Читать онлайн “Глитай, або ж Павук” «Марко Кропивницький»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Глитай, або ж ПавукМарко Лукич Кропивницький
Марко Лукич Кропивницький
ГЛИТАЙ, АБО Ж ПАВУК
Драма у 4-х дiях i 5-ти одмiнах
ЛИЦЕДІЇ
Йосип Степанович Бичок, багатий удовець, лiт 65.
Мартин Хандоля, багатий селянин, лiт 48
Стеха, стара баба.
Олена, ii дочка.
Андрiй Кугут, чоловiк Олени.
Христя, дiвчина, подруга Олени.
Іван Павлович, заiжджий мiщанин.
Юдко, шинкар.
Зборщик.
Кiндрат, хлопець, наймит Бичкiв.
1-й 2-й чоловiки.
3-й
1-а
1 молодицi.
2-а
Дiвчина, лiт восьми. Двое малих дiтей. Парубки, дiвчата й селяни.
Дiеться у Херсонщинi.
ДІЯ ПЕРША
Вулиця на селi. Управоруч домок з дерев'яним дахом i гайком, полiворуч шинок з табличкою: "Роспивочно i навинос". Далi хати, токи, клунi, огороди, садки, криницi з журавлями, ледве мрiють вiтряки.
ЯВА 1
Бичок i Мартин стоять бiля Ганку.
Мартин(пiд чаркою надто). Йосип Степанович, слухайте сюди: я ж кажу, не дае Юдко Мартиновi набiр, не дае. Не треба! Мартин питиме на готовi… Ого-го, поздоров боже Йосипа Степановича, то й грошi повсякчас знайдуться, — чи так?
Бичок. А хто ж, государю мiй, окрiм мене, усiх вас рятуе i визволя з усякоi оказii?
Мартин. Ви, спасибi вам! І багато людей повiк вам будуть дякувати за вашу прихильнiсть… Хоч деякi люди й кажуть: "Не вiр, мовляв, Йосиповi, бо вiн тебе втопе!.."
Бичок(смiючись). Якi ж то люди?
Мартин. Та хiба iх кожного згадаеш? Вже коли я вам кажу, що говорють, так воно так i е!
Бичок. Не люди то, а недолюдки! Бач, вже iм життя мое по-божому та мое чесне iмення завадило гiрш болячки, через те й пащекують; ото, государю мiй, заздрiсть ними орудуе i примушуе iх лихословити на кожного чесного чоловiка… (Зiтхае). Я ж кажу, що iнший би чоловiк, учувши про себе таку лиху славу, сказав би: "Не варт пiсля цього робити добре людям, хай iм враг!.." Ось що iнший сказав би. А я цього нiколи не скажу: я нiколи не зверну з того шляху, на який напутив мене сам господь i яким належить iти кожному християниновi й богобоязному чоловiковi, я нiколи не перестану помагати кожному бiдоласi, як i доперва допомагав, i кожного визволятиму з оказii й навчатиму усьому якнайкраще!.. (Пiдiйми очi до неба).
Мартин(зiтхае). Спасенна ви душа!
Бичок. Нехай мене замiсть дяки кленуть, нехай навiть плюють менi межи очi, а я з свого шляху не зверну!..
Мартин. Спасенна, спасенна ви душа! Ну й голова ж у вас, недаром вже, мабуть, i старшина про вас каже: "У тiй головi, — каже, — розуму, мов два клало, а третiй топтав!" Слухайте сюди, що я вам скажу: нехай, що хочуть, базiкають, а я плюю на те пащекування, i нiхто менi не заб'е баки!.. І ви плюйте на них!
Бичок. Не плюну, государю мiй! Бо я християнин i пам'ятаю, повсякчас пам'ятаю, що господь милосердний усiх нас буде судити: праведним вiн уготуе царствiе небесне, а неправедних осудить i покарае!..
Мартин. Кажуть, вiн тебе й горiлку навчив пити… Це й знов брехня! Я сам навчився… Хоч я перш i не пив, так що ж? Не пив, бо не знав, який у горiлцi смак, — а правда?
Бичок. Правда, государю мiй! Горiлка — ласий напиток, а окром того, вона звеселяе дух i надае одваги чоловiковi i смiлостi…
Мартин. О, ще й як надае! Та я як нап'юсь, тодi бери у мене все, бери, що хоч, усе продам без торгу… Навiть i самого себе продам! Прощайте, куме!..
Бичок. Пам'ятай же, государю мiй, що тепер ти винен менi вже пiвтораста без двох…
Мартин. Як пiвтораста? Ого-го! Е, нi, стривайте, я зараз перелiчу. Пiсля Рiздва я взяв у вас сорок? Так, сорок! Пiсля лiтнього Миколи ще сорок? Ще сорок! Тепера знов тринадцять?.. Та й годi ж? (Бормоче). Тринадцять, сорок, та ще сорок, та ще й тринадцять…
Бичок. Ну, та приклади ще процент, государю мiй!
Мартин. Процент? Он що! Хiба як процент прикладеш, ну, то воно нiби й так виходить… Ой нi, не так! Але й процентик напух: пiвтораста без двох? Дерете ви, вибачайте у цiм словi, як з рiдного батька!
Бичок. Дивно менi слухати такi речi, та ще й вiд кого? Здаеться менi, що ти й не дурень на свiтi, — та й усе село мае тебе за чоловiка з неабияким розумом?.. Розсуди ж, будь ласка, що процент на грошi усе едино, що приплiд або ж урожай!..
Мартин. Та воно правда, але ж… З одного б то боку показуе нiби й так, а з другого — iнше обличчя!.. Бачте, у грошах не бува нi падiжу, нi неврожаю, а усе тiлько приплiд!. Недаром спiваеться про грошовитого, що каже: "Не потiе, не хворiе, карбованцi лiче та всiм дулi тиче!.."
Бичок. Дулi тиче? Так то воно збоку здаеться! А мало моiх грошей пропада на людях; мало я iх роздав на вiчне оддання?.. Правда, що у мене таке вже чудне серце, що як тiлько уздрю убогого, то навiть готов i сорочку з себе здiйняти та йому вiддати… Оця ж то позика на вiчне оддання i е той падiж та неврожай!
Мартин. Та й я ж кажу, що воно трохи нiби й на правду скидаеться, але ж…
Бичок. Ну, ти вже почав щось таке плескати, що й купи не держиться!..
Мартин. А якi-бо ви палкi, вже й розгнiвались?.. Гей, кумцю, кумцю!..
Бичок. Ну, лiчи вже, лiч
Страница 2
швидше, скiлько ти менi винен, бо менi нiколи!Мартин. Не пеклуйтеся, ця вже турбацiя не вашоi парахвii, от що! Ви собi думаете: "Кум мiй тепер п'яний, а до того ще й дурний, аж крутиться, то й не потрапе тепер полiчити?" Овва! (Цмокае губами). Невелика сума, лiчили ми i не такi копитали! (Бормоче). Сорок та ще сорок!.. (Б'е себе по лобовi). Ось тут у мене цiла книга! А ще й до того, дякуючи вам, трохи й грамотний, хоч мало дрюкований!.. Е, куме, не знаете ви цiеi голови, вона у мене над усi книжки у свiтi!.. (Знов бормоче). Сорок, та ще сорок, та ще й тринадцять? (Дивиться угору i довго шепотить губами). Так, до копiйки, до денежки так!.. (Помовчав). А скiльки ж так?
Бичок. Пiвтораста без двох!
Мартин. Так, i в мене якраз так виходить: пiвтораста без двох! Заплатимо! Ого-го, Мартина ще й у три тисячi не вбереш!.. Слава господевi, е волики, е й коров'ята, й овечата, i хлiба мало не повен тiк!.. О, та й допечу я бiсовому Юдковi! Вже не дае набiр, ач! Не даеш, матерi твоiй з хвостом? Осьдечки грошi, питиму на готовi! А скажiть, кумцю любезний, чи то вже вашi штуки?..
Бичок. Якi ще там штуки?
Мартин. Що Юдко не давав менi набiр?
Бичок(ховаючи очi). Бозна-що ви вигадуете... Слухай, куме, як пак там по батюшцi тебе величати, все забуваю!
Мартин(зiтхнув). Забуваете?.. Гм… дивно! Не величайте мене нiяк, то краще буде! Ой, бачу я, що вже вам Мартин обрид та остогид! Плювать менi за це на вас, — ось що! Проп'ю оцi грошi, i шабаш! Амiнь!.. Бiгатимете знов за Мартином, як чорт за грiшною душею!
Бичок(ласкаво). Що це на вас, куме, сьогоднi напало?
Мартин(обертаеться). Не говорiть до мене анi же, анi слова!..
Бичок. Слухайте, куме Радивоновичу, государю мiй…
Мартин. Ну?
Бичок. Вiзьмiть, будь ласка, ще два карбованцю, та й нехай вже половi воли будуть моiми. Берiть, добру цiну даю.
Мартин. Вас ще нiхто сьогоднi не лаяв у вiчi, нiхто? Отже, як не побоюсь бога, хоч ви менi й кум, то вилаю! Щоб я полових продав за пiвтораста? Та ви знаете, якi то воли: зо дна моря винесуть, хоч на яку хоч гору вибичують!.. (Іде до шинку). Гей, збирайсь, голота, Мартин гуляе!.. (Спiва).
Дай горiлки менi, Юдко, Ти, музико, заграй хутко, Я ж музицi поклонюся, Бо вже далi не попхнуся!..
Гей, Юдко, станови вiдро горiлки, станови два заразом, матерi твоiй з хвостом!.. Ого-го, у Мартина ще буде на що пити, ще буде та й буде!.. (Пiшов у шинок).
Бичок(гука). Гей, хлопче, Кiндрате, чи ти на подвiр'i?
ЯВА 2
Кiндрат i Бичок.
Бичок. Чого ти так лiзеш, неначе три днi не iв?.. Пiди зараз на село та й клич мерщiй до шинку Панаса Горбатого та Свирида Куцого: скажи iм, що Мартин Гуля i iх запрошуе, чуеш? А я дам тобi за це бублика.
Кiндрат. Еге, i учора казали "дам бублика!", i позавчора.
Бичок(один). Та й не дав? От горенько, забув!.. Ну, вже сьогоднi дам аж два! Одначе Мартин почина нiби до розуму доходити, хтось-то вже його навча проти мене!.. Треба буде щось iнше удiяти, щоб часом вiн не випорснув з моiх рук. А половi воли добрi, заплющивши очi, двiстi дадуть… Хiба накинути ще з п'ять рублiв? Мабуть, прийдеться-таки накинути, щоб iнший хтось не покористувався…
ЯВА 3
Стеха i Бичок.
Стеха(iдучи вулицею, голосить). Ох, матiнко, цiнують, цiнують! Одна одним корiвка зостанеться!.. Чим же я содержуватиму дiтвору дрiбненьку?
Бичок. Государине моя, чого це ти так голосиш? Що там за притичина трапилася?
Стеха. Ох, горенько ж та лишко тяжкее! Теличку, та ще й первiсточку, цiнують!.. На весну сподiвалася дiждатись з неi корiвки… За надiл цiнують… А з яких достаткiв я платитиму? Адже ж i ви знаете, що в мене анi стеблини не вродило! Посипалося лишко на мене, бiдну удову, як на ту чаечку, що вивела дiток на роздорiжжi!..
Бичок. Сором тобi, государине моя, так бiдкатись! Чи не я ж пеклувався об тобi щогода, чи не я ж визволяв тебе з усякоi оказii? Правда, що я тепер не вхожий до твого двору, то й не знаю, як там ти i що… Бо зять твiй щось до мене не такий став, як спершу, щось вже бiсом на мене дивиться… (Зiтха). Бог з ним! І скортiло твоiй дочцi йти за молодого, от тепер i цяцькайся та бiдкайся! (Озираеться, потiм тихо балака). А казав тобi, скiлько разiв казав: вiддай менi свою Оленку, хай буде у мене хазяйкою, господинею, — не послухала.
Стеха. І що ж би то я була за мати, щоб пхала свою дитину на поталу та на поквол людям, на глум усьому хрещеному мировi?
Бичок. Не гомони-бо так дуже, часом почують!..
Стеха. Та чи такоi ж я доленьки своiй дитинi бажала? Я ж ii пестила, як панночку, як квiточку… Ви ж, певно, знаете, певно, що чули вiд людей, що вона ж у мене та й не простого роду? Хоч воно, мовляв, i через грiх найшлося, а все ж таки паненя! Ох, та не так скоiлось, як гадалось!..
Бичок. Ох, государине моя, не то шлюб, що пiп звiнча, а то, що бог благословить! І кращi вiд твоеi дочки живуть без шлюбу, та ще й як живуть!..
Стеха. Живуть та цiлiсiнький вiк у сiрка очей позичають! Щоб я свою дитину та ще й сама на грiх пiдвела, борони мене боже!..
Бичок.
Страница 3
се те дурниця, що ти говориш! Та от я тобi скажу хоч би й про жiнку нашого станового, адже вона йому невiнчана, а подивись, як вона пануе, краще другоi панi! І всi ii почитають i шанують!..Стеха. Дуже? Зазнала i я тiеi шаноби та почитування, зазнала так, що й досi вадить!.. Доки до любовi, доти й в шанобi, а як остигиднiе, тодi: "Іди, голубко, куди очi дивляться, та ховайся вiд людей з своiм соромом!" Люди, добродiю, — вороги, привiтають таким прiзвищем^ що й повiк його не збудешся!.. Кажу вам, що менi дiйшлося до того, що хоч вiзьми та укоротай собi вiку або ж iди за першого ледащицю або п'янюгу, щоб мати хоч яку-небудь заступу!.. Вже там що доводилось на самотi терпiти, про те знали боки та печiнка, зате при людях була замiжньою i хазяйкою!..
Бичок. Плювать на те пащекування!..
Стеха. Звiсно, вам плювать, а нам одбувать!
Бичок. Так ось же слухай, стара! Щоб ти запевне знала мою добрiсть i мою прихильнiсть до чужого горя, мушу тобi i на цей раз допомогти. Хоча я й знаю, що, може, цих грошей ти й повiк менi не вiддаси, але ж, як той казав: де вже наше не пропадало. (Усмiхаеться). Чув я, та ще й не раз чув, бо в мене скрiзь е вуха, що ти мене перед людьми лихословила i усiм на мене скаржилась… Хе-хе-хе! Так помогти, га?.. Мушу i цей раз визволити тебе з оказii, пам'ятаючи повсякчас, що роблю те задля бога, шукаючи душi своiй спасення! А друге те, що чесная ти людина, Стехо, через те я тебе почитую i зневагу твою до мене забуваю!
Стеха(хапае його за руку i цiлуе). Ох, батечку ж мiй, я вже й не знатиму, як за вас бога молити.
Бичок. За цi словеса велике тобi спасибi. Молись за грiшну мою душу, чесная вдово!.. Ох, грiшнi ми, грiшнi! Ходiмо ж до горницi, я дам тобi грошенят! (Пiшли).
ЯВА 4
Олена виходить з-за лаштункiв i придивляеться.
Олена. Куди ж це мати пiшла? Певно, до глитая!.. Вже зборщики поцiнували телицю, ось-ось i до скринi доберуться, либонь, i одежу хочуть поцiнувати.
ЯВА 5
Христя виходить з другого боку з вiдрами.
Христя(балака швидко). Здрастуйте — не застуйте! (Регоче). Здорово, Оленко, чого-бо це ти така засмучена? Що то у вас за люди на подвiр'i?
Олена. Хiба не знаеш: урядник та зборщики!
Христя. Учора були i в нас цi гостi. (З смутком). От i купила я собi на спiдницю та на хвартушок, i новi чоботи купила!.. Повнiсiньку скриню накупила усякого добра! І в скринi пусто, i в кишенi не густо! Аж двi весни й два лiта заробляла поденно: великi грошi вiддавала батьковi, а п'ятаки та гривнi виховувала, та й виховала мало не на вiсiм карбованцiв, а вчора як прийшли отi здирщики — бодай iх за печiнки узяло! — та як почали цiнувати… Батько об поли руками б'ються та бiдкаються, мати плачуть, а дiтвора дрiбна як пiднiме реви та галас! І-i, лихо, хоч з хати тiкай! Мене за серце як ухопе, як ухопе! І вже, сестричко, й не тямлю, як я вбiгла в комiрчину, витягла з-пiд солом'яника свiй клад, вбiгла в хату та й жбурнула його здирщикам межи очi, так-таки й жбурнула — от ей-богу! А далi сама як заголосю! І обiдати не сiла, поки не догулась та не доголосилась до того, що аж батько налаяли i мало не оддубасили! От тобi, Христе, i спiдничка нова, от тобi й чобiтки з пiдкiвками! Прийде Рiздво — усi ж то, усi дiвчатка вирядяться, як квiточки, як лялечки, у нове та в модне, а я одна, мов та сирiтка, буду у старенькому… Нiхто й глянути не схоче на мене; усi хлопцi вiдчахнуться вiд мене, бо, звiсно, у старенькому.
Олена. Не печалуйся, щебетушечко, кому ти до вподоби, той i в старенькому зачепе!
Христя. Я й колядувати не пiду; нi на вулицю, нi на скобзалку не вийду, ховатимусь вiд людей. (Помовчала трохи, далi озирнулась i тихо балака). Хiба признатись тобi, сестричко?
Олена. Певно, вже покохала когось?..
Христя. Єй-богу, я тобi признаюсь, а ти, зозуленько, порадь мене якнайкраще! (Знов озираеться). Я вже зовсiм подала слово Максимовi, казав, що пiсля Дмитра прийде з старостами. І люблю ж я його, господи, як люблю! А що, як батько та не захочуть вiддати мене за нього?
Олена. Та куди ж тобi ще замiж? Чи тобi е год з вiсiмнадцять, чи пак i нема?
Христя. Не знаю! Батько знають, а я не знаю! Та хоч би й зовсiм молода, так кажу ж тобi: люблю його, що й душi не чую! А як вiн мене любить, господи! Як дуже любить! Ми вже кохаемось собi давно-давно! А як ми собi понялися так аж чудно! У петрiвку/на другiм тижнi у вiвторок, зустрiлись ми на громадськiй греблi по той бiк ставу, i як кумедно зустрiлись: ходила я, бач, гусят шукати! Ходжу понад ставом та все: гусю-гусю-гусю! А вони запливли аж геть пiд очерета та, знай собi, хлюпощуться та глитають ряску. Почало вже й сонечко спочивати, а далi й смеркло, а я ж ходжу по березi, як манiя, та кличу гусят. Далi тiлько що зiйшла я на греблю, аж зирк! щось iде назустрiч, порiвнялось зо мною. "Добривечiр!" — каже. А я зараз-таки його й пiзнала та й не пам'ятаю, чи одказала я йому що, чи нi, бо так засоромилась, що й господи! Чую, що лице мое, сестричко, мов вогнем запалало, i серце нiби стало рости i ширитись у грудях
Страница 4
склепило менi устоньки, i словечка не промовлю, стою нiби зачарована, от, ей-богу, правда! Далi вiн питае: "Що це з тобою, голубко, дiеться?", — а я мовчу, мовчу, неначе онiмiла! Далi бере мене за руку i стиха промовив: "Недаром мене, мов маною, сюди вело, то ж серце поводатарем було!" Од цiеi мови я нiби завмерла; i здалось менi, що та люба мова понеслась геть по рiчцi i далеко-далеко луною одкликнулася, i нiби все замовкло навкруги, i вiтрець затих, i хвиля полягла, i очерет задрiмав!.. Через яку годину плеснулась рибка протав зорi, i тодi тiлько я трепенулася, — i тодi тiлько почула свое серце, почула, як воно виразно токотить, i нiби хочу глянути йому в вiчi, хочу забалакать — i не можу… "Може, я тобi, моя квiточко, не до любовi?" — спитав згодом i хотiв випручати свою руку з моеi, а я удержую i так щiльно стискаю ii, нiби боюсь упустити свою долю, свое щастя!.. І вже й не пам'ятаю, як вiн мене приголубив i начав цiлувати. Довго-довго цiлував! І тихо-тихо промовляв та так же любо, мовби соловейко щебетав, — що слухаеш те щебетання i начебто й нiчого не зрозумiеш, а серцевi любо: частiш воно якось б'еться, i груди все вище здiймаються; i почнеш зiтхати все частiш i нiби сумнiш, — а все ж таки слухаеш того соловейка i не наслухаешся!.. А далi — ох сором же який! — i я його поцiлувала. Цiлуемось та пригортаемо одно другого до серця! І чималу ж таки годину ми так простояли, бо як прийшла я додому, то вже нашi спали, нiде по хатах не свiтилось… Заглянула в хлiвець, аж i гусята дома!Олена(зiтхнула). І все те минеться, як любий сон, i розмаеться, як марево восени!
Христя(з ляком). Що ти говориш, сестричко? Не лякай мене! (Помовчала). Ото увiйшла я тихесенько у повiтку та й лягла… Що ж ти думаеш, сестричко, не спиться, та й годi! Тiлько що заплющу очi, так вiн i марiе передо мною, так його обличчя i змалюеться перед моiми очима! Чую, першi пiвнi проспiвали, далi другi, аж i третi; а соловейко десь далеко-далеко так i виляскуе, так i виляскуе, аж луна йде! Почали вже й гуси на ставку герготати, зашавкотiли утята, ластiвочка на бантинi тихо-тихо защебетала… Зовсiм уже начало на свiт благословитись! І через превелику силу заснула я, та так заснула, що ледве-ледве мати розбудили!.. Як збудили, та й питають: "Якого це ти, доню, Максима у снi кликала?" А я як схоплюсь, та з комори, та навтiки… аж бiля рiчки зупинилася; i тiлько тодi й опам'ятовалась, як з рiчки свiжою водицею умилася!.. (Помовчала). Скажи менi, Оленко, чи й ти свого Андрiя так любиш?
Олена(з великим смутком). Ох, лучче не питай!
Христя. Як же це, сестричко? Ти плачеш? Та господь з тобою!
Олена(показуе на серце). Бо тут повно i щастя, повно й слiз!
Христя. Не розумiю я тебе! Ох, як же я забалакалася з тобою, прощай, сестричко! (Пiшла).
Олена(одна). Щаслива ти, доки серцем ще живеш, доки на думцi чорнi брови милого та карii очi; тепер тобi тiлько й гадки, щоб побачити милого, почути його любую розмову, пригорнутись до його серця!.. А й нi гадочки ж тобi об тiм, що згодом станеться, що спiткае опiсля? І я ж така була щаслива! А й чи давно то було, а вже той рай заростае терном колючим; минулося безпечне та свiтле щастя, мов пташечкою пролинуло, мов вихром пронеслося… Тiлько iнодi замиготить перед очима веселая гадка про те щастя й пiддурюе хворе серце, а через хвилину знов у душу заповзае смутна думка i заквiтчуе ii отрутою-зiллям! Знов невсипуче щоденне бiдування з'ятриться у душi незгоеною болячкою i придаве ii, мовби скибою важкою. Тяжко жити у свiтi з щирим коханням! Нащо бiднiй людинi у грудях чуле серце? Легше б було жити без почуття i бiдкатись з холодним серцем!.. (Задумалась).
ЯВА 6
Виходять Бичок i Стеха.
Стеха(вже пiд чаркою). Воно правда, добродiю, що краще, як хата добре вкрита, а свита гарно… Ну, та вже коли хвортуна плаче…
Бичок(побачив Олену). Здоровенька була, Олено Юхимiвно! (Смiеться). Загордувала, що вже й не вiтаешся зо мною!
Олена. Чому ж не привiтатись? (Уклоняеться). Та й чим би то я мала гордувати? Мамо, йдiть мерщiй додому, бо там вже й до скринi добираються.
Стеха. А дулi iм з маком! Осьдечки грошi. (Показуе бумажнi грошi). І теличка-первiсточка буде у хлiвцi, i одежинка у скриньцi! Зась iм та дуля з маком!.. Ох, дитино моя люба, дитино моя паняночко, краще б менi було бачити тебе за нелюбом у розкошах та у добрi, нiж за милим, та в нуждi! Прощайте, Йосип Степанович! Пошли вам господь щастя й вiку, i куди тiлько думка ваша сягне, щоб усе так сталося, як забажаеться. (Пiшла).
ЯВА 7
Бичок i Олена.
Бичок. Але ж ти ще краща стала, як дiвкою була!
Конец ознакомительного фрагмента.