Страница 1

Мiсяць, обмитий дощем (збiрник)
Володимир Савович Лис


Ця збiрка рiзнобарвних, але водночас таких спорiднених есеiв i новел про життя – немов букет зiбраного восени листя. Серйознi, а iнколи й iронiчнi роздуми про сенс щоденного буття й плин часу, про iсторичну долю Украiни й таемницi людського серця… Як вiдпустити минуле та не боятися нових зустрiчей? Де черпати наснагу на кожен день? Як розпiзнати поворотнi моменти й навчитися не шукати пiдтексту у випадковостях? Треба просто радiти життю й дихати на повнi груди! Натхненнi iсторii з добрим гумором, простi, але такi важливi для кожного цiнностi, звичнi й рiднi для нас слова…





Володимир Лис

Мiсяць, обмитий дощем



© Лис В. С., 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017


***




Я мусив про це написати


Бiльшiсть читачiв знають мене як романiста. Але крiм романiв, яких набралося вже пiвтора десятка, я все свiдоме життя писав i так звану малу, або коротку прозу. З юностi, ще зi шкiльних рокiв – етюди, новели, з дев’яностих рокiв минулого столiття – есеi. Писав iх тому, що… писалося, бо не мiг не писати, це становило основу мого життя. Це були й моi просто роздуми, вправи у словi, але здебiльшого реакцiя на щось, що схвилювало, як то кажуть, зачепило, на якийсь життевий епiзод, свiдком якого я став, серйознi або iронiчнi, iнколи з гiркою iронiею, роздуми з приводу чогось, що вiдбулося, побаченого i почутого, важливого iнодi тiльки для мене самого, реакцiя на чиюсь творчiсть, на природу i ii дива, сам плин життя, а з часом – i роздуми про його сенс та людське призначення.

Частину цiеi прози час вiд часу друкували в газетах, журналах, альманахах, збiрниках, ще бiльше таких моiх творiнь не друкували нiде, хоч i були завершенi. А ще е новели й есеi, якi з рiзних причин не дописав, лишилися i начерки та маленькi ескiзи до тих же новел i есеiв, спонтаннi записи.

Усi цi малi речi я писав здебiльшого для себе, але не так давно, переглянувши з метою очищення пару папок, у яких вони зберiгалися, подумав: може, усе-таки варто iх надрукувати? Раптом вони будуть цiкавi й iншим, а комусь навiть знадобляться… Тим бiльше, що там немае творiв нещирих, навмисних, е не тiльки моi погляди, думки, фантазii, а й моя душа. Отож, я вирiшив iх видати, привiвши до пуття. Дещо давне, слабке, забракував. Частину лишив таким, як було, частину доробив i дописав, щось переробив, бо досвiд збагатив моi погляди, а часом наповнив iх новим змiстом. Написав трохи нових есеiв як роздуми щодо теперiшнiх подiй i явищ, бо знову ж таки – не мiг промовчати.

Так i з’явилася ця збiрка. Твори, якi ввiйшли до неi, подiляються на тi, що про життя, мое осмислення його, складного, драматичного, iнодi трагiчного, але й захопливого, про лiтературу i тих, хто ii творив, про улюбленi твори, про те, що викликало в мене непiдробне захоплення, а подеколи навпаки – заперечення. Про людськi почуття, природу i ii явища, вплив на людину. Есеi i новели автобiографiчнi, зокрема про найлiпшу людську пору – дитинство. Ну й спроби пофiлософствувати, а часом поiронiзувати, зокрема й над собою. А ще дiалоги з читачами – менi цi розмови, вiдповiдi на запитання завжди були цiкавими. Спроби повернутися в далеке i недалеке минуле й зазирнути в майбутне. І суто художнi твори та напiвхудожнi замаскованi мiстифiкацii. Зрештою, сам я, перечитавши все це, зрозумiв: я мусив про це написати, не мiг не написати, бо все те, про що писав, справдi непокоiло, iнодi просто пекло, яким би суб’ективним не було написане мною. Пiзнання свiту, у якому ми е, у кожного – власне. Чому так, а не iнакше, для чого живемо, як сприймати все, що вiдбуваеться, – те завжди цiкавило, тривожило, хоч багато хто вважае мене доволi замкнутим. Тепер, проживши чимало, я кажу: ну ось, я такий, зi своiми поглядами, дослiдженнями, химерами i фантазiями, окрiм романноi творчостi. Сподiваюсь iз кимось знайти дотики у своему баченнi того, про що пишу. Все ж пошуки близьких по духу людей – природна наша властивiсть. Хто б що не казав про самотнiсть письменника. Як i бажання залишитися самим собою, хоч це, останне, не всi сприймають i розумiють. Коли я писав, про чиюсь реакцiю не думав, писав – i все.

«Чому?» – улюблене запитання майже всiх нас у дитинствi. Потiм у багатьох додаеться питання теж iз одного слова: «Як?». Дехто з часом ставить ще кардинальнiше: «Навiщо?».

Усi цi запитання я ставив i ставлю собi. Так само вони постають у цiй моiй прозi. Але здебiльшого я просто розмiрковую. Просто дотикаюся до життя. Чи рятуюся вiд його прикрощiв. Часом стою посеред нього, розгублений, i тодi з’являеться четверте запитання: «А далi?». Може, i в парi з якимось iз трьох попереднiх. Але iнодi й узагалi без запитань, такий собi досi наiвний чоловiк, який питае сам у себе дороги. Чи равлик, котрий ту дорогу переповзае… Декому може видатися немодерним чи й старомодним, але я нiколи за модою не ганявся. Я такий, як е. Зi с

Страница 2

оiми поглядами на те, що е.

До цього життя, зрештою, у мене лише вдячнiсть. По сутi, як i кожнiй людинi, менi е за що йому дякувати. Як i Богу. Зокрема за те, що мав змогу написати цi есеi й новели, новели-есеi, якi пропоную вам як букет зiбраних восени листкiв. То правда – я мусив це написати. І саме так, як написав.

Що ж стосуеться повiстi-есею «Нява й Інтеграл», яку, сподiваюся, прочитаете наприкiнцi цiеi книжки, то вона нiби й випадае з неi, але, може… може, й навпаки – доповнюе. Я написав, крiм романiв, п’ес, новел, есеiв, ще й кiлька невеличких повiстей. Ця теж про те, що мене найбiльше хвилюе, – для чого живе, для чого iснуе людина? Людина звичайна i не така, геть не така, як iншi. Як вона по-своему виживае i любить. І несе на тоненькiй ниточцi свою рожеву повiтряну кульку, якiй радiе…




Мiсяць, обмитий дощем


Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше!

    Євангелiе вiд Луки, 12–34

Я пишу Вам, щоб дiзнатися, чи iснуете Ви насправдi?

    Дiвчинка з канадськоi провiнцii Британська Колумбiя – Альберту Ейнштейну




І

Шлях равлика

Автобiографiчно-життеве





Десять слiв


Якось на зустрiчi з читачами менi поставили досить несподiване й дивне запитання: «Кажуть, що дитячi враження найяскравiшi. А ви можете назвати, наприклад, десять найпам’ятнiших подiй вашого дитинства, котрi справили найбiльший вплив на ваше життя й творчiсть?» Я почав було пригадувати i десь на п’ятiй подii збився. Жартома сказав, що п’ять iнших пригадаю на наступнiй зустрiчi, якщо така вiдбудеться.

Коли ж через якийсь час пiсля тiеi зустрiчi пригадав це запитання i почав мiркувати, чи були такi подii й чи iх набереться iз десяток, зрозумiв: були. Бiльше того, читач мав слушнiсть. Вони справдi мали неабиякий, а може, й визначальний вплив на мое життя, ставлення до нього й мою творчiсть. Мимоволi почав записувати, позначаючи подiю одним словом, i вийшли такi слова: бабуся, дiд, вовк, гiрка, перехiд, пiвень, радiо, хлiбина, Бобик, голос. А тепер розшифрую iх, оцi десять слiв.

Бабуся. Про бабусю Палажку я написав цiлу книжку: «Із сонцем за плечима. Полiська мудрiсть Пелагеi». І вона того заслуговувала. І своiм непростим, страдницьким життям, i мудрiстю. Шкодую, що ранiше не почав записувати ii казки, легенди, притчi, розповiдi про русалок i вовкунiв (вовкулакiв), прислiв’я, приказки, трохи переiнакшенi цитати з Бiблii, зокрема Соломонових приповiстей, рецепти, як лiкуватися вiд рiзних хвороб, рiзноманiтнi поради, кинутi нiби мимохiдь. Але й те, що вiдтворив у пам’ятi вже дорослим, що пригадали й передали родичi й просто земляки, становить неоцiненний скарб. А ще ж були знаменитi «душевнi бесiди» бабусi, якi допомагали тим, хто приходив за ними на наш Кусий хутiр, щоб почути бабусине слово, яке лiкувало людськi душi й замиряло сiм’i. Сипати отими шедевральними приказками, епiтетами, метафорами (утiм, бабуся й не знала цих слiв) для Пелагеi було так само природно, як дихати. Частина iх, гадаю, прийшли бозна з яких праслов’янських, праполiщуцьких глибин, а бiльшу частину вона народила сама. Бо була вiд природи талановитою, а може, й справдi генiальною. Хоч не знала цього i, звiсно, не хвалилася.

Подiй, пов’язаних iз бабусею, якi запам’яталися i, як тепер уже розумiю, справили неабияке враження i вплинули на формування моеi особистостi й мою творчiсть, було чимало. Усе те складалося в цiлiсну мозаiку поступово, непомiтно. Я захоплювався бабусею, хоч i ревнував ii до брата Івана. І, чого грiха таiти, пiдлiтком сперечався з нею. Точнiше, як тепер уже розумiю, шукав точку опори саме в ii словах. Бо певний час моя душа, ще не зовсiм дозрiла, начеб роздвоювалася. Бабуся, яку дуже любив, натхненно, поетично, хоч нiби й просто, розповiдала про Бога, цитувала Бiблiю й (о жах!), не приховуючи, казала, що Ленiн – антихрист (вона вимовляла «анцiхрист»). А в школi вчителька, яку я теж любив i поважав, переконувала, що Бога нема, то все вигадки старих людей i церковникiв. Але, можливо, саме авторитет бабусi не дав остаточно зневiритися, став моральною опорою у вiрi, у життi взагалi.

Щодо подiй, якi запам’яталися найбiльше i пов’язанi з бабусею Палажкою, то наведу двi, якi вже вiдтворив у книзi «Із сонцем за плечима» i якi не забулися досi.

…Над хутором пливе хмарка. Одна-едина у лiтньому слiпучо-блакитному бездонному небi.

– Може, на тiй хмарцi й сидить Бог? – питаю я бабусю.

– Бог на кожнiй хмарцi, – каже бабуся.

– Як то? – не розумiю. – Ви-те ж самi казали, що Бог iден i все бачить… Може, йому закортiло над нашим хутором на хмарцi проiхатись?

– Де Бог, ми не побачимо, – вiдповiдае бабуся пiсля невеличкоi паузи. – Али ти, внучку, таки правду кажеш. Бог на тiй хмарцi, бо ж гинчоi нима, i мене питае, чого я ото без роботи сижу…

Забулося чимало казок i приказок. Час, час… Не всi збереглися оповiдки й молитви. Рецепти страв – теж. Утрачено багато замовлянь. Утiм, те, що вдалося записати, запам’ятати, розпитати в iнших, – теж чималий скарб.

Часом уявляю, як несла бабуся додому запале

Страница 3

ою оту громничну, чи страсну, свiчку, захищаючи ii од вiтру своiми шкарубкими натрудженими руками. Якось подумалося, що вона була однiею з останнiх справдi народних носiiв давнiх, вироблених столiттями знань i мудростi, всього багатства полiського фольклору. Знань i мудростi, якi потрiбнi й досi.

Додам лише один штрих, про який менi розповiла односельчанка:

– Мiй чоловiк був колiем, приходив колоти свиню i на ваш хутiр. За звичкою колiевi за роботу дають додому свiжину. А бабуся Палажка була единою в селi, хто давав iще й бiлий круглий хлiб, нею перед тим спечений. Досi пам’ятаю, як чоловiк приносив той хлiб.

Кажуть, що круглий хлiб своею формою нагадуе сонце. А менi зi спiлкування з бабусею чи не найбiльше запам’ятався один епiзод.

На хуторi перед вiкнами хати, доми по-полiськи, росли в’яз i три вишнi. Ще груша i три яблунi за хутором, коло ковбанi, де прали й полоскали одяг. Основний же сад був за ровом, метрiв за двiстi-триста од власне хутора. Там дозрiвали яблука, грушi, сливи. Звiсно, нам, малим, хотiлося iх попробувати – ще перед основним, яблучним, Спасом (19 серпня), коли святили фрукти, садовину, як у нас казали, i дари саду можна було iсти. Правда, бабуся робила для нетерпеливоi малечi скидку, казала:

– Пождiте, дiтки, хоть до першого Спаса.

Перший, медовий, Спас випадав трохи ранiше, 14 серпня. І все ж навiть до нього було чекати довго й нестерпно. Тож малi халамидники iнодi робили потаемнi набiги на садок.

Тодi ми з батьками жили вже у селi, де народилися моi брати Толя i Вася, сестра Галя. А от ми з братом Іванком були «хутiрськi». І цi «хутiрськi внуки» надто вже хотiли скуштувати великих, запашних, солодких груш-скороспiлок, якi звалися «паничi». Одного разу ми з Іванком десь наприкiнцi липня чи на початку серпня вирушили на хутiр рано-вранцi, сподiваючись, що бабуся буде поратися коло печi в хатi й ми собi крадькома нарвемо тих груш-«паничiв».

Та ледве стали рвати, як бачимо: вiд хутора хутенько чимчикуе бабуся i щось до нас кричить.

– Ну все, попалися, – сказав брат. – Зара нас сваритиме.

І хоч бабуся нечасто нас сварила, ми все ж збентежено й засоромлено завмерли. А бабуся наблизилася до рова перед садом i сказала:

– Пождiте, дайте я ж хоч за вас помолюся й перехрещу.

Вона помолилася й тодi перехрестила нас.

Досi пам’ятаю виразно цю разючу картину: бабуся Пелагея з пiднятими руками, права рука осiняе нас хрестом, а за плечима бабусi вранiшне сонце, схоже на великий, щойно спечений хлiб.

Дiд. Дiда Федора я, коли правду казати, не любив. Утiм, як й iншi мешканцi нашого хутора. Невисокий, як i бабуся, проте жилавий i жвавий, вiн був суворий, рiдко коли посмiхався. Мiг вдарити бабусю, за що я раз малим ризиковано вступив з ним у суперечку. Бабусинi казки та iншу творчiсть дiд називав побрехеньками, ii душевнi бесiди – бабусиними «пльотнями». Визнавав хiба лiкувальнi рецепти як справдi «помочнi». Працював вiн каторжно, не давав спуску собi й iншим, рано вставав i пiзно лягав, пас колгоспнi конi й невтомно доглядав город, зате пiсля обiду вкладався, коли був удома, годину-двi подрiмати в хатi на лавцi, пiдклавши пiд голову долоню, i Боже борони було тодi озватися й розбудити дiда. За все це ми, малi, на вiдмiну вiд бабусi, нiколи не називали його дiдусем, тiльки дiдом.

Але тепер вже я розумiю, що тодi поряд зi страхом i неприязню до дiда (на певнiй вiдстанi) манила якась неусвiдомлена приваба. Тепер-то знаю, що дiд був справжнiм украiнським селянином, хлiборобом, який, як мiг, берiг свою iдентичнiсть, оте свое «Я», котре було мiцно, не тiльки душевно, аж до фiзичного болю пов’язане iз землею.

Якось дiд Федiр розповiв, що, переселившись у 1932 роцi на хутiр, коли польська влада дозволила переселятися iз села на хутори, вiн шiстнадцять рокiв, до 1948-го, щодень копав канаву збоку вiд хутора, осушуючи заболочену дiляночку за дiляночкою, по крихтi, ще пiд поле. Кожен день, казав дiд, мусив прийти до тiеi канави i хоч трохи викопати, щоб iз заболоченоi мiсцини збiгала вода.

– А чого у сорок восьмому роцi перестали копати? – спитав я.

– Бо тодi в селi знов став колхоз i я зрозумiв, що землю все одно скоро заберуть, – вiдповiв дiд. – То нащо було копати?

І землю таки забрали. Але дiд, як мiг, захищав свiй хутiр. Довкола села, я потiм пiдрахував, було десь до двох десяткiв хуторiв. І всiх iх наприкiнцi сорокових – п’ятдесятих рокiв знесли. Лишився один-единий наш Кусий хутiр. Дiд, як мiг, правдами й неправдами, оберiгав його. Якось, уже пiзнiше, я почув од нього:

– Володько, я ж мусив до Паски i Дмитра (храмове свято в селi) годувати два кабанцi – iден собi, другий – начальству. Або пiвсвинi iм вiддавати.

За те, щоб дозволили лишатися на хуторi, де не було електрики i радiо, щоб його не знесли, як iншi. А ще час вiд часу на хутiр завертали голови колгоспу, сiльради, парторги, агрономи, якi часто мiнялися, iнодi з вiзитерами з району. Знали: дiд Федiр нагодуе, напоiть самогонкою, ще й на дорогу дасть. Треба сказати, що дiд не випускав цигарк

Страница 4

-самокрутку з рота, смалив, як чорт (слова прабабцi Прiськи), але до спиртного був байдужим. Мiг випити хiба якусь чарку на велике свято. А ось начальнички, самi ласi до «смирдюхи» (бабусина назва самогонки), примушували пити й дiда, шантажуючи, що iнакше знесуть хутора – вiдсталий символ колишнього життя.

Одна сцена назавше врiзалася в пам’ять. Якось, коли моi тато й мама разом з нами малими вже перебралися в село, я, пiдлiток, завiтав на хутiр. А там, як не раз бувало, сидiла за столом весела компанiя – колгоспний голова (до речi, колгосп у нас спершу називався iменi Чапаева, потiм пiсля укрупнення – iменi Кагановича, далi «Свiтанок», а ще далi, на довгi роки, аж до самоi лiквiдацii – «Правда»), парторг, мiлiцiонер i двое незнайомих чоловiкiв, очевидно з райцентру. Коли я зайшов, непроханi гостi якраз переконували дiда, щоб випив iз ними.

– Та я ж, хлопцi, вже випив, i не iден, а три рази, – пробував вiдбитися дiд.

– І ще випийте, – наполягав голова, а що дiд вiдставив склянку, повернувся до сотрапезникiв: – Не, Федiр Іванович нас таки не уважае. – І до секретаря парторганiзацii: – Все, iдь у село, бери бульдозера, будемо зносити хутiр.

І дiд, хоч iз гримасою огиди, але таки випив. Я не витерпiв цiеi наруги i пiшов надвiр. А за пару хвилин побачив, як з хати швидко вийшов дiд. Вiдiйшовши убiк, заклав два пальцi до рота i, вибачайте, все щойно випите лишилося на травi. Дiд витерся рукавом, болiсно зиркнув на мене й вернувся до хати далi пити.

Ця сцена не раз поставала перед очима. Як i те, як дiд вперто копае канаву, осушуе клаптик землi. Вони теж мусили вiдбитися не тiльки в пам’ятi, але й у творчостi.

Вовк. Якось в одному iнтерв’ю я пригадав про свою зустрiч з дивним звiром, якого я, малий, повважав за собаку, псиська, котрий приблукав на наш хутiр, а вiн виявився вовком. Розтиражована ЗМІ й Інтернетом, ця розповiдь набула дещо фантастичних ознак, i мене потiм кiлька разiв запитували, чи було це насправдi. Було, присяй-бо, було, але ось як трапилося, без домислiв.

Наш полiський Кусий хутiр (за дiдовим прiзвищем – Кусько) розташовувався десь за кiлометрiв два чи трохи бiльше од села, серед болiт, на краю лiсу, або, як у нас казали, прилiску, бо справжнiй лiс починався далi, за рiчкою Нережею.

Улiтку дорослi – дiд, бабуся, мама – йшли на роботу в колгосп, а тато – в МТС (машинно-тракторну станцiю), де працював ковалем. Ми ж з молодшим братиком Іванком лишалися пiд опiкою прабабусi Прiськи. Коли ж менi набридало iхне товариство, я блукав хутором i довкола нього, з особливою любов’ю дослiджуючи малинники, а пiд кiнець лiта й лiщинник. Одного разу на краю хутора я й побачив того звiра, до якого промовив: «Песя! Бака!» Треба сказати, що на хуторi собаки не було, дiд вважав, що то дармоiди, iнша справа кiт, який хоч мишей ловить. А що хтось чужий прийде на хутiр щось красти – припустити не мiг. Псiв я бачив, iнодi вони заходили разом з людьми, котрi часом навiдувалися на хутiр попити води пiд час жнив чи копання бульби. Ну i в родичiв у селi, де ми недавно побували, був пес.

Отож я, малий (йшов тодi п’ятий рiк), подивився на песя-баку, потiм вирiшив, що вiн, певно, голодний. І пробрався до хати-доми, i захопив пару шкварок та намастив шматок хлiба туком (смальцем). І все те винiс чотирилапому гостю, який чекав мене майже на тому самому мiсцi. Вiн усе, що я принiс, схрумав, облизався i подивився, як менi здавалося, вдячно.

Вiн ще приходив кiлька разiв, я виносив йому i шкварки, i намащений хлiб та бульбини (картоплини). Осмiлiвши, я погладив песя. Вiн не боронився. Ми мовби подружилися.

Наше перiодичне спiлкування тривало, бо звiр-песьо з’являвся час вiд часу, доки одного разу бабуся Палажка, котра того дня не пiшла на роботу (а може, була недiля), не побачила мого звiра. Досi виразно пам’ятаю ii розпачливий крик: «То ж вовк, дитино!» Бабуся наблизилася до нас i стала промовляти до вовчиська щось лагiдне й заспокiйливе. Як потiм згадувала, казала йому, що йди собi, шукай зайчикiв, а маленьких дiтей не можна чiпати. Вовк поглянув на неi непривiтно – i потюпав у гущавину. Бiльше вiн на хутiр не приходив.

Пiзнiше я подумав якось, що в тому епiзодi вiдбилося те, що становить одну з основ моеi творчостi – прагнення гармонii з природою i свiтом, але й неможливiсть цiеi гармонii, недовiра й пiдсвiдоме вiдчуття загрози: «То ж вовк, дитино!» – може, й започаткувалося з тiеi зустрiчi.

Гiрка. Мiж нашим хутором i селом Згорани були болiтця й поле, а десь посерединi – невелике пiдвищення, за полiськими мiрками – гiрка. Одного разу я, малий, вийшов на ту гiрку й почав дивитися у бiк села, де я був раз чи два з мамою в родичiв. Пригадую, як тодi злякано й водночас зацiкавлено озирався усiбiч, йдучи сiльською вулицею. Тепер же менi захотiлося туди, у село, пiти самому. Я дивився довго. Виднiлися дерева, садки, з-за них визирали хати, а далi блищала на сонцi баня сiльськоi церковки. Там був зовсiм iнший свiт, нiж у нас на хуторi.

Я дивився й дивився, вже рушив було далi, але згадав, що п

Страница 5

переду, за полем i лозняками, рiчечка, яку доведеться переходити. Рiчку я, може, перейду, можна й пiти до шосейки, де е мiст. Але що чекае мене самого там, в загадковому селi… До того ж он виднiються могилки (кладовище), попри якi доведеться йти. А в селi незнайомi люди i, певно ж, пси. І я повернув назад.

Але ще не раз приходив на ту гiрку. Дивився на село. І все нестерпнiше хотiлося туди. Мине кiлька рокiв, батьки, а отже, з ними i я, переселяться в село. Я добре освою його, ходитиму до школи, i менi… Менi дедалi гострiше, нестерпнiше кортiтиме у бiльший свiт. І я помандрую освоювати його, коли отримаю, як тодi казали, «атестат зрiлостi».

Перехiд. Як виявилося, не тiльки я прагнув потрапити до села. Тато Сава прийшов на хутiр приймаком з iншого хутора, бiля сусiднього села Перешпа (нинi Заозерне). Стосунки з владним, деспотичним тестем дiдом Федором вiдразу не склалися. Правда, в хутiрному життi була трирiчна перерва, коли батькiв разом iз малим мною вивезли «на перевиховання» як неблагонадiйних (татiв брат, дядько Павло, отримав своi 25 рокiв за спiвпрацю з УПА) у приднiпровськi степи.

Там я робив своi першi кроки. Як пiсля смертi Сталiна ризиковано верталися на рiдне Полiсся – то окрема, схожа на детектив, iсторiя, яку я, може, розповiм iншого разу. Але пiсля повернення нiчого не змiнилося, боротьба, конфлiкти тата з дiдом вiдродилися з новою силою. І тато, за дiяльноi пiдтримки мами Оксани, почав будувати в селi власну хату. Разом ночами возили крадькома деревину з колгоспного лiсу. Дiд, правда, казав, що хату зять збудуе тодi, коли вiн без люстра свое вухо побачить. Але хата росла, мали перебиратися десь за рiк, та взимку, перед Новим роком, пiсля чергового конфлiкту тато рiшуче сказав: все, завтра йдемо жити в село. Жiнки було в крик: хата ж недобудована, пожди хоч, поки високосний рiк закiнчиться, та тихий, спокiйний тато вперся – йдемо i все.

Уранцi надворi була хоч i не вельми сильна, та все ж завiрюха. Уже й дiд сказав: погиркалися, мовляв, то й що, лишайтеся. Але тато заявив, що раз надумалися, рiшення мiняти не хоче. І ми вирушили раннього ранку, ще тiльки ледве просiювалося зимове свiтло, до села. Той перехiд теж не забуду нiколи. Попереду процесii iшла бабуся Палажка, яка вирiшила нас супроводжувати, з iконою в руках, тато, ведучи на налигачi корову, нiс клунки, мама – маленького сина Іванка i теж клунок. Свiй клуночок мав i старший я.

Той шлях, перехiд – крiзь завiрюху, стежкою, повз замерзлi болота – я порiвняв якось жартома з украiнським шляхом до Європи, Євросоюзу. Щось у цьому е. Як i в татових словах – раз вирiшили, то вiдкладати не треба. І ми дiсталися до оселi без пiдлоги в единiй кiмнатi, стали жити в ще не побiленiй кухоньцi i все доводити до ладу. Дворiчний братик Іванко пару тижнiв плакав i повторював: «Хочу до свеi доми, то не наша дома». Але то була таки наша дома, наша хата, наша оселя.

Пiвень. Ми жили вже в селi, але дiти, особливо влiтку, багато часу проводили на хуторi. Вабила чарiвна природа, яку ми вiдчували по-дитячому iнтуiтивно, добре знайомi мiсцини на хуторi й довкола нього. І диво-бабуся Палажка з ii дуже своерiдною, як би тепер сказали, харизмою, непомiтною на перший погляд, але теж якось iнтуiтивно вiдчутною, ii казки й просто iсторii, але з вовкулаками й русалками, якi вабили.

Я того лiта перейшов до третього класу. Треба сказати, два першi класи я вчився сяк-так, на трiечки-четвiрочки, хоча Олександра Григорiвна, моя перша вчителька, кiлька разiв казала, що я можу вчитися значно краще, i радила бiльше читати. Це я й старався робити пiд час канiкул.

Так от, десь у серпнi на хутiр, попрацювавши на городi чи на колгоспному полi, завiтала Олександра Григорiвна. Попила води з колодязя посерединi хутiрського подвiр’я, побалакала з бабусею, запитала мене, що прочитав останнiм часом на канiкулах. І все було б добре, якби не пiвень. Клятий капосний пiвнисько. А треба сказати, що пiвень на хуторi був дуже гарний, диво-пiвень, iз золотистим гребенем, з розкiшним пiр’ям, що переливалося рiзними кольорами, справжнiй султан, володар курячого хутiрського царства, який так i просився в казку, а не в суп чи борщ, куди його регулярно погрожував вiдправити дiд Федiр. Тому що пiвень-красень мав одну дуже шкiдливу звичку. Вiн пiдступно злiтав на плечi мешканцiв хутора й (що ще гiрше) гостей i починав дзьобати по тiм’ю.

Так вiн вчинив того лiтнього дня i з моею вчителькою. Спершу закричала з переляку вона, потiм я, а потiм i бабуся. Пiвня якось зняли з учительських плiч, Олександра Григорiвна тiльки й сказала: «Ну й розбiйник у вас!» – i з дуже сердитим виглядом, як менi здалося, покинула хутiр. З того дня я запанiкував (пiвень напав на вчительку!), а коли настала пора знову вирушати до школи, заявив, що не пiду, я вже вивчився, вмiю писати, читати й рахувати, з мене вистачить. Пiшов аж на третiй чи четвертий день. І панiчно боявся, що вчителька розказала про той випадок з пiвнем, що дорiкатиме менi. Вчителька не розказала. А я старався, ну, дуже старався в

Страница 6

итися. Так старався, що в кiнцi першоi чвертi Олександра Григорiвна урочисто промовила:

– А знаете, дiти, у нас з’явився ще один вiдмiнник. Хто це, ану вiдгадайте.

– Володя Лис, – хором вiдповiли однокласники.

Така iсторична роль того диво-пiвня в моiй освiтi. Уже через багато рокiв, зустрiвши якось Олександру Григорiвну на сiльському базарi, я запитав, чи пам’ятае вона про той випадок з пiвнем?

– Аякже, – посмiхаючись, вiдповiла вона. – Ще й як пам’ятаю. Я ж бачила тодi, як ти переживаеш, того й нiчого не розповiла в класi.

Як ви вже, певно, зрозумiли, у мене була дуже гарна перша вчителька.

Радiо. У часи мого дитинства, десь наприкiнцi п’ятдесятих – на початку шiстдесятих рокiв двадцятого столiття в нашому полiському селi з’явилося в хатах диво – радiо. По вулицях ставили стовпи, проводили дроти до кожноi хати, i люди навперебiй ходили до сiльського магазину, а то i iздили до райцентру, щоб купити маленький приймачок, якого називали просто «радiво», а ще по-сiльському влучно – «брехунець». До появи «брехунцiв» у селi по стовпах були розвiшенi кiлька великих «брехунцiв»-репродукторiв, схожих чимось на кажанiв. Вони голосно, чути було в безвiтряну погоду на цiлий куток – iз шостоi ранку до дванадцятоi вечора – транслювали новини, повiдомляли про рiшення партiйних пленумiв i з’iздiв, пiдступи американських iмперiалiстiв, якi хочуть неодмiнно розв’язати свiтову вiйну, високi надоi i ще вищi врожаi кукурудзи. А ще десь раз на тижнiв два тодi по радiо передавали футбол, себто транслювали репортажi з республiканського стадiону iменi Хрущова (згодом «Динамо»), i ми, хлопчаки, збиралися бiля того вуличного радiо, щоб повболiвати за рiдне «Динамо», особливо коли воно мало всипати приiжджим «москалям», себто московським командам, ленiнградському «Зенiту» чи ростовському СКА або куйбишевським «Крыльям Советов». Звiсно, можна було послухати репортаж i вдома, але то була особлива насолода – вболiвати разом iз цiлим стадiоном десь там, у Киевi, навiть не бачачи гри, радiти за наших, коли тi забивали гол.

Часом коло того «великого брехуна» збиралися й дядьки, двiчi, пригадую, вечорами й весь куток. Це було навеснi 1961 року, коли передавали, що «найманцi iмперiалiзму» висадилися на Островi свободи, у мiсцевостi Плайя-Хiрон (Бухтi свиней), i восени 1962 року, пiд час Карибськоi кризи. Тодi ходили чутки, пораз усе тривожнiшi, що ось-ось розпочнеться вiйна мiж «гамериканцями» i «советами», що в сусiдських селах вже й повiстки до армii роздають чоловiкам.

І нiколи не забуду, як десь так, пiд надвечiр’я, раптом почув крик, що долинав iз вулицi. Виглянувши, побачив, що вулицею бiжить сусiдка, розмахуючи хусткою, яку зiрвала з голови.

– Людоньки, войни ни буде! Чуете, людоньки, ни буде войни!

Побачила нас з мамою, пiдбiгла, вся розпашiла й радiсна. Кинулася обiймати.

– Чуеш, Оксеньо! Чуеш, Володько! Ни буде войни! Наш Хрущ з гамериканцем замирився. Тико-во по радiвi передали.

І була в тому голосi така чиста безпосередня жiноча радiсть, i ще щось непередаване словами, що залишився той крик, iнтонацii в голосi, на все життя. Тодi, звiсно, я, дванадцятилiтнiй, не усвiдомлював, що вiд минулоi вiйни пройшло всього сiмнадцять лiт, а в нашiй мiсцевостi, де ще до п’ятдесятого року тривала боротьба УПА, i того менше. Що страх перед вiйною ще живе в людських душах.

– Людоньки, войни ни буде! – І далi сказане: – Може ж, типер заживемо й ми по-людськи… – лишилися як символ радостi й надii.

Вiчноi, як виявилося, надii.

Хлiбина. Десь наприкiнцi п’ятдесятих – на початку шiстдесятих рокiв минулого столiття у полiських селах перестали пекти хлiб. По-перше, не було з чого. На колгоспних полях урожаi пшеницi впали до 13–16 центнерiв з гектара, а жита (основноi полiськоi злаковоi культури) й того менше – до 7—10 центнерiв. Не було чим виконувати план поставок державi, про яке зерно на так званi трудоднi вже казати… Городи, якi в першi роки правлiння Хрущова було збiльшили, знову врiзали – з 25-ти до 15 соток. Тi городцi засаджували бульбою, а на латки жита, як ранiше, вже не стачило мiсця. Колгоспне поле тепер було i на людських городах, у селi з власних колишнiх городiв крали ночами кукурудзу i буряки. Утiм, у сiльську крамницю хлiб привозили, то якось перебивались. Правда, на змiну пшеничному i житньому хлiбовi прийшов кукурудзяний. Дядьки й тiтки чухали лоби, стиха кляли «лисого Микитку», «Хруща», та все ж мусили купувати той незвичний горе-хлiб.

Улiтку 1963 року i його почали привозити нерегулярно, через день, а то й два. Зранку бiля крамницi влаштовувалася довга черга. Посилали за хлiбом i пiдлiткiв, досi пам’ятаю тi хлiбнi черги.

Того дня довелося чекати годин двi, а може, й три. Нарештi з’явилася машина, «буда», як ми казали, з написом «Хлiб» на борту. Коли хлiб занесли всередину, продавчиня оголосила, що привезли мало, даватиме тiльки по буханцю в однi руки. Люди обурено зашумiли, але виходу все одно не було, тож почали купувати. Хлiбний стосик швидко зменшувався. Коли лишилося в ньому з д

Страница 7

сять кукурудзяних «цеглин», черга поламалася, люди збилися у вируючу масу, тиснули одне на одного, простягали грошi, кричали, чому саме тому чи тому треба хлiба – малi дiти або, навпаки, вдома голоднi старi. Менi якось вдалося схопити омрiяну хлiбину. Кинув на прилавок копiйки i став вибиратися назовнi.

Коли з нам’ятими боками, та все ж iз омрiяним скарбом, затиснутим у руках, я вийшов на подвiр’я, то першим дiлом вiдкусив глевкий шматок. Вiн здався солодшим за цукерку.

Украй обуренi люди не поспiшали розходитися. І тут почули жалiбний голос. Стара бабуся, в якоi по зморшкуватому обличчю текли сльози, простягла руку i сказала:

– Людойки, продайте хоч пiвхлiбини. Я вже п’етий день рiски в ротi ни мала.

Люди з хлiбом завагалися. Одна, друга жiнка, за ними хлопець поспiшно покинули подвiр’я.

Бабуся вимовила ще одне слово:

– Людойки…

І тут молода жiнка простягла iй свою хлiбину.

– Возьмiте. Ми якось обiйдемося.

Здаеться, та жiнка навiть вiд копiйок вiдмовилася. А бабуся, плачучи з радостi, подибуляла вулицею.

Пiшов додому i я. Йшов i думав: «Ну чому я не вiддав свою хлiбину? Чому?»

Виправданням менi було хiба те, що вдома, окрiм тата й мами, чекали ще трое менших братикiв. І все ж щось мовби смоктало всерединi. І досi часом смокче, як згадаю той епiзод.

Бобик. Коли ми переселилися в село, однiею з найбiльших моiх мрiй стала думка про собаку, песика, якого так хотiлось би мати. Пiзнiше, вже дорослим, подивився мультфiльм за знаменитою повiстю Астрiд Лiндгрен «Малюк i Карлсон, який живе на даху».

Сцена, у якiй на день народження Малюк вiдмовляеться вiд дорогих подарункiв i сумуе, що не отримав обiцяного песика, мене особливо зворушила. Вона теж нагадала про мое палке бажання мати собаку, якого я, як i маленький герой шведськоi письменницi, все ж отримав. Тiльки у мене це трапилося, коли я вже був школярем, п’ятикласником.

Треба сказати, що покiйний тато Сава, як i дiд Федiр, не дуже любив собак. І на мое дитяче бажання обзавестися псом вiдмахувався, ще й мiг прикрикнути. Та все ж здався. Головним виявився аргумент, що пес допомагатиме пасти корiв. А оскiльки людських корiв пасли переважно в лiсi й вони часто губилися, то пес мав би бути пiдмогою в пошуку.

Першим був гарний песик, якому я дав стандартне песяче iм’я Бобик. На жаль, я потiшився ним зо два мiсяцi. Одного ранку песика на подвiр’i не виявилося. Я запiдозрив було тата, що то вiн комусь вiддав, але вiн божився, що не причетний до зникнення Бобика. Урештi сусiдка сказала, що бачила, як доярки, котрi раненько йшли на вранiшню дiйку, забрали песика iз собою. Я кинувся на ферму, але Бобика там не знайшов. Доярки казали: ну, так, з’явився тут якийсь псисько, але де дiвся – не знають. Як потiм виявилося, одна з доярок забрала його собi, вважаючи безпритульним.

Бажання мати власного собаку не зникло, а, навпаки, посилилося. Тато вдруге здався, але цуценят на нашому кутку якраз не було. Я почав цiкавитись у школi, i учень з паралельного класу, котрий жив у сусiдньому селi Перешпа, сказав, що у iхнiх сусiдiв з’явилися щенята, тiльки вони не вiддають, а продають. Наступного дня мiй тезко Володя ошелешив – його сусiд згоден продати останне щеня за три рублi.

Три рублi! То для учня сiльськоi школи була майже фантастична сума.

Тато на моi слова про те, що можна купити собаку, страшенно обурився:

– Що? За щенюка давати цiлих три нових рублi! Заробиш, тодi й купуй.

Слова цi запали у свiдомiсть, i я почав заробляти грошi. Сказав своему тезковi, що грошi незабаром будуть, а вiн повiдомив, що сусiд згоден не продавати останнього песика, трохи почекае.

Грошi можна було зiбрати, тiльки економлячи. Це я i почав успiшно робити. Обходився без шкiльного снiданку, на який давали копiйки. Кожного тижня в суботу нас водили до клубу на кiно. Я героiчно вiдмовлявся вiд нього, хоч мало не плакав. Але «песячий бюджет» щотижня поповнювався ще десятьма копiйками. У нашому селi був молокозавод, на якому виготовляли смачнюче морозиво. І мама час вiд часу тицяла на нього черговий п’ятак, себто п’ять копiйок. Грошi поступово збиралися. А тут ще однокласник позичив цiлих пiврубля, i бабуся дала трохи копiйок. Коли я сказав своему тезцi, що е вже два з половиною рублi, вiн пообiцяв поговорити з сусiдом, щоб той знизив цiну. Поговорив, i цiна впала. Який же я був довiрливий, дурний i наiвний! Той перешпинський Володя, здаеться, ще й наш далекий родич, елементарно розвiв мене, як останнього малого лоха, про що я довiдався вже дорослим. Песик, як виявилося, ще й скалiчений, нiкому, окрiм мене, не був потрiбен, зокрема й тому дядьковi-хазяiну. Утiм, не будемо судити мого тезку. Пiзнiше вiн загинув на заробiтках в Росii, рятуючи росiйську дiвчинку, котра тонула в рiчцi.

А тодi ми пiшли з ним у сусiдне село. Там Володя взяв грошi й велiв почекати. Незабаром вiн повернувся з маленьким рудуватим собачкою. Песик вертiв хвостиком i дивився довiрливо i, як менi здалося, прохально. Я на шнурочку повiв його в наше село.

Незабаром я помiт

Страница 8

в, що песик, якого вже кликав Бобиком, на честь того першого, зниклого чи викраденого, накульгуе. А коли переводив його через мiсток на лiсовiй рiчечцi, Бобик втрапив лапою мiж стовбурцi, з яких складався мiсток, i пiсля цього взагалi не мiг iти. Довелося нести його на руках, часто вiдпочиваючи.

Удома тато, коли побачив, яке нещастя я приволiк додому, пiдняв неабиякий хай, обiзвав негарними словами, а оглянувши Бобика, констатував, що, очевидно, ще в ранньому собачому дитинствi вiн зламав лапу, яка неправильно зрослася, i пес на все життя буде калiкою. Наказав викинути його геть. Я, звичайно, в плач i став запевняти, що песик видужае. Мене пiдтримали мама i молодший братик Іванко. Тато змилосердився i дав тиждень на собаче видужування.

І сталося щось схоже на диво. Бобик через кiлька днiв перестав кульгати. Дзявкав, коли у двiр заходив хтось чужий. З нього вирiс гарний, а головне, дуже розумний пес. Незабаром стало зрозумiло, що в ньому е слiди вiвчарки. Наше село, як i сусiдне, розташоване неподалiк кордону. На заставах були службовi собаки. Коли вiдслужували строк, iх вiддавали у села, де вони й ставали призвiдцями появи собачих метисiв.

Я доклав чимало зусиль, щоб видресирувати свого улюбленця. Та й вiн iз задоволенням виконував команди. Ми по-справжньому подружилися. Коли випадала черга пасти коров’ячу череду, можна було спокiйно читати книжку. Бобик завертав корови, якi вiдбивалися од гурту, не пускав у шкоду, себто на колгоспне поле i людськi городи, i взагалi стежив за порядком, наче добрячий пастух. Коли виконував роботу, пiдбiгав i чекав похвали чи нагороди – хлiба або й хлiба з салом, вареного яйця, що й одержував. Менi, вже майже дорослому, подобалося його хвалити i гладити.

Узимку ми вирушали за зайцями, яких тодi ще було багато в наших полiських лiсах… Бобик таки вполював двох. Одного, молодого зайчиська, який ще був живим, я вiдпустив, другого, задушеного псом, принiс додому – i яка то була смачна зайчатина! Та здебiльшого мiй пес не спромагався наздоганяти вухатого. Пробiгав, скiльки мiг, i спинявся, накульгуючи. Давалася взнаки ота травмована колись лапа. У таких випадках вiн чекав мене, i, коли я пiдходив, дивився винувато. Я, звiсно, казав до свого друга заспокiйливi слова, гладив.

Якось пiд час такоi черговоi походеньки, коли я думав про свое, Бобик зупинився i поглянув на мене. Весело, допитливо, i начеб… примружено. Мовби й справдi хотiв про щось запитати. І наче до чогось заохочував, до чогось спонукав…

І я… Я почав розповiдати йому про те, про що думав, щойно, перед тим, як зупинився. З того дня пiд час наших мандрiвок полем i лiсом я розповiдав Бобику про своi шкiльнi справи й проблеми, про сiмейнi справи, про вiршi, якi тодi писав, новели й етюди, про життя, навiть мiжнароднi подii, про те, що ось закiнчу школу й поiду вступати, як же вiн тодi буде без мене… І я без нього…

Пес дивився розумними очима, здавалося, вслухався у балаканину свого чудика-господаря. І менi iнколи здавалося, що Бобик теж менi ось-ось щось скаже. Інодi я казав за нього сам… Так тривало до закiнчення школи i трохи далi…

Навеснi 1969 року, через рiк пiсля закiнчення школи i першого, як тодi казали, трудового досвiду, мене призвали до вiйська. Звiсно, попрощався i з чотирилапим другом, не вiдаючи, що назавше. У листах додому питав i за Бобика. Батьки вiдповiдали, що пес живий-здоровий i жде мене. Та коли повернувся пiсля служби, то виявилося, що мого друга вже нема. Його продали. Трапилося це, за розповiддю тата, так. Узимку селянам роздавали дiлянки пiд розчистку в колгоспному лiсi. За це могли брати собi розчищенi, зрубанi i зрiзанi дерева, як дрова. Тато Сава ходив до лiсу з Бобиком. Тут i угледiв його працiвник лiсництва. Побачив, який пес розумний, а тато ще й прихвалив, i той лiсник почав просити продати за цiлий причеп дров. Тато сказав, що пес мае дочекатися повернення сина з армii. Але наступного разу лiсник збiльшив цiну до двох причепiв. Цiлих два великих причепи, якi забезпечували дровами й на другу зиму! Ще й десятку рублiв i могорич на додачу. І тато таки не витерпiв i продав Бобика. Мотивував тим, що я ж усе одно збирався пiсля служби вступати до унiверситету, отож пес був би без мене.

Я посумував, звiсно, коли про це довiдався. На мить щось мов затерпло в грудях.

Думав навiдатися в сусiдне село. Та вирiшив не робити цього. Раз сам не вертаеться додому, значить, не пробачае зради. Навiщо травити душу… Історiя придбання пса i спiлкування з ним теж назавше лишилися в пам’ятi. А ще менi часом, коли згадую його, вiриться, що вiн пам’ятав моi слова, сказанi в полi й лiсi.

Голос. У мене, як i у всiх пiдлiткiв, ламався голос. Але процес був довгим, болючим, iз надто затяжним ларингiтом, себто запаленням голосових зв’язок. Голос став огидним, писклявим, i пiсля одного доволi насмiшкуватого кепкування в’iдливого сiльського дядька я остаточно занепав духом. Та найгiрше було iнше – коли викликали до дошки вiдповiдати урок, я промовляв речення-друге, а далi слова кудись губили

Страница 9

я, з горла вилiтали сипливi звуки, а потiм i взагалi не мiг нiчого вимовити. Почав страшенно комплексувати з цього приводу. Як менi здавалося, глузливо дивляться i хлопцi, а особливо дiвчата. Часом могли щось насмiшкувате i сказати.

Уперше сам поiхав у Любомль в районну лiкарню. Лiкар виписав якiсь таблетки, заспокоiв, що мушу це пережити, саме з часом пройде. Правда, ще порадив пити яблучний сiк, але не магазинний, а вичавлений з домашнiх яблук. Що я й зробив разом iз мамою.

Позбавитися комплексування допомiг… футбол. Тодi якраз iшов чемпiонат свiту 1966 року в Англii, i ми вперше дивилися репортажi з Лондона вдома у воротаря нашоi вуличноi команди Колi Дубини, батьки якого третiми в селi купили новiтне диво – телевiзор. А потiм i матчi союзного чемпiонату, правда, антена приймала тiльки Брест, а через нього Мiнськ, отож дивилися, як грае мiнське «Динамо». Але ми повально захопилися замiсть гандболу, який культивувався в школi, футболом. Створювали вуличнi, кутковi команди, проводили всiлякi турнiри, а згодом, коли я вже закiнчив школу, виникла сiльська команда, яка взяла участь у кубку районного товариства «Колос» i несподiвано виграла його. Грав я не вельми майстерно, хiба добре бачив поле, тому мiг вчасно дати пас. Але я перестав звертати увагу, як розмовляю.

І настав день, коли голос вже не пропадав, коли я чiтко проказав вiдповiдь на уроцi несподiвано загрубiлим голосом, здивувався, i менi раптом захотiлося… спiвати. Що я й зробив уже пiсля урокiв, дорогою додому. Це був один iз найщасливiших днiв у моему юному життi. Я говорив цiлком нормально! Менi хотiлося говорити й говорити.

Вiдновлення голосу, утворення нового – останнiй великий спогад i дитинства, i перший вже юначий. Наче те давне життя знову завiтало.

Десять простих слiв – бабуся, дiд, вовк, гiрка, перехiд, пiвень, радiо, хлiбина, Бобик, голос – для мене досi значать дуже багато. Добре, що читач тодi поставив це дивне запитання.

Коли повiяло чимось теплим, таким, що перехопило подих, захотiлося записати. Записати те, що було колись й уже нiколи не буде. Нiколи. Нi-ко-ли.

Нi, лишилася бабуся. І та гiрка, i шлях у село. І крик: «Войни не буде!». І хлiбина, i, зрештою, чужа бабуся, котра хотiла ii мати, бо п’ятий день хлiба не iла. І мiй пес. І футбол, який допомiг повернути голос i вiру в себе.




Подарунок учителя


З радянських часiв лишилося в пам’ятi небагато художнiх фiльмiв. Для мене це насамперед комедii Ельдара Рязанова (за те, що не побоявся виступити так вiдверто проти Путiна й на захист Украiни, я б демонстрував всi його фiльми, незалежно вiд того, хто в них грав), Леонiда Гайдая, Георгiя Данелii. З некомедiй – хiба якийсь десяток не iдеологiзованих, а людяних стрiчок. Кiлька украiнських – Довженко, Параджанов, Биков – i все. Один з небагатьох, що його дивився не раз, – фiльм «Доживемо до понедiлка» Станiслава Ростоцького про вчителя-iнтелектуала, вдумливого, драматичного за стилем мислення, з В’ячеславом Тихоновим в головнiй ролi. Кожен раз, коли передивлявся, менi ще й здавалося, що бачу свого вчителя iсторii Сергiя Маркiяновича Савоша. І це притому, що герой Тихонова жив i працював у столицi, у московськiй школi, а мiй учитель жив i не лише сiяв розумне, добре, вiчне, а й був особистiстю у звичайному полiському селi.

Вiн з’явився в нашiй школi десь у першiй половинi шiстдесятих рокiв – високий, ставний, вродливий, з iронiчним блиском очей. Уже пiзнiше я усвiдомив, наскiльки його манера, стиль викладання вiдрiзнялися вiд того, що ми бачили в iнших вчителiв. Сергiй Маркiянович був доволi суворим педагогом, i в той же час на уроках сипав жартами й говорив так, мовби пропонував спiлкуватися на рiвних. Часом починав розмiрковувати на якусь тему й викладав нам те, чого не було в пiдручнику. Спохопившись, казав iз посмiшкою:

– Не бiйтеся, цього я вас не питатиму.

Приходив до школи одягнутий, як то кажуть, з голочки, а одного разу здивував, навiть вразив, явившись на урок, замiсть галстука, в елегантному «метелику». Одягнутий був, пригадую, у чорний костюм, а от чи то був пiджак, чи, може, й фрак, не знаю, я тодi на таких тонкощах не знався. Природно, що чимало дiвчат-старшокласниць були закоханi у такого вчителя. Авторитет його i захоплення ним посилилися, коли з’явилася чутка, що на попередньому мiсцi роботи Сергiй Маркiянович, дiзнавшись, що його колега намагався спокусити ученицю, по-чоловiчому йому «набив морду». За такi розборки нiби звiльнили його iз завуча (чи й директора), виключили з партii й перевели в iншу школу. Хоча ходили й чутки, що був покараний «за нацiоналiзм». Не знаю, чи так це, бо все ж викладання iсторii не позбавили, але коли пiзнiше, працюючи в редакцii районноi газети, я написав про свого вчителя нарис, мiй опус, як тодi було прийнято, редактор дав прочитати в райвно (районний вiддiл народноi освiти) i через деякий час повернув зi словами:

– Не схвалили. Якийсь там е за твоiм вчителем грiшок. Ну, сам розумiеш, щось надто украiнське.

Треба сказати, що вiн був тонким пси

Страница 10

ологом, умiв передбачати, як складуться долi учнiв, хоч робив це з обережнiстю i гумором. Одного разу жартома передбачив, котрi з дiвчат у нашому класi першими вийдуть замiж, i все справдилося зi стовiдсотковою точнiстю.

Менi якось, коли я поставив на уроцi запитання про нiмецькi репарацii в СРСР i технiку та обладнання, вивезенi пiсля вiйни з Нiмеччини, сказав:

– Ти, Володю, якщо ставитимеш такi запитання, або далеко пiдеш, або дуже погано закiнчиш. Ну, менi ти можеш ставити…

Історiя, нарiвнi з украiнською i росiйською лiтературами, географiею й астрономiею, була моiм улюбленим предметом. До того ж особливiсть моеi пам’ятi така, що я легко запам’ятовував дати i цифри. Тож мiж Сергiем Маркiяновичем i мною встановився особливий контакт. Вiн любив зненацька, навiть поза уроком, запитати: а коли було те й те, коли правив такий-то цар або король? Я спочатку дивувався, а потiм долучився до цiеi гри. З нагоди закiнчення восьмого класу учитель подарував менi товсту, явно не школярську книгу – «Наполеон» академiка Євгенiя Тарле, чим неабияк здивував. Вiн був переконаний, що оберу професiю iсторика, i дуже здивувався й навiть образився, коли довiдався, що я хочу стати журналiстом.

Уже коли я закiнчив школу, ми мали досить тривалу бесiду, пiд час якоi Сергiй Маркiянович переконував, що менi треба йти на iсторичний, навiть похвалився, що в нього на факультетi у Луцьку е знайомi викладачi, яким рекомендуватиме мене як перспективного iсторика, що мене чекае аспiрантура i викладання в iнститутi. Але цiкаво не це, а те, що вiн, i жодного дня не працювавши в редакцii, описав, що я почуватиму, коли стану журналiстом («я добре знаю твiй характер i погляди», додавав при цьому). І знову його слова пiдтвердилися майже абсолютно точно.

Не знаю, як би склалася моя доля, якби таки послухався свого вчителя. Що вже тепер казати. Усе ж мене бiльше тягло до творчостi, а не до викладання чи науковоi роботи. Щодо Сергiя Маркiяновича, то, приiжджаючи в село до батькiв, я час вiд часу зустрiчав його. І щоразу помiчав, як змiнювався мiй вчитель, як витонченого, хоч i сiльського iнтелiгента, iнтелектуала ставало все менше. Принаймнi зовнi. Вiдомо, що сiльськi вчителi мусять тримати господарство, корову, свиней, курей. Дедалi частiше зустрiчав його одягнутого, замiсть костюма чи легкого плаща, як ранiше, у куфайку. Одного разу вiн посмiхнувся сумовито:

– Що так дивишся, Володю? Тепер ось мiй фрак, – i вдарив себе по тiй же куфайцi. – А метелик давно полетiв…

Усе ж, гадаю, той метелик лишився в його душi. Метелик рiзнобарвного свiту.

На жаль, доля вiдпустила йому мало часу, навiть менше шiстдесяти лiт. З’iв проклятий рачище, хвороба двадцятого, а тепер вже й двадцять першого столiття. Завiтавши в учительську квартиру пiсля операцii (вирiзали шлунка), жахнувся, що лишилося вiд цього гарного, ставного, могутнього чоловiка. Усе ж досi не лише я зберiгаю спогади про його уроки – треба було iх бачити й чути. Лишилося в пам’ятi, як йому довiряли бути класним керiвником старших класiв i вiн за рiк чи два робив те, що iншi не могли зробити за п’ять. На кожнiй зустрiчi випускникiв рiзних лiт його згадують по-особливому.

Я не обрав професiю iсторика, але написав кiлька iсторичних романiв. Ми назвали сина на честь мого улюбленого вчителя, i Сергiй став iсториком, як i мiй вчитель – iнтелектуальним, вдумливим, з дуже великим багажем знань. Час вiд часу я перечитую «Наполеона» Тарле, тепер уже iншого видання, дев’яностих рокiв. І, здаеться, чую голос Сергiя Маркiяновича: «Пора тобi вже прочитати цю працю. Зрозумiеш, що таке справжня iсторiя». Я розумiю, тим паче, що цю книгу називають i своерiдним iсторичним романом, i працею, у якiй найбiльше iсторичних вiдкриттiв.

У «Наполеонi» Тарле – легкий стиль, i водночас це серйозне наукове дослiдження. Написане в 1935–1936 роках в умовах сталiнського терору, пiсля того, як сам Тарле вiдбув заслання i йому заборонили для збору матерiалу iхати до Францii. Водночас, якщо вiдкинути двi-три цитати з Ленiна, Маркса й Енгельса про Бонапарта, – це робота людини, яка намагалася вiльно дихати й аналiзувати навiть у тi страшнi роки. Якось я замислився: «А може, цей подарунок мого вчителя теж був iз пiдтекстом?»

З пiдтекстом на майбутне? Подарувати учню-восьмикласнику працю академiка Тарле!

До речi, у цiй роботi Євгенiй Тарле, проналiзувавши битви й походи Наполеона, як виявилося, iнтуiтивно передбачив наявнiсть кiлькох листiв великого полководця, якi знайшли вже пiзнiше, коли в Європi прочитали цю книгу. За це французи подякували учням Тарле. Чи то його колегам, котрi доклали чимало зусиль. Звiсно, не для його популяризацii. Європейцi не знали й знати не могли, як цiнуватиме цю книгу сiльський вчитель в далекiй Украiнi.




Подвиги, ордени, перемога


Пригадую, як пiд час екскурсii «на природу» десь у класi третьому ми побачили у нашiй рiчцi Нережi продовгувату залiзяку, що визирала з дна. Вiдразу хлопчакам захотiлося ii помацати, вже й в неглибоку воду полiзли. На щастя, те побач

Страница 11

ла вчителька, нагримала, що то ж, напевне, бомба i треба викликати саперiв. Це справдi була бомба, один зi слiдiв вiйни, вiд якоi тодi минуло якихось п’ятнадцять рокiв. Ще жили в селi з десяток iнвалiдiв тоi вiйни i покалiчених вже дорослих дядькiв, якi хлопчаками необачно торкнулися ось такого небезпечного «дарунка». Ще шепотiлися про останнiй бiй упiвцiв, «бульбашiв», бiля наших Згоран 1950 року.

Потiм не раз доводилося писати про вiйну i тих, хто воював. Треба сказати, що я завжди з повагою ставився до солдатiв-окопникiв, якi справдi воювали з нацистами, знали цiну вiйнi й перемозi в нiй, i весь час конфлiктував з хвацькими тиловиками, «бойцами заградотрядов», котрим поприсвоювали наприкiнцi советського перiоду нагород, звань та iнших регалiй. Кiлька разiв так званi ветерани (саме так званi) подавали на мене в суд за «образу честi й гiдностi», за «приниження високого звання ветерана», але до суду не доходило, бо вже на попереднiх бесiдах iз суддями я аргументовано доводив свою думку й розбивав демагогiю опонентiв. Так було з полковником, котрий похвалився якось, що пiд час Корсунь-Шевченкiвськоi битви вiн пропиячив два тижнi в штабi, який мав перевiряти, а потiм це заперечував, але знайшлися ветерани, котрi таки посвiдчили, що говорив… І ще намагалися судитися за розповiдь про розмiнування людськими тiлами мiнних полiв довкола Берлiна, i безглузду загибель танкiстiв у битвi пiд Луцьком у червнi 1941 року, i кiлька подiбних… Та випадки, про якi хочу розповiсти, особливi. Вони багато в чому показують, якою була насправдi та вiйна, виграна завдяки перевазi в людськiй силi, гарматному м’ясi, тому що з втратами не рахувалися, i ще завдяки поставкам США технiки i боеприпасiв. Варто тiльки згадати цифри: мiнiмум 27 мiльйонiв убитими, з яких 21 мiльйон солдатiв дiйсноi армii (в тоi ж Нiмеччини – 8 мiльйонiв загиблих, з яких 5 мiльйонiв на фронтах). Та я про три разючi розповiдi.

Першу почув ще в 70-тi роки минулого столiття на Хмельниччинi. Усiм вiдомо про подвиг Олександра Матросова, котрий своiм тiлом закрив амбразуру нiмецького кулемета. У Матросова виявилося чимало послiдовникiв. Там досi жив один з них. Так, саме жив, бо дивом лишився живим, одужав пiсля важкого поранення. Був удостоений звання Героя, про нього писали. Писав i один тамтешнiй журналiст, який i розповiв те, що йому сказав той чоловiк-герой «не для преси».

Вони теж атакували висотку, з якоi строчив кулемет. І молодих солдатiв… посилали, щоб вони своiми тiлами, цiною життя зробили те, що вчинив Матросов. Та солдатики падали, скошенi тим кулеметом. Вiдмовитися не можна було – чекав розстрiл за боягузтво i невиконання наказу. Коли на полi вже лежало до десятка трупiв i пiдходила черга на смерть майбутнього героя, вiн почув голос старшого солдата:

– Синок, якщо вдасться добiгти, кидайся на кулемет, закривай дуло правим боком. Ти хлопець он який, може, й виживеш. Останешся, дай Бог, то жити можна i з одною легенею. Ну, з Богом…

Солдат так i зробив. Коли бiг, тiльки поранило в руку, а кулемет, що вже посiяв стiльки смертей, закрив, як i радив той солдат, правим боком. Рота пiшла в атаку, хлопця, якого дивом пiдiбрали, вiдправили в госпiталь. Пролежав там довгенько, але що органiзм справдi був молодим i потужним, то вижив. Одержав Золоту зiрку, орден до неi i ще прожив рокiв сорок. Розповiдав, як закривав кулемет, як розiрвало легеню, все, крiм одного, – що повторив той подвиг не добровiльно, а примусово, з наказу. Тiльки раз прорвало «не для преси». Уже пiзнiше, в часи так званоi перебудови, я прочитав, що подвиг Матросова, по сутi, поставили на конвеер i на смерть iшов за наказом не один той (але единий вцiлiлий) чоловiк.

Десь у першiй половинi вiсiмдесятих рокiв я отримав журналiстське завдання написати про медсестру районноi лiкарнi, яка вiддала всi своi заощадження в Радянський Фонд миру – був такий, в Украiнi його, до речi, тривалий час пiсля керiвництва Спiлкою письменникiв очолював Олесь Гончар. Я поiхав, поговорив з жiнкою, котра сказала, що вiддала грошi, «аби лиш не було вiйни», бо вона знае, яке то страхiття – вiйна. Виявилося, що й сама воювала, на вiйнi була медсестрою, притому польовою, пройшла шлях вiд Сталiнграда до Берлiна. Коли я спитав, чи мае нагороди, вiдповiла, що два ордени Червоноi зiрки й медалi. Природно, що я запитав: за що? І тут жiнка чомусь знiтилася. А тодi сказала:

– Вам розповiсти, як треба, чи як було насправдi?

– Звичайно, як було насправдi.

– А як було насправдi, й незручно розказувати, – вона зiтхнула. – Ну, та слухайте… Перший орден я отримала якраз першого сiчня 1944 року. Ми тодi стояли неподалiк Днiпра, здаеться, в Запорiзькiй областi. На фронтi кiлька тижнiв було зимове затишшя. І от тридцять першого грудня мене викликають до штабу полку. А там командир i каже, що надiйшла команда кращих жiнок вiдправити до штабу нашоi стрiлецькоi армii. Сам i повiз нас. Ну, вже там зустрiчае якийсь майор i веде в кiмнату. Так i так, каже, будемо разом Новий рiк зустрiчати, отут в шафi жiноче цивiл

Страница 12

не вбрання, вибирайте, яке кому пiдiйде. Вiдкриваемо ту шафу, а там, матiнко рiдна – плаття, кофтини, туфельки… І намиста на полицi. Аж страшно торкатися, я ж два роки тiльки вiйськову форму й носила.

– І вибрали собi?

– Аякже. Спершу нас у лазню повели, там ще жiнки були з iнших полкiв i дивiзiй. Помилися, а тодi й передяглися. Я собi ситцеве платтячко вибрала, таке, з квiточками. Вдягла, а воно легеньке-легеньке, як та пушинка. І туфлi легесенькi, не те що моi чоботиська. Потiм одна однiй зачiски поробили i в той новорiчний зал пiшли. Було там нас зо два чи й зо три десятки жiнок. І всi одна одноi кращi, так здалося. А офiцерiв ще бiльше. І генерал, командувач армiею, зайшов, привiтався. Почалося святкування. Чого там тiльки не було на столах, яких напиткiв i наiдкiв! Пили за перемогу i, ясне дiло, за товариша Сталiна. І за жiнок, якийсь моложавий полковник сказав: прийде, мовляв, час – i одягнете замiсть кирзакiв туфельки i платтячка. Я теж випила, на той час горiлку призвичаiлася пити, без цього на фронтi, при стiлькох смертях, тронутися мона. Вина спершу тоже попробувала. Потiм танцювали, я й iз генералом раз пройшлася, комплiмента од нього заслужила, очi, сказав, у мене особливi, на весняне небо схожi. Мабуть, всiм, з ким танцював, щось таке казав.

– А може, й не всiм?

– Ну, може, й не всiм, – вона всмiхнулася, замовкла, мабуть, щось свое пригадуючи, а тодi продовжила: – Ранком ще поснiдали, а тодi переодяглися. І той же майор сказав, що i вдягачку свою цивiльну, й туфельки, i намиста можемо собi забрати, колись ще одягнемо. Я ii додому привезла, а перед тим в землянках кiлька разiв крадькома вдягала. І нiби тягар якийсь з душi скидала. Так хотiлося, так хотiлося ще бiльше до тоi перемоги дожити.

– А орден? – нагадав я.

– Що ж, орден… Построiли нас, правда, вже тiльки з десяток, у вiйськовiй формi, генерал вийшов. Подякував за участь у святкуваннi, сказав, що знае – ми добре воюемо. Що разом обов’язково перемогу зустрiнемо. І що силою своеi влади вiд iменi Президii Верховноi Ради нагороджуе нас орденами Червоноi зiрки – найвище, що нам дати може як командувач армiею. А документи писарi оформлять. Ми й поiхали, i кiлька раз, доки ми iхали, все чомусь менi здавалося, що за машиною дiвчина в платтячку бiжить, наче то я, та, iнша.

Вона знову замовкла, задумалася. Я все ж нагадав за другий орден.

– Я його получила першого травня сорок п’ятого року. Тодi вже от-от мали Берлiн взяти, ми, правда, кiлометрiв сорок пiвденнiше од нього стояли. Ну, нас знову повезли до штабу армii, а там до лiсу. Цього разу не перевдягали, у формi маiвку провели, але тоже з танцями, музикою. Усi були пiднесенi, радi, бо ж мали от-от Берлiн взяти, от-от Перемогу святкувати, а ми до неi дожили… Ну й кiльком жiнкам пiсля тоi маiвки той самий генерал, тепер уже вiн був не з одною зiркою на погонах, а трьома – генерал-полковник – вручив ордени Червоноi зiрки. – Вона зiтхнула. – Ви не подумайте нiчого такого, я справдi пройшла од Сталiнграда до Берлiна, не сотнi, тисячi солдатiв перев’язала, бувало, й на собi виносила з поля бою, два рази поранена була. Раз нiмцi до того мiсця прорвалися, куди ми поранених знесли, щоб у госпiталь вiдправити, я мусила автомата в руки брати, i таки вiдбилися. За те, казали, до ордена представлять. Не дали, де там. І ще два рази, казали, мають нагородити. Нiчого. А тут, бач, нiби нi за що дали…

Я заспокоiв, що нагороди вона заслужила. Усiею своею вiйною. Але й у мене гiркота поселилася. Виходило, що якби не та новорiчна нiч i не та маiвка, так i лишилася б медсестра, яка справдi пройшла майже всю вiйну, не раз ризикувала життям заради iнших, не вiдзначеною. А тут, бач… Ще один штрих до тiеi вiйни, з якоi нерiдко писарi, штабiсти i тиловики приходили з орденами i медалями, а солдати – просто лягали в землю «за родiну, за Сталiна».

Третю iсторiю почув од колишнього фронтовика з Луцька, котрий дожив до дев’яноста, хоч на фронтi мав небезпечну спецiальнiсть – був вiйськовим розвiдником. Розповiв багато цiкавого, але головною була його гiрка розповiдь про Перемогу. Були вони тодi якраз у Схiднiй Прусii, неподалiк од Кенiгсберга. Коли отримали звiстку, що вiйнi кiнець, радiли, стрiляли, а тодi вирiшили вiдзначити. Хтось згадав, що перед тим цистерни захопили, на станцii стоять. Кинулися туди, попробували – спирт. Взялися пити.

– Я вже тоже з флягою побiг було, – згадував колишнiй солдат. – А тут мене за рукав старший за мене чоловiк схопив. Не пий, каже, синок, того спирту, чуе мое серце, недобре може бути. Я не питиму, i ти не пий. Й iншим таке казав. Я послухався, ще кiлька наших, а бiльшiсть – де там, одчепися, старий, перемога, радiсть, вiйна скiнчилася, а ти тут варнякаеш щось таке. Ну й випили… Не той спирт виявився, древесний, казали. Десь чоловiк сорок померли в страшних муках, а бiльше сотнi – калiками зосталися. Найбiльше – ослiпли. Хто без очей додому поiхав, а хто й стрiлявся. Отака була перемога.

Наведенi тут факти тiльки штрихи до минулоi радянсько-нiмецькоi вiй

Страница 13

и, частини Другоi свiтовоi. Але вони показують, що поряд зi справжнiми героями насаджувалися нелюдськi iдеологiчнi мiфи i героями ставали тi, кого змушували вмирати заради самих мiфiв, як кiлька сотень «Олександрiв Матросових», так званi панфiловцi, нещасна фанатичка Зоя Космодем’янська, котра палила лютоi зими селянськi хати, втiлюючи в життя сталiнську тактику «випаленоi землi», пiонери-героi, дiти, життям яких жертвували без гризот совiстi… Табу було накладено на помилки командування Червоноi армii, на те, як гнали беззбройних новобранцiв з цеглинами в руцi в атаки, на масове мародерство советських солдатiв, а особливо офiцерiв у Нiмеччинi, гвалтування щойно звiльнених в’язнiв-жiнок гiтлерiвських концтаборiв. На ешелони награбованого, котрi вивозили Жуков i меншi «жукови». Можуть сказати – а що робили нацисти на нашiй землi?! Так, робили, але це не означало, що треба вiдповiдати тим же…

Про вiйну, природу вiйни написано дуже багато. І в давнi часи, i тепер. І ще писатимуть, бо вiйни не стихають. І iхне гiрке вiдлуння довго звучить у пам’ятi. Можна, звичайно, добросовiсно i скрупульозно зiбрати цитати й роздуми вiд Конфуцiя i до теперiшнiх днiв про вiйну i додати до цього сюжет з нашого часу, як зробив недавно вiдомий письменник. Можна гранично правдиво, аж до морозного натуралiзму, зобразити вiйну i людину на вiйнi, як у романi Вiктора Астаф’ева «Проклятi i вбитi». Можна високохудожньо подати, що почувае людина, яка пройшла вiйну i залишилася живою, як це показали Ернест Хемiнгуей, Ерiх Марiя Ремарк, Вiльям Фолкнер, Генрiх Бьолль та ще десятки пристойних письменникiв. Можна писати кон’юнктурнi твори, що тепер процвiтае в Украiнi, прикриваючи художню безпомiчнiсть патрiотизмом (я ж пишу про АТО!). Усе можна. От i я написав про випадки, якi не витравити з пам’ятi.

Солдат, який закривае за наказом тiлом амбразуру i перед тим слухае пораду старшого, як зробити, щоб лишитися живим.

Чи нагородили тих дев’ятьох чи десятьох, котрi не добiгли до кулемета теж за наказом i впали, скошенi кулями?

Не знаю. Навряд. А якби й нагородили…

Жiнка, котра нiяковiла, розповiдаючи про своi ордени, хоча чесно пройшла вiйну…

Генерал, який влаштував новорiчне свято з жiнками на тiй проклятiй вiйнi…

Солдати, що померли в страшних муках або ж лишилися слiпими, вже святкуючи перемогу над ворогом, бо випили технiчного пiйла…

А ще тисячi воякiв Червоноi армii, офiцери i навiть один генерал, якi, лишившись в оточеннi, пiшли воювати з нацистами в УПА, а пiсля нового приходу червоних заявили, що далi хочуть воювати, уже на фронтi, й були розстрiлянi своiми ж або в лiпшому випадку вiдправленi в Гулаг чи штрафнi батальйони…

Командувач фронту, який особисто розстрiляв командира танка тiльки за те, що той не дав йому дорогу, i товариш розстрiляного, який наводить танкову гармату i навздогiн стрiляе по генеральському «доджу», вбиваючи молодого перспективного генерала, що мiг стати й маршалом…

Солдат, котрий потрапляе в полон у перший день вiйни i, пробувши майже чотири роки в нiмецькому таборi, пiсля того потрапляе в табiр на Крайнiй Пiвночi й там мучиться ще довгих десять рокiв i вмирае од розриву серця на порозi батькiвськоi хати…

У яку фiлософiю про вiйну це вкласти?

Де мiсце кожного з них у тiй страшнiй мозаiцi вiйни?

Колись, ще молодим, я написав роман, потiм безжально порiзаний i вiдредагований у видавництвi, на основi реальноi iсторii двох братiв, яких батько, колишнiй «капезеушник» (член КПЗУ – Компартii Захiдноi Украiни) вiдправив навздогiн Червонiй армii, бо боявся, що нiмцi розстрiляють iх. Хлопцi армiю наздогнали, потрапили в полон, з якого один втiк, а другий згодом пiшов на спiвробiтництво з нiмцями. Його заслали як агента в партизанський загiн, а там викрили й розстрiляли. Брат, пройшовши фiльтри, як «западенець» був вiдправлений в тил, коли зросла потреба в гарматному м’ясi, знову мобiлiзований. Вiн загинув пiд Берлiном, в останнiй день вiйни. І ось в реальному життi через багато рокiв знайшлася нагорода молодшому братовi. Оскiльки нi його, нi брата, нi батька вже не було в живих, вручили батьковому братовi. Рокiв через двадцять син цього брата загнав орден на базарi.

Якi слова спадають вам на думку?

Се ля вi? Все йде, все минае? Чи щось iнше?

А ще я почув, а потiм прочитав, iсторiю, як у тисяча дев’ятсот сорок сьомому роцi за наказом Сталiна i Берii збирали докупи безногих i безруких iнвалiдiв тiеi переможноi вiйни, щоб вони не псували своiм виглядом i жебрацтвом радянськi мiста, i вивозили спершу в спецiнтернати, а потiм топили в Ладозькому озерi й Бiлому морi. Так загинуло бiльше сотнi тисяч героiв. Так-от, один з тих нещасних, вiдчуваючи, що пахне чимось недобрим, на баржi зняв ордени й медалi й попросив лейтенанта держбезпеки, щоб той переслав нагороди в музей його рiдного мiста, бо в самого не було нi кола, нi двора. Емгебiст спершу запевнив, що нiчого з ними не станеться, просто прогулочка на баржi по морю. Потiм сказав:

– Ладно, черт с тобою, давай свои побрякушки. Так

Страница 14

и быть, отошлю.

Звiсно, не послав. Коли калiки з орденами i медалями (i без них) пiшли на дно годувати пiвнiчних рибок, слiдом за ними пожбурив i «брязкальця».

Але це ще був не кiнець цiеi iсторii. Один iз орденiв ковтнула велика бiломорська рибина. А ii виловив мiсцевий рибалка-п’яничка. І почав розказувати товаришам по попойках у мiсцевiй «столовiй» про чудасiю. Доки не дорозповiдався. Вночi забрали, а через пару днiв пiшов теж на дно. Орден лишився в сейфi начальника тамтешнього емгебе. Потiм вiн його, вийшовши на пенсiю, вiшав на груди пiд час парадiв 9 травня. Знатний був орден – «Отечественной войны» другого, а може, й першого ступеня.

Через три роки потому вiдбулася подiя менш помiтна, менш нiби трагiчна, хоча це як дивитися… Тим бiльше, що стосувалася вона мого рiдного дядька Павла Лиса. Вiн був мобiлiзований у серпнi 1944 року, пройшов через всю Польщу i частину Нiмеччини. Був двiчi поранений, мав кiлька бойових нагород. Вернувся через два роки додому, одружився, народився синок. Та бачив колишнiй солдат – щось воно не те робиться… А особливо, як стали заганяти в колгоспи. На хутiр, куди пiшов у приймаки, навiдувалися хлопцi з лiсу, повстанцi. Давав iсти, а потiм i почав завдання iхнi виконувати. Одного разу, це трапилося у липнi 1950 року, хутiр, коли там були упiвцi на чолi з легендарним у наших краях повстанським ватажком Пилипом Чехурою, оточили емгебiсти й солдати. Зав’язався бiй, пiсля якого хутiр взяли, а дядьковi дали 25 рокiв таборiв. Вiдсидiв, правда, лише шiсть, восени пам’ятного п’ятдесят шостого вийшов.

Досi пам’ятаю останнiй його приiзд у часи перебудови. Сидiв старий дядько на колодi бiля хати мого покiйного тата. Балакали, i дядько тихо сказав:

– Знаеш, Володю, що найобiднiше… Моi ж нагороди забрали, як мене арештували. І не вiддали, зарази. А там же й медаль «За вiдвагу» була. Я ж ii кров’ю заробив.

Дядьковi повна реабiлiтацiя прийшла через два днi пiсля його похорону. У груднi 1993 року.

Але про найбiльшу радiсть од нагороди розповiдав тато покiйний Сава. При станцii Сарни, де вiн працював пiсля вiйни, був буфет. І навiдувався туди регулярно такий майор Макаров. Як вип’е, бувало, розповiдав тато, хвалитися починав, як колись на вiйнi його удостоiв не хто-небудь, а сам «маршал победы», Жуков себто. Навiдавшись на iхнiй фронт i побачивши якесь нехлюйство, схопив велику палицю, що валялася на землi, i ну гамселити офiцерiв, зокрема й майора Макарова. Аж сльози виступили, коли розповiдав:

– Представляете, ребята, меня сам Жуков отлупил. Сам Жуков! Это для меня память лучше любой награды, любого ордена.




Ісус: Боже i людське


Про Ісуса Христа справедливо написано дуже багато, певно, чи не найбiльше, нiж про будь-кого, хто жив на Землi. І як про людину. І як про Бога. Вiн не тiльки дав людям нову вiру, змiнив мораль давнього свiту, а й принципово по-новому збудував фундамент людських i суспiльних стосункiв. Як люди використали цi настанови – то вже iнше питання. Говоримо не про художнi твори, скажiмо, знаменитi романи Казандзакiса, Мейлера, Сарамаго та iн., котрi ризикнули вивести образ Сина Божого i Сина Людського – то вже iхнi авторськi фантазii i iхне бачення. Так само, як i в численних кiнофiльмах i на картинах. Навiть у роботах богословiв.

Якщо ж вчитатися в усi чотири Євангелiя, то побачимо, що тут Ісус постае переважно як Бог. Уже в дванадцятирiчному вiцi вiн заявляе про свою належнiсть Отцю. Пiзнiше впевнено починае проповiдувати, з великою силою веде за собою учнiв, творить численнi дива, зокрема годуе п’ятьма хлiбинами i двома рибинами велику кiлькiсть людей, перетворюе воду на вино, йде по водi, спиняе бурю, оздоровлюе хворих i оживляе мертвих, виганяе торговцiв з храму. Упевнено пропонуе своi рецепти вирiшення моральних проблем. Його мова рiшуча, образна, часто притчова, але здебiльшого безапеляцiйна. Навiть в однiй iз найзнаменитiших сцен Святого Письма з динарiем кесаря – це не тiльки мудрiсть, не тiльки вiддiлення меркантильного вiд духовного, а й знання того, що пiсля такоi вiдповiдi представники церковноi i свiтськоi влади дадуть ще можливiсть продовжувати проповiдi в людськiй подобi.

Слова «Хто без грiха, хай першим кине в неi каменем» також промовляе Бог, який добре знае про людську природу. Ісус же й вiдае наперед, що станеться з ним самим, людством i окремими людьми, як поведуться його учнi, про iхню зраду i свое воскресiння. На хрестi Вiн не просто просить свого учня потурбуватися пiсля Його смертi про матiр, а впевнено визначае: ось це надалi твоя матiр, а це – твiй син. Так само впевнено заявляе розiп’ятому розбiйнику, який повiрив у Нього, що той буде вже сьогоднi з Ним у Царствi Небеснiм.

І лише тричi Ісус проявляе себе як звичайна слабка людина. Ба, бiльше, виявляе страх перед майбутнiм i зневiру в тому, що вiдбуваеться саме зараз. Перший раз, коли просить Бога, якщо можна, пронести повз нього чашу, себто позбавити майбутнiх страждань i випробувань.

Це каже вже не Бог, який знае, що страждання тимчасовi, а пiсля

Страница 15

их Вiн воскресне, а саме людина, котра боiться цих страждань.

Вдруге – коли змучений катуваннями Ісус падае i не може далi нести хреста. Як безсила, геть розтерзана людина, а не Бог, якому пiд силу й не такi дива. Невже Богом бути легше?..

Втрете – перед своею земною кончиною, у суперзнаменитому зойковi: «Отче, навiщо Ти мене покинув?» Це запитання й докiр, яке постане в майбутньому пiсля Голгофи в мiльйонах варiантiв – саме людини. Це розпач i людське благання про порятунок.

Менi особисто такий Ісус найближчий.

Людинi можна i треба спiвчувати. А Боговi?..

Хiба у Його величезнiй неосяжнiй самотностi.

Утiм, саме самотнiй людинi найчастiше е про що розмовляти з Богом. У всi часи – давнi й теперiшнi.




Вiдчиненi дверi


Мабуть, найбiльший жах i розгубленiсть у своему життi я спiзнав, коли одного разу подумав, що фраза з Книги Буття – «І Бог на свiй образ людину створив, за образом Божим ii Вiн створив, як чоловiка та жiнку створив iх» – означае не зовнiшню подiбнiсть людини до Бога, вже висмiяну атеiстами i вiльнодумцями, а те, що Бог створив людину не стiльки за зовнiшньою подобою, як за своею внутрiшньою суттю. Зi всiма гiдними рисами, здатнiстю до спiвчуття й розумiння, але й iз недолiками i складнощами, навiть пiдступнiстю i жорстокiстю. Та коли жах вiд такоi еретичноi (чи ще гiрше) думки розвiявся, я раптом подумав, що, по сутi, вламуюся у вiдчиненi дверi. Бо цей вислiв означае: доводити очевидне, те, що вже вiдоме.

Варто лише пригадати численнi сцени зi Старого Заповiту, найперше з П’ятикнижжя Мойсея, де Бог не тiльки сам каже, що вiн суворий, вимогливий i, ба, жорстокий, а й вимагае принесення численних жертв, ще й описуе, що то мае бути – як доказ любовi й покiрностi Йому. Чого вартi страждання й та ж покiрнiсть Авраама, у якого Бог забирае геть усе, i найближчих людей також, щоб пересвiдчитися, чи вiн Його любить. Так, Бог вимагае вiд людини високих моральних якостей, але за умови абсолютноi покiрностi й любовi до Нього як Бога. Вiн промовляе устами пророка Єремii: «І буде, як скажуть до тебе вони: куди пiдемо? То скажеш до них: так говорить Господь: хто на смерть – на смерть, i хто на меча – на меча, i хто на голод – на голод, i хто до полону – в полон…» (Єр., 15—2).

І саме такого Бога шанують i поважають евреi. З його iменем вони йшли колись у вавилонський полон, у египетську неволю i виходили з них. Коли ж були знову вигнанi римлянами з батькiвщини i розсiянi мало не по всiй Землi, то забули свою мову iврит (пiзнiшi мови сефардi й iдиш виникли на основi iспанськоi й нiмецькоi), але вперто берегли вiру i звичаi. Той, хто каже тепер, що християнська вiра – юдейська, не знае чи не хоче знати, як не сприймали i не сприймають юдеi Христа, головне як Бога, котрий страждае i спiвчувае, розiп’ятого, як саме за цi страждання (Бога!) висмiювали Христа i християн. Казали: «Що ж це за Бог такий, якого можна навiть бичувати?»

З iменем свого грiзного суворого Бога вони йшли по чужих свiтах, а в час Голокосту – покiрно в табори й газовi камери, часто тисячами пiд охороною десяти чи й п’яти солдатiв. Здавалося б: кинься ця маса – змете, розтопче тих нещасних есесiвцiв. Але нi. Повстали лише в двох гетто – варшавському i литовському, раз – в Аушвiцi (Освенцимi), та й то радше з вiдчаю.

На запитання, чому такi покiрнi, ви ж хитрi, все вмiете i знаете, вiдповiдали: все у волi Божiй, значить, так треба.

Тi, котрi вижили, збудували, вiдродили нарештi свою державу. І яку державу!

А тi, якi не вижили?

Вiдповiдь на це запитання все одно буде наша, а не iхня.

Щоправда, були серед них не лише ейнштейни, ньютони, ротшiльди й абрамовичi, а й такi, як знаменитий Тев’е-молочар iз циклу оповiдань Шолом-Алейхема, який кiлька разiв звертався до свого Бога: «Господи, навiщо все це?», маючи на увазi несправедливостi життя i свiту довкола.

Але, може, вiн i був молочарем, таким же бiдаком, як i украiнцi, з якими поруч жив, бо ставив такi питання, по сутi, дорiкав Боговi?

Вiд цього питання, цiеi думки хочеться пiти й вiдчинити дверi. Дверi у свiт, такий складний, нестерпний, та все ж прекрасний. І раптом думаеш: а дверi ж уже вiдчиненi…




Удiл


Розгадування кросвордiв – мое давне захоплення. Страшенно подобаеться гра, коли потрiбно знайти оте едине слово, яке вiдображае певне поняття. Начеб саме його тобi не вистачало у розумiннi свiту, плину життя. Або просто пограти, щоб сказати собi: а я все-таки це знаю! Не люблю кросворди, сканворди i тому подiбне, де не треба шукати резервiв свого мозку, знань, а в яких зашифрованi слова на зразок якоiсь майже нiкому не вiдомоi маленькоi рiчечки у Львiвськiй чи Полтавськiй областi, суто професiйного, технiчного чи медичного термiна або (було й таке) департаменту в Колумбii, про який не знав i той, хто складав, поки не знайшов його в атласi чи енциклопедii. Уявляю, якi похмурi люди – автори таких кросвордiв!

У черговому кросвордi натрапляю на визначення – «доля (застарiле)». Як i в словi «доля» – чотири лiтери. Здогадуюся, що

Страница 16

о «удiл». Начеб i калька з росiйськоi, але пригадую, що давнi украiнськi автори його також не цуралися.

А ще в iншому кросвордi зустрiчаю «князiвський…». Ставлю – удiл. Пiдходить.

Задумуюся: доля як удiл, як те, що комусь (князевi, помiщиковi, селяниновi чи тобi, грiшному) вдiлено. Раптом пригадую почуте якось на базарi вiд немолодоi вже жiнки. Вона захоплено розповiдала, як iй пощастило: несподiвано повернулася з мiста, де пропрацювала сорок рокiв прибиральницею, у село, а там iй дiсталася за заповiтом вiд покiйноi тiтки частина чималого городу. Мае й половину хати, яку викупила в двоюрiдноi сестри. І тепер вирощуе на тому городi i цибулю, i моркву, i бурячки, i крiп. І ото продае. «Не сумлiвайтеся – все домашне, свiже, свое, без отих нiтратiв. Купуйте». А iй е якась копiйчина до пенсii. І так шкода жiнцi тих людей, котрi не мають своеi грядочки.

«Ну от, дiстався людинi свiй удiл», – подумав я тепер. Як i мiльйонам iнших. Якщо йти за логiкою цiеi жiнки i взагалi розглядати долю, як удiл, то що ж дiсталося менi, яка така грядочка? Нема… Нiчого. Хiба аркушi паперу. Малесенькi грядочки, на яких я висаджую, висiваю, замiсть насiння моркви, бурячкiв, кропу, цибулi i чого там ще корисного для людей, лiтери, якi складаю у слова.

Ледь не сказав – сумний мiй удiл. Та раптом подумав i усмiхнувся.

Дiдько вiзьми, та ж тi слова складаються в оповiдання, есе, повiстi, романи, п’еси, у книжки, якi видають i також продають, як урожай з бабусиного городу-удiлу. І люди купують, навiть нав’язувати не треба. Виходить, моя дiлянка також дае урожай, за який навiть дякують читачi. Лiтери, слова нiчим не гiршi за моркву i крiп до супчику i борщику.

Як тут не повеселiшати!

Ну от, ви, напевне, подумаете, що я iронiзую. Аж нiяк. Навiть тiшу себе думкою, що мiй удiл-надiл можна було б прирiвняти до князiвського. Отака гординя! Хоча чим гiрша та ж бабуся за якусь там княгиню, котра за все свое життя нiчого не виростила?

Та жiнка розповiдала, що вона вже не може без своеi дiлянки, на якiй «все проiзростае», як казала бабуся Олександра Довженка. Вiд внука тiеi знаменитоi бабусi проiзросли безсмертнi фiльми, кiноповiстi, п’еси, болючi й водночас фiлософськi щоденники. І вiд нас щось таки проiзростае. Такий удiл, сирiч доля по-старовинному. А може, i тепер не застарiлому…




Рожевi кульки


Ця сценка час вiд часу постае перед очима. Я тодi йшов до гастроному, який уже став супермаркетом, але чомусь i досi мае неофiцiйну назву «На Чехова», хоч та вулиця розпочинаеться неподалiк, з другого боку центрального проспекту, на якому вiн розташований. Пiшов навпрошки, через двiр мiж кiлькома багатоповерхiвками. І раптом побачив, як назустрiч прошкуе чоловiк рокiв сорока, а може, й трохи бiльше, з тих, судячи з вигляду, кого називають бомжами, або по-новiтньому, суто по-украiнськи – безхатьками. Їх чимало тепер у нашому славному мiстi, зрештою, як i повсюди. Але цей…

Цей нiс на ниточцi рожеву повiтряну кульку. Мовби якийсь дiтвак. І коли я поглянув на його обличчя, то побачив, що воно випромiнюе таку замрiяну радiсть, таке щастя, що менi стало не по собi. Так радiти й нести всього лиш рожеву кульку!

Пройшовши трохи далi, я побачив бiля контейнерiв зi смiттям чоловiка й жiнку також бомжуватого, чи то пак безхатькiвського вигляду.

– Слухай, а може, ми його обiдили? – сказав чоловiк, який рився у смiттi. – Хай би був ще щось узяв.

– Хватить з нього й того шарика! – вiдрiзала жiнка. – Це ж не його територiя. Хай буде довольний, що ще не побили. Бачив, яким вiн щасливим пiшов?

Так я довiдався, що i контейнери з вiдходами, i територii, на яких вони стоять, також подiленi. А ще, що можна бути щасливим не тiльки вiд дорогоi шуби чи iномарки, а й вiд звичайноi рожевоi кульки.

Я тодi написав невеликий матерiальчик на цю тему i спробував надрукувати його в газетi, у якiй пропрацював понад три десятилiття. Та головний редактор, уже покiйний, сказав, що не розумiе, заради чого я це написав i навiщо описувати, як якийсь бомж радiе рожевiй кульцi… «Он е суспiльно важливi проблеми – про них i пиши». Не надрукували, то й не надрукували. Але час вiд часу та картинка пригадувалася, особливо коли бачив, як порпаються у таких контейнерах доволi молодi, ще повнi сил чоловiки.

А оце не так давно дiзнався iз всюдисущого Інтернету, як один з наших суперреформаторiв вiдзначив з найближчими друзями у фешенебельному киiвському ресторанi свiй перший мiльярд доларiв, нажитий, як казав герой Михайла Булгакова, втiлений у популярнiй кiнокомедii Леонiдом Гайдаем i Володимиром Етушем, «непосильним трудом». Чиновницько-реформаторським.

А слiдом за цим повiдомленням на одному з телеканалiв промайнуло iнше: люди, якi йшли вранцi на роботу, помiтили на деревi чоловiка, бомжа-безхатька. Бiдака просив, щоб його зняли, бо сам не може злiзти.

Коли прибули рятувальники i таки зняли, чоловiк розповiв, що полiз туди за… рожевою кулькою. Учора ввечерi сидiв на лавочцi у скверi i раптом побачив, як летять повiтрянi кульки – багато-бага

Страница 17

о. І одна з них застрягла у гiллi. І так йому нестерпно захотiлося мати ту кульку, що полiз за нею на дерево. Вилiзти то вилiз, але дiстатися до кульки не вистачило сил, та ще й сам застряг. Кумедна ситуацiя.

Та тут я пригадав, як у тому повiдомленнi про шабаш з нагоди першого мiльярда зелених «реформаторських» писалося, що там не тiльки лилися рiками шампанське й коньяки, виголошували тости за столами, що вгиналися вiд напоiв-наiдкiв, а й наприкiнцi випустили в небо сотнi повiтряних кульок. Може, саме одну з цих кульок i захотiв дiстати з дерева нещасний безхатько? Нi, за датами начебто не збiгаеться. Але хiба у нашiй солов’iно-калиновiй краiнi мало отаких вечiрок, де не тiльки салютують мiльярдам i мiльйонам, всiляким оборудкам, але й випускають у небо тисячi рожевих кульок?..




Шлях равлика


Не раз доводилося в парку бачити равликiв, розчавлених чи то людською ногою, чи колесом авто – тут по-дикунськи iнтенсивний рух машин до пляжу на березi рiчки Стир, iподрому, який розмiстили на мiсцi старого стадiону для всiх, зокрема пiдлiткiв, а також до протестантськоi церкви, яка розмiстилася також у парку, як у мiстi кажуть – ще одного бiзнесового проекту.

Що спонукае цих маленьких iстот переповзати на iнший бiк? Прагнення щось там побачити i пiзнати? Равличний суiцид? Просто бажання рухатися? Сподiвання на лiпшу поживу на тiм боцi? Спитати б равлика, так не вiдповiсть. До того ж я не вмiю розмовляти з равликами. І тут спадае думка: а раптом це гинуть равлики (чи равлички), котрi поспiшають на побачення з собi подiбними… Чи поволечки повзуть у пошуках кохання, а може, й просто спорiдненоi равличноi душi? І гинуть…

Що ще я знаю про равликiв? Хiба те, що на них полюють, збирають i здають в ресторани (вже i в нас) або заготiвельникам, котрi доправляють iх за кордон. Виник своерiдний «дрiбний равличний бiзнес». Самi нашi люди поступово привчаються iх iсти. Якщо так пiде, то в украiнських равликiв незавидна доля. Дуже незавидна.

Одного разу я зустрiв у парку хлопчика, який простував алеею i придивлявся до чогось. Раз у раз нагинався, потiм зникав у заростях i знову з’являвся на алеi. Я зрозумiв, що вiн шукае равликiв, котрi виповзли на дорiжку, якою ходять люди, i рятуе iх од можливого розчавлення. Правда, я подумав, чи не позбавляе вiн таким чином равликiв iхнього шляху i свободи вибору взагалi. Але то я вже мiркував, як людина про людей, а не про равликiв.

Ага, мало не забув. У селi, що неподалiк Луцька, мешкала поетеса. Геть не пристосована до життя, яке ii оточувало, авторка вiршiв у старовинному стилi, проте з досить цiкавими образами. Встигла видати двi збiрочки. За характером була дуже колючою, з тих, що iх називають «хронiчними правдолюбами». Наживала аж до самоi передчасноi смертi (вiдправив у iншi свiти цукровий дiабет) собi ворогiв публiкацiями в газетах про всiлякi життевi негаразди, про людське нехлюйство i необов’язковiсть. А ще написала кiлька мiнiатюр про равликiв. Про те, як вона любить ними милуватися i спостерiгати за iхнiм неквапливим рухом, шляхом, який iм одним i вiдомий.

І звiсно, вона з ii вдачею не могла не написати про розчавлених варварами-людьми бiдолашних равликiв у тому ж нашому парку. Пропонувала якось захищати нещаснi створiння. Дехто над тою замiткою чи своерiдним мiнi-есеем посмiювався.

Якось мiй колишнiй колега по роботi вiдверто запитав у неi, як у такiй колючiй особi зi «скверним» характером уживаеться чутливiсть, вмiння створювати гарнi образи i любов до равликiв.

– А знаете, що я роблю зi своiми колючками? – вiдказала вона. – Я iх збираю i вiддаю равликам. Вони iх ховають у травi, так що я й сама не можу знайти.

Так, звичайно, могла сказати тiльки поетеса. Яка захищала i, здаеться, розумiла равликiв, та все ж не знала, куди пролягае iхнiй шлях. А може, i знала, тому так передчасно й полишила цей недосконалий свiт.




Що нагадуе…


Вимоги iдеалiстiв i максималiстiв до звичайних людей, якими вони е, нагадують тренера зi стрибкiв у висоту, котрий пiдводить стрибуна-першорозрядника до планки, встановленоi на рiвнi свiтового рекорду чи результату майстра спорту мiжнародного класу, i каже: «Стрибай, а як не перестрибнеш – то ти сволота.»



Виправдання наших полiтикiв, чому не йдуть реформи, чимось нагадують слова чоловiка з анекдоту, котрого вранцi побачила жiнка пiд порогом бiля дверей i запитала: «Ти що, тiльки-но прийшов?» Той вiдповiв: «Нi, ще ввечерi. Я дзвонив, а ти не вiдчинила». – «А то був ти? Я ж питала, хто там». – «А я тобi пальцями показував, що то я».



Твори деяких письменникiв нагадують лева, який вполював тiльки мишу i вдае, що наiвся. Хоч насправдi йому вельми хочеться iсти, от тiльки вполювати щось бiльше не мав змоги i сили. Не зумiв, бiдака.



Чоловiк надибуе знайомого, пригадуе, де той працюе, де вони зустрiчалися, навiть про що розмовляли, але не може пригадати, як його звуть. Зрештою таки просить нагадати, як iм’я чи й прiзвище знайомого. Той називае не свое, а перше, що спало на думку. Радий спiвроз

Страница 18

овник чемно дякуе. Нiчого не нагадуе? А дарма. Скiльки в нас лишаеться нездiйсненого. Не розгаданого проти нашоi волi, починаючи вiд кросворда, якого до кiнця не розгадали, i закiнчуючи важливим проектом чи текстом. Мав щось зробити… Заглянув у вiдповiдь… І нiхто не винен, що не змiг, як не винен, що не змiг пригадати iм’я знайомого. А той назвав не свое.



Дзвiнок серед ночi зi словами «Ой, пробачте, я, напевно, помилився (помилилася) номером» викликае найчастiше роздратування, i пiсля такого дзвiнка довго не можеш заснути. Думаеш: «Чого йому треба серед ночi?» А треба таки було, i, як раптова блискавка серед ночi, дзвiнок спалахнув i згас. Нагадав, що хтось не спить, комусь треба телефонувати. Але ми сердимося, що розбудили, i це нагадуе непоясненну тривогу i гасне, тiльки не вночi, а посеред бiлого дня. Інодi думаеш: «І чого я спинився?»



Машина, що летить назустрiч i якiй ти мусиш поступитися дорогою, парадоксально нагадуе час, що вже промайнув i в який не можна повернутися. Лишень згадати, що було i так само промчалося повз. І ти поступився йому дорогою.



Як часто деякi люди нагадують ловця вiтру з казки. Ось вiн стоiть посеред дороги чи серед поля i розставив руки. Вiтру не спiймати. І мало хто зiзнаеться, що не просто розставив руки, а ловить саме вiтер.



Письменник, що створив епiзод, сцену, яка шокуе, тiльки заради того, аби шокувати, нагадуе дитину, котра пускае мильнi бульбашки i сподiваеться, що якась iз них таки не трiсне. Хоча бувае, що бульбашка довгенько летить.



Людина, яка не прочитала за життя жодноi книжки, нагадуе того, хто не хоче вранцi розплющити очi, сподiваючись, що ранок ще не настав. Або боiться розплющити, бо ж невiдомо, що побачиш.



Полiтики (i журналiсти), котрi намагаються виправдати недолугi, явно провальнi дii влади, псевдореформи, шукають для цього якiсь аргументи, нагадують тих критикiв i лiтературознавцiв, котрi намагалися хвалити слабеньку поемку-казку Максима Горького «Дiвчина i смерть». Колись наприкiнцi двадцятих чи на початку тридцятих рокiв Йосиф Сталiн зробив на виданнi цiеi казочки напис: «Девушка побеждает смерть. Эта вещь посильнее „Фауста“ Гете». Чи то через своi своерiднi, прикладнi погляди на лiтературу не змiг оцiнити, чи вирiшив зробити приемне Горькому, який щойно повернувся у СРСР. Чи надумав посмiятися над ним, а заодно над тими, хто не зможе обiйти такоi високоi сталiнськоi оцiнки i муситиме якось ii виправдовувати. І виправдовували, i писали хвалебнi статейки, i вигадували казна-що аж до смертi Сталiна. Однi тому, що хотiли заслужити, урвати за похвалу слiв вождя щось i собi, i часто уривали, iншi – просто зi страху. А потiм враз замовкли, наче не було такого твору й напису Сталiна.



Моему колишньому колезi-журналiсту людське життя нагадуе листок, що, вiдживши свiй вiк, падае на землю. Іншому знайомому життя нагадуе подорож у темрявi на машинi з вимкненими фарами. А ще одному – полiт птахiв, якi мусять приземлитися. А Шекспiровi воно нагадувало бурмотiння iдiота, незрозумiле й сповнене лютi й шалу. Але ж якi глибокi твори вiн створив про це бурмотiння, про цей шал! Та й хтось же помiчае, як падае листок. Хтось милуеться польотом птахiв. І навiть всi цi вислови нагадують – людина таким чином осмислюе свое життя. І життя iнших. Рiзноманiтне й коротке.




Травинка


Я не раз мiркував: з чим порiвняти те, що ми називаемо безсмертям нашоi душi? Особливо важко стало знайти визначення пiсля того, як в результатi довгих, напружених i болючих роздумiв я дiйшов висновку, що пiсля смертi людини ii мозок просто вимикаеться, наче комп’ютер, який свое вiдпрацював i остаточно зламався. Або господар вирiшив, що вiн придбае iншого, кращого, досконалiшого, а цей вже йому не потрiбен. Разом iз комп’ютером (як i мозком) гине маса всiлякоi iнформацii, яка була в ньому. Частина ii, очевидно, потрапить у новий комп’ютер (якщо потреба в ньому буде), частина пропаде. А уявiмо, що власник комп’ютера раптово помирае, як недавно помер один наш письменник. Переходив вулицю – бац! – i впав, сповнений планiв i задумiв, турботою про дачу, яку облаштовував. Лiкарi «швидкоi», котрi, треба сказати, прибули цього разу оперативно, даремно хвилин сорок намагалися завести його двигун – серце, що раптом вiдмовило.

Де ж дiлася iнформацiя з його персонального комп’ютера? Маеться на увазi й справжнiй, а не умовний прилад, i комп’ютер-мозок. Зникла, окрiм тiеi, якою до своеi смертi встиг подiлитися з iншими людьми?..

– А як же за такого визначення з душею? – спитаете ви. У самому запитаннi найбiльше людське прагнення – безсмертя.

І найбiльша людська ересь – Бог безсмертний, то i я такий. Лишиться пам’ять про цю людину, обов’язок ii поховати, сказати добрi слова, якось упорядкувати спадщину. Взагалi, цiла низка операцiй. Наше духовне. Те, що й робить людьми. І все? Нi, не все, бо думка б’еться крiзь трагiчне розумiння, крiзь оте визначення, що стало назвою вiдомоi п’еси американського драматурга – «А далi – тиша»… Тиша начеб оживае, неви

Страница 19

има i тривожна, хоча (будьмо мужнi) тиша тiльки й лишаеться з тим, хто вiдiйшов.

Можна бути метафiзиком i вiрити у щось невловиме, незрозумiле, непоясненне, непiзнане, яке е i з тобою. Одним словом, у ту нематерiальну субстанцiю, що й означаемо як душу. Менi теж так хочеться, щоб було оте непоясненне. Тремтливо-очiкуване. Яке е i буде.

Щоб iснувало ще щось, крiм нашоi пам’ятi, яка справдi е, доки iснуемо ми. Яка передаеться iншим, вже без нашоi участi.

Все одно завжди iснуватиме хоч крихта надii, для якоi ми шукатимемо пташку, котрiй би ту крихту згодувати. І щоб пташка полетiла, насичена саме цiею крихтою.

То, може, безсмертя душi порiвняти з пташкою, яка летить? Але вона все одно десь приземлиться. Або зникне з наших очей. Правда, можна уявити, як вона летить далi.

І все ж безсмертя душi геть нематерiальноi я порiвняв би з травинкою, котра проростае на якомусь майданi чи вулицi, крiзь щiлину мiж плитками або ще краще – крiзь асфальт, пробиваючи сiру чи чорну товщу.

Ось вона вистромлюеться – тоненька, тендiтна. Добре, якщо вiдразу зiгрiе, дасть енергiю сонце чи покропить, допомагаючи рости, дощик. Але навiть коли iх не буде, травинка ростиме. Бо iнакше для чого вона шукала щiлинку мiж плитками чи, бiльше того, пробивала асфальт?

– Який сьогоднi день? – питае травинка.

– Понедiлок, – чуе чийсь голос.

«Тиждень тiльки починаеться, – радiсно думае травинка. – Є час жити, рости».

А втiм, так думае, так пише автор цього есею. Бо сьогоднi справдi понедiлок. Травинка ж просто росте. Неминуче росте. На неi наступае чийсь чобiт, а може, черевик. Але вона випрямляеться. Бо… Бо мусить випрямитися. Вона вже частинка всього живого на цьому свiтi, а отже, i власне свiту. І чогось бiльшого… Бiльшого за свiт? Але ж бiльшого нiбито бути не може. А раптом може?..

Травинцi свiт, у якому вона росте, здаеться величезним, незмiрним, як людинi Космос.

А втiм, вона теж частинка неосяжного Космосу, ця манюсiнька травиночка, хоч i не усвiдомлюе цього. Бо й земний свiт для неi надто великий. Хоч iй i добре у ньому.

Що ми знаемо про ту травинку?..

Я починав це писати, коли свiтанок тiльки-тiльки прокльовувався за вiкном, ще не чiтко було видно першi лiтери. Чому я почав писати? Бо не спалося i треба було щось робити.

І приемно думати, що десь росте травинка, яка матерiально уособлюе безсмертя душi, хоч за однiею зi свiтових релiгiй вона, травинка, душi не мае, як i всяка рослина чи й тварина. То ii можна топтати, i не варто шкодувати, як недавно казав один священик про бездомного пса. Якщо можна топтати i не варто шкодувати, то щось зникне у великому, але крихкому ланцюжку буття. Так iнодi людина намагаеться розтоптати душу iншоi.

«Я просто собi росту», – повiдомляе свiтовi травинка.

Повiдомляе власне фактом свого росту. Вчора ми були на могилi моеi сестри Галинки, котра покинула за присудом долi цей свiт так рано, лишивши сиротами двох малих синiв. Я дивився на ii портрет на хрестi – молодоi, вродливоi, усмiхненоi – i гнав думку, що вперто лiзла до голови: «Яка сестричка зараз там, пiд землею?» І подумалось про ii живу й безсмертну душу.

За вiкном уже не свiтанок, а справжнiй ранок. Свiтить яскраве сонце, приносячи тепло, якого цього року осiнь позичила в лiта. А я ловлю себе на думцi, що жду – на край лоджii ось-ось сяде пташка. Де ти, пташко? Десь же вона е…




Бiле на бiлому


Є мистецтво, яким не лише захоплюешся, але й перед яким розгублюешся, коли доторкаешся до нього, i ще бiльше бентежишся, коли пробуеш про нього розповiсти. Для мене такою е вишивка бiлим по бiлому – давнiй, рiдкiсний i доволi загадковий рiзновид вишивання. Першим, що подумав, коли побачив таку вишивку сестер Свiтлани (на жаль, уже покiйноi) й Галини Махонюк, волинянок iз села Овадне Володимир-Волинського району: як це можливо? Як можливо, щоб таке вишивання (бiлими нитками на бiлому полотнi) було й видно й щоб воно справляло таке неймовiрне враження. Зрозумiло, коли червоний, червоний i чорний, iншi кольори на бiлому тлi, але бiлий на бiлому… Слiдом за тiею думкою: «Як це можливо?» – прийшла iнша: «Хто перший до цього додумався?» i визначення – нiжна досконалiсть. Потiм – зворушлива досконалiсть. Цi слова були бентежною правдою, але нiчого не пояснювали…

Орнаменти у вишивках бiлим по бiлому були нiби й схожi на iншi рушники, вишитi сестрами, i в той же час надзвичайно оригiнальнi. Неповторнi. А може, таке враження створюе спосiб вишивання? Ось нiби лiнii, вiдтворенi нитками, протягнутi голкою, шукають одна одну, шукають iншi лiнii. Мовби навпомацки, наослiп, наче щось тiльки тобi потрiбне, шукаеш серед бiлого-бiлого снiгу чи серед бiлих пелюсток квiтки iншi пелюстки, особливi. Вiдома мисткиня пояснювала менi й iншим, як це робиться, як створюеться така вишивка. Але це було так, наче спробувати пояснити природу дива. Отак, отам народжуеться те, що пояснити неможливо.

Ще одна особливiсть сприйняття цього вишивання, цих рушникiв. Є якась певна, потрiбна точка, щоб сповна вiдчути iхню красу. Вi

Страница 20

ходиш трохи далi – i бiле з бiлим зливаеться. Наближаешся, стаеш надто близько – i нитки так проступають перед тобою, що губиться вiдчуття краси. Тепер можна спробувати щось пояснити навiть непосвяченому, такому дилетантовi, як я. Точка споглядання наче стае фокусом чогось бiльшого й досконалiшого, нiж око. Може, то душа душi торкаеться? Так часом дивишся на пташку серед гiлля й листочкiв, боячись ii сполохати. А тут е i пташки, i квiти, що раптом проступають з уяви… Стають, хоч на мить, орнаментом, який створив ти…

З вишивкою бiлим по бiлому, враженням вiд неi можна порiвняти хiба iншi речi, теж непоясненнi. Моi улюбленi квiти – ромашки й волошки. Жартую навiть, щоб тiльки iх приносили колись на могилу. Простi, непорiвняннi з квiтами пишнiшими, виразнiшими, тими ж трояндами… Для мене нiжно-зворушливi. У мене, коли бачу iх, виникае враження, що вони наближаються. Побачили мене i теж наближаються. До мене.

Неможливо побачити окрему снiжинку на полi чи галявинi, хiба що коли дуже пильно придивишся. Але це можна зробити. І це теж свого роду вишивка бiлим по бiлому.

А яка досконала природна вишиванка чорним по бiлому! Я дуже люблю хайку (чи хокку) – японськi триряднi вiршi, якими можна сказати так багато, що це вiдчутно навiть у перекладi. Якось я прочитав хайку знаменитого Мацуо Басьо:

День зимовий. Снiг.
Ворон, осоружний всiм,
Миловидом став.

Снiг допомiг вiдчути красу непомiтного, звичного ворона. Вiн його вiдтiнив, видiлив, зробив помiтним i… неповторним. А вiрш допомiг вiдчути, зрозумiти, що все в цьому свiтi може бути особливим.

Краса першого бiлого снiгу.

І самотньоi чорноi пташки посеред нього.

Дивний великий японець.

Якось, згадавши взимку цей хайку, я став «мисливцем» на ворона. Ворона серед бiлого снiгу. І коли побачив такого, стояв кiлька хвилин, милуючись i снiгом, i вороном. І подумав, що особлива, ще бiльша, втiха, мабуть, була б, коли б побачив бiлого ворона на бiлому снiгу. Але це, певно, нездiйсненно. Надто мало таких воронiв. От якби хто спробував уявити, намалювати… Чи, може, хтось i здiйснив це, тiльки я ще не бачив…

Небо теж бувае наче вишите зорями. Чи зорями, вишитими Творцем, що, здаеться, питае: а добре я зробив? Часом Мiсяць можна помiтити й на денному небi, лише трохи пригаслому, а от зорi – нi. Надто маленькi? Але, за народним повiр’ям, iх дано помiтити на днi глибокоi криницi людям з особливим зором. Чи тим, хто прагне здiйснити якесь свое заповiтне бажання. Треба тiльки прийти i щоб це бажання було великим, а душа чистою.

Читав про дику звичку певноi категорii кримiнальникiв. Чекаючи на нового мешканця камери, вони вистеляють пiд порогом бiлого чистого рушника. Бувае, i з вишивкою. Що зробить звичайна людина, коли його побачить? Звiсно, переступить, постараеться не стати. А треба якраз стати, ще й витерти ноги. Тодi ти свiй. А iнакше чекае остракiзм i знущання. Ось такий перевернутий свiт. Свiт навиворiт, бiльш дикий, нiж у вiдомiй передачi мандрiвника Дмитра Комарова на каналi «1+1».

Як треба спотворити уяву про свiт i речi у ньому, щоб до такого додуматися! Якою брудною мати душу або й узагалi ii не мати. Але, зрештою, у мiльйонiв нема вiдчуття красивого, е тiльки потреба корисного. Є тiльки потреба вхопити, присвоiти, покористуватися, з’iсти. Як могли сестри з драматичною долею, позбавленi можливостi ходити, створювати такi нiжнi шедеври, а здоровi абсолютно люди, якi ще й хизуються цим здоров’ям, спотворювати, нищити красу, нищити собi подiбних, яких називають братами по розуму? Запитання без вiдповiдi.

І все ж, якщо е така краса, е непоясненне, то е й проблиск променя у темрявi того мороку, якого ще повно довкола.

А свiт живе собi, в ньому мiльйони байдужi до витонченоi краси. Глухi до неi й зрячi слiпi. Але чи треба дорiкати за це? Чи треба спiвчувати?

На вiдкриття виставок – i картин, i творiв народних майстрiв – приходять невеличкi групи. Пригадую, як у моему селi смiялися з тих, хто рвав i дарував польовi квiти, зате iхали до мiста купувати паперовi, прикрашали ними оселi. Пiзнiше я прочитав про подiбне у Вiктора Астаф’ева, гарного i правдивого росiйського письменника, i здивувався. Де украiнське Полiсся, а де Сибiр. А розумiння краси в людей однакове.

На ромашцi хоч ворожили – любить чи не любить, потiм i складали i пiснi про неi. Волошку взагалi трактували в агрономiчних книжках i бiологii як бур’ян. Довелося Максиму Рильському писати поезiю на захист нещасноi квiтки. Зображати ромашку i волошку на вишиванках вважаеться банальнiстю, несмаком. Хоча багатьом i подобаеться.

Свiт на вишивцi бiлим по бiлому наче розчиняеться у свiтлi. Проступае щось таке в тобi самому, чого досi не знав. Але це мое вiдчуття. Мое. І я нiби доторкаюся вперше й, може, вже не доторкнуся саме так – очима, серцем – до цiеi вишивки. До рушника, на якому нiчого бiльше нема, окрiм бiлого кольору. Кримiналiсти-дактилоскопiсти сказали б, що на цих рушниках лишилися вiдбитки пальцiв Галини й Свiтлани. Метафiзики – слiди iхнiх душ. А може, i слiд

Страница 21

космосу iхнiх душ, маленькi бiлi планетки. А може, й сонця. І скiльки ж треба потрудитися пальчикам, якi й рухаються натужно, щоб ми побачили цю красу. Найлiпше з однiеi бiлоi точки. А може, й не бiлоi, з якоi, гадаю, вже не можна зiйти, раз ступивши на неi. А точка стае Всесвiтом, орнаментом орнаментiв. І як прикро, що за винахiд вишивання бiлим по бiлому не дали Нобелiвськоi чи якоi там премii. А втiм, i премiй самих ще тодi не було. Людина жила собi й раптом зрозумiла, що iй цього разу потрiбен лише один колiр.

Певно ж, багато людей бачили, як вранцi народжуеться свiтло. Спочатку несмiливе й сiре, а потiм дедалi певнiше й певнiше в собi. Коли свiтло вже стае настiльки певним, що може засвiдчити появу свiтанку, який гарантуе, що вже збираеться народжуватися, що вже готовий народитися день, на подвiр’i приватного будинку через вулицю навпроти нашоi дев’ятиповерхiвки з’являеться пухнастий бiлий кiт. Вiн iде по снiгу довкола будинку й здiйснюе свiй щоденний ритуальний обхiд. Якщо вночi снiг не випадае, кiт акуратно ступае у своi вчорашнi слiди. Якщо ж снiг новий – лишае на ньому новi слiди. Може, й справдi, лише вперто мiтить свою територiю, вiднаджуючи iнших, сусiдських котiв. А може, вишивае це подвiр’я своiми лапищами. У будинку, до речi, нiхто не живе, його хтось купив i досi не поселився. Отже, невiдомо, чий це кiт, який лишае вранiшнi слiди на снiгу. Його бiлi слiди на снiгу (звiсно, бiлому) – едина причина, чому хочеться, щоб зима тривала довше.




Безсоння, просто безсоння


Бiльше, нiж про безсоння, написано, напевне, тiльки про сни. Найцiкавiше з того, що прочитав, у французького румуна Емiля Чорана, хронiчного безсонника, i нашого Костi Москальця.

Але хiба можна цiкаво писати про безсоння?

Болiсно, нестерпно, як сприймаеш i саме безсоння – так. Так я вважав, доки не вслухався на черговому переглядi «Службового роману» Ельдара Рязанова у пiсню на його слова з рядком «И бессонниц горестные всходы // Надо благодарно принимать». І я став так приймати. Сприймати. Вдячно. Але, передумавши, перепсувавши чимало паперу в цi безсоннi ночi, пишучи не про безсоння, а денне життя, раптом замислився над питанням, чому в украiнськiй мовi безсоння середнього роду, а в росiйськiй «бессонница» – жiночого. «Рашенам» i тут пощастило. Дитя-безсоння навiть набити не можна, а робити з ним щось iнтимне й поготiв. Я почав вирощувати сходи безсоння у дещо повноцiннiше. Поливав його уявною водою, доки не ставало рисовим полем. Колись довелося жити на Херсонщинi й там бачити розбитi на квадрати рисовi поля, якi називають чеками.

Слово «чека» нагадало чеки з багатьма нулями, баченi в фiльмах, але менi недоступнi. Чеку вiд гранати. І горезвiсну ЧК (правда, чека). Я уявив, як виношу безсоння-чеку кудись за будинок, а ще лiпше – за мiсто, i там пiдриваю. Безсоння розриваеться на шматки. Але при цьому регоче, бо знае, що воно безсмертнiше за вiдрубаний хвiст, з якого виростае нова змiя чи ящiрка. Безсмертнiше за динозаврiв. Цiкаво, а в динозаврiв було безсоння? А сни? У мене iнодi виникае пiдозра, що в тих викопних праящерiв була своя цивiлiзацiя. Перед вибухом фатального метеорита, що впав на пiвострiв Юкатан i навiть знищив динозаврiв, головний Дино-i-завр, впiймавши сигнал з Космосу про наближення метеорита, наказав знищувати всi ознаки того, що в динозаврiв була цивiлiзацiя, а не просто стадне iснування. Так вiн вирiшив посмiятися над майбутнiм людством.

Якби я був таким витончено розумним, як Кость Москалець, i не мав вiдрази до фiлологiчних термiнiв, то теж написав би «Дар безсоння» чи ще щось подiбне. З екзистенцiйним, сирiч фiлософським дослiдженням природи сну. З його розкладанням цiеi природи чи то на мiкрони чи мiкроби, чи на атоми й молекули, якi теж не хочуть спати. Але нащо писати, коли вже й так написано?.. Скрупульозно, вмiло використавши безсоння.

Я не рахував овечок, бо знав, що це даремне заняття. Інодi я мандрував лiсовими стежками, видирався на гори, дослiджував уявнi мiста у вигаданiй колись мною краiнi Екримii. Доки не набридало i я повертався до реальноi Украiни, у реальне мiсто Луцьк, або Киiв, Львiв i т. iн., коли був у поiздках, обдумував сюжети майбутнiх творiв, якi нiколи не напишу. Уявляв безсоння кiшкою, яку гладив, чи набридливим псом, з яким сварився й намагався прогнати.

І вже не хочеться про це згадувати.

І сприймати вдячно безсоння.

Як мiг той Рязанов (це ж треба – з таким iм’ям, Ельдар, ха!) так красиво, образно написати…

Безсоння мае, виявляеться, «горестные всходы».

От i все, кажу я собi, пора спати. Бо вже ранок, час, коли треба щось робити.

А приходить сон.

Тiльки ж сон, як виявляеться, теж може бути великим хитруном. І бути тiльки iлюзiею сну.

Це вiдбуваеться i о першiй, i о другiй годинi ночi. І о четвертiй, i о п’ятiй. Якоi завгодно години. Спроби зрозумiти, як то кажуть, контрпродуктивнi. Так само, як i вслухатися в те, що вiдбуваеться десь там, за вiкном, у мiстi. Звiдки iнколи долинають нiчнi звуки. Далекий смiх чи плач. Крики, благ

Страница 22

ння про порятунок. Час вiд часу вони долинають з боку маленькоi рiчечки Сапалаiвки, мосту через неi. Вони розривають нiчну тишу i вiд того роблять ii ще моторошнiшою, коли стихають. Не раз хотiлося встати i йти на допомогу. Але кому серед ночi? Чому цим людям не спиться й чому вони йдуть назустрiч небезпецi? Теж безсоння? Встати, одягтися i вирушити серед темноi ночi на порятунок – чи не безглуздя? Так я не раз переконував сам себе. Це треба щось на себе накинути, спуститися вниз, пройти в темрявi одною вуличкою, другою… Чи встигнеш когось порятувати i на що наразишся? Але iнодi ловлю себе на думцi, що чекаю тих звукiв, якi розпанахують тишу. Бо iнодi тиша бувае такою безмежною, що, здаеться, перед нею все цiпенiе, щоб вже нiколи не ожити. Вона мов зiбрана зi всього свiту, хтось носить i носить ii – жменями, вiдрами, оберемками, у кишенях, бозна в чому, а тиша все прибувае й прибувае. Стае тишею тиш. Живою iстотою, котра полюе на тебе, щоб упiймати й переконати – окрiм неi, нiде нiчого немае. Ти знаеш, що це не так, що свiтанок усе одно настане, i тодi починаеш збирати цю тишу, як iнодi збираеш воду. А тиша так само розпливаеться помiж пальцями, тiльки не втiкае, а прагне ще бiльше поглинути своею безмежнiстю.

Ранiше нiчну тишу цiеi частини мiста порушували сови. Вони жили на тополях, як росли по обидва береги Сапалаiвки. Інодi вони починали своi перегуки ще з вечора, i це теж було тривожно. Кажуть, що сови починають кричати за тиждень, iнодi за десять днiв до чиеiсь смертi i стихають на вiсiмнадцятий день, тобто мае пройти двiчi по дев’ять днiв. Одна бабуся з маленького будиночка неподалiк переконувала, що так вони намагаються затримати душу померлого на цьому свiтi. Що так вони нагадують душi про те, що ii власник не зробив у життi, хоч i мав зробити, що ще можна щось чинити, хай i потаемно для живих. Менi хотiлося сказати бабцi, що у своiй душi вона поетеса. Що вона вирощуе i роздае свою тривогу iншим. Що вона намагаеться поеднати два свiти – той, що зримий i живий, i свiт незримий, таемничий, котрий, iмовiрно, iснуе тiльки в уявi. Бабця, очевидно, певна, що таке можливо.

Як би там не було, але кiлька разiв дiзнавався, що сови таки вiдчувають чиюсь смерть. Бо пiсля iхнього тужливого крику, який щоночi наростав, мешканцi нашого будинку дiзнавались, що в будиночках по обидва береги рiчечки хтось помирав. Чи просто було потаемне, з глибин пiдсвiдомостi очiкування – хтось мае померти. Зрiзали дерева, i сови вже не кричать. Де вони тепер? Але ж помирають люди i там, де сови не водяться… Хто сповiщае про iхнiй майбутнiй вiдхiд iз цього свiту?

Безсоння в суцiльнiй тишi, яка мовби вiдсторонюе дихання тих, хто живе з тобою поруч, звiсно, теж частинка великого Космосу, яка нагадуе про його iснування. Про те, що десь iснуе ще не одне, мiльйони безсонь. Сон же пiдступно прийде вдень, мовби запiзнiлий нiчний блукалець. Коли потрiбно буде щось робити.

Утiм, безсоння виконуе величезну роботу. Маю на увазi не лише те, що писав, коли набридало просто не спати, не лише думання й уявнi мандрiвки, а й щось таке, що майже неможливо описати. Це народження тих iдей, задумiв i просто думок, якi у жодному разi не могли прийти вдень. Вранцi я визнаю iх дивними й по-своему банальними, зникне отой ореол, який iх оточував уночi. Але я знаю – вони ще повернуться, нехай не всiею думкою чи iдеею, а може, й частиною нового задуму, але повернуться, це я знаю напевне. Безсоння провокуе iх появу, але не видае одразу. Воно мов пропонуе гру: ану спробуй пригадати, спробуй виокремити саме те, що тобi потрiбне.

Те, що я читав про безсоння в iнших, призвело до парадоксального висновку: або ця зараза-неспальниця мае безлiч варiантiв, сортiв себе самоi, якi пропонуе всiм тим, до кого навiдуеться, в кому висаджуе зернята майбутнiх гiрких сходiв, або… в мене зовсiм не безсоння, а щось iнше. Наприклад, потреба не спати в той час, коли я не сплю, без шкоди для здоров’я, часом без потреби компенсувати якийсь менший час недовгим засипанням удень. Хоча були ранки й днi, коли почувався пiсля безсоння вранцi i вдень геть розбитим.

Вiдомо, що е пташки, котрi можуть спати на льоту. Очi заплющенi, а крила ширяють, або й птах неусвiдомлено, мовби автоматично, робить ними змах за змахом. При тому спить i не падае додолу. Та що там птахи, з власного армiйського досвiду знаю, що солдати призвичаюються спати на ходу, пiд час тривалих нiчних, а то й денних маршiв. Ступають рiвномiрним кроком, i тут головне завдання, щоб у шерензi спали й iншi, тодi кроки рiвномiрнi в усiх й нiхто нi на кого не наштовхуеться. Народжуеться своерiдний ритм сну одразу десяткiв, а то й сотень людей. Але ще дивовижнiше, коли один хтось на маршi спить, а решта нi, а вiн iде так, мовби не спить.

Такий сон схожий на позичений в iнших.

Вiн – це безсоння навиворiт. Є ж люди, якi носять кожухи, а то й бiлизну навиворiт. Той же Чоран, який все життя, з юностi, страждав на хронiчне безсоння, скаржився на нього, прожив вiсiмдесят чотири роки. Та й iншi вiдомi менi безсонн

Страница 23

ки проживали чимало. Отже, нарiкання, що «це безсоння мене зажене в труну» зазвичай не спрацьовуе. Безсоння виробляе свiй ритм, що, мов бiль, якого називають «сторожовим псом органiзму», теж у якийсь момент перетворюеться в охоронця. І тут його роль подiбна до ролi сну на ходу для людей чи в польотi для птахiв, тобто для тих, хто безсонням не страждае.

Можливо, наше тiло, наш органiзм не збиваеться з життевого ритму, досi звичного для нас, а просто знае, що нам насправдi потрiбно. Що ми можемо зробити в той час, коли нiбито треба спати, а ми не спимо. Що ми можемо зробити потiм, коли безсоння вiдiйде кудись убiк, залишиться як привид минулоi ночi. Або згадка про те, що могло бути, але його не було. Мають рацiю тi, хто каже, що навчитися безсоння неможливо, як неможливо навчитися спати в тi години, коли не можна нiяким чином заснути.

Примирення з безсонням – це наче примирення з маленькою частинкою безсмертя, подарованого нам завчасно. Щоб ми могли заглянути в нього. Це призвичаення до безсмертя, яке нас випробовуе й вивчае, але може в будь-який момент покинути i вже не повернутися. Вiдкриття, якi робить людина пiд впливом безсоння, якщо вона надаремне не бореться з ним, – це входження в плин тiеi безперервностi, яка власне сном i перериваеться. Бо хiба, повертаючись з небуття, яке називаеться сном, ми кожен раз не пiзнаемо заново свiт? Усе в ньому таке, як було вчора, до сну, i вже не таке, бо воно сьогоднiшне, теперiшне, а не вчорашне. Може, розумiння цього й веде до усвiдомлення мiсця безсоння в нашому життi не як чогось такого, що знищуе, знекровлюе наше життя, що пiдступне i смiеться з нас, а того, що дае простiр, якого не вистачае…

Дуже мало спав Сократ, ще менше Наполеон, та ще менше, виявляеться, спить звичайний селянин з Полiсся, про якого недавно писали газети. Уже багато рокiв бiльшу частину свого життя, а вiн пенсiйного вiку, бiдака, не може заснути, або засинае й майже одразу прокидаеться. При цьому мусить просто лежати, бо коли починав щось робити, то дуже стомлювався, болiла голова й нило все тiло, вдень почувався геть розбитим. Доки не перестав займатися вночi роботою, а просто лежав з розплющеними очима, безсоння замiняло сон.

Приклади, коли вночi не спиться й людина змушена виконувати якусь роботу, щоб потiм висипатися вдень, е просто змiщенням часу. Мовби повертаеться той час, коли малюки, ще геть несвiдомi дiтлахи, не сплять вночi, зате висипляються вдень. Вночi вони агукають i доводять до iстерики матусь, доки не призвичаюють iх до свого незвичного ритму, розпорядку доби. Добре, коли мати при цьому не працюе. Але одна жiнка розповiдала, що змушена була пiти швидко працювати, а малюк вночi не давав спати. Вона спробувала виходити до iншоi кiмнати, щоб заснути, але тодi дитина, опинившись на самотi й вiдчуваючи всю безсонну одинокiсть, починала плакати. Мама прокидалася, верталася, i дитина заспокоювалася, при цьому жiнка зiзнавалася, що ладна була викинути свое чадо у вiкно – таким був ii розпач через неможливiсть поспати. Чехов написав оповiдання «Спати хочеться», у якому дiвчинка-нянька душить дитину, котра страждае безсонням, i, позбавивши ii життя, засинае. Що було далi, письменник не пише, але, гадаю, помста безсоння була бiльшою, нiж покарання цiеi дiвчинки.

Так дотикаються, ворогують мiж собою безсоння й сон двох рiзних часiв. Це й ворожнеча рiзних часiв, рiзного вiку. Безсоння не прогнати, як закликала Алла Пугачова.

Примирення з безсонням постае як частина його таемницi, до якоi долучився. З паросткiв безсоння виростае цiле поле, але краще, коли це могутне дерево. З нього колись все одно осиплеться листя. І тодi прийде сон, бо якщо увi снi народжуються видiння, цiлi картини й сюжети, що зникають i не завжди лишаються в пам’ятi, то безсоння не забуваеться. Даремно казати, що безцiльно лежав, що рахував баранцiв, щоб заснути. Даремно вживати снодiйне, як рекомендуе всюдисуща реклама, бо тодi просто станеш залежним вiд цих пiгулок, якщо вони спрацьовуватимуть. Ти iх потребуватимеш, доки не зрозумiеш, що безсоння було благороднiшим, воно не робило тебе своiм рабом, хоча, може, й було мисливцем чи рибалкою. Ти його звiр чи риба. Але воно не аномалiя, а частинка життя. Невидима у своiй самотностi i самотня у своiй невидимостi. Їi треба вiдчути i сприйняти. Це принесе полегшення, хоча безсоння вiд того не зникне. За свiдченням багатьох безсонькiв, воно зникае несподiвано, якщо зникае, i лишаеться, якщо вже без тебе не може iснувати.

По сутi, безсонний i той безмежний простiр, котрий нас оточуе, частинкою якого ми е. Тiльки свое безсоння вiн не усвiдомлюе, а ми свое усвiдомлюемо.

– Ти нарештi заснеш чи нi? – питае мати свою маленьку дитину.

Малюк агукае у вiдповiдь, i якщо при цьому мама добродушно посмiхаеться, а не ще бiльше дратуеться, вона теж вирощуе деревце того безсоння, яке в цьому випадку стане деревом життя. Вона ще раз, можливо, бiльше, нiж коли ця iстота була в ii утробi, з’еднуеться зi своiм дитям. Тiльки тепер це еднання ще дорогоцiннiше. Вони обо

Страница 24

не сплять. Обое вiдчувають себе дарунком i щастям, яке народжуеться вiд прийняття дарунка. Безсонню байдуже, чи так це. Але невидимiй пташцi духу не байдуже.

«Попробував би ти стiльки не спати», – чую я чийсь голос.

Каюся – колись благополучно засинав пiсля того, як пропонував дружинi пiдмiнити ii.

Безсоння задоволено регоче. Тепер. Але раптово обривае свiй смiх i каже:

– Ти, чоловiче, геть здитинiв.

Я знаю, що це не так, але не сперечаюся. Менi б хотiлося побути дитиною i не усвiдомлювати свого безсоння. Але це неможливо. Неможливо й бути байдужим до безсоння, i подружитися пiсля примирення з ним. Йому справдi можна тiльки подякувати, що воно е. Бо у вiчностi його немае i не буде. Бо тодi нiщо не виросте i не дратуватиме. Проти вiчностi неможливо протестувати, утiм, як i проти безсоння.

Воно просто е. По сутi, заперечувати його – це приписувати властивостi чомусь, чого ти не знаеш або не розумiеш, хоч i намагаешся зрозумiти. Чоран мае рацiю, що не можна завойовувати сон, це справдi битва, у якiй зазнаеш поразки. Вiн прийде, коли буде потрiбен тобi. Дитина каже, що чогось хоче, але коли питаеш, чого саме, – не може пояснити. Вона хоче ось це, але через секунду каже, що нi, не це. Ти хочеш сну, то, будь ласка, перестань його хотiти, бо сон – то лише сон, як i безсоння – то просто безсоння.

І ось вiн приходить. Не тодi, коли я його замовив, благав прийти, а тодi, коли сам хоче. Коли пора вставати.

Головне, що непомiтно. Не знати, коли кладе свою м’яку лапу на голову.

Певно, прокинувся, бiдака, занепокоiвшись, що я не сплю.

Ну, ось я… Але того, що, нарештi, засну, я не усвiдомлюю.

До квартири зацiкавлено зазирае свiтанок. Дружина, яка теж довго не спала, вже заснула. «Пора й тобi», – каже сон, але я вже не чую цих слiв. Бо сплю… Чи нi?




Сльоза-iлюзiя


Вислiв Достоевського про те, що весь свiт не вартий однiеi дитячоi сльози, – знаменитий, образний i гарний, годi й казати. Як i другий, про те, що краса врятуе свiт. Але обидва дуже далекi вiд дiйсностi. І видають бажане за дiйсне.

Колись я вважав, що сльози – це справдi найщирiше, найiстиннiше, що е в нашому грiшному свiтi, сповненому фальшi й лицемiрства. А потiм довiдався, що навiть крокодили, отi потвори, провокуючи свою жертву, або ж, бiльше того, схрумавши ii, плачуть за нею, бiдолашною. Так-о! То що вже казати про цих розумних бестiй – людей. Був свiдком, коли, вiдплакавши на цвинтарi, рiднi щойно померлого (померлоi), тут же стиха продовжували розмову про спадок, а то й голосно сварилися за нього. А украiнськi бабусi-плакальницi на похоронах, якi плачуть i пильно стежать, чи все роблять, як прийнято, iншi! А такi самi, до того ж професiйнi жiночки, одягнутi в чорне, в Середземномор’i, зокрема, на тiй же Корсицi, яких для того й наймають, щоб плакали. А кельтськi й деякi схiднi обряди! «Весь свiт – театр» – мав рацiю старий Шекспiр.

Одне слово, сльоза стала iлюзiею щиростi й скорботи. Звичайно, пролито багато й щирих слiз, особливо пiд час втрати рiдних i близьких за духом. Але скiльки здобуто за допомогою слiз нашими прекрасними жiнками! Сльози iнодi в буквальному сенсi перетворюються на перли. Мала рацiю наша велика Леся, коли писала про сльози-перли. Як й iнший вiдомий письмак, котрий пiдмiтив, що смiх здатен заразити й загасити, а сльози розчинити й потопити. Чи не тому з’явився вислiв «море слiз»? «Вона пролила море слiз, перш нiж досягла свого» – про цю фразу можна сказати, переiнакшивши слова героiнi сучасного рекламного ролика: «Ти ба, працюе… Класика!». Це ж якi героiчнi зусилля й наполегливiсть були щодо плачу…

Проте за вiкном iде дощ. І тут люди придумали, що то плаче небо. І справдi, що ми знаемо про цей плач? Часом вiн заливае цiлi краiни. За ким… Хто той праведник в цiй краiнi, за яким плаче небо? Коли пiд час похорону раптом починае йти дощ, кажуть, що небо плаче за покiйником. Теж образно i… нiби вже звично. Але ж траплялися випадки (сам був свiдком), коли дощ починав капати-сипати тiльки там, де йшла похоронна процесiя. Бiльше того, коли ховали гарного Поета з трагiчною долею, раптом почав теж падати дощ. Як виявилося, вiн iшов тiльки в момент останнього прощання на цвинтарi, а в селi не було. Така сама чудасiя трапилася на похоронi простоi сiльськоi бабусi, про яку казали, що вона була праведницею.

Проте сльоза, ця солона рiдина, саме сльоза, а не ii iмiтацiя, варта розмови не лише про неi саму. Вона стае епiцентром бiди, великоi чи маленькоi, коли щира, справжня. Недарма кажуть: чиста, як сльоза. Проте так, з ноткою гумору кажуть i про хорошу горiлку, навiть самогонку. Але в цьому образi щодо рiдини пекучоi е теж сенс i надiя, так, надiя на те, що не тiльки краса, а й здорова iронiя здатна якщо не порятувати, то хоча б спробувати порятувати свiт. На пару мiлiметрiв вiдсунути безодню.

Вона, сльоза, може стати й центром радостi, i такий плач – це вже справдi вияв того, що в маленьких краплинах концентруеться радiсть i трагiчнiсть водночас. Образ свiту, де люди радiючи – плачуть.

Страница 25

iд радостi нещиро заплакати навряд чи можна. Хiба не парадокс – можна зiмiтувати горе, можна зробити сльози iнструментом для досягнення певноi мети, тих же перлiв чи чогось значно бiльшого або зовсiм незначного, а вiд радостi штучно не заплачеш…

Але думка про те, що слiзьми можна чогось досягти – то вже iлюзiя. Сама по собi. Бо те, що людина отримуе таким чином, стае так само фальшивим, як i самi сльози.

Це засвiдчуе й притча, де намисто, здобуте слiзьми, перетворюеться в разок чорних горошинок. І е iлюзiя, що коли цього не трапляеться, то, можливо, iснуе бодай одна людина, здатна побачити тi чорнi горошинки на шиi вельможноi примхливоi панi замiсть чудових перлiв.

Але образи (наголос на першому складi) й iронiя кудись зникають, щойно згадаеш про невтiшнi материнськi сльози, коли мати втрачае дитину, незалежно вiд того, маленьку чи вже дорослу. І про дитячi сльози покинутоi напризволяще матiр’ю дiвчинки. І сльози, коли вона благае: «Мамо, прийди, я все пробачила».

Один чоловiк якось сказав менi:

– Океан теж солоний, i моря, i навiть деякi озера.

Я вiдповiв:

– А може, вони зiбранi зi слiз…

Чоловiк засмiявся:

– Ти ж прозаiк, а не поет, щоб так казати.

Найбiльше слiз лишали по собi вiйни. Плакали матерi, дiти. І дорослi суворi чоловiки. Але, як згадують очевидцi, слiз майже не було у в’язнiв нацистських концтаборiв. Тiльки страх, що межував з вiдчаем, i надiя на виживання за будь-яких обставин. У свiтi е угорський письменник еврейського походження Імре Кертес, який у своiх романах писав лише про одне – тi страшнi табори, життя в них, боротьбу за виживання (сам вижив, додавши собi кiлька рокiв i засвiдчивши таким чином свою придатнiсть до роботи, а вiдтак потрiбнiсть) i… вiдсутнiсть слiз у нещасних. Якось на знаменитiй киiвськiй Петрiвцi я натрапив на один iз тих романiв, узяв до рук, розгорнув, прочитав кiлька сторiнок, i… не купив, настiльки страшним, моторошним у своiй методичностi був опис почуттiв хлопчика-пiдлiтка, який вчився виживати i розучився плакати. Кертес за тi романи отримав Нобелiвську премiю, але в соцiалiстичнiй Угорщинi його довго не видавали, мотивуючи тим, що надто багато людство пережило i люди, читаючи такi твори, лише плакатимуть, а не насолоджуватимуться читанням.

Сльоза-iлюзiя, яка випливае з чийогось ока, мае надiю змiнити щось у тому свiтi, щоб стати таки вартiснiшою за нього. І тодi, можливо, свiт таки стане чуйнiшим i чутливiшим. Утiм, вiн е, у людях справжнiх, чулих до чужого горя. Тi люди плачуть, пiсля чого зцiплюють зуби. І роблять свою справу, ростять дiтей, доглядають старих батькiв i тих, котрi втратили власних дiтей.

…Пишучи цi рядки, я ще не знав, скiльки треба виплакати украiнцям пiд щемливу до болю мелодiю старовинноi пiснi «Пливе кача по Тисинi». Той, хто не думае про цi смертi й сльози, а лише мрiе про прибутки на кровi, вже позбавився сльози за собою. Тiеi сльози, яка е щирою i справдi чистою.

…Дивним чином краплина роси теж нагадуе сльозину, навiть коли ми про це не думаемо. Вона живе недовго i буде висушена сонцем.

Сонце, мандруючи небом (знову поетичний образ, а це не так, i я ж прозаiк), чекае на вечiр, коли випадае роса, i на ранок, час, коли цю росу треба висушити.

Десь я читав, що роса – це сльозина за неможливiстю досконалого свiту. Хто написав це, певно, був фiлософом за своею суттю. На якусь мить зблисла думка – як часто вiн плакав i чи плакав узагалi? Бо е на свiтi чимало й душевно гарних людей, якi не вмiють плакати. Може, сльоза тому й бувае iлюзiею, що iснуе така суперечнiсть…




Викресленi народи


Беручи в мене iнтерв’ю, одна журналiстка раптом запитала:

– А якi народи вам подобаються найбiльше?

Я вiдповiв, що немае народiв великих i маленьких, гарних i поганих, як i мов, отож менi важко вiдповiсти на це запитання. Та журналiстка наполягала, мовляв, i все ж… І тодi я назвав хорватiв, шотландцiв, полякiв, бушменiв i зулусiв, додавши, що мiг би назвати й бiльше. І пояснив, чому саме цi народи викликають найбiльшу симпатiю.

В iнтерв’ю, яке пiшло в газету, редактор викреслив пояснення, а головне – два народи: бушменiв i зулусiв. Мабуть, повважав, що надто екстравагантний у своiх поглядах цей письменник чи ще чомусь. Менi все ж хочеться пояснити.

Хорватiв i шотландцiв я назвав тому, що в iхнiй долi е багато спiльного з нашими украiнцями. Як i ми, вони постiйно зазнавали експансii сусiдiв. Хорвати – австрiйцiв, iталiйцiв, а особливо сербiв, а шотландцi – англiйцiв. Обидва народи, як i украiнцi, уперто боронили свою свободу. Усе ж хорвати врештi-решт стали незалежними, а от шотландцi досi борються, тепер уже мирними засобами. Те саме з поляками. Хоч я й маю до них значнi претензii щодо iхнього ставлення до украiнцiв, все ж iхне прагнення бути вiльними, загострене почуття нацiональноi гiдностi не може не викликати повагу.

Щодо африканських народiв, бушменiв i зулусiв… Першi досi не знають, що таке приватна власнiсть. Усе в них спiльне. Прямо африканський комунiзм. Добре це, як i iхню життеву

Страница 26

iлософiю, з гумором i зворушливим лiризмом показано у фiльмах «Мабуть, боги з’iхали з глузду» i «Мабуть, боги з’iхали з глузду-2». Якоi бiди, стаючи причиною конфлiктiв, завдае iм порожня пляшка, що випала з лiтака!.. Вона нiчия, але мало не всi захотiли раптом ii мати. Вона потрiбна для того й того. Саме менi, а не тобi. Можуть сказати, що бушмени примiтивно живуть i смiшно, як для цивiлiзованих людей, мислять, але е в iхнiх поглядах i дiях щось таке, чого нам уже не повернути i не набути, i можна тiльки позаздрити iхнiй щиростi, безпосереднiй дружелюбностi, нiжно-зворушливому ставленнi до дiтей, еднанню з природою, розумiнню дерев i звiрiв.

Зулуси, численнiший народ, нiж бушмени, бiльш цивiлiзованi, свого часу вперто боролися з европейцями-колонiзаторами: спочатку з голландськими поселенцями бурами, потiм – з англiйцями. Нинi iхня мова одна з державних у Пiвденнiй Африцi. Але був у iхнiй iсторii один факт, який спiвзвучний менi i викликае в мене захоплення. Росiйський гуморист Михайло Жванецький, родом одесит, який не побоявся пiдтримати Украiну в ii скрутнi часи протистояння з путiнською Росiею, якось сказав: «Я забобонний, як зулус». Зулуси справдi мають багато забобонiв i повiр’iв, але щодо одного забобону, властивого европейцям, виявилися у своiй простотi мудрiшими.

Це трапилося тодi, коли англiйцi вiдкрили в новiй колонii багатi родовища алмазiв, знаменитi алмазнi жили… Збудували шахти. На них потрiбна була дешева робоча сила. Ну а пiд рукою були тi ж зулуси. Та вони, довiдавшись, що тут добуватимуть, категорично вiдмовилися лiзти пiд землю i в кар’ери… Їм пояснювали, якi цiннi камiнцi з цiеi породи виготовлятимуть, навiть демонстрували вже ограненi з тих алмазiв блискучi коштовнi дiаманти. Сказали, що збiльшать плату за роботу. Спробували силою загнати в копальнi. Нiчого не допомагало.

Коли ж показали камiнцi й пояснили, якi вони коштовнi, що за один такий камiнець можна купити велике стадо корiв i великi масиви землi, зулуси взагалi вирiшили, що бiлi пани з них глузують. За цей камiнь, хай i блискучий, можна вiддати цiлий коров’ячий гурт? Та вiн i однiеi телички не вартий! Он скiльки такого добра валяеться пiд ногами.

І тодi… тодi один з хитрих iнженерiв збрехав, що цi камiнцi мають ще одну, найважливiшу властивiсть. Вони вилiковують бiлих людей вiд вельми небезпечних хвороб. Коли iх прикласти до тiла бiлоi людини, вона стае бадьорiшою, сильнiшою. Зулуси це зрозумiли, вони згодилися – так, цi камiнцi кориснi. І полiзли в шахти.

Ну як, скажiть, не полюбити такий народ?!

Тi довгоногi бiлявки, котрi виспiвують, що, мовляв, найкращi друзi дiвчат – це дiаманти, звичайно, не знають про зулуське прислiв’я: «Вiтер, який дме з пустелi, нiколи не принесе солi з морськоi води». І хай спробуе багач, у сейфi якого десятки, а може, й сотнi великих дiамантiв iз дуже звучними i знаменитими назвами, вилiкуватися ними вiд якоiсь хвороби. Менi можуть заперечити, що за такий камiнчик можна купити i лiкаря, i лiкiв, але ж самi дiаманти не лiкують. Тi, хто обдурював довiрливих i чулих до чужого горя зулусiв, були ще забобоннiшими, нiж цi африканцi. Свiт хитко тримаеться на забобонах i умовностях.

Але добре, що зулуси, як i бушмени, не знають, що якийсь редактор iх викреслив. Зате вони досi знають i ще багато столiть знатимуть, як хрускотить на зубах пiсок з пустелi, що приносить вiльний вiтер, i який смак морськоi солi на межi двох великих океанiв. І вони вiрять, що блискучi камiнцi здатнi вилiкувати вiд небезпечних хвороб. А iнакше для чого вони?! Для намиста в них е набагато гарнiшi.




Шкода Екримiю


Коли я помру, разом зi мною зникне цiла краiна. Нi, я маю на увазi не те, що зi смертю кожноi людини, гасне, зникае навiть не краiна, цiлий Всесвiт. Великий духовний особистiсний Всесвiт, що е в кожному з нас, навiть в останньому безхатьковi, не кажучи вже про вчених чи письменникiв i мудрих сiльських дiдусiв та бабусь…

Я кажу про конкретну краiну, яка з’явилася на свiт Божий восени 1963 року. Я пiшов тiеi осенi до шостого класу. Наша згоранська школа от-от мала стати середньою. Не знаю, як там тепер, але тодi, у першiй половинi знаменитих 60-х рокiв ХХ столiття, шестикласники серед iнших предметiв замiсть «Фiзичноi географii», яку вивчали в п’ятому класi, почали вивчати «Економiчну географiю». І першою була географiя так званих краiн народноi демократii, або соцiалiстичних краiн Європи. Пам’ятаю, що iх було цiлих вiсiм. І пiсля вивчення економiки i полiтичного устрою отих соцкраiн вчителька звелiла вдома коротко виписати характеристики цих держав – вказати територiю, площу, що i де вирощують та виробляють, а заодно, хто там у Польщi, Чехословаччинi, Болгарii i т. iн. перший секретар ЦК тамтешньоi компартii й глава уряду. Це запам’яталося менi так детально тому, що призвело до народження цiлоi краiни. Ще пам’ятаю: тодi якраз на городах через вулицю вiд нашоi хати копали буряки – починався, як потiм виявилося, останнiй рiк правлiння, про що звiсно нiхто не знав, Хрущова, як у селi казали,

Страница 27

лисого Микитки, Хруща, кукурузника. І «Хрущ» у шалi своiх реформ повелiв зменшити городи, борючись так з приватно-власницькими iнстинктами селян-колгоспникiв: нащо iм тi городи, як менш нiж за двадцять лiт вони мали жити при комунiзмi, як i всi в СРСР.

Вiдверто кажучи, те переписування менi швидко набридло. Може, тому, а може, з почуття якогось внутрiшнього протесту чи такого собi хулiганства, закiнчивши перепис останньоi з краiн, здаеться, Югославii, я раптом взявся описувати неiснуючу краiну – Екримську Народну Республiку. Не знаю, чому ii так назвав, може асоцiювалася з Кримом. Всього, що написав, не пам’ятаю, тiльки те, що вирощують в Екримii у долинах пшеницю, ячмiнь i виноград, добувають кам’яне вугiлля, а також нафту i газ, е машинобудiвна i електротехнiчна промисловiсть, а столиця тiеi Екримii – невелике мiсто Пенз. Подiлялася та народна республiка на сiм округiв, а правила в нiй Екримська Соцiалiстична Народна партiя (мабуть, за аналогiею з тодiшньою НДР, де була Соцiалiстична едина партiя Нiмеччини) i перший секретар ii ЦК, а заодно й голова ради мiнiстрiв, мав чудернацьке iм’я й прiзвище – Іобтерманi Куаяло.

Дописавши, я пiдступно захихотiв i з внутрiшнiм тремтiнням вклав зошит до портфеля. Наступного ранку зошит з домашнiм завданням вiддав вчительцi Нiнi Вiкторiвнi i, вже вiдчуваючи розкаяння за мое дрiбне (а може, й не дрiбне) хулiганство, став ждати неминучоi «двiйки» i читання моралi. Ще через тиждень вчителька зошит разом з iншими роботами вiддала. І сказала при цьому: «Ну й фантазер ти, виявляеться, Володю». Спалахнувши як макiв цвiт, я розгорнув зошит. Пiд зiпсованим моiм хулiганством завданням, на диво, стояла четвiрка (тодi була не дванадцяти-, а п’ятибальна система оцiнювання), лише текстик «Екримська Народна Республiка» увiчнював великий червоний знак питання. З того дня Остапа, як писали класики радянськоi сатири, i понесло.

Поза уроками, а часом i на якомусь нудному уроцi, я став придумувати рiзнi подii, якi вiдбувалися в моiй ЕНР (не плутати з ДНР i ЛНР – це був, нагадую, 1963 рiк). Монотоннi вiзити i всiлякi пленуми менi незабаром набридли, i пiсля кремлiвського перевороту та скинення Хрущова я вигадав в Екримii цiле повстання, пiд час якого тамтешнiй правитель Іобтерманi Куаяло був убитий, а його найближчий соратник, голова президii Нацiональних народних зборiв ЕНР Параельо Рiтогос, тяжко поранений i незабаром теж благополучно вiддав Боговi душу.

До влади в Екримii прийшов такий собi авантюрист Мохтамен Хаяндер, який за прикладом Китаю й Албанii порвав братерськi стосунки з СРСР i взявся облаштовувати свiй персональний культ особи. Нi, як ви, можливо, подумали, дах у мене не поiхав. Принаймнi зовнi. Я досить добре, хоч уже й не чисто на «вiдмiнно» (вiк?), вчився у школi, робив дописи до шкiльноi стiнгазети, а згодом i до райгазети, а пiсля школи няньчив разом iз пiдрослим братом Іванком молодших братикiв Толю i Васю, допомагав батькам поратися на городi, а коли надходила черга, то з вiрним i улюбленим мною розумахою песиком Бобиком пас череду. Екримiя iснувала мовби паралельно з реальним буденним життям, була значною мiрою порятунком вiд нього.

На той час я захопився футболом i завiв блокнота, у якому записував результати вигаданого мною чемпiонату Екримii з футболу, переставляв, як хотiв, тамтешнi команди, деякi назви яких досi пам’ятаю – «Данстем», один i другий (за прикладом наших «Динамо»), «Спартак», «Танеш ферс» (перекладалося з екримiйськоi як «Прапор працi»), «Авенйонес», («Авангард»), «Бантомарадо» («Будiвельник») i т. iн. Звiсно, були i своi зiрки тамтешнього футболу, iмена яких не називатиму, щоб не засмiчувати вашi голови.

Усе те майже обiрвалося, коли мене призвали до «доблесноi советськоi армii». В армii я не вiв жодних нотаток про Екримiю, хоч писав вiршi, новели й замiтки до армiйських газет. У казармi часто робили «шмон» й хтозна, як би поставилися, коли б знайшли моi екримiйськi фантазii. Може б, повiрили, що я агент якоiсь iноземноi розвiдки…

Пiсля служби я тiльки iнодi з тихим сумом i непоясненним щемким вiдчуттям втраченого, чогось мовби по-особливому важливого згадував про ту загадкову вигадану краiну. Навчання в унiверситетi, робота в редакцiях кiлькох газет, кохання, створення сiм’i, народження дiтей, захоплення драматургiею, а потiм прозою створили нову реальнiсть, яка наповнила мое життя. Тодi я й не мiг передбачити, що звернуся до давнiх фантазiй.

Те сталося, коли, вже повернувшись на Волинь i оселившись iз сiм’ею в Луцьку, я придбав якось у мiсцевiй книгарнi «Малий атлас свiту», доволi добротне й детальне видання, яких тепер не випускають. Гортаючи його, я раптом подумав: цiкаво, а де б могла розташуватися моя колишня Екримiя? Колись, у шкiльнi роки, я вже шукав для неi мiсце й зiпсував кiлька енциклопедiй, домальовуючи контури цiеi краiни. Вона була то на Балканах, то в Атлантичному океанi, називаючись тодi Антiлiею, то навiть в Азii. Тепер я, цiлком дорослий i нiбито солiдний чоловiк, взявся по-новому домальовувати Екримiю. Спо

Страница 28

атку вона розташовувалася мiж Італiею i Югославiею, далi мiж Югославiею i Австрiею, згодом мiж Югославiею i Грецiею, мiж Болгарiею i Грецiею, доки не зупинився на остаточному варiантi – мiж Албанiею i Грецiею. Той зiпсований атлас досi зберiгаеться в нашiй оселi.

Екримiя стала обростати iсторiею – вiд ще античних часiв до наших днiв, новим полiтичним життям, а далi власною лiтературою, з письменниками й створеними ними романами, повiстями, поезiями. Не раз я думав, що це ж ненормально, якийсь особливий вид психiчноi хвороби. Але тут, на мое щастя, розпочалася так звана перебудова, за нею постала незалежна Украiна, за яку в мiру своiх скромних сил поборовся i я, став доступним величезний материк свiтовоi лiтератури, ранiше закритий. І я з неабияким дивуванням i, чого там, радiстю довiдався, що я не один, виявляеться, такий чудик чи хто там.

Принаймнi можна нарахувати кiлька десяткiв письменникiв, котрi створили своi уявнi краiни, вигадавши iм данi й iсторiю – вiд росiянина Олександра Грiна з його Грiнландiею i Зурбаганом до португальця Фернандо Песоа, який друкувався пiд трьома псевдонiмами, i кожен з тих поетiв, окрiм вигаданого iменi, мав свою бiографiю, мiсцевiсть, де народився, а двое й вигаданi краiни, у яких побували. Найзнаменитiшi з таких невгамовних вигадливих творцiв – аргентинець Хорхе Луiс Борхес i поляк Станiслав Лем. Вони не тiльки створили по кiлька краiн, з минулим i теперiшнiм, iсторiею i населенням, а й ухитрилися друкувати рецензii на твори неiснуючих письменникiв, ба бiльше – видати книжки з тими рецензiями. Та й навiть у Герберта Честертона водився грiх – поруч iз рецензiями на реальнi твори реальних письменникiв виявилися кiлька на творчiсть письменникiв неiснуючих. А Антонiо Мачадо… І менш вiдомий Мiгель Ернандес… Мали своi вигаданi краiни. Щось подiбне я читав про Мiшеля Батая i Курцiо Малапарте, Кароля Бартека… Та зрештою, чого я виправдовуюся… Кожен може дати яку хоче оцiнку й моiй вигадцi, моiй краiнi, й менi. Я не рiвняю себе нi до Борхеса, нi до Лема, нi Песоа, нi Мачадо. Просто констатую – й iншi, вiдомiшi, цим грiшили. Заради чого це робилося, вже iх не можна запитати. Пiдозрюю, що це найвищий прояв художньоi творчостi, так би мовити, творчiсть у квадратi.

Я хiба можу похвалитися (або засвiдчити персональний найбiльший «здвиг»), бо, здаеться, единий, чия вигадана краiна мае конкретне мiсце розташування на картi. Навiть зафiксована у тому зiпсованому атласi, не раз намальована окремо i детально. Звичайно, я усвiдомлюю, що мiж Албанiею i Грецiею нiякоi зайвоi краiни нема. Але ж як приемно уявляти, що вона е таки, хоча б у моiй уявi!

Якось пiд час написання одного з романiв я зайшов у глухий кут. Сюжет мав розвиватися, був спланований, я знав, як мае бути далi, а не писалося, хоч ти плач. Бо пiдсвiдомо вiдчував – не те, треба iнакше, але як?.. Щоб розвiятись, я почав думати про Екримiю, у черговий раз помандрував ii горами i долинами, спинився на березi рiчки. Побачив i пейзаж, що його вигадав, i зайшов за он ту гору. А вернувшись на те реальне мiсце, у якому перебував, раптом мало не вигукнув: «Еврика!» Менi захотiлося писати далi, а головне – я знав як. Як вирiшити ситуацiю, над якою стiльки промучився. Глухий кут розламався й став стежкою. Дорiжкою. Дорогою.

Звiдтодi уявнi мандрiвки допомагають у творчостi, а не тiльки пiд час безсоння, поiздок на далекi вiдстанi в маршрутках чи в поiздах. Екримiя послала свiй iмпульс. І менi вона потрiбна як один з виявiв уяви. Мабуть, таки потрiбна, якщо вона е.

Інодi я думаю, що варто було б написати книжку про Екримiю, ii iсторiю, теперiшне, ii лiтературу й розвиток у вже демократичнi часи… До речi, у постсоцiалiстичний час лiдер тамтешнiх дисидентiв Гортiол Чартiонр був единий, хто вiдмовився стати президентом. Лишився самим собою. У книжцi я розповiв би i про Емтiдiфiна, який очолював боротьбу праекримiйцiв проти римських загарбникiв, про князя Вазокла, котрий вперто творив середньовiчну екримiйську державу, iншого князя, Матеша Чорного, який боровся з турками, про борця за незалежнiсть Екримii i творця новiтньоi Екримii Томiфла Левчотана. Про малого «екримiйського Сталiна» Іона Гручевста, його наступникiв, тих же Куяло, Хаяндера, а ще Новуаршача i Буертоса. А головне – про творчiсть екримiйських прозаiкiв i поетiв – вiд творцiв новiтньоi екримiйськоi лiтератури Теретiна Тремтiало, Фертора Шафо i Альфiро Сербенерна (у нього е, до речi, серед iнших творiв роман «Матеш Чорний») до бiльш сучасних Мангарда Кабастерна, Арнста Франельсiна, Честа Олетсандрiна, Арнме Теосандрейна, Лене Тоартеша i… iх багатенько.

Я б розповiв про iхнi романи i повiстi, такi як «Криниця на перехрестi», «Перевал», «Вогнище», «Зелений вiтер», «Сивий дим», «Пiсля бурi», «Солона земля», «Джерела», «І настане день», «Марiкоца», «Посеред вiтру» та iншi, значно талановитiшi, нiж в такого собi Володимира Лиса.

З того всього щось би вийшло. Може б, вийшов надмодерновий роман, якого б хтось та видав, зважаючи на таке-сяке мое письменницьке iм’я. Але,

Страница 29

к я люблю часом казати, за плечима вже стоiть тiтка з косою (не Юлiя Тимошенко, а значно серйознiша тiтонька) i треба хоча б завершити, поки рука тримае перо, реальнiшi твори. Про реальних (хоч теж вигаданих) людей.

Отож, шкода Екримiю, яка так спонтанно виникла й тримаеться досi. І зникне разом зi мною. Вона поки що е, i я не можу ii позбутися, час вiд часу нагадуе про свое iснування. Як я вже зрозумiв, не заважае, а допомагае в iншiй творчостi. Щось вiдкривае, невловиме, як хiд несподiваноi думки чи полiт ледве видимоi павутинки. Наостанок лише повiдомлю, що точна територiя цiеi химерноi (чи ефемерноi) краiни – 7914,3 квадратних кiлометра, населення трохи бiльше мiльйона осiб. Подiляеться тепер на 9 округiв, мае, як i годиться поряднiй краiнi, свiй парламент, президента i прем’ера, гiмн, прапор i герб. Столиця – Пенз (Пелз), найбiльшi мiста – Белторан, Церенег, Нейгард, Спортамiн, Небруннер, Нейвi-Луконр, добувають там у невеликiй кiлькостi кам’яне i буре вугiлля, нафту, газ, досi вирощують пшеницю, ячмiнь i виноград. Краiна здебiльшого православна, е протестанти-богомiли. Є чотири нацiональнi парки i п’ять заповiдникiв, пам’ятники, музеi й театри. Поки що, здаеться, все. Одним словом, Екримiя. Яку таки шкода.

Хтось може подумати, що це така собi моя персональна Утопiя, та вiн помилиться. В Екримii були й дуже жорстокi, кривавi перiоди, i боротьба народу за виживання (особливо пiд час османськоi навали), i внутрiшнi чвари, i революцii, i перевороти. Але прийшли до теперiшньоi все-таки цивiлiзованоi Екримii.

Нi, мабуть, мав рацiю один iз моiх колишнiх редакторiв, який казав, що в головi у мене надто багато смiття. Але принаймнi Екримiя доволi чиста краiна. З гарним, працьовитим народом, з драматичною, але цiкавою iсторiею. У нiй немае такоi корупцii i кумiвства, як в Украiнi. Яка поки що iснуе.

Може, хтось скаже пiсля ii зникнення i про неi добре слово? Чи не зникне?

Ку-ку, тiтонько Метафiзико…

…Хоча iнодi я еретично думаю, що Екримiя набагато реальнiша, нiж сучасна ганебно корумпована Украiна, з усiма ii палацами, золотим батонами i образами сучасних можновладцiв на iконах серед святих.




Лист


Доброго дня, пане Космосе! Не той, що був мером Киева, а справжнiй Космос. Узагалi-то варто було б звернутися «Ваша Величносте» або, зважаючи на Вашу безмежнiсть, величину величин, «Ваша Безмежносте», адже кажуть, що астрономи й астрофiзики встановили: таких Галактик, як наша, у Космосi не десятки чи сотнi, не тисячi i мiльйони, а сотнi мiльярдiв, якщо не бiльше. Усе це важко навiть уявити. Тут вже потрiбно звертатися не Ваша Величносте, а Ваша Величносте Величностей, але… Але якось обiйдетесь. Тим бiльше, що я пiдозрюю: вам абсолютно байдужiсiнько, як я звернуся. Що таке якась малявка-козявка на однiй iз планет, тим бiльше на окраiнi Всесвiту!




Конец ознакомительного фрагмента.