Читать онлайн “Великі проводи” «Пантелеймон Куліш»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Великi проводи
Пантелеймон Олександрович Кулiш




Пантелеймон Кулiш

Великi проводи


Благiй матерi славного сина Мар’i Івановнi

    Гоголь




1. ***


Як на мене шуря-буря
З пiвночi схопилась, —
Твоя хата, блага мати,
Менi вiдчинилась.

Як на мене хиже птаство
Важко налiтало, —
Ти мене, благая мати,
Орлом величала.

Не орел я, стара нене, —
Голуб полохливий,
Яструбами закльований,
Совами ночними.

Пiд твою сховавсь я кришу
В завiрюху злую;
Твоiм духом теплим дишу,
Твоiм серцем чую.

Ой ти вмiла заспокоiть
Лякане серденько, —
Буркочу тобi тихенько,
Моя рiдна ненько.

1648




2. Пiсня перва





І


Ой чого, чого
В славнiм Гадячi
В усi дзвони задзвонено?
Ой чого, чого
Усi могилки
Корогвами закрашено?
Попи спiвають,
Свiчки палають,
Козаки шабельками лискають.

Ой кого, кого
Пишним поiздом
У почетi привезено,
Вороного коня,
В срiблi-золотi,
За труною приведено?
Пани й панята,
Дуки, княжата
З’iхались труну проводжати.

Ой хто ж бо то, хто
На сиру землю
Пав у чорнiм оксамитi?
Тяжко старому
Зоставатися
Сиротою на свiтi!
Є кому меди
І вина пити,
Нiкому очей веселити.




ІІ


Годi тобi, годi,
Пане Рарожинський.
У сиру землю биться:
Ще ж бо ти на свiтi,
У похилих лiтах,
Не зовсiм одиниця.

Не заливай, батьку,
Примерклого ока
Гiркими сльозами:
Єсть у тебе втiха —
Дочка ясноока
З чорними бровами.

Ой вона вiд жалю
Як степова квiтка
Пiд росою, схилилась.
А на ii красу,
На пишну уроду
Вся молодiж задивилась.

Схилилась над братом,
У чорних серпанках,
Як верба над водою;
Усiм взяла очi,
Усiм взяла серце
Молодою красою.




ІІІ


Пiд страшну негоду,
Через Жовту Воду
Не знайшли пани броду;
Помер молоденький
Панич Рарожинський,
Повернувши з походу.

Не низьким поклоном
Низове гультяйство
Паненя привiтало:
Воно йому в груди
З довгоi пищалi
Подарунок послало.

Чи то степи й балки,
Глибокi байраки
Красним маком процвiтають:
Чи то хмельнищане,
Втiкачi-панщане
Червону кров розливають?

Застукав Хмельницький
Гетьмана Калину
Із Потоцьким пiд Стебловим, —
Дякують панове
По костьолах богу,
Хто вернувся здоровим.

Ой уже ж Хмельницький
На всю Украiну
Зичним голосом гукае:
«Гей, хто не хоче
Шляхтi догоджати,
Хай до мене прибувае!»

Гудуть хлiбороби,
Як веснянi бджоли:
«Ой що маемо чинити?
Чи нам манiвцями
За Днiпро втiкати,
Чи ще шляхтi послужити?

Уже ж ми служили,
Уже ж ми й робили,
Та що маем за послугу?
Запродало панство
Наше тiло й душi
Орандарям у наругу!»




ІV


Ой у Лубнях крутоярих,
У високiм замку,
Сидить пишний князь Ярема
На тисовiм ганку.

Насупився князь Ярема
Все листи читае.
«Враже хлопство! Хамське кодло!» —
Раз по раз гукае.

«Наряджайте драгонiю,
Лаштуйте гармати!
На всiх шляхах, перевозах
Поставити чати!

Усi стежки по яругах
Поперетинати.
А пiймавши утiкачiв,
На палi вбивати!

На розпуттях шибеницi
Славити по полю.
Щоб завчасу вгамувати
Ледачу сваволю!»




V


Кличе пишний князь Ярема
Поперед себе Голку, —
Молодого отамана
Панцерного полку.

«Пане Голко! ти вiрнiстю
Свое iм’я вславив:
Тим я тебе серед шляхти
Високо поставив.

Хоч родився ти вiд козака,
Та шляхетну душу
В твоiх речах i учинках
Шанувати мушу;

Бо не дурно ти зо мною
З'iздив чужi краi:
Розумнiшоi людини
Над тебе не маю.

Вiрний Голко! тепер тая
Година настала,
Щоб твоя душа шляхетна
Сонцем засiяла.

Занедужав Рарожинський,
Поховавши сина,
А тим часом закипае
Бунтом Украiна.

Гадячане першi встануть:
Завзятii люде!
Як не впиним того хлопства,
То щось лихе буде!

Оце ж мушу сусiдовi
Допомогу дати
І тебе послать у Гадяч
Рейментарювати.

Честь велика! Уся шляхта
Завидуе збоку.
А за вiрнiсть дамо тобi
Награду високу:

Дамо тобi крулевщизну
У Липовiм Бродi,
І будеш ти, з ласки сейму,
Шляхтич на загродi».

Уклонився пан отаман,
Засiяли очi:
«Я бiльшоi, ясний князю,
Милостi не хочу.

Аби менi панам своiм
Добре догодити
І вiд них ласкаве слово
Собi заслужити».







Чого ж се ти, Голко,
Чого ж се ти, друже,
Одiйшов од князя
Та й зажуривсь дуже?

Чи ти зажурився,
Чи ти загадався, —
Хто ж би то по тобi
Дорозумовався?

Глибокий колодязь, —
Тiльки дно блищиться:
Твоя думка глибше
У серцi таiться.

Глибокий колодязь,
Води не достати:
Тебе не збагнув би
Нi батько, нi мати.

Глибокий колодязь,
Не сягне ключина:
Тебе не збагнула б
І вiрна дружина.

З панами ти вирiс,
Панам сподобався
І рiдного батька
Змалку вiдцурався.

Панським тебе мати
Ли

Страница 2

ком надiлила,
Бо в панських будинках
Тобою ходила.

Уродлива мати,
Як намалювала,
Бо в панських будинках
Вона пробувала.

Чого ж тебе серцем
Козаки шанують?…
Козацьку натуру
Вони в тобi чують.

Як заграеш в полi
На воронiм конi, —
З тобою, Голко,
Козаченьки роем!

Як виiдеш збройно
Граничить границi, —
Вони за тобою —
Що вольнii птицi!

Вiрно Голка, вiрно
Свойому пану служить…
Чого ж його серце
Потай усiх тужить?

З веселоi учти
Голка утiкае,
І панська шаноба
Його не втiшае.

Ой б’е-розбивае
Щука-риба ряску?
Не вважае Голка
На дiвочу ласку.

Летить орел в небо,
Розпустивши крила:
З козаками Голцi
Розмова не мила.

По синьому морю
Лебiдь виринае:
Не простацьку Голка
Думку собi мае…




VІІ


Пiшла-повилася
З Лубень крутоярих
Дорога розлога…
Обняла козацьку
Безоднюю душу
Велика тривога.

«Де ти живеш, славо,
Праведне лицарство,
Де тебе шукати?
Ой ще ж тебе, славо,
На вiк не явили
Високi палати.

Ой чи то ж то слава
Велика заслуга,
Щоб свiй рiд пiдняти?
Чи то слава славная
На божому судi,
Щоб люд рятувати?

Ой iз’iздив-звiдав
Я чужii землi,
Розуму набрався;
Ой бачив я славу
Понад синiм морем —
Я в iй закохався.

Ой шумлять байраки,
Луги Низовii
Буйними вiтрами:
Ой настало врем’я,
Настала година
Розмовлять з панами.

Ой буде розмова
У чистому полi
Довгими списами:
Гей, пишнее панство,
Шляхетне лицарство!
Розквитайтесь з нами!

Ой буде розмова,
Гарматная рада
Огнем, порохами;
Напишемо листи,
Вiчнi договори
Гострими шаблями!»




VІІІ


Їде Голка чистим полем
На воронiм конi;
За ним повчок панцерникiв
У ясненькiй зброi;

За ним слуги молодii,
Вози скарбованii;
Пiд бiлими попонами
Конi дорогii.

Блищить шабля козацькая
Вiд срiбла та злата;
Зрядив його пан ласкавий
Як рiдного брата.

Горять в полi, против сонця,
Сукнi-едамашки:
«Не забувай, вiрний слуго,
Княжецькоi ласки».

«Не забуду, не забуду!
Хiба жив не буду!
Ой я вам, вельможне панство,
За все вдячен буду:

І за те, що панськi очi
Й панськi брови маю;
І за те, що свого батька
Змалку вiдбiгаю;

І за те, що моя мати
Пiшла за водою,
Породивши паненятко
В лузi над Сулою;

І за те, що ви достатком
Мене надiлили,
Награбивши, наздиравши
З рiдноi Вкраiни.

Ой Яремо, пишний князю!
Не дивись звисока:
Не заслiпиш срiблом-злотом
Козацького ока!

Було мене в чужi землi
З собою не брати,
Коли хотiв з мене слугу,
Дворянина мати.

Було мене не пускати
На тайнi розмови
До тих людей, що по свiту
Ширять розум новий.

Ой ти, князю, в езуiтiв
Учивсь панувати.
А я учивсь у тих людей
Братiв рятувати.

Закованi брати моi
В шляхетськi статути…
Пора, пора поскидати
Невольникам пути!»




3. Пiсня друга





І


Серед гаю, пiд горою,
Старий дуб стоiть;
З-пiд кореня того дуба
Криниця дзюрчить.

Дзюрчить-бiжить криниченька,
Наповня ставок.
Над тим ставком нахилився
Вишневий садок.

Похила хатиночка
З садка визира.
В тiй хатинцi проживае
Бабуся стара.

Сама соб як мiзинець,
Кругом гай шумить
Полягла трава висока:
Нiкому косить.

Чий же то в травi високiй
Протоптаний слiд?
Носять дiти-онучата
Бабусi обiд.

Бабувати вона ходить
До добрих людей,
А зимою у запiчку
Вовну в них пряде.

Там дiтвора з повитухи
Не зводить очей,
Слухаючи пiсень ii
Та старих рiчей.

Як водиця iз-пiд дуба
У ставок бiжить,
Так бабуся з маленькими
Дiтьми бубонить.

А весна-красна настане —
Вона знов у гай,
Знов до дуба пiдгiрнього,
Бо там ii рай.

То не квiтки мiж травою,
То — думки ii:
Як спогляне, то й згадае
Радощi своi:

«Цвiте ясний, цвiте красний!
Не довго цвiтеш;
На хвилину, милий боже,
Щастя нам даеш.

Ой, сон-траво i ти зоре!
Густiше бринiть,
Де дружина моя вiрна
Пiд явором спить.

А ти, водо дзюркотлива!
Течи iз ставка
У Сулу зеленолугу…
Там моя дочка.

Русалкою покутуе
Розум молодий,
Що не втекла, необачна,
Лихоi бiди.

Передай iм, дзюркотонько,
Плач довiчний мiй,
Матернiми слiзоньками
Личко iй обмий.

Козаченьку-безбатченку!
Ти — крадений цвiт…
Цвiти ж собi i красуйся
На весь божи свiт.

Ой, як я тебе не бачу,
На серцi печаль;
А побачу твою вроду —
Вiзьме серце жаль:

На послугу, на утiху
Панству уродивсь,
І вiд роду козачого
Навiки одбивсь».




ІІ


Ой блиснула грiмниченька,
Густу хмару розриваючи:
Засiяли козаченьки,
Дубровою проiжджаючи.

Попереду пан отаман
Показуе iм дорiженьку.
Кiнь вороний, сам молодий, —
Чого ж клонить вiн голiвоньку?

То не маки процвiтали,
Густу траву iскрашаючи:
То ко

Страница 3

аки луку вкрили,
Кониченькiв попасаючи.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: