Читать онлайн “Січові гості” «Пантелеймон Куліш»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Сiчовi гостi
Пантелеймон Олександрович Кулiш




Пантелеймон Кулiш

СІЧОВІ ГОСТІ





Сiчовi гостi



(Споминки старого дiда)

Еге, добродiю! сидимо оце ми з вами на пасiцi — нi гадки!.. Божа бджола гуде, кругом гречки бiлiють... а колись гули кругом мене не такi бджоли: козики гули, небожата, да ще не гетьманцi — сама сiчова воля, добродiю... Переiв я всякого хлiба: помагав i панам панувати, помагав навпослi i гайдамакам-братчикам. Ге! вже того не буде, що було, а було ж воно нащось. Тим-то, нiчого грiха таiти, признаюсь вам, добродiю, який я був дурний колись... на свою рiдну браттю ставав до бою! Далебi!..

Родився я на Подоллi, — то моя рiдна Вкраiна, а се вже менi на старiсть чужа сторона рiдною стала, — шибнула доля, куди схотiла. Родився ж я в державах князя Любомирського, коли чули, пiд Попонним. Старосвiтське мiсто, добродiю. Добували колись його козаки i злили всякий ступiнь землi кров’ю жидiвською, — он яке мiсто Полонне! Ну, родившись у пiдданствi, мусив тим робом i ходити. Взяли мене ще хлопцем малим до замку, до панiв, звичили мене до коней, до козацького обороту, а далi i в надвiрнi козаки записали, бо зросту був я хорошого, таких у надвiрнi корогви й пiдбирали. Величавсь я козацькою зброею перед хлiборобами, i думки не було в мене, против кого вона наготовлена... Не хутко менi очi одкрились, а все ж, хвалити бога, одкрились. Нiхто мене не вмовляв: отак i так воно було, отак воно есть, отаке буде; сам я почув душею, що воно й як воно, i до чого воно... та не так-то хутко досяг самого дна. Глибоке дно й каламутне! Чую було ще змалку — гайдамаки та гайдамаки, нiби сказати — ледарь яка невiрна. Пани на iх як на вовкiв полюють; селяне iх жахаються, а жид аж плюне, як почуе. То, було, й сердишся, як хто гайдамакою налае. Який я гайдамака?.. А гайдамаки з не з кого й брались, як з таких же панських пiдданих. Інший не вгодить шляхтi на облавi, чи на бенкетi, чи на посилках чого не второпае — втiкае од батогiв. Іншого не злюблять панськi похлiбцi, — од них утiкае. А хто, то й так не схоче по наймах тинятись або в панському дворi довiчним грубником пропадати, — i сей, надумавшись, дмухне на Сiч манiвцями.

А там тiльки й пiджидають божого лiта, щоб завiтати в гостi до вельможного панства. Знаете, вся та Вкраiна, почавши од Днiпра, аж геть пiд Збараж, пiд Замостя, все те було колись козацьке. Купили всю ту землю козаки в ляхiв, не за грошi купили, а, кажуть, заплатили самою щирою кров’ю козацькою. А ляхи-то, мовляв, люде лукавi — умови не додержали, собi iзнов усю Вкраiну аж по саме Днiпро загарбали. Так козаки й кажуть: «Ну, коли ж так, панове, то вже ви тут господарюйте з жидовою, а нам у Сiч платiть чинш».

Ото ж, було, й ходять iз Сiчi козаки за чиншем. От iм саме таких було й треба, що всi входи й виходи по панських державах знають-знають усi стежки й манiвцi по Вкраiнi. Пригрiе весняне сонечко, шелесне молодим листям дерево, — iзнiмуться роем небожата, в кого одежа вже наскрiзь свiтиться — пора мiняти на саети!.. От збереться iх докупи десяткiв або й сотень скiльки, виберуть собi ватажка, характерника такого, що вже його хiба срiбна куля вiзьме, що козаки за ним i в огонь, i в воду... гайда на Вкраiну!

У Гетьманщину вони не ходили, бо там пани своi, — хоч i пооддавали iншi чорту душу, да все ж iз жидовою не братались. Ходять, було, коли не понад Днiпром, то понад Богом-рiчкою, да й до Случi добираються за сiчовим чиншем своiм. Де байрак глухий та глибокий, що тiльки звiр да птиця його знае, де хуторець або пасiка стоiть на одшибi, вони там переднюють, а вночi як смикнуть — вовки вовками по полю рищуть.

Польщею вся та Вкраiна звалась, тим що поляки нею орудували. І стояла та Польща, як горох при дорозi: лiнивий тiльки й не скуб. Роздав король усi села своiм панам: користуйтесь ними да й бережiть же свое добро, щоб менi вiйськом про ту Вкраiну не турбуватись. А в короля i в самого гуло в кишенi, бо тодi вiк був такий на королiв та на панiв, що у всiх кишенi попродирались. Ну, пани ж користуватись зумiли, а щоб до ладу вiйсько спорядити, ту украiнську партiю... еге! то в iх послiдне було дiло. Спискових було багато паненят, що тiльки величались ротмiстрами та поручниками, а до потреби не так-то було iх густо при полках. Гасали вони по панських дворах, до панночок залицялись або з собаками наввипередки бiгали. Одбували татар або сiчових гостей самi надвiрнi панськi корогви — з нашого ж таки брата, з пiдданства.

Отож, було, як наiдуть сiчовi гостi, то похазяйствують у панiв та в жидiв, як у себе в господi, нав’ючать усяким добром батовню коней та й гайда назад! Покажуться i слизнуть так живо, як нiби ввi снi приснилось; тiльки й знаку, що в ляхiв та в жидiв скринi порожнi, та ще хiба що в iншого душi в тiлi немае.

Отакi-то були!

Рiдко, рiдко коли вдавалось жовнiрству застукати iх саме на хазяйстi, хiба зрадою. А то. було, прибiжить корогва гусарнi чи рейтар на чутку, що гайдамаки деруть, та полiчить тiльки слiди од пiдкiв на шляху, та з тим i вернеться. Та вже,

Страница 2

було, як i застукають, то й iм, сердешним, добре, було, достанеться. Довелось i менi бути разiв зо два у тiй справi, бо я — собi на лихо — служив у надвiрних, помагав панам панувати. Отож раз стояли ми цiлою корогвою в Попонному замку; князя Любомирського замок був. Жили тодi пани Любомирськi, як королi, дарма що Хмельницький iх був трохи пополохав i ворота к чортовiй матерi винiс, як торохнув iз гармати-сироти. Отож ми там i вартуемо не знать чого, а бiльш для панськоi пихи. Аж ось одного дня, тiльки що взялись за ложки, летить гiнець. Кiнь пiд ним аж хитаеться, нiздрi роздуло, як рiжок. Зараз його, так як був у грязi i в пилу, перед князя.

— Що таке?

— Гайдамаки на Подоллю. Просить лементар подольський посилку, бо самi нiчого не вдiють.

— А багацько ж iх?

— Сто кiльканадцять комiнника.

— Добре, завтра сам з вiйськом рушу. Зараз йому другого коня i виправили назад.

Заворушився увесь замок: самопали перечищають, кульбаки споряджають, уюки, патронташi пакують. Назавтра, скоро свiт, заграно в труби, рушили з замку. Пiхоту i гармати везли пiдводами. Третього дня стали коло Ялтушкiв: там гайдамаки обсiлись у гаю. Ото стали лавами. Пан лементар приiхав, подививсь.

— Ну, тепер оддихайте та будете готовi на нiч. Треба добре пильнувати, а то вискочать з рук, як мило в воду.

Ото вiдпочивши, як настав вечiр, пильнуемо ми. Кругом гаю поставлено мужикiв кiлька тисяч iз цiпами, а декотрi i з рушницями, а за ними, одступивши ступнiв сто чи й бiльш, стало вiйсько: те, що прийшло з самим лементарем, своiм чередом, а наше своiм чередом; а було всiх тисяч зо двi: i гусаре, i панцерники, i пiхота — чого там не було! І всi на ту жменю тих гольтяпак!




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: