Читать онлайн “Така, як ти” «Марк Леві»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Така, як ти
Марк Левi


Дiловий вiзит до Нью-Йорка успiшного молодого бiзнесмена з Делi збiгся з початком дивних подiй у життi мешканцiв будинку № 12 на П’ятiй авеню. Чи, може, це зовсiм не збiг?.. Старовинний механiчний лiфт. Загадковий молодий лiфтер Санджай. Однак Хлоя, квартирантка з дев’ятого поверху, i не здогадуеться, ким насправдi е новий лiфтер. Як не знае й про те, що вiн ладен вiддати всi скарби свiту, аби знову опинитися на дев’ятому поверсi. Вiдчинити дверi, зазирнути iй в очi й промовити: «Я все життя шукав таку, як ти». Мiж ними – вiсiм поверхiв, одна маленька таемниця й бурхливе, сповнене несподiванок життя…





Марк Левi

Така, як ти








© Marc Levy/Versilio, 2018

International Rights Management: Susanna Lea Associates

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019


Тобi, моя давня спiльнице. Дiтям, якi щомитi тiшать мене










Мiй щоденник, день за днем

День, коли мiй годинник спинився


Спершу цей запах, нiби пiд час феерверку, а потiм – темрява, що огортае нiч, коли згасае останнiй букет спалахiв.

Пригадую, як я пiдняла повiки й побачила батьковi очi, сповненi гнiву та слiз. Потiм тато й мама опинилися поруч, тримаючись плiч-о-плiч, – картина настiльки неправдоподiбна, аж я подумала, що морфiй зiграв зi мною жарт.

Медсестра мiряла мiй тиск. Часом, засинаючи ввечерi, я знову бачу ii обличчя. Інодi моею посмiшкою захоплювалися; друзi казали, що вона додае менi шарму. Однак усмiх Меггi незрiвнянний. Люди, що зустрiчають ii за межами лiкарнi, бачать лише жiнку з пишними формами, але тi, хто з нею знайомий, знають: у цьому тiлi ховаеться величезне серце. І хай тiльки хтось наважиться сказати, що лише стрункi дiвчата вродливi.

Джулiус стояв, притулившись до дверей. Вiд серйозностi його погляду менi стало страшно. Щойно вiн це зауважив, як риси його обличчя пом’якшилися. Я хотiла б пожартувати, кинути гостре слiвце, аби всi розслабилися. Наприклад, я могла б запитати, чи виграла перегони. Певна, тата б це розсмiшило, хоча, може, й нi. Та нi звуку не зiрвалося з моiх вуст – i я по-справжньому злякалася. Меггi мене втiшала, пояснювала, що менi в горло вставлено трубку, тож не варто намагатися нi говорити, нi ковтати. Тепер, щойно я прийшла до тями, мене збиралися приспати. Менi вже зовсiм не хотiлося смiшити батька.

Хлоя


1

Того пiзнього пообiддя, коли для Дiпака тiльки починалася година пiк, вiн уже здiйснив три поiздки. Спершу – на восьмий поверх i назад, щоб пiдняти мiстера Вiльямса, хронiкера каналу «Фокс ньюс». Потiм вiдвiз донизу мiстера Грумлата – бухгалтера, офiс якого розташувався на другому поверсi. А тепер Дiпак прямуе на сьомий поверх у товариствi золотистого ретривера Клеркiв, французькоi пари. Їхня покоiвка забере пса на сходовому майданчику i вручить чоловiковi десятидоларову банкноту, яку той передасть вигулювальнику собак, що чекае на гонорар у вестибюлi.

Дiпак зиркнув на годинник: невдовзi його викличе мiсiс Коллiнс. Вдовиця ретельно перевiрить, чи зачинила дверi на потрiйний замок – нiби хто-небудь здатен прошмигнути в будинок, не зустрiвшись iз Дiпаком. Але примхи мешканцiв будинку № 12 на П’ятiй авеню е частиною його повсякдення; бiльше того, з них воно й складаеться.

Допомiгши мiсiс Коллiнс витягти ключа iз замковоi шпарини, лiфтер провiв ii на перший поверх, а тодi прожогом пiднявся на другий. Мiс Хлоя чекае бiля гратки i, всмiхаючись, вiтае його. Певно, вона народилася з усмiшкою на вустах. Заiхавши до лiфта, дiвчина запитуе в Дiпака, як минув його день, на що той вiдповiдае:

– Зi злетами й падiннями, мiс.

Зупинити кабiну чiтко на рiвнi сходового майданчика – справжне мистецтво. Дiпак здатен зробити це навiть iз заплющеними очима, але коли вiн пiдвозить мiс Хлою з ii кабiнету на другому поверсi до квартири на дев’ятому, то працюе особливо старанно.

– Мiс пiде кудись цього вечора? – запитуе Дiпак.

У цьому запитаннi немае нiчого неввiчливого: вiн лиш мае попередити нiчного колегу, якщо мiс Хлоi знадобляться його послуги.

– Нi, прийму гарячу ванну – i бiгом у лiжко. Батько вдома?

– Ви дiзнаетесь про це, щойно потрапите до себе, – вiдповiдае вiн.

Дiпак сповiдуе двi релiгii: iндуiзм i тактовнiсть. Вiн працюе лiфтером у цiй розкiшнiй будiвлi на П’ятiй авеню вже тридцять дев’ять рокiв i ще жодного разу не видав нi крихти iнформацii щодо приходiв чи виходiв своiх роботодавцiв – особливо iхнiм рiдним.


* * *

Кам’яний будинок № 12 на П’ятiй авеню сягае заввишки дев’яти поверхiв, на кожному з яких розташовано по квартирi. Винятком е хiба що другий, де мiстяться два офiси. Дiпак вiдвiдуе кожен поверх у середньому п’ять разiв на день. Зважаючи на висоту мiж ними, чоловiк проiжджае за рiк 594 кiлометри. Вiд початку своеi кар’ери вiн здолав 22 572 кiлометри. У внутрiшнiй кишеньцi редингота[1 - Редингот – рiзновид старовинного одягу для верховоi iзди, щось середне мiж пальтом i довгим сюртуком з прям

Страница 2

ми полами й розрiзом ззаду. (Тут i далi прим. перекл.)] Дiпак ретельно зберiгае маленький блокнот, де нотуе своi пiдйоми – наче льотчик, який веде облiк годин польоту.

Через рiк, п’ять мiсяцiв i три тижнi вiн здолае 23 448 кiлометрiв – висоту Нанда-Девi, помножену на три тисячi. Подвиг i мрiя всього його життя. Кожен знае: «Богиня радостi» – найвища гора, повнiстю розташована на територii Індii.

Ручний лiфт Дiпака – раритет. В усьому Нью-Йорку залишилося тiльки п’ятдесят три кабiни, керованi важелем. Але для мешканцiв цього будинку вiн е нiби спогадом про вишуканий спосiб життя.

Дiпак – представник професii, що вимирае. Чоловiк i сам не знае, засмучуе його цей факт чи сповнюе гордостi.

Щоранку о 6:15 Дiпак заходить до будинку № 12 через службовий вхiд. Спускаеться сходами в пiдвал i прямуе до шафки у пiдсобцi. Залишае там завеликi штани й вилинялу куртку, одягаючи натомiсть бiлу сорочку, фланелевi штани й редингот, пластрон якого гордо прикрашае вишита золотом адреса його роботи. Вiн зачiсуе назад рiдке волосся й натягуе на голову картуз, а тодi зиркае в маленьке люстерко, причеплене до дверей комiрчини, i йде змiнювати мiстера Рiверу.

Потiм вiн пiвгодини начищае кабiну: спершу витирае м’якою ганчiркою лаковане дерево, потiм полiруе мiдне рукiв’я. Зайти до його лiфта – наче здiйснити коротку мандрiвку у вагонi Схiдного експреса, або, якщо пiдняти голову й помилуватися фрескою в стилi Ренесансу, що оздоблюе стелю, – здiйнятися до небес у королiвськiй трунi.

Сучасний лiфт обiйшовся б мешканцям значно дешевше. Але як вимiряти цiннiсть вiтання та уважного ставлення? Як оцiнити терплячiсть того, хто делiкатно залагоджуе конфлiкти мiж сусiдами, важливiсть того, хто зiгрiе вашi ранки добрим словом, пiдкаже, котра година, не забуде про ваш День народження, пригляне за квартирою, доки ви мандруете, i втiшить своею присутнiстю, коли ви повертаетесь у самотнiй дiм на порозi ночi? Лiфтер – значно бiльше, нiж професiя. Це духовний сан.

Протягом тридцяти дев’яти рокiв кожен день Дiпака скидався на решту. Мiж годинами пiк уранцi та ввечерi вiн влаштовуеться за бюрком у вестибюлi. Коли з’являеться вiдвiдувач, Дiпак зачиняе дверi будинку й проводить гостя до свого лiфта. Також вiн приймае пакунки i двiчi на день мие величезне дзеркало та склянi панелi кованих дверей. О 18:15, коли мiстер Рiвера приходить заступити на змiну, Дiпак урочисто передае йому своi володiння. Тодi спускаеться у пiдвал, вiшае бiлу сорочку, фланелевi штани й редингот, кладе на полицю картуз, одягаеться у звичне мiське вбрання, зачiсуе волосся назад, зиркае у дзеркало й шкандибае до метро.

Станцiя «Вашингтон-сквер» не дуже популярна, тож Дiпаку завжди вдаеться знайти собi мiсце, яким вiн одразу ж поступаеться першiй зустрiчнiй пасажирцi, коли вагон заповнюеться на станцii «34-та вулиця». На 42-й вулицi бiльшiсть людей виходить, тож Дiпак знову сiдае, розгортае газету й поринае у свiтовi новини аж до 116-i. А потiм долае пiшки сiмсот метрiв, що вiддiляють його вiд дому. Вiн повторюе цей маршрут вранцi та ввечерi, пiд лiтнiм сонцем, осiннiм дощем чи снiговими бурями, що ринуть iз зимового неба.

О 19:30 вiн приходить до дружини й вечеряе у ii товариствi. За тридцять дев’ять рокiв Лалi та Дiпак лише раз порушили цю традицiю. Лалi тодi було всього двадцять шiсть, у неi почалися перейми, а переляканий Дiпак стискав ii долоню в машинi швидкоi допомоги. День, який мав стати найщасливiшим у iхньому життi, обернувся трагедiею, про яку вони нiколи не говоритимуть.

Кожного другого четверга Лалi з Дiпаком влаштовують романтичну вечерю в маленькому ресторанчику в Іспанському Гарлемi.

Дiпак цiнуе свое розмiрене буття не менше, нiж кохае дружину. Але того вечора, саме коли вiн умощувався за столом, спокiйна плиннiсть його буття мала порушитись.


2








Лiтак «Ейр-Індiя» приземлився в аеропорту Джона Фiтцджеральда Кеннедi. Санджай пiднявся, щоб забрати сумку з багажноi полицi, й рушив до пасажирського трапа. Тiшачись, що вийшов з лiтака першим, вiн жваво покрокував вузьким коридором. Захеканий молодик увiйшов до великоi зали, де розташувалися кабiнки офiцерiв iммiграцiйноi служби. Працiвник не дуже привiтно поцiкавився метою вiзиту Санджая до Нью-Йорка. На те новоприбулий вiдповiв, що приiхав з пiзнавальною метою, i продемонстрував запрошення вiд тiтки, яка виступила гарантом його платоспроможностi. Офiцер не переобтяжував себе читанням, проте пiдвiв голову, аби подивитися на Санджая. То була тривожна мить, коли, просто спираючись на оцiнку зовнiшностi, будь-якого iноземного гостя могли вiдправити в кiмнату для допитiв, а потiм i взагалi вiдiслати в рiдну краiну. Офiцер лише поставив штамп, надряпав дату, до якоi Санджай мав право перебувати на американськiй територii, i наказав рушати далi.

Чоловiк забрав валiзу з транспортера, пройшов митний контроль i рушив до мiсця зустрiчi, де чекали водii лiмузинiв. Вiн помiтив свое iм’я на табличцi, яку один з них тримав у руках. Водiй забрав його валiзу i провiв до машини.

Страница 3

орний «краун» мчав по просторому, як на початок ночi, 495-му шосе. Сидiння було м’яке, i Санджай, утомлений довгим перельотом, хотiв подрiмати. Але водiй цьому завадив, завiвши розмову, коли в далинi замайорiли вежi Мангеттену.

– Ви тут у справах чи розважаетесь? – запитав вiн.

– Це можна поеднати, – вiдказав Санджай.

– Тунель чи мiст?

Водiй нагадав, що Мангеттен – острiв, тож треба обрати, як до нього дiстатися, а тодi запевнив, що краевид з мосту Квiнсборо вартий невеликого об’iзду.

– Ви з Індii?

– З Мумбаi, – пiдтвердив Санджай.

– Отже, зрештою ви станете водiем, як i я. Так трапляеться з бiльшiстю iндiйцiв, що прибувають сюди. Спершу «жовтий кеб», для хитрiших – «убер», а для групки обраних – лiмузин на кшталт цього.

Санджай подивився на картку, причеплену до бардачка. Бiля свiтлини водiя було зазначено його iм’я, Марiус Зобонья, i номер лiцензii – 8451.

– У Нью-Йорку немае польських лiкарiв, учителiв чи iнженерiв?

Марiус почухав пiдборiддя.

– Я таких не знаю. Хоча фiзiотерапевт моеi дружини – словак, – визнав вiн.

– Це чудова новина, яка сповнюе мене надii. Ненавиджу кермувати.

На тому водiй замовк. Санджай витягнув з кишенi телефон, аби перевiрити повiдомлення. Програма його перебування у Нью-Йорку мала бути напруженою. Треба б якомога швидше розквитатися з родинними обов’язками. Традицiя вимагала подякувати тiтоньцi, яка так люб’язно надала йому рекомендацiйного листа, – а це справдi було дуже люб’язно, бо вони нiколи не бачилися.

– Ми далеко вiд Гарлема? – запитав вiн у водiя.

– Гарлем великий. Вам який треба – Схiдний чи Захiдний?

Санджай розгорнув листа i перевiрив адресу на конвертi.

– 225-та Схiдна, 118-та вулиця.

– За чверть години, – повiдомив водiй.

– Чудово, уперед. Потiм я поiду до «Плази».

Машина пролетiла швидкiсною магiстраллю вздовж Іст-Ривер та рiчки Гарлем, а тодi зупинилася перед багатоповерхiвкою з червоноi цегли, збудованоi у сiмдесятих.

– Ви певнi, що вам сюди? – запитав Марiус.

– Так, а що?

– Іспанський Гарлем – це пуерто-риканський район.

– Може, моя тiтка – iндiанка з Пуерто-Рико, – iронiчно вiдказав Санджай.

– На вас зачекати?

– Зробiть ласку. Я ненадовго.

З мiркувань безпеки вiн витягнув валiзу з багажника i рушив до будiвлi.


* * *

Лалi поставила каструлю на стiл, пiдняла кришку – i смаковитi пахощi наповнили iдальню. Повернувшись, Дiпак з подивом побачив, що дружина вбралася в сарi, якого нiколи не носила. Але те, що вона приготувала його улюблену страву, викликало ще бiльше здивування. Лалi подавала таке частування лише на свята. Хоча, може, у його дружинi нарештi перемiг здоровий глузд. Навiщо обмежувати радощi рiдкiсними нагодами? Сiвши за стiл, Дiпак подiлився новинами дня. Йому подобалося пiдбивати пiдсумки того, що вiн прочитав у метро. Лалi слухала його неуважно.

– Може, я забула тобi сказати, але менi телефонували з Мумбаi, – промовила вона, накладаючи чоловiковi ще одну порцiю.

– З Мумбаi? – перепитав Дiпак.

– Так, наш небiж.

– Який це? У нас близько двадцяти племiнникiв i племiнниць, яких ми не знаемо.

– Син мого брата.

– А, – позiхнув Дiпак, вiдчуваючи, як його долае сон. – У нього все гаразд?

– Мiй брат помер двадцять рокiв тому.

– Та нi, у твого небожа!

– Ти дуже скоро про це дiзнаешся.

Дiпак поклав виделку.

– Що ти маеш на увазi пiд «дуже скоро»?

– Зв’язок був поганий, – лаконiчно вiдказала Лалi. – Як я зрозумiла, вiн хотiв би провести час у Нью-Йорку i шукав, де йому зупинитися.

– І як це стосуеться нас?

– Дiпаку, вiдколи ми поiхали з Мумбаi, ти менi всi вуха продзижчав своiми тирадами про велич Індii. Часом менi здаеться, нiби вона застигла в часi, наче наскельний живопис. Аж ось Індiя приходить до тебе. Чим же ти невдоволений?

– До мене не Індiя приходить, а твiй небiж. Що ти взагалi про нього знаеш? Вiн порядний? Якщо вiн хоче у нас замешкати, то, мабуть, не мае анi цента в кишенi.

– Як i ми, коли прибули сюди.

– Але ми мали намiр працювати, а не сидiти на шиi у незнайомцiв.

– Кiлька тижнiв – це ще не кiнець свiту.

– У моему вiцi кiлька тижнiв – це, може, все, що менi лишилося.

– Ти стаеш кумедним, коли драматизуеш. У будь-якому разi, тебе все одно вдень немае вдома. А я з радiстю покажу йому мiсто. Ти ж не позбавиш мене такого задоволення?

– І де вiн спатиме?

Лалi кинула погляд у кiнець коридору.

– Навiть не думай! – скипiв Дiпак.

Вiн поклав рушника, перетнув вiтальню й вiдчинив дверi до блакитноi спальнi. Чоловiк сам пофарбував ii тридцять рокiв тому. Вiн ще нiколи не знав такого болю, як тодi, коли викидав власноруч зроблену колиску. Вiдтодi вiн заходив до цiеi кiмнати лише раз на рiк, сiдав на стiлець бiля вiкна i мовчки молився.

У Дiпака перехопило подих, коли вiн побачив, як дружина змiнила кiмнату.

Лалi пiдiйшла до нього зi спини й обiйняла.

– Подих юностi нам не зашкодить.

– А коли вiн приiде, цей племiнник? – запитав Дiпак, коли почувся дзвiнок домофона.


* * *

Чекаючи го

Страница 4

тя на сходовому майданчику, Лалi поправила сарi й провела рукою по зiбраному у високий пучок волоссю, яке пiдтримував свiтлий роговий гребiнь.

Санджай прочинив дверi лiфта. На ньому були джинси, бiла сорочка, пiдiгнана по фiгурi куртка й елегантнi спортивнi черевики.

– Я не таким тебе уявляла, – промовила вона трохи спантеличено. – Почувайся як удома.

– Можна обiйтися й без цього, – пробурчав Дiпак позаду неi. – Я подам нашому випадковому гостю чаю, а ти пiдеш i переодягнешся.

– Не слухай цього старого буркуна, – втрутилася Лалi. – Дiпак кепкуе з мого вбрання, але ж я не знала, яка людина постукае в нашi дверi. Наша родина була такою консервативною…

– Індiя дуже змiнилася. Ви чекали на мене?

– Звiсно ж, я на тебе чекала. Ти дуже на нього схожий, – зiтхнула Лалi, дивлячись на гостя. – Здаеться, нiби я знову бачу брата, з яким не розмовляла сорок рокiв.

– Не набридай йому старими побрехеньками. Певно, вiн утомився, – перебив ii Дiпак i провiв гостя до iдальнi.

Лалi повернулася, змiнивши сарi на штани й блузку, i побачила, що чоловiки сидять за столом i щосили намагаються пiдтримувати розмову. Вона подала печиво, запитала у небожа, чи добре минула подорож, а також порадила, якi мiсця у Нью-Йорку варто вiдвiдати. Лалi намагалася говорити за двох, оскiльки ii чоловiк виявився не дуже красномовним. Санджай вичiкував моменту, коли можна буде пiти, не проявивши неповаги. Вiн потамував позiхання, давши Дiпаку привiд сказати, що всiм уже пора вiдпочивати.

– Твоя кiмната готова, – оголосила Лалi.

– Моя кiмната? – захвилювався Санджай.

Жiнка взяла племiнника пiд руку й повела його до блакитноi спальнi. Санджай стримано роззирнувся по кiмнатi.

Лалi застелила розкладний оксамитовий диван iз широкими бильцями помаранчевими простирадлами, поклала двi квiтчастi подушки й клаптикову ковдру ручноi роботи. Вона перенесла столик iз передпокою i поставила на нього глиняний горщик iз паперовими квiтами.

– Сподiваюся, тобi тут сподобаеться. Я така щаслива, що ти до нас завiтав!..

Лалi опустила штори й побажала племiнниковi доброi ночi.

Санджай поглянув на годинник: 19:15. Перспектива пожертвувати напiвлюксом у «Плазi» з видом на Центральний Парк заради кiмнатки площею в шiсть квадратних метрiв у Схiдному Гарлемi жахала його, тож вiн заходився вигадувати, як же вирватися з пастки, не образивши тiтоньку. Бранець власноi ввiчливостi, вiн зателефонував водiевi й придушеним голосом повiдомив, що бiльше не потребуе його послуг. Дослухаючись до писку дивана пiд сiдницями, вiн мрiяв про королiвське лiжко, в якому мав заснути.


* * *

У будинку № 12 на П’ятiй авеню Хлоя вiдчинила дверi квартири площею двiстi п’ятдесят квадратних метрiв. Поклала ключi на герiдон[2 - Герiдон (фр. guеridon) – маленький круглий столик на однiй нiжцi.] у передпокоi й рушила коридором. Цей коридор iз фотографiями на стiнах скидався на галерею ii життя. Деякi свiтлини iй подобалися, наприклад та, на якiй батьковi було тридцять i його густа шевелюра та обличчя Індiани Джонса зачаровували ii подруг-старшокласниць. А iншi вона ненавидiла, як ось цю, де iй вручають медаль пiсля забiгу в Сан-Франциско, а мати стоiть похнюпившись – уже наступного дня вона зiбрала валiзи й пiшла. А ще вона вiдчувала ностальгiю, зупиняючись перед свiтлиною з песиком, який був частиною родини, – ще коли батьки були разом i родина iснувала.

З бiблiотеки пробивалася смужка свiтла. Дiвчина мовчки заiхала досередини й поглянула на батька. Його волосся досi було густим, але руда барва обернулася на попiл. Зiгнувшись над столом, професор Бронштейн перевiряв роботи студентiв.

– Як минув твiй день? – запитала вона.

– Викладати кейнсiанство купцi прищавих студентiв веселiше, нiж може здатися. А твiй кастинг як? – запитав вiн, не пiдводячи очей.

– Дiзнаюся за кiлька днiв, якщо мене запросять на другу спiвбесiду – i якщо менi не надiшлють мiльйонного листа з поясненнями, чому я не пiдходжу.

– Ти не вечеряеш iз Шопенгауером?

Хлоя поглянула на батька й повернулася до дверей.

– Не хочеш провести вечiр у ресторанi з дочкою? Я буду готова за пiвгодини, – додала вона, перш нiж зникнути.

– Двадцять хвилин! – гукнув вiн iй навздогiн.

– Стiльки часу знадобиться, лише щоб наповнити ванну. Коли ти нарештi полагодиш сантехнiку, я встигатиму! – почулося здалеку.

Професор Бронштейн вiдчинив шухлядку, понишпорив серед паперiв у пошуках старого кошторису i похмуро подумав про суму, яку ще треба заплатити. Поклав документ на мiсце й знову поринув у роботу, аж доки, значно пiзнiше, Хлоя знову не постукала у дверi.

– Я зателефонувала мiстеру Рiверi, поквапся.

Мiстер Бронштейн накинув куртку й наздогнав доньку в коридорi. Дверцята лiфта вже були вiдчиненi. Хлоя заiхала всередину першою, а батько прилаштувався за нею.

– Дiпак казав, що ви нiкуди сьогоднi не збираетесь, – мало не вибачався нiчний лiфтер.

– Плани змiнилися, – весело вiдповiла Хлоя.

Рiвера натиснув на важiль, i кабiна спустилася. На першому поверсi чоловiк прочи

Страница 5

ив грати й вiдступив, даючи дорогу Хлоi.

На вулицi було тепло, а нiчне небо вражало темною синявою.

– Ходiмо прямо, до «Клодетт», – запропонував професор.

– Не можна без кiнця зловживати iхньою щедрiстю. Одного дня доведеться повернути борг.

– Без кiнця – нi, але ще трохи можна. І так, можеш тiшитись. Сьогоднi я заплатив бакалiйнику.

– Повечеряймо краще в «Мiмi», я тебе запрошую.

– Ти iздила до матерi просити грошi? – стурбовано запитав мiстер Бронштейн.

– Не зовсiм. Я справдi ii навiдала. Ми мали провести разом час, але вона саме збирала валiзи. Жиголо везе ii до Мексики, точнiше, вона його туди везе. І щоб якось перепросити, вона витягла кiлька купюр iз сумки й порадила менi купити собi одягу.

– Може, тобi варто було так i вчинити.

– У що б я не вбралася, iй завжди буде не до смаку. Зате нам з тобою до смаку французька кухня, – вiдповiла вона, спускаючись вулицею.

– Не квапся так, я ж на своiх двох! – гукнув мiстер Бронштейн. – І припини вже обзивати Родрiго, вони живуть разом п’ятнадцять рокiв.

– Вiн на двадцять рокiв молодший, i вона його утримуе.

Вони перетнули парк Вашингтон-сквер i спустилися на вулицю Саллiван. Мiстер Бронштейн зайшов у «Мiмi». Дiвчина з ресепшну прийняла iх i повiдомила, що столик готовий, хоча з десяток клiентiв чекали бiля бару. Завсiдники користувалися певними перевагами. Професор влаштувався на лавцi, а офiцiант прибрав стiльця навпроти, аби звiльнити мiсце для iнвалiдного вiзка Хлоi. Дiвчина наблизилася до пари, що не вiдривала вiд неi погляду.

– Це модель «Карман С115», обмежений випуск. Дуже рекомендую. Вiн зручний i легко складаеться, – уточнила вона, а тодi приедналася до батька.

– Я вiзьму ньокi по-паризьки, а ти? – запитав вiн трохи напружено.

Вона вiддала перевагу цибулевому супу й замовила два келихи померолю.

– І хто з вас не прийшов на побачення? – запитав старий.

– Ти про що?

– Зранку ти казала, що повернешся пiзно, i ти доволi довго копирсалася в гардеробi.

– Вечiр з подружками. Але пiсля прослуховування я так стомилася, що…

– Хлое, ну будь ласка!

– Джулiус перевантажений, я просто першою скасувала зустрiч.

– Викладач фiлософii з прiзвищем Шопенгауер мусить вiдповiдальнiше ставитися до зобов’язань! – зiронiзував батько.

– Тату, може, змiнiмо тему?

– А як справи в жiнки, якою ти займалася? Якщо не помиляюся, партнер ставився до неi як до речi. Нещодавно ти пояснювала, що поведiнка цього чоловiка – причина ii нещастя i – парадоксально – джерело ii щастя.

– Я тобi цього не пояснювала. Принаймнi не так. Вона страждае на щось на кшталт стокгольмського синдрому й так мало себе цiнуе, що почуваеться вдячною за крихти кохання, якi вiн iй дае.

– Ти порадила iй залишити цього типа й пошукати когось, вартого кохання?

– Моя роль обмежуеться тим, що я вислуховую пацiентiв i допомагаю iм зрозумiти, що вони самi кажуть.

– Ти хоча б придумала, як розв’язати ii проблему?

– Так, я над цим працюю, вчу ii бути вимогливiшою. І вона робить неабиякi успiхи. Але якщо ти намагаешся щось менi сказати, висловлюйся конкретнiше.

– Лише те, що ти не маеш бути менш вимогливою, нiж iншi жiнки.

– Це так ти змiнюеш тему? У тебе синдром ревнивого татуся.

– Мабуть, ти маеш рацiю. Якби ж я мiг порадитися з тобою до того, як твоя матiр мене залишила… Але тобi було лише тринадцять, – зiтхнув професор. – Навiщо ти бiгаеш по кастингах, якщо доволi успiшно займаешся своею справою?

– Тому що я тiльки починаю медичну кар’еру, у мене лише три пацiенти i ми бiднi як церковнi мишi.

– Ти не маеш перейматися через нашi фiнансовi справи. Якщо все буде гаразд, я скоро пiдпишу угоду на цикл лекцiй, i ми знову будемо на плаву.

– Але вони виснажать тебе i заберуть далеко. Час менi ставати самостiйною.

– Нам доведеться переiхати. Ця квартира не на нашi статки. Витрати залишать нас голими й босими.

– Я двiчi поверталася до життя у цiй квартирi: пiсля нашого вiд’iзду з Коннектикуту й пiсля нещасного випадку. А ще я хочу, аби ти тут постарiв.

– Боюся, моя старiсть не за горами.

– Тобi лише п’ятдесят сiм, i люди, якi спостерiгають за нами, переконанi, що ми – пара.

– Це ж якi?

– Столик у мене за спиною.

– Звiдки тобi знати, що вони на нас дивляться?

– Вiдчуваю, от i все.

Вечори Хлоi з батьком часто завершувалися маленькою грою, що дарувала задоволення iм обом. Вони пильно дивилися одне на одного, i кожен намагався вгадати, про що думае iнший, спираючись тiльки на мiмiку чи порухи голови. Цю розвагу завжди помiчали люди за сусiднiми столиками. То була рiдкiсна мить, коли Хлоi подобалося, що за нею спостерiгають, адже дивилися саме на неi, а не на ii iнвалiдний вiзок.


* * *


3








Квiтчастi штори з органзи практично не захищали вiд денного свiтла, тож Санджай розплющив очi ще на свiтанку. Вiн запитав себе, де знаходиться, але рожевий i блакитний кольори кiмнати не залишали мiсця для сумнiвiв. Вiн сховав голову пiд подушку i знову заснув. За кiлька годин схопив мобiльний з н

Страница 6

чного столика й пiдскочив на лiжку. Квапливо одягнувшись, зi скуйовдженим волоссям вiн вискочив iз кiмнати.

Лалi чекала на нього за столом у кухнi.

– Хочеш вiдвiдати музей мистецтва Метрополiтен чи музей Соломона Гуггенгайма? А може, тебе цiкавить прогулянка в Китайський квартал, Маленьку Італiю, Нолiту, Сохо?.. Усе, що захочеш.

– А де ванна? – спантеличено запитав вiн.

Лалi навiть не намагалася приховати розчарування.

– Поснiдай, – наказала вона.

Санджай умостився на стiлець, який Лалi пiдштовхнула до нього ногою.

– Згода, – поступився вiн. – Але дуже швидко, бо я спiзнююся.

– А чим ти займаешся, якщо не секрет? – запитала вона, наливаючи молоко в миску з пластiвцями.

– Хай-теком.

– І що це означае, хай-тек?

– Ми розробляемо новi технологii, що полегшують людям життя.

– А можеш розробити менi небожа, який витягне мене з повсякденноi рутини? З яким я можу погуляти, поговорити про свою краiну, почути новини про родину, з якою так довго не спiлкувалася?

Санджай пiдвiвся й несподiвано для себе самого поцiлував тiтку в чоло.

– Обiцяю, – кинув вiн, спантеличений таким несподiваним теплом. – Щойно зможу. Але зараз я справдi маю бiгти працювати.

– Бiжи. Я вже звикла до твоеi присутностi. І, раптом ти замислив щось таке, навiть не думай спати деiнде, окрiм мого дому, поки ти у Нью-Йорку. Мене це страшенно зачепить. Ти ж не наважишся образити члена родини, правда?

Невдовзi Санджай вийшов iз квартири, але валiзу залишив – тепер у нього не було вибору.

Вiн розглядав Іспанський Гарлем приемного весняного дня. Барвистi вiтрини, переповненi тротуари, захаращенi вулицi, звуки клаксонiв… Цьому хаосу бракувало тiльки рикш. Двадцять годин у лiтаку – аби опинитися в пуерто-риканськiй версii Мумбаi. Останнiм ударом став дзвiнок у «Плазу» – Санджай скасував бронювання, а тодi пiрнув у метро.

Вiдколи тiтка поiхала з Індii, краiна змiнилася, але деякi традицii залишилися непорушними. Повага до старших – одна з них.


* * *

Коли Санджай вийшов з метро на станцii «Четверта вулиця», вiн уже спiзнювався на зустрiч. Крокуючи вздовж огорожi парку Вашингтон-сквер, вiн почув мелодiю. Замiсть обiгнути парк, вiн пiрнув у нього, зачарований, як дитина Гамельнським щуроловом[3 - Гамельнський щуролов – персонаж середньовiчноi нiмецькоi легенди про музику, який звiльнив мiсто вiд щурiв. Магiстрат вирiшив ошукати його i не заплатити винагороду, за що флейтист жорстоко помстився: вiн зачарував музикою всiх дiтей i вивiв iх iз мiста.].

Посеред алеi грав трубач. Його ноти зринали до гiлля американських лип, норвезьких кленiв, китайських в’язiв i пiвнiчних катальп. Близько двадцяти вiдпочивальникiв стояли навколо музиканта. Заворожений Санджай пiдiйшов i вмостився на лавцi.

– Це буде наша мелодiя, не можна ii забувати, – прошепотiла молода жiнка, що сидiла поруч.

Здивований, вiн озирнувся.

– У всiх е мелодiя, що лунае в мить зустрiчi, – грайливо продовжила вона.

Вона променилася радiстю.

– Та я жартую. Ви мали такий захоплений вигляд, що це було навiть зворушливо.

– Мiй батько божественно грав цю композицiю на кларнетi. «Маленька квiтка»[4 - «Маленька квiтка» («Petite fleur») – iнструментальна композицiя пiонера джазу Сiднея Беше, записана у 1952 роцi.] – його улюблена мелодiя, що супроводжувала мене все дитинство.

– Скучили за своею краiною?

– Гадаю, ще рано, я не так давно приiхав.

– Ви здалеку?

– З Іспанського Гарлема, це за пiвгодини звiдси.

– Туше. Ми квити, – весело вiдповiла вона.

– Я з Мумбаi, а ви?

– Мешкаю на розi цiеi вулицi.

– Ви часто приходите в цей парк?

– Майже щоранку.

– Отже, можливо, менi пощастить знову вас побачити. А тепер мушу бiгти.

– У вас е iм’я? – запитала вона.

– Так.

– Дуже приемно, мiстере «Так». Я Хлоя.

Санджай усмiхнувся, помахав iй i рушив далi.


* * *

Будинок, де працював Сем, стояв на розi вулиць 4-i Захiдноi й Мак-Дугала, що огинала парк iз пiвдня. Санджай представився на ресепшнi, де його попросили зачекати.

– А ти зовсiм не змiнився! – вигукнув Санджай, побачивши друга.

– Ти також. Усе так само пунктуальний. Хiба в «Плазi» не будять на прохання?

– Я оселився в iншому готелi, – безтурботно вiдказав Санджай. – До справи?

Сем i Санджай познайомилися в Оксфордi п’ятнадцять рокiв тому. Санджай вивчав iнформатику, а Сем – економiку. Сема Англiя дивувала куди бiльше, нiж Санджая.

Повернувшись до Індii, Санджай заснував успiшне пiдприемство. А Сем обiймав у Нью-Йорку посаду менеджера з роботи з клiентами у брокерськiй компанii.

Дружба, що зародилася мiж двома iноземцями, не згасла завдяки електроннiй поштi. Вони регулярно обмiнювалися новинами, тож коли Санджай надумав зiбрати грошi в Сполучених Штатах, щоб дати новий iмпульс своiм проектам, вiн одразу ж зателефонував Семовi. Санджай ненавидiв говорити про грошi, що трохи заважало кар’ерi керiвника пiдприемства. Цiлий ранок давнi друзi розробляли досье, щоб подати його iнвесторам. Прогнозованi показники були спокусливими, а

Страница 7

е Сем вважав презентацiю Санджая хаотичною, тому довелося все починати спочатку.

– Ти надто розпливчастий i вiдхиляешся вiд теми. Нашi iнвестори мають бачити в тобi довгострокового партнера, а не лише розробника додатка, яким би генiальним вiн не був. Вони мрiють про Індiю.

– Ти хочеш, аби я носив тюрбан i вимовляв «р» на iндiйський лад, щоб звучати екзотичнiше?

– Це було б краще, нiж джинси й зiм’ята сорочка. Америцi не бракуе розробникiв програм. Вкладникiв ваблять сотнi тисяч користувачiв твоеi соцмережi в самому лише Мумбаi.

– Може, краще взагалi ти виступиш? Здаеться, ти лiпше за мене знаеш, що варто говорити, а що нi.

Сем пильно поглянув на друга. Санджай походив iз заможноi iндiйськоi родини. А батьки Сема – простi комерсанти з Вiсконсину, якi ще десять рокiв виплачували кредит за його навчання.

Якщо йому вдасться владнати цю справу, то вiн зможе довести керiвниковi, що гiдний великомасштабних проектiв. Можливо, йому навiть запропонують посаду старшого партнера, а це – нагода змiнити життя.

Прагматичний Сем нiтрохи не заздрив Санджаю. Навпаки, вiн ним захоплювався. Але американець мав намiр скористатися репутацiею родини Санджая, щоб привабити клiентiв, навiть якщо сам програмiст iз цiлком гiдних причин прагнув цього уникнути за всяку цiну.

– Зрештою, чом би й нi? – вiдказав Сем. – В унiверi виступи вдавалися менi краще, нiж тобi.

– Якби заняття проводили на гiндi, усе було б зовсiм iнакше.

– Ще не факт. Пiди прогуляйся. Коли повернешся, я презентую тобi твiй проект, i ти скажеш, чи переконую я краще за тебе!

– І коли менi повернутися, щоб насолодитися твоею презентацiею?

– За годину, бiльше менi не треба! – вiдповiв Сем.

Вийшовши з будiвлi, Санджай опинився перед огорожею парку, але трубач уже зник, а разом з ним i мелодiя «Маленькоi квiтки». Чоловiк зателефонував тiтцi й запросив ii на обiд.


* * *

За пiвгодини Лалi прибула до фонтана в парку Вашингтон-сквер.

– Мене вабить висока кухня, тож обирай найкращий ресторан району. Звiсно ж, я пригощаю, – сказав Санджай, зустрiвши тiтку.

– Нащо витрачати грошi? Я принесла нам кошик iз купою смакоти.

Доки жiнка розстеляла паперову скатертину на газонi, ставила картоннi тарiлки й пластиковi столовi прибори, Санджай намагався збагнути, за що доля так на нього напосiлася.

– Кумедно, що ми зустрiлися саме в цьому парку, – зауважила Лалi.

– Чому? Поруч розташований офiс мого партнера.

– Мiй партнер також працюе поруч.

– Яким був мiй батько в дитинствi?

– Стриманим. Вiн завжди спостерiгав за iншими. Трохи схожий на тебе. Не намагайся заперечувати, вчора ти не спускав Дiпака з очей. Але навряд чи ти багато побачив, бо за насупленим обличчям ховаеться чоловiк, повний сюрпризiв. Вiн досi не перестае мене дивувати.

– Чим вiн займаеться?

– Ти влаштував менi допит, а сам нiчого не розповiдаеш! Вiн керуе.

– Таксi?

– Лiфтом, – засмiялася Лалi. – Вiн провiв усе життя в кабiнi, старшiй за нього самого.

– А як ви познайомилися?

– У парку Шиваджi. Я обожнювала дивитися крикетнi матчi. І ходила туди щонедiлi. То була мить свободи для мене. Якби батько дiзнався, що я ходжу дивитися на хлопцiв на спортмайданчику, менi б дали добрячоi прочуханки. Дiпак надзвичайно вiдбивав. Зрештою вiн помiтив самотню дiвчину, яка зовсiм сама сидiла на трибунах. В молодостi я була гарненька. Одного дня, коли рахунок був надзвичайно щiльним, Дiпак поглянув на мене – i пропустив удар. Дiпак чудово вiдбивав м’ячi суперникiв, тож це здивувало всiх. Усiх, крiм мене. Коли матч завершився, вiн сiв на два ряди нижче за мене – i мови не було, аби нас хтось помiтив. Вiн сказав, що через мене пережив серйозне приниження i, щоб спокутувати провину, я маю прийти до нього на побачення. Я так i зробила наступноi недiлi, але цього разу ми залишили парк i рушили гуляти вздовж затоки Махiм. Ми влаштувалися у пiднiжжi храму й почали розмову, яка так нiколи й не закiнчилася. Ми вже сорок рокiв живемо разом, i коли вiн iде на роботу зранку, я досi сумую; настiльки, що часом приходжу на прогулянку в цей парк. Вiн працюе на початку П’ятоi авеню, в будинку № 12, – уточнила вона, вказуючи на арку посеред парку Вашингтон-сквер. – Але вiн ненавидить, коли я йому заважаю. Той клятий будинок – його королiвство.

Лалi замовкла i пильно поглянула на небожа.

– Насправдi ти схожий на мене, а не на мого брата. Я це бачу в твоему поглядi.

– Що ти бачиш? – iронiчно запитав Санджай.

– Гордiсть i мрii.

– Менi час iти працювати.

– Повертаешся у свiй хай-тек? – поцiкавилася вона.

– Це не мiсце, радше мое королiвство. Не чекайте мене сьогоднi на вечерю, я дуже заклопотаний. Повернуся безшумно.

– Я все одно тебе почую. Розважайся, а завтра чи iншого дня ми пiдемо подивитися на кiлька моiх улюблених мiсць.

Санджай провiв тiтку до станцii метро. Повертаючись до офiсу Сема, вiн вихопив поглядом пiддашок будинку № 12 на П’ятiй авеню.


* * *

Вестибюлi розповiдають iсторii будинкiв, iхнiх мешканцiв, чудернацького сусiдства

Страница 8

юдей, практично не знайомих мiж собою. Сходовими майданчиками пролiтають важливi митi iхнiх життiв – народження, весiлля, розлучення, смертi, – але товстi стiни буржуазних помешкань нiчого не пропускають у свiй затишок.

Вестибюль, куди щойно потрапив Санджай, було оздоблено дубовими панелями. Величезна люстра з кришталевими вставками осявала розкiшний iнтер’ер, вiдбиваючись на мармуровiй пiдлозi блискучою зiркою, променi якоi розходилися навсiбiч. Не було жодноi випадковостi, яка порушила б старовинну атмосферу. На бюрку спав бакелiтовий телефон, позичений з iншоi доби; колись ним послуговувалися, щоб викликати консьержа, але пристрiй уже давно мовчав. Чорний зошит, сторiнки якого ледаче заповнювалися iменами вiдвiдувачiв, лежав розгорнутий. За бюрком дрiмав Дiпак. Клацання розкiшних дверей нiчого не змiнило.

Санджай стиха кашлянув – i Дiпак здригнувся.

– Чим можу вам допомогти? – ввiчливо запитав вiн, поправляючи окуляри.

Побачивши, хто саме до нього завiтав, лiфтер насупився.

– Що ти тут робиш?

– Я прийшов у мiсце, про яке моя тiтка вiдгукувалася якнайкраще.

– Ти нiколи не заходив до багатоповерхiвок? Мешкаеш у нетрях Дхаравi?

– Я хотiв подивитися на славнозвiсний лiфт…

– Про який Лалi також тобi розповiла.

– Здаеться, вiн неймовiрний, i треба бути справжнiм майстром, аби керувати ним.

– Це правда, – пiддався на лестощi Дiпак.

Дiпак роззирнувся, аби переконатися: вони були самi. Вiн схопив картуз i примостив його на головi. Санджай визнав, що в цiй гарнiй формi названий дядько скидався на командира бойового лiтака.

– Гаразд, – пробурмотiв вiн, – у цей час лiфтера нiхто не викликае, тож iди за мною, влаштуемо екскурсiю, але таемно, второпав?

Санджай погодився. Вiн почувався так, нiби йому дозволили зайти до музею пiсля закриття. Дiпак вiдчинив дверцята лiфта i запросив небожа до кабiни. Поклавши долоню на рукiв’я, вiн зачекав кiлька секунд, нiби для того, щоб сповнити коротку мандрiвку, в яку вони вирушають, бiльшоi урочистостi.

– Слухай, – мовив вiн. – Кожен звук мае значення.

Санджай вiдрiзнив електричний трiск, потiм гудiння мотора, що прокидаеться, i шум, з яким повiльно пiднiмалася кабiна.

– Бачиш, – додав Дiпак, – вiн розiгруе партитуру. Мiж рiзними поверхами – рiзнi ноти. Я впiзнаю iх навiть iз заплющеними очима. Вони вказують, де я перебуваю i якоi митi маю опустити важiль, щоб повiльно спинити кабiну.

Лiфт доiхав до шостого поверху. Дiпак завмер, очiкуючи на вияв захоплення. Здавалося, вiн ставився до цього дуже серйозно, тож Санджаю довелося вдати, нiби вiн надзвичайно вражений.

– Спуск iще кращий i вимагае значноi вправностi через противагу, яка важча за нас. Розумiеш?

Санджай знову кивнув. Але щойно кабiна рушила, задзеленчав мобiльний Дiпака. Лiфтер ворухнув рукiв’я i зупинив лiфт.

– Ми зламалися? – запитав Санджай.

– Замовкни, я мiркую. Мене викликають на дев’ятий, – повiдомив вiн, запускаючи важiль.

Кабiна пiднялася значно швидше, нiж ранiше.

– Ви можете навiть швидкiстю керувати?

– Певно, це мiстер Бронштейн. Але час трохи незвичний. Стiй за мною i нiчого не кажи. Якщо вiн привiтаеться з тобою, привiтайся у вiдповiдь, нiби ти звичайний гiсть.

На сходовому майданчику дев’ятого поверху чекала молода жiнка в iнвалiдному вiзку. Вона повернулися спиною до лiфта, щоб заiхати заднiм ходом.

– Доброго дня, мiс, – ввiчливо мовив Дiпак.

– Доброго дня, Дiпаку, але ми вже двiчi вiталися сьогоднi зранку, – вiдповiла вона, задкуючи.

Санджай притиснувся до стiни позаду неi.

– А ви не зупинитеся, щоб висадити пана? – запитала Хлоя, коли вони проминали другий поверх.

Дiпаку не довелося виправдовуватися, адже лiфт уже спинявся на першому. Старий вiдчинив дверцята i рiшуче зупинив Санджая, який хотiв допомогти Хлоi виiхати. Дiпак поквапився у вестибюль, аби вiдчинити дiвчинi дверi.

– Вам потрiбне таксi, мiс?

– Так, будь ласка, – вiдповiла вона.

І саме тодi подii по-справжньому закрутилися. Звiдкiлясь вигулькнув кур’ер iз пакунком, а з-за бюрка долинуло три дзвiнки. Дiпак попросив посильного зачекати, що тому страшенно не сподобалося.

– Три дзвiнки, це мiстер Моррiсон, – буркнув Дiпак. – Гаразд, спершу я подбаю про ваше таксi.

– А хто подбае про мiй пакунок? – обурився кур’ер, крокуючи за ними тротуаром.

Хлоя взяла згорток, поклала собi на колiна й пiдписала квитанцiю про доставку.

– О, це для Клеркiв. Що ж тут може бути? – хитро вигукнула вона.

Дiпак кинув важкий погляд на Санджая, що чекав пiд дашком. Молодик пiдiйшов до Хлоi й забрав пакунок.

– Я покладу це на бюрко. Чи ви спершу хочете зазирнути, що всерединi? – запитав вiн.

Виконавши сказане, вiн знову повернувся на вулицю. Дiпак стояв посеред авеню, дмухаючи у свисток i простягаючи вперед руки, щоб упiймати таксi. Однак три жовтi «кеби» з увiмкненими лампочками промчали повз.

– Я не хочу втручатися у справу, яка мене не стосуеться, але дзвоник не змовкае, – повiдомив Санджай.

– Дiпаку, iдiть до мiстера Моррiсона, я i сама впораю

Страница 9

я, – втрутилася Хлоя.

– Я займуся таксi, – запропонував Санджай, пiдiйшовши до дядька.

– Будь уважний, будь-що не пiдiйде, – прошепотiв Дiпак. – Потрiбна лише така машина, в якiй вiдсуваються бiчнi дверi…

– Я зрозумiв! Не знаю, хто цей мiстер Моррiсон, але вiн видаеться нетерплячим.

Дiпак завагався i, заскочений зненацька, повернувся в будинок, залишивши Санджая в товариствi Хлоi.

– Усе гаразд? – запитав Санджай.

– А чому щось мае бути не так? – холодно запитала вона.

– Та нiчого, менi просто здалося, нiби ви щось прошепотiли.

– Я мала поiхати ранiше й тепер спiзнюся.

– Важлива зустрiч?

– Так, дуже… Принаймнi я на це сподiваюся.

Вiн вискочив на дорогу й зупинив таксi… зовсiм не таке, як йому наказав дядько.

– Дуже мило з вашого боку мало не потрапити пiд машину, – не стрималася Хлоя, виiхавши наперед. – Я не хочу здатися невдячною, але я сюди не залiзу.

– Ви ж спiзнюетеся, так?

Не чекаючи на вiдповiдь, Санджай нахилився до дiвчини, пiдняв ii й пересадив на задне сидiння авто. Потiм вiн склав вiзок, сховав його в багажник i повернувся зачинити дверi.

– Ось так, – задоволено повiдомив Санджай.

Хлоя пильно поглянула на нього.

– Можна поставити вам маленьке запитання?

– Звiсно, – вiдповiв вiн, схилившись над дверима.

– І що менi робити, коли я приiду?

Санджай збентежено завмер.

– О котрiй годинi ваша зустрiч?

– За п’ятнадцять хвилин. Саме стiльки потрiбно часу, аби дiстатися туди, якщо дорога не буде перевантажена.

Санджай поглянув на годинник, обiйшов таксi й сiв бiля Хлоi.

– Поiхали, – сказав вiн.

– Куди поiхали? – захвилювалася Хлоя.

– Залежить вiд того, куди вам потрiбно.

– Рiг Парк-авеню та 28-i вулицi.

– Менi також десь туди, – вiдповiв вiн, коли таксi рушило.

Запанувала тиша. Хлоя повернула голову до вiкна, так само вчинив i Санджай.

– Немае чого соромитися, – зрештою промовив вiн. – Я вас висаджу i…

– Насправдi я думала про свiй недавнiй жарт у парку. Сподiваюся, ви не зрозумiли мене хибно. Менi шкода. Я не думала, що ми знову перетнемося в такому великому мiстi, ще й того самого дня. Що ви робили в моему лiфтi?

– Пiднiмався i спускався.

– Це одна з ваших улюблених розваг?

– А що у вас за важлива зустрiч? Якщо не таемниця.

– Кастинг. Хочу отримати роль. А що чекае на вас на 28-й вулицi?

– Також кастинг, але перед iнвесторами.

– Ви займаетеся фiнансами?

– А ваша роль для телебачення чи для кiно?

– Я й не знала, що у нас е дещо спiльне з iндiйцями.

– У нас?

– Я еврейка. Атеiстка, але еврейка.

– І що ж у нас спiльного?

– Звичай вiдповiдати запитанням на запитання.

– А не можна бути iндiйцем i евреем водночас?

– Тут я з вами згодна.

Машина пригальмувала бiля тротуару.

– Саме вчасно! Я поясню вам, чим займаюся в життi, якщо доля знову зведе нас, – вiдповiв Санджай, виходячи з авто.

Вiн вiдчинив багажник, розклав iнвалiдний вiзок i посадив туди Хлою.

– А навiщо нам бачитися?

– Успiхiв iз роллю, – вiдповiв вiн, сiдаючи в таксi.

Хлоя побачила, як машина розвернулася на перехрестi й поiхала до центру мiста.


* * *

Мобiльний Санджая не змовкав усю дорогу, але вiн не вiдповiдав. Певно, Сем у своему офiсi вже пританцьовував вiд нетерпiння.

Санджай прибув, але так i не змiг виправдатися за свое спiзнення чи за безжурний вираз обличчя. Сем прийняв його прохолодно. Вислухавши презентацiю друга, iндiець подумав, що тiй бракуе поетичностi, але в контекстi ситуацii не наважився про це сказати.

Рiшення прийнято: завтра зранку Сем представить проект одному з великих клiентiв, а Санджай, якщо його величнiсть згодна, просто посидить поруч.

Вони повечеряли у Китайському кварталi. Перш нiж поiхати, Сем запропонував пiдкинути Санджая до готелю.

– Це дуже мило, але я ночую у Схiдному Гарлемi, – вiдповiв вiн.

– Що ти робиш у Схiдному Гарлемi? – захвилювався Сем.

Санджай розповiв про непорозумiння, через яке йому довелося оселитися в тiтки.

– А чому ти не попросив цього листа в мене?

– Я й так досить тебе навантажив.

– Та ти хворий! Пожертвувати комфортом номера в «Плазi», з обслуговуванням i снiданком у лiжко, аби оселитися в чужих людей, – це не смiливiсть, а божевiлля.

– Вони не чужi, – виправив його Санджай, залазячи в таксi.


* * *

Пружини дивана тиснули йому в спину. Санджай пiдвiвся й вiдсунув штори. Барвистий галас вулиць Схiдного Гарлема знову повернув його до Мумбаi. Санджай вiрив, що життя подае нам знаки, тож тепер запитував сам себе, який збiг обставин привiв його до незнайомоi тiтки, в цю кiмнатку з видом на пуерто-риканську крамничку. Його, що з такою лютою впертiстю тiкав вiд родини!

Переломним став день, коли його батько вiддав Богу душу пiд час родинноi трапези. Не встигли чоловiка покласти на смертне ложе, як його брати кинулися обговорювати майбутне готелю «Мумбаi-палас». Санджай пообiцяв собi, що нiколи не буде схожим на них. Хлопчина мовчки слухав, як родичi завуальовано обговорювали спадок i новий розподiл ролей

Страница 10

у керiвництвi готелем, а тодi зник, щоб пiдiйти до праху людини, в якоi вiн багато чого навчився, але з якою так i не встиг роздiлити щось важливе. Дядьки вважали, що матiр не може опiкуватися дитиною самотужки. Хлопчик потребував батькiвського авторитету, тож вони вирiшили взяти сироту пiд крило. Тiеi митi Санджай заприсягнувся, що втече вiд них.

Завдяки пансiонам i вихователям юнiсть хлопця не була легкою. Санджай нетерпляче чекав канiкул, щоб нарештi зустрiтися з матiр’ю. Потiм його вiдiслали ще далi – до Оксфорда. Але остаточний розрив вiдбувся пiсля повернення з Англii. Санджай випадково зустрiвся з давнiм шкiльним другом. Розмова перейшла на дiвчат. Неофiцiйне правило дозволяло молодим зустрiчатися з ким завгодно, доки йшлося про розваги. А от кого кохати – це вирiшували родини.

Санджаю спала на думку iдея. Оскiльки старшi дуже швидко позбавляють хлопцiв i дiвчат безтурботноi юностi, потрiбно скористатися нею на повну. Як? Розробивши додаток, який давав би змогу зустрiчатися, не чекаючи, доки закоханих зведе випадок, а головне – спiлкуватися поза колом родинних чи професiйних стосункiв. Соцiальна мережа, яку вiн створив, мала бути значно вишуканiшою за ту, яку придумали американцi. Першi версii його програми привабили багато тисяч користувачiв – i iхня кiлькiсть лише зростала. Необхiднi були iнвестицii, аби вдосконалювати iнтерфейс, наймати працiвникiв, орендувати примiщення та спiлкуватися, щоб привабити бiльше людей. Санджай успадкував батькiв статок, але той здебiльшого складався з акцiй готелю «Мумбаi-палас», третина яких належала йому. Успiх перевищив будь-якi сподiвання. Через рiк пiсля запуску проекту платформа налiчувала вже сто тисяч користувачiв. Сьогоднi iхня кiлькiсть наближалася до мiльйона.

Вiдлунням цього успiху стала стаття в «Дейлi ньюс». Але в нiй журналiст порушив питання, що непокоiло все iндiйське суспiльство: чи здатна створена Санджаем соцiальна мережа радикально змiнити устоi й до якоi мiри iй дозволять розвиватися? Ця стаття не пройшла непомiченою i викликала бурхливу суперечку мiж Санджаем i його дядьками. Тiльки матiр пiдтримала сина, хоча й не розумiла до пуття, чим вiн займався. Їi хлопчик був щасливий – а бiльше ii нiщо не цiкавило.

Одного дня, коли жiнка тяжко хворiла, Санджай прийшов до ii лiжка i взявся гортати родиннi альбоми. Вiн спинився на обличчi, якого не знав. Мати розповiла, що молода дiвчина на фотографii – сестра його батька. Тiтка, з якою вiн не мiг познайомитися, бо вона залишила рiдню, щоб полетiти з якимось нездарою в Сполученi Штати.

Мати одужала, а Санджай з головою поринув у справи. Розростання проекту потребувало нових капiталiв. Індiйськi банки вагалися з етичних мiркувань, пов’язаних iз концепцiею пiдприемства, яке без упину цькувала консервативна преса. Тож Санджаю спало на думку пошукати iнвесторiв там, де процвiтали його конкуренти… Запит на вiзу, лист, адресований незнайомiй тiтцi, i непорозумiння привели його на цей жахливий диван.

Санджай затулив штору й замислився, яким же буде наступний знак…

– Не можеш заснути? – запитала Лалi, вiдчиняючи дверi кiмнати. – І я також. Страждаю вiд безсоння. Не знаю, хвороба це чи благословення, але що менше ми спимо, то бiльше живемо, еге ж?

– Лiкарi iншоi думки.

– Ти голодний? Розiгрiти тобi що-небудь? Ходiмо, ми не розбудимо Дiпака. – Вона кинула погляд на свою спальню. – Навiть землетрус не порушить його сну.

Коли Санджай умостився за кухонним столом, Лалi витягнула тарiлку бебiнки[5 - Бебiнка (або бiбiк) – гоанський багатошаровий пудинг на основi кокосового молока. Спершу мiстив шiстнадцять шарiв, але з часом iх кiлькiсть наполовину зменшилася.] й вiдрiзала два великих шматки.

– А що з тобою? Безсоння чи рiзниця в часi?

– Нi те, нi iнше. Я мiркував.

– У тебе проблеми? Тобi потрiбнi грошi? – запитала Лалi.

– Та нi, як ти взагалi могла таке подумати?

– Я знаю твоiх дядькiв. Пiсля смертi батька вони позбавили мене моеi частки спадку. Навряд чи тi обшарпанi халупи дорого коштували, але, розумiеш, це справа принципу, – додала вона, витягуючи iз сумки гаманець.

– Прошу, сховай, я чудово даю собi раду сам.

– Нiхто не здатен зробити щось велике сам. Тi, хто мають iншу думку, вважають себе кращими за решту.

– Твiй чоловiк постiйно сам у своему лiфтi.

– Дiпак працюе плiч-о-плiч з колегою, який замiнюе його вночi. Я прийняла всi примхи коханого, навiть найбезглуздiшi, дала йому максимальну свободу, але вимагаю, аби вiн завжди засинав поруч зi мною.

– Ви справдi поiхали з Індii, щоб жити разом?

– Не знаю, як там справи нинi, але за моiх часiв шлюби влаштовували родичi, а молодi люди не мали права голосу. Та я була не з тих, кого легко пiдкорити. Дiпак не належав до нашоi касти, але ми кохали одне одного й були рiшуче налаштованi за всяку цiну не дозволити старим шкарбунам розпоряджатися нашим майбутнiм. Ми одразу втямили, що означало «за всяку цiну», тож нам довелося тiкати з Мумбаi, аби твiй дiдусь чи хтось iз твоiх дядькiв не вбив його.

– Тато нiзащо

Страница 11

такого не дозволив би!

– Вiн став на бiк чоловiкiв, i для мене це було страшною зрадою, адже з усiх трьох братiв твiй батько був моiм единим союзником. Вiн мусив захистити мене, постати проти архаiчних традицiй родини, де панувало лицемiрство; але так i не зробив цього. Та я не мала говорити тобi про нього таке, це негарно.

Нiч минала. Санджай i Лалi розiйшлися, але жодному з них не вдалося заснути.


* * *

У будинку № 12 на П’ятiй авеню вже давно всi спали, крiм мiсiс Коллiнс, яку щойно розбудив будильник. Чарiвна лiтня панi, що мешкала у квартирi на шостому поверсi, одягла домашнiй халат i пiшла до вiтальнi. Накрила клiтку з папугою чорною шовковою хустинкою i рушила на кухню. Вона вiдiмкнула зачиненi на засув службовi дверi й залишила iх трохи прочиненими. Потiм попрямувала до ванноi, пiдрум’янила щоки перед дзеркалом, побризкала трохи парфумiв на шию, а тодi знову пiрнула пiд простирадла. Очiкуючи, вона гортала журнал.


* * *




День, коли я залишила лiкарню


Спершу я послуговувалась дерев’яною дошкою. Я розташовувала ii мiж лiжком i основою iнвалiдного вiзка, щоб перебиратися з одного на iнше. Цього навчила мене Меггi. Я була не першою ii пацiенткою, i вона мала хист усе пояснювати так, щоб ви не встигли злякатися. Вона пообiцяла, що одного дня менi не знадобиться дошка – потрiбно лише накачати руки. Я стiльки рокiв бiгала, формуючи сильнi, наче камiнь, ноги… А тепер вони зникли й доводиться наново вчитися ходити за допомогою плечей i потилицi.

Одного ранку лiкар Малдер сказав, що бiльше не мае причин мене затримувати. Оголошуючи цю новину, вiн мав сумний вигляд, i я подумала, що йому, можливо, хотiлося б, аби я залишилася ще.

Оскiльки я трохи в нього закохалася i Меггi таемно дала менi останню таблетку оксi[6 - Оксi – оксидон, потужний наркотичний знеболювальний препарат, що належить до опiоiдiв.], я запропонувала йому поiхати зi мною. Вiн засмiявся, поплескав мене по плечу i сказав, що пишаеться мною. А тодi попросив мене приготуватися, бо надворi на мене чекають люди. Якi люди? «Побачите», – вiдповiв вiн з усмiшкою, за яку я ладна була негайно вийти за нього замiж.

Я цього не розумiла, але тiеi митi прагнула лише одного: увiбрати в себе його обличчя i запах, поки це можливо. У головi вже вимальовувався розподiл на життя до i пiсля. З лiкарем Малдером i без нього.

У вiзку, який штовхав тато, я перетнула коридор. Санiтари, медсестри й черговi лiкарi пiднiмали великий палець, аплодували i вiтали мене. Ну й диваки: саме я маю iм аплодувати, обiймати iх i говорити, що тут я вiдкрила таку глибину людяностi, якоi нiколи не знала, але яка дала менi сили витримати бiль. Та на цьому сюрпризи не скiнчилися: виiхавши у вестибюль, я була вражена.

Журналiсти, камери, трiск спалахiв, полiцiянти, що мали мене захистити, i сотня незнайомцiв з усiх куточкiв мiста, якi прийшли мене привiтати. Я залилася слiзьми, щойно збагнула: мене вiтали не тому, що я мало не перетнула фiнiшну смугу, а тому, що я взагалi вижила.


* * *


4

По завершеннi кастингу Хлоя захотiла прогулятися по Медiсон-авеню. Зрештою, чому б i не придбати собi сукню чи бюстье, аби потiшити матiр – чи, ще краще, саму себе. Дiвчина iхала вздовж вiтрин, зайшла у два магазини, але так нiчого i не придбала. Повiтря повнилося весняним ароматом, який так чаруе серце, тротуар був просторим, а кастинг наче минув успiшно, тож у неi було все, щоб почуватися щасливою i без марних витрат. Вона обiгнула Медiсон-парк. З пiвночi на пiвдень П’ята авеню м’яко спускалася, тож Хлоя легко могла повернутися сама.

Коли вона пiд’iхала до будинку, Дiпак квапливо вiдчинив дверi й провiв ii до лiфта.

– До вашого кабiнету чи додому? – запитав вiн, поклавши долоню на рукiв’я.

– Додому, будь ласка.

Кабiна поповзла вгору.

– Дiпаку, я отримала роль. Записи почнуться наступного тижня, – подiлилася Хлоя на другому поверсi.

– Моi вiтання. Гарна роль? – спитав вiн на третьому.

– Я дуже люблю цю книжку.

– Отже, менi варто якомога швидше прочитати ii. Хоча нi, я зачекаю – i зможу ii послухати, – виправився вiн на висотi четвертого.

– А чоловiк, який нещодавно iхав у кабiнi, – запитала Хлоя на п’ятому, – це клiент мiстера Грумлата?

– Я не можу пам’ятати всiх вiдвiдувачiв.

Шостий поверх проминули в тишi.

– Вiн подбав про пакунок для Клеркiв i знайшов менi таксi.

До восьмого поверху Дiпак удавав, нiби розмiрковуе.

– Я не звернув на нього особливоi уваги. Вiн здався менi ввiчливим i готовим допомогти.

– Здаеться, вiн iндiець.

Дев’ятий поверх. Дiпак зупинив кабiну й вiдчинив дверцята.

– Я принципово не розпитую людей, якi пiднiмаються в моему лiфтi. Особливо про iхне походження. Це було б дуже неввiчливо з мого боку.

На цьому вiн попрощався з Хлоею i швиденько спустився.


* * *

Сем пiдозрiливо поклав слухавку: шеф його викликав, не потурбувавшись спитати, чи вiн, бува, не зайнятий. Таке ставлення не обiцяло нiчого доброго. Сем замислився, чим би можна було йому дорiкнути. Та часу помiр

Страница 12

увати не було. Джеральд, секретар начальника, постукував по склянiй перегородцi й по циферблату свого годинника – бiльш нiж очевидний сигнал. Сем схопив записник та олiвець i на ватяних ногах рушив коридором.

Мiстер Ворд розмовляв по телефону. Вiн не запропонував Сему сiсти, ба навiть гiрше: сам умостився до нього спиною, повернувши крiсло до скляноi стiни, що виходила на парк Вашингтон-сквер. Сем чув, як шеф розсипаеться у вибаченнях i обiцяе спiврозмовнику, що буде вжито заходiв.

Мiстер Ворд поклав слухавку й повернувся до нього.

– А ось i ви! – вигукнув вiн.

«Це не на добро», – подумав Сем.

– Ви хотiли мене бачити? – запитав вiн.

– Ви зовсiм клепку втратили?

– Нi, – вiдповiв Сем, торкаючись своеi голови.

– Дуже не раджу вам жартувати. Часом ви здаетеся менi кумедним, але не сьогоднi.

– А що трапилося сьогоднi? – смиренно запитав Сем.

– Що за волоцюгу ви сьогоднi представили одному з наших найбiльших iнвесторiв?

Елементи мозаiки склалися, утворивши божевiльне обличчя Санджая, що прибув на iхню зустрiч iз запiзненням та ще й у неохайному виглядi.

– Це дуже перспективний проект, який обiцяе великi прибутки.

– Сайт знайомств в Індii? А чому не стриптиз-клуб у Бангладешi, як на те пiшло?

– Ви все неправильно зрозумiли, – пробурмотiв Сем.

– А я й не маю щось розумiти. Менi важливо, що почув наш клiент. «Любий Ворде, якщо вже я iнвестор, i не найменший, вашоi консалтинговоi компанii, то це тому, що – я переконаний – ми подiляемо певнi цiнностi. І моральнiсть для мене не менш важлива, нiж капiталовкладення…» Ну i так далi, звiльню вас вiд подробиць принизливоi розмови й оголошу висновок, який стосуеться вас: «Бiльше не хочу бачити вашого клоуна!» А повна версiя тривала п’ятнадцять хвилин! Сподiваюся, ви добре зрозумiли позицiю мого друга.

– Бiльш нiж, – стоiчно вiдповiв Сем.

– То виконуйте! – наказав мiстер Ворд, вказуючи пальцем на дверi.

Сем вийшов з офiсу й опинився вiч-на-вiч iз Джеральдом, який не приховував свого задоволення.

– Здаеться, когось тут почухали проти шерстi, – вишкiрився вiн.

– Здаеться, хтось тут цiлий статок витратив на фiрмовi шмотки й тепер вважае себе дуже елегантним.

– Елегантнiсть – це стан душi, – вiдповiв ображений Джеральд.

– Тодi ти чудово ii приховуеш, старий.

Джеральд ладен був зжерти свою краватку, от тiльки Сем чхати хотiв на душевнi муки босового секретаря. Вiн надто довго мовчки терпiв удари. Ішов зранку на роботу, закипаючи вiд лютi, й повертався ввечерi, скрегочучи зубами. Тепер з нього досить.

Раптом вiн згадав iндiйську приказку, яку любив повторювати Санджай в Оксфордi: «Щоб переповнити чашу, потрiбно неймовiрно багато крапель».

– Цiкаво, це справдi приказка, а чи цитата з якоiсь книжки? – пробурмотiв вiн перед Джеральдом, який не второпав нi слова.

Тепер чаша наповнилася, i Сем вирiшив: пан або пропав. Це питання не азарту, а гордостi. Вiн рiзко вiдсунув Джеральда, який перегороджував йому шлях, i повернувся до кабiнету мiстера Ворда.

– Маленьке питання. Коли ваш друг вкладае грошi в пiдприемство з виготовлення зброi чи на наступний день пiсля виборiв iнвестуе в хiмiчний консорцiум, вiдомий як один iз найбiльших забруднювачiв планети, моральна цiннiсть його акцiй не е проблемою? Можете не пропонувати менi сiсти.

Сем умостився в крiсло просто навпроти скам’янiлого шефа.

– Ви знаете, що таке iнь i янь, аверс i реверс монети, яку пiдкидають у повiтря, тож збагнете, до чого я веду. Ви знали, що двое блазнiв, якi винайшли мобiльний телефон, який ви тримаете в руках, починали своi дослiдження в гаражi, пiдбираючи бракованi деталi в смiтниках «Локгiда»? То хто вони – лахмiтники чи генii? Дозвольте розповiсти вам дещо про людину, яку ви назвали волоцюгою. І – увага – дещо справдi особливе. Санджай народився в родинi, багатшiй за цю брокерську компанiю; такiй заможнiй, що вiн мешкав у схожому на палац будинку. Коли Санджаю було дванадцять, його батько помер. Дядьки взялися за його виховання. Коли йому виповнилося вiсiмнадцять, вони вiдправили його до Оксфорда, де ми й познайомилися. Повернувшись до Індii, Санджай зробив два вiдкриття. Перше стосувалося батькового заповiту. Через якiсь химернi родиннi традицii вiн мiг отримати спадок тiльки пiсля тридцяти рокiв. Ішлося про готельний комплекс посеред Мумбаi. Другою рiччю, яку вiдкрив – чи то пак збагнув – Санджай, було те, що суворiсть, а точнiше – жорстокiсть дядькiв пояснювалася единою причиною: прагненням тримати його подалi вiд керiвництва готелем, який вони встигли привласнити. Тож вони й надумали «опiкати» його навiть пiсля досягнення повнолiття. Точнiше, вони заповзялися розпоряджатися його життям на власний розсуд.

Може здатися, що йдеться лишень про мужнiй учинок без особливих наслiдкiв, але коли ви опиняетесь без шеляга за душею на вулицi – зважте, на вулицi Мумбаi, – це вже зовсiм iнша справа. Ви не дуже й помилилися, коли назвали його волоцюгою, адже вiн i справдi провiв багато ночей без даху над головою. Але мiй друг – боець, гiдн

Страница 13

й i гордий. Вiн знаходив дрiбнi пiдробiтки, примудрився вiдшукати пристойне житло й нiколи не втрачав неймовiрного потягу до знань. Йому все цiкаво, його не лякае жоден досвiд. Мабуть, саме це менi в ньому найбiльше подобаеться. У барi, де Санджай працював офiцiантом, вiн зустрiв старого шкiльного друга. У того з’явилася божевiльна iдея, яку Санджай розвинув. Проект став пiдприемством – дуже успiшним пiдприемством. Питання, яке постае, надзвичайно просте: скiльки людей, подiбно до вашого великого клiента, проминули славнозвiсний гараж, де двое схожих на хiпi юнакiв розбирали бракованi деталi, – i скiльки сьогоднi шкодують, що тодi не спинилися?

Санджай забрав свою частку готелю «Мумбаi-палас», i вiн мiг би легко обiйтися без наших послуг, але не хоче йти наперекiр дядькам. Якби я пережив хоча б чверть того, що вiн, то думав би лише про те, як iм насолити. Та вiн не такий; здаеться, в Індii повага до старших стоiть над усiм. Не можу позбутися думки, що такий кодекс честi скидаеться на запущену стадiю мазохiзму. Здаеться, це трохи схоже на нашi з вами багаторiчнi стосунки. А тепер карти на стiл: Ви зайдете до гаража чи нi? Якщо нi, я звiльню свiй кабiнет сьогоднi ввечерi.

Мiстер Ворд поглянув на Сема з увагою та iнтересом. Вiн розвернув крiсло до скляноi стiни, опинившись спиною до пiдлеглого.

– Принесiть менi проект, я ще раз його розгляну.

– Немае потреби, ви платите за це менi.

– Ви настiльки в нього вiрите, що ладнi поставити на кiн кар’еру? Ви ж знаете: якщо справа скiнчиться кепсько, мiсця для вас тут не буде. І не лише тут.

– А якщо все скiнчиться бiльш нiж добре i я вiдчиню вам дверi на iндiйський ринок, ви ж знаете, що мене не задовольнить звичайна медалька?

Ворд зробив пiвоберт i зiтнувся поглядом iз Семом.

– Пензлюйте звiдси, поки я не передумав.


* * *

Сем передав Санджаю основнi моменти перспективноi розмови з босом – звiсно, опустивши деякi ii деталi. Коли така впливова людина, як мiстер Ворд, береться розглянути досье, це вже варто вiдсвяткувати.

– Ти можеш хоча б раз прибути вчасно i в нормальному одязi? – благав Сем.

– Десять хвилин – це ж навiть не спiзнення.

– Учора було двi години!

– Ох, так, але вчора я мав на те поважну причину. Довелося зробити об’iзд, щоб висадити жiнку, в якоi була важлива зустрiч.

– Ну звiсно ж, наша зустрiч – зовсiм не важлива! І хто ця жiнка? Я ii знаю?

– Нi. І я також, до речi.

Сем вражено глянув на друга.

– Так i е, ти абсолютно хворий!

– Якби ти ii побачив, то не казав би так, – вiдповiв Санджай.

– І яка ж вона була? – закричав Сем.

Санджай мовчки вiдiйшов.

Проминаючи будiвлю, де працював його дядько, вiн пiдняв голову до вiкон дев’ятого поверху й запитав себе, чи отримала його пасажирка роль. Вiн побажав, щоб iй усе вдалося, а тодi пiшов далi. На Юнiон-сквер, зачувши оглушливий вереск клаксонiв, вiн вiдмовився вiд iдеi взяти таксi й пiрнув у метро.

Вийшов уже у Схiдному Гарлемi. Тут не було будинкiв iз тесаного каменю, пiддашкiв чи портье в лiвреях. Простi споруди з червоноi та бiлоi цегли стояли поруч iз великими комплексами соцiального житла. Запахи, кольори, облущенi фасади, розтрiсканий асфальт, уламки, що ряснiли на тротуарi, сумiш мов, якi лунали звiдусiль… Строкатий пейзаж бiльше скидався на вулицi його юностi.

Повернувшись до квартири, Санджай побачив Лалi. Жiнка сидiла на диванi у вiтальнi, схилившись над вишивкою. Вiдчайдушно кривляючись, вона намагалася втримати окуляри, що сповзали iй на кiнчик носа, а Дiпак тим часом розкладав на столi прибори.

– Вечерятимеш з нами? – кинув вiн замiсть привiтання.

– Може, я запрошу вас до ресторану?

– Наскiльки менi вiдомо, сьогоднi не четвер, – вiдрiзав Дiпак.

– Чудова iдея, – втрутилася Лалi. І додала, виразно зиркнувши на чоловiка: – Куди б нам сходити, щоб змiнити атмосферу?

– Я б скуштував американських страв, – запропонував Санджай.

Дiпак глибоко зiтхнув i сховав прибори до буфета. Вiн зняв пальто з вiшалки при входi й зачекав. Лалi облишила роботу й пiдморгнула небожу.

– Ресторан за три квартали звiдси, – оголосив Дiпак, ступаючи вперед.

На перехрестi Лалi перейшла через дорогу, хоча свiтлофор уже блимав червоним. Дiпак затримався i смикнув небожа за комiр.

– З мiс Хлоею все пройшло нормально?

– Я знайшов для неi таксi, а що?

– Та нiчого, зрештою… Вона запитувала про тебе.

– Що запитувала?

– Тебе це не стосуеться.

– Як же не стосуеться?

– Мiй лiфт – це сповiдальня, я зв’язаний професiйною таемницею.

Свiтлофор змiнив колiр – i Дiпак рушив далi, нiби нiчого й не сталося. Трохи пiзнiше вiн спинився перед барвистою вiтриною ресторану «Le Camaradas».

– У цьому районi мiсцева кухня – пуерто-риканська, – сказав вiн, прочиняючи дверi.


* * *

У будинку № 12 на П’ятiй авеню мiстер Рiвера налаштовував радiо пiд бюрком. Вiн обрав частоту станцii, що коментувала хокейний матч, i занурився в читання детективного роману. Нiч належала йому.

Бронштейни вже давно повернулися. Вiльямсам на восьм

Страница 14

й поверх привезли iжу аж двi служби доставки. Китайськi страви – для чоловiка, який саме писав хронiку в кабiнетi, а iталiйськi – для дружини, яка малювала у своему. Це наштовхнуло мiстера Рiверу на думку, що ксенофобiя не заважае iм насолоджуватись iноземною кухнею.

Мiстер i мiсiс Клерки дивилися телевiзор у маленькiй вiтальнi. Коли кабiна проминала сьомий поверх, було чути: вони увiмкнули звук гучнiше. Ця пара завжди так чинила, коли кохалася.

Хаякава виiхали з мiста ще в першi днi весни, до будиночка в Кармелi, i повернуться вони не ранiше осенi.

Мiстер Моррiсон, власник квартири на четвертому, перебував, як i щовечора, в оперi чи в театрi. І – як i щодня – вiн вечерятиме в «Бiльбоке» й повернеться п’яний як чiп близько 23-i години.

Зельдоффи нiколи нiкуди не ходили. Хiба що до церкви, послухати вечiрне богослужiння на свято. Дружина читала вголос книжку про життя мормонiв, а чоловiк слухав ii й конав вiд нудьги та релiгiйностi.

Щодо мiстера Грумлата, то вiн давним-давно пiшов з кабiнету. Їхнi графiки роботи не давали iм змоги перетинатися – окрiм перших двох тижнiв у квiтнi, коли бухгалтер працював до ночi. Вiн полюбляв говорити, що для нього це розпал сезону – клiенти мали надiслати податковi декларацii до 15 числа. А ще у груднi, перед новорiчними святами.

О 23-й годинi мiстер Рiвера вiдклав свiй детектив, не сумнiваючись, що розгадав iнтригу, а тодi допомiг мiстеру Моррiсону повернутися додому – а цього п’янюгу голими руками не вiзьмеш, зважаючи на те, як вiн нажлуктився. Довелося провести його до спальнi, пiдтримувати аж до лiжка, стягувати черевики – i тiльки тодi повернутися на свiй пост.

Опiвночi вiн зачинив дверi будинку, кинув у кишеню службовий мобiльний – знахiдку мешканцiв, якi тепер мають змогу в будь-який момент зв’язатися з ним, – i рушив службовими сходами. Засапавшись, видерся на шостий поверх, витер чоло й легенько штовхнув привiдчиненi службовi дверi.

Мiсiс Коллiнс чекала його на кухнi з келихом бордо в руцi.

– Ти голодний? – запитала вона. – Не сумнiваюся. Ти не мав часу повечеряти.

– Виходячи з дому, я закинув сандвiч, але вiд склянки води не вiдмовлюся. – Вiн поцiлував ii в лоб. – Колись цi сходи таки зламають менi ноги.

Мiсiс Коллiнс налила велику склянку води, сiла чоловiковi на колiна й поклала голову йому на плече.

– Ходiмо спати, – муркнула вона. – Я так довго чекала на тебе – цiлий день.

Мiстер Рiвера роздягнувся у ваннiй, де на нього чекала нова, випрана й попрасована пiжама, складена на мармуровому умивальнику. Вiн одягнув ii й приеднався до мiсiс Коллiнс у лiжку.

– Вона неймовiрна, але не варто було.

– Я прогулялася до «Барнiз». Не сумнiвалася, що вона тобi сподобаеться.

– Наче на мене шита, – вiдповiв мiстер Рiвера, захоплюючись фасоном штанiв.

Вiн пiрнув пiд простирадла, переконався, що будильник встановлено на п’яту ранку, й вимкнув нiчник.

– Як у неi справи? – прошепотiла мiсiс Коллiнс.

– Вона була спокiйна, майже в гарному настроi. Лiкарi знову вiдкоригували дози. Подумала, нiби я маляр, що фарбував коридор, i подякувала за роботу. Вона досi пам’ятае, що любила синiй колiр.

– А твоя книжка? Ти знайшов винного?

– Це медсестра або покоiвка. Можливо, вони спiльницi. Завтра дiзнаюся.

Мiстер Рiвера притулився до мiсiс Коллiнс, заплющив очi й заснув.


* * *

Часом траплялося, що фантомнi болi в ногах будили Хлою посеред ночi. Але цього вечора не бiль заважав iй заснути. Сiвши на лiжку, вона тренувалася читати текст. Дiвчина навiть вiдтворювала жести й мiмiку, що узгоджувалися з намiрами персонажiв у дiалогiчних частинах роману.

Вона повернулася до початку роздiлу, збираючись спробувати нижчi тони, щоб зiграти голос Антона. У книжцi молодий конюх намагався вразити дiвчину, яка йому подобалася. Хлоя навiть випнула груди, наче пiвник. Коли героiня сiла верхи, збираючись пустити коня учвал, Хлоя закрила книжку й кинула ii на лiжко. Вона пiдняла простирадла, пересiла на вiзок i пiд’iхала до вiкна. Милувалася вулицею, залитою рожевим сяйвом свiтанку. Чоловiк вигулював собаку, з ним порiвнялася, а тодi рушила далi швидким кроком жiнка. Пара у вечiрньому вбраннi виходила з таксi…

Хлоя зiтхнула й опустила штори. Їi погляд упав на книжку. Вона була невидимою актрисою, лицедiйкою, що намагалася продовжити кар’еру, хай навiть в iнший спосiб.

Вона рушила на кухню заварити чаю.

Чайник уже закипав, коли на службових сходах пролунав гуркiт, а потiм – жахливий крик. Засув був надто високо, i вона не могла дотягнутися. Хлоя спробувала пiдтягнутися на руцi. Зазнавши невдачi, вона притиснулася щокою до дверей i прислухалася… Стогiн – i запала тиша. Вона вiд’iхала, розвернулася, вимкнула газ, рушила коридором i взялася стукати у дверi батьковоi спальнi. Мiстер Бронштейн вискочив з лiжка й постав перед донькою зi скуйовдженим волоссям.

– Що з тобою трапилося? – захвилювався вiн.

– Іди за мною, поквапся!

Дiвчина повела його до кухнi й пояснила, що почула, як хтось упав на сходах.

Мiстер Бронштейн хутко

Страница 15

спустився. Чотирма поверхами нижче вiн гукнув доньцi, щоб вона викликала швидку.

– Що вiдбуваеться? – закричала вона, дратуючись, що не може нiчого дiзнатися сама.

– Не гай часу, я спущуся й вiдчиню iм.

Вона помчала до своеi кiмнати, схопила мобiльний i набрала 911. Повернувшись до свого спостережного пункту, вона широко прочинила штори.

Батько чекав на тротуарi. Пронизливо завила сирена – i машина швидкоi зупинилася бiля будинку. Двое фельдшерiв кинулися в службовi дверi за мiстером Бронштейном.

Хлоя чотири рази проiхала мiж кiмнатою й кухнею.

Рятувальники вийшли, тягнучи до швидкоi ношi. На них лежав чоловiк, обличчя якого прикривала киснева маска.

Хлоя чатувала на батька бiля дверей квартири. Натомiсть вiн виринув з iншого боку коридору.

– Не мiг скористатися лiфтом. Мiстер Рiвера в дуже кепському станi.


* * *




День, коли менi змiнили пов’язки


Лiкар Малдер запитав, чи хочу я поглянути на своi колiна. Вiн пояснив, що однi пацiенти бажають бачити кiнцiвки, а iншi – нi. Завагавшись, я вирiшила, що подивлюся тiльки на одне колiно.

Я знала, що втратила, але не усвiдомлювала масштабу поранень. Там, де мали бути литки, шкiра скидалася на мiсячний краевид. Мене наче паралiзувало. Джулiус вирiшив вийти. Меггi поклала менi на лоба компрес, а тато втiк до Джулiуса в коридор. Можливо, щоб залишити мене в суто жiночому товариствi. Або щоб я не бачила, як вiн плаче.

Потiм Меггi повiдомила, що найближчими днями оксi, дилаудид та фентанiл стануть моiми найкращими друзями – але лише на кiлька днiв. У жодному разi не можна було звикати до них. Мене зачарувала доброта людей, що лiкували мене. Меггi називала мене «краплинкою меду» – мабуть, на цю метафору ii наштовхнув вигляд моiх колiн. Знiмаючи бинти сантиметр за сантиметром, лiкар запитував, чи менi не боляче. Щиро кажучи, iхне спiвчуття дуже заспокоювало. Якби ж я могла забрати iх обох додому… але до повернення ще було далеко.

Я тримала Меггi за руку – по правдi, я мало не розчавила iй пальцi, – а вона все повторювала, що я мiцна, як огiрочок, що я неймовiрна. А коли Малдер зiрвав останнi бинти, бiль став таким нестерпним, що я виблювала снiданок. Щойно Джулiус повернувся до палати, Меггi тицьнула йому миску з блювотою. Романтично, далi нiкуди. Бiльше я нiчого не пригадую. Меггi сказала, що я вже досить настраждалася, тож, не чекаючи на рiшення лiкаря Малдера, дала менi снодiйне. Вона вприснула вмiст шприца у крапельницю, яка постачала рiдину менi в руку, i я поринула у дрiмоту.

Коли я розплющила очi, Джулiус досi був поруч.

Я захотiла дiзнатися, скiльки проспала, нiби це мало хоч якесь значення. Насправдi я хотiла знати, скiльки часу вiн просидiв бiля мене. Вiн уважно поглянув на мене i сказав, з не притаманною йому слабкiстю, що менi треба помити голову. Потiм вiн залився слiзьми, i тепер його втiшала я. Джулiус без упину повторював, як йому прикро… чому прикро? Я вiдповiла, щоб вiн не мучив себе, бо його провини тут немае. Але вiн наполягав, мовляв, нiчого б не трапилося, якби вiн вiдклав роботу i ми поiхали до Італii разом, як i планували. Я зауважила, що мене б i там могло розчавити машиною, бо iталiйцi iздять, наче божевiльнi, – на випадок, якщо вiн дорiкае собi, що не був поруч. Що б це змiнило? Вiн же не бiг би замiсть мене… І чому близькi завжди вiдчувають потребу звинувачувати себе, коли трапляеться щось лихе? Можливо, так вони оплакують життя, яке бiльше нiколи не буде таким, як ранiше. Лише «до» та «пiсля». Мiркуючи про «пiсля», я поглянула на Джулiуса i сказала, що вiн нiчого менi не винен. А вiн запитав, чи не проти я, аби вiн помив менi голову пiд наглядом Меггi. Мабуть, волосся зберегло запах «14:50». Я не знаю, як назвати те, що сталося, тож охрестила цю подiю на честь митi, коли спинився мiй годинник… 14:50.


5

О 6:15 Дiпак зайшов через службовi дверi, спустився в пiдвал, щоб переодягнутися в форму, й пiднявся виконувати своi обов’язки. Попри рутинний початок, ранок вiдрiзнявся вiд усiх iнших. У вестибюлi панувало хвилювання. Клерки, Вiльямси та Зельдоффи розмовляли з мiстером Бронштейном. Мiстер Моррiсон дрiмав, притулившись до стiни, мiсiс Коллiнс знервовано мiряла кроками примiщення. Не було лише мiс Хлоi. Загальне збудження вразило Дiпака, але загадка повернула його до реальностi. Хто привiз увесь цей люд на перший поверх, якщо його колеги не було серед присутнiх?

Мiстер Бронштейн першим помiтив лiфтера i з сумним виглядом пiдiйшов до нього.

– Любий Дiпаку, менi дуже шкода. Трапився нещасний випадок. Мiстер Рiвера впав зi службових сходiв.

– Трясця! Що вiн робив на службових сходах о п’ятiй ранку?! – вигукнув мiстер Вiльямс.

– Наразi це не мае значення. Нам варто хвилюватися за його здоров’я, – вiдповiла мадам Клерк, вбрана в легке дезабiлье[7 - Дезабiлье – легкий домашнiй одяг, ранкова сукня, подiбна до нiчноi сорочки.].

– Що кажуть лiкарi? – втрутилася мiсiс Вiльямс, аби врятувати чоловiка.

– Нiчого, але в нього вiдкритий перелом правоi ноги. На щастя, без крововили

Страница 16

у. Вiн був трохи пришиблений, утiм цiлком притомний. Я з ним розмовляв, голова на мiсцi, – уточнив професор.

– Нехай там вона i лишиться, – видихнув мiстер Зельдофф, потай облизуючись на декольте мiсiс Клерк.

– Сподiваемося, йому в лiкарнi зробили томограму, – додала його дружина, ко`пнувши чоловiка по гомiлцi.

– У якiй вiн лiкарнi? – незворушно запитав Дiпак.

– Я попросив, щоб його вiдвезли до «Бет». Там працюе один мiй друг, лiкар, – вiдповiв Бронштейн.

– Гадаю, кожен з вас хотiв би повернутися додому якомога швидше, але для цього нам доведеться здiйснити двi поiздки. Отже, всi по черзi, – повiдомив Дiпак голосом капiтана корабля пiд час бурi.

Вiн покликав пасажирiв: Зельдоффiв, мiстера Моррiсона, якому дивовижним чином вдавалося дрiмати стоячи, i, зрештою, мiсiс Коллiнс… Пошукавши жiнку поглядом, вiн заскочив ii на гарячому – вона саме нишпорила за його бюрком. Вона вiдчинила шухлядку, зачинила ii й нахилилася додолу.

– Чи можу я вам допомогти? – прошепотiв Дiпак.

Мiсiс Коллiнс знайшла свiй скарб. Вона пiдвелася i вручила лiфтеру маленьку книжку, яку той нишком поклав собi в кишеню.

– Можете на мене розраховувати, – стримано мовив вiн. – Якщо ви пройдете до лiфта й дорогою розбудите мiстера Моррiсона, я буду вам незмiрно вдячний…

Минуло кiлька хвилин. Дiпак здолав сотню метрiв, катаючись угору та вниз, i нарештi опинився в кабiнi сам. Опустивши вiдкидне сидiння, вiн умостився й обхопив голову руками. Доведеться попередити дружину, що вiн повернеться сьогоднi пiзно. Мешканцям знадобляться його послуги, щоб повернутися додому наприкiнцi дня. Потiм вiн забiжить у лiкарню. Хто виконуватиме його роботу вночi? І як довго мешканцi погодяться користуватися службовими сходами пiсля його вiдходу? Наразi лiфтер не мав жодноi вiдповiдi, та похмуре передчуття не полишало його.


* * *

Життя повернулося до майже нормального ритму. Дiпак здiйснив звичнi поiздки. Пiдняв покоiвку Клеркiв, спустив iхнього золотистого ретривера й доручив його вигулювальнику собак. О 9-й годинi мiстер Грумлат зайшов до вестибюля.

– У вас сьогоднi вранцi дивна пика, – мовив бухгалтер, заходячи до кабiни.

На щастя, його кабiнет був на другому поверсi, тож Дiпаку не довелося вiдповiдати.

О 10-й годинi Дiпака викликав мiстер Вiльямс. Лiфтер уже пiднiмався на восьмий, коли його, своею чергою, покликав мiстер Зельдофф. Сенсу зупиняти кабiну не було: люди жахалися вiд думки трiшки пiднятися, коли вони хотiли спуститися, тож Дiпак забрав його на зворотному шляху. Зельдофф i Вiльямс знову привiталися.

– Ну серйозно, якого дiдька вiн забув о п’ятiй ранку на сходах? – процiдив хронiкер «Фокс ньюс», який нiколи не втрачав нагоди когось у чомусь запiдозрити.

– Гадки не маю, – зiтхнув мiстер Зельдофф, якому рiдко щось спадало на думку, та й то лише в присутностi сусiдки-француженки з шостого поверху.

Дiпак вiдчув iхнi погляди в себе на плечах чи на картузi… i нiчого не сказав, хiба що побажав гарного дня, вiдчиняючи дверцята. Чоловiки попрощалися на тротуарi.

Трiшки пiзнiше вiн пiдвiз Клеркiв, якi завжди виходили разом.

Мiсiс Вiльямс працювала в себе, мiсiс Зельдофф не працювала взагалi, мiсiс Коллiнс нiкуди не виходила зранку, мiстер Моррiсон – лише пiсля 15-i години (щоб потiм наклюкатися), покоiвка Клеркiв виходила на закупи в обiднiй час, а до того пилососила. Дiпак мав трохи вiльного часу.

Вiн умостився за бюрком, понишпорив у старому довiднику, що лежав у шухлядцi, й зателефонував до лiкарнi.

Цей ранок точно вiдрiзнявся вiд усiх iнших. Сталося те, чого не траплялося дуже давно – настiльки давно, що Дiпак уже й не пригадав би той день. Затрусився бакелiтовий телефон. Дiпак здивовано подивився на нього й тiльки потiм пiдняв слухавку.

– У вас немае новин вiд нього? – схвильовано запитала мiсiс Коллiнс.

– Я телефонував до лiкарнi, вiн досi в операцiйнiй. Але загрози для життя немае.

Пролунало полегшене зiтхання.

– Я подiляю вашi почуття, – продовжив Дiпак. – Зателефонуйте менi таким само способом мiж 14:30 i 15:00, у вестибюлi буде тихо, – прошепотiв вiн, а тодi обережно поклав слухавку.

Мобiльний завiбрував. Певно, це мiс Хлоя. За часiв, коли споруджували лiфт, нiхто не переймався можливостями людей на iнвалiдних вiзках. Кнопки виклику були розташованi надто високо для неi.

Дiпак пiднявся на дев’ятий. Дiвчина чекала в коридорi.

– Я подумала, що було б непогано, якби хтось був поряд, коли вiн прокинеться, – зiзналася вона, спускаючись.

– Це люб’язно з вашого боку, мiс.

– Це я почула, як вiн упав. Я була на кухнi, коли…

І оскiльки цей ранок вiдрiзнявся вiд усiх iнших, Дiпак вiдмовився вiд звичного мовчання й перебив ii.

– Це котел, – видихнув лiфтер. – Вiн запускаеться о 5-й годинi, пара пiднiмаеться трубами. А на п’ятому поверсi вони розташованi найближче до стiни. Труби вiбрують i створюють такий шум, наче хтось гупае молотком. Тож потрiбно пiднятися й добре стукнути, щоб припинити шум. Певно, саме так вiн i вскочив у халепу.

– Можливо, але навiщо ви

Страница 17

е менi розповiдаете?

– Гадаю, мiстер Вiльямс може поцiкавитись.

Дiпак провiв ii на вулицю, посадив у таксi й допомiг влаштуватися.

– Не хвилюйтеся, зламана нога – це не смертельно, – мовила вона, притримуючи дверцята.

– Не можу заперечувати, особливо вам, але в його вiцi це серйозна травма, – зiтхнув Дiпак.

– Я вам зателефоную, щойно матиму новини.

Дiпак подякував iй за чуйнiсть i повернувся до будинку. Лiфтер сам собi не хотiв зiзнаватися, наскiльки вiн стривожений.


* * *

Повернувшись спиною до вiкна, Хлоя дивилася, як мiстер Рiвера спить. Коли вона була на його мiсцi, позбавлена життевих сил, то поглядом торкалася верхiвки клена. За цим деревом дiвчина спостерiгала, як змiнюються пори року: голий темний стовбур узимку, бруньки, що розпускаються навеснi, густе лiтне листя й рудi барви осенi…

Зайшла медсестра перевiрити крапельницю, й доки вона мiряла тиск мiстера Рiвери, Хлоя поцiкавилася його станом здоров’я. Завагавшись на мить, медсестра вiдповiла, що вiн знову зможе ходити. Коли жiнка пiшла, Хлою охопив панiчний страх.

– Це мине, – прошепотiла вона, сама не знаючи кому – собi чи мiстеру Рiверi.

Мiстер Рiвера напiврозплющив очi й знову заплющив iх, скривившись. Хлоя хотiла одразу поiхати, але так i залишилася, не здатна нiчого вдiяти. Вона думала зателефонувати батьковi й попросити заiхати по неi, аж раптом у дверях з’явилася жiнка.

На нiй була твiдова спiдниця, бiла блузка та в’язана кофта. Гостя кiлька секунд зачекала, а тодi пiдiйшла до лiжка, торкнулася долонею простирадла й розрiвняла складку.

– Вiн уже понад двадцять рокiв – частина мого життя, а я його практично не знаю. Дивно, правда?

– Навiть не знаю, що сказати, – пробурмотiла Хлоя.

– Чоловiк говорить про нього, наче про брата – брата, якого ви бачите тiльки ввечерi та вранцi.

– Я не член його родини, – зiзналася Хлоя.

– Я знаю, хто ви, – вiдповiла Лалi, сiдаючи на стiлець. – Вiн дуже вас цiнуе. Я маю на увазi – мiй чоловiк. Гадаю, мiстер Рiвера також. Людина ж не змiнюе характер удень i вночi, правда?

– Ви мiсiс Дiпак?

– Мiсiс Санджарi. Дiпак – його iм’я. Зауважте, «мiсiс Дiпак» звучить доволi незвично. А вас вiн називае «мiс Хлоя». Я посиджу з ним, повертайтеся додому. Ви зовсiм блiда.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Редингот – рiзновид старовинного одягу для верховоi iзди, щось середне мiж пальтом i довгим сюртуком з прямими полами й розрiзом ззаду. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Герiдон (фр. guеridon) – маленький круглий столик на однiй нiжцi.




3


Гамельнський щуролов – персонаж середньовiчноi нiмецькоi легенди про музику, який звiльнив мiсто вiд щурiв. Магiстрат вирiшив ошукати його i не заплатити винагороду, за що флейтист жорстоко помстився: вiн зачарував музикою всiх дiтей i вивiв iх iз мiста.




4


«Маленька квiтка» («Petite fleur») – iнструментальна композицiя пiонера джазу Сiднея Беше, записана у 1952 роцi.




5


Бебiнка (або бiбiк) – гоанський багатошаровий пудинг на основi кокосового молока. Спершу мiстив шiстнадцять шарiв, але з часом iх кiлькiсть наполовину зменшилася.




6


Оксi – оксидон, потужний наркотичний знеболювальний препарат, що належить до опiоiдiв.




7


Дезабiлье – легкий домашнiй одяг, ранкова сукня, подiбна до нiчноi сорочки.


Поделиться в соц. сетях: