Читать онлайн “Пригоди француза в Україні” «Катерина Кулик»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Пригоди француза в УкраiнiКатерина Олександрiвна Кулик
Авторське зiбрання
Хочете подивитись на Украiну очима iноземця? Чим наша краiна може здивувати, зацiкавити, налякати i привабити? Француз закохуеться в таемничу рудоволосу украiнку в паризькому метро i iде на ii пошуки. Процес пошукiв перетворюеться на приемну пригоду – Одеса, водоспад Шипiт, печера Атлантида, тамбури потягiв, справжне украiнське село, клiщi, тантричний секс i нефритовi яйця, вареники i кулiш, карпатськi зорi з чорницями, мрii про далекий острiв Сен-Мартен, болiвiйськi пристрастi i бачата з кубинцями, марихуана i шампанське. Украiна у вирi танцю i подорожей, що пахне морем, кольору зоряного неба, неймовiрна, захоплююча, наiвна та рiзнобарвна. Закохатися в Украiну i закохатися в Украiнi.
Катерина Кулик
Пригоди француза в Украiнi
© К. Кулик, 2019
© Є. Вдовиченко, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
Киiв
Щоразу, коли я повертаюся до Украiни, хочеться випити. Сьогоднi також, я сiдаю в Борисполi на автобус «Полiт», трясусь до самого вокзалу, заходжу в вареничну «Катюша» i замовляю собi 50 грамiв коньяку.
Нiколи не могла подумати, що повернення додому буде вiдчуватися виходом з зони комфорту. За столом бiля мене два дядька голосно сваряться i п’ють пиво, на вулицi мряка.
«Цього року холодне лiто», – каже мама по телефону, вiтаючи мене вдома. Я вже не пам’ятаю, коли те лiто було теплим, але погоджуюсь, що так, наступного року мае стати краще. Спостерiгаю з вiкна вареничноi, як працьовитий бомж тягне за собою кравчучку зi смiттям, дiловито збирае щось на вокзальнiй площi i зникае у туманi мряки. Менi холодно, менi лячно, менi сумно. Тiло зiгрiвае несмачний алкоголь, я випила.
Такi панiчнi припадки трапляються зi мною щоразу пiсля повернення додому. Я очiкую тут м’якi поля жовто-лимонноi кукурудзи, бiлих капустяних метеликiв i пухнастi обiйми мами, такi як солодка вата. Натомiсть я постiйно потрапляю на якiсь вокзали, де працьовитi бомжi створюють iлюзiю зайнятостi i старi бабусi з кравчучками просять пожертвувати на котiв та собак.
Я знаю, коли початковий екзистенцiйний шок мине, я почну вiдчувати заховану в серцi любов до дивакуватих насуплених людей, до киiвських вулиць, до водiiв маршруток i хамовитих продавщиць квиткiв у касах вокзалу. Ви вже зовсiм майже в минулому, хамовитi продавщицi, ми вже всi купуемо квитки онлайн, а вам скоро на пенсiю – в’язати шкарпетки, заварювати ромашковий чай i переквалiфiковуватись в консьержок (le concierge).
Хижо наколюю останнiй вареник з вишнями на виделку, смачно пережовую його i йду геть з вареничноi «Катюша». Тепер менi байдуже, що навколо усi намагаються зав’язати менi на руку жовто-блакитну стрiчку за десять гривень i продати несвiжий «Киiвський торт». Я йду як зомбi на голоси мужнiх жiнок з бiзнесу нерухомостi з табличками в руках. Вони стоять перед центральним входом вокзалу i повторюють свою робочу мантру, крокуючи туди-сюди: «Квартира-квартира, квартира-комната».
Я винаймаю квартиру-комнату у тьотi Люби, десь на вулицi Урицького, куди ми йдемо швидко i пiшки, i провалююсь у варенично-коньячний мiцний киiвський денний сон.
* * *
Будденнiсть, як буддизм – тече своею рiчкою, i я в неi не вписуюсь. Друзi працюють на роботах, гуляють з дiтьми, вирiшують проблеми, платять за воду, електрику та газ. А я втратила роботу i вештаюсь Киевом.
У Тунiсi я працювала перекладачем французькоi у великiй та нуднiй компанii. Ми завжди запiзнювались на роботу, потiм до пiвдня пили каву, а далi вже й обiд. Нiчого не робили, бо роботи було не так i багато, перемивали кiсточки начальству, а я нудилася, читала журнал «Економiст» i дивилася «TED Тalks».
Робота була не дуже, але жити в Тунiсi менi подобалось – там яскравi африканськi ринки приваблювали туристiв, там стиралася межа мiж реальнiстю та казкою, коли вечiрнi зорi виходили над мiстом. Там у готельних басейнах i бiля моря можна було слухати шурхiт природи – дихання землi. Вдих – i хвиля потекла на тебе, розширилась, видих – хвилю засмоктуе в себе море – земля звузилась.
Так би i жила в Тунiсi, але начальник одного дня притиснувся до мене в лiфтi i почав бажати сексу. Я ляснула його по щоцi, а назавтра мене звiльнили. І не така вже я сексуальна, щоб мене звiльняти, хоча груди в мене, звичайно, великi. Я думала подати на нього в суд за sexual harassment, а потiм плюнула на ту нудну роботу, i поiхала додому iсти черешнi на заробленi у французiв грошi.
Жiнки, якщо об вас хтось треться в лiфтi, нiколи не придумуйте, що вам здалося. Бийте нахабу пiдбором в яйця i заявляйте про це на весь свiт. Ми народилися жiнками, щоб квiтнути i сяяти, i жоднi нахаби не мають права тертися об нас, навiть якби ми й голi ходили.
Киiв пiсля сну в квартирi-комнатi трохи хижий, колеться холодним вiтром i насупився – скоро з-за холодно-пурпурових хмар стемнiе, вечiр накрие своею ковдрою Киiв i ввiмкнуться лiхтарi.
Коли ввiмкнуться лiхтарi, страшний соцреалiстичний будино