавалося менi вкрай смiшним, але статечний редактор, вочевидь, тримався iншоi думки, i його риси вiдбивали таку щиру стривоженiсть, що я спромiгся на останне зусилля й нарештi опанував себе.

? Даю вам слово честi, я не жартую, це факт. Учора ввечерi я потребував обiду, й ви, як людина добросерда, запропонували менi його; нинi я маю п'ять мiльйонiв. Не дивiться так! Ви дiстанете апоплексичний удар! Отже, я вам сказав, що сам видам свою книжку, й вона мусить мати успiх! О, я цiлком серйозний! Тепер у моему гаманцi задосить грошей, щоб заплатити за видання!

Я випустив його руку, й вiн вiдсахнувся, ошелешений та засоромлений.

? З нами Бог! ? пробурмотiв вiн, ? це схоже на сон! Я нiколи в життi не був такий здивований!

? І я теж! ? я ледь поборював спокусу знову вибухнути реготом. ? Але в життi, як i в казках, трапляються дива, i твiр, який вiдкинули «лектори», буде подiею сезону! Скiльки ви вiзьмете, щоб видати його?

? Я? Щоб я видав його?

? Так, ви! А чом би й нi? Якщо я пропоную вам можливiсть чесно заробити грошi, невже зграя ваших найманих «лекторiв» за вадить вам пристати на мою пропозицiю? Ви не раб, ми живемо у вiльнiй краiнi. Я знаю тих, хто читае для вас: сухе п'ятдесятирiчне бурмило, яке страждае на розлади травлення, буквоiд, який сам зазнав невдачi в лiтературi й тому нiчого iншого не зробить, як тiльки надряпае лайливу рецензiю на твiр, що подае надii. Навiщо ж вам довiряти такiй некомпетентнiй думцi? Я заплачу вам за видання моеi книжки суму, яку ви самi призначите, й навiть бiльше ? за щире прагнення! І я ручуся, що вона дасть добре iм'я не лише менi як авторовi, але й вам як видавцевi. Я не пошкодую коштiв на рекламу й примушу працювати пресу. Усе на свiтi купуеться за грошi.

? Стривайте, стривайте, ? перервав вiн, ? це так несподiвано! Дайте менi час, i я обмiркую вашу пропозицiю.

? У такому разi даю вам день на обмiрковування, ? сказав я, ? але не бiльше, бо, якщо ви скажете «нi», я знайду iншого видавця, який добре наживеться замiсть вас. Будьте розсудливi, друже мiй! Бувайте!

? Чекайте! Ви такий збуджений, так дивно поводитесь ? ваша голова, вочевидь, iде обертом!

? Справдi! І на те е причина!

? Боже мiй! ? усмiхнувся вiн. ? Дозвольте ж менi привiтати вас. І знаете, я справдi щиро вас вiтаю. ? І вiн палко потиснув менi руку. ? А що стосуеться книжки, то я певен, що ii насправдi гудили не через брак таланту чи лiтературного стилю, ? вона просто написана надто, надто пiднесено, а тому не пасуе до смакiв публiки. За наших часiв найбiльший успiх мають повiстi про «беззаконня хатнього вогнища». Однак я помiркую про вашу книжку. Де вас знайде мiй лист?

? Гранд-готель, ? вiдповiв я, в душi насмiхаючись iз його не спокiйного, розгубленого вигляду; я знав, що подумки вiн уже розрахував, скiльки можна взяти з мене за втiлення моеi лiтературноi примхи. ? Приходьте до мене завтра на снiданок або обiд, якщо хочете, але спершу дайте менi знати. Пам'ятайте, я даю вам рiвно добу на роздуми. Протягом двадцяти чотирьох годин ви маете вирiшити: так чи нi.

І на цьому я залишив його, приголомшеного, тодi як вiн усе дивився менi вслiд, нiби побачив дивину, що зненацька впала з неба. Я продовжував путь, нечутно смiючись iз самого себе, доки не помiтив здивованих поглядiв кiлькох перехожих i не дiйшов висновку про необхiднiсть тримати своi думки при собi, якщо не хочу скидатись на навiженого. Я крокував дуже швидко, й мое збудження помалу охололо. Я повернувся до нормального стану ? стану флегматичного англiйця, який передусiм намагаеться не виявляти жодних ознак особистого хвилювання. Решту ранку я присвятив купуванню готового одягу який, на мое велике щастя, виявився менi цiлком до мiри, i зробив велике, щоб не сказати екстравагантне, замовлення модному кравцевi, який пообiцяв менi виконати все швидко та акуратно. По тому я вiдiслав свiй борг хазяйцi мого колишнього помешкання, додавши ще п'ять фунтiв на знак вдячностi бiднiй жiнцi ? за кредит, довготерпiння i взагалi за доброту, виявлену до мене, коли я мешкав у ii непоказному будинку. Зробивши це, я в чудовому настроi повернувся до Гранд-готелю, вдягнений у новий, добре припасований костюм, я мав значно кращий вигляд i самопочуття. Слуга зустрiв мене в коридорi та з найдогiдливiшою шанобливiстю доповiв, що «його свiтлiсть князь» запрошуе мене до своiх апартаментiв на пiзнiй снiданок. Я негайно вирушив туди i знайшов Рiманського самого в розкiшнiй вiтальнi; вiн стояв бiля величезного вiкна, тримаючи в руцi довгасту кришталеву скриньку, на яку дивився мало не з любов'ю.

? А, Джеффрi! Ви тут! ? вигукнув вiн. ? Я розраховував, що ви закiнчите справи на цю годину, тому й чекав.

? Дуже люб'язно з вашого боку! ? сказав я, задоволений iз приязноi фамiльярностi, яку вiн виявив, називаючи мене на iм'я. ? Що це у вас там?

? Мiй улюбленець, ? вiдпов

Страница 19

в вiн, ледь посмiхнувшись. ? Чи бачили ви щось подiбне ранiше?




VI


Я пiдiйшов, щоб розглядiти скриньку, яку вiн тримав. У скриньцi було просвердлено кiлька невеличких дiрочок для доступу повiтря, а всерединi перебувала подiбна до жучка комаха з блискучими крильцями, забарвлена в усi кольори веселки.

? Вона жива? ? спитав я.

? Жива i надiлена достатнiм розумом. Я годую ii, й вона знае мене; це, можна сказати, найвищий ступiнь розвитку бiльшостi людських особин: вони знають, хто iх годуе. Бачите, вона зовсiм свiйська.

Князь розкрив скриньку й простягнув указiвний палець. Блискуче тiльце жучка затрiпотiло всiма вiдтiнками опалу; його променистi крильця розпросталися, й вiн, злiзши на руку свого покровителя, вчепився в неi. Рiманський пiднiс руку та якийсь час тримав у повiтрi, потiм злегка потрусив долонею i вигукнув:

? Лети, Душе! Лети й повертайся до мене!

Комаха високо злетiла й закружляла пiд стелею, виблискуючи, нiби райдужний коштовний камiнь; лопотiння ii крил нагадувало дзижчання. Я стежив за нею, заворожений, доки пiсля кiлькох грацiйних рухiв урiзнобiч вона не повернулась на досi пiдняту руку господаря.

? Доводять, що в життi ? смерть, ? сказав тихо князь, зосереджуючи погляд своiх темних очей на трiпотливих крильцях, ? але цей постулат е хибним, так само як i багато iнших заяложених людських постулатiв. «У смертi ? життя» ? так маемо ми сказати. Ця iстота ? рiдкiсний та вельми цiкавий витвiр смертi, i я думаю, що вона не едина у своему родi. Іншi були знайденi за таких самих обставин, а цю вiдшукав я особисто. Моя оповiдь не набридла вам?

? Навпаки! ? палко заперечив я, не вiдводячи очей вiд веселковоi комахи, яка виблискувала у промiннi свiтла, нiби жилки на ii крильцях були з фосфору.

Князь близько хвилини помовчав, дивлячись на мене.

? Отже, це сталося просто. Я був присутнiй пiд час розгортання однiеi египетськоi жiночоi мумii. ii талiсмани свiдчили, що то була принцеса славетного царського роду. Кiлька цiкавих коштовностей лежало навколо ii шиi, а на грудях був шматочок битого золота у чверть дюйма завтовшки. Пiд золотою пластинкою ii тулуб був обгорнутий безлiччю ароматних запинал, i коли iх зсунули, то побачили, що тiло помiж грудьми згнило, а в гнiздi, яке утворило ся внаслiдок розкладу, знайшли цю живу блискучу комаху.

Я не мiг подолати легкого нервового дрожу.

? Який жах! ? сказав я. ? Зiзнаюсь, якби я був на вашому мiсцi, я б нiколи не вподобав такоi небезпечноi iстоти! Гадаю, я б убив ii!

Вiн глянув менi у вiчi.

? Навiщо? ? спитав вiн. ? Боюся, любий мiй Джеффрi, ви геть позбавленi наукових нахилiв. Убити бiдолаху, яка знайшла життя на грудях смертi, ? чи не жорстока думка? Для мене ця некласифiкована комаха служила б за доказ незнищенностi зародкiв свiдомого iснування ? якби я потребував такого доказу. Вона мае очi, чуття слуху, смаку, нюху i дотику, а дiстала вона iх ? разом iз розумом ? iз мертвого тiла жiнки, яка жила i, без сумнiву, кохала, i грiшила, i страждала понад чотири тисячi рокiв тому!

Вiн спинивсь i раптом додав:

? Вiдверто кажучи, я з вами погоджуюсь i вважаю цю комаху злою iстотою. Справдi! Але через це я люблю ii не менше. Факт, що я сам створив собi фантастичне уявлення про неi. Я схильний визнавати iдею про переселення душ, та iнколи, на догоду власнiй примсi, я переконую себе в тому, що принцеса египетського двору мала порочну, блискучу i кровожерну душу i що… ось це ? вона!

Холодний дрож знову перебiг моiм тiлом, i, коли я дивився на князя, на його високу фiгуру, ? вiн стояв передi мною в холодному освiтленнi з «порочною, блискучою i кровожерною душею», що вчепилася йому в руку, ? менi здалося, наче щось потворне домiшалося до його надзвичайноi вроди. Мене охопив невимовний жах, який я приписав враженню вiд неймовiрноi iсторii, i, щоб подолати це вiдчуття, я почав розглядати чарiвну комаху. ii блискучi бiсернi очицi, здалось менi, виблискували ворожiстю, i я вiдступив назад, гнiваючись на самого себе за страх перед цiею дрiбною iстотою, який опанував мене.

? Вона дивовижна! ? пробурмотiв я. ? Я не дивуюся, що ви цiнуете ii як рiдкiсть. ii очi дуже виразнi й майже розумнi.

? Безперечно, вона мала гарнi очi, ? сказав Рiманський.

? Вона? Кого ви маете на думцi?

? Принцесу, звичайно, ? вiдповiв вiн, вочевидь, тiшачись, ? милу померлу даму; це створiння мусить бути надiлене деякими з ii рис, якщо завважити, що воно живилося тiльки ii тiлом.

І вiн повернув комаху до ii кришталевого житла з найнiжнiшою турботливiстю.

? Гадаю, ви робите з цього висновок, що насправдi нiщо не вмирае остаточно? ? спитав я.

? Безумовно, ? вiдповiв вiн iз переконанiстю. ? Нiщо не може бути знищене цiлком, навiть думка.

Я мовчки стежив за ним, поки вiн прибирав кришталеву скриньку разом iз ii небезпечним пожильцем.

? А тепер снiданок, ? сказав вiн весело, беручи мене пiд руку. ? Вигляд ви маете на двадцять вiдсоткiв кращий, нiж уранцi, Джеффрi, i я гадаю, що вашi справи вдало владналися. А що ви ще сьогоднi р

Страница 20

били?

Уже сидячи за столом, де нам прислуговував похмурий Амiель, я переповiв князевi всi моi ранковi пригоди, особливо зосередившись на зустрiчi з редактором, який напередоднi вiдхилив мiй рукопис i який, я був певен, тепер охоче пристане на мою пропозицiю.

Рiманський слухав уважно, час вiд часу посмiхаючись.

? Звiсно, ? сказав вiн, коли я скiнчив, ? нiчого дивного немае в поведiнцi цього поважного пана. Вiн виявив чудову скромнiсть i витримку, не погодившись вiдразу на вашу пропозицiю. Його кумедне лицемiрство у проханнi дати йому час на роздуми тiльки доводить, що людина вiн тактовна i далекоглядна. Чи уявляли ви собi коли-небудь людське сумлiння, якого не можна було б купити? Мiй приятель Папа продасть вам спецiально зарезервоване мiсце на небi, якщо ви добре заплатите йому на землi! Нiчого не даеться задарма на цьому свiтi, крiм повiтря й сонячного свiтла; решта купуеться ? кров'ю, слiзьми, подекуди благаннями, але найчастiше грiшми.

Менi здалося, що Амiель, який стояв за стiльцем свого пана, посмiхнувся на цi слова, й моя iнстинктивна неприязнь до нього змусила мене мовчати про моi справи до закiнчення снiданку. Я не мiг визначити причини моеi вiдрази до цього вiрного князевого слуги, але вiдраза залишалась, навiть дедалi зростала з кожним разом, коли я бачив його похмуре i, як менi здавалося, насмiшкувате обличчя. А мiж тим вiн поводився з бездоганною шанобливiстю та уважливiстю. Власне кажучи, я не мiг нарiкати на нього, однак, коли вiн нарештi поставив каву, коньяк та сигари на стiл i безшумно зник, я вiдчув велику полегкiсть i почав дихати вiльнiше.

Щойно ми лишились сам на сам, Рiманський запалив сигару й почав курити, дивлячись на мене з особливою цiкавiстю й добротою, що робило його витончене обличчя ще прекраснiшим.

? Тепер поговорiмо, ? сказав вiн. ? Я гадаю, що на сьогоднiшнiй день я ваш найкращий друг i, звичайно, знаю свiт краще, нiж ви. Як ви плануете влаштувати свое життя? Іншими словами, як ви витрачатимете грошi?

Я розсмiявся.

? Ясна рiч, я не жертвуватиму внескiв на побудову церкви або лiкарнi; я навiть не органiзовуватиму вiльноi бiблiотеки, оскiльки такi заклади, крiм того що являють собою розплiдник заразних хвороб, зазвичай потрапляють пiд патронат комiтету мiсцевих торговцiв, якi насмiлюються вважати себе лiтературними суддями. Любий княже, я хочу витрачати грошi задля власного задоволення й гадаю, що способiв знайду безлiч.

Рiманський вiдмахнув сигарний дим; його темнi очi свiтились особливим сяйвом крiзь сивий туман, що носився в повiтрi.

? З вашим багатством ви можете зробити щасливими сотнi людей, ? зауважив вiн.

? Дякую, спершу я сам хочу бути щасливим, ? вiдповiв я весело. ? Ви, мабуть, вбачаете в цьому егоiзм; я знаю, ви фiлантроп, а я ? нi.

Вiн надалi допитливо дивився на мене.

? Ви можете допомогти вашим лiтературним товаришам… Я перервав його рiшучим жестом.

? Цього, друже мiй, я б нiколи не зробив. Моi лiтературнi товаришi штурхали мене за кожноi доброi нагоди; вони щоразу ставали менi на завадi, коли я намагався заробити собi на прожиття. Тепер моя черга штурхати iх, i я вiддячу iм таким самим милосердям, допомогою i спiвчуттям, якi вони виявляли до мене!

? Помста солодка! ? промовив князь сентенцiйно. ? Я б порекомендував вам видавати першорядний письменницький часопис.

? Навiщо?

? Чи варто питати? Подумайте: ви отримуватимете рукописи ваших лiтературних ворогiв i вiдхилятимете iх; викидатимете iхнi листи на смiтник; вiдсилатимете назад iхнi поеми, романи та полiтичнi статтi з нотаткою на зворотному боцi: «Повертаемо з вдячнiстю», ? або, ще краще: «Не годиться»! Анонiмною критикою встромлюватимете ножi у ваших суперникiв! Уявiть собi дикуна з двадцятьма скальпами бiля пояса, дикуна, який вие з радощiв, ? його радiсть буде безбарвна порiвняно з вашою! Я знаю це ? я сам був колись редактором!

Я засмiявся з його гарячкування.

? Менi здаеться, ви маете рацiю, ? сказав я, ? я зумiю солiдно влаштуватись на месницькiй позицii! Однак керувати часописом ? це надто обтяжливо для мене.

? Не керуйте ним! Наслiдуйте приклад усiх значнiших видавцiв: усуньтеся геть вiд справ, але отримуйте прибутки! Ви нiколи не побачите в редакцii передовоi щоденноi газети справжнього редактора, а розмовлятимете тiльки з помiчником. Справжнiй редактор перебувае, залежно вiд сезону, в Шотландii, в Аскотi[4 - Мiстечко у графствi Беркшир, де з 1711 року вiдбуваються «королiвськi перегони».], або в Єгиптi; ми припускаемо, що вiн вiдповiдае за все, що дiеться в його часописi, але зазвичай вiн е останньою особою, яка знае щось про власне видання. Вiн довiряе своему «штабовi», хоча це опертя подекуди доволi хистке: коли «штаб» у скрутному становищi, його представники здебiльшого твердять, що нiчого не можуть вирiшувати без свого редактора. Тим часом редактор спокiйнiсiнько собi подорожуе десь за тисячi миль. Ви можете заводити публiку в оману тим самим шляхом, якщо хочете.

? Я мiг би, але я так не хочу, ? вiдповiв я. ? Якби я мав власну справ

Страница 21

, я б не занедбував ii. Я люблю все робити грунтовно.

? Так само, як я, ? промовив швидко Рiманський. ? Я сам завжди переймаюся справою i все, до чого беруся, роблю з усiею душею!

Вiн посмiхнувся, як менi здалось, iронiчно.

? То як же ви почнете використовувати вашу спадщину?

? Передусiм я видам свою книжку ? ту саму книжку, якоi нiхто не схотiв прийняти. Я примушу цiлий Лондон говорити про неi!

? Можливо, ? сказав князь, дивлячись на мене примруженими очима крiзь хмару диму. ? Лондон любить балачки. Особливо про негарнi й сумнiвнi предмети. Тому, як я вам уже натякав, якби ваша книжка була сумiшшю Золя, Гюiсманса [5 - Жорiс-Карл Гюiсманс (1848?1907) ? французький романiст; спочатку, разом з Емiлем Золя, засновником натуралiзму в лiтературi, був прибiчником цього напряму. Але його роман «Навпаки» (1884), який Оскар Вайльд назвав «кораном декаданса» став поворотною вiхою, що позначила зародження нового лiтературного напряму. Один iз найяскравiших представникiв декадансу в лiтературi ? Шарль Бодлер.] й Бодлера або якби ii героiнею була «скромна» дiвчина, яка вважае чесне замiжжя за «приниження», то ви б могли бути певнi, що матимете успiх у цi днi новiтнiх Содому й Гоморри.

Вiн раптом зiрвався з мiсця, кинув цигарку й став передi мною.

? Чому вогненний дощ не падае з неба на цю прокляту краi ну? Вона дозрiла для кари ? сповнена потворних iстот, не гiдних навiть мук пекла, на якi, як сказано, приреченi брехуни й лицемiри! Темпест, якщо е людська iстота, яку я найдужче зневажаю, то це тип людини, вельми поширений за наших часiв, ? людини, яка ховае своi мерзеннi пороки пiд маскою великодушностi й доброчесностi! Такий суб'ект навiть схилятиметься перед утратою дiвочоi цноти ? адже вiн знае, що тiльки моральним i фiзичним падiнням жiнки може задовольнити свою тваринну хiть! Анiж бути таким лицемiрним пiдлотником, я волiв би вiдверто визнати себе негiдником!

? Це тому, що самi ви маете шляхетну натуру, ? сказав я. ? Ви ? виняток iз правила.

? Виняток? Я? ? i вiн гiрко всмiхнувся. ? Так, маете рацiю: мiж людьми я виняток, але я пiдлотник у порiвняннi з чесними тваринами! Лев не прибирае голуб'ячоi подоби ? вiн гучно заявляе про свою хижiсть. Змiя, хоч i потайливо рухаеться, виявляе своi намiри сичанням. Виття голодного вовка чути здалеку ? воно страхае сквапливого мандрiвця посеред снiжноi пустелi. Однак людина надiлена бiльшою хижiстю, нiж лев, бiльшою вiроломнiстю, нiж змiя, бiльшою пожадливiстю, нiж вовк: вона тисне руку свого ближнього, вдаючи приязнь, а сама поза очi змiшуе його з багном. Усмiх людини оманливий; серце ii фальшиве та егоiстичне. Кидаючи свiй нiкчемний глум на загадку свiту, вона ремствуе на Бога. О Небо! ? тут вiн перервав себе пристрасним жестом. ? Що зробить Вiчнiсть iз таким невдячним слiпим хробаком, як людина?

Його голос лунав з особливою силою, його очi горiли вогненним запалом. Я, приголомшений, з погаслою сигарою в руцi витрiщився на нього в нiмому подивi. Що за натхненне обличчя! Що за гордовита постава! Який величний, майже богоподiбний вигляд мав вiн у цю мить! А мiж тим щось страшне було в його позi, сповненiй виклику i протесту.

Князь упiймав мiй зачудований погляд, i пристрасть на його обличчi зблякла; вiн засмiявся та знизав плечима.

? Я думаю, що народжений бути актором, ? сказав вiн недбало. ? Часом мене опановуе любов до декламацii. Тодi я промовляю, як промовляють першi мiнiстри або добродii парламентарi, ? пристосовуючись до вiянь часу, але не надаючи значення жодному сказаному слову!

? Я не приймаю такого пояснення, ? злегка всмiхнувся я, ? ви мусите надавати значення тому, що говорите; хоча менi здаеться, ви скорiш натура, що дiе iмпульсивно.

? Справдi, ви так гадаете? ? вигукнув вiн. ? Як це розумно з вашого боку, любий Джеффрi, як розумно! Однак ви помиляетесь! Нема iстоти менш iмпульсивноi та бiльш обтяженоi намiром, нiж я. Вiрте менi чи не вiрте, як хочете. Вiра ? таке почуття, яке не можна примусово викликати. Якби я сказав вам, що я небезпечний приятель, що я люблю зло дужче, нiж добро, що я ненадiйний провiдник, ? що б ви подумали?

? Я б подумав, що ви маете химерну схильнiсть знецiнювати своi властивостi, ? сказав я, знов запалюючи сигару й трохи забавляючись його пристраснiстю. ? Однак я любив би вас так само, як люблю тепер, i навiть дужче, якби це було можливо.

Вiн нарештi сiв i впився в мене своiми темними загадковими очима.

? Темпесте, ви наслiдуете приклад гарненьких жiнок: вони завжди люблять неприторенних негiдникiв.

? Але ж ви не негiдник, ? заперечив я, спокiйно курячи.

? Нi, я не негiдник. Але в менi багато диявольського.

? Тим краще! ? i я лiнькувато розлiгся на стiльцi. ? Маю надiю, в менi теж сидить диявол.

? Ви вiрите в нього? ? спитав Рiманський, усмiхаючись.

? У диявола? Звiсно ж, нi!

? А мiж тим вiн ? вельми цiкава легендарна постать, ? вiв далi князь, запаливши й собi сигару та повiльно випускаючи кружальця диму, ? i навколо цiеi постатi обертаються сюжети багатьох гарних iсторi

Страница 22

. Уявiть його падiння з небес! «Люцифер, Син Ранка» ? що за iм'я, що за велич! Припускають, що iстота, народжена Ранком, утворилася з прозорого чистого сяйва; уся теплота здiйнялася з мiльйонiв сфер, щоб забарвити його свiтле обличчя, й увесь блиск вогненних планет палав у його очах. Прекрасний i величний, стояв вiн, цей верховний Архангел, з правоi руки Божества, i перед його невтомним поглядом носилися чудовi витвори Божоi думки та мрii. Раптом вiн побачив удалинi, мiж зародковими матерiями, новий маленький свiт i в ньому ? iстоту, що формувала ся повiльно, iстоту слабку, але могутню, iстоту вищу, але легковаж ну, ? дивний парадокс! ? призначену пройти всi фази життя, доки, набувши душi Творця, вона не торкнеться свiдомого Безсмертя ? Вiчного Трiумфу. Тодi Люцифер, сповнений гнiву, обернувся до Володаря Сфер i кинув безумний виклик, гучно заволавши: «Невже Ти хочеш iз цiеi нiкчемноi слабкоi iстоти зробити Янгола, подiбного до мене? Я протестую i засуджую Тебе! Якщо Ти зробиш людину за нашою подобою, то я маю за краще знищити ii цiлком, анiж дiлити з нею розкiш Твоеi Мудростi та славу Твоеi Любовi!» І Голос страшний i прекрасний вiдповiв йому: «Люцифере, Сину Ранка, тобi добре вiдомо, що жодне пустопорожне й безглузде слово не може бути вимовлене передi Мною, оскiльки Свобода Волi е дар Безсмертних; вiдтак, що ти говориш, те i зробиш! Іди, Гордий Душе, Я позбавляю тебе твого високого чину! Ти впадеш, i янголи твоi впадуть разом iз тобою! І не повернешся, доки людина сама не викупить тебе! Кожна людська душа, яка пiддасться твоiй спокусi, буде новою перепоною мiж тобою й Небом ? кожна душа, яка вiдкине й переможе тебе, пiднесе тебе ближче до нього! Коли свiт зречеться тебе, Я тобi пробачу й знову пригорну тебе; але не ранiше».

? Я нiколи не чув цiеi легенди в такому викладi, ? сказав я. ? Ідея про те, що людина викупить диявола, зовсiм нова для мене.

? Правда? ? князь пильно подивився на мене. ? Це один з найпоетичнiших варiантiв iсторii. Бiдний Люцифер! Без сумнiву, його покарання вiчне, i вiдстань мiж ним та Небом мусить збiльшуватися щодня, оскiльки людина нiколи не допоможе йому виправити помилку. Людина раднiша зректися Бога, але диявола ? нiколи. Судiть самi, якою мiрою цей «Люцифер, Син Ранка», Сатана, чи як вiн там зветься, мусить ненавидiти людство!

Я всмiхнувся.

? Гаразд, але йому залишено засiб, ? зауважив я, ? адже вiн може нiкого не спокушати.

? Ви забуваете: згiдно з легендою, вiн зв'язаний своiм словом. Вiн заприсягся перед Богом, що цiлком знищить людину; тому, якщо може, вiн мусить дотримати своеi обiтницi. Янголи, вочевидь, не можуть порушувати своiх присяг. А люди присягаються iм'ям Господнiм щоденно, не маючи анi найменшого намiру дотримувати обiцянок.

? Але все це нiсенiтниця! ? сказав я з вiдтiнком нетерпiння в голосi. ? Усi цi старi легенди вiджили свое. Ви переповiдаете iсторiю дуже переконливо, так, нiби самi вiрите в неi; це тому, що ви обдарованi красномовнiстю. За наших часiв нiхто не вiрить нi в диявола, нi в янголiв. Я, примiром, навiть не вiрю в iснування душi.

? Я знаю, що ви не вiрите, ? промовив вiн м'яко, ? i ваш скептицизм вельми зручний, оскiльки звiльняе вас вiд будь-якоi особистоi вiдповiдальностi. Я заздрю вам, позаяк сам, на жаль, змушений вiрити в душу.

? Змушенi? ? перепитав я. ? Це абсурд: нiкого не можна змусити пристати на ту чи iншу теорiю.

Вiн позирнув на мене з блукливою усмiшкою, яка скорiш потьмарила, нiж осяяла його обличчя.

? Слушно! Цiлком слушно! Немае примусовоi сили в цiлому Всесвiтi. Людина ? найвище й незалежне створiння, вона володiе всiм, що бачить навколо себе, й не визнае над собою iншоi влади, окрiм влади власного бажання. Слушно! Я й забув. Однак облишмо, прошу вас, теологiю та психологiю й говорiмо про единий предмет, справдi вартий обговорення ? про грошi. Бачу, що ви вже визначилися з планами: ви хочете надрукувати книжку, яка зчинить галас i зробить вас вiдомим. Це доволi скромно! Чи не маете ви ширших задумiв? Існуе кiлька способiв, щоб змусити говорити про себе. Я можу вам iх перелiчити. Я засмiявся:

? Коли ваша ласка!

? Добре. По-перше, раджу вам умiстити про себе статейку в газетах. Преса мае знати, що ви надзвичайно багата людина. Існують агенти, якi займаються написанням таких статей; гадаю, вам це коштуватиме десять або двадцять гiней.

Я широко розкрив очi.

? Хiба це так робиться?

? А як же iнакше це може робитися, друже мiй? ? спитав вiн дещо нетерпляче. ? Невже ви думаете, що щось у свiтi робиться без грошей? Якщо ви хочете звернути на себе увагу публiки, то невже гадаете, що злиденнi журналiсти, якi працюють понад сили, не вiзьмуть бодай чогось за послуги? Я знаю одного «лiтературного агента», вельми поважного добродiя, який за сто гiней змусить пресу так працювати, що за кiлька тижнiв публiцi здаватиметься: Джеффрi Темпест, мiльйонер, ? едина особа, яка заслуговуе на загальну увагу, i потиснути iй руку ? честь, порiвнювана хiба що з вiзитом до королiвськоi фамiлii.

? Залучiть його!

Страница 23

? сказав я весело. ? Заплатiть йому двiстi гiней. Тодi весь свiт почуе про мене.

? Коли про вас як слiд прокричать у газетах, наступним кроком буде вступ у так зване «статечне товариство». Це робиться обережно й поступово. Ви маете бути вiдрекомендованi в першому сезонi, а потiм я влаштую вам запрошення до домiв кiлькох вельможних дам, де ви обiдатимете з принцом Вельським. Якщо ви спроможетесь вiдзначитись, примiром зробите якусь послугу його королiвськiй високостi, ? тим краще для вас: вiн популярна коронована особа в Європi. Далi вам потрiбно буде купити замок та оприлюднити цей факт, а потiм уже можете спокiйно спочивати на лаврах. Товариство прийме вас!

Я щиро розсмiявся: його мiркування тiшили мене.

? Я не пропоную вам, ? вiв далi Рiманський, ? завдавати собi зайвого клопоту та встрявати в парламент. Для кар'ери джентльмена це не е конче потрiбним. Однак я вам настiйно рекомендую виграти дербi.

? Ще б пак! Думка чудова, тiльки ось утiлити ii, на жаль, не так уже й легко.

? Якщо ви хочете виграти дербi, ви його виграете. Я гарантую i коня, i жокея!

Щось у його рiшучому тонi вразило мене, i я нахилився вперед.

? Хiба ви чародiй? ? жартома спитав я.

? Випробуйте мене! Дiстати вам коня?

? Якщо ще не пiзно i ви цього хочете, ? сказав я, ? то я даю вам повну свободу дiй, однак мушу вiдверто зiзнатись, що мало цiкавлюся верхогонами.

? Тож мусите дещо змiнити вашi смаки, ? наполягав вiн, ? якщо хочете припасти до вподоби англiйськiй аристократii, оскiльки вона мало цiкавиться будь-чим iншим, окрiм верхогонiв. Ви не знайдете жодноi вельможноi дами, яка б не була в цьому обiзнана, навiть якщо ii обiзнанiсть, скажiмо, у правописi далека вiд досконалостi. Ви можете справити найбiльший лiтературний фурор сезону ? у «вищому свiтi» це вважатиметься за нiщо; якщо ж ви виграете дербi ? о, тодi ви справдi зробитесь особою славнозвiсною. Властиво кажучи, я маю багато справ з iподромом, я присвятив себе цьому. Я вiдвiдую кожнi великi верхогони, не пропускаючи жодних. Я завжди граю й нiколи не програю! А тепер я далi накреслюю план наших дiй у суспiльствi. Вигравши дербi, ви вiзьме те участь у перегонах яхт у Коусi та дозволите принцовi Вельському трiшки випередити вас. Потiм ви справите великий обiд, приготований майстерним шеф-кухарем, i потiшите його королiвську високiсть пiснею «Британiя пануе», а також тонким комплiментом у пишномовному спiчi; ймовiрно, що результатом усього цього буде одне чи два королiвськi запрошення. Наразi вiдмiнно. У сезон лiтньоi спеки ви вирушите до Гамбурга пити води ? однаково, потрiбно вам це чи нi. А восени ви справите полювання в купленому маетку та запросите королiвську особу приеднатись до вас, щоб убивати бiдолашних маленьких курiпок. Тодi ви станете справдi визнаною в суспiльствi особою i зможете одружитися з будь-якою прекрасною ледi!

? Дякую! Вельми вдячний! ? І я знову дав волю щирому смiховi. ? Справдi, Лючiо, ваша програма неперевершена! У нiй нi чого не пропущено!

? Це ортодоксальне коло суспiльного успiху, ? сказав Лючiо напрочуд серйозно. ? Розумом та оригiнальнiстю його не домогтися: тiльки грошi вершать усе.

? Ви забуваете про мою книжку, ? зауважив я. ? У нiй, я знаю, е i розум, i оригiнальнiсть. Я певен, що вона пiднесе мене на значну висоту.

? Маю сумнiв, маю великий сумнiв, ? вiдказав вiн. ? ii, звiсно, схвалять, як твiр багатiя, що займаеться лiтературою заради примхи. Але, як я говорив вам ранiше, генiй рiдко коли розвиваеться в умовах достатку. Аристократи нiколи не в змозi видобути його зi своiх затуманених голiв, i лiтература належить Граб-стрит[6 - Лондонська вулиця, де друкуються i продаються дешевi видання та мешкають убогi письменники.]. Видатних поетiв, видатних фiлософiв «вищий свiт» завжди невиразно iменуе «людьми цього сорту». «Люди цього сорту такi цi кавi», ? говорять поблажливо бовдури блакитноi кровi, нiби перепрошуючи за свое знайомство з деякими членами лiтературного класу. Уявiть собi, як манiрна ледi часiв королеви Єлизавети запитуе подругу: «Чи дозволиш, люба, вiдрекомендувати тобi одного пана, Вiльяма Шекспiра? Вiн пише драми i щось робить у театрi „Глобус“, я побоююсь, вiн трохи грае; вiн дуже злиденний, бiдолаха, але люди цього сорту такi забавнi!» Ви, мiй любий Темпест, не Шекспiр, але вашi мiльйони дадуть вам бiльше шансiв, нiж вiн будь-коли мав у своему життi; вам не треба буде домагатися заступництва, запобiгати перед «мiлордами» та «мiледi» ? цi пишнi особи тiльки зрадiють з нагоди позичати у вас грошi, якщо ви iх даватимете.

? Не даватиму.

? Не даватимете?

Його проникливi очi блиснули схваленням, i вiн сказав:

? Я дуже втiшений, що ви вирiшили не витрачати ваших грошей на те, щоб «творити добро», як говорять святенники. Ви розумнi! Витрачайте iх на себе: це також у той чи iнший спосiб пiде на користь iншим. А ось я завжди беру участь у доброчинностi: заношу свое iм'я до пiдписних листiв, нiколи не вiдмовляю в допомозi духiвництву…

? Мене це дивуе, ? завважив я, ? адже ви якось менi с

Страница 24

азали, що ви не християнин.

? Так, це видаеться дивним, чи не так? ? сказав вiн особливим тоном, який виправдовував приховане глузування. ? Але, можливо, ви не бачите цього у правдивому свiтлi. Багато хто робить усе можливе, аби зруйнувати релiгiю ? святенництвом, лицемiрством, розпустою та рiзноманiтними облудами, ? i коли вони прагнуть моеi допомоги в такiй шляхетнiй справi, я залюбки надаю ii.

Я засмiявся.

? Вочевидь, ви жартуете, ? сказав я, жбурляючи недопалок у вогонь, ? я вже помiтив, що ви любите висмiювати власнi добрi справи… Що це таке?

Увiйшов Амiель, несучи менi телеграму на срiбнiй тацi. Я розкрив конверт: телеграма була вiд мого приятеля редактора, i змiст ii був такий: «Приймаю книжку з приемнiстю. Надiшлiть рукопис негайно».

Трiумфуючи, я показав телеграму Рiманському Той посмiхнувся.

? Ясна рiч! А чого ж iще можна було сподiватись? Однак той чоловiк мусив написати iнакше, оскiльки я не можу припустити, що вiн би прийняв вашу книжку з приемнiстю, коли б не планував мати з того добрий зиск. «Приймаю грошi за видання книжки з приемнiстю» ? так було б правдивiше. Гаразд, то що ви маете намiр робити?

? А ось ми зараз побачимо, ? вiдповiв я, почуваючись задоволеним: нарештi настав час помститися деяким моiм ворогам. ? Книжка мае бути в друку якнайшвидше, i я з великою приемнiстю особисто займатимусь усiма деталями. Що ж стосуеться решти моiх планiв…

? Залиште iх менi, ? сказав Рiманський i владно поклав бездоганноi форми руку менi на плече, ? залиште iх менi! І будьте певнi, що незабаром здiйметесь угору, нiби ведмiдь, якому вдалося видертись на верхiвку змащеноi жиром щогли й дiстати перепiчку, ? видовище на заздрiсть людям та на подив янголам.




VII


Три чи чотири тижнi пронеслися вихром, i я заледве впiзнавав себе в тiй бездiльнiй, безтурботнiй, екстравагантнiй свiтськiй людинi, на яку я несподiвано перетворився. Подекуди випадково, в хвилини усамiтнення, минуле поверталось до мене: нiби в калейдоскопi, проносилися непривабливi картини мого колишнього життя, i я бачив себе голодним, погано вбраним, схиленим над паперами у похмурому помешканнi, ? нещасним; однак серед усього мого тодiшнього нещастя я мав розраду: думки моi творили з нужденностi красу, а з самоти ? любов. Ця здатнiсть творити тепер спала в менi: працював я дуже мало, а думав iще менше. Однак я вiрив, що ця iнтелектуальна апатiя була лише перехiдною фазою ? розумовими канiкулами, бажаним вiдпочинком вiд iнтелектуальноi працi, на який я мав право пiсля всiх страждань, пiсля злиднiв i вiдчаю. Моя книжка друкувалась, i, можливо, найбiльшою втiхою для мене була коректура перших аркушiв, що поступово надходили до мене на перегляд.

Утiм, навiть ця авторська втiха мала свiй недолiк: я вiдчував якесь дивне особисте невдоволення. Звiсно, я читав власний твiр iз насолодою: адже в самовпевненостi я не поступався своiм лiтературним товаришам, гадаючи, що все зроблене мною ? добре; але мiй поблажливий лiтературний егоiзм був змiшаний iз прикрим здивуванням та недовiрою: моя книжка, написана з ентузiазмом, зображувала почуття, яких я не пiзнав, та обстоювала теорii, у якi я не вiрив. Як це сталося? ? запитував я самого себе. Навiщо ж я прагнув, щоб публiка дала менi фальшиву оцiнку?

Ця думка заводила мене у глухий кут. Як я мiг написати твiр, який не мав нiчого спiльного зi мною ? зi мною, яким я тепер знав себе?

Мое перо ? свiдомо чи несвiдомо для мене самого ? написало те, що мiй розум цiлковито вiдкидав: узяти хоча б вiру в Бога, вiру в наперед заданий поступ людини… Я не визнавав анi першоi, анi другоi з цих доктрин. Я був злидарем, який помирав з голоду, який не мав друга в цiлому свiтi; я був у полонi безумних снiв; коли я згадував усе це, менi здавалося, що мое так зване «натхнення» було наслiдком граничного виснаження мозку. Але, тим не менш, у повчальностi моеi книжки було щось витончене, й одного дня, переглядаючи останнi коректурнi аркушi, я спiймав себе на думцi, що мiй твiр шляхетнiший, нiж його автор. Ця раптова думка завдала менi болю. Я облишив папери та зупинився бiля вiкна. Падав сильний дощ, i вулицi були чорнi вiд бруду; промоклi перехожi мали жалюгiдний вигляд. Цiла перспектива здавалася печальною, й усвiдомлення власного багатства не долало смутку, котрий непомiтно вкрався в мою душу. Я був сам, бо мав тепер власнi величезнi апартаменти в готелi неподалiк вiд тих, якi займав князь Рiманський. Я також мав слугу, порядного чоловiка, який подобався менi ? скорiш за те, що подiляв мою iнстинктивну вiдразу до княжого лакея Амiеля. Крiм того, я мав власних коней i карету, кучера та грума. Ми, князь i я, були найближчими друзями, однак кожен iз нас, уникаючи того панiбратства, яке викликае зневагу, мусив пiдтримувати свiй окремий «iмiдж». Того особливого дня я перебував у гiршому настроi, нiж у днi мого бiдування, хоча з рацiонального погляду я не мав причин для смутку. Я був володарем величезних статкiв, я вiдзначався чудовим здоров'ям, я мав усе, що хотiв, та усвiдомлював: якби я хо

Страница 25

iв iще бiльшого, я мiг би легко вдовольнити кожну свою забаганку. Преса пiд керiвництвом Лючiо працювала так результативно, що в кожнiй лондонськiй газетi я бачив свое iм'я ? iм'я «вiдомого мiльйонера». На користь публiки, на жаль, необiзнаноi в цих справах, я можу розкрити щиру правду: за чотириста фунтiв стерлiнгiв добре знана «агенцiя» гарантуе розмiщення статтi ? байдуже якоi, аби не пасквiльноi, ? не менш як у чотирьохстах газетах[7 - Факт. ? Прим, автора.]. Отже, мистецтво рекламування легко пояснюеться, i можна зрозумiти, чому iмена деяких авторiв повсякчас фiгурують у пресi, тодi як iншi iмена, можливо, бiльш гiднi того, залишаються невiдомими. Заслуги в цих випадках не мають жодного значення ? грошi вирiшують усе.

Ненастаннi згадування мого iменi з описом моеi зовнiшностi та мого «дивовижного лiтературного обдарування», вкупi з запобiгливими та досить прозорими натяками на мiльйони, якi й робили мене такою привабливою особою (статтю написав сам Лючiо, вiн i переслав ii до однiеi з вищеназваних «агенцiй», додавши кругленьку суму), ? все це, кажу я, справило менi деякi клопоти: я отримував, по-перше, цiлу купу запрошень на громадськi та мистецькi посади, по-друге, безперервний потiк листiв iз проханнями. Я мусив завести секретаря, який займав кiмнату неподалiк вiд моiх апартаментiв та цiлими днями був дослiвно завалений роботою. Зайве говорити, що на всi прохання про грошову допомогу я вiдмовляв: адже менi в моiй скрутi не допомiг нiхто, крiм старого приятеля Босслза; нiхто, крiм нього, не сказав менi навiть доброго слова. І я вирiшив тепер бути таким самим жорстоким i нещадним, якими тодi були до мене моi товаришi. Зловтiшаючись, я прочитав листи кiлькох лiтераторiв: кожен iз них просив, щоб я найняв його «як секретаря чи компаньйона» або позичив йому трохи грошей, аби вiн мiг «перебутись у скрутi». Одним iз цих прохачiв був журналiст добре вiдомоi газети, який колись обiцяв знайти менi роботу, але замiсть того, як я потiм довiдався, наполегливо вмовляв редактора, щоб той не наймав мене. Вiн не уявляв собi, що Темпест-мiльйонер i Темпест ? найманий письменник можуть бути тiею самою особою: так мало ймовiрностi, що багатство випаде на долю вбогого лiтератора! Я вiдписав йому особисто, повiдомивши те, що, як я вважав, вiн повинен був знати, та додав саркастичну подяку за його дружню допомогу у днi моеi найтяжчоi скрути, ? так я насолоджувався помстою. Я нiколи бiльше про нього не чув, та я певен, що мiй лист не лише приголомшив його, але й дав йому поживу для роздумiв.

Утiм, попри всi переваги мого теперiшнього становища, я не мiг щиро сказати, що я щасливий. Я знав, що можу втiшатися всiма насолодами та розвагами, можливими в цьому свiтi. Я знав, що належу до людей, яким найдужче заздрять. А проте… Дивлячись крiзь вiкно на безупинний дощ, я вiдчував гiркоту, якоi не пiдсолоджувала думка про повну чашу статкiв. Багато що, вiд чого я сподiвався надзвичайного задоволення, виявилося безбарвним. Наприклад, я завалив пресу докладними оголошеннями, що вiдразу впадали у вiчi, ? оголошення рекламували мою книжку; коли я був бiдний, я змальовував собi картину бурхливих веселощiв, якi охопили б мене в цьому випадку; однак тепер навiть це мене майже не цiкавило ? менi набридло бачити власне iм'я в газетах. І якщо досi я зi зрозумiлою цiкавiстю очiкував видання мого твору, то сьогоднi й ця думка втратила свою принаду через нове прикре враження: змiст книжки цiлковито суперечив моiм нинiшнiм переконанням. Вулицi стали темними через туман i дощ, i, вiдчувши невдоволення через погоду та самого себе, я вiдвернувся вiд вiкна i всiвся у фотель бiля камiна; перекидаючи вуглинки, щоб вони краще горiли, я намагався знайти спосiб вивiльнити свiй дух iз пiтьми, яка огортала його габою, густою, немов лондонський туман.

Хтось постукав у дверi, i пiсля мого дещо роздратованого «Заходьте!» увiйшов Рiманський.

? Що означае ця темрява, Темпесте? ? вигукнув вiн весело. ? Чом ви не запалите свiтла?

? Вогню досить, ? вiдказав я сердито, ? принаймнi, досить, щоб думати.

? То ви думали? ? спитав вiн, смiючись. ? Не робiть цього. Це кепська звичка. У нашi часи нiхто не думае. Людськi голови не можуть витримувати думок: вони заслабi для того. Тiльки почнеш думати ? i руйнуються пiдвалини суспiльства! Крiм того, думати ? справа нудна.

? Погоджуюсь, ? сказав я похмуро. ? Лючiо, зi мною щось негаразд!

Його очi засяяли.

? Негаразд? Що ж може бути негаразд iз вами, Темпесте? Хiба ви не один iз найбагатших людей?

