Читать онлайн “Вибрані оповідання” «Пантелеймон Куліш»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Вибранi оповiдання
Пантелеймон Олександрович Кулiш




Пантелеймон Кулiш

ВИБРАНІ ОПОВІДАННЯ





Циган



(Уривок з казки)

Був собi колись якийсь-то циган, та такий же то прогiркий п'яниця, що й не приведи господи! Чи е у його яка копiйчина, так i несе ii у шинк, чи яка жупанина — вiн i ii туди ж пре!

А жiнка з дiтьми, голi й босi, пропадають без хлiба. Танцюють-танцюють халяндри, пiшовши у Воронiж (бо вони стояли шатром бiля Воронiжа), так що ж бо? Народ не дуже заглядуеться на iх танцi, бо вже вони нiкому не в дивовижу.

А батько, я ж кажу, волочиться по шинках та п'е, та гайнуе, та б'еться навкулачки з мужиками. Поб'ють йому усю пику, попiдставляють окуляри, порозривають на ньому одежу, спакостять нiнащо чоловiка; от тодi вже вiн i тягне до господи та й лежить пiд шатром, як той кабан у берлозi, поки йому одлигне там трохи на серцi.

Такий-то вдався собi навiжений циган!

Отак раз пiзно iшов вiн з шинку додому. Чи йшов вiн, чи рачки лiз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось, чути тiльки було, що дуже кректав i спотикавсь, далi впав, здихнув разiв зо два та й захрiп на усе поле.

На той час довелось iхати тим шляхом якомусь пановi. Аж ось конi — хвить набiк, аж трохи воза йому не перекинули.

— Стiй! Що там таке?

Роздивились, аж п'яний циган.

— Узять його з собою! — каже пан свому поганяйловi.

Узять так i взять, — з панським, кажуть, свого язика не рiвняй: коли довгий, то прикоротчають; коли короткий — то витягнуть.

Машталяр злiз з воза, розштовхав пiд боки цигана та й пiдвiв до воза.

— Куди оце ти мене цупиш? — питаеться у його циган.

— Лiзь, кажуть тобi, на вiз!

— На вiз? Ну, се ще не велика бiда! — каже циган. Сiв собi любенько коло пана та й захрiп знов на усе поле.

Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так i зомлiв!…

— Де оце я?.. Куди се я забравсь?.. Чи не в шинку? Так нiт же бо: у шинку вiкна не такi, та й стiльцiв немае. Ну, не дай боже, та хто застане мене у сих будинках! Адже ж на менi й волосся не зоставлють — скажуть, що я прийшов красти! Отже, коли прийшло на мою голову лихо!

Тiльки що се сказав, аж ось дверi рип — i увiйшов якийсь синекаптанник.

— Добродiю! — каже до його циган. — Коли я сюди зайшов красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я iще почорнiв! Щоб менi i руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказився! Щоб свiту божого не побачив, коли я знаю, де я, i що, i куди оце я зайшов!…

— Що се ви, пане? — каже добродiй. — Чого се ви так божитесь?

— Який же я пан? Я не пан, а циган!

— Господь з вами, пане! Що оце вам приснилось? Чи ви ж таки на цигана походили?

»Що за мара така?» — думае циган.

— Чоловiче добрий! Годi тобi глузовать! Виведи тiльки мене iз сих хат, так я твого й панства не хочу, та й знайди менi мiй бриль та свитку.

— Та що-бо оце ви менi кажете, пане? Як би я посмiв над вами глузовати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю.

«Що за диво? — думае циган. — Справдi вiн до мене так говорить, як до пана. Надiну вже, так i буть, сей жупан: що буде, то буде!»

Аж ось несуть йому чаю — вiн п'е; дають люльку — вiн i люльку тягне, дають поросятини — iсть вiн i поросятину. А потiм знов чаю, а потiм знов ковбас та поросятини, так що аж живiт йому обдуло!

На другий день, ще вiн не прочинавсь, а тут йому уже й несуть чаю, горiлки, вареникiв, ковбас, сала — так що йому уже i в пельку не потовпилось!

От циган бачить, що всi йому кланяються у пояс та знай величають паном — перестав боятись i давай орудувать по-своему:

— Горiлки! Музику! — гукнув вiн на прислужникiв.

І зараз вродилась горiлка й музика.

Циган дмухнув разом з кварту, покректав, закусив та так повеселiв, що аж пiдскочив:

— А нуте горлицi!

Музики загули, а циган так i пiшов кружка по мальованому помосту.

— А що ж ви не танцюете, вражi дiти? — гукнув вiн на людей. — Танцюйте! Пийте! Їжте! Я не жалую нiчого!

От i народ давай виступать по одному та по двое — i пiдняли такий гвалт, як на весiллi!

А циган же то вискакуе та виспiвуе навперейми, кричить, гогоче, частуе народ i сам п'е — так що й перестаю йому нема. Знай тiльки погукуе:

Гей грай, коли граеш,
Коли чорнi брови маеш!..

Вже й вечiр, а циган гвалтуе, а циган коiть лиху годину! Да вже як зусiм осмеркло, вiн змiгся та i впав, як снiп, п'яний на помiст.

От тодi пан звелiв знов одвезти його та й положить на дорозi.

Так i зробили.

Хропе циган, неборак, на усе поле — аж вороння жахаеться на березах! Вже й свiт, а вiн спить; вже люди й жать iдуть, а вiн почивае, як пiсля макiвки!

От стали його будити:

— Вакуло! Уставай! Уставай!

— Пiйдiть ви собi к дияволу! — загукав до них Вакула. — Чаю, бiсовi дiти!

— Тю! Навiсноголовий! Тю! Га! Дурний! — i пiшли реготатись та тюкати на бiдного Вакулу.

Циган пiдвiвся i бачить, що се вже щось не по-вчорашньому.

— А де ж музики? — спитав вiн.

— Якi музики?

— Як якi? Аже ж я ваш пан!

— Тю! Навiжений! Що се тобi приснилось?

Оторопiв мiй циган, розставив н

Страница 2

ги i вирячив на народ очi. «Може, й справдi се менi приснилось!» — думае вiн. Та й не став нiкому розказувати, щоб ще бiльше з його не глузовали та не приложили йому якого iмення.




Гордовита пара





І


Снiгом вiконечко наше забило… Завiрюха… Як то нашим тепер серед шляху? Ростiть скорiйш, хлоп'ята, на пiдмогу татусевi. І матерi нема щось довго з рiчки. Ростiть, ростiть, дiвчаточка! Добре сидiти в теплому запiчку за старими головами… А як я осталась на свiтi малою сиротиною — всякоi нужди дознала. Яка то, боже мiй, давня давнина, а коротенький час дiвоцький наче менi вчора змигнувсь… Тепер, що нi почую, забуваю, а крiзь тi молодощi дивлюсь у давнину, наче крiзь воду прозiрну. Так, як оце ви обсiли мою куделю, — щоб були здоровенькi, — так було й я зимою граюсь ляльками при своiй бабусi… Дай iй, господи, всi митарства пройти та й не зупинитись!

Древня була моя бабуся-покiйничка, — ще то з тих старосвiтських людей, що шведчину й усякi невпокоi козацькi своiми очима бачили. Тодi, дiточки, на Вкраiнi велось не по-нашому. Що страшно, то страшно було слухати, а серце линуло голубом у ту старовину невпокiйну. Козаки були козаками, дiтоньки — одно слово: скрiзь пахло волею; земля була розкiшна; риби в водi, звiря в гаях — аби охота ловити; i трави були буйнiйшi; здаеться, й сонце сiяло краще на святому небовi, — далебi, дiтки! Тим-то й бабуся-покiйничка було каже: «Не стае, не стае, моя дитино, таких дiвчат i козакiв на Вкраiнi, як за мого були дiвування».




II


Найчастiйш було споминае про Марусю Ковбанiвну, що такоi краси, каже, i свiт настав — не бувало. Я, каже, була ще пiдлiтком, то менi ii коло церкви показували здалеку. До неi й приступити, каже, було страшно; така велична. Кунтуш на iй — самi златоглави, коралi на iй — усi в дукачах. Давнього була роду козацького Маруся Ковбанiвна, — то нiхто не вбереться краще ii мiж люде. І козаки-молодики ii жахались, не то що. Очима поводить — наче душу з тебе виймае: все б iй розказав, не потаiв би й грiха перед нею. Владична, справдi, каже, владична була краса в Ковбанiвни.

Батько ii Ковбаня отаманував у Сiчi i все море сплавав, поринаючи на дно за дорогими тими дукатами й коралями, — так-то люде було славлять. А то ще було кажуть, що вiн по той бiк Днiпра у Польщi якимись козаками орудував та й у нашу сторону якось прибився. Неприступний був чоловiк старий Ковбаня, — i жiнка од його не довiдалась, хто вiн i що вiн, i звiдкiля вiн, i як вiн.




III


Така ж i дочка в його викохалась. Старий спочив уже на цвинтарi, молодою дiвчиною покинув свою Марусю. Молоде ж було, а горде й потайне, крий боже! Було й на улицю мiж дiвчат не вийде, тiльки хiба коло криницi, як зустрiне котору, трошки постоiть, словом ласкавим перекинеться. І в будень було дукачi носить; стане против сонця — королiвна, та й годi! Вже й дiвчата було кажуть, що в неi й вода з вiдер наче срiбло ллеться. А козаки ж тодi були не наших парубкiв — войовники, хоробрi молодцi, а боялись до неi залицятись.

Така була та Маруся Ковбанiвна. Скине оком — наче до тебе заговорить, а заговорить — наче заграе. Який би то i козак був, щоб до неi з жартами, з прикладками! Такого не було й на всiй Гетьманщинi, здавалось.

Отак було розказуе менi бабуся. Як ось, каже, пiшла чутка помiж дiвчатами, що любиться Маруся з Прохором Осауленком, та й любиться певне; i в вишневiм садку iх бачили проти мiсяця, i старосвiтську скиндячку Марусину пiзнали в Прохора в ковнiрi. Любиться. А Прохор Осауленко був козак не з величних; щира душа, себе на смiх не подасть, та й годi. Були козаки на селi против його — що волохатi туркоти против голуба. Отже порай, укажи дiвоцькому серцю! Покохала Маруся Прохора — i мов та хмелина коло його в'еться. Що горда, то й горда, а вiн спогляне — i очицi спустить; всi вже помiтили, i ото вже хвалились: «Будемо ж добре та й добре гуляти на весiллi! Нехай господь паруе, коли собi прийшлись до пари!»




IV


А багатирка була Марусина мати з Дiда-прадiда: у неi в свiтлицi пiд столом були закопанi ще якiсь пилявськi грошi, то сподiвались гульнi на всю Гетьманщину. Прохор був собi так, небагатий козак: його панотець на осаульствi батькiвщину надполовинив, щоб то од значного товариства не одрiзнятись; так, отже, його Прохорковi пара випадала якраз до поправи. Чи дивувався ж хто, чи нi, як та гординя, Маруся Ковбанiвна, хлопця собi принадила, — а може, хто й завидував Осауленковi, як то вiн доступивсь до такоi кралi, аж тут по селу гряхнула iнша чутка помiж молодiжжю: Прохор Осауленко до вбогоi сироти Оринки Лободiвни горнеться. Чи вона його як уразила в серце, та гордiвниця, чи вiн роздумавсь, а вже проводить з вулицi Оринку до самоi хати, i вона на його квiтками з города середу дня кидае.




V


Що ж наша Ковбанiвна?.. То була мовчазлива, а то ще гiрша стала; мов малювання яке пишне, сидить було на лавi в матерi. У недiлю було зайдемо до староi Ковбанихи на отченаш, то й Маруся, вернувшись iз церкви, увiйде в свiтлицю та, не скидавши блават своi

Страница 3

i золотого дiвоцького кораблика, так i сяде коло вiконця. Сонечко вдарить по тих дукачах препишних, по тому брузументi сутозолотому… сяе Маруся — квiтка квiткою! Ще задумаеться трохи; брiвоньки тi якось нiби насупить, — аж чогось сум бере, на неi дивлячись: важке щось на думцi в неi, а краса ii грiзна якась iзробилась…

А до неi — прочували ми глухо — залицявсь, через свого осаульця, сотник, старий Байдак. Удiвець був i бездiтний, а грошей сила, то нехай би, каже, кому-небудь пiсля мене досталось. Одказала Маруся: «Хiба я зроду грошей не бачила?»

Не зважився пан сотник i старости присилати, щоб не скепкувала вродлива Ковбанiвна. Коли ж чуемо — по селу туркiт, туркiт. Сам сотник ридваном курить до вдовиноi хати. З ким родичi поважнi у ридванi. Козацтва купа комонником — пишно й гучно завiтав пан сотник до Ковбанихи.




VI


Тут же ми, каже бабуся, дивуемось тому поiзду, а тут дiвчата як гукнуть по селу:

Ішли дружечки у три рядочки,
Ориночка та й попереду!..

Дiвич-вечiр збирае вже Орина Лободiвна: хустки подавала за Прохора Осауленка. Так от що воно есть — той сотницький поiзд: се ж наша краля хоче весiлля весiллям заломити, мiсяця сонцем загасити!… Так i есть! Маруся, мов зоря красна, то в одну, то в другу хату до свого роду, до близьких сусiд i приятелiв — на дiвич-вечiр дружок збирати. Вся в золотi, в шовках. Там одна плахта — павине перо — пар двох волiв чумацьких стояла, а коралям i цiни нема. А сукня ж то з золотими усами!.. Вже справдi так було як спiвають:

Ішла дiвчина через бiр,
А на iй сукня в вiсiм пiл.
Як стала сукня сiяти,
Стала дiброва палати…

Народ так i поринув до Ковбанишиноi хати. А в Ковбанихи — всi знали — в льоху стоiть двi бочки староi оковитоi, що ще Ковбаня спустив у льох про весiлля любоi донi, та двi бочки меду, що зовуть п'яне чоло, або спотикач, — такого, що од одного кубка спотикатимешся. Оце ж уже козацтво познiмало з себе пояси i на поясах тi всi бочки витягують i ставлять на зеленому морiжку, поклавши пiд бочки колодязну цямрину, щоб краще було точити. Чутка така пiшла (як тi люде зараз i довiдались!), що стара Ковбаниха покине будиночок i дворище свое, до сотника з дочкою i з усею худобою в хутiр його Пiжмурки перебереться, то всi трунки на весiллi добрим людям вичастуе. А се, бачте, воля така Марусина була, щоб i мати не жила в нелюбому iй селi.




VII


Що ж то за весiлля скоiлось, то й сказати не можна! Уся сотня гуляла три днi i три ночi; самих порохiв двi мiрки вистреляли. Гармати до вдовиноi хати попривозили. Родичi молодоi з гармат у воротях стрiляли, а козацтво знов з гарматами та з самопалами молодоi добувало. Сотник верхи, сивий як голуб, у золотому жупанi, в собольовiй шапцi з оксамитним зеленим верхом, а кiнь пiд ним сiрий, як рябець, кiнь турецький, — такий кiнь, що й старий на йому молодим здаеться. Так через гармату й перескочив.

А як до вiнця iхали, то — господе мiй! — вiсьмерик волiв з Пiжмурок пригнали, таких, що кожна пара незчисленнi грошi коштуе. Сотник у чумацтвi кохався. Та ще привезли якогось нiмецького воза, довжелезного, що й у дворi не змiститься, та того воза самими киндяками й вислали, аж по люшнях, по колесах телiпаеться, на вiйя киндяк лягае, а волам роги, як те вiльце, червоними та блакитними широченними стрiчками ввили, вiнки з дубового листу та з золотих гвоздикiв на шиi волам повiшали. То були пишнi воли, що вола аж до Землi звисають, а то — наче ввi снi тобi ввиджуеться. Князь iз молодою княгинею сидять високо на тому возi, а навкруги свахи, дружки, свiтилка з мечем i музики; козацтво верхи, i спереду i ззаду. Простягся поiзд до самоi церкви.




VIII


І то ж то в церквi було всiм диво, що двi парi разом будуть вiнчатися: Маруся Ковбанiвна з сотником Байдаком, а Орина Лободiвна з Осауленком Прохором. Справдi, каже бабуся, як сонце погасить мiсяця на небi, так Маруся погасила i красою, i пихою багатою нелюбу iй пару. Хто бачив ii в церквi-не всяке протовпилось, i я, каже бабуся, тiльки коло церкви стояла та на тi воли дивилась, та дивом дивувала, що зроду таких волiв з такими пишними рогами не бачила… Так хто бачив, кажу, Марусю в церквi, вжахалися з ii краси дивноi. Бiла якась вона зробилась, тiльки трошки краски по щоках розливалось та губоньки алiли; та ще лучча, ще краща, нiж було як з Осауленком любиться. Очi сiяють як зорi, — справдi, кажуть, як зорi тi очi сiяли. Згорда позирала на Осауленка i на його Орину, сироту вбогу. Та, як голубка полохлива, до свого подружжя хилилась. І Осауленковi було якось нiяково. Бог його вже знае, що в його на душi було тодi, а послi об'явилося… Нехай господь од такого боронить всякого чоловiка хрещеного… Бодай би лучче такого й не чувати!




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: