Читать онлайн “Розфарбований птах” «Єжи Косінський»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Розфарбований птахЕжи Косинский
Уявiть: хлопчик розмальовуе птаха, щоб перетворити його на таку собi веселку в пiр’i, а потiм вiдпускае. Іншi птахи ослiпленi яскравими барвами, вони починають атакувати бiдолаху, не вiрячи, що той – член зграi. Пошматоване тiло розфарбованого птаха падае в траву, збираючи довкола себе дiтей, якi з цiкавiстю дивляться на труп. Жорстоко? Не для реалiй Другоi свiтовоi, коли шестирiчний хлопчик, схожий чи то на цигана, чи то на еврея, опиняеться в чужому селi. Вiн кличе маму, але ii немае. Натомiсть малий бачить тiльки смерть, насилля, знущання, збочення, кров, вiн сам стае жертвою середньовiчноi дикостi та цькування…
Обережно, ненормативна лексика та сцени насильства!
Єжи Косинський
Розфарбований птах
Пам’ятi моеi дружини Мерi Гейворд Вейр, без якоi навiть минуле втратило б сенс
І знав лиш Бог сивобородий, що це – тварини рiзноi породи.
Маяковський
Опiсля
Навеснi 1963-го я вiдвiдав Швейцарiю разом зi своею дружиною, народженою в Америцi. Ранiше ми вже проводили там вiдпустку, але того разу опинилися в краiнi з геть iншою метою: моя дружина кiлька мiсяцiв змагалася з хворобою, яку вважали невилiковною, i приiхала до Швейцарii, щоб проконсультуватися з черговою групою спецiалiстiв. Ми розраховували залишитися там на деякий час, тож винайняли номер люкс у схожому на палац готелi, що велично стримiв на березi озера старого фешенебельного курорту.
Серед постiйних мешканцiв готелю була ватага заможних схiдноевропейцiв, що оселилися в цьому мiстечку напередоднi Другоi свiтовоi вiйни. Всi вони покинули свою батькiвщину ще до початку рiзанини, тож нiколи не боролися за своi життя. Затишно влаштувавшись у своiй швейцарськiй гаванi, вони надавали самозбереженню не бiльшого значення, нiж буденному життю. Це переважно були лiтнi люди, сiмдесяти-, а то й вiсiмдесятирiчного вiку, неприкаянi пенсiонери, що завзято базiкали про свое старiшання i те, як щодня зменшуеться спроможнiсть чи бажання жити на теренах готелю. Вони гаяли час у залах вiдпочинку та ресторанах або походжали приватним парком. Я часто вирушав за ними назирцi, зупиняючись там, де й вони, перед портретами державних дiячiв, що жили в цьому готелi мiж свiтовими вiйнами; разом iз ними я читав урочистi меморiальнi дошки, що свiдчили про численнi мiжнароднi мирнi конференцii, якi вiдбувалися в готельнiй залi зiбрань пiсля Першоi свiтовоi вiйни.
Час вiд часу я заводив бесiду з кiлькома представниками цих добровiльних вигнанцiв, та варто менi було торкнутися теми военних рокiв у Ценральнiй чи Схiднiй Європi, вони негайно нагадували менi, що знають про вiйну небагато, та й те завдяки радiо i газетним звiтам, адже приiхали до Швейцарii ще до початку того шаленства. Покликаючись на одну краiну, де розташовувалася бiльшiсть концентрацiйних таборiв, я наголошував, що в перiод iз 1939-го до 1945-го лише мiльйон людей загинули внаслiдок суто вiйськових дiй, а п’ять iз половиною мiльйонiв загарбники знищили. Понад три мiльйони жертв були евреi, а третинi не виповнилося навiть шiстнадцяти. Цi втрати становили двiстi тридцять мерцiв на тисячу людей, i нiкому нiколи не вдасться порахувати, скiльки ще були скалiченi, травмованi, зламанi фiзично чи морально. Моi слухачi ввiчливо кивали, визнавали, що завжди пiдозрювали, що знервованi репортери прибрiхували у звiтах про табори i газовi камери. Я запевняв iх у цьому, адже провiв дитинство та юнiсть у военнiй та повоеннiй Схiднiй Європi; я знав, що справжнi подii були значно жорстокiшi за будь-якi химернi вигадки.
У тi днi, коли мою дружину ув’язнювали в шпиталi для дослiджень, я винаймав машину та iздив свiт за очi. Я мандрував елегантно наманiкюреними швейцарськими шляхами, що звивалися серед полiв, рясних на приземкуватi сталевi та бетоннi танковi пастки, насадженi тут упродовж вiйни, щоб завадити наближенню ворожих машин. Вони досi стояли на своiх мiсцях, крихкi захисники вiд нападу, який нiколи не вiдбувся, i здавалися недоречними та марними, як старезнi вигнанцi в готелi.
Часто по обiдi я винаймав човен i безцiльно веслував озером. У такi митi я найгострiше переживав власну iзоляцiю: моя дружина, мiй емоцiйний зв’язок з iснуванням у Сполучених Штатах, помирала. Я пiдтримував контакт iз залишками своеi родини в Схiднiй Європi лише за допомогою поодиноких таемничих листiв, що завжди залишалися на поталу цензора.
Дрейфуючи озером, я вiдчував, як мене переслiдуе безнадiйнiсть; не просто самотнiсть чи страх перед дружининою смертю, а страждання, прямо пов’язане з порожнечею життя вигнанцiв i неефективнiстю пiслявоенних мирних конференцiй. Думаючи про меморiальнi дошки, що прикрашали готельнi стiни, я замислювався, чи автори мирних угод пiдписували iх добровiльно. Подii, що розгорталися пiсля тих конференцiй, не свiдчили на користь такого припущення. Утiм пiдстаркуватi вигнанцi в готелi продовжували вiрити, наче вiйна була загадковим вiдхиленням у свiтi доброзичливих полiтикiв, чий гуманiзм неможливо оскаржити. Вони не могли
Страница 2
овiрити, що деякi гаранти миру пiзнiше ставали iнiцiаторами вiйни. Через iхню невiру мiльйони таких, як моi батьки i я, втрачали шанс на порятунок, змушенi були пережити подii, значно гiршi за тi, що iх забороняли красномовнi угоди.Надзвичайна невiдповiднiсть мiж вiдомими менi фактами й туманним, нереалiстичним поглядом вигнанцiв i дипломатiв страшенно дратувала мене. Я почав знову вивчати свое минуле i вирiшив змiнити свою спецiалiзацiю iз соцiальних наук на художню лiтературу. Я знав, що, на вiдмiну вiд полiтикiв, якi давали екстравагантнi обiцянки утопiчного майбутнього, художня лiтература може зобразити життя таким, яким воно насправдi було.
Приiхавши до Америки за шiсть рокiв до цього европейського вiзиту, я твердо вирiшив, що бiльше нiколи не поткну носа до краiни, де провiв военнi роки. Те, що менi вдалося вижити, було винятковою випадковiстю, i я завжди гостро усвiдомлював, що сотнi тисяч iнших дiтей були приреченi на страту. Однак, попри усвiдомлення цiеi несправедливостi, я нiколи не вважав себе продавцем особистоi вини чи власних спогадiв або лiтописцем того лиха, що випало на долю мого народу i мого поколiння; я просто розповiдав iсторii.
«…правда – едине, в чому не вiдрiзняються люди. Кожним iз нас пiдсвiдомо керуе духовне бажання жити, прагнення жити за будь-яку цiну; ми хочемо жити тому, що живемо, тому, що цiлий свiт живе…» – написав еврей, в’язень концтабору, незадовго до своеi смертi в газовiй камерi. «Тут ми перебуваемо в товариствi смертi», – написав iнший. «Вони татуюють новачкiв. Кожен дiстае свiй номер. Із цiеi митi ти втрачаеш власне я i перетворюешся на число. Ти бiльше не той, ким був ранiше, а просто рухоме безмовне число… Ми наближаемося до своiх нових могил… тут, у концтаборах, пануе залiзна дисциплiна. Нашi мiзки зробилися неповороткими, всi думки пораховано: неможливо осягнути цiеi новоi мови…»
Пишучи роман, я ставив собi за мету дослiдити «цю нову мову» жорстокостi та ii наслiдок – нову контр-мову страждання й розпачу. Книжку написано англiйською, мовою, якою я ранiше написав двi роботи з соцiальноi психологii, вiдмовившись вiд рiдноi мови, коли покинув батькiвщину. До того ж, враховуючи, що англiйська залишалася новою для мене, я мiг писати холоднокровно, звiльнившись вiд вiдтiнку емоцiйностi, завжди властивого рiднiй мовi.
Коли iсторiя почала розвиватись, я зрозумiв, що хочу розгорнути деякi теми, передавши iх серiею з п’яти романiв. Цей цикл iз п’яти книжок зображатиме архетипнi аспекти особистiсних стосункiв у суспiльствi. Перша книжка мала стосуватися найунiверсальнiшоi та найдоступнiшоi з цих суспiльних метафор: людину слiд було зобразити у найвразливiшому станi, в дитинствi, а суспiльство – у найжахливiшiй формi, у станi вiйни. Я сподiвався, що протиборство беззахисного iндивiда i непереборного суспiльства, дитини та вiйни, якнайлiпше передаватиме суть антигуманних умов.
На додачу менi здавалося, що романи про дитинство вимагають максимального напруження уяви. А що ми не маемо доступу до того найчутливiшого, найпершого перiоду нашого життя, то нам доводиться вiдновлювати його, перш нiж дiстати доступ до свого сучасного «я». Попри те, що всi романи пiдштовхують нас до такого перенесення, змушують нас пiзнати самих себе як iншу iстоту, зазвичай значно важче уявити себе дитиною, нiж дорослим.
Почавши писати, я згадав «Птахiв», сатиричну п’есу Аристофана[1 - Видатний давньогрецький поет, «батько комедii», для його творiв характерна гостра полiтична сатира. – Тут i далi прим. пер.]. Головний герой, чиiм прототипом було кiлька видатних дiячiв древнiх Афiн, залишився анонiмним в iдилiчному свiтi природи «краiни неквапливого, прекрасного вiдпочинку, де кожен може спати в безпецi й вирощувати собi пiр’я». Мене приголомшила доречнiсть та унiверсальнiсть цiеi умови, яку Аристофан записав понад двi тисячi рокiв тому.
Аристофанове символiчне використання птахiв, що дали йому змогу писати про реальнi подii та людей без обмежень, з якими зазвичай зiштовхуються тi, що описують iсторiю, здалося особливо вдалим, коли я поеднав його зi звичками селян, якi бачив у дитинствi. Однiею з улюблених розваг мешканцiв села було вполювати пташку, пофарбувати ii пiр’ячко й вiдпустити до своеi зграi. Коли цi яскраво забарвленi створiння поверталися в пошуках захисту до своiх друзiв, iншi птахи, вважаючи iх загрозливими чужинцями, кидалися i рвали вигнанцiв, аж поки не вбивали iх. Я теж вирiшив обрати за декорацii для своеi роботи галузь мiфiв, вигадану сучаснiсть без часу, необмежену географiею чи iсторiею. Мiй роман називатиметься «Розфарбований птах».
А що я вважав себе суто оповiдачем iсторiй, то в першому виданнi «Розфарбованого птаха» iнформацii про мене було мiнiмум, а давати iнтерв’ю я вiдмовлявся. Утiм такий стан речей призвiв до конфлiкту. Доброзичливi письменники, критики i читачi шукали факти, що свiдчили б на користь автобiографiчностi роману. Вони хотiли вiддати менi роль представника нашого поколiння, особливо тих, що пережили вiйну; проте для мене виживання
Страница 3
було особистим вчинком, який давав уцiлiлому право говорити тiльки про себе. Я вiдчував, що факти мого життя i походження не слiд використовувати заради перевiрки автентичностi книжки i так само не слiд заохочувати ними читача взятися за «Розфарбованого птаха».На додачу тодi я вiдчув i вiдчуваю тепер, що вигадка та автобiографiя – зовсiм рiзнi форми. Автобiографiя пiдкреслюе одне життя: читача запрошують поспостерiгати за iснуванням iншоi людини i заохочують порiвняти з ним власне. З iншого боку, вигадане життя запрошуе читача до спiвпрацi: вiн не просто порiвнюе; вiн насправдi опиняеться у вигаданiй ролi, поглиблюючи ii згiдно з власним досвiдом, власними можливостями креативностi та уяви.
Я не зраджував свого рiшення, що життя роману не залежатиме вiд мого. Я заперечував, коли численнi iноземнi видавцi вiдмовлялися публiкувати «Розфарбованого птаха», не подавши в передмовi чи епiлозi уривки з мого приватного спiлкування з одним iз моiх перших iншомовних видавцiв. Вони сподiвалися, що цi уривки пом’якшать враження вiд книжки. Я написав тi листи, щоб пояснити, а не пом’якшити образи роману; протиснувшись мiж читачем та книжкою, вони порушили б цiлiснiсть роману, запхали б мою негайну присутнiсть у роботу, що збиралася залишатися незалежною. У виданнi «Розфарбованого птаха» в м’якiй обкладинцi, що вийшло за рiк пiсля першодруку, взагалi не було моеi бiографii. Можливо, саме тому безлiч шкiльних читацьких спискiв називали Косинського не сучасним письменником, а покiйним.
***
Пiсля виходу «Розфарбованого птаха» у Сполучених Штатах i Захiднiй Європi (роман нiколи не публiкували на моiй батькiвщинi й не дозволяли на ii територii) деякi схiдноевропейськi газети та журнали почали кампанiю проти нього. Попри своi iдеологiчнi розбiжностi, чимало журналiв атакували мене одними й тими самими уривками з роману (зазвичай вирваними з контексту) та перекрученими сценами, щоб пiдтримати своi звинувачення. Глумливi редакторськi статтi в пiдконтрольних державi виданнях звинувачували американську владу, яка начебто найняла мене написати «Розфарбованого птаха», переслiдуючи прихованi полiтичнi цiлi. Очевидно, автори цих статей не знали, що кожна надрукована в Сполучених Штатах книжка мусить бути зареестрована в Бiблiотецi Конгресу i отримати номер бiблiотечного каталогу, який незаперечно свiдчитиме, що уряд Сполучених Штатiв дотував ii публiкацiю. На противагу цьому антирадянськi перiодичнi видання виокремлювали позитивне свiтло, в якому, як вони стверджували, я зобразив росiйських солдатiв; i цим доводили, що роман намагаеться виправдати радянську присутнiсть у Схiднiй Європi.
Здебiльшого схiдноевропейський осуд стосувався сумнiвноi конкретики роману. Хоча я намагався зробити так, щоб iмена людей та мiсця, згадуванi в книжцi, не могли асоцiюватися лише з якоюсь однiею нацiональною групою, моi критики звинувачували «Розфарбованого птаха» в тому, що це наклепницький документальний роман з життя легко впiзнаваних громад протягом Другоi свiтовоi вiйни. Деякi наклепники навiть наполягали, що моi натяки на фольклор чи народнi звичаi з безсоромними деталями – карикатура на конкретно iхнi рiднi мiсця. Водночас iншi продовжували атакувати роман за спотворення народних традицiй, паплюження репутацii селян i посилення пропагандистськоi зброi ворогiв краiни.
Як я дiзнався пiзнiше, рiзноманiтна критика була частиною великомасштабноi спроби екстремiстськоi нацiоналiстичноi групи створити в моiй рiднiй краiнi атмосферу небезпеки й розколу, щоб змусити залишки еврейського населення покинути Державу. Газета «Нью-Йорк таймз» повiдомила, що «Розфарбованого птаха» засудили як пропаганду реакцiонiстськi сили, що «шукають збройного врегулювання справ зi Схiдною Європою». Є якась iронiя в тому, що роман почав набувати ролi, схожоi на роль свого головного героя, хлопчика, корiнного жителя, що став чужим, цигана, якого вважають ватажком згубноi зграi, здатного накласти прокляття на кожного, хто перейде йому дорогу.
Кампанiя проти книжки, що розпочалася в столицi, незабаром перекинулася на весь народ. За кiлька тижнiв з’явилися декiлька сотень статей i лавина плiток. Контрольована державою телевiзiйна мережа розпочала серiал «Слiдами “Розфарбованого птаха”», показуючи iнтерв’ю з людьми, що, можливо, контактували зi мною чи моею родиною у военнi роки. Журналiст читав уривок iз «Розфарбованого птаха», а потiм представляв людину, яка стверджувала, що вигаданий персонаж списаний з неi. Просторiкуючи, цi розгубленi, часто неосвiченi свiдки, наляканi тим, що мали зробити, гнiвно засуджували книжку та ii автора.
Один з наймайстернiших та найповажнiших европейських письменникiв прочитав «Розфарбованого птаха» у французькому перекладi i похвалив його у своему оглядi. Незабаром тиск уряду змусив його вiдмовитися вiд своеi думки. Письменник опублiкував свое виправлене враження, а потiм додав «Вiдкритого листа до Єжи Косинського», який з’явився в журналi, де вiн був редактор. У листi вiн застерiгав мене, що я, як один лауреат численних
Страница 4
ремiй, що теж промiняв свою рiдну мову на ворожу балачку й похвалу декадентського Заходу, закiнчу свое життя, перерiзавши собi горло в якомусь убогому готелi на Рив’ерi.Коли вийшов друком «Розфарбований птах», моiй матерi, моiй единiй уцiлiлiй кровнiй родичцi було вже за шiстдесят, i вона пережила двi протираковi операцii. Щойно провiдна мiсцева газета довiдалася, що вона досi живе в мiстечку, де я народився, там одразу ж надрукували брехливу статтю, в якiй ii називали матiр’ю ренегата, пiдбурювача мiсцевих зелотiв[2 - Соцiально-полiтична та релiгiйна течiя в Юдеi, що виникла в епоху Маккавеiв у другiй половинi I столiття до н. е. i оформилася остаточно в серединi I столiття н. е. Була одним iз розгалужень руху фарисеiв. Непримиреннi супротивники римлян, вiдiграли провiдну роль у Першiй юдейсько-римськiй вiйнi.], i натовпи розлючених мiстян зiбралися бiля ii будинку. Викликана материною доглядальницею мiлiцiя приiхала, проте ледаче стояла, вдаючи, наче контролюе вiгiлантiв[3 - Особистостi або групи, мета яких – переслiдування осiб, обвинувачених у справжнiх чи вигаданих злочинах, що не дiстали заслуженого покарання, в обхiд правових процедур.].
Коли старий шкiльний товариш зателефонував менi до Нью-Йорка, щоб обачно розповiсти, що коiться, я мобiлiзував усю наявну пiдтримку мiжнародних органiзацiй, яку змiг, однак ще кiлька мiсяцiв здавалося, що вона не надто допомагае, адже розгнiванi мешканцi мiстечка, якi навiть не читали моеi книжки, продовжували своi атаки. Урештi-решт представники влади пiд тиском стурбованих органiзацiй за межами краiни наказали мiсцевiй владi перевезти мою матiр до iншого мiста. Там вона залишалася кiлька тижнiв, поки нападки вщухли, а потiм переiхала до столицi, покинувши все свое майно. Заручившись пiдтримкою деяких друзiв, я змiг дiзнатися, де вона живе, i регулярно надсилати iй грошi.
Попри те, що бiльшiсть членiв ii родини були знищенi в краiнi, яка тепер цькувала ii, моя матiр вiдмовилася емiгрувати, наполягаючи, що хоче померти i бути похованою поруч iз моiм батьком, у краiнi, де вона народилася i де страждав увесь ii народ. Коли вона померла, цю смерть перетворили на привiд для соромлення й залякування ii друзiв. Влада не дозволяла публiчних оголошень про похорон, а простий некролог з’явився аж за кiлька днiв пiсля поховання.
У Сполучених Штатах повiдомлення газет про цi iноземнi атаки спровокували шквал анонiмних листiв з погрозами вiд натуралiзованих схiдноевропейцiв, якi вiдчували, що я зганьбив iхнiх землякiв i обмовив етнiчний спадок. Здавалося, майже нiхто з анонiмних авторiв листiв не читав «Розфарбованого птаха»; вони здебiльшого, мов папуги, повторювали слова схiдноевропейських нападникiв, отриманi з других рук у виданнях для еmigrе[4 - Емiгрантiв (фр.).].
Одного дня, коли я був у своiй мангеттенськiй квартирi один, у дверi подзвонили. Вирiшивши, що це служба доставлення, на яку чекав, я вiдразу вiдчинив. Двiйко безцеремонних чоловiкiв у важких плащах заштовхнули мене в кiмнату, гупнувши за собою дверима. Вони притиснули мене до стiни й ретельно обшукали. Вочевидь знiтившись, один iз них витягнув iз кишенi газетну вирiзку. Це була стаття «Нью-Йорк таймз» про схiдноевропейськi нападки на «Розфарбованого птаха», з розмитою копiею моеi фотографii. Моi нападники, викрикуючи щось про «Розфарбованого птаха», почали погрожувати побити мене шматком сталевоi труби, загорнутоi в газету, яку витягнули з рукава плаща. Я запротестував, що не писав цiеi книжки; чоловiк на свiтлинi, сказав я, – мiй кузен, з яким мене часто плутають. Я додав, що вiн вийшов, але ось-ось повернеться. Коли вони сiли на канапу, де збиралися дочекатися його, не випускаючи зброi з рук, я поцiкавився, чого вони хочуть. Один з них вiдповiв, що вони прийшли покарати Косинського за «Розфарбованого птаха», книжку, яка спаплюжила iхню краiну i висмiяла iхнiй народ. Попри те, що вони живуть у Сполучених Штатах, запевнив вiн мене, вони залишаються патрiотами. Незабаром до них приеднався ще один чоловiк, що лаяв Косинського, переходячи на сiльський дiалект, який я легко впiзнав. Я зберiгав мовчання, розглядаючи широкi обличчя селян, iхнi кремезнi тiла та плащi, в якi вони ледве втиснулися. Поколiння, вiддалене вiд халуп пiд очеретяним дахом, хащiв болотяноi трави i плугiв, яких тягнули воли, досi залишалося тими селянами, що iх я колись знав. Здавалося, наче вони зiйшли зi сторiнок «Розфарбованого птаха», i на мить я вiдчув себе iхнiм володарем. Якщо це справдi були моi персонажi, природно, що iм слiд було навiдатися до мене, тож я дружньо запропонував iм горiлки, яку спершу неохоче, вони, втiм, жадiбно випили. Поки вони пили, я взявся прибирати розкиданi дрiбнички на книжковiй полицi, а потiм досить спритно витягнув невеличкий револьвер з-поза двотомника «Словника американiзмiв», що стояв у самому кiнцi полицi. Я наказав чоловiкам кинути iхню зброю i пiдняти руки; щойно вони послухалися, я взяв фотоапарат. Із револьвером в однiй руцi та камерою в другiй швидко зробив пiвдесятка фотографiй. Я повi
Страница 5
омив, що цi кадри засвiдчать iхню особу, якщо я колись вирiшу звинуватити iх у зломi та спробi нападу. Вони просили мене пожалiти iх; зрештою, заблагали вони, вони не поранили анi мене, анi Косинського. Я вдав, наче обмiрковую почуте, i кiнець кiнцем вiдповiв, що раз iхнi свiтлини збережено, то не маю бiльше причин затримувати iх персонально.Це був не единий iнцидент, в якому я вiдчуваю вiдлуння схiдноевропейськоi ганебноi кампанii. Кiлька разiв до мене чiплялися за межами мого помешкання або в гаражi. Три чи чотири рази незнайомцi впiзнавали мене на вулицi й кидали ворожi або образливi фрази. На концертi на пошану видатного пiанiста, народженого на моiй батькiвщинi, зграя патрiотичних старих жiнок напала на мене зi своiми парасольками, вигукуючи смiховиннi образи. Навiть тепер, через десять рокiв пiсля видання «Розфарбованого птаха», громадяни моеi колишньоi краiни, де роман залишаеться забороненим, все ще звинувачують мене в зрадi, трагiчно не пiдозрюючи, що свiдомо обманюючи народ, влада пiдкидае хмизу у вогонь iхнiх упереджень, вiддаючи iм на поталу жертв того ж режиму, вiд якого ледве врятувався мiй головний герой, хлопчик.
Минув приблизно рiк пiсля виходу «Розфарбованого птаха» – i ПЕН-клуб, мiжнародна лiтературна органiзацiя[5 - Мiжнародна неурядова органiзацiя, що об’еднуе професiйних письменникiв, редакторiв i перекладачiв i створена з метою сприяння дружбi й iнтелектуальнiй спiвпрацi письменникiв усього свiту; акцентуе увагу на ролi лiтератури в розвитку взаеморозумiння i свiтовоi культури; бореться за свободу слова, захищае права письменникiв. Тепер охоплюе також представникiв iнших жанрiв, таких як журналiсти й iсторики.], звернулася до мене у справi молодоi поетки з моеi батькiвщини. Вона приiхала до Америки через складну операцiю на серцi, що, на жаль, не вдалася так, як на це сподiвалися лiкарi. Дiвчина не розмовляла англiйською, i ПЕН-клуб повiдомив мене, що протягом кiлькох перших мiсяцiв пiсля операцii iй знадобиться допомога. Їй було трохи за двадцять, але вона вже видала декiлька поетичних збiрок i вважалася однiею з найперспективнiших молодих письменникiв. Я вже кiлька рокiв знав i захоплювався ii творчiстю, тож радiв нагодi познайомитися з нею.
Кiлька тижнiв, поки вона одужувала в Нью-Йорку, ми разом гуляли мiстом. Я часто фотографував дiвчину на тлi мангеттенського парку i хмарочосiв. Ми стали близькими друзями, i вона подала на продовження вiзи, але консульство вiдмовилося поновити документи. Не бажаючи назавжди покинути свою мову i родину, вона не мала iншого виходу, нiж повернутися додому. Пiзнiше я через третю особу отримав вiд неi листа, в якому вона попереджала, що нацiональна спiлка письменникiв довiдалася про нашу близькiсть i тепер вимагала вiд неi написати коротку iсторiю про нью-йоркське знайомство з автором «Розфарбованого птаха». Ця оповiдь зображатиме мене людиною, позбавленою моралi, вiдступником, що заприсягся очорнити всi iдеали ii батькiвщини. Спершу вона вiдмовилася писати; сказала iм, що не знае англiйськоi, нiколи не читала «Розфарбованого птаха» i жодного разу не обговорювала зi мною полiтику. Однак ii колеги продовжували нагадувати iй, що спiлка письменникiв уможливила операцiю i платила за медичний догляд пiсля неi. Вони наполягали, що дiвчина як перспективна поетка мае неабиякий вплив на молодь i мусить виконати свiй патрiотичний обов’язок та письмово напосiстися на чоловiка, що зрадив ii краiну.
Друзi надiслали менi лiтературний щотижневик, в якому вона написала необхiдну наклепницьку оповiдь. Я намагався зв’язатися з нею через спiльних друзiв i переказати, що розумiю, що через iнтриги вона опинилася в безвихiдному становищi, але дiвчина так нiколи i не вiдповiла менi. За кiлька мiсяцiв я довiдався, що в неi стався летальний серцевий напад.
***
Огляди могли хвалити чи ганьбити роман, але в захiднiй критицi завжди чулася якась нотка занепокоення. Американськi та британськi критики здебiльшого не схвалювали моi описи хлопчикових пригод, пояснюючи це тим, що вони занадто докладно зупинялися на жорстокостi. Багато хто вiдкидав автора так само, як роман, стверджуючи, що я використав жахiття вiйни на догоду власнiй хворiй уявi. З приводу святкування двадцятип’ятирiччя Нацiональноi книжковоi премii поважний сучасний американський романiст написав, що книжки на кшталт «Розфарбованого птаха» з iхньою безпросвiтною жорстокiстю не обiцяють нiчого доброго майбутньому англомовних романiв. Іншi критики сперечалися, що ця книжка – просто особистi спогади; вони наполягали, що з сировини пошматованоi вiйною Схiдноi Європи будь-хто мiг створити сюжет, переповнений жахливою драматичнiстю.
Правду кажучи, жоден iз тих, хто вирiшив вважати цю книжку iсторичним романом, не завдав собi клопоту звернутися до фактичних джерел. Особистi згадки вцiлiлих i офiцiйнi документи вiйни були або невiдомi, або неважливi для моiх критикiв. Схоже, жоден iз них не витратив кiлька хвилин, щоб прочитати легкодоступнi свiдчення, наприклад розповiдi дев’ятирiчноi дитини, що виж
Страница 6
ла й описувала покарання, призначенi схiдноевропейському селу, де переховували ворогiв Райху. «Я бачила, як нiмцi прибули разом iз калмиками, щоб утихомрити селян, – писала вона. – Це була жахлива сцена, що житиме в моiй пам’ятi до самоi смертi. Оточивши село, вони почали гвалтувати жiнок, а потiм вiддали команду спалити все до пня разом з усiма мешканцями. Збудженi варвари принесли до кожного будинку головешки, а тих, хто тiкав, стрiляли або кидали в полум’я. Вони вихоплювали в матерiв маленьких дiтей i кидали iх у вогонь. А коли вбитi горем жiнки бiгли, щоб урятувати своiх дiточок, вони стрiляли iм спершу в одну ногу, а потiм у другу. Вони вбивали iх, тiльки змусивши настраждатися. Та оргiя тривала цiлий день. Лише ввечерi, коли нiмцi поiхали, селяни сповзлися до села, щоб урятувати те, що залишилося. Перед нашими очима вiдкрилося жахiття: дерев’янi хати тлiли, а поблизу будиночкiв лежали згорiлi тiла. Поля позаду села були вкритi мерцями; тут матiр iз дитиною на руках i вкритим ii мозком обличчям; там десятирiчний хлопчик iз пiдручником у руцi. Усiх мертвих ми поховали в п’ятьох загальних могилах». Кожному селу Схiдноi Європи знайомi цi подii, сотнi поселень постраждали вiд схожоi долi.В iнших документах начальник концентрацiйного табору без вагань визнае: «Правило наказувало дiтей вбивати вiдразу, адже вони були занадто молодi, щоб працювати». Інший комендант констатуе, що за сорок сiм днiв вiн пiдготував до вiдправлення в Нiмеччину майже сто тисяч предметiв одягу, що належав замордованим у газових камерах еврейським дiтям. Щоденник, який належав евреевi – обслужниковi газовоi камери, зафiксував таке: «Із сотнi циган, що помирали в таборi щодня, майже половина була дiти». А iнший еврей-обслужник описуе, як вартовi СС[6 - Вiйськово-полiцiйна органiзацiя Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини.] розв’язно пхалися до iнтимних частин кожноi дiвчинки-пiдлiтка, яку перестрiвали дорогою до газовоi камери.
Можливо, найкращим доказом того, що я не перебiльшував жахливiсть i брутальнiсть, якою вiдрiзнялися военнi роки у Схiднiй Європi, стане той факт, що дехто з моiх старих шкiльних друзiв, яким удалося отримати контрабанднi примiрники «Розфарбованого птаха», називали роман пасторальною iсторiею, схожою на тi, якi довелося пiд час вiйни пережити багатьом iз них чи iхнiм родичам. Вони докоряли менi за те, що я розбавив iсторичну правду, i звинувачували у схильностi до англосаксонськоi чутливостi, чиiм единим досвiдом нацiональних катаклiзмiв була громадянська вiйна на сто рокiв ранiше, коли зграi покинутих дiтлахiв тинялися спустошеним Пiвднем.
Менi складно було заперечувати таку критику. У 1938-му приблизно шiстдесят членiв моеi родини вiдвiдали нашу останню щорiчну зустрiч. Серед них були видатнi вченi, фiлантропи, лiкарi, юристи i фiнансисти. Із них усiх Вiйну пережили лише трое. До того ж моi матiр iз батьком пережили Першу свiтову вiйну, Росiйську революцiю i репресii нацменшин у двадцятих i тридцятих роках. Майже кожен прожитий ними рiк був позначений стражданнями, розлученням сiмей, калiцтвом та смертю коханих, але навiть вони, побачивши так багато, не були готовi до звiрств, яким дали волю у 1939-му.
Пiд час Другоi свiтовоi вiйни вони жили в постiйнiй небезпецi. Існування людей, змушених майже щодня шукати новоi схованки, перетворилося на страх, втечу i голод; тривале перебування серед незнайомцiв, занурення в чужi життя з метою замаскувати власнi лише пiдсилювали безконечне почуття викорчуваностi. Пiзнiше моя матiр розповiла менi, що, навiть фiзично опинившись у безпецi, вони постiйно страждали вiд думки, що iхне рiшення вiдiслати мене подалi було хибне; що, можливо, менi безпечнiше було б з ними. Не iснуе слiв, казала вона, якi можуть описати iхнi страждання, коли вони бачили, як маленьких дiтей зганяли в поiзди, що прямували в печi чи в страхiтливi спецiальнi табори, розкиданi краiною.
Саме заради них i заради схожих на них людей я вирiшив написати художнiй твiр, який передасть i, можливо, вiджене жахiття, що здавалися iм такими невимовними.
***
Пiсля батьковоi смертi матiр вiддала менi сотнi невеличких записникiв, якi вiн зберiгав протягом вiйни. Навiть тiкаючи, сказала вона, нiколи по-справжньому не вiрячи, що зможе вижити, мiй батько якимось дивом змiг записати широкi нотатки своiх дослiджень вищоi математики витонченим мiнiатюрним почерком. Насамперед вiн був фiлолог i прихильник класицизму, але пiд час вiйни лише математика дарувала йому розраду вiд щоденноi дiйсностi. Лише загортаючись у галузь чистоi логiки, абстрагуючись вiд свiту лiтер з iхнiми беззастережними коментарями людських справ, мiй батько мiг вийти за межi вiдразливих подiй, що оточували його щодня.
Коли мiй батько помер, матiр почала шукати в менi якiсь вiдбитки його характеру i темпераменту. Спершу ii засмучувало те, що я на противагу батьковi вирiшив публiчно висловлюватися через письмо. Усе свое життя мiй батько постiйно вiдмовлявся виступати на публiцi, давати лекцii, писати книжки чи статтi
Страница 7
адже вiрив у недоторканнiсть самотностi. Для нього найкориснiшим життям жив той, кого не помiтив навколишнiй свiт. Вiн був переконаний, що творча особистiсть, чие мистецтво притягуе до неi цiлий свiт, платить за успiх своеi роботи власним щастям i щастям коханих людей.Батькове прагнення до анонiмностi було частиною довiчноi спроби створити власну фiлософську систему, до якоi бiльше нiхто не матиме доступу. Я, для кого вигнання й анонiмнiсть були в дитинствi фактом буденностi, навпаки, вiдчував необхiднiсть створити вигаданий свiт, до якого матиме доступ кожен.
Попри батькову недовiру до написаного, саме вiн уперше мимохiть порадив менi писати англiйською. Пiсля мого переiзду до Сполучених Штатiв, демонструючи ту саму терплячiсть i ретельнiсть, з якою вiн зберiгав записники, батько узявся до серii щоденних листiв до мене, де в найменших деталях пояснював найтоншi особливостi англiйськоi граматики та iдiом. Цi лекцii, надрукованi на паперi для авiапошти, з фiлологiчною турботою про точнiсть нiколи не розповiдали особистих чи мiсцевих новин. Мабуть, було небагато такого, чого життя мене ще не навчило, запевняв батько, i вiн не мав свiжих здогадок, якi можна було б передати синовi.
Тодi мiй батько вже пережив кiлька серйозних серцевих нападiв, а його зiр почав слабшати, зменшуючи поле бачення до картинки завбiльшки з четверть аркуша. Вiн знав, що життя наближаеться до кiнця i, мабуть, вiдчував, що единий подарунок, який може менi зробити, – це передати своi знання англiйськоi, вдосконаленi та збагаченнi навчанням протягом цiлого життя.
Лише дiзнавшись, що бiльше нiколи не побачу його знову, я зрозумiв, як добре вiн знав мене i як мiцно вiн мене любив. Вiн доклав неабияких зусиль, щоб сформулювати кожну лекцiю вiдповiдно до мого особливого складу розуму. Приклади використання англiйських слiв, якi вiн обирав, завжди належали поетам i письменникам, якими я захоплювався, i, вiдповiдно, стосувалися тем та iдей, якими я особливо цiкавився.
Батько помер до того, як вийшов друком «Розфарбований птах», i нiколи не побачив книжки, в яку зробив значний внесок. Тепер, перечитуючи тi листи, я розумiю глибину мудростi свого батька: вiн хотiв заповiсти менi голос, який змiг би скерувати мене в новiй краiнi. Ця спадщина, напевно, сподiвався вiн, дозволить менi вiльно i сповна брати участь у життi краiни, де я вирiшив будувати свое майбутне.
***
Кiнець шiстдесятих вiдзначився у Сполучених Штатах послабленням соцiальних i мистецьких обмежень; i коледжi та школи почали вносити «Розфарбованого птаха» у списки додаткового читання курсiв сучасноi лiтератури. Студенти й викладачi часто писали менi та надiслали кiлька семестрових статтей та есеiв, що стосувалися книжки. Для багатьох моiх юних читачiв героi та подii роману здавалися схожими на людей i ситуацii з iхнього власного життя; книжка пропонувала топографiю для тих, хто вважав наш свiт полем битви мiж ловцями i пташками. Цi читачi, переважно представники нацменшин i тi, хто знаходив у собi соцiальнi вади, впiзнавали у хлопчиковiй боротьбi певнi елементи власних обставин i вбачали в «Розфарбованому птаховi» вiдбитки власних змагань за iнтелектуальне, емоцiйне чи фiзичне виживання. Вони бачили, що хлопчиковi злиднi на болотах i в лiсах продовжувалися в гетто та мiстах iнших континентiв, де колiр шкiри, мова й освiта позначали на все життя «стороннiх», вiльних духом мандрiвникiв, яких «своi», могутня бiльшiсть, боялися, виганяли й атакували. Водночас iнша група читачiв береться до роману, сподiваючись, що вiн розширить iхнi уявлення, пропустивши iх до потойбiчного, схожого на Босхiв[7 - Нiдерландський живописець, один iз найвiдомiших майстрiв Пiвнiчного Вiдродження.], пейзаж.
***
Сьогоднi вiд створення «Розфарбованого птаха» мене вiддiляють роки, i я вiдчуваю невпевненiсть у його iснуваннi. Останне десятирiччя навчило мене ставитися до книжки з вiдчуженiстю критика; однак суперечки, викликанi романом, i змiни, якi вiн породив у моему власному життi й життях моiх близьких, змушують мене поставити собi запитання: якою була першопочаткова мета його написання?
Я не передбачав, що роман заживе власним життям, що замiсть лiтературного виклику вiн стане загрозою для життiв моiх близьких. Для тих, хто керуе моею батькiвщиною, цей роман, як пташка, яку вигнали зi зграйки; вони вполювали ii, розфарбували крильця i вiдпустили; а я просто стояв i дивився, як вона мститься, сiючи спустошення. Якби я передбачив, що з цього вийде, то, можливо, не написав би «Розфарбованого птаха». Але книжка, як i хлопчик, пережила нападки. Прагнення вижити нестримне вiд природи. Невже уяву можна втримати у в’язницi лiпше, нiж хлопчика?
Мiсто Нью-Йорк, 1976-й
Єжи Косинський
1
У першi тижнi Другоi свiтовоi вiйни батьки вiдправили свого шестирiчного сина з великого схiдноевропейського мiста, як i тисячi iнших дiтей, до притулку в вiддаленому селi.
Чоловiк, що подорожував на схiд, за солiдну винагороду погодився знайти дитинi тимчасових названих
Страница 8
атькiв. Не маючи особливого вибору, батьки довiрили йому хлопчика.Вiдсилаючи свою дитину геть, батьки вiрили, що лише так зможуть забезпечити ii виживання у вiйнi. Через довоенну антинацистську дiяльнiсть хлопчикового тата, iм самим довелося шукати укриття, щоб урятуватися вiд примусових робiт у Нiмеччинi чи ув’язнення в концентрацiйному таборi. Вони хотiли врятувати дитя вiд цих небезпек i сподiвалися, що кiнець кiнцем родина возз’еднаеться.
Однак подii зруйнували iхнi плани. У военнiй та окупацiйнiй плутанинi з безперервним перемiщенням населення батьки втратили контакт iз чоловiком, що повiз iхнього сина в село. Їм довелося змиритися з можливiстю бiльше нiколи не побачити дитини.
Тим часом хлопчикова названа матiр померла за два мiсяцi пiсля його приiзду, i дитинi довелося самостiйно блукати вiд одного села до iншого, де йому, бувало, давали притулок, а траплялося, гнали геть.
Села, в яких йому довелося провести чотири роки, етнiчно вiдрiзнялися вiд його рiдних мiсць. Мiсцевi селяни, що жили вiдокремлено й одружувалися лише з мiсцевими, мали свiтлу шкiру, бiляве волосся й синi або сiрi очi. А хлопчик був смаглявий, темноволосий i чорноокий. Вiн розмовляв мовою освiчених людей, мовою, якоi схiднi селяни майже не розумiли.
Його вважали волоцюжкою циганського або еврейського походження, а переховування циганiв або евреiв, чие мiсце було в гетто або таборах смертi, наражало цiлу громаду та кожного ii члена на найсуворiше покарання з боку нiмцiв.
Села цього регiону столiттями залишалися забутими Богом i людьми. Неприступнi й вiддаленi вiд мiст, вони iснували на задвiрках Схiдноi Європи. Там не було шкiл i шпиталiв, туди не постачали струм i проклали лише кiлька брукованих дорiг та мостiв. Люди жили невеличкими поселеннями, так само як iхнi пращури. Селяни поколiннями володiли рiчками, лiсами й озерами. Єдиним законом була одвiчна перевага сильнiшого й заможнiшого над слабшим та бiднiшим. Роздiлених католицькими та православними обрядами людей поеднували тiльки безмежнi забобони й незлiченнi хвороби, вiд яких однаково страждали i люди, i тварини.
Селяни невипадково були неосвiченi та брутальнi. Землi тут були неродючi, а клiмат жорстокий. Рiчки, де майже не було риби, часто затоплювали пасовиська i поля, перетворюючи iх на болота. Просторi заболоченi територii та трясовини вгризалися в цi землi, а в густих лiсах звично знаходили собi притулок зграi заколотникiв i злочинцiв.
Нiмецька окупацiя цiеi частини краiни лише посилила ii вбогiсть та вiдсталiсть. Селянам доводилося вiддавати значну частину мiзерного врожаю регулярнiй армii та партизанам. Якщо хтось вiдмовлявся це робити, каральнi рейди перетворювали села на жеврiйнi руiни.
Я жив у Мартинiй хатинцi, сподiваючись, що батьки ось-ось заберуть мене додому. Сльози не допомагали, i Марта не звертала уваги на моi рюмсання.
Вона була стара й завжди така згорблена, наче збиралася переломитися навпiл, але не могла. Їi довге, нiколи не зачесане волосся сплуталося в незлiченну кiлькiсть товстих кiс, якi неможливо було розплести. Вона називала iх ковтунами. Диявольськi сили оселилися в тих ковтунах, сплутуючи iх та змушуючи ii старiшати.
Вона сновигала туди-сюди, спираючись на шишкуватий цiпок, i бурмотiла щось незрозумiлою менi мовою. Їi маленьке висохле личко вкривало павутиння зморщок, а шкiра була червонувато-брунатна, наче перепечене яблуко. Їi худорляве тiло постiйно здригалося, немов усерединi дмухав вiтер, пальцi на кiстлявих руках iз покрученими хворобою суглобами завжди тремтiли, а голова на довгiй хирлявiй шиi смикалася в усi боки.
Бачила Марта погано. Вона глипала на свiт крiзь крихiтнi щiлинки пiд густими бровами. Їi повiки скидалися на борозни в глибоко зоранiй землi. З кутикiв очей завжди сочилися сльози та проторованими дорiжками стiкали донизу, де змiшувалися з липкими нитками, що звисали з носа, i пiнистою слиною на губах. Стара була схожа на сiро-зелений наскрiзь гнилий гриб-дощовик, що чекае на останнiй порив вiтру, щоб вибухнути зсередини чорним сухим тлiном.
Спочатку я боявся ii i заплющував очi, коли вона наближалася. Вiдчував лише огидний сморiд ii тiла. Вона завжди спала вбраною. Казала, що одяг – найкращий захист вiд численних хвороб, якi заносить до кiмнати свiже повiтря.
Марта стверджувала, що для того, щоб залишатися здоровим, слiд митися не частiше, нiж двiчi на рiк, на Рiздво та Великдень, та навiть тодi не варто докладати надмiрних зусиль чи роздягатися. Гарячою водою вона користувалася лише для того, щоб розпарити численнi мозолi, викривленi кiсточки та врослi нiгтi на шишкуватих ногах, якi вiдмочувала раз чи двiчi на тиждень.
Вона часто гладила мое волосся старими, тремтячими руками, схожими на садовi граблi. Вмовляла мене погратися у дворi й потоваришувати з домашнiми тваринами.
Урештi-решт я збагнув, що вони не такi небезпечнi, як здавалися. Я пригадував iсторii про них, якi нянька читала менi з книжки з картинками. Цi тварини жили своiм життям, любили та сварилися, й сперечалися влас
Страница 9
ою мовою.Кури юрмилися бiля курника i, штовхаючись, тягнулися до зерна, яке я iм кидав. Деякi розгулювали парами, iншi дзьобали слабших i самотньо хлюпалися в дощових калюжах або ошатно розпушували пiр’я, сiдаючи на яйця, й хутко засинали.
У дворi вiдбувалися дивнi речi. Вилупившись з яець, чорнi та жовтi курчата самi скидалися на яйця на тоненьких довгих нiжках. Якось до зграi приеднався самотнiй голуб. На нього тут, вочевидь, не чекали. Коли вiн приземлився мiж курчатами, пiднявши крилами порохи, пташенята налякано кинулися навтьоки. А коли вiн узявся залицятися, подрiботiвши ближче й гортанно воркуючи, кури залишалися негостинними й дивилися на чужинця з презирством. Варто йому було пiдiйти ближче, вони незмiнно квохтали i тiкали.
Одного дня, коли голуб звично намагався поспiлкуватися з курками i курчатами, вiд хмари вiдiрвався невеличкий чорний силует. Кури з галасом кинулися до клунi й курника. Чорний клубок каменем упав на зграю. Лише голуб не мав, де заховатися. Перш нiж вiн устиг хоча б розправити крила, сильна птаха з мiцним загнутим дзьобом притиснула його до землi i вдарила. Кров бризнула на голубине пiр’я. Марта вибiгла з хатинки, розмахуючи цiпком, але шулiка плавно злетiв, несучи в дзьобi мертве голубине тiльце.
У маленькому, спецiально загородженому камiнням садочку Марта тримала змiю. Та звивисто повзала серед листя, змахуючи роздвоеним язиком, наче прапором на вiйськовому парадi. Здавалося, навколишнiй свiт анiтрохи не займав змiю; я нiколи не розумiв, чи помiчае вона мене.
Якось змiя заховалася глибоко серед моху на своiй приватнiй територii i довго залишалася там без iжi та води, займаючись якимись дивними таемничими справами, про якi навiть Марта волiла не говорити. Коли вона нарештi з’явилася знову, ii голова блищала, мов змащена олiею сливка. Далi на нас чекала неймовiрна вистава. Змiя застигла, i лише повiльне тремтiння охоплювало ii скручене кiльцями тiло. Потiм вона без поспiху вилiзла зi своеi шкiри, одразу якось схуднувши та помолодшавши на виду. Вона бiльше не розмахувала язиком i, схоже, чекала, поки нова шкiра затвердiе. Стара напiвпрозора оболонка лежала поруч, i нею вже маршували зухвалi мухи. Марта шанобливо пiдняла шкiру i заховала ii в таемне мiсце. Вона володiла чудодiйними лiкувальними властивостями, але бабусенцiя сказала, що я замалий, щоб це зрозумiти.
Ми з Мартою зачудовано спостерiгали за цими метаморфозами. Вона розповiла менi, що душi людей так само покидають тiла i летять до Господнiх нiг. Пiсля цiеi довгоi подорожi Бог бере iх Своiми теплими руками, оживляе Своiм диханням, а потiм або перетворюе на святих янголiв, або кидае в пекло, де iх вiчно мучитимуть вогнем.
До хатинки часто навiдувалася маленька руда бiлочка. Пообiдавши, вона витанцьовувала на подвiр’i, розмахувала хвостом, тихенько пищала, крутилася, стрибала i лякала курчат та голубiв.
Бiлочка щодня приходила в гостi, сидiла в мене на плечi, цiлувала вуха, шию та щоки i легенько посмикувала за волосся. Награвшись, вона тiкала, повертаючись до лiсу полями.
Якось я почув голоси й побiг до сусiднього пагорба. Заховавшись у кущах, я нажахано побачив, що якiсь сiльськi хлопцi женуться за моею бiлочкою полем. Несамовито тiкаючи, вона намагалася дiстатися до схованки в лiсi. Хлопчаки кидали перед нею камiння, щоб вiдрiзати шлях до дерев. Крихiтне створiння втрачало сили, стрибки робилися коротшими й повiльнiшими. Урештi-решт дiти схопили тваринку, але вона хоробро продовжувала борсатися й кусатися. Тодi дiти, схилившись над своею здобиччю, вилили на неi щось iз бляшанки. Вiдчуваючи, що зараз станеться щось жахливе, я розпачливо намагався вигадати, як врятувати свого маленького друга. Але було вже запiзно.
Один iз хлопчикiв дiстав iз бляшанки, що висiла в нього за плечем, вуглинку i доторкнувся нею до бiлочки. Потiм вiн кинув тваринку на землю, де вона вiдразу ж зайнялася полум’ям. Із вереском, вiд якого в мене перехопило подих, вона пiдстрибнула вгору, наче намагаючись врятуватися вiд вогню. Полум’я поглинуло ii – тiльки пухнастий хвiст звивався ще якусь мить. Маленьке тiльце, вiд якого пiднiмався дим, покотилося землею i незабаром застигло. Хлопчики продовжували дивитися, регочучи i тицяючи його палкою.
Пiсля смертi мого друга я бiльше не мав на кого чекати вранцi. Я розповiв Мартi, що сталося, але, схоже, вона не зрозумiла. Пробурмотiла щось собi пiд нiс, помолилася i таемними чарами замовила господарство вiд смертi, що, як вона переконувала, причаiлася зовсiм близько i намагалась увiйти.
Марта захворiла. Вона жалiлася на гострий бiль пiд ребрами, там, де б’еться навiки ув’язнене в клiтцi серце. Розповiдала менi, що Бог чи диявол наслали на неi хворобу, щоб зруйнувати чергове життя i покласти край ii тимчасовому перебуванню на землi. Я не розумiв, чому Марта не може скинути шкiру, як змiя, i почати життя спочатку.
Коли я порадив iй це, вона розгнiвалася й вилаяла мене богохульним циганським виродком i диявольським порiддям. Сказала, що хвороба напосiдаеться на людину, к
Страница 10
ли та найменше цього чекае. Вона може iхати з тобою на возi, застрибнути на плече, коли ти нахилишся зiрвати ягоду в лiсi, чи вилiзти з води, коли ти плистимеш рiчкою у човнi. Хвороба заповзае в тiло непомiченою, лукаво з’являеться з повiтря, води, дотику iншоi людини чи тварини або навiть – тут вона пiдозрiло глипнула на мене – з пари чорних очей, посаджених близько до гачкуватого носа. Такi очi (iх ще називали циганськими або вiдьминими) могли наслати калiцтво, моровицю або смерть. Саме тому вона заборонила менi дивитися у вiчi iй та домашнiм тваринам. Марта наказала менi негайно тричi сплюнути й перехреститися, якщо я випадково ззирнуся з тваринами чи з нею.Бабусенцiя часто гнiвалася, коли замiшане для хлiба тiсто скисало. Казала, що це я його зурочив, i карала мене, залишаючи на два днi без хлiба. Намагаючись догодити Мартi й не дивитися ii у вiчi, я тинявся хатинкою з заплющеними очима та, наче заслiплений несподiваним свiтлом метелик, натикався на меблi, перевертав вiдра, витоптував квiтковi клумби надворi й наштовхувався на все навколо. Тим часом стара збирала гусячий пух i висипала його на жеврiйнi вуглинки. Дим же вона розганяла кiмнатою, примовляючи заклинання, що мали вiдiгнати нечисту силу.
Кiнець кiнцем вона повiдомляла, що зняла вроки, i мала рацiю – другого разу хлiб завжди вдавався.
Марта не пiддавалася хворобi та болю. Вона без упину хитро змагалася з ними. Коли бiль робився особливо нестерпним, брала шматок сирого м’яса, рубала його на маленькi шматочки i клала у глиняний глечик. Потiм заливала м’ясо водою, набраною з криницi перед свiтанком, i закопувала глечик у кутку хатини. Це полегшувало бiль на кiлька днiв, запевняла вона, поки м’ясо не розкладалося. А згодом, коли бiль повертався, починала всю ретельну процедуру спочатку.
При менi Марта нiколи нiчого не пила i нiколи не усмiхалася. Вона вiрила, що це дасть менi змогу перерахувати ii зуби, а кожен порахований мною зуб забере в неi один рiк життя. Направду кажучи, зубiв у неi було не так уже й багато, але я розумiв, що в ii вiцi кожен рiк був дорогоцiнний.
Я теж намагався iсти та пити, не показуючи зубiв, i, дивлячись на свiй вiдбиток у синювато-чорному дзеркалi криницi, вчився усмiхатися зi стуленим ротом.
Менi завжди заборонялося пiдiймати з пiдлоги загублене нею волосся. Було чудово вiдомо, що, якщо лихе око глипне хоча б на одну загублену волосину, слiд чекати неабияких проблем iз горлом.
Увечерi Марта зазвичай сидiла бiля грубки i куняючи бурмотiла молитви. Я влаштовувався поруч i думав про батькiв. Згадував своi iграшки, що тепер, мабуть, належали iншим дiтям. Свого великого ведмедя зi скляними очима, лiтачок, у якого крутилися пропелери, а крiзь вiкна можна було роздивитися обличчя пасажирiв, маленький рухливий танк i пожежну машину з висувною драбиною.
Раптом Мартина хатина робилася теплiшою, а спогади чiткiшими, майже справжнiми. Я бачив маму за фортепiано. Чув слова ii пiсень. Пригадував, як боявся операцii з видалення апендициту, коли менi було чотири, блискучi пiдлоги шпиталю, кисневу маску, яку лiкарi надягнули менi на обличчя, – вона завадила менi дорахувати хоча б до десяти.
Однак спогади швидко оберталися на iлюзii, як в однiй iз неймовiрних казок моеi староi няньки. Я розмiрковував, чи батьки колись знайдуть мене. Чи знали вони, що нiколи не варто пити чи усмiхатися при лихооких людях, якi можуть перерахувати iхнi зуби? Я пригадував широку спокiйну батькову усмiшку i починав непокоiтися: тато демонстрував так багато зубiв, що, якщо iх перерахуе лихе око, вiн, безумовно, негайно помре.
Одного ранку я прокинувся в холоднiй хатi. Вогонь у грубцi згас, а Марта досi сидiла посеред кiмнати, пiдiбравши численнi спiдницi й зануривши ноги в повне вiдро води.
Я спробував озватися до неi, але вона не вiдповiдала. Я торкнувся ii холодноi закоцюблоi руки, але вузлуватi пальцi не рухалися. Руки звисали з билець стiльця, як мокра бiлизна з мотузки в безвiтряний день. Коли я пiдняв ii голову, на мене витрiщилися водянистi очi. Ранiше я бачив такi очi лише одного разу – коли рiчка викинула на берег тiло мертвоi риби.
Я вирiшив, що Марта чекае, коли змiниться шкiра, i ii, як змiю, зараз не можна турбувати. Не знаючи, що робити, я вирiшив не втрачати терпiння.
Була пiзня осiнь. Вiтер ламав крихкi гiлочки. Вiн вiдривав останне поморщене листя i кидав його в небо. Кури, настовбурчивши пiр’я, влаштувалися на сiдалi, час вiд часу з огидою сонно й пригнiчено розплющуючи очi. Було холодно, а я не вмiв запалити вогонь. Попри всi моi спроби порозмовляти з Мартою, витягнути з неi вiдповiдь не вдавалося. Вона нерухомо сидiла там, втупившись поглядом у щось, чого я не бачив.
Не знаючи, чим зайнятися, я знову лiг спати, упевнений, що, коли прокинуся, Марта знову сновигатиме кухнею, мугикаючи пiд нiс своi скорботнi псалми. Проте коли я прокинувся ввечерi, вона продовжувала вiдмочувати ноги. Я зголоднiв i боявся темряви.
Я вирiшив запалити гасову лампу. Взявся шукати ретельно захованi Мартою сiрники. Обер
Страница 11
жно зняв лампу з полицi, але вона вислизнула з рук i трохи гасу пролилося на пiдлогу.Сiрники не хотiли запалюватися. Нарештi один зайнявся, але зламався i впав на пiдлогу, в гасову калюжку. Спершу вогонь сором’язливо зупинився там, випустивши хмарку синього диму. А потiм нахабно стрибнув на середину кiмнати.
Темрява вiдступила, i я добре бачив Марту. Вона не подавала знаку, що помiчае те, що вiдбувалося. Здавалося, вона не зважае на полум’я, яке тепер дiсталося до стiни й почало облизувати нiжки плетеного крiсла.
Холод вiдступив. Вогонь майже дiстався до вiдра, в якому Марта вiдмочувала своi ноги. Вона мусила вiдчути тепло, але навiть не поворухнулася. Я захоплювався ii стiйкiстю. Просидiвши так цiлу нiч i цiлий день, вона досi не ворушилася.
У кiмнатi зробилося страшенно гаряче. Язики полум’я дряпалися вгору стiнами, наче чiпкi лiани. Вони розвiвалися й потрiскували, як сухе лушпиння пiд ногами, особливо бiля вiкна, куди вдалося просочитися слабенькому протяговi. Я стояв на порозi, приготувавшись дременути, але чекав, поки поворухнеться Марта. Утiм вона зацiпенiла, наче не помiчаючи нiчого навкруги. Вогонь, як лагiдний пес, почав облизувати ii висячi руки. Полум’я залишало на шкiрi багрянi позначки i лiзло вище, до сплутаного волосся.
Вогники спалахнули, мов на ялинцi, а потiм вибухнули справжньою пожежею, обернувшись кашкетом на Мартинiй головi. Марта перетворилася на смолоскип. Вогонь нiжно оточив ii з усiх бокiв, а вода у вiдрi сичала, коли клаптi пошарпаного кожуха з кролячого хутра падали всередину. Крiзь вогонь я бачив ii поморщену обвислу шкiру й бiлi цяточки на кiстлявих руках.
Я востанне гукнув ii i вибiг надвiр. Кури шалено квохтали й били крильми у прибудованому до хати курнику. Зазвичай спокiйна корова мукала i билася головою в дверi корiвника. Я вирiшив не чекати Мартиного дозволу й взявся власноруч звiльняти курей. Вони iстерично кинулися навтьоки й намагалися злетiти в повiтря, розпачливо змахуючи крильми. Коровi вдалося зламати дверi. Вона вiдiйшла вiд вогню на безпечну вiдстань i, обравши зручну для спостережень мiсцину, меланхолiйно ремигала свою жуйку.
Тодi нутро хатини вже перетворилося на горнило. Вогонь вистрибував крiзь вiкна й щiлини. Солом’яний дах зайнявся знизу й лиховiсно димiв. Я захоплювався Мартою. Невже все це залишало ii байдужою? Може, чари й заклинання вберiгали стару вiд вогню, коли все навколо оберталося попелом?
Вона досi не вийшла. Жар робився нестерпним. Менi довелося вiдiйти до дальнього краю подвiр’я. Вогонь уже перекинувся на курник i корiвник. Чимало наляканих пожежею щурiв шалено тiкали з подвiр’я. Із темноi крайки поля на вогонь дивилися жовтi котячi очi, в яких вiдбивалися язики полум’я.
Марта так i не з’явилася, однак я був переконаний, що вона може вибратися неушкодженою. Проте коли впала одна стiна, засипавши обвугленi нутрощi хати, я почав сумнiватися, що колись побачу стареньку знову.
Менi здалося, наче разом iз хмарами диму до неба полетiв дивний видовжений силует. Що це було? Чи могла Мартина душа тiкати на небеса? А може, це була сама Марта, що воскресла в полум’i, скинула свою стару жорстку шкiру i полетiла геть вiд землi на вогнянiй мiтлi, наче вiдьма в iсторii, яку оповiдала менi мама?
Я продовжував витрiщатися на виставу iскор i полум’я, аж раптом чоловiчi голоси та собачий гавкiт висмикнули мене з фантазiй. Наближалися фермери. Марта завжди застерiгала мене щодо селян. Вона казала, якщо вони схоплять мене самого, то втоплять, як слiпе кошеня, або зарубають сокирою.
Щойно у вiдблисках свiтла з’явилася перша людська постать, я кинувся навтьоки. Вони мене не бачили. Я бiг, наче божевiльний, наштовхуючись на непомiтнi пнi та колючi кущi. Урештi-решт я покотився до балки. Я чув вiддаленi голоси людей i гуркiт стiн, що падали, а потiм заснув.
Прокинувся я на свiтанку, мало не замерзнувши до смертi. Над краями балки павучими тенетами натягнулася завiса туману. Я вилiз на вершечок пагорба. Цiвки диму й поодинокi язики вогню пiдiймалися над купою випаленого дерева й попелу на мiсцi, де ранiше стояла Мартина хатина.
Навколо було тихо. Я вiрив що зараз зустрiну в балцi своiх батькiв. Я вiрив, що навiть далеко вiд мене вони мусили дiзнатися про те, що зi мною сталося. Хiба ж я не був iхньою дитиною? Хiба батьки потрiбнi не для того, щоб бути поруч зi своею дитиною в часи небезпек?
Я погукав iх, раптом вони вже були близько. Але нiхто не вiдповiв.
Я був стомлений, змерзлий i голодний. І гадки не мав, що робити й куди податися. Моiх батькiв досi не було.
Я затремтiв, i мене знудило. Я мусив знайти людей. Мусив пiти до села.
Кульгаючи вкритими синцями ногами, я обережно прокладав собi шлях у пожовклiй осiннiй травi до вiддаленого села.
2
Моiх батькiв нiде не було. Я побiг через поле до селянських хатинок. На роздорiжжi стояло погниле розп’яття, колись пофарбоване в сине. Нагорi висiла iкона, з якоi пара майже непомiтних, але, вочевидь, заплаканих очей вдивлялася в порожнi поля i червоне сяйво с
Страница 12
iтанкового сонця. На поперечинi хреста сидiла сiра пташка. Побачивши мене, вона розправила крильця i зникла.Вiтер нiс над полями горiлий запах Мартиноi хати. Тоненька цiвка диму тягнулася вiд застиглих руiн до холодного неба.
Змерзлий i наляканий, я увiйшов до села. Наполовину вгрузлi в землю халупи з приземкуватими солом’яними дахами й забитими дошками вiкнами стояли з обидвох бокiв брудноi грунтовоi дороги.
Прив’язанi до парканiв собаки помiтили мене й зайшлися гавкотом, напинаючи своi ланцюги. Боячись поворухнутись, я завмер посеред дороги i чекав, що ось-ось хтось iз них вирветься на волю.
Раптом на думку менi спало дещо жахливе: моiх батькiв тут немае i нiколи не буде. Я опустився на землю i знову заплакав, гукаючи тата, маму i навiть няньку.
Навколо мене почав збиратися натовп чоловiкiв та жiнок, усi вони розмовляли на невiдомому менi дiалектi. Я боявся iхнього пiдозрiлого вигляду та рухiв. Кiлька людей тримали псiв, якi гарчали та рвалися до мене.
Хтось тицьнув мене ззаду граблями. Я вiдскочив убiк. Хтось iнший уколов мене гострими вилами. Я знову вiдскочив, голосно скрикнувши.
Натовп пожвавiшав. У мене влучив камiнь. Я лежав долiлиць, не бажаючи знати, що трапиться далi. Мою голову бомбували сухими коров’ячими кiзяками, зацвiлою картоплею, яблучними осередками, пригоршнями бруду i дрiбними камiнцями. Я закрив обличчя руками i закричав у дорожню пилюку.
Хтось сiпнув мене, щоб пiдняти на ноги. Високий рудий селянин схопив мене за волосся i тягнув до себе, викручуючи другою рукою вухо. Я вiдчайдушно опирався. Натовп верескливо зареготав. Чоловiк штовхнув мене i дав копняка черевиком iз дерев’яною пiдошвою. Люди заревли, чоловiки схопилися за животи, здригаючись вiд смiху, а пси пiдтягнулися ближче до мене.
Крiзь юрбу проштовхався селянин iз джутовим мiшком. Вiн схопив мене за шию i натягнув мiшок менi на голову. Потiм збив мене з нiг i спробував затоптати тiло в чорну смердючу землю.
Я вiдбивався руками й ногами, кусався i дряпався. Але вiд удару по потилицi швидко знепритомнiв.
Повернувся до тями вiд болю. Хтось, запхавши мене до мiшка, нiс його на плечi, i я вiдчував крiзь грубу тканину спiтнiле тепло. У мене над головою мiшок перев’язали мотузкою. Коли я спробував вивiльнитися, чоловiк опустив свою ношу на землю та кiлька разiв копнув мене, захекавшись i ледве тримаючись на ногах. Боячись поворухнутись, я зiщулився, немов отетерiвши.
Ми дiсталися до ферми. Я вiдчув запах гною i почув, як мекають кози й мукають корови. Мiшок кинули на пiдлогу, i хтось шмагонув мене батогом. Я, мов обшпарений, вискочив iз мiшка, порвавши зав’язану горловину. Передi мною стояв селянин з батогом у руках. Вiн хльоснув мене по ногах. Я почав стрибати туди-сюди, як бiлочка, а вiн продовжував мене шмагати. До кiмнати увiйшли iншi люди – жiнка у вкритому плямами задертому фартуху, маленькi дiти, що, мов таргани, повиповзали з-пiд перини та з-поза грубки, i двiйко наймитiв.
Вони оточили мене. Хтось спробував торкнутися мого волосся. Коли я повернувся до нього, вiн швидко вiдсмикнув руку. Вони обговорювали мене. Я розумiв не все, але багато разiв почув слово «циган». Я намагався сказати iм щось, але моя мова i вихованiсть лише змусили iх хихотiти.
Чоловiк, який мене принiс, знову взявся хльостати мене по литках. Я пiдстрибував щоразу вище, а дiти й дорослi завивали вiд смiху.
Потiм менi дали окраець хлiба й замкнули в шопцi з дровами. Тiло болiло вiд ударiв батога, i я не мiг заснути. У шопцi було темно, i я чув, як десь неподалiк бiгають щурi. Коли вони торкалися моiх нiг, я скрикував, лякаючи курей, що спали за стiною.
Протягом кiлькох днiв селяни зi своiми родинами приходили повитрiщатися на мене. Господар шмагав моi посмугованi ноги, щоб я стрибав, наче жаба. Я був майже голий – з одягу менi дали лише мiшок з двома дiрками для нiг. Коли я стрибав угору та вниз, мiшок часто падав. Чоловiки вибухали реготом, жiнки пирскали, а я намагався прикрити свiй маленький пензлик. Кiльком iз них я дивився просто у вiчi, й вони вiдразу ж вiдводили погляд або, тричi сплюнувши, опускали очi.
Одного дня до хатини прийшла лiтня жiнка, Ольга, яку називали Мудрою. Господар поводився з нею надзвичайно шанобливо. Вона оглянула мене, перевiрила очi та зуби, помацала кiстки i наказала попiсяти в невеличкий горщик. Потiм подивилася на сечу.
Пiсля цього вона довго й замислено розглядала витягнутий рубець, що залишився менi на згадку пiсля видалення апендициту, i масажувала мiй живiт руками. Закiнчивши огляд, жiнка довгенько й завзято торгувалася iз селянином, аж поки не накинула менi на шию мотузку й не потягнула мене геть. Так мене купили.
Я оселився в ii хатинi. Це була двокiмнатна землянка, вщент заповнена купками сухоi трави, листя та гiлочок, невеличких камiнцiв дивноi форми, жаб, кротiв i горщикiв зi звивистими ящiрками та хробаками. Посерединi хати над вiдкритим вогнем висiли казанки.
Ольга показала менi все. Надалi я мав пiклуватися про вогонь, приносити з лiсу хмиз i прибирати ст
Страница 13
йнi з худобою. У хатинi було безлiч усiляких порошкiв, якi Ольга готувала у великiй ступi, подрiбнюючи та змiшуючи рiзнi складники. Я повинен був допомагати iй у цьому.Рано-вранцi вона брала мене iз собою до села. Побачивши нас, жiнки й чоловiки хрестилися, однак ввiчливо вiталися. Хворi чекали всерединi.
Коли ми чули, як стогне жiнка, тримаючись за живiт, Ольга наказувала менi масажувати ii тепле вологе черево i дивитися на нього, не вiдводячи очей, а вона тим часом бурмотiла якiсь слова i малювала в повiтрi над нашими головами рiзноманiтнi знаки. Якось ми навiдалися до дитини з гнилою ногою, вкритою поморщеною коричневою шкiрою, з-пiд якоi сочився жовтий гнiй iз кров’ю. Вiд ноги тхнуло так, що навiть Ользi довелося що-кiлька хвилин вiдчиняти дверi та впускати свiже повiтря.
Цiлий день я витрiщався на гангренозну нiжку, поки малюк по черзi рюмсав, а потiм засинав. Його налякана родина сидiла надворi, голосно молячись. Коли увага дитини послабла, Ольга приклала до ii ноги розжарений до червоного металевий прут, який тримала напоготовi у вогнi, i ретельно випалила всю рану. Малий заборсався навсiбiч, шалено залементував, а потiм ослаб i знепритомнiв. Сморiд горiлого м’яса наповнив кiмнату. Рана шкварчала так, наче тисячi шматочкiв сала кинули на пательню. Випаливши ii, Ольга вкрила плоть грудочками розмоченого хлiба, в який замiшала землю й щойно зiбране павутиння.
Ольга мала лiки майже вiд усiх хвороб, i мое захоплення нею весь час росло. Люди приходили з найрiзноманiтнiшими скаргами, i вона завжди допомагала. Коли в когось болiли вуха, Ольга промивала iх кминовою олiею, вкладала в кожне вухо шматочок скрученоi трубочкою i вимоченоi у воску тканини, а потiм пiдпалювала ii. Прив’язаний до стола пацiент верещав вiд болю, коли вогонь випалював залишки тканини всерединi вух. Потiм жiнка ретельно видувала з вух залишки, «тирсу», як вона iх називала, i змащувала опiки бальзамом iз цибулевого соку, козячоi або кролячоi жовчi та крапельки нерозведеноi горiлки.
Ще вона вмiла вирiзати чиряки, пухлини й жировики та видаляти зiпсованi зуби. Вирiзанi чиряки Ольга маринувала в оцтi, поки вони самi не перетворювалися на лiки. Вона ретельно збирала гнiй, що сочився з ран, у спецiальнi горнятка i залишала його на кiлька днiв, щоб перебродив. Видаленi зуби я власноруч розтирав на порошок у великiй ступi й сушив на грубцi, розклавши на шматках кори.
Часом серед ночi прибiгав наляканий селянин, i Ольга, зав’язавши хустку та здригаючись вiд нiчноi прохолоди й недосипання, йшла приймати пологи. Якщо ii кликали на кiлька днiв до сусiднього села, я наглядав за хатиною, годував тварин i пiдтримував вогонь.
Попри те, що Ольга розмовляла на дивному дiалектi, ми досить непогано порозумiлися. Узимку, коли завивала завiрюха i село застигало в обiймах непрохiдних снiгiв, ми сидiли вкупочцi в теплiй хатi, i жiнка розповiдала менi про дiтей Господнiх i сатанинських духiв.
Вона називала мене Чорним. Вiд неi я вперше дiзнався, що одержимий злими духами, що пролiзли всередину, як крiт у глибоку нору, так, що я навiть не здогадувався про iхню присутнiсть. Таких темних, як я, одержимих бiсами людей можна було впiзнати завдяки зачарованому поглядовi чорних очей, якими вони, не клiпаючи, дивилися в яснi чистi очi iнших. Отже, стверджувала Ольга, я можу витрiщитися на iнших людей i мимохiть iх зурочити.
Зачарованi очi можуть не лише зурочити, а й зняти вроки, пояснила менi жiнка. Я повинен бути обачний, коли дивлюся на людей, тварин чи навiть на зерно, i думати лише про хворобу, яку допомагаю з них виганяти. Варто зачарованим очам подивитися на здорову дитину – та негайно почне чахнути; на теля – воно впаде мертвим вiд невiдомоi хвороби; на траву – i сiно згние, щойно його зберуть.
Злий дух, що оселився в мене всерединi, своею природою притягуе iншу нечисть. Навколо мене шугали примари. Вони мовчазнi й потайливi, тож побачити iх удаеться нечасто. Проте примари наполегливi: вони переслiдують людей у полях i лiсах, зазирають до iхнiх хатин, можуть обернутися на лихого кота чи скаженого пса i стогнуть, якщо розгнiваються. Опiвночi вони перетворюються на гарячу смолу.
Також злий дух притягуе до себе привидiв. Привиди – це давно померлi люди, приреченi на довiчне прокляття, що повертаються до життя лише тодi, коли мiсяць уповнi; вони володiють надлюдськими силами, а iхнi похмурi погляди завжди нацiленi на схiд.
Напевно, найнебезпечнiшими в цьому невловному свiтi тих, кого притягуе до одержимих, були упирi, адже вони можуть прибрати людську подобу. Упирями ставали нехрещенi потопельники й тi, кого покинула матiр. До семи рокiв вони ростуть у водi або в лiсах, а потiм знову прибирають людського вигляду i, видаючи себе за волоцюг, щоразу жадiбно намагаються потрапити до католицького або унiатського храму. Якщо iм вдаеться оселитись у храмi, вони невтомно кружляють навколо вiвтарiв, зловмисно паплюжать iкони, кусають, розбивають або ламають святинi, а якщо випадае нагода, смокчуть кров у заснулих.
Ольга пiдозрювала,
Страница 14
о я упир, i повсякчас нагадувала менi про це. Щоб приборкати бажання мого злого духа i запобiгти його перетворенню у привида чи примару, кожного ранку вона готувала для мене гiркий елiксир, яким я мав запити зубчик пiдгорiлого часника. Іншi люди теж мене боялися. Щоразу, коли я намагався пройтися селом один, мiсцевi вiдверталися i хрестилися, а вагiтнi навiть перелякано кидалися навтьоки. Найхоробрiшi селяни спускали на мене псiв, тож якби я не навчився швидко драпати i триматися неподалiк вiд Ольжиноi землянки, такi екскурсii не раз могли закiнчитися летально.Зазвичай я залишався вдома i заважав котовi-альбiносу вбити курку, що сидiла у клiтцi, була чорна та дуже рiдкiсна i ii неабияк цiнувала господиня. А ще я дивився в порожнi очi жаб, якi стрибали у високому глечику, пiдтримував вогонь у грубцi, помiшував киплячi варива, чистив пiдгнилу картоплю, ретельно збираючи в чашку зеленцювату плiсняву, яку цiлителька прикладала до ран i синцiв.
Ольгу в селi дуже поважали, тож у ii товариствi я нiкого не боявся. Їi часто запрошували прийти й покропити очi худобi, щоб захистити ту вiд будь-яких злiсних урокiв дорогою на ринок. Вона вчила селян, як саме треба тричi сплюнути, коли купуеш свиню, i що телицю слiд годувати спецiально приготованим хлiбом iз додаванням освячених трав, перш нiж парувати ii з биком. Нiхто в селi не купував коня чи корову, поки Ольга не переконувалася, що худоба залишиться здоровою. Вона поливала тварину водою i, подивившись, як та струшуеться, ухвалювала вирок, вiд якого неабияк залежала цiна, а дуже часто взагалi купiвля.
Прийшла весна. На рiчцi скресла крига i низькi променi сонця протинали верткi звивини й вихори стрiмкоi води. Над потоком, змагаючись iз раптовими поривами холодного вологого вiтру, ширяли синi бабки. Шквали й вихори вiтру пiдхоплювали крапельки iмли, що пiдiймалися над нагрiтою сонцем поверхнею озера, а потiм чесали iх, як пасма вовни, i пiдкидали в бурхливе повiтря.
Однак, прийшовши нарештi, довгоочiкуване тепло принесло з собою моровицю. Хворi люди звивалися вiд болю, як розрiзанi дощовi черв’яки, трусилися вiд смертельного холоду й помирали, не прийшовши до тями. Ми з Ольгою поспiшали вiд хати до хати, витрiщалися на пацiентiв, сподiваючись витягнути з них хворобу, але нiчого не вдавалося. Моровиця виявилася занадто сильною.
За щiльно зачиненими вiкнами в напiвмороцi своiх халуп стогнали й скрикували перед смертю страждальцi. Жiнки притискали до грудей маленькi, туго сповитi тiльця своiх дiтей, в яких ледь жеврiло життя. Чоловiки розпачливо накривали дружин, що палали в гарячцi, перинами й овечими шкурами. Заплаканi дiти дивилися на вкритi синiми плямами обличчя своiх мертвих батькiв.
Моровиця не здавалася.
Селяни виходили на пороги своiх хатин, пiдводили очi вiд дорожньоi пилюки й шукали Господа. Лише Вiн мiг полегшити iхнi гiркi муки. Лише Вiн мiг подарувати благодатний спокiйний сон змученим людським тiлам. Лише Вiн мiг змiнити жахливi таемницi хвороби вiчним здоров’ям. Лише Вiн мiг приглушити бiль матерi, що оплакуе втрачене дитя. Лише Вiн…
Але Бог, недоступний у своiй мудростi, чогось чекав. Навколо халуп, на дорогах, у садках i на подвiр’ях палали вогнища, обкурюючи все димом. Із сусiднiх лiсiв лунали дзвiнкi удари сокир i гуркiт повалених дерев – чоловiки рубали лiс, щоб пiдтримувати багаття. Я чув у ясному нерухомому повiтрi хрусткi пронизливi удари, з якими сокири вгризались у стовбури дерев. Дiставшись до пасовиськ i села, звуки дивно стихали й слабшали. Як туман приховуе й послаблюе полум’я свiчки, так i мовчазне, зажурене, важке вiд хвороби повiтря поглинало й заплутувало звуки отруйною сiткою.
Одного вечора в мене запалало обличчя, а тiло взяли дрижаки. Ольга на мить зазирнула менi у вiчi й поклала на чоло прохолодну руку. Потiм поспiхом, i не прохопившись жодним словом, жiнка потягла мене до вiддаленого поля. Там вона викопала глибоку яму, роздягнула мене й наказала стрибнути всередину.
Поки я стояв на днi, тремтячи вiд гарячки i холоду, Ольга засипала яму землею менi до шиi. Потiм затоптала грунт i розрiвняла його лопатою. Переконавшись, що навколо немае мурашникiв, жiнка розклала три димних торф’яних вогнища.
Мое тiло, закопане в холодну землю, за кiлька секунд цiлковито вистигло, наче корiнь зiв’ялого будяка. Я втратив усi вiдчуття. Наче покинутий качан капусти, я злився з просторим полем.
Ольга мене не забула. Протягом дня вона кiлька разiв приносила прохолоднi напоi, якi вливала менi до рота i якi, здавалось, одразу ж виливалися з мого тiла в землю. Дим вiд багать, до яких вона пiдкидала свiжий мох, затуманював менi очi i дер у горлi. Коли вiтер час вiд часу вiдносив убiк бовдури диму, навколишнiй свiт здавався грубо витканим килимом. Низенькi рослини навколо видавалися високими, як дерева. Наближаючись, Ольга кидала на навколишнiй краевид тiнь позаземного велетня.
Нагодувавши мене востанне в сутiнках, вона пiдкинула до багаття свiжого торфу й пiшла додому спати. Я залишився геть один у полi, вкорiнений в зем
Страница 15
i, яка, здавалося, затягала мене щоразу глибше до свого нутра.Вогнища повiльно горiли, а iскри стрибали свiтляками в непрогляднiй темрявi. Я почувався рослинкою, що тягнеться до сонця й не може розправити присипанi землею гiлочки. І знову голова, здавалося, зажила власним життям i, обертаючись щоразу прудкiше, набирала запаморочливоi швидкостi, аж поки врештi-решт не наштовхнулася на сонячний диск, який люб’язно зiгрiвав ii протягом дня.
Час вiд часу, вiдчуваючи, як вiтерець торкаеться мого чола, я цiпенiв вiд жаху. Я уявляв зграi мурах i тарганiв, що, перегукуючись, поспiшали до моеi голови, щоб десь пiд самiсiнькою макiвкою влаштувати собi новi оселi. Там вони розмножуватимуться i з’iдять по черзi всi моi думки, аж поки я не залишуся порожнiм, як гарбуз, iз якого вишкребли весь м’якуш.
Прокинувся я вiд галасу i, розплющивши очi, не вiдразу зрозумiв, де опинився. Я розчинився в землi, але у важкiй головi ворушилися думки. Свiт навколо сiрiшав. Вогнища згасли. Вустами я вiдчув, як випадае роса. Їi крапельки застигли на моему обличчi й волоссi.
Звуки повернулися. Над моею головою кружляла зграя крукiв. Прошурхотiвши широкими крилами, один приземлився неподалiк. Поки iншi всiдалися, вiн повiльно наблизився до моеi голови.
Я нажахано дивився на блискуче чорне пiр’я iхнiх хвостiв i пронизливi очi. Птахи урочисто ходили навколо, пiдходячи ближче, ближче, посмикуючи в мiй бiк головами, не певнi, помер я вже чи ще живий.
Я не чекав, що станеться далi. Закричав. Наляканi круки позадкували. Деякi пiднялися на кiлька метрiв угору, але знову приземлилися неподалiк. Потiм вони пiдозрiливо подивилися на мене i почали пiдбиратися кружним шляхом.
Я знову закричав. Але цього разу вони не злякалися i, знахабнiвши, пiдiйшли ще ближче. У мене гупало серце. Я не знав, що робити. Покричав ще, але жодна птаха, схоже, не злякалася. Тепер вони були за якiсь пiвметра вiд мене. Їхнi постатi здавалися менi щоразу бiльшими, а дзьоби – злiшими. Вигнутi, широко розчепiренi пазурi скидалися на велетенськi граблi.
Один крук зупинився прямiсiнько передi мною, за кiлька сантиметрiв вiд мого носа. Я заверещав просто на нього, але птах лише злегка здригнувся й роззявив дзьоба. Перш нiж я встиг знову закричати, вiн дзьобнув мене в голову – кiлька волосинок приклеiлося йому до дзюба. Птах атакував ще раз, вирвавши ще жмут волосся.
Я крутив головою навсiбiч, вивiльняючи шию з землi. Утiм, моi рухи лише розпалили пташину цiкавiсть. Зграя оточила мене i взялася дзьобати куди тiльки вдавалося. Я голосно кричав, але мiй голос був занадто слабенький, щоб вiдiрватися вiд землi й долетiти до хатини, де лежала Ольга, тож лише загрузав у грунтi.
Птахи безперешкодно розважалися. Що лютiше я смикав головою в рiзнi боки, то збудженiшi й нахабнiшi вони робилися. Вирiшивши, вочевидь, уникати обличчя, вони дзьобали мене в потилицю.
Сили полишали мене. Поворушити головою було так само складно, як пересунути набитий кругляками мiшок. Я втрачав глузд i бачив усе в якомусь мiазматичному туманi.
Я втратив надiю. Тепер я сам був птахом. Я намагався звiльнити своi холоднi крильця вiд землi. Напруживши кiнцiвки, я приеднався до пташиноi зграi. Поклавшись на рiзкий порив свiжого вiтру, що повертав до життя, я злетiв навпростець до сонцевого промiння, що натягнулося над небокраем, наче випнута тятива, i крилатi друзi пiдтримали мое радiсне каркання.
Ольга знайшла мене посеред скуйовдженоi зграi крукiв. Я мало не замерз до смертi, а голову глибоко подзьобали птахи. Жiнка швиденько викопала мене.
За кiлька днiв я одужав. Ольга сказала, що холодна земля витягнула з мене хворобу. Сказала, що моровицю вiднiс геть натовп привидiв, якi, перекинувшись воронами, спробували мою кров, аби переконатися, що я – один iз них. Саме тому вони не видзьобали менi очей.
Минуло кiлька тижнiв. Моровиця згасла, i на численних свiжих могилах виросла нова трава, трава, якоi не можна було торкатися, адже ii, безумовно, отруiли жертви пошестi.
Одного сонячного ранку Ольгу покликали на берег рiчки. Селяни витягли з води велетенського сома з довгими вусами, що жорстко стирчали з його морди. Це була могутня на вигляд величезна риба, одна з найбiльших, якi доводилося бачити в цих мiсцях. Витягаючи ii, один рибалка розрiзав собi сiткою жилу. Поки Ольга накладала джгут, щоб зупинити струменисту кров, iншi чоловiки потрошили рибу й усiм на радiсть дiстали непошкоджений плавальний мiхур.
Несподiвано, саме тiеi митi, коли я розслабився i нiчого не пiдозрював, якийсь товстун пiдняв мене в повiтря i гукнув щось iншим чоловiкам. Натовп заплескав, i мене швидко почали передавати з рук у руки. Перш нiж я зрозумiв, що вони роблять, плавальний мiхур кинули в воду, а мене жбурнули на нього. Мiхур трохи занурився. Хтось пiдштовхнув його ногою. Мене понесло на середину рiки; я гарячково обхопив свою плавучу кулю руками й ногами, раз за разом пiрнаючи в холодну коричнювату воду, лементуючи й благаючи про помилування.
Однак течiя вiдносила мене далi. Люди бiгали
Страница 16
ерегом i махали менi руками. Хтось кидав камiння, i воно хлюпало поруч зi мною. Одна каменюка мало не влучила в мiхур. Бистрина винесла мене на середину. Обидва береги здавалися недосяжними. Натовп зник за горбочком.Свiжий вiтерець, якого я не помiчав на березi, брижив воду. Я плавно ковзав за течiею. Кiлька разiв мiхур мало не потонув пiд невеличкими хвильками, але виринав i повiльно й велично плив далi. Потiм я несподiвано потрапив у вир. Раз по раз мiхур кружляв, вiддаляючись i вертаючись на те саме мiсце.
Я спробував розкачати його i витягнути з виру рухами власного тiла. Я помирав вiд самоi лише думки, що так може продовжуватися цiлу нiч. Знав, що варто мiхуровi трiснути, i я зразу ж втоплюся. Плавати я не вмiв.
Сонце повiльно сiдало. Щоразу, коли мiхур повертався, свiтло заслiплювало мене i яскравi вiдблиски танцювали на мерехтливiй поверхнi води. Холоднiшало, i здiймався вiтер. Його новий порив посунув мiхур i виштовхнув його з виру.
Я опинився за кiлометри вiд Ольжиного села. Течiя несла мене до берега, прихованого густим затiнком. Я вже мiг розрiзнити болота, високi хиткi купки очерету, захованi гнiзда сонних качок. Пухир повiльно рухався серед розкиданих пучкiв трави. Шелестiли довтi чашечки лiлiй. Усюди ширяли воднi мушки. Раптом очеретина простромила мiхур. Я дiстав ногами до грузького дна.
Навколо панував цiлковитий спокiй. Я чув вiддаленi голоси тварин чи людей десь у заростях вiльшини на вологих болотах. Судома скрутила мое тiло навпiл, повиступали сироти. Уважно прислухався, але навколо було тихо.
3
Виявивши, що залишився абсолютно один, я налякався. Але пам’ятав двi речi, якi, за Ольжиними словами, було необхiдно знати, щоб вижити без сторонньоi допомоги. По-перше, потрiбно розумiтися на рослинах i тваринах, знати, якi трави отруйнi, а якi лiкарськi. Другою було володiння вогнем, або своею власною «кометою». Оволодiти першою було складно – це вимагало неабиякого досвiду. Друга складалася зi звичайноi однолiтровоi бляшанки вiд консерв, вiдкритоi з одного боку i з купою невеличких дiрочок у стiнках. Майже метрова дротяна петля чiплялася нагорi бляшанки замiсть ручки, i можна було розкручувати посудину, як ласо чи церковне кадило.
Така маленька портативна грубка могла слугувати постiйним джерелом тепла i крихiтною кухнею. Їi слiд було наповнити всiм доступним паливом i завжди пiдтримувати хоча б кiлька iскорок на днi. Енергiйно розкручуючи бляшанку, ти наганяв крiзь дiрочки повiтря, як робить коваль своiми мiхами, а вiдцентрова сила утримувала паливо всерединi. Розсудливий вибiр палива i вiдповiдний гойдний рух дозволяли виробити необхiдне для рiзних цiлей тепло, а постiйне пiдкидання палива не давало «кометi» згаснути. Наприклад, для печеноi картоплi, рiпи чи риби потрiбен повiльний вогонь вiд торфу i вогкого листя, а щоб засмажити щойно вбиту пташку, знадобиться веселе багаття з сухих гiлочок i сiна. Зiбранi з пташиних гнiзд свiжi яечка найкраще варити, пiдпаливши картоплиння.
Щоб уберегти вогонь протягом ночi, бляшанку слiд було щiльно напхати вологим мохом, зiбраним бiля пiднiжжя високих дерев. Цей мох, згоряючи, дае тьмяне свiтло i дим, який вiдганяе змiй та комах. У разi небезпеки його можна кiлькома помахами роздмухати до бiлого жару. У вологi снiжнi днi комету необхiдно часто наповнювати сухою смолистою деревиною або лубом i добряче розмахувати нею. У вiтрянi або спекотнi днi кометою можна не надто багато махати, а вповiльнити горiння можна, додаючи свiжоi трави або трохи побризкавши водичкою.
А ще комета необхiдна для захисту вiд собак i людей. Навiть найжорстокiшi пси швиденько зупиняються, щойно побачивши шалено розгойдану штуку, з якоi сипляться iскри, загрожуючи зайнятися на хутрi вогнем. Навiть найхоробрiший чоловiк не ризикне втратити зiр чи обпалити лице. Озброiвшись зарядженою кометою, ти перетворюешся на фортецю, й атакувати тебе можна лише довгою жердиною або кидаючи камiння.
Саме тому згасання комети – вкрай серйозна рiч. Це може статися через легковажнiсть, занадто мiцний сон або несподiвану зливу. У цих мiсцях сiрники були справжньою рiдкiстю. Коштували вони чимало, а купити iх було складно. Тi, в кого вони були, зазвичай розколювали кожен сiрник навпiл, щоб заощадити.
Отже, вогонь якомога сумлiннiше пiдтримували в кухонних грубках або в горнилах печей. Перш нiж улягтися спати, жiнки згрiбали попiл у купку, щоб переконатися, що жаринки не згаснуть до ранку. На свiтанку вони шанобливо хрестилися, перш нiж знову роздмухати вогонь. Вогонь, казали люди, за своею природою – не друг людинi. Через це йому слiд догоджати. Вони також вiрили, що якщо вогнем подiлитися, а особливо якщо його позичити, це лише призведе до негараздiв. Зрештою, тi, хто позичав вогонь на цьому свiтi, могли повернути вам його в пеклi. А якщо винести вогонь з хати, корови можуть втратити молоко або стати безплiдними. Також винесений на вулицю вогонь мiг спричинити жахливi наслiдки, якщо йшлося про народження дiтей.
Так само як вогонь був суттю комети, комета
Страница 17
ула суттю життя. Комета була необхiдною, щоб дiстатися до людських поселень, якi завжди охороняли зграi диких псiв. А взимку згасла комета може призвести до обмороження i неможливостi приготувати iжу.Люди завжди носили на спинi чи поясi невеличкi мiшечки, до яких збирали паливо для комет. Удень селяни, що працювали на полях, пекли в них овочi, пташок i рибу. Уночi чоловiки та хлопчики дорогою додому крутили iх щодуху i вiдпускали в небо, де тi шалено палали, наче летючi червонi диски. Комети летiли широкою дугою, а iхнi полум’янi хвости залишали по собi слiд. Саме тому iх так назвали. Вони справдi дуже скидалися на комети в небесах своiми полум’яними хвостами, чия поява, як пояснювала Ольга, вiщувала вiйну, моровицю та смерть.
Роздобути бляшанку для комети було надзвичайно складно. Знайти iх вдавалося лише уздовж залiзничних колiй, якими перевозили вiйськовий транспорт. Мiсцевi не дозволяли чужинцям iх збирати, вимагаючи високу цiну за тi, якi знаходили самi. Громади з обох бокiв колiй змагалися за кожну бляшанку. Щодня вони посилали групи чоловiкiв та хлопчакiв з мiшками для знайдених бляшанок i сокирами, щоб вiдганяти суперникiв.
Першу свою комету я отримав вiд Ольги, якiй заплатили нею за лiкування пацiента. Я дуже добре про неi пiклувався, забивав молотком дiрочки, що загрожували збiльшитися надмiру, вирiвнював зазубрини i полiрував метал. Переживаючи, щоб у мене не вкрали едину цiнну рiч, я закрутив частину дроту з ручки собi довкола зап’ястя i нiколи не розлучався зi своею кометою. Жвавий iскристий вогонь сповнював мене почуттям впевненостi та гордостi. Я нiколи не нехтував можливiстю наповнити свiй мiшечок правильним паливом. Ольга частенько вiдправляла мене назбирати в лiсi певних трав i рослин з лiкарськими властивостями, i, поки комета була зi мною, я почувався в цiлковитiй безпецi.
Але тепер Ольга була дуже далеко, а я залишився без комети. Я тремтiв вiд холоду й страху, моi ступнi стiкали кров’ю, вкритi порiзами вiд гострих лез водного очерету. Я почистив литки i стегна вiд пиявок, що помiтно набрякли, насмоктавшись моеi кровi. На рiчку падали довгi покрученi тiнi, а вздовж похмурих берегiв повзли приглушенi звуки. У поскрипуваннi товстих березових гiлок, у шурхотi верб, що полоскали листя у водi, я чув розмови нечистi, про яку розповiдала Ольга. Таемничi створiння прибирали особливих форм, мали пiдступнi змарнiлi обличчя, голови кажанiв i змiiнi тiла. Вони закручувалися довкола людських нiг, випивали волю до життя, аж поки iхня жертва на сiдала на землю, шукаючи сну, вiд якого неможливо було прокинутися. Часом я бачив змii дивноi форми у хлiвах, де вони лякали корiв i тi починали схвильовано ревiти. Казали, наче вони п’ють коров’яче молоко або ще навiть гiрше: заповзають у тварину i пожирають усе нею з’iдене, аж поки вона не помре вiд голоду.
Я кинувся бiгти подалi вiд рiчки, розтинаючи очерет i високi трави, форсуючи барикади сплутаних будякiв, низько нахиляючись, щоб протиснутися пiд стiнами навислих гiлок, мало не настромлюючись на гостру осоку й колючки.
Десь далеко мукали корови. Я швидко вилiз на дерево i, оглянувши з цiеi висоти сiльську мiсцевiсть, помiтив мерехтiння комет. Люди поверталися додому з пасовиськ. Я обережно рушив у iхньому напрямку, прислухаючись до гавкоту iхнiх собак, який долiтав до мене крiзь пiдлiсок.
Голоси вже були досить близько. Вочевидь, вони лунали на дорiжцi за товстою стiною листя. Я чув човгання корiв i голоси малих пастушат. Час вiд часу iскри iхнiх комет займалися в темному небi, а потiм у забуттi зигзагами сповзали вниз. Я скрадався за ними назирцi за кущами, вирiшивши атакувати пастушкiв i привласнити одну комету.
Пес, який iшов iз ними, кiлька разiв брав мiй слiд. Вiн кидався до кущiв, але, вочевидь, почувався в темрявi не надто впевнено. Коли я сичав, як змiя, собака задкував на дорiжку i час вiд часу гарчав. Пастушата, вiдчуваючи небезпеку, змовкли i прислухалися до лiсових звукiв.
Я наблизився до стежки. Корови мало не терлися боками в гiлки, пiд якими я заховався. Вони були так близько, що я вiдчував запах iхнiх тiл. Пес спробував вкотре напасти, але сичання вiдiгнало його назад на дорогу.
Коли корови пiдiйшли ще ближче до мене, я вколов двох гострою паличкою. Вони заревли й побiгли вперед, а пес кинувся навздогiн. Тодi я закричав довгим лунким лементом баншi[8 - За найпоширенiшою версiею, привид жiнки-плакальницi, що оповiщае про смерть.] i вдарив найближчого пастушка в обличчя. Перш нiж йому вдалося збагнути, що трапилося, я схопив його комету й, накивавши п’ятами, повернувся до кущiв.
Іншi хлопчики, наляканi моторошним завиванням i панiкою корiв, дременули до села, тягнучи приголомшеного пастушка за собою. Тодi я заглибився в лiс i приглушив яскраве полум’я комети свiжим листям.
Зайшовши достатньо далеко, я роздмухав вогонь. Його свiтло привабило з темряви навалу дивних комах. Я бачив вiдьом, що звисали з гiлок. Вони витрiщалися на мене, намагаючись звести зi шляху й навести блуд. Я виразно чув, як здригалися з
Страница 18
блукалi душi, що покинули тiла розкаяних грiшникiв. Ув iржавому свiтлi своеi комети я бачив, як схиляються надi мною дерева. Чув смутнi голоси й дивнi рухи привидiв та упирiв, що намагалися вибратися з iхнiх стовбурiв.Час вiд часу я помiчав на стовбурах дерев зарубки сокирою. Пригадав, як Ольга розповiдала, що такi зарубки робили селяни, намагаючись накласти злi чари на своiх ворогiв. Розрубуючи соковиту плоть дерева сокирою, слiд було промовити iм’я того, кого ненавидиш, i уявити його обличчя. Тодi розрiз нажене на ворога хворобу та смерть. На деревах навколо мене було чимало таких рубцiв. Схоже, люди тут мали безлiч ворогiв i докладали купу зусиль, намагаючись наслати на них лихо.
Налякавшись, я шалено розкрутив комету. Бачив нескiнченний ряд дерев, що улесливо нахилялися до мене, запрошуючи заглиблюватися далi й далi в iхнi лави, що збiгалися на горизонтi.
Рано чи пiзно я мусив пристати на iхню пропозицiю. Менi хотiлося триматися подалi вiд прибережних сiл.
Я йшов уперед, твердо переконаний, що Ольжинi чари врештi-решт повернуть мене до неi. Хiба ж вона не повторювала, що, якщо я спробую втекти, вона зачаруе моi ноги i змусить iх привести мене назад? Боятися було н?чого. Якась незнана сила, послана згори або зсередини мене, безпомилково вела мене назад до староi Ольги.
4
Тепер я жив у мiрошника, якого селяни прозвали Ревнивцем. Вiн був мовчазнiший, нiж iншi мешканцi цих мiсць. Навiть коли сусiди навiдувалися до нього в гостi, Ревнивець просто сидiв, час вiд часу сьорбаючи горiлку, i подекуди вставляв у розмову слiвце, поринувши у власнi думки або прикипiвши поглядом до висхлоi мухи на стiнi.
Пожвавлювася вiн лише тодi, коли до кiмнати заходила дружина. Така ж небагатослiвна i потайлива, вона сiдала позаду чоловiка, скромно опускаючи очi, коли до кiмнати заходили сусiди i крадькома витрiщалися на неi.
Я спав на горищi простiсiнько над господарською спальнею. Уночi я не раз прокидався вiд iхнiх сварок. Мiрошник пiдозрював, що дружина заграе i хтиво виставляе свое тiло, працюючи в полi або на млинi, перед молодим погоничем коней. Жiнка слухняно мовчала i нiчого не заперечувала. Часом сваркою справа не закiнчувалася. Розлючений мiрошник запалював у кiмнатi свiчку, взував черевики i гамселив дружину. Я припадав до щiлини мiж дошками i дивився, як господар шмагае голу жiнку хлистом. Вона прикривалася периною, стягнутою з лiжка, але чоловiк висмикував ковдру, кидав ii на пiдлогу i, виструнчившись iз широко розставленими ногами, продовжував хльостати ii пухке тiло батогом. Пiсля кожного удару нiжна шкiра здувалася червоними, набряклими кров’ю рубцями.
Мiрошник не знав пощади. Широко замахуючись, вiн шмагав шкiряним хлистом сiдницi та стегна, розтинав груди i шию, батожив плечi й гомiлки. Жiнка втрачала сили i, лежачи, скавчала, як цуценя, а потiм повзла до чоловiкових нiг, благаючи про прощення.
Урештi-решт мiрошник кидав батiг, задмухував свiчку i лягав спати. Жiнка продовжувала стогнати. Наступного дня вона прикривала рани, натужно рухалася i витирала сльози вкритими синцями й порiзами руками.
У хатинцi був ще один мешканець: вгодована смугаста кiшка. Одного дня вона оскаженiла. Замiсть нявчати тварина придушено верещала. Вона ковзала попiд стiнами, звиваючись, мов змiя, похитувала боками, що пульсували, i запускала кiгтi в спiдницю мiрошниковоi дружини. Кiшка ревла дивним голосом i стогнала, а ii пронизливi крики нiкому не давали спокою. Надвечiр смугаста кiшка завивала, як божевiльна, хльостала себе хвостом по боках i роздувала нiс.
Мiрошник замкнув запалену тварину в пiдвалi й подався до млина, повiдомивши дружину, що приведе на вечерю погонича. Не прохопившись жодним словом, жiнка взялася готувати й подавати на стiл.
Погонич був сирота. Працював на фермi в мiрошника перший рiк. Це був високий спокiйний парубок iз солом’яним волоссям, яке мав звичку постiйно вiдкидати зi спiтнiлого чола. Мiрошник знав, що селяни плiткують про його дружину i хлопця. Казали, наче вона стае сама не своя, варто iй побачити його блакитнi очi. Не зважаючи на те, що iх може побачити чоловiк, вона однiею рукою iмпульсивно пiдтягала спiдницю вище колiн, а другою вiдтягувала лiф сукнi, демонструючи груди й не зводячи очей з юнака.
Мiрошник повернувся додому з погоничем, а на плечi принiс мiшок, у якому сидiв позичений у сусiда кiт iз головою завбiльшки з рiпу й довгим сильним хвостом. У пiдвалi хтиво завивала кiшка. Коли господар випустив ii, вона вистрибнула на середину кiмнати. Тварини взялися недовiрливо кружляти навколо одне одного i захекано зближалися.
Господарева дружина накрила на стiл. Вечеряли мовчки. Мiрошник улаштувався посерединi, мiж дружиною i погоничем. Я ковтав свою порцiю, сидячи навпочiпки бiля грубки. Апетити чоловiкiв зачудовували мене: велетенськi шматки м’яса i хлiба, запитi чималими ковтками горiлки, зникали в iхнiх пельках, наче лiсовi горiшки.
Лише жiнка повiльно жувала iжу. Коли вона нахиляла голову над мискою, погонич блискавично зиркав туди, де випи
Страница 19
алася ii сукня.У центрi кiмнати смугаста кiшка несподiвано вигнулася дугою, вищирила зуби, випустила кiгтi й наскочила на кота. Вiн завмер, виструнчився i плюнув iй прямiсiнько в розпеченi очi. Самичка обiйшла його, стрибнула ближче, на крок вiдiйшла i вдарила лапою по мордi. Тепер кiт скрадливо закружляв навколо неi, принюхуючись до п’янкого запаху. Вiн вигнув дугою хвiст i спробував наблизитися з тилу. Але кiшка його не пускала; вона розпласталася на пiдлозi й оберталася, наче жорно, щоразу тицяючи його в нiс своiми мiцними витягнутими лапами.
Зацiкавлений мiрошник i його сусiди за столом, продовжуючи iсти, мовчки спостерiгали за подiями. Обличчя в жiнки зашарiлося й навiть шия почервонiла. Погонич пiдводив очi й похапцем знову вiдводив. Його коротким волоссям стiкав пiт, i хлопець весь час вiдкидав пасма з гарячого чола. Лише мiрошник спокiйно iв, спостерiгаючи за котами, i час вiд часу глипав на дружину та гостя.
Раптом кiт нарештi наважився. Його рухи зробилися легшими. Вiн наближався до мети. Кицька грайливо поворухнулася, наче збиралася вiдсахнутися, але залицяльник пiдскочив угору i гепнувся на неi всiма чотирма лапами. Вчепившись подрузi у загривок, вiн без зайвих рухiв ретельно й справно оволодiв нею. Задовольнившись i виснажившись, кiт розслабився. Пришпилена до пiдлоги самичка пронизливо заверещала й вистрибнула з-пiд нього. Вона стрибнула на вже захололу пiч i взялася там метушитися, наче рибка, вмиваючи лапками шию i потираючи головою теплу стiнку.
Мiрошникова дружина й погонич забули про своi тарiлки. Вони перезиралися, ковтаючи повiтря повними iжi ротами. Жiнка, важко дихаючи, притримала руками груди i стиснула iх, вочевидь, не тямлячи себе. Погонич переводив очi з неi на котiв, облизував пересохлi вуста i силувано ковтав iжу.
Мiрошник проковтнув останнiй шматок, вiдкинув голову i рiзко перехилив останню порцiю горiлки. Попри сп’янiння вiн пiдвiвся, схопив залiзну ложку i, ляскаючи нею по долонi, рушив до юнака. Хлопець приголомшено застиг. Жiнка пiдсмикнула спiдницю i взялася копирсатися з вогнем.