Я лишив поза увагою цю насмiшку.

? Послухайте, друже, ? промовив я палко, ? ви знаете, що останнi два тижнi я був зайнятий коректурою моеi книжки.

Вiн усмiхнувся й хитнув головою.

? Я майже скiнчив роботу, ? вiв я далi, ? i дiйшов висновку, що твiр жодною мiрою не вiдбивае моiх почуттiв, i я не можу збаг нути, яким чином я написав його.

? Можливо, вам здаеться, що вiн пустий? ? спiвчутливо спитав Лючiо.

? Нi, ? заперечив я з вiдтiнком обурення в голосi, ? я не вважаю, що вiн пустий.

? М

Страница 26

же, нудний?

? Нi, не нудний.

? Мелодраматичний?

? Нi, не мелодраматичний.

? Добре, друже, якщо вiн не пустий, не нудний та не мелодраматичний, який же вiн? ? весело вигукнув князь. ? Хоч якимось же вiн мусить бути!

? Так… i ось що: вiн вищий за мене! ? Я говорив iз певною гiркотою. ? Набагато вищий! Я б не мiг написати його тепер, i дивуюся, як мiг написати його тодi! Лючiо, я говорю по-дурному, але, далебi, менi здаеться, що моi думки ширяли високо, коли я писав книжку, а тепер я впав з тiеi висоти!

? Менi прикро це чути! ? Його очi блиснули. ? 3 ваших слiв я роблю висновок, що ви були виннi в лiтературнiй високомовностi. Кепсько, вельми кепсько! Нiчого не може бути гiрше. Високомовно писати ? найтяжчий грiх, якого критики нiколи не дарують. Мене досада бере за вас! Нiколи б не подумав, що вашi справи настiльки безнадiйнi.

Я розсмiявся попри свiй похмурий настрiй.

? Ви невиправнi, Лючiо, ? сказав я, ? однак ваш добрий гумор справляе пiдбадьорливий вплив. Ось що я хотiв пояснити вам: думки, висловленi в моiй книжцi, вважатимуться моiми, та насправдi це зовсiм не моi думки. Мабуть, я значно змiнився вiдтодi, як писав це.

? Змiнилися? Ще б пак! ? Лючiо розреготався. ? Володiння п'ятьма мiльйонами змушуе людину значно змiнитися ? чи то на краще, чи то на гiрше! Однак ви, вочевидь, переймаетесь дурницями. Упродовж багатьох вiкiв лише поодинокi автори пишуть вiд серця; та якщо вони справдi вiдчувають те, про що пишуть, вони стають безсмертними. Ця планета замала, щоб мати бiльш нiж одного Гомера, одного Платона, одного Шекспiра. Не карайтеся ? ви ж не один iз цих трьох! Ви належите до своеi доби, Темпесте, ? до декадентськоi, ефемерноi доби, й багато з того, що пов'язане з цiею добою, також декадентське та ефемерне. Ера, в якiй пануе лише любов до грошей, мае всерединi гнилий стрижень i приречена на неминучу загибель. Уся iсторiя говорить нам про це, однак нiхто не бере до уваги ii урокiв. Завважте ознаки часу. Мистецтво пiдпорядковане жадобi збагачення; полiтика та релiгiя ? так само; ви не можете уникнути загальноi недуги. Єдине, що вам лишаеться, ? це видобути з тiеi недуги щонайбiльший зиск; вилiкувати ж ii не може нiхто, а тим паче ви, кому випало на долю так багато.

Вiн змовк; я мовчки стежив, як палае вогонь i спадае червоний попiл.

? Те, що я скажу зараз, ? вiв далi вiн майже меланхолiйно, ? здаватиметься смiховинно застарiлим, однак у цьому по лягае прозаiчна iстина: щоб писати з почуттям, ви самi мусите зазнати цього почуття. Дуже ймовiрно, що, коли ви писали, ваша чутливiсть нагадувала чутливiсть iжака. Кожна з ваших гострих голок здiймалася, реагуючи на рiзноманiтнi подразнення ? приемнi чи болiснi, справжнi чи уявнi. Однi заздрять такiй властивостi, iншi волiли б ii позбутися. Тепер, коли ви не муси те тривожитися, щоб захистити себе, вашi голки заспокоiлися в приемнiй бездiяльностi, й ви перестали вiдчувати. Ось i все. Змiна, на яку ви скаржитесь, пояснюеться так: вам нема що вiд чувати, й тому ви не можете зрозумiти, як це було, коли ви вiд чували.

Його спокiйний переконливий тон збудив у менi досаду.

? Невже ви вважаете мене бездушним створiнням? ? вигукнув я. ? Ви помиляетесь щодо мене, Лючiо: я вiдчуваю, i вiдчуваю серцем…

? Що ви вiдчуваете? ? спитав вiн, пронизуючи мене поглядом. ? У цiй столицi е сотнi нещасних чоловiкiв та жiнок, якi помирають з голоду, якi задумують самогубство, бо не мають надii на щось краще ? анi в цьому, анi в майбутньому свiтi! iм нема вiд кого сподiватися спiвчуття… Чи вiдчуваете ви за них? Чи тривожить вас iхне лихо? Ви знаете, що нi ? ви нiколи про них не думаете… Нащо? Одна з головних переваг багатства ? воно дае нам змогу усувати чужi нещастя з нашого поля зору.

Я нiчого не сказав; уперше його правдивi слова розлютили мене ? саме тому, що вони були правдивi.

? Ет, Лючiо! Якби я тiльки знав тодi те, що знаю тепер!

? Учора, ? вiв далi вiн так само спокiйно, ? якраз проти цього готелю переiхали дитину. Це була тiльки бiдна дитина ? за вважте, що «тiльки». ii мати з лементом прибiгла з убогоi вулицi та замiсть дитячого тiльця побачила закривавлену безформну масу. Вона несамовито вiдбивалась обома руками вiд людей, якi намагалися вiдвести ii, i з зойком, схожим на рев пораненого дикого звiра, впала мертва долiлиць у багнюку. Це була тiльки бiдна жiнка ? знову «тiльки». У газетах про це розмiстили лише три рядки пiд заголовком «Нещасний випадок». Тутешнiй швейцар споглядав цю сцену спокiйно, наче фат, який переглядае драматичну виставу, зберiгаючи гордовиту незворушнiсть, ? але заледве спливло десять хвилин пiсля того, як труп жiнки прибрали, вiн, пихате, бундючне створiння, зiгнувся… у запобiгливiй поспiшностi вiдчинити дверi вашого екiпажа, мiй любий Темпест, коли ви спинилися бiля пiд'iзду! Це маленьке спостереження з нинiшнього життя, а мiж тим духiвництво присягаеться, що всi ми рiвнi перед Богом! Я не прагну моралiзувати, я лише хотiв розповiсти вам про «нещасний випадок» ? i я певен, що вам анiтрохи не жаль нi з

Страница 27

гиблоi дитини, нi матерi, яка нагло померла через розрив серця! Не говорiть менi, що вам iх жаль, ? я знаю, що це не так!

? Як можна жалiти людей, яких не знаеш?.. ? почав був я.

? Цiлком слушно! Як це можна? Як можна спiвчувати, коли самому так добре, так весело живеться, що немае жодних почуттiв, окрiм утiхи з матерiального добробуту? Отже, мiй любий Джеффрi, ви повиннi бути задоволеним iз вашого твору: вiн вiдбивае ваше минуле, коли ви були вразливi, коли ви вмiли вiдчувати. Тепер ви вкритi грубим золотим панцером, що захищае вас вiд впливiв, якi могли б змусити вас болiти серцем i здригатись, можливо, кричати з обурення i в нападi несамовитих мук простягати руки й хапати, геть несвiдомо, крилату iстоту, що iменуеться славою!

? Вам слiд бути оратором, ? сказав я, пiдвiвшись i починаючи роздратовано крокувати сюди-туди кiмнатою, ? але для мене вашi слова невтiшнi, i я не думаю, що вони правдивi. Слави можна досягти досить легко.

? Даруйте мою впертiсть, ? сказав Лючiо з перепрошувальним жестом, ? легко досягти популярностi, дуже легко. Кiлька критикiв, пообiдавши з вами та впившись вином, дадуть вам популярнiсть. Але слава являе собою голос усiеi цивiлiзованоi публiки свiту.

? Публiка! ? повторив я зневажливо. ? Публiка цiкавиться лише дурницями.

? У такому разi дивно, що ви звертаетесь до неi, ? сказав вiн iз посмiшкою. ? Якщо ви так зневажаете публiку, навiщо ж тодi дiлитися з нею своiми думками? Вона не заслуговуе на таку рiдкiсну ласку! Годi, Темпесте, не бурчiть, подiбно до авторiв-невдах, якi лають публiку, щоб захистити себе. Якщо ви ? разом iз дрiбними дiлками вiд лiтератури, якi утворюють товариство взаемного за хвату, ? волiете зневажати ii, то я скажу вам, що робити: надрукуйте рiвно двадцять примiрникiв вашоi книжки та порекомендуйте iх критикам, i коли вони розхвалять вас (що вони й зроблять, я про це подбаю), нехай ваш видавець оприлюднить таку iнформацiю: «Перше та друге великi видання нового роману Джеффрi Темпеста розкупленi, сто тисяч примiрникiв продано протягом одного тижня!» Якщо це не вплине на публiку, я буду дуже здивований.

Я запнувся; настрiй мiй поступово полiпшувався.

? Такий план дiй обирае багато хто з сучасних письменникiв, ? сказав я, ? але я так не хочу: я хочу досягти слави законним шляхом, якщо можу.

? Не можете, ? заявив Лючiо. ? Це немислимо! Ви надто багатi, що само в собi е незаконним у лiтературi, якiй властива нужденнiсть. Боротьба не може бути рiвною за таких обставин. Факт, що ви мiльйонер, переважить терези на вашу користь: за наших часiв свiт не може встояти проти грошей. Якби, примiром, я зробив ся автором, то ймовiрно, що з моiм багатством та впливовiстю мiг би спалити лаври всiх своiх суперникiв. Припустiмо, що безнадiйно хворий письменник з'являеться з твором у той самий час, що й ви: навряд чи вiн матиме шанси проти вас. Вiн не в змозi так щедро себе рекламувати, як ви; вiн не в змозi частувати обiдами критикiв, як ви. І якщо вiн надiлений бiльшим обдаруванням, нiж ви, а успiх матимете ви, то успiх цей не буде законним. Але це, врештi-решт, не так важливо: мистецькi твори завжди справджують себе.

Я не став вiдповiдати, а пiдiйшов до столу, згорнув виправленi аркушi, написав адресу друкарнi, потiм подзвонив i вiддав своему лакеевi Моррiсу пакунок iз наказом вiднести його негайно. Тодi я повернувся до Лючiо, який досi сидiв бiля камiна; поза його свiдчила про меланхолiю, i вiн затулив очi долонею, на яку полум'я кидало червонi вiдблиски. Я пошкодував про те хвилинне роздратування, яке вiдчув до нього, бо вiн сказав менi правду, i ледь торкнувся його плеча.

? Тепер ваша черга сумувати, Лючiо! ? сказав я. ? Боюся, що моя похмурiсть виявилась заразливою.

Вiн прибрав руку вiд обличчя, i я побачив його очi ? великi та променистi, немов очi вродливоi жiнки.

? Я розмiрковував, ? зiтхнув вiн, ? про тi слова, якi сам щойно промовив: «твори завжди справджують себе». Цiкаво, що в мистецтвi так завжди бувае: анi шарлатанство, нi облуда не зживаються з богами Парнасу. А в життi зовсiм iнакше. Я, наприклад, нiколи не справджую себе. Подекуди життя ненависне менi, як ненависне воно всiм.

? Може, ви закоханi? ? спитав я з усмiшкою. Вiн зiрвався з мiсця.

? Закоханий?! Присягаюся, ця думка збуджуе в менi обурення! Закоханий! Жодна жiнка не може зачарувати мене ? мене, з моiм переконанням, що вона не бiльш як тендiтна бiло-рожева лялька з довгим волоссям, часто не ii власним! Що ж стосуеться жiнок iз хлоп'ячими манерами, чи то «нових типiв новоi ери», то iх я й по готiв не визнаю за жiнок: це аномальнi зародки якоiсь третьоi статi, яка не буде анi чоловiчою, анi жiночою. Любий мiй Темпесте, я не навиджу жiнок. Ви б теж ненавидiли, якби знали iх так, як знаю я. Вони зробили мене таким, яким я е, i не дозволяють менi стати iнакшим.

? У такому разi iх можна привiтати, ? зауважив я, ? ви на даете iм ваги!

? Так, ? вiдповiв вiн стиха.

Легкий усмiх осяяв його обличчя, i очi його горiли, немов дiаманти; цей дивний блиск я помiчав

Страница 28

е раз.

? Але повiрте менi, що я нiколи не змагатимусь iз вами заради такого мiзерного дару, як жiноче кохання, Джеффрi: воно не варте того, щоб за нього битися. До речi, про жiнок: я згадав, що обiцяв графовi Ельтону привезти вас цього вечора до iхньоi ложi в «Геймаркетi». Вiн ? убогий пер, страждае на подагру, вiд нього тхне портвейном; але його дочка ледi Сибiлла ? одна з найперших красунь Англii. ii було вiдрекомендовано придворному товариству минулого сезону, й вона справила фурор. Хочете поiхати?

? Я цiлком у вашому розпорядженнi, ? сказав я, дуже втiшений з нагоди у товариствi Лючiо уникнути нудьги усамiтнення. Хоча його розмови подекуди й дратували мене своею сатирою, тим не менш слова його незмiнно знаджували мiй розум i залишались у пам'ятi. ? О котрiй годинi ми маемо зустрiтись?

? Ідiть тепер одягатись i приходьте на обiд, а потiм разом поiдемо до театру. П'еса буде на звичайну тему, яка останнiм часом е популярною на театральному конi: уславлення «пропащоi жiнки», виставлення ii як взiрця чистоти i добра перед здивованими очима простакiв. Словом, п'еса не варта уваги, натомiсть ледi Сибiлла, можливо, варта.

Вiн стояв проти мене й усмiхався. Вогонь у камiнi згас, i ми опинились у темрявi; я натиснув на кнопку, й кiмната освiтлилась електрикою. Надзвичайна врода князя знову вразила мене: вона була якась особлива, майже неземна.

? Чи не вважаете ви, що на вас забагато дивляться, Лючiо? ? спитав я раптово.

Вiн розсмiявся.

? Жодною мiрою! Нащо людям дивитись на мене? Кожен iз них настiльки зайнятий своiми справами й так багато думае про власну особу, що навряд чи забуде про свое «я», навiть якби сам диявол стояв за його спиною. Жiнки подекуди на мене дивляться з афектованою манiрнiстю та з котячим кривлянням, що зазвичай роблять представницi прекрасноi статi, коли бачать гарного на вроду чоловiка.

? Я не можу iх за це засуджувати! ? вигукнув я, не вiдводячи очей вiд його величноi постатi та вродливого обличчя: я був у за хватi, який зазвичай вiдчувають, оглядаючи прекрасну картину або статую. ? А скажiть-но менi, як дивиться на вас ледi Сибiлла, з якою ми сьогоднi маемо зустрiтись?

? Ледi Сибiлла нiколи мене не бачила, ? вiдказав вiн, ? i я бачив ii лише здалеку. Вочевидь, граф Ельтон i запросив нас сьогоднi до ложi, аби познайомити з нею.

? Ага! Шлюб на думцi!

? Так, гадаю, що ледi Сибiллу призначено до продажу, ? вiд повiв вiн iз холодною байдужнiстю, i його гарнi риси утворили в цю мить непроникну маску презирства. ? Досi пропонованi цiни не були достатньо високi. Але я не маю намiру купувати. Я вже сказав вам, Темпесте, я ненавиджу жiнок.

? Серйозно?

? Щонайсерйознiше. Жiнки завжди шкодили менi: вони зава жали менi в моему поступi. Та найдужче я зневажаю iх ось за що: вони надiленi величезною силою робити добро, але марнують цю силу, й вона не знаходить собi застосування. Вони наперед вiддають перевагу всьому вiдразливому, вульгарному, що е в життi, i це обурюе мене. Вони набагато менш чутливi, нiж мужчини, а безсердечнiсть iхня не мае меж. Вони ? матерi людського роду, i помилки роду головним чином належать iм. Це друга причина моеi ненавистi.

? Невже ви вимагаете досконалостi вiд людського роду? ? спитав я здивовано. ? Адже це неймовiрно!

Якийсь момент вiн здавався зануреним у думки.

? Усе у свiтi е довершеним, ? промовив вiн, ? усе, крiм цього дивовижного витвору природи ? людини. Чи ви нiколи не замислювались, чому людина е единою помилкою, единим недосконалим плодом незрiвнянноi творчостi?

? Нi, нiколи. Я сприймаю речi такими, якими iх бачу.

? Я теж! ? І вiн попрямував до дверей. ? І як я бачу iх, так i вони бачать мене! Au revoir. Пам'ятайте, обiд за годину!

Дверi розчинилися й зачинилися; вiн пiшов. Я лишився сам, думаючи, що за дивна це людина ? що за дивовижна сумiш фiлософii, свiтського поводження, чутливостi та iронii, якi, здавалось, переплiталися, нiби жилки листка; що за мiнливий темперамент був у цiеi яскравоi й таемничоi особи, яка випадково стала моiм найближчим другом! Близько мiсяця ми з ним ? так чи iнак ? були разом, але я так i не наблизився до таемницi його справжнього ества. Однак я був ним захоплений ? бiльшою мiрою, нiж ранiше; я усвiдомлював, що без його товариства життя було б позбавлене половини своiх принад. Хоча безлiч так званих друзiв, приваблених, нiби метелики, свiтлом блискучих мiльйонiв, оточували мене тепер ? та серед них не було жодного, який би так володiв моiм настроем i якому б я так симпатизував, як цьому чоловiковi, цьому владному, напiвжорстокому, напiвлагiдному товаришевi моiх днiв, котрий подекуди дивився на життя як на безглуздий жарт, а на мене ? як на дiйову особу вульгарного видовища.




VIII


З даеться, жоден чоловiк не забуде митi, коли вiн уперше опинився вiч-на-вiч з iдеальною жiночою вродою. Вiн мiг ранiше бачити багато привабливих облич; блискучi очi могли сяяти йому, нiби зоряне свiтло; вiн мiг час вiд часу захоплюватись бездоганним кольором обличчя або ж спокусливими лiнiям

Страница 29

грацiйноi фiгури ? усе це не бiльш нiж крадькома кинений погляд на досконалiсть. Але коли всi цi невиразнi перебiжнi враження раптом зiйшлися в одному фокусi, коли всi мрii про форми i барви набули втiлення в однiй iстотi, яка позирае на нього, немов небесна дiва, горда i чиста, ? тодi вiн повинен скорiш пишатися, а не стидатися того, що почуття його з вини цього прекрасного видiння змiшались i вiн, попри свою мужнiсть або навiть брутальну силу, зробився покiрним рабом пристрастi.

Саме так i я був приголомшений i переможений, коли фiалковi очi Сибiлли Ельтон повiльно звелися з тiнi темних густих вiй i спинились на менi з тим неясним виразом цiкавостi й байдужостi водночас, який, як заведено вважати, свiдчить про найвитонченiше виховання, але який найчастiше вiдштовхуе та змушуе нiяковiти вiдверту й чутливу душу.

Так, погляд ледi Сибiлли вiдштовхував, однак мiй захват анiскiльки не зменшився.

Рiманський i я увiйшли до ложi графа Ельтона мiж першим та другим актом вистави, i сам граф, непоказний, гирявий, червонолиций дiдок iз сивими бакенбардами, пiдвiвся, щоби привiтати нас, i, схопивши руку князя, потиснув ii з особливою сердечнiстю. (Я дiзнався згодом, що Лючiо позичив йому тисячу фунтiв стерлiнгiв на легких умовах ? факт, який почасти пояснював дружне завзяття графа.) Його донька не ворухнулась, але хвилину чи двi по тому, коли граф дещо рiзко звернувся до неi: «Сибiлло! Князь Рiманський та його друг Джеффрi Темпест», ? вона повернула голову, удостоiла нас холодним поглядом, який я щойно намагався описати, та ледве вклонилась.

Їi вражаюча краса зробила мене нiмим, i я стояв, збентежений та зачарований. Старий граф зробив деякi зауваги стосовно п'еси; я ледве чув iх, тож вiдповiдав невиразно та навмання. Оркестр грав жахливо, як це часто трапляеться в театрах, i його безсоромний гуркiт вiдлунював у вухах, нiби шум моря. Та насправдi я нiчого ясно не усвiдомлював, окрiм дивовижноi вроди цiеi дiвчини, вбраноi в бiлу сукню, оздоблену кiлькома дiамантами, якi виблискували, немов краплини роси на пелюстках троянди. Лючiо розмовляв iз нею, i я дослухався.

? Нарештi, ледi Сибiлло, ? говорив вiн, шанобливо схиляючись до неi, ? нарештi я маю щастя познайомитися з вами. Я часто бачив вас, як бачать зiрку, ? здалеку.

Вона подарувала йому легку й холодну усмiшку, яка ледь-ледь пiдняла куточки ii чудових вуст.

? Не думаю, що я коли-небудь бачила вас, ? зауважила вона, ? а тим не менш я вбачаю у вашому обличчi щось дивно знайоме. Мiй батько ненастанно говорить про вас, i менi зайве говорити, що його друзi завжди будуть i моiми друзями.

Князь уклонився.

? Поговорити з ледi Сибiллою ? досить, щоб вiдчути себе щасливим. Бути ii другом ? означае знайти втрачений рай.

Вона зачервонiлася, потiм раптом зблiдла i, здригнувшись, потягла до себе свое sortie-de-bal[8 - Накидка, яку надягають на вечiрню сукню.]. Рiманський турботливо огорнув ii розкiшнi плечi напахченими шовковими фалдами мантильi. Як я заздрив йому!.. Потiм вiн повернувся до мене i поставив стiлець якраз позаду вiд стiльця ледi Сибiлли.

? Сiдайте тут, Джеффрi! ? сказав вiн. ? Я на одну хвилинку: хочу поговорити про справи з лордом Ельтоном.

Потроху мое самовладання вернуло до мене, i я поспiшив скористатися з нагоди, так великодушно наданоi менi, ? здобути ласку молодоi красунi; вона пiдбадьорливо всмiхнулася до мене, i серце мое закалатало з радощiв.

? Ви близький друг князя Рiманського? ? спитала вона лагiдно, коли я сiв.

? Так, ми близькi друзi; вiн чудовий товариш.

? Можу собi уявити!

І вона кинула погляд у бiк Лючiо. Той сидiв поруч iз ii батьком i говорив про щось ? палко, але неголосно.

? Вiн дивовижно вродливий!..

Я не вiдповiдав. Безумовно, Лючiо був надiлений надзвичайною привабливiстю, i це неможливо було заперечити, але тiеi митi мене радше розсердила адресована йому похвала. Реплiка ледi Сибiлли видалась менi нетактовною, ? все одно, якби мужчина, сидячи поруч iз гарненькою жiнкою, почав уголос хвалити iншу. Я не вважав себе красенем, однак був упевнений, що вигляд маю значно пристойнiший, нiж бiльшiсть чоловiкiв. Образившись, я мовчав; тим часом завiса пiднялася. Розiгрувалась вельми сумнiвна сцена, у якiй вихвалялася «жiнка з минулим». Мене опанувала вiдраза, i я окинув оком iнших, сподiваючись спостерегти в них те саме враження. На свiтлому обличчi ледi Сибiлли не було видно ознак осуду; батько ii нахилився вперед, вочевидь, жадiбно вловлюючи кожну подробицю. Обличчя Рiманського зберiгало загадковий вираз, який не дозволяв визначити, що вiдчувае князь. «Жiнка з минулим» надалi виявляла свiй iстерично-удаваний героiзм, а ii партнер, солодкомовний дурень, заявляв iй, що вона ? «скривджений чистий янгол»; нарештi завiса впала пiд шквал гучних оплескiв. Чийсь поодинокий голос шикнув з галереi.

? Янгол прогресуе, ? сказав Рiманський насмiшкувато. ? Ранiше цю п'есу було б освистано та вигнано зi сцени як твiр, що розбещуе суспiльство. Нинi ж протестуе лише один голос iз «нижчоi» верстви.

? Ви

Страница 30

емократ, княже? ? спитала ледi Сибiлла, лiниво обмахуючись вiялом.

? Я? Нi! Я завжди обстоюю гордiсть i першiсть багатства ? однак багатства не майнового, а розумового. У такий спосiб я передбачаю виникнення новоi аристократii. Коли вище розбещуеться, воно занепадае i робиться нижчим; коли нижче горнеться до освiти i прагне висот, воно робиться вищим. Це закон природи.

? Але, Боже мiй, ? вигукнув лорд Ельтон, ? ви ж не назвете цiеi п'еси аморальною? Це ? реалiстичне вивчення життя сучасного суспiльства; це ? те, що е в дiйсностi. Цi жiнки, знаете, цi бiдолахи з «минулим» збуджують великий iнтерес!

? Дуже великий! ? промовила стиха його дочка. ? Вочевидь, для жiнки без такого «минулого» немае майбутнього! Доброчеснiсть i скромнiсть вiджили свое.

Я нахилився до неi i майже прошепотiв:

? Ледi Сибiлло, я дуже радий, що ця негiдна п'еса обурюе вас. Вона зi здивуванням пiдвела на мене своi бездоннi очi.

? О нi, ? заперечила вона, ? я бачила дуже багато подiбних п'ес. Я читала так багато романiв на цю тему! Запевняю вас, я цiлком переконана, що так звана «пропаща жiнка» ? найуспiшнiший, найпопулярнiший нинi типаж: вона бере вiд життя всi можливi втiхи, вона часто робить чудову партiю i взагалi не марнуе часу. Це дещо нагадуе становище злочинцiв у в'язницi: вони харчуються значно краще, нiж чеснi трударi. Гадаю, жiнцi немае резону бути шанованою: ii лише вважатимуть нудною.

? Ах, тепер ви жартуете! ? i я поблажливо всмiхнувся. ? У глибинi душi ви думаете зовсiм iнше.

Вона нiчого не вiдповiла, i завiса знову пiднялась, вiдслонюючи непристойну даму на борту розкiшноi яхти.

Пiд час неприродно пишномовного дiалогу я вiдсунувся трохи назад, углиб ложi; уся моя самоповага i впевненiсть, якi так раптово покинули мене, коли я побачив красу ледi Сибiлли, тепер знову повернулись до мене, i бездоганна холоднокровнiсть узяла гору над гарячковим збудженням. Я згадав слова Лючiо: «Ледi Сибiллу призначено до продажу» ? i з трiумфом подумав про своi мiльйони. Я глянув на старого графа, що смикав своi сивi бакенбарди, уважно слухаючи Лючiо, який, найiмовiрнiше, розповiдав йому про якiсь грошовi проекти. Мiй погляд оцiнювача знову повернувся на прекраснi вигини молочно-бiлоi шиi ледi Сибiлли, на чудовi плечi та груди, на ii розкiшне волосся кольору дозрiлого каштана, на нiжне гордовите обличчя з блискучими рум'янцями, на iмлистi очi, i я з насолодою подумав: «Уся ця краса продаеться, i я куплю ii!» Тiеi самоi митi вона обернулась до мене i спитала:

? Ви той самий уславлений мiстер Темпест, чи не так?

? Уславлений? ? повторив я з глибоким вiдчуттям насолоди. ? Майже так, хоча моеi книжки ще не видано…

Вона здивовано пiдвела брови.

? Вашоi книжки? Я й не знала, що ви написали книжку. Мою пiдлещену пиху звели нанiвець.

? Про неi дуже багато публiкували… ? почав був я, однак вона зi смiхом перервала мене:

? О, я нiколи не читаю публiкацiй: це втомлюе. Коли я спитала вас, чи не ви той самий уславлений мiстер Темпест, я хотiла сказати: чи не ви той славнозвiсний мiльйонер, про якого так багато говорили останнiм часом?

Я вклонився дещо холодно. Вона допитливо подивилась на мене з-пiд мережаного краечка вiяла.

? Мабуть, це чудово ? мати стiльки грошей! ? сказала вона. ? До того ж ви молодий i гарний на вроду.

Вiдчуття ображеного самолюбства заступилося задоволенням, i я посмiхнувся.

? Ви дуже добрi, ледi Сибiлло.

? Чому? ? спитала вона, смiючись чудовим тихим смiхом. ? Лише тому, що я вам сказала правду? Ви молодий i гарний на вроду. Мiльйонери зазвичай такi потворнi! Фортуна, даруючи iм статки, часто позбавляе iх розуму та особистоi привабливостi. А тепер розкажiть менi про вашу книжку!

Вона, вочевидь, раптом звiльнилася вiд попередньоi стриманостi; впродовж останнього акту ми вже вiльно розмовляли пошепки, й цей шепiт сприяв нашому зближенню. ii поводження зi мною було сповнене грацii й чарiвностi, i вона цiлком зачарувала мене. Вистава скiнчилася, ми разом вийшли з ложi, i, оскiльки Лючiо надалi розмовляв з лордом Ельтоном, я мав задоволення допомогти ледi Сибiллi сiсти в карету. Усiвшись поруч iз дочкою в каретi, граф звiдти кiлька разiв по-дружньому потис менi руку, коли ми з Лючiо вдвох стояли бiля екiпажа.

? Приходьте обiдати, приходьте обiдати! ? повторював вiн збуджено. ? Приходьте… даруйте, сьогоднi вiвторок… приходьте в четвер. Без церемонiй! Моя дружина паралiзована, тож не може приймати гостей; вона тiльки зрiдка бачить стороннiх осiб, коли мае добрий настрiй; ii сестра, тiтонька Шарлотта, опiкуеться домом i приймае гостей. Ха-ха-ха! Якби моя дружина померла, то я б, можливо, одружився з мiс Шарлоттою Фiтцрой! Ха-ха-ха! Приходьте до нас обiдати, мiстере Темпест. Лючiо, приводьте його, чуете? З нами мешкае молода дiвчина, американка: долари, акцент i таке iнше. І я гадаю, вона хоче одружитися зi мною, ха-ха-ха! І чекае, коли ледi Ельтон переселиться до кращого свiту, ха-ха! Приходьте подивитись на маленьку американку, чуете? У четвер, гаразд?

Прегарне обличчя л

Страница 31

дi Сибiлли захмарилось, коли батько натякнув на «маленьку американку», але вона нiчого не сказала. Лише погляд ii, здавалось, питався про нашi намiри та заохочував нас дати згоду, i вона, вочевидь, лишилась задоволена, коли ми обидва пристали на запрошення. Іще апоплексичний переривчастий смiх графа, кiлька потискiв рук, iще легкий грацiйний поклiн красунi, коли ми зняли капелюхи на прощання, ? i карета вiд'iхала. Ми сiли в наш екiпаж, який завдяки послужливостi вуличних хлопчакiв та полiсменiв опинився просто перед театром. Коли ми рушили, Лючiо пильно глянув на мене. У напiвмороку бруму я мiг розрiзнити сталевий блиск його очей.

? Гарна? ? спитав вiн. Я мовчав.

? Як, ви не захопленi нею? ? вiв далi вiн. ? Мушу зiзнатись, вона холодна, цiлком безпристрасна весталка, але снiг часто вкривае вулкани. Вона мае бездоганнi риси i натуральний свiжий колiр обличчя.

Я хотiв був вiдмовчатись, але такого блiдого опису стерпiти не змiг.

? Вона ? красуня, ? вихопилося в мене. ? Найкороткозорiше око помiтить це, i з ii боку мудро бути стриманою й холодною: якби вона увсебiч розсипала усмiшки й чари, вона б довела до божевiлля багатьох чоловiкiв.

Я скорiш вiдчув, нiж побачив його блискучий погляд.

? Без сумнiвiв, Джеффрi: незважаючи на лютий, на вас дме пiвденний вiтер, iз яким линуть пахощi троянд i померанцевих квiтiв. Менi здаеться, ледi Сибiлла справила на вас неабияке враження.

? Вам хочеться, щоб так було?

? Менi? Любий мiй, менi нiколи не хочеться нiчого, чого б вам самому не хотiлося. Я завжди пристосовуюсь до вдачi моiх друзiв. Якщо ви питаете моеi думки, то менi трохи шкода, що вас насправдi вразила молода ледi: шкода, бо тут немае перешкод до нападу. На мiй погляд, любовна iсторiя мусить натрапляти на перепони та утруднення, справжнi або вигаданi. Якнайменше скромностi, як найбiльше сваволi та брехнi: це додае приемностi в коханнi, принаймнi, на цiй планетi.

Я перервав його.

? Бачите, Лючiо, ви дуже любите нападатись на «цю» планету, нiби щось знаете про iншi! ? промовив я нетерпляче. ? «Ця» планета, як ви ii зневажливо називаете, едина, з якою ми маемо справу!

Вiн окинув мене таким палким i пронизливим поглядом, що я знiяковiв.

? Якщо так, ? вiдказав вiн, ? чому ж людство тодi не дае спокою iншим планетам? Навiщо ж ви намагаетесь пiзнати таемницi iхнього руху? Якщо люди, як ви стверджуете, не мають справи з жодними iншими планетами, окрiм цiеi, то навiщо ж вони так поспiшають розкрити таiну сильнiших свiтiв ? таiну, яка одного чудового дня випадково вжахне iх?!

Урочистiсть його голосу i натхненний вираз обличчя вселяли в мене майже побожне вiдчуття. Я не мав готовоi вiдповiдi, i вiн вiв далi:

? Не говорiмо, друже мiй, про планети, навiть про цю пiщин ку серед них, знану, як Земля. Повернiмося до цiкавiшого сюжету ? до ледi Сибiлли. Як я вам уже сказав, тут не буде перешкод на шляху до сватання, i ви легко можете одружитися з нею, якщо забажаете. Лише як автор книжки Джеффрi Темпест не наважив ся б домагатись руки графськоi дочки, але Джеффрi Темпест- мiльйонер буде бажаним нареченим! Справи бiдного графа Ельтона кепськi, вiн майже банкрут. Американка, що в нього на пансiонi…

? На пансiонi! ? вигукнув я. ? Вiн що, утримуе пансiон для шляхетних панночок?

Лючiо розсмiявся.

? Нi, нi! Просто доброчеснi граф i графиня Ельтон дають опiку мiс Даянi Чесней, тiй американцi, за невеличку суму ? двi тисячi гiней щороку; графиня передала свiй обов'язок представництва сестрi, мiс Шарлоттi Фiтцрой, але корона вже висить над головою мiс Чесней. Вона мае в домi кiлька власних кiмнат i виiздить куди iй завгодно пiд крильцем мiс Фiтцрой. Такий порядок не до смаку ледi Сибiллi, i вона нiде не з'являеться iнакше, як iз батьком. Вона не хоче приятелювати з мiс Чесней i вiдверто ви являе це.

? За це я ще дужче захоплююсь нею! ? промовив я палко. ? Щиро кажучи, я дивуюся, що лорд Ельтон погодився…

? Погодився на що? Погодився брати двi тисячi гiней на рiк? Боже мiй! Я знаю незлiченну кiлькiсть лордiв i ледi, якi б негайно пристали на таку угоду! «Блакитна» кров стала рiдкою та блiдою, i лише грошi можуть згустити ii… Даяна Чесней мае мiльйони доларiв, i якщо ледi Ельтон поквапиться вмерти, то я не подивуюсь, коли маленька американка з трiумфом обiйме вакантне мiсце.

? Я не схвалюю таких мiнливостей долi, ? сказав я напiвсердито.

? Джеффрi, друже мiй, далебi, ви дивовижно непослiдовнi. Чи е яскравiший приклад мiнливостi долi, нiж ви самi? Шiсть тижнiв тому ким ви були? Звичайнiсiнький базграч зi змахами крил генiя в душi. Але ви не мали певностi, чи е цi крила достатньо сильними, щоби пiднести вас над темною колiею, в якiй ви билися, задихаючись i ремствуючи на нещасливу долю! Тепер ви мiльйонер та зi зневагою вiдгукуетесь про старого графа ? лише тому, що вiн вирiшив дещо збiльшити своi прибутки, причому збiльшити цiлком законно, взявши на пансiон американську спадкоемицю та ввiвши ii до товариства, до якого б вона нiколи не потрапила. Тепер ви домагаетесь ? чи, принаймн

Страница 32

, прагнете домагатися ? руки графськоi дочки, нiби самi е нащадком королiв.

? Мiй батько був дворянином, ? сказав я дещо погордливо, ? i я нащадок дворянського роду. Ми нiколи не були просто людинами, й наш рiд був одним з найшанованiших у графствi.

Лючiо всмiхнувся.

? Я не маю в цьому анi найменшого сумнiву. Однак просто дворянин набагато нижчий вiд графа ? або вищий, зважаючи з якого боку дивитись! Насправдi це не мае жодноi ваги за наших днiв. Ми прийшли до такого iсторичного перiоду, коли рiд i стан утратили свое значення ? завдяки тупiй недолугостi тих, хто надiлений титулами. Бувае подекуди, що пивоварiв призначають на перiв держави, пересiчнi торгiвцi стають делегатами графств у палатi общин; тим часом справжнi старi дворянськi родини настiльки зубожiли, що змушенi продавати своi маетки та дiаманти покупцевi, який призначае найвищу цiну, ? а цим покупцем е найчастiше якийсь вульгарний залiзничний король чи промисловий фабрикант. Ви ж, вiдтодi як отримали спадщину, перебувае те у значно кращому становищi; понад те ? ви навiть не знаете, як було здобуто цi грошi!

? Слушно! ? вiдповiв я, замислившись; потiм, раптом згадавши, додав: ? До речi, я нiколи не говорив вам: мiй померлий родич стверджував, що запродав душу дияволовi та що все це величезне багатство е платою за тiею угодою.

Лючiо вибухнув несамовитим реготом. Урештi заспокоiвшись, вiн вигукнув:

? Що за iдея! Гадаю, вiн був несповна розуму! Не можу уявити собi нормальноi людини, яка б вiрила в iснування диявола. Тим паче за нашоi передовоi епохи! Дурна людська фантазiя не мае меж! Ми приiхали!




IX


Мiй видавець, мiстер Моджесон, промовив: ? Я, мiстере Темпест, думав про одну жiнку.

? Справдi? ? перепитав я байдужно.

? Так, про жiнку, яка, попри те що ii ображають i чинять iй перешкоди, швидко стае помiтною. Ви, без сумнiву, почуете про неi в товариствi та в лiтературних колах.

І вiн кинув на мене побiжний напiвзапитливий погляд.

? Однак вона не багата, тiльки знаменита. Принаймнi, на сьогоднi ми не маемо до неi жодного вiдношення, а тому повернiмося до наших справ. Єдиний сумнiвний пункт у планi успiху вашоi книжки ? критика. Крiзь руки тiльки шiстьох головних критикiв проходять усi англiйськi книжки та часописи, а також лондонськi газети; ось iхнi iмена, ? i вiн простягнув менi папiрець, списаний олiвцем, ? а також iхнi адреси, наскiльки я можу ручитися за iх достовiрнiсть, та адреси газет, до яких вони найчастiше дописують. Очолюе список Девiд Меквiн, найгрiзнiший з усiх. Вiн пише всюди та про всiх; будучи шотландцем, вiн скрiзь пхае свого носа. Якщо ви залучите до ваших справ Меквiна, то вам немае потреби клопотатися щодо решти: саме вiн зазвичай задае тон, крiм того, вiн е близьким другом редактора «Дев'ятнадцятого столiття», а це означае, що ви впевнено можете шукати в цьому журналi свое iм'я, тодi як без Меквiна це було б неможливо. Жоден критик не може працювати в «Дев'ятнадцятому столiттi», якщо вiн не належить до кола близьких друзiв редактора[9 - Автор мае письмове свiдчення мiстера Нофлеса про цей факт. ? Прим. автора.]. Ви мусите поладнати з Меквiном: iнакше вiн може завалити вас ? лише для того, щоб показати власну силу.

? Це нiчого не значить, ? сказав я, ? легке критикування книжки завжди сприяе ii популярностi.

? У певних випадках це справдi так. ? Моджесон у знiяковiннi куйовдив свою рiдку борiдку. ? Однак у бiльшостi випадкiв ? нi. Якщо твiр рiшучий, смiливий, оригiнальний, то ворожа критика дiйсно буде безсилою. Однак твiр, подiбний до вашого, потребуе заохочення, словом, реклами…

? Бачу, ви не вважаете, що моя книжка е достатньо оригiнальною?!

Я вiдчував видиме роздратування.

? Любий пане! Ви, далебi… далебi… ну що я маю сказати? ? вiн усмiхнувся, нiби перепрошуючи. ? Ви, далебi, дещо загостро реагуете. Я вважаю, що ваша книжка демонструе дивовижну освiченiсть та витонченiсть думки; якщо менi вона видаеться недосконалою, то, можливо, це тому, що я сам не розумiю тонкощiв. На мою думку, едине, чого iй бракуе, це чiпкiсть ? даруйте, не можу дiбрати iншого слова! Я маю на увазi щось таке, що захоплюе увагу читача та втримуе ii. Але, врештi-решт, це спiльний недолiк сучасних лiтературних творiв: адже де нинi тi автори, здатнi вiдчувати так, аби змусити вiдчувати й читача.

Зо хвилину я мовчав: згадав про таке саме зауваження, почуте вiд Лючiо.

? Гаразд! ? нарештi сказав я. ? Якщо в мене не було вiдчуття, коли я писав книжку, то тепер уже його в мене немае й поготiв. Але повiрте, я вiдчував кожен ii рядок! Напружено й болiсно!

? Нехай так! ? промовив вiн лагiдно. ? Імовiрно, ви думали, що вiдчуваете: це друга, вельми цiкава фаза лiтературного темпераменту. Бачите, щоб переконати iнших, треба спершу самому бути переконаним. Зазвичай, результатом цього бувае особлива сила потягу, що виникае мiж автором i публiкою. Можливо, я навiв неслушнi доводи; можливо, що пiд час сквапливого читання я дiстав хибне враження про вашi iдеi. Так чи iнак, книжка мусить мати успiх. Єдине,

Страница 33

про що я прошу вас, ? спробуйте особисто поладнати з Меквiном.

Я обiцяв зробити все можливе, i на цьому ми розiйшлись. Я усвiдомив, що Моджесон ? людина тонша, нiж я собi уявляв, i його зауваження збудили в менi думки, не надто приемнi для авторського самолюбства. Якщо моiй книжцi справдi, як сказав Моджесон, бракуе «чiпкостi», то вона не пустить корiння в людських розумах, ? вона матиме лише ефемерний сезонний успiх, як один iз тих «модних» лiтературних продуктiв, що до них я вiдчував неподоланну вiдразу, i справжня слава буде для мене недосяжною ? менi залишиться хiба що погана iмiтацiя слави, iмiтацiя, куплена за грошi.

Того дня я перебував у кепському настроi, й Лючiо помiтив це. Вiн швиденько розпитав мене про змiст розмови з Моджесоном та розсмiявся, коли почув пропозицiю «поладнати» зi страшним Меквiном. Позирнувши на п'ять iмен решти головних критикiв, Лючiо знизав плечима.

? Моджесон мае рацiю, ? сказав вiн. ? Меквiн вельми близько спiлкуеться з цими добродiями. Вони вiдвiдують тi самi клуби, обiдають у тих самих дешевих ресторанах та залицяються до тих самих фарбованих балетниць. Усi разом вони становлять маленьку братську спiлку i роблять один одному послуги. О так! Якби я був на вашому мiсцi, я б поладнав iз Меквiном.

? Але як? ? спитав я; хоч я i знав iм'я Меквiна, оскiльки зустрiчав його пiдпис пiд лiтературними статтями у майже всiх газетах, та нiколи не бачив його особисто. ? Адже не можу я просити про ласку критика преси!

? Звiсно, що нi! ? Лючiо знову розсмiявся. ? Якби ви зробили таку дурницю, то зiпсували б усю справу! Найулюбленiша роз вага критикiв ? це попихання лiтераторiв, якi принизились до того, щоб прохати ласки ? та ще в кого? У нижчих розумово людей! Нi-нi, мiй друже, ? ми поладнаемо з Меквiном iнакше. Я з ним знайомий.

? Яка чудова звiстка! ? вигукнув я. ? Слово честi, Лючiо, менi здаеться, що ви знайомi з усiм свiтом!

? Я знайомий iз бiльшiстю людей, вартих знайомства, ? вiдповiв спокiйно Лючiо, ? хоча мiстера Меквiна я зовсiм не зараховую до цiеi категорii. Менi довелось познайомитися з ним за особливих обставин. Це було у Швейцарii, на небезпечному бескидi, званому Mauvais Pas[10 - Хибний крок (фр.).]. Кiлька тижнiв я провiв неподалiк, залагоджуючи певнi справи, та, будучи безстрашним i твердим на ногу, часто пропонував своi послуги проводиря. Тож одного дня примхлива доля дала менi задоволення проводити боязливого та жовчного Меквiна над безоднями Крижаного моря, i я розмовляв iз ним вишуканою французькою мовою, про яку вiн, попри свою славнозвiсну вченiсть, мав вельми слабке уявлення. Я знав, хто вiн е, i, знаючи його пiдступнiсть, давно розглядав його як одного з легальних убивць честолюбних генiiв. Привiвши його на Мauvais Pas, я завважив, що йому запаморочилося в головi; тримаючи мiцно його руку, я сказав йому: «Мiстере Меквiн, ви написали обурливу, найгострiшого осуду варту статтю про твiр поета N.. ? i я назвав прiзвище, ? статтю, яка являе собою суцiльну брехню вiд першого до останнього рядка, статтю, яка своею жорстокою в'iдливiстю отруiла життя людинi, що подавала великi надii, та пригнiтила шляхетний дух! Тепер мусите обiцяти менi, що коли повернетесь до Англii ? якщо повернетесь! ? то напишете й надрукуете в передовому часописi повне спростування вашоi статтi, почесний вiдгук на твiр ображеного поета ? вiн на це цiлком заслуговуе! Інакше ви полетите вниз! Менi варто лише випустити вашу руку!» Джеффрi, якби ви тiльки бачили Меквiна тiеi митi! Вiн стогнав, вiн звивався, вiн чiплявся! Нiколи ще оракул преси не перебував у такому неоракульському становищi. «Гвалт! Гвалт!» ? намагався вiн кричати, але голос покинув його. Над ним височiли заснiженi вершини, подiбнi до вершин тiеi слави, якоi вiн не мiг досягти, i тому заздрив iншим; пiд ним зяяла прозора безодня, де крижанi хвилi переливались опалово-блакитними та зеленими барвами; а десь удалинi дзеленчали коров'ячi дзвiночки, наповнюючи звуками спокiйне повiтря, нагадуючи про зеленi пасовиська та щасливi оселi… «Гвалт!» ? прохрипiв вiн. ? «Нi, ? сказав я, ? це я б мав кричати на пробi: рука моя цiеi митi тримае вбивцю. Ваша система вбивств гiрша вiд системи нiчного розбишаки: той убивае тiло, а ви вчиняете замах на душу. Замах вам не вдаеться, але вже сама спроба е пiдлою. Анi крики, анi боротьба не допоможуть вам: ми сам на сам, навколо нас ? лише вiчна природа; вiддайте запiзнiлу справедливiсть людинi, на яку ви звели наклеп, або, як я вже говорив, полетите вниз!» Можна було б довго оповiдати про це; але, щоб скоротити мою оповiдь, я скажу, що врештi-решт вiн поступився й заприсягся виконати мою вимогу. Тодi, обiйнявши його, нiби любого приятеля, я без пригод звiв його з Мauvais Pas, i коли ми опинилися бiля пiднiжжя гори, вiн ? чи то зi страху, чи то з запаморочення ? впав на землю, гiрко плачучи. Чи повiрите ? ранiше, нiж дiсталися до Шамунi, ми зробились найближчими на свiтi друзями! Вiн зiзнавався менi у своiх пiдлих учинках i дякував за можливiсть полегшити свое сумлiння; ми обмiнялись вi

Страница 34

итними картками, i наостанок той самий Меквiн, нiчний кошмар лiтераторiв, розчулившись пiсля вiскi та грогу (адже вiн шотландець!), заприсягся, що я ? найвидатнiша людина у свiтi i що, якби коли-небудь випала нагода зробити менi послугу, вiн ii зробить. «Чи ви самi не поет?» ? бурмотiв вiн, падаючи в лiжко. Я сказав, що нi. «Дуже шкода! ? заявив вiн, i сльози пiсля надмiру випитого забринiли на його очах. ? Якби ви були поетом, я багато зробив би для вас, я б став рекламувати вас задарма!» Я залишив його хропти, i вiдтодi бiльше ми з ним не бачились. Однак гадаю, що коли я прийду до нього, вiн упiзнае мене. Заприсягаюся на всiх богiв, якби вiн тiльки знав, хто тримав його помiж життям та смертю на Мauvais Pas!

? Але ж вiн знае! ? не зрозумiв я. ? Ви ж обмiнялися картками!

? Так, але це було вже потiм! ? Лючiо засмiявся. ? Можу вас запевнити, друже мiй, що ми поладнаемо з Меквiном!

Історiя, яку я щойно вислухав, надзвичайно зацiкавила мене, тим паче що князь був надiлений чудовим даром промовця i взагалi великим драматичним талантом: за допомогою жестiв вiн яскраво вiдтворював перед моiми очима всю сцену, немов картину; я мимоволi висловив захоплення:

? Без сумнiву ви були б неперевершеним актором, Лючiо!

? Звiдки ви знаете, що я не актор? ? спитав вiн; погляд його палав. За мить вiн швидко додав: ? Не варто пiдмальовувати обличчя й кривлятися на театральному конi, неначе найманий блазень, щоб увiйти в iсторiю як вiдомий актор! Найкращий актор ? той, хто найкраще грае комедiю в життi, як я намагаюся це робити. Найкраще ходить, найкраще говорить, найкраще всмiхаеться, найкраще плаче, найкраще стогне, найкраще смiеться та найкраще помирае! Усе це сута комедiя, позаяк у кожнiй людинi живе нiмий, страшний, безсмертний дух, який е реальним, який не може вдавати, який iснуе i який виявляе нескiнченний, хоча й безмовний протест проти брехнi тiла!

Я нiяк не вiдреагував на цей вибух ? я вже помалу звикав до його мiнливих настроiв та дивноi манери викладати своi думки. Така його поведiнка лише пiдiгрiвала таемничий потяг, який я до нього вiдчував; його характер був для мене вiчною загадкою, повною витончених принад. Час вiд часу я усвiдомлював з невиразним вiдчуттям самоприниження, що був цiлком пiд його владою, що мое життя цiлковито перебувало пiд його контролем i впливом, i намагався переконати самого себе, що це добре ? адже вiн мае набагато бiльше досвiду та краще знае людей, нiж я.

Цього вечора ми знов обiдали разом (так було досить часто) i розмова оберталась виключно навколо фiнансових та iнших дiлових питань. Послухавши поради Лючiо, я здiйснив кiлька значних грошових операцiй, що й дало нам широку тему для обговорення.

Стояв ясний морозяний вечiр, приемний для гуляння, i близько одинадцятоi години ми вийшли надвiр; метою нашоi прогулянки був приватний картярський клуб, у якому мiй товариш хотiв вiдрекомендувати мене як гостя. Будинок, де розташовувався клуб, стояв на маленькiй заднiй вуличцi, неподалiк вiд Пел Мел; ззовнi будинок мав досить скромний вигляд, але всерединi вiдзначався пишним оздобленням, хоча позбавленим смаку. Серед блискучих вогнiв розкiшноi англо-японськоi вiтальнi нас зустрiла жiнка з пiдмальованими очима й фарбованим волоссям. ii вигляд i манери свiдчили, що вона належить до найпоширенiшого типу дам напiвсвiту ? словом, «жiнка з минулим», одне з тих «чистих створiнь», яких нинi модно зображувати як мучениць людських порокiв! Лючiо щось до неi промовив, вона кинула на мене шанобливий погляд i посмiхнулась, потiм подзвонила. З'явився стриманий, скромного вигляду лакей у фраку, котрий пiсля ледь помiтного знаку своеi панi, яка вклонилася менi, коли я проходив, провiв нас нагору. Ми ступали килимами з найм'якiшоi повстi, i я завважив, що в цьому закладi всiх зусиль було докладено для уникнення шуму: навiть дверi, оббитi грубою баею, рухались на беззвучних завiсах. На горiшньому майданчику слуга обережно постукав у бiчнi дверi; ключ повернувся в замку, й ми увiйшли до довгастоi кiмнати, яскраво освiтленоi електричними лампами, заповненоi людьми, якi грали в «червоне та чорне» i в бакара. Коли ми ввiйшли, деякi з людей поглянули на Лючiо та всмiхнено схитнули головою, iншi з цiкавiстю витрiщились на мене, але загалом наша поява лишилась майже не помiченою.

Лючiо сiв, аби вiдстежувати гру; я зробив те саме й вiдразу вiдчув, що проймаюся тим надмiрним збудженням, яке панувало в кiмнатi, ? збудженням, подiбним до безмовноi напруги повiтря перед бурею.

Я впiзнав обличчя багатьох добре знаних громадських дiячiв ? людей, вiдомих у полiтицi, про яких нiхто б не подумав, що вони своеi присутнiстю та авторитетом можуть пiдтримувати картярський клуб. Однак я намагався не виявити жодних ознак здивування й стежив за грою майже з такою самою холоднокровнiстю, як i мiй товариш. Я був ладен грати i програвати, але не був готовий до дивноi сцени, яка розiгралась незабаром та в якiй менi пiд тиском обставин довелося взяти участь.




X


Щойно гру, яку ми вiдстежували, було

Страница 35

завершено, картярi пiдвелись i привiтали Лючiо з великим завзяттям та дружньою сердечнiстю. Я iнстинктивно вгадав з iхнього поводження, що вони дивились на нього як на особу, котра могла надати iм позику чи ще якось запомогти грiшми. Вiн вiдрекомендував мене iм усiм, i менi легко було зауважити, який ефект справило мое iм'я на бiльшiсть присутнiх. Менi запропонували приеднатися до гри в бакара, i я вiдразу пристав на пропозицiю. Ставки були марнотратно високi, але мене це анiтрохи не лякало. Один iз гравцiв коло мене був гарний ясноволосий молодик, аристократичного роду. Його вiдрекомендували менi як вiконта Лiнтона. Я звернув особливу увагу на його безтурботну манеру подвоювати своi ставки, вочевидь, лише задля бравади; коли вiн програвав, що траплялося найчастiше, вiн гучно реготав, неначе був п'яний або марив. Спочатку я був цiлком байдужий до результатiв гри й анiтрохи не дбав, чи буду у виграшi чи в програшi. Лючiо не приеднався до нас, але сидiв неподалiк, спокiйно спостерiгаючи i, як менi здавалося, стежачи за мною бiльше, нiж за рештою гравцiв. Завдяки щасливiй випадковостi менi щастило, i я повсякчас вигравав. І чим бiльше я вигравав, тим бiльшим ставало мое збудження, аж раптом настрiй мiй змiнився, i мене охопило дивне бажання програти. Я думаю, це був кращий поштовх моеi натури, що спонукав мене бажати власного програшу заради молодого вiконта, який здавався буквально збожеволiлим пiсля моiх наскрiзних виграшiв, але вiдчайдушно грав далi. Його обличчя видовжилось i змарнiло, його очi гарячково блищали. Решта гравцiв, якi теж переживали нещасливу смугу, вочевидь, спокiйнiше на це реагували ? а можливо, вони просто майстернiше приховували своi почуття. Як би не було, але я щиро прагнув, щоб мое диявольське щастя перейшло на бiк молодого Лiнтона. Але мое прагнення було марним: знов i знов я забирав усi кушi, аж доки насамкiнець гравцi не пiдвелись, i вiконт Лiнтон разом iз ними.

? Дощенту програвся! ? сказав вiн iз силуваним гучним смiхом. ? Ви маете завтра дати менi реванш, мiстере Темпест!

Я вклонився.

? Залюбки!

Вiн покликав слугу та звелiв принести собi коньяку з содовою водою, а мене тим часом оточили всi iншi, палко наполягаючи, щоб наступного вечора я неодмiнно повернувся до клубу та дав iм змогу вiдiграти те, що вони сьогоднi втратили. Я негайно погодився, i в розпалi розмови Лючiо раптом звернувся до молодого Лiнтона:

? Чи не хочете заграти зi мною? Я закладаю банк ось цим. ? І вiн поклав на стiл два згорненi банковi бiлети по п'ятсот фунтiв кожен.

Якусь мить усi мовчали.

Вiконт жадiбно пив коньяк iз содовою; через вiнця високого келиха вiн зирнув на бiлети жадiбними, налитими кров'ю очима, потiм байдужно знизав плечима.

? Я нiчого не можу поставити, я вже сказав, що дощенту про грався, не можу бiльше грати.

? Сiдайте, сiдайте, Лiнтоне! ? наполягав якийсь пан, що стояв позаду вiд вiконта. ? Позичте в мене та грайте.

? Дякую, ? вiдмовився той, зашарiвшись, ? я вже й так забагато винен вам. У кожному разi, це дуже мило з вашого боку. Ви продовжуйте, панове, а я подивлюсь.

? Дозвольте менi вмовити вас, вiконте, ? промовив Лючiо, дивлячись на нього зi своею загадковою усмiшкою, ? тiльки для задоволення! Якщо ви не можете поставити грошей, поставте яку-небудь дрiбничку, щось номiнальне, лише для того, щоб подивитись, чи повернеться до вас щастя. ? І вiн витяг марку. ? Ця марка часто позначае п'ятдесят фунтiв; нехай цього разу вона позначае щось вартiснiше за грошi ? вашу душу, наприклад!

Рознiсся вибух реготу. Лючiо смiявся разом з усiма.

? Я сподiваюся, що ми всi досить обiзнанi в новочасних науках, щоб не визнавати iснування такоi речi, як душа, ? вiв далi вiн, ? то му, запропонувавши таку ставку, я насправдi запропонував менше, нiж волосина з вашоi голови, бо волосина е щось, а душа е нiщо! Хочете ризикнути цiею неiснуючою величиною i спробувати ви грати тисячу фунтiв?

Вiконт випив коньяк до останньоi краплi й повернувся до присутнiх. Очi його горiли насмiшкувато й виклично.

? Гаразд! ? вигукнув вiн.

Товариство посiдало. Гра була короткою та майже безжиттевою у своiй поквапливiй ажитацii. Досить було шести-семи хвилин, щоб Лючiо встав переможцем. Вiн посмiхнувся, вказуючи на марку, яка позначала останню ставку вiконта Лiнтона.

? Я виграв! ? сказав спокiйно князь. ? Однак ви менi нiчого не виннi, любий вiконте, оскiльки чим ви ризикували? Нiчим! Ми грали просто для задоволення. Якби душа iснувала, то я, звичайно, зажадав би вашоi; хоча, мiж iншим, уявлення не маю, що б я з нею робив! ? І вiн засмiявся. ? Що за дурницi, чи не так? Ми повиннi бути вдячнi долi, що живемо в передовi днi, коли дурнi забобони поступилися мiсцем прогресуй чистому розумовi! Добранiч! Завтра ми, Темпест i я, дамо вам абсолютний реванш; безумовно, фортуна повернеться до вас, i ви неодмiнно виграете! Ще раз добранiч!

Вiн простяг руку; зворушлива нiжнiсть свiтилась у його темних очах; у його манерах проглядалася якась дивовижна лагiднiсть. Щось ? я не мiг визначити, щ

Страница 36

саме, ? тримало всiх нас нiби в хвилинному зачаруваннi. Картярi з iнших столiв почули про ексцентричну ставку й тепер здалеку дивились на нас iз цiкавiстю. Утiм, вiконт Лiнтон зовнi поводився надмiру весело; вiн палко потиснув простягнену руку Лючiо.

? Ви надзвичайно добра людина, ? сказав вiн, промовляючи слова трохи сквапливо. ? І запевняю вас серйозно, що якби я мав душу, я залюбки тiеi ж митi вiддав би ii за тисячу фунтiв. Душа менi не потрiбна, а тисяча фунтiв вельми б знадобилась. Утiм, я переконаний, що виграю завтра!

? І я в цьому переконаний, ? лагiдно промовив Лючiо. ? Мiй приятель Джеффрi Темпест зовсiм не суворий кредитор ? вiн може почекати. Але що стосуеться програноi душi, ? вiн зробив паузу, пильно дивлячись в очi юнака, ? то я, звичайно, не можу чекати!

Вiконт невиразно всмiхнувся на цей жарт i майже вiдразу залишив клуб.

Щойно дверi за ним зачинились, багато хто з картярiв обмiнявся промовистими поглядами й кивками.

? Банкрут! ? сказав хтось упiвголоса.

? Його картярськi борги перевищують суму, яку вiн у змозi сплатити, ? додав iнший, ? i я чув, що вiн втратив п'ятдесят тисяч на верхогонах.

Цi зауваження було зроблено так байдужно, неначе йшлося про погоду. Кожен картяр був до самих кiсток самолюбним, i поки я спостерiгав iхнi черствi обличчя, моiм тiлом перебiг дрож шляхетного обурення ? обурення, змiшаного з соромом. Я не був iще зовсiм бездушним i позбавленим милосердя, хоча тепер, коли озираюсь на тi днi, якi тепер видаються менi схожими скорiш на дивне видiння, нiж на дiйснiсть, я усвiдомлюю, що з кожною прожитою годиною ставав дедалi брутальнiшим егоiстом. Однак тодi я був iще настiльки далекий вiд очевидноi пiдлоти, що подумки вирiшив того самого вечора написати вiконтовi Лiнтону, що вiдмовляюсь вiд його боргу. Коли ця думка пронеслася в моiй головi, я мимохiть позирнув на Лючiо й зустрiв його пильний допитливий погляд. Вiн усмiхнувся й дав менi знак iти за ним.

За кiлька хвилин ми вийшли з клубу й опинились на зимному нiчному повiтрi, просто неба, в якому виблискували крижанi зiрки. Мiй товариш поклав руку менi на плече.

? Темпесте, якщо ви маете намiр виявляти добросердiсть i спiв чувати негiдникам, я розiйдуся з вами! ? сказав вiн, i в його голосi чудернацьки поеднались iронiя та серйознiсть. ? Я бачу з виразу вашого обличчя, що ви задумуете якийсь великодушний вчинок. Ви хочете звiльнити Лiнтона вiд його боргу? Даремно турбуетесь. Вiн народився негiдником i нiколи не прагнув стати iншим. Чому ви маете спiвчувати йому? З перших днiв пiсля виходу з колегiуму вiн тiльки й робив, що жив розпусним життям. Вiн пiдлий розпусник, який заслуговуе на повагу менше, нiж чесний пес!

? Однак хтось, гадаю, любить його! ? сказав я.

? Хтось любить його! ? повторив Лючiо з незрiвнянним презирством. ? Оце сказали! Три балетницi живуть його коштом, якщо ви про це! Його мати любила його, але вона померла: вiн розбив ii серце. Вiн негiдник, кажу вам; нехай вiн сповна сплатить свiй борг, включно з душею, яку вiн так легко поставив на карту. Якби я був дияволом i виграв цю оригiнальну душу, то гадаю, що, згiдно з традицiями священикiв, я б залюбки сам розклав вогнище для Лiнтона; але будучи тим, чим е, я говорю: нехай людина сама готуе собi долю, нехай усе йде своiм звичаем, i як вiн ризикнув усiм, нехай усiм i пожертвуе.

Тим часом ми повiльно йшли вулицею Пел Мел; щойно я зiбрався вiдповiсти, як на протилежному боцi, недалеко вiд Малборо-клубу, побачив постать людини. Я не мiг утриматись вiд мимовiльного вигуку:

? Вiн там! Вiконт Лiнтон там! Рука Лючiо мiцно тримала мою.

? Ясна рiч, ви не будете тепер iз ним розмовляти!

? Нi. Однак менi хотiлось би знати, куди це вiн прямуе. Вiн iде не зовсiм твердо.

? Звiсно, що п'яний!

І обличчя Лючiо прибрало того самого виразу невблаганного презирства, який я часто бачив i з якого дивувався. Ми на мить затримались, стежачи за вiконтом, який безцiльно проходжувався сюди-туди перед клубом, аж поки, вочевидь, не дiйшов раптового рiшення; тодi вiн зупинився й гукнув кеб. Вишуканий екiпаж на безшумних колесах пiд'iхав миттево. Вiконт заскочив у нього, вiддавши наказ кучеровi. Кеб швидко наближався до мiсця, де ми стояли; щойно вiн проiхав повз нас, як тишу прорiзав гучний пiстолетний пострiл.

? О Боже! ? вигукнув я, похитнувшись. ? Вiн застрелився! Кеб зупинився. Кучер зiстрибнув з передка; клубнi швейцари, лакеi, полiсмени та безлiч люду, який назбiгався бозна-звiдки, вже юрмились навколо екiпажа. Я кинувся був уперед, аби приеднатись до натовпу, який швидко збирався, але сильна рука Лючiо обвила мене, i вiн щосили потяг мене назад.

? Будьте холоднокровнi, Джеффрi! ? вмовляв вiн. ? Невже ви хочете зрадити клуб i всiх його членiв? Погамуйте вашi безумнi поривання, друже мiй: вони доведуть вас до нескiнченних клопотiв. Якщо людина померла ? вона померла, й усьому кiнець.

? Лючiо, ви не маете серця! ? вигукнув я, вiдчайдушно вириваючись iз його рук. ? Як ви можете взагалi щось мiркувати в такiй ситуацii! Подума

Страница 37

те! Я ? причина цього зла! Мое кляте щастя в бакара було останнiм ударом долi для цього нещасного юнака! Я переконаний у цьому! Я нiколи собi не пробачу!

? Слово честi, Джеффрi, ви занадто м'якосердий, ? сказав вiн, тримаючи мою руку ще мiцнiше й поспiшаючи вiдвести мене всупереч моiй волi. ? Ви мусите облишити сентименти, якщо прагнете мати успiх у життi. Ви думаете, що це ваше «кляте щастя» спричинило смерть Лiнтона? По-перше, називати щастя «клятим» ? суперечнiсть у визначеннi; по-друге, для свого остаточного зруйнування вiконт не потребував цiеi останньоi гри в ба кара. Вас нема в чому винуватити. І заради клубу, якщо не задля чогось iншого, я не маю намiру вплутувати анi вас, анi себе в iсторiю самогубства. Коронер завжди сповiщае про подiбнi випадки в двох словах: «Тимчасове божевiлля».

Я здригнувся; душа моя болiла: у кiлькох кроках вiд нас лежало закривавлене тiло людини, з якою я так недавно розмовляв, ? i, незважаючи на слова Лючiо, я визнавав себе ii вбивцею.

? «Тимчасове божевiлля», ? повторив Лючiо, нiби говорячи сам до себе. ? Докори сумлiння, вiдчай, сплюндрована честь, розбите кохання, разом iз новочасною науковою теорiею про розумну «нiщоту»: життя ? нiщо, Бог ? нiщо i збезумiла людська одиниця ? так само нiщо; «тимчасове божевiлля» виправдовуе ii зникнення в нескiнченностi. Слушно сказав Шекспiр, що свiт божевiльний!

Я нiчого не вiдповiдав ? я був охоплений власними гiркими вiдчуттями. Я йшов, не усвiдомлюючи, що йду; коли я глянув на зiрки, вони тремтiли та кружляли перед моiми очима. Раптом слабка надiя з'явилася в мене.

? Може, ? припустив я, ? вiн насправдi не вбив себе, а лише здiйснив спробу?

? Його вважали першорядним стрiльцем, ? заперечив спокiйно Лючiо. ? Це була едина його риса. Вiн не мав принципiв, але стрiляв влучно. Я не можу собi уявити, щоб вiн не поцiлив.

? Це жахливо! Годину тому жити… а тепер… кажу вам, Лючiо, це жахливо!

? Що? Смерть? Вона й наполовину не така жахлива, як хибно прожите життя, ? вiдповiв вiн iз серйознiстю, яка справила на мене велике враження, попри мое хвилювання. ? Повiрте менi, душевний бiль i сором навмисне нечесного iснування значно гiршi за муки того пекла, яке змальовують священики. Ходiмте, ходiмте, Джеффрi, ви надто близько до серця берете цю iсторiю, вас винуватити немае в чiм. Якщо Лiнтон «щасливо скiнчив» самогубством, це ? найкраще, що вiн мiг зробити. Вiн нiкому не був потрiбен. Далебi, з вашого боку велика слабкiсть ? надавати дрiбницi такоi ваги. Ви лише на початку власноi кар'ери.

? І сподiваюсь, що в цiй кар'ерi не буде бiльше таких трагедiй, як нинiшня, ? палко промовив я. ? Якщо ж це станеться, то станеться цiлком усупереч моiй волi!

Лючiо допитливо глянув на мене.

? Нiчого не може статися всупереч вашiй волi. Менi здаеться, що ви хочете мене звинуватити в тому, що я привiв вас до клубу! Друже мiй, ви б не пiшли туди, якби не хотiли! Хiба я тягнув вас туди зв'язаним? Ви схвильованi й нервуете. Ходiмо до мене, вип'ете склянку вина. Вам це додасть твердостi духу.

Ми наблизились до готелю, i я без заперечень пiшов за Лючiо, без заперечень випив те, що вiн менi дав, i стояв зi склянкою в руцi, спостерiгаючи за ним iз хворобливим зачудуванням, поки вiн скидав свое пiдшите хутром пальто. Потiм вiн спинився передi мною; його блiде прегарне обличчя прибрало суворого виразу, й темнi очi блищали холодним сталевим блиском.

? Та остання ставка Лiнтона… вам, ? сказав я, затинаючись, ? його душа…

? У яку анi вiн, анi ви не вiрите! ? зауважив Лючiо. ? Ви, здаеться, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну iдею?

? Але ви, ? заперечив був я, ? ви говорили, що вiрите в душу!

? Я? Я божевiльний! ? i вiн гiрко розсмiявся. ? Хiба ви досi не зрозумiли цього? Наука зробила мiй розум хворим, друже! Я вiдшукав таке глибоке джерело прикрих вiдкриттiв, що немае нiчого дивного, якщо моi почуття подекуди сплутуються, i в цi безумнi хвилини я починаю вiрити в душу!

Я тяжко зiтхнув.

? Я хочу пiти спати ? почуваюся втомленим i геть нещасним!

? Гай-гай, бiдолашний мiльйонере! ? сказав лагiдно Лючiо. ? Запевняю вас, менi прикро, що вечiр закiнчився так нещасливо.

? І менi прикро! ? повторив я зi смутком у голосi.

? Подумати лишень! ? вiв далi вiн, замислено дивлячись на мене. ? Якби моi вiрування, моi божевiльнi теорii вартi були чого-небудь, то я б насправдi мiг зажадати таку собi часточку вашого померлого знайомого вiконта Лiнтона ? едину часточку, яка напевно iснуе… Але де i як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…

Я змусив себе слабко посмiхнутись.

? Ви б трiумфували! ? сказав я.

Вiн присунувся до мене i лагiдно поклав руки менi на плечi.

? Нi, Джеффрi, ? i його владний голос забринiв нiжними нотками, ? нi, друже мiй! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б менi про мое власне падiння, про мiй вiдчай i становила б собою нову перешкоду мiж мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!

Його очi смiялись, а

Страница 38

е я б мiг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я мiцно стиснув його руку; я вiдчував, що, попри його цинiзм та зовнiшню холоднiсть, доля молодого Лiнтона глибоко засмутила князя. Вiд враження моя симпатiя до нього набрала новоi сили, i я пiшов спати, вже майже примирений iз собою та з обставинами взагалi. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навiть розмiрковував про вечiрню трагедiю спокiйнiше, з меншим жалем ? який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урештi-решт, чого це я повинен перейматися долею вiконта?.. Який стосунок мав вiн до мене?.. Жодного. Я почав смiятися з власноi слабкостi та збудження, i, зможений втомою, впав у лiжко та миттево заснув.

Над ранок, десь о п'ятiй годинi, я раптом прокинувся з вiдчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтiв, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кiмната зараз була освiтлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару бiлого диму. Я пiдвiвся на лiжку, протираючи собi очi, ? i якийсь час iз жахом дивився вперед, сумнiваючись у власних чуттях: цiлком виразно, на вiдстанi приблизно п'ятьох крокiв вiд лiжка, я бачив три фiгури, якi стояли, закутанi в темнi шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомi, iхнi чорнi драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це ? чоловiки чи жiнки; а тим, що паралiзувало мене подивом i жахом, було дивне свiтло, яке iх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подiбне до блiдого мiсячного промiння взимку. Я хотiв крикнути, але язик вiдмовив менi, i мiй голос застряг у горлi.

Три постатi залишалися нерухомими, i знову я протер очi, намагаючись збагнути, що це ? сон чи галюцинацiя. Із тремтiнням у всьому тiлi я простягнув руку до дзвiнка з намiром несамовито дзвонити, волаючи про допомогу, ? як раптом тихий голос, що бринiв невимовною тугою, змусив мене в сум'яттi вiдхилитись назад, i рука моя безсило впала.

? Лихо!

Слово рiзким неприемним звучанням пронизало повiтря, i я майже втратив свiдомiсть вiд жаху, оскiльки тепер одна з постатей ворухнулась, i з-пiд серпанкiв засвiтилося ii обличчя ? бiле, як найбiлiший мармур, iз виразом такого страшного вiдчаю, що кров моя застигла в жилах. Почулося глибоке зiтхання, схоже на передсмертний стогiн, i знову слово «Лихо!» порушило тишу.

Збезумiлий зi страху, заледве усвiдомлюючи, що роблю, я зiскочив з лiжка, шалено кинувся до тих фантастично замаскованих постатей, аби схопити iх та спитати, що мае означати цей дурний недоречний жарт. Як несподiвано всi трое пiдвели голови й повернули обличчя до мене! Якi обличчя! Несказанно страхiтливi у своiй блiдiй агонii! І шепiт, жахливiший вiд пронизливого крику, проник менi у самiсiньке ество: «Лихо!»

У шаленому стрибку я кинувся на них; моi руки вдарили порожнiй простiр. Однак я й надалi не менш виразно бачив, що вони стояли ? стояли, суворо дивлячись на мене, поки моi затисненi кулаки безсило били iхнi образи, що здавалися тiлесними! Раптом я побачив iхнi очi ? очi, що спостерiгали за мною безжально, прозiрливо та зневажливо, очi, якi, немов чарiвнi вогнi, повiльно спалювали мое тiло i дух. Гранична нервова напруга збуджувала лють i вiдчай; жахливе видiння, здалося менi, е вiсником смертi ? мабуть, настала моя остання година! Я побачив, що вуста на одному з цих моторошних облич ворухнулися… Мене опанувала якась надприродна жага життя… Дивовижним чином я знав чи передчував жах того, що мало бути промовлене… І, зiбравшись на останнiх силах, я крикнув:

? Нi! Нi! Не треба ще того Вiчного суду! Нi!




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Побiжно (фр.).




2


Олена Блаватська (1831?1891) ? засновниця всесвiтнього теософського товариства, яке сформувало iдею створення ядра Вселенського братства людства без подiлу на раси, вiросповiдання, статi, за кольором шкiри, а також сприяло вивченню порiвняльноi релiгii, фiлософii та науки, дослiджувало непояснюванi закони природи та сили, прихованi в людинi. Сприяла поширенню буддизму в Старому й Новому Свiтi.




3


Аннi Безант (1847?1933) ? учениця О. Блаватськоi, авторка низки праць iз теософii.




4


Мiстечко у графствi Беркшир, де з 1711 року вiдбуваються «королiвськi перегони».




5


Жорiс-Карл Гюiсманс (1848?1907) ? французький романiст; спочатку, разом з Емiлем Золя, засновником натуралiзму в лiтературi, був прибiчником цього напряму. Але його роман «Навпаки» (1884), який Оскар Вайльд назвав «кораном декаданса» став поворотною вiхою, що позначила зародження нового лiтературного напряму. Один iз найяскравiших представникiв декадансу в лiтературi ? Шарль Бодлер.




6


Лондонська вулиця, де друкуються i продаються дешевi видання та мешкають убогi письменники.




7


Факт. ? Прим, автора.




8


Накидка, яку надягають на вечiрню сукню.




9


Автор мае письмове свiдчення мiстера Нофлеса про цей факт. ? Прим. автора.




10


Хибний крок (фр.).