Читать онлайн “Заворожена криниця” «Пантелеймон Куліш»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Заворожена криницяПантелеймон Олександрович Кулiш
Пантелеймон Кулiш
Заворожена криниця
Вертоград моей сестры…
Пушкин
* * *
У сестри моеi тихо
Процвiтае сад в оградi.
Кiнамон, моя утiха,
Нард, алое в любiм садi.
Там квiтки, як в божiм раю.
Що на Тигрi да Євфратi,
Зорями в травi зоряють,
Тонуть-плавлють в ароматi.
Там гранати наливнii,
Солодощiв дивних повнi…
Гудуть бджоли золотii,
Мов з Едему тихi дзвони.
Серед саду-винограду
В кринах схована криниця…
Мойму серцю на вiдраду
Заворожена водиця.
Заворожена й заклята,
Щоб не знали люде ходу:
Бо призначено для брата
Чисту воду-прохолоду..
Вiтре тихий вiд заходу!
Вволи волю мого серця:
Повiнь чарами на воду.
Нехай ллеться, нехай ллеться.
Вiтре буйний аквiлоне!
Подми чарами, крилатий,
На тi нарди, кiнамони,
* * *
І вдень журюсь, i серед ночi:
Ой Лелечко ж, мiй боже Лелько!
Весна та гарнi карi очi
У змовi на мое серденько.
Весна та гарнi карi очi
На мене потайно змовлялись,
І рози й солов’i щоночi
В тi, певно, змовини мiшались.
* * *
Благословляю час той, i годину,
І ту ясну невимовну хвилину,
Як я, об’iхавши свiт-Украiну,
Тебе побачив, над людей людину.
В тобi з душею понялась урода
І з серцем тихим — розуму свобода…
Пещене чадо рiдного народа!
Пишаеться тобою вся природа.
До тебе я, приблуда, приблудився,
На тебе я, мов на святу, дивився,
Твоiм умом i серцем просвiтився,
Немов на свiт удруге народився.
Благословен же час той i година
І ти, ясна, незабутна хвилино.
Як свiт менi широкий — Украiна
В тобi з’явився, над людей людино!
* * *
Блукав я самiтно промiж деревами
З моею печаллю один
І мучивсь гiркими давнiшнiми снами,
Та й знов собi серце вразив.
Де ви сього слова про жаль мiй набрали
Пташки, в воздуховiй горi?
Коли б же ви про мене у спiвах мовчали,
Було б iще гiрше менi.
1896, ноября 17. Гейне 1,38
* * *
В твоi голубенькi очi,
Як в море тихе, зазираю,
І мрiй стiльки в серцi у мене,
Що я про них слова не маю.
Про очi твоi голубенькi
Я всюди, о, всюди гадаю
І в морi голубеньких думок
Щасливим умом поринаю.
* * *
І
Вiтаю глуш твою, куточку мiй затишний,
Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осiли «город пишний»,
Хвалителями гидосних страстей,
Через котрi наш край ув Азiю подався,
Пустинею ума i людськостi зiстався.
ІІ
Я тут — мов у раю… Кругом живуть панки,
Такi байдужнi до самопознання,
Як iх хаптурники, iх суддi й мужики…
Благословенний край розумовання!
Погляну з захисту — воли, воли й воли,
Безмовнi, як i iх батьки й дiди були.
ІІІ
Я тут — новий Адам: свiй тихий рай обходжу
І всiм скотам даю iменованне,
Скотам i гадам, що в котрого знаходжу,
На споминку, на вiчне пам’ятанне,
Що пробував колись в цiм краi чоловiк
І мiж нiмих звiрят прожив блаженний вiк.
ІV
Як праотець Адам, ходжу я тут за плугом,
В поту лиця свiй хлiб насушний iм,
І нiкого менi назвати братом, другом,
Або слугою нелихим своiм.
А все ж ми з Євою щасливiшi над звiрята,
Над всi воли, осли, телята, поросята.
V
Як праотець Адам, я знаю зв’ягу хатню
Із Каiном без честi й без ума,
Та, молячись, дивлюсь на Єву благодатню,
І не подужае мене ворожа тьма.
Смiюсь на хуторi iз темного хижацтва,
І з велемудрого письмацтва-гайдамацтва.
VІ
Благословен господь за всi його дари!
Благословен: сподобив мене раю…
Працюю вiд зорi до пiзньоi пори
І на погану погань не вважаю,
В затишному раю «я води Лети п’ю»
Да тихострунную настроюю мою.
* * *
Веснянi блакитнi очi
Дивляться з трави на мене:
Се фiалочки коханi,
Що набрав я повну жменю.
Я набрав i все, що думав,
Чим сумне втiшав серденько,
Голосно про те спiвае
Мiй коханець соловейко.
О! виспiвуе, лящить вiн
Про зiтханне мого серця;
І нiжна любовi тайна
По всiх пущах роздаеться.
* * *
Вранцi я встаю й питаю:
Чи вона сьогоднi буде?
Вечiр знов занепадаю:
І сьогоднi не прибуде!
Усю нiченьку нiмую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденiченьки мов сниться
Сон про любу, дорогую.
* * *
Заплачеш по менi, кохана, о! заплачеш,
Як бездиханного мене колись побачиш
Промов же се словце, промов менi його
Нi, нi! Мовчи: бо жаль менi жалю твого
Ношу в душi печаль, почезли всi надii,
Холодна в серценьку тече вже кров, не грiе
І, як поляжу, ти з великоi семнi
Одна зiтхатимеш вiд серця по менi.
Оце ж мою печаль, мов хмару, пробивае
Якийся тихий свiт i тугу розвивае,
Тим свiтом свiтиться ясна душа твоя, —
Крiзь темряву маяк спасенний бачу я.
Свiтися ж, зiронько, душе благословенна!
В тобi увесь мiй свiт, уся моя вселенна,
Як зникну i мене пок
Страница 2
ие вiчна тьма,Заплач, а в мене слiз давно уже нема.
О, знаю! По менi гарячими заплачеш
Мого ж плачу ти вже довiку не побачиш.
Мене за живота покрила смертi тьма,
Нi в серцi радощiв, нi в очах слiз нема
* * *
Знов я серце упокорив
І забув тяжку досаду;
Знов весна у серце хирне
Лле здоров’е i одраду.
Знов увечорi i вранцi
Зазираю в тi алеi,
Де чував я буркотанне
Сизокрилоi моеi.
Знов я на зеленiй рiчцi,
На мосту стою високiм:
Може, йтиме чи проiде
І зирне ласкавим оком.
Знов у хвилях попiд мостом
Щось мов плаче-нарiкае.
Бiдне серце розумiе,
Що та хвиля розмовляе.
Знов закоханий блукаю,
Де сумнi грачi ночують
І пташки в кущах зелених
З дурня никлого кепкують.
* * *
Квiтки з сльозами,
Сльози з квiтками
Не розлучаються, сестро, нiколи.
Скроплюють сльози
Пишнii рози,
Своi розкiшнi величнi престоли.
Благоухають,
Землю скропляють
Пишнi престоли праведних слiз — рози.
Їм же вiдрада,
Вища награда, —
Чистi, да щирi, да праведнi сльози.
* * *
Коли б ти, кохана, менi притулила до серденька руку,
Сама б дивувалась його трепетанню сумному да стуку.
Не серце колотиться — стукае се пiд ночну тишину,
Се тесля жорстокий менi заходився робити труну.
Немов молоток стукотить серед ночi у мене нiмоi,
Заснути давно вже вночi та й удень не дае в упокоi.
Голубчику тесле! кiнчай сумовиту роботу борзiй
І дай опочити в тривозi, заснути навiки менi.
Гейне, 1,39.
* * *
Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собi в печерi самiтнiй,
Я би гуляв-буяв до власноi охоти
По темних застумах та по водi бистрiй.
Нудна тому пиха низькоземна саксонська,
Хто народивсь i зрiс на вольних висотах;
Йому б здалась низька i башта Бабiлонська,
Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах.
Фортуно! вiдiйми культурнi землi в мене,
Бери собi й iм’я, що помпою блищить:
Ненавидне менi пiдлиз рабiв мiзерне
Угодництво: мiй дух неволi не терпить.
Всели мене мiж гiр, — в iх велико кохаюсь.
Нехай уз iх реве безкраiй океан:
Нiчого я в людей нiже не допевняюсь,
Опрiч тих любих сцен, що змалечку я знав.
Малi моi лiта, но вже я серцем чую —
Не про таких, як я, постав сей гордий свiт.
Про що ж повiшено завiсу там густую,
Де криеться кiнець моiх непевних лiт?
Колись я бачив сон моiм духовним оком,
Блаженно любий сон од радощiв земних…
О, правдо! ти своiм ненавидним укором
Показуеш менi iз вивороту iх.
Любив, та любленi поснули сном глибоким;
Дружив, та здруженi по свiту розтеклись…
О! як же холодно у серцi одинокiм,
Що радощi моi печаллями взялись!
Хоч гостi, дзвонячи у кубки золотii,
Конец ознакомительного фрагмента.