Читать онлайн “Магомет і Хадиза” «Пантелеймон Куліш»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Магомет i ХадизаПантелеймон Олександрович Кулiш
Пантелеймон Олександрович
Кулiш Магомет i Хадиза
1. Замiсть переднього слова про Магомета
Не говори зо мною про коханне,
Про жизнi цвiт, про щасте… Ти не знаеш,
Яку своiм дiвочим залицяннем
Тонку струну в душi моiй торкаеш.
Аешо люба, сонячне серденько!
Ти всi квiтки хотiла б осiяти,
Заговорити з кожною любенько
І приголубить як дитину мати.
Та мiй цвiток незримо процвiтае,
Незримо дише сонця красотою:
Над ним i вдень i по ночам сiяе
Свiтило щастя вiчною любов'ю.
І поки тху мого, поки аллаху
Угодно на землi мене держати,
Не буде той, хто не доступен страху,
Очима iншоi собi шукати.
Ти кажеш — лучча, краща? Нi одноi
Нема на свiтi луччоi й не буде…
Во iмя бога, красоти такоi
Не бачили нiколи грiшнi люде!
Возьми у мене очi, подивися
На неi звисока, з небес пречистих,
Звiдкiль всi помисли святi взялися
І чувства праведнi сердець огнистих.
Як в глибиню бездонну океана
Аллах всезрячим прозирае оком,
Як до схiд сонця над ночним туманом
Зоря над сонним свiтиться востоком:
Так в Магометову прозрiла душу
Хадиза, боже око, сонце ясне,
І зрозумiла все, про що я мушу
Вiщати миру, доки й жизнь погасне.
Я був малий, мiзерний i незнаний, —
Вона мене мiж тисячами вздрiла
І золото, й верблюдiв каравани,
І всю судьбу менi свою вручила.
Мене лиха тiснила ворожнета,
Вона, мов скеля, при менi стояла
І оклеветанного Магомета
На всю вселенную б не промiняла.
Тинявся я промiж людьми чужими, —
Вона менi, мов сонце, осмiхалась,
І помишленнями ii святими
Моя душа, мов перлами, втiшалась.
У нищетi я нею був багатий,
В багатствi нею був я милостивий;
Вона робила, що з моеi хати
Утiшеним виходив нещасливий.
Нехай аллах усю красу по свiту
В один алмаз безцiнний позбирае, —
Не засiяе вiн так Магомету,
Як дух Хадизи перед ним сiяе.
2. Пролог
І
Розкинулась еси по всiй землi широко;
Імперiя всемирна зветься згорда.
Моря, земля i все на нiй, що бачить око,
Усе твое, неволя i свобода.
Свобода тисячам, неволя мiлiонам:
На тiм стоiш, пануеш, порядкуеш.
Все покоряеться тобi й твоiм законам,
А хто б оперсь, до кореня зруйнуеш.
Так правиш свiтом ти i над царьми царюеш.
ІІ
Один був тiльки цар, та не вiд сього миру,
Що нехтував страшну твою потугу.
Носив корону вiн iз терну, а порфiру
З кармазину, невiрами на наругу.
Ти вiддала й його, через свого Пiлата,
Лихим жидам на муку й на пропятте;
І хоть були в твого помитi руки ката,
Та заслужила вiчне ти проклятте,
І не спасе тебе нi розум, нi завзятте
ІІІ
Прокляв господь всi пять столиць твоiх великих,
Почавши вiд тебе, Єрусалиме:
Розсiяв жидову промiж чужi язики…
Тебе ж останнього прокляв вiн, Риме:
Щоб ти побачив, як стовпи твоi крушились,
Що ти на них свою главу возносив,
Як там по iншому законовi молились,
Куди новi скрижалi ти приносив
І, замiсть господа, себе в них превозносив.
ІV
На всiй iмперii, що Римською прозавали,
Лягла печать проклятiя страшного,
Що духа божого в живому не познали,
А з мертвого собi зробили бога
І поглумилися над правдою святою,
Котрою дух господень в нас сiяе,
Над вiчним божеством i неба висотою,
Куди i розум наш не досягае,
Котру один творець всього живого знае.
V-VІІІ
Озвався був один против великого скандалу
Святий фiлософ, Нестор Цареградський,
Та оддано його безбожним на поталу,
Що iх родив на свiт владика адський.
Замучили його, як i того, що богом
Зробили мертвого, на глум розсудку:
На клевети клевет нагромоздили стогом,
А з мук його тяжких зробили шутку,
Приправу до свого попiвського прибутку.
ІХ
«Ой хто б нам дав крилi, крилi мов голубинi, —
Мовляли тайком несторiане, —
Щоб звiдси нам летiть в далекi украiни,
Покинувши се зборище погане!
Особмося, брати, як птах наздi високiм,
Рятуймо чистую любви науку,
Злучаймо праведнiсть iз розумом глибоким.
Нехай достанеться вiд дiда внуку,
І всолодiть його потомкам жизнi муку».
Х
І забирали все свое добро убоге,
І до степiв арабських прямували,
І, проклинаючи золоченi чертоги,
Собi хати в пустинi будовали.
І вiрнi, бачивши, що сi несторiане
Немов свiчки у церквi погасили, —
Як серцем i умом справеднiшнi християне,
Притулку серед них собi просили
І порох вiд чобiт царградський обтрусили.
3. Пiсня перва
І
Аравiя… Се тут египетськi божища,
Онуфiси та Мневiси забулись;
Се тут, скитаючись без хатнього жилища,
Жиди до господа свого вернулись.
Тут, на горi, гримiв крiзь тучi голос бога,
Єдиного предвiчного владики;
Тут поломем вночi значилася дорога;
Тут сяевом сiяв пророк великий,
І покорявсь йому в пустинi камiнь дикий.
ІІ
В землi, рекомiй Уц, мудрець
Страница 2
тут проявився,Що бога звав на суд за горе жизнi
І перед ним умом i серцем покорився,
Як полились величнi укоризни.
Упавши ниць, тремтiв од слова, як од грому,
Все твориво в душi одмалювалось,
І богу вишньому, единому святому,
Безсмертна в серцi пiснь озвалась,
Народам i вiкам наслiддем вiчним сталась.
ІІІ
Аравiе! ти мов той ум фундаментальний,
На каменi твердому оснувалась.
Ти маеш строгий вид, задумливо-печальний,
І каменистою в сусiд назвалась.
За те ж тебе лихi сусiде оббiгали,
Не товпились в суху твою пустиню.
Твоi джигiтарi тиранii не знали,
Хранили волю й правду, як святиню,
Творили сильним суд, а вбогим милостиню.
ІV
Аравiе! ти, мов той бедуiн ревнивий,
Камiннем та пiском обгородилась,
Сховалась од чужих у затишок щасливий,
Над морем, як над дзеркалом, схилилась.
Там раем пишним ти, барвистим зеленiла,
Про твiй оазис мореходи знали,
До тебе паруси носили iх, мов крила;
Щасливою вони тебе прозвали
І про тебе казки дивовижнi казали.
V
З тебе, Аравiе, з твого двойного лона,
Як з древньоi Юдеi й Самарii,
Повинен в мир прийти новий творець закона,
Возвишений, як оний Син Марii…
Вже вiн прийшов, пророк, пустинi просвiтлитель,
І шествуе, не знаний ще нiкому,
Нi родичам близьким, од них далекий житель,
Нi рiднiй неньцi, нi собi самому,
Спасенних задумiв поету мовчазному.
VІ
Не ключа журавлiв понад степом неслася,
Не з вирiю летiли сiрi гуси,
Не низка байдакiв по морю простяглася:
То степовi човни плили по сушi.
Безпаруснi човни, безвесельнi галери,
Гуськом плили i пливучи хитались:
Двугорбi вючаки, цибатi дромадери
В пiску глибокому немов купались,
І порохи стовпом за ними пiдiймались.
VІІ
Се з Меки караван до Сiрii прямуе
Із здобиччю морських пучин глибоких,
Щоб накупить всього, що женщину чаруе
І нарядить арабок свiтлооких.
Коралi дорогi та жемчуги цейлонськi,
З бальзамами, алоем, камфорою,
Навючать карван блаватусом сидонським,
Кармазином, серпанками, тафтою
І бiлою, як на Лiванi снiг, габою.
VІІІ
Та Магомет не мав у всьому караванi
Нi зернятка. Се все було Хадизи,
Багатоi вдови, мiж панiями панi,
Що торг вела вiд Інда до Тавризи.
Вiн — хлопець молодий, ii пiдпарубочий,
Вдовиченко убогий, та вродливий,
Псував, не знаючи, солодкий сон дiвочий…
Високий був, румяний, чорнобровий;
Мов та Полярниця, яснi блищали очi.
ІХ
А голос — водопад, гучний, дзвiнкий, гримучий,
В саду з Хадизи, у раю земному,
Що рине кришталем з нахиленоi кручi
І по пiску шумуе золотому.
Нiхто в Аравii на дикiй кобилицi,
Що в табунi залигано арканом,
На вихрi степовiм, блискавконогiй птицi,
Не мчавсь таким орланом-гурриканом:
Конец ознакомительного фрагмента.