Страница 1

Обiтниця
Володимир Савович Лис


Хтось дiзнався про давнiй грiх старого Антона Личака, надiслав листа з единим реченням: «Час повертати борг» – i збурив його спокiй. А в сусiдки Ольги своя драма: ii син закохуеться в дочку бiзнесмена Єгора, i та вiдповiдае взаемнiстю, – але юна пара не знае, що насправдi вони брат i сестра. Повертаеться з колонii Богдан, засуджений за вбивство, якого не чинив. Його дружина обрала щастя з iншим, а донька й не пiдозрюе, що в неi е тато…

Долi мешканцiв вулички з символiчною назвою Обiтниця переплiтаються в тугий вузол, де своi драми i щемливi стосунки, давнi й теперiшнi почуття. Кожен з них давав свою обiтницю. Та чи кожен дотримався ii крiзь час?




Обережно! Ненормативна лексика!

Коли Вiн заспокоiть,

То хто винуватити буде?

    Йов, 34—29

Обiтниця – чого варта вона тепер?

    Тар’ей Весос

Що, коли я доживу!

Що, коли знову повернутися

Менi судилося пiд кiнець!

    Дзюнтоку-iн






Частина перша

Час повертати борги





1


Богдан тодi повертався додому i при пiдходi до свого будинку побачив бiля ворiт жiночу фiгурку. Його явно чекали. Та ще й хто… сусiдка Алевтина! Це його здивувало, бо жiнка з крайнього на iхнiй вулицi будинку вела замкнуте життя i взагалi мала репутацiю самiтницi й дивачки. Вона едина з жiнок на iхнiй вуличцi, та що там вуличцi, едина в Старому мiстi, а може, й у всьому Лучеську не носила нiякоi зачiски, а ходила завжди з геть виголеною (саме виголеною, а не постриженою налисо) головою, нiколи нi з ким не спiлкувалася, а при зустрiчi могла хiба щось погордливо буркнути на знак вiтання. Цього ж разу Богдан уперше побачив ii усмiшку – привiтну й мовби до чогось заохочувальну.

– Доброго вечора, – сказала Алевтина. – А я вас чекаю. Можна б, звiсно, й зайти, але я не звикла нi до кого заходити без запрошення.

– Треба було зайти, – сказав Богдан. – Моя Марiчка вже повинна бути вдома.

Алевтина знову всмiхнулася. Їi виголена голова блищала, мовби даруючи цим поблиском першим сутiнкам ще один промiнчик, i Богдан подумав, що ця голова схожа на лiхтар i Алевтинi можна при цьому живому лiхтарi не боятися, коли ще дужче стемнiе. Як би ця дивна жiнка повелася, коли б вiн сказав, на що схожа ii голова? Обурилася б, сприйняла за безтактнiсть? Напевне.

– Як мило називати дружину Марiчкою, – Алевтина трохи схилила свою голомозу макiтерку. – Не Марiею, не Марусею чи Маруською, а саме Марiчкою.

«Виразка ж ти, певно, добряча, – подумав Богдан. – Того й сама. І чого ж тобi треба?»

– А те, як ви промовили – Марiчка, – свiдчить про вашу поетичну натуру, – продовжила «виразка» Алевтина. – Тiльки не хмуртеся. Лiпше гляньте он туди. Що ви бачите?

– Те, що й завжди, – вiдповiв Богдан. – Будинок перед замком.

– Не просто будинок, а неоковирна споруда, яка геть затуляе замок, славетний Лучеський замок! Ми його нiколи не бачимо зi своеi вулички. Вам не здаеться вкрай дивним, навiть образливим такий парадокс – жити бiля замку й нiколи його не бачити…

– Ну, варто пройти метрiв сто, а може, й менше по вулицi, i ми побачимо наш замок у всiй його красi. Та й вежу звiдси видно, – Богдана почала забавляти мова цiеi голомозоi жiнки – до чого вона гне?

А гнула вона до того, що повiдомила: можна позбутися цього осоружного для неi будинку, в якому мiстилися стоматологiчна полiклiнiка, аптека i якась контролююча органiзацiя. Вона точно знае, що будинок виставляють на продаж, приватизують, i завтра тут буде комiсiя з Фонду держмайна для його остаточноi оцiнки перед тим, як виставити на аукцiон.

– Але я не збираюся брати участь у торгах, – сказав Богдан.

– А я збираюся, – сказала оригiнальна сусiдка. – Хочу здiйснити символiчний акт: купити цей будинок, щоб знести його й вiдкрити простiр для споглядання замку. І ви можете в цьому менi допомогти. Не лякайтесь, я не божевiльна й не запрошую вас до спiлки. Просто я завтра маю бути у вiдрядженнi, тож чи не були б ви такi ласкавi прийти замiсть мене до тоi комiсii й поцiкавитися, коли аукцiон i як вони планують оцiнювати цей будинок. Ну хоча б довiдайтеся про його стартову цiну. Може, спробуете, мiй ласкавий пане?

Голомоза Алевтина говорила правильною i навiть витонченою, iнтелiгентною мовою, i в той же час у тiй мовi чулася погано прихована iронiя. Богдан подумав, що та iронiя сидить у нiй постiйно, може, то ii щит перед цим свiтом, як i поголена голова. А може, Алевтина тримае ii близько до кiнчика язика й виливае по краплинцi, дозовано, вона переповнена цiею iронiею, як замаскованою отрутою, i боiться виплеснути ту отруту в бiльшiй дозi, бо iнакше стане затоплювати все довкола.

Вона хоче бачити щодень замок, неодмiнно бачити вiд свого будинку, вiд iхньоi вулички Обiтницi? То була примха. І в той же час… У той же час ii потреба, якоi у Богдана досi, вiдколи вiн живе на Обiтницi, не було. Чому не було?.. Вiн, певне, не мае чогось такого, що мае ця дивна жiнка? Богдан глянув на неi, пообiцяв завтра прийти.

– Тодi, як казали в мiстечку, звiдки я родом, в

Страница 2

лике-превелике вам гранд мерсi, – мовила Алевтина. – Он уже у вашому вiкнi силует нiжноi Марiчки згоряе од ревнощiв. Заспокойте свою кохану жiночку: я холоднiша за це осiнне надвечiр’я.

«Але як би тобi хотiлося, щоб до когось ревнували», – подумав Богдан.

Вiн провiв поглядом Алевтинину поставу, яка потягла за собою запах парфумiв i рештки невидимого диму, що раптом з’явився довкола цiеi дивноi з поголеною головою жiнки. Жiнки, яка хотiла купити (чи тiльки таемно цього прагла) будинок, що затуляв замок. Жiнки, яка пiшла не попрощавшись, так стрiмко попрямувала до свого крайнього дому, мовби втiкала чи боялася, що сусiд передумае i гукне про те навздогiн.

І Богдан таки навiдався наступного дня до будiвлi, яку мали продавати. Благо, мiг покинути свою крамничку-майстерню коли завгодно. Ризикував хiба тим, що хтось за його вiдсутностi поцiлував би на дверях замок. Дочекався двох чоловiкiв i жiнки з того фонду. І поцiкавився, за скiльки продаватимуть будинок. Отримав скептичний жiночий позирк, який свiдчив, що вiн явно не скидаеться на багатого покупця.

– Дiзнаетесь на аукцiонi, – сказала жiнка.

Богдановi хотiлося зiграти не те що вар’ята, а багатого вар’ята. Але бажання враз минуло. Вивiтрилося. Бо iз-за будинку – довгого, неоковирного й доволi обдертого – раптом вирвався вiтер. Та такий, що зiрвав iз голови жiнки капелюшок. Богдан кинувся – iнстинктивно, хоча встиг подумати: «Мiй шанс» – i наздогнав це рожеве диво аж за будинком. Капелюшок пахнув парфумами i ще чимось незрозумiлим, а може, й таемничим. Богдан понiс його, мов коштовний скарб, двома руками i вручив засушенiй занудi, як вiн оцiнив жiнку з комiсii. Та гречно подякувала, дмухнула на капелюшок перед тим, як надягнути на високу копицю-зачiску. І милостиво сказала, що стартова цiна очевидно буде не менш мiльйона гривень, адже це единий будинок в iсторико-культурному заповiднику, який пiдлягае продажу. Мали його знести, бо не мае iсторичноi цiнностi, але е люди, котрi хочуть переобладнати будинок пiд ресторан. Бо ж мiсце вигiдне, поруч iз замком. І все ж вони не просто продають, а виставляють на аукцiон. Усе чесно! Отож пан може позмагатися.

– А як ви хочете його використати? – спитала жiнка.

І тут на Богдана зненацька напав приступ веселощiв. І вiн iронiчно, весело промовив, що особа, котру вiн представляе – ледь не вимовив: лиса особа – хоче просто знести будинок, бо вiн заважае iй з iхньоi вулицi Обiтницi бачити замок. Знести – i все. Вiн уже свое вiдслужив.

– Обiтницi? – перепитав чоловiк, що стояв поруч iз жiнкою в рожевому капелюшку, який порятував Богдан. – Вулиця справдi так називаеться?

– А чому б i нi, – вiдказав Богдан. – Колись так називали, а тепер вiдновили старовинну назву, десь, здаеться, у дев’яностому роцi. Поруч е вулиця Плитниця, то чому б не бути Обiтницi?

«Справдi, чому б i не бути?» – так думав Богдан теперiшнiй, в’язень, зек, що ось уже восьмий рiк позбавлений волi за злочини, яких не скоiв i не мiг скоiти. Вiн прокидаеться о другiй чи третiй годинi й не може до ранку заснути. Або засинае за пiв години до загального пiдйому. Не раз i не два згадуе Шевченкiв образ: «Не спалося, – а нiч, як море». А йому хочеться i заснути, i розсунути цю нiч руками, зробити ii всеосяжною i нескiнченною. Щоб вона нiколи не закiнчувалася, не було пiдйому, умивання й шикування, щоденних перепалок, постiйноi настороги й боротьби за життя. Хоча б такого, яким воно е тепер.

«Чому б i не бути?» – слова з далекого минулого. Справдi, як вiн довiдався, Обiтниця стала Обiтницею тодi, коли в Лучеську вiдновилися давнi назви вулиць, таких як Градний узвiз, Кривий вал, На Таборищi й подiбнi. До того iхня вулиця носила iм’я якогось маловiдомого партiйного дiяча. Який дiяч – така й вуличка. Але хто дав таку первинну назву, кажуть, ще десь у Середньовiччi… Хто й кому давав тут обiтницю? «Не питай», – каже собi Богдан.

Над чужим мiстом, на окраiнi якого й примостилася колонiя, розхлюпуеться, бiльшае i водночас починае висихати нiч-море. Вiн пливе по ньому до свого мiста. І коли вже не пливе, а йде його вулицями, йому назустрiч iз тоi частини Лучеська, яка називаеться Старим мiстом, вирушае дiвчина з темно-сiрими, синюватими очима, в глибинi яких живе загадкова пташина. Богдан знав, де вони мають зустрiтися – неподалiк мосту через рiчку, що дiлить мiсто на двi частини, бiльшу й меншу. Навпроти iхнього iнституту мистецтв, у якому вiн тодi вчився. Дiвчина поверне голову в бiк будiвлi iнституту й роздвоiться. Одна продовжить iти далi, в напрямку мосту, а друга спуститься вниз i вiзьме його за руку. І поведе за собою. І вони пiдуть, щоб наздогнати ту, другу. І наздоженуть. Богдан поволi прямуе за спиною дiвчини й раптом думае, що вона, можливо, йде на мiст, щоб кинутися з нього в рiчку. Думка його вражае i лякае. Вiн вирiшуе йти i далi за дiвчиною в легкiй рожевiй курточцi (бо ж весна), i коли вона зупиниться, щоб виконати свiй задум – кинутися вниз, назустрiч, як завжди, сiрiй свинцевiй водi, – схопити за руки, за плечi, врятувати. А

Страница 3

е дiвчина не спиняеться, тiльки десь посерединi мосту, певно, почувши кроки в себе за спиною, повертае голову. Богдан уперше (сотнi разiв уперше) бачить ii темно-сiрi, з голубуватим вiдливом очi, родимку обiч верхньоi губи, локон, що хоче дотягнутися до правого ока. У тому оцi, як i другому, лiвому, нiме запитання: чого ти хочеш, хлопче, чому йдеш за мною? – i легкий острах. Дiвчина явно чекала, що вiн ii помине й пiде далi. Вiн так i зробив. І тепер прислухався – чи вона йде далi, ця дiвчина? Чи йде далi його Марiчка, Марися, Марi, Марiчечка-рiчечка, Марусиночка, з якою вiн познайомиться на тому березi. Імен у неi багато, а дiвчина одна, його дiвчина. Яка стане його коханою, дружиною i долею. І якiй вiн укотре подумки ставить одне-едине запитання, що мучить його: чому вона його зрадила, повiрила в його провину? Як вона могла, якщо не раз казала, що любить, кохае його бiльше за все на свiтi, ще бiльше, нiж вiн любить ii.




2


Із вiкна свого будинку Антон Личак побачив, як вулицею до iхнiх ворiт наближаеться якийсь хлопчисько, пiдлiток рокiв дванадцяти, а може, й менше, не розбереш, малий хлопака – i все. Але хлопець не пройшов повз ворота, а спинився, щось дiстав iз кишенi, кинув у поштову скриньку й, пiдстрибуючи, рушив далi, та вiдразу пришвидшив ходу, наче втiкав, учинивши шкоду. Що вiн кинув? Останнiм часом, про те й кажуть по телевiзору й пишуть у газетi, яку купуе син заради телепрограми, на подвiр’я вкидають димовi шашки, навiть гранати, щоб помститися за щось, а то й просто так, заради розваги. Часи настали непевнi. Знаходять вибуховi пристроi i в поштових скриньках. Але хлопець явно вкинув щось маленьке, схоже на конверта. Листа? Проте листи пересилають, а не приносять, правда, останнiм часом нiби не мають звички писати. І до нього нiхто не пише, а якщо треба, то донька Леська, котра живе в Киевi, дзвонить по мобiлцi.

Антон вирiшив пiти подивитися. Вичовгав надвiр, а тут його наздогнав онук.

– Дiт (вiн так вимовляе), ти куди? Гуляти? Ходiм удвох?

Ромко любить гуляти з дiдом, тодi основна його мета – замучити запитаннями. Звичка не минула й коли до школи став ходити. Або волiв розказати якусь свою теорiю, чого у свiтi щось вiдбуваеться так, а не iнакше. Чого дерева такi рiзнi, як i люди…

– Пiду, пошту гляну, – вдовольнив онукову цiкавiсть Антон.

– Я зара сам.

І Ромко помчався до ворiт, дiстав зi скриньки таки листа. Урочисто вручив дiдовi. Антон поглянув на конверт. Там стояла iхня адреса, виведена розмашистим почерком, а от зворотноi не було. Чого б то? Може, сваха так учудила? Але вона послала б листа поштою.

– Йди собi, – повернувся Антон до внука.

– Хто то нам написав? – Ромко, як та цiкава сорока, заглядав дiдовi в руки. – Тiтка Леся чи твiй друг?

– Тiтка Леся не пише листiв, а мiй друг умер ще п’ять лiт тому, – Антон несподiвано, проти своеi волi, вимовляв слова сердито. – Йди собi. Я й сам прочитаю.

– Татовi чи мамi? – Ромка, видно, аж розпирала цiкавiсть.

– Шмаляй собi, причеписько, – Антон те вимовив уже теплiше, бо чого б йому гнiватися?

Ромко незадоволено шморгнув носом i поплентався. Видно, що йти йому неохота. Антон ще раз глянув на листа й завважив, що той адресований не синовi чи невiстцi, а саме йому, Антоновi. Антоновi Личаку, який живе в Лучеську на вулицi Обiтницi. Вiн розiрвав конверт, дiстав пальцями, що раптом затремтiли, маленький аркуш. І на ньому вгледiв один-единий рядок друкованих лiтер, вочевидь набраний на комп’ютерi. Прочитав раз i вдруге: «Час повертати борг».

«Що за дурня? – подумав Антон. – Який iще борг? І хто це писав?»

Вiдповiдi не було. Який iще борг час повертати? Нi в кого вiн нiчого не позичав, анi рублика, чи то гривняка. То кому й що винен?

Антон постояв якийсь час на дорiжцi, що вела од ворiт до ганку. Йому стало досадно i тривожно. І несподiвано зимно. Наче за плечима постала його, тiльки його, Антонова особиста зима. Вiн мимохiть озирнувся. Зимi ще приходити рано, ще тiльки сватаеться на осiнь. І вiтру зовсiм немае. У садку анiшелесь. То чого зимно? Невже тому, що не знати чого, з доброго дива тривогу посiяв незрозумiлий лист, якась дурна писулька, чийсь недолугий жарт, збиткування над старим дiдом… Пес йому в ноги, тому злому дурняковi. Але досада, тривога й холод раптом переплелися в дивний, щораз мiцнiший i тугiший, волохатий, наче спресований iз жорсткоi волосiнi, клубок. Той клубок у нього всерединi й на руках, ним стають два клаптi паперу – конверт i сам лист. Антон поспiшно запхнув листа з единим у три слова реченням до конверта й сховав у кишеню.

Ромко, його найменший i найулюбленiший онук, вже встиг засiсти за своi комп’ютернi стрiлялки. Ромко – так його дiд називае, а в невiстки Калини вiн – Ромчик. Малий до свого ймення ставиться трохи iронiчно, а от маминим страшенно пишаеться, каже, що нi в кого такого немае. Але ранiше, коли мама за якусь збитошнiсть ставила його в куток, Ромчик-Ромко вiдразу брався виспiвувати: «Одна Калина за вiкном», переiнакшуючи далi: «Одна Калина за столом», i

Страница 4

е далi: «Одна Калина, що додому йде сама». Мама сердилася, бурчала, казала, що спiв не допоможе, а коли замовкав, приходила й питала, чого це Ромчик перестав спiвати.

– Тiльки вiльна людина може спiвати таку пiсню, – сказав якось Ромчик, натякаючи, що час його звiльнити вiд покарання.

– Я сьогоднi ще не грався, – сказав онук, коли дiд став у нього за спиною, i уточнив: – По-справжньому.

– Хiба я щось кажу?

Антон погладив малого по головi. Вiдчув, як йому хочеться приголубити цього неслуха й улюбленця всiеi родини, але не тому, що вiн його безмежно любить, а тому… Тому, що йому, дiдовi, раптом захотiлося попросити в онука захисту – вiд кого? Може, вiд того, хто в сутiнках, що вже поволi гуснуть за вiкном, стане в саду, почне трусити яблуню, щоб збити на землю два останнi яблука з вершечка?.. Хто мае прийти? Антон не знае i знати не хоче – то химера, що раптово виникла, викликана чудернацьким листом-погрозою. Звiдки i хто прийде? От iще! Нема в нього нiякого боргу, хтось, певно, хихотить зараз, що надурив дiда, змусив тривожитися.

– Спитай про щось у мене, – несподiвано для самого себе попросив онука.

– Про що, дiдунь? – Ромко спитав, не вiдриваючись вiд гри.

– Про що завгодно.

– Я зараз придумаю i спитаю, – пообiцяв Ромко.

«Не спитаеш, гицеляко, бо хто такий дiд, просто старий з гиншого свiту», – сердито подумав Антон i подався на кухню, щоб начистити картоплi для своеi улюбленоi страви – дерунiв. Вони для нього найсмачнiшi саме такоi пори, коли бульбини вже не молодi, але ще й не вилежанi.

Годилося б насварити внука за стрiлялки, але Антон пригасив злiсть, що раптом виникла. Бо розумiе, що злiсть йому пiдсовуе як порятунок той, хто прийде в сутiнках у садок. Коли бере картоплину до рук, вiдчувае, як йому хочеться, щоб онук покинув ту дурну гру i прибiг, торкнувся, спитав: «Дiт, а де мiй нiж?»

Онук не прибiг, i невiстка Калина щось довго не верталася з роботи. Що то до вечора робити на тому базарi? Пригадав: казала, що забiжить до подруги, i тут виникае пiдозра, що подруга насправдi подруг, а Калина користуеться моментом, що Валерiй знов у своему дальньому рейсi. Цього разу Антоновi важко прогнати злiсть. А йому шкода сина, що десь там далеко мотае своi кiлометри на дорозi вiд дому, вiд Лучеська, вiд затишку, вiд батька й сина, вiд жiнки, що не вмiе берегти вiрнiсть. А попереду ж i холод пiзньоi осенi, й зима, а вона цьогорiч буде снiжною, – пiдкидае хтось думку, – i Антонiв жаль, що замiнив злiсть; нi, не замiнив, а поеднався з нею i вже точить душу, набридае, як пiзня муха, що звiдкiлясь залетiла до кухнi.

Антон узявся виганяти муху, та де там. Клята змiючка злетiла й сiла на стелi. Довелося нi з чим вертатися до картоплi й пiймати себе на думцi, що йому сьогоднi не хочеться дерунiв, а тодi нащо чистив?

– Малий, – покликав Антон. – Ромку, холера ясна!

Онук прибiг, пичка була в нього хитрущо-винуватою, вiн таки вимовив «Дiт, а де мiй нiж?» Антонова злiсть незадоволено бурчала вже десь у животi, скиглила, мов чогось просила, й Антон випив пiв чашки води. Далi прикотилася, звiсно, невiстка, куди iй дiтися, вiдразу видала, мовби виставляючи невидиме забрало, що дзвонив Валера, вiн уже пiд’iжджае до пункту призначення (що за слова, думае Антон, не можна просто назвати мiсто?), якщо все буде добре, завтра ж i назад. Калина похвалила свекра за начищену i вже майже натерту картоплю, сказала, що вона теж думала про деруни, ви молодець, тату, а вона ото помогла Люсьцi помиритися з чоловiком.

Усе нiби входило у звичний режим, непевна тривожнiсть розсмоктувалася, розсотувалася, все добре, лагiдно, звично. Все, та не все.

Спершу капосний Ромко продав дiда: «Мам, а дiд листа одержав».

Калина не могла пiдступно не спитати:

– І хто ж згадав, що, крiм есемесок, ще й листи е?

– Та мiй знакомий iден, – збрехав Антон i видав щось схоже на усмiшку. – Такий старий пеньок, як i я.

– Казала: берiть собi стару мобiлку, – нагадала Калина.

– Та вже хватить, що ви всi мобiлiзованi, – буркнув Антон. – Тре, то он Ромковi подзвониш.

– А як мене вдома не буде? – вставив i своi п’ять копiйок онук. І вiдразу захихотiв. – Дiт, як ти сказав? Мобiлiзованi? Клас! Скажу в нашому класi, що ми всi мобiлiзованi.

І мобiлка таки нагадала про себе, вже коли повечеряли.

– Так, можна, – вiн почув голос Калини, а далi невiстка – диво-дивне – простягла плаского апарата йому, Антоновi.

І промовила здивовано:

– Вас, тату…

– Мене?

– Так.

– Хто?

– Не знаю. Зараз довiдаетесь.

Голос у Калини недарма здивований. Бо ж номер свiй нiкому, крiм друзiв чи добрих знайомих, вона не давала. А цей голос iй незнайомий, чужий.

Антон обережно взяв тонку цяцьку, спантеличенiсть проривалася назовнi, коли вимовив:

– Гальо… Слухаю…

– Добрий вечiр, Антоне Трохимовичу, – забринiв у вуховi чоловiчий напiвбасок.

– Добрий, – одказав Антон i почув у вiдповiдь:

– Гадаю, ви вже отримали листа?

– Так, – видихнув Антон. – Хто то? Хто ви такий?

– Несуттево, – сказав чоловiк i

Страница 5

молодим голосом. – Важливо те, що борг треба справдi повертати. Я чекатиму.

Антон не встиг вимовити: «Скажiть хоч, який борг?» У слухавцi переривчасто запiкало. Антон вiдчув, як у нього затрусилося щось усерединi. Опустився на стiлець.

– Що з вами, тату? – Калина неабияк злякалася. – Хто то був?

– Аби я знав, – Антон витиснув насилу цi слова i простяг невiстцi смартфон – подарунок чоловiка пiсля одного вельми вдалого рейсу.

– Вам погано? Дати води? Чи таблетку?

– Не тре, – Антон пiдвiвся, i його ноги враз стали не просто важкими, а важезними гирями. І кухня мовби кудись попливла.

– Щось погане сказали?

– Нiчого не сказали, – цього разу видав напiвправду Антон. – Я пiду, приляжу.

– Серце болить? – невiстка. – Може, накапати корвалолу?

– Нiц у мене не болить, – вiдказав Антон. – Серце у мене, як колись спiвали, – пламенний мотор. Ще справний моторяка. А то так – дурня. Хтось рiшив пошуткувати з трухлявого дiда.

Дорогою до своеi кiмнати вiн подумав, що Калина, мабуть, почула слова, призначенi йому – близько стояла. А мо’, й Ромко почув… Ну й нехай. На ньому немае жодного боргу й жодного грiха. А буде той напасник ще дзвонити – заявить у полiцiю. Хай шукають i розбираються. Певно ж, з iхнього мiста, знайомий якийсь, якщо знае, як його по батьковi. Якщо дiзнався номер невiстчиного телефона. Очевидно, якийсь зарiзяка з ринку, там повно всякоi шантрапи. Треба-таки буде спитати в Калини, хто знае ii номер, кому давала його, який такий засранець iз молодим голосом. Мо’, ще й пiдбивае до неi клинцi? Хай вправить мiзки заразi.

Та вже сiвши на лiжко, Антон зрозумiв, що нi до якоi полiцii вiн звертатися не стане, нi про що з невiсткою говорити не буде, як i дiзнаватися, чие там iм’я. Бо його пронизала раптова згадка, здогад-блискавка. Згадка про його давнiй, найтяжчий грiх. Грiх, давностi якому не iснуе. Якого йому нiхто не прощав i не простить. Бо такого не прощають. Але хто i як мiг про те довiдатися, якщо вiн нiчого нiколи нiкому не розповiдав, нiчогiсiнько, навiть пiв словечка не вимовив. І нiхто не був свiдком, i не мiг бути в глухiй тайзi, де навколо жодноi людини – чи то чоловiка, чи жiнки – на сотнi верст. Хiба звiрина, але звiрина не вмiе говорити, тим паче дiзнаватися про таемницi. Та виходить, що хтось же дiзнався, та ще й iз молодим голосом. Чи хтось тому молодому сказав…

Холод, який був навiдався до нього, – то дурницi. Так собi, подув, дмухання вiтерцю. І тривога на душi, то наче б щось не таке вже й велике. Є щось незмiрно бiльше, але воно так далеко, що навiть у думках дiстатися годi. Та далекiсть не мае вимiру, довжини й ширини, вона все вiддаляеться.

Насправдi Антон хотiв якомога далi вiдштовхнути те, колишне, яке нагадав, розбурхав дзвiнок, що постукав до його свiдомостi вслiд за листом. Писулька, яка спершу нiчого не значила, а потiм виросла в присутнiсть. Антон вiдчув, що йому хочеться подивитися комусь у вiчi. Просто подивитися – i все. Упевнитися, що там побачить себе такого, як був досi, ще кiлька годин тому, до потривожностi. Той би Антон сказав йому щось розважливе, заспокiйливе, таке, що вiн знав, а тепер от забув.

Скрипнули дверi за плечима. Нi, не скрипнули, навiть ходи не почув, а здалося, що пролунав той скрип.

Звичайно, то був Ромко. Наблизився й поклав руку на плече.

– Дiт, тобi справдi не погано?

– Тебе мати прислала? – Антон вiдповiв запитанням на запитання. Запевняти, що йому добре, не хотiлося. І взагалi нiчого не хотiлося. Хiба розчинитися в цьому вечорi, що причаiвся за вiкном. Що, як i той невiдомець-потривожник, полюе на нього. Вечiр теж став мисливцем.

Спитав, чи внук не боiться ходити до школи.

– Чого б я мав боятися?

– І хлопцi не б’ються? – Антон уже це недавно питав, а тепер спитав iще раз. Бо не знаходив те, що варто було спитати.

– Я можу сам набити, як тре, – гордо сказав Ромко.

– А як не тре – можеш?

– Як не тре – то нащо й руку пiдiймати? Дiт, ти ж мене сам учив.

– Точно, – потвердив Антон. – На тiм i тримайся. Інакше станеш гицелем.

Чи полегшало йому пiсля цього перекидання словами з Ромком?

Уперше хотiлося внуковi сказати: «Йди собi». Ромко теж носитиме його таемницю. Вони стануть змовниками – онук i його мати, невiстка Калина. Якщо захочуть, по шматках краятимуть його душу. А що залишиться тодi йому самому?

Антон став питати внука про його друга Славка, якого батьки вiддали в престижну гiмназiю в самому центрi мiста, а не в школу, що зовсiм недалеко од iхньоi вулички. Виявилося, що Славко геть «запанiв». Ну й нехай, Ромко йому нав’язуватися не буде. У нього тепер е iншi друзi. Але Антон уловив: онуковi шкода, що Славко тепер не такий, як був ранiше. І тут Антон пiймав себе на думцi, що вiн сам стае не таким, як був ранiше, ще кiлька годин тому. І причина не в його таемницi. Знову в чомусь iншому, бiльшому?

Вiн пiдвiвся, сказав:

– Ходiмо, мо’, щось поможемо мамi Калинi.

– Посуд вона вже помила, – сказав Ромко.

– То й що? Ходiмо.

Антон пiшов до Калини, заспокоiв, що в нього

Страница 6

все нормально, що нiц не болить. І тут йому захотiлося лишитися самому, але не в будинку, а поза ним. Вiн дочекався, коли внук пiде до своеi кiмнати, бо цього разу вечiрнього моцiону вдвох не хотiлося. З’явилася пiдозра, що внук щось спитае про той дзвiнок. Про борг, якщо чув слова… А може, й не чув… Дарма, пiде сам.

Антон вичовгав надвiр, потiм вибрався на сусiдню вулицю. Вона була порожньою. Тiльки свiтилися обiч неi лiхтарi. Нависав над вулицею замок. Антон подумав, що нiколи не був усерединi замку ввечерi. Певне, там зараз i немае нiкого, хiба сторож. Та й удень був ну, може, разiв зо п’ять чи трохи бiльше. Колись, як показував замок доньцi, а потiм синовi. Вiдтак вони самi ходили, якщо хотiли. Та не надто й хотiли. Замок був для них, котрi жили коло нього з раннього дитинства, як щось само собою зрозумiле, як те, що iснувало поруч завжди i ще iснуватиме. Старе, вiчне, але й звичне. Майже таке, як дерево в саду чи костьол на вулицi неподалiк.

Антон обiйшов довкола замку. Коло будинку, одного з двох на вузенькiй вуличцi, ще вужчiй, нiж iхня Обiтниця, завалував пес. Той собацюра справдi не гавкав, а валував, надривався. Нехай би вискочив i його вкусив. Може б, вiдшматував пам’ять.

Озвалися сторожовi пси на базарi. Понiсся довгий ланцюг гавкоту. Виходило, що вiн пiдняв тривогу, а тривога йому нi до чого. Зайва, як стае зайвим вiн сам. Свiтовi й самому собi. Вiн досi думав, що свiт не знае його таемницю, а виходить, що знае. Якщо навiть хтось один, то це вже не таемниця. Вiн i сам про неi забув. У такому вона минулому, що й забув.

«Чи намагався забути?» – Антон гадав, що загнав свою пекельну тайну (досi й не була пекельною) десь так далеко, звiдки й сам би не мiг дiстати. Бач, а виявилося, що ii сховати не можна. То неймовiрно, але так. Звiсно, вiн знав приказку «Поле бачить, а лiс чуе». Виходить, що великий, абсолютно безлюдний лiс почув. А може, й побачив.

«Не я перший почав те, що сталося», – подумав Антон.

Вiн уже закiнчував обхiд замку. Пiдiйшов до зачинених ворiт, добре пiдсвiчених лiхтарями обiч. Мо’, вдень прийти й десь сховатися в замку, хай потiм знайдуть його кiстяк, як знайшли колись чиiсь там останки… І тут збагнув, що сховку для нього там не буде. Нiде не буде.

Антон постукав у ворота. Хай хтось вийде i забере божевiльного дiда або просто насварить на нього. А може, й володар замчища не знати з якого столiття…

– Зачинено, пане, – почув за спиною голос. – Навiть сам князь Любарт о такiй порi екскурсiй не проводить.

Антон оглянувся i переконався, що то не мертвяк якийсь iз замку ожив i не примара подае голос. Перед ним стояв чоловiк рокiв сорока в темно-синьому костюмi i при краватцi, тiльки вже, видно, добре назюзяний, певно, з ресторану «Королiвська варта», звiдки долинають гучнi голоси.

Антон знiяковiв. Що справдi подумав про нього цей чоловiк? Але на замiну похмуростi вперше за вечiр прийшла веселiсть. Наче клюнула в тiм’я й розлилася всiм тiлом.

– Перевiряю, паночку, чи ворота справдi зачиненi, – сказав Антон. – Таки зачиненi, можете переконатися.

– Ще скажи, що ти сам князь, – пробурмотiв чоловiк.

– А чом би й нi, паночку.

– Ти такий князь, дiду, як я Бiл Гейтс, – сказав п’яний чоловiк при краватцi. Тепер Антон розгледiв, що краватка червона.

– То я пiду? – Антон подумав, що в халепу ще, здаеться, не втрапив тут, на призамковому майданi, та й чоловiк не з тих, що буде вимагати грошi.

– Йди, я дозволяю. Я сьогоднi добрий, – п’яний захитався. – А хоч – горiлочкою пригощу? Тут i «Польська виборова», i «Смiрнофф» та «Абсолют» е… І самогонка навiть на замовлення. Хоч самограйчику?

– Я так пiзно не п’ю, – сказав Антон.

– А я п’ю, дiдуль, п’ю, бо е причина й радiсть е, – чоловiк ударив Антона по плечу, аж той мало не присiв. – Бабу класну зняв. Донька самого Воронкевича. Проститутка i хвойда, але донька Воронкевича. Блiн, та тобi, певно, до дупи, хто такий Воронкевич… Во щасливi люди… Не хоч шнапсу, можу пивком пригостити. Мiсцеве. Що-що, а в славному Лучеську хоч пиво полюдське. Ходiм? Представлю як князя Любарта чи як самого короля Вiтовта. Хоч вони й не знають, що Вiтовт так i не здобув корони…

– Дякую, я й пива не п’ю, – сказав Антон.

Але перш нiж вiдкараскатися вiд щедрого чоловiка, котрий пiдчепив дочку самого Воронкевича, вiн мусив вислухати, чого майбутнiй володар доньки якогось там, певно, багатого новiтнього пана (вона ж повiя i хвойда) вибрався з ресторану.

– Блiн, вiдлити захотiв – жуть, – сказав чоловiк. – А обидвi кабiнки, i чоловiча, i жiноча, зачиненi. Во засранi мудаки… І мудачки. Я й подумав, що класно буде вiдлити пiд самим замком. Хiба не? Блiн, а ти ж менi, старий, самий кайф перебив. Не, пожди, я таки напою тебе хоч пивом.

Але Антоновi не захотiлося ждати, доки чоловiк, на пальцi якого вiн помiтив масивного персня-печатку, опорожнить свого сечового мiхура. Коли той вiдвернувся, Антон бочком-бочком став собi вiддалятися вiд замку. Той нависав i над площею, i над «Королiвською вартою», з якоi чути було голоси й

Страница 7

дала повернення хахаля донька самого Воронкевича.




3


Антон не знав, що доки вiн обходив замок, його невiстка гасила в собi тривогу, яка дедалi бiльше наростала. Майнула думка: «А раптом вiн i не повернеться, раптом щось вирiшив зробити з собою?». Вона чула, що сказали свекровi по телефону про якийсь борг, який треба повертати. Бачила його збентеження, нiяковiсть, якi намагався приховати. Навiть страх прочитувався ув очах. Заспокоювала себе – нiчого не станеться, пройдеться, заспокоiться та й по всьому.

Вона заганяла тривогу кудись у глибину.

Сьогоднi вперше свекор щось приховав од неi. Ранiше, навпаки, дiлився геть усiма звiстками, задумками й таемницями. Інодi Калинi навiть здавалося, що все те Антон Трохимович виставляе напоказ, мовби i ii запрошуе оголювати душу. Хоч вiн жодного разу не допитувався, що та де з нею сталося, але iй дуже часто самiй хотiлося розказати, де й кого зустрiла, з ким про що розмовляла. Не боялася вiдкрити своi сумнiви. Взагалi iй було добре й затишно з татом – так вона iнодi навiть подумки його називала. Бо тато-свекор був для неi справжнiсiньким батьком, набагато лiпшим за рiдного п’яничку, колись колгоспного iздового, який у сiмдесят iз хвостиком вiддав Богу душу. Калина гiрко всмiхнулася, коли читала в газетах чи дивилася по телевiзору iдилiчнi репортажi про дружнi багатодiтнi сiм’i, де кожен турбуеться про iншого. В iхнiй сiм’i дiтей було одинадцятеро, ще двое померли малими, i то було справжне пекло – вiчнi сварки за одяг i взувачку, за шматок хлiба, збиткування старших над меншими, материнi дорiкання батьковi за пропиту допомогу на дiтей, бiйки мiж обома батьками, котрi нерiдко закiнчувалися новою пиятикою. Рано починали пити й дiти.

Калина була сьомою дитиною в iхнiй сiм’i.

Інодi вона думала, що ii врятувало дивне iм’я, на якому колись наполягала ii бабуся. Бабусi давно немае, а вже пiзнiше Калина дiзналася, що таким було бабусине псевдо часiв повстанськоi боротьби. І зрозумiла, чому батько так не любив тещi, яка зрiдка навiдувалася до них iз сусiднього села. У бабусi була своя таемниця, захована так далеко i так старанно, що нiхто майже не знав.

Калина не раз думала, як iй неймовiрно пощастило – вирвалася з того сiмейного пекла, того казана, в якому могла зваритися i ii доля. Як найбiльшу релiквiю вона зберiгае давнiй номер обласноi газети з оголошенням про набiр в училище, де пропонують обрати професiю ткалi. Вчилася в Лучеську.

Калина наказала Ромчику лягати вже спати, а сама вийшла на вулицю. Їi обдала вечiрня прохолода, i вона подумала, що вже осiнь, час купувати синовi зимовi черевики. І тут побачила, що на другiм боцi вулички ще хтось стовбичить. Свекор? Нi, постать жiноча. Жiнка, очевидно, побачила Калину, бо рушила до неi:

– Кого чекаеш, Калинко? – спитала сусiдка Олена Платонiвна.

– Тата. Вiн вийшов прогулятися, i щось довго немае.

– Як добре, що ти, Калино, називаеш свекра татом навiть позаочi, – сказала Олена Платонiвна.

– Бо вiн цього заслуговуе, – вiдповiла Калина.

– Авжеж. Антон менi завше подобався. Коли ми обое осталися самi, нас навiть сватали сусiди. Тiльки ж обох за ворота не пускала пам’ять.

Калина подумала, що Олена Платонiвна була б iй доброю свекрухою, хоч i на покiйницю грiх було скаржитися. Хiба що зачасто повчала. Але ж вона була вчителькою…

– Останнiй мiй вечiр тут, – сказала Олена Платонiвна.

– Останнiй? – Калина мимоволi здригнулася, але вiдразу подумала, що треба перепитати. – До дочки iдете гостювати?

– Назовсiм iду, – Олена Платонiвна зiтхнула. – Вже й будинок продала.

– А я й не знала, – сказала Калина.

Олена Платонiвна вiдповiла, що вона й сама не знала, що так учинить. А трапилося. Думала завтра вранцi зайти попрощатися. А дарма так думала, бо ж Калина, певне, зранечку пiде на роботу. Добре, що ось так зустрiлися. А iде вона справдi до дочки у Вiнницю, тiльки вже назовсiм. Давно кликала туди, а вона все вiдкладала. Дещо з речей зять уже забрав, по решту приiхав сьогоднi. Зранку й вирушають.

Калина думала, що б iще запитати.

Але ж чому так довго не вертаеться свекор?

Тут вона пригадала, як iще рокiв десять тому, коли обое – Олена Платонiвна i Антон Трохимович – овдовiли, на iхнiй вулицi та й на сусiднiх поговорювали, що вони можуть поеднати долi. Валерiй нiби жартома спитав батька, коли той у приймаки пiде, бо ж сусiдка залишилася жити сама. Свекор тодi образився, сердито вiдповiв: «Що, нiяк не дiждетеся, коли випхнете старого з хати?» Довелося перепрошувати. Ледь заспокоiвся.

– Зараз тато прийде, – сказала Калина.

– Думала, мене осiнь проводжатиме, – Олена Платонiвна. – А вона тiльки ще береться в боки. Я нового хазяiна попросила, щоб яблуню пiд вiкном, бiля якого ми з Семенком спали, поки ще не зрубував. Хай ще хоч раз вродить. – Вона зiтхнула. – Сентиментальна стара баба. А от i ваш Антон-боровичок пiдпливае.

«Господи – з Семенком!» – подумала Калина.

Хвиля нiжностi раптом пiдхопила, а далi здушила iй горло.

Справдi, до них пiдтупцював свекор Антон.

Страница 8

Котився, на боровичка схожий.

Сказав:

– Ну ба, невiсточка почула, як моi кiсточки торохкотять здалеку, i вийшла.

Та було чути, що старий задоволений з такоi оказii.

Калина повiдомила, що iхня сусiдка завтра назавжди вiд’iжджае.

Антон:

– Знаю. Од мене, од кого ж iще, тiкае.

Олена Платонiвна:

– Антончику, ти ж до мого двору так i не дочалапав.

Калина зрозумiла, що iх треба залишити вдвох. Трохи з образою подумала – бач, знав, а iй нiчого не сказав, що бабця Олена зiбралася завтра покинути Обiтницю. Обiйняла Олену Платонiвну, мовила: «Навiдуйтеся» – i рушила до своеi оселi.

З ii душi спала тривога. Про дзвiнок i лист скаже чоловiковi, як той повернеться. А мо’, й нiчого казати не треба? Може, пiд замком свекор уже поховав свою тривогу?

Антон вернувся до хати десь за пiв години.

І сказав до невiстки, котра вже встигла прийняти душ перед сном.

– Тепер, Калинко, я найстаршим на Обiтницi лишився. Не проведе Олена, коли в Гаравицю повезуть.

– Тату, про що ви таке кажете? – Калина мало не зойкнула.

Почула:

– Правду кажу. У Старому мiстi баба з косою старих пенькiв усе менше зоставляе. Всiх корчуе. Олена, бач, од неi втекти аж у Вiнницю надумала. Пiд крило, як то Валерка наш каже – до презiка, чи що… Не, вiн тоже нiкуди не втече, як i всi ми.

«Раз жартуе, хоч i так сумно, то, може, хмара й пройшла вже», – подумала Калина.

Але хмара повернулася до Антона, як у лiжко вклався. За вiкном обходив Старе мiсто пiзнiй вечiр, потiм темного дiдка замiнила баба-нiч, а його сон як заховався десь пiд лiжко, то й не вилазив. І Антоновi й собi захотiлось у Гаравицю – в те село за Лучеськом, коло якого вже тепер цiле мiсто мертвих виросло. Нi, не лягти у ще не зовсiм схололу осiнню землю, хай Бог боронить. Тому строк прийде. Антоновi пекуче захотiлося встати, вийти з дому й пiти чи зловити якесь таксi, щоб поiхати на цвинтар за Гаравицею до Юзефи, а там сiсти коло могили на лавочку, яку сам змайстрував, пофарбував i поставив, i в усьому признатися. Нi, про свiй такий великий грiх вiн мае розказати на колiнах перед Юзефиним вiчним спочинком.

Антон подумки встав i вибрався з хати. Подумки, бо ж Калина чутко спить – як мишка пiд помелом. І собi встане, затривожиться. Та й куди пiдеш, ще нарвешся на якихось нiчних бандюг, що темноi пори коло ресторану бiля замку чи довкола ринку за замком вештаються. Вiн про такi оказii чув i читав не раз. Інодi здаеться, що в iхньому мiстi, i Старому, i новому, тепер справжне полювання на таких дiдiв, як вiн, яким чогось не спиться. Не, вiн, Антон, не хоче вмирати не своею смертю з поламаними ребрами. Але йти до Юзефи треба. Хоч отак, у думках, у тому маревi, у тiй пропасницi, на замiну якiй нiяк не прийде сон.

«Чого ж я гадав, що можна втекти, перехитрити i пам’ять, i грiх, i Обiтницю, на якiй живу, i отi обiтницi, якi я давав», – подумав Антон.

А за вiкном шумiв, налiтаючи хвилями, вiтрисько, блукала нiч, кликала до себе i десь там ждала його болючоi сповiдi Юзефа. Досi жива.




4


В Ольги, найближчоi сусiдки Олени Платонiвни, сьогоднiшнiй день був начеб роздвоеним. Вона взяла вiдгул, щоб попрощатися з панi Оленою, як вона ii частiше називае, – i панi Оленi те явно подобаеться. Точнiше, то не вiдгул, а день – гуляй душа. Бо ii начальник, iз древнiм, як Лучеський замок, iм’ям Амвросiй, вчора сказав: «Не дратуйте мене, панi Ольго». Ольга – сама покаянна покiрнiсть: «Я дратую? Господи, що ж ви, пане начальнику?» Амвросiй у вiдповiдь – тепер вона дратуе його вдвiчi бiльше, називаючи так. Навiщо це пiдкреслене нагадування?

– Не буду, – сумирно сказала Ольга вчора. І не змогла втриматися вiд новоi шпильки. – Не буду, пане начальнику.

Колись Амвросiй спересердя буркнув, що ii мало били в дитинствi. Тепер не скаже так, бо вже знае, що вона сирота, дитбудинiвське дитя, пiдкидьок, що лупили ii як сидорову козу. І знае, що вона дружина хай i не першорядного, але бiзнесмена. Не ця гримуча сумiш головне. І навiть не те, що Ольга пiдозрювала (i пiдозрюе) – Амвросiй таемно в неi закоханий. Головне, що вона iхня «велика цяця». Цей вислiв щодо неi – шедевр ii колеги Луки, крадькома нею пiдслуханий. Вiн означае, що на нiй, ii iдеях, якi Ольга нiби й непомiтно, але вперто (залiзно, каже той же Лука) вбивае, втискае у iхнi голови, тримаеться iхня приватна архiтектурна майстерня «АМОЛЯ».

Саме так – великими лiтерами, бо, як пояснив Амвросiй, котрий назву й вигадав, – це iнiцiали iхнiх iмен.

Амвросiй, Марина, Ольга, Лука, Ярина.

Амвросiй – власник i старший архiтектор-проектувальник. Ольга i Лука – два архiтектори-проектувальники. Марина – технiк-архiтектор. Яринка – техсекретар (практично, ще й прибиральниця i кур’ер). Назви всiх посад так визначенi Амвросiем. Щодо назви iхньоi майстернi, то в Ольги виникла й росла пiдозра, що останнi три букви – то своерiдна данина iй. Оля!

Як виявилося, це запiдозрила не тiльки вона. Якось в’iдливий Лука сказав до Амвросiя:

– Яринка розумна дiвчина. Не вiчно ж бути на цiй роботi. Як тодi з най

Страница 9

енуванням нашоi фiрмочки? «АМОЛ?»

Амвросiй не розгубився:

– Знайду когось з iм’ям на «Я».

І тут в Ольги виникла ще одна пiдозра: i Яринку вiн знайшов, уже придумавши назву. А от головний девiз iхньоi роботи вигадала Ольга. Вiн звучав так: «Треба виконувати побажання замовникiв по-своему, але щоб вони потiм були переконанi, нiби то iхня задумка».

А вiршований, який красувався на всiх iхнiх рекламах i буклетах, належав вiдомому мiсцевому поету:

Якщо в будинку ваша доля —

Найкраще спроектуе вам «АМОЛЯ».

Текст коштував Амвросiевi триста гривень i викликав реплiку Луки: «Щось менi нагадуе ця сума… без одного нолика».

Сьогоднiшнiй незапланований вiдпочинок для Ольги був роздвоений тому, що iй не хотiлося прощатися з Оленою Платонiвною. Мiж ними рiзниця в три з половиною десятилiття, але те не завадило стати друзями. «Бiльше, нiж друзями», – не раз казала собi Ольга. І скiльки за цей час переговорено й перепито пахущоi кави, котру по-особливому вмiе готувати Олена Платонiвна. Учора вона запросила Ольгу на прощальну каву. Учора ж посидiли вчотирьох: Олена Платонiвна, ii зять Артур, що приiхав забирати тещу, Ольга i Ольжин Дмитро. Сусiда запрошувала i iхнього Тараса, але той тiльки сказав, що «жахливо вибачаеться», бо в нього умовлена зустрiч iз другом. То такий хлопака, що ображатиметься, якщо вiн не прийде. Цьомкнув на прощання i пригорнув бабцю Оленку, як вiн ii назвав. Олена Платонiвна: «Звiсно, бiжи, у вас, молодих, своi дiла, тiльки признайся наостанок, може, то не друг, а подруга?» Тарас засяяв: «Комерцiйна таемниця». І помчав. Олена Платонiвна: «Признатися, Олечко, а хотiла би мати вже невiсточку? Здаеться, пора». Ольга: «Та хай як хоче, коли з армii вернувся, казав, що ще десять лiт не одружуватиметься». Олена Платонiвна: «Не опирайся, Олю, якщо вибрав». Ольга: «А я й не опиратимусь. Я ж не…» Прикусила язика, бо оте «не» – то ii покiйна свекруха. Та колись винесла свiй присуд: «Якщо вже дитина буде, то куди тут дiнешся… У нашому роду пiдлякiв не водилося». Врубала у вiчi при знайомствi, коли Дмитро повiдомив матiр, що Ольга вже вагiтна, що вона скоро матиме онука. Ольга не раз думала: «А що б сказала Дмитрова мати, якби дiзналася, що дитина буде не вiд ii сина?» Тарас же iх не вiдразу, а примирив, онуковi всю свою душу баба Поля вiддавала, не раз нагадувала, що хоче мати ще й внучку. Син вiджартовувався, а вже згодом довiдався i признався Ользi, що не може мати дiтей, що вплинула, очевидно, служба в ракетних вiйськах, в якомусь особливому пiдроздiлi.

Нинi вони пили на кухнi в напiвпорожньому вже домi пахущу каву зi смачнючими пирiжками з сиром, приправленим корицею (теж неперевершений витвiр Олени Платонiвни), i кава мала особливий запах i особливий смак, бо була прощальною. Олена Платонiвна запрошувала Ольгу приiжджати в гостi, про себе сказала, що навiдатися не зможе, несила буде побачити дiм, у якому прожила цiле життя, пiв столiття, i з Семенком, i потiм сама; дiм, у якому господарюватимуть чужi люди, а то й зовсiм його перебудують, новий палац собi зведуть, ти вже прости, Олечко, якщо тут скоро гармидер настане.

– А менi ж несила все те буде побачити, – повторила Олена Платонiвна. – Хай лiпше в пам’ятi зостанеться так, як було, доки житиму. На Семенову могилу приiжджатиму, а сюди – нi.

І далi вона повела мову про те, що Ольга вже колись чула – iх же сватали з сусiдом Антоном, як обое без своiх половинок лишилися. Зближалися нiби, як могли. Та що казати… До Антона вона пiти не могла, бо там же син iз невiсткою i внук, але й привести чужого чоловiка в цей дiм, де все i зроблено, i досi пахло, здаеться, Семеном, теж не вiдважилася. Дух покiйного чоловiка вартував дiм.

Вона до кави додала ще по крапельцi коньяку, i коли випили, Олена Платонiвна тихо зiтхнула й сказала:

– Ти, Олю, певно, думаеш: раз тобi така пам’ять дорога, чого ж ти хату свою продала? Зажерлива баба, на великi грошi полакомилася. От яка бiда.

І вона розповiла, що покупець, коли вперше до неi з’явився, – отримав одкоша. Тiльки ж не вiдстав, явився i вдруге, i втрете. А сума, яку пропонував за дiм, виросла спершу втрое, а потiм i вп’ятеро. От вона й не встояла, спокусилася. Зате доньцi будуть грошi: теж мрiе про свiй дiм, замiсть мiськоi квартири, i внучку треба вчити, i внук пiдростае, i другiй дочцi дещицю вдiлить. Отим i може хоч якось себе виправдати. Привалило, бач, зелене щастя.

– Йому так будинок ваш сподобався? – Ольга таки дуже здивувалася, почувши про впертiсть нового господаря цього дому й готовнiсть заплатити майже будь-яку цiну. Не спитала, звiсно, яку, але прикинула…

– Та нi, – сказала панi Олена. – Мiсце йому, казав, дуже подобаеться. Раз колись побачив наш замок у якомусь альбомi, а потiм у ньому й побував, i виникло бажання коло замку поселитися. Каже: наростало й наростало, як ото снiгова лавина. Як магнiт, тягло. Доки не зрозумiв, що мусить жити тут, i нiде iнше. Почав питати, чи не продае хто оселю, а тут йому й пiдказали, що доживае вiку самотня стара жiнка… Вiн до мене

Страница 10

прийшов. Каже: хоче дихати iсторiею. От якi е люди.

– І хто ж вiн, цей любитель iсторичного подиху?

– Бiзнесмен. Казав: будматерiали його фiрма виробляе. У Лучеську спершу фiлiал вiдкриватиме, ну, потiм, певне, сюди перенесе виробництво. Чи, може, i в двох мiсцях матиме бiзнес. Тепер так модно, а грошi, видно, у нього е. Такого-от сусiда вам пiдсовую. Та не хвилюйся, Оленько, чоловiк приемний. І менi вже пробач.

– Та я розумiю вас, панi Олено, – запевнила Ольга. – Зараз грошi всiм потрiбнi. А тут такий випадок… Тiльки ж я його жодного разу не бачила…

– Та так випадало, що, як приiжджав, ти на роботi була. І позавчора так само, коли остаточно договiр про продаж пiдписали. Вiн i меблi в мене, що осталися, та начиння вже викупив. Може, йому й не тре, та видно, делiкатний чоловiк. Пощастило старiй… Я й не думала, яке то щастя коло нашого замку жити… Звикла, що тут споконвiку стоiть старий замчисько, то i все. Хай собi стоiть… Нiчого, сьогоднi познайомишся, вiн за вас iз Дмитром десь тiльки на лiт п’ять старший. Видно, ризикований чоловiк, раз одважився в такiм вiцi переiжджати.

Невдовзi явився Артур. Попив з ними кави i сказав, що чекатиме в бусi. Мамцю Олену, як вiн сказав.

– Час, – мовила Олена Платонiвна, голос ii задрижав. – Ой час, скiльки б тоi митi не вiдсувала. Ходiмо, Олю.

Ольга зрозумiла, що час не так iхати, як прощатися з будинком.

І господиня попрощалася в супроводi Ольги. Постояла в кожнiй кiмнатi. Пiдходила до стiн i гладила, щось шептала. Торкалася шафи, однiеi й другоi, стола, етажерки, крiсел, серванта, якi лишилися. І дитячого лiжечка, воно тут стояло, скiльки Ольга пам’ятала, хоч обидвi дочки панi Олени давно виросли. Вона знала, що старша Олеся могла зостатися жити тут, у батькiвському домi, а мусила iхати до Вiнницi, бо в Артура батьки хворiли, та й мав добру роботу, яку не хотiв мiняти. Тiна не стала вертатися зi столицi, звiдки навiдувалася. Старша з сином двiчi чи тричi приiжджала. А решту часу, вiдколи дядько Семен помер, ось уже десяток лiт Олена Платонiвна самувала. Так вона казала. Ольга пригадала те слово, й тугий, хоч i теплий клубок, що народився десь усерединi, пiдкотився до горла. Слова народилися раптово: «Мамо Олено». Не вимовила, звiсно, тiльки подумала. У неi нiколи не було матерi, вона вже й облишила надiю ii знайти. Пiдкидьок, вiн i е пiдкидьок. То було слово, одне з кiлькох, якi найбiльше не любила. Ненавидiла.

«Не тре тобi пригадувати», – подумала вона.

Олена Платонiвна спинилася бiля вiкна й подивилася в сад. Вiкно те виходило на сплетену iз дроту загорожу, за ним уже починався Ольжин сад, де Дмитро поставив невеличку альтанку. У нiй не раз сидiли й вони з панi Оленою навеснi, влiтку, восени i навiть раз узимку. Ольга подивилася й собi у вiкно. Незабаром у нього дивитиметься хтось iнший.

«Так минае час, – подумала Ольга. – Випаровуеться, як та кава, що нам захотiлося випити серед снiгу. Надворi було холодно, але нам тепло в цiй альтанцi».

Чогось вони так задумали. Тодi панi Олена сказала: «Ми ще ж не сидiли там узимку. То трохи посидiмо. Надворi не так i холодно. Зате як пухнасто».

Справдi, iнiй густо присипав дерева. Зробив iх волохатими, схожими на звiрiв. Сидiли в альтанцi, оточенi тим iнеем.

«Пухнастим», – подумала тепер Ольга.

Вона поклала руку на плече господинi, яка прощалася зi своiм будинком. Панi Олена простягла свою руку до ii руки. І Ольга притулилася до цiеi зморщеноi руки щокою, торкнулася, усмiхнулася i пошкодувала, що усмiшки не бачить панi Олена.

– Ось i все, – сказала Олена Платонiвна. – Все, Олечко. Хоч би менi вони приснилися. І цi кiмнати, i цей сад. А може, й не тре. Може, й не тре, чуеш, Олечко…

– Чую, – сказала Ольга.

Пiсля прощання i довгого стояння бiля ворiт, вже сама (i я самую, подумала) Ольга пiшла до свого будинку, стискаючи у жменi ключi, якi мала передати новому господарю. Той мае приiхати десь пiд обiд. Нехай, пожде, дочекаеться.

Вона стояла й раптом подумала, що забула щось. Вона чи Олена Платонiвна? Панi Олена. Панi Олена, яка лише два роки тому облишила нарештi роботу в мiськiй лiкарнi. Побачила, як зi своеi хати вичовгав Антон Личак, сусiда, що так i не став другим чоловiком панi Олени. Вона помахала йому рукою. Антон щось сказав. Вiтер понiс його слова вслiд за бусом. Ользi здалося, що то слово «вже». І ще якесь. Цiла в’язка слiв, що наздоганяли буса. Певно, питав: уже поiхала? Їй здалося, що то запитання: «Чого ж до мене не зайшла?» А може, й не сказав. Але справдi, чого? Певне ж, учора попрощалися, подумала Ольга.




5


Стеля обвалилася на Богдана раптово, так раптово, що не встиг нiчого промовити. Вiн стояв перед чоловiками – один у мiлiцейськiй формi, другий у цивiльному, – котрим щойно вiдчинив дверi iхнього будинку, запросив зайти, i, коли зайшли, почув те, що обвалило стелю.

– Ви затриманi за пiдозрою у вбивствi, – такими були слова.

Вiн дивився на них i подумав, що iхнiй жарт мав би бути iнакшим. Хто iх пiдiслав? З якою метою?

Богдан так i сказав:

Страница 11

– Це що – такий жарт? Сьогоднi перше квiтня?

Але й першого квiтня нiхто з ним нiколи так не жартував – грубо й пiдступно. Не жартували й сьогоднi, зараз.

Та все це – обшуки в iхньому будинку i його майстернi-крамничцi – знайденi старовиннi речi: глинянi фiгурки дуже давнього часу, частинки теракотового посуду й молоток зi слiдами кровi вбитого, не стали для нього в нiяке порiвняння з тим, що трапилося пiзнiше.

Богдан, як умiв, захищався. Так, вiн знав цього дiда Зосима, так, знав, що в нього е предмети з Середньовiччя й навiть давньоi культури, так, приходив i просив продати або хоча б показати. Дiд спочатку вiдмовлявся, а потiм за певну суму й показував. Так, вiн торкався iх руками, тому i е вiдбитки його пальцiв. А молоток украли, а тепер пiдкинули, так, очевидно. У дiда вiн був тричi, останнiй раз десять днiв тому. Упросив якщо не сфотографувати, то хоча б показати ескiз однiеi з фiгурок – жiнку з притуленими до грудей руками. Дiд пiсля довгих умовлянь погодився. Знову не за безплатно. Вони навiть розпили пляшку настоянки, яку принiс Богдан. Пiсля того вiн покинув дiдову халупу й бiльше туди не повертався. Коли йшов, дiд, звiсно, був живим. Провiв його за порiг. Сказав на прощання, що, хай вибачае пан Богдан, продати свою колекцiю не може. І справа не в цiнi, хоч розумiе, що цi фiгурки й черепки коштують великi грошi, а в тому, що це йому дiсталося вiд покiйного дiда Корнила, який десь там знайшов на горищi свого приятеля пiсля його смертi. Дiд його багато знав i вмiв розказати. А колекцiю вiн береже для свого найменшого внука, який единий з iхнього роду захопився iсторiею. Вiн, Зосим, дав обiтницю: у той день, коли внук закiнчить унiверситет, вiн i вручить йому свою колекцiю. Хай робить з нею, що хоче. Може, щось iз тих штучок заповiсть чи продасть йому, Богдану, раз у нього е такий iнтерес.

Богдановi легко було вiдповiдати на запитання слiдчого: як, вiд кого вiн дiзнався про старого i його колекцiю, чому вона його зацiкавила? Нi, вiн зовсiм не збирався ii потiм продавати, хоч знав, що так, за неi можна отримати грубi грошi. Вiн би ii вiддав у музей, пiсля того, як вiдтворив у своiй майстернi всi цi фiгурки. Пiсля того, як злiпив би черепки у давнiй посуд. Ось цi своi вироби вiн, може, i продав би.

Оперативники вийшли на нього пiсля опитування сусiдiв дiда Зосима i всiх, хто мiг бути причетним до виробництва посуду й мистецьких витворiв. Це було зрозумiло. І те, що вiн лишив слiди й вiдбитки в хатинi дiда Зосима. Незрозумiлим було iнше: хто й навiщо його пiдставляв. Як пiдкинув тi кiлька вкрадених речей у його дiм, а ще черепки й молоток зi слiдами кровi й вiдбитками в крамничку-майстерню. Як той невидимець-негiдник, що, мабуть, затаiв зло на Богдана, проникнув у його кiмнату в домi, переобладнану пiд майстерню, i в крамничку. Чиiхось слiдiв нi там, нi там не виявилось. Богдан водив знайомство з художниками, колекцiонерами, до нього заходили люди, знайомi й незнайомi, але жоден iз них не був його ворогом, жодного не мiг запiдозрити в тому, що вiн за щось мiг йому так насолити, так пiдставити.

– Шукайте справжнього вбивцю, – просив слiдчого, i той нiбито шукав. Принаймнi обiцяв шукати.

Але нiчого й нiкого не знайшов. Нi серед сусiдiв, нi серед знайомих i родичiв дiда Зосима. Так, старого й iншi просили продати колекцiю, вiн вiдмовлявся. Але нi в кого бiльше вкрадених речей не знайшли. Слiдчий питав Богдана, кому вiн продав те, чого не вистачае.

Не продавав нiкому, бо й не крав. Не грабував дiда Зосима й не вбивав старого. Слiдiв злому не виявили, дiд сам вiдчинив нападниковi оселю, отже, знав його. Було то ввечерi такого-то числа. Богдан знав дiда, тож дiд мiг йому вiдчинити. Що вiн робив тодi? Пiсля повернення з крамнички повечеряв, а потiм вирiшив пройтися Старим мiстом. Вiн любить гуляти старими вуличками. Часом сам, а бiльше з дружиною. Але дружина того вечора пiшла до подруги. Разом iз донькою.

– До Зосима Краковецького ви заходили? – спитав слiдчий.

– Нi, – вiдповiв Богдан, – хоча повз його хату я проходив. У вiкнi ще свiтилося. Я подумав, чи не зайти, але чого було заходити, коли знав, що то безперспективно.

– Якi слова ви знаете, – сказав слiдчий з iронiею. – Недарма закiнчили iнститут мистецтв.

– То й що? – Богдановi насилу вдавалося лишатися спокiйним.

– А нiчого, – сказав слiдчий. – Хто бачив вас пiд час тiеi прогулянки?

– Нiхто. На жаль, я не зустрiв жодного знайомого. Бiля однiеi хати, правда, привiтався, потiм вирушив далi.

– До будинку Зосима Краковецького?

– Нi, пiшов iншою вулицею.

– Зрозумiло, – сказав слiдчий.

Йому було все зрозумiло, цьому молодому хлопцевi в цивiльному, хоч Богдан знав, що той уже мае погони старшого лейтенанта. Богдан був для нього вбивцею i грабiжником, бо всi факти свiдчили проти единого пiдозрюваного.

«Хто, хто, хто?» – невпинно стукало в Богдановому збуреному мозковi.

Вiдповiдi не отримував. І що далi, то яснiше розумiв Богдан, що й не отримае. Що зачароване коло не розiмкнеться. Його хтось так замкн

Страница 12

в, що ключа годi знайти. Не знайшов i адвокат, якого найняла його Марiчка. Цей чоловiк був уже немолодим, досвiдченим i хитрим. Просив, аби Богдан пригадав те й те у взаеминах iз друзями та знайомими. Щоб дав йому якусь зачiпку, якоi досi не було. Хоч щось, якийсь натяк.

Зачiпки не знаходилося. І натяку не було. Богдан колупався у надрах своеi пам’ятi й вiдкидав факт за фактом, деталь за деталлю. Нiчого не знаходив, а головне, не мiг знайти вiдповiдi на два конкретнi запитання: «Хто?» й «Навiщо?».

Хто й навiщо? Хто завалив на нього стелю, що зламала не руку чи ногу, не хребет, не травмувала голову, а зламала цiле життя? Вiн отримав п’ятнадцять рокiв за умисне жорстоке, наперед заплановане вбивство й пограбування цiнних речей. Додало й те, що пiдсудний не визнав своеi вини й вiдмовився спiвпрацювати зi слiдством i судом.

Але головним був iнший вирок. Його Марiчка, Марiечка, Марi на побаченнях дивилася дедалi сумнiше. Пiдбадьорювала, казала, що все з’ясуеться, все буде добре, його звiльнять. Але вимовляла якось так, iз нотками суму й приреченостi, якi зростали й зростали, що Богдан став пiдозрювати: його кохана Марiчка йому не вiрить. Не вiрить його розповiдi, словам, запевненням, його надii на справедливiсть. Що вiн не вбивав того дiда, не мiг убити. Органiчно, i як там ще, не мiг. Вiн гнав геть свою пiдозру, але вона знову й знову виростала й наростала. Сидiла в його збаламученiй головi, яка, здавалося, от-от розпухне й вибухне. Шелестiла купа опалого листя, якого бiльшало й бiльшало. У тому листi оселилася змiя, щоб урештi-решт виповзти, висунути свое жало i вжалити запитанням, яке тихо поставила Марiчка на останньому побаченнi, перед вiдправкою в колонiю, коли вiдхилили всi його апеляцii:

– Навiщо ти зробив це, Богдане?

Вiн тодi поглянув на дружину й побачив у ii очах нiмий бiль. І це було, певне, ще страшнiше за страшну суть ii запитання. Ще болючiше для нього. Чи й для неi?.. До двох його запитань собi й свiту додалось трете: «Як вона могла повiрити?»

Вiн хотiв знати.

Як могла повiрити?

А замiсть цього спитав трохи iнакше:

– Ти в це вiриш?

Почув шепiт-зойк:

– Але ж усе проти тебе, Богдане… Усi факти.

– Все довели? – Богдан криво посмiхнувся. – Геть усе?

Мiг iще сказати: «Але я не вбивав. Це так очевидно, як те, що мене звати Богданом». Чи вигукнути. Або й прошепотiти. Але нащо було казати, витрачати слова, коли вона не вiрила… Вiн рiзко повернувся й вийшов.

Якби гукнула: «Богдане!» чи щось iнше, то, може б, i спинився. Тодi ще був шанс, що все буде iнакше. Шанс…

Вона не гукнула. Перед тим просив привести доньку, щоб попрощатися, – не привела.

Не треба було отак iти?.. Отак покидати…

Хто? Навiщо? Як вона могла повiрити? Слова, здавалося, бiгли за ним i шарпали за рукави i поли. А може, й плакали, вже наче б i не його слова.

Через рiк Богдановоi вiдсидки кохана дружина Марiчка повiдомила, що подае на розлучення. Вона писала, що винна перед ним, бо так i не змогла повiрити у його невинуватiсть. А прикидатися вона не хоче, не вмiе. Йому важко, вона це усвiдомлюе, але хiба йому, Богдановi, було б лiпше, якби вона продовжувала лицемiрити? Йому самому стало б легше, якби признався хоч iй у своему грiховi. Хоч iй однiй.

Коли донька пiдросте, вона зможе (якщо захоче) провiдати батька. Сама, або з тiткою Вiкторiею.

«Сама, або з тiткою Вiкторiею», – прочитав ще раз Богдан це речення, а потiм повторив уголос.

Йому стало душно. Наче хто накинув на тiло, ба й на голову щось важке й тепле, занадто тепле – може, кожуха. Пiд яким вiн почав задихатися.

Богдан порвав листа. А потiм не раз шкодував про це. Йому стало здаватися, що лист цей мiстить якусь таемницю, навiть пiдказку, але яку i про що? Нi iмен, нi фактiв, тiльки пiв сторiночки тексту.

Ще за пiв року його знайомий художник написав, що колишня Богданова дружина вийшла замiж. За Богданового однокурсника. Той якось, ще до його одруження, признався Богдановi, що, побачивши Марiйку з ним, теж закохався, але хай його друг не боiться, вiн посягати на iхне щастя не буде.

Виходило, що посягнув. Як же це?

«Скористався моментом, що я тут, – подумав Богдан, – чи щось iнше?»

Уперше в його збаламученiй головi промайнула пiдозра. А що, коли до вбивства, до всiеi цiеi хитро кимось вигаданоi iсторii причетний однокурсник? А може, й сама його люба Марiчка…

«Нi, це неймовiрно, – подумав Богдан. – Я намагаюся виправдатися, скомпрометувати ii… Нi, нi й ще раз нi».

І все ж вiн написав листа слiдчому Веремчуку, який вiв його справу. У листi не було жодного рядка, який би натякав на колишню дружину, але про Олеся написав. Слiдчий Веремчук не вiдповiв. Богдан послав ще одного листа, в якому просив свого товариша-художника сходити до слiдчого, добитися прийому й розповiсти про одруження Олеся. Коли послав, подумав: «Я злий i божевiльний. А може, навпаки – божевiльний i злий». Товариш вiдповiв, що його прохання вiн виконав, слiдчий сказав, що Богданового листа не отримував. Слiдчий розумiе стан i переживан

Страница 13

я ув’язненого, його бажання будь-яким чином виправдатися, порятуватися. Але вiн жодних пiдстав повертатися до цiеi справи не мае.

«Жодних», – повторив Богдан подумки, прочитавши листа.

Вiн зрозумiв, що приречений вiдсидiти цi своi несправедливо довгi п’ятнадцять лiт. Якось витримати… та чи витримае? Йому вже почали набридати монотоннiсть його теперiшнього буття, щоденна боротьба за свою гiднiсть зi всякими покидьками, котрi сидiли поруч, iз кримiнальниками, якi намагалися зробити з нього «пiвня». Богдан кiлька разiв уже думав про таке вирiшення всiх своiх проблем, як самогубство. Але вiдкидав його. І разом з тим у ньому росла жага до життя, вiдчуття його необхiдностi хай у будь-якому виглядi.

Тодi йому приснився сон. Вiн сидiв не вдома, а тут, у камерi, за столом i, наче слiпий, щось обмацував. То були його вироби, витвори, якi залишив там, у Лучеську. Дивнi звiрi, фiгурки жiнок, чудернацькi й химернi. Хтось наче принiс чи привiз iх сюди, вiн чув голос, котрий просив вiдгадати, де яка фiгурка, який вирiб. Богдан обмацував i шептав: ось це жiнка-матiр, це будиночок, це корова-левиця, це пiвень, на якому сидить зозуля, це дерево з руками замiсть гiлок… Вiн шептав i шептав, доки не прокинувся. У темрявi, де чулося сопiння й хропiння його сусiдiв, так само нещасних, вiн раптом захотiв, щоб сон став реальнiстю, бо iнакше вiн помре. Не доживе до свiтанку. Це було неможливо, але вiн i не помер. Навпаки – зрозумiв, як жити далi. Як вижити.

Уранцi вiн сказав сержантовi-охоронцевi, що конче мае бачити начальника колонii або хоча б його заступника з виховноi роботи. І таки добився цього, хоч його прохання коштувало кiлька стусанiв i вибитого зуба. Начальнику Богдан сказав, що вiн художник, скульптор, майстер ручноi роботи, а тому мiг би приносити iхньому закладу й особисто пановi майору значно бiльшу користь, нiж перенесення вантажiв, обстругування дощок i збивання стiльцiв. Вiн мiг би виготовляти значно цiннiшi вироби, якi можна продавати й отримувати добрi грошi.

Майор подивився на нього зацiкавлено. Пронизливо. Наче щось зважував.

Зрештою запитав:

– Чого ж ти ранiше про те не казав?

– Я не знав, хто я такий, – вiдповiв Богдан. – Не знав, а тепер дiзнався.




6


Дзвiнок у дверi пролунав десь години за двi пiсля того, як Ольга попрощалася з Оленою Платонiвною. Вона вiдчинила дверi й побачила перед собою високого дужого чоловiка в шкiрянiй куртцi. Наче знайомого iй. Прийшлий дивився пильно, але… майже нiжно чи й геть нiжно. Як не дивляться на незнайомих. Або був дуже великим нахабою.

– Доброго дня. Я новий сусiд, – сказав чоловiк. – Прийшов по ключi й знову познайомитися.

– Заходьте, будь ласка, – сказала Ольга.

І вже як iшла верандою, а далi коридором, подумала: «Чому вiн каже: знову познайомитися?»

І раптом вiдчула, як просiдае пiд ногами пiдлога. Як замлоiло в грудях, а самi ноги не витримують ваги ii тiла. Вона от-от упаде.

Ольга рiзко повернулася до свого сусiда. Поглянула й упевнилася, що iй не здалося.

– Ти… Де ти взявся?

– Я ж кажу, що буду твоiм новим сусiдом, – голос прийшлого був начеб веселим i холодним водночас, i трохи насмiшкуватим. Щось давне-давне спалахнуло у Ольги в пам’ятi, але не могло прорватися назовнi.

– Ти сусiдом? Сусiдом…

Ольга запитала це, майже прошепотiла й вiдчула, як у неi дерев’янiе язик. Пересихае в горлi. Туди хтось засунув величезну суху кульку.

Вiн сказав:

– А чому б i нi? Я купив цей дiм i буду в ньому жити. Тому й стану твоiм сусiдом. Ну, здрастуй, Оленько.

Вiн спробував обняти Ольгу. Вона вiдсахнулася. Затремтiла. Була наче вкрадена кимось. Але звiдки… Вона ж у своему домi…

– Чому ти так хвилюешся? Сядьмо, чи що?

Вiн показав кивком на диван. Мовби пiдсунув його очима.

Ольга слухняно опустилася, куди вiн указував, бо боялася, що впаде. Мала б показати йому на дверi. Так треба зробити. Вiддати ключi й вигнати. Навiть якщо вiн справдi буде сусiдом. Мусить ii послухатися.

«Але ж це неможливо», – подумала Ольга.

До ii будинку завiтав (уломився?) наче з iншого свiту той, хто нiколи не мав би ii знайти. Але знайшов? Чи опинився тут, у ii мiстi, випадково? Яка зла доля його сюди закинула?

Єгор…

Чоловiк, який колись пишався своiм iменем i наголошував, що вiн саме Єгор, а не Ігор… Єгор…

– Як це дивно сталося, – сказала вона, бо треба було щось говорити.

– Дуже дивно, – сказав Єгор. – Поселяешся в чужому мiстi… Мiстi, де ти давно хотiв жити й не мiг. І коли мрiя здiйснюеться, твоею сусiдкою виявляеться найкраща у свiтi жiнка, котра колись утекла од тебе… Дякую долi й провидiнню, що так сталося. Справдi, диво.

Ольга нарештi вiдважилася поглянути йому в обличчя. Воно змiнилося, постарiло, е вже зморшки, – але, як i колись, засмагле, мужне, i тi самi свiтло-сiрi, аж голубуватi очi, великi, виразнi, в яких завжди сидiла iронiя, ледь-ледь, але вiдчутна, i той наче невидимий магнiт, що притягав до цих очей i змушував пiдкорятися iм проти твоеi волi. І в цю мить… Ольга змусила себе прийти до тями,

Страница 14

панувати дрож, що пробiгла тiлом. Бо зрозумiла, що нiякого дива не сталося, що вiн, очевидно, ii шукав i от нарештi знайшов. Що його слова – лише словоблудство. Павутина, призначена для неi, в яку мусила потрапити.

– Навiщо? – з мукою промовила вона.

Єгор начеб не зрозумiв. Здивувався. Не раз, а двiчi, а то й тричi.

– Що навiщо?

– Навiщо ти це зробив?

Вiн простягнув до неi руку з пальцями, якi колись ii торкалися, ще й як торкалися, спробував дiткнутися долонi. Може, погладити. Ольга вiдсмикнула свою руку.

– Я бачу, що грати в будь-яку гру немае сенсу, – сказав Єгор. – Ти така ж розумна, як i колись. Так, я довго шукав тебе. Майже весь той час, вiдколи ти втекла. Приiжджав до Киева, потiм шукав по всiй краiнi. Наводив довiдки. Але жiнок з iменем Ольга в нашiй славнiй Украiнi багато. А ти, як я здогадався, ще й змiнила прiзвище. Ти, звичайно, знаеш про вислiв Конфуцiя: «Дуже тяжко знайти в темнiй кiмнатi чорну кiшку, особливо якщо ii там немае». Ти й була довго такою кiшкою, але я тебе знайшов. Кiмната посвiтлiла i вже не погасне. І я пам’ятаю, як ти казала, що ти кiшка, яка гуляе, як собi знае. Сама по собi. От i погуляла. Я не знайшов, я вернувся до тебе.

«Не треба драматизувати, – подумала Ольга. – Знайшов, то й що? Вернувся… Як це?»

– Добре, – сказала вона. – Я бачу, що вiд тебе справдi не можна втекти. Що ж, будемо жити поруч. Як сусiди, якщо ти так уже хочеш.

– От i ладненько. Можна сказати – ладнесенько. Я дуже цього хочу. А тепер я пiду? – останне речення вiн вимовив iз питальною i начеб прохальною iнтонацiею. – А то мене там моi зачекалися.

– Твоi? Ти не сам?

– Нi. Привiз дружину i доньку, вони вже хочуть подивитися, де будемо жити.

– І вони легко згодилися переiхати в iнше мiсто? Аж сюди, на Захiдну Украiну…

Єгор усмiхнувся. Як вона колись любила цю усмiшку.

– Ну, я провiв необхiдну пiдготовку. Цiлi два роки розповiдав легенди про Лучеський замок. Прочитанi й мною вигаданi. Довбав, що хотiв би жити тут, бiля замку. Придумав, що цього вимагають iнтереси бiзнесу. Раз привiз iх на екскурсiю. Ну, мене пiдтримала донька, вона в мене романтична дiвулька, тепер пiсля школи хоче йти вчитися на iсторичний факультет. Не без мого впливу…Хоч я бажав iй iншоi професii…

– Не без твого впливу… Як сказано… О, ти вмiв упливати… Певно, й досi вмiеш…

Ольга пiдвелася. Потрiбно було вирiшити, як жити й поводитися далi. Але без нього. Спокiйно, люба. Нiчого в нього не вийде. Але що вiн задумав?

Єгор пiдвiвся. Але не рушив до виходу. Стояв i намагався зазирнути iй у вiчi. Вона вiдчувала – от-от вiзьме ii за плечi. Вона тодi оборониться?

Вiн сказав:

– Але ж на тебе я не змiг уплинути.

– Бо ти вимагав… Ти вже забув, що ти вимагав?..

Вона затнулася. Задихнулася. Давня образа нiкуди не дiлася. Вона iй допоможе.

Єгор поспiшив ii випередити. Може, вiдчув, що вона хоче сказати… Чи здогадався.

– Пробач, я всi цi роки мучився i просив у тебе прощення за тi своi дурнi слова. А остаточно зрозумiв, який же я йолоп, якщо не гад, коли побачив свого сина.

– Це не твiй син, – сказала Ольга.

– Нi, мiй. Схожий на мене. Дуже навiть схожий. Я житиму тепер поруч з тобою i поруч з ним.

– І що? – Ольга почула, що ii голос не так схвильований, як мiцний. Зовсiм не такий, як був хвилину-двi тому. Вона ж завше умiла брати себе в руки.

– Нiчого. Час покаже, – розважливо сказав Єгор. – Кажуть, час – найкращий лiкар. Вiн уже мене вилiкував од колишньоi дуростi. Гадаю, вилiкуе i тебе, Оленько.

Ольга хотiла щось сказати i не сказала. Шукала слiв, якi б iй пiдходили.

Ще чогось шукала.

Єгор тим часом додав:

– Інга, моя дружина, хотiла подарувати менi, крiм доньки, сина. А я не хотiв, бо звiдкись знав, що син у мене вже е. Я тiльки волiв його знайти. Як i тебе.

– Як мило, – сказала Ольга. – Як зворушливо. Знайти мене, живучи з iншою.

– Тобi цього не зрозумiти, а пояснювати довго. У нас ще буде розмова. І ти все зрозумiеш.

Ольга хотiла зробити кудись порух – може, вбiк, може, першою до виходу – аби не стояти, аби не лишатися з ним наодинцi. Хотiла – i не могла.

Здавалося, не тiльки ноги, все тiло прикипiло до пiдлоги. І не тiло, а поруч з’явилася якась друга Ольга, котра не пускае першу.

– Вiд чого ж мене мае вилiкувати час? – Ольга спитала це i здивувалася, як iй легко заговорити.

Легко казати, легко вимовляти, слова мовби самi просилися назовнi. Слова, що були зайвi всерединi. Але вони були нiби зайвi й тут, мiж ними.

Єгоровi раптом стало нiяково. Чи iй тiльки так здалося?

Вiн посунувся трохи вiд неi. Потiм рвучко подався назад.

– Час мае вилiкувати тебе вiд удаваноi байдужостi до мене, – вiн викидав своi слова рвучко, мовби виштовхував щось, що заважало йому дихати.

– І все? – Нащо вона питае? Наче не може завершити розмову. Чи не хоче?

– Нi, не все, – почула Ольга. – Не все, люба моя. Ти мусиш мене пробачити. Ми обое повиннi прогнати те, що постало, чого не було, а мало бути.

– Ти став фiлософом? – Ольга спитала нiби напiвiр

Страница 15

нiчно, а вийшло надто зацiкавлено.

– Я став розумнiшим, нiж був тодi, двадцять один рiк тому. Я став таким, яким i мав би бути тодi. Мiж нами, я гадаю, зникло все несправжне.

– Он як? А тi, що поруч iз нами?

– Побачиш, – вiн таки вiдiрвався вiд того мiсця, на якому стояв. – Усе, я йду. Сьогоднi великий день, Олюню моя. Не забула, як я тебе називав?

«Ти про них подумав?» – Ольга мала те сказати навздогiн, але не сказала.

Бо це означало б знову затримати його. Продовжити мову, якоi не повинно було бути взагалi.

– До побачення i, як кажуть, до нових зустрiчей. Я тепер завжди буду поруч. І ти будеш поруч, Оленько.

Вiн вийшов, Ольга не мала сили йти за ним бодай до виходу, взагалi не мала сил. Вона опустилася на стiлець бiля дверей кiмнати.

Сидiла, i до голови не приходила жодна думка. Може, ii голова стала геть порожньою? Що ж, нехай буде так, бо так i треба, щоб було, вона вже виговорилася.

Десь там вiн, певно, пiдходив до своiх дружини й доньки – щось казав. Що? Хiба iй важливо?

«Вiн сказав – до нових зустрiчей, – подумала Ольга. – А вони будуть. І щось треба буде говорити, не раз i не двiчi. А що я скажу Дмитровi, Тарасовi? Як я навчуся нiчого iм не сказати?»

…В ii головi раптом закрутився, завертiвся швидкий i жахливий калейдоскоп. Вона, але розчленована, розбита, розсортована на дрiбненькi, начеб рiзнобарвнi частини, йшла назустрiч хлопцевi, котрого, як виявилося, звали Єгором. Саме Єгором. Вона вперше дивилася в очi йому, а вiн iй, i потiм призналися обое, обое й просили – одне одного, Бога, долю, – щоб те було назавше. Вони йшли берегом Днiпра, взявшись за руки. Стояли бiля ii iнституту, де вона мала складати iспити за третiй курс, а потiм за четвертий i п’ятий. Бiля його вишу, де вiн теж складав iспити. Цiлувалися пiсля екзаменiв. Вiн уперше заходив до ii кiмнати, а потiм вона до його. Вони вперше кохалися. У гарячковому самозабуттi зривали одне з одного одяг, iхнi тiла шукали чуже i свое тiло. Знаходили й пили щастя, якого було так багато i яке хлюпалося через вiнця.

«Нi, його не було, коли я складала iспити за п’ятий курс, тi дурнi випускнi iспити, й захищала дипломний проект, – раптом пригадала Ольга. – Вiн уже працював у своему мiстi».

Калейдоскоп упав, розбився, зробився з кольорового сiрим i зник. Вона стояла посеред площi перед iнститутом, нi, серед площi перед переговорним пунктом, звiдки щойно телефонувала до коханого, щоб повiдомити, що успiшно захистилася, отже, в неi буде червоний диплом.

«Ти будеш Архiтектором з великоi лiтери», – казав Єгор не раз.

А тодi мовив:

– Я дуже радий за тебе.

– А я рада, що ти радий за мене, – сказала вона. – Радiша за тебе.

І видала те, чого, може, й не мала казати. Напiввидала, бо додала:

– Приiжджай, я тобi повiдомлю ще одну гарну новину. Кращу за червоний диплом. Радiсну, дуже радiсну новину.

– Ти маеш гарне направлення? Ще лiпше, нiж було?

– Нi, ще лiпшу новину, – сказала Ольга. – Ще лiпшiшу. Зрозумiв? Коли ти приiдеш?

Вiн пiсля невеликоi паузи:

– А коли в тебе випускний, нагадай?

Ольга нагадала. Але щось уже легенько тенькнуло всерединi. Перший дзвiночок. А за ним був i другий. Дзвонище, що падав на неi з висоти. І все ж вона встигала вiдскочити. Вона, Ольга, а не хтось iнший.

Тодi, пiсля розмови, вона стояла посеред площi. Довго стояла. Люди йшли i йшли, оглядалися на дiвчину в бiлiй сукнi. Хтось запитав, що з нею?

– Нiчого, дякую, – сказала Ольга.

А Єгор мав запитати iнше. Мав здогадатися, що вона мала йому сказати, яку таку гарну новину, лiпшiшу за червоний диплом, повiдомити.

Не спитав. Не здогадався. Не спитав i тодi, коли приiхав на ii випускний. Коли вона стояла i висяювала перед ним у гарному довгому бiлому платтi, чимось схожому на весiльне. Грошi на яке вiдкладала цiлий рiк, навiть бiльше – пiвтора року.

– Ти маеш шикарний вигляд, – сказав Єгор.

– Дякую. Справдi? – Ольга трохи кокетувала.

– Шикарнющий, – сказав Єгор. – То куди зараз пiдемо? Разом з усiма в ресторан чи лiпше кудись удвох?

– Нас уже трое, – сказала Ольга.

Сяйнула усмiшкою, радiсною i трохи знiяковiлою. Видала-таки таемницю.

Вiн здивувався. Зирнув пильно. Надто пильно.

– Трое? А хто третiй? Сподiваюся, твоя подруга, а не друг. Я вже ревную. Чого замовкла? Кажи.

– А ти не здогадався?

У Ольги тодi все завмерло всерединi. У передчуттi. Та вона ще не знала, якому.

– Нi, – сказав Єгор. – Не можу врубатися. Хто це? Хтось iз викладачiв?

– У нас буде маленький, – тихо-тихо вимовила Ольга й додала, – чи маленька.

Єгор не кинувся обiймати. Тiльки всмiхнувся. Взяв за руку.

– Справдi?

– Дуже справдi, – сказала Ольга. – Подарунок до диплома.

І тривожно, ще з легкою тривогою:

– Ти хiба не радий? Єгоре…

Вiн зам’явся, перш нiж сказати. Наморщив лоба. Глянув, наче щось пригадуючи.

– Я радий, Олю. Радий, мила моя. Навiть дуже. Тiльки… Скiльки часу ти вагiтна?

– Це мае значення?.. Мiсяць, може, трохи бiльше…

– Отже, ще не пiзно… Розумiеш…

Ще раз Єгор збентеж

Страница 16

но затнувся, умовк.

– Кажи! – хотiла вигукнути, але вийшов швидше хрипкий шепiт

– Може, нам ще рано? – вiн узяв ii за руки. За обидвi.

– Рано?

– Так, Оленько. Ти щойно закiнчила iнститут. У мене там, на роботi, перспектива намiчаеться. Та й ти будеш починати. Почнеш iз декретноi вiдпустки? Як каже теперiшня молодь – якось не комiльфо. Почекаемо трохи?

– Скiльки?

Ще раз мала вигукнути й не вигукнула. Знову хрипко, ще хрипкiше вимовила слово-запитання.

– Що стiльки? – Єгор знову не зрозумiв.

– Скiльки будемо чекати? Рiк, два, три?

– Навiщо ти так, Олю? – вiн спробував ii пригорнути. – Разом i вирiшимо, скiльки. Я ж вiд тебе не вiдмовляюся. І нiколи не вiдмовлюся. Ти ж моя.

Їй почулося: «Моя рiч». Коштовна рiч. Із найдорожчого кришталю, казав вiн iй рiк чи два тому.

– І за те спасибi. Як каже один мiй земляк – гран-мерсi в коробочцi.

– Олю, не треба так, – вiн дихнув iй в обличчя. – Якщо ти вже так хочеш, то хай буде.

– А ти не хочеш?

– Хочу, але не зараз. Оленько, все-таки трохи почекаймо з дитиною.

– Отже, ти вимагаеш зробити аборт?

– Я не вимагаю, але ж… Ти мусиш вирiшити сама.

– Сама, як ти хочеш?

Ольга вигукнула це, рiзко розвернулася i побiгла. До вулицi перед iнститутом. Побачила таксi, рвонула дверцята.

– Їдьмо! Швидше! Швидше! Рушайте ж!

Машина рвонула з мiсця. Єгор не добiг кiлька крокiв.

– Куди? – спитав таксист.

– На залiзничний вокзал.

Ще в машинi Ольга вирiшила: «Дитина мае народитися. Я не буду вбивати свою дитину». Останнi слова вона, мабуть, прошептала, бо таксист спитав:

– Що ви сказали? Кого вбивати…

– То я так, – вiдповiла Ольга. – Нiкого вбивати не будемо. Нiкого й нiколи.

Таксi iхало до вокзалу, де вона мала зустрiти Дмитра. Зустрiти Дмитра. Зустрiти Дмитра…




7


Богдана викликали до начальника колонii. Вiн саме закiнчував лiпити дiвчину. Дiвчину з крилами, яка простягае руки наче назустрiч комусь. Не хотiлося переривати роботу, бо це могло означати, що фiгурка вийде гiршою, нiж задумував, так уже не раз бувало. Але треба було йти. Бо кликав начальник, сам майор Євтеев. Чого б то? Знову якесь термiнове замовлення? Вiн поставив недолiплену дiвчину на стiл, вимив руки. Поглянув туди, де стояла дiвчина, яка ще мала народитися з глини. Ще не зовсiм народилася. З однiею рукою. Вона стояла й сиротливо-докiрливо дивилася на свого творця.

– Я скоро повернуся, – пообiцяв Богдан.

У нього не було нiякого передчуття. Усi його передчуття й почуття вже вмерли, а нових боявся народжувати. Бо разом iз ними мiг з’явитися промiнчик чи маленький росточок надii. Коли вiн, як бувало, народжувався й гас, в’янув, умирав, то потiм, пiсля кожноi такоi з’яви, такого народження ставало боляче, нестерпно боляче, так, наче хтось вирiзав iз тiла шматок шкiри, i те мiсце нiяк не могло перестати кровити й довго пекло.

Шлях вiд майстерень, де йому видiлили кiмнатку, в якiй i лiпив фiгурки, що почали користуватися попитом, а отже, популярнiстю десь там, на волi – i, як пiдозрював Богдан, приносили прибуток не тiльки установi номер такий-то, а й самому майору Євтееву, – цей шлях минув швидко. Його нiхто не зачепив iз зекiв, бо всi знали про теперiшне привiлейоване становище в’язня Богдана Ратушняка.

Церемонiя необхiдного шмону перед входом до адмiнбудiвлi. Може, вiн чимось хоче вбити чи бодай штрикнути пана майора або його симпатичну секретарку Люську, яка волiла, аби ii називали Люсьеною… Сама Люська-Люсьена зустрiчае його настороженою посмiшкою, а потiм посмiшка теплiшае – вiн уже виконував i для неi персональне замовлення. Комусь там на день народження.

– Я зараз доповiм, – вона йде i вертаеться з кабiнету пана майора, який мае привiлей – тримати секретарку жiночоi статi замiсть прапорщика чи сержанта.

Вертаеться на диво швидко.

І чекати Богдановi цього разу не доводиться.

– Заходьте.

А в кабiнетi ждало ще бiльше диво. Бо пан майор пiдвiвся, наче хотiв вийти йому назустрiч. Усе ж передумав i показав на стiлець перед своiм столом.

– В’язень… – почав було Богдан, але майор перебив.

– Сiдайте, будь ласка, Богдане Петровичу.

І це ще два дива – номер три i номер чотири, – бо зекiв пан майор нiколи не називав навiть по iменi, не те, що по батьковi. І iм належало, якщо удостоiлися честi бути в цьому кабiнетi, а це траплялося рiдко, вкрай рiдко, стояти перед столом, заклавши руки за спину, а не сидiти.

– Я, певно, вiдiрвав вас вiд роботи…

Слова цi – диво номер п’ять.

– Я лiпив дiвчину, – сказав Богдан. – Потiм долiплю.

– Вiн лiпив дiвку! Здорово! Скажу увечерi своiй дамi. Є ж чоловiки, якi не кадрять, а лiплять дiвок.

У пана майора явно був гарний настрiй. І це диво номер шiсть.

За ним прийшло головне, як i належало – сьоме, бо далi майор Євтеев сказав:

– Я покликав вас, Богдане Петровичу, щоб повiдомити дуже гарну новину. Менi подзвонили, що готуються документи на ваше звiльнення. За тиждень-другий отримаемо. Матимете волю, з чим вас i вiтаю сердечно.

– Але я…

Богдан хотiв сказ

Страница 17

ти, що вiн, як засуджений за вбивство, ще не мав права подавати прохання про помилування. Зрештою, тому не подавав нiчого. Інодi до нього приходила думка: «А чи потрiбно це?» Може, йому судилося витримати цю несправедливiсть, це випробування… витримати до кiнця…

– Богдане Петровичу, – сказав майор Євтеев. – Знайшли справжнього вбивцю. Я по своiх каналах навiв теж деякi довiдки. Ви справдi невиннi. Держава повинна виплатити вам компенсацiю за цi роки. Хоча, пiдозрюю, вас ще чекае велика тяганина. Взагалi-то я ще не мав би повiдомляти вас, але я теж людина, хоч багато хто так не вважае. Тому й не мiг стриматися. За моiми даними, вбивця сам заявився в полiцiю. Про решту ви дiзнаетеся вже там, удома. Закiнчуйте всi своi справи й готуйтеся до звiльнення.

Легко було майору Євтееву казати – готуйся до звiльнення. Богдан давно перестав сподiватися на диво. Але й перестав докоряти Боговi, людям за те, що сталося. Вiд вiдчуття приреченостi його рятувала робота, яку любив. Буря в його душi поступово втихомирилася. Не рахував час, який лишився до звiльнення. Вiн виробив собi особливий ритм. Вибрав собi статус в’язня-«мужика», iз яким, з працею якого рахувалися тепер i в’язнi, й навiть затятi кримiнальники, i начальство.

І от його монотонне життя в неволi знову збурилося. Став перебирати варiанти, як житиме далi. Мiг вернутися в село, звiдки й вирушив колись у широкий свiт. Але там, у батькiвськiй хатi, разом iз мамою жили сестра з чоловiком i вже двома дiтьми. Брат жив у своему будинку, теж iз сiм’ею. Отже, туди дорога заказана, та й не було бажання. В Лучеськ? Так, тiльки в Лучеськ, мiсто його навчання, творчого росту, кохання. Хоч i мiсто найбiльшоi зради в його життi. Вертатися в дiм на вулицю Обiтницю не було сенсу, та й нiхто там його не чекав. Можливо, й Настуня. Вiн писав iй листи, iх повиннi були доньцi читати, але, очевидно, не читали. Зараз вона мала б читати й вiдписувати сама, але не писала. Що iй казали про батька й чи казали взагалi? Дозволу на удочерiння теперiшнiм чоловiком Марii вiн не дав. Та й не мiг дати, хоч Марiчка в листi просила «не ламати доньцi долю й бiографiю». Не мiг, бо це б означало, – окрiм того, що вiн любив Настуню, – що вiн хоч якось визнае свою провину. Те, чого не робив i не мiг зробити – убив людину.

А ось пiсля звiльнення поiде i все з’ясуе. І буде боротися.

– І все ж гiрко. Гiрко, подруго, – сказав Богдан до недолiпленоi фiгурки дiвчини.

Наступного дня вiн ii долiпив, а ще за день отримав листа. Зi зворотною адресою – Лучеськ, вулиця Обiтниця, 4, Лiнiчук Марiя. Ось як тепер ii прiзвище! Прiзвище колишнього Богданового однокурсника.

Його колишня дружина писала, що довiдалася про його недалеке звiльнення. Щоб хоч якось залагодити свою колишню провину, до того ж подвiйну, вона не матиме нiчого проти, якщо Богдан повернеться в iхнiй будинок. Адже йому десь треба жити. Кiмната для нього е, з другого боку зробить вихiд. І Олесь не проти, хоч вона розумiе його теперiшнiй стан. Тому, що до вбивства того дiда виявилася причетною Олесева сестра Тамара, а скоiв убивство Тамарин чоловiк Захар. Тепер вони обое засудженi. Зрештою, вибирати йому, Богдановi, у неi самоi лише одне прохання – не травмувати Настуню, дiвчинка росте гарною, розумною, тiльки хворобливою i надто вразливою. Будь-яка травма для неi небезпечна. Надто моральна. Вона вважае i називае татом Олеся. Хоч по батьковi досi Богданiвна. Хай Богдан подумае, як розв’язати цю проблему. «Тож бувай i до зустрiчi», – закiнчувала Марiя. Перед тим вона написала про сум’яття в своiй душi.

Сумбурнi думки напосiлися з усiх бокiв на Богдана, ледве вiн закiнчив читати. Причетна до вбивства дiда Зосима Олесева сестра Тамара, а вбив Захар? Нi Тамару, нi Захара Богдан не знав. Не знав вiн, виявляеться, i своеi Марii. Марiчки. А раз так, то не знав i самого себе. Того, що еднало його з iншими людьми.

І раптом усi думки кудись вiдбiгли, бо вiн чiтко зрозумiв – запрошуючи його, Марiчка хотiла, аби вiн вiдмовився вiд приiзду. Чи готувала до того, що його чекае? «Я там зайвий», – подумав Богдан.

Але вiн вирiшив iхати саме до Лучеська, на Обiтницю. Вiн боротиметься за дочку. Знайде слова, якi не травмуватимуть Настуню, а навернуть ii до батька. Йому потрiбно пояснити щось украй важливе й доньцi, i ii мамi, i всiм iм, навiть тiй же Марiйчинiй Вiцi. Яка мала приiхати до нього, але не приiхала. Нi сама, нi з Настунею.

«Але так i мало бути», – сказав собi Богдан.

Вони, очевидно, мали б приiхати десь на другiй частинi його строку, коли Настуня була б пiдлiтком. Вiн же не виправдав iхнiх надiй, його звiльняють, як дикого звiра, випускають на волю достроково.

Вiн дикий звiр?

«Я дикий звiр, як i всяка людина, – подумав Богдан. – Хоч i грiх так думати, але ж думаеться, i вiд цього нiкуди не дiтися».

…Вночi увi снi вiн бiг за Марiчкою. Як тодi, при знайомствi, пiшов за нею, так тепер бiг. Вiн мовби ще не бачив Марiччиного обличчя, але знав, що дiвчина, жiнка, за якою бiжить, то – вона. Вiн мусить ii наздогнати. Мусить

Страница 18

овернути ii до себе, заглянути в обличчя, побачити ii очi, якi, вiн знае, випромiнюють сонце, а за сонцем вiн побачить щось бiльше – ii душу, яка нiколи не вiрила, що вiн винен.

Богдан прокинуся в той момент, коли наздогнав Марiчку i взяв ii за плечi, щоб повернути до себе.

Довкола панувала нiчна тиша.

Вiн уже до ранку не засне.

Йому раптом нестерпно захотiлося встати, пiти в свою кiмнату-майстерню i взяти до рук вилiплену ним дiвчину. Тепер вiн знае: не треба обдурювати себе, бо обличчя в неi – то обличчя колишньоi дружини. Були такi хвилини пiд час нiчного безсоння за всi цi сiм рокiв, десять мiсяцiв i дванадцять днiв неволi, коли вiн думав, що насправдi Марiйка вiрить йому, вiрить у те, що вiн за собою не мае нiякоi вини. А якщо не вiрить, то нi його, нi ii життя не мае нiякого сенсу. Бо тiльки з’еднанi iхнi життя й мали сенс, мали мету. Втрата цiеi вiри – то справдi найболючiше, що вiн зазнав у цьому життi.

Богдан раптом чiтко пригадав те, що вона написала ще в листi: «Менi страшенно соромно, i я не розумiю, як i чому я тобi не повiрила. Не розумiю, що зi мною сталося. Сум’яття моеi душi тепер – то наче плiд, що зав’язався, хоч i не мiг зав’язатися. Може, краще, щоб вiн i не зав’язувався. Але менi вiн потрiбен, це я знаю, як i знаю те, що ти менi не простиш. Я уявляю, що тепер коiться в твоiй душi, й вiд того ще тривожнiше. А ще я думаю про Настуню i про Олеся. Як iм сказати про те, що я думаю… Вiдчуваю, що мушу сказати. Але чи маю право?»

Богдан подумав про те, що Марiчка написала – вона знае, що вiн ii не простить… Виходить, вона чекае цього прощення? Навiщо? Щоб полегшало, чи… Нi, таки треба iхати. Їхати, але нi про що не писати й нiчим не докоряти. Все мало вiдбутися, як написано на скрижалях його долi i як вiдбулося. Чимось вiн же заслужив цю несправедливiсть, цi дикi майже вiсiм рокiв…

Богдан заплющив очi, йому хотiлося заснути й побачити закiнчення того сну, який щойно приснився. Це було неможливо, але це мало бути.

Вiн подумав про те, якими нестерпно довгими будуть цi кiлька тижнiв до звiльнення. Звiльнення, що не заспокоiть душу й почуття, а ще бiльше посилить тривогу.

Раптом уявив, як його сон став народжуватися десь там, у Лучеську. На Обiтницi, а може, й у замку. Сон, що ожив. Той сон летiв над мiстом, щоб потрапити сюди, до нього. Сон ставав людиною, i його намагалися вполювати вартовi, якi охороняють колонiю. З неi нiхто не мае втекти, а ось його сон сам проситься всередину.

Його сон летiв через поля й лiси, мiста й села, вперто шукав дорогу.

«Зупинися, чоловiче, – подумав Богдан. – Бо так справдi збожеволiеш перед самiсiнькою волею».

Але ж чому, кому вiддано цi роки й днi?

Проводжаючи його до дверей свого кабiнету, майор Євтеев сказав:

– Богдане Петровичу, признаюся, я нiколи не вiрив, що моi в’язнi (вiн так i сказав – моi в’язнi) невиннi, як усi вони вважають. Чи майже всi. Жоден убивця ще не став невбивцею. І от я побачив, що таке бувае. Я намагаюся уявити, що ви почуваете, що почували всi цi роки, i не можу. Або я старий солдафон, у якого геть замерзла душа, або я… Бувайте, Богдане Петровичу.




8


Ольга сидiла у своему домi. Треба було кудись iти, вирватися в мiсто, на простiр, а вона не могла. Хотiла й не могла. Боялася на вулицi зустрiти Єгора, його дружину, доньку.

Вона казала собi: «Нiчого я не боюся» – i боялася.

Подзвонив Дмитро. Повагалася, перш нiж вiдповiдати. А тодi рвучко схопила мобiльник.

– Привiт, Олюню. Ти ще з Оленою Платонiвною?

– Так, – сказала Ольга. – Я ще ii проводжаю.

– Тодi iй ще один великий прощальний привiт. Я потiм передзвоню. Або ти дзвякни.

Чому вона сказала чоловiковi неправду, що досi проводжае сусiдку? Бо раптом злякалася, що Дмитро примчиться додому чи покличе ii кудись, може, разом пообiдати. А що вона йому скаже, коли вона не готова нiчого сказати, просто не готова. От яка бiда.

…Ольга, та, в бiлiй, напiвпрозорiй, схожiй на весiльну сукнi, вийшла з таксi бiля залiзничного вокзалу. Розплатилася з таксистом (добре, що взяла з собою грошi), озирнулася, ковзнула поглядом по натовпi й зрозумiла, що iй немае куди iхати, куди втiкати. Нi поiздом, нi автобусом, нi маршруткою. Їi брали в киiвський проектний iнститут, де вона два роки поспiль проходила практику й добре себе зарекомендувала. Удвох вони вирiшили, що або Єгор переiде в столицю, i там винаймуть квартиру, або вона поiде до нього в Сумськ, де вiн планував купити собi житло. Це в майбутньому.

«У кого лiпше вийде, той i покличе до себе, – сказав Єгор. – Я не смiю панночку звати в провiнцiю, хоч i хотiв би».

Тепер виходило, що все полетiло шкереберть iз тих планiв – через неi, через ii рiшення. Але нiчого мiняти вона не збиралася – дитина мае народитися. І якщо вiн дитини не хоче, тим гiрше для нього. Значить, не хоче i ii, для нього народження iхньоi дитини не радiсть, не свято, як для неi, а щось таке малозначуще, що можна вiдтягнути, вiдкласти на потiм, якого i взагалi може не бути. Так думала Ольга. А ще ii образили Єгор

Страница 19

вi слова: «Я ж не вiдмовляюся вiд тебе». Вони перекреслювали щось таке, що досi жило в нiй. Вони гасили полум’я, що палахкотiло в ii грудях, перетворювали його на ледь помiтну жарину. А кохання таким не бувае.

Вiн «благородно» не вiдмовляеться вiд неi! Бо вона вагiтна? Нi, вiд вагiтноi якраз вiдмовляеться.

Вiн констатуе: «Ти ж моя!». Отже, все надалi мае бути тiльки так, як вiн хоче. Вiн великий пан ii життя?

У Ольги все кипiло в грудях. Їi душила образа. Цiею образою, тим, що сталося, iй хотiлося з кимось подiлитися. Хай би хтось звернув увагу, як iй недобре, на оте сум’яття в душi, котре ii охопило. Вона йшла в натовпi повз вокзал, а тодi зупинилася, вернулася, рушила в протилежний бiк. Хотiлося зустрiти когось знайомого, але людський вир був байдужим до неi. Хотiлося втекти вiд усiх байдужих, але куди? Вертатися, щоб святкувати з однокурсниками закiнчення навчання, вона не хотiла. Їхати в гуртожиток не могла: там мiг чекати Єгор. Вертатися додому теж не могла: ii домом досi був iнтернат для сирiт, звiдки вона вирушила у свiт раз i назавжди.

«Я все одно втечу», – подумала Ольга.

Утече ще раз од усiх, од цiлого свiту. Вона зайшла всередину вокзалу. Тут був ще бiльший вир, який ii вiдразу пiдхопив. І понiс до Пiвденного вокзалу. А потiм вона повернулася назад. Зупинилася у вестибюлi, стала дивитися на розклад поiздiв. Може, справдi кудись поiхати, куди завгодно, аби зникнути. У сумочцi, перекинутiй через плече, у неi е майже пiв тисячi гривень. Вистачить до будь-якого мiста в Украiнi. Ольга зайшла до залу, де продавалися квитки, i побачила довжелезнi черги бiля кас. Сьогоднi п’ятниця, i всi роз’iжджаються по домiвках, звiдки родом, де хтось iх чекае. Їi не чекав нiхто й нiде. Ольга пiшла назад. При виходi з вокзалу почула:

– Ви теж не змогли взяти квитка?

Зверталися явно до неi. Ольга повернула голову й побачила поруч хлопця – не вродливого, але й не поганого, з довiрливо-збентеженим поглядом, iз перекинутою через плече спортивною сумкою. Ольга хотiла випалити йому щось дошкульне, таке, щоб вiдразу його вiдшило, i не змогла. Хiба вiн винен, що в неi такий настрiй, що вiд неi i ii дитини вiдмовилися, бо вона й те життя, що вже iснувало в нiй, – то ж едине цiле. Те цiле хотiли розрiзати, другу частину вбити, позбутися, викинути, як непотрiб. Хiба цей хлопець iз таким наiвним поглядом винен, що вона самотня посеред цього людського натовпу, цього потоку, валу, що байдуже котиться повз, обминае ii, а тепер iх обох.

– Так, я теж не взяла квитка, – сказала вона. – Поiду iншим разом.

– Можна спробувати маршруткою або рейсовим автобусом, – сказав хлопець. – Он вони там стоять, на площi. Ходiмо?

Ольга механiчно, мовби пiдкоряючись людському потоку чи довiряючись цiй наiвнiй усмiшцi, пiшла поруч iз ним. На майданчику перед вокзалом справдi стояв цiлий ряд автобусiв – i бiльших, i менших. Коли вони наблизилися до них, Ольжин супутник спитав:

– Вам куди?

Ольга окинула поглядом автобусний ряд i спинилася на другому в цьому ряду. Прочитала: «Киiв—Лучеськ».

– Менi до Лучеська, – сказала вона.

– Справдi? – хлопець явно зрадiв. – Оце удача! Я теж iду до Лучеська. Ходiмо, ходiмо! Може, ще е квитки на найближчий рейс.

Нахаба-хлопець (нi, його аж нiяк не можна було назвати нахабою) навiть торкнувся ii руки. На мить i обережно-обережно. Ольга хотiла сказати, що iй не до Лучеська, iй до… Вона помилилася, обмовилася, iй до Миколаева, Бiлоi Церкви чи Черкас, он мiкроавтобуси туди теж стоять. Або що вона передумала iхати (так лiпше), до побачення, хлопче. Але раптом iй перехотiлося вимовляти цi слова, чом би не дозволити собi маленьку авантюру, яка гiдно увiнчае ii сьогоднiшнi прикрощi… Вона пригадала, що Лучеськ десь на Заходi Украiни, що там е, вона читала чи чула, старовинний замок. Вона приiде, вранцi поснiдае, огляне той замок i поiде назад. Шукатиме в Киевi квартиру, iншого виходу нема. Грошей на дорогу туди й назад i на снiданок повинно вистачити. Хай огидний Єгор (вона його вже розжалувала з Єгорки й Єгорчинi) помучиться, гадаючи, де вона, якщо вiн узагалi здатен вiдчувати муки совiстi.

У маршрутцi знайшлися ще три вiльнi мiсця, правда, не поруч – спереду, всерединi й позаду, але це iй було на руку, бажання про щось говорити дорогою вона не мала. Мiкроавтобус зупинявся на шляху до Лучеська лише двiчi. На однiй iз зупинок хлопець пригостив ii кавою, а за кавою з тiстечком (це було доречно, бо Ольгу вже всерединi смоктав черв’ячок) неочiкуваний попутник спитав, чи можна довiдатися ii iм’я, i сказав, що його звати Дмитром. Вiн повiдомив, що вертаеться з поiздки до знайомого, вирiшив одну важливу справу, а наприкiнцi ще й зустрiв таку чарiвну землячку. Ольга вiдповiла, що вертаеться пiсля отримання диплома. Бiльше iнформацii вона видати не хотiла, на його запитання, хто вона за спецiальнiстю, скупо сказала, що архiтектор, i дала зрозумiти, що нiякого бажання виливати далi душу вона не мае. Дмитро мовчки зiтхнув, хоч вогники в його очах не погасли, тiльки ще яскравiше загорiлися.

Страница 20

Що далi Ольга iхала, то дужче в душi лаяла себе за цю авантюру. Але вона ще не знала, що ii чекае по приiздi. У Лучеську автобус зупинявся на якихось вулицях, виходили пасажири, але Ольга вирiшила iхати до кiнцевоi зупинки на автовокзал, а там уже вирiшить, як iй бути далi. Може, там е якась кiмната вiдпочинку, а може, перекантуеться й так чи поiде вiдразу назад, е ж, певне, вечiрнi рейси.

Кiнцевою зупинкою виявилася вулиця бозна-де, явно в якомусь мiкрорайонi з тих, що називають спальними. Ольга вийшла, озирнулася, побачила з трьох бокiв довгi рядки коробок-багатоповерхiвок, а з четвертого – якусь приземкувату, правда, модернову будiвлю, як оцiнила вона своiм архiтектурним оком. Зупинка була на стику двох вулиць i невеличкого майдану перед тим модерновим будинком. Холодний, явно не лiтнiй вiтер дув так, мовби вони стояли в якiйсь аеродинамiчнiй трубi. Ольга зрозумiла, що скоiла найбiльшу дурницю в своему життi.

– Вам далi куди? Я зараз спiймаю таксi, – сказав Дмитро.

– Менi… Де у вас автовокзал?

– Автовокзал? Ви що, не мiсцева? Вам ще iхати кудись далi?

– Менi iхати ще дуже далеко, – сказала Ольга й вiдчула, як у нiй наростае злiсть на себе й на цього причепу, який став свiдком ii ганебноi поразки.

– Що ж ви так?.. – Дмитро вимовив спiвчутливо-довiрливо. – Вже пiв на одинадцяту. Навряд чи в цей час ще е якийсь рейс.

– Тодi поiду вранцi.

– Але в нас автовокзал на нiч зачиняеться, – сказав Дмитро. – Хiба перейдете на залiзничний. Бо невiдомо, чи е мiсця в готелi. А вам, власне, куди далi?

– Менi далi назад, до Киева, – випалила Ольга.

– До Киева?

– Так, до Киева.

І тут Ольгу прорвало. І вона мов у гарячцi (а може, й була гарячка) виклала, викрикнула, що вiн бачить перед собою божевiльну авантюристку, котру сьогоднi зрадив хлопець, якого вона любила i якому довiряла, що вона поiхала свiт за очi, а сказала, що iде до Лучеська, бо побачила табличку з назвою iхнього мiста на автобусi. І хай вiн лишить ii у спокоi, далi вона сама дасть собi раду, а вiн може спокiйно iхати додому.

Вiн стояв i… i спiвчутливо, майже нiжно дивися на Ольгу. А коли вона закiнчила свiй гарячковий, iстеричний монолог, промовив лагiдно:

– Заспокойтеся, будь ласка. Зараз ми поiдемо до мене додому вдвох. Не лякайтеся. Я живу з мамою. Для вас знайдеться кiмната, де ви спокiйно переночуете. А завтра вранцi поiдете, куди хочете. Ну, я ще можу, якщо забажаете, показати славний Лучеський замок i наше Старе мiсто, в якому я, до речi, живу. Там у нас iсторико-культурний заповiдник, так що я заповiдний екземпляр. То iдьмо?

Ольга вiдповiла, що нiкуди вона з ним не поiде, хiба що хай скаже, як добратися до залiзничного вокзалу. Дмитро не сказав, а зупинив таксi, яке вiдвезло iх до того вокзалу. Там вiн i залишився з нею, хоч Ольга й протестувала. Стукнув себе по лобi, бо згадав, що в сумцi в нього е лiтня куртка, яку взяв з собою. Ользi у тiй легкiй куртцi справдi стало теплiше.

Вона прослухала лекцiю про Лучеськ i його замок, про диво бiля замку колись у День Миколая, який е покровителем мiста, про Дмитрове дитинство пiд замком i в замку. Дiзналася справдi багато цiкавого про Лучеськ i самого Дмитра. Вiн був за освiтою економiстом i тiльки-тiльки починав займатись, як сказав, «гiркою наукою дрiбного бiзнесу». Уперто заперечував на Ольжинi пропозицii все ж поiхати самому додому, сказав, що вiн чемпiон Лучеська з неслухняностi й упертостi. І ще про те, що тут по вокзалу шастають цигани, якi крадуть таких вродливих авантюрних дiвчат, а вiн цього допустити не може. І хоч Ольга не вважала себе вродливою, тепла хвиля пробiгла ii тiлом. Дiстав iз сумки коробку з цукерками i, незважаючи на ii протести (вiз, певно ж, мамi), пригостив Ольгу, а потiм вони запили цукерки чаем у буфетi, хоч то був, як констатував Дмитро, «умовно-чай». Ользi ставало все затишнiше з цим хлопцем iз Лучеська. Знесилена, у солодкiй передранковiй дрiмотi, вона навiть схилила на нього плече й поступово заснула.

Це плече Дмитро iй пригадав, коли пiсля снiданку в пристанцiйнiй кафешцi, пiсля коротких оглядин центру мiста, повiз ii на екскурсiю в замок i заповiдник. І саме там, на замковiй стiнi, на фонi гарного лучеського краевиду i яскравого ранкового сонця, Дмитро iй освiдчився, сказав, що ще в Киевi на вокзалi його обсмалило струмом ii очей, а за цю нiч вiн безтямно закохався i як порядний чоловiк повинний обов’язково одружитися з дiвчиною, яка спала на його плечi. Якщо ж вона вiдмовить, вiн кинеться вниз iз цiеi стiни, i це цiлком буде на ii совiстi.

– Ах, пане Дмитре, – сказала Ольга. – Не жартуйте так… І крiм того…

– Я не жартую, – вiдказав Дмитро. – Я серйозний, як не був серйозним жоден князь на цiй стiнi. Будьте моею дружиною. Зараз ми спустимося вниз, i я покажу вам свiй маленький «замок». Он там наша вуличка Обiтниця, а ось i будинок-замок.

– Вуличка зветься Обiтниця? – Ольга непiдробно здивувалася.

– Так, – сказав Дмитро. – Хтось колись так назвав. Менi навiть подобаеться… То що, згода? Чи ви ще подумаете? Тiльки

Страница 21

е думайте довго. А то я справдi помру.

Ольга подивилася у його захопленi очi. Непiдробно, невдавано захопленi. Вони справдi свiтилися любов’ю. До неi. І вона мусила вiдповiсти на цю любов принаймнi щирiстю.

– Рiч у тiм, – сказала вона. – Рiч у тiм, що я вагiтна.

– То й що? Ваш син буде й моiм сином. Або донька – донькою. Ми ж нiкому не скажемо.

Ольга чекала, що вiн спитае, вiд кого буде дитина, – чи не вiд того, кого вона назвала зрадником? Бо й справдi вважала, що Єгор ii зрадив, хай не фiзично, але своiми словами, своiм небажанням мати дитину… Дмитро не спитав. Нiколи не дорiкнув жодним словом.

– Ми ще обое подумаемо, – сказала Ольга. – Гадаю, ви передумаете.

– Нi, – сказав Дмитро. – За себе я ручаюся. А ось за тебе я боюся, що зникнеш так само, як i з’явилася. Тож поспiшаю зафiксувати цей сон, перетворити його на дiйснiсть.

Ольга не зникла. Вона таки побувала того дня в його домi. Була представлена його матерi, Полiнi Дмитрiвнi, як кохана й наречена. Дмитро пiшов ва-банк i сказав своiй матерi, що в них буде дитина, а вона матиме онука (передчував, як i Єгор?). Тодi ж вона почула тi сакраментальнi слова майбутньоi свекрухи: «Якщо вже дитина буде, то куди тут дiнешся… У нашiм роду пiдлякiв не водилося». Мабуть, Дмитро побачив, яка хмара накрила Ольжине обличчя, бо мовив вiдтак, коли проводжав: «Мама тобi нiчого такого бiльше не скаже, от побачиш». І справдi не сказала. Вже потiм, через роки Дмитро признався, що попередив матiр: коли вона хоч раз дорiкне Ользi за дитину, вони поiдуть свiт за очi. Не сказала. Ольга ж тiльки з’iздила до Киева, щоб забрати речi. Дмитро чекав ii в Лучеську на вокзалi.

Вона ж тi кiлька днiв у Киевi чекала, що от-от з’явиться Єгор у гуртожиток, у ii колишнiй iнститут чи в той проектний, де мала працювати, i забере ii з собою. Скаже, що вiн помилявся, що каеться, просить вибачення за своi слова.

Єгор не з’явився. І тодi Ольга поiхала до Лучеська.

…Теперiшня Ольга сидiла у своiй кiмнатi – своiй кiмнатi свого дому, де вона повноправна господиця, – i раптом вiдчула, що iй не хочеться мовчати, а хочеться кричати.

Серце розривав не бiль, а жаль.

Гiркий-гiркущий жаль просочувався, як неспинний потiк, i розтiкався всiм тiлом, робив його тiлом-жалем. А серцю, звiсно, дiставалося найбiльше, воно набухало, готове от-от вибухнути, розiрватися, бо вона сама ставала великим жалем. Жаллю-Ольгою.

А та жiнка в нiй раптом збагнула: не минуло нiщо, давнi почуття витлiли й тепер роздмухуються, загоряються знов. Чи вже загорiлися… Чи й нiкуди не зникали, скiльки вона iх не притлумлювала.

Вона не раз досi прокидалася ночами, не розумiючи, що дiеться з ii тiлом i душею. Щось у них бринiло i скиглило. «Втома», – казала вона собi.

Як жити тепер, коли вона все збагнула?

Як жити поруч iз цим чоловiком, котрий знайшов ii? А вона знайшла його, хоч i не шукала. І не забула нiчого з його тiла й того, що належало iм обом.

Як жити поруч iз цим чоловiком – i поруч з iншим чоловiком, частиною якого вона стала, щоб забути минуле, i забувала, i ставала сама тим минулим, щоб робити його теперiшнiм – i кожним днем, без того, кого забути не могла.

Росточки пам’ятi загрожували стати плодом, який кривавитиме, не перестаючи. Але ж так жити неможливо… Якщо вона справдi закричить, то цей крик почують. Надворi, на вулицi Обiтницi, якою в такi хвилини мусять проходити збирачi крику, щоб потiм продати його iншим. У сусiдньому будинку, де тепер iншi жильцi, що обживатимуть його, проганятимуть дух колишньоi хазяйки, дух Олени Платонiвни, панi Олени, з якою вона так дружила i едналася душею. Якiй звiряла таемницi.

Вони не повиннi почути ii крику, навiть зойку.

Але що ж тодi робити?

Комусь звiритися, самiй продати цей крик, загасивши його?

Ольжин погляд став когось шукати. Щось шукати. Мобiльний, стiльничок-сiрничок, як каже Тарас. Кому ж подзвонити, до кого озватися?..

Вона спочатку набрала номер шефа, Амвросiя, i спитала, чи вони дуже сумують сьогоднi без неi?

– Ах, панi Ольго, панi Ольго, – вiдгукнувся Авмросiй-Авмросiiще. – Я сам, снiги…

– Шефе, – сказала Ольга. – То Тичина, який писав про свою панi Інну, а ви, пане, позичаете в нього слова й переiнакшуете… Якi снiги серед ранньоi осенi…

– А ви насправдi не можете жити без нас, – Амвросiй, вiдчувалося, вимовив ентузiастично-торжествуюче, як вiн казав. – Не можете, признайтеся, ага? А ми без вас можемо, от, i роботи для вас нема тут сьогоднi, от…

– Ну й дiдько з вами, – сказала Ольга. – Вам i дзвонити не тре було…

– Що трапилося, панi Ольго? – Амвросiй вимовив це вже iншим тоном. – Я нутром вiдчуваю – у вас щось трапилося. І серйозне… Кажiть. Я вже не буду балакати.

«Трапилося, трапилося», – могла сказати Ольга.

І розказати – може б, справдi полегшало.

Амвросiй, може, й справдi був закоханий у неi, а може, й не був.

«Додай ще й Луку», – не раз кепкувала з себе Ольга.

Але в’iдливiсть Луки була зовсiм iншою, нiж напiвдитяче Амвросiеве кепкування i з неi, i з самого себе. Як пiдозрюв

Страница 22

ла Ольга (ще одна ii пiдозра), в Амвросiя була закохана iхня техсекретар-кур’ер-прибиральниця Ярина.

Якось Ольга подумала, а потiм думала не раз, чи могла би бути коханка у ii Дмитра? Вiдповiла – не могла. «А звiдки ти знаеш?» – подумала вона.

– У нас накльовуеться новий проект, панi Олю, – сказав Амвросiй. – Такий новий i такий незвичайний проект, що я й боюся казати.

– То й не кажiть, – порадила Ольга.

– Я таки хочу чимось вас розрадити й заспокоiти, панi Ольго, – сказав Амвросiй. – Бо мое нутро пiдказуе, а я не знаходжу слiв.

– Тому й вигадали проект?

– Нi, проект е. Буде. Точно намiчаеться. То що у вас трапилося? Чи не скажете…

– Не скажу, бо нiчого не трапилося…

Нi, Амвросiевi вона звiрятися не буде. І нi Маринi, нi Яринцi.

Вона ще змусила себе сказати кiлька необов’язкових речень. Серед жалю вже з’явилася пересторога. Мовила свое традицiйне «до зустрiчi» й вимкнула мобiльний-стiльничок. І знову залишилася самотньою, але не порожньою, а переповненою жалем. Який от-от мiг стати криком. І ставав, пружнiв, щоб прорватися назовнi.

І тут вона згадала. Алiна! Алiна, Алiнище, Алiнисько, Алiночка. Колишня колега й подруга по роботi в «Гiпропроектi», де вона вколювала колись, до того, як перейшла в iхню «АМОЛю», яка ще тодi не була «АМОЛею». Алiна ж не захотiла, казала, що ненавидить усi приватнi установи i фiрмочки. Ольга набрала номер (тiльки б вiдгукнулася одразу подруга!) й почула прокурений, хриплуватий голос, що не мав би належати такiй чутливiй жiнцi, як Алiна, але належав.

– Алiночко, менi погано, Алiночко, – сказала Ольга вiдразу, виплескуючи свiй жаль i розпач безжалiсною порцiею. – Менi дуже погано, Алiночко. Рятуй мене.

– А що сталося, Олю? – Прокурено-хриплуватий голос Алiни став ще хрипкiшим. – Ти де? На роботi?

– Я вдома, сама, i вмираю, – сказала Ольга.

– Серце? Голова?

– Душа, – сказала Ольга. – Так болить, що я справдi вмираю. От-от помру.

– Тодi я мчу до тебе, – сказала Алiна. – І не смiй вмирати, а то наб’ю. Душа… Запхни ii кудись i дочекайся мене.

Колишня подруга, ii «швидка допомога», вимкнулася.

«Вона зараз примчиться, – подумала Ольга. – І я можу розказати… Тепер геть усе. Вона вмiе класти руку на дурну голову, як нiхто не вмiе».

І вона стала чекати Алiну. Жiнку, що складалася з кiлькох Алiн, худющу й жилаву, прокурену й нiжну.

Алiна вмiла рятувати й заспокоювати, якоюсь такою грубуватою нiжнiстю, що ii грубiсть ставала теплою, мов розтоплений, але не гарячий вiск. Вона сама в такi хвилини ставала зовсiм iншою й робила iншими всiх, кого заспокоювала й рятувала. Про себе вона казала, що тримае пiд п’ятою чоловiка, але й чоловiк тримае ii пiд «залiзною п’ятою».

«Алiна мене порятуе, – подумала Ольга. – У неi мусить бути рецепт i на мою ситуацiю».

І вона чекала, розганяла, як могла, свiй жаль, жаль-бiль чи бiль-жаль.

Але ii чекання перебив дверний дзвiнок.

«Кого там ще принесло? – подумала Ольга. – Так швидко – Алiна?»

А принесло незнайому жiнку, яка сказала-протараторила:

– Доброго дня, вибачте, будь ласка, я ваша нова сусiдка, прийшла познайомитися, може, я невчасно, але Єгор, мiй чоловiк, сказав, що ви дома i я… Я вирiшила… Познайомитися…

– Заходьте, будь ласка, – вiдповiла Ольга. – Тiльки вибачте, в мене трохи неприбрано…

– Нiчого-нiчого, – сказала нова сусiдка й простягнула Ользi руку з рожевими нiгтями. – Я Інга.

– Дуже приемно, – вiдповiла Ольга i теж назвалася, запросила сусiдку до буцiмто неприбраноi господи.

Дружина Єгора була чорноволосою, фарбовано-чорною, геть схожою на крука, точнiше крукиню, вродливiшою за Ольгу, виразно вродливiшою, але ii врода була не те щоб викличною, вона мовби сама просилася назовнi, вперто демонструвала себе, бо iй було тiсно в своему тiлi, до якого давно звикла i ставилася до нього теж виклично, а чи й виклично-зневажливо. Тому ii врода вiдштовхувала.

«Цiкаво, а чи знае вона, ця крукиня, хто я насправдi така? – подумала Ольга. – Ким я була колись Єгоровi, як ми кохалися, чого вiн переiхав сюди… Нi, не знае. Може, розказати iй вiдразу геть усе, обрубати, знищити наше спiльне майбутне…»

І вiдразу зрозумiла: не розкаже. Не вистачить сили. Не вистачить ще чогось. Може, й мужностi. Їi минуле належить тiльки iй. А теперiшне?..

– Знаете, я завжди жила гарно з сусiдами, – сказала дружина Єгора. – Я люблю жити гарно з сусiдами, особливо з жiнками. І з чоловiками теж, – вона засмiялася. – Жартую.




9


Богдан повернувся до Лучеська посерединi осенi. Вiн вирiшив, що не iхатиме, а йтиме з вокзалу до Старого мiста, до Обiтницi, пiшки. Побачить мiсто, за яким нудьгував там, у колонii, привiтаеться, вдивиться, i ще… Так, мусив зiзнатися: вiн i хоче, i боiться прийти в iхнiй будинок. Нестерпно хоче побачити дочку i… Марiйку, так, зiзнайся собi, цю кляту зрадницю, котра повiрила у твою вину. Не заглянути в ii очi, а поглянути взагалi. Вiн ii майже забув, бо ж свiтлин iз дружиною не мав, зберiгав тiльки доньчине фото, але доньцi там iшов третiй рiк, знiмок зробле

Страница 23

ий, коли вiн ще був на волi. Маля, його маля усмiхалося, усмiшка мовби розтiкалася ще на кiлька усмiшок, i Настуня стояла посеред них. Ця свiтлина теж допомагала йому вистояти. Хотiв попросити, аби прислали iншу, де Настуня старша, i не змiг написати. Вони мали самi здогадатися про цю його потребу. До того ж те фото з’явилося, коли вiн ще тiшився волею, отже, не пiдозрюючи, яка вона солодка, – й воно було вiльним, i його мале диво теж вiльним од того, що трапилося потiм.

Вiн був упертим – i там, у неволi, мовби заново дiзнався про це.

Зараз вирiшив заглянути до свого товариша Андрiя, художника-абстракцiонiста, вже мiг назвати його другом, хоч Андрiй так i не спромiгся приiхати, тiльки писав листи. Але вiн бодай писав…

Богдан зайшов до невеликоi хатини Андрiевоi тiтки, що правила приятелевi i за житло, i за майстерню. Кiмната була захаращена картинами, Андрiй губився серед них, радо й вивчаюче дивився на Богдана. Сказав, хай Богдан уже вибачае, що не спромiгся навiдати, був на заробiтках у Польщi, збирав зовсiм не абстрактнi ягоди, а потiм працював на заводi, вiн теж було одружився, а сiм’я вимагала пеньондзiв [1 - Грошей (пол., спотворене). – Тут i далi прим. автора.], таке життя, старий. Андрiй явно був йому радий. Богдан вбирав у себе його картини, з яких проступав Андрiiв свiт, висловлений у кривих i прямих лiнiях, плямах i крапках, поверх яких жили ромби, трикутники й ламанi квадрати, хвалив, потiм дiстав iз наплiчника вилiплену дiвчину, яку йому дозволили забрати. Хотiв подарувати начальнику колонii за звiстку про волю, але той, певне, вiдчув, що ця дiвчина Богдановi бiльше потрiбна.

– Класненька в тебе вийшла, – сказав Андрiй, – i нiби на волю рветься. Бач, i вирвалася разом з тобою.

Потiм вони пили каву, а перед кавою терпке червоне вино, i Андрiй розповiв про суд, на якому побував, – над справжнiм убивцею дiда Зосима i його спiльницею. Власне, вона, сестра Олеся, теперiшнього чоловiка його Марiйки, i виявилася натхненницею i органiзаторкою злочину.

– Вона була як одержима, ця дiвка, – розповiв Андрiй. – На судi казала, що дуже любила брата, що той був нещасним, коли Марiя вибрала тебе. Що вiн мав бути щасливим, вона дала обiтницю, що брат стане щасливим, i мае отримати Марiю, бо заслужив ii, бачте, бiльше, нiж ти. Ну, а за нею самою упадав той Захарко, втюрений по вуха в цю божевiльну дiвку, вона його й настрополила, що вийде за нього, якщо вiн уб’е того дiда. Бо геть той дiд поганим був. Ну, малий, певно, за нею вельми сох, його було шкода, здоровецький такий, а белькотав, як дитина. Та й хотiлося покликати Достоевського, щоб описав цю сiтуейшен. Вони все продумали, i ключi якось пiдробили до тiеi крамнички, i в твiй будинок вона пробралася, у ту твою майстерню. Ну, а вiн дiда тюкнув, а викрадений молоток тобi пiдкинув разом iз тими артефактами. Весiлля зiграли пiсля того, як тебе в неволю, за грати вiдправили. Уявляеш – весiлля, суки! Все було ок i кей, тiльки ж з роками стала того чувака мучити совiсть, казав, що являвся ночами убитий дiд i пальцем до нього махав, сварився. Є ж такi дiди, що iм вiчним сном не спиться… Ну й не витримав. Коли жiночка до родичiв майнула, вiн i явився до ментiв, тобто вже полiцiянтiв. Тi, видать, не вельми зрадiли такому подаруночку, бо ж убивцю знайшли, посадили, усе в ажурi, мо’, й премiя була, а тут таку свинку пiдсовуе чувак зi своею совiстю. Але мусили розслiдувати заново. Словом, випиймо ще, абракадабра пливи, i ти на волi, – закiнчив оповiдь Андрiй.

Вiн розлив рештки вина, пiдняв склянку.

– За совiсть, чи що? Живе, холера, досi та дама й навiть до падлюк навiдуеться. І за дiда з його пальчиком. Уявляеш, як той Захар прокидався з мокрими штанами пiд боком у коханоi, ради траху з якою вiн пiшов на таку пiдлянку?

– Цинiк ти, брате мiй, – сказав Богдан.

– Колись би сказали – кiнiк, – Андрiй цокнувся склянкою з Богдановою. – Хоч тi фiлософи були лiпшi, нiж ми з тобою. І ти лiпший за мене. А мо’, й за себе.

«Що ж я скажу Марiйцi i ii Олесю? – подумав Богдан. – Чого мене тягне туди? І наче вже не тягне, а мушу йти…»

Історiя, яку почув, була набагато терпкiшою за щойно допите вино. Гiркою й пекучою, бо що таке любов i що зараз мае почувати той Олесь, котрий внаслiдок убивства – до якого не був причетним – тепер мав його Марiю… Олесева сестра, виявляеться, ще й дала обiтницю, що брат щасливим буде, що таки отримае кохану Марiйку… Знав Олесь про злочин, якого заради його щастя замислили, чи все ж не знав…

Йому було це важливо. Бо мав зустрiтися i з Олесем. Гостроносим, немов iз дзьобом. Колишнiм однокурсником, теж другом-приятелем, вiн був на iхньому весiллi й до зарази, певно, страждав, дивлячись, як Богдан цiлуе Марiйку пiд крики «Гiрко», а мо’, й ще щось уявляв, бо ж учився в iнститутi мистецтв, мав багату фантазiю.

– Ще вип’емо? – спитав Андрiй.

– Нi, – сказав Богдан. – Я ж мушу туди прийти бодай вiдносно тверезим. І так не тре було пити. Нумо, роби каву.

Андрiй узявся варити каву, а Богдан уголос мiркував про паскуднi

Страница 24

ть i привабливiсть життя: чи воно вартуе таких випробувань, яких довелося зазнати, що вiн i досi не може визначити, яке воно на смак.

– Не пристукни чого доброго ту щасливу сiмейку, – застерiг Андрiй. – Я колись читав таку польську повiстину «Не будь Мазуркевичем шосе», – класне назвисько, правда?

– Класне, – згодився Богдан.

– Так от, не будь Раскольниковим Старого мiста…

– Раскольников пришив бабцю, той Захар коцнув дiда, а я нiкого пришивати не збираюся, – вимовив Богдан i вiдчув, як у головi його шумить, лагiдно, але й наче погрозливо. – Я iм простив, я з усiм примирився, тiльки черв’ячок все одно щось висмоктуе. Я його ще годуватиму тихенько, бо iнакше дах поiде; вiн, мабуть, iде i в тих, хто все простив…

– Дiдько, а я ще не навчився всiм прощати, – сказав Андрiй. – Сiсти й собi чи що? Не, не хочу, тобi з цукром чи без, я вже забув, яку ти п’еш каву…

– Я майже вiсiм лiт не пив, хiба чифiр, – сказав Богдан. – А питиму я з цукром.

Кавовий смак нагадав про те, що вони любили пити каву з Марiчкою, вона казала, що пити часто не можна, кава потребуе свята. Вiн смiявся – свято треба робити частiше. Кликати його до хати, ще й вiдчиняти перед ним дверi. Докликався.

«Моi дверi зачиненi, i я iх скоро вiдчиню», – подумав Богдан.

І вiдчув, що за дверима все одно буде порожньо.

Треба вертатися на цiй дорозi, не йти туди, – а куди?..

І Марiя його запросила, пiдстава поважна, щоб пiти, щоб з’явитися нежданим…

Душа його, та незрима субстанцiя, яка буцiмто важить аж двадцять дев’ять грамiв (яка точнiсть!), занила – i Богдан подумав, що треба ii взяти на руки, посадити на долоню, погладити й дмухнути. Вона мае невидимо полетiти. А вiн житиме без душi, з самими загрубiлими у неволi нервами. Бо в нього вже, як у того японця Акутагави, принципiв нема, лише нерви, i йому з ними легко жити – те вiн зрозумiв, опинившись за порогом колонii. Тепер буде легко розпоряджатися собою, усiм довкола, що йому належить. «Нi, буде не так!» – мало не крикнув Богдан i вчасно себе стримав: Андрiя лякати не варто.

…Перед ним вiдкрився замок, освiтлений останнiми променями призахiдного сонця, що пробивалося з-за будинкiв. Височiв, як i останнiй раз, коли його бачив, – так само могутнiй, величний. Байдужий до людськоi суети. Такий, як столiття тому. І два, i три, i бiльше. Нi, не такий, бо щось там пiдлатали. Але за своею суттю це був той само замок. Колись, дивлячись на нього, Богдан подумав, що замок вдивляеться у майбутне. Не так у минуле, як у майбутне. Трьома вежами i стiнами. Щось вiн хоче побачити там, щось таке, чого люди побачити не здатнi…

– Привiт, старий, – сказав Богдан. – Стоiш, як i стояв?.. А я вернувся. Як бачиш, живий.

І раптом подумав: повернувся, щоб побачити замок. Отак стояти перед ним, байдужим до людськоi суети. До того, що було й буде. Крiзь столiття, iхнi потрясiння й бурi. Богдан вiдчув – нi, не байдужим. І ще одна химерна думка прийшла: що замок, саме замок допомiг йому повернутися, вiдновити справедливiсть. Як? Вiн стае мiстиком? Але чомусь же така думка завiтала. І ще нове вiдчуття, що думка давно визрiвала, а тепер, коли стоiть перед замком, з’явилася.

Короткою дорогою вiд замку до його вулицi… Богдан вiдсував назад, у незустрiч, кожен свiй крок. А на початку Обiтницi, не справжньоi новоi своеi обiтницi, яку ще мав дати, на вулицi стояла жiнка в тигрячого кольору жакетi та джинсах, iз букетом хризантем. Голомоза Алевтина, яку десь, може, й згадав раз чи двiчi за цi роки, коли в уявi безсонними ночами проходив своею вуличкою, вiчною Обiтницею.

Алевтина видавалася трохи постарiлою – все ж проминуло майже вiсiм рокiв, а не бачив ii ще бiльше – i вже не вiдчуженою геть вiд усього.

Чекала, виявляеться, його.

– Замерзнути можна, вас виглядаючи, – сказала Алевтина.

– Ви – мене? – Богдан непiдробно здивувався.

– А кого ж iще, – пiдтвердила голомоза Алевтина. – І хто ж iще мав би чекати турмiянина, як вас називае бабця Гафiя з сусiдньоi вулицi. Тiльки така особа, як я. Я ж дiзналася, що ви повертаетесь, i подумала, що хтось мусить зустрiти. От i виглядаю щовечора.

– Дякую, – збентежено сказав Богдан.

– Тiльки якщо пан гадае, що я маю на нього якiсь види, то отримае ляпаса, – сказала Алевтина i тицьнула Богдановi букета.

Вiн подякував i не знав, що робити. Зате знала це Алевтина.

– Тупцяйте, тупцяйте! Попереду у вас знаменита сцена «Не ждали». Репiн, чи хто там, вiдпочиватиме.

– Дякую за зустрiч, – сказав Богдан.

– Мали б додати: «Дуже мило, дуже приемно, дуже-дуже несподiвано». Хоч, напевне, ви й не знаете, хто така Вiолетта Пальчинскайте, яка написала цi слова у своiй п’есi.

– Здогадуюсь iз прiзвища, що якась балтiйка, – сказав Богдан.

– Балтiйка… Вiдома литовська драматургиня й казкарка, – iронiчно поiнформувала Алевтина.

– Все одно дякую. Щиро.

– Хоч, певне, вже крутиться в головi: чого ця божевiльна виперлася зустрiчати? – Алевтина всмiхнулася, i вiн подумав, що усмiхненою вона стае схожою на велику кiшку, найiмовiрнiше пуму. Т

Страница 25

ке враження пiдсилював шкiряний «звiрячий» жакет. Богдан пригадав, що нiколи не бачив ii в спiдницi.

– Один фiлософ писав, що всi занадто нормальнi здаються йому пiдозрiлими, – вiдповiв Богдан.

– Тодi, пане Бодю, ми з вами майже родичi, – Алевтина змахнула рукою i швидко пiшла до своеi хатки.

Але спинилася, сказала:

– Раптом не впустять – прошу на ночiвлю до моеi господи. Не бiйтеся, репутацiя в мене й так пiдмочена. А мiсце на пiдлозi знайдеться.

З тим i зникла. Богдан усмiхнувся. Стояв i не знав, що йому дiяти – як то кажуть, радiти чи плакати. Де ж вiн востанне бачив цю голомозу дивачку? Бiля замку? На вулицi, коли вона казала, що хоче купити примiщення, де зараз ресторан «Королiвська варта», бо воно заважае iй бачити замок… І тут пригадав: на судовому засiданнi перед винесенням вироку. Вона сидiла… Вона сидiла, як завше, гладенько виголена, виструнчена, й дивилася на сусiдiв. Тодi вiн ще подумав: наче гiпнотизуе. Тiльки от для чого – щоб засудили на повну чи, навпаки, виправдали… Потiм, коли його виводили, вона зiрвалася з мiсця, зробила порух до його клiтки. Йому тодi здалося, що вона хотiла сказати: «Я не вiрю». Але ж нiчого не сказала. А вiн забув про неi. Та й чого мав би згадувати? Тепер подумав: чого приходила, незмигно дивилася i вимовила чи не вимовила тi слова? Як сусiдка – з простоi цiкавостi? Убивця вiн чи не вбивця? Про Алевтину рiзне можна було почути на iхнiй вуличцi. Марiчка якось теж сказала: «Та за нею психушка давно плаче». Але ж Алевтина рiдко спiлкувалася з сусiдами. Дуже рiдко.

Тут Богдан збагнув, що його роздуми про Алевтину, ii поведiнку – це теж частинка, варiант способу, як вiдтягнути час до повернення. До зустрiчi з людьми, з якими не прагнув зустрiтися. Чи таки прагнув? Може, Настуня – то теж його виправдання перед собою? Але ж вiн так хоче побачити доньку…

І Богдан потюпав далi. А назустрiч йому вже вийшла дiвчина. Вiкторiя, Вiка, молодша сестра Марii. (Вiн, звiсно, не мiг знати, що його вже побачили – цю зустрiч з Алевтиною. Що Марiя сказала: «Вiн усе-таки вернувся». Олесь: «Хай би його забирала та сука. Чого ж вiн стоiть? Кого вiн ще чекае?» І тодi Вiка вирiшила: «Я пiду йому назустрiч». Маруся: «Навiщо?» Вiка: «Бо вiн надто довго стоiть». І вона вибiгла з хати). Вiка наблизилася до Богдана i промовила нiяково:

– Здрастуйте, Богдане. Чого ви так дивитеся?

– Як?

– Наче не хочете впiзнати.

– Впiзнаю. Ми ще не так довго не бачилися. А ти виросла i стала ще лiпшою. Доброго дня, Вiко.

– Тодi ходiмо?

Богдан, покiрно:

– Ходiмо.

Вiка:

– Там, у хатi, Марiйка й Олесь. Ви ж знаете, хто такий Олесь?

– Я знаю, хто такий Олесь. Я з ним учився разом.

– Тим паче.

«А що тим паче?» – подумав Богдан.

Далi Вiка казала, що Настунi, на жаль, немае, ii забрала на вихiднi бабуся.

– Бабуся? – Богдан здивовано.

– Так, бабуся. Олесева мама.

– Он як? Тепер у Настунi е ще одна бабуся, – сказав Богдан, а далi подумав, що на якi вихiднi забрала новоявлена бабуся, сьогоднi ж тiльки четвер. А Настуня вчиться у школi.

«Нi, братцi, так не пiде», – подумав Богдан. Із тим настроем i ступив до будинку.

Усе вiдбулося аж занадто просто. Шекспiр iз його пристрастями й запитаннями чи якийсь дрiбнiший писака навiть не визирнули, дрiмали десь собi в куточку. Богдан, як мiг, чемно привiтався, його колишня дружина i ii теперiшнiй чоловiк, котрi стояли посеред кiмнати, майже дуетом вiдповiли. Почувся дитячий голосок, i з сусiдньоi кiмнати видибав карапуз рокiв двох, спинився за порогом, тицьнув пальчиком у незваного прийшляка, промовив здивовано: «Дядя!» Марiя квапливо взяла малого на руки, притулила, мовби захищаючись од чоловiка, який принiс небезпеку. Малий – син вiд Олеся, зрозумiв Богдан, син, про якого вiн справдi не знав.

– Хотiв Настуню побачити, – сказав Богдан. – Та Вiка повiдомила, що доньку вже вчасно евакуювали вiд батька.

– Так вийшло, Богдане, – сказала Марiя. – Справдi, так вийшло. Нiна Андрiiвна, Олесева мама, саме приiхала, ну й Настуня захотiла поiхати з бабусею. Вибач уже, але коли твоя мама приiжджала, я не боронила iй бачитися з Настунею.

– І за це дякую, – сказав Богдан. – Ну що ж, коли Настуня повернеться, тодi й зустрiнемося. Пiду я.

– Богдане, ми вже тобi приготували кiмнату, – повiдомила Марiя. – І вхiд окремий зробили, щоб тобi зручно було. Це й твiй будинок, ми так вирiшили. Житимеш, скiльки захочеш. Можеш поставити своi речi, помитися, а потiм разом повечеряемо.

– Дякую, я не голодний, – сказав Богдан. – А от переночувати – переночую. А може, затримаюся й дочекаюся Настунi.

– Я проведу вас, – сказала Вiка.

Богдан рушив за нею, у дверях обернувся:

– А тобi, друже Олесю, я ще встигну натовкти пику.

З тим i вийшов. Годилося б ще щось сказати перед тим, як погрожувати цьому вилупку, що присвоiв його щастя i любов, – може, хоча б спитати, як звати iхнього малого (ут-тю, який гарнюнiй, зачали, певно, пiд повним мiсяцем), – та сили нi на що, нi на якi слова не було. Перший день на волi стомив його

Страница 26

а ця зустрiч розчинила дверi-пащу в провалля, до якого ще належало падати, неждано вирвавшись на волю.

На подвiр’i майже стемнiло. Огортався ще розрiдженою темiнню невеличкий сад, у якому росли деревцята, посадженi ним. Двое деревцят – слива i вишня. Вони вже, певно, великi стали за цi роки його вiдсутностi. Завтра роздивиться й привiтаеться, бо в темрявi вони його не впiзнають. Богдан не любив яблук – яблунь у саду росло трiйко i ще одна, найстарша з усiх, груша. Зате любив сливи i вишнi й втулив по однiй деревинi. Виросли, як i виросла за цей час Настуня-Настуся. Тут вiн подумав, що за цi роки Олесь, певно, посадив як не два, то хоча б саджанець. А може, своi посадив, а його викорчував чи зрiзав? Бо ж садок маленький.

Вiка провела до недавно врiзаних дверей (яка турбота з боку зрадницi Марii, хоча врiзував, певно ж, Олесь чи найманi ним люди!). Вiдiмкнула, простягла ключi Богдановi:

– Це вашi, обидва…

– Яка турбота, – повторив Богдан це слово, що враз стало йому чужим й огидним.

Вiн пройшов до кiмнати, яку добре знав i де все було тепер по-iншому. Лiжко-диван, столик, крiсло, шафочка, очевидно, для одягу, i навiть книжкова шафа, в якiй стоять книжки – певне, зберегли тi, що вiн колись купив? Про все вони потурбувалися, усе передбачили, що буде йому необхiдним для життя… Але лишатися тут надовго вiн не збирався. Найме десь собi квартиру. На перших порах хоча б кiмнатку, а там з’являться й грошi. Чи, може, лишитися i забрати до себе доньку? І звiдси перетягати ii на свiй бiк… Марiя писала, що Настуня дуже вразлива. Явно натякала, щоб вiн поступився, а може, й (швидше за все) щоб не приiжджав…

Богдан обернувся. Вiка зайшла за ним i все ще стояла в кiмнатi. Коли його заарештували, Марiйчинiй молодшiй сестрi щойно пiшов шiстнадцятий рiк. Вона не росла вродливою, хiба що ii можна було назвати симпатичною, не худою, але й не товстою, – за всiлякими дiетами не ганялася, анорексiя iй явно не загрожувала, як i старшiй сестрi. Богдан знав, що коли iхнi батьки купили для Марii в далеких родичiв цей будинок, то за кiлька рокiв вона забрала до себе й сестру, бо вважала, що в мiськiй школi та зможе пiдтягтися в навчаннi. Але Вiка зiрок з неба не хапала й, розсердившись, Марiя дорiкала, що сестрi мiсце в сiльськiй школi, на що Вiка вiдповiдала, що там було iй лiпше, але вертатися в село не хотiла.

– Богдане, – сказала Вiка. – Сходiть хоча б у душ, а потiм я принесу вам чаю з пундиками. Ви ж iще не забули, якi смачнi пундички вмiе пекти Марiйка?

– Не забув, – сказав Богдан. – Але я справдi так добре пообiдав зi своiм другом, що й вечеряти не хочеться.

– Ваша справа, – вiдказала Вiка. – Знайте: те, що сталося – сталося. Хоч я вас розумiю.

– Нiчого ти не розумiеш, дiвчинко, – вимовив Богдан.

– Можливо…

Вiка рушила до дверей, що вели до iншоi кiмнати, промовила перед тим:

– А я тепер буду вашою сусiдкою. Можете приходити в гостi. Замка ще не вставили.

З тим i зникла. Пiдлiтком-дiвчиськом вона то дивилася на Богдана захопливими очима, то йоршилася й кидала в’iдливi словечка, то смiялася й казала, що от пiдросте i вчинить «шкандаль»: вiдiб’е в старшоi сестри чоловiка. Коли Богдан удруге почув цi слова, схопив за плечi, перегнув через колiно й двiчi добряче вдарив по дупцi. Вiка не обурилася, не закричала, а коли вiн вiдпустив, подивилася на нього вiдверто несмiшливо.

– Дякую. Може, ще?

– Зараз я скажу Марiчцi, – пообiцяв Богдан, – хай вона тебе провчить, погане дiвчисько.

Вiка впала картинно на колiна. Простягла до нього руки.

– Не робiть цього, прошу вас, великий старший брате. А то вона справдi вiдправить мене в наше глухезне село. І вам буде гiрко й соромно, коли я стану зовсiм пропащою.

– Ваше село не таке вже й глухезне, – сказав Богдан. – І всього за десять кiлометрiв од Лучеська. А от вiтер iз голови час випускати, бо поки що ти справдi погане дiвчисько.

– Уже вiдчиняю вуха, великий старший брате, – вона не змiнила насмiшкуватого тону.

…«Погане дiвчисько», якому тепер було двадцять три роки, прийшло до нього вночi, коли Богдан уже спав. До того вiн таки прийняв душ, його ще раз запросили на вечерю – притому Олесь, який сказав, що iм таки треба поговорити, i лiпше це зробити вiдразу, тож багато чого проясниться. Богдан послав його пiд три чорти, вiдтак спокiйнiше додав, що Настунi вiн iм не вiддасть, а жити в цiм будинку його покликала Марiя. І колись, i тепер.

Почув у вiдповiдь:

– Я не заперечував, коли Марiйка про це сказала.

Богдан вiдчув, що йому не хочеться нi вдумливо вiдповiдати, нi бити пику його наступниковi на подружньому ложi Марiйки. Треба було лишитися ночувати в Андрiя. А потiм уже заявитися i пред’являти права на доньку. Так, йому не хотiлося сюди йти, зустрiчатися з Марiею i ii чоловiком. Але прагнув побачити Настуню. Цi два суперечливi бажання творили сумбур у головi, i все ж вiн пiшов. Хмiль од випитого вина у нього вивiтрився. То було лиш сухе вино. І воно не могло гнати його сюди. У його наплiчнику лежать подарунки для доньки: ку

Страница 27

лений вже в Лучеську пухнастий светрик (вiн сказав продавчинi, що дiвчинцi одинадцятий рiк), книжки iз серii «Шкiльна бiблiотека», вилiплена ним дiвчина й подарована Андрiем картина.

Вiка принесла котлети, чай, пундики i пирiжки з повидлом та нарiзаний дрiбними скибочками сир. Вiн кволо вiдмовився. Сказав, що не iстиме.

– Хоч зi мною посидьте, – сказала Вiка.

– Я хочу спати, – сказав Богдан.

Але заснути довго не змiг. Вiка за стiною щось наспiвувала. Кудись виходила (вечеряти з тими двома?) i вернулася. Марiя до нього не зайшла. А чого б, власне, мала? Богдан гнав отару думок до провалля, скидав iх униз, але на змiну приходили iншi. «Якщо менi когось треба не набити, а вбити, то зрадницю, яку я, здаеться, не можу прогнати з голови, – подумав Богдан. – Убити або згвалтувати… Або те й друге. Хоча нi того, нi того ти, чоловiче, не зробиш. Смiшно i безглуздо було б знову сiдати до в’язницi пiсля вiдновлення справедливостi. Ти слабак, чоловiче. Турмiянин, як виявляеться, каже баба Гафiя, тiльки зi своеi персональноi тюрми. Треба ждати вiд Всевишнього помилування за це ув’язнення».

І все ж вiн заснув. І ввi снi не чув, як вiдчиняються дверi до його тимчасовоi оселi. А прокинувся од дотику гарячого жiночого тiла. Ще майнуло пiдсвiдоме: «Марiйка?» Але то була Вiка. Вона обплела його шию руками i припала вустами до його губ. Богдан хотiв ii вiдштовхнути й не змiг. Вiдчув, що йому хочеться Вiки. А може, й не Вiки, а просто жiнки. Ще встигла майнути думка: «Може, вона задумала це як згвалтування, це хитра провокацiя…» Але думку заглушила пристрасть. Ще подумав, що вона ж сама прийшла. Хотiв вiдштовхнути Вiку – i не змiг.

– Мовчи, – прошептала Вiка. – Розбудиш Назарчика, вiн щойно заснув.

Так, уже кохаючи «погане дiвчисько», вiн дiзнався, як звати сина його колишньоi дружини й теперiшнього ii чоловiка. За вiкном будинку, де вiн досi кохав тiльки ту, яку колись любив над усе на свiтi, пливла у безвiсть осiння нiч. Ледь-ледь просочувалося крiзь штори свiтло. Неподалiк, через двi вулицi, височiв над Старим мiстом замок. У замку колись кохали своiх княгинь справжнi князi. Кажуть, що десь у стiнi була замурована, за ii згодою, iнша жiнка, аби замок стояв мiцно й довго. Щоб дiзнатися, де саме стоiть жiночий кiстяк, треба розiбрати всi замковi мури. Але це неможливо, а в двадцятому столiттi замковi стiни не змогли пiдiрвати навiть солiдною дозою вибухiвки…




10


– Антоне, твоя кобила тоне, – таку дражнилку Антон Личак не раз чув у дитинствi. А ще iншу: «Антосю, свинi у горосi». Вiн, дорослiшаючи, перестав зважати на тi насмiшливi слова. Хтозна, чого колись бурмосився, ображався або й кидався на кривдника…




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Грошей (пол., спотворене). – Тут i далi прим. автора.