Мiрошник нахилився до погонича й прошепотiв щось у його почервонiле вухо. Юнак пiдскочив, наче його штрикнули ножем, i почав щось заперечувати. Господар голосно запитав, чи жадав вiн його дружину. Погонич спаленiв, але змовчав. Мiрошникова жiнка вiдвернулася й продовжила мити горщики.
Мiрошник тицьнув пальцем у кота, що тинявся туди-сюди, i знову зашепотiв щось юнаковi. Хлопець iз зусиллям пiдвiвся з-за столу, збираючись вийти з кiмнати. Перекинувши свiй ослiн, чоловiк кинувся навздогiн i, перш нiж погонич щось зрозумiв, враз штовхнув його до стiни, схопивши однiею рукою за горло i впершись колiном у живiт. Хлопець не мiг поворушитися. Зацiпенiвши вiд жаху i голосно ковтаючи ротом повiтря, вiн щось пробелькотiв.
Господиня кинулася до свого чоловiка з благаннями та слiзьми. Смугаста кiшка, прокинувшись, лежала на печi i згори спостерiгала за виставою, а наляканий кiт застрибнув на стiл.
Одним ударом мiрошник вiдкинув жiнку подалi. А потiм одним жвавим рухом, яким жiнки виколупують з картоплi пiдгнилi мiсця, встромив ложку хлопцевi в око та провернув ii.
Око вистрибнуло з обличчя, як жовток iз розбитого яйця, i скотилося мiрошниковою рукою на пiдлогу. Погонич завивав i верещав, однак господар мiцно пришпилив його до стiни. Потiм закривавлена ложка уп’ялася в друге око, що вистрибнуло ще швидше. На мить воно застигло на хлопцевiй щоцi, наче непевне, що робити далi; а тодi нарештi сповзло сорочкою на пiдлогу.
Усе це трапилося миттево. Я не мiг повiрити власним очам. У мене промайнув слабенький спалах надii, що виколупанi очi ще можна повернути на належне мiсце. Мiрошникова жiнка дико заволала. Вона кинулася до сусiдньоi кiмнати i розбудила дiтей, що вiд жаху теж зайшлися слiзьми. Погонич закричав, а потiм змовк i прикрив обличчя руками. Цiвки кровi стiкали крiзь пальцi його руками i повiльно крапали на сорочку й штани.
Досi розлючений мiрошник пiдштовхнув юнака до вiкна, нiби не знав, що той ослiп. Хлопець заточився, скрикнув i мало не наштовхнувся на стiл. Господар схопив його за плечi, розчахнув ногою дверi i копняками вигнав надвiр. Той знову заволав, перечепившись за порiг i впавши на подвiр’я. Пси, не знаючи, що трапилося, зайшлися гавкотом.
Очнi яблука лежали на пiдлозi. Я обiйшов навколо, вловивши iхнiй незворушний погляд. Коти боязко вийшли на середину кiмнати i почали ними гратися, наче це були клубки ниток. Їхнi власнi зiницi у свiтлi каганця перетворилися на вузькi щiлини. Тварини перекочували очi, нюхали iх, облизували i лагiдно перекидали одне одному м’якими лапами. Тепер здавалося, наче очi витрiщаються на мене з будь-якого кутка кiмнати, наче зажили новим життям i ворушилися на власний розсуд.
Я захоплено дивився на них. Якби там не було мiрошника, я б забрав iх собi. Звiсно ж, вони досi могли бачити. Я б поклав iх до кишенi i витягав за потреби, влаштовуючи поверх своiх власних. Тодi я бачив би вдвiчi краще, а може й бiльше. Можливо, менi вдал
Страница 20
ся б якось причепити iх на потилицю, i тодi вони б повiдомляли мене (сам не знаю як), що вiдбуваеться позаду. А ще краще було б залишити iх десь, а потiм дiзнатися, що там вiдбувалося, поки мене не було.Можливо, цi очi не збиралися служити ще комусь. Вони могли легко втекти вiд котiв i викотитися за дверi. Вони могли мандрувати полями, озерами та лiсами й розглядати все навкруги, вiльнi, як визволенi з пастки пташенята. Бiльше вони не помруть, адже звiльнилися i завдяки своiм крихiтним розмiрам могли заховатись у рiзноманiтних мiсцях i таемно спостерiгати за людьми. Збудившись вiд цих думок, я вирiшив тихенько причинити дверi та злапати очi.
Вочевидь роздратований котячими iграми мiрошник викинув тварин геть i розчавив очнi яблука своiми грубими черевиками. Щось трiснуло пiд його товстою пiдошвою. Чарiвне дзеркало, в якому мiг вiдбитися цiлий свiт, розлетiлося на друзки. На пiдлозi залишилася купка потовченоi, безформноi маси. Я вiдчув жахливу втрату.
Анiтрохи не зважаючи на мене, мiрошник усiвся на лавицю i, повiльно розхитуючись, заснув. Я обачно пiдвiвся, пiдняв з пiдлоги закривавлену ложку i почав збирати посуд. Це був мiй обов’язок – пiдтримувати чистоту в кiмнатi й пiдмiтати пiдлогу. Прибираючи, я тримався подалi вiд розчавлених очей, бо не знав, що з ними робити. Урештi-решт я вiдвернувся, швидко змахнув клейку масу до цеберка i викинув у пiч.
Прокинувся я рано. Чув, як унизу хропуть мiрошник i його жiнка. Обережно склав у мiшок харчi, наповнив комету гарячими жаринами i, пiдкупивши пса на подвiр’i шматком ковбаси, втiк iз хати.
Бiля стiни млина, пiд хлiвом, лежав погонич. Спершу я хотiв швиденько прошмигнути повз нього, але зупинився, збагнувши, що вiн нiчого не бачить. Хлопець досi був ошелешений. Вiн прикривав свое обличчя руками, стогнав i схлипував. Його обличчя, руки i сорочку вкривала запечена кров. Менi хотiлося сказати щось, але я боявся, що юнак запитае про своi очi й доведеться сказати, щоб вiн забув про них, адже мiрошник розчавив iх на пюре. Менi було страшенно шкода бiдолаху.
Я замислився, чи не втрачае людина разом iз зором також спогади про все побачене ранiше. Якщо так, то не зможе бiльше бачити навiть увi снi. А якщо нi, якщо слiпi можуть бачити завдяки своiй пам’ятi, то це не так уже й погано. Як на мене, свiт був усюди однаковий, i навiть якщо люди вiдрiзнялися одне вiд одного, як тварини й дерева, бачивши iх стiльки рокiв, можна було чудово запам’ятати, як саме вони виглядають. Я прожив лише сiм рокiв, але пам’ятав чимало. Коли я заплющував очi, то безлiч дрiбниць поверталися, неначе живi. Хтозна, можливо, без очей погонич побачить зовсiм iнший, значно захопливiший свiт.
Я почув якiсь звуки, що долiтали з села. Налякавшись, що мiрошник може прокинутися, я рушив своею дорогою, час вiд часу торкаючись власних очей. Тепер я йшов значно обачнiше, адже знав, що в очних яблук не надто мiцнi коренi. Якщо нахилитися, вони звисають, мов яблука з дерев, i можуть легко випасти. Я вирiшив перестрибувати паркани, високо задерши голову, але з першоi ж спроби перечепився i впав. Налякано торкнувся пальцями очей i переконався, що вони досi на мiсцi. Ретельно перевiривши, чи як слiд вони заплющуються й розплющуються, я задоволено помiтив, як летять курiпки та дрозди. Вони рухалися надзвичайно швидко, але мiй погляд устигав за ними i навiть обiгнав птахiв, коли вони злетiли попiд хмари, ставши меншими за дощовi краплинки. Я пообiцяв собi запам’ятовувати все побачене; якщо хтось колись виколупае менi очi, я до самоi смертi згадуватиму те, що бачив.
5
Моiм обов’язком було розставляти тенета для Леха, що продавав пташок у кiлькох сусiднiх селах. У полюваннi нiхто не мiг з ним змагатися. Зазвичай вiн працював один. Мене узяв тому, що я був дуже маленький, худий i легкий, а отже мiг розставляти тенета там, куди йому самому не вдавалося дiстатися: на тоненьких гiлочках дерев, в густих заростях кропиви й чортополоху, на розкислих вiд води острiвцях серед трясовин i болiт.
Родини в Леха не було. У його хатинi жило багато рiзних пташок, вiд звичайного горобця до мудроi сови. Селяни вимiнювали його здобич на харчi, тож Лех мiг не турбуватися про найнеобхiднiше: молоко, масло, сметану, сири, хлiб, мисливськi сосиски, горiлку, фрукти та навiть одяг. Усе це вiн отримував у найближчих селах, розносячи клiтки з пташками й торгуючи iхньою красою й умiнням спiвати.
Лехове обличчя вкривали прищi й ластовиння. Селяни запевняли, що так виглядають тi, хто краде яйця з ластiвчиних гнiздечок; сам чоловiк стверджував, що заробив таку пику, легковажно плюючи у вогонь в дитинствi; вiн казав, наче його батько, сiльський писар, хотiв вивчити його на священика. Але його тягнуло до лiсу. Вiн вивчав життя пташок i заздрив iхньому вмiнню лiтати. Одного дня Лех утiк iз батьковоi хати i, наче вiльний, усiма забутий птах, вирушив у мандри вiд села до села, вiд лiсу до лiсу. Саме тодi вiн i навчився лапати пташок. Спостерiгав за чудернацькими звичками курiпок i жайворонкiв, наслiдував безтур
Страница 21
отний крик зозулi, трiскотiння сороки, ухання сови. Вивчив шлюбнi звичаi снiгурiв; ревниву лють деркача, що кружляв над покинутим самичкою гнiздом; i смуток ластiвки, чие гнiздечко заради розваги зруйнували хлопчиська. Вiн розумiв таемницi соколиного польоту i захоплювався терплячiстю лелеки, коли той полював на жабок. Заздрив солов’iному спiву.Так помiж пташок та дерев i минули його молодi роки. Тепер вiн стрiмко лисiв, зуби гнили, шкiра на обличчi звисала складками, а очi поступово робилися короткозорими. Кiнець кiнцем чоловiк оселився у збудованiй власноруч хатинi, де один куток зайняв сам, а iншi заставив пташиними клiтками. На самiсiнькому днi однiеi такоi клiтки знайшлося мiсце для мене.
Лех полюбляв оповiдки про своiх пташок. Я жадiбно слухав кожне його слово. Дiзнався, що зграi лелек зазвичай прилiтають з-за далеких океанiв на день Святого Юзефа[9 - День Святого Юзефа вiдзначають 19 березня.] i залишаються в селi, поки Святий Бартоломiй[10 - День Святого Бартоломiя вiдзначають 24 серпня.] не зажене жердинами для хмелю всiх жаб у болото. Грязюка набиваеться жабам у роти, i лелеки, не чуючи iхнього квакання, нiчого не можуть вполювати, тож вiдлiтають. Лелеки приносять щастя мешканцям будинкiв, на яких в’ють гнiзда.
Лех був единою в окрузi людиною, що знала, як заздалегiдь приготувати лелече гнiздо, а в цих гнiздах завжди ховалися тенета. За таке будiвництво чоловiк брав гарну платню, тож лише найзаможнiшi селяни могли дозволити собi скористатися його послугами.
До зведення нового гнiзда птахолов ставився надзвичайно розважливо. Спершу вiн встановлював на серединi обраного даху борону, створюючи основу для майбутньоi домiвки. Вона завжди трохи хилилася на захiд, щоб панiвнi вiтри не завдали великих збиткiв. Потiм Лех наполовину забивав до борони довгi цвяхи, що мали послужити опорою для гiлочок i сiна, якi лелеки назбирають самостiйно. Перед прильотом птахiв чоловiк прив’язував до центру борони великий шматок червоноi тканини, щоб привернути увагу лелек.
Усi чудово знали, що побачений навеснi в польотi перший лелека вiщуе удачу, однак якщо побачений першим навеснi лелека сидiв, це обiцяло цiлий рiк негараздiв та халеп. А ще лелеки мали свiдчення про все, що вiдбувалося в селi. Вони нiколи не поверталися на дах, пiд яким за iхньоi вiдсутностi стався якийсь злочин або люди жили у грiху.
Це були дивнi птахи. Лех розповiдав менi, як його якось дзьобнула самичка, що сидiла на яйцях, коли вiн спробував поправити гнiздо. Тодi вiн помстився, пiдклавши iй одне гусяче яйце. Коли вилупилися пташенята, лелеки зачудовано розглядали свое потомство. Один iз дiтлахiв виявився коротконогим потворою з пласким дзьобом. Батько Лелека звинуватив дружину у зрадi й хотiв негайно вбити позашлюбне пташеня. Матiр Лелека вiдчувала, що малюка слiд залишити в гнiздi. Родинна сварка тривала кiлька днiв. Урештi-решт самичка вирiшила самостiйно врятувати життя гусенятi й обережно спустила його на солом’яну покрiвлю, з якоi той цiлий i неушкоджений впав на якусь копицю.
Може здатися, наче справа владналася i шлюбна гармонiя нарештi поновилася. Однак коли настав час вiдлiтати у вирiй, лелеки, як завжди, зiбралися на нараду. Пiсля обговорення птахи вирiшили, що самичка винна у зрадi й не заслужила права супроводжувати свого чоловiка. Вирок належним чином виконали. Перш нiж злетiти своiм бездоганним клином, птахи накинулися на вiроломну дружину дзьобами та крилами. Мертва птаха впала на землю поруч iз будинком пiд солом’яною покрiвлею, на якiй ранiше жила. А бiля ii тiла селяни знайшли гидке гусеня, що плакало гiркими сльозами.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
1
Видатний давньогрецький поет, «батько комедii», для його творiв характерна гостра полiтична сатира. – Тут i далi прим. пер.
2
Соцiально-полiтична та релiгiйна течiя в Юдеi, що виникла в епоху Маккавеiв у другiй половинi I столiття до н. е. i оформилася остаточно в серединi I столiття н. е. Була одним iз розгалужень руху фарисеiв. Непримиреннi супротивники римлян, вiдiграли провiдну роль у Першiй юдейсько-римськiй вiйнi.
3
Особистостi або групи, мета яких – переслiдування осiб, обвинувачених у справжнiх чи вигаданих злочинах, що не дiстали заслуженого покарання, в обхiд правових процедур.
4
Емiгрантiв (фр.).
5
Мiжнародна неурядова органiзацiя, що об’еднуе професiйних письменникiв, редакторiв i перекладачiв i створена з метою сприяння дружбi й iнтелектуальнiй спiвпрацi письменникiв усього свiту; акцентуе увагу на ролi лiтератури в розвитку взаеморозумiння i свiтовоi культури; бореться за свободу слова, захищае права письменникiв. Тепер охоплюе також представникiв iнших жанрiв, таких як журналiсти й iсторики.
6
Вiйськово-полiцiйна органiзацiя Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини.
7
Нiдерландський живописець, один iз найвiдомiших майстрiв Пiвнiчного Вiдродження.
8
За найпоширенiшою версiею, привид жiнки-плакальницi,
Страница 22
о оповiщае про смерть.9
День Святого Юзефа вiдзначають 19 березня.
10
День Святого Бартоломiя вiдзначають 24 серпня